Успенська вежа № 3 (2011)

ЩОМІСЯЧНА ВСЕУКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА СТАВРОПІГІЙНОГО БРАТСТВА СВ. АП. АНДРІЯ ПЕРВОЗВАНОГО 

За віру і дність! 

є 

Виходить з березня 1991 року БЕРЕЗЕНЬ 2011 року № 3 (226) 

«УСПЕНСЬКІЙ ВЕЖІ» – 20 РОКІВ! 

Дорогі наші шанувальники! 

Упродовж 20 років у час різних негараздів, 

владних змін і криз в українській державі 

єдина наша православна газета на теренах 

Західної України вижила, незважаючи 

на різні утиски недоброзичливців. А з 1995 

року «Успенська вежа» стала Всеукраїнським 

органом Братства і досі розповсюджується 

як в Україні, так і по всьому світі, 

де проживають православні українці, сіючи 

у Ваших серцях, шановні читачі, розумне, 

добре й вічне – сприяє поширенню духовності, 

християнської моралі, правдивої української 

історії та культури. 

На колажі ми показали, як змінювалось 

обличчя газети впродовж її історії до становлення, 

до впевненого повноліття. Ми не 

зраджували, не зраджуємо й надалі намагатимемося 

не розчаровувати наших дописувачів, 

читачів, які вносять посильну лепту 

в подальший розвиток «Успенської вежі». 

Завдяки найперше Вам, дорогі наші шанувальники 

та жертводавці, ми вижили, бо не 

є комерційним виданням, та віддячуємо Вам 

найважливішим – правдивим християнським 

словом, котре збагачує душу. 

Хочу уклінно подякувати головам Братства 

Богданові РОЖАКУ, Романові МАКСИ- 

МОВИЧУ, Тарасові ДМИТРИКУ та теперішньому 

голові, попереднім редакторам 

Братського часопису, які внесли вагомий 

вклад у його становлення, а це – Святослав 

ЯРЕМА, Андрій ЮРАШ, Роман МИСАКО- 

ВЕЦЬ, Марія ГОРБАЛЬ, Павло ШИПРИКЕ- 

ВИЧ, о. Йосип БОГДАН. 

Висловлюю щиру вдячність тим невтомним 

трудівникам у розбудові Братства й газети, 

які працювали й досі продовжують трудитися 

над СЛОВОМ, що завжди було, є і 

буде першим, а це – владика Ігор (ІСІЧЕН- 

КО), священики Ігор БУРМИЛО, Володимир 

ГЕНСЬОР, Володимир ВАСЬКІВ, а також п. 

Іван ПЕТРІВ, п. Віра МАРКОВИЧ, п. Люба 

ХМЕЛЮК, п. Ніна НЕМИРОВСЬКА, п. Олена 

ПАДОВСЬКА, п. Оксана ЗАХАРЧУК та 

багато інших. Особлива подяка всім теперішнім 

членам редколегії, зокрема заступнику 

голови Братства Юрію ФЕДІВУ за кропітку 

працю над інформаційними матеріалами, 

історику Миколі БАНДРІВСЬКОМУ за 

глибокі історичні розвідки та окремо відзначу 

пані Віру МАРКОВИЧ за постійне ведення 

нею в газеті важливих дві сторінки з глибоким 

і тонким виховним ухилом – це «Домашня 

церква» і «Дитяча сторінка». 

Усіх щиро вітаю із ювілеєм «Успенської 

вежі» і бажаю щастя, здоров’я та подальшої 

плідної праці на процвітання християнського 

слова. І хай нам у цьому допоможе Бог! 

З повагою редактор «Успенської вежі» 

Олег ПЕНДЕРЕЦЬКИЙ. 

Матеріали, приурочені ювілею 

газети «Успенська вежа» 

читайте на 3-4 сторінках. 

Слава Ісусу Христу! Дорогі Брати і Сестри! 

Двадцятиріччя нашої братської газети – це ювілей присутности в житті Братства 

апостола Андрія Первозваного видимого знаку Божої ласки. Адже лише з 

волі Провидіння газета, позбавлена надійного фінансування, підтримки церковної 

влади, мережі розповсюджувачів, протягом двох десятиліть лишається незмінним 

речником мирян Української Автокефальної Православної Церкви, плекаючи 

тяглість традицій, започаткованих у Петропавлівській церкві Львова 19 

серпня 1989 р. 

Вітаючи нечисленний, але мужній і діяльний колектив редакції з ювілеєм, сердечно 

дякую всій спільноті Львівського крайового ставропігійного братства святого 

апостола Андрія Первозваного, завдяки жертовности якої ми щомісяця одержуємо 

нове число «Успенської вежі». Ваша принциповість, відмова йти на компроміси 

з сумлінням свідчать про віру в Святу Христову Церкву, в її незаплямовану 

чистоту, в її природню єдність, забезпечувану благодатною присутністю Святого 

Духа. Хай же ця присутність і надалі щедро виявляється в публікаціях братської 

газети, сприяючи гідному подоланню Українською Автокефальною 

Православною Церквою всіх земних випробувань. Хай Єдиний у Трійці Господь 

благословить Вас на довгу й плідну працю в Його винограднику! 

Вітаємо! 

Редакція газети "НАША ВІРА" передає своїй сестрі "УСПЕНСЬКІЙ ВЕЖІ" 

сердечні вітання у зв'язку з її 20-літтям. І бажає повного виду, бадьорого 

духу та сили випромінювати радість і надію навколо себе. Боже помагай! 

З повагою головний редактор «НАШОЇ ВІРИ» Євген СВЕРСТЮК. 

Пастирське послання 

архиєпископа Харківського 

і Полтавського Ігоря 

УАПЦ з нагоди початку 

Великого посту 

Всечесні Отці! 

Дорогі Брати і Сестри! 

Мине ще кілька тижнів, і зелене листя 

нагадуватиме про обнадійливий 

знак порятунку людства – оливковий 

листок, принесений голубкою Ноєві 

(Бут. 8:11). Може, хтось із нас уявить у 

цю мить і ковчег, збудований за Божим 

наказом, у якому Ной рятувався від 

вселенського потопу. Тоді образ згубних 

вод потопу викличе в нашій свідомості 

аналогії з загрозливою повінню порожніх 

слів і фальшивих емоцій, у вирі 

яких ми опинилися. А тоді й Великий 

піст, до котрого запрошує нас Церква, 

здасться таким самим рятівним ковчегом, 

що може здійняти християнина над 

безоднями духовної загибелі. 

Бог веде нас до спасіння через гіркі 

відкриття. Прикро виявити, що ти, вважаючи 

себе самостійною, вольовою, 

розумною людиною, насправді перетворився 

на слухняну маріонетку в чужих 

руках. Ми переживаємо психологічне 

потрясіння, коли визнаємо себе 

обдуреними чи обікраденими. Важко 

відкривати власні помилки й помічати 

вчинені провини. Однак, приховуючи 

від себе правду про реальний стан довколишнього 

світу й про себе самих, ми 

ніколи не зможемо стати справді 

вільними людьми. 

Великий піст дарується нам для 

звільнення від влади химер. З затягненої 

сірою мжичкою країни міражів він 

кличе увійти в рятівний простір Церкви, 

осяяний таїнственною Божою присутністю. 

Дверима ж у цей простір має 

стати щире визнання власних провин і 

каяття за них. Апостол Іоан Богослов 

застерігає: «Коли ж кажемо, що не маємо 

гріха, то себе обманюємо» (1 Ін. 1:8). 

Відмовляючись від самообману, ми й 

починаємо творити з себе нову, вільну 

особистість. Творити систематично й 

наполегливо, згідно з Євангелієм, за постійної 

співдії найпотужнішої творчої 

сили – Божої ласки. 

А отже, Великий піст – це час духовного 

пориву до свободи. Він унеможливлює 

пасивне споглядання зла в довколишньому 

світі. Христос закликає нас 

сміливо озирнутися й помітити Його 

присутність у скривджених і знедолених 

співвітчизниках. Саме за байдужість 

до їхнього болю ми звітуватимемо 

перед Суддею, Якого зневажили 

або зіґнорували в особі своїх ближніх. 

«Бо Я голодував був і не нагодували 

Мене, прагнув і ви не напоїли Мене, 

мандрівником Я був і не прийняли ви 

Мене, був нагий і не зодягли ви Мене, 

слабий і в в'язниці і Мене не відвідали 

ви» (Мт. 25:42-43). 

Кожен із нас протягом наступних 

семи тижнів творитиме в ковчезі Великого 

посту простір своєї духовної свободи. 

У цьому просвітленому просторі 

ми шукатимемо Бога в молитві, в читанні 

Святого Письма, а найголовніше 

– в єднанні з Ним через сповідь і причастя 

Святих Таїн. Піст заохочує до самоти, 

до мовчазного спокою. Але не до 

апатії та штучної самоізоляції! Через 

молитву за ближніх і конкретні справи 

милосердя, через захист людської 

гідности й зневажуваних прав особистости 

та рідного народу ми здіймаємося 

в цей час до усвідомлення відповідальности 

кожного з нас, християн, за 

довколишній світ, за нашу державу. 

Тарас Шевченко, 150-річчя упокоєння 

якого вшановуватиметься в перші 

постові дні, нагадує нам про перспективу 

християнського вдосконалення – 

про подвиг діяльної любови до свого народу 

під час національної драми, «во 

врем’я люте». Солідарне протистояння 

злу й насильству виростає з християнської 

міці кожного з нас, котра гартується 

в доланні індивідуалістичного 

самозахоплення. На оливковий листок 

національного порозуміння годі сподіватися, 

не переживши випробувальних 

тижнів самотньої плавби в ковчезі покаяння. 

Хай же досвід Великого посту 

стане для нас прологом до спільного переживання 

єдности в оновленому воскреслим 

Христом світі. Амінь.

2 

Березень 2011 

НОВИНИ 

14 фестиваль української коляди 

Сторінку 

підготував 

Юрій ФЕДІВ, 

заступник голови 

Братства, 

член редколегії 

газети 

«Успенська 

вежа». 

13 лютого 2011 року відбувся 14 фестиваль української 

коляди православних колективів “Прощання з 

колядою», організований Львівським крайовим ставропігійним 

братством св. ап. Андрія Первозваного. 

Цьогорічний захід був особливим, оскільки участь взяли 

14 колективів. Крім учасників із Львівщини прибули 

гості із Тернопільщини та з м. Сянока (Польща). 

З благословенням до присутніх від духовенства 

Львівської єпархії УАПЦ звернувся архиєпископ 

Львівський Макарій, який у своїх словах згадав про 

давній звичай українців прославляти Христа у колядках, 

про традицію родинного торжества. Також владика 

подякував господарям свята - Львівському ставропігійному 

братству за організацію традиційної розколяди, 

яке проводиться їхніми силами з 1997 року. 

Виступ розпочав хор храму Воздвиження ЧЖХГ м. 

Тернополя, найстаровиннішої церкви міста, яка є його 

ревесницею та стала першою громадою УАПЦ на Тернопільщині 

в 1990 році. Хористи прибули разом із своїм 

настоятелем о. Дмитром Лисаком. 

Продовжив виступ зразковий фолькльорно-обрядовий 

ансамбль «Ходаки» із с. Малий Ходачків Тернопільської 

області. Даний колектив знаних у світі, оскільки 

репрезентував українську коляду вже у 9 країнах 

Європи. 

Московські творці «Русского міра» розробили план ліквідації 

УАПЦ та УПЦ КП та втягнення українських православних парафій 

в орбіту Московського Патріархату. На державному рівні готується 

нова редакція Закону України про свободу совісті та релігійні 

організації, яка дасть законні підстави для ліквідації православних 

громад, що не підпорядковуються Москві. 

Для полегшення цього завдання сьогодні пропонується внести 

зміни до єпархіальних та парафіяльних статутів, відповідно 

до яких вищі церковні керівні органи матимуть право ліквідовувати 

релігійні громади, а їхнє майно в судовому порядку відбирати 

на свою користь, а значить у подальшому на користь Московського 

Патріархату. 

Наразі це плани, які прикриваються необхідністю внесення таких 

змін до Статутів релігійних громад та релігійних об’єднань, 

нібито у зв’язку із ухваленням нового Податкового кодексу. Однак, 

що може бути спільного у релігійних організацій, котрі не займаються 

підприємницькою діяльністю, із Податковим кодексом??? 

Якщо сьогодні промовчимо, то завтра прокинемося у 

Московському Патріархаті. 

Єдиним і найдієвішим заходом, що унеможливить усяке юридичне 

втручання з боку державних органів під впливом і тиском 

РПЦ буде негайне проведення зборів громад, а за тим і збір 

підписів, які ще раз підтвердять приналежність громад до Української 

Автокефальної Православної Церкви. 

Ми просимо духовенство Львівської єпархії УАПЦ звернутися 

до Патріаршого суду із заявою про розгляд справи, чи законно 

митрополит Мефодій Кудряков займає посаду Предстоятеля 

УАПЦ, чи є він насправді архієреєм УАПЦ, хто його висвячував 

у єпископи, документальне підтвердження його архієрейського 

сану, хто надав йому титул «Блаженніший митрополит Київський 

та всієї України», адже ж відомо, що його було обрано Предстоятелем 

УАПЦ із титулом «митрополит Тернопільський і Подільський». 

У випадку ухвалення Патріаршим судом рішення, що митрополит 

Мефодій Кудряков незаконно обіймає посаду Предстоятеля 

УАПЦ, просимо Високопреосвященнішого митрополита Галицького 

Андрія, як найстаршого за хіротонією архієрея УАПЦ, 

скликати спільне засідання Архієрейського собору із числа канонічних 

архієреїв УАПЦ та Патріаршої ради УАПЦ для обрання 

Місцеблюстителя та Передсоборової комісії, а також для призначення 

дати чергового Помісного собору УАПЦ. 

Продовжили програму виступу хори храмів Преображення 

ГНІХ УАПЦ м. Львова, Свв. Володимира і Ольги 

УАПЦ м. Львів-Винники, свт. апп.Петра і Павла УАПЦ 

м. Львова, св. Софії УАПЦ м. Золочева та квартет духовенства 

і церковнослужителів Золочівського деканату 

УАПЦ «Левит». 

Духовну радість подарували присутнім Софія Федина 

із фольк-гуртом «Кермеш». 

Виступили перед присутніми і наймолодші учасникиправославний 

дитячий хор с. Любеля Жовківського району 

Львівської області, який діє тільки півроку та дитячий 

вертеп храму Успіння праведної Анни м. Львів (Голоско). 

Історію опрацювання матеріалів 

та їхнього оформлення 

присутнім розповіли упорядники 

книги Кость Маркович та 

Юрій Федів. 

Організатори заходу зумі-ли 

зібрати більшість авторів спогадів, 

які опубліковані у книзі. 

Прибули рідні й близькі із Харкова, 

Києва, Тернополя та 

Львівщини. До присутніх із словами 

спогадів звернулися архиєпископ 

Харківський і Полтавський 

УАПЦ Ігор (Ісіченко), 

голова Братства Роман Максимович, 

головний архітектор м. 

Львова Юрій Криворучко, професор 

Академії мистецтв Роман 

Кульмінацією свята став виступ ансамблю «ВІДИ- 

МО» із м. Сяніка (Польща) під керівництвом пані Маріанни 

Ярої. 

Колектив, який створений на базі Об’єднання українців 

Польщі у м. Сяніку відомий своїми піснеспівами 

не тільки у своїй країні, але далеко за її межами, де 

проживає українська громада. 

Закінчилася коляда виконанням піснеспівів хору 

«Оранта» Успенської Ставропігії м. Львова. 

Цьогорічний фестиваль був приурочений всеукраїнській 

газеті «Успенська вежа», яка у березні святкуватиме 

своє двадцятиріччя. 

Юрій ФЕДІВ, 

голова організаційного комітету. 

Світлини Олега ПАНАСА. 

ПРЕЗЕНТАЦІЇ 

Пастир, патріот, дослідник 

До одинадцятої річниці пам’яті Патріарха Димитрія 

26 лютого у приміщенні Львівського музею історії 

релігії відбулася презентація книги “Спогади – Патріарх 

Димитрій: пастир, патріот, дослідник», яка вийшла 

зусиллями Благодійного фонду імені Патріарха 

Димитрія у видавництві «Святогорець». 

Випуск книги приурочений 11-й річниці відходу в 

оселі Всевишнього Патріарха Київського і всієї України 

УАПЦ Димитрія (в миру о. Володимира Яреми). 

Василик, професор історії Микола 

Хмільовський, керівник видавництва 

«Святогорець», золочівський 

благочинний УАПЦ 

митрофорний протоієрей Василь 

Саган, настоятель Петро- 

Павлівської церкви м. Львова 

митрофорний протоієрей Микола 

Кавчак, настоятель храму 

Різдва Богородиці м. Києва протоієрей 

Валерій Копійка, настоятель 

Хресто-Воздвиженського 

храму м. Тернополя 

митрофорний протоієрей 

Дмитро Лисак. 

Музичні піснеспіви присутнім 

подарували Наталя Половинка, 

виконавши давні галицькі 

ірмоси та хор Львівського 

крайового ставропігійного 

братства св. ап. Андрія Первозваного 

під керівництвом 

Михайла Савка, які виконали 

«Херувимську пісню», авторства 

Патріарха Димитрія. 

Власний кореспондент. 

Світлини Олега ПАНАСА. 

Передплачуйте християнський часопис «Успенська вежа» на 2011 рік, передплатний індекс 35013. Ціна незмінна.

Довший час перебуваючи 

при кермі Львівського 

крайового ставропігійного 

братства святого апостола 

Андрія Первозваного, пройшов 

той тернистий шлях, 

котрий пройшло Братство та 

його газета «Успенська 

вежа». На перших порах, 

коли Братство, як організація 

православних українців 

було потрібне Проводу Української 

Автокефальної 

Православної Церкви та 

Двадцятилітній ювілей братського часопису 

може сьогодні, зважаючи на розхристаність 

політичної ситуації, лишитися не 

зовсім поміченим у державі. Та насправді, 

ця подія має велике значення не лише для 

окремого взятого ставропігійного Братства 

ап. Андрія Первозванного УАПЦ, але й в 

цілому для України. 

«Успенська вежа» – це унікальний всеукраїнський 

часопис, який долаючи всілякі 

негаразди, пройшов двадцятилітній шлях 

становлення і виглядає нині солідним, цікавим 

видання для різних читачів, корисним, 

інформативним, різнобічним, але найголовніше 

– актуальним та таким, що плекає 

християнську віру, дбає про людську душу, 

захищає нашу Церкву, сіє «розумне, добре 

і вічне». 

Газета має постійних читачів, дописувачів 

з різних куточків України, але такою, 

якою вона є сьогодні, дбає колектив редакції, 

творчий колектив однодумців, відкритий 

до всього нового, дбайливий до слова 

та, перше за все, відповідальний, щоб газета 

вчасно потрапляла до читача от уже 

20 років. За цей час багато газет з’являлися 

і зникали із різних причин, а «Успенська 

вежа» тримається завдяки ентузіазму 

львівських братчиків. 

Часопис має постійні рубрики, привабливо 

оформлений, ілюстрований світлинами, 

торкається різних тем та проблем із 

життя УАПЦ. У газеті порушуються проблеми 

не лише із життя Львівського Братства, 

а на шпальтах постійно можна знайти новини 

із всієї України. 

Тож, у першу чергу, хочеться торкнутися 

внеску «Успенської вежі» у висвітлені життя 

та становлення Харківського Братства, 

церковних громад Харківсько-Полтавської 

єпархії УАПЦ. 

Майже одразу після заснування газети 

«Успенська вежа» та створення Харківського 

православного Братства з’являються 

інформації про його діяльність. Однією із 

перших публікацій було повідомлення про 

Великодню прощу харків’ян до Львова. Позиція 

харків’ян щодо ситуації в церкві у 1992 

році викладена у декларації принципів 

«Єднаймося довкола престолу Київського 

Патріарха», прийнята у листопаді на засіданні 

Харківського крайового братства і 

надрукована в січневому номері за 1993 

рік, у тому ж номері ми знаходимо світлину 

про хресний хід біля Успенського собору 

Харкова 20 вересня 1992 року, в якому 

брав участь отець Володимир Ярема, який 

вдруге відвідав Харків. 

Оглядаючи газети за 20 років, поринаєш 

у ті події церкви і Братства, які гартували 

нас, а часопис допомагав нам вижити, а 

нині він є джерелом історичних матеріалів 

Березень 2011 3 


Тернистий шлях і Братства, і його газети 

клірові для захисту їх інтересів, 

газета мала підтримку 

ієрархії. З часом, коли послідовна 

позиція Братства 

була скерована на захист автентичності 

Церкви, ми мали 

підтримку лише від блаженної 

пам’яті Патріарха Димитрія 

та його однодумців із середовища 

духовенства. 

Різними способами та засобами 

недоброзичливці 

«Успенської вежі» намагалися 

заблокувати роботу 

редакції і навіть зліквідувати 

газету. В умовах економічної 

кризи в Україні лише 

завдяки небайдужим людям 

газета мала змогу регулярно 

виходити у світ. 

Сьогодні я вдячний їм за матеріальну 

та моральну 

підтримку і бажаю їм доброго 

здоров’я, Божого благословення 

на добрі вчинки. 

Наша щира молитва й за 

тих, хто перебуває там, «де 

нема ні болю, ні смутку, ні 

зітхання, але вічне життя». 

Я бажаю сьогодні редакційній 

колегії газети «Успенська 

вежа» доброго здоров’я, 

успіхів і Божої допомоги 

в їхній нелегкій, але 

так потрібній справі, адже 

вони допомагають нам не 

схибити з дороги, яка веде 

до пізнання Бога. Нехай Вас 

не лякають труднощі та перешкоди, 

їх не уникнути. 

Але глибока віра, щира 

надія і правдива любов до 

Із висоти «Успенської вежі» 

Щоразу отримуючи новий номер «Успенської вежі», я лину думками 

до Львова, згадую незабутні відчуття, коли одного разу, перебуваючи 

у гостях у львівських братчиків, нам, харківським братчикам, 

вдалося завдяки Богдану Рожаку, долаючи високі сходи, потрапити 

на саме високе місце Успенської вежі… Львів був, як на долоні, а ще 

переповнювало почуття неповторного зв’язку із тими славними, героїчними 

часами, коли православні львів’яни стали в обороні віри, 

культури та освіти України. А потім, понад 20 років тому, їх справу 

відродили вже нові герої-християни, з якими ми маємо радість спілкуватися, 

перебувати у молитві, працювати нині для Божої справи. 

Тож щоразу нова «Успенська вежа» навіть своєю назвою нагадує 

про велику відповідальність кожного читача, члена Братства св. ап. 

Андрія Первозваного УАПЦ перед Богом, нашою Церквою за ту справу, 

якій він вирішив прислужитися і присвятити своє життя. 

про подій того часу. 

У звітній доповіді на IV звітно-виборній 

конференції Всеукраїнського братства, яку 

зробив його голова, монах Ігор, різко розставлені 

акценти щодо організаційних проблем, 

які тоді ми мали у Всеукраїнському 

братстві та дана оцінка деструктивній 

діяльності окремих членів управи. 

У тому ж номері член молодіжного братства 

Олена Супрун розповідає про 

діяльність молодіжного братського руху на 

Харківщині. У наступному номері газета 

надрукувала реакцію та заяву Харківського 

крайового братства «Любімо ділом і правотою» 

на події, що відбулися на київській 

конференції. В осінніх номерах з’являється 

матеріал про історію Свято-Дмитрівського 

храму у Харкові, автором якого був Юрій 

Донців. І подається повідомлення про життєвий 

шлях єпископа Ігоря Ісіченка. 

Після обрання о. Володимира Яреми на 

Патріарший престол газета «Успенська 

вежа» помітно стає якіснішою, а матеріал 

урізноманітнюється. Ми знаходимо інформацію 

про проведення єпархіального молодіжного 

свята «Під твою милість прибігаємо» 

та лист до Міністра національностей, 

міграції та культів від єпископа Харківського 

і Полтавського УАПЦ Ігоря про стан реєстрації 

єпархії. Привертає увагу матеріал пані 

Люби Хмелюк про відвідини львівськими 

братчиками парафії у Красному Лучі на Луганщині, 

що належить до Харківсько-Полтавської 

Єпархії. 

Із історичним матеріалом про УАПЦ на 

Слобожанщині у 1920-30 роках у серпнівересні 

1996 року знайомить читачів на 

сторінках газети «Успенська вежа» Владислав 

Проненко, який згодом розмістив низку 

публікацій на історичну тематику, зокрема 

про харків’янина літописця українського 

православ’я Івана Федоровича Власовського, 

про епізоди із життя архієпископа 

Олександра Ярещенка, існування церкви 

УАПЦ під час Другої світової війни. Стаття 

«Лицар української церкви» розповідала 

про діяльність поета, кобзаря, художника 

о. Миколи Сарми-Соколовського, який брав 

участь під час Другої світової війни у лавах 

ОУН-УПА. Про другу хвилю харківської еміграції 

у 1943 році йшлося у його статті 

«Шевченко єднає Українців» та багато інших 

унікальних історичних матеріалів. 

Відвідини Патріархом Димитрієм Харкова 

у листопаді 1996 року знайшли своє 

відображення у матеріалі пана Тараса 

Дмитрика. А вже у березні 1997 року, завдяки 

зусиллям пані Віри Маркович, газета 

розмістила спогади останньої парфіянки 

Свято-Миколаївського собору УАПЦ у Харкові 

Віри Андріївни Суркової. 

Часопис знайомив читачів із матеріалами 

Ольги Різніченко із Харкова, яка у своїх 

публікаціях торкалась наболілих проблем 

сьогодення, зокрема, діяльності новітніх 

сект в Україні, ролі церкви у становленні 

нашої держави. До 50-річчя архиєпископа 

Ігоря Ольга Різніченко опублікувала матеріал 

«Ще не час», висвітлювала досвіт подолання 

церковної кризи в Україні, ділилася 

враженнями від місійної поїздки до парафії 

у с. Глушківка, що на Харківщині та інші. 

Вперше у 2002 році опублікував на сторінках 

газети «Успенська Вежа» інтерв’ю 

із архієпископом Харківським і Полтавським 

УАПЦ Ігорем Дмитро Шаповал, який 

згодом розмістив на шпальтах газети 

статті «Ми хочемо бути церквою», «УАПЦ: 

творення помісної церкви», «Ювілейний 

початок церковної експансії Віктора 

Ющенка», «Тарас Шевченко у просторі 

Харкова» та ін. 

Газета «Успенська вежа» на своїх сторінках 

подавала матеріали щодо вшанування 

на Сході України 10 річчя від дня 

упокоєння Патріарха Мстислава, зокрема, 

повідомлялося про проведення у Харкові 

круглого столу, присвяченого цій 

даті, харківські братчики ділилися спогадами 

про перебування Патріарха у Харкові 

у 1991 році, але особливими були 

матеріали про Патріарха Мстислава, розміщені 

в газеті, які належали архієпископу 

Ігорю. Своїми спогадами про те, як не 

пускали Патріарха Мстислава до Шевченка 

ділилася харківська поетеса, головний 

редактор обласного радіо Ірина Мироненко. 

Низка матеріалів присвячених перебуванню 

Патріарха Димитрія на Харківщині 

Божого провидіння допоможуть 

Вам на цьому шляху! 

З глибокою повагою і 

любов’ю 

Роман МАКСИМОВИЧ, 

голова Братства. 

знайшли своє відображення на сторінках 

газети. Сповнений синівської любові матеріал 

архієпископа Ігоря «Сивий дідусь 

із теремків», своїми спогадами про перебування 

Патріарха Димитрія ділилися й 

інші харків’яни. 

У березні 2006 року газета розмістила 

матеріал, присвячений діяльності Колегії 

Патріарха Мстислава у Харкові, а 

потім систематично з’являлися інформації 

про новини в житті цього навчального 

закладу. 

Про спільний досвід апостольського 

служіння на Слобожанщині Харківського 

та Львівського братств розповідали у своїй 

статті харків’яни Вадим Приходченко та 

Ніна Немировська, які у 2010 році розмістили 

матеріал до 20-ліття від дня створення 

Харківського крайового православного 

Братства ап. Андрія Первозваного 

«Аби утвердити в життя євангельські заповіді». 

Завдяки газеті «Успенська вежа» вдалося 

оприлюднити низку матеріалів на 

різноманітні актуальні теми, як-то: проблеми 

духовного виховання молоді, дітей, 

становлення майбутніх священнослужителів, 

поділитися враженнями від діяльності 

єпархіальної амбулаторії Харківсько-Полтавської 

єпархії, порушити проблеми 

п’янства в Україні та багато інших актуальних 

проблем. 

Та чи не найбільша заслуга газети «Успенська 

вежа» в тому, що вона систематично 

дає можливість читачам бути знайомими 

із життям Харківсько-Полтавської 

єпархії, друкуючи послання архієпископа 

Ігоря із нагоди великих церковних свят, 

його коментарі щодо окремих важливих 

подій у церкві і за її межами, відповіді на 

питання читачів про внутрішній стан справ 

у церкві, про стосунки держави і церкви, 

про роль православ’я у долі українства, 

про хрещення князя Володимира Великого 

та безліч інших статей, матеріалів, що 

підіймають авторитет газети «Успенська 

вежа» та мають духовний вплив на її читачів. 

Оглядаючи архів газети за 20 років її 

існування, переконуєшся у важливості 

цього друкованого органу у житті Братства 

та Церкви. Викликає гордість та повагу та 

праця, яку докладають наші львівські братчики, 

формуючи кожний наступний номер. 

Тож лишається побажати, щоб Бог і надалі 

благословляв вашу шляхетну справу, а 

енергії, сили, прагнення творити вистачало 

вам завжди. 

З повагою Ніна НЕМИРОВСЬКА, 

м. Харків. 

Анонс 

Аж 20 років минуло після відродження Львівського 

ставропігійного братства, та нарешті науковцям 

вдалося завершити й випустити в світ його хроніку 

українською мовою. Хроніку можна придбати у книгарнях 

Львова, цінність якої колосальна. 

Переклад Хроніки з оригінального рукопису, 

звіреного з його варіантами, виконав Іван Сварник, 

а коментарями доповнили Володимир Александрович 

та Василь Кметь. Першу наукову розвідку про 

Діонісія Зубрицького написав Ігор Мицько; він же за 

участі Ольги Колосовської уклав перелік видань 

братської друкарні за 1591—1855 рр. Цю частину 

роботи організував Андрій Юраш. Студію про іконостас 

Успенської церкви написав Володимир Александрович, 

Рукописи та ілюстративні матеріали до 

друку приготували Володимир Александрович та 

Федір Лукавий. Рецензію на Хроніку читайте в наступних 

числах газети. 


4 


Ніл Хасевич, герой камінного покоління 

…І ось ідемо 

в бою життєвому 

Тверді, міцні, 

незламні, мов граніт, 

Бо плач не дав 

свободи ще нікому, 

А хто борець, 

той здобуває світ. 

З тим наміром Б. Любів вирушив у лісистий 

і багатий на чорноземи Волинський край. 

Батькатьківщина митця Ніла Хасевича – с. 

Дюксин Костопільського району на Рівненщині, 

на правому березі р. Горинь. Нажаль, 

у селі не збереглася хата, де в родині диякона, 

псаломщика Антона Івановича та його 

дружини Феодотії Олексіївни зростало трійко 

синів. Старожили вказали на мальовниче 

місце біля джерел, в центрі села, тут був дім. 

Батько, Антон Хасевич, шанована серед односельців 

людина: виховав синів – справжніх 

патріотів України, а сам загинув під час фашистської 

облави в 1943 році. Впродовж другої 

половини ХХ ст. влада намагалася затерти 

навіть згадку про Хасевичів. Зате збереглися 

старі в’язи біля обійстя, заплави ріки, де 

любив малювати Ніл. 

Подружжя Хасевичів, хоч і доводилося 

заощаджувати на найнеобхіднішому, утримуючись 

вп’ятьох на 50 царських карбованцях, 

постановило дати дітям ґрунтовну освіту. 

Початки знань прищепила синам мама. Далі 

щоранку на фірі хтось із батьків возив дітей 

до школи, за кількадесять кілометрів. У сім’ї 

Ніл був середульшим. Старший брат Федір 

вивчився на священика Української Автокефальної 

Православної Церкви. По війні 

о. Федір Хасевич загинув на засланні у радянському 

концтаборі Білобородово під 

Томськом. Бережуть у рідному Дюксині пам’ять 

і про найменшого Анатолія – семінариста, 

завзятого діяча Просвіти, керівника 

церковного хору. Не довчився, впав з рук 

польських шовіністів, адже, як і Ніл, воював 

у лавах УПА. Подивовуєш силі віри цього українського 

роду. Як нагадують його вихідці 

надміцний матеріал – дорогоцінний базальтовий 

камінь, що його покладами багаті земні 

надра Костопільщини. 

Він рано виявив хист до малювання й 

різьблення. Революційні події завадили Нілові 

закінчити духовну семінарію в Житомирі. А 

християнські мотиви, що сповнювали його 

душу, виливав на папір. Навчався у рівненських 

майстрів іконопису. До війни в кожній хаті 

Дюксина можна було бачити Хасевичеві рисунки 

й ікони. Визнання творчості – найви- 


«Де Бог хоче, там закони природи відступають» 

Тарас ДМИТРИК, заступник 

голови Братства. 

Минає 20 років з того часу, 

коли перший номер газети «Успенська 

вежа» вийшов у світ, і 

впродовж двох десятиліть з року в 

рік вона несе своїм читачам Слово 

Боже, інформацію про життя 

Церкви та Братства. Це звичайне 

чудо. Ні, чудо не в тому, що власне 

сама газета чудова, а в тому, 

що вона щомісяця виходить з-під 

друкарського верстата. За всіма 

законами менеджменту і маркетингу, 

видання газети мало би припинитися 

ще у кризовому 1992 

році. Але всупереч всім законам 

економіки газета друкується, щоразу 

міняючись зовнішньо і 

змістовно. Як говорить преподобний 

Андрій Критський: «Де Бог 

хоче, там закони природи відступають» 

( 4 пісня канону). 

Мало хто сьогодні пам’ятає, 

У вітальні престижної Львівської книгарні «Є» відбулася презентація 

альбому графіки головного художника УПА Ніла Хасевича 

(* 25 листопада 1905 — † 4 березня 1952). Збірка з 105 творів представлена 

у книжці альбомного формату в гарячій, немовби з бою вихопленій 

червоно?чорній обкладинці. З її жовтавих сторінок, котрі 

немов закумулювали в собі зловісний відсвіт пожарищ, постають 

замальовки бійців у рідкісні хвилини спочинку, проекти бойових нагород, 

влучна сатира на брехливу радянську пропаганду. Можливістю 

торкнутися героїчної історії боротьби за українську державність 

завдячуємо добрій волі упорядника альбому Богуслава 

Любіва. Цей жертовний чоловік відомий як організатор і директор 

Львівської галереї українського військового однострою. Перед численною 

аудиторією він розповів про виникнення задуму , видати альбом 

дереворитів з бункерів УПА і тим у 105 роковини з дня народження 

віддати шану Нілові Хасевичу. 

ща втіха, якої спізнав. Доля щедрою рукою 

відміряла йому тих втіх та занадто – горя. Не 

нарікав, навіть, як 13-річним у катастрофі на 

залізничному переїзді втратив маму і ліву 

ногу. Нещастя помножило його рішення опанувати 

вершинами творчості. У Варшавській 

Академії мистецтв, спершу як вільний слухач, 

згодом як студент одержав добру художню 

підготовку. Як живописець здобував почесні 

нагороди, допоки в обраній ним спеціальності 

– графіці почувся фахівцем. У лютому 1933 

року в рефераті він записав: «Малюнок 

є правдою абсолютною, а мову правди треба 

вивчати скрізь і завжди. Зробив би малюнок 

основою навчання в усіх школах. Це єдина 

мова, якою можна висловити все». 

Ніл Хасевич брав участь у діяльності популярної 

на той час групи «Спокій», обіймав 

посаду секретаря. До речі, з 31 художника в 

цій групі 14 були вихідцями з Волині. Творчим 

гуртом опікувалися митрополит Андрей Шептицький, 

письменник Юрій Липа, сенатор 

сейму від Волині Степан Скрипник, котрий за 

півстоліття стане першим православним 

Патріархом України Мстиславом. Саме в час 

навчання за старими рукописними книгами 

молодий митець ретельно пізнавав глибоку 

символічну сутність кириличного письма. 

Зокрема, взявши собі за зразок творчість великого 

українського графіка Юрія Нарбута, 

Ніл Хасевич гусячим пером переписав Пересопницьке 

Євангеліє. За розробленою ним 

азбукою навчалися в школі. З-поміж творів 

передвоєнного часу майстерно виконаний 

ним екслібрис президента УНР в екзилії Андрія 

Левицького. У Варшаві як член «Української 

громади» Ніл Хасевич був близько знайомий 

зі Степаном Бандерою. 

Неперевершений ілюстратор, Хасевич на 

СЛАВА ГЕРОЯМ! 

що «Успенська вежа» мала старшу 

сестру на ім’я «Відродження». 

Ця перша братська газета готувалася 

підпільно, друкувалася в Прибалтиці, 

і після доставки до Львова 

розповсюджувалася у парафіях 

відродженої Української Автокефальної 

Православної Церкви та 

осередках Братства святого апостола 

Андрія Первозваного впродовж 

1990 року. Головним редактором 

був Святослав Ярема. 

Після виборів у березні 1990 

року до Верховної ради УРСР та 

місцевих рад Комуністична партія 

втратила монополію на друковані 

засоби масової інформації. В 1991 

році стало можливим друкувати 

братську газету в Україні, і навіть 

зареєструвати її, як легальне друковане 

видання. Щоб підкреслити 

свій зв'язок із стародавнім Успенським 

Ставропігійським Братством, 

газета отримала назву «Успенська 

вежа», на честь найвищої 

споруди середньовічного Львова – 

дзвіниці Успенської церкви. Перше 

число «Успенської вежі» вийшло 

друком у Львові в березні 1991 

року, а її редактором став Роман 

Мисаковець. З перших днів свого 

існування газета була змушена боротися 

за виживання в умовах дикого 

капіталізму та первинного накопичення 

капіталу. Зростання цін 

на газетний папір, що виготовлявся 

тоді виключно у Росії, вартість 

друку, - все це доводилося долати 

управі Братства і редакції аби 

тільки не згасити вогник друкованого 

слова у середовищі православних 

парафій УАПЦ. 

В 1992 році до роботи в редакції 

взялася нова молода команда 

під керівництвом тоді ще студента 

Львівського державного університету 

імені Івана Франка – Андрія 

Юраша (сьогодні викладача, 

доцента ЛНУ). 1992 рік був переломним 

у житті УАПЦ – у червні 

Президент Леонід Кравчук інспірував 

створення на основі Статуту 

УАПЦ нової релігійної організації – 

УПЦ Київський Патріархат. УАПЦ 

була позбавлена юридичних прав, 

Патріарха Мстислава не допускали 

до виконання першосвятительських 

повноважень, не давали змоги 

владиці оселитися у Києві. Через 

розходження Андрія Юраша із 

управою Братства у поглядах на 

церковне життя, до роботи у редакції 

«Успенської вежі» повернувся 

Роман Мисаковець. Тепер до 

економічних труднощів додався ще 

й політичний тиск. Боячись накликати 

на себе гнів владоможців, друкарні 

відмовлялися друкувати 

братську газету або ж виставляли 

такі розцінки за друк, аби ми самі 

відмовилися від співпраці з ними 

і не турбували їх у майбутньому. 

Восени 1995 року Марія Горбаль, 

фаховий редактор, запропонувала 

управі Братства спробувати 

свої сили у редагуванні газети. 

Оскільки п. Марія працювала 

на державній роботі, то газета 

виходила під її літературним 

псевдонімом – Марія Залізняк. 

Новий редактор зорганізувала 

роботу таким чином, щоб задіяти 

знання і вміння ширшого кола 

братчиків. Газету цього періоду 

можна назвати направду братською 

– кожен міг себе проявити на 

різних ділянках роботи – підборі 

матеріалів, написанні статей, коректурі, 

розповсюдженні, тощо. 

Зміни у редакції співпали із змінами 

у житті УАПЦ: Патріарх Димитрій 

призначив керуючим справами 

УАПЦ архієпископа Харківського 

і Полтавського Ігоря 

Ісіченка, на Львівську єпархію у 

1996 році було висвячено владику 

Макарія Малетича, в 1997 році 

відбувся ІІІ Помісний собор УАПЦ. 

Всі ці церковні заходи було би 

провести набагато важче і складніше, 

якби не було регулярного 

друкованого органу, котрий би 

інформував широкий загал духовенства 

і мирян про життя УАПЦ. 

Наприкінці 1997 р. Укрпошта, 

сама того не відаючи, зробила несподіваний 

подарунок редакції та 

Братству. В 1997 році газету було 

перереєстровано як всеукраїнське 

видання і внесено до всеукраїнського 

каталогу передплати. 

Керівництво Укрпошти вимагало 

від листонош виконання плану передплати. 

Річна передплата на 

«Успенську вежу» коштувала 2 

гривні 87 копійок і була найдешевшою 

в Україні. Тож Братство отримало 

подарунок від Укрпошти 

у вигляді тиражу понад 30 тисяч 

примірників, що спричинило створення 

штату редакції на постійній 

основі, адже доти газета готувалася 

виключно на громадських 

початках німецької окупації разом з Уласом 

Самчуком працював у газеті «Волинь». Будучи 

обраним мировим суддею в сусідньому від 

Дюксина с. Деражному, порятував немало 

земляків від розправи німецької окупаційної 

влади, про що свідчить меморіальна дошка 

на стіні однієї із споруд у тому селі. З квітня 

1943 року, коли масово формувалися загони 

УПА, художник долучився до підпільної роботи. 

Вистраждане й набуте в наполегливому 

навчанні вміння, хист і снагу він поклав на 

вівтар боротьби за Незалежність України. Митець 

розробляв проекти прапорів, печаток, 

бланків для повстанців; ескізи нагород УПА, 

зокрема, «Хреста бойової заслуги», «Хреста 

заслуги» і медалі «За боротьбу в особливо 

важких умовах»; облігації на бойовий фонд 

УПА, т. зв. бофони. Ніл Хасевич створив портрет 

командувача загонів УПА на Волині Клима 

Савура, который похований біля Дюксина. 

Графіка художника в лаконічно-плакатній 

формі – голос УПА, що розвіював пропагандивні 

міфи окупантів. Видатний підпільник 

УПА «Північ», очільник технічної ланки центрального 

та крайового проводів ОУН, член референтури 

пропаганди, основник підпільної 

школи, де бійці різьбили кліше під його керівництвом 

– добровільно взяті ним обов’язки. 

Замість світового визнання – важкі, як на 

здорового, а не те, що для нього, інваліда, 

умови, смерть близьких. Воїн, що боровся без 

зброї, з різцем у руці, став для сталінської системи 

ворогом номер один: у 1951 році 

графічні твори потрапили до делегатів Генеральної 

Асамблеї ООН та іноземних дипломатів, 

за океаном були надруковані в альбомах 

«Волинь у боротьбі» і «Графіка в бункерах 

УПА». Не дивно, що працівники МГБ подвоїли 

зусилля, щоб розшукати й знищити 

засадах. Тоді ж було придбано 

перший комп’ютер для редакції, 

що в той час було великою розкішшю. 

Нове тисячоліття знову принесло 

зміни у роботу редакції. 

Марія Залізняк звільнилася з редакції, 

тож довелося терміново 

шукати нового редактора. Спершу 

редагував газету випускник 

Львівської духовної семінарії Павло 

Шиприкевич, а згодом о. Йосип 

Богдан. Брак філологічної та журналістської 

освіти цих редакторів 

дався взнаки, тож в 2006 році до 

роботи в редакції було запрошено 

Олега Пендерецького, котрий 

в 1991-1995 рр. працював відповідальним 

секретарем в редакції 

«Успенської вежі». Поступово, 

дуже повільно почав відновлюватися 

тираж газети, завдяки Юрію 

Федіву розширилася мережа передплатників 

братської газети на 

всю територію України. 

На початку 90-х років, по приїзді 

Патріарха Мстислава до України, 

на запитання одного із журналістів, 

чим вони там займаються в Америці, 

владика Мстислав, вийнявши 

примірник «Українського православного 

слова», сказав: «Ось 

це є свідчення нашого існування 

і нашої праці у вільному світі». Тож 

братчики, пам’ятаючи слова повік 

незабутнього Патріарха, попри всі 

труднощі намагаються підтримати 

свою газету і сьогодні, як 

свідчення апостольського служіння 

мирян у сучасному світі. 

Тарас ДМИТРИК. 

автора. І система таки доконала свого: 4 березня 

1952 року на хуторі біля с. Сухівців Ніла 

Хасевича на псевдо «Бей Зот» та його побратимів 

Антона Мельничука та В’ячеслава Антонюка 

убито в нерівному бою, неживих витягнено 

з криївки. Вже мертвих повстанців 

привезли у містечко Клевань, кинули під дубом 

для опізнання, а через три дні тіла були 

вивезені й місце захоронення невідоме. Так 

завершилася для Ніла Хасевича довга війна 

України супроти СРСР, війна у загалом мирному 

й байдужому світі. Що далі? 

Далі – слава, що гортає століття, немов 

сторінки. Нескорений повертається до нас 

нині у своїх творах. Втілені ним в графічних 

серіях гасла і кличі УПА досі актуальні. Про 

його долю ще в 1992 році творчою групою 

кіностудії «Укркінохроніка», очолюваною режисером 

Михайлом Ткачуком був знятий документальний 

фільм «Здобути або не бути». 

Твори художника, що повертаються з архівів 

КДБ, є окрасою колекцій Волинського краєзнавчого 

музею, музею Великої війни у Києві. 

В галереї військового однострою, що у Львові 

на пл. Ринок, 40, триває виставка дереворитів 

і начерків Ніла Хасевича, присвячена його 

ювілею. Йдучи до Ринкової площі, дослухайтеся 

до того, про що, карбуючи ваші кроки 

відлунює базальтова бруківка. Можливо, почуєте: 

«Я, каліка, б’юся в той час, коли багато 

сильних і здорових людей у світі навіть 

не вірять, що така боротьба триває, що українці 

б’ються…». 

Олена ПАДОВСЬКА, 

доцент кафедри гуманітарних 

дисциплін ЛДУФК. 



ВІХИ НАШОЇ ІСТОРІЇ 

З історії «Малого Юра» у Львові, 

або Що ми призабули про Святогеоргіївську православну церкву 

«Малим Юром» з кінця ХІХ ст. називали Святогеоргіївський православний 

храм на вул. Францисканській (суч.вул.Короленка) у Львові. 

В цій назві крився глибокий підтекст, оскільки на той час собор св. 

Юра використовувався греко-католиками, незважаючи навіть на те, 

що цілих 420 років – з 1280 по 1700 р. був найбільшим православним 

храмом на заході України і довголітньою резиденцією православних 

архієпископів. Отож, споруджуючи у Львові наприкінці 1890-их років 

величний храм, церковна рада (комітет) до якої входив і тодішній 

голова НТШ Михайло Грушевський, незважаючи на те, що підвалини 

святині були перед тим вже освячені в ім’я Святої Трійці, прийняла 

рішення освятити його на прославу св.Георгія Побідоносця (Святого 

Юрія), який ще з княжих часів був покровителем нашого міста й ім’я 

якого, з відомих причин, на той час вже було зникло з православної 

карти Львова. 

Мабуть, кожен з нас хотів би тримати 

зараз в руках книжечку, в якій би розповідалося, 

хоча б коротенько і доступно, 

про православні церкви Львова, їх 

історію в минулих століттях і про сьогодення 

їх теперішніх парафій. Такого видання 

зараз немає. І це не лише через 

банальну нестачу коштів (з Божою поміччю 

вони все віднаходяться), але й через 

лінивство осіб, які краще за інших 

розуміють конечну потребу такого видання 

(в тому числі й дослідників, перед 

якими відкриті архіви і які на минуле 

дивляться трохи по іншому). 

Але зараз мова не про це, а про 

чергову перлину в релігійному житті нашого 

Львова – про православну церкву 

на вул.Короленка, яку багато хто з нас 

вже викреслив з української культури, а 

тим віддавши нехотячи багатостраждальну 

історію її створення нашим сусідам. 

А, між тим, минуле цього храму 

криє в собі настільки несподівані й цікаві 

моменти, що той, хто з ними бодай побіжно 

ознайомиться, вже ніколи не буде 

байдуже проходити повз Святогеоргіївський 

храм у нашому місті. 

А починалося все далекого 1786 

року, коли далеко від Львова в передгір’ї 

Карпат була насильно піддана 

секуляризації і ліквідована одна з найдавніших 

православних святинь України 

– Скит Манявський, який був єдиним 

на всю Галичину православним осідком. 

Як не намагались особи різноманітного 

стану і чину змусити останнього православного 

ігумена Ісака Протасевича 

і його 59 монахів прийняти унію – нічого 

з того не вийшло. Через свою затятість 

«у схизмі» і ігумен, і брати були видворені 

з монастиря і скінчили свої земні 

дні хто у Києво-Почаївській Лаврі, хто в 

буковинських монастирях Сучавиця, 

Драгомирна та ін. Чомусь запам’ятався 

опис самого акту закриття Скиту 

Манявського, який проводив тоді комісар 

Станіславівського управління І.Ф. 

Яшевський і завідуючий солотвинським 

господарством Штрассер. Так от, 6 вересня 

1786 року, перервавши Святу 

Літургію, яку відправляли в Хрестовоздвиженській 

церкві Скита, згаданий 

Штрассер сів на престол і зачитав 

цісарський декрет про ліквідацію монастиря. 

З тої хвилини, як пишуть дослідники, 

перестав фізично існувати цей 

єдиний оплот Православ’я на всю Галичину. 

Мов би передбачаючи подібний 

розвиток подій, рік перед тим – у 1785 

році саме у Львові зажеврів вогник 

відроджуваного в нашому місті Православ’я 

– була відроджена перша православна 

громада (після того, як Ставропігійна 

Успенська церква перейшла 

1709 року на унію, то впродовж наступних 

76 років у Львові не була відправлена 

жодна Свята Літургія за православним 

обрядом). Як свідчать архівні документи 

тоді у Львові було небагато українських 

родин, які залишились вірними 

Православ’ю (в писемних джерелах їх 

називають kleinerussiche), і які не мали 

ні священика, ні свого храму. Хоча, 

окрім українців, у Львові тоді проживали 

також православні греки, волохи (румуни), 

серби, росіяни. Мешкали в нашому 

місті й одновірні їм молдавські господарі 

та бояри, які втекли з-під протекторату 

Оттоманської Порти і вже на наших 

землях отримали права громадянства. 

І от, власне, ця «різношерстна», як 

би сказали сьогодні, православна 

львівська громада, очолювана українцями, 

у 1787 році під час перебування 

австрійського цісаря Франца Йосифа ІІ 

у Львові вручила йому меморандум з 

проханням про побудову православної 

церкви в нашому місті. Дивно, але майже 

всі пункти цього меморандуму були 

прийняті придворною канцелярією і 

остання ще того ж року (!) відредагувала 

Дозвіл львівським православним на 

земельну ділянку під будівництво церкви, 

дозволивши також «…служити за 

своїм обрядом та вибирати собі священика». 

Оскільки громада на той час 

вже була заможною (було багато купців 

та родовитих львів’ян), то винайняла 

будинок, в якому влаштувала першу 

церковцю (в документах «Kapelle»), в 

якій був встановлений перевезений зі 

Скита Манявського іконостас. І саме на 

Різдво 1787 року – після 78 літ перерви 

– у Львові відновили Святу Літургію за 

православним обрядом. Богослужіння 

провадили руською і румунською мовами, 

грецькою – лише по великих святах, 

а коли на Службу збиралося багато чужих 

парафіян, то проповіді виголошували 

й німецькою. В ті роки православна 

громада Львова була сильною, жертвували 

на неї охоче і багато, отож 

коштів вистачало. 

Однак, минали десятиліття, старше 

покоління відходило, а багато молодих 

людей виїздило зі Львова в пошуках заробітку. 

Згодом скрута настала така, що 

в 1830-их роках православні священики 

у Львові три роки не отримували заробітної 

плати, а деяким з них загрожувала 

смерть від голоду. Викуплений 

раніше дім мусіли продати, щоби сплатити 

борги. Через таке нужденне становище 

львівська православна громада, 

яка ще донедавна перед тим була самостійною 

майже у всіх правах, змушена 

була перейти під юрисдикцію буковинської 

єпархії, що означало відмову 

від виборів свого настоятеля і псаломщика. 

1856 року православні все ж 

спромоглись придбати земельну ділянку 

по вул.Францисканській (суч.вул.Короленка), 

на якій знаходилося два будинки. 

Один з них до 1893 року використовували 

як невелику церковцю-каплицю. 

Один з тодішніх настоятелів православної 

громади та храму у Львові протоієрей 

Іван Наумович – видатний письменник 

і громадський діяч, який в 

жовтні 1885 року відкрито перейшов з 

уніатства в православ’я, був засуджений 

владою на 8 місяців в’язниці лише 

«за поширення ідей Православ’я». 

За статистикою 1890 року у Львові 

проживало 72 сім’ї православних, що 

становило 340 осіб (в інших частинах 

Галичини налічувалось 226 православних 

сімей, що складало 1089 осіб). Починаючи 

з 1889 року церковна рада 

православної громади Львова, згідно зі 

Статутом, переобиралася кожні три 

роки. Маловідомим для багатьох є той 

факт, що починаючи з початку 1890-их 

років церковним старостою храму на 

сучасній вул.Короленка у Львові впродовж 

14 (!) років був видатний Михай- 

Історик Микола БАНДРІВСЬКИЙ, 

член редколегії «Успенської вежі». 

ло Грушевський, який згодом став першим 

Президентом нашої держави. 

Особливо теплі відгуки в ті роки здобував 

прекрасний хор з 8 співаків, які часом 

виконували дуже складні твори українською, 

грецькою і румунською мовами 

(при цьому, Чернівецька консисторія 

грошей на хор не виділяла). Була 

у львівської православної громади при 

церкві і своя бібліотека, яка налічувала 

понад 600 томів (для членів громади 

бібліотека була відкрита два рази на 

тиждень з 14 до 18 години). Вцілому, 

станом на травень 1896 року в усій Галичині 

було лише три православних 

церковці: перша – у Львові на вул.Францисканській 

(яка слугувала одночасно і 

гарнізонною церквою для військових 

православного віросповідання); дві 

інших церковці були при жіночій тюрмі 

у Львові і чоловічій в’язниці у Станіславові 

(суч.Івано-Франківськ), однак посторонні 

до останніх двох, не допускалися. 

З роками стан вищезгаданої церковці 

на вул.Францисканській настільки 

погіршився, що міський магістрат 1893 

року, побоюючись нещасного випадку, 

просто її закрив, заборонивши подальше 

її використання. Поки споруджували 

тимчасовий храм (з 12 липня по 23 

серпня 1893 р.), православні Львова 

взагалі були позбавлені церкви. Однак, 

протестантська община Львова люб’язно 

надала православним свій храм і там 

кілька раз були відслужені Святі Літургії 

(при чому, очевидець писав, що ті православні 

Літургії були не «відслужені», а 

«відсвятковані» (gefeiert). 

І саме після того, як тимчасова церковця 

була збудована й почалася справжня 

боротьба за право побудови у 

Львові повноцінного й величавого православного 

храму, який ми сьогодні – 

більш як століття після описуваних 

подій – бачимо й милуємося ним по 

вул.Короленка. Як свідчать документи, 

тодішній настоятель львівської православної 

громади ієромонах Воробкевич 

впродовж восьми років в різноманітні 

державні й релігійні інстанції подав понад 

240 (!) прохань дозволити будувати 

церкву, а, крім того, його 150 раз 

викликали в різні урядові кабінети для 

особистих роз’яснень. Врешті, після 

багаторічних поневірянь будівництво 

дозволили і 22 вересня (4 жовтня) 1897 

року закладку її підвалин освятили в 

ім’я Святої Трійці. А вже через рік - 29 

серпня 1898 року освятили куполи новозбудованого 

православного храму. 

Досі залишається загадкою, що ж послужило 

причиною його переосвячення 

(?), адже вже в 1901 році, коли храм 

відкрили, він мав вже іншу, нинішню, 

назву: Св.Георгія Побідоносця. Скоріш 

за все, та церковця – каплиця, яка приблизно 

з 1856 року (час, коли православні 

викупили цю ділянку) стояла 

на місці сучасного Святогеоргієвського 

храму, мала назву Святотроїцької. 

І коли закладали новий фундамент, 

то малося, мабуть, на меті не 

будівництво цілком нової церкви на 

новому місці, а перебудову і розширення 

попереднього, хоч і невеличкого, 

храму, який, природно, вже мав 

свою назву. Однак, в процесі спорудження 

церкви була внесена слушна пропозиція 

про доцільність її перейменування. 

Ми не знаємо, хто був автором 

цієї ідеї. У всякому разі, це був не архітектор 

проекту. Можливо,тодішній настоятель. 

Але, як видається, тут не обійшлося 

без втручання Михайла Грушевського, 

який був не лише членом 

церковної ради даної парафії, але й членом 

будівельного комітету по спорудженню 

Святогергіївського храму (а опісля 

ще 14 років був його церковним 

старостою). Саме така особа як М.Грушевський 

з його колосальним знанням 

з історичного минулого, могла виважено 

й переконливо аргументувати 

доцільність перейменування споруджуваного 

храму на Святого Георгія (св.Юрія), 

підкреслюючи цією назвою спадкоємність 

з часами княжого Львова, 

коли тільки на його середмісті налічувалося 

близько 17 православних церков. 

Зрештою, вияснення усіх нюансів вищезгаданого 

перейменування – справа 

окремого дослідження. 

Зараз звернемо увагу лише на той 

цікавий момент, що коли закладали 

фундаменти Святогеоргіївського храму 

на сучасній вул.Короленка, то під фундамент 

поклали цинкову посудину, в 

якій знаходилася грамота видрукувана 

на пергаменті трьома мовами – українською 

(руською), грецькою і румунською 

і, в якій було написано: «В ім’я Отця 

і Сина і Святого Духа. Амінь. Року від 

Різдва Христового 1897, вересня 22 

дня. При державі Його Величності, найсвятішого 

імператора Австрії Франца 

Йосифа І…за співучастю митрополичої 

консисторії православної єпископії в 

місті Чернівцях, настоятеля православної 

парафії в місті Львові ієромонаха 

Емануїла-Євгенія Воробкевича…також 

членів церковної ради, епітропів (опікунів 

–М.Б.): Корнилія Коссовича, радника 

при вищій судовій палаті у Львові, 

Михайла Грушевського, професора університету…і 

всіх православних у Львові 

і Галичині…в основу нової церкви у 

Львові в ім’я Святої Тройці…на славу 

Божу і спасіння вірних святої православної 

Церкви у Львові і всій Галичині сей 

наріжний камінь бисть положен і урочисто 

посвячений, яко вічний і несокрушимий 

пам’ятник святої кафолічної православної 

Церкви на Червоній Русі. Амінь.» 

І, на закінчення, кілька зауваг щодо 

самого Святогеоргіївського храму. Отже: 

1. Храм збудовано в романо-візантійському 

стилі і він (в такому стилі) 

є єдиний у Львові. Це – один з найкращих 

зразків історизму в сакральній 

архітектурі України. При будівництві 

використано тесаний білий камінь з 

Тернопільщини та в спеціальний 

спосіб обпалену цеглу; 

2. Автором проекту Святогеоргієвського 

храму та його мистецького 

оздоблення був Густав Загс з Відня. 

А сам інтер’єр церкви запроектував 

і виготовив віденський художник 

Карл Йобст. Чотириярусний іконостас 

встановили також майстри з 

Відня (його різьбу та столярні роботи 

виконав Карл Вормунд, а усі ікони 

написав Фрідріх фон Шіллер). 

2. Із семи дзвонів, які були вилиті 

фірмою К.Швабе, чотири мали напис 

румунською, а три дзвони – українською 

(цікаво, якби перевірити, чи ті три 

останніх є досі при церкві?); 

3. В храмі, про який йде мова, на 

сьогоднішній день перебувають часточки 

мощей: 

- св.Великомучениці Варвари; 

- преподобних отців Києво-Печерських; 

- преподобного Йова (ігумена 

Поча-ївського); 

- святителя Йосаафа Білгородського; 

- преподобного Кукші Одеського. 

4. Зараз в церкві перебуває копія 

ікони «Тихвинська-Сльозоточива», яка 

була написана і посвячена на Афоні 

і передана від руських пустинників 

Російському Імператорському консульству 

у Львові. 

За матеріалами інтернетвидань 

підготував Микола БАНДРІВСЬКИЙ. 


6 


Мій чоловік 

алкогольно залежний 

Патріарх Української Автокефальної Православної 

Церкви Димитрій у своїх проповідях періодично 

наводив легенду стосовно алкоголю, яка ще актуальнішою 

є на сьогодні. Один чоловік прагнув собі легкого 

життя, за котрого не треба було би важко працювати, 

а гроші самі би пливли до нього. «Таке ж є, – 

думав собі чоловік, – і я готовий за нього зв’язатися 

навіть із нечистим, аби лишень не працювати». 

Диявол поставив йому чіткі умови: маєш скоїти 

один із трьох гріхів: спалити комусь майно, зґвалтувати 

жінку або вбити людину. 

Чоловік зостановився: «не можу такого вчинити, 

люди почнуть мене зневажати, я ж не якийсь там 

бандюга», – відповів. 

Усміхнувся диявол і каже: «То піди й напийся, а решту 

вже горілка сама зробить». 

Якось напившись «до чортиків», чоловік один за одним 

учинив усі три злочини – у цьому йому з охотою 

допоміг диявол. 

Якщо в диявола горілка – це засіб, з котрого починається 

багато зла на світі, то людину-християнина 

це мало б багато в чому напоумити. 

Наші українські наркологи кажуть, що, на жаль, випивка – це 

вже в нашій традиції упродовж декількох століть. Особливо це стосується 

міцних напоїв, більше 40 градусів. Предки наші, мовляв, 

пили медовуху. Так, але вона не мала більше 25 градусів, та ще й 

щоб вживали її регулярно, щоденно – такого звичаю в Україні не 

було ніколи. 

Тепер же маємо з тим велику проблему. Є немало порядних чоловіків 

та жінок, які вже й не можуть пообідати або повечеряти без 

чарки, чи обійтися бодай день без пива. А ті, що поруч живуть, аж 

волають про допомогу. Ось їхні відчайдушні сповіді. 

СОЛОМІЯ, 40 років: 

– Мене переслідує настирне бажання розлучитися зі своїм чоловіком. 

Наш син уже дорослий, мене в цьому розуміє і вже навіть 

не шкодує батька. Він бачить, що на нього неможливо покластися 

в якійсь важливій справі, що він, прийшовши додому, в першу 

чергу шукає моменту, аби тихенько перехилити чарку, викурити 

люльку, сісти або прилягти перед телевізором. Отак минає вечір 

за вечором. Коли я почала скандалити з приводу такої його поведінки, 

бо мої просьби та плачі вже давно не зачіпають його за 

серце, а навпаки – лише нервують, то почав піднімати на мене 

руку! А ще каже, щоб я дякувала Богові за те, що приходить додому. 

Жінок із такими ж проблемами дуже багато. З одного боку розумію, 

що під час таїнства шлюбу обіцяла перед Богом, що «тебе 

не покину аж до смерти», а з другого – чи це життя? Лікуватися 

не хоче, бо хіба він алкоголік?! А ще я зауважила, що він не тільки 

перестав ходити до церкви, а й взагалі – перестав молитися! Що 

маю робити? Яким чином достукатися до його свідомості? 

СТЕФАНІЯ, 68 років: 

– Ми з чоловіком прожили вже понад 45 років. Виховали 

трьох дітей. Діти добрі, всі мають свої сім’ї, живуть у злагоді. Я 

всім задоволена, але мене мучить те, що мій чоловік поступово 

став все більше та частіше випивати. Небагато, чарку, але дватри 

рази в день. Я сварюся з ним, а діти зі мною, бо, мовляв, що 

я від тата хочу, адже не п’яниця, нікого не осоромив, і що це йому 

необхідне для покращення кровообігу та доброго апетиту й гумору. 

А я страждаю, бо знаю, що так не має бути! 

Сторононько рідна! коханий мій краю! 

Чого все замовкло в тобі, заніміло? 

Де-не-де озветься пташина несміло, 

Немов перед бурею в темному гаю, 

І знову замовкне… як глухо, як тихо… 

Ой лихо! 

Ой, де ж бо ти, воле, ти, зоре таємна? 

Чому ти не зійдеш на землю із неба? 

Осяяти землю безщасную треба! 

Ти бачиш, як все в нас покрила ніч темна? 

Ти чуєш, як правду неправда скрізь боре? 

Ой горе! 

«Люди мовчать через байдужість. Погано те, 

що навіть люди, які щось мали всередині себе, 

стали байдужіти й говорити: «Хіба я зможу 

змінити ситуацію?» У ці важкі роки кожен з 

нас повинен робити те, що можливо. А що неможливо, 

залишити на волю Божу. Тоді наша 

совість буде спокійною». 

Старець ПАЇСІЙ. 

ПРОХІР ЛОБОДНИК, 

Печерський святий 

Це було в Київській Русі за 

князя Святополка Ізяславовича 

(1093 – 1113). Були це важкі 

часи. Князь був жорстоким, 

відбирав маєтки в людей, воював, 

люд голодував. 

Прийшов у ті часи до Печерського 

монастиря чоловік і 

прийняв там чернечий постриг. 

Вирішив так: каже Господь, що 

птахи не сіють і не орють, а мають 

корм, то чому я не можу 

жити, як птах, з того, що дає Господь. 

Відмовився від їжі, навіть 

від хліба житнього, і всіляких напитків, 

окрім води, став збирати 

лободу, приносити її в монастир, 

сушити, розтирати руками 

на муку і з такого «борошна» 

ліпити собі хлібини. Так і харчувався. 

Правда, споживав у храмі 

під час Богослужіння просфору. 

Дивно лише було йому, чому 

гірка лобода у його хлібчиках 

ставала солодкою? 

Аж якось на Русі настав сильний 

голод. Прохір радів, що 

може тепер рятувати людей, бо 

навчений споживати лободу, 

навчить і інших виживати. 

Господь, знаючи його серце, 

засіяв у той рік рясно лободу на 

всіх околицях. Люди, бачачи, що 

чернець збирає, збирали лободу 

й собі й через силу її їли, та 

багато через гіркоту не могли 

навіть ковтати. Отож Прохір безупинно 

став ліпити свої хлібини 

й усім роздавати з великою радістю. 

Ще одна дивина була – 

хто брав хліб із рук ченця, то він 

ставав світлим і солодким, наче 

з медом, а хто потайки самовільно 

брав – був чорним і 

страшно гірким. 

НАЦІОНАЛЬНІ ПОСТАТІ 

«Ні! Я жива! Я буду вічно жити! 

Я в серці маю те, що не вмирає» 

25 лютого 1871 року народилася видатна українська письменниця, 

поетеса, драматург, перекладач і громадська діячка Леся Українка 

(Лариса Косач). 

Для відзначення життєвого та творчого шляху геніальної Лесі процитуємо 

телеграму з нагоди її 100-річного ювілею Всесвітньої Ради 

Миру: «Леся Українка увійшла в безсмертя як співець рідної землі, як 

провісник світового майбутнього людства і тому така дорога її творча 

спадщина усім людям доброї волі. Її твори видані багатьма мовами 

світу, користуються величезною любов’ю читачів і будуть завжди служити 

справі єднання нових і нових поколінь людей в ім’я утвердження 

справжнього гуманізму, розуму, добра й справедливості в їхній 

боротьбі за торжество благородних ідей миру. Слава великій дочці 

українського народу!» 

Ці слова для нас, українців, є ще більш актуальними на сьогодні, 

на 140-річчя від дня народження великої Лесі, а також і її твір-посвята 

Іванові Франкові «Сльози-перли» (першу частину твору подаємо нижче), 

де кожне слово характеризує сьогодення України. 

Сльози-перли 

Пам’ять святого вшановують 23 лютого 

Якось один брат-монах теж 

взяв потайки хлібину у Прохора, 

бо голодний був, і в руках його 

став той хліб, як болото і гіркий 

на смак, як полин. Посоромився 

той признатися Прохорові, 

але за якийсь час усе ж покаявся 

за вчинок перед ігуменом. Не 

повіривши цьому, ігумен звелів 

іншому братові також потай узяти 

хлібину в Прохора. І хліб таки 

виявився чорним та гірким. Тоді 

ігумен сказав ще раз піти до 

Прохора по хліби. Один узяти, 

коли той не бачить, а другий – із 

рук подвижника. І виявилося, що 

однаковісінькі хлібини, що лежали 

вкупі, різнилися дуже: в руках 

у Прохора хліб ставав світлим і 

солодким, а інший залишався 

чорним і гірким. Так і виявилося 

чудо, відтоді слава про Прохора 

розійшлася по всіх усюдах. 

Незадовго сталося, що в Русі 

не стало солі, через міжусобні 

війни не пускали купців із Галича 

до Києва, – тоді Прохір позбирав 

з усіх келій попіл в одну 

посудину і став ревно молитися 

над ним. Потім кому давав, попіл 

ставав білою сіллю, а скільки солі 

роздавав, стільки ж примножувалося. 

Торгівці ж, які ще мали деякий 

запас солі, хотіли на біді дуже 

збагатитися, продаючи сіль надто 

дорого. Та коли довідалися, 

що чорноризник Прохір роздає 

людям сіль задарма, мало не 

луснули від люті, пішли до князя 

скаржитися. 

Святополк вислухав їх і вирішив 

схитрувати й самому збагатитися. 

Звелів відібрати всю сіль 

у Прохора. Коли принесли її до 

До 140-річчя від 

дня народження 

О люде мій бідний, моя ти родино, 

Брати мої вбогі, закуті в кайдани! 

Палають страшні, незагойнії рани 

На лоні у тебе, моя Україно! 

Кормигу тяжку хто розбить нам поможе? 

Ой Боже! 

Коли ж се минеться! Чи згинем без долі? 

Прокляття рукам, що спадають без сили! 

Навіщо родитись і жити в могилі? 

Як маємо жити в ганебній неволі, 

Хай смертна темнота нам очі застеле! 

Ой леле! 

Сторінку підготувала 

член президії Братства, член 

редколегії Віра МАРКОВИЧ. 

князя, вона знову перетворилася 

на попіл. Три дні наказав князь 

чекати, а коли знову не стане 

сіллю, то викинути попіл за 

місто. 

Люди, які приходили до Прохора 

за сіллю, із жалем довідалися, 

що князь усе забрав, тому 

дуже роптали на нього і проклинали 

його. 

Тоді Прохір сказав, аби пішли 

на те місце, де висипали попіл і 

там собі набрали солі. Так і сталося 

– попіл знову став сіллю. 

Коли ж чутки про це чудо знову 

дійшли до князя, він злякався і 

задумався над своїми вчинками. 

Раніше ігумен монастиря Печерського 

часто дорікав князеві 

за його ненажерливість і неправильне 

життя. Князь не зважав на 

докори, але тепер задумався, 

переміг свою гординю і пішов до 

ігумена. В монастирі познайомився 

і з блаженним Прохором, 

вельми його шанував і навіть пообіцяв, 

що якщо Прохір швидше 

нього помре, то на своїх плечах 

тіло його занесе в приготовану 

печерку. 

Прохір прожив ще багато літ, 

а князь по науці його став зовсім 

іншим. Пішов згодом війною на 

половців-нехристів і туди за 

якийсь час прибув до нього 

післанець від блаженного, аби 

князь швидше прибув до Прохора, 

щоб поховати його. Святополк 

відразу послухався і 

прибув до Києва. Він ще багато 

добрих настанов про суд 

Божий отримав від Прохора, а 

невдовзі святець покинув своє 

земне тіло. 

Поки князь жив, ревно молився 

Богові в монастирі у печерах 

і всім розповідав про 

святого Прохора. 

Підготувала Віра МАРКОВИЧ. 


Цьогоріч приміське село Лисиничі, затиснене між Львовом і Винниками, 

святкує два ювілеї – 600-річчя першої писемної згадки про 

село та 100-ліття першому пам’ятникові Тарасові Шевченку в Україні, 

якщо не враховувати пам’ятника на могилі Кобзаря на Чернечій 

горі у Каневі. 

Спортове товариство «Сокіл», котре з 1903 року мало свій осередок 

в Лисиничах, дбало про виховну і патріотичну роботу в середовищі 

української молоді. До осередку лисиницького «Сокола» в 1908 

році належали: Данило Вендиш, Дмитро Хомин, Дмитро Ціцяла – 

співголови, а також Дмитро Бедрій, Семен Бубела, Ілько Вендиш, 

Лев Вендиш (прадід автора статті), Теодор Вендиш, Василь Гнатовський, 

Семен Чупа, Ярема Яворський. Того таки 1908 року громада 

завершила будівництво нової мурованої дзвіниці біля церкви Великомучениці 

Параскевії-П’ятниці. Після будівельних робіт залишилося 

ще досить тесаного каміння, тож на прохання товариства парох 

церкви о. канонік Іван Бакович пожертвував це каміння на пам’ятник 

Тарасові Шевченку. 


НАЦІОНАЛЬНІ ПОСТАТІ 

Століття пам’ятника 

Т.Шевченку в Лисиничах 

До 150-річчя пам’яті українського пророка, 

геніального поета і художника 

Підготовка до спорудження пам’ятника 

тривала довго. Слід було отримати 

дозвіл на його спорудження. Хоч українці 

становили більшість мешканців села, та 

за намовою місцевих поляків пропольський 

уряд у намісництві Галичини довго 

зволікав із наданням дозволу. Чекаючи 

на позитивне рішення австрійських властей, 

ініціатори не сиділи склавши руки. 

В 1910 році при читальні «Просвіта» засновується 

«дута орхестра» - духовий оркестр, 

закуповуються музичні інструменти 

за позичені 600 австрійських корон 

під заставу маєтку Данила Вендиша. 

Отримавши всі необхідні дозволи, 

громада Лисинич взялася до роботи над 

зведенням пам’ятника. Первісно монумент 

мав вид піраміди, яку завершував 

кам’яний хрест (на світлині), під ним 

розгорнута книга із написом: «Боже великий, 

єдиний, Русь-Україну храни», посередині 

постаменту – фотографія Тараса 

Шевченка, і пам’ятний напис. 

Відкриття пам’ятника було присвячене 

50-літтю з дня смерти Великого Кобзаря 

і відбулося 17 вересня 1911 року. 

Напередодні львівська газета «Діло» помістила 

оголошення: «Українська 

Львівська Громадо! В недїлю дня 17 с.м. 

о год. 2. пополудни відбуде ся святочне 

відслоненє памятника Тарасові Шевченку, 

який здвигнули члени читальні 

«Просьвіта» в Лисиничах під Львовом. 

Се вельми потїшаючий прояв, що перший 

памятник Нашому Ґенієви здвигнули 

селяни своїми власними силами і з власної 

інїциятиви. Се найлучший доказ, що 

мимо всіляких перепон росте і кріпшає 

у нашого народа національна свідомість 

а з нею зрозумінє ідей голошених безсмертним 

кобзарем. Проте народним 

обовязком кожного свідомого Українця 

взяти участь в тім сьвятї та своїм прибутєм 

причинити ся до звеличаня та 

піднесеня духа нашого селянства. Кому 

отже дороге імя Нашого Ґенія, нехай не 

стягаєсь прибути на се народне сьвято. 

Для Львовян збірна точка о год. 1. з полудня 

на Личаківській рогачці. Комітет.» 

(Газета «Діло», ч.205 за 1911 р.,с.5 – 

стиль і правопис оригіналу збережено). 

На свято прибуло багато гостей та 

делегатів від різних українських організацій 

– «Просвіти», «Січі», «Соколів», 

«Сили», Українського Студентського 

Союзу, а також посли – депутати австрійського 

парламенту та галицького сейму. 

Очевидець – кореспондент газети 

«Діло» – так описує урочистості в Лисиничах: 

«Посвяченє і відслоненє пам’ятника 

нашому безсмертному Т.Шевченкови 

в Лисиничах відбуло ся вчера помимо 

не сприяючого веремя. Лисиничі, 

історичне село, бо підчас облоги Львова 

в 1648 р. стояли тут табором козацькі 

полки з гетьманом Богданом Хмельницьким 

на чолї. Сей селянський пам’ятник 

Тарасови побудований з інїциятиви 

Лисиницької читальнї «Просьвіти», 

коштом самих селян. Сьміло можемо 

сказати: пам’ятник Т.Шевченкови від українського 

селянства. Вже з рана в недїлю 

погода химерила, хмарно й холодно, 

дощ, болото. Тому богато людий не 

поїхало зі Львова, думаючи, що сьвято 

перенесуть на слїдуючу недїлю. Не зважаючи 

на всї прикрі обставини всетаки 

потягло до Лисинич чимало люда зі 

Львова. Зараз за личаківською рогачкою 

чекало кілька підвод, які дала гостинна 

лисиницька громада гостям до розпорядимости. 

Другою дорогою, яка веде 

до Лисинич їхали і йшли гостї з Винник 

і сусідних сїл. Вїзжаючи в село, далеко 

видно синьо-жовті хоругви. Майже в 

самій серединї села стоїть церква, біля 

неї школа і читальня «Просьвіта». Як раз 

проти читальнї, на горбі здвигнено пам’ятник. 

Приїзжих гостей привитала 

дута орхестра лисиницької читальнї. 

Прибуло кількадесят «Соколів» зі Львова 

з д. Цегельським на чолї і Винник. Не 

зважаючи на болото, через все село 

ішли «Соколи» з прапором, а попереду 

йшла музика Товариства «Сили» зі Львова. 

На сьвяті явили ся також делеґати 

отсих товариств: «Просьвіти», «Українського 

студ. Союза», львівської «Січи» й 

«Сили», читалень «Просьвіти» з передмість 

жовківського й личаківського, 

винницької і ин. З послів були д-р Цегельський 

і о. Фолис. Між гістьми було 

також кількох закордонних Українців. 

(очевидно йдеться про М.Грушевського 

та інших підданих Російської імперії, 

що тоді проживали у Львові – прим. Автора). 

Серед присутних замітили ми також 

д-ра В.Кушніра та богато осіб з Винник, 

між цими нотара В.Лукича Левицького, 

суддю Антона Рака і ин. Після богослуженя 

почало ся о 2. год посьвяченє 

памятника в якім взяли участь – оо. Ев. 

Шухевич з Підберезець, Фолис, Гірняк з 

Винник, Долинський зі Львова і Бакович, 

місцевий парох. По довершеню акту 

посьвяченя почали ся промови. Перший 

промовляв о. Гірняк, котрий зазначив, 

що сей памятник є нашою твердинею, такою 

самою як всї наші культурнопросьвітні 

товариства, на яких ми опираючись 

дійдемо до кращого культурного 

життя. В імени тов. «Просьвіта» промовив 

д-р Е.Озаркевич, починаючи цитатом 

з Шевченка: «І день іде, і ніч іде, І 

голову схопивши в руки, Дивуєш ся чому 

не йде, Апостол правди і науки…» Такі 

слова одчаю викликало на уста поета 

безвідрадне положенє його народу погруженого 

в тьмі і нуждї. Потреба була 

людини, якаби зібравши в своє серце 

біль усього народу, його бажаня, тугу за 

минулим і порив на зустріч будучому, долонею 

пророка показала шлях на зустріч 

сонця, добра і любови. Таким пророком, 

– говорив бесідник – був безсмертний 

Тарас, що любив свій народ і вірив в 

день його воскресеня. Сам він терновим 

шляхом ішов крізь житє, не побояв ся 

життєвих невзгодин і ворожого насильства. 

Віщим серцем відчував поет, що 

«Встане Україна! Сьвіт правди засвітить 

і помолять ся на волі невольничі діти» - 

співав він. І нарід наш не погиб, а пішов 

у бій з Шевченковим кличем на устах: 

З ІСТОРИЧНОГО КАЛЕНДАРЯ 

«Боріте ся! Поборете!». Тут д-р Озаркевич 

відкрив покривало, що заслоняло 

памятник, кажучи: «Слава Тобі, батьку 

Тарасе, що виховав наше поколінє, що 

вміє Тебе шанувати. Поглянь на сей робучий 

народ, що здвигнув тобі хоч кам’яний 

пам’ятник, але кровавим потом 

і сльозами. Слава тобі, батьку Тарасе, 

що збудив наш народ до нового житя, 

воскресив Україну: Ще не вмерла Україна!» 

«Будеш, батьку, панувати поки живуть 

люди». По відограню орхестрою 

гимну «Ще не вмерла» промовляв д-р 

Л. Цегельський, який почав послїдними 

словами перед бесідника і кликав нарід 

до діяльної працї і боротьби за 

здійсненє ідеалів Тараса, висловлених 

словами: «В своїй хаті своя правда, і 

сила і воля»! Всї культурні народи змагають 

до здобутя своєї власної держави 

і много вже здобуло собі сю незалежність, 

і ми повинні до сего стреміти. 

Потім промовив делєґат Україн. Студ.- 

Союза М.Яворський, що зазначив те, 

що не дивлячи ся на всї першкоди, які 

нам вороги роблять, ми йдемо вперед. 

Народ готов іти на самопожертвованє і 

не спинять його розвою ніякі кайдани. Не 

далекий той час, коли і ми самі «запануємо 

у своїй сторонці». Відтак промовляли: 

відпоручник читальнї личаківського 

передмістя, а по нім д-р В.Старосольський 

в імени Укр. Соц.-демокр. Партиї та 

відпоручник чит. Жовківського передмістя 

і инші. На закінченє попращав і подякував 

всїм присутним в імени Лисиницької 

читальні посол о.Фолис. По 

скінчених промовах всї «Соколи» передефілювали 

перед памятником і на сім 

офіцияльна часть сьвята скінчила ся, а 

почав ся фестин. – Ф.К. (Газета «Діло», 

ч.207 за 1911 р., с.3 – стиль і правопис 

оригіналу збережено). 

Лисиницький духовий оркестр 

дебютував саме на відкритті пам’ятника 

Тарасові Шевченку. Усі учасники першого 

складу «дутої орхестри», котрі не загинули 

у Першій світовій (1914-1918 рр.) 

та польсько-українській (1918-1919 рр.) 

війнах, були розстріляні більшовиками в 

1939-1941 рр. А о. Іван Бакович, 

тодішній парох Лисинич, що пожертвував 

камінь на спорудження пам’ятника, 

в часі Першої світової війни через звинувачення 

місцевих поляків у москвофільстві 

загинув у першому в Європі 

австрійському концентраційному таборі 

Талєрґоф. Таку криваву ціну заплатила 

свідома українська громада села Лисинич 

за пам’ятник Кобзареві. Тож не має 

рації той, хто каже, що у 1991 році українці 

безкровно здобули свою незалежність 

– впродовж століть ріки крові 

лилися за незалежну і соборну Україну. 

Вже у перші роки радянської влади 

пам’ятник Т.Шевченкові зазнав суттєвих 

змін – хрест із нього було знято, натомість 

встановлено погруддя поета, 

напис «Боже великий, єдиний, Русь-Україну 

храни!» - затерто, первісний пам’ятний 

напис – замінено. У 1983 році, 

за пароха о.Євгена Толочкевича, знятий 

з постаменту хрест було встановлено 

біля підніжжя дзвіниці при храмі Вмц. Параскевії-П’ятниці, 

щоб таким способом 

зберегти його від руйнування. 

Після проголошення незалежності 

України на постаменті вдалося відновити 

первісний напис з 1911 року. Щороку в 

селі відбуваються Шевченківські свята 9- 

10 березня, в яких беруть участь і духовий 

оркестр, котрий минулого року святкував 

свій столітній ювілей, і місцевий хор 

та діти Лисиницької школи. Православна 

та греко-католицька громади села 

традиційно відправляють спільну панахиду 

за упокій душі поета, пам’ятаючи 

«Заповіт» Кобзаря – «І мене в сім’ї великій, 

в сім’ї вольній, новій, не забудьте 

пом’янути незлим, тихим словом!». 

Тарас ДМИТРИК. 

БЕРЕЗЕНЬ 

Березень 1991 - 20 років тому вийшло перше число газети «Успенська 

вежа». 

02.03.1861 - 150 років тому в Україні (під московською займанщиною) 

скасовано кріпацтво. 

06.03.1931 - 80 років тому народився Олександр Білаш - народний 

артист України, композитор (+06.05.2003). 

07.03.1936 - 75 років тому народився Ярослав Ісаєвич - український 

історик, громадський діяч, академік НАН України 

(+24.06.2010). 

08.03.1946 - 65 років тому у Львові відбувся розширений собор 

духовенства, на якому під тиском комуністичного режиму було 

скасовано Берестейську унію 1596 р. і номінально припинено існування 

греко-католицької Церкви в Україні. 

10.03.1861 - 150 років тому помер Тарас Шевченко - геніальний 

український поет, художник (*09.03.1814). 

11.03.1631 - 380 років тому помер Иов Борецький - український 

церковний, політичний і освітній діяч, Митрополит Київський, Галицький 

і всієї Руси (1620—1631 )(* 1560). 

25.03.1651 - 360 років тому полковник Іван Богун розгромив під 

Вінницею польське військо. 

27.03.1911 - 100 років тому народився Михайло Сорока - український 

дисидент, діяч ОУН (+16.06.1971). 


8 

Дитяча сторiнка 


Сторінку підготувала Віра МАРКОВИЧ. 

Приходьте, діти, до кринички 

Напитись чистої водички. 

А та водиця непроста, 

Бо це — наука про Христа. 

............................................................... 

Про піст, що розпочнеться сьомого березня 

Оглядайся! 

Сивочолий дідусь 

вів хлопчину за руку 

і казав: хочу дати тобі 

я життєву науку. 

Висоту хочеш взяти – 

йди вперед і не гайся, 

ти униз і назад, 

синку, не оглядайся! 

А коли щось в житті 

досягти тобі вдасться, 

от тоді ти навколо 

завжди оглядайся: 

плаче десь сирота, 

просить дід копійчину – 

на таких оглядайся, 

оглядайся, мій сину! 

В.М. 

У березні 2011 р. Братська газета «Успенська вежа» відзначатиме 

своє 20-ліття. Це єдине православне західноукраїнське друковане видання, 

яке безперервно з року в рік виходить у світ, несучи своїм читачам 

інформацію про життя та служіння Української Автокефальної Православної 

Церкви та Львівського Ставропігійного Братства св. ап. Андрія 

Первозваного. З 1995 р. «Успенська вежа» стала Всеукраїнським органом 

Братства і розповсюджується по всій країні та за її межами, де проживають 

православні українці. 

Газета видається та утримується коштом постійних читачів та братчиків. 

Передплативши «Успенську Вежу» собі і своїм родичам, на сільську чи 

міську бібліотеку Ви сприятимете поширенню християнської моралі, духовності, 

українських традицій та культури. 

Передплатити газету можна у кожному поштовому 

відділенні України. Ціна передплати на рік – 22.86 грн. 

Передплатний індекс – 35013. 

З питань передплати за кордон прохання звертатися до редакції. 

Його, піст перед Великоднем, Пасхою, Воскресінням Господнім, 

називають Великим. 

Багато людей вважає, що дітям постити не треба, аби не понизився 

в них імунітет, особливо це відбувається навесні, коли бракує 

вітамінних продуктів. 

У цьому правда є, але правда є і в іншому. Навіть дитина має 

знати, що без посту і молитви людина-християнин не осягне неба. 

По-друге, діти споживають дуже багато некорисних для їхнього 

здоров’я, але дуже смачних як для них харчів – ласощів. Це всякі 

чіпси, горішки, цукерки й інші солодощі. От від них, без всякого сумніву, 

треба відмовлятися, або принаймні дуже обмежити їх споживання. 

Сюди відносяться і солодкі напої з консервантами, краще 

пити чисту воду. 

І ще: на час посту треба змінити перш за все себе: бути спокійним, 

терпеливим, лагідним, небагато говорити, намагатися допомагати 

іншим робити добрі справи, не кажучи вже про те, що треба відмовитися 

від розваг і веселощів, обмежити час перебування за комп’ютером 

чи телевізором і, що найважливіше, відмовитися від брехні 

та поганих слів. Зрештою, треба хоч у чомусь собі відмовити – це 

нас змусить задуматися над важливішим, що називають вічним, виробити 

в собі ті риси, котрі необхідні людині-християнинові, а відкинути 

гріховні – лінивство, розбещеність, уседозволеність. 

Божа дитина «Отче наш» – наша 

основна молитва 

Жив собі на світі хлопчик. Коли 

його хрестили, то священик-монах, 

людина майже свята вже при 

житті, забажав собі, аби дитину 

нарекли його ім’ям – Арсеній. Він 

сказав при цьому, що хоче залишити 

після себе наступника, котрий 

би також любив палко Господа, допомагав 

людям пізнати Його і жити 

за законами Його. 

Господь, очевидно, й Сам вибрав 

Собі це дитя і прислав для 

хрещення і благословення св. Арсенія 

Каппадокійського, родича 

матері дитини. 

Цей хлопчик з перших років 

свого життя вирізнявся з поміж 

інших дітей своєю добротою, уважністю, 

цікавістю до всього, що пов’язувалося 

з Богом. Любив довго 

бувати у храмі, згодом кликав туди 

своїх товаришів, показував їм духовні 

книжки та розповідав про те, 

що в них написано. 

Коли підріс, любив часто сам 

ходити в гори й бути там довго – 

ближче до Бога, – молитися на 

самоті, а головне, вчився долати 

всілякі труднощі. 

Він довго вдивлявся в лики Ісуса 

Христа, Богородиці, святих мучеників 

на іконах, які тримали в руках 

хрест. Сам при кожній нагоді 

брав у руки хрест і часто з ним виходив 

із дому, коли відчував, що 

чекають на нього труднощі в дорозі. 

Знаючи, що Ісус був теслею, він 

сам із величезним задоволенням 

учився теслярству і згодом став 

прекрасним майстром, кращого 

за нього не було в цілій околиці. В 

його домі красувався чудовий іконостас 

його ж роботи. 

Арсеній намагався кожну хвилину, 

кожну нагоду використати 

для розповідей про Бога, в чомусь 

переконати своїх братів, сестер і 

численних товаришів. А вони залюбки 

слухали його. 

З одинадцятирічного віку Арсеній 

читав «Життя святих», постив, 

багато молився. Його старший 

брат відбирав від нього книжки, 

ховав їх, та ніщо не допомагало. 

Тоді друг брата сказав: «Я його 

перевиховаю, він залишить церковні 

книжки і піст». Цей товариш 

брата на ім’я Коста прийшов додому 

до Арсенія, приніс наукову 

книжку й почав доказувати йому, 

тикаючи пальцем у книжку, мовляв, 

все це дурниці, що говорить Арсеній, 

бо в світі все зовсім інакше, 

так, як стверджують учені-дарвіністи; 

і висміював «проповіді» Арсенія. 

Вислухавши все, Арсеній завагався, 

але вирішив для себе: «Піду 

помолюся. Якщо Христос 

справжній Бог, то Він з’явиться 

мені, щоб я перестав більше вагатися. 

Він мусить дати мені знак: 

тінню, голосом чи ще якось. Вистарчило 

йому на це розуму, бив 

поклони, молився, але довго нічого 

не зауважував – зморився. Тоді 

згадав, що казав йому Коста: «Я 

визнаю, що Христос був видатною 

Людиною, добрим і навчав добра, 

але Його одноплемінники позаздрили 

Йому і розіп’яли». І став Арсеній 

думати так: «Якщо навіть, 

Христос був Людиною видатною і 

такою доброчесною, то вже й за те 

Його варто любити, Його наслідувати. 

За всі ті дива та чесноти варто 

й себе принести в жертву, аби 

наслідувати таку Людину». 

І тут явився йому сам Христос 

у яскравому сяйві, глянув на хлопця 

з великою любов’ю і сказав: «Я 

є Воскресіння і життя. Хто увірує 

в Мене, буде жити вічно». 

(Продовження. Початок 

у минулому числі). 

Молитва «Отче наш» – це наче 

дорогоцінний камінець, невеличкий, 

зате дуже вартісний та навіть безцінний 

– кажуть святі отці. А ще кажуть: 

«Цю молитву Господь слухає 

охоче, бо в ній Він чує Свої слова». 

В цій молитві зібрані всі прохання, 

котрі лише необхідні людині – і 

для її душі, і для тіла. Нею ми просимо 

добра не лише для себе, а для 

всіх, тобто молимося один за одного. 

Тим-то вона і є уні-версальною, 

продуманою із усіх сторін. 

Старозавітні юдеї, які жили до 

Христа, вважали, що молитись до 

Господа мають право лише вони й 

то лише чоловіки, мужчини. Жінок 

і дітей вони до уваги не брали. А в 

цій молитві все поставлене на 

місце. Він, Бог наш, тобто тата, 

мами, сина, дочки, дідуся, бабусі, сусідки, 

однокласників та навіть українців, 

поляків, росіян, африканців 

і т. д., усіх, хто вважає себе християнином 

і не тільки. 

Друга фраза молитви звучить 

так: «Що єси на небесах». Єси – 

це «є». 

Небо, небеса… Іноді у когось 

виникає сумнів: «Бог є на небі, але 

чи Він нас почує, коли це десь там, 

так далеко!»… Такі думки з’являються, 

коли людина переживає 

якусь велику біду і нема кому їй 

допомогти тут, на землі; коли сумнівається; 

або ж від невір’я, коли 

людина зовсім не вірить в існування 

Бога. Є люди, які кажуть: «Бог 

на небі собі пан, а на землі – людина 

пан». Це вже зухвальство. 

Ми, християни, знаємо, що Бог 

є всюдисущий і всеобіймаючий. 

Але якщо висловлюватись чисто 

по-людськи, то кажемо, що Його основне 

місце перебування є на небесних 

висотах, адже співаємо: 

«Слава во вишніх Богові». 

В часі, коли жив на землі Ісус 

Христос, більшість людей вірила в 

божків. Їх виливали фігурками та 

здоровенними фігурами з різних 

металів: золота, срібла, наприклад, 

витесували з дерева, каменю, ліпи- 

ли з глини. Отже, їх боги – а вони 

були різні й було їх багато, – знаходилися 

поміж людьми, їх можна 

було бачити, брати в руки, до них доторкатися, 

а навіть розбити, й тоді 

бог пропадав і треба було робити 

нового. Цей період в історії людства 

називають поганством чи багатобожжям. 

Фраза «що єси на небесах» 

власне вчить нас, що наш Бог є 

живий, не створений людськими 

руками. Він є від нас на великій 

відстані і разом з тим поруч із 

нами невидимо. 

Небо, як учить нас Біблія, – це 

найбільш досконала, шляхетна і дивовижна, 

а що найголовніше, вічна 

частина того, що створив Бог на 

початку світу. З Ним там усі сили 

небесні – архангели, ангели, там зараз 

перебувають усі послідовники 

науки Христа – апостоли та святі 

угодники, які вгодили Богові своєю 

сильною вірою, добрими ділами, або 

мученицькою смертю за віру. Там, 

на небі, в небесних хоромах є багато 

з тих, хто недавно жив на землі, 

любив Бога і людей, чесно працював 

і ревно молився. 

Людині годі уявити собі небо, як 

би не фантазувала. Твердо можна 

сказати про небо таке: це – місце, де 

є майбутнє людини, Божої людини. 

«Навіть якщо помре – житиме», 

– так казав про таких людей 

сам Ісус Христос. 

(Далі буде). 

ЗАСНОВНИК ГАЗЕТИ — 

Львівське крайове ставропігійне братство 

св. ап. Андрія Первозваного, 

зареєстроване міністерством України 

у справах преси та інформації. 

РЕЄСТРАЦІЙНЕ СВІДОЦТВО: серія КВ № 2335 

Тим, хто бажає матеріально підтримати наше 

видання, повідомляємо банківські реквізити: 

ПАТ АКБ “Львів” 

Р/р 260075157, МФО 325268, 

код ЄДРПОУ 20785948 

Подяка за Ваші пожертви друкуватиметься 

на сторінках газети. 

НАША АДРЕСА: 

79008, Львів-8, вул.Руська, 3/1 

Для листування: 

м. Львів - 8, а/с 1334 

(032) 235-52-02 

www.stavropigia.lviv.ua 

E-mail: fediv.yuriy@gmail.com 

Редактор Олег ПЕНДЕРЕЦЬКИЙ 

Редакційна колегія: 

Микола БАНДРІВСЬКИЙ, Роман МАКСИМОВИЧ, 

Віра МАРКОВИЧ, Юрій ФЕДІВ 

Автори опублікованих матеріалів відповідають за точність 

використаних фактів, цитат, власних імен. Редакція намагатиметься 

найменше втручатися в авторський текст, 

зберігаючи особливості стилю. Водночас залишає за собою 

право редагувати, скорочувати подані матеріали. 

Cтатті, світлини, малюнки, що надійшли в редакцію, 

не повертаються. 

Передплатний індекс — 35013 

Друк газети виконаний у ДП ВПП МОУ «Армія України» 

Замовлення №

Успенська вежа № 3 (2011)

Transform your PDFs into Flipbooks and boost your revenue!

Delete template?

Save as template ?