Успенська вежа № 9 (2014)

fediv.yuriy
  • No tags were found...

газета успенська вежа вересень 2014

ЩОМІСЯЧНА ВСЕУКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА СТАВРОПІГІЙНОГО БРАТСТВА СВ. АП. АНДРІЯ ПЕРВОЗВАНОГО

За віру і дність!

є

Виходить з березня 1991 року ВЕРЕСЕНЬ 2014 року 9 (268)

«Перемогу побожному народові нашому

на супротивників подай і Хрестом Твоїм

охороняй нас – оселю Твою!»

З Тропаря

Воздвиження

Слова тропаря Чесному Хресту,

котрі ми повторюємо при кожному освяченні

хреста, води, актуальні сьогодні

як ніколи, коли війна, розпочата московською

ордою, стала явною для усього

світу.

«Хрест – непоборне знамено перемоги»

- стверджує Божий люд у кондаку

свята Воздвиження Чесного і Животворчого

Хреста Господнього.

Апостол Павло слушно навчає, що

«Слово про хрест – глупота тим, що погибають,

а для нас, що спасаємося, сила

Божа». (1 Кор. 1:18).

Сьогодні наш народ гідно несе свій

хрест самоусвідомлення і державницької

зрілости, хоч нерідко трапляються

зрадники – новітні Юди. Часто порівнюють

московитів із Каїном, однак це не

зовсім слушно, адже вони не нам братами

ані по крові, (бо, як усі бачать, домінуючим

їх геном є ординство), ані по

вірі, бо брати по вірі не можуть убивати

– спочатку вони відрікаються від

істинної віри, а вже потім довершують

смертні гріхи.

Чому ж так стається, що ті, хто себе

іменує православними християнами, які

готові вбивати братів по вірі, не знають

навіть молитви Господньої, називають

свою бандитську зграю «православною

армією»? Чому проживаючи в державі

Україна та відвідуючи Українську Православну

Церкву, вони зраджують і державу,

і мову, а в рясі та зі зброєю в руках

зраджують і Церкву, і Христа?

Відповіддю лунають пророчі слова

о. Володимира Яреми, що став патріярхом

Димитрієм, з 1989 р. – «Як можна

заохотити до чесної праці на благо

Батьківщини недолугою, бездушною

проповіддю? Та ще й чужою мовою».

Повна занедбаність місійної праці

УПЦ на своїх так званих канонічних територіях,

що супроводжувалось постійним

перешкоджанням іншим православним

юрисдикціям, призвело з одної

сторони до поширення неправославних

конфесій, а з іншої – до сучасної суспільно-політичної

кризи на Сході України.

Саме тому там Православ’я ототожнюється

з обрядовірством та московським

фанатизмом, а тамтешні ієрархи –

вихідці з Львівщини – задля комерційної

чи церковно-політичної вигоди, зраджуючи

материнську мову, малу батьківщину,

вперто не бажають стати пастирями

Церкви, котрі ведуть нарід за собою

до Істини, до спасіння, але справно

служать «рабами лукавими», закликаючи

до сатанинського «рускава міра».

«Що тільки вчинили ви одному з найменших

братів Моїх цих, те Мені ви

вчинили» (Mт. 25,40) – навчає Христос

у притчі про Страшний суд. Московити,

називаючи себе «старшим братом»,

«православним народом» і тому подібними

епітетами, чомусь забувають

біблійну основу християнства, слова

Глави Церкви. Заперечуючи право так

званого «братнього» народу на самостійний

державницький розвиток, право

так званої «дочірньої» Церкви на

автокефалію, зневажаючи українську

державу, її цілісність, гідність її громадян,

ці псевдоправославні і псевдохристиянські

чиновники від церковного

уряду російської федерації, засвідчуючи

перед цілим світом боротьбу проти

правди, зневажають Ісуса Христа.

«Не обманюйтеся, Бог осміяний

бути не може. Бо що тільки людина

посіє, те саме й пожне!» (Гал. 6:7) застерігає

усіх апостол народів.

«Не можна було тоді й не потрібно

тепер робити з чорного біле» - чверть

століття тому писав о. Володимир Ярема

до митрополита Філарета. І це зерно

правди щодо автокефального устрою

Української Церкви проростає сьогодні,

коли не потрібно переконувати

більшість української громади щодо

незворотності відходу від Москви. Це

зовсім не означає, що ми повинні зненавидіти

росіян. Зовсім ні! Але ми зобов’язані

зненавидіти зло і обман у

щоденному виборі поміж добром і злом,

незважаючи на особи і посади, якщо ми

любимо ближнього, як самого себе.

«Я прагну правди і християнської

любови, а не політики» - підкреслював

ініціатор третього відродження УАПЦ.

Напевно ці слова сьогодні промовляє

кожен християнин в Україні у своїй душі,

підносячи молитви про мир до Всемогутнього

Бога. Ці слова напевно зринають

у серці кожного, як реакція на потоки

московської пропаганди і воєнних акцій.

Ці слова, очевидно, адресують родичі

загиблих Героїв до воєначальників. Нехай

ці слова стануть натхненням до дії

на благо своєї сім’ї, свого народу, своєї

Церкви, своєї держави!

Адже кожен українець, кожен християнин

готовий повторити сьогодні –

через 25 років – за протопресвітером

Володимиром Яремою – «Як кожна нормальна

людина, люблю свій народ і

прагну добра для нього. Коли цей народ

яка-небудь креатура зневажає, я, якщо

маю бути чесним членом свого народу,

– повинен боронити його честь і його

існування».

Володимир ХАРКО.

За дорученням Управи Братства голова Братства Володимир ХАРКО.

ДО 90-ЛІТТЯ ДНЯ ПАМ’ЯТІ

Патріотичний подвиг

Миколи Міхновського

«Вперед,

і нехай кожний із нас пам’ятає,

що коли він бореться за народ,

то мусить дбати за весь народ,

щоб цілий народ не згинув

через його необачність.

Вперед!

Бо нам ні на кого надіятись

і нічого озиратись назад!..»

Микола МІХНОВСЬКИЙ.

Постать Миколи Івановича Міхновського

(31 березня 1873 р. – 3 травня 1924

р.) зайняла почесне місце в історії України

насамперед як політичного діяча,

який вперше обґрунтував концепцію і

принципи створення незалежної Української

Держави. Він був також визначним

юристом, публіцистом, одним з

організаторів Української Армії, громадським

діячем, активним борцем за

Самостійну Україну.

(Закінчення на 2-й стор.).


2

19 серпня вірні УАПЦ разом із духовенством

відзначили 25 річницю

відродження УАПЦ. Святкування

відбулося скромно і без широкого

розголосу у зв’язку із подіями в Україні

та жалобою у Львові зокрема.

Зранку у Петро-Павлівському храмі

було відслужено св. Літургію, яку очолили

митрополити Львівський Макарій та

Івано-Франківський Андрій. Зокрема у

проповіді було згадано славні часи розвитку

УАПЦ, її встановлення та вплив

львівських священиків о. Володимира

Яреми, о. Івана Пашулі на розвиток духовного

життя в Україні та за її межами.

Після богослужіння митрополит

Макарій нагородив Петра Колодія,

голову Львівської обласної ради (парафіянина

Успенської церкви) та мера

Львова п. Андрія Садового подячни-

23 серпня 2014 р. хор «Ставрос»

Львівського крайового ставропігійного

братства св. ап. Андрія Первозваного

відвідав парафію Преображення

ГНІХ с. Вирова Камянко-Бузького

району Львівської області.

У рамках тижня молитви, присвяченого

25-й річниці 3-го відродження

УАПЦ та 75-й річниці з дня побудови

і освячення церкви, відбувся вечір духовної

пісні. Між церковними піснеспівами

доповіді про православне минуле

Львівщини мали п. Микола Бандрівський

та п. Володимир Харко.

Також цікавою була зустріч із професором

Андрієм Содоморою, сином

Вересень 2014

НОВИНИ БРАТСТВА

25 річниця відродження УАПЦ

Урочистості у Вирові

У першу неділю після Успіння

Богородиці наша церква традиційно

проводить фестиваль Богородичних

піснеспівів «Богородице,

Діво, радуйся».

Цього року формат фестивалю був

дещо іншим: приурочений 25-й

річниці Третього відродження УАПЦ.

Сценарій заходу побудований виключно

на словах Патріярха Димитрія,

які є актуальні й сьогодні. Із вітальним

словом до присутніх від духовенства

звернувся о. Василь Луцишин – віцепрезидент

Всеукраїнського біблійного

товариства та ректор Львівської духовної

семінарії УАПЦ, який водночас

і вручав усім колективам дипломи

учасників та говорив слова подяки до

виконавців.

Велику кількість слухачів радували

своїми піснеспівами парафіянка Ус-

ми благословенними грамотами.

Було відслужено панахиду на могилі

Патріярха Димитрія.

Увечері в Будинку розвитку дитячої

творчості на пл. Петрушевича пройшла

урочиста академія, котра була приурочена

25-річчю відродження УАПЦ.

З доповіддю виступив о. Микола

Кавчак, відбулася презентація фільму

про життя Церкви на Львівщині впродовж

25 років.

Творчу програму вів отець-протодиякон

Тарас Солук, виступали хори

храму Свв. апп. Петра і Павла та «Ставрос»

Львівського крайового ставропігійного

братства св. ап. Андрія Первозваного.

Наприкінці виступив митрополит

Львівський Макарій, який подякував

вірним за молитву та утвердження УАПЦ.

свяченика о. Олександра Содомори,

який побудував 75 років тому храм та

вів душпастирську працю на цій парафії

протягом 44 років.

Приєдналися до заходів і парафіяни

й хор с. Любелі Жовківського району.

Наступного дня, 24 серпня, парафію

вівдвідав митрополит Львівський

Макарій. У співслужінні більше десятка

священиків Жовківського, Буського, Пустомитівського

та Стрийського деканатів

владика очолив Святу Літургію. Під час

малого входу настоятеля церкви о. Андрія

Вереса було нагороджено митрою.

Відбувся хресний хід та коротка

зустріч із парафінами с. Вирова.

Фестиваль Богородичних піснеспівів

пенської церкви і лауреатка Шевченківської

премії Натала Половинка, хори

львівських храмів Успіння Пресвятої

Богородиці, Свв. апп. Петра і Павла,

Св. арх. Михаїла УАПЦ, Преображення

ГНІХ (УГКЦ), із м. Золочева з парафії

св. Софії та хор Львівського

крайового ставропігійного братства

св. ап. Андрія Первозваного.

У зв’язку із надзвичайно складною

ситуацією в державі, наприкінці фестивалю

після виконання гімну «Боже

великий, єдиний» відбувся збір

коштів для потреб львівського

військового шпиталю. Присутні склали

пожертву 3100,00 гривень, котрі

передані для лікування ранених захистників

Батьківщини.

Новини підготував Юрій ФЕДІВ.

Світлини Олега ПАНАСА.

Українська Православна Церква США відзивається

Єпископ Даниїл, полковник Іван Гайда та митрополит Макарій з помічником під час зустрічі.

Для багатьох американців, довго-триваюча війна

на Сході України здається далекою та чужою для них

подією, яка тільки частково торкається їхнього життя.

Але в парафіяльних громадах УПЦ США вірні,

які на власні вуха чують від поранених у цій війні

жахливі історії, кожної неділі приходять до храмів

Божих, щоб помолитися, висловити своє занепокоєння

та загоїти свої душевні рани.

Під час нещодавньої поїздки на Україну, Його Преосвященство

Владика Даниїл, голова Консисторії

УПЦ США на власному досвіді побачив реалії довго-триваючого

воєнного конфлікту в Україні виконуючи

доручене йому благословення Церкви відвідати

поранених солдатів Українських Збройних Сил та

надати матеріальну допомогу.

З допомогою Митрополита Макарія, Львівської

Єпархії Української Автокефальної Православної

Церкви, владика Даниїл відвідав Військово-медичний

клінічний центр Західного регіону у місті Львів, Україна.

Від початку збройного конфлікту ця військова

медична установа лікує тисячі поранених військовослужбовців.

Також, цей заклад є добре обладнанийусім

необхідним, щоб забезпечити відповідний догляд

пацієнтів, які зазнали тілесних травм на війні.

Візит до лікарні почався 30-ти хвилинною зустріччю

з полковником Іваном Гайдою, який є головним

завідувачем лікарні та одним з головних лікарів. Єпископ

Церкви швидко зрозумів усі випробування та

благословення, з якими ця військова установа зустр-


Гавриїл Федорович Костельник (Габор Костельник Гомзов;

15 червня 1886, с. Руський Керестур, тепер Воєводина,

Сербія — 20 вересня 1948, Львів) — священик УГКЦ, український

(руський) теолог, мовознавець, письменник, історик,

церковно-громадський діяч, док­тор філософії з 1913 року.

Навчався у гімназіях міста Винковиці та Загреба. У

1906–1907 роках на теологічному факультеті Загребського

університету, закінчив 1911 року теологічний факультет

Львівського університету. 1913 року, завдяки протекції

митрополита Андрея Шептицького продовжив навчання

у Фрібурзькому католицькому університеті (Швейцарія),

де захистив докторську дисертацію на тему «Про

основні джерела пізнання».

1913 року одружився у Львові з донькою директора

української гімназії в Перемишлі Елеонорою Зарицькою,

після чого прийняв духовний сан. Був греко-католицьким

священиком, викладав у львівських гімна­зіях, з 1920 — у

Львівській духовній семінарії, з 1928 — професор Львівської

богословської академії. У 1920–1929 роках редагував церковний

журнал «Нива» у Львові.

11 червня 1936 р. о. Василь Лаба — крилошанин Митрополичої

капітули, о. Гавриїл Костельник — професор

гімназії, о. Петро Козіцький — квестор Богословської академії

— докладно оглянули Чудотворну ікону Розп'яття

Христового Глинянах, склали протокол огляду.[1]

Протягом 1939–1941 років Костельника неодноразо-

Вересень 2014 3

ПАМ’ЯТЬ

Мученик за Святе Православіє

Вже в 1926 році в о. Гавриїла Костельника

дозріла думка при необхідність

нашого возз’єднання з

Православною Церквою. Доказом

цього є його маленька, всього на 16

сторінок, брошурка під заголовком

«Нова доба нашої церкви», яку він

розіслав усім передплатникам церковного

журналу «Нива» в 1926 році.

В цій брошурі о. Костельник звернувся

до всіх уніатів з закликом «реставрувати

стару Візантію».

Заклик був завуальований, неясний,

загадковий.

Щоб здобути в автора брошури

бодай трохи роз’яснень, помістив я

тоді в «Ниві» (1926 р., стор. 153) статтю-запит

під заголовком: «Чи справді

нова доба нашої церкви?» Подаю

уривки з цієї статті.

«Чимось новим, потішаючим, солодким

повіяло зі сторінок «Нової

доби» о. д-ра Г. Костельника. Немов

весняний легіт, що топить ледя-иу

кригу і будить нове життя, немов нове

Шевченкове — «вставайте, кайдани

порвіте!» Чи се справді заповіт «нової

во викликали в органи НКВС, де переконували схилити

митрополита Андрея Шептицького до приєднання УГКЦ

до Російської православної церкви. Для здійснення тиску

було заарештовано старшого сина Костельника і розстріляно

у червні 1941 року під час відступу радянських

військ. Пізніше другий син Костельника вступив добровольцем

до дивізії «Галичина». Пізніше цей факт використовувався

радянською владою для шантажу. Костельник

взяв участь у підготовці та проведенні Львівського

церковного собору (1946), що декларував скасування Брестської

унії і приєднання греко-католиків УРСР до Російської

Православної Церкви.

У вересні 1948 року на вулиці Краківській, перед Преображенською

церквою, о. Костельника застрелено. Відразу

після цього спецслужби намагались змусити вдову Костельника

визнати, що убивцею був син-дивізійник. Радянська

пропаганда звинуватила у вбивстві підпілля ОУН.

Організатори та виконавці вбивства залишаються невідомими.

Не виключено, що сталінські спецслужби прибрали

небажаного свідка ліквідації УГКЦ, бо вбивцю застрелив

енкаведист під час утечі з місця злочину, за кілька

десятків метрів від храму.

Похований на Личаківському цвинтарі (поле 2) біля

своєї малолітньої доньки Святослави (1914–1920). Поруч

похована дружина Елеонора Костельник (1891–1982)

Із спогадів про о. Гавриїла Костельника

доби нашої церкві’», чи то лише потопаючий

хапається бритви?

Бо дійсно наша судьба подібна до

потопання; а якщо б ми хотіли бути

оптимістами, то скажемо, що доля

нашої уніатської церкви, як доля

старця, сказаного на нужденне «доживіття»,

якому молоді спадкоємці

дають ще прожити якийсь час, однак

раді би спекатися його чимскорше...

Нова (польська) унія, яка тепер заводиться,

старається зіпхати з овиду

нашу стару унію...

Отже, реставрація становища давньої

Візантії! Це — одинока ідея, яка

може поставити унію на її власні ноги.

В імені всіх священиків, які бажають

кращої долі для нашої церкви, прошу

автора «Нової доби»: будьте ласкаві

точніше опреділити. що Ви розумієте

під «старою Візантією»?»

В цьому ж числі «Ниви» о. Г. Костельник

умістив свою відповідь на моє

запитання. Відповідь була довга, але

так само невиразна, туманна, завуальована,

як і його брошура «Нова доба

нашої церкви». Все-таки деякі його

вислови були дуже характерні. Зокрема,

він писав так:

«Що для нашої церкви настала

дійсно нова доба, — се життєвий

факт. Наша унія перебуває кризу, яка

може закінчитися тільки якоюсь новою

розв’язкою.

Для нас ясно, що така унія скорше

чи пізніше — як тільки Схід прийде до

перемоги — мусить завалитися. Що

ж, отже, зостається нам? Довесіи нашу

унію до чистого типу... Очевидно, се

поки що може статись переважно

тільки в теорії...

Що я розумію під Візантією? Не те,

що було й минуло, але те, що нам давня

Візантія передала в спадщину... І

ніяких більше зворотів не треба нам

робити, тільки свідомо плекати те, що

дійсно наше».

Мені стало ясно, що замаскований

зміст брошури і такий самий стиль

відповіді о. Г. Костельника доводить,

що автор не хоче, або й не може, подати

своїх думок у розкритому плані. І

я вирішив особисто про це розвідати.

Внедовзі мені трапилась нагода

бути в о. Г. Костельника, і яЧзаетав

його самого. Побачивши мене, сказав

він з щирим посміхом: «От так,

чоловіче, треба було зразу зробити!

Замість запитувати мене через

«Ниву», зайти прямо сюди. Ще не

прийшов час. щоб можна було розкрити

наші карти, але вірю, що він

скоро надійде»... Ми розмовились

докладно про «Нову добу». О. Гавриїл

жваво, з пафосом переконував

мене, що іншого виходу нема, як «реставрувати

Візантію». «Я розумію під

цим, — сказав він, — поворот до

віри наших батьків».

Отже, ще за двадцять років до нашого

соборного возз’єднання о. Г.

Костельник уже був апостолом нашого

повороту до східного пра-вославія.

Це бу.т? його задушевна ідея і мрія, за

яку він боровся і віддав своє життя.

Нехай же ця згадка буде виразом

щирої вдячності, духовною квіткою

на його могилу!

Протоієрей Григорій МИРОВИЧ.

(«Православний вісник» 11,

Львів, 1948 р.)

з допомогою до поранених українських солдатів

ічається кожного дня. Потреба сучасного медичного

обладнанням є необхідною; лікарі та медичний персонал

є доброзичливими та співчутливими, що духовно

зворушує. Тут і тепер, потреба є необхідна - людське

життя є найбільш священним даром від Бога.

Близько 400 поранених солдат знаходяться в

лікарняних палатах. Привезений до лікарні Митрополитом

Макарієм в супроводі протоієрея Івана Галущака

- настоятеля парафії Святого Володимира

Української Православної Церкви в Пітсбурзі, Пенсильванія,

владика Даниїл відвідав багато з цих молодих

людей. Як єпископ Української Православної

Церкви США він змогу помолитися з ними, поговорити

з членами сім’ї та медичним персоналом; все ж

таки, ніякі слова підбадьорення не можуть забрати

біль від 20-річного Андрія, або трохи старшого Олексія,

або молодшого Олександра, або ледь впізнаного

Олега (45% тіла котрого постраждало від опіків), або

Андрія, який втратив ліву ногу і в якого на грудях

залишилися сліди від куль…

З благословення Високопреосвященнійшого Митрополита

Антонія, Першоієрарха УПЦ США, Церква

звернулася до Української громади і змогла зібрати

більше $100,000.00 на підтримку українських

біженців, поранених солдат та допомогу сім’ям загиблих

героїв Українського Майдану.

Від імені ієрархів, духовенства, вірних та Консисторії

Української Православної Церкви США висловлюємо

вдячність усім вам, дорогі брати і сестри у

Христі за ваше співчуття, любов та молитви. Нехай

Бог благословить усіх нас!

Єпископ Даниїл під час відвідин поранених воїнів.


4

(Закінчення. Поч. на 1-й стор.).

Микола Міхновський народився

у священичій родині на Полтавщині у

1873 році. Його дитинство пройшло серед

української природи, народних

пісень, оповідань і дум. Світогляд Миколи

формувався під впливом батька –

Івана, який свято беріг національні традиції,

відправляв Богослужіння українською

мовою і виховував сина у «самостійницькому

дусі». Микола здобув

освіту у Прилуцькій гімназії, яку закінчив

у 1890 році, і вступив на юридичний

факультет Київського університету.

Зростання національної свідомості

українців наприкінці XIX століття призвело

до розмежування української інтелігенції.

Старше покоління віддавало

перевагу у вирішенні «українського питання»

культурно-просвітницькій справі,

його вимоги зводилися до поміркованих

реформ, які б скасували національнокультурні

обмеження для українців у

Московській імперії. Революційну молодь

приваблювали соціалістичні ідеали.

Вона вважала, що національного визволення

можна досягти через визволення

соціальне. Та несподівано, на початку

1890-х рр., в українському русі з’явилася

зовсім нова течія. Її започаткувала

молода людина, студент, який відкрито

кинув «божевільний» на той час заклик

до державної самостійності української

нації. Він сміливо почав проповідувати,

що тільки шлях боротьби за здобуття

державної самостійності є єдиним шляхом,

на який мусить ступити український

народ. Цією людиною був Микола

Міхновський. Вже будучи першокурсником

університету Міхновський долучився

до українського національного руху і

став членом «Молодої громади». Але

культурницька аполітична діяльність не

задовольняла його. Радикально налаштований

юнак шукав однодумців і 1891

року увійшов до таємної студентської

організації. Перша українська національна

організація з виразно політичними

цілями була заснована групою студентів

Харківського і Київського університетів,

які влітку 1891 року займалися

статистичними переписами на Черкащині,

неподалік могили Тараса Шевченка.

Саме там четверо молодих людей

склали присягу на вірність Україні та заснували

таємне політичне товариство,

яке на честь Шевченка назвали «Братством

тарасівців».

Міхновський став ідеологом і провідником

Братства. Саме він, студентюрист,

розробив ідеологічну платформу,

відому під назвою «Кредо молодого українця».

«Братство тарасівців» проголосило

своєю метою боротьбу за «самостійну

суверенну Україну, соборну, цілу і

неподільну, від Сяну по Кубань, від Карпат

по Кавказ, вільну між вільними». Далі

йшлося про шляхи досягнення поставленої

мети: «Наше покоління мусить

створити свою українську національну

ідеологію для боротьби за визволення

нації і для створення своєї держави...

Будемо жити своїм розумом ,..., бо інакше

ми свою націю ніколи не визволимо».

Такі думки роїлись тоді в головах

тарасівців. Проти них було все: і старе –

культурницьке, і молоде – соціалістичне

українство. Справа тарасівців здавалася

зовсім безнадійною. Окрім як на

свої сили, ні на кого і на що було розраховувати.

А своїх сил всього кілька чоловік.

І все-таки Микола Міхновський

зважився. Спираючись на невеличку

групу тарасівців, він кинувся зі всією

силою свого темпераменту в боротьбу

за поширення своїх поглядів, проти

всіх і проти всього, що було проти них.

Це були виступи людини іншого

світогляду. І все ж по всій Україні з’являлись

однодумці, які поділяли погляди

молодих «самостійників», причому

не лише серед студентів, а й селян,

міщанства, інтелігенції.

Вересень 2014

ДО 90-ЛІТТЯ ДНЯ ПАМ’ЯТІ

Патріотичний подвиг

Миколи Міхновського

Міхновський закінчив навчання і

почав працювати в одній з адвокатських

контор Києва, але водночас не полишав

громадської діяльності. У 1897-

му році він їздив до Львова, де встановив

тісні взаємини із західноукраїнськими

діячами і закупив значну кількість

заборонених видань, у тому числі твори

М. Драгоманова та І. Франка.

У 1898 році Міхновський переїжджає

до Харкова, де займається адвокатською

практикою, відкриває власну

контору і невдовзі здобуває неабияку

популярність як успішний адвокат.

На так званому «Лубенському процесі»

двох українських діячів – братів Шереметів

– засудили до страти, але завдяки

майстерності адвоката Міхновського

вони були звільнені. Міхновський

також завоював авторитет серед української

громадськості Харкова. Вже

на початку 1899 року студентська громада

під його проводом влаштувала у

Харкові святковий концерт, присвячений

100-річчю «Енеїди» Івана Котляревського.

В лютому 1900 року

Міхновський виступав перед учасниками

Шевченківських свят у Полтаві і

Харкові, закликав до збройної боротьби

за права українського народу.

На початку 1900-го року у Харкові

Міхновський брав участь у створенні

Революційної Української Партії (РУП)

– першої української політичної самостійницької

організації у Наддніпрянській

Україні. Її лідери запропонували

Міхновському узагальнити свої

ідеї в окремій брошурі. Вона була видана

того самого року у Львові під назвою

«Самостійна Україна». Міхновський починає

з думки, що кінець ХІХ століття є

добою визволення націй. Державна самостійність

є головною умовою існування

нації, а державна незалежність є національним

ідеалом у сфері міжнаціональних

відносин. Після злуки з Московщиною

нація наша знесилюється, гине,

завмирає, але потім знову відроджується.

З-під попелу загоряється ідея нової

України. Міхновський пише: «...через

увесь час свого історичного існування

нація наша з найбільшим зусиллям пильнує

вилитись у форму держави самостійної

і незалежної. Коли навіть поминути

удільні часи, де окремі гілки нашої

нації складали окремі держави, то перед

нами виникає Литовсько-Руське

Князівство, де геній нашого народу був

культурним фактором, і найголовніше

Галицько-Руське Королівство, спробунок

злучити до купи всі гілки нашого народу

в одній суцільній державі, спробунок,

повторений далеко пізніше Богданом

Хмельницьким і ще раз – Іваном Мазепою...

І от посеред таких лихих обставин

ми зійшлися докупи, ми згромадилися

в одну сім’ю, перейняті великим болем

та жалем до тих страждань, що

вщерть наповнили народню душу і, хай

навпаки логіці подій, ми виписали на свому

прапорі: одна, єдина, нероздільна,

вільна, самостійна Україна від гір карпатських

аж по кавказькі».

Міхновський твердить, що настав

вже час для боротьби кривавої і безпощадної.

Він констатував: «Потреба боротьби

випливає з факту нашого національного

існування. Нехай наша історія

сумна і невідрадна,.. нехай наші

маси темні, подурені, ми все ж існуємо і

хочемо далі існувати. І не тільки існувати

як живі істоти, ми хочемо жити як

люде, як громадяне, як члени вільної

нації. Нас багато – цілих 30 міліонів.

Нам належиться будуччина, бо зовсім

неможливо, щоб 1/30 частина усієї

людськости, ціла велика нація могла

зникнути, могла бути здушеною».

Необхідно відзначити, що

Міхновський свої політичні ідеї чітко

формулює та викладає також і в «Десяти

Заповідях», виданих у Львові. При

його діяльній підтримці у 1905 році починає

виходити в Лубнах на Полтавщині

перший в Наддніпрянській Україні

часопис «Хлібороб» українською мовою.

А згодом і в Харкові Міхновський

видає тижневик «Сніп».

Останні п’ять-шість років перед

І світовою війною Міхновський присвятив

пропаганді української національно-самостійницької

ідеї серед тих кіл,

які доти цією пропагандою зовсім не

були зачеплені, особливо в такій помосковленій

частині України, як північний

схід – Слобожанщина і Донецький басейн.

Кола ці були хліборобські і промислові.

Спільно з промисловцем

Іллєнком бере Міхновський участь в

організації соляного промислу в Слав’-

янському районі. Під впливом

Міхновського Іллєнко стає національно

свідомим і починає брати активну

участь в українській політичній діяльності.

Міхновський наближається до

родини відомого організатора вугільної

промисловости в Донецькому басейні

Алчевського, і син та донька Алчевського

під його впливом починають брати

участь в національному русі, остання

стає навіть одною з видатних українських

поетес.

На початку І світової війни

Міхновський служить в Північній

армії, а напередодні революції 1917

року дістає, як юрист, призначення до

Київського Військового Суду. Коли вибухла

революція, то в Києві з ініціативи

Міхновського зароджується український

національний рух в російських

арміях. Доводилося Міхновському починати

національно-усвідомлюючу роботу

в армії самотужки. І він починає

активну відбудову Української Армії,

як головної реальної опори державности.

Вже по кількох тижнях національної

пропаганди Міхновський міг констатувати,

що солдатська маса жваво

переймається національною ідеєю, що

його авторитет росте. До українського

руху у військах приставало все

більше і більше офіцерства. Міхновський

розуміє, що революція 1917 року

стала повною катастрофою для Російської

Держави і що перед українським

народом є вже завдання державно-організаційного,

а не тільки бунтарсько-революційного

характеру.

Організувати українську регулярну

армію, проголосити вслід за тим самостійність

Української Держави – ось

була програма Міхновського вже в

першій добі революції. Але справжньою

нашою національною трагедією

було те, що діячі Центральної Ради

зовсім не хотіли відродження української

військової сили, боялися його і

всіма своїми силами цьому відродженню

противилися. У колах Центральної

Ради панували такі думки, що взагалі

регулярна армія не потрібна. Та на противагу

цьому Організаційний Військовий

Комітет при Товаристві полуботківців

(військовий клуб ім. Гетьмана

Полуботка) почав організовувати

в Києві перший український полк.

Те, що робилося в Києві, мало всеукраїнське

значення, бо всі погляди

звернені були на Київ і всюди, де б не

був активний український елемент, він

переймав методи акції і тактику з Києва.

Таким чином утворилась деяка однорідність

українського військового

руху і конкретних його форм на всій

території України і навіть в Росії, де

були розкидані українські мобілізовані

вояки. Цей процес розвитку українського

руху як на фронтах, так і в тилах,

відбувався за прикладом Києва ще до

скликання «Першого Всеукраїнського

Військового З’їзду». Організація українського

військового руху – за винятком

І-го Українського корпусу, зорганізованого

легально генералом Павлом Скоропадським,

– відбувалась революційним

шляхом, тобто шляхом об’єднання

збунтованих військових елементів

на ґрунті непослуху легальній

військовій владі.

Організовані в таких умовах українські

військові частини не можна

було вважати за регулярне, дисципліноване

військо, і щоб з них таке військо

зробити, треба було якнайшвидше витворити

авторитетний організаційний

центр. Це змусило полуботківців скликати

«Перший Всеукраїнський Військовий

З’їзд». З’їзд цей засвідчив український

національний порив у військах.

Його агітаційне значення для національного

українського руху було величезне.

З’їзд вибрав новий вищий орган

для дальшої організації українського

війська. І хоч до «Всеукраїнського

Військового Комітету» був вибраний

також Міхновський і ще кілька полуботківців,

але вони були в меншості і

при тім в меншості, весь час цькованій і

очорнюваній більшістю. Ця меншість

завзято боронила ідею сильної, дисциплінованої

Української Армії, але не могла

встояти проти напору демагогічної

більшості.

Тим часом полуботківці продовжували

формування І Українського полку

- Богданівського. Фролівський жіночий

монастир вишив чудовий прапор для

богданівців: шовкове полотнище з одного

боку малинового кольору, з другого

– темно-зеленого, на ньому вишитий

шовками портрет Великого Богдана і

вишитий золотом напис: «Перший

імени Гетьмана Богдана Хмельницького

Козацький Полк».

Вже в червні 1917 року Міхновський

планував проголосити державну самостійність

України, спираючись на

сили Богданівського Полку. При

тодішнім безвласті ця думка не була

фантастичною. Було вирішено повезти

полк пароплавами на Шевченкову

могилу і там, на цій святій для кожного

свідомого українця землі, проголосити

самостійність Української Держави. Та

обставини склалися так, що цей план не

вдалося зреалізувати.

Боротьба за свободу рідного народу

є благословена Богом. Жодна нація

не може жити і розвиватись без своєї

національної держави. Історія багатостраждальної

України є цьому доказом.

Її кращі сини гинули і, на превеликий

жаль, продовжують гинути за незалежність

Української держави. Але

жертви ці не є марними. Хочеться навести

тут пророчі слова Міхновського

з листа до міністра Сипягіна у відповідь

на заборону офіційної влади зробити

напис на пам’ятнику Івану Котляревському

у Полтаві українською мовою

(1900 р.): «Українська нація мусить скинути

панування чужинців, бо вони огиджують

саму душу нації. Мусить добути

собі свободу, хоч би захиталася ціла

Росія! Мусить добути собі визволення з

рабства національного та політичного,

хоч би пролилися ріки крови! А та кров,

що поллється, впаде як народне прокляття

на Вашу голову, пане міністер, і

на голови всіх гнобителів нашої нації».

Микола Міхновський – ідеолог державної

самостійності України – став на

тернистий український державницький

шлях і розпалив у серцях українців полум’я

любові до Вільної, Незалежної,

Самостійної Соборної України.

Оксана ЗАХАРЧУК.


Вересень 2014 5

ДО 25-РІЧЧЯ ВІДРОДЖЕННЯ УАПЦ В УКРАЇНІ

Лист Московському Патріяршому

екзархові на Україні (від 27 лютого 1989 р.)

(Продовження.

Початок у минулому числі).

І народ став задумуватися, як бути

далі? Якщо православних українців

навіть в Польщі і Чехословаччині русифікують,

то чому ми повинні йти за

тими, які нас хочуть винародовити, які

нас ненавидять? Ось уніяти служать

богослужіння українською мовою, по

радіо можна почути українську богослужбу,

українську проповідь, співи українських

композиторів: отця Кирила

Стеценка, Кошиця, Леонтовича та

інших православних композиторів.

Проповідь там зрозуміла, а тут. коли

опинишся на східній Україні, проповіді

або не почуєш, або почуєш беззмістовні,

непродумані (бо ніхто не вимагає),

позбавлені Христового Духа

балачки російською мовою. Не відчувається

тут духовного життя. Вся

справа тільки у виконанні російських обрядів,

намаганні наслідувати Шаляпіна

й московських басів. Одним словом – це

є тільки «музеи старины русской».

Народові тепер стала зрозумілою

та завзятість московської патріярхії

до уніятів. З католиками патріярх

може говорити, бо це поляки, словаки,

угорці чи інші, які в більшості також

не признають України, а от унія та емігрантська

українська православна Церква

не вписуються в «єдиную неделимую».

А ще більше автокефалісти.

Так хіба ж автокефалісти не православні?

Православні, але не московської

монополії. Їх патріярх терпіти

не може, тоді, коли російських обновленців

і автокефалістів – прийняв

і толерує. Українці краще б там десь

по чужих краях германізувалися, американізувалися,

аби тільки не заявляли,

що вони невільні втікачі з України

перед сталінським режимом, бо на

Україні й тепер тільки місце лояльним

«хохлам», які не знають рідної мови.

«Никакой Украины не было, нет и

быть не может». Ну. то як може наш

народ, а тим більше вільніші емігранти,

полюбити росіян і їх ієрархію?

Дивним здається, як можна в кінці

XX століття силувати п’ятдесятиміліонний

народ молитися чужою, не материнською

мовою? Яка ж це тоді християнська

місія? Так колись німці намагалися

германізувати слов’ян. І хто

тоді ці люди, які йдуть на таке, а другі,

що піддаються? Це ж безхребетні,

обезцінені люди! Як можна заохотити

до чесної праці на благо Батьківщини

недолугою, бездушною проповіддю?

Та ще й чужою мовою. Тому на

змосковщеній Україні навіть не люблять

проповідей. Коли в Ялті став проповідувати

в церкві Пінський єпископ

Афанасій (бо владика Леонтій ніколи

не проповідує), то місцеві «хохли й

кацапи» обурювалися: «в прежние

времена проповедей не говаривали».

Та й видно, що за час русифікації священики

втратили вплив на народ.

Навіть ті, що ходять до церкви, в

церкві розмовляють, ходять, лускають

насіння. Єдиною ознакою релігійності

мало б бути часте кладення на

себе хреста та передача свічок-офірок,

але це відбувається навіть в час

Євхаристійного канону. При тім тут

же вас можуть почастувати вуличною

лайкою. Наші люди страшенно

згіршені таким «православ’ям». Ото

ж, там не видно релігійного виховання,

не видно наслідків душпастирської

праці, бо священик там не духовний

провідник народу, а лише адміністратор

та виконавець обрядів.

Подібні «пастирі» тепер з’являються

і в нас із «руських духовних семінарій».

Щоправда, зрідка трапляються тут і

там розумні, свідомі й чесні священики,

але їх стільки, що капля в морі. Загально

випускники семінарій не

піднімаються вище учнів шкіл ФЗО.

Не краще є і в ієрархії. Багато єпископів

малокультурних, гордовитих,

гострих у поведінці, а це не є прикмети

доброго пастиря. Багато з них

більше годилися б до міліції. Волю

патріархії вони виконують. але Божа

воля їм не світить, та й Божа не вписується

в єпархіяльні процедури, встановлені

атеїстичними органами. Єпископи

в дійсності – це адміністраторибюрократи.

а не апостоли Христові. До

проповіді страх як ліниві. Одним словом,

прикладів заохочення полюбити

російське православ’я маємо аж надто

мало. Самі негативні явища. На їх

тлі уніяти виглядають куди поважніше,

культурніше і можуть світити прикладом.

Навіть сектантські пресвітери

стоять значно вище від православного

духовенства. Мають відповідну

освіту, охоту до праці, вміють проповідувати

й гарно обходитися з людьми.

Вони до кожного народу проповідують

його мовою. Як виходить, скоро вони

обнімуть всю Волинь і багато українських

областей. А що робить православна

місія? – Нічого.

А як дивляться галичани на унію

та її історію?

Унія в своїй історії була різною,

були різні етапи її становлення і різне

відношення до неї народу. Задумали її

єпископи без порозуміння з народом і

в дуже складний для народу час, надіючись

в такий спосіб врятувати Церкву,

духовенство й навіть сам народ

від загибелі. А вороги зараз же придумали,

як скористатися з тої нагоди і

зденаціоналізувати народ, а церкву

златинізувати. Деякі з ієрархів, як перемишльський

єпископ Михайло Копистенський,

львівський Гедеон Балабан

скоро відчули підступ і відвернулися

від унії. Почалася боротьба. яка

зактивізувала свідомих людей та

піднесла на дусі православний народ,

тим більше тоді, коли на Україні була

відновлена православна ієрархія. За

Православ’ям стали лицарі Запорізької

Січі. Вчені на той час мужі, переважно

вихідці з західної України, взялися

засновувати братства, школи,

організовувати друкарні, реорганізовувати

церковний спів та інші ділянки

церковного життя. На довгий час

латинізація була затримана, але в

кінці XVII сторіччя українські землі

остаточно поділені між Польщею і

Москвою, і в західній польській частині

перемогла унія. Народ підозрював,

що в ній криється якась засідка на

його духовну свободу, але не кращі відомості

йшли з російської окупації. Нарід,

змучений невдалими повстаннями, обманом

Катерини ІІ, приймав унію, щоб хоч

таким способом залишитися при своїх

традиціях, при своєму «грецькому обряді».

Полонізація і латинізація однак,

не маючи сильного та повсюдного спротиву.

стала щораз глибше вдиратися в

життя народу. На це прийшла нова окупація,

австрійська, також католицька. В

першій половині XIX століття в багатьох

церквах полонізація посунулася вже

до такого стану, що проповіді священики

стали виголошувати польською мовою.

В інших місцевостях, де священики

були більш консервативними, проповідь

ведена незрозумілою для народу,

штучною «літературною» мовою, названою

«язичієм», також не могла

підтримати народ на дусі й не скріпляла

національної свідомости.

Великий перелом зробила «Руська

Трійця». Від Маркіяна Шашкевича та

його однодумців уніятська Церква починає

будитися, українізуватися. Все

почалося від проповідей рідною, народною

мовою. Полонофіли й «твердоруська»

партія старалися всілякими способами

до українізації не допустити. Митрополит

(уніят!) постарався про конфіскацію

«Русалки Дністрової», о. Маркіяна

та йому подібних стали переслідувати,

однак не змогли цього руху спинити.

Були спроби під впливом царських емісарів

завести Православ’я, як у Гниличках

на Тернопільщині, через священика

Івана Наумовича. ідеолога твердоруської

партії, але масового поширення цієї

акції в умовах Австрії не могло бути,

тому що народ привик до унії, тим

більше в її українізованому варіянті.

Царські емісари часто компрометували

православний рух, бо спочатку вели себе,

як ангели, а незадовго стали вимагати,

як поліційні агенти. Дуже ясно про це

написав митець-маляр Корнило Устіянович,

який спочатку був русофілом, а

пізніше, пізнавши все зблизька, зрозумів,

чим це пахне. На грані XIX—XX століть,

вже навіть східноукраїнська інтелігенція

висловлювала думку, що галицька

уніятська церква, на той час найближча

українському народові. Східноукраїнські

письменники Свидницький, Руданський,

Нечуй-Левицький та інші

віддалилися від православної Церкви

тому, що вона стала ворожою українському

народові й вимагала від священиків

зраджування сповіді (читайте

підручник Нечаєва. стор. 10) й доношення

урядові на тих. що думали інакше, ніж

цього вимагала царська політика. А в Галичині

інтелігенція діяла разом з народом,

через церкву і з церквою. Навіть Іван

Франко не до всіх уніятів ставився негативно,

а тільки до «твердоруської» партії.

Українська Церква в Києві, що

піднеслася з упадку в часі митрополита

Петра Могили, після приєднання України

до Росії була підпорядкована Московському

патріярхові. Не треба тут

дуже пояснювати, бо всі українці знають,

яким шляхом він купив собі у візира

Київську Митрополію. Вище духовенство

зараз же було переведене на

північ. Могилянську Академію, під приводом

«оправославлення», хоч вона була

православною, русифіковано. Книги,

друковані на Україні, вилучено й замінено

царськими. Заведено північну вимову

старослов’янських слів. Отож, не

було причини до задоволення від опіки

православних братів. Тому й галичани не

дуже прагнули до Православ’я, хоч і тужили

за ним. Не хотіли, однак, царського

диктату в церкві. Діяльність Наумовича

та його однодумців не мала успіху.

Далі прийшло до такого зукраїнізування

унії, що навіть ставленик польських кіл

та кардинала Гльонда граф Роман Шептицький,

коли став галицьким митрополитом

під іменем Андрея, відчув невідкладну

потребу покинути польський

табір, віддалитися від твердоруської

партії. З якою зв’язався на початку, і стати

на сторону українського народного

руху. Він свого часу змушений був дати

полякам слово не будувати в Галичині

церков, але зате став будувати школи,

бурси для гімназійної та ремісничої молоді,

притулки для сиріт, безплатні або

малоплатні народні лікарні, заснував

Національний Музей (тепер Музей Українського

Мистецтва) й закупив та

зібрав велику масу пам’яток-експонатів,

почав будівництво музею українського

монументального будівництва (тепер

Музей Народної Архітектури й Побуту)

та інші потрібні інституції, як Інститут

Церковного Мистецтва з іконописною

школою. Інститут Церковної Музики, для

якого готовив працівників, під загальним

статутом Наукового Товариства «Студіон».

Рим і польські єпископи зненавиділи

Шептицького і стали організовувати

нову унію, нову її неукраїнську форму.

Біскуп Пшездаєцький заснував у Дубні

на Волині біритуальну духовну семінарію,

де вчили російського та латинського

обрядів. Нове уніятське духовенство, набиране

з поляків, білорусів та несвідомих

«русинів», повинно було в майбутньому

витіснити духовенство зукраїнізоване. як

невигідне полякам та правдиво унійній

справі. Накінець. навіть великий прихильник

Риму, останній львівський митрополит

Йосиф Сліпий, відчув ненависть Риму

до своєї особи й української церковної

справи та перед смертю закликав до

створення більш незалежного українського

патріярхату. За те папа заборонив

йому виїздити з Риму, де він і помер.

Під час революції на Україні були

спроби відновити українську православну

Церкву, але ніякий єпископ не відважився

її очолити, знаючи ненависть

Півночі до України. Прийшлося самим

священикам святити собі митрополита, і

через це ця нова «самосвятська» церква

не змогла довго існувати. Мусила «самоліквідуватися».

Цьому допомогли

зовнішні причини. Російська ієрархія,

навіть так звана «обновленчеська». мала

козир – свою канонічність. Радянській

атеїстичній владі не залежало на канонічності,

бо сама часто порушувала канони

церкви, але російська ієрархія, тому,

що російська, зуміла взяти верх. Українську,

вже канонічну ієрархію, створено

на зайнятих Польщею землях Волині й

Холмщини. Першого митрополита убив

росіянин, монах. Наступний митрополит,

бувший єпископ Кременецький, росіянин

Діонисій Валединський, який ще в 1917

році благословив переклади церковних

книг на народну українську мову, тепер

дозволив проводити богослужіння на українській

мові. Богослужбові співи на

українські тексти створили Кирило Стеценко,

Петро Козицький, Олександер

Кошиць та Арсен Річинський. Появився

в народі великий ентузіазм, всі старалися

в себе завести таку рідну, таку зрозумілу

богослужбу. Але в ході вітчизняної

війни, в страху перед репресіями Сталіна,

волинська ієрархія мусила емігрувати

на Захід, а нова ієрархія всюди наказовим

способом встановила богослужіння

та проповідь російською мовою. Ще в

деяких місцевостях, особливо сільських,

проповідують рідною мовою, але то вже

не чиста мова, а якийсь суржик, бо священики

не вміють ні одного богословського

терміну перекласти на свою рідну мову.

(Закінчення на 7-й стор.).


6

У третю неділю

вересня святкуємо

День Батька

Як обділена дитина, коли вона не

має батька, або ж коли не має доброго

батька! І як багато добрий батько може

дати своїй дитині.

А особливо, коли батько поряд з мамою

у всьому і ніколи не проти неї. Це

можна назвати найціннішим скарбом у

сім’ї.

Не треба якось спеціально виховувати

своїх дітей, треба показати їм на

власному прикладі, як ти шануєш і любиш

їх маму, як ти ставишся до інших

людей, який ти є патріот своєї Вітчизни,

як ти вмієш дотримати слова, допомогти

іншим, як умієш іти на випередження

у добрих справах і тоді у тебе

будуть прекрасні діти, і ти виконаєш

сповна свій батьківський обов’язок.

Поради батькам:

Як найчастіше розмовляй з

дітьми.

Пам’ятай, що:

Батько передає дитині віру в те,

у що сам вірить.

Батько не може просити дитину

відмовитися від того, що вважає

відповідним для себе.

Дотримуйся сам тих правил, яких

вимагаєш від сина.

Ніколи не зраджуй тієї довіри, яку

має дитина до тебе.

Не зловживай батьківською владою.

Викинь фрази: «Я сказав!», «Я тебе

вб’ю» (її, між іншим, часто вживають

нерозумні батьки).

Пам’ятай, що:

Чомусь частіше стаються певні

речі з тими дітьми, до яких батьки часто

кричать: «Я не дозволю!», «Я не поступлюся!»

Тоді Господь починає вчити

самих батьків.

Завжди уявляй собі, якою людиною

буде твоя дитина у майбутньому.

* * *

І насамкінець:

Щоб відчути себе батьком, треба обов’язково

повірити, що існує «щось», що

заслуговує жертву праці, зречення, терпіння.

Справжнім джерелом батьківської

сили є не стільки сильний характер,

скільки сила моральних переконань.

Освальдо ПОЛІ.

Вересень 2014

Малі страждання повертають

нас до себе. Великі – до віри, до Бога

Відсвяткувала Україна свято Незалежності.

Відсвяткувала у тривозі, сльозах, але й у тихій радості.

Чому радості? Та тому, що бачимо, як стали

змінюватися на очах українці. Кращі їх риси –

почуття обов’язку і любов до своєї Вітчизни,

співчуття, біль за когось, бажання допомогти або

й віддати останнє, молитися за стражденних. Переглядаючи

телевізійні програми у святкові дні,

спостерігаючи, як набагато більше людей стало

звертатися до Бога і молитися за Батьківщину,

мир і спокій у ній, починаєш усвідомлювати чітко:

Сам Господь і Творець наш керує Тим процесом змін

у свідомості людей.

Ті, хто найбільше постраждав, втративши

своїх рідних, свої домівки, працю, доходи тепер

просять лише одного від оточуючих – любові, уваги,

хоч маленької, але щирої допомоги, віри, просять

наших молитов до Бога. Хоч через страждання,

та таки йдемо до віри, до Бога, до Правди,

і це головне.

Щасливий, хто через мене

не спотикнеться

У місяці вересні є два одноденні строгі пости, які нам, християнам,

необхідно дотриматися. Це двоє свят: Усікновення голови Івана Хрестителя

і Воздвиження Чесного Животворчого Хреста.

Після смерті Ірода Великого, а саме Ісус відповів їм: «Ідіть і перекажіть

того, котрий переслідував Дитятко- Іоанові, що бачите і чуєте: сліпі бачать

Ісуса і наказав повбивати усіх немовлят і криві ходять, прокажені очищаються

у Вифлиємі, і навіть свого власного і глухі чують, мертві воскресають і вбогим

проповідується Добра Новина».

сина Аристовула, і котрий помер безчесною,

страшною смертю, царство Тимчасом Іродіада чекала нагоди,

його поділили між трьома синами. аби знищити Іоана. Ця нагода трапилася

тоді, коли Ірод святкував свій

У Галилеї став правити Ірод-Антипа.

Його батько мав ще одного сина день народження.

від іншої жінки – Филипа. А Филип мав Як і в наші часи, так і тоді, в часи

за жінку Іродіаду, яка обом їм була Іродів, гучно грала музика, вино лилося

рікою, гості веселилися,насолоджу-

племінницею, дочкою убитого брата.

Ірод Антипа прогнав свою дружину, валися співом і танцями. Враз з’явилася

Соломея, дівчина надзвичайної

яка була донькою царя, і жив з Іродіадою

навіру, незаконно. Цей вчинок вроди, донька Филипа і Іродіади.

осуджували, але боялися такого ж, як Танцювала так вправно і гарно, що

і батько, жорстокого царя. І лише Іоан заворожила усіх, а особливо царя

Хреститель не боявся, а сміливо став Ірода. І той, п’яний і безтямний, розчулений

танцями Соломеї викрикнув:

перед Іродом і промовив: «Не личить

тобі мати жінку брата твого».

«Проси, що хочеш! Навіть півцарства!»

Нечестива Іродіада стала намовляти

Антипу, аби той убив Іоана, та Ірод лина. «Проси голову Іоана Хрестителя»,

І тут Іродіада зрозуміла, що це та хви-

не смів, бо знав добре, що увесь народ

називає його пророком і слухає шов таки до тями. Але ж як. Невже

-підказала вона доні. Ірод зблід, прий-

його. Та разом з тим і уступив Іродіаді

– ув’язнив Іоана і тримав його у ли, але вічна кара і погибель упала на

слово царя не буде виконане? Викона-

підвалі свого замку в Махерунті. Ірод Ірода, Іродіаду і її красуню доньку.

часто навідував Іоана, довго слухав Тесть Ірода, цар Арета, пішов війною

його, визнавав його докори, переживав,

але не міняв нічого.

поганьблену дочку і розбив його

на колишнього зятя, аби відімстити за

Іоана Хрестителя у в’язниці навідували

і його учні, цьому Ірод не передіадою

до Галії (сьогоднішня Фран-

вщент. Римляни вигнали Ірода з Ірочив.

А учні оповідали Іоанові про ція). Там вони у страшній убогості і

Ісуса: як Він проповідує, зцілює недужих

і душевнохворих, прокажених. А що ж Соломея? Вона якось пере-

неволі обоє загинули.

Вони ще не могли зрозуміти, що їхній ходила замерзлу річку і враз провалилася.

Крижини з двох сторін вдарили

учитель лише Предтеча Того, а не Той,

хто Спасе Ізраїль – Месія. І тоді Іоан по шиї дівчини, що аж по рамена занурилася

у воду і стяли їй голову. Тіло

післав своїх двох учнів до Ісуса і казав

спитати Його: «Ти Той, що має прийти, поплило за водою, а голова як на таці,

чи іншого маємо чекати?»

лежала на крижині.

Яке щастя мати доброго батька

* * *

У надвечір’я свята Воздвиження

Чесного і Животворчого Хреста у православних

храмах правиться Всенічна

з виносом Чесного Хреста. Вона особлива.

«Хрест воздвигається, і всі вірні

збігаються. Хрест підноситься, і місто

торжествує, і всі народи празник обходять.

Підноситься Хрест не лише

тому, що Христос вознісся на ньому,

а тому, що Хрест було знайдено, і він

упокорив безумство жидів.

Тому й нині торжествуємо, що в

цей день неоціненний скарб, добутий

з землі, засяяв світові, як сонце».

Св. Андрій Критський.

А святий Августин казав так:

«Святий Хрест – це невичерпне джерело

добра. У нього така сила, що хто

має його перед очима і глибоко у

своєму серці, то такого чоловіка ніколи

не спокусить тілесна спрага, ані любов

до майна, ані ніяка пристрасть».

Настуня закінчила десятий клас.

Любила уроки мови, захоплювалася

журналістикою, мріяла знімати і готувати

сюжети на телебачення.

Учителі та знайомі радили дівчині

вже не гаяти часу і шукати матеріал

про якихось небайдужих цікавих людей.

Чи описувати якісь незвичайні випадки.

Настуня пробувала шукати, але в

районному містечку їх не траплялося

багато, і щось такого екстра цікавого у

неї не виходило.

Якось приїхала до них родичка з

села. Це була сестра її бабусі. Сестри

дуже любили одна одну, довго між собою

розмовляли, оповідали різні історії

– одним словом, насолоджувалися

спілкуванням поміж собою.

Такі хвилини для Настуні були чи не

найулюбленішою розвагою. Слухати

цікаві історії ой як кортіло, до того ж

вона усе нотувала собі опісля. На цей

раз тета Муся (так скорочено вона називала

бабину сестру Марусю) стала

розповідати, як вона познайомилася з

однією жінкою на ім’я Анастасія (як і

Настя). Між ними відразу виникла взаємна

приязнь, і Анастасія запросила її до

себе в гості.

– Яка то цікава жінка! Ти знаєш,

Ірцю, – казала вона до сестри, – що я

шукаю тепер якоїсь нагоди, аби піти до

неї, посидіти з нею, порозмовляти…

Мені тепер не треба кіна по телевізору,

віриш?

І тут втрутилася зі своєю цікавістю

Настуня:

– Тета Муся, я вас прошу, давайте

поїдемо до неї разом. Ви так про неї

розповідаєте, що я аж втриматися не

можу, вже би з вами їхала. Ви ж знаєте,

що я шукаю таких людей...

– Ну добре, приїжджай до мене в

суботу і десь так надвечір поїдемо до

неї, – погодилася тета Муся. Так і зробили.

Як виявилося Анастасія жила не в

селі, а на хуторі, далеченько від села.

– Там було усього три хатини, Але

дві стоять самотніми, – уже розповідала

по дорозі тета Муся, – бо лише час

від часу до них навідуються далекі родичі

тих, хто тут жив колись, приходять

лишень засіяти невеличкі лани, а потім

скосити на корм худобі, бо для городів

це місце було занадто віддалене. У цих

трьох хатах колись жили три брати зі

своїми сім’ями. На початку п’ятидесятих

років їх усіх вивезли на Сибір. І чомусь

хто б в тих хатах не поселявся, а

були такі, довго там не затримувалися.

І аж у часи незалежності приїхала з

Магадану дочка наймолодшого брата й

оселилася тут. Це якраз була Анастасія.

Вона приїхала на Батьківщину своїх

рідних сама, уже будучи вдовою і втративши

єдиного сина. І хоча там ще залишилися

її родичі – діти братів її батька,

але вони асимілювалися з тим людом,

що навіть і не згадували про Україну.

А вона, хоча й мала всього шість

років, як їх вивозили, не забула нічого.

Ті почуття підтримував у ній її батько

Михайло, який мав на той час педагогічну

освіту і вчителював у сільській

школі. Старші брати ніякої освіти не

мали. По дорозі захворів один з них і

помер, а другий загинув на роботі вже

там, у Сибіру, невдовзі.

Мати Анастасії теж померла від запалення

легенів, коли їй було 12 років,

тому вони вдвох із батьком виживали,

як могли. Батько дуже любив доньку,

вона була допитливою і добре вчилася.

Отримала там добру освіту і працювала

на дуже відповідальній посаді.

Все це Анастасія почула від тети

Мусі по дорозі до хутора. «Який матеріал!,

– думала Настя. – Як добре, що я

сюди потрапила!»

Вони підійшли до височенької огорожі.

– Відсувай засув і заходь,– пропустила

наперед тета Муся і додала, – ліс

близько, всякий звір, тут ліси заповідні,

треба було огородитися, й Анастасія

рушницю має і вміє стріляти.

– Ой, як цікаво! - захоплено вигукнула

Настя. – А як тут гарно! Тета Муся,

тут, як у маленькому раю!

Назустріч їм вибіг Бровко, лаючи.

– Не бійся, він мене знає, – заспокоїла

тета Муся.

І дійсно пес завиляв хвостом.

– Я тут тобі щось принесла, – погладила

тета собачку і кинула їй кілька

кісточок, проказуючи: – Вже спеціально

тримаю для нього, аби не йти з порожніми

руками.

Далі буде.

Сторінку підготувала

Віра МАРКОВИЧ.


Вересень 2014 7

Лист Московському Патріяршому

екзархові на Україні (від 27 лютого 1989 р.)

(Закінчення. Продовження на 5-й стор.).

М

УДРА КНИЖКА – це спілкування з

Богом. Тарас Шевченко розумів,

що творчий дух – це Божий дух, і

підтримував ідею Божественної сутності

мистецтва. Шевченко ставить

творчу особистість на найвищий щабель

духовності, оскільки ця особистість

може стати провідником Божих

ідей. Духовний феномен Шевченка

полягає в тому, що, як він сам говорив:

«Я бачив, я відчував ці чарівні

образи, я слухав цю небесну гармонію,

словом, я був одержимий духом живої

святої поезії». Таким чином, можна

стверджувати, що «Кобзар» написаний

Шевченком у стані творчого осяяння.

Коли я познайомилася з поетичною

збіркою Марії Прокопець «Разом

з Тарасом до Тараса», то відчула, що

авторка також є натхнена Святим Духом.

Книга віддзеркалює глибокий

внутрішній світ, українську ментальність

поетеси. Марія Прокопець

сприйняла Шевченка серцем і написала

про нього серцем. Вона мене зачарувала

щирістю, безпосередністю,

відвертістю, правдивістю і лаконізмом

поетичної мови. А ще в її поезії можна

відзначити яскраву образність,

майстерне володіння словом, багатий

синонімічний ряд, тонке чуття мови,

точність і стислість вислову у поєднанні

з глибоким змістом. Завдяки

стилістичній вивіреності, досконалості

поетичне слово Марії Прокопець

відразу запало мені в душу і я відчула

Чи ж не обов’язок Київського Митрополита

якось тій біді зарадити? В

Одесі не навчаться, бо одеські «професори»

самі не вміють перекладати

на українську мову. В сусідніх з Волинню

областях – Житомирській, Хмельницькій,

Вінницькій та по всій Україні

й цього немає. Люди живуть у повній

духовній неволі й темряві, тоді коли

інші православні народи, як румуни,

греки, навіть молдавани служать і проповідують

своєю мовою. А грузини

мають свого патріарха, свою рідну

церкву та свої традиції.

Московська церква для обману називає

себе «руською», а сама це заперечила

тоді, коли ювілейні головні святкування

призначила не в Києві – центрі

Русі – а в Москві. Значить – це церква

Московська, чи Російська, а не наша.

Досі ще в календарях святу Ольгу називають

«княгиней российской», а нашого

хрестителя «князем российским».

Але ж ми маємо більше права в такому

випадку назвати святого «українським»

князем. Якщо є церкви Грецька,

Болгарська, Румунська, Сербська, а

навіть Кипрська, Єрусалимська, то чому

не сміє бути церква Українська?

Бувшу православну волинську

ієрархію, як і уніятську, досі в кожній

газеті і в православних журналах, які

більш підпорядковані політиці, ніж духовним

справам, засуджується, як ворогів

радянської держави. Але ж бо тепер,

в період «гласності», також «сталінська

епоха» засуджена партією і народом.

Так чому ж ніхто не подумає, що

нарешті треба переглянути своє відношення

до тих нещасливих людей, а тим

більше це повинна робити Церква, якщо

вона рахується «Руською». Чи може

церква має залишитися при сталінських

поглядах? Подумаймо ж, чи могли

православні волинські чи галицькі уніятські

священики чи єпископи хвалити

в церквах сталінську державу, в якій

діяв войовничий атеїзм, священиків

мучили й убивали, церкви, навіть такої

великої історичної і мистецької вартості,

як золотоверхий Михайлівський

собор, чи братський Богоявленський

собор на Подолі, руйнували, проводили

масове винищення українського народу

штучно створеним голодом? Та ж усе

це в Польщі було загально відомою,

незаперечною правдою, були свідки, які

втекли від того, як називали, «пекла».

Не можна було того ні скрити, ні затушувати.

Невже «ради России» треба

було єпископам брехати й казати, що

то все неправда? Були й такі, що направду

вірили агентам і заперечували

чутки про репресії, але коли самі туди

поїхали, їх протягом року порозстрілювали,

як наприклад, письменників Крушельницьких,

жінку письменника Галана

та інших, «їм же ність числа». Не

можна було тоді й не потрібно тепер

робити з чорного біле.

Чи не слід нарешті все це, принайменше

Церквою, переоцінити в дусі

«перебудови» й реабілітувати маловинних

людей, в тому числі священиків

та єпископів, а також їх «вину без вини».

Чи не слід, щонайменше, перестати вже

писати про них. як про «буржуазних націоналістів»,

як про «ворогів українського

народу», а то й усього людства. Та

вони ж натерпілися на чужині, а коли б

зосталися, були б загинули. Вони, не

маючи досі змоги без сплямлення своєї

людської гідности. без самоосуджень та

каятя, вернутися на свою батьківщину,

пишуть і говорять про те. що було, а ми

кажемо, що вони «клевещуть» на наш

режим. А хто винний, що наш режим був

саме таким, як вони його описували?

Робили це з відчаю, так як я сьогодні з

відчаю пишу. Пишу, як священик Христової

Православної церкви, але не як

невільник церковно-політичного режиму,

що називається «Руською Православною

Церквою», не як уніят, бо сорок

років минуло, як я служу Православ’ю,

не як «буржуазний» націоналіст, бо

мій батько був одним з найбідніших

селян. Я прагну правди і християнської

любови, а не політики. Як кожна

нормальна людина, люблю свій народ

і прагну добра для нього. Коли цей народ

яка-небудь креатура зневажає, я,

якщо маю бути чесним членом свого

народу, – повинен боронити його честь

і його існування.

Справедливо було б думати так:

коли хто переконаний в правдивості

католицької релігії і ніяке переконування

його не задовольняє, то чому його

силувати до Православ’я? А коли хто

не може змиритися з чужою мовою в

найсвятішому для нього місці – в

Церкві і при молитві, то чого ми повинні

його заставляти? А як він тоді

піде в секту?

Я не можу приневолити себе забути

кривди мого народу та кривди Ініціятивної

Групи. Державні органи не давали

групі спокійно працювати, нормально

діяти, їм не залежало на скорішому

переході в Православ’я, а тільки,

щоб якнайбільше людей заарештувати

або зовсім відбити їх від церкви.

Пізніше ці самі органи писали правду,

що вони не для цього організували

львівський собор, щоб навертати людей

«на віру батьків», а щоб народ взагалі

відвернути від всякої віри («Львовская

правда»). Ми все це мусили мовчки слухати

й не могли сказати правди, хоч серце

кров’ю обливалося, і як Ініціятивна

Група виглядає перед народом, перед

уніатами, коли її «руска Церква» давно

віддала на поталу? Уніяти витримали

переслідування і вони – герої! А ми

невільники, що не мають права сказати

слова на свою оборону!

Не пишу цього листа, шоб Ваше

Преосвященство дратувати, але пишу,

щоб Ви знали правду, таку гірку, голу і

страшну правду, яка діється в церкві,

якщо ще її не пізнали своїм розумом.

Пишу, щоб Ваше Високопреосвященство,

будучи Екзархом, зробили щось

для направи цих віковічно неправильних

відносин Москви до нашого народу

й до нашої церкви. Треба якось щиросердечно

примирити наш народ, полюдськи

до нього заговорити, без офіціяльної

брехні. Переживаємо дуже

трудний для Православ’я час. Переживаємо,

як видно, також апокаліптичний

час.

Протоієрей Володимир ЯРЕМА.

Любов’ю скроплене слово

велику духовну радість. Краса милозвучної

української мови, яка ллється,

немов пісня, – так плавно і мелодійно

поєднуються слова у велику повноводну

поетичну ріку.

Ні!

Не прощай, Тарасе,

Й не прости –

Скарай усіх.

У кого мертві душі,

Які до долі України

Й десь байдужі –

Їх словом гострим,

Мов мечем,

СІЧИ!

Поезія Марії Прокопець свідчить

про мовне багатство і спонукає до роздумів,

що українська мова є не тільки

засобом спілкування, а це наш духовний

одяг, який нас самоідентифікує як

українців, адже ж відомо, що без мови

немає народу. Таким чином, мій пієтет

до Тараса Шевченка виявився співзвучним

з поезією Марії Прокопець.

Необхідно відзначити чітку структурованість

збірки, в якій поезії висвітлюють

певні етапи життєтворчості

Шевченка в хронологічному порядку.

В поетичну канву збірки вкраплено

відповідні уривки з творів Шевченка,

його листів і «Щоденника», неординарні

думки львівських художників

З історичного календаря

ВЕРЕСЕНЬ

Євгена Манишина, Олександра Крохмалюка,

Ігора Гавришкевича, Віктора

Стогнута, а також інших видатних

митців про поета.

З огляду на ідейно-композиційну

цілісність рецензованої збірки, її можна

розглядати за жанровими ознаками

як поему-колаж. Логічність і науко-

04.09.1985 – У концтаборі загинув Василь Стус – поет, дисидент, борець за справедливість (*06.01.1938).

09.09.1769 – 245 років тому народився Іван Котляревський – письменник, батько новітньої української літератури

(+10.11.1838).

09.09.1894 – 120 років тому у Львові відкрито медичний інститут.

10.09.1979 – 35 років тому помер композитор Станіслав Людкевич.

15.09.1804 – 210 років тому народився Михайло Максимович – літературознавець, історик, письменник, вчений-природознавець

(+22.11.1873).

17.09.1939 – 75 років від початку окупації західноукраїнських земель більшовицьким режимом.

17.09.1864 – 150 років тому народився Михайло Коцюбинський – видатний український письменник, громадський діяч

(+25.04.1913).

21.09.1944 – 70 років тому помер в Канаді Олександр Кошиць – композитор, диригент (* 12.09.1875).

ва достовірність у висвітленні життєпису

Шевченка робить це видання

цікавим з пізнавальної точки зору, а

оригінальне вирішення його структури

допоможе тим, хто візьметься за

інсценізацію творів на Шевченкову тематику.

Поетична збірка Марії Прокопець

«Разом з Тарасом до Тараса» опублікована

у Львові у 2014 році (видавець

– Н. Бадікова) і присвячена 200-літтю

від дня народження Тараса Шевченка.

Поліграфія книжки зроблена з великою

любов’ю на високому професійному

рівні. Її приємно взяти в руки:

невеликого формату у твердій палітурці,

що забезпечує довгий вік цьому

виданню. На обкладинці відтворено

чотири автопортрети Шевченка

різних періодів життя. В посторінковому

оформленні використано мотиви

української народної вишивки в коричневій

гамі кольорів.

Поезія Марії Прокопець – це роздуми

про Шевченка на глибинному

духовному рівні, які заставляють задуматися

над власною життєвою позицією

у нашому складному сьогоденні.

Поетична збірка Марії Прокопець «Разом

з Тарасом до Тараса» є гідним

внеском у ювілейний вінок національному

Пророку України.

Оксана ЗАХАРЧУК.

П О Д Я К А

Правління Львівського обласного

фонду соціального захисту і реабілітації

сліпих висловлює щиру подяку

настоятелю Свято-Покровської

парафії УАПЦ м. Боярки протоієрею

Дмитрові ПРИСЯЖНОМУ

за надання постійної допомоги, а також

щиро вітає о. Дмитра із Днем Незалежності

України.

Нехай не мліє джерело нашої віри,

надії і любові до рідной землі, додається

енергії, снаги і впевненості у

власних силах і переконаннх.

З нами Бог і Україна!

З повагою і вдячністю

голова правліггя фонду Дурнєв В.О.

Тар

Льв

Н. О


8

Дитяча

Вересень 2014

сторiнка

Приходьте, діти, до кринички

Напитись чистої водички.

А та водиця непроста,

Бо це — наука про Христа.

..........................................................................................

Знову кличе вересень до школи!

В лісі виросли грибочки,

У опеньках всі пеньочки.

Осінь з ним за руку йде,

В школу діток він веде.

Молитва

Боже! Дай нам силу й розум,

Щоб ми в школі добре вчились,

Віру теплу, серце чисте,

Щоб неправді не корились.

Нам усім даруй здоров’я,

Згоду – учнівській родині.

Дай твій захист, волю й долю

Нашим людям в Україні.

Галина ЧОРНОБИЦЬКА.

* * *

Господи, я стану на коліна,

постом я душу знову окроплю.

Молю Тебе, молю за Україну,

помилуй край, який я так люблю.

Прости, коли гріхом ми завинили,

Коли забули промені добра,

коли Тебе ми вчинками гнівили,

так часто гріх в спокусі обира.

Небесний Отче, молюся і плачу,

не дай і краплі крові протекти.

Оберігай сміливу стежку ту юначу,

на смерть не дай нікого приректи.

Пошли нам мир, пошли нам цілу зграю

Своїх рясних пошли благословінь.

Не дай, Ісусе, я Тебе благаю,

аби скакав землею чорний кінь.

Молю, Всевишній, нас не покидай,

не залишай на мить мою країну.

Рукою Свою нас оберігай,

оберігай, Ісусе, Неньку-Україну!

Юрій ЗАДЕРІЙ.

Це єдине православне західноукраїнське друковане видання, яке безперервно з року

в рік виходить у світ, несучи своїм читачам інформацію про життя та служіння Української

Автокефальної Православної Церкви та Львівського крайового ставропігійного братства

св. ап. Андрія Первозваного. З 1995 р. «Успенська вежа» стала Всеукраїнським

органом Братства і розповсюджується по всій країні та за її межами, де проживають

православні українці.

Газета видається та утримується коштом постійних читачів та братчиків.

Передплативши «Успенську вежу» собі і своїм родичам, на сільську чи міську бібліотеку,

Ви сприятимете поширенню християнської моралі, духовності, українських традицій

та культури.

Передплатити газету можна у кожному

поштовому відділенні України.

Ціна передплати на рік – 24.18 грн.

Передплатний індекс – 35013.

З питань передплати за кордон прохання звертатися до редакції.

Любі діточки, в цей нелегкий час для

нашої неньки України, всі єднаймося в молитві

за мир і спокій в державі, за мужніх

воїнів, що боронять наш край та за всіх

полеглих новітніх героїв, що віддали своє

життя за Україну!

8 вересня – Мчч.

Андріяна та Наталії

Мученики Адріан

і Наталія з

Никомидії – покровителі

чесного

подружжя, вступили

в шлюб молодими

і прожили

всього один

рік до страждань.

Вони жили за

часів імператора

Максиміяна, який

почав гоніння на

християн і обіцяв

нагороди тим, хто буде вказувати

владі на них і приводити їх на суд.

Після одного з доносів, були схоплені

двадцять три християнини, які переховувалися

в печері поблизу Никомидії.

Їх мучили, примушували поклонятися

ідолам, а потім привели на

допит у судову палату, щоб записати

їх імена та відповіді. Начальник судової

палати Адріан, спостерігаючи, з

якою мужністю люди переносять

страждання за віру, як твердо і безстрашно

сповідують Христа, запитав:

«Якої нагороди ви очікуєте від свого

бога за муки?». Ті ж відповіли: ««Не

бачили того очі, не чуло вухо, і не приходило

те на серце людині, що приготував

Бог люблячим Його» (1 Кор. 2,

9)». Надихнувшись свідченнями, повелів

записати і себе як християнина,

готового померти за істинну віру. Про

це донесли імператору, який, призвавши

до себе св. Адріана, звинуватив

його у божевіллі, але обіцяв йому

прощення, якщо той викреслить себе

зі списків приречених і принесе жертву

язичницьким богам. «Я не збожеволів,

а навпаки, звернувся до здорового

глузду», – відповів мученик. Тоді

Максиміан наказав посадити Адріана в

темницю. Його дружина, свята Наталія,

дізнавшись, що чоловік страждає за

Христа, зраділа, бо сама була таємною

християнкою. Відвідуючи коханого в

тюрмі, молода дружина підтримувала

його на дусі, допомагала ще більше запізнати

істинного Бога – Ісуса Христа.

Святого жорстоко мучили та закликали

до «покаяння та навернення» їхнім

богам. Та молитви Наталії допомогли

вистояти у вірі до кінця. Вона лиш просила

Бога, аби по смерті чоловіка її не

змусили вийти заміж за язичника.

Згодом один воєначальник таки

просив у імператора дозволу одружитися

з красивою і багатою вдовою. Св.

Наталії довелося ховатися від його

домагань у Візантії, де їй явився уві сні

св. Адріан із звісткою про її близьку

смерть. Незабаром безкровна мучениця,

виснажена пережитими стражданнями,

відійшла до Господа: вона

померла на гробі свого чоловіка в передмісті

Візантії, куди його тіло перенесли

віруючі.

Мощі св. мч. Наталії перебувають

у соборі св. Лаврентія в Мілані (Італія).

14 вересня – розпочинається

церковний (літургійний) рік за новим

стилем, або 1 вересня – за старим

стилем. Тому маємо різницю у два

тижні між початком навчального та

церковного року. Цю дату було прийнято

давно – ще у 325 році. З того часу

промайнуло понад півтори тисячі

років, а ми й досі користуємося цим

календарем! І тому кожних сто двадцять

вісім років у календарі набігає

один додатковий день. За стільки сотень

років дні «посунулись», тому й

маємо різницю у два тижні.

Вересневий календарик маленького українця:

8 вересня – Мчч. Андріяна та Наталії

11 вересня – Усічення голови Іоана Предтечі, піст

14 вересня – початок Церковного Року, прпп. Симеона

21 вересня – Різдво Пресвятої Богородиці

27 вересня – Воздвиження Чесного Хреста, піст

30 вересня – Мцц. Віри, Надії, Любові і їх матері Софії

Різдво

Пресвятої

Богородиці

Це свято церква

стала відзначати

в IV столітті.

Різдво Пресвятої

Богородиці

– це свято церковного

календаря,

початок

якого припадає на 1 вересня за старим

стилем. Із цим святом пов’язана

така давня історія.

В старому місті Назареті жила далеко

не молода подружня пара. І чоловік

Йоаким, і дружина Анна були чесними

та вірними одне одному, але у

них не було дітей. В одне велике свято

Йоаким приніс в храм дари для Господа

Бога, але священик відмовився

їх приймати, оскільки подружжя було

бездітним, а діти — це благословення

Боже. Дізнавшись про це, Анна заплакала

і пішла в сад. Там їй з’явився

Господь, який сказав, що Анна народить

дочку, яка буде сама благословляти

всі народи і стане порятунком

для світу. В цей же час Йоакиму, який

пішов сумувати в пустелю, з’явився

ангел і розповів йому про передрікання

Господа. Через дев’ять місяців у

подружжя дійсно народилася дочка.

Це було Різдво Пресвятої Богородиці.

Згодом Анну та Йоакима церква -

назвала Богобатьками, оскільки їх

донька народила Ісуса Христа.

Сьогодні в свято Різдва Божої Матері

візьмімо собі приклад із Пресвятої

Богородиці, щоби Вона навчила

нас щиро молитись, ставитись до

всього свідомо та уникати гріха. Пресвята

Богородице, спаси нас!

ЧИ ЗНАЄШ ТИ, ЩО...

23 вересня – день осіннього рівнодення

Дні коротшають, довшають ночі.

Рослини отримують менше світла. Зелений

барвник у листках руйнується і

не встигає відновитися. Листя жовтіє –

осінь переймає «всі повноваження» і

відтепер цілковито владарює в лісах і

гаях. Але не в усіх дерев листя змінює

колір. Поміркуй, які дерева не втрачають

зелені своїх листочків і їхнє листя

опадає, так і не пожовтівши.

Шкільний дзвоник уже прикликав усіх

учнів до школи. У портфелях та наплечниках

красуються гарненькі зошити та

альбоми, з’явилися нові цікаві підручники.

Після трьохмісячної перерви такою

приємною є зустріч з однокласниками.

Навчальний рік розпочався!

«Криничка» вітає всіх читачівшколярів

із початком нового навчального

року. Хай успішним і

пізнавальним буде кожен день.

Примножуйте здобуті в школі

знання – собі на користь і Батьківщині

на славу!

ЗАСНОВНИК ГАЗЕТИ —

Львівське крайове ставропігійне братство

св. ап. Андрія Первозваного,

зареєстроване міністерством України

у справах преси та інформації.

РЕЄСТРАЦІЙНЕ СВІДОЦТВО: серія КВ 2335

Тим, хто бажає матеріально підтримати наше

видання, повідомляємо банківські реквізити:

ПАТ АКБ “Львів”

Р/р 260075157, МФО 325268,

код ЄДРПОУ 20785948

Подяка за Ваші пожертви друкуватиметься

на сторінках газети.

НАША АДРЕСА:

79008, Львів-8, вул.Руська, 3/1

Для листування:

м. Львів - 8, а/с 1334

(032) 235-52-02 www.stavropigia.lviv.ua

E-mail: vegauaoc@gmail.com

Сторінку підготували Оксана ВЕРЕСНЕВА та Оксана ХРИСТУК.

Редактор Олег ПЕНДЕРЕЦЬКИЙ

Редакційна колегія: Микола БАНДРІВСЬКИЙ,

Тарас ДМИТРИК, Віра МАРКОВИЧ,

Юрій ФЕДІВ, Володимир ХАРКО

Автори опублікованих матеріалів відповідають за точність

використаних фактів, цитат, власних імен. Редакція намагатиметься

найменше втручатися в авторський текст, зберігаючи

особливості стилю. Водночас залишає за собою право редагувати,

скорочувати подані матеріали.

Cтатті, світлини, малюнки, що надійшли в редакцію,

не повертаються.

Передплатний індекс — 35013

Друк – ВД «Молода Галичина». Зам.

More magazines by this user
Similar magazines