Успенська вежа № 3 (2013)

ЩОМІСЯЧНА ВСЕУКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА СТАВРОПІГІЙНОГО БРАТСТВА СВ. АП. АНДРІЯ ПЕРВОЗВАНОГО 

За віру і дність! 

є 

Виходить з березня 1991 року БЕРЕЗЕНЬ 2013 року № 3 (250) 

ПАСТИРСЬКЕ ПОСЛАННЯ 

всечесному священству й побожним 

мирянам Української Автокефальної 

Православної Церкви з нагоди 

початку Великого посту 2013 року 

Всечесні Отці! Дорогі Брати і Сестри! 

«Ось Я стою під дверима та стукаю: 

коли хто почує Мій голос і двері відчинить, 

Я до нього ввійду, і буду вечеряти 

з ним, а він зо Мною» (Об’явл. 3:20), - так 

передає апостол Іоан Богослов об’явлені 

йому на острові Патмос слова Ісуса Христа. 

Не дочекавшись нашого повернення до Небесного 

Отця, Сам Божий Син, «початок 

створіння Божого» (Об’явл. 3:14), йде до 

нас, аби запросити до спільної учти в домі 

Отця. Але Його делікатний стукіт у двері 

наших осель можна почути лише тоді, коли 

ми сподіваємося на Небесного Гостя, пильнуємо 

Його приходу. Коли ж ми занурені в 

галасливі розваги, коли крізь навушники до 

нас не долинає жоден сторонній звук, ми навряд 

чи підійдемо до дверей... 

Великий піст запрошує нас поринути у 

світлий простір великої тиші. Тиші, яка дозволяє 

звільнитися від невпинної балаканини, 

від виснажливої гонитви за міражами. 

Дозволяє відкритися до слухання. Ми опановуватимемо 

мистецтво чування - чуйного 

очікування на зустріч, здатну змінити наше 

життя, - пам’ятаючи наказ: «Уважайте, 

чувайте й моліться» (Мк. 13:33). Зустріч 

із Божим Сином відбудеться, коли ми усвідомимо 

її пріоритетність у наших життєвих 

пошуках. Бо й чекати на Христа - означає 

визнати Його за найвищу, найжаданішу реальність, 

задля якої варто відмовитися від 

другорядних речей. 

«Ось Я стою під дверима та 

стукаю», - нагадує нам Христос 

про Свою постійну присутність. 

Він терпляче чекає, доки ми зважимося 

зробити крок Йому назустріч. 

Це здається парадоксом, 

але саме постові обмеження 

відкривають нам шлях до справжньої 

духовної свободи. Бо ж ми 

здобуваємо свободу, коли зважимося 

йти вперед свідомо й самостійно, 

мужньо відгукуючись на 

заклик: «Ти йди за Мною» (Ін. 

21:22). А цей, може, перший посправжньому 

самостійний крок 

часом зробити вкрай важко: треба 

визнати свої гріхи й скласти за 

них каяття. Треба навчитися 

прощати й перепрошувати за 

власні провини. 

Щира сповідь і каяття за вчинені 

гріхи мають стати для кожного 

з нас центральною подією Великого 

посту. Як постова чотиридесятниця 

символічно зображує 

сорокарічний шлях Мойсеєвого 

народу з єгипетського рабства в 

Обіцяну країну, так сповідь подібна 

до головного епізоду цього 

шляху – сходження Мойсея на Синайську гору 

для одержання Божих заповідей. Адже ж і 

заповіді, про дотримання яких ми складаємо 

звіт під час сповіді, - це не стільки заборони 

й обмеження, скільки перестороги чи, 

радше, добрі поради Отця, якими Він вказує 

кожному з нас шлях до країни свободи. 

Божий Син стукає в двері нашого серця, 

бо збирається сісти з нами до спільної вечері. 

Ця таїнствйнна трапеза, Пресвята Євхаристія, 

в якій ми причащаємося Тіла і Крови 

Христової, - дар, що розкриває собою 

містичний сенс Великого посту. Причастя 

Святих Таїн здатне осяяти нашу дорогу, 

зміцнити сили, наснажити до простування 

вперед. Кров Христова обмиває наше 

серце й відкриває справжнє єство кожного 

з нас, нащадків Адама і Єви, - образ і подобу 

Божу. 

Входячи у Великий піст, ми розчиняємо 

двері перед Сином Божим, щоб прийти до 

світлого Христового воскресіння переображеними 

животворчою зустріччю з Ним і 

свідомими свого покликання, своєї життєвої 

перспективи. Маймо ж мужність рішуче 

звільнитися від усього, що заважає нам почути 

делікатний стукіт Того, Хто стоїть перед 

нашими дверима і кличе всіх нас вирушити 

в світлу радість Великого посту – часу чування 

й молитви. Амінь. 

† ІГОР, 

архиєпископ Харківський і Полтавський 

ПАМ’ЯТЬ 

Українська Автокефальна Православна Церква вже 

13-ий рік вшвновує 25 лютого пам’ять патріота, 

дослідника та доброго пастиря – Патріарха Димитрія. 

Досі для багатьох вірних УАПЦ є актуальними послання 

владики до українського православного народу. Тому 

пропонуємо нашим читачам послання Патріарха 

Димитрія «Як почати об’єднання Православ’я в Україні» 

із книги «Розмови про страшне сьогодення». 

Патріарх ДИМИТРІЙ: 

«Як почати об’єднання 

Православ’я в Україні» 

Для початку об’єднання 

перш за все потрібна добра 

воля. Не фальшиві заяви, не 

лукавство церковних лідерів, 

коли заявляється про готовність 

до об’єднання, а робиться 

все для того, щоби 

далі залишити все як є і далі 

керувати Церквою, а об’єднаних 

підім’яти під себе. Так не 

буває. 

Перше треба вияснити, 

який тип Церкви об’єднувальні 

сторони хочуть утворити. 

Для кого вона буде: чи для 

Христа, чи для мамони. Турбуватися 

кано-нічністю та визнанням 

Церков чи не зважати 

на світове Православ’я, а робити 

щось своє - «патріотичне», 

українське. Яким буде 

устрій: чи це соборноправна 

Церква, чи сино-дально-монархічна. 

Чи Церква буде 

підтримувати незалежну Україну, 

чи краще вернутись у 

«дружну сім’ю народів»», хоч 

би й слов’янських. Яка буде 

мова богослужінь. Чи Церква 

має незалежну позицію, чи 

вона - державний департамент. 

Хто керуватиме Церквою. 

Для об’єднання Православ’я 

в Україні перше треба вияснити: 

чого ми прагнемо, чи 

йдеться тільки про об’єднання, 

чи треба з цим спішити? 

Ні, спішити не треба. Нам 

треба розумного об’єднання 

дійсно віруючих людей, а не 

різних лукавих фарисеїв та 

саддукеїв. Нам треба збудувати 

Українську Помісну Церкву. 

Вона не може бути подібною 

ні до РПЦ, ні до УПЦ-КП. 

Навіть не може бути подібною 

до сьогоднішньої УАПЦ, бо в 

ній також не все гаразд. Ми 

повинні прагнути створення 

дійсно чистої, святої Христової 

Церкви, а не збіговища 

ласих до заробітку. Щоб душі 

архієреїв горіли любов’ю до 

Христа і Його Церкви, щоб 

священики відчували духовну 

радість і твердо знали, що 

вони роблять велике, святе 

діло -спасіння рідного народу. 

Церкву, в якій пануватиме дух 

Христа, дух віри, дух правди, 

дух любові, дух небесної радості 

- тільки не дух мамони. 

Тільки від такої Церкви не 

буде відходити паства. Тільки 

до такої Церкви ми зможем 

навернути досі втрачених для 

Православ’я людей. Ми повинні 

стати «світлом для 

світу». Сіллю для звітрілої української 

землі. Ми повинні 

світити добрим прикладом, 

відновити давній дух побожності 

народу, старатися добром 

прогнати з України зло, 

сатану та всіх антихристів, що 

розбивають християнство на 

різні конфесії. 

Хай Церква України, як і 

сама Україна, буде своєрідною, 

не такою, як католицька 

Польща, не такою, як післябільшовицька 

російська імперія. 

Бо в тих краях християнство 

якесь половинчасте: в 

Польщі - ніби надто «професійне», 

в Росії - обрядовірне. 

(Закінчення на 4-й стор.).

2 

Березень 2013 

За віру і єдність! 

ІНФОРМУЄ 

Вшанування пам’яти 

Патріярха Димитрія 

В ці дні Харківсько-Полтавська 

єпархія Української 

Автокефальної 

Православної 

Церкви вшановує 

пам’ять Святішого 

Патріярха Київського 

і всієї України 

Д и м и т р і я 

(09.12.1915- 

25.02.2000) – 

ініціятора відродження Української 

Автокефальної Православної 

Церкви в Україні, гідного наступника 

Патріярха Мстислава. 

В неділю, 24 лютого 2013 року, в 

Свято-Дмитрівському храмі м. Харкова 

архиєпископ Ігор очолив панахиду 

за Патріярхом Димитрієм. На 

проповіді владика згадав про унікальні 

різнобічні обдарування Патріярха 

Димитрія, про його глибоку віру, 

міцно закорінену в галицькій народній 

побожності, про повсякчасну 

опіку над Харківсько-Полтавською 

єпархією, котру Патріярх Димитрій 

так часто й охоче відвідував як настоятель 

Петро-Павлівської парафії 

Львова, а згодом – уродовж свого 

патріяршого служіння, з 1993 до 

1999 років. Заупокійні богослужіння 

за Патріярхом Димитрієм відбулися 

23-25 лютого в усіх парафіяльних громадах. 

Ікона трьох 

святителів у Боярці 

13 лютого 

2013 року до 

Свято-Покровського 

храму м. Боярки 

прибула велика 

святиня – 

ікона трьох 

святителів: 

Василія Великого, Григорія Богослова 

та Іоана Золотоустого. До 

Боярки її привіз ректор Духовної 

семінарії УГКЦ с. Княжичів Броварського 

району отець Петро Жук. 

При вході до храму святиню 

зустрів настоятель Свято-Покровської 

парафії отець Димитрій Присяжний. 

Після цієї урочистої миті у храмі 

було відслужено Акафіст трьом 

святителям. Його відслужили 

отець Димитрій Присяжний, отець 

Петро Жук та отець Володимир Попадюк 

з Києва. Співали семінаристи 

Духовної семінарії с. Княжичів. 

Ікона перебувала у Свято-Покровському 

храмі, що в Боярці, до 17 

лютого цього року. 

Вітаємо з ювілеєм! 

Представники трьох країн 

провели розколяду у Львові 

Заступник міського голови 

м. Львова з гумунітарних питань 

п. Василь Косів. 

Церковний комітет, хористи та парафіяни 

церкви Мчч. Бориса і Гліба УАПЦ 

м. Львова щиро вітають свого настоятеля 

о. Ігоря ЕЛЬЯШЕВСЬКОГО 

із 60-річчям від дня народження. 

У цей святковий світлий день, 

Коли настав Ваш ювілей, 

Ми щиро вас усі вітаєм, 

Здоров’я, радості бажаєм! 

Хай оминають Вас тривоги, 

Хай світла, радісна дорога 

Щасливо стелиться в житті! 

ПРОЩАННЯ З КОЛЯДОЮ 

Дитячий вертеп храму 

Успіння Пресвятої 

Богородиці м. Львова. 

10 лютого 2013 року у 

Львові відбувся XVI міжнародний 

фестиваль колядок 

«Прощання з колядою», який 

з 1997 року організовує 

Львівське крайове ставропігійне 

братство св. ап. Андрія 

Первозваного УАПЦ. 

Історія започаткування даного 

заходу пов’язана із Патіярхом 

Димитрієм, який 

ініціював першу розколяду 

на рівні міста. 

Для присутніх колядували 

Софія Федина, 11 колективів 

із Львівщини та представники 

української діаспори з 

Польщі і Румунії. 

За сприянням міської влади 

Львова фестиваль вперше 

відбувся у стініх Львівського будинку 

органної та камерної музики, 

який в цей день не міг 

вмістити усіх бажаючих почути 

українську коляду. 

Благословив початок святкових 

заходів митрополит 

Львівський УАПЦ Макарій. З 

вітальним словом до присутніх 

звернувся заступник міського 

голови м. Львова з гумунітарних 

питань п. Василь Косів, 

який з приємністю наголосив, 

що місто надало вдвічі більший 

зал (15 років фестиваль проходив 

у стінах Львівського комерційного 

коледжу бізнесу і права), 

щоб усі охочі почули коляду, 

а зал й надалі не поміщає 

присутніх; та голова Львівського 

крайового ставропігійного 

братства св. ап. Андрія Первозваного 

Тарас Дмитрик. 

«Цим заходом ми стараємося 

об’єднати православну 

громаду міста та діаспори. 

Адже наша церква тільки у 

Львові має 24 парафії, а в області 

поверх 350. Цього дня 

разом із нами є представники 

влади, наш митрополит Макарій 

і близько двадцяти священиків. 

Ми працюємо 

і маємо результат 

– єднання в одну родину, 

бо вже третій рік 

коляда руйнує кордони 

між країнами і ми 

всі разом прославляємо 

народженого 

Спасителя. Добра 

співпраця між українцями 

Польщі у нас є 

близько семи років, з 

румунськими – 

третій. Ми не стоїмо 

на місці і стараємося 

зробити перебування 

в Україні для гостей з 

Ансамбль 

«ВІДИМО», 

Польща. 

Хор «ХВАЛІМ ГОСПОДА» 

із с. Вишні Рівні (Румунія). 

діаспори пам’ятним», - сказав Юрій Федів, голова організаційного 

комітету фестивалю. 

Під час виступу представників Союзу українців Румунії 

колективу “Хвалим Господа» із с. Вишні Рівні Мармороського 

повіту до присутніх звернулася п. Ярослава Колотило 

– радник міністерства культури Румунії. «Ми чуємося тут, 

як вдома – українська коляда і святковий настрій єднає нас 

сьогодні». Після привітальних слів гості виконали традиційне 

мармороське многоліття. 

Віночок бойківських та лемківських коляд презентували 

для присутніх представники Об’єднання українців у 

Польщі - ансамбль «Відимо» із м. Сяніка під керівництвом 

пані Маріяни Ярої. 

Завершився фестиваль традиційно спільною колядою 

«Бог Предвічний». 

Юрій ФЕДІВ. 

Фото Богдана ЯЦИШИНА. 

Це число газети вийшло у світ завдяки пожертві п. Петра 

Кондри (Канада), за що меценатові висловлюємо щиру подяку.

Березень 2013 3 

ЮВІЛЕЇ 

У СПОКОЇ І СМИРЕННІ… 

Його висвятив на диякона єпископ Виборгський Кирило Гундяєв, теперішній 

– Патріарх Московський і Всія Русі Кирило. Він першим освятив у 1989 році 

синьо-жовтний прапор, нині – Державний. Він відслужив першу панахиду за 

Гетьманом України Іваном Мазепою, незважаючи на церковну анафему. Він – 

це Керуючий Вінницькою єпархією Української Автокефальної Православної 

Церкви (УАПЦ) митрополит Вінницький і Брацлавський РОМАН, кавалер 

державного ордена Ярослава Мудрого п’ятого ступеня, якому 24 березня 

виповнюється 60 років від дня народження. 

З Владикою Романом напередодні його ювілею бесідують письменники 

Микола Рябий і Вадим Вітковський. 

Цього незнайомого чоловіка священики 

і прихожани вінницького храму «Всіх 

скорботних радість» УАПЦ, що на вулиці 

Анастасії Медвідь, зустрічали упродовж 

кількох днів після поминальної неділі. 

Бачили, як підходив він до церковних дверей, 

ні, не підходив – сміливо і впевнено, 

а обережно якось підступав до них, 

довго тупцював перед порогом, навіть 

якось крадькома зазирав до середини, 

але чомусь не заходив, ніби тримала його 

за ноги якась невидима сила. 

Люди казали, що це може бути і 

злодій, тому радили настоятелю перевірити 

замки й заховати все цінне. 

Але наступної неділі той чоловік з’явився 

знову і цього разу все ж зайшов до 

храму, вистояв разом з усіма кількагодинну 

службу, а потім підійшов до владики 

Романа. 

– Батюшка, – звернувся до ієрарха не 

по-церковному, і це вказувало на те, що 

він, можливо, оце вперше тільки зайшов 

до церкви. – Скажіть, чи можу я у вас замолити 

великий батьків гріх? 

– А що такого зробив ваш батько? – 

поцікавився Владика. 

– Батько був чекістом… – прошепотів 

незнайомець. – Ми з Холодного яру… Про 

Чорного Ворона, сподіваюся, чули?.. Так 

от, це мій батько вбив того Чорного Ворона… 

Отакої! Що змусило цього чоловіка 

приїхати до Вінниці аж з Черкаської області, 

де також є церкви і можна було 

звернутися з таким проханням? Можливо, 

хтось з його рідних похований на центральному 

міському цвинтарі, і він приїхав 

на поминальні дні, чи просто хотів 

подалі від дому відкрити цю свою страшну 

таємницю священику? А чи раптом, «з 

першого погляду», пройнявся такою довірою 

до «батюшки»?!.. 

Владика Роман шкодує досі, що тоді 

не розпитав його більш детально і лише 

порадив чоловікові свічку поставити та 

ще помолитися за упокій батькової душі… 

– Владико, ви народилися і росли у 

радянські часи, коли релігію вважали 

«опіумом для народу» і таким, як ви, не 

було місця в комуністичному безбожному 

суспільстві. Як, цікаво, почався ваш 

шлях до Бога, до Храму? Яку першу 

ікону ви побачили у своєму житті? 

– Важко зараз навіть пригадати, бо з 

дитинства, як правило, нам добре запам’ятовується 

колиска, мама з татом, 

дідусь з бабусею… Яка ікона? Ікони у нас, 

на Західній Україні, висять на східній стіні 

світлиці… як правило, вся стіна в іконах… 

Не коштовні, без дорогих риз, а звичайні, 

як ми їх називаємо, образи, навіть не писані 

маслом, а фотографовані… У простеньких 

дерев’яних рамках, під склом… 

Звичайно, Спаситель і Богородиця, ще 

була «Моління о чаші», а також Іоан Хреститель 

з ягням і хрестиком… 

Перша моя подорож до церкви була 

на храмове свято, на Успіння Божої Матері, 

в столиці древнього Галицького князівства, 

селі Крилосі, де колись «сидів 

князь»… Там колись був величний храм, 

а тоді – звичайна перебудована сільська 

церква… Там я також вибрав собі одну 

ікону, мальовану на склі, це і була «Моління 

о чаші»… 

– Скажіть, а родинні традиції впливали 

на ваш вибір? 

– Звичайно, свята – і Різдво, і Паска… 

Хоча нам тоді забороняли… Сказали 

якось прийти до школи, а мама повела 

мене до церкви на Паску… Ох, і перепало 

мені тоді від вчителів!.. Згодом, коли 

родина наша переїхала до маминого 

села Залукви, ближче до Галича, то там 

трохи було спокійніше… Колядували ми, 

правда, не так, як тепер – «…дайте, 

дядьку, п’ятака, а ви, тітко, – гроші…» – 

і вже «добрий вечір!».. А і «Бог предвічний», 

і «Бог ся рождає…» Складні колядки… 

Можливо, ми й не розуміли ще 

тоді того всього, про що співали, але нас 

так вчили… Це були справжні церковні 

коляди, а не осучаснені, аби лише дали 

грошей… Гроші нам тоді давали рідко, а 

більше – різні гостинці… Але ми ходили 

швидше за покликом душі… Закінчувалося 

все розборами в учительській, погрозами 

виключити з піонерів і комсомолу… 

– Хто вперше привів вас до церкви? 

– Мама… Хоча з товаришами ми й 

самі раніше забігали до церкви, дуже 

подобався нам священик отець Володимир… 

Якось навесні, після молебню до 

Богородиці, на «маївку», як у нас кажуть, 

ми наламали бузку і принесли до церкви… 

Потім отець Володимир мене і хрестив 

у своїй хаті, потайки… 

У школі я сидів за одною партою з 

Володимиром, сином священика з Галича, 

дуже набожного чоловіка, який через 

свою віру мав постійні неприємності з 

владою, його перекидали з однієї парафії 

на іншу… З Володимиром ми закінчували 

у Галичі дев’ятий і десятий класи, бо 

в нашій Залукві була лише восьмирічка… 

Росли, як і всі діти, бавилися, ганяли у 

футбол, але на Паску і Різдво – обов’язково 

до церкви… 

Потім була армія. Я хотів іти служити, 

не ховався під маминим подолком, 

не прикидався хворим… Це було почесно 

і вважалося священним обов’язком кожного 

нормального юнака… Була ще, 

правда, одна причина того… Я хотів після 

школи поступати до духовної семінарії, 

але мені священики порадили спочатку 

відслужити в армії, бо інакше могли дати 

«вовчого білета»… Служив я в Архангельській 

області, а точніше – навіть, 

правду кажучи, не знаю де саме… в лісах, 

одне слово, в автобаті… «Мирний – 12 чи 

13»… В оточенні ракетних частин… 

– То коли ви остаточно вирішили 

присвятити своє життя служінню Богові? 

– Їхав я з армії… Потяг йшов на Москву 

мимо Загорська, нинішнього Сергієвого 

Посаду… Чую, люди кажуть, що тут залишилася 

єдина духовна семінарія на увесь 

Радянський Союз, де вчать на священиків… 

Я чув, що ніби ще в Одесі і Ленінграді 

є духовні семінарії… А тут кажуть, що 

тільки у Загорську… Думаю, от мені знову 

не пощастило, бо з дому я вже не зможу 

приїхати сюди – неблизький світ!.. Але 

то виявилися лише чутки – були ще семінарії, 

крім Загорська… В «колисці революції» 

вчилися знайомі нашого отця Володимира, 

тому вирішив поступати туди… 

Але де Галич, а де – Ленінград! Непросто 

було мені, сільському хлопцеві із Західної 

України, потрапити туди, щоправда, тоді 

нас ніхто не ділив на «східняків» і «західняків», 

як тепер, та все ж… 

До вступу я, звісно, готувався, вивчив 

усе, що було потрібно… Разом із семінаристами 

поїхав до Псково – Печерського 

монастиря, там ми прожили з місяць, 

працювали, допомагали відбудовувати 

святиню… Нам платили, бо в ті часи і для 

семінариста була потрібна якась копійка… 

Я там готувався до вступу, і семінаристи 

мені допомагали, особливо – зі 

старослов’янською мовою… Вставав я 

раненько, ще ні світ, ні зоря, і доки всі 

спали, читав Псалтир… Тому й поступив 

до семінарії відразу… 

Та коли я приїхав з радісною звісткою 

додому, то влада відібрала у мене документи 

і сказала: «Нікуди ми тебе не пустимо!..» 

Маму Ярославу також покарали 

за мене на роботі, на сирзаводі, навіть 

класного керівника звільнили… Для 

всього району це було ЧеПе – мій вступ 

до семінарії… Особливо лютував начальник 

військкомату. «Хочеш вчитися?.. 

Добре! Ми тебе пошлемо до військового 

училища…» - «Я вже відслужив, - кажу, 

- і не маю до того ніякого хисту… Душа 

моя не лежить…» - «Душа, кажеш, не 

лежить?!.. А ми полічимо тобі душу… у 

психушці!..» Відібрали військовий квиток 

– і все!.. Я телефоную до Ленінграду. Що 

робити?.. Але для семінарії це не було 

якоюсь новиною, бо так робили скрізь 

тоді… Без документів я їхати не міг… 

Чекав так з півтора місяця, оббивав пороги 

військкомату… Нарешті мій комісар 

не витримав облоги і здався, кинув на 

стіл мені військового квитка. «Іді к чортовой 

матері!..» І я пішов, але… на вокзал… 

Приїхав до Ленінграду, а мені кажуть: 

«Ми подумали, що ти не приїдеш, і вже 

взяли на твоє місце іншого…» Що робити? 

«Шукай собі десь пристанище…» Де 

шукати? Додому нема чого вертатися… 

Один семінарист радить: «А ти їдь на 

Урал…» Лише з Архангельська і… на 

Урал?! Та що мав робити?.. Поїхав у Пермську 

область, у Добрянку, на Камі, там 

пробув майже рік у церкві, читав Апостола 

і Часи, співав, батюшці допомагав… 

Батюшка там дуже відомий був – на всю 

Росію – Григорій Ахідов… Це був справді 

святий чоловік, десять років відсидів за 

віру в сталінських таборах, розповідав 

мені, що з багатьох священиків там їх вижило 

троє чи четверо… Доки він сидів, 

над його сім’єю влада дуже збиткувалася 

– вагітну матушку з малими дітьми викинули 

з хати… Ця історія викладена в 

Інтернеті… Коли батюшка повернувся з 

таборів, то служити йому не давали і на 

роботу нікуди не брали, він, щоб якось 

прожити, пас людям худобу… 

Його ненавиділи так тому, бо коли він 

служив у селі Кольцово, неподалік Пермі, 

там були чудотворний образ Святителя 

Миколая і святе джерело, збиралося 

стільки людей на службу перед війною, 

що лише до Причастя щораз стояло по 

півтисячі прихожан… І хоча він не закінчував 

семінарії, був самоуком, але людиною 

від Бога був… За все його життя у 

нього зібралося стільки поминальних 

записів, що він вставав дуже рано, молився 

і всіх поминав, кого знав, які 

відійшли до Бога, яких він відспівував… 

Коли я вже вступив до семінарії, то 

батюшку Григорія перевели до містечка 

Юг, і там він відійшов до Бога, поблизу 

церкви похований з матушкою і тим своїм 

наймолодшим сином, який був ще в материнській 

утробі, коли батько мучився 

в таборах… 

– А перше своє висвячення пам’ятаєте? 

– Аякже. На храмове свято, в семінарії, 

на ікони Божої Матері «Знамення», 

в 1977 році мене висвятив на диякона 

ректор семінарії єпископ Виборгський 

Кіріл Гундяєв, теперішній Патріарх Московський 

і Всія Русі Кіріл… А наступного 

року висвячував мене на священика 

митрополит Ленінградський і Новгородський 

Нікодім. Це було на четверту 

неділю посту… 

Найбільше в семінарії вчилося українців, 

які, як і я, їхали в російські монастирі, 

готувалися до вступу, діставали 

там рекомендації, бо інакше поступити 

не могли… Вчитися було важко, але 

цікаво… Латина, грецька, церковнослов’янська… 

– А після семінарії? 

– Я мав направлення знову на Урал, 

але не хотів туди їхати і повернувся додому… 

Покійний архієпископ Івано-Франківський 

і Коломийський Владика Йосиф 

домовився з навчальним комітетом Московської 

патріархії, щоб мене відпустили 

до нього, і мене направили на парафію в 

село Кропивне Калушського району, що 

стояло на калійних шахтах… Коли породу 

підривали, то від вибухів тремтіли 

стіни… А з хімічного комбінату часто виривалися 

задушливі хмари хлору… 

З владою я не мав ніякого спілкування 

і за це мене часто карали, складали 

адмінпротоколи… 

І я переїхав до Рогатинського району, 

там було спокійніше. В селі Черче я прослужив 

два роки, а уповноваженого у 

справах релігій так і не побачив… Потім 

я служив у селах Комарів і Вікторів рідного 

Галицького району. Перед 1000 – 

літтям хрещення Русі церкви стали 

відновляти і служити стало легше… 

У 1990 році нам запропонували або 

відмовлятися від Москви і залишатися 

православними, або переходити до греко-католиків… 

Я залишився православним 

і є ним до сьогодні… 

– Хто є для вас прикладом богослужіння? 

– Отець Григорій Ахідов… Благочинний 

отець Михайло Федишен, він був 

секретарем Івано-Франківської єпархії, 

служив у Галичі, колись був учителем, закінчив 

Луцьку семінарію… 

– Коли і де вас висвятили на єпископа? 

– В селі Солукові Івано-Франківської 

області… Чернечий постриг з іменем 

Романа прийняв у Болехові Долинського 

району… в 1990 році… Висвячували 

мене владики Іван (Бондарчук), Андрій 

Івано-Франківський і Данило Чернівецький, 

а ще Миколай (Грох), цей пішов потім 

до Москви… 

– А коли настала незалежність, то… 

– Як єпископа Чернігівського і Сумського 

мене скерували в ті краї відроджувати 

українське православ’я… Там мене зустріли 

камінням і прокльонами, ніхто й чути 

не хотів про українську церкву… Але все 

ж я першим відслужив у Батурині панахиду 

за Гетьманом України Іваном Мазепою, 

якого Москва піддала анафемі… 

Священики залишалися на своїх парафіях, 

ніхто не хотів нікуди переходити, 

а в УАПЦ не було достатньо своїх священиків… 

У 1992 мене возвели в сан архієпископа… 

А в 1993 році нас об’єднали 

в Київський патріархат… 

Служив я в багатьох місцях, як 

справжній місіонер… З двома валізами 

їздив Україною без грошей, транспорту 

і чиєїсь допомоги… Херсон, Миколаїв, 

Запоріжжя, Одеса, Луганськ, Донецьк… 

А там скрізь влада – прокомуністична, 

населення – зросійщене, в Народному 

Русі – 2-3 чоловіки… Не служба то була, 

а справжня мука!.. 

Відслужив тільки у Зміївці Херсонської 

області на Преображення, аж тут передають 

раптом про… ГКЧП в Москві! 

– Які події, крім ГКЧП, вам 

найбільш пам’ятні? 

– У 1989 році на Полтавщині я першим 

посвятив синьо-жовтий прапор… 

Його ми підняли, а на ранок невідомі 

зірвали й подерли… Святкування 500- 

ліття козацтва на Хортиці: зібралися тисячі 

людей, навіть на Майдані стільки не 

було… Стояла немилосердна спека, мої 

ризи намокли від поту, хоч викручуй… Але 

було велике духовне піднесення, вірилося 

нам, що нарешті маємо свою державу 

і заживемо в мирі, злагоді й достатку… 

– А коли ви приїхали до Вінниці? 

– На вербну неділю 1995 року мене 

перевели до Вінниці. То був Київський 

патріархат… А після загадкової і трагічної 

смерті Патріарха Володимира ми 

відокремилися від Філарета, через рік частина 

священиків повернулася до нього… 

А я залишився в УАПЦ – не той вік і 

не та посада, щоб бігати… Маємо свої 

проблеми, але з Божою допомогою рухаємося 

вперед… 

У Вінниці я отримав будівлю під 

церкву – колишній ритуальний дім, зведений 

на кістках репресованих, без купола 

і церковного начиння… Починали 

важко. Допомоги не було. Ми просили 

повернути нам наші церкви… Скажімо, он 

у Тиврові досі є приміщення колишньої 

нашої семінарії… Але нас не чують… 

– Як святкуватимете ювілей? 

– Народився я в час Великого Посту… 

Тому ніяких особливих урочистостей не 

планую… У спокої і смиренні…

4 


Патріарх ДИМИТРІЙ: 

«Як почати об’єднання Православ’я в Україні» 

(Закінчення. Поч. на 1-й стор.). 

Якщо б ми хотіли об’єднатися з 

УПЦ МП такою, як вона є, то це для 

України принаймні на років двадцять 

призупинить духовне очищення, а за 

той час віра в Україні згасне, як свіча 

на вітрі. Тоді буде неповне, обрядовірне 

християнство. Не буде довір’я до 

архієреїв, не буде євангельського 

духа, не буде активної Церкви. Буде 

«дім купівлі», буде «вертеп розбійників», 

а не Христова, спасенна Церква. 

Чому в мене виникла така думка? 

Бо досі ще йде неначе змагання. 

Ми хочемо й стараємось бути кращими 

у вірі, духовності. РПЦ вважає себе 

найканонічнішою, тому пильнує виконання 

обрядів і старається довести, що 

саме вона дає добрий приклад. УПЦ 

КП вважає себе «церквою патріотів 

держави» і влазить в усі державні та 

політичні, хоч і напіватеїстичні структури. 

Коли б все це змішати, -буде 

«церковний супермаркет», буде базар, 

а не Церква. 

Нам треба починати від «гірчичного 

зерняти», від групи найбільш віруючих 

людей, і старанно, уважно, поволі 

починати апостольську працю. 

Тільки тоді побачимо, що «і духи нам 

підчитаються», а далі відчуємо, що 

«наші імена написані в небесах», що 

Україну прийняв Господь, що не пожаліє 

для неї Своєї Благодаті. 

Нам треба буде завжди пильнувати, 

бо знаємо, що на нас будуть скеровані 

погляди усіх ворогів України, 

що в наших діях завжди будуть знаходити 

тільки помилки і повертати їх на 

зло, але коли будемо працювати з 

чистими серцями, то не будемо боятися 

нікого й нічого, бо твердо знатимемо, 

що Господь є з нами. Нам буде 

ясно на дорозі та в душі, приємно в 

храмах, будемо мати завжди добрих 

людей за собою, і нам буде легко жити 

як вдома, так і в громаді, бо народна 

мудрість говорить: хто з Богом - Бог 

з ним. 

Свята Православна Церква зберегла, 

на нашу радість і щастя, найбільш 

правильне тлумачення вчення і Самої 

Постаті Христа, нашого Спасителя. І в 

обрядах Православ’я зберегло зв’язок 

з догматичним вченням, хоч, як 

кажуть люди, «час робить своє», і в 

обряди Православної Церкви привнесено, 

як здається, надміру повторень, 

а також надмірну кількість текстів, стихир 

і тропарів, наприклад, канону Ранішньої. 

Компетентна комісія майбутньої 

нашої Помісної Православної 

Церкви повинна солідно попрацювати 

над цим питанням, відвідати сусідні 

помісні Церкви й ознайомитися з їх 

обрядовими уставами і практиками, 

отримати від їхніх теологів-літургістів 

потрібні консультації. Все треба робити 

з розумом. Нічого з давнини, тим 

більше суттєвого, не рухати, а привнесене 

відкинути - не як непотріб, а як те, 

що робить богослужбу надто довгою 

для теперішніх слабких, чи лінивих, 

звиклих до комфорту людей. 

Моральна сторінка християнства є 

неперевершеною, але практично-формальне 

відношення в деяких Церквах 

зводить це вчення з високого в ряд 

людських, ніби, можливостей, але насправді 

до Христового вчення підходять 

неначе не з того боку. Треба розглядати 

його під кличем-закликом 

Христа: «Будьте досконалі, як досконалий 

є Отець ваш Небесний». Отже, 

треба виховувати нове покоління українських 

православних християн 

саме під таким девізом. Католицькі 

Катехизми розписали моральну сторону 

християнства за заповідями, за 

доступними нормами. Російські православні 

християни хитаються між 

двома крайностями: або стараються 

застосовувати аскетизм, або дають 

волю своїй невдержимій натурі. Нашій 

Церкві вже треба працювати над морально-етичною 

стороною Православного 

християнства. 

Готуючись до спільного Собору, 

треба пильнувати, щоб майбутня Помісна 

Церква була вповні канонічною. 

Тому завчасно треба як діячам Собору, 

так і представнику держави, котрий 

відає релігіями, домогтися, щоб провести 

переговори з Церквами сусідніх 

народів, а передусім, з Патріархами 

Крнстантинопільським, Єрусалимським 

та Александрійським, і домовитися 

з усіма про духовне спілкування 

нашої Помісної Церкви з іншими, а 

головне - про літургійне єднання. Тому 

вже перед Собором нам треба знати, 

які гілки з наших православних Церков 

на Собор можуть послати своїх представників, 

як делегатів, а котрі не можуть, 

як неканонічні (тут не треба плутати 

два поняття: канонічність та визнання 

іншими Церквами). 

Натурально, в Україні для росіян 

повинен залишитися екзархат РПЦ. 

Архієреїв, які досі вважають 

себе підлеглими 

тільки Московського Патріарха, 

вважати єпископами 

російських єпархій, в 

містах, де вони будуть 

сформовані. В українських 

єпархіях для них не 

може бути місця. Архієреї 

повинні любити своє стадо, 

як любив Христос, а не 

тільки поганяти й стригти, 

виконуючи зовсім не Христову 

програму, а 

імперську. 

Важко зрозуміти архієреїв 

та священиків українців 

в РПЦ, які чомусь 

досі так тримаються ідеї 

російської імперії і російської 

імперської Церкви. 

Та ж канонічність РПЦ 

дуже сумнівна. Чи то, 

може, якась інша причина? 

Пригадайте хоч би 

проголошену царем автокефалію, 

яка стояла без 

канонічних підстав сто сорок 

років. А що зробили ті 

царі, які керували Церквою, 

з Новгородом та 

іншими провінціями? А фармазон 

безбожник Петро 1-й, який скинув 

Патріарха, створив синод з оберпрокурором 

на чолі, та ще робив прилюдні 

кпини з Церкви, створивши 

«всєшутєйший сінод». А Катерина ІІ-га! 

А створена Сталіном «сергіянська 

єресь», думаєте, на сто відсотків канонічна? 

Те, що східні Патріархи бідували, 

не бридилися совєтською допомогою, 

то й мусіли сталінську Церкву 

признати канонічною, тим більше в 

границях її держави. Не перечу: Бог 

не забував про віруючих людей у 

більшовицькій тюрмі-державі, але 

якщо й були ще канонічні священики, 

то архієреї були канонічними хіба що 

на п’ять відсотків. Але чи такі вважаються 

канонічними в Бога? Чи ті архієреї 

досі вважають Церкву, створену 

КҐБ, за найбільш канонічну? 

Чи може їх усіх чимось іншим крім 

алкоголю поїли, й вони під наркозом 

досі знаходяться й не можуть зрозуміти 

Божого поклику? 

Коли б Бог вернув їм розум - вони 

б поїхали в Константинопіль і роз’яснили 

Святішому Патріархові, що панування 

Москви над Православ’ям не приведе 

до добра, що треба підкріпити Вселенське 

-Православ’я українським народом, 

бо Православній Церкві загрожує 

страшна філаретівська схизма. 

Господь Бог покарав українців 

Чорнобилем, але вчинив чудо любові 

й воскресив державу Україну. Невже 

ви не розумієте, що ви повинні діяти 

в Україні подібно як Адам у раю до 

вчинення гріха? Невже ви не бачите 

свого гріха проти Бога і Його народу? 

Невже директиви сатани через різні 

російські видумки й «положення» вас 

так сильно гіпнотизують? 

Христос прагне від своїх архієреїв, 

як від апостолів, -повної віддачі. «Хто 

з вас першим бути бажає, хай буде 

всім слуга». Христос бажає усього нашого 

серця. «Любитимеш Господа, 

Бога твого, усім серцем твоїм...» Христос 

для віруючої людини - це щось, 

що понад усі земні скарби. Навіть 

батька треба покинути ради Нього. А 

ближнього треба любити так, як себе 

самого. Так невже агресивний росіянин, 

який принижує українців, вам 

ближче ніж свій, спокійний народ? 

Багато духовних осіб, навіть в 

УАПЦ, думають, що коли б Церква 

здобула вплив у колах державних людей, 

то вона б мала підтримку, в тому 

числі і матеріальну. Може, в цьому є 

невелика доля правди, але не забуваймо 

про ідею Церкви. 

Забувають духовні особи, що саме 

з цієї сторони Церкві загрожує моральний 

розклад, деґрадація духовенства. 

Нам треба розуміти, що досі 

наша держава та її урядники є надто 

далекі від розуміння Христа та ідеї 

Христової Церкви. Вся держава та її 

урядники досі ще чисті більшовики. 

Поки що з ними нам не по дорозі, бо 

створимо знову більшовицьку Церкву. 

Особливо прошу духівництво 

УАПЦ: вилікуйтеся з тієї всякої «прекрасної», 

навіть «патріотичної», ідеї. 

Думайте не про себе і про своє високе 

становище у державі і Церкві, бо тут 

криється ваша духовна деґрадація. 

Думайте тільки про Божу справу. 

Церква кожного народу має своєю 

метою спасати свій народ від зла і 

гріхів, провадити народ до Христа, а 

з Христом у Небеса. Церква в державі 

повинна в першу чергу працювати зі 

своїм народом, народом рідним. Болгарське 

духівництво працює для болгар, 

сербське - для сербів, румунське 

- для румунів. Румуни моляться і славлять 

Бога своєю рідною румунською 

мовою, а в нас мучать народ давньою 

мертвою мовою, як давніше католики 

латинською, бо цього вимагає ідея 

російської імперії, яка гнобить нас уже 

більше трьохсот років, яка і вимову 

церковнослов’янської мови указами 

змінила на російську. Тому в нашому 

народові знищили живу віру, знищили 

внутрішнє духовне життя. Щоб наш 

народ ожив, позбувся комплексу меншовартості, 

треба поставити твердий 

принцип: в українській Церкві тільки 

українська мова. Про меншини в державі 

хай думають їх провідники. Наша 

Церква має думати про наш, доведений 

до безпам’ятства та бездуховності 

народ. 

Без відповідних книжок - не може 

відбуватись належним чином богослужба. 

Треба обрати розумних людей 

з усіх, досі розрізнених православних 

конфесій, експертів, які вибрали б 

кращі переклади Святого Письма і якомога 

скоріше б видали служебники, 

часослови, требники, октоїхи, святкові 

мінеї, обидві тріоді, акафісники та 

нотні книги для хорів і для сільських 

крилосів. Це можна робити і зараз, і 

це сприятиме об’єднанню. А це важка 

і дорога робота - отже для неї потрібна 

належна церковна дисципліна, 

щоби на це зібрати відповідні кошти. 

Багато хто подумає: оце патріарх 

Димитрій хоче об’єднати Церкву біля 

своєї особи, бо для нього Філарет не 

підходить, архієреї РПЦ також. 

Дорогі православні українці! Став 

я патріархом мало що не з примусу. 

Не вважаю себе відповідною для цього 

поста особою. 

Маю на примггі людей, які, на мою 

думку, найвідповідніші. Також не знаю, 

хто з архієреїв УПЦ МП міг би щиро 

відгукнутися на заклик до об’єднання. 

Але там може відкритися дійсно відповідний 

кандидат. Це буде видно з їх 

щирості, активності та відношення до 

ідеї української державності. 

Ми мали в УАПЦ архієреїв, які спочатку 

виголошували патріотичні промови, 

а незадовго першими виступили 

проти першого Патріарха України. 

Розчарувався в декотрих і я в часі свого 

патріаршого служіння. Одні зрадили 

Мстислава, інші зрадили мене. 

Тому наш народ повинен бути дуже 

обережним у виборах нового Патріарха. 

Йдеться про долю рідної 

Православної Церкви, а тільки з 

Церквою можемо зв’язувати свої надії 

на щастя України. 

Знаємо з історії та з власної практики, 

як працює СБУ в нашій державі, 

яке за своїми кадрами - досі КҐБ. Як 

наставляє людей проти найкращих, не 

підкорених їм кандидатів. Як нищить 

тих, хто досі ще вважався кандидатом 

на пост Патріарха. Совєтське КҐБ - це 

страшна сатанинська сила. Чисельність 

їх рядів не зменшилась. Ті ж 

люди досі «працюють з церквою», досі 

готові йти на найгірші злочини по наказу. 

Не розумію, чого їх досі толерує 

держава? Чого не заборонить їм займати 

посади на державній службі, як 

заборонила європейська Литва? І все 

ж таки не думайте, що обирати треба 

мене. По-перше - я старий. По-друге 

- до часу Собору я ще можу вмерти, 

по-третє, я вже змучився. Не легко в 

післябільшовицькій Україні бути патріархом, 

який не бажає співпрацювати 

з СБУ чи іншими державними службами, 

які не розуміють християнства, які 

думають, що й Церква повинна гнутися 

перед владою, так, як це було в 

СССР. 

Тому прошу вас, майбутні виборці: 

будьте дуже уважливі до тих осіб, яких 

рекомендують на кандидатів сумнівні 

особи. Треба обирати людей направду 

випробуваних не в патріотизмі, але, 

передусім, у моральному житті. Хто 

вірно служить Христові, той любить 

рідний народ, бо це ж Христове стадо. 

Боятися треба також людей гордливих. 

Коли гордий стане високо - він 

ще більше згордіє і не буде користі ні 

для Церкви, ні для богословських 

шкіл, ні не викличе він молитовного 

настрою у віруючого народу. Гординя 

- це сатанинський гріх, і такий гріх 

дуже трудно вилікувати. То й не можна 

мати надії на те, що та людина 

зміниться. 

Так, об’єднання гілок Православ’я 

в Україні не є справою простою, легкою, 

як уявляють собі різні «християнські 

депутати», а є справою дуже 

трудною і рівночасно справою великої 

ваги і значення. Тому до цього питання 

треба підходити не з парламенту, 

а з глибоким знанням суті 

справи і замисленням, великою 

відповідальністю.

Для кожного, хто проживав у середньовічному 

Львові чи не найважливішим 

було стати його повноправним городянином. 

Для цього складали урочисту 

присягу (при запалених свічках) на 

вірність місту і його Статуту, скріплювали 

підписом низку документів і т.п. 

Міське громадянство надавали тоді 

досить обмеженому числу осіб, як правило, 

виключно заможнім чи родовитим 

чоловікам, які в якийсь особливий 

спосіб прислужилися Львову. В тогочасній 

Речі Посполитій, як і в інших 

європейських країнах, жінок вважали 

за осіб, які у зв’язку із «вразливістю 

статі» (fragilitas sexus) не мали достатньо 

ясної розсудливості. 1 

Дещо інакше до справ, пов’язаних 

із правами жінок, підходили у Львові. 

Вчені ще достеменно не знають чому, 

але окремим представницям львівського 

жіноцтва, в т.ч. православного, вже в 

найдавнішому Львові дозволяли вписуватися 

до реєстрів львівських громадян. 

Однією із причин цього явища могла 

бути досить велика їх господарська 

активність. 2 Збереглись, наприклад, 

записи, які свідчать, що до реєстру громадян 

Львова у 1499 р. було вписано 

Єлизавету Іванкову, а у 1500 р.- Юхту 

Василькову з Рогатина. 3 

Більше знаємо про членкиню 

львівського Успенського братства 

Анну Стецькову, яка отримала 

львівське громадянство у 1596 р. (до 

речі, Анна Стецькова була рідною сестрою 

старійшини львівського Успенського 

братства Івана Красовського) 4 . У 

записі про цей епізод писар тоді зазначив, 

що ця жінка «…була прийнята до 

міських вольностей, оскільки це їй було 

потрібно для чесного заробляння на 

життя» (ad libertates civiles quantum 

videlicet ad honeste victum quarendum 

attinet, est suscepta). Крім того, ця ж успенська 

парафіянка А.Стецькова, будучи 

тещею львівського грека Миколая 

Гіні разом з львівським міщанином греком 

Янієм Аффендиком та італійцем 

Леонардом Берсано, навіть рекомендувала 

зятя для отримання ним міського 

громадянства і поручалася за нього. 5 

Цікавою в цьому плані є збережена 

в архіві невеличка історія про реально 

існуючого у Львові понад триста 

років тому успенського братчика Хому 

Бабича, а радше – про його доньку Марію 

та її життя у шлюбі. Нещодавно на 

цей епізод з життя православної громади 

середньовічного Львова ще раз 

звернула увагу О.Матковська. Так от, 

братчик Хома Бабич видав доньку Марію 

за молодого купця Стецька Луцького. 

Та життя в молодят якось не склалося. 

«Останньою краплею» став скандал, 

який учинила Марія з сусідкою 

Катериною. Причому, він настільки зайшов 

далеко і набув такого розголосу, 

що мусів втрутитися магістрат. Після 

того Стецько, в недавньому – добрий 

купець, почав пиячити, бив свою жінку 

і, врешті, вона втекла до батька. Старий 

Бабич довго не думав і залучив до 

виховання молодих… магістрат, подавши 

до нього позов. І тогочасний 

львівський магістрат виніс надзвичай- 


Микола БАНДРІВСЬКИЙ: «Середньовічні парафіянки 

православних церков Львова очима 

заїжджих мандрівників і дипломатів» 

но цікаве і розумне рішення, яке 

було записане судовиконавцем 

і збереглось до сьогоднішнього 

дня. Ось його текст: «Стецько 

має взяти з собою сусідів – чесних 

людей і піти з ними до дому 

тестя Бабича і перепросити 

його і його жінку та просити, 

щоби йому віддали Маруську; 

Бабич з жінкою мають його 

прийняти до ласки і не відмовляти 

йому жінки; а сам Стецько 

буде воздержуватися від п’янстваі 

не пити ані горівки, ані 

інших горячих напоїв, буде 

жити похвально і не буде без 

причини свою жінку бити, лихословити 

або безчестити, лиш будуть 

з собою жити в гарній подружній 

згоді мирно і спокійно; а 

також Маруська, його жінка, буде його, 

свого чоловіка, у всіх дозволених і чесних 

річах слухати і йому повинувати ся. 

А коли Стецько сього не дотримає, мають 

розлучити ся, і Маруська не обов’язана 

з Стецьком мешкати, а (Стецько) 

зложить нам за кару 20 (срібних) 

гривень; і крім сього, скілька разів не 

стримає ся від горілки і подібних непристойних 

речей, стільки разів має бути в 

нашім уряді покараний в’язницею і зложити 

кару відповідно до осуду…» (цит. 

за: Матковська,1996,с.16). 

На початку ХУІІ ст. тодішній історик 

і бургомістр Львова Йоган Альпнег 

писав про русинок з вул.Руської, що то 

«…дівчата блідолиці і балакучі, жінки 

зухвалі». 6 Незвичайна врода наших 

дівчат звернула на себе увагу й Т.Зиморовича, 

який навіки прославив їх у своїй 

ліричній поезії під назвою «Роксоланки, 

або панни Руські», написаній 1629 року. 

І в наступні десятиліття львів’янки 

залишились такими ж чарівними і привітними. 

Наприклад, турецький мандрівник 

Евлія Челебі в другій половині 

ХУІІ ст. проїжджаючи через Львів, записав 

у своїй «Книзі мандрів», що «…у 

благотворному кліматі тутешніх місць 

дівчата такі гарні, що побачивши їх, 

одягнутих у шовковий барвистий одяг, 

сонцеподібних, з очима лані, газелі, сарни, 

чоловік втрачає розум…» 7 В ті ж 

роки саме православні русинки Львова 

торкнули серце суворого мужа і відомого 

мандрівника Ульріха фон Вердума, 

який, перебуваючи в нашому місті 

в лютому 1672 р. і називаючи його 

«Руським Львовом» записав наступне: 

«…Найбільше ласки в словах і жестах 

знайдеш на Русі, особливо у жінок, чому 

також спомагає русинська мова, вимова 

у якій не така тверда, як у польській, 

тому говорять, що у Львові живуть такі 

чарівні, делікатні і спокусливі наречені, 

як ніде більше на всій земній кулі…- 

Зустрів і я там пристойну жінку, яка, 

коли я забажав у неї щось купити, спромоглася 

сказати у відповідь пристойний 

комплімент латинською мовою, при 

тому в досить звабливих виразах». 

Великим знавцем жіночої краси та 

характеру львів’янок – нотує у згаданій 

своїй праці Г.Маценко, виявив себе австрійський 

письменник Леопольд фон 

Захер-Мазох, автор широко знаного в 

ті часи роману «Венера у хутрах» і ще 

більше знаного тепер у світі як основоположника 

мазохізму. «Які образки 

можна зустріти по суботах на Валах 

Львова! 8 – захопливо писав Л.фон Захер-Мазох. 

– Немає тут якогось одного 

жіночого образу, а є галерея жіночих 

портретів, супроти якої галерея 

короля Людовіка – збірка потвор. Глянь 

довкола себе у штовханині! Кому віддати 

Парісове яблуко? – запитує письменник 

і сам підказує: «своєрідним є як 

тілесний, так і духовний світ польки та 

малоросіянки в Галичині, передусім її 

характер. Для чужинця, він є однією з 

тих загадок, які тим повніше беруть у 

полон почуття і серце, чим менше їх 

можна розгадати. Воля – сильна в обох, 

не якийсь один миттєвий порив, а ота 

незмінна свідома воля, що сама від себе 

творить великі і благородні характери. 

З великої кількості жіночих образів та 

характерів виступають наперед два головних 

типи – полька та малоросіянка. 

В обох племен можна знайти – худорлявих 

та пишнотілих, маленьких граційних 

і високих ставних жінок, в кожного 

також, – хоч і не такий гарний, проте 

досить милий тип з пухкими вустами і 

маленьким котячим носиком. Але погляд 

польки зраджує її холодність, уміння 

володіти собою, розважливість при 

зовнішній жвавості, а великі очі малоросіянки 

– видають її пристрасність, 

гнівливу натуру, яка ховається під розсудливістю 

і гідністю її поведінки. Якщо 

польку називають француженкою, то 

малоросіянка – іспанка Сходу. Полька 

відчуває тонко, але відчуває лише тоді, 

коли хоче – вона з великою самопожертвою 

віддається вітчизні, коханому чоловікові, 

дитині, але лише тоді, коли її 

почуття збігаються з її думками, характером. 

Її природа є, по суті, твердою, і 

залишається завжди свідомою і обачною. 

Вона ніколи не буває такою 

ніжною, як малоросіянка. А та віддається 

меланхолійній схильності свого племені: 

вона мріє, захоплюється, її почуття 

підносяться і спадають, і потім ще 

довго бринять, як малоросійські мелодії, 

звучання яких має щось трагічне і цей 

глибоко симпатичний настрій зберігається 

в первісних танках радості». 

Традиції громадських обов’язків і 

жіночого спілкування при Успенській 

церкві у Львові відродились з кінця 

1870-х років, коли при вищеназваному 

храмі виникло «Товариство руських 

дам», яке складалося переважно з дружин 

і дочок членів Ставропігійського 

Інституту. 9 Всього це жіноче Товариство 

налічувало понад 110 осіб. Члени Товариства, 

за словами О.Киричук як 

«хранительки сімейного вогнища» мали 

культивувати в домі староруські (давньоукраїнські) 

звичаї і обряди, наприклад, 

влаштовувати у Ставропігійському 

Інституті «товариські забавки» (вечори 

і бали), на які запрошували, в основному, 

москвофільську еліту Львова. 

Ставропігійський Інститут, який з 

кінця ХУІІІ ст. вже будучи наскрізь уніатизованим, 

все-ж таки наважився 

проголосити себе спадкоємцем 

Львівського православного ставропігіського 

братства. Хоча в той час (1870- 

ті рр.) Ставропігійський Інститут за 

юридичним формулюванням визначався 

як «…мирянське об’єднання грекокатолицької 

церкви з широким спектром 

культурної, наукової, книговидавничої, 

доброчинної діяльності та правом 

голосу в соборноправному церковному 

житті» 10 Те, що нащадки колишніх братчиків, 

які все своє життя слухали Служби 

Божі із згадуванням Константинопольського 

Патріарха та Київських 

митрополитів згодом, «під тиском 

зовнішніх обставин» златинізувалися 

(визнавши примат римського папи та 

ін.), призвело невдовзі до цілком закономірного 

їх ополячення. Наприклад, 

один з відомих західноукраїнських істориків 

того часу О.Терлецький писав, що 

в сучасних йому членів Ставропігійського 

Інституту «…мова родина і товариська 

– польська, виховання і культура 

– польська і, властиво, тільки історичною 

ненавистю до поляків відмежовані 

від поляків» (Терлецький,1902.- 

ч.37.-с.4; Киричук, вказ.праця). 

Інакше і не могло бути, оскільки 

свідоме зречення успенськими братчиками 

Матері-Церкви 1708 року перервало 

їх кількасотлітні нерозривні 

зв’язки із Вселенським Православ’ям 

в часи єдності з яким Успенське ставропігійське 

братство сягнуло найбільших 

висот свого розвитку. Натомість, 

перехід на унію в тих умовах однозначно 

означав полонізацію. І цьому є чимало 

прикладів. Так, за даними демографа 

Т.Войнаровського тільки за 50 

років – з 1801 по 1851 роки , в Галичині 

перейшло в римо-католицьке віровизнання 

210 тисяч українців, які до того 

були греко-католиками. Значна частина 

з них ще зберігала у вжитку українську 

мову в першому поколінні, але 

друге-третє покоління уже однозначно 

переходило на вжиток польської мови 

(цит.за:прот.В.Ярема. Відповідь на лист 

// Успенська вежа,-Львів,1991.-№1.-с.6). 

Про жіноцтва у відстоюванні українськости 

в тих непростих умовах тотального 

винищення всього православного 

в Галицькій Україні, розповімо в одному 

з наступних наших номерів. 

1 Dabkowski P. Prawo prywatne polske.-Lwow,1910.-t.1.- 

s.208; Заяць О. Громади Львова ХІУ-ХУІІІ ст…с.95; 

2 В документах ХІУ-ХУІІІ ст. львівські жінки найчастіше 

фігурують як вдови. Після смерті чоловіка, згідно 

з міським правом, більша частина майна переходила 

до вдови і вона була змушена самостійно управляти 

господарством. Іван Крип’якевич, у зв’язку з 

цим, писав, що «…у рухливому міському житті, що 

давало жінці майнову рівноправність із чоловіками, 

витворюються сильні жіночі характери» (Крип’якевич 

І. Львівська Русь в першій половині ХУІ ст.: дослідження 

і матеріали.-Львів, 1994.-с.33; Заяць О. 

Громади Львова…с.95. 

3 Заяць О. Громади Львова…с.95. 

4 Іван Красовський (нар.1550 – помер після 1619 р.) 

у 1540-1550-их рр. якийсь час був старійшино. Успенського 

братства. Зазнавав переслідувань з боку 

польської міської влади і місцевого єпископа. У 1589 

р. Іван Красовський був підданий церковному відлученню 

– анафемі, яке було знято константинопольським 

єпископом Єремією. Іван Красовський разом 

зі своїм братом Дмитром активно протидіяли унії, 

гуртуючи тогочасне українство Львова довкола Православного 

віровизнання. 

5 Заяць О. Громади Львова…с.96. Особливо цікаво, що 

якщо на початку ХV ст. серед львівських громадянок 

були німкені, то вже у другій половині ХV ст.- 

переважно українки. Здебільшого, вони були вдовами, 

оскільки прізвиська більшості з них (Стецькова, 

Гаврилова та ін..) утворені від імен їхніх чоловіків, а 

не батьків (тобто, закінчення слова на –ова, а не на 

–івна [-овна] Там само, с.97). 

6 Натомість, тогочасних львівських вірменок Й.Альнпег 

описав так: «…серед вірменок дівчата є вперті, 

зі смуглявими обличчями, жінки трохи присадкуваті, 

на старість ядучі». 

7 Тут і далі використано фрагменти статті Г.Маценка 

«Львів’янки очима чужинців»// Поступ,1998.-№10 

(www.ji.lviv.ua). 

8 Валами в старі часи називали у Львові дві вулиці в 

середмісті: Гетьманські Вали – теперішній проспект 

Свободи та Губернаторські Вали – тепер вулиця 

Винниченка 

9 До «Товариства руських дам» при Успенській церкві 

увійшли Олександра Шараневич, Леокардія Мончаловська, 

Феліна Огоновська, Євгенія Павенська, 

Марія Савуляк, Стефанія Маркова та інші. 

10 Терлецький О. Москвофіли і народовці в 70-х 

роках ХІХ ст.-Львів,1902.-ч.37.-с.4; Киричук О. Ставропігійський 

Інститут у політичних змаганнях русофілів 

і народовців 70-90-х років ХІХ ст.// 

www.Lnu.edu.ua.

6 

Сторінку підготувала Віра МАРКОВИЧ. 

Учімося мислити 

по-християнськи 

Минув січень, минули його новорічні 

– першого, чотирнадцятого 

та різдвяні дні. Наслухались усі колядок, 

пісень, вінчівок, побажань. І 

скільки серед справді доброзичливих 

слів було все ж недоречностей, 

навіть іноді глупоти. До прикладу 

(що вдалося схопити): «Миколай 

приніс веселий із Лапландії привіт», 

або: це вже шанований і поважний 

поет Вадим Крищенко радить нам: 

«Причащаймося новоріччям» 

«Новоріччя – день найкращий у 

зими» 

Подібного вище сказаному було 

дуже багато. 

А колись, давно, ще до… казали 

інакше. Серед іншого хочу навести 

уривок з вірша «Зима» поетеси, нам 

маловідомої, «Дніпрової чайки»: 

«Принесу вам, діти 

Диво ось якеє: 

В колядки повите 

Те Різдво святеє» 

Якщо ми християни, то що для 

нас може бути важливішого від приходу 

Месії- Спасителя у світ? Коли ж 

ми навчимося мислити по-християнськи? 

Чи нам святкувати 

Східний Новий рік? 

Нам розказують про давні традиції 

Китайського святкування, як от: 

«Це свято родинне (наше теж), колективне 

пошанування предків, усе 

має бути в червоних кольорах – 

відганяти чудовиська, звіра «нянь» на 

ім’я. 

Це означає і «новий рік». 

Родина збирається. Певні справи, 

але поклоняються у них разом домашньому 

богу – статуєтці, дарують 

гроші, звітують: як вела себе сім’я, і 

звітує про них бог у небо, тому медом 

змащують йому губи. 

Телеведучі пропонують обов’язково 

вдягнути новий одяг, не боятися чорної 

змії, бо вона мудра і нестрашна. 

Й у Львові, на площі Ринок гуляли 

дракони – це таке завдання в нашого 

міського департаменту по культурі. 

Справді «І чужому научайтесь, і 

свого не цурайтесь». 

Але як усе перекручено! 

Політолог – знавець Сходу 

І ще казали, що сьогоднішня китайська 

влада, переживши комуністичні 

часи, прийшла до висновку, 

що треба повертатись до давніх традицій, 

філософії, котра пропонує гармонію 

у всьому, отож влада намагається 

цю гармонію шукати і впроваджувати 

не лише для себе, а й у 

стосунках зі своїм народом. 

А в нас? Тільки зовнішня сторона: 

змії, дракони, страви… 

Хто має вуха, хай слухає 

Цю фразу колись зачитував священик 

постійно після читання уривку з 

Євангелія. Зараз уже її не читають. 

Якраз ця фраза часто привертала 

увагу, можливо, саме тих, хто мав 

вуха, щоб слухати, а, може, і не тільки 

тих. У цій фразі закладено великий 

смисл: усе треба сприймати вдумливо, 

прикладаючи до свого серця і 

душі. Бо почуте – це зерно, що має 

прорости і дати плід. 


«Я тішуся, бо дістав нагоду 

служити іншим» 

Життя святого отця Лева, папи Римського 

Я колись через незнання з подивом слухала, що у нашій Православній 

Церкві згадують кількох пап Римських і спостерігала, що така ж реакція 

була в інших. Потім вже знала, що папа цей, на ім’я Лев, як і деякі інші, 

названий колись Великим, вважається одним із найбільших святителів 

Церкви Христової і великим поборниким усякої єресі. 

Починав він своє служіння у Карфагені, в Африці. За велику вченість 

і повагу до нього від святих отців папа Калестин I (Y століття) підніс 

його до сану архідиякона, називаючи святого Лева при цьому «окрасою і 

славою Римської Церкви». 

У 439 році імператор послав Лева 

до Галії, щоб там він залагодив суперечку 

між двома полководцями. Ще перебуваючи 

у дорозі, святий Лев довідався, 

що помер папа Сикст Ш і що саме 

його хочуть обрати на місце верховного 

архієпископа. 

Для Христової Церкви якраз тоді 

настали важкі часи, єресі множилися, 

як гриби після дощу, громади розвалювалися, 

розпадалися. До того ж почастішали 

напади напівдиких народів, вони 

нищили все навколо, губили людей, 

плюндрували святині. 

А коли у 410 році на Рим напав вождь 

готів і захопив столицю, то все раптово 

змінилося докорінно. Слава, велич, 

вплив – все було втрачено водночас. 

І саме тоді настав час папи Лева, як 

вірного служителя своєму народові та 

своїй Церкві. 

Як ревно він молився! Як же ретельно 

він боронив свою віру! Папа Лев тоді 

написав своє послання, в якому чітко і 

ясно розбив єресь Євтихія, і яке стало 

на довгі віки одним з найцінніших 

творів святої Церкви. 

Коли імператор і його нашіптувачі 

стали на захист єресі, тоді папа Лев звернувся 

до імператора з такими словами: 

«Царю, полиш єпископам діла Христової 

віри, бо віра та не лякається 

людських погроз і насильства. Тобі належить 

боронити святу Церкву і впо- 

СВІТЛАНА (Фотимія Самарянка) 

– 26 лютого (старий стиль), 11 березня 

(новий стиль). 

Євангельська 

розповідь про 

зустріч Ісуса Христа 

біля криниці 

Якова з самарянкою 

є досить обширною 

і цікавою. 

І запам’ятовується 

вона швидко. 

Ми знаємо, як 

зацікавлено вона 

слухала Спасителя, 

як мудро відповідала, хоча мала за 

своєю спиною гріхи життя, як відразу 

зрозуміла, що перд нею незвичайна 

людина, як потім бігла і скликала своїх 

односельців, аби послухали Месію, 

саме Того, Кого чекали так довго. 

Ця розповідь дивна й тим, що саме 

тій грішній жінці, та ще й самарянці, 

Господь першій відкрився Хто Він. І 

вона вже не змогла Його забути. 

Отож, ця жінка після Воскресяння Ісуса 

Христа охрестилася і прийняла у хрещенні 

ім’я Фотимія (світла, Світлана), 

а згодом зі своїм сином Йосієм стала 

проповідувати святе Євангеліє у 

Африці, у Карфагені. Другий її син, 

Віктор, будучи полководцем, теж як 

охрестився, проповідував Христа! За 

це його ув’язнили і відправили до 

Риму на суд. Почувши про це, свята 

Фотимія з Йосієм поспішили туди, і 

коряти тих, які її непокоять. Якщо хочеш, 

щоб Господь боронив твою державу. 

Здається мені, що я стану свідком 

того, як Господь тебе покарає». 

І невдовзі імператор Феодосій (492- 

498рр) раптово загинув на ловах. Його 

наступником став чоловік святий, Пульхерій, 

він виконав волю папи Лева і 

скликав у Халцедоні собор. На цьому 

соборі присутнім було ще раз зачитане 

послання папи Лева, про яке йшлося 

вище. Ще раз усі переконалися в мудрості 

та правоті його. 

Та знову напали готи. Їх король Атила 

посунув з трьохсоттисячним 

військом на Рим. Навіть полководці 

імператорського війська бачили, що 

опиратися нема сенсу, а сам імператор 

сховався. Тоді взяв на себе відповідальність 

за долю народу і Церкви папа 

Лев. Сам вийшов супроти Атили. Наперед 

він довго молився, а потім в єпископських 

ризах став перед ним і сказав: 

«Ти переміг і здолав усіх, а тепер 

переможи себе самого». 

І той, перд яким дрижав увесь світ, 

змовчав, прийняв папу Лева з великими 

почестями, а згодом швиденько 

зібрав свої війська і забрався з Італії. 

Коли Атилу допитували здивовані 

його полководці «чому?», він відповів: 

«Я бачив, що по обидва боки від нього 

стояли два світлі мужі з мечами і 

погрозливо дивилися на мене». 

Папі Левові за кілька років довелося 

знову самотужки захищати Рим. 

Його жителі скоро забули про біду й 

гнівили Бога далі. Кара не забарилася, 

хмари вандалів з Карфагену посунули 

на Рим. Папа, бачучи, що виробляють 

вони в місті і що збираються взагалі 

спалити його дотла, став благати їхнього 

вождя, аби не палив міста і наказав 

воїнам, аби не вбивали його жителів. І 

той теж його послухав. 

У постах, молитві й милосерді до 

людей минали дні святого папи Лева. 

Він благав Господа, щоб світ утихомирився, 

щоб серця людські наповнялися 

любов’ю, щоб Церква єдналася й укріплювалася. 

Його звертання до людей, 

знатних і простих, мали велику силу. 

Бог благословляв усі справи його. 

Він упокоївся у мирі в році 461. його 

прах поклали при вході у храм святого 

Петра в Римі, місті, котре так ревно він 

захищав за життя. 

На прикладі життя святого папи 

Лева треба вчитися багатьом служителям 

Церкви і нам, простим мирянам. І 

все стане можливе, треба лише вірити 

по-справжньому, молитися щиро, любити 

Бога і людей. 

І цим, лише цим усе поправити можна. 

Віночок святих, яких вшановуємо в березні 

там їх ув’язнтли, а далі обох синів убили, 

а вона в важких муках закінчила 

життя у в’язниці. 

При мощах її творилися чуда. Голова 

її спочиває у Римі в храмі святого 

Павла. 

Святі МАРИНА, КИРА, ДОМІНІКА 

– 27 лютого (старий стиль) 12 березня 

(новий стиль). 

Дві жінки, ревні християнки, з багатого 

роду – вирішили свої життя повністю 

присвятити Богові. Пішли ген 

за місто, знайшли печеру і там стали 

жити у дуже строгому пості та молитвах. 

Біля їхньої печери оселились у невевеличкій 

хатині їхні служниці. 

Лише двічі Марина і Кира виходили 

з своєї печери. Вперше, коли вирішили 

йти до Єрусалиму, і йшли туди 

20 днів без їжі, і витримали це; і вдруге, 

коли ходили покланятися мощам 

святої Теклі. Бог підтримував їх на 

силіі. Майже 40 років прожили вони 

так. 

Уже в іншому місці дівиця Домініка 

поставила на городі своєї матері 

будку, в якій окремішньо жила, хоча 

виходила щораз до храму. Вона повчала 

інших і спонукала свою матір та 

братів до милостині і праведного 

життя. 

Усіх трьох цих святих дів вшановують 

27 лютого за старим стилем. 

Святої МАРІЯМНИ – другого березня. 

Сестра святого 

апостола Пилипа 

стала сподвижницею 

праці 

свого брата задля 

утвердження віри 

Христової. Якось 

разом зі святим 

апостолом Варнавою 

вони втрьох 

голосили слово 

Боже серед поган 

у Фригії. Там були 

і схоплені поганами. Апостола Пилипа 

повісили за п’яти, а Варнаву прибили 

до хреста. Господь відразу став карати 

безбожників і вони зняли з хреста 

Варнаву, а Филип там таки закінчив 

життя. Маріямна поховала його і пішла 

в інші краї проповідувати. Навернула 

багатьох до віри.


Із Шевченком 

на самоті 

Інтерв’ю із пам’ятником 

– Доброго дня, Тарасе Григоровичу. 

Чому таким грізним поглядом дивитеся 

на українців? 

– Та-от бачу, що коїться в Батьківщині, й 

не можу стримати гніву. Моє покоління виборювало 

волю, наступні – незалежність, а 

ви поступово втрачаєте й одне, й інше! 

– Кобзарю, ми ж намагаємося відстоювати 

свої права, берегти мову, культуру, 

традиції… 

– От, власне, що тільки намагаєтеся! Дозволили 

російській мові стати регіональною, 

а це означає, що через декілька десятків 

років українською говоритимуть лише в окремих 

селах. «І всі мови слав?янського люду 

– Всі знаєте. А своєї Дастьбі… Колись будем 

по-своєму глаголать, як німець покаже 

Та до того й історію Нашу нам розкаже,– 

Отойді ми заходимось!..» 

– Ох, батьку, не розуміють українці, що 

маємо могутню культуру, родючу землю, 

багату на корисні копалини. Варто лише 

відібрати її у можновладців і використати 

ці дари. Але для цього потрібно хоча б 

працювати в Україні, а не за кордоном. 

– Так, дівчино, це найбільша ваша проблема. 

«Нема на світі України, Немає другого 

Дніпра, А ви претеся на чужину Шукати 

доброго добра, Добра святого», «в своїй 

хаті своя й правда, і сила, і воля». Якщо б 

українці згуртувалися й спільно боролися 

проти (як ти сказала) можновладців (але ж 

їх і самі обираєте!), то змогли б покращити 

життя в державі. 

– Але ж кожен говорить: «Від мене нічого 

не залежить. Потрібно грошей заробити. 

Краще поїду за кордон, щоб сім`я могла 

нормально жити». Хіба з такими людьми 

Україна може мати хороше майбутнє? 

– Звичайно,ні. Потрібно діяти, а ви сидите 

склавши руки. Люди, які живуть за принципом 

«скраюхатства», не варті своєї держави. 

Ваші предки у 20-30-х роках ХХ століття 

писали патріотичні твори, так що їх 

саджали у в`язниці, відправляли в Сибір, 

розстрілювали. « Подивіться лишень добре, 

Прочитайте знову тую славу. Та читайте 

Од слова до слова, Не минайте ані титли, 

ніже тії коми. Все розберіть… та й спитайте 

Тойді себе: Чиї сини? Яких батьків? 

Ким? За що закуті?..» А ви зараз боїтеся 

висловити свою думку, щоб не втратити чин, 

роботу, а може, й славу! «Схаменіться! Будьте 

люди, бо лихо вам буде!» Об`єднайтесь, 

перестаньте мовчати, щоб здобути краще 

життя для себе і нащадків. «Обніміться, 

брати мої, Молю вас, благаю!» 

– Дякую, Тарасе Григоровичу, за цінні 

поради. Хоч би зрозуміти їх, хоч би дотримуватися… 

А що можемо зробити ми, 

діти, юнаки та юнки? 

– Не дуріте самі себе, 

Учітесь, читайте, 

І чужому научайтесь, 

Й свого не цурайтесь… 

Розмову вела Мар’яна ВОВК, 

учениця 11 класу, 

м. Долина Івано-Франківської області. 

Д 

ТВОРЧІСТЬ НАШИХ ШАНУВАЛЬНИКІВ 

ІВЧАТКА познайомилися на 

одній із шкільних олімпіад, коли 

їм було по дев’ять років. 

Першу – темноволосу, коротко 

підстрижену, з великими карими 

очима звали Оленкою. 

Другу – білявку з кирпатим носиком 

і світло-русою косою – Світланою. 

За дивним збігом обставин на початку 

нового навчального року 

Світлана почала навчатись у тому ж 

класі, що й Оленка, ба навіть поселилась 

у сусідньому будинку. Дівчатка 

зустрілись на шкільній лінійці. При 

зустрічі вони зміряли одна одну проникливо 

оцінюючими поглядами й 

Оленка запитала: 

– Ти чому прийшла сьогодні без 

букета? 

– Навіщо він здався? Хіба мало їх 

понаносили? – відповіла Світлана. 

– А чому ти так 

одягнулася? Ти виглядаєш, 

як доросла, – 

сказала Оленка. 

– Тому що я не 

така, як всі. Я ніколи не 

роблю так, як всі. 

– Дивись: такого 

вбрання немає ніхто! 

– А ось ти одягнута зовсім без 

смаку! – відрубала Світлана. 

Ця зустріч звела суперниць на багато 

років. Із цього часу їхня дружба 

почалася зі змагання: 

хто – кого? Це стало стимулом і 

основною ціллю їхнього життя, бо 

відтепер вони намагалися випередити 

одна – одну. Спілкування дівчат 

швидко переростало в незбагненно 

дружню приязнь. Вони могли розмовляти 

на будь-яку тему годинами. 

Більшість вільного часу проводили 

разом. Бувало посваряться, розійдуться 

і незабаром знову сходяться, 

так ніби й нічого не сталося. У них 

обох було стільки спільного, як у 

близнят, але вони й дуже різнилися 

між собою і це усвідомлювали, але це 

не заваджало, а радше стимулювало 

їхні успіхи в навчанні. Відтепер вони 

стали жити подвійним життям. 

Підлітковий вік – один із найскладніших 

періодів у житті кожної людини. 

В цей час формується світогляд 

і характер, відбуваються життєві переміни. 

Хисти, котрі до того «дрімали» 

десь на задвірках свідомості, в 

цей час починають виявлятися. Тут 

би батькам варто було приділити 

більше уваги дівчаткам, привчати їх 

до християнського життя, прищеплювати 

віру та любов до Бога, скеровувати 

їх на добрі справи. Але цього 

не відбувалося. Батьки тішилися, 

що їхні діти здоровими ростуть, успішно 

вчаться, а все решту для них 

було другорядним. 

Великі зміни в житті подруг сталися, 

коли за рік до закінчення школи, 

на літні канікули обоє поїхали до 

Оленчиної бабусі в гірське село на 

відпочинок. Щоби хто не говорив, а 

ми живемо в якомусь магічному світі. 

Надворі ХХІ століття. Всі принаймі 

вважають себе християнами, а в багатьох 

домівках ворожать, привертають, 

відробляють або лікують. Майже 

в кожному селі чи місті вам покажуть, 

де живе відьма, знахарка чи 

гадалка. 

В селі, куди приїхали наші дівчата, 

також проживала жінка, яку вважали 

ворожкою. Багато людей 

крадькома зверталися до неї, користувались 

її послугами, але її побоювалися. 

Наші дівчата також вирішили 

скористатися її послугами. 

Ворожка дуже пильно придивилася 

до них, напевне якимось потаємним 

відчуттям відчула спорідненість 

душ. Вона виклала їм, що долі їхні 

тісно переплетені, але добра від цього 

не варто сподіватися. Обидві 

вони, прагнучи перевершити одна 

одну, погано закінчать. Дівчат це не 

переконало і до цього вони поставились 

скептично. 

Ворожка запропонувала дівчатам 

дати на другий раз сеанс ворожіння 

і провести кілька ритуалів. Вони погодилися, 

адже в цьому для них було 

багато таємничого і незбагненного. 

Сили тьми отримали велику радість 

і задоволення, бо підкорили їхні юні 

серця шляхом відкриття їм деяких 

таємниць. А світлі Ангели-Хоронителі 

стали звіддаля оплакували їх, бо 

душу, крім Бога, не можна довіряти 

нікому. 

Оті канікули для дівчат стали поворотним 

моментом у їхньому житті. 

Тепер вони стали постійними 

Суперниці, або 

загублені душі 

клієнтками у продавців магічної літератури. 

Цього «добра» тепер є достатньо. 

Дівчата проводять багато 

часу за вивченням цієї літератури. 

Тепер виникає потреба в практичних 

діях. 

Незабаром така нагода трапилася. 

Дівчата претендували на золоті 

медалі після закінчення школи. Але 

тут на заваді стає однокласник, який 

також претендує на медаль, бо вчився 

навіть краще за них. На цьому 

хлопчикові вони й вирішили провести 

магічний ритуал-експеримент. 

Не знати чи це збіг обставин, чи 

дійсно темні сили настільки могутні, 

що зуміли це зробити на радість 

дівчатам. Але більше як за півроку до 

випускних іспитів хлопчина разом з 

батьками попадає в аварію і вибуває 

з навчального процесу. Конкурента - 

нема! Обоє торжествують – експеримент 

вдався! Тепер їм здається, що 

вони все можуть, здатні всього досягнути. 

А тим часом, подруги успішно закінчують 

школу, стають медалістками. 

В подальшому навчаються в інституті 

й успішно його закінчують, отримують 

добру високооплачувану роботу, 

а через деякий час кожна з них 

відкриває свій бізнес. Справи йдуть 

добре, гроші пливуть рікою. Повний 

достаток. Мають тепер все, чого забажають. 

Продовжують дальше 

практикувати з магією, але тепер окремо 

кожна для себе. Дівчатам в усьому 

щастить, крім одного – не складається 

в них особисте життя. Друзі 

і подруги їх уникають. 

Але нарешті в житті Оленки настає 

зміна, бо в неї з’являється жених. Молодий 

чоловік –красивий, порядний, 

високоосвічений, добре матеріально 

забезпечений. Здається, чого ще 

вона може бажати, адже ніщо не зможе 

перешкодити її щастю. Молодята 

готуються до весілля. Але наречений 

ще до весілля відбуває у відрядження. 

Тим часом приготування йде 

повним ходом. Замовляється ресторан 

для святкування, в дорогому салоні 

– сукня, запрошуються гості. Але 

все це робиться даремно, бо приходить 

неприємна звістка, що наречений 

у відрядженні загинув. 

Олена дуже тяжко це пережила. В 

цей час подруга, замість підтримати 

її, почала уникати спілкування з 

нею. Подруги зустрічаються тепер 

дуже рідко. 

Невдовзі і Світлані трапився жених 

– відомий медик-світило. З’явилася 

навіть надія на заокеанське життя. 

Вони поєднали свою долю, але 

вимушені жити окремо, бо жити разом 

в одному місці йому не дозволяє 

його робота, а їй – власний 

бізнес. За рік часу Світлана народжує 

сина. 

Олена знала все про життя подруги 

і страшно їй заздрила, бо подруга 

її обійшла і пішла далеко вперед. Ніяк 

їй не вдається поки що нічим зашкодити 

її щастю. 

Справжнім шоком стало для 

Оленки признання Світлани, коли 

вона прийшла до подруги привітати 

її з днем народженням. Випили вони 

по бокалу вина, розслабились і 

Світлана призналась, що смерть на 

Оленчиного нареченого наслала 

вона, бо мала на нього надію і була 

закохана в нього. 

Вона ніяк не могла 

допустити, щоб він 

дістався Оленці, а також 

не припускала, 

щоб подруга обійшла 

її в цьому. 

Тепер у голові 

Оленки посилилася 

думка – відомстити подрузі за всяку 

ціну. Чорні думки вже буяли в її 

душі. В неї визріває план – знищити 

подругу разом з чоловіком, а їхнього 

хлопчика забрати після цього собі й 

усиновити. 

Довго чекати на здійснення помсти 

не довелося. Подруга їде своїм 

авто в сусіднє місто до чоловіка. Дитину 

планує залишити на догляд 

няні, але в останній момент змінила 

своє рішення і обох взяла з собою. 

Після зустрічі з чоловіком наступного 

дня всі їдуть за місто на відпочинок 

і попадають в жахливу аварію. Троє 

дорослих загинуло, а хлопчика забирають 

у лікарню. 

Оленка, довідавшись про цю трагедію, 

вдає що сильно засмучена і 

дуже переживає. Біси нашіптують їй 

– все вдалося! Її душа радується. 

Коли ж довідалася, що хлопчик також 

постраждав, але зараз у лікарні, 

то ніяк не могла в це повірити, за її 

розрахунками він не повинен був постраждати, 

адже мав залишитися 

вдома. Дізналась, що хлопчик також 

помер у реанімації, то й зрозуміла, 

що її плани повністю не вдалися. 

Диявол, використавши подруг, тепер 

відрікся від неї , адже тепер вона 

стала йому вже непотрібною. Тепер 

Олена впадає в сильну депресію, на 

роботі не з’являється, ні з ким не 

хоче спілкуватися. 

Коли ж підлеглі відвідали її, то 

дізнались від сусідів, що вона вчинила 

спробу самогубства, але була врятована, 

бо її встигли витягнути з 

петлі. Тепер вона знаходиться в психіатричній 

лікарні. Коли ж її підлеглі 

добилися дозволу зустрітися з нею, 

то в цій жінці неможливо було 

впізнати власницю великих статків й 

успішного бізнесу. 

Дорого заплатили подруги за 

спілку з диявольськими силами. 

Життя так влаштоване, що за все в 

ньому треба платити. Не шукаймо 

кривих доріг, а крокуймо по єдиній 

прямій дорозі до Бога. Бог кожній 

людині приготував зовсім іншу дорогу, 

і якщо людина живе за Божими 

Законами, то вона крокує по цій дорозі 

без перешкод, а диявольські 

сили тоді безсилі. 

Ярко ГАРАСИМ.

8 

Дитяча 


сторiнка 

ЗАСНОВНИК ГАЗЕТИ — 

Львівське крайове ставропігійне братство 

св. ап. Андрія Первозваного, 

зареєстроване міністерством України 

у справах преси та інформації. 

РЕЄСТРАЦІЙНЕ СВІДОЦТВО: серія КВ № 2335 

Тим, хто бажає матеріально підтримати наше 

видання, повідомляємо банківські реквізити: 

ПАТ АКБ “Львів” 

Р/р 260075157, МФО 325268, 

код ЄДРПОУ 20785948 

Подяка за Ваші пожертви друкуватиметься 

на сторінках газети. 

НАША АДРЕСА: 

79008, Львів-8, вул.Руська, 3/1 

Для листування: 

м. Львів - 8, а/с 1334 

(032) 235-52-02 www.stavropigia.lviv.ua 

E-mail: vegauaoc@gmail.com 

Приходьте, діти, до кринички 

Напитись чистої водички. 

А та водиця непроста, 

Бо це — наука про Христа. 

.......................................................................................... 

Надійшла весна прекрасна! 

Любий читачу! 

Ось і прийшла довгождана весна! Тануть сніги, пробуджується зі сну 

природа. Яре сонечко щораз більше тепла посилає на землю, оживають 

ліси, з вирію повертаються до рідних країв пташки. Життєдайними соками 

наповнюються гілочки дерев та кущів, щоб згодом убратися в бруньки, 

з яких непомітно випірне зелень листочків. Легенький подих вітерця додає 

весняного запаху. Усе радіє, повниться ароматом свіжості й тепла. 

18 березня – початок 

Великого посту 

Пам’ятаймо, що справжній піст – 

це віддалення від себе злого, стримання 

себе від гніву, лихих бажань, обмови, 

брехні (св. Василій Великий). 

Великий піст завжди починається 

у понеділок. Цього дня – строгий піст. 

Ми починаємо готуватися до Великодня. 

Нехай ця 40-денна мандрівка 

стане для нас часом роздумів про 

Бога, часом молитви, покаяння та 

милосердя. 

Мандрівка до Великодня 

Через піст ми ідемо до Великодня, 

без нього ми не відчуємо всієї повноти 

цього Світлого свята. А передує посту 

неділя Прощення – 17 березня. У 

цей день збираємося у церкві на богослужіння, 

після якого відбувається обряд 

взаємного прощення. Люди підходять 

одне до одного, просять прощення, 

обнімаються і обмінюються поцілунком 

миру. 

24 березня – Перша 

неділя Великого посту 

У цей день, який називається неділею 

Православ’я, Церква пригадує 

нам, що вшанування ікон є правдивим 

прославлянням Бога. 

31 березня – неділя 

Розслабленого 

У цю неділю згадуємо подію, що 

трапилася в місті Капернаум, коли до 

Ісуса, який навчав та оздоровляв людей, 

четверо відданих друзів принесли 

свого товариша, який сам не міг 

іти, бо був дуже хворий. Через чудесне 

оздоровлення розслабленого Христос 

закликає всіх недужих шукати 

надійної допомоги лише в Бога. Ісус 

і від нас чекає глибокої віри та наполегливості 

в добрих справах. 

ЧИ ЗНАЄШ ТИ, ЩО... 

Число 40 часто зустрічається у Святому 

Письмі. От, наприклад, у Старому 

Завіті: 40 днів потопу, 40 років ізраїльський 

народ мандрував пустелею, 40 днів 

постив Мойсей перед тим, як Бог дав 

йому таблиці з Божими заповідями. У 

Новому Завіті маємо згадки про те, що 

саме 40-го дня Йосиф та Марія принесли 

Ісуса в храм, 40 днів Ісус постив у 

пустелі, 40 днів Господь перебував на 

Землі після свого славного Воскресення. 

У традиції нашої церкви теж зустрічається 

це число: на 40-й день подекуди 

зберігся звичай приносити до храму 

дитину для здійснення обряду воцерковлення, 

40-го дня згадуємо про померлих 

і, звичайно, Великий піст також 

триває 40 днів, через що і називається 

Чотиридесятницею. 

Лине над полями березневий вітер 

Тріснули на річці крижані мости, 

В лісі вже завзято хочуть перші квіти 

Білий сніг пробити, з радістю рости. 

М. Петрів. 

9 березня – день Великого Українця 

Тараса ШЕВЧЕНКА 

Народився майбутній поет в селі Моринцях Звенигородського 

повіту (нині Черкаська область) в сім’ї селянина-кріпака. Через 

два роки родина переїхала до села Кирилівки. 

Ріс Тарас розумною, допитливою дитиною, хотів усе знати. 

Наслухавшись розповідей про залізні стовпи, які нібито підпирають 

небо, він загорівся бажанням подивитися на них і пішов їх шукати. 

Усе своє недовге життя (а Шевченко прожив лише 47 років) він 

присвятив рідному українському народові. У своїх поезіях Тарас 

Григорович оспівував красу рідного краю, пригадував славні сторінки 

історичного минулого, намагався пробудити в українців дух 

волелюбності. Щиро любив свою Україну і мріяв про її вільне 

майбуття. 

Маленький допитливий Тарас став Великим Українцем – 

Духовним Батьком Нації. 

* * * 

…Світає, 

Край неба палає, 

Соловейко в темнім гаї 

Сонце зустрічає. 

Тихесенько вітер віє, 

Степи, лани мріють, 

Меж ярами над ставами 

Верби зеленіють. 

Сади рясні похилились, 

Тополі по волі 

Стоять собі, мов сторожа, 

Розмовляють з полем. 

І все-то те, вся країна 

Повита красою, 

Зеленіє, вмивається 

Дрібною росою, 

Споконвіку вмивається, 

Сонце зустрічає... 

І нема тому почину, 

І краю немає! 

(поема «Сон» Комедія) 

Сторінку підготували Оксана БЕРЕЗНЕВА та Оксана ХРИСТУК. 

Редактор Олег ПЕНДЕРЕЦЬКИЙ 

Редакційна колегія: 

Микола БАНДРІВСЬКИЙ, Тарас ДМИТРИК, 

Віра МАРКОВИЧ, Юрій ФЕДІВ 

Автори опублікованих матеріалів відповідають за точність використаних 

фактів, цитат, власних імен. Редакція намагатиметься 

найменше втручатися в авторський текст, зберігаючи особливості 

стилю. Водночас залишає за собою право редагувати, 

скорочувати подані матеріали. 

Cтатті, світлини, малюнки, що надійшли в редакцію, 

не повертаються. 

Передплатний індекс — 35013 

Друк – ВД «Молода Галичина». Зам. № 

Доля 

Ти не лукавила зо мною, 

Ти другом, братом і сестрою 

Сіромі стала. Ти взяла 

Мене, маленького, за руку 

І в школу хлопця одвела 

До п’яного дяка в науку. 

— Учися, серденько, колись 

З нас будуть люди, — ти сказала. 

А я й послухав, і учивсь, 

І вивчився. А ти збрехала. 

Які з нас люди? Та дарма! 

Ми не лукавили з тобою, 

Ми просто йшли; у нас нема 

Зерна неправди за собою. 

Ходімо ж, доленько моя! 

Мій друже вбогий, нелукавий! 

Ходімо дальше, дальше слава, 

А слава — заповідь моя. 

Любі діточки, пропонуємо вам пригадати поезії Т. Г. Шевченка і розв’язати невеличкий кросворд 

1. Назва вірша Т. Шевченка, що 

починається словами: 

Як умру, то поховайте 

Мене на могилі, 

Серед степу широкого 

На Вкраїні милій... 

2. Назва балади, що звучить як 

назва дерева. 

3. Молодша сестра Т. Шевченка. 

4. “Живописна Україна” —... малюнків 

поета, на яких зображені історія, 

побут та природа України. 

5. Село, де народився Т. Шевченко? 

6. На панщині пшеницю жала, 

Втомилася: не спочивать 

Пішла в снопи, пошкандибала 

... сина годувать. 

7. У 1860 році... мистецтв присвоїла 

Шевченкові звання академіка. 

8. У нашім раї на землі 

Нічого кращого немає, 

... тая мати молодая 

З своїм дитяточком малим. 

9. Місто на Черкащині, де на Чернечій 

горі поховали Кобзаря. 

10. Українська письменниця Марко 

... присвятила Т. Шевченку свою 

повість “Інститутка”. 

11. Поема Т. Шевченка. 

Відповіді надсилайте 

на адресу «Кринички».

Успенська вежа № 3 (2013)

Transform your PDFs into Flipbooks and boost your revenue!

Delete template?

Save as template ?