Вінніпеґ Український № 7 (53) (July 2019)

На особливу увагу заслуговує один факт, що зіграв свою
роль у подальшому розвитку сучасної української мови: це
поступове витіснення північних і західних говірок південносхідними.
В пам’ятках XVII сторіччя і навіть більшої частини
XVIII сторіччя якщо й уживалися діалекти, то здебільшого
північні й західні. Ця зміна остаточно укорінилася в творах
Котляревського, Гулака-Артемовського та ін. Такій зміні, вочевидь,
сприяли політичне розчленування України та економічний
і культурний занепад її північної та західної частин,
внаслідок чого провідними культурними осередками стали
Київ, Полтава й особливо Харків – після відкриття Харківського
університету.
Кінець XVIII сторіччя ознаменований "Енеїдою" Івана Котляревського.
Українська жива мова нарешті остаточно стала
мовою літературною. На порядок дня ставала справа й нового
правопису, але батько нової української літератури, І. Котляревський,
не став і батьком нового правопису. Котляревський
писав тим самим правописом, яким писали в Україні в кінці
XVII—XVIII століть. Проте "Енеїда" розпочала цей процес і
питання про окремий український правопис голосно вимагало
вирішення.
Батьком нового українського правопису став Олександр
Павловський, автор "Граматики малоросійського наріччя",
написану 1805 року, але надруковану лише у 1818 році, після
довгих «випрошувань» у Російської Академії наук. Олександр
Павловський неоднозначно ставився до української
мови: прагнучи зберегти її, він усе-таки вважав українську
мову діалектом російської. Попри це, його заслуга полягає у
фонетизації (відповідність висловленого написаному) українського
правопису. Павловський перший звернув увагу на
багатство української мови. Він перший почав передавати
звук, що походить з давніх «î», «e», «h», через /i/; Котляревський
писав: вhнъ, а Павловський – вінь.
Його граматика вийшла дуже вчасно, адже кінець XVII —
поч. XVIII століть позначилися протистоянням двох правописних
принципів:
1. традиційний церковний (етимологічний ), який має перевагу
там, де церковна традиція в письменстві не переривалася
(Галичина, Буковина, Закарпаття) та
2. фонетичний, де церковну традицію почала витісняти
нова літературна російська мова.
Прихильником етимологічного правопису був професор,
перший ректор Київського університету, авторитетний учений-славіст,
історик Михайло Максимович. Мабуть, відчуваючи
приреченість чинного правопису і йдучи на поступки
фонетистам, він пропонував ставити над літерами «î», «e»,
«h», дашки, чи "французьку кровельку", як говорив сам Максимович,
якщо вони звучать, як /i/. Цей правопис не сприйняли
ні впливові на той час Григорій Квітка-Основ'яненко, ні
Петро Гулак-Артемовський, ні Євген Гребінка. Певне застосування
він мав лише в Галичині аж до 1893 року, і то через
зрозумілу неперервність там української церковної традиції.
Однак галичани мали своїх захисників фонетичного принципу
правопису, що сприяв об'єднанню всієї України — це
отці Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич і Ярослав Головацький
(їх збірка "Русалка Днhстровая" — 1837 року видана у Будапешті;).
Визрівання фонетичного письма в Галичині мало
свої передумови. Йшлося про можливий перехід на латинку
(стаття Йосипа Лозинського "Про впровадження польського
алфавіту в руське письменництво", 1834 р.) і відповідь на цю
статтю Маркіяна Шашкевича "Азбука і abecadio", де він зазначає,
що, прийнявши латинку, "будемо незрозумілі ні собі, ні
чужим: собі, тобто слов'янам, взагалі, через правопис, а іншим
— через склад і дух мови". На думку Маркіяна Шашкевича,
кирилиця — спеціально створена для слов'янських мов, тому
відображає їхні особливості і характер; саме вона зберегла
русинів у Галичині як народ. Протилежну щодо цього думку
висловив згодом Іван Франко. Аналізуючи невтішні причини
"не пізнаного значення руського язика і в XIX ст.", учений,
окрім безсумнівного політичного чинника, а саме: бездержавності,
рекомендував "глибшої причини шукати не деінде, як
лиш у впливі церковнослов'янського язика", який замкнув нас
"у черепашиній шкаралющі перед чужими народами". Попри
полярну значущість цих двох думок, незаперечна заслуга
Маркіяна Шашкевича полягала в тому, що, відстоюючи кирилицю,
він усвідомлював потребу її реформувати, через те, у
«Русалці…» остаточно зникли непотрібний нам «ъ», а «ы» замінили
на «и»; давні «е» та «о», як і Павловський, передавали
через /і/; давнє церковне «є» запровадили й до «гражданки»;
вперше вжито «йо», «ьо», які ми використовуємо й понині.
Нерішуче спинилися новатори тільки перед літерою «h», яка
в Україні з найдавнішого часу постійно вимовлявся як /і/ чи
/ї/, а тому заміняти «h» на «і», особливо в Галичині, де давня
вимова «h» ніколи не спинялася, потреби не було.
Як не дивно, ці новації більше
прижилися на Великій
Україні, аніж в самій Галичині.
Великим популяризатором
і співтворцем цього правопису
на Східній Україні став
винятковий знавець "усіх
найтонших і найтендітніших
відтінків нашої мови" Пантелеймон
Куліш, який, разом із
символом української нації
Тарасом Шевченком, яскраво
представляли український
романтизм. Центральною ідеєю
класицизму була ієрархія
жанрів; мова ним трактувалася
лише як засіб. Романтизм,
навпаки, перетворював мову ПАНТЕЛЕЙМОН КУЛІШ
на знамено, гасло, мірило
всього. У кінцевому підсумку мова розглядається як вияв національної
душі та скарбниця національного історичного досвіду,
нагромадженого впродовж століть. Звідси бере початок
ідея синтезу національних стилів на ґрунті живої народної
мови та мови фольклору – й саме такий синтез спостерігається
в творчості Шевченка та Куліша. Коротко кажучи, створення
сучасної української мови, доконане під добу романтизму
Шевченком і Кулішем, здійснилося на основі народної мови,
або – за канонами класицизму – так званого “низького” стилю,
який, в свою чергу, базувався на південно-східному наріччі
(хоча Куліш народився й прожив більшу частину життя на
півночі України). Це наріччя було піднесене до статусу мови
завдяки залученню фольклорних елементів та засвоєнню стилів,
вироблених попередньою традицією.
"Кулішівка" створена наприкінці 1850-х років Пантелеймоном
Кулішем "з метою полегшити науку грамоти для людей,
яким ніколи довго вчитися". Це передусім його "Записки о
Южной Руси", "Граматка" та "Метелики. Загалом саме правопис
Куліша лежить в основі сучасної української абетки, хоча
для цього первинна «кулішівка» пережила значну трансформацію,
а сам Куліш не вніс до правопису нічого нового — він
тільки зібрав і широко спопуляризував усе те найкраще з правопису,
що було вже до нього.
В цей же час у Москві видав свою «Українська абетка» (1861
р.) Микола Гатцук, у якій серед інших нововведень запропонував
"м’яку зупинку" – апостроф.
Над удосконаленням Кулішевого правопису працювали
визначні вчені, об'єднані у "Південно-Західний відділ російського
географічного товариства" (1873 p.). Передусім це
співавтори вдосконаленого правопису Павло Житецький і
Кость Михальчук, а також Володимир Антонович, Михайло
Драгоманов, Павло Чубинський. До «кулішівки» було внесено
певні зміни: йотований звук і вперше почали позначати
«ї», йотований /е/ — літерою «є», у кінці слова перестали
вживати «ъ», вибуховий /ґ/ передали не літерою «g», а буквосполученням
«кг», однак прославлений українофоб Михайло
Юзефович, родом українець, розпочав завзяту боротьбу
проти такого правопису, —наслідком чого був Емський указ
1876 року:
"...чтобьі при печатании исторических памятников безусловно
удерживалось правописаніе подлинников, в произведеніях же
изящной словесности не бьіло допускаємо никаких отступлений от
общепринятого русскаго правописанія", себто слова української мови
слід було записувати російськими літерами. До цього ще був Валуєвський
циркуляр (1863 р.) про заборону давати цензурний дозвіл на друкування
україномовної духовної і популярної освітньої літератури: "ніякої
окремої малоросійської мови не було і бути не може".
Так контроль за графікою та правописом став своєрідним
різновидом політичного контролю, який мав місце до 1905
року. У середовищі української інтелігенції він дістав іронічну
назву "ярижка" від назви кириличної літери «ы» (названої
єри). Характерно, що національно самодостатні українські
письменники користувалися "ярижкою" лише в творах, призначених
для друкування у Росії, в приватному листуванні і
в творах, опублікованих у Західній Україні, вони використовували
«кулішівку».
Варто відзначити й спробу корінної зміни українського правопису.
Український учений М.Драгоманов, який спочатку вживав
«кулішівку», у своїх женевських виданнях 1877 року почав
писати по-іншому, передаючи кожний звук окремою буквою,
а саме:
• за прикладом болгар та сербів, Драгоманов завів букву «j»
і писав: jaмa, моjу, даjе, стоjшть jавыр над водоjуй тощо;
• "зм’якшення" приголосної зазначав через «ь»: земльа, льуде,
прьамо, дльа, синье, куjуться, зажуривсьа;
• замість «й» писав «j»: каjдани;
• замість паєрика вживав теж j: обjава, мjасо,
• замість «щ» вживав, як то в нас і в давнину було: шч: шчо,
шче.
На якийсь час "драгоманівка" поширилась була в Галичині
(зокрема, ідеологічний учень Драгоманова Іван Франко певний
час писав так) але недовго.
Фактично сталося так, що саме Західна Україна підхопила в
1860–1880 роках літературну мову, складену романтиками.
26 Український Вінніпеґ - ЛИПЕНЬ 2019 -
- JULY 2019 - UKRAINIAN WINNIPEG 27