Успенька вежа № 10 (2011)

ЩОМІСЯЧНА ВСЕУКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА СТАВРОПІГІЙНОГО БРАТСТВА СВ. АП. АНДРІЯ ПЕРВОЗВАНОГО 

За віру і дність! 

є 

Виходить з березня 1991 року ЖОВТЕНЬ 2011 року № 10 (233) 

14 жовтня – 

Покрова 

Пресвятої 

Богородиці 

Молитва 

до Богородиці 

Згадай, о всемилостива 

Діво Маріє, що від віків 

нечувано, щоби той, 

що прибігав під Твій покров, 

чи просив у Тебе помочі, 

чи молив про заступництво, 

був невислуханий. 

З тією надією і я удаюся 

до Тебе, Діво понад усі діви 

й Мати моя, приходжу 

і стаю перед Тобою, 

та каючись із моїх гріхів, 

прошу: Мати слова, 

не погорди словами моїми, 

а послухай їх ласкаво і вислухай. 

Амінь. 

Пресвятая Богородице, спаси нас! 

Архиєпископ ІГОР (Ісіченко): «Проблеми віри 

є базовими для духовності» 

- Слава Ісусу Христу, владико 

Ігоре. Скажіть, будь ласка, зараз чимало 

можна почути, почитати про 

кризу віри в українському суспільстві. 

На вашу думку, чому ця тема 

підміняє іншу, не менш важливу – як 

підняти рівень духовності? 

- А чи існує духовність без віри? 

Прийняття благодатного діяння Святого 

Духа передбачає нашу довіру до 

Того, від Кого походить Дух. Розмови 

про духовність поза вірою в Бога завершуються 

зазвичай творенням ілюзорного 

простору самореалізації особистости. 

Творенням світу фальшу. 

Відгородившись від Бога загатами 

власних амбіцій, ми прирікаємо свою 

душу на поступове висихання. Як 

річку, до котрої не надходить вода з 

джерел. Тому, звичайно ж, проблеми 

віри – її наявности або відсутности, її 

сили або кризи – є базовими для будьяких 

розмов про духовність, про духовне 

життя суспільства. 

- Що потрібно робити мирянам і 

духівництву, щоб наша держава вийшла 

з кризи? 

- Христос порівнює церковну громаду 

з сіллю, дрібка якої надає смаку 

всій страві. Але Він же застерігає – 

коли сіль звітріє, її висипають геть 

(Мт. 5:13). Християнська спільнота 

здатна змінити суспільство лише коли 

зберігає свою тотожність – коли 

відстоює право бути собою. А отже, 

коли живе за Євангелієм і дає повсякденне 

свідчення християнського життя. 

Тоді живлюща присутність церковної 

спільноти допомагає світові уникнути 

криз і катастроф. Пригадаймо, 

як за молитвою Авраама Содом міг 

врятуватися, коли б у ньому було 

принаймні десятеро праведників (Бут. 

18:23-33). Однак їх не знайшлося… 

Рятівним для всієї держави буде 

збереження Церквою її ідентичности. 

Бо ж насправді будь-яка криза, 

навіть теперішня економічна, має виразну 

духовну підоснову. Брак чіткої 

системи вартостей у суспільному 

житті провокує непевність, вагання, 

втрату життєвих орієнтирів. 

- Чому у нас так мало позитивних 

прикладів. Ми здрібніли? 

- Може навпаки, ми занедужали на 

манію величі. Технологічна потужність, 

політичний вплив, багатство, 

фізична сила – якості, які здатні заважати 

людині відчути потребу Бога в 

повсякденному житті. Пригадаймо, 

перша з заповідей Нагірної проповіді 

– «блаженні вбогі духом» (Мт. 5:3). Для 

гідного виконання своєї місії в світі 

людині необхідне спокійне, без комплексу 

меншовартости, усвідомлення 

обмежености власних сил і необхідности 

відкрити в Бозі джерело духовної 

міці. Разом же із відкриттям потреби 

Бога в нашому житті ми відкриваємо 

і необхідність гармонійної співдії з оточенням, 

із нашими ближніми, через 

стосунки з якими виявляється наше 

ставлення до самого Христа. 

Розкішні палаци, коштовні годинники, 

неймовірно дорогі автомобілі – 

що це, як не свідчення комплексів, породжених 

неспівмірністю дрібненького 

«еґо» та власного іміджу, зведеного 

на піску амбіцій? Іміджеві речі покликані 

приховати страх перед відкриттям 

реального єства їхнього власника. 

Мовляв, якщо нас не люблять – хай 

принаймні бояться й шанують. 

Необхідно усвідомити, що Бог любить 

нас реальних, справжніх, незалежно 

від нашої слабкости чи сили. 

А з усвідомленням цього потреба в 

маскуванні свого «я» зникає. 

- Невже це дійсно інформаційна 

війна і змова, чи просто непродумана 

редакційна політика ЗМІ, яка женеться 

за прибутком і рейтингами? 

- Визначальна роль ЗМІ в формуванні 

суспільної свідомости обумовлюється 

системою вартостей ліберального 

суспільства. Ця ж система 

вартостей багато в чому протистоїть 

християнській. У світі таблоїдів і гламурних 

серіялів немає місця радикалізмові 

Євангелія, а хрест дозволяється 

нести, лише якщо він золотий і символізує 

багатство, респектабельність, 

належність до панівної верстви. Тому, 

хотіли б чи не хотіли цього окремі 

журналісти, але ліберальні мас-медіа 

неодмінно протистоятимуть впливові 

Церкви, шукаючи можливостей для 

її дискредитації. 

- Ви особисто стикались з цензурою? 

- Я виростав у світі заборон і обмежень. 

І хоча після падіння совєтів 

характер контролю за пресою істотно 

змінився, але він у нас в Україні 

ще ніколи не зникав. Змінився лише 

власник медійного простору: замість 

комуністичної партії прийшли до влади 

економічні клани, й вони диктують 

редакційну політику належним 

їм ЗМІ. 

На щастя, феномен електронних 

мереж поволі змінює наш інформаційний 

простір. Скандальна історія з 

оприлюдненням WikiLeaks секретних 

документів, попри свою контроверсійність, 

засвідчила умовність цензурних 

обмежень. Але здобуття реальної 

свободи інформації можливе 

лише тоді, коли суспільство цього запрагне. 

Боюся, що прагнення свободи 

в нас ще не стало настільки потужним, 

аби унеможливити його обмеження. 

Цензура живиться нашим 

страхом і долається нашою відвагою. 

- За 20 років Незалежності, як на 

Вашу думку, зважаючи на Ваш досвід, 

змінився світогляд українця-християнина? 

Як він трансформується за 

пів століття? Чи можете спробувати 

спрогнозувати… 

- Зникнення системи панівного 

атеїзму зробило належність до Церкви 

безпечною. А отже, до Церкви 

прийшли мільйони конформістів. Разом 

із тим в усіх християнських 

спільнотах поширилися моральний 

релятивізм і практика подвійних 

стандартів. З іншого боку, вільне видання 

Біблії, богословської літератури, 

поява церковних ЗМІ, налагодження 

духовної освіти створюють 

умови для усвідомлення правд християнської 

віри, подолання забобонів. 

Тільки що цими шансами можна й не 

скористатися. Тоді деформована, нездорова 

релігійність шукатиме вияв 

у різного роду демонстративних жестах, 

котрі приховуватимуть за собою 

цинічне нехтування засадничими вимогами 

християнської етики в повсякденному 

житті. Найнебезпечніша 

тенденція – спроба розчинити християнство 

в синкретизмі вірувань «New 

Age» і звести роль Церкви до такого 

собі лікувального або психотерапевтичного 

закладу. Це властиво, скажімо, 

прихильникам Ольги Асауляк або 

Ґарафіни Маковій. 

(Закінчення на 2–3 стор.).

2 

Жовтень 2011 

За віру і єдність! 

Архиєпископ ІГОР (Ісіченко): «Проблеми віри 

ІНФОРМУЄ 

Храмове свято 

в Києві на Совках 

21 вересня 2011 року, храм 

Різдва Пресвятої Богородиці в 

Києві на Совках (настоятель протоієрей 

Валерій Копійка) відзначив 

храмове свято. 

Архиєрейську Святу Літургію очолив 

архиєпископ Ігор. Співслужили 

владиці протоієрей Валерій Копійка, 

митрофорний протоієрей Юрій Бойко, 

о. Дмитро Присяжний (м. Боярка, 

київський декан), о. Володимир Червонников, 

о. Максим Стрихар. Відбувся 

хресний хід. В богослужінні взяла 

участь делеґація Львівського братства 

апостола Андрія Первозваного, парафіяни 

з Борисоглібської парафії м. 

Києва, вірні з Канева, Боярки, Білої 

Церкви й Сукачів. 

Після Святої Літургії відбувся хресний 

хід із читанням Святого Євангелія. 

Після богослужіння мистецький 

гурт «Хорея козацька», учасники якого 

є парафіянами храму подарував 

присутнім концерт старовинної української 

музики. 

Подяка 

Правління Львівської ТПО УТОС 

висловлює щиру подяку настоятелю та 

парафіянам церкви Покрови Пресвятої 

Богородиці (м. Боярка , Київської 

обл.) о. Димитрію Присяжному за надану 

грошову допомогу (300 грн., які 

були використані для організації урочистостей 

з нагоди святкування дня 

знань) для інвалідів по зору. Цінуємо 

Ваше милосердя, сподвижництво і розуміння 

наших проблем. Зичимо Вам 

і Вашим парафіянам міцного здоров’я, 

добробуту та процвітання Вашій 

парафії, сподіваємось на Ваше меценатство 

та благодійництво і в майбутньому. 

З глибокою повагою і вдячністю 

голова правління Львівської ТПО 

УТОС Любов КУКУРУЗА. 

Хто бажає долучитися до меценатства 

Українського товариства 

сліпих, просимо переказувати 

кошти на: 

р/р 2600201924778 

в Відділенні № 9 у м. Львів 

Центральної філії 

ПАТ «КРЕДОБАНК», 

МФО 325365, 

код ЄДРПОУ 33805885. 

(Закінчення. Початок на 1-й стор.). 

- Чимало років говориться про 

створення єдиної Помісної Соборної 

Української Церкви. Що найбільше 

заважає її створенню? 

- Досі цьому найбільше шкодили 

спекуляції на темах єднання Церкви 

та некомпетентне втручання в 

міжцерковні стосунки заанґажованих 

політиків. На церковні стосунки переносяться 

цілком чужі їм моделі досягнення 

суспільних компромісів. 

Один нині вже покійний «об’єднувач 

церков» відкидав усі перестороги, вважаючи, 

що реально для об’єднання 

необхідно одне: зберегти посади й зарплатню 

для єпископату, звівши його 

в одну адміністративну структуру. 

Активно циркулює також ідея про 

визначальну роль особистостей: коли 

б не було, мовляв, сучасних церковних 

лідерів, тоді нібито й об’єднання 

б відбулося без проблем. Реальні ж 

суттєві розбіжності між православними 

юрисдикціями іґноруються. Іґнорується 

й те, що уніфікація церковної 

структури могла б знищити те 

нове, пошукове, що з’явилося внаслідок 

подолання інерції синодального 

православ’я. 

Все це надає об’єднавчим ініціятивам 

утопічного характеру. До того ж, 

практично ніколи коректно не формулюється 

мета об’єднання Церков. 

Ну добре, об’єднувати Церкву треба, 

але для чого? Популярна відповідь – 

для того, щоб подолати роз’єднання 

народу, щоб єдина Церква стала основою 

консолідованої держави. 

Відповідь, як на мене, легковажна й 

анахронічна. Церква провадить народ 

не в земне, а в Небесне Царство, 

провадить у вічність. І лише в цій перспективі, 

дбаючи про невпинність і 

цілеспрямованість руху до Неба, 

вона трансформує паству, а через неї 

– довколишній світ. У світському, секуляризованому 

суспільстві державотворча 

місія Церкви є фантомом. 

До того ж, об’єднавча демагогія 

найбільш охоче визискується безвідповідальними, 

заробітчанськими 

верствами клиру, й саме їх заанґажовані 

політики обирають за об’єкт 

протекціонізму. Важко навіть уявити 

собі, якої шкоди це завдає тонким 

механізмам церковно-суспільних 

взаємин. 

- Незабаром парламентські вибори. 

Яку ви бачите ідеальну роль 

нашої церкви у цьому процесі в житті 

українського суспільства? 

- Церква покликана формувати 

особистості, здатні на відповідальний 

і правильний вибір. Вона не може 

опускатися до безпосередньої участи 

в партійних змаганнях і підтримки 

конкретних кандидатів, партій чи 

блоків. Але вона зобов’язана застерігати 

свою паству від суспільної 

апатії, нехтування правом вибору, від 

підтримки антихристиянських, деструктивних 

сил. 

У нашій єпархії вдалося переконати 

священиків не балотуватися особисто 

(а на минулих місцевих виборах 

до одного з них зверталося з запрошенням 

аж дев’ять політичних 

партій!) і не дозволяти собі називати 

з амвону ім’я жодного кандидата. 

Адже безпосередня участь у передвиборчій 

кампанії девальвує роль Церкви, 

звужує її суспільний вплив до все 

вужчих і вужчих меж партикулярних, 

партійних інтересів. Не менш важливе 

інше: Церква покликана захищати 

громадянина від облудних уявлень 

про те, нібито світ довкола здатен 

змінитися від зміни особистостей на 

вищих посадах чи від зміни панівної 

ідеології. 

Може, дарунком Божого Провидіння 

для нас, українців, якраз і став 

гіркий досвід зміни політичних 

гравців у київських кабінетах, яка 

сама з себе аж ніяк не змінювала суспільство, 

державу, нас самих на краще. 

Швидше навпаки. Бог ніби вчить 

нас: без внутрішньої зміни, яку Христос 

називав «народженням згори» (Ін. 

3:3), годі сподіватися на зникнення 

всевладного хамства, корупції, соціяльної 

несправедливости, взаємної 

ворожости. Лише Христова Церква, 

єдина в своєму обрядовому і юрисдикційному 

багатоманітті, здатна 

відкрити для кожного сувору істину: 

наше майбутнє народжується в наших 

душах, а не біля виборчих урн. 

- Чому церковні діячі не спроможні 

консолідувати українське суспільство, 

стати провідниками, як у 

першій половині 20 століття? 

- Ну, я б не наважився сказати, що 

церковні діячі аж так консолідували 

суспільство в першій половині минулого 

століття. Попри безперечний 

авторитет митрополита Андрея Шептицького, 

він мав непрості стосунки 

з ОУН і націоналістичним рухом у 

цілому. Підросійська ж Україна увійшла 

в період визвольних змагань з потужним 

антиклерикальним імунітетом, 

викликаним колабораціонізмом 

православної церкви з царським режимом. 

Позиція митрополита Василя 

Липківського та його однодумців 

була суворо критикована не лише 

прихильниками т. зв. «старослов’янської» 

церкви (так себе тоді називала 

правонаступниця синодальної Російської 

Церкви), але й петлюрівською 

еміґрацією (зокрема митрополитом 

Іларіоном Огієнком), і соратниками 

архиєпископа Полікарпа 

Сікорського й митрополита Феофіла 

Булдовського – тими, хто під час 

Другої світової війни утворив збережену 

в еміґрації Українську Автокефальну 

Православну Церкву. Та й повоєнна 

діяспора знала запеклі конфлікти 

довкола патріярхальної ідеї в 

Католицькій Церкві східного обряду, 

непорозуміння між лідерами Православних 

Церков у США й Канаді. 

Реальна консолідація можлива 

лише довкола справжніх, непроминущих 

– євангельських цінностей. Церковні 

ж діячі здатні або забезпечувати 

присутність цих цінностей у 

суспільній свідомості, або ж дискредитувати 

їх власним прикладом. Можна 

належати до різних юрисдикцій 

або й конфесій, але демонструвати 

братні християнські стосунки, бути 

свідченням миру, добра, прощення. І 

тоді, попри конфесійний плюралізм, 

суспільство мало б потужний доцентровий 

імпульс, якого воно позбавлене 

нині. 

- Поясніть, будь ласка, чому в Україні 

є аж три православних церкви. 

Для прикладу, чимало моїх друзів-колег, 

читаючи спеціалізовану літературу, 

так і не зрозумів суті. У чому 

сіль розбрату в українському православ’ї? 

Розумію, що Ви не зможете 

переповісти усе, але розкажіть в основних 

штрихах. Підкажіть, де можна 

почерпнути більш-менш об’єктивну 

інформацію. 

- Насправді в Україні є більше, ніж 

три юрисдикції, що визнають себе належними 

до Православної Церкви. 

Крім УАПЦ, УПЦ-КП та УПЦ-МП 

є ще декілька громад РПЦЗ (Російської 

Православної Церкви за рубежем), 

причому до їх числа належить і 

група священиків та мирян з українського 

середовища на Волині, незгідних 

із позицією тамтешніх владик 

УПЦ-КП й УАПЦ. Є громади Румунської 

Православної Церкви. Є одіозні 

групи «патріярха Мойсея» та 

«реформованої православної церкви». 

Є залишки «УАПЦ-КП», утвореної 

групою єпископів УПЦ-КП та УАПЦ 

ще 1995 р. на противагу Патріярхові 

Філарету. Є, нарешті, чимало православних 

громад, які номінально не 

належать до юрисдикції жодного зареєстрованого 

в Україні релігійного 

центру. Наша ж Харківсько-Полтавська 

єпархія визнає своїм духовним 

главою предстоятеля УАПЦ в 

діяспорі митрополита Константина, 

не входячи адміністративно до названих 

трьох релігійних об’єднань, зареєстрованих 

Держкомрелігії України. 

Вона, єдина з єпархій України, навіть 

має окремо зареєстрований статут як 

незалежне релігійне об’єднання. 

Причини цього не лише в розбраті, 

що спіткав православну спільноту. З 

погляду православного канонічного 

права помісною церквою є кожна 

єпархіяльна громада на чолі зі своїм 

архиєреєм. Об’єднуючись в автокефальні, 

тобто самоврядні, церкви довкола 

єпископа столичної громади 

(митрополита або патріярха), православні 

єпархії зберігають достатню 

самостійність і не складають єдиної 

авторитарної структури. Єдність вселенського 

православ’я досягається не 

адміністративним підпорядкуванням 

єдиному центрові й, тим більше, не 

визнанням особливих прероґатив одного 

з архиєреїв, а євхаристійним 

єднанням, спільністю віри й канонів. 

Це єднання довкола Небесного Глави 

Церкви, видимо явленого в Святих 

Тайнах. Вона спирається не на субординацію, 

а на взаємну братню любов 

і на твердиню апостольської, Петрової 

віри. 

На перший погляд, це доволі хистка 

єдність. Протягом історії вона не 

раз розхитувалася людськими амбіціями. 

Були періоди, коли олександрійські 

єпископи протистояли 

константинопольському патріярхові, 

коли московські владики самочинно 

відривалися від київського митрополита, 

коли нові автокефальні церкви 

– Сербська, Болгарська, Румунська, 

Елладська, Албанська – переживали 

невизнання Церквою-Матір’ю. Фатальною 

для православних церков 

стала тенденція до їхнього одержавлення. 

Нині, в ґлобалізованому світі, 

відбувається кардинальна зміна мапи 

культур, цивілізацій, релігій. У 

Західній Європі та Північній Америці 

співіснують десятки православних 

юрисдикцій. Це суперечить вимогам 

церковних канонів, складених у 

Римській імперії, коли було чітко позначено 

географічні межі канонічних 

територій, а в кожному місті міг перебувати 

лише один єпископ. Та повернення 

в світ імперій нереальне. Для 

постіндустріяльного ж світу соборний 

устрій Православної Церкви з певного 

погляду видається оптимальною 

моделлю, здатною реалізуватися в

Жовтень 2011 3 

є базовими для духовності» 

За віру і єдність! 

братній співдії канонічно поставлених 

священнослужителів та їхньої пастви. 

Використати її в Україні ми зможемо, 

коли відмовимося від фальшивих 

уявлень про церкву як ідеологічну 

надбудову держави – байдуже, чи 

нашої власної, чи сусідньої – та перейдемо 

від паразитування на національній 

релігійній традиції до 

спільного пастирського очолювання 

суспільства задля його духовного оздоровлення. 

Церковний розкол має конкретні 

історичні мотиви. Власне, історикоканонічні, 

бо вони пов’язані з брутальним 

нехтуванням нормами церковного 

права в минулому. Біля витоків 

розколу – антиканонічний 

відрив Київської митрополії від Константинопольської 

Церкви-Матері в 

1686 р., нав’язування Православній 

Церкві в Російській імперії протестантської 

моделі управління, насильницьке 

приєднання католицьких 

єпархій східного обряду на Правобережній 

Україні, Холмщині, в Галичині 

й Закарпатті до Російської Православної 

Церкви протягом XVIII-XX 

ст., нарешті, створення Йосипом Сталіним 

1943 р. карикатурної моделі 

державної церкви в країні панівного 

атеїзму. 

Коли ми заблукаємо в лісі, можна 

тупцюватися на місці, можна вперто 

рватися вперед, занурюючись у пущу, 

можна істерично дертися манівцями 

в хибному напрямку, а можна повернутися 

назад, на загублену стежку, й 

далі вже йти нею, не збочуючи. 

УАПЦ в діяспорі ще 1995 р. визначила 

свій шлях подолання розколу, 

коли возз’єдналася з Українськими 

Православними Церквами в США й 

Канаді під омофором Константинопольського 

Патріярха. Тобто повернулася 

до стану Київської Церкви 

перед 1685 р., аби звідти почати свій 

шлях до канонічної автокефалії. 

Якщо ми належимо до автентичної 

УАПЦ, а не до її клонів, нам годиться 

з покорою прийняти це рішення й 

простувати до подолання розколу 

єдиною канонічною дорогою. 

- Владико Ігоре, після смерті Патріарха 

УАПЦ Димитрія (Яреми) у 

2002 — 2003 роках Ви виступили проти 

негативних явищ у новому керівництві 

УАПЦ, пише ВІКІПЕДІЯ. 

Поясніть будь ласка, чому. Якщо можна, 

розлого. 

- Згідно з заповітом Патріярха Димитрія, 

ухвалою Архиєрейського собору 

УАПЦ з 4 жовтня 1999 р. та ухвалами 

Помісного собору 14-15 вересня 

2000 р. вища духовна влада в 

УАПЦ після упокоєння Патріярха 

Димитрія визнавалася за митрополитом 

УАПЦ в діяспорі та митрополитом 

УПЦ в США Константином. Загадковим 

шляхом, попри попередні 

домовленості вдалося заблокувати 

обрання Його Блаженства предстоятелем 

УАПЦ в Україні на Помісному 

соборі 2000 р. Але собор сформував 

систему управління таким чином, аби 

вона дозволяла митрополитові УАПЦ 

в діяспорі мати вирішальну роль у пастирському 

провадженні вірних в Україні. 

Було обрано: митрополита Константина 

- духовним провідником 

УАПЦ, митрополита Мефодія Кудрякова 

- предстоятелем УАПЦ, а мене 

– керуючим справами Патріярхії 

УАПЦ, підлеглим безпосередньо митрополитові 

Константину. За указом 

Блаженнішого митрополита з 27 вересня 

2000 р. я й продовжив виконання 

своїх повноважень, визначених ще 

Патріярхом Димитрієм 17 жовтня 1996 

р. 

Та невдовзі після собору група 

єпископів почала нехтувати його ухвалами, 

відмовилася поминати митрополита 

Константина на богослужіннях 

і спробувала узурпувати владу в 

УАПЦ. Було зруйновано вже розпочатий 

процес повернення єдности 

УАПЦ в Україні й діяспорі. Традиційний 

устрій УАПЦ було занедбано й 

поволі замінювано синодальними 

московськими звичаями. Предстоятель 

УАПЦ в Україні спробував був 

самостійно міняти єпископів, призначивши 

львівським архиєреєм без відома 

Патріяршої Ради й Архиєрейського 

собору та без узгодження кандидатури 

з єпархіяльним собором Якова 

(Макарчука), знявши з законної 

посади архиєпископа Макарія (Малетича). 

Все це змусило мене в межах своїх 

повноважень визнати, що очолювана 

митрополитом Мефодієм (Кудряковим) 

група священнослужителів 

вчинила розкол. Наша, східноукраїнська 

частина Церкви лишилася в 

повному підпорядкуванні канонічній 

церковній владі, стримуючись від стосунків 

із анархічно наставленим розкольницьким 

угрупованням. На жаль, 

адміністрація президента Кучми стала 

на шлях інспірування розколу, щоб 

перешкодити переходові УАПЦ під 

зверхність американського громадянина 

та її виходові поза сферу впливу 

Москви. Тоді ще діяв проєкт поступового 

приєднання УАПЦ до УПЦ-МП 

в обмін на розширення автономії 

УПЦ-МП. Урядова підтримка розколу 

посилила його в тих реґіонах, де 

православна традиція була перервана, 

історія УАПЦ до 1989 р. виглядала 

чужою, а підтримка київської влади 

здавалася необхідною для захисту 

від поширення альтернативних конфесій. 

Тому цей розкол виявився 

найбільш стійким і галасливим з усіх, 

що спіткали УАПЦ в ХХ ст., і досі 

зберігає свій вплив у Галичині. 

- Ви виступаєте проти того, щоб 

церква обслуговувала інтереси держави 

чи окремих «діячів»? 

- Ні, чому ж! Церква мусить обслуговувати 

і інтереси держави, і інтереси 

її громадян. Але як «обслуговувати»? 

Її місія – провадити Божий 

люд до спасіння, не давати людині капітулювати 

перед злом. Це й визначає 

систему пріоритетів у здійсненні 

служіння в світі. 

Коли державне керівництво не виявляє 

далекоглядности й компетентности, 

коли міністр зі зневагою відгукується 

про свій народ, коли парламентарі 

безвідподально ставляться до 

законотворчої діяльности, Церква не 

може заохочувати їхню поведінку. 

Адже президент, міністр, парламентар 

– усе це наша, церковна паства, до якої 

мусимо ставитися з любов’ю та материнською 

дбайливістю. А хіба добра 

мати потурає дитині, як та прогуляє 

уроки, вкраде сусідський скутер або 

повернеться з побачення аж на світанку? 

І чи мати матиме рацію, як носитиме 

з крамниці горілку синові-пиякові, 

чи ж коли зв’яже його, запхне в 

машину й відвезе на примусове лікування? 

Ми завжди маємо подібний вибір: 

чи потурати безчинствам, чи кликати 

грішників до покути й навернення. 

Для правдивої Церкви проблеми 

вибору в цій ситуації не повинно виникати. 

І «обслуговування інтересів» 

держави та посадовців різного ранґу 

з погляду християнської етики полягає 

у систематичній допомозі їм 

звільнитися від помилкового способу 

життя, від шкідливих звичок і узалежнень, 

від хибних переконань. 

- Ви відстоюєте доцільність і необхідність 

збереження попередньої 

орієнтації УАПЦ на митрополита 

УПЦ в США. Чому? 

- Ми, східні українці, повертаючись 

до УАПЦ на початку 1990-х рр., 

однозначно ототожнювали її з Церквою, 

що відродилася в наших краях 

під час Другої світової війни й зберігалася 

в діяспорі. Її предстоятелем був 

на час падіння СССР патріярх Мстислав 

Скрипник, а після упокоєння патріярха 

– митрополит Константин Баган. 

Вибір харківської громади було 

зроблено ще 27 липня 1943 р., коли 

наш митрополит Феофіл Булдовський 

підписав був Акт про об’єднання 

Харківсько-Полтавської єпархії з 

УАПЦ. І ми не зраджуємо своєї Церкви. 

Коли хтось в Україні чи поза її межами 

хоче шахраювати авторитетною 

назвою, присвоюючи ім’я 

УАПЦ, ми не можемо цьому перешкодити 

юридично. На жаль. Але ми 

боронилися й будемо боронитися від 

спроб затягти нас у квазіцерковні 

об’єднання з сумнівними політичними 

цілями. 

Насправді для Київської Церкви 

не йдеться навіть про те, аби вже зараз 

із патріотичною метою проголосити 

свою незалежність від іноземних 

центрів. Ми не можемо існувати ізольовано 

від християнської спільноти 

світу. Зрештою, це було б ганьбою 

для давньої християнської нації та 

підігравало б деструктивним намірам 

чужих Церкві політиків з імперськими 

цілями. У вимірах світового православ’я, 

так виразно засвідчених недавньою 

нарадою предстоятелів стародавніх 

Східних Церков у Константинополі, 

ми маємо обирати: або 

підтримати Московський Патріярхат 

(читаймо – сучасний кремлівський 

режим) та його спроби консолідації 

православних спільнот довкола нав’язливої 

ідеї «русского міра», або зберігати 

традиційну систему стосунків 

у Східній Церкві, що склалася до 

часів митрополита Петра Могили та 

його наступників. А це означає захист 

пріоритету Константинопольського 

Патріярха у вселенському православ’ї 

як першого серед рівних та 

збереження традиційної ієрархії 

(диптиха) та чолі з давніми східними 

патріярхатами. І, що дуже важливо, - 

захист Православної Церкви від 

спроб її політичного визиску. 

Саме тому для нас, не лише для 

Харківсько-Полтавської єпархії чи 

навіть усієї УАПЦ, а для всіх православних 

українців, важливо використати 

історичний шанс консолідації 

під омофором Вселенського Патріярха 

поряд із нашими Церквами в 

діяспорі. А тоді здобуття єдности 

Київської Церкви та канонічного 

визнання її помісного устрою не забариться. 

Питання підготував головний редактор 

тернопільської інтернет-газети 

«Про все» Борис МАШЛЯНКА. 

ІНФОРМУЄ 

Україна подаватиме 

до списку ЮНЕСКО 

вісім дерев’яних 

церков 

У січні 2012 року буде офіційно 

подано перелік 16 українськопольських 

церков карпатського регіону 

до списку Світової спадщини 

ЮНЕСКО. 

«ЮНЕСКО розглядатиме цей перелік. 

Приїдуть їхні експерти, огляднуть 

нашу документацію та запропоновані 

храми. Висновок і затвердження 

вони зроблять вкінці червня на початку 

липня наступного року», – зазначив 

Василь Слободян і наголосив на тому, 

що відмінність української сакральної 

архітектури від іншої полягає у тому, 

що внутрішній простір храму повністю 

відповідає зовнішньому вигляду. 

Обирали дерев’яні храми до Списку 

Світової спадщини ЮНЕСКО за критеріями 

унікальності та автентичності. 

Так, українсько-польськими науковцями 

та дослідниками був напрацьований 

список, який містить 16 

об’єктів. В цьому переліку 8 дерев’яних 

храмів запропоновано польською 

стороною, 8 – українською. 

Зокрема, у переліку до Списку 

Світової спадщини ЮНЕСКО серед галицьких 

церков (давній варіант) є церква 

Зіслання Св. Духа кінця 15 ст. (Рогатин), 

церква Зіслання Св.Духа 1502 

року (Потелич), церква Св. Параскеви 

1583 року (Радуж). До новішого варіанта 

списку галицьких церков входять: 

церква Св. Юрія 1670 року (Дрогобич), 

церква Пресвятої Трійці 1720 

року (Жовква), церква Різдва Прес. 

Богородиці 1731 року (Хотинець). 

Серед бойківських церков – церква 

св. арх. Михайла 1745 року (Ужок), 

церква Св. Арх. Михайла 1791 року 

(Смільники), церква Собору Пр. Богородиці 

1838 року (Матків). 

До Списку Світової спадщини 

ЮНЕСКО серед Гуцульських церков 

внесли церкву Різдва Пр. Богородиці 

1808 року (Нижній Вербіж), церква 

Вознесіння Господнього 1824 року 

(Ясиня). 

Серед лемківських церков – церква 

Св. Ап. Якова 1824 року (Поворозник), 

церква Покрови Пресвятої Богородиці 

1653 року (Овчари), церква Св. 

Арх. Михайла (Туринсько), церква св. 

Параскеви 19 ст (Квятон), церква св. 

арх. Михайла 1830 року (Брунари). 

Про це інформує Galinfo. 

ВІЧНАЯ ПАМ’ЯТЬ 

Парафіяни київської громади 

Різдва Пресвятої Богородиці та канівської 

громади Преображення ГНІХ 

Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ, 

Львівське Крайове ставропігійне 

Братство св. ап. Андрія Первозваного 

висловлюють свої щирі співчуття родині 

Олександра Івановича Кутового 

та Наталії Ізяславівни Стависької 

з приводу передчасної 

смерті їхньої 

доньки ВІКТОРІЇ. 

Глибоко сумуємо, молимося в 

надії, що милосердний Господь 

прийме душу спочилої у Свої небесні 

оселі. Вічная їй пам’ять.

4 


«У своїй хаті своя правда і сила, і воля»: 

лисиничани святкують свої ювілеї 

Цьогоріч у селі Лисиничі, що недалеко від Львова, аж два 

ювілеї – 600-ліття із часу заснування села та 100-річчя спорудження 

пам’ятника Тарасу Шевченку. До речі, цей пам’ятник 

Кобзареві став першим на Західній Україні. Жителі села пишаються 

тим, що про відкриття їхнього постаменту зазначали 

ще журналісти видання «Діло», наголошуючи на важливості 

події, яка відбулася у вересні 1911 року. 

Лисиничани розпочали урочистості 

із панахиди за Великим Тарасом, який 

ось уже сотню літ пильно дивиться за 

тим, як вирує життя, і знов, як і тоді, у 

1911 році, лунають рядки із його «Заповіту». 

«Я люблю своє село за те, що 

тут моя школа, батьки, вчителі. За те, 

що можу побігати на перервах із друзями», 

– розповідає семирічний Максимко. 

Мабуть, так само із дитячою наївністю 

відповіла б сотню років тому пані 

Марія Драган, яка має 103 роки і сьогодні 

є єдиним очевидцем подій встановлення 

монумента Шевченку. Пані 

Марія зазначає: «Я пам’ятаю, як мама 

тримала мене на руках і показувала пам’ятник. 

Певно, що Шевченко від того 

часу став моїм проводирем, адже у 

кожній життєвій ситуації я відчувала 

присутність його слова». Щось надзвичайне 

було у словах цієї жінки, адже у її 

очах гіркий досвід столітньої історії не 

лише села, але і цілого нашого народу. 

Надзвичайно цікавою є історія спорудження 

пам’ятника. 

Це сталося на початку XX століття. 

Спортивне товариство «Сокіл», котре із 

1903 року мало свій осередок у Лисиничах, 

займалося виховною та патріотичною 

роботу в середовищі української 

молоді. 1908 року громада завершила 

будівництво нової мурованої 

дзвіниці біля Церкви великомучениці 

Параскевії-П’ятниці. Оскільки після будівельних 

робіт залишилося ще досить 

тесаного каміння, то на прохання товариства 

парох Церкви о. канонік Іван Бакович 

пожертвував його на пам’ятник 

Тарасу Шевченку. Підготовчі роботи 

щодо спорудження тривали досить 

довго, адже потрібно було отримати 

позитивне рішення від австрійських 

властей. Отримавши всі необхідні дозволи, 

громада Лисинич активно взялася 

працювати над спорудженням пам’ятника. 

Первісно монумент мав вигляд 

піраміди, що завершувався кам’яним 

хрестом, під яким стояла розгорнута 

книга із написом: «Боже великий, єдиний, 

Русь-Україну храни!», а посередині 

постаменту – фотографія Кобзаря і пам’ятний 

напис. 

Відкриття пам’ятника відбулося 17 

вересня 1911 року і було приурочене до 

50-ліття з дня смерті Тараса Шевченка. 

Напередодні у львівській газеті «Діло» 

було розміщено це оголошення. На свято 

відкриття пам’ятника прибуло багато 

гостей та делегатів від різних організацій, 

зокрема були: «Сокіл», «Січ», 

«Сила», «Просвіта», Український Студентський 

Союз. Окрім цього, на свято завітали 

також посли – депутати австрійського 

парламенту та галицького сейму. 

Коли від імені товариства «Просвіта» 

д-р Озаркевич зняв покривало, що було 

на монументі, то виголосив слова: «Слава 

Тобі, батьку Тарасе, що виховав наше 

покоління, що вміє тебе шанувати». 

Саме на відкритті пам’ятника Тарасу 

Шевченку дебютував Лисиницький духовий 

оркестр (як тоді казали, «дута орхестра»). 

За спорудження пам’ятника Кобзареві 

свідома українська громада в Лисиничах 

заплатила криваву ціну: всі 

учасники першого складу «дутої орхестри», 

котрі не загинули в Першій 

світовій (1914-1918 рр.) та українськопольській 

(1918-1919 рр.) війнах, були 

розстріляні більшовиками у 1939-1941 

рр. Тяжкою смертю за старання та добробут 

поліг отець Іван Бакович, 

тодішній парох Лисиничів, що пожертвував 

камінь на спорудження монумента. 

Місцеві поляки звинуватили його у 

москвофільстві в часи Першої світової 

війни. 

Вже в перші роки радянської окупації 

пам’ятник Тарасу Шевченку зазнав 

змін: хрест із нього було знято, натомість, 

встановлено погруддя письменника, 

напис «Боже великий, єдиний, 

Русь-Україну храни!» – стерто, пам’ятний 

напис змінено. У 1983 році за пароха 

о. Євгена Толочкевича, знятий з 

постаменту хрест було встановлено біля 

підніжжя дзвіниці при храмі великомучениці 

Параскевії-П’ятниці, щоб, таким 

чином, вберегти його від руйнування. 

Щороку в селі 9-10 березня відбуваються 

Шевченківські свята. Саме тоді поняття 

екуменізації, тобто руху за порозуміння 

між християнами різних конфесій, 

набуває практичного значення: представники 

Української Православної Автокефальної 

Церкви та греко-католицька громада 

села традиційно відправляють 

спільну панахиду за упокій душі поета. 

18 вересня 2011 року Тарас Шевченко 

вкотре зібрав разом різні покоління 

лисиничан: малят, батьків, сивочолих 

старців, опершихся на посохи… І хоча 

вже промайнуло сто років, та нічого не 

змінилося. Й досі лунають рядки із Кобзаревого 

послання «І мертвим, і живим, 

і ненародженним…»: «В своїй хаті своя 

правда, і сила, і воля». 

Юліана ЛАВРИШ, 

Лідія БАТІГ, 

кореспонденти РІСУ. 

Помолились на рідній землі 

Десять років тому у невеличкому 

місті Устшикі Дольне (колишніх українських 

Нижніх Устріках), на сході сучасної 

Польщі, вперше запалала Бойківська 

ватра. Тоді вперше за п’ятдесят років 

після переселення з Нижньо-Устріцького 

району тодішньої Дрогобицької області 

колишні переселенці та їхні нащадки 

приїхали на рідну землю. З того часу 

такі відвідини стали щорічними. Цього 

року 27 серпня, напередодні Успіння Пресвятої 

Богородиці - храмового свята української 

церкви, яка залишилась у цьому 

місті, на устріцьку землю приїхали 

люди не лише з Львівської області, а й 

Івано-Франківської, Тернопільської і Херсонської. 

Уперше на ватру прибули два 

автобуси і з Миколаївської області. Миколаївська 

делегація налічувала майже 

сорок чоловік, які представляли саме 

місто Миколаїв, районний центр Криве 

Озеро, селище Воскресенське, села Михайло-Ларине 

та Пересадівку Жовтневого 

району. Своїм приїздом миколаївці 

завдячують Об’єднанню українців у 

Польщі, а точніше їх відділенню в м. 

Сянік, яке в особі пані Мар’яни Ярої зробило 

запрошення для нинішніх мешканців 

сходу України. І саме завдяки цьому 

цьогорічна Бойківська ватра була ще 

чисельнішою, а ініціатор поїздки миколаївець 

Василь Фляк був запрошений до 

урочистого ритуалу підпалення ватри. У 

своїй короткій промові він подякував 

усім, хто вірив у щасливе здійснення 

їхнього шляхетного задуму. 

Наступного дня миколаївці разом з усіма 

паломниками з України прийшли до церкви 

на службу Божу, помолилися, залиши- 

ли пожертви на храм, деякі посповідалися. 

Весь наступний час був присвячений поїздкам 

до своїх рідних сіл. Люди відвідали 

Хревть, Вільховець, Райське, Телешницю, 

Скородне, Соколє. Багато хто набрав 

рідної землі, а також зачерпнув води з 

річки Сян і повіз на Миколаївщину як святиню. 

Найважчими, але й найзворушливішими 

були відвідини села Соколє. Майже 

п’ять кілометрів пішки через ліс йшли до 

нього колишні соколяни та їхні молодші 

земляки. Але вони через шістдесят років 

таки дійшли до землі своїх предків! 

«Насамперед подякуємо Богу за його 

ласку небесну, - сказала по приході до 

довгожданої мети пані Марія Куцман, 

яка навіть згадала де чия хата стояла у 

їхньому селі. – За те, що Він нам допоміг, 

дав нам сили прибути в таких труднощах 

у своє село. Видно серце вело і Божа 

поміч. І низький уклін землі - вклоняємося. 

Може наші предки, які в нас там ще є, 

не зможуть приїхати, то ми за них вклоняємось 

другий раз. І за тих, що лежать у 

нас там, лишили свої терени, - третій раз. 

Дякуємо Тобі, Боже!» 

Поклонившись тричі рідній землі, подякувавши 

Богу, помившись у гірському 

потічку та нарвавши яблук зі ще 

вцілілих яблунь, втомлені, але щасливі і 

молодші душею, паломники повернулись 

на Миколаївщину. 

М. НІКОЛЬСЬКИЙ, 

м. Миколаїв.


Священство архиєпископа Луки 

На прохання наших читачів продовжуємо подавати матеріал про життя професора Войно-Ясенецького 

(Продовження. Поч. у №№ 6-8, 2011 р.). 

На неділю, 21 травня, у день пам’- 

яті рівноапостольних Костянтина й 

Олени, я призначив свою першу архієрейську 

службу. Преосвященний 

Інокентій уже виїхав. Всі священики 

кафедрального собору розбіглися як 

пацюки з потопаючого корабля, і 

свою першу недільну всенічну й 

Літургію я міг служити тільки з одним 

протоієреєм Михайлом Андрєєвим. 

На моїй першій службі у вівтарі 

був присутній Преосвященний Андрій 

Уфимський; він хвилювався, що я не 

зумію служити без помилок. Але, по 

милості Божій, помилок не було. 

Спокійно пройшов наступний тиждень, 

і я спокійно відслужив другу недільну 

всснічну. Повернувшись додому, 

я читав правило до причащання 

Святих Тайн. В 11 годин вечора - 

стукіт у зовнішні двері, обшук і перший 

мій арешт. Я попрощався з дітьми 

й Софією Сергіївною і вперше сів у 

«чорний ворон», як називали автомобіль 

ГПУ Так покладений був початок 

одинадцяти рокам моїх в’язниць 

і заслань [22]. Четверо моїх дітей 

залишилися на піклування Софії Сергіївни, 

її й дітей вигнали з моєї квартири 

головного лікаря й оселили в невеликій 

комірці, де вони могли поміститися 

тільки тому, що діти зробили 

нари й комірка стала двоповерховою. 

Однак Софію Сергіївну не вигнали 

зі служби, вона одержувала два 

червінці на місяць і на них годувалася 

з дітьми. 

Мене посадили в підвал ПТУ Перший 

допит був зовсім безглуздим. 

Мене запитували про знайомство із 

зовсім невідомими мені людьми, про 

співтовариство з оренбурзькими козаками 

[23], про яких я, звичайно, 

вічого не знав. 

Одного разу вночі викликали на 

допит, що тривав години зо дві. Його 

вів високого рангу чекіст, що згодом 

займав дуже видну посаду в московському 

ПТУ [24]. Він допитував мене про 

мої політичні погляди й моє ставлення 

до радянської влади. Почувши, що 

я завжди був демократом, він поставив 

питання руба: так хто ж ви - друг 

наш чи ворог наш? Я відповів: «І друг 

ваш і ворог ваш, якби я не був християнином, 

то, імовірно, став би комуністом. 

Але ви підняли гоніння на християнство, 

і тому, звичайно, я не друг 

ваш». 

Мене на час залишили в спокої і з 

підвалу перевели в інше, більш вільне 

приміщення. Мене тримали в нашвидко 

пристосованому під в’язницю ГПУ 

великому дворі з навколишніми його 

будівлями. На подальших допитах 

мені висували нісенітні звинувачення 

в зносинах з оренбурзькими козаками 

й інші вигадані звинувачення. 

У роки свого священства й роботи 

головним лікарем ташкентської 

лікарні я не переставав писати свої 

«Нариси гнійної хірургії», які хотів 

видати двома частинами й припускав 

видати їх незабаром: залишалося написати 

останній нарис першого випуску 

- «Про гнійне запалення середнього 

вуха і його ускладнення». 

Я звернувся до начальника тюремного 

відділення, у якому перебував, із 

проханням дати мені можливість написати 

цю главу. Він був такий люб’- 

язний, що надав мені право писатив 

його кабінеті по закінченні його роботи. 

Я незабаром закінчив перший 

випуск своєї книги-На заголовному 

аркуші я написав: «Єпископ Лука. 

Професор Войно-Ясенецький. Нариси 

гнійної хірургії». 

Так дивно збулося таємниче й незрозуміле 

мені Боже пророкування 

про цю книгу, яке я одержав ще в Переславлі-Залесском 

кілька років назад: 

«Коли ця книга буде написана, на 

ній буде стояти ім’я єпископа». 

Видати книгу двома випусками мені 

не вдалося, і вона була надрукована 

першим, далеко не повним виданням 

тільки після першого мого заслання. 

Ім’я єпископа, звичайно, було опущено 

[25]. 

У в’язниці мене тримали недовго, 

й звільнили на один день для того, 

щоб я їхав вільно в Москву. Всю ніч 

моя _ колишня квартира головного 

лікаря лікарні була наповнена парафіянами 

собору, що прийшли попрощатися 

зі мною. У цей час Ташкентська 

архієрейська кафедра була вже 

зайнята «живоцерковним» митрополитом, 

Миколою, якого,я назвав лютим 

вепром, що возліг на горному 

місці, і заборонив мати з ним спілкування. 

Цей мій заповіт роздратував 

чекістів [26]. 

Ранком, попрощавшись із дітьми, 

я вирушив на вокзал і зайняв місце не 

в арештантському, а в пасажирському 

вагоні. Після першого, другого й 

третього дзвінків і свистків паровоза 

поїзд хвилин двадцять не рухався з 

місця. Якя довідався тільки через довгий 

час, поїзд не міг рушити з тієї причини, 

що юрба народу лягла на рейки, 

бажаючи втримати мене в Ташкенті, 

але, звичайно, це було неможливо. 

Перше 

заслання 

У Москві я з’явився в центральне 

ГПУ, де після короткого, допиту, який 

нічого не означав, мені оголосили, що 

я можу вільно жити в Москві тиждень, 

а потім повинен, знову з’явитися в 

ГПУ. Протягом цього тижня я двічі 

був у Патріарха Тихона й один раз 

служив разом з ним. 

При вторинній явці в ГПУ мене заарештували 

й відправили в Бутирську 

в’язницю. Після тижневого перебування 

в карантині мене помістили 

в карну камеру, у якій, однак, бандити 

й шахраї ставилися до мене досить 

пристойно, У тюремній лікарні я 

вперше познайомився з, Новгородським 

митрополитом Арсенієм. У 

сусідній камері, теж карній, перебував 

священик, що мав дуже великий 

вплив на бандитів і шахраїв. Вплив 

цього священика раптово припинився, 

коли в камеру ввійшов старий запеклий 

злодій, якого кримінальники 

зустріли, як свого вождя, з більшою 

пошаною. 

Нас щодня випускали на прогулянку 

в тюремний двір. Вертаючись знадвору 

на другий поверх, я вперше помітив 

задишку. 

Одного разу, на мій великий подив, 

мене викликали на побачення. Через 

ґрати я розмовляв зі своїм старшим 

сином Михайлом. У пошуках роботи 

він випробував чимало халеп. У Києві 

йому довелося фарбувати залізничний 

міст, висячи в колисці над Дніпром. 

У бібліотеці Бутирської в’язниці 

мені, на велику радість, вдалося одержати 

Новий Завіт німецькою мовою, 

і я ретельно читав його. Глибокої осені 

велику партію арештантів Бутирської 

в’язниці погнали пішки через всю 

Москву в Таганську в’язницю. Я йшов 

у першому ряду, а недалеко від мене 

йшов той запеклий злодій-старець, 

що був володарем шпани в сусідній з 

моєю камері Бутирської в’язниці. 

У Таганській в’язниці мене помістили 

не зі шпаною, а в камері політичних 

ув’язнених. Всі арештанти, у тому 

числі і я, одержали невеликі тулупчики 

від дружини письменника Максима 

Горького. Проходячи в клозет по 

довгому коридору, я побачив через 

ґратчасті двері порожньої одиночної 

камери, підлога якої по щиколотку 

була залита водою, напівголого шпандюка, 

який сидів у колоні й тремтів і 

віддав йому непотрібний мені кожушок. 

Це справило величезне враження 

на старого проводиря шпани, і щоразу, 

коли я проходив повз карну камеру, 

він дуже люб’язно вітав мене й 

іменував «батюшкою». Пізніше в 

інших в “язницях я не раз переконувався 

в тому, як глибоко цінують злодії 

й бандити просте людське ставлення 

до них. 

У Таганській в’язниці я занедужав 

важким грипом, імовірно вірусним, і 

біля тижня пролежав у тюремній 

лікарні з температурою близько 40 

градусів. Від тюремного лікаря я одержав 

довідку, у якій було написано, що 

я не можу йти пішки й мене повинні 

везти на підводі. У московських в’язницях 

мені довелося сидіти разом із 

протоієреєм Михайлом Андрєєвим, 

що приїхав з Ташкента разом зі мною. 

Разом з ним виїхав я і з Москви у своє 

перше заслання, на початку зими 1923 

року. 

Коли поїзд прийшов у місто Тюмень, 

був тихий місячний вечір, і мені 

схотілося пройти у в’язницю пішки, 

хоча варта пропонувала підводу. До 

в’язниці було не більше версти, але, 

на моє лихо, нас погнали швидким 

кроком, і у в’язницю, я прийшов із 

сильною задишкою. Пульс був малий 

і частий, а на ногах з’явилися великі 

набряки до колін. 

Це був перший прояв міокардиту, 

причиною якого треба вважати поворотний 

тиф, який я переніс у Ташкенті 

через рік після прийняття священства. 

Друга етапна зупинка була в місті 

Омську, але про неї в мене не залишилося 

ніяких спогадів. Від Омська ми 

їхали до Новосибірська в «столипінському» 

арештантському вагоні, що 

складався з окремих камер із ґратчастими 

дверима й вузьким коридором з 

маленькими, високо розташованими 

віконцями. У камеру, відведену для 

мене й моїх суггутників - двох протоієреїв, 

посадили, крім нас, бандита, що 

вбив вісім чоловік, і повію, яка ходила 

по ночах на.практику до наших 

стражників. 

Бандит знав, що я в Таганській в’язниці 

віддав свій кожушок тремтячому 

хлопцеві, і був дуже ввічливий зі мною. 

Він запевняв мене, що ніколи ніде мене 

не скривдить ніхто з їхніх злочинних 

братій. Однак уже в Новосибірській 

в’язниці при митті в лазні в мене украли 

кілька сотень рублів, а пізніше, 

у тій же в’язниці, украли валізу з речами. 

У цій в’язниці нас спочатку посадили 

в окрему камеру, а незабаром перевели 

в більш строгу камеру, де нас 

шпана зустріла настільки вороже, що 

я повинен був рятуватися втечею від 

них: став стукати у двері під приводом 

необхідності вийти в клозет і, вийшовши, 

заявив наглядачеві, що в жодному 

разі не повернуся в камеру. 

Від Новосибірська до Красноярська 

їхали без особливих пригод. У 

Красноярську нас посадили у великий 

підвал двоповерхового будинку ГІГУ. 

Підвал був дуже брудний і запаскуджений 

людськими випорожненнями, 

які нам довелося чистити, при цьому 

нам не дали навіть лопат. Поруч із 

нашим підвалом буз інший, де перебували 

козаки повстанського загону. 

Імені їхнього проводиря я не запам’- 

ятав, але ніколи не забуду збройових 

залпів, що доносилися до нас при 

розстрілі козаків. У підвалі ГПУ ми 

прожили недовго, і нас відправили 

далі по зимовому шляху в місто 

Єнісейськ за триста двадцять кілометрів 

до півночі від Красноярська. 

Про цей шлях я мало пам’ятаю, не 

забуду тільки операції, що мені довелося 

зробити на одному з нічлігів селянинові 

років тридцяти. Після важкого 

остеомієліту [Гнійне запалення 

кісткової речовини.], якого ніхто не 

лікував, у нього стирчала із зяючої 

рани в дельтоподібній області вся верхня 

третина й голівка плечової кістки. 

Не було чим перев’язати його, і сорочка, 

і постіль його завжди були залиті 

гноєм. Я попросив знайти слюсарні 

щипці й ними без усякого затруднения 

витяг величезний секвестр. 

У Єнісейську ми одержали гарну 

квартиру в будинку заможної людини 

й прожили в ній біля двох місяців. 

До нас приєднався ще один засланий 

священик, і всі ми по недільних і святкових 

днях здійснювали всенічну й 

Літургію у своїй квартирі, у яку входила 

й вітальня. У Єнісейську було 

дуже багато церков, але й тут, як і в 

Красноярську, священики ухилилися 

в «живоцерковний» розкол, і з ними, 

звичайно, ми не могли молитися. 

Один диякон зберіг вірність Православ’ю, 

і я рукоположив його в пресвітера. 

В один із святкових днів я ввійшов 

у вітальню, щоб почати Літургію, і 

зненацька побачив незнайомого старого 

ченця, що стояв біля протилежних 

дверей. Він точно остовпів, побачивши 

мене, й навіть не поклонився. 

Прийшовши до себе, він сказав, 

відповідаючи на моє питання, що в 

Красноярську народ не хоче мати 

спілкування з невірними священиками 

й вирішив послати його в місто 

Мінусинськ, верст за триста до півдня 

від Красноярська, де жив православний 

єпископ, імені його не пам’ятаю. 

Але до нього не поїхав чернець Христофор, 

тому що якась невідома сила 

захопила його в Єнісейськ до мене. 

«А чому ж ти так остовпів, побачивши 

мене?» - запитав я його. «Як було 

мені не остовпіти?! - відповів він. - 

Десять років тому я бачив сон, який 

як зараз пам’ятаю. Мені снилося, що 

я в Божому храмі й невідомий мені 

архієрей рукополагає мене в ієромонаха. 

Зараз, коли Ви ввійшли, я побачив 

цього архієрея!». 

(Далі буде).

6 


Сила втрачається 

Якось один ієромонах, котрий лікував 

людей одержимих бісами, дав одній із 

жінок прочитати молитву. Вона почала 

читати з неправильними наголосами, затиналась, 

перекручувала слова. 

Священик почув, як біси в один голос 

почали говорити з радістю: «Сила втрачається, 

сила втрачається». 

Демони засівають у наших душах багато 

злого насіння, з якого виростають 

різні пристрасті та немилі Богові наші 

бажання: 

– хтось хоче ще кращий будинок, хоча 

має непоганий; 

– хтось – новий, ще дорожчий і сучасний 

інтер’єр; 

– хтось – роз’їжджає по світу і забавляється; 

– інший – щораз закохується і міняє 

партнерів. 

Нам, християнам, треба пам’ятати, що кожне наше хресне знамення, зроблене 

напоказ, стає від того безплідним. Коли людина приходить у храм, вона, хоч і 

в оточенні своїх братів і сестер-християн опиняється, та все ж має настільки 

зосередитись для контакту з Богом, що її не має обходити: Хто? Як? У чому?.. 

Це непросто, але треба над тим працювати. 

Такими діями ми гидкі Богові й не можемо 

сподіватися на Його ласку до нас. 

Над цим варто задуматись і тим, хто 

в храмі служить: священикам, дякам, хористам 

і тим, котрі прислуговують. 

Оцерковлені люди часто на самоті 

читають акафісти до Христа-Спасителя, 

до Матері Божої (є різні варіанти), до св. 

о. Миколая, цілителя Пантелеймона й до 

інших святих. Це великий скарб для душі. 

А коли збирається «двоє-троє в ім’я 

Моє»? Очевидно, ця молитва вислухана, 

бо там тоді «… і Я посеред вас». 

Якщо служба Богові відправляється 

поспіхом, читець постійно збивається і 

перекручує слова та наголоси, плутає де 

«хреста», а де «Христу» – все це свідчить 

про те, що душа такого служителя в цей 

час не з Богом, серце його порожнє і 

служба його марна. А ще згіршує інших, 

від того його гріх подвійний. 

Поражені духом злоби 

Є такі християни – чоловіки й жінки, які 

ходять до церкви і сповідаються, але вважають, 

що то лише вони все правильно 

розуміють, правильно вірують і тим тероризують 

своїх близьких, бачать їх кожний 

неправильний вчинок. А начитавшись релігійної 

літератури, вважають, що всі зауваги 

стосуються лише їхніх дружин чи чоловіків 

– а вони правильні. Десь поділись 

гроші – жінка вкрала; пропало щось із хати 

– він забрав; поклав щось і забув де – вона 

вкрала чи спеціально заховала. Або не так 

подала їсти, не те приготувала – одним словом, 

причина звинувачувати одне одного 

виникає щоразу нова. 

Це, очевидно, діє через них дух злоби. 

Вони самі себе накручують і псують життя 

собі й іншим. 

Отак то там, то сям і втрачається сила 

нашої віри, а ми думаємо, що ми ось бо 

які! 

А скільки людей зараз користуються 

послугами працівників «невидимого 

фронту»? пропало щось у хаті – до ворожки. 

Хочу того хлопця – до ворожки! 

Захворіла дитина – екстрасенс допоможе… 

Та й ще можна коло них навчитися 

всячини – керувати природними явищами, 

ковтати вогонь, тягнути машини, ходити 

босоніж по склу – круто! 

Ми маємо твердо раз і назавжди затямити, 

що всі, хто таке виробляє, різноманітні 

йоги, містики, лікарі біополя і т.п. 

є лише мольфари, вершиною айсберга, 

основа якого в пеклі. Але ж нам туди не 

хочеться! 

Віра МАРКОВИЧ. 

Домашній священик 

Якось молодий мужчина, майстер по меблях, – 

завітав до одного господаря зробити заміри на замовлення. 

Коли зайшов до кухні, господар привітно 

його прийняв, посадив за стіл, але тут же перепросив, 

кажучи: 

– Ви маєте хвильку часу, не дуже спішите? Зараз 

буде по радіо коротенька передача, всього на п’ять 

хвилин. Я її завжди слухаю. Жінка вам подасть каву, 

правда, Олю? – звернувся до дружини. – Зрештою, 

ми можемо разом послухати цю передачу. 

Майстер пан Юрій не заперечив, бо що мав казати, 

коли господар так настояв, а ще самому стало цікаво, 

що ж то за передача така? Та з перших слів зрозумів, 

що це проповідь протестантського пастиря. Це 

було звернення до мужчин-глав сімей. Сама форма 

звернення і тон вимови здались майстрові навіть якимись 

сварливими чи звинувачувальними. «Ти, чоловіче, 

несеш усю відповідальність за дружину свою, за 

дітей своїх. Ти – голова сім’ї, від тебе все залежить і 

ти будеш відповідати перед Господом за те, що робиться 

в твоїй оселі, якими думками наповнені серця 

твоїх близьких, що для них є найважливіше в житті». 

Ти, ти, ти… – звучало так настирливо, що мужчина 

чувся при цьому, як хлопчисько, якого сварить чи якому 

докоряє його батько. Йому стало аж гаряче від тих 

слів, але якось реагувати майстрові було незручно. 

Господар із дружиною дуже захоплено слухали, не 

звертаючи увагу на свого гостя. 

А далі пастир майже наказував: «Кожен чоловік у 

своїй сім’ї має бути домашнім священиком, бо він 

присягав під час шлюбу, просив у Бога благополуччя 

для своєї майбутньої сім’ї і тому несе відповідальність 

за неї». 

Звичайно, що всього докладно пан Юрій не запам’ятав, 

але головна фраза – «ти маєш бути домашнім 

священиком» – врізалася в його свідомість. 

Передача дійсно десь за п’ять хвилин закінчилася. 

Господар ще раз вибачився, що затримав майстра, 

але при цьому ніби між іншим додав: 

– Я не є протестантом, я ходжу до церкви. А колись 

ставився до проповідей подібно, як ви сьогодні. Але 

я також колись випадково, як ви зараз, почув те, що 

мене вразило й примусило задуматись. Це було 

зовсім інакше враження, ніж від проповідей у церкві. 

Вони вміють якось так наголосити, що це ніби стосується 

власне тебе. І чесно вам скажу, от дружина 

свідок, – у нашій сім’ї від тоді все пішло на лад, направду. 

Пан Юрко зробив свою справу із замірами, нічого 

більше про почуте не говорив і попрощався з господарями. 

Сівши в машину, зловив себе на тому, що 

в думці повторює якусь фразу, виголошену пастирем 

по радіо, а найбільше закарбувалося оте: «Ти, ти… 

домашній священик». 

Проїхав трохи й відчув, що занадто напружений, 

зупинився у зручному місці та й відкинувся на спинку 

крісла. «Що то зі мною, – аж роздратовано подумав, 

– якийсь гіпноз чи що? Чого воно мене так зачепило?». 

«А, може, то Господь постукав у ваші двері?» – раптом 

з’явилася фраза в голові, котру не раз чув. Ця 

фраза ніби відразу зняла попередню напругу. Чоло 

розгладилось, і якась тепла хвиля заспокоїла й зігріла 

його. 

Після довгого копіткого дня Юрій повернувся додому. 

Його дружини стояла, як завжди, біля плити на 

кухні, за столом робив уроки старший син, а молодший 

звикло заважав йому. Дружина розганяла їх, прикрикувала 

то на одного, то на другого, була знервованою, 

як завжди. 

Все це він слухав, поки роздягався і мився, потім 

зайшов до кухні, поклав дружині руку на плече й запитав: 

– Як ти? 

Вона здивовано глянула на чоловіка. 

– Змучена? Діти дістали? – і розвернувся до дітей, 

взяв меншого на руки, сів за стіл і спитав старшого: 

– Як справи в школі? 

Дружина явно була ошелешена, бо зазвичай її 

Юрко приходив, казав що голодний, як пес, наїдався, 

лягав на дивані і розслаблявся, похрапуючи собі 

безтурботно. 

Вона також сіла за стіл біля чоловіка, почали спокійно 

разом балакати з дітьми, потім подала вечерю. 

Їм було добре, отак разом усім: Юрко тримав руку 

на плечі в дружини, діти щось собі щебетали, малювали 

в альбомі. 

– Ти завтра поїдеш… 

– А ти… 

Отак тихо вирішили всі проблеми, якось мирно, 

без дорікань. 

Усім було затишно й добре. 

Пан Юрій нічого не говорив дружині про почуте 

сьогодні по радіо, але він чітко зрозумів таки, як багато 

залежить саме від нього, його настрою, поведінки, 

бо він – голова сім’ї. 

Віра МАТВІЙЧИК.

Руки Матері 


ТВОРЧІСТЬ НАШИХ ЧИТАЧІВ 

«Струни мого Серця» 

Пропонуємо увазі наших шанувальників петичну добірку Ольги 

ВІЦИК(ГУМЕН), вчительки англійської мови зі Старосамбірщини, 

Львівської області. Пані Ольга зараз у розквіті творчих сил і видала 

поетичну збірку «Струни мого Серця». 

Що є на світі наймиліше, діти, 

Від мозолястих материнських рук? 

Духмяні пахощі лісів і первоцвіту, 

Приємний шум дібров, степів та лук. 

Ну з чим, скажіть, ще можна порівняти 

Ці рідні, дорогі мені долоні? 

Дивлюсь на них і хочеться обняти 

І ніжно приложит їх до скроні. 

Цілуєм руки матері не часто, 

В клопотах забуваєм це зробити. 

Вони допомагають нам не впасти, 

В хвилини відчаю рятують нас, щоб жити. 

Не бійтесь лишній раз до рук схилитись. 

Що першими підняли Вас до неба, 

Тулили до грудей, давали Вам напитись, 

Сиріткам рук оцих, найбільше, мабуть 

треба. 

Шануйте руки матерів своїх, 

Не дайте їм покритись мозолями, 

Сердечний біль страшенно морщить їх, 

Знаходьте, любі, час для рук своєї Мами. 

Долина ромашок 

Я ромашки збирала 

І в букетик складала, 

Сонцесяйну усмішку 

Я Тобі дарувала. 

Розцвітають ці квіти, 

Немов зваба весняна, 

Це для Тебе букетик, 

Це Тобі, мій коханий. 

Пелюсточки, мов перли, 

Немов мармур біленький 

Спогад світлий не стерли 

З мого серця, миленький. 

Я в ромашок долині 

І щаслива без краю, 

І кажу Тобі нині, 

Що безмежно кохаю. 

ЯК дякувати 

вам, о, Небеса, 

ЯК дякувати вам, о, Небеса, 

За те, що я сьогодні від Вас маю. 

За те, що я живу. 

Навкруг така краса! 

За те, що думаю 

І серцем відчуваю. 

За те, що діточок навчати можу я, 

За те, що скрізь, 

Майже в цілому світі, 

Працюють й вчаться, 

Мов одна сім’я, 

Учні мої, такі розумні діти. 

Як дякувати, Господи, Тобі 

За те, що піднімаєш, мене зранку, 

Чи в радості, чи в горі, чи в журбі 

Тебе хвалю я з самого світанку. 

За те, що не черства моя душа 

І в серці ще не має порожнини 

Хвалу співаю Вам, о, Небеса! 

І возвеличую щоднини, щохвилини. 

Моя молитва 

Боже, надай мені сили 

Винести все, я благаю. 

Горе зведе до могили, 

Як далі жити - не знаю. 

Дай мені, Боже, терпіння, 

Щоб перенести всі муки, 

Відчай і серця горіння 

В дикі хвилини розпуки. 

Не відступи мене, Боже, 

Молю Тебе я, благаю. 

Гніт на душі мене гложе, 

В страшні хвилини відчаю. 

Дай мені, Боже, натхнення, 

Щоб все зробити, що в силі. 

Зішли ж своє благословення 

На діточок моїх милих. 

О, Вселенська 

Мати 

О, Вселенська Мати, 

Діво Пресвята. 

До Тебе благально 

Шепочуть вуста. 

Поможи нам, Мати Божа, 

Просимо Тебе: Х 

ай буде над нашим краєм 

Небо голубе. 

Хай у спокої і в мирі 

Діточки ростуть, 

Хай летять в життя, 

Мов вирій, у щасливу путь. 

Нехай сім’ї українські 

Кріпнуть з кожним днем. 

Благослови, Ненько Божа, 

До Тебе зовем. 

Нехай наша українка, 

Жінка чи дівча. 

На землиці своїй рідній 

Пару зустріча. 

Хай не буде в нас скитання 

По чужих краях. 

Вислухай наше благання 

Там, на небесах. 

О, Вселенська Мати, 

До Тебе йдемо 

І віру в прийдешнє 

В серцях несемо 

Солодкий полон 

Я в полоні Твоїх почуттів, 

Я - невільниця ласки Твоєї. 

І так швидко цей час злетів, 

Немов дотик чаклунки чи феї. 

Я в полоні Твоїх почуттів, 

І не хочу звільнятись від них. 

Найщасливіші, мабуть, в житті 

Ці хвилини в очах сумних. 

Не роздумуй і не тужи, 

Ніжно ласкою серце зігрій, 

Не гадай Ти і не ворожи. 

Я кохаю Тебе. Ти мій... 

У березні 2011 р. Братська газета «Успенська вежа» відзначила своє 20-ліття. Це єдине 

православне західноукраїнське друковане видання, яке безперервно з року в рік виходить у 

світ, несучи своїм читачам інформацію про життя та служіння Української Автокефальної 

Православної Церкви та Львівського Ставропігійного Братства св. ап. Андрія Первозваного. 

З 1995 р. «Успенська вежа» стала Всеукраїнським органом Братства і розповсюджується по 

всій країні та за її межами, де проживають православні українці. 

Газета видається та утримується коштом постійних читачів та братчиків. 

Передплативши «Успенську Вежу» собі і своїм родичам, на сільську чи міську бібліотеку Ви 

сприятимете поширенню християнської моралі, духовності, українських традицій та культури. 

Передплатити газету можна у коному поштовому відділенні 

України. Ціна передплати на рік – 22.86 грн. Передплатний індекс – 35013. 

З питань передплати за кордон прохання звертатися до редакції. 

З ІСТОРИЧНОГО КАЛЕНДАРЯ 

ЖОВТЕНЬ 

03.10.1896 – 115 років тому в Костюшках народився Павло Ковжун 

– художник-графік, організатор українського мистецтва, відомий 

розписами церков (+15.05.1939). 

05.10.1941 – 70 років тому постали перші загони самооборони, що 

стали основою УПА. 

06.10.1876 – 135 років тому на Черкащині народився Сергій Єфремов 

– український громадсько-політичний і державний діяч, літературний 

критик, академік ВУАН (з 1919), дійсний член НТШ у Львові 

(знищений більшовиками 10.03.1939). 

14.10.1921 – 90 років тому у Києві відкрився Всеукраїнський собор, 

на якому проголошено Українську Автокефальну Православну 

Церкву на чолі з митрополитом Василем Липківським. 

16.10.1596 – 415 років тому у Бересті укладена унія руських православних 

єпископів з Римом, що започаткувала УГКЦ.

8 

Дитяча сторiнка 


ЗАСНОВНИК ГАЗЕТИ — 

Львівське крайове ставропігійне братство 

св. ап. Андрія Первозваного, 

зареєстроване міністерством України 

у справах преси та інформації. 

РЕЄСТРАЦІЙНЕ СВІДОЦТВО: серія КВ № 2335 

Тим, хто бажає матеріально підтримати наше 

видання, повідомляємо банківські реквізити: 

ПАТ АКБ “Львів” 

Р/р 260075157, МФО 325268, 

код ЄДРПОУ 20785948 

Подяка за Ваші пожертви друкуватиметься 

на сторінках газети. 

НАША АДРЕСА: 

79008, Львів-8, вул.Руська, 3/1 

Для листування: 

м. Львів - 8, а/с 1334 

(032) 235-52-02 

www.stavropigia.lviv.ua 

E-mail: fediv.yuriy@gmail.com 

Приходьте, діти, до кринички 

Напитись чистої водички. 

А та водиця непроста, 

Бо це — наука про Христа. 

.......................................................................................... 

Осіннє листя 

Андрій МАЛИШКО 

Момо, мамо, пошийте ковдру 

І з осіннього листя в лісі, 

Щоб зелені, багряні, жовті 

І легенькі, мов метелики. 

А бабуся розкаже казку 

Про героїв наших вкраїнських 

М 

ИХАЙЛИК від щастя був на сьомому 

небі – приїхала його тітка з Італії 

у відпустку і подарувала йому свій 

мобільний телефон, а собі купила новий. 

У кількох дітей із його класу вже були телефони, 

вони ними так хизувалися, передзвонювали 

один одному на очах у інших, 

демонстрували їхні всі можливості: музику, 

ігри і т.п. 

Звичайно, Михайликові також дуже кортіло 

похвалитися, та мама нічого йому пообіцяти 

не могла, а в тата він і не наважувався 

просити – тато категорично був проти того, 

аби дітям давати в руки мобільники, мовляв, 

тільки псують і витрачають надаремно гроші. 

А в такому невеличкому містечку, як їхнє, 

такий телефон не є необхідністю. Отож можна 

було сподіватися хіба на якесь чудо. 

І тут приїхала в гості тітка, яка вже декілька 

років пропрацювала в Італії, а Михайлик 

був її похресником. Навезла йому 

всіляких подарунків-солодощів, 

якихось 

дві італійські 

ручки, ще 

дещо, та побачила, 

що хлопець 

не дуже радісно зреагував на них і, будучи 

в гарному настрої, спитала: 

– А що би ти хотів? 

Михайлик глянув їй у вічі, вже було ледь 

бажання не зірвалось із язика, але стримався, 

не посмів. 

Тітка почала настоювати: 

– Ну, ну, кажи що? Не встидайся! Тоді 

на вушко мені скажи, ану… 

Тоді вже Михайлик витиснув із себе 

пошепки: 

– Мобілку. 

– А-а… треба подумати, – відповіла. 

Від’їжджаючи після нетривалого гостювання, 

вона зупинила таки машину, вийшла, 

підбігла до хлопця і вклала йому в долоню 

свою побілку: 

– На, на, я зараз собі в місті куплю іншу. 

А ти помолися за мене, щоби я щасливо 

доїхала, добре? – вона ще вчилася їздити 

на машині. 

Вже ввечері Михайлик гоголем йшов на 

сходинки школи, де збиралися діти, щоб грати 

в волейбол на шкільному подвір’ї, розважатися, 

бо мало хто з них мав змогу відпочивати 

де інде на канікулах. Та ось втіха раптом 

обірвалася для Михайлика, бо напередодні 

двічі випав рясний дощик, і сьогодні вже 

хтось із сусідів бачив у лісопосадці маслюки. 

Мама послала його, аби назбирав, а вона 

приготує страву, замаринує, бо тітка – хресна 

мама Михайлика, – їх дуже любить і коли 

перед від’їздом до Італії приїде прощатися, 

то буде чим її пригостити. Хіба тут відмовиш? 

Він пішов і назбирав трохи, але… згубив 

свою побілку, що подарувала хресна. 

Скільки не шукав, не знаходив. Тоді попросив 

свого товариша, який мав стареньку, 

але ще справну побілку, аби пішли на те 

місце, він буде телефонувати, то десь 

відізветься – не відізвалася. Товариш ніби 

аж дуже старався, весь час набирав його 

номер, скрізь шмигав і заглядав, та марно. 

– Мабуть, хтось знайшов, – запевнив 

Славко. 

І під ковдру з листків осінніх 

Покладе мене тихо спать. 

І зашепче дубове листя: 

– Спи, дитинко, бо я з тобою, – 

А герої: – Ні, ми з тобою! 

І шумітиме світ у ліжку, 

заколисуючи мене. 

Повернулися з нічим. Та Славко виявився 

лукавим. Його Михайлик кликав із собою 

по маслюки, а він не пішов, але потім передумав. 

Вирішив, що трохи полазять по посадці 

за грибами, а тоді сядуть і побавляться 

його, Михайликовою, «крутою» мобілкою. 

Пішов слідом доганяти й під першою ж сосною 

побачив щось блискуче. Він подумав, 

що то якась монета, а виявилось… Михайликова 

побілка! І тут у душі в Славка почалась 

боротьба. Спершу хотів закричати, кликати 

Михайла, але чого? Щоб віддати те, що само 

попало в руки? Е ні, то його тепер щастя. 

Отож чимдуж помчав додому і сховав її. Далі 

думав, чи довго буде її ховати, коли не терпілося 

нею користуватися. Та потім щось придумає. 

А при зустрічі з Михайликом вдавав, що 

дуже жаліє товариша, співчуває йому… 

За два тижні знову приїхала тітка прощатись 

із родичами. Побачила хлопчаків 

біля школи, а серед них і похресника, вийшла 

з машини й 

хотіла продемонструвати 

Михайликові 

свій новий телефон, 

зателефонувавши 

йому. 

І тут задзвонив телефон у кишені Славка, 

який стояв поруч. Михайлик зреагував 

на сигнал своєї побілки, кинувся оглядатись: 

де, звідки? А Славко вийняв побілку 

і жбурнув Михайликові під ноги, а сам навтьоки. 

Михайлик вхопив її з землі й побіг 

хресній назустріч, – знову щасливий. 

Тиждень Славко не виходив до хлопців, 

бокував. А вдома Михайлика обговорювали 

весь час Славків учинок і вчили Михайлика, 

аби на все життя запам’ятав для себе: 

як-то гірко тій людині, з якою так вчинили, 

і якою огидною стає людина, яка на крадіжку 

спокусилася. 

– Е, лукавий не спить, він вже таку дитину 

намовляє на злодійство, на брехню. 

Видиш, дитинко, як то бридко! Аби-сь ніколи 

так не чинив, ніколи! – наголошувала 

раз за разом бабуся. 

Михайлик довго обдумував усе. Йому й 

славка було шкода – сидить на самоті, ховається, 

може, навіть і кається. Розумів, що 

Славкові встидно вийти до хлопців, а ще 

більше – подивитися Михайликові в очі. 

Тому Михайлик вирішив піти до нього сам. 

Кликав його під хатою, та той не виходив. 

Згадав, що любить Славко сидіти над потоком 

за хатою. Пішов туди й не помилився. 

Славко спершу хотів утікати, але потім 

став, підійшов до друга і сказав: 

– На, бий, бий!.. 

Михайликові в ту мить так стало його 

шкода, що підбіг і обняв його. Славкові 

плечі здригалися від плачу. Хлопці мовчки 

так стояли. 

– Та спокуса така сильна, – врешті прошепотів 

Славко. – Правду казали отець, як 

нас вчили тоді на релігії… 

За хвилю хлопці вже йшли разом плесами, 

підскакували і сміялись. 

Їхні ангели раділи, а лукавий отримав 

поразку. І це завдяки тому, що і священик, 

і родичі працювали над тим, аби з дітей 

виростали люди. 

Спокуса 

«Отче наш» – наша 

основна молитва 

(Продовження. 

Початок у № № 2-9, 2011 р.). 

Останні – шосте та сьоме 

– прохання: 

«і не введи нас у спокусу, 

але визволи нас від лукавого». 

До того історичного моменту, 

коли Син Божий зійшов 

на землю у вигляді дитятка- 

Ісусика, минули тисячі років 

життя людей на планеті Земля, 

на ній відбулися страшні 

катаклізми: всесвітній потоп, 

вогняні зливи, землетруси, 

вулкани і т.п. З’являлися нові 

цивілізації, нові гори, моря, 

океани, пропадали під землею і тонули в 

водах цілі міста. 

Чи того хотів Господь для людини, яку 

Сам створив? Звичайно ж ні. Він, напевне, 

любувався Своїм витвором, догоджав 

як міг першій парі людей, створив їм прекрасні 

умови для життя у місці, яке ми 

досі називаємо раєм і мріємо хоч би краєчком 

ока побачити його. 

Та ще задовго до створення людини 

Господь створив ангелів, різноманітних, 

різних рангів, які допомагали йому виконувати 

різні доручення й обов’язки. Серед 

них були й старші, й дуже близькі до 

Господа. Наприклад, архангел Михаїл, 

Гавриїл, Люцифер – їхні імена знаємо зі 

Старого Заповіту. 

Ім’я Люцифер означало «світлоносний». 

Отже, він, очевидно, мав великі 

можливості й шану від інших безтілесних 

сил. Дехто каже, що він і князював 

на планеті Земля. Але коли дуже загордився 

і повстав проти Бога, Господь зверг 

його силами архангела Михаїла і численного 

його воїнства з неба, і всі бачили, як 

Люцифер наче блискавка падав у вічну 

темряву – шеол. Дорога до неба йому 

була навічно закрита. Він разом із своїми 

духами міг ширяти лише в піднебессі. 

Тому-то Люцифера, диявола називають 

ще князем піднебесся, або князем світу 

цього, тобто Землі. 

Страшна злоба повстала в його серці 

проти Бога, він став Його першим ворогом 

і ворогом усього, що миле Господові. 

У нього все ж залишилися великі можливості, 

адже він – істота високоорганізована, 

розумна, спритна і хитра. 

Коли з’явились перші люди – Адам і 

Єва, – він не полишав думки нашкодити і 

став спокушати їх до непослуху Богові. І 

таки спокусив, вдалося йому це. 

Господь вигнав непослушних, невдячних 

людей із раю, вигнав на землю, аби 

там у праці, в сльозах і в поті здобували 

собі їжу, як не хотіли їсти так щедро дароване 

люблячим їх Отцем. 

А на землі вже вони були під опікою 

інших сил. І було їм важко. З часом люди 

стали розмножуватись, став розмножуватись 

і гріх – диявол не переставав спокушати 

їх. 

Люди в перші віки жили на землі довго, 

багато поколінь своїх дітей вони бачили 

за своє життя, та все ж приходив 

час, і вони помирали. Тоді душі їхні відходили 

саме туди, в шеол, у вічну темряву 

і там перебували. 

Не всі люди чинили гріх. Все ж серед 

людей жила пам’ять про Бога-Творця, 

про рай… 

І Господь тужив за своїм творінням, 

посилав їм пророків, які провадили людей, 

відводячи від гріха. 

І врешті стався перелом. На Землю 

зійшов і жив серед людей Спаситель. Він 

започаткував Новий Завіт, учив людей, 

як треба жити й чинити, аби повернутись 

знову в Царство Боже. 

Його життя, а особливо смерть і воскресіння 

є головним нашим дороговказом, 

нашою ідеєю спасіння для вічного 

життя. Сам Син Божий мусив померти, 

зійти в ад-шеол, а перемігши владу князя 

Люцифера, воскреснути й повернутись 

знову в Небо, показуючи, як це може статися 

з нами. 

А ми до сьогодні і доки існуватиме 

світ маємо щоденно просити Бога в молитві, 

аби оберіг, застеріг нас від спокуси 

диявольської і визволив нас від тенет 

лукавого. 

Хтось ревно, слізно, щиро і повсякчасно 

молиться, хтось іноді згадує про Бога, 

хтось байдужий до всього, що пов’язане 

з Богом і вірою в Нього, хтось відверто 

насміхається з тих, хто вірує, а хтось 

навіть ревно захоплюється і служить дияволу-сатані-Люциферу. 

Він, диявол, зумів у 1969 році в американській 

пустелі зібрати сотні тисяч молодих 

людей, які в погану дощову погоду 

служили йому хвалебні месси, чинили 

жертвопринесення. Його слуги вже в образі 

людей є й зараз в усіх країнах і саме 

вони чинять наругу над усім, що є виразом 

християнської віри. 

А ми постійно стоїмо перед вибором: 

Христос чи диявол, світло чи вічна темрява, 

вічні муки, вічне життя чи нірвана 

(перетворення у ніщо)?.. 

Використана праця протоієрея М. Федоровича 

(УПЦ в США) «Духовні науки». 

Сторінку підготувала Віра МАРКОВИЧ. 

Редактор Олег ПЕНДЕРЕЦЬКИЙ 

Редакційна колегія: 

Микола БАНДРІВСЬКИЙ, Роман МАКСИМОВИЧ, 

Віра МАРКОВИЧ, Юрій ФЕДІВ 

Автори опублікованих матеріалів відповідають за точність 

використаних фактів, цитат, власних імен. Редакція намагатиметься 

найменше втручатися в авторський текст, 

зберігаючи особливості стилю. Водночас залишає за собою 

право редагувати, скорочувати подані матеріали. 

Cтатті, світлини, малюнки, що надійшли в редакцію, 

не повертаються. 

Передплатний індекс — 35013 

Друк газети виконаний у ДП ВПП МОУ «Армія України» 

Замовлення №

Успенька вежа № 10 (2011)

Transform your PDFs into Flipbooks and boost your revenue!

Delete template?

Save as template ?