Успенська вежа № 12 (2014)

fediv.yuriy
  • No tags were found...

Газета Успенська вежа грудень 2014

ЩОМІСЯЧНА ВСЕУКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА СТАВРОПІГІЙНОГО БРАТСТВА СВ. АП. АНДРІЯ ПЕРВОЗВАНОГО

За віру і дність!

є

Виходить з березня 1991 року ГРУДЕНЬ 2014 року 12 (271)

«Як первозваний з апостолів

молися, Андрію, Владиці всіх,

щоб подав всесвіту мир»

Першість у служінні – це служіння

миру. Саме так можна сприйняти

слова тропаря апостолу Андрію, що

навчає нас – Божий люд – усвідомлювати

сутність ієрархічної залежності

у Церкві Божій, сутність християнського

покликання і служіння, сутність

лідерства у Христовій спільноті.

Чверть століття тому мирянство

відроджуваної Української Автокефальної

Православної Церкви почало

організовуватись у братства,

відроджуючи славні багатовікові

традиції мирянського руху в Україні.

Так відродилось Львівське ставропігійне

братство, в нових умовах прибираючи

покровительство апостола

Андрія Первозваного. Вже за декілька

місяців осередки почали

організаційно об’єднуватись і в лютому

1990 р. провели конференцію

та затвердили статут.

На жаль організаційна єдність не

всім подобалась, то ж почали виникати

й інші братства, а через декілька

років почали девальвувати не

тільки цю історичну організаційноправову

форму об’єднання православних

українців – братства, але й відрікатися

релігійної та конфесійної сфери

у діяльності, як от студентські братства,

що вибрали професійно-вікову

ознаку об’єднання громадян, або ж і

клони Львівського ставропігійного

братства, що з’явилися через десятиліття

з одною метою – претендувати

на братські приміщення задля ведення

власного приватного освітнього

бізнесу. Не оминуло девальвації і явище

ставропігії, як і сам термін. Так, наприклад,

до сьогодні колишнє училище

– тепер професійний ліцей, задля

втримання братських приміщень не

тільки прибрало назву „ставропігійний”,

перекручуючи зміст поняття, але

навіть у процесі ремонту фасаду перевернуло

літери у написі ставропігійського

інституту.

Сьогодні ці, здавалось би незграбні,

витівки не виглядають випадковістю.

Скільки світлих явищ чи

процесів опоганені їх виконавцями

чи учасниками. Чого вартий лише

коментар про нашу УАПЦ – „гарна

була церква, царство їй небесне”? Ці

слова найбільш дошкульно і містко

відображають підміну суті за незмінною

назвою, виявляють оту

євангельську побіленість гробів, як

і слова окремих церковних достойників,

що змагаючи за братські споруди,

заявляли, що по одному коридору

ходити з представниками братства

не збираються.

Отак оці всі недуги взаємин між

людьми, боротьба амбіцій та персоналій

супроводжують боротьбу християн

поміж добром і злом, супроводжують

наш щоденний вибір

поміж правдою й обманом, і накладають

відбиток на діяльність та роз-

(З тропаря Андрію Первозваному)

виток організацій, установ, Церкви,

та загалом суспільства і держави.

Отож, покликання наше християнське

не залежить від займаних позицій,

посад, здобутих регалій, котрі

лише унормовують та підвищують

рівень відповідальності, як через лупу

уприявнюють наші найдрібніші прогріхи

та падіння, а полягає у безапеляційному,

настирливому, спокійному

і переконаному свідченні Істини, вияві

Любові, служінні Богові і ближнім.

Першого грудня відійшов по нагороду

небесну такий невтомний

правдивий свідок Христовий – новопереставлений

Євген Сверстюк, якого

сучасники визнали за совість української

нації. Він був членом Патріяршої

ради, котру злочинно не бажає

скликати московський агент в рясі

прєдстоятєля, бо жахається голосу

української совісті. Багато діячів, хоч

і не жахаються, то соромляться, або

ж вперто уникали зустрічей та розмов,

щоби не уприявнити перед людом

власні лихі задуми. Проте варто

пам’ятати, що Бог не в силі, а в правді,

тому і закликає нас – „Пізнаєте правду,

а правда вас вільними зробить!”

(Івана 8:31). Саме це додає віри нашим

молитвам за раба Божого Євгена, щоб

Господь оселив душу його в оселях

праведників.

Так очільник Церкви, що покликаний,

як і попередники апостоли

творити мир, розпалив ворожнечу,

цинічно виганяючи з приміщення

серед зими члена Патріяршої ради

на вулицю, не беручи до уваги ані

людських критеріїв пошани до старших,

ані церковних канонів – „нічого

не робити, не порадившись”.

Львівське ставропігійне братство,

звершуючи ніби і дрібні справи служіння

громаді, ближньому – чи то

через матеріальну допомогу потребуючим

парафіям чи спільнотам, чи

то через навчання дітей, чи то через

духовний спів та його популяризацію,

чи то через нічні чування за

Україну, чи то через прощі, чи то

через здавалось марні нагадування

щодо дотримання Статуту УАПЦ

повнотою Церкви, чи через звичаєві

комунікації та конференції – намагається

бути вірним Богові і сприяти

становленню істини в громадському

та церковному житті і послідовно

звершувати мирянське покликання,

заручаючись молитовною

підтримкою повік незабутніх

патріархів, а також усього хору українських

святих, а особливо покровителя

Братства апостола Андрія

Первозваного.

Нехай сповняться за допомогою

і нашої спільної праці пророчі слова

нашого Апостола – і засяє на наших

теренах благодать Божа!

Володимир ХАРКО,

голова Братства.

ДО 25-РІЧЧЯ ВІДРОДЖЕННЯ БРАТСТВА

У грудні 2014 р. минає 25 років з часу відродження Львівького

ставропігійного братства, котре функціонувало при церкві Успіння

Пресвятої Богородиці ще на початках ХVIII століття й було

головним оплотом для збереження національно-культурних та церковно-православних

традицій усього українства проти унійської

полонізації України через католицизм. Як відбувся народний здвиг

заради відродження Братства та Української Автокефальної Православної

Церкви, ми попросили пригадати й розповісти головного

ініціатора відродження та першого голову Львівського крайового

ставропігійного братства святого апостола Андрія Первозваного

пана Богдана РОЖАКА.

– Як ініціатор відродження

Львівського ставропігійного братства,

пане Богдане, розкажіть із

чого все почалося?

– Я, як уродженець Самбірщини,

ще змалку дуже гордився, що маю великого

земляка – Гетьмана Петра Коношевича-Сагайдачного.

Із скупої

інформації, котру можна було віднайти

в часи панування Радянського Союзу,

я дізнався, що Гетьман Сагайдачний

привів козацтво до Київського

Братства і відродив Православну ієрархію

без участі Московського Патріарха.

У 1987 році, в період Горбачовської

відлиги та за рік до святкування

Тисячоліття Хрещення України до

Львова приїхав світлої пам’яті Вселенський

Патріарх Димитрій. Зрозуміло,

що не могло його оминути

відвідання Свято-Успенської церкви

Львова, бо на той час настоятель храму

Успіння Пресвятої Богородиці у

Богдан РОЖАК:

«Я тішуся

здобутками

Братства...»

Львові митрофорний протоієрей

Віталій Політило був секретарем

Львівського єпархіального управління.

– Яка ж була місія, на Вашу думку,

Вселенського Патріарха Димитрія

власне у Львові ще в ті

совєтські часи?

– Мабуть, Богом було так дано, що

Вселенський Патріарх приїхав до

Львова і відвідав свою церкву, бо до

тих пір ніхто не відміняв підпорядкованості

Вселенському Патріархові Ставропігійного

Братства та братської церкви

– Успіння Пресвятої Богородиці. А

настоятель цієї церкви о. Віталій мене,

як члена церковного комітету, уповноважив

зустрічати Вселенського Патріарха,

бо я завжди був комунікабельний.

Мені було також доручено розповісти

Святішому Димитрію про написи в

Свято-Успенській церкві, що засвідчують

події історичних часів.

(Продовження теми на 3-й стор.).

Із сумом повідомляємо про відхід у вічність

Євгена

СВЕРСТЮКА

(13.12.1928 – 01.12.2014)

Душа українського народу,

завжди виважений, із щирою

посмішкою та добрим

словом – таким запам’ятався

нам п. Євген.

Першого грудня 2014 року о

20:25 Бог забрав у свою оселю

надзвичайно віруючу людину, яка

своїм словом і ділом зробила все

що могла для України та Української

Церкви. Дисидент, філосов,

письменик, один із організаторів

відродження УАПЦ з 1989 року,

член Патріяршої ради УАПЦ, засновник

та видавець першої української

газети «Наша віра», лауреат

Шевченківської премії, соратник

Патріярхів Мстислава та Димитрія,

людина, з якою у світі

асоціювалася УАПЦ.

Висловлюємо щирі співчуття

родині та близьким.


2

Грудень 2014

За 15 років змінився як і

склад хору, так і диригенти.

Колектив пройшов довгу дорогу

перепон у частині формування

якісного складу, зустрічаючи

внутрішні незрозумілі

чинники та негласні заборони

участі у ньому.

З приходом у 2001 році п.

Івана Кушніра хор почав перші

поїздки із шевченківською

програмою до м. Канева, присвячені

річницям перепоховання

Кобзаря.

Спочатку колектив готував

різдвяну, шевченківську програму

та пісні до Дня матері.

Хор жив вірою: «Віра - це

підстава сподіваного, доказ

небаченого. Бо нею засвідчені

старші були. Вірою ми

розуміємо, що віки Словом

Божим збудовані, так що з невидимого

сталось видиме»

(Послання до Євреїв 11:1-3).

З 2012 репертуар хору

збільшився у декілька разів,

почалася неперервна місійна

праця як у межах Львівської

області, так і в діаспорі. Колектив

декілька разів на рік

відвідує українські громади

Польщі та Румунії. Цього

року вперше хор взяв участь

в урочистостях з дня храмового

свята у м. Мюнхені

(Німеччина).

Основа діяльності колективу

залишається незмінною:

незалежно від віку, статі та суспільного

стану – всі хористи є

однією християнською родиною,

яка працює та робить вагомий

вклад у розвиток духовного

життя міста Лева та Української

Автокефальної Православної

Церкви.

Сьогодні у хорі є 20 осіб.

Вони кожної неділі супровод-

НОВИНИ

З БОГОМ У СЕРЦІ

Саме під такою назвою 23 листопада 2014 року хор Львівського крайового

ставропігійного братства св. ап. Андрія Первозваного «Ставрос» святкував

15 років творчої діяльності.

З благословення святішого Патріярха Димитрія у 1999 році першим старостою

п. Любою Хмелюк та п. Вірою Маркович було згуртовано початковий

склад із числа братчиків та симпатиків організації.

жують святу Літургію у своєму

рідному храмі, адже у «Ставросі»

співають парафіяни із

церков Успіння Пресвятої Богородиці,

Свв. апп. Петра і

Павла, Успіння Праведної

Обереги українським

солдатам

Маленькі львів-

'яни – вихованці

недільних шкіл парафій

Успіння Пресвятої

Богородиці

та Покрови Пресвятої

Богородиці

(вул. Щирецька)

своїми рученятками

під керівництвом

своїх вчителів

та п. Лілі Плахтій –

відомої лемківської діячки, 22-23 листопада виготовляли

обереги для українських захистників Батьківщини.

Таким чином, наймолодші свідомі громадяни України вболівають

за наше військо та своїми молитвами і діями підтримують

їх. Також при цих парафіях малеча намалювала багато

малюнків, які передані Владиці Макарію для вручення українським

військовим.

Друга зустріч львів’ян

із о. Миколою Гелетюком

11 листопада у стінах

храму Покрови Пресвятої

Богородиці відбулася

зустріч із священиком

Івано-франківської

єпархії о. Миколою Гелетюком,

яка є другою у

м. Львові (перша була у

стінах старовинного Успенського

храму два

місяці тому).

Цього разу прибули

вірні також з інших храмів

УАПЦ. Зустріч розпочалася

із подячного молебня Ісусові Христу, котрого відслужили

наші священики. Відомий проповідник та автор декількох книг

із вивчення Святого Письма поділився із вірними досвідом

пастирського служіння та закликав духовенство бути ближче

до людей, їхніх проблем і не ховатися за іконостасом, а йти

на храм і бути вірним товаришем та батьком своїх парафіян.

Також присутні мали змогу поставити запитання гостеві та подискусувати

на поточні проблеми християнського буття.

Власкор.

Анни, Арх. Михаїла, Рівноапостольних

князів Володимира

і Ольги (м.Винники) та Преображення

ГНІХ.

На святковий концерт у

храмі Успіння Пресвятої Бого-

Сам фільм – це розповідь

молодої людини,

яка вийшовши на Майдан

відчула свою українськість.

Історія цього

студента, його емоції,

переживання, мрії та

бажання на фоні документальних

кадрів з

події від листопада 2013

до 20 лютого 2014 року.

«Фільм «Ми» – це погляд на

Революцію Гідності з точки

зору молоді. Яке місце займала

вона в подіях Майдану, що

далі буде із тими цінностями,

які вони декларували і кому

зрештою будувати цю країну

далі? «Нам вдалося зібрати

кадри хроніки, живі історії, коментарі

лідерів громадської

думки, духовенства, культури,

аби разом вирішити, а що ж

далі. І чи ми не втратили

здатність мріяти», – розповіла

одна з учасниць проекту Катерина

Гладка.

Серед спікерів, які поділилися

своїми думками про «молодий

голос» є Блаженніший

родиці м. Львова прибуло

багато людей з цілого міста.

Також прийшли привітати хористів

і митрополит

Львівський Макарій, настоятель

о. Ігор Бурмило, о. Євген

Толочкевич із с. Лисинич та о.

Михайло Садовський і о. Тарас

Солук із Покровської парафії

(вул. Щирецька).

Зокрема владика наголосив

на відданості людей своїй

справі та згадав жертовність,

яку проявив «Ставрос» у своїй

праці на розвиток Церкви у

регіоні. Подякував також о.

Ігор Бурмило, який з приємністю

згадав час становлення

хору та його професійний

ріст і постійну участь у

церковних заходах УАПЦ у м.

Львові.

О. Михайло Садовський

також від парафії Покрови

Богородиці подякував за допомогу

у розвитку громади та

вручив дарунок для пошуку

нових форм здійснення діяльності.

Святкова програма складалася

із двох частин: духовні

та народні піснеспіви, між

якими присутні мали змогу

подивитися історію хору у

світлинах. Хор виконав як

перші пісні, так і найновіші.

Наприкінці першим диригентам:

п. Михайлові Бачинському,

п. Іванові Кушніру,

п. Ользі Деревецькій та п. Михайлові

Савку, засновникам –

п. Любі Хмелюк та п. Вірі Маркович,

благодійникам та активним

хористам було вручено

подячні грамоти.

Як було анонсовано,

відбувся збір коштів для потреб

АТО. Всього зібрано

3 000,00 грн.

Бажаємо нашим хористам

і надалі плідно працювати

та сприяти поширенню української

духовної і народної

пісні.

Юрій ФЕДІВ.

«Великого бажайте»: студенти

УКУ презентували фільм про

«молодий голос Майдану»

1 грудня в УКУ відбулася презентація фільм «Ми», який

розповідає про «голос молоді» на Майдані. Фільм – це перший

проміжний етап проекту «Великого бажайте», який

реалізують студенти та викладачі УКУ.

Святослав (Шевчук), Сергій

Квіт, Мустафа Найем, Ірена

Карпа, Віталій Портніков, вл.

Борис (Ґудзяк), Ольга Герасим’юк,

Олександра Бакланова,

Єгор Соболєв, о. Михайло Димид,

Мирослав Маринович та

інші, а також самі молоді люди.

Тому й не дивно, що серед епітетів,

які звучали в адресу цієї

молоді, є «це перше покоління,

яке не було homo sovieticus», а

також «вони втратили комплекс

неповноцінності».

«Вам треба здати найважливіший

іспит, який мають здати

українці – вийти з поля цивілізаційного

комплексу вторинності.

А як ви можете вийти

з цього поля? Тільки відчувши

всій власний професіоналізм.

Тільки будучи в діалозі

з найвищими стандартами

світу у різних сферах. Тоді ви

не будете комплексувати. Тому

ваша перша відповідальність –

вчитися», – наголосив Мирослав

Маринович.

За словами ще одного

організатора проекту Дениса

Коляди, це лише перший крок

в реалізації великого проекту

«Великого бажайте». Вже зараз

вони працюють над продовженням

фільму, щоб показати

де дівся цей голос після

Майдану. Насправді, як розповів

Денис, цей голос нікуди

не дівся, він не зник, просто він

потребує поширення. Щодо

самого проекту, то він має стати

освітньо-патріотичним, ставити

правдиві питання і шукати

на них відповіді: навколо

чого ми можемо об’єднатися і

працювати далі, говорити про

прощення і примирення.

Наступний крок проекту —

презентація фільму у Києві.

Згодом, створення інших проектів,

які будуть долучати

більше молоді змінювати Україну

і світ.

Як зазначив Мирослав Маринович,

«боротися за цінності

значно легше, аніж жити

ними». Тому молодь – це та рушійна

сила, яка має здатність

змінити цей світ. Варто їм цього

лише забажати, - наголосив

проректор УКУ.


Грудень 2014 3

Богдан РОЖАК:

«Я тішуся

здобутками

Братства...»

(Закінчення.Початок на 1-й стор.).

– Пане Богдане, а як же народилася

ідея відродження Братства?

– Саме тоді я нагадав його Святості,

чи не можна в час перебудови в СССР

поновити права Вселенського Патріарха

на Львівську Ставропігію, на що він

сказав: «На все Божа воля». Тобто, від

Святішого Димитрія в такий спосіб ми

отримали благословення на відродження

Ставропігійного Братства.

– Отже, ви взяли собі за мету

відновити діяльність православного

Ставропігійного Братства, котре

зупинило своє існування ще в 1708

році, коли було перетворене в Ставропігійський

інститут і було підпорядковане

безпосередньо папі

Римському?

– Так. Я звернувся до настоятеля

Свято-Успенського храму про потребу

відродження Братства, на що він

мені відповів: «Добре, Богданчику. У

Львові ще є живі члени Ставропігійського

інституту»...

Але досі я не зумів зустрітися із

жодною особою, яка би посвідчила

свою приналежність до Ставропігійського

інституту. А коли Свято-Успенська

церква перейшла в лоно Української

Автокефальної Православної

Церкви, ніхто не заперечував цьому.

– Що ж відбулося пізніше?

– При виході церкви Святих Апостолів

Петра і Павла м. Львова із підпорядкування

Московській Патріархії

завдяки невтомній праці настоятеля о.

Володимира Яреми (пізніше – Патріарха

Київського і всієї України УАПЦ

Димитрія), виникла потреба для створення

організації захисту прав УАПЦ.

Я ж був ініціатором переходу церкви

Успіння Пресвятої Богородиці м.

Львова в лоно УАПЦ, і в розмові з о.

Володимиром Яремою висловив

пропозицію про відродження Ставропігійного

Братства, котре б виконувало

й функції захисту УАПЦ. Він підтримав

і благословив ту ідею, а також упродовж

усього свого життя, будучи вже

Патріархом УАПЦ, завжди підтримував

діяльність Братства.

Відразу була створена ініціативна

група з відродження Ставропігійного

Братства, де я був координатором.

Тоді ж почався масовий приплив до

УАПЦ, що мало свої як позитивні, так

і негативні наслідки. Не хочу згадувати

чи називати конкретних людей, бо

Господь їм суддя, адже на сьогодні

багато з ініціаторів вже далекі від

Братства. Та як би там не було, але я

тішуся здобутками Львівського крайового

Ставропігійного братства святого

апостола Андрія Первозваного,

котре досі продовжує свою духовну та

просвітницьку місію.

– Дякую і Вам, пане Богдане, за

спогади про буремні часи 25-

літньої давності, а також вітаю від

імені редколегії вас й усіх братчиків

та сестричок із чвертьвіковим ювілеєм

нашої організації.

Розмову вів

Олег ПЕНДЕРЕЦЬКИЙ.

ДО 25-РІЧЧЯ ВІДРОДЖЕННЯ БРАТСТВА

Нині, коли ми вшановуємо 25-річчя

початку відродження Української Автокефальної

Православної Церкви в

Україні, не зайве запитати себе: а чи

зрозуміла православна спільнота нашої

держави, що ж саме тоді сталося? Коли

ми прочитаємо документи 1989 – 1992

рр.: звернення Комітету відродження

УАПЦ, ухвали єпархіяльних соборів

Львівської, Івано-Франківської, Тернопільської

областей, послання перших

місцевих архиєреїв, - складеться враження,

що ініціятори автокефального

руху зводили його до двох вимог:

звільнення від влади іноземного релігійного

центру (Московського Патріярхату)

та запровадження в богослужіннях

української мови. При цьому панувала

ілюзія про існування поза Україною

могутньої Церкви-спадкоємниці

УАПЦ митрополита Василя Липківського,

котра візьме на себе клопіт про

канонічне та матеріяльне забезпечення

духовного відродження в Україні,

залишаючи самопроголошений єпископат

повновласним господарем над клиром

і паствою на рідних землях.

Ілюзії швидко зникли. Церкви в діяспорі,

спільні в критичному ставленні до

митрополита Василя Липківського та

його реформ, переймалися не станом

справ в Україні, а власним майбутнім.

Вихід вони знайшли в переході під

юрисдикцію Вселенського Патріярха й

відмові від статусу самопроголошеної

автокефалії. Зрада Патріярха Мстислава

більшою частиною громад УАПЦ

в Україні остаточно зруйнувала в православної

діяспори довіру до материкової

частини Церкви. Повернення до

її складу материкової частини Церкви

не сталося ще й тому, що сама УАПЦ в

діяспорі на початок 1990-х рр. не мала

ані власного адміністративного центру,

ні єдиної структури, а владика

Мстислав суміщав предстоятельство в

УПЦ в США та УАПЦ. УАПЦ в Україні

стала фактично лише третьою

самопроголошеною автокефалією, управління

якою прийняв на себе владика.

Помер патріярх Мстислав - і хистка

єдність зникла. Перехід же УАПЦ під

омофор Вселенського Патріярха позбавив

її прихильників в Україні можливості

простиставляти себе спільнотам

Церков, що мають центри за кордоном.

Українська мова богослужінь, яка

ще на початку 1990-х рр. сприймалася

як переворот в обрядовій практиці, поступово

втратила свою новизну. Більше

того, з’ясувалося, що зрозумілість мови

не знімає проблеми адекватного сприйняття

символічної мови богослужінь, а

сама з себе мова проповіді ще не робить

повчальне слово змістовним, сучасним

і переконливим.Та й усі інші

Церкви, може, за винятком старообрядців,

почали запроваджувати в богослужіння

сучасну українську мову - хто

сміливіше, а хто й надміру обережно.

Отже, досвід УАПЦ втратив свою унікальність.

Тяглість зв’язків з церковним рухом

митрополита Василя Липківського також

виявилася ілюзією. Адже УАПЦ в

діяспорі постала 1942 р. цілком незалежно

від своєї однойменної попередниці,

і ані вона, ні Церкви в США та

Канаді не визнавали канонічности свячень

1921 р. Але реально адміністратив-

Непрочитане

послання УАПЦ

Доповідь архиєпископа Ігоря (Ісіченка) на ювілейній

академії до 25-річчя відродження УАПЦ в Україні

на структура діяспорних Церков склалася

таки зі врахуванням досвіду Церкви

Липківського, базуючись на соборних

засадах. В Україні ж і УАПЦ, і тим

більше УПЦ-КП та УПЦ-МП, цілком

спиралися на авторитарну традицію

синодальної Церкви, збережну створеним

1943 р. Московським Патріярхатом.

В Галичині пошук ідентичности

УАПЦ набував апофатичного характеру

в дусі гасла «ні Москви, ні Риму нам

не треба». УАПЦ бачилася як альтернатива

греко-католицької традиції. Але

що більше сучасна УГКЦ звільнялася

від латинських впливів, то менш виразними

ставали критерії самооцінки.

Зрештою, для багатьох галицьких

«отців-автокефалістів», котрі ставали

рушійною силою в усіх розколах, альтернатива

полягала в тому, що в УГКЦ

є канонічна дисципліна, а в УАПЦ

немає.

Драма відродження УАПЦ в Україні

полягала не в розколах і спробах нейтралізувати

її вплив силами адміністративного

ресурсу. Це все швидше наслідки

фундаментальної проблеми, яка

не дозволила реалізувати духовний потенціял

УАПЦ. Згадану ж проблему

можна окреслити як невміння сприйняти

послання, з яким УАПЦ входила в

посткомуністичну реальність України.

Сенс цього послання я б звів до двох

спонук.

1. Сміливо й рішуче здійснювати

унікальну місію Церкви, не зраджуючи

її колабораціонізмом з владою та

участю в різного роду економічних проєктах.

Наша ж місія - простувати разом,

у єрархічно організованій соборній

спільноті вперед, до зустрічі з Небесним

Главою. Вчитися бути разом, однією

родиною, даючи приклад добрих

родинних стосунків довколишньому

світові. Промовляти мовою сучасних

інформаційних технологій. Бути щирими

й відвертими в своєму служінні.

2. Міцно спиратися на досвід побожности,

накопичений Київською Церквою

за часи її пастирської опіки над українським

народом. Усвідомлювати, студіювати

й урухомлювати цей досвід у

власній практиці. Не губити тяглости

помісної традиції, репрезентованої святими

печерськими угодниками, митрополитами

Петром Могилою і Димитрієм

Тупталом, Києво-Могилянською

академією та православними братствами.

Мужньо звільнятися від чужорідних

елементів, внесених за часів антиканонічної

залежности від російських

імператорів і комуністичного режиму.

Церква може гідно виконувати

свою місію в сучасній Україні, якщо

вона буде вільною і вірною своєму покликанню.

Інакше на неї чекає доля

всохлої смоковниці (Мт. 21:19-20; Мк.

11:20-21). Зрада покликанню Церкви й

спроби використати її для власної наживи

або досягнення інших еґоїстичних

цілей неодмінно матимуть один фінал,

як і Юдина зрада.

Фактично всі розколи в УАПЦ і

спроби створення альтернативних угруповань,

одне з яких навіть узурпувало

назву «УАПЦ» і змусило нас додати

до офіційної назви єпархії «оновлена»,

були викликані врешті решт втечею від

властивої УАПЦ місії. Як і в інших сферах

життя посткомуністичної України,

загроза системних змін і перспектива

подолання корпоративних хвороб мобілізують

найбільш консервативні кола

клиру до запеклого опору. Коли після

1997 р. нам під проводом бл. п. Патріярха

Димитрія вперше вдалося налагодити

працю адміністративного центру

УАПЦ, Патріярхії, зібрати два Помісні

Собори, прийняти новий статут і низку

важливих канонічних документів, закріпити

стратегію повернення до єдности

з УАПЦ в діяспорі, включилися потужні

механізми протидії. І ось маємо:

центр знищений, Помісні Собори не

проводяться, Патріярша Рада не діє,

статут грубо порушується, провід

УАПЦ відмовляється реаґувати на

Майдан і російську інтервенцію, а

внутрішнє життя УАПЦ пристосовується

до московських взірців.

Чи означає це, що збережена від

розколу частина УАПЦ мусить капітулювати.

самоліквідуватися? Ні! Навпаки,

особливо нині, коли приховані донедавна

цілі збереження духовної залежности

від Росії розкрилися геноцидом

українців на окупованих землях,

здійснюваним із благословення клириків

Московського Патріярхату, послання

до нас київської церковної традиції,

втілене в феномені УАПЦ, набуває

особливої ваги. Розмосковлення

Церкви в Україні – неодмінна запорука

деколонізації суспільної свідомости.

А цей процес незвідний до зміни

мови богослужіння. Він вимагає від нас:

1. Глибокого усвідомлення ідентичности

Православної Церкви як цілости

та її помісної української частини.

2. Звільнення від нав’язаної тоталітарними

імперіями психології прислужництва

владі.

3. Відновлення повноцінного соборного

життя на різних рівнях ієрархічної

структури Церкви – від Архиєрейського

Собору до парафіяльної громади.

4. Викорінення духу комерції,

відвертої та прихованої корупції у

внутрішньоцерковному житті.

5. Інтеґрування богословських шкіл

у сучасну світову систему релігійної

освіти, а медійних ресурсів – у міжнародні

церковні комунікаційні мережі.

6. Опанування сучасними інформаційними

технологіями й широке застосування

їх у проповіді Євангелія, в утвердженні

християнської системи вартостей

у суспільній свідомості.

7. Наснаження священичого служіння

місіонерським духом, усвідомлення

необхідности нової євангелізації України

й активне впровадження досвіду капеланського

служіння в різних соціяльних

групах (військових частинах, навчальних

і лікувальних закладах).

Кризова ситуація в Україні дозволяє

відчути нагальну потребу в тому,

на що ми маємо нині найбільший дефіцит:

на моральні авторитети. Йдеться

не про нас із вами, скромних членів церковної

спільноти. Йдеться про Самого

Господа Ісуса Христа і Церкву як свідка

Його відкупительних страждань і Його

слави. УАПЦ необхідна нашому народові

остільки, оскільки вона готова

свідчити про Христа, являти світові

Його постійну присутність. У цьому й

полягає сенс її послання українському

народові. Послання, яке ще належить

відкрити й прочитати.


4

Грудень 2014

ДО ПЕРШОЇ РІЧНИЦІ

ЄВРОМАЙДАНУ

Достойний поетичний доробок

видав у світ активний

учасник Євромайдану Володимир

ШОСТАК під назвою «Революція

гідності». Дві найактуальніших

ще надовго для

українців поезії із книжки, де

змальовані історично-драматичні

події, пропонуємо нашим

читачам.

Молода

Україна

Майдан в вогні димить, палає,

Не загасить його ні «Беркут»,

ні вода.

Тут Україна із колін ся піднімає –

Смілива, непокірна, молода.

Вона росла, вона мужніла,

Сил набиралась з материнським

молоком,

На перший поклик в Київ полетіла,

Стала до бою із нестерпним злом.

І цілу зиму хлопці, як соколи,

Стояли насмерть,

не відходили назад.

Дехто додому не повернеться

ніколи,

На їхнє місце прийде батько, брат.

Їх не лякає ні ворожа куля,

Ні скільки часу йти ще до мети,

Ні скільки років накує зозуля –

Комусь цей шдях треба пройти.

У молоді немає гена страху,

Бо невідомі їм «совкові» ці роки.

І вони голови положать

всі на плаху,

А зроблять те,

що не змогли батьки.

19.02.2014 р.

Небесна сотня

«Небесна сотня». Хто вони,

ці люди?

Чиї це діти? І якого роду?

Вони злетілись в Київ звідусюди –

Це цвіт свободи українського

народу.

«Небесна сотня» зараз вже

не з нами,

Бо їхні душі пішли в інші світи,

Але вони крокують небесами

І дивляться на нас із висоти.

«Небасна сотня» – ангели свободи

За Україну пролили свою кров,

Щоб поміж нас не було

вже незгоди,

А була правда, віра і любов.

«Небесна сотня» приклад

нам подала,

Як йти вперед, не дивлячись назад.

В лиху годину народ згуртувала –

На барикадах був кожен

друг і брат.

«Небесна сотня» небеса охороняє,

Щоб кожен нелюд не міг туди

Кзайти.

І всі ми знаємо – герої

не вмирають,

А до останку свободу будуть

берегти.

24.02.2014 р.

Церква – тіло

Христове,

а Божественна

Літургія – серце

Церкви,

найважливіше

богослужіння, під час

якого звершується

святе Таїнство

Євхаристії - втілення

(пресуществління)

хліба і вина у Тіло

і Кров Господню.

Слово «літургія» має грецьке походження

та означає «спільне служіння», а

«євхаристія» перекладається як «подячна

жертва». Кожна Літургія за своїм

змістом є містичним повторенням Таємної

вечері, під час якої Христос роздав

учням хліб і вино, втілені у свої Тіло і

Кров і зобов’язав своїх учнів: «Це чиніть

на спомин про мене» (Лк. 22, 19).

Апостоли звершували Літургію в

«День Господній», тобто в неділю. У

Слові Божому Літургія називаються

«трапезою» і «вечерею» Господньою

(Див.: 1 Кор. 10, 21; 11, 20). В апостольський

час Літургія називалася ще «ламанням

хліба» (Див.: Діян. 2, 46). У перші

століття існування християнства порядок

і спосіб здійснення Літургії передавалися

усно, і всі молитви і священні

піснеспіви завчалися напам’ять. Потім

з’явився і письмовий виклад апостольської

Літургії. З часом її текст поповнювався

новими молитвами, піснеспівами

і священними дійствами, що порушувало

у різних Церквах однаковість її звершення.

Виникла необхідність об’єднати

усі існуючі чини літургій, виробити

єдиний спільний варіант. Це і було зроблено

у ІV ст., коли припинилися гоніння

на послідовників Христа, і християнська

Церква отримала можливість взятися

за упорядкування свого внутрішнього

життя. У цей час святий Василій

Великий записав і запропонував для

загального використання впорядкований

ним чин Літургії, в основу якого

була покладена найдавніша Літургія св.

апостола Якова. Пізніше святий Іоан

Золотоуст дещо скоротив цей чин.

У Літургії згадується земне життя і

вчення Ісуса Христа від народження і

до воскресіння та вознесіння Його на

небо і принесені Ним на землю спасительні

блага. Божественна Літургія є

частиною Вселенської Літургії, небесного

прославляння Господа усім створінням,

про що свідчить увесь її текст, а

зокрема гімни Херувимів – «Ми, херувимів

тайно являючи...» та Серафимів

– «Свят, Свят, Свят, Господь Саваоф...»

(Іс 6, 3) і пісня людей, якою вітали Ісуса

Христа при в’їзді в Єрусалим – «Благословен,

хто йде в ім’я Господнє». Учасники

Літургії є свідками великого Таїнства,

в якому Бог сходить на землю,

віддає Себе в жертву, щоб освятити

людину. В цьому Божественному

дійстві небо єднається із землею, тому

свідома і часта участь вірних в святій

Літургії несе для них благо і користь на

всіх рівнях духовного і фізичного життя.

Для достойного звершення Євхаристії

готуються як її служителі (єпископи,

священики, диякони), так і вірні,

що беруть у ній участь. Священнослужителів

устав закликає до сердечного

спокою і примирення з усіма, уникання

гріхів та євхаристійного посту. Церковні

правила закликають також до

посиленої молитви у вигляді Правила

до Святого Причастя (тобто канонів та

молитов про достойне прийняття Євхаристії).

Цього ж мають дотримуватись

і благочестиві вірні, які готуються при-

РОЗДУМИ ПРО

нести Богові жертву подяки та причаститись

Святих Таїн. Оскільки Літургія

є благодаренням Богові всецілої людини,

то й приготування включає в себе

як духовний (молитви, душевний

спокій…), так і тілесний (чистота,

піст…) виміри.

Порядок Літургії такий: спочатку

готується речовина для таїнства, потім

віруючі готуються до таїнства і, нарешті,

здійснюється саме таїнство, і

віруючі причащаються. Літургія, таким

чином, поділяється на три частини:

1) проскомидію;

2) літургію оголошених;

3) літургію вірних.

1. Проскомидія

(грец. – приношення)звершується таємно

священиком у вівтарі на жертівнику.

В цій частині Літургії готуються

(приносяться) дари для освячення.

Для проскомидії використовується

п’ять просфор на спомин про чудесне

нагодування Христом п’ятьма хлібами

п’яти тисяч чоловік, обставина, яка дала

Ісусу Христу привід навчати людей про

духовне насичення і про нетлінну духовну

їжу, яку дає Таїнство св. Причастя

(Див.: Ів. 6,26-58). Просфора складаєтья

з двох частин за образом двох природ

Ісуса Христа - Божественної і

людської; на верхній частині є печатка

із зображенням хреста і по кутах - початкові

літери імені Ісуса Христа: ІС.

ХР. та грецьке слово: НІ-КА; тобто «Ісус

Христос – Переможець». Із першої просфори

священик копієм вирізає кубічну

частину хліба – Агнця, якого жертвує

на спомин Єдинородного Сина Божого.

Агнця священик ставить посередині

дискоса. Біля Агнця викладаються частинки

з інших чотирьох просфор: на

згадку про Матір Божу, святого Іоана

Хрестителя, пророків, апостолів, мучеників,

всіх святих угодників Божих, а

також живих і померлих християн, за

яких були подані поминальні записки.

Викладені в такий спосіб частинки з

просфор є знаком участі у Літургії цілого

людства разом з Богородицею та

іншими святими і відображають цілу

Церкву – земну і небесну, живих і померлих.

В центрі Церкви є її Глава -

Христос, символом цілого Всесвіту є

дискос.

В чашу вливається вино та вода, в

пам’ять про те, що із ребра Спасителя

після удару списом витекли кров і вода.

Вино для таїнства має бути виноградним,

червоним, бо червоний колір нагадує

колір крові. Священик покриває

Агнця звіздицею, а Дари разом – покрівцями.

Таким чином, проскомидія символізує

собою Різдво Христове. Священні

предмети, що використовуються на

проскомидії, і дії, що здійснюються, теж

мають символічне значення: дискос

знаменує вифлеємську печеру; звіздиця

- зірку, яка привела волхвів; покрівці

- пелени, якими був повитий Новонароджений

Младенець; чаша, кадильниця

і пахучий фіміам – дари, принесені

волхвами.

Разом з тим, під час проскомидії пророчими

словами згадується і це, задля

чого і воплотився Христос – Його

страждання і смерть.

2. Літургія оголошених

У другій частині Літургії дозволено

знаходитись у храмі разом з християнами

також і оголошеним (тобто, тим,

що бажають стати християнами). Таких

в перші віки історії Церкви було багато.

Вони мали своє окреме місце перебування

— притвір (крите передсіння

при передній стіні храму), призначений

передусім для оголошених і покутників.

Лише частково їм дозволено було брати

участь у Літургії, щоб «оглашатися»,

тобто, мати можливість навчатись християнської

віри. Саме від цього і пішла

назва оголошених. Коли диякон взивав:

«Оглашенні, вийдіть!», — то вони покидали

притвір і виходили з храму. Ця частина

Літургії, крім молитов, які священик

таємно читає біля престолу, ще

включає: одну велику і дві малі ектенії,

антифони, пісню «Єдинородний Сину»,

Малий Вхід з Євангелієм, пісню «Святий

Боже», читання апостольських Послань

чи Діянь та Євангелія, сугубу ектенію

і молитви за оголошених.

Сама Літургія оглашенних відображає

ті діла Ісуса, які він чинив від свого народження

і до страстей задля нашого

спасіння. Тут також є згадки і старозавітні,

в яких Бог вже заздалегідь готував

людство до приходу Христа.

Цю частину Служби Божої ще називають

Літургією Слова, бо в ній звучать

старозавітні слова із псалмів (антифони,

прокімни), повчання апостолів та

Євангельське Слово Спасителя.

Священик починає богослужіння

славослів’ям: «Благословенне царство

Отця, і Сина, і Святого Духа, нині і повсякчас,

і навіки вічні». З цими словами

священик робить Євангелієм знак хреста

над престолом. Ці рухи і слова - це

немов ключ, що відкриває небесні двері,

нагадуючи, що саме Євхаристія відкриває

вхід в це благословенне Царство.

Народ це все усвідомлює і погоджується

з цим, проголошуючи: «Амінь» (євр.-

нехай так буде). Цим словом завершуються

всі наші молитви, та й Ісус вживав

це слово, а особливо тоді, коли вказував

на щось важливе.

Після цього виголошується Велика

або Мирна єктенія (велика — бо має у

собі найбільше прохань — 12, а мирна

— бо починається проханням про мир).

Єктенія (грец. «наполеглива, протяжна

молитва») вказує спільноті вірних, про

що потрібно молитись Церкві, бо Літургія

є не лише спомин Христового діла

спасіння, але й звернення до Бога з

різними проханнями і потребами.

Микола Кавасила у своїй праці «Пояснення

Божественної Літургії» повчає:

«Слід передовсім молитися —

обов’язково «в мирі». У слові «мир»

присутні і подяка Богу, і покаяння. Бо

хто незадоволений тим, що трапляється

йому у житті, той не може мати і в

самому собі миру, а хто розважливий,


Грудень 2014 5

БОЖЕСТВЕННУ ЛІТУРГІЮ

той за словом ап. Павла «за все дякує»

(пор. 1 Сол. 5, 18); тим більше не має

миру і той, хто не має чистого сумління

(пор. 1 Тим. З, 9); а чисте сумління без

сповіді неможливе. Отож, хто молиться

з миром, у того душа вже мала і благодарення,

і сповідь. (…)

Наступне прохання: «За мир з висот

і за спасення душ наших». Давши спочатку

настанови про те, який душевний

стан треба мати під час молитви, тепер

чуємо, що передовсім треба просити —

мир з висот і спасення душ. Бо і Христос

велів нам просити перше Царство

Боже та його праведність (Мт. 6, 33),

тому що спасення душ означає Царство

Боже, а мир з висот — Божу справедливість.

Про це сказав апостол Павло:

«І мир Божий, що вищий від усякого

уявлення» (Флп. 4, 7). Його залишив Господь

апостолам, відходячи до Отця,

коли сказав: «Мир залишаю вам, мій мир

даю вам» (Ів. 14, 27).

І молимося ми не тільки за блага, які

стосуються душі, а й за блага тілесні,

потрібні нам, «за добре поліття, за врожай

плодів земних», щоб визнавали

Бога джерелом і подателем усіх цих

благ і зверталися тільки до Нього, бо

сам Христос повелів нам просити у

Нього насущного хліба». («Пояснення

Божественної Літургії», 12 глава).

На завершення єктенії згадуємо Божу

Матір і всіх святих, прохаючи їхньої

допомоги у тому, щоб усі ми всеціло

віддались Христові, довірились Йому.

Після Великої єктенії співаються три

антифони, а між ними виголошуються

дві малі ектенії. Святий Іван Золотоустий

про це повчає так: «Єктенії між антифонами

потрібні для пробудження

душі, ніби засинаючої при тривалому

повчанні».

Антифони (грец. - перемінний спів)

- це вибрані стихи із псалмів, які співаюсься

почергово двома хорами. Тексти

антифонів — це поєднання двох

Завітів: вірші із Старого чергуються з

віршами з Нового Завіту. Спочатку

співається рядок із Старого Завіту, а

тоді — з Нового, немов вказуючи, що

те, що пророки голосили в Старому

Завіті, вже звершилося в Новому. Вони

складені так, що новозавітні рядки закінчуються

послідовно піснями «Молитвами

Богородиці, Спасе, спаси нас»,

«Молитвами святих Твоїх…», «Спаси

нас, Сину Божий…». Антифони символічно

описують початок земного життя

Ісуса Христа, коли Він нікому ще не був

відомий, існували тільки провіщення в

пророцтвах. Під час співу антифонів

священик читає молитви про збереження

Церкви. Тож вірним в цей час теж

варто молитись, щоб Господь зберіг всіх

нас від зневіри, єресей і поділу.

Величний церковний гімн «Єдинородний

Сину» нагадує нам православне

вчення про Сина Божого: втілення, розп’яття,

смерть, і закінчується проханням

«спаси нас».

Під час співу третього антифону

(Євангельські блаженства) відбувається

Малий вхід (вхід з Євангелієм), що

символізує вихід Христа на проповідь.

Починається вхід із святилища, бо Ісус

теж прийшов від Отця Небесного. Священик

виносить Євангеліє через бічні

двері, що нагадує про те, що Христос

явився світу не як цар, а як смиренний

слуга. Свічконосці, що йдуть перед священиком,

символізують Івана Хрестителя.

Входження з Євангелієм через

царські ворота символізує Богоявлення

- Хрещення Ісуса Христа в ріці Йордані.

Підняття Євангелія при цьому є

символом того, що євангельське вчення

вище всякої людської науки. Виголос

«Премудрість. Станьмо побожно»

означає, що вихід Христа на проповідь

– це явлення Премудрості Божої світу,

і задля особливого благоговіння перед

нею ми повинні стояти побожно. Люди

в цей час співають стихи із 94 псалма

— «Прийдіте, поклонімся і припадім до

Христа. Спаси нас, Сину Божий...». З

появою Євангелія пророцтва припиняються.

З цієї хвилі ми оспівуємо те, що

стосується Нового Завіту.

Після Малого входу співаються

тропарі і кондаки, потім – Трисвяте. В

V ст., коли люди молились під час

страшного землетрусу, одному хлопчику

явились ангели, які співали: «Святий

Боже, Святий Кріпкий, Святий Безсмертний».

Християни, почувши про це,

додали до ангельського співу слова:

«Помилуй нас!», і землетрус припинився,

а цей піснеспів відтоді увійшов у

Літургію.

Послання апостолів умовно представляють

їх проповідь, а Євангеліє –

проповідь самого Христа. Під час читання

Апостола здійснюється кадіння,

яке вказує на те, що через євангельську

проповідь благодать Святого Духа

поширюючись у всі кінці світу наповнює

серця людей духовним благоуханням.

Микола Кавасила дає запитання

для роздумів і відповідає на нього: «А

чому читається спочатку Апостол, а

пізніше Євангеліє? Бо знаки одкровення,

які явив Господь, є досконалішими,

ніж ті, які промовлені апостолами».

Після читання Євангелії виголошується

Потрійна (сугуба) єктенія. Вона нагадує

про служіння Спасителя, коли за

Ним ішли натовпи людей з проханнями:

«Помилуй нас!». В цій єктенії лунає

молитва за безпосередні потреби громади

та вірних і в такий спосіб засвідчується

єдність, взаємна любов і піклування

всіх членів парафії.

В наступній єктенії священик молиться

за оголошених. Якщо між нашими

знайомими є невіруючі, то в цей час

можна згадати їх імена, щоб Господь

просвітив їх душі світлом віри. Виголос

«Оголошені вийдіть!» потрібно в думках

застосувати до себе – прогнати з

храму своєї душі «оголошеного», який

не гідний бути присутнім при святині.

Тут закінчується друга частина Божественної

Літургії.

3. Літургія вірних

У цій частині Літургії можуть приймати

участь тільки вірні, тобто охрещені

і не відлучені від Церкви чи св. Причастя.

У ній символічно згадуються Тайна

вечеря, страждання і смерть Господа,

воскресіння з мертвих, вознесіння на

небо і друге пришестя на землю.

Головні дійства Літургії вірних наступні:

1) перенесення Дарів на престіл, 2)

освячення Дарів, 3) приготування віруючих

до Причастя, 4) саме Причастя,

5) подяка за Причастя і благословення

на вихід з храму.

Херувимська пісня закликає нас уподібнитись

херувимам, які повсякчасно

прославляють Бога і відкласти всі

земні турботи, бо в цей час Син Божий

гряде, щоб принести Себе в жертву за

гріхи людства і подати Свої Тіло і Кров

для причастя вірних. Під час цього

піснеспіву звершується Великий вхід

(перенесення Дарів з жертівника на

престіл), який символізує вхід Господа

в Єрусалим для страждань. Амвон

(підвищення перед Царськими дверима)

символізує в цей час Голгофу, а храм

– весь світ, за який приніс Себе в жертву

Спаситель. Священнослужителі символізують

собою Йосифа з Никодимом,

а покрівці – плащаницю і погребальні

пелени, кадило – пахощі, якими помазали

тіло Христа. Чаша і дискос вносяться

у вівтар і кладуться на розгорнутий

антимінс, символізуючи зняття

тіла Спасителя з хреста і покладення

Його у гріб. Про ці події нагадують і

тропарі, які потиху промовляє священик:

«Благообразний Йосиф…». Великий

вхід – це і пророцтво про друге пришестя:

«Ублажи Господи благоволінням

Твоїм Сіон, і нехай збудуються стіни

Єрусалимські…» - молиться священик

про Горішній Єрусалим (Откр. 21, 2) і

про очищення нас «жертвою правди»,

яка незабаром звершиться.

Далі виголошується Прохальна

єктенія і лунає заклик «Полюбімо один

одного…», який спонукає нас забути образи

і поєднатись у братній любові. В

давнину в цей час всі присутні в храмі

обмінювались «поцілунком миру» -

мужчини з мужчинами, а жінки з жінками.

З часом, коли вірних стало у храмі

багато, цей звичай скасували. Сьогодні

лише священики цілують один одного

в плечі і руку. Проте, кожний зобов’язаний

настроїти своє серце і відпустити

провини брату своєму, якщо такі є. Симеон

Солунський повчав про це: «Людям

належить любити один одного, як

Христос із любові приніс себе в жертву;

ті, що бажають приступити до святого

Причастя, мають стати без ворожнечі,

бо в майбутньому віці будуть всі

приятелями, і не буде жодного ворога,

бо вороги будуть повержені».

Виголос «Двері, двері» в перші часи

християнства пригадував воротарям,

щоб зачинили вхідні брами храму і стерегли

їх, аби не зайшли погани, які не

мали права знаходитись у храмі при

Євхаристії. Ми ж повинні закрити двері

серця від гріховних думок. Слова «В

премудрості будьмо уважні» нагадують

вірним, що починається дуже важлива

частина Літургії.

Під час співу Символа віри священик

піднімає і опускає великий покрівець

(воздух) над Святими Дарами.

Це символізує землетрус при відкритті

гробу Спасителя, а також віяння Духа

Святого, який сходить на принесені Дари.

Далі наступає час звершення Таїнства

Євхаристії. Священик готує до

цього вірних короткими виголосами. З

поміж них зупинимось на словах

«Пісню перемоги співають, виголошують,

викликують і промовляють». Тут

образно згадуються чотири види Божого

творіння (співають - орел, виголошують

- тілець, викликують - лев і промовляють

- людина), у вигляді яких ангели

біля престолу Божого були явлені у

Старому Завіті пророку Ієзикіілю (Ієз.

1:5-10), а в Новому Завіті – Івану Богослову

(Откр. 4:6-9).

Після співу переможної пісні звершується

найважливіше дійство

Літургії – освячення Дарів, Євхаристія.

Згадуючи Таємну вечерю і встановлення

на ній таїнства св. Причастя, священик

промовляє слова Самого Ісуса Христа,

а потім із піднятими руками призиває

Духа Святого на предложені Дари.

В цей час силою і дією Святого Духа

хліб перевтілюється в істинне Тіло

Христове, а вино – в істинну Кров Христову.

Священик (а з ним і вірні) поклоняється

доземно Самому Господу, присутньому

не престолі в Тілі і Крові

Своїй. Навіть відсутнім повідомляється

про цей важливий момент богослужіння

церковними дзвонами, щоб і вони

вознеслись думками до Бога.

Після принесення Богу безкровної

жертви за «всіх і за все», Церква молиться

за всіх своїх членів: як живих,

так і померлих. Під час співу «Достойно

є» священик молиться за спочилих,

відтак поминає священну ієрархію

(єпископів), і тоді молиться за живих. В

ці моменти вірні теж можуть молитовно

згадувати імена своїх спочилих і

живих рідних.

Готуючи віруючих до св. Причастя,

виголошується єктенія, в якій молимось,

щоб Господь «прийнявши освячені

Дари, зіслав нам Божественну благодать

і дар Святого Духа», а священик

таємно читає молитву про те, щоб Господь

«сподобив нас причаститися духовної

Трапези з чистою совістю».

Люди співають молитву «Отче

наш», яка нагадує віруючим, з якими

думками і почуттями потрібно приступати

до великого таїнства св. Причастя.

Закриваються Царські врата, і

вівтар в цей час стає Сіонською горницею,

в якій Господь звершив Тайну

вечерю. Священик опускає в чашу частину

святого Агнця промовляючи:

«Повнота Духа Святого». Таким чином

з’єднуються Тіло і Кров Христові,

що знаменує собою Воскресіння Христове,

бо плоть, з’єднана з кров’ю, означає

життя. Вливається в чашу і

«теплота» (гаряча вода), як символ

життя. Священнослужителі причащаються

у закритому вівтарі, як колись

Господь причастив апостолів у закритій

горниці.

Відкриваються Царські врата, що

символізує відвалення каменя від дверей

гробу Христового, і вірні «із страхом

Божим і вірою» приступають до

Самого Христа у св. Причасті.

Після Причастя чаша вноситься у

вівтар, і частинки, які виймались за

святих, живих і спочилих, зсипаються

в чашу із словами: «Обмий Господи

гріхи тих, що тут поминались Кров’ю

Твоєю Чесною, молитвами святих

Твоїх».

Священик переносить св. Дари із

престолу на жертівник і виголошує:

«Благословен Бог наш» - потиху, а вголос

- «Завжди, нині, і повсякчас, і на віки

віків», нагадуючи цим останнім явленням

св. Дарів Вознесіння Господнє.

Після цього виголошується подячна

єктенія за причастя св. Тайнами і

заамвонна молитва, яку священик виголошує

від імені всього народу, тому

і встає поряд з людьми, в храмі «за амвоном».

Закінчується Божественна Літургія

відпустом з благословенням Чесним

Хрестом.

Таким чином, кожен раз, коли звершується

Літургія, перед поглядом молільників

проходить все життя Христа.

Протягом всієї Служби Божої людина

молиться, адже кожен момент

Літургії має своє особливе значення. У

цьому процесі беруть участь всі органи

чуттів, взагалі все тіло. Очима людина

сприймає всі священнодійства,

через споглядання духовним зором ікон

підноситься розумом і серцем до Господа

Бога, Божої Матері і святих, на

них зображених. Молиться людина і розумом,

слухаючи співи та читання. До

молитви очей і розуму християнин

може додати молитву тіла, осіняючи

себе хресним знаменням і вклоняючись

поясним чи земним поклоном на знак

своєї причетності до ходу Літургії та її

змісту. Ладан залучає до молитви нюх,

церковний спів – емоції.

В західних християн (католиків і

англіканців) існує ризик, що до св.

Причастя стануть відноситися дуже

легко. Серйозна підготовка, включаючи

тривалий піст, практично зникла.

Але попередження апостола Павла

про те, як небезпечно їсти і пити на

Євхаристії «негідно» (1 Кор. 11, 29),

актуальне і нині. Обережність, з якою

православні приймають Святі Тайни,

щонайменше повинна підказати

іншим християнам, що загальне причащання

може стати занадто буденною

справою.

Отож, Літургію необхідно розуміти

як приготовлену Агнцем Божим –

Ісусом Христом, урочисту трапезу в

Царстві Небесному, де кожен повинен

мати весільний одяг, щоб виявитися достойним

спільником вічного життя разом

з Ним.

Підготував о. Михайло КРАВЧИК,

с. Мальчиці, Яворівського району

Львівської області.


6

Остання

молитва

святого

апостола

Андрія

Грудень 2014

Перед Богом ані шляхетне походження, ані наука,

ані повна комора не значать нічого – Бог дивиться у серце

Величаємо Тебе, Пресвятая Діво, Богом вибрана дівице

(отроковице) і вшановуємо вхід Твій у храм Господній

Серце преподобного мученика Степана Нового повністю

належало Богові

Він народився у Царгороді, у часи,

котрі передували страшному періоду

в історії Святої Церкви-іконоборства

у 715 році.

З дитинства він був посвячений родичами

Богові, а з 16-ти літ пішов до

стегна ніг, ламали кості і т.д.).

Особливо переслідували монахів.

А вони втікали і ховалися в усяких норах,

хто де міг. Дійшла чутка про святого

Степана і до імператора, який

став намагатися схилити святого на

пустельника Іоана на горі святого Авксентія.

свою сторону, а не отримавши

Там Степан вів ангельське жит-

тя. Багато часу присвячував ще й читанню

листів святого Іоана Золотоустого.

Після смерті його батька мати і сестра

Стефана прийняли постриг і оселилися

в жіночому монастирі на цій же

горі, а сам Степан, продавши усе родинне

майно і роздавши увесь свій

статок бідним, збудував собі невеличку

келійку на самій вершині гори й усамітнився

там, прикувавши себе ланцюгами.

Бажав тут бути так довго,

скільки Господь протримає його при

житті. Та чутка про нього дуже швидко

підтримки, лише мовчання, наказав

мордувати.

Святого Степана схопили, катували,

возили з міста у місто, тримали у

в’язницях, усіляко збиткуючись над

його многостраждальним тілом. Та

серце і душа його були незламними!

У Царгороді на всю в’язницю святий

Степан голосно закликав не

відрікатися ікон, а імператор щораз

більше скаженів. Нарешті виволочили

святого на вулицю міста і напустили на

нього дітей, аби ті шматували його тіло,

збиткувалися над ним. І тут, коли його

поширилася серед монахів, а далі там засудили усіх вірних Христової майже непритомного волочили попри

усього люду. До нього горнулися учні Церкви, які не годилися з ними. одну з церков, Степан враз підняв голову

і прославив Бога. Тоді один з при-

і намагалися наслідувати. Отож, в скорому

часі біля підніжжя гори повста-

християн, почали вбивати, мучити, дворних розтрощив голову святого, а

Діставши повне право діяти проти

ло 24 монаших келії. І билися серця їх нищити, ламати, палити усе, що для сп’янілий від люті натовп ще довго

жителів в унісон, славлячи Господа. вірних було святим. Чаші й інший освячений

посуд кидали в море, трощи-

Це відбулося 28 листопада за ста-

збиткувався над мертвим тілом.

І тут, як це часто буває у світі, пекло

піднялося і розпочало своє жниво. ли мощі святих, зішкрябували розписи рим стилем, (11 грудня за новим).

На трон імператора сів страшний чоловік,

якого прозвали звірем – Кос-

на стінах малювали усяких звірів та лімося, аби за молитвами і ми трима-

на стінах храмів, палили ікони. Самі ж Згадаймо його у цей день і помотянтин

Копронин. В 754 році він скликав

до Царгорода зборище єретиків і й описати (виколювали очі, підрізали дину випробувань.

птиць. Муки, які приймали вірні, годі лися у вірі і були безстрашними в го-

«Ось я і ось діти мої»

Вже зближається година смерти,

Хрест вже готовий!

Чи ж може бути, щоб був я гідний

На ньому вмерти?

Який же Ти добрий, о Вишній Боже!

Година щастя, люба свобідка,

Витай мене,

хвиле життя остання!

Кати, беріть мя! Прибийте руки.

Ноги прибийте! Я вас благаю!

Мені солодкі всі ваші муки,

Бо я душею в небо злітаю,

Живу вже в Божім, світі Сіоні.

Стелюся серцем при Божім троні.

Боже, будь з нами!

О, християни, яких я хрестив,

учив словами,

Нехай чертогом Хрест

для вас стане!

Хрест хай святиться

завжди між вами,

Стреміть до Неба, а там горою

Хрест нас сполучить

колись між собою.

І вас прощаю, холми Дніпрові,

До вас наспіють слуги Христові.

І сонце Боже, ясне засяє,

І буде щастя в Руському краї!

І тепер, Боже, я Тебе молю:

Благослови нині

народ той вірний

За його щастя, за його долю.

Я, хоч нужденний,

бідний і смирний,

Згину як вірний Слуга Христовий;

Кати, беріть мя – я вже готовий.

З книги «Життя святих»

Іларіона ЛУЦІВА.

Немає таких батьків, котрі б не хотіли,

аби їхні діти були щасливими. Але

чомусь більшість з родичів щастя своїх

дітей уявляє в досягненні земних благ

– освіти, професії, житла, створення

сім’ї, прихід у світ онуків і так далі. І,

як найменше, ми, навіть ті, які вважаємо

себе християнами, хочемо бачити

своїх дітей щасливими в Бога в першу

чергу.

Наших старань вистачає здебільшого

лише на те, аби діти наші не були

голодними, жили в теплі, добре вчилися,

не грубили нам, своїм батькам. Ми,

пильнуємо, аби вони не занадто захоплювалися

грою, не сиділи годинами, гублячи

свій зір і душу, в інтернеті, не водилися

з недобрими друзями, не відлучалися

з дому без попередження і надовго.

Ми вимагаємо від них виконання

певних обов’язків: помити за собою

посуд, поприбирати свої речі, доглянути

молодших братів чи сестричок, побігти

за хлібцем чи винести сміття. І,

якщо все це виконують наші діти, ми

щасливі і вважаємо себе добрими батьками.

Але це обман, бо найвище щастя

для кожного з батьків-християн – бачити,

що твої діти є з Богом.

Дитина, серце якої з Богом, ніколи

не стане на злий шлях, завжди шануватиме

своїх рідних, не зрадить своєї

Вітчизни, друзів, не вкоротить сама собі

віку – що є найстрашніше.

Легко говорити, – зауважите ви. Але

погодьтеся, що важливо є, аби наші діти

вже змалечку не лише складали ручки

до молитви і показували пальчиком де

є «Бозя», а бачили як ми, тато і мама,

стоїмо на колінах перед образами і молимося

не поспіхом, а ніби розмовляючи

з Богом. Як ми дякуємо Господеві за

все добре і просимо у Бога та Пресвятої

Богородиці заступництва. Конче потрібно,

щоб разом з нами йшли діти до

храму, разом з нами молилися за столом

в час обіду чи вечері й опісля дякували

Богові за Його дари. Бачили, як

ми благоговійно, уважно, берем участь

у Богослужіннях і знали, що потрібно

молитиися також за душі померлих.

Щоб бачили, що ми самі не бажаємо

нікому зла і намагалися при кожній нагоді

підсобити комусь. Діти мусять бути

свідками цього, виростати з цим.

Так, ми недопрацьовуємо в усіх напрямах.

Але завжди маємо можливість

хоч щось змінити. Дерзаймо!

А Господь нам в цьому допоможе, не

сумніваймося.

Колядуймо з Богом у серці

Уже відразу після свята Введення в

храм Пресвятої Богородиці ми починамо

готуватися до Різдва Христового

– найчарівнішого свята для всіх без

винятку: старих і малих, глибоко віруючих

і маловірів, чи навіть іновірців,

які живуть поруч з християнами.

І, звичайно ж, будуть готуватися до

колядування наші діти. Але останні

роки продемонстрували нам, наскільки

вони стали меркантильними.

Більшість з них, на жаль, чекає на коляду,

як нагоду, аби собі назбирати

трохи грошей. І не більше. Тобто, не

заради прослави Бога, не задля втіхи

душі, що Господь прийшов у світ і

щороку приходить саме заради нашого

спасіння.

Більшість дітей, які йдуть колядувати

наодинці чи декілька, навіть не дуже

переймаються тим, що знають слова

лише одного куплета. Ще й до того

можуть і його перекрутити. Скільки помилок

допускають у найпопулярнішій

коляді «Бог ся рождає»! А щоб вивчити

добре всю коляду, або ще якусь нову –

не вистарчає розуміння.

Щоправда, все частіше трапляються

випадки, коли виганяють колядників,

спеціально закривають хвіртки

і брами, гасять світло. Хіба ж це не

так? Але тоді ці люди уподібнюються

тим габарейським жителям, котрі сказали

Ісусові, щоб не заходив у їхне

місто. Хоч дурничку, хоч гривню, хоч

цукерку, але від душі подарувати за

коляду треба, якщо ти християнин.

Адже: «Не обійдіть нашу хату, зайдіть

заколядувати», – жило в нашому народі

завжди.

Є, на щастя, і добрі діти, котрі стараються

і готуються відповідально.

Наприклад, якось до однієї квартири

задзвонили вже після десятка колядників,

які майже речитативом помилялися

і колядували одну й ту саму коляду.

Та прийшли двоє діток – брат і сестра.

Господиня дому, відчинивши їм,

відразу попередила: «Якщо ви збираєтеся

колядувати «Нова радість стала»

та ще й будь-як, то нате вам наперед

дві гривні й ідіть собі».

Але діти переглянулися, замахали

голівками, мовляв: «Ні, ні!» і почали

колядувати. Це була якась невідома

для господині коляда, котру діти виконували

злагоджено і гарно, що аж серце

зраділо від цього. Господиня просльозилася.

Відразу пішла до гаманця,

аби від усього серця винагородити

діточок.

Подбаймо про це й ми, щоб, виряджаючи

дітей на коляду, навчили їх

нести справжню радість і втіху.

І треба переконати дітей наших ще

й у тому, щоб якусь лепту від зібраних

грошей вони добровільно, з почуттям

відповідальності, віддали на лікування

поранених, чи діток, які залишилися

без батьків.

Сторінку підготувала

Віра МАРКОВИЧ.


Преподобний Антоній Великий: «Повчання»

Слово про суєту світу

та воскресіння мертвих

Сьогоднішнє життя мої любі, дане нам для того, щоб

ми приготувалися до життя вічного, до слави, що не

змінюється.

Сьогоднішнє життя закінчується смертю, а мирська слава

не постійна і минуча. Немало сильних землі раптово зведені

до пекла, чимало суддів земних передані до суду тих, яких

раніше самі судили, багаті зубожіли, ті, які вважалися мудрими

– визнані нерозумними, сильні стали слабкими, здорових

напосіли хвороби, ті, які мали владу – позбавлені її.

У світі нема нічого доброго. Діти

зневажають та ображають батьків,

батьки бояться дітей своїх. Жінки

полишають чоловіків своїх, чоловіки

не дотримуються подружньої

вірності перед жінками. Юнаки разом

зі старими гублять розум, старі

разом з юнаками вдаються до блудних

забав. Між друзями нема

вірності, а між братами – любові.

Люди при розмовах показують один

до одного любов, проте в серці затаюють

ненависть. Всюди видно

підступність, всюди панує обдурювання.

Ніхто не думає про Бога,

ніхто не уявляє собі, що після смерті

потрібно буде здати звіт Богові про

життя своє. Від забуття про Бога

між нами примножується зло.

Бог дав нам розум, щоб ми пізнавали

Його волю, творили добро, але

ми, знаючи волю Його – чинимо зло.

Бог наказав нам бути доброчинцями,

щоб ми виконували те, що праведне,

та те, що любе Йому, але ми

любимо безчестя. Дав нам багатство,

щоб ми допомагали бідним, але

ми, маючи багатство, пригнічуємо

бідних. Дав нам владу і силу, щоб ми

захищали тих, кого переслідують

безвинно, а ми не захищаємо, але ще

більше переслідуємо їх.

Ніхто не ходить шляхами заповідей

Божих. Вичерпана любов, а ненависть

примножила плід свій.

Ревність уважається за ніщо, і

всюди видно нещирість. Смирення

зробилося безсоромним, гордість

стала в пошані. Істина зневажена а

фальш царює на землі.

О, бездно багатства, доброти та

довготерпіння Божого. Бог довго

терпить наші беззаконня і не мстить

нам. Він стримує гнів Свій не тому,

що не зміг одразу покарати нас, але

як милосердний Отець чекає нашого

покаяння та звернення до Його

милосердя. Бо не смерті, а навернення

грішника хоче Бог.

І чи велика сила наша, що ми

противимося силі Божій?

Подув на нас вітер, і ми посохли,

піднялася бур’я, і розкидала нас, як

маленьке пруття. Чим може гордитися

порох та попіл? Написано: «Я

бачив беззаконника, як він пишався

й підносився, наче кедри Ливанські.

Але минувся він, нестало його, шукаю

його і не знаходжу» (Пс.36,5).

Відкиньмо думку, що після смерті

перетворимося в ніщо, й після земного

життя не буде ніякого Суду. Ні,

після смерті буде воскресіння мертвих,

і нас буде судити Бог, Який кожному

дасть за ділами його. Отже, не

будемо обманювати себе, не будемо

уподібнюватися до безмовних тварин.

Якщо нема воскресіння – нема

і смерті. Якщо ж буде воскресіння –

буде і Суд. Бо Хто визначив для

людини смерть, Той обіцяв зробити

Суд. Якщо Бог справедливий у першому

випадку, тоді не може обманути

і в останньому.

Що для людини зручніше зробити?

Зруйнувати старий будинок і з

його матеріалу знову відбудувати

такий самий дім, чи приготувати новий

матеріал і збудувати новий дім?

Отож, якщо Бог виробив із нічого

землю, з котрої створив людину,

тоді

чи не з більшою легкістю може

відтворити в первісний образ ту ж

саму людину, яка померла і повернулася

в землю? Бог у ділах своїх

не відчуває ніяких труднощів. Його

діло – це Його слово, а слово Його

– це думка Його. Бо сказав: і збулося,

– говорить писання про Бога

(Пс.32,9). І кличе те, чого нема, наче

б воно існувало (Рим. 4,17).

О, глибино багатства, мудрості і

знання Божого!

Так як сила та могутність Божі

незбагненні, такі ж і діла Його. І як

премудрість Його невимірна, так

само недослідимі дороги Його.

(Рим.11,33).

Отож, залишмо невіря. Будемо

стерегтися, щоб не попасти під осуд

скоріше через невір’я, ніж за

гріховні діла. Інколи гріховні діла

виходять від нашої слабкості, і навпаки

– джерелом невір’я завжди є

безрозсудливість і зухвалість. Проте

безрозсудливий та відчайдушний,

хто зна, чи здатний до будь-якого

доброго діла.

Отож, допоки ще маємо час, потурбуймося

про себе самих та постараймося

умилостивити Бога за гріхи

наші, щоб Він не повелів зв’язати

нам руки і ноги і вкинути у темряву

пекельну де плач і скрегіт зубів

(Мтв.13,42).

Плач означає ніщо інше, як жахіття

страшних мук. Скрегіт зубів –

ніщо інше, як запізніле каяття за

вчинені діла. Тільки тоді ми почнемо

гнівом палати на себе та зі скреготом

зубів докоряти собі, коли вже

не буде часу для покаяння та надії

на звільнення.

Якщо ми в короткий час земного

життя можемо служити Богові й

охоронити себе від гієни та вічних

мук, чому ж тоді ставимося недбало

та зневажаємо заповіді Божі? Чому

виконуємо злі свої бажання та робимося

гідними вічної кари? Бог

наш Великий, Чоловіколюбний та

багатий милосердям (Еф.2,4) і сильний

в ділах Своїх, сам зміцнить нашу

слабкість, Сам роздавить незабаром

сатану під вашими ногами (Рим.

16,20); дасть нам силу і духовний розум,

щоб ми у часі, що нам залишився,

служили Йому істинно і вірно і

придбали милість Його в Страшний

день Суду Його. Амінь.

Підготував Тарас ГАЛУШКА.

Грудень 2014 7

ТВОРЧІСТЬ НАШИХ МОЛОДИХ ШАНУВАЛЬНИКІВ

Назарій ШПУНЯР,

учень 8 класуЛіщанецької

ЗОШ І- II ст.

Тернопільської області.

Україно моя

Україно моя неозора,

Я люблю твої села й міста.

Я люблю ті широкі простори:

І ліси, і степи, і поля.

Я люблю, коли рано-раненько

Соловей свою пісню співа.

Україно моя, рідна ненько,

Ти у кожного в серці жива.

Український народ вірить в Бога

І возносить молитви в церквах.

Господь вказує вірну дорогу

У важких для Вкраїни часах.

І від Заходу лине до Сходу

Пісня дружби міцна і нова.

І ніхто не поділить народу,

Бо в серцях Україна жива.

І ніхто не посміє топтати

Ті вкраїнські просторі поля,

Ті ліси, ті степи, ті Карпати,

Бо найкраща то в світі Земля.

Українськії хлопці й дівчата

Патріотами неньки зросли,

Свою землю й народ захищати

Під свист куль та гранати пішли.

І тепер у небесному краї

Вся ця сотня синів молодих

Споглядає на нарід із раю,

Хоче волі й свободи для всіх.

Пам’ятаймо про сотню повсюди,

Свої голови в тузі схилім.

Чи змогли би ми жити як люди,

Як не було б героїв-синів?!

Оля МОСТОВА,

учениця Ліщаницької ЗОШ І-ІІ ст.,

член МАЛіЖ, Тернопільська область.

Карпатський край

Я нині пізнала красу твою,

Краю Карпатський,

Твою щедрість і дух запальний

Твій козацький.

Я милуюсь струмочком

І стрункою смерекою,

Я у гори піду стежкою далекою...

Тут сонечко світить

І ласкаво гріє.

Тут чисте повітр’я –

Аж серденько мліє.

Тут гори синіють

Високо над плаєм,

Тут життя для усіх

Стає ніби раєм.

* * *

Мальовничі луги і ліси і поля –

Все це рідна моя українська земля.

І степи , і річки, і високі гори –

Все це рідні мої українські простори.

І зелений барвінок, і біленька хатина –

Все це рідна моя дорога Батьківщина!

Тамара ВІКТОРІЯ,

учениця Ліщаницької ЗОШ І-ІІ ст.,

член МАЛіЖ, Тернопільська область.

У душі так спокійно,

А на серці – весна.

Надворі вечоріє,

Засинає земля.

Пахне рута і м’ята,

І троянда цвіте,

Ароматом чудовим

Віддає щось нове.

Це конвалія біла

Так чарує мене,

А із нею прилине

Почуття дороге.

З історичного календаря

ГРУДЕНЬ

01.12.1991 – 23 роки тому відбувся Всеукраїнський референдум, за результатами

якого Україна підтвердила Акт незалежності, обрала

президента і спричинила крах совєтської імперії.

02.12.1919 –95 років тому розпочався Перший зимовий похід військ УНР.

12.12.1764 –350 років тому Катерина ІІ скасувала Гетьманат в Україні.

14 грудня – День православної освіти.

15.12.1934 –80 років тому більшовицький таємний суд засудив до страти

28 українських письменників.

19.12.1879 –135 років тому народився Микола Борецький – церковний

діяч, митрополит. Загинув у 1935 році.

25.12.1989 – 25 років тому відновлено Львівське ставропігійне братство

св.ап. Андрія Первозваного.

28.12.1939 –75 років тому вийшов указ про ліквідацію Соловецьких концтаборів,

приблизно 120 тисяч політв’язнів на баржах потоплено

в морі.

Це єдине православне західноукраїнське друковане видання, яке безперервно з

року в рік виходить у світ, несучи своїм читачам інформацію про життя та служіння

Української Автокефальної Православної Церкви та Львівського крайового ставропігійного

братства св. ап. Андрія Первозваного. З 1995 р. «Успенська вежа» стала

Всеукраїнським органом Братства і розповсюджується по всій країні та за її межами,

де проживають православні українці.

Газета видається та утримується коштом постійних читачів та братчиків.

Передплативши «Успенську вежу» собі і своїм родичам, на сільську чи міську

бібліотеку, Ви сприятимете поширенню християнської моралі, духовності, українських

традицій та культури.

Передплатити газету можна у кожному поштовому відділенні України.

Передплатний індекс – 35013.

Вартість передплати на 2015 рік – 25 грн. 90 коп.

З питань передплати за кордон прохання звертатися до редакції.

КАРПАТ


8

Дитяча

Грудень 2014

сторiнка

ЗАСНОВНИК ГАЗЕТИ —

Львівське крайове ставропігійне братство

св. ап. Андрія Первозваного,

зареєстроване міністерством України

у справах преси та інформації.

РЕЄСТРАЦІЙНЕ СВІДОЦТВО: серія КВ 2335

Тим, хто бажає матеріально підтримати наше

видання, повідомляємо банківські реквізити:

ПАТ АКБ “Львів”

Р/р 260075157, МФО 325268,

код ЄДРПОУ 20785948

Подяка за Ваші пожертви друкуватиметься

на сторінках газети.

НАША АДРЕСА:

79008, Львів-8, вул.Руська, 3/1

Для листування:

м. Львів - 8, а/с 1334

(032) 235-52-02 www.stavropigia.lviv.ua

E-mail: vegauaoc@gmail.com

Приходьте, діти, до кринички

Напитись чистої водички.

А та водиця непроста,

Бо це — наука про Христа.

..........................................................................................

Під подушкою пакунки -

Миколайчика дарунки.

Трішки ще й почне свій лік,

Не старий, а Новий рік!

Перший місяць зими, грудень, тішить

нас своїми зимовими святами. У грудні –

найбільше іменинників у році.

Приймають вітання Катрусі і Ганусі,

Романи, Андрії, Миколки та Данилки.

4 грудня – вшановуємо

велике свято – введення

в храм Богородиці.

Значення свята Введення

тісно пов’язане із

Різдвом. Марія – початок

нового сотворіння – іде до

храму, щоб приготуватися

до свого завдання: приходу

у світ Божого Сина.

13 грудня – свято апостола

Андрія Первозванного

Андрій був першим з апостолів,

хто пішов слідом за Ісусом

Христом. Згодом він привів до

Спасителя свого рідного брата –

святого апостола Петра. апостол

Андрій Первозванний проповідував

християнську віру на побережжі

Чорного моря й у Києві.

Високо-високо в небі жило маленьке

янголятко. Там йому було дуже весело.

Воно стрибало з хмарки на хмарку, спускалося

вниз із сонячним промінням і бігало

під небесним дощем. А коли ставало холодно,

ловило сніжинки і робило з них блискучі

ланцюжки. Воно було дуже щасливе!

Янголятко особливо полюбляло зиму,

бо в цей час на небі все змінювалося. Починався

рух і метушня: старші янголи

бігали, щось носили, складали, прикрашали;

великі небесні робітні відкривалися,

і там усі завзято працювали. Так! Наближався

час, коли Святий Отець Миколай

завітає до всіх чемних дітей зі своїми

дарунками.

У небі аж кипіло. Усі янголи намагалися

бути найкращими і зробити якнайбільше,

щоб Святий Миколай саме їх вибрав

допомагати йому обдаровувати дітей.

І маленьке янголятко теж старалося.

Воно знало, що Святий Миколай його

десь аж за кілька років може вибрати, бо

ще зовсім маленьке.

Але воно мало добре серце і дуже

хотіло всім допомагати.

Бувало, піде янголятко на фабрику, де

виготовляють смачний шоколад й усілякі

цукерки, завинені в срібні обгортки. Стане

біля казана розтопленого шоколаду і

почне мішати. Всі янголи довкола обприскані

шоколадом, мале янголятко з

голови до ніг бронзове, і навіть головний

Грудень холодом студить!

Любі дітки! Ось прийшов до нас місяць грудень, а з ним – зимонька –

зима зі своїми чудовими святами та сніговими забавами!

1. Влітку сірий, взимку білий.

2. Лід на річках, сніг на полях,

Віхола гуляє, — коли це буває?

3. Влітку наїдається,

Взимку висипляється.

4. Без рук, без ніг, А по полю

гасає.

19 грудня – ми святкуємо одне

з найбільш шанованих дітьми свят –

Свт. Миколая Чудотворця.

Зимової ночі перед дев’ятнадцятим грудня Святий Миколай опускається

на срібній вервечці з неба на землю. Сивобородий, у довгій золотавій

киреї, він заходить до кожної хати і кладе дітям у черевички

або під подушки свої пречудові небесні гостинці. Правда, збитошникам

Святий Миколай дарує хіба що срібну різочку, бо з неба він бачить

кожного з нас і добре знає, хто чемний, а хто й не дуже...

Лист до неба

Гей, пошлемо листочок до раю:

„Не забудь нас,

Святий Миколаю!

Не забудьте про нас, янголятка! –

Вас прохають і хлопці, й дівчатка.

Завжди ми були чемні та милі,

До садочка охоче ходили,

Шанували матусю і тата,

Любили сестричку і брата.

Ми складаєм долоні маленькі

У молітві до Божої Неньки,

Тож гостей ми чекаємо з неба –

А Антипка нам зовсім не треба!”

Гей, напишем листочка до раю:

„Ми чекаєм, Святий Миколаю!

Ми чекаємо вас, янголятка!”

А підпишемо: Хлопці й дівчатка.

* * *

Хто всім бідним помагає?

Хто добра не забуває?

Миколай!

Будьте ж, діти, завжди чемні,

Помагайте тим, хто темний,

Тим, хто впав, подайте руку,

Не вважайте то за муку.

Любіть маму, любіть тата,

Діда, бабцю, сестру, брата

І любіть свій рідний край -

Капці для Святого Миколая

янгол-кухар має велику шоколадну пляму

на фартуху.

Тоді янголи випихають маленьке з

фабрики:

— Краще іди допомагай у друкарні!

А там друкують цікаві книжки для

дітей та дорослих, які із задоволенням

читають і самі янголи. Почне янголятко

помагати при машині, що зшиває сторінки

книжок. І раптом з’являються книжки

з помішаними сторінками, з малюнками,

оберненими догори ногами, і з чорнильними

плямами на обкладинках.

— Нам більше допомоги не потрібно,

— випрошують його. — Іди допомагай на

іграшковій фабриці!

Та коли янголятко допомагає на іграшковій

фабриці, дивні випадки трапляються:

пожежне авто чомусь у синій колір зафарбоване,

лялька блакитноока має

тільки одне око, а ведмедик волохатий

загубив свій кожушок. І з фабрики іграшкової

його теж випрошують.

Бідне янголятко, воно так хотіло допомагати,

а його завжди посилали в інше

місце, і завжди сварили за якісь чудернацькі

випадки.

Зажурилося маленьке янголятко.

Сіло під хмаринку і гірко заплакало з

відчаю. У цей час відчинилися великі золоті

ворота і вийшов Святий Миколай.

Янголятко дуже любило Святого Миколая.

Він завжди мав лагідне слово для

кожного янгола, всіх пильнував, усім допомагав.

Маленьке янголятко Миколай

при зустрічі часто гладив по голівці й поправляв

йому ореол.

— Так, Святий Миколай дуже добрий,

— думало маленьке янголятко. — Він

про всіх дбає, дарунки усім роздає.

Серце янголятка так наповнилося

любов’ю до Святого Миколая, що воно

хотіло зробити йому щось приємне, надзвичайне.

Але що?

Довго думало янголятко, аж поки вирішило,

що найкращим подарунком для

Святого Отця будуть теплі капці, бо ж

йому доводиться багато мандрувати

взимку, в пекучий мороз, щоб вручити

усім дітям дарунки.

Але з чого їх зробити? Аж тут незвичайна

думка промайнула у його голівці, і янголятко

швиденько кудись подалося...

У переддень Святого Миколая старші

янголи почали сварити янголятко:

— Хто тобі дозволив?! — грізно запитували

вони.

— Нитки веселки! Тому вона наче

Сторінку підготували Оксана ГРУДНЕВА та Оксана ХРИСТУК.

Редактор Олег ПЕНДЕРЕЦЬКИЙ

Редакційна колегія: Микола БАНДРІВСЬКИЙ,

Тарас ДМИТРИК, Віра МАРКОВИЧ,

Юрій ФЕДІВ, Володимир ХАРКО

Автори опублікованих матеріалів відповідають за точність

використаних фактів, цитат, власних імен. Редакція намагатиметься

найменше втручатися в авторський текст, зберігаючи

особливості стилю. Водночас залишає за собою право редагувати,

скорочувати подані матеріали.

Cтатті, світлини, малюнки, що надійшли в редакцію,

не повертаються.

Передплатний індекс — 35013

Друк – ВД «Молода Галичина». Зам.

Листопадовий календарик

маленького українця:

1 грудня – мч. Платона, мч. Романа

4 грудня – Введення в храм Богородиці

7 грудня – Вмц. Катерини

13 грудня – Ап. Андрія Первозванного

19 грудня – Свт. Миколая Чудотворця

24 грудня – Прп. Даниїла Стовпника

Вас полюбить Миколай.

Подарунки приготує,

Всіх вас ними почастує.

Треба лиш не забувать -

Бога й рід свій шанувать

Н.Наркевич

Святий Миколай

Він ходить від хати до хати,

Питається мами і тата:

Чи є у вас чемна дитина,

Дівчатко мале чи хлопчина?

Для кожного має в торбинці

Найкращі у світі гостинці.

А хто без кінця бешкетує,

Тим чортик лиш різки дарує.

С.Майданська

зблідла. Ой буде тобі, буде!

— дорікали всі. — Святий Миколай, напевно,

за це покарає.Тієї ж хвилини увійшов

Святий Миколай.

Маленьке янголятко не знало, де й

заховатися. Воно не хотіло жодної шкоди

наробити, воно справді бажало тільки

добра, а тепер за це ще й покарають.

Раптом маленьке янголятко почуло, що

Святий Миколай його кличе. Може, хоче

сварити? Підійшло воно до Святого.

А ні, Святий Миколай узяв коробку, витягнув

капці й узув. Ще й хвалить-вихваляє,

які вони тепленькі та м’якенькі. Янголятко

не вірило своїм вухам.

Тоді Святий Миколай посадив янголятко

на коліна і сказав:

— Ти, маленьке янголятко, показало

цим дарунком своє добре серце і свою

любов до мене, тому я візьму тебе із собою

на землю, допоможеш мені роздавати

дітям дарунки!

Маленьке янголятко з радості нетямилося,

навіть забуло подякувати. Воно

сиділо в Святого Миколая на колінах і до

всіх весело усміхалося.

Тому, діти, коли ви між своїми дарунками

знайдете іграшку, залиту шоколадом, або книжечку

з оберненим образком, не журіться. Це,

напевно, разом зі Святим Миколаєм завітало

до вас і маленьке янголятко.

More magazines by this user
Similar magazines