Успенська вежа № 8 (2014)

fediv.yuriy
  • No tags were found...

газета успенська вежа серпень 2014

ЩОМІСЯЧНА ВСЕУКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА СТАВРОПІГІЙНОГО БРАТСТВА СВ. АП. АНДРІЯ ПЕРВОЗВАНОГО

За віру і дність!

є

Виходить з березня 1991 року СЕРПЕНЬ 2014 року 8 (267)

«Так хіба ж

автокефалісти

не православні?»

«Православні,

але не московської

монополії»

Саме ці слова містилися у листі Московському Патріяршому

екзархові на Україні від тоді протоієрея Володимира Яреми 27

лютого 1989 року, який писав: «...як священик Христової православної

церкви, але не як невільник церковно-політичного режиму, що

називається «Руською Православною Церквою». Сей справжній

духовний провідник, якого підтримувала парафіяльна і не тільки

парафіяльна громада, глибоко переживав за долю своєї Церкви і

свого народу, тому не міг мовчати, а діяльно боронив правду, наслідуючи

заклик Христа : «І пізнаєте правду, а правда вас вільними

зробить!» (Ів. 8:32).

Саме з виконання євангельських настанов, а не світської вигоди

і лукавства зароджувалась відважна позиція духовного лідера, який

стане через декілька років другим Патріярхом УАПЦ Димитрієм.

Саме з цього листа розпочинався процес Третього відродження

УАПЦ у ХХ столітті, 25-ліття котрого припадає на цей сповнений

випробувань для Церкви і народу 2014 рік (оригінал листа отця

Володимира Яреми читайте на 5-й стор.) .

Саме у світлі цього ювілею, котрий чомусь виглядає таким сумним,

варто поставити ці запитання чверть столітньої давності духовенству

та вірним Православної України – чи залишаються вони і

надалі невільниками церковно-політичного режиму, що називається

«РПЦ», а чи дозріли до буття Божим людом і Господніми вибранцями,

покликаними провадити до спасіння душ, а не служіння мамоні?

На превеликий жаль ці питання залишаються риторичними

навіть у стосунку із представниками УАПЦ, не кажучи про УПЦ

КП і тим паче про УПЦ (МП), що бравурно нагороджує закарпатського

сепаратиста прот. Дмитра Сидора.

На жаль зміст цього листа так і не дійшов до серця і розуміння

ані безпосереднього адресата, що починає історію автокефалії виключно

у взаємозв’язку із власною персоною, ані більшості служителів

різних православних юрисдикцій в Україні.

«Я не можу приневолити себе забути кривди мого народу», - писав

у цьому епохальному листі пастир Христової Церкви. Нехай

кожен православний в Україні задасть собі питання – чи здатний

він приневолити себе забути кривди свого народу? І відповідь тут

потрібно давати не словом, а ділом, наслідуючи чин родоначальника

Третього відродження УАПЦ – прот. Володимир Ярема розпочав

словом і звершив діло відродженням УАПЦ.

Так нехай ті, що нехтують Статутом, канонами, тікають від скликання

Помісного Собору, бажають всупереч православній еклезіології

вибирати предстоятеля без участі Божого люду, задумаються:

у такий спосіб вони творять добро чи кривду для нашого народу?

На жаль так виглядає, що настає час наступного відродження

Української Церкви, яке б, як і Третє відродження, що стало провісником

відновлення незалежності держави, стало б провісником

об’єднання українського народу, українського Православ’я, розвитку

українського громадянського суспільства та духовного й економічного

розвитку Української держави. Пам’ятаймо, що тіло без духа

мертве. Так і основою суспільного розвитку є розвиток автентичної

духовності, відновлення засад справедливості у суспільстві, в

господарці, в Церкві. Це і стане запорукою світового визнання і

Української Церкви, й Української держави, й українського народу.

Варто звернути увагу, що потуги з відродження УАПЦ супроводжувалися

чіткими особливостями:

1. Наявністю взаєморозуміння та підтримки мирян.

2. Апелюванням до Всесвятішого Патріярха.

3. Розумінням необхідності єдности Українського православ’я

у цілому світі.

4. Чітким розумінням церковного послуху – «Бога потрібно

більше слухати, ніж людей» (Дії 5:29).

І добрим закликом, ключем до розуміння та каталізатором цього

процесу є слова листа отця Володимира Яреми: «Треба якось

щиросердечно примирити наш народ, по-людськи до нього заговорити,

без офіціальної брехні».

Володимир ХАРКО,

голова Львівського крайового ставропігійного братства

св. ап. Андрія Первозваного.

ДО 25-РІЧЧЯ ВІДРОДЖЕННЯ УАПЦ В УКРАЇНІ

У

КРАЇНСЬКА Автокефальна Православна

Церква (УАПЦ) увійшла в посткомуністичну

дійсність України як міраж. Бо хто

ж з пересічних підсовєтських українців, навіть

якби йому пощастило вирватися за кордон,

міг дозволити собі зайти до автокефального

храму! Для всюдисутнього КҐБ це було все

одно, як відвідати бандерівський осередок.

А друковані видання УАПЦ перехоплювалися

й вилучалися нарівні з найнебезпечнішою

для режиму націоналістичною літературою.

Тож масова свідомість і живилася образами,

пропонованими атеїстичною публіцистикою,

зрідка доповнюваними українськими програмами

радіо «Свобода» та ще, може, «Голос

Америки». Картина поставала вельми

тьмяна, навіть у свідомості прихованих дисидентів,

вправних у розшифровуванні пропаґандистської

новомови.

УАПЦ уявлялася добре організованою,

численною церквою, котра охоплювала всю

православну українську діяспору, гармонійно

взаємодіяла з Українською Католицькою

Церквою, сполучала в собі динамізм релігійного

пошуку, міцну свідомість конфесійної

ідентичности та беззастережний патріотизм.

Цілком логічно, що з-за «залізної завіси» все

в УАПЦ видавалося протилежністю Московському

Патріярхатові, здискредитованому

колаборантством із комуністичним режимом,

цинізмом і аморальністю духовенства,

відвертою ворожістю українській національній

ідеї. Приклад же польської «Солідарности»,

котра надихалася народною релігійністю

й спиралася на підтримку католицького

духовенства, підказував необхідність залучення

національної Церкви для ефективної боротьби

з окупаційною владою.

Вже в колах учасників перших напівлеґальних

організацій, насамперед Українського

культурологічного клубу (1987-1988) та

Української Гельсінської спілки (створена

1988), починає циркулювати ідея відродження

в Україні УАПЦ як духовної сили, покликаної

очолити вихід нації з «імперії зла». На

початку 1989 р. в Києві виникає Ініціятивний

комітет відродження УАПЦ, до якого ввійшли

активісти УГС Анатолій Битченко, Тарас Антонюк,

Лариса Лохвицька, згодом – Євген

Сверстюк, Микола Будник, а також священики

Мирон Сас-Жураківський та Богдан Михайлечко.

Комітет звертається з заявою до

Верховних Рад СССР і УССР, клопочучись «на

предмет реабілітації УАПЦ з наданням їй свободи

відродження та повнокровного життя»

(6 січня 1989 р.), а церковні громади закликає

відходити від РПЦ й приєднуватися до

УАПЦ. Невдовзі група львівських священиків

звернулася до митрополита Філарета (Денисенка),

екзарха РПЦ в Україні, з критикою

проросійської позиції Київського екзархату

й вимогою повертатися до власної церковної

традиції. Підписав лист найсміливіший із

групи - о. Володимир Ярема. Нарешті, 19

серпня 1989 р. Петропавлівська парафія м.

Львова на чолі з о. Володимиром Яремою

заявила про вихід з-під юрисдикції Московського

Патріярха.

Архиєпископ Харківський

і Полтавський УАПЦ

Ігор ІСІЧЕНКО:

«Повернення

зі світу

міражів»

Так починається рух – але до чого? Прихильники

УАПЦ в Україні виходили з ідеї безперервної

тяглости традицій цієї Церкви, вірили

в збереження на рідних землях підпільних

громад на кшталт катакомбної УГКЦ, уявляли

УАПЦ в діяспорі як єдине ціле. Відтак же їхній

рух інспірувався ...міражами. Бо насправді утворена

1942 року УАПЦ не визнавала канонічности

Церкви митрополита Василя Липківського,

що діяла під аналогічною назвою протягом

1921-1930 рр. У повоєнній діяспорі УАПЦ

протистояла «УАПЦ (соборноправна)», а Українські

Православні Церкви в США й Канаді

ніколи не визнавали своєї адміністративної

єдности з УАПЦ. Та ж частина української православної

діяспори, яка входила в УАПЦ під

предстоятельством митрополита Мстислава

(Скрипника) й складала Західньоевропейську,

Лондонську, Південноамериканську й Австралійсько-Новозеландську

єпархії, була не вельми

численною, а найголовніше – не мала ані

свого духовного центру, ні богословської школи,

ні монастирів.

У 1980-х рр. европейські парафії збезлюдніли;

повсюди, крім Південної Америки,

відчувався брак покликань до священства;

єпископи зістарілися й мріяли про спокій, а

не місійну працю в Україні. В самій же Україні

«автокефальні катакомби» виявилися міфом.

Навіть колишні громади УАПЦ, що після приходу

«других совєтів» 1943-1944 рр. були

переведені під юрисдикцію Московського

Патріярхату, не квапилися розривати стосунки

зі звичною структурою задля непевного

статусу незареєстрованих релігійних організацій,

підлеглих зарубіжному центрові. До

того ж, у 1989 р. ще жодна з українських православних

церков у діяспорі, за винятком

однієї єпархії в Північній Америці, не мала

канонічного визнання.

Вирішальну роль у наповненні автокефального

руху в Україні реальним змістом

відіграло те, що першою відгукнулася на заклик

Ініціятивного комітету Петропавлівська

парафія Львова. Її настоятель, о. Володимир

Ярема, мав харизму, унікальну навіть для

досить освіченого клиру тогочасного Львова.

Людина виняткової ерудиції, прекрасний

проповідник, він чудово розумівся на сакральному

мистецтві, сам писав ікони й церковну

музику, історію України. В нього консультувалися

поважні науковці; його статті

друкували не лише в «Православному віснику»,

а й у фахових виданнях. Сформований

як глибоко релігійна людина в Надсянні, на українсько-польському

пограниччі, в греко-католицькому

середовищі, він свідомо обрав

служіння в Православній Церкві, вірячи в її

націєтворчу місію. Ідея відродження УАПЦ

увійшла в свідомість о. Володимира Яреми

і його прихильників, згуртованих у Братство

апостола Андрія Первозваного, як довго очікуваний

шанс зберегти тяглість галицької

обрядової традиції, поєднати в спільній

юрисдикції всіх українців східного обряду на

рідних землях і в розсіянні, забезпечити гідну

присутність Української Церкви в світовій

християнській спільноті.

(Закінчення на 2-й стор.).


2

Серпень 2014

ДО 25-РІЧЧЯ ВІДРОДЖЕННЯ УАПЦ В УКРАЇНІ

Архиєпископ Харківський і Полтавський УАПЦ Ігор ІСІЧЕНКО:

«Повернення зі світу міражів»

(Закінчення. Поч. на 1-й стор.).

Приклад о. Володимира Яреми надихнув

інші православні громади Галичини.

Процес виходу з юрисдикції

Московського Патріярхату стає масовим.

Але УАПЦ, до котрої мали б приєднатися

громади на рідних землях,

лишалася далеким і неприступним

міражем. Вона не була готова очолити

автокефальний рух в Україні. Заява

патріярха Мстислава про створення

єдиного архиєрейського собору для

УАПЦ в Україні та діяспорі, а також для

очолюваної ним же УПЦ в США лишилося

тільки декларацією намірів.

Тим часом у середовищі галицького

клиру незалежно від зарубіжної

ієрархії відбувається пошук і висвята

владик із числа неодружених священиків

Московського Патріярхату.

Правда, на першому соборі УАПЦ 5-

6 червня 1990 р. предстоятелем обирається

таки митрополит Мстислав,

якого було вирішено (без його згоди)

титулувати «Патріярхом Київським і

всієї України». Але сам 92-річний патріярх

реального впливу на церковне

життя не мав. Його епізодичні приїзди

не могли запобігти тенденціям локалізації

УАПЦ в Західній Україні, насамперед

у Галичині, і перенесення в формовані

адміністративні структури кланових

хвороб московського клиру. Та

й самих структур фактично не було

сформовано, крім, хіба що, очолюваної

владикою Андрієм (Абрамчуком)

добре організованої Івано-Франківської

єпархії.

Тому-то спроба посткомуністичного

апарату Леоніда Кравчука ліквідувати

УАПЦ задля створення більш звичної

та схильної до компромісів із владою

державної Церкви значною

мірою вдалася. Лише відносно невелика

частина УАПЦ виявила стійкість

і боронила свою ідентичність, змушена

протягом 1992-1994 рр. діяти без

державної реєстрації, по суті нелеґально.

Мотиви такої впертости були

незрозумілі для опонентів. Адже базові

ідеї УАПЦ – українська мова богослужіння

й автокефальний устрій –

приймалися й новою Церквою, створеною

під протекторатом президента.

Ідеалістичні ж уявлення про Церкву

як самостійну духовну силу, гранично

незалежну від влади й економічних

еліт, управління якою здійснюється в

дусі соборности, а обрядове життя

будується відповідно до помісної традиції,

закріпленої в богослужбовій

практиці часів свт. Петра Могили,

відверто або приховано висміювалися,

бо виглядали утопією.

Та й у самій УАПЦ число ідеалістично

наставлених священнослужителів і

мирян, що гуртувалися довкола о.

Володимира Яреми, було не надто

великим. Щоправда, покликання о.

Володимира (в монашестві Димитрія)

до патріяршого служіння 7 вересня

1993 р., закріпило домінування саме

цього середовища. Але вже восени

1995 р., за часів Леоніда Кучми, впливова

більшість клиру, підтримувана

владою, спробувала увійти в альянс з

опозицією митрополитові Філаретові

та утворити нове об’єднання під синтетичною

назвою «УАПЦ-КП». Тоді

Церкву вдалося врятувати, насамперед

завдяки принциповій позиції патріярха

Димитрія, котрий зрештою

відмовився бути учасником згубного

експерименту. Упокоєння патріярха 25

лютого 2000 р. звільнило простір для

його опонентів, підтримуваних президентом

Кучмою та прем’єр-міністром

У самому місті є дві громади УАПЦ

та катедра УГКЦ. У цетрі міста є культурний

центр «Рідна школа», який є водночас

і суботньою школою та дитячим

українським садочком. Активність української

громади Баварії відчувається

протягом усіх років, а також і сьогодні,

коли розпочалася невидима війна,

яка вже принесла горе і розпач у сотні

родин. Навіть в цей час агресії у Німеччині

не докінця розуміють ситуацію в

Україні.

Нашого цвіту багато по світу

Ці слова дійсно є реальністю, бо ціла епоха української еліти

зростала, творила та творить авторитет для нашої України- це

наша діаспора. Після приходу червоної чуми у 1945 році добровільнопримусово

цвіт нації опинився у Західній Європі та країнах заокеання.

І хоч у нас є невеличкий досвід спілкування з діаспорною частиною

на поселеннях, 10-13 липня мали прекрасну нагоду відчути

побут та дух життя українців Німеччини, якщо точніше – м. Мюнхена,

котрий є місцем вічного спочинку Степана Бандери, Ярослава

та Ярослави Стецьків, митрополита Олександра Іноземцева.

13 липня громада УАПЦ свв апп

Петра і Павла святкувала храмовий

празник. Хор «Ставрос» Львівського

крайового ставропігійного братства св

ап Андрія Первозваного прибув також

до мюнхенців, як і гості із Нового Ульма,

США та Канади (на фото). Гостинність

горстки громади та невеличкий

храм, який пам’ятає композитора о

Івана Заяця, архиєпископа Холмського

і Підляського Авеля, Митрополитів

Констянтина, Антонія та інших діячів

науки, культури та Церкви залишив великий

і приємний слід у кожної людини.

Велика заслуга і пароха о Валентина

Смоктуновича разом із дружиною Єлизаветою,

дітьми Олесем, Давидом та

Настунею. Те що вразило - вільне володіння

українською мовою людей як

старшого, так і молодшого покоління,

активність нової хвилі емігрантів, які

прибувши як російськомовні, вивчають

українську та твердо стоять на позиції

українськості (через дорогу є парафія

РПЦ). Сам храм невеличкий, без золотих

куполів, проте охайний та намолений

щирою молитвою – відчувається

невидима теплота, молитва, добродушність,

доброзичливість.

У неділю багато прийшли у вишиванках,

прибув і генеральний консул

України у Мюнхені разом із працівниками

консуляту, працівники «Рідної

школи» та парафіяни із Інгольштату,

які мають свій народний колектив.

Люблять Україну у світі, шанують своє

коріння, бережуть традицію та переживають

за нас, щоб був мир, щоб люди

відчули ту країну, за яку їхні діди і батьки

змушені були покинути свою Батьківщину,

і зараз за тисячі кілометрів

підтримують: молитвою, громадською

ініціативою, фінансово та морально.

Юрій ФЕДІВ.

Ющенком. Протягом наступних років

було розірвано стосунки з УПЦ-КП та

українськими церквами за кордоном,

розгромлено київський центр УАПЦ.

Доктрина нового проводу УАПЦ в Україні

копіювалася з російських взірців.

Автентичні традиції УАПЦ вдалося зберегти

лише в кількох десятках переважно

невеликих громад на Сході, в Центрі

та на Півдні України, котрі увійшли до

складу Харківсько-Полтавської єпархії.

Після невдалих спроб знищити цю

єпархію було створено її двійника, а

давня Харківсько-Полтавська єпархія,

створена за участи патріярха Мстислава

ще 1943 р. й відроджена з його

благословення 1990 р., зберегла свої

юридичні права, лише ввівши до офіційного

статуту додаток «оновлена».

Позиція більшости єпископів і священиків

УАПЦ, котрі 2000 р. так радикально

змінили життя Церкви, мотивувалася

скептичним ставленням до

досвіду українського автокефального

руху та звуженим розумінням церковної

ідентичности. Для цієї групи сама

ідея УАПЦ уявлялася політичним міражем,

нездатним увійти в реальний

світ. Конкретні виміри сили Церкви для

неї ототожнювалися з адміністративним

ресурсом, фінансовими прибутками,

оперуванням популістською риторикою.

Але ж – дивна річ! – саме згадана

група, що сумнівним шляхом присвоїла

собі назву УАПЦ, і перетворилася в

сучасному релігійному просторі України

на міраж. Її пастирського голосу не

чутно навіть під час найбільших суспільних

потрясінь, про неї не згадують

аналітики, її іґнорують організатори

міжцерковних ініціятив, її храми порожніють,

а семінарії втрачають абітурієнтів.

І лише вряди-годи вона виринає

з небуття, коли треба з’явитися

на офіційному заході влади або заповнити

ефірний час у трансляції богослужінь.

Нехтування власною традицією,

сліпе наслідування інших і запобігливе

дослуховування до сильних

цього світу обернулося самогубством.

Це й змушує замислитися: що ж є

міражем - ідеалізований образ Церкви,

який кличе до руху вперед, чи імітування

Церкви у вимірах реального світу

як його конкурентоспроможного

складника?

Пригадаймо: коли Бог виводив

нащадків Якова з єгипетського рабства,

«Господь ішов перед ними

вдень у стовпі хмари, щоб провадити

їх дорогою, а вночі в стовпі

огню, щоб світити їм, щоб ішли

вдень та вночі» (Вихід 13:21). Церква

єднає народ, аби вивести його з

рабства. Вона йде попереду, вказуючи

іншим дорогу. В цьому полягає

історична місія УАПЦ, розпочата ще

минулого сторіччя. В дорозі ж до обіцяної

землі – і тимчасової, у власній

самостійній державі, і вічної, в очікуваному

Небесному Царстві, - ми потребуємо

провідника. Потребуємо не

банального учасника загального руху,

який часом гальмує просування вперед

своїми невправними діями й затримками.

Ми потребуємо ідеалу,

який би мобілізував кожного до виростання

у вільну від тягарів гріха особистість.

Церква, як вогняний стовп,

має осявати нам дорогу євангельським

словом, уречевленим у її повсякденному

житті. В іншому разі вона

приречена танути поза нашими спинами,

залишаючись у минулому як

один із його оманливих міражів.

Вітаємо ювіляра!

Своєрідний ювілей

найстаршого українського

православного архієрея

14 серпня у день пам’яті мучеників

макавейських, у день хрещення

Русі-України у стольному

Київі відзначатиме вже 88 день

народження архиєпископ Перемиський

і Новосанчівський

Адам ДУБЕЦЬ

Цей своєрідний ювілей – дві цифри,

що означають повноту, безмежність

– зафіксовує також патріарші

права українця Лемковини. З

Божої ласки владика Адам, хоч і не

найстарший по хіротонії, але найстарший

за віком архієрей серед

православних українців.

Вітаючи Високопреосвященного

Владику від імені Львівського ставропігійного

братства та УАПЦ, зичимо

здоров’я, сили та многолітня у Церковному

винограднику на добро

України і Польщі, на розвиток українства,

його духовності, історії та

культури! Eis polla eti, Despota!


В небесах стає щораз тісніше. В нагороду

за боротьбу борці йдуть до своїх

небесних країн і дивляться звідти на

своє діло.

Одного дня сусіди українського

неба змовилися й вислали своїх послів

до Бога з домаганням розділити між

ними українське небо, а українцям,

мовляв, вони дадуть місце в своїх небесних

країнах.

Бог тоді саме відпочивав, слухаючи

гру та спів серафимів. Петро, який

є по Богові перший у небі, не дозволив

послам непокоїти Бога й вислухав

їх сам.

Петро не Бог, а посли говорили дуже

переконуюче, й він без надумання признав

їхню вимогу й післав янгола з грамотою

повідомити про це українців ув

українськім небі.

Шевченко саме тоді писав думу, й

коли долетіла до нього вістка про зміст

принесеної янголом грамоти від Бога, не

скінчив слова в вірші, кинув перо й поспішно

пішов чумацьким шляхом. По

дорозі стрінув Маркіяна Шашкевича,

привіталися. Бачачи поспіх Шевченка,

Шашкевич запитав його: «Куди так, Тарасе,

куди?» Шевченко, не зменшуючи

ходу, відповів: «Аж до самого Бога, - сусіди

хочуть наше небо під себе загарбати!»

Збентежений Шашкевич викликнув:

«Невже? Не може бути?» «Кажу

ж, - був післанець» - потвердив Шевченко.

Тоді Шашкевич прилучився до нього.

Богдан Хмельницький, князь Корятович

мукачівський і князь Мстислав

Тмутороканський, всі на своїх воєнних

конях, побачили Шевченка з Шашкевичем,

зступили з коней і пішли за ними.

До них долітали палючі Шевченкові

слова: «Ні, неба не дам! Вірші буду писати:

аж море зареве, аж гори тремтітимуть…

А неба не дам!»

Після відпочинку Бог покликав

святого Петра до себе й пішов з ним

оглянути райські сади. Нараз до них

долетів напружений голос. В небі, від

часу війни добрих духів проти злих,

цього не бувало.

Серпень 2014 3

МИ – ЄВРОПЕЙЦІ

Українське

небо повниться

«Хто це?» – спитав Бога наляканий

святий Петро. Всезнаючий Бог сказав

йому: «Це той з довгими вусами українець,

який має високу козачу смушеву

шапку. Він прибув сюди колись увечері».

Святий Петро обурився: «Як він смів

рушити спокій тут у присутності Твого

Маєстату?!» При тім не здержався й

запитав: «Боже, яку кару зішлеш на ту

відважну людину?» «Ходімо,» - промовив

Бог, - «побачиш». І рівною ходою

наближався до українського неба.

Між українцями хтось тихо викликнув:

«Бог наближається!» На хвилину

всі затихли. Ніхто не відважився подивитися

на обличчя найдобрішого і найгрізнішого

батька; тільки Шевченко, не

маючий і зерна неправди за собою, великий

своєю любов’ю до України, звернувся

прямо до Бога: «Боже,» - промовив

він, - «чи ж годиться відбирати раз

дане?» «Хто ж вам і що відбирає?» -

запитав Бог. «Був присланий до нас янгол

від Тебе, Боже,» - продовжував

Шевченко, - «який передав нам Твою

грамоту. В ній наказуєш нам віддати

наше небо сусідам… Але я не дам! Не

дам!! Покличу віршами українських

героїв, поведу їх у бій проти всіх, а українського

неба нікому й ніколи не дам!»

Всі перелякано подивилися на Боже

обличчя й ждали, що станеться щось

страшнее. На здивування всіх Бог ласкаво,

з ясною усмішкою промовив:

«Підійди до мене ближче, Тарасе!»

Шевченко з великим поважанням

до величности Бога, але зовсім не боязко,

підійшов ближче, поклонився достойно

й ждав…

«Ще ближче, Тарасе,» - ласкаво завважив

Бог, - «бо я хочу поцілувати

тебе». Потім сердечно обійняв його, як

Тарасова верба

Ця історія трапилася під час заслання

геніального сина України Тараса

Шевченка в Казахстані у 1850 році. Перебуваючи

в Орській фортеці, Шевченко

порушив наказ царя про заборону писати

і малювати, і через це Тараса заарештували

та етапом відправили в Новопетрівське

укріплення. Дорога протяжністю

більше двох тисяч верст за

маршрутом Орськ – Оренбург –

Уральськ – Гур’єв – Новопетрівське укріплення

в супроводі посиленого конвою

була важкою. Зупинка в містечку

Гур’єві тривала один день. В рапорті

начальника гарнізону зазначалося, що

до міста прибув політичний злочинець

рядовий Оренбурзького батальйону 1

Тарас Шевченко. Власне тут Шевченко

підібрав дерев’яну паличку, яку потім

посадив на півострові Мангишлак недалеко

від Новопетрівського укріплення в

гарнізонному саді. Шевченко дбайливо

доглядав її, підливав, і з неї згодом виросла

верба з широкою крислатою кроною,

в затінку якої любив сидіти Тарас.

Ця верба нагадувала Шевченкові легенду

про розкаяного розбійника, якому

Бог відпустив гріхи, бо з його палиці

виросло дерево і почало плодоносити,

оскільки той ретельно його поливав. В

одному із своїх листів Тарас висловлював

жаль, що, незважаючи на те, що з

Пропонуємо увазі наших шанувальників оповідання Софії БУД-

КО «Українське небо повниться» (в скороченні), що репрезентує

літературу української еміґрації 20-30-их років ХХ століття.

Щоб не стати жертвою більшовицької розправи, в еміґраційних

таборах Німеччини, Австрії, Польщі та Чехословаччини опинилися

тисячі воїнів армії Української Народної Республіки, а також

багато вчених, письменників і державних діячів. Найбільш прихильною

до українських еміґрантів виявилася Чехословаччина, президент

якої - Томаш Масарик - сприяв культурному їх розвитку. Налагоджувалося

літературно-мистецьке життя, діяв Український

громадсько-видавничий фонд, до якого входили різні видавництва,

такі, як «Дніпрові пороги», «Київ», «Наступ», «Пробоєм», «Українська

родина». Зокрема, в останньому з них і був опублікований

пропонований твір української письменниці та перекладача Софії

Будко. Література української еміґрації виконала важливу місію,

а саме: зберегла, продовжила і розвинула український літературний

процес, інтегруючись одночасно в загальноєвропейський і

світовий літературний контекст.

батько сина, й з гордістю в очах поцілував

його.

Хто ж змалює радість усіх присутніх,

коли вони побачили чин, якого в

історії неба ніколи не бувало… Бог поцілував

одного з них…

Бог знав, що Шевченко має ще щось

на думці, й тому привітливо запитав

його: «Чи маєш, сину, ще щось на серці?»

«Боже великий,» - запитав Шевченко, -

«чи вже ніколи не будеш відбирати від

нас нашого неба?» Бог усміхнувся й

лагідно пояснив: «Тарасе, сам ти сказав,

що неба не даси. Сказав це ти мені, Богові,

що не годиться давати й відбирати.

Але не я дав вам небо, ви завоювали

його самі собі. Я дав вам тільки вільну

волю, якої від нікого не відбираю, тому

ви маєте все по вашій власній волі».

Шевченко, осяяний Божим світлом,

радісно викликнув: «Це є свята правда,

Боже! Слава тобі, Господи, на віки слава!»

Всі кругом співали славу Богові.

Від того часу українці жили спокійно

в небі. Й згадки вже не було про

віддачу комусь їхнього неба. Всі знали,

що Шевченко ні крихти свого неба

нікому не дасть.

Внебі має бути радість. Не було так

ув українськім небі. Чоло Шевченка

щораз частіше хмарилося. Часами він

не може здержати сльози, які від болю,

гніву, а найчастіше від сорому за земних

братів з’являються в його очах.

Ось недавно Шевченко дивився на

Україну. Діти в школі. Учитель на

сніданні. Два хлопці сиділи окремо.

Один з них вийняв з-за пазухи Кобзаря…

Їхні голови стулилися. Вони не

бачать, не чують, що є кругом них.

Їхній шепіт залетів до Нього аж у

небо. Радісно стало Йому.

2014 – РІК Т. Г. ШЕВЧЕНКА

його гілочки вже виросла верба, гріхи

все ще йому не відпускаються.

Подальша доля Тарасової верби

наступна. Місцеві жителі доглядали її як

священну реліквію, і вона прожила понад

століття – до 80-х років 20 століття.

Добре, що свого часу, під час святкування

в 1961 році 100-літніх роковин з дня

смерті Шевченка, делегація українських

письменників привезла до Львова паросток

з цієї верби і посадила у

Стрийському парку. І вже з гілочки цього

дерева відродилася верба в Тарасовому

саді на Мангишлаку. А під час урочистостей

з нагоди 200-літнього ювілею

від дня народження нашого Пророка

у Каневі недалеко від його могили

були висаджені пагінці, зрізані з Тарасової

верби у Львові, які привезла працівник

Львівського Народного музею Тараса

Шевченка Анна Станицька на замовлення

працівників Канівського заповідника.

На світлині зафіксовано момент

передачі цих гілочок меру Канева Олександрові

Скорині 10 березня 2014 року.

Особливої святковості, піднесеності,

величавості під час посадки гілочок надавав

спів хору «Кобзарева криниця» з

Канева. Таким чином здійснюється

тяглість традиції, і верба тепер буде

охороняти місце вічного спочинку Тараса

на Чернечій горі.

Верба милувала око і помякшувала

жахливу тугу Шевченка за рідним

краєм, нагадуючи про Україну. В листі

до свого друга Семена Гулака-Артемовського

поет розповідав, що Новопетрівське

укріплення розташоване в

пустелі на північно-східному березі

Каспійського моря; всюди пісок та

камінь, хоч би якась травинка чи деревце

– нічого немає; навіть гори не

побачиш. Справжня пустеля! Тарас

пише: «Дивишся, дивишся, і така тебе

нудьга візьме – просто хоч давись,

але ж і давитись нічим!» Він думкою

линув у милий край і в уяві малював

Нараз відчиняються двері. До кляси

увійшов учитель-перевертень, який

забув свою мову, свій рід. Він побачив у

хлоп’ячих руках книжку, люто, мов скажений,

накинувся на них, вирвав її з

їхніх рук, розірвав, кинув під ноги й потоптав.

Стоячого ближче хлопця так

рвонув за чуб, що аж кров потекла,

змішалася з сльозами й забагрила дитячі

руки. «Я вас навчу…» - засичав

перевертень, як змія.

Багато жахливого Шевченко бачив

з неба, але цей вчинок перебільшував

усе. «Боже! Боже!» - застогнав він. –

«Чи на те я писав, щоб за мої твори проливали

дитячу кров?!»

Всі в українськім небі посмутніли.

Бог всіх любив, але Шевченка він часто

своєю любов’ю відзначав. Терпіння

його вражали Бога, й він хотів хоч трошки

помогти йому. Покликав його до себе

й сказав: «Тарасе, мені боляче дивитися

на тебе, коли ти сумуєш так тяжко.

Всім я дав вільну волю, й брати твої

там, на землі, діють по своїй волі. Але

все ж таки я хочу зменшити твої страждання».

«Боже, чи є це можливе?» - запитав

Шевченко. «Заберу вас з українського

неба до себе. Не будете бачити

Україну, не будете страждати від

того лиха, що там робиться». «Великий

Боже!» - промовив Шевченко. – «Ти

добрий, не гідні ми твоєї доброти, але я

зостануся в українськім небі. Я хочу

терпіти з моїми дітьми: хай мої сльози

зіллються з їхніми сльозами. Дерева й

інші рослини вип’ють наші сльози. Вони

будуть у кожнім кусочку хліба, в

кожнім овочі. Добрих вони нагодують,

скріплять, а злих будуть палити так

довго, поки їх очистять або спалять».

«Тарасе, хто так любить, як ти, - все

переможе! Нарід, що має хоч одного

такого, як ти, сина, житиме вічно! Станеться

воля твоя. Віра твоя передасться

твоєму народові й поведе його до

побіди над злом».

Шевченко подякував Богові і з великою

надією ждав радісного дня.

Підготувала Оксана ЗАХАРЧУК.

картину чарівливого українського

пейзажу, що вилився в ніжних поетичних

рядках його знаменитих

віршів «Сонце заходить», «Зоре моя

вечірняя», «Зацвіла в долині» та інших.

Шевченко часто приходив до своєї

верби, і її зелена крона розвіювала

його важку тугу, розпалюючи в ньому

святе почуття любові до рідної України:

Свою Україну любіть!

Любіть її ... во время люте,

В останню тяжкую минуту

За неї Господа моліть!

Оксана ЗАХАРЧУК.


4

Серпень 2014

Володимир РОЖКО: «Божа гора в документальних та

«Ось Я стану перед лицем твоїм там на скелі в Хориві, а ти вдариш у скелю – і вийде із неї вода, і буде пити народ!» Кн. Вих. 17.6.

(Закінчення. Поч. у минулому числі).

Отож прикладом в копанні печери

власноруч для преподобного Антонія

був його попередник преподобний

Іларіон, а той в свою чергу мав наставників

грецьких, руських ченців анахоретів

з Мефодієвської доби. Саме такі

власноруч викопані, видовбані печери

на думку літописця були угодні Богові.

- Многі бо монастирі цесарями,

і боярами, і багатством поставлені, та

не такі вони, як ті, що поставлені сльозами,

і постом, і молитвою, і неспанням.

Антоній бо не мав ні золота, ні

срібла, а досяг усього постом і сльозами.

Таку глибоку пошану до печерних

монастирів і їх насельників-ченців, які

прийшли в них спасатися шляхом

важкої фізичної праці, постами, молитвами,

сльозами, неспанням, бачимо

з боку як самих ченців так і

вірних у Візантії, а відтак і у нас в Україні,

а на історичній Волині зокрема.

На святій Божій горі маємо два

види печер – природні, розширені

людською працею та власноруч вирубані,

які служили за келії ще і в добу

Преподобного Іова, який сам, його

учні приходили сюди з Почаєва усамітнитись,

щоб побути своїми молитвами

наодинці з Господом. Найдавніша

і найбільш шанована печера

на Божій горі була вирубана в скелі ще

ченцями Мефодієвської і пізнішої Володимирської

доби.

Природні печери, як правило,

були тимчасовим місцем спасіння

іноків через молитви, пости, важку

фізичну працю, тобто місцем чернечих

подвигів, одночасно ченці ще з

доби св. Кирила і Мефодія власноруч

вирубували в скалі печеру де влаштували

церкву, келії, а складським, побутовим

приміщенням служили їм

природні.

Справді, до знищення 1961 року

московськими кегебівськими варварами

цього святого місця на Божій

горі, можна було лише дивуватися

майстерності ченців, які примітивними

знаряддями праці ІХ-Х ст. не лише

вирубали печеру, а й відшліфували

гладенько стіни, стелю. Скелю, в якій

вирубували печеру, де влаштували

монастир ченці вибрали не випадково,

як і місце поселення – Божу гору.

Їх привело до неї Боже Провидіння, а

скелю вибрали тому, що за переказами

збереженими в народі, іншими усними

джерелами на ній відбулося

знамення Боже, з’ява Божої Матері,

яка залишила на ній свою Стопу. Одне

з усних джерел про це повідомляє:

- Богоматір ішла вдруге рятувати

ченців Почаївського монастиря від

татар, від неминучої загибелі, то ступила

однією ногою на вершину Божої

гори, а другою на Почаївську гору. І

залишились після цього на камені

відбитки Її святих стоп. Із них забило

джерело з чудодійною лікувальною

водою. [15, с. 32-33]. Які ж знаряддя

праці використовували ченці анахорети,

коли вирубували в скелі печеру

і облаштовували печерний монастир,

залишається загадка, але, що вона не

природна свідчили її гладенькі кам’-

яні стіни, майстерно відшліфовані.

Справжнім дивом природи, даром

Божим, творінням рук Творця є джерело

з чудодійною водою на вершині Божої

гори, до якого віками приходили прочани

помолитись і напитися води, набратись

сил духовних і фізичних.

Про існування тут ще в ХІІІ ст. печерного

спільножитного монастиря

знаходимо в документальних та історичних

джерелах. В одному з них датованому

1224 роком читаємо, що в

1224 році упокоївся в Бозі ігумен монастиря

Бережецького (місто Бережці

за 2 км від Божої гори, тому й

монастир називався Бережецьким)

отець Сисой Дорговиж, а того ж

місяця преподобний Мефодій призначив

ігуменом Симона в монастирі

Поча-Діва (Почаєві) і вислав в монастир

Бережецький законника співака

Степана, ісповідника Ісидора і учителя

Павла. [16, с. 1155-1162].

В добу преподобного Іова Залізо,

ним було заново відновлені печерні

монастирі історичної Крем’янеччини

в Стіжку, Збаражі, Підкамені, Бережецький

на Божій горі. І не лише сам

преподобний усамітнювався в тих

монастирських печерах, а й його

найвірніші учні приходили усамітнюватися,

перебувати в довгих постах,

щирих молитвах. Саме преподобний

Іов Залізо над скельно-печерним монастирем

під Стопою Божої Матері,

побудував церкву-каплицю, поставив

хрест, яка після нього кілька раз перебудовувалася

і реконструйовувалася.

Преподобний Іов Залізо, його

найвірніші учні, які часто поселялися

саме в скельно-печерному монастирі

на Божій горі із-за святості місця де

він знаходився,

своїми щирими

молитвами, довгими

постами, важкою

працею, неспанням

і сльозами

примножували

її святість. Божа

гора в усі часи приваблювала

своєю

святістю – Стопою

Божої Матері,

скельно-печерним

монастирем під

нею в якому своїми

молитвами, іншими

чернечими подвигами

примножували

її святість

ченці анахорети,

келіоти ще з Мефодієвської

доби,

преподобний Іов Почаївський, чисельних

прочан, які ішли на гору з глибокою

вірою в душі і молитвою на устах

прославляти Боже Ім’я. І від тих

щирих прощ, прославлення Ім’я Господнього

під час них словом і пожертвами

Богові, як і за сам неперевершений

твір рук Творця гора залишалася

і залишається Божою, святою в усі

віки і тому з нею завжди вели непримиренну

боротьбу антихристи всіх

мастей, але неперевершеними залишилися

в її історії московсько-кегебівські

звіроднилі виродки, які в 50-

80-х рр. ХХ ст. вели підступну, властивими

їм методами, війну на знищення

святості цієї великої святині. Спеціально

сформовані з місцевих комуністів

загони, „рідна міліція і

кегебісти” не пускали прочан до

Божої гори, спалили каплицю, дерев’яні

хрести, підірвали скельно-печерний

монастир з Стопою Божої Матері,

чан з водою святого джерела, де купалися

вірні, понищили всі зовнішні ознаки

святості. Про ці злочини московських

червоних окупантів, їх святотатство

красномовно розповідають

документальні джерела Держархіву

Тернопільської області. В інформації

з грифом „таємно”, вих. 12 від

13.09.1960 р. „Про так звані „святі

місця”, направленої уповноваженим

Ради у справах Православної церкви

Тернопільської області на ім’я завідуючого

пропаганди обкому КП України

Куліша В.В. знаходимо:

- Повідомляю, що паломництво

на Божу гору, Зарваницю, Полупанівку

майже припинились. Інколи на Божій

горі затримуються для відпочинку паломники,

що направляються в Почаївську

Лавру.

В 1960 році на Переполовинення

та на Троїцю (церковні празники) на

Божій горі нікого не було (не пустили

спецзагони – В.Р.), а в 1958 році паломників

було більше тисячі.

В липні 1960 році на Божій горі

згоріла каплиця (спалили кегебісти –

В.Р.), яка притягала до себе віруючих.

Необхідно ліквідувати також каплицю,

яка накриває джерельний колодязь

і чан, де купаються віруючі. Крім

того, в зимовий час потрібно зруйнувати

скелю, на якій є „Стопа Божої

Матері”, а під скелею печера, де поставлені

хрест і ікона. Все це приваблює

паломників.

6 вересня цього року я домовився

з головою Крем’янецького виконкому

тов.. Шевчуком в присутності уповноваженого

комітету Держбезпеки тов..

Волкова, що всі роботи по остаточній

ліквідації так званого „святого місця”

на Божій горі буде проведено на початку

1961 року… [17, арк.11-12].

Такими злочинними методами

московсько-більшовицька окупаційна

влада нищила святощі святої Божої

гори, але святість Божої гори є незмінною,

і, якби її не руйнували чужинецькі

орди-окупанти: татари, турки,

москалі, поляки – вона вічна, бо Господь

дав їй своє ім’я, з Його волі на

ній відбувалися знамення Богородиці,

Відбудований скельно-печерний монастир.

засновано скельно-печерний монастир

ченцями анахоретами Мефодієвської

доби, які розпочали своїми

правдивим життям і подвигами кріпити

Божу волю і освячувати молитвами

святість місця, після них продовжили

примноження святості Гори їх наступники

ченці келіоти, спільножитної обителі

Божої, праведник Іов Почаївський.

Господь Бог дивився на ті злочини

червоних вандалів, але не мовчав,

давав їм знак опам’ятатися, зупинити

безумство червоних московських варварів.

Про цей знак Божий автор почерпнув

2004 році з усних джерел:

„Коли в 1960 році комуністи розпочали

закривати скельно-печерний монастир-скит

та нищити інші духовні пам-

’ятки на Божій горі, селяни с. Бережці,

навколишніх сіл почали просити одного

з партократів району не робити насильства

на святому місці, - бо ж Бог

все бачить, вгодований партократ із

запалом став переконувати селян, що

Бога немає, а якщо Він є, то нехай забере

в нього найдорожче… І Господь

за богозневагу, святотатство виконав

його прохання. Через дві години до

нього зателефонували, що під час вибуху

в лабораторії єдиною жертвою

стала його дочка…” [18, с. 7].

Божа гора – це насамперед найдосконаліший

витвір Творця і Вседержителя,

який вражає своєю особливою

красою, оригінальною, досконалою

формою, назвою набутою від Бога,

святістю місця, і цю велику, вічно живу

святість відчуває кожний прочанин,

який доторкається душею до неї, побуває

біля місця скельно-печерного

монастиря, над яким була Стопа

Божої Матері, хрест преподобного

Іова (Залізо) знищені московським

бездуховним варварством. Тут моляться

прочани за спокій душ тих наших

мучеників і праведників безіменних

ченців анахоретів, келіотів, які

більше тисячу років тому поклали початки

чернечого життя і в ім’я Бога,

рідного народу, нашої церкви вершили

чернечі подвиги, прославляли ім’я

Творця і Вседержителя, просили Його

ласки і щедрот. І переконається кожен

прочанин у вічності Святості Божої

гори і Божої Заповіді „Благословен,

хто гряде у Господнє ім’я”.

ІІ

Серед чисельних прочан до Почаєва

і Божої гори багаторазово з ними

бував і автор цих рядків з своїми

рідними, починаючи з далекого 1969

року, пізніше з крем’янецькими друзями

у науково-пізнавальних прощах-подорожах,

з своїми студентами з Волинської,

Рівненської Духовних семінарій,

Волинського національного університету

ім. Лесі Українки, Київської

Православної Богословської академії.

І в кожній прощі, науковій прощі-подорожі,

до цих наших святих місць відчували

ми їх святість, залишали тут втому

і сірість буднів душі і тіла, набиралися

сили духу, мов перероджувалися,

виносили цілі низки незабутніх вражень.

Нині вже й не наважуся полічити

чисельність моїх гуртових і

одиноких відвідин Божої гори, з яких

я завжди виносив щось досі не побачене,

відчуте, пережите.

Червневого суботнього ранку першим

бусом Луцьк-Почаїв вирушаю до

вічних наших святинь - Почаєва, Божої

гори, щоб помолитися і поклонитись

в святих місцях, попросити в Господа

прощення за кривди власні і кривдників,

які наносили злом і неправдою

болі не лише мені, а й моїм рідним,

друзям, студентам, близьким. Господь

вчить: моліться за ворогів ваших!

З такою молитвою переступаю

через поріг Свято-Успенського собору

Почаївської Лаври. Прочан ще небагато

бо лише 8 год. По молитві оглядаю,

прислухаюсь, відчуваю атмосферу

духу в святині. Досить таки приникші

московські ченці-красносотенці,

агенти Путіна і Януковича. Не має тих

кричущих викликів і дерзних звинувачень,

не так переконливо звучать з

вуст красносотенців слова: канонічність,

благодать, спасіння і інші

заяложені заклинання. Відчувається

ще більша настороженість в очах, притишених

тонах на кшталт „спаленіє

только в Русской церкви” і інше. Знаки

часу, який не працює на них, починають

свої впливи і не лише на них

особисто, а й на доведену ними до

стану московського психічного фанатизму

паству, як от: каким ви язиком

обращаетесь к Господу! Он его не понимает…

І це виголошували ті, що носили

„благодать” Духа Святого, про

що вони кричали при будь-якій нагоді,

часто і без найменшої причини і необхідності

в тому. Забували, що Господь

помішав не випадково ті язики і через

апостолів передав всім народам –

прославляти ім’я Творця своєю

рідною мовою. От лише в Почаєві, в

Україні взагалі, для московських каноністів-комуністів

були, і на жаль, залишаються

ще їх приписи: надо молится

на русском язике, тога Господь услишит…

Але Господь не вислухав їхніх

криво неправдивих лжесвідчень і покарав

Януковича і Путіна: першого з

Його волі свободолюбивий український

народ вишвирнув з України, а його

закривавлене ім’я на смітник історії,

другому відняв розум і фізичні сили,

не допомогли і не врятували вкрадені

в народів сотні мільярдів доларів.

Почаїв пережив чисельних кривдників

з яких найбільшими були білі,

червоні і знову білі московські окупанти…

По молитвах і роздумах залишаю

собор, неповторний архітектурний

твір українського бароко німецького

митця Готфрида Гофмана, українських

Ксеверія Кульчицького, Полієвського.

[19, с. 137-138]. Оглядаю

ще не закінченого будівництвом собору

Преображення Господнього, в якому

на відміну від суздальсько-московського

архітектурного стилю Свято-Троїцького

собору – твору сумнозвісного

чорносотенця Антонія Храповицького,

нововозведена Святиня

вибудувана в українсько-візантійсько-


І народ став задумуватися,

як бути далі? Якшо пра-

Серпень 2014 5

історичних джерелах

му стилі, я б сказав би носить мистецькі

характерні риси київського монументального

церковного будівництва

ХVІІ- ХVІІІ ст. Святиня вражає

своєю монументальністю, чисельністю

бань, запланованих престолів,

сяйвом позолоти і т.д. Напевно освячення

її планувалося на 19 серпня

Преображення Господнє, але нині

красносотенців мучить питання, а чи

ж приїде „святий” Кірііл?! Кривавий

благословельник кривавих справ

друга і брата Путіна. Переконаємось

в часі… Але більшість православних

прочан сказали б тверде „Ні!” московському

закривавленому „святому”

– який нажив міліарди доларів на

Церква Св. Трійці

на місці Стопи

Богородиці

чорному бізнесі: тютюну, горілки і

інших „церковно-канонічних справах”.

Якби собі національно-свідомий

прочанин поставив запитання чи в

Почаївському Свято-Успенському

монастирі є Україна?, то навіть на туалетних

вказівниках не знайшов би її

ознак: мови, православних звичаїв,

традицій. Москалі навіть випозичають

за гроші…: юпки для жінок в чоловічому

одязі… З Спасителя розп-

’ятого на Хресті зняли одежу, поділивши,

кинувши жереба. І збулося

Писання: Поділили одежу Мою між

собою, і метнули про шату Мою жеребка…

(Св. Івана: 19.24).

В святиню наряжають своє тіло не

в одежу, а в чистоту духовну…

За воротами Лаври повертаю праворуч

і вкотре йду до пам’ятника Національному

Пророку Тарасу Шевченку.

Обличчям своїм юний Тарас споглядає

Почаївську Лавру і в очах його

допитливий прочанин прочитає:

Дивні діла Твої, Господи! Але це не діла

Господа, це – чорні діла московського

червоного сатани, який засів у святині

і переконує всіх, що він – навіки.

Одначе, ще мудрі греки мали вислів:

нічого не має вічного під цим сонцем,

і я пригадав його, сідаючи до буса

Почаїв-Крем’янець, який довіз мене

до зупинки Бережці, а в дорозі до

Божої гори переконався в правдивості

слів моїх покійних сестер, які

навчали мене: на кожне добре діло є

Боже благословенна. На Божу гору

привіз мене священик з УПЦ МП о.

Георгій своїм авто. Наша розмова з

ним нагадувала мирний діалог, я б

сказав би гру слів, без жодних агресивних

шайб московських батюшок у

мої ворота, як це бувало з ними в

минулому. Плату за перевіз категорично

відмовився брати. Дарую отцю

свою книгу „Тарас Шевченко і Волинь”:

священик з радістю бере подарунок,

обіцяє прочитати…

Божа гора відчуває також поділ на

УПЦ МП і УПЦ КП. Перша, де служить

о. Георгій, опанувала, як і личить „канонічній”

– джерело з цілющою водою,

побудувала церкву-каплицю,

каплицю над джерелом і ще одну

праворуч від нього, дві природні печери,

одна з яких облаштована: хрести,

образи, інше церковне начиння.

Одначе вона настільки низька, що

подвижники в ній мали б ходити на

колінах. Сучасний задум творців цієї

печери відповідає духу сьогодення:

малороси в українській церкві мають

ходити на колінах перед московськими

сатаністами… Скрізь вказівники,

поручні для прочан…, щоб бува не

дай Бог „не заблудитися” й не потрапити

до місця де була Стопа Божої

Матері, і рештоки каміння скельнопечерного

монастиря під нею

підірваного московсько-більшовицькими

варварами, нині на

руїнах святині церква Св.

Троїці УПЦ КП. Сьогодні тут

несе службу о. Василь Дідик,

з яким ми були заочно знайомі,

нині ж мали можливість

під ласкавим і теплим сонечком

на дерев’яних лавочках

призначених для прочан проводити

задушевні розмови.

Наші теми – це мої написані

і видані книги, статті, мої

дослідження Божої гори.

Ділиться о. Василь своїми

задумами, написати книгу

про святість Божої гори. Велика

і свята справа і дай

Боже, щоб задум священика

здійснився.

Під церквою Св. Троїці,

облаштовані наново печери,

на місці де чинив свої чернечі

подвиги преподобний Іов

Почаївський нині подвизаються

двоє ченців: один із Закарпаття,

другий з Великої

України. Отож, приходжу

думками до висновку вкотре,

Святість місця – безперервна,

вічна і її не може знищити

жоден окупант землі нашої. Бог,

Божа гора, Святість – вічні, понад часом

і простором, вкотре переконуюсь

в правдивості слів апостолів

Правди і Добра, вона мені нагадує

Біблійну Хорив з скелі якої забило з

Божої волі джерело, щоб напоїти

спраглих. Джерело Божої гори наповнювало

спраглих впродовж віків

вірою, надією і любов’ю, зцілювало

духовно й фізично тисячі прочан.

Маю ще одну заплановану і домовлену

зустріч у селі Млинівцях біля

Крем’янця з своїм колишнім студентом

несправедливо покривдженим

кривдниками-фарисеями у якого за

них прошу прощення. Іван Колотило

дуже розумний, вихований хлопець

і належав до числа моїх улюблених

студентів, які прагнули брати

від мене знання в усій повноті їх моєї

подачі, наслідувати добрі вчинки,

благодійні справи і інше. Нині він

має вимушену „відпустку”, бідний,

відчинив не ті двері і відмовився категорично

принести пожертву новоявленому

напівєврейському, напівтатарському

Молохові…

П’ємо з Іваном каву, їмо пироги

і ведемо довгі і щирі розмови про

Почаїв, Божу гору, Крем’янець, його

рідні Млинівці. Вкотре переконуюсь,

що хлопець має щиру і ніжну душу,

мав лише не щирих і без душі „виховників

і наставників”, які блудять самі

і заводять в в нього інших. Але я вірю

в нього, в його силу волі подолати

всі труднощі і штучно витворені перешкоди

і першому прийти до

фінішу в науці і житті.

Прощаюсь з Іваном і їду до Крем’янця

де маю ще зустрічі з своїми

давніми друзями часів дисидентських.

Гуртом з їх внуками і правнуками

оглядаємо вкотре це стародавнє

волинське місто, його храми, музеї,

набираємо в свої душі духовних

скарбів, які завжди прагнули і прагнуть

досконалості у вічному і для

вічності. Моя наукова проща-подорож

добігла до кінця, а дорогу до

рідного Луцька заповнив споминами

щойно побаченим і пережитим.

ДО 25-РІЧЧЯ ВІДРОДЖЕННЯ УАПЦ В УКРАЇНІ

Лист Московському Патріяршому

екзархові на Україні (від 27 лютого 1989 р.)

Ваше високопреосвященство!

Пишу цього листа,

як один із сучасників і учасників

праці Ініціятивної Групи

по переходу греко-католиків

у РПравослав’я. Тоді я

був ще тільки кандидатом у

священство, тому не міг

бути членом Групи. Тепер

члени Ініціятивної Групи

вже майже вимерли, й нема

кому виявити і пригадати

кривд, яких вона зазнала. Головних

членів Ініціятивної

Групи в сталінську страшну

епоху знищено руками

підісланих наємників, постріляно

й потруєно по «вдохновению»

протопресвітера Колчицького, і це лежить

страшним «камнем преткновения»

між нами, віруючими людьми західних

областей України і Московським патріярхом.

Знищили тоді всіх членів, що знали

хід розмов і зміст договору та забрали

документи Ініціятивної Групи, щоб

ніхто не знав і не міг покликатися на

пункти договору. Так віроломно поступив

Московський патріярхат тому, що

він від початку думав не про приєднання

галичан до єдності у вірі, а про

їх поневолення.

Доки Церква жила в умовах жахливого

терору, годі було до кого-небудь

звертатися із скаргами. Та й до кого? Мусили

всі терпіти й мовчати. Тепер, коли

настав час «гласності», ми, поки ще живі,

зобов’язані розказати всьому суспільству

правду і впом’янути перед винуватцями

за свої кривди, за те, що нам належиться,

як великому числу православних

українців. Кров отця Костельника і

знищені з поміччю отрути життя єпископів

Михаіїла Мельника й Антонія

Пельвецького, священиків Мирона Крутяка

і Володимира Куновського, що «кличуть

до неба про помсту», є наказом для

нас. Мені особисто наказав це зробити

репресований «староправославний»

протоієрей Григорій Курилас, якому до

смерті не дозволено було повернутись

на рідну землю. Жив у Волуйках, а помер

у Сумах.

Московський патріярхат ігнорує існування

великого українського народу, окремішність

української церковної думки,

традицій, звичаїв і культури. Така

ігнорація почалася ще від часів цариці

Катерини II. Як це жахливо думати, що

патріярхат свідомо добиває те, чого не

змогла знищити ця страшна цариця.

Патріярхат зігнорував навіть історичний

факт, що первісна Русь — це Київ і

південні землі, що в Києві в Дніпрі відбувалося

торжественне хрещення киян в

княжіння рівноапостольного князя Володимира.

Патріярхат ігнорує українську

мову до того, що по всій Україні, крім

бувшої Галичини (бо тут народ свідоміший

і не хоче піддаватися!, заведено

проповідь північною, російською мовою.

Давню, південнослов’янську церковну

мову ще Катерина наказала заборонити

й замінити московською мовою, її заборона

виконується суворо досі. Ваше

Високопреосвященство, на жаль, також

приклали своїх рук, щоб зовсім скасувати

на Україні церковну богослужбу

рідною мовою. Те, що дозволив росіянин,

митрополит Діонисій Валединський, не

хоче дозволити Екзарх України Митрополит

Філарет Денисенко. Є, одначе,

дозвіл читати Євангеліє українською

мовою, але він якийсь невиразний і скидається

на дозвіл папи Іоана VIII. Нас,

галичан, за те, що держимося своїх звичаїв

і своєї давньої вимови, ненавидять і

не проминають нам всюди виявити свого

презирства, навіть в Почаєві та в

Києві так, наче б то Православ’я — цс

тільки московська віра, і Бог любить

тільки московський народ та ще трохи

терплять темних «хохлів».

Уся біда наша в тому, що

ми не маємо своєї української

духовної семінарії. Семінарія

в Одесі ше більше

нам чужа, ніж ленінградська.

Нічого не поможуть «українські

курси», які будуть

тільки пародією. А в Загорську

почалася якась дегенерація

богословської освіти

і порядків у їхньому «духовному»

заведенні. Ініціятивна

Група застерегла собі, що у

Львові мусить бути своя духовна

семінарія. Отець Костельник

весь час це підкреслював.

Справа семінарії найбільше

дратувала протопресвітера Колчицького,

й він задумав найрадикальнішим

засобом позбутися Костельника. Бо

Колчицькому та іншим «ідеологам» російської

церкви не йшлося про наше навернення

до Православ’я, а про знищення

останнього острівця української культури,

яким була Галичина. Тому навіть

семінарія в Луцьку була російськомовною.

Знаємо вихованців цієї семінарії,

яких викинули за те, що вони, за підтримкою

отця Віниукевича, родом білоруса,

провели вечір на честь Шевченка. Незадовго

закрили й семінарію. В одеській

семінарії робили обшуки в галичан і за

те, що вони мали книжки з проповідями

українською мовою, їх повикидали із

«вовчими листами». Народ наш обурювався

на такі вчинки «православных

воспитателей», але що можна було вчинити

в умовах такого страшного режиму,

як сталінщина чи брежневщина. Тепер,

при «гласності», годі далі мовчати й

терпіти. Ми мали й повинні мати свої

рідні духовні школи.

Дуже роздратовані повернулися люди

з ювілейних обходів у Києві. «Там нашого

слова вже не чути, там відчувається

«єдиная неделимая Россия», яка нас

страшно ненавидить. Нам нема чого шукати

в Києві, якщо папа, чужинець, говорить

українською мовою, а екзарх України

— не хоче».

І мимоволі згадалися людям часи, коли

в нас були свої семінарії та академія, де

видавалися богословські книжки рідною

мовою. Не відчувалося тоді ніякого тиску,

бо Рим був далеко, польських ксьондзів

ніхто не боявся, митрополит Шептицький

не дуже слухав Риму, не силував богословів

на целібат. Можна було боротися

словом і ділом. Отець Костельник очолював

рух за оборону прав нашої Церкви,

рідних звичаїв та обрядів, рух за оборону

жонатого духовенства. Боровся проти

латинізації.

Та всьому тому поклав кінець Сталін.

Отець Костельник, в душі прихильний

вселенському Православ’ю, повірив патріярхові

й іншим духовним особам. Він

не міг припустити думки, що з ним говорять

фальшиво, бо розмовляв з самим

патріярхом і високопоставленими людьми,

не думав, що такі особи можуть поступити

так віроломно. А сталося саме

так, бо Москва поставила собі за мету

стати «третім Римом», але, як видно, перейняла

від середньовічного Риму все, що

там було найгірше.

Чи потрібні тепер нашому мученикові

такі фальшиві промови й панахиди на

його могилі? Чи можемо ми, священики,

знаючи як було справді, з легким серцем

стояти біля могили разом з ідеологічними

наслідниками Колчицького? Чи вони

цього не розуміють, чи вже зовсім втратили

совість? Чи, може, не знають? Вони

називають отця Костельника героєм

Православ’я. А чи за таке відношення до

нас боровся отець Костельник? За таку

«правду»? А невже вони чуються після

цього всього «православними»?

Далі буде.


6

До 25-ї річниці

проголошення

автокефаліїї

в Україні

Майже 25 років я є вірним УАПЦ. Напевно,

спершу варто пояснити, що спричинилося до моєї

приналежності. Цьому сприяв мій дідусь, який ще

під час відбуття заслання, коли був у короткотерміновій

відпустці, побачив, що відбувається на

Батьківщині й у час Великодніх свят слухали разом

з моїм татом по радіо (єдиному в ті часи джерелу

інформації) привітання українському народові

від Владик Українських церков у діаспорі.

Одне з привітань виголошував Владика УАПЦ.

За давністю часу не можу пригадати ім’я Владики.

Але в пам’яті закарбувалися слова мого дідуся:

«Пам’ятай! УАПЦ – наша національна українська

церква»!

Я належу до покоління, яке виросло і мало що

знало про традицію та правдиву історію УАПЦ.

Всі ми зі старшого покоління добре пам’ятаємо

серпень 1989 року. Тоді тисячі людей підписувалися

під вимогою про реєстрацію УАПЦ. Тепер

ностальгічно пригадуємо велике піднесення,

коли у львівському Петро-Павлівському храмі

отець Іван Пашуля і протоієрей Володимир Ярема,

згодом Патріарх Димитрій, зрорбили заяву про

вихід Петро-Павлівської церкви зі складу РПЦ

та про Третє відродження УАПЦ.

Тепер мені пригадалися слова дідуся. Я зрозумів,

що щось відбулося надзвичайне. Всі люди

відчули велику радість і духовне натхнення. Але

світ став повнитися різними чутками. Наші недруги

казали, що державна і церковна влада зробить

«порядок» з порушниками. Може тому ніхто

з інших парафій 19 серпня не підтримав Петро-

Павлівську громаду в людей виник страх перед

грубою ворожою силою, перед переслідуваннями

і погрозами.

З плином часу ми пережили в нашій Церкві

багато подій: і радісних, і сумних. Позбулися багатьох

людей і навіть духовних осіб, в яких було

багато користолюбства, гордині і самолюбства,

заздрості і навіть безвір’я.

Дивний ми – український нарід, чесний і терпеливий.

Ми постійно боролися за нашу Церкву.

Патріарх Мстислав, все своє свідоме життя, боровся

за чистоту нашої Української Автокефальної

Православної Церкви. Патріарх Димитрій

продовжив цю важку справу. Нам тепер важливо

зберегти пам’ять про цих людей, які склали найвищу

пожертву задля нашої УАПЦ. Але споглядаючи,

що зараз коїться в нашій Церкві, виникає

запитання: чому, так званий «предстоятель» став

«собратом» для деяких наших єпископів, хоча

вони і багато священиків ображені його діями?

В ці дні святкувань кожний з нас має запитати

себе: чи по праведній дорозі я йду?

Подібне запитання має поставити собі кожен,

хто зараховує себе до УАПЦ: єпископ, священик,

диякон, мирянин. Ми маємо усвідомлювати,

що Церква – це ми, тому мусимо самі навести

в нашій Церкві лад. Тоді нас будуть поважати,

і ніхто не посміє пропонувати нам приєднуватися

до когось, а навпаки, будуть нас поважати,

і з нами змушені будуть рахуватися. Хай Господь

допоможе нам у цьому!

Ярослав КОЗАК.

Серпень 2014

«Йшли діди на муки,

підуть і правнуки»

Смерть за віру Христову, смерть за народ свій, за рідну

Батьківщину – це честь велика і щастя для душі християнської

Ми, сучасні люди, сприймаємо смерть, як щось

найстрашніше, боїмося її, часто намагаємося уникнути,

втекти від обов’язку, аби, не дай, Боже, не

наражати себе на небезпеку смерті.

Та смерть є різною. Є закономірною, є випадковою

і безглуздою, а є вершиною шляху живої

свідомої людини з переходом до вічного щастя.

Такої смерті впродовж багатьох століть бажали

собі люди, випрошували її собі у Господа. І

тут все залежить від стану душі людини, її розуміння

і віри у Творця Світу, потойбічне життя, від

усвідомлення своєї місії тут, на землі.

Сьогодні маємо важкі часи для нашого українського

народу, але попри все маємо втіху духовну,

бо можемо пишатися тими українськими героями,

які без страху, із повною відповідальністю

за Україну «за її волю, за честь, за славу, за народ»

перебувають і воюють у місцях, де кожну

хвилину може їх спіткати смерть. Честь і хвала

їм! А ми, ті, які завдяки їм можемо спокійно спати,

трудитися, навіть відпочивати, маємо за обов’язок

постійно молитися за них, за душі тих, хто

віддав уже своє життя і є зараз щасливим попри

усі можливі гріхи, що їх надбав за життя, адже

така смерть змиває їх.

Наших молитов і допомоги потребують найбільше

ті, які не загинули, а залишилися з пошматованими

тілами, не можуть встати на ноги,

а бо й гірше – перебувають у полоні.

30 і 31 серпня вшановуємо святих

мучеників: Мирона та Флора і Лавра

Вони, як і тисячі інших мучеників, власним святим життям

і кров’ю запечатали свої імена серед Великого Сонму Святих

Св. Мирон був священиком. Якраз

у час Святого Різдва Христа Спасителя,

коли святий Мирон навчав своїх

вірних, до храму ввійшов з військом

староста, служитель жорстокого імператора

Деція. Заставши християн усіх

разом, він багатьох з них убив на місці.

А їхнього пастиря узяв на суд і на муки.

Св. Мирон не переставав молитися,

голосно і постійно призивав ім’я

Святі Флор і Лавр, два рідні брати, стали мучениками за віру ще у 120 році

Їх віра у Господа і посвята для Нього, були настільки

сильними і повними, що Господь заради

цього створив ніби-то неможливе: відновив юнакові

втрачене око, яке витекло через попадання камінного

осколка.

А сталося це так: брати були неперевершеними

майстрами-каменярами. Їх запросили і довірили їм

будувати величну поганську божницю. Походили

брати з Візантії. Були ревними християнами, працювали

дуже сумлінно і вміло, весь заробіток свій

віддавали бідним і проповідували Господа Ісуса

Христа при кожній найменшій нагоді.

Божницю будували в місцевості, що називалася

Ілирією, за будовою наглядав місцевий жрець. Його

син, молодий юнак, зацікавився майстерною роботою

братів. Юнак приглядався зблизька, і стався з

ним цей нещасний випадок. Флорові і Лавру грозило

велике покарання за недогляд. Їх став ганьбити

жрець перед усіма, та брати не розгубилися. Вони

попросили батька юнака, аби той на якийсь час довірив

ще їм свого сина, і стали гаряче молитися до

Господа, аби юнакові повернулося око.

Слухаючи їхні щирі молитви, які супроводжувалися

і розповідями про Ісуса, Сина Божого, юнак так

перейнявся їхньою наукою, що щиро повірив у живого

Бога, і тоді Господь учинив це чудо – око повністю

відновилося.

Жрець, батько цього юнака, будучи враженим цим

чудесним і раптовим відновленням ока, сам став хри-

Молімося, намагаймося чинити хоча б якесь

невелике добре діло, чи навіть просто думати про

тих, які потребують уваги і ласки, бо й добрі думки

за когось вже є добром для них.

Як же ж виховати в собі і в тих, хто є під нашою

опікою цю твердість духу, сміливість і волю?

Настав дуже слушний час і для виховання наших

дітей. Зараз, як ніколи, діти можуть чітко

відрізняти де є зло, а де – добро. Дітям треба якнайбільше

приділяти уваги, багато з ними розмовляти,

розповідати про віру в Бога, про Страх Божий,

про честь, про вірність присязі, любов до людей.

Різних таких прикладів маємо предостатньо.

Не залишаймо їх без уваги, намагаймося збудити

в них усі найкращі людські почуття, викликаючи

на відвертість, співчутливість, допомогу

іншим, а головне, як учив о. Паїсій, навчімо їх

бути постійно «на зв’язку з Богом». Наша праця,

вірте, марно не пропаде, і ми виховаємо інше покоління,

відмінне від того, що мали в широкому

загалі дотепер, де була вседозволеність, увага

лише до своєї особи, догоджання собі у всьому,

коли життя – це створення свята для себе на кожен

день. Не прогавмо цей час!

Тверда віра в Бога, у Його опіку в те, що все

діється по Його Святій волі, має тримати нас на

дусі. І звичайно ж, приклади в першу чергу тих,

кого ми називаємо святими, маємо їх за помічників

і охоронців.

Господа серед страшних різноманітних

мук, що їх вигадував мучитель-староста.

У своїй жорстокості, що аж хлюпала

у нього через край, він втратив розум

і сам себе вбив власним мечем.

Усі ці муки св. Мирон переніс стійко,

підтриманий силою з небес.

Його усікли мечем, і сталося це в

Мисії, у місті Кизику, у 251 році.

стиянином і багато робітників,

свідків цього

дива, спільно стали вже

молитися разом з братами

Флором і Лавром

у новозведеному храмі.

З нагоди відкриття й

охрещення багатьох

робітників, посеред

храму поставили великий

хрест і цілу ніч молилися

і співали псалми.

Було усіх понад

триста осіб. Коли ж про

це довідався управиель,

то біда не забарилася

– усіх вірних спалили

у цьому храмі, а

братів після катувань

кинули у глибоку криницю

і засипали землею.

В часи Костянтина Великого було віднайдено їх

мощі і перевезено до Царгорода.

Р. S. Старовинний дерев’яний храм, посвячений

на честь мучеників Флора і Лавра маємо

у с. Кульчицях на Львівщині.

Сторінку підготувала

Віра МАРКОВИЧ.


Серпень 2014 7

вища богословська школа

Харківсько-Полтавської єпархії

Української Автокефальної

Православної Церкви

ОГОЛОШУЄ НАБІР СТУДЕНТІВ

на 2014-2015 навчальний рік

Навчання провадиться шляхом сполучення

відкритого та дистанційного режимів за двома

спеціальностями:

БОГОСЛОВ’Я - термін навчання 5 років, приймаються

лише чоловіки віком від 18 до 55 років, готуються

майбутні священики з можливою спеціалізацією

«військове капеланство»;

КАТЕХИТИКА - термін навчання 5 років, приймаються

чоловіки і жінки віком від 18 до 60 років,

готуються викладачі релігії.

Вступники повинні мати загальну середню освіту.

ВСТУПНІ ІСПИТИ: 1. Українська мова (диктант). 2.

Історія України (усно). 3. Закон Божий (співбесіда з перевіркою

знання Євангелія, основ катехизису, окремих

молитов). 4. Церковний спів (прослуховування).

Термін складання: 25 жовтня 2014 р.

До цього часу електронною або звичайною

поштою слід надіслати на адресу Колеґії такі

документи: 1. Прохання на ім’я правлячого архиєрея.

2. Автобіографія.

По прибутті для вступу особисто подаються: 1.

Довідка про хрещення (її може замінити письмове

свідчення хрещених батьків). 2. Для одружених

- довідка про вінчання. 3. Документ про середню

або вищу освіту. 4. Медична довідка. 5. Для чоловіків

- військовий квиток.

Бажано мати рекомендацію-характеристику парафіяльного

священика.

Очні зустрічі студентів з викладачами проводяться

протягом трьох десятиденних сесій – осінньої

(жовтень-листопад), зимової (січень-лютий) і

літньої (червень-липень).

Поштова адреса: Свято-Дмитрівська церква

Полтавський шлях 44 Харків 61052.

Електронна адреса: mstyslav.college@i.ua

Єпархіяльний сайт: www.uapc.org.ua

АНОНС «СВІЧАДО»

Максим ІСПОВІДНИК:

«Тлумачення

Господньої молитви.

Містагогія»

У цьому збірнику опубліковано

два твори видатного

східного богослова

З історичного календаря

СЕРПЕНЬ

Колеґія

Патріярха

Мстислава

першої половини VII ст.

Максима Ісповідника.

«Тлумачення Господньої

молитви» - це пояснення

молитви «Отче наш», у

якому відчутний вплив

олександріївської школи з

характерним використанням

алегорій та символічних значень. Натомість

«Містрагорія», або «тайновведення» - богословськоаскетичне

пояснення головних реалій церковного

життя на канві коментаря до Божественної літургії.

02.08.1914 - 100 років тому почалася Перша світова

війна.

08.08.1819 - 195 років тому народився Пантелеймон

Куліш - письменник, перекладач,

історик, етнограф, фольклорист

(+14.02.1897).

08.08.1834 - 180 років тому народився Юрій Федькович

-письменник (+11.01.1888).

14.08.988 - День хрещення України-Руси.

19.08.1989 -25 річниця проголошення третього

відродження УАПЦ у Петро-

Павлівській церкві м. Львова.

21.08.1944 - 70 років тому загинув Юрій Липа -

лікар УПА, публіцист, поет, громадсько-політичний

діяч (*05.05.1900).

24.08.1991 - День незалежності України.

29.08.1869 - 145 років тому народився Мирон Тарнавський

- генерал-четар, начальний

вождь УГА (+29.06.1938).

ДВІ КОЛОНКИ З ПРОДОВЖЕННЯМ

«Освітлені вікна»

Ярко ГАРАСИМ:

(Закінчення. Початок у 6-7, 2014 р.).

Служба закінчилась, і син прибув додому. Готується

до вступу для здобуття вищої музичної освіти.

Невдовзі стаються такі події, які поламали назавжди

привичне існування і покалічили не одне людське

життя – аварія на Чорнобильській АС. Назар замість

здавати вступні іспити, призивається військкоматом

на військові збори. Посилають його на ліквідацію

аварії, бо наявність таких фахівців як хіміків, виявилася

низькою в армії. Він став безпосереднім учасником

боротьби зі смертельною небезпекою у складі

хімічних військ і опинився у зоні з високим рівнем радіації.

Повернувся додому кволим з підірваним здоров-

’ям. Лікування в госпіталях здоров’я не додавало. Скеровують

його лікуватися в Києві, а звідти літаком до

Москви в спеціалізовану клінічну лікарню. Здоров’я

не покращувалось, а навпаки приходили нові,

страшніші болячки. Сил ставало все менше…

Кажуть, що горе завжди ходить у парі. Не встигли

ми оговтатись від попередніх потрясінь, як менше, ніж

за рік після аварії не стало і другого нашого сина… Дуже

тяжко ми переносили цю втрату. Не могли зрозуміти і

не знаходили відповіді на питання: пощо ж тоді були всі

наші зусилля і турботи, бажання і надія на дітей? Пощо

вся та безтямна погоня за таким щастям?

Перше, що приходить у голову – батьки можуть

багато з чим змиритися, але тільки не зі смертю дітей.

Нема такої людини, яка б не пережила горя і розчарувань

та в житті якої не було б печалі чи самотності. Це

відбулось і з нами. Дуже лякало мене те, що коли поверталася

увечері додому, то ще здалека бачила темні,

без єдиного вогника вікна свого помешкання. Ці темні

вікна нагадували, що сьогодні буде так, як і вчора.

Порожні кімнати наводили на думку, що тут життя

закінчилось, а тому мене страх якийсь невідомий охоплював,

жахливий страх. Вечорами я нудилась, сновигала

по всіх кімнатах, тепер вже велетенського нашого

помешкання, не знаходячи собі місця і не знаючи

куди себе подіти. І чоловік занудився. Також блукав по

дому, не знаходячи собі заняття. Розпач і зневіра запанували

в наших серцях. Що робити? Як далі бути?

Відповіді не було, а голова розколювалася від божевільних

думок. У нашому віці знову про своїх дітей мріяти

не приходилось. Не втішала навіть звістка від Надійки,

що живуть вони добре, заможньо і в достатку. А

ще повідомили нас, що ми стали дідусем і бабусею, бо

в них народилася донька Моніка. Але скоро зі мною

сталася подія, яка повернула все моє життя. Якось

роблячи закупи в гастрономі, біля вітрини кондитерського

відділу я відчула, що хтось взяв мене за руку. Виявилось,

що це білява дівчинка, років п’яти-шести. Вона,

тримаючи мене за руку, мовила:

– Купи мені цукерок! Багато! Я дуже хочу, бо мені

ніхто не купує.

Я була зненацька так цим заскочена, тому спочатку

не знала що робити. Оговтавшись, я почала розпитувати

цю дівчинку:

– А тобі можна їсти багато цукерок?

– Можна! Я завжди з’їдаю всі зразу, щоб мені не

забрали…

– А мама тобі дозволяє? Чому мама тобі не купить?

– Мама мені ніколи не купує. Вона зараз п’яна вдома

спить.

Дитина склала голі рученята на грудях, а свої блакитні

оченята звернула з благанням до мене.

Я відчула в собі якесь незбагненне відчуття, яке

стиснуло мені груди і пригадало мені про щось давно

забуте. Я зрозуміла,що ця маленька дівчинка нагадала

мені мене саму багато років тому. Коли, бувало, хтось

мене пригощав солодощами, то я з вдячністю дивилася

цій людині в вічі, як віддана беззахисна собачка.

Мені захотілось пригорнути її до грудей і поцілувати.

Але мені стиснуло горло, сльози самовільно почали з’являтися

в моїх очах і повільно капати на землю…

Я набрала дитині цілий пакет солодощів і коли біля

каси розраховувалась, то дівча стрімголов вибігло на

вулицю. Від касирки я довідалася, що мати дівчинки

наркоманка і невідомо хто її батько. Те, що дівчинка

підійшла до мене, зовсім не означає, що вона жебрає.

Навпаки, вона дуже горда, і, бувало, довго стоїть і

ніколи нічого не просить. Коли ж її хтось хоче пригостити,

то вона не від кожного візьме гостинця, а тільки

від того, хто їй сподобався.

Минуло багато часу, а дівчинка не зустрічалась.

Але одного дощового холодного дня, повертаючись

додому, я знову зустріла дівчинку. Вона сама підійшла

до мене, нічого не кажучи, пильно подивилася мені в

очі і знову взяла мене за руку. Я помітила, що дитина

трясеться від холоду, і я, нічого не кажучи, повела її

до себе додому, і довідалася, що дівчинку звати Наталя.

Я нагодувала, обігріла дитину, подарувала їй теплі

речі, які залишилися після Надійки, і коли дівчинка

освоїлася, то наш дім наповнився сміхом. Її голос і

сміх дзвенів-переливався, і здавалося, йому кінця не

буде. Але нараз дівчинка, напевно щось згадавши, розплакалася

і через сльози сказала:

– Тітко Віро! Будь моєю мамою. Моя мама не

справжня ! Я знаю! Ти моя справжня мама! – Вона

обняла мене за шию, стиснула і почала цілувати в

лице, розмазуючи рукавом сльози, які текли з її очей.

Я обійняла її, цілувала і також плакала…

Чоловік спостерігав за тим, але до цього і до

дівчинки поставився байдуже, бо дуже тяжко переносив

смерть синів. Ніяк не знаходив відповіді, чому

їх не стало? Тому мучився і дуже переживав. Горе загнало

його на розпуття. Він втратив силу волі і духа, не

міг збагнути, як далі жити. З ним і справді діялося

щось недобре. Сталася якась зміна. Став млявим, замкнутим,

уникав розмов. Щоб відволікти його від тяжких

дум, я організувала нам відпочинок в Болгарії, а

потім ми звершили тривалу подорож по річці Волзі…

Повернувшись додому, я довідалася, що ця дівчинка

Наталя опинилася в дитячому будинку, бо мама її

померла від передозування наркотиками.

Дочекавшись вечора почала мову з Романом: а чи

не взяти нам тепер цю дівчинку-сироту на виховання.

Він довго мовчав, щось обдумував, а потім знехотя

погодився, напевно тому, щоб не засмучувати мене і

не дивитися на мої сльози.

Одного вихідного дня ми з чоловіком поїхали

відвідати Наталю. Напевно, вона щось відчула в цей

день, бо з самого ранку стояла біля воріт, чогось очікуючи.

Нас впізнала ще здаля.

– Мої справжні тато і мама приїхали!

З цими словами бігла по сиротинцю і за пару хвилин

персонал і вихованці спостерігали нашу зустріч…

Ця дівчинка знову рушила мою душу, і я невільно

задумалася над долею цієї дитини. Тепер для мене існував

ніби інший світ. Я надіялася, що ця дитина відверне

від чоловіка тяжкі спомини про синів. Ми почали процедуру

оформлення документів на усиновлення.

Одночасно і лихо йшло помалу, не поспішаючи, але

наближалося неминуче, невблаганно. Насілася лиха

доля на нашу сім’ю. Життя мого чоловіка тануло, як

віск на палаючій свічі. Почали ми шукати порятунку в

різних медичних установах, але лікарі ніякої хвороби

не знаходили. Він згорбився, посивів, за короткий час

постарів, зліг і вже не підвівся на ноги. Знову смерть

заглянула в нашу оселю. Взяв Господь і його душу. А

чому? – одному Богові це відомо. Ніхто не може сказати

від чого він помер, а я знаю: від жалю! Жаль – це

дуже страшна і невиліковна хвороба. Принаймі я так

вважаю. «Як то буде далі, як жити?» - мучила мене

думка. – «Чому так сталося?» Біль та сум стискали

серце. Та життя, як бачимо,завжди сильніше за смерть.

Так розмірковуючи, я почула якийсь потаємний голос.

«Ти сильна! Просто живи і неси свій хрест! Не впадай у

розпач. Бог милостивий, ти під Його опікою».

В мене з’явилася ціль у житті: мушу бути міцною,

здоровою та життєрадісною. Я ніби заново народилася

на світ.

Яких тільки несподіванок не підносить нам життя.

Не один раз чула від людей, коли оформляла документи

на усиновлення:

– А ви впевнені, що цей хрест вам під силу?

– Так чи інакше, я повинна його нести…

Нема злого, щоб на добре не вийшло. Часом щастя

і радість приходять до нас, коли цього ми найменше

сподіваємось… Для мене тепер життя виповнилося

радістю, бо біля мене з’явилася моя Наталочка, яку я

так полюбила. Я стала турбуватися про неї. Думала, як

втішити її зранене серденько, бо дитина сприймає все

на своєму дитячому рівні. Коли ми переступили поріг

нашого дому, вона розплакалася й через сльози ледь

зуміла сказати «МАМО», і ще більше розплакалася.

Коли ж ми зайшли в кімнату Надійки, де було багато

ляльок і забавок, вона сказала:

– Ми вже нікуди не підемо? Я тепер тут буду жити?

Матусю, ти нікому мене тепер не віддаcи? – Вона

міцно обняла і пригорнулася до мене…

З дитинства вона завжди відрізнялася від інших

дівчат. Якщо їм подобалися різні ігри і ляльки, то Наталя

завжди з задоволенням шила лялькам одяг; завжди

старалася мені допомагати по господарству…

Багато часу сплило донині: Наталя виросла, вивчилась

на кухаря-кондитера, вийшла заміж, і ми прийняли

до себе зятя Андріана. В них ростуть двоє діток

школяриків, Мартуся та Остапчик.

Коли повертаюся ввечері додому і ще здалеку бачу

освітлені вікна своєї домівки,то в грудях поширюється

радість і виникає бажання зробити для внуків щось надзвичайне.

Я поспішаю додому і коли відчиняю двері, то

тишу розрізають голоси дітей. Роспитавши про їхні

справи, допомагаю ставити на стіл вечерю. Сама сідаю

і підпираю однією рукою щоку, милуюся, як вони смачно

змітають все зі столу. І приходить мені на гадку, що у

нашому житті є багато таємничого, котре ми інколи не

здатні осягнути розумом. Кожна людина, яка приходить

у цей світ, покликана Богом виконати якусь місію. Мені

виповнилось сімдесят, але я ще працюю. Мабуть, тут я

ще не виконала всього, що мені призначено. Дякую Богу

усім серцем за Його милість, яку Він подарував мені.

Боже, дай мені сили й мужності нести свій ХРЕСТ!


8

Дитяча

Серпень 2014

сторiнка

ЗАСНОВНИК ГАЗЕТИ —

Львівське крайове ставропігійне братство

св. ап. Андрія Первозваного,

зареєстроване міністерством України

у справах преси та інформації.

РЕЄСТРАЦІЙНЕ СВІДОЦТВО: серія КВ 2335

Тим, хто бажає матеріально підтримати наше

видання, повідомляємо банківські реквізити:

ПАТ АКБ “Львів”

Р/р 260075157, МФО 325268,

код ЄДРПОУ 20785948

Подяка за Ваші пожертви друкуватиметься

на сторінках газети.

НАША АДРЕСА:

79008, Львів-8, вул.Руська, 3/1

Для листування:

м. Львів - 8, а/с 1334

(032) 235-52-02 www.stavropigia.lviv.ua

E-mail: vegauaoc@gmail.com

Приходьте, діти, до кринички

Напитись чистої водички.

А та водиця непроста,

Бо це — наука про Христа.

..........................................................................................

Прийшов до нас останній місяць літа – серпень!

Дині, гарбузи, томати:

Смакувати, смакувати...

От і літечка кінець,

Осінь йде вже навпростець

ЧИ ЗНАЄШ ТИ, ЩО...

Щороку 23 серпня в Україні, починаючи з 2004 року,

відзначається День Державного прапора України.

Кожний народ, маючи свою

історію, має і свої історичні святині

– герб, прапор, гімн. Державний

Прапор України – невід’ємна

ознака її незалежності. І в цьому

ми мали змогу переконатися під

час подій останніх місяців.

Прапор – це національний

символ, це свідчення високого

духу народу, його історичних

прагнень, унікальності, це своєрідний

генетичний код нації.

Сучасне українське синьо-жовте

поєднання кольорів – одне з

найдавніших серед національних

прапорів. Походить воно від герба

Галицько-Волинського князівства

– золотого лева на синьому

тлі, який з’явився в другій половині

ХІІІ століття. Перші відомості

про синьо-жовтий прапор датуються

1410 роком, коли відбулася

Грюнвальдська битва львівських

ополченців із німецькими рицарями,

де на блакитному фоні прапора

був зображений жовтий лев, що

спирається на жовту скелю.

Прапори синього кольору( як

державні символи) закріплюються

в Україні, починаючи з

ХУІІІ століття. На них наносять

жовтою фарбою постаті святих,

хрести тощо. Цікава річ: на кольоровій

репродукції картини Іллі

Рєпіна „Запорожці пишуть листа

турецькому султанові” з-

поміж різних прапорів видніється

і синьо-жовтий.

Любі діточки, ось і прийшов до нас місяць серпень!

Назва місяця походить від слова «серпанок» – легкої

пелени, що спускається з неба й огортає землю. У цьому

місяці святкують Три Спаси. Перший Спас святкують

14 серпня, з якого колись починався серпень,

Другий Спас – 19 серпня і Третій Спас – 29 серпня.

Серпень – останній місяць літа, найважливіший у

сільському господарстві. Селянину треба провести в

ньому такі основні роботи: викосити, зібрати врожай,

зорати та ще й засіяти.

Це єдине православне західноукраїнське друковане видання, яке

безперервно з року в рік виходить у світ, несучи своїм читачам інформацію

про життя та служіння Української Автокефальної Православної

Церкви та Львівського крайового ставропігійного братства

св. ап. Андрія Первозваного. З 1995 р. «Успенська вежа» стала Всеукраїнським

органом Братства і розповсюджується по всій країні та

за її межами, де проживають православні українці.

Газета видається та утримується коштом постійних читачів та братчиків.

Передплативши «Успенську вежу» собі і своїм родичам, на

сільську чи міську бібліотеку, Ви сприятимете поширенню християнської

моралі, духовності, українських традицій та культури.

Передплатити газету можна у кожному

поштовому відділенні України.

Ціна передплати на рік – 24.18 грн.

Передплатний індекс – 35013.

З питань передплати за кордон прохання звертатися до редакції.

Першу спробу створити

жовто-блакитний прапор із двох

горизонтальних смуг приблизно

такої форми, як тепер,

здійснила Головна Руська рада,

яка почала боротьбу за відродження

української нації. У червні

1848 року на міській ратуші

Львова вперше замайорів жовто-блакитний

прапор.

До речі, після знищення Запорозької

Січі синьо-жовтий

прапор на деякий час зникає із

національної символіки України

і з’являється лише у 1918 році,

коли було проголошено Українську

Народну Республіку, державним

прапором якої й став

жовто-блакитний прапор.

Мабуть, вам відомо, як традиційно

трактують значення

синього та жовтого кольорів на

прапорі: це поєднання чистого,

мирного і безхмарного

неба, що простягнулося над

жовтим хлібним ланом – символом

праці й достатку.

Державний Прапор України

затверджено Постановою Верховної

Ради України від 28 січня

1992 року, а у серпні 2004 року

Президент України Леонід Кучма

підписав указ про встановлення

Дня державного прапора

України, який святкуватиметься

щорічно 23 серпня. Загалом

таке свято в історії держав – явище

порівняно молоде. День прапора

Канади відзначається з 1995

року, День шведського прапора –

з 1983 р., Мексики – з 1937 р.

Український національно-державний

прапор прийшов до серця

нашого народу тернистими

шляхами буття. Під час історичних

звершень він став символом боротьби

за національні й соціальні

права. Сьогодні серце кожного українця

завмирає при піднесенні

національного прапора, адже у

ньому втілені віковічні прагнення

до волі, незалежності, миру, праці

на своїй рідній землі.

Гідність прапора захищається

як в самій країні, так і за її межами.

Зневага до прапора розглядається

як посягання на честь

нації та держави. Саме тому Закон

передбачає санкції за порушення

встановленого порядку

поводження з прапором.

Любов до Батьківщини, до

рідної держави не може бути абстрактною

і повинна проявлятися

в конкретних діях. Тому повагу

до прапора, який є державним

символом і національною святинею,

слід виховувати у собі змалку.

Пам’ятаймо про це завжди.

24

серпня –

День

Незалежності

України

Довгий шлях був пройдений українським

народом до своєї незалежності

– історичні вторгнення і війни,

боротьба з панами і окупантами,

довгі роки радянського режиму, який

не бачив в Україні незалежної і повноправної

держави.

У наш час, коли День Незалежності

набув свого справжнього значення

і став правдивим святом для

всіх патріотів України, відважні воїни

знову захищають суверенітет і незалежність

рідної землі, відстоюючи її

територіальну цілісність і доводячи

всьому світу свою незламність.

Календарик маленького українця:

2 серпня – пророка Іллі

6 серпня – святих Бориса і Гліба

та мучениці Христини

9 серпня – Вмч. Пантелеймона

14 серпня – початок Успенського посту

19 серпня – Преображення Господнє. Спас

23 серпня – День державного прапора України

24 серпня – День Незалежності України

28 серпня – Успіння Пресвятої Богородиці

Святі Борис та Гліб були братами,

одними з перших, кого руська

церква проголосила святими

мучениками. Борис і Гліб походили

з княжого роду. Однак їх підступно

вбив старший брат Святополк.

І Борис, і Гліб здогадувалися про

криваві плани братовбивства, але

мужньо прийняли смерть. Нам це видається дивним, проте

саме цією покорою і смиренням вони показали всім нам,

що не бояться померти за віру та не прагнуть помсти.

Мучениця Христина була дуже

гарною і розумною дівчиною. Вона

виросла в багатій родині. Однак її

батьки поклонялися поганським ідолам

і хотіли, аби доня стала язичницькою

жрицею. Христина увірувала

в єдиного Бога і потрощила всіх

ідолів, якими оточили її батьки. За

непослух і християнську віру її довго

«переконували», вмовляли і

навіть катували, але дівчина була

непохитна. Довкола неї діялись дивні речі - і понад 3000

язичників, побачивши ці дива, навернулись у віру християнську.

Христина була, любі діти, вашою ровесницею –

11-річною дівчиною.

14 серпня – початок Успенського посту. Цей піст готує

нас до свята Успіння Пресвятої Богородиці. Триває він

усього два тижні. А ще цей піст називають Богородичним,

Спасо-Богородичним, або Спасівкою. В основі цього посту

– наше бажання стати подібними до Пресвятої Богородиці,

яка в усьому довіряла Богові і своєму серці завжди

говорила Йому: «Так, Господи. Нехай буде воля Твоя».

Успіння Пресвятої Богородиці ми святкуємо 28 серпня.

Успіння –

кінець земного

життя Богородиці

та переселення її в

життя небесне.

Після того як Ісус

Христос вознісся

на небо, Матір

Божа лишилася під

опікою апостола

Івана Богослова.

Незадовго до свого успіння Божа Матір прибула до Єрусалиму.

Свій час вона там присвячувала невтомним молитвам.

Одного разу на Голгофі їй з’явився архангел Гавриїл

і провістив скоре переселення до життя небесного.

За звісткою архангела, успіння Богородиці мало статися

о третій годині. Святі апостоли запалили безліч свічок

і оточили урочисто прикрашену постіль, на якій лежала

Мати Божа. Зненацька засяяло божественне світло і до

людей зійшов сам Ісус Христос у супроводі янголів, архангелів

та праведних душ. Побачивши сина, Матір Божа дуже

зраділа і без жодних тілесних страждань віддала свою душу.

Через три дні апостоли не знайшли в труні тіла Богородиці,

а тільки її поховальні покривала. Це був доказ того,

що Божа Мати справді вознеслася на небо.

Редактор Олег ПЕНДЕРЕЦЬКИЙ

Редакційна колегія: Микола БАНДРІВСЬКИЙ,

Тарас ДМИТРИК, Віра МАРКОВИЧ,

Юрій ФЕДІВ, Володимир ХАРКО

Автори опублікованих матеріалів відповідають за точність

використаних фактів, цитат, власних імен. Редакція намагатиметься

найменше втручатися в авторський текст, зберігаючи

особливості стилю. Водночас залишає за собою право редагувати,

скорочувати подані матеріали.

Cтатті, світлини, малюнки, що надійшли в редакцію,

не повертаються.

Передплатний індекс — 35013

Друк – ВД «Молода Галичина». Зам.

Сторінку підготували Оксана СЕРПНЕВА

та Оксана ХРИСТУК.

More magazines by this user
Similar magazines