Успенська вежа № 5 (2012)

fediv.yuriy
  • No tags were found...

Газета Успенська вежа травень № 5 (2012)

ЩОМІСЯЧНА ВСЕУКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА СТАВРОПІГІЙНОГО БРАТСТВА СВ. АП. АНДРІЯ ПЕРВОЗВАНОГО

За віру і дність!

є

Виходить з березня 1991 року ТРАВЕНЬ 2012 року 5 (240)

Неділя жінок-мироносиць

У день Великої п’ятниці, побожний чоловік з

Аримафеї Йосиф, відважився приступити до Пилата

та просити тіло Христове. Пилат дає

дозвіл зняти його з хреста та поховати. Йосиф

купив полотно, обгорнув чистою плащаницею

Христове тіло, поклав його у новому гробі, що був

висічений у скелі і каменем закрив вхід до нього.

Марія Магдалина й Марія мати Йосифа дивилися,

де Його покладено.

В подальшому читанні святої

Євангелії ми бачимо вже не захід

сонця, а його новий схід. Тут йдеться

вже не про кінець тижня, яким була

п’ятниця, але про новий, таємний

початок нового тижня, про перший

день нового сотворення. В цей день,

перший по суботі, ті жінки, що раніше

лише споглядали на місію, яку

виконував Йосиф з Аримафеї, стають

головними особами. Євангелист

Марко згадує про групу жінок, що

ходили за Ісусом: “Були й жінки, що

дивилися здалека. Між ними була

Марія Магдалина, Марія, мати Якова

Молодшого та Йосифа, і Соломія,

що слідом за ним ходили і Йому

услуговували, як Він був у Галилеї”.

Вони рано-вранці, купивши пахощі,

спішать до гробу, в якому спочив

Ісус. Мироносиці добре знають,

що гріб Ісуса охороняють воїни, що

до гробу заборонено наближатися,

але вони йдуть, наперекір усьому, з

твердою вірою і надією, що

здійснять свій намір. Вони йдуть за

покликом сердець, в яких живе

щира, самовіддана любов до Ісуса,

а любов не знає страху, не боїться

погроз, перепон — любов усе перемагає,

бо де є любов, там є Бог.

Ввійшовши до гробу, побачили

не триденно похованого Ісуса, але

ангела у вигляді юнака, одягненого

в білу одежу. Вони, звичайно, злякалися,

але це вже не був страх перед

смертю, бо смерть була знищена

воскресінням втіленого Бога,

але це був благоговійний страх перед

Божою присутністю, перед тим

джерелом нового, вічного життя,

яке потекло могутньою рікою з

Христового гробу.

За свою любов, відданість, віру і

відвагу мироносиці одержують велику

нагороду — першими дізнаються

про Воскресіння Христа Спасителя.

Від Ангела вони отримали

важливе завдання свідчити іншим

про Воскреслого Христа: “Йдіть,

скажіть Його учням, що випередить

вас у Галилеї: там Його побачите, як

Він сказав вам”, а потім і Сам Воскреслий

Христос посилає жінок-мироносиць

до апостолів, щоб сповістити

добру новину апостолам, які зі

страху заховалися від світу, щоб по-

тішити їх, підняти на

дусі, згуртувати.

Чому апостоли,

сильні і мужні чоловіки,

які ходили три

роки з Ісусом, бачили

Його чуда, Його

Преображення на

горі Фавор, з якими

Він ламав хліб, обтирав

і цілував ноги на

Тайній вечері, заховалися

налякані, розгублені

і зневірені?

Бо вони не змогли

людським чоловічим

розумом осягнути

величі тієї безмежної

любові Божої, що

привела Ісуса на Голгофу,

не зрозуміли

ціни Христової жертви.

А жінки прийняли науку Сина

Божого чистим серцем. Щирим серцем

полюбили Ісуса, вірили Йому до

кінця. І те, що Воскреслий Ісус являється

вперше не апостолам, а мироносицям-жінкам,

що найперше

посилає їх сповістити світові велику

радість, свідчить про те, що цим

Ісус Христос піднімає жінку (на той

час пригноблену і безправну) і ставить

її врівень з чоловіком.

Жінки-мироносиці символізують

кожного християнина чи християнку,

і, дивлячись на їхню любов до

Бога і вірність, подумаймо, чи ми

кожної неділі йдемо до Святого

Храму, чи кожен з нас несе у своєму

серці “пахучі олійки”, тобто, що

ми приносимо кожної неділі чи свята

Христові? Тільки наше “пахуче

миро” — щиру молитву, покору, смиренність,

чистоту серця, любов до

ближнього, до брата, сестри, чоловіка,

дружини, дітей, повагу до

сусідів, чи навпаки — замість цих

“пахощів” ми, ідучи до Христового

Храму, несемо гнів, злобу, непрощення,

гордість, зверхність, обмову,

нечистоту, пияцтво, нерозкаяність

у своїх гріхах? Тому просімо

у Воскреслого Господа нашого Ісуса

Христа благодаті Святого Духа,

щоб просвітив наш розум, очистив

серце, допоміг побачити себе в євангельських

повчаннях і прикладах і

через пережиття Євангелія змінити

наше життя на гідне і християнське.

А жінки-мироносиці нехай

допоможуть нам усім прийти до

Воскреслого Христа, побачити

Його у нашому житті і вже ніколи

не залишати Його науки.

Жінка, в першу чергу — мати.

Все починається з матері, все людство

народжене матір’ю, і Син Божий

прийшов на землю від земної

жінки, що стала для нас усіх Матір’ю

Небесною. А добра християнська

мати — це Ангел-Хоронитель

духовності, берегиня сімейного тепла,

миру і любові, а також релігійних

і національних традицій нашого

українського народу. Мама має

бути першою вчителькою молитви.

Від вас, матерів, у великій мірі залежить,

якими виростуть наші діти,

отже, яким буде майбутнє нашої

Церкви і нашого народу.

Нехай у ваших серцях горить

вогонь любові до Бога і ближнього.

Нехай в родинах наших перебуває

живий Воскреслий Ісус, а через

ваші серця поширюється Царство

Боже всюди: де ви ходите, працюєте,

живете. Тоді буде вам заслужена

подяка від дітей і ближніх тут на

землі, а від Господа – нагорода у

вічності. Амінь.

Отець Євген Кимка,

США.

Олег ПЕНДЕРЕЦЬКИЙ

Триєдина

дорога

до Бога

ВІРА

«Отче наш, Ти що є на небесах»,

Де ніколи не панує страх,

Де одвічні перламутрові обнови

Кришталево-чистих душ любови.

«Нехай святиться ім’я Твоє»,

Що всесвіт добротою наповняє

І найдрібнішим серце зігріває,

Щоб сумнів Правду не ділив надвоє.

«Нехай прийде царство Твоє»,

Де не буде ні добра, ні зла!

Душа щоб кожного жила

У лоні істини благої.

«Нехай буде воля Твоя»,

Що без початку й без кінця

У вірі множить лик Творця

В людській подобі – зріє воля.

«Як на Небі, так і на Землі»,

Щоб тінь понура не блукала,

В людських думках облуд не ткала,

Щоб образ Правди не змалів!

МОЛИТВА

«Хліб наш насушний дай нам днесь»,

Хай наситяться усі голодні

Духом Твоїм животворящим,

Бо не зраджують віру видящі.

«І прости нам провини наші»,

Відпусти нам – недосконалим,

В слові, в ділі, в думці лихій

Гріх, що провадить нас у житті.

«Як і ми прощаємо винуватцям нашим»:

Спершу зло нуртує на кривдників вражих,

Потім зважить розум на сліпу їх неміч,

Час загоїть рани, й від зла відійдемо.

ЖИТТЯ В ЧИСТОТІ

«І не введи нас у спокусу»

Земних розваг, грошей, багатства,

Бо все це тлінь, марнота, рабство

На сатанинському обрусі.

«Але визволи нас від лукавого»,

Цей тернистий шлях дай здолати

І Тебе, Триєдиного, прославляти –Вічна

Істино й вічна Любове!

«Амінь!» – це сяйво безмежно небесне,

Яке все життя сягнути змагаємо,

В щасливім кінці – початок воскресне!

На милість Твою уповаємо.


2

За віру і єдність!

ІНФОРМУЄ

Презентація підручника

архиєпископа Ігоря

Ісіченка в Чернігові

П’ятого квітня 2012 року відбулася

презентація підручника архиєпископа

Ігоря Ісіченка «Історія української

літератури: Епоха Бароко»

в Чернігівському державному

університеті імені Т.Г. Шевченка.

Презентацію організувала і провела

кандидат філологічних наук

Світлана Шумило.

Архиєпископ Ігор розповів присутнім

про історію праці над підручником,

поділився своїми міркуваннями

про стан і перспективи викладання

української давньої і ранньомодерної

літератури в середній та вищій

школі. Владика відповів на численні

питання викладачів і студентів. А після

було організовано огляд пам’ятних

місць Чернігова: Єлецького монастиря,

Болдиних гір, Троїцького монастиря,

Дітинця. Архиєпископа Ігоря

супроводжували в поїздці до Чернігова

митрофорний протоієрей Юрій

Бойко та протоієрей Валерій Копійка.

Подяка

Христос Воскрес !

Приношу щиру подяку Львівському

крайовому ставропігійному братству

св. ап. Андрія Первозваного зі Львова

за надання українських рушників і обрусів,

які будуть використовуватися в

Українському культурному центрі

(УКЦ), що діє в області Тульча с. Мурігйол

(Румунія).

Бажаємо Вам міцного здоров’я,

Божої ласки, терпіння у випробовуваннях

і надіємось, що й надалі будемо

підтримувати тісні і теплі стосунки.

З повагою керівник УКЦ

Стефан ЛУПШАК.

P. S. 9 грудня 2011 року відбулося офіційне

відкриття Українського культурного

центру, що діє при ЗОШ с. Мурігйол.

В українській громаді ці поселення

називаються «За Дунаєм» - місце, де

поселилися українські козаки в 1775 році

після ліквідації Запорозької Січі.

Травень 2012

СЛАВА ГЕРОЯМ

Борець за Українську Державність

Упродовж багатьох століть бездержавного підневільного існування

української нації в нашому народі постійно жевріла думка про вільне

життя. Потяг до волі – це природне бажання будь-якого народу і є

запорукою його всебічного розвитку і процвітання. Історія національно-визвольної

боротьби українського народу за свободу і незалежність

охоплює всі етапи його історичного розвитку. Однією із славних сторінок

цієї героїчної історії є визвольні змагання українців за свою державність

під проводом Організації українських націоналістів – ОУН.

Такої довгої всенародної боротьби, що тривала майже двадцять років,

не знала досі не тільки українська, але й світова історія. Її можна

лише порівняти з визвольною війною часів Богдана Хмельницького.

Визвольна війна ОУН і УПА у воєнні та повоєнні роки докорінно змінила

психіку нашого народу. Вона зміцнила його віру, розбудила надію на

можливість боротьби з усіма окупантами і, що найважливіше, – зменшила

в людях страх, що так часто паралізував українське суспільство

у вирішальні моменти історії, а також згодом привела до Акту

відновлення української держави 24 серпня 1991 року.

Поряд з іншими провідними діячами

ОУН постать Ярослава Стецька вирізняється

твердою державницькою позицією,

незламністю духу, жертовністю,

рішучістю, наполегливістю, мудрістю,

сильною волею, героїзмом. В 1968 р.

став головою Проводу ОУН, брав участь

у всіх антикомуністичних конгресах і

конференціях у світі, заснував Світову

Антикомуністичну Лігу та Європейську

Раду Свободи. Стецько є автором книги

«30 червня 1941» (1967) та багатьох

політичних статей і праць.

Ярослав Стецько народився 19 січня

1912 року в Тернополі у священичій родині.

Тут він закінчив гімназію, а потім

вчився у Краківському та Львівському

університетах на юридичному і філософському

факультетах. Ще юнаком

Ярослав включився в національно-визвольну

боротьбу. Він був редактором

підпільних націоналістичних видань і членом

Української військової організації

(УВО) та ОУН. За революційну діяльність

зазнав репресій з боку польських окупантів

– був ув’язнений. Полковник

Євген Коновалець – засновник ОУН –

доручає Я. Стецькові підготувати черговий

конгрес ОУН, який відбувся в Римі в

1939 році. У квітні 1940 року Стецька

обирають заступником провідника ОУН

– Степана Бандери.

З початком ІІ світової війни Стецько

опиняється у Львові. Тут він скликає Національні

збори, які 30 червня 1941 року

проголошують створення Української

Держави. Вимогу Гітлера відкликати Акт

відновлення Української Держави Стець-

ко виконати відмовляється. Його заарештовують

і тримають в концтаборі аж

до вересня 1944 року. Після звільнення

Стецько розгортає широку діяльність на

всесвітній антикомуністичній арені, очолює

Антибільшовицький блок народів,

організовує в Токіо «Світову антикомуністичну

лігу», є ініціатором створення

Європейської ради свободи. Поряд з

цим Стецько був також членом бюро

Проводу ОУН, до якого входили ще Степан

Бандера і Роман Шухевич. З 1968

року і до кінця свого життя Стецько був

головою Проводу ОУН.

Помер Ярослав Стецько 5 липня 1986

року в Мюнхені і там же й похований.

Ярослав Стецько залишив нам значну

ідейно-теоретичну спадщину, яка і

сьогодні надзвичайно актуальна. Основними

засадами націоналістичного

вчення Ярослава Стецька є:

1. Найвищою цінністю для українського

націоналіста є ідея нації,

інтерес нації. Безкомпромісна боротьба

та жертовна праця задля

добра і величі рідного народу є обов’язком

кожного українця.

2. Передумовою збереження і

розвитку всіх духовних і фізичних

сил української нації, запорукою

миру та стабільності в регіоні є Українська

Самостійна Соборна Держава,

а принципом міжнародного

співжиття – принцип національних

держав на своїх етнічних теренах.

3. Пробудити націю, консолідувати

і мобілізувати її мусить національна

еліта.

Борітеся – поборете,

Вам Бог помагає!

За вас правда, за вас слава

І воля святая!

Тарас Шевченко: «Кавказ».

4. Без національного визволення

немає визволення соціального і особистої

свободи. Національна революція

має бути водночас і соціальною

революцією.

5. В боротьбі за свободу опертя

можливе лише на власні сили.

6. Україна має стати в авангарді

боротьби за свободу народів і людини.

Ідеї побудови Української Соборної

Самостійної Незалежної Держави

Ярослав Стецько віддав усе своє

подвижницьке життя. Мужня людинапатріот,

великий українець заслуговує

на вдячну пам’ять прийдешніх поколінь.

Постать Ярослава Стецька займає

гідне місце в пантеоні великих українців

поряд з Іваном Мазепою, Тарасом

Шевченком, Миколою Міхновським,

Симоном Петлюрою, Євгеном Коновальцем,

Дмитром Донцовим, Степаном

Бандерою, Романом Шухевичем

та іншими. Вшановуючи пам’ять героїв

України, зокрема Ярослава Стецька,

намагаймося брати з них приклад як

давати відсіч ворогам, захищати честь

нації і право українського народу на самостійну

незалежну соборну державу –

Україну.

Оксана ЗАХАРЧУК.

ФОТО-ФАКТ

Сучасні гаївки

Так водять сучасних гаївок діти та батьки при церкві Успіння Пресвятої Богородиці у Львові.

Фото-факт Олега ПАНАСА.


О

ДНОГО РАЗУ нечистий скликав

усіх бісів і виступив перед ними з

промовою.

— Ми не можемо перешкодити

християнам ходити до церкви, не

можемо заборонити їм читати Біблію,

промовляти молитви та розмовляти

з Ісусом. А щойно вони встановлюють

зв’язок зі своїм Спасителем, ми

втрачаємо владу над ними, — сказав

він. — Але це лише на перший погляд

здається, що людей важко

спіймати в наші тенета. Насправді

все легко і просто. Треба вкрасти в

них час для спілкування з Ісусом.

— Але як це зробити? — закричали

присутні.

— Захопіть їх дрібницями, винайдіть

безмежну кількість способів, як зайняти

їхній розум. Змусьте їх витрачати...

витрачати і брати в борг. Переконайте

їх, що щасливе життя залежить від

марки автомобіля, бренду одягу, від

розміру житла та від кількості закордонних

відпусток. Нехай у гонитві за

цим усім дружини затримуються на

роботі, а чоловіки працюють шість-сім

днів на тиждень, 10—12 годин щодня

і нехай вірять, що це потрібно, щоб заробити

достатню кількість грошей для

досягнення успіху, щоб вони могли купити

це порожнє життя.

Уся чортівня уважно слухала.

— Не давайте їм проводити час зі

своїми дітьми, — продовжував голова

зборів. — Коли сім’ї розпадуться,

а це обов’язково станеться, людям

нікуди буде поспішати після роботи.

Нехай у квартирах зникнуть тихі

Травень 2012 3

ДУХОВНІСТЬ

Заклопотані

християни

МОВО РІДНА

розмови, а от відеомагнітофони,

комп’ютери та телевізори працюють

цілодобово. І не лише в будинках, а й

у ресторанах, кав’ярнях, крамницях,

навіть в автобусах. Це заблокує

людський розум і зруйнує єдність із

Христом.

Розкладіть на столиках у кав’ярнях

безліч модних журналів і газет

про життя багатіїв та зірок. Нехай це

чтиво замінить Біблію. Почніть атакувати

їхній розум новинами 24 години

на добу. Хай дорогою додому їм впадає

у вічі багато рекламних щитів. Наповніть

їхні поштові скриньки рекламою,

каталогами для замовлення товарів

поштою, всілякими інформаційними

бюлетенями і пропозиціями

безкоштовних товарів, послуг і порожніх,

помилкових надій.

Друкуйте на сторінках журналів і

показуйте на телебаченні худеньких

і гарненьких молодих моделей, щоб

чоловіки повірили, що зовнішня краса

— це найважливіше, і тоді їм

перестануть подобатися власні дружини.

Нехай символом Різдва стане

пузатий Санта-Клаус із реклами напою

«Coca Cola . Нащо дітям знати

ще й про народження Ісуса? Підсуньте

їм мультфільми про пасхального

кролика і писанки, щоб вони не говорили

про Воскресіння Христа і про

Його владу над гріхом та смертю.

Нехай вони втомлюються до краю

навіть тоді, коли відпочивають. Нехай

навіть із відпустки повертаються

виснаженими. Нехай їхня вічна заклопотаність

і прагнення не відстати

від інших веде їх не на спокійні сімейні

прогулянки чи на поїздки на природу,

щоб помилуватися Божим творінням,

а у клуби, на стадіони, концерти. Нехай

метушаться, метушаться постійно

і забувають про основне!

Нехай вони будуть зайняті, зайняті,

зайняті!!!

А коли навіть зустрінуться для духовного

спілкування, підкиньте їм

плітки, чутки та нарікання, щоб вони

поверталися додому збентеженими

та пригніченими.

Незабаром вони працюватимуть,

покладаючись лише на себе, жертвуючи

своїм здоров’ям та сім’ями задля

одержання чергового прибутку. І це

спрацює! Це неодмінно спрацює!

Усі присутні визнали, що це прекрасний

план, і кинулись ревно втілювати

його в життя.

А чи вдасться це їм, залежить і від

нас. Поміркуйте над цим.

Чи ви також занадто

заклопотані та зайняті?

Газета «Життя», 17, 2012 р.

Панас СТОЛЯРЧУК: «Чия мова найбагатша»

Було це давно, ще за старої Австрії, в далекому

1916 році. У купе першої кляси швидкого.

поїзда Львів-Відень їхали англієць, німець,

італієць. Четвертим був відомий львівський

юрист Богдан. Костів. Балачки велись навколо

різних тем. Нарешті заговорили про мови — чия

краща, чия багатша та котрій з них належить

світове майбутнє. Звісно, кожен почав вихваляти

свою мову. Першим заговорив англієць.

Англія — країна великих завойовників і мореходів,

які славу англійської мови рознесли по

всьому світі. Англійська мова — мова Шекспіра,

Байрона, Діккенса й інших великих літераторів

і вчених. Отже, англійській мові належить

світове майбутнє.

— Ні в якім разі, — гордовито заявив німець.

— Німецька мова — це мова двох великих

імперій — Вели-конімеччини й Австрії, які займають

пів Європи. Це мова філософії, техніки,

армії, медицини, мова Шіллера, Гегеля, Канта,

Ваґнера, Гейне. І тому, безперечно, німецька мова

має світове значення. Італієць усміхнувся та

тихо промовив:

— Панове, ви обидва не праві. Італійська

мова — це мова сонячної Італії, мова музики і

кохання, а про кохання мріє кожен. Мелодійною

італійською мовою написані кращі твори епохи

Відрождення, твори Данте, Бокаччо, Петрарки,

лібретто знаменитих опер Верді, Пуччіні, Россіні,

Доніцетті й інших великих італійців. Тому

італійській мові належить бути провідною в світі.

Українець довго думав, нарешті промовив:

— Я не вірю в світову мову. Хто домагався

цього, потім був гірко розчарований. Йдеться

проте, яке місце відводиться моїй українській мові

поміж ваших народів. Я також міг би сказати, що

моя рідна мова — це мова незрівняного сміхотворця

Котляревського, мова геніяльного поета

Тараса Шевченка. До пророчих звучань Шевченкової

поезії досі ніхто у світі не піднявся. Це лірична

мова кращої з кращих поетес світу — Лесі

Україянки, мова нашого філософа-мудреця

Франка, який вільно володів 14 мовами, в тому

числі й похваленими тут, проте рідною, а отже,

найбільш дорогою, вважав українську.

На нашій мові звучить понад 300 тисяч народних

пісень, тобто більше, як у вас всіх разом

узятих... Я можу назвати ще багато славних

імен свого Народу, проте, по вашому шляху я

не піду. Ви ж по суті нічого не сказали про багатство

та можливості ваших мов. Чи могли б

ви, скажіть, на своїх мовах написати невелике

оповідання, в якому б усі слова починалися з

однакової букви?

— Ні, ні, ні! це неможливо, — відповіли

англієць, німець, італієць.

— Ось на ваших мовах це неможливо, а нашою

це зовсім просто. Назвіть якусь букву, —

звернувся він до німця.

— Хай буде буква «П», — сказав той.

— Добре. Оповідання буде називатись Перший

поцілунок:

Популярному перемишльському поетові Павлові

Подільчакові прийшло поштою приємне повідомлення:

«Приїздіть, пане Павле, — писав поважний

правитель. Підгорецького повіту Полікарп Пантелеймонович

Па-скевич, — погостюєте, повеселитесь».

Пан Павло поспішив, прибувши першим

поїздом. Підгорецький палац Паскевичів

привітно прийняв приїжджого поета. Потім

під’їхали поважні персони — приятелі Паскевичів...

Посадили пана Павла поряд панночки —

премилої панночки Полїни.

Поговорили про політику, погоду. Пан Павло

прочитав підібрані пречудові поезії. Паночка

Поліна пограла прекрасні полонези Понетовського,

прелюдії Пуччіні. Поспівали пісень, потанцювали

падеспан, польку. Прийшла пора — попросили

пообідати.

Поставили повні підноси пляшок: Портейну,

Плиски, Пшеничної, підігрітого пуншу, пиво, принесли

печені поросята, приправлені перцем

півники, пахучі паляниці, печінковий паштет,

пухкі пампушки під печеричною підливкою, пироги,

підсмажені пляцки. Потім подали пресолодкі

пряники, персикове повидло, помаранчі,

повні парцелянові полумиски полуниць, порічок.

Почувши приємну повноту, пан Павло подумав

про панночку. Панночка Поліна попросила прогулятись

по Підгорецькому парку, помилуватись

природою, послухати пташині переспіви. Пропозиція

повністю підійшла прихмелілому поетові.

Походили, погуляли. ...Порослий папороттю предавній

парк подарував приємну прохолоду. Повітря

п’янило принадними пахощами.

Побродивши по парку, пара присіла під порослим

плющем платаном.

Посиділи, помріяли, позітхали, по-шепталися,

пригорнулися. Почувсь перший поцілунок: прощай

парубоче привілля, пора поетові приймакувати».

В купе заплескали, і всі визнали: милозвучна,

багата українська мова — буде жити вічно

поміж інших мов світу.

Зазнайкуватий німець ніяк не міг визнати

свого програшу.

— Ну, а коли б я назвав іншу букву? — заявив

він. Ну, наприклад, букву «С»?

— Гаразд, хай буде «С»!

Я на своїй мові можу створити не лише оповідання,

а навіть вірш, де всі слова будуть починатися

на «С», до того ж будуть передавати стан

природи, наприклад, свист зимового вітру в саду.

Якщо ваша ласка, прошу послухати.

Самотній сад

Сипле, стелить сад самотній

сірий смуток — срібний сніг, —

сумно стогне сонний струмінь,

серед саду страх сіріє.

Сад солодкий спокій спить, —

сонно сипляться сніжинки,

струміть стомлено сичить.

Стихли струни, стихли співи,

срібні співи серенад, —

срібно стеляться сніжинки —

спить самотній сад.

— Геніяльно! Незрівнянно! — вигукнули

англієць та італієць.

Потім всі замовкли. Говорити не було потреби.

«Дзвін Севастополя», грудень 1995 р.

P. S. Увесь світ дивується милозвуччям та багатством української солов’їної мови, а наша сучасна

молодь настільки по-вандальськи знецінює рідну мову, вживаючи кострубаті, скалічені, вуличні слова.

Подаємо коротенький вірш на підтвердження сказаного.

Наша мова «солов’їна»

«Карочє, тіпа, вапше, давай!» Не буду шукати синонімів я,

Без слів цих не можна ніяк – і край! карочє, без слів тих і я не така,

Бо ж то так просто усе зрозуміти, тут, тіпа, все класно і мова легка,

і ними так легко усе пояснити. вапше, тут всьо ясно. Давай, пака!


4

Травень 2012

ДО 200-ЛІТТЯ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ЄВГЕНА ГРЕБІНКИ

Євген Гребінка і Тарас Шевченко

Євген Гребінка – видатний український письменник, поет, прозаїк і видавець. Гребінка

здобув світове визнання як автор поезії славнозвісного романсу «Очи черные».

В той же час майже невідомим широкому загалу є факт, пов’язаний із тим, яку роль

він відіграв у професійному формуванні та розвитку літературного таланту Тараса

Шевченка. Значення їх дружніх стосунків важко переоцінити. Власне завдяки ініціативі

Гребінки та його активним зусиллям вийшло у світ перше видання «Кобзаря» Т.

Шевченка (1840). В історію української літератури Гребінка увійшов, за оцінкою Івана

Франка, «пречудовими байками, а також виданням альманаху «Ластівка» (1841),

що став першою антологією української літератури».

Гребінка народився 2 лютого 1812

року на Полтавщині в сім’ї відставного

штаб-ротмістра Павла Івановича Гребінки.

Закінчив гімназію вищих наук в

Ніжині і після служби в козачому полку

оселився в Петербурзі (з 1834 року). Тут

він працює в комісії духовних училищ

міністерства народної освіти, викладає

російську словесність в Дворянському

полку, працює педагогом у військових

навчальних закладах. А після роботи –

творить. Слід нагадати цікавий факт з

біографії письменника: ранні свої твори

він підписував успадкованим прізвищем

Гребьонкін, а згодом повернув собі первинний

український варіант – Гребінка і

ним підписував навіть твори, написані

російською мовою.

Гребінка спілкувався з визначними

літераторами свого часу – О. Пушкіним,

І. Криловим, І. Тургенєвим. Він мав дружні

стосунки з Г. Квіткою-Основ’яненком, Л.

Боровиковським, С. Гулаком-Артемовським.

Гребінка активно друкувався в російських

періодичних виданнях. У 1836 р.

познайомився з Т. Шевченком, якого

підтримував матеріально, допомагав у

самоосвіті, був одним з організаторів

викупу поета з кріпацтва, сприяв виданню

«Кобзаря» в 1840 році.

На той час в Петербурзі жило багато

освічених українців, які займали високе

становище в наукових і мистецьких колах.

Вони становили інтелектуальну еліту

столиці Росії. Їх душею був Гребінка.

У нього вдома влаштовувались літературні

вечори, на яких був присутній і Т.

Шевченко. Знайомство з такими широко

ерудованими земляками мало позитивний

вплив на розвиток розумових

здібностей молодого Шевченка. Тарас

змушений був покинути Україну, коли

йому виповнилося всього 14 років.

Надзвичайно цінним джерелом освіти, а

навіть можна вважати Шевченковим

«університетом», була дуже наполеглива

праця над собою в бібліотеці гостинного

дому Гребінки в Петербурзі (1836 -

1840). За пропозицією Гребінки Тарас

знайомиться з «Енеїдою» І. Котляревського,

творами Г. Квітки-Основ’яненка та

інших українських і зарубіжних письменників.

На формування Шевченкової патріотичної

свідомості мала вирішальний

вплив рукописна «Історія Русів». Тарас

глибоко усвідомив основну суть твору і

блискуче її розвинув у своїй творчості. А

ознайомлення із збірниками українських

народних пісень М. Цертелєва і М. Максимовича

просто окрилило Шевченка. Необхідно

зазначити, що твори Гребінки, написані

українською мовою, настільки вразили

молодого Тараса, що він почав писати

свою поезію. Зрештою, багато художніх

стимулів стосовно образно-тематичного

змісту ранніх творів Шевченка

виходило власне від Гребінки. Але Гребінка

визнавав, що й Шевченко допомагав

йому в літературній творчості і навіть намалював

портрет. Отже, існував і зворотній

зв’язок, тобто взаємовплив двох

непересічних талановитих особистостей.

Слід згадати, що саме Гребінка познайомив

Шевченка із земляком з Полтавщини,

який займав посаду конферанс-секретаря

Петербурзької Академії мистецтв і

прийняв Шевченка вільним слухачем

академії. Цю обставину поет змальовує

в поемі «Гайдамаки»:

Якби він не спіткав мене

При лихій годині,

Давно б досі заховали

В снігу на чужині.

Заховали б та й сказали:

«Так… якесь ледащо».

В 1841 р. Гребінка починає випускати

альманах «Ластівка», у підготовці та

редагуванні якого безпосередню участь

брав Шевченко. Тут були опубліковані і Тарасові

«Причинна», «Думка», «На вічну пам’ять

Котляревському», уривки з поеми

«Гайдамаки». Гребінка писав: «Порадував

нас торік Шевченко «Кобзарем», а тепер

Любов і вдячність матерям

Весна – це народження нового життя

в природі. І в цей прекрасний квітучий

місяць ми вшановуємо наших найдорожчих

людей – МАТЕРІВ. Найперше

маємо пошанувати Матір Божу, небесну

Матінку всіх нас. Вона опікується нами,

вислуховує наші молитви, заносить їх до

престолу Всевишнього, в Він обдаровує

нас своїми щедротами.

В цей день ми вшановуємо матір-Україну,

яку всі любимо, вболіваємо і молимося

за її кращу долю.

У кожного з нас є або була найближча

і найдорожча людина – Мати, яка нас

породила, виховала, навчила як на світі

жити. В кожного в душі лежить, як найкоштовніший

скарб – спогад про материнську

ласку і доброту. В найскладніші,

найтяжчі хвилини життя цей спогад

гріє, підтримує, додає сил, надихає. І

хоч куди б доля нас не закинула, в пам-

’яті жевріє материнська домівка, материнські

руки, материнська душа, яка

завжди, як ніхто, зрозуміє, допоможе та

втішить.Усіх нас завжди чекали або чекають

Матері, нас, які здебільшого покинули

материнські оселі і роз’їхалися

шукати у світі свого щастя, своєї долі.

Весна, яка силою природи переходить

в літо і плодоносну осінь та МАМА,

яка оберігає, виховує, вчить, і безмежно

любить своїх, навіть вже дорослих

дітей. МАМА співає першу колискову,

вчить молитву, вчить любити та шанувати

рідне. І дитя відчуває цю беззастережну

любов, посвяту а часто і самопожертву.

Мамина любов – це найсильніший

дар для дитини. Яка страшна трагедія

для матері мусіла бути, як її дитя

вмирало з голоду в неї на руках, як ворог

забирав дитину до тюрми чи на

заслання, як вбивав на її очах сина чи

доньку. Яку свідомість та силу волі мусіла

мати, щоб благословити свою дитину

йти в бій за волю України. Скільки

чудових пісень та поезій присвячено

матері! Скільки молитов прошепотіли

уста дітей – малих і дорослих – за

Маму, яка не скривдила, не зрадила, а

завжди з любов’ю пригорнула. Її доля

– в її зморшках, в її білому волоссі.

Мама – символ вічности, Мама – символ

давніх та майбутніх поколінь.

13 ТРАВНЯ – СВЯТО МАТЕРІ

То ж у цей день ходімо всі, кожний до

своєї Мами, скільки років би їй не було

та де би вона не була, а деколи, на жаль,

вже тільки думками. Прийдімо до неї не

лише з квітами, а з найкращими подарунками

вдячності та любові.

Хай святиться у наших серцях, помислах

і діях священне слово МАМА!

Підготувала Любов ХМЕЛЮК.

«Шевченко – людина, подиву гідна»

Є. Гребінка (З листа до Г. Квітки-Основ’яненка)

Т. Г. Шевченко. Портрет Є. П. Гребінки

Папір, акварель. 1837 р.

знов написав поему «Гайдамаки».

Гарна штука, дуже

гарна… Читаєш і не одірвешся».

Гребінка писав прозу і

вірші. Це, зокрема, романи,

повісті, оповідання (понад

50), а також поема і одна

п’єса. Та славу Гребінці

принесли байки (загалом -

27). В них він змалював

простих людей як уособлення

людяності, працьовитості,

моральних чеснот

(«Пшениця», «Рибалка»).

Образи байок взяті з життя.

У байках, названих приказками,

письменник розгортає

сюжет обраного

прислів’я, критикує несправедливих

суддів, панів, чиновників («Ведмежий

суд», «Віл», «Ячмінь» та інші). Гребінка

підніс байку на новий рівень, що мало вагоме

значення для розвитку української

літератури в руслі реалізму й народності

(справжня народність, як вияв народної

самосвідомості). За оцінкою Івана Франка,

Гребінка як байкар зайняв «перше

місце в нашім письменстві. Його байки

визначаються ярким національним і

навіть спеціально лівобережним українським

колоритом».

Характерними рисами поетичного доробку

Гребінки є захоплення фольклором,

звернення до пісенної лексики,

елегійність роздумів, туга за щастям.

Поряд з ліричною поезією значне місце

в творчості Гребінки займають переспіви

українських народних пісень. Його

поезія пройнята любов’ю до України, захопленням

її героїчною історією. Так, наприклад,

романтична поема «Богдан»

(1843) є одним з найкращих тогочасних

творів про Богдана Хмельницького.

Цікаво, що ще за життя Грінченка окремі

його поезії, покладені на музику,

стали народними піснями, як от «Українська

мелодія» («Ні, мамо, не можна нелюба

любить») чи популярний романс на

поезію, написану російською мовою,

«Очи черные» («Очи черные, очи страстные»).

Цей романс співали такі знаменитості,

як Федір Шаляпін, Луї Армстронг,

Володимир Висоцький, Патрісія Каас,

Мірей Матьє, Хуліо Іґлесіас. Тож не дивно,

що за рішенням ЮНЕСКО день народження

Гребінки вважається однією з

пам’ятних дат у всьому світі.

Як прозаїк Гребінка пройшов шлях

розвитку від ранніх романтичних захоплень

до втілення реалістичних принципів.

Роман письменника на історичну тематику,

про козацькі часи, «Чайковський»

(1843) Іван Франко назвав «улюбленим

твором галицько-руської молоді». Інший

роман – «Доктор» (1844) – Антон Чехов

визнав одним з кращих творів тогочасної

літератури. Таким чином, творча спадщина

Євгена Гребінки сприяла формуванню

реалістичного напряму в українській

літературі.

Євген Гребінка помер 3 грудня 1848

року в Петербурзі. Згідно із заповітом,

похований в Україні в рідному селі Мар’-

янівці на Полтавщині. Тут йому споруджено

пам’ятник.

Оксана ЗАХАРЧУК.

Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ:

Цілуйте матір

на прощання

Коли розлука як наслання,

коли душа в сльозах німа,

цілуйте матір на прощання,

любіть руками обома.

Цілуйте матір на прощання,

не піддавайтеся журбі.

Гризоти ваші й безталання

лишила матір при собі.

Стоїть, тамуючи ридання,

услід летіла б – крил нема.

Цілуйте матір на прощання

бо вже вона, немов зима.

Нехай мовчить собі мовчання,

час витікає і сплива,

цілуйте матір на прощання,

з найкращих слів знайдіть слова.

Життя під знаком запитання,

хоча й гнучкіше від лози.

Цілуйте матір на прощання

і не соромтеся сльози.

І дай вам, Боже, не востаннє

прощатись так біля воріт.

Цілуйте матір на прощання

премного літ, багато літ.


Травень 2012 5

«Пізно восени 1941 і навесні

1942 року людям чомусь раптово

почало не вистачати харчів.

Нарікати на великий неврожай

не можна було, хоча і це далося

взнаки, наприклад, для нашої

родини. Може це сталося ще й

тому, що багато людей обмінювало

в створеному німцями в

Бібрці жидівському гетто продукти

на різні речі. Між молодими

хлопцями і дівчатами, коли

десь збиралися, тільки й було

розмови про їжу.

Саме в цей час німці почали

вербувати молодь їхати на роботу

в Німеччину. Обіцяли добру

платню, безкоштовне проживання,

а головне – добре харчування.

Мені так надокучило

недоїдання і постійна думка,

чим би насититися, що я дав

згоду їхати.

Привезли нас у Німеччину

неподалік австрійського кордону

і почали розподіляти на роботу

до різних господарів. У

комісії з розподілу був огрядний

чех на ім’я Ян, який трохи знав

нашу мову. Коли він роздивився

мої документи, то почав жартувати,

що ми обидва Яни, але

він великий, а я малий. У цей час

нагодилися двоє літніх людей,

німців, за робітником. Ян і порадив

їм взяти мене.

Документи залишилися в

комісії, а мене на автомобілі

привезли на службу до господарів,

які були літніми людьми,

самотніми. Єдиний їх син на

початку війни загинув на

фронті. Володіли вони невеликим

дуже гарним будиночком з

городом і маленьким садочком,

а також майстернею з виготовлення

і ремонту взуття.

Господар працював в основному

в майстерні, а господиня –

домашнім господарством. З

прислуги мали старенького

садівника і його дружину, яка

допомагала господині куховарити.

Сім’я, враховуючи

військовий час, не бідувала, але

й не жила в розкошах.

Почав і я в них працювати.

Виконував доручену роботу

сумлінно, бо привик до праці

змалку. Тут мені стали в пригоді

ті мізерні знання німецьких

слів, що засвоїв ще в рідному

селі. А я завжди молився, бо

був привчений до цього змалку,

чим приємно вразив моїх

господарів. Добре працював,

мав непогані успіхи у вивченні

мови, то господарі мене поважали,

виділили навіть окрему

кімнату в будинку, і харчувався я

разом з ними за одним столом.

Потрошки при доброму харчуванні

я почав поправлятися.

Господар привчав мене до

роботи в майстерні. Науку я

добре засвоював. За півроку я

міг вже самостійно працювати.

Господарі мені цілковито в

усьому довіряли. Коли, бувало

виїжджали з дому на кілька

днів, то мене залишали на господарстві.

Я приймав і видавав

замовлення, проводив

грошові розрахунки за виконані

роботи.

Що діялося вдома, на Батьківщині,

я знав, бо регулярно

переписувався з родичами.

Але, як казав мій батько: «Ситій

людині хліб боки розбиває».

Щось подібне відбулося й зі

мною. Як я наситився, то почав

дуже скучати за Батьківщиною

і за родичами. Як мовиться:

«Всюди добре, а вдома найліпше».

От і надумав я втікати

додому. Але ж у мене не було

жодного документа. Тому вирішив

написати листа до Ілька,

який був війтом в моєму рідному

селі і попросити його, щоб

вислав мені які-небудь документи,

що посвідчували б мою

особу. Під кінець літа 43 року я

дочекався дубліката документів,

Подіям майже 70 років, про котрі розповідає Козак Іван, який народився поблизу

містечка Бібрки в 1920 році. Сім’я не бідувала. Навчився Іван читати і писати в

початковій школі ще за Польщі. Перед самою війною почав навчатися шевської

справи, але війна не дала закінчити навчання.

Перед приходом німців у його старшого брата був товариш Ілько Рудник. Він

десь роздобув книжечку «Польсько-німецький розмовник». Хлопці потрохи вивчали

німецьку мову. Дещо й Іван затямив, що стало пізніше йому у великій пригоді. Ількові

краще всіх давалося навчання, адже книжечка була при ньому постійно і він міг

присвячувати весь вільний час вивченню німецької мови. Завдяки тому, що він трохи

засвоїв мову, з приходом німців був призначений війтом.

ЩЕРБАТА ДОЛЯ

за котрими мене відправили до

Німеччини.

Тут вже почалася для мене

справжня спокуса. Документи

є, грошей заощадив, бо мені

господар давав невеликі суми

грошей на потреби. Тратити

особливо не було на що, бо я

не курив і не вживав спиртного.

Надумав я дочекатися, коли

господарі кудись поїдуть, а тоді

самому щезнути і добиратися

на Батьківщину. Така нагода

невдовзі трапилася. Господарі

кудись поїхали, а я також подався

в мандри. Коли господарі

повернулися і не виявили мене,

заявили про моє зникнення в

поліцію. А я тим часом надумав

добиратися до Польщі манівцями.

На другий день моїх

мандрів я був затриманий жандармерією

і відданий в гестапо.

Там почалося слідство. Вияснили

вони в котрих я перебував

господарів, чи не обікрав їх,

або чогось не натворив. Отримавши

дуже позитивну характеристику,

мене продовжували

допитувати, бо виявили, що в

мене подвійні документи. Посадили

мене в тюрму як агента

іноземної розвідки, а суд відбудеться

аж після закінчення

війни. Перебував я в тюрмі майже

рік у жахливих умовах. Годували

так, що людина вижити не

може. Тоді я зрозумів свою

помилку.

Згодом Господь вислухав

мої молитви і змилосердився

наді мною, бо мене перевели в

камеру, де утримували чотирьох

священиків із Західної України.

Вони отримували час від

часу харчові посилки через

Червоного Хреста і мене трохи

підгодовували.

Восени 1944 року мене переправили

в концентраційний

табір. Тяжко згадувати моторошну

правду таборової буденності.

До кінця своїх днів буду

пам’ятати ріденьку пісну ячмінну

кашу і морожену кормову

брукву. В’язнями табору були

цивільні особи майже з усієї

Європи, а також військовополонені

майже всіх армій, що

СПОГАДИ ВОЄННИХ ЛИХОЛІТЬ

воювали з німцями. Західноєвропейські

військовополонені

на відміну від радянських мали

перевагу в тому, що їхні уряди

підписали конвенцію, за котрою

полонені отримували посилки.

Завдяки доброті і людяності

цих людей я, з Божою допомогою,

вижив і дочекався

наближення фронту. З’явилася

надія на порятунок. Та одного

дня під вечір приїхало багато

озброєних есесівців з собаками.

Нас вишикували в колону,

вивели з табору і під посиленим

конвоєм есесівців з собаками

повели в місцеві гори.

Колоною в’язнів передали, що

нас женуть на розстріл. За

якийсь час знову по колоні було

повідомлено: коли буде дана

команда, всім розбігатися і

спасатися, хто як може. І ось

така хвилина настала. Всі кинулися

врозтіч. Стрілянина, крики,

зойки, гавкіт собак! Що творилося

позаду – не знаю, біг

без зупину. Ранком, коли сили

зовсім покинули мене, я впав

на коліна і почав ревно молитися,

щоб Господь додав сили і

спас мене.

В цей час мене виявили якісь

військові, але не німці. Як потім

зрозумів, то були передові загони

американської армії. Мене

і ще кількох в’язнів, які виявилися

недалеко, нагодували і почали

розпитувати: звідки ми, як сюди

потрапили. За невеликий проміжок

часу в’язнів, які залишилися

живими, американці зібрали

з усієї округи і знову відправили

в той же табір, але вже під

свою охорону. Почали добре

годувати і запропонували нам

видобувати камінь, але за роботу

вже платили американськими

доларами. Все в цьому світі несподіване!

Недавно був рабом і

працював дуже тяжко задарма,

а тепер за працю платять та ще

й добре годують. В американських

солдатів за долари

можна було багато чого купити:

одяг, взуття, годинники різних

гатунків і багато різних речей.

На зароблені гроші я придбав

собі валізу, купив трохи одягу та

взуття, два годинники (кишеньковий

і наручний), кілька портсигарів

і запльничок для подарунків.

Валіза булла заповнена.

Знову добре мені поводиться,

але все навкруги для мене

чуже. Думки знову були звернені

до рідної домівки. Навчений

минулою втечею, вже не

ризикнув удруге втікати, адже

не мав ніякого документа.

В цей час почали в табір навідуватися

«вербувальники».

Пропонували їхати на проживання

в Австралію, Нову Зеландію

і в деякі країни Американського

континенту. Перебував у

цей час зі мною мій земляк. Він

зголосився їхати в Канаду.

Дуже вмовляв мене їхати разом

із ним, бо в нього в Канаді

були родичі. Але я відмовився.

Майже в цей час навідався

до табору молодий майор від

радянського командування. Він

українською мовою почав намовляти

вихідців із України зголоситися

до нього для повернення

на Батьківщину. Почав

розказувати, що в нас колгоспів

вже нема, Україна вже незалежна

держава зі своєю армією,

армія має свою уніформу. На

Західній Україні всі панські

землі конфісковані і будуть розділені

між селянами. Ось цей

фактор і зіграв основну роль на

прийняття рішення про повернення

на Батьківщину. Отже, я

і дехто з моїх земляків зголосилися

на повернення.

Однієї днини приїхав цей

майор і нас приблизно 20 чоловік

на вантажівці привезли в

совєтську зону. Американці передали

виявлені в таборі наші

документи радянському представнику.

Все набуте майно я

мав можливість забрати з собою.

Крім майна мав ще невелику

суму зароблених американських

грошей. В радянській

зоні нам видали тимчасові

справки, що ми є в’язнями

німецьких концтаборів і наказали

чекати відправки на Батьківщину.

Мені не давали спокою

з допитами. Дуже цікавило

совєтів, як я потрапив у Німеччину,

чому сидів у тюрмі як

шпіон, на чию розвідку я працював,

чому попав у концтабір?

Не знаю чим би закінчилося це

все, але знову поміг випадок.

І цього разу Господь не залишив

мене без Своєї опіки. Одному

військовому з адміністрації

совєтської окупаційної

зони дуже сподобалася запальничка

і портсигар. Він запропонував

подарувати йому ці

дві речі, а він мені щось цікаве

підкаже. Виявилося, що він також

українець і до війни проживав

у м. Харкові. Я згодився на

його пропозицію, а він порадив

мені втікати якнайскоріше,

інакше нас відправлять замість

Батьківщини в Сибір. Допоміг

мені щезнути з території зони

і підказав, як скоріше та краще

добратися до Польщі.

Добирався я своїм ходом

дуже обережно, оминав великі

населені пункти. На території

Польщі недалеко м. Кракова зупинили

мене якісь озброєні

люди. Подивились на документ,

навіть поспівчували мені, але

забрали валізу, а мене замкнули

в якійсь напіврозваленій

будівлі, де перебувало ще кілька

цивільних осіб. Розговорився з

одним із них і з’ясував, що він з

Мостиськ і також добирається

додому. Вирішили ми з ним

втікати. Будівля, в якій нас утримували,

не охоронялася, через

пролом у стелі ми вибралися на

волю і під покровом ночі пішли

далі. Так я позбувся валізи з речами,

а це вже так Бог покерував,

щоб у мене були вільні руки.

Добрались ми з новим товаришем

до Перемишля, де проживали

його родичі. Ми в них зупинилися

на короткий час, щоб

привести себе в порядок. Мій

товариш дуже добре знав

місцевість, то з Божою допомогою

ми подолали всі труднощі

і далеку відстань, залишившись

живими і неушкодженими. З

Мостиськ дістався я до Львова,

де познайомився з людьми, які

їхали підводою до Бібрки. З

ними прибув майже додому, бо

залишилося шість кілометрів.

Добрі люди не радили мені йти

в темноті, бо можна наразитися

на велику небезпеку, а й навіть

позбутися життя. Але я пережив

стільки, що це все мені здалося

дурницею. Все ж вирішив іти не

гостинцем, а сіножатями

вздовж річки, що протікала

майже паралельно гостинцеві.

Не встиг пройти і половини дороги,

як був зупинений озброєними

людьми. Виявилося, що я

попав на засідку НКВД. Мене ретельно

обшукали, оглянули документ

і забрали його. Все забрали

з кишень, зняли годинник

з руки. Наказали роздягнутися

і роззутися, і лише в одній

білизні відпустили геть зі словами

«іді вон, іначе застрелім». В

одній білизні добрався я додому…

Тепер можна зрівняти розповідь

й обіцянки того майора

в окупаційній зоні в Німеччині з

тими подіями, що відбуваються

зараз на моїй Батьківщині.

Мені стало сумно, що я так легко

піддався його обманові, адже

мав можливість обрати інший

шлях і житии у вільному світі.

Я вдячний Творцеві за Його

ласку, Який оберіг мене у всіх

життєвих негараздах і не дав

загинути. Зрозумів я, що Господь

стелить Сам нашу життєву

дорогу. Цю свою історію я

оповів для того, щоб ми завжди

вірили в Бога, уповали на

Його ласку і доброту та завжди

пам’ятали, що Господь опікується

тими людьми, які прагнуть

Його допомоги, а самі

живуть за Його заповідями».

Записав Ярко ГАРАСИМ.


6

Травень 2012

13 ТРАВНЯ – СВЯТО МАТЕРІ

Сторінку підготувала Віра МАРКОВИЧ.

Мати – християнка. Яка це велика честь нею бути,

доброю матір’ю-християнкою, яка би ставила собі за

мету в житті земному виховати добрих дітей, таких

же вірних Господу, як і сама, і потім разом з ними стати

перед Престолом слави Його.

Матерів з великої букви було немало в християнській

історії, і вони є прикладом для нас, таких немічних духом і

грішних сучасних матерів. Це і цариця Олена і мати св.

Григорія Богослова – св. Нона, яка виховала трьох дітей, і

всі стали святими.

Це матір вмч. Пантелеймона Євула, княгиня Ольга, і

ще багато, багато інших матерів, які удостоїлися у Бога

честі бути матерями святих.

«Пам’ятай, що я випросила тебе у Бога і одного тільки

прошу, аби ти був досконалим», – говорила св. Нона синові

Григорієві.

Святкуючи День Матері, задумаймося над цим. Наші

сини і доньки потребують насамперед християнського виховання.

Діти, добрі християни, ніколи не скривдять своїх матерів,

виховають разом з ними їй добрих онуків, а все решту, земне і

скороминуче, по волі Божій додасться.

«Я матір свою побачити хочу»

Теодор – воїн Христовий

У роках 138-161 н.е. царював Антоніан у

Персії, і гемон Теодот – начальник війська,

– вибирав юнаків вродливих і міцних тілом

на службу до царя. Серед інших вибраних

взяли і Теодора. Коли ж Теодот покривав

молодих воїнів за звичаєм «урочисто» воїнським

знаменом, юнак цей сказав: «Мене знаменували

з лона матері моїм Царем Небесним,

Господом Ісусом Христом і не хочу для

іншого царя бути воїном».

– Що це за цар такий? – спитав Теодот.

– Це той, що створив небо і землю, –

чітко відповів молодий юнак-християнин.

– І що, ти не принесеш богам нашим

жертв? – вже злісно перепитав Теодот, побачивши,

що перд ним безстрашний воїн

Христовий.

– Я бісам ніколи не служив і не служитиму,

– сказав Теодор.

Били тоді нещадно юнака, а опісля знову

поставили перед Теодотом.

– Ну, як? Може, тепер ти вже відповідатимеш

інакше? – з насмішкою промовив

той. А юнак спокійно відповів:

– Як би ти пізнав Того, Хто тебе створив,

то й сам би захотів Йому поклонитися.

Роздратувала така відповідь Теодота і він

наказав принести величезну сковороду, накидати

воску, сірки і смоли, розігріти на

багатті і покласти на неї зухвалого юнака.

Коли це діялося, враз стався великий

шум, земля затряслася і розпалася у тому

місці, де було розкладено багаття і стояла

сковорода. Вирвалось із землі нагору багато

води, котра залила вогонь та сковороду.

Юнак підвівся і звернувся до свого му-

Сьогодні Демчукове подвір’я

знову ожило. Поз’їжджалися

діти до рідного дому. Дві молодші

сестри аж з Київщини –

там осіли, повиходили заміж за

двох товаришів. Старша залишилася

у батьківській хаті.

Бачились рідко, раз у рік,

саме на Провідну неділю, коли

з’їжджалися в першу чергу задля

того, аби піти на могили

батьків. Колись приїжджали

цілими сім’ями, а тепер діти повиростали,

годі зібрати всіх докупи.

Та ще й дається взнаки те,

що діти молодших сестер виховались

уже в трохи іншому оточенні,

не так прив’язані до своїх

звичаїв.

Усі три сестри за професією

медичні сестрички. Був у них

дядько, що працював у медучилищі,

який допомагав дівчаиам

із вступом у медичне училище,

а ще мати дуже хотіла, аби її

дівчата стали лікарями. До

лікарів не дотягнулись, бо одна

поїхала за призначенням на Київщину,

там швидко вийшла

заміж, а друга відразу ж на

весіллі сестри познайомилася з

товаришем молодого швагра і

теж там поблизу залишилася.

Лише старша Марія пробувала

поступити в медінститут, та не

вдалося з першого разу, а тут

захворів батько, а далі – мати і

за якихось два роки не стало

обох. Марія працювала фельдшером

у селі, вийшла заміж і

вже тут залишилася.

Зранку в суботу перед Провідною

неділею заїхала машина.

За кермом швагро, а з ним

чителя зі словами:

– Ось бачиш, не моїх це рук діла, а Того,

Хто є моїм Богом, Христа. Ти можеш порівняти

силу мого Бога і твоїх богів, Розклади

інший вогонь і поклади воїна свого, що

вірить твоїм богам, і побачиш тоді.

Теодот не встиг озирнутися на своїх

воїнів, як вони заволали: «Не роби, пане наш

цього, просимо тебе. Краще заклич жерців,

вони уміють призивати богів.

Привели жерця Діоскора, і спитав його

Теодот:

– Що таке роблять християни, яким

зіллям помазуються і які чари застосовують?

Мудрий Діоскор сказав йому таке:

– Християни не є волхвами, але ім’я

Христове є таким сильним, що де Його

прикличуть, там усяке зілля і чарівне учення

руйнуються і навіть біси тремтять, я це

знаю.

– Хіба сильніший Христос за нашого

Дія? – здивувався Теодот.

І додав Діоскор:

– Не мене клади на сковороду, а самого

Дія, тоді побачиш ти, що це лише ідол бездиханний,

глухий.

Зніяковів Теодот, бо сам він боявся це

зробити. Тоді спитав:

– Чи є хтось, хто би посмів покласти

нашого бога на сковороду?

– Я, – спокійно відповів жрець. – Я це

зроблю. Якщо не даватиметься мені Дій,

тоді він буде нам богом, а якщо ні... – схитрував

жрець.

– Ти вже не жрець, коли таке кажеш, –

(Четвертого травня вшановують його пам’ять)

строго сказав Теодот. А Діоскор і не

відмовлявся, пояснивши, що усе це зрозумів

і не хоче більше служити псевдо богам,

бо, дивлячись на чудо з Теодором,

сам утвердився у вірі Христовій.

– Ага, то тебе я таки покладу на сковороду

і побачу, що з того буде, – не вгамовувався

Теодот.

Тоді Діоскор підійшов до воїна Теодора

і попросив:

– Занеси свої молитви до Христа, Він

тебе послухає. Хай мені допоможе.

Оголили Діоскора, поклали на вогненну

сковороду, і крикнув він сильно: «Боже

істинний, тепер уже й мій Боже, дякую Тобі,

що дав мені Себе пізнати, прийми душу

мою, – і тут же спустив дух. Господь не дав

йому зазнати мук. Не вдалося.

Теодот кинув тоді воїна Теодора до темниці,

а потому звелів прив’язати його до диких

коней, яких упрягли і гнали сильно два

воїни по вулицях міста. Та коні в скорому

часі наскочили на стіну і розбилися, а воїни,

що їх гнали, побачили, як колісниця вогненна

підібрала мученика і підтримувала

його, а потім поставила його цілим на землю.

Двоє цих воїнів розповіли про все, самі

визнали себе теж християнами, закликаючи

до усіх: «Великий Бог християнський!». Через

це й самі потрапили на нові муки, придумані

Теодотом.

Три дні розкалювали піч, кинули туди

воїна Теодора з двома іншими – Діонісія і

Сократа. Піч закрили і пішли спати, бо настала

ніч. Та божественна роса, як і в старозавітні

часи, зійшла на них, і вони сиділи

й бесідували тихо, а потім заснули. Воїн

Теодор у сні став просити Бога, аби показав

йому його матір, яку три роки тому взяли

у полон і якій він зараз був вельми вдячний

за те, що змалечку виховувала його у

вірі в Христа: «Ти все можеш Господи, зроби

це, прошу». І прохання було виконане.

Коли прокинувся Теодор, побачив матір,

яка стояла біля нього і сказала, що не знає,

ким ведена була сюди.

Прийшов сторож до Теодота і все йому

доповів, і що матір Теодора там у печі десь

взялася. Теодот звелів її привести, бо налякався

дуже. Але й це чудо його не переконало.

Став просити жінку, аби вплинула на

сина, щоб той таки приніс привселюдно

жертву ідолам, бо ж, мовляв, залишиться

без єдиного сина. Матір же, Филипія на ім’я,

відповіла йому:

– Ще перед його зачаттям я знала, що

народжу сина, і він прийме хресну смерть

за Христа!

– О, то ти сама йому вибрала кару, –

спохватився впертий Теодот.

Двоє воїнів закололи списом, матері

Теодора усікли голову, а воїн Теодор три дні

висів живим на хресті.

Прославивши Ісуса Христа, упокоїлись

усі в Господі, й були тіла їх обвиті полотном

і покладені у знаному місці, де сходились

християни, прославляючи Єдиного Бога і

Його вірних слуг.

А нам, матерям, залишила мати Филипія

гарний приклад вірності, «Бо хто любить

сина свого чи доньку більше за Мене, … Той

не достоїн Мене» (зі слів Ісуса Христа).

Аби діти були з Богом, а все решту додасться

дві сестрички – Ганна та Люба.

– А де ж діти? Чому нікого

не взяли?

– Спробуй покомандувати

тепер уже ними, коли повиростали,

- відповів швагро.– Не можуть,

сильно зайняті, - перекривляючись

сказав з усмішкою.

– Ой ці діти, уже ж немалі, то й

немала морока, сама знаєш, – цілуючись

з Марією казала Ганна.

З хати вибігло двоє дівчатокпідлітків,

обоє, як маківки: чорняві,

рожевощокі і теж відразу:

– А де ж ваші хлопці, де

Світланка? Ми ж так хотіли її

побачити.

Молодші сестри дивилися,

які моторні доньки у Марії, аж

позаздрили сестрі і все примовляли:

– Марійко, як же тобі вдалося

так виховати дівчат? Та ж це

такі хазяйки хороші та й вродливі

ж які! Ото будеш мати гарних

зятів.

– Та в мене ж і синок гарний

та добрий, та аж у вечері надійде

мій Дмитро. Теж зайнятий,

– засміялася Марія.

Сестри поснідали, відразу поривались

іти прибирати на могили

батьків, та вже Марійчині

дівчата їх прибрали, не було потреби.

Отож відпочивали на

батьківських ліжках після виснажливої

ночі.

Коли ж після вечері чоловіки

пішли трохи надвір, сестри посідали

собі на маминій широкій

канапі і, як зазвичай щороку, згадували

про своє дитинство,

батьків, розповідали про дітей,

роздивлялись фотографії. Скаржились

приїжджі, що діти не хочуть

їх слухати, мовляв, «дуже

мудрі стали», усього хочуть, а

віддача поки що ніяка від них.

І тут Ганна враз запитала

Марійку:

– Слухай, Марійко, скажи от

нам, а як тобі вдалося так виховати

своїх дітей, що вони втебе

такі родинні і роботящі? – І додала:

– Ти знаєш, я часто думала

над тим, чому так? Ми ж із чоловіком

пильнували своїх, старались

так, хлопці ж хороші були,

а зараз пішли у місто вчитись,

якби їх хто підмінив,Приїжджають

уже такі, нібито втомлені,

до нічого не беруться, а коли

молодь свисне – вже повіялись

мало не до ранку. І втома пропадає

відразу. Жаліємо ми їх, а

вони ж нас уже жаліть не хочуть.

- Яке жаліти? – перебила

Люба. – Моя дитинкою була така

добра, добре вчилася, поступила

в інститут. А тепер якась нервова

така, навіть мова змінилась.

Вже й до мене по російськи заговорила.

Я ж її сварю, кажу: ти ж

пам’ятай, що ти трохи «западенка»,

як у нас кажуть, то ж мови

своєї тримайся. А вона ще мені

«пискує», як мама наша казала.

– А справді, Марійко, як тобі

то вдалося, що у тебе такі діти?

Чи то причина в тому, що тут у

Галичині, люди інші, більше до

церкви ходять і батьків більше

шанують, аніж там у нас? – запитала

Ганна.

– Та де там, дівчата, уже того

нема, що було. То ми мусіли в

усьому слухати батьків та працювати.

І в нас вже не те тепер.

Скільки тієї розпусти, скільки

гріха! Я думаю, що моїх тримає

лише наша з Геником молитва.

Ми собі постановили так: щодень

будемо увечері собі перед сном

відмолювати молитву за дітей

разом. Ми то робимо вже багато

літ. І якби не та наша молитва,

хто зна, які б діти були. Таки

Господь їх оберігає в цьому

житті, – говорила Марія.

– Та ми теж молимося, – виправдовувалась

Ганна. – Я не

знаю, як Гануся, але я завжди

молюсь. Правда, ви тут більше

ходите до церкви та даєте на

Служби, а ми все при тій роботі…

Та й у нас все це не так, як

тут, вдома, де в суботу всі миються,

готуються до неділі, а в

нас – на городи завтра підуть. І

ніяк я не можу відівчити ні свекра,

ні свекруху. Добре, що Толік

вже не береться до роботи у неділю

та свята. Коли їдемо в райцентр,

то в церкву зайдемо, а

коли… Та що казати, в нас там

не так… Хлопці мої посідають

на мотоцикли, та й гайда.

– А в нас і церква є в селі, та

хіба я свого Васю витягну? Сама

ходжу. А про дітей уже й не кажу,

– бідкалась Люба. – Кличу свою

кралю, не хоче. Худа стала, як

оті моделі, що по телевізору показують.

Важко дивитись мені

на свою отаку дитину, – аж

сплакнула.

Довго ще балакали сестри, та

все про дітей вели мову. І тут

Марія каже:

– А пам’ятаєте, сестрички, як

ми ще з мамою та з татом ходили

на скит у Маняву? Пішки далеко

йшли. Тоді лише відкривали

його, після тієї руйнації, була

врочиста Служба, єпископи, а

скільки людей було! Це десь іще

на початку 90-х.

– Та пам’ятаємо, авжеж, –

згадали сестри. – А ми ще ж ходили

туди на гору до каменю.

Казали, що можна загадати собі

бажання, коли пили ту воду з

джерела, хапали її по крапельці,

– додала Ганна.

– Отож-то, – відказала Марійка.

– Не знаю, що загадали тоді

ви собі, бо ми ще були всі дівчатами,

а я, надивившись тоді на

малих дітей, які так щиро молилися,

подумала добре і миттєво

вирішила: аби мої майбутні діти

були до кінця днів своїх з Богом.

Це я чітко пам’ятаю. А все решту

додасться, додасться, наче

хто мені шепотів тоді на вухо.

Так і є, сестрички.

Сестри змовкли. Вже нічого

більше не питали. І не сказали,

що тоді загадували вони.

– Молитись, дівчата, ніколи

не пізно. Правда, якби вам таких

чоловіків у тому відношенні,

як мій Геник… – додала Марія.

Наступного дня зібралися

цілою родиною до церкви, а

після обіду – на цвинтар. Там до

них підійшов їх парох, уже старенький,

пам’ятає Демчукових

дівчат. Став розпитувати про

дітей і про те, як Церква у них

розвивається, чи ходять до храму,

чи вчать своїх дітей молитов.

– Аби діти були з Богом, пильнуйте,

– казав як Марія і додав:

«А все те, що треба, додасться...

Віра МАТВІЙЧИК.


Нехай добро

врятує світ!

Хром‘як Оксана Володимирівна. Народилася в місті Жидачеві

на Львівщині 18 березня 1994 року. Оксана щиро закохана

у поезію. Ще в ранньому віці – з 4-ох років почала писати вірші.

Вона талановита дівчина з багатим внутрішнім світом, розвиненою

уявою й образним мисленням. й притаманні здатність

глибоко проникати в душу людини і вміння образно передати

свої спостереження та переживання. Поезія Оксани пройнята

не лише філософським, а й патріотичним змістом, її твори сповнені

безмежною любов’ю до Батьківщини, роздумами про долю

рідного народу та людської сутності. Читаючи твори Оксани,

можна помітити в них щиру любов автора до життя, заклик

любити це життя і насолоджуватись ним. Замилування красою

рідної природи відчувається у багатьох віршах, приваблюють

майстерно створені художні образи, багата мова її творів. Оксана

брала участь у багатьох поетичних конкурсах: у Львівському

обласному конкурсі «І слово, і пісня, матусю, тобі», двічі

посідала перше місце, у конкурсі «Єднаймося, брати мої!» теж

завойовувала перше місце. Цього року у Всеукраїнському конкурсі

«Іван Франко – дух, наука, думка, воля» здобула перемогу.

Пропонуємо нашим читачам низку поезій Оксана Хром’як.

НЕ СПІЗНИСЬ…

Старенька матуся сиділа й дивилась в віконце.

Вже інеєм вкрилися коси її золоті.

Сиділа самотня, як птиця в далекому полі,

І тихо втирала заплакані очі свої.

Згадала старенька минулі літа молодії,

Згадала, як діток з любов’ю ростила своїх.

А де ж вони зараз? Розкидала доля по світу.

Давно вже не чула, давно вже не бачила їх.

Згадала онуків, що бігли до неї на руки,

Згадала, як ніжно співала їм на ніч пісні.

Та де ж ті онуки, яким вона серце віддала,

Де радісні ранки, де сонцем уквітчані дні?

Схилилась старенька, схилилась на рідні ворота.

Все їх виглядала, дивилась з надією вдаль.

До Бога молилась, побачити рідних хотіла,

Щоб їх обійняти й розвіяти свою печаль.

Проходили дні, проминали недоспані ночі,

І руки старечі додолу упали без сил.

Без тями лежала вже сива самотняя матір.

Душа відлітала, летіла, не маючи крил.

Почувся десь голос, почувся сміх щирий, дитячий,

Відкрилися двері, і рідні до хати зайшли.

Побігли до ліжка, де мама старенька лежала,

І втомлене тіло, що дихало ледве, знайшли.

- Чого це Ви, мамо? – навколішках плакали діти.

- Просніться, бабусю! – онуки кричали в сльозах.

Старенька зуміла лиш очі легенько відкрити.

У всіх у душі зародився невіданий страх.

- Ой діти кохані, та де ж ви так довго ходили?

Де бігали, рідні, онуки мої дорогі?

Я вас виглядала усі ці самотнії роки,

А ви не давали ніякої звістки мені…

Заплющились очі, і серце умить зупинилось,

І плакали діти, у грудях від болю пекло.

Вони зрозуміли, що рідную матір згубили,

Забули про очі, про руки, про ніжне чоло.

Стоїть край дороги самотня заквітчана хата,

Твоя рідна матір сидить й вигляда у вікно.

Люби її щиро, як може лиш серце любити,

Всю ласку віддай їй, всю ніжність свою і тепло.

Подивись на неї: вона не може встати.

Її нещасне серце втомилося страждати.

Її уже не видно, її уже не чути

І навіть рідна матір змогла її забути.

Ти підійди до неї, скажи хоч добре слово –

І це добро вернеться тобі обов’язково.

Тепер поглянь наліво, на того чоловіка.

Тут доля не солодка: з дитинства він каліка.

Від нього відвернулись, від нього відреклися,

Хоч перед Богом правим у вірності клялися,

Не пожалій любові, допоможи людині,

Бо біль, немовби камінь, умостився на спині.

Вдивись тепер пильніше на це мале дитятко:

Воно гріхів немає, воно ще ангелятко.

ДОБРО ВРЯТУЄ СВІТ!

Травень 2012 7

ТВОРЧІСТЬ НАШИХ ЧИТАЧІВ

СИРОТА

Я дивилася в очі дитини,

Що стояла самотньо, мов пташка.

Вона теж подивилась на мене

І на серці вмить стало так важко.

Її очі наповнені болем,

Її очі наповнені страхом.

Іі мрії, надії дитячі,

Ще давно хтось прибив міцним цвяхом.

Її личко, сльозами умите,

Так уважно дивилося в небо.

І маленький посріблений хрестик

Вона міцно тулила до себе.

А коли впав промінчик із неба,

Земля сонечком теплим покрилась.

Вона легко всміхнулась до мене,

А у мене сьоза покотилась.

Та дитина не знала любові,

Та дитина не знала про ласку.

Вона йшла по житті сиротою,

По житті, що не схоже на казку.

Її ручки - дитячі маленькі,

Іі погляд – невинний і милий.

Чом така не легка її доля?

Хто в її безпритульності винен?

Може, батько, який її кинув

І віддав руки темної долі?

Що так легко маленьку покинув,

Не відчувши батьківської ролі.

Може, мати, що сум заливала

Щохвилини спиртним алкоголем?

Може, та котра й гадки не мала,

Що в вінчала своє дитя болем?

Всі обходять її стороною,

Бо нікому вона не потрібна.

Вони йдуть і радіють від того,

Що в них доля на цю не подібна.

А дитина ця просто чекає,

Щоб їй руку в майбутнє подали.

Ну а ті, котрі не дочекались,

Десь у сутінках ночі пропали.

Лежить собі спокійно, бо ще турбот нема.

Дитина ще не знає, що кругла сирота…

Ти глянь на її личко, що ніжно усміхається

Ти плачеш? Розумію. Від цього серце крається.

Ідемо далі…Бачиш старенького у полі?

Тепер йому вклоняються лиш трави і тополі.

Він подививсь на землю і ті часи згадав,

Як рідних українців з неволі визволяв.

Ти підійди до нього і прояви повагу.

Подякуй за свободу, вклонися за відвагу.

Пророчив Достоєвський: «Краса врятує світ».

Та чи врятує землю від горя і від бід?

Краса – це те, що буде, що є і що було.

А світ наш від нещастя врятує лиш добро.

Лист до мами

Рідна матусю!

Пишу цього листа до тебе,

бо так багато емоцій, стільки

несказаних слів прагну донести

до твого серця і передати любов,

яку ти даруєш мені впродовж

усього життя…

Я зараз надто далеко від

тебе, і лише тепер розумію, наскільки

важко бути самотньою,

коли немає поруч найкращого

порадника, коли ніхто не готує

найсмачнішу у світі їжу, коли

немає людини, до якої можу

прийти вночі і сказати: «Мені

страшно, наснився поганий

сон». Згадую твої пророчі слова,

ні в одне з яких я не вірила…

Чому обов’язково людина повинна

вчитися на своїх помилках?

Наступала постійно на ті

самі граблі й, відчувши справді

болючу ґулю, зупинилася… Ти

повчала, сварила, допомагала,

а я не цінувала. Тепер жалкую, що

не змогла зробити тебе щасливою

і зіпсувала своє дитинство.

А пам’ятаєш мене малою?

Тобі довелося багато пережити:

смерть тата, дідусь

помер прямо в тебе на руках…

Ще розказувала, що на похороні

я брала батька за руку і казала:

«Вставай, тату, не спи!..».

А сльози ще більше ринули з

повік родичів… Щоб заробити

грошей, тобі довелося шукати

щастя за кордоном, та, на жаль,

не вийшло. Я так не любила тебе

за те, що мене виховує бабуся,

а не мама, що з садочка забирає

дідусь, а не тато… А материне

серце не витримало… невтішний

діагноз… операція…

каліцтво… І як я ще сміла говорити

тобі щось погане?! Чому

Безмежні жовті поля з достиглою

пшеницею, зелені безкраї

луги та степи, високі красиві

гори, родюча земля, ліси,

бистроводні ріки, моря, чудова

мальовнича природа; співучий,

талановитий, гордий та нездоланний

народ, для якого воля –

найдорожча в житті…Усе це –

моя Батьківщина.

Змалку дітей научають любити

матір та рідну землю. Першокласник

читає вірш з Букваря:

«Україна, рідний край, поле,

річка, синій гай…»? Коли дитина

змалечку починає розуміти

важливість рідної країни та

своє місце в ній, то у майбутньому,

безперечно, виросте

свідомою особистістю, патріотом.

Батьківщину, як і матір, не

вибирають. Треба любити її такою,

якою вона є. Так, звичайно,

Україна має свої проблеми

та недоліки, і їй ще багато треба

працювати над собою, розвиватися,

щоб бути країною

мрій.

На жаль, сучасна молодь усе

частіше прагне виїхати за кордон.

У пошуках кращого життя,

думаючи, що там більше можливостей,

перспектив, ми забуваємо

про те, ким народились

і є. Залишається лише старше

покоління, наші дідусі та бабусі…А

хто ж має піднімати Україну

на ноги? Хіба це не наше завдання?

Хто, як не ми, її діти, повинні

дбати про неї, вирішувати

проблеми, а не тікати від

них?.. Бо хто ми, якщо не визнаємо

й не шануємо своєї «матері»?

Виїжджаючи за кордон, вважають,

що там щасливе та легке

життя. Та чи справді це так?

Перегляньмо сторінки еміграційної

літератури. Волелюбність,

мужність, почуття відповідаль-

була такою черствою, не помічала

твоєї душі за своїми

проблемами?.. На ці запитання

я ніколи не знайду відповіді.

Та чомусь пізніше ти змінилася.

Ми ніколи не могли знайти

спільної мови, а були як

лебідь, щука і рак із відомої казки…

Бабуся просила мене не

сваритися, змиритися, але ж

хіба в юності ми здатні визнати

свої помилки? Навпаки, впевнена

у своїй правоті я зводила

наші стосунки у ще більшу

прірву… Вибач… Благаю, матусю,

вибач за погані слова, вчинки,

думки… Я думала, що мені

набагато важче, зривала злість

на тобі, жодного разу не подумавши

про стан материнської

душі. Вибач…

Я живу непогано, маю хорошу

роботу, проте в незнайомому

місті навіть через п’ять років

відчуваю себе чужою… Ми

дуже різко перервали усі зв’язки,

спробуймо їх відновити.

Кожна людина має право на

помилку, але ж ніколи не пізно

виправитись! Я приїду до тебе,

і почнемо усе спочатку… Чекай

на мене! Обіцяю, що більше не

забуду про рідну неньку, адже

надто багато ми втратили. Я

завжди любила тебе, але почуття

гордості й юнацької дурості

засліпили її. Вибач, і напиши

мені листа, нехай у нашому

житті настане нова ера, і зможемо

надолужити все втрачене.

Бувай, матусю, з нетерпінням

чекатиму твоєї відповіді.

12.04.2012 р.

Твоя Мар’янка.

Мар’яна ВОВК, 16 років,

м. Долина, Івано-Франківщина.

«Свою Україну любіть…»

ності за долю Батьківщини, щирий

патріотизм – це основні

мотиви творчості письменників,

які опинилися за межами

своєї країни. Вірші Леоніда

Мосендза, Олега Ольжича,

Олени Теліги, Оксани Лятуринської

та багатьох інших видатних

митців переповнені жалем

та стражданням за рідною

землею, якої так не вистачає.

Там, далеко від дому, вони, як

ніколи, відчувають природний

зв’язок між людиною та Батьківщиною,

їхню єдність, таку ж,

яка є між дитиною та матір’ю. У

народі говорять: «Найбільше

починаєш цінувати тоді, коли

втратиш».

Тому треба гордитися тим,

що ми – українці, цінувати та

поважати свою Батьківщину,

любити її і старатися зробити

кращою. Якщо хочеш змінити

свою країну та життя в ній, почни

з себе.

Україна – наша друга матір,

яка теж хвилюється за долю

кожного свого сина та доньки.

Де б ми не були, завжди повертаємося

додому, туди, де нас

люблять та чекають, де нам завжди

раді, де допоможуть та

підтримають теплим словом.

Кожна людина назавжди зв’язана

зі своєю рідною землею ниточкою,

яку не можна побачити,

але можна відчути.

Наче крізь століття звучать

Шевченкові слова:

Свою Україну любіть!

Любіть її!... Во врем’я люте,

В останню тяжкую минуту

За неї Господа моліть!

І кожному вартувало б задуматись

над ними. Адже любити

Батьківщину, бути її патріотом

– це наш обов’язок.

Інна ДОМБРОВСЬКА, 17 років,

м. Долина, Івано-Франківщина.


8

Дитяча сторiнка

Травень 2012

ЗАСНОВНИК ГАЗЕТИ —

Львівське крайове ставропігійне братство

св. ап. Андрія Первозваного,

зареєстроване міністерством України

у справах преси та інформації.

РЕЄСТРАЦІЙНЕ СВІДОЦТВО: серія КВ 2335

Тим, хто бажає матеріально підтримати наше

видання, повідомляємо банківські реквізити:

ПАТ АКБ “Львів”

Р/р 260075157, МФО 325268,

код ЄДРПОУ 20785948

Подяка за Ваші пожертви друкуватиметься

на сторінках газети.

НАША АДРЕСА:

79008, Львів-8, вул.Руська, 3/1

Для листування:

м. Львів - 8, а/с 1334

(032) 235-52-02

www.stavropigia.lviv.ua

E-mail: fediv.yuriy@gmail.com

Приходьте, діти, до кринички

Напитись чистої водички.

А та водиця непроста,

Бо це — наука про Христа.

..........................................................................................

Діти, створіть для мами свято!

Любі дітки! Напевно, Ви знаєте, що на травень припадає чи не найшанованіше

всіма українцями свято – День Матері. Кожен з нас,незважаючи

на вік, спішить привітати найдорожчих серцю людей – Маму

та Бабусю: тих, кому ми завдячуємо життям; тих, без кого себе не

уявляємо; тих, кому завжди маємо бути вдячні!

«Криничка» хоче нагадати Вам, милі читачі, що традиційно День Матері

вшановують у другу неділю травня. Цьогоріч це буде 13 травня.

Тож Ви маєте ще достатньо часу, щоб належно приготуватися і створити

для своїх мамусь і бабусь справжнє свято.

МОЛИТВА ЗА МАМУ

Є в мене найкраща на світі матуся,

За неї до Тебе, Пречиста, молюся.

Молюся устами, молюся серденьком

До Тебе, небесна Ісусова Ненько.

Благаю у Тебе дрібними словами

Опіки та ласки для любої мами.

Пошли їй не скарби, а щастя і долю,

Щоб дні їй минали без смутку, без болю.

Рятуй від недуги матусеньку милу,

Даруй їй здоров’я, рукам подай силу,

Щоб вивела діток у світ та й у люди,

Щоб ними раділа-пишалась усюди.

За це я складаю в молитві долоні

До Тебе, Царице, на соняшнім троні.

Р. ЗАВАДОВИЧ.

МАМА

Чи є в світі що світліше

Чи є в світі що світліше,

Як мамині очі,

Що все зорять за дітками,

Як вдень, так і вночі?

Чи є в світі що щиріше,

Як серденько мами,

Яке б’ється для дитини

Днями і ночами?

Чи є в світі що дорожче,

Як мама кохана,

Що трудиться для дитини

До ночі від ранку?

І. БЛАЖКЕВИЧ.

ЛЮБІЙ МАТУСІ

Гарна ти, матусю,

Люба дуже, мила!

Ти мене ще змалку

Звичаю навчила.

І щодня навчаєш,

Як любить родину,

Мову нашу гарну,

Рідну Україну.

Буду українка,

Як і ти, матусю,

І за ту науку

Я тобі вклонюся.

К. ПЕРЕЛІСНА.

БАБУСІ

Дай, бабусю, поцілую

Сивину твого волосся.

Теплим подихом зігрію

Снігом вибілені коси.

Може, і на них розтане

Лоскотливий іній срібний,

Мов зимові візерунки

На замерзлій з ночі шибі.

А. КОСТЕЦЬКИЙ.

МАМА

Снилось мені ясне сонечко,

Що в хаті світило, -

А то лиш так моя мама

Дивилася мило.

Приснивсь мені легкий вітрик,

Що пестив колосся, -

А то ж мені мама

Гладила волосся.

Снилась мені ягідочка,

Як мед, солоденька,

А то мене цілувала

Мама дорогенька.

М. ПІДГІРЯНКА.

У березні 2011 р. Братська газета «Успенська вежа» відзначила своє 20-ліття. Це єдине

православне західноукраїнське друковане видання, яке безперервно з року в рік виходить у

світ, несучи своїм читачам інформацію про життя та служіння Української Автокефальної

Православної Церкви та Львівського Ставропігійного Братства св. ап. Андрія Первозваного.

З 1995 р. «Успенська вежа» стала Всеукраїнським органом Братства і розповсюджується по

всій країні та за її межами, де проживають православні українці.

Газета видається та утримується коштом постійних читачів та братчиків.

Передплативши «Успенську Вежу» собі і своїм родичам, на сільську чи міську бібліотеку Ви

сприятимете поширенню християнської моралі, духовності, українських традицій та культури.

Передплатити газету можна у кожному

поштовому відділенні України.

Ціна передплати на рік – 22.86 грн.

Передплатний індекс – 35013.

З питань передплати за кордон прохання звертатися до редакції.

Пропонуємо Вам вивчити поезію, щоб гарним словом розпочати своє

привітання( до речі, Ви можете скористати із віршів, поданих «Криничкою»).

Окрім того, Ви могли б щось зробити своїми руками: намалювати

малюнок, зліпити фігурку з пластиліну, вишити невеличку серветку, приготувати

власноруч вітальну листівку і т.д.. Все залежить від Вашої

фантазії та вмінь. Подбайте і про невеличкий букетик (разом з татком

і дідусем). Але пам’ятайте, щоб Ви не дарували, найважливішими для

нені та бабусі будуть Ваша увага у цей день і любов - на щодень.

Адже свято минає, а любов і вдячність мають бути завжди!

А чи знаєш ти,

що місяць травень удостоєний честі святкувати

День Матері неспроста. Саме в

травні правляться у церквах молебні до

Матінки Божої.

Вшановуючи Небесну Матір – Богородицю,

що стала матір’ю всього світу,

українці у 1928 р. запровадили святкування

Дня Матері.

Пропонуємо Вам цікаву вікторину.

Завдання вікторини:

1. За допомогою літер, які є у дужках

біля правильних відповідей, складіть

слова. Для цього ці літери або склади

(у більших словах) треба переставляти

місцями. Наприклад: якщо є (АМН), то

з цих літер можна скласти слово НАМ.

Увага! У п’ятому і дев’ятому блоках слово

заховане разом зі сполучником, який

складається з однієї літери.

2. Розгадане гасло випишіть на

бланк, який є вкінці сторінки і надішліть

на адресу «Кринички».

ПІД ТВОЮ МИЛІСТЬ

1. Пресвята Богородиця є нашою

заступницею перед Богом. Це означає,

що Вона:

- Сповняє всі наші прохання. (ДО)

- Вимагає, щоб ми часто просили в

Неї про те, чого боїмося попросити в

Бога. (АН)

- Заступається за нас перед своїм

сином і просить у нього те, чого ми

потребуємо. (ИТ)

2. Які слова промовила Марія,

коли ангел сповістив її, що вона стане

матір’ю Божого сина? (Лк.1,38)

- Прошу Тебе, дай мені трохи часу. Я

мушу над цим подумати. (ОРШ)

- Ось я Господня слугиня: нехай зо

мною станеться по твоєму слову! (АМН)

- Пошукай у Назареті іншу жінку, яка

погодиться виконати Божу волю. (ТДУ)

3. Хто звернувся до Богородиці з

такими словами: «Благословенна ти

між жінками й благословен плід лона

твого»? (Лк. 1, 42)

- Пророчиця Анна. (КДТМВУ)

- Родичка Єлизавета. (ЛАЗРОДИ)

- Марія Магдалина. (ТВМАЗХ)

4. Коли Марія сказала: «Що лиш

скаже вам – робіть»? (Йо.2, 5)

- На весіллі в Кані Галилейській, коли

забракло вина. (СТАХРИ)

- Коли фарисеї слухали 12-літнього

Ісуса в храмі. (ЩВМЖЛО)

- Коли Петро і Йоан рибалили.

(ЕНТЬОР)

5. Хто сказав до Марії: « Тобі самій

меч прошиє душу, щоб відкрились

думки багатьох сердець» ? (Лк. 2, 35)

- Дочка Яіра. (ВДПОУН)

- Лазар – брат Марти і Марії.

(ДОПЕЗХ)

- Старець Симеон. (САІСПА)

6. Хто стояв під хрестом, на якому

був розпятий Ісус Христос?

- Мати Ісуса та Його учень Йоан. (ИТ)

- Апостоли Петро і Андрій. (АН)

- 12 учнів Ісуса. (ТА)

7. Як називалася мама Марії?

- Єлизавета (ГЗОТ)

- Анна. (ТИМА)

- Сара. (АДЖХ)

8. Празник «Покрова Пресвятої

Богородиці» є:

- Днем радісної прослави її опіки й

заступництва. (ЖОАБ)

- Днем, коли вірні віддають особливу

шану хустці-омофору Пресвятої Богородиці.

(ИНУБ)

- Днем матері. (ЖХЦН)

9. Коли кажемо, що певна ікона

Пресвятої Богородиці є чудотворною,

це означає, що:

- Все, про що просимо у Богородиці,

молячись перед її іконою, станеться

тільки тоді, коли доторкнемося до неї.

(АГЬДД)

- Ця ікона дуже стара і відома.

(ВВІНЩ)

- За заступництвом Богородиці сталося

чудо, коли люди з вірою молилися

перед цією іконою. (ТИІАМ)

10. Успення Пресвятої Богородиці

– це:

- День, коли Марія з обручником

Йосифом заночували в стайні біля Вифлеєму.

(ЗНФЩ)

- День смерті Пресвятої Богородиці,

коли її душа разом з тілом була взята

до неба. (ШАНА)

- День, коли сталося зішестя Святого

Духа на апостолів та Богородицю.

(КОРП)

Сторінку підготували Оксана ТРАВНЕВА та Оксана ХРИСТУК.

Редактор Олег ПЕНДЕРЕЦЬКИЙ

Редакційна колегія:

Микола БАНДРІВСЬКИЙ, Тарас ДМИТРИК,

Віра МАРКОВИЧ, Юрій ФЕДІВ

Автори опублікованих матеріалів відповідають за точність

використаних фактів, цитат, власних імен. Редакція намагатиметься

найменше втручатися в авторський текст,

зберігаючи особливості стилю. Водночас залишає за собою

право редагувати, скорочувати подані матеріали.

Cтатті, світлини, малюнки, що надійшли в редакцію,

не повертаються.

Передплатний індекс — 35013

КЛЮЧОВА ФРАЗА:

1. __ __ ( 2букви) 2. __ __ __

(3букви) 3. __ __ __ __ __ __ __ (7 букв)

4. __ __ __ __ __ __ (6 букв) 5. __

(1 буква) __ __ __ __ __ (5 букв)

6. __ __ (2 букви) 7. __ __ __ __ ( 4

букви) 8. __ __ __ __ (4 букви)

9. ___ ( 1буква) __ __ __ __ ( 4 букви)

10. __ __ __ __ ( 4 букви).

Друк газети виконаний у ДП ВПП МОУ «Армія України»

Замовлення

More magazines by this user
Similar magazines