Успенська вежа № 7 (2011)

fediv.yuriy
  • No tags were found...

Газета Успенська вежа липень 2011

ЩОМІСЯЧНА ВСЕУКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА СТАВРОПІГІЙНОГО БРАТСТВА СВ. АП. АНДРІЯ ПЕРВОЗВАНОГО

За віру і дність!

є

Виходить з березня 1991 року ЛИПЕНЬ 2011 року 7 (230)

Собор святих славних і всехвальних

дванадцятьох апостолів

Петро — святий верховний апостол, палкий за

Господом ревнитель і славний імени Його ісповідник,

який сказав: «Ти — Христос, Син Бога живого»,

— був братом Андрія Первозваного. Походив

з Витсаїди, неславного галилейського града, син

Йони з роду Симеона. Від рибальських сітей до

апостольства і від ловлення риби до ловлення людей

Господь його покликав. Замість човна — Церкву,

замість весла — ключ до Небесного Царства

отримав. Проповідував Євангеліє спершу в Юдеї,

тоді в Антіохії, і в Понті, і в Галатії, і в Каппадокії,

і в Азії, і Витинії, і в Ілиріці. Дійшов і до Риму й у

всій Італії благовістив Боже слово. Симона-волхва

посеред Римського града переміг силою Христа —

з висоти повітря скинув його додолу. Пізніше від

Нерона-царя на хресті стрімголов розп’ятий був —

узятий на небо.

Андрій святий — первозваний апостол. Спочатку

був учнем святого Йоана Хрестителя; І першим

пішов услід Агнцеві Божому, що взяв на себе гріхи

світу. Братом був верховного апостола Петра, його

ж і привів до Христа. Він, після прийняття Духа

Святого, проповідував Христа у Витинії і у всіх

краях у примор’ї Євксинського Понту, і в Херсонесі,

і на Русь, Провидінням Божим, дістався, хрест

на горах Київських поставив і провістив прийняття

віри родом цим від свого апостольського трону

у Візантії. Проповідував же у великій Скитії, повернувся

до Тракії, дійшов же і до Еллади, і в Пелопоннес.

І розіп’ятий був від антипата Егеята у

Патрах Ахеїтських.

Яків — святий апостол, син Заведея, якого Господь

назвав Воанергес, тобто Син Грому, брат святого

Йоана Богослова. Бачив славу Переображення

Господнього на Таворі. Після Вознесення Господнього,

як грім,- у кінцях земних загримів. Проповідував

Слово Боже спершу по всій Юдеї, після того

в Іспанії, тоді знову до Єрусалиму повернувся. Громоголосо

викривав невірних євреїв, із Божественного

Писання показуючи їм, що Ісус Христос —

справжній Месія. Цього не терпіли юдеї, намовили

на нього царя Ірода, названого Агрипа, і випив апостол

святий чашу страждання за Христом, яку випити

обіцяв, — мечем від Ірода був потятий.

Йоан — святий апостол, і євангелист, і богослов.

Приліг на грудях Христа, і під хрестом з Пречистою

Дівою Богородицею стояв, і її сином назватися

сподобився, і в час пречесного її Успення вравіє

райське, від ангела дане, перед одром її ніс. Проповідував

Євангеліє Христове в Ефесі, і у всій Азії, на

острові ж Патмос невимовних одкровень божественних

сподобився і про те написав. Повернувся в

Ефес і багато людей азійських країв до Христа привів.

Спочив у мирі, померши природною смертю: старий

був літами.

Пилип — святий апостол, співгромадянин Петра

й Андрія, пророчих книг і всього Старого Закону досвідчений

знавець. Натанаїла до Христа привів, сказав:

«Того Ісуса, про кого написав Мойсей у законі і

пророки, знайшли, прийди і подивись». Він проповідував

Христа також в ассирійських краях, зі святим

апостолом Вартоломеєм і Маріям — сестрою своєю.

У Єраполі ж Фригійському, від еллінів стрімголов розіп’ятий,

помер.

Вартоломей — святий апостол, родом із Галлади.

Спершу зі святим Пилипом проповідував у Сирії та

Горішній Азії. То разом проповідували, то окремо, помагав

їм часом і святий Йоан Богослов. Тоді, після

кончини Пилипової, пішов до Індії, названої Євдемона,

і, досить часу там у благо-вістуванні пробувши, і

багатьох до Христа навернувши, і Євангеліє, яке святий

Матей написав, мовою їхньою індійською переклавши,

пішов звідти до Вірменії Великої, і в Албані,

граді вірменському, на хресті через розіп яття стрімголов,

і шкіри з тіла здирання, і через голови відрізання

увінчався. Тіло його в олов’яну раку поклали і в море

вкинули. Як у ло-дії, воно легко по водах плавало,

пристало на острові, що Липар називається.

Тома — святий апостол, названий близнюком, із

Панеяди, града галилейського. Торкався ран Христових

після Воскресення Його. Проповідував Христа

партам, мидам, персам, гирканам, бактрам, брахманам

— аж до крайніх земель Індії. У Каламидському

краю, списами простромлений, помер за Христа.

Матей же, святий апостол, брат Якова Алфеєвого,

з митниці на апостольство прикликаний, був

першим записувачем життя Христового. Написав

Святе Євангеліє мовою єврейською. Проповідував

Христа у всій Етіопії і в Антропофагійському краю,

де ж у граді, що Мирмени називається, по-мученицьки

з життя цього пішов.

Яків Алфеїв, Христовий апостол, брат Матеяєвангелиста,

у різних краях ідолопоклонницьким

народам слово Боже проповідував, і незліченно

люду привів до Христа, був Його наслідувачем. На

хресті розіп’ятий, закінчив страждання. Навернені

ж язичники назвали його божественним насінням.

Юда — святий апостол, син святого Йосифа Обручника,

назарейського теслі, якого Лука святий

називає Яковим, бо був братом святого Якова —

першого єпископа єрусалимського, братом Божим

іменованого. Матей же і Марко Тадеєм і Аевієм його

називають. Проповідував Христа в Юдеї, Галилеї,

Самарії й Ідумеї, в Аравії, Сирії і Месопотамії. В

Араратському ж краю, коли на дереві хресному

ідолослужителі його повісили і стрілами постріляли,

поклав душу за Господа свого.

Симон — святий апостол, родом із Кани Галилейської.

На його весіллі Христос воду на вино

перетворив. Прозваний був Зилотом — через

ревність свою в Христі Бозі. Благовістував слово

спасення серед мавритян і африкан. У Британії ж,

розіп’ятий від невірних, Богові дух передав.

Матей святий, замість Юди-зрадника до святих

апостолів зарахований, проповідував Христа в

Зовнішній Етіопії. Багато страждань витерпів, помученицьки

помер.

Павло святий — верховний апостол, пізніше від

усіх від Господа згори покликаний на апостольство.

Виявився вибраним посудом імени Ісуса Христа.

Проніс його перед язичниками і царями від Єрусалиму

і до Риму. Багатьом поганам учителем був. Від

Нерона ж мечем убитий, закінчив подвиг шляху

свого. Цього святого апостола Церква шанує в

рівному верховенстві зі святим апостолом Петром,

бо більше від инших апостолів у благовістуванні

Христовому потрудився.

Димитрій РОСТОВСЬКИЙ,

із «Житія святих».


2

За віру і єдність!

ІНФОРМУЄ

Освячено місце під

новий храм УАПЦ

5 червня 2011 р., в Неділю Святих

Отців І Вселенського собору, в

с. Тарасівці під Києвом було освячено

місце під будівництво Успенського

храму. Свята Літургія

була відправлена собором духовенства

в каплиці Успіння Пресвятої

Богородиці с. Тарасівки, що

тимчасово діє при Тарасівському

дитячому садочку. Співслужили настоятель

о. Ігор Терпелюк, київський

декан о. Димитрій Присяжний, прот.

Сергій Ковальчук (м. Біла Церква) і о.

Володимир Риженко (м. Київ). Після

завершення Святої Літургії відбулася

хресна хода від каплиці до місця, де

буде споруджено храм. О. Димитрій

Присяжний у співслужінні собору священиків

здійснив чин освячення хреста

та місця під майбутній храм. Він

звернувся до віруючих, котрі прибули

з Тарасівки, Боярки та Києва з проповіддю,

в якій нагадав про досвід духовного

подвижництва Святих Отців І

Вселенського собору і подякував громаді

парафії Успіння Пресвятої Богородиці

за те, що всі попередні роки

вона сумлінно йшла до спорудження

храму. Сільський голова Тарасівки Володимир

Сизон також звернувся до

громади і запевнив присутніх, що Тарасівська

сільська рада буде всіляко

сприяти будівництву Успенського храму.

Настоятель парафії подякував

усім, хто долучився й долучиться до

цієї святої справи. Присутні разом

проспівали «Многая літа».

Храмове свято

у Ківшарівці

13 червня 2011 р., на другий

день Зелених Свят, День Святого

Духа, Свято-Духівська парафія с.

Ківшарівки на Харківщині (настоятель

о. Леонід Даниленко) відзначала

храмове свято. Архиєрейську

Святу Літургію очолив архиєпископ

Харківський і Полтавський Ігор

(Ісіченко). Владиці співслужили настоятель

храму о. Леонід Даниленко, прот.

Віталій Зубак (Харків), прот. Олег Козуб

(с. Циркуни), о. Дмитро Романків

(м. Сватове), о. Олег Усов (с. Глушківка),

о. Павло Кущ (с. Мурафа). Архиєрея

супроводжували голова Харківського

крайового братства Вадим Приходченко,

іподиякони Віталій Макаревич,

Ігор Капустянський. Після Служби

Божої відбувся хресний хід довкола

храму. Архиєпископ Ігор зустрівся з

парафіянами, відповів на їхні питання.

Липень 2011

Тезоіменитство Вселенського Патріярха

Варфоломея

Його Всесвятість Патріярх Варфоломей

народився 29 лютого (12 березня)

1940 р. на о. Імврос (Туреччина).

Його батько був перукарем і власником

кафе. Навчався в Патріяршій

школі на о. Халкі, яку закінчив із відзнакою

1961 р. Тоді ж, 13 серпня 1961 р.,

був висвячений на диякона. Служив у

турецькій армії протягом 1961-1963 рр.

Потім протягом 1963-1968 рр. навчався

в Папському Східному інституті

Мир вам від Бога Отця нашого і Господа

Ісуса Христа!

Любі мої діти! Велике Боже милосердя

і справедливість приблизились до нас.

Довгі роки терпів наш многострадальний

народ наруги і знущання над святою

вірою православною і над його національними

почуваннями, над його людською

гідністю. В державі більшовицького антихриста

терор і жах дійшов до нечуваних

досі розмірів, в порівнянні з якими

бліднуть переслідування християн за часів

римських імператорів Нерона і Діоклетіяна.

Безбожники жахливо розправлялися

з християнською вірою, мордуючи архипастирів,

тисячами і сотками тисяч

вірних християн, пастирів і проголошуючи

закон зради й ненависти.

Оце на ваших очах справедливість

Божа сповнилася: Один Бог, одна нація

і спільна краща будучність.

Григоріянського університету в

Римі. За дисертацію «Кодифікація

священних канонів і канонічних

правил у Православній

Церкві» отримав ступінь доктора

богослов’я в Григоріянському

університеті. Дальші студії

провадив у Швейцарії (Боссе)

та в Мюнхенському університеті.

Спеціялізується з канонічного

права. Вільно володіє сімома

мовами (грецька, англійська,

турецька, італійська, латинська,

французька, німецька). Автор

багатьох наукових праць. Після

повернення до Константинополя

1968 р. призначається заступником

декана Патріяршої школи

на о. Халкі. 19 жовтня 1969 р.

приймає священиче рукоположення,

а за шість місяців підноситься

Патріярхом Афінагором

у сан архимандрита. З приходом

на патріярший престіл Його Всесвятости

Димитрія (1972) о. Варфоломей Арходоніс

призначається директором

патріяршої канцелярії, а 25 грудня 1973

р. висвячується на єпископа з титулом

митрополита Філадельфії (в Малій Азії).

Був найактивнішим співробітником Патріярха

Димитрія. Брав участь у роботі

Всесвітньої Ради Церков. 14 січня 1990 р.

призначається митрополитом Халкідонським.

Після упокоєння Патріярха Димитрія

22 жовтня 1991 р. він обирається патріярхом

і 2 листопада 1991 р. сходить на

кафедру Константинополя як 270-ий наступник

апостола Андрія Первозваного.

Багато зробив для зміцнення загальноправославного

авторитету Константинопольського

Патріярха, відвідав Помісні

Православні Церкви в Африці, на Близькому

Сході, у Східній Європі. 1995 р. прийняв

під свою юрисдикцію Українську

Православну Церкву в США та Українську

Автокефальну Православну Церкву в

діяспорі. Неодноразово нагадував про

історичну належність Київської Церкви

до юрисдикції Вселенської Патріярхії,

відмовляючись визнати Україну канонічною

територією Московського Патріярхату.

Відвідував Українські Церкви в

Північній Америці, а влітку 2008 р. на запрошення

президента України побував у

Києві. Відомий у світі як «зелений патріярх»,

активний учасник екологічного руху,

неодноразово виступав на захист довколишнього

середовища. У зв’язку з масовою

вирубкою дерев у харківському парку

Горького звертався 2010 р. до президента

України з закликом до збереження

зелених зон Харкова.

В день тезоіменитства Патріярха

Варфоломея в громадах Харківсько-

Полтавської єпархії відправляються богослужіння

за здоров’я і многоліття Його

Всесвятости. Іс полла еті, деспота! – На

многії літа, Владико!

Архипастирське послання

єпископа Полікарпа Сікорського

Цього, як і кожного року на Зелені свята, коли все

навколо, буяє, розквітають пахучі квіти, трави, діти

недільної школи при церкві Свв. апп. Петра і Павла м.

Львова, немов ангели-квіти Божі приступили до Першої

Святої Сповіді та урочистого Святого Причастя.

12 червня 2011р. о 10.00 год. вперше у житті 13 дітей

прийняли у свої маленькі сердечка Ісуса, його Пречисте

Тіло і Кров, тим самим усвідомлюючи те, що стали

воістину справжніми християнами.

Після ревної науки: Закону Божого, вивченню молитов.

заповідей Божих, гріхів і чеснот, довели, що

гідні прийняти святі таїнства. Молитовно, щиро йшли

вони один за одним до сповіді, а потім склавши побожно

руки на хрест до причастя, просили Бога увійти

в їхні душі й оселитись там.

Після завершення Літургії діти отримали пам'ятки

про цю подію, цікаві книжки, молитовники, які стануть

їм помічниками в подальшому житті.

Традиційно відбувся хід освячення зілля, де діти з

кошичками, наповненими пелюстками квітів, йшли

перед процесією і посипали дорогу перед отцем, який

посвячував зілля, довкола церкви.

Закінчились урочистості зніманням фото на згадку

про цю визначну подію у житті наших маленьких

християн (на світлині вгорі).

Орислава ДЯКОВСЬКА.

ДО 70-РІЧЧЯ З ДНЯ ПРОГОЛОШЕННЯ

Сповнилась наша одвічна мрія. У городі

князя Льва з радіовисильні несеться

над нашими горами, нивами, ланами,

над нашою так густо зрошеною кров’ю

землею радісна вістка: проголошено Самостійну

Українську Державу. Разом з

українським народом радіє і наша многострадальна

Церква. Відроджена у

вільній українській державі - Українська

вільна Православна Церква буде з народом

одною нерозривною цілістю.

В цю велику хвилину звертаюсь до вас,

любі діти, словами св. апостола Павла:

«Благаю вас іменем Господа нашого

Ісуса Христа, щоб те саме говорили ви всі

і щоб не було між нами розділення, але

щоб були з’єднані в одному розумінні і в

одній думці» (І Кор. 1, 10). Любити Бога,

любити батьківщину - це найбільша чеснота.

Служба батьківщині - найбільший

обов’язок.

Діти – квіти Божі!

Нехай Господь милосердний допомагає

Тобі, народе мій, і Тобі, Уряде наш, будувати

Самостійну Українську Державу, а

моя молитва за всіх вас перед Престолом

Всевишнього буде за вами,

В цей великий час усі українці мусять

об’єднатися, всі мусять працювати

спільно, бо в єдності сила І ту єдність мусимо

показати на ділі. Не треба нам

партій, не треба нам боротьби між собою.

Всі мусимо об’єднатися при нашій Святій

Православній Церкві, при нашому Урядові,

при нашому Національному Проводові.

Призиваю на весь український народ

і його державний уряд всемогуче Боже

благословенство!

Дано в м. Луцьку на Волині,

Року Божого 1941,

місяця липня 10 дня.

† ПОЛІКАРП, єпископ Луцький.

Вітаємо з ювілеєм!

п. Софію БЕЛЮ

чудову жінку, матір, бабусю, невтомну трудівницю

і сестричку – члена Братства св. ап.

Андрія Первозваного

з 80 літнім ювілеєм.

Зичимо рясного Божого благословення,

миру, доброго самопочуття.

Передплачуйте християнський часопис «Успенська вежа» на 2011 рік, передплатний індекс 35013. Ціна незмінна.


Липень 2011 3

28 липня – рівноапостольного

Великого князя Володимира

Дорогі брати і сестри!

Що робить голос пастиря близьким і

зрозумілим для нас? І що саме зробило

можливим власне тоді, за князя Володимира

Великого, повірити князеві і разом

із ним прийняти нову віру?

Не один рік і не одну сотню років готувалася

до цього Русь. Десятки, а, може,

навіть сотні проповідників нової віри -

місіонерів - приходили на наші землі. І

все ж жодного разу хрещення не стало

масовим. Все більше й більше людей наверталося

до Христа, все більше людей

переконувалося у правдивості саме того

шляху до Бога, яким провадить Євангеліє.

Але все-таки для рішучого кроку

цілого народу чогось бракувало.

Та ось саме князь, якого знали малі й

великі, представник шанованої династії

Рюриковичів, статус котрого визначало

в масовій свідомості не тільки те, що він

належав до цієї варязької династії, а й те,

що він мав за матір руську рабиню, Малушу,

цей князь, встигнувши наробити чимало

помилок у своєму житті, зумів заговорити

тією мовою, яку русини відчули за

свою.

Мабуть, кожен із вас знає таку ситуацію,

коли може прийти якась шанована,

авторитетна людина, говоритиме до тебе,

а ти все одно відчуватимеш якийсь холодок

відчуження в спілкуванні, відчуватимеш

внутрішній бар'єр. Аж раптом з'являється

зовсім незнайомий чоловік, котрого

ти бачиш уперше в житті, і говорить речі,

які нібито тобі не дуже близькі, в чомусь ти

б з ним навіть сперечався, але ти відчуваєш,

що це - своя людина, на яку можна покластися.

Людина певна. І ти поволі схиляєшся

до її думки, а може, навіть у цій розмові, не

Церква Вознесіння Господнього

розташована на

вул. Міцкевича, 2. Пофарбована

у темно-голубий

колір, має п'ять бань. Поряд

зведена котельня і господарська

будівля, добудовують

дзвіницю.

— Оце 24 травня приїхали

судові виконавці з

міліціонерами, — каже голова

церковної управи 59-

річний Богдан Малашівський.

— Весь храм оточили

колом. Але нас було десь

чоловік 300. Ми прорвали

кордон і заблокували двері

зсередини.

— У нашій автокефальній

громаді понад тисячу людей,

— Богдан Малашівський

проводить до храму. —

Зареєстрували її 1991 року.

Мали невеличку церкву, але

туди вміщалися не більше

як 200 чоловік. На свята багато

людей стояли на вулиці.

Тому вирішили звести

нову, велику церкву. 1994-

го почали роботи. Всі здавали

гроші, заклали фундамент.

Священик Ярослав

Качмар спочатку до будів-

полемізуючи, визнаєш її правоту.

Важко пояснити це суто психологічними

моментами, талантом навіювання. Найчастіше

нас переконує у щирості співрозмовника

те, що він не творить перед нами

штучний образ (імідж), не хизується собою.

Він правдивий. Він говорить своїм голосом,

і ми цінуємо й шануємо його за це.

У наш час ми маємо так багато прикладів,

коли людина говорить чужим голосом,

коли вона грає перед нами, вдає

щирість, коли в кожному елементові

міміки цієї людини нам відчутне її бажання

сподобатися нам і переконати нас. І саме

того, що ця людина уникає, і бракує нам,

аби їй повірити, - відвертосте.

За що наш народ цінується іншими?

Чому часто українці ставали героями

творів російських, польських письменників,

а наш гетьман Іван Мазепа став

улюбленим персонажем англійських і

французьких поетів? Саме тому, що ми

вміли бути щирими і цілісними особистостями.

Вміли, повіривши, відстоювати

свою віру до кінця.

Саме це властиве для князя Володимира.

Не випадково сьогоднішній тропар

порівнює його з апостолом Павлом. Бо

так само, як і апостол Павло, і він зумів

вчинити чимало гріхів, за які не разу напевне,

згодом картав себе - за женолюбство,

жорстокість, любов до розкоші. Але

прихід до Христа перевернув усе його

житія. Він – сильна людина, князь, воїн -

зумів перемогти найголовнішого, найпідступнішого

ворога - самого себе, свої

людські слабкості. Він зумів здійнятися

над ними та піти далі просто й несхибно,

визнаючи свої провини, схиляючи свою

горду голову перед Спасителем світу.

І саме тому, що його знали здавна,

саме тому, що знали і ці його гріхи молодости,

і вади, і слабкості, наші предки

були переконані радикальністю змін у

його житті й пішли слідом за ним. Наче

вівці за своїм пастирем.

Інколи недоброзичливці кажуть: «Та

це ж літописець просто не пише про те,

що русини опиралися запровадженню

християнства. А насправді хіба ж змогли

б кияни одностайно піти хреститися за

Володимиром?» Але коли траплялися

поганські бунти, літопис правдиво пише

про це. Пише, як у Новгороді дядько Володимира,

посадник Добриня, хрестив

тамтешніх жителів вогнем і мечем.

Правдиво пише про бунти, які здіймалися

волхвами в суздальській землі. А про

якісь акти опору християнству на Руській

землі, тобто в Києві та його околицях,

немає ані слова.

І завдяки цьому ми теж можемо повірити,

що наші предки зуміли прийняти

голос великого князя саме за голос пастиря.

Це справді дивно: він бо ж не був

пастирем, не був не тільки єпископом, але

й священиком. Однак сьогодні на богослужінні

рівноапостольному Володимирові

читається євангельське зачало, яке

звичайно виголошується у дні пам'яти

святителів, тобто святих єпископів, що

керували своєю помісною церквою.

Великий князь Володимир не був священнослужителем

- і все ж визнається

за пастиря, рівного апостолам у своєму

подвизі. В цьому сучасна Церква бачить

для себе джерело натхнення. Бо нині потрібно

не тільки добрих пастирів - не

менш потребує Церква, потребує наш

народ звичайних мирян, добрих і щирих

мирян. Бо ніхто так не завдає шкоди

Церкві, не відштовхує від неї народ, як

людина, котра представляє себе християнином,

демонстративно хреститься перед

телекамерами, часто посилається на

Святе Письмо, але в той же час бере хабарі,

діє нещиро, виявляє слабкість характеру,

не вміє добитися справедливости

в державі, зраджує друзів.

Церква закликає кожного з нас іти

шляхом апостолів: наслідувати в житті

Христа, реалізуючи в собі образ і подобу

Божі, які б віддзеркалювали євангельські

чесноти і переконували інших людей. Щоб

наш голос, наш з вами голос, слабенький,

здавалося б, спільний голос невеликої християнської

спільноти, зумів залунати, як

голос пастиря. Пастиря, якого чують, якому

коряться вівці, бо знають одне: він веде

дорогою правди, дорогою спасіння. Амінь.

У Мостиськах на Львівщині вірні УАПЦ силою

захищають свою церкву від зазіхання УПЦ КП

У райцентрі Мостиськах на Львівщині місцева парафія

Вознесіння ГНІХ Української Автокефальної Православної

Церкви відстоює вже силою свою церкву перед

представниками УПЦ КП. Конфлік розпочався ще в 2006

році, коли громада «попросила» колишнього настоятеля

о. Ярослава Качмара із настоятельства. Коли церкву повністю

побудували, здійснили зовнішнє та внутрішнє оздоблення

(на світлинах), розпочалися силові захоплення

церкви на чолі із єпископом УПЦ КП Матфеєм.

ництва не пхався, перебрав

роботи на себе потім. Ми

здавали гроші йому. Кошти

поступали величезні, а будівництво

просувалося повільно.

За 12 років звели

лише стіни і накриття. Люди

обурилися, вимагали звіту.

Отець відмовлявся. Тоді на

зборах громади 2 липня

2006 року вирішили, що

грошима розпоряджатиметься

церковна управа.

Ярослав гнівався, копнув

ногою між ноги свого брата,

теж священика. Потім

виявилося, що Качмар таємно

приписав нас до православної

церкви Київського

патріархату. Всю документацію

завів на церкву тієї конфесії.

Тепер доводить, що

церква його громади.

Богдан Малашівський

показує наріжний камінь,

який заклали на початку будівництва.

— На ньому пише, що

будуватиметься автокефальна

православна церква

і ніякого Київського патріархату.

А Ярослав наробив

такої плутанини, що ніхто

розібрати не може.

Львівські суди визнавали

нашу правоту, а київські

були на його боці. Спільно

із тією громадою ми зробили

десь 15 відсотків усього.

А нас вигонять. От зараз

дзвіницю добудовуємо.

Вона теж, виявляється, не

на нас оформлена. Навіть і

не знаємо, що робити.

Люди погрожують перекрити

дорогу.

— Отець добре нажився,

— додає 60-річний Іван

Сеньківський, член церковної

управи. — Доки церкву

строїли, собі три хати звів

у Мостиськах. Купив по

квартирі у Києві і Львові.

Машини міняв, як шкарпетки,

дітей вивчив. Гроші на

церкву йшли величезні.

Тільки з колядок по 100 тисяч

збирали. Залізниця допомагала.

Тільки на іконостас

дала 50 тисяч доларів.

Отець замовив його в одного

художника, але дав

тільки 10 тисяч доларів передоплати.

Коли іконостас

був готовий, став вимагати

гроші назад. Я питав за іконостас.

А він: "Нема грошей".

Я про все розказав

людям. То отець пригрозив,

що заплатить декому

200 доларів і мені голову

розіб'ють.

Громада УАПЦ щоденно

і щоночі чергує під храмом,

і вірить, що Бог скерує

людський розум на позитивне

вирішення питання.

† ІГОР,

архиєпископ

Харківський і Полтавський УАПЦ,

із проповідей.

P.S. У ЗМІ поширюються питання про силові захоплення

храмів УПЦ КП представниками УПЦ МП. Та такі самі вчинки чиняться

довкола вірних УАПЦ тими ж представниками так званої

«гнаної» УПЦ КП – з 2008 року громада Вознесенської парафії

м. Канева домагається повернення захопленої церкви, з 2007

– Вознесенська громада м. Мостиськ. Люди, які своїми коштами

та силами збудували церкви, змушені тепер щоденно відстоювати

свої права на храм та вірність УАПЦ.

Власний кореспондент.

Передплачуйте християнський часопис «Успенська вежа» на 2011 рік, передплатний індекс 35013. Ціна незмінна.


4

ОСЬ ДЕЯКІ З ЙОГО

ПОВЧАНЬ

Мене турбує безтурботність, що

панує. Щось готується. Ми ще не зрозуміли

як слід ні того, у які роки живемо, ні

того, що помремо. Що з цього вийде, не

знаю, становище дуже складне. Доля

світу залежить від декількох людей. Потрібно

багато й з болем молитися, щоб

Бог втрутився в те, що відбувається...

Час дуже складний. Нагромадилось багато

попелу, сміття, байдужості, – і для

того, щоб все це полетіло, потрібно, щоб

сильно подуло...

Не засмучуйтесь анітрішки, тому що

над усіма Бог, Котрий управляє всім і

посадить кожного на лаву підсудних дати

відповідь за вчинене, згідно чого кожен і

відплату від Нього дістане. Будуть нагороджені

ті, хто чимось допоможе добру, і

буде покараний той, хто чинить зло. Бог,

зрештою, розставить усе на свої місця,

але кожен з нас дасть відповідь за те, що

він зробив у ці важкі роки своєю молитвою,

добротою...

Зараз багато таких, хто прагне розбестити

все: сім’ю, молодь, Церкву. Держава

воює проти божественного закону.

Закони, які вона приймає, спрямовані

проти Закону Божого.

Люди мовчать через байдужість. Погано

те, що навіть люди, які мали щось

всередині себе, стали байдужіти й говорити:

«Хіба я зможу змінити ситуацію?»

У ці важкі роки кожен з нас повинен робити

те, що можливо. А що неможливо,

залишати на волю Божу. Тоді наша

совість буде спокійною.

ПЕЧАТКА

АНТИХРИСТА СТАЄ

РЕАЛЬНІСТЮ...

Можливо, вам доведеться пережити

багато чого з того, про що говориться в

Апокаліпсисі. Потихеньку багато чого

вилазить назовні. Стан жахливий. Божевілля

перейшло всі межі.

Світ перетворюється на божевільний

будинок. Буде панувати розлад, серед

якого кожна держава почне чинити те,

що їй заманеться. Ми побачимо, як відбу-

Липень 2011

З духовної спадщини Старця Паїсія Святогорця

Після смерті в липні 1994 року Блаженний Старець Паїсій

Святогорець залишив світові духовну спадщину – свої повчання.

Звичайний чернець, який здобув лише початкову освіту, але

був щедро наділений благодатною мудрістю від Бога, воістину

виснажив себе заради ближнього. Його вчення не було проповідництвом

чи катехизацією. Він жив згідно з Євангелієм

сам, і повчання виходили з його власного життя, характерною

ознакою якого була любов. Він створив себе відповідно

до Євангелія і тому, насмперед, вчив нас усім своїм єством, а

вже після цього – своєю євангельською любовю і богопросвітнім

словом.

ватимуться найнеймовірніші, найбожевільніші

події. Добре лише, що ці події

відбуватимуться одна за одною дуже

швидко.

Екуменізм, спільний ринок, загальносвітова

держава, одна релігія. Наступають

лихоліття, нас чекають великі випробування.

Християни зазнають великих

гонінь. Тим часом є очевидним, що

люди навіть не розуміють того, що світ

стоїть вже на порозі останніх часів, що

печать антихриста стає реальністю. А

вони поводяться, немов нічого не відбувається.

Тому Святе Письмо говорить, що

спокусяться й вибрані...

Печать буде накресленням, яке спершу

поставлять на всі товари. А потім

людей примусять до того, щоб її ставили

їм на чоло або руку. Непомітно, після введення

електронних карток і посвідчень

особи з трьома шістками, після складання

досьє з особовими даними, вони лукавим

чином приступлять до нанесення печатки.

ХВОРОБИ

ДОПОМАГАЮТЬ

ЛЮДЯМ

– Геронде, хвороба завжди приносить

людині користь?

– Так, вона завжди приносить величезну

користь. Хвороби допомагають людям,

у яких немає чеснот, умилостивити Бога.

Здоров'я – це велика справа, але те добро,

що приносить людині хвороба, здоров'я

їй дати не може! Хвороба приносить

людині духовне добро. Хвороба – це велике,

дуже велике благодіяння. Вона очищує

людину від гріха, а іноді «гарантує»

їй [небесну] винагороду. Душа людини

подібна до золота, а хвороба подібна до

вогню, який це золото очищує. Подивися,

адже й Христос сказав апостолові

Павлові: «Сила Моя в немочі відбувається».

Чим більше страждає людина від

хвороби, тим більш чистою і святою вона

стає, – аби тільки вона терпіла і приймала

хворобу з радістю.

Єдине, що необхідно в деяких хворобах,

– це трішки терпіння. Бог допускає

хворобу для того, щоб людина отримала

невелику винагороду, і за допомогою цієї

БРАТСЬКЕ ЖИТТЯ

хвороби Бог очищує людину від наявних

у неї недоліків. Адже тілесна хвороба

допомагає в зціленні хвороби душевної.

Тілесна хвороба приносить людині смиренність,

і в такий спосіб нейтралізує її

душевну хворобу. Бог з усього витягує

користь для блага людини! Усе, що Він

допускає, робить нам духовну користь.

Він знає, що необхідно кожному з нас, і,

відповідно до цього, дає нам те або інше.

ТЕРПІННЯ ПІД ЧАС

БОЛЮ

Коли ми чимось занедужуємо, нам

краще цілковито віддати себе Христові.

Нам треба думати про те, що наша душа

має набагато більшу потребу у терпінні

й славослів'ї під час болю, аніж в «сталевому»

тілі, за допомогою якого ми можемо

робити більші тілесні подвиги.

Адже від цих подвигів ми піддаємося небезпеці

марнославства й похвали, не розуміючи

цього, тому що нам може здатися,

начебто ми здатні завоювати Рай

власною «кавалерійською атакою».

СПІВУЧАСТЬ У

ЧУЖОМУ БОЛІ

Коли людині боляче за ближнього, це,

деяким чином, приводить Бога в милість.

Бог радіє такій розраді.

– Геронде, як можна відчути чужий

біль?

– Якщо ти теж відчуваєш біль, то ти

думаєш про біль іншої людини, і ставиш

себе на її місце і ще більший біль відчуваєш

не за себе, а за неї. Тобто, твій власний

біль допомагає тобі зрозуміти біль

інших. А коли ти приймаєш свій власний

Шостого червня цього року в приміщенні

Львівського крайового ставропігійного

братства св. ап. Андрія Первозваного

відбулася зустріч братчиків Успенського

осередку (29 осіб) із Романом

Яренюком, професором історії Манітобського

університету (Канада) (на

світлинах).

Голова осередку Юрій Федів розповів

про життя мирян парафії, про

діяльність осередку та роботу недільної

школи «Християнська надія».

У свою чергу присутні мали змогу ознайомитися

із життям православних українців

Канади, роботою мирянських

організацій УПЦ в Канаді.

Також пан Роман презентував свої

книги із історії Української православної

церкви у Канаді, які днями вийшли

друком у Львові.

Завершилася зустріч обміном подарунків

та теплими побажаннями успіху

у подальшій праці.

Власний кореспондент.

біль з радістю, то ти втішаєш і тих, кому

боляче. Але, звичайно, одна справа – це

просто довідатися, що хтось занедужав,

а інша справа – захворіти самому. Тоді ти

розумієш хворого.

ПРО СІМЕЙНЕ

БЛАГОЧЕСТЯ

Один чоловік і жінка жили у великому

горі: минуло багато років від дня

їхнього весілля, але в них все ще не було

дітей. Лікарі визнали, що не можуть їм

допомогти. Тоді чоловік і жінка зважилися

звернутися до старця.

Старець утішив їх:

– Не засмучуйтесь! Підіть на сповідь

(а вони не сповідалися роками), причастіться,

коли скаже вам духівник, і Бог

дасть вам дітей. Моліться і ви, помолюсь

також і я.

Чоловік і жінка зробили так, як їм порадив

старець, і Бог відразу ж подарував

їм дітей відповідно до обіцянки старця.

Сьогодні це дуже гарна сім’я, радісна й

щаслива. І чоловік, і жінка дякують старцеві

подвійно: за те, що він допоміг їм

прийти через церковні Таїнства до Христа,

і за те, що їм довелось відчути щедрих

дарів Його.

В такий спосіб, старець давав зрозуміти

людям, що, насамперед, потрібно наблизитися

за допомогою Церкви і

Таїнств Сповіді й Божественного Причастя

до Благого Отця нашого. І тоді Він,

навіть без прохання, подасть людям такий

дар, який вони хочуть.

Батьки повинні виділяти якнайбільше

часу своїм дітям, іноді навіть на шкоду

своїм заняттям і роботі. А жінкам варто

вести просте життя, щоб мати змогу

більше займатися своїми дітьми, коли

вони цього потребують.

Потрібно задовольнятися малим і

тільки необхідним, і не претендувати на

багато. Адже тоді в людини буде більше

часу для того, щоб просто посидіти вдома

разом із дружиною та дітьми, зайнятися

добрими справами, помолитися, і,

взагалі, перебувати в сімейному теплі й

затишку, а не бути в постійній напрузі в

спробах заробити якомога більше. Думаю,

що правильне рішення полягає не в

зароблянні великих грошей, а в християнському

облаштуванні нашого життя.

Адже в Писанні сказано «не варто піклуватися

й метушитися багато про що, а

одне тільки потрібно» (Лк. 10:41-42).

Освячуйте ваше життя. Коли господиня,

займаючись домашньою роботою,

творить молитву, усе освячується. Освячується

не тільки сама їжа, але й ті, хто

споживає її.

Володимир МИХАЛЬНЮК,

головний редактор журналу

«Премудрість Божа Софія».

Завітав гість із Канади


Липень 2011 5

Вони будуть вище нас

і Отців наших

Початок матеріалу «Вони будуть вище нас і Отців наших»

був поданий в «УВ» 6 про свт. Луку і сподобався нашим читачам,

ми на їхнє прохання продовжуємо друкувати автобіографію

святителя.

З Київським військовим госпіталем у 1903 р. архиєпископ Лука

в якості земського лікаря був відправлений аж біля Чити – якраз

на початку війни з Японією. Там він активно працював хірургом,

робив складні операції на черепі, кістках, хоч не мав спеціальної

хірургічної підготовки, послуговувався книгою французького хірурга

Лежара «Невідкладна хірургія».

У Читі я одружився з сестрою милосердя,

що працювала колись у Київському

військовому госпіталі, де її називали святою

сестрою. Вона захопила мене не

стільки своєю красою, скільки винятковою

добротою й лагідністю характеру. Там два

лікарі просили її руки, але вона дала

обітницю дівоцтва. Вийшовши за мене

заміж, вона порушила цю обітницю, і в ніч

перед нашим вінчанням у церкві, побудованій

декабристами, вона молилася перед

іконою Спасителя, і раптом їй видалося, що

Христос відвернув Свій лик і образ Його

зник з кіота. Це було, очевидно, нагадуванням

про її обітницю, і за порушення її Господь

важко покарав її нестерпними, патологічними

ревнощами.

Ми виїхали із Чити до закінчення війни,

і я поступив лікарем в Ардатовське земство

Симбірської губернії. Там мені довелося

керувати міською лікарнею. У важких

і непривабливих умовах я відразу став

оперувати по всіх відділах хірургії й офтальмології.

[Офтальмологія - розділ медицини,

що вивчає хвороби ока.] Однак через

кілька місяців мені довелося відмовитися

від роботи в Ардатові через її нестерпні

труднощі.

Треба відзначити, що в ардатовській

лікарні я відразу зіткнувся з великими

труднощами й небезпеками застосування

загального наркозу при поганих помічниках,

і вже там у мене виникла думка про

необхідність, по можливості, уникати наркозу

і як можна ширше заміняти його

місцевою анестезією. Я вирішив перейти

на роботу в маленьку лікарню й знайшов

таку в селі Верхній Любаж Фатежського

повіту Курської губернії. Однак і там було

не легше, тому що в маленькій дільничній

лікарні на десять ліжок я став широко оперувати

й незабаром придбав таку славу, що

до мене пішли хворі з усіх боків, і з інших

повітів Курської губернії й сусідньої, Орловської.

Згадую курйозний випадок, коли молодий

жебрак, сліпий з раннього дитинства,

прозрів після операції. Місяців через два

він зібрав безліч сліпих з усієї округи, і всі

вони довгою низкою прийшли до мене, ведучи

один одного за ціпки й сподіваючись

зцілення.

У Любажі мені зустрілося трохи рідких

і досить цікавих хірургічних випадків, і про

них я там же записав дві мої перші статті.

І самим крайнім з них був голова земуправи

Батезатул, який задовго до війни

прославився своїм законопроектом про

примусову еміграцію в Росію китайських

селян для передачі їх у рабство поміщикам.

У 1907 році в Любажі народився мій

первісток - Міша. А в наступному, 1908 році

народилася моя дочка Олена. Функції акушерки

мені довелося виконувати самому.

З Фатежа я виїхав у Москву й там небагато

менше року був екстерном хірургічної

клініки професора Дьяконова. За правилами

цієї клініки всі лікарі-екстерни повинні

були писати докторську дисертацію, і мені

запропонована була тема "Туберкульоз колінного

суглоба". Через два-три тижні мене

запросив професор Дьяконов і запитав, як

іде робота з дисертацією. Я відповів, що

вже прочитав літературу, але в мене немає

цікавості до цієї теми. Розумний професор

із глибокою увагою поставився до моєї

відповіді й, коли довідався, що в мене є власна

моя тема, із жвавим інтересом став розпитувати

про неї. Виявилося, що він нічого

не знає про регіонарну анестезію, і мені

довелося розповідати йому про книгу Брауна.

До моєї радості, він запропонував мені

продовжувати роботу над регіонарною

анестезією, залишивши запропоновану

тему.

Так як моя тема вимагала анатомічних

досліджень і дослідів з ін'єкціями, пофарбованими

желатином, на трупах, то мені

довелося перейти в Інститут топографічної

анатомії й оперативної хірургії, директором

якого був професор Рейн, голова

Московського хірургічного суспільства.

Але виявилося, що й він не чув і нічого не

читав про регіонарну анестезію.

Незабаром мені вдалося знайти простий

і надійний спосіб ін'єкції й до сідничного

нерва біля самого виходу його з порожнини

таза, що Генріх Браун вважав

навряд чи розв 'язаним завданням. Знайшов

я й спосіб ін'єкції до серединного нерва

й регіонарної анестезії всієї кисті руки.

Про ці мої відкриття я зробив доповідь у

Московському хірургічному суспільстві і

вона викликала великий інтерес.

Але ні на що мені було жити в Москві із

дружиною й двома маленькими дітьми, і я

повинен був виїхати в село Романівку Балашовського

повіту Саратовської губернії

працювати в лікарні на двадцять п'ять

ліжок, де розвернув велику хірургічну роботу

й надрукував звіт про неї окремою

книжкою зазразком звітів клініки професора

Дьяконова. Роботу над регіонарною

анестезією я продовжував у Москві під час

щорічних місячних відпусток, працюючи з

ранку до вечора в Інституті професора

Рейна й професора Карузіна при кафедрі

описової анатомії. Тут я досліджував триста

черепів і знайшов дуже вартісний спосіб

ін'єкції до другої галузі трійничного нерва

біля самого виходу з форамен ротундум

Круглий отвір (панцира). До кінця цієї роботи

я вже не працював у Романівці, а був

головним лікарем і хірургом повітової

лікарні на п'ятдесят ліжок у Переславлі-

Заліському.

Незадовго до нашого від'їзду з Романівки

народився мій син Олекса, з великою

пригодою. Наближався час пологів, але я

ризикнув їхати в Балашов на засідання

Санітарної ради, сподіваючись незабаром

повернутися. Не дочекавшись закінчення

засідання ради, я поспішив на станцію й

побачив поїзд, який вже дав другий свисток.

Не встигнувши взяти квитка, я сів у

вагон, але незабаром побачив у ньому багато

татар, чого не бувало в романівському

поїзді. Виявилося, що я потрапив не у

свій, а в харківський поїзд і повинен був з

найближчої станції повернутися в Балашов.

Але Бог допоміг, і в Романівці я знайшов

уже немовля-сина, якого приймала

жінка-лікар, яка швидше мене повернулася

із Санітарної ради й заїхала сюди по

дорозі у свою лікарську дільницю.

У 1916 році, живучи в Переславлі, я захистив

у Москві докторську дисертацію

про регіонарну анестезію. Опонентами

були професор Мартинов, приват-доцент

топографічної анатомії й оперативної

хірургії, прізвища якого не пам'ятаю, і професор

Карузів.

Цікавим було відкликання професора

Мартинова. Він сказав: "Ми звикли до того,

що докторські дисертації пишуться звичайно

на задану тему з метою одержання вищих

призначень по службі й наукова

цінність їх невелика. Але коли я читав вашу

книгу, то одержав враження співу птаха,

що не може не співати, і високо оцінив її".

А професор Карузін, дуже схвильований,

підбіг до мене й, потрясаючи мою руку,

ретельно просив прощення за те, що не цікавився

моєю роботою на горищі, де зберігаються

черепи, і не підозрював, що там

створюється така блискуча робота.

За свою дисертацію я одержав від Варшавського

університету велику премію

імені Хойнацького в дев'ятсот рублів золотом,

що призначалося "за кращі твори,

що прокладають новий шлях у медицині".

Однак грошей цих мені не довелося одержати,

тому що книга була надрукована

невеликим тиражем, тільки в сімсот п'ятдесят

екземплярів, і швидко розпродана в

книгарнях, куди я необережно розіслав їх,

і я не міг представити у Варшавський університет

необхідної кількості екземплярів.

У земського лікаря, яким я був тринадцять

років, недільні й святкові дні були

найбільш зайнятими й обтяженими величезною

роботою. Тому я не мав можливості

ні в Любажі, ні в Романівці, ні в Переславлі-

Заліському бувати на богослужіннях у

церкві й багато років не говів. Однак в останні

роки мого життя в Переславлі я на

превелику силу знайшов можливість бувати

в соборі, де в мене було своє постійне

місце, і це збудило велику радість серед

віруючих Переславля.

Була ще одна велика подія в моєму

житті, початок якій Господь поклав у Переславлі.

Із самого початку своєї хірургічної

діяльності в Читі, Любажі й Романівці я

ясно зрозумів, яке величезне значення

гнійної хірургії і як мало знань про неї виніс

я з університету. Я поставив своїм завданням

глибоке самостійне вивчення діагностики

й терапії гнійних захворювань. Наприкінці

мого перебування в Переславлі

прийшло мені на думку викласти свій

досвід в особливій книзі - "Нариси гнійної

хірургії". Я склав план цієї книги й написав

передмову до неї. І тоді, на мій подив, у мене

з'явилася вкрай дивна настирлива думка:

"Коли ця книга буде написана, на ній буде

стояти ім'я єпископа".

Бути священнослужителем, а тим більше

єпископом, мені й у сні не снилося, але невідомі

нам шляхи життя нашого цілком

відомі Всевідаючому Богу вже коли ми в

череві матері. Як побачите далі, уже через

кілька років стала повною реальністю моя

настирлива думка: "Коли ця книга буде написана,

на ній буде стояти ім'я єпископа".

У Переславлі-Заліському ми прожили

шість із половиною років. Там народився мій

молодший син Валентин.

У міській і фабричній лікарнях я розвинув

дуже широку хірургічну роботу й був

одним з піонерів у нових тоді найбільших

операціях на жовчних шляхах, шлунку, селезінці

й навіть на головному мозку. Крім

того, в 1915-1916 роках керував невеликим

госпіталем для поранених.

На початку 1917 року до нас приїхала

старша сестра моєї дружини, яка тільки що

поховала в Криму свою молоденьку дочку,

що вмерла від швидкоплинної сухоти. На

велике лихо, вона привезла із собою ватяну

ковдру, під якою лежала її хвора дочка. Я

говорив своїй дружині Ані, що в ковдрі привезена

до нас смерть. Так і трапилася: сестра

Ані прожила в нас усього тижні два, і

незабаром після її від'їзду я виявив в Ані

явні ознаки туберкульозу легенів.

(Далі буде).

За віру і єдність!

ІНФОРМУЄ

Захист дипломів

29 червня 2011 р. в Колеґії Патріярха

Мстислава відбувся захист

дипломних робіт. Екзаменаційна

комісія в складі митр. прот. Василя

Сагана (голова), Тетяни Трофименко

(секретар), архиєпископа Ігоря

(Ісіченка), митр. прот. Мирона Бендика

й прот. Сергія Підтягина заслухала

тези двох дипломних робіт.

О. Володимир Андрусяк захищав дипломну

роботу на тему "Митрополит

Василь Липківський як видатний український

проповідник" (науковий керівник

Ніна Немировська). Іван Полежака

виголосив тези дипломної роботи на

тему "Образ Божий у євангельському

баченні людини" (науковий керівник

митр. прот. Мирон Бендик). Обидві

роботи одержали добрі оцінки.

За Україну, за народ

В день 70-річчя проголошення

Акту відновлення Української Держави,

30 червня 2011 р., в Свято-

Дмитрівському храмі м. Харкова

було відправлено Архиєрейську

Святу Літургію за Українську Державу

та її народ. Очолив літургію

архиєпископ Ігор. Владиці співслужили

члени Єпархіяльної Ради в священичому

сані, декани, викладачі

Колеґії Патріярха Мстислава. Опівдні

до пам’ятного знаку проголошенню

незалежности України на майдані

Свободи було покладено квіти від

Харківсько-Полтавської єпархії, від

політичних партій і громадських організацій

та окремих осіб. Пролунав гімн

України, і голова Харківської міської

організації ВО «Свобода» Олександр

Ґава зачитав текст Акту відновлення Української

Держави. Хор проспівав гімн

ОУН. Архиєпископ Ігор вказав на болючий

досвід помилкового пошуку потужних

союзників, який залишив українцям

Акт відновлення Української Держави

та на необхідну народові мужність

у пошукові власних ресурсів для подолання

кризи.

Храмове свято

в Сукачі

12 червня 2011 р., в День Зіслання

Святого Духа на апостолів,

Троїцька парафія с. Сукачів Іванківського

району на Київщині (настоятель

о. Назарій Момотюк) відзначала

своє храмове свято. З Києва на

нього прибули о. Максим Стрихар із

сином та читець Андрій Коляда.


6

Липень 2011

Християнин і їжа

Давні християни, які жили великими скупченнями, виховували в

своєму середовищі особливе ставлення до споживання їжі. Перш за

все це стосувалося певного часу для їди. Це могло бути три або два

рази на день у визначені години, а в пості – один раз на день, наприклад,

о третій годині пополудні. Діти не були винятком, їх теж годували

в певні години, а недотримання цього правила вважалося гріхом,

блудом.

А ти всеодно вір!

Жінка постукала у двері ординаторської і увійшла.

Її лікуючий лікар сидів за своїм столиком і вона мовчки

простягнула йому результати її імунологічних досліджувань.

Молодий хірург глянув пильно на листок і якусь

хвильку не піднімав на свою пацієнтку очей. Йому самому

враз стало дуже шкода цієї молодої, вродливої

жінки з ніжним рудавим волоссям. Вже другий тиждень

вона тут в лікарні, і він мимоволі завжди звертає

свій погляд саме на її волосся. Жінка збирала його

у вузол, але воно, таке пружне, блискуче рвалось на

волю, розсипалось по раменах і вигравало, наче жива

хвиля.

Врешті підняв очі, та на

жаль, нічого доброго не міг сказати,

і тому ледве видусив з

себе:

«Вам таки необхідна хіміотерапія...

Мені дуже шкода…»

Мар’яна, так звали жінку,

враз рвучко відкрила двері і

вийшла з кабінету, а далі швидко

пішла по коридору, спустилась

ліфтом вниз, майже вибігла

в сад за корпусом лікарні і

там вже дала волю сльозам…

Два тижні тому, ще перед

операцією, вона зауважила в

відділенні жінку з туго зав’язаною

хусточкою на голові. Ще

подумала тоді:

«Певне, немита голова в неї,

тому зав’язує її. З зачіскою

вона б виглядала набагато приємнішою».

Ця жінка її чомусь

дратувала своїм виглядом, здавалась

неохайною: піжама під

халатом, уже трохи потертим,

на голові хустка…

Якось після операції Мар’яна

стояла біля вікна в загальному

коридорі, ця жінка підійшла

теж до вікна і лагідним голосом

заговорила до Мар’яни.

– В вас таке чудове волосся,

сказала вона, я любуюсь ним

весь час. І в мене було непогане…

– сказала жінка і змовкла,

а на очі виступили сльози.

– І що? – перепитала Мар’яна.

– Що?! Від хімії все вилізло,

от і мушу носити тепер цей очіпок,

– гостро, якось дуже нервово,

відповіла жінка. А потім,

оволодівши собою, вже тихо

сказала: – Я запізно звернулась

сюди, хоч сама і медик, фельдшер

в амбулаторії. Тягнула,

тягнула, все не мала як, а тепер

вже маю як…

– А волосся? – знову, ніби

нічого не розуміючи, спитала

Мар’яна.

– Я спочатку мусіла прийняти

сеанс хіміотерапії, оскільки

в мене вже III стадія, а тепер

вже зробили операцію. А від

хімії полізло, я геть полисіла…,

ковтаючи сльози говорила

жінка. – Кажуть, відросте, як все

буде добре. Аби хоч було…

Мар’яна мовчала. Їй стало

дуже шкода цієї жінки. Вона

відчула, що неприязнь до неї

геть десь поділась, а, навпаки,

їй захотілося її обняти, якось

втішити. Та враз згадала, що

лікар їй сказав, що все залежить

від результату аналізу,

отого платного і він вже завтра

буде готовим. Отже їй доведеться

завтра його забрати і

принести йому.

Усю ніч Мар’яні не спалось.

Вона враз поставила себе на

місце тієї жінки. Мало того, що

вона уже, як і усі жінки в

відділенні без груді, то ще й

можна лишитися без волосся!

Це вже занадто! Волосся було

її гордістю, її втіхою, воно так

красило її, його так любив

Юра, її чоловік, воно подобалось

усім, і тепер невже треба

буде і його позбутись?

Лікарі теж люди, їм часто

буває дуже шкода своїх

пацієнтів. От доктор заходив

аж двічі у палату Мар’яни, хотячи

якось розрадити, але там її

не було. Він попросив сусідку

по палаті пошукати її. Лікар

розумів, що їй важко у ці хвилини,

тому десь вона забилась у

куток зі своїм жалем.

Мар’яна вернулась десь за

годину. Нічого не промовила

до сусідки, хоча та стала стверджувати,

що вже двічі за нею

заходив лікар. Їй не хотілося ні

з ким балакати. Ввечері приходив

чоловік з сином, як їм сказати?

Але цього вечора вона їм

не сказала нічого, трималась,

як могла. Сказала лише, що

післязавтра, ймовірно, її випишуть,

але лише з цього

відділення, бо мають призначити

ще лікування. Коли ж вони

пішли, Мар’яна знову впала у

розпач. Їй хотілось весь час

плакати, та на очах у сусідки

цього не робила, а пішла в

інше відділення, там у закутку

була фігура Матері Божої і якраз

нікого тоді не було. Мар’яна

впала на коліна і вже плакала,

приговорювала, скільки хотіла.

Хтось за добру хвилю часу

торкнувся її плеча. Оглянулась,

це була старша жінка-санітарка.

«Ходи сюди, дитино, ходи» – і

потягнула її за собою в якусь

кімнату. Посадила її на стілець.

– Що ж ти так плачеш? Хіба

вже так зле? Я тут працюю

стільки літ і є по-різному. Ти з

«грудиною»?

– Так…, – ледве вимовила

Мар’яна.

– І що, забрали грудь? – Мар’яна

кивнула.

– Та і то нічого, – спокійно

говорила старенька. І навіть

після хімії виходять з біди і живуть

ще багато літ. Я знаю таких

дві жінки навіть у своїй родині.

Спершу помучаться трохи, бо

з хімії і рвота сильна буває, і волосся

вилізає, але все то минає.

Моїй племінниці забрали

грудь, зробили хімію і вже понад

десять років живе. Волосся

відросло ще навіть гарніше,

направду…, – гладячи Мар’яну

по голові говорила старенька.

– Ти, дитино, віриш в Бога? Та

що я питаю, та ж молишся ти

тут, то як ні? Але чи завше

йдеш до церкви, чи молишся

щоденно? Як так, то маєш знати,

що Господь іноді карає за

щось, а іноді просто допускає,

аби людина згадала про Нього,

а ще буває, що любить Господь

людину, але її випробовує,

чи та віра щира, чи надовго

її вистарчає, чи не буде нарікати

на Господа. Хто знає, що

собі думає про нас Господь,

але ми маємо бути наперед

вдячні Йому за все, навіть і в

біді. Колись багато християн

вмирали за віру, вони знали,

Здавалось би, хіба можна так зну-щатись

над дітьми? Або, хіба можна в наш

час визначити певні години для їжі, якщо

мама на роботі, в школі не завжди налагоджене

харчування, і не кожна дитина хоче

в школі їсти.

Але є такі ж приклади й у наш час. Молода

українка з двома дітьми гостювала у

Франції, у багатодітній сім’ї, що мала маєток

і землі на півдні Франції. Усі обробляли

поля, виноградники, овочеві плантації, а

також вирощували птицю. У цієї родини

був дуже строгий розпорядок щодо часу

прийняття їжі, завжди дотримувалося певне

меню. Діти там росли здорові, веселі,

невибагливі. А нашим, натомість, було дуже

важко жити в такому харчовому режимі.

Наші діти переважно кволі, їм потрібне

дієтичне харчування. Та все одно ми робимо

дуже багато зайвого, такого, що лише

шкодить нашим дітям. Вони надто багато

їдять солодкого, йогуртів, чіпсів і т. п. Тут,

нема де гріха подіти, виключно наша вина

і безпринципність. Можна таки навчити дитину

в середу та п’ятницю собі не догоджати

у солодощах, не кажучи вже про м’ясо.

У наших галицьких родинах (переважно

греко-католицьких) знайдуть стільки оправдань

ковбасі у середу чи п’ятницю. А

наші православні, дивлячись на те, що їх за

це не картають, знаходять і собі оправдання.

А, наприклад, усякого роду прийоми,

весілля, святкові обіди. Ми тратимо на це

величезні гроші, непотрібно зовсім, а крім

того, такої смакоти не з’їсти не можемо, а

при такій їді не випити добре також не можемо.

А корпоративні вечірки, дні народження,

виставляння з будь-яких гарних

причин – все це як правило організовується

наприкінці робочого тижня, у п’ятницю.

Ми мимоволі всі стаємо учасниками –

грішимо!

«Як же ж ви, галичани, вмієте собі догоджати»,

– сказав священик зі сходу. Здавалось

би, їжа – не головна річ – «краще до

писка, ніж з писка», – скаже будь-який галичанин.

Але ставлення до їжі формує багато

інших злих звичок. Ми стали дуже невимогливими

до себе. Це й у значній мірі

зіпсувало наше суспільство.

Часто цей злий приклад нам подають

душпастирі. Якось один священик (його

впізнала завідуюча кафе при автосервісі)

попросив його нагодувати, поки механіки

оглядали його машину. Жінка запропонувала

відвідувачу вареники, рибу. Він скривився.

– Сьогодні п’ятниця, то ми в цей день не

готуємо м’ясних, – пояснила бармен.

– А я подорожній, – з усміхом відповів

отець, якому додому було кілометрів десять,

і приїхав сюди він із дому.

Часто можна почути від людей: «Не

кажіть мені про священиків, я вже надивилася,

як є в їхніх сім’ях», – і тому подібне. І,

на жаль, це правда. Хоч ніколи не можна

говорити огульно. Я знаю багатьох, які серйозно

ставляться до посту і їжі взагалі.

Якось ми, братчики, вибрались у далеку

поїздку поїздом. З нами поїхала жінка, якої

ми добре не знали, вона сама попросилась.

Це теж було в п’ятницю, та ще й у Петрівку.

Вона, не подумавши, взяла із собою запечену

курку. А коли побачила нашу реакцію,

усі мовчки похитали головами, що не

будуть їсти, розгублено спитала:

– А що мені тепер із нею робити?

Рішення прийшло якось раптово:

«Вийдіть на першій зупинці й віддайте на

пероні якомусь голодному». Вона так і зробила.

Хтось охоче взяв цю курку, і всі ми

були щасливі.

Отже, все залежить від того, як себе

налаштувати. Ніколи ще піст не пішов на

шкоду людині (не беремо до уваги хворих).

А як приємно християнинові, коли після

посту береш, наприклад, свячене яйце й

споживаєш, або як твоя дитина відмовляється

від чогось у час посту.

Все, що пропонує нам Свята Церква, є

не просто так вигадане. Все має свій глибокий

смисл і наслідок, і все обов’язково

йде лише нам на користь.

А приклад із тих, хто вчить як треба

робити, а сам так не робить, не треба

брати. Треба в душі помолитись за раба

Божого такого-то, хай його Господь напоумить,

а нас укріпить у вірі і в правоті

нашого вчинку.

Віра МАРКОВИЧ.

що йдуть на муки і на смерть.

Багато з них були молодими,

багатими і сильними, а навіть

діти йшли на смерть. Тепер від

нас Господь вимагає інакше:

що би тебе не спіткало, маєм не

покидати надію на Бога, далі

вірити і любити Господа, а Він

вже побачить наше серце і думки

взнає, та й допоможе таки.

В це треба конче вірити.

– А ви ще працюєте, не важко

вам? – несміло запитала

Мар’яна, маючи на увазі вік

жінки.

– Та я, дитинко, теж була тут

оперована. В мене, правда,

трохи інша була біда. І без хімії

не обійтися. Але потім якось

вийшла з того. Ходила сюди

все на повірку, а треба було санітарки,

то я і згодилась. Так і

працюю, вже дякувати Богові,

маю 75. А ти тільки здайся на

волю Божу і молися до Матінки

Божої отак щиро, як ти молилася.

Вона вже тобі помагає,

бо я була далеко, в іншому кінці

коридору, а щось мене

підштовхнуло піти на той бік, і

я почула, як ти плачеш. То добре,

що ти виплакалась, а тому

собі йди, а я ще сама за тебе

помолюся.

Мар’яна відчула полегшеність

і заспокоїлась.

Справді, чи вона тут одна така

нещасна? От скільки оперують

набагато молодших за неї, ще

й, може, незаміжніх дівчат.

А, дійсно, хай буде воля

Твоя, Господи, – подумавши

так, пішла, заспокоєна в свою

палату.

В. МАТВІЙЧИК.

Передплачуйте християнський часопис «Успенська вежа» на 2011 рік, передплатний індекс 35013. Ціна незмінна.


Цієї весни мені довелося познайомитися

з духовним життям

наших заробітчан в Португалії.

Взагалі, з останнього мого візиту

в Європу десь років п’ятнадцять

тому, чітко простежуються

разючі відмінності в кращу сторону

стосовно рівня життя, зате набагато

ускладнився виїзд в Євросоюз.

Звичайна польська шенгенська

туристична віза була

цілою проблемою, легальне її отримання

фактично неможливе. З

сумом і іронією можемо згадувати

демократію в післявоєнній

Європі, яка чітко відповідала Декларації

прав людини, прийнятою

ООН, згідно з якою кожен громадянин,

якиймає легально зароблені

кошти і не є кримінальним

злочинцем, може вільно подорожувати

світом. Сьогодні пересічний

громадянин України незалежно

від соціального статусу та

освіти не є бажаним гостем в

Європі. Достатнім чинником для

візи є виключно майновий ценз

- рівень доходів та рахунок в банку.

Коли ці всі візові проблеми

були подолані і наш мікроавтобус

мчав перевалами Закарпаття до

кордону, з’ясувалося, що навіть

віза не дає гарантії перетину кордону.

Цю нішу бізнес-простору

чітко контролює кримінальний

елемент. За 100 євро швидко

знаходиться перевізник власне

через лінію кордону, тут же з’ясовується

яка черга на всіх КПП, хто

чергує на зміні, як з нашого, так

і з угорського боку, тож досить

швидко ми вже в Угорщині. Наш

бус, який пішов легальним шляхом

ми чекали на угорській стороні

близько шести годин. Як

виявилося, довга черга автомобілів

і прискіпливість митників

та прикордонників при перевірці

особистих речей може тягтися

до безконечності, якщо, звичай-

Липень 2011 7

Українці в Португалії

Штрих із духовного та світського життя заробітчан

Христова Церква завжди була і буде тим об’єднуючим

елементом, який згуртовує навколо себе вірних,

веде їх до спасіння. Українці не є винятком, і всюди, де в

пошуках кращого життя вони з'являлися, там незабаром

організовувалося церковне життя.

но, не буде бажання надати матеріальну

підтримку важко працюючим

митникам. Про боротьбу з

корупцією в цій царині ще ніхто не

чув, точніше, корупцію на кордоні

легко можна подолати певною

сумою в інвалюті.

Європа починається з доріг –

хороших, якісних і часто платних.

Правда, є за що платити. Кожна

з країн має свої особливості –

Угорщина і Іспанія не відрізняються

особливою чистотою,

сміття на узбіччі нагадує наші дороги.

В Словенії поліція не комплексує

через свою манію величі,

часто без будь-якої причини просто

зупиняють бус для перевірки

документів. Італія та Франція вражають

як чистотою і порядком,

так і рівнем культури – ввічливість

і привітність персоналу заправок,

поліції, касирів на автобанах є

нормою. Автоінспекція взагалі

відсутня – впродовж понад чотирьох

тисяч кілометрів жодної машини

з поліцією на узбіччі –

тільки патрулювання. На прохання

водія буса замінити його за

кермом на кордоні Франції та

Іспанії я спробував вперше вести

бус і успішно проїхав всю Іспанію

та Португалію, звичайно мої

водійські права залишилися в

Україні, однак поліція не зупиняє

водіїв, які не порушують правил.

Саме тому мені з успіхом вдавалося

часто керуватити автомобілем

на території Португалії без

конфліктів з поліцією.

Особливістю життя португальців

є привітність та врівноваженість.

Без всяких проблем

можна особі будь-якої статі і віку

безпечно ходити вечірнім чи

нічним містом, що аж ніяк неможливо

в Україні. За два місяці перебування

не бачив жодного конфлікту

чи бійки на вулицях чи в

кафе. Зате часто-густо водяться

наркомани, загулялі і нетверезі

Відлуння воєнного лихоліття

Війна... Друга світова... Нема їй кінця.

Забирають на фронт молодих мужчин,

хлопців. Прийшла звістка і в село Лелехівку.

Збирались молоді й старі проводжати

на фронт своїх чоловіків, братів,

коханих.

– Прощай, Софіє, дочекайся мене! –

поцілував вагітну дружину, похиливши

голову.

– Я дочекаюсь. Буду чекати тебе,

Петре! – відповіла заплакана дружина.

Пішов... Залишилась з думкою Софія

«Я дочекаюсь, я народжу тобі дитя».

Йшли дні за днями, місяці за місяцями.

Здавалось, що вічність пройшла. Софія

вечорами виходила до річки, прислухаючись

до нічної тиші. Лише осика

своїми трепетливими листочками навівала

тугу на серце. Місяць огортав її

своїм холодним сяйвом... А вона молилась

за свого коханого: «Боже, збережи

йому життя».

Незадовго народилася донечка Оксана.

Як би радів батько! Софії ще

більше стискалось серце.

Війна, наче чорний ворон перед здобиччю,

розгортала свої крила. Ворог

продовжував лютувати, відчуваючи

свій кінець. Фронт перемістився на територію

Чехословаччини. Чужа земля...

Але ж і тут живуть такі люди, як і у нас

на Україні. Такі ж діточки народжуються,

як у нас... Вони хочуть жити, милуватись

красою неба і землі. І раптом

Петро відчув, як гаряча кров потекла

по його тілу. Ворожа куля наздогнала

на чужині. А на Україні з нетерпінням

чекає дружина з донькою.

Не судилось батькові побачити своє

дитя. І донька ніколи його не побачить.

Він загинув... У двадцять три роки Софія

залишилась вдовою.

Прийшла похоронка. В ній сповіщалось:

«... Могила знаходиться в Словакії

в м. Михаловце. Лежить в могилі 3

(один). У списку загиблих під 801 –

Бундз Петро Іванович...».

Довго тримала у тремтячих руках це

повідомлення Софія. Не вірила, хотіла

побачити все своїми очима. Донька

виростала, навчалась, стала медиком.

Тепер вона – Оксана Петрівна Скобало.

Маючи уже свою сім’ю, Оксану не

покидала думка про батькову могилу.

Довго вона оббивала пороги чиновників,

щоб дістати дозвіл на віїзд в Словакію.

І ось настав цей день. Оксана з

мамою на чужій землі. Затривожилось

серце... На кладовищі мертва тиша,

навіть пташки не співають. Наблизились

до батькової могили, стали на коліна,

щиро помолились і гірко заплакали.

Та вертаючись додому, донька

відчула гордість за свого батька. А Софія

уже на схилі літ (їй 90 років) все

чекала, чекала Петра...

УКРАЇНА І СВІТ

Чужина

Тебе не бачила, тату,

Та серцем відчуваю нині

Твої літа ще молодії

Лишились десь там на чужині.

Їх вража куля наздогнала,

Поклала в землю спочивати

Тепер я лину на чужинину

Тобі низький поклін віддати.

тинейджери скрізь – в парках,

метро, але на диво всі абсолютно

неагресивні. Відмінностей достатньо

– третина населення

вільно володіє англійською, це

дуже спрощує спілкування, однак

добра половина має лише початкову

освіту, переважно чотири

класи. Загальноприйнятим є рахувати

на пальцях в межах десяти,

зустрічав бізнесменів, які керували

фабрикою з автопарком

і кількома десятками робітників,

маючи сім класів освіти. Врівноваженість

часто йде в перемішку

з емоційністю, мова перемішана

з численними елементами ненормативної

лексики, на яку ніхто не

звертає уваги. Середня заробітня

плата до 500 євро, знайти роботу

без знання мови – проблема.

Часто наших дурять – платять

значно менше обіцяного або не

платять взагалі. Досить дешеве

вино, ціни починаються від 1.15

євро за пляшку і вище. Як наслідок,

наші заробітчани часто

спиваються і перетворюються на

бомжів. Продукти відносно дешеві,

м’ясо від чотирьох євро,

дорогий лише хліб – євро і вище.

Незважаючи на дорогий бензин

всі масово їздять на машинах, однак

переважна більшість – малолітражки,

менші за нашу Таврію.

Чим менший автомобіль, тим

менше споживає палива. Близько

97 % населення – пасивні католики,

як ніколи не ходять до

храму. Більшість римо-католицьких

костелів зачинені за відсутності

вірних. Деякі діючі, однак наполовину

пусті. Католицьке духовенство

отримує заробітню плату

централізовано, незалежно від

наявності і пожертв прихожан,

близько півтори тисячі євро.

Церковне життя українців так

само поділене як і в Україні. Діють

парафії Московського та нечисленні

Київського Патріархатів.

Дещо окремо тримаються українці,

якими опікується Грецька

Церква - Вселенський Константинопольський

Патріархат. Саме

тут знайшлося порозуміння з

римо-католиками, які всяко

сприяють розвиткові Православної

Церкви – надають безкоштовно

в почергове користування

діючі або в користування порожні

храми. Всіляко допомагають як

матеріально, так і в питаннях легалізації

православних в Португалії,

за що окрему подяку хочеться

висловити п. Марії Едварді з

римо-католицької парафії. Коли

в мене особисто виникли нагальні

проблеми з здоров’ям,

саме вона швидко організувала

візит в португальський шпиталь

та оплатила лікування. Це вражає

і є бажаним для наслідування

Церквою в Україні.

Життя православного духовенства

не відрізняється від життя

парафіян – заробітної плати

Грецька Церква духовенству не

платить, кожен парафіяльний

священик виживає як може. Фактично

всі українські священики

працюють на найбрудніших і найважчих

низькооплачуваних роботах

– в гарячих цехах, вантажниками,

часто двірниками – сьогодні

прибирають в парку собачі

екскременти та збирають біля

урн окурки – завтра тими ж руками

служать Літургію та причащають

вірних, що немислимо в

Україні. Є в Апостольських Правилах

цілий перелік професій,

якими може чи не може займатися

священик, зокрема традиційно

в Україні духовенство утримували

пасіки, займалися викладацькою

чи науковою роботою,

працювали лікарями, однак і тут

була визначена спеціалізація –

нормально, коли священик є терапевтом

чи кардіологом, однак

не може бути стоматологом, патологоанатомом

чи гінекологом.

Середня парафія дає винагороду

священикові 100-150 євро на

місяць, заробітня плата з роботи

близько 450 євро, разом біля

600. Звідси слід відрахувати

250-350 євро на найдешевше

житло, ще 300 продукти. Вижити

можна, коли дозволяє фізичне

здоров’я. Не дай Господи захворіти

!

Дуже часто релігійність заробітчан

з України проявляється

лише на найбільші свята, зокрема

на Великдень. З шести тисяч

українців, які працюють в м.Порто

близько двох з половиною

приносять святити паску. В рядову

неділю рідко є більше ста чоловік.

В дрібніших містах 10-30

чоловік в храмі. В будні дні на

тижні навіть у великі свята Літургія

не служиться – і заробітчани,

і священики працюють на роботі.

Наступною особливістю є

відмінність в зовнішньому вигляді

духовенства – нагрудні хрести

грецькі свяшеники не носять,

нема митрофорних протоієреїв

– митру має тільки єпископ.

Якщо в Україні ряса є парадновихідним

одягом, найчастіше

викладачів семінарії, то в грецькому

середовищі носіння ряси є

обов’язковим. Підрясник є лише

домашнім одягом священика.

Літургія коротша від нашої,

єктенії про оголошених немає

взагалі, після читання Євангелії

відразу ж співається Херувимська

пісня. Устрій життя часто накладає

відбиток і на життя духовенства.

Згідно з уставом, священик

зобов’язаний щодень читати

приписані молитви, зокрема в

понеділок - Канон ангелам, вівторок

- Предтечі, середа - Богородиці,

четвер - св.Миколаю, п’ятниця

- до Христа і Богородиці,

субота - заупокійні молитви. Крім

того ранішні і вечірні молитви,

два розділи зі Старого і один Нового

Завіту, кафізми Псалтиря,

молитви на чотках і т.п., крім індивідуального

правила. Це займає,

як правило, кілька годин щоденно.

Звичайно, працюючий священик

цього фізично робити не

може. Тоді постає риторичне запитання,

чого варті священики,

які не моляться за своїх парафіян

і за Церкву взагалі. Не можна

нікого ні в чому звинувачувати, всі

стараються в міру своїх сил і можливостей,

щиро стараються, та

обставини життя накладають свій

відбиток на устрій церковного

життя. Десь глибоко в душі є

щира повага до жертовної праці

духовенства, яке часто, жертвуючи

своїм часом, здоров’ям, старається

донести до вірних Боже

Слово, уділити Таїнств, але пастирсько-богословський

аспект

відійшов далеко на другий план,

замінивши його требництвом ,

сумний осад якого часто впізнаємо

і в Україні.

о.Олег ГНАТИШИН,

м.Порто. Португалія.

І покладу я на могилу

Рясну гілочку калини,

Хай побачать на чужині,

Що ти з України.

Хай тобі пташки співають

Про калинові гаї...

Та не так вони співають,

Як у рідній стороні.

Захищав ти рідний край

Дім, свою родину,

Ти життя своє віддав

Незабутній воїн, України, сину.

Павлина КАГЦИШИН,

с. Лелехівка, Яворівського району.

З ІСТОРИЧНОГО КАЛЕНДАРЯ

ЛИПЕНЬ

05.07.1986 - 25 років тому у Мюнхені (Німеччина) помер Ярослав

Стецько - голова Проводу ОУН (* 19.01.1912).

17.07.1871 - 140 років тому на Стрийщині народився Філарет Колесса

- етнограф, фольклорист, композитор і літературознавець,

дійсний член НТШ, ВУАН (+04.03.1947).

21.07.1906 - 105 років тому під Москвою народилася Олена Теліга

- українська поетеса, літературний критик, діяч української

культури, член ОУН (+22.02.1942).

21.07.1941 - 70 років тому у Кракові помер Богдан Лепкий - український

поет, прозаїк (*09.11.1872).

26.07.1931 - 80 років тому на Донеччині народився Іван Дзюба -

Герой України, український літературознавець, критик, громадський

діяч, дисидент.


8

Дитяча сторiнка

Липень 2011

ЗАСНОВНИК ГАЗЕТИ —

Львівське крайове ставропігійне братство

св. ап. Андрія Первозваного,

зареєстроване міністерством України

у справах преси та інформації.

РЕЄСТРАЦІЙНЕ СВІДОЦТВО: серія КВ 2335

Тим, хто бажає матеріально підтримати наше

видання, повідомляємо банківські реквізити:

ПАТ АКБ “Львів”

Р/р 260075157, МФО 325268,

код ЄДРПОУ 20785948

Подяка за Ваші пожертви друкуватиметься

на сторінках газети.

НАША АДРЕСА:

79008, Львів-8, вул.Руська, 3/1

Для листування:

м. Львів - 8, а/с 1334

(032) 235-52-02

www.stavropigia.lviv.ua

E-mail: fediv.yuriy@gmail.com

Приходьте, діти, до кринички

Напитись чистої водички.

А та водиця непроста,

Бо це — наука про Христа.

..........................................................................................

«Не ногами, а серцем треба приходити до Бога»

Так сказав майже тисячу років тому молодий хлопець на ім’я Хризант,

за що потім і став мучеником за християнську віру.

Немало людей зараз ходять до Церкви, та небагато приходять

сім’ями. А коли діти й приходять до храму, то більшість вважає це

лише послухом батькам, мовляв, батьки кажуть, ми й ідемо. Та не

тільки цього хоче від нас наш Творець. Він насамперед хоче, аби діти

тягнулися до Нього самі, відчували в цьому потребу, свій захист, свою

надію на майбутнє. Тому прийшовши до храму, намагайтеся якнайбільше

вдивлятись в лик Ісуса Христа, Матері Божої, лики святих.

Вслухайтеся у фрази, висловлені священиком, задумайтеся над їх

Тамара КОЛОМІЄЦЬ

Липень

– Липа, липа зацвіла! –

Засурмила всім бджола:

– Гей, злітайтеся, подруги,

У гайок на край села.

Жив собі колись у селі

хлопчик, а було це майже сто

років тому. Він вдався дуже

допитливим, любив тихенько

сидіти і спостерігати за всім.

З товаришами затримувався

лише тоді, коли вони щось

цікаве розповідали, наприклад,

про собак чи котів, про

їх звички, а чи про птахів,

котрі як співають – хотів усе

про них знати.

Якось навесні прилетіли

бузьки і зробили собі гніздо

на зламаному блискавкою

дереві неподалік від їхньої

хати. Ото вже хлопчина мав

заняття! Цілими днями спостерігав

за ними. Коли вже повилуплювалися

молоді бузьченята,

він побачив, що бузько

викинув із гнізда одного.

Спершу подумав, що здохле

воно, та ні…

Хлопчина намагався якось

йому допомогти. Здалося, що

мале якось випадково випало

з дзьоба батька-бузька, тому

й намагався його знову туди

висадити, ще й дивувався,

чому бузько сам не забирає

своє дитя.

На це надійшов батько й

сказав хлопчині залишити цю

справу, бо бузьки-батьки й

так маля не приймуть, адже

воно – зайве.

– Як то зайве? – обурювався

хлопчина, мовляв, як може

бути дитятко зайве? – не переставав

над цим думати.

Коли вкладався спати, попросив

маму сісти біля нього

Та ж уже не видно віт,

А лише пахучий цвіт.

Наберем багато меду,

Вирушаймо ж у політ!

Бджоли з пасіки летять,

Липі крону золотять.

І здається, що у липи

Віти струнами бринять.

Зайвий

на ліжко.

– Мамочко, чому бузько

викинув свого малого? Це ж

його пташеня, бузьчиха

стільки сиділа, щоб воно народилося,

то хіба їй не шкода?

Мамочко, ну чого? – не

вмовкав.

– Та тому, мабуть, що їх вилупилося

багато, і старші не

змогли б їх вигодувати, дати

їм раду. А якщо їх там було

аж п’ятеро? – не подумавши,

сказала мама.

– Мамо, а я також у вас п’ятий,

то коли не буде що їсти,

ви мене теж викинете? – з

жахом перепитав хлопчик. –

Я також можу бути «зайвим»…

– Дитинко, ну де ж би! Та

як ти міг таке надумати? Ти

мій найменшенький, то ж я

тебе й найбільше люблю.

Який же ти «зайвий»? – гладила

його голівку, цілувала в

щічки, заспокоювала малого.

Раненько пішов хлопчина

оглядати, чи бува бузько ще

одного не викинув – не знайшов.

А коли малі бузьченята

підросли, він вже знав, що їх

у гнізді двоє. «Третій був «зайвий»,

не п’ятий, як я», – думав

хлопчик. Пізніше він взнав,

що бузьки вигодовують своїх

діток лише парами. А коли

виріс, став знатним і заможним

чоловіком, то багато допомагав

дітям-сиротам, бо

боліло його серце за них, щоб

не були вони «зайвими».

Віра МАТВІЙЧИК.

«Отче наш» – наша

основна молитва

(Продовження.

Початок у 2-6, 2011 р.).

Що заважає нам виконувати

волю Божу?

«Нехай буде воля Твоя, як на

небі, так і на землі» – це третє

прохання, яке з попередніми

двома разом визначають духовні

потреби людини. А це:

визнавати Бога, очікувати на

Вічне Його Царство, бути покірним

Йому і виконувати Його

ж заповіді, Його святу волю,

аби опинитися після земного

життя й обов’язкової невідворотної

смерті в Царстві Його, в

раю, де й вічно перебувати.

Так уже склалося в світі, що

ми, люди, маємо завжди вибирати

між Богом і дияволом, між

добром і злом, між чимось непримітним

і блискучим, привабливим,

яскравим. І, звісно, частіше

нас вабить друге. От хоча

б такий побутовий приклад: бабуся

просить дідуся, аби не курив.

А він навіть не ховається,

сідає на балконі й курить, хоча

це шкодить його здоров’ю. І про

це йому говорять усі. Онучок

теж просить дідуся не курити. А

він довіряється онукові й каже:

«Знаєш, мені легше стає дихати,

як закурю».

За кілька днів дідусеві стало

зовсім погано. Приходить лікар

і питає, чи курив. Онучок каже,

що курив, бо йому, мовляв, від

цього стає легше дихати. А лікар

пояснює, що це обман. Якраз

після куріння ще більше звужуються

бронхи, спазмують – помедичному.

Або дівчинка дивиться по

телевізору шоу, вибирають кращих

зі співаків чи танцюристів.

Вона вже відразу уявляє себе

там, мріє лише про це, все інше

видається їй нецікавим, не вартим

уваги. Та є ж інші передачі

чи статті в газетах, що розповідають

про долі цих переможців,

яких відверто використовують,

а потім викидають, як непотріб.

Усе це омана, дим, спокуса

диявола. Він невтомно над тим

працює, аби затягнути нас у

свої сіті.

Кажуть, є три вороги, котрі

змістом, а потім запитуйте в дорослих, якщо не розумієте, що вони

означають.

Намагайтеся співати із хористами – це, по-перше, дасть вам змогу

швидко засвоїти Святу Літургію, а ще – ці мелодії та слова будуть

тоді часто звучати у ваших серцях, завжди нагадувати про Бога, стримувати

від поганих, згубних думок та вчинків. А коли вам буде сутужно,

сумно, уявлятимете себе у затишному храмі, вас заспокоять очі

Спасителя, Богородиці.

Не бійтеся говорити самому собі: «Я – раб (чи раба) Божа». І повторюйте

це частіше.

заважають нам виконувати волю

Божу. Це: диявол, марнославний

світ і наше тіло.

Диявол – це справжній душогубець.

О, скільки людських

душ він вже відправив у пекло й

ще відправить! Він вкладає в

наші серця зерна сумнівів щодо

Бога, заздрість, ненависть, злобу,

гордість. Він спокушатиме

нас до брехні, до прокльонів,

злих слів, обману. Він бавиться

з нами, нерозумними, а потім,

коли досягає нашого падіння,

регоче над нами, зовсім не жалкуючи

нещасних.

Але ж цьому можна противитись!

Тільки чітко треба знати,

що лінь, гордість, неправда,

злоба, заздрість – це все знаряддя

диявола. І ми щоденно

можемо себе запитувати: кому

ми сьогодні більше догодили?

Другий ворог – світ. Є багато

людей, які люблять життя,

живуть сьогоднішнім днем, насолоджуючись

усім, що гарне,

добре, приємне і при цьому

зовсім не думають про Боже,

про те, що є щось вище того

сьогодні й завтра приємного

та скороминучого.

І третій ворог – наше тіло.

О, як ми себе любимо! Хтось

понад усе прагне якнайгарніше

Сторінку підготувала Віра МАРКОВИЧ.

Редактор Олег ПЕНДЕРЕЦЬКИЙ

Редакційна колегія:

Микола БАНДРІВСЬКИЙ, Роман МАКСИМОВИЧ,

Віра МАРКОВИЧ, Юрій ФЕДІВ

Автори опублікованих матеріалів відповідають за точність

використаних фактів, цитат, власних імен. Редакція намагатиметься

найменше втручатися в авторський текст,

зберігаючи особливості стилю. Водночас залишає за собою

право редагувати, скорочувати подані матеріали.

Cтатті, світлини, малюнки, що надійшли в редакцію,

не повертаються.

Передплатний індекс — 35013

Друк газети виконаний у ДП ВПП МОУ «Армія України»

Замовлення

виглядати і тратить на це величезні

кошти, забуваючи поділитись

із бідним, із конче потребуючим.

Хтось любить добре

поїсти і вважає, що це дурість –

відмовляти собі у задоволенні.

Хтось врешті хоче бути вже в 10

– 12 років жінкою чи мужчиною

і робити з своїм тілом усе, що

бачить на екрані і чує про ці речі.

І вони думають, що це – вершина

земного щастя.

Але ті, що близько до Бога

по духу, кажуть, що не може бути

поєднання одного й другого.

Хто служить Богові, хоче подобатись

Йому, не буде давати

перевагу тілесним бажанням.

Один священик наводив такий

приклад: дитина побачила

у вазочці цінну монету. Засунула

руку, вхопила монету, а назад

руку витягнути вже не змогла,

як не старалася. Надійшов

тато і пояснив дитині, як розправити

пальчики, повернути

ручку, щоб визволити її з полону.

А дитя сказало: «Якщо я розправлю

пальчики, то випущу монету».

Тисячі з нас поводяться так

само, як це дитя, стаючи невільниками

зла.

(Далі буде).

More magazines by this user
Similar magazines