Успенська вежа № 11 (2013)

ЩОМІСЯЧНА ВСЕУКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА СТАВРОПІГІЙНОГО БРАТСТВА СВ. АП. АНДРІЯ ПЕРВОЗВАНОГО 

За віру і дність! 

є 

Виходить з березня 1991 року ЛИСТОПАД 2013 року № 11 (258) 

Дoрoгi у Христi браття i сестри! 

Знoву Гoспoдь наш Ісус Христoс нагадує 

нам на чoму пoвиннo oснoвуватись 

наше кoрoткoчасне перебування на 

землi. Наш Спаситель дає гoлoвнi 

Запoвiдi Любoвi для нас, щo записанi в 

євангельському читанні у п’ятнадцяту 

неділю після дня Святoї Трійцi. 

«Вoзлюби Господа Бога свого всім 

серцем своїм, і всією душею своєю, і 

всією своєю думкою.Це найбільша й 

найперша заповідь. А друга, пoдiбна 

дo неї: Вoзлюби свого ближнього, як 

самого себе. На двох оцих заповідях 

увесь Закон і Пророки стоять» (Мф. 

22:37-40). 

Щo oзначає: «Вoзлюби Господа 

Бога свого всім серцем своїм, і всією 

душею своєю, і всією своєю думкою»? 

В цих слoвах вказується нам любити 

Бoга не тiльки oднiєю частинoю 

душi, але всiєю свoєю iстoтoю. Всi нашi 

здiбнoстi, якими oбдарoвує нас Гoспoдь, 

ми пoвиннi направляти дo Ньoгo, щoб 

вoни прoсвiтилися любoв’ю дo Бoга. 

Гoспoдь є наш Твoрець, Вiн дарував для 

кoжнoгo з нас найбiльше блаженствo – 

життя, Вiн oбдарoвує нас рiзними 

здiбнoстями, через якi ми пiзнаємo та 

вiдчуваємo дивну красoту вього світу. 

Вiн Крoв’ю Свoгo Сина, цiнoю хресних 

страждань викупив нашi грiхи, вiдкрив 

нам Царствo Небесне. Вiн є Справед- 

У неділю, 27 жовтня цього року 

завітало Свято Покрови і в парафію 

Покрови Пресвятої Богородиці 

м. Рочестера. З нагоди храмового 

свята і на запрошення настоятеля 

храму протоієрея Ігора Креховецького 

і Парафіяльної Управи 

з візитом до парафії прибули Митрополит 

УПЦ США Високопреосвященніший 

Владика Антоній і Голова 

Консисторії Преосвященніший 

Владика Даниїл із семiнаристами, 

а також священики Деканату протоієрей 

Юрій Касьянов, настоятель 

Церкви Святої Трійці з м. 

Чіктовага та ієрей Борислав Кронер, 

настоятель Церкви Святого 

Євангелиста Луки м. Варнерса. 

Святкування храмового свята розпочалося 

Вечірнею з Літією днем раніше, 

у суботу, яку очолив Високопреосвященніший 

митрополит Антоній. 

Після Вечірні сестрицтво запросило духовенство, 

хор і всіх вірних на вечерю 

до парафіяльної зали. А вранці, в неділю, 

владик при вході зустрічали діти 

з квітами, голова Парафіяльної Управи 

Володимир Сухенко, голова Сестрицтва 

Зіна Джус-Дібол, настоятель 

храму о. Ігор із священиками декана- 

ЗАПОВІДІ ЛЮБОВІ 

ливий i дає кoжнoму з нас за нашими 

заслугами. Ми, християни, Йoгo дiти, є 

дoрoгi i любi для Ньoгo, яким Вiн завжди 

бажає дoбра i душевнoгo спасiння. 

Як дoбрий Батькo, Гoспoдь наказує нам, 

щoб ми завжди жили в спoкoї та згoдi, 

любили oднi oдних, i кoли є пoтреба в 

дoпoмoзi, дoпoмагали oднi oдним. На 

превеликий жаль, цьoгo не вистачає нам 

не тiльки у свiтi, але й у наших рoдинах. 

Вoзлюбити Гoспoда – oзначає 

вiддати свoє життя Йoму, щoб любoв дo 

Бoга була гoлoвнoю ціллю нашого життя. 

Христoс гoвoрить: «Якщо будете ви 

зберігати Мої заповіді, то в любові 

Моїй перебуватимете» (Ін. 15:10). Вiн 

прийшoв у цей свiт, жив тут i пoмер ради 

тoгo, щoб ми все це зрoзумiли нашoю 

душею. Гoспoдь каже: « Кoли любите 

Мене, запoвiдi Мoї держiть» (Ін. 14:15), 

а для цьoгo пoтрiбнo не тiльки переживання 

i пoчуття, але зoсередження 

нашoгo рoзуму, думoк у любoвi до Бoга. 

Кoли ми вoзлюбим Гoспoда всiм свoїм 

серцем, тo вoнo, відповідно, напoвниться 

благoдаттю, дoбрoтoю i людинoлюбствoм. 

Кoли ми вoзлюбим Гoспoда 

всiєю свoєю душею, тo вoна прoсiяє, 

прoзрiє i пoбачить Бoга. Кoли ми 

вoзлюбимo Бoга всiм рoзумoм свoїм, тo 

вiн oсiяє i буде дoбрим i дiючим, тoму 

щo в ньoму вiдкриються всi данi йoму 

здiбнoстi, i прoславлятиме Гoспoда Бoга. 

І тoму кoжний з нас, я певен, хoтiв би 

мати таку любoв, тoму щo багатo хтo з 

нас у свoїй душi є дуже хoлoдний дo 

Ньoгo. Як же нам збудити в самoму сoбi 

цiнне вiдчуття любoвi до Бoга? 

Пo-перше, ми маємо частiше думати 

прo Бoга, а не прo речi та дiла цьoгo 

свiту. Кoли наш рoзум буде жити з 

Бoгoм, тoдi наше серце не буде дo 

цьoгo байдужим. Тoму скарбoм людським 

є рoзум, щo керує серцем. «Бо де 

скарб твій, там буде й серце твоє» 

(Мф. 6:21). 

Пo-друге, любoв дo Бoга мoже збу- 

дити у кoжнoгo з нас мoлитва. Кoми ми 

мoлимoся, тo щирими слoвами мoлитви 

ми запрoшуємo дo себе благoдать 

Святoгo Духа, яка відповідно запалює 

в нас любoв дo Бoга. Де є Дух Бoжий, 

там прoцвiтає любoв. «Плід Духа є 

любов» (Гал. 5:22), – гoвoрить св. ап. 

Павлo. Мoлитва, рoзмoва з Бoгoм, зближує 

нас із Ним i дає нам мoжливiсть 

вiдчувати радiсть нашoгo iснування. Не 

випадкoвo святi пiд час мoлитви 

вiдчували в сoбi бoжественну любoв. 

Звичайнo, для тoгo, щoб у нас 

прoбудилась любoв дo Бoга, ми маємо 

мати любoв дo свoгo ближньoгo. Як 

вiтер пiд час пoжежі рoздуває вoгoнь, 

так i любoв дo ближньoгo запалює в нас 

прoмiнчик любoвi дo Бoга, тoбтo, щoб 

навчитися любити Бoга, ми маємо любити 

наших ближнiх. Ми пoвиннi навчитися 

бути серед людей джерелoм 

милoсердя, любoвi, спiвстраждань – 

тoгo, щo Гoспoдь пoсилає людям. Тoму 

тi двi запoвiдi любoвi є нерoзривнo 

зв’язанi мiж сoбoю. 

Гoспoдь гoвoрить дo нас: «Вoзлюби 

свого ближнього, як самого себе » 

(Мф.22:39). Щo це oзначає? У кoжнoгo iз 

нас є любoв дo самoгo себе, i це вiдчуття 

дуже частo перехoдить у невимiрне 

самoлюбствo, кoли вище всьoгo ставиться 

бажання свoгo благoпoлуччя. Дуже 

частo гoвoрять: «Я люблю прирoду, я люблю 

тварин, я люблю пoдoрoжувати та 

iнше». Слoвo «Я» стoїть у центрi всьoгo. 

Людина, кoли гoвoрить: « я люблю», тo 

перш за все вoна любить самoгo себе, 

тoму щo така любoв шукає радiсть i 

насoлoду тiльки для себе i не здатна йти 

нi на яку жертву, бiльше тoгo, навiть не 

йде нi на якi пoступки. Пoставмo сoбi запитання: 

як сильнo i частo ми любимo в 

сoбi свoє егoїстичне, скупе, мале, ненаситне 

i ненависне «Я»? 

Нам пoтрiбнo пам’ятати спасительнi 

Бoжi запoвiдi, тoму щo в них є пoчатoк i 

Святкування Покрови у США 

ту протоієреєм Юрієм Касьяновим та 

ієреєм Бориславом Кронером. 

За українським звичаєм владикам 

було вручено хліб із сіллю і квіти, а в 

привітаннях всі побажали їм служити 

Українській Православній Церкві США 

багато, багато років у доброму здоров’ї 

і на славу Божу. 

Святу Літургію прикрасив чудовий 

духовний спів парафіяльного хору. Багато 

людей були присутні на Божественній 

Літургії. Вірні разом з духовенством 

перебували у молитовному 

єднанні, просячи у Пречистої Богородиці 

заступництва перед Богом. Під 

час Святої Літургії Високопреосвященніший 

владика Антоній виголосив духовну 

науку, в якій пояснив, що кожний 

православний християнин своїми 

справами, своїми добрими ділами і 

всім своїм життям має свідчити про 

святу Православну віру. 

Після Святої Літургії владики привітали 

вірних з храмовим святом, а також 

побажали всім здоров’я, щастя та 

Божого благословення. Також привітали 

і настоятеля храму, побажали йому 

великої праці в духовному житті парафії, 

сприяння розвитку Церкви, а 

також вести паству до Бога та засівати 

слово Боже у серця вірних. Богослужбова 

частина свята завершилась 

урочистим многоліттям, а також владика 

Антоній вручив Почесні Грамоти за 

велику працю на благо Української 

Православної Церкви США: голові Парафіяльної 

Управи п. Володимиру Сухенку, 

Сестрицтву парафії Покрови 

Пресвятої Богородиці (голова Сестрицтва 

п. Зіна Джус-Дібол), старості п. 

Олексію Дизі, церковному хорові та 

його диригентові п. Галині Сохань- 

Гридлі. 

Духовенство і віряни, наповнившись 

благодаттю Божою, перейшли 

до парафіяльного залу, де на них чекав 

бенкет і концертна програма, котру 

підготували діти парафії і дівочий 

ансамбль «Mальви». Програму бенкету 

в двох мовах вела Лідія Джус, яка 

oснoва, утвердження й утвoрення правдивoгo, 

свiтлoгo християнськoгo життя. 

Саме цими Запoвiдями вимiрюється наше 

духoвне життя. Хтo не вмiє керуватися 

тими запoвiдями, пoвиннi навчитися. 

Ми маємо любити ближньoгo, як 

себе самoгo, тoму щo та любoв запалює 

пoлум’я любoвi дo Бoга. Кoли ми не 

вiдчуваємo у сoбi любoвi дo ближньoгo, 

тo маємо її рoзвивати, змушуючи себе 

дoпoмагати ближньoму на славу Бoжу, 

прoщати їм прoвини їхнi, щo вoни нам 

запoдiяли, прoявляти дoбрoту, милiсть дo 

тих oсoбистoстей, якi є нам не любi. 

Кoли спoчатку ми будемo себе примушувати 

це рoбити, буде не легкo 

викoнувати тi якoстi, але з часoм у нас 

прoбудиться любoв дo ближньoгo, з якoї 

пoчне функцiонувати любoв дo Бoга. Так 

станеться, щo Сам Бoг буде жити у серцi 

такoї людини. 

«Бог є любов, – гoвoрить св. Іoан 

Бoгoслoв, – і хто пробуває в любові, 

пробуває той у Бозі, і в нім Бог пробуває!» 

(1Ін. 4:16). 

Приймання Святих Тайн Тiла i Крoвi 

Христoвих, такoж збуджує у нас любoв 

дo Бoга i дo ближнiх, тoму щo у 

Святoму Причастi Бoг вступає у 

найтiснiший зв’язoк з людинoю i дає їй 

вiдчути насoлoду та благoдать 

Бoжества i вселяє у людину любoв. 

Улюбленi у Христi, живiмo 

Запoвiдями Любoвi. Пам’ятаймo, щo без 

братерськoї любoвi й гoтoвнoстi 

дoпoмoгти ближньoму, щo в пoтребi, 

нiкoли не буде душевнoгo та мирськoгo 

спoкoю, а тим бiльше майбутньoгo 

небеснoгo блаженства. Знаймo, щo 

тiльки в любoвi дo Бoга i дo ближньoгo 

oсягається Бoже Царствo, Царствo 

любoвi, у якoму нас чекає любoв i 

милiсть Твoрця Спасителя, Гoспoда 

нашoгo Ісуса Христа. Амiнь. 

Прoтoiєрей Петрo ЛЕВКO, 

настoятель церкви 

Святoгo Юрiя Перемoжця, 

Ярдвил, Н. Дж., США. 

на цьогорічному Соборі нашої Церкви 

була обрана до Митрополичої Ради. 

На бенкеті всім присутнім свою духовну 

настанову виголосив Преосвященніший 

владика Даниїл. Також із короткими 

промовами виступили о. Юрій 

Касьянов і о. Борислав Кронер. На закінчення 

свята настоятель храму Покрови 

Пресвятої Богородиці о. Ігор 

Креховецький подякував архієреям і 

священикам за спільну молитву, а також 

усім парафіянам і гостям, які 

своєю присутністю прикрасили храмове 

свято, подякував і Парафіяльній 

Управі, Братству, Сестрицтву, церковному 

хорові та всім, хто вклав 

свою працю в храмове свято.

2 

Листопад 2013 

НОВИНИ 

Дні духовної пісні у Сяніку 

Карпатське містечко Сянік, яке розташоване 

на історичній межі двох етнічних 

українських частин Карпат – 

Бойківщини і Лемківщини, – 19-20 

жовтня цього року збагатилося ще однією 

культурною подією. 

В рамках багатолітньої співпраці 

між Сянніцьким відділенням Об’єднання 

українців у Польщі та Львівським 

крайовим ставропігійним братством 

св. ап. Андрія Первозваного 19 жовтня 

в Українській православній катедрі 

Перемишльсько-Новосянчівської 

єпархії св. Трійці м. Сяніка відбувся 

величний концерт українських духовних 

піснеспівів. Лунали старовинні канти, 

музичні твори українських композиторів 

о. М. Леонтовича, о. Кирила 

Стеценка, о. М. Вербицького, Т. Куп- 

чинського. Особливо урочисто лунав 

кант до місцевої святині – Сянніцької 

Ікони Божої Матері, на слова митрополита 

Ілларіона (Огієнка) та музику 

добре знаної в Польщі й Україні добродійки 

п. Маріанни Ярої. Наприкінці 

львів’яни подарували владиці фотоальбом 

із пам’ятними світлинами, що 

були виконані в останнє десятиліття 

служіння владики на парафіях єпархії 

(усі світлини роботи Олега Панаса). 

Концерт був також приурочений святкуванню 

30-літтю відновлення православної 

Перемишської єпархії, котре урочисто 

святкується 30 жовтня цього року. 

Святковий настрій продовжився в 

українських родинах, де зупинилися 

гості зі Львова. 

Зранку львівські хористи співали св. 

Літургію, яку очолив владика Адам Дубець. 

Цього дня у церкві були практично 

всі українці Сяніка й околиць. Отець 

Іван Антонович подякував парафіянам 

за згуртованість, а гостям із столиці 

Галичини за пам’ять про українців, які 

повернулися у Карпати після акції 

«ВІСЛА», а пані Маріанна Яра від ОУП– 

за співпрацю і можливість представникам 

української громади Сянніччини 

брати участь у заходах, які проводяться 

Братством у Львові. 

Були й теплі та зворушливі хвилини 

перебування в Сяніку: зі Львова 

приїхали декілька осіб, які народилися 

в околицях Сяніка – кожна хвилина 

перебування на рідній землі, виміріювалася 

грамом золота. Перед 

очима постало виселення на Україну, 

рідне село та рідна хата, а пісня «Ой 

верше, мій верше», яку заспівали на 

сходах церкви всі разом викликала в 

кожних очах сльози. Водночас відчувалась 

і радість та гордість за свій 

народ: незважаючи на історичні віхи, 

непрості умови повернення і проживання 

українців у своїх рідних селах і 

містах, люди не втратили своєї національної 

гідності. Вони і сьогодні розмовляють 

прекрасною українською 

мовою, вони тримаються своєї церкви, 

своєї віри, і та мала горстка людей, 

які ідентифікують себе з українцями, 

утримують в Сяніку культурне і 

духовне життя, приймаючи у місті усіх 

людей, розкиданих комуністами по 

цілому світі, вирваних із родинного 

гнізда, які їдуть разом із дітьми та 

онуками і відвідують місця, звідки 

розпочалася історія їхнього роду. 

Юрій ФЕДІВ, 

м. Львів – Сянік. 

«Обручка святої 

Катерини» 

7–8 грудня 2013 року в 

Свято-Дмитрівській 

церкві м. Харкова під 

патронатом Харківсько- 

Полтавської єпархії Української 

Автокефальної 

Православної Церкви 

відбудеться фестиваль 

християнської поезії 

«Обручка святої Катерини». 

У межах літературного 

заходу передбачено 

проведення круглого столу 

на тему: «Християнський 

формат і форми секуляризації 

в сучасній українській 

літературі». До 

участі у фестивалі запрошуються 

молоді поети, у 

творах яких присутні 

християнські мотиви, а 

також науковці-гуманітарії, 

які досліджують 

християнський дискурс у 

сучасній літературі. 

Концепція фестивалю пов’язана з 

образом святої Катерини, небесної 

покровительки письменників і науковців, 

день пам’яті якої припадає на 

24 листопада (7 грудня за новим стилем). 

«Радуйся, бо через тебе красномовці 

отримали Царство Небесне; 

радуйся, бо за твоїми молитвами те 

ж саме і ми сподіваємось одержати», 

– читаємо в акафісті до святої. 

Як відкривається Бог сучасним «красномовцям»? 

Через які сфери, смисли, 

форми і образи? Чого більше в 

сучасній українській літературі: пошуку 

Бога чи втечі від Нього? Як 

відрізнити у поезії справжнє християнське 

наповнення від християнського 

кітчу? Одна з цілей фестивалю – 

спробувати відшукати відповіді на ці 

та інші запитання. За підсумками фестивалю 

буде укладена антологія 

християнської поезії. 

Просимо всіх, хто хотів би взяти участь, надсилати свої поетичні твори 

(не більше 3-х) та тези доповідей для круглого столу (2–3 сторінки), а також 

коротку інформацію про себе (прохання обов’язково вказати свої 

контакти) до 15 листопада 2013 р. на адресу: tytar@mail.ua. 

Додаткова інформація за телефонами: 

0504037903 (Ольга), 0986152623 (Олена). 

Вечір духовної пісні у 

Покровській парафії 

13 жовтня 2013 року в переддень 

храмового свята у Покровській 

церкві м. Львова відбулася 

неординарна подія від дня заснування 

парафії, котра у вересні 

відсвяткувала своє перше 10-річчя. 

Вперше церкву відвідав творчий 

колектив і подарував концертну програму 

святкових піснеспівів. Хор 

Львівського крайового ставропігійного 

братства св. ап. Андрія Первозваного 

презентував 12 богородичних творів, в 

т.ч. два – про найбільшу святиню Західної 

України – Почаївську Матір Божу. 

Лунали старовинні канти, музичні 

твори українських композиторів о. М. 

Леонтовича, о. Кирила Стеценка, о. М. 

Вербицького, Т. Купчинського. Особливо 

урочисто лунав кант до Сянніцької 

Ікони Божої Матері на слова митрополита 

Ілларіона (Огієнка) та музику добродійки 

п. Маріанни Ярої, яка є добре 

знаною і в себе в Польщі, і на Україні. 

Як зазначили у Братстві, такі концерти 

– це популяризація духовних 

творів українських композиторів, які 

відроджували та розвивали УАПЦ: М. 

Леонтовича, К. Стеценка, Патріярха 

Димитрія, а також внесок у розвиток 

парафій нашої Церкви. 

«У нашій Церкві є багато гарних і 

професійних колективів, проте, їх мало 

знають – нема співпраці між парафіянами 

і священиками. Звучання окремих 

милує слух, а великий репертуар особливо 

вражає. Мало знають композиторів, 

які відроджували, розвивали саму структуру 

УАПЦ, серед них є чимало священиків, 

є і Патріярх Димитрій – про них 

рідко коли говорять наші священнослужителі, 

багато людей взагалі не орієнтуються, 

хто такий навіть Леонтович, 

Стеценко, Яциневич чи Гончаров. Тому 

такий захід, що організував наш Братський 

хор – це найперше світло, що несеться 

для людей, і приємно, що маємо 

підтримку від духовних отців. Наш колектив 

складається із хористів шести 

львівських парафій УАПЦ. Є люди, які 

співають у наших церквах з 1989 року, 

тобто із перших днів відродження незалежної 

Церкви. За цих 15 років існування 

Братський хор відвідав десятки українських 

парафій в Україні, Польщі та 

Румунії, і це добрий приклад для інших 

колективів, котрі повинні поширювати 

українську духовну музику, всім доносити, 

що композитори УАПЦ внесли найбільший 

вклад у розвиток духовної музики 

України», – зазначили у Братстві. 

Після концерту настоятель Покровської 

парафії о. Михайло Садовський подякував 

гостям за празниковий подарунок. 

Юрій ФЕДІВ.

У неділю, 13 жовтня парафіяни Храму 

Святої Покрови УАПЦ в Австралії та 

Новій Зеляндії в Гомбуш, Сідней, 

відзначили своє Парафіяльне свято. У 

житті кожної парафії храмовий празник 

є одним з найважливіших моментів. 

Багатолюдно, затишно та святково 

було у церкві, оскільки за традицією на 

храмове свято прибуло багато парафіян 

з інших парафій Сіднею та Австралії, 

гості з Німеччими (Мюнхен) та з 

України (Львів та Луцьк). Престольне 

свято у храмі Покрови Пресвятої Богородиці 

в Гомбуш завжди збирало чимало 

гостей і богомольців, адже ім’я 

Пресвятої Богородиці шановане у православному 

світі. Багато парафіян щороку 

заповнюють Свято-Покровський 

храм для того, щоб вознести хвалу Богові 

і Цариці неба і землі Пресвятій Богородиці. 

Богослужбу провели отець-настоятель, 

протоієрей храму Михайло 

Смолинець та отець-настоятель Свято-Преображенської 

парафії 

Блектавн митрофорний протоієрей 

Євстахій Дорош. 

Служба супроводжувалась 

чудовим співом церковного 

хору під диригентурою Лариси 

Ковальчук. Підсилив та 

доповнив спів могутнім тенором 

Петро Лютак з Канбери, 

а Марічка Галабурда-Чигрин 

допомагала сопранам. 

Прислужували отцям Петро 

Шеремета (Мішалов), 

Андрій Лило та Симон Олексин. 

Під час Служби Божої 

отець Смолинець правив за 

прихильність до образу 

Божої Матері, як Покровительки нашого 

народу. Наголошував, що це 

покровительство тягнеться золотою 

ниткою від княжих часів аж до сьогодні. 

Таку небесну підтримку, опіку й 

заступництво хоче кожна людина, родина 

й народ. Тому свято Покрови 

завжди було і є для нашого народу 

днем великого вияву любові і вдячності 

до Пресвятої Богородиці та 

днем радісної прослави і звеличення 

її Покрови. Від часів Хрещення Київської 

Русі і до наших днів це свято духовно 

об’єднувало український народ, 

живило його вірою у повсякчасне заступництво 

Божої Матері за людський 

рід, за мир і спокій на нашій землі. 

14 жовтня Церква традиційно святкує 

свято Покрови Владичиці нашої Богородиці 

і Приснодіви Марії, яке є Престольним 

святом Мюнхенської Парафії. 

Через еміграційні обставини Свято було 

перенесене на неділю, 13 жовтня 2013 р. В 

цей день, Святочну Божественну Літургію 

очолив митрофорний протоієрей Валентин 

Гаврилюк, якому співслужив настоятель 

парафії митрофорний протоієрей Валентин 

Смоктунович. 

Святочна Літургія закінчилася урочистим 

Молебнем до Владичиці нашої Богородиці 

і Приснодіви Марії. 

Після закінчення Літургії митрофорний 

протоієрей Валентин Гаврилюк звернувся до 

присутніх із привітанням з нагоди свята та 

наголосив у своїй проповіді на роль Пресвятої 

Богородиці у житті кожного християнина 

і нагадав, що саме через Заступництво 

Богородиці людині знову відкриваєтся глибина 

любові Божої та надії на нього. 

Листопад 2013 3 

УКРАЇНЦІ У СВІТІ 

Свято Покрови Пресвятої Богородиці 

в Австралії та Новій Зеландії 

Ніхто і ніщо по всіх земних усюдах не може обійтися без Покрови. 

Взимку земля – під покровом снігу, влітку – зелених трав, 

восени – опалого листя і будь-якої пори – під покровом неба. Людину 

захищає дах її оселі, а також, як всіх живих істот – небесна 

покрівля, Покрова. Свято Покрови встановлено на честь Божої 

Матері. В Україні воно відзначається 14 жовтня. Для українського 

народу Свято Покрови Пресвятої Богородиці – одне із найголовніших 

свят. 

Отець Дорош привітав присутніх зі 

святом, побажав усім здоров’я, наголосив, 

що маємо жити з вірою і любов’ю 

до Бога, до неньки-України та її 

народу, бути смиренними та терплячими. 

Отець Смолинець зачитав вітання 

від настоятеля парафії Св. Афанасія в 

Гренвілі отця архипресвітера Володимира 

Люльки, який за станом здоров’я 

не міг бути присутнім на храмовому 

святі. Був відправлений Молебень за 

здоров’я о. Володимира та усіх присутніх, 

по закінченні якого усі присутні 

та хор заспівали “Многая літа”. 

Після Святкової служби парафіян та 

гостей було запрошено до прицерковної 

зали на святковий обід. 

До зали під спів церковного хору 

(“Отче наш... ”) ввійшли Високодостойні 

настоятелі протоієреї о. Михайло 

Смолинець, о. Симон Цькуй (Українська 

Греко-Католицька Церква, 

Лідкомб), о. Іван Весік (Сербська церква, 

Сідней). 

Також були присутні: заступник адміністратора 

Музею Тисячоліття в Канбері 

п. Ярослав Соловій, голова ОУГ 

НПВ п. Петро Лютак, голова Стейтової 

Управи СУ НПВ п. Ольга Москвяк та 

інші представники громадських і церковних 

організацій. 

Приємно було бачити на святі гостей 

з Німеччини, з м. Мюнхена – п. 

Надю Галабурду (сестру п. Марічки 

Галабурди-Чигрин) та її подругу п. 

Марію Сарі, а також гостей з України 

– п. Ярославу Медко (м. Луцьк) та 

маму Нелі Бобінець, Розалію (м. 

Львів). 

Усіх присутніх сердечно привітав п. 

Володимир Войтович, голова Парафіяльної 

Ради, який керував святковою 

трапезою. 

У своїй промові п. Войтович наголосив, 

що йому як голові Парафіяльної 

Ради дуже приємно вести це 

свято, сердечно вітати основоположників 

цього Божого Храму, тих, які 

сьогодні з нами, бо на жаль багато з 

них відійшло у вічність, хоча сьогодні 

є в наших думках. 

Присутні встали та хвилиною мовчання 

вшанували їх світлу пам’ять! 

Свято Покрови Пресвятої Богородиці 

засноване на Русі-Україні князем 

Андрієм Боголюбським у 1164 році. 

Встановлене воно на честь Божої Матері, 

яка зняла зі своєї голови хустку 

- покрову і розкинула її над людьми, 

що знаходились у церкві, одночасно 

молячись за їх спасіння і врятування 

від біди. Ось ця її довга біла покрова 

(омофор) і стала своєрідним оберегом 

України, символом її споконвічного 

прагнення до встановлення 

злагоди і миру між своїми і чужими 

землями. 

Свято Покрови Пресвятої Богородиці, 

говорив п. Войтович, в нашім 

народі вже давно відзначається, як 

свято Українського Війська, колись 

козацтва, а від 1942 року, як Свято Української 

Армії. Пречисту Діву Марію 

вважали своєю заступницею не тільки 

звичайні українці, а й лицарі українського 

духу – козаки та воїни Української 

Повстанської Армії. На її честь в 

Україні зведено тисячі храмів. 

Розпочали святковий обід з молитви 

та благословення їжі. 

Далі звучали привіти отця Симона 

Цькуя з Церкви Св. Андрія в 

Лідкомбі, отця Івана Весіка з сусідньої 

Сербської Церкви, п. Ярослава Соловія, 

заступника адміністратора Музею 

Тисячоліття, Марічки Галабурди-Чигрин 

від ОУГ та голови Стейтової Управи 

СУ НПВ п. Олі Москвяк. 

Виступаючі у своїх привітах від 

щирого серця вітали усіх присутніх з 

нагоди храмового свята, вітали всіх 

парафіян, фундаторів, доброчинців та 

жертводавців церкви Святої Покрови, 

всіх членів церковного комітету та 

братства, парафіяльного хору, всіх тих, 

хто дбає про красу та чистоту цієї святині. 

Зичили усім міцного здоров’я, 

щастя та злагоди. 

Мати Божа також вважається покровителькою 

дівочої і жіночої долі, 

шлюбів та здоров’я. На Покрову представниці 

прекрасної статі покладають 

особливі надії на щастя своїх дітей. 

Покровонько, Покрівонько! 

Покрий мені голівоньку: 

Щоб я жінкою була, 

Щоб я весело жила 

З чоловіком молоденьким, 

З дитяточком веселеньким. 

Пресвята Богородиця завжди була 

взірцем смиренної і великодушної матері, 

що повсякчас молиться за благочестя 

своїх дітей і завжди приймає 

Божу волю. 

Відбувся традиційний святковий 

концерт, який розпочав Парафіяльний 

хор під дирегентурою п. Лариси Ковальчук. 

Прозвучали три пісні: “Ой 

зійшла зоря”. Сольо – Петро Лютак; 

“Вихваляйте доли, гори”; “Богородице, 

до Тебе”. 

Вікторія Волицька чудово продеклямувала 

вірш “Маленька Україночка”, 

а прекрасний дует Петро Лютак та Лариса 

Ковальчук заспівали пісню 

“Місяць на небі”. 

Всі приситні в залі заспівали «О, Україно». 

Далі була розіграна льотерея 

з цікавими призами - подарунками. 

Тим і закінчилась 

концертно-розвагова частина 

свята. 

Голова Парафіяльної Ради 

п. Володимир Войтович від 

імені парафіян сердечно подякував 

сестрицтву на чолі з 

Панею Зелінською, Тамарою 

Базалицькою, Ніною Дусь та 

молодшими панями, які вклали 

невтомну працю, щоб приготувати 

такий смачний обід 

та солодке печиво. 

Настоятель храму о. Смолинець 

теж подякував присутнім 

та усім, які прилучились до того, 

щоб свято пройшло так успішно. Просив 

не спішити розходитися, а продовжувати 

приємну розмову за горнятком 

пахучої кави та солодким. 

Так за смачним обідом, кавою та чудовим 

печивом у приємній товариській 

атмосфері, за цікавою приятельською 

розмовою підійшло до кінця Свято Покрови 

Пресвятої Богородиці. 

Хай покривало МАТІНКИ БОЖОЇ 

завжди буде над головою! 

Хай слово Боже надасть усім наснаги 

на добрії і благії діла в Ім’я 

Господа і на благо України ! 

Оля МОСКВЯК, 

Голова Стейтової Управи СУ НПВ. 

Престольне свято Мюнхенської парафії 

Головний мотив встановлення цього празника 

— це видіння св. Андрія Юродивого. Царгород, 

столицю Візантії, облягали араби, повсюди 

в місті панувала тривога. В храмі Пресвятої 

Богородиці на Влахернах, де переховували Її 

ризу, відправляли всенічну, храм був переповнений. 

Саме тоді після відправи св. Андрій Юродивий 

та його учень Епіфанії мали видіння: від 

царських дверей (так раніше називали головні 

двері церкви, через які входили до храму) йшла 

світлом осяяна Богородиця у супроводі Івана 

Хрестителя та Івана Богослова, при співі великого 

хору святих. Богородиця підійшла до престолу, 

вклякла, довго молилася і плакала. Після 

цього, як бачив св. Андрій, Вона зняла зі своєї 

голови хустку-покров-омофор і широко простягла 

її над народом у церкві. Коли видіння 

зникло, св. Андрій та Епіфан зрозуміли, що Богородиця 

прийшла, щоб врятувати місто. Як наслідок, 

вороги таки відступили, і місто виявилося 

врятованим. 

Олесь СМОКТУНОВИЧ.

4 


Ще змалку Гончаров співав у церковних 

хорах. Незабаром хлопця помітив 

знаменитий О. Кошиць, який 

разом із М. Леонтовичем та К. Стеценком 

активно працював у галузі церковної 

музики як хоровий диригент, тому 

і взяв Петра до себе в хор, де юнак 

вдосконалював навики хорового співу, 

керування хором. 

Уже наприкінці 1907 року він починає 

керувати хорами провідних київських 

соборів: диригент Патріаршого 

хору Кафедрального собору св. Володимира 

в Києві, а з 1921 року й майже 

десять років був регентом хору 

Софійського собору. 

У жовтні 1921 року на Першому українському 

православному соборі 

було організовано структуру Української 

Автокефальної Православної Церкви 

(УАПЦ). Це стало початком інтенсивної 

розбудови церкви, визначення 

пріоритетів її діяльності. Тому за короткий 

час УАПЦ стала однією із найвпливовіших 

церковних організацій 

України, а завдання, які ставили перед 

собою провідники УАПЦ, збігалися з 

основними принципами українського 

культурного відродження, яке позначене 

активною участю в ньому представників 

української творчої інтелігенції. 

Майже всі провідні композитори, 

музиканти, диригенти того часу 

долучилися до становлення української 

держави та утвердження української 

церкви. Це видатні композитори: 

К. Стеценко, М. Леонтович, О. Кошиць, 

Я. Яциневич, П. Гончаров, П. Козицький, 

П. Демуцький, М. Вериківський, 

Г. Давидовський. 

Незважаючи на певні переслідування, 

що були пов’язані зі знищення 

УАПЦ у 20-ті та післявоєнні роки, П. 

Гончаров отримував можливість керувати 

значними хоровими колективами 

України, наприклад, такими, як «Думка». 

Своєю творчою працею «Думка» 

заклала основи професійного хорового 

виконавства в Україні, створила 

зразки акапельного співу. 

П. Гончаров належав до плеяди 

диригентів, які спричинилися до становлення 

Українського музичного театру 

і саме завдяки якісному хоровому 

компоненту часто досягали значного 

сценічного успіху. З 1906 року П. 

Гончаров – хормейстер, диригент театральних 

труп М. Садовського, П. 

Саксаганського, Української музичної 

драми 1919 року, Київського оперного 

театру 1920-24 років, співпрацював 

із Л. Курбасом, А. Петрицьким. 

Однією із характерних функцій українського 

театру на початку його зародження 

було поширення національної 

культури, мови, співу, тощо. Хорам, 

як бачимо, тут належала одна з 

провідних ролей. Невеликі хори театральних 

труп під керівництвом П. Гончарова 

своїм співом виховували в українського 

глядача любов до рідної 

культури, театру. 

Диригентська діяльність П. Гончарова 

була пов’язана також із найбільш 

відомими в Україні хорами. У березні 

1940 року на базі чоловічого хору 

«Боян», художнім керівником якого був 

Котко, спеціальним рішенням уряду 

Радянської України була створена 

Львівська державна хорова капела 

«Трембіта» зі змішаним складом виконавців. 

Нагадаємо: після совєцької 

окупації Західної України, так званого 

«сонячного 1939 р.», всі музичноспівочі 

товариства «Боян» у Галичині 

і Буковині були ліквідовані. 

Художнім керівником і диригентом 

«Трембіти» було призначено Петра 

Григоровича Гончарова. Прибувши 

до Львова, він як досвідчений диригент 

сприяє згуртуванню співочого 

колективу і творчого росту кожного з 

виконавців, швидко завойовує авторитет 

серед хористів і знаходить творчий 

контакт зі всім колективом. За 

свідченням очевидців, П. Гончарова 

любили всі, хто потрапляв у поле дотичності 

його особистості й таланту. 

Паралельно з «Трембітою» П. Гончаров 

разом з М. Покровським (диригентом 

Київської хорової школи ) керували 

оркестром та хором Львівської 

опери. 

ПОВЕРНЕННЯ ЗАБУТИХ ІМЕН 

Відомий український хоровий диригент, композитор, співак, 

організатор хорів, автор Святої Літургії і церковних композицій, 

педагог Петро Гончаров народився 18 жовтня 1888 році в Києві, у 

бідній робочій сім’ї. Навчався в музичному училищі Балтійського 

флоту по класу кларнета у Петербурзі, яке закінчив у 1907 році. 

Доля музиканта складалася так, що правда в ній завжди межувала 

з легендою. На один із концертів, у якому брав участь юнак, не 

з’явився … диригент. Виправити, врятувати ситуацію зголосився 

Петро. Дебют юнака як диригента було зауважено і схвалено – 

на концерті був присутній сам Райнгольд Глієр, композитор, диригент, 

педагог, який надалі запропонував талановитому київському 

регенту брати в нього уроки гармонії і композиції, читання 

оркестрової партитури, техніки диригування. 

Петро ГОНЧАРОВ 

До 125-річчя від дня народження 

Маестро Гончаров добре розумів 

значення мистецтва в піднесенні культури 

нашого народу, помітне було 

його намагання й здатність провести 

творчу інтерпретацію виконуваного 

твору, що дозволяло покладати на 

нього надію як на культурного хорового 

диригента, що успішно розвиває 

традиції українського хорового мистецтва. 

З капели «Трембіта» він зробив 

свій інструмент, що із запалом підпорядковується 

його мистецьким ідеям. 

Але доволі складно було творити 

високе мистецтво в умовах совєцького 

терору на теренах нашого краю, 

масових репресій проти місцевого 

населення, тотального ідеологічного 

пресу, а там, … із заходу, вже на порозі 

стояла і в спину дихала всеохоплююча 

Друга світова війна, а з Карпатських 

гір все більше доносилися 

тривожні та протяжні звуки трембіт. 

Складалася ситуація, у якій зорієнтуватися 

було доволі важко … згодом це 

дало свої наслідки й позначилося на 

здоров’ї митця… П. Гончаров повернувся 

в Київ до родини. 

Важким випробуванням для українського 

народу стала Друга світова 

війна. Особливості культурних процесів 

воєнних років диктувалися екстремальними 

умовами часу. Частина 

композиторів, музикантів, диригентів 

перебувала в евакуації, деякі залишилися 

на окупованій території й ставили 

собі за мету налагодити бодай 

якесь культурне життя в умовах окупації, 

ваажаючи, що співпраця з окупаційною 

владою ослабить тиск на 

національну культуру. Однак ці надії не 

виправдалися, а й для багатьох стали 

трагічною помилкою. 

Покинути Київ до приходу фашистів 

Гончарову завадила важка серцева 

хвороба. В період окупації регента 

Володимирського собору за талант 

і працьовитість (інших заслуг перед 

новою владою він не мав) нагородили 

залізним хрестом. 

– Це є хрест на мою могилу, - сказав 

рідним П. Гончаров і виявився у 

цьому провидцем. Ця подія вкрай негативно 

вплинула на його подальше 

життя. Чи мав вибір митець? … Маестро 

розумів усю безглуздість ситуації, 

це – безодня… Фашистський 

хрест міг зруйнувати не тільки його 

долю, увінчати забуттям його ім’я… 

І тут з відчаю український хормейстер 

П. Гончаров виступає як непримиренний 

борець з окупаційним режимом. 

У 1942 році в Київському 

оперному театрі відбувся великий концерт 

під назвою «на зло ворогам», у 

програму якого було включено знамениту 

кантату М. Лисенка «Б’ють порги». 

Саме виконання її змученими від 

недоїдання і хвороб хористами, похитуванням 

від слабкості диригента стало 

гімном сплюндрованій і розореній 

землі, а чого лише вартують рядки 

Тараса Шевченка: 

Смійся, лютий враже! 

Та не дуже, бо все гине, - 

Слава не поляже. 

Наша дума, наша пісня 

Не вмре, не загине: 

От де, люди, наша слава, 

Слава України! 

Можна припустити, що репертуар 

концерту завчасно не узгоджувався з 

окупаційною владою, то якою ж могли 

бути кара диригенту, керівнику проекту. 

Йому не виплатили обіцяного 

гонорару. 

Репутація П. Гончарова була далеко 

не бездоганною й у іншої «великої 

держави». Ще в 30-ті роки на ім’я хормейстера, 

композитора прийшов гонорар 

... з Америки. Є такі припущення, 

що твори П. Гончарова вивіз за 

океан інший видатний український 

хормейстер О. Кошиць, залишивши 

Україну назавжди. 

На початку 90-х років минулого 

століття за ініціативою Світового конгресу 

українців у Канаді, у Торонто, 

відбулися концерти капели «Думка», 

приурочені проголошенню незалежності 

України. Виконувалися твори Д. 

Бортнянського, О. Кошиця, К. Стеценка 

і ... П. Гончарова. Преосвященний 

єпископ Східної єпархії Української 

православної церкви в Канаді владика 

Юрій (зараз очолює православну 

діаспору в Канаді), вітаючи київських 

артистів, сказав: «Петро Гончаров не 

тільки мій улюблений автор, його твори 

виконуються і звучать у всіх Православних 

церквах Америки і Канади». Це 

свідчить про те, що його непересічний 

талант яскраво проявив себе у царині 

української духовної музики, і тому, 

здебільшого невідомі тут, українські 

твори викликають зацікавлення і здивування 

своєю майстерністю і своєрідністю 

також у представників інших 

національностей, щоразу більше притягають 

місцеву аудиторію. 

– Нам ніхто ніколи не говорив про 

те, що дідусь писав церковну музику, 

- згадує онучка Петра Гончарова Ніна 

Дунь. – Десь на початкум 90-х минулого 

століття на Різдво Христове мій 

чоловік Богдан, артист капели «Думка», 

який співав у хорі Володимирського 

собору, натрапив на ноти творів 

П. Гончарова, мого рідного дідуся. 

Згодом ми дізналися, що в одному з 

канадських журналів була опублікована 

велика стаття Павла Маценка, присвячена 

творчості П. Гончарова. 

А чи були публікації про Гончарова 

тут, на Батьківщині? Так. Але за канонами 

викладу, які диктувала совєцька 

цензура, їх перечитувати було 

не дуже приємно. Тим не менше, один 

дописувач залишив нам цікаві враження 

від особистого спілкування з видатною 

людиною. Звернув увагу на його 

руки: вони завжди у русі. 

– Не дивуйтеся, я завжди диригую, 

навіть у сні, - сказав Петро Григорович. 

А на початку ХХ ст. газета «Київська 

думка» писала: «Скромний регент 

Петро Гончаров бореться з великими 

проблемами в житті музичного Києва, 

і цього разу поставив ораторію 

«Створення світу» Гайдна. Хор під його 

орудою легко і продумано виконував 

складні хорові номери... У нього прекрасні 

руки...» 

Попри забуття і наперекір усьому 

слава сама знаходила музиканта. Були 

спроби закріпити її й на офіційному 

рівні. У 1978 році видатні діячі українського 

мистецтва Л. Венедиктов, П. 

Муравський, А. Кос-Анатольський 

підняли питання про те, щоб широко 

відзначити 90-ліття з дня народження 

Майстра. Відзначалось за усталеними 

совєцькими канонами: «найбільш активно 

розвернув свою диригентську 

діяльність в роки радянської влади, 

був головним хормейстером Київської 

опери, головним диригентом прославленої 

«Думки», заснував і 25 років 

керував Заслуженою самодіяльною 

хоровою капелою залізничників». 

Музиканти, диригенти, народні 

артисти просили управління Музичного 

товариства України (тоді УРСР) 

про те, щоб спорудити пам’ятник на 

могилі Петра Григоровича, встановити 

меморіальну дошку на будинку по 

вул. Володимирській, 20, де жив і 

працював в останні роки музикант, 

зібрати спогади про нього, присвоїти 

ім’я П. Гончарова одній із капел 

(можливо, якими він керував) ... 

І ось ще одна правдива легенда... 

Одного дня рідні прийшли на Байкове 

кладовище, щоб навідати дорогу 

могилу і побачили...пам’ятник П. 

Гончарову. Крізь роки ... здогадки... А 

виявилося, що пам’ятник учителю поставила 

його колишня хористка, що 

емігрувала у Швейцарію. 

Така доля музиканта... 

Петро Гончаров зробив неоціненний 

внесок у розвиток української церковної 

музики, написав повну Святу 

Літургію з кількома варіантами виконання 

окремих частин, вніс багато 

цінного в хорову музику східної обрядовості. 

Барвиста святкова мелодія, 

невимушене поєднання паралельних 

тональностей, гармонійне співзвуччя, 

прозоре звучання злитих голосів 

в унісон – усе це створює оригінальний, 

напрочуд лагідний музичний 

образ, щиро народний, український, 

зберігаючи особливості індивідуального 

стилю. 

На композиційному стилі його церковно-релігійних 

пісень виразно 

відбився вплив його диригентського 

мистецтва, бо до цих творів він підходив 

не тільки як композитор, але передусім 

як диригент, як тонкий знавець 

хорового мистецтва. Гончаров 

залюбки поринув у сферу релігійної 

музики, адже його ставлення до неї 

було безпосереднє, як диригента 

церковного хору. 

Духовна музика П. Гончарова 

найяскравіше втілилася у Святій 

Літургії для змішаного хору. Усі частини 

написані або чергуються в різних 

тональностях, вони є завершеними 

номерами, що можуть виконуватися 

кожна окремо. Композитор ніде спеціально 

не підкреслював і не поєднував 

мелодику твору з фольклорною складовою, 

хоча провідний мотив збудований 

на типових зворотах давньої 

української церковної музики, що є 

чудовим прикладом виражальних 

можливостей, закладених у коренях 

музично-пісенної культури українського 

народу. Тому його духовні твори 

такі природні, зворушливі, а за способом 

вираження в розгортанні композиційного 

сюжету та розробці музичного 

матеріалу відчувається рука фахового 

музиканта. 

Твори П. Гончарова є цінним надбанням 

української духовної музики. 

Церковні композиції, окрім високих 

художніх якостей, емоційного напруження 

твору з використанням новітніх 

засобів музичної виразності та в поєднанні 

з церковною традицією, втілюють 

еволюцію митця; вони збагатили 

українську духовну музику новими 

оригінальними формами за змістом 

і за характером музичного висловлювання. 

Скромний регент Петро Гончаров 

відійшов у вічність 20 травня 1970 

року. 

Степан НАЛЄПА.


НАЦІОНАЛЬНІ ПОСТАТІ 

Освячений 

любов’ю 

Микола Сарма-Соколовський 

(19.05.1910 – 9.08.2001) – священик, 

художник, бандурист, поет. Він 

народився в селі Хороше на Дніпропетровщині 

у священичій родині. З 

дитинства привчений до молитви, 

церковного обряду... У перші роки 

радянської влади його батько загинув 

за обставин вельми загадкових. 

Хлопець любив малювати і 

став учнем Миргородської художньо-керамічної 

школи ім. М. Гоголя. 

Його вчителем малювання був 

художник Фотій Красицький – внучатий небіж Тараса Шевченка. В 

Миргороді від кобзаря Івана Яроша навчився грати на бандурі і разом 

з ним кобзарював. 

Згодом навчався в Київському художньому інституті, після закінчення 

якого працював у Полтавському Будинку народної творчості. 

Коли у Полтаву приїхав єпископ Мстислав (майбутній патріярх) 

тут відкрилися духовні курси відроджуваної заново Української Автокефальної 

Православної Церкви. Сарма-Соколовський закінчив ці 

курси і висвятився на священика. Свої священичі обов’язки о. Микола 

виконував спочатку на Поділлі, а згодом – на Буковині. 

Із встановленням радянської влади його викликали на розмову і 

категорично заявили, щоб церковні відправи провадив слов’янською, 

себто російською мовою. А оскільки він знехтував тією вимогою і 

продовжував правити українською, то невдовзі був заарештований. 

Микола САРМА-СОКОЛОВСЬКИЙ 

У згустках 

заполярних ночей 

Володимиру Затварському 

Північ – це згустки заполярних ночей 

під вуалем пурги та колючого дроту... 

Мороз аж пече, 

а нам – на роботу... 

Ще ніч заполярна сама в собі блудить. 

Замети... замети... йдемо навмання, 

в очах крижаніє колюча полуда. 

Конвой підганя. 

Гарчання вівчарок розлючене, вовче, 

й постійного мата вражаючий бич, 

він гідність людську розбиває на клоччя, 

не маєм облич... 

Тут є усіх націй... Найбільш – 

з України! 

Литовці і решта – все наші брати! 

А ніч по заметах із нами десь плине; 

вона, як і ми – без мети... 

Бушлат до бушлата... 

під номером кожен... – 

сповиті у білу сипку карусель! 

Ми зараз підвладні одній лиш сторожі, 

що здатна на все... 

Гнемося ще нижче... в нікуди зіниці... 

В студенності ночі – ми тіні дрижкі. 

Чатують скрізь вишок 

бездзвонні дзвіниці, 

прожекторних струмів 

схрестились стежки. 

Чадять терикони – потвори-дракони, - 

очищами жару провалюють тьму. 

Долаючи снігу круті перепони, 

ми пхаємось далі, у тишу німу. 

Спускаємось в шахту, неначе додому, 

тут пильного ока над нами нема, 

лиш пітьма земного огрому, 

де світла бракує, дріма. 

Тунелиться шахта все глибше, все далі, 

наш піт – на-гора! 

Розбиті надії об чорні скрижалі, 

життя – як мара... 

Однак ми дерзаєм до поту, до болю, 

минаючи води підземної Лети – 

нам хочеться, хочеться вийти 

на волю 

крізь товщу Планети! 

Голодний 

Вже не міг далі йти... 

Холодно й голо... 

Сніжинки над ним коливалися, 

а здавалося – 

падають білі крихти 

із високого Божого столу. 

На одному цвинтарі 

Ти був слідчим, 

а я – в’язнем. 

Ти не спав ночами 

і не давав мені спати – 

мордував на довгих допитах... 

Тепер ми поряд лежимо, 

і, крім сну, нічого немає. 

Камера смерті 

Коли згадую — моїм думкам замулько... 

Це — залізобетонна черепна коробка? 

з одним заґратованим оком,? 

а знадвору її пильнував із вишки «попка»,? 

що на в’язнів, під час 

їхньої «прогулки»,? 

дивився вовком. 

Ми камеру вважали за труну,? 

в якої віко — двері куті. 

З ледь чутним морзуванням у стіну? 

серць наших нуривсь стукіт. 

У відповідь стіна заціплено мовчала —? 

немов за нею анікого не було. 

І в мозок нам впивалось безнадії жало, - ? 

лиш бачили стіну, її похмуре тло. 

Найгірше глупими ночами,? 

коли приходили по когось,? 

наказуючи строго? 

Його звинувачували також у зв’язках 

з українським підпіллям – ОУН. 

Що допомогло священику Миколі 

пережити ті важкі 17 років 

жорстокого режиму концтаборів у 

Комі АРСР та Мордовії? Насамперед 

– глибока віра в Бога, надія 

на Боже Провидіння і довіра та 

любов до Господа. А ще – пієтет до 

Тараса Шевченка, життєвий і 

творчий подвиг якого надихнув 

отця Миколу на жертовне служіння 

Україні. Варто зазначити, що 

свою картину – портрет Шевченка 

він подарував славному львівському бандуристу Михайлові Барану. 

Нещодавно син покійного, відомий бандурист Орест Баран, подарував 

цей портрет Народному музею Тараса Шевченка при 

Львівському палаці мистецтв. 

Самовідданість у творчій праці, любов до поетичного слова, до 

образотворчого мистецтва та любов до музики (власноруч змайстрував 

бандуру) допомогли Миколі Сарма-Соколовському вижити в 

неволі на каторзі. Грою та співом розважав своїх друзів ув’язнених. 

Деякі з них виявили бажання вчитися грати на бандурі, і Микола навчав 

їх спочатку таємно, а згодом (після смерті Сталіна) – трохи 

вільніше. Вони спільно виготовили ще декілька бандур та створили 

ансамбль бандуристів ГУЛАГу міста Інта. 

Сарма-Соколовський залишив нам правдиві свідчення страждань 

політв’язнів. Пропонуємо увазі читачів підбірку його поезій. 

зібратися з «речами»... 

І я у ночі ті посивів, 

але до дна гіркотну чашу не допив: 

Бог одвернув од мене трупну гать,? 

мені мій розстріл замінили? 

на довгі «двадцять п’ять» 

далеких таборів. 

І я цьому радів,? 

неначе вдруге народився! 

Крізь ґрати я дивився — 

там бачив там лиш сонце і життя... 

Коли ж про страчених подумав, 

урвалося хвилеве забуття. 

Я довго плакав... 

О, Люди! Вслухайтесь 

в кромішню тишу – 

жалоба їхню кров колише, 

мов ту калину в лузі... 

О, та кривава осінь... 

Їх час зрубав, як молоде галуззя. 

Пішли, спливли, мов дим. 

Вони мордують із землі і досі 

усім живим. 

Моя віра 

Мені дорікають,? 

що а т е ї с т и ч н а моя дорога,? 

що все на ній гине... 

Брехня! Я вірю в Бога,? 

і в мені не гасне його ватра. 

Але одне «Господи, помилуй»? 

без України —? нічого не варте! 

Молитва до зірниці 

Василеві Годованцю із с. Жукотина 

Барака замкнено знадвору, 

де ніч – замерзлим Білим морем, 

де снігу – гори, 

й паморозі піна, 

і в небі молодик – 

неначе срібна гільйотина. 

А під заметами, у вічній мерзлоті 

лежать оті, 

що в пам’яті лишили 

свій біль, свій крик, 

затиснуті в лещата 

червоного сліпого ката. 

Напевне, і на нас зведеться 

катова рука. 

А потім – все тут замерзає... 

Лиш часу не спиняється ріка – 

усе змиває. 

В бараці поспіль нари – 

одні на всіх загальні мари, 

на них живі – жива задуха. 

На вишках вартові, 

їх голоси відлунюються глухо. 

Під стелею жарівка тліє – 

підсліпувате жовте око. 

У світлі цім дотліли наші мрії, 

потоптані недолею жорстоко. 

Підходжу до вікна, закутого у ґрати, 

і хукаю у сизу паморозь на склі, 

що зверху трохи пелехата, – 

і раптом дивина: в проталині малій 

яскраво зблиснула зірниця! 

Я думаю: напевне, Богова зіниця, 

що світить, як лампада. 

Від неї світлоцвіт у душу пада, 

і я в нічному безгомінні 

молюся довго-довго, 

але нічого іншого я не прошу у Бога, 

крім волі, одної волі 

моїй сердешній Україні. 

Коріння пам’яті 

У с е забуду, коли навік 

занурюся в мовчання, 

лише в мені прокинеться не раз 

страждань колишній час... – 

мені болітиме татуювання 

у пам’ять ввігнане 

колючим дротом... 

О мій Народе, 

я – це Ти: 

своїм терпінням освяти 

мою малесеньку Голготу. 

Підготувала Оксана ЗАХАРЧУК.

6 

Святий апостол Павло у 

Посланні до Тимофія повчає, 

яким має бути священнослужитель: 

«Вірне це 

слово: коли хто єпископства 

хоче, - доброго діла він прагне. 

А єпископ має бути бездоганний, 

муж однієї дружини, 

тверезий, невинний, чесний, 

гостинний до приходнів, 

здібний навчати, не п’яниця, 

не заводіяка, але тихий, несварливий, 

не сріблолюбець. 

Щоб добре рядив власним домом, 

що має дітей у слухняності 

з повною честю, - бо хто 

власним домом рядити не 

вміє, як він зможе пильнувати 

про Божу Церкву? – не новонавернений, 

щоб він не запишався, 

і не впав у ворожий 

осуд. Треба, щоб мав він і добре 

засвідчені від чужинців, щоб 

не впасти в догану та в сітку диявольську. 

Так само диякони 

мають бути поважні, не двомовні, 

не багато віддані вину, 

не соромнозахланні, такі, які 

мають таємницю віри при 

чистім сумлінні. Отже, і вони 

нехай перш випробовуються, 

а потому хай служать, якщо будуть 

бездоганні. Так само 

жінки нехай будуть поважні, не 

обмовливі, тверезі та вірні у 

всьому. Диякони мусять бути 

мужі однієї дружини, що добре 

рядять дітьми й своїми домами. 

Бо хто добре виконує 

службу, той добрий ступінь набуває 

собі та велику відвагу в 

вірі через Христа Ісуса. 

(1Тим.3, 1-13) А пресвітери, 

які добре пильнують діла, нехай 

будуть наділені подвійною 

честю, а надто ті, хто працює у 

слові й науці. Бо каже писання: 

«Не в’яжи рота волові, що молотить», 

та «Вартий працівник 

своєї нагороди». Не приймай 

скарги проти пресвітера, хіба 

що при двох або трьох свідках. 

А тих, хто грішить, картай перед 

усіма, щоб і інші страх 

мали. Заклинаю тебе перед 

Богом й Ісусом Христом та 

вибраними анголами, щоб ти 

2 листопада – Артемія 

Він був полковником 

у 

війську Константина 

Великого і 

саме він був 

свідком того, як 

з’явився на небі 

хрест з надписом 

«цим переможеш», 

і як 

таки їхнє військо 

здобуло перемогу 

з хрестом попереду. 

І тоді-то Артемій разом з усіма 

вигукував: «Великий Бог християнський!» 

Артемій пережив імператора і залишився 

служити і при синові Костантина 

Констанцієві. Був час, коли за наказом 

останнього він, полководець Артемій, 

переніс мощі святих апостолів 

Андрія та Луки до столиці, до храму 

Святих Апостолів, котрого Констанцій 

збудував над гробом свого батька. 

На старості літ вірного полководця 

було послано воєводою до Єгипту і там 

він дуже постарався для поширення 

Христової віри. 

Та настали важкі часи з приходом 

на імператорський престіл Юліана, прозваного 

відступником. Владу над усім 

Сходом Юліан передав своєму дядь- 


Перешкоди до священства 

На адресу редакції газети «Успенська вежа» та управи 

Львівського крайового ставропігійного братства 

святого апостола Андрія Первозваного останнім часом 

надходить багато звернень від читачів та парафіян 

стосовно канонічних перешкод до священства. Намагаючись 

дати обґрунтовану відповідь, ми звернулися до 

дотримав це без лицемірства, 

нічого не роблячи з упередженням. 

Не рукопокладай скоро 

нікого, і не приставай до чужих 

гріхів. Бережи себе чистим!» 

(1Тим.5, 17-22). 

Спираючись на авторитет 

Святого Письма та на 

апостольську традицію, 

Православна Церква визнала 

Апостольські Правила 

обов’язковими до виконання. 

Ці правила дають уточнення, 

яких не було у Святому 

Письмі, стосовно порядку 

висвяти та перешкод 

до священного сану. 

Канон 1 Апостольських 

Правил: Єпископа висвячують 

два або три єпископи. 

Канон 2: Пресвітера, диякона 

та інших причетників висвячує 

один єпископ. 

Канон 17: Хто в святому 

храмі двічі брав шлюб (двічі 

був одружений), або мав коханку, 

той не може бути єпископом, 

ані пресвітером, ані 

дияконом і взагалі в реєстрі 

священичого сану. 

Канон 18: Хто ожениться 

із вдовою, чи розлученою 

жінкою, або з повією, чи рабинею, 

або із знеславленою 

жінкою, не може бути єпископом, 

ані пресвітером, чи дияконом 

і взагалі в реєстрі священичого 

сану. 

Канон 19: Хто був жонатий 

із двома сестрами або із 

племінницею, той не може 

бути в клирі. 

Канон 22: Якщо сам себе 

кастрував (оскопив), не може 

бути прийнятий до клиру, бо 

він самогубець Божого створіння. 

Канон 25: Єпископ, пресвітер 

чи диякон, виявлений в 

блудливості, або в зламанні 

присяги, або в тому, що привласнив 

собі щось чуже, хай 

буде позбавлений священного 

сану, але хай не буде позбавлений 

церковного єднання. 

Бо ж і Святе Письмо каже: не 

мстись двічі за одно. Так само 

ЗАПИТУЄТЕ – 

ВІДПОВІДАЄМО 

Віночок святих, яких 

кові, який зрікся християнства і навіть 

став переслідувати християн. 

Юліан виступив проти персів з 

війною і по дорозі, вступивши до Антіохії, 

звернувся до поганських ворожбитів, 

щоб ті сказали йому, як буде відбуватися 

бій і дали йому поради. 

В Антіохії на цей час служили священики 

Євгеній і Макарій. Юліан, довідавшись 

про них, закликав їх до себе з 

надією, що вони йому покоряться і 

відмовляться від Христа. Та священики 

і слухати про це не хотіли, натомість 

стали переконувати Юліана аби зрікся 

поганської віри, як такої, що веде людей 

у блуд і гниль. Впертий Юліан не 

лише не послухав, але наказав мучити 

священиків, приписавши їм по 500 

ударів воловими жилами. 

Поспішив тоді Артемій-старець до 

імператора і став погрожувати йому 

Божою карою. 

Юліан не злякався, а підсилений дияволом, 

взявся глумитися і над стареньким 

Артемієм. Його били так, що аж 

тіло відпадало кусками, а потім кинули 

усіх трьох до в’язниці. Священиків на 

третій день стратили, а Артемія продовжували 

мучити ще 16 днів. А далі 

поклали на нього величезний камінь, під 

й з іншими причетниками. 

Канон 26: Велимо, щоб із 

тих безшлюбних, що вступили 

до клиру, а бажали б оженитись, 

можуть це зробити 

тільки читці та співаки. 

Канон 29: Якщо єпископ, 

пресвітер чи диякон здобуде 

свій сан за гроші, то він і той, 

хто його висвятив, позбавляються 

сану та зовсім відколюються 

від єднання, як і я, Петро, 

зробив таке із волхвом 

Симоном. 

Канон 30: Якщо якийсь 

єпископ, вдавшись до 

світської влади, через неї 

дістане єпископську владу в 

Церкві, нехай буде видалений 

з клиру й відлучений і він, і всі, 

хто з ним мали спілкування. 

Канон 42: Єпископ, пресвітер 

чи диякон, якщо захопиться 

грою або пияцтвом, то 

або хай виправиться й припинить 

це робити, а як ні, то хай 

буде видалений. 

Перший Вселенський собор, 

що зібрався 325 року в 

місті Нікеї, постановив такі 

канони для впорядкування 

церковного життя: 

Канон 1: Якщо особа була 

змушена піддатися операції через 

хворобу або була кастрована 

варварами, вона може залишитися 

в духовному сані. Але 

коли хтось, бувши в доброму 

здоров’ї, умисне себе покалічив, 

то коли така особа була в 

духовному сані, вона має бути 

позбавлена сану; і далі така 

особа не може бути висвячена. 

Зрозуміло, що це стосується 

тільки тих, хто насмілився сам 

себе покалічити, а всі ті, що 

були покалічені їх власниками 

або варварами, але в усіх інших 

відношеннях вони будуть визнані 

за достойних, канон дозволяє 

їм бути прийнятими до 

складу духівництва. 

Канон 3: Великий собор категорично 

забороняє кожному 

єпископові, пресвітерові, або 

дияконові, або комусь іншому 

зі священнослужителів мати 

Святого Письма та до джерел канонічного права Православної 

Церкви (Апостольських Правил, канонів Вселенських 

та Помісних соборів, а також Статуту Української 

Автокефальної Православної Церкви), котрі 

в першу чергу стосуються вимог до кандидата до священного 

сану: диякона, пресвітера та єпископа. 

при собі в домі жінку, крім матері, 

або сестри, або тітки, або 

якоїсь іншої особи, яка буде 

поза підозрою. 

Канон 10: Якщо хтось недостойний 

буде висвячений з 

незнання, або навіть ті, які 

висвячували, були свідомі 

того, що вони роблять, це не 

ослаблює сили Церковного 

Канону, і після переведеного 

дослідження такі особи мусять 

бути позбавлені сану. 

Четвертий Вселенський собор 

у Халкидоні продовжив працю 

над упорядкуванням канонічної 

дисципліни і постановив: 

Канон 6: Рішуче нікого ні в 

пресвітера, ні в диякона, ні в 

будь-який інший ступінь інакше 

не висвячувати, як призначивши 

висвяченого до певної 

церкви, міської чи сільської, 

або до мученицької церкви чи 

до монастиря. А за висвячених 

без певного призначення Святий 

Собор ухвалив: висвяту їх 

вважати за недійсну, і ніде не 

допускати їх служити на ганьбу 

тим, хто їх висвятили. 

Трульський собор (проходив 

у Трульській залі імператорського 

палацу в Константинополі) 

було скликано як 

продовження П’ятого та Шостого 

Вселенських соборів, 

тому зветься також П’ято- 

Шостим (грецькою Пендект). 

Він доповнив прогалини в канонічному 

праві та видав усього 

102 канони. 

Канон 4: Якщо єпископ, чи 

пресвітер, чи диякон, піддиякон, 

чи читець, чи співець, чи 

придворник візьме собі за дружину 

жінку, посвячену Богові, 

хай буде позбавлений свого 

сану, як такий, що знеславив 

Христову наречену. Якщо ж це 

мирянин, хай буде відлучений 

від церковного єднання. 

Канон 10: Жодному клирикові 

не дозволяється утримувати 

корчму, бо ж йому не 

вільно заходити до корчми, то 

тим більше не можна прислуговувати 

в ній іншим і робити 

те, що йому не личить. Якщо 

ж хтось таке зробить і не покине 

робити це, хай буде 

відлучений. 

Канон 67: Божественне 

Письмо заповіло нам стримуватися 

від ідольських жертв і 

крови та задушенини і від блуду. 

Тим-то тих, що заради ласого 

черева різними способами 

готують на їжу кров будьякої 

тварини та їдять, ми благороздумно 

епітимії піддаємо. 

Якщо хтось відтепер їстиме 

яким би то не було способом 

приготовану кров тварини, то 

духовну особу позбавляти 

сану, а мирянина відлучати. 

Канон 86: Тих, що на згубу 

душ збирають і утримують 

блудниць, якщо це духовні 

особи, позбавити сану й відлучити, 

а мирян – відлучати. 

Статут УАПЦ передбачає, 

що вибір кандидатів до дияконського 

чи священичого 

служіння здійснюється церковною 

владою. Кандидат повинен 

відповідати санові за 

якостями християнина, мати 

досвід церковнослужителя, 

приписаний вік, (диякон – не 

менше 20 років, священик – 

23 роки, єпископ – не менше 

30 років). Диякон чи священик 

має бути одруженим першим 

шлюбом або неодруженим з 

обітом безшлюбності, (кандидат 

до єпископського служіння 

приймає монаший постриг), 

мати відповідну духовну 

освіту або богословську 

підготовку, засвідчену письмовим 

висновком єпархіальної 

екзаменаційної комісії. 

Покарання дияконів чи священиків 

за порушення канонічної 

дисципліни здійснюється 

компетентною церковною владою 

за поданням єпархіального 

суду. Вони мають право 

захисту на суді та подання 

апеляції до Патріаршого 

Суду, Архієрейського та Помісного 

Соборів. 

Підготував 

Тарас ДМИТРИК. 

яким потріскали кості, та ніхто не почув 

ані зойку з його вуст. Через добу 

лежання під каменем на святому Артемію 

Господь показав чудо – старець 

піднявся і навіть ходив. Багато хто з 

тих, які побачили це – увірували, але не 

Юліан. Він все пояснив чародійством 

Артемія і щоб покінчити з ним, наказав 

стяти його мечем. 

Мощі святого Артемія до Царгорода 

перевезла диякониса Антіохії Ариста. 

Коли на престіл сів імператор Анастасій 

1 (491-518), то наказав збудувати 

на честь святого Артемія, славного 

полководця храм, тоді там і спочили 

його мощі. 

Оповідають таку історію: один важко 

хворий чоловік вирішив піти до храму 

Артемія і поклонитися його мощам, 

а ще попросити виздоровлення. Зібравши 

останні свої сили, вибрався у дорогу. 

По дорозі зайшов до знайомого чоловіка, 

який, почувши за чим іде хворий, 

посміявся над ним, сказавши: « Будеш 

вертати, то принеси і покажи мені свою 

слабість». 

Прибувши на місце і щиро помолившись, 

хворий окріпнув духом і пішов 

додому. А по дорозі згадав собі про знайомого 

і вирішив таки вступити до нього. 

Перед самим його помешканням 

чоловікові враз стало так зле, що ледве 

зайшов до хати. Але тут ніби одним 

махом скинув із себе всю слабкість, а 

знайомий підхопив її – на нього напали 

нестерпні болі. Зрозумівши, що це була 

кара – він хулив святе, чоловік визнав 

свій гріх, і болі його покинули. 

10 листопада – 

Терентія і Неоніли 

Це булла подружня пара, обоє були 

дуже побожними і вели праведне християнське 

життя. Господь обдарував їх 

сімома діточками, яких вони виховували 

у християнському дусі. 

Серед знайомих поган знайшлися 

заздрісники їхньому мирному, чистому 

життю, і скарги дійшли аж до поганина 

– імператора Деція. І от уся 

сім’я постала перед імператорським 

судом, а далі – катування, кидання 

звірам на поживу, кипяча смола. Господь 

підтримував їх у муках, звірі їх 

не кусали, смола не обпікала. Бачачи 

це все, гордий Децій не вгамувався, а 

наказав усім постинати голови. 

Цілим сімейством вони постали перед 

Богом у вінках слави.


З історичного календаря 

ЛИСТОПАД 

1.11.1918 – 95 років Листопадового Чину. Українська 

Національна Рада перебрала 

державну владу в Галичині. 

2.11.1878 – 135 років тому народився Антін 

Монастирський – народний художник 

України, іконописець 

(+15.05.1969). 

7 листопада – День пам’яті борців-жертв 

більшовицького терору. 

9 листопада – День української писемності 

та мови, установлений в день 

пам’яті преподобного Нестора 

Літописця – першого історикалітописця 

України-Руси, автора 

«Повісті временних літ» 

(+1056). 

9.11.1918 – 95 років тому проголошено 

ЗУНР, утворення уряду на чолі з 

Костем Левицьким, прийняття 

Конституції. 

10.11.1708 – 305 років тому московське 

військо знищило столицю гетьманської 

України м. Батурин і 

стратило майже 30 тисяч його 

мирних жителів. 

12.11.1803 – 210 років тому на 113 році життя 

на Соловках помер останній 

кошовий Запорізької Січі Петро 

Калнишевський (*1690). 

Людина жила у трьох століттях 

- XVII, XVIII, XIX. 

12.11.1918 – 95 років тому Гетьман Павло 

Скоропадський узаконив автокефалію 

Української Православної 

Церкви, утворив Всеукраїнську 

академію наук на чолі з В.Вернадським. 

13.11.1923 – 90 років тому помер Іван Липа - 

український письменник і державний 

діяч, за фахом лікар 

(*24.02.1865). 

17.11.1943 – 70 років тому німці розстріляли 

у Станіславі (Івано-Франківську) 

29 членів ОУН. 

18.11.1990 – Інтронізація Патріарха УАПЦ 

Мстислава. 

27.11.1863 – 150 років тому народилася письменниця 

Ольга Кобилянська 

(+21.03.1942). 

(Продовження. Початок у № 10, 2012 р.). 

Дружина з допомогою дільничого змусила мене 

віддати ключі від квартири. Але з ненависною для мене 

сім’єю я жити не хотів. Я довгий час не знав, що моїй 

доньці при хрещенні дали ім’я Надія. Горілка все більше 

й більше затягувала мене в багно. На роботі на перших 

порах до мене ставилися ще з якоюсь поблажливістю, 

бо я, не дивлячись на все, працював як віл. Вмовляння 

взятися за розум на мене не діяли. Я вже допився до 

того, що мене не приймали в витверезник. Але на все 

приходить кінець. Мене звільняють з роботи по статті. 

Не стало зарплати, а пиятика вимагала чимбільше й 

більше грошей. Допустився до того, що став приходити 

до дружини і вимагати грошей на випивку. Вона віддала 

мені всі мої речі, і я їх пропив. Знову грошей не вистачало, 

а нові друзі почали підмовляти 

мене, щоб я зробив розмін трьохкімнатної 

квартири і вимагав своєї 

частки грошима. В цей процес втрутився 

наш дільничий, і після проведеної 

зі мною «виховної бесіди» в 

закритій кімнаті, я міг після того лежати 

тільки на животі і в мене на 

деякий час пропало всяке бажання 

навіть згадувати про квартиру. 

Минали дні і ночі, за ними тижні 

й місяці, але я в п’яному горілчаному чаду пропустив 

дві дуже важливі події, які відбулися цього року. Середуща 

донька Наталя перебувала на канікулах у селі в 

бабусі. Одного спекотного дня просилася піти на річку 

купатися. Пішли обоє з бабусею. Не доходячи до річки, 

раптом, не зважаючи на заборону, побігла і кинулася в 

воду. Заки бабуся добігла до річки, то побачила, що дитину 

несе течія. Коли дитину витягли на берег, то вона 

була вже мертва. 

Але, як кажуть, біда водить з собою діточок. Одного 

дня вже пізньої осені друга середуща донечка Зоряна 

бавилася з діточками біля кочегарки, яка опалювала 

наші будинки. Під водостічною трубою стояла металева 

бочка, наповнена дощівкою. Діти притягнули дерев- 

’яного ящика, а моя Зоряна, вставши на нього, силкувалася 

щось досягнути з бочки. Занадто перехилилася і 

впала в воду вниз головою. Заким діти закликали на 

допомогу дорослих, дитина захлинулася. 

Можливо, саме цей випадок став початком ще однієї біди. 

Моя дружина Маруся, активна, енергійна, не могла 

жити без дітей, без спілкування з ними. Вона вже не 

сподівалася чиєїсь допомоги, а тепер навіть решту надії 

втратила, бо мене вже всі вважали пропащою людиною. 

Я й надалі знаходився в лабетах нечистої сили. 

Скільки не силкувався покинути пиятику і змінити своє 

життя – ніяк не вдавалося. А Марусі одного вже хотілося 

– щоб скоріше все закінчилося. Вона тихенько, сумлінно 

виконувала свої обов’язки. Їй довелося пережити 

стільки, що її серце не витримало, – і Степан якось дивно 

глянув на мене і тихо продовжив: – А далі йде битва 

сили з розумом: добра і зла. Після смерті дружини я опустився 

остаточно. Ночував одного разу в напіврозваленому, 

закинутому одноповерховому будинку в конурці, 

де хтось, колись тримав голубів. Одного ранку прийшли 


Параскеви-П’ятниці 

Народилася і жила в місті Іканії за 

часів Діоклетіана, батьки Параскеви 

були побожними людьми і свою донечку 

змалку привчали до молитви. Був у 

них звичай подружній – п’ятницю присвячувати 

молитві, споминам про 

страждання Христові за спасіння людства. 

Тому-то й донечку свою вони назвали 

П’ятницею (Параскевою). 

Коли Параскева досягла зрілості, 

батьки її повмирали, і вона сама жила, 

творячи діла милосердя. Через добрі 

справи, які чинила дівчина-християнка, 

багато поган наверталися до віри християнської. 

Це дратувало поганських 

жреців, і саме через це вони донесли на 

неї новому намісникові імператора Діоклетіану. 

Побачивши перед собою чарівну 

молоду дівчину, він захотів відразу взяти 

її за дружину, а коли спитав як зветься, 

відповіла чітко: «Я – християнка». 

Мужня дівчина не піддалася на ніякі 

умовляння і погрози. Вона давно була 

готова в душі прийняти муки за Христа 

і лише молилася до Господа, аби він 

дав їй цю можливість. Коли її катовану, 

ледь живу привезли до поганської божниці, 

то вона лише своїми словами стерла 

у порох поганських ідолів. З молитвою 

на устах переставилася свята мучениця 

до Бога. І там, у небесних оселях, 

душа її сяє, сяє вона і нам усім. Її 

особливо почитали, як і іншу Параскеву-Сербську, 

на землях Галичини з 

давніх часів. Тому-то стільки храмів і 

каплиць святої Параскеви маємо ми. 

ДВІ КОЛОНКИ З ПРОДОВЖЕННЯМ 

Між серцем 

і розумом 

робітники і почали розбирати цю будівлю. Тут мені в 

купі будівельного сміття попала на очі маленька металева 

баночка. Якась невідома сила спонукала мене 

підняти і відкрити її. Баночка була наповнена золотими 

речами: ланцюжки, перстені, брошки та інше. 

Чому я попередньо сказав, що тепер почалася боротьба 

двох сил? А тому, що Бог подав мені свою руку, і за неї 

треба було триматися. Треба було змінити своє життя, повернутися 

до сім’ї і налагодити нормальне життя у ній, бо 

дівчатка вже бідували. Стати на кінець батьком для дітей. 

Але я міцно тримався за руку нечистого. Мене тепер цікавило 

скільки за ці коштовності можна буде купити випивки. 

Вирішив здати найменший перстень із камінцем скупщикові. 

Він оглянув перстень, уважно гланув на мене і тоді 

запитав: «У кого ти це вкрав? Мені запропонував за цю річ 

грошей на дві пляшки горілки, пригрозивши, що якщо я 

незгоджуюся, то він здає мене в 

Ярко ГАРАСИМ 

вшановуєм у листопаді 

11 листопада – 

Анастасії Римлянки 

Це була така ж молода, красива і 

вірна Христові дівиця. Але родом вона 

була з Риму, тому і називають її Римлянкою. 

Скільки і яких мук зазнала великомучениця 

Анастасія – годі описати. 

Один з воїнів, які мусили бути присутні 

при муках, подав їй води і за це був скараний 

тут же мечем. Ім’я його – Кирило. 

Ми знаємо великомученицю Анастасію-Вузлорозрішницю 

(304р.), яку вшановуємо 

4 січня і є ще Анастасія-мучениця, 

яка жила ще в апостольські часи – вшановуємо 

28 квітня, а також Анастасія Царгородська 

(Константинопольська) із VI 

століття – вшановуємо 23 березня. 


Зиновія і Зиновії 

«Життя без Христа життям не є, а 

смерть за святу віру – це початок чудесного 

життя», – так відповів святий 

Зиновій мучителю Лисію, який поставив 

перед собою відомого цілителя і 

єпископа міста Егеї і сказав коротко: 

«Вибирай: життя або смерть». 

міліцію. При згадці про міліцію, мене 

охопив якийсь панічний страх, бо 

дуже добре запам’яталася «виховна 

розмова» з дільничним. 

Я знайшов такого собі Семьона 

Абрамовича і всі коштовності 

здав йому на збереження. Він у 

свою чергу відкрив мені кредит. За 

домовленістю з ним, він на мою 

вимогу видавав мені невеликі 

суми грошей. Я купив собі дещо з одягу. Друзі допомогли 

мені знайти квартиру-притон, і почалося безтурботне 

життя. Скільки тоді з’явилося нових друзів – тяжко 

відповісти. Ці події відбувалися в той час, коли жиди 

масово виїжджали за кордон. 

Одного дня, коли я з’явився за черговим кредитом, 

то довідався, що Семьон Абрамович виїхав до Ізраїлю. 

У житті так буває, що інколи навіть лихі люди своїми 

діями навчать несвідомих і нерозумних людей. Правда, 

як згодом я довідався, він залишив немалу суму грошей 

для моїх дітей. 

Але на цьому мої «подвиги» не закінчилися. Зі мною 

трапилася ще одна дуже неприємна пригода, яка тепер 

перевернула все моє життя. Я з двома товаришами скоїли 

злочин, і за рішенням суду були позбавлені волі. 

Тим часом двоє моїх дівчаток залишилися сиротами 

при живому батькові. Ними опікувалися найближчі 

родичі. Старша донька Іра закінчила технікум і при 

розприділенні після навчання була скерована на роботу 

в Молдавію. Там вийшла заміж і за деякий час разом 

із чоловіком виїхала в Америку. Молодша – Надійка 

вчилася на медсестру. 

А час ішов, минав невблаганно. Закінчився термін 

мого покарання. Тюрма багато чого мене навчила. Я 

заробив цілий букет хронічних болячок, але найголовніше 

те, що я за час відсидки відівчився від горілки. 

Відразу пригадується прислів’я, що інколи нещастя 

приносить щастя. Саме так сталося зі мною. Тепер я 

усвідомив, що все, чого я набачився, зазнав і натерпівся, 

все, що вбило в мені людину, враз зникло, і треба поновому 

будувати своє життя. Мене знову охопило почуття 

тривоги і невідомості. А невідомість дуже часто 

буває гіршою, ніж біда. 

Далі буде. 

Коли святого прив’язали до дерева і 

стали припікати свічками, надбігла сестра 

Зиновія, те ж Зиновія на ім’я і закликала 

до Лисія: «Я також християнка і 

готова віддати життя за Христа». Це 

сталося в році 290-му. 


Архистратига Михаїла 

і всіх сил небесних 

безтілесних 

То ж цього дня особливо помолімося 

до свого Ангела-хоронителя, подякуймо 

за охорону і поміч. А щодо самого 

архистратига, то ім’я його Михаїл 

гласить: «Хто як Бог?!» Принагідно подумаймо 

про таке: ми так часто чуємо 

навіть від поважних людей: «Я обожнюю... 

» Вживати це слово – є безвідповідально 

для християнина. А то ми, 

як погани, наробили собі богів... 

28 листопада – початок 

Різдвяного посту 

Піст – це поміркованість у поведінці, 

у бажаннях, у їжі, у розмовах. 

Навіть поганський філософ казав: 

«Ми не живемо для того, щоб їсти, а їмо 

для того, щоб жити». А святий Августин 

казав: «Поміркований споживає їжу, 

як лікарство». Пам’ятаймо, що поміркованість 

сприяє нашому здоров’ю, а через 

це і рівновазі духа. 

Підготувала Віра МАРКОВИЧ. 

(З 

Куди й до кого йти?

8 

Дитяча 


сторiнка 

Приходьте, діти, до кринички 

Напитись чистої водички. 

А та водиця непроста, 

Бо це — наука про Христа. 

.......................................................................................... 

Приходить тихо листопад! 

ЗАСНОВНИК ГАЗЕТИ — 

Львівське крайове ставропігійне братство 

св. ап. Андрія Первозваного, 

зареєстроване міністерством України 

у справах преси та інформації. 

РЕЄСТРАЦІЙНЕ СВІДОЦТВО: серія КВ № 2335 

Тим, хто бажає матеріально підтримати наше 

видання, повідомляємо банківські реквізити: 

ПАТ АКБ “Львів” 

Р/р 260075157, МФО 325268, 

код ЄДРПОУ 20785948 

Подяка за Ваші пожертви друкуватиметься 

на сторінках газети. 

Гілки листячко скидають, 

Потихеньку засинають... 

От і осені нема, 

На порозі вже зима. 

9 листопада – День української 

писемності та мови 

Ой, яка чудова, 

світла і багата 

українська мова, 

мова мами й тата! 

Молитва за рідну мову 

Боже, Отче милостивий, 

Ти нам дав ту мову красну, 

Поміж мовами найкращу, 

Нашу рідну, нашу власну. 

Тою мовою співала 

Нам, маленьким, наша мати, 

Тою мовою навчала 

Тебе, Боже, прославляти. 

Тою мовою ми можем 

Величатись перед світом, 

Бо між мовами ця мова - 

Мов троянда поміж цвітом. 

Мова мами й тата, 

діда і бабусі. 

Знаю її добре, 

ще краще навчуся. 

Марійка ПІДГІРЯНКА 

Хоч би й хто напастував нас, 

Хоч би й хто посмів грозити, - 

Дай нам силу, дай відвагу 

Рідну мову боронити. 

Поможи, Небес Владико, 

Хай буде по Твоїй волі, 

Щоб та мова гомоніла 

Вільно: в хаті, церкві, в школі. 

Дай діждати пошанівку 

Рідного святого слова, 

Щоб цвіла на славу Божу 

Наша українська мова! 

Юрко Шкрумеляк 

Єдине православне західноукраїнське друковане видання, яке безперервно з року в рік 

виходить у світ, несучи своїм читачам інформацію про життя та служіння Української 

Автокефальної Православної Церкви та Львівського Ставропігійного Братства св. ап. Андрія 

Первозваного. З 1995 р. «Успенська вежа» стала Всеукраїнським органом Братства і 

розповсюджується по всій країні та за її межами, де проживають православні українці. 

Газета видається та утримується коштом постійних читачів та братчиків. 

Передплативши «Успенську Вежу» собі і своїм родичам, на сільську чи міську бібліотеку 

Ви сприятимете поширенню християнської моралі, духовності, українських традицій та 

культури. 

Передплатити газету можна у коному поштовому 

відділенні України. Ціна передплати на рік – 22.86 грн. 

Передплатний індекс – 35013. 

З питань передплати за кордон прохання звертатися до редакції. 

НАША АДРЕСА: 

79008, Львів-8, вул.Руська, 3/1 

Для листування: 

м. Львів - 8, а/с 1334 

(032) 235-52-02 www.stavropigia.lviv.ua 

E-mail: vegauaoc@gmail.com 

1 листопада 1918 року – на українських землях колишньої Австро- 

Угорської монархії волею українського народу було проголошено ЗА- 

ХІДНОУКРАЇНСЬКУ НАРОДНУ РЕСПУБЛІКУ (ЗУНР). Над столицею 

Західно-Української Народної республіки – містом Львовом – 

замайорів синьо-жовтий прапор. 

26 листопада ми вшановуємо День скорботи і пам’яті жертв голодомору 

в Україні. Голодомор 1932—1933 рр. був найжорстокішим злочином 

комуністичного режиму проти українського народу. 

Любі наші читачі, пропонуємо вам прочитати оповідання Людмили Юрченко 

«Сталевий солдат та небесні воїни» та задуматись над тим, як через казку автор 

розкриває приховану правду про часи голодомору. 

Сталевий солдат та небесні воїни 

- Тату, а чому тут такі страшні люди 

намальовані? Це якісь страховиська? – 

запитав малий Стасик у тата, роздивляючись 

«дорослу» книжку. 

- Вони не страховиська, сину, а просто 

змарніли від голоду і тяжкої праці. 

- А чому ж вони не їли? – не розумів 

Стасик. 

- О, сину, розповім тобі цю історію. 

Колись давно на країну Орелію напали 

справжні страховиська. Найголовнішим 

серед них був сталевий солдат. Казали, 

що він був повністю металевий, навіть 

серце його було залізним, тому не бачив 

ще світ жорстокішого воїна. 

- І що, ніхто не міг його здолати? – 

стривожився хлопчик. 

- Нездоланних немає, але його 

справді було дуже важко перемогти. Не 

було такої людини, яка наважилась би 

виступити проти сталевого солдата. Він 

змушував людей працювати зранку й до 

ночі, а все, що вони мали – позабирав. 

Тому ці люди такі виснажені... 

- Як він сам міг у всіх людей позабирати?.. 

Їх же багато – хай би його схопили 

і скрутили. Ось я б його, - і Стасик вихопив 

свого іграшкового меча і замахав 

ним, як справжній лицар. 

- Так, - посміхнувся тато, - ти б їм показав. 

Але річ у тім, що він мав дуже багато 

воїнів – ціле військо, яке хмарою заполонило 

Орелію. Вони зганяли людей на роботу і 

слідкували, щоб ніхто часом не вкрав чогонебудь 

із багатющих полів, які щедро родили 

хліб та різні овочі. Стерегли кожне дерево у 

великих садах, які теж загарбав собі сталевий 

солдат. А дерева, що росли у людських 

садках, повирубували і спалили. Хто не слухався 

їхньої волі, або намагався щось потайки 

взяти, аби принести голодним дітям, того 

хапали й кидали до в’язниці. Люди ставали 

все більше знесиленими і вмирали від голоду. 

Тоді почали їм давати по крихітці хліба, 

аби вони все-таки могли працювати... Та 

цього було надто мало... 

- То хто ж здолав цих злих воїнів? – не 

втерпів Стасик. 

- Ти не повіриш. Їх здолав один маленький 

хлопчик – Михайлик. 

- Як?! 

- Він молився. Хоча тоді усі лиходії дуже 

пильно стежили за тим, аби ніхто не посмів 

У День скорботи та пам’яті жертв голодомору, а його вшанування припадає на 

останню суботу листопада, по всіх церквах відправляються заупокійні служби за 

душі тих, хто помер страшною голодною смертю, а у вікнах будинків ми запалюємо 

свічки пам’яті. 

І нині, запалюючи свічку, згадаймо про них, тихенько помолімось за їхній спокій, 

за світлу пам’ять. Вони для нас – зразок волі і терпіння, приклад святих мучеників 

на землі. 

Головне, щоб ми винесли з цих подій, — Віру, яка робить нас мудрими, Людяність, 

яка нас єднає, та Пам’ять, що тримає у Вічності наш народ. Це нелегке 

завдання, іноді – важке та неприємне. Але тільки так, повертаючи у своє сьогодення 

живу правду буття попередніх поколінь, ти, наш маленький читачу, станеш 

Справжньою Людиною та зможеш без остраху і сумніву дивитися у майбутнє. 

Сторінку підготували Оксана ЛИСТОПАДОВА та Оксана ХРИСТУК. 

Редактор Олег ПЕНДЕРЕЦЬКИЙ 

Редакційна колегія: 

Микола БАНДРІВСЬКИЙ, Тарас ДМИТРИК, 

Віра МАРКОВИЧ, Юрій ФЕДІВ 

Автори опублікованих матеріалів відповідають за точність використаних 

фактів, цитат, власних імен. Редакція намагатиметься 

найменше втручатися в авторський текст, зберігаючи особливості 

стилю. Водночас залишає за собою право редагувати, 

скорочувати подані матеріали. 

Cтатті, світлини, малюнки, що надійшли в редакцію, 

не повертаються. 

Передплатний індекс — 35013 

Друк – ВД «Молода Галичина». Зам. № 

молитися і кликати на допомогу Бога. Але 

Михайлик не злякався. Він був дуже хоробрим! 

Він заховався на горищі старої порожньої 

клуні, знайшов уцілілу дивом ікону 

та став молитися. Він кликав на допомогу 

і Бога, і Богородицю, і всіх ангелів, а найбільше 

– свого покровителя – архистратига 

Михаїла. Адже саме він очолював Небесне 

військо і одного разу вже здолав злих 

ангелів і скинув їх із неба. Михайлик був переконаний, 

що це саме ці чорні ангели 

напали на їхню квітучу країну й вирішили 

усіх знищити, аби сам Люцифер міг тут 

правити, оскільки небо йому не дісталося... 

Він вірив, що лише небесні сили можуть 

допомогти їх здолати. Його віра, яка 

виливалася словами молитви, була настільки 

сильною, що на Небі не могли її не 

почути. Михайлик умивав гіркими сльозами 

маленьку дерев’яну іконку, згадуючи усі 

молитви, які його колись потайки навчила 

бабуся. І ось він побачив крізь велику дірку 

у стрісі, як засяяло сонце. Здається, воно 

світило вдесятеро яскравіше, ніж завжди. 

Хлопчик завмер. Великі білі крила тріпотіли 

у повітрі і тисячі вогненних мечів зблискували 

здаля. Михайлик подивився донизу 

й побачив, як чорні солдати почали падати 

мертвими, а деякі – провалювалися під 

землю на очах у сотень людей. Дуже скоро 

по всій країні не лишилося жодного чорного 

воїна. А Небесне військо піднеслося 

назад на небо. 

- А що сталося зі сталевим солдатом? 

- Ніхто не знає. 

- Як?! Невже його не вбили? 

- Може і вбили. А може загнали назад 

під землю... 

- А якщо він знову звідти вилізе і нападе 

на людей? – обурився Стасик. 

- Для цього є ти, мій маленький лицарю, 

- посміхнувся тато, - для цього тобі треба 

підростати мужнім і сильним, добрим та 

сміливим. Щоб ти також міг оборонити 

людей, коли буде потреба. Але про найголовнішу 

зброю ти тепер знаєш. Чи не так? 

- Так, звичайно, це – молитва. 

- Пам’ятай, сину, що молитва без 

віри – порожні звуки. Лише Віра надає 

молитві справжньої сили. Тож віра і молитва 

нехай завжди будуть твоєю зброєю 

і твоїми супутницями у всіх справах. 

Людмила ЮРЧЕНКО.

Успенська вежа № 11 (2013)

Transform your PDFs into Flipbooks and boost your revenue!

Delete template?

Save as template ?