Успенська вежа № 6 (2012)

ЩОМІСЯЧНА ВСЕУКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА СТАВРОПІГІЙНОГО БРАТСТВА СВ. АП. АНДРІЯ ПЕРВОЗВАНОГО 

За віру і дність! 

є 

Виходить з березня 1991 року ЧЕРВЕНЬ 2012 року № 6 (241) 

Зшестя Святого Духа – 

народження Церкви 

 

ВІЧНАЯ ПАМ’ЯТЬ 

Воскреслий і прославлений Христос, Який 

сидить у небі праворуч Отця, діє у своїй Церкві 

тільки через Святого Духа, Якого зіслав нам 

у 50-ий день після Свого Воскресіння. Через 

Свою спасительну смерть і славне Воскресіння 

Христове дарував нам спасіння і вічне життя, 

але щойно Святий Дух робить нас учасниками 

цього нового життя. Христос сказав до своїх 

учнів і всіх нас: «Ось Я з вами по всі дні аж до 

кінця віку» (Мат. 28, 20). Але ця постійна 

явність Христа поміж нами здійснюється 

через Святого Духа. Це Святий Дух об’єднує 

всіх православних християн в одне Таїнственне 

Христове Тіло, тобто Вселенську Церкву та 

єднає нас з Головою Церкви – Спасителем. Тому 

Церква – це твір Святого Духа. 

Євген ІВАНКІВ, 

доктор Богослов’я, м. Чікаго, США. 

Архиєпископ ІГОР (Ісіченко): 

«Неполіткоректна справедливість» 

Доповідь на ХІІ науково-практичній конференції «Особистість, суспільство, держава: розуміння 

свободи і відповідальности» (Київ, Національна академія управління, 17 травня 2012 р.) 

Згортання демократичних процесів в Україні – теза, яка не дискутується 

ані у вітчизняних незалежних мас-медіа, ані поза межами 

нашої держави. Прихід до влади панівної політичної сили суспільна 

думка пов’язує з реваншем тоталітаризму, а ідеологічна 

служба самої правлячої партії використовує будь-яку нагоду, щоб 

утвердити в свідомості свого електорату ілюзію повернення в 

минуле. Це і червоні прапори на початку травня, і виклично-аґресивна 

російська мова чиновників, і злива совєтських фільмів на проурядових 

телеканалах, і соціяльні програми, що нагадують «продовольчу 

програму КПСС», і періодичні кампанії дискредитації національно-визвольної 

боротьби. 

Такий яскраво-червоний декор, розрахований 

на наївність пенсіонерів, вихованих 

газетою «Правда» й телеканалом 

«Інтер», вдало приховує праву, консервативну 

природу панівної політичної сили, 

більш послідовної в деструкції державного 

сектору економіки за своїх попередників. 

Але цей самий декор заважає помітити 

більш фундаментальну проблему, приховувану 

за набридлим мотивом протистояння 

проросійського Донбасу й патріотичної 

опозиції: зростання антидемократичних 

настроїв у суспільстві. В усьому 

українському суспільстві – «від Сяну до 

Дону». Зараз уже дивно пригадувати, що 

лише чверть століття тому політичне протистояння 

відбувалося між двома силами, 

комуністами й демократами, а до «де- 

(Закінчення на 4 стор.). 

Повідомляємо з глибоким сумом, що 

після важкої хвороби вранці 21 травня 2012 

р. на 76-му році життя упокоївся предстоятель 

Української Православної Церкви в 

США і Української Автокефальної Православної 

Церкви в діяспорі, духовний глава 

Української Автокефальної Православної 

Церкви на рідних землях Блаженніший митрополит 

Константин. 

Він народився 29 липня 1936 р. в Пітсбурґу, 

США, в сім’ї вихідців з України Станіслава й 

Катерини Баган й був хрещений з іменем Теодор. 

1954 р. закінчив середню школу в місті 

Пітсбурґу. Після закінчення школи вступив до 

Колеґії святого Андрія у Вінніпеґу, Канада. Закінчив 

її 1959 р. Далі навчався в семінарії святого 

Володимира в Нью Йорку, США (1959- 

1960), в університеті Дуцкейн в Пітсбурґу, США, 

де студіював філософію. 

23 квітня 1967 р. рукоположений у диякони 

архиєпископом УПЦ в США Мстиславом у 

Саут Бавнд Бруку, США. 29 квітня 1967 р. прийняв 

ієрейську хіротонію з рук митрополита УПЦ 

в США Іоана (Теодоровича) у церкві св. Володимира 

в Пітсбурґу. 1 вересня 1967 р. призначений 

настоятелем собору святого Володимира 

в м. Чікаґо. 1968 р. став настоятелем церкви 

свт. Миколая в м. Трой, Нью-Йорк. 

18 грудня 1971 р. о. Теодор Баган був пострижений 

у монашество з іменем Константин. 

А 7 травня 1972 р. він прийняв архиєрейську 

хіротонію в УПЦ в США, очоливши Чіказьку 

єпархію. Архиєрейську хіротонію здійснили 

митрополит Мстислав і архиєпископ Марко в 

соборі святого Володимира м. Філадельфії. 

1977 р. єпископ Константин був зведений у сан 

архиєпископа, 1982 р. – в сан митрополита. 

Після смерти Святішого Патріярха Мстислава 

11 червня 1993 р. обійняв кафедру митрополита 

Української Православної Церкви в США. 

1994 р. собором у Ґенку, Бельгія, обраний 

митрополитом Української Автокефальної 

Православної Церкви в діяспорі. 

В грудні 1994 р. митрополит Константин 

очолив делеґацію Українських Православних 

Церков у США й діяспорі на зустрічі зі Вселенським 

Патріярхом Варфоломеєм. Після 

об’єднавчого собору 1996 р. став митрополитом 

єдиної Української Православної Церкви 

в США. 

Згідно з заповітом Святішого Патріярха 

Димитрія Архиєрейський собор Української 

Автокефальної Православної Церкви 1 березня 

2000 р. визнав блаженнішого митрополита 

Константина наступником Патріярха Димитрія 

в канонічному управлінні Українською Автокефальною 

Православною Церквою. Помісний 

Собор 14-15 вересня 2000 р. обрав його духовним 

главою Української Автокефальної Православної 

Церкви.

2 

За віру і єдність! 

ІНФОРМУЄ 

Наукова конференція 

в Кракові 

2012 р. за рішенням сейму 

Республіки Польща 

відзначається як Рік Петра 

Скарги. Так поляки вшановують 

400-річчя смерти видатного 

проповідника, агіографа 

й полеміста, священикаєзуїта 

Петра Скарги. 14-15 

травня 2012 р. в краківській 

академії «Ігнатіанум» відбулася 

Міжнародна наукова 

конференція «Справа доробку 

Петра Скарги». 

Богослови, філософи, літературознавці, 

педагоги з 

Польщі, Литви, Латвії, України 

аналізували різні аспекти багатогранної 

діяльності о. Петра 

Скарги. У конференції взяв 

участь архиєпископ Ігор 

(Ісіченко). Він виступив із доповіддю 

«О. Петро Скарга і 

християнський Схід: український 

вимір». Український літературознавець 

розповів про 

суперечливу роль Петра Скарги 

в міжцерковних взаєминах 

XVI-XVII ст. і неґативний образ 

священика-єзуїта, який увійшов 

до міфологізованої романтиками 

історії польськоукраїнських 

стосунків. Разом із 

тим владика Ігор визначив головні 

напрями впливу Петра 

Скарги на український літературний 

процес: як полеміста, 

що започаткував дискусію про 

церковну унію, як агіографа, 

твори якого перекладалися українською 

мовою й використовувалися 

свт. Димитрієм 

Тупталом, єпископом Лазарем 

Барановичем і свт. Іоаном 

Максимовичем, як проповідника, 

що його досвід активно 

впливав на риторичну культуру 

епохи Бароко. Текст доповіді 

архиєпископа Ігоря 

буде опубліковано в збірнику 

праць конференції, а українська 

версія – в київському журналі 

«Слово і час». 

Наукова конференція 

в Національній 

академії управління 

17 травня 2012 р. в Національній 

академії управління 

в Києві пройшла на ХІІ 

науково-практична конференція 

«Особистість, суспільство, 

держава: розуміння 

свободи і відповідальности». 

Її відкрив ректор академії, 

проф. Сергій Єрохін. 

За багаторічною традицією 

на пленарному засідання 

виступили представники найбільших 

релігійних організацій 

України: УПЦ-МП, УПЦ-КП, 

Римсько-Католицької Церкви, 

мусульманської спільноти. 

Запрошений до участи архиєпископ 

Ігор (Ісіченко) не 

зумів через зарубіжне відрядження 

бути присутнім особисто, 

але його доповідь на тему 


виголосив канцлер 

Патріярхії УАПЦ протоієрей 

Валерій Копійка. 

Подяка 

Вихованці та батьки дитячої 

школи «Християнська 

надія» при Церкві Успіння Пресвятої 

Богородиці, Братство 

св. ап. Андрія Первозваного при 

нашій парафії щиро дякують 

братам Ярославу та Богдану 

Дубневичам за спонсорську допомогу 

та можливість відвідати 

26 травня 2012 р. батьківщину 

Лесі Українки – с. Колодяжне 

та Свято-Успенський 

Зимненський жіночий монастир, 

що на Волині. 

Нехай Господь воздасть 

Вам за Ваші добрі діла. 

Червень 2012 

За багаторічною традицією Всеукраїнське 

братство апостола Андрія Первозваного напередодні 

травневих Шевченківських днів організує 

зустріч активу на Чернечій горі в Каневі. 19 травня 

2012 р. представники Львівського, Харківського, 

Кіровоградського та інших крайових 

братств знову зустрілися біля могили Тараса 

Шевченка. Настоятель канівської парафії УАПЦ о. 

Володимир Червонников відправив панахиду за 

Тарасом Шевченком. Після цього відбулася конференція 

Всеукраїнського братства. Її учасники 

з піднесенням проспівали «Многії літа» Блаженнішому 

митрополитові Константинові, помолилися 

за здоров’я Блаженнішого й направили 

вітального листа до Його Блаженства. Було 

прийнято заяву про захист від розколу Українських 

Православних Церков у діяспорі. Всеукраїнське 

братство апостола Андрія Первозваного звернулося 

до Черкаської обласної державної адміністрації 

з вимогою забезпечити до 12 липня 

2012 р. повернення Вознесенського храму УАПЦ 

в Каневі (Костянець), захопленого групою прихильників 

о. Володимира Цянця, Вознесенській 

парафії УАПЦ (настоятель о. Володимир Червонников). 

До Львівської міської ради направлено 

заяву з проханням перейменувати вулицю Мечникова, 

на якій стоїть Петропавлівська церква, на 

вулицю Патріярха Димитрія. Зустріч завершилася 

20 травня 2012 р. Службою Божою в Преображенському 

храмі м. Канева. 

НОВИНИ 

Загальноукраїнська конференція 

Братства св. ап. Андрія Первозваного 

Ухвала Всеукраїнського Братства св. ап. Андрія Первозваного 

Про захист від розколу Українських Православних Церков у діаспорі 

У зв’язку зі спробами окремих церковних 

і псевдоцерковних організацій в Україні поширити 

свою юрисдикцію на територію, що 

перебуває під канонічною юрисдикцією Українських 

Православних Церков у діаспорі, 

належних до Вселенського Константинопольського 

Патріярхату, конференція Всеукраїнського 

братства апостола Андрія Первозваного 

заявляє, що вважає ці вчинки провокаційними, 

руйнівними і для церковної 

єдности, і для національної солідарности. 

Закликаємо політичні партії і громадські 

організації, що діють у країнах поселення 

та на рідних землях, підтримати консисторії 

Українських Православних Церков у США 

13 травня 2012 р. Львівське 

крайове ставропігійне братство 

св. ап. Андрія Первозваного організувало 

для православної громади 

Львова святкування Дня матері. 

Із благословенням до присутніх 

від Львівського деканату УАПЦ звернувся 

протоієрей Тарас Машталір, 

настоятель храму Преображення 

ГНІХ (вул. Ковельська). У своєму 

слові священик розповів про любов 

українців до трьох матерів: небесної, 

земної та України. Також отець Тарас 

розмірковував про силу материнської 

любові та окреслив її можливості. 

Святковий концерт розпочався 

виступом хору «Оранта» ставропігійної 

церкви Успіння Пресвятої Богородиці 

УАПЦ м. Львова. Наймолодші 

учасники свята - вихованці 

недільної парафіяльної школи «Християнська 

надія» Успенської церкви 

Львова вітали матерів піснями та 

віршами. Особливого настрою присутнім 

подарувала старша група 

дітей, яка виконала міні-виставу 

«Квіти матусі» авторства Віри Маркович. 

Після завершення дітки привітали 

усіх своїх матерів квітами. 

День матері у Львові 

Також хорова капела «Джерельце» 

Центру творчості дітей та юнацтва 

«Галичина» виконали піснеспіви, 

присвячені любові до матері та України. 

А піснею «Виростеш ти сину» 

братський хор звернувся до молодшого 

покоління, представників якого 

цього дня було багато в залі. 

Із завершальним словом до присутніх 

звернувся Юрій Федів – голова 

організаційного комітету, який подякував 

матерям за любов, яку вони 

дарують дітям, за відданість святій 

Православній Церкві і неньці-Україні: 

«Завдяки таким заходам наша українська 

православна громада Львова 

гуртується і живе культурним життям. 

Зерна, які ми засіваємо у серця 

дітей, проростуть і коли вони виростуть, 

то будуть пам’ятати свій корінь 

і зичай. Наші матері, як берегині нашого 

роду, незважаючи на усі перепетії 

історії зуміли прищепити нам 

любов до Бога і Батьківщини, яку ми 

передаєм молодшому поколінню». 

Завершилося святкування 

спільною молитвою «Боже великий, 

єдиний». 

Власкор. 

Фото Олега ПАНАСА. 

та в Канаді, єпархії Української Автокефальної 

Православної Церкви в Західній 

Європі, Австралії, Південній Америці в захисті 

своєї канонічної території від нав’язування 

їм моделей розколу, випробуваних 

у постсовєтській Україні. Просимо наших 

співвітчизників зрозуміти: надії на вихід української 

православної спільноти зі згубного 

розколу слід пов’язувати не з розширенням 

впливу будь-якої з самопроголошених 

церковних юрисдикцій, а з подоланням фатальних 

наслідків антиканонічного відриву 

Київської митрополії від Константинопольського 

Патріярхату, поступовим поверненням 

усіх історичних спадкоємців Київської 

митрополії під омофор Церкви-Матері 

та майбутнім утворенням ними з благословення 

Константинопольського Патріярха 

єдиної Помісної Церкви. 

Сподіваємося, що Постійна Конференція 

Українських Православних Єпископів поза 

Україною стане таки діяльним центром притягання 

для всіх учасників процесу відновлення 

помісного устрою Української Православної 

Церкви. Віримо в послідовність дій і 

активну, свідому будівничу працю Блаженнішого 

Митрополита Константина, Блаженнішого 

Митрополита Юрія та всіх наших владик, 

що з волі Божого Провидіння стали духовними 

лідерами цього величного процесу. 

У Золочеві на Заріччі 

лунали духовні пісні 

27 травня 2012 р. у м. Золочеві при парафії св. 

Софії (настоятель о. Василь Саган, золочівський 

декан) відбувся культурно-просвітницький захід, 

присвячений Дню матері. 

Завдяки зусиллям громади, Львівського крайового 

ставропігійного братства св. ап. Андрія Первозваного 

та золочівського квартету «Левит» присутні мали 

змогу почути Богородичні піснеспіви, через пісню полинути 

в дитинство, відчути радість безтурботних 

малих літ, ласку і любов матері та водночас і гіркоту 

втрати з часом найдорожчих у житті людей. 

Оскільки 22 травня українці вшановують день перепоховання 

Тараса Шевченка, разом із усіма присутніми 

братський хор виконав декілька шевченківських пісень, 

згадавши поезію і силу духу великого сина України. 

Між піснеспівами поезію читали вихованці парафіяльної 

недільної школи, а із заключним словом до 

присутніх звернувся о. Василь Саган. 

Спільним виконанням усіх колективів молитви за Україну 

«Боже великий, єдиний» завершився святковий 

концерт. 

Після урочистого заходу собором священиків Золочівського 

деканату Львівської єпархії УАПЦ було 

відслужено панахиду за Блаженнішим митрополитом 

Константином, главою УПЦ в США, УАПЦ в діаспорі і 

духовним покровителем УАПЦ в Україні (похорон 

відбувся у суботу 26.05.2012 р.) та за Борисом Возницьким 

(герой України, академік НАН України, директор 

картинної галереї м. Львова, лауреат національної 

премії ім. Т.Г. Шевченка), який все своє життя трудився 

для збереження архітерктурної і мистецької спадщини 

Галичини, відродив з небуття Золочівський, Олеський 

та Підгорецький замки (похорон відбувся в п’ятницю 

25.05.2012 р.). 

У заключному слові о. Василь Саган нагадав присутнім 

про великий вклад у розвиток духовності і мистецтва 

покійних, про неоціненний скарб, який вони 

залишили для майбутніх поколінь. 

Юрій ФЕДВ. 

Світлина Олега ПАНАСА.

Д 

ВА ДНІ Львівське крайове ставропігійне 

братство св. ап. Андрія Первозванного 

гостювало з іншими побратимами 

на Черкащині й вивчало багатющу 

спадщину регіону. 

Львівська делегація приїхала до Канева, 

якого свого часу президент Михайло 

Грушевський хотів зробити столицею 

України, раннього-ранку. Біля 

місцевої церкви Преображення Господнього 

УАПЦ зустрілися з іншими братствами 

з Кіровограда й Харкова, із тутешнім 

настоятелем храму отцем Володимиром 

Червонніковим. Якраз того 

дня він святкував свій день народження. 

Приміщенням для громади УАПЦ слугує 

колишня книгарня біля скверу в центрі 

міста. Закинуту будівлю відновила громада 

на чолі з отцем Володимиром. Окрім 

зовнішнього й внутрішнього ремонтів облаштовано 

просторе захристя і хори. 

За кілька кварталів від церкви – Канівська 

гідроелектростанція. А біля самого 

храму – пам’ятний знак ліквідаторам 

Чорнобильської АЕС. Очевидно, не 

даремно камінь стоїть саме тут, адже 

уродинник отець Володимир у минулому 

рятувальник, одним із перших прибув 

до Чорнобиля на боротьбу з незнаною 

тоді радіацією. 

Усі три братства з хоругвами увійшли 

з піснею до церкви, де під час богослужіння-молебню 

отець Володимир 

привітав присутніх, подякував за приїзд 

й одержав у відповідь подарунки з нагоди 

власного свята. 

А вже за кілька годин братчики разом 

із новоприбулим київським ансамблем 

камерного хору «Преображення» ще одного 

православного молодіжного братства 

святого Бориса та Гліба зустрілися 

під Чернечою горою. Багато століть тому 

на її вершині було одразу три поселення 

слов’янського племені полян, а згодом 

козаки влаштували тут свій монастир. 

151 рік тому на горі знайшов свій 

спочинок Тарас Шевченко. Тому й гора 

нині відома як Тарасова. 

Біля пам’ятника Кобзареві братчики 

Феноменально сьогодні оцінити 

роботу організаторів парафії 

та перших її будівничих: за два 

місяці була побудована каплиця, 

яка слугує храмом і досьогодні, 

сформовано активне ядро громади, 

яка чітко заявила про своє 

існування у Миколаєві. 

Та людський фактор завжди 

існує у кожній громаді – різні погляди 

на формування парафії та 

її розвиток зробили своє. Непорозуміння 

із тодішнім священиком 

практично поставило питання про 

існування громади. 

У розмові із о. Ігорем Бурмилом, 

настоятелем Успенської 

Ставропігії Львова та Богданом 

Рожаком, першим головою Братства 

св. ап. Андрія Первозваного 

згадується перша відправа, а також 

та неприємна мить, коли практично 

усі засновники громади через 

декілька років її існування покидають 

свою церковцю. «Пам’ятаю 

той день, коли ми приїхали вияснити 

конфлікт. Зібралося багато 

людей, в основному миколаївської 

інтелігенції. Після довгої розмови, 

люди залишилися при своїй 

думці. Ніколи не забуду той момент, 

коли вони почали забирати 

із каплиці додому кришталеві речі 

церковного вжитку та скручувати 

килими, а це було в середині 

1990-х - усе дороге і дефіцитне. Це 

був момент, коли ми зрозуміли, що 

Червень 2012 3 

Уся Черкащина – за два дні 

на чолі з отцем Володимиром відслужили 

заупокійну Службу Божу, заспівали 

шевченківські пісні й відвідали оновлений 

музей такого собі «постмодернового» 

Кобзаря. За висловом однієї з 

представниць Львівського Братства, 

«без екскурсовода тут зовсім нецікаво». 

Заперечити це важко з огляду на те, що 

у першій залі – лише камінь з китайкою 

й шість великих автопортретів Шевченка 

з одними тільки підписами дат. 

Надворі братчиків «спіткав» рясний 

дощ. Та мав він у собі й позитивне значення 

– злива освятила конференцію, яка 

щорічно проходить на березі Дніпра. 

Зігрілися братчики кулешем й ухою, котрими 

пригощали канівські парафіяни. 

«А тепер послухайте відомого київського 

лірника», - цією фразою отець 

Володимир розпочав концерт, якого 

продовжили усі братства. Та на цьому 

вечір не закінчився – у приміщенні ботанічного 

саду, де замешкали братчики, 

влаштували застілля з двогодинними 

співами народних композицій. 

Протоієрей Роман СОТНИК: «20 років парафії – це небагато, але хто 

знає наскільки вони були тяжкі, той їх цінує і оцінює» 

Шостого травня 2012 р. парафія Успіння Пресвятої 

Богородиці УАПЦ святкувала двадцятирічний ювілей. 

Саме в далекому травні 1992 року активна частина православних 

українців м. Миколаєва Львівської області 

після зустрічі Патріярха Мстислава у Києві та Львові 

вирішили заснувати свою громаду. Число парафіян швидко 

зростало. Та історія двадцятиріччя «вашингтонської 

парафії», як її називають у народі (храм побудований 

за проектом Української Православної Церкви у м. 

Вашінгтоні, США), не була легкою. 

люди йдуть з парафії назавжди», - 

каже о. Ігор Бурмило. 

Та в 2002 році на парафію прийшов 

молодий священик, родом із 

Золочівщини – Роман Сотник. Все 

почало радикально змінюватися. 

Поступово до парафії повернулися 

її засновники, прийшло багато 

інших людей. Коли о. Роман прийшов 

у Миколаїв громада нараховувало 

близько 70 родин, зараз – понад 

350. Як згадує Тимофій Яцук, 

голова громади у 1996-2007 рр.: 

«Отець Роман як прийшов до нас, 

то ми зрозуміли, що це добрий священик 

і водночас добрий господар. 

Це він організував людей до будівництва 

церкви... Нас була горстка, 

але ми це зробили. Через змістовну 

проповідь і пастирський дух до 

нашої церкви потягнулися люди». 

Новий священик розпочав роботу 

із спорудження храму, який силами 

парафіян та жертводавців 

побудували за 8 років. Розквітло і 

парафіяльне життя: утворено парафіяльний 

та дитячий хори, функціонує 

недільна катехитична школа. 

У ювілейну річницю урочисту 

св. Літургію очолив Високопреосвященіший 

Макарій, митрополит 

Львівський УАПЦ у співслужінні 

10 священиків Миколаївського, 

Пустомитівського та Самбірського 

деканатів. Відправу супроводжувала 

співом хорова чоловіча 

капела «Дударик». 

Сам Канів здивував різношерстою 

архітектурою, де ледь не у кожного 

«низькорослого» будинку є великі прибудови. 

А найдовша у місті вулиця Шевченка 

тут поєднується з ледь коротшою 

вулицею Леніна (до речі, досі тут радянських 

назв та пам’ятників залишилось 

пребагато). Цікавинкою міста є і 

конфліктний поміж конфесіями Успенський 

собор. Показовим на сьогодні 

виглядає те, що нині у храмі править 

богослужіння саме УПЦ (МП). 

Після недільного богослужіння 

львівське братство вирушило у подорож. 

Першою його зупинкою був Чигирин 

– столиця держави Війська Запорозького 

за часів її творця Богдана 

Хмельницького. Як не дивно, у музеї, 

відновленому в часи президентства 

Віктора Ющенка, збереглись зокрема й 

три книги Львівського крайового ставропігійного 

братства. «Це особливо 

символічно», –підкреслив у своїй промові 

заступник голови Братства Юрко 

Федів. 

У своєму слові Владика наголосив 

на християнських засадах 

формування громади та високоморальних 

принципах служіння 

о. Романа Сотника. Саме із його 

приходом на парафію у 2002 році 

розпочалося повноцінне і гармонійне 

життя, вірні УАПЦ здобули 

високий авторитет серед 

мешканців міста та району, споруджено 

новий храм, який невдовзі 

буде освячено. 

Настоятель громади протоієрей 

Роман Сотник подякував засновникам 

парафії (із 20 засновників 

тільки 3 особи упоклоїлося) 

та першим парафіянам за вірність 

Церкві та їхню жертовність, а митрополит 

Львівський вручив благословенні 

грамоти. Також подяка 

і церковні відзнаки були вручені 

Богдану Рожаку і Вірі Маркович 

– довголітнім братчикам і членам 

управи Львівського крайового 

ставропігійного братства св. 

ап. Андрія Первозваного як зас- 

новникам та першим жертводавцям 

громади. 

Пізніше в районному будинку 

культури розпочався святковий 

захід, приурочений 20-річчю парафії. 

Із привітальним словом до 

присутніх звернувся митрополит 

Львівський УАПЦ Макарій. 

Святковий настрій подарували 

колективи: парафіяльний хор під 

керівництвом Лілії Конце та дитячий 

хор «Джерельце», а також хорова 

капелла «Дударик» і о. Михайло 

Хім’як (с. Конюшки Королівські, 

Самбірський деканат). 

Двадятирічну історію у слайдах 

та відео-роликах, змонтованих 

Михайлом Оліярником презентував 

миколаївський декан та 

настоятель парафії прот. Роман 

Сотник. 

Завершилися святкування 

урочистим многоліттям засновникам. 

Юрій Федів, 

Львів-Миколаїв. 

На жаль, сучасна влада не надто 

звертає уваги на Черкащину, тож усе 

музейне містечко й гетьманська резиденція 

досі не добудовані. Хоч за місяць 

Чигирин святкуватиме свою 500 річницю. 

Зате захоплююче враження справляє 

місцева гора із пам’ятником Хмельницькому, 

фортецею Дорошенка й численними 

легендами. 

Наступною зупинкою подорожі стала 

резиденція того ж гетьмана Богдана 

- село Суботів. Мабуть, усі добре знають 

головний символ цього колишнього 

хутора - Іллінську церкву, де поховано 

гетьмана. Якщо ж хтось не згадав, 

то гляньте на п’ятигривневу купюру із 

зображенням Хмельницького. 

Нарешті останньою зупинкою став 

Холодний Яр та його осередок – Мотронинський 

монастир, як центр двох 

великих українських повстань та найдавніше 

дерево нашої країни - дуб Максима 

Залізняка. У першому випадку дивним 

виглядає те, що центр визвольного 

руху, звідки почалась Холодноярська 

республіка й де придумали привітання 

«Слава Україні!» з відповіддю «Україні 

слава!», нині належить до УПЦ Московського 

патріархату. 

А 1100-літній дуб єдиний в Україні ще 

пам’ятає смерть від укусу змії київського 

князя Олега Віщого. Також це дерево 

єдине осібне має цілодобову особисту 

охорону й огорожу. А поруч з дубом 

підприємливі черкащани встановили й 

стилізоване містечко з рестораном, оригінальним 

струмком, де квакають жаби. 

Відвідинами одного з десяти найдавніших 

дерев Європи й завершилась дводенна 

поїздка братства. «Дякуємо за 

поїздку керівникам братства, - казали 

братчики, а інші додавали. – Наступного 

року чекаємо вже не на один, а на два 

автобуси для цієї поїздки». 

Тарас ВАРХОЛЯК. 

Світлина Олега ПАНАСА. 

Співчуття 

Високопреосвященному 

владиці Архієпископу 

АНТОНІЮ 

Ваше високопреосвященство! 

Зі сумом і скорботою 

Львівське крайове ставропігійне 

Братство святого 

апостола Андрія 

Первозваного УАПЦ довідалося 

про упокоєння 

Блаженнішого митрополита 

Константина Багана, 

Предстоятеля Української 

Православної 

Церкви у США та Української 

Автокефальної 

Православної Церкви у 

діаспорі. 

Очолення Блаженнішим 

владикою Константаном 

IV Помісного Собору 

УАПЦ у вересні 

2000 року і прийняття на 

себе обов’язків духовного 

опікуна над нашою 

Церквою в Україні вселяло 

надію на швидке вирішення 

проблеми розділення 

українського православ’я. 

Але зловорожі 

зовнішні чинники з 

Північного Сходу не дали 

можливості зреалізувати 

всі зусилля блаженної 

пам’яті митрополита 

Константина, які були 

скеровані на поєднання 

всіх православних українців 

у єдиній помісній 

Українській Православній 

Церкві. 

Ми щиро віримо, що 

новообраний наступник 

Митрополита Константина 

буде продовжувати 

справу спочилого у Бозі 

владики задля майбутнього 

«з’єднання всіх», як 

молимося у Літургії святого 

Івана Золотоустого. 

Тарас ДМИТРИК, 

Голова Всеукраїнського 

братства та Львівського 

крайового ставропігійного 

братства св. ап. Андрія 

Первозваного УАПЦ.

4 



Храмове свято 

Свято-Юріївської парафії 

м. Полтави 

В неділю, 6 травня 2012 р., Свято-Юріївська 

парафія м. Полтави відзначала своє храмове 

свято – день пам’яти вмч. Юрія Переможця. 

Цього року свято було особливим – єпархіяльний 

архиєрей і собор священнослужителів разом із 

парафіянами відзначали 40-річчя архиєрейської 

хіротонії митрополита Константина. Очолив Святу 

Літургію архиєпископ Ігор (Ісіченко). Йому співслужили 

полтавський декан, настоятель Свято-Юріївської 

парафії прот. Ігор Литвин, київський декан о. 

Дмитро Присяжний і старійшина полтавського клиру 

УАПЦ о. Василь Крупа. У проповіді архиєпископ 

Ігор відзначив роль митрополита Константина як 

спадкоємця патріярха Мстислава в поєднанні української 

православної спільноти під омофором Церкви-Матері. 

Відбувся хресний хід довкола храму. 

Жалобне свято в Циркунах 

22 травня 2012 р. Свято-Миколаївська парафія 

с. Циркуни, що під Харковом, відзначала 

храмове свято - Перенесення мощів свт. Миколая 

Мир-Лікійського до міста Барі. 

Було відправлено 

Архиєрейську Святу 

Літургію, очолену архиєпископом 

Харківським 

і Полтавським Ігорем 

(Ісіченком). Владиці 

співслужили настоятель 

парафії прот. 

Олег Козуб, о. Леонід 

Даниленко (смт. Ківшарівка), 

о. Станіслав Аштраф’ян 

(с. Соколове). 

Відбувся хресний хід 

довкола церкви. Цей 

день для клиру й парафіян 

був жалобним за 

спочилим митрополитом 

Константином. У своїй проповіді, присвяченій 

подвигові архиєрейського служіння в Церкві, владика 

Ігор говорив не лише про святителя Миколая, 

а й про спочилого першоієрарха Української Автокефальної 

Православної Церкви, його доброту, турботу 

про майбутнє Церкви, любов до Харківсько-Полтавської 

єпархії. Було відправлено панахиду за повікнезабутнім 

митрополитом Константином. Цього 

дня в усіх парафіях Харківсько-Полтавської єпархії 

правилися панахиди за новопреставленим митрополитом 

Константином. 

Свято у Звенигородці 

24 травня 2012 р., на свято Вознесення Господнього, 

відзначала храмове свято Вознесенська 

парафія м. Звенигородки на Черкащині, 

де настоятелем прот. Василь Карп’юк. 

Архиєрейську Святу Літургію очолив архиєпископ 

Ігор (Ісіченко). Співслужили прот. Василь Карп- 

’юк, прот. Йосиф Дрекало, о. Дмитро Присяжний, 

прот. Олег Коваленко. Владику супроводили іподиякони 

Вадим Приходченко й Ігор Капустянський. 


Архиєпископ ІГОР (Ісіченко): 


Доповідь на ХІІ науково-практичній конференції «Особистість, суспільство, держава: розуміння 

свободи і відповідальности» (Київ, Національна академія управління, 17 травня 2012 р.) 

(Закінчення. Початок на 1 стор.). 

мократів» автоматично залучали всю 

опозицію совєтському режимові. 

Згадки про демократію зникли 

з назв рейтинґових політичних 

партій, які воліють оперувати іменами 

власних лідерів, а поняття 

«національно-демократичних сил» 

відходить у минуле разом із суспільним 

авторитетом «помаранчевого 

президента», поступаючись 

більш радикальним силам. 

Зрозуміла річ, втрата довіри до 

демократичних цінностей обумовлюється 

і пропаґандою тоталітаризму, 

і атавістичними елементами 

в свідомості значної частини суспільства, 

і розчаруванням у політичних 

силах, що активно визискували 

демократичну риторику. Але варто 

звернути увагу й на дві істотні деталі: 

кризу ліберально-демократичної 

ідеології в постіндустріяльному 

світі та болюче відкриття слабкості 

демократичної системи. 

На самому початку Святої 

Літургії ми повторюємо слова 145 

псалма: «Не надійтеся на князів, на 

синів людських, в них нема спасіння» 

(Пс. 145:3). Церква, яка пережила 

не один суспільний устрій, 

покликана постійно нагадувати цю 

істину. Нагадувати особливо в кризові 

моменти розвитку цивілізації, 

наголошуючи: «Не надійтеся на 

князів, на синів людських...». Бо 

найбільші розчарування приходять, 

коли ми чекаємо від політичного 

лідера або від нового суспільного 

устрою чуда: радикальної зміни 

життя, подолання бідности, соціяльної 

несправедливости, порізнености 

людей. Недарма ж бо перша 

заповідь, одержана Мойсеєм на 

Синайській горі, застерігала: «Хай 

не буде тобі інших богів передо 

Мною!» (Вих. 20:3). Коли замість 

грубих, вульгарних форм ідолопоклонства 

ми запроваджуємо в 

життя поклоніння партійній доктрині, 

суспільному ідеалові, суть ідолопоклонства 

не змінюється. Ми 

творимо фальшивих богів, аби 

потім мститися на них за 

безплідність власних ілюзій. 

Демократія може також перетворитися 

на ідола, котрий вимагає 

все більших і більших жертв. 

Влада натовпу стає страшною, 

коли цей натовп звільняється від 

влади вищих цінностей і затверджених 

вищим авторитетом норм. У 

той час, коли Мойсей одержував 

заповіді, його народ зажадав іншого 

бога – і Аарон виготовляє йому 

золоте теля (Вих. 32:1-6). І сам 

Божий Син був засуджений демократичним 

шляхом: підбурений синедріоном 

натовп одноголосно 

волає: «Нехай розп’ятий буде!» 

(Мт. 27:23). Проголошені ж Французькою 

революцією ідеали свободи, 

рівности і братерства відкрили 

шлях до кривавого терору, жертвами 

якого стали тисячі священнослужителів, 

монахів і монахинь. 

Демократичні механізми в Україні 

дискредитувала поява серед 

обраних депутатів різних рівнів 

осіб з кримінального світу, психічно 

неврівноважених, малоосвічених, 

професійно непридатних 

до інтелектуальної діяльности. І 

хоча брудні виборчі технології, 

використання адміністративного 

ресурсу та фальсифікації при 

підрахунку голосів істотно вплинули 

на наслідки голосування, 

важко заперечити підтримку цих 

осіб значною частиною виборців, 

особливо літніх. 

Високий рівень життя, стабільність 

і соціяльна захищеність громадян 

у демократичних країнах 

Заходу лишаються визначальними 

арґументами в політичних симпатіях 

більшости українців. Але економічна 

криза, що супроводжується 

суспільними потрясіннями, 

змушує їх до критичного перегляду 

оцінок устрою США та Європейського 

Союзу. Ліберальний світ 

відповів на расові, гендерні, соціальні, 

екологічні проблеми розробкою 

культури політкоректности. 

По суті, було обрано стратеґію 

компромісу між засадами християнської 

цивілізації та етосом меншин, 

часто ворожих євангельським 

цінностям і аґресивних у 

відстоюванні власних пріоритетів. 

Реальне втілення цієї стратеґії 

здійснюється коштом поступок 

фундаментальними засадами суспільної 

та моральної доктрини. 

Європейський Союз так і не зважився 

визнати в конституційній 

угоді засадничу роль християнства 

у творенні європейської цивілізації. 

В окремих країнах забороняється 

або обмежується право захищати 

традиційні євангельські погляди на 

сексуальну етику, демонструвати 

прилюдно свою віровизнаннєву 

належність. Кабінет Міністрів Великої 

Британії навіть дозволив працедавцям 

звільняти робітників, які 

наполягатимуть на своєму праві 

носити хрестик. Церква витісняється 

з суспільного простору в ізольований, 

марґінальний сектор. Політкоректність, 

перетворена на догму, 

стає щодалі більшою перешкодою 

в усвідомленні європейцями 

власної ідентичности. 

Інтеґрування до суспільства з 

розмитою системою цінностей 

викликає в Україні щодалі більше 

застережень. Їх посилює тривожний 

приклад близької до нас 

Польщі, де євроцентричний уряд 

заблокував надання католицькому 

консервативному телеканалові 

«Trwam» права мовлення на цифровому 

мультиплексі, скорочує 

шкільні програми з історії, перебуває 

в постійній полеміці з клерикальними 

середовищами. І прихильники 

реінтеґрації України в 

оновлену євразійську імперію активно 

використовують слабкі сторони 

неоліберальної доктрини та 

вразливість західної політкоректности 

для дискредитації західної 

демократії як такої. Теленовини 

рясніють сюжетами про зростання 

в Європейському Союзі соціяльної 

напружености, про загрози 

міґраційних процесів, демографічну 

катастрофу Старого Світу. Не 

бракує спроб перетворити Православну 

Церкву на антидемократичну 

силу, котра б сприяла формуванню 

тоталітарної альтернативи 

західному лібералізмові з його 

політкоректністю. 

Треба бути однаково наївним, 

аби сподіватися усунути Церкву від 

суспільного служіння або ж перетворити 

її на маріонетку в політичних 

іграх. Можна залякати, підкупити, 

обдурити священнослужителів, 

навіть предстоятелів, але не 

можна змінити містичної природи 

Церкви, покликаної сповіщати 

Євангеліє всьому світові. Цій природі 

чужий фальш, часто приховуваний 

під гаслом політкоректности. 

Христос вимагає від Церкви 

правди й однозначности суджень: 

«Ваше ж слово хай буде: так-так, ніні. 

А що більше над це, то те від лукавого» 

(Мт. 5:37). 

Система демократичних цінностей 

формується у вимірах, що 

визначаються присутністю в 

земній історії Об’явленого Слова, 

втіленого в Ісусі Христі. У цих координатах 

виникла й розвинулася 

євроатлантична цивілізація, склалися 

її демократичні засади. Виходячи 

ж поза межі євангельської 

системи етичних вимірів, ми втрачаємо 

точку відліку й шкалу для 

оцінки суспільних явищ. Відтак же 

присвоюємо собі самим місію 

визначення меж добра і зла та 

вдаємося до хистких критеріїв 

морального релятивізму. 

Є речі, яких не можна визначати 

голосуванням. Ми не можемо, 

проголосувавши, визнати зло за 

добро. Зухвалу спробу самотужки 

визначати, де добро, а де зло, вже 

вчинили були наші праотці – і вони 

побачили лише власну наготу (Бут. 

3:7). Голосуванням не можна виправдати 

вбивства людини, хай і ненародженої, 

перетворити протиприродний 

сексуальний зв’язок на 

шлюб, політичні переслідування – 

на боротьбу з корупцією. Голосуванням 

не вирішується існування 

рідної країни, її мови й культури. 

Демократія перетворюється на 

свою протилежність, коли вступає 

в конфлікт із засадами об’явленого 

права – завіту, укладеного людиною 

з Богом, коли ставить під 

сумнів євангельські цінності. І жодна 

політкоректна казуїстика неспроможна 

врятувати богоборницьку 

систему від краху. 

Старше покоління пережило закономірну 

катастрофу цивілізації з 

оберненою системою вартостей. 

Як дотепно зауважив один журналіст, 

у цій країні все було навпаки: 

«свято праці» вшановували вихідними, 

«Великий Жовтень» 

відзначали в листопаді, а день перемоги 

– на другий день після 

підписання акту про капітуляцію. Та 

якби лише це... Але й неоліберальна 

цивілізація, щедро вдекорована 

політкоректною риторикою, мусить 

удаватися до подвійної системи 

стандартів, аби виправдати 

конфлікт із засадами власної ідентичности. 

Українська реальність не 

менш охоче ховається за маскувальними 

фразами, позбавленими 

автентичного сенсу. Може, їх важко 

ще ототожнювати з політкоректністю 

– слово «коректність» якось 

не вельми пасує до брутальних стосунків, 

котрі в нас охоче демонструються 

як можновладцями й політиками, 

так і водіями на перехресті 

або пасажирами в метро. Але, 

коли ми читаємо про «стабільність 

цін» або «реформування економіки», 

здається, що речники високопосадовців 

вживають у спілкуванні 

з нами інклюзивної, «політкоректної», 

мови, аби не вразити нашої 

психіки й не відкрити громадянам 

зубожілої держави жорстокої правди 

про їхній реальний стан. 

Сором від порушення завіту з 

Богом і жах від недалекоглядно 

прийнятої на себе відповідальности 

судити про добро і зло змусив 

праотців шукати між дерев схованки 

від Творця (Бут. 3:8). Так і нам 

трапляється ховатися за мереживом 

політкоректних фраз від безпосередньої 

зустрічі з реальністю. 

Справедливість – Божу справедливість! 

– старозавітні пророки 

порівнюють із сяйвом (Ісая 62:1), 

із бурхливим потоком (Амос 5:24), 

здатним змити бруд і розсіяти морок. 

Далеко не завжди ця справедливість 

виглядає політкоректною. 

Та лише взявши її за наріжний 

камінь нашого суспільного життя, 

не протиставивши риторику правди 

грайливій політкоректності ми 

зможемо захиститися від підступних 

спроб нав’язати народові під 

виглядом демократії диктат – чи 

то більшости, чи меншин.

Микола БАНДРІВСЬКИЙ: «Православні 


вчені світової слави» 

Однією із спонук до написання даної 

11 людських скелетів негроїдної раси (які 

статті став трагічний відхід у засвіти 

датуються майже десять тисяч років тому), 

кілька днів тому видатного українця Бориса 

Возницького. Очолюючи багато років 

зи канібалізму її мешканців. Окрім того, 

значну колекцію знарядь з кварцу та дока- 

Львівську картинну галерею Б.Возницький 

Ю.Шумовський відкрив ще кілька десятків 

(як мало хто з керівників його рівня) вславився 

як безкорисливий реставратор і опі- 

розписами епохи неоліту. Про свої відкрит- 

печер, в т.ч. з петрогліфами і настінними 

кун середньовічних замків в Олеську, 

тя Ю.Шумовський доповідав у 1952 р. на 

Підгірцях та Золочеві, засновник Музею 

Міжнародному Археологічному конгресі в 

Івана Федорова у Львові, першовідкривач 

Алжирі, на якому він виступив з трьома 

мистецьких шедеврів всесвітньо знаного 

доповідями, а 7 лютого 1959 р. Ю.Шумовський 

виступив на науковій конференції в 

скульптора ХVІІІ ст. Й.Г.Пінзеля. Врешті, 

нещодавно саме Б.Возницький, будучи вже 

НТШ в Нью-Йорку з доповіддю «Джунглі 

на той час Героєм України, академіком Української 

Академії Мистецтв та доктором 

африканського підсоння, що вразила Ю.Шу- 

і савани Судану». Невдовзі, тяжка хвороба 

honoris causa, відкрив для прославлення 

мовського, змусила, на жаль, перервати його 

львів’янами віднайдену ним одну з найдавніших 

львівських ікон ХV ст. – чудотворпи. 

Згодом, однак, Ю.Шумовський пере- 

працю на континенті і повернутись до Євроний 

образ Львівської Богоматері Одигітрії 

їздить до США, де висвячується на священика 

і отримує парафію. 

провідниці, для якої в Палаці Потоцьких 

(вул.Коперника) позаторік влаштував окрему 

каплицю. 

Майже всі, дотичні до науки і культури, 

люди (в т.ч. далеко за межами України), знали 

цю непересічну постать. І коли подібного 

рівня особу хоронять у Львові, то небайдужі 

звертають увагу на те, за яким обрядом достойника 

відспівують. У випадку з новопредставленим 

Борисом Возницьким панахиду і 

чин похорону відправляв митрополит 

Львівський і Сокальський УПЦ КП Димитрій. 

Погодьмося, у Львові, який часом устами 

навіть офіційної влади позиціонує себе, 

перш за все, як сучасний осідок українського 

(?) католицизму, дана подія є, щонайменше, 

неординарною. А пояснюється все просто 

– Б.Возницький родом з-під Дубна на 

Рівненщині, де в час його народження (1926 

р.) з українських були лише православні храми. 

І цю вірність прадідівській вірі, таки своїй 

Церкві, Б.Возницький проніс через усе своє 

довге і плідне життя, заповівши проводжати 

його за православним обрядом. Власне 

тому Літургія за покійним відбувалася у православному 

кафедральному соборі Покрови 

Пресвятої Богородиці у Львові. Так, звичайно, 

це в значній мірі дуже особиста справа 

– останнього обряду (тим більше в такій 

делікатній сфері), але в цьому, в значній мірі, 

проуніатському Львові, на це треба було 

відважитись. Вічна йому пам’ять! 

Православні землі Рівненщини і, знову 

ж таки – околиці Дубна, дали світові ще 

одну видатну постать – академіка НАН 

України Ярослава Ісаєвича, який і в слов’- 

янському, і в англомовному світі відомий 

своїми солідними науковими бестселерами 

– монографіями про Львівське Успенське 

Ставропігійне Братство, першодрукаря 

Івана Федорова, найдавніші українські 

літописи і стародруки, пам’ятки міст і сіл 

та ін. За свої досягнення акад.Я.Ісаєвич був 

обраний Президентом поважної Міжнародної 

асоціації україністів і понад два десятиліття 

керував одним з найбільш потужних 

на заході України академічним гуманітарним 

осередком - Інститутом 

ім.Крип’якевича НАН України. І хоча молоді 

роки Я.Ісаєвича пройшли в Стрию, 

однак родився він 1936 р. в учительській 

родині с.Верба під Дубном. 

Рівненщина дала світові й відомого археолога 

Ігоря Свешнікова, який будучи народженим 

у 1915 р. в с.Хотин біля Радивилова 

і, після війни, майже пів-століття, пропрацював 

у Львові у відділі археології вже 

згаданого Інституту (тоді – суспільних 

наук АН УРСР). До одного з найбільших 

відкрить І.Свешнікова відносять віднайдення 

ним під час розкопок літописного 

Звенигорода під Львовом перших в Україні 

(!) берестяних грамот ХІІ ст. Саме І.Свеш- 

ніков близько двадцяти років провадив 

розкопки на місці битви під Берестечком, 

видобуваючи з-під землі сотні зразків тогочасного 

козацького і польського озброєння, 

речі побуту, десятки тлінних останків 

самих козаків, яких, через страшну і кровопролитну 

битву, так і нікому було тоді 

поховати і вони залишились лежати зі 

слідами рубаних ран на кістках, аж поки їх 

не віднайшли археологи (сьогодні, будучи 

перепоховані за всіма церковними канонами, 

вони знайшли свій вічний спочинок 

у кістниці місцевої церкви). 

І, врешті, дивовижною (у різнорідних 

ракурсах) постає перед нами непересічна 

постать ще одного уродженця Рівненщини 

– археолога і священика УАПЦ о.Юрія 

Шумовського (1908-1983 рр.), який походить 

із давньої священичої родини зі с.Мирогоща 

з-під Дубна. У1932 р. Ю.Шумовський 

закінчив православний богословський 

факультет Варшавського університету з 

дипломом магістра богослов’я, а опісля закінчив 

ще один факультет – відділ археології 

та антропології того ж університету. 

Назва студентського диплому Ю.Шумовського 

була «Доісторичні погребальні 

культи на Волині». Навчався він також у 

Кременецькій духовній семінарії. Після 

закінчення студій викладав українську 

мову і літературу, а також Закон Божий, у 

гімназіях та школах Дубна, Рівного, Здолбунова 

та у рідній Мирогощі. Вже тоді, 

після закінчення богословських студій 

1932 р., Ю.Шумовський прагнув висвятитися 

на священика та зайняти місце помічника 

настоятеля у своєму селі, щоб 

допомагати батькові, теж священникові. 

Однак, Божий Промисел готував йому 

іншу долю. Впродовж 1939-1941 рр. Ю.Шумовський 

працював у Рівненському історико-краєзнавчому 

музеї і був його директором 

у 1941-1944 рр. Тоді, біля с.Вілігори 

під Рівним йому вдалось відшукати 

кісткові рештки палеомастодонта – далекого 

предка мамонтів і слонів, що було 

першою знахідкою останків цієї величезної 

доісторичної тварини в Україні. 

Після визволення Рівного радянськими 

військами, таким як Ю.Шумовський, 

органи НКВС одразу ж клеїли ярлик «за 

активну співпрацю з фашистами» і, в кращому 

разі, відправляли на довгі роки в заслання, 

а найчастіше – розстрілювали. Маючи 

таку перспективу, Ю.Шумовський з 

дружиною, Любов’ю Федорівною, подався 

на Захід. Спершу – до Західної Німеччини 

(працював асистентом в музеї та університеті 

м.Фрайбург), потім – у Францію, 

де розпочав свою роботу в Інституті 

давньої людини в Парижі. На прохання 

вченого світової слави Теодора Моно 

Ю.Шумовський перейшов працювати до 

ІФАН (Французького Інституту Чорної 

Африки), звідки міністерство колоній делегувало 

його в ранзі асистента до Дакару. 

Протягом 1951-1956 рр. Ю.Шумовський 

розпочав перші стаціонарні археологічні 

й антропологічні дослідження в Судані. 

Взагалі, Ю.Шумовський став першим українським 

вченим, який досліджував Африку. 

Потрапивши в нові для нього умови, 

Ю.Шумовський працював спершу в Сенегалі, 

опісля в Інституті в Бамако як керівник 

секції археології й праісторії. Пройшовши 

протягом шести років понад 

20 000 миль (близько 30 тисяч км) у саванах, 

джунглях і пустелі, Ю.Шумовський 

зібрав надзвичайно цінні і цікаві матеріали, 

з котрих сам створив перший в тій 

країні Суданський музей в Бамако та став 

його першим директором. Знайдені під час 

розкопок та розвідок знахідки, Ю.Шумовський 

надсилав також до європейських 

та інших музеїв. Невдовзі, зважаючи на 

значний вклад нашого земляка в розбудову 

науки, Ю.Шумовського призначили директором 

Інституту Чорної Африки з правами 

адміністратора на цілий Судан. 

До найважливіших відкрить Ю.Шумовського 

належить виявлена ним стратифікована 

пам’ятка палеолітичної доби в 

Бамако-Кулюба, а також чотири великі 

стоянки та дві майстерні палеолітичної 

доби над берегом Нігру, які за характером 

та багатством знайденого матеріалу є одними 

з найбільших на Африканському континенті. 

Унікальним відкриттям Ю.Шумовського 

є знайдена ним печера в Корункорокале 

на віддалі 37 км від Бамако, в якій 

наш земляк з Волині кілька сезонів досліджував 

горизонти мезоліту і неоліту. В результаті, 

Ю.Шумовський виявив в печері 

В Америці о.Ю.Шумовський викладав 

у кількох університетах (читав лекції з антропології, 

еволюції людства, історичну 

геологію, доісторичну археологію, історію 

культури слов’янських народів та археологію 

України. Брав участь у Міжнародних 

наукових конгресах і симпозіумах у Сенегалі, 

Алжирі, США, Канаді, Польщі та ін. 

…Вже в наш час, після того, як у Дубно 

був створений історико-культурний заповідник, 

о.Ю.Шумовський передав туди 

тисячі унікальних фотографій і слайдів, що 

стосуються його мандрівок Африкою, а 

також своє листування з Уласом Самчуком, 

Володимиром Кубійовичем, о.Іваном Огієнком, 

Патріархом Мстиславом та багато 

документів про свою родину, зокрема, багатотомні 

спогади «Зруйноване гніздо, чи 

Історія однієї священицької родини на Волині». 

Вже на початку свого рукопису 

о.Ю.Шумовський пише, що «…Наше духовенство 

віддавало ідейно всі свої сили, знання 

й турботи для душпастирської праці в 

парафії, було освічене теологічно, виховане 

духовно й релігійно та, несучи власний 

хрест своїх обов’язків, було для парафіян 

духовними опікунами, а то й несли для людей 

культурно-освітню працю, медичну 

поміч та правничу пораду». Автор з великою 

пошаною пише у спогадах про своїх 

батьків, зокрема, таке: «…Слово батьків чи 

порада їх були святими для дітей». Особливу 

увагу в своїх спогадах о.Ю.Шумовський 

звертає на проблеми переслідування українців 

в довоєнній Польщі і наводить приклад 

про свого брата: «Петро як медик не 

міг одержати відповідної посади лікаря в 

Польщі десь у клініці, бо був українець, та 

ще й православний». 

Сьогодні, окрім вище цитованого рукопису, 

відомо понад 30 наукових праць нашого 

непересічного й дивовижного земляка, 

який був священиком, залишаючись 

водночас археологом. Українською мовою 

видана лише одна з його праць з розряду 

популярних – «Під гарячим сонцем Африки» 

(Вінніпег,1956), в якій о.Ю.Шумовський 

захоплююче описує свої наукові мандрівки 

та розкопки на Чорному Континенті. 

Зрештою, сама постать о.Ю.Шумовського, 

його життєвий шлях, ті колізії, 

які він пережив, поневіряючись по післявоєнній 

Європі, а невдовзі – гучна слава 

першовідкривача старожитностей африканської 

савани в Судані не можуть не заінтригувати 

уяву. 

…Отак, в кільканадцяти коротеньких 

абзацах, вимальовується перед нами доля 

чотирьох різних людей, поставлених Провидінням 

у різний час, у різні обставини. 

Але, всіх їх об’єднувала безкорислива жертовність 

в ім’я своєї держави (хоч якби 

далеко від неї вони, часом, не були) та причетність 

– в більший, чи менший спосіб – 

до прадідівської віри своїх батьків. 



Новини Львівської 

єпархії УАПЦ 

20 травня 2012 року митрополит 

Львівський Макарій відвідав 

парафію Входу Господнього 

в Єрусалим с. Кутища 

Бродівського району. Владика 

очолив чин освячення відновленого 

храму. 

Саме шість 

місяців тому в 

цьому селі 

згоріла старовинна 

церква з 

XVI cт. Силами 

громад Львівської 

єпархії 

УАПЦ і Львівсько-Сокальської 

УПЦ КП 

було зібрано 

близько 550 000 грн. та за півроку 

побудовано нову церкву. Настоятель 

о. Степан Періг щиро вітав владику 

на порозі храму і подякував за 

добру і батьківську опіку над громадою, 

адже за цей період Митрополит 

Макарій тричі відвідував парафію, 

знайомився із ходом відновлювальних 

робіт. У соборній св. 

Літургії Владиці співслужили священики 

з Підкаменського та Бродівського 

деканатів. 

* * * 



парафію Вознесіння ГНІХ м. 

Пустомит (настоятель митр. 

прот. Степан Федорович). 

Перед початком св. Літургії владика 

здійснив чин освячення нового 

престолу. З нагоди храмового празника 

митрополит Макарій очолив 

святкову літургію у співслужінні духовенства 

Пустомитівського деканату. 

Після відправи владика нагородив 

священика та парафіян благословенними 

грамотами. 

* * * 



Рівенсько-Волинську єпархію. 

У смт. Смизі Рівненської області 

на парафії прп. Іова Почаївського 

(настоятель прот. Володимир 

Кравчук) з нетерпінням чекали свого 

архипастиря. Щирі вітання лунали 

від парафіян та настоятеля. У 

співслужінні духовенства єпархії 

митрополит Макарій очолив святкову 

літургію. Після завершення 

відправи владика освятив новий 

кований місійний хрест перед входом 

до церкви. Відбувся хресний 

хід з читанням св. Євангелія.

6 


Цим перемагай 

Сторінку підготувала Віра МАРКОВИЧ. 

Німа Церква 

Давно-давно жив один старий чоловік, котрий 

багато молився і часто сумував, згадуючи про 

людські гріхи. І дивним йому видавалося, чому це 

так буває, що люди у церкву ходять, Богу моляться, 

а живуть так само погано, як і раніше, і гріхів не 

применшується. «Господи, — думав він, — невже 

не чуєш Ти наших молитов? Ось люди постійно моляться, 

щоби жити мирно і безгрішно, і ніяк не можуть. 

Невже суєтними є їхні молитви?» 

Якось із цими думками він заснув. І приснилося 

йому, наче світлосяйний ангел, обійнявши крилом, 

підняв його високо-високо над землею. І чим вище 

вони підіймалися, тим слабшали звуки, що доносилися 

з поверхні землі. Не чутно 

було більше людських голосів, стихли ^ пісні, 

крики, весь шум і гам суєтного людського життя. 

Лише інколи долітали звідкись гармонійні ніжні 

звуки, наче звуки далекої лютні. 

— Що це? — запитав чоловік. 

— Це святі молитви, — відповів ангел, — тільки 

їх і чути тут. 

— Але ж чого вони ледве звучать? Чому так 

мало цих звуків, якщо весь народ зараз молиться у 

храмі?.. 

Ангел поглянув на нього, і сумним було його 

обличчя. 

— Ти хочеш знать? Дивись. Далеко внизу виднівся 

великий храм. 

Якимось дивним чином його склепіння розійшлися, 

і чоловік міг бачити все, що робилося всередині. 

Храм був заповнений людом. На клиросі виднівся 

великий хор. Священик у золочених шатах 

стояв біля алтаря. Йшла служба. Яка служба — 

дізнатися було неможливо, оскільки жодного звуку 

не було чути. Видно було, як дячок на клиросі 

щось читав швидко-швидко, але слова туди, вгору, 

не долітали. На амвон повільно вийшов кремезний 

дяк, розкрив рота і... жодного звуку! На другому 

клиросі регент роздавав ноти: хор готувався до 

співу. «Ну хор я вже обов’язково почую», - подумав 

мудрець. Регент стукнув камертоном по коліні 

і подав знак розпочинати, проте вгорі було, як і 

раніше, тихо. Дивитися на це було напрочуд дивно: 

регент розмахував руками, притупувував ногою, 

баси червоніли від напруги, тенори витягувалися 

на носках, але співу не було. 

«Що ж це таке?» - подумав чоловік. Бін поглянув 

на молільників. їх було дуже багато, різного 

віку і стану; чоловіки та жінки, старі і діти, купці і 

селяни. Всі вони хрестилися, кланялися, багато з 

них щось 

шепотіли, проте нічого не було чутно. Вся церква 

була німою. 

— Чому це так? — запитав старий. 

— Спустимося, і ти побачиш і зрозумієш, — запропонував 

ангел. 

Вони, невидимі, повільно спустилися у самий 

храм. Охайно вдягнута жінка стояла попереду всього 

натовпу і, мабуть, ревно молилася. Ангел наблизився 

до неї і тихо торкнувся рукою. І раптом старий 

чоловік побачив її серце і почув її думки. 

«Ох, ця огидна поштарка! — думала вона. — 

Знову у новому капелюшку! Чоловік — п’яниця, 

діти — голодранці, а вояа тут показує щось!..» 

Поряд стояв купець і задумливо дивився на іконостас. 

Ангел торкнувся його грудей, і. перед старим 

чоловіком відразу ж відкрилися його потаємні 

думки: «...От біда! Продешевив... Товару такого 

тепер нізащо не купиш! Певно, що тисячу втратив, 

а можливо, що й півтори...» 

Далі виднівся молодий селянський хлопець. Він 

майже не молився, а весь час дивився ліворуч, де 

стояли жінки, червонів і переступав з ноги на ногу. 

Ангел торкнувся і його, і чоловік прочитав у його 

серці: «Ех, і гарна дівчина!.. От би мені таку!..» 

І багатьох торкався Ангел, і в усіх були схожі 

думки, пустопорожні, суєтні, марнотні. Перед Богом 

стояли, проте про Бога не думали. Лише вдавали, 

що молилися. 

— Тепер ти розумієш? — запитав Ангел. — Такі 

молитви до нас не доходять. Через те і видається, 

що всі вони наче німі. 

У цю хвилину раптом несміливий дитячий голосок 

чітко промовив: 

— Господи! Ти благий і милостивий... Порятуй, 

помилуй, вилікуй бідну маму!.. 

У кутку на колінах, притулившись до стіни, стояв 

маленький хлопчик. У його очах блищали сльози. 

Він молився за свою хвору маму. 

Ангел доторкнувся до його грудей, і старий чоловік 

побачив дитяче серце. Там були скорбота і 

любов. 

— Ось молитви, які чути в нас! — сказав ангел. 

Із книги притч. 

Цар Конста 

Цар римський на ім’я Конста, що 

правив у Римі в роках 301-305, прозваний 

Флором, був батьком Константина 

Великого. Від першої дружини 

царського роду, Теодори мав 

він чотирьох синів і доньку Констанцію 

та ні один з тих синів не став наступником 

царя. Мав ще дітей від 

інших жінок. А від Олени мав лише 

одного сина, Константина. 

цвітало ідолопоклонство, та сам 

цар був уже трохи іншого поняття 

про світ. Про людське око дотримувався 

давніх римських звичаїв, а в 

душі більше покладався на Живого 

Бога. Отож в його західному царстві 

християни не були такі гонимі, а тим 

більше мучені, а навіть знаходили 

прихисток, утікаючи з сусідніх царств 

від їхніх жорстоких царів-ідолопоклонників. 

Цар Конста мав при собі і своєму 

дворі радників і слуг християн. Він 

виокремив їх серед інших у незвичний 

тоді спосіб. Зібравши усіх у 

дворі, промовив до них: «Якщо 

хтось мені вірний і хоче в палатах моїх 

бути, то нехай поклониться богам 

моїм і жертви разом зі мною принесе». 

Увесь люд, почувши заклик 

царя, відразу став розділятися на дві 

частини. 

Християни почали збирати свої 

речі і готуватися йти з двору, а інші 

навпаки стали ще більше догоджати 

володарю. 

Бачучи, як поважні люди з числа 

справжніх християн зрікаються 

своїх почестей і санів, Конста затримав 

їх і сказав до них: «Бачу, що ви 

вірно Богові своєму служите, а тому 

хочу саме вас мати за слуг і приятелів, 

а також радників у всіх справах. 

Сподіваюся, що таким же чином, 

яким вірні ви своєму Богові, 

будете вірні і мені». 

А тим, хто хотів вислужитися перед 

царем, навіть з числа християн, 

сказав: «Як же ви мені вірними будете, 

коли так легко пристаєте на інше? 

Не хочу вас при собі мати». 

Сина свого від Олени-цариці любив 

більше за всіх. Коли ж захворів, 

перебуваючи у Британії на хворобу 

важку, царство своє вручив Константинові. 

Усе воїнство Консти з радістю 

сприйняло цю звістку. 

В скорому часі цар помер і на 

престол Римський став Константин, 

син Олени. 

Молитва до Бога Живого 

Та заздрість небожа сина найстаршого 

брата Максиміліана-Максентія 

далась відразу взнаки. Він почав 

підбурювати сенаторів проти 

Константина, роздаючи дари їм, а 

згодом, вже маючи якусь підтримку, 

сам себе проголосив царем проти 

волі усього народу. 

Константин не став з ним боротися, 

а навпаки, місце царське йому уступив, 

а сам подався в Британію і 

суміжні до неї краї. Та Максентієві і 

цього було замало. Він прагнув усе 

підпорядкувати собі. Сам же проводив 

життя у страшній розпусті, гонив 

християн, вбивав і своїх поган, викрадав 

сенаторських жінок і доньок, застосовував 

усякі чари і волхвування. 

Отож став для всього Риму тягарем 

великим і мерзотою. Стали тоді 

просити усі Константина, аби визволив 

їх від нього. Той спершу післав 

листа до небожа, врозумляючи 

його, та Максентій не взяв цього до 

уваги, а, навпаки, зібрав військо, аби 

йти на Британію і знищити Константина. 

Не хотів Константин війни, але 

треба було й зупинити сатанинські 

вчинки свого недруга (А той дійшов 

до того, що став приносити в жертву 

вагітних від нього жінок). Знаючи, 

що чарами діє він і не зупиняється ні 

перед чим, Констянтин став гаряче 

молитися до Бога, аби дав йому 

знак, як має діяти. 

Господь дав йому цей знак: у полудне 

на небі з’явився Хрест із ясно 

сяючих, більше за сонце зір і напис 

на ньому був «Цим перемагай». 

Цей знак бачило багато воїнів і 

всі збентежились вельми, адже 

хрест для поган був лише знаком 

великого терпіння і смерті, то ж вони 

засмутились, що не отримають перемоги. 

Засмутився і сам Константин 

не зрозумівши правильно знаку 

Божого. А вночі сам Христос у сні 

з’явився йому і сказав зробити таке 

знамено у вигляді хреста і неси його 

попереду полків. Тоді не лише Максентія, 

а всіх ворогів переможеш. 

З золота і бісеру виготовили хресне 

знамення, прикрасивши ще й камінням 

коштовним, а ще й усім воїнам 

звелів Константин на шоломах і 

щитах зображення хреста мати. 

Сміливо вирушив Константин вперед. 

А ще зухваліше на нього виступив 

Максентій із своїм військом. Та 

тривала ця пря недовго. Максентій, 

бачучи, що не дає ради, а військо 

гине, став утікати до ріки на міст, який 

тут же розвалився навпіл і потонув 

нечистивець, як колись Фараон з 

воїнами своїми. 

А Констянтин пішов до Рима, де 

його радісно і велично зустрічав народ, 

а сам він велику дяку у своїх молитвах 

возносив до Господа. Посеред 

міста Рима наказав поставити 

високий хрест на кам’яному п’єдесталі 

з надписом: «Цим спасенним 

знаменням град цей від ярма катівського 

звільнено». 

«Приклич мене в день 

печалі своєї і визволю тебе, 

а ти прославиш Мене» 

Колись один грек на ім’я Визас 

заснував малий град і в своє ім’я назвав 

його Візантіон. 

З часом зміцнившись, візантійці 

двічі йшли на Константина і його перемагали, 

чим він був вельми засмучений. 

І знову ж молитва щира до 

Господа і поміч з неба. Константин 

пішов на Візантіон після другого видіння 

і напису зорями на небі: «Поклич 

Мене…» з своїм хресним знаменном 

і переміг таки їх. 

Мав ще і третю битву Констянтин 

Великий на Дунаї зі скитами і в третє 

являлося йому хресне знаменно на 

небі. 

Після цього і цар і його мати Олена 

прийняли хрещення і офіційно 

проголосили себе християнами. 

Але цьому передував ще страшний 

випадок, що стався, очевидно з волі 

Божої на науку усім язичникам і самому 

цареві. 

«Він покаже тобі купіль, 

в якій від усіх нечистот 

очистишся і душеюі тілом 

здоровий будеш» 

Після трьох своїх перемог володар 

римський досяг особливої слави 

і поваги. Та, хоча стільки Господь 

його допомагав і вів його до розуміння 

істини, він всеж залишався ще 

язичником. 

І тут впав у страшну хворобу проказу. 

Усе тіло його покрилося струпами. 

Різні лікарі до нього приходили 

і не тільки з володінь римських, але 

й з Персії, та нічого не допомагало. 

Тоді жерці з Капітолію пішли до царя 

і сказали йому: якщо не зробиш собі 

купелі з крові немовлят, не виздоровієш. 

Пригнічений хворобою цар погодився 

на це. 

От і стали зганяти з усії околиць 

матерів з дітьми, що ссали ще груди 

і стали готуватися до зарізу їх. Під 

царським палацом стояв страшний 

лемент, плач, зойки. Матері рвали на 

собі волосся. 

Почув це цар і ніби збудився від 

якогось лихого сну. Спитав: що це, 

чого вони так розпачають? 

І відповіли йому слуги: «Це рвуть 

на собі волосся матері тих дітей, 

кров яких візьмуть на купіль для тебе, 

царю». 

Розчулився вельми Константин, 

заплакав; наказав негайно віддати 

дітей їхнім матерям. А сам казав: 

«Якщо б і напевне знав, що вилікуюсь, 

то краще мені одному терпіти, аніж 

мав би стількох немовлят невинних 

кров пролитии і чути неустаннее матерів 

ридання». 

Отже, гідно повів себе цар Констянтин 

на цьому випробуванні від 

Господа. І зате в нагороду були 

післані до нього самі апостоли Петро 

і Павло і таке йому сповістили: 

«Накажи розшукати в горах єпископа 

Сильвестра, він там ховається в 

горі Соракитес через страх перед 

тобою, хай його приведуть до тебе і 

ти його науки послухай». 

Коли вранці до нього зайшов лікар, 

він сказав йому: «не потребую вже вашого 

лікування бо на поміч божественну 

тепер сподіваюсь». Наказав шукати 

єпископа Сильвестра і привести 

його з шаною. Коли привели єпископа, 

цар з любов’ю і радістю зустрів 

його і відразу запитав – все ще як язичник 

« А чи є у вас боги, котрі називаються 

Петром і Павлом?» 

Усміхнувшись в душі, вочевидь, 

єпископ Сильвестр відповів урочисто 

«Один у нас Бог, царю, що створив 

небо і землю і все, що є в них. А 

Ретро і Павло – це слуги Божі, які 

проповідували Христа і в ім’я Його 

прийняли смерть від Нерона.» 

«А чи маєте ви образ їх, щоб я подивився, 

які вони» -запитав цар. 

Єпископ післав диякона за іконою 

святих апаостолів Петра і Павла 

і побачивши їхні лики, цар переконався, 

що це ті, яких бачив він уві 

сні. Побачивши,переконався, що 

сааме ті. 

Тоді оповів Сильвестрові про сон, 

який йому наснився і просив завести 

його до купелі, яка омиває душу і 

тіло.» 

Та єпископ не спішив з цим і просив 

царя спершу уважно вислухати 

його. Радив він цареві спершу зняти 

з себе усі царські регалії, замкнутися 

в самоті і ревно молячись і плачучи 

за гріхи свої, посипати себе попелом 

і землею поки не умилостивить Бога 

покаянням своїм». 

А ще: «Звели закрити ідольські 

храми і жертвоприношення криваві 

припини. Звільни усіх християн і 

більше хай їх ніхто не гонить. Добрим 

будь, милостивим і з маєтку свого 

роздай убогим досить усього». 

Після цих настанов єпископ поблагословив 

царя і пішов. Зібравши усіх 

вірних, єпископ разом з ними молився 

за царя і просив Бога, аби допоміг 

йому перемогти в собі язичника. 

Хрещення Константина 

На сьомий день св. Сильвестр 

прийшов до царя і став багато його 

навчати про Святу Трійцю і Святі Таїнства. 

Приготував йому купіль хрещення. 

І коли увійшов у неї Констатин цар, 

то занурив його єпрископ і прикликав 

над ним Пресвяту Тройцю – Отця і 

Сина і Святого Духа. 

Враз сповнилася храмина, де 

відбувалося хрещення царя великим 

сяйвом. Тіло царя відразу очистилось 

і наче луска відпала проказа, залишившись 

у купелі. Сам же цар 

після казав, що як тільки занурився, 

відчув руку, що торкнулась його. 

Цар сповнив усі умови, викладені 

йому перед тим єпископом Сильвестром. 

У своєму дворі збудував церкву 

в ім’я Спаса Христа і звелів, аби 

хрестилися безборонно усі, хто хоче 

прийняти віру Христову. 

У Римі така кількість людей в скорому 

часі охрестилася, що вже християни 

забажали вигнати усіх з 

міста, хто не сповідував Христа. Але 

цар заборонив це робити і казав: 

«Не примусом людина має повірити, 

а по власній волі і бажанню своєму.» 

Поверталися з вигнання і сповідники 

Христові , з в’язниць випускали 

в’язнів, що сиділи в ім’я Христа. 

За деякий час цар забажав збудувати 

нове місто в Ілії – де бився 

Троян колись з елінами, та Господь 

відвернув його від цієї думки і забажав, 

аби цар збудував град у Візантії 

і цар скорився волі Божій. А далі стало 

поширюватися Арієве вчення і 

Констянтин Великий звелів скликати 

Великий собор святих отців у 

Нікеї… Це був 325 рік. 

Їх зібравлося 318 і склали тоді 

отці православні догми Святої Віри. 

32 роки був на Римському престолі 

Константин Великий, а 

відійшов до Господа у 65 літ.

Яка звична картина: йде гурт хлопців, гарно одягнених, 

розмовляють між собою навіть спокійно і, наче 

бісером, пересипають свою розмову…б…б…б… 

Як же ми до такого стану докотилися, що вуха наших 

дітей сприймають ті слова, ніби щось звикле, 

своє, необхідне? 

Багато вчених уже дослідили цю проблему і прийшли 

до переконливого висновку, що кожне, промовлене 

людиною слово, впливає на її гени. Недарма ж 

апостол Павло застерігав: «Нехай жодне слово гнилее 

не виходить їз ваших вуст» (Єф.4.29) 


НАША МОВА СОЛОВ’ЇНА 

Кого кличеш, той і приходить, той поруч з тобою 

Надія ДЕМКІВ, м. Львів. 

Дзвони дзвонять, у храм кличуть: 

Не спіть люди – в церкву йдіть. 

Священик стає на молитву 

І грішний люд благословить. 

Христос чекає нас в святих тайнах, 

Щоб всіх очистить від гріха, 

А ми з тобою такі черстві, 

Не гідні зватись Його дитям. 

Христос розп’ятий на хресті 

І терпить біль за нас з тобою. 

Покаймось, люди, 

Щоб не було пізно всім. 

Живіть у світі без гріха, 

І стане легше жити людям. 

Христина СЕМЕРИН, 

смт Вигода, Івано-Франківська область. 

Людина людині повинна людиною бути. 

Найбільше бо щастя – у злагоді жити й добрі. 

Завжди існували й існують Іуди та Брути, 

Та землю Господь для таких, як Христос, приберіг. 

І що те минуще, ті статки, маєтки і слава, 

Коли пристають перед Бога обличчям святим. 

У битві за щастя і гідна, і серцем ласкава 

Повинна людина устояти й перемогти… 

Олекса Харлампійович Новаківський 

народився 14 березня 1872 року на 

Вінниччині. Освіту з малярства здобував 

у приватній школі в Одесі, а згодом 

– у Краківській художній академії. Живописна 

манера Новаківського формувалась 

значною мірою під впливом 

принципів імпресіонізму. 

У 1911 році в Кракові була організована 

виставка творів образотворчого 

мистецтва, в якій Новаківський експонував 

100 своїх праць. На тій виставці 

побував митрополит Андрей Шептицький. 

Він звернув увагу на автопортрет 

Новаківського в українській вишиванці 

і запропонував митцю переїхати до 

Львова з метою організації мистецького 

навчального закладу. У грудні 1913 

року Новаківський переїжджає до Львова, 

де живе і працює до кінця своїх днів. 

За матеріальної підтримки Андрея 

Шептицького у Львові діяла приватна 

мистецька школа Новаківського (з 1923 

Бо під дією сили кожного вимовленого слова відбувається 

зміна генетичного коду людини. 

А як же вбивчо ці слова діють на оточуючих, для 

яких вони огидні. 

Я завжди себе ловлю на тому, що, коли чую це слово, 

чи йому пордібне, у мені щось ніби зіщулюється, 

хочеться втягнути голову десь усередину себе, аби їх 

тільки не чути. 

Мимоволі виривається з уст: «Господи, прости!» 

«Господи, врозуми». Не раз і по доброму роблю зауваження, 

встидаю, але здебільшого чую у відповідь: 

* * * 

Моя земля воістину красива: 

На ній травинка кожна має сенс. 

Тут очі хат замріяні і сині, 

і день не проминає без пісень… 

Тут, де не глянь, казки та дивовижі, 

Смарагди трав і проблиски озер. 

Тут білопінно зацвітають вишні, 

І маки, наче вогники, між зел. 

* * * 

Слово торкнуло оголений нерв 

І відгукнулось акордом останнім. 

Між силуетами чорних дерев 

Згорблені тіні у мряці розтануть. 

Осінь холодна. І осінь болить. 

Мокрий асфальт протече під ногами. 

І залишилася мені тільки мить, 

Щоб розпрощатись коротко з Вами. 

Перехрестились дороги і розійшлися, 

Щоб знову більше не зутрітись. 

Спогадом теплим я згадую Вас, 

Спогад той душу затерплу освітить… 

* * * 

Як люблю я людей, 

Бо не можна людей не любити, 

Бо з любові і Бог сотворив 

Наш непізнаний світ… 

Серед мрій та ідей 

Так важливо душі не згубити 

Чистоту і чарівність, божественний цвіт… 

Тисячолітнє древо роду 

Уперлось вітами увись. 

Ми – діти славного народу, 

Що ворогові не скоривсь. 

У наші гени пісня вшита, 

І шепіт нив, і дзвін коси, 

І вечорові оксамити 

У срібних зірочках роси. 

Тут мчали скіфи і сармати 

Високим берегом Дніпра, 

Та не змогли відвоювати 

Правічний потяг до добра. 

Тож не цурайсь своєї мови, 

Не смій зрікатися дідів, 

Бо без правічної основи 

Загинем миттю у біді. 

«Та ми не вкладаємо в це якогось злого змісту», або: 

«Це просто звичка», чи: «Нам воно не заважає» і т.д. 

Знову ж таки, вчені кажуть, що лайливе слово викликає 

мутації подібно як і радіаційне випромінювання, 

отже діє на оточуючих також. 

І скільки ж серед нас уже тих мутантів розвелося? 

Кожен, хто вважає себе насправді християнином, 

має протистояти цьому, починаючи з себе, своїх 

близьких і друзів. 

Віра МАРКОВИЧ. 

Василь ШЛЯХТИЧ, 

м. Зелена Гора (Польща). 

Меланхолія 

З молитвою і думками 

При столах разом з батьками. 

Спогади наші хай линуть 

В землю предків, в Україну. 

Щойно там правдиві свята. 

Знаю це від свого тата, 

Які в Великодній ранок 

Говорили - там над Сяном 

Смакувало все іначе. 

Бачив я як тато плаче 

Згадуючи село рідне... 

Там приснула наша гідність. 

Нині тата вже немає . 

Я думками там влітаю. 

Рідний Улюч, що над Сяном. 

Спалив поляк... Нас прогнано... 

Сорок сьомий... Акція «Вісла» 

Жива нині в моїх мислях. 

Вже шістдесят п’ять минає 

Як у СЕБЕ нас немає. 

НАЦІОНАЛЬНІ ПОСТАТІ 

Високий дух українства в «музикальній» палітрі художника 

Олекса Новаківський – видатний український художник і педагог, 

ціла епоха в українському живописі кінця ХІХ – початку ХХ століття. 

Картини художника є своєрідним літописом, дзеркалом життя західного 

регіону України. Новаківський став справжнім народним художником, 

який своєю творчістю пробуджував високий дух українства. 

до 1935 року). Атмосфера творчого ентузіазму, 

що панувала в цьому закладі, 

притягувала молодь з усіх куточків України 

– з Галичини, Буковини, Гуцульщини, 

Волині та Наддніпрянщини. За десятилітній 

період існування в її стінах одержали 

освіту більше 90 учнів, зокрема, 

такі визначні майстри, як Г. Смальський, 

Р. Сельський, С. Гебус-Баранецька, С. 

Гординський, І. Нижник-Винників. Школа 

стала унікальним явищем - це був перший 

в Галичині мистецький заклад із 

чіткою українською національною орієнтацією, 

активний осередок духовно-мистецького 

життя краю. 

Олекса Новаківський малював свої картини 

в різних жанрах. Він - автор портретів, 

пейзажів, натюрмортів, картин на історичну 

та побутову тематику. Новаківський намалював 

портрети Андрея Шептицького, О. 

Барвінського, Д. Левицького, Тараса 

Шевченка, Ярослава Мудрого та інших 

визначних особистостей. До найбільш 

«В кожному своєму творі під час малювання чую цілі симфонії» 

Олекса НОВАКІВСЬКИЙ 

Автопортрет з дружиною. 

відомих його полотен відносяться такі картини: 

«Діти» (1905), «Коляда» (1907-10), 

«Весна» (1909), «Автопортрет» (1911), 

«Народне мистецтво» (панно — 1915-16), 

«Наука» (панно — 1915-16), «Весна в селі 

Могила» (1911), «Пробудження» (1912), 

«Юрський собор» (1925), «Музика» 

(1929), «Довбуш» (1931). 

Палітра художника настільки багата 

й насичена дзвінкими кольоровими 

сполученнями барв, що живопис мимоволі 

асоціюється з музикою. «В кожному 

своєму творі, - наголошував митець, 

- під час малювання чую цілі симфонії. 

Тоді хотів би я віддати свої візії в милозвучних 

гамах, чистих тонах, в глибокім 

акорді». «Музикальність» творів 

Новаківського була тією визначальною 

рисою, що викликала чи не найбільше 

визнання і захоплення його сучасників. 

Один з кращих творів художника – пейзаж 

«Весна в селі Могила» (1911 рік), в 

якому з надзвичайною правдивістю 

митець передав стан весняного пробудження 

природи. 

Значна частина олійних робіт Новаківського 

(понад 500) знаходиться тепер 

за кордоном в приватних колекціях США, 

Канади, Австралії, а також в Польщі, Чехії 

та інших країнах світу. Картини Олекси 

Новаківського презентують глибоко 

філософський за змістом, самобутній за 

колоритом, ліричний за настоєвістю і 

реалістичний за суттю живопис. 

Помер Олекса Новаківський у Львові 

в 1935 році і похований на Личаківському 

цвинтарі. В будинку, де жив художник, 

тепер є художньо-меморіальний музей. 

Оксана ЗАХАРЧУК. 

У березні 2011 р. Братська газета «Успенська вежа» відзначила своє 20-ліття. Це єдине 

православне західноукраїнське друковане видання, яке безперервно з року в рік виходить у 

світ, несучи своїм читачам інформацію про життя та служіння Української Автокефальної 

Православної Церкви та Львівського Ставропігійного Братства св. ап. Андрія Первозваного. 

З 1995 р. «Успенська вежа» стала Всеукраїнським органом Братства і розповсюджується по 

всій країні та за її межами, де проживають православні українці. 

Газета видається та утримується коштом постійних читачів та братчиків. 

Передплативши «Успенську Вежу» собі і своїм родичам, на сільську чи міську бібліотеку Ви 

сприятимете поширенню християнської моралі, духовності, українських традицій та культури. 

Передплатити газету можна у кожному 

поштовому відділенні України. 

Ціна передплати на рік – 22.86 грн. 

Передплатний індекс – 35013. 

З питань передплати за кордон прохання звертатися до редакції. 

З ІСТОРИЧНОГО КАЛЕНДАРЯ 

ЧЕРВЕНЬ 

05-06.06.1990 – Всеукраїнський Православний Собор у Києві обрав першим 

Патріярхом Київським і всієї України УАПЦ Мстислава 

(Скрипника) (10.04.1898 – 11.06.1993). 

06.06.1847 – 165 років тому у Шляхтинцях на Тернопільщині народився Олександр 

Барвінський – український історик, педагог, громадськополітичний 

діяч, автор історичної розвідки про Львівське Ставропігійне 

Братство (+25.12.1926). 

17.06.1967 – 45 років тому відкрито музей-заповідник «Козацькі могили» 

у с. Пляшевій під Берестечком (тепер там відновлюється і православний 

монастир). 

23.06.1917 – 95 років тому вийшов Перший Універсал Центральної Ради (автор 

В. Винниченко), котрий проголосив автономію України («однині 

самі будемо творити наше життя»). 

30.06.1941 – День проголошення у Львові Акту відновлення самостійності 

України. 

Червень 1612 – 400 років тому заснований Скит Манявський (Івано-Франківщина) 

– визначний найтривкіший центр православного чернецтва 

на Західній Україні в умовах унійної боротьби.

8 

Дитяча сторiнка 


ЗАСНОВНИК ГАЗЕТИ — 

Львівське крайове ставропігійне братство 

св. ап. Андрія Первозваного, 

зареєстроване міністерством України 

у справах преси та інформації. 

РЕЄСТРАЦІЙНЕ СВІДОЦТВО: серія КВ № 2335 

Тим, хто бажає матеріально підтримати наше 

видання, повідомляємо банківські реквізити: 

ПАТ АКБ “Львів” 

Р/р 260075157, МФО 325268, 

код ЄДРПОУ 20785948 

Подяка за Ваші пожертви друкуватиметься 

на сторінках газети. 

НАША АДРЕСА: 

79008, Львів-8, вул.Руська, 3/1 

Для листування: 

м. Львів - 8, а/с 1334 

(032) 235-52-02 

www.stavropigia.lviv.ua 

E-mail: fediv.yuriy@gmail.com 

Приходьте, діти, до кринички 

Напитись чистої водички. 

А та водиця непроста, 

Бо це — наука про Христа. 

.......................................................................................... 

Літо-літечко!!! Перша Сповідь 

та перше Причастя 

За давньою християнською українською традицією, діти, яким 

виповнилося 7 років, готуються до своєї першої Сповіді та першого 

урочистого Причастя саме в день Святої Трійці. 

Любі дітки! 

Ось і надійшло довгождане літо 

– найулюбленіша пора року всіх діточок. 

Пора відпочинку, гулянь, ігор, катання 

на велосипеді, роликах, а також 

пора мандрівок, зустрічей, нових 

знайомств. Червень, липень, серпень 

зігріють Вас сонячним теплом, порадують 

співом пташок і цвітінням 

трав, почастують суничками, малиною, 

черешнями і вишнями. А ще 

вони дадуть Вам можливість набутися 

з дідусем і бабусею на канікулах, 

досхочу поспілкуватися і набавитися 

з друзями, поїхати разом з 

батьками на відпочинок. 

Бажаємо Вам, наші любі читачі, 

якнайкраще провести це літо, набратися 

сил, здоров’ячка і гарних вражень. 

А ще літо багате на свята. Зокрема, 

у місяці червні(цьогоріч 3 і 4 

червня) ми вшановуємо День Св. 

Трійці (або П’ятдесятницю) і Св.Духа. 

« Криничка » хоче розповісти 

Вам про походження цих свят. 

На 50-ий день після Воскресіння 

Христового апостоли зібралися до 

молитви у Сіонській світлиці. З ними 

була і Матір Божа. Раптом здійнявся 

шум, який буває під час бурі чи 

великого пориву вітру. Він наповнив 

увесь дім, де вони знаходилися. Цієї 

ж миті серед світлиці в повітрі з’явилися 

вогненні язики, які осіли на 

Божу Матір і на кожного апостола. 

Це було сходження Святого Духа. 

Але ж це не все, дітки! Досі апостоли 

знали лише одну мову – єврейську. 

Раптом вони почали розмовляти 

всіма тоді відомими мовами. Таким 

чином, слово про Спасителя почало 

швидше розповсюджуватися серед 

різних народів. Зішестя Святого 

Духа на апостолів відзначається 

Православною Церквою як одне з 

найбільших свят. Дух Святий зійшов 

на 50-й день після Воскресіння Ісуса 

Христа і тому це свято ще називається 

П’ятдесятницею. А Трійцею 

називають тому, що сходження Святого 

Духа символізує піклування 

Триєдиного Бога про світ: Бог Батько 

творить світ, Бог Син звільняє 

людей від рабства диявола, Бог Дух 

Святий освячує людей через Церкву. 

Саме тому День Святої Трійці 

вважається також днем народження 

Християнської Церкви. 

Але ж як можна усвідомити 

сутність Святої Трійці? Це можемо, 

любі діти, зрозуміти за допомогою 

таких прикладів. 

Скажімо, сонце. Воно кругле, а 

отже, не має початку і кінця. Це є 

символом Безначального Бога Отця. 

Від сонця на землю сходить світло – 

це є образом Сина. Але сонце дає ще 

й тепло, що символізує благодать 

Духа Святого. 

А тепер погляньмо на людину. Кожен 

палець руки має три суглоби, а 

сама рука має три частини (кисть, передпліччя 

і плече). Так само і нога 

має стопу, гомілку і стегно. 

Ще одним прикладом може бути 

вогонь. Він дає світло, тепло і дим. 

Або вода: вона може бути в рідкому 

стані, замерзлому і газоподібному - 

у вигляді пари. 

Свято Трійці у народі називають 

ще Зеленою Неділею. Чому? Бо на 

трійчанські празники люди прикрашали 

оселі і подвір’я зеленню – 

гіллям клена, верби, липи, берези. 

Гілки ставили на ворота, біля вікон, 

маїли хатні кути, двері. Долівку встеляли 

пахучими травами, любистком, 

м’ятою. Обов’язково призеленювали 

ікони. 

А наступний день після свята 

Трійці – День Святого Духа. З цим 

днем у домівки входить мир та Божа 

благодать. Людські серця наповнюються 

добром, любов’ю, щирістю і 

всепрощенням, щоб дарувати увагу 

та душевне тепло всім, хто поряд. 

Хочеться вірити, що у день Зіслання 

Святого Духа світ стає кращим, доброзичливішим 

і світлішим. 

Саме про це написала відома поетеса 

Уляна Кравченко у своєму 

вірші «На Зелені Свята». 

На Зелені Свята 

Вранці на Зелені Свята, 

Земле, ти така багата, 

Сяєш чаром і красою 

Непорочною, святою! 

Хто ж тебе прибрав так чисто 

В цвітів одяг, з рос намисто? 

Хто ж тебе прибрав багато 

На отсе велике свято? 

Знаю, земле, чом в ці свята 

В тебе шата так багата, 

Чом сіяєш ти красою 

Непорочною, святою! 

Май прибрав тебе багато, 

На таке врочисте свято, 

Се ж святе Зіслання Духа! 

А коли на Свято Духа 

Сяєш, земле, від обнови, 

В блиск покори і любови, 

У чеснот блиск променистий 

Приберу й я серце чисте. 

Сповідь – це одне з таїнств, під час якого 

християнин визнає перед Богом свої 

провини і гріхи. Єдина людина, яка може 

слухати ці зізнання християнина, – це священик. 

Ім’ям Бога він приймає рішення 

про прощення гріхів і призначення поку- 

Цього року в червні минає 400 років, 

як у далекому 1612 році на Івано-Франківщині 

був заснований старовинний монастир 

– Скит Манявський – визначний 

центр православного чернецтва на 

Перша Сповідь в Успенській церкві УАПЦ м. Дублянах. 

ЮВІЛЕЇ 

ти. Церква також допускає, що крім 

сповіді у храмі, кожен із нас, у тому числі 

і діти, ще має можливість самостійно (в 

молитві) сповідатися, тобто засуджувати 

свої провини і просити милосердного 

Бога про прощення. 

Чи знаєш Ти, що… 

Західній Україні (на світлині). Його ще називають 

Українським Афоном. Розташований 

монастир у лісі, на скелі, над річкою; 

а заснував його виходець із Афону – монах 

Йов Княгинецький. 

Сторінку підготували Оксана ЧЕРВНЕВА та Оксана ХРИСТУК. 

Редактор Олег ПЕНДЕРЕЦЬКИЙ 

Редакційна колегія: 

Микола БАНДРІВСЬКИЙ, Тарас ДМИТРИК, 

Віра МАРКОВИЧ, Юрій ФЕДІВ 

Автори опублікованих матеріалів відповідають за точність 

використаних фактів, цитат, власних імен. Редакція намагатиметься 

найменше втручатися в авторський текст, 

зберігаючи особливості стилю. Водночас залишає за собою 

право редагувати, скорочувати подані матеріали. 

Cтатті, світлини, малюнки, що надійшли в редакцію, 

не повертаються. 

Передплатний індекс — 35013 

Друк газети виконаний у ДП ВПП МОУ «Армія України» 

Замовлення №

Успенська вежа № 6 (2012)

Transform your PDFs into Flipbooks and boost your revenue!

Delete template?

Save as template ?