Успенська вежа № 4 (2013)

fediv.yuriy
  • No tags were found...

Газета Успенська вежа квітень 2013

ЩОМІСЯЧНА ВСЕУКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА СТАВРОПІГІЙНОГО БРАТСТВА СВ. АП. АНДРІЯ ПЕРВОЗВАНОГО

За віру і дність!

є

Виходить з березня 1991 року КВІТЕНЬ 2013 року 4 (251)

7 квітня – Благовіщення

Пресвятої Богородиці

115 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ

Патріарх МСТИСЛАВ:

«Тільки

з чистими

руками

і чистою

совістю

можна

робити

чисту

справу»

Радуйся, всесвіту похвало,

Радуйся, храме Господній,

Радуйся, горо, тінню сповитая,

Радуйся, пристане тихая,

Радуйся, світильнику незгасаючий,

Радуйся, славо православних всечесная,

Радуйся, Маріє, Мати Христа Бога,

Радуйся, раю,

Радуйся, божественна трапезо,

Радуйся, затінку приємний,

Радуйся, ручко всещедрая,

Радуйся, всіх радосте!

Патріарх Мстислав народився

в Полтаві 10 квітня 1898 року в

родині Івана Скрипника й Маріямни

Петлюри. Хресне ім’я – Степан.

Він був патріархом не лише за

саном, а й за долею, за покликанням,

як патріарх національно-визвольного

руху України. Племінник

Симона Петлюри Степан Скрипник

ще в ті далекі часи обрав тернистий

шлях боротьби за вільну

Україну. Поручик війська УНР,

депутат польського сейму, архиєрей

загнаної злочинним більшовицьким

режимом у «катакомби»

Української Автокефальної Православної

Церкви – такі основні

віхи його життя.

В роки війни кати з гестапо так

і не змогли зламати його дух і

волю. Бог і Україна стали шляхом,

істиною і життям Патріарха. Він

так радів, коли Всевишній дарував

його Вітчизні волю, і так гнівався,

коли бачив, як до святині тягнуться

брудні руки вчорашніх посіпак

КПРС і КДБ. Намаганням

використати його світле ім’я

організаторами нової державної

церкви (УПЦ-КП) святійший

Мстислав дав рішучу відсіч.

«Тільки з чистими руками і чистою

совістю можна робити чисту справу»,

– говорив Патріарх.

Хвороби, старість, інтриги грішників

у рясах, беззаконня яких

прискорили смерть Патріарха, недозволили

йому організувати

справжній об’єднавчий собор України.

Серце Патріарха зупинилося

11 червня 1993 року в далекій

Канаді. Похований Патріарх Київський

і всієї України в м. Стаут

Бавнд Бруку (США).

Лишилася його Церква – Українська

Автокефальна Православна

Церква. Лишився його заповіт

– заповіт любови й примирення.

Лишився невпинний заклик: подивімося

один одному в очі...

Папа Франциск прийняв запрошення

Варфоломія І відвідати його резиденцію

20 березня у Ватикані відбулася

зустріч Папи Франциска і Патріарха

Константинопольського Варфоломія

I, повідомило грецьке агентство

"Amen.gr". Понтифік прийняв запрошення

Предстоятеля відвідати Патріаршу

резиденцію в стамбульському

кварталі Фанар. Крім того, було вирішено,

що Папа і Патріарх зустрінуться

в січні 2014 року в Єрусалимі в 50-

річчя історичної зустрічі Павла VI і Патріарха

Афінагора, результатом якої

стало зняття взаємних екскомунік, накладених

під час Великої схизми 1054

року. Зустріч глав Церков 1964 року

стала першою після розколу. 1980

року почали теологічний діалог між

католиками і православними, який

триває досі.

Розмова Папи Франциска і Патріарха

Варфоломія відбувалася в сердечній

атмосфері. Вони висловили

бажання співпраці у сфері благодійності

та екології та висловилися за

поглиблення богословського діалогу.

До того ж новообраний Папа погодився

взяти участь у відкритті виставки,

організованої Константинопольським

Патріархатом і присвяченій святій

Горі Афон, яка відбудеться 2015 року

в палаці президента Італії.


2

За віру і єдність!

ІНФОРМУЄ

РПЦ знає, що

потрібно УПЦ?

На Архиєрейському соборі Російської

Православної Церкви, що

тривав 2-5 лютого, було прийнято

низку рішень, що безпосередньо

стосувалися подальшої долі Українського

Православ’я, зокрема

в підсумкових документах було

визначено: УПЦ має набути статусу

юридичної особи. В УПЦ визнали,

що такий статус полегшив би грошові,

бюджетні питання і вирішив

проблеми при переході священика

під іншу юрисдикцію. Та подібні

трансформації вимагають внесення

змін до існуючого українського законодавства,

до чого в комітеті з питань

культури та духовності поставилися

обережно.

Краще пізно, ніж ніколи

Митрополит УПЦ (МП) не проти

української мови в богослужінні.

Про це заявив митрополит Антоній

(Паканич) (УПЦ (МП)) на прес-конференції

за підсумками Архиєрейського

Собору РПЦ: для УПЦ

не є проблемою перейти на українську

мову. Він наголосив, що

подібні факти зафіксовані на Волині,

в Києві, достатньо бажання 2/3 парафіян.

Проте «подібні факти зафіксовані»,

але немає розуміння прямого

виконання заклику ап. Павла щодо необхідності

молитви рідною мовою.

РПЦ не проти зустрічей

зі східними католиками

У Патріаршій резиденції в

Москві 27 лютого 2013 відбулася

зустріч Патріарха Московського і

всієї Русі Кирила з Маронітським

Патріархом Антіохійським й усього

Сходу Бешаром Бутросом кардиналом

ар-Раї.

Патріарх Кирил (Гундяєв), звертаючись

до гостя, зокрема підкреслив:

«Ваша Церква займає абсолютно

особливе місце в Католицькій Церкві,

бо всередині неї представляє

Антіохійську богословську традицію і

традицію благочестя. Це дає нам

можливість плідно обмінюватися

думками з богословських питань, у

тому числі питань православно-католицького

діалогу».

Проте української традиції чомусь

патріарх Кирил цурається – чи то у

православній вірі, називаючи всіх

інших «розкольниками», чи у католицькій,

називаючи «непорозумінням

та перешкодою в католицько-православному

діалозі».

«Командувати

парадом буду я»

Саме так міркує патріарх РПЦ

Кирил (Гундяєв), висловлюючи

невдоволення імовірною зустріччю

з «розкольниками» в Києві під

час святкування 1025-ліття Хрещення

Русі.

УПЦ-КП вже різко відреагувала на

такі заяви устами свого Патріарха

Філарета, що, мовляв, Росії нема

чого святкувати, бо це свято Київського

хрещення, а не московського,

оскільки Москви на той час ще не існувало,

то і хрестити не було кого.

Квітень 2013

НОВИНИ

Кіпрська ПЦ готова надати державі

все своє майно задля виходу з кризи

Кіпрська Православна Церква готова надати

в розпорядження держави все своє майно,

якщо це допоможе вийти з кризи.

Про це заявив журналістам архиєпископ

Кіпрський Хризостом після зустрічі вранці в середу

з президентом Нікосом Анастасіадісом.

Хризостом сказав, що церковне майно буде

служити потребам кіпрської економіки.

«Ми можемо закласти все майно Церкви, а

гроші віддати на придбання облігацій.

Власність Церкви, як ви добре знаєте, величезна»,

- сказав Предстоятель впливової в

суспільстві Церкви.

Обрано нового Патріарха

Болгарської ПЦ

24 лютого переважною більшістю

голосів Митрополит Русенський

Неофіт обраний новим Патріархом

Болгарської Православної Церкви.

Митрополита Неофіта, якому виповнилось

67 років, обрали таємним

голосуванням серед трьох кандидатів.

На пост Патріарха претендували

митрополит Старозагорський Галактіон,

митрополит Русенський Неофіт і

митрополит Ловчанський Гавриїл. Голосування

довелося проводити у два

тури, оскільки в першому турі жоден з

кандидатів не набрав необхідних двох

третин голосів. У другий тур вийшли

Неофіт і Гавриїл, і за першого кандидата

було віддано 90 голосів, а за другого

- 47.

Інтронізація новообраного Патріарха

відбулася в Олександро-Невському

соборі Софії.

Відомо, що майбутній Патріарх

Неофіт народився в Софії в 1945 році.

У 1971 році він закінчив духовну ака-

демію імені святого Климента Охридського

в столиці Болгарії. Спеціалізацією

майбутнього священнослужителя

став духовний спів. Димитров

був пострижений у чернецтво під

ім’ям Неофіт в 1975 році.

Його попередник Патріарх Максим,

який помер у віці 98 років, був

популярним серед шести мільйонів

вірних Болгарської Православної

Церкви. Православне християнство

Болгарії охоплює понад 80% з 7,4

мільйона жителів країни.

Новий Патріарх Ефіопської ПЦ

Шостим Патріархом Ефіопської

Православної Церкви обрано Архиєпископа

Єрусалимського Абуна Матіаса,

який набрав 500 з 800 голосів.

Про це інформує Тheorthodoxchurch.

2 березня Предстоятель Індійської

Маланкарської Православної Церкви

Базіліус Паулос II матиме особисту

аудієнцію у нового Патріарха. Першоєроарх

Індійської Маланкарської

Православної Церкви візьме участь у

церемонії освячення новообраного

Патріархa Ефіопії.

Анонси від видавництва «Свічадо»

Іджіно КАНЕСТРІ:

«Історії про Ісуса»

Автор, італійський священик, подає низку епізодів

з життя Ісуса Христа, що відкривають простір для

надії, – приклади і слова, які втішають і ніколи не

осуджують. Події, які вже багато разів були почуті і

прокоментовані, на цих сторінках відкривають

просвіт, де Бог і людина беруться за руки, щоб разом

вирушити в дорогу відкривати смисл правд віри.

Розповідний стиль і форма роблять читання легким

і доступним навіть для дітей, які шукають короткого

викладу основ віри.

«100 улюблених

біблійних історій»

«100 улюблених біблійних історій» – це вибрані тексти

зі Святого Письма для наймолодших, викладені просто і

доступно. Ця книжка– чудове відкриття прекрасного Божого

світу для дитини і її рідних. Повноколірне видання з

чудовими барвистими ілюстраціями, весело розповість

дітям про серйозні речі.

Архиєпископ ІГОР:

(друкується зі скороченням)

Споконвічна драма вибору України

«між Сходом і Заходом»,

перекладена політичною новомовою

як «змагання геополітичних

векторів», вже нібито розв’язалася

з приходом до влади промосковських

олігархічних кланів.

Інформаційний простір нашої

держави практично цілком

інтегрувався до медійного

фантому, створюваного на замовлення

«Газпрому» та Кремля.

Нові господарі української економіки

вже зважилися позбутися

чужої їм державної мови. Масовій

свідомості наполегливо нав’язується

образ «прогнило-го Заходу»,

опис якого поквапом перекладається

з мови контрпропаґандистських

агіток ЦК КПСС кодом

православно-монархічної

стилістики.

...Найпідступніший винахід прихильників

«євразійського союзу», вже

нині відверто проголошеного «русскім

міром», - ідея протиставлення ліберальної,

«постхристиянської» Західної

Європи «фундаментально православному»

Сходові. Війна цивілізацій

переноситься у вимір формальної релігійности

й суспільної заанґажованости

ієрархічних інститутів. Вимірами

поляризації культур Заходу і Сходу

стають ставлення до політкоректности,

одностатевих шлюбів, релігійної

атрибутики в державних установах.

Зайве говорити, що для свідомого

християнина є принаймні дивним

хворобливий острах брюссельських

чиновників перед згадками про

біблійні засади європейської культури

або розп’яттями в публічних

місцях. З погляду церковної етики

співчуття до психологічних проблем

людей із проблемами сексуального

самоототожнен-ня жодною мірою не

може виправдати нав’язливої реклами

ґей-культури.

Але неспростовною істиною є виростання

самої засади толерантности

до життєвих позицій обмеженої

суспільної групи, етноконфесійної

спільноти або окремої особистості з

фундаментальних засад євангельського

вчення, явленої в Ісусі Христі.

...Маленька й прозора за змістом

книжка, в яку Христові учні бережно

записали все, що зуміли запам’ятати

з навчання й життєвого прикладу свого

Равві, неспростовно виявляла головний

сенс місії Ісуса з Назарету:

відкрити людині її власну гідність, навчити

її шанувати себе і ближнього.

... Одкровення в двох елементарно

простих заповідях: «Люби Господа

Бога свого всім серцем своїм, і всією

душею своєю, і всією своєю думкою...

Люби свого ближнього, як самого

себе» (Мт. 22:37, 39). ... Любити Бога

і любити іншу людину - дві грані християнського

подвигу, які гармонійно

єднаються в одне ціле .. .Він закликає

з пошаною та доброзичливою увагою

ставитися до кожної людської особистости,

якою б немічною чи ж нікчемною

вона не здавалася.

Та повернімося до двох найважливіших

заповідей. У них є один нюанс,

на який не завжди звертають увагу.

А дарма Виявляючи в Одкровенні заповідь

любови до ближнього - «Люби

ближнього свого», Христос додає: «як

самого себе». «Як самого себе»! ..

.Євангеліє відкриває дивну, парадоксальну

й водночас надзвичайно

глибоку антропологічну концепцію.

Пізнання своєї ідентич-ности, відкриття

її духовного виміру, неповторного

сполучення в ній душевного й тілесного

складників, є шляхом до осягнення

унікальної цінности людей довкола нас.

Любов до себе вимагає вміння захистити

себе, свою гідність і свою свободу.

Якщо ми любимо ближнього,


Квітень 2013 3

«Євангельський вимір гідности людини»

ми повинні зупинити зло, що зазіхнуло

на нашу власну гідність, і відвернути

поневолення ним цього ближнього.

Інакше, коли ми будемо пасивними,

ми виявимося поплічниками зла.

Час від часу мені доводиться давати

складні поради. Так років зо три

тому двоє наших чудових парафіян,

світлі особистості, талановиті митці,

звернулися до мене з проханням

підказати, чи вдаватися їм до судового

захисту своїх майнових прав. В одному

південному місті біля успадкованої

ними батьківської хати оселився

син багатого чиновника з «донецьких».

Він захопив частину їхньої земельної

ділянки, а коли митці почали боронитися,

пригрозив, що відбере все обійстя.

Як тут бути? Але йдеться тут не

лише про захист власності й майнових

прав. Коли опонента своєчасно не

поставити на місце, безкарний мажор

продовжить знущатися над безборонними.

Та й власна деградація молодика

не зустріне перешкод.

Я порадив молодим парафіянам

неодмінно захищатися, сміливо звертатися

до суду й пам’ятати, що вони

боронять не лише себе, а й інших потенційних

жертв злочинця. Не думаю,

що я зробив помилку як пастир. Помилкою

в подібному випадку була б

втеча від боротьби за свої права, за

справедливість. Причому треба пам-

’ятати, що, активно захищаючи справедливість,

ми допомагаємо не лише

жертвам, але й винуватцям насильства

Так-так, і самим злочинцям ми допомагаємо,

коли прагнемо зупинити їх

і добитися для них належного покарання.

Ми рятуємо їх від влади гріха,

від духовної загибелі, ми переконуємо

їх в існуванні моральної сили,

вищої, аніж спокусливі сили влади й

багатства

.. .Ціну за поступливість неодмінно

доведеться платити, надто коли йдеться

про поступки в принципових, істотних

речах, що стосуються наших громадянських

прав. Прикладом є розплата

за потурання прихованій русифікації,

що тривала протягом 1990-

2000-х pp. Скасування закону 1989 р.

«Про мови в Українській PCP» і початок

офіційного запровадження російської

мови як панівної в регіональному

просторі стала наслідком не

лише зміни політичної кон’юнктури,

але й конформізму кожного з носіїв

української мови. Новий скандальний

закон 2012 р. «Про засади державної

мовної політики» готувався кожним,

хто дивився московські телеканали та

їхніх доморощених наслідувачів, слухав

російський шансон, заводив електронну

адресу з закінченням «.ш», використовував

російськомовне програмне

забезпечення. Кожним, хто

лінувався або боявся захищати свою

національну гідність при зустрічі з

приблудним хамом. Кожним із нас,

хто квапився перейти на російську

мову, почувши зверхнє: «А по-человечески

сказать нельзя?» І коли наші постмодерні

письменники насичують

текст ненормативною лексикою та суржиком,

роблячи літературний терен

жертвою своїх провінційних комплексів,

то й вони виконують свою роль

у мовній політиці зорієнтованих на

Кремль чиновників.

... Деструкція традиції послаблює

або й нищить свідомість людської

ідентичности. Особливо коли йдеться

про такий фундаментальний складник

національного культурного коду, як

мова. Не випадково більшість авторитарних

режимів з імперськими амбіціями

прагнули уніфікувати мовний

простір на підвладній території. Знебарвлюючи

його, долаючи багатоманітність

мов і діалектів, диктатори

трансформували суспільство, викорінюючи

потенційне джерело опору -

здорове відчуття національної

ідентичности...

Почуття гідности людини невід’ємне

від її особистої свободи. Ми

потребуємо свободи для реалізації

наших здібностей, нашого покликання

в житті. Потребуємо свободи не

лише для себе самих, але й для нашого

ближнього. Бо обмеження прав

ближнього неминуче обернеться

прихованим утиском наших власних

прав.

Закономірною оманою будь-якої

диктатури є переконаність панівних

верств у тому, що коштом обмеження

прав підвладного їм населення розшириться

сектор свободи для «обраної

меншості!», яка воліє позиціонувати

себе як «еліти». Але зазвичай виходить

навпаки. Ситуація реальної несвободи

позначається на кожному Диктатор

стає заручником свого становища.

Годі уявити, щоб Муаммар Каддафі

або Олександр Лукашенко самі, без

охорони, прийшли до крамниці чи

театру. Та й розраховувати нате, що

міністр із печерських

пагорбів сам-один приїде до

«могилянки», також не доводиться.

Варто замислитися: а чи може бути

вільною людина, обмежена в русі, в

контактах, у просторі?

Це справді парадоксальне явище,

коли штучно зберігаючи релікти тоталітаризму

у власних країнах, можновладці

рвуться лікуватися, вчити дітей,

відпочивати в середовищі, де вони

позбавлені особливого статусу й змушені

шанувати закони, рахуватися з

іншими людьми. Як би ми це собі не

пояснювали, не можна не помітити

відчуття самими можновладцями психологічного

дискомфорту від нездорової

суспільної атмосфери, атмосфери

взаємної відчужености й браку

пошани до людської гідности, що

панує в нашому регіоні. Атмосфери,

яка формується не лише олігархами,

але й кожним із нас. Інтегральним

складником цієї атмосфери є хамство.

Не завадить пригадати етимологію

слова «хам». Що вчинив біблійний Хам?

Узяв на кпини свого сп’янілого батька,

кличучи братів посміятися над його

наготою (Буг. 9:22). Духовний спадкоємець

невдячного Ноєвого сина

формує свою особистість на приниженні

чужої гідности, безцеремонному

втручанні в чуже життя. .. .Надзвичайно

прикметно, що, навчаючи людину

шанувати власну гідність, християнська

етика оцінює гординю ж найбільший

гріх, джерело всіх інших гріхів. Нездорова

самооцінка, звеличення власної

особистости шляхом приниження

інших - підступні вороги людської

гідности. Кожне слово, кожен жест зневаги

до ближнього в той чи інший

спосіб обертається проти нас самих.

.. .Ніщо так не принижує людину, не

обмежує її внутрішню свободу, як неправдомовство.

Недарма з такою однозначністю

Христос пов’язує визволення

людини з пізнанням правди:

«Пізнаєте правду, а правда вас вільними

зробить» (Ін.5:32).

Пізнання правди є лише прологом

до творення духовно вільної особистости,

здатної цінувати й боронити

свою гідність. Євангельська антропологічна

перспектива відкривається в

служінні правді. Не певній суспільній

доктрині, партії чи блокові, а власне

правді. Ми часто воліємо ховатися від

цього християнського імперативу за

пілаго-вою іронією: «Що є правда?»

(Гн. 18:38). І з невідворотною логікою

Пилата ми тікаємо від імперативу

правди все далі й далі шляхом компромісів,

що непомітно переростають

у зради. Кожна ж зрада руйнує моральні

засади нашої особистости.

Євангельська порада для збереження

власної гідности проста й однозначна:

«Ваше ж слово хай буде: тактак,

ні-ні. А що більше над це, то те від

лукавого» (Мт. 5:37). Сила,

цілісність людської особистости виявляється

саме в цьому: в адекватності

слів і дій. Ми можемо сховати свою

слабкість, свою провину перед

ближнім та перед суспільством за

шумовинням слів. Але годі сховатися

перед Богом і перед відблиском Його

світла в нашому серці, який ми називаємо

совістю. .. .Чітка визначеність і

стійкість моральних засад описується

євангельською притчею ж надійна кам’яна

підвалина в споруді людської

особистости (Мт. 7:24-27). Жоден

дощ жоден буревій неспроможен буде

похитнути цю споруду. Натомість легковажність,

непослідовність, моральний

релятивізм уподібнюються до

піску, на якому не встоїть перед випробуваннями

жодна споруда.

Ліберальна ідеологія виникла ж

реакція на панування тоталітарних систем

зі властивим їм зосередженням

влади в руках нечисленної панівної

верстви, поневоленням людської особистости,

безоглядним підпорядкуванням

особистости системі. Але

пригадаймо-но, що з цього виходило.

Французька революція проголошує

демократичні ідеї, обіцяє громадянинові

свободу, рівність і братерство.

Обертається ж усе жорстоким

якобінським терором, війною у Вандеї

та масовими репресіями клиру й мирян.

Комуністична партія, котра організувала

найстрашніший в історії геноцид,

обрала за свій девіз слова «Все

в ім’я людини, все на благо людини».

Христос навчав пізнавати фальшивих

пророків «по їхніх плодах» (Мт. 7:16),

застерігаючи: «Не може родить добре

дерево плоду лихого, ані дерево

зле плодів добрих родити» (Мт 7:18).

.. .Серед євангельських ідей, покладених

у фундамент нової європейської

цивілізації, звернімо увагу на переконання

в тому, що кожна людська

особистість є унікальною й неповторною.

З непохитною послідовністю

Євангеліє протистоїть політичним

доктринам, які проголошують людину

«коліщатком і гвинтиком» суспільного

організму та зводять функції

пересічної особистости в суспільстві

до ролі статиста. Поширення християнства

унеможливило панування античного

ставлення до раба ж «тварини,

що вміє розмовляти». ...Ідея загальної

рівности та спільної участи в управлінні

державою виростає з суспільної

доктрини християнства Якою б

релігійною риторикою не прикривалися

деспотичні, авторитарні форми

державного устрою, побудовані на

владі меншості (чи то аристократії, чи

однієї партії, чи олігархічних кланів),

вони завжди протистоятимуть духові

Євангелія.

Захист гідности й життя людини

Церква поширює на все життя - від

моменту зачаття до природної смерти.

Тут і найпомітніший конфлікт із неолібералізмом,

який воліє вивести з-

під законодавчого захисту пренатальний

період життя людини та її смерть.

Чому всі християнські конфесії такі

одностайні в осуді цих тенденцій? Поміркуймо:

адже вбивство ненародженої

людини не лише позбавляє невинну

жертву спаситель-ної опіки Церкви та

життєвої перспективи. Воно непомітно

втягає в тенета злочину і обох

батьків, і лікарів, і суспільство, же потурає

злочинові... .За вимірами ж

убивства ненароджених дітей наша

країна насправді перевищує будь-жу

європейську державу й посідає одне

з перших місць у світі. При частці населення

в 0,9 % від світового на Україну

припадає 6,6 % абортів. Неофіційна

статистика стверджує, що за роки незалежности

в нас було вбито до 35

млн. ненароджених дітей.

Ставлення до людської гідности

відображається і в суспільному статусі

груп, позбавлених можливостей

до праці та захисту власних прав. Пенсіонери,

неповносправні, невиліковно

хворі даються нам за дзеркало для

відображення реального стану суспільної

психології. І хоча посткомуністичні

режими брутально визискують

пенсіонерів під час виборів, як насправді

виглядає в нас ця наївна категорія?

Жебраками, змушеними

захищати номінально належні їм

суспільні привілеї... Адже жебраками,

цілком залежними від змінюваної позиції

влади, значно легше маніпулювати,

купуючи їхні голоси за кілограм

гречки або збудовану коштом недоданих

їхнім онукам зарплат лавочку

біля під’їзду!

Пошана до батьків, і, ширше, до

традицій попередніх поколінь, є одним

із наріжних каменів біблійної етики.

Книга Мудрости Ісуса, сина Сирахового,

деталізує цю максиму: «Хто

шанує батька, той гріхів збувається.

Хто звеличує матір свою, той немов

скарби збирає... Усім твоїм серцем

прославляй свого батька і не забувай

про болі матері твоєї. Пам’ятай, що

вони привели тебе на світ: чим заплатиш

за те, що для тебе вони вчинили?»

(Сир. 3: 34; 7:27-28).

.. .Євангеліє вчить шанувати життя,

боронити його до останку. А в той

же час воно вчить не боятися смерти.

Відкриття небесної перспективи

звільняє християнина від панічного

страху перед фіналом земного життя

настільки, наскільки воскреслий із

мертвих Христос кличе його за таємничу

фінальну лінію далі, вперед, до

дому Отця.

Немає нормальної, здорової людини,

яка б прагнула смерти. Та озброєна

євангельською мудрістю особистість

знає: є речі, страшніші за

смерть. Зберегти гідність, не впасти,

захиститися від гріха, принести до

престолу Судді чисте сумління - ось

що дозволяє захиститися від панічного

страху перед фіналом життя. В

таких кризових ситуаціях надзвичайно

важливо відчувати поряд присутність

Божого Сина, який воплотився,

став одним із нас, людей, аби товаришувати

нам на життєвій дорозі.

Він промовляє до нас у Євангелії,

відкриває Свою присутність у церковних

таїнствах, слухає нашу молитву й

відповідає в нашому серці. Цього діалогу

не варто уникати.

Євро-2012 відкрило перед нами

зовсім несподівані плоди християнської

традиції. їх носії не конче є християнами.

Вразливі сторони неолібералізму ускладнюють

стосунки масової культури та

християнської традиції. Однак гуманістична

етика, завдяки якій сформувався

нивілізаційний простір Європейського

Союзу, залишилася християнською

настільки, наскільки вона здатна шанувати

гідність людини, створеної на образ

і подобу Божу. Ця етика вчить нас

посміхнутися при зустрічі, допомогти

хворому, якому стало зле на вулиці, поступитися

місцем старшій і слабшій

людині. Гідність людини гармонійно

сполучається в ній із громадянською

відповідальністю й природною пошаною

до чужої гідності, до поглядів і переконань

іншої людини, до екологічного

й архітектурного середовища

.. .Комусь хотілося б вважати, що

кожна дилема розв’язується простим

вибором: праві чи ліві, атеїсти чи

фундаменталісти, європейський вибір

чи «русский мір». Поставлений перед

цим вибором, християнин зобов’язаний

за риторичними хитросплетіннями

дошукатися суті проблеми й запитати

себе: що ближче до Христового

Євангелія - деспотизм і насильство

над свободою особистости чи ж пошана

до гідности кожної людини ж

Божого творіння, котре успадкувало

образ і подобу Отця? І тільки спроектувавши

проблему в духовний аспект,

зважуватися на відповідальний вибір

власної життєвої позиції...


4

Квітень 2013

З піснею і словом у серці

До 100-ліття від дня народження Григорія Нудьги

Поетичний геній української нації яскраво

виявився в сотнях тисяч дивної краси

народних піснях. Цікаве спостереження

Петра Чайковського, який говорив: «Бувають

щасливо обдаровані натури і бувають

так само щасливо обдаровані народи. Я

бачив такий народ, народ-музикант – це

українці». Тому цілком закономірним є те,

що в колі наукових зацікавлень українського

вченого – письменника, фольклориста,

літературознавця, історика української

літератури – Григорія Нудьги центральною

стала праця про поширення і культурний

резонанс пісенних надбань українського

народу серед інших народів світу.

Захоплення українською піснею діячів

мистецтва з різних країн Європи, Північної

і Південної Америки, Австралії, Африки та

Японії описано у фундаментальному дослідженні,

яке тривало 20 років – двотомнику

«Українська дума і пісня в світі» (видання

Інституту народознавства НАН України.

– Львів. – 1997, 1998). Ця монографія

стала вагомим аргументом на користь

самобутності українців. Зібрані тут факти

авторитетно заговорили про Україну, незалежну,

величну, з неймовірно могутнім

поетичним та мистецьким потенціалом української

нації, що викликав замилування

всього світу.

Григорій Антонович Нудьга (21 січня

1913 року – 14 березня 1994 року) народився

в селі Артюхівка Сумської області.

Початкову освіту здобув у рідному селі.

Після закінчення Гадяцького педагогічного

технікуму працював учителем в Артюхівці.

Восени 1933 року вступив на

філологічний факультет Харківського університету.

В автобіографії Григорій Нудьга

пише: «Перші враження від Харкова й

культурного середовища були багаті й

глибокі. Увесь Харків (вулиці, установи, на

заводах, на лекціях – де тільки я бував)

говорив виключно українською добротною

мовою, а розмов про те, що ця мова недосконала,

- ніде не було чути. Театр «Березіль»

я відвідував часто, і завжди було

людей повно, особливо на постановках

типу «Гайдамаки» чи інші театральні постановки

на українські теми».

Коли у 1934 році столицю перенесли

до Києва, то і частину університету, зокрема

філологічний факультет, перевели

до Київського університету. До числа

переведених потрапив і Нудьга. Сюди

перенесли також частину філологічного

факультету з Дніпропетровська. Факультет

зміцнів, особливо український відділ,

бо приїхало багато професорів.

Після закінчення університету Нудьга

поступив в аспірантуру, але через півроку

його відрахували, і він вирішив поїхати

до Полтави. У Полтавському педінституті

було «порожньо»: майже всіх викладачів

пересаджали. Тодішній нарком освіти

знав Нудьгу по статтях і дозволив

його зарахувати викладачем української

літератури. Тут Нудьга за рік підготував

і екстерном здав у Києві кандидатські

іспити, написав дисертацію. У педінституті

була багата бібліотека, де він вільно

користувався спецфондами. Коли почалися

фінські військові події – значну частину

приміщень інституту віддали для

потреб лікарні. Викликало здивування те,

що така маленька країна, як Фінляндія,

могла проявити незламну, тверду монолітну

єдність народу і так героїчно боронитися.

Після прориву лінії Маннергейма

Фінляндія оголосила, що все населення

до єдиної душі перейде до Швеції,

яка дала на це згоду. Таким чином план

щодо створення Карело-Фінської республіки

провалився.

Хоча преса й друкувала статті, у яких

запевнялося, ніби Росія й Німеччина не

мали ніколи ворожих взаємин, були завжди

в мирі, але в повітрі пахло порохом.

У 1941 році Нудьга йде на фронт. Під

Харковом потрапляє в оточення, опиняється

в німецькому таборі для військовополонених

і в тюрмі. Вирвавшись, поневіряється

на окупованій території. В

1944 році знову призваний до Червоної

Армії, але незабаром відкликаний на наукову

роботу у Львівське відділення Інституту

літератури АН України.

10 травня 1945 року, напередодні захисту

кандидатської дисертації, заарештований

в Києві. Засуджений військовим

трибуналом на 10 років позбавлення волі

та на 5 років обмеження громадянських

прав за звинуваченням в «антирадянській

агітації». Був звільнений наприкінці 1951

року без права працювати за професією

і проживати в більших містах. Після

смерті Сталіна добився зняття судимості

й обмеження в правах. З 1955 року Нудьга

живе у Львові, працює в редакції журналу

«Жовтень» (тепер «Дзвін»), а в 1957

році стає молодшим науковим співробітником

відділу літератури Інституту суспільних

наук Академії Наук УРСР (тепер

Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича

НАН України). Хоча офіційно реабілітований,

але ім’я вченого з чорного

списку не виводили. Над ним продовжувалася

постійна «опіка» та пов’язані з нею

гласні і негласні прояви. Незважаючи на

великий творчий доробок і поважний авторитет

у науковому світі, Нудьзі так і не

вдалося піднятися з посади молодшого

наукового співробітника. Ростислав Братунь

дуже влучно висловився, що Нудьга

працював за цілий інститут, а одержував

менше за двірника.

На початку 1993 року широко вшановували

80-літній ювілей вченого. Його ім’я

подали на здобуття Державної премії ім.

Тараса Шевченка. Після оприлюднення

результатів голосування, коли виявилося,

що знайшли більш достойного, вченому

відняло мову, а за кілька днів він

помер. Григорій Нудьга похований на Личаківському

цвинтарі.

Наукові студії Нудьги часто поставали

на основі маловідомого або невідомого

та, здавалося б, малозначимого факту.

Так, виявлена в зошиті Л. ван Бетховена

серед шотландських пісень мелодія української

народної пісні «Їхав козак за

Дунай» стала поштовхом для глибших

наукових пошуків, що втілилися в монографічному

дослідженні про життя і

творчість автора пісні, українського поета

початку XVIIІ століття Семена Климовського.

У своїй книзі «Не бійся смерті:

Повість-есе, історичний нарис» (Київ:

Рад. письменник, 1991. – 431 с.) Нудьга

розповів про життя і творчість одного

з перших українських поетів Івана Жоравницького

(Журавницького, XVI ст.), який

написав першого сатиричного вірша.

Шевченкознавчі та франкознавчі дослідження

Нудьги переважно торкаються

проблеми фольклоризації поетичних

творів. В окремій розвідці «Заповіт» Т. Г.

Шевченка» (Київ: Вид-во АН УРСР, 1962.

– 40 с.) Нудьга розповідає про історію

написання, художні особливості, створення

музики та переклади цієї поезії

Тараса Шевченка.

Нудьга відкрив цілу галерею маловідомих

діячів мистецтва і культури XVI – ХХ

століть. Це, зокрема, Бачинський Ілля –

український поет кінця XVII – початку XVIIІ

століття; Бетлер Семюель – англійський

поет-сатирик XVII ст.; Бонковський Денис

– український поет і композитор ХІХ ст.

(автор пісні «Гандзя» і музики до Шевченкової

поезії «Нащо мені чорні брови»); Бораковський

Григорій – український письменник,

драматург, лікар ХІХ ст.; Вальдбрюль

Вільгельм – німецький поет ХІХ ст.;

Василевський Теофан – український письменник

і публіцист другої половини ХІХ ст.

– початку ХХ ст.; Вербицький Микола – український

поет і педагог другої половини

ХІХ ст. – початку ХХ ст.; Витвицький Софрон

– священик, український письменник і етнограф

ХІХ ст.; Волкович Іоаникій – український

письменник 1-ї половини XVII ст.

(автор одного з перших драматичних творів

на релігійну тематику, п’єса поставлена

учнями Братської школи у Львові і тут опублікована

в 1631 році); Запорожченко Іван

– український поет і кобзар кінця ХІХ ст.

– 1-ї половини ХХ ст.; Ількевич Григорій –

український фольклорист, етнограф і педагог

(зібрав і видав 2700 народних

прислів’їв і загадок, уклав збірник українських

історичних пісень, що залишився в

рукопису) та багато інших.

Перу вченого належить чимало енциклопедичних

статей про окремі жанри

українського фольклору – бурлацькі,

весільні пісні, коломийки, думи. Своєрідним

підсумком наукових досліджень

Нудьги стали збірники й антології фольклорних

і літературних текстів з ґрунтовними

передмовами вченого. Подвижницька

діяльність Нудьги вражає своїм

обсягом, глибиною фахового аналізу,

виваженістю та об’єктивністю теоретичних

висновків, послідовністю наукової

методології. Практичною цінністю досліджень

є використання маловідомих

фактів, що надає особливої ваги історико-культурним

нарисам вченого. Цей

фактологічний матеріал підтверджує

ідею самодостатності духовного й історичного

розвитку української нації та

важливу її роль у формуванні інтелектуальної

та політичної думки Європи упродовж

багатьох століть. Вчений ґрунтовно

студіював джерела (зокрема документальні

записи університетських книг), де

знаходив багато свідчень про українських

спудеїв, що навчалися в 50 університетах

Італії, Франції, Німеччини, Нідерландів,

Польщі. Серед них є відомі представники

української тогочасної культурної

та політичної еліти (Ю. Дрогобич - Котермак,

С. Оріховський, М. Смотрицький,

П. Могила, І. Гізель і багато інших). Студенти

з України слухали лекції відомих

європейських філософів, зокрема Галілео

Галілея, Еммануїла Канта та інших.

Дослідник зазначав, що завдяки студентам

в Україну проникали прогресивні ідеї

європейської науки і культури. Згодом

уже самі українці почали робити значний

внесок у розвиток світової науки. Зокрема,

у Страсбурзькому університеті вчився

Нестор Амбодик-Максимович (родом

з-під Полтави), який згодом став відомим

вченим-енциклопедистом зі світовим

ім’ям, видав кілька грунтовних праць з

медицини і вважається основоположником

українського акушерства.

Історико-культурний нарис Нудьги

«Перші магістри і доктори» присвячено

питанню розвитку української освіти, зокрема

заснуванню перших освітніх закладів

на теренах України (братських шкіл,

колегіумів в Острозі, Львові, Києві, Харкові).

У цій праці дослідник розглянув

процес становлення української національної

освітньої традиції та її відмінності

від європейської системи освіти.

Нудьга опрацьовує і публікує розвідку

про рідкісну книгу Яна Ласіцького «De

Russorum, Moscovitarum et Tartarorum…»

(Німеччина, 1582 р.), яка є першим культурно-етнографічним

нарисом про Україну.

У книзі Нудьги «Республіка козаків»

стверджується національна самоідентичність

українців як представників однієї

з найархаїчніших націй Європи, що зберегла

свої традиції, своє національне

обличчя всупереч багатовіковим насильницьким

асиміляційним процесам. Дослідник

сам був з козацького роду і, мабуть,

цим можна пояснити незламність

його патріотичних переконань і щиру

любов до України, що відчувається в кожному

слові його наукових праць. На основі

документальних матеріалів Нудьга

довів факт виникнення козацтва як інституції

ще у ХІІІ столітті, виявив його вагому

роль у розвитку національної культури,

розбудові освітньої системи та формуванні

української мови. Власне з появою

Запорозької Січі почали зароджуватися

паростки першого демократичного

державного устрою Європи.

В науковому доробку Нудьги є дослідження

про українську пісню в світі, яке за

масштабністю свого задуму перевершує

всі інші наукові розробки вченого. Праця

над такою обширною темою вимагала

не просто копирсання в архівах та

бібліотеках, а й встановлення зв’язків із

багатьма авторитетами в цій галузі –

листування, телефонні розмови. Можна

собі уявити, яких зусиль вартувало вченому

спілкування із закордонними фахівцями,

враховуючи пильний нагляд

спецслужб, які й без того підозрювали

його в найтяжчому гріху – любові до свого,

українського, рідного. Монографія Нудьги

«Українська дума і пісня в світі» – це

роздуми про багатство, красу і силу українського

пісенного слова, що стало не

тільки одним із головних оберегів і символів

незнищенності українського народу,

але й здатне захоплювати і зачаровувати

людей інших націй. Наприклад, визначний

німецький філософ і письменник

Йоган Готфрід Гердер (1744 - 1803) пророкував,

що Україна стане новою Грецією,

бо в цій країні чудовий клімат, щедра

земля і її великий музично обдарований

народ прокинеться колись для нового

життя.

«Наша дума, наша пісня

Не вмре, не загине.

От де, люде, наша слава,

Слава України».

Тарас ШЕВЧЕНКО.

Нудьга наводить численні факти проникнення

українського мелосу в

творчість композиторів – Й. Баха, К. Вебера,

В. Моцарта, Л. ван Бетховена, Д.

Россіні, Й. Гайдна, Р. Вагнера, П Чайковського,

С. Монюшка, Ф. Ліста та ін.

Багатий фактологічний матеріал і

його ґрунтовне аналітичне опрацювання

робить монографію Нудьги «Українська

дума і пісня в світі» надзвичайно

змістовною і цікавою для фахівців, а також

для широкого читацького загалу. Іван

Франко говорив, що українські народні

пісні є найціннішим національним надбанням

і предметом оправданої гордості

українського народу. Як немає народу

без своєї мови, так немає народу і без

своєї пісні. В сиву давнину говорити і

співати означало одне і те ж. Та коли

пісня піднялася на вищий щабель розвитку,

тоді спів відділився від розмови.

Мова й пісня є найважливішими рисами

духовного обличчя народу, два рівновеликих

здобутки його творчого генія, без

яких немислимий розвиток культури

нації. Вони нероздільні, й щоразу, коли

йдеться про мову, неодмінно згадується

й пісня, бо, разом узяті, мова й пісня

становлять основу самобутності духовного

життя народу. Видатний англійський

письменник Вальтер Скотт (1771 -

1832) говорив, що звуки рідної мови й

пісні є найприємніші над усе на світі.

Мова й пісня є першоелементами духовної

культури народу. Піклування про самобутність

своєї культури, мови й пісні

в усіх волелюбних народів, які боролися

проти різних видів поневолення, було

однією з найважливіших турбот нації.

Єдність мови й пісні є природною, органічною

в історії кожного народу, тому їх

долі є неподільні.

Монографічне дослідження Григорія

Нудьги «Українська дума і пісня в світі»

– гимн українському народу, його чарівним

магічної сили пісням, що засвідчують

непересічний музично-поетичний

талант української нації та її вагому роль

в процесі творення людської цивілізації.

Дуже актуально звучать слова українського

вченого – фольклориста, літературознавця,

письменника-патріота – Григорія

Нудьги до свого народу:

Народе мій, калинова сопілка,

На дереві життя родюча гілка!

Пісні твої дивують здавна світ,

І душу всіх бентежить «Заповіт».

Чому ж сини твої, пригожі і здорові,

Цураються пісень своїх і мови?

Пошли нам, Боже, духу того й сили,

Щоб діти Україну, як себе, любили!

Щоб у містах і селах

дзвеніло наше слово,

Яке разити ворога було б

завжди готове!

Майбутність наша! Ждем тебе,

як весну,

Ти збережи нам мову і пісні чудесні!

Могутньої нам єдності надай,

Щоб врятувати наш народ

і рідний край.

(Львів, 1987 р., «Молитва»)

Оксана ЗАХАРЧУК.


Квітень 2013 5

Григорій НУДЬГА: «Кричали людські кістяки»

(З Колимських нотаток)

Наш окремий табір в’язнів стиснутий

між невеликими горами на правому березі

Колими, недалеко від поселення

М’якіт, на узбіччі пробитої людськими

кістками, вузенької поки-що дороги від

бухти Нагаєво, Магадана на північ в напрямку

Північного Льодовитого океану.

Тепер це довга траса, яка перехрещує

річку Колиму, повертає на Захід і пробивається

через тайгу аж до Якутії. А тоді

– її ще будували й розбудовували, розширювали

і обсаджували сяк-так подорожніми

поселеннями, що всі були суворо

засекречені і наповнені в’язнями, з

яких мало кому пощастило повернутися

на рідну землю і побачити свою, хоч і

розвалену або в чужих руках хату, а

дітей вже дорослими громадянами щасливої

держави під щасливим знаменом

вождя та його партійної армії. Належав

табір до системи «Дальстроя», підпорядкованого

НКВД.

Основна праця в’язнів – у копальнях,

добування золота (як писалось у зведеннях

– «добыча метала»), що мала заповнювати

велику пельку великої держави

і її світової слави та впливу. Щодня в’язень

мав добути 14 грам золота, а коли

ні – то мав хліба і баланди стільки, що не

виживав і лягав своїми невинними, натрудженими

кістьми у вічну мерзлоту.

Добування «метала» велось переважно

влітку, в теплий сезон. В цей час в’язні

майже не спали, їли баланду, зварену «на

10 крупинах», мокли і мерзли у норахшахтах,

хворіли, падали з ніг, їх у післявоєнні

роки просто стріляли по дорозі від

шахт до бараків і списували як померлих

від хвороби серця, перевантаження

шлунку жирною їжею або просто без пояснень.

За сезон у бараки, де зимували

на легших роботах і «поправлялися» –

поверталося з сотні 25 чоловік найбільше,

та й ті були каліки. А нових безперервно

підвозили 6-10 кораблів з Находки,

Ваніно до бухти Нагаєво, а звідси уже

рабів розвозили на «золоті приїски».

Колимські пароплави (наприклад

історична «Джурма») були обладнані багатоповерховими

нарами, під якими

можна було пролізти тільки «рачки»і

лежати на дощаному настилі. Кожний

пароплав брав 10-12 тисяч рабів, робив

6-7 рейсів, отже за літо завозив на Колиму

до 60 тисяч майже виключно політичних

в’язнів. А разом, якщо курсувало

тільки 6-7 пароплавів з живим товаром,

то за сезон вони перевозили до пів

мільйона наших рідних, щасливих, радянських

рабів. А поверталися з Колими

живими менше 25 %, вся решта гинула.

Не вмирали своєю смертю, а гинули.

Усе це я пізнав практично на собі, на

своїй голові, своєму тілі, коли нас, переважно

«хохлов» і бувших фронтовиків,

били товстими киями у бухті Ваніно і заганяли

гірше худоби в черево великої

«Джурми». Не вірилося, що ми люди і

перебуваємо серед людей щасливої держави-переможця,

що ми - «найцінніший

капітал» і сила, до якої ще вчора «наймудріший

батько» звертався: «Братья и

сестры! … Только вы победите зверяврага».

Здавалося, бачу пекельний сон і

мимоволі порівнював себе й інших з рабами

Єгипту і Риму. Порівняв і відчув,

що велика несправедливість рівняти

себе з римським рабом. Ми були найнещасливіші

раби. Раб чужоземець, куплений

римським патрицієм, хоч і не мав

волі, але був у нього цінністю (за раба

заплачено гроші, він працівник, умре –

велика втрата), а радянський раб – свій,

безплатний, купувати його не треба, його

й годувати потрібно лише так, аби золото

здобув, а умре – не біда, а радість начальнику

«золотого приску», бо підвезуть

свіжих, здорових – менше клопоту. А таких

же рабів тільки за офіційними даними

за Хрущова було звільнено 29

мільйонів. Не звільнили б – полягли би і

вони у вічних мерзлотах.

Так ось кістками таких не римських,

а наших «щасливих рабів» наповнена вся

Колима. Це суцільна могила і її всю треба

б оголосити кладовищем мучеників,

праведників, що полягли без будь-якої

провини й злочинів. І ще не забуваймо,

що більше 60 відсотків отих колимських

«щасливих громадян» - наші земляки,

мешканці України. Я з ними співав там

пісні і плакав:

Я живу край Охотского моря,

Где кончается Дальний Восток –

Тут плачут, тут скачут,

Здесь трупами кормят собак…

І годували нашими багатостраждальними

тілами, худими і кістлявими (спадок

козаччини), тих вівчарок, що нас охороняли.

Почути пісню в таборі – була велика

несподіванка, хіба що зимою, коли

бушувала пурга, збивав з ніг вітер, і всі,

навіть охорона, ховалися в бараки. У такий

час тікати ніхто не відважувався.

Хоча я був свідком, коли жадоба волі перемогла

і пургу й страшний мороз. Троє

утекли – спочатку два з’їли третього,

потім замерзлого з’їв найсильніший і повернувся

у табір.

Наш табір був у міжгір’ї, подалі від

поселення, що росло на трасі. Дерев’яні

бараки обнесені 2-ма рядами колючого

дроту, між ними бігають сторожові пси,

по кутах – високі вежі, на них вартові з

кулеметами.

Метрів за 500 у долині міжгір’я – кладовище.

Тут немає ні могил, ні хрестів, ні

будь-яких ознак, що ті, хто віддавав землі

«найбільшу цінність» нашої держави –

прагнув пошанувати востаннє людину,

зробити так, щоб хтось бодай з рідних

колись їх згадав. Усе було навпаки. Зробити

так, щоб від «найціннішого капіталу»,

після того як він побудував соціалізм,

переміг своєю кров’ю і волею фашизм –

не лишилося й сліду, навіть згадки (окрім

«ворог народу») на землі, особливо на колимській,

начиненій золотом.

Умирало людей багато, як під час

чуми або холери. «Ховали» людей на

кладовищі, що росло скоріше, як поселення

над трасою. Могили наших «соузників»

не можна назвати могилами. Земля

у тій місцевості за літо відмерзала на

глибину 60-70 сантиметрів, до того ж

ґрунт у долині гірський, кам’янистий, викопати

могилу бодай на метр глибини –

важка справа, треба великих зусиль, а

живі люди самі ледве ходили. Ховали

так: до ноги мертвого прив’язували дощечку

з номером в’язня, одягали його в

найгірший «арештантський» одяг, клали

на саночки і двоє в’язнів та наглядач везли

до «могильника». Викопували ямку,

щоб заховалися тулуб і голова, засипали

землею, піском, галькою, а коли мрець

мав задубілі розставлені набік руки – їх

так лишали. Вони виглядали з землі як

примари, що хочуть схопити і затягнути

до себе живого. Пальці рук погрожували

– схоплю. Ноги були спокійні, лежали

не погрожуючи. За якийсь час вітер, вода

розмивали цю «могилу» - з’являлася й

голова з страшно вишкіреними зубами і

великими дірками на місці очей. М’ясо

об’їдали звірі, іноді прибігали й табірні

сторожові пси, але – цікаво, хоч і були

голодні – не всі їли людське м’ясо. Везли,

як правило, на кладовище на маленьких

саночках, вони на пагорбках і вибоїнах

хиталися, мрець падав на землю,

його сердито клали на сани, іноді прив’язували,

а коли саночки знову перекидалися

– прив’язували покійника до саней

за ноги і волокли до місця вічного спокою.

Так, переказували, на Колимі завезли

до схову (мотузкою за шию) і відомого

українського поета Дмитра Загула.

У поселенні серед «вільнонайманих»

були й працівники, які тут відбули термін

ув’язнення, звільнились, але додому їх не

пустили. Тут на роботі я зустрів земляка,

який (з 1937 р.) знав багато про табір і

кладовище і розповідав, що на ньому

звірі розтерзали кості багатьох учених,

письменників, журналістів – в’язнів з

України, зокрема з Харкова. Мені захотілося

побувати у цій долині смерті. Побачити

бодай кістяки своїх земляків. Але

як? Треба було знайти привід. І ось така

нагода трапилася.

Окрім голоду, холоду, фізичних знущань,

на колимській землі косили нас ще

й хвороби (яких ніхто не лікував), і в

першу чергу цинга. За одну зиму тут у

молодої, здорової людини могли випасти

всі зуби. І не в одної, а в усіх чи то

полтавців, чи москвичів, чи білорусів. Для

начальства це ніщо, їм було б зовсім байдуже,

але ж план комусь треба виконувати,

а нову робочу силу привозять тільки

влітку і морем, іншого шляху нема, окрім

повітря, але літаки тільки для керівників.

Так ось – треба було рятуватися від

страшної цинги навіть наглядачам. Єдиним

і діючим ліком був стланнік.

Місцевість, де був наш табір, перехідна

від тайги до тундри. Тут росте у долинах

і на сопках рідко карликова берізка, кущі

ягід (черніка?) та кущі стланніка. Це, по

суті, вироджені під впливом морозів і

снігів сосни. Росте стланнік великими

кущами, стовбури товщі від людської

руки, замість листя – на них шпильки

такої ж форми й величини, як на соснах.

Дивовижне й загадкове це кущове дерево,

послане людині півночі мабуть самим

богом. Восени, як надходять сніговії і

страшні морози (до 60 ступнів) – товсті

стовбури ніби хтось розм’якшує, і кущі

самі лягають на землю. Просто диво: поглянеш

на сопки, де стояли кущі висотою

в декілька метрів – перед холодом

лежать на землі, як малі діти, що грають

у «ховалки». Насипало снігу, прикрило

стланнік і так він спить під сніговою ковдрою

аж до весни. А потім підіймається

і міжгір’я оживають, прилітають птахи,

між кущами зеленіють тутешні квіти,

навіть встигають розквітнути і дати плоди.

Зразки їх я привіз – не відібрали.

Доки стланнік не ліг на зимовий сон –

обчухруємо на гіллях шпильки, маленькі

шишечки, а взимку ставимо у бараці, де

їмо, бочки, насипаємо туди шпильки, запарюємо

кип’ятком, робимо настій, і цей

гіркий рятунковий напій п’ємо. Запах

сосни, гіркота ще більша, як від соснових

шпильок на Львівщині, не всякий п’є,

але я примушував себе це робити три

рази на день і не жалкував. Зуби повипадали

уже коли повернувся до Львова, інші

залишили їх там, у вічній мерзлоті.

Окрім того шпильки стланніка мають у

собі різні вітаміни, потрібні для людського

організму, отож заготовляли їх обов’язково.

Для цього на кілька днів посилали

у долину за табором чоловік 5-6

в’язнів з одним охоронником, вони чухрали

шпильки або й ламали тоненькі вершечки

з усім річним приростом і в

мішках зносили до табору. Пощастило

мені одного разу потрапити до числа таких

заготовачів і ось я опинився побіля

могильника померлих тут людей одної

зі мною долі. Могил немає, тіла засипані

кам’янистим ґрунтом і галькою, над

ними маленькі горбочки, з яких на два

боки вириваються з-під тягара землі

кістляві руки (як страшна казка), подекуди

видніються й кістки ніг та черепи…

Глянув – і мороз пішов поза шкірою. Де я

? Чи не на тому світі? Побіля кісток –

дерев’яні стовпчики, до них прибиті дощечки,

а на них нічого – тільки . Придивився

– цифри здебільшого шестизначні.

І в мене був шестизначний, і я

подумав, що незабаром він буде даний

на прочитання звірів.

Уся долина була засіяна кістками, які

вода вимила з-під гальки й каміння. З усіх

боків на мене страшно дивилися дуплами

очей черепи і ніби кричали, а розкинуті

навстіж кістляві руки (деякі ще

з’єднані сухожиллям) – загрозливо хотіли

когось схопити за горло, задушить.

Було страшно у щасливому царстві,

де людина – найцінніший капітал, де все

робилося тільки для неї, всі турботи

вождів партії і уряду тільки про неї, про

тих, що тут уже лежали кістьми, і таких,

як я, що мали лягти. Їм, щасливим у найприємнішому

житті і раюванні, нічого

не було потрібно, все мали, а нам ще

тільки не вистачало бирки з номером на

ногу та кілочка з тим же номером біля

черепа, бо за нас дбали, нам усе давали і

за нас звітувалися, а для цього у

суспільстві, де всьому порядок, облік –

не потрібно було ні прізвищ, ні імен, ні

згадки про рід і плем’я. Усе за нас говорив

табірний номер, бо за нього тільки –

за відповідали і звітувалися начальники

усіх рангів від Колими до Москви.

Та не тільки отаке жахливе видовище

табірного могильника мене тоді приголомшило,

найжахливішим стало те, що

трапилося побіля нього.

Коли я зривав шпильки з кущів стланніка

побіля цього великого кладовища з

стовпчиками й дощечками замість

хрестів, з табору в напрямку кладовища

виїхала тритонна вантажна машина.

Їхали за кілками, наготовленими в глибині

долини, за кладовищем. Дороги тут

не було і машина тряслась на вибоїнах і

горбках сопки. Перед «могилами» зупинилася,

шофер виліз із кабіни, я почув,

як він сказав:

– Не поїду. Не можу!

– Я приказываю, – крикнув з кабіни

начальник служби нагляду.

– Стріляйте – не поїду, – сказав шофер

і сів на землю.

Я зрозумів. Кілки були заготовлені і

складені за могильником і доїхати до них

можна було тільки по кістках мерців, бо

з обох боків були круті кам’янисті сопки.

Начальник служби нагляду Никонов

був людиною жорстокою, міг розстріляти

в’язня-шофера, але чомусь, позлившись,

сів за кермо, і машина поїхала…

Як тільки вона виїхала на могилки, розмиті

водами, як під машиною все заворушилося,

затріщало: там, де колеса давили

на руки, ноги мерців – там кістки

вгрузали в землю – з тріскотом, хрускотом,

а кінці кісток збоку підіймалися і

мені здавалося, розлючені за порушений

спокій хотіли схопити машину за шини,

за ресори, за гайки й болти, а слизькі черепи

виповзали з-під ґуми, підстрибували

і ніби хотіли схопити машину своїми

рештками білих зубів. Машина поїхала

швидше і за нею у повітрі заскакали переломлені

руки, ноги, страшно обурені й

злопогрозливі черепи… Це я на тому

світі, - подумав собі, тільки там та ще й у

царстві сатани таке можна побачити.

Шофер-в’язень (розконвойований)

пішов пішки за машиною. Було моторошно.

Це видовище переслідує мене й

досі не тільки у сні, а й коли дивлюся на

колеса всякої машини. Здається, що вони

їхали по моїй рідні, по Україні.

Та це було ще не все, враження

зустрічі з мертвими того дня ускладнилося

ще таким дивовижним, нежданим

для мене, сказати б, відкриттям, а можливо

чудом.

Ми збирали шпильки стланніка на

лівому, більше освітленому схилі долини,

по нашому боці проїхала і табірна

машина по кістках за дерев’яними кілками.

Долина мала метрів двісті ширини,

посередині глибокий рів, яким збігала

вода, а все інше плато покрито було

людським могильником. Права сторона

сопки була нестрімка і також заросла

кущами стланніка.

Проминуло можливо з десять хвилин

після того, як проїхала машина. Я був

майже шокований і не звертав уваги ні

на що, нервово рвав шпильки і кидав у

мішок. Раптом мене щось невільно примусило

глянути на правий бік долини, і я

від несподіванки — занімів у мертвій

позі: з міжгір’я, що входило в нашу долину

з заходу, ішло велике стадо оленів.

Певне в напрямку Талої — долини, де з-

під землі б’ють гарячі джерела і в долині

ростуть дерева, трави і панує лагідніший

місцевий клімат. Видовище незвичайне.

Я такого не бачив ніде й ніколи.

Попереду йшов велетень-олень, вожак,

«вождь» з величезними рогами, що нагадували

мені деревину, яку малюють на

зимових пейзажах. Голова високо піднята,

груди могутні... За ним — по два, по

три в ряд, як військові, олені з такими ж

красивими рогатими головами, поважні,

впевнені, а над головами — здавалось

осінній ліс — є гілля, немає листя. Ритм

руху стада, кінця якому не було видно,

задавав вожак: він іде швидше — і стадо

прискорює рух, поверне правіше — і

всі за ним. Яка гармонія і порозуміння.

Я забув про все і милувався таким

чудом природи, якого ще не покалічила

людина. Якось стало ніби радісно, що тут

я не одинокий, що зі мною хоча б горді й

вільні олені.

Стадо плило ритмічно й цілеспрямовано

до теплої долини. Та ось вожак дійшов

до могильника, до людських кісток. Спочатку

підняв голову і понюхав з усіх сторін

повітря, понюхав кістки й зупинився. За

ним зупинився довжелезний ланцюг стада,

кінця якого не було видно. Не нервували,

пробували щипати убогу рослинність, а

вожак понюхав ще раз повітря, подивився

ліворуч — кістки на звіриній стежці,

подивився праворуч — невеликий схил

сопки, по ній йти всьому стаду буде важко.

І він піднявся на схил сопки, де не було

кісток, але не було й стежки, витоптаної

оленями, і пішов в обхід кладовища, а стадо,

спотикаючись, натикаючись на каміння

й кущі стланніка — чинно, покірно, без

жодного звуку, без команди, здавалось, за

якимсь внутрішнім покликом пішло за вожаком.

Так ішло попід горою, по схилу, доки

не минуло кладовища, а тоді зійшло знову

на стежку в долину і попрямувало до тепла.

Я спостерігав: ні один олень, ні одною

ногою не ступив на людські кістки. Що це?

Чудо? Чи почуття великої солідарності з

людиною. І досі для мене таємниця. Вождь

звірів не ступив навіть на мертву кістку

людини, невинно убитої вождем людства.

А чому ж машина по них поїхала? Де

ж була людина, справа чи зліва долини?

Стояв, запитував себе, холодні сопки,

похмуре осіннє небо, і сльоза скотилась

у мішок, де були рятувальні шпильки

стланніка.

Чи зможемо колись на це відповісти?


6

Квітень 2013

Я – Гавриїл, що стою перед Богом

Собори Архистратига Гавриїла – 8 квітня і 26 липня

Сторінку підготувала Віра МАРКОВИЧ.

Знаємо, що Архангел Михаїл є начальником

небесних сил, Архистратигом.

Це він скинув диявола з небес до

аду зі словами: «Хто, як Бог».

Гавриїл – «Сила Божа, муж-Бог» –

таке значення цього імені.

Про Рафаїла ще зі Старого Завіту

відомо, що він супроводжував отрока

Товію і при тому казав теж: «Я Рафаїл

– один із сімох ангелів, що завжди

стоять перед Богом і мають доступ до

Господньої слави». Ім’я Рафаїл означає

«лік Божий», отже, він лікар недуг

людських.

Уриїл – «сяйво вогню Божественного».

Просвітитель затемнених – означає

це ім’я.

Салатиїл – той, хто молиться за

людей і спонукає їх до молитви.

Єгудиїл – прославитель Божий і помічник

трудівників на ниві духовній.

Варахиїл – звіститель Божого благословення.

Святий Іоан Богослов у своїй Книзі

Одкровення згадує про цих сімох найголовніших

ангелів.

Отже, Архангел Гавриїл є другим

після Архистратига Михаїла, має обов’язок

оповіщувати Божі Таємниці.

З житія пророка Даниїла довідуємося,

що саме Архангел Гавриїл і звістив

Даниїлові про звільнення людей з Вавілону,

а також про час приходу Месії.

Ще давніше він розмовляв з Мойсеєм

була біла хоругва з червоним хрестом.

Архангел Гавриїл тримав правицею

ліхтар зі свічею всередині, а в лівій

– дзеркало з ястисового каменю з

червоними вкрапленнями.

Рафаїл одною рукою вів отрока Тивію,

котрий ніс рибу, а в лівій, піднятій

руці, – тримав лікарський алебастр.

Уриїл правицею тримав меч і полум’я

вогненне – лівицею.

Салатиїл тримав руки на грудях, як

у молитві, й очі його опущені вниз.

Єгудиїл у правиці тримав золотий

вінець, а лівою – батіг, що розходився

натроє.

Варахиїл у складках свого одягу руками

підтримував пучки білих троянд.

Подібні храми повстали також в

інших містах Італії.

Греки колись здобули перемогу над

агарянами, і це сталося 26 липня (старий

стиль). Оскільки день 8 квітня завжди

припадає у піст, не можна гучно святкувати,

то ще вони святкують і пошановують

Архангела Гавриїла 26 липня, завдячуючи

саме йому за свою перемогу.

І ми в цей день, після світлого

празника Благовіщення, помолімося

щиро до Архангела Гавриїла й усіх

вищих ангельських духів, аби в такий

складний для України й Церкви нашої

православної час вони виблагали в

Бога та принесли нам благу вість про

вивільнення від зла.

Віночок святих, яких вшановуєм у квітні

ЛІДІЯ і ФІЛАТ – святих

мучеників вшановують 5 квітня

Ім’я походить

від античної

назви області

в Малій

Азії й означає

«лідіянка, жителька

Лідії». Ці

святі постраждали

при царюванні

імператора

Адріана (117

– 138 рр.). Філат

синклітик

(царський радник,

член ради,

тобто синкліту), його дружина Лідія і

їхні сини Македон і Феопрепій були християнами

і завжди служили істинному

Богу. Тому їх схопили і привели до Адріана.

На допиті імператор не зміг протистояти

мудрим відповідям святих мучеників

і відправив їх на суд в Ілірію до

воєначальника Амфілохія. Той негайно

наказав повісити усіх на дерево і ножами

нівечити тіла їхні, а потім їх запроторили

в темницю разом із коментарисієм

(начальник над в’язницями) Кронідом,

який також вірував у Христа. Вночі, коли

святі мученики молилися і співали святі

пісні, явився їм ангел і підтримав їх на

подвиг. На ранок святих знову привели

до мучителя. Він сказав їм:

– На вас чекає безліч мук і тортур!

Опісля він наказав закип’ятити в

мідному казані олію разом із сіркою і

кинути туди святих мучеників. Але

коли їх вкинули, казан відразу охолов.

Уражений таким чудом, Амфілохій сам

увірував у Христа і, наважившись зайти

в казан, сказав:

– Господи, Ісусе Христе, поможи мені!

Тоді почувся голос, який сказав йому:

– Молитва твоя почута, ввійди сюди.

Довідавшись про все це, Адріан у

гніві та з погрозами прибув із Риму в

Ілірію і наказав розігрівати казан з

олією впродовж семи днів і потім вкинути

туди всіх святих мучеиків. Але

коли святих кинули в казан, вони залишилися

цілими та неушкодженими.

Після цього присоромлений імператор

повернувся в Рим, а святі мученики стали

молитися і дякувати Богові та й у

Святе Письмо оповідає нам про різні чини ангелів. Особливо

виділяє лише сімох духів з серафимського чину, які стоять перед

Богом (тобто, найближчі до Творця), а тому мають і найвищі повноваження,

саме тому їх титулують архангелами. Їх імена: Михаїл,

Гавриїл, Рафаїл, Уриїл, Салатиїл, Єгудиїл, Варахиїл.

і поучав його в написанні Книги Буття.

Священикові Захарії Гавриїл сповістив

про народження сина Іоана Предтечі.

Архангел Гавриїл являвся заплаканим

Йоакимові й Анні і втішав їх радісною

новиною – від них народиться

предивне дитятко-дівиця. Саме Архангел

Гавриїл став ангелом-охоронцем

від самого зачаття, народження і в

подальших роках для Пречистої Діви.

Він приносив їй їжу у Святая Святих.

То ж і ми, християни, благоговійно

молимося до нього, як до всесвітнього

Архангела, який возвістив спасіння наше.

За часів Диоклитіана, страшного

гонителя християн, було модно і престижно

будувати великі терми-лазні з

каменю. Саме на цю дуже важку працю

зганяли християн, і вони мусіли

терпіти всі знущання та гинути при

найнебезпечніших роботах. Там їх полягло

тисячі.

В одній із таких старих лазень-терм

у Старому Римі в часи вивільнення

християн від переслідувань вирішили

облаштувати храм величний і освятити

його на честь семи архангелів –

найвищих ангельських духів.

На стінах стали викладати мозаїкою

зображення їхні:

Архангел Михаїл був там зображений

зі списом у правій руці, а з зеленою

гілкою в лівій. На верхівці списа

молитвах віддали душі свої Господу,

прийнявши від Нього мученицькі вінки.

8 квітня – вшанування пам’яті

26-ти мучеників Готських

Святі мучениці Алла і Лариса постраждали

з іншими мучениками в першій

половині ІV століття в Готії, де вони, за

наказом царя Унгерика, були спалені в

храмі під час служби Божої. Коли християни

проводили богослужіння і прославляли

Бога в храмі своєму, Унгерих

післав своїх слуг, щоб підпалили храм і

спалили всіх, хто був там, числом 308, з

яких тільки 26 відомі по іменах.

Після коли зустрічали християнина,

який ніс у храм приношення, то, схопивши,

допитували. І якщо він сповідував

віру в Христа, його клали у вогонь і,

отже, замість приношень дарів приносилися

Христу тіла християн.

Готська країна прорстягалась від нижньої

Вісли до Чорного моря. Готи жили по

Дунаю в сучасній Румунії. З часом вони

розселилися майже по всій Європі.

АЛЛА – іменини 8 квітня

Алла в перекладі

з арабської

означає «богиня»,

з грецької –

«інша», з готської

– «яка вміє все»,

з івриту – «фісташкове

дерево».

Тіла спалених

святих мучеників

збирала

дружина іншого

готського царя

на ім’я Алла, готка за походженням і

правовірна християнка. Передавши

правління своєму синові і взявши із собою

пресвітерів, вона переходила з

місця на місце, поки не посилилася із

своєю донькою Дуклідою в країні

Сірській. Опісля вона викликала сина

свого, і коли він прийшов, вона повернулася

з ним у Готію, а мощі святих

віддала дочці своїй, яка при царюванні

Валентиніана і Феодосія прийшла в

місто Кизик в Малій Азії і віддала частину

мощів на освячення храму. В Готії

свята Алла була побита камінням разом

із сином Агафоном і в такий спосіб

прийняла мученицьку смерть. А Дукліда

мирно померла через декілька років

після смерті своєї матері.

ЛАРИСА – іменини 8 квітня

Ім’я походить

від латинського

слова

«лярус», що означає

«чайка»,

від давньогрецького

«ларос»

– приємна,

солодка, або від

назви давньогрецького

міста

Лариса.

Історія життя

Лариси Готської

– приклад

непохитної віри

в Бога і безстрашності перед ворогами.

Свята Лариса була гарною молодою

дівчиною, жила з батьками в Готії

у ІV столітті. Населення цієї країни

складалося з германських племен, в

кожному з яких були свої правителі.

Плем’я остготів, до якого належала

Лариса, проживало на території сучасної

Румунії. Батьки дівчини були християнами

і змалку прищепили доньці

любов до Господа. Деякий час в Готії,

коли країна підтримувала мирні відносини

з Римською імперією, правителі

не перешкоджали поширенню християнства,

тому будувались храми та монастирі.

Але язичників було значно

більше, і вони ненавиділи християн.

Коли почав владарювати Атанаріх (за

іншими джерелами – готський цар Унгерик),

почалося масове знищення тих,

хто вірив у Христа. В 375 році відвідувати

церкву стало небезпечно. Але Лариса

вирішила не боятися. Коли ввійшла

у храм, там уже було більше триста

людей, тому їй дісталося місце для молитви

біля входу. Зненацька двері розчахнулись,

і дівчина обернулася й побачила

воїна і віз, на якому стояв язичницький

ідол Вотан. Воїн прокричав:

«Виходьте всі і поклоніться Вотану,

інакше вас очікує смерть!» Він побачив

поруч молоду красуню і сказав Ларисі:

«Іди швидше звідси, ми зараз спалимо

церкву!» Перед нею були відчинені

двері, а позадустояли 300 християн,

які не зрушили з місця після грізних

слів воїна. Вона відмовила кивком голови

і спрямувала знову свій погляд на

ікони. Двері з гуркотом зачинилися.

Свята Лариса молилась, навіть коли

їдкий дим церкву, поки не втратила

свідомість. В тріскоті вогню воїни не

почули ні криків, ні стогону. Церква згоріла,

а її уламки накрили тіла мучеників.

Уважається, що Лариса померла незайманою,

тому на іконах її зображують

із розпущеним волоссям.

Свята Лариса оберігає від розчарувань

і відвертає необдумані поступки,

а також є нетлінним орієнтиром, що

освітлює правильний шлях у житті та

вміння пройти його гідно.

МАРКА – 11 квітня

Коли на трон став Юліан, прозваний

Відступником, християнська кров полилася

рікою. Він ніби-то втішався своєю

жорстокістю, бажав купатися в крові і

часто сам убивав.

Це вже були часи після Констянтина

Великого, який зруйнував усі поганські

капища, котрих Юліан став

відбудовувати, і то коштом християн.

У наполовину поганському місті

Аретусті єпископом був старець Марко.

Отож Юліан розпорядився, аби єпископ

за свій кошт збудував божницю,

добре знаючи, що старець навіть одежини

порядної не мав. А тут іще така

історія: колись Марко заховав від збунтованих

воїнів, які переслідували родичів

Юліана, його дружину і батька, і в

такий спосіб вони врятувалися.

Зачувши небезпеку, святий Марко

вирішив піти в село неподалік від міста

і там переховуватися. Та погани почали

мучити християн і вбивати, аби

дізнатися де єпископ. Довідавшись про

те, Марко сам повернувся в місто, де

його тут же схопили і збиткувалися над

ним, вимагаючи, щоб дав хоча один гріш

на божницю. Та Марко сам відмовився і

просив інших не давати. Тоді погани

віддали його своїм дітям і наказали глумитися

над старцем. Озвірілі діти кололи

Марка голками, ниткою відрізали

йому вуха. А потом повісили у кошик

над бджолиним вуликом, намазавши

його тіло медом. До останнього подиху

святий Марко молився Богові і навіть

дякував за можливість постраждати за

Христа. Це сталося у 362 році.


Хто має вуха, хай слухає

* * *

Якось до старця звернувся чоловік з питанням (знаючи

про його дар прозорливості, передбачення):

– Моя сестра заручилася з одним юнаком, але ж я

не впевнений, чи годиться цей парубок для створення

хорошої сім’ї.

Відповідь старця:

– Цей чоловік несправедливо скривдив одну душу –

дівчину, якій обіцяв одружитися. Вона з розпачі наклала

на себе руки, але не загинула, живе, хоча паралізована.

Тому з нього нічого путнього не вийде, якщо він не

попросить у неї вибачення.

І дійсно, цей парубок так і не зміг створити собі сім’ї

і ніяких успіхів у житті не досягнув.

* * *

Якось, коли старець виходив з вівтаря, до нього наблизилася

жінка і попросила благословення. Та старець

рукою зробиів їй знак, аби відійшла.

Зробивши ще одну невдалу спробу, запитала:

– За що? Що я зробила?

– Піди спочатку перепросись із своєю двоюрідною сестрою,

а потім приходь.

* * *

Найпопулярніше шоу в нашій країні «Україна має талант»

збирає мільйони глядачів. Переглядаючи його, таки

здивуєшся, який талановитий у нас народ. А скільки сили,

уміння і вправності необхідно прикласти кожному з них,

окрім таланту, аби досягти дивовижних результатів. Серед

тих, хто демонструє своє уміння дивувати, є досить

багато таких, які мають якісь особливі можливості і, звичайно,

вони цим дуже гордяться.

Прикро, що симпатії глядачів здебільшого завойовують

саме такі самовпевнені юнаки, які вважають себе вже

великими магами.

Це і спонукало мене подати невелику розповідь про

одного з таких юнаків, який вирішив продемонструвати

свої надможливості – де б ви думали? На Афоні, серед

тих, хто присвятив своє життя Богові, серед тих, хто у

вірі піднявся так високо, що іноді й сам дивується тому,

що з ним відбувається.

Цей випадок був у житті отця Паїсія, котрий подаємо

нижче із книги «Повне житіє Старця Паїсія Святогорця,

том VІ.

Георгакіс із Тибету

Один юнак років шістнадцяти-сімнадцяти на ім’я

Георгакіс приїхав на Афон і ходив по різних монастирях.

У трирічному віці батьки віддали його в буддистський

монастир на Тибеті. Хлопчик досяг великих

успіхів у йозі, став досконалим чаклуном і міг викликати

будь-якого демона, якого тільки хотів. Також він

досконало вивчився карате, мав чорний пояс. За допомогою

сатани він показував «фокуси», які справляли

сильне враження: здоровенні камені розбивав ударом

руки, як волоські горіхи; міг читати закриті книги, а

лісові горіхи здавлював у кулаці так, що шкарлупа

падала, а ядра залишалися прилиплими до долоні.

Хтось із ченців, бажаючи допомогти Георгакісу, привів

його до отця Паїсія. Юнак запитав Старця, якими він володіє

силами і на що здатен. Старець відповів, що сам по

собі він ніякої сили не має і вся сила — від Бога.

Георгакіс, бажаючи справити на Старця враження,

зосередив погляд на великому камені, що лежав удалині,

і раптом камінь розсипався на крихти. Тоді Старець

перехрестив якийсь маленький камінчик і попросив

Георгакіса розкришити і його. Той сконцентрувався,

став робити різні чаклунські дії, але нічого зробити

з каменем не зміг. Раптом юнак почав тремтіти. Сатанинські

сили — якими, як йому здавалося, він повелівав,

— будучи не в змозі розколоти маленький камінчик,

з люттю повернулися проти нього самого і, підкинувши

його — немов камінь із пращі — жбурнули на

протилежний бік яру. Старець допоміг Георгакісу вибратися

із заростей. Юнак був у жалюгідному стані.

«Іншим разом, — розповідав Старець, — коли ми з

ним розмовляли, він раптом підхопився, схопив мене

за руки й заламав їх мені за спину. «Нехай Хаджіфенді

(так називали святого Арсенія Каппадокійського мешканці

Фарас), якщо може, прийде й звільнить тебе!» —

прошипів він. Я сприйняв ці слова як богохульство —

трохи смикнув руками: ось так — і він відлетів убік.

Тоді він високо підстрибнув і хотів ударити мене ногою,

але його нога, немов натрапивши на невидиму перешкоду,

зупинилася в декількох сантиметрах від мого

обличчя. Бог мене вберіг.

Я залишив цього нещасного на ніч у себе в келії.

Біси, розлютившись на нього за те, що не зміг мене

перемогти, потягли його вниз, у яр, і там побили. Зранку

у жалюгідному стані, поранений, весь у землі й колючках,

він виліз із яру і зізнався: «Це сатана побив

мене за те, що я не зміг тебе перемогти»».

Старець переконав Георгакіса принести йому свої

магічні книжки, щоб їх спалити.

На якийсь час отець Паїсій залишив Георгакіса в

себе і — поки той робив йому послух — допомагав йому.

Старець з’ясував, чи був Георгакіс хрещений, і навіть

дізнався, у якому храмі було здійснене Таїнство. Сила

й Благодать Старця зворушили юнака, і йому захотілося

стати ченцем Але чернече життя виявилося йому

не під силу.

Старець розповідав іншим про випадок з Георгакісом,

для того щоб довести, наскільки велике заблудження

тих, хто вважає, що всі релігії рівні, що всі вірять

у того самого Бога, а між тибетськими і православними

ченцями нібито нема жодної різниці.

В

ОНА вийшла з дому, аби не

плакати там, при дочці. Все,

що могла, вона їй сказала, намагалася

лагідно, доброзичливо пояснити,

але відчула всім серцем і

душею глуху стіну, що стала між

нею і її дитиною. Дочка її не чула,

не реагувала на її слова, не розхвилювали

її мамині сльози, бо,

мовляв, «я так вирішила і так

буде»!

Ще десять років тому вони з

чоловіком і двома своїми доньками

їхали попри Острог. Марія

згадала, що там живе її однокурсниця

і навіть працює в Острозькій

академії. Це була дуже

розумна і стримана дівчина, яка

мала на меті чогось досягти в

своєму житті. Поки Марія роздумувала

про це, чоловік зупинився

якраз недалеко біля академії і

зі словами: «Ну що, ідемо,

оглянемо академію?»

Всі радісно сприйняли

цю пропозицію, бо втомилися

у машині в таку

спеку, отож захотілося

провітритись. Поки чоловік

і діти крутилися при

машині, перевдягалися,

бо були спітнілі, я побігла

в головний корпус розпитати про

свою подругу. На жаль, я її не застала,

але зустріла іншу милу і

ввічливу працівницю музею, яка

погодилася нам бути екскурсоводом.

На жаль, Марія не запам’ятала

її імені, але потім часто згадувала

її з великою вдячністю за

надану вичерпну, цікаву розповідь

про рід Острозьких.

Отоді-то на Марію особливо

справила враження оповідь про

доньку князя, про те, як княжна

стала з православної дуже ревною

католичою і навіть почала вороже

ставитися до православних.

Сім’я Марії жила у Львові, а

походили обоє з чоловіком з

Рівненщини, батько Марії був

православним священиком і добрим

пастирем для їхніх односельчан.

А чоловік – сином регента

їхнього сільського хору.

Вони обоє з чоловіком зналися

змалку, виховані були в одній вірі

і традиціях, погляди їхні на все

сходились.

Чоловік її закінчив консерваторію,

вона здобула педагогічну освіту,

доля їх занесла в інші краї,

тому тепер вони бувають на рідній

Рівненщині лише тоді, коли відвідують

своїх стареньких батьків.

Донькам в академії сподобалося,

вони навіть говорили про

те, що, може, їм податися сюди

вчитися після школи. Але так не

сталося…

За ці десять років діти вже позакінчували

вузи у Львові. Старша

вже п’ять років одружена, не забарилась,

живе тепер у сватів, усе

в них добре. А молодша чогось

чекала особливого, щось собі

вимріювала і нарешті, зробила

нам «сюрприз». Саме сьогодні

вона оповістила, що хоче познайомити

мене зі своїм хлопцем,

навіть уже нареченим, що з ним

вона дружить уже більше року. І

ще додала, що вона знає, що він

їм, тобто батькам, точно не

підійде з одніє причини.

– Якої? – перепитала Марія.

– Він – римокатолик, – відповіла

і додала, – але не поляк, а

українець.

– То чому римокатолик, а не

грекокатолик? – здивувалася

Марія.

– Бо в нього таке уподобання.

Якось він був у Києві в костелі

святого Миколая, там йому дуже

сподобалося, і він тепер став

прихожанином костелу святого

Антонія у Львові.

– А раніше до якого храму ходив,

хто його батьки? – розпитувала

далі мама.

– Їм все одно, вони колись у

церкву не ходили. А він пішов, він

– віруючий.

– Лідочко, дитинко, а як же ж

Квітень 2013 7

Щоб мирно

співіснувати

це? Ти ж православна, ми усі

православні, дідусь,.. – аж перехопило

дух Марії. І тут вона побачила,

як змінилося враз обличчя

у її дитини. Вона помовчала, а

потім гордо додала:

– Я буду там, де буде Антон.

Я, зрештою, вже там, з ним! –

відрізала дочка!

– Як це? Ти ж ходиш із нами

на Службу до церкви. Я нічого

такого не

зауважила,.. – розгублено говорила

мати.

– Бо я знала, що будуть скандали

і тому нічого про це не говорила.

Я вже рік ходжу до костелу

Антонія, вечорами. Я там з

ним і познайомилася, мені там

добре; і не треба вам у це втручатися,

– різко говорила донька.

– Він – Антон і храм святого Антонія

– це доля, розумієш?

– А як же ти туди потрапила,

– не заспокоювалася мама.

– Йшла по вулиці, в костелі

яскраво горіло світло, стояло під

ним багато машин. Виглядало

все дуже урочисто і привабливо.

Я не стрималася і зайшла. Там я

зустрілася з його очима, Антоновими.

І мене вже туди тягнуло

завжди. Там мені добре, там нам

обом добре. Ти можеш це зрозуміти?!

– вже зі злістю, дуже гостро,

промовила донька.

– А як же дідусь? Що йому

скажемо? Ти ж його улюблена

внучка, – намагалась якось зачепити

за почуття дитини Марія. –

І ти ж його так любиш, Лідочко,

невже йому зробиш так боляче?

– А чому йому має бути так

боляче? Я що стала магометанкою,

чи іудейкою – майже кричала

Ліда.

– Ти ж навіть Причастя Святе

приймаєш не так уже. Ой лишенько!

– плачучи, тримаючись

за серце промовила Марія.

І враз їй чітко згадалась розповідь

у Музеї про доньку князя

Острозького. Такий жах найшов

на Марію, що вона зовсім розгубилася,

не знала що їй діяти. Ліда

гримнула дверима і зачинилася

у своїй кімнаті.

Чоловіка вдома не було, він на

гастролях за кордоном, буде не

скоро. Побіжить до Катрі, старшої,

з нею поговорить, що робити?

А Катря знала? – думала,

біжучи вулицями міста, втираючи

на ходу сльози, що не переставали

крапати.

«Все, все, вона вже не наша,

Господи, змилуйся! Господи

рятуй нас! – кричало її бідне серденько.

Катерини вдома ще не було.

Аж тоді взяла мобілку і вияснила,

що Катерина буде не раніше, як

за півгодини у садочку, забере

онука, а тоді лише прийде. Марія

зірвалась бігом далі, до садочку,

чекати не могла.

Катерина, побачивши маму,

злякалась.

– Мамочко, що сталося? Ти

така перелякана! – одягаючи

дитя, запитала.

– Ти знала, Катре, що Лідочка

ходить у костел? Ти знаєш, що в неї

є наречений римокатолик? – швидко

стала говорити на вухо дочці.

– Мамо, чекай, зараз підемо.

Миколка пограється, ми сядемо,

поговоримо. Що ти таке говориш?

Звідки ти це взяла? Я нічого

такого не знаю, – намагалась

спокійно говорити Катря.

Коли вислухала маму до кінця,

здивовано сказала:

– Ну й Лідка, ну й характер!

Щоб нічим себе не виказати

цілий рік? Вона ж була у мене недавно,

ані словечком не обмовилася.

Правда, глянула на годинник

і сказала, що мусить бігти, бо

вже запізнюється. А вона ж хресна

мати Миколки! – враз перелякано

зауважила Катерина.

– Що ж то буде? Що ж то буде,

доцю? – не заспокоювалася Марія.

– Ото мені зараз прийти до

хати і як з нею поводитися? Це ж

усе, все, в мене нема дитини, – і

гірко заплакала.

«Якщо вона рік тримала усе під

таким замком, то ж і далі не поступиться

нічим. Хоча б він від неї

відвернувся!» – подумала.

Верталася додому побита, як

блудний пес. Не хотілося заходити

в хату. В душі була пустка.

Зайшла у квартиру. Дочки

вдома не було: «Побігла у свій

костел», – аж заридала

Марія. Вирішила в суботу

їхати до батьків, порадитися

з ними, як діяти і що

казати перш, ніж до хати

завітає «непрошений» як

для неї, гість і забере її ж

дитину?!

До рідної хати йшла з

острахом. Так не хотілося

добивати цією звісткою стареньких.

А як же вони втішилися її появі.

Звичайно, бо коли приїжджала

сама до батьків, то відразу увечері

й від’їжджала і майже цілу ніч була

в дорозі. А зараз вирішила залишитися

на ніч і піти до своєї рідної

церковці, там помолитися біля чудотворної

старовинної ікони. Батько

вже не служить давно, болять

ноги, не може довго стояти. До

храму ж, а це поруч, все ж ходить

постійно. Щастя, що молодий священик,

доброзичливий, вчиться

всьому у старшого, слухає його.

Але як же сказати? Та довелось

таки, бо з ким, як не зі своїми найріднішими,

радитися? Спершу самому

батькові, тихо, спокійно старалася

говорити. Дивилася весь

час йому в очі, намагалася схопити

кожну зміну у виразі.

А батько слухав, як закам’янілий.

Не перепитував, ніби й чекав

цього. Лише зітхав, глибоко

зітхав. Коли все розповіла Марія,

трохи помовчав і сказав:

– Лідочка якось натякнула

мені ще влітку, я й здогадався,

казала, це – подруга її, а воно ж…

Я здогадався, вже знав,... – тихо,

якось глухо говорив батько. – Ти

заспокойся, заспокойся, доню,

вірю, тобі важко. Силою не

дійдеш. Не виривай Бога з її серця.

Слабка віра в дітей наших,

слабка…, скільки он прикладів

навколо і нас не оминуло. Якось

це допускає Господь. Я життя

прожив і не знаю, що сказати. Не

рубати ж, а воно так болить, так

гірко болить. Ти молися, доню,

молися, ти хоч віри не втрачай.

Від’їжджала Марія трохи заспокоєна.

Вона боялася різкішої

реакції, Але біль душі батькової

добре відчула! В голові закарбувалися

слова батька:

– Настане час, і оце вже він є,

коли кожен сам у собі змушений

боротися за віру, не кажучи вже

про наших, навіть близьких людей.

Так сказано, доню, і так воно

буде. Господь нас розсудить, сам

розсудить.

P.S. Шлюб вони брали в православній

церкві, у рідному селі

Маріїних батьків. Дідусь Яків –

регент, не полінувався поїхати

до Львова, там зустрівся з майбутнім

чоловіком онучки, став

заохочувати, аби шлюб брали у

селі, розказуючи, як то гарно у

них вінчають, на природі, сходиться

усе село і… умовив. Антонові

сподобалося, він зрозумів,

що не треба починати своє подружнє

життя з конфлікту.

«А там розбереться, – сказав

дідусь Яків. – Нам усім треба вчитися

якось мирно співіснувати».

Віра МАТВІЙЧИК.


8

Дитяча

Квітень 2013

сторiнка

Приходьте, діти, до кринички

Напитись чистої водички.

А та водиця непроста,

Бо це — наука про Христа.

..........................................................................................

Прийшов до нас чарівний місяць квітень!

…Цвітень, краснець, водолій… Ці та інші

назви пов’язані з полудневим місяцем весни.

До речі, сучасна назва «квітень» в українській

літературній мові з’явилася лише в XVI ст.

Вона похідна від давньоруського «цвєтєнь».

У цю пору природа активно оживає. Теплим

вітром овіяна, ярим сонцем зігріта, весняною

вологою напоєна земля вкривається

густою травою. На пагорбках та узлісках

з’являються перші весняні квіти. Мабуть,

звідси і назва другого весняного місяця, багатого

на квіти та цвітіння дерев.

Але в народі є ще одна і не менш цікава

назва – лелечник. Ти, читачу, напевно, здогадався:

мова йде про найшановнішу в нашому

народі птицю – лелеку. За повір’ям,

долаючи далекі відстані, вона приносить на

своїх крилах теплу весну. Недарма кажуть:

«Прилетів лелека – приніс весну здалека»

7 квітня – Благовіщення

Це свято має свою особливу історію. Біблія розповідає,

що після вигнання з раю люди дуже довго

очікували обіцяного Богом спасителя. І ось, коли

сповнився час, Господь послав на землю архангела

Гавриїла, який приніс людям найрадіснішу з усіх

можливих вістку. Щоправда, спочатку про неї дізналася

лише одна жінка – Діва Марія. Архангел явився

Їй у місті Назареті і сповістив, що вона має стати

Матір’ю Божого Сина.

Марія погодилася виконати Божу волю, і в Її лоні

зачався Спаситель світу. «Радуйся, благодатна,

Господь з тобою», – промовив тоді архангел. А згодом

Марія поспішила до своєї тітки Єлизавети, щоб

поділитися з нею цією радісною новиною. Побачивши

Марію, Єлизавета голосно крикнула: «Благословенна

ти між жінками і благословенний плід лона

Твого». Вона зрозуміла, що Марія стала матір’ю

Спасителя. І хоча народження Ісуса, як і народження

кожної дитинки, ще треба було чекати дев’ять місяців,

радість благовіщення переповнювала серця жінок.

Щодня, коли молимо молитву «Богородице

Діво», пригадуймо собі слова архангела Гавриїла

і Єлизавети: «Богородице Діво, радуйся, благодатна

Маріє, Господь з Тобою. Благословеннна

Ти між жінками і благословенний плід лона Твого,

бо ти породила Христа Спаса, Ізбавителя

душ наших».

На згадку про ці радісні події Церква встанови-

ла празник Благовіщення

(від слів блага, тобто

добра вістка), який і святкуємо 7 квітня.

14 квітня – четверта

неділя Великого посту –

Прп. Іоана Ліствичника

Цього дня церква згадує святого Прп. Іоана

Ліствичника, який, щоб ніколи нікого не образити,

дав собі обіцянку мовчати. Він лише молився та служив

Богові. Так прожив Іоан у пустелі майже сорок

років. У книгах, які він писав, є добра наука для тих,

хто хоче стати святими.

21 квітня - п’ята неділя Великого посту – Прп.

Марії Єгипетської

Прп. Марія Єгипетська 40 років у молитві та пості

провела в єгипетській пустелі. Колись вона вела

грішне життя, але змогла змінитися і стала для всіх

християн прикладом покаяння. Завдяки щирому

покаянню вона отримала прощення гріхів. Це є добра

наука для нас – пам’ятати, що лише через покаяння

зможемо дійти до мети.

28 квітня – Вербна неділя

Ця неділя символізує вхід Господній в Єрусалим.

Ми несемо до церкви на освячення вербові гілочки.

«Осанна! Благословен, хто йде в ім’я Господнє»,

– співаємо під час Літургії у передчутті щасливого

закінчення нашої мандрівки до Великодня.

чи «Перелетів я Десну – приніс вам весну».

Буває, сніг ще осідає, і поверх криги дзюрчить

тала вода, але верба вже починає оживати.

Із набухлих бруньок розпускаються

ніжні й пухнасті котики. Так їх називають у

народі. Доторкнешся до цих оксамитових

пуп’янків і, здається, відчуваєш тепло. Верба

– дерево весни, зазвичай росте на берегах

річок, понад ставками та озерами.

Переповідають, що вербову гілочку як символ

України повіз із собою у заслання Тарас

Шевченко і посадив її у казахській пустелі. З

тієї гілочки виросло велике дерево, яке люди

назвали вербою Тараса. Подейкують, що згодом

ще 200 вербичок виростив він з її гілок.

Вербовий гай у засланні нагадував Тарасу

Шевченкові про рідну Україну.

Любі дітки, ми продовжуємо нашу мандрівку

до Великодня!

ЧИ ЗНАЄШ ТИ, ЩО...

Пустеля – це місце, де немає ні води, ні їжі. Там

живуть змії та скорпіони. Скрізь є тільки пісок та випалене

гарячим сонцем пласке каміння. Уяви собі, що

ти загубився в цій пустелі. Вітер засипає тобі піском

очі. Твої губи пересохли від спраги, і так сильно хочеться

їсти… А ще – страх наступити на хвіст якогось

небезпечного плазуна… Можливо, за таких обставин

ти дуже сердитимешся на всіх і будеш шукати

винних у цій халепі. Тоді у твоєму серці пануватиме

гнів і злість. А може, твій крок буде супроводжувати

молитва: «Господи, я тут, порятуй мене!»

Щось подібне відбувається під час великого посту.

Ти постановляєш собі відмовлятися від солодощів, комп’ютерних

ігор, намагаєшся бути слухнянішим і добрішим

до своїх рідних братиків чи сестричок… і, ймовірно,

не так легко тобі буде дотримуватися цих намірів.

Ось саме це і є твоя «Пустеля». У цей час ти маєш

унікальну нагоду побачити, який ти є насправді: скільки

у твоєму серці гніву і терпіння, лінивства і працелюбності,

владолюбства і смирення і, врешті, чи покладаєшся

в усіх справах на Бога?

Сторінку підготували Оксана КВІТНЕВА та Оксана ХРИСТУК.

Це єдине православне західноукраїнське друковане видання, яке безперервно з року в рік

виходить у світ, несучи своїм читачам інформацію про життя та служіння Української Автокефальної

Православної Церкви та Львівського крайового ставропігійного братства св. ап. Андрія

Первозваного. З 1995 р. «Успенська вежа» стала Всеукраїнським органом Братства і

розповсюджується по всій країні та за її межами, де проживають православні українці.

Газета видається та утримується коштом постійних читачів та братчиків.

Передплативши «Успенську Вежу» собі і своїм родичам, на сільську чи міську бібліотеку Ви

сприятимете поширенню християнської моралі, духовності, українських традицій та культури.

Передплатити газету можна у кожному

поштовому відділенні України.

Ціна передплати на рік – 22.86 грн.

Передплатний індекс – 35013.

З питань передплати за кордон прохання звертатися до редакції.

З ІСТОРИЧНОГО КАЛЕНДАРЯ КВІТЕНЬ

02.04.1918 – 95 років тому помер Іван Нечуй-Левицький – видатний український

письменник (*25.11.1838).

03.04.1918 – 95 років тому народився Олесь Гончар - письменник, академік,

автор романів (+12.07.1995).

10.04.1898 – 115 років тому у Полтаві народився перший український православний

Патріярх Мстислав (Скрипник) (+11.06.1993).

14.04.1768 – 245 років з часу початку Коліївщини під проводом Максима Залізняка

й Івана Ґонти.

16.04.1848 – 165 років з часу скасування панщини в Галичині.

23.04.1878 – 135 років тому народився Григорій Ващенко -педагог, богослов,

професор (+02.05.1967).

25.04.1913 – 100 років тому помер український письменник-новеліст Михайло

Коцюбинський (*17.09.1864).

26.04.1986 – День пам’яті жертв Чорнобиля.

27.04.1948 – 65 років тому помер Василь Щурат - український педагог, літературознавець,

поет і перекладач, філософ (*24.08.1871).

29.04.1918 – 95 років тому Українська Центральна Рада ухвалила Конституцію

УНР, і обрала Михайла Грушевського Президентом УНР.

Чорноморський флот підняв українські прапори.

ЗАСНОВНИК ГАЗЕТИ —

Львівське крайове ставропігійне братство

св. ап. Андрія Первозваного,

зареєстроване міністерством України

у справах преси та інформації.

РЕЄСТРАЦІЙНЕ СВІДОЦТВО: серія КВ 2335

Тим, хто бажає матеріально підтримати наше

видання, повідомляємо банківські реквізити:

ПАТ АКБ “Львів”

Р/р 260075157, МФО 325268,

код ЄДРПОУ 20785948

Подяка за Ваші пожертви друкуватиметься

на сторінках газети.

НАША АДРЕСА:

79008, Львів-8, вул.Руська, 3/1

Для листування:

м. Львів - 8, а/с 1334

(032) 235-52-02 www.stavropigia.lviv.ua

E-mail: vegauaoc@gmail.com

Редактор Олег ПЕНДЕРЕЦЬКИЙ

Редакційна колегія:

Микола БАНДРІВСЬКИЙ, Тарас ДМИТРИК,

Віра МАРКОВИЧ, Юрій ФЕДІВ

Автори опублікованих матеріалів відповідають за точність використаних

фактів, цитат, власних імен. Редакція намагатиметься

найменше втручатися в авторський текст, зберігаючи особливості

стилю. Водночас залишає за собою право редагувати,

скорочувати подані матеріали.

Cтатті, світлини, малюнки, що надійшли в редакцію,

не повертаються.

Передплатний індекс — 35013

Друк – ВД «Молода Галичина». Зам.

More magazines by this user
Similar magazines