09.03.2015 Views

Успенська вежа № 1 (2013)

Газета Успенська вежа січень 2013 № 1

Газета Успенська вежа січень 2013 № 1

SHOW MORE
SHOW LESS
  • No tags were found...

Create successful ePaper yourself

Turn your PDF publications into a flip-book with our unique Google optimized e-Paper software.

ЩОМІСЯЧНА ВСЕУКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА СТАВРОПІГІЙНОГО БРАТСТВА СВ. АП. АНДРІЯ ПЕРВОЗВАНОГО

За віру і дність!

є

Виходить з березня 1991 року СІЧЕНЬ 2013 року 1 (248)

Шановні наші читачі,

дорогі брати і сестри!

Умісті Давидовому, званому Домом Хліба, народився Той, Хто

сам став Хлібом життя вічного. З цієї нагоди засилаємо Вам наші

найщиріші привітання і побажання благословенних і веселих

свят Різдва Христового та щасливого Нового 2013 року!

Управа Братства та редакція часопису «Успенська вежа».

Різдвяне Послання Постійної Конференції

Українських Православних Єпископів поза межами України до улюблених

священнослужителів, монахів та вірних Української Православної Церкви

поза межами України та наших українських православних братів і сестер в Україні

Христос Рождається! Славімо Його! Першими, хто прийшли поклонитися

Христові у Вифлиємі, були прості па-

Вітаємо вас, наші улюблені діти, у

цей світлий і радісний день Різдва Господа

нашого і Спасителя Ісуса Христа! несли із собою дари Христу-Дитині: зостухи,

а потім прийшли три царі, які при-

Христос — Спаситель світу – сьогодні лото — символізує любов і відданість,

являється як Христос-Немовлятко до ладан —молитву і миро —терпіння.

всіх наших земних сімей. Нехай мир і Отож, принесімо Всемогутньому Богові

злагода чудодійних святих різдвяних під час цих чарівних Різдвяних днів золото

відданості Закону Божому, кадило,

днів наповнять наше життя! Шукаймо

радості, потіхи і допомоги у Вифлиємській

печері де “ангели співають”

наповнене нашою побожністю та святістю

життя і миро могутнього терпіння

і “прославляють новонароджене Дитя”.

Від глибини наших сердець і душ ми

та зусиль за перемогу Бога та наших національних

скарбів і цінностей.

бажаємо вам тієї теплоти, миру і радості,

що походить від Немовлятка, бо як ми Справді, “нова радість стала”, і “ У

співаємо у нашій давній українській Вифлиємі нині новина — Пречиста Діва

різдвяній колядці: “З нами Бог”, “Нова Сина породила”, “Небо і земля нині торжествують”,

бо Бог так полюбив люд-

радість стала, яка небувала”, бо “ У

Вефлеємі нині новина — Пречиста Діва ство, що Він сам став одним з нас. Бог

Сина породила”! У всьому світі, де є попередив трьох царів про злий намір

наші українські православні парафії чи то Ірода і вони повернулися до своїх країв

в Сполучених Штатах Америки, Канаді, іншою дорогою. Сьогодні Бог нагадує

Європі, Південній Америці, Центральній нам — Своїм людям — про сучасних

Америці, Австралії/Новій Зеландії, чи то злих «іродів», котрі творять зло і гріх —

на Україні - “Небо і земля сьогодні торжествують,

ангели й люди весело свят-

і показує нам іншу дорогу, вічний шлях

до нашої справжньої мети — до вічності.

кують” бо ХРИСТОС РОЖДАЄТЬСЯ!

Отже, і ми сьогодні зробимо тверде

Нехай небесна Вифлиємська зірка,

яка привела трьох царів до печери вифлиємської,

завжди провадить вас, дорогі не ступати на дорогу, котра веде до атеї-

рішення так, як зробили три царі – ніколи

брати і сестри, по дорозі Божої Істини стичного, бездуховного життя, знищення

до почесного життя і праці:

Божої Істини. Нехай світло Вифлиємської

зірки завжди провадить нашу життєву

Бог Предвічний народився!

Прийшов днесь із небес,

подорож.

Щоб спасти люд свій весь,

Христос Рождається! Славімо Його!

І утішився.

† ЮРІЙ, Митрополит - УПЦ Канади.

Від самих перших років Християнства

ця найстаріша українська колядка Місцеблюститель УПЦ в Діаспорі.

† АНТОНІЙ, Митрополит УПЦ США,

лунає по всій нашій Україні. Вона розказує

нам про довгожданного Спасите-

† ЄРЕМІЯ, Архиєпископ Південно-Амери-

† ІОАН, Архиєпископ УПЦ в Діаспорі.

ля світу — Ісуса Христа так, як і пророкували

старозавітні пророки - “спасти

канської Єпархії УПЦ.

† ІЛАРІОН, Єпископ УПЦ Канади.

все людство”. Пророк Даниїл навіть вказав

точний час народження Месії-Спасителя.

Від Різдва Ісуса Христа почав-

† ДАНИЇЛ, Єпископ УПЦ США.

† АНДРІЙ Єпископ УПЦ Канади.

ся новий календар історії.

Різдвяне послання

для усієї Повноти Церкви

«Христос народжується славте,

Христос на землі, звеличуєте».

Давайте радіти радістю невимовного

блаженства ангелів Божих. Яки

перед нами співали: «Слава в вишнях

Богу і на землі мир, доброї воля між

людьми»

На великі жаль, сьогодні на Землі

ми бачимо і досвід воєн і загрози війни.

Тим не менш, радісне оголошення жодним

чином не анульоване. Світ дійсно

прийшов на землю через примирення

між Богом і людьми в особі Ісуса Христа.

На жаль, ми, людські істоти не були

у примирені, незважаючи на священну

волю Божу. Ми залишаємо за собою

ненависть один до одного. Ми діємо

дискримінації у відношенні один да одним

за допомогою фанатизму у релігійних

і політичних переконаннях, за допомогою

жадібності в придбанні матеріальних

благ, а також шляхом експансії

в здійсненні політичної влади.

Такі причини того, чому ми вступали в

конфлікт один з одним.

У 313 році, освічений римський імператор,

Св. Костянтин Великий, видав

Указ у Мілані, який дав свободу сповідування

християнської вірі, разом з свободою

будь-якої іншої релігії. На жаль,

через 1700 років, ми продовжуємо бачити

релігійне переслідування у відношенні

християн і представників інших

християнських меншин в різних місцях.

Крім того, економічна конкуренція

поширюється в глобальному масштабі,

як погоня за ефемерним прибутком,

який позиціонується як основна мета.

Похмурі наслідки надконцентрації багатства

в руках небагатьох і фінансового

спустошення величезних людських

мас, ігноруються. Ця диспропорція,

яка описана у всьому світі як фінансова

криза, по суті продуктом моральної

кризи. Тим не менш, людство на жаль,

не надає належного значення цієї моральної

кризі. Для того щоб виправдати

цю байдужість людей, посилаються

на поняття вільної торгівлі. Але вільна

торгівля не є ліцензією на злочин. І злочинної

поведінки набагато більше, ніж

того, що записано в кримінальному кодексі.

Вона включає в себе те, що не

може бути передбачена признаними

нормативними актами, таке, як конфіскація

багатства людей нібито законними

засобами. Оскільки, таки норми,

як закон не може бути офіційно введені,

дії меншості громадян часто виражається

в непомірної нестриманості,

викликаючи порушення соціальної

справедливості та миру.

Від Вселенського Патріархату, то

ми уважно стежимо за «знаменнями

часу», скрізь чутними «голосами»

«війни і заворушення» – «Повстане

народ на народ, і царство на царство.

будуть землетруси великі та голод, та

помір місцями, і страшні та великі ознаки

на небі» (Лк. 21:10 – 12). У багатьох

відношеннях, ми переживаємо те,

о чом Святий Василь писав: «У любові

дві примітні властивості: сумувати й

мучитися про те, що улюблений терпить

шкоду, а також радіти і трудитись

про користь його. А хто не так вважає,

той явним чином не любить брата або

сестру свою» (Василь Великий, короткі

правила, PG31. 1200A) Саме

тому, з цього священного Престолу і

центру Православ’я, ми проголошуємо

майбутній новий рік Роком глобальної

солідарності.

Ми сподіваємося, що таким чином

ми зможемо, в достатній мере притягнуть

увагу людей до величезної і великі

проблеми бідності і необхідність

вжити необхідних заходів, щоб заспокоїти

голодних і нещасних.

Як ваш духовний отець і голова

церкви, ми просимо про підтримку всіх

осіб і урядів доброї волі для того, щоб

ми могли усвідомити мир Господа на

землі – мир, що оголошений ангелами

і надані немовляти Ісусу. Якщо ми

дійсно бажаємо цього світу, що вищий

від усякого розуму, ми зобов’язані

здійснювати це відчутно, замість того,

щоб бути байдужими до духовних і матеріальних

проблем наших братів і

сестер, для яких народився Христос.

Любов і мир є найважливішими

особливостями учнів Господа, і кожного

християнина. Отже, давайте підтримувати

один одного протягом цього

року глобальною солідарністю зробимо

все свідомі зусилля – як люди і народи

– за скороченням нелюдських

наслідків, створених величезною нерівністю,

а також визнання прав всіх

людей, прав з найслабших серед нас,

для того, щоб кожний мав можливість

користуватися всіма речами, що необхідні

для життя людини. Таким чином,

ми дійсно спостерігаємо – принаймні

в тій мірі, що це по-людськи

можливо – досягнення миру на землі.

Разом з усіма створеннями матеріальними

і духовними, ми почитаємо

Різдво Сина і Слова Божого від Діви

Марії, схиляється перед новонародженим

Ісусом – нашим освітленням і спасінням,

нашим захисником в житті – і

співом, як псалмоспівець «Господь моє

світло й спасіння моє, кого буду боятись?

Господь то твердиня мого життя,

кого буду лякатись?»(Пс. 26:1), як

християни, так як «сьогодні в Давидовім

місті народився для вас Спаситель»

(Лк. 2:11), «Господь Саваот Він

Цар слави!» (Пс. 23:10)

Ми сподіваємося, щиро і гаряче

молимося, що зоря 2013 буде для всіх

роком глобальної солідарності, свободи,

примирення, доброї волі, миру і радості.

Маємо предвічного Слово Отця,

який народився в яслах, який об’єднав

ангелів і людей в один порядок, встановлення

миру на землі, потрібне для

всіх людей терпіння, надії і сили, благословляючи

світ божественний дар

Його любові. Амінь.

У Фанарі, Різдво 2013

Ваш гарячий молитовник перед Богом

† ВАРФОЛОМІЙ,

з ласки Божої Архієпископ

Константинополя-Нового Риму,

і Вселенський Патріарх.


2

За віру і єдність!

ІНФОРМУЄ

Новини Львівської

єпархії УАПЦ

19 грудня 2012 року митрополит

Львівський Макарій відвідав парафію

Св. Миколая с. Сновичі Золочівського

району Львівської області.

Перед храмом владику зустріла

молодь. Зі словом привітання до архиєрея

звернувся настоятель церкви

о. Роман Рабик. Перед початком богослужіння

владика Макарій здійснив

чин оновлення храму (внутрішніх розписів

та іконостасу). Митрополиту

співслужили 6 священиків Золочівського

та Львівського деканатів. Владика

привітав усіх Миколаїв з днем ангела,

а вірним та настоятелю вручив благословенні

грамоти за ревну працю на

христовій ниві.

* * *

23 грудня митрополит Львівський

Макарій відвідав львівську

парафію Преображення ГНІХ.

Владиці співслужили священики

Львівського деканату: о. Нестор Василина,

о. Василь Янусь, о. Михаїл Турконяк

та настоятель о. Тарас Машталір.

За ревну працю на Христовій ниві

о. Тараса було нагороджено правом

носіння хреста з оздобами, а голову

парафіяльної ради Олександра Стабровського

та працівницю єпархіального

управління Стефанію Андрусів –

благословенними грамотами.

Новини Братства

Упродовж грудня відбулися традиційні

недільні постові навчання у катехитичній

школі Львівського крайового

ставропігійного братства св. ап. Андрія

Первозваного. Науки проводили голова

Братства Тарас Дмитрик та священики

Успенської ставропігійної церкви настоятель,

митрофорний протоієрей Ігор

Бурмило та митрофорний протоієрей

Василь Луцишин, проректор ЛДС УАПЦ.

* * *

15 грудня відбулася велика рада

Братства, в роботі якої взяли участь 30

делегатів з 9-ти осередків. Захід розпочався

із Святої Літургії в Успенській

церкві і проходив у Львівському музеї

історії релігії. Рада заслухала звіти:

голови братства Тараса Дмитрика за

2012 рік та фінансового скарбника

Лідії Сербін і довідку члена ревізійної

комісії Ганни Берези, а також ухвалила

план роботи Братства на 2013 рік.

Січень 2013

Різдвяні послання архиєреїв церкви

всечесному священству, чернецтву та всім вірним

Української Автокефальної Православної Церкви

Всечесні Отці! Дорогі Брати і Сестри!

«Слава Богу на висоті, і на землі мир, у людях

добра воля!» (Лк. 2:14), - цим співом ангельських

хорів був сповіщений людству прихід Відкупителя.

Передрікаючи Його, пророк Ісая тріумфально

виголошував: «Бо Дитя народилося нам,

даний нам Син, і влада на раменах Його, і кликнуть

ім’я Йому: Дивний Порадник, Бог сильний,

Отець вічности, Князь миру» (Ісая 9:5). І різдвяні

свята, дні, в які ми так виразно відчуваємо

близькість воплоченого Божого Сина, сповнені

атмосфери величного спокою, що йде від вифлеємських

ясел.

Цей спокій дарується нам Різдвом як естафета,

яку ми маємо нести в світ. Бо ж усі ми найбільше

страждаємо від браку миру. Може, навіть на

здаючи собі справи в джерелі наших страждань.

Внутрішній конфлікт, що провокує душевні кризи,

- це важкий наслідок драматичної розлуки з Богом,

на яку ми прирікаємося гріхом. Христос приходить

у світ, аби допомогти нам у подоланні

цього конфлікту, в поверненні душевної гармонії,

миру з самим собою. Здійснити ж це ми зможемо

тільки через перемогу над своєю слабкістю, непослідовністю,

- через перемогу над гріхом.

Творення миру в довколишньому світі починається

з самої християнської спільноти. Повсякденне

життя кожної нашої громади має бути осяяне

світлом доброзичливих посмішок, наснажене

теплом братніх стосунків, зміцнене потужною силою

взаємного прощення і взаємодопомоги.

Коли людина заходить до православного храму,

вона має відразу відчувати себе в гостинній родині,

де панують мир і злагода. Бо ж хіба може

бути інакше в домі Божому, де в Святих Тайнах

невидимо перебуває сам Князь миру?

Ми не будемо щирими в закликах до миру,

доки існують непорозуміння між православними

юрисдикціями, доки в міжконфесійних стосунках

панують взаємна відчуженість і ворожнеча. Християнська

солідарність мала б стати противагою

підступному духові конкуренції, самогубчій гонитві

амбіцій, що сповнюють сучасну цивілізацію

дратівливою невгамовністю. Справжній, міцний

мир неможливий без поступок один одному, без

добровільної й свідомої жертви на користь ближнього.

Хто, як не християни, натхнені прикладом

доброго самарянина, можуть стати взірцем цієї

творчої жертовности?

Мистецтво творення миру виключає пасивність,

пристосовництво, угодовство. Адже

справжній, тривкий мир мусить спиратися на

правду. І світ довкола нас чекає від кожного християнина

діяльного служіння правді. Він сподівається

від нас не декларацій і повчань, а живого

свідчення реальности євангельського ідеалу,

втілення його в конкретних справах. Сподівається

непохитности в нашому життєвому служінні,

стійкости у випробуваннях. Мир твориться мужніми

й чесними людьми, здатними боронити

правду, не ховчаючись від випробувань і небезпек.

Христос приходить у світ, аби уповноважити

кожного християнина бути творцем миру. На цю

відповідальну місію й надихають нас ангельські

хори, слова яких ми знов і знов повторюємо в ці

святкові різдвяні дні, звіщаючи на землі мир.

Христос народжується! Славімо Його!

В Городку Львівської області

13 грудня 2012 року було освячено

невелику дерев’яну церкву,

збудувану всього за рік, завдяки

невтомній праці, старанням

та пожертвам багатьох людей.

Церкву зведено в пам’ять депортованих

українців із земель

Лемківщини, Надсяння, Холмщини,

Підляшшя та Любачівщини.

Храмовий празник справлятиметься

щороку 15 липня, у

день свята ризопокладення ікони

Турковицької Богоматері у Влахерні.

Престольний празник - 13

грудня. Цікаво, що дерев’яний

храм збудований без єдиного

цвяха у бойківському стилі.

В честь величної події, освячення

престолу та храму, на запрошення

настоятеля церкви

УАПЦ ікони Турковицької Богоматері

отця Степана Целеня

прибули Високопреосвященний

митрополит Львівський Макарій

та близько 20 священнослужителів

з православних парафій

Львівщини.

Те, що дерев’яну церковцю

збудували у такий короткий

термін - заслуга небайдужих

мешканців та

членів усіх товариств переселенців

на Городоччині, а

особливо – настоятеля храму,

а також голови Городоцької

районної ради, члена

товариства переселенців

Василя Полумацканича.

Одним із найбільших благодійників

будівництва храму

став сьогодні вже депутат

Верховної ради України

Ярослав Дубневич. Згодом,

за словами настоятеля храму, у

вівтарній частині буде перебувати

також ікона Турковицької

Богоматері - копія славетного

образу із с. Турковичі.

Настоятеля храму о. Степана

Целеня владика Макарій нагородив

митрою, а також удос-

† ІГОР,

архиєпископ Харківський і Полтавський.

Освячено храм Турковицької ікони Богоматері

тоїлися інших нагород як жертводавці,

так і будівничі храму.

Від Львівського обласного

товариства «Холмщина» храм

Турковицької ікони Богоматері

отримав у подарунок Євангеліє.

Надія КАНАФОЦЬКА.

Фото автора.

Христос рождається!

Готуйся, Вифлееме, Відчиняйся всім Едеме...

Приготування людей до приходу Спасителя почалося відразу після

їхнього гріхопадіння. Загалом, до зустрічі «Сподівання всіх народів» люди

готувалися тисячоліттями і всякими способами: прообразами, пророцтвами,

жертвами та різними видами богослужіння. Відповідно до цього

богомудрі отці Церкви визначили в річному богослужбовому колі

особливий період підготовки до Свята Різдва Христового. Святий Іоан

Дамаскін звертає наші серця і розум до благодатних глибин Богоодкровення.

Образне порівняння Різдва Христового в тілі з небесним світлом

не випадкове, адже настав світанок нового немеркнучого дня - Різдво

Сина Божого. В Його Божественному світлі й теплі подається світові вічне

блаженство, оскільки, як пояснює святитель Іоан Златоуст: «природа, від

якої херувими стерегли рай, з’єдналася сьогодні з Богом» (Слово на

Різдво. Твори. - СПб, 1906. - Т. XII. - С. 786). «А той, хто пізнав Бога у плоті,

- говорить блаженний Августин, - пізнав вічність», тобто справжню духовну

красу світобуття у величі невичерпної благодаті Творця і Бога, який

послав Свого Єдинородного Сина спасти і освятити світ і людину. «Чи

є щось рівне цьому празникові? - запитує святий Іоан Златоуст: Бог на

землі, людина на небі, ангели служать людям, люди спілкуються з ангелами

та іншими небесними світилами». Значення Різдва Христового знаходить

розгорнуте і образне вираження в глибоких змістом словах святителя

Григорія Палами: «Син Божий став людиною, щоб показати, на

яку висоту Він нас підносить...; показати, в яку безодню зла ми впали,

що потрібно було втілення самого Бога», і додає: «Щоб з’єднати розділених

єством людей і Бога, Сам Христос приймає обидва єства», тобто

стає Богомоловіком. Не випадково блаженний Августи порівнюючи

тимчасове - суєтне з Божественним - вічним кличе: «Господи! (Ти) - Світло,

що освячує серце моє, хліб для уст душі моєї, сила, що запліднює розум

мій і лоно думки моєї» (Сповідь. Кн. 1., гл. 13). Ось мої улюблені, яке

духовне багатство і який глибокий зміст Богоодкровення сповіщають нам

святкові Богослужбові піснеспіви перед Різдвом Христовим у нашій Православній

Церкві. Вони мов би запозичені богонатхненними піснетворцями

від ангелів небесних, які славно оспівали втілення Сина Божого у

святу вифлеємську ніч ми нерідко слухаємо ці високі пророцтва без належної

побожності та уваги, тому, трапляється, виходимо з храмів Божих,

і не виносимо з собою благодатного тепла і світла любові Божої,

тієї живої радості спілкування з Богом для себе та для своїх діточок,

внуків, своїх сусідів, близьких, друзів, які з різних обставин не приймали

участі в богослужінні, якими збагатили свої душі й серця волхви і пастухи,

«пізнавши явно на землі народженого Царя Небесного Господа

нашого Ісуса Христа». Побожно слухаючи як прославляє Свята Церква

Різдво Христове, в день цього празника радіймо тому самі, передаваймо

цю радість іншим, що Син Божий запрошує всіх людей спільно з херувимами

і серафимами, ангелами і архангелами, щоб ми як спасені «ходили

в світлі Його» (Одкров. гл. 21. 24). Якщо життєдайне тепло і світло

сонячне дарують людям радісні хвилини земного життя, що в трудах і

хворобах досягає вісімдесяти років (Пс. 89. 10), то з якою вдячністю й

побожністю християнам слід радіти й оспівувати у своєму земному житті

появу в світі «Сонця Правди», Різдво Сина Божого, яке зігріває і освячує

нас теплом і світлом Своєї Божественної любові у земному житті і в житті

вічному, за наше моральне набожне християнське життя. Нехтувати такою

благодаттю для кожного християнина - гріх перед народженим Сином

Божим. Як наслідок цієї найсвітлішої радості виникає потреба гідно

звеличити любов Божу, кожному, яка прилучає нас всіх немічних і грішних,

до спадщини вічних благ, про це кожен із нас повинен пам’ятати.

У день Різдва Христового шановні отці, брати і сестри, благаймо народженого

Христа і пам’ятаймо, що ми повинні робити все, що в наших

силах, щоб в усіх людських душах і серцях міцніли любов, віра, надія до

Народженого нам Спасителя світу Ісуса Христа, один до одного, а також

до неньки України.

З нагоди Різдва Христового щиросердечно вітаю Вас боголюбиві

духовні отці, брати і сестри, улюблена паство і бажаю усім Вам, щоб

світлосяйне проміння Різдвяної зірки освітило Ваші серця і душі світлом

правди, любові і нехай Господь благословить усіх добром, здоров’ям,

духовною радістю і родинним щастям.

† МАКАРІЙ,

з ласки Божої митрополит Львівський,

керуючий Рівненсько-Волинською і Таврійською єпархіями.

Незвичайна презентація художньо

– документальної книги

члена НСПУ Вадима Вітковського

«Вороги народу: вигадані і

справжні» відбулася 24 листопада

у Вінниці.

Ця книга мала побачити світ ще

у 1989 році, але КДБ УРСР винесло

вирок: «Хуже (намного) Солженицына

и Рыбакова. Даже Медведев

так не пишет. Публиковать

в таком виде нельзя. 18.05.89.

Підпис», бо налякалося тоді

«ПРАВДИ БЕЗ ПРИКРАС» про

сталінські репресії.

Книгу «Вороги народу: вигадані

і справжні», видану наприкінці

2012 року у Вінниці, було

презентовано у храмі УАПЦ «Всім

скорботним радість», який стоїть

на місці поховання понад 10 000

невинних жертв сталінізму. Книгу

було подаровано частині присутніх

на панахиді за вічний

спокій у Царстві Небесному невинно

убієнних, яку очолив митрополит

Вінницький і Брацлавський

Роман у співслужінні чотирьох

священиків.

презентація

Незвичайна

Всі кошти від реалізації книги

«Вороги народу: вигадані і

справжні» з волі автора і жертводавця

Ю.О. Десінова мають

спрямовуватися на потреби

вінницького храму УАПЦ «Всім

скорботним радість», що охороняє

вічний спокій невинно убієнних

в період сталінських репресій

і молиться за них.

Юлія БЕЛІНСЬКА,

м. Вінниця.


За відмову від проекту голосували

депутати партії «Право і справедливість»,

які у своїй арґументації повторювали

постулати кресових середовищ.

На думку і тих, і інших, постанову не слід

приймати, зокрема, без попереднього засудження

польських жертв конфлікту на

Волині. На адресу комісії та до спікера

Сейму РП Еви Копач кресов’яни надіслали

листи з протестом. До тих самих адресатів

потрапили й голоси подяки за сеймову

ініціативу – їхніми авторами були

українські, зокрема лемківські організації

не лише з Польщі, але також з Канади,

США, Австралії та інших країн.

Слід відзначити, що акція кресов’ян супроводжувалася

персональними атаками

на ініціатора постанови, голову комісії

Мирона Сича. Закидають йому те, що він

нібито намагається виправдовувати свого

померлого батька, який, як член Української

повстанської армії, відповідає

за жорстокі вбивства поляків. В офіційному

зверненні до Е. Копач історик Євген

Місило, спираючись на документи, назвав

такі закиди безпідставними. Персональну

атаку на М. Сича можна розцінювати

як складову ширших заходів, які мають

переконати загал суспільства у безпідставності

засудження депортації українців.

В історії подібний механізм використовували

щодо Володимира Мокрого,

який намагався довести Сейм

Польщі до політичного засудження Акції

«Вісла». Колишній депутат і в минулому

член комісії нацменшин Мирослав Чех

закликав, щоб у дискусії над польськоукраїнською

історією не виносити популістських

постулатів: «Я шокований тим,

що політична сила, яка засуджує комуністичний

період, сьогодні обстоює таку

позицію, що можна використовувати

принцип колективної відповідальності», –

наголошував М. Чех, пригадуючи: комуністи

нищили після війни польське підпілля,

з масової депортації українців зробили

собі «привід до польського патріотизму».

Противники політичного засудження

Акції «Вісла» сягнули до перевіреного в

минулому засобу арґументів, які не витримують

зіткнення з дійсністю та оцінками

фахових істориків. Під час засідання

депутат Марек Аст говорив, що важко

засуджувати депортацію українців,

якщо замовчується справа увічнення

польських жертв на Волині. Якщо спиратися

на ті слова, то можна віднести враження,

що депутат ніколи не був на мас-

Січень 2013 3

Двоголосся навколо Акції «Вісла»

Дев’ятьма голосами «за» і чотирма «проти» 6 грудня парламентська

комісія нацменшин прийняла в першому читанні проект постанови

про засудження Акції «Вісла». Наступним кроком може стати

обговорення проекту на форумі всього Сейму Польщі та його прийняття.

Як показала депутатська дискусія, це радше не супроводжуватиметься

однодумністю.Ідею політичного засудження Акції

«Вісла» польським парламентом підтримали всі депутати – учасники

засідання комісії нацменшин, за винятком представників партії

Право і справедливість.

штабному Волинському сквері у Варшаві

або не бачив присвячених цій трагедії

меморіальних дощок та монументів

(не лише у столиці, а в десятках інших

польських міст). Можливо, також не читав

декількох постанов польських воєвідських

сеймиків щодо Волині. До речі,

зміст постанови щодо Акції «Вісла» у

зіставленні з мовою цих документів – це

шедевр поміркованості й пошани до сусідської

нації. Депутат М. Аст, мабуть, не

зіткнувся з широкою волинсько-тематичною

продукцією таких установ, як

Інститут національної пам’яті чи

польське громадське радіо і телебачення.

Варто навести слова М. Чеха, який

пригадував, що про ці болісні справи говорити

починали вже у 80-ті роки

польські опозиціонери з «Солідарності»

зі своїми українськими партнерами з

«Руху». Справу ініціював і постійно пілотував

невтомний прихильник польськоукраїнського

примирення, перший голова

комісії нацменшин Яцек Куронь.

Чергові «єдинослушні» правди, базуючись

на кресових зразках, копіювала

Дорота Арцішевська-Мелевчик, також

депутат «Права і справедливості». Її виступ

– це, мабуть, найкращий зразок вибіркового

способу мислення. Пані депутат

спочатку відзначила, що подібні справи

повинні вирішувати не політики, а історики,

після чого, перераховуючи прізвища

науковців, чомусь забула про тих, які

наводять арґументи на користь злочинного

характеру депортації. Широко описуючи

геноцид поляків на Волині, не

менш палко заохочувала не забувати, що

депортованим у рамках Акції «Вісла»

були надані кошти на господарювання.

Депутат Д. Арцішевська-Мелевчик не

забула українців-громадян Польщі вкотре

зробити заручником політичних реалій

в Україні – тобто прив’язувала визнання

кривд потерпілих у рамках Акції «Вісла»

до рішень політиків у Києві щодо засудження

польських жертв на Волині. Інші

арґументи противників постанови прямо

можна розцінювати, як налаштовування

загалу суспільства проти української

нацменшини. Кресов’яни ще у своїх документах

остерігали, що засудження депортації

спричинить появу фінансових

домагань. Правда є такою, що компенсації

за безправно відібране майно – це

просто обов’язок демократичної держави,

до якого політичні жести не мають

ніякого відношення. Варто пригадати, що

Польща досі не спромоглася вирішити

цієї проблеми шляхом прийняття реприватизаційного

закону.

Знаковими для суперечностей навколо

політичного засудження Акції «Вісла»

були риторичні запитання історика Ґжеґожа

Мотики, який оцінював, що спір не

з історичної точки зору в основному йде

про те, як має виглядати сучасна демократична

держава і яке в ній місце громадян

непольської національності? Чи вони

повинні мати рівні права і чи можна застосовувати

щодо них принцип колективної

відповідальності? Як показала сеймова

дискусія, певна частина польського

суспільства не вміє на ці запитання дати

відповідей, які би наближувалися до європейських

стандартів шанування прав

нацменшин. У таких обставинах вартісною

стає мобілізація українства в

Польщі та за кордоном. Офіційні листи у

справі політичного засудження Акції

«Вісла» надіслали, зокрема, Головна управа

Об’єднання українців у Польщі та

його відділи – Любуський, Ольштинський,

Поморський; Головна управа Українського

товариства, Об’єднання лемків, Товариство

«Український народний дім», Українське

історичне товариство у Польщі,

Українське вчительське товариство у

Польщі, Український архів, Світовий конґрес

українців, Об’єднання українців

Закерзоння (Торонто, Канада), Об’єднання

лемків Канади, Українсько-канадський

дослідно-документаційний центр,

Союз українських організацій Австралії

та інші. Лідери українських організацій

у своїх офіційних зверненнях дякують за

сеймову ініціативу і висловлюють сподівання

на остаточне прийняття постанови.

Вона, як відзначає голова Українського

товариства Григорій Купріянович,

була б «моральною оцінкою репресій

тоталітарної держави, які спиралися на

етнічних критеріях і були скеровані проти

групи своїх громадян». Об’єднання

лемків, звертаючись з проханням до Е.

Копач про внесення постанови до порядку

засідань Сейму РП, відзначає, що такий

документ може «зняти з нас тавро

злочинців і стати моральною компенсацією

за кривди, яких ми зазнали». Канадські

організації у своїх зверненнях

підкреслюють, зокрема, що уряд Канади

перепрошував українську та японську

громади, яких у минулому переслідував,

і таким чином вдалося зміцнити багатонаціональне

суспільство: «Силою будьякої

розвинутої держави є її здатність

помірятися з важкими моментами зі свого

минулого і рухатися вперед», – говорить

у листі Світовий конґрес українців.

Як видно, у своїх рішеннях щодо оцінки

Акції «Вісла» Сейм Польщі може

спертися на два повністю відмінні голоси.

Або найгірше – коли вирішить усе ж

мовчати…

Григорій СПОДАРИК.

«Наше слово» (Польща).

Прихід св. Миколая до св. Покровської церкви в Гомбуш

Cіднейська Свято-Покровська Парафія

УAПЦ вітала в неділю 23.12.2012

року цікавого гостя - св. Миколая.

Приготовлялася дуже ретельно до

прийняття св. Миколая парафіяльна

рада і зокрема сестринство на чолі з

пані Павлою Зелінською та Тамарою Базалицькою,

оскільки це було перше таке

свято для молодого настоятеля парафії

о. Михайла Cмолинця, який дуже старається

навернути молодих людей до

Церкви.

Відправив Службу Божу о. Михайло

англійською мовою – це практикується

раз в місяць, під час якої прислужували

Юрасик Шеремета, Андрійко Лило і

Симон Олексин, який і був читцем. Чудово

співав хор під диригентурою

Лaриси Ковальчук. Запросили всіх присутніх

на перекуску до святочно прибраного

залу, де стояла ялинка, букети

квітів, свічки на тему Різдва, малюнкитриптих,

іконки.

Володимир Войтович, голова парафіяльної

ради привітав присутніх, зокрема

дітей і підростків та ветеранів релігійно-громадського

життя.

Нетерпляче діти очікували

прихід св. Миколая, який вбраний

був у чудових ризах, з цікаво

вимальованими санчатами

(на них з переду виднів тризуб)

й багатьма подарунками, з

двома своїми помічниками –

Андрійком і Юрасиком. Присутні

співали пісню «Ой, хто,

хто Миколая любить».

Св. Миколай роздавав подарунки

перше дітям, тоді букети

квітів сестрицям, які багато

працювали під час року, дириґентові

хору і подаруночки

всім присутнім.

Жартували діти й ті, кому

було весело зустрітися і зробити

фото з гостем. Св. Миколай

попрощався з нами і поїхав

у дальшу дорогу, бо казав, що ще

всіх в Сіднеї не відвідав. І дaй, Боже,

дочекатися в наступному році приходу

св. Миколая із участю ще більшого числа

дітей і громадян-парафіян молодшого

покоління...

А ми, обдаровані подарунками,

спішили до Народного Дому в Кабраматту,

щоби там відбути Передріздв’яну

зустріч і заколядувати!

Марічка ГAЛAБУРДA-ЧИГРИН,

Австралія.

За віру і єдність!

ІНФОРМУЄ

Новини Харківсько-

Полтавської єпархії УАПЦ

2 грудня 2012 року в Свято-Дмитрівському

катехитично-пастирському

центрі м. Харкова (Полтавський

шлях 44) відбулася презентація факсимільного

видання трактату Григорія

Сковороди «Ізраїльський змій».

Видання нагороджене двома грамотами

на львівському і харківському форумах

видавців, представив її видавець

Андрій Парамонов, харківський краєзнавець

і журналіст, засновник і директор

Харківського приватного музею

міської садиби.Титар Свято-Дмитрівського

храму Ольга Різниченко, автор

вступної статті до книги Григорія Сковороди

«Ізраїльський змій», поділилася

своїми міркуваннями над філософськими

роздумами українського

мандрівного мудреця. Презентація

була присвячена 290-річчю від дня народження

Григорія Сковороди.

* * *

6 та 7 грудня в Національному

Києво-Печерському історико-культурному

заповіднику відбулися

ХVІІ міжнародні Могилянські читання:

«Традиція печерних монастирських

комплексів в Україні та

Східній Європі. Проблеми вивчення,

збереження, музеєфікації». С-

вященик Максим Стрихар виступив на

читаннях з доповіддю на тему: «Спелеоархеологічні

дослідження Варязьких

печер Києво-Печерської лаври».

Він також був співавтором ще однієї

доповіді: Крайня О.О., Стрихар М. М.

«Печерники Китаївської пустині Києво-Печерської

лаври у ХVІІІ ст.».

* * *

7 грудня Свято-Катеринівська

громада с. Катеринівки Сахновщинського

району на Харківщині

(настоятель о. Станіслав Шинкаренко)

відзначила храмове свято.

Святу Літургію в парафіяльному

храмі, обладнаному в колишній

сільській хаті, очолив архиєпископ Ігор

(Ісіченко). Владиці співслужили настоятель

о. Станіслав Шинкаренко та Харківський

декан протоієрей Олег Козуб.

Храмове свято відвідала представницька

група Харківського крайо-вого

братства апостола Андрія Первозваного

на чолі з головою Братства Вадимом

Приходченком. Настоятеля і громади

привітали представники Свято-Дмитрівської

парафії м. Харкова та Свято-

Миколаївської парафії с. Циркуни.

* * *

19 грудня 2012 р. Свято-Миколаївська

парафія с. Мурафи на

Харківщині (настоятель о. Павло

Кущ) відзначила храмове свято.

Очолив Святу Літургію архиєпископ

Ігор (Ісіченко). Владику супроводили

іподиякони Вадим Приходченко

(голова Харківського крайового

братства), Віталій Макаревич, Ігор Капустянський.

Гостей вітав настоятель

парафії о. Павло Кущ.


4

Січень 2013

НАЦІОНАЛЬНІ ПОСТАТІ

На вершині світової слави

2012-й – рік Соломії КРУШЕЛЬНИЦЬКОЇ

Соломія Крушельницька – знаменита

українська оперна співачка

(сопрано), яка чарувала слухачів

чотирьох континентів світу:

Європи, Північної та Південної

Америки, Африки. Її співом захоплювалися

в Австрії, Алжирі, Арґентині,

Бразилії, Єгипті, Іспанії,

Італії, Канаді, Німеччині, Польщі,

Португалії, Росії, США, Франції,

Чилі та інших країнах.

Сучасник Крушельницької, відомий італійський

музикознавець В. Кортопассі писав,

що в перші десятиріччя ХХ століття на

оперних сценах світу царювали чотири

співаки – Маттіа Баттістіні, Енріко Карузо,

Тітта Руффо, Федір Шаляпін. І лише одна

жінка спромоглася сягнути їх висот і стати

врівень з ними. Нею була Соломія Крушельницька.

Саме їй належить тріумфальне

відродження музичного шедевру Джакомо

Пуччіні – опери «Мадам Батерфляй»,

в якій Крушельницька виступила на сценах

найбільших театрів світу сто разів. З почуттям

чистосердечного захоплення і глибокої

вдячності Пуччіні дарує співачці свій

портрет з написом: «Найпрекраснішій і

найчарівнішій Батерфляй». А фотографію

Крушельницької композитор тримав над

своїм письмовим столом як згадку про найважливішу

подію творчого життя – повернення

радості успіху і віри у своє мистецтво.

Багато композиторів зверталися до

Крушельницької з проханням виконати

роль головної героїні в їхніх операх. Це,

зокрема, Р. Штраус, І. Піццетті, А. Каталані

та інші. А видатний диригент ХХ століття

Артуро Тосканіні, який був надзвичайно

вимогливим до самого себе та до музикантів

і не дуже приязний до співаків,

схилявся перед Крушельницькою, вважаючи

її рідкісним винятком. І куди б не закинула

її доля, Соломія завжди і всюди

підкреслювала, що є українкою, і свої концерти

завершувала задушевним і натхненним

виконанням рідних українських народних

пісень, часто у власному фортепіанному

супроводі. Таким чином, можна з

впевненістю стверджувати, що українська

співачка відіграла величезну благотворну

роль у розвитку вокального мистецтва в

усьому світі.

Соломія Крушельницька народилася 23

вересня 1872 року на Тернопільщині в сім’ї

священика. Дитинство її пройшло в селі

Біла під Тернополем. Ще маленькою Соломія

вчиться грати на фортепіано, а в 10

років виступає в хорі «Руської бесіди» в

Тернополі, співає в сільському хорі, організованому

її батьком, і навіть деякий час

керує цим хором.

Бачачи великий потяг Соломії до музики

і співу, батько на позичені гроші відряджає

її на навчання до Львівської консерваторії,

де вона вчиться гри на фортепіано

у професора Владислава Вшелячинського,

а співу – у професора Валерія Висоцького.

Крушельницька закінчує консерваторію

з медаллю у 1893 році. Екзаменаційна комісія

в дипломі молодої співачки записала:

«… Має всі дані, щоб стати окрасою

навіть першорядної сцени. Обширної

скалі, дзвінкий і дуже симпатичний звук

голосу її мецо-сопрано, освіта музична,

високе почуття краси, приваблива

зовнішність, сценічна постава, словом, усі

прикмети, якими обдарувала її природа,

заповідають їй в артистичному світі найкращу

будучність».

Успішний дебют Крушельницької на

сцені Львівської опери не заспокоює молоду

співачку, і вона вирішує поїхати до

Італії, щоб професійно вдосконалюватись

і проникати в глибини музичного та драматичного

мистецтва.

В Мілані їй пощастило навчатися у

прославленого професора Фаусти Креспі,

яка вважала Соломію своєю улюбленою

ученицею і називала її «Меа Крушельницька»,

тобто – моя Крушельницька. Вже через

рік Соломія співала провідні партії в

оперних театрах Італії, де швидко завоювала

любов і визнання надзвичайно вимогливої

італійської публіки. Звістка про це

дійшла й до рідного Львова, і незабаром керівництво

міської опери запропонувало

Крушельницькій гастрольні виступи. Пер-

ший після навчання в Італії виступ Крушельницької

у Львові відбувся 8 травня

1894 року в опері «Фауст» Шарля Гуно

(партія Маргарити).

Щойно опанувавши італійську школу

бельканто, Крушельницька вирішує поїхати

до Відня й оволодіти німецькою вокальною

школою – вивчити новаторські опери

Ріхарда Вагнера. Це був дуже сміливий і

ризикований крок для молодої співачки,

оскільки драматична музика цього композитора

є досить складною для виконання

і вимагає спеціальної підготовки. А хто

цього не дотримувався, за висловом Крушельницької,

«не один співак скрутив

карк». Протягом кількох місяців співачка

студіює музику Вагнера у відомого

віденського професора Генсбахера, що

згодом дало їй можливість завоювати репутацію

однієї з найкращих виконавиць

сопранових партій в операх композитора

і титул «Вагнерівська примадонна» ХХ століття.

З Відня Крушельницька їде на гастролі

до Краківської опери, а потім виступає

в Італії – Кремоні, Пармі, Удіне, Зарі,

Трієсті, і скрізь – з великим успіхом. Італійська

критика писала: «У неї струнка і

висока постать, м’які й приємні риси обличчя,

невимушена сценічна гра, природний

хист передавати живі й глибокі почуття..,

бездоганно поставлений блискучий

голос.., напрочуд вірна емісія звука, настільки

чіткого і впевненого, що його можна

переплутати з голосами інструментів,

рідкісна чистота вокалізації, гранична

відточеність співу – все це знаходить відгук

у вдячних серцях слухачів, і вони не шкодують

артистці бурхливих, щирих оплесків…

Поздоровляємо її з блискучими

успіхами, добре пам’ятаючи ту непідробну

пристрасть, той тонкий розум, ту скромність

і ніжну красу, що роблять синьйорину Крушельницьку

геніальною артисткою, призначеною

для великої кар’єри…».

Слава Соломії Крушельницької рознеслася

по всіх країнах Європи. Швидкокрилою

чайкою долетіла вона й до Одеси.

Один з найкращих на той час в Європі

Одеський оперний театр поспішив запросити

Крушельницьку до себе на гастролі

в складі італійської трупи як примадонну.

Тридцять п’ять виступів були справжнім

тріумфом співачки, про який широко писали

газети і ще більше говорили шанувальники

її незвичайного таланту.

Дуже хотіла Соломія побувати в Києві,

але цього не бажали правителі Києва, які

з підозрою ставились до всього, що походило

з Галичини. В листі до Крушельницької

Микола Лисенко висловлював щирий

жаль з приводу того, що столиця України

не змогла вітати свою славну землячку.

Бажаючи виявити подяку великій артистці

за популяризацію українських народних

пісень і власних творів, Лисенко присвятив

їй кілька своїх кращих солоспівів: «Я

вірую в красу», «Хіба тільки рожам цвісти?»

і «Не забудь юних днів», які вислав їй у рукописі

до Італії.

У Варшаві Соломія Крушельницька

дуже швидко здобула славу і пошану. Поляки

вважали її неперевершеною в усіх

виставах, але особливо високо цінували за

блискуче виконання головних партій в

польських національних операх С. Монюшка

– «Галька» і «Графиня». Ось цікавий

епізод під час гастролей Крушельницької

у Варшаві з розповіді самої співачки.

«Якось після закінчення вистави до мене

постукали. За хвилину на порозі стояв

красивий російський генерал. - Мадам, -

звернувся він до мене по-французькому,

- його величність цар Микола ІІ чекає на

вас у своїй резиденції за містом. Мені доручено

передати вам запрошення і супроводжувати

вас. - Мене і кількох моїх колег

відвезли на вокзал, а звідти – спеціальним

поїздом у царську віллу. Там ми співали.

Я тоді виконала кілька українських народних

пісень. Раптом мене покликали до

царя, і він запитав мене по-французькому,

якого народу були ті пісні, які я щойно виконувала.

Я відповіла, що співала українські

народні пісні. Помовчавши хвилину,

цар тихенько спитав мене, хто я за

національністю. Я відповіла. Він знову помовчав,

а потім ніяково зауважив, що його

запевняють, ніби я іншої національності.

Тоді ж мене запросили на гастролі до

Росії. Я кілька разів була в Росії… Було це

на початку століття. Приймали мене в

Петербурзі дуже добре».

Російська критика також високо оцінювала

мистецтво молодої співачки, називаючи

її «жінкою-Шаляпіним», що було чи не

найбільшою похвалою на батьківщині великого

співака.

Здивувати, а тим більше полонити парижан,

які бачили на своїй сцені найвідоміших

артистів, ще й при тому, що французи

тоді недолюблювали новаторську

музику Вагнера, було нелегкою справою.

«Крушельницька завоювала Париж», - писали

газети, підкреслюючи красу її голосу

і блискучу вокальну школу, її незрівнянний

спів та акторську майстерність, а також

природну чарівність, вишуканість і

шляхетність її манер, високу загальну

культуру і чудову французьку вимову. Її

визнавали однією з найбільших артисток

сучасної доби.

В 1904 році сталася подія, яка набрала

широкого розголосу у світовій пресі як

справжня сенсація століття. Власне Крушельницькій,

цій оригінальній співачці з

далекої і майже невідомої країни, на думку

сучасної італійської дослідниці А. Черретіні,

за чудовим збігом обставин судилося

представити всьому світу один із

музичних шедеврів Джакомо Пуччіні. Тріумфальне

виконання Соломією головної

партії в опері «Мадам Батерфляй» сталося

через три місяці після того, як прем’єра

зазнала повного фіаско. Наскільки серйозно

віднеслася Соломія до роботи над

новою роллю, свідчить хоча б той факт, що

співачка майже три місяці (поки йшла

підготовка до нової постановки) навіть

після репетиції не знімала одягу, який носила

на сцені, щоб ще більше увійти в образ

головної героїні – японки Чіо-Чіо-сан.

Успіх, а точніше тріумф повторної прем’єри

опери «Мадам Батерфляй» 28 травня

1904 року став переломним не лише у

житті Пуччіні, а й Соломії, бо вона вирішила

оселитися у Віареджо. У своєму будинку

співачка часто приймала гостей: акторів,

музикантів, шанувальників театру. Такі

вечори став відвідувати мер міста Віареджо,

адвокат Чезаре Річчоні, який згодом

став чоловіком Соломії.

Всебічно обдарована й освічена, сповнена

високого артистичного чуття, Соломія

Крушельницька знала 8 мов, з досконалою

дикцією розмовляла й співала українською,

російською, польською, німецькою,

англійською, італійською, іспанською

і французькою мовами. Блискучий музикант

з розвиненим критичним почуттям,

вона прекрасно грала на фортепіано і

сама вивчала партитури та ролі.

Свідченням величезної популярності

Крушельницької є той факт, що вона була

удостоєна честі відкривати святковий концерт

в день 100-річчя незалежності Арґентини

в театрі «Опера» в Буенос-Айресі 25

травня 1910 року. Негріта П’яцціні, арґентинська

музикознавець і подруга Соломії,

згадує: «Коли піднялася завіса, глядачі

побачили незвичайну картину: в центрі

сцени в оточенні провідних співаків, численного

хору і оркестру стояла Соломія

Крушельницька в чудовому святковому

вбранні з арґентинським прапором у руках,

який спадав по її плечах аж на підлогу. Зал

вибухнув овацією. А коли під акомпанемент

симфонічного оркестру Соломія заспівала

з хором державний гимн Арґентини,

злива оплесків нагадувала розбурханий

океан».

В зеніті слави (1915 р.) Крушельницька

вирішила зійти з оперної сцени і присвятити

себе концертній діяльності. В репертуарі

співачки були твори композиторів

різних стильових епох: від К. Монтеверді

до С. Франка, від В. А. Моцарта до М. Мусоргського

і своїх сучасників – І. Піццетті,

С. Рахманінова. Велике місце в її репертуарі

займали пісні народів світу.

Крушельницька завжди включала до

своїх програм українські народні пісні, які

вона безмежно любила, твори українських

композиторів М. Лисенка, С. Людкевича,

О. Нижанківського, А. Вахнянина, Д.

Січинського, В. Матюка та ін. Ними, як

правило, співачка закінчувала свої виступи.

Улюбленим її твором був романс

Січинського «Бабине літо».

Голос свій співачка використовує тільки

для передачі змісту твору і ніколи заради

суто вокальних ефектів. Крушельницька

виконує твір з такою експресією і точністю,

що ще довго після концерту ми не можемо

забути її голосу і залишаємося під впливом

музики».

Гастрольні турне Крушельницької проходили

по країнах Європи й Америки, але

завжди завершувалися на рідній землі.

Майже щороку виступала вона з концертами

у Львові, Тернополі, Стрию, Бережанах,

Збаражі, Чернівцях та інших містах.

Вона була в дружніх стосунках з І. Франком,

М. Павликом, О. Кобилянською, М.

Лисенком, Д. Січинським та багатьма іншими

культурними діячами Галичини і Наддніпрянщини.

А в 1939 році Крушельницька

оселяється у Львові. В 1944 році вона стала

педагогом Львівської державної консерваторії

імені М. Лисенка, а в 1952-му – професором.

Уроки відбувалися у неї вдома,

на них завжди були присутні майже всі її

учні. Один учень співав, а інші слухали його

і зауваження Соломії Амвросіївни. Крушельницька

підкреслювала, що співати

треба з любов’ю, з умінням і знаннями.

Співак повинен своїм співом так захопити

слухачів, щоб вони не тільки уважно слухали

його, а й переживали разом з ним

виконуване. Вказівки Крушельницької були

гранично прості, зрозумілі і такі, що точно

«б’ють» у ціль. Головним чином – про

осмислену подачу тексту, про дикцію, цезури

та відчуття фрази.

Феноменальна особистість Соломії

Крушельницької постає перед нами в

триєдиному вимірі – як співачка, як актриса

і як музикант. Як співачка, вона сягнула

вершин вокальної майстерності, як актриса

– проникла в таємниці драматичного

мистецтва, а як музикант – виявляла глибинну

духовну суть відтворюваних образів

у творах композиторів різних стильових

епох: Ж. Бізе, Р. Вагнера, Дж. Верді, С.

Гулака-Артемовського, Ш. Гуно, А. Каталані,

М. Лисенка, Дж. Мейєрбера, С. Монюшка,

В. А. Моцарта, І. Піццетті, Дж.

Пуччіні, П. Чайковського, Р. Штрауса та

інших. У виконанні Крушельницької вражала

природжена інтелігентність, якась особлива

культура звука у передачі найніжніших

відтінків людських почуттів. Соломія

перевтілювалася, відриваючись від буденної

дійсності, і слухачів переносила туди,

про що співала. То була артистичність в

якомусь найвищому розумінні.

Крушельницька виконала місію, яку

поклав на неї Господь, якнайкраще. Вона

реалізувала своє призначення на Землі з

наполегливістю сильних, цілеспрямованістю

завзятих – прийшла, навчилась, перемогла.

«Своїми успіхами на великих

оперних сценах світу, - якось сказала Соломія

Амвросіївна, - я завдячую своєму

рідному співучому народові, його невмирущій

пісні-чарівниці. Це вона мене вивела

на широку дорогу мистецтва». І співачка

гідно репрезентувала і популяризувала у

широкому світі глибоку, проникливу, сповнену

величної героїки і високого ліризму

українську пісню. Соломія Крушельницька

співала гимн рідному краю і за це їй сьогодні

наша шана і хвала.

Оксана ЗАХАРЧУК,

музикознавець.


Січень 2013 5

НАЦІОНАЛЬНІ ПОСТАТІ

Батько української музики

Микола Лисенко народився 22 березня

1842 року на Полтавщині в сім’ї, яка

походила зі старовинного українського

козацько-старшинського роду. Батько М.

Лисенка був полковником орденського

кірасирського полку, членом Російського

географічного товариства, мав друковані

праці і вважався більш менш поміркованим

лібералом порівняно зі своєю

дружиною. Мати композитора походила

з полтавського роду Луценків і закінчила

Смольний інститут благородних

дівиць. Вона розмовляла виключно французькою

мовою і не зносила ані найменшого

натяку на будь-що народне, українське.

Батьки композитора – заможні

дворянські аристократи – належали до

тієї частини української шляхти, яка

віддалилася від свого національного коріння,

нехтувала українською мовою і

традиціями. Це особливо стосується його

матері, яка виховувала свого сина як аристократа.

Але сталось не так, як гадалось. Волею

Провидіння в Миколи заграли спадкові

гени, і це вирішально вплинуло на

все його подальше життя, на поступове,

але безповоротне осмислення глибинної

суті свого «я». То був «голос крові», ментальний

«наказ» предків. Як пише Михайло

Старицький «…перші паростки національного

почуття зародились у Лисенка

під впливом бабуні та в спілкуванні з селянськими

дітьми».

Для визначення національного та суспільного

життєвого «кредо» Лисенку допоміг

«Кобзар» Т. Шевченка. Микола

відтоді не розлучався з «Кобзарем» і визнавав

потім, що ця книжечка перевернула

все його життя. Саме Шевченко і його

творчість сприяли пізнанню Лисенком

самого себе, тобто його духовному переродженню.

Лисенко зрозумів своє покликання,

свою місію творити національну

українську музику. А життя Шевченка,

наповнене мужнім і часто суворим

«змістом», допомагало Лисенкові долати

будь-які перешкоди, бо було прикладом

для нього в його прагненні творити і

пропаґувати українську музику.

Переломним у свідомості М. Лисенка

став травневий день 1861 року, коли він

взяв участь у перепохованні тіла Т. Шевченка

і разом з іншими київськими студентами

ніс на своїх плечах домовину

українського Пророка. Починаючи з цього

дня, Шевченко назавжди входить у

життя і творчість Лисенка. Микола стає

організатором щорічних березневих

Шевченківських днів по вшануванню

пам’яті Великого Кобзаря. Шевченкове

слово стає спонукальним у потребі Лисенка

під час літніх канікул їздити по селах

та записувати народні пісні. Після першого

курсу університету він збирав пісні

по селах Київщини та Полтавщини разом

з Павлом Чубинським – майбутнім автором

слів національного гимну «Ще не

вмерла Україна», і справу цю вважав однією

з найважливіших у своїй діяльності.

Після успішного закінчення Ляйпцизької

консерваторії Лисенкові пропонували

гастрольне турне по країнах Європи,

та він відмовився і повернувся в Ук-

Микола Віталійович Лисенко

(1842 – 1912) навічно увійшов в

історію української музичної

культури як фундатор української

національної композиторської

школи, засвідчивши існування української

нації як рівноправної серед

інших цивілізованих народів

світу. Він був талановитим композитором,

блискучим піаністом,

диригентом, педагогом, фольклористом,

котрий започаткував українську

музичну фольклористику.

Завдяки його великим зусиллям у

тогочасних концертах виконувалася

українська музика, незважаючи

на заборони й перешкоди

царської влади. Лисенко постійно

брав активну участь у суспільногромадському

житті. Така багатогранна

діяльність була зумовлена

складними обставинами

історичної доби.

раїну, вирішивши присвятити своє життя

пробудженню національної самосвідомості

українського народу, його національно-культурному

відродженню.

Через декілька років Лисенкові у Петербурзі

пропонували матеріально забезпечену

посаду капельмейстера, що

«звільняло» б йому більше часу для творчости,

але Лисенка тягла додому туга за

батьківщиною і бажання служити їй лиш

одній – в цьому композитор дотримувався

заповітів Шевченка.

Повернення Лисенка до Києва збіглося

із запровадженням т. зв. «Емського»

указу (1876) Олександра ІІ, за яким заборонялись

постановки українських п’єс,

друкування книг українською мовою в

Україні та ввезення їх з-за кордону. Цей

указ був спрямований на знищення української

культури, але він, «насупротив»,

дивним чином стимулював

творчість українських композиторів, і, в

першу чергу, - М. Лисенка. Саме тепер, в

80-х – 90-х роках, він пише ряд творів на

слова Т. Шевченка, в яких звучить протест

проти національного гноблення України

та заклик до волі («Б’ють пороги»,

«Іван Гус», «О, милий Боже України»,

«Наш отаман Гамалія», «Радуйся, ниво

неполитая», «На вічну пам’ять Котляревському»

та ін.). В 1885 р. Лисенко створює

духовний гімн України – хор «Боже

Великий, Єдиний» («Молитва за Україну»)

та «Жалібний марш» на слова Лесі

Українки (1888) до 27-х роковин від дня

смерті Т. Шевченка.

Так, як і Шевченко, Лисенко став будителем

національної свідомості українського

народу. Те, що Лисенка за його

значенням в українській музиці починають

порівнювати зі значенням Шевченка

і, навіть, ставити їх на один «щабель»,

було яскраво видно під час вшанування

35-річчя творчої діяльності композитора

в 1903 р., коли в натхненному пориві

святкових почуттів злились воєдино українці

східних, центральних і західних

теренів (Галичини і Буковини – тоді «закордонних»

територій).

Для зустрічі Лисенка на пероні у

Львові зібралося більше трьох тисяч

людей. Ось як розповідає про цю зустріч

сам ювіляр: «Під’їжджаю до Львова.

Бачу на вокзалі величезний наповп. Ну,

думаю, сам цісар Франц-Йосиф вирішив

своєю особою ощасливити львів’ян. От

попав у недобру годину! Виходжу з вагона,

вже став на підніжку, коли дивлюсь,

підходить до мене Вахнянин, вітає. І

люди навкруг знімають капелюхи, співають

«многая літа». Тут я зрозумів, що це

мене так зустрічають… На мене все це

так подіяло, що я як уві сні вийшов з вокзалу

і відбув у місто».

День 7 грудня був офіціальним днем

ювілею. Великий зал філармонії був переповнений.

Занепокоєний цим, терміново

приїхав крайовий маршалок граф Бадені.

На сцені, на полотнищі червоного

шовку – портрет Миколи Віталійовича

роботи Куриласа. Відгриміли гарячі оплески,

якими зустрічав зал великого композитора,

- і свято почалось. Н. Вахнянин

2012-й – рік Миколи ЛИСЕНКА

від імені ювілейного комітету привітав

Лисенка і вручив йому срібний вінок. А

потім почались палкі промови, привітання.

Ювіляра вітали представники Галичини

та Буковини. Півтори години виступали

керівники делегацій. Говорили представники

Стрия, Самбора, Снятина, Бучача,

Рудок…

Скінчились промови, і тоді наперед

вийшов композитор. Зал завмер.

«Обнятий і вражений глибоко тим

високим проявом пошани шановного суспільства

до себе, - сказав Лисенко, - я

тільки можу в коротких словах висловити

свою глибоку подяку за те. Скажу ось

що: і без тих заяв я моєї діяльності не

полишу до кінця мого життя, і запевняю,

що тепер я ще з більшим запалом

візьмусь до дальшої праці».

А ввечері відбувся ювілейний концерт.

Хор у складі 300 чоловік співав твори

Лисенка. Керував хором відомий в Галичині

композитор і диригент Остап Нижанківський.

А потім за фортепіано сів

сам ювіляр. Полились звуки Першої рапсодії.

Ось розтанув останній акорд, і зал

вибухнув оплесками. Це був вияв великої

любові до геніального сина України.

А він стояв, схиливши голову, і слухав

весняну грозу, що бушувала в залі.

Близько двохсот привітань надійшло

у дні ювілею на адресу Миколи Віталійовича.

З Петербурга вітав відомий український

співак Олександр Мишуга. З

далекої Італії долетіли слова привіту від

Соломії Крушельницької. Вона прислала

також подарунок ювілярові: скульптурні

портрети Бетховена та Белліні.

На одному з урочистих прийомів Лисенко

підняв тост: «Те, що я застав тут, в

Галичині, - сказав він, - перейшло всі мої

сподівання. Всі народи цінують свою

пісню і надають їй великого значення.

Пісня згуртовує народ в єдність-силу.

Тому я п’ю за розвиток тієї пісні, що

з’єднає в цілість всю Україну».

Іван Франко писав, що перебування

Лисенка у Львові було таким великим і

чисто українським святом, якого ще не

бачила стара столиця Лева.

Ювілейні торжества відбулися також

в Петербурзі, Баку, Ставрополі.

На кошти, зібрані під час ювілею, Лисенко

засновує музично-драматичну

школу, тобто втілює в життя свою мрію

створити національну музичну освіту, яка

би ґрунтувалась на засадах суто української

художньої ментальності та народної

педагогіки.

Спираючись на свій багаторічний педагогічний

досвід, Лисенко розробив систему

музичного виховання, в якій приділяв

однакову увагу як теоретичній, так

і практичній частині навчання. Теорія

музики й сольфеджіо, основи композиції,

слухання музики, з одного боку, сольна й

ансамблева гра, читання з листа і транспонування,

публічні виступи, з другого, -

такий комплекс знань і навичок мусив

засвоїти молодий музикант. Народна

пісня і світова класична музика були основою

навчання.

Склад педагогів у школі Лисенка був

старанно підібраний. У нього працювали

теоретик Г. Любомирський, видатні музиканти

– О. Вонсовська (скрипка), вокалісти

О. Муравйова, О. Мишуга, на драматичному

відділі викладала М. Старицька

– дочка М. Старицького. Існував також

клас українського національного

інструмента – бандури – явище, виняткове

для тих часів. Сам Лисенко вів класи

фортепіано та ансамблю.

З школи Лисенка вийшла ціла плеяда

видатних представників українського

мистецтва – Левко Ревуцький, Кирило

Стеценко, Василь Верховинець, Михайло

Микиша та інші. У 1918 році на її базі

було створено Музично-драматичний

інститут ім. М. Лисенка.

Україноцентрична і націєтворча

діяльність Лисенка не могла пройти повз

увагу царської влади, метою якої було

планомірне нищення генетичної пам’яті

українства. Стосунки Лисенка з поліцією

все життя були напруженими.

Він був під постійним таємним наглядом

поліції. На нього в департаменті

внутріщніх справ була заведена «справа».

Школа та її директор постійно були

в полі зору поліції. В квартирі композитора

робили обшуки, а його учнів К. Стеценка

та М. Микишу арештували й вислали

з Києва в лютому 1907 р. Заарештували

й самого Лисенка, проте на ранок

жандарми його відпустили.

Коли в 1911 р. в Україні заборонили

відзначення 50-х роковин смерті Шевченка,

то Лисенко переніс його в Москву,

де утиски проти українства й українців

були дещо слабшими, ніж в Києві. Урочистий

концерт у Москві пройшов з величезним

успіхом. У ньому, переважно, виконувались

твори М. Лисенка на слова Т.

Шевченка, а сам він виступав у ролі піаніста

та концертмейстера. Вшанування

пам’яті Т. Шевченка поєдналося з вшануванням

М. Лисенка як найкращого музичного

інтерпретатора його поезії.

Постійна невтомна праця підірвала

здоров’я композитора. Влітку 1912 р. він

їде лікуватися за кордон, але лікування

не допомогло. Лисенко помер 6 листопада

1912 р. Велелюдний похорон видатного

композитора зібрав десятки тисяч

людей з різних регіонів України. Траурний

похід труни з тілом супроводжувало

декілька хорів. «Співало, - як писав О.

Кошиць, котрий диригував хором, - не

менше, як тисяч півтори люду, а може й

більше». Похорон Лисенка перетворився

на грандіозну демонстрацію любові й

великої шани української громадськості

до композитора.

Лисенко залишив велику музичну

спадщину: понад 500 обробок народних

пісень, 10 опер, оперета, музика до драматичних

вистав, 120 камерно-вокальних

творів (пісень, романсів, вокальних ансамблів),

понад 40 хорових творів (серед

них 4 кантати для солістів, хору та симфонічного

оркестру), три симфонічні твори

(симфонія, фантазія, увертюра), два

камерно-інструментальні ансамблі

(квартет і тріо), близько 60 фортепіанних

творів, 5 творів для скрипки і фортепіано,

ряд авторських транскрипцій власних

творів. Найяскравіше талант композитора

проявився у фортепіанній, хоровій,

камерно-вокальній та оперній музиці.

Новаторські риси обробок проявилися

в поліфонізації хорової фактури, у поєднанні

народної та класичної поліфонії.

Лисенко започаткував новий тип обробок

народних пісень, які сприймаються

як авторські твори. По тому шляху пішли

його послідовники – Микола Леонтович,

Кирило Стеценко, Станіслав Людкевич

та інші. Довготривала праця Лисенка над

обробками народних пісень мала велике

значення в роботі над власними оригінальними

композиціями, в яких відчуваються

яскраві національні риси.

Значною заслугою композитора є те,

що він створив національно виразний український

романтичний стиль у фортепіанній

музиці – в різних жанрах, - як у

мініатюрних, так і у великих формах. Ці

твори Лисенка є технічно складні для

виконання і потребують від піаністів

доброї професійної підготовки.

Оперний жанр постійно був у колі

мистецьких інтересів М. Лисенка, починаючи

від раннього періоду творчості

(незавершена опера «Гаркуша», 1864) й

до останніх років життя («Нотюрн»,

1912).

Епохальне значення в історії не тільки

української музичної культури має величезний

цикл творів - «Музика до “Кобзаря”

Т. Г. Шевченка» (близько 100 композицій).

Знаменно, що, починаючи від «Заповіту»

(1868) й кінчаючи останнім твором

М. Лисенка на слова Т. Шевченка – «Псалма

Давидова» (1912), через усю творчість

композитора червоною ниткою проходять

теми, зв’язані з боротьбою українського

народу за волю й незалежність.

Основою всієї творчости Лисенка

стало глибоке проникнення митця в дух

та мелодико-ритмічні, ладо-гармонічні

особливості народної музики. Власне ця

національна характерність творчого доробку

композитора стала дорогоцінною

перлиною у скарбниці світового музичного

мистецтва.

Оксана ЗАХАРЧУК,

музикознавець.


6

Січень 2013

Христос народжується - славімо Його!

Настав новий 2013 рік. Дякувати Богові, останній

місяць дванадцятого року ми пережили. Галас, який

був зчинений через ніби-то «кінець світу» минув.

У справжніх християн цей галас не викликав страху

і розгубленості. Християнин розуміє і не сумнівається,

що про «кінець» знає один лиш Отець наш

Небесний, а наше завдання лише готувати свої душі

до другого пришестя Спасителя. Готуватися у спокої

і навіть з радістю, щораз очищаючись щирою

Сторінку підготувала

Віра МАРКОВИЧ.

сповіддю і прийняттям Святого Причастя.

Різдво вже відсвяткували у світі, приходить це

Монастир незасинаючих

Це було в IV – V століттях… При самому

березі моря, у Візантії, біля Царгорода

авва Олександр заснував монастир. Але

цей монастир не був схожим на інші. Він

мав свій устав (розпорядок, правило), за

яким у храмі його вдень і вночі безперестанку

прославляли Бога, співаючи псалми.

Братія, якої було немало, змінювала один

одного щогодини. І так було щодня, щомісяця,

щороку… завжди.

Саме до цієї обителі з Антіохії, через

Ефес прийшов молодий муж на ім’я Маркел,

забажавши після отримання зовнішньої

премудрості вдосконалитися в духовному

любодіянні.

Маркел цей походив з багатого роду і

дістав у спадок від батьків немало добра.

Отож, спершу роздавши усе своє майно

бідним за прикладом інших подвижників,

подався шукати достойних учителів.

Учився у раба Божого Промота з Ефесу,

який досяг такої досконалості у чеснотах,

що міг через зачинені двері входити в

храм на молитву. Згодом почувши про авву

(отця) Олександра і його дивний монастирський

устав, подався до нього, у монастир

незасинаючих. Прибув туди Маркел

з одним із братів обителі цієї і залишився

там надовго, заслуживши велику повагу і

любов братії за свою смиренність та інші

чесноти.

Вже на той час і Маркел отримав від

Господа дар провидіння, то й знав, що має

стати ігуменом, але не вважав тоді себе достойним

через молодий вік і на деякий час

залишив монастир. Ходив по околицях,

відвідував інших подвижників і в кожного

чогось навчався. Коли почув, що обрали

авву Івана достойного старця за очільни-

Юліанія (Уляна) + 304 рік

Вона була

родом з Никомидії

і була дочкою

заможнього

поганина на

ім’я Африкан.

У дев’ятнадцять

літ вона

була заручена

з багатим і

знатним Єлевсієм,

теж поганином.

Та, з ласки

Божої, Юліанія,

запізнавшись

з християнами

і проникнувшись

вірою

в Христа-Спасителя,

охрестилася

і поставила

вимогу нареченому, що

вийде за нього заміж лише тоді,

коли він стане християнином.

Обурився батько, жорстоко

побив її і віддав на суд женихові.

Єлевсій став умовляти і пропонувати

аби не втратити ласку в

імператора, принести жертву

поганським богам, а потім він і

не проти охреститися.

Юліанія твердо йому відповіла:

«А я не можу і не хочу втратити

ласку у Царя над усіма царями,

і не хочу втратити щастя життя

вічного, а поклонившись ідолам,

я б утратила його напевно».

І тоді почалися страшні муки,

дивне й чудове свято і до нас, православних українців.

«Наблизився час нашого спасіння, готуйся, вертепе,

бо Діва надходить родити!»- так співає Церква

у час передпразничний.

З Назарету до Вифлеєму саме у той час вирушили

Йосиф з Пресвятою Дівою. І скоро вже засяє на небі

дивна зірка, яка приведе сюди, до бідного вертепу,

царів, збере навколо себе добрих і чесних пастушків.

То ж і ми гідно готуймося до приходу Спасителя, зустрічаймо

Його з радістю, колядуючи і вітаючи усіх

близьких своїх, і братів, і сестер наших у Христі.

Христос народжується – славімо Його!

«Ангел Господній пильнує тих,

хто боїться Його і визволяє їх» т. 33

ка, радо повернувся в монастир й охоче

допомагав ігуменові в усіх справах.

Тоді вони і вирішили перенести монастир

в інше місце, віддаленіше й затишніше,

у місцевість з назвою Іринеум, що означало

“мирне». «Цей монастир існує донині»

– писав святитель Дмитрій Ростовський

(18 ст.), – відомий, як «обитель незасинаючих».

У скорому часі за промислом Божим

прозорливі мужі прорекли, що Маркел стане

ігуменом цієї обителі. Так і сталося. Але

щораз нові й нові мужі приходили до монастиря

і стала необхідність в розширенні

його, та не було на це коштів. Усе витрачали

на годування голодних і нещасних.

Це ігумен вважав найважливішим. Та братія

це не зовсім схвалювала.

Але, як у притчі про п’ять хлібів, що

ними наситили п’ять тисяч народу, так і

надалі Господь опікувався вірними слугами

своїми. Нераз святий Маркел творив з

Божою допомогою чуда примноження.

Якось до монастиря прийшов з проханням

прийняти його один вельми багатий чоловік

з двома малолітніми синами і все

своє багатство передав у монастир. Святий

Маркел отримав можливість розбудувати

свою обитель і прикрасити її. Побудували

новий кам’яний храм, зробили

добру огорожу, обновили старі та збудували

нові келії... й отак Промислитель для

тих, хто шукає передусім Царства Божого,

усе це додав, – писав святитель Димитрій.

І рознеслася слава по усіх краях про

святого Маркела-ігумена чудотворця, і

монастирі утворювалися в різних місцевостях

і містах з таким-же уставом, а святого

Маркела всі вони вважали своїм архімандритом.

Братію цих монастирів називали земними

ангелами, а спів їхній піднімався у

небеса по всіх усюдах, він звучав одночасно

і постійно. Тоді багато хто з еллінів і

варварів були навернені у віру в істинного

Бога.

Преподобний Маркел досяг такої досконалости,

що творив щораз більше усяких

чудес, і слава про нього ширилася далеко.

Якось один ігумен на ім’я Сергій з

монастиря біля ріки Євфрату прийшов, аби

побачити преподобного Маркела, і коли

той стояв навколішки і молився, то Сергій

побачив біля нього з обох сторін ангелів,

які підтримували його. Переляканий ігумен

аж затремтів. Святий Маркел зціляв і дотиком

руки від абсолютно невиліковних

хвороб і навіть на відстані, передаючи освячений

хлібець. Його чудам дивувалися

навіть ті, які самі мали всякі дари від Господа.

Багато хто з духовних мужів прагнули

побачити Маркела, і Господь їм давав видіння,

в яких бачили й чули його. Одному

з них було навіть сказано, що Маркелові

вділено, як Мойсеєві благодаті.

Учням своїм, які опинились у великій

небезпеці на морі, явився святий Маркел

і допоміг врятуватися.

Якось інший його учень, Павло, бувши

далеко від учителя, захворів смертельно.

І тоді закликав голосно у сльозах святого

Маркела, і після цього зцілився й повернувся

у монастир здоровим.

Коли прийшов у край цей страшний голод,

то преподобний силою своєю примножував

житниці монастирські, і ні один голодний,

ні один жебрак не відходив ненагодованим.

Чудовий юнак-ангел, який перебував

завжди при ньому – це бачили інші, –

підпримував і супроводжував його, вірного

слугу Божого.

Саме про нього написано було:

«І дорівнявся пророкам

в прозорливості,

Патріярхам – у вірі і безсумнівно

на Бога упованні

Мученикам – у повсякденному

тіла умертвенні,

Мойсеєві – у Боговидінні

Давидові – в лагідності

Петрові-апостолові – в ревності

Іванові – в дівстві і в богословії

всім апостолам – в благодаті цілющій».

Шістдесят літ він в чернечому подвизі

пробув, знав, коли кончина його буде. Захворівши

і деякий час лежачи на ліжку, приймав

і прощався з близькими і далекими

братами своїми, ігуменами монастирів,

кожному давав якісь поради і напуття.

Потім попросив ніби-то дати йому відпочити.

Вони залишили його самого, і він

спокійно відійшов до Господа. Поховали

його у церкві, яку він сам збудував.

Був у святого серед інших учень улюблений

на ім’я Лукіян, вірний, відданий Богові

юнак. Він плакав дуже і просив Маркела

не залишати його самого посеред

хвиль спокуси, а щоб взяв із собою туди,

куди йде. Маркел випросив і це у Бога для

Лкіяна. На восьмий день після упокоєння

вчитель увійшов у Царство Небесне і також

улюблений учень його.

Пам’ять його шанують 11 січня, 29

грудня за старим стилем.

Віночок святих наших покровителів,

яких вшановуємо у січні місяці

після яких вона була усічена мечем.

З нею було ще страчено п’ятсот

чоловіків і сто тридцять

жінок, які за прикладом Юліанії

прийняли Христову віру.

Пам’ять її вшановують 3 січня.

Євгенія + 262 рік

Євгенія була

дочкою начальника

міста Олександрії

Пилипа,

поганина. Вона

була чудова

тілом, розумною.

Якось у її руки

потрапили писання

святого апостола

Павла і

вона, перейнявшись

глибоко

усім, про що там

писалося, охрестилася

і стала

вірною християнкою.

Пішла з

дому у чоловічий

монастир, переодягнувшись у

юнака ще з двома своїми слугами,

щоб набратись там премудрості

Божої.

За якийсь час повернулась

додому до батьків і схилила їх

до християнства. І батько, як і

дочка, прийняв віру в Христа

щирим серцем і жив у святості,

через що його навіть поставили

єпископом в Олександрії. Та невдовзі

мусив прийняти мученицьку

смерть.

Євгенія тоді пішла до Рима,

там стала проповідувати Христову

віру. Навернувши до Христа

дівчину Василину з багатої

знатної родини, заслужила собі

від поган на страшну кару.

Разом з Василиною вони були

жорстоко мучені, а потім страчені.

З ними постраждали і слуги

Євгенії.

Це відбулося приблизно в 262

році. Мощі їх усіх чотирьох зберігаються

в храмах Рима.

Пам’ять її вшановують 6 січня.

Анісія + 288 рік

Жила в Солуні,

була дочкою

побожних

батьків. Після їх

смерті роздала

залишене їй

майно убогим, а

сама працею

своїх рук стала

заробляти собі

на хліб, прислуговуючи

хворим

і ув’язненим за

Христову віру.

Настав час,

коли мучитель

Максиміан почав

свої криваві

судища і дозволив кожному на

свій розсуд вбивати християнина.

Отож Анісію якось перестрів

воїн-поганин перед входом до

церкви. Він схопив її і хотів затягнути

з собою до поганської

божниці, Анісія, звісно ж, пручалася

і стала голосно призивати

ім’я Христа, а розлючений воїн

убив її там же, мечем. Ця смерть

обурила навіть поган, і коли християни

ховали дівчину, то ніхто

їм навіть не чинив опору.

Пам’ять її вшановують 12 січня.

Мученик Гордій + 319 рік

Це було за часів страшного

мученика християн Ліцинія. Він

дозволив виганяти християн з

їхніх домів, забирати їх майно, наказав

розвалити усі храми і каплиці,

замордувати

духовенство.

Жорстоко мучили

і вбивали навіть

дітей і підлітків,

старших і немічних.

Пекло тоді

стало на землі.

Християни ховалися

у лісах і печерах.

Саме у той час

дуже красивий, багатий

і мужній

сотник царевого

війська жив у Кесарії

на ім’я Гордій.

Він був улюбленцем

усіх. Знаючи,

що марно тепер опиратися, пішов

у пустелю і там, на самоті дуже

молився і готував себе до важкого

подвигу за Христа. Пробувши

там якийсь час і набравшись

духу, з’явився у місті в день великого

поганського свята, на якому

зазвичай відбувалися кінні

перегони. Там збиралося дуже

багато знатних, багатих людей і

воїнів. Раптом, на арену вийшов

високий, зарослий, в майже

гнилій одежі чоловік і сильним голосом

закричав: «Ось я, що знайшовся

для тих, котрі мене шукали»,

а далі, коли його поставили

перд управителем, назвав своє

ім’я і сказав: «Коли я почув, що

ти, управителю, найбільше мучиш

християн, то я тут, прилюдно,

хочу визнати свого Спасителя,

Ісуса Христа і можу віддати

своє тіло за віру в Єдиного Бога,

єдиного Сотворителя Неба і

Землі».

Звісно ж, його тут же розлючений

управитель віддав на

страшні муки, а Гордій весь час

повторював: «Господь мені помічник

і не боюся того, що вчинить

зі мною людина».

Втішаючись страшними муками

Гордія, управитель ще й

улещав його і обіцяв дати великі

почесті, якщо хоч раз поклониться

його богам. А Гордій спитав

його: «Чи можеш ти мені пообіцяти

щось цінніше, як Царство

Небесне?».

Родичі і знайомі розпачали,

дивлячись на муки свого улюбленця,

радили йому хоч якось

трохи скоритися.

«Як може язик мій промовити

таке? Тоді б сонце вже мені

не світило, а земля поглинула

мене. Ви помиляєтесь. Неможливо

є ошукати Бога».

Пам’ять його вшановують 16 січня.


Січень 2013 7

На долю цієї усміхненої жінки з сумними

очима випало багато випробувань і несправедливості.

Її зраджували друзі і кращі подруги,

спричиняючи багато зла і підлости. Але

на порятунок приходив той, хто стоїть за

плечима, – ангел-охоронець! Вона вистояла

і впевнилася, що коли підступає відчай,

треба витерти сльози, стиснути кулаки і боротися.

Вона поставила перед собою мету

і дала собі слово: ніколи більше не плакати!

Адже сльозами горю не допоможеш…

З цією жінкою мене колись звів випадок.

Багато років тому, очікуючи на трамвай біля

одного з ринків, став свідком сумної події.

До зупинки підійшла жінка в супроводі молодого,

високого, худорлявого хлопця.

Обоє несли дві тяжкі сумки. Жіночка опустила

на землю сумку і, перевівши подих,

продовжувала розмову з своїм супутником.

Але тут нагодилося троє молодиків, перервали

їх бесіду і розпочали розмову з хлопцем.

Поговорили про щось між собою, і він,

нічого не пояснюючи, рушив за ними.

– Сергійку! Сергійку! Повернись! – гучним

відлунням полетіло навздогін. – Яку я

дам собі раду з цими сумками?..

Відповіддю їй були прискорені кроки і

сміх, ба радше регіт молодих людей.

Жіночка в розпачі присіла на краєчок

лавки, опустила голову додолу, з очей закапали

сльози. Нараз жінка стрепенулась,

витерла сльози, але на лиці застиг вираз

болю й образи. Тут під’їхав трамвай.

– Я вам допоможу, – взявши сумки, запропонував

їй.

– Буду дуже вдячна, – тремтячим голосом

відізвалася вона.

Всівшись у вагоні, цікавість моя взяла

верх і я почав розпитувати:

– Хто цей молодик? Ким доводиться

вам?

– Це мій син. Кілька днів тому, як повернувся

з армії.

– Як же він посмів так повестися з вами?

– обурився я.

– Не знаю! Я вирішила на честь його

щасливого повернення зробити йом вечірку,

щоб відсвяткувати цю подію. Тому зробила

такі великі закупи-приготування.

– Де ви будете виходити? Я допоможу

вам донести ці сумки.

– Нема потреби, – відповіла жінка, яка

сиділа позаду нас і була свідком нашої розмови.

– Я допоможу сусідці, адже мешкаю

недалеко.

Жіночка зі сльозами на очах подякувала

мені за співчуття і допомогу. З бігом часу той

неприємний епізод призабувся, але десь у

підсвідомості закарбувався надовго…

Однієї неділі після Слуби Божої на нашому

церковному подвір’ї до мене підійшла

незнайомка і сказала, що зі мною бажає

поспілкуватися одна жіночка. Просить вийти

за браму, а вона сама підійде до мене, що

насторожило, але й заінтригувало мене.

Раптом почув:

– Чи вам не пригадується наше знайомство

на трамвайній зупинці?...

– Так, пригадую! – І в пам’яті відтворилася

сценка: молодий хлопець, сумки, сльози…

– Як бачите – світ великий, але занадто

тісний, – сказала вона.

– Що ви бажаєте мені сказати?

Заручившись обіцянкою, що я постараюся

її вислухати, ми попрямували у скверик

неподалік і, зручно вмостившись на лавочці,

розпочали нашу бесіду.

– Називайте мене Галиною, ви розумієте,

мені трохи не по-собі, адже ми з вами

майже не знайомі. Але священик-духівник

порадив розказати про своє минуле людям,

можливо тягар спаде з душі і стане наукою

для інших.

Росла і виховувалася я в безбожній, але

заможній сім’ї. Батьки займали високі посади,

а дідусь був заслуженим фронтовиком.

Я була дитям того часу. Навчання в

початкових класах промайнуло миттєво.

Настав час, коли кожному підлітку хочеться

бути дорослим, самостійним. Не обминуло

це й мене. З’явилися нові друзі і компанія.

Життя продовжувалося з постійного

відвідування танців. Потрохи почала курити,

вживати алкоголь, додому приходити

все пізніше й пізніше, навіть інколи вранці.

Батьки жили своїм життям і на мене мало

звертали уваги.

А далі в моє життя вривається «казковий

принц» - шалене кохання, мрія про майбутнє

сімейне «гніздечко» і … затримка на

два тижні. Потім лікар, сльози, зникнення

«принца» і натяки мами на те, що в неї на

прикметі є хороший лікар-гінеколог. За наполяганням

батьків – сталося…

… З великою потугою вдалося отримати

атестат зрілості. В подальшому батьки

допомогли стати студенткою інституту.

Провчившись два курси, зуміла закохати в

себе викладача, набагато старшого від

мене. Розбила його сім’ю. Добре що хоч не

було в них дітей. Він розлучився зі своєю

дружиною, а незабаром ми з ним розписа-

ТВОРЧІСТЬ НАШИХ ШАНУВАЛЬНИКІВ

лися. Здається, що ще потрібно для мого

щастя. Але я не усвідомлювала, що заміжжя

не завжди рівносильне щастю. Не все

в нас із чоловіком було добре. Він мене

страшенно ревнував. Я в молодості знаєте

якою була красунею?..

І тут в моєму житті починається смуга

невдач. Помирає мій дідусь, який свого часу

настояв і зробив усе можливе, щоб мене

таємно охрестили. Згодом тяжко захворів

мій батько. Мама також не відзначалася

добрим здоров’ям. Чоловік з кожним днем

більше бурчав, кричав на мене й ображав.

Біда, як кажуть, не сама ходить. За півроку

я похоронила обох батьків. Це було немовби

попередженням згори: схаменися!

А тут ще закрутилося: обмін квартир –

дідуся і моїх батьків, – адвокати, нотаріуси,

доплати, переїзди…

Але життя після цього потрохи почало

наладжуватися. Залишилася одна проблема:

ми з чоловіком дуже хотіли дітей.

Дивлячись на щасливих молодих мам з

дитячими візочками, або на жіночок з животиком

– просто клубок до горла підступав,

стискало в грудях.

Як я заздрила моїм молодим сусідам, в

яких було троє діточок. Жили вони бідно,

ДОРОГА ДО БОГА

але дружно, з любов’ю виховували діточок.

Мене дуже вражало те, що кожної неділі

або в свята вони з тими діточками йшли до

церкви.

Ось тоді я перший раз у своєму житті

задумалася: «Навіщо цьому молодому,

щасливому подружжю Бог і Церква? Що їм

вона дає?».

Одного разу я Юлю запитала:

– Чого ви ходите до церкви, що ви просите

в Бога?

Юля на одну мить завмерла, зміряла

мене здивованим поглядом і відповіла:

– До церкви ми ходимо не тільки просити

чогось у Бога, а найперше, ідемо дякувати

Йому і молитися.

– Чи щасливі ви з Романом?

– Так, щасливі. Маємо трійко здорових

діточок. Ми любимо одне одного і дякуємо

Богові за Його ласку.

Тут я зрозуміла: «як мало потрібно людині

для щастя». Адже й мені здавалося, що

небагато від життя потрібно. Думалось, народжу

дитинку, стосунки з чоловіком налагодяться,

і наше життя піде на лад. А дитинки

все не було й не було. Я довго надіялася, а

потім зрозуміла: тут щось не так, і пішла до

лікарів. І тут почалося!Лікарі щось визначають,

призначають лікування, виписують

лікарства, направляють одні до одних, зрозуміло

– не безкоштовно. Нарешті скеровують

у лікарню. Тут почався другий етап лікування.

Ніхто нічого не повідомляє мені, але

всі намагаються мене «лікувати». Одна старенька

лікарка, яка не брала участі в моєму

лікуванні підказала: «А ти провір чоловіка,

бо буває, що проблема не в жінці, а в чоловікові».

Але знаючи його характер, як про

це йому сказати? Всетаки набравшись мужності,

повідомила йому: «Лікарі хочуть взяти

в тебе аналізи». За два дні все ж вмовила

його. Можете уявити його стан, коли лікар

повідомив йому, що за результатами аналізів

причина безпліддя в ньому…

Мені ж добрі люди порадили звернутися

до старенького лікаря, який час від часу

приходив у лікарню давати консультації. Цей

лікар, оглянувши мене і вивчивши мою медичну

картку, сказав: «Дорогенька! Ти ніколи

не народиш. Це результат аборту зробленого

колись. Мене тільки дивує, чого тебе

лікували, а не сказали цього відразу?». Це

мене не дуже здивувало, адже я й сама про

це почала здогадуватися. Це я скрила від

свого чоловіка, тріумфуючи в душі і взявши

гріх на душу, що вся вина падає на нього.

Я залишилася чистою. Не буде більше дорікань

на мою адресу.

Чоловік все частіше й частіше почав випивати

і п’яним завжди виявляв бажання мати

дітей. У глибині душі я все ж надіялась і переконувала

себе, що цей невдалий період

життя пройде, все погане минеться. Захотілося

почати нове життя – яскраве, веселе,

чисте… І вирішили ми всиновити маля.

Цей задум ми тримали в великому секреті

– нічого нікому не казали. Багато часу

зайняло збирання різних довідок та оформлення

документів. Потім я дуже старанно

довгий час імітувала вагітність. Це мені

навіть дуже добре вдалося. На роботі ніхто

і не здогадувався, що це обман. За деякий

час мусила лягти на збереження.

Своє дитя – сина, ?– я зразу полюбила.

Щоб я звикла до нього, то мені його приносили

годувати з пляшечки. Я так увійшла

в роль мами, що навіть медперсонал

почав вірити, що це моє рідне дитя. Я віддавала

йому всю свою нерозтрачену любов.

Дитятко росло дуже кволим, з цілим

«букетом» хвороб. Чоловік не тільки не допомагав,

а ще й був невдоволений, що я

стільки багато уваги приділяю дитинці.

Але кирпатенький малюк-крикун перевернув

усе наше життя і все частіше невиспаний

чоловік заявляв мені: «Ти його хотіла, ти його

й доглядай!». Але знаєте, з появою дитятка

у можєму житті світ довкола перестав існувати.

Скільки сил і коштів я потратила на його

лікування – знає хіба що один Бог…

Коли йому виповнилося чотири рочки, я

змушена була віддати його в садочок, а

сама вийти на роботу. Які муки я пережила

поки він доріс до шкільного віку – знає

тільки той, чиї діти змалечку відвідували

садочок. І ось нарешті в мене є син школярик.

Чоловік на цей час допився до останнього.

Ми з ним розлучилися, і він повернувся

в свою попередню сім’ю. Я в душі

тріумфувала, що позбулася його.

Наука давалася дитині легко. Коли Сергійкові

виповнилося дев’ять років, він якось

прийшов зі школи дуже задуманим і серйозним.

Потім підійшов до мене і запитав:

«Мамо, а то правда, що я тобі нерідний

син?» Я завмерла й оторопіла. «Звідки ти

це взяв?», – питаю його. «Мені сказав Ігор».

Ігор – це син моєї найкращої подруги сім’ї.

Навіщо вона цю таємницю розкрила, для

чого і з якою метою – мені невідомо. Я пояснила

йому, що він мій найкращий друг і

що люблю його більше за всіїх, і що іншого

сина мені не треба.

Після цього він завжди був заглиблений

у якісь таємні внутрішні переживання.

З того часу хлопля немовби підмінили.

Зв’язався з якимись сумнівними «друзями».

Стали спочатку пропадати дрібні гроші з

гаманця, згодом гроші з шкатулки. При

спробі поговорити з ним – відбувався мовчанкою.

Потім став пропадати з дому. Я

його знаходила, відмивала, наново одягала

і замучена йшла на роботу. Але за деякий

час все починалося з початку. Я не знала,

що можна зробити… Одного разу мені

подзвонили зі школи й повідомили, що син

не відвідує занять. Я кажу директорові: «Як

же так, він кожний день іде в школу». «А ви

розберіться, куди він ходить», – була

відповідь.

Вдома я вхопила ременя і пішла до нього.

Побачивши це, забився в куточок, заплакав

і каже: «Не бий мене. Мене і так всі в школі

б’ють. Я, – каже, – їм гроші ношу. Бо інакше

вони мене б’ють». А син часто в мене гроші

просив, то на подарунок вчительці, то на

ремонт парт, то іще на що, бо гаманець і

гроші я вже ховала. Плаче і каже: «Хлопці

сказали, що як я комусь пожаліюся, то

мене вб’ють”.

(Коли Галина розказувала про це, то

руки в неї тремтіли, а по лиці знову котилися

сльози).

Сина після цього я перевела в іншу школу,

на другий кінець міста, поруч з моєю роботою.

Довгий час нікуди не ходив, ніяких

компаній. Із школи додому – і все. Але став

озлобленим і лінивим. Влаштувала його в

училище вчитися на шофера. Там знову зв’язався

з якоюсь сумнівною компанією. Знову

почали пропадати гроші і речі. А найгірше

те, що до тієї компанії пристала дочка

моєї другої подруги. А одного разу мою квартиру

обікрали. Замки відкриті, речі розкидані,

гроші і ювелірні вироби пропали. Мене

аж відвезли в лікарню. Міліція підозрювала

сина, але виявилося, що це зробила моя

подруга з своєю дочкою. Дещо мені повернули,

багато чого пропало. Був суд. Але я їм

все пробачила. Хай їм суддею буде Бог.

Син з труднощами закінчив училище. Я

влаштувала його на роботу, але працювати

він не хотів. Усе частіше приходив додому

п’яним, хамив і ображав мене. Я одного

разу мала з ним серйозну розмову і вмовила

все-таки його йти в армію, бо раніше він

дуже просив мене, щоб його відкупила від

армії. На це я не погодилася. В армію я дуже

часто посилала йому листи, щоб підтримати

його. Завважила, що мені набагато легше

живеться. З’явилося більше вільного часу.

Почала частіше задумуватися над сенсом

життя. А тут ще сталася прикрість, помер

моєї сусідки Юлі батько. Відбули похорон,

дев’ять і сорок днів з поминальними молитвами

в церкві. Тут я вперше зрівняла похорон

і християнські обряди з похороном дідуся

і моїх батьків, і мені стало шкода, що вони

не були християнами.

Одного разу, проходячи повз храм, у якому

відбувався молебінь, я й не помітила, що

опинилася всередині. Не могла збагнути, яка

сила мене занесла сюди. Розглянулася у

храмі, постояла і подумки попросила в Бога

допомоги. Пізніше все частіше заходила в

храм, коли нікого вже там не було. Це не залишилося

непоміченим. Жіночки, які прибирали

в храмі, одного разу запитали:

- Чого ви так часто заходите сюди?

- Не знаю. Щось мене скеровує сюди.

В мене виникає почуття, що щось тут відбувається.

- До церкви ходять молитися, а не просто

так постояти, – відповіли мені.

Тут нагодився на нашу розмову священик.

- Про що ви так голосно сперечаєтеся,

– запитав.

- Та ось ця жінка часто заходить у храм,

постоїть і згодом виходить. Ми пояснюємо

їй, що в церкву ходять молитися.

- А звідки ви знаєте, що вона не молиться?

Може то молиться її душа – а ви цього

не розумієте.

Настала мертва тиша.

- Більше не смійте забороняти комусь

перебувати в храмі. Адже церква – це дім

Божий. Це місце, де Бог живе – місце, куди

ми приходимо до Нього, відчуваємо і розуміємо,

що Він тут є.

Підійшовши до мене, отець відвів мене

вбік і запитав:

– Хто ви така? Може чогось потребуєте?

Я розказала, як одного разу якась сила

проти моєї волі і свідомості завела мене до

храму. Я тут відчуваю чиюсь присутність.

Після відвідання храму душа відчуває якесь

піднесення. Розказала, що в дитинстві була

охрещена, але не навчена ні молитви, ні

поводження в храмі.

– Те, що ви охрещені, то вже дуже добре,

– промовив отець. – Молитов і правил

поводження при бажанні ви скоро навчитесь.

Але сила, яка скеровує вас до храму

– це Бог. – Ви за всякої погоди заходьте до

мене. Я в храмі проводжу більше часу, ніж

де інде. Буду радий завжди допомогти вам.

Отець подав мені молитовник і книжечку

з правилами поводження в храмі. З того

часу я почала відвідувати церкву щонеділі.

Спочатку ставала десь збоку позаду людей

і спостерігала як треба поводитися. За деякий

час цю науку я засвоїла, і це не залишилося

непоміченим отцем Володимиром.

Завдячуючи йому, я стала християнкою і

парафіянкою цього храму.

Але треба повернутися назад і сказати

про службу мого сина Сергійка в армії.

Служба давалась йому спочатку дуже тяжко,

не дивлячись на мою підтримку. Я зауважувала,

що мені стало легше жити без нього.

Як приємно стало приходити додому і не

здригатися перед дверима, думаючи: як

там сьогодні буде, чого не дорахуюсь?...

Від Сергійка невдовзі прийшов лист:

«Мамо, забери мене звідси, погано мені

тут. Я довго не витримаю». Але я не пішла

на це, написала йому гнівного листа, пригадавши

йому всі його «подвиги»…

Через рік він приїхав у відпустку, подорослішав,

змужнів. Яка я була щаслива!...

Швидко збіг час, і він повернувся додому

після служби в армії. Та не пройшло й

двох місяців, як знову все продовжилося:

друзі, сумнівні компанії, випивки… При

спробі поговорити з ним, починав грубо кричати

на мене, ображати. А далі… щораз

гірше й гірше. З кожним днем все більше й

більше деградував. Почав вживати наркотики.

Спершу зникали цінні речі, почалися

проблеми з міліцією. Для мене дім став

справжнім пеклом. Єдину втіху знаходила

в церкві. Тут я відчувала, що на мене чекають

і при потребі допоможуть.

Але одного дня мені повідомили, що

сина арештували, бо він з компанією вчинили

дуже тяжкий злочин. Далі слідство,

суд. Засудили його на великий термін. Я як

могла, так морально і матеріально йому

допомагала та підтримувала. Їздила до нього

в місце відбування покарання. Посилала

посилки. Але останнє побачення мене

дуже засмутило. Мені повідомили, що він

хворий на невиліковну хворобу. Надії на його

виздоровлення нема ніякої, а мені сказали

готуватися до найгіршого в найближчий час.

Чекати страшного – важче, ніж його переживати.

Кожна людина потребує в житті

чиєїсь уваги, підтримки, надії. Але, як виявилося,

«нерідна кров» на це нездатна. Все,

заради чого я жила, виявилося примарою.

Я усвідомлюю, що всі випробування для

мене – це покута за гріхи мого життя. Для

мене це був ще один життєвий урок...

Виявляється, що прозріти ніколи не

пізно. Опорою і надією в теперішньому моєму

житті є віра в Бога, тому все, що дає Господь,

сприймаю з покорою і покладаюся на

Його волю та милосердя.

Ярко ГАРАСИМ.


8

Дитяча сторiнка

Січень 2013

Приходьте, діти, до кринички

Напитись чистої водички.

А та водиця непроста,

Бо це — наука про Христа.

..........................................................................................

Січень крокує, різдвяні свята нам дарує!

7 січня особлива духовна

радість обіймає всіх нас, бо цей

день – незвичайний. Ми прославляємо

одну з найвеличніших подій

– народження у Вифлеємі Спасителя

світу. І щиро вітаємо один

одного: „ Христос рождається –

Славіте Його!”

Різдво – це радісне, величне та

водночас затишне і таємниче

свято. Воно пахне ялинкою, сіном,

кутею, пампушками, медом.

Дарує багато незабутніх зустрічей:

з Богом, що народився в убогій

стаєнці, з родиною, що зібралася

за святвечірнім столом, з друзями,

сусідами, зі знайомими та

незнайомими людьми. А ще Різдво –

це коляда – різдвяна пісня, що

прославляє народження Божого

Сина.

Різдвяна подорож

Впав сніжок біленький,

Покрив всі дороги.

Питається Святий Йосип

Ісуса малого:

— Ой, запряг я сани,

Та скажи, Дитино,

Куди хочеш поїхати,

Та в яку країну?

Чи в яку щасливу,

Чи в яку багату,

Щоб Дитя Господнє

Вміла привітати.

Сплеснула в долоні

Божая Дитина:

— Хай несуть нас коні

Там, де Україна.

Нова радість стала, яка не бувала –

Над вертепом звізда ясна у весь світ засіяла!

Заломила руки

У тривозі Мати:

— Там панує Ірод;

Там не гостювати!

А Дитя Ласкаве

Відповіло стиха:

— Там нам побувати,

Де найгірше лихо!

Занести нам вістку

В кожную хатину:

— Правда запанує,

Лютий Ірод згине!

Усміхнулась Мати,

Сіли в срібні сани

І в наш край помчались

Сніжними шляхами.

Леся ХРАПЛИВА.

Òâ³é êàëåíäàðèê

ñ³÷íåâèõ

ñâÿò

8 січня – Собор Пресвятої Богородиці

9 січня – Пршмч. Архідиякона Стефана

14 січня – Новий рік, св. Василія

19 січня – Богоявлення, Водохреща

Нагадуємо хлопцям, що вони мають

нагоду вранці 14 січня привітати

родичів, друзів, сусідів із Старим

Новим українським роком, засіваючи

житом – пшеницею і бажаючи

всього-всього-всього…

Засівна

(Хлопчики посівають)

Сію, сію, посіваю,

З Новим роком вас вітаю!

Щоб родило на землі,

Щоб був хліб на столі,

Щоб водилися пернаті –

І без чубка і чубаті.

Щоб не знали всі біди,

Нехай прийдуть гаразди.

Щоб капуста головчата,

А петрушка — корінчата,

Часник – як бик.

Цибуля — як зозуля,

Пшениця – як рукавиця.

Щоб була з дітей утіха,

А грошей – півтора міха.

Щоб ви міряли гроші мискою,

А дітей — колискою.

Щоб у кожній кутині

Було по дитині.

Хай дасть нивка по сто кіп,

По сто тисяч один сніп.

Віншую вас з Новим роком,

Новим роком, довгим віком,

Щоб ви дочекали відтепер за рік

До ста літ!

Пропонуємо вам, любі діточки, розгадати різдвяний ребус

Викресліть з таблички

всі букви Є, Ж, З, K, Р, Т,

Я. Із букв, що залишилися,

прочитайте фразу.

Відповіді надсилайте

на адресу «Кринички».

РІЗДВЯНА ІСТОРІЯ

Золотий павучок

Цю історію на Святвечір любив

оповідати мій дідусь…

Не тепер і не колись у нашому

містечку жила собі одна сім’я:

тато, мама і троє діточок – Тарасик,

Настуся й Ільчик.

У їхній привітній оселі завжди

було багато ласки та радості.

Яких лишень забав не вигадували

вони – «князівна», «скікискіки»,

«подоляночка», «пентелітентелі»,

і звичайно ж, «смішний

телефон»!

А на свята їхній татусь наймав

бричку із золотогривим конем, і

всі вони їхали за місто до лісу. Це

було казково!

Але одного дня все змінилося,

бо на їхню країну напав злий

північний ворог. Велике горе, мов

темна ніч, огорнуло всіх людей.

Не минуло воно й цю чудову

родину: тато пішов захищати

рідний край, а мама і троє дітей

залишилися самі. Була зима з

високими і тихими снігами. І

вперше у цій, колись веселій,

оселі не чутно було ні сміху, ані

дитячого щебету.

Хіба дуже повеселишся, коли

нічого їсти? Уперше ніхто з дітей

не знайшов під своїми подушечками

дарунків від святого Миколая.

Невже навіть він забув про

них?..

І ось настав Святий вечір. Діти

та їхня матуся були дуже сумні.

Щоб хоч трошки розважити

родичів, Тарасик пішов до лісу і

привіз на саночках ялинку.

Ялинка була гарна, але прикрасити

її було нічим. Колись вони

чіпляли на ялинку завиті в золото

горішки, яблука… а ще грибочки,

солодкі зірочки та місяченьки,

випечені зі смачного тіста…

Однак сьогодні ялинка стояла

без жодної прикраси.

Коли звечоріло, матуся заслала

стіл білою скатертиною, і вони

посідали до столу. Але й сумний

то був Святвечір! Уявіть собі: на

різдвяному столі не було ані

крихти іжі, у кутку сиротливо щулилася

неприбрана ялинка, а за

столом не було тата. Хтозна, чи

й живий він був…

Згадавши про тата, діти ще

дужче засумували.

Але мама сказала: «Не журіться,

мої серденька. Пам’ятаєте

татусів дарунок на минуле

Різдво?» – і вона почала виймати

зі старої скрині одяг для Ангела,

для Кози і яскраві різнокольорові

стрічки. Тарасик переодягся

на Козу, Ільчик – на Ангела, а

Настуся прикрасила свою голівку

стрічками.

– О які ж ви в мене гарні! – захоплено

сказала матуся. – А чи не

заколядувати нам улюблену таткову

коляду?..

І вони заколядували «Нова

радість стала». Мама сказала:

– Ви так старалися, що коляда,

мабуть, долинула аж до нашого

татка…

Вона зігріє йому душу. А тепер,

гадаю, саме час розповісти

для нашого Ільчика, як давнимдавно,

такого ж вечора, у маленькій

пастушій стаєнці народився

один Хлопчик…

І матуся стала розповідати

про того Хлопчика, і про ангелів,

які сповістили про Його народження,

і про пастушків, які принесли

Йому свої дарунки.

А називався той хлопчик…

Дивіться, дивіться! – раптом

вигукнув Ільчик, і показав на

ялинку.

Всі здивовано повернули свої

голови.

– Що це за диво? – сплеснули

вони руками. – Хто це так чарівно

прикрасив нашу ялиночку?

А дивуватись і справді було з

чого…Вся ялинка згори донизу

була зодягнута в тонке золотисте

плетиво і, наче казкова принцесса,

осявала всю хату. А на

самому її вершечку сяяла мовби

зіронька.

Гляньте! Це ж маленький золотий

павучок! – вигукнула Настуся.

Це ж він прикрасив нашу ялиночку!

Боже, який він чудовий!..

Діти повискакували з-за столу,

взялися за руки й почали

танцювати довкола ялинки. Вони

підстрибували і співали:

Павучок, павучок, золотий чарівничок

сплів ялиночці убрання

із небесних ниточок! Павучок,

павучок, золотий чарівничок…

Раптом у двері хтось постукав.

Усі перестали веселитися і

злякано завмерли.

«Хто б то міг бути?..»

Мама відчинила двері й мало

не зомліла: на порозі стояв…

їхній тато! Він був змучений, худий,

але очі його світилися тихою

радістю.

– Війна скінчилася. Ми перемогли

ворога, – сказав він, і почав

виймати з кишень різдвяні

гостинці.

Діти кинулися йому на шию, і

я навіть не можу сказати, скільки

радості, щасливих сліз і дзвінких

колядок було того дивовижного

вечора!

Усі сміялися, галасували,

танцювали, обіймалися, показували

татові ялиночку, і знову

сміялися й колядували. А на самому

вершечку ялинки сидів

щасливий золотий павучок і

таємниче підморгував їм то правим,

то лівим очком. Ось так!

Іван МАЛКОВИЧ.

Сторінку підготували Оксана СІЧНЕВА та Оксана ХРИСТУК.

ЗАСНОВНИК ГАЗЕТИ —

Львівське крайове ставропігійне братство

св. ап. Андрія Первозваного,

зареєстроване міністерством України

у справах преси та інформації.

РЕЄСТРАЦІЙНЕ СВІДОЦТВО: серія КВ 2335

Тим, хто бажає матеріально підтримати наше

видання, повідомляємо банківські реквізити:

ПАТ АКБ “Львів”

Р/р 260075157, МФО 325268,

код ЄДРПОУ 20785948

Подяка за Ваші пожертви друкуватиметься

на сторінках газети.

НАША АДРЕСА:

79008, Львів-8, вул.Руська, 3/1

Для листування:

м. Львів - 8, а/с 1334

(032) 235-52-02

www.stavropigia.lviv.ua

E-mail: vegauaoc@gmail.com

Редактор Олег ПЕНДЕРЕЦЬКИЙ

Редакційна колегія:

Микола БАНДРІВСЬКИЙ, Тарас ДМИТРИК,

Віра МАРКОВИЧ, Юрій ФЕДІВ

Автори опублікованих матеріалів відповідають за точність

використаних фактів, цитат, власних імен. Редакція намагатиметься

найменше втручатися в авторський текст,

зберігаючи особливості стилю. Водночас залишає за собою

право редагувати, скорочувати подані матеріали.

Cтатті, світлини, малюнки, що надійшли в редакцію,

не повертаються.

Передплатний індекс — 35013

Друк газети виконаний у ДП ВПП МОУ «Армія України»

Замовлення

Hooray! Your file is uploaded and ready to be published.

Saved successfully!

Ooh no, something went wrong!