Успенська вежа № 3 (2012)

ЩОМІСЯЧНА ВСЕУКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА СТАВРОПІГІЙНОГО БРАТСТВА СВ. АП. АНДРІЯ ПЕРВОЗВАНОГО 

За віру і дність! 

є 

Виходить з березня 1991 року БЕРЕЗЕНЬ 2012 року № 3 (238) 

Пастирське 

послання 

ВСЕЧЕСНОМУ СВЯЩЕНСТВУ Й ПОБОЖНИМ МИРЯНАМ 

УКРАЇНСЬКОЇ АВТОКЕФАЛЬНОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ 

З НАГОДИ ПОЧАТКУ ВЕЛИКОГО ПОСТУ 2012 РОКУ 

ПАМ’ЯТЬ 

І добрий 

пастир, 

і патріот 

Всечесні Отці! Дорогі Брати і Сестри! 

Ще не так давно серед суворих морозів 

і снігових заметів минулої зими ми 

відкривали для себе красу весни. Може, 

ніколи раніше прагнення швидше дочекатися 

березневої відлиги, побачити 

бруньки на деревах і проліски на лісовій 

галявині не було в нас таким сильним. 

Переживання зимових випробувань надихало 

на очікування сонячного тепла. 

Розлука з Богом, на яку прирікає себе 

людина, опиняючись у пронизливо холодному 

просторі гріха, може здатися їй довічною. 

І тоді в цьому зимному світі виробляються 

свої поняття про красу, свої 

життєві цінності, свої oбрази майбутнього. 

Світ гріха може навіть захопити людину, 

як полонять нас самобутньою красою 

вкритий памороззю зимовий ліс або 

закрижанілі ставки. І ми забуваємо, замиловані 

цією красою, що вічна зима несе 

всьому живому лише смерть. 

Втеча від єдиного реального Бога 

відбувається по-різному. Вона може виявлятися 

в перетворенні на ідола себе 

самого: в потуранні власним амбіціям, 

тілесній пожадливості, в підпорядкуванні 

всього життя турботі про своє здоров’я, 

фізичну силу чи красу, кар’єру. Шукаючи 

зовнішнього джерела духовної сили й 

енерґії, можна поринути в баговиння езотерики, 

забобонів, псевдооздоровчих 

культів. Хтось тікає від безкомпромісности 

біблійних заповідей як нібито архаїчних 

і віджилих у світ неоліберального 

релятивізму. 

В штучно створеному людською 

уявою світі, позбавленому Творця, євангельський 

образ ближнього підмінюється 

праґматичним підходом до оточення, 

коли людей довкола розглядають лише 

як об’єкти маніпулювання. Мистецька 

творчість обертається галасливою й епатажною 

саморекламою, політична 

діяльність – брутальним визиском однодумців 

або переслідуванням конкурентів. 

Та навіть церковне життя тут перетворюється 

на змагання марнославних осіб, 

економічних кланів, суспільних пріоритетів. 

І так у площині масових комунікацій, 

в громадській думці й повсякденному 

побуті формується віртуальний 

світ, протиставлений реальному, Божому 

світові. 

Але в цьому світі неможливе життя. 

Тут гине, духовно деґрадуючи, особистість, 

завмирає будь-яка плідна ініціятива, 

руйнується цивілізація. Вихід же з 

мертвотної пустелі до життя вказує нам 

Христос. Недарма богослужбові співи 

говорять про Нього як про Сонце правди, 

послане в світ, аби вказати кожній опанованій 

гріхом людині, де шукати вихід 

з країни блукань. 

Великий піст кличе нас увійти разом 

із Христом у духовну весну. Церква поматеринському 

запрошує заблудлих 

дітей повернутися під теплі промені 

Божої ласки, прокинутися до життя. Великий 

канон преподобного Андрія 

Критського, молитовне читання якого 

впроваджує православного християнина 

у Великий піст, демонструє реальний 

стан кожного, хто опинився в краю гріха. 

Очима автора канону ми бачимо себе 

самих осиротілими, кинутими напризволяще, 

побитими, вкритими ранами, роздягнутими, 

голодними… Бунт проти Небесного 

Отця – а таким бунтом був кожен 

наш гріх – обернувся проти нас самих. 

Усвідомлення цього може стати початком 

нашого зцілення. 

Благословляючи кожного на скромний 

християнський подвиг Великого посту, 

Церква вірить, що цей досвід духовного 

пробудження допоможе нам вирватися 

з холодної засніженої пустелі гріха 

й відкрити нову життєву перспективу – 

в гармонії з Богом і ближнім, у церковній 

спільноті. А отже – у країні духовної весни, 

осяяній теплими променями Сонця 

правди – розіп’ятого і воскреслого Спасителя 

світу. 

† ІГОР, 

архиєпископ Харківський і Полтавський. 

25 лютого вірні Української 

Автокефальної Православної 

Церкви вже 12-й рік вшановують 

пам’ять світлої людини, 

знаного в суспільстві та в громаді 

Львова й усієї України духовного 

батька мільйонів християн, 

патріота, дослідника 

та доброго пастиря – Патріярха 

Димитрія. 

Богослуження та панахиду біля місця 

спочинку світлої пам’яті Патріярха Димитрія 

у храмі Свв. Апп. Петра і Павла 

м. Львова очолив митрополит Львівський 

Макарій у співслужінні духовенства 

Львівської єпархії. 

Опісля зусиллями Благодійного 

Фонду Патріярха Димитрія, за підтримки 

Львівського крайового ставропігійного 

братства Св. Ап. Андрія Первозваного 

та Львівської єпархії УАПЦ, зокрема 

її правлячого архиєрея владики 

Макарія відбулася урочиста академія – 

Вечір світлої пам’яті Патріярха Димитрія 

у залі Львівського музею історії 

релігії за участю відомого письменника 

та громадського діяча, головного редактора 

газети «Наша віра» Євгена 

Сверстюка та львівських церковних 

хорів: церкви Свв. Апп. Петра і Павла 

(керівник – Ганна Пилиповська), церкви 

Успіння Пресвятої Богородиці (керівник 

– Світлана Карпович) та хору Братства 

(керівник – Ольга Деревецька). 

(Закінчення на 4-й стор.). 

НАЦІОНАЛЬНІ ТРАДИЦІЇ 

XV міжнародний фестиваль 

української коляди 

«Прощання з колядою» 

Софія Федина та етно-гурт «Родовід». 

З відновленням незалежності України було знято заборону сповідування 

релігії, проведенню церковно-культурних заходів. Але не зважаючи 

на демократичний лад спочатку було тяжко організувати все 

те, що понад 50 років робилося підпільно та заборонялося комуністичним 

режимом. 

У 1997 році з благословення Святійшого Патріярха УАПЦ Димитрія 

у м. Львові вперше на загальноміському рівні було проведено 

розколяду для православної громади. У львівській газеті «Високий 

замок» висвітлювалася подія про відновлення давніх традицій 

і загальноміське колядування. 

(Закінчення на 2-й стор.).

2 

Власне перший фестиваль у далекому 

1997 р. був не тільки проведений з 

благословення, але і багато в чому 

організований Патріярхом Димитрієм. 

Владика завжди мріяв про велику родину 

вірних, Він мав за мету, щоб православні 

жили як одна сім’я, часто зустрічалися, 

обмінювалися досвідом та 

постійно вдосконалювалися, прагнули 

до підвищення рівня професійності. 

За 15 років свято «Прощання з колядою» 

переступило кордони м. Львова, 

та навіть області. За ці роки на львівській 

розколяді побували православні колективи 

із інших куточків України, а останні 

два роки радість про народження 

Спасителя привозять представники української 

громади із діаспори. 

Понад 10 років організацією розколяди 

займалися п. Люба Хмелюк та Віра 

Маркович, які старалися із мізерного 

власного фінансування зібрати колективи, 

за спільною колядою та невеличкою 

трапезою поприятелювати, звеселити 

православних християн у Львові. Саме 

сьогодні згадуються перші фестивалі, 

колективи, які разом завжди стояли на 

сцені, даруючи і несучи вість про народження 

Спасителя. 

Незмінні за 15 років залишилися і 

стіни проведення «Прощання з колядою» 

у Львівському коледжі Бізнесу 

і права (вул. Клепарівська, 11), керівник 

якого, пан Петро Лазур, парафіянин 

Березень 2012 

XV міжнародний фестиваль 

української коляди 

«Прощання з колядою» 

(Закінчення. Початок на 1-й стор.). 

Хор «Оранта» Успенської церкви м. Львова. 

Львівське крайове 

ставропігійне братство 

Св. Ап. Андрія Первозваного 

ЗАПРОШУЄ 

на 

Шевченківський вечір 

Неділя, 11 березня 2012 року о 13 30 

в приміщенні Будинку архітектора 

(ПОРОХОВА ВЕЖА), 

м. Львів, вул. Підвальна, 4. 

церкви свв. апп. Петра і Павла, безкоштовно 

надає приміщення для здійснення 

просвітницької діяльності. 

12 лютого 2012 р. у Львові відбувся 

XV фестиваль української коляди «Прощання 

з колядою-2012». 

Із благословенням до присутніх від 

Львівської єпархії УАПЦ звернувся настоятель 

Петро-Павлівського храму о. 

Микола Кавчак, який згадав про історію 

фестивалю. 

Із вітальним словом до присутніх 

звернулися заступник голови міста з 

гуманітарних питань п. Василь Косів та 

Голова Львівського крайового ставропігійного 

братства св. ап. Андрія Первозваного 

п. Тарас Дмитрик. 

У фестивалі взяли участь 15 колективів 

із Львова, Києва, Золочева, Тернопільщини 

та представники української 

діаспори з Румунії та Польщі. 

Крім церковних хорів прибули щорічні 

учасники Софія Федина та ансамбль автентичного 

співу «Родовід», етно-гурт 

«Марвінок», ансамбль «Любисток». 

Другий рік поспіль у фестивалі бере 

участь українська православна громада 

м. Сянока (Польща). Зусиллями товариства 

Об’єднання українців у Польщі старша 

група пункту вивчення української 

мови у м. Сяноці під орудою п. Маріани 

Ярої показала присутнім вертеп та заколядувала 

давні надсянські коляди. 

Вперше у Львові колядували українці 

з Румунії. Хор «Хвалім Господа» із с. 

Хор храму Архистратига Михаїла м. Львова, вул. Каховська. 

Верхньої Рівні подарував три давні 

мармороські коляди. 

Колядували також господарі фестивалю 

– хор Братства св. ап. Андрія Первозваного 

під керівництвом п. Ольги 

Деревецької. Саме завдяки цьому фестивалю 

13 років тому було вирішено 

створити хоровий колектив, на базі якого 

можна було б проводити святкові 

заходи. Старостою та організатором 

стала п. Люба Хмелюк, яка впродовж 

десяти років піклувалася про гуртування 

молоді, постійний незгасаючий ритм 

роботи хору та завжди знаходила можливість 

збору коштів, необхідних для 

існування колективу, виїзних заходів. 

Неабиякий вклад для розвитку колективу 

внесли перші диригенти п. Михайло 

Бачинський та п. Іван Кушнір. За ці роки 

кардинально помінявся склад колективу 

– прийшла молодь із Успенської, Петро-Павлівської 

та Володимирівської 

(м. Винники) парафій, відбуваються 

часті виїзди із просвітницькою метою по 

м. Львову та за його межі. 

Крім коляд присутні мали змогу почастуватися 

пампухами, які напекли та 

радісно роздавали батьки вихованців 

недільної школи «Християнська надія», 

що діє при Успенській Ставропігійній 

церкві м. Львова. Під час пригощання 

грав зведений музичний ансамбль із 

представників колективів Києва, Сянока 

та с. Мишковичів (Тернопільська 

обл.), а колядували всі гості. 

Завершив виступ хор «Оранта» Ставропігійної 

церкви Успіння Пресвятої Богородиці 

м. Львова. 

Із подячним словом до присутніх 

звернувся голова організаційного комітету 

п. Юрій Федів. 

Соборною колядою «Бог Предвічний» 

закінчився XV фестиваль «Української 

коляди «Прощання з колядою». 

Незмінною ведучою впродовж останніх 

чотирьох років є Марта Максимець, 

парафіянка Успенської церкви м. 

Львова. 

Від щирого серця хочу подякувати 

представнику міської ради п. Василю 

Косіву, духовенству львівських храмів 

УАПЦ, які прибули розділити із вірними 

радість коляди та усім добрим людям, які 

взяли активну участь у проведенні даного 

фестивалю, а саме: парафіянам Покровської 

церкви УАПЦ с. Лисинич (за 

тепле прийняття колективу із Румунії), 

сім’ї Марії Банах із винниківської парафії 

св. Володимира Великого (за тепле 

прийняття колективу із Польщі), родинам 

Марії Мазуркевич, Романа Максимовача, 

Олександра Москаля, Лесі Степаняк, 

Ганни Берези, Рози Козак, Віри і Костя 

Марковичів, Оксани Вітер, Нелі Гамерник, 

Володимира Фриза, Назарія Андріюка, 

Ганни Матвіїв, Наталі Пецюх та усім 

батькам недільної школи «Християнська 

надія» церкви Успіння Пресвятої Богородиці 

м. Львова. 

Юрій ФЕДІВ, 

голова організаційного комітету проведення 

фестивалю української коляди 

«Прощання з колядою» 2009-2012 рр. 

ГІСТЬ РЕДАКЦІЇ 

Євген Сверстюк – людина-легенда 

До редакції «Успенської вежі» завітав поважний гість – Євген 

Сверстюк – есеїст, літурознавець, поет. За освітою психолог, доктор 

філософії. Відомий як учасник національного опору, організатор 

українського «самвидаву» 60-х років. Відбув 12-річне ув’язнення 

і заслання за літературні твори, зокрема, книжку «Собор у риштованні» 

(Париж, 1970). Книга «Блудні сини України» (1993) відзначена 

Шевченківською премією. 

Редактор православної культурологічної газети «наша віра». Автор 

книг «Шевченко і час», «На святі надій», «Євген Сверстюк на 

хвилях «Свободи», «Правда полинова», «Не мир, а меч», та нової 

книги «Шевченко понад часом». 

У розмові з паном Євгеном взяли 

участь братчики Юрій Федів, Роман Максимович, 

Богдан Рожак, Олег Пендерецький, 

о. Василь Саган, Віра Маркович та 

інші. На численні запитання стосовно творчого 

доробку пана Сверстюка та його позиції 

щодо сучасної ситуації у Православ’ї 

України гість дав обгрунтовні відповіді. 

По-перше, стосовно своєї книги 

«Шевченко понад часом» автор коротко 

сказав таке: «Вона дає нам багато відповідей 

на незрозумілі раніше питання. Ця 

книжка для тих, хто думає, бо вона виникла 

на запереченнях совєтських стереотипів. 

Адже з’ява в Україні Шевченка здавалася 

мені чимось неймовірним. Або в 

нас під небом України і раніше народжувалися 

свої Гомери, але не було кому 

зберегти про них пам’ять, або ж то диво, 

послане Богом і ним збережене». 

Мабудь, справа не втому, що імперська 

система забороняла деякі твори 

Шевченка, бо можна було набратися 

патріотизму і від дозволених творів, 

яких навчали навіть у школі. Спосіб мислення 

задавався навчальним процесом. 

А нинішнє суспільне середовище в Україні 

несумісне з шевченківською поезією, 

бо воно заматеріалізоване. 

По-друге, стосовно Православ’я в Україні, 

то пан Сверстюк зазначив, що в нас 

зробили ніт від Патріарха Константинопольського. 

На запросини Президента В. 

Ющенка, владика Варфоломій був в Україні. 

Стояло питання про зречення Патріарха 

Філатера і входження до Константинополя. 

Варфоломій відкритий до цього, 

але кому туди їхати? Якщо приймати 

таку структуру, як у владики Ігоря (Ісіченка), 

то Варфоломій не боявся б, але це 

мала структура, а інших – розсварених – 

куди приймати?.. Перспективу в розвитку 

Православ’я в Україні філософ Сверстюк 

вбачає у шляху, яким іде владика Ігор 

(Ісіченко) – це створення здорових парафій, 

без суперечок, без міжцерковної 

боротьби. Бо коли проходять собори єпископів 

Церкви, то складається враження , що 

це не тільки недуховні та нецерковні дюли, 

бо сваряться і виность внутрішні конфілкти 

на осуд світу гірше простих людей. 

Юрій Федів подякував гостеві за 

візит та змістовну розмову. 

Наш кор.

Березень 2012 3 

Релігійність Шевченка 

Найвищий сенс життя і єдину умову щастя людини Тарас Шевченко вбачав у стремлінні до Божої 

життєдайної Правди. Поет писав: «Боже милий! / Як хочеться жити, / І любити Твою правду, / І весь 

світ обняти!». Шевченко всюди і завжди впродовж усього свого життя орієнтувався на Бога, жив 

по-Божому. Його душа світить, пломеніє болісною тугою за Богом. 

«Милосердний Бог – моя нетлінна 

надія» - записав поет 1857 року у своєму 

«Щоденнику». А відданість Богові приводить 

до любові до рідного краю. Ця фундаментальна 

ідея пронизує всю творчість 

Шевченка. Наш Пророк заповідає українцям: 

«Смирітеся, моліться Богу / І згадуйте 

один другого. / Свою Україну любіть, / 

Любіть її… Во время люте, / В останню тяжкую 

минуту / За неї Господа моліть». Шевченко 

згадує про Бога 600 разів у 143 поезіях, 

а в листах і в «Щоденнику» нараховуємо 

72 прославні подячні чи благальні 

мінімолитви. Іван Франко писав про Шевченка: 

«Доля переслідувала його в житті 

скільки лиш могла, та вона не зуміла перетворити 

золота його душі в іржу, ані його 

любові до людей в ненависть і погорду, а 

віри в Бога – у зневіру і песимізм». Про 

свою непохитність у вірі Шевченко писав 

у «Щоденнику»: «… Я від усього серця дякую 

Творцеві, що Він не дозволив жахливій 

випробі торкнутися своїми залізними пазурами 

моїх переконань, моїх дитинних 

світлих вірувань». Власне постійна орієнтація 

на Бога сприяла виробленню в Шевченка 

концепції самостійної незалежної соборної 

християнської держави – України. 

Загальновідомо, що світогляд української 

нації в своїй основі християнський, тобто 

основою національного світогляду стало 

християнство. Воно проникло в глибини 

духовного життя народу, проявилося в народних 

звичаях, обрядах. Шевченко жив у 

той час, коли ще зберігалася велика побожність 

українців. Люди були богомільні, 

жили міцно з Богом і в серці, і на устах, добре 

знали про церкву та Господа. Бог був у 

всьому житті народу. А оскільки Шевченко 

пішов за своїм народом, то всі персонажі 

літературних творів поета є релігійними. У 

Шевченка нема жодного нерелігійного образу. 

Мова його творів лагідна, тиха, богобоязка. 

Саме в цьому була велика сила 

поезії, і народ полюбив її душею і серцем як 

свою. Дуже часто Шевченкова мова настільки 

чеснотно релігійна, що переходить 

у мову святу та в науку церковну. 

Витоки релігійності Шевченка слід шукати 

найперше в родині. Дідусь його був 

письменний і любив читати по неділях і в 

свята Мінею – книгу, в якій описано Життя 

Святих. Малий Тарасик глибоко пізнав 

з неї і полюбив духовний світ на все своє 

життя. З Біблією познайомився також ще 

в дитинстві, на її основі навчився грамоти 

в дяківській школі, а майже весь Псалтир 

знав напам’ять. Шевченко любив робити 

поетичні переклади біблійних книг – Псалтиря 

та Пророків. Батьки Тараса відзначалися 

особливою побожністю. Вдома навіть 

був свій власний Київський Патерик, Святе 

Письмо та Мінеї. 

Шевченко протягом усього свого життя 

молився, сповідався і причащався. Про 

це, зокрема, читаємо в листі до Варвари 

Рєпніної із заслання 8 лютого 1847 року: 

«Вчора просидів я до ранку і не міг зібрати 

думок, щоби закінчити листа: якось-то 

беззвітне почування оволоділо мною 

(прийдіть усі струджені та обтяжені, і я заспокою 

вас). Перед благовістом до заутрені 

прийшли мені на думку слова розп’ятого 

за нас, і я немовби віджив, пішов на Утреню 

і так радісно, чисто молився, як, здається, 

ніколи раніше. Тепер я говію (говіти – 

це постити, відвідувати церковні богослужіння, 

готуючись до сповіді й причастя) і 

сьогодні прийняв святі тайни, хотів би, щоб 

усе життя моє було чисте, прекрасне, як 

сьогоднішній день». 

Про велику благодать молитви Шевченко 

згадує в поезії «Мені тринадцятий минало»: 

«А я собі у бур’яні / Молюся Богу… 

І не знаю, / Чого маленькому мені / Тоді 

так приязно молилось, / Чого так весело 

було?» Від Бога зійшло це благоговійне 

осяяння, з Його скарбниці духовних щедрот, 

бо так щиро й приязно молився Тарас 

у бур’яні, де він був наодинці з Богом у 

молитві. Згодом, згадуючи цей епізод із 

сирітського дитинства, Тарас Шевченко 

напише у своєму «Щоденнику»: «У житті 

нічого не може бути солодшим і чарівнішим 

від самоти, особливо перед лицем усміхненої, 

квітучої красуні матері-природи. Від 

її солодкого чудового очарування людина 

мимоволі поринає у себе і бачить Бога на 

землі». 

Караючись на засланні в дні розпуки й 

печалі, Шевченко писав: «Жахлива безнадія, 

така жахлива, що тільки одна християнська 

філософія може боротися з нею. 

Єдина моя втіха тепер – Святе Євангеліє, 

я читаю його щодня, щогодини…». Із Святого 

Письма, яке Тарас читав з благоговійним 

трепетом, він черпав Живу воду, яка 

приносила йому душевну наснагу. У листі 

до Анастасії Толстої від 9 січня 1857 року 

Поет писав: «Тепер, щойно тепер я вповні 

повірив у слова Ісуса Христа: «Любя, наказую 

ви». Христос навчив мене як любити 

ворогів й ненавидящого нас. Я тепер 

почуваю себе як не досконалим, то принаймні 

бездоганним християнином. Як золото 

з вогню, як немовля з купелі, виходжу 

я тепер із темрявого чистилища, щоб 

розпочати новий благородний шлях життя. 

І це я називаю істинним правдивим 

щастям». Це було глибоке осмислення 

євангельської науки, тверде переконання 

в її святості, правдивості. 

Про глибоке розуміння євангельських 

істин Шевченко висловився у своєму «Щоденнику» 

так: «Хіба ж може бути молитва 

чистіша, вища й богоугодніша, ніж молитва 

за нерозкаяного грішника? Християнська 

віра, як добра мати, не відлучає навіть 

переступника з-поміж дітей своїх». 

Подячною молитвою і щирою піснею 

Поет дякував усім, хто допомагав йому в 

неволі під час заслання. Молитвою дякував 

він старому другові Щепкіну за те, що 

відвідував його в час Різдва Христового в 

Нижньому Новгороді: «Чим я віддячуся Тобі 

за це щастя? Любов’ю? Але ж я люблю Тебе 

давно, та й хто, знаючи Тебе, не любить. 

Чим же? Окрім молитви за Тебе, крім найкращої 

молитви – я нічого не маю». 

Скромна була Шевченкова благальна 

молитва до Бога про особисте щастя: він 

просив у Бога «одну хатиночку в гаю і дві 

тополі коло неї», просив «щирого друга» й 

«любити правду на землі». 

Влітку 1859 р. Шевченко тимчасово 

перебував у Києві і жив у міщанки Кропивиної. 

Залишилися спогади її доньки, де 

розповідається, що поет вставав рано 

вранці, о годині четвертій, на дворі вмивався 

холодною водою, а потім молився. Ось 

тому Шевченко так часто в «Кобзарі» навчає, 

що треба молитися! У «Кобзарі» Бог 

– у всьому і скрізь. Слова Бог чи Господь 

та похідні від них вживаються у «Кобзарі» 

сотні разів. Створюється таке враження, 

що Шевченко міцно зріс з Богом і Він є в 

його душі і серці. Бог у Шевченка тісно пов’язаний 

з людиною в одне нерозривне 

ціле. Епітет святий у Шевченковій мові вказує 

на глибоку ознаку релігійного стилю 

поета. Сюди належить і слово свято - 

день, призначений на все святе, на все 

найкраще і чеснотне. Як воно ідеологічно 

є значно вище від російського «праздник», 

тобто порожній від праці день. 

Шанування Богородиці в Україні відоме 

з глибокої давнини і пронизує все народне 

життя. Ця пошана істотно входить і до 

Шевченкового релігійного стилю. Поет 

розповідає, що коли татари заборонили 

будувати церкву, то козаки «у наметі поставили 

образ Пресвятої і крадькома молилися», 

або: «Як покидали запорожці / 

Великий Луг і матір Січ, / Взяли з собою 

Матір Божу, / А більш нічого не взяли». 

Шевченко дуже часто звертається до Богородиці 

і виявляє до Неї гарячу любов та 

ласку в своїй поемі «Марія». 

Жива і чиста Шевченкова душа виливається 

у високо-релігійному та пишночеснотному 

стилі його поезії. Слово поетове 

– це Боже слово: «Ну що б, здавалося, 

слова… / Слова та голос – більш нічого, / 

А серце б’ється-ожива, / Як їх почує!.. 

Знать од Бога / І голос той, і ті слова / Ідуть 

між люди!...». 

Поезія для Шевченка – відгук Бога в 

небесах: «… Жива / Душа поетова святая, 

/ Жива в святих своїх речах, / І ми, читавши, 

оживаєм / І чуєм Бога в небесах». 

Шевченко просить: «Мій Боже милий, / 

Даруй словам святую силу - / Людськеє 

серце пробивать». 

В «Кобзарі» Шевченко описує духовне 

прозріння каторжника, що задумав був 

зарізатися, але переродився під впливом 

святого Києва. Так міг писати тільки глибоко 

релігійний поет: 

Вийшов я з ножем в халяві 

З Броварського лісу, 

Щоб зарізатися. Дивлюся, 

Мов на небі висить 

Святий Київ наш великий… 

Святим дивом сяють 

Храми Божі, ніби з самим 

Богом розмовляють. 

Дивлюся я, а сам млію. 

Тихо задзвонили 

У Києві, мов на небі… 

О Боже мій милий, 

Який дивний ти! Я плакав, 

До полудня плакав, 

Та так мені любо стало… 

Шевченко намагається поглибити свої 

духовні знання. В одному з листів до Варвари 

Рєпніної просить прислати йому твір 

Томи Кемпійського «Наслідування Христа» 

- книгу про духовне життя і роздумування 

над сенсом життя. Слід також згадати, що 

тексти псалмів і молитов поет ввів у свій 

«Буквар», підготовлений 1860 року для навчання 

української мови в недільних школах. 

Біблійні образи та мотиви посідають 

помітне місце і в живописній творчості 

Шевченка. Серед його академічних малюнків 

можна відзначити «Ієзекіїль на полі, 

всіяному кістками», «Жертвоприношення 

Авраама», «Христос благословляє хліб», 

«Святий Дмитро», «Лот із дочками», «Розп’яття», 

«Апостол Петро», «Самарянка» 

(про зустріч Христа з самарянкою біля 

криниці), «Притча про блудного сина» (серія 

малюнків Шевченка, виконаних у Новопетровському 

укріпленні в 1856-1857 рр.), 

«Голова Христа», «Притча про робітників 

на винограднику», «Свята Родина», 

«Смерть Марії» та цілий ряд інших. 

З Шевченкового щоденника і кореспонденції 

знаємо, що він постійно цікавиться 

релігійним живописом, мріє про 

власні твори релігійного змісту. В листі до 

Варвари Рєпніної (7 березня 1850 р.) Шевченко 

пише: «Новий Завіт я читаю з благоговійним 

тремтінням, і внаслідок цього 

читання в мені зродилася думка описати 

серце Матері по житті Пречистої Діви, 

Матері Спасителя. І друга – намалювати 

картину розп’ятого Сина її. Молю Бога, 

щоб хоч коли-небудь ті мрії мої здійснились!» 

У цьому ж листі інформує, що прагнув 

би в місцевій церкві змалювати смерть 

Спасителя, розп’ятого поміж розбійниками. 

В епістолярній спадщині Шевченка 

знаходимо згадки про його скульптурні 

роботи «Христос» та «Іоанн Хреститель». 

Видатний вчений-мовознавець, український 

філолог Іван Огієнко, який об’єднував 

в одній особі і відповідний духовний 

сан, - митрополит Іларіон стверджував: 

«…Ніхто з наших письменників, ні до Шевченка, 

ні по ньому, не писав таким справді 

виразним релігійним стилем, в якому кожна 

рисочка, кожне слово не суперечить 

чеснотности думання. Я б сказав, що в 

світовій літературі ніхто з світських письменників 

не перевищив Шевченкового релігійного 

стилю й змісту. Візьмімо хоча б 

його «Наймичку» 1845 року – і своїм чеснотним 

змістом, і своїм стилем, і всією 

композицією вона неповторна в літературі!». 

Глибоко обдумана, об’єктивна думка 

авторитетної людини у цій делікатній 

справі не викликає жодних сумнівів. 

Необхідно відзначити ще одну грань 

дослідницької роботи Івана Огієнка стосовно 

творчого доробку Шевченка – це 

ґрунтовний аналіз рукописної спадщини 

поета з метою виявлення розбіжностей між 

ориґіналом і його фальсифікацією. Роблять 

це для того, щоб представити Шевченка 

як атеїста, яким насправді він ніколи 

не був. А класичним прикладом такого 

фальшування може стати найбільш вражаюча 

атеїстична фраза із «Заповіту», яка і 

сьогодні побутує у виданнях «Кобзарів», 

але яка для глибоко віруючого поета від 

початку здавалася чужою, нелогічною, кимось 

грубо встановленою. Йдеться про 

фразу «Я не знаю Бога», що подається так: 

«Все покину і полину / До самого Бога / Молитися… 

А до того / Я не знаю Бога». Ця 

фраза первинно звучала так: «Все покину 

і полину / До самого Бога / Молитися… А 

дотого / Поховайте та вставайте». Це – 

лише один приклад, а їх Огієнко подає в 

своєму дослідженні десятки. 

Цікаво навести приклади ще декількох 

навмисних підробок Шевченкових рукописів. 

Це, зокрема, в поезії «Не завидуй же 

«Молюся, Господи, молюсь! 

Хвалить Тебе не перестану!» 

Т. Шевченко «М. Костомарову», 1847 

нікому, / Дивись кругом себе: / Нема раю 

на всім світі, / Хіба що на небі!» останні два 

рядки переробляються на «Нема раю на всій 

землі, / Та нема й на небі!». Сучасні 

київські видання, і в тому числі академічне, 

подають уривок з «Кавказу» так: «Коли одпочити 

/ Ляжеш, Боже утомлений?». Тут 

вийшла суцільна абракадабра, оскільки Бог 

не може втомитися! Перше лейпцизьке 

видання 1859 року подає: «Колы жъ одпочыты 

/ Дасы Боже утомленнымъ?». 

Таким чином, можна стверджувати, що 

поетична творчість Тараса Шевченка зазнала 

найбільшої кількості фальсифікацій 

в порівнянні з іншими письменниками у 

світовій літературі. Та як не старалися, а 

все-таки не змогли затерти релігійного 

Шевченкового стилю, бо це спосіб мислення 

самого Шевченка, часто розмови самого 

з собою, це душа автора. Бог для Шевченка 

– батько, і то батько рідний. І він до Нього 

несе всі свої жалі й болі, як люблячий 

син до батька. Ці Шевченкові звернення 

часто власне синівські, хоч часом і роздратовані, 

але завжди оправдані важкими 

обставинами життя особи і народу. 

Шевченко був і залишається учителем 

Правди Божої. У вірші «Буває в неволі», 

датованому 1850 роком, читаємо: «…Та 

оце наткнувсь / На таке погане, що так і 

заснув, / Богу не молившись!... От мені 

приснилось… / Свинею заснувши, звичайне, 

такий / І сон приверзеться…». Шевченкове 

повчання стосовно обов’язку молитися 

перед сном є високо моральне, 

церковне. Так поступав і сам поет. 

Коли б зібрати все з Шевченкового релігійного 

стилю докупи, то склався би повний 

курс морального богословія – як по- 

Божому жити на світі. Тому дуже бажано 

використовувати Шевченкову науку в церковних 

проповідях. Як проповідник і оборонець 

Правди Божої Шевченко був послідовний 

і незмінний протягом усього 

життя. Основна церковна думка «Кобзаря»: 

«Не журися, сподівайся, / Та Богу молися!». 

Бог є в центрі життя в «Кобзарі». 

Шевченко думає про Бога невпинно, 

згадує Його постійно, нагадує про Нього 

завжди. Відчуваючи й усвідомлюючи своє 

покликання поета-пророка, Шевченко будив 

національну свідомість українського 

народу, кликав до відновлення людської 

гідності, гартував душу й волю і вів за собою 

до Істини, до Бога. Шевченко щиро 

бажав, щоб люди жили по-Божому. Його 

заклик «Просвітися!» означає освячення 

людських душ Христовою наукою. В глибокій 

вірі в Господа і вірності Ісусові Христу 

Шевченко бачив порятунок нації, її життєву 

силу. Він нагадує людям основну новозавітню 

заповідь: «…Щоб навчились / 

Путями добрими ходить, / Святого Господа 

любить… / І брата милувать ». У цій науці 

Шевченко досяг євангельської висоти. 

Душа поета палає вогнем любові до Бога 

і до людей. Людина для Шевченка є унікальною 

у Всесвіті саме тому, що вона є 

образом і подобою самого Бога, і тому 

зневага та кривдження людини – це найтяжчий 

гріх перед Богом. 

Полум’яне слово Тараса Шевченка очищає, 

надихає, просвітлює і дає правильний 

орієнтир у житті на єднання з Богом: 

Ми віруєм Твоїй силі 

І духу живому. 

Встане правда! Встане воля! 

І Тобі Одному 

Помоляться всі язики 

Вовіки і віки. 

Оксана ЗАХАРЧУК, 

м. Львів.

4 


І добрий пастир, і патріот 

(Закінчення. Поч. на 1-й стор.). 

Перед благословенням роботи урочистої 

академії митрополитом Макарієм 

Петро-Павлівський хор виконав «Отче 

наш», а в своєму виступі владика висловив 

думку, що Патріярх Димитрій не жив 

своїм особистим життям, як зараз живуть 

владики, а жив усією Церквою й усією Україною, 

бо був справжнім патріотом. 

Вечір пам’яті вели заступник голови 

Львівського крайового ставропігійного 

братства Св. Ап. Андрія Первозваного, голова 

Успенського братства та головний 

організатор заходу Юрій Федів і Марта 

Максимець. Вони періодично між піснеспівами 

хорів та виступами учасників академії 

коротко розповіли про земний життєвий 

шлях Патріярха Димитрія (Володимира 

Яреми). Зокрема про те, як Володимир 

змалечку відрізнявся поведінкою і характером 

від своїх ровесників. Вдома 

була фігурка Матері Божої. Він попросив 

тата, щоб зробив дерев’яну поличку. Володимир 

вишив серветку на поличку під 

фігурку, а було йому тоді літ 10. Вишивати 

теж сам навчився, бо коли уважно 

придивлявся до якоїсь роботи, то й сам 

вже вмів її зробити. 

Малими діти Яремів не бавились, як 

усі інші. Коли батьків не було вдома, Володимир 

перевдягався на священика і 

хрестив чи хоронив ляльок, вінчав їх, правив 

Маївку, навіть Службу Божу, бо на той 

час уже вмів читати. Ходили діти з процесією 

довкола хати. З ними бавились ще 

троє сусідських дітей, поляків, але співали 

вони і «служили» також по українськи. 

«І поблагословлю тебе Я щедро, і розмножу 

тебе Я вельми». Ці слова зі Святого 

письма можна віднести й до Патріярха 

Димитрія – простого селянського лемківського 

хлопця з глибокою і щирою вірою в 

серці. Він отримав від Бога багато чеснот: 

світлий розум, прекрасну пам`ять, хист до 

малювання і співу, вміння згуртовувати навколо 

себе людей, любов до всього рідного, 

а найбільше – велику жагу до знань. 

У селі Глідному жив парафіяльний священик 

Іван Жарський. Він ту церкву в Павлокомі, 

яку розписав Володимир Ярема, 

посвячував, а потім казав при зустрічі, що 

вона краще розмальована, ніж у їхньому 

селі зробили малярі з Перемишля. Отецьдекан 

Іван Жарський дав рекомендаційного 

листа до митрополита Андрея Шептицького, 

за яким Володимира Ярему прийняли 

до богословської семінарії у Львові. 

Навчанню в семінарії завадила ліквідація 

УГКЦ та мобілізація семінаристів до 

радянської армії. Однак і там мистецький 

талант допоміг кмітливому юнакові: він 

очолив хор і працював більше над репетиціями 

та концертами, ніж над військовою 

муштрою. 

Після Другої світової війни, повернувшись 

із армії, Володимир працював у 

Львівському національному музеї, досліджував 

українську іконографію. Одночасно 

склав іспити з богословських предметів 

і третього серпня 1947 року був висвячений 

архиєпископом Макарієм Оксіюком, 

братом єпископа УАПЦ Йосифа Оксіюка, 

на диякона, а 10 серпня того ж року – на 

священика. 

Господь провадив його всюди, а тому 

на життєвих стежках посилав поважних і 

добрих людей, які допомагали в усьому, 

зауважуючи в ньому з одного боку 

скромність, з іншого – велику наполегливість. 

Здобувши значні знання, Володимир 

Ярема вирішив стати священиком і за 

покликанням служити Богові. 

У лютому 1989 року в Києві утворився 

ініціативний комітет з відновлення Української 

Автокефальної Православної Церкви в 

Україні. Парафіяльна церква Свв. Апп. Петра 

і Павла у Львові 19 серпня 1989 року першою 

оголосила про свій вихід з-під Російської 

Православної Церкви і задекларувала 

себе парафією УАПЦ, тобто започаткувала 

в Україні рух за вихід з-під юрисдикції 

Російської Православної Церкви. 

5 – 6 червня 1990 року в Києві відбувся 

Всеукраїнський Собор УАПЦ, в роботі 

якого взяли участь 703 делегати та запрошені. 

Собор обрав першого за всю історію 

православного християнства в Україні 

Патріярха – Блаженнішого Мстислава (в 

миру Степан Скрипник). Він одержав титул 

Патріярха Київського і всієї України. 

Восени 1990 року він із Баунд Бруку (США) 

прибув до золотоверхого Києва на інтронізацію. 

Після смерті Патріярха Мстислава та 

за рішенням єпископату УАПЦ 23 червня 

1993 року протопресвітер отець Володимир 

Ярема, який прослужив 27 років у 

львівському храмі Свв. Апп. Петра і Павла, 

прийняв чернечий постриг на ім’я Димитрій. 

Сьомого вересня на Другому помісному 

Соборі УАПЦ був обраний Патріярхом, 

а 14 жовтня того ж року в храмі 

Спаса на Берестові в Києві відбулася 

інтронізація Патріярха Київського і всієї 

України Димитрія. 

Попри чутливу гуманістичну натуру 

Патріярх Димитрій мав тверду волю, був 

рішучим у діях і непримиренним до неправди. 

Віра кріпила його – віра в Бога і 

Пречисту Діву Марію – заступницю українського 

народу. Він пережив зради, обмови, 

ганьбу від аморальної поведінки непокірних 

йому єпископів. Його примудрилися 

втягнути в авантюру з об’єднанням 

УАПЦ і УПЦ-КП, залучили до судового 

процесу проти «Християнського банку», 

оголосили виведеним поза штат УАПЦ. 

На ці виклики Патріярх Димитрій 

відповів посланням «Про спроби ліквідації 

УАПЦ в Україні», циклом послань «Розмови 

про страшне сьогодення». 

Вже перед смертю добрий пастир-патріот 

поїхав до США та видав заповіт про 

перехід УАПЦ під омофор митрополита 

Костянтина. «В разі мого відходу від керівництва 

Українською Автокефальною 

Православною Церквою прошу лишитися 

на цьому шляху й не проводити жодних соборів 

самостійно без участи діаспорної 

частини Нашої Церкви. Благословляю 

після мене поминати блаженнішого митрополита 

Костянтина, предстоятеля Української 

Православної Церкви в діаспорі 

та Української Православної Церкви Сполучених 

Штатів Америки, наступника Святішого 

Патріярха Мстислава як предстоятеля 

нашої Помісної Церкви, єдиної в 

усьому світі». 

25 лютого 2000 року на 85-му році життя 

перестало битися серце Патріярха Димитрія. 

Як писала тоді українська преса, 

«смерть Патріярха – це велика втрата для 

Церкви, а смерть владики Димитрія для 

УАПЦ – це подвійна втрата: відійшов Патріярх 

і ідеолог відродження автокефалії в 

Україні». 

Для львівської громади це був ще 

більший смуток, бо відійшов живий символ 

священика-українця, якого знали і поважали 

всі в місті, відійшов творець та 

дослідник іконопису і церковного співу, 

людина, яка трепетно берегла своє національне 

коріння. 

До виступу був запрошений пан Роман 

Максимович, людина, яка часто спілкувалася 

із Святішим Патріярхом Димитрієм, 

бо є членом Патріяршої Ради УАПЦ та був 

довголітнім головою Львівського крайового 

ставропігійного братства Св. Ап. Андрія 

Первозваного. Він зокрема сказав: 

«Минуло 12 років відтоді, коли відійшов у 

засвіти Патріярх Димитрій. Здавалось би, 

що пам`ять людська затирає події. А стосовно 

Патріярха Димитрія все навпаки: 

чим більшим стає час розлуки, тим близькішими 

стають спогади про цю чесну, 

скромну й мужню людину, доброго пастиря 

і патріота, який завжди мав тепле слово 

для кожної потребуючої людини. Він був 

надто довірливий, через що багато людей 

користувалися його довірливістю для 

власних цілей. Від таких владиці довелося 

немало натерпітися. Та Бог їм суддя. 

Завжди пам’ятатиму змістовні проповіді 

Патріярха, котрі всі надуважно слухали 

й ніколи не втомлювалися. Зараз, на 

жаль, таких проповідей, щоб до щему в 

душу западали – не почуєш. А послання 

владики Димитрія «Розповіді про страшне 

сьогодення» сприймали не всі, насамперед 

церковнослужителі. Але вони 

на сьогодні справдилися, як пророцтва. 

Це та наука Патріярха для вірних, яку 

наш розум не завжди може відразу переосмислити. 

Як добрий пастир і патріот свого народу, 

він дуже переживав за долю УАПЦ й 

України, тому й заповів нам єднатися в 

Церкві з усіма українцями-християнами і 

визнати владику Костянтина зверхником 

Церкви в Україні». 

Лише 23-й рік іде від часу проголошення 

Третього відродження УАПЦ, та ініціаторів 

відродження, які стояли поруч із Патріярхом 

вже майже нема. Одним із живих 

свідків творення української автокефалії 

є наступник о.Володимира Яреми, настоятель 

церкви Свв. Апп. Петра і Павла о. 

Микола Кавчак. У своєму виступі він згадав 

19 серпня 1989 року, що тоді здвиг 

людей і представників владних структур 

був як на Великдень. «Я учень Патріярха, 

- наголосив о. Микола Кавчак. – Завдяки 

тому доброму вчителю-пастирю мій 

життєвий вектор змінився на 180 градусів. 

Отець Володимир Ярема своїм словом, 

як мечем доходив до сердець мирян 

і до мого серця. Є багато споминів за час 

праці з моїм добрим пастирем, усього не 

перекажеш… Та я дякую Богові, що Господь 

звів мене з отцем Яремою, що я мав 

і маю змогу знайомитися з його пророцтвами, 

що збувалися і збуваються досі. 

Нехай цей добрий пастир залишається в 

людській пам`яті назавжди і постійно його 

пророчі послання, інші музичні та малярські 

твори, дослідження іконопису передаються 

молодим поколінням». 

Соратник та близький товариш Патріярха 

Димитрія Євген Сверстюк сказав: «Я 

завжди отримую приємня враження, коли 

приїжджаю до Львова на відзначення пам`яті 

Патріярха Димитрія. Сьогодні ми 

згадуємо про Патріярха, як про особистість. 

Це важкий хрест, добровільно 

взятий на себе, щоб у посткомуністичний 

час нести таку непосильну ношу, коли не 

відомо, що чекає завтра. Це справжня 

особистість і великий мученик, бо як було 

одному представляти те, що розсипається 

і не має ніяких принципів. 

На одному поважному зібранні в палаці 

«Україна» ще за президентства Л. Кучми, 

пригадую, не було кому виступити від Церкви. 

І попросили Патріярха Димитрія. 

Коли він виступав, зал затримав подих. 

Усі відчули, що це є особистість, бо 

є кого послухати, є пастир українського 

народу. І це правда, що він був великим, 

до глибини душі патріотом. Адже в кого є 

глибока віра, в того і є глибокий патріотизм 

і жертовність. 

Владика Димитрій був природженим 

науковцем, який дослідждував ікони, храми. 

Його книги є безпрецедентними. Він 

стояв завжди на тому фундаменті, який 

заповідав нам. 

Зараз питання канонічності Патріярха 

Димитрія знову розпливається. Але попри 

весь суспільний та й світовий хаос 

наш світ відходить від занепадницьких настроїв, 

а наступає час духовності, час 

духу. І ми будемо відроджуватися на основі 

таких особистостей, як патріярх Димитрій. 

Власне цей Хрест нас збирає і 

буде збирати надалі». 

Із виступу колишнього секретаря 

Львівської єпархії, іподиякона Патріярха 

Димитрія, голови Львівського крайового 

ставропігійного братства Св. Ап. Андрія 

Первозваного пана Тараса Дмитрика: 

«Скільки себе пам`ятаю, завжди знав, що 

в церкві Свв. Апп. Петра і Павла є священиком 

Володимир Ярема. Він був настоятелем, 

як я лише народився. А потім 

доля звела мене з Патріярхом Димитрієм, 

за що я вдячний Богові. 

У розмовах чи то з Державним секретарем 

США, чи із звичайною людиною він 

різниці не робив, бо в кожній особі бачив 

образ Божий, образ Христа, тому й однаково 

прихильно вів розмову з усіма. В 

його очах завжди була батьківська ласка. 

Коли Патріярх Димитрій бував у Львові, 

завжди відвідував наше Братство, постійно 

цікавився його життям. Тому для братчиків 

він назавжди залишається тим добрим пастиром 

і опікуном». 

Перед нашими очима постає образ того, 

хто сподобився пройти свою Голгофу, заохочуваний 

Христовими словами: «Блаженні 

ви, як ганьбити та гнати вас будуть і будуть 

облудно на вас наговорювати всяке слово 

лихе ради Мене. Радійте та веселітеся, нагорода 

бо ваша велика на небесах!». 

Як настане весна, і зацвітуть квіти: 

фіалки і черемха, жовті примули, ромашки, 

а найбільше – незабудки, - згадайте 

дуже мудрого і дуже доброго старця – 

отця Володимира Ярему, якого Українська 

Автокефальна Православна Церква вибрала 

Патріярхом. Нарвіть букетик цих 

квітів і принесіть на його могилу. Похований 

Патріярх Димитрій у Львові в церкві 

Свв. Апп. Петра і Павла по вулиці Личаківській. 

І поблагословить він вас за це 

на добру долю. 

На завершення урочистої академії зведений 

хор виконав «Вічная пам`ять» і 

«Боже великий, єдиний». 

Підготував Олег ПЕНДЕРЕЦЬКИЙ. 

Світлини Олега ПАНАСА.


ВІХИ НАШОЇ ІСТОРІЇ 

Особливості церковно-громадського 

життя української діаспори 

(Закінчення. Початок у №2, 2012 р.). 

Гетьманці 

Гетьманство в діяспорі сформувалося 

спершу як ідеологія, а вже потім – як 

конкретні організації. Ґенеза ідеї гетьманства 

була досить цікавою. Так якщо в 

1918 році гетьманство було явищем наддніпрянським, 

то на початку 1930-х років 

третина прибічників цієї ідеології була західними 

українцями. Далося взнаки розчарування 

лівими ідеями ЗУНР Є. Петрушевича 

та неможливість робити ставку 

на Габсбургів. 

На еміграції після Перших визвольних 

змагань різні українські організації творили 

свої власні бойові структури маючи 

надію найближчим часом повернутися до 

Києва. Воєнізоване крило виникло і при 

Союзі гетьманців-державників (СГД) – 

гетьманські «Січі». На відміну від подібних 

утворень інших українських організацій 

значна кількість засновників гетьманських 

«Січей» була колишніми старшинами 

російської царської або австрійської 

цісарської армій і мали спільне минуле (а 

відповідно й знайомства) із вищими 

військовиками Австрії, Польщі, Німеччини, 

Фінляндії тощо. Гетьманці-військовики 

не переймалися політикою (лишаючи 

це ідеологам СГД) натомість формували 

збройні відділи, вишколювали членство у 

таборах, накопичували зброю. Уряди країн, 

де знаходилися «Січі», були налаштовані 

антисовєтськи, тому ставилися до них позитивно, 

інколи навіть підтримуючи фінансово 

(США, Канада). До того ж у США 

частина гетьманців входила до Національної 

гвардії, за яку потрібно сказати докладніше. 

Як відомо, США досить мілітаризована 

країна. Маса людей володіє вогнепальною 

зброєю, багато охочих утворюють як 

легальні так і нелегальні групи «міліції». 

Для певного опанування цими силами ще 

на світанку США було створене резервне 

військове формування – Національна 

гвардія. Її підрозділи формуються за територіальною 

ознакою й діють у всіх 50- 

ти штатах. В місцях компактного проживання 

українців до Другої світової війни 

цілі сотні гвардійців складалися виключно 

з українців, маючи озброєння до артилерії 

включно. Географічно – це так званий 

«Іржавий пояс» («Rust Belt») США, 

тобто промисловий північний схід. Настанова 

була та, що й при створенні УСС, «Нахтіґалю» 

та інших українських формацій у 

складі чужинецьких армій – військовий 

вишкіл, бойовий досвід та власні збройні 

формування для майбутньої боротьби за 

Україну. Окрім планових вишколів українські 

національні гвардійці тренувалися 

ще й у гетьманських «Січах». 

Проте з часом перед гетьманськими 

збройними формуваннями постали істотні 

загрози. Коли розпочалася Друга світова 

війна гетьманські збройні формування 

були не досить чисельними аби могли зацікавити 

воюючі сторони. До того ж гетьманці 

опинилися по обидва боки фронту 

(гетьман Павло Скоропадський у Німеччині, 

а його син, гетьманич Данило» у Великій 

Британії, додати ще гетьманські 

«Січі» в Америці) дотримуючись обережного 

нейтралітету. Адже воюючі сторони 

мали всі підстави ставитися до них із недовірою. 

Гетьманці у країнах Європи по деякім 

ваганні зайнялися суто допомоговою справою 

– визволення інтернованих вояків 

Карпатської січі, діячів ОУН та ін. Не в 

останню чергу саме завдяки зусиллям 

гетьмана Павла Скоропадського вдалося 

врятувати від смерті С. Бандеру, А. Мельника 

та Т. Бульбу-Боровця. Допомоговій 

діяльності гетьманців сприяли як аристократичне 

походження багатьох учасників 

гетьманського руху (на відміну від інших 

течій), так і особисті контакти із вищими 

військовиками країн Осі. 

У США ситуація була іншою. Вишколені 

й озброєні гетьманські «січовики» за 

певних обставин були б серйозною загрозою 

для совєтів. Тому було вирішено залучити 

«п’яту колону» - українських ко- 

муністів США. Останні вдалися до випробуваних 

засобів – провокацій та доносів 

до ФБР. Спільниками комуністів виступили 

американські республіканці, що підозрювали 

гетьманців у пронімецьких симпатіях. 

Розпочалися репресії, арешти членства, 

1942 року Союз гетьманців-державників 

(СГД) було заборонено американською 

владою, а «Січ» самоліквідувалася. 

Трохи згодом американський уряд зрозумів 

свою помилку і вирішив відновити 

знищене. Замість СГД 1943 року у Детройті 

було утворено Українську гетьманську 

організацію Америки (УГОА), якій дали 

багато юридичних пільг. Проте було вже 

пізно, УГОА не змогла здобути міцних позицій, 

а українські симпатії переходять до 

ОУН. По війні гетьманський рух поступово 

занепадав, мілітарна складова обмежувалася 

стрілецькими клубами, а членство 

потроху старішало й відходило. Воскресив 

майже зниклу течію український національний 

рух в Україні. Наприкінці 1980- 

х років, один із українських дисидентів, що 

опинився в Америці, В. Мороз виголосив 

свої погляди на зборах уряду УНР в екзилі 

і був здивований негативною реакцією 

слухачів. Сам того не уявляючи, він 

виголосив ідеї Союзу гетьманців-державників. 

На початку 1990-х років на Захід 

почали їздити українські науковці, які, як 

водиться, тяжіли до чогось більш елітарного 

ніж соціал-демократія чи лібералізм, 

але менш радикального ніж чинний націоналізм 

ОУН. В діяспорі ж вони знайшли 

кілька ще живих гетьманців, ідеологія 

яких відповідала українським інтелектуалам. 

Після цього гетьманство повернулося 

в Україну, але залишилося тут на маргінесі 

ідеологічного й політичного життя. 

Проте це вже тема окремої розмови. 

Робота з молоддю 

Після Другої світової війни українська 

молодь також стала заручником протистояння 

дорослих. На той час більшість української 

молоді була в Пласті, що контролювався 

майже виключно мельниківцями. 

Це не влаштовувало ОУН(р), яка хотіла 

поставити молодь під свій контроль. 

Спершу робилися спроби розбудувати 

Юнацтво ОУН (ЮОУН). Цікаво, що серед 

тих, хто вишколював молодь на курсах 

Юнацтва ОУН – колишній міністр Роман 

Зварич, в минулому співробітник Визвольного 

фронту в Нью-Йорку. Проте у 

батьків багатьох дітей ОУН асоціювалася 

із радикалізмом міжвоєнного періоду 

та часів ДСВ і вони остерігалися віддавати 

своїх нащадків до Юнацтва. Тому було 

вирішено створити Пластові альтернативу 

– Спілку української молоді (СУМ), яка 

проголошувалася спадкоємцем розгромленої 

в СССР однойменної організації М. 

Павлушкова і в масовій уяві не асоціювалася 

з ОУН. Такий хід був досить вдалим, 

новостворена організація фактично був 

бандерівською копією Пласту і охопила 

різні вікові групи дітей та молоді. Цікаво, 

що автором гасла СУМу ("Честь України! 

Готов боронити!") був наддніпрянець 

Олекса Самійленко (Калиник). Відрізнялися 

організації навіть одностроями – зелені 

у пластунів та «хакі» в сумівців. 

Відносини між ними були конфліктні, іноді 

при зустрічах справа доходила навіть до 

каміння. Навіть в кінці 1980-х років діяспорна 

молодь під час знайомства питала: 

«Ти пластун, чи сумівець?» 

За деякий час було створено й ТУСМ 

(Товариство української студіюючої молоді), 

яке не лише займалося вихованням 

членства, але й брало участь у тисячних 

демонстраціях проти політики СССР. 

Пізніше ТУСМ також було перенесено на 

матірні землі. 

Одразу після виникнення організації 

мали значну підтримку – будувалися великі 

Оселі (тобто табори) СУМу, з великими 

басейнами, монументами тощо (наприклад 

Оселя ім. М. Павлушкова у штаті 

Вісконсин). Фактично і Пласт, і СУМ перетворилися 

на скаутські організації із 

певним національним забарвленням. Занепад 

української діяспори в кінці 1980-х 

– на початку 1990-х позначився і на молодіжних 

організаціях, зокрема на кількості 

членства. Частина молодіжних організацій 

фактично вимерли – мельниківський МУН, 

ОДУМ (І. Багряного), той же ТУСМ. Почалося 

злиття занепалих осередків, шкіл 

українознавства тощо. 

Якісний занепад полягав у поширенні 

ідеології американського лібералізму (пропагованого 

на тих же таборах), у нездатності 

впливати на молодь, що сприяло фактичному 

перетворенню на осередків 

СУМу на фольклорні клуби чи групи подовженого 

дня для дітей українських заробітчан. 

Нині і Пласт, і СУМ переживають період 

занепаду, активно діють лише в деяких 

містах (наприклад СУМ у Чикаго). Серед 

форм діяльності – зимові та літні молодіжні 

відпочинкові табори за символічну оплату, 

знайомство з українською культурою 

(зокрема піснями, танцями тощо). Про причини 

минулого міжорганізаційного розбрату 

ніхто вже не пам’ятає і, як висловився 

один з українців діяспори, «якби не 

різний колір одностроїв ніхто б не дав ради 

сказати різниці» між ними. 

. 

На маргінесі 

української діяспори 

Своєрідною є група бразилійських українців. 

В Бразилії українці мають багатодітні, 

але бідні родини тому часто віддають 

дітей до монастирів, звідки їх привозять 

до Америки. Тому група складається 

зі священиків, або тих, хто вчився на священика, 

але кинув навчання. Тримаються 

вони дещо окремо, - «королівством у королівстві», 

між собою спілкуючись португальською 

мовою. 

Також окремо існують українці-русини 

Закарпаття. Одна з головних причин – релігійна. 

УГКЦ охоче включила б до свого 

складу їхні єпархії. Проте для закарпатців 

це асоціюється зі зміною богослужбового 

життя, зокрема «закарпатського діялекту 

церковнослов’янської мови», що вважається 

однією з ознак самоідентифікації і викликає 

неприйняття. Звісно, що свій вплив 

справила і пропаганда «русинського» сепаратизму, 

підтримуваного угорцями, а 

нині – росіянами. Певна антипатія до галицьких 

українців пов’язана зі «зрадою» 

ОУН А. Мельника Карпатської України. 

Хоча в більшості сучасні американські українці-русини 

це в основному асимільовані 

ще в першій половині ХХ століття особи 

(найвідоміший приклад – Енді Воргол- 

Андрій Варгола), пов’язані лише спільним 

церковним обрядом та мовним діялектом, 

що вживається лише у церкві. Свіжі 

іммігранти із Закарпаття в більшості йдуть 

до галичан, оскільки русини перших хвиль 

еміграції живуть більше словацьким життям 

і новоприбулих сприймають холодно. 

Невеличкою групою були лемківські 

сепаратисти з їх «Лемко-Парками». Ідея пропаганди 

«окремого від українців лемківського 

народу» виникла ще в поляків для розколу 

українства. Проте це не дало результатів. 

В діяспорі лемківський сепаратизм був 

реанімований, утримувався на кошти КҐБ і 

також занепав із розпадом СССР. 

Деякі роздуми 

щодо вищесказаного 

Яскраві імена і жорстокий розбрат, великий 

потенціал і змарновані зусилля – 

українська діяспора навіть у західному 

світі хворіла на давні українські хвороби. 

Звісно, вони майстерно підживлювалися 

совєтськими спецслужбами, що вдало грали 

на столітній роз’єднаності українських 

історичних земель, на міжорганізаційних 

протиріччях та людських амбіціях. Проте 

це аж ніяк не складає з українців України 

та діяспори відповідальності за помилки. 

«Всяке царство, що розділилося в собі, спустошиться; 

і всяке місто чи дім, що розділився 

у собі, не встоїть» (Євангеліє від 

Матвія, 12:25) Ці євангельські слова важливо 

усвідомлювати не лише як пересторогу, 

але і як заклик до активних дій по коригуванню 

власних помилок. 

В’ячеслав ТРУШ. 

За віру і єдність! 

ІНФОРМУЄ 

Міжнародні новини 

Сінгапур 

12 лютого в Сінгапурі відбулася церемонія 

інтронізації митрополита Сінгапурського 

Костянтина, повідомляє 

французький православний сайт 

Оrthodoxie із посиланням на грецьке 

агентство «Ромфея». Митрополит Костянтин 

став першим митрополитом Сінгапуру 

і Південної Азії в юрисдикції Константинопольського 

Патріархату. Він був вибраний 

2 листопада минулого року Синодом 

Константинопольської Православної 

Церкви, а потім 21 листопада 2011 р. рукоположений 

в єпископа Патріархом Варфоломеєм 

і іншими ієрархами Константинопольської 

Патріярхії. До складу новоутвореної 

Сінгапурської митрополії Константинопольської 

Православної Церкви 

увійшли 11 країн Південно-азіатського 

регіону: Сінгапур, Індонезія, Індія, Пакистан, 

Малайзія, Бангладеш, Афганістан, 

Шрі-Ланка, Непал, Бутан і Мальдівські 

острови. Митрополія Сінгапуру в даний 

час включає 38 православних парафій, на 

яких здійснюють служіння 22 клірики. 

Єпархія також має в своєму розпорядженні 

2 притулки, 4 дитячі центри, 5 дитячих 

садочків, 10 початкових шкіл, 2 коледжі, 

1 богословська семінарія, 1 політехнічний 

факультет, 8 медичних диспансерів 

і 1 лікарня. У церемонії інтронізації 

першого Сінгапурського митрополита 

взяли участь: митрополит Гонконгу і Далекого 

Сходу Нектарій (він очолював Літургію 

як офіційного представника Патріарха 

Константинопольського Варфоломея), 

митрополит Самоса і Ікарії Євсевій, митрополит 

Дімітріади Альміроса Ігнатій, 

митрополит Дарданеллський Микита і 

митрополит Корейський Амвросій. 

Анкара, Туреччина 

Міністр Туреччини по взаєминах з 

ЄС Єгемен Багиш призвав християн та 

іудеїв, які живуть у країні, йти на державну 

службу. На зустрічі з представниками 

релігійних меншин у Стамбулі в середу, 

15 лютого, Багиш заявив, що християни 

та іудеї повинні направляти своїх 

дітей на участь у співбесідах для вступу 

на державну службу, пише Kathweb. На 

зустрічі обговорювалися проблеми, пов’язані 

з відсутністю рівних умов для релігійних 

меншин у Туреччині. На думку Багиша, 

«скляної стелі», що перешкоджала 

зростанню немусульман на державній 

службі в Туреччині, більш не існує. Якщо 

в окремих випадках наявний якийсь опір, 

його необхідно долати спільно, заявив 

міністр. Багиш навів приклад вірменина 

Лео Халеплі, який минулого року після 

блискучої здачі вступних випробувань став 

першим немусульманином, що зайняв 

пост в генеральному секретаріаті по взаєминах 

з ЄС при уряді Туреччини. За повідомленнями 

преси, представники релігійних 

меншин до цих пір відчувають дискримінацію, 

не дивлячись на офіційне 

визнання рівності всіх громадян Туреччини 

незалежно від релігійної приналежності. 

Питання захисту від дискримінації 

є найбільш важливим для турецьких християн 

зараз у зв’язку з розробкою нової 

Конституції Туреччини. Число немусульман 

у країні не таке велике. Вони складають 

всього лише два відсотки від 75- 

мільйонного населення Туреччини. 

Париж, Франція 

Митрополит Чорногорсько-приморський 

Сербської Православної 

Церкви Амфілохий (Радовіч) удостоєний 

звання доктора honoris causa Православного 

Свято-Сергієвського богословського 

інституту в Парижі. Нагородження 

відбулося 13 лютого у видавничому 

будинку «CERF» в Парижі і було приурочено 

до презентації книги владики «Тайна Святої 

Троїци згідно зі святим Григорієм Паламою», 

яка є перекладом французькою мовою 

його докторської дисертації «Путь Богопознанія 

згідно зі святим Григорієм Паламою». 

Про це повідомляє офіційний сайт 

Сербської Православної Церкви. На урочистій 

церемонії, на якій були присутні архієпископ 

Команський Гаврило (Константинопольський 

Патріархат), посли Чорногорії 

і Сербії у Франції Ірена Радовіч і Душан 

Батаковіч. Митрополит Амфілохий 

прочитав лекцію «Церква — джерело ідентичності 

людини і світу — Світ створений, 

щоб стати Церквою».

6 

Це заклик із канту свт. Димитрія Ростовського 

«Перед Спасителем нашим». 

Він дуже доречно звучить для нас у час 

Великого посту. Кожен християнин до 

цього особливого періоду в церковному 

році має поставитися дуже серйозно. 

В першу чергу треба готувати себе 

до посту подумки, налаштовуючись на 

зміцнення волі, аби відкидати дріб’язкове, 

зайве, егоїстичне. Це час, коли людина 

має будити в собі Боже начало, а 

егоїзм різко притамувати, виявляти покору, 

смиренність перед Творцем. 

Був один чоловік – відлюдник на ім’я 

Яків і жив він у фінікійському краї поблизу 

міста Порфиріон. 

П’ятдесят років перебував він в пустелі, 

в одній печері. До нього ходили люди, він 

багато оздоровлював, наставляв на шлях 

істини і став на заваді місцевій громаді 

нечестивих самарян. Вони порадившись, 

підіслали до нього жінку-блудницю, яка 

мала би знечестити його, отож була б причина 

вигнати його геть. 

Знайшли таку, і вона прийшла під заслону 

його печери опівночі, стала благати 

впустити, бо люті звірі інакше її роздеруть. 

Яків вагався, та все ж піддався воланню. 

Побачивши жінку, він злякався і не хотів 

впускати її, та жінка не вступалася, плакала 

і благала впустити. Яків впустив. Далі 

прикинулась вона хворою і просила єлеєм 

змастити їй серце, що різко закололо і 

помолитись над нею. 

Пустельник розумів, що це – спокуса диявольська, 

а тому тримав одну руку над 

полум’ям вогню, що зігрівав Печеру, а другою 

змащував болюче місце жінки. Жінка 

не відпускала руки Якова, а друга за той 

час обгоріла в вогні. Побачивши це, жінка 

дуже злякалась і розкрила причину її приходу 

до нього. 

Нечестиві самаряни були викриті і виг- 


«Браття і сестроньки рідні, 

каймося, Бог нас чекає» 

Не уживаймо слово «я», 

Воно так мало означає, 

Бо «я» – це пиха є моя, 

Вона нас з Богом розлучає. 

Коли розмовляєш з людьми зі свого 

середовища, то переконуєшся в тому, що 

загалом усі позитивно ставляться до посту, 

та все ж кожен по своєму розуміє 

його суть. 

Один каже: «Я буду постити, звичайно. 

Але вже в перший день змушений 

його порушити – це день народження 

мого найкращого друга, саме 27 лютого». 

І тут же постає запитання: «Хто і що 

у тебе, друже, як християнина, на першому 

місці? І чого носиш хрестик на шиї»? 

17 БЕРЕЗНЯ ВШАНОВУЄМО ПАМ’ЯТЬ СВЯТОГО ЯКОВА-СПОВІДНИКА 

Сила покаяння 

«Я в юності своїй переміг усі пристрасті, а в старості став ними переможений» 

Отець Олександр Мень: 

нані з міста церковною владою, єпископом 

Олександром, а жінку цю взяв він у монастир 

жіночий, і згодом вона стала святою. 

Та диявол далі провадив свою роботу. До 

Якова, слава якого ще більше зросла, 

йшли і йшли люди, він оздоровлював і виганяв 

бісів, робив це, не приймаючи ні від 

кого винагороди, кажучи: «Божественних 

дарів не годиться ні продавати, ні купувати». 

Розуміючи, що він аж занадто прославився, 

утік з цієї місцевости і знову усамітнився. 

Та згодом і тут знайшли його 

люди, він їх оздоровлював, і слава його ще 

більше поширилася. 

Та тут-таки диявол знайшов спосіб перемогти 

Якова. Таки загордився. А послужив 

цьому такий випадок: диявол увійшов 

у доньку одного багатого чоловіка і мучив 

її. Вона ж, кричала і словами його просила 

розшукати Якова, бо лише він зможе 

врятувати її. Шукали довго, нарешті знайшли 

і благали: «Помилуй доню нашу, вона 

ж іще така молода». А дівчина вже не 

приймала їжі кілька днів, лежала майже 

безтямна. 

Яків вигнав із неї злого духа на очах у 

всіх, і вона лежала геть змореною на землі. 

Батьки вблагали старця, аби вона залишилася 

при ньому ще кілька днів, боячись, 

Людина завжди знала, а деколи осягала з досвіду, що, крім сотвореного 

світу, є світ невидимий. Саме мислення є тайна, саме переживання 

в глибині душі є тайна, і, врешті, особливі форми свідомости, 

те, що казенною мовою називається «інтраверсія містична», самозаглиблення, 

-теж є тайна. 

Цілі покоління містиків відкривали колосальні світи за допомогою 

концентрації свідомости, зосереджености. Досвід людства засвідчив, 

що нас оточує не лише повітря, електромагнітні хвилі, 

космічні промені тощо, а що ми перебуваємо в середовищі, яке ще не 

відоме науці, в середовищі не-фізичному, трансфізичному, потойбічному. 

Воно пронизує все, і Всесвіт має силу-силенну планів таємничого 

буття. 

Є люди, що засвоювали практику східних мудреців і могли досягати 

вільного виходу в астрал. Це небезпечна вправа. Столітній 

досвід свідчить, що цей наш сусідній план не лише таємничий, а й 

небезпечний, оманливий, важкий для людини, і що Творець не дарма 

його для нас закрив. Він відкривається людині або в стані 

надзвичайно великої святости, або в стані безумства, коли «стін- 

– Що ви називаєте трансфізичною 

реальністю? 

Трансфізичною реальністю я 

називаю будь-яку реальність, яка 

перебуває «транс-», тобто з того 

боку, який не можна виміряти нашою 

апаратурою, нашими органами 

зору, слуху тощо. Тобто це реальність 

за межами фізичного. 

Перша трансфізична реальність, 

яку всі ми посідаємо 

щодня, це сама наша свідомість, 

наша думка, наш дух. Немає такого 

апарата, який міг би визначити, 

пропульпу-вати наш дух. Ми 

можемо за допомогою апаратури 

вивчати біотопи мозку, можемо 

вивчати численні фізіологічні про- 

«Екологія Духу» 

цеси, які відбуваються у центральній 

нервовій системі. Але центральна 

нервова система - це видима 

річ, її можна відпрепарувати 

на взірці, а дух не відпрепаруєш. 

Але саме він є основним у людині. 

Трансфізична реальність - це дух 

у нас і поза нами. 

Коли ми дотикаємо до різних 

проявів цієї реальносте поза 

нами, то багато залежить від 

того, під яким знаком вона йде, 

яка її духовність. Вона ж поляризується, 

і треба відчувати, яке це 

поле - негативне чи позитивне. Є 

елементарний критерій, аби перевірити, 

з яким знаком був полюс. 

Якщо ви пережили якийсь 

ка» ламається і раптом щось проривається. Людина має бути 

від цього відгороджена. Як ми відгороджені від чорної безодні космосу 

блакитною банею тверді небесної, так ми відгороджені від 

таємничого, небезпечного для нас, у чомусь страшного і туманного 

світу - астрального. Контакт із цим виміром породжує всілякі 

феномени, які вражають уяву людини. І тут наша цікавість, а 

часто і сумлінна допитливість, випереджують наші досягнення. 

Людина прагне дослідити ці сфери, але ми ставимо запитання: 

«Чи готова людина до цього?» Вона виявилася не готова дослідити 

навіть структуру атома, бо повернула його проти подібних до 

себе. Тож чи безпечно людині втрутитися в таку сферу, аби випустити 

певних демонів? Є екологія природи, але є й екологія Духу. Ось 

чому Церква забороняє людині спіритизм і всілякі окультні речі. 

Чому? Лише аби погамувати її допитливість? Аж ніяк. Навпаки, 

допитливість заохочують, для Церкви наука - це пізнання Божих 

таїн. Але ми не здатні без важких для себе і для суспільства наслідків 

проникати в ці сфери. Це не табу, не сліпа заборона, а попередження 

християнства: світ не готовий до пізнання цих таїн. 

незвичайний стан світла, піднесення, 

а в підсумку - похмілля, 

оскома, важкий настрій, - отже, 

це було не те. А якщо ви пережили 

щось не дуже ефектне чи 

навіть зовсім нічого не відчули, а 

потім настало відчуття просвітлення, 

полегшення, піднесення, 

- отже, це Боже. 

– Інколи я маю здатність 

бачити майбутнє і щоразу лякаюся 

цього. Що ви можете 

мені сказати? 

Я знав одну жінку, яка постійно 

бачила події, що мали статися 

через місяць. Так, вона бачила 

свого майбутнього чоловіка, 

побачила якусь дитину, що 

загинула. Вона допомагала шукати 

дітей, які зникли. У чому тут 

справа? Нам дуже складно це 

осмислити, але спробуймо. 

Якщо ви уявите собі хоча б на 

хвильку той священний вимір, де 

немає часу (а Божий вимір саме 

такий), то звідти, умовно кажучи, 

все, що відбувається на землі, 

виглядає цілісною картиною. Це 

не послідовний перебіг подій, а 

цілісна картина. З цього видіння 

на людство неначе частково сходить 

певне поле. Звідси можливість 

пророцтв, передбачень, 

які були завжди відомі в історії 

Жінки кажуть: «Ой добре, нарешті 

схудну, бо інакше годі себе взяти в руки». 

Але ж визначімось, що на першому 

місці? 

По проводовому радіо зараз багато 

ефіру надається християнським передачам. 

Звучать упродовж дня і церковний 

календар, і проповіді, і настанови, і заклики 

до проявів милосердя. Тільки слухай 

і виконуй. Особливо важливі ці передачі 

є для людей, які з різних причин не 

можуть іти в храм і там слухати Слово 

Боже. Жаль лише, що так мало людей 

мають можливість слухати саме це радіо, 

бо інші мало переймаються проблемами 

людської душі. 

Недавно ми слухали і в храмах, і по радіо 

уривок з Євангелія про страшний суд і 

почули, що на ньому не спитає Христос хто 

ти, з якого народу, якого роду чи стану, до 

якої Церкви належав, а лише одне: «Що 

доброго для своїх братів зробив?». 

Отже, в час посту, окрім молитов, читання 

і слухання всього, що йде на користь 

душі, частіше оглядаймося на тих, 

хто поруч, хто зустрічається на нашій 

життєвій дорозі, не будьмо глухими до 

чужих бід і проблем. Учімося слухати 

інших, розуміти їх, по можливості іти на 

випередження людським потребам. Це 

для Бога наймиліше. І для нас це завжди 

буде найбільшою радістю. Цю радість ні 

з чим не порівняти, бо вона підносить нас 

над усім земним. 

що злий дух вернеться до неї. 

Та злий не рушив дівчину. Зате переміг 

старця. 

«Я в юності своїй переміг пристрасті, а 

в старості став ними переможений», – 

сказав згодом Яків. Залишившись один на 

один з дівчиною, немічною, він один за 

одним вчиняв страшні гріхи і насилував 

дівчину, вбив її потому зі страху, кинув тіло 

у річку, а сам скрився. Блукав довго, зайшов 

у монастир і там каявся вельми. Братія 

жаліла його, утішала, аби не вчинив чого 

більше. Він пішов далі, не затримався у монастирі. 

Зайшов у пустелю, і там зустрівся 

йому за промислом Божим чоловік-пустельник, 

котрий допоміг йому. 

Вислухавши розповідь старця про гріхи 

його важкі, пустельник обняв його і сказав: 

«Ти боїшся тепер, що Христос спалить 

тебе вогнем з неба, як тільки ти вимовиш 

ім’я Його. Та ти помиляєшся. Сила покаяння 

є дуже великою, і Господь з радістю 

прийме каянника. Якби покаяння не мало 

такої сили, то не був би прощений цар 

Давид за перелюбство, і непрощеним був 

би апостол Петро за відречення від Христа, 

не були б прощені й інші». 

Яків не залишився з ним, а пішов геть 

і натрапив на старий гріб у вигляді печери, 

там було багато костей, і серед них прожив 

там десять років. Хто натрапляв на 

старця, пробував з ним заговорити, та 

марно. Він відкривав свої уста лише для молитви 

і харчувався лише травою, що росла 

поруч. Він був живим мерцем серед 

мертвих. 

У краях цих, де перебував він, настав 

голод і посуха. Тоді єпископові було сказано 

від Бога: «Іди до раба Мого Якова, і 

хай він помолиться за все до Мене». Ціла 

процесія прийшла до нього на чолі з єпископом, 

та Яків не виходив із гробу. Відійшли 

ні з чим. А посуха в тому краї тривала далі. 

Пішли вдруге, післані знову Господом, і 

силою вже відкрили гріб, і просили Якова 

молитися за них. А він боявся, не смів молитися 

за когось, лише за себе молився. 

Але таки переконав його єпископ. І як 

тільки почав молитву Яків, відразу пішов 

дощ. 

І для Якова це був знак – знак того, що 

Господь простив його. 

Після цього ще багато чудес і зцілень 

зробив він, і в цей же рік Господь сповістив 

його про кончину. Яків закликав єпископа 

і сказав йому про те, і про своє бажання 

поховати його у цьому гробі. Так і вчинили. 

Біля гробу згодом збудували церкву на 

честь святого Якова, й мощі його перенесли 

у храм. 

Щороку туди збиралась сила народу і 

вшановувала святого старця Якова й Господа 

нашого, Який приймає щире покаяння 

від нас, грішників, та ще й нагороджує 

великими дарами. 

Із «Житія святих». 

людства. Багато людей мають 

спонтанну здатність наче 

підстрибувати над часом і бачити 

те, що ще має статися, трішечки 

підійматися у виміри, де майбутнє 

вже існує. Тобто ви не бачите 

всього процесу відразу, а 

бачите фрагмент, але фрагмент 

значно більший, аніж наш безпосередній 

досвід у цій реальності. 

Нічого страшного, нічого важкого 

у цьому немає. Цього не треба 

боятися, а просто знати, що це 

- ваша індивідуальна властивість, 

це властивість вашої 

душі. Якщо ви використовуєте це 

на благо, то нічого поганого в 

цьому немає. Це - ваш дар. Кажуть, 

що Лев Толстой теж мав 

особливий дар - бачити інфрачервоні 

промені, яких людина 

зазвичай не бачить. 

Сторінку підготувала Віра МАРКОВИЧ.

Любіть своїх дружин 

Юлія – так звати мою дружину. Одружились 

ми вже двадцять років тому, 

жили нормально, я вважав так донедавна. 

Донедавна – це коли я перейшов на 

нову роботу, більш престижну, в хорошу 

фірму і майже на керівну посаду. 

Хоча робота в мене дуже відповідальна, 

і шеф дуже цінить мій досвід у нашій 

справі, та вільного часу стало в мене набагато 

більше, і зарплата пристойніша. 

Так от якось була в нас корпоративна 

вечірка, і треба було прийти з дружиною. 

Я, знаючи, що їй треба виглядати 

відповідно, дав дружині грошей – дотепер 

таких сум ніколи не давав на одяг, 

– за тиждень вона мала впоратися з 

цим, щоб належно виглядати. 

І ось цей день настав. Якраз тоді я 

був дуже зайнятий, а тому напередодні 

запитав дружину: 

– Що ти там купила, я не осоромлюсь 

своєю жінкою? 

– А ти дотепер мною соромився? – 

запитала вона. 

– Та, ніби ні, але ж … То зовсім інший 

рівень, сама розумієш. 

Я чекав її перед входом у дорогий 

ресторан, оглядався. Враз хтось ззаду 

поклав мені руку на плече. Вона, але … 

Зовсім інша якась: інша стрижка, макіяж, 

шубка на ній – чия? Ми запізнювались, 

тому часу не було, аби розпитувати. 

На ходу лише запитав: 

– Тобі вистачило цих грошей на шубку? 

– Та де там, – відповіла, – це коліжанки. 

Далі я вже не мав часу її розглядати. 

Шеф покликав мене, а дружину доручив 

своїй дружині. 

За вечір я чув не один раз: «У вас 

така дружина! Дуже мила». Я бачив, як 

до неї підходили інші жінки, вона жваво 

розмовляла з ними, підходили і чоловіки, 

це я теж встиг помітити. Я став частенько 

кидати оком в її бік. Та шеф не 

давав можливості нам розслабитися. У 

нас, чоловіків, була серйозна розмова 

на рахунок розширення фірми, там були 

нові, зацікавлені люди. 

Коли прощалися, я чув багато приємних 

слів на адресу дружини, аж запишався 

від цього. 

– Ти ж подивися, що з жінкою роблять 

гроші! – сказав я своїй Юлії, коли 

сідали в машину. 

– Це ти просто відівчився на мене 

дивитися, як на жінку. У тебе робота, а 

там: співробітниці, секретарка – то 

жінки, а я для тебе давно вже лише мама 

твоїх дітей. 

Цей випадок дуже змінив моє ставлення 

до дружини. Мені вона почала 

подобатися, як колись, дівчиною. Пам- 

’ятаю, коли ми ще зустрічалися, ми з 

товаришами придумали собі таку гру – 

записувати позитивні і негативні риси 

у своїх дівчат. Я тоді записав багато 

пунктів з позитивними моментами в її 

характері, я зараз намагався пригадати 

їх. А що би записав тепер? У робочому 

записнику час від часу на букву «Ю» я 

фіксував: вірна, добра мати, акуратна, 

смачно готує. А після тієї вечірки наслухався 

про неї від співробітників: «Твоя 

дружина має шарм, ніжна, розумна, 

вміє підтримувати розмову, а ще якась 

природна цнотливість проглядається в 

ній». Аж загордився. А ще зауважив: 

вона часто молиться, (колись цього не 

помічав), у молитві дуже зосереджена. 

Правда, робить це десь у куточку, ховаючись. 

Вона ж знає, я до релігії ставився 

майже байдуже. 

З того часу минув рік. Аж тепер я усвідомлюю, 

що поруч зі мною жінкаскарб. 

А як мало уваги я їй приділяв! Я 

не вмів її любити так, як мав любити 

чоловік жінку, маму наших дітей. Вона 

врешті насмілилася говорити зі мною 

відверто про Бога, й ми згодом взяли 

шлюб у церкві. Зараз ми щасливе подружжя, 

гарна сім’я. Моя порада чоловікам 

– приглядайтеся до своїх дружин 

і любіть їх! 

З розповіді Віктора записала 

В. МАТВІЙЧИК. 

Чи це наближення 

до Содому і Гомори? 

Сучасна гонитва за модою часто зашкалює 

людей щодо розуміння добра і зла 

та світосприйняття взагалі. Для прикладу 

візьмемо «тату» як відображення символів 

злого духа. Але зараз татуювання 

всебічно заохочується і на пляжах, і з екранів 

телевізора, мовляв, це дуже модно. 

В телепередачі показували одного 

співака, в якого на грудях висить розп“- 

яття Ісуса – символ мук Христових, жертва 

й викуп за наші гріхи, - а співак каже: 

«Я поки не готовий робити тату, бо це 

може зіпсувати мою карму». Це добре, 

що стримується від сатанинського вчинку, 

але поруч із розп“ятим Христом вживати 

слово «карма» - це що?.. 

«Яке тату ви би собі накололи?», - запитують 

у телепередачі в іншого. 

«Бога Шива, він стане моїм оберегом», 

- відповідає. 

Дехто наколов собі дракончиків – 

зараз же рік дракона, - та ще в інтим- 

 

ВІЧНАЯ ПАМ’ЯТЬ 

На 65 році життя 1 березня відійшов у вічність 

Богдан ВАЦЬ, 

братчик та парафіянин храму Успіння праведної 

Анни м. Львова. Богдан був вірний син України та 

Церкви, понад 20 років трудився для утвердження 

Братства та все життя віддав для розвитку УАПЦ. 

Залишив у смутку дружину Ольгу та дочку 

Лесю із родиною. 

них місцях; така мода, еге ж! 

Дивишся на цю пропаганду, слухаєш 

отих гореагітаторів і переконуєшся, що 

недаремно Господь Бог знищив міста 

Содому і Гомору за розпусту. Але й ми до 

них вже наближаємося, то ж і нас може 

спіткати їхня участь. 

А ще необдумане вживання слів Божих 

у різного роду рекламі теж доводить 

до богохульства. Наприклад, звучала по 

радіо реклама такого змісту: «А зараз 

ми наближаємося до місця, котре називають 

святая святих». І як ви думаєте, 

про що це? Про… пивоварню. 

Або вживають де треба й не треба 

слово патріарх, хоча здебільшого слово 

патріарх вживається до глави помісної 

православної церкви. 

Настав час великого Великоднього 

посту, отож думаймо, людоньки, що робимо 

та як говоримо, бо за все доведеться 

відповісти. 


Талант – це Божий дар 

Вже більше року у Львові, на вул. Вірменській, 26, функціонує невеличка 

мистецька галерея ICONART, яка має на меті знайомити 

львів’ян та гостей міста з доробком сучасного іконопису чи релігійного 

малярства. Така тематика галереї не дає їй розчинитися у розмаїтті 

львівських мистецьких закладів, тож християнам не слід забувати 

її періодично відвідувати. 

Зараз в галереї експонується незвичайна виставка – твори дівчини-сироти 

з вадами розумового розвитку і зору Ольги Ноженко, вихованиці 

спеціалізованої школи-інтернату на Старосамбірщині. Ці 

вади, однак, не перешкоджають дівчині малювати, чому вона присвячує 

майже весь свій вільний час, бо, наприклад, читання є для її 

зору надто важким. У малюванні Оля є цілковитим самоуком – у 

закладах, де вона перебувала, жодної фахової підготовки в цій ділянці 

вона, зрозуміло, не могла отримати. 

Тож чим після цих усіх несприятливих, здавалося 

б, умов можуть здивувати її твори? 

А тим, що ця знедолена в людському 

вимірі особа належить, без сумніву до 

кола «вибраних», яким дано не тільки 

бачити й відтворити те, чого не бачать 

інші, але які покликані бути своєрідним 

духовним сигналом для оточення. Це, 

можна сказати, той випадок, коли хворий 

може лікувати здорового, тільки не у 

фізичному, очевидно, вимірі. 

Малюнки Ольги Ноженко – це проникливі 

послання любові. Вони переважно 

зображають євангельські сюжети, де 

Христос розмовляє зі своїми учнями, навчає 

подорожніх, зцілює незрячих чи 

розслаблених, оздоровлює хворих і прокажених. 

При цьому ці сюжети представлені 

у незвичних ракурсах, ніби глядач 

опиняється межи зображених учасників 

тієї чи іншої події: когось видно фронтально, 

когось зі спини або у повороті, 

когось фрагментарно, ніби випадково. У 

композиціях нема й натяку на якусь монументальність, 

по-суті вони ілюстративні 

і наївні, але ж скільки щирості та 

зосередження у простакувато-характерних 

обличчях, скільки мерехтливого трепету 

в опрацюванні складок одягу, кучерів 

волосся, засвічених якимось 

містичним світлом. Світлом, що набирає 

в цих малюнках символічного значення, 

З ІСТОРИЧНОГО КАЛЕНДАРЯ 

можна сказати – зціляючої суті. 

Оцінювати фахово-мистецькі якості 

творів Ольги є справою другорядною, 

але все-ж варто відмітити, що попри 

деякі огріхи у пропорціях, вони вражають 

надзвичайно майстерним відтворенням 

ракурсів голів та кистей рук, розмаїттям 

світлотінєвих ефектів. При цьому 

авторка не комплексує перед різними 

малярськими техніками – роботи виконані 

як аквареллю чи гуашшю, так і в 

техніці батіку чи малярства на склі. 

Здається, що їй не треба адаптовуватися 

до матеріалу або ескізу вати – вона 

ніби й знайома з ним. Так само, бачиться, 

як ніби знайома вона з Христом, якого 

зображує на своїх малюнках. Виглядає, 

що Ольга може бути посередником для 

багатьох у цьому високому знайомстві. 

На завершення слід сказати, що 

твори Ольги Ноженко львівя’ни могли б 

не побачити без вже кількарічної опіки 

над хворою з боку пані Наталі Денис, 

якій у підготовці до виставки допомагали 

Мальтійська Служба Допомоги та Українська 

Католицька Освітня Фундація. 

Хочеться, щоби якомога більше людей у 

різних містах змогли відкрити для себе 

цей Світлий феномен її творчості. 

Kость МАРКОВИЧ, 

художник, викладач кафедри 

сакрального малярства ЛНАМ. 

БЕРЕЗЕНЬ 

03.03.1947 – 65 років тому помер Філарет Колесса – український композитор, етнограф, 

фольклорист, музикознавець і літературознавець, дійсний член 

НТШ, ВУАН, основоположник українського етнографічного музикознавства. 

(*17.07.1871). 

04.03.1952 – 60 років тому загинув у бою з НКВД Ніл Хасевич – митець УПА, український 

художник, графік, активний громадський і політичний діяч, 

член ОУН і УГВР (*13.11.1905). 

08.03.1962 – 50 років тому помер Семен Скляренко – український письменник, автор 

історичних романів «Володимир», «Святослав» (*26.09.1901). 

9-10 березня – Шевченківські дні. 

10.03.1622 – 390 років тому в Київі помер гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний 

(*1570). 

19.03.1892 – 120 років тому народився Максим Рильський -український поет, перекладач, 

академік (+24.07.1964). 

20.03.1632 – 380 років тому народився Іван Мазепа - гетьман України, великий діяч 

української державності, дбав про розвиток Церкви, науки, освіти і 

культури (+02.10.1709). 

21.03.1942 – 70 років тому померла письменниця Ольга Кобилянська (*27.11.1863). 

22.03.1842 – 170 років тому народився Микола Лисенко – композитор, основоположник 

української класичної музики, педагог, фольклорист, громадський 

діяч (+06.11.1912). 

29.03.1972 – 40 років тому в Канаді упокоївся Митрополит Іларіон (Іван Огієнко) 

- професор, визначний релігійний, науковий, культурний діяч, перекладач 

Біблії (*15.01.1882).

8 

Дитяча сторiнка 


ЗАСНОВНИК ГАЗЕТИ — 

Львівське крайове ставропігійне братство 

св. ап. Андрія Первозваного, 

зареєстроване міністерством України 

у справах преси та інформації. 

РЕЄСТРАЦІЙНЕ СВІДОЦТВО: серія КВ № 2335 

Тим, хто бажає матеріально підтримати наше 

видання, повідомляємо банківські реквізити: 

ПАТ АКБ “Львів” 

Р/р 260075157, МФО 325268, 

код ЄДРПОУ 20785948 

Подяка за Ваші пожертви друкуватиметься 

на сторінках газети. 

НАША АДРЕСА: 

79008, Львів-8, вул.Руська, 3/1 

Для листування: 

м. Львів - 8, а/с 1334 

(032) 235-52-02 

www.stavropigia.lviv.ua 

E-mail: fediv.yuriy@gmail.com 

Приходьте, діти, до кринички 

Напитись чистої водички. 

А та водиця непроста, 

Бо це — наука про Христа. 

.......................................................................................... 

Моя дорога до Великодня 

Великий піст допомагає нам приготуватися до найбільшого 

християнського свята – Великодня. Зазвичай, піст не дуже люблять, 

бо тоді треба відмовлятися від розваг та забав, обмежувати 

себе в їжі тощо. А спробуймо подивитися на піст з іншого 

боку – як на захоплюючу мандрівку. 

Мандрівка Великим постом доволі довга (40 днів), часто нелегка, 

зате цікава. Як і кожна мандрівка, піст має свою мету і призначення. 

Метою Великого посту є – зміна і усвідомлення нашого життя. 

А кінцевим пунктом цієї подорожі є Великдень – Воскресіння 

НЕДІЛЯ 

ПРАВОСЛАВ’Я 

Цієї неділі вшановуємо святі ікони. 

Колись дуже давно був час, коли ікони 

нищили та спалювали. Християн, які зберігали 

ікони, ув’язнювали і навіть убивали. 

Однак на Сьомому Вселенському соборі 

ствердили, що писання та вшанування 

ікон є правдивою прославою Бога. У 

842 році в першу неділю Великого посту 

відбулося привселюдне вшанування ікон. 

Тому ця неділя й має назву неділя православ’я, 

тобто правдивого славлення 

Бога. В деяких місцевостях у цей день 

відбуваються урочисті походи з іконами. 

НЕДІЛЯ 

РОЗСЛАБЛЕНОГО 

Ця неділя дістала назву від євангельської 

історії про чоловіка, який захворів 

і зовсім не міг рухатися. Тоді друзі 

принесли його на ношах до Христа. Ісус 

сказав хворому: «Відпускаються тобі 

9 і 10 березня – день народження і день 

смерті поета. А між ними – ціле людське життя. 

Недовге життя – лишень 47 років. Саме 

стільки було відміряно Шевченкові долею. З них 

24 роки – у кріпацькій неволі, 10 – на засланні, 

13 років залишилось йому на вільну працю. Але 

Шевченко так любив свою Україну, свій народ, 

так хотів прислужитись людям, що навіть за той 

короткий відрізок часу все встиг. Встиг написати 

безсмертні поезії – і стати Великим Кобзарем, 

гріхи, встань і ходи». Ця розповідь є для 

нас дуже втішаючою, бо нагадує, що Ісус 

і нам прощає гріхи та дає сили для продовження 

мандрівки Великим постом. 

ХРЕСТОПОКЛОННА 

НЕДІЛЯ 

Ця неділя особливо урочиста. Ми 

вже пройшли три тижні великопосної 

мандрівки. Можливо, трішки втомилися 

і знеохотилися, відчуваємо, що потребуємо 

підтримки та допомоги. Найкращою 

допомогою для нас є животворящий 

Господній Хрест. Часто його порівнюють 

з розлогим деревом, біля 

якого сідає втомлений далеким шляхом 

подорожній. Прийшовши до храму, 

бачимо на тетраподі прикрашений квітами 

хрест. Він нагадує нам про Христові 

страждання, але і про кінцеву ціль нашої 

мандрівки – Воскресіння. 

Тому ми урочисто співаємо: «Хресту 

Твоєму поклоняємось, Владико, і 

святеє воскресення Твоє славимо». 

Ісуса Христа – найвеличніша і найрадісніша подія для всіх людей. 

Щоб у нашій дорозі до Великодня ми не втомилися, не заблукали, 

маємо невеличкі перепочинки – неділі. У кожної неділі Великого 

посту є тема та особливий настрій. Зараз коротенько розповімо 

вам про кожну з них. А вас, любі дітки, попросимо завести 

собі маленький щоденничок. У ньому пропонуємо записувати добрі 

справи, гарні вчинки, якими ви щоденно будете наближати себе 

до Великодня. Будьте впевнені, саме це допоможе вам відчути 

справжнє єднання з Богом і Його опіку у мандрівці до Великодня. 

ДО ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА 

Щороку, в березні, 

Україна вшановує 

дні, які в народі 

називають 

«Шевченківськими» 

встиг створити полотна–шедеври – і стати академіком 

мистецтв, встиг пробудити український 

дух, українське слово, возвеличити свою Батьківщину 

– і стати духовним батьком всіх українців, 

пророком національного відродження і, врештірешт, 

прикладом для наступних поколінь. 

Поезія Шевченка геніальна. Його думки легко 

і невимушено стають нашими думками, бо рядок 

за рядком створюють в нашій уяві неперевершені 

образи, малюють чудові картини рідного 

краю, відтворюють його історію. 

Любий читачу! Пропонуємо Тобі ще раз помилуватись 

красою Шевченкових віршів. Можливо, 

Ти вже не раз чув їх, а можливо, знаєш 

напам’ять ( що би нас дуже потішило!). Як би 

там не було, – відчуй велич Шевченка, знову доторкнувшись 

до Його безсмертних творінь. 

Якщо читання Шевченкових поезій надихнуло 

тебе,читачу, на створення малюнка , ми 

будемо дуже раді. Свої ілюстрації надсилай 

до “Кринички”. Оглянемо їх разом! 

Тече вода з-під явора 

Яром на долину. 

Пишається над водою 

Червона калина. 

Пишається калинонька, 

Явір молодіє, 

А кругом їх верболози 

Й лози зеленіють. 

Тече вода із-за гаю 

Та попід горою. 

Хлюпочуться качаточка 

Поміж осокою. 

А качечка випливає 

З качуром за ними, 

Ловить ряску, розмовляє 

З дітками своїми. 

* * * 

За сонцем хмаронька пливе, 

Червоні поли розстилає 

І сонце спатоньки зове 

У синє море: покриває 

Рожевою пеленою, 

Мов мати дитину. 

Очам любо. Годиночку, 

Малую годину 

Ніби серце одпочине, 

З богом заговорить... 

А туман, неначе ворог, 

Закриває море 

І хмароньку рожевую, 

НЕДІЛЯ 

ІВАНА ЛІСТВИЧНИКА 

Цієї неділі згадуємо одного чоловіка, 

який майже все своє життя прожив 

у монастирі в безлюдній пустелі. Він 

багато молився та постив. Іван, так звали 

цього монаха, написав книгу, яку назвав 

«Ліствиця» (тобто драбина). У ній 

він розповідає, як ми крок за кроком 

маємо підніматися до неба. Іноді під час 

мандрівки, аби вибратися на якусь височину 

– скелю чи гору, - мусимо скористатися 

драбиною. Подібно і «Ліствиця» 

Івана Ліствичника дає нам поради, 

як жити, щоб вище піднятися до неба і 

відчути велику радість Воскресіння. 

НЕДІЛЯ 

МАРІЇ ЄГИПЕТСЬКОЇ 

П’ята неділя Великого посту названа 

на честь жінки, яка 40 років у 

молитві та пості провела в єгипетській 

пустелі. Колись Марія Єгипетська 

вела грішне та нечесне життя, 

але змогла змінитися і стала для всіх 

християн прикладом покаяння. Завдяки 

щирому покаянню, вона отримала 

прощення гріхів. Так і ми, наближаючись 

до завершення нашої мандрівки 

Великим постом, маємо пам’ятати, 

що лише через покаяння зможемо 

дійти до мети. 

КВІТНА НЕДІЛЯ 

Це остання неділя перед Великоднем. 

Ми беремо до церкви на освячення 

вербові гілочки. «Осанна! Благословен, 

хто йде в ім’я Господнє», – 

співаємо під час Літургії у передчутті 

щасливого закінчення нашої мандрівки. 

Але не забуваймо, що попереду 

дуже важливий та наповнений сумними 

подіями тиждень, який називається 

Страсний. Постараймося пройти 

його відповідально та уважно, і тоді 

неймовірно великою буде радість, яка 

наповнить нас у Великодні. 

Сторінку підготували Оксана БЕРЕЗНЕВА та Оксана ХРИСТУК. 

Редактор Олег ПЕНДЕРЕЦЬКИЙ 

Редакційна колегія: 

Микола БАНДРІВСЬКИЙ, Тарас ДМИТРИК, 

Віра МАРКОВИЧ, Юрій ФЕДІВ 

Автори опублікованих матеріалів відповідають за точність 

використаних фактів, цитат, власних імен. Редакція намагатиметься 

найменше втручатися в авторський текст, 

зберігаючи особливості стилю. Водночас залишає за собою 

право редагувати, скорочувати подані матеріали. 

Cтатті, світлини, малюнки, що надійшли в редакцію, 

не повертаються. 

Передплатний індекс — 35013 

Друк газети виконаний у ДП ВПП МОУ «Армія України» 

Замовлення № 

І тьму за собою 

Розстилає туман сивий, 

І тьмою німою 

Оповиє тобі душу, 

Й не знаєш, де дітись, 

І ждеш його, того світу, 

Мов матері діти. 

* * * 

… Світає, край неба палає, 

Соловейко в темнім гаї 

Сонце зустрічає. 

Тихесенько вітер віє, 

Степи, лани мріють, 

Меж ярами над ставами 

Верби зеленіють. 

Сади рясні похилились, 

Тополі по волі 

Стоять собі, мов сторожа, 

Розмовляють з полем. 

І все то те, вся країна 

Повита красою. 

Зеленіє, вмивається 

Дрібною росою, 

Споконвіку вмивається, 

Сонце зострічає... 

І нема тому почину, 

І краю немає!

Успенська вежа № 3 (2012)

Transform your PDFs into Flipbooks and boost your revenue!

Delete template?

Save as template ?