Успенська вежа № 7 (2012)

fediv.yuriy
  • No tags were found...

Газета Успенська вежа липень 2012

ЩОМІСЯЧНА ВСЕУКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА СТАВРОПІГІЙНОГО БРАТСТВА СВ. АП. АНДРІЯ ПЕРВОЗВАНОГО

За віру і дність!

є

Виходить з березня 1991 року ЛИПЕНЬ 2012 року 7 (242)

15 липня – Покладення чесної ризи

Пресвятої Богородиці

За часів правління візантійського

імператора Лева Великого Македонянина

(457-474 рр.)двоє братів Гальбій і Кандид

відправилися до Палистини на поклоніння

святим місцям. У невеликому селищі

поблизу Назарета вони заночували

в однієї єврейки. Перебуваючи в її домі,

вони звернули увагу на запалені свічки і

фіміам. На питання, що за святиня знаходиться

в домі, благочестива жінка довго

не хотіла відповідати, проте, після тривалих

вмовлянь, розповіла, що зберігає

велику святиню - Ризу Богородиці, від

якої було багато чудес і зцілен. Пресвята

Богородиця перед Успінням подарувала

одну із своїх одеж благочестивій

дівчині-єврейці, заповівши їй передати

цю Ризу перед смертю також дівиці. Так,

з покоління в покоління Риза Богоматері

зберігалася в цій сім’ї.

Існує версія, що брати хитрістю заволоділи

безцінним скарбом. Вони зробили

ковчег, подібний до того, у якому зберігалася

Риза Богородиці. Повертаючись з

Єрусалиму, вони поміняли ковчеги і спішно

відбули до Константинополя. Прибувши

додому, вони сховали ковчег з Ризою у свої

і і домовій церкві. Проте, про святиню

дізнався імператор, і брати змушені були

віддати ковчег йому. Як би там не було,

достовірно відомо таке: святий Геннадій,

патріарх Константинопольський та імпе-

ратор Лев, переконавшись у нетлінності

Ризи Богородиці, постановили побудувати

новий храм і там зберігати святу річ.

Такий храм був зведений у приморському

місті Влахерні. 2 липня (за старим стилем)

458 року святитель Геннадій з великим

торжеством переніс священну Ризу у Влахернський

храм. Пізніше у ковчег з Ризою

Богородиці були покладені її святий

омофор і частина її пояса.

Не раз при нападі ворогів Пресвята

Богородиця спасала місто, в якому була

її Риза. Так було під час облоги Константинополя

аварами у 626 році, персами - у

677 році, арабами - у 717 році. Особливо

знаменними для нам є події 860 року, тісно

пов’зані з історією нашої держави.

18 червня (за старим стилем) 860 року

флот князя Аскольда, спустошивши Чорноморські

береги і береги Босфора,

ввійшов у бухту Золотий Ріг і став безпосередньо

загрожувати Константинополю.

Імператор Михайло III зупинив похід на

арабів і повернувся до столиці. Цілу ніч він

молився, впавши ниць на кам’яні плити

Влахернського храму. Патріарх Фотій

звернувся з нроновід, ии до вірних, закликаючи

сльозами покаяння обмити гріхи і в

сердечній молитві прохати Богородицю

про заступництво. Небезпека зростала з

кожною годиною. У цих умовах було вирішено

рятувати церковні святині, і насамперед

Ризу Богородиці, яка зберігалася у

Влахернському храмі, недалеко від затоки.

Після всенародного молебеня Ризу з

хресним ходом обнесли довкола міських

стін, занурили з молитвою її краї у води

Босфора, а потім перенесли у Константинополь

до церкви Святої Софії. І тут Божа

Мати не залишила без допомоги тих, хто

до неї звертався. Між Михайлом III і князем

Аскольдом був укладений мир. Аскольд

зняв облогу Константинополя і відступив.

Це сталося 25 червня (за старим стилем)

860 року. Через тиждень, 2 липня (15 липня

за новим стилем) чудотворну Ризу Богородиці

урочисто повернули у Влахернський

храм. На згадку про ці події патріархом

Фотієм було встановлено щорічне

святкування Покладення Ризи Богородиці

2 липня (15 липня за новим стилем).

З чудом від Ртізи Пресвятої Богородиці

у Влахерні пов’язано кілька видатних

творінь візантійської гімнографії. З

походом Аскольда на Царгород пов’язано

створення знаменитого Акафіста

Пресвятої Богородиці, автором якого

деякі церковні історики вважають патріарха

Фотія. Цей Акафіст складає основну

частину богослужіння суботи п’ятого

тижня Великого Посту.

Один давній письменник, який виклав

історію чудесного спасіння Константинополя

від ворогів, звертається до Божої

Матері тикими словами: « Владичице Богородице!..

Ти, як добра Мати всіх християн

виливаєш на нас твої добродійства, спасаючи,

покриваючи, охороняючи від небезпек

і визволяючи від спокус. Ми дякуємо

тобі, звіщаємо твої добродійства, урочисто

оспівуємо твої чудеса, прославляємо

твою опіку, величаємо твій промисел,

вшановуємо твою божественну допомогу,

славословимо твоє милосердя!»

Священик Володимир ГЕНСЬОР.

«Язик розпусний буде відтятий...» Прп. 10,31

«Споконвіку було Слово.

А Слово в Бога було, і

Бог було Слово» (Ів.1.1).

Передвічний Бог, створивши

людину, обдарував її бецінним

даром слова. Людська

словесність вирізняє нас

із безсловесного тварного

світу і є однією з найважливіших

ознак образу і подоби

Божої в людині. В

Едемському саду Бог повелів

Адамові дати ім”я

всьому, що навколо. «І назвав

Адам імена всій худобі,

і птаству небесному,

і всій польовій звірині...»

(Бут. 2.20). У біблійному

контексті дати ім’я, це –

пізнати сутність явища чи предмета буття. Розумом,

через слово людина пізнає світ, словом освячується,

молитовно спілуючись з Богом, словом виявляє свої

думки і почуття у спілкуванні з іншими людьми. Слово

має дуже велику силу. Словом можна повернути до

життя, словом можна зцілити, але словом можна й

поранити, навіть убити. Згадаймо, як у Нагірній проповіді

Христос навчає: «А хто скаже на брата свого

„рака” (пуста людина) підпадає верховному

ДЕЩО ПРО СКВЕРНОСЛІВ’Я

суду, а хто скаже „дурний” підпадає геєні огненій»(Мт.5.22).

Згадаймо ці суворі слова, які не

відмінні до кінця віку, і оглянемось навколо. Скільки

лайливих, скверних. «гнилих», як каже Святе Письмо,

слів ми чуємо скрізь. Вони лунають з телеекранів,

ними мов камінями жбурляють на вулиці, ними бруднять

себе підлітки і «спілкуються» у сім’ях. Всюди можна

почути слово скверне. «Скверна» -(книжне, застаріле),

щось огидне, порочне. Це з тлумачного словника.

Отже, той, хто сквернословить, забруднює себе,

забруднює тих, хто поряд, порочить у собі образ і

подобу Божу. «Бо не те, що до уст входить, осквернює

людину, але те, що виходить із уст те людину

сквернить» (Мт. 15.11) .І «що ж виходить із уст,

те походить із серця, і воно опоганює людину”

(Мт.15.18).

Якось я їхав у тролейбусі. Навпроти мене сиділа

молода дівчинка. Мала вона, можна сказати, янгольський

вигляд. Чисте обличчя, великі блакитні очі,

золотиста коса... Але ось вона заговорила з подругою.

Заговорила безсоромно,голосно і скверно. І

обличчя її в ту ж мить спотворилося, і в мене було таке

враження, що доторкнувся до чогось гидкого й брудного.

Було соромно і хотілося швидше вийти й вдихнути

свіжого повітря. А ще було меіні жаль те дівча.

Біда в тім, що багато людей навіть не помічають того

духовного смороду. який породжується скверннослів’ям.

Це подібно до того, як ті, кого називають

«бомжами» іноді вже не помічають, що дурно пахнуть,

і не соромляться свого вигляду. Це стає для них нормальним.

В деяких людей сквернослів’я настільки вкорінюється,

що вони не здатні висловитися хоч якось

без матюка. І не помічають, що бруднять найсвятіші

людські почуття, топчуть людську гідність, що вони

духовно смердять. Але ж «язик розпусний буде

відтятий»(Прп.10.31) каже Бог. Це значить, що

сквернослів’я є гріх, викривлення, «безобразний» стан

людської природи, а не просто безвинна звичка.

«Лине з серця мого слово добре «каже Псалмопівець.

Добре слова гоїть рани, примножує світло

у цьому світі, відкриває красу Божого творіння.

„Бережи від зла язик твій» (Пс.34.14) застерігає

Господь.

Блаженної пам’яті Патріарх Димитрій, розповідаючи

про своє дитинство і молодість, говорив, що в

його селі було страшним соромом вимовити скверне

слово. Сквернослів був людиною «непочитальною».Є

одна з версій, що більшість нецензурних,

скверних слів мають монголо-татарське та угрофінське

походження. Отже це чужорідне, неорганічне

і руйниве явище для нашої мови. Воно заболочує

людську живу душу. То ж «серце чисте створи в мені,

Боже, і Духа правди віднови в нутрі моєму». Молімось

так і будьмо чистими.

Протоієрей Валерій КОПІЙКА.


2

Липень 2012

СПРАВИ ЦЕРКОВНІ

Українець у долі

Вселенського

Патріархату

– Із вдячністю за виявлену зацікавленість

я повертаюся до цієї історії.

Відчуваю, що у внутрішній політиці

свою місію вже виконав. (Сергій Головатий

був одним з авторів остаточного

тексту Декларації про державний

суверенітет України, власноруч

доопрацьовував текст Акту проголошення

незалежності України, є автором

ідеї Конституційного договору та

формули статті 10 Конституції України

щодо статусу мов, реформатором

загалом юридичної та зокрема судової

систем. — Ред.) Але особливо щасливий,

що мені доля дарувала нагоду

стати помічним у цій праведній справі.

У січні 2008 року мене обрали головою

Моніторингового комітету

ПАРЄ. Отож, як його голова — я автоматично

став доповідачем із країн,

які перебувають у стані постмоніторингового

діалогу. (Це коли офіційно

припинено моніторингову процедуру,

але країна й надалі лишається

під наглядом Ради Європи, бо є проблемною

з точки зору наявності в ній

демократії, верховенства права та дотримання

прав людини.) Конкретно я

став доповідачем щодо Туреччини,

Болгарії та Македонії. Невдовзі

відвідав ці країни. В Туреччині побував

24—26 листопада 2008 року. В рамках

візиту зустрівся з головами Конституційного

та Верховного судів, турецької

делегації в Раді Європи, з генпрокурором,

лідерами політичних

партій, присутніх у парламенті,

міністром юстиції, міністром закордонних

справ. А також із главами церков

— тими, кого називають «non-muslim

minorities/немусульманські меншини»,

зокрема з єпископом Вірменської церкви,

головним рабином євреїв Туреччини,

Його Святістю Вселенським

Патріархом Варфоломієм І. З’ясувалося,

що всі вони мають великі проблеми

з турецькою владою. Найбільше

їх у Вселенського Патріархату. Всі

непорозуміння й негаразди звелися до

чотирьох головних проблем:

1. Турецька влада не дає статусу

юридичної особи церквам, котрих

вона називає «non-muslim minorities/

немусульманські меншини». А якщо

немає юридичного статусу, то відповідно

це створює неймовірні труднощі

Висота величі ортодоксального (правдивого) християнства,

себто православ’я, часів Візантійської

імперії та глибина й масштаб упослідження Константинопольської

Церкви у наступні віки є одиницями

виміру всієї драматичності її життя як Церкви-матері

для українського православ’я. Саме завдяки їй як

життєдайному джерелу українська християнська

держава Київської доби набула могутності та увійшла

до простору європейської цивілізації. Проте драматичність

не оминула й долю самого Києва, Православну

Церкву якого було по-злодійськи — підступно

й насильно — вилучено з канонічної території Константинополя.

І от так сталося, що в часи наново

посталої Української держави, котра є природною наступницею

Руси-України часів її Хрещення, українському

громадянинові та українському християнинові

поталанило долучитися до поновлення у правах Вселенського

Патріарха, Його Святості Варфоломія

І, та до утвердження справедливості щодо самого

Вселенського Патріархату.

Завдяки старанням, зокрема і нашого співвітчизника

Сергія Головатого, вдалося подолати дискримінаційне

становище Вселенського Патріархату в

Константинополі (Стамбулі), в яке декілька десятиліть

тому його поставила Турецька держава.

Очоливши Моніторинговий комітет ПАРЄ в 2008

році, Сергій Головатий ініціював вивчення й розгляд

питання ставлення Туреччини до немусульманських

релігійних об’єднань, зокрема Вселенського Патріархату,

та особисто багато працював задля позитивного

вирішення проблеми. На сьогодні вже багато

здобуто. Результати окреслюють перспективу

повернення українського православ’я в лоно материнської

Церкви в Константинополі!

для існування й функціонування немусульманських

релігій. Візьмімо бодай

питання власності...

2. Турецька держава не визнала за

Його Святістю Варфоломієм І статусу

Вселенського Патріарха. Як результат

— рішенням Верховного суду

Туреччини, згадуючи Патріарха, в

офіційному спілкуванні заборонено

вживати цей титул. Натомість його

називали лише єпископом грецької

православної меншини.

3. Внаслідок перевороту 1971 року

до влади в Туреччині прийшли

військові. Вони конфіскували все майно

в тих церквах, котрі називаються

«non-muslim minorities/немусульманські

меншини». У тому числі й у

грецької меншини, а, відповідно, у

Вселенського Патріархату. Зокрема,

багато будинків, а головно — сиротинець

на острові Буюкада... Але ж

приватна власність для кожного — це

джерело існування.

4. Було закрито духовну семінарію

в грецькому православному монастирі

Халкі на острові Хейбеліада (побіля

Стамбулу), яку Турецька влада не

відкривала, посилаючись на Лозанський

договір 1932 року, укладений між

тоді Республікою Туреччина й Британською

імперією, Францією, Італією,

Японією, Грецією, Румунією,

Сербо-Хорватсько-Словенською державою,

де йшлося про те, що Патріарх

залишається в Константинополі,

але не має екуменічного статусу. Крім

того, за цим договором єпископом

Грецької або, як її ще називають, Константинопольської

православної церкви

може стати тільки етнічний грек,

який має турецьке громадянство.

Грецька православна меншина в Туреччині

налічує приблизно 2 500 осіб.

Серед них має знайтися той, хто міг

би бути висвяченим на єпископа. Питання

відкриття цієї семінарії є питанням

виживання грецького православного

духовенства в Туреччині. Бо

якщо немає семінарії, то нікого висвячувати...

Фактично, було зроблено

все, щоби в Його Святості Варфоломія

І не було наступника...

У нашій розмові Святійший говорив

зокрема про те, що, можливо, турецька

влада перейме досвід Єгипту.

Там ситуація була такою самою щодо

висвячення єпископа Александрійської

православної церкви. Втім, згодом

уряд країни пішов на те, що в разі висвячення

на єпископа цієї церкви не

громадянина Єгипту йому автоматично

нададуть громадянство.

Приїхавши з Туреччини, я підготував

доповідь, на основі якої ПАРЄ

мала ухвалити резолюцію. У своїй доповіді

я виокремив усі ті питання, які

Святійший порушив під час нашої

зустрічі, скерувавши їх до обов’язкового

позитивного вирішення Турецькою

владою. А для того, аби підкріпити

позицію Моніторингового комітету,

запропонував звернутися до Венеційської

комісії — незалежного авторитетного

органу Ради Європи —

щоби був висновок щодо статусу релігійних

громад у Туреччині. Цей висновок

визнається й Євросоюзом, куди

так прагнуть турки.

Після тривалої роботи, складних

перемовин та попри протидію турецької

делегації парламентарів мою

пропозицію ухвалили, і Комітет подав

запит до Венеційської комісії.

Важливий момент. Після нашої

зустрічі зі Святійшим мені вдалося

роздобути вельми цікаву довідку з російських

джерел. Там ідеться про те,

що російська влада незадоволена

підтримкою Євросоюзом Вселенського

Патріархату: «Взамен этой преданности

Константинопольский Патриархат

надеется добиться от ЕС, вопервых,

признания того, что он является

международной организацией,

представляющей всю Православную

Церковь в Европе, а во-вторых, улучшения

своего юридического положения

в Турции». Крім того: «Главной

поддержкой Константинопольского

Патриархата в мире является Римокатолическая

церковь, которая на

Константинополь проецирует свое

собственное видение первенства во

Вселенской Церкви и считает его,

следовательно, неким православным

«Ватиканом». А Константинополь

очень надеется на поддержку Ватикана

в борьбе за Украину».

Мої повноваження як голови Комітету

закінчилися в січні 2010-го.

Зараз заключну доповідь готує новий

доповідач по Туреччині сенаторка

Французького парламенту мадам

Дюрьє, яка продовжує вирішувати

порушені мною питання. А щодо висновку

Венеційської комісії, то він надійшов

у березні 2010-го. В ньому зокрема

йшлося:

— Турецька юридична система не

забезпечує немусульманським релігійним

об’єднанням юридичного статусу.

Це розцінюється як втручання в

права цих громад, що суперечить

статтям 9 і 11 Європейської конвенції

прав людини.

— Жоден світський суд не має жодної

юрисдикції щодо того, чи є релігійний

лідер екуменічним, тобто вселенським,

чи ні. А тому рішення Верховного

суду Туреччини від 2007 року

— це пряме втручання в свободу

релігії, що суперечить статті 9 Європейської

конвенції прав людини.

— Турецька влада повинна знайти

шлях для того, щоби змінити національне

законодавство в такий спосіб,

аби забезпечити безперервність існування

Патріархату в Константинополі.

І от уже торік у вересні відбулася

неофіційна зустріч прем’єр-міністра

Туреччини із Вселенським Патріархом.

Прем’єр запевнив, що вони виконають

усі чотири окреслених пункти. І це вже

зроблено: статус Його Святості Варфоломія

І як Вселенського Патріарха

Турецькою державою визнано, статус

юридичної особи Патріархатові надано,

будинок сиротинця повернуто. Так,

на сьогодні ще залишається закритою

семінарія. Проте зовсім недавно стало

відомо про рішення Турецької влади

відкрити колишню семінарію Халкі. І

вже дванадцять грецьких православних

священнослужителів у ній навчаються.

Це означає, що один із них може

бути обраний як наступник Патріарха

на синоді.

Для України це має життєдайне

значення. Бо зберігає за українським

православ’ям перспективу повернення

в лоно материнської Церкви в Константинополі,

а відтак — здійснення

мрії про єдину Українську Помісну

Церкву Київської Традиції!

Записала Надія ТИСЯЧНА,

«День», 15.06.2012 р.


Липень 2012 3

НАША МОВА СОЛОВ’ЇНА

Перший Ураїнський мовознавець –

Памво Беринда

У 1597 році Львівський православний

єпископ Гедеон Балабан у своєму

архієрейському маєтку у Стрятині

відкрив друкарню і запросив Павла Беринду

її очолити. Тут Павло організував

видавничу діяльність і видав низку богослужбових

книг: «Служебник» (1604

рік) та «Требник» (1606 рік). Після виходу

з друку «Требника» робота Стрятинської

друкарні припинилася, а Павло

з родиною переїхав до Перемишля,

на запрошення православного єпископа

Перемиського Михайла Копистенського.

Перемиська друкарня, заснована

Павлом Бериндою, діяла і після переходу

єпархії в унію, аж до 1946 року, коли

польський комуністичний уряд розпочав

виселення українців.

Десь коло 1610-1613 року Павло

Беринда овдовів. Відомо, що в 1613

році він разом з сином переїхав до

Львова, де став активним членом

Львівського Ставропігійного Братства,

і прийнявши чернецтво з іменем Памво,

очолив братську друкарню, працював

вчителем Львівської Братської шко-

ли.

У 1616 році Памво Беринда написав

передмову до книги «Амфологіон», яка

вийшла друком у Києві. В той час багато

діячів Львівського Ставропігійного

Братства переїжджає до Києва, серед

них був і майбутній митрополит

Київський Йов – Іван Борецький, вчитель

Львівської Братської школи.

Восени 1619 року Памво Беринда зі

сином Лукашем та братом Степаном

переїхав до Києво-Печерської Лаври,

де став головним друкарем, редактором

і перекладачем лаврської друкарні.

Під час візиту до Києва Єрусалимського

Патріарха Феофана ІІІ, який відновив

православну єрархію, висвятивши на

митрополита Київського Йова Борецького

та інших владик на вакантні кафедри,

Памво отримав від Патріарха титул

протосинкела та архітипографа.

Найвизначніша праця Беринди —

друкований український словник «Лексіконъ

славеноросскїй альбо Именъ

тлъкованїє» (1627). Перевиданий у Кутейні

(біля Орші, 1653) з передмовою

І.Трусевича. В ньому близько 7 тисяч

слів — загальних та власних назв переважно

тогочасної церковнослов’янської

мови з перекладом та тлумаченням їх

українською літературною мовою початку

XVII століття (див. староукраїнська

мова). Метою Беринди при складанні

його словника було відновити церковнослов’янську

традицію літературної

мови і цим протистояти наступові

польського католицтва і польської культури.

Цей словник відіграв велику роль

у розвитку не лише української, а й російської,

білоруської, польської, румунської

лексикографії.

Ця праця Памва Беринди — найвидатніше

досягнення староукраїнського

словникарства. Складається з двох частин:

«Лексіконь» — церковнослов’янсько-український

словник; та

23 липня минає 380 років з часу упокоєння Памва Беринди

– видатного українського мовознавця, лексикографа, письменника,

поета, друкаря і гравера, автора першого українського

друкованого словника «Лексикон славеноросскій» і

силабічних віршів.

Народився майбутній науковець в середині ХVI століття

в Галичині, на Прикарпатті, точний рік народження його

невідомий. Павло (таким було його ім’я, дане при хрещенні)

був дуже освіченою людиною свого часу, володів багатьма

мовами: староєврейською, старослов’янською, давньогрецькою,

латинською.

«…Имена свойственная» — зібрання

тлумачень топонімів й антропонімів, а

також загальних назв неслов’янського

походження. У пам’ятці майже 7 000

статей (бл. 5 000 у 1-й частині, 2 000 —

у 2-й, у тому числі бл. 1 400 онімів).

Джерелами церковнослов’янського

реєстру книги були: Острозька Біблія

Лексіконъ славенорωсскїй

альбо Именъ тлъкованїє

Євген СВЕРСТЮК: «Мова як

дар Духа»

Мова є даром Духа Святого: зшестя Святого Духа на

Апостолів — то глибока притча про другий Дар і подія

вирішальна.

Бо дар життя легко знецінюється, якщо його не засвітити

даром любови і служіння.

Коли Христос говорив своїм учням, що залишає їм Духа-

Утішителя замість себе, то вони навіть не розуміли.

Хіба то заміна?

Він їх водив за собою… Він їх учив. І ось Він відходить

від них — і вони залишаються маленькою черідкою — без

пастиря.

Що вони можуть?

Вони навіть не дуже усвідомлюють, що серед них є Його

мати з великою місією Богородиці.

І раптом в їхнє зібрання бурхливо влітає Святий Дух,

обіцяний Дух-Утішитель. І він пломеніє вогненними язиками

у кожного над чолом.

То диво, диво нечуване і небачене…

Але найбільше диво відбувається незримо: кожен з розгублених

учнів стає Апостолом.

Кожен відчуває на собі Покликання нести Христову

науку в народ.

І найзагадковіше чудо — апостолові відкривається особливий

дар — дар мови, якою він нестиме проповідь.

А то особлива мова — не мова юрби, не мова побуту.

То мова правди і любови. То нове слово.

«Як вони помолилися, затряслося те місце, де зібралися

були, і переповнилися всі Святим Духом, — і зачали говорити

Слово Боже зі сміливістю!»

(Дії св. ап. 4.31)

Отже Святий Дух промовляє до кожного його мовою. І

промовляє високу істину зі сміливістю.

Думка про рідну мову наскрізна в Євангелії. Сам Христос

промовляє арамейською мовою. Юдеї розпізнають учнів

Його по їх мові.

Вони виступають у синагогах, не пристосовуючись до

мови фарисеїв.

Мова в Євангелії зберігається як первісна данність, як

дар Божий. І кожен сміливо захищає той дар!

Сенс притчі про народження активних і сміливих проповідників

від дару мови ми часто відкриваємо в житті. Ми знаємо

приклади переродження — появи апостольства в людині.

Знаємо і приклади мавпування, коли людина говорить не

своїм голосом. Коли говорить з чужого голосу. І коли говорить,

аби говорити.

Знаємо і приклади виродження, наприклад коли за легендою

в око митцеві впав чоловік, з якого можна малювати

образ Юди. Виявилось, той самий чоловік, з якого він давніше

малював образ Христа.

Дух дає людині Богоподібність. Ті, що зневажили дар

Духа, опускаються до пороху земного. Бо є застереження:

хула на Духа Святого не прощається.

(всі її книги Старого й Нового Завіту),

церковнослов’янські рукописи й друки

до поч. 17 ст.

У «Лексіконі…» вміщено низку тлумачень

енциклопедичного характеру. Значення

слова автор розкриває і за

допомогою етимологічних відомостей.

Докладно опрацьовано семантику багатозначних

реєстрових слів. Беринда нерідко

вказував на метафоричне й образне

вживання слова, вперше в українській

лексикографії застосувавши ремарки

«переносні», «иноречне», «метафор.».

Памво Беринда також був одним із

зачинателів поезії та шкільної драми в

Україні. 1616 року Беринда видрукував

у Львові різдвяний діалог із пролога,

промов семи хлопців та епілогу «На

Рождћство Христа вћршћ для утћхи православнимъ

христіанамъ». До діалога

додані були інші вірші на церковні теми.

Вірші використовувалися для декламації

учнями братських шкіл і мали велику

популярність — їх навіть переписували

в XVII столітті в Москві. В розвитку

жанрів української літератури ці вірші

були перехідним етапом від поезії до

драми.

Свій життєвий шлях видатний вчений,

поет, письменник та друкар завершив

у Києво-Печерській Лаврі, де і був

похований.

Підготував Тарас ДМИТРИК.

ВІЧНАЯ ПАМ’ЯТЬ

Заупокійні

богослужіння

за Блаженнішим

Митрополитом

КОНСТАНТИНОМ

У зв’язку з виповненням сорока днів з

часу упокоєння Блаженнішого Митрополита

Константина, предстоятеля Української Православної

Церкви в США і Української Автокефальної

Православної Церкви 30 червня

2012 р. вудбулися в усіх парафіяльних храмах

Харківсько-Полтавської єпархії Української

Автокефальної Православної Церкви заупокійні

богослужіння – Заупокійні Літургії чи

парастаси. Оскільки в цей самий день вшановується

Акт відновлення Української Держави

30 червня 1941 р., було також пом’януто

на заупокійних богослужіннях усіх спочилих

борців за волю України, причетних до

проголошення цього акту. «Прошу і після завершення

40-денної жалоби завжди поминати

ім’я повікнезабутнього Блаженнішого

Митрополита Константина на проскомидії,

на панахидах, у приватних молитвах разом із

іменами наших незабутніх патріярхів Мстислава

і Димитрія», – закликав клир і мирян

Архиєпископ Харківський і Полтавський ІГОР.


В

4

Липень 2012

ІДВАЖНА ХОРУНЖА Українських

Січових Стрільців, четар УГА,

доктор філософії, педагог і вчена

народилася 7 грудня 1892 року в с. Вишнівчик

Пере- мишлянського району на

Львівщині, в родині священика. Ще змалку

Олена Степанів мала великий потяг

до знань. У 1912 році вона вступила на

філософський факультет Львівського університету.

Тут спеціалізувалася з історії

та географії, брала активну участь у

різних гуртках і студентському русі. Навчання

в університеті перервала війна.

Із вибухом Першої світової війни (в 1914

році) по всій території Західної України

почали формуватися військові підрозділи.

Заклик до творення власного українського

війська полонив серця не тільки

національно свідомих юнаків, але й

дівчат.

Олена Степанів записалася в Легіон

Січових Стрільців і разом з Ольгою Басараб

організувала першу стрілецьку

чоту, яка складалася із 33 жінок і дівчат.

Згідно із статутом чота була санітарним

відділом Стрілецького коша, проте

стрільці-дівчата займалися й адміністративною

та організаційною роботою, стояли

на варті, стежили за порядком у команді

табірної комісії, чергували на головному

двірці, зустрічали добровольців

і супроводжували їх до головної команди.

Крім Олени Степанів, у чоті також

були такі відомі жіночі старшини УСС,

як Ганна Дмитерко і Софія Галечко. 28

грудня 1912 року Жіночий Організаційний

Комітет видав відозву за підписом

К.Малицької та О.Степанів, в якій закликав

українське жіноцтво бути готовим

зустріти велику історичну хвилину, що

вирішуватиме долю українського народу.

У відозві зазначалося: «Ми ждемо

такої рокової блискавки, що вкаже нам

на наш власний шлях, до власної поведе

цілі». 18 лютого 1913 року За цйми ж

підписами в часописах Львова була

надрукована друга відозва із закликом

до пожертвування грошей на потреби

України.

20 березня з’являється третя відозва.

У ній зазначалося: «Війна може бути,

або не бути, але потреби України є і будуть,

і мусять бути в міру як рости буде

розмах наших національних змагань не

тільки в цій хвилі, айв будуч- ности, треба

наготувати фонди заздалегідь». Цей

документ ще раз засвідчує те, що українське

жіноцтво Галичини не обмежувалося

лише матеріальними потребами, а

мислило загальнодержавними категоріями

Слід згадати, що своєчасно створений

Жіночий Комітет під керівництвом Костянтини

Малицької зібрав гроші для

потреб новоствореного українського

війська УСС і передав Бойовій Управі

понад 9 тисяч австрійських крон. Було

зібрано також багато одягу і взуття.

Старання жінок не пропали даремно.

За зібрані ними кошти змогли втриматися

та проіснувати в перших тижнях молоді

сини, брати і чоловіки, що стали тоді

в ряди Українських Січових Стрільців. Як

хорунжа Олена Степанів брала участь в

боях на Маківці. З настанням війни разом

з братом Ананієм (1890 — 1919 рр.),

сотником УГА, — попросила благословення

у батьків, щоб піти воювати за Україну.

«Ми Вас любимо, але ще більше любимо

Україну», — промовили вони.

Звичайно, не можна передати розпачу,

болю батька й матері, коли син і донька

одного дня покинули дім і пішли в невідоме,

залишивши їх самих серед воєнного

хаосу. ...«Я була мов камінь на наказ

батька, на просьбу і сльози матері, бо

йшла сповняти свій обов’язок перед Україною».

Бурхлива юність, яка припала на період

звитяжної боротьби українського

стрілецтва, сповнена романтики і героїзму,

принесла їй бойові нагороди (дві медалі

хоробрості й Військовий Хрест Карме),

славу, почесті й всенародне визнання.

Подвиги цієї незвичайної дівчини

описані й оспівані в багатьох стрілецьких

піснях...

Навесні 1915 року в боях біля Болехова

О.Степанів попала в російський полон,

де перебувала два роки. Інтернована

в таборі полонених у Ташкенті вона

вела культурно- освітню роботу серед

військовополонених та місцевих українців.

У зв’язку з обміном полоненими

була звільнена з полону. Згодом залишила

військову службу та продовжувала

студії в університеті.

Як подають «Вісті Комбатанта»

диплом. У Віденській церкві св. Варвари

у 1921 році Олена одружується з Романом

Дашкевичем. Стає активним членом

НТІІІ, «Просвіти». У період існування

Українського Таємного Університету

(1921 — 1925 рр.) О.Степанів викладає

географію на філософському факультеті.

У міжвоєнний період (1921 - 1939 рр.)

колишня хорунжа УСС, а тепер доктор

філософії Олена Степанів-Дашкевич

працює викладачем гімназії сестер-василіянок

і одночасно займається громадською

та науковою діяльністю. Все

Олена СТЕПАНІВ –

борець за Незалежну Україну

Ця небуденна жіноча постать не була витвором

чиєїсь буйної уяви, а реальною людиною, яка подвигом

усього свого життя виділилася з-поміж мільйонів

жінок. Олена Степанів належить до когорти тих

українок, які понад усе любили свою родину і багатостраждальну

Батьківщину. Вона як мужній патріот

України не тільки пером, але й шаблею служила

своєму народові, здобуваючи йому волю.

(1963. Нью-Йорк), навесні 1918 року О.Степаиів

належала до Головної Військової

Управи та брала участь у підготовці Листопадового

Чину, в боях за Львів, але

після поразки перейшла із складі золочівської

бригади до Кам’ян- ця-Подільського.

Тут студіювала в університеті, а водночас

працювала референтом преси в

Міністерстві Закордонних Справ УНР.

Після трагічних подій в Україні восени

1919 року О.Степанів виїхала через

Румунію і Угорщину до Відня, де закінчила

студії і 25 липня 1921 року одержала

ступінь доктора філософії. Докторський

диплом ност- рифікувала в 1925 році,

а 1926 року одержала професорський

СЛАВА ГЕРОЯМ!

своє подальше життя присвячує вихованню

молоді.

Вона допомагала засівати в юних душах

гімназисток любов до свого рідного

краю, його історії та культури, формувати

світогляд нового вже покоління, гартувати

їх і го- тувати до здійснення тих

ідеалів, які їхньому поколінню, на жаль,

досягти не вдалося.

Як згадує колишня гімназистка Степапія

Олійник-Вернадин, в «Пропам’-

ятній книзі» сестер-василіянок, Олена

Степанів вела в них історичний і географічний

гуртки й основну увагу своїх учениць

зосереджувала на проблемах розвитку

культури народів, зокрема украї-

нського дароду.

Її вихованки поглиблювали свої знання

і вчилися шанувати минуле, традиції,

оцінювати заслуги провідників народу й

великих або і незамітних діячів культури,

що причинилися до розвитку нації.

Вчилися шанувати авторитети. Олена

Степанів виховувала нову зміну молодих

дівчат, які у разі потреби змогли б стати

на захист свого народу і вписати нову

сторінку в історію визвольних змагань.

У 1935 р. польська шкільна влада позбавила

її права навчати, і тоді О.Степанів

працювала організаційним референтом

Ревізійного Союзу Українських Кооператорів.

На цьому становищі вона спричинилася

до створення так званих медичних

кооперативів.

Під час першої большевицької окупації

О.Степанів повернулася до педагогічної

праці, а водночас була керівником

статистичного Управління м. Львова і

викладала в гімназії та фаховій школі. У

1930 — 1940 роках вона займалася науковими

дослідженнями в галузг економічної’географії,

демографії і кооперації.

У результаті досліджень у 1942 р. вийшла

цінна монографія О.Степанів «Сучасний

Львів». Вона написала понад 75 наукових

праць, значна частина яких опублікована,

як наприклад «Напередодні великих

подій» (1930 p.), «Жінка-вояк»

(1934 p.), довідники «Кооперативи здоров’я»

та іп.

Як свідчать архівні дані, О.Степаиів

працювала науковим співробітником у

відділі економічної географії у

Львівському відділенні Інституту економіки

АН України. Викладала також у

Львівському університеті на кафедрі

економічної географії та за сумісництвом

в Інституті радянської торгівлі.

Однак це тривало недовго. НКВД псреслідувало

вчену, і її, поступово усунули,

спочатку від викладацької роботи, а згодом

і від наукової. У 1946 р. їй було влаштовано

так звану почесну депортацію до

Києва з тим, щоб було легше чинити над

нею розправу.

Через два роки Олена Степанів

залишилася без праці, не маючи засобів

до існування. Вона повернулася до Львова

і на короткий час влаштувалася науковим

співробітником у Львівському природничому

музеї. Олена Степанів весь

час терпіла переслідування, цькування,

різні наклепи й доноси в НКВД. У грудні

1949 р. органами МГБ Львівської області

Олену Степанів арештовано за те, що

вона як четар УГА у 1918-1919 роках брала

участь у боях проти большевиків, а

також за написані нею книги і статті.

Олена Степанів мужньо витримувала

допити, не визнавала за собою жодної

вини, їй інкримінували статті з терміном

ув’язнення від 10 до 25 років. Тому за період

від 29 грудня 1949 року до 17 червня

1956 року Олена Степанів перебувала на

засланні в Мордовії. Працювала тяжко

на торфорозробках, а потім палітурницею

в бібліотеці.

У червні 1956 року повернулась Олена

Степанів із смертельною недугою до

Львова. Важка праця в мордовських таборах

на торфовищах фатально позначилася

на її здоров’ї.

В останні роки свого життя Олена

Степанів, повернувшись із заслання,

проживала з сином Ярославом дуже

скромно, з мізерної пенсії. Важка недуга

виявлялася нестерпними болями, які день

у день виснажували знесилений засланням

організм, і 11 липня 1963 року її не

стало. Поховано Олену на 64-му полі

Личаківського цвинтаря. На її могилі

споруджено пам’ятник із могутньої гранітної

плити у вигляді квадрата.

Олена все своє свідоме життя боролася

за нашу знедолену віками Україну,

свій народ, щиро бажала йому волі. Постать

Олени Степанів заслуговує визнання,

пошани та вивчення.

Ганна ГУЛЬЧІЙ,

кандидат біологічних наук, почесна

членкиня Союзу українок.


Альфред Єнсен народився 30 серпня

1859 р. в м. Форс, у Швеції, де й здобув

історико-філософську освіту. Ця

людина зробила вагомий внесок у популяризацію

саме української культури

серед своїх земляків. А. Єнсен відомий

передусім як перекладач багатьох творів

Т. Шевченка шведською мовою, автор

статей про нього шведською та німецькою

мовами: «Український національний

скальд» (1909), «Тарас Шевченко.

Життєпис українського поета» (1916).

У 1909 р. А. Єнсен відвідав Україну, де

познайомився особисто з І. Франком

та М. Коцюбинським. Він переклав кілька

творів М. Коцюбинського, довгий час

листувався з І. Франком. До 92-го тому

«Записок Наукового Товариства ім.

Шевченка», який вийшов у Львові 1909

р.,— в Росії тоді гучно святкувалося

200-ліття Полтавської битви,— подає

статті «Орлик у Швеції», «Родина Войнаровських

у Швеції», друкує три листи-

Мазепи до Зигмунта Галецького. Видання

у 1909 р. А. Єнсеном збірки документів

із Стокгольмських архівів про

зв’язки мазепинців зі Швецією є великою

заслугою цієї людини перед

шведською і українською наукою.

У цей час А. Єнсен завершив свою

монографію про І. Мазепу, яка того ж

року побачила світ на його батьківщині

у м. Люнді. В 1911 р. його обирають

дійсним зарубіжним членом Наукового

Товариства ім. Шевченка у Львові, цієї

першої новітньої Академії наук українського

народу. Слід відзначити, що найвидатніші

вчені світу мали за честь стати

членами цієї поважної наукової інституції,

і серед них такі, як О. М. Бальцер, Р.

Ф. Кайндль, О. Шахматов, Я. Бодуен де

Куртене, В. Ягич, В. Бехтерев, А. Ейнштейн,

М. Планк, А. Йоффе та інші.

Розуміючи суть і значення демократичної

системи управління Гетьманщиною

та загрозу її для деспотичної, азіатської,

справді антинародної системи

в Московщині, возведеної до абсолюту

ще батьком Петра, «тихим» Олексієм

Михайловичем і дуже вдало продовженої

сином, на якесь добро для

України сподіватися було годі. Це

швидко після Переяславської угоди усвідомив

Б. Хмельницький, збагнувши

величезну небезпеку для України з боку

Москви. Хмельницький вів інтенсивні

переговори з сусідніми державами і

особливо сподівався на союз із шведським

королем Карлом X Густавом. По

суті тільки смерть перешкодила великому

державному мужеві України порвати

з Москвою. Його справу продовжив

І. Виговський, який, на жаль, не зміг

використати свою блискучу перемогу

під Конотопом 8 липня 1659 р., коли

повністю розгромив московське

військо, і коли московська армія вперше

зазнала такої нищівної поразки. Цьому

речникові державної самостійності

України дуже зашкодив союз із

Польщею—простий народ добре пам’ятав

усі кривди, нанесені йому західним

зажерливим сусідом. Це, до речі,

розумів не лише такий великий гетьман

як П. Дорошенко, а навіть демагог типу

Петрика, який оголосив «войну на москаля

для вольностей і добра общого

посполитого», щоб не стати «вічними

московськими невольниками». Політика

московського царату була направлена

на дискредитацію гетьманського правління,

а заразом відстрашувала і тероризувала

народ. Тому вчинок Мазепи

треба трактувати як єдиний спосіб

визволитися від нестерпної влади. Петро

1 згодом пошив у зрадники всіх

інших гетьманів, зробивши єдиний виняток

тільки для Б. Хмельницького, та й

то дарма — вище ми показали, що той

просто не встиг порвати з Москвою.

Царська самодержавна машина була

чітко спрямована на ліквідацію будь-якої

автономної України. Про це дуже добре

знав гетьман Мазепа. Він давно розкусив

державного терориста Петра 1,

Липень 2012 5

НАЦІОНАЛЬНІ ПОСТАТТІ

Богдан ЯКИМОВИЧ: «Альфред Єнсен та його «Мазепа»

розгадав кінцеву мету його замислів.

Інша річ, що гетьман не зумів провести

свою політику так, щоб вона увінчалася

успіхом.

Полтавська катастрофа стала найважчим

ударом для українського народу,

перебила йому хребет, зламала самостійницькі

ідеали. Найстрашніше

було те, що на службу державі Петра

повністю переходить і так частково

зіпсуте українське духовенство,

розриваючи традиції національної церкви.

Іронією долі анафему

Мазепі виголошував

українець,

видатний учений і

царський митрополит

Стефан Яворський,

учитель П.

Орлика і автор панегірика

на честь Мазепи,

який від себе додав

ще таке: «А хто це

такий той Мазепа?

Хитрий і отруйний

змій, лис, чорт, юда,

лицемірник і новий

Каїн. Це скажений

вовк під шкурою ніжного

ягняти. Ніжний у

словах, але жорстокий

у ділах».

Московський режим

з його батогами,

тортурами, засланнями

в Сибір тяжко

деморалізує козацьку

старшину — еліту українського

народу. Безглузде і жорстоке спалення

Батурина, де були вирізані до ноги

навіть діти і люди похилого віку, не милувано

нікого, масові вбивства у стилі

азіатських зайд, вишукані тортури, від

яких люди божеволіли, биття на смерть

за найменшим підозрінням — все це

значно перевищило все, що зазнав народ

за часів Руїни. Йшло справжнє полювання

на всіх, хто був запідозрений у

зв’язках з Мазепою,— їх звозили до

містечка Лебедина біля Охтирки і влаштовували

кривавий бенкет. Обер-кат

Петра І Меншиков сам придумував нелюдські

муки — людей колесували, четвертували,

з живих здирали шкіру, вбивали

на палі,— вішання і рубання голів

було найлегшою смертю. Так знищено

близько 900 осіб — судячи з площі

цвинтаря під назвою «Гетьманці», це

число не є перебільшеним. Страшні

злочини було вчинено й на Січі, де після

обіцянки, даної запорожцям, що нічого

їм не буде,— «голови луплено, шию

до плахи рубано, вішано і інші тиранські

смерті задавано, мертвих із гробів многих

не тільки товариства, но і чернецов

откопувано, голови оним утинано, шкури

луплено і вішано». Про ці дикі оргії

Петра і його сатрапів народ зі страхом

згадував ще через століття.

Карл XII втратив час. Ще восени

1707 р. Мазепа просив його піти на

злуку — тоді під рукою гетьмана перебували

всі наявні українські війська, а

московське військо було розсіяне на

широкому фронті від Полісся до Вільно.

По-друге, однією з головних причин

вступу Карла XII на Україну стала проблема

з продовольством для армії, а не

якийсь активний вплив козацького гетьмана.

Німецький спеціаліст з воєнної

історії XVIII ст. Енгель бачить у цьому

головну причину поразки шведів у Полтавській

битві. «Мазепа — писав він,—

у 1708 р. не міг дати Карлові XII обіця-

НОЇ допомоги. Якби шведи були прийшли

на Україну у 1707 р., хтозна, може,

й досі існувала би на півночі велика

шведська держава і Україна мала би

надійного володаря з Мазепиного

роду».

А вже тоді, коли Карл XII вирушив на

Україну, Мазепа змушений був відрядити

Петрові 15 000 добірного козацького

війська, натомість на Україну було введено

російські військові з’єднання.

Втрата часу повністю лягає на Карла XII.

За переконанням відомого воєнного

стратега XVIII ст. Фрідріха Великого,

Мазепа ніколи не зрадив Карла XII. «Докоряли

Карлові ХІІ, що він повірив обіцянкам

Мазепи. Але ж козак не зрадив

його, і, навпаки,— це Мазепу зрадив

несподіваний хід подій, яких він не міг

передбачити своїм розумом».

До речі, лише завдяки знанням і розуму

Мазепи після Полтавської катастрофи

Карл XII зумів добратися до Бендер

і уникнути московського полону.

Поза сумнівом, тоді Петро І, поведінку

якого не зумів би ніхто передбачити,

зміг би диктувати шведам все, що вважав

вигідним собі. Мало того, могла би

вчинитися навіть фізична розправа над

шведським королем.

Будучи справді людиною чесною і

благородною, Карл XII, всупереч своїм

пізнішим хулителям, цінував Мазепу до

останніх хвилин його життя. Він категорично

відкидав настирливі домагання

Петра про видачу гетьмана до царських

рук. На просьбу Мазепи вислав для впорядкування

його передсмертних заповітів

шведського комісара Солдана,

який знав слов’янські мови і якому гетьман

довіряв розпорядитися його паперами

і майном. За кілька годин до

смерті Мазепи король разом з офіційними

представниками Англії і Голландії

прийшов попрощатися з людиною, яку

вважав своїм другом, був на його похороні,

першим поклонився тлінним останкам

гетьмана, а всі учасники похоронної

процесії зробили це за його

прикладом.

А звинувачення на кшталт того, що

Мазепа переслідував якусь власну мету,

перейшовши на бік Карла XII, нічого не

варті. Поміркуймо: старий гетьман був

у зеніті слави, мав величезні багатства,

був кавалером найвищої царської

відзнаки,— то хіба він не розумів, що в

результаті можливої поразки втратить

усе? Пилип Орлик у своїй Дедукції наводить

6 статей договору, підписаного

Карлом XII і Мазепою. Це був справді

договір двох володарів, вигідний обом

сторонам, без ніякого зазіхання шведів

на права гетьмана і українського народу.

Зміст цього документа — самостійність

і соборність України, те, чого ми не маємо

ще й сьогодні. Ось його текст:

«1. Й(ого) К(оролівська) В(еличність)

зобов’язується обороняти

Україну і прилучені до країни козаків

землі й негайно вислати туди задля

цього помічні війська, коли того потреба

і коли помочі цієї проситимуть

князь і Стани. Війська ці, вступаючи

в країну, будуть під командою

шведських генералів, але під час

операцій на Україні Й(ого) В(еличність)

довірить керування ними

князеві його та його наступникам, і

це триватиме доти, доки Україна потребуватиме

того війська, котрому

Й(ого) К(оролівська) Величність) видаватиме

платню, а козаки постачатимуть

хліб і харчі.

2. Все, що завоюється з бувшої

території Московщини, належатиме

на підставі воєнного права тому, хто

цим заволодіє, але все те, що, як виявиться,

належало колись народові

українському, передається і задержиться

при українськім князівстві.

3. Князь і Стани України, згідно з

правом, яким досі користувалися,

будуть заховані і вдержані на всім

просторі князівства і частин, прилучених

до нього.

4.Іван Мазепа, законний князь України,

жодним способом не може

бути нарушений у володінні цим князівством;

по його смерті, яка — треба

сподіватися — не наступить ще довго.

Стани України заховають всі

вольності згідно зі своїми правами

та стародавніми законами.

5. Нічого не зміниться в тому, що

досі зазначено щодо герба й титулу

князя України. Й(ого) К (оролівська)

В(еличність) не могтиме ніколи присвоїти

цей титул і герб.

6. Для більшого забезпечення як

цього договору, так і самої України,

князь і Стани передадуть Й(ого) К(оролівській)

Величності) на ввесь час,

поки тягтиметься ця війна, а з нею й

небезпека, деякі з своїх городів, а

саме Стародуб, Мглин, Батурин,

Полтаву, Гадяч».

Аналіз цього документа ще раз

підкреслює правильність висновку М. С.

Грушевського, що до українськошведського

союзу був причетний не

тільки Мазепа, а й козацька старшина,

це була політика еліти, яка стояла на

позиціях незалежності України. Кого

тоді зрадив Мазепа? І чи взагалі підходить

тут термін «зрада»? Справжніми

зрадниками прав України були московські

царі, які, навіть не завоювавши,

а приєднавши Україну внаслідок

Переяславської угоди, міцно затягували

зашморг на її шиї. То хіба має сенс

таке міркування А. Єнсена: «Він зрадив

себе і своїх близьких, і тому цей його

вчинок злочинніший у моральному, аніж

у політичному відношенні».

Тому багато разів має рацію Ілько

Борщак, який 11 вересня 1932 р. на

святочній Академії НТШ у Львові стосовно

«зрадництва» Мазепи казав так:

«Зрадник? Так, але зрадник зі зрадниками

царями, що з перших днів Переяслава

зраджували Україну!

Кривоприсяжник? Так, але кривоприсяжник

із кривоприсяжними царями,

що присягали завжди «заховати пункти

Богдана Хмельницького», які навіть

до останнього дня імперії фігурували в

«Повному зібранні законів»!

Юда? Так, але Юда з Юдами, що продавали

за тридцять срібників українські

землі у Вільні, Андрусові, Москві, Бахчисараї,

Царгороді і навіть Відні і Льондоні!

Проте ніколи Іван Степанович Мазепа

не був ані зрадником, ані кривоприсяжником,

ані Юдою супроти України,

до якої був повний «Sancti amoris

patriae» («Святої любові до батьківщини»

— лат.)».

Мазепинські ідеї, школа його виховання

породили в Бендерах унікальний

документ думки XVIII ст., значення якого

виходить далеко за межі України. За

80 років до початку Великої французької

революції у Конституції П. Орлика

1710 року було проголошено ті ж принципи

гуманізму і демократії, до яких

Європа йшла ледь не ціле століття.

Тому-то й Вольтер перейнявся такою

повагою до Мазепи, тому-то ім’я великого

гетьмана — на Україні недарма ходило

прислів’я «Від Богдана до Івана не

було гетьмана» — вічно залишиться на

скрижалях світової історії.

(Подано зі скороченням).


6

Липень 2012

Пам’ять апостола Юди-Тадея вшановується другого липня

Мовчання золото

Осуд. Цього гріха позбутись дуже

важко, але треба. Нам у пригоді для

цього стануть настанови святих отців:

1. Що мені з того, якщо довідаюсь,

що хтось безчесний, ліпше приглянувся

до власного життя – Іван

Золотоуст.

2. Почув якесь слово. Нехай умре

з тобою! Не бійся, воно тебе не розірве.

(Спр. 19,10).

3. Не поширюй гріха далі, не заохочуй

наклепника, бо ніхто не очорнить

іншого, якщо слухачі неохоче

слухають, не підкладай наклепникові

солому на підпал (св.Єронія).

4. Якщо наклепника не слухати, то

він зрозуміє, що не вільно зводити

наклепи (св.Єронія).

Осуд

Одна подружня пара переїхала жити у

нову квартиру. Вранці, щойно прокинувшись,

дружина визирнула у вікно і побачила сусідку,

котра розвішувала випрану білизну.

– Поглянь, яка брудна у неї білизна, —

сказала вона своєму чоловіку. — Мабуть,

або вона не вміє прати, або швидше за

все вона нечупара.

Проте чоловік був заклопотаний чимось

іншим і не звернув на це уваги.

І так кілька тижнів, щойно сусідка розвішувала

білизну, жінка дивувалася з

того, яка вона брудна.

Одного сонячного ранку, визирнувши

у вікно, жінка вигукнула:

– О! Сьогодні білизна чиста! Напевно,

навчилася нарешті прати!

– Та ні, – відповів чоловік, – просто я

сьогодні встав трохи раніше і вимив вікно.

Все залежить від вікна, через яке ми

дивимося назовні.

Н

АРОДЖЕННЯ І ЖИТТЯ кожної людини

– це не якась там забаганка

природи чи звичайна випадковість.

Іноді людині забракне навіть цілого

життя, аби зрозуміти, що це не так, що

її життя – це не просто зірка, що засвітилася

на небі і з часом впаде, а тому

хочеться, щоб вона світила якнайяскравіше

і якнайдовше не падала.

Далеко не усім, на жаль, вдається

зрозуміти сенс появи у світі людини, її

призначення тут, на землі й у Вічності.

Люди просто живуть, борсаються,

падають, піднімаються, витрачаючи усі

свої зусилля, застосовуючи усі можливі

методи, аби їм було добре тепер,

зараз і надовго.

Ідоляни – так коротко можна їх назвати.

Вино і видовища, дорогі машини

і літаки, привласнені ліси і поля, розпуста

і наддорогі речі – усе це їхні

ідоли. Але біда в тому, що тих ідолян

немало серед людей, які мали можливість

пізнати Істину, хто охрещений,

хто навіть вважає переконливо себе

християнином, ходить до церкви або

служить у ній, приймає Святі Таїнства

і ще й учить інших, як треба жити, щоб

спастися. Все це є, на превеликий жаль,

у нашому теперішньому суспільстві, і

прикладів цього можна навести безліч.

Але робити це, то ніби вбивати в людях

останню надію, що ніби ще не так все

зле, що ще є немало християн, які плекають

у душі перли любови, вірності

Богові і непереможне бажання щось

змінити на краще в цьому світі. Їм важко

в такому оточенні, вони страждають,

бо навіть їх рідні не такі, якими би

вони хотіли їх бачити. Бо знають, що

Він прагнув привести

до спасіння увесь світ

«Хто ж мене любить, того мій Отець

полюбить», - говорив Ісус Христос перед

Своїм вознесінням до улюблених

учнів, апостолів. Серед них був брат

Його, Юда, якого євангелисти Матвій і

Марко називали Тадеєм.

Часто можна почути від нехристів

(недоброзичників Христової Віри), що

Христос мав ще братів. Саме про Юду

і Якова з Симоном йде мова. Але вони

були синами Марії Клеопової, родички

Пресвятої Богородиці і за єврейським

звичаєм називались їх братами. Це

треба знати і не піддаватися сумнівам

через тих, хто ніби-то досконало знає

Святе Письмо.

Юда-Тадей дуже любив Ісуса Христа,

він ходив скрізь за ним, з великим захопленням

слухав Його і споглядав усі

чуда, які творив Спаситель на славу Отця

Свого.

Захоплений і розчулений, Юда прагнув

посвятити у віру Христову усіх, хто

стрічався йому на життєвих дорогах, Він

добре запам’ятав слова Ісуса Христа:

«Той у кого заповіді Мої і хто їх береже,

той мене любить». А потім казав: «Прийдемо

ми до Отця Мого, і в Нього зак-

Ішов 401 рік від народження Спасителя

світу. Церква Христова офіційно

існувала, розвивалвся, охоплювала щораз

більше народів. Разом з тим почали

творитися усякі трактування Святого

Письма, єресі, ставалися розколи.

Серед духовних осіб теж було немало

таких, що віру і владу використовували

далеко не по Божому. Серед таких був

ладено житло». Ми – це ті, хто буде наслідувати

науку Христову, виконувати всі

Заповіді Господні. Отож, це може стосуватися

і нас з вами.

Після вознесіння Христового усі апостоли,

жінки, які були завжди з Учителем

та Пресвята Богородиця «пильно і однодумно

перебували на молитві», очікуючи

обіцянки Спасителя: «Я пошлю вам

Духа Святого», – і вони мали розпочати

свою «благу вість». І дуже активно з великою

радістю, ревно робив це Юда-Тадей.

Він пройшов усю Юдею, Галилею,

Самарію, Ідумею, а згодом Аравію, Сирію,

Месопотамію та Едесу. Невідомо

достеменно (є різні версії того), де саме

завершив свій апостольський шлях

вірний учень і родич Ісуса Христа. Це

могло бути й у Вірменії, чи у Персії, і там

міг він прийняти мученичу смерть разом

з іншими християнами. Не виключено,

що помер апостол Юда природньою

смертю – є і така версія.

На той час, ще при житті апостола,

з’являлися різні версії, як от николаїстів

(ті, що схвалювали розпусту), симонітів

і гностиків, які вважали, що Святе Письмо

має прихований зміст, що не всім

вдається зрозуміти, а тому виникли

свого роду касти. Отож Юда-Тадей писав

послання з цього приводу, різко

засуджував розпусту й усі інші тлумачення,

що відвертають своїм Богохульством

від Христа і віри в Святу Тройцю.

«Та горе їм!», - писав апостол.

Господи Сил, будь з нами

і «безбожний і злочестивий», як його охрестила

потім Церква патріярх Теофіл з

Олександрії і його союзниця цариця

Євдокія. Теофіл осудив тисячі (понад десять

тисяч) монахів-посників, які перебували

у Нитрокійській пустелі, на страту

як ніби-то єретиків.

Імператор Аркадій доручив осудити

Патріярха Теофіла Іоану Золотоустому.

Сучасні ідоляни

істинне щастя, істинна дружба, як казав

наш великий філософ-християнин Григорій

Сковорода, – в єдності думок.

Якось одна вже немолода інтелігентна

жінка сказала в присутності своїх

співробітників:

– Іноді я ходжу до церкви. Колись не

ходила. І навіть після того, як побуваю

у церкві, мені так добре стає, але чомусь

таки нечасто ходжу.

Та цієї розмови ніхто не підтримав,

не вияснив чому? Перевели на житейські

потреби, заговорили кожна про свої

земні справи.

Дуже рідко люди відважуються говорити

на тему віри, от на тему приналежності

до певної конфесії – це інша справа.

Люди, зазвичай, легко відгороджуються

від таких розмов, навіть не встидаються

обізвати тих, хто починає розмови

про Бога «диваками, протестантами

і т. п.», мовляв, ми все знаємо,

нащо нас вчити.

І тоді гірко стає тим, хто щиро хоче

їм допомогти, найти в їхній особі

спільника, однодумця, брата по вірі,

істинного брата.

Поза їхньою волею Господь їх не залишає,

хоч бачить, як важко їм відмовитись

від земних, часто зайвих забаганок,

і дає їм різні випробування, аби

задумались над головнішим, істинним,

вічним.

Як важко споглядати, як духовна

особа, кидаючи виклик і церковній

Та цариця Євдокія – спільниця Теофіла,

підмовила багатьох своїх впливових

підлеглих супроти Іоана, і замість судити

Теофіла, судили Іоана.

Неправда панувала і далі панує у світі.

Нам залишається лише кликати до Господа:

«Господи Сил, будь з нами!»

владі, й усім оточуючим, грубо порушує

моральні канони церкви чи ухиляється

від служіння, перебуває часто п’яним, не

дбає про свої пастирські обов’язки,

намагається завести собі якийсь, хоч і

невеличкий, бізнес збоку, аби бути не в

гіршому становищі від тих, які є явними

ідолянами. Так, судити – це гріх. А мовчати

на гріх – це теж гріх. І не мовчати

має сама Церква.

Ми, українці, колись чітко визнана

християнська нація, щораз швидше перетворюємося

на ідолян, на поганську

державу, лише обдурюючи себе самих,

ніби ми не є ідолопоклонниками. А

ідолів у нас... ой, як багато! Це і власний

егоїзм, гурманство, бажання жити і насолоджуватися

усім, до чого вдалося

дорватися або чи навіть заробити важкою

працею, лише б не згадувати про

Його кару, про терпіння і суд правий,

про якесь фантастичне і примарне життя

в раю.

Чи не так? То хіба ж ми не ідоляни?

Фільм «Мойсей», що з’явився на екранах

наших телевізорів потряс багатьох,

хто його дивився. Правда, таких

небагато. Не та тема… Ми в ньому бачимо,

який Милосердний Господь до

своїх людей, і який справедливий Його

Суд, і що за зраду Йому і Його законам

нема помилування, якщо нема усвідомлення

гріха і сміливості визнавати його.

Але як багато він дає для розуміння

Істини. І як часто треба би було нам дивитись

фільми і передачі на духовну темату.

Щораз частіше з’являється література,

в основному невеличкі видання

про потойбічний світ, про страждання

душі після смерті за нерозкаяні гріхи,

зневіру, зло й усякі наші пристрасті. Багато

людей їх просто ігнорує. Не завжди

вони схвалюються і духовенством.

Але в читанні їх нема нічого злого, бо

той, хто правильно розуміє Правди

віри, той не згіршиться, а той, хто їх не

хотів пізнати до глибини, уникав цього,

можливо, настрашиться і задумається.

І це піде на користь таким

людям, і вони отямляться.

Ми бачимо, споглядаємо, як гине

Світ. Ми знаємо, що настає час, коли

кожен істинно віруючий християнин

має прикладати дуже багато зусиль

хоча б для свого спасіння. Та все ж,

подаваймо руку допомоги іншим, не

стримуймо себе у внутрішньому бажанні

говорити про Бога серед тих,

хто не хоче до глибини пізнати Його,

довірившись Йому в усьому і тим спасти

ще хоч одну-дві душі.

Недавно одній жінці приснився померлий

родич. Вона відразу запитала

його: «Як же вам там?». Він відповів:

«Як мені там, не скажу, скажу головне:

на землі можна виправити ще все, а

там – вже ні».

Надходить велике дванадесяте свято

– Різдво Івана Хрестителя, який нас

закликає вже більше двох тисяч років,

кажучи: «Покайтеся, бо надходить Царство

Небесне!».

Віра МАРКОВИЧ.


Коли ми з Богом,

то й Бог із нами

На якусь хвильку Ольга задрімала.

Проснулась, а де діти? Зіскочила із зручного

крісла, де напівлежала над самим

морем і засмагала під ніжним промінням

південного, чужого сонця.

«А, он вони, з Ігорем. Слава Богу, не

самі». І знову закрила очі.

За хвильку знов спохватилась. «А котра

година і що за день сьогодні? Та, навіть не

хочу дивитись на годинник. Як же мені

добре! Як довго мріяла я про таке. А можливості

все не було. І тут нарешті, нарешті…

Ми вперше на морі та щей не в

Україні! Як-то вбивали моє серце постійні

розповіді знайомих, співробітників про

відпочинок на пляжах середземномор’я,

бо ми не могли собі цього дозволити. Та

ми навіть дачі не маємо, як у інших людей.

Ті інші мають і дачі, і щороку кудись їдуть

відпочивати. А чим ми гірші, чим гірші

мої діти? Це тільки моя дурна Марійка задовольняється

завжди тим, що є (це моя

найближча колись подруга-однокласниця

і кума)». Ольга подивилась таки на годинник

і побачила, що вже пора збиратися

з пляжу, щоб не забагато сонця прихопити.

Вона сама лікар, то розуміє, що

не треба зловживати сонцем. Згадала

враз, що сьогодні саме неділя і час, коли

вдома збираються до церкви чоловікові

батьки. Вона в них за невістку. Живуть у

невеличкому особняку, котрий і перебудувати

годі, бо замала площа, всього чотири

сотки землі, і вирватися з нього нікуди.

Двоє батьків, їх двоє із двома дітками

– тісно, дуже тісно.

«Ото таке життя в нас, в Україні. Тутешні

люди навіть собі не уявляють, як інші живуть.

Тут пенсіонери он як відпочивають,

розважаються, а наші – до церкви і додому,

до церкви і додому. Не знають нічого

іншого і знати не хочуть. Колись принесла

батькам квитки в театр, то ледве випхала

їх із дому, не хотіли йти, бо до нічого іншого

не звикли. Правда, добрі вони люди, їй

кривди не роблять, допомагають чим можуть.

От і цього року свекор дістав на тисячу

більшу пенсію як чорнобилець, вже

три тисячі зібрав і віддав нам, аби ми купили

собі путівки і поїхали десь на море,

щоб я вже не «догризала» Ігоря, що не

може до путівки доробитися.

– Ану вставай, мила, досить ніжитися,

ходімо трохи перейдемося з дітьми у

містечко, зайдемо, може, десь до якогось

храму помолитися. Нині ж неділя!

– А, і ти про те саме… От вже син своїх

батьків! Ми на відпочинку, чуєш? Між

іншим, перший раз у своєму житті. Дай

мені спокій. Правда, діти, – звернулася

мама до дітей.

І діти в один голос закричали: «Ми ще

хочемо купатися, хочемо купатися»…

– Чуєте, ходімо зі мною, а тато хай

полежить, подумає, чи йому тут зле…

Але, тато різко сказав:

– Так, пішла з пляжу! Ми приїдемо

сюди ще підвечір, ще поплаваємо, попірнаємо.

Я вам обіцяю. Олю, тобі


мало сонця? Хочеш біди?

Уся сім’я почвалала за татом. Тато у

них строгий. Щоб якось підбадьорити

дружину, він зробив їй комплімент, що

вона, таки трошки засмагла, дуже симпатична.Тут

п’ятирічний Дмитрик серйозно

додав: «Сексуальна». Татові й мамі,

як кажуть, - відвисла щелепа.

– Яка-яка? – з реготом перепитала

мама?

– А що тобі не подобається? Так тепер

усі кажуть, виправдався синок.

Екскурсія по місту втомила всіх, та зате

як багато цікавого побачили. Виявляється,

тато був підготовлений і багато їм

розповів з історії цього містечка у Болгарії.

Заходили вони й у храм, усі помолились,

бо тато казав попросити у Бога,

аби щасливо їм минули ці десять днів

відпочинку, аби ніхто не захворів, нічим

не отруївся, щоб не спіткала їх якась інша

неприємна пригода.

Оля стояла у храмі перед образом

святого Миколая. Вона такого образа

ще не бачила у своєму житті. На образі

було невеличке віконечко.

– Що це? – запитала у чоловіка.

– Мощі, – відповів.

– Що-що? - перепитала.

– Потім, увечері розповім, бо в нашій

церкві мощів нема, тому й не знаєш.

Враз надійшла невеличка група туристів-росіян,

які вишикувалися в чергу

до ікони святого Миколая з мощами.

Оля підштовхнула дітей, вони теж приклалися

до мощів, і стала слухати пояснення

екскурсовода: що таке мощі, звідки

вони тут і що можна виблагати у святого,

приклавшись до такої ікони.

Коли російська група вже відійшла,

Оля ще раз підійшла до ікони разом з

дітьми і стала думати, що б їй попросити.

Всякі матеріальні прохання роїлись у її голові,

час минав, а вона стояла, як вкопана.

Тут Ігор взяв її за плече, пригорнув до

купи дітей і запропонував:

– Ми зараз разом попросимо отця

Миколая, щоб ми застали здоровими

діда і бабцю, бо це вони нам подарували

цей відпочинок.

І всі тихенько стали молитися.

Час злетів дуже швидко. Перетнувши

український кордон, Ігор зателефонував

додому. На запитання: «Як там у вас

справи, чи всі здорові?», – мама відповіла:

«Бог добрий, вже тато вдома, а

мвав у минулу неділю надрано сильний

серцевий приступ, відразу не дав викликати

швидку. Я дуже перехвилювалася,

але, слава Богу, вже у лікарні йому зовсім

полегшало і тепер чується непогано».

Ігор враз зрозумів усе і став розповідати

дітям та дружині про те, як Господь

допомагає людям, посилаючи добрі наміри

і думки. Недаремно він їх потягнув

до містечка, а далі до храму, і вони молилися

до святого Миколая саме в той

час, коли дідові було зле.

Віра МАТВІЙЧИК.

Липень 2012 7

Запізніле прозріння

Вже багато років тому, коли мене попросили

змонтувати і закріпити турнікети

– приспосіблення для інваліда, який не

володів ногами.

Людина-інвалід руками підтягувався

і таким тільки способом міг пересуватися

по кімнаті. Відмовити такій людині я

не міг і тому згодився допомогти. Коли

мене запитали, коли я прийду в наступний

раз, то я відповів, що через день, бо

завтра свято.

Прийшов як сказав. Чоловік-інвалід

проникся до мене симпатією, зрозумівши,

що я людина віруюча, а коли я після

закінчення роботи відмовився брати плату,

тоді він відкрив душу переді мною і

почав читати з блокнотика про свою

долю – сина одинака, любимчика і пестунчика…

«Коли мені виповнилось чотири роки,

батьки вирішили віддати мене в дитячий

садочок.

– Хай привикає бути в колективі, – сказав

тато. – В житті це придасться.

– Там він буде розвивати свої артистичні

здібності, – промовила мама.

– І скоро навчиться лаятися, плюватися

і стріляти з катапульки, – висказав свій

похмурий прогноз дідусь.

Ви неправильно виховуєте свого сина.

Адже дитина дотепер не охрещена, не

знає ні однієї молитви, ба навіть не вміє

перехреститися.

– Я беру нашого онука під свою опіку,

– гаряче пообіцяла бабуся. – Я піду працювати

в цей дитячий садок нянечкою і

візьму нашу дитину під особистий контроль.

Під крильцями бабусі-нянечки мені жилося

чудесно. На сніданок і обід мені перепадали

кращі куски. Під час денного сну, я

залишався в ігровій кімнаті і насолоджувався

всіма забавками. На вивчення молитви

з бабусею ніяк не вистачало часу. По

вечорах батьки, прийшовши з роботи, всідалися

біля телевізора і відпочивали. В неділі

та свята дідусь робив спроби брати мене до

церкви, але мені це не подобалося, та й батьки

не заохочували, а навпаки намагалися

відговорити мене від цього, записавши в

спортивну секцію. Кожну неділю зранку я

відвідував заняття в спортсекції. А ще моя

мати дуже хотіла розвивати в мені артистичні

здібності, і тому кожної неділі ми мусіли

відвідувати театри.

Час ішов. Прийшла пора йти мені в

перший клас. За деякий час навчання вчителька

повідомила моїм батькам:

– У вас дуже збиточна дитина, я не

уявляю, як дальше з ним працювати.

– Ага, так! – вигукнула бабуся. – Наш

хлопчик нікому не подобається? Добре!

Дідусю, закінчуй відпочивати на пенсії,

йди в школу завгоспом.

Шкільні роки за спиною дідуся пролетіли,

як сон. Я безкарно бив вікна, ламав

замки, калічив ножем парти, навчився

курити сигарети, але на кінець дістав атестат

зрілості.

– Юнак повинен проявити себе в археології,

бо не вдалося розвинути в ньому

артистичних здібностей, – сказала

мама. Пам’ятаєте, коли нас визивав директор,

бо наш синок так спритно зняв

паркет в класі, досліджуючи, що ж там є

під ним, а ми мусіли найняти робітників,

які працювали цілий тиждень, направляючи

його. Син має дар до досліджень, повірте,

він у найкоротший термін розкопає

якусь древню стоянку первісних людей і

здобуде світову славу.

– Нічого путнього з нашого телепня

вже не буде. Адже без Божої допомоги

він нічого доброго досягнути не зможе.

– Щось ти, дідусю, так песимістично налаштований.

– Ось ми з батьком і без Бога закінчили

інститути і маємо тепер добре оплачувану

роботу.

– Тут я вам заперечу! Без наших з мамою

молитов ви цього б не досягнули.

– Ми всім доведемо, що і без Бога можна

жити! – вигукнула мама.

– Батьку, – сказала вона татові, – твоя

черга!

І мій батько пішов лаборантом на кафедру

археології, залишивши свою попередню

роботу.

При татові-лаборантові мені дуже легко

йшла наука. Я завжди точно знав, де на

столі екзаменатора лежить єдиний вивчений

мною білет.

Після закінчення університету я в

складі археологічної експедиції поїхав у

далеку країну з тропічним кліматом для

наукових досліджень. Через кілька днів

експедиція вирушила в гори на розвідку, а

мне залишили в таборі для охорони. Ввечері

розбушувалась сильна буря і злива.

Вночі я почув, що щось шкребе по наметі.

Сильно налякався, думаючи, що то може

бути якийсь дикий звір. Вибіг з намету і

поліз на дерево. Досягнувши, на мою думку,

безпечної відстані від землі – я зірвався

з мокрої і слизької гілляки і впав на землю.

Цей уявний «звір» був наляканий після мого

падіння більше від мене і чкурнув у кущі.

Впавши на землю, я відчув дуже сильний

біль у попереку, знепритомнів, а за деякий

час зрозумів, що мені відмовляють у

послуху ноги. З неймовірним зусиллям руками

підтягнув посудину з водою до себе,

так спасаюся від нестерпної спеки і спраги.

Лежу вже другу добу під деревом і, приходячи

до свідомості, дописую останні сторінки

блокнота та прошу Бога, щоб скоріше повернулися

мої товариші. Пригадуючи епізоди,

як мені легко все давалося в попередньому

житті, тепер дуже шкодую, що не слухав

дідуся і не виконував його настанов. Пригадуються

слова батьків, які казали: «Бога

нема». Мучить запитання: «Чому так думають

люди, що мають душу? Чому незрячі

люди, не бачучи створеного Богом – вірять

у Нього? А я, бачучи всю красу, створену

Богом, не увірував у Нього? Не вміючи

молитися, я своїми словами прошу у Господа

допомоги. Бо знаю, що крім Бога, мені

ніхто не допоможе. З радістю відкриваю для

себе, що Бог перебуває поруч зі мною, ось

тут, біля мене. Прошу Господа, щоб зняв полуду

з очей моїх батьків. Дуже шкодую, що

прозріння прийшло до мене так пізно.

Ярко ГАРАСИМ.

З ІСТОРИЧНОГО КАЛЕНДАРЯ ЛИПЕНЬ

08.07.1907 - 105 років тому в Житомирі народився Олег Ольжич (Кандиба) -

громадсько-політичний діяч, письменник, археолог, науковець, син

Олександра Олеся (+10.06.1944).

12.07.1862 - 150 років тому в Кам’янці-Струмиловій (Бузькій) народився Роман

Цегельський - учений-фізик, педагог, громадський діяч, дійсний

член і секретар НТШ (+03.10.1956).

15.07.1892 - 120 років тому у Зборові народилася Мілена Рудницька - видатна

громадська діячка, публіцистка, письменниця, Голова Всесвітнього

Союзу Українок, представник України у Лізі націй

(+29.03.1976).

16.07.1990 - Верховна Рада ухвалила Декларацію про суверенітет України.

23.07.1632 - 380 років тому в Київо-Печерській лаврі помер Памво Беринда -

мовознавець, лексикограф, письменник, поет, друкар і гравер, автор

першого українського друкованого словника, Лексикон славеноруський”

і силабічних віршів. Рік народження невідомий.

25.07.1687 - 325 років тому Івана Мазепу обрано гетьманом.

25.07.1942 - 70 років тому в концтаборі Аушвіц загинув доктор Олександр

Бандера - брат Степана Бандери.

27.07.1942 - 70 років тому Митрполитом Феофілом (Булдовським) утворено

Харківсько-Полтавську єпархію УАПЦ.


8

Липень 2012

Дитяча сторiнка

Приходьте, діти, до кринички

Напитись чистої водички.

А та водиця непроста,

Бо це — наука про Христа.

..............................................................

А чи знаєте ви, любі дітки, які релігійні свята припадають на другий місяць літа? «Криничка»

нагадує, що 7 липня святкуємо Різдво Іоана Хрестителя, а 12 липня вшановуємо пам’ять

святих апостолів Петра і Павла. Власне про них хочемо вам трошки розповісти.

Первоверховні апостоли

Петро і Павло

12 липня Свята Церква вшановує пам’ять двох апостолів Петра і

Павла, яких називає Первоверховними. Цим почесним найменуванням

вони відзначені, бо особливо потрудилися в поширенні Христового вчення

серед язичницьких народів і показали найвищі зразки відданості і любові

до Божественного Учителя і Його справи на землі.

Святий Петро (до хрещення — Симон)

— брат апостола Андрія Первозванного.

Спочатку він жив звичайним життям,

разом із братом рибалив. Але настав

день, коли Андрій Первозванний, який

першим почув заклик Ісуса Христа,

привів до Сина Божого і Петра. І Петро

став одним із перших дванадцятьох апостолів

Господа. Під час своїх мандрів Ісус

якось запитав учнів, за кого люди його

визнають і за кого визнають його учні.

Відповіді були різні, але жодна з них не

була близькою до істини. І лише учень

Петро сказав: «Ти — Христос, Син Бога

живого». Христос промовив у відповідь:

«Блаженний ти, Симоне, бо не тіло і кров

тобі оце виявили, але мій небесний

Отець». Саме Петрові Ісус Христос по

закінченні Таємної вечері напророчив, що

він зречеться тричі Господа ще до того,

як заспівають півні. Так і сталося: Ісуса

Христа схопили, а Петра, який назирці

пішов слідом, упізнали люди як Христового

учня. Він тричі зрікся Господа, та ще

Першою княгинеюхристиянкою

була

рівноапостольна свята

Ольга, правителька

Київської Русі, пам’ять

якої ми вшановуємо

24 липня.

Княгиня Ольга в 997 році

здійснила подорож до Константинополя,

щоб прийняти

там хрещення. Візантійський

імператор Константин Великий

був настільки зачарований

її красою та розумом, що

Здрастуй, липню кучерявий!

Із дванадцяти братів

тільки ти м’які отави

стелиш на моїй путі,

тільки ти один зі мною

слухаєш під скрип гарби,

як вечірньою добою

перепели б’ють в забій,

як бджола летить із поля

до пахучих щільників,

і в душі ростуть поволі

ритмів золоті разки.

Михайло ДРАЙ-ХМАРА.

й заприсягся, що не знає Ісуса. Але Ісус

пробачив Петра, бо мав велику любов до

всіх людей. Після вознесіння Ісуса Христа

Петро навіть був наділений пастирською

владою. Від цього моменту й почалася

проповідницька діяльність Петра.

На відміну від апостола Петра, святий

Павло не був знайомий з Ісусом Христом

за життя й не був у числі його перших дванадцятьох

апостолів. За походженням він

був із багатого римського роду, заробляв

на життя тим, що виготовляв намети.

Павло спочатку ненавидів перших християн,

оскільки був відданий іудейській вірі,

навіть брав участь в арештах християн у

Єрусалимі та побитті первомученика

Стефана. Одного разу він відправився в

Дамаск, щоб переслідувати християн, але

дорогою побачив чудесне світло з неба,

від якого впав на землю й осліп. До того

ж, за церковними переказами, у цю мить

він почув голос з неба, який докоряв йому

за переслідування християн. Це був вирішальний

момент у житті Павла. Зір йому

ЧИ ЗНАЄШ ТИ, ЩО…

зажадав з нею одружитися.

Але княгиня, не бажаючи одружуватися

з імператором, вирішила

його перехитрити: вона

запропонувала Константину

бути на її обряді хрещеним

батьком, і він погодився. Коли

ж імператор знову висловив

свою пропозицію, княгиня

Ольга нагадала йому, що за

церковним законом хрещений

батько не може одружитися зі

своєю похресницею.

Християнство

у Київській Русі було

прийняте 988 року князем

Володимиром Великим,

пам’ять якого

вшановуємо 28 липня.

За його наказом була побудована

Десятинна церква у 989

– 996 рр. Це перша кам’яна

церква Київської Русі. Свою

назву вона дістала від того, що

будувалася і утримувалася за

рахунок десятої частини всіх

прибутків князя Володимира.

повернув своїми молитвами

християнин Ананія, і Павло

прийняв хрещення та почав

проповідувати християнство в

Аравії, Дамаску і в інших

містах. Багато чудесних

зцілень подарував він невіруючим

язичникам, його навіть почали

вважати богом і хотіли

принести йому жертву.

В роки царювання імператора

Нерона(який переслідував і

страчував прибічників християнської

релігії) були складені перші Євангелія

чотирма апостолами. Cаме тоді, не

боячись гніву імператора, силою слова й

духу переконував людей в істинності християнської

віри і святий апостол Петро,

створюючи свої послання. Два послання до

християн залишив після себе святий апостол

Петро, а апостолу Павлу належить

один із найважливіших для християн

творів — Книга дій апостольських.

І Петра, і Павла було схоплено за проповідницьку

діяльність і страчено в 76 році.

За християнським віруванням, Петро

й Павло є також захисниками свійських

тварин. Тому цей день здавна вважався

святом пастухів. Оскільки корів випасали

переважно підлітки, то найпишніше

празникували на Петра й Павла діти. Матері

вдосвіта випікали та пригощали всіх

знаменитими українськими мандриками

(мандрики — це дуже смачні пиріжки, виготовлені

з сиру та сметани).

Липень – вершина літа

«Липень – не тільки полудень літа, але й – року», – так народна мудрість характеризує другий місяць

літа й сьомий (від початку) місяць у році. Літо у розпалі: буяють трави, дозрівають соковиті ягоди,

наливаються соком перші фрукти, коло пахучих квітів звиваються бджоли та метелики. Тривають

канікули! Сонце лоскоче своїм промінням, водойми ваблять теплими хвильками, у приємну прохолоду

затінку кличе лісок. На серці радість, навіяна літньою красою липневої пори.

Нашим наймолодшим читачам пропонуємо «літній» ребус:

У порожні місця впишіть літери, які в українському алфавіті розташовані після вказаної літери. Вписані літери

утворять розв’язок.

Р Б И С З С Щ Ю Р М Д Р Н М Д Ц Й Н

Сторінку підготували Оксана ЛИПНЕВА та Оксана ХРИСТУК.

vegauaoc@gmail.com

More magazines by this user
Similar magazines