Успенська вежа № 8 (2012)

ЩОМІСЯЧНА ВСЕУКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА СТАВРОПІГІЙНОГО БРАТСТВА СВ. АП. АНДРІЯ ПЕРВОЗВАНОГО 

За віру і дність! 

є 

Виходить з березня 1991 року СЕРПЕНЬ 2012 року № 8 (243) 

ДО 70-РІЧЧЯ УТВОРЕННЯ ХАРКІВСЬКО-ПОЛТАВСЬКОЇ ЄПАРХІЇ 

Архиєпископ ІГОР (Ісіченко): 

Дорогою творення 

спільноти 

Коли сувора статистика за кількісними показниками визначає 

місце нашої єпархіяльної спільноти в конфесійному спектрі сучасної 

України, мусимо шукати себе десь наприкінці таблиці. Споживач 

продукції київських або донецьких телеканалів взагалі нічого не почує 

про існування такої громади. Політик, звиклий до пошуку електоральної 

підтримки, зневажливо промине її поглядом у переліку зареєстрованих 

релігійних об’єднань. А поверховий цинічний журналіст 

згадає хіба що знайдені через Google знущальні пасажі опонентів про 

«ізсічену церкву». 

Наша єпархія справді кількісно маленька 

й виведена поза контекст каламуті, 

що в Україні чомусь називається 

«церковною політикою». Вона уникає 

участи в галасливих полемічних кампаніях, 

не шукає підтримки можновладців, 

позбавлена потужних спонсорів. 

У чому ж тоді сенс її існування? 

Підрахуймо-но питому вагу солі в 

будь-якій страві. Навряд чи вона більша, 

ніж частка наших громад серед релігійних 

організацій, скажімо, Харківської області. 

Та саме з сіллю порівнює місію Своєї Церкви 

Христос (Мт. 5:13). І Він же застерігає 

– коли сіль звітріє, її викидають геть 

(Мт. 5:13. Пор.: Мк. 9:50; Лк. 14:34). 

Аналогія зі звітрілою сіллю набуває 

нині тривожного сенсу. Світська преса 

все гостріше висловлюється на теми 

коштовних годинників і автомобілів, якими 

користуються священнослужителі, 

позиції Церкви щодо непропорційно суворого 

покарання учасників екстравагантного 

молебня в Храмі Христа Спасителя, 

присутности ієрархів у бізнесі й 

політиці. Церковні новобудови зустрічають 

щодалі більший опір жителів кварталів, 

у яких відбирають під храмову територію 

парк або дитячий майданчик. 

А православні медійники мусять шукати 

переконливих пояснень: чому наші 

священнослужителі схильні до огрядности? 

Чому так мало серед них справжніх 

місіонерів і доброчинців? 

Церква потребує захисту. Та захисту 

не від справедливої критики, а від 

компромісів із сумлінням, від поступок 

світові, від подвійної моралі, від фальшу 

й облуди. 

Українська Автокефальна Православна 

Церква (УАПЦ) залишається в нашій 

недавній історії докором національному 

сумлінню, невикористаним духовним 

потенціялом. Вона прийшла в посткомуністичний 

світ як духовна альтернатива 

психології застою, оточена ореолом 

незламної Церкви-мучениці. А що з 

цього образу лишилося сьогодні? Бородаті 

рекетири з похмурими поглядами, 

які нищать Патріярхію, вриваються 

до Вознесенського храму в Каневі й 

громлять каплицю Богоявлення Господнього 

в Кам’янці-Подільському? 

Ще, здається, десь між 2000 та 2003 

рр. один із журналістів сказав про 

УАПЦ: «Хороша була Церква – Царство 

їй Небесне». Відтоді такий мінорний 

мотив домінує в розмовах про УАПЦ. 

Бо не можна ж, справді, всерйоз говорити 

про релігійне об’єднання, що майже 

всуціль складається з безхатченків з 

претензіями на єпископство, як про 

УАПЦ. А саме таким постає зареєстроване 

під назвою «УАПЦ» півкримінальне 

угруповання. Його вже навіть не запрошують 

до підтримки найважливіших 

суспільних ініціятив, де УАПЦ – 

справжній УАПЦ, без лапок! – мало б належати 

чільне місце. 

Пишучи історію за Джорджем Орвеллом, 

сучасні публіцисти встигли 

створити цілком фантастичний образ 

нашого недавнього минулого, добре 

пам’ятного українцям середнього віку. 

З цього минулого УАПЦ викреслене. І я 

навіть не говорю про принципово тенденційні 

видання альтернативних конфесій. 

Але ось беремо до рук четвертий 

переклад Святого Письма, виданий 

торік Українським Біблійним товариством, 

де віце-президентом є священик 

УАПЦ, і читаємо в передмові, що серед 

творців УБТ в 1991 р. була …УПЦ-КП на 

чолі з Патріярхом Мстиславом (с. 8). І 

немає кому спитати: а коли проголосили 

УПЦ-КП? Хіба не роком пізніше? І чи 

владика Мстислав хоч на мить визнав 

себе її патріярхом? Та що говорити, 

коли навіть в американських джерелах 

Мстислав називається першим патріярхом 

… Української Православної Церкви. 

А яка в нас конфесія, хочемо ми 

цього чи не хочемо, єдина має юридично 

закріплену назву «Українська Православна 

Церква»? Колишній Київський 

екзархат Московського Патріярхату! 

Який і досі називає Мстислава «так званим 

патріархом». Ось так… 

Протягом 2002-2006 рр. ми намагалися 

захиститися від участи в черговому 

розколі, не розриваючи зв’язків із іншими 

єпархіями УАПЦ. І хоча нам наполегливо 

пропонували визнати себе новим 

релігійним об’єднанням і реєструвати 

його під довільно обраною назвою, ми на 

це не пішли. Юридичний статус Харківсько-Полтавської 

єпархії вдалося захистити, 

зареєструвавши винятковий в українській 

практиці статут окремої єпархії. 

Правда, з додатком «оновлена». 

На жаль, ми не перші й не останні в Україні 

змушені миритися з існуванням 

організації-клону з нашою автентичною 

назвою, але без жодного священика, 

висвяченого в УАПЦ, і на чолі з «народним 

цілителем», ніби виринулим із фольклорних 

легенд. І все ж ми зберегли 

скромний, але гідний статус єпархії, 

підлеглої канонічно поставленому предстоятелеві 

УАПЦ в діяспорі! Хоча в інформаційних 

середовищах, прямо або приховано 

пов’язаних із кремлівською владою, 

продовжує циркулювати міф про 

існування якоїсь «УАПЦ (о)». Міф, який 

легко спростовується і державними документами, 

і практикою церковного життя. 

За цих умов зберігати традиції УАПЦ, 

зберегти те, що Євген Сверстюк любить 

називати «чистою хоругвою», вкрай важко. 

Майже неможливо постійно переконувати 

загал, що автентична УАПЦ ще 

існує, хай і в межах єдиної єпархії, до якої 

нещодавно почали приєднуватися 

Хмельницька та Вінницька. Але справа не 

лише в переконуванні інших: місія Харківсько-Полтавської 

єпархії полягає в 

тому, щоб зберегти від профанування 

досвід українського, могилянського 

православ’я, втілений у традиції Церкви 

митрополитів Полікарпа Сікорського й 

Феофіла Булдовського, патріархів 

Мстислава й Димитрія, УПЦ в США й 

УПЦ в Канаді. А це означає – трепетно 

плекати в своєму щоденному житті 

досвід Української Церкви, діяльно 

відповідаючи на актуальні виклики сьогодення. 

В цьому ми лишаємося самотніми в 

Україні. І УПЦ-МП, і УПЦ-КП програмово 

підкреслюють свій спадкоємний зв’язок 

із синодальною Церквою та вперто 

поширюють елементи московського 

обряду та церковного устрою – прямо 

чи приховано. На Помісному Соборі 

УАПЦ 2000 р. була прийнята ухвала «Канонічне 

життя УАПЦ в Україні протягом 

1989-1999 рр.і шлях його унормування», 

де чітко визнається неканонічність акту 

1686 р. про приєднання Київської митрополії 

до Московського Патріярхату й 

наступні дії чужої церковної адміністрації. 

Та вона, на жаль, відкинута учасниками 

розколу, як і інші соборові ухвали. 

Традиція, церковні канони – надзвичайно 

важливий елемент православного 

життя. Однак він не є самодостатнім 

чинником. Сіль сама з себе непридатна 

до їжі. Вона лише надає смаку всій 

страві. Коли Церква живе минулим, замикається 

в собі, плекає ілюзію повноти, 

відгороджуючи себе від суспільства, 

вона тікає від власної місії. Грецьке слово 

означає «посланець». Христос творить 

Церкву, посилаючи її в світ. Він наказує: 

«Ідіть, і навчіть всі народи» (Мт. 

28:19), «Ідіть по цілому світові, та всьому 

створінню Євангелію проповідуйте» 

(Мк. 16:15). І застерігає: «Перебувайте 

в Мені, а Я в вас!» (Ін. 15:4). А що означає 

«перебувати в Христі?» «Якщо будете 

ви зберігати Мої заповіді, то в любові 

Моїй перебуватимете» (Ін. 15:10), - 

відповідає Небесний Глава Церкви. 

Зберігати заповіді й перебувати в 

любові – ось адекватна відповідь на поклик, 

звернений до нас – до нас як 

спільноти, до кожного з нас зокрема. І 

ще – світити своєю любов’ю зануреному 

в розчарування й зневіру світові. 

Без любови немає церковної 

спільноти. Ювілей єпархії дає нам нагоду 

гідно оцінити неймовірно важливий 

дар братньої любови, переживання котрого 

Господь послав нам. Ми радіємо 

єпархіяльним зустрічам, прагнемо їх 

продовжити, зробити частішими, ми 

охоче їздимо на храмові свята один до 

одного, наші парафіяльні громади все 

частіше організують автобусні поїздки 

до сусідів та на прощі. Це не наша чеснота 

– це Божий дар. Саме він є непомильним 

знаком Божої любови й ідентичности 

Церкви. 

А водночас свідчення любови один 

до одного, до Церкви, до ближнього, 

до рідної землі і є головною місією Церкви. 

Адже через наш досвід братньої 

любови ми відкриваємо головний скарб 

Церкви – Божу любов. Відтак же в нашій 

невеличкій, але згуртованій Христовою 

любов’ю, мужній спільноті уприявнюється 

справжня природа Церкви, Царства 

Небесного на землі. 

Кожна з парафіяльних громад посвоєму 

вчиться втілювати своє покликання. 

На жаль, ніде в нашій єпархії ще 

немає умов для щоденної відправи 

літургії, не скрізь діють активні форми 

(Закінчення на 2-й стор.). 

24 СЕРПНЯ – ДЕНЬ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ 

Львівське крайове ставропігійне братство св. ап. Андрія Первозваного та редакція газети «Успенська вежа» 

щиро вітають усіх братчиків і наших шанувальників із 21-ю річницею Незалежності України!

2 

Серпень 2012 

ДО 70-РІЧЧЯ УТВОРЕННЯ ХАРКІВСЬКО-ПОЛТАВСЬКОЇ ЄПАРХІЇ 

Архиєпископ ІГОР (Ісіченко): 

Дорогою творення спільноти 

(Закінчення. Поч. на 1-й стор.). 

парафіяльного навчання – недільні школи, 

біблійні групи, дискусійні клуби, 

зустрічі молоді й старших людей. Єдиного 

стереотипу, дотримання якого 

можна було б вимагати від різних за 

складом і за можливостями громад, не 

існує. Але сама засада невпинного зростання 

в вірі, в знанні про Бога, в 

пізнанні Церкви як унікального знаряддя 

спасіння діє, має діяти повсюди. 

Її носіями покликані бути пастирі, 

взірець яких є вирішальним для кожної 

громади. Динамічне життя парафії починається 

з постійної праці над собою 

її настоятеля. Щорічні зустрічі клиру, що 

проводяться під час Великого посту, є 

стимулом до цієї праці, але не замінником. 

Навчання пастиря здійснюється 

щодня. Існування електронної мережі з 

багатющими богословськими бібліотеками 

в ній відкрило неймовірно широкий 

простір для освіти, для підтримування 

оперативних контактів із усією спільнотою. 

Втішно, що майже всі клірики вже 

мають свої електронні адреси, періодично 

виходять в Інтернет. Дехто працює в 

мережі Facebook. Але це стосується ще 

не всіх, і тут є поле для зростання. 

Апостольська місія Церкви втілюється 

в служінні слова єпископа, консисторії, 

навчальних закладів і мирянських 

спільнот, але насамперед – кожної громади. 

Проповідь Слова Божого поза 

храмом нині здійснюється нами через 

електронні мережі, відкриті для публікацій 

газети «Наша віра» й «Успенська 

вежа», і лише епізодично – через інші 

часописи, радіо й телебачення. Це надає 

особливої ваги особистим зустрічам, 

приватним розмовам, проповідям при 

відправі треб. 

Частина наших священиків працює в 

школах, музеях, усі ми контактуємо з 

громадськими організаціями й політичними 

партіями. І слід завжди пам’ятати, 

що кожна наша приватна розмова, 

кожна відповідь на поставлене питання 

може стати зерниною з євангельської 

притчі, котра проросте в душі людини 

й дасть щедрий урожай. І хоч як це часом 

буває складно, знов і знов нагадую: 

необхідно в кожній парафіяльній церкві 

чи каплиці мати чітко визначений щотижневий 

графік присутности настоятеля 

в храмі в позабогослужбовий час, 

коли людина з вулиці може прийти й 

вільно поспілкуватися зі священиком. 

Неоціненним скарбом нашої єпархії 

є миряни – відважні, проникливі й гідні 

люди, які виявили наполегливість у боротьбі 

за право визнавати віру згідно з 

власною, українською традицією та 

мужньо витримують потужний психологічний, 

а часом і адміністративний тиск. 

Бог посилає нам випробування, аби навчити 

бути разом, боронити один одного 

й прощати один одному його 

слабкості. Ієрархічна дистанція між мирянами 

й клиром практично в усіх наших 

громадах сполучається з тісними родинними 

стосунками, солідарним переживанням 

радостей і турбот. Радісно, 

коли наші співвітчизники з Північної 

Америки або Західної Європи, приїздячи 

в Україну, визнають, що ніде не відчувають 

себе так затишно, як у парафіях 

Харківсько-Полтавської єпархії. Адже 

стиль життя й богослужбовий обряд достоту 

такий, як в українських православних 

громадах діяспори. 

На жаль, однак, наші стосунки зі Вселенським 

Патріярхом й Українськими 

Церквами в діяспорі лишаються не визначеними 

канонічно. Але не з нашої 

провини. Харківсько-Полтавська єпархія 

чітко позиціонувала себе ще 27 липня 

1942 р. Ми є частиною УАПЦ, підлеглою 

її предстоятелеві й Архиєрейському 

Соборові. Наша єпархія відродилася 

протягом 1990-1992 рр. саме на 

ґрунті неухильного дотримання цієї засади. 

Ми не брали участи в жодному 

розколі, спричиненому виходом частини 

українських громад з-під юрисдикції 

глави Церкви – чи то Патріярха Мстислава, 

чи Патріярха Димитрія, чи повікнезабутнього 

митрополита Константина. 

Ми з покорою та розумінням 

приймаємо рішення про повернення під 

омофор Вселенського Патріярха Церков 

у Канаді, США, інших країнах поселення, 

визнаємо Постійну конференцію 

українських православних єпископів 

поза Україною вищим канонічним авторитетом 

для нашої єпархії, а єдиним законним 

предстоятелем – митрополита 

УАПЦ в діяспорі. 

Було б оманливим бачити нас пасивними 

прохачами, які пов’язують усі надії 

на майбутнє лише з політикою Константинополя 

чи підлеглих йому українських 

єпархій. Досвід наших Церков у діяспорі 

засвідчив, що канонічне визнання 

не вирішує внутрішніх проблем Церкви, 

не стимулює покликань. Дбаючи про канонічне 

визнання, ми не можемо втрачати 

з поля зору повсякденних потреб 

пастви, пастирських обов’язків Церкви 

перед Богом і Божим людом. Хоча ми 

розуміємо: існування самопроголошеної 

автокефалії на кшталт УПЦ-КП має 

сенс лише в обмежений історичний період, 

але не може визначати стратегію 

розвитку Церкви. Для Української Церкви 

цей період завершився зі входженням 

УАПЦ в діяспорі під омофор Вселенського 

Патріярха 1995 р. Дорога назад 

означала б самознищення, в кращому 

разі – глухий кут. 

Непростимою наївністю виглядає 

інтерпретація протистоянь в українській 

православній спільноті лише в площині 

стосунків Москви й Константинополя. 

Московський Патріярхат як суто 

імперська інституція в Україні не має 

майбутнього – хіба що як стимул для антиклерикальної 

пропаганди. Уявляти, 

що зі скасуванням автокефалії православні 

українці стануть парафіянами московських 

храмів, можуть лише дуже недалекоглядні 

особи. На противагу досить 

безбарвному животінню православних 

юрисдикцій в Україні динамічно розвиваються 

обидві гілки Католицької Церкви. 

Причому історія виникнення УГКЦ та 

приєднання до неї Львівської, Перемиської, 

Луцької єпархій демонструє, чим 

загрожує для вселенського православ’я 

політика компромісів із релігійною політикою 

Москви. Пасивність Константинополя 

нині знов і знов повертає думки українських 

християн східного обряду до 

мотивів демаршу православних владик, 

які з-під юрисдикції Вселенського Патріярха 

перейшли наприкінці XVI ст. під 

омофор римського архієрея. 

Але не католицькі церкви або протестантські 

деномінації являють справжню 

альтернативу православ’ю в Україні. В 

посткомуністичному світі починаються 

секуляризаційні процеси. На зміну романтичному 

захопленню релігійним 

відродженням приходять конфесійна 

індиферентність або й відвертий атеїзм. 

І зречення нашими зарубіжними єпархіями 

або Константинопольською Церквою-Матір’ю 

українських громад, що утворилися 

як частина зарубіжної УАПЦ, 

означало б стрімку інтенсифікацію секуляризаційних 

процесів. А це неминуче 

позначиться на ситуації Православної 

Церкви в усьому світі. Реальність глобалізації 

звільняє нас усіх від ілюзій про 

можливість розквіту православ’я в окремо 

взятому закритому реґіоні – чи це 

буде Греція, чи Україна, чи Північна Америка. 

Ми необхідні один одному – навіть 

коли сьогодні виглядаємо такими порізненими. 

Це варто пам’ятати і в Києві, 

і в Стамбулі, і в Бавнд Бруку. 

Харківсько-Полтавська єпархія завжди 

займала чітку суспільну позицію, 

підтримуючи найтісніші контакти з політичною 

правицею. З іншого боку, ставлення 

до нас дуже чітко виявляло політичну 

сутність організацій або партій. 

Досить згадати ганебну історію «Нашої 

України» та її лідера, котрий стояв за захопленням 

Патріярхії й переведенням до 

УПЦ-КП Іоано-Богословської церкви в 

Квіти Біблії у Львові 

З 15 по 28 липня 2012 року у приміщенні Марійського товариства м. 

Львова Львівське крайове ставропігійне братство св. ап. Андрія Первозваного 

спільно із Фондом «Проект любов» (Вінніпег, Канада) презентували 

мистецтво однієї з найвідоміших художниць Канади українського 

походження п. Лариси Цимбалюк-Челядин. На виставці були 

представлені репродукції акварельних робіт художниці із серій «Квіти 

Біблії» та «Праця жінки». Зокрема серед квітів Біблії, а в святій книзі 

згадано близько 150 видів квітів, пані Цимбалюк-Челядин часто відображала 

у своїх творах лілії. 

Харкові. Він двічі за свою президентську 

каденцію встиг нагородити орденами 

лідера розколу в УАПЦ «за багаторічну 

плідну церковну діяльність, утвердження 

ідеалів духовності, милосердя і злагоди 

в суспільстві»... Ми на власній шкірі 

відчули ціну псевдопатріотичної демагогії 

Віктора Ющенка задовго до того, 

як її відкрили для себе мільйони обдурених 

виборців «Нашої України». Натомість 

зі зворушенням згадуються незабутні 

Микола Плав’юк, Ярослава 

Стецько, В’ячеслав Чорновіл, з боку 

котрих ми завжди зустрічали підтримку 

та розуміння. Надзвичайно конструктивно 

складаються стосунки з ВО «Свобода», 

насамперед її харківською та луганською 

організаціями. 

Зрозумілі контакти зі справжньою 

правицею, здатною зберігати вірність 

декларованим ідеалам і по-християнському 

будувати свої стосунки з партнерами, 

не означають ані запобігливости, 

ні партійних пріоритетів. Покликанням 

Церкви є звільнення суспільної свідомости 

від ідеалістичних очікувань чуда, що 

приходить із перемогою певної партії 

чи блоку. Оздоровлення суспільства починається 

з нашої доброзичливої посмішки 

сусідові, дотримання правил дорожнього 

руху, прибирання за собою 

сміття, - з чесного виконання елементарних 

правил життя в демократичному 

суспільстві. А це означає – і з захисту 

власної гідності, гідності громадянина, 

українця, християнина. Церква має бути 

за взірець у здобуванні цієї науки. Таким 

ми бачимо суспільне покликання єпархії. 

Вона не аґітує за партії та блоки – Церква 

формує парафіян, здатних зробити 

свідомий і відповідальний вибір. 

Харківсько-Полтавська єпархія зродилася 

справді великої години – під час 

кривавої війни між двома тоталітарними 

імперіями, що розгорталася на нашій 

землі. Її духовна опіка рятувала від зневіри 

тисячі й тисячі кинутих напризволяще 

православних жителів Слобожанщини, 

Полтавщини, Донбасу. Ми пережили 

загибель нашого митрополита в 

совєтській в’язниці, півсторіччя репресій, 

потужний опір духовному відродженню 

з боку політичних уламків імперії 

зла. І цей сповідницький досвід лише 

посилює відчуття відповідальности 

нашої християнської місії – бути тією необхідною 

для смаку дрібочкою солі, про 

яку говорив Спаситель. Творити спільноту, 

здатну стати джерелом досвіду солідарности 

для нації, що переживає драматичні 

наслідки порізнення. Перебувати 

в «спільноті братерській» (Діян. 2:42), 

взірець якої залишив нам вшановуваний 

сьогодні собор святих апостолів. 

Серія картин «Квіти Біблії» написані до 

2000 Різдва Христового. З благословення 

митрополита Василія Федака та егідою 

Української Православної церкви у Канаді 

картини за перший рік побачило близько 

250 000 людей у Канаді та США. 

У Львові працю Лариси Челядин- 

Цимбалюк представлено вперше. 

Виставку відкрив о. Василь Луцишин 

– проректор Львівської духовної семінарії 

УАПЦ та віце-президент Всеукраїнського 

Біблійного товариства. У своєму 

виступі священик розповів про творіння 

Боже, його красу та наголосив на 

бережному ставленні до Божого дару. 

«Бог дав гармонію природи, красу 

цвіту, і ніхто з людей не може зрівнятися 

тою пишнотою і внутрішньою красою, 

цим поєднанням як квітка, котра милує 

око відчуттям краси та радує серце 

ніжністю і теплотою». 

Відомий львівський іконописець 

Кость Маркович відзначив жіночність у 

картинах Лариси Цимбалюк-Челядин. 

З привітальним словом виступали: 

п. Стефанія Шабатура, голова Марійського 

товариства «Милосердя» та 

Юрій Федів, організатор проведення 

виставки, який, зокрема, наголосив 

на важливості співпраці українців з 

України і діаспори: «Перший крок 

один одному за довгі роки ми робимо 

сьогодні, ми показуємо, що українці 

незалежно від того де народилися 

і де мешкають – єдині. Їх єднає 

віра в Бога і внутрішній сильний духовний 

світ. Бог є у нашій душі, в нашому 

слові, в нашій дії, і Він сьогодні 

всіх нас поєднав у цій залі». 

Духовним піснеспівом супроводжував 

відкриття виставки хор Львівського 

крайового ставропігійного братства св. 

ап. Андрія Первозваного. 

Юрій ФЕДІВ.

Серпень 2012 3 

Вперше в Турці освятили храм УАПЦ 

За віру і єдність! 

Зустрічаючи владику Макарія, митрополита Львівського, 

керуючого Рівенсько-Волинською та Таврійською єпархіями 

УАПЦ, який 10 червня прибув до Турки для освячення 

новозбудованого храму Різдва Христового, на очах о. Миколи 

Різака з’явилися сльози - сльози радості від того, що 

збулася давнішня мрія - спорудити в Турці храм. Зрештою, 

і для владики ця подія архіважлива, адже він, виходець із с. 

Красне, можна сказати, з часу початку свого священства 

мріяв спорудити в рідному краї нашу, українську церкву. 

Зараз це здійснилося. Красивий дерев’яний храм став своєрідною 

візиткою міста й окрасою вулиці Івана Франка. А 

починалося все з невеликої каплички, на території колишнього 

світлотехнічного заводу, облаштованої руками самого 

владики, семінаристів та дуже маленької громади. 

Отець Микола пригадує, що нерідко богослужіння доводилося 

проводити при мінусовій температурі, лише за його 

участю та дяка. Згодом громада збільшувалася - до п’яти, 

десяти парафіян. Зараз вона налічує близько 200 осіб. 

У тому, що храм побудовано практично 

за чотири роки, величезна заслуга багаточисельних 

спонсорів і меценатів, яких 

було запрошено на освячення. Офірували, 

хто скільки міг. І з Божою поміччю мрії стали 

реальністю. Після святкової літургії владика 

Макарій подякував спонсорам та 

меценатам, їхнім родинам й нагородив 

тих, хто найбільше спричинився до спорудження 

храму. Зокрема, медалями Спасителя 

нашого Ісуса Христа від Львівської 

єпархії УАПЦ нагороджені: Ілля Рибчич, 

уродженець села Ільника, у недавньому – 

генеральний директор фірми «Укргазвидобування»; 

Марія Височанська, сьогодні киянка, 

у свій час обіймала посаду заступника 

голови Турківської РДА; Петро Писарчук, 

депутат Верховної Ради України; Богдан 

Піх та Михайло Дзюдзь - депутати 

Львівської обласної ради від Турківського 

району, Василь Дребот, голова Турківської 

районної ради, Юрій Касюхнич, міський 

голова м. Турки, Мирон Мамчак, приватний 

підприємець, Михайло Ільницький, 

директор ДП «Боринське лісове господарство», 

Мар’ян Задорожний, директор ДП 

«Турківське лісове господарство», 

Євстахій Павлович, начальник філії «Турківський 

райавтодор», Микола Яворський, 

начальник філії «Турківська ДЕД», Дмитро 

Цикаляк, начальник Турківського РЕМу, 

Православна громада цього села тяжко 

несла хрест вірності та відданості 

своїй Церкві протягом останніх 14 років. 

На початку 1990-х роках, коли Україною 

лихоманила міжконфесійна війна, 

парафія с. Кам’янки-Липника була одностайною 

і ввійшла у склад УАПЦ, яка 

розпочинала своє Третє відродження, 

разом із своїм священиком о. Василем 

Луцишиним. З часом священика перевели 

в Успенську парафію м. Львова, запросили 

до викладання у ЛДС, а в село 

прийшов новий. 

Та коли виникло непорозуміння в єпископаті 

УАПЦ в 1997 році, парафія, в 

котрій не було жодної греко-католицької 

сім’ї,.. практично цілковито опинилася в 

УГКЦ – «пішли за священиком». При 

православній церкві залишилося тільки 

42 родини!!! Село, що жило однією родиною, 

почали точити чвари. Православна 

громада, котра за документами володіла 

церквою, довела правові основи через 

Європейський суд, змушена була проводити 

богослужіння у старенькій хаті – 

колишній сільській школі. Спочатку 

відправляв пастирську службу о. Сергій 

Лампицький, а з четвертого лютого 2003 

року – о. Богдан Прус. 

«Якщо б ми залишилися у старій хатині 

відправляти богослужіння, то у нас 

не було б жодних перспектив, тому ми 

вирішили будувати нову церкву», – роз- 

Онуфрій Ільницький, начальник Турківської 

дільниці газового господарства, Василь 

Чернянський, колишній голова Турківської 

РДА; Степан Зубович, голова парафіяльної 

управи церкви Різдва Христового, Мар’ян 

Зелінко, заступник голови парафіяльної 

управи; Надія Кузьо, Іван Кузьмин, Василь 

Шугало, Микола Зелінко, Богдан Дем’ян 

– будівничі та прихожани новозбудованого 

храму. Окрім того, почесними грамотами 

Львівської єпархії УАПЦ 

нагороджені: меценати та будівничі - сім’ї 

Василь та Марія Кметики, Любомир та 

Галина Яворські, Володимир та Наталія 

Варваричі, Володимир Кузьо, Роман Биїк, 

Володимир Биїк, Сергій Сіданич, Едуард 

Комарницький, Сергій Посоленик, Ярослав 

Жавко, Ігор Сакавчак, Петро Павлик, 

Ярослав Павлик, Григорій Місько, Богдан 

Аннич, Іван Жук, Богдан Турянський; Микола 

Стець, директор ДП «Львівський іподром», 

Юрій Мрочко, директор ДП «Старосамбірське 

лісове господарство»; Михайло 

Сидор, лісничий Дп «Старосамбірське 

лісове господарство, Петро Буряк, ректор 

Львівської фінансової академії; Ярослав 

Максим, директор ДП «Буське лісове господарство». 

Також о. Микола щиро подякував 

за допомогу усім керівникам та працівникам 

підприємств Турківщини, які чим 

могли, допомагали в будівництві храму. 

Освячення православної церкви 

в Кам’янці-Липнику 

Радісна і надзвичайна подія відбулася 12 липня 2012 

року у селі Кам’янці-Липнику Жовківського району 

Львівської області. Цього дня, коли всі східні християни 

вшановують пам’ять апостолів Петра і Павла, засвітило 

сонце в душах православних липниківчан, адже в селі 

відбулося осв’ячення нового храму. 

У святковому Богослужінні з нагоди освячення 

церкви взяли участь священнослужителі 

УАПЦ й УПЦ КП не лише Турківщини, 

а й Старосамбірщини, ксьондз римокатолицького 

костелу м. Турки Андруш. 

Як і годиться християнам, розділити 

радість такої величної події о. Микола запрошував 

представників усіх конфесій, проте 

з різних причин не всі прибули. Хоча 

жителі Турки, як греко-католики, так і православні 

Московського патріархату (у місті 

2 храми УПЦ МП – ред. газ.) стали учасниками 

історичної події. 

Владика Макарій, з нагоди освячення 

храму, вручив нагороди й священнослужителям. 

Митрофорний протоієрей о. Микола, 

настоятель храму Різдва Христового, 

нагороджений митрою та хрестом з прикрасами; 

декан Турківського деканату УАПЦ о. 

Андрій із с. Розлуча - митрою; настоятель 

храмів сіл Верхнього та Нижнього Турова о. 

Роман - також митрою, а о. Теодор із с. Явора 

- хрестом із прикрасами. 

Відтепер у неділю Всіх Святих громада 

церкви Різдва Христового святкуватиме 

своє престольне свято. Саме в цей 

день було освячено престол і церкву, а 

храмове свято відзначатимуть у час святкування 

Різдвяних свят. 

Василь ВАСИЛЬКІВ. 

повідає о. Богдан Прус. – 

«Першу допомогу та 

імпульс у будівництві громаді 

дав наш владика Макарій, 

який взяв мене із собою 

і поїхав домовлятися 

нам за будівельні матеріали. 

Це згуртувало людей і 

дало надію мати свій храм». 

10 червня 2007 року владика Макарій 

у співслужінні духовенства Жовківського 

і Львівського деканатів заклав перший 

храм у будівництво церкви. Важливою 

була і щоденна присутність священика 

на будівництві. П’ять років люди трудилися 

біля храму: одні шукали кошти, інші 

– будували. Представників цієї громади 

неодноразово можна було бачити біля 

львівських чи жовківських храмів, зайнятих 

збором коштів. 

12 липня 2012 року владику зустрічала 

молодь парафії із хлібом і сіллю, як 

люблячого батька та турботливого пастиря. 

У співслужінні 23 священиків жовківського, 

львівського, старо-самбірського, 

яворівського деканатів митрополит 

Макарій освятив новий храм та очолив 

святкову Божественну Літургію. На малому 

вході архиєрейськими нагородами 

– хрестом з оздобою, – було нагороджено: 

настоятеля Петро-Павлівського храму 

села Кам’янки-Липника о. Богдана 

Пруса, священика села Великих Передримих 

та села Могилян о. Андрія 

Підгайного, священика м. Кам’янки- 

Бузької о. Василя Мороза. 

У своїй проповіді о. Василь Луцишин, 

довголітній священик липниківчан, наголосив 

на євангельських принципах буття, 

відданості Богу і християнських чеснотах 

ведення людського життя. 

Після завершення св. Літургії та хресного 

ходу митрополит Макарій нагородив 

орденом Пресвятої Богородиці скарбника 

громади п. Віру Саламаху, благословенними 

грамотами голову громади 

п. Михайла Пуня та усіх будівничих храму. 

Орден Володимира Великого також 

був вручений доброчинцю, депутату 

ЛОДА п. Козаку Тарасу. 

Величним спільним многоліттям завершилися 

урочистості у селі Кам’янці- 

Липнику. Громада храму Свв. апп. Петра 

і Павла щиро дякує усім доброчинцям, 

які склали пожертви для побудови святині. 

Юрій ФЕДІВ. 

ІНФОРМУЄ 

З капличок 

постануть церкви 

Українській Автокефальній Православній 

Церкві дозволили спорудити 

два храми. Зокрема, депутати міської 

ради виділили громаді у постійне користування 

0.23 га землі на вулиці 

Миколайчука у Львові. 

«Поряд зі школою парафіяни вже спорудили 

невелику каплицю, а тепер матимуть 

змогу збудувати повноцінну церкву», 

– розповів владика Макарій (Малетич), 

митрополит Львівський УАПЦ. Інша 

громада УАПЦ, вже на півдні Львова, у Сихівському 

районі, будуватиме церкву Покрови 

Пресвятої Богородиці. Для цього їй 

передали землю на перехресті вулиць 

Демнянської та Франциска Скорини. 

«Наразі УАПЦ в м. Львові має 24 храми, 

– розповідає владика Макарій. – Деякі 

з них досі будуються. Сподіваюся, що ці 

два храми з Божою допомогою парафіяни 

спорудять швидко». 

Тарас ВАРХОЛЯК. 

P.S. Громада архидиякона Стефана 

добивалася виділення землі протягом 

10 років, Покровська парафія – 3 роки. 

За останні три 

місяці у Львівській 

єпаріхї освячено 

три нові храми 

За повідомленням Львівського 

єпархіального управління УАПЦ за 

останні три місяці в єпархії владикою 

Макарієм освячено три новозбудовані 

храми. 

Найкоротший термін побудови церкви 

В’їзду Господнього в Єрусалим у селі 

Кутищі Підкаменського деканату – шість 

місяців. Після пожежі старовинного храму 

до побудови нового приєдналися усі 

вірні з нашої єпархії, а також Львівсько- 

Сокальської УПЦ-КП, зазначено діловодом 

єпархії о. Тарасом Солукою. 

У червні 2012 року освячено дерев’- 

яну церкву Різдва Христового у м. Турці, 

побудовану в бойківському стилі. «У тому, 

що храм побудовано практично за чотири 

роки, величезна заслуга багаточисельних 

жеотводавців, яких було запрошено на 

освячення. Офірували хто скільки міг. І з 

Божою поміччю мрії стали реальністю», 

– зазначив о. Микола Різак, настоятель 

церкви. У місті є два храми УПЦ МП, один 

– УГКЦ та один – РКЦ. 

12 липня цього року освячено храм 

Свв. апп. Петра і Павла села Кам’янки- 

Липник Жовківського району. Будівництво 

розпочалося на початку червня 2007 

року після переходу священика з частиною 

громади села до УГКЦ. «Ми вдячні 

Богу за Його допомогу та добрим людям, 

бо наша громада нараховує тільки 

42 родини, а за 5 років ми маємо свій 

новий храм», – зазначив настоятель церкви 

о. Богдан Прус. 

Загалом з початку 2012 року у 

Львівській єпархії УАПЦ митрополитом 

Макарієм освячено чотири новозбудовані 

храми. 

Подяка 

Севастьянова Інна, парафіянка церкви 

Покрови Пресвятої Богородиці 

м. Баштанки Микололаївської області 

виносить щиру подяку газеті «Успенська 

вежа» та вірним УАПЦ Львівської, 

Таврійської та Харківсько-Полтавської 

єпархій, владиці Макарію, священику 

Дмитру Федуню за допомогу в зібранні 

коштів на операцію із пересадки нирки 

дочки Анни-Іванни. Операція пройшла 

успішно, що вже дало змогу Анні-Іванні 

побувати 15 липня 2012 року на Святій 

Горі села Ушні Львівської області. 

Хай Господь Вам усім віддячить сторицею 

за добру справу.

Н 

4 

АРОДИЛАСЯ Ольга Левицька-Басараб 

1 вересня 1889 року в Підгородді 

поблизу Рогатина в домі діда по 

матері Стрельбицького, пароха села. 

Батько Михайло Левицький був священиком 

у селі Шуровичах під Бродами, а 

мати Сабіна Левицька вчителювала в 

Рогатині, проводила культурнопросвітницьку 

роботу серед селян. 

У сім’ї, крім Ольги, було ще двоє дітей 

— Іванна та Северин. Всі вони згодом 

стали на шлях боротьби за незалежну 

Українську державу. 

Батько Ольги був людиною суворої 

вдачі і дітей своїх привчав бути чесними, 

стійкими у життєвих випробуваннях. Глибоке 

релігійне і патріотичне виховання 

сприяло їх духовному гарту. Особливо це 

позначалось на характері Ольги. 

Початкову освіту Оля здобула в народній 

школі монахинь у місті Вайсвассері 

на Шлеську. Після чотирирічного навчання 

батько віддає доньку до Перемишльського 

ліцею (так званий інститут 

для українських дівчат). Звідси вийшли 

такі патріотки і свідомі громадянки, як 

Наталя Левицька, Стефанія Савицька- 

Матчак, Марія Бачинська-Донцова. 

Коли Олі минуло 12, помер батько, а 

через два роки — і мати. Більшу частину 

дитинства вона провела спочатку в діда 

в Підгородді, а потім у тітки Марії Кінасевич. 

Попри важкі умови Оля продовжувала 

наполегливо вчитись. Як згадує 

відомий педагог К. Малицька, вона 

належала до найкращих учениць, багато 

читала, взагалі старалася поглибити свої 

знання, цікавилася громадськими справами, 

віддаючи вільний час праці в самоосвітніх 

гуртках. 

Літа, проведені Ольгою в Перемишльському 

ліцеї, проходили в атмосфері 

національно-політичного піднесення 

краю і залишили в душі незабутні спогади. 

В цей час в Австро-Угорській імперії 

вирував неспокій — страйки робітників, 

студентський рух проти свавілля 

польської влади. 1909 року Ольга виїхала 

на студії до Віденської торговельної академії. 

В цей час у Відні було багато різних 

українських організацій і товариств. Ольга 

з головою поринає в суспільно-громадську 

роботу, вступивши до Союзу українок, 

Товариства Червоного Хреста, 

стає активним членом студентського товариства 

«Січ», куди входили такі відомі 

вже тоді політичні діячі, як Дмитро Донцов, 

Никифор Гірняк, Остап Грицай. 

У студентському житті як член віденської 

«Січі», писала К. Малицька 

(1924), Ольга звернула на себе увагу як 

людина з широким світоглядом та неабияким 

нахилом до громадської праці (Ольга 

навчалась також на юридичному факультеті 

Віденського університету). 

Після закінчення однорічних студій у 

Віденській торговельній академії Ольга 

Левицька повернулася до Галичини, де 

дістала посаду в Торговельній школі Тернополя. 

Там одночасно проходила практику 

в Українському кредитовому товаристві. 

Згодом, по кількох місяцях, прибула 

до Львова, де дістала посаду бухгалтера 

в Земельнім іпотетичнім банку, на той час 

відомій українській економічній установі, 

де й працювала до 1914 року. 

Сама праця бухгалтера не задовольняла 

творчих можливостей діяльної натури 

дівчини. Вона прагне живого спілкування 

з людьми. В позаробочий час 

відвідує сходини студентів, недільні курси, 

створені для неписьменних, які організувало 

товариство «Просвіта». Ольга 

працювала в «Просвіті», «Жіночій громаді», 

займалася руханкою в товаристві 

«Сокіл», брала участь в організації жіночої 

пластової дружини, де познайомилася 

з Оленою Степанів. 

З вибухом Першої світової війни по 

всій території Західної України почали 

формуватись військові підрозділи. Заклик 

до творення власного українського 

війська полонив серця не тільки національно 

свідомих юнаків, але й дівчат. 

Ольга разом з Оленою Степанів організовують 

першу жіночу стрілецьку чоту, 

яка складалася з 33 жінок і дівчат. 

Командиром чоти призначили Олену 

Степанів. Згідно зі статутом чота була 

санітарним відділом стрілецького коша, 


проте стрільці-дівчата займалися адміністративною 

й організаційною роботою: 

стояли на варті, стежили за порядком 

у команді таборової комісії, чергували 

на головному двірці, зустрічали 

добровольців і супроводжували їх до 

головної команди. 

В цій роботі найбільш активними проявили 

себе Ольга Левицька-Басараб, Марія 

Бачинська-Донцова, Меланія Балицька 

та Іванна Мурська. З рядів цього невеликого 

жіночого формування українського 

регулярного війська, крім Олени 

Степанів, вийшли такі відомі жіночі старшини, 

як Ганна Дмитерко і Софія Галечко. 

Слід згадати, що Ольга Басараб як 

член «Жіночого комітету» брала активну 

участь у зборі грошей для потреб 

новоствореного українського війська 

УСС. Зібрані гроші — дев’ять тисяч корон 

комітет під керівництвом Константини 

Малицької та Ольги Басараб передав 

Бойовій Управі. Крім цього, комітет 

видав відозву і зорганізував санітарні 

курси. 

У травні 1914 року в сирітському 

житті Ольги Левицької засвітив промінчик 

родинного щастя: вона виходить 

заміж за випускника Львівської політехніки, 

колишнього голову товариства 

«Основа» Дмитра Басараба. Але його 

через місяць після одруження як офіцера 

резервіста забирають до австрійського 

війська і посилають на італійський фронт. 

СЛАВА ГЕРОЯМ! 

Ольга їде разом з чоловіком. Поселяються 

вони в альпійському форті Мальборжет, 

де прожили разом до зими 1915-го. 

Коли лінія фронту наблизилась до фортеці, 

військові власті розпорядились, щоб 

офіцерські дружини залишили її. Ольга 

повертається до Відня, а невдовзі отримує 

вістку про загибель чоловіка. 

Молода вдова тяжко переносить удар 

долі, але з допомогою подруг — Стефанії 

Савицької, Олени Охримович-Залізняк 

знову береться за громадські справи. 

Посилено працює в Українському 

Ольга ЛЕВИЦЬКА-БАСАРАБ – 

НЕСКОРЕНА ГАЛИЧАНКА 

Прожила Ольга всього 34 роки. Але її знали в країнах Європи, Азії, 

в Канаді, Аргентині, США. Українська еміграція гордилася нею. Її іменем 

названі різні громадські організації і товариства. 

У рідному краї про неї заборонялось і згадувати. 

Хто ж вона, ця славна і нескорена героїня? 

жіночому комітеті допомоги пораненим, 

читає їм книги, пише листи, організує 

святкові великодні і різдвяні вечори. 

За чуйну і сумлінну працю Товариство 

Червоного Хреста нагородило Ольгу 

Басараб трьома медалями. 

Після розпаду Австро-Угорщини та 

створення Української Народної Республіки 

Ольгу Басараб запрошують на роботу 

до українського посольства у 

Фінляндії (в Хельсінкі). Працювала там 

недовго. В листопаді 1918 року повертається 

до Відня. Їй доручають почесну 

місію — вести пропаганду серед демобілізованого 

українського вояцтва, колишньої 

австрійської армії, щоб формувати 

з них військові з’єднання УГА, яка вела 

бої в Галичині проти Польщі. 

За дорученням уряду ЗУНР Ольга 

Басараб до 1922 року працювала радником 

посольства у Відні. Але робота не 

давала морального задоволення, їй 

більше підходила ідейна платформа Української 

Військової Організації (УВО). 

Ольга стає її членом. 

Влітку 1923 року, отримавши завдання 

від керівника УВО полковника 

Євгена Коновальця (якого знала ще зі 

студентських літ), Ольга Басараб покидає 

Відень і їде на Галичину налагоджувати 

зв’язок керівництва УВО з крайовими 

організаціями. В цей час відвідує 

рідні місця, свою і чоловікову родини. 

Як активна учасниця визвольних змагань 

зв’язкова Ольга переїжджає на постійне 

місце проживання до Львова. Поселяється 

в 3. Кобилянської на вулиці 

Весп’янського, 34, де мешкала її подруга 

по навчанню Стефанія Савицька. Тут сходилися 

всі нитки закордонних і крайових 

зв’язків УВО. 

Польські окупанти, загарбавши наш 

край, жорстоко розправлялися з українськими 

патріотами, які боролись за незалежність 

України. Нелегко було Ользі 

Басараб під невсипущим оком польської 

дефензиви виконувати численні доручення 

УВО, та й матеріально забезпечувати 

себе. Спочатку змушена була заробляти 

на прожиття лекціями, згодом стає 

секретар-скарбничкою Головного відділу 

Союзу українок. Однак основною її роботою 

була підпільна праця. Масові обшуки, 

розстріли, арешти постійно висвітлювались 

на сторінках преси, особливо 

в часописах «Діло», «Незалежність» 

та інших. 

9 лютого 1924 року польська поліція 

зробила обшук у будинку, де проживали 

квартирантки Ольга Басараб і Стефанія 

Савицька. При обшуку кімнати було знайдено 

пакет документів розвідувального 

характеру та кілька листів, що засвідчували 

підпільну працю УВО. Ці документи 

передав Ользі крайовий референт 

УВО сотник Осип Думин. Ольгу і Стефанію 

Савицьку арештували й одвезли в 

тюрму на вулиці Яховича, 3. 

Слідство вели начальник міської державної 

поліції Львова комісар Кайдан та 

його аспірант Смольницький. 

Зміст матеріалів, знайдених поліцією, 

вказував на прямий зв’язок Ольги з УВО. 

Слідчі органи добивались зізнань, від кого 

ці документи, хто такий Роман Романович-«Ромцьо». 

Ольга мовчала. Це розлючувало 

катів. Особливо шаленів комісар 

поліції Кайдан — мастак на побої (газета 

«Новий час» за 1924 рік). 

Після трьох днів страшних тортур 

Ольга не витримала і в ніч з 12 на 13 лютого 

1924 року загинула. Але не зрадила 

друзів, не видала нікого, не відкрила таємниць 

підпільної праці. 

Катюги, замітаючи сліди злочину, 

підвісили її тіло до ґрат вікна, оголосивши, 

що вона повісилась. Та даремно. 

Через кілька днів світ дізнався про справжню 

причину смерті Ольги Басараб. З 

уст в уста передавались слова її прощального 

заповіту, вишкрябаного на стіні 

камери: «За кров, за сльози, за руїну верни 

нам, Боже, Україну», а нижче: «Вмираю, 

замучена, помстіть». 

89 років минає з того часу, як у холодній 

камері польської тюрми у Львові 

перестало битися полум’яне серце української 

жінки — борця, патріотки Ольги 

Басараб. Життя і смерть її — взірець служіння 

ідеям свого народу. Ім’я Ольги Басараб 

житиме вічно. Справа, за яку вона 

віддала своє молоде життя, не вмерла, 

не пропала. Ольга Басараб стала прообразом 

мужності, стійкості, героїзму. 

Як і тисячі інших героїв, вона мріяла 

про час, коли впадуть кайдани рабства і 

над оновленим рідним краєм замайорить 

синьо-жовтий прапор свободи. Цей час 

нарешті настав. Україна стала вільною і 

незалежною державою. 

Дорогий читачу! Коли будеш у Львові, 

зайди до музею СШ № 49, а також на 

Янівський цвинтар (поле 13). Там під величавим 

гранітним пам’ятником лежать 

тлінні останки патріотки-українки Ольги 

Басараб. Поклади квітку на чорну плиту, 

помолися за душу покійної. Вона варта 

цього, бо любила Бога, любила нашу 

знедолену Україну, свій народ, щиро бажала 

йому волі та добра. 

Ганна ГУЛЬЧІЙ, 

кандидат біологічних наук, почесна 

членкиня Союзу українок.


Протоієрей УАПЦ – видатний 

український композитор 

До 140-річчя від дня народження і 90-річчя від дня смерті отця Кирила СТЕЦЕНКА 

Священик Кирило Стеценко увійшов в історію української музики 

як талановитий композитор, диригент, педагог, музичний критик, 

реорганізатор музичного життя в Україні, організатор і диригент 

30 хорів, як духовних, так і світських. 

Засновник української національної композиторської школи Микола 

Лисенко так висловився про свого здібного учня: «Кирило Стеценко 

– ось хто замінить мене після моєї смерті». А композитор 

Пилип Козицький написав про Стеценка: «Це був справжній співець 

народу, який зумів доторкнутися своєю творчою інтуїцією до глибини 

народної душі, перейнятися, злитися з нею, стати її устами». 

Композиції Стеценка є національною гордістю українського народу 

і належать до шедеврів світової музичної класики. 

На початку ХХ століття в Україні й надалі 

тривала доба чорної реакції - розгрому українських 

видавництв і бібліотек, ліквідації 

української періодичної преси та літератури, 

звільнення з роботи україномовних працівників, 

арешту діячів культури (Лесі Українки, 

Б. Грінченка, В. Винниченка, М. Лисенка 

та інших, і серед них — К. Стеценка). В 

1907, 1908, 1910, 1912 роках вийшли нові 

антиукраїнські циркуляри, а в 1914 році — 

ціла низка заборон. За таких обставин Кирило 

Стеценко без найменших вагань обирає 

шлях важкої боротьби за Україну, її культуру, 

духовність і гаряче підтримує відродження 

Української Православної Церкви, а 

після кількох років напруженої боротьби за 

автокефалію стає одним з її перших священиків. 

Брат композитора Петро Стеценко 

згадував: «За два з половиною роки свого 

життя і праці, як народилась Українська Автокефальна 

Православна Церква, Кирило 

Григорович стільки написав церковно-музичних 

творів, що, передивляючись тільки 

написане ним, дивуєшся силі й могутності 

його натхнення, творчості й просто фізичній 

витривалості цієї малої, слабенької зовні, 

але великої й могутньої в своїй творчості 

людини…» Саме тепер талант та творча 

ініціатива Стеценка визначили його роль 

лідера мистецької генерації, що колись і передбачав 

М. Лисенко. Стеценко сприяв 

відродженню українського сакрального 

слова в новоствореній Українській Автокефальній 

Православній Церкві, працюючи 

над перекладами Богослужбових текстів 

літературною українською мовою. В комісію, 

яка займалася цими перекладами, 

крім Стеценка входили найавторитетніші 

лінгвісти, знавці східних мов і старослов’- 

янської мови – В. Липківський, А. Кримський, 

В. Чехівський, М. Хомичевський (нині 

знаний як Борис Тен), В. Потієнко, Н. Шараївський. 

Вони майже у фронтових умовах 

і за короткий час (1920 – 1923 рр.) переклали 

і надрукували Літургію Іоана Золотоустого, 

Молитовник, Часослов, Требник, 

Псалтир тощо. 

Кирило Стеценко народився на Черкащині, 

в селі Квітки 24 травня 1882 року. 

Його батько - Григорій Михайлович - художник, 

розмальовував церкви; мати - Марія 

Іванівна –донька диякона. Кирило був 

восьмим з одинадцяти дітей в сім’ї. Майбутній 

композитор ще з малих літ проявляв 

нахил до малювання та музики. Його 

здібності помітив материн брат Данило 

Горянський, який був випускником Київської 

духовної академії. Він і забрав десятирічного 

хлопця до Києва. Тут Кирило навчається 

в малярській школі Миколи Мурашка 

та в Софійській духовній школі. 

Спочатку він співає в шкільному хорі, а згодом 

стає його диригентом. Самотужки навчившись 

грати на фісгармонії та фортепіано, 

Стеценко в 13-річному віці пише свій 

перший твір – хоровий концерт «Благословлю 

Господа повсякчас». Навчаючись 

в Київській духовній семінарії, він продовжує 

компонувати хорові твори на світську 

і духовну тематику: «Бурлака», «Вночі на 

могилі», «Серед степу широкого», «Хваліть 

ім’я Господнє», «Херувимська», «Милість 

спокою», «Слава в вишніх Богу». 

Для формування Стеценка як композитора 

мало величезне значення його знайомство 

з Миколою Лисенком в 1899 році, 

що згодом переросло в міцну дружбу. Стеценко 

був співаком і хормейстером лисенківського 

хору, неодноразово брав участь 

у концертних подорожах цього колективу 

по Україні. 

В дні урочистого відкриття пам’ятника 

І. Котляревському в Полтаві 1903 р. капела 

Лисенка виконала хор «Бурлака» Кирила 

Стеценка. Це було високою честю для молодого 

митця, якого Лисенко представив 

українській інтелектуальній еліті, серед 

якої були Михайло Старицький, Леся Українка, 

Василь Стефаник, Михайло Коцю- 

бинський, Олена Пчілка, Володимир Самійленко, 

Микола Аркас, Іван Стешенко, 

Гнат Хоткевич... 

Окрилений прихильністю, з якою зустріли 

сучасники його твори, Стеценко поступив 

до Музично-драматичної школи Миколи 

Лисенка (клас теорії Г. Любомирського), 

щоб систематизувати свої знання і фахово 

оволодіти композицією. Він розпочинає 

роботу над оперою «Кармелюк», пише хорові 

твори «Содом» та «Прометей», а також 

опрацьовує мелодії «Заповіту» та «Ще не 

вмерла Україна» для різних хорових складів, 

організовує і керує Народним хором, виступи 

якого мали великий успіх. 

В січні 1907 року композитора за українофільство 

висилають з Києва на три роки 

в місто Олександр-Грушевський на Донщину 

(теперішнє місто Шахти, Ростовська 

область, Росія), але згодом, завдяки старанням 

друзів, зокрема Олександра Кошиця, 

Кирило повернувся в Україну. Спочатку 

він працює викладачем співів у 

гімназії в Білій Церкві, а через рік одержує 

дозвіл на в’їзд до Києва. Тут він викладає 

співи в музичній школі, організовує хор, 

пише численні рецензії. Проте матеріальні 

нестатки, слабке здоров’я і неприємності, 

пов’язані з творами «Ще не вмерла Україна» 

та «Прометей», примусили його виїхати 

на Поділля до Тиврова, а потім – в село 

Голово-Русава, де він виконував свої священичі 

обов’язки. 

В жовтні 1917 року композитор повертається 

до Києва. За дорученням української 

влади він організовує музичний відділ 

при Міністерстві освіти УНР, а згодом його 

і очолює. Композитор розробляє докладні 

програми навчання співу в школі, видає 

шкільний співаник і підручник гри на кобзі. 

Поява Першого українського національного 

хору також пов’язана з іменем Стеценка, 

який став його диригентом. Це був колектив 

ентузіастів, який два роки працював 

без оплати, вважаючи свою працю національним 

покликанням. В репертуарі хору 

були твори провідних українських композиторів 

- Лисенка, Стеценка, Кошиця, Леонтовича. 

В червні 1919 року вперше відбулися 

авторські концерти Стеценка, до програми 

яких входили такі твори композитора, 

як гимни «Живи, Україно», «Вкраїномати, 

кат сконав», «Слава Вкраїні», «Радійте, 

співайте», «Над нами ніч», «До пісні» 

та ін. Ці твори стали популярними, їх підхопили 

інші хорові колективи. 

За дорученням Голови Директорії Симона 

Петлюри Стеценко разом з Кошицем 

організував Українську республіканську 

капелу, яка під керуванням Кошиця своїм 

високомистецьким співом чарівних українських 

народних пісень зробила для 

пізнання та утвердження української нації 

в світі більше, ніж усі дипломати разом 

узяті. 

Як завідувач музично-хорової секції кооперативної 

організації «Дніпросоюз», 

Стеценко розгорнув багатогранну культуротворчу 

діяльність: видання музичних 

творів, підручників для навчання музики, 

створення нотної бібліотеки. Прагнучи 

врятувати від голоду талановитих композиторів, 

педагогів, диригентів, він забезпечував 

їх роботою: давав творчі замовлення, 

залучав до організації концертного 

життя, праці в музичних школах, навчального 

процесу в консерваторії. Стеценко 

створив дві Мандрівні капели, які вели активну 

концертну діяльність в Центральній 

Україні. Першою мандрівною капелою керував 

Нестор Городовенко, а другою - Кирило 

Стеценко. Стеценкова капела побувала 

на батьківщині Леонтовича, де прозвучали 

нові твори цього композитора 

фактично за три місяці до його вбивства. 

Необхідно зазначити, що на базі цих двох 

капел в Києві було створено академічну 

хорову капелу «Думка», яка і тепер з великим 

успіхом представляє українське 

хорове мистецво в світі. 

Кирило Стеценко із дружиною Євгенією Антонівною невдовзі після шлюбу 

(вона пережила чоловіка на 36 років. Похована поряд із ним у селі Веприку). 

Останні роки життя Стеценко провів у 

селі Веприк на Фастівщині, де першим 

українізував парафію. Тут він створив ще 

два сільські хори: Великий і Малий (дитячий).Разом 

з Великим хором Стеценко 

багато виступав у навколишніх селах. 

Платні за цю важку роботу він не отримував. 

Залишилися спогади однієї із співачок 

цього хору – Галини Карасевич. Вона, 

зокрема, писала: «Кирило Григорович був 

невтомним пропагандистом української 

народної пісні. Пішки водив нас з села в 

село співати пісні, ставити концерти. У 

місцевій владі багатьох сіл тоді ще були 

люди, настроєні вороже. Вони не признавали 

української мови й української пісні, 

не хотіли, щоб ми ставили українські концерти. 

Але Кирило Григорович умів з ними 

говорити переконливо. Було, йдемо з села 

в село, й жаль нам, що Кирило Григорович 

пішки крокує з нами. Але він не вимагав 

для себе ніяких зручностей. «Ми - сівачі 

рідного слова і пісні, а сівачі завжди “ходили 

пішки”», - усміхаючись, підбадьорював 

нас і себе Кирило Григорович». 

Стеценко брав також активну участь в 

роботі місцевого драматичного гуртка. За 

короткий час силами цього колективу були 

поставлені декілька українських класичних 

п’єс, зокрема: «Сватання на Гончарівці», 

«Безталанна», «Наталка Полтавка», «Глитай, 

або ж павук». Кирило Григорович був 

і режисером, і суфлером, і навіть інколи 

актором. Звідусіль приходили у Веприк 

люди у вихідні дні. Зранку вони слухали 

Службу Божу українською мовою, яку вів у 

місцевій церкві отець Кирило, а в другій 

половині дня із задоволенням дивилися 

спектаклі, поставлені місцевим драматичним 

гуртком, або слухали світський хор під 

керуванням Стеценка. Таким чином Веприк 

став своєрідним духовно-релігійним 

центром кількох районів Київщини. Місцеві 

селяни називали Стеценка «світлим батюшкою». 

Дружина композитора згадує: 

«З усяким умів він заговорити, пожартувати, 

привітати ласкаво. От як зустріне в селі 

дівчину, то обов’язково запитає, чи скоро 

на весіллячко буде просити. І так до всякого 

заговорить — жартує впору, і порадить, 

і розрадить». 

Слід зазначити, що Стеценко в цей період 

не перериває також зв’язків із Києвом. 

Він читає лекції в Музично-драматичному 

інституті ім. М. Лисенка, розробляє декілька 

детальних проектів реорганізації 

музичної освіти, розгортає видавничу 

діяльність. В одному з листів він пише: 

«Чотири дні на тиждень присвячую парафії, 

а три – Києву». 

В 1921 році Кирило Стеценко брав активну 

участь у підготовці та проведенні 

Першого Собору Української Автокефальної 

Православної Церкви. Він тут виступив 

у трьох іпостасях – як священик, як диригент 

і як композитор – автор творів, що 

звучали під час відправ Собору. 

Перебування Стеценка у Веприку закінчилося 

трагічно - він причащав хворого 

на тиф, заразився від нього і помер. Це 

сталося 29 квітня 1922 року, коли митець 

був у розквіті творчих сил, не досягнувши 

навіть свого сорокаріччя. Яскравим 

свідченням всенародної шани та любові до 

Стеценка був той факт, що на його похорони 

зібралося більше 10 тисяч людей з 

різних куточків України. 

До творчої спадщини Стеценка входить 

багаточисленний доробок духовних творів, 

а також опери, музика до театральних вистав, 

оперета, хорові (50) твори і хорові 

поеми, кантати, солоспіви, обробки (переважно 

хорові) українських народних пісень. 

Яскраво національний колорит музики з 

типово українськими пісенними зворотами 

сприяв значній популярності творів 

Стеценка ще за його життя. Тим самим 

композитор втілював настанову свого вчителя 

Лисенка стосовно національної самобутності 

музичної творчості. Ця тенденція 

спостерігається і в духовних композиціях 

Стеценка. Композитор розповідає про 

велич Бога українською мовою. Тому поряд 

з М. Леонтовичем, О. Кошицем, Я. 

Яциневичем Стеценко став одним з фундаторів 

української духовно-музичної школи. 

Його духовні твори вражають щирістю, 

безпосередністю мелодичної інтонації, що 

забезпечує виразність і силу вислову релігійного 

почуття. Серед них, насамперед, 

слід згадати «Херувимські пісні», «Милість 

миру», а також Богослужбові цикли: «Всенічна», 

«Літургія св. Іоана Золотоустого», 

«Літургія для хору та народного співу», 

«Панахида», присвячена пам’яті М. Лисенка, 

та багато інших. 

Глибокий знавець української церковної 

музики, композитор, автор п’яти літургій, 

славнозвісний український хоровий диригент 

Олександр Кошиць згадував: 

«Творчість того генія (К. Стеценка) я люблю 

до безтям’я… Найбільшим твором його вважаю 

Панахиду, яку не тільки бачив, але й 

чув під управою самого автора в Києві. Вона 

повна нашої панахидної поезії тихого цвинтаря… 

Ту Панахиду хочеться співати мов 

пісню, стільки там рідного, людяного, звичайно-надзвичайного… 

Ч у д о в о!» 

Значна кількість високохудожніх обробок 

народних церковних мелодій у творчому 

доробку Стеценка свідчить про титанічну 

його працю - бажання розспівати усе 

коло річних піснеспівів відомими церковними 

наспівами. Саме в духовних творах 

найяскравіше виявився музичний геній 

отця Кирила Стеценка - композитора-патріота 

і духовного пастиря, який завжди і 

всюди ніс до людей розуміння Краси, Добра, 

Віри, Надії та Любові. 

Оксана ЗАХАРЧУК, 

музикознавець.

6 


З Животворчим 

Хрестом попереду 

У далекому 1164 році князь Андрій Боголюбський, 

онук Володимира Мономаха, пішов війною на волжських 

болгар, які на той час ще були поганами. 

Перед битвою, а це було 1 серпня за старим стилем 

(14 серпня за новим стилем), князь зі своїм 

Сторінку підготувала Віра МАРКОВИЧ. військом ревно молився перед іконою Божої Матері, 

привезеної з Вишгорода. Після молитви священики 

взяли хрест та ікону і несли їх попереду, і в цьому бою руське військо перемогло 

поган, а образ Богородиці засяяв дивним світлом. Майже у той самий час грецький імператор 

Мануїл I так само наказав нести хрест та ікону Богородиці перед військом у битві 

з сарацинами і розбив їх ущент. 

Ці дві події стали відомими у світі, і два правителі – Андрій і Мануїл домовилися про 

те, що треба якось відзначити пам’ять про дивовижну допомогу Пречистої і її Покров 

над християнами. 

Отже, напередодні пам’ятного свята Патріярх у Царгороді став урочисто переносити 

Святий Хрест із царської палати до храму Святої Софії. І до сьогодні Хрест переноситься 

у кожному храмі з престолу на тетрапод, щоб усі вірні могли поклонитися Животворчій 

силі Хреста Господнього. А оскільки Українська Церква тоді ще вшановує пам’ять 

хрещення Руси-України, то й освячується вода у цей день. 

Семеро сплячих святих юнаків 

З дитинства знаємо казку «про сплячу 

царівну» і цей вираз – «спляча красуня» 

відомий усім. 

Ця дивна подія відбулася у місті 

Ефесі. В роках 249-251 правив імператор 

Декій, страшний поборник християн, ненаситний 

кровопивця. 

У страшних муках гинули тисячі християн, 

потоками лилася їхня кров, і не згасали 

вогнища, на яких спалювали їх живцем. 

Та віра у Христа і спасіння душ була 

настільки сильною, що ніщо не перешкоджало 

вірним виявляти свою віру і 

сміливо йти на муки та смерть за Христа, 

свого Бога і Спасителя. 

Отож імператор прибув у Ефес судити 

і карати християн. Привели до нього 

серед інших і сімох юнаків із найвідоміших 

і поважних родин міста. Юнаки стали 

перед злим поганином спокійно і не 

відмовилися від своєї віри, заявивши, що 

підуть і на смерть. 

Декій вирішив усе ж відпустити їх на 

деякий час для надумання, а сам поїхав по 

якихось інших справах з міста. Юнаки 

пішли в гори і заховалися у печері. Там 

вони гаряче молилися до Господа, готуючи 

себе до мученицької смерті. За кілька 

днів послали одного в місто купити хліба і 

розвідати чи повернувся імператор. Хлопець 

довідався, що той уже в місті і дав 

наказ розшукати їх. Юнаки стали ще ревніше 

молитися, а далі поморені заснули. 

Тим часом імператору доповіли, що 

юнаки сховалися у печері на горі, і він 

розпорядився закрити щільно вхід до печери, 

аби всі вони загинули голодною 

смертю. 

Виконати наказ послали двох мужівслуг, 

які теж були християнами і ті зробили 

табличку з іменами юнаків і датою 

їх смерті, аби колись хтось довідався, хто 

там був замурований і за що. Потай вкинувши 

таблицю в печеру, змушені були її 

замурувати. 

Пройшло двісті років. Багато чого в 

світі та в місті Ефесі змінилося. Не стало 

імператорів- катів. Християни вільно 

сповідували свою віру і вже збудували 

собі багато храмів, прекрасних святинь 

на місцях, де раніше стояли поганські капища 

і божниці. У Царгороді правив Теодосій 

II, імператор-християнин. Хоч Церква 

була непереслідувана, але в ній виникали 

повсякчас різні тлумачення віри. 

Після аріанської єресі виникла нова, що 

відкидала правду про воскресіння померлих. 

І тоді й сталося чудо. Господь Сам 

втрутився і показав чия правда. 

Один міщанин ефеський надумав будувати 

під горою, саме тою, де колись були 

замуровані семеро юнаків, кам’яну кошару 

для овець і привів працівників, які мали 

дробити камінь у горі та з нього ставити 

будівлю. Вони й наштовхнулись на печеру, 

вхід до якої був замурований, та вона 

була глибокою, і туди ніхто не пішов. 

А в ній?.. Від стуку прокинулись юнаки, 

начебто спали вони одну-однісіньку 

ніч. Знову стали молитися і готуватись 

до моменту, коли прийдуть слуги Деція і 

поженуть їх на смерть. Помолившись, 

вирішили знову вислати того ж юнака на 

розвідку до міста. 

Отож іде він і очам не вірить. При дорозі 

стоять хрести. Люди, які йдуть назустріч, 

одягнені якось дивно, а ще вітаються, 

славлячи Ісуса Христа. І місто 

зовсім не те: інші люди, інші вулиці, довкола 

видно храми. Спантеличений юнак 

вирішив, що Господь їх за одну ніч переніс 

у якусь іншу країну, де вже не так, як було 

в їхньому рідному Ефесі. Вирішив купити 

буханець хліба, подав срібний гріш, а 

торговці розглядають його, дивуються. 

Стали розпитувати його: хто він і звідки, 

бо гроші старі дуже. Та й юнак, який знав 

у місті кожного, не бачить тут ні одного 

знайомого обличчя. 

Люди вирішили, що це якась дуже 

підозріла особа, та й повели до старости. 

Стали його там допитувати, чий син, 

звідки і навіть хотіли зробити фізичний 

допит, бо те, що говорив юнак, ніяк не в’язалося 

з дійсністю. 

Юнак тоді спитав: «А де імператор 

Декій, чи живе ще?». І розповів їм детально 

їхню історію. 

Прикликали місцевого єпископа, він 

вислухав юнака і зрозумів, що тут діє 

рука Господня і що саме йдеться про воскресіння 

мертвих. 

Пішли тоді всі разом до печери і там 

застали ще шістьох юнаків у молитві. 

Натрапили тоді й на табличку, яку вкинули 

слуги Декія, християни Теодор і Руфин, 

– на ній і це було вказано й імена всіх 

сімох мучеників-християн: Максиміліян, 

Діонісій, Ямвлих (саме він ходив у місто), 

Мартин, Антонин, Іоан і Маркел та вказана 

була дата їх смерті. 

Тут же післали гінця до імператора і 

він, не гаючись, прибув, аби поклонитись 

сімом святим мученикам, яких Бог через 

стільки років пробудив до життя. 

А вони, юнаки, пізнавши на собі таку 

силу Божу, далі не переставали молитися. 

І вже за сім днів після їхнього воскресіння 

Господь забрав їх до себе, вони знову 

заснули всі вічним сном. Це сталося 

22 жовтня, тому-то свята Церква ще раз 

вшановує їх пам’ять у цей день. 

Імператор наказав зробити сім срібних 

домовин і зібрався везти їх до Царгорода, 

та вони з’явились йому уві сні і попросили, 

аби залишив їх там же у печері. 

Цю подію описували багато письменників 

на Сході та Заході, і до сьогодні 

возять і показують гору Пріон, в печері 

котрої сплять семеро святих юнаків. 

Наша Церква вшановує пам’ять 

семи мучеників у Ефесі – 17 серпня. 

Знаєте хто я? Звичайнісінька 

свиня! Так, так… Це я для 

себе мусив визнати. Я нещасна 

людина, бо повністю залежу 

від цієї зарази, інакше не скажу, 

і через неї стільки проблем у 

мене. Але як же хочеться, як тягне, 

як мучить! 

О, так було, поки цього я не 

визнав. Постійні сварки з дружиною, 

а вона нацьковувала і 

дітей на мене. На роботі, у поважному 

вузі, де працював 

майже 20 років, вже стали інакше 

дивитись на мене. Якось 

навіть почув між студентами 

фразу: «Вже вмазаний…» 

Але нічого з собою зробити 

не міг, намагався дати слово, 

що не буду, та нічого з того не 

виходило. 

І от одного дня все почало 

змінюватися. Я був на похороні 

знайомого, майже друга, мене 

попросили відвезти священика 

з цвинтаря до церкви, бо 

там вже його чекав новий похорон. 

Я щиро кажу, не мав бажання 

везти священика, будь-кого 

– так, а так звану «духовну особу» 

– не хотів. Мав якось пригоду 

з такою особою і після 

ВІРНИЙ ДРУГ 

того до церкви принципово не 

ходив, не вірив їм. 

Але це похорон, незручно 

відмовляти. І повіз. Священик 

молоденький, треба сказати 

правду, приємний, не пихатий. 

Зав’язалась розмова між нами. 

Священик почав, сказавши: 

– Шкода, що чоловік 

відійшов не розкаяний… 

– Чому це? – здивувався я. 

– Звідки знаєте? 

– Та скаржилась дружина 

ще перед його смертю, що випивав 

часто, до церкви час від 

часу лише ходив, та й сповідатися 

все обіцяв та обіцяв їй, і 

таки не встиг… Добре, що хоч 

прощення попросив у дружини. 

Може, хоч це йому полегшить 

долю, - сказав з гіркотою 

священик. 

Я не зовсім розумів, що він 

мав на увазі. Але він це так сказав, 

з таким співчутливим виразом 

обличчя, що ці слова 

таки подіяли на мене. І додав: 

– Я знаю, що таке пияк у хаті. 

Мав батька такого, а тому й не 

мав дитинства доброго. Більше 

бував у бабуні, вона мене охороняла 

від нього та й вчила 

того, що мав би вчити батько. 

Царство їй небесне. 

І тут мене прорвало, я сказав: 

– А я теж п’ю і маю великі 

пролблеми вдома. Та не можу 

позбутися, не можу ніяк… 

– О, я вам співчуваю. А 

знаєте, мій батько за рік до 

своєї смерті все ж перестав 

пити, став іншою людиною. Я 

вірю, що його Бог простив, і 

молюся безперестанку за його 

душу, – пожвавлено заговорив 

молодий отець. 

– А як, як це сталося? – спитав 

я. 

– Ходіть зі мною, ми ж уже 

під церквою, ходіть! Я помолюся 

і ви попросите Бога, аби 

вам допоміг. Може, обох нас 

почує, – радісно запросив 

отець до храму. 

Його вже кликали люди, але 

він їх перепросив, сказавши, 

що це на 10 хвилин і що це 

дуже важлива справа. І ми удвох 

зайшли в храм. Він узяв 

мене за плече і підвів до ікони 

Ісуса Христа й сказав лагідно: 

– Можете без слів, просто 

серцем просіть, а я сам буду 

читати молитву. 

Я буквально прилип очима 

до образу. Я навіть не чув того, 

що проказував священик. Тобто, 

ніби розрізняв слова, але не 

чув усього разом. Це тривало 

недовго, бо священик мусив 

іти, а я ще залишився. Стояв і 

стояв,.. ніби загіпнотизований. 

Зрушили мене з місця голоси 

людей. Принесли покійника. 

То ж скільки я стояв? – подумав. 

Заснути тієї ночі ніяк не міг. 

По-перше, увечері я не випив 

нічого, як зазвичай було в мене 

це потайки, коли дружина дивилась 

телевізор, чи виходила 

до сусідки, а чи мала якусь роботу 

і за мною не заглядала. 

Прийшовши додому, я відразу 

пішов у спальню, ліг, сказав що 

змучений після похорону. Як не 

як, хоронив друга. Дружина до 

мене не обзивалась, не розпитувала. 

Їй, напевно, було все 

одно, адже мала такого самого 

у своїй хаті. Кілька разів 

дрімав і все пробуджувався від 

того, що образ із храму стояв 

перед моїми очима. 

А згодом я таки здружився 

з цим молодим священиком. 

Буквально за кілька днів випадково 

зустрів його на вулиці. Він 

радісно привітався, наче з старим 

другом. А потім знову запросив 

прийти для спільної 

молитви і вже серйознішої бесіди. 

З того часу минув майже 

рік. Цієї «зарази» вже давно не 

вживаю. Вдома, в сім’ї, все гаразд. 

До церкви став ходити, 

підтримую себе сповіддю і причастям 

Святих Тайн. І маю на 

все життя вірного друга. 

Ярослав К.

Сонячні зайчики 

(казка для дорослих) 

Природа радо зустрічає літо яскраво-зеленим вбранням 

дерев, різнобарв’ям запашних квітучих трав, 

дзвінким щебетом пташок. 

Такого чудового літнього дня веселі безжурні сонячні 

зайчики, які щойно народилися, навипередки підстрибуючи, 

хизувались один перед одним. Кожен із них усім 

своїм виглядом, ніби, кричав до оточення: «Це я, – такий 

яскравий і красивий несу світло у світ. Я – джерело світла 

у Всесвіті, без мене все загине. Я – найкращий, Я – найяскравіший, 

Я – найсвітліший». При цьому вони боляче 

штовхали один одного, щоб зайняти найкраще місце під 

сонцем. 

Але світла половина доби швидко минула. Почало 

смеркатися. Зажурились сонячні зайчики, бо поступово 

тьмяніли. І раптом вони побачили на обрії величезне 

червоне світло, яке котилося за ліс, за гору, яке залишком 

своїх промінчиків, ніби руками, то одягало на «зайчиків» 

капелюхи-невидимки, то знову знімало. 

І сонячні зайчики, тремтячи від жаху, то виринали в 

буйній лісовій зелені, то знову зникали, як примари, у 

вечірніх сутінках, допоки зовсім не зникли в суцільній 

темноті ночі, разом із великим червоним світлом, яке 

закотилося за обрій. 

Полохливі сонячні зайчики принишкли, замислились. 

Їх вже не можна було назвати ні сонячними, ні світлими, 

ні яскравими. В щільній темноті літньої ночі можна було 

почути тільки їх тривожний шепіт: «Хто це такий Величний, 

що котить по небу величезне червоне світло, 

від якого залежить, чи буде сонячний світлий день, чи – 

суцільна темна ніч», 

Раптом вони почули лагідний повчальний голос Мудрої 

Сови: «Ах, ви маленькі бешкетники, чи знаєте ви, 

яка це велика відповідальність нести світло у світ. Ця 

відповідальність під силу тільки Величному Творцю, 

Який створив і величезне червоне світло, і Небо, і Землю, 

і все живе, що заселяє землю. Від вас Він чекає 

тільки вдячності за це, щоб ми берегли цей світ, створений 

Ним, і мали любов поміж собою. Тому вам потрібно 

попросити пробачення у Творця за свою гординю і зухвалість. 

Якщо ви це зробите щиро, Творець обов’язково 

пробачить. Ви відчуєте це серцем, в якому оселиться 

любов, мир і спокій, а в майбутньому намагайтесь відчувати 

у всьому присутність Творця. І буде вам добре». 

Попросивши пробачення у Творця, відчувши на 

душі мир, тепло і спокій, сонячні зайчики заснули солодко 

до ранку. 

Вранці вони знову прокинулися веселі і рум’яні, просвічені 

теплим сонячним промінням. Вони вже не хизувалися 

один перед одним, а в єдиному пориві радісно 

славили Творця, Який створив величезне червоне світло, 

зігрів їх любов’ю прощення, і дозволив їм знову виблискувати 

та бавитися в теплих сонячних промінчиках. 

Увечері вони чемно вклонилися величі Творця, щось тихенько 

шепочучи, може молитву вдячності, а може за 

щось просили пробачення. 

Мудра Сова лагідно посміхалась, бо тепер знала, що 

мир і спокій оселились у найближчому оточенні, що всі 

відчули любов і милість Творця. 

Може у зухвалій поведінці сонячних зайчиків хтось 

із діточок упізнав свої негарні вчинки, згадайте поради 

мудрої Сови, щоб не виросли із вас особи, які вважають 

себе центром Всесвіту. Такі дорослі ніколи не відчують 

радості зустрічі із Творцем, радості прощення. Вони завжди 

будуть самотні, бо любитимуть тільки самих себе. 

А хто, побачивши свої вади, знайде в собі сміливість 

попросити пробачення у Творця, той відчує радість неперевершеного 

Божого милосердя, яке запалить у серці 

любов, мир і спокій. 

Олександра РЯБЧЕНКО. 

У березні 2011 р. Братська газета «Успенська вежа» відзначила своє 20-ліття. Це єдине 

православне західноукраїнське друковане видання, яке безперервно з року в рік виходить у 

світ, несучи своїм читачам інформацію про життя та служіння Української Автокефальної 

Православної Церкви та Львівського Ставропігійного Братства св. ап. Андрія Первозваного. 

З 1995 р. «Успенська вежа» стала Всеукраїнським органом Братства і розповсюджується по 

всій країні та за її межами, де проживають православні українці. 

Газета видається та утримується коштом постійних читачів та братчиків. 

Передплативши «Успенську Вежу» собі і своїм родичам, на сільську чи міську бібліотеку Ви 

сприятимете поширенню християнської моралі, духовності, українських традицій та культури. 

Передплатити газету можна у кожному 

поштовому відділенні України. 

Ціна передплати на рік – 22.86 грн. 

Передплатний індекс – 35013. 

З питань передплати за кордон прохання звертатися до редакції. 


ТВОРЧІСТЬ НАШИХ ШАНУВАЛЬНИКІВ 

Переглядаючи старі наші машинки, 

якими вже більше не бавилися, 

ми з моїм другом Костиком 

натрапили на поломану машинку з 

дистанційним управлінням. Натиснув 

кнопку на пульті управління, і в 

машинці загорілася червона лампочка. 

Більше в цій машинці нічого 

не працювало. 

Розмірковуючи для чого можна 

було би пристосувати цю забавку, 

мені спала на думку ідея. 

– Давай виготовимо для приколу 

детектор брехні – сказав я Костикові. 

– Як? – запитав Костик. 

– Менше розмов і запитань! 

– Приступаймо до роботи! 

В невеличкий дерев’яний ящик 

ми закріпили червону лампочку. 

Для більшої переконливості, ящичок 

начинили кольоровими дротиками 

і деталями від поламаних 

машинок. Назовні вивели дротики 

і приєднали їх до навушників. 

За нашим задумом навушники 

натягують на голову досліджуваного. 

Кость ставить запитання, а я, 

коли чую неправдиву відповідь, – 

натискаю на кнопку пульта управління, 

прихованого в моїй кишені. 

На детекторі брехні повинна загорітися 

червона кнопка. 

Наступного дня цей прилад ми 

принесли до школи. 

– Це детектор брехні, – пояснюю 

всім на перерві. – Виготовили 

Детектор брехні 

його ми з Костиком з деталей старого 

радіоприймача і телевізора. 

– Як же він працює? – оживилися 

дівчатка. 

– Дуже просто. Навушники натягуються 

на голову досліджуваного. 

Якщо він каже правду – запалюється 

зелена лампочка, а якщо 

неправду – червона. Перевіряли ми 

роботу детектора на всіх наших 

знайомих – ні однієї помилки. 

– Андрійку, – несподівано каже 

Юстинка, – Я хочу, щоб ти провірився. 

– Мені чомусь зовсім не хочеться, 

– сором’язливо відповів Андрійко, 

поволі задкуючи. 

– Значить, ти любиш інколи говорити 

неправду? – допитується 

Юстинка. 

– Ну добре, – зітхає Андрійко, 

натягуючи навушники на голову. 

Настала мертва тишина. 

– Чи вчив ти вірша вдома? – запитує 

Юстинка. 

– Трохи вчив. 

Спалахує червона лампочка. 

– Що ти вчив? – наполягає Юстина. 

– Ну, англійську. 

Знову палає червона лампочка. 

Андрійко зриває з себе навушники. 

З ІСТОРИЧНОГО КАЛЕНДАРЯ 

– Найшли що винаходити! – 

бурмоче Андрійко і, витираючи 

чоло, несподівано вибігає з класу. 

– Я хочу, щоб провірилася Гануся, 

– заявляє Остапчик. 

– Як тобі не соромно! – обурюється 

Гануся. 

– Потім і ти мене також можеш 

перевірити, – каже Остапчик. 

Гануся неохоче натягує навушники 

на голову. 

– Ти про мене говорила що 

небудь вчительці? - питає Остап. 

– Ні! – зітхає Гануся. 

Засвічується червона лампочка. 

– Ну, говорила, говорила… Я 

сказала, що ти дуже ретельний і 

працьовитий учень. 

Знову палає червона лампочка. 

Дзвоник на урок перериває 

наше випробування… 

Ось вже цілих два тижні ми перевіряємо 

один одного. Всі поздоровляють 

нас з Костиком, з «геніальним 

винаходом». 

Тепер у класі всі говорять тільки 

правду, адже детектор тепер викриває 

брехунів. 

Цікаво, чи скоро всі здогадаються, 

що в нашому винаході може загорятися 

тільки червона лампочка? 

Ярко ГАРАСИМ. 

Спомин, що стукає в серце 

На подвір’ї церкви Успіння Пресвятої 

Богородиці, що в селі Лелехівка, 

квітували лугові квіти. Шовкова 

трава вже просилася під косу. А на 

клумбах красувались насаджені квіти, 

що гордо поглядали на лугові. Я милувалась 

тою красою. До мене підійшов 

чоловік років п’ятдесяти і теж замилувався 

заквітчаним килимом. 

– А знаєте, тут би що пасувало 

посадити, настурці. Я їх так любдю. 

Вони мені нагадують мій рідний дім, 

маму, – сказав чоловік на ім’я Станіслав 

і продовжив, – Моя мама на 

старості літ задумала поїхати в 

Америку до дочки і там залишилась, 

покинувши самотню хату на Івано- 

Франківщині. Нас було четверо 

дітей. Всі роз’їхались по світу. Я часто 

згадую своє рідне село, річку 

Свірж, хатину, де я народився. У мене 

є вже свої дорослі діти, внуки. Хоч і 

живу я в іншій області України, та 

часто навідуюсь до батьківської 

оселі. Нема нікого... Хатина стоїть 

сиротою. Лише вишневий сад весь 

час виглядає на дорогу. 

Так хочеться, щоб ми всі з’їхалися 

до рідного дому, мов лелеки до 

гнізда, щоб повернулась мама і пригорнула 

до свого серця, як у дитинстві. 

Хочеться, щоб завжди біля 

нашої хати квітували чорно-бривці, 

мої улюблені настурції і мальви. Їх 

завжди садила мама... 

Закінчивши розмову, Станіслав 

відійшов від мене, наспівуючи пісню 

«Рідна мати моя». Дуже любить носити 

сорочку-вишиванку, котру йому 

вишила мама. З гор-дістю одягає 

вишиванку на свята. 

– Їх у мене багато, і всі вони мені до 

душі, бо їх вишивала мама, – мовив 

чоловік. На очах заблищали сльози... 

Недаремно кажуть, що на сонці 

тепло, а біля мами – ще тепліше. 

Лелеки вертають 

додому 

В дорогу кличе осінь, 

Та я ще не здаюся, 

Чекаю тебе, мамо, 

За тебе я молюся. 

Покинула гніздо рідненьке, 

Неначе восени лелека, 

Тебе я дожидаюсь, мамо, 

Чекаю вісточки здалека. 

Під дахом ми одним, зростали, 

Тулились до твого серденька... 

Чекаємо тебе, матусю, 

Наша найрідніша ненько. 

В дитинство хочу повернутись, 

Бігти до річки, на лужок, 

Хочу почути голос рідний : 

– Вернись додому, мій синок! 

Десь Свірж тече до нас здалека, 

Несе водицю у моря, 

Я все пригадую хатину, 

Де народивсь щасливим я. 

Настурції квітують пишно, 

І чорнобривці запашні, 

Моє відквітнуло дитинство, 

Та рідний край сниться мені. 

Дороги Свірж назад не знає, 

Назад не вернуться літа. 

Крилом і юність проминула, 

А спогад душу зігріва. 

Прилинь з-за океану, нене, 

Бодай на мить, чи на хвилину, 

Прийди до мене в сон щасливий 

І обніми свою дитину. 

Павлина КАЩИШИН, 

с. Лелехівка, Яворівський район 

Львівщини. 

СЕРПЕНЬ 

06.08.1657 –365 років тому в Чигирині помер Богдан Хмельницький – творець 

Української козацької держави, український державний і політичний 

діяч, гетьман України (*06.01.1596). 

09.08.1792 –День переселення запорожців на Кубань. 

14.08.988 – День Хрищення України-Руси. 

17.08.1892 – 120 років тому в с. Заздрість на Тернопільщтні народився Йосип 

Сліпий (Сліпий-Коберницький-Дичковський) – церковний діяч, в’язень 

радянських концтаборів, митрополит та патріярх УГКЦ, 

кардинал (+06.09.1984). 

19.08.1989 – День Третього відродження УАПЦ, проголошення о. Володимиром 

Яремою виходу з юрисдикції РПЦ та переходу під омофор 

Мстислава (Скрипника), митрополита УАПЦ у США. 

21.08.1992 – 20 років тому в Київі розпочав роботу перший у незалежній Україні 

Всесвітній форум українців. 

24.08.1927 – 85 років тому народився Левко Лук’яненко – український політик, 

голова Республіканської партії, багаторічний в’язень радянських 

концтаборів, дисидент. 

24.08.1991 – День незалежності України. 

24.08.1992 – 20 років тому у Львові урочисто відкрито пам’ятник Тарасові 

Шевченку.

8 

Дитяча сторiнка 


Приходьте, діти, до кринички 

Напитись чистої водички. 

А та водиця непроста, 

Бо це — наука про Христа. 

.......................................................................................... 

Любі діточки! Ось і надійшов останній місяць літа, 

багатий не лише природніми дарами, а й великими святами 

19 серпня – 

Преображення 

Господнього 

Про походження цього свята хочемо 

вам розповісти. Коли Ісусові Христові 

виповнилося 33 роки, Він сказав своїм 

учням, що Йому потрібно йти до Єрусалиму, 

щоб постраждати за гріхи людей. 

Христос піднявся разом із трьома учнями 

– Петром, Яковом та Іоаном - на 

гору Фавор, яка вкрита багатою рослинністю 

від підніжжя до вершини, та «преобразився» 

перед ними. Лице його засяяло, 

ніби сонце, а одяг став білим і блискучим, 

як світло. Преображення Христове 

супроводжувалося появою старозавітних 

пророків Мойсея й Ілії, які говорили 

з Ісусом про Його близький відхід. Усіх їх 

осінила світла хмарина, і з неї почувся 

голос: «Це Син Мій Улюблений, що Його 

Я вподобав. Його слухайтеся!». Учні зі 

страху попадали на землю. До них 

підійшов Спаситель, доторкнувся і сказав: 

«Встаньте і не бійтеся». І повелів нікому 

не розповідати про те, що бачили, доки 

Син людський воскресне з мертвих. 

Це свято ще називають яблучно-медовим 

Спасом. Цього дня у церквах святять 

яблука, груші, виноград, мед, колоски 

жита та інші дари землі. 

ЧИ ЗНАЄШ ТИ, ЩО… 

24 серпня 1991 року було проголошено Акт про 

незалежність України. Територія держави була 

проголошена єдиною та неподільною. На території 

України мають чинність виключно Конституція 

та закони України. 

Відтоді ця дата в нашій державі відзначається як загальнонаціональне 

свято – День незалежності. Це свято омріяне та виплекане 

багатьма поколіннями героїчних борців за волю і незалежність 

України. 

Усе моє, все зветься Україна 

...Буває, часом сліпну від краси, 

спинюсь, не тямлю, що воно за диво , - 

оці степи, це небо, ці ліси, - 

усе так гарно, чисто, незрадливо, 

усе як є – дорога, явори, 

усе моє, все зветься Україна. 

Така краса, висока і нетлінна, 

що хоч спинись і з Богом говори… 

Ліна КОСТЕНКО 

27 серпня 1856 року 

в Нагуєвичах 

(Львівська область) 

народився 

Іван Франко, 

український 

письменник 

і вчений-філософ. 

Франко дуже любив 

дітей і написав для 

них багато творів. 

А які з них Ти знаєш, 

любий читачу? 

28 серпня – Успіння 

Пресвятої Богородиці 

Після Вознесіння Ісуса Христа Пресвята 

Богородиця жила в домі апостола 

Іоана. Він з великою любов’ю піклувався 

про Неї. Божа Матір стала для всіх 

учнів Христових спільною матір’ю. Живучи 

в Єрусалимі, Вона любила відвідувати 

ті місця, де часто бував Її Син, де 

він страждав, помер, а потім воскрес і 

вознісся на небо. І завжди молилася за 

те, щоб Христос швидше узяв Її до Себе. 

Одного разу, коли Пресвята Марія 

молилася на Єлеонській горі, з’явився 

Архангел Гавриїл і передав радісні слова 

Божі, що через три дні Їй доведеться 

відійти у вічність. Марія дуже зраділа цій 

звістці і розповіла про це Іоанові. Богоматір 

також хотіла попрощатися з апостолами. 

І це Їй вдалося. Господь зібрав 

усіх апостолів, крім Фоми, Своєю могутньою 

силою. 

У годину кончини кімнату, де лежала 

Божа Матір, осяяло незвичайне світло. 

Сам Господь Ісус Христос в оточенні ангелів 

явився і прийняв Її пречисту душу. 

Слово «успіння» означає заглиблення 

в сон, мирну кончину, схожу на сон. 

Смерть Божої Матері Церква називає 

Успінням, тому що Вона «ніби на деякий 

час заснула і, як від сну, пробудилася». 

А в народі до Успіння Божої Матері 

намагалися закінчити жнивувати. Селяни 

приносили на Літургію колоски 

збіжжя, щоб Богородиця благословила 

їхній труд та зберегла врожай від 

дощу й пожежі. 

Пропонуємо Вам, діточки, розгадати літній кросворд 

і свої відповіді надіслати на адресу «Кринички». 

По вертикалі: 

1. Праця. 2. Сумління 

3. Може бути дорожній, а може – 

математичний. 5. Те, що говорили 

пророки. 7. Він будить нас 

зранку. 8. Посуд. 9. Стан хвилювання, 

неспокою, викликаний чеканням 

чогось неприємного. 

11. Великий монастир. 12. М’який, 

соковитий плід, наприклад, 

аґрус, малина, ожина, виноград. 

16. Батько Йоана Хрестителя. 21. 

Напівкругле перекриття між двома 

колонами. 22. Листочок цього дерева 

є на прапорі Канади. 

По горизонталі: 

4. На ньому здійснюються жертвоприношення. 

6. Комаха, яка 

збирає квітковий нектар. 10. 

Голгофа – це… 11. Урочисте богослужіння 

зі свічками ввечері перед 

великими святами. 12. Верховна…в 

Києві. 14. Розмова з Богом. 

15. Схвалення чийогось 

вчинку. 17.Талія або… 18. Навальний 

напад, наприклад, на 

ворота супротивника у футболі. 

19. Як лагідно називають Ганну? 

20. До неї треба знайти відгадку. 

23. Ним священик покриває чашу 

і дискос під час літургії. 

Відгадай слова. Із позначених клітинок випиши літери. 

Прочитай фразу. 

Сторінку підготували Оксана ЛИПНЕВА та Оксана ХРИСТУК. 

ЗАСНОВНИК ГАЗЕТИ — 

Львівське крайове ставропігійне братство 

св. ап. Андрія Первозваного, 

зареєстроване міністерством України 

у справах преси та інформації. 

РЕЄСТРАЦІЙНЕ СВІДОЦТВО: серія КВ № 2335 

Тим, хто бажає матеріально підтримати наше 

видання, повідомляємо банківські реквізити: 

ПАТ АКБ “Львів” 

Р/р 260075157, МФО 325268, 

код ЄДРПОУ 20785948 

Подяка за Ваші пожертви друкуватиметься 

на сторінках газети. 

НАША АДРЕСА: 

79008, Львів-8, вул.Руська, 3/1 

Для листування: 

м. Львів - 8, а/с 1334 

(032) 235-52-02 

www.stavropigia.lviv.ua 

E-mail: vegauaoc@gmail.com 

Редактор Олег ПЕНДЕРЕЦЬКИЙ 

Редакційна колегія: 

Микола БАНДРІВСЬКИЙ, Тарас ДМИТРИК, 

Віра МАРКОВИЧ, Юрій ФЕДІВ 

Автори опублікованих матеріалів відповідають за точність 

використаних фактів, цитат, власних імен. Редакція намагатиметься 

найменше втручатися в авторський текст, 

зберігаючи особливості стилю. Водночас залишає за собою 

право редагувати, скорочувати подані матеріали. 

Cтатті, світлини, малюнки, що надійшли в редакцію, 

не повертаються. 

Передплатний індекс — 35013 

Друк газети виконаний у ДП ВПП МОУ «Армія України» 

Замовлення №

Успенська вежа № 8 (2012)

Create successful ePaper yourself

Delete template?

Save as template?