Успенська вежа № 1 (2012)

fediv.yuriy
  • No tags were found...

Газета Успенська вежа січень 2012

ЩОМІСЯЧНА ВСЕУКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА СТАВРОПІГІЙНОГО БРАТСТВА СВ. АП. АНДРІЯ ПЕРВОЗВАНОГО

За віру і дність!

є

Виходить з березня 1991 року СІЧЕНЬ 2012 року 1 (236)

Різдвяні послання архиєреїв Церкви

Благодать, Мир і Милість від Нашого Спасителя, народженого у Вифлиємі

«Христос народжується знову і ангели співають ще раз:«Слава в вишніх Богу і на землі мир людям, благовоління».

Улюблені брати і сестри, діти в Бозі!

(Лк. 2.14-15)

Ангели співають ці три чарівні рядки, а проте, про те, що через Різдво Христове та прийняття

більшість людей,хоча і святкують Різдво, не можуть

сприйняти значення ангельської пісні, а на-

Христос прийшов, несучи мир, і якщо Його мир не

Його вчення, мир дійсно переважатиме на землі.

томість питають себе, чи сьогодні Бог по-справжньому

славиться і чи потрібно його взагалі про-

на тих, хто не здатен прийняти цей мир, а не на

переважає у світі, то відповідальність за це лежить

славляти; де можна знайти мир на землі, про який Бозі, Котрий дарує його.

співається, і чому сучасне людство повинно

жити в благоволінні?

ства у світлі миру, запропонованого

Оскільки це позиція сучас6ного люд-

А все тому, що насправді більшість

Богом, то не дивно, що благовоління

рідко зустрічається поміж лю-

людей не славлять Бога - або своїми

вчинками, або словами. Багато з них

дей. Благий намір Бога стосовно

навіть сумніваються в існуванні Бога

людства не піддається сумніву,

та його присутності у їхньому житті.

так само як благі наслідки Божественної

любові, в принципі,

Багато людей також вважають

Бога відповідальним за невдачі,

очевидні всім людям, а особливо

тим, хто приймає всі ан-

котрі трапляються в їхньому

житті. Однак ті, що нарікають на

гельські проголошення на

Бога, глибоко помиляються,

практиці. З іншого боку, для

адже зло від Нього не походить.

Навпаки, любляче втілентовує

та ображає інших, ре-

тих, хто відкидає їх, викорисня

Божого Сина і Слова, разом

зультати виливаються в кризу

стресу і тривоги, як кризу

з подальшим Його Розп’яттям

і Воскресінням, змінили людську

подобу до її першозданої крарешті,

екзистенційну невизна-

економічну і смислову, і, наси,

подарували вічне життя і мир,

ченість.

вищий за будь-яке розуміння, зробили

людей спадкоємцями Небес-

в Бозі,

Улюблені брати і сестри, діти

ного Царства. Цей акт Божественної

Всі проголошення ангелів протягом

народження Бога - це реальність,

поблажливості, хоча і включає певне приниження,

сам по собі здатен прославити людство. котрі існує, і котру сьогодні повністю переживають

Тому, навіть якщо більшість людей не здатні прославити

Бога у серці своєму, слава виявляється - Спасителя світу. Давайте почнемо з цього року пе-

ті, хто вірить в Ісуса Христа як в Боголюдського

через все творіння і всі речі, котрі відбувається реживати Різдво таким чином, який угодний Господу,

подателю всіх благ, так, щоб ми могли відчу-

поміж людей - на Того, Хто живе в вишніх. Ми також

із вдячністю взиваємо з Ангелами: «Слава в ти в наших серцях трансцендентний мир і благовоління

Бога до нас. Присвятимо себе, як люблячі

вишніх Богу», за неосяжність Його звершень і незбагненність

Його любові до нас.

люди, стосункам з Богом і людьми, станемо щедрими,

а не егоїстами. Давайте знімемо маски, які

Все ж люди піддають сумніву друге ангельське

проголошення: «І на землі мир». Як ми можемо розділяють і віддаляють нас від Бога і його Людської

Подоби, наших ближніх. І давайте наповнимо

говорити про мир, якщо половина планети перебуває

в процесі або приготуванні до війни? Солодкий

звук ангельського проголошення по вайте також проголошувати ангельську пісню до

нашу долю подібністю до Бога вірою в Нього. Да-

відношенню «миру на землі» - це, звичайно, перш людства, котре жахливо страждає і не може віднайти

Мир і Благовоління традиційними способами.

за все, Божественна обіцянка, що, якщо люди дотримаються

шляху, вказаного Новонародженою Єдиний шлях подолання війни і всіх форм кризи,

Дитиною, вони набудуть внутрішній мир та мирне таких як фінансова від якої страждає наш світ, це

співіснування. Але, на жаль, більшість людей запряжені

в литаври війни та ігнорують запоруку миру що Він є Шлях, Істина і Життя. А тому ми прослав-

Господь Наш Ісус Христос, Котрий запевнив нас,

на землі. Ми не кажемо тут про тих, хто самовіддано

підтримує використання зброї, але про тих, хто з Небес, щоб жити поміж нас. І ми проголошуємо

ляємо Бога в вишніх і Ісуса Христа, котрий зійшов

перетворює слабке змагання на нерівний з ангелами, що мир доступний і дійсно існує на

конфлікт, прагнучи знищення будь-якої опозиції. землі та в наших серцях, тому що ми визнали Бога

У зв’язку з цим, війна сприймається як реальність через Його благовоління, щоб прийняти Його народження

в плоті у яслах.

членами конкуруючих соціальних груп та партіями

всіх видів - расових, політичних, партизанських,

фінансових, ідеологічних, релігійних, чутті всіх благ оспіваних триразовим проголошен-

То ж давайте радіти Різдву Ісуса Христа в перед-

спортивних і всіх інших, де мислення спрямоване

у військове, а не мирне русло. Тим не менш, це

† ВАРФОЛОМІЙ,

ням ангелів. Амінь.

не спростовує Істини, проголошеної Ангелами, милістю Божою Архієпископ Константинополя –

Нового Риму і Вселенський Патріарх.

Конференція українських православних

єпископів поза межами України

Дорогі улюблені у Христі брати і сестри! Христос

Рождається!

В невгамовний та затемнений світ з’явилось блискуче

світло Вифлеємської зірки, - зірки, яка звістила про воплочення

Того, Хто просвітить темряву і заспокоїть море невгамованості

своїм миром. В нічну тишу пробиває чарівний

ангельський спів звіщаючи про найбільше Боже виявлення

любові до людства, - виявлення любові, що посилає Свого

Єдинородного Сина на землю. Сам Бог, що так довго не

відповідав невгамовному та затемненому світові, нарешті

відповів! Христос Народився! З нами Бог! Людина ніколи

не перестає дивуватися, - ніколи не зможе збагнути цього

своїм розумом, - лише вірою, - тому що розум схвильований

участю самого Бога, сам Створитель став людиною. В яслах

Боже Дитя взяло форму, яку ми б могли бачити і розуміти

як істинний Шлях. Своїм життям, своїм вченням, проявився

нам шлях! Шлях, про який віствував хор ангельський:

«Мир добрим людям!» Шлях стає Його Миром, що Він

посилає всім, хто хрещений у Христі, щоб мати бажання

творити добро іншим.

Народження Ісуса Христа було особливою подією в

історії світу. Це сталося тільки раз! Слово стало тілом! Рік

за роком ми згадуємо цю подію піснями та колядками про

проявлення Божої любові людству. Проте, згадувати —

це не просто пам’ятати подію з минулого, але привести цю

подію у наше життя і жити з нею. Отже, Христос Народився

і ми пам’ятаємо про цю ніч коли Його світло ввійшло в

світ темряви; з нами Бог, бо світло Його життя веде і утримує

нас зараз та безкінечно. З нами Бог, Його мир перебуває

в печерах наших душ, - Його шлях проникає через

наше життя.

Христос Народився, так, подія з минулого, - так, подія,

яка постійно пробуває у душі тих, хто приймає новонародженого

Христа. Минуле стає теперішньою миттю життя.

Слово стало тілом і пробуває між нами!

Улюблені: це найлегше загородити Христа стінами церкви,

- обмежити Його, зачинити Його у найглибшій та найменшій

святині наших сердець, обмежуючи Його лиш недільною

ранковою частиною нашого життя. Тут, зачинене,

Слово не стане тілом! Слово не відповість спраглому

та голодному за миром світові. Святкування Різдво залежить

від нас і воно повинно нагадувати нам, що Бог є тут,

що Він перебуває між нами! Де люди сумують, де люди

поранені чи тіло побите, де діти голодні чи люди в потребі,

там ми повинні бути, як послідовники новонародженого

Христа-Немовляти, - там, Слово мусить стати тілом

в ім’я Господа та за «Мир на землі, між людьми благовоління».

Тоді, і тільки тоді, Різдво буде мати значення у нашому

житті. Тоді, і тільки тоді, ми зможемо виголошувати

Христос Народився і з нами Бог!

Нехай Слово стане тілом і перебуває між нами, проводячи

наше життя під час наступного Нового Року Своєю любов’ю

та миром. Це є молитва ваших ієрархів, щоб ви відчули

святе Різдво та Новий Рік наповнені благами з висоти.

Христос Рождається! Славімо Його!

† КОНСТАНТИН, Митрополит УПЦ США та Діаспори.

† ЮРІЙ, Митрополит - УПЦ в Канаді.

† АНТОНІЙ, Архиєпископ УПЦ США.

† ІОАН, Архиєпископ УПЦ в Діаспорі.

† ЄРЕМІЯ, Архиєпископ Південно-Американської Єпархії УПЦ.

† ІЛАРІОН, Єпископ УПЦ в Канаді.

† АНДРІЙ Єпископ УПЦ Канади.

† ДАНИЇЛ, Єпископ УПЦ США.


2

Січень 2012

Різдвяні послання архиєреїв Церкви

«Себе Самого умалив, вигляд раба прийнявши,

в подобі людській був, і з вигляду став як людина»

ХРИСТС РОЖДАЄТЬСЯ!

Різдво Христове – свято Божого

сходження до роду людського і заразом

– вияв божественного смирення.

По правді небо зійшло на землю. Не

збагнути, як звів Себе в коло часу

Вічний, як Безмежний вмістив себе в

межі місця і як Незмінний істотою

сприйняв єство від першого Адама і

став людиною, в усьому подібною до

нас, крім гріха. Дивне самоумалення

великого Бога і Спаса нашого

Ісуса Христа, бо Він умалив Себе аж

до дитячої міри віку, принизив себе аж

до ясел! Ще більше Він принизив

Себе в самих обставинах земного народження.

Він обрав для цього з усіх

народів землі народ найменший, який

втратив свою самостійність, народ,

колись благословенний, але вже ледве

чи не відкинутий. Місто Вифлеєм,

де Він мав народитися, було таке

мале, що навіть пророк Михей не

приховує цього, «..і ти, Вифлеєме-

Єфрафе, чи ти малий між тисячами

Іудиними?» Пророк не знаходить

іншого засобу звеличити це місто, як

ім’ям народжуваного в ньому умаленого

Ісуса: «З тебе бо Мені вийде

Той, що має бути Владикою в Ізраїлі,

походження ж Його від початку, від

днів вічних». (Мих. 5, 2). Були обрані

й родителі. Вони, хоч і царські нащадки,

але один вже тесля, а друга

– бідна осиротіла Діва. Та й цього ще

мало! Що ж і ще винаходить Безконечний

і Вічний, шукаючи безконечного

умалення? Він приводить в рух

населення землі іудейської, щоб Йосиф

і Марія не могли залишатися в

своїй оселі в Назареті, і щоб вони не

могли також оселитися в кого-небудь

на час свого перебування у Вифлеємі,

коли настане час народитися

Владиці всесвіту. Таким чином, Той,

що умалив себе аж до дитинства, ще

більше принижує Себе навіть до ясел,

замість колиски, як оповідає Євангелист:

«Поклала Його в ясла; бо не

було їм місця в господі» (Лк. 2, 7). Так

дорогі брати і сестри, зубожів багатий

на милості Бога, що Його убозтвом

ми духовно збагатилися. В ясла

був покладений Цар Небесний, щоб

нам навчитися від Нього смирення.

Вражає і та безвісність, в якій Спасенне

Слово Боже, народжуючись

тілесно, приходить відвідати всю

землю, де земнородні «всі згрішили

і позбавлені слави Божої» (Рим. 3,

23). Сповиваючись, Господь тим самим

готується до слухняності, бере

на Себе обов’язок послуху. Сам Він

свідчить, що «прийшов не на те, щоб

Йому служили, а щоб послужити й

віддати душу свою за спасіння многих»

(Мф. 20, 28). Чистими пеленами

сповивається, бо Сам «чистий

серцем, гріха не вчинив і неправди не

знайшлося в устах Його» (1 Пет. 2,

22), такий чистий, що, як говорить

Святе Письмо, «зорі нечисті перед

очима Його» (Іов. 25, 5). Славу, яку

Ісус Христос мав у Бога Отця «перше

ніж світ постав» (Ін. 17, 5), устами

ангелів оспівану, мало хто чує,

хіба тільки пастухи вифлеємські.

Ось з’явилась зірка, вона рухається

незвичайним шляхом, вказуючи серед

глибокої ночі на Сонце правди, та

розуміючих її вказівку і готових піти за

нею знайшлося тільки три мудреці, та

й то з-поміж тих, що сиділи в темряві

й тіні смертній язичництва і поклонялися

зорям. А сама Іудея, де «видимий

Бог народився», вона навіть не

знає, що «Бог явився в тілі» (1 Тим. 3,

16). І місто Боже, Єрусалим, замість

радіти з Народженим Христом, Який

прийшов спасти людей, тривожиться

з Іродом, який старається згубити Дитину.

Первосвященики й книжники, які

мали бути особливо близькими до

Бога й таємниць Його через молитву

та розуміння Закону, на запитання,

«де має Христос народитися» (Мф. 2,

4), навіть не вважають потрібним довідатися,

чи народився Він справді. Так

(Флп. 2, 7)

прийшов Народжений Христос на землю

не лише опівночі природній, але й

більше того – серед ночі невідання й

забуття про Нього і про долю Його. І

не зважаючи на те, що Його майже

ніхто не прославляє, ніхто не пізнає

і пізнати не намагається, Христос не

висловлює наказу карального, а мовчить

у спасенному довготерпінні. І так,

починаючи від пришестя на світ цей,

усе земне життя Христа буде суцільним

умаленням, безперестанним

принижуванням і постійним хрестоносінням.

Спаситель не матиме де голови

прихилити, і схилить її тільки на

Хресті, віддавши дух. Увесь цей спасенний

подвиг поніс Той, Кого ми з

найглибшою побожністю називаємо

Богочоловіком і Спасителем світу.

Спасенний подвиг Його приніс людям

вічне спасіння і велику радість, про

яку сповістив вифлеємським пастухам

ангел: «Не бійтесь: ось бо я благовістую

вам радість велику, що буде

всім людям, бо народився вам сьогодні

Спаситель, Який є Христос Господь»

(Лк. 2, 10-11).

Таким чином у всьому приниженні

народженого Христа видно незламну

славу Його, і «Бог звеличив Його» так,

що «перед ім’ям Ісуса» дійсно «схилилося

всяке коліно – і небесних, і

земних, і підземних» (Лк. 2, 9-10).

Насправді слід дивуватися й благоговіти

перед цим приниженням

Сина Божого. Більше того, нам слід

мати в собі такі думки й почування, які

були в Самого Народженого Христа,

жити так, як Спаситель заповідав і нам

дав приклад. Про це говорить апостол:

«Нехай у вас будуть ті самі почуття, що

і в Христі Ісусі. Спаситель, будучи образом

Божим, не вважав загарбанням

бути рівним Богові, але Себе Самого

принизив, вигляд раба прийнявши,

в подобі людській був, і з вигляду став

як людина» (Флп. 2, 5). За прикладом

Господа і Спасителя нашого Ісуса Христа

не слід нам ставити себе високо,

яку б ми не обіймали посаду чи становище

в суспільстві, не слід пишатися

своїми перевагами, якщо вони у нас

є, а треба прикрашатися простотою

і смиренням. Лагідність, простота,

смирення, вибачливість до інших,

спокій у приниженні, скромність у почуттях

і терпіння ... Нехай народжений

Спаситель допоможе у нашому земному

житті зберігати такі почуття між

собою, «як і в Христі Ісусі»! Чи не тому

так високо шанується в очах Божих

свята чеснота смирення, що її зразки

й приклади показав нам Сам Господь

наш Ісус Христос у різдві Своєму, в

притчах і в досвіді подвижників Христової

Церкви, показав незаперечність тієї

правди вічної, що «хто принижує себе,

той піднесеться» (лк. 18, 14)!

Прославляймо від серця Різдво

Христа Спасителя нашого! Повторяймо

всім серцем і своїми устами

священні колядки, якими Свята Церква

наша величає свого Спасителя,

і Владику, і Господа! Прославляймо

Його нашими щиросердечними молитвами,

а найбільше побожним нашим

життям і добрими звичаями, які

заповідав нам народжений у Вифлеємі

Син Божий!

У ці різдвяні дні, повні духовної радості

й церковного торжества, сердечно

вітаю Вас, шановні отці, брати

і сестри, з великим святом Різдва

Христового і початком Нового Року

Божого. Нехай Господь у Новому Році

подасть всім вам доброго здоров’я,

духовну радість, любов і всякий домашній

добробут. Нехай мир і благословення

Боже спочивають на кожній

родині, на кожній людині, яка вірує в

нашого Спасителя і яка чинить добро

на нашій славній Україні.

Христос рождається! Славимо

Його!

† МАКАРІЙ,

з ласки Божої

Митрополит Львівський,

керуючий Рівненсько-Волинською

і Таврійською єпархіями.

Львівське крайове ставропігійне братство св. ап. Андрія Первозваного

та редакція газети «Успенська вежа» щиро вітають усіх

братчиків та шанувальників газети із Різдвом Христовим і Новим

роком. Будьте завжди благословенні у Господа!

«Із Єгипту покликав Я Сина Свого» (Мт. 2:15)

Всечесні Отці! Дорогі Брати і Сестри!

У ці святкові різдвяні дні серце кожного християнина

лине до Вифлеєму. Весь сорокаденний

піст, що впроваджує нас у таємницю воплочення

Божого Сина, є нашою духовною прощею

до ясел із Немовлятком Христом. Євангельське

слово осяває і спрямовує нашу подорож,

ніби вифлеємська зірка. Воно допомагає

нам відчути своїми попутниками і трьох східних

мудреців, і наївних пастушків, вражених ангельським

хором. Напевне, ми ніколи не відчуваємо

себе настільки згуртованими в одну християнську

родину, як нині, в різдвяні свята.

Здається, увесь світ з’юрмився біля вертепу, а

над ним лине без кінця повторюване питання:

«Де народжений Цар Юдейський?» (Мт. 2:2).

Але Сам Цар Христос, щойно прийшовши

в світ, змушений вирушати геть від Давидового

міста - Вифлеєму, від завмерлих в очікуванні

Месії Юдеї та Галилеї. Він іде шляхом проданого

в рабство Йосифа Прекрасного. Свята

Родина – Йосиф Обручник, Пречиста Богородиця

й Немовлятко Ісус - простує до Єгипту,

країни неволі, де її предки гинули від виснажливої

праці на фараона, зазнавали принижень і

визиску, прирікалися на винищення. Бо «Ангел

Господній з’явивсь у сні Йосифові та й сказав:

Уставай, візьми Дитятко та матір Його, і

втікай до Єгипту, і там зоставайся, аж поки скажу

тобі, бо Дитятка шукатиме Ірод, щоб Його

погубити» (Мт. 2:13).

Та чи була подорож до Єгипту лише втечею

від несамовитого тирана, який заповзявся

був знищити свого ймовірного суперника?

Євангелист Матей пояснює перебування в

Єгипті сповненням старозавітнього пророцтва:

«Із Єгипту покликав Я Сина Свого» (Мт.

2:15), яке він знайшов у книзі Осії, написаній у

трагічні дні падіння Ізраїльського царства, завойованого

Асирією (Ос. 11:1). Осія, спостерігаючи

початок нової, асирійської неволі, що повторювала

гіркий досвід єгипетської, шукає в

майбутньому ознаки завершення епохи рабсь-

18 грудня 2011 року святий Миколай завітав

у Ставропігійну церкву Успіння Богородиці м.

Львова. Після Всенічної відправи до діточок, їхніх

батьків і родичів, парафіян храму звернувся митрополит

Львівський Макарій. У короткому слові

владика розповів про життя св. Миколая, його

добрі вчинки та українську традицію відзначення

цього свята. Також архипастир подякував від

імені єпархії та клиру храму викладачам недільної

катехитичної школи «Християнська

надія» п. Юрію Федіву та п. Уляні Кишко за копіт-

НОВИНИ БРАТСТВА

кого животіння. Він передчуває грізні випробування,

розуміє їхні причини – зраду заповіту

з Богом, укладеного на Синайській горі. І розрадою

для пророка Осії стає побачене в далекому

майбутньому відновлення зруйнованого

союзу творіння й Творця, позначене поверненням

Сина Людського з Єгипту.

Так тимчасове повернення до країни рабства

обертається в пророчих очах прологом

свободи. Досвід ганебного падіння несе надію

на піднесення до Бога. Саме це відчув євангелист

Матей і в цьому світлі прочитав історію

подорожі Святої Родини до країни, що стала

символом неволі й рабства – до Єгипту.

Ми важко переживаємо власні відступи й

падіння. Особливо гірко розчаровуватися в успіхах,

які виявилися примарними. Віра в безперервність

економічного проґресу, в постійне

зростання соціяльної справедливости, у висхідний

розвиток людства, у незнищенність демократичних

здобутків – дуже підступна річ.

Часто саме тоді, коли ми здаємося собі могутніми,

непереможними, здатними на будь-які

подвиги, коли світ захоплюється нами, Бог дає

нам пережити повернення до власного Єгипту

– в минуле, сповнене горя, рабства, ганьби.

І саме в цю мить до нас простує Христос. Він

іде, аби покликати нас до справжньої, а не ілюзорної

свободи. Бо без Бога будь-які політичні,

економічні, технологічні успіхи виявляються

фантомом. А відкoчування в минуле стає необхідними

ліками від влади ілюзій. Ми знов переживаємо

ганьбу неволі, аби відчути необхідність

Бога, Його вітцівської опіки. Ось тоді, приймаючи

людське тіло, Божий Син іде до нас, аби

вивести з духовних пустель країни рабства. Ми

ж відкриваємо в Ньому єдину певну дорогу в

майбутнє, в реальний світ відвічної гармонії

творіння і Творця, що поєдналися в особі воплоченого

у вифлеємському вертепі Немовлятка.

Христос народжується! Славімо Його!

† ІГОР

Архиєпископ Харківський і Полтавський.

ку працю із вихованцями, яких кожного року стає

більше, і таким чином відроджується парафіяльне

життя у громаді.

Після привітальних слів наймолодші вихованці

у ролі янголят підготували присутніх до приходу

довгоочікуваного і омріяного гостя та провели

святого Миколая у храм, а старша група розповіла

віршики, заспівала пісень. Після присутні отримали

подарунки від небесного чудотворця. Завершилося

святкування спільним співом усіх парафіян

пісні «Ой хто, хто, Миколая любить».

Братство св. ап. Андрія Первозваного щиро дякує парафії Св. вмч. і ціл. Пантелеймона

м. Миколаєва (обласного) та настоятелю громади протоієрею Іванові Лещику за щедрі

дарунки до св. Миколая та фінансову підтримку часопису «Успенська вежа».

Нехай Всемилостивий Господь сторицею віддячить Вам за щедрість і добрі справи.


Різдво і сучасність

Різдво Христове. Ця подія відбулася вже

дві тисячі років тому, а точніше – на рубежі

Старого і Нового Завіту. Кожного року очікуємо

цього свята, а, слухаючи Євангеліє,

з трепетом ідемо разом з Дівою Марією та

праведним Йосифом до Вифлеєму, щоб

виконати наказ кесаря Августа але розуміємо

– для того, щоб збулось пророцтво

про прихід Месії, «бо в пророка написано

так: « І ти, Вифлеєме, земле Юдина, не

менший нічим між осадами Юдиними, бо

з тебе з’явиться Вождь, що буде Він пасти

народ Мій, ізраїльський». (Мт.2,5-6). Ще

нас дивує поведінка людей, які зачиняли

двері перед Святою родиною, і десь глибоко

в душі кожен думає, що так не вчинив

би. Ось знаходиться прихисток – убогий

вертеп, де серед тварин народжується на

світ Месія. Тут ясла служать ложем, а сіно

– постіллю… гордість людей і смирення

владики, зухвальство творіння і тихість

Творця, адже Сам Законодавець, принизившись

до того рівня, що бере на Себе

тіло раба, беззастережно виконує закон.

Чи за дві тисячі років люди стали кращими?

Важко відповісти, бо багато з тих, хто

пізнав Істину, відійшли у вічність, а ті нові

люди, яким Бог дав життя, виконуючи разом

з усіма обряд не приймають до серця

Творця, або вважають все гарною легендою,

казкою, з якої нема чого навчитися.

«Поправді кажу вам: що тільки вчинили

ви одному з найменших братів Моїх цих,- те

Мені ви вчинили» (Мт.25,40). «Господи,

коли то Тебе ми голодного бачили, або

спрагненого, або мандрівником, чи нагого,

чи недужого, чи у в’язниці – і не послужили

Тобі?» (Мт.25,44). А газетні шпальта не

перестають рясніти повідомленнями про

младенців, яких викинули на смітник. Хіба

Бог вчить нас так робити? Та ми заперечуємо

у своїх думках: «Це не я. Це не мій вчинок».

Але достатньо нам почути про одного

прохача, якого ввечері бачили п’яним, як

ми робимо висновок – всі такі. І приходить

до нас людина, якій дійсно наша допомога

є необхідністю, а ми, не знаючи думок її

серця, кидаємо докір: «Що, випити захотілося?»,-

і зачиняємо двері. Хіба ми тоді не

такі ж, як мешканці Вифлеєму? Та, здається,

ми вже встигли їх піддати осуду. На цьому

коло замикається. Чи існує вихід із цього

зачарованого кола? Безперечно, вихід є.

якщо людина бачить над собою Бога, то

вона прийме до серця Закон Божий, неминучий,

незворотній, і буде його виконувати.

Ця людина легко засвоює закони людські,

бо розуміє, що життя спільноти вимагає

дотримання певних правил. Коли ж людина

не бачить над собою Творця, або ж сприймає

все, як казку, тоді практично неможливо

пояснити людині елементарні правила

співжиття у спільноті, бо вона не хоче їх

чути. Часто для такої людини добром є те,

що для неї особисто є приємним і особиста

образа сприймається, як «вселенське

зло». Якою ж є місія вчителя в цьому випадку?

Ось послухайте притчу. «Ось вийшов

сіяч, щоб посіяти. І як сіяв він зерна, упали

одні край дороги,- і пташки налетіли, та

4 грудня 2011 року митрополит

Львівський Макарій відвідав із архипастирським

візитом Старосамбірський

деканат.

У селі Сушиці панувала святкова атмосфера,

адже громада зустрічала свого

архипастиря. Із хлібом і сіллю за українським

звичаєм вітала владику молодь,

а при вході до храму – митр.

прот. Ярослав Цап, настоятель церкви.

Саме в цей день у селі було освячено

новозбудовану Введенську церкву.

Радість у парафіян була надзвичайна,

адже 8 років тому вогнем було знищено

їхню старовинну святиню. Перед Святою

Літургією митрополит Макарій

здійснив чин освячення престолу та храму.

У співслужінні духовенства Старосамбірського

деканату владика очолив

Св. Літургію. Після відправи митрополит

Макарій щиро подякував парафіянам

за копітку працю, адже вісім років

їх повидзьобували. Другі ж упали на грунт

кам’янистий, де не мали багато землі,- і

негайно посходили, бо земля неглибока

була; а як сонце зійшло,- то зів’яли, і коріння

не мавши,- посохли. А інші попадали

в терен,- і вигнався терен, і їх поглушив. Інші

ж упали на добру землю – зродили: одне в

сто раз, друге в шістдесят, а те в тридцятеро.

Хто має вуха, щоб слухати, нехай

слухає!» (Мт.13,3-9). Почувши притчу, так

і хочеться запитати: що ж це за уважний

сіяч, чому він не підготував грунт, а розкидав

зерна, знаючи, що вони не дадуть плоду?

Але апостоли теж не зрозуміли, тому і

попросили Учителя вияснити їм, що означає

ця притча. «Зерно – це Боже Слово. А

котрі край дороги це ті, хто слухає, але

потім приходить диявол і забирає слово з

їхнього серця, щоб не ввірували й не спаслися

вони. А що на кам’янистому грунті,-

це ті, хто тільки почує, то слово приймає з

радістю; та кореня не мають вони, вірують

дочасно,- і за час випробування відпадають.

А що впало між терен,- це ті, хто слухає

слово, але, ходячи, бувають придушені

клопотами, та багатством, та життєвими

розкошами,- і плоду вони не дають. А те,

що на добрій землі,- це оті, хто як слово

почує, береже його в щирому й доброму

серці, і плід приносять вони в терпеливості»

(Лк.8,11-15). Отже, Господь сіяч

подає слово науки всім нам, людям: добрим

і злим, слухняним і нечемним, праведним

і грішним. Він дав право вибору людині,

тому й не заставляє її, не примушує творити

тільки те, що угодне Йому. Але ми маємо

пам’ятати, що за свій вибір несемо відповідальність,

бо в іншій притчі про неплідну

смоківницю говориться дуже чітко, що дерево,

яке не приносить плоду, треба зрубати

і кинути у вогонь. Тому маємо найперше

дбати про виконання особистого покликання

– сіяти слова науки, формувати особистості,

а їхній вибір – це їх відповідальність

перед Богом. Дуже шкода, що

доводиться сіяти зерна добра на асфальт

людських душ, у закам’янілі серця, на

граніт стереотипів, які відверто не бажають

змінюватися. Але це наша думка про них,

а ми не знаємо плану Божого, тому маємо

в терпеливості приносити свій плід Богові.

Недільне Євангеліє про десятьох прокажених

пригадує нам, як уздоровилися десять

мужів, а повернувся подякувати Богові лише

один, та й то «самарянин був». Старозавітня

страшна хвороба проказа змінювала

зовнішній вигляд тіла людини. Це неможливо

було приховати навіть за найдорожчим одягом,

тому, незалежно від соціального статусу

і матеріального статку, людина змушена

була покинути звичне житло і перебувати

за межами поселення. Більше того, якщо

хтось ішов дорогою, то треба було ще здалеку

кричати: «Я - прокажений»,- щоб не

допустити зустрічі. Захворювання було не поодиноким,

бо ми бачимо десятьох мужів, які

здалека кличуть до Ісуса: «Ісусе-Наставнику,-

змилуйсь над нами!» і, побачивши їх, Він

промовив до них: «Підіть і покажіться священикам!»

І сталось, коли вони йшли, то очистились…

(Лк.17,13-14).

НОВИНИ ЛЬВІВСЬКОЇ ЄПАРХІЇ УАПЦ

натхненної праці знадобилося для

відновлення сільської святині. Благословенними

грамотами було нагороджено

найактивніших парафіян. Урочистості

закінчилися хресним ходом із читанням

Св. Євангелія.

11 грудня 2011 року митрополит

Львівський Макарій відвідав парафію

Різдва Богородиці (м. Львів,

Кривчиці).

У співслужінні духовенства Львівського

та Жовківського деканатів владика очолив

Св. Літургію. Під час служіння митрополи

Львівський Макарій рукоположив у

сан ієрея Ростислава Чабана, сина настоятеля

парафії митр. прот. Йосифа Чабана.

Владика привітав нововисвяченого священика

і його родину, та усю церкву із отриманням

нового служителя.

Січень 2012 3

Старозавітня церква закону зовнішнього

має проказу, хворобу зовнішню, але констатує

факт очищення – священик. Ми

живемо у Новозавітній Церкві – Церкві благодаті,

де перевагу має закон внутрішній,

закон любові. Порушення цього закону –

гріх. Його не видно ззовні, але хіба людина

не потребує очищення? «Ви чули, що

було стародавнім наказане: «Не вбивай, а

хто вб’є, підпадає він судові». А я вам кажу,

що кожен, хто гнівається на брата свого,

підпадає вже судові. А хто скаже на брата

свого: «рака» [ледащо, виродок] підпадає

верховному судові, а хто скаже «дурний»,

підпадає геєнні огненній. Тому, коли принесеш

ти до жертівника свого дара, та тут

і згадаєш, що брат твій щось має на тебе,-

залиши отут дара свого перед жертівником,

і піди, примирись перше з братом своїм,-

і тоді повертайся, і принось свого дара»

(Мт.5,21-24). «Підіть і покажіться священикам!»

(Лк.17,14).

Найперше маєш усвідомити, що Ісус є

тут, Він присутній, бореться за тебе, знає

тебе, вмирав за тебе на хресті. Тому визнай

свої провини щиро, скажи це Йому, бо

визнаний гріх – прощений, а скритий – не

прощений. Віддай Ісусові провини вільні і

невільні, свідомі і несвідомі, чи то словом,

чи ділом, чи помислом скоєні, бо нічого,

крім власних гріхів, ми не можемо віддати

Йому. А тоді прийми прощення у покорі.

«І сталось, коли вони йшли, то очистились»

(Лк.17,14).

«Просіть – і буде вам дано, шукайте –

і знайдете,стукайте – і відчинять вам; бо

кожен, хто просить – одержує, хто шукає

– знаходить, а хто стукає – відчинять

йому» (Мт.7,7-8). Маємо спочатку вдосконалити

себе, щоб достукатись до сердець

інших; читати й осмислювати тексти Святого

Письма самому; та й жити цими морально-етичними

цінностями, щоб наше

слово не розходилось з ділом.

Марія ЧЕРНЯК-ПАВЛУЦЬКА.

13 грудня 2011 року митрополит

Львівський Макарій відвідав Городоцький

деканат. Візитація розпочалася

із архиєрейської Св. Літургії у

храмі Богоявлення Господнього

с. Вовчухів.

Після відправи духовенство разом із

вірними вирушили у м. Городок, де владику

чекали місцеві жителі. Саме в цей

день розпочалася нова історія парафії

УАПЦ у цьому місті. Владика здійснив чин

освячення фундаменту під храм Ікони Турковицької

Божої Матері. Оскільки у місті

переважна частка мешканців має коріння

із прадідівських земель, які знаходяться

зараз у складі Польщі, городчани вирішили

побудувати храм, який би їм нагадував

пам’ять про праотчі землі. Настоятель

громади прот. Степан Целень подякував

вірним та представникам міської

і районної влади, які прибули в цей день

на урочистості за підтримку у спорудженні

храму.

За віру і єдність!

ІНФОРМУЄ

Архиєрейська візитація

села Паліївки

25 грудня 2011 р. архиєпископ

Ігор (Ісіченко) здійснив пастирську

візитацію парафії Преображення

Господнього с. Паліївка Маловисківського

району Кіровоградської

обл., де настоятелем о. Олег Коваленко.

Він очолив Архиєрейську Святу

Літургію, за якою владиці співслужили

о. Олег Коваленко, прот. Іван Лещик

(декан, м. Миколаїв), о. Йосип Дрекало

(м. Кіровоград), о. Павло Кущ (с.

Мурафа на Харківщині). Владика Ігор

вручив архиєрейські грамоти хоровому

колективу Маловисківської дитячої

школи мистецтв, директорові Маловисківської

дитячої школи мистецтв п.

Петрові Лойтру, реґентові хору п. Ірині

Бачинській, генеральному директорові

Маловисківського ХПП п. Миколі

Ніколенкові. Після Служби Божої відбулася

зустріч владики з парафіянами.

Архиєпископа супроводжували голова

Харківського крайового братства Вадим

Приходченко, іподиякони Віталій

Макаревич і Ігор Капустянський.

Святий Миколай

у Соколовому

«Ой хто, хто Миколая любить?» А

люблять його маленькі та не зовсім

парафіяни Храму Успіння Пресвятої

Богородиці в с. Соколове. Вже

традиційно силами старших школярів

Соколівської середньої школи під керівництвом

Любові Хименко для діточок

молодших класів робиться велике

свято Миколая. Біля 90 діточок та

підлітків вийшли цього дня з храму не

тільки з подарунками, але із впевненістю

того, що Святий Миколай і далі

буде допомагати своїми молитвами

кожному, хто в нього вірить.

Настоятель храму о. Станіслав Аштрафян

сьогодні дуже тішиться: в храмі

діти, а це означає, що в рідному Соколові

є майбутнє. Саме з Христом у

серці мешканців, а сьогодні Він явно і

неявно доторкнувся до всіх учасників

свята, може статися відродження Соколова.

Авжеж, 150 років тому в цьому

храмі було біля 1500 парафіян. Є

що відроджувати.

Коли так багато дітей та подій

можна було б не помітити тиху, але самовіддану

службу церковного хору та

старости: Валентини Хименко, Лідії

Біхун, Марії Кречік та подружжя Сергія

та Тетяни Довгонюків, які допомагали

настоятелю у звершенні Святої

Літургії, - та й причасників сьогодні

було багато.

Нагороди Харківського

крайового братства

Перед днем пам’яти свого небесного

покровителя - апостола

Андрія Первозваного - 11 грудня

2011 р. Харківське крайове братство

провело традиційні урочисті

збори. Голова братства Вадим Приходченко

зробив огляд суспільного

служіння членів братства протягом

2011 року. Він вручив нагороди найактивнішим

з братчиків: ветеранові братства

Ніні Немировській і титареві Свято-Дмитрівського

храму Ользі Різниченко.

Грамотами Харківського крайового

братства апостола Андрія Первзваного

були також нагороджені активні

помічники братства в його діяльності:

харків’яни Вадим Андрієнко та

Ярослав Соболь і вчитель із Лозової

В’ячеслав Труш.


4

Січень 2012

НАЦІОНАЛЬНІ ПОСТАТІ

Світла книга про

світлу людину

Обговорення книги

«Спогади. Патріярх Димитрій (Ярема).

Пастир, патріот, дослідник»

(Закінчення. Поч. у 12, 2011 р.).

Титар Свято-Дмитрівської церкви

УАПЦ м. Харкова пані Ольга РІЗНІЧЕН-

КО: «Я б рекомендувала цю книжку всім

молодим батькам, щоб моделюючи те, що

пише про себе Патріарх Димитрій, так би

виховувати дітей. Для мене важливо

дійсно те, що він не блукав, як більшість

із нас, манівцями, в вся його життєва дорога

– це дорога пряма, дорога за Христом.

Він був надзвичайно цілісною, гармонійною

людиною, його більше цікавило те,

що з’єднує людину із Богом, а не те, що

в людині є «тварним», природнім. Це важливо

для його мистецької вдачі, тому що

більшість митців, з якими він працював, а

я для себе з’ясувала, що це визначні

авангардні митці XX сторіччя, а його прямим

вчителем був Павло Ковжун, який

належав митців авангардистів початку XX

сторіччя. Для себе я з’ясувала, що він

разом із цими авангардними митцями

розписував церкви і це перше було його

зацікавлення. Він до свого духівництва

йшов через церкву, через церкву як церковний

спів, як вивчення мелодики. У нього

була геніальна візуальна пам’ять, люди

дивувалися як він прийшов до школи.

Батьки його вихованням не займалися, а

він почав читати, виявляється, що він напам’ять

буквар запам’ятав, запам’ятав

спочатку як виглядають літери. Окрім колосальна

візуальної пам’яті, у нього з дитинства

проявився дар дослідника, спостерігача,

тобто, він приходив у церкву і

вже, знаючи як виглядають кириличні літери,

дивився що під іконою, яка назва і порівнював

із церковнослов’янським, таким

чином, навчився читати підписи навіть під

іконами. Його змалечку цікавив іконопис.

Він не цурався, що ще хлопчиком пішов в

учні, підмайстри і виконував найтяжчу роботу.

Від нього ніхто не міг почути якихось

скарг, але він тут же за всіма митцями

спостерігав як це їм вдається, як вони

розмішують фарби. Він сам ці потім пропорції

досліджував, узнавав назви фарб

тощо. І коли він уже в старшому віці попросився

до когось, щоб розписувати церкви,

дивувалися майстри, як, звідки він

цьому міг навчитися; або в школі – як він

міг намалювати одразу стілець в бароковій

манері, зробити аплікацію.

Все його життя, його знання будувалося

на конкретному досліді і його цікавило

мистецтво, але в мистецтві тільки те,

що відображує гармонійну природу людини,

а не конфлікти в ній. Його теж цікавив

церковний спів, який несе в собі гармонію,

а не дисонанс.

Тут Ігор говорив, що коли отець Володимир

став Патріархом, як йому тяжко давався

побут, але ж згадаймо, от у Ковжуна

він прислужував, виконував всю хатню

роботу по дому, щоб у того навчатися. І

навіть, щоб навчитися читати із партирути,

коли в студентські роки, мешкаючи разом

із студентом консерваторії та помітивши,

що в нього брудні сорочки, коли той

пішов на заняття, він йому виправ усі сорочки,

вибілив комірці, випрасував. Студент

запитав: «Чим я можу тобі віддячити?!»

Тоді майбутній Патріарх сказав: «Навчи

мене читати із партитури». Це було

складно математично, але все рівно, уважно,

як дослідник, навчився не тільки читати,

але на 1000-ліття християнства, знаючи,

що ніхто не створить молитовного твору,

виступив як композитор і автор слів.

Дуже важливо, що він мав великі

здібності, але головне, що не мав жодних

амбіцій і честолюбства. Патріарх нікого не

критикую і не засуджує. Але там був такий

епізод, який виявляє нашу негативну

національну рису. Це коли він розписував

із таким знаним художником Осійчуком.

Останній кудись поїхав і думав, що без

нього не зробиться. Але виявляється, що

учень підгледів, як той розмішує фарби,

яка технологія, яка пропорція і, коли Осійчук

приїхав, і побачив, що так само за

його технологією розписано в бічних навах,

то він зблід і не знав, що йому робити,

адже відкрився секрет.

Для нас науковців те, чим ми займаємося

дає нам певним чином якусь дистанцію,

владу над нашими учнями, над нашими

колегами, але таких речей у Владики

не було, що й було гармонійністю його

натури, це була величезна драма, коли

його обрали Патріархом. Тому що довкола

було колосально амбітне, честолюбне,

конфліктне середовище і в ньому владиці

Патріарху, я думаю, було надзвичайно

тяжко, але попри все, що надає нашій

церкві перспективу.

Останнє, що підкреслю, що окрім всіх

його талантів і людських, і фахових, що

дуже важливо, він був автентичною людиною.

І оця автентичність – те, що відокремлює

специфіку нашої нації в ментальному

плані, в мистецькому, він не протиставляв

наше іншим, але за допомогою

різних порівнянь він відтворював в чому

своєрідність нашого національного. Цей

момент нашої автентики в усьому це одна

з найбільших характеристик Патріарха».

Член Харківського крайового Братства

ап. Андрія Первозваного УАПЦ,

викладач Колегії Патріарха Мстислава

УАПЦ пані Ніна НЕМИРОВСЬКА:

- Скажу кілька слів про моє враженні

від книги, адже саме з цією книгою у мене

нещодавно у моєму житті стався момент.

Перший раз читала «на одному диханні»,

кинула все і не відривалася від книги.

Покійний Патріарх Димитрій був моїм

духівником, тож колись я мала надзвичайні

моменти в своєму житті, – долаючи

сотні кілометрів, їхала до нього у Львів,

Київ із своїми проблемами, щоб побачити,

почути його, отримати поради. Ми

спілкувалися з ним у Харкові – це було

таке щастя!

Цього літа в Харкові відбулася неординарна

подія, я б назвала це російською

мовою «ярмарка тщеславия». І вона якось

трішки ніби й не була пов’язана із книгою

«Спогадів…» про Патріарха Димитрія. Але

я, як журналіст, поставила на собі експеримент,

щоб пережити, збагнути, що це

за явище. Кажуть, що про покійних говорять

гарне, або нічого, але я відсторонюся

і ви зрозумієте, про що йде мова. В суботу

я дивилась про телевізору, коли дзвеніли

«цяцьки» на грудях вже нині покійного

митрополита іншої конфесії, а мені як

людині віруючі було некомфортно, більше

того – мені було жахливо на душі. Суботнє

явище продовжувалося наступного

дня в неділю на площі Свободи у Харкові

і змусила себе дивитися, що відбувалося.

Бідна наша площа – чого вона тільки

не бачила! І це теж бачила – зігнаних

звідусіль владною партією людей на Богослужіння.

Мені було настільки соромно!

Настільки боляче! І запитувала себе:

«Яке це відношення має до мене? Чому

мені так погано?» А потім збагнула – мені

боляче було за наше православ’я – це

давня його хвороба. Далі мені було зле і

я не знала куди подітися, була на грані,

якби не мій духівник, він цього разу допоміг

мені, дав відповідь на питання. Я

збагнула, яку драму переживав протягом

тривалого часу отець Володимир Ярема,

чому він став на шлях відновлення УАПЦ

в Україні. Як йому було, щоб зберегти в

церкві українську традицію, справжність,

перебувати в такому жахливому оточенні

російської церкви, як було перебувати під

владою колишнього Митрополита. І тут

мені вималювалися терези: на одних вагах

– безмежна влада, нагороди, дача під

Москвою за «подвиги» на Латиноамериканському

континенті, а на інших – наш

Патріарх, який не мав жодних нагород від

цієї земної влади…

Потім випадково віднайшла у себе видання

«Церква і життя» за 1990 рік

(2,3), якому вміщено лист отця Володимира

Яреми до Московського Патріаршого

Екзарха в Україні, де він пояснює необхідність

української православної церкви.

Друге прочитання книги відбулося невдовзі

після цих гірких дослідів протягом

десяти днів літнього відпочинку у мами в

селі, де не було більше жодної інформації

і я вчитувалася в кожне слово цієї книги.

Це теж були знову щасливі дні моєї

зустрічі з нашим Патріархом, тому що кожен

наступний день після вечірнього читання

«Спогадів…» видавався світлішим,

чистішим, радіснішим. Книга лікувала

мене, мою душу.

Хочу звернути ще раз увагу на

скромність нашого Патріарха – це приклад

всім нам. Я щаслива, що всі хто знали

його, шанують пам’ять про нього, а ті,

хто не знали близько і перебувають в

нашій церкві, вони дізнаються із цієї книги.

Я певна, що це лише початок, знаю, що в

Харкові є ті, хто пишуть про нього спогади

перебування в Харкові. Я рада, що читачі

будуть гортати ці сторінки, отримувати

просвітлення. А гіркота з якою я поділилася

з вами, відійде, а книга буде дарувати

впевненість в тому, що наша церква

огорне теплом всіх тих, хто захоче

прийти до Спасителя, хто щиро вірить в

нього. Коли Вам буде тяжко, гортайте

сторінки книги «Спогадів…» про Патріарха

Димитрія. Я вірю в те, що ті, хто прочитав

цю книгу будуть рекомендувати її

іншим, адже як сказала мені нещодавно

пані Олена Матушек – це «світла книга

про світлу людину».

Окрім учасників круглого столу, що

відбувся у Харкові, своїми враженнями

про книгу виявили бажання поділитися й

інші читачі. Пропонуємо Вашій увазі Відгук

на книгу «Спогади. Патріярх Димитрій

(Ярема). Пастир, Патріот, Дослідник»

священика Володимир АНДРУСЯК,

настоятеля храму архістратига Михаїла

в селі Дмитрівка, Миколаївської області:

«Блаженної пам’яті Святійший Патріярх

Димитрій продовжує жити в серцях

віруючих Української Автокефальної Православної

Церкви. Але приходить час і для

теперішнього і майбутнього молодого покоління

потрібні правдиві свідчення про

життя Патріарха Димитрія. Прекрасним

джерелом життя і діяльності являється

книга «Спогади. Патріярх Димитрій (Ярема).

Пастир, Патріот, Дослідник». Сама

назва цієї книги говорить про великий,

творчий потенціал Патріарха. Ім’я Патріарха

Димитрія (в той час о. Володимир

Ярема) записаний в історії Української Автокефальної

Православної Церкви 90-х

років ХХ ст. на перших сторінках історичних

книг.

У часи «перестройки», будучи священиком

Петропавлівської парохії міста

Львова, о. Володимир Ярема веде активну

діяльність у відновленні Українського православ’я.

До нього горнуться щирі українці,

священики-патріоти, які прагнуть

української мови в богослужіннях, відродження

української традиції, а також відновлення

українського єпископату, який би

любив і дбав про свій народ.

Книга «Спогади…» цікава для науковців,

істориків, богословів, релігієзнавців

і священників оскільки в ній простежується

життєва стежина Патріарха.

Із захопленням книгу читають і діти,

особливо, де згадуються дитячі та шкільні

роки Патріарха Димитрія. Патріярх описує

про рідне Надсяння, про красу краю,

досліджує історію своїх теренів. Висновки

зроблені ще в дитинстві: про українську

церкву, про милозвучність української

мови формують в душі молодого Володимира

Яреми великого патріота всього українського.

Життя Патріярха – то постійна

праця, любов до книги, мистецтва, церковного

співу. Але найкраще вибирає для

себе Патріярх – це служіння у винограднику

Христовому. Хоча роки священичого

служіння припадають в час переслідування

церкви, о. Володимир Ярема завжди

має авторитет серед священників і мирян.

Маючи правдиву християнську любов до

вірних і сумлінно виконуючи священичі

обов’язки з молодих літ шириться слава

про доброго пастиря.

Заслуживши за своє життя повагу від

віруючих, а також священників і єпископів

Української Автокефальної Православної

Церкви обирається Патріархом. Будучи

Патріярхом, дбає про Українську Церкву,

намагається об’єднати Українську Автокефальну

Православну Церкву і Українську

Православну Церкву Київського Патріархату.

Перечитуючи сторінки книги

«Спогади…» отримуєш неймовірні відчуття

радості та натхнення до праці на благо

України і Української Церкви. Для того,

щоб краще зрозуміти і пізнати життя і

діяльність Патріарха Димитрія я рекомендую

всім прочитати книгу «Спогади. Патріярх

Димитрій (Ярема). Пастир, Патріот,

Дослідник».

Прот. Василій ВЕПРУК, доктор теології,

перший проректор Буковинського

православного університету імені

Митрополита Євгена (Гакмана) надіслав

свій відгук на книгу-спогади «Патріарх

Димитрій (Ярема). Пастир, патріот,

дослідник». – Львів: Святогорець, 2011. –

352с., упорядників: К. Марковича, Ю. Федіва,

свящ. В. Сагана.

«Книга присвячена життю і діяльності

Патріарха Димитрія (в миру Володимира

Яреми) – предстоятеля Української Автокефальної

Православної Церкви 1993 –

2000рр. Книга спогадів складається з

трьох частин та трьох розділів, повний обсяг

праці – 352с.

У першій частині викладені спогади

патріархом Димитрієм про своє життя і

діяльність, зокрема: дитинство, шкільні

роки, службу в польському війську, початок

війни, навчання в художньо-промисловій

школі і семінарії, духовну працю у

якості священика на різних парафіях. Також

відзначено проголошення УАПЦ 19

серпня 1989 року Петро-Павлівською парафією

під керівництвом настоятеля автокефалії

та подальший її розвиток у Львові,

Галичині та інших регіонах України.

У другій частині (перший розділ)

містяться спогади видатних ієрархів, священнослужителів,

письменників, журналістів

про постать патріарха Димитрія.

Автори у своїх спогадах, відгуках і листах

глибоко і всебічно аналізують багатогранну

і невтомну пастирську та патріотичну

діяльність патріарха. Насамперед, визначають

духовні і моральні якості Димитрія,

називають його «сіячем духовного добра».

А як відзначає Є.Сверстюк: «носієм духовної

культури і православної традиції постає

нині патріарх Димитрій в очах вірних

нашої Церкви».

У другому розділі митці-науковці України

та Росії у своїх листах і спогадах характеризують

мистецьку діяльність патріарха.

Вони стверджують, що він був для сучасників

найбільшим ерудитом у сакральному

мистецтві, глибоким знавцем української

ікони. Добре був обізнаний з проблемами

європейського та світового мистецтва,

особливо українського. Митці-науковці

високо оцінюють церковне малярство о.

Володимира Яреми (патріарха Димитрія);

його мистецькі праці проілюстровані у

світлинах на сторінках книги.

У третьому розділі розглядаються спогади

рідних, близьких, парафіян о. Володимира

про його життя і діяльність як священика

та патріарха. Родина у своїх спогадах

описує про роки війни, переселення,

дитинство і юність, також відзначають

організаторські здібності молодого Володимира,

оповідають важкий хрест його патріаршества,

християнські чесноти, передсмертний

заповіт та останні дні життя.

Упорядники вдало зібрали історичний

матеріал щодо висвітлення діяльності

патріарха УАПЦ Димитрія. Побіч основної

ідеї книги у цих матеріалах-джерелах духовенства,

митців і науковців, рідних і

близьких міститься ґрунтовий фактаж про

становлення і розвиток УАПЦ, роль Церкви

у суспільстві та незалежній державі.

Висвітлено неоднозначне ставлення чинної

влади до УАПЦ та негативне ставлення

різних конфесій до ідеї автокефалії. Науково-практичне

застосування матеріалів

полягає у тому, що дана книга може бути

використана для науковців-дослідників,

щодо становлення ідеї автокефалії на Україні

та фактичної історії її розвитку».

Власкор.


Січень 2012 5

Священство архиєпископа Луки

(Закінчення. Поч. у 6-11, 2011 р.).

Перше

заслання

Він представив мені одного за

іншим мужиків і жінок, говорячи при

цьому: «Не звольте ні про що турбуватися.

Ми вже все обговорили. Кожний

мужик зобов’язується поставляти

вам півсажені дров на місяць. От

ця жінка буде вам готувати, а ця буде

прати. Не звольте ні про що турбуватися».

Усі просили в мене благословення

й показали приготовлене для

мене приміщення в іншій хаті, розділеній

на дві половини. В одній половині

жив молодий селянин зі своєю

дружиною. їх переселили в іншу половину

хати, потіснивши тих, що жили

там. Мій конвоїр-комсомолець дуже

уважно спостерігав за всією сценою

мого знайомства з жителями поселення.

Він повинен був зараз виїхати ночувати

в торговельну факторію, що

перебувала в декількох кілометрах

від Плахіно. Було видно, що він схвильований

майбутнім прощанням зі

мною. Але я вивів його із затруднения,

благословивши й поцілувавши

його. Це, як побачимо надалі, справило

на нього велике враження.

Я залишився один у своєму приміщенні.

Це була досить простора половина

хати із двома вікнами, у яких

замість других рам були зовні приморожені

плоскі крижини. Щілини у

вікнах не були нічим заклеєні, а в зовнішньому

куті місцями було видне

крізь більшу щілину денне світло. На

підлозі в куті лежала купа снігу. Друга

така ж купа, що ніколи не танула,

лежала всередині хати біля порога

вхідних дверей. Для нічлігу й денного

відпочинку селяни спорудили широкі

нари й покрили їх оленячими шкірами.

Подушка була в мене з собою. Поблизу

нар стояла залізна пічечка, яку

на ніч я наповнював дровами й запалював,

а лежачи на нарах накривався

своєю єнотовою шубою й хутряною

ковдрою, що подарували мені в Селиванисі.

Уночі мене лякали спалахи

полум’я в залізній грубці, а ранком,

коли я вставав зі свого ложа, мене

охоплював мороз, що стояв у хаті, від

якого товстим шаром льоду покривалася

вода в цебрі.

У перший же день я взявся заклеювати

щілини у вікні клейстером і

товстим обгортковим папером від

покупок, зроблених у факторії, і нею

ж намагався закрити щілину в куті

хати. Весь день і ніч я палив залізну

грубку. Коли сидів тепло одягненим

за столом, то вище пояса було тепло,

а нижче – холодно. Одного разу мені

довелося помитися в такому холоді.

Мені принесли таз і два цебри води:

одне - холодної, зі шматками льоду, а

інше - гарячої, і не розумію, як я

умудрився помитися в таких умовах.

Іноді по ночах мене будив ніби найсильніший

удар грому, але це був не

грім, а тріскався лід поперек усього

широкого Єнісею.

Недовго я одержував їжу від баби,

що зобов’язалася куховарити для

мене: вона побилася зі своїм коханцем

і відмовилася готувати мені їжу.

Мені довелося вперше у житті спробувати

самому готувати собі їжу, про

що я не мав ніякого поняття. Рибу

мені приносили селяни, а інші продукти

купували у факторії. Не пам’ятаю

вже, який курйоз вийшов у мене при

спробі засмажити рибу, але добре пам’ятаю,

як я варив кисіль. Я зварив

журавлину й став підливати в неї

рідкий крохмаль; скільки я не лив,

мені все здавалося, що кисіль рідкий,

я продовжував лити крохмаль, поки

кисіль не перетворився у тверду масу.

Потерпівши таке фіаско зі своєю кулінарією,

я повинен був спасувати, і

наді мною зглянулася інша баба й стала

куховарити для мене.

У мене був із собою Новий Завіт, з

яким я не розлучався навіть у своїх

засланнях. І в Плахині я запропонував

селянам читати й пояснювати їм

Євангеліє. Вони начебто з радістю

відгукнулися на це, але радість була

недовга: з кожним новим читанням

слухачів ставало все менше й менше,

і незабаром припинилися мої читання

й проповідь.

Розповім ще про одну Божу справу,

яку мені довелося зробити в Плахині.

Тепер, коли пишу ці спогади, я

вже більше тридцяти семи років у священному

сані й більше тридцяти п’яти

років у архієрейському, але, як це

не дивно, я хрестив тільки трьох дітей:

одного близького до смерті - скороченим

чином і двох інших - зовсім

незвичайним чином.

І от у найдальшому моєму засланні,

за двісті тридцять верст далі від Полярного

кола у поселенні Плахіно,

мені довелося хрестити двох малих

дітей у зовсім незвичайній обстановці.

Як я вже говорив, у поселенні крім

трьох хат, було два людських житла,

одне з яких я прийняв за стіг сіна, а

інше - за купу гною. От у цьому останньому

мені й довелося хрестити. У

мене не було нічого: ні облачения, ні

требника, і через брак останнього я

сам склав молитви, а з рушника зробив

подобу єпитрахилі. Убоге людське

житло було таке низьке, що я міг

стояти тільки зігнувшись. Купіллю

служила дерев’яна діжка, а увесь час

здійснення Таїнства мені заважало

теля, що вертілося біля купелі.

І тепер мені, архієреєві, хрестити

не доводиться, тому що хрестять мої

священики.

У Плахині часто бувають дуже

сильні морози, і там не живуть ворони

й горобці, тому що при такому

холоді вони можуть замерзнути на

лету й каменем упасти на землю. За

два місяці мого життя в Плахині я

тільки один раз побачив маленьку

пташку, що сиділа на кущі, схожу на

велику грудку рожевого пуху. Одного

разу мені довелося випробувати

вкрай важкий мороз, коли кілька днів

підряд безупинно дув північний вітер,

названий тамтешніми жителями

«сівер». Це тихий, але не безупинний

льодяний вітер, який ледь переносять

коні й корови. Бідні тварини день і

ніч нерухомо стоять, повернувшись

задом до півночі.

На горищі моєї хати були розкладені

рибальські мережі з великими

дерев “яними поплавцями. Коли дув

«сівер», поплавці безперестану стукали,

і цей стукіт нагадував мені музику

Гріга «Танець мерців». Мені, звичайно,

завжди доводилося виходити вдень

і вночі з хати за природними потребами

на сніг і мороз. Це було вкрай

важко й у звичайний час, а коли дув

«сівер», становище ставало розпачливим.

У Плахині прожив я трохи

більше двох місяців [37] - до початку

березня, і проїзних у цьому поселенні

нікого не було.

Тільки на початку березня Господь

зненацька послав мені спасіння. На

початку Великого посту в Плахіно

приїхав нарочний з Туру ханська й

привіз мені лист, у якому уповноважений

ГПУ чемно пропонував мені

повернутися в Туруханськ. Я не розумів,

що трапилося, чому мене повертають

у Туруханськ, і довідався тільки

повернувшись туди. Виявилося, що в

туруханській лікарні вмер селянин,

який потребував невідкладної операції,

яку без мене не могли зробити.

Це так обурило туруханських селян,

що вони озброїлися вилами, косами й

сокирами й вирішили влаштувати погром

ГПУ й сільради. Туруханська влада

була так налякана, що негайно послала

до мене гінця в Плахіно.

Дорога назад у Туруханськ був не

надто важкою, і тільки у поселенні

Афіногена мені довелося мати неприємності.

Відвезти мене у поселення, де

жив Сталін, Афіноген послав одного

зі своїх синів. Кінь ішов увесь час кроком,

і ямщик не хотів поганяти його.

Я не стерпів цього, вирвав з рук ямщика

вожжі й став хльостати коня.

Ямщик зіскочив з саней і побіг назад.

Мені нічого не залишалося робити, як

повернути коня і їхати кроком до хати

Афіногена. Цей «щирий християнин»

украй грубо вилаяв мене, архієрея, але

гнів його негайно затих, коли він одержав

від мене золоту п’ятирублеву монету.

Він дав мені пару гарних коней,

а ямщиком - іншого свого сина.

На одній з наступних станцій я

спробував поїздку на собаках: шість

здоровенних сибірських псів були запряжені

в нарти. Вони бігли добре, але

раптом одна з них вкусила другу, друга

- третю, і всі звалилися в купу, що

б’ється. Ямщик зіскочив і став лупити

собак дерев’яною палицею, що служила

йому для керування собаками.

Порядок був відновлений, і собаки

благополучно довезли нас до місця

призначення.

Першим, хто зустрів мене в Туруханську

з розкритими обіймами й непідробленою

радістю, був той самий

міліціонер-комсомолець, який віз мене

з Туруханська в Плахіно.

Я знову почав роботу в лікарні.

Уповноважений ГПУ, що вислав мене

з великою злістю й скреготом зубів з

Туруханська на північ униз по Єнісею

за мою непокору, зустрів мене вишукано

чемно, довідувався про моє здоров’я

й життя в Плахіно.

Одного разу трапився пікантний

інцидент. Уповноважений з якоюсь

справою прийшов до мене в лікарню.

Під час моєї розмови з ним відчинилися

двері, і в кімнату ввійшла ціла

низка тунгусів зі складеними руками

для прийняття мого благословення. Я

встав і всіх благословив, а уповноважений

зробив вигляд, що не завважує

того. І в монастир я, звичайно, продовжував

їздити на санях, покритих

килимом.

Це моє друге перебування в Туруханську

тривало вісім місяців [38]: від

Благовіщення Пресвятої Богородиці

до листопада.

У середині літа, не пам’ятаю точно,

у якій формі, я мав, як мені здавалося,

пророкування від Бога про

швидке повернення з туруханського

заслання. Я чекав з нетерпінням виконання

цієї обіцянки, але йшли

тижні за тижнями, і все залишалося

як і раніше. Я засмутився, і одного

разу у вівтарі зимової церкви, що сполучалася

дверима з літньою церквою,

зі слізьми молився перед запрестольним

образом Господа Ісуса Христа. У

цій молитві, мабуть, було і ремство

проти Господа Ісуса за довге невиконання

обіцянки про звільнення. І раптом

я побачив, що зображений на

іконі Ісус Христос різко відвернув

Свій пречистий лик від мене. Я жахнувся

і розчулився і не смів більше

дивитися на ікону. Як побитий пес

пішов я з вівтаря в літню церкву, де

на кліросі побачив книгу Апостол. Я

машинально відкрив її і став читати

перше, що попалося мені на очі.

До великої скорботи моєї, я не запам’ятав

тексту, що прочитав, але цей

текст зробив на мене прямо-таки чудесну

дію. Ним викривалося моя нерозумність

і зухвалість ремства на

Бога й разом з тим підтверджувалася

обіцянка звільнення, яке я нетерпляче

очікував.

Я повернувся у вівтар зимової церкви

і з радістю побачив, дивлячись на

запрестольний образ, що Господь Ісус

знову дивиться на мене благодатним і

світлим поглядом. Хіба ж це не чудо?!

А після у житті архиєпископа

Луки були і другий, і третій арешти

та заслання, які заледве в важких

муках могла перенести людина.

Соборний храм Тамбова

Служити архієрейським чином було неможливо, тому що при мені не було

нікого, крім одного старого священика, і я обмежувався тільки старанною проповіддю

слова Божого.

По закінченні мого заслання в 1943 році я повернувся в Москву, і був призначений

у Тамбов , в області якого до революції було сто десять церков, а я

застав тільки дві: у Тамбові й Мічурінську. Маючи багато вільного часу, я і в Тамбові

біля двох років сполучав церковне служіння з роботою в госпіталях для поранених.

У 1946 році я одержав Сталінську премію Першого ступеня за мої «Нариси

гнійної хірургії»» і «Пізні резекції при інфікованих пораненнях великих суглобів».

У травні 1946 року я був переведений на посаду архієпископа Сімферопольського

й Кримського . Студентська молодь вирушила зустрічати мене на

вокзал із квітами, але зустріч не вдалася, тому що я прилетів літаком. Це було

26 травня 1946 року.

На цьому спогади обриваються. Вони були продиктчв.іаі секретареві

Е.П. Лейкфельд повністю осліплим архієпископам Лукою в 1958 році в

Сімферополі Архієпископ Лука помер 11 червня 1961 року й похований у

Сімферополі, де заішав кафедру протягом п ’ятнадцяти років.


6

Співайте Богові

нашому, співайте!

Яка є великою честь для людини земної, коли

їй присвячує хтось пісню, хіба не так? І як же

приємно є тій людині, якщо вона чує цю пісню.

Тож не сумніваймося, що Господу нашому є дуже

мило, коли ми, співаючи, славимо Його, Божу

Матір та всіх Його святих, чиї серця горіли від

любови до Господа.

Зараз у багатьох парафіян є проблеми з церковними

хорами, старіються наші хористи. А молоді

люди, які мають і музичну освіту, а чи просто

співочі слух і голос, настільки заклопотані матеріальним,

що навіть собі не уявляють, як то ще можна

тратити свій дорогоцінний час на співи.

Але мусимо знати, по-перше: співана молитва

– подвійна молитва; по-друге: співаючи хвалу Богові,

ми очищаємо свою душу; по-третє: на нас

сходить благодать Божа, умиротворює нас, і з цією

благодаттю ми йдемо до своїх рідних – дружин,

діточок, батьків, і на них накладається Божа благодать

завдяки нам; по-четверте: Господь винагородить

нас, не сумніваймося. І робота піде краще

й легше, і віддача буде вагомішою.

Надходять Різдвяні свята і Коляда. Радійте,

колядуючи, залучайте своїх дітей, співайте разом

із ними. І будьте певні: серця ваші наповняться

щастям!

Січень 2012

Зв’язкові між Небом і Землею

«Щасливі ті, хто замислюється, в які духовні світи

приведуть їх вчинки їхнього щоденного земного життя»

Якось ніби жартома о. Паїсій Святогірський у розмові

з людьми сказав: «Я знайомий з Богом». Висловився

він дуже просто й зрозуміло для нас, людей

сучасних. Але як це? – подумаємо ми. Невже так просто

все, і дійсно з Богом можна бути «знайомим»?

Виявляється, можна. Але треба дорости до

певного стану душі – великої вдячності та любови

до Господа, постійного бажання відчувати Його

поруч, виливати Йому свої жалі, жертвувати чимось

заради отримання того, що просимо та за

кого просимо. Треба піднятися в духовному стані

на рівень, два, три і вище, бути щирими і милосердними

настільки, наскільки були багато з тих, хто

народився тут, на нашій землі, але все своє життя

прагнув Неба і, його заслуживши, там тепер

перебуває і допомагає нам.

«Подруго моя!

Наближаймо Царство Боже на

землі! Вже стільки Христових багать

розкладено у світі. Біля їхнього

вогню гріється стільки сердець,

спраглих тепла. Посланців Божих

у цьому світі сприймають як божевільних,

але саме вони стають у

ньому провідниками, часто забуваючи

про себе, піклуючись про

душі і тіла ближніх. Десь з’явиться

книжка, з вірою і любов’ю

відважно написана, а десь - людина,

здатна беззастережно проголошувати

Істину! В іншому місці

непомітно здійсниться драма

Муки Христової в стигматизації, і

ще багато вибраних посилає Бог

Всемогутній для очищення і

відродження цього розтлінного

світу. Закінчуються останні спроби

підступів диявола. Ще трохи -

і злі сили програють битву. Вже

недовго їм впиватися сльозами і

кров’ю справедливих. Знають, що

наближається година Божої Справедливості,

тому так метушаться,

тому такий диявольський бенкет

злості, безуму, нелюдського егоїзму

і цинічного ошуканства у світі...

Злість, що поглиблює несправедливість,

у глибоку прірву

штовхає людство - і що далі: загибель

чи спасіння? Бог Предвічний

в Старому Завіті промовляв через

пророків, з’яви, ласки і кари. Пробуджував

сумління людське стихійними

лихами, нашестям сарани,

виверженням вулкану, потопом

-не допомогло! Зло міцно

вкорінилося в світі. Благали нещасні

дати їм Спасителя, і нарешті

прийшов у постаті людини - Ісус -

але як Його зустріли? «Син Людський

не мав де голову прихилити».

- «Прийшов до своїх, а свої Його

не прийняли»... Та попри всю

людську невдячність, «Він, ідучи,

скрізь добро чинив» і за це був засуджений

і страчений на Хресті.

Але ж і після цього Його любов до

нас не вмерла. Він, Воскреслий,

пообіцяв зіслати Духа Святого,

Утішителя, аби нарешті наблизилося

Царство Боже на землі.

Більше того - ось уже два тисячоліття

Він щодня розпинається за

Апостол двадцятого століття

«Великий пророк, в якому була велика

любов до Ісуса. Мужня людина, в якій, поза

сумнівом, Бог був джерелом життя». Так

Жан Ваньє згадував про отця Олександра

Меня - непересічного російського православного

священика другої половини

XX ст. Єврей за походженням, вихований

у нонконформістській катакомбній

Церкві в атеїстичній Росії. Його талант,

творчість, відкритість до науки, інших

віросповідань поряд із глибинним закоріненням

у християнській традиції, здається,

нікого не залишала байдужим. Деякі

ним захоплювалися, інші заздрили, ще

інші активно шукали шляхів, аби

перешкодити незвичній місійній діяльності

священика. Тисячі осіб отець Олександр

привів до Христа особистим

спілкуванням і молитвою. І невідомо

скільки десятків тисяч осіб пізнало Бога

завдяки його публікаціям, лекціям, виступам

у засобах масової інформації.

Олександр Мень народився в Москві

22 січня 1935 року. В шість місяців його

таємно охрестив священик катакомбної

Церкви - Серафим Батюков. У юності

Олександр захоплювався поезією, літературою,

музикою, живописом. Прислуговував

у храмі. В 1953 році, закінчуючи

школу, вже освоїв програму семінарії, проте

вступив у Московський пухо-хутровий

інститут. Упродовж навчання в інституті

Олександр освоїв програму духовної

академії. Тоді ж написав книгу «Про що

говорить Біблія і чого вона навчає». А

1958 року Олександра відрахували з

інституту через релігійні переконання.

Цього ж року він отримав дияконські свячення,

а в 1960 році завершив навчання в

Ленінградській духовній семінарії і отримав

єрейські свячення. Через п’ять

років заочно завершив навчання в Московській

Духовній Академії. Служив у

кількох підмосковних парафіях.

На початку 1960-х опублікував близько

20-ти статей у «Журнале Московской

патриархии». Тоді ж вийшла друком одна

з найпопулярніших праць отця Олександра,

яка, мабуть, стала його основним

твором, - «Син людський». Роботу над цим

виданням отець розпочав ще в юності.

«Син людський» - це спроба відтворити

на основі Євангелія, коментарів, історичних

джерел земний шлях Спасителя. Книгу

опублікувало Брюссельське католицьке

видавництво «Жизнь с Богом» 1968

року. Інша важлива праця о. Олександра

- шеститомна серія «У пошуках дороги,

правди і життя». В її основі - представлення

історії нехристиянських релігій як

шлях до закорінення у християнстві. Виходила

ця праця у тому ж брюссельському

видавництві з 1870 до 1883 року. Останній

великий доробок о. Олександра -

це «Бібліологічний словник», в якому

поміщено матеріали з богословської та

історико-філологічної екзегези, гомілетичні

та повчальні тлумачення.

Із середини 1980-х років отець Олександр

- один з найпопулярніших та найвідоміших

проповідників. Він - серед засновників

Російського біблійного товариства,

Православного Університету, журналу

«Світ Біблії», учасник і симпатик

благодійних проектів. Отець Олександр

Мень перебував під постійним наглядом

КДБ і зазнавав погроз. У час перебудови

священик міг покинути Радянський

Союз, його навіть з радістю спровадили

б через активну просвітницьку

діяльність. Проте він казав: «Якщо можеш

світити комусь у темряві, то виїхати

- це зрадити».

9 вересня 1990 року отець Олександр

Мень загинув...

Твори отця Олександра перекладені

багатьма мовами. У видавництві

«Свічадо» українською мовою побачили

світ книги «Син людський» і «Перші

апостоли».

Зважаючи на популярність творів отця

Меня, нині видавництво «Свічадо» пропонує

читачеві нову книгу - «Отець Олександр

відповідає на запитання». Ця праця

вийшла друком у Москві 1999 року вже

після смерти священика. В її основі -

відповіді отця Олександра на запитання,

що ставили слухачі його лекцій. Щире

бажання отця Меня йти назустріч кожному,

аби привести його до духовного зцілення

Христовою любов’ю, було ковтком

життєдайного та життєствердного духу

в пострадянському просторі. Попри те, що

минуло чимало часу і змінився політичний

і церковний устрій, питання духовности,

стосунку до інших віросповідань, стосунку

християнства і науки, псевдорелігійности,

екуменізму, пошуку Бога і святости

залишаються актуальними і нині.

Погляд на ці питання отця Олександра

Меня, його особистий досвід може підвести

читача до конструктивного осмислення

тайни власного життя і допомогти

віднайти стежину до пізнання Бога.

З огляду на те, що укладачі оригінального

видання впорядковували запитання

і відповіді понад десятиліття тому в

площині духовних та інтелектуальних

потреб тогочасного суспільства, деякі

акценти вже втратили свою актуальність

або ж не мають ваги для сучасного українського

читача, тож редактори українського

видання дещо скоротили кількість

запитань і подали коментарі, які

допомогли б читачеві краще пізнати виклад

думки отця Олескандра Меня.

о. Паїсій Святогірський.

Ми, християни, маємо й завжди будемо мати

таку можливість, але цього треба постійно прагнути

та відповідно над собою працювати. Збагнути

таємницю потойбічного життя є неможливо

розумом людським. Це – одкровення Боже, яке

дається як підказка з Гори. Часто ловимо себе на

тому й не раз чуємо від інших, що враз нам ніби

хтось щось підказав, і ми стверджуємо: «Я не знаю

звідки я це знаю, але знаю…».

Подаємо дуже доречного листа кардинала

Merciera до його духовної дочки, котрий у доступній

формі повно й зрозуміло дає нам збагнути

суть нашої християнської віри. Й хоча той, хто

писав цього листа не був православного віросповідання,

але, мабуть, це була глибоко віруюча

людина, бо різниці не помічається.

нас під час Літургії. З любові до нас

Жертву Свою Він розтягнув на два тисячоліття,

в ній віддає Себе знову і

знову, аби ми нарешті зрозуміли і

відповіли любов’ю на любов... Лише

в цій Божій любові, лише в цьому полум’ї

Жертви - спасіння світу, тож молімося

до Духа Святого, Утішителя:

«Духу Святий, Боже Предвічний,

Єдиний! Хочемо прийняти Тебе на

землі нашій, повній болю і нещасть,

як обіцяного Утішителя. Зволи, о

Духу Найсвятіший, відвідати нас й

огорнути все людство, нещасне,

пригнічене і пригноблене ярмом

гріха. Бо самі себе не спасемо!

Прийди, Утіши-телю, освяти нас і

зміцни світлом Божої ласки, поверни

нам розум, розігрій серця наші

для великої любові і великих справ,

аби боязнь Божа і побожність не покидали

душ наших, аби всі гріхи, невдячність

і помилки відійшли назавжди,

аби Трійця Найсвятіша - Отець,

Син і Дух Святий - милостиво у нас царювала!

Духу Святий, Утішителю, по,

вселися в нас і землю усю відроди!»

Благословляю тебе, мала наша

Фуллю!

Кардинал Mercier».

***

За три останні роки життя отець

Олександр виголосив понад дві сотні

лекцій, і кожну другу годину зустрічі зі

слухачами він присвячував відповідям

на їхні запитання. Наше суспільство прокидалося,

зацікавлення християнством у

людей, які виросли в роки атеїзму, було

надзвичайно великим, вони прагнули

дізнатися про християнство буквально

все. Відповіді отця Олександра на найважливіші

запитання зібрано в цій книзі.

Після радіопередач до отця Олександра

почали надходити листи з численними

запитаннями. Здебільшого в них звучало:

«Чому у світі так багато зла?» Слухачі

лекцій писали в записках: «У нашій

країні розкрилася нечувана картина зла

і злочинів. Чи знає про це Бог, якщо Він

усезнаючий? Як Він це терпить і чому не

покладе край стражданням невинних

людей, даючи нам приклад справедливості?»

Відповіді отця Олександра на

схожі запитання з кожним днем стають

для нас щораз актуальнішими.

У запропонованому виданні читачі

знайдуть відповіді на запитання про Ісуса

Христа, добро і зло, про тайну Воскресення

і безсмертя, про християнську любов і

святість, а також тлумачення найскладніших

для розуміння фрагментів Біблії.

Розповідають, що ще в дитинстві, щойно

навчившись писати, отець Олександр

виводив на папері слова апостола Павла:

«Перемагай зло добром». В останній рік

життя він попереджував: «Досвід світових

релігій, духовні традиції, які століттями

і тисячоліттями плекали найкращі

представники людства, – цей священний

досвід слугував культивуванню духовного

начала в людині... Проблема духовності

- життєво важлива проблема. Якщо ми

цього не усвідомимо, не зробимо спроби

підійти до цього якнайвідповідальніше, то

виявимося банкрутами перед високим покликанням».

Працю над цією книгою я присвячую

людині, що привела мене до віри і хрещення,

- Василеві Васильовичу Закусову,

академіку АМН СРСР, засновникові

фармакологічної школи в Росії. Заарештований

у 1952 році за «справою

лікарів» як «надзвичайно небезпечний

державний злочинець», він один із небагатьох,

зазнавши катувань, не дав жодного

неправдивого свідчення, не звів

наклепу ні на кого.

Висловлюю сердечну вдячність за

поміч у праці над цією книгою С. В. Ільюшенку,

О. І. Тареєвій, О. О. Андрееву, І. С.

Туманян. Без їхньої діяльної допомоги

видання навряд чи побачило би світ.

Анастасія АНДРЕЕВА.

Сторінку підготувала Віра МАРКОВИЧ.


Коли людина думає лише про себе

В родині Степанчуків велика радість: їх

візьме до себе родичка – троюрідна сестра

мами, – і їхні поневіряння нарешті закінчаться,

будуть мати де жити. Так вони собі

думали, на таке сподівалися, Але…

Тітка Зося знала їх зовсім мало. Знала,

що двоюрідна сестра по матері мала доньку,

і що донька була хвороблива. А якось їй хтось

сказав, що вона десь за кордоном трохи лікувалася

і навіть вийшла заміж. Поки жила

мати Олени, то вона час від часу навідувалася

до Зосі й оповідала їй про доньку, але та не

дуже слухала, бо хотіла аби слухали її: мовляв,

вона бідна, нещасна, самотня, потребує

уваги та догляду. Сусіди як сусіди, непогані

люди, але в них свої клопоти. Якось було взяла

собі квартирантів, молоду сім’ю. Вони непогано

їй платили, допомагали, Але пані Зосі

набридав плач дитини, яка часто хворіла. І

вона їх випросила. Після того їй було важко

знову звикнути до самотності, не мала ким

послуговуватися. Часто згадувала своїх

квартирантів – як-то було їй з ними таки добре,

як би не їхня дитина…

І якось згадала пані Зося про доньку покійної

Нелі, Може вона би до неї приходила

хоч час від часу? Знайшла старого конверта,

на якому була її адреса і написала листа

– а раптом за цією адресою хтось відгукнеться.

Той хтось якраз і була Олена. Вона зателефонувала

за вказаним у листі телефоном

і познайомилася з тіткою Зосею. А їй розповіла,

що живе зараз у маленькій квартирі,

але основний власник цієї квартири – її брат,

у якого теж сім’я. Вони з чоловіком і донечкою

займають одну кімнату. На щастя живуть

у мирі з сім’єю брата, а братова – дуже

хороша людина.

Після цього знайомства Олена відвідала

тітку Зосю. Вона їй видалась доброю,

милою, хоч, правда, багато скаржилась, що

важко самій, що треба би щось у квартирі

підремонтувати і т.п.

Олена невдовзі привела свого чоловіка

Василя, був майстром на всі руки, – він взявся

перестелити тітці підлогу в одній із

кімнат, замінити лінолеум на кухні, а потім

ще й відреставрувати вікна.

Квартира пані Зосі була в хорошому

районі, в малоквартирному будинку. Але

оскільки тітка Зося не мала дітей, а чоловік

давно помер, то й квартира давно була не

ремонтована.

Минув рік. Василь багато чого зробив у

квартирі тітки, навіть побілив кімнати. Олена

звичайно, навела порядок у квартирі, і

тітка аж зацвіла від радості. Навіть не знала,

як їм дякувати. Тикала гроші, бо мала

непогану пенсію по чоловікові, але молоді

не дуже хотіли брати ці гроші. Стали думати

собі тайком, чи не залишила б своє житло

їм тітка.

І нарешті, їхнє бажання справдилось.

Тітка їм сама запропонувала. Їх донечка,

нарешті, буде мати бабусю поруч, а вони

аж дві свої кімнати – у тітки була трьохкімнатна

квартира. Олена вже пізнала трохи

тітчин характер, але думала собі, що то всі

старі люди такі вередливі, а тому налаштовувала

і себе, і чоловіка на стриманість та

терпіння.

Прожили вони в тітчиній квартирі щасливо

аж три місяці. Гарно відсвяткували

Різдво, надходила Пасха. Олена з Василем

готувалися до свят, заготовляли продукти,

якраз перед святами замовили собі нові

меблі. Одним словом, все було якнайкраще.

І от ще одна радісна новина: Олена вагітна.

Пішла до лікаря і, як виявилось, уже

на четвертому місяці. А думала, що перебої

в місячних пов’язані з її минулою хворобою.

Таке час від часу в неї бувало.

Коли повідомили про цю новину тітці,

все раптом змінилося. Тітка стала сумною,

мало з ними розмовляла, часто закривалась

у кімнаті, ще до неї стала заходити якась

жінка. Про неї казала, коли запитували: то

з соціальної служби, і що вона вже колись

до неї ходила й допомагала.

Якось Олена вирішила з нею побалакати,

вияснити, через що така зміна, що з

їхнього боку не так. Тітка довго не хотіла

говорити нічого, а потім раптом видала:

«Може би ти зробила аборт, я не витримаю

малої дитини в хаті, вже то пережила раз. А

я в своїй хаті і хочу спокою. Ваша старша

дитинка добра, спокійна, я її люблю. А то

буде мале. Буде плакати, і ти будеш коло

нього, а не коло мене…».

Он воно що. Олені аж дух заперло, вона

слухала тітку і не розуміла, як жінка може

таке казати сьогодні, коли навпаки людство

починає розуміти, що аборт – це гріх, страшний

гріх.

«У неї нема материнських почуттів», –

думала Олена, Але щоб наважитись просити

мене зробити аборт заради її спокою?!

Жах! «Як з такою людиною далі жити?».

Молоді люди були зовсім спантеличені.

Що їм робити? Куди йти? Спробували вдвох

ще раз поговорити з тіткою. Але вона їх зупинила

і повідомила, що свою квартиру вже

оформляє через опікунську фірму, нею будуть

опікуватись, їй будуть виплачувати добрі

суми, платити за комунальні послуги, але

квартира після її смерті буде належати фірмі.

Олена з Василем пережили шок. Потім

вже Олена згадала, як тітка прислухалась до

передач по радіо, коли рекламували цю фірму.

У страсний тиждень вони вибралися від

тітки, яка навіть не виходила зі своєї кімнати,

з нею була представниця фірми.

Тітка лише сказала, що як отримає

гроші, то віддасть їм немалу суму, аби винаймали

собі квартиру. Та вони чемно подякували,

їм цих грошей не треба. Їх знову взяв

у свою двокімнатну квартиру брат, де вони

разом, об’єднані братською любов’ю, святкували

Великдень. Лише їхня Христинка не

могла заспокоїтись, бо не розуміла ніяк,

чому вони з такої гарної хати вернулися назад

до вуйця.

Коли їхньому Денискові було за піврочок,

вони довідались, що їхня тітка вже не

живе. Померла в скорому часі після того,

як заповіла своє житло чужій, можливо й

не українській, – фірмі, що збирає нерухомість

у такий спосіб.

«Та це через старечий егоїзм отаких людей,

які би могли ощасливити молоді сім’ї,

хай трохи навіть потерпіли б, – думала Олена,

– але їм би воздалось на небі, та й хтось

би не переставав молитися за їхню душу».

Віра МАТВІЙЧИК.

Січень 2012 7

НОВИНИ ЛЬВІВСЬКОЇ ЄПАРХІЇ УАПЦ

19 грудня 2011 року митрополит Львівський Макарій відвідав

Стрийський деканат. Візитація розпочалася із Святої Літургії у храмі Св.

Миколая с. Верхньої Стинави (настоятель прот. Володимир Король).

Довга і тяжка доля

православної парафії

цього села все-таки закінчилася

і розпочалися регулярні

відправи вірних

УАПЦ. Через майнові

претензії малочисельної

громади УГКЦ церква Св.

Миколая була більше ніж

10 років зачинена органами

влади, а богослужіння

відправлялися у

приміщенні невеликої

дзвіниці. Проте сільська

православна громада

відстояла своє право та

виборола можливість на

богослужіння. Відразу розпочалися ремонтні роботи. Саме цього дня владика

Макарій здійснив чин оновлення церкви (оновлення фасаду храму) та

очолив Св. Літургію у співслужінні духовенства Стрийського і Дрогобицького

деканатів. Настоятеля парафії було нагороджено хрестом із оздобою.

Після урочистостей у с. Верхній Стинаві владика відвідав православну парафію

с. Довголуки, де із парафіянами на архіипастиря очікував настоятель

громади архимандрит Никодим. Владика привітав вірних із святом та очолив

подячний молебень.

Увечері владика очолив Всенічну відправу у Ставропігійній церкві Успіння

Богородиці та взяв участь у святкуванні Дня Миколая із парафіяльною недільною

школою «Християнська надія».

22 грудня 2011 року митрополит Львівський Макарій здійснив візитацію

парафії Пр. Анни м. Глинян Золочівського деканату.

При вході на подвір’я

владику вітала молодь та

численна паства, адже

дана громада є однією із

найбільших у деканаті.

Настоятель храму

митр. прот. Богдан Пиріг

зустрів із хрестом архиєрея

у храмі. Перед початком

відправи владика

здійснив чин освячення

престолу. З нагоди храмового

свята у співслужінні

духовенства Золочівського

та Підкаменського

деканатів митрополит очолив Св. Літургію. Після відправи відбувся

чин освячення води. Владика щиро подякував усім присутнім за підтримку

парафії, вірність українському православ’ю та нагородив настоятеля і активних

парафіян благословенними грамотами.

25 грудня 2011 року митрополит Львівський Макарій очолив урочистості

на парафії Преображення ГНІХ (м. Львів, вул. Роксоляни).

Цього дня урочисто

було відкрито нову парафію

УАПЦ у мікрорайоні

Левандівка. Владика очолив

чин освячення престолу

та храму у співслужінні

духовенства Золочівського

та Львівського деканатів.

Оскільки Львівська

єпархія в цій частині міста

не мала жодного храму,

1,5 роки тому було вирішено

заснувати громаду.

Після Св. Літургії владика

очолив чин освячення

води. Відбувся хресний хід

із читанням Св. Євангелія.

У березні 2011 р. Братська газета «Успенська вежа» відзначила своє

20-ліття. Це єдине православне західноукраїнське друковане видання, яке

безперервно з року в рік виходить у світ, несучи своїм читачам інформацію

про життя та служіння Української Автокефальної Православної Церкви

та Львівського Ставропігійного Братства св. ап. Андрія Первозваного.

З 1995 р. «Успенська вежа» стала Всеукраїнським органом Братства і

розповсюджується по всій країні та за її межами, де проживають православні

українці.

Газета видається та утримується коштом постійних читачів та братчиків.

Передплативши «Успенську Вежу» собі і своїм родичам, на сільську чи

міську бібліотеку Ви сприятимете поширенню християнської моралі, духовності,

українських традицій та культури.

Передплатити газету можна у коному

поштовому відділенні України.

Ціна передплати на рік – 22.86 грн.

Передплатний індекс – 35013.

З питань передплати за кордон прохання звертатися до редакції.

З ІСТОРИЧНОГО КАЛЕНДАРЯ

СІЧЕНЬ

01(14).01.1647 – 365 років тому в Київі помер Петро Могила - Митрополит Київський, Галицький

і всієї Руси, церковний та освітній діяч, письменник, засновник Києво-Могилянської Академії,

упорядник та видавець найбільшого Требника, а також Катехизису Православної Церкви

(* 10.01.1597).

04.01.1862 –150 років тому у Львові помер Денис Зубрицький, один з перших істориків Львова

та Галицько-Волинської держави, автор „Хроніки Львівського Братства».

12.01.1972 – 40 років тому комуністичний режим почав масові арешти інтелігенції в Україні.

13.01.1037 – 975 років тому завершено будівництво і освячено Софійський собор у Київі. Розпочато

будівництво 1011 року.

15.01.1882 – 130 років тому в Брусилові народився Митрополит Іларіон (Іван Огієнко) – професор,

визначний релігійний, науковий, культурний діяч, перекладач Біблії (+29.03.1972).

17.01.1947 – 65 років тому в Київі помер Станіславівський єпископ УГКЦ Григорій Хомишин.

19.01.1912 – 100 років тому народився Ярослав Стецько -голова Проводу ОУН (+05.07.1986).

22.01.1919 – День соборності України.

25.01.1942 – 70 років тому помер Агатангел Кримський -український вчений, історик, академік-сходознавець,

фольклорист, славіст, поет, знавець понад 100 мов, делегат і доповідач

І Всеукраїнського Помісного Собору УАПЦ (*15.01.1871).

29.01.1918 – День пам’яті героїв Крут.


8

Дитяча сторiнка

Січень 2012

Приходьте, діти, до кринички

Напитись чистої водички.

А та водиця непроста,

Бо це — наука про Христа.

..........................................................................................

Христос народжуэться! Славiмо Його!

э

Мабуть, всі Ви з нетерпінням чекали зимових свят. Адже зимова

пора дуже багата на подарунки, коляди, щедрівки, дитячі забавляння,

вертепи (а хіба не це приносить Вам найбільшу радість?). Та чи всім

добре відомо, що ж то за «три празники» приходять до християн-українців

у січні-місяці? Якщо, ні – то … 7-го січня святкуємо Різдво. Саме

цього дня (а вірніше вночі) у містечку Вифлеємі Пречиста Діва породила

Ісуса Христа – Божого Сина. До Різдва готуємося особливо: варимо

кутю, готуємо 12 пісних страв, вчимося колядувати.

Увечері перед Різдвом, коли на небі з’являється перша зірка, кожна

родина сідає до святої вечері (це надвечір’я так і називається – Святвечір),

а веселі гурти колядників із осяйною звіздою вирушають від

хати до хати, сповіщаючи радісну новину: Діва Марія породила сина!..

Колядники не лише колядують, а й показують виставу про народження

Ісуса Христа, про те, як злий цар Ірод хотів звести зі світу маленького

Ісуса (саме цю виставу і називають вертепом).

По Різдві наступає старий Новий рік. Він відстає від Нового року,

який святкуємо 1-го січня, на два тижні. Того ж дня відзначається ще й

празник Святого Василя. Але найцікавіше розпочинається напередодні

13-го січня – на Щедрий вечір. Хлопці і дівчата знову ходять від хати до

хати, бажаючи господарям щедрого вечора і доброго здоров’я на весь рік.

Темненькая нічка

Які ж свята без красуні-ялинки ? «Успенська

вежа» ще не встигла прикрасити

свою ялинку. Дітки, допоможіть їй прибрати

лісову красуню так, щоб можна було прочитати

святкове привітання.

На Різдво вони були колядниками, а на Щедрий вечір стають щедрівниками.

І якщо різдвяні вистави про народження Ісусика називаються «Вертеп»,

«Звізда», «Пастушок», то новорічні – «Коза» й «Меланка». Коза з

Дідом, Бабою, Циганом, Міхоношею проситься до хати. У хаті, стрибаючи,

вона раптово падає і спускає дух. Після чудернацьких зцілювань Коза

врешті-решт оживає і під радісну щедрівку знову завзято стрибає…

А от вранці 14 січня колядники і щедрівники стають засівальниками.

Хлопчики, тримаючи в руках мішечки з пшеничним зерном, вітають

з Новим роком, щедро засіваючи по оселі зернами та щирими побажаннями

на весь наступний рік.

19-го січня приходить святе Водохреща, або Йордан – «третій празник».

За давніми переказами, саме в цей день Ісус Христос охрестився в

ріці Йордан. Відтоді на Водохреща священики освячують воду, яка має

надзвичайну силу і цілющі властивості. Нею скроплюють людей та їхні

оселі, щоб всі були здоровими, сильними, щоб обминали їх нечисті сили зла.

Про свята можна ще багато розповідати, але найкраще, діточки, аби

Ви долучилися до них своєю гарною колядкою та щедрівкою. Пропонуємо

Вам вивчити разом з «Криничкою» колядку «Темненькая нічка» і

щедрівку «Ой сивая тая зозуленька», а також віншування, яким неодмінно

має закінчуватися Ваше колядування.

Ой сивая тая зозуленька

Темненькая нічка тьмою світ закрила.

Темненькая нічка тьмою світ закрила,

Тьмою світ закрила.

А Пречиста Діва по світу ходила.

Прийшла до багача, прийшла до багача,

На ніч ся просила:

– Пане господарю, переночуй мене,

Бо темная нічка, бо темная нічка

Находить на мене.

А той пан господар не хтів ночувати,

Сказав своїм слугам, сказав своїм слугам

Собаками гнати.

А тії собаки як ся налякали –

Перед Матір Божов, перед Матір Божов

На колінця впали.

А Пречиста Діва по світу ходила.

Прийшла до бідного, прийшла до бідного,

На ніч ся просила.

– Пустив би ’тя, пустив переночувати,

Але ж я не маю, але ж я не маю

Вечероньки дати.

Не треба, не треба вечероньки твої,

Тільки пусти ж мене, тільки пусти ж мене

До стаєньки свої.

— Вставай, жінко, вставай, доки будеш спала?

Щось наша стаєнка, щось наша стаєнка

Світлом засіяла.

То не сонце сходить, не місяць заходить,

То Пречиста Діва, то Пречиста Діва

Свого Сина родить.

Старий рік минає, новий наступає,

Старий рік минає, новий наступає –

Христос ся раждає!

ЗАСНОВНИК ГАЗЕТИ —

Львівське крайове ставропігійне братство

св. ап. Андрія Первозваного,

зареєстроване міністерством України

у справах преси та інформації.

РЕЄСТРАЦІЙНЕ СВІДОЦТВО: серія КВ 2335

Тим, хто бажає матеріально підтримати наше

видання, повідомляємо банківські реквізити:

ПАТ АКБ “Львів”

Р/р 260075157, МФО 325268,

код ЄДРПОУ 20785948

Подяка за Ваші пожертви друкуватиметься

на сторінках газети.

Бажання по коляді

А за сими словами в дзвіночки дзвоним,

В дзвіночки дзвоним, а всім ся клоним,

Щастям, здоров’ям ще й віком довгим,

Ще й віком довгим, прибутком добрим,

Й самі собою, і з дружиною,

І з усім чадом, і з святим Ладом,

Святим Божеством, Божим Рождеством!

Мій віршик

НАША АДРЕСА:

79008, Львів-8, вул.Руська, 3/1

Для листування:

м. Львів - 8, а/с 1334

(032) 235-52-02

www.stavropigia.lviv.ua

E-mail: fediv.yuriy@gmail.com

Ой сивая тая зозуленька

(Приспів після кожного рядка):

Щедрий вечір, добрий вечір,

Добрим людям на здоров’я!

Усі сади та і облітала,

А в одному та і не бувала.

А в тім саду три тереми.

А в першому — красне сонце,

А в другому — ясен місяць,

А в третьому — дрібні зірки.

Ясен місяць — пан господар,

Красне сонце — жона його,

Дрібні зірки — його дітки.

○ ○ ○ ○ ○ ○ ○ ○ ○ ○ ○ ○ ○ ○ ○ ○ ○ ○ ○ ○ ○ ○ ○ ○ ○ ○ ○ ○ ○ ○ ○ ○ ○ ○ ○ ○ ○ ○ ○ ○ ○ ○ ○ ○ ○ ○ ○ ○ ○ ○ ○ ○ ○ ○ ○ ○ ○ ○ ○ ○ ○ ○

Любий читачу! Якщо після прибирання ялинки,

колядувань, щедрувань та засівань Ти ще не

дуже втомився, то спробуй скласти акровірш.

(Довідка: акровірш – це вірш, у якому з початкових

літер кожного рядка утворюється слово).

Наприклад: Разом сядемо до столу

І запалимо свічу…

З ...........................

Д...........................

В ...........................

О...........................

Якщо Тобі вдасться - продовжуй за поданим

початком. Або ж роби по- своєму від самого початку.

Коли відчуваєш у собі «поетичний хист»,

можеш написати акровірш ще й до слів

К ......................... В .............................

О ......................... Е .............................

Л ......................... Р .............................

Я ......................... Т ..............................

Д ......................... Е .............................

А ......................... П .............................

Чекатимемо на Ваші акровіршики з нетерпінням. Кращі

«Криничка» обов’язково опублікує в наступних випусках газети.

Сторінку підготували Оксана СІЧНЕВА та Оксана ХРИСТУК.

Редактор Олег ПЕНДЕРЕЦЬКИЙ

Редакційна колегія:

Микола БАНДРІВСЬКИЙ, Тарас ДМИТРИК,

Віра МАРКОВИЧ, Юрій ФЕДІВ

Автори опублікованих матеріалів відповідають за точність

використаних фактів, цитат, власних імен. Редакція намагатиметься

найменше втручатися в авторський текст,

зберігаючи особливості стилю. Водночас залишає за собою

право редагувати, скорочувати подані матеріали.

Cтатті, світлини, малюнки, що надійшли в редакцію,

не повертаються.

Передплатний індекс — 35013

Друк газети виконаний у ДП ВПП МОУ «Армія України»

Замовлення

More magazines by this user
Similar magazines