Успенська вежа № 9 (2012)

ЩОМІСЯЧНА ВСЕУКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА СТАВРОПІГІЙНОГО БРАТСТВА СВ. АП. АНДРІЯ ПЕРВОЗВАНОГО 

За віру і дність! 

є 

Виходить з березня 1991 року ВЕРЕСЕНЬ 2012 року № 9 (244) 

МІЖНАРОДНІ СПРАВИ БРАТСТВА 

34-а Міжнародна міжконфесійна 

зустріч у Франції 

З 12 до 18 липня протестантська спільнота монастиря Помероль, на Півдні 

Франції, поблизу міста Тараскон, приймала учасників 34-ї Міжнародної міжконфесійної 

зустрічі релігійних діячів. Цьогорічна зустріч зібрала 68 учасників трьох християнських 

конфесій із 21 країни. Такі заходи відбуваються що два роки, по черзі у 

католицькій, православній чи протестантській спільноті. 

Міжнародні міжконфесійні 

зустрічі започаткували: грецький 

православний митрополит 

Еміліянос Тіміядіс та іспанський 

католицький священик дон 

Хуліан Ґарсія Ернандо, відповідальний 

за екуменізм 

іспанської єпископської конференції. 

Їх метою стали 

зустрічі духовенства, монахів 

словського факультету Афінського 

університету, Греція), 

отець Бенуа Стандаерт (відомий 

біблеїст, монах бенедиктинського 

монастиря Святого 

Андрія в Брюгге, Бельгія) та 

Мішель Камдессю (колишній 

президент Міжнародного валютного 

фонду, Франція). 

Учасники зустрічі спільно 

вправлялися у Лекціо Дівіна – 

читанні Святого Письма, яке 

проводили католицький священик 

Рольф Цумтурм та реформатський 

пастор Мартен 

Гоеґґер. Тож крім екуменічних 

питань обговорювали також 

проблеми розуміння Святого 

Письма різними Церквами. 

В неділю 15 липня 2012 р. 

відбулася «екуменічна проща» 

Участь у міжнародному фестивалі в Румунії 

26 серпня 2012 року в Румунії в українському 

селі Вишня Рівня (Rona de Sus) відбувся 

2-й міжнародний фестиваль церковної пісні. 

Організатором заходу стала Асоціація православного 

хору церкви Різдва Богородиці «Хвалим 

Господа» с. Вишня Рівня. 

Участь взяли усі мармороські парафії українського 

вікаріату Румунської православної церкви та 

два колективи з України: дитячий парафіяльний румунський 

колектив із с. Солотвино (Закарпатська 

область) і хор Львівського крайового ставропігійного 

братства св. ап. Андрія Первозваного. 

та мирян усієї Європи та 

різних християнських конфесій 

– католиків, протестантів та 

православних. Тут обговорються 

спільні проблеми, які 

стоять перед всіма Церквами 

Європи, де сьогодні особливо 

відчутний антиклерикальний та 

антихристиянський дух. 

Інститут екуменічних студій 

на зустрічі представляв Тарас 

Дмитрик, директор магістерської 

програми екуменічних 

наук. Працівник ІЕС Павло 

Смицнюк розробив презентацію 

про діяльність Інституту 

екуменічних студій, котру 

було представлено під час 

круглого столу разом із 

фільмом про ІЕС. 

Доповідачами під час 

зустрічі були: пастор Ролан 

Шлюмберже ( Президент Ради 

Реформатської Церкви Франції), 

архімандрит Грігоріос Папатомас 

(професор богодо 

села Мірандоль, яке стало 

колискою руху вальденсів, що 

згодом влився до французьких 

протестантів – гугенотів, та 

до римо-католицького абатства 

ХІІ століття – трапістського 

монастиря Сенанк. 

17 липня перед від’їздом 

учасники провели генеральну 

асамблею асоціації EIIR, під 

егідою якої відбуваються ці 

Міжнародні зустрічі, і яка зареєстрована 

в Іспанії. Тож було 

внесено зміни до її Статуту, 

яких вимагає іспанське законодавство, 

затверджено новий 

керівний склад асоціації та 

визначено місце проведення 

наступної 35-ї зустрічі, яким 

стане 

Тарас ДМИТРИК, 

м. Ассізі, Італія. 

Фестиваль розпочався із св. 

Літургії у місцевій православній 

церкві у супроводі хорів с. Вишня 

Рівня та м. Львова. 

Після закінчення св. Літургії управа 

Братства в особах голови Тараса 

Дмитрика та заступника голови Братства 

Юрія Федіва звернулися із привітальним 

словом до присутніх та подарували 

літійник і богослужбову 

літературу. 

Отець Юрій Альбінчук у привітальному 

слові до учасників зазначив, 

що любов до Бога та церковної 

пісні поєднала українців Марморощини 

та України. За словами організатора 

центром проведення фестивалю 

Вишня Рівня стала не випадково, 

адже в селі проживає понад три з половиною 

тисячі українців. 

Директор місцевої школи п. Лоредана 

Лушкан у вітальному слові 

до гостей подякувала львів’янам за 

їхню присутність у житті її вихованців, 

адже у лютому цього року із 

колядами діти із с. Вишня Рівня 

відвідали Львів, де виступили в 

церкві Успіння Пресвятої Богородиці 

та на 15-му міжнародному фестивалі 

«Прощання з колядою», який 

щорічно організовує Львівське 

крайове ставропігійне братство св. 

ап. Андрія Первозваного. 

Завершився фестиваль виступом 

місцевого дитячого хору «Хвалим Господа», 

який налічує 45 осіб. 

Для усіх учасників звучали теплі 

слова подяки та традиційне мармороське 

многоліття. 

Юрій Федів.

2 

Вересень 2012 

НОВИНИ 

Другого вересня 2012 року вперше у 

Львові було проведено фестиваль богородичних 

піснеспівів «Богородице Діво, 

радуйся». Місцем проведення стала старовинна 

церква Успіння Пресвятої Богородиці, 

в стінах якої українці моляться 

понад 370 років. 

«Успенська церква, яка пам’ятає Петра 

Могилу, Мелетія Смотрицького, гетьмана 

Костнянтина Конашевича-Сагай- 

дачного, патріархів Мстислава і Димитрія 

сьогодні поєднала різні міста, різні 

парафії і різні конфесії, щоб спільною 

молитвою прославити Богородицю– опінку 

нашої парафії. Відроджуючи давню 

традицію просвітництва, наша церква запроваджує 

фестиваль у першу неділю 

після Успіння Богородиці, щоб мешканці 

та гості міста Лева однією душею були 

в молитві, яка завжди єднала український 

народ», – сказав у вітальному слові 

настоятель храму о. Ігор Бурмило. 

Цього дня було відроджено ще одну 

традицію – антифонний спів (колективи 

почергово виконували богородичні твори 

із різних місць церкви). «При організації 

фестивалю головною метою було 

об’єднати хорові колективи Львівської 

єпархії УАПЦ. У нас є прекрасні колективи, 

які ми із Львівським крайовим ставропігійним 

братством св. ап. Андрія Первозваного 

намагаємося згуртувати на 

коляду. Але зустріч відбувається раз на 

рік – цього недостатньо для обміну досвідом 

і для розвитку професійності, тому 

вирішили започаткувати фестиваль, присвячений 

нашій Заступниці – Пресвятій 

Богородиці. Крім православних хорів, 

цього року ми запросили і сусідів, з якими 

у нас хороші приятельські стосунки – 

хор «Родину» із церкви Преображення 

ГНІХ УГКЦ», – зазначив голова оргкомітету 

фестивалю Юрій Федів. 

В організації першого фестивалю активно 

взяла участь уся парафія: і священики, 

і хористи, і парафіяни. «Цього дня 

ми були справжньою родиною. Це для нас 

велика подія, адже за 23 роки існування 

нашої Церкви – це перший фестиваль у 

стінах нашого храму та другий після 

«Прощання з колядою» для громади 

УАПЦ у Львові», – поділився враженнями 

Юрій Федів. 

Засновником і організатором фестивалю 

є Успенська церква, зокрема хор 

«Оранта». 

У першому фестивалі взяли участь 

хори православних храмів м. Львова: Архистратига 

Михаїла, Свв. апп. Петра і 

Павла, Св. рівноап. кн. Володимира (м. 

Львів-Винники), Успіння Богородиці, хор 

Львівського крайового ставропігійного 

братства св. ап. Андрія Первозваного, 

хор храму Св. Софії м. Золочева, ансамбль 

духовенства Золочівського деканату 

УАПЦ «Левит» та хор «Родина» 

церкви Преображення ГНІХ УГКЦ. 

Завершилися урочистості спільним 

виконанням творів «Богородице Діво» та 

молитвою за Україну «Боже великий, 

єдиний». 

Власкор. 

ВІХИ НАШОЇ ІСТОРІЇ 

Підгірці – забута земля 

історичної Волині 

Підійми 

ж Свої стопи до вічних руїн, 

бо ворог усе зруйнував у святині! 

(Кн. Псалмів 73, 3) 

Вітаємо 

ювіляра! 

Пліснеськ – літописний 

град Волині. 

Село Підгірці розташоване за 24 км 

від міста Броди, свою назву отримало 

від місцезнаходження – під горами, і в 

середньовіччя разом з іншими містами 

південної Волині Данилів, Стіжок, Крем’янець, 

Збараж, Залоззя, Підкамінь, 

Пліснеськ, Олесько належали не лише 

адміністративно до Володимира, по тому 

Луцька, а й в церковному житті були складовою 

частиною Луцької єпархії до 1772 

р., тобто першого поділу Польщі. Тоді ці 

волинські міста з околицями перейшли 

до Галичини. В історичних джерелах про 

це знаходимо такі думки: 

– Збаражчина, Залозеччина, Підкамінь, 

Олесько, Броди завжди належали 

до Луцької єпархії. Мова йде радше 

про узгір’я Вороняків та Медоборів, що 

географічно більше тяжать до Волині, 

ніж до Поділля. Щойно 1772 р. за першого 

розподілу Польщі, коли Австрія разом 

з Галичиною отримала також цю південну 

частину Луцької єпархії й поступово 

стала вважатися Галичиною чи навіть 

початком Поділля. 

Гори Вороняки, Медобори – відлоги 

Карпатських гір беруть свої початки з 

історичної Дубенщини – від Дерманя, 

Гурбів, Антонівців, Стіжка і аж до Підкаменя, 

Пліснеська становили собою природний 

щит на півдні Волині, об який розбилася 

не одна каламутна хвиля кочівних 

завойовників, які сунули з Подільських 

степів. 

Гори Медобори, Вороняки писав були 

своєрідним природним оборонним ланцюгом 

зі сторожовими вежами, земляними 

валами, мурами, були фортецями і ключами 

до брам Волинської землі, і об цей 

ланцюг розбилася не одна кривава хвиля 

ворожих інвазій. 

Кожна частина тієї Святої землі окроплена 

кров’ю наших далеких предків, 

які з молитвою на устах і мечем у руках 

захищали рідну землю. 

Пліснеськ у тому оборонному щиті 

історичної Волині відігравав разом з 

Збаражем, Підкаменем іншими захисними 

природними і набудованими військовими 

спорудами на Вороняках – земляні 

вали, вежі, рови і т.д. ключову роль. 

Перша писемна згадка у наших літописах 

про предавне місто 1188 рік. Тоді галицько-волинський 

князь Роман зробив 

невдалу спробу вигнати з Пліснеська галицьких 

бояр і їх союзника – угрів. Роман 

тоді вперед послав воїв до города 

Пліснеська, - записав літописець, - щоб вони 

спершу напали на Пліснеськ. Але вони, городяни, 

заперлися, а угри і галичани заскочили 

їх, воїв Романових, коло Пліснеська, - 

тих захопили, а другі втекли. 

Літописний град Пліснеськ згадується 

в «Слові про Ігорів похід» 1185 року, 

що дало нам підставу вважати, що місто 

було широко знане на Руси-Україні. 

В цьому творі, прекладеному митрополитом 

Іларіоном на українську мову 

знаходимо ім’я Пліснеськ. 

Всю ніч з вечора грали 

темно-сірі ворони. 

Біля Пліснеська на болоні 

були нетроянські 

гадюки, й неслися до синього моря... 

Друга літописна згадка про волинський 

град Пліснеськ датується 1233 роком: 

«А як з’явилася трава, - писав літописець, 

- то Данило пішов із Олександром до города 

Пліснеська і прийшовши, він узяв 

його од бояр Ярбузовичів, велику здобич 

узяв і вернувся до Володиимра». 

Князь Данило надовго приборкав непокірних 

бояр Пліснеська і знову ввів це 

від віків волинське місто до свого Галицько-Волинського 

князівства. 

Одначе речові, археологічні джерела 

віднайдені тут з початку перших розкопок 

1810 року до кінця XX ст. дають 

підставу стверджувати, що укріплене 

городище дулібів було вже тут з VII ст. 

Нині це збережене стародавнє городище 

– місто має площу біля 160 га, оточене 

ланцюгом з оборонних валів висотою до 

5 метрів в окремих місцях, перед ними 

рештки ровів. Довжина оборонних земляних 

валів 7 км. Найбільша і найкраща 

пам’ятка давньоруських фортифікаційних 

споруд, - читаємо в історичному джерелі. 

Городище ділиться на дві частини – 

міцну, укріплену зовнішніми і внутрішніми 

валами верхню частину, розташовану 

на високому плато, та нижню на схилах і 

підніжжі цього підвищення. На валах 

були дерев’яні стіни (забороли) та оборонні 

вежі. Зовнішні схили окремих валів 

до 5 метрів заввишки, облицьовані кам’- 

яними плитами, які збереглися і досі. 

(Закінчення на 4–5 стор.). 

Львіьке крайове ставропігійне 

братство св. ап. Андрія Первозваного 

та редакція газети 

«Успенська вежа» щиро вітають 

митрофорного протоієрея, 

настоятеля храму Святих рівноапостольних 

князів Володимира 

та Ольги УАПЦ (м. Винники) 

о. Василя ПЕТРИКА 

з його першим 60-річчям! 

Бажаємо вам міцного здоров’я, 

щастя, Божого милосердя 

та ласк Господніх на многії 

літа, щоб і надалі вели вірних 

християн УАПЦ дорогою Христового 

спасіння.

Вересень 2012 3 

Олександр Мишуга народився 20 червня 

1853 року в селі Новий Витків Радехівського 

повіту на Львівщині. Сім’я дуже бідувала. 

Олександр був найменшим з п’ятьох дітей. 

Коли йому не виповнилося ще й трьох років 

– помирає мати. Батько – Пилип Мишуга – 

був шевцем і дуже любив співати українські 

народні пісні разом зі своїми дітьми. Сусіди 

годинами могли слухати і милуватися красою 

сімейного «хору». Подальшу долю Олександра 

вирішив щасливий випадок. Якось, перебуваючи 

на храмовому святі в соборі св. Юра 

у Львові, Олександр почав підспівувати Літургію. 

Регент хору звернув увагу на дзвінкий голос 

хлопця і за домовленістю з батьком влаштував 

його до Святоюрської бурси. Тут Мишуга 

навчився нотної грамоти і став солістом церковного 

хору. Після закінчення учительської 

семінарії він працює вчителем парафіяльної 

школи св. Анни. І саме в той час, як згадував 

Мишуга, «… інше натхнення повстало в моїм 

мозку і оволоділо цілковито моїми мислями, 

всією моєю душею, всім моїм єством. Я постановив 

стати співаком, оперовим співаком…». 

Вчитися співу Олександр Мишуга 

почав у професора Валерія Висоцького, ще 

будучи учнем семінарії. Професор швидко 

відчув вразливу натуру юнака і з радістю 

відкрив йому таємниці співу. Учень прославленого 

італійського педагога Франческо Ламперті, 

в минулому знаменитий бас, що з колосальним 

успіхом виступав на кращих оперових 

сценах Італії та багатьох інших країн, 

Висоцький тонко розумівся на своїй справі й 

умів передати великий досвід численним учням. 

Слід відзначити, що з класу Висоцького 

вийшла також прославлена українська 

співачка Соломія Крушельницька. 

Дебют Мишуги на професійній сцені у 

Львові відбувся 14 вересня 1880 року в опері 

С. Монюшка «Страшний двір» і досить успішно. 

Але талановитий співак і його педагог 

розуміли, що шлях у велике мистецтво відкривається 

лише після вдосконалення та шліфування 

вокальної майстерності в Італії – центру 

світового вокального мистецтва, де, як кажуть, 

співають навіть дерева. Тому відразу 

після закінчення Львівської консерваторії Мишуга 

на зібрані музичною громадськістю 

міста кошти виїжджає до Міланської консерваторії 

на подальші студії. Тут на нашого 

співака чекало випробування. Італійський 

педагог Мишуги заявила: «Покиньте ви спів, 

у вас немає ні голосу, ні музичного хисту, ви 

низите тон. Швидше у мене на долоні виросте 

волосся, ніж ви будете співати на сцені…». 

Це пророкування не збулося. Перемогли 

сила волі, наполегливість, копітка повсякденна 

робота над собою. Щоденно Мишуга 

віддає по сім-вісім годин музиці і співу. 

Працює з новим педагогом і вчиться естетики, 

історії, літератури тощо. Вивчає анатомію, 

фізіологію, психологію, педагогіку, логіку, 

оволодіває мовами – італійською, 

німецькою, російською, англійською, французькою, 

польською та іншими. Все це стає 

потім у великій пригоді артистові. 

До того ж чуйне і вміле, батьківське ставлення 

нового вчителя, професора Джованні 

до такої тонкої справи, як постановка голосу, 

вироблення його гнучкості, правильного 

звуковидобування, дало плоди. Голос Мишуги 

зміцнів, розвинувся і став повністю 

підвладним співакові. Навчання пішло успішно, 

але через велику матеріальну скруту 

співак змушений був шукати заробітку. 

Якийсь час Мишуга співав у костьолі, 

але, знесилений систематичним недоїданням 

і важкою працею, так охляв, що вже й 

співати не міг. З розпуки не знав, що робити. 

І раптом – запрошення на великодній 

концерт до Ніцци від якогось російського 

багатія-еміґранта, що колись слухав Мишугу 

ДО 90-ЛІТТЯ ВІД ДНЯ СМЕРТІ ОЛЕКСАНДРА МИШУГИ 

Король тенорів 

Я 

Українець Олександр Мишуга – оперний співак світової слави, який 

здобув титул Короля тенорів. Його ім’я сяє золотими літерами на 

скрижалях історії світового оперного мистецтва поряд з такими 

зірками, як Федір Шаляпін, Енріко Карузо, Соломія Крушельницька, 

Маттіа Баттістіні, Аделіна Патті, Модест Менцинський та інші. 

Мишуга славився не лише як великий співак, а і як видатний педагог з 

власним методом навчання співу. Його педагогічна слава лунала по 

всій Галичині і Польщі, в Києві, поширилась в Україні, Росії, Італії, 

Швеції. Мишуга був одним з найбільших українських меценатів, який 

давав щедрі пожертви., практично всі свої кошти, на розвиток української 

культури. Він був патріотом у найвищому розумінні цього 

слова і скрізь, де тільки міг, пропаґував українські народні пісні, твори 

Миколи Лисенка, Анатолія Вахнянина та інших українських композиторів. 

Мишуга пишався своєю приналежністю до української нації, 

був гордий з того, що він – українець. 

і був захоплений його голосом і артистичним 

хистом. Він подарував тоді Мишузі дорогоцінну 

смарагдову шпильку, хотів навіть усиновити 

його. Тепер запрошував на концерт. 

Виручені за концерт гроші дали змогу співакові 

закінчити навчання. 

В 1883 році Мишуга пробує свої сили на 

італійській сцені. Дебют відбувся в театрі міста 

Форлі в опері німецького композитора Флотова 

«Марта» і пройшов так успішно, що перед 

Мишугою відчинилися двері найкращих театрів 

Європи. Італійська преса високо оцінює 

непересічний талант співака і актора, який 

«добре знає, що він співає і чого хоче досягти». 

Італійська публіка, яка завжди відзначалася 

вишуканим смаком, бо звикла слухати 

найвидатніших співаків, нагороджувала Мишугу 

бурхливими оплесками, засипала квітами, 

вигукувала «Браво!», «Бравіссімо!». 

З великим успіхом виступає Олександр 

Мишуга в Мілані, Турині, Ніцці, Флоренції та 

інших містах. І всюди – слава, визнання. 

Довідалась про це і перша вчителька Мишуги. 

За багато кілометрів приїхала вона на 

спектакль, щоб переконатися, що це той 

самий Мишуга, якому вона колись пророкувала 

таке безславне майбутнє. Слухала його 

спів, але не вірила, аж поки сама не прийшла 

за лаштунки і не переконалася, що це він. 

Довідавшись про грандіозні успіхи Олександра 

Мишуги в Італії, дирекція Львівського 

театру запропонувала контракт на сезон 

1883 – 1884 років. Він радо погодився. З 

перших же виступів у Львові Олександр Мишуга 

зарекомендував себе блискучим представником 

неперевершеної італійської школи 

бельканто, особливості якої він зумів поєднати 

з чисто українською задушевністю. 

Він чарував слухачів досконалістю співу, 

чіткою дикцією, виразним фразуванням, чудовою 

кантиленою (наспівністю) і майстерною 

грою. Спів і гра Мишуги викликали захоплення, 

подив. Польська критика зазначала: 

«…Його оксамитовий голос з благородним 

металевим тембром доставляв невимовну 

насолоду, що буквально вливалася в 

серця слухачів…»; «Словами неможливо розповісти 

про його незрівнянне мистецтво… 

Мишуга проявляв у кожній ролі великий драматичний 

талант, що в поєднанні з його чудовим 

голосом і всебічним опануванням 

бельканто робило з нього першокласного 

оперного артиста…» 

В 1884 році Олександр Мишуга співає на 

варшавській опері. Його ім’я протягом багатьох 

років не сходить з уст польських любителів 

співу, стає легендарним. Так починається 

новий період у творчості артиста. 

В 1885 – 1905 роках Олександр Мишуга 

тріумфально виступає на багатьох оперних 

сценах Європи, а саме – в Римі та Мілані, 

Парижі та Лондоні, Берліні та Відні, Петербурзі 

та Варшаві, Кракові та Києві і, звичайно, 

у рідному Львові. Він виконував найскладніші 

партії ліричного і драматичного тенора 

в операх Джузеппе Верді, Р. Леонкавалло, 

Ш. Гуно, Дж. Пуччіні, Г. Доніцетті, П. Чайковського, 

Дж. Мейєрбера, Ж. Бізе, Дж. 

Россіні, С. Монюшка та інших. Мишуга мав 

сценічне ім’я Філіппі, яке він взяв на честь 

свого батька. 

Секрет вічної молодості Мишуги і постійних 

його успіхів крився не лише в ідеальній вокальній 

школі, не лише в рідкісній ніжності і 

красі голосу, а й у досконалому володінні ним, 

умінні змінювати його тембр в залежності від 

значення слова, в умінні глибоко відчувати і 

передавати зміст, характер, стиль виконуваного, 

у великій майстерності перевтілення. 

Весь свій талант, розум і досвід, все своє натхнення, 

темперамент і все багатство вокальнотехнічних 

засобів виразності Олександр Мишуга 

завжди підпорядковував вираженню 

змісту музики, її образно-емоційного наповнення. 

В його мистецтві співу не було нічого 

зайвого. Він завжди прагнув до цілковитої гармонії 

голосу, слова, міміки, жестів, рухів і, нарешті, 

ритму та психо-фізичних дій на сцені, 

що безперечно збагачувало його мистецтво 

співу та гри, робило повнокровними і правдивими 

створювані ним художні образи. 

Велику увагу Олександр Мишуга приділяв 

слову. «Спів – це продовжена мова», - наголошував 

він. Мишуга надавав виняткового 

значення смисловим і вокальним наголосам, 

акцентам, чіткості, ясності й опуклості 

дикції, яскравості фразування, культурі мови 

в цілому. Все це разом взяте і становило 

творче кредо співака-художника. І насправді, 

в Мишуги співав не голос, а його щире серце 

і безсмертна душа. У своїх спогадах про виступ 

Мишуги в Києві в партії Фауста в однойменній 

опері Шарля Гуно відомий український 

хоровий диригент і композитор Олександр 

Кошиць пише: «Я не можу розповісти, 

що зчинилось тоді в театрі. Після хвилинки 

загальної тиші зчинилось щось, чому не було 

назви: публіка відповіла артистові таким 

висловом подяки, що можна було оглухнути. 

І справді! … Того переживання, того урагану 

справжнього почуття, що захопило б 

мою істоту і піднесло її у безкраї висоти до 

лиця одвічної Правди, яка сяє в мистецтві, 

після Мишуги я не чув і не переживав. Не 

ноти прочитати, а те, що в них заховано, - 

міг зробити тільки артист з Божим даром!» 

А видатний італійський композитор Руджеро 

Леонкавалло, даруючи Олександрові 

Мишузі клавір своєї опери «Паяци», написав: 

«В Мілані слухав сіньйора Філіппі в партії Каніо 

і був незмірно задоволений його точною 

інтерпретацією і чарівним мистецтвом співу». 

На запитання, що потрібно для того, щоб 

стати співаком, Мишуга відповів: «Італійці, 

найбільші у світі сольові співаки, кажуть, що 

для цього треба мати голос, голос та й голос. 

А я вам скажу, що перш за все треба 

мати розум, потім гаряче серце та залізну 

волю і аж потім голос». 

На думку Мишуги, основним завдання 

митця є служіння рідному народові. Не лише 

виконавською і педагогічною діяльністю прислужився 

Мишуга Україні, але також і досить 

вагомою та широкою меценатською 

підтримкою української національної культури. 

Так, неоціненною була його допомога 

Музичному інституту імені Миколи Лисенка, 

Науковому товариству імені Тараса Шевченка, 

Ремісничо-промисловій бурсі у Львові, 

Музичному товариству, українській гімназії 

та багатьом іншим організаціям і установам. 

«Не було, мабуть, жодного українця, що, 

виявивши музичний талант, не знайшов би 

в Мишузі свого великодушного протектора», 

- писала газета «Діло» від 27 вересня 1922 

року. Кращі студенти Львівського музичного 

інституту імені Миколи Лисенка одержували 

стипендію імені Мишуги. Та хіба тільки 

музично обдарованим юнакам і дівчатам 

допомагав наш великий митець-патріот! 

Його підтримкою і допомогою користувалися 

сотні, тисячі людей, а скільки концертів і 

спектаклів дав Олекесандр Мишуга за своє 

життя на користь голодуючих селян, погорільців, 

сиріт, інвалідів та інших людей і товариств, 

що потребували допомоги! Мишуга 

допоміг Іванові Франку видати збірку поезій 

«Зів’яле листя». На примірнику, подарованому 

Олександрові Мишузі, Франко написав: 

«Великому артистові і другові з пошаною 

і подякою - Іван Франко». Перший том 

книжки «Українське мистецтво» також був виданий 

на кошти Мишуги (1913 рік). Микола 

Садовський розгорнув широку діяльність 

свого театру завдяки щедрій допомозі Мишуги. 

Кошти, вилучені з продажу власного 

мав таку, вироблену вірою, силу волі, 

що нічого не боявся і вірив у те, 

що мушу добитися ліпшої долі! 

Олександр МИШУГА 

будинку, Мишуга передав на благодійні цілі 

в Україні. Всі ці факти красномовніше за 

будь-які слова говорять про велику душу і 

патріотичні почуття митця-громадянина. 

Мишуга помер на чужині у Фрайбурзі 

(Німеччина) 9 березня 1922 року. Згідно заповіту 

все його майно було передано Музичному 

інститутові імені Миколи Лисенка у Львові, 

а тіло – поховано в Галичині, в рідному Виткові. 

Туга за Батьківщиною ніколи не покидала 

Мишугу. Ностальгія була настільки сильною, 

що коли він приїжджав в Україну, то обнімав 

першого стрічного. 

Вистави в Києві з участю прославленого 

співака проходили при переповнених залах, 

люди стояли в проходах. Сцена завжди в 

квітах. Квітами встеляли йому дорогу з театру. 

Багато арій чи то навіть окремих сцен Мишуга 

змушений був співати на «біс», а то й по 

три чи чотири рази підряд. А після вистав натовпи 

людей заповняли площу навколо театру, 

прагнучи подякувати співакові особисто, 

побачити його без гриму і театрального костюма, 

потиснути йому руку, одержати автограф 

чи фотографію. Дуже часто Мишугу на руках 

несли з театру аж до самого номера в готелі. 

Квитки на вистави за участю Мишуги розкуповувалися 

за два тижні наперед, а черги під касами 

стояли і вдень і вночі. Це був справжній 

тріумф митця. А коли у Львові на сцені театру 

Скарбека в опері С. Гулака-Артемовського 

«Запорожець за Дунаєм» Мишуга співав разом 

з Соломією Крушельницькою, то успіх був 

шалений. Публіка сім разів викликала артистів 

на сцену, а оплескам і вигукам «Браво!», «Слава!» 

не було кінця. 

На окрему увагу заслуговує творча 

співпраця і дружба Мишуги з основоположником 

української національної композиторської 

школи Миколою Лисенком. Обох 

митців зближала їх палка любов до України, 

спільні погляди на життя і мистецтво та бажання 

безкорисливого служіння рідному 

народу, розвитку української музичної культури. 

Яскравим свідченням вищесказаного 

є те, що Мишуга приймає пропозицію Лисенка 

стати професором вокалу, тобто перейти 

на постійну викладацьку роботу в його музично-драматичну 

школу за невелику платню. 

Мишуга змушений був розірвати вигідні 

контракти на закордонні гастролі, сплативши 

при цьому велику суму штрафу. 

Мишуга зробив у Києві цілу революцію в 

науці співу. Він зумів поставити викладання 

співу на строго наукову основу, приділяючи 

велику увагу роботі над звуком з метою досягнення 

його свободи, гнучкості, витривалості, 

сили та краси. А це було зовсім нелегкою 

справою, до того ж не такою цікавою, як 

вивчення арій чи романсів. Учні дуже любили 

Мишугу, бо він був для них справжнім другом 

з кришталево чистою душею і великою 

самопожертвою в педагогічній роботі, зразком 

ідеальної людини. Одна з його учениць 

– Софія Мирович, багаторічний викладач Ленінградської 

консерваторії, згадувала: «Олександр 

Мишуга належить до найвидатніших 

учителів співу у світі. Який це був знавець 

вокалу! Вчив, як треба відчувати і навіть бачити 

звук, щоб він всеціло підкорявся співакові. 

Артист не повинен здаватися на випадковості 

– вийде в нього пісня вдало чи ні. Він 

мусить заздалегідь знати, як має проспівати 

її, - на те він і вчиться, і цим професіонал 

повинен відрізнятися від аматора. 

Ми могли співати по дві-три години і не 

втомлюватися – виходили з лекцій, наче з 

відпочинку». 

Тому й не дивно, коли Мишуга від’їжджав 

з Києва на педагогічну роботу до Варшави, то 

з ним поїхала і переважна більшість його учнів. 

Все своє життя Мишуга віддав рідному 

народу. І, незалежно від того, куди його закидала 

доля, він приїжджав до Львова, Києва, 

Полтави, Чернігова, Харкова і брав участь у 

концертах, присвячених вшануванню пам’яті 

Тараса Шевченка, та інших національних святах. 

Мишуга визнавав, що власне Шевченко 

навчив його правдиво любити рідну мову, свій 

рідний край, дорогУ йому Україну. Богдан Лепкий 

залишив нам враження від виступу Мишуги 

на одному з таких концертів: «Господи! Я не 

знаю, що зі мною сталося. Я забув, де я і хто 

я, не знав, чи це спів людський, чи якась музика 

небесна, дух мені в грудях заперло, серце 

перестало бити, мене не було… Лиш ураган 

оплесків стягнув мене на землю». 

Постать Олександра Мишуги – знаменитого 

оперного співака світової слави, видатного 

педагога, щедрого жертводавця, митця-патріота 

є гордістю України. Його ім’я 

ніколи не зітреться в пам’яті вдячних нащадків. 

Оксана ЗАХАРЧУК 

музикознавець

4 

(Закінчення. Поч. на 2-й стор.). 

До північної частини городища прилягає 

територія предавнього кладовища, 

де збережені кілька курганів X-XI ст., ще 

якась кількість з них були розкопані в XIX 

ст. Одну з них розкопали з наказу губернатора 

Гацера 1816 року. В ній знайдено 

людські кості, образки на металі, камені, 

натільні хрестики з бронзи, каменю й 

інше. Археологічні знахідки на території 

городища в часовому поясі XIX-XX ст. є 

достатніми для глибокого вивчення життя 

в прадавньому Пліснеську, де був найважливіший 

осередок ремесел і торгівлі 

на межі історичної Волині і Галичини. 

Четвертий період в історії цього волинського 

міста був найяскравіший в 

економічному і духовному житті. 

Пліснеськ тоді належав до найбільших, 

квітучих міст в українській Галицько-Волинській 

державі. Місто було розташоване 

на перехресті торгових шляхів, стало 

центром різноманітних ремесл і 

торгівлі з найвіддаленішими регіонами 

нашої землі. Слід пам’ятати, що саме поруч 

Пліснеська бере свої витоки судноплавна 

річка Стир, по якій простелялись 

торгові шляхи до Прип’яті і Дніпра. 

Батиєва повінь 1241 року залила предавне 

місто південної Волині, і від цього 

квітучого граду залишилися лише згарища 

та руїни, хоч якась частина жителів 

його врятувалася у навколишніх горах, 

покритих лісами і повернулася до тих 

руїн. Історичні джерела повідомляють, 

що невелика частина городища була заселена 

в другій половині XIII – XIV cт., 

одначе джерела XV ст. міста Пліснеська 

не згадують. 

Так зникло з історичної і географічної 

карти одне з найбільших і найдавніших 

міст південної Волині, яке було важливим 

центром ремесел і торгівлі і від 

котрого залишилося аж до наших днів 

добре досліджене городище. 

Над берегами 

річечки Лагодовні 

Річечка Лагодовня – притока Стиру, в 

давнину також була судноплавна і 

відігравала важливу роль в житті 

Підгірців та околиць. Саме над її берегами 

на рубежі XIV – XV cт. за 3 км 

північніше городища під місцевими горами 

засновано оселю Підгірці, першими 

жителями якої могли бути вихідці з 

Пліснеська. Вони залишили руїни свого 

предавнього міста і поселилися поруч 

нього, де знаходилися могили їх рідних і 

близьких. Перші писемні джерела згадують 

Підгірці як оселю 1432 року. Тоді 

польський король Владислав ІІ Ягайло 

своїми грамотами повернув маєтки багатьом 

шляхтичам Олеського повіту, в 

тому числі й Іванові Підгорецькому його 

Підгірці. З 1441 року власником 

Підгірець вже був шляхтич Іван Сенинський. 

Тоді Кам’янецький, Підгорецький 

становили єдиний Олеський ключ 

маєтків, власником яких в 1630 році став 

коронний гетьман Речі Посполитої Станіслав 

Конецьпольський. 

Саме коронний гетьман Станіслав 

Конецьпольський на місці старого замку 

вибудував в 1635-1640 рр. новий, що зберігся 

до наших днів. Його велич, оборонна 

міць мали показати велич і силу самого 

будівничого. Разом із замками в Олеську, 

Золочеві становили вони своєрідні 

оборонні щити від нападу татар і турків. 

У добу національно-визвольної війни 

українського народу 1648 – 1654 роки 

козаки двічі брали в облогу місцевий замок 

в 1648 і 1651р., нанесли йому чимало 

пошкоджень татари в 1672 р., 1688р. дуже 

спустошили Підгірці, забрали багато в 

ясир його жителів. 

Власниками Підгірців в XVII-XVIII ст. 

були: князі Конецьпольські 1646 – 1682 

р.р., князі Собеські 1682 – 1720 р.р., князі 

Жевуські 1728 – 1779 р.р. Ці власники 

розбудували Підгірці, особливу увагу 

звертали вони на зміцнення оборони замку, 

який одночасно був і великим палацом 

цих відомих родин в першій Речі Посполитій. 

Замок-палац в Підгірцях був 

наповнений предметами розкоші: дорогі 

меблі, картини, образи, статуї, багаті 

збірки посуду, зброї, різних трофеїв, а також 

бібліотека з рідкісних інкунабул, 

архів з давніми грамотами, листування 


Підгірці – забута земля 

Підгорецький замок. 

представників цих знатних родів з королями 

Польщі, інших європейських країн. 

За першим розподілом Польщі 1772 

р. південна Волинь (Збараж, Залоззя, 

Підкамінь, Броди, Підгірці, Олесько з 

околицями) відійшли до Австрії та приєднані 

нею до провінції Галичина. З того 

часу адміністративно-територіально ці 

волинські землі стали складовою частиною 

Галичини і все життя місцевих українців 

було вже пов’язане не з Луцьком, 

а зі Львовом. 

Слід підкреслити, що в економічному 

житті краю нічого не змінилося. Одначе 

як в економічному, так і в культурно-освітньому 

житті цих земель спостерігався 

значний прогрес: школи в рідній мові, 

рівні економічні права, відносна свобода 

пересування дала можливість жителям 

краю досягти певних успіхів у ділянках 

економічного і громадсько-політичного 

життя. 

Святині літописного 

Пліснеська і Підгірців 

Літописний град Пліснеськ був не 

лише оборонним щитом, важливим осередком 

ремесел і торгівлі, тогочасним 

релігійним центром південної Волині, 

який разом з Підкаменем, Почаєвом, 

Стіжком і Даниловим, Збаражем широко 

були відомі своїми святинями: печерними 

анахоретськими, після спільножитними 

наземними монастирями, храмами, 

чудотворними і благодатними іконами. 

Сліди печерної анахоретської обителі ще 

й дотепер простежуються в городищі 

Пліснеськах. Тут в ІХ – ХІ ст. спасалися 

ченці відлюдники, які зрікалися всіх спокус 

земного життя і йшли в печери, де 

вершили чернечі подвиги: щирі і довгі 

пости і молитви, всепрощення і покаяння, 

важка фізична праця плекали їх дух і 

душу. 

Саме в ХІ – ХІІ ст. ченці анахорети 

виходили з печер, народжувався новий 

тип черенецтва і обителей Божих, 

спільножитні наземні монастирі, в котрих 

іноки не лише спасалися самі, а й 

вірою Христовою спасали інших, несли 

слово Боже до вірних, засновували школи 

і засівали освіту, культуру, будували 

храми, переписували Богослужбові книги, 

творили предмети сакрального мистецтва, 

малювали ікони, виготовляли 

церковне начиння і інше. 

Історичні джерела повідомляють нам, 

що дочка князя Всеволода Белзького 

Олена, дружина Казимира Справедливого 

біля 1180 року заснувала в Пліснеську 

спільножитний чоловічий монастир 

Благовіщення Пресвятої Богородиці. 

Якою була ця свята обитель Божа ми 

можемо лише здогадуватися і по аналогії 

відтворити загальний її вигляд. Трьохнавний 

дерев’яний або мурований храм саме 

такий архітектурний стиль храмів маємо 

не лише на історичній Волині, а й в 

усій Україні-Русі, поруч дерев’яні або ж 

кам’яні житлові, господарські будівлі. 

Дерево було в ту добу найбільш доступним 

і найдешевшим будівельним матеріалом, 

тому автор вважає, що монастирський 

храм і будівлі були таки дерев- 

’яні, бо навіть дерев’яними були стіни (забороли) 

та оборонні вежі на земляних 

валах. Про фундатора святої обителі 

свідчить напис на таблиці, яка вмурована 

в храм ліворуч від головного вівтаря. 

Однак витоки обителі Благовіщення 

Пресвятої Богородиці в Пліснеську слід 

шукати в Мефодіївській добі (870 – 992), 

саме в печерах а не на підошві гори, де 

нині монастир о.о. василіан, тобто існування 

святої обителі в Пліснеську до розгрому 

міста ордами Батия є незаперечне, 

і про це повідомляють нас не лише 

усні, історичні, а й археологічні джерела. 

Навколишня гориста місцевість захована 

в давнину у зелену пелену лісів, глухе 

відлюдне місце якраз і було придатне для 

поселення тут в печерах перших ченціванахоретів, 

келіотів, які прийшли сюди 

спасатися ще в Мефодіївську добу. І 

святість місця, яке вони залишили тут, 

стало духовним фундаментом побудови 

в ХІІ ст. наземного монастиря. 

Свята обитель Божа 1241 року була 

зруйнована разом з містом Пліснеськом 

монголо-татарами, одначе монастир було 

відбудовано, зберігаючи святість місця, 

і вже в 1583 році тут знову процвітає 

православне чернече життя, а в обителі 

спасався чернець Зосима. 1659 року до 

відбудованого монастиря прийшли ченці 

Созонт Ломиковський та Ілля з скиту 

Манявського. Згодом вони отримали від 

ігумена Партенія благословення на будівництво 

окремої обителі, а тодішній 

православний єпископ Луцький Гедеон 

Святополк-Четвертинський у зв’язку з 

цим дав своє благословення старцю Іллі 

на ігуменство. Існує думка, що о. Созонт 

Ломиковський походив з околиць 

Підгірців, які були засновані за 3 км. на 

північ від літописного Пліснеська. 

Отець Партеній – Павло Ломиковський, 

спричинився до першого значного 

розквіту цієї обителі Божої, і Луцький 

православний єпископ Йосип Шумлянський 

у жовтні 1686 року дав своє благословення 

йому на ігуменство. Ігумена 

Партенія і братію монастиря благословив 

24 вересня 1687 року новопоставлений 

православний єпископ Луцький Анатасій 

Шумлянський, а король Польщі Ян 

III Cобеський, опріч інших привілеїв, монастирю 

на Пліснеську (знаному вже на 

той час Підгорецькому) передав церкву 

Різдва Пресвятої Богородиці в селі Голубиці 

з ґрунтами. 

Після поїздки о. Партенія до Москви 

1689 року була збудована дерев’яна церква 

з такими ж монастирськими будівлями, 

але не при давній Преображення Господнього, 

а нижче при криниці, де монастир 

знаходиться і дотепер, але вже у вигляді 

мурованого храму і житлового двоповерхового 

корпусу з келіями для 

ченців, зведених у ХVIII ст. – монастирська 

церква св. Онуфрія будувалася при 

ігуменові Партенію Ломиковському між 

1726 – 1750 рр., корпус келій у 1771 – 1786 

рр., але це вже був монастир отців василіан 

Руської унійно-православної церкви. 

Храм і будівлі вибудувані були в стилі 

українського бароко і належать до визначних 

пам’яток тієї доби. 

З незапам’ятних часів Пліснеський 

монастир Благовіщення Пресвятої Богородиці 

славився чудотворним образом 

Божої Матері, на честь якого складено 

тропарі, молитви, піснеспіви і кожного 

року до святині на прощу приходять і приходять 

тисячі прочан. Цей чудотворний 

образ бере свої витоки з Богородичного 

монастиря домонгольської доби, а нинішня 

ікона – то його копія. З Пліснеського 

монастиря Благовіщення Пресвятої 

Богородиці цей чудотворний образ 

потрапив до церкви села Голубиці, а 

звідти в ХVII ст. перенесено до святої 

обителі (відома ікона як Пліснеська, Голубицька, 

Підгорецька). Перше занесене 

до книги чудо – це з 2 квітня по 24 

вересня 1692 року з очей Богородиці на 

іконі капали сльози, і святий образ належить 

до так званих плачучих. 

З’явилася чудотворна ікона Божої 

Матері в монастирі в період ігуменства 

о. Партенія Ломиковського 1694 року. 

Існує переказ про те, що лик Богородиці 

на іконі мав шрам, якого 22 серпня 1772 

року хотів замалювати маляр Варсонуфій, 

але Господь покарав його за це безвладністю 

над головою і рукою, аж поки 

не заспівали Богородичного піснеспіву 

«Під твою милість прибігаємо». 

Слід наголосити, що чудотворна ікона 

Кам’яні хрести XVI – XVIII ст. на церковищі.

історичної Волині 

Божої Матері Підгорецької належить до 

Волинської іконописної школи. Також цей 

чудотворний образ, під оглядом мистецьким 

є спрощеним варіантом іконографії, 

маючи на своїй малярській площині лише 

10 півфігурних, півобернених до середини 

ікони зображень восьми пророків та 

Іокима й Анни. 

Відомі нині ікони Богородиці 

Одигітрії, що походять з Дорогобужа й 

Луцька, датуються відповідно кінцем XIII 

ст. та першою половиною XIV ст. Волинське 

походження цих двох видатних 

історико-мистецьких пам’яток має для 

нас важливе значення і стосовно ікони 

Підгорецького (Пліснеського) монастиря, 

оскільки й вона належить до кола волинського 

іконопису. 

Чудотворна Ікона Божої Матері 

Підгорецької (Плісненської) була не 

лише коронована в Римі, а й має високомистецьку 

ковану ризу з семирядковим 

написом: «Сія риза среброкованая і позлащеная 

на ікону Пресвятии Діви Марії 

Богородици Чудотворн. Голубицкую до 

монастиру Подгорецкого Плесницко названого 

перенесенную; оделаная за старанням 

Висоце в Богу Превелебного 

Отца Парфения Ломїковского / Ахїдїакона 

Єпископї Львовской, ігумена Монастира 

/ того ж. Дня 28, мысяца мая, 1715 

року». 

Риза залишає відкритими лише лики 

Богородиці і Христа, доволі точно повторюючи 

малюнок ікони. Вона не лише 

встановлює верхню межу часового поясу, 

а й залишається безцінною пам’яткою 

українського, волинського золотарства 

поч. XVIII ст., котре з найдавніших 

часів історії християнського життя процвітало 

на історичній Волині. Високомистецька 

риза для чудотворного образу, 

виготовлена на замовлення о. Партенія 

Ломиковського прикрашає велику святиню 

землі нашої, а сам чудотворний образ 

належить до числа шанованих, до якого 

впродовж віків приходили тисячі вірних 

по фізичне і духовне зцілення. 

Нині чудотворний образ Божої Матері 

без цієї високомистецької ризи, котру 

перенесли на копію з святої ікони. 

Чудотворний образ Божої Матері 

Пліснеської, Голубицької, Підгорецької є 

важливою пам’яткою нашої духовности 

і свої витоки бере з ранніх етапів святої 

нашої віри. Незважаючи на спроби московсько-більшовицького 

режиму знищити 

пам’ятку, вірні переховували її, щоб 

приходити до неї за духовним і фізичним 

зціленням, скріплювати нашу віру і наш 

дух. 

Великою святинею Підгірців була 

церква св. Михайла, 1720 р. перевезена 

на місце попередньої, яка також належала 

до видатних пам’яток церковного 

мистецтва волинської монументальної 

дерев’яної архітектури. Церква хрестоподібна 

в плані, однокупольна, складається 

із зрубів однакової ширини, що зберегли 

свій первісний вигляд, високомистецький 

іконостас, царські ворота, багато 

давніх ікон. 

Свято-Михайлівська церква, 1720 р. в 

Підгірцях перенесена на теперішнє 

місце в 1720 р., дерев’яна, однокупольна. 

Центральний зруб перекритий масивним 

куполом, хрестоподібна в плані, бокові 

зруби покриті скатним покриттям. Її вид 

до спалення отримано в результаті реставраційних 

робіт 1970 – 1973 рр.: відбудовано 

північний зруб, обновлене гонтове 

покриття, замінено підлогу. Із західної 

сторони церкви св. Михайла збереглася 

до нашого часу ціла низка оригінальних 

кам’яних хрестів найдавніші з XVI – 

XVIII ст. Всі вони є важливими духовними 

пам’ятками тої доби, предметами давнього 

церковного мистецтва. 

18 травня 2006 року церква Св. Михайла 

згоріла і від неї лишилося лише 

невелике звалище дерев’яних недогарків. 

Монастирські церкви Благовіщення 

Пресвятої Богородиці з чудотворним 


Монастир отців василіан на Пліснеську. 

образом Пресвятої Богородиці, храмами 

Св. Онуфрія на Пліснеську і Св. Михайла 

в Підгірцях – найбільші святині регіону 

історичної південної Волині, які залишаються 

в нашій історії найбагатшими 

духовними скарбами української церкви, 

нашого народу, передані нам в спадок від 

боголюбивих предків. 

На прощу до Пліснеська 

і Підгірців 

Пліснеськ і Підгірці сьогодні стали в 

центрі мого наукового пізнання і суботнього 

літнього ранку вирушаю до омріяного 

ще небаченого мною Пліснеська і 

Підгірців. В дорозі збираю свої думки з 

минулих наукових подорожей до цього 

регіону волинської землі. Берестечко 

відзивалося болем не лише в Тараса Шевченка, 

коли писав свій вірш «Ой, коли ти 

почорніло, зелене поле?» в якому рядки: 

Круг містечка Берестечка, 

На чотири милі, 

Мене вчора козаченьки 

Своїм трупом вкрили; 

Не лише ці рядки Великого Кобзаря 

будили біль в моїй душі при доторку її до 

Берестечка. З ним пов’язано багато сторінок 

мого життя, поруч в Перемилі мав 

практику з археології, і де я мав щирого 

друга і однодумця, який трагічно загинув, 

в музеї «Козацькі могили» працював ще 

один мій друг Ярослав Мичуда, якому 

вкоротили життя кегебістські кати. В 

Берестечку під час археологічної практики 

я зустрів дівчинку, з якою довго дружив 

і яка померла… Ці та інші спомини 

знову болем заторкнули мені душу, а дорога 

від Берестечка до межі з Бродівським 

районом настільки препогана, що 

думки витрушує з пасажирів, залишаючи 

одну: щоб швидше скінчилася та каторга… 

Накінець Бродівщина. До самого однойменного 

райцентру дорога ніби на 

замовлення. Любуюся чудовими літніми 

краєвидами, дозрілими ланами пшениці, 

ячменю, вівса. 

Пересідаю на бус Броди-Золочів і 

вже маю можливість милуватися горами 

Вороняками по лівій стороні чудової 

дороги Київ-Львів. На Підгірці дорога 

ліворуч від автостради простягнулася аж 

до найвищих місцевих гір. 

Навпроти зупинки в центрі Підгірців 

костел св. Йосифа і Воздвиження 1752 – 

1766 рр. авторства К. Романуса. Розташований 

за 300 м. південніше палацу, замикає 

перспективу головної алеї і є невіддільною 

частиною замкового ансамблю. 

Вибудувано цей костел у стилі бароко 

за італійськими взірцями. Ротондний, 

з внутрішнім діаметром 12 м. перекритий 

масивним куполом. Головний фасад 

виділено 14 колонним портиком коринфського 

ордера, що завершується антаблементом 

і фронтоном. Портик увінчує 

аттик, який несе вісім скульптурних 

фігур, виконаних з вапняку скульпторами 

С. Фессінгером і Й. Лебрасом. 

Підгірці – справді історико-архітектурна 

перлина України, історичної Волині. 

Не знайти такого села в Україні, де 

б було більше давніх пам’яток культури, 

ніж у Підгірцях. Тут міститься великий 

археологічний комплекс літописного 

міста Пліснеська, монастир о.о. василіан 

XVII – XVIII ст., архітектурний ансамбль 

замку XVII – XVIII ст. з парком, колишня 

Михайлівська церква – пам’ятка дерев’яної 

архітектури XVIII ст., низка 

інших пам’яток. 

Від костелу Йосипа і Воздвиження 

алеєю недонищеного парку йду до Підгорецького 

замку. Замок – це ансамбль, до 

якого входить оточений складною оборонною 

системою триповерховий палац, 

заїжджий двір XVIII ст., костел і парк. 

Замок в Підгірцях споруджено 1635 

– 1640 рр. на місці старого укріплення, 

яке згадувалося ще під 1530 роком. 

Підгорецький замок – це твір відомих 

західноєвропейських архітекторів: Андре 

дель Аква і Гійомо Левассера де Боплана 

коштом власника того краю коронного 

гетьмана Станіслава Конецпольського. 

В архітектурі замку – найкраще 

поєднання імпозантного палацу з оборонною 

фортецею. Замок славився чисельними 

скарбами мистецтва, нині після 

двох світових війн, пожежі 1956 року, туберкульозного 

санаторію-диспансеру, 

планового ведення соцбудівництва московськими 

комуністами – цілковита пустка. 

Нині Підгорецький замок –філіал 

Львівської національної галереї мистецтв. 

В його штаті три наукові і 13 технічних 

працівників. Зустрічаюся із старшим 

науковим працівником Світланою 

Мостовою, яка повідомила мене, що кожного 

року замок відвідує десятки тисяч 

туристів, вже в першому півріччі його 

офіційно за журналом реєстрації відвідало 

36500 екскурсантів, одначе на реставрацію 

цієї пам’ятки архітектури грошей 

не вистачає. 

- Серйозних реставраційних робіт, - 

розповідала Світлана Мостова, - ніхто не 

проводить. Відсутність коштів у державі 

на це змушує нас шукати приватного 

інвестора, але допоки й такі відсутні. В 

реставрованому замку помістили б 60 

відсотків тих речей, які збереглися, від 

колишніх скарбів, доповнили б новими 

знахідками, створили б експозицію і тоді 

число відвідувачів нестримно зростало 

б з кожним роком і не лише з України... 

Пані Світлана розповідає, що в замку 

бачать привид Білу пані, про її існування 

ствердили в 2008 р., 2010 р. світові 

екстрасенси з Наукової програми ловців 

за привидами в Лос-Анджелесі. Правда, 

про існування Білої пані чув я і в недалекому 

Олеському замку... 

Світлана Мостова показує замковий 

колодязь, в XVII ст. його коловорот крутив 

приручений ведмідь. 

Глибина колодязя 36 метрів, нині 

відкачано замулення до 24 м., водяний 

стовп в ньому 5 – 6 м. П’ємо досить смачну 

воду, втішаємося думкою, що колодязю, 

як і замку, повернуто буде первісний 

вигляд. 

Від п. Світлани Мостової дізнаюся що 

унікальна пам’ятка волинської дерев’яної 

монументальної архітектури церква 

св. Михайла, 1720 р. згоріла. Причина – 

невідома... Іду до церковища, на якому 

стояв храм. За московсько-більшовицької 

окупації як і в костелі тут був склад. 

Вкотре переконуюсь в правдивості думок 

геніальної поетеси Ліни Костенко: 

«Ворог – вбиває найкращих...» 

Від церкви лишилася невелика куча 

недогарків, а німими свідками трагедії 

залишають кам’яні з XVI – XVIII cт. хрести 

на церковищі. 

Через некошені трави іду до шляху 

Підгірці-Злочів. За 3 км. городище літописного 

Пліснеська, монастир оо. василіан. 

Навколо поля з дозрілими плодами 

людської праці. Справді, ця земля неповторна 

в своїй красі. Чим ближче підходжу 

до городища все більше і більше переконуюсь 

про Божу руку в природі... 

Стою біля високих земляних валів, які 

оточували літописний Пліснеськ. Вони 

поросли лісом. Дерева як свічки підносять 

свої крони до неба. Від воріт асфальтова 

дорога веде мене до монастиря, який знаходиться 

праворуч від входу під самими 

валами. Мене зустрічає о. настоятель 

Віктор (Батіг) привітною радісною усмішкою, 

лагідною щирою мовою. 

Він як і в усіх храмах УГКЦ, на відміну 

від мракобісних слуг московського церковного 

імперіалізму в Україні, які окупували 

наші святині, не запитує до якої 

релігійної конфесії належу. 

О. Віктор розповідає окремі, до того 

мені невідомі фрагменти історії Святині. 

Під час московсько-більшовицької окупації 

будівлі монастиря перетворено 

цілковито в червоному окупаційному 

дусі «за призначенням», в туберкульозну 

лікарню а храм в – склад! 

З 1990 року в монастирській церкві 

відновилося Богослужіння, а з 1992р. засновано 

монастир о.о. василіан. Нині тут 

до 10 ченців і послушників, реколекційний 

центр, а на городищі невтомні 

львівські науковці проводять археологічні 

розкопки. 

В монастирському храмі оглядаю старовинні 

рідкісні ікони, серед них збережений 

оригінальний чудотворний образ 

Пліснеської Божої Матері у вівтарі, ліворуч 

– копія образу в давній мистецькій 

ризі. 

Настоятель о. Віктор пояснює, що 

мистецтвознавці не рекомендували надівати 

ризу на оригінал, тому її й помістили 

на копії ікони Пліснеської, Підгорецької 

Божої Матері. Нинішній монастир 

знаходиться на місці попереднього, 

святість місця не переривається, а пов’язує 

монастир Пліснеська з сучасним. 

Оглядаючи з о. Віктором будівлі монастиря, 

святе джерело, з якого п’ю воду 

й вмиваюся, земляні вали, місце археологічних 

розкопок біля них, а також дуже 

мистецьку мозаїку святої княгині Ольги, 

яка за переказами походила з Пліснеська, 

на церкві-капличці. Її погляд на мозаїці 

звернений на схід, до Києва. 

Через городище іду до урочища Оленин 

парк, де в ранньому середньовіччі 

піднімався замок. Милуюся неповторними 

краєвидами городища, його мальовничими 

околицями, смакую тишею, яка 

тут, після шуму й гамору міста, здається 

казковою. 

З цілою низкою нових вражень вирушаю 

в зворотну дорогу до Підгірців, 

Бродів, а від них через Дубно до Луцька. 

В день свого небесного Покровителя 

св. Володимира здійснив свою давню 

мрію – наукову подорож з пошуків і знахідок 

до літописного волинського міста 

Пліснеськ і Підгірців, оглянув, зібрав всі 

можливі джерела з їх минулого, яке залишається 

складовою частиною історії 

рідної землі. 

Володимир РОЖКО, 

історик-архівіст, дійсний член ІДВ 

у Вінніпезі і його представник 

в Україні, почесний професор 

Волинського Національного 

університету ім. Лесі Українки, 

викладач Волинської православної 

богословської академії.

6 

Сторінку підготувала Віра МАРКОВИЧ. 

В 

МОЛИТВА 

БАТЬКІВ 

ЗА ДІТЕЙ 

Всемилостивий Боже, 

дякую Тобі за ласку 

до мене, що Ти дав 

мені дітей. 

Допоможи ж мені 

і виховати їх у любові 

до Тебе, Творця і Господа 

нашого, і до ближніх своїх, 

щоб знали закон вони і 

виконували його, 

і щоб сподобилися діти мої 

Царства Небесного, щасливо 

закінчивши 

вік земний. 

МОЛИТВА 

ЗА БАТЬКІВ 

Отче Небесний, 

щиро дякую Тобі 

за добрих батьків, 

яких Ти дав мені. 

Провадь їх дорогою 

Заповідей Твоїх, 

аби вони зуміли 

повсякчасно направляти 

й мене на шлях Істини. 

Подай їм здоров’я, 

усяке добро й обдаруй їх 

Твоїми ласками 

та дай силу 

перемагати всякі 

життєві труднощі. 

БАГАТІЙ і славній родині на 

острові Крит прийшов у 

світ святий апостол Тит. Батьки 

його, звичайно ж, були поганами 

і хотіли, аби їх син осягнув 

високу поганську мудрість. 

Серед книг, які вивчав і брав у 

руки, якось натрапив на Старий 

Завіт, Святе Письмо, зокрема 

книга Пророка Ісаї захопила 

його. 

Він зрозумів, що віра, в якій 

живуть його родичі і друзі не 

може заспокоїти потреб його 

серця, що має бути інша, якої 

він не знав ще. 

І от на острові поширились 

чутки, що в Єрусалимі, в землі 

Ізраїля з’явився Пророк і учитель, 

який навчає, як треба 

жити, щоб спасти душу і називає 

себе Ісусом Христом, Сином 

Бога Живого. Тит відразу 

подався до Єрусалиму, знайшов 

учителя і там слухав Його 

науку, перебував серед апостолів, 

бачив чуда Ісусові. 

Був серед апостолів, коли 

воскрес і вознісся Христос. А 

коли після зіслання Святого 

Духа апостоли стали говорити 


Господь вимагає від батьків 

аби вчасно стримували і наказували 

своїх синів, які чинять зле 

В цьому ми можемо переконатися з 

життя пророка Самуїла, пам’ять якого 

відзначають 2 вересня. 

Пророк Самуїл прожив майже 100 літ. 

Був він з черги правителів-суддів Ізраїля 

(суддя був тоді і найстаршим архієреєм), 

15-м і останнім. Далі правили вже 

царі, бо першого з царів обрали вже при 

житті пророка Самуїла. 

В ізраїльському місті Рамі жило побожне 

подружжя, але бездітне, а тому 

несло воно на собі тягар звинувачень, 

майже як праведні Яким і Анна – батьки 

Богородиці. Жінку теж звали Анною. 

Вона молячись, безперестанно благала 

Бога зняти з них цей тягар і обіцяла, якщо 

їм Господь пошле сина, то посвятять його 

Богові. 

Господь вислухав її молитву, і народила 

вона сина. Назвали його Самуїлом, що 

означає «випрошений у Бога». 

Коли дитя досягнуло трьох років, його 

відлучили від грудей і відразу повели до 

міста Шімо, де зберігалася скинія завіту. 

У святині на той час суддею і найстаршим 

архієреєм був Елі, йому і вручили 

батьки своє дитя для виховання і служби 

Богові. Вони мали змогу навідувати свого 

синочка, і їх серця втішалися від того, 

що був він слухняним і добрим. Споглядаючи 

на сина, одягненого в білий полотняний 

ефод, Анна промовляла молитву 

вдячності. «Серце моє радіє у Господі, мій 

ріг піднявся вгору в моїм Богові; уста мої 

відкрилися широко на моїх супостатів, бо 

я радію Твоїм спасінням» (Сам.2,1) – ця 

молитва звучить часто в канонах вранішньої 

молитви). На той час сини священика 

ставали теж священиками уже з 

молодих літ. Так було і в священика Елі. 

Він мав двох синів, обоє вони служили в 

святині. Та сини Елі були дуже нечесними, 

хоч іще молодими. Господь не раз 

гнівався на Елі, погрожуючи через одного 

з пророків, що покарає його як батька, 

який допускає зло. Сам Елі служив вірно, 

але мав дуже м’яке серце, шкодував їх, 

лише дорікав, не карав. А вони собі дозволяли 

забирати м’ясо, яке приносили 

люди як жертву, вимагали більше приносити, 

приховували собі, що могли і зло це 

множилося, а не каралось. А Елі як батько, 

архиєрей і суддя мав це припинити і 

відсторонити їх від служби. Господь таки 

покарав Елі – він осліп. 

Самуїл же був зовсім іншим, милим 

Щирий син апостола Павла 

Апостол Павло дуже любив його і називав щирим сином ( Тит. 1.4). Передання оповідає, 

що апостол Тит один із сімдесятьох бачив смерть свого учителя, апостола Павла, а в день 

своєї смерті був переповнений радістю, бо побачив ангелів, що прийшли забрати його. 

різними мовами, почув враз з 

їх уст і свою критську говірку, 

чим дуже здивувався. 

Тит зачислений до сімдесяти, 

цілковито присвятив себе 

проповідуванню Святого Євангелія. 

Не є відомо достеменно, 

коли саме він зблизився з апостолом 

Павлом. Але з послання 

апостола Павла до галатів 

(Гал. 1,2.3) відомо, що Тит супроводжував 

Павла до Єрусалиму 

на перший Собор Апостолів. 

Відомо також, що апостол 

Павло двічі посилав апостола 

Тита до Коринту, аби той 

там з’ясував деякі спірні питання 

у тамтешній громаді. 

Апостол Павло після першого 

свого ув’язнення разом з 

Титом прибув на Крит і там поставив 

його єпископом. На той 

час правив там чоловік рідної 

сестри Тита на ім’я Рустин, і 

навіть святий апостол Павло 

воскресив їх померлого сина. 

Рустин після цього сам, його 

рідня та й багато міщан прийняли 

хрещення. 

Населення острова Крита 

мало у світі не найкращу славу, 

тому дуже нелегко там було Титові. 

Апостол Павло часто посилав 

йому свої послання, в котрих 

давав різноманітні поради і 

зазначав, що колись «їх власний 

пророк називав їх брехунами, 

злою худобою і обжирниками». 

Апостол Павло радив Титові 

так: «Ти ж говори, що личить 

здоровому вченню: старі щоб 

були тверезі, поважні, помірковані, 

здорові у вірі, любові, 

терпеливості; старі жінки 

так само нехай поводяться, 

як освяченим личить, щоб не 

були злоріки ані віддані пияцтву, 

щоб добра навчали, молодих 

жінок навчали кохати 

Богові. От коли йому виповнилося 12 

років, він,прислуговуючи сліпому Елі, 

спав в його передпокої. Якось йому уві 

сні почулось, що хтось кличе його. Він 

схопився і спитав священика, що йому 

треба, та той відповів, що не кликав його. 

Так повторилося тричі, хлопець зривався 

і тоді старець Елі сказав йому «з тобою 

хоче говорити Господь, це я вже зрозумів. 

Коли ще раз почуєш, що тебе зове, 

відповідай так: «Говори, Господи, слуга 

твій слухає».Господь учетверте закликав 

його, і Самуїл зробив так, як учив Елі. Господь 

сказав: «Я зроблю таке в Ізраїлі, що 

в кожного в обох вухах буде дзвеніти, хто 

це почує. Того дня я здійсню те, що сказав 

Я про його родину. І скараю Я його 

дім, бо він знав, як його сини зневажали 

Бога, а не скарав їх. І не загладити це 

повіки ні жертвами, ні офірами». 

Вранці Самуїл боявся про це сказати 

Елі, та він сам спитав його, що сказав Господь. 

А тоді, почувши в глибокому розкаянні 

прорік: «Він – Господь, хай чинить так, 

як вважає». Тоді ж Ізраїль дізнався, що 

Самуїл був обраний Богом і став шанувати 

його. А сини Елі так і не змінилися, 

далі грішили. 

І тут невдовзі фелистимляни пішли 

війною на ізраїльтян і розбили їх в першому 

бою. Тоді розгублені ізраїльтяни 

послали за скинією завіту, аби принесли 

на поле бо думали, що з нею переможуть 

ворогів. Скинію привезли священики, серед 

них були і сини Елі, та знову в бою 

ізраїльтяни потерпіли поразку. Тринадцять 

тисяч мужів Ізраїля впали трупами, 

серед них і сини Елі, а ворог ще й забрав 

скинію собі. 

Але Господь не допустив, аби скинія 

була довго у поган. Миші у фелистимлян 

стали множитися і з’їли всі плоди з їхніх 

полів, а мужі їх стали гнити при житті. 

Фелистимляни зрозуміли, що треба 

віддати скинію завіту. Запрягли корів, 

прикріпили до них скинію і пустили їх. 

Корови потягли святиню просто у землю 

Ізраїля. 

Старий Елі, почувши про смерть синів 

і втрату скинії, ужахнувся і впав з крісла, 

своїх чоловіків, та дітей любити, 

щоб були стримані, 

чисті, хазяйновиті, добрі, послушні 

своїм мужам; щоб 

слово Боже не ганьбилося. 

Умовляй юнаків, щоб були 

поміркованими і ставали 

зразком добрих діл, повноти 

в ученні; і щоб супротивник 

осоромився, не знайшовши 

нічого в нас злого і 

нічого не зміг проти нас сказати». 

Апостол Павло сумував і 

турбувався, коли не мав вістки 

від Тита і втішався, коли «Господь 

утішив нас приходом 

Тита» (2 кор. 7,6). 

Апостол Тит, повернувшись 

із Риму після страти 

апостола Павла, до кінця днів 

своїх служив вірно своїй 

пастві на Криті і інших островах 

поблизу. 

Відійшов до Господа у 95 літ. 

скрутивши собі в’язи. Після смерті його 

суддею Ізраїля і найстаршим архиєреєм 

став Самуїл і почав своє правління з того, 

що закликав свій народ до покаяння. Це 

йому вдалося зробити і разом усі принесля 

жертву Богові. 

І хоч филистимляни, оговтавшись, 

знову напали на Ізраїль, та покаяння перед 

Богом спасло народ. Страшна тривога 

напала на військо фелистимлян перед 

боєм, вони розгубилися, стали втікати, і 

ізраїльське військо розбило їх вщент. Тоді 

і повернули собі ізраїльтяни всі свої міста, 

завойовані поганами. 

Самуїл дуже совісно сповнював свій 

уряд. Він наглядав за усім, і життя при 

ньому було спокійне. А коли все ж постарів, 

то поставив на суддів народу своїх 

синів Йоіла і Авію, та вони виявились теж, 

як і в Елі, грішниками. 

Розчарувавшись у суддях, народ зажадав, 

аби Самуїл сам призначив їм царя. 

Відмовляв він їх від царської влади, бо ж 

цар буде царювати, не радячись з народом, 

буде їх використовувати і пригнічувати. 

Та народ настоював. Довго переконував 

їх пророк, та вони хотіли таки царя. 

І Господь дозволив Самуїлові вибрати їм 

царя, і той помазав Саула з покоління 

Вениаміна. Саул разом з царською владою 

хотів забрати собі і священичу – 

судді. Не відразу погодився на це Самуїл, 

лише після великої перемоги його, Саула, 

над новими ворогами – аммоніянами. 

Та згодом сказав Господь Самуїлові, 

що Саул не мав права приносити жертви 

Йому, бо сам присвоїв собі священичу 

гідність. Саул визнав свій гріх і просив 

Самуїла, аби молився за нього, але при 

цьому взяв пророка за кінець одежі і 

відрізав шматок її, що залишився в його 

руках. Обурився Самуїл і сказав: «Отак 

же Господь віддер і твоє царювання від 

тебе і не будеш ти царем». 

Згодом вибрали Давида пастуха, і сам 

Самуїл помазав його. 

Помер Самуїл своєю смертю і спочив 

у місті Рамі, де народився. 

У 406 році його мощі було перенесено 

до Царгорода. 

Нерідко наші діти чинять недобре. Важливо вже з першого разу 

зупинити їх, переконливо пояснити чому не можна так робити і навіть 

наказати – це не гріх, але розумно, не жорстоко. 

Гріх – пропустити безнаказанно злий вчинок, списати все на малий 

вік, молодість і т. п. 

Пам’ять його шанують 7 вересня. 

Мощі святого апостола 

Тита спочивають у храмі Гортині. 

Після нападу сарацинів, 

коли всі святині були осквернені, 

з мощей залишилась 

лише голова, яка зберігається 

дотепер на острові.


ТВОРЧІСТЬ НАШИХ ШАНУВАЛЬНИКІВ 

Хрестоломи – чи прощені вони? 

Читаю і роздумую вже вкотре над висловлюванням 

покійного Патріарха Димитрія, 

який писав: «Людина має матеріальне тіло, 

але Бог, творячи людину в тому періоді що 

й тварин, вдихнув у людину щось зі Свого 

Духа, створив її істотою двоприродною. Тією 

духовною стороною життя людини Сам Бог 

піклується. Ні до чого не примушує, але прагне, 

щоб людина добровільно керуючись розумом 

і серцем, робила добро… Не знаємо 

скільки українських дітей ще будуть терпіти 

за гріхи наших батьків і дідів, які радо руйнували 

Божі Храми, пішли за ідолами і їм 

кланялися… Нема більшого горя, ніж дивитися, 

яка біда, яка мука чекає наших найдорожчих 

нащадків». 

Ці слова Патріарха нагадали мені події, 

що відбувалися в повоєнний час у маленькому 

і красивому селі на Львівщині, звідки я 

походжу, в період пропаганди масового 

атеїзму. 

Безбожна влада закривала Божі Храми, 

перетворювала їх на склади, клуби, або взагалі 

руйнувала. Сатанинська радянська влада 

у спілці з дияволом поставили собі за 

мету, щоб побожний народ України перестав 

існувати як окремий народ, щоб ми розчинилися 

і асимілювалися в великій суміші народів, 

втративши віру в Бога і національну 

ідентичність. 

У самому центрі села, навпроти 

сільської ради, стояв дерев’яний почорнілий 

від часу Хрест, огороджений низькими дерев’яними 

штахетами. Наш дільничий 

міліціонер задля розваги, коли бував п’яним, 

любив постріляти з вікна по Хресті, намагаючись 

поцілити в Розп’яття. Але напевне Бог 

відводив його руку, або він був настільки п’яним, 

що ніколи не міг поцілити в Розп’яття, 

хоча слідів від куль було багато довкола. 

Одного літнього ранку виявилося, що 

Хрест зрізаний і парканчик поламаний. За 

невеликий проміжок часу пастухи, які гнали 

худобу на пасовисько повідомили, що поруйновані 

в окрузі кам’яні Хрести. В нас їх 

називали Фігурами. Ці Хрести-Фігури стояли 

на в’їзді і виїзді з села і на польових роздоріжжях. 

Фігури встановлювало кілька поколінь 

людей. Один кам’яний Хрест був 

встановлений з часів скасування панщини, 

П 

ОВЕРТАЮЧИСЬ одного ранку до 

Львова на станції «Ясенівці» зайшов 

у вагон тернопільської електрички. Шукаючи 

місця, щоб десь присісти, звернув 

увагу на дуже пильний погляд однієї 

жіночки. В моїй голові також спрацювала 

якась впевненість, що когось її погляд 

і зовнішність нагадують. Але я тут же 

заспокоївся. Хіба мало людей зустрічалося 

мені впродовж мого життя? 

Проїхавши до наступної станції, ця 

жінка підійшла до мене і запитала: 

– Чи часом ваше прізвище не Козак? 

Діставши ствердну відповідь, закапали 

в неї з очей сльози. 

Чому вона уточнює моє прізвище і 

хто вона така? І тут миттєво пригадалося 

моє дитинство, другий клас школи, 

маленька і худенька дівчинка, яка сиділа 

пізніше зі мною на одній парті. 

– Ти Мирося Довганик? 

– Пригадав! Пригадав! – вирвалося в 

неї. – О Боже! Дякую за ласку Твою! – і 

тут дала волю сльозам. 

На нас звернули увагу всі пасажири в 

вагоні, не знаючи, що відбувається. Я її 

заспокоював, молодий хлопець, який сидів 

навпроти мене, запропонував Миросі помінятися 

з ним місцями. Я згадав школу, в 

якій навчався. Переважно більшість учнів 

були переселенцями з українських земель, 

що в той час були подаровані Сталіним 

Польщі. А ще в початкових класах навчалися 

з нами діти з дитбудинку. Одні і другі 

напівголодні і напіводягнені. Діти з дитбудинку 

дуже різнилися від всіх решту. Всі 

хлопці і дівчата пострижені під «нульку»- 

.Дівчата всі одягнені в однакові байкові 

суконки. Деякі діти з числа переселенців 

з багатодітних сімей до школи приходили 

босими, бо при переселенні втратили все 

своє майно, спасаючи своє життя. І ось 

саме в той час до класу привели цю дівчинку 

Миросю. Вона була трохи старшою від 

всіх нас, але слабо володіла українською 

мовою, то її зачислили в другий клас. Вона 

дуже картавила і букви «Р» ніяк не могла 

вимовити. Це викликало в усіх дітей сміх 

і глузування. Про це все я розповів своїм 

ще один, за переказами старших людей, – 

встановили у місцевості, де колись багато 

років підряд град знищував увесь урожай на 

полях. 

Пригадую, на плиті цієї Фігури був викарбований 

напис: «Від повітря, вогню, води і 

граду, мору і воєн – сохрани нас, Господи». 

Розказували, що після встановлення і освячення 

Хреста, ця біда вже більше не повторювалось. 

Ще на одному кам’яному Хресті пригадую 

напис: «Охорони і помилуй нас, Господи». 

Упродовж багатьох десятиліть ці Фігури були 

духовною опорою і охороною для людей. 

Проходячи повз Фігуру, людина зупинялася, 

знімала шапку і, якщо не промовила короткої 

молитви, то хоч перехрестилася. 

І ось однієї літньої ночі нелюдами-вандалами 

за вказівкою сатанинської влади, всі 

ці Фігури були зруйновані. Люди пригнічені 

і в розпачі не знали що робити і як діяти. 

Хтось подав думку звернутися за порадою 

до священика. Парохом у нашій церкві вже 

довгий час був отець Володимир Мендюк. 

Отця люди дуже поважали, зверталися в 

різних життєвих потребах за порадою і допомогою. 

Отець порадив, щоб не наражати дорослих 

на неприємності, то післати нас, дітей, 

щоб ми позносили і поскладали дерев’яні 

загородки на кладовищі, а уламки фігур позносити 

і поскладати на ті ж місця, де вони 

були раніше. З Божою допомогою робота 

була зроблена. Найтяжче було з так званим 

«Федорковим вертепом». Обломки Хреста 

вандали віднесли аж до річки і покидали в 

різних місцях у воду. Заки ми познаходили, 

повитягували з води уламки і позносили на 

місце, то добряче намучилися. Але з Божою 

допомогою і з цим справилися. 

Час минає, усе змінюється, а в деяких 

місцевостях ще й досі стоять поруйновані 

фігури, як нагадування теперешньому поколінню 

про ті жахливі часи. Багато зараз 

хрестів відновлено, багато встановлено нових. 

Дияволу не вдалося викорінити віру в 

Бога в наших людей і знищити шанобливе 

ставлення до святинь. 

Але задаймося питанням: хто ці руйнівнки 

– хрестоломи? Сказати, що це робили 

тільки руки зайшлих чужинців-дикунів, буде 

несправедливо. Робилося це за допомогою 

наших місцевих колаборантів-яничарів, бо 

чужим не вдалося б уночі познаходити всі 

фігури, не знаючи місцевості. Цими хрестоломами 

ставали яничари, які записувалися 

в комсомол або в партію, щоб підтвердити 

свою відданість новим господарям-сатанистам 

і йшли на такі тяжкі злочини, ставали 

слугами диявола. Тих сільських яничарів 

люди знали поіменно. 

Варто задуматись, чому ці люди йшли на 

таке? Адже це не притаманне нашому українському 

народові. В давнину наші люди в 

турецько-татарській неволі скоріше приймали 

смерть, ніж зрікалися Бога, а тим більше 

– ніколи не чинили наруги над Хрестом. 

Пригадуються ще недалекі часи, коли 

було протистояння конфесій за право володіти 

Храмом. Один «новоявлений ревнитель 

віри» зрізував Хреста біля Церкви, а другий 

ламав Хреста над іконостасом, бо це, виявляється, 

– православні Хрести. В даному 

випадку обидві церкви будувалися їхніми як 

не прадідами, то пра-прадідами, які знали 

якими повинні бути Хрести. Що цих людей 

змусило підняти руки на Святе? Хіба вони 

не такі ж «хрестоломи? 

Минуло вже чимало часу, багато чого 

змінилося. Споглядаючи за життям упродовж 

більше 50-ти років, доходжу висновку, що ці 

люди за свого життя не були щасливими. Не 

мали вони Божої ласки і благодаті. Прожили 

вони недовге життя. Відійшли з життя непомітно, 

а й навіть трагічно, не залишивши 

після себе нічого доброго. Ніхто за ними не 

сумував. Після декотрих з них не залишилося 

навіть сліду з їхніх осель. За їхніми 

могилами ніхто не доглядає. Могили зрівнялися 

з землею і заросли чагарниками. 

Варто згадати про долю і того дільничого, 

який стріляв у Розп’яття. Пізніше він виїхав на 

свою батьківщину – десь на Схід. Там тяжко 

захворів. Дуже довго мучився. Просив у Бога 

смерті, а вона ніяк не приходила. Ось аж тоді 

він збагнув, що то кара Божа за його діяння. 

Вислав він свого сина в наше село, щоб той 

у людей і священика випросив йому прощення 

за скоєні злочини. Син виконав його волю, а 

подальшої долі того яничара не знаю. 

Чужа серед своїх 

родичам. Батько мій провів зі мною «виховну 

роботу». Пояснив, що ця дівчина 

приїхала з Франції, тому погано володіє 

українською мовою. Треба її підтримати 

і допомагати, адже ми українці і повинні 

допомагати одне одному. 

Одного дня дівчина, яка сиділа зі мною 

за одною партою не з’явилася на навчання. 

Перед дзвоником на урок дитбудинівські 

діти почали глузувати і знущатися 

з Миросі. Якраз у цей момент зайшла 

наша вчителька Надія Григорівна. Я встав, 

взяв дівчину за руку і посадив поруч себе 

за парту на вільне місце. І тут вчителька 

сказала, що відтепер ця дівчина буде сидіти 

за цією партою. Відтоді я вже нікому не 

дозволяв збиткуватися над нею. Ця згадка 

і визвала в неї сльози при нашій зустрічі. 

Всівшись навпроти одне одного, почав слухати 

розповідь про надзвичайно тяжку її 

долю. Отже, подаю її слова. 

«Народилась я у Франції недалеко 

міста Ліона в родині українських емігрантів, 

яких доля закинула на чужину 

після громадянської війни на батьківщині. 

Під час окупації Франції німцями 

мої бабуся і дідусь повмирали. Моїм батькам 

залишилася у спадок невелика меблева 

фабрика. В моїх батьків було нас 

троє дітей. Крім мене було ще двоє старших 

братів. Після закінчення війни мій 

батько став дуже політично активним. 

Ходив на мітинги, брав участь у демонстраціях, 

читав різні газети і книжки. 

Начитавшись газет, що надзвичайно 

щасливе і заможне життя в Радянському 

Союзі, вирішив повертатись на Батьківщину. 

Почав вмовляти мою маму, щоб продати 

фабрику і будинок, а на ці гроші на 

Батьківщині купити собі «маленький колгосп» 

і жити щасливо, так як живуть усі 

люди в Радянському Союзі. Мама ніяк не 

погоджувалася, але й вона не встояла. 

Доля двох новітніх «хрестоломів» подібна. 

Вони також закінчили своє життя безславно. 

Один з них їхав на підводі з сіном. 

Упав з підводи вниз головою, коні сполохалися 

і колеса воза проїхалися по ньому. 

Допомоги надавати вже не знадобилося. В 

іншого доля ще трагічніша. Він повертався 

з сінокосу, несучи косу на плечі, зауважив, 

що на кротовині зарухалася земля. Наніс 

кінцем кісся удар по купині і в той час лезом 

коси перетяв собі ззаду шию. Додому привезли 

мертве тіло. 

Так Бог карає людей, які вчинили такі 

тяжкі злочини не тому, що Господь озлоблений 

на них, а тому, що ці люди так і не усвідомили 

ще за свого життя, що вони скоїли 

ці тяжкі гріхи і не розкаялися. Їм як плату 

за їхні дії диявол дав маленькі посади, вони 

заради трохи кращого матеріального стану, 

на відміну від решти людей, запродали душу 

сатані. Хтось може сказати, що ці люди діяли 

з примусу і несвідомо. Але ж Творець дав 

людині розум. Як казав Патріарх Димитрій: 

«Свій розум і свою волю використайте для 

добрих справ, і ви можете стати Божими 

людьми, Божими героями, святими. Честь 

людська зрадлива, а Божа – вічно триває». 

Ярко ГАРАСИМ. 

Настав час, коли була продана фабрика, 

будинок і земля. Гроші на «маленький 

колгосп» кудись тато переслав. На 

кінець все майно. котре було вирішено 

брати з собою, було завантажене в залізничний 

вагон, і ми рушили на зустріч зі 

своєю новою Батьківщиною. 

Після прибуття на станцію «Чоп» 

наше майно перевантажили вже в радянський 

вагон. Батько був вимушений 

поміняти всі гроші за тодішнім курсом 

на радянські карбованці. Після обміну 

грошей і розрахунків за перевантаження 

майна, оплати за вагон і різних поборів 

грошей залишилося мало. Але батько 

тішив себе надією, що є ще переказані 

гроші на «маленький колгосп». 

Після прибуття до Львова, не маючи 

де зупинитися, нам порадили, поки тато 

буде шукати житло, щоб ми винаймали 

квартиру недалеко залізничного вокзалу. 

Тато ніяк не міг знайти помешкання, 

котре б його влаштовувало. І ось настав 

момент, коли грошей залишилось зовсім 

мало, адже треба було платити за простій 

вагона з нашим майном, за винаймане 

житло, а крім того всього треба було ще 

й харчуватися. Аж тут батько зрозумів, 

що центнер пшениці не купиш за ціною, 

що писали газети, бо це ціна, що держава 

платила колгоспам за здане зерно. 

Гроші, на котрі батько мріяв купити 

«маленький колгосп» – пропали, бо обманом 

він переслав їх у якийсь радянський 

«фонд». 

На останні гроші був куплений будиночок, 

якщо це можна назвати будинком. 

Хатина була перебудована з якогось 

хліва, дах односкатний, перекритий руберойдом. 

З вагона пропало дуже багато речей. 

Так ми перетворилися із заможніх людей 

у жебраків. Мама після такого пережиття 

за два місяці померла. Після 

смерті мами мене влаштували в школу. 

Батько був вимушений влаштуватися на 

роботу на меблеву фабрику простим робітником. 

Братів моїх батько віддав у 

школу ФЗО. Залишились ми тільки з батьком. 

Я мала, збідована, залякана, ще й 

мушу терпіти знущання в школі. Мене 

охопив розпач. Нема кому пожалітися, 

ніхто тебе не захистить, ніхто не пожаліє 

і не промовить доброго слова. 

Але Господь дав мені в той час тебе – 

захисника. Ти виявився єдиною опорою 

для мене в школі. Я все своє свідоме життя 

завжди згадувала тебе і завжди молила 

Бога за твоє здоров’я. 

Після закінчення третього класу помер 

мій батько. Я залишилася круглою 

сиротою. Мене забрали в дитячий будинок, 

кілька разів перевозили з одного 

міста в друге і накінець в м. Маріуполі я 

закінчила ПТУ і була скерована на роботу 

в м. Ужгород на взуттєву фабрику. 

Братів я загубила. Вони після школи 

ФЗО працювали в шахті і під час аварії 

обоє загинули. Я вийшла заміж. Маю двох 

синів і двох онуків. Їду з Тернополя від 

молодшого сина в Ужгород до старшого. 

У Львові відвідаю могили своїх батьків, 

попрощаюсь із ними. Після смерті чоловіка 

буду доживати свої дні в свого старшого 

сина, бо в мене виявлена невиліковна 

хвороба. Ми більше не зустрінемось, 

так що нема ніякого сенсу обмінюватися 

адресами. Я вдячна Богові, який під 

кінець мого життя дав мені можливість 

подякувати тобі». 

Ось і промайнуло майже півтора години 

в дорозі. Електричка вже під’їжджала 

до станції «Підзамче». Мені треба виходити, 

а Миросі треба їхати на вокзал. Заплакані 

люди які слухали цю розповідь, бажали 

нам всіляких гараздів. Ми попрощалися 

в останній раз. Змахнув я скупу мужську 

сльозу з очей, вийшов із вагона в пригніченому 

стані. Але нічого не зробиш – така 

людська доля, таке життя. Треба за все 

дякувати Богові, адже це Його воля. 

Ярко ГАРАСИМ.

8 

Дитяча сторiнка 


Приходьте, діти, до кринички 

Напитись чистої водички. 

А та водиця непроста, 

Бо це — наука про Христа. 

.......................................................................................... 

«Криничка» вітає усіх читачівшколярів 

зі Святом знань і бажає 

успіхів у навчанні, жаги до знань, наполегливості 

та працьовитості. Пам’ятайте, 

що вивчене змалку залишиться 

довіку. Звичайно, процес навчання 

– річ нелегка. Адже він зобов’язує учнів 

до серйозності, зібраності та уважності. Та хіба 

це зле – стати володарем ще й таких рис? 

А щоб веселіше було починати навчальний рік, 

пропонуємо кілька жартівливих оповідок Платона 

Воронька. 

Не вміє 

Першокласник Сергійко, повернувшись 

зі школи, сказав: 

- Я в школу не піду. 

- Чому? – запитала бабуся. 

- Бо там треба писати й читати, 

а я не вмію; а розмовляти 

я вмію, так на уроках не дозволяють. 

Намалював коня 

Сашко: «Мамо, а наша вчителька 

зовсім не знає тварин». 

Мати: «Звідки ти це взяв?» 

Сашко: «Я намалював коня, а 

вчителька питає, що то таке». 

«Мій тато» 

Батько та мати поїхали з 

дому, а Данилко, лишився на 

господарстві, до школи не пішов. 

Раптом телефонний дзвінок... 

Данилко впізнав по голосу свою 

вчительку: 

- Чому сьогодні Данилко не 

прийшов до школи? 

- Тому що він захворів. 

- А хто це розмовляє зі мною? 

- Мій тато… 

Скільки пирогів? 

У першому класі був один дуже 

поганий учень. 

Вчителька не знала, що й робити, 

щоб навчити його арифметики. 

Одного разу вона повела з 

ним таку розмову: 

- Твоя мама пекла сьогодні 

пироги? 

- Пекла. 

- Ти з’їв один пиріг, і мама 

дала тобі ще один. Скільки ти 

всього з’їв пирогів? 

- Два. 

- Добре. З’їв ти ці два пироги, 

а мама дала тобі ще два. 

- Ну, ні, стільки я вже не з’їм! 

ЧИ ЗНАЄШ ТИ, ЩО… 

Українському букварю понад 400 років. 

Перший буквар видав у Львові Іван Федорів ще 1574 року. 

Кличе вересень до школи! 

Коли звучить слово «вересень», то відразу напрошується словосполучення «перше 

вересня», і мимоволі доєднуються слова «школа», «навчання», «школярі». 

Так, перший осінній місяць нагадує, що минув час літніх канікул і пора розпочинати 

новий навчальний рік. Для когось він буде першим навчальним роком, хтось переходить 

до наступного класу, а комусь стане сумно від того, що це його останній рік 

навчання за шкільною лавою. 

Перше Вересня 

Жовтіє листя на тополі. 

Летять у небі журавлі. 

Відкриті навстіж двері в школі – 

Ідуть навчатись школярі. 

З гілок тополь злітає листя, 

Кружляє й падає до ніг. 

Уперше діти урочисто 

Переступають цей поріг. 

Н. ЗАБІЛА. 

Український школяр 

В школі пишу і читаю, 

І рахую, і співаю, 

І малюю, й уважаю, 

Що спитають – усе знаю, 

Бо вкраїнську вдачу маю. 

А як вийдуть з мене люди, 

Яка радість тоді буде – 

І для мене, й для родини, 

Для народу, для Вкраїни – 

З української дитини! 

В. СКОМАРОВСЬКИЙ. 

А чи знаєте ви, любі діточки, які релігійні 

свята припадають на перший місяць осені? 

«Криничка» нагадує, що: 

11 вересня – Усічення голови Іоана Хрестителя, піст. 

14 вересня – початок нового церковного року і пам’ять прп. 

Симеона Стовпника. 

21 вересня – Різдво Пресвятої Богородиці. 

27 вересня – Воздвиження Чесного Хреста, піст. 

Різдво 

Пресвятої 

Богородиці 

Давним – давно на 

світі жили чоловік та 

жінка. Звали їх Іоаким 

та Анна. Ці 

добрі люди дожили до 

глибокої старості, не 

маючи дітей, а тому 

були завжди засмучені. 

Люди казали, що 

вони великі грішники. 

І все ж таки, незважаючи 

на свій вік, вони 

не переставали просити 

Бога, щоб у них 

з’явилася дитина. Подружжя дало обіцянку: 

якщо в них народиться немовля, обов’язково 

його життя буде присвячене служінню Господу. 

У Єрусалимі був храм, до якого прийшов 

Іоаким і приніс дари Богу. Однак священик не 

схотів узяти їх, бо Анна і Іоаким були бездітними. 

В цей же час його дружина Анна знаходилася 

у садку. Там вона побачила на дереві гніздечко 

з пташенятами і заплакала від горя, що в них 

із Іоакимом немає діток. Цієї миті перед нею 

з’явився ангел, якого послав Бог, і сказав, що 

народиться донька, якій треба дати ім’я Марія, 

бо воно означає «благодать». 

Різдво пресвятої Діви Марії – це день загальної 

радості, тому що їй було призначено Богом 

стати Матір’ю Спасителя світу. 

Воздвиження 

Чесного 

Хреста 

Господнього 

У церковному 

писанні мовиться 

так : «По розп’ятті 

Господа нашого 

Ісуса Христа ( а з 

ним і двох розбійників) 

усі три хрести 

з Голгофи були 

скинуті в рівчак і засипані 

сміттям. Згодом над тим місцем споруджено 

язичницький храм». 

Після 313 року, коли помер імператор, Константин 

Великий проголосив християнську віру 

законною у Римській імперії, його мати, цариця 

Єлена, взялася віднайти Хрест, на якому було 

розіп’ято Господа. На Святій Землі їй вдалося 

відшукати старого іудея, який знав те місце. 

Розкопали рів, там знайшли три хрести і дощечку, 

що лежала окремо від них, із написом 

«Ісус Назорей, Цар Іудейський». Потрібно було 

дізнатися, який з трьох хрестів є Хрестом Спасителя. 

За порадою єпископа стали підносити по 

черзі хрести до однієї недужої жінки. Від двох 

не вчинилося ніякого дива, коли ж поклали 

третій хрест, вона вмить зцілилася. У такий 

спосіб розпізнали Хрест Господній. 

Цар Константин і цариця Єлена на місці поховання 

і воскресіння Ісуса Христа збудували 

храм на честь Воскресіння Христового. 

На Воздвиження земля рухається до зими, а 

тому від цього часу дні стають холодні, а птахи 

відлітають до вирію. 

Сторінку підготували Оксана ВЕРЕСНЕВА та Оксана ХРИСТУК. 

ЗАСНОВНИК ГАЗЕТИ — 

Львівське крайове ставропігійне братство 

св. ап. Андрія Первозваного, 

зареєстроване міністерством України 

у справах преси та інформації. 

РЕЄСТРАЦІЙНЕ СВІДОЦТВО: серія КВ № 2335 

Тим, хто бажає матеріально підтримати наше 

видання, повідомляємо банківські реквізити: 

ПАТ АКБ “Львів” 

Р/р 260075157, МФО 325268, 

код ЄДРПОУ 20785948 

Подяка за Ваші пожертви друкуватиметься 

на сторінках газети. 

НАША АДРЕСА: 

79008, Львів-8, вул.Руська, 3/1 

Для листування: 

м. Львів - 8, а/с 1334 

(032) 235-52-02 

www.stavropigia.lviv.ua 

E-mail: vegauaoc@gmail.com 

Редактор Олег ПЕНДЕРЕЦЬКИЙ 

Редакційна колегія: 

Микола БАНДРІВСЬКИЙ, Тарас ДМИТРИК, 

Віра МАРКОВИЧ, Юрій ФЕДІВ 

Автори опублікованих матеріалів відповідають за точність 

використаних фактів, цитат, власних імен. Редакція намагатиметься 

найменше втручатися в авторський текст, 

зберігаючи особливості стилю. Водночас залишає за собою 

право редагувати, скорочувати подані матеріали. 

Cтатті, світлини, малюнки, що надійшли в редакцію, 

не повертаються. 

Передплатний індекс — 35013 

Друк газети виконаний у ДП ВПП МОУ «Армія України» 

Замовлення №

Успенська вежа № 9 (2012)

Transform your PDFs into Flipbooks and boost your revenue!

Delete template?

Save as template ?