Успенська вежа № 1 (2014)

fediv.yuriy
  • No tags were found...

Газета Успенська вежа січень № 1 2014

ЩОМІСЯЧНА ВСЕУКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА СТАВРОПІГІЙНОГО БРАТСТВА СВ. АП. АНДРІЯ ПЕРВОЗВАНОГО

За віру і дність!

є

Виходить з березня 1991 року СІЧЕНЬ 2014 року 1 (260)

«І пізнаєте правду, а правда

вас вільними зробить» (Ів. 8:32)

Звітно-виборна конференція

Львівського крайового ставропігійного

братства святого

апостола Андрія Первозваного

відбулася у досить знаковий

час для українського суспільства

– у період своєрідної

ініціації української європейської

нації. Тим знаменнішим є

цей процес, оскільки звершується

на тому ж місці, де 1025

років тому наші предки через

таїнство Хрещення долучались

до гурту християнських народів

Європи у притоці Дніпра

Почайні. Сьогодні тут уже не

річка протікає, а простягається вулиця

Хрещатик, майдан Незалежності, Європейська

площа. Саме ці вулиці і майдани

разом з Бессарабською площею та бульваром

Т.Шевченка, а також прилеглими

вуличками стали своєрідним руслом понад

мільйонного людського потоку, котрий

стає повновладним народом. Саме

пізнання правди стало спонукою народного

єднання, народної дії, народного спротиву

господаря – джерела влади в Україні

– негідним найманцям виноградника – території

України із багатьма ресурсами.

Правдою є те, що найняті представники

влади не звершують її в інтересах

народу.

Правдою є те, що окремі гілки влади

(виконавча та судова) не обираються

народом.

Правдою є те, що особи, котрі присягнули

на вірність народу України, обслуговують

інтереси його онтологічних

ворогів, його найманців, довершуючи у

цей спосіб зради.

Правдою є те, що народ об’єднався

у боротьбі за власну гідність, а не за

чиїсь вузькі інтереси.

Правдою є те, що наймані народом

працівники влади втратили свою легітимність,

воюючи зі студентством –

цвітом української нації.

Правдою є те, що в Україні довер-

В час, сповнений тривог і сподівань –

Тривог за долю України і родини

І сподівань, що наш народ не згине,

Хоч для здобутків треба ще старань!

Нехай сповнить прохання Боже Слово,

Котрий з’являється у світ як Немовля,

Хай порятує нарід звідтіля

Й дарує долю Україні пречудову!

Вітаймо втіленого Бога в нашім серці,

Святкуймо в церкві, дома, на майдані.

Як Божий люд – ми Богоматері віддані –

Вона нас охоронить в правім герці!

Відкриймо серце на діяння Бога,

А розумом прославмо колядками, -

І згине зло! – До істини ми тягнемось

руками,

Дай мудрості, бо довга ще дорога…

шується акт геноциду за професійною

за світоглядною ознаками.

Правдою є те, що такі владні злочинці

усвідомлюють невідворотність

свого покарання, тому й воюють насамперед

із тими особами, котрі фіксують

злочини проти народу – журналістами та

фотографами.

Правдою є те, що більшість учасників

голосування на попередніх виборах

були проти особи, котра себе назвала

президентом.

Правдою є те, що позірна благочестивість

засвідчує лише безвірство або

ж обрядовірство, поганство.

Отож, у дні наближення народження

Спасителя – Сонця Правди бажаю усім

братчикам, духовенству, владикам,

вірним та людям доброї волі озброїти

свій розум і серце словами гімну з Великого

повечір’я - «З нами Бог, розумійте

погани і покоряйтеся, бо з нами Бог!»

Нехай наша віра у воплочене Слово

Боже наповнить наші почуття любов’ю

до Бога, до ближніх, до рідних, до України,

до Правди, щоби, засвідчуючи Істину

в українських колядках, ми відважно

свідчили правду на майдані та в суспільному,

професійному і особистому житті,

разом з ангельським хором співали

«Слава на висотах Богові, і мир усім

на землі, в людях добра воля!»

Ми зичимо усім снаги й завзяття,

Добробуту, здоров’я, сили Духа!

Хоча й бандитська кліка нас не слуха –

Хто ж проти правди –

той стяга прокляття…

Нехай суспільний лад

все ж випогоджується!

Єднаймось в вірі, Правді і стараннях!

Усім вам зичимо добра і процвітання!

Творім Європи лад!

ХРИСТОС НАРОДЖУЄТЬСЯ!

СЛАВІМО ЙОГО!

З любов’ю у Христі

Володимир ХАРКО,

голова Братства.

ЄВРОМАЙДАН

– Слава Україні!

– Героям слава!

Зрада правителями держави свого народу заради власних меркантильних

інтересів ніколи не йде в небуття безслідно. Адже довготривалі

обіцянки української влади народові про підписання угоди

про асоціацію з Євросоюзом залишилися мильною бульбашкою,

що вкрай обурило молодь, насамперед студентство й усіх небайдужих

людей. Вони не змогли змовчати, тому й вийшли на Євромайдани

міст, щоб у мирний спосіб заявити свій протест владі, щоб

волю народу почула світова громадськість.

Найактивнішим учасником Євромайдану в м. Києві став братчик

Львівського крайового ставропігійного братства св. ап. Андрія

Первозваного, власний фотокореспондент газети «Успенська вежа»

Олег ПАНАС, бо власне завдяки його невтомній праці у найгарячіших

подіях Євромайдану, що назавжди зафіксував його фотооб’єктив,

весь світ довідався правду про скоєні владою злочини проти

свого народу – проти цвіту нації – студентської молоді. А за свою

працю довелося Олегові постраждати: його переслідують, бандитським

методом силоміць заштовхують в автівку й відвозять

із рідного Львова в Київ. Правда, не відомо як би закінчилася ця

справа із героєм Євромайдану Олегом Панасом, якби відразу не були

поінформовані ЗМІ, світова громадськість, якби не втрутилося

світове українство на його захист, адже йому інкримінували аж

п’ять статтей, що «тягнули» на 15 років (?!) ув’язнення, – така

ціна правди в Україні. Справу Олега Панаса на вимогу українців за

кордоном розглядали парламенти Італії, Румунії, Польщі, понад 100

тисяч підписів українців у США висловилися на захист і Олега, й

усієї української молоді, яка постраждала за ідею євроінтеграції

на Євромайдані в Києві. Коротко про той факт із життя Майдану

розказує сам герой:

– Я в революційному русі перебуваю

з 2004 року, коли ми на Помаранчевому

Майдані теж мирно відстоювали

демократичний вибір України. Та

події Теперішнього Євромайдану,

зокрема стосовно безжального побиття

мирних людей – це для мене

було шоком. Я, правда, сподівався

всього, й нападу міліції також, тому

забезпечив себе теплим одягом,

спецзасобами від ударів вояків спецпідрозділів,

на голові мав каску.

Тієї злощасної ночі після третьої

години на Майдан під’їхали автівки з

йолкою. Побачивши рух, учасники

Євромайдану згуртувалися і заспівали

«Ще не вмерла України ні слава, ні

воля... » Десять хвилин після четвертої

ранку спецпідрозділ «Беркут» почав

наступати. Людей спочатку

відтісняли, та раптом, як із ланцюгів

зірвалися, почали немилосердно всіх

бити. Я все знімкував, щоб не пропустити

нічого, то й спочатку не дуже

звертав увагу, коли кийком діставалось

– синці виявив пізніше. Люди не

витримували побоїв, рятувалися втечею

з Майдану. Спокою душа вже не

мала, працював, щоб мої фотографії

про правду побиття побачив світ. А

зранку почув у новинах, що багато

людей із Майдану заховалися від переслідувань

у Михайлівському соборі,

добрався туди. Після тієї страшної

ночі люди шукали одне одного...

– То ж, мабуть, правда, яку побачив

світ на твоїх, братчику,

світлинах, послужила початком

твого переслідування та арешту аж

у Львові та зворотньому етапуванню

до Києва. Що за шоу розігрувала

влада в такий спосіб?

– Думаю, що так. А мені потрібно

було придбати планшет для прямої

трансляції відео, тому я і зняв із рахунку

гроші з банкомату. Коли йшов по

Городоцькій, на мене напали, натягнули

шапку на очі, щоб я нічого й нікого

не бачив, збили з ніг, вхопили попід

руки й поволокли. Я голосно кричав,

що я фотограф Олег Панас, хай люди

допоможуть, розкажуть на Майдані.

Добродії так і зробили, повідомили

громадськість.

(Закінчення на 3-й стор.).


2

Січень 2014

Різдвяні послання архиєреїв Церкви

всечесному священству, чернецтву та всім вірним

Української Автокефальної Православної Церкви

Всечесні Отці!

Дорогі Брати і Сестри!

Ще коли східні мудреці блукали в

пошуках Немовляти, про котрого довідалися,

досліджуючи мову зірок, прості

палестинські пастухи вже поспішали до

вертепу. Саме їм, звичайним сільським

трударям, першим сповіщається: «Сьогодні

в Давидовім місті народився для

вас Спаситель, Який є Христос Господь»

(Лк. 2:11). Пастухи ж, не вагаючись,

подалися на поклін до новонародженого

Месії, «і знайшли там Марію

та Йосипа, та Дитинку, що в яслах

лежала. А побачивши, розповіли про

все те, що про Цю Дитину було їм

звіщено» (Лк. 2:16,17). Наша улюблена

колядка, зауваживши, що Христос «пеленами

убого повився», з замилуванням

спостерігає, як

Пастушки з ягнятком

Перед тим Дитятком

На колінця припадають,

Царя-Бога прославляють

(«Нова радість стала»).

Небесний Цар, приймаючи людське

тіло, першими кличе до Себе простих,

чистих серцем людей. Пиха, самовдоволення,

певність у власній перевазі над

іншими можуть стати нездоланними

перешкодами до зустрічі з Христом.

Так, як патологічне прагнення будьякою

ціною зберегти свою владу не

дозволило юдейському правителеві

впізнати в Ісусі очікуваного Месію й у

покорі схилитися перед Ним. Іродові не

допомогли ані багатство, ні запобігання

перед Римською імперією, ні будівництво

Єрусалимського храму. Хворі

Вітаємо ювіляра!

Управа Львівського крайового

ставропігійного братства св. ап. Андрія

Первозваного та редакція газети

«Успенська вежа» щиро вітають нашого

шановного ювіляра, члена управи

Братсва

Наталію ПЕЦЮХ

Бажаємо міцного здоров’я,

щастя, наснаги в праці для

розквіту нашої Церкви,

Братства та Божої благодаті

на многії літа!

амбіції перетворили царя на запеклого

Христового ворога, штовхаючи його на

вбивство кожного, в кому Ірод підозрював

свого суперника.

Мине тридцять років, і народжений

у вертепі Син Людський виголосить в

одній із Своїх перших проповідей: «Блаженні

чисті серцем, бо вони будуть

бачити Бога» (Мт. 5:8). А образ пастуха

- пастиря – стане в Христових притчах

улюбленою алегорією духовного

лідерства. Це особливе лідерство, пастирське

служіння, несумісне зі зверхністю,

виборюванням привілеїв. Воно передбачає

одне право – служити іншим:

іти попереду, торувати шлях духовній

отарі, а коли треба, невтомно шукати

заблукану вівцю і самовіддано захищати

її від хижаків.

Випробування владою – і духовною,

і світською – один із найбільш відповідальних

іспитів, що їх складає в цьому

світі людина. Кожна людина, а не лише

та, котра займає керівну посаду. Бо

можна відкрити в собі деспотичні

схильності й на патрульній службі в ДАІ

або вчителюючи в школі, обслуговуючи

покупців у крамниці або приймаючи

документи в податковій інспекції. З

іншого боку, справжній християнин

може зберігати щирість, покірливість і

чуйність на будь-якому щаблі управління,

коли має тверду віру в Євангеліє,

а отже, повсякчас пам’ятає: «Коли хто

бути першим бажає, нехай буде найменшим

із усіх і слуга всім!» (Мк. 9:35).

Чудовий взірець такого служіння залишив

нам незабутній патріярх Димитрій

(Ярема), скромний і мужній лідер започаткованого

25 років тому відродження

Української Автокефальної Православної

Церкви в Україні.

Простуймо ж до Христа як скромні

вифлеємські пастушки, долаючи власні

амбіції та спокуси панування над іншими.

І нехай ці різдвяні свята принесуть

кожному з нас радість входження у

простір неосяжного вертепу, де довкола

Спасителя світу єднаються небо і

земля.

ХРИСТОС НАРОДЖУЄТЬСЯ!

СЛАВІМО ЙОГО!

† ІГОР,

архиєпископ Харківський

і Полтавський.

Народ, який в темряві ходить, Світло велике

побачить, і над тими, хто сидить у краю тіні

смерти, Світло засяє над ними! (Ісаї 9:1)

Давним-давно, ці слова були донесені

до людей, які жили у тривозі, страху

та відчаї, людей позбавлених упевненості,

безпеки та присутності Божої.

Ми чуємо ці слова на початку Різдва,

забуваючи про те, що вперше вони

пролунали сотні років перед тим, коли

ми почали святкувати Різдво. По цілому

світі людство і досі не усвідомлює

цієї очевидної та діючої Божої істини.

Різдво Господа нашого Ісуса Христа,

або як ми ще називаємо – Різдвяні

свята – знову наближається! Знову настала

ця пора року, а з нею і радісні хвилини.

Але насправді, що таке є Різдво?

Чи це подарунки під ялинкою, різдвяні

світла у вікнах, привітальні листівки, вечері

з родиною та друзями, сніг на

подвір’ї, чи привітання “Веселих свят”

тих, хто на вулиці проходить повз нас?

Для багатьох людей Різдвяний Піст є

часом смутку, тому що вони не мають

необхідних коштів для того, щоб купити

подарунки для своїх дітей, родичів та

друзів. Багато з людей сумують у Різдвяний

час коли вони згадують про своїх

близьких, які не можуть приїхати додому

та святкувати разом з ними. Вечеря на

День Подяки для декого на жаль залишається

тільки мрією, а не реальністю.

Одночасно, Різдвяний Піст може

бути порою великої радості, особливо

якщо ми будемо пам’ятати що через

нього Бог показує Свою Любов до нас.

Це може бути час зцілення та відновлення

сили. Різдвяні свята – це коли ми

святкуємо різдво Дитяти Ісуса. Бог

послав Свого Сина, Ісуса Христа, на

землю щоб Він воплотився (прийняв

тіло) – став одним з нас. Його різдво

принесло велику радість цьому світу.

Пастухи, мудреці та ангели з радістю

розділили веселу новину. Вони знали,

що це було незвичайне дитя. Пророки

говорили про Його прихід на протязі

тисяч років. Зірка сяяла у Вифлеємі,

щоб показати дорогу тим, хто шукали

це незвичайне дитя.

Різдво також є часом для роздумів.

Що є такого особливого у Різдвяних

святах, що вони збирають людей разом?

Чому ми ідемо до нашої бабусі,

родичів або друзів додому на велику

вечерю та обмінюємося подарунками?

Чому ми ідемо на різдвяні забави

де є люди, яких ми навіть не знаємо?

Не залежно від причини, ми повинні

задуматися над фактом, що

ніхто на Різдвяні свята не хоче бути на

самоті. Різдвяні свята перетворилися

на час коли ми роздаємо подарунки,

які є знаком любові та дружби між

людьми. Але роздавання та очікування

подарунків може вийти поза рамки

дозволеного. Бажання одягатися у

найстильніший одяг, бажання мати

найновішу новинку технології може

стати важливішим за дружбу, яку подарунок

символізує собою. Часто

люди судять дружбу по вартості подарунка,

а не по добрих рисах характеру

особи, яка дарує подарунок – що

є дуже небезпечною стежиною, - стежиною,

яка може привести то розірвання

дружби та самотності, чого ніхто

з нас не хоче.

Ісус Христос як Спаситель приходить

для всіх, а не тільки для вибраних людей.

Його Різдво є знаком Божої любові

та турботи про нас, і того, що ми є Його

та один одного. Звістка про Його Різдво

вперше була проголошена пастухам –

людям найнижчого класу суспільства,

яким часто не довіряли. Ангели проголосили:

“Слава у вишніх Богу, і на землі

мир, між людьми благовоління” закликаючи

незнайомих стати друзями а ворогам

помиритися. На шляху до дружби

та визнання спільності як людство, ми

знаходимо волю, яка дає нам змогу

жити дружньо один з одним та поважати

кожного зокрема.

Наш Спаситель вчить нас, що милосердя,

прощення, радість, мир та справедливість

насправді існують, а не є

тільки мріями. Вони є дійсними, тому

що Христос, який народився у Вифлеємі

є правдивим уособленням милосердя,

прощення, радості, миру та

справедливості. Це є справжні різдвяні

подарунки, щиро дані нам Тим, Кого

різдво ми смиренно та з радістю святкуємо.

Ми молимось за Вас, за Ваші

родини, за Ваші парафіяльні громади

та за цілий світ, щоб ці подарунки були

прийняті Вами з чистими серцем, розумом

та душею, та щоб Ви швидко

розгорнули їх і почали ділитися ними

з іншими – можливо навіть з тими,

кого Ви не знаєте – щоб вони також

для себе могли зрозуміти що воно в

дійсності означає бути “вдома на

Різдвяні свята”. Неймовірною річчю є

те, що коли ми ділимося цими дарами,

вони примножуються швидше ніж

ми встигаємо їх роздавати.

В святий день Різдва Господа Бога

і Спаса нашого Ісуса Христа, коли Ви

будете в дорозі на Різдвяну вечерю,

або до своїх родичів та друзів, або

щоб обмінятися подарунками чи просто,

щоб занести подячні молитви до

Бога у церкві, моліться за всіх, кого Ви

зустрінете по дорозі. Подумайте, як

вони завдяки Вашій молитві, можливо

прийдуть до пізнання того, в що Ви

вже вірите: що Бог, через любов Ісуса

Христа, перебуває разом з нами у наших

домівках, а не у мріях. Отож, жиймо

кожен день тримаючись цієї істини

до кінця нашого життя.

ХРИСТОС РОЖДАЄТЬСЯ!

СЛАВІМО ЙОГО!

Постійна Конференція Українських Православних Єпископів

поза межами України з Архиєрейськими Благословеннями:

† ЮРІЙ,

Митрополит Української Православної Церкви Канади;

† АНТОНІЙ,

Митрополит Української Православної Церкви США,

Місцеблюститель Української Православної Церкви в Діаспорі;

† ІОАН,

Архиєпископ Української Православної Церкви в Діаспорі;

† ЄРЕМІЯ,

Архиєпископ Української Православної Єпархії

Бразилії та Південної Америки;

† ІЛАРІОН,

Єпископ Української Православної Церкви Канади;

† АНДРІЙ,

Єпископ Української Православної Церкви Канади;

† ДАНИЇЛ,

Єпископ Української Православної Церкви США.


ЗАЯВА

Управи Львівського крайового

ставропігійного братства святого

апостола Андрія Первозваного

Української Автокефальної

Православної Церкви з приводу

затримання Олега ПАНАСА

10 грудня 2013 р.Б.

9 грудня 2013 року перевдягнені

в цивільне співробітники МВС

підступно схопили члена Братства

святого апостола Андрія Первозваного

УАПЦ та фотокореспондента

Братської газети «Успенська Вежа»

п. Олега Панаса та вивезли його до

Києва. До Олега не допускають його

адвоката, натомість призначили

державного «захисника», подібно як

свого часу адвокатом Василя Стуса

було призначено В. Медведчука.

Також Олегові не дозволяють

спілкуватися з родичами.

Ми вважаємо, що справжньою причиною

затримання Олега Панаса є

його професійна діяльность фотографа-кореспондента,

чиї фотографії

подій на Майдані стали надбанням

світової громадськості за посередництвом

міжнародних інформаційних

агенцій Reuters та інших. На цих світлинах

були зафіксовані співробітники

спецзагону «Беркут», котрі били беззахисних

студентів-мітингувальників.

Тому арешт Олега є помстою за його

відважну громадську позицію, за оприлюднення

фотодокументів злочинної

діяльності підрозділів МВС.

Дотепер не затримано жодного

співробітника «Беркуту», винного у

побитті учасників Євромайдану, не

виявлено жодного провокатора. Натомість

в’язнями київських тюрем стають

учасники мирних маніфестацій,

журналісти та правозахисники.

Ми звертаємося до депутатів Верховної

Ради України, до міжнародних

правозахисних організацій з проханням

підтримати нашу вимогу звільнити

Олега Панаса та інших політв’язнів

і припинити подальші політичні репресії

в Україні.

За дорученням управи Братства

Тарас ДМИТРИК,

голова Братства.

Я спершу подумав, що якісь жуліки

захотіли викрасти в мене гроші, але

ті, хто мене арештував, заявили, що

ніби це я ввкрав чийсь мобільник.

Як вивезли мене вже за межі Львова

за Винники, пересадили в інший автомобіль,

наручники перевдягли з-заду

наперед, щоб можна було сидіти, зняли

з очей шапку, дали напитися. З

такої поведінки я зрозумів, що громадськість

уже знала про мій арешт,

бо побачив, що ці служаки відчувають

страх за те, що роблять, адже порушують

закон. А також я здогадувався, що

мій арешт спричинив хвилю протестів

Січень 2014 3

– Слава Україні! – Героям слава!

(Закінчення. Поч. на 1-й стор.).

Слава Ісусу Христу!

Дорогі Брати і Сестри!

День пам’яти апостола Андрія Первозваного,

небесного покровителя нашого

братства, з іменем якого традиція

пов’язує першу проповідь Христової

віри на українській землі, завжди

був для нас одним із найбільших річних

свят. Адже саме перший покликаний

Господом апостол сприймається нами

за знак Божої любови до української

землі та свідчення прадавньої християнської

ідентичности Київської Церкви.

Тому й день його пам’яти завжди

вшановувався всіма вірними Української

Автокефальної Православної Церкви,

а особливо активними мирянами,

ще з 1990 р. поєднаними у Всеукраїнське

братство апостола Андрія Первозваного,

з радістю і натхненням.

Та цього року свято небесного покровителя

Братства буде для всіх нас

тривожним. Хвиля акцій громадянської

непокори, що прокотилася Україною,

сповнила нас надії на вихід із кримінального

світу, удекорованого совєтською

символікою, що в нього занурилася в

останні роки наша держава. Однак

Євромайдан відкрив і реальну небезпеку

суспільної апатії, пристосованства,

страху перед земною владою. Події листопада-грудня

2013 р. зробили очевидною

мету розколу, нав’язаного Українській

Автокефальній Православній

Церкві десять років тому.

УАПЦ лишилася єдиною релігійною

організацією в Україні, офіційний

провід якої відмовчувався і під час зри-

і, як виявилося, не лише на Євромайданах

України, а й світу. Тому я зараз

дуже вдячний усім, хто захищав і

підтримав мене...

А такі шоу силових структур, побиття,

арешти мирних людей – це намагання

влади залякати євромайданівців.

– Олеже, а як відбувалося перебування

у слідчому ізоляторі?

– Був повністю ізольований: без їжі,

без тепла, без предметів особистої

гігієни, без, що найважніше, – жодної

правдивої інформації про те, що відбувається

на Євромайдані. Я перебував

у руках феміди, що виконувала наказ

влади. Наступного ранку мені сказали,

ЄВРОМАЙДАН

ЗВЕРНЕННЯ

Всеукраїнському братству апостола Андрія Первозваного

ву євроінтеґраційних процесів, і після

брутальних спроб придушити народний

протест. Голос Харківсько-Полтавської

єпархії не може компенсувати брак загальноцерковної

позиції. До того ж, протягом

десяти років масовій свідомості

нав’язувався міф про відокремлення

Харківсько-Полтавської єпархії від

УАПЦ й утворення нею «УАПЦ (о)».

Попри це, величезна більшість мирян

нашої Церкви сприйняла події на

Майдані цілком адекватно. У Києві,

Львові, Харкові члени Братства апостола

Андрія Первозваного знайшли

гідне місце серед загальнонародного

руху опору. І серед найактивніших його

учасників опинився молодий галичанин,

активіст Львівського крайового братства,

фотокореспондент газети «Успенська

вежа» Олег Панас. Всі, хто зустрічався

з Олегом у Винниках і Львові,

в Каневі й Харкові, з гордістю спостерігали

за його мужньою працею на Майдані,

завдяки якій викривальні світлини

нападу на протестувальників потрапили

до міжнародних аґенцій новин.

Зараз Олег Панас ув’язнений. Його

схопили у Львові, вивезли до Києва й,

не допускаючи до нього ані адвоката,

ні родичів, притьмом засудили за абсурдними

звинуваченнями у захопленні

державних споруд, опорі та насильстві

щодо працівників правоохоронних

органів та інших подібних провинах.

Для кожного знайомого з сучасним українським

судочинством очевидні безпідставність

покарання та його замовний

характер. Львівського братчика вирішили

використати для залякування

його однодумців. Та гідна поведінка

Олега Панаса в суді, його мужність і

витримка стали свідченням моральної

вищости підсудного над організаторами

й учасниками розправи.

Історія рясніє спробами зупинити

правду за допомогою імітації суду: від

синедріону та римських трибуналів до

показових судових процесів та

трійок НКВД. Їхні організатори зникли

в безвісти, й сьогодні ми повторюємо

за Василем Симоненком:

Де зараз ви, кати мого народу? Де велич

ваша, сила ваша де? На ясні зорі і на

тихі води Вже чорна ваша злоба не впаде.

Забудуться, вкриті ганьбою, імена

суддів Волокітіної та Сіромашенко,

прокурора, міліціонерів, які заарештовували

Олега, а ім’я Олега Панаса прикрасить

історію Львівського братства

й усієї нашої Церкви. В день пам’яти

апостола Андрія Первозваного ми всі

молитимемося за визволення неправедно

засудженого Олега й дякуватимемо

йому за урок громадянської мужности,

який він дав церковній спільноті

й усьому нашому народові.

«Христе, що Петра з кайданів і в’язниці

вивів і неушкодженого Церкві

Твоїй показав, і раба Твого Олега, що

за нього ми сьогодні молимося, як милосердний,

помилуй, і від кайданів визволи,

молимось Тобі, Всемилостивий

Спасе, вислухай і помилуй».

† ІГОР ,

архиєпископ Харківський і Полтавський

духівник Всеукраїнського братства

апостола Андрія Первозваного.

12 грудня 2013 р.Б.

що серед ночі приходив адвокат, щоб

зустрітися зі мною. А міліціонери сказали,

що пожаліли мене, бо перемучений

міцно спав, тому подали підписати

папір, ніби я за це не маю претензій.

Перевтомлений і змордований я підписав,

а виявилося, що мене підло обдурили,

бо дали підписати відмову від

свого адвоката. А це коштувало свіжих

клопотів. Відчуваю, що маю бути дуже

обережним у власних діях, висловлюваннях.

Тепер буду краще запрошувати

людей зі Сходу України на Різдво,

інші свята, хай побачать Львів, людей,

традиції, фотографії, хай духовні

цінності, сподіваюся, зроблять більше

для єднання українства, для зміни совєтської

ментальності, ніж мітинги чи

політичні маніфестації...

– Сподіваюсь, Олеже, що тебе

не залякали методи тиску влади

проти твоєї колоритної особи?

Адже тобі відразу ж після звільнення

з-під арешту вдалося минулої

неділі, 29 грудня, організувати

свою першу виставку фоторобіт в

Історико-краєзнавчому музеї м. Винник

під назвою «Я – українець!», де

було представлено більше чверті

експонатів на тему Євромайдану, а

також заплановані інші фотовиставки

Олега Панаса. То ж бажаємо

тобі творчої наснаги.

Розмовляв Олег ПЕНДЕРЕЦЬКИЙ.


4

Січень 2014

Микола БАНДРІВСЬКИЙ: «Таємниця однієї посвяти»

Відновлюючи пам’ять про давні, вже неіснуючі нині, православні святині княжого Львова

Мешканці і гості нашого Львова завжди дивуються неперевершеному

виглядові Львова, який місто успадкувало від минулих

століть. Десятки старовинних храмів, вузенькі середньовічні

вулички, багато квітів і приємні люди зачаровують приїжджих,

полонять своє красою, ніби закликаючи ще і ще раз повертатися

до Львова.

А що ж ми – корінні львів’яни, бачимо

у нашому місті? Через щоденні

життєві клопоти, ми рідко задумуємося

над минулим старого помешкання в

якому живемо і майже не згадуємо про

тих, хто століття тому проходив повз

ті ж самі, нерідко обшарпані, стіни

львівських кам’яниць. Тим більше, не все

є час заглибитися в історію храму до

якого ходимо і парафіянами якого себе

вважаємо. Знаємо лишень, що тій чи

іншій церкві не одна сотня років, а її

величавий вигляд та досконалі пропорції

свідчить не лише про любов наших

предків до всього церковного, але

й про їх вишуканий смак.

Поспішаючи у справах по вул.

Підвальній чи прямуючи звідтіля на

пл.Ринок, ми все проходимо повз помпезний

колишній домініканський костел

Пр.Божого Тіла, а нині – храм Пресвятої

Євхаристії УГКЦ. З уст численних

екскурсоводів та ще з більшої кількості

усіляких довідників і енциклопедій можна

довідатись про давню історію цього

храму. У більшості з нас, при погляді на

колишній домініканський костел, це –

«бароко в камені», підсвідомо зринає

впевненість у тому, що от, мовляв, така

колосальна за величиною і не менш чаруюча

за пропорціями і красою ліній,

культова споруда вже, мабуть, обов’язково

досконало вивчена істориками і

архіваріусами і про неї написано не один

десяток книжок. Аж, ні, мусимо засмутити

усіх, хто так думає. Маючи певну

дотичність до піднятої тут теми мушу

таких осіб розчарувати: на сьогоднішній

день НЕ ІСНУЄ жодної історичної чи мистецькознавчої

праці про колишній домініканський

костел у Львові. Натомість,

є вироблене ще в передвоєнний час

польською історіографією псевдоісторичне

кліше, яке в радянський час нічим

особливим не було доповнене, а лише

тиражувалось у туристичних путівниках,

мистецьких фотоальбомах та в затверджених

текстах екскурсій. У двох

словах синтез цієї передвоєнної оповідки

про «косцьол і домінікански кляштур»

зводиться до наступного: що буцім то на

цьому місці раніше стояв палац руського

князя Льва, який він передав своїй

дружині княгині (у польськомовній літературі

завжди – католичці) Констанції

для потреб монахів-домініканців, яких

вона ніби то привезла до Львова з Угорщини.

І от власне домініканці, як свідчить

то кліше передвоєнного часу, « побудували

на цьому місці перший у Львові латинський

костел».

Що ж говорить сучасна наука?

По-перше, княгиня Констанція не

була (по приїзді до Львова) католичкою

і не могла нею бути, з тої простої причини,

що в тогочасній Європі (як і всьому

цивілізованому світі) шлюб між двома

вінценосними особами мусів бути

моно конфесійним: так, княгиня Анна

Ярославна по приїзді до Франції прийняла

католицтво, і так само згодом, королівна

Констанція, вийшовши заміж за

православного князя Льва Даниловича,

«…пішла, - як пише сучасний дослідник,

доктор історичних наук Леонтій Войтович,

- за стороною мужа», перейшовши

у Православ’я (Войтович, 2012, С.36.

Тим більше, що, як свідчать літописи,

шлюб вінценосним молодятам: Льву і

Констанції, давав митрополит Київський

Кирило наприкінці 1246 р. у напрочуд

романтичному замку Зволен на Великій

Моравії (суч.Словаччина). Не слід

також забувати, що матір’ю княгині

Констанції була Марія Ласкарина –

донька православного імператора

Нікеї, отож Православ’я для маленької

Констанції ще при дворі її батька –

угорського короля Бели ІV, було близьким

і рідним).

По-друге, у зв’язку з відкриттям у

1980 р. академіком Ярославом Ісаєвичем

рукописного щоденника львівського

домініканця німецького походження

Мартина Груневега (який впродовж 20

років: з липня 1582 по 1602 рр. був зав.-

архівом домініканського ордену у

Львові), стало відомим, що на місці домініканського

костелу Пр.Божого Тіла

стояла раніше «руська церква». З тексту

М.Груневега також виходило, що на

території прилеглого домініканського

монастиря також стояла ще одна

(більша? головна?) «руська церква».

Причому, посвяти «руської церкви»

М.Груневег в своєму щоденнику, тоді не

подав, зазначивши лишень, що головний

вівтар у цій давньоруській церкві був

посвячений на Первоверховних апостолів

св.Петра і Павла. Отож, довгі століття

посвята давньої нашої святині, яка

стояла на місці сучасного домініканського

костьолу, залишалась невідомою.

І ось, перед 1832 р. Денис Зубрицький

– довголітній член Ставропігійського

Інституту, а з 25 квітня 1811 р і член

краківської масонської ложі «Przesad

Zwyciezony» (Подоланий забобон) 1 , готуючи

до друку свою фундаментальну

«Хроніку Ставропігійського братства»

звернувся за порадою в якомусь історичному

питанні стосовно Успенської церкви

до професора теології Львівського

Університету отця-каноніка Венедикта

Левицького. І той, в скорому часі відписав

Денису Зубрицькому і в тій відповіді,

між іншим, зазначив, що на місці домініканського

костелу Пр.Божого Тіла, перед

побудовою останнього, існувала

православна церква Покрову чи Різдва

Пресвятої Богородиці.

Звичайно, від цієї принагідної згадки

(хоч в листі і знаменитого вченого-богослова)

можна було б і відмахнутися, як

на непідтверджену іншими джерелами

інформацію. Однак, не від висловленої

думки о.Венедикта Левицького. Річ у тім,

що о.В.Левицький вславився у свій час

не лише вченістю, знанням провідних

європейських мов, латини ігреки, але й

був надзвичайно скрупульозний у стосунку

до історичних документів, висловлених

думок та інтерпретацій, які виходили

з-під його пера. (Саме така педантичність

і відповідальність дозволила о.В-

.Левицькому у 1810-1815 рр. бути священиком

при архикатедральному соборі

св.Юра у Львові, з 1817 р. він став професором

теології Львівського Університету,

чотири рази обирався деканом богословського

факультету у Львівському

університеті, врешті у 1830 р.став ректором

цього ж закладу, а невдовзі – цензором

українських книг і театральних

вистав. В радянський час функціонери від

історичної науки забороняли покликатися

на праці о.В.Левицького через його

винятковий «клерикалізм», а сьогодні

покликання на його праці «не зовсім

вітає» вже українська історична наука,

оскільки, як відомо, сам о.В.Левицький

був ініціатором цензурної заборони альманахів

«Руська Трійця», «Зоря»,»Русалка

Дністровая», а також граматики живої

народорозмовної мови Йосипа Лозинського

(Однак, усі ці, як хтось би сказав,

«мінуси» у творчому доробку поважного

дослідника не завадили о.В.Левицькому

під час революції 1848-1849 рр. стати

членом Головної Руської Ради та учасником

Першого з’їзду української інтелігенції

у Львові). 2

Але, повернімось

до теми посвяти

загадкової «руської

церкви», яка стояла

ще перед спорудженням

на цьому

місці домініканського

костелу і

яка, за словами о.В.-

Левицького мала

посвяту Покрови

або Різдва Пресвятої

Богородиці. І,

якщо вищенаведений

екскурс щодо

фаховості в подібних

питаннях о.В.-

Левицького не викликає

сумнівів, то до

реального існування

давньоруської

церкви під такою

посвятою в даному

місці, слід віднестися

вкрай уважно.

Сьогодні, після

проведення в цьому

напрямку значної

роботи слід відзначити,

що висловлене

о.В.Левицьким припущення

щодо посвяти

розглядуваної

тут церкви княжого періоду, повністю

підтвердилися. Своєрідним «ключем»

до розгадки посвяти цієї давньої православної

святині (яка стояла на місці

пізнішого домініканського костелу)

став, для о.В.Левицького, факт надзвичайного

пошанування домініканцями в

їхньому костелі чудотворної ікони Пресвятої

Богородиці (Руської-як звали її

католицькі монахи), яка, за церковним

переданням, була написана самим

св.євангелистом Лукою на кипарисовій

дошці і яка мала безпосереднє відношення

до початків святкування празника

Різдва Пресвятої Богородиці. Про

важливість цієї чудотворної Богородичної

ікони не лише для домініканців і

Львова, а для всього Християнського

Світу загалом свідчить те, що її в щойно

побудованому на тому ж місці готичному

костелі домініканці помістили в

окрему каплицю, яка знаходилась по

лівому боці при вході до храму. Самі ж

домініканці у своїх працях признавалися,

що та славна і чудотворна Богородична

ікона, яка в них знаходиться, не є

їхньою, а – руською, а перед тим була

перевезена з Києва до Галича, а потім -

до Львова перед 1270 р., коли Львів майже

на століття став столицею усієї Русі.

А першопочаткова поява цієї чудотворної

ікони пов’язана з тим, що цариця

Анна, дружина князя Володимира,

привезла як свій посаг з Візантії на Русь

як «на поминання про спільну віру і добросусідство».

Перед тим, ця Богородична

ікона п’ять століть (!) знаходилась в

каплиці візантійських імператорів. ). А

вперше перевезла цю чудотворну ікону

Пресвятої Богородиці до Константинополя

візантійська імператриця Олена

(Flavia Iulia Helena Augusta) у 326 р.,

коли шукала за Хрестом Христовим у

Єрусалимі. Власне тоді тамтешні християни

і подарували імператриці Олені

цю чудотворну ікону. Подальша доля

цього незвично цінного раритету до

кінця ще не з’ясована. Відомо лише, що

після падіння Києва від татаро-монголів

ікону урочисто перенесли до Галича,

а згодом – близько 1270 р. так

само торжественним ходом усього єпископату,

святенництва, монахів і вірних

перенесли до Львова (оскільки Львів в

той час став столицею усієї Русі, а згадану

ікону вшановували на Русі як особливу

опікунку нашої держави).

І ось тут починається найцікавіше,

яке має безпосередній стосунок до розгадки,

здавалось би, назавжди зниклої у

мороці століть, посвяти. Річ у тім, що палестинські

письмові джерела доводять,

що рівноапостольна Олена мати імператора

Костянтина Великого, після здобуття

тої чудотворної Богородичної ікони,

збудувала в Єрусалимі перший храм на

честь РіздваПресвятої Богородиці.

Особливо зазначимо, що празник

Різдва Пресвятої Богородиці, за словами

святих отців, особливий хоча б через

те, що Церква не має підстав святкувати

земний день народження Святих,

бо їх день смерті на землі – день

народження на небесах. І вийняток у

цьому правилі становлять лише двоє

найбільших святих у Церкві: Пречиста

Діва Марія і св.Йоан Хреститель. Тому,

ми святкуємо не тільки їхнє небесне,

але й їхнє земнее Різдво.

І, що цікаво, за тими давніми документами

вдалось з’ясувати, що пуч з

церквою Різдва Пресвятої Богородиці

(на місці якої нині стоїть домініканський

костел) , стояла в княжі часи ще

одна, але – архикатедральна святинясобор

св.Йоана Хрестителя, яка у 1370

р. князем Володиславом Опольським

булла передана київському вірменському

архиєпископові Якову та його ченцям,

а ті, через 15 років, відпродали її

львівським домініканцям, які на місці

згаданого давньоруського собору збудували

свій монастир (тепер –

Львівський музей історії релігії). Однак,

львів’яни ще у 1620-х рр. Пам’ятали про

головну святиню тогочасної Русі, оскільки

в одному з документів, віднайденому

І.З.Мицьком мовиться, що «у Успенія

Пречистой Богородіци церковь

митропольную взявши вчинили Божім

Тілом». Іншими словами – на місці домініканського

костелу в княжі часи існувала

церква Різдва ПРесвятої Богородиці,

яка булла збудована для прослави

і цілодобового вшанування (читання

псалмів, чування та ін.) чудотворної

Богородичної ікони намальованої

св.євангелистом Лукою. А поруч – на

території вже прилеглого домініканського

монастиря у ті ж княжі часи знаходилась

одна з найбільш веливавих

святинь Галицької Русі – архикатедральний

собор св.Йоана Хрестителя, який

проіснував до 1370 р.

1

Була відновлена в Галичині рік перед тим, як одна з вільномулярських організацій

Центральної Європи.

2

Зубрицький Денис. Хроніка Ставропігіського братства.-Львів, перевидання 2011.-

С.27-56.


Січень 2014 5

ОСОБИСТОСТІ

Чверть століття

натхненої

творчості

Старанно так і непомітно годинник

відрахував 25 років відтоді, як з’явилися

у харківській пресі статті Владислава

Проненка і одразу викликали великий

резонанс серед харків’ян та

членів культурологічного товариства

«Спадщина», керівником якого на той

час була письменниця пані Олександра

Ковальова, і якому в цьому році теж

виповнилося четверть століття. Окрім

жвавої реакції в пресі, його публіцистика

сприяла тому, що старе харківське

кладовище, де упокоїлись колись

відомі харків’яни, а за радянських

часів перетворене на ганебний

парк відпочинку, завдяки зусиллям

свідомих українців Харкова став

місцем відродження пам’яті.

До речі, як і він сам, рвучкий, непосидючий

та несподіваний, його публіцистика

завжди викликала великий

резонанс у краян. Його статтей чекали,

ними захоплювалися, їх цінували

за оригінальність, інтелектуальну наповненість

і свіжість. Тоді в кінці 80-х

на поч. 90-х років Владислав Проненко

за рекомендацією пані Марії Луговенко

став працювати на радіостанції

«Слобода». Він оперативно і правдиво

доносив світові правду про

харківські події та життя української

громади Харкова, чим заслужив повагу

серед харків’ян.

Непосидючий, сповнений жаги до

мандрів, до всього нового, він одним

із перших відкрив для харків’ян стежки

до Львова, до Петро-Павлівського

храму УАПЦ. Згодом його знайомства

із отцем Іваном Пашулею, а згодом

отцем Миколою Кавчаком,

пізніше отцем Володимиром Яремою

(згодом Патріархом Димитрієм)

сприятимуть виникненню й утвердженню

громад УАПЦ на Харківщині.

Цікаво також, що працюючи на той

час викладачем кафедри історії зарубіжної

літератури і філології в Харківському

державному університеті ім.

Горького (нині ім. Василя Каразіна),

він перший став викладати зарубіжну

літературу українською мовою.

Ті, кому пощастило слухати його

лекції, і понині із захопленням розповідають

про те, як молодий викладач

стрімко заходив до аудиторії, кидав на

стіл ключі і без жодного папірця

відкривав перед студентами скарби

світової літератури.

Він одним із перших у своїх публікаціях

розповість про відомих духовних

українських діячів 20-30 років, про

зруйновані собори і церкви Харкова,

про той український Харків, який постійно

намагалися знищити і затоптати

пам’ять про нього.

Його книга «Діалектика Опору», що

вийшла друком у 2010 році містить

лише невелику частину його історичних

публікацій і відтворює образи реальних

осіб та подій, що довели незнищенність

ідеї української незалежності

і надто ж – опору загарбникам і

колонізаторам. Подібні книги читають

на одному диханні.

Владислав Проненко народився

1960 року у Харкові. 1982 року закінчив

філологічний факультет Харківського

державного університету, де й пропрацював

до 1993 року. У журналістиці із

1988 року. Впродовж 1991-2000 років

– співробітник радіостанції «Сводоба»,

у 2000-2005 роках – власний кореспондент

української програми східноєвропейської

редакції Радіо «Німецька

хвиля». У 1995-1997 роках працював

для українського відділу Ватиканського

радіо. Потім була праця у двотижневику

«Український простір».

Не можна залишити поза увагою

його внесок в увіковічення пам’яті

Григорія Сковороди в Харкові, за що

став Лауреатом Муніципальної премії

ім. Григорія Сковороди. Українському

філософові, письменнику Григорію

Сковороді він присвятив низку статей.

До речі, Владислав Проненко доклав

значних зусиль аби в Харкові з’явився

пам’ятник філософу.

Абсолютна більшість статей Владислава

Проненка з’явилися друком

після 2000 року, більш-менш регулярно

автор почав писати і друкуватися,

коли йому було понад сорок років і

перед тим він віддав багато років новостійній

радіожурналістиці.

Його статті «Рятівник скарбів «Розстріляне

Відродження» та «Харківський

швед – ювелір українського слова

(до 110-річчя від дня народження

Майка Йогансена)» викликали значний

інтерес не лише у харків’ян.

Суто україномовний журналіст

Владислав Проненко окремі статті про

діячів російської культури ( в загальному

розумінні терміну «культура»)

принципово писав і пише російською

мовою з шани до них. Втім, і тут є виняток.

Російськомовний тижневик

«Событие», на замовлення якого була

написана стаття «Харьковчанин, который

изобрел кинематограф», категорично

відмовився друкувати її українською.

Відтак стаття про геніального

винахідника-українця Йосипа Тимченка

з’явилася друком мовою Російської

імперії, за часів якої він жив.

До речі, цією статтею Владислав

Проненко відкрив свій хист першопрохідця,

адже ніхто раніше за нього про Йосипа

Тимченка не писав, рівно як і про

інших визначних харків’ян: Івана Власовського,

Василя Кричевського, Юрія

Шевельова, Івана Світа та багатьох інших.

Владиславу Проненку належить

ідея укладання книги про славну доньку

видатного діяча української культури

Гната Хоткевича – Галину Хоткевич

«Дорога додому. Спогад про Галину

Хоткевич», що побачила світ у 2011

році. Владислава Проненка та Галину

Гнатівну Хоткевич пов’язувала щира

дружба, а тому до книги увійшли дві

його статті: «Світлої пам’яті Галини

Хоткевич» та «Харків – Париж – Харків.

Тривалість дороги – вісімдесят років».

Творчий доробок Владислава Проненка,

згідно з «Вікіпедією», – майже

400 статтей гуманітарної тематики. 23

із них склали збірку «Діалектика опору»

(Х., «Права людини», 2010). Як визначила

одна із рецензентів, Олександра Ковальова

(«Березіль», 7-8, 2012) автор

«Діалектики опору» шукає відповіді на

питання «Якій силі треба чинити опір,

щоб Україна була для Українців матір’ю,

а не мачухою?» Анатолій Порохівник у

двотижневику «Український простір»

5 за 2011 рік зауважує: «Книга Владислава

Проненка наголошує – ніякої

перемоги нема, ніякої незалежності

нема, ніякої безпеки нам, громадянам

України, і нашим дітям нема, а є початок

ще, на жаль, довгого шляху ОПОРУ

надзвичайно сильному ворогу, в якого

в осерді ненависть і який оточив нас не

тільки зусібіч, але і в нас самих у вигляді

користолюбства, самолюбування, марнославства,

верхоглядства, антисолідарності,

попсових кумирів, лінощі і невігластва

врешті-решт».

Сподіваємося, що нові статті члена

Національної спілки журналістів України

Владислава Проненка стануть

помітним явищем серед шанувальників

його таланту і розкриють читачам

нові сторінка з історії життя відомих

українців.

А годинник, який відрахував чверть

століття його творчості, спонукає автора

до нових пошуків, реалізації його

непересічного таланту та написання

нових книг.

Ніна НЕМИРОВСЬКА,

м. Харків.

Видання книги приурочине 125-

ти-літтю від дня народження маестро

й об’єднало духовенство та вірних

УАПЦ древного міста.

Близько року тривала робота над

виданням, проте, зусиллями упорядника

Степана Налєпи та Львівського

ставропігійного братства св. ап. Андрія

Первозваного воно побачило

світ.

«Коли ми дізналися більше хто такий

Петро Гончаров, зразу взялися

до справи, – зазначив Юрій Федів,

куратор видання. – Підтримав цю

справу духовно й матеріально і митрополит

Львівський Макарій. Його

приклад взяли священики з Успенської

та Покровської (р-н ринку

«Південний») церков. Ми миряни, які

свідомо працюємо для розвитку

Церкви, погодилися із основним

фінансовим навантаженням, працею

щодо поліграфії, презентації та поширенні

творчості нашого композитора.

Приємно було те, що ця подія

згуртувала парафіян із Успенської,

винниківської, підголосківської, новознесінської

та Михайлівської (вул.

Каховська) парафіій м. Львова».

Цього вечора львів’яни мали змогу

відчути скарб духовної спадщини

Петра Гончарова. У виконанні хорів

Цей рік для Братста був особливо

важливим, адже завдяки нашим зусиллям

солодощі отримали вихованці

Успенської церкви та українські

діти в Польщі. Завдяки копіткій праці

хористів та благодійників ми зуміли

згуртувати свої сили довкола омріяного

дітьми свята, підтвердити

єдність українського народу, розділеного

кордоном, та в хвилини радості

бути разом.

Завдяки старанням добродійки

Маріанни Ярої, кордон не став на перепоні

добрих стосунків між Братством

та місцевими відділами ОУП

(згуртованих при православних парафіях),

а її авто стало наче колісницею

святого Миколая, що везе подарунки

до українських дітей.

Тож дякуємо усім, хто прилучився

до цієї праці, а особливо родинам

Максимовичів, Банах та о. Михайла

Садовського.

Юрій ФЕДІВ.

За віру і єдність!

ІНФОРМУЄ

Презентація духовного скарбу Петра Гончарова

П’ятого грудня 2013 року в стінах головної святині УАПЦ на Галичині

– Ставропігійній церкві Успіння Пресвятої Богородиці м. Львова відбулася

презентація збірки нот Петра Гончарова – видатного композитора,

диригента, активного діяча відродження УАПЦ в 20-ті роки XX ст.

Трембіта у Миколаєві

Концерт був присвячений Петру

Гончарову та 125-річчю від дня народження.

Оскільки композитор стояв у

витоці заснування колективу, багато

приємних слів було сказано про нього,

продемонстровано духовну спадщину

видатного діяча УАПЦ.

Вечір духовної пісні розпочався

із звернення пароха місцевої парафії

УАПЦ о.-декана Романа Сотника,

який тепло привітав усіх меш-

Свято Миколая

За українською традицією св.

Миколай приходить і в наші храми.

18 грудня Він завітав у Покровську

церкву м. Львова (фото вгорі), 19 –

у м. Перемишль та м. Сянік (фото

вцентрі), а 22 – в Успенську ставропігію

м. Львова (фото внизу). Але

Добродійник не оминув жодної родини,

де на нього чекали.

львівських храмів Свв. апп. Петра і

Павла (УАПЦ) та Преображення ГНІХ

(УГКЦ) пролунали частини святої

літургії. Справжнім подарунком був

виступ заслуженої академічної хорової

капели «Трембіта», засновниками

якої власне був композитор.

Митрополит Макарій зазначив

про важливість шанування та популяризації

інформації про людей, які

працювали та віддавали значну частину

свого життя для УАПЦ, особливо

композиторів, які є вершиною сучасної

церковної музики, серед яких

є і Петро Гончаров.

Степан Налєпа розповів про історію

створення книги, пошуку матеріалів

та про цікаву особистість Петра

Гончарова, якого ще пам’ятає старше

покоління львів’ян.

У свою чергу настоятель церкви

Успіння Пресвятої Богородиці у своєму

виступі проаналізував школи церковного

співу початку XX ст., зазначив

коло людей, які виховали Петра

Гончарова як особистість та підсумував

спадок, що залишений для нас –

українців.

Після закінчення презентації книги

митрополит Львівський Макарій нагородив

благословенними грамотами

упорядника та меценатів видання.

22 грудня 2013 року у співпраці парафії Успення Богородиці УАПЦ м.

Миколаєва та Львівського ставропігійного братства св. ап. Андрія Первозваного

у районному будинку культури м. Миколаєва відбувся концерт

духовної пісні лауреата національної премії ім. Т. Шевченка заслуженої

академічної капели «Трембіти».

канців міста та району.

Виступив також упорядник збірки

нот Степан Налєпа, який розповів

про цікаві віхи життя великого маестро,

про його життя у Львові та величезну

працю, котру залишив Петро

Григорович для українців.

Львівське Братство на цій події

представляли голова – Володимир

Харко, та заступник – Юрій Федів.


6

Так співає Церква Христова,

починаючи з другого дня (за новим

стилем) січня, а 20 грудня за

старим стилем. Саме другого

січня наша Православна Церква

святкує свято передпразництва

скромного, але такого величного

народження Спасителя світу – Господа

нашого Ісуса Христа.

Вже з цього дня ми можемо собі

уявляти, як скелястою нерівною

дорогою ідуть двоє людей – Йосиф

як проводир і Марія, сидячи на ос-

Я читала у богословів, що лайливі

слова – це імена демонів або

бісів. Якщо людина їх вимовляє,

вони тут же нападають на неї і на

того, кого вона лаяла. Кірліанівська

зйомка підтвердила цю точку

зору: на енергетичному рівні демонічні

структури перебувають поруч

із нами у дуже великих кількостях.

Як правило, вони не можуть завдати

нам шкоди. Однак, вимовляючи

лайливе слово, ми підживлюємо

енергію демона, що носить це ім’я, і

він постарається вкорінитись у наше

поле або в поле людини, яку ви «послали»

до цього біса.

Демони – істоти вампірні, вони не

можуть жити без енергетичного

підживлення. А їхній улюблений

прийом – викликати в людини потяг

до алкоголю. Якщо говоримо

лайливі слова, то біси теж постають

перед нами в усій красі. А потрібно

їм, ще раз наголошую, - лише людська

енергія. Найстрашніше те, що їх

терплять не лише ті, хто лається, а

й люди, які чують лайку, особливо

ті, коло яких розірване. Найбільше

від лайки страждають діти, адже їхні

поля лише формуються і дуже вразливі.

Такі діти не можуть нормально

розвиватися, у них нема внутрішньої

рівноваги, вони зазнають постійної

тривоги, запальні й агресивні. Для

деяких дітей життя зі сварливими

Січень 2014

«Наблизився час нашого спасіння, готуйся, вертепе, бо

Діва надходить родити! Вифлиєме, земле юдейська,

красуйся і веселися, бо з тебе засяє Господь наш! Почуйте,

гори і пагорби, і близькі околиці юдейські, бо надходить

Христос, щоб як чоловіколюбець спасти створену людину».

МОВА – ДАР БОЖИЙ

лику. Можна лише здогадуватися,

що твориться в їхніх душах: як це

буде, що буде далі? Та, очевидно,

вони знали й відчували повсякчасно

Руку Божу над ними, вони повністю

покорилися Волі Отця.

«Великий подив охоплює людину,

коли вона розглядає чудо: як Бог

зійшов й оселився в материнському

лоні та як ця найвища Істота

взяла на себе людське тіло. Він

міряє небо своєю безмежністю і

лежить у яслах, не ширших від

Кожний свідомий християнин повинен подбати про це, аби в його

оточенні не звучали прокльони, лайливі слова, грубі бридкі жарти.

Вони, ці слова, принижують гідність не лише тієї людини, яка їх

вимовляє, але й тієї, яка їх чує.

Ауру може деформувати

і лайка, особливо матюк

Хвилина мовчання – короткочасне

мовчання усіх присутніх, як вираз

скорботи, глибокої поваги до померлих

або загиблих. Під час цього символічного

ритуалу всі присутні встають

і вшановують пам'ять померлих, не виголошуючи

промов та не розмовляючи

один із одним. Зазвичай, символічна

«хвилина мовчання» триває менше

однієї хвилини.

Вперше вшановувати мовчанкою

та хвилиною тиші пам'ять загиблих у

Першій світовій війні запропонував

австралійський журналіст Едвард

Джордж Хані. У травні 1919 року у

батьками – суцільна кара. У сім’ях

лихословів діти бувають дуже нещасними.

В мене є знімок хлопчика,

батько якого постійно лихословить.

У полі цього малюка взагалі

нема світіння аури, замість неї – кобри.

Дитина немов мертва, нечиста

сила висмоктує з неї всю енергію.

На жаль, матюк міцно ввійшов у

наше життя, дехто вважає, що це

особливий шик. Лайку роблять модною.

В результаті мерзенні слова звучать

на вулицях, в транспорті, в театрах,

по телебаченню, в школах…

Та ті, хто лаються, добровільно стають

ареною для дій демонічних сил.

Звідси – наркоманія, алкоголізм. Лихослів’ям

людина сама себе робить

беззахисною перед демонічною сутністю,

добровільно підкоряється її

волі. Демони проникають до людини

через розімкнуту ауру і живуть у

ній. Однак це не аморфна частина:

вона має інтелект, свідомість, волю,

яка дуже часто буває сильнішою за

волю людини. Відбувається насилля

над особистістю. Ми помічаємо, що

людина стала неадекватною, втратила

волю і самовладання. Вона приходить

додому п’яною, щиро кається

перед ріднею, що більше такого

не повториться, а наступного дня

знову напивається. Родичі обурюються,

а вона не може дотримати

даного слова.

ЗАПИТУЄТЕ –

ВІДПОВІДАЄМО

Звідки походить традиція «хвилини

мовчання» і що вона означає?

своєму листі до британської газети

«Таймс» він висловив ідею «поминального

мовчання» тривалістю 5 хвилин в

День перемир’я ( 11 листопада 1918

року, коли у вагоні Комп’єнського лісу

було підписано капітуляцію кайзерівської

Німеччини та її союзників ). У

країнах колишньої Антанти (крім Росії)

11 листопада – вихідний день, у Великобританії

та країнах Британської

Співдружності це свято називається

Remembrance Day, у Франції –

Armistice, у США – Veterans Day.

Підготував Тарас ДМИТРИК.

однієї п’яді. Він множить море

своєю долонею, а Його народження

відбувається в печері. Небо повне

Його слави, і Його блиском наповнився

вертеп. Мойсей хотів побачити

славу Бога, але не зміг дивитися

на Нього так, як бажав.

Нехай прийде сьогодні і погляне, бо

Він лежить в яслах у пеленах. Тоді

ніяка людина не могла сподіватися,

що зможе побачити Бога і залишитися

між живими; сьогодні всі,

що Його бачили, воскресли від

ГІДНІ НАСЛІДУВАННЯ

2 січня – священномученика Ігнатія Богоносця

Той, що носить Бога у серці

У найславнішій на цілий Схід Церкви

Антіохії був поставлений на єпископа

учень апостолів, імовірно Петра

й Іоана, раб Божий Ігнатій.

Передання каже, що Ігнатій ще дитиною

був виділений Ісусом Христом

з поміж інших. Це ніби-то було тоді,

коли до Ісуса підійшли учні й запитали

учителя: «Хто найбільший у Небеснім

Царстві?» Ісус покликав дитину,

поставив її серед них і каже: «Істинно

кажу вам, якщо ви не навернетеся

і не станете як діти, не ввійдете

в Небесне Царство. Хто, отже,

стане малим, як дитина, той буде

найбільшим у Небеснім Царстві.

Хто приймає дитину в Моє ім’я, той

Мене приймає, а хто спокусить одного

з цих малих, які вірують у

Мене, такому було б ліпше, якби

млинове жорно було б повішено

йому на шию, і він був би утоплений

у морі» (МТ.18.1.6).

Сорок років святий Ігнатій ревно

дбав про своє стадо. Іоан Золотоустий

про нього казав: «Він виявив усі

свої чесноти і таку добропорядність,

котра лише можлива у людей».

Коли ж прийшли важчі часи переслідування,

за словами учнів його «він

був добрим керманичем, який постом,

молитвою і невтомною ревністю та силою

Духа, яку мав від Бога, протидіяв

хвилям переслідування, щоб випадково

не потонув хто-небудь з малодушних».

Коли ж приходили хвилі спокою,

він повністю віддавався своїй пастві,

і число вірних росло й росло, а християнські

чесноти дивували поган.

Святий Ігнатій завів практику співання

псалмів на два крилоси (чи хори) перемінно.

Це скоро прижилося у цілій

Церкві, бо звучало дуже гарно.

смерті до життя», – Єфрем Сирін.

І ми в ці дні поза всіма святковими

клопотами спішімо з ними до

Вифлиєма, шукаймо мисленно

зорю у небі, яка сповістить про

народження Божого Дитяти, настроюймо

свою душу на любов,

лагідність, співчуття, а передусім

переповнімось великою радістю,

радістю неземною, вічною.

Хай мир, спокій, любов і благодать

Божа зійдуть у наші домівки

і залишаться в них назавжди.

Сьомого січня 107 року римський

імператор Траян, йдучи в похід війною

на Вірменію, вступив до Антіохії. Він

звелів привести святого Ігнатія, про

якого багато чув і спитав того: «То ти

той диявол, який зневажає мої накази,

і інших до того намовляє?»

«Я не диявол, я руйную усі диявольські

наміри через те, що ношу в

собі Христа», – відповів Ігнатій.

«А хто такий Богоносець?» – спитав

цар.

«Той, хто у своєму серці носить

Христа», – пояснив святий.

«Якого, Того, що розіп’яли?» – із

здивуванням насміхався Траян.

Бачучи твердість Ігнатія, імператор

подумав, що зможе, наказавши його,

налякати інших і вирішив закувати

Ігнатія у кайдани і відправити в супроводі

аж до Риму, аби там прилюдно,

перед усім римським народом стратити

його. Ігнатій прийняв цю звістку

як дар Божий, сам одягнув на себе

кайдани. Похід його у кайданах до

Риму тривав довго і став його урочистим

ходом. Його супроводжували

два його диякони. У кожному місті, в

яке вони вступали, виходили до них

вірні і їх зустрічали, аби побачити Ігнатія

і почути хоч кілька напутних слів з

його вуст. Довелося і плисти кораблем.

Скрізь святий промовляв до людей

і захоплював своєю вірою, твердістю

Духа, любов’ю до людей.

Кожне слово, сказане ним до священиків,

єпископів і просто вірних,

запам’ятовувалося ними, як неоціненний

скарб.

Святий Ігнатій мав можливість писати

листи і передавав їх через своїх

помічників: до ефесян, магнезіян і траліян,

котрі містять багато порад, найцінніший

з тих листів – послання до

римлян, до яких він ішов.

«Я в’язень ради імени Христа і молю

Бога, щоб Він допоміг мені сповнити

свою місію. Я хотів не тільки називатися

християнином, а передусім бути ним.

Не перешкаджайте мені прийняти найлютіші

муки, бо лиш мрію про одне –

з’єднання з Христом».

Довго тривала подорож до Риму.

Воїни перешкодили вчасно прибути,

бо ігрища римські уже завершувалися.

Багато вірних з Риму й околиць

мали намір вимагати звільнення Ігнатія,

отож знаючи це наперед, Ігнатій і

писав своє послання.

Він просив лише, аби всі молилися

за те, щоб звірі відразу накинулися

і роздерли його. Коли Ігнатія вивели

на арену і він почув рев левів, у душі

зрадів і не встиг отямитися, як два

леви підбігли до нього; і вже за мить

його душа вирвалася з тіла. Це сталося

у 107 році.

Сторінку підготувала Віра МАРКОВИЧ.


Січень 2014 7

А мене тоді шопка спасла

– Николо, Николо! Ти

що там під пахою несеш?

Вкрав що, може, що так

летиш? - схопивши за руку

чоловіка, що біг у темряві

дорогою, запитав інший.

– А, пішов ти… Своє

несу..., – і майже бігцем

повернув з дороги на

стежку під гору.

Була вже середина

осені. І сніг вже був впав, і

зійшов, та й знову потрохи

крутило ним, вітер надто

поривався, мало не кидав

людьми. Було темно,

вогко, неприємно.

Никола спішив додому,

до своєї хати – а вона он на

тій горі, височенько. Він

жив там сам. Слухав у

зимній хаті завивання

вітру, а іноді й виття

вовків. Тому-то і спішив,

аби не трапився йому лихий

на дорозі. А під пахвою

тримав міцно щось

таке немаленьке, завинене

у старому рядні. Знаєте

що то? То – шопка.

Николай побрався з

Марічкою, файною дівкою,

веселою і сам на той час таким

же був. Файна таки була пара. Правда,

не мали ні багато худоби, ані критої

бляхою хати. Народився синочок Дмитрик.

Никола якогось доброго фаху в руках

не мав. То працював трохи з лісорубами,

то навчався у доброго різьбяра,

чогось трохи навчився, та не взявся сам

за таку роботу; то в літку пас на полонинах

овець. Дмитрикові було три роки, як

він подався у Росію на заробітки. Їхав

щонайбільше на рік, а…

Коли вернувся за 15 літ у рідне село,

то Марічки з сином там уже не було.

Хата стояла пусткою вже років з п’ять.

Марічка з Дмитриком десь подалися

до своєї рідні на Закарпаття, бо тут родичі

її повмирали одне за другим. Чоловік

не давався чути, що їй було робити?

Люди кажуть, що там десь забрав

її якийсь удовець, і вона «з ним сидит».

А Николаєвих 15 літ? Як сам він казав:

«Кіно можна знімати».

Спочатку збирав грощі, хотів гонорово

до хати зайти. Далі – йому їх

вкрали. А ще далі пристав до якоїсь

жінки, жив з нею рік. Потім отямився,

хотів вертати додому та його документи

забрала та жінка зі злости, що хотів

її покинути і десь зникла. Трапилась

нарешті і добра робота, почав краще

заробляти, але згодом став сильно

пити, втратив роботу, навіть за крадіжку

(хотів дуже їсти і вкрав чиюсь сумку

на базарі) зловили, попав під арешт,

трохи відсидів.

Отак котилося і докотилося. Пропав

би, якби не стрів випадково землякагуцула,

далекого родича. Він допоміг

йому виробити документи, і взяв з собою

додому.

Тяжко було Николаю вертатися. Вже

знав, що ні Марічки, ні синочка Дмитра

в селі нема і ніхто не знає, де вони

достеменно.

Хата є, стоїть, але як там самому

жити? Як вовк ранений, він сам, без нікого

і без нічого. І де заробити щось? Односельчани

зустріли його зі співчуттям.

Хіба то перший випадок? Знають добре,

що люди там, у тій Росії, втрачають

все, спиваються і навіть гинуть. Помагали,

хто чим міг. Газди «жалували»

його і час від часу поїли. Напивався тоді

до чортиків і ледве вилізав на свою ца-

Нова форма місіонерства

Підсумовуючи рік праці у

місіонерському плані, 19 грудня

2013 року хор Братства св.

ап. Андрія Первозваного презентував

перший CD диск «НА

СВЯТ-ВЕЧІР», котрий присвячено

15-річчю заснування колективу.

У диску записано 11 коляд,

які хористи колядують упродовж

останніх років, несучи вістку про народження Ісуса Христа на теренах

Львівщини. Праця тривала близько року та розрахована на поширення українських

духовних цінностей. Диски можна запитувати у храмах УАПЦ м. Львова,

Харкова, Миколаєва, Києва, Канева, Золочева та Боярки.

Це єдине православне західноукраїнське друковане видання, яке безперервно з року в рік

виходить у світ, несучи своїм читачам інформацію про життя та служіння Української Автокефальної

Православної Церкви та Львівського крайового ставропігійного братства св. ап.

Андрія Первозваного. З 1995 р. «Успенська вежа» стала Всеукраїнським органом Братства

і розповсюджується по всій країні та за її межами, де проживають православні українці.

Газета видається та утримується коштом постійних читачів та братчиків.

Передплативши «Успенську Вежу» собі і своїм родичам, на сільську чи міську бібліотеку Ви

сприятимете поширенню християнської моралі, духовності, українських традицій та культури.

Передплатити газету можна у кожному

поштовому відділенні України.

Ціна передплати на рік – 24.18 грн.

Передплатний індекс – 35013.

З питань передплати за кордон прохання звертатися до редакції.

З історичного календаря

рину. Коли приходив до тями, плакав,

навіть молився до тих образів, що були

розвішені по стінах. Марічка ніби спеціально

їх лишила для нього, думав. Він,

коли вернувся, застав їх у страшних порохах,

довго тер із гіркотою і любов’ю,

бо до них ще дитям молився, розтираючи

свої сльози на них.

Минуло півроку. Вже й чувся добре,

дістав трохи сили на ріднім повітрі. А на

Чесного Хреста – у них у селі празник

– подався і він на святкову Службу. Захотів,

дивлячись на інших, посповідатися;

було кілька священиків, і один з

них такий старенький, приглянувся

Николі дуже. Бачив, як він лагідно з

людьми говорить, декого й по голові

гладить, терпеливо вислуховує. Пішов

до церкви натще. Згадав собі, як колись

ще дитиною був, а мама не давали в той

день їсти нічого, бо піст, то йшли ще всі

до сповіді.

Виливав довго свої жалі і гріхи Николай,

заливаючись слізьми. А отець

мало говорив, все слухав і слухав, та

гладив його по плечі.

– Що колись ти вмів робити? –

враз запитав священик.

Никола аж розгубився:

– Та що, трохи різьбив…

– О, о! Берися знов за ту роботу. І

знаєш що роби? Шопку! Роби і молися,

молися і роби – і очистишся.

Я вже таке мав з

одним чоловіком, таким як

ти. Його шопка спасла…

Ба, то була проблема

для Николая. З чого починати,

як то робити? Треба

взірець мати якийсь, та й

інструмент, і дерево відповідне.

Місцевий священик

показав йому шопку, яка

була в них у церкві, сказав,

хто її різьбив і розмалювував.

Чоловік цей аж з третього

села був. Він до нього

й подався із запискою від

отця.

Цілих два місяці Никола

присвятив тій роботі. Він

багато чого згадав, що

його колись вчили. Надивився

фотографій різних

шопок, які робив той майстер.

Майстер виявився

добрим чоловіком, не скупим,

дав йому і матеріал,

і такі-сякі інструменти.

Як же йому припала до

душі та робота! Він вже собі

таке вифантазував! А от

так, а ще так би то він хотів

зробити. Навіть зробив два

варіанти, спершу невеличкі,

а мріяв, що зробить шопку на пів своєї

хати – цілу стаєнку. Те, що йому вдалося

зробити за тих два місяці, то була

тільки проба. Одну з них, ліпшу, він якраз

носив до священика, щоб показати,що

в нього виходить. Вона, та шопка,

далеко ще не така, яку він хоче зробити,

але яка вона йому дорога! То його

скарб, вона буде все при ньому, бо вже

й тепер вона стоїть цілий час у нього на

столі. А головне: з того часу, як взявся

за ту роботу, то й горілки не хочеться,

- ніби його заговорив той старенький

отець. А може, то Дитятко Ісусик так

його приворожило...

Минуло ще два роки. За цей час

Николая покликав до себе той майстер-різьбяр

за помічника, бо мав багато

замовлень і не давав собі ради.

При ньому вже і Николай щось прискладав

собі трохи, придбав одяг новий,

справив собі добротний кожух і

кресаню – адже він гуцул! Мріяв поїхати

у Закарпаття синочка шукати – дуже він

завинив перед ним як батько. Час від

часу приходив до рідної хати, трошки

її підремонтував. Вже й односельчани

стали його кликати, аби щось лагодив.

Одним словом, Николай став на ноги

міцно, і люди його стали шанувати.

Потрохи працював над своєю мрією –

великою шопкою-стаєнкою.

Віра МАТВІЙЧИК.

01.01.1919 – 95 років тому урочисто проголошено декрет УНР про автокефалію

Української Православної Церкви.

01.01.1909 – 105 років від дня народження Степана Бандери -українського

політичного і державного діяча, провідника ОУН.

02.01.1649 – 365 років тому гетьман Богдан Хмельницький тріумфально

в’їхав у Київ.

05.01.1585 – У Львові засновано Ставропігійне Братство.

06.01.1834 – 180 років від дня народження Степана Рудан-ського – українського

поета, фольклориста, лікаря.

14.01.1994 – 20 років тому загинув Теодор Скрипець – отаман Прикарпатської

Січі (*29.10.1927).

17.01.1869 –145 років тому народився Іван Труш -український маляр-імпресіоніст,

майстер пейзажу, портретист. (+ 22.02.1941).

18.01.1654 – 360 років Переяславської ради.

21.01.1919 – 95 років тому Всенародні збори в Хусті ухвалили приєднати

Закарпаття до УНР.

22.01.1919 – 95 років тому в Києві на Софійському майдані проголошено

Акт злуки УНР і ЗУНР, День соборності України.

24.01.1879 –135 років тому народився Станіслав Людкевич -український

композитор, музикознавець, педагог, фольклорист.

27.01.1839 – 175 років тому народився Павло Чубинський -автор слів державного

гімну України „Ще не вмерла Україна».

27.01.1929 – 85 років тому у Відні на Установчому конгресі українських

націоналістів було створено ОУН.

28.01.1879 – 135 років від дня смерті Павла Чубинського.

29.01.1918 – День пам’яті Героїв Крут.

СІЧЕНЬ


8

Дитяча

Січень 2014

сторiнка

Приходьте, діти, до кринички

Напитись чистої водички.

А та водиця непроста,

Бо це — наука про Христа.

..........................................................................................

Пухнастий сніг усе вкриває,

Різдвяна зірка в небі сяє.

Повсюди радість, щастя, сміх -

Цей місяць перший із усіх.

Січень іде, Різдво нам несе!

Пропонуємо вам, любі діточки, вивчити гарну коляку, щедрівку та віншування,

щоб ними дзвінко прославляти Новонародженого Бога!

Ми ялинку прикрашали,

З кухні пахли пироги.

Свічечки на гілки стали

Аж до зіроньки з фольги!

Сніг пушинками кружляє,

Біле міряє шитво.

Раз на рік таке буває:

Свято! Сніг! Зима! Різдво.

О

Зима. Різдво

ДИН маленький хлопчик, якого звали

Остап, найбільше з усіх пір року

любив зиму.

Остапові страшенно подобалося

ліпити замки зі снігу та піску. А оскільки

піску біля їхнього дому не було, а на море

вони їздили всього один раз за все його

життя, то єдина надія залишалася на

сніг. А ще хлопчик любив співати, так,

щоби усією родиною, їхнім маленьким

хором. Ну або коли чужі люди в картатому

дивному вбранні – вони називалися

вертепом - приходили до них додому

увечері й співали разом із ними. Слова

тих пісень – а їх мама називала колядками,

знали всі без винятку.

І вбирати прикрасами дерева хлопчик

любив – особливо ялинки. Йому

дуже подобалося розгортати подарунки

в кольоровому папері, коли всі – матуся,

татко, старша сестричка Даринка й бабуся

- їх розгортали одночасно. А пшенична

каша з маком, медом, родзинками

й шоколадом смакувала йому ліпше за

всі ласощі. А цю кашу мама з бабусею і

сестричкою готували чомусь тільки

взимку. Аж двічі.

Зиму хлопчик любив ще й за те, що

тоді було багато свят – і родина майже

весь час проводила разом. Йому не треба

було залишатися на цілий день із -

нянькою, яка не завжди була до нього

доброю. (Інколи, коли хлопчик просив її

вивезти його надвір, няня говорила, що

його інвалідний візочок надто важкий, а

вона сьогодні погано почувається. І бідолашний

хлопчик проводив мало не весь

день, дивлячись у вікно. Сумне вікно. Бо

там завжди було те саме брудне сусідове

подвір’я, сіре небо, або й зовсім дощ.

А ще гірше було сидіти вдома і споглядати

гру сонячних зайчиків, колихання

зелених листочків, чути звідкілясь

дзвінкий радісний дитячий сміх і не мати

змоги вийти туди, на волю, щоби долучитися

до загальних веселощів. На щастя,

у сонячні дні няня частіше почувалася

добре і згоджувалася вивезти його на

трохи надвір).

А взимку навіть сумне сусідове подвір’я

набирало казкових обрисів – усе

ставало білим-білим, і м’якеньким, ніби

літні хмаринки, або як солодка вата, якутатко

купував Андрійкові влітку. А ще

Календарик січневих свят:

7 січня – Різдво Христове

8 січня – Собор Пресвятої

Богородиці

9 січня – Першого мученика

Архидиякона Стефана

14 січня – Новий рік,

св. Василія

19 січня – Богоявлення,

Водохреща

ЗАСНОВНИК ГАЗЕТИ —

Львівське крайове ставропігійне братство

св. ап. Андрія Первозваного,

зареєстроване міністерством України

у справах преси та інформації.

РЕЄСТРАЦІЙНЕ СВІДОЦТВО: серія КВ 2335

Тим, хто бажає матеріально підтримати наше

видання, повідомляємо банківські реквізити:

ПАТ АКБ “Львів”

Р/р 260075157, МФО 325268,

код ЄДРПОУ 20785948

Подяка за Ваші пожертви друкуватиметься

на сторінках газети.

Морозкові візерунки

Ой у Вифлеємі сталася новина,

Там повила Мати Божа та Божого Сина.

В пелени повила, в сіні положила,

Люлі, люлі, любий сину, Ти, дитино мила!

Українські діти Ісуса вітають,

Веселими пісеньками Його звеселяють.

Ой, Ісусе любий, кращий, як ті цвіти,

Пригорни до себе нині українські діти.

Щоби були добрі, щоби були щасні,

І розумні, і здорові, мов ті цвіти красні.

Ти, Дитино Божа, на пахучім сіні,

Дай нам щастя й кращу долю рідній Україні.

НАША АДРЕСА:

79008, Львів-8, вул.Руська, 3/1

Для листування:

м. Львів - 8, а/с 1334

(032) 235-52-02 www.stavropigia.lviv.ua

E-mail: vegauaoc@gmail.com

щоранку на вікнах були нові розписи

Морозка – Остап знав, що Морозко –

то таємничий художник, який творить

свої дива тільки вночі і тільки взимку,

але сам на власні очі його ніколи не бачив,

навіть коли не спав: мама завжди

звечора зашторювала вікна, а тишкомнишком

підійти й підглянути за роботою

казкового майстра хлопчик не міг

– він не ходив від народження.

Проте цього року зима десь забарилася.

Уже наближалося Різдво, а снігу

ще не було. Морозко теж чомусь не малював

дивовижних візерунків на хлопчиковому

вікні. Остап дуже сумував.

Даринка, щоби якось розрадити малого,

навчила його вирізати з білосніжного

паперу веселі сніжинки – такі великі,

яких хлопчик насправді ніколи не

бачив.

Матуся щовечора читала йому

книжки про сніг, і про Різдво, і про казкових

оленів із Лапландії. Вона розповідала

йому історію народження Ісусика,

і про те, як троє мудреців зі Сходу

йшли шляхом, який вказувала їм

зірка – зірку Даринка теж навчила його

вирізати з кольорового паперу – і знайшли

вбогі яселка, де спочивав новонароджений

Цар. Матуся казала, що в

них теж не було снігу, і що це добре, бо

немовля би замерзло, якби випав сніг, -

адже воно народилося в бідному хліві,

де було холодно й сиро.

Тато приніс величезну ялинку, яка

пахла справжнісіньким лісом, і поставив

її в Андрійковій кімнаті. Андрійко

сам її вбирав. А Даринка почепила вирізану

братом різдвяну зірку на сам вершечок.

Хлопчик попросив поставити

ялинку так, щоби Морозко міг побачити

зірку й нарешті завітав до них у гості

зі своїми білосніжними фарбами.

Коли мама запитала, що діти хочуть

одержати на Різдво, Андрійко відповів,

що мріє про сніг. А Даринка додала, що

хоче, аби Морозко нарешті розписав

брату вікно – малий так його чекає!

Перед сном Даринка схилила свої колінка

біля братового ліжечка і попросила

в Ісусика дарунок – сніг і візерунки.

Наступного дня хлопчик прокинувся

чомусь таким радісним-радісним. А коли

виглянув у вікно, ледь повірив побаченому:

там була справжнісінька зима! Таткопосадив

хлопчика у візочок і підвіз його

до вікна. Андрійко припав чолом до скла.

За ним падали великі-великі сніжинки, і

так багато, що аж сіріло від них у очах.

Вони не просто падали, вони танцювали,

злітали вверх і знову легко опускалися

вниз, вони бавилися в якусь свою гру, тішилися,

водили хороводи, а потім сідали на

землю, на дахи сусідських хат, на гілки

дерев і навіть на Андрійковий підвіконник.

І так мерехтіли, виблискували! Хлопчик

знав, що цієї ночі Морозко обов’язково

завітає до нього в гості зі своїми

завжди новими вигадками і розмалює

скло чудесними різдвяними візерунками.

Хлопчик попросив маму не зашторювати

цієї ночі вікно, бо він хоче побачити

Морозка. Мама заперечила, що

то все непотрібні витівки, і що діткам

треба вночі спати, а не виглядати Морозка.

Бо Морозко все одно не любить,

коли дивляться йому під руки, коли він

творить. І що взагалі Андрійкові треба

поменше думати про всіляких там Морозків,

а краще добре виспатися, щоби

завтра вранці допомагати мамі лущити

горіхи до куті.

Андрійко мовчки кивнув головою і

сумно подивився у вікно. Йому так хотілося

побачити таємничого художника!

Коли всі вже лягли спати, всюди погасло

світло, Андрійко лежав на своєму

ліжечку й дивився на миготливі гірлянди,

якими татко прикрасив ялинку. Вонисвітилися

дуже ніжним, тихим світлом,

часом підморгували, насилаючи на малюка

сон. Але йому зовсім не хотілося спати.

Ну зовсім-зовсім. І дуже, дуже хотілося

зустрітися з Морозком і подякувати

йому за всі ті візерунки, якими він так

щедро обдаровував його цих декілька

зим, відколи Андрійко появився на світ.

Сторінку підготували Оксана СІЧНЕВА та Оксана ХРИСТУК.

Редактор Олег ПЕНДЕРЕЦЬКИЙ

Редакційна колегія:

Микола БАНДРІВСЬКИЙ, Тарас ДМИТРИК,

Віра МАРКОВИЧ, Юрій ФЕДІВ

Автори опублікованих матеріалів відповідають за точність використаних

фактів, цитат, власних імен. Редакція намагатиметься

найменше втручатися в авторський текст, зберігаючи особливості

стилю. Водночас залишає за собою право редагувати,

скорочувати подані матеріали.

Cтатті, світлини, малюнки, що надійшли в редакцію,

не повертаються.

Передплатний індекс — 35013

Друк – ВД «Молода Галичина». Зам.

Щедрик, щедрик, щедрівочка,

Прилетіла ластівочка.

Стала собі щебетати,

Господаря викликати:

– Вийди, вийди, господарю,

Подивися на кошару.

Там овечки покотились,

А баранці народились.

А ягнички – клаповушкі,

Скачуть собі кругом грушки.

А баранці – круторіжки,

Скачуть собі край доріжки.

* * *

Хай за вікном хуртеча злиться, А нам співати і радіти.

Горить ялинка у світлиці - З Різдвом Христовим, любі діти!

Дніпро обняв дзвінкі Карпати, А в хаті вже кутя і сіно.

Дозвольте заколядувати: - З Різдвом Христовим, Україно!

За дверима щось тихо зашаруділо.

Даринка ледь чутно, на пальчиках, прокралася

до кімнати.

- Андрійку, я не розбудила тебе?

- Ні, Даринко, мені чомусь не спиться.

А чого ти не спиш?

Сестричка загадково усміхнулася і

присіла на краєчок Андрійкового

ліжечка.

- Покажу тобі Морозка. Хочеш?

- Дуже! – відповів схвильовано Андрійко,

- Але ж мама може за це насварити!

Даринка знову загадково усміхнулася,

поцілувала братика в чоло, і тихесенько

розсунула штори.

- Я спатиму з тобою, якщо ти не проти.

Я навіть подушку принесла. А вранці,

коли ми вже побачимо Морозка, я тихесенько

зашторю вікно й прокрадуся

до своєї кімнати. То буде нашою таємницею.

Усі братики та сестрички мають

мати якісь свої таємниці. – І вона взяла

Андрійкову ручку й поклала в неї цукерку.

– Тримай, мені Сташко подарував

сьогодні в школі, сказав, що мене любить,

- вона хіхікнула, - а я принесла її тобі.

Вона прилягла біля Андрійка, гарненько

вкутала його, поправила подушку

й обійняла брата.

Андрійко просив її розповісти про

школу, про Сташка, про вчителів, про

фізкультуру, про все-все, і Даринка з

радістю йому переповідала те, що бачила

й чула сама. А ще вона розповідала

Андрійку, що коли він виросте, то

стане відомим художником, навіть відомішим

за Морозка, і теж даруватиме

діткам радість. А вона, тобто Даринка,

влаштовуватиме його виставки, і буде

його менеджером…

Коли мама вранці зайшла до Андрійка,

щоби розбудити його, вона побачила

таку картину: діти лежали, обійнявшись,

і солодко посапували. На

підлозі валялась обгортка від цукерки,

штори були розсунуті, а на склі виблискували

чарівні візерунки – подарунок

Морозка.

Надійка ГЕРБІШ.

More magazines by this user
Similar magazines