Успенська вежа № 8 (2013)

fediv.yuriy
  • No tags were found...

Успенська вежа № 8 серпень 2013

ЩОМІСЯЧНА ВСЕУКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА СТАВРОПІГІЙНОГО БРАТСТВА СВ. АП. АНДРІЯ ПЕРВОЗВАНОГО

За віру і дність!

є

Виходить з березня 1991 року СЕРПЕНЬ 2013 року 8 (255)

ДО 1025-ЛІТТЯ ХРЕЩЕННЯ РУСІ-УКРАЇНИ

Ювілей – вимір суспільний і вимір духовний

Схоже, що в Україні стає традицією позначати

днем пам’яті св. Володимира Великого

політичні пріоритети кожної президентської

каденції. Ще 2008 року панівна верства спробувала

надати святкуванню євроцентричного

характеру, наголошуючи на входженні Київської

держави в орбіту впливу східносередземноморської

культури. Нині явно домінує російський

вектор із наскрізною імперською ідеєю

присутності України в замкненому етноконфесійному

просторі «трьох братніх східнослов’-

янських народів». За лаштунками ж обох ювілеїв

проглядає лиховісна постать іменинника

з Кремля, для котрого православна ідея – лише

спосіб залучити традиціоналістично налаштовані

середовища до відновлення СССР.

Незалежно від влади, а до краху комунізму

й усупереч владі, УАПЦ в ХХ столітті завжди

відзначала день Хрещення Русі-України.

Але не 15 липня (ст. ст.), а 1 серпня (ст. ст.), на

свято Винесення Чесного Хреста, коли вдруге

на рік відбувається освячення води, назване,

на відміну від йорданського, малим. У цей

день згадується і Володимирове хрещення 988

року, але тільки як завершальний епізод

кількасотрічного шляху українського народу

до Христа. Адже ще з XVII столітті в українській

історичній свідомості закріпилася

модель п’ятиразового Хрещення Русі: апостолом

Андрієм Первозваним у І столітті, святими

Кирилом і Мефодієм у ІХ столітті, за князя

Аскольда, княгині Ольги та, нарешті, за

князя Володимира. Ця модель інтерпретувала

хрещення як гармонійне єднання місійної

праці апостольської Церкви та інтуїтивного

шукання нашим народом правдивого Бога.

Постаті князів Аскольда, Ольги, Володимира

в цій перспективі сприймалися як важливі, але

не першорядні чинники навернення українського

народу на християнську віру. Першорядним

чинником була воля Божого Провидіння.

У Росії, де з часів Петра І главою Церкви

вважався цар, авторитарний характер політичної

свідомості державних еліт обумовив зосередження

уваги на особистості мудрого й передбачливого

монарха, великого князя Володимира.

Вирішив правитель прийняти христи-

янство – і народ автоматично пішов до Церкви,

захопили владу комуністи – почалася безбожницька

епоха, дозволив Сталін легалізувати

Московський патріархат – і знов почали

відкриватися храми. Очевидно, що популяризація

цієї примітивної схеми в постсовєтських

країнах пов’язана з посиленням авторитарних

тенденцій у державній політиці.

Попри все, звернення до історичного досвіду

Київської Церкви має для нас виняткове

значення. Воно мало б стимулювати усвідомлення

ідентичності помісної церковної та й

культурної традиції України, нашої національної

ментальності загалом. Адже унікальної

цивілізаційної місії Церкви в українській історії

несила заперечити навіть найзапеклішому

атеїстові. Ретроспективний аналіз перебігу

хрещення повинен був би також звільнити нас

Це ювілей чи привід для піару –

Хрещення Володимиром Русі,

Коли держчужоложники «на шару»

Начебто моляться без порухів душі?

Коли не прагнуть будувать братерства,

Бо псів, а не мирян в собор пускають,

Коли не пам’ятають про сирітство

Суспільних сфер, що ледве виживають.

Коли не прагнуть осягнуть чесноти,

Що їх придбав святий Володимир –

Казну він тратив для добра спільноти,

Будуючи собори, школи – мир.

А що ж несе державне святкування

Для Церкви, для народу, для Вкраїни?

Лише роздори та розчарування,

І економіку зневіри та руїни...

УСТАВ Володимира дбав про бізнес,

Бо захищав купців, життя особи.

Бандитська ж кліка діє лиш на визиск,

Будуючи чергову стіну злоби...

Володимир ХАРКО.

від комплексів меншовартості й провінційності,

чітко локалізуючи місце України на геополітичній

мапі Європи як однієї з країн візантійського

кола, що за посередництвом Східної

Римської імперії зберігали тяглість середземноморських

традицій з часів античності.

Небезпека перенесення святкувань на офіційний

державний рівень виявляється у втечі

від болючих питань, про котрі мав би нагадати

нам 1025-літній ювілей. Чому понадтисячолітня

проповідь братньої любові не прищепила

нам мистецтва національної солідарності?

Як сполучаються з закликами до взаємного

прощення культ насильства та безкомпромісне

протистояння партій і економічних кланів?

Наскільки суміщається з євангельським ученням

про життя вбивство мільйонів ненароджених

дітей, а з заповіддю «Не чужолож» – цілковита

невпорядкованість особистого життя

більшості сучасних українців? Де знайти в

Біблії виправдання корупції, безчесному судочинству,

господарчій безвідповідальності?

Під час хрещення кожному з нас співався

стих з послання апостола Павла до галатів:

«Всі, що в Христа хрестилися, у Христа зодягнулися»

(Гал. 3:27). В ті дні, коли в ранній

Церкві відбувалися масові хрещення (Різдво

Христове, Богоявлення, Тройця, Лазарева субота

й Велика субота), ці слова лунають на

святкових богослужіннях і нині. «Зодягнутися

в Христа» означає жити по-християнському,

творити кожен день свого життя у вимірах

євангельських цінностей. І найкраще, чим ми,

українські християни, можемо вшанувати 1025-

річчя Володимирового хрещення, – реально,

об’єктивно оцінити своє попереднє життя, виявити

власні помилки й звільнитися від їхніх

тягарів. Тоді й лише тоді ця дата може перетворитися

на важливий етап самопізнання,

етап духовного зцілення кожного з нас і всього

українського суспільства. Інакше свято

Хрещення Русі порине у вирі ювілейного пустомовства.

† Ігор ІСІЧЕНКО,

архиєпископ Харківський і Полтавський,

доктор філологічних наук, професор Харківського

національного університету імені Василя Каразіна.

Хто святкує Володимирське хрещення?

Наприкінці липня цього року відбулися різнопланові

заходи з відзначення названого ювілею, однак на державному

рівні переміг промосковський сценарій, в результаті

чого на святкування запрошували начебто всіх православних

патріархів, але фактично запросили обраних,

зігнорувавши навіть главу Церкви-матері Київської Митрополії

Всесвятішого Патріарха Варфоломія. Центр уваги

намагалися зайняти негречні гості з колишньої глибокої

периферії Русі – московський патріарх Кирило Гундяєв

і новорозлучений, тому й псевдоправославний московський

президент Володимир Путін. Саме задля їх безпеки

до пам’ятника князеві Володимиру вони не допустили

своїх же вірних, проте не забули нагородитичерговими

брязкальцями (чи пак медалями) вірнопідданих ідеї

«русского міра» архієреїв УПЦ (МП).

Натомість УПЦ КП наступного дня зорганізувала велелюдне

святкування з хресним ходом від Володимирського

собору на Володимирську гірку, намагаючись переконати,

хто в хаті господар.

Заходи прєдстоятєля УАПЦ Мефодія Кудрякова й

поготів виглядали блідими. Навіть звезені автобусами

люди не змогли витримати довго в Андріївському соборі

та й розбрелися оглядати визначні пам’ятки Києва, очевидно

так висловлюючи свій протест проти неканонічних

та нестатутних дій особи з сумнівним минулим та сумнівною

репутацією.

Роздуми про ювілей


2

Серпень 2013

За віру і єдність!

ІНФОРМУЄ

Архиєпископ Ігор

відзначив 20-ліття

хіротонії

12 липня на свято первоверховних

апостолів Петра і Павла в

оновленому свято-Дмитрівському

храмі Харкова відбулась святкова

літургія, а також презентація чергової

книги владики Ігоря Ісіченка

«Пильнувати світильник».

З цієї нагоди прибуло привітати

ювіляра особисто єпископ РКЦ Мар’ян

Бучек, представники партій, громадських

організацій, духовенства

Львівської єпархії (митр. прот. Василій

Саган), Львівського ставропігійного

братства, а також численні

священики і вірні Харківсько-Полтавської

єпархії. Чудовим подарунком

стала презентація нового оформлення

єпархіального сайту. Надійшли

письмові привітання від митрополита

Галицького Андрія Абрамчука.

У самому храмі Петра і Павла у

Львові, де колись звершувалась хіротонія,

митрополит Львівський Макарій

Малетич оголосив свої вітання

для владики Ігоря на проповіді.

УПЦ КП отримала

намісника Патріарха

На останньому Помісному Соборі

УПЦ КП, що проходив у Києві

в кінці червня, внесено зміни до

статуту цієї Церкви та на пропозицію

патріарха Філарета обрано

йому намісником Єпіфанія Думенка,

котрий є також ректором Київських

духовних шкіл УПЦ КП.

Цей захід, на думку Філарета покликаний

убезпечити УПЦ КП від безвладдя

на випадок хвороби чи смерті

патріарха. При цьому зі статуту знято

положення про обов’язкові терміни

вибору наступного патріарха. Чи принесе

це жадану єдність православним

у недалекій перспективі невідомо, бо

ж людина планує, а Бог керує.

Вітаємо з ювілеєм!

Львівське крайове ставропігійне братство св. ап.

Андрія Первозваного та редакція часопису «Успенська

вежа» щиро вітають громаду Всіх святих

землі української м. Красного Луча Луганської області

та незмінного настоятеля о. Сергія Підтягина

з першим великим ювілеєм –

20-ти річчям громади.

Хай Господь кріпить Ваші серця у вірі та зберігає

український острівець у зросійщеному краї.

Сьомого липня 2013 року парафія

Всіх святих землі Української

м. Красного Луча (настоятель

протоієрей Сергій Підтягин)

відзначала своє храмове свято й

20-річчя заснування. Очолив святкове

богослужіння архиєпископ

Ігор (Ісіченко). Він привітав настоятеля

й парафіян, нагадавши

про особливу місію громади, що

знаходиться в шахтарському реґіоні

й покликана, долаючи опір

Вітаємо з одруженням!

Цими словами Господь наш ісус

Христос звертається до нас у Євангелії

від Іоана і закликає нас до єднання з

його Святою Волею через Таїнство

Святого Причастя.

Цього року, уже традиційно, й у

храмі Святих рівноапостольних Володимира

та Ольги (м. Львів-Винники)

відбулося урочисте Перше Святе

Причастя наймолодших парафіян у

неділю Всіх святих в землі українській

прославлених, яке цьогоріч співпало

зі святом Народження Хрестителя

Іоана Предтечі.

У Таїнстві першої Святої Сповіді та

Святого Причастя взяли участь двадцять

п’ять дітей. Впродовж навчального

року вони відвідували недільну школу,

де вивчали основи християнської

НАША ПАРАФІЯ

«Хто їсть Моє Тіло і п’є Мою

Кров, той має життя вічне»

оточення, нести землякам світло

Євангелія в усьому своєму

служінні. Владиці співслужили

настоятель протоієрей Сергій

Підтягин, о. Леонід Даниленко

(смт. Ківшарівка на Харківщині),

о. Дмитро Романків (м. Сватове

Луганської області). На прохання

громади зі Свято-Дмитрівського

храму м. Харкова було привезено

найбільшу святиню

єпархії: часточку Животворчого

Хреста Господнього, передану

єпархії блаженної пам’яти

митрополитом Константином.

Після літургії відбувся хресний

хід, а потім архиєпископ Ігор

привітав громаду з 20-річчям

заснування й благословив парафіян

часточкою Животворчого

Хреста. Настоятель вручив грамоти

найбільш активним парафіянам.

Відбулося парафіяльне

прийняття.

Львівське крайове ставропігійне

братство св. ап. Андрія

Первозваного щиро вітає із одруженням

диригента братського

хору

Ольгу Деревецьку

та її чоловіка

Олега Дмитріва

Хай доля дасть вам

безліч літ щасливих

на злагоду, достаток і любов.

Хай ангела чарівні білі крила

вас захистять від лиха і обмов.

Многая літа молодій парі!

науки. Підготовку проводили настоятель

парафії о. Василь Петрик та сотрудник

о. Андрій Петрик.

Радість дітей розділили їхні рідні та

хресні батьки, які разом приступили

до Святої Сповіді та Святого Причастя.

На згадку про цей святковий день

діти отримали Пам’ятки про Святе

Причастя та зробили багато незабутніх

фотографій.

Ще одне торжество відбулося у

день престольного празника, що припав

на неділю 28 липня у день святих

рівноапостольних Володимира та

Ольги. У Божественній Літургії взяли

участь священнослужителі Львівського,

Пустомитівського, Жовківського

та Городоцького деканатів. Божественну

Літургію очолив проректор

Львівської духовної семінарії митрофорний

протоієрей Василь Луцишин.

Після Святої Літургії відбулося освячення

нового хреста, виготовленого на

кошти мецената, директора Львівської

тютюнової фабрики п. Григорія Козловського.

На його пожертвування

було також зроблено благоустрій церковного

подвір’я, за що наші парафіяни

йому щиро вдячні.

Свято зібрало у храмі та на його

подвір’ї багато парафіян і гостей, які

спільною молитвою прославляли Небесного

Творця та святих покровителів,

рівноапостольних Володимира

та Ольгу.

Отець Андрій ПЕТРИК.

Світлина Олега ПАНАСА.

НОВІ ВИДАННЯ

Нова книга архиєпископа

Харківського і Полтавського

Ігоря ІСІЧЕНКА містить пастирські

та наукові твори, написані

впродовж другого десятиріччя

архиєрейського служіння

владики (2003-2012).

Суворість зовнішніх викликів

посткомуністичної дійсности

стимулювала творчу

працю автора. Невпинно

відстоюючи засади Української

Автокефальної Православної

Церкви від спроб їхнього

профанування, архиєпископ

Ігор водночас захищає докторську

дисертацію «Аскетична

література Київської Руси»

(2009; книга видана 2005),

публікує підручник «Історія української

літератури. Епоха

Бароко» (2011), викладає в

Харківському національному

університеті імени В. Н. Каразіна та в Києво-Могилянській академії,

виступає з доповідями на наукових конференціях в Україні,

Італії, Іспанії, Польщі, Ізраїлі, відвідує українські церкви в Канаді,

США, Великій Британії. А водночас візитує парафії, проводить

конференції та єпархіяльні собори, очолює прощі, невтомно

проповідує. Проповіді владики Ігоря щотижня вміщуються на

УоuTube, публікуються на єпархіяльній веб-сторінці

(uapc.org.ua), входять до збірки «Майте любов поміж собою»

(2010). Вміщені в пропонованій книзі послання, доповіді та статті

присвячені проблемам духовного життя й суспільного служіння

християнина, історичному досвідові національної культури.

Вони будуть цікаві для богословів, філософів і літературознавців,

для всіх, хто шукає своє місце в сучасному світі.

Придбати книгу можна за адресою редакції газети

«Успенська вежа».


Без мови – нема народу

Питання національної самосвідомості українців стояло впродовж багатовікової

історії розвитку української нації. Особливої актуальності воно набуло в сучасний

період формування молодої незалежної самостійної соборної держави України.

Провідною ідеєю творчої спадщини Тараса Шевченка було підтримати українців

і допомогти розгорітися їх національній свідомості. Вогненне слово нашого Пророка

закликає: «Схаменіться, недолюди, / Діти юродиві! / Подивіться на рай тихий, / На

свою країну, / Полюбіте щирим серцем / Велику руїну». Поет стверджує: «В своїй

хаті своя й правда, /І сила, і воля. / Нема на світі України, / Немає другого Дніпра,

/ А ви претеся на чужину, / Шукати доброго добра, / Добра святого». Шевченко робить

висновок: «Не гріє сонце на чужині».

В процесі самоідентифікації укра-їнцям допомагають представники інших національностей.

Свідченням великого зацікавлення іноземців укра-їнською мовою і, загалом,

історією та культурою України є функціонування Міжнародної літньої школи з

україністики, яку організовує Львівський національний університет ім. І. Франка. Цьогоріч

уже вшосте школа об’єднала зацікавлених людей з Польщі, Австрії, Греції, Франції,

Німеччини, Угорщини, Південної Кореї, Японії, Норвегії, Анголи. Іноземців приваблює

мелодійність, наспівність, милозвучність нашої мови. Адже ж на Міжнародному конкурсі

мов, що відбувався в Парижі в першій половині ХХ століття, укра-їнська мова поряд

з італійською зайняла перше місце. До слова, варто згадати цікавий епізод з життя,

який трапився нещодавно у Львові. До перукарні зайшло декілька чорношкірих дівчат

і чистою українською мовою пояснили перукареві, яку зачіску вони б хотіли зробити.

Майстер попросив їх почекати. І ось до них підходить якась жінка і щось питає російською

мовою. Одна з дівчат рішуче заявила англійською мовою, що російська – ні!

А в одній крамниці міста гурт китайців спілкувався між собою українською!

Наведені приклади є надзвичайно повчальними для нас, українців, – як треба

шанувати свою рідну, материнську солов’їну українську мову і жити згідно з Шевченковим

заповітом: «Свою Україну любіть… / Любіть її во время люте, / В останню

тяжкую минуту / За неї Господа моліть».

Увазі читачів пропонуємо статтю Олександра Щербатюка під назвою «Покликана

світити на землі», надруковану в часописі «Черкащина» (загально-політичний і літературно-художній

журнал. – 1 (7). – 2013. – С. 50-51) в рубриці «Ми чуємо тебе,

Кобзарю, крізь століття».

Олександр ЩЕРБАТЮК:

«Покликана світити на землі»

Спілкуючись з одинадцятикласницею

Лисянської загальноосвітньої І-ІІІ ступенів

школи 2 Гаяне Джагінян, мимоволі

ловиш себе на думці, що оце і є та

справжня «золота молодь», яка в майбутньому

виведе Україну на зовсім інший,

якісно відмінний шлях розвитку. Її думки,

міркування, а головне – справи і спосіб

життя вражають своєю не-ординарністю

людей старшого покоління і дивують однолітків.

А сама Гаяне вважає своє життя

таким, яким воно має бути у її юні роки

– насиченим, барвистим, різнобічним.

Тільки на відміну від деяких своїх ровесників

дівчина розуміє ці поняття по-своєму:

замість «вбивання» часу в барах і комп’ютерних

клубах – написання віршів,

новел і цілих повістей; замість порожніх

балачок про модні бренди, диски, «тусовки»

– уроки співів, читання творів української

і світової класики, опанування гри

на гітарі. А ще ж потрібно готуватися до

уроків. І неабияк, а ґрунтовно, ретельно

досліджуючи кожну тему. Недарма вона

в класі є першим помічником учителя і

«круглою» відмінницею.

– За двадцять п’ять років своєї педагогічної

діяльності я вперше бачу

настільки щедро обдаровану дитину,

яка, до того ж, наділена великою працьовитістю,

– не приховує свого захоплення

директор школи Анатолій Присяжнюк.

– За все, за що вона береться,

а справ у Гаяне багато, дивуюся, де вона

й час бере, – результат неодмінно високий.

«Все залежить від тебе», – часто

повторює вона. І цьому правилу слідує

неухильно. Це вже завдяки характеру

– вольовому, цілеспрямованому, рішучому.

Я впевнений, що ця дівчина багато

чого досягне в житті.

Гаяне вже має свої досягнення і маленькі

перемоги. І тут, мабуть, потрібно

сказати про головну з них – усвідомлення

себе щирою українкою, з розвиненим

почуттям національної гідності. У будьякому

мовному середовищі юна лисянка

спілкується виключно чистою, мов

сльоза, українською мовою. «Інколи

мене навіть не розуміють, – з прикрістю

каже вона. – Особливо в нашій столиці,

де, на жаль, дуже поширений мовний суржик.

Хоча, на моє глибоке переконання,

кожен, хто живе в Україні, має добре

знати її мову, пісню, історію країни».

Це говорить українська вірменка в

першому поколінні, яка по материнській

лінії має ще й гарячу іспанську кров.

Батьки Гаяне раніше жили в Тбілісі, а

вона народилася в Черкасах. Ось так у

ній поєдналися кавказька імпульсивність

і нестримний запал з лагідністю,

щирістю, виваженістю нової батьківщини

Джагінянів. Гаяне каже, що вивчила і

вірменську мову на знак поваги до

батьків, але себе відчуває на всі сто

відсотків українкою. І те, що вона вже

кілька років поспіль є одним з кращих

знавців рідної мови в області серед школярів,

– зайве тому підтвердження. А

минулого року Гаяне Джагінян стала

переможцем ІІІ обласного етапу Міжнародного

мовно-літературного конкурсу

імені Тараса Шевченка і Міжнародного

мовного конкурсу імені Петра Яцика.

Лише півбала не добрала дівчина на обласній

олімпіаді з української мови, щоб

здобути перше місце. Але це дає їй право

представляти Черкащину на Всеукраїнській

олімпіаді з української мови та

літератури, яка відбудеться цього року

в Запоріжжі. А ще цього року Гаяне –

випускниця. Настав час вибирати стежину

в житті. Дуже хоче вона стати режисером,

таким, як легендарний Сергій

Параджанов, теж вірменин, який відкрив

нову сторінку в історії укра-їнського кіно.

І вона щиро бажає сказати своє слово в

художньому і документальному кіно. Є

вже свої задумки, написані сценарії…

– Неможливо Гаяне не помітити серед

натовпу, – каже її класний керівник

Тетяна Слободяник. – Є в ній щось «космічне»,

особливе. Недарма, її ім’я з

грецької перекладається як «земна».

Мабуть, це справді та людина, яка покликана

світити на землі. І хочеться їй

в дорогу побажати не втрачати цього

світла і вести за ним інших.

Ось декілька цитат з твору-роздуму

Гаяне «І ми не ми, і я не я» (творче

завдання конкурсу ІІІ етапу Міжнародного

мовно-літературного конкурсу

учнівської та студентської молоді імені

Тараса Шевченка):

«Сутність українця кількома

штрихами чітко передав Великий Кобзар:

«І ми не ми, і я не я». Чому так?

Чому талановитий, волелюбний народ,

загартований полум’ям битви, не

хоче усвідомити себе та своє минуле?

Зрада родоводу – найстрашніший

гріх, який перетворює нас на потворних

маріонеток, пустих, ницих…

Ми маємо сьогодні бути кращими,

ніж були вчора, кращими за себе, а не

за «сусіда», маємо душею рватися за

межі земного. Чуєте?! «Оглухли, не

чують…»…

…Ми поступово дійшли до самогеноциду.

Так, лише українці винні у тому,

що знищили «в пух і прах» свою

свідомість. «Не твоя вина, що ти батька

свого син, То твоя біда – не вміти бути

ним». Проте завжди є шлях назад. Не

лише ящірка здатна до регенерації свого

хвостика. Ми теж можемо повернути

собі своє, рідне, те, що увібрали з материнським

молоком, «садком вишневим»,

«вечірньою зіронькою». Як це зробити?

Українці! Знімімо із себе «майки з американським

прапором»! Одягнімо на

світанку ту чудову вишиванку!..»

Підготувала Оксана ЗАХАРЧУК.

Серпень 2013 3

УКРАЇНЦІ НА КОНТИНЕНТАХ

65 років поселення

українців в Австралії

З 7 по 9 червня 2013 року в Сіднеї з великим успіхом пройшов

Здвиг Українців Австралії, який був ювілейним, бо українці відзначали

65 – ти ліття свого * побуту * * в цій країні.

Українська діяспора в Австралії є одна з наймолодших українських

поселень в світі. В 1947 – му році прибуло до Австралії

кількадесятків українських родин. В 1948 і в 1949 – му році українці,

так звані політичні еміґранти (displaced persons) масово

прибули до Австралії — початок української діяспори в цій країні

датується 1948 – 1949 – го року, і цей 2013 рік є в нас ювілейним.

(Продовження. Поч. у 7, 2013 р.).

A в великій залі перед сценою розкладені

столи, сковорідки з гарячою

оливою…рецепти. Це пані Павла Зелінська

(голова Сестрицтва), Тамара

Базалицька, Олена Піш, Клава Д’яченко

та Мирося Івасик, Галя Кравченко

з Сестрицтва Св. Покровської Парафії

УАПЦ з Гомбуш вели курс куховарства.

Рішили показати, як приготовляти

тісто, як заповняти його й як пекти

пиріжки, які дуже популярні на базарах,

прийняттях. Заля була заповнена.

Я здивувалася, що стільки прийшло

жінок старших і молодших і зовсім молодих,

і мужчин і то на кожну сесію.

Знову підчеркую, що багатьох з присутніх

ніколи не бачила на наших громадських

концертах, на будь яких

імпрезах нашого суспільства. Як то

кажуть Сіднейська спільнота часто

дивує своєю поведінкою…Куховарський

курс був дуже популярний і було

висловлено багато побажань такі курси

куховарства проводити частіше.

В програмi ЗДВИГУ було зазначено,

що для молоді і дітей будуть заняття,

мистецькі майстерні. У просторому

місці, на верху Дому Молоді, радше

у великому ґаражі, були розставлені

столи і то в різних кутах, за ними

сиділи діти, щось майстрували. Я не

попала на відкриття. Майстерню

відкривав Петро Грещук в імені Управи

Громади Кабраматта, яка була також

спонзором Здвигу.

Була в гостях на дитячі сесії Орися

Трач. Вони розповідала дітям про пабуки,

про значення віночка в дівчаток

і говорила про талісмани..

А потім дівчатка, під проводом

Христі Бутилевич робили віночки, під

проводом Йосипа Смолинця й його

допомiжників, Катерини Смолинець,

Девіда Хапра, пані Ірини і Анни, обили

й павуків й всякі інші чудеса, хто малював

або вирізував з картони квіти,

під проводом Геррі Туремана і його

дружини Юсмі Андрич-Туреман, а вже

зовсім у лівому куті діти так уважно придивлялися,

як робили “oберіг щастя”.

В будинку Дому Молоді на другому

поверсі СУМ і ПЛАСТ провели виставку

своїх історичних матеріялів.

Відділ Союзу Українок ім. Оьги Басараб

має там свою кімнату, де постійно

знаходиться виставка прикладного

народного мистецьтва, яка дуже популярна

серед відвідувачів.

В Народному Домі в суботу

8.6.2013 в приміщенні малої залі, відо-

мий музика, бандурист, ПЕТРО ДЕ-

РЯЖНИЙ вів сесію, під назвою Українські

інструменти і їх історія…Важне,

що були присутніми діти школи ім

св. Андрія і ім кн Ольги. Дітям дуже

подобалося, як він грав на бандурі,

вияснював який інструмент на виставі

і що найважніше ілюстрував все сказане

прозірками, які висвітлювалися

на екрані. Моя внучка Вікторія сказала,

що її подобалося, як вуйцьо грав

й розказував. Так, що Петро захопив

дітей цікавинкою, бо не всі мали доступ

до бандури та ще так близько…-

Можна було її доторкнутися.

Проходила виставка музичних і

старинних інструментів, які виставляв

бандурист Петро Деряжний.

Манолій Бурик, вбраний у пишному

козацькому костюмі виставив

знимки гетьманів України, документи

Козацтва, УПА. Плакати про провідних

упівців, булаву, шаблю.

Павло Кравченко виставив з архіву

свого батько різні документи і

програмки з наших громадських

концертів, які відбувалися б нашому

суспільстві. Думаю, що всі ці виставки

треба повторити в майбутньому.

Петро Шмігель, який очолює референтуру

зовнішніх зв’язків СУОА,

працював для різних австралійських

політиків. Він має прекрасний досвід

спілкування з різними людьми. Його

виклад під заголовком «Форум Комунікації

та взаємовідношення»

відбувся в суботу 8.6.ц.р. в годині

13.30 в Народному Домі в Лідкомбі.

Головні точки порушені на форумі, це

визнання, що: – українські громади в

Австралії вклали в австралійське суспільство

дуже позитивний вклад в її

розвиток. Ми, як суспільство підтримуємо

ідентичність та громадянство,

демократію та багатокультурну гармонію

країни, в якій живемо.

Як громадяни, прагнення яких

спрямовані на розвиток демократії,

вважаємо, надіємося, що провід

країни підтримує демократизаційні

процеси, їх розвиток в Україні, і

підтримає у 80-ти річчя Голодомору

вшанування жертв його. Наголошено

на тому, що участь українців в

вшануванні австралійських вояків,

які воювали в різних війнах в день їх

вшанування в Австралії – день ANZAC

– конечно бажанна.

За матеріалами

Марічки ГАЛАБУРДИ-ЧИГИРИН

(Австралія) мовою оригіналів

підготував Юрій ФЕДІВ.

Далі буде.


4

Серпень 2013

Причини появи (латинського-?)

і Павла на подвір’ї Успенської

Однією з проблем появи і розбудови святинь та монастирських

осідків в українській дільниці середньовічного Львова

є спроба визначення часу і місця появи тут храму святих

апостолів Петра і Павла. Родзинкою даного питання є те, що

посвяту Первоверховних апостолів в даному районі зберегли

до сьогодні дві святині: 1 - комплекс церкви Успіння Пресвятої

Богородиці; 2 – вівтарна частина колишнього домініканського

костелу Пресвятого Божого Тіла (нині храм Пресвятої

Євхаристії УГКЦ). Розглянемо цю інформацію послідовно.

Спершу звернемо увагу на повідомлення,

яке подає Д.Зубрицький у

«Хроніці Ставропігійського братства»

під 1697 роком, де він пише, що «…при

міській ставропігійній церкві була

церква св.Петра і Павла». Цю інформацію

Д.Зубрицький почерпнув, як він

сам пише, із Ухвали зборів Успенського

братства 22 березня (за старим стилем)

1697 р., в якій мовилося, що «…Бачачи

потребу святої церкви в розширенні

цвинтаря, а особливо те, що

відразу під вікнами церкви святих апостолів

Петра і Павла здавна, відповідно

до поділу, була запланована клоака

Теофілевичівської кам’яниці, тому

ми одностайними голосами нинішньої

сесії постановляємо пильно про це старатися,

щоб отримати частину й.м.

пана Лясковського як для примноження

оздоби цвинтаря, так і особливо з

тим, щоб усунути нечистоти, які шкодять

хвалі Божої церкви. У чому одностайно

підписуємося. Діялося на сесії

нашого братства anno 1697 die 22

Martii veteris (styli)».

Отже, в безпосередній близькості

з Успенською церквою, в місці, яке називали

«цвинтар» ще до кінця ХVІІ

ст.стояла церква св.ап.Петра і Павла,

а на поч. ХІХ ст., коли про неї згадував

Д.Зубрицький, про її перебування тут

нагадував лише камінь на місці ймовірного

престолу, а також ще дві речі:

перша – над вхідним порталом до Палапанівської

церковці-каплиці по обидва

боки Богородичної ікони до сьогодні-шнього

дня знаходяться дві

ікони Первоверховних апостолів; друга

– з нез’ясованих досі причин Успенська

церква донедавна мала, крім

свого, ще й другий храмовий празник

– св.ап.Петра і Павла, причому на обидва

празники на галереї верхнього ярусу

Корняктівської вежі-дзвіниці грала

капела і виступав братський хор.

Для локалізації церкви св.ап.Петра

і Павла важливою є доволі точна її

«прив’язка» до Теофілевичівської кам’яниці

(див.вище). З нещодавно опублікованої

«Схеми суміщення традиційних

назв кам’яниць колишньої української

дільниці Львова та їх конскрипційної

нумерації» довідуємося, що Теофілевичівська

кам’яниця, на думку

М.Долинської, була наріжною і знаходилась

на місці теперішнього будинку

9 по вул..Підвальній. Існує й інша –

дещо відмінна локалізація Теофілевичівської

кам’яниці – десяток метрів

нижче згаданої кам’яниці на вул..Підвальній

9 з південної сторони колишньої

вул.Руської малої /Зацерковної .

Про те, що згаданий у документі «руський

цвинтар», а, отже, і розташовану

на ньому церкву св.ап.Петра і Павла

слід локалізувати саме в районі визначеному

М.Долинською, свідчить коротка

згадка про те, що 19 березня

1611 року відомий своєю активною

діяльністю братчик Іван Красовський

продав Успенському братству на потреби

школи Мисцівську кам’яницю,

котра стояла на руському цвинтарі.

Саме в Мисцівській кам’яниці, яка на

сьогоднішній карті чітко локалізована

(рис. за: Долинська, 2004, с.136,

рис.2) у 1738 р. була розташована друкарня

Ставропігійського Інституту.

Судячи з опрацьованих матеріалів,

можна припустити, що церква св.ап.-

Петра і Павла, згадана Д.Зубрицьким

під 1697 р. могла знаходитись між Теофілевичівською

і Мисцівською кам’яницями

та Корняктівською вежеюдзвіницею

приблизно в тому місці, де,

як зафіксовано в матеріалах пізнішого

часу, стояла «…ще одна будівля, назви

якої документи не дають, іменуючи

її просто «другою» кам’яницею, в

якій Ставропігійський Інститут якийсь

час тримав свій архів.»

Спроба датування храму св.ап.Петра

і Павла в районі Руської дільниці

(Plateae Ruthenicae). Про визначення

верхньої, найпізнішої дати храму св.ап.Петра

і Павла, крім вищенаведеного,

можемо сказати лише те, що вже в

першій половині ХVІІ ст. його, можливо,

через ветхий стан або з якихось

інших міркувань, вже не використовували

за призначенням. Такий висновок

можна зробити з того, що у 1641 р. в

ньому (або на якійсь частині цього колишнього

храму ), була розміщена

братська друкарня, яка тиражувала для

розповсюдження богослужбові книги.

Цікавою, в цьому плані, є Угода, яку

уклало Ставропігійське братство з друкарем

Михайлом Сльозкою. Згідно з

Угодою, останній зобов’язувався

«…господарювати так, щоб на святому

місці зберігався порядок і на приналежній

до церкви території не траплялося

позовів». Причому, поняття «святе

місце» не може вказувати на безпосереднє

сусідство з церквою, як це припускає

М.Долинська (2006, с.135), а наймовірніше

– на саму присутність у колишній

церкві. При цьому, згаданим тут

«святим місцем» може бути приміщення

самої церкви і не може бути територія

цвинтаря, яку, як відомо, лише посвячують.

Про те, що церква св.ап.Петра і

Павла могла мати і свою дзвіницю,

може свідчити те, що на початку ХV ст.

на місці наріжного кута майбутньої Теофілевичівської

кам’яниці (вул.Підвальна,9),

де знаходилась дзвіниця, під

час чергового уфортифікування Високого

муру спорудили оборонну вежу,

якою опікувався цех мулярів. Ще в

ХVІІ ст. біля згаданої вежі мулярів було

видно обпалену землю і в ній знаходили

залишки переплавлених дзвонів.

Якщо справді, ця гіпотетична, поки-що,

дзвіниця, яка знаходилась у сусідстві з

церквою св.ап.Петра і Павла, мала до

неї безпосереднє відношення, то тоді

доводиться припустити, що сама церква

св.ап.Петера і Павла могла постати

на цьому місці раніше за початок ХV ст.

Презбітерій св.ап.Петра і Павла

колишнього домініканського костелу:

час і причини виникнення посвяти. Одну

з перших, з відомих на сьогодні, письмових

згадок про згадану посвяту

подає Мартин Груневег на початку

ХVІІ ст. пишучи, що у домініканському

костелі Божого Тіла у Львові «…головний

вівтар (має посвяту) св.Петра і

Павла, в якому зберігається найсвятіший

сакрамент». Згодом, генерал руської

провінції домініканського ордену

Симон Окольський у своїй праці «Русь,

яка квітне трояндами і лілеями»

(«Russia florida etc.», Львів,1646) написав,

що у львівському домініканському

костелі «…презбітерій освячено в ім’я

св.апостолів Петра і Павла. Нава ж

(має посвяту) Пресвятого Тіла Христового».

Століттям пізніше цю посвяту

зустрічаємо вже у розширеному контексті,

про що свідчить пам’ятна таблиця

вміщена ліворуч вівтаря домініканського

костелу Божого Тіла, яка

гласить: « Львівський архієпископ митрополит

В’ячеслав Єронім з Богуславич

Сіраковський освятив цю найдавнішу

й славну базиліку Пресвятого Тіла

Христового, св.Йоана Хрестителя, апостолів

Петра і Павла 29 липня 1764

року». Зрештою, зримим втіленням

цих посвят у вівтарі домініканського

костелу Божого Тіла й до сьогодні є

чотири повнофігурні дерев’яні позолочені

скульптури, які представляють (по

важливості, зліва-направо): св.Йоана

Хрестителя, Первоверховних апостолів

Петра і Павла та св.Луку.

Звідси постає питання: а чи не має

посвята на св.ап.Петра і Павла в колишньому

домініканському костелі

якогось зв’язку з посвятою вищезгаданого

храму на тих же Первоверховних

апостолів, який знаходився поруч з подвір’ям

Успенської церкви? Адже, від

домініканського костелу до цього місця

всього близько 30-35 метрів, а інших

(більш ранніх) петропавлівських посвят

у середньовічному Львові, не було.

Спроба розв’язання проблеми. Здавалось-би,

найочевидніше: якщо Мартин

Груневег пишучи про вівтар св.ап.Петра

і Павла в домініканському костелі

Божого Тіла в наступному реченні зауважує,

що на цьому місці, як кажуть,

раніше була руська церква, то одразу

зринає бажання пов’язати ці два повідомлення

в одне і далі вже вести мову

про «руську церкву св.ап.Петра і Павла».

Такий хід думок було нещодавно

проілюстровано вже згаданим працівником

Львівського музею історії релігії

М.Хмільовським. Однак, такому «ототожненню»

суперечать, щонайменше,

дві обставини. По-перше, Мартин Груневег

ніде не називає посвяту «руської

церкви» і, натомість, посвяту св.ап.Петра

і Павла згадує в контексті лише презбітерію

сучасного йому готичного костелу

Божого Тіла. З цього можемо припустити,

що Мартин Груневег не вбачав

причинно-наслідкового зв’язку між

посвятою руської церкви і посвятою

презбітерію готичної святині. По-друге,

слабкість даного ототожнення типу

«давньоруська церква св.ап.Петра і

Павла» (за М.Хмільовським, 2009) ще

й у тому, що на сьогоднішній день на

усій території Давньої Русі не відомо

жодного (!) храму, який би мав посвяту

св.ап.Петра і Павла (церкви з такими

посвятами тут виникають в пізнішому

часі). І причину цьому вбачають у самому

культі св.ап.Петра і Павла, який

сильно вкорінений вже у найдавнішій

культурі латинського Заходу (пор.: одна

з найвиразніших асоціацій із собором

св.Петра в Римі та саме найменування

римських пап «намісниками» чи «наступниками»

святого апостола Петра

та ін.) і тим самим завуальовано протиставлявся

сталим афоно-візантійським

традиціям Східних Церков, які з

першопочатків сповідувала Русь.

Основне, від чого, як припускаємо,

слід відштовхуватись у розв’язанні даного

питання, так це від вияснення причини

появи Свято-Петро-Павлівської

посвяти презбітерія вже у найдавнішому

домініканському костелі. Як відомо,

місце на якому здійснюється Таїнство

Пресвятої Євхаристії, є не просто важливим,

а найважливішим моментом

усієї Святої Літургії і не лише її. Тому,

домініканці, надаючи саме таку посвяту

своєму презбітерію мусіли мати на

те надзвичайно поважні підстави. Про

важливість їхнього ставлення до розглядуваної

посвяти може служити те, що

вона в незмінному вигляді проіснувала

впродовж кількох століть і її оберігали

від всіляких пізніших спроб «перепосвят».

Про те, що саме Первоверховні

апостоли св.Петро і Павло мають на

місці домініканського вівтаря якийсь

особливий статус і значення, свідчить

навіть сьогоднішнє розміщення їх повнофігурних

позолочених скульптур в

самому центрі вівтаря – з двох сторін

над центром престолу.

Причина появи Свято-Петро-Павлівської

посвяти в цьому місці старого

домініканського костелу може бути

наступна. Як вже згадувалось на початку

розділу, коли домініканці в 1390-их

роках перейняли право розпоряджатися

колишнім давньоруським кафедральним

(?) храмом св.Йоана Хрестителя

з прибудованим ще руськими ченцями-василіянами

монастирем при ньому,

то, очевидно, постало питання нового

посвячення, оскільки попередня –

Святойоанівська посвята давньоруського

часу була перенесена на щойно

тоді – наприкінці ХІV ст. будований

храм св.Йоана Хрестителя на Старому

Ринку. Якщо все ж припустити, що

висловлені припущення про найдавніший

латинський (мабуть, невеликий)

храм св.ап.Петра і Павла, є більш-менш

вірогідними і він був наданий руськими

князями ще першій місіонерській домініканській

місії 1230-1240 –х рр. (див.-

нижче), то питання при повторному

(другому-?) поверненні домініканців до

Львова наприкінці ХІV ст. у виборі нової

посвяти для новозакладеного костелу

мабуть виглядало вирішеним. Оскільки

повертаючи у вжиток римо-католицькій

спільноті Львова, а відтак – і

Галицькій Русі невідому тут до того

часу Свято-Петро-Павлівську посвяту

зі свого ранішого храму, домініканці

«другої» хвилі (кін.ХІV ст.) досягали

подвійного ефекту: по-перше, твердо

занотовували цією посвятою на майбутні

віки свою присутність ще у княжому

Львові (звідси постійні їхні апелювання

у пізньому середньовіччі до

дарчих грамот князя Лева, спеціальної,

ніби-то, опіки над ними княгині Констанції

та ін.); по-друге, маючи у своєму

готичному костелі Божого Тіла

вівтарну частину під Свято-Петро-

Павлівською посвятою, домініканці

тим самим ніби підкреслювали спорідненість

свого храму з головною базилікою

латинян у Римі – з посвятою

св.Петра, а себе – із апостолуючими

місіонерами у схизмацькій, на їх погляд,

країні.

Отож, припускаємо, що «перша»

хвиля домініканської експансії на Русь,

яка на перших порах не викликала протидії

ні у київського князя Володимира

Рюриковича, ні у галицького князя Данила,

спробувала пустити коріння не

лише в Києві (де домініканці заснували

монастир і збудували в місті Богородичний

храм) та Галичі, але й у Львові,

де ті самі домініканці, очевидно, за дозволом

князівської влади, спорудили 30-

35 м південніше давньоруського кафедрального

храму св.Йоана Хрестителя

свій латинський (перший у Львові-?)

храм з посвятою на св.ап.Петра і Павла.

Однак, з якихось невідомих ближче

причин, домініканці дуже скоро налаштовують

проти себе давньоруське суспільство,

причому – різні його прошарки:

і князів, і ремісничий люд. І тому,

1233 р. князь Володимир Рюрикович

виганяє домініканців з Києва забороняючи

їм повертатися (Dlugosz, ks.VI,

s.332; Купчинський, Акти та документи…с.470),

а згодом і галицький князь

Данило Романович у 1249 р. остаточно


Серпень 2013 5

храму святих апостолів Петра

церкви: у пошуках відповідей

пропонує присланому папою легатові

єпископу Адальбертові покинути Галич

(Dlugosz, ks.VI, s.332; Купчинський,

Акти та документи…с.471).

Пропонована реконструкція часу і

причин появи Свято-Петро-Павлівських

посвят в районі колишнього домініканського

костелу Божого Тіла і сьогоднішньої

церкви Успення Пресвятої

Богородиці (на розі вул.Руської і вул.-

Підвальної), знаходить підтвердження

і в писемних документах. Наприклад,

віддавна вказувалось, що перший домініканський

осідок у Львові мав бути

при церкві св. Йоана Хрестителя. Про

це наприклад, писав Ф.Льобеський, покликаючись

на документи латинського

кафедрального собору у Львові. При

цьому, на думку дослідника, хоча перші

домініканці й згадуються при Святойоанівській

церкві, але…саму цю церкву

засновують і нею володіють у 1250 р.,

руські ченці (Lobeski, Opisy

obrazow…s.118; Купчинський, Акти та

документи…с.476-477). І, якщо висловлені

тут припущення в основній своїй

частині виявляться справедливими, то

в яких, приблизно, роках могли з’явитися

ці Свято-Петро-Павлівські посвяти

в районі сучасних вул.Руської і вул.Підвальної?

Маємо два письмових джерела, які

дотичні до розглядуваної теми.

Перше джерело – належить невідомому

авторові праці «Про історію чудотворного

образу у Львові» (O historyi

obrazu…s.A2-C, Aaa-Bbb та ін.) який, на

підтвердження своєї думки, наводить

«копію» якогось акта, підкреслюючи

слова «…Ми повинні думати, особливо

напередодні створення міста, яке засноване,

приблизно, року Божого 1268 –

34 роки після того, як прийшли брати в

це місце». Середня частина речення,

яка вказує на перебування домініканців

у Галицькій Русі протягом 36

років (тобто, від 1234 р.), має на меті,

як вважає О.Купчинський, показати

тяглість перебування на наших землях

цього ордену. Причому, одним із основних

стрижнів «прив’язки» тих найперших

домініканців до Львова є чудотворна

Богородична ікона (домініканці

називали її «руською Богородицею»),

яка, за церковним переданням, була

написана самим св.євангелистом Лукою

(Купчинський. Акти і матеріали…с.474).

Друге джерело – грамота галицького

князя Лева Даниловича для

львівських ченців-домініканців з датою

1270 р., серпня 5, у Львові , якою князь

на честь княгині Констанції надає їм у

Львові землі. В грамоті на особливу

увагу заслуговує підкреслення того,

що вони (домініканці) на цих землях

станом на 1270 р. перебувають уже не

менше як 36 років: «братчикам чужинцям,

мужам апостольським з нового

чину проповідників, які прибігли до нас

і від 36 років проживають та невтомно

працюють на наших землях, розповсюджуючи

святу римо-католицьку

віру».

Так виглядає, що якщо висловлене

тут припущення про латинське походження

вищеназваної посвяти а, отже, і

самого Свято-Петро-Павлівського

храму на подвір’ї пізнішої Успенської

церкви, в подальшому виявляться справедливими,

то, в такому разі, з’явитися

на цьому місці згаданий латинський

храм міг, приблизно, ще в другій чверті

ХІІІ ст., але не пізніше 50-х років ХІІІ

ст., тобто в часи понтифікату папи

Інокентія ІІІ та його наступника (з 1243 р.)

папи Інокентія ІУ, які надали домініканському

орденові дуже широкі по-

вноваження на проведення переговорів

з князем Данилом та іншими володарями

Східної Європи, а також організацію

місіонерської та розвідувальної

діяльності.

Однак, після 1254 р., коли папський

престол посів папа Олександр ІV, не

може бути й мови про свобідну

діяльність домініканського ордену на

Русі і, гіпотетично, у Львові, тим більше

про спорудження ними тут свого храму.

Підставою так думати служить те, що

папська курія в цей час не лише різко

відмежувалася від подальших планів

підкорити руську Церкву «престолу

св.Петра», але й у квітні 1257 р. доручила

своїм наближеним розпочати пропаганду

хрестового походу проти Русі,

обіцяючи його учасникам відпущення

гріхів (Головко. Держава Романовичів…с.83).

Причиною таких різких

дій Риму проти Русі і руської Церкви

стало те, що в листі від 13 лютого 1257

р. до оломуцького та вроцлавського

єпископів папа Олександр звинуватив

князя Данила в тому, що він відмовився

служити апостольському престолу. А

наприкінці листа папа говорить про необхідність

«використати проти цього

короля (Данила) допомогу світської

влади», якщо згаданим єпископам не

вдасться підкорити князя Данила (Головко.

Держава Романовичів…с.83).

Тому, вже наприкінці 1250-х років не

могло бути й мови про свобідну

діяльність домініканців й інших латинських

емісарів ні у місті, яке згодом

стало називатися «Львовом» , ні в інших

містах держави Романовичів.

Отож, підсумовуючи даний

підрозділ, зазначимо, що такі три чинники:

1-посвята пресбітерія львівського

домініканського костелу на св.ап.-

Петра і Павла; 2-докази існування (на

території подвір’я майбутньої Успенської

церкви) храму св.ап.Петра і Павла,

який, згідно з «Хронікою…» Д.Зубрицького

проіснував на цьому місці до ХVІІ

ст.; 3-свідчення численних письмових

джерел, в т.ч. до ХVІІІ ст., про перебування

домініканських «мужів апостольських»

у Львові вже у ХІІІ ст.

(Szostek, s.447; Купчинський, Акти і матеріали…с.470-477,

тут і література питання)

29 , дають підстави взаємно пов’язати

усі ці три чинники і, до певної міри,

дають підстави встановити між ними

причинно-наслідковий зв’язок.

З огляду на те, що посвячення церков

на св.ап.Петра і Павла на руських

землях у княжий період зовсім не практикували

(Свято-Петро-Павлівська

посвята храму могла в той час бути

потрактована як один із символів златинщення),

доводиться визнати, що Свято-Петро-Павлівський

храм, який до

ХVІІ ст. існував біля церкви Успення

Пресвятої Богородиці, міг бути закладеним

ще однією з тих перших домініканських

«місій», які з’явились на Русі

у першій пол. ХІІІ ст.

Повідомлення ченця-домініканця

Ігнація Ходикевича в його розвідці

«Про справи, які велися у руській

провінції ордену домініканців» про те,

що, ніби-то, Йакинф Одровонж у 1233

р. керував будівництвом у Львові «невеличкого

храму св.Йоана Хрестителя»

(Chodykiewicz K. De rebus

gestis…p.15) не можна ігнорувати, так

як це робить сьогодні дехто з молодих

дослідників (Козубська, 2003). Видається,

що неодноразове «нав’язування»

(здебільшого, незалежних одне від одного)

письмових джерелах факту закладення

латинського храму у Львові з

постаттю ченця Йакинфа Одровонжа,

не випадкове, а може бути відгомоном

справді існуючих подій. Що мається на

увазі? А те, що 30-35 м північніше (здогадно

латинського) храму св.ап.Петра

і Павла, що знаходився поруч майбутньої

Успенської церкви, стояв, мабутьтаки,

величавий кафедральний собор

св.Йоана Хрестителя, на місці якого

домініканці з кінця ХІV ст. спорудили

свій монастир. Незначна відстань, яка

розділяла ці різноконфесійні храми,

могла сприйматися, якийсь час, як входження

і одного, і другого до одного великого

сакрального комплексу.

Міг бути ще й такий варіант причетності

Йакинфа Одровонжа до вищезазначених

храмів: з огляду на неодноразові

спроби Риму і візантійських імператорів

у ХІІІ ст. укласти унію між

Східною і Західною Церквами, князь

Данило міг дозволити спорудити при

давньоруському кафедральному храмі

св.Йоана Хрестителя каплицю на прославу

св.ап.Петра і Павла, яку міг віддати

під опіку домініканцям. Тим більше,

що князь Данило Романович в цей час

вів активні переговори з папою про перехід

частини Русі у латинство . Можливо,

саме тому, коли наприкінці ХІVпоч.ХV

ст. до цієї каплиці прибудували

наву Пресвятого Божого Тіла, колишня

каплиця – аж до сер.ХVІІІ ст. - продовжувала

нести посвяту св.ап.Петра

і Павла. Дане припущення тим більш

вірогідне, що Свято-Петро-Павлівський

презбітерій костелу Пресвятого

Божого Тіла, ніколи не називали храмом.

То ж не виключено, що при закладенні

чи й спорудженні Свято-Петро-

Павлівської каплиці при кафедральному

храмі св.Йоана Хрестителя, міг брати

участь і один із знаменитих діячів

ордену братів-проповідників, як про це

свідчить К.Ходикевич (1780). Але, в такому

разі доводиться припустити, що

храм св.Йоана Хрестителя на місці

пізнішого домініканського монастиря

існував ще до часу князя Лева, що не

виглядає аж таким неймовірним принаймні,

з огляду на потужні археологічні

культурні напластування ХІІпершої

половини ХІІІ ст. в південній частині

львівського середмістя. У випадку,

якщо такий хід думок (щодо можливої

реконструкції подій, які призвели до

появи на території майбутнього подвір’я

Успенської церкви храму св.ап.-

Петра і Павла), при перевірці новими

матеріалами виявиться більш-менш

правильним, то тоді доведеться припустити,

що латиняни спорудили цей Свято-Петро-Павлівський

храм вже

пізніше часу освячення пресбітерію

своєї готичної святині, яка до ХІV ст.

не могла мати посвяти Пресвятого Божого

Тіла (оскільки її до того часу ще

не затвердили). Найімовірніше, домініканці

заклали цей Свято-Петро-Павлівський

храм, поруч з вже існуючим давньоруським

собором, лише з одною метою:

спершу - як храм для своєї місійної

стації, а згодом – і як місце для захоронення

упокоєних ченців і священників

домініканського ордену. Тому, невипадково,

у письмових документах пізнішого

часу, в яких згадується Свято-Петро-Павлівський

храм (поруч з церквою

Успення Пресвятої Богородиці), нерідко

уточнюється, що він знаходиться

на цвинтарі. Вважати цей цвинтар, який

часто згадується у матеріалах Успенського

ставропігійського братства,

«братським», тобто православним,

немає, поки-що, однозначних підстав,

оскільки не збереглося жодного документу,

який би засвідчував, що успенські

братчики захоронювали своїх померлих

впродовж кількох століть саме на

цьому невеличкому кладовищі біля Успенської

церкви. Так виглядає, що він

(цвинтар) перейшов братчикам у спадок

з минулого.

І, останнє, не можемо не поставити

питання, а хто міг бути у тій першій

домініканській місії на Русі і, здогадно,

у тогочасному місті, яке через пару

десятиліть отримало похідну від Лева

назву і почесну (а не реальну) дату

свого заснування? Історіографічна

традиція вперто настоює, що домініканців

у числі своєї свити привезла до

Львова княгиня Констанція. Письмові

джерела стверджують достовірно

лиш одне: у другій чверті ХІІІ ст. з

Буди на схід в пошуках Великої Мадярщини

було відправлено дві місії, по

чотири ченці-домініканці у кожній. З

першої (1231-1232 рр.) в живих зостався

і повернувся лише Отто. Друга місія

у 1235 і 1237 рр. за участю ченця Юліана

здійснила дві подорожі на схід з

тією ж метою, але вже з «…охоронною

грамотою князя Бели (нинішнього

короля Угорщини) і на його кошти».

На зворотньому шляху в середині

грудня брат Юліан вже перебував у

Галичі, а 27 грудня- перейшов Карпати.

Цим екскурсом хочемо показати,

що зв’язок Русі з домініканцями в ті

роки тривав не лише за формулою

«князь Данило - домініканці (як посередники)

- папа Інокентій», але також

за формулою «князь Данило/княгиня

Констанція - домініканці/папа Інокентій

-князь Бела (згодом, король).

Зрештою, в тій же другій чверті

ХІІІ ст. була ще третя місія (висхідний

пункт якої не зовсім ясний), яка,

як припускаємо, могла мати безпосередній

стосунок до нашого міста. Мова

йде про лист папи Інокентія ІV від 3

травня 1246 р. з резиденції в Ліоні,

яким той повідомляє ченців домініканського

ордену брата Олексія та

його товариша з Богемії, щоби вони

«…відгукнувшись на прохання […]

найчеснішого короля Русі» Данила,

повинні виїхати на Русь і перебувати

при князівському дворі. (Дослівний

переклад: «ми відряджаємо вас для

перебування при ньому…велимо негайно

з’явитись перед цим королем і

знаходитись при ньому [стільки],

скільки йому буде потрібно» (Купчинський.

Акти та матеріали…с.765-

766). Як знаємо, з 1240 рр. осідок князівської

влади перемістився до Холма,

але жодних свідчень про перебування

в роки «столування» Холма в цьому

місті домініканців, досі не знайдено.

Натомість, існуюче на той час місто

(умовно назвемо його «протоЛьвів»)

у значній кількості джерел та літератури

називається місцем першого і

найранішого перебування домініканців.

Тому, припускаємо, що наказ

папи домініканцю Олексію (можливо

окатоличений русин-?) та його товаришеві

«знаходитись при князеві» ще

не означає, що вони мусіли знаходитися

в стольному Холмі. Значно доцільніше

було тримати домініканців

Олексія з його товаришем в оточенні

князя Лева, який через два роки пошлюбив

угорську королівну Констанцію,

про що розмови велися задовго

до цієї події. Тому, вийняткового значення

в першу чергу для короля Бели

ІV набувала інформація про майбутнього

зятя (князя Лева) та його оточення

з перших вуст. Але, в такому разі

доведеться припустити, що та одна з

перших на наших землях домініканських

виправ мала, окрім суто релігійно-конфесійних

цілей, також і дещо

інші наміри, а саме – збір інформації.

Микола БАНДРІВСЬКИЙ.


6

ЗАПИТУЄТЕ –

ВІДПОВІДАЄМО

Парафіяни храму Успіння Пресвятої

Богородиці м. Львова просять подати

інформацію про плащаницю Спасителя,

котра висить на південній стіні храму перед

мощами вмч. Пантелеймона.

Настоятель храму о. Ігор Бурмило

переповів зі слів відомого мистецтвознавця

Володимира Вуйцика таке:

– Ця плащаниця була придбана братчиками

Успенського храму ще в другій

половині ХІХ століття. Замовляли її в

Австрії, у Відні, в майстерні двору

Гінсбургів. Виготовлена вона надзвичайно

майстерно. Рама з доброго дерева,

дуже фахово зроблена. Саме вишиття

просто вражає, рівне і чисте, наче

машинне. Вишивала цю плащаницю

золотом швея на ім’я Марія, є підпис.

Це було ще при кінці третього

століття. Одне християнське

подружжя прийняло мученицьку

смерть за свою тверду

віру в Христа. Залишилася сиротою

їхня донечка Емілія.

Маєток їх мучителі забрали.

Хоча була вона на той час ще

зовсім молоденькою, та вже

встигла отримати стараннями

своїх батьків гарну освіту. Чиста

душею, вірна Богові, начитана

у святому Письмі та ще й

з гарним личком, вона вийшла

заміж за раба Божого Василія,

молодого адвоката.

Емілію з любов’ю прийняла

її свекруха Макрина (старша),

опікувалася молодим подружжям

і багато чого ще навчила

свою невістку. З допомогою

свекрухи душа Емілії стала

досконалою. У них народилося

двоє діток – Текля і Василій, а

потім ще восьмеро, усього десятеро.

Старшу Теклю згодом

назвали ще Макриною на честь

бабусі, а молодший Василій нам

відомий, як святий Василій Великий.

Якось святий написав:

«Те, що я отримав від своєї блаженної

матері Емілії і бабусі

Макрини про розуміння Бога

залишилося в мені донині».

Батьки святих були заможніми,

мали землі у Понті, Кападокії

і в малій Вірменії. Жили

в достатку.

Про святу Емілію святитель

Григорій Богослов казав:

Серпень 2013

Темні печери перетворені у рай

935 років від заснування Києво-Печерскої Лаври

Преподобний Антоній Печерський, оселився на горах,

покритих лісом у с. Берестові під Києвом, над могутнім

Дніпром у печері. І яке ж ангельське життя він провадив!

У якому піднесенні духовному перебував! Мовчання, молитва

і праця своїх рук. Їжа – один раз на декілька днів і то

черствий хліб, корінці. Читання молитовного правила,

співання псалмів, розмова з Творцем, розважання над

Божими правдами і праця своїх рук.

Святий Григорій Богослов так сказав про таких подвижників:

«Їхня насолода була у стриманості. Слава – в невідомості.

Багатство – в бідності. Сила – в немочі».

До святого Антонія потягнулися люди, бідні і нужденні.

Шукали печери його, а знайшовши (бо Антоній усе робив

для того, аби не виявляти себе), просили благословення

і молитов. Декотрі просили навчити їх, як жити у правді і

чистоті.

Серед тих, хто приходив до преподобного, з’явився і

той, чиє ім’я донині називають і називатимуть, поки існує

світ разом з ім’ям Антоній - Феодосій.

Вони поглибили печеру, проклали довгий підземний

хід, а в ньому – маленькі келії, поміститися в яких міг лише

один чоловік. Окрема печера була їм за церковцю.

Усе земне – багаті боярські двірці, одяг, срібло і золото

«Знаменита дівиця» з великої родини святих

Преподобної матері Макрини вшановують 1 серпня

«Вона щаслива і плодовита, вона

дала світові стільки яскравих

світильників – синів і дочок, живучих

у подружжі і дівоцтві. Це

цілий лик набожителів».

Отож, старша серед них

Макрина-Текля в свої ручки

першою взяла книжку для вивчення

азбуки – Псалтир.

Обидві жінки – мати Емілія і

бабуся Макрина приділяли їй

дуже багато уваги. Мати вибирала

певні місця з приповідок

Соломона, і дівчинка вчила їх

напам’ять. Не обминали вивчення

і поважних наук. Окрім

того, всяка жіноча робота також

не була їй чужою.

Тоді в той час серед християн

була поширена думка, що

молитва без праці не є угодною

Богові, а тому навіть у заможніх

сім’ях діти працювали

нарівні зі слугами. Слуг вони

приймали як членів родини, з

ними спільно творили молитву,

трапезували. Одним словом, їх

у всьому єднала любов.

Коли Макрині виповнилося

п’ятнадцять, а Господь наділив

її ще й надзвичайною вродою,

батьки їй дозволили вибрати

собі юнака серед тих, хто упадав

за нею. Вона вибрала того,

хто найбільше припав до серця,

і вже мало відбутися весілля.

Але воля Господня була

іншою. Це зрозуміла молода

дівчина відразу після того, як

перед самим весіллям раптово

помер її обранець. Іншого вона

вже собі не вибирала, кажучи:

«Мій наречений не помер, його

забрав Бог до себе і там він

живе. Я залишуся вірною йому,

щоб колись з ним зустрітися».

Невдовзі помер їх батько, і

Макрина взяла на себе багато

родинних обов’язків. Вона була

дуже здібною, наполегливою,

витривалою. Виховувала своїх

сестричок, а особливо молодшого

Петра. Вона вміла цінувати

час, та попри все багато

молилася і читала Святе Письмо.

Так робила не лише Макрина,

це було звичайним ділом в

християнських родинах, бо «не

лише хлібом живилася людина».

Вони знали, що й душа

прагне харчу, тому знаходили

час і на діла милосердя. Коли в

родині попідростали молодші,

Макрина вмовила свою матір,

й удвох вони вирішили збудувати

собі невеличкий монастир.

Розділили все майно між

членами родини. Свою частку

витратили на будівництво монастиря,

вибравши для цього

мальовниче місце біля ріки

Ірис під горою Івор у Понті.

Решту статків роздали. З ними

у монастир пішли декілька

їхніх невільників і слуг, інших

повідпускали на волю, а

дівчат-сестер повидавали

заміж. Стали жити в монастирі

дуже просто на рівні зі слугами,

виконуючіи всі роботи.

Про їхне перебування у

цьому монастирі розповідав св.

було для них нікчемністю, вони й людям світським не давали

щастя.

По Києву щораз більше рознеслися чутки про те, в якій

святості живуть монахи на Берестові. Тепер вже йшли не

лише бідні і нужденні, стали йти і бояри, згодом прийшов

і сам князь Ізяслав, син Ярослава Мудрого, що став на престолі

у 1054 році після смерті батька. Князь просив благословення

і постійних молитов за нього. Прийшов і боярський

син на ім’я Василій і просив дозволити йому бути

з ними. Скинув свою дорогу одіж і одягнув волосяницю. З

цього боярського сина, що помер для світу, народився

Варлаам, брат в Христі, який стоятиме поруч з преподобними.

Розлютився дуже боярин Вишатич, зібрав воїнів і пішов

на печери. Силоміць вигнав Варлаама і його слугу Єфрема,

котрий постригся разом з господарем своїм. Поскаржився

ще й боярин князеві. А князь на цей час уже забув

про все і грозився теж розгромити печери. Та вступилася

за монахів дружина князя, дочка польського короля, і

Ізяслав притих, уже більше не турбував їх. Коли число монахів

склало 12, преподобний Антоній поставив ігуменом

Варлаама, а сам пішов у дальню Печеру. А коли їх стало ще

більше, побудували церкву на горі. Навіть князь тоді віддав

їм гору у власність.

Григорій Богослов, ставлячи у

приклад іншим їхню ревність

до молитви, нічних Богослужінь

і праці повсякденної

над собою.

Так вони прожили аж до

смерті святої Емілії, що настала

8 травня 375 року. До того

ще трагічно загинув на полюванні

брат Макрини Навкратій,

і вона як могла підтримувала

духовно матір у її горі. Свята

Емілія вмирала так, як і жила з

Богом, благословляючи у спокої

і надії своїх дітей, які на той

час були біля неї – святих Макрину

і Петра. А через чотири

роки помер Василій Великий,

брат Макрини, світоч Христової

Церкви. І вже невдовзі, за

чотири місяці, смертельна

хворба прикувала до ложа і

святу Макрину. Її брат єпископ

св. Григорій Ниський, прибув

закрити їй очі, маючи перед

тим видіння, з якого зрозумів,

що буде ще одна смерть – родина

збиралася на небі. Застав

Макрину, лежачи на землі.

Зібравши усю свою волю,

Макрина говорила з братом на

такому душевному піднесенні

про речі неземні, Божі, що святий

Григорій заспокоївся.

Потім святий Григорій казав:

«Вона розмовляла з Богом солодко

і тихо, я ледь розрізняв

слова. Її не було в чому похоронити,

вона не мала змінного

одягу, лише волосяницю, яку

носила постійно».

Брат Григорій велів загорнути

її тіло у свій плащ і накри-

Віночок святих, яких вшановуємо в серпні

6 серпня – ХРИСТИНИ

Христина була

дочкою старостипоганина.

Мала

дуже добру вдачу,

товаришувала з

дівчатами-християнками

і через них

пізнала істинного

Бога, полюбила

Христа, а згодом і

охрестилася.

Ставши християнкою,

побила в домі

свого батька всі статуетки ідолів, а той,

розгнівавшись дуже, видав її на суд. Двічі

її страшно катували і двічі нагло помирали

її мучителі: спершу староста Урвал – її

батько, потім – Діон. Та це нічого не навчило

їх. Третій староста, після трьох

місяців тримання у в’язниці Христини

придумав їй найстрашніші муки. Вона

загинула в 208 році. У Царгороді її вшановують

у храмі, збудованому на її честь в

нових палатах і ще в одному храмі – муч.

Трифона, що поблизу храму святої Ірини.

9 серпня – АНФІСИ

Свята Анфіса була ігуменею

Монтинейського

монастиря, розташованого

на шляху з Кападокії

до Царгорода. Вона була

дочкою воєводи. З молодих

літ вирішила посвятити

себе Богові, жила у

печері. Познайомившись

згодом з старцем Сисинієм,

який став її духовним

наставником, вирішила

збудувати монастир

і там проживала у великій

святості.

В часи іконоборства,

в 754 році усіх, хто почитав

ікони, піддавали мукам: випалювали

очі, бороди. Серед мучеників була й Анфіса

зі своїми монахинями. На їх голови

ставили розпечені на вогні ікони, мальовані

на блясі, катували їх до крови, а

потім вислали на острів Малеон.

Дружина скаженого імператора-іконоборця,

– а саме він найбільше воював

з почитателями ікон, – виблагала, аби

святу Анфісу більше не переслідували. А

коли цариця народила доньку, то нарекла

її в честь Святої Анфісою.

Дата смерті святої невідома.

17 серпня – ЄВДОКІЇ

Євдокія була родом із

Риму. Коли напали на

Рим перси, взяли її в полон

і там, у Персії, вона

навернула багатьох жінок

поганських у християнство,

за що була страшно

мучена разом з дев’ятьма

тисячами християн. Було

це у 362 році.

22 серпня – Апостола МАТВІЯ

Щороку в Римі, в

церкві Марії Маджоре,

де зберігаються мощі

святого апостола

Матвія, 24 лютого голову

його виставляють

для публічного

вшанування.

ти мантією матері.

Коли поклали її у домовину

перед усіма присутніми, лице її

засяяло дивним світлом.

Преподобна ще за життя

прославилася багатьма чудами,

а саме: сліпе на одне око дівча,

яке вона поцілувала, прозріло,

в час голоду помножила збіжжя

і ще багато чого творила. Могла

вона і виганяти бісів.

Похорон її був величним –

єпископи, священики, братія. А

народу, народу. Такий здвиг, що

годі було усім приступити до

домовини, аби доторкнутися до

мощей святої. Похоронна процесія

розтягнулася на величезну

відстань. Поховали її поруч

з матірю.

Над гробом св. Макрини

зробили напис, автором якого

був Григорій Богослов: «Ось

пам’ятник знаменитої дівиці».

Апостол Матвій був вибраний на

місце Юди, а перед тим входив у число

70-х, ходив усюди за Ісусом, був свідком

Його чудес.

Після зіслання Святого Духа випав

йому жереб проповідувати в Юдеї.

Проповідував теж в Антіохії, в Кападокійських

містах, де його схопили, і він був

ув’язнений. Визволив його апостол

Андрій чудесним способом. І разом з

апостолом Андрієм він навчав в Амасії,

в Ядесі і Севастії. Був і в Македонії, і в

Ефіопії.

Постраждав святий апостол Матвій

або в краю Калхіс – на схід від Чорного

моря, або в Єрусалимі.

Про апостола Матвія письменник

Клементій Олександрійський писав

(220р.), що він навчав не лише словами,

а й власним прикладом, особисто заохочував

приборкувати свої пристрасті,

укріплювати душу через пізнання правд

Євангелії.

Сторінку підготувала Віра МАРКОВИЧ.


Серпень 2013 7

Мала провісниця

Перше випробування

Вона сьогодні відпровадила свого

чоловіка в Америку. Тішилася, адже

скоро, найдалі за рік, вони з донечкою

поїдуть до нього. Вже чогось її Петро

доробиться за той час. Зрештою, там

його рідний старший брат, допоможе, не

кине напризволяще.

А дочка Богданка чомусь плакала,

навіть розпачала, приговорюючи: «Я

вже не буду мати татка, не буду…»

«Що ти таке кажеш, доню? Це дурниці.

Ну, трохи потерпимо без тата, але

він буде нам телефонувати часто. Перестань,

витри слізки», - заспокоювала

своє дитя мама.

Минув місяць. Чоловік за цей час зателефонував

їй лише один раз. В основному

свекруха інформувала невістку, як

ідуть справи в Петра, бо він туди, до

мами, телефонував щотижня.

– Знаєш, мамо, ми вже татка не побачимо,

якось сказала доня з сумом.

– Ти що !? Що ти таке надумала? –

майже зі злістю накричала на доню.

Десь за півроку свекруха взяла внучку

до себе, бо татко буде телефонувати,

а невістку не кликала. У серці Ірини

ніби щось тріснуло. Відчула біду.

До неї, своєї дружини, Петро лише

раз зателефонував. Усе надалі передавала

свекруха. Мовляв, дорого двічі на

тиждень платити за розмови, мама усе

передасть їй.

А ще за рік виявилося, що він забирати

Ірину не буде. У нього багато змін

у житті – має нову роботу, нове дороге

авто і… нову «дружину».

Випробування друге

Її Богданці вже вісім років, а було

шість, як зник з її життя татко. Чому

дитя відчуло, а вона ні? Тепер уже розуміла,

що той «холодок» збоку свекрухи

мав їй багато що підказати, та не

впускала його до свого серця, не хотіла

вірити. А тепер – свекруха вже теж

в Америці. «Дуже скучає за Данусею…».

Але зась! – більше вони дитини

не будуть нервувати. Та й взагалі, у

неї скоро буде новий тато.

Дмитро з’явився в її житті зовсім

випадково. Він був її пацієнтом. Ірина

працювала маніпуляційною сестрою в

денному стаціонарі. А в Дмитра, хоч

був ще молодим, 35 років всього мав,

були проблеми із серцем, часто підскакував

тиск, отож лікувався. Сім’ї своєї

не мав, не склалося. Ірина та ще й із

дочкою, стали для нього повним щастям.

Дмитро полюбив Дану, вона теж

уже звикла до нього. Та… Незадовго

до розписки, вже коли вона отримала

офіційний розвід, сталося страшне горе

– помер Дмитро. Раптово помер на роботі,

стався обширний інфаркт. І це за

два тижні до весілля! Дана, її дитина, 10-

річна дівчинка знову виявилася якоюсь

передбачливою. Казала мамі не раз:

«Твій Дмитро (так його називала)

якийсь аж задобрий. Мені аж страшно

чомусь…»

«Ти знову накаркала», – з докором

казала їй мати, коли це сталося.

Після похорону Дмитра Ірина замкнулася

в собі. Навіть з дочкою мало

розмовляла. Якось Богданка підійшла

до мами і лагідно сказала: «Мамо, тобі

треба молитися. Ти зовсім не молишся,

чому?». Так, Ірина перстала молитися.

Її серце і душу переповнювала образа.

«За що? Чому? Що, я не така якась? А

інші, що усі такі праведні, добрі, тому

й мають нормальні сім’ї?

Пропадаючи на роботі, Ірина мало

приділяла уваги доньці. Її нервував Данин

тихий докірливий погляд. Хотілося

аж крикнути: а мені легко? Ірина не

спішила додому, багато часу тратила в

маркетах, іноді просто тиняючись там

без потреби. Приносила додому харчі,

клала у холодильник, іноді дещо готувала,

але здебільшого це робила Дана.

– Хто тебе навчив те робити? – запитала

якось доньку, а доня відповіла:

– Світ не без добрих людей.

– А я недобра, так? - злісно запитала.

– Мамочко, мамо, ти мусиш змінитися,

– кинулася на шию доня. – Ти ще

будеш щаслива, повір, будеш.

Нарешті прийшло

щастя

У тому ж будинку, в якому приживали

Ірина з Богданкою, жила вчителька

Лідія Миронівна. За віком була дещо

старша від Ірини. Мала гарну сім’ю – і

чоловік, і двоє діток жили в мирі та в

любові. Мали дачу неподалік під Львовом,

навіть цілий маєток. Жили там

батьки чоловіка, двоє спокійних і мудрих

людей. Отож, та вчителька власне

і стала для Богданки добрим другом.

Вона постійно запрошувала її до себе і

там, навчаючи своїх діток, вчила й Богданку.

Далі, вже з дозволу Ірини, стала

брати Богданку із собою в село, і майже

щонеділі вони там ішли до церкви,

потім обідали разом. Старші оповідали

часто цікаві речі, усі слухали.

Богданка дуже полюбила всіх цих

людей. Вбирала в себе їхню мудрість,

любов, чулася там своєю. Лише прикро

було, що її мати ставилася до цього байдуже,

їй було все одно, коли Богданка

з захопленням намагалася розповідати

матері про своє гостювання.

Якось Лідія Миронівна таки настояла,

аби з ними поїхала Ірина.

Ось там, у селі, в родині сусідів і сталися

зміни з Іриною. Вона багато чого

бачила вперше. Вперше прийшла до

сільського храму, бо раніше вона йшла

до церкви лише через настирливу вимогу

свекрухи. А тут усі йдуть до церкви,

ніби на найприємніше свято, розвагу,

гарно одягнені, з гарним настроєм зустрічають

там таких самих людей,

спілкуються після Служби – це для

Ірини було дивом. А ще моляться усі

разом перед їдою, бажають «смачного».

«Що значить традиція», – думала Ірина

і зрозуміла, якою обкраденою вона

була в житті. Ні родини, ні традицій, ні

якогось там патріотизму.

За два роки спілкування з родиною

учительки багато змінилося в стосунках

матері і доньки. Змінилося життя,

змінилися і поняття про життя. Ірина

стала спокійною, лагіднішою, терпеливішою.

Велику роль у тому відіграла

інша людина – свекруха Лідії Миронівни.

Вона і для Ірини стала рідною, її

поради, спокійні, доброзичливі гоїли

рани Ірининого серця.

А якось, коли було весілля в родині

сусідів, там же, у селі, куди вони з Богданкою

були запрошені, Ірину запросив

до танцю їхній родич, 45-річний вдівець,

дочка якого поїхала за океан з чоловіком,

а він тут сам шукав своєї долі.

Вже під кінець танцю Ірина щось відчула

незвичайне, а тут ще й Богданка

підбігла за хвильку і сказала: «Мамо, в

тебе буде чоловік, отой, що ти з ним

танцювала. Я чомусь так думаю».

Так і сталося. «Мала накаркала».

Мала просто випросила в Бога...

Віра МАТВІЙЧИК.

ОГОЛОШЕННЯ ОГОЛОШЕННЯ ОГОЛОШЕННЯ

Колеґія Патріярха Мстислава

вища заочна духовна школа

Харківсько-Полтавської єпархії

Української Автокефальної Православної Церкви

оголошує набір студентів на 2013-2014 навчальний рік

Навчання провадиться на двох факультетах:

БОГОСЛОВСЬКИЙ - термін навчання

5 років, приймаються лише чоловіки віком

від 18 до 55 років, готуються майбутні священики;

КАТЕХИТИЧНИЙ - термін навчання 5

років, приймаються чоловіки і жінки віком

від 18 до 55 років, готуються викладачі

релігії.

Вступники повинні мати світську середню

освіту.

ВСТУПНІ ІСПИТИ: 1. Українська мова

(диктант). 2. Історія України (усно). 3. Закон

Божий (співбесіда з перевіркою знання Євангелія,

основ катехизису, окремих молитов).

4. Церковний спів (прослуховування).

Термін складання: 26 жовтня 2013 р.

До цього часу електронною або звичайною

поштою слід надіслати на адресу Колеґії

такі документи: 1. Прохання на ім’я правлячого

архиєрея. 2. Автобіографія.

По прибутті для вступу особисто подаються:

1. Довідка про хрещення (її може замінити

письмове свідчення хрещених батьків).

2. Для одружених - довідка про вінчання.

3. Документ про середню або вищу освіту.

4. Медична довідка. 5. Для чоловіків - військовий

квиток.

Бажано мати рекомендацію-характеристику

парафіяльного священика.

Поштова адреса: Свято-Дмитрівська

церква Полтавський шлях 44 Харків 61052.

Електронна адреса: mstyslav.college@i.ua

Єпархіяльний сайт: www.uapc.org.ua

Лист-подяка

Адміністрація Львівського слідчого ізолятора Управління Державної пенітенціарної

служби України у Львівській області в особі начальника, полковника

внутрішньої служби Гальчишака Б. С. щиро дякує за надану гуманітарну допомогу

настоятелю церкви Святих Володимира і Ольги (м. Львів-Винники) митрофорному

протоієрею отцю Василю Петрику.

У подяці говориться, що допомога о. Василя стала для дітей єдиним подарунком

до Дня захисту дітей.

На світлині: у День захисту дітей у Львівському слідчому ізоляторі отецьдекан

Львова Ігор Бурмило вручає подарунки дітям.

З ІСТОРИЧНОГО КАЛЕНДАРЯ СЕРПЕНЬ

01.08.1913 – 100 років тому померла Леся Українка (Лариса Косач) - видатна

українська письменниця, поетеса, драматург.

10.08.1648 – 365 років тому відбувся бій під Пилявцями.

12.08.1913 – 100 років тому народився Євген Дзиндра -скульптор, автор численних

пам’ятників (+02.09.1983).

14.08.988 – 1025 років Дня Хрещення України-Руси св. рівноап. Володимиром

Великим.

17.08.1883 – 130 років тому народився Дмитро Донцов - політичний діяч,

публіцист, ідеолог українського націоналізму.

19.08.1989 – 24 річниця третього відродження Української Автокефальної

Православної Церкви. У Петропавлівському храмі м. Львова

проголошено вихід із Московського патріархату.

24.08.1991 – 22 роки тому Верховна Рада ухвалила Акт проголошення незалежності

України.

25.08.1698 – 315 років тому у московській неволі загинув гетьман Петро

Дорошенко (*14.05.1627).

28.08.1493 – 520 років тому засновано місто Хмельницький.

30.08.2003 –10 років тому загинув Іван Гавдида „Лісовий» - заступник Голови

Проводу ОУН.

Це єдине православне західноукраїнське друковане видання, яке безперервно з року в рік

виходить у світ, несучи своїм читачам інформацію про життя та служіння Української Автокефальної

Православної Церкви та Львівського крайового ставропігійного братства св. ап.

Андрія Первозваного. З 1995 р. «Успенська вежа» стала Всеукраїнським органом Братства

і розповсюджується по всій країні та за її межами, де проживають православні українці.

Газета видається та утримується коштом постійних читачів та братчиків.

Передплативши «Успенську Вежу» собі і своїм родичам, на сільську чи міську бібліотеку Ви

сприятимете поширенню християнської моралі, духовності, українських традицій та культури.

Передплатити газету можна у кожному

поштовому відділенні України.

Ціна передплати на рік – 22.86 грн.

Передплатний індекс – 35013.

З питань передплати за кордон прохання звертатися до редакції.


8

Дитяча

Серпень 2013

сторiнка

ЗАСНОВНИК ГАЗЕТИ —

Львівське крайове ставропігійне братство

св. ап. Андрія Первозваного,

зареєстроване міністерством України

у справах преси та інформації.

РЕЄСТРАЦІЙНЕ СВІДОЦТВО: серія КВ 2335

Тим, хто бажає матеріально підтримати наше

видання, повідомляємо банківські реквізити:

ПАТ АКБ “Львів”

Р/р 260075157, МФО 325268,

код ЄДРПОУ 20785948

Подяка за Ваші пожертви друкуватиметься

на сторінках газети.

НАША АДРЕСА:

79008, Львів-8, вул.Руська, 3/1

Для листування:

м. Львів - 8, а/с 1334

(032) 235-52-02 www.stavropigia.lviv.ua

E-mail: vegauaoc@gmail.com

Приходьте, діти, до кринички

Напитись чистої водички.

А та водиця непроста,

Бо це — наука про Христа.

..........................................................................................

Прийшов до нас останній місяць літа –

СЕРПЕНЬ!

Зарум’янив серпень ягідки калині,

заквітчав косички айстрі та жоржині.

Змолотив врожаї на ланах довкола,

нагадав малятам, що сумує школа.

У серпні ми маємо багато християнських

та державних свят. Пропонуємо читачам

наш традиційний календарик маленького українця:

2 серпня – пророка Іллі

6 серпня – святих Бориса і Гліба та мучениці Христини

14 серпня – початок Успенського посту

19 серпня – Преображення Господнє. Спас

23 серпня – День державного прапора України

24 серпня – День незалежності України

28 серпня – Успіння Пресвятої Богородиці

Хочемо розповісти

нашим читачам

про свято Успіння

Пресвятої Богородиці.

28 серпня

ми вшановуємо день,

коли Богородиця

покинула земне життя

– вона «уснула», тобто

заснула вічним сном.

Саме тому цей день називаємо «успінням».

Апостоли, які дивним чином

були попереджені, прибули звідусюди,

аби попрощатися з Матір’ю їхнього

Вчителя. Її душа разом із тілом у супроводі

ангельських хорів оселилася у

небесному Царстві. Таким був задум

самого Бога, адже Богородиця недарма

була обрана матір’ю Ісуса Христа.

Пресвята Богородиця приймає моління

усіх, хто до неї звертається, і адресує

прохання своєму Синові.

Леся ВОЗНЮК.

24 серпня – День незалежності України!

У віршиках відомих українських поетів, які ми пропонуємо вашій увазі, йдеться про маленьку, але щиру

і самовіддану любов найменших українців до свого рідного краю, до неньки України. Прочитайте уважно

ці вірші і поміркуйте над тим, що ви можете зробити для своєї Батьківщини, незалежно від того, скільки

вам років. Хочемо, щоб ці поезії стали для вас, наші любі читачі, своєрідною абеткою патріотизму(спершу

– дитячого, а згодом … ).

Олена ПЧІЛКА

Маленька Українка

Знаю, бо казала мені моя ненька,

Що я українка, правдива, маленька.

Знаю, Україна серцю мому мила,

Я по-українськи молитися вчила.

А моя опора - то Божая Мати,

Мати Україна, повна благодати.

Ось мою молитву прийми,

Отче Боже,

Нехай Україні вона допоможе.

Юрко ШКРУМЕЛЯК

Слово української дитини

- Хто ти, хлопчику маленький?

- Син я України-Неньки!

Українцем я зовуся

Й тою назвою горджуся!

- А по чім тебе пізнаю?

- По вкраїнському звичаю,

В мене вдача щира й сміла,

І відвага духа й тіла,

І душа моя здорова,

Українська в мене мова.

- А скажи, де Край твій рідний?

- Там, де неба круг погідний,

Там, де сонце сяє ясне

На вкраїнські діти красні;

Де лани, степи безкраї,

Де орел буйний літає,

Де Карпат вершки високі,

Де потоків дна глибокі;

Де Дністер і хвилі Прута,

Де Дніпро, старий Славута;

Де високії могили,

Що в них голови зложили

Мої предки в лютім бою

За Вкраїну любу свою.

- Як поможеш свому люду?

- Пильно все учитись буду,

Щоб свої мене любили,

А чужі щоби цінили,

Щоб про мій народ питали,

Україну шанували.

Чи при праці, чи в забаві,

Все послужу рідній справі.

Ні маєтку ані труду

Жалувати я не буду,

Щоб народові Вкраїни

Помогти устать з руїни, -

Все зумію перенести

Для Вкраїни слави й честі.

Господа буду благати,

Щоб нам дав добра діждати!

Сторінку підготували Оксана СЕРПНЕВА та Оксана ХРИСТУК.

Редактор Олег ПЕНДЕРЕЦЬКИЙ

Редакційна колегія:

Микола БАНДРІВСЬКИЙ, Тарас ДМИТРИК,

Віра МАРКОВИЧ, Юрій ФЕДІВ

Автори опублікованих матеріалів відповідають за точність використаних

фактів, цитат, власних імен. Редакція намагатиметься

найменше втручатися в авторський текст, зберігаючи особливості

стилю. Водночас залишає за собою право редагувати,

скорочувати подані матеріали.

Cтатті, світлини, малюнки, що надійшли в редакцію,

не повертаються.

Передплатний індекс — 35013

Друк – ВД «Молода Галичина». Зам.

Оповідання Марійки Підгірянки, любі

дітки, сподіваємося допоможе Вам зрозуміти,

що таке незалежність, а свої письмові

роздуми про патріотизм і свободолюбивість

надсилайте на адресу «Кринички». Будемо

раді, якщо Ви напишете нам про те, яким,

на вашу думку, має бути сучасний патріот.

Марійка ПІДГІРЯНКА:

На волі

На зеленій гілці пташка співала. Мила,

звучна співанка сад звеселяла. Та зловила

дівчинка пташку співучу та всадила у клітку

блискучу. І дає їй їсти, водичку носить.

- Співай мені співанки! - пташечку просить.

Не їсть, не п'є пташка, сидить тихенько,

опустила крильця, ниє серденько.

- Чому не хочеш пташечко, їсти і пити?

Чи в золотій кліточці зле тобі жити?

- На зеленій гілочці любо співати, а в

золотій клітці треба вмирати...

Бо в садку на гілці вільно я жила, а золота

клітка - моя могила.

Пожаліла дівчинка пташку співучу,

відчинила кліточку гарну, блискучу.

Стрепенула пташечка втішно крильцями,

задзвеніла співанка полем, лугами.

Кросворд до Дня Незалежності України

По горизонталі. 1. Найбільша річка

України. 4. Книжка Тараса Шевченка. 7.

“Ще не вмерла України і слава, і …” 8.

Відомий український художник кінця

XIX поч. XX ст., якому у Львові споруджено

пам’ятник. 9. Конституція – основний

… держави. 12. Сузір’я “Чумацький

…” . 13. “Софіївка” національний

дендрологічний … в Умані. 14.

Урочиста пісня, прийнята як державний

символ. 15. Півострів на півдні України.

18. Станція, де 29 січня 1918 року

відбувся нерівний бій з більшовиками,

в якому загинуло 250 студентів та гімназистів.

22. Одна з улюблених страв українців.

23. Азовське … - наймілководніше

у світі. 24. Роман У. Самчука … . 25.

Перша українська конституція 1710

року Пилипа … .

По вертикалі. 1. Ватажок опришків.

2. Герой українських билин … Муромець.

3. Золота … - імперія, яку заснував

хан Батий у XIII ст. 4. … студія

О.Довженка. 5. “… моя вечірняя”. 6. Предмет

національної обрядовості, прямокутна

тканина з вишитим або тканим

орнаментом. 10. Повість М. Трублаїні “

…Колумб”. 11. Птахи, для яких діти весною

вивішують хатинки на деревах. 14.

Відомий український байкар Леонід …

. 16. Гетьман України, меценат, поет Іван

… . 17. Великий хижий птах. 19. Київська

… - назва давньоукраїнської держави.

20. Те саме , що батько. 21. Тварини,

яких запрягали у чумацькі мажі.

More magazines by this user
Similar magazines