Успенська вежа № 11 (2011)

fediv.yuriy

Успенська вежа № 11 листопад

ЩОМІСЯЧНА ВСЕУКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА СТАВРОПІГІЙНОГО БРАТСТВА СВ. АП. АНДРІЯ ПЕРВОЗВАНОГО

За віру і дність!

є

Виходить з березня 1991 року ЛИСТОПАД 2011 року 11 (234)

«Стережіться, щоб вас

ніхто не звів» (Мт.24.4)

Вже років з десять, а може й більше, в деяких українських

православних парафіях можна зустріти послідовників

буковинської народознавиці Гарафіни Маковій. Вони сумлінно

відвідують богослужіння, часто сповідаються, приймають

святе Причастя, ретельно дотримуються постів,

ревно моляться, ставлять багато свічок...Здається – звичайні

парафіяни, щиро віруючі, які шукають спасіння. При

ближчому спілкуванні переконуєшся, що ці люди дійсно щиро

вірять у правди Святого Письма і...в писання Гарафіни Маковій.

Але от що переважує у їхніх духовних пошуках, для

мене залишається питанням. Чому? Спробую пояснити.

Ті з учасників «Народно-просвітницького

товариства “Факел”(засноване у

1995р. Г.Маковій та об’єднує її адептів),

з якими мені довелося спілкуватися, глибоко

переконані, що до істиної віри, до

Церкви їх навернула або особиста

зустріч з рабою Божою Гарафіною (так

обов’язково її називають), або ж її книги,

в яких через особливі духовні здібності,

які сама авторка називає “наддарами

Святого Духа”...!?, вона відкриває “таємницю

гріха” та шлях його подолання.

Більшість з цих людей пережили якесь

горе, втрату близьких, особисту духовну

кризу. Вони щиро шукають духовного

оновлення, до якого закликає їх їхня вчителька.

Здається, що ж тут поганого чи

загрозливого? В мотивації, а саме в заклику

дотримуватися строгих моральних

норм, церковних обрядів, берегти чистоту

шлюбу ніщо не видає суперечності ні

з православним вченням, ні загальнолюдськими

цінностями. Але поглянемо

на сутність вчення Маковій та шлях, який

вона пропонує для спасіння. Пам’ятаєте,

як Господь каже про фарисеїв, що “комаря

відціжують, а ковтають верблюда”(Мт.23,24).

Так от буковинська народознавиця

зводить тих, хто довірились їй

на манівці такого собі “православного фарисейства”,

замішаного на народних забобонах,

марновірстві, магічних практиках,

елементах язичницького поклоніння

силам природи, астрології, кармічних

віруваннях, “зв’язку з космічним позитивом”

та інших твердженнях, які грубо

протирічать євангельським правдам,

вченню Церкви. Сама Гарафіна Маковій

народилася 2 лютого 1949року в с. Великому

Кочурові Чернівецької області. Закінчила

Чернівецький університет. Працювала

вчителем української мови та

викладала народознавство у школі. Вона

пише вірші, видала з десяток книжок таких,

як “Слово моєї душі”, “Прошу прийняти”,

“Очі згори”, “Народ у народних святах”,

“Діалоги з неба” та інші. В них

піднімаються теми моралі, тлумачаться

народні вірування та обряди, а також подаються

“одкровення” самої авторки, які

їй за власним багаторазовим висловом

“вибило на молитву від Господа”. Причому

ці духовні візії подаються в категоричній,

іноді на межі вульгарності та абсурду

формі, як незаперечні істини.

Якийсь час Г. Маковій проводила індивідуальні

прийоми, на яких виявляла душевну

“чорноту” своїх пацієнтів та пропонувала

“вибиті на молитву” обряди

очищення, зняття “родового зла”, зцілення

від хвороб. Ці обряди, та ритуали (інколи

химерні, а інколи аж непристойні)

знайшли своє відображення у книжках

Маковій та в газеті з дещо дивною назвою

“Економічно-благочестивий вісник”,

що активно розповсюджуються товариством

“Факел”. Особисто на мене ознайомлення

з творами Маковій справляє

якесь гнітюче, важке враження. З них виходить,

що Бог – не люблячий Отець, а

невблаганний деспотичний господар,

який встановив тисячі правил і обрядів, й

автоматично карає людей за найменше

їх невиконання. У давніх фарисеїв було,

здається шістсот приписів ритуальної чистоти,

які детермінували всі сфери людського

життя, аж до правил відвідання вбиральні.У

Гарафіни Маковій таких категоричних

вказівок набагато більше. Деякі

з них зовсім дріб’язкові, деякі викликають

подив і зніяковіння, бо стосуються

найінтимніших моментів життя людини,

які вимагають дуже делікатного та цнотливого

втручання. Не можна користуватися

праскою, мобілками, ставити ялинку,

мати сентитичний одяг чи одяг з написами,

ставити продукти і воду на підлогу,

дітям їсти бублики (бо буде дірка у кармі),

малювати танка(?), гратися іграшковими

слониками і зайчиками...Не можна

рубати дерева, бо в них закутий “злий дух”,

фотографувати, митися у певні дні, голитися,

стригти волосся, користуватися

миючими засобами...І ще, і ще, і ще... Це

тільки дрібок, чого не можна, і за що настане

невблаганна кара (хвороба, нещастя,

смерть). Відкрийте одну з книжок

Г.Маковій і ви вжахнетеся, скільки є заборон

навколо. Їх стільки, що ви ніколи

не зможете дотриматись їх уповні, а отже

приречені жити з почуттям гнітючої провини

та страху перед покаранням. Довіряючись

порадам Маковій, людина змушена

постійно напружено хворобливо

пильнувати, а чи виконав я те чи те, чи не

схибив. А одкровення і заборони з’являються

нові й нові. Таким чином людина

опиняється у психологічній залежності

від волі й авторитету вчителя. А це вже

ознака тоталітарного сектантства. До

речі і на парафіях, де є осередки гарафіністів,

вони тримаються позірно

обособлено, не беруть участі у парафіяльних

святкових трапезах, прискіпливо

слідкують, хто не так на їх думку одягнений,

не правильно ставить або гасить

свічку. В цьому є небезпідставна загроза

впасти в осуд, духовну самооману своєї

виключності та зверхності. В розмовах з

прихильниками маковіївського вчення (

а це вже сформоване синкретичне вчення)

я не раз чув, що вони борються за

первісну чистоту віри. Так ось чистота

віри зберігається у Святому Письмі, Святому

Переданні, у вченні Святих Отців.

І ніде в Євангелії не сказано про поклоніння

воді, “злі зірки з Космосу”, карму, астрал,

родове зло та інші анімичні й

магічні елементи та практики. Натомість

Господь закликає: ”Пізнайте

правду і вона визволить вас”(Ів.8.32). Він,

Христос, і тільки Він є “Правдою, Дорогою

і Життям”. Він закликає нас жити в

убогости духу, що дає блаженство, і свободу,

і радість.

Колись я почув від одного вчителя

релігієзнавства, що християнство є релігія

рабства і печалі. Мені стало його

жаль. Жаль мені й тих, хто дивиться на

світ і людей через викривлене скло вчення

Г. Маковій. Погляньте, Бог є джерело

радості і свободи, а не сердитий хірург,

що порпається у людській “чорноті”. І

страх Божий – це дар любові Бога, можливість

відповісти на Його любов вдячно

і трепетно, а не канчук, яким мстивий

господар шмагає своїх нерозумних рабів.

Господь каже: «Я не хочу смерти

грішника, а покайтеся, та й живіть»(Єз.18.32).

Господь каже “Прийдіть

до Мене всі струджені і обтяжені, і Я заспокою

Вас” (Мт.11.28). Бог закликає нас

вірувати у простоті, спасатися не ритуалами,

а покаянням, справами милосердя,

смиренням і, найголовніше, перебувати

у Його любові через сопричасність Його

смерти і воскресіння.

Г. Маковій пропонує свої рецепти

“відродження праведності і святості на

Землі”. Так вона закликає до покаяння, але

його недостатньо. Покаяння – лише частина

ритуалу. Треба ще виконати якісь

магічні дії (їх безліч, і деякі з них є просто

непристойними та святотатственими).

Ось лише вибірково. За годування

свійських тварин залишками їжі з столу

Протоієрей Валерій КОПІЙКА.

необхідно обмастити тваринячими нечистотами

різні частини тіла (в тому числі

інтимні), а потім все це змивати особливим

ритуалом (“Прошу прийняти” с. 376).

Якщо мати відлучила дитину від грудей

до часу, поки та не почала ходити, необхідно

полизати дитині (хоч і дорослій) місце

вище задньго проходу, сплюнути, капнути

воску з одночасно запалених трьох свічок,

свічки загасити одночасно уткнувши у

скляну банку з свяченою водою, мовлячи

“Був гріб, став чоловік, бо я уже з Богом”

(там само с.379). А ще є ритуали поклоніння

воді, твердження про переселення

душ, культ предків. Можна продовжувати,

але чи варто, щоб зрозуміти, на які

манівці можуть завести такі практики, і

які психічні і духовні наслідки мати.

І ще одне, що вражає – це явна

хвороба гордині і всі ознаки самоомани

(прелесті), в якій перебуває раба Божа

Гарафіна. Послідовники ставляться до неї,

як до новітньої спасительниці Землі (не

менше), ставлять її книги поряд із Святим

Письмом, болюче й навіть агресивно

реагують на будь яку критику на її адресу.

В одному з номерів “Економічно-благочестивого

вісника”, редактором якого є

Гарафіна Маковій, один з авторів говорить

про неї, як про “Жону, одягнуту в сонце”!

Цей епітет взятий з Іванового Одкровення

і стосуєтьться виключно Богородиці!

(Одкр.12.1). Але редактор, а саме раба

Божа Гарафіна не заперечує проти такого

зрівняння. Як говориться, no coments.

Серед знайомих мені послідовників Г.

Маковій є багато щирих, жертовних людей,

до яких я ставлюся з любов’ю і

співчуттям. Я молюся за них і готовий

подати руку допомоги як священик і як

людина. Шлях до спасіння буває важким

і тернистим, і я маю надію, що кожен, хто

заблукав у своїх життєвих пустелях,

знайде дорогу до “місця плодючого, і до

води спокійної, і душа його навернеться

на стежки правди”, як говорить Давид у

моєму улюбленому псалмі (Пс.22.2-3).

Але “Стережіться, щоб вас ніхто не

звів”(Мт.24.4).


2

За віру і єдність!

ІНФОРМУЄ

Наукова конференція

у Львові

20-21 жовтня 2011 року у Львівському

національному університеті

імені Івана Франка пройшла міжнародна

наукова конференція «Львівська

братська школа: тексти і контексти»,

присвячена 420-річчю виходу

віршової збірки «Просфонима».

У конференції взяли участь близько

сорока науковців з України, Польщі,

Канади. Серед інших було заслухано

доповіді харків’ян: викладача Колеґії

Патріярха Мстислава Ігоря Помазана

«Гербовий вірш у Просфонимі та початок

української зорової поезії доби Бароко»,

методиста Колеґії Патріярха

Мстислава Тетяни Трофименко «Проповіді

Кирила Транквіліона Ставровецького

зі збірки Євангеліє учительноє від

Вознесіння до Преображення: основні

образи та мотиви», аспіранта Харківського

національного університету

імені В.Н. Каразіна Юрія Ларіна

«Львівський братський досвід у літературній

творчості Захарії Копистенського»

й архиєпископа Ігоря Ісіченка «Іван

Вишенський і Львівське братство: літературні

аспекти діялогу».

Про Миколаївський

собор у Харкові

23 жовтня 2011 року в Свято-

Дмитрівському катехитично-пастирському

центрі м. Харкова Харківське

крайове братство апостола

Андрія Первозваного (голова Вадим

Приходченко) провело академію

«Спогади про Миколаївський собор».

В’ячеслав Труш і Ніна Немировська

поділилися матеріялами про колишній

кафедральний собор Української

Автокефальної Православної

Церкви в Харкові, знищений комуністичною

владою 1929 року. Було продемонстровано

знімки Свято-Миколаївського

храму, його клириків, меморіяльні

речі, пов’язані зі Свято-Миколаївським

храмом.

Вітаємо!

Львівське крайове ставропігійне

братство святого апостола Андрія Первозваного

та редакція газети «Успенська

вежа» щиро вітають із ювілеєм активну

сестричку Братства

пані Мирославу ГУЛИД

Хай не міліє криниця Вашого серця на

добрі діла. Хай Господь обдаровує Своїми

щедротами і допомагає повсякчасно!

З роси і води Вам, дорога сестричко!

Листопад 2011

15 жовтня 2011 року недільна школа

«Християнська надія» при храмі Успіння

Пресвятої Богородиці м. Львова разом

із батьками, настоятелем церкви

митрофорним протоієреєм Ігорем Бурмилом

та керівником школи п. Юрієм

Федівим здійснила паломницьку поїздку

до скиту Манявського – найдавнішої православної

святині Галичини.

Холодний ранок із яскравим промінцем

сонця збадьорили серце кожного

паломника, адже розпочиналася подорож

до українського Афону.

Для гостей зі Львова екскурсію провів

послушник Іван.

З дозволу отця-ігумена у монастирі

прочани відслужили Акафіст до Животворчого

Хреста. З повчальним словом до

присутніх звернувся отець Ігор та нагадав

про давній духовний зв’язок між Манявським

скитом і Успенською церквою,

які були останньою опорою православ’я

на Галичині. Вихованці недільної школи

привітали свого настоятеля з уродинами

та урочисто проспівали многоліття.

НОВИНИ

Паломництво до українського Афону

Після відвідання Блаженного каменя

паломники вирушили до м. Івано-Франківська,

де у кафедральному соборі Покрови

Пресвятої Богородиці їх зустрів

інспектор Вищої духовної академії о. М.

Шувар. Священик розповів про життя парафії,

академії і загалом про УАПЦ на

Прикарпатті. Після короткої зустрічі прочани

повернулися до рідного Львова.

Наш кор.

На Львівщині вогонь забрав ще одну

старовинну дерев’яну святиню

Пожежа дощенту зруйнувала у селі Кутище Бродівського

району унікальний храм, збудований за

різними джерелами 1621 та реконструйований 1789-

го року. Пожежникам не вдалося врятувати нічого з

церковного майна. Втрачено рукописні богослужбові

книги, датовані ще попередніми століттями, старовинні

ікони, підсвічники, проте найбільшу цінність

становив древній іконостас.

Зайнявся храм у неділю, 16 жовтня. Пожежу помітив

близько 16:00 працівник місцевої агрофірми Володимир

Довбуш і відразу викликав працівників МНС. На підмогу

колегам з Підкаменя приїхали пожежні бригади з Бродів,

Радивилова, Олеська та Лопатина, проте рятувати вже не

було що.

Найбільш імовірна причина займання – недопалок, що

міг залишитися після служби. Проблеми з електромережею

бути не могло, оскільки рубильник на стовпі поблизу

був вимкненим.

Цього ж дня о 20:00 відбулися збори з приводу трагедії

сільської та церковної громади УАПЦ, якій належав

храм, за участі отця-декана Підкамінського деканату Тараса

Дудара.

Ігор СЛОТЮК.

для РІСУ.

Презентація підручника

архиєпископа Ігоря Ісіченка

20 жовтня 2011 року у Львівському

національному університеті імені Івана

Франка відбулася презентація навчального

посібника архиєпископа Ігоря

Ісіченка для вищих шкіл «Історія української

літератури: Епоха Бароко (XVII-

XVIII ст.). Її представили професор Богдана

Криса (Львів), професор Наталя

Пилипюк (Едмонтон, Канада) й ректор

Українського Католицького Університету

о. д-р Борис Ґудзяк. Про видання розповів

митрофорний протоієрей Василь

Саган. Співав квартет «ЛЕВИТ» священиків

Золочівського деканату Львівської

єпархії УАПЦ.

Навчальний посібник присвячений розглядові

українського літературного життя

ранньомодерної доби, виокремленої професором

Дмитром Чижевським як доба

Бароко. Ідучи за програмою університетського

курсу історії української літератури,

книга систематизує текстовий

масив XVII-XVIII ст. відповідно до жанрової

структури, в доступній для студентів

формі пропонує фаховий аналіз найвідоміших

писемних пам’яток цієї доби, здійснюючи

його на широкому суспільно-культур-

ному тлі. Автор нагадує універсальні ознаки

стилю бароко та приділяє увагу самобутності

його українського різновиду.

Окремо розглядаються ключові для ранньомодерної

епохи поняття Контрреформації,

сарматизму, «козацького бароко».

Книга вийшла у львівському видавництві

«Святогорець». Вона ухвалена до друку

вченою радою Києво-Могилянської академії

й рекомендована для студентів

Міністерством освіти і науки України. Її

можна придбати у видавництві «Святогорець»

(svytogorec@mail.ru), у церковних

крамницях Харківсько-Полтавської

єпархії, на кафедрі літератури та іноземних

мов Києво-Могилянської академії. Роздрібна

ціна – від 59 грн.

Наш кор.


Листопад 2011 3

З НАШОЇ ВІННИЧЧИНИ

«Мученики за віру»

Вже далекого нині 1993 року в м.

Вінниці зусиллями прес-центру управління

СБУ у Вінницькій області було видано

– вперше на Україні! – біографічні

дані служителів культу Вінниччини, репресованих

в роки сталінізму.

Книгу-поминальник про Божих Служителів,

які були безвинно піддані репресіям

у 30-ті роки, зазнали страшних

знущань, але не зрадили віри, підготував

авторський колектив у складі полковника

П.Г.Петренка, майора

В.М.Вітковського і письменника

В.М.Тимчука. Під редакцією генералмайора

В.С.Калюжного і з передмовою

архиєпископа (з часом - митрополита)

Вінницького і Брацлавського Макарія.

Так вже склалося, що ця науково-дослідницька

праця авторів була належно

поцінована лише цього, 2011 року, і зробив

це керуючий Вінницькою єпархією

УАПЦ митрополит Вінницький і Брацлавський

Роман, який своїм указом нагородив

письменника В.М.Тимчука на

його 75-річчя орденом Святого Рівноапостольного

князя Володимира, а письменника

В.М.Вітковського, до речі, при-

АНОНС

26 листопада 2011 року у м. Львові в приміщенні

Львівського музею історії релігії відбудеться

концерт-реквієм, присвячений новомученикам

Землі Української.

Пам’ять святих новомучеників вшановуємо

в переддень початку Різдвяного посту, в день

розстрілу першого Предстоятеля Української

Автокефальної Православної Церкви

митрополита Василя Липківського.

Вхід вільний.

хожанина УАПЦ і радника голови

Вінницької обласної ради з питань духовности,

- орденом Святого Апостола Андрія

Первозваного. Полковника Петренка

П.Г., який відійшов у засвіти, вписано

на довічне поминання у вінницькому

храмі УАПЦ «Всім скорботним радість».

Принагідно нагадуємо, що 26 листопада

2011 року, о 13-й годині, в нашому

храмі «Всім скорботним радість», що

у Вінниці по вулиці А. Медвідь, 2, на місці

масового перепоховання жертв репресій

30-х років, духовенство на чолі з

митрополитом Романом відслужить

панахиду по невинно закатованих режимом

земляках. А в 14-й годині відбудеться

мітинг-реквієм з участю керівників

області, міста і представників територіальних

громад, а також свідків репресій,

письменників і журналістів, істориків.

Протоієрей Сергій МОСКАЛЬЧУК,

настоятель храму «Всім скорботним

радість» УАПЦ

На фото: обкладинка книги

«Мученики за віру» роботи художника

Василя Петренка.

Для бажаючих надати благодійну допомогу в організації цього масового заходу подаємо

банківські реквізити релігійної громади храму «Всім скорботним радість»:

інд. код 21728705: р/р 26001060755933, у ВФ ПАТ КБ «Приватбанк», МФО 302689.

Запрошуємо всіх взяти участь у поминанні жертв політичних репресій на Вінничині.

Телефони для довідок: 0432-662165, 098-9964978.

«Христа славте…»

У 20-х роках минулого століття,

невдовзі після Жовтневої революції,

владу дедалі більше непокоїв

зрослий авторитет на Поділлі Української

автокефальної православної

церкви , що налічувала понад

200 громад. Тому вона вимагала

від органів ДПУ нейтралізувати

діяльність релігійних авторитетів,

а найбільш непокірних вислати за

межі губернії. І невдовзі перші

партії «фанатиків» разом з єпископом

Оксенюком і професором Гаєвським

відправили на заслання до

Архангельська.

Своїми специфічними методами

відділ ДПУ розколов віруючих

автокефальної церкви на два ворогуючих

табори: в одному лідирував

Липківський, у другому – Мороз.

Під пильним наглядом перебували також католики, іудеї,

євангелісти, баптисти, єговісти, адвентисти сьомого дня…

Крім цього, в полі зору постійно були різні «святі місця»

краю, куди стікалися ріки віруючих, несли на плечах дерев’яні

хрести, співали молитов, розповсюджували листівки із закликом

до повстання «В высшей степени необходимо, наконец,

чтобы поголовно все общество, не боясь и не стесняясь ничего

и никого, восстало и сплотилось для дружного отпора красному

деспотизму, вступившему в настоящее время в свои

гражданские права, с которым раз и навснгда покончить».

Особливо хвилювало зовсім свіже «Калинівське диво» -

у липні 1932 року невідомі кілька разів вистрелили у хреста,

що стояв між Калинівкою і селом Сальник, із пробитої кулею

руки розіп’ятого Христа… відразу почала сочитися кров.

«Поселочные дороги и железнодорожный путь загромождены

богомольками. Насчитывается около 50 тысяч человек.

- інформували ДПУ таємні співробітники. – С собой несут

иконы, кресты и поют «Спаси, господи, люди твоя» и «Христос

воскресе»…

В «Іосафатовій долині», на кордоні Могилів – Подільської

і Тульчинської округ, сотні богомольців звели більше 5 тисяч

дерев’яних хрестів. 15 серпня 1923 р. на цьому місці чабану

з’явилася невідома жінка, яка нагадувала святу і попро-

Оргкомітет.

сила почистити криницю і

поставити хреста.

Хрести періодично виривали

і спалювали атеїсти,

а віруючі ставили і ставлять

все нові…

Відтоді ставити хрести

стало у людей вже доброю

традицією. Минулого року

коштом віруючих, зокрема,

В.А.Довганя і обласного благодійного

фонду «Бюро ділової

інформації», було встановлено

пам’ятний хрест у

м.Вінниці, на Хмельницькому

шосе, при в’їзді на центральний

цвинтар. Спроектував

його відомий вінницький архітектор

О.В.Кирильчук, а виготовили

з металу майстровиті

підприємці І.М.Ткачов та

В.В.Войтов.

Цьогоріч, на свято Маковея,

біля храму УАПЦ «Всім

скорботним радість», що на

вулиці А.Медвідь,2, на місці

масового поховання жертв

політичних репресій 30-х

років, також було встановлено великого дубового хреста.

Дерево на його виготовлення пожертвував вінницький

підприємець Вячеслав Сус.

Під час освячення хреста керуючий Вінницькою єпархією

УАПЦ митрополит Вінницький і Брацлавський Роман нагородив

благодійників Благословенними грамотами «за доброчесне

служіння у Святій Вірі Православній, жертовність і труди

во славу Святої УАПЦ».

Як і заповідалося нам, Христа славимо! Хрести ставимо!

Вадим ВІТКОВСЬКИЙ,

журналіст і письменник

На фото: пам’ятний хрест на Хмельницькому

шосе у м.Вінниці; протоієрей Сергій (Москальчук)

біля хреста на вулиці А. Медвідь, 2.


ВІЧНАЯ ПАМ’ЯТЬ

23 жовтня цього року на 94-му році життя відійшла у вічність сестра

Патріарха УАПЦ Димитрія (Яреми)

п. Ганна СОТНИК.

Висловлюємо щирі співчуття рідним та близьким покійної.

Відійшла у вічність добра християнка, активна й жертовна сестриця

УАПЦ Преображення ГНІХ села Нового Милятича

п. Ольга Федорівна КУПЛЬОВСЬКА

(1928 – 2011).

Хай Господь оселить її душу, де всі праведні спочивають, а добра

пам’ять про неї залишиться у всіх, хто її знав.

Священик і парафіяни церкви

Преображення ГНІХ с. Нового Милятича.

За віру і єдність!

ІНФОРМУЄ

Виставка видань

ОУН і УПА

З нагоди Свята українського

війська, відзначуваного на Покрову

Пресвятої Богородиці, в неділю,

16 жовтня 2011 року, в Свято-

Дмитрівському катехитично-пастирському

центрі Харкова пройшла

виставка, присвячена видавничій

діяльності Організації Українських

Націоналістів та Української

Повстанської Армії.

Метою виставки було ознайомлення

харків’ян з маловідомими сторінками

українського визвольного руху та

заохочення молоді до вивчення власної

історії. Виставку було поділено на

4 секції: 1. Серія книжок Бібліотеки українського

підпільника; 2. Вишкільнопропагандивна

література ОУН та УПА;

3. Періодичні та неперіодичні видання

українського підпілля; 4. Художня література.

Літературу для виставки було

обрано таким чином, щоби охопити

період починаючи від 30-х років та

закінчуючи 50-ми роками ХХ століття.

Відкрив виставку і ознайомив присутніх

з експозицією парафіянин Свято-Дмитрівського

храму Олексій Слободянюк.

Храмове свято

в Сватовому

На Покрову Пресвятої Богородиці,

14 жовтня 2011 року, Покровська

парафія м. Сватового Луганської

обл. (настоятель о. Дмитро

Романків) відзначала храмове

свято. Архиєрейську Святу Літургію

очолив архиєпископ Харківський

і Полтавський Ігор (Ісіченко).

Владиці співслужили настоятель

парафії о. Дмитро Романків, луганський

декан протоієрей Сергій Підтягин,

священики Леонід Даниленко (Ківшарівка)

та Олег Усов (Глушківка). Архиєрея

супроводжували голова Харківського

крайового братства Вадим

Приходченко та іподиякон Віталій Макаревич.

На свято прибули групи прочан

із сусіднього Куп’янського району

Харківської області та з Красного Луча

на півдні Луганщини. На богослужінні

був присутній міський голова Сватового.

На прохання громади архиєпископ

Ігор привіз до Сватового найбільшу

святиню єпархії: часточку Чесного

і Животворчого Хреста Господнього,

поклонінням якому завершилися богослужіння.

Відбувся хресний хід довкола

храму. У проповіді архиєпископ

Ігор говорив про взірець материнської

любові, що його дає Пречиста

Діва, і про місію матері: формувати в

дитини почуття власної гідности, шануючи

її й, навчаючи належно, реалізувати

право вибору між добром і

злом.


4

Листопад 2011

ВІХИ НАШОЇ ІСТОРІЇ

Найбільша битва козаків на Львівщині

Будучи галичанином, я із захопленням і, ба, навіть із заздрістю

задивляюсь на центральноукраїнські терени нашої держави, які в

минулому зростили стількох величних постатей в нашій історії!

Це і святитель України-Русі рівноапостольний князь Володимир, і

когорта не менш діяльних князів і княгинь наступних століть. А що

вже казати про славне Військо Запорозьке, яке зростили саме придніпровські

пороги, сивочолих Гетьманів, врешті гайдамаччину і

Коліївщину, які «пускали півня», а то й крівцю панам-зайдам і своїм

запроданцям, які часом не встоювали перед їхніми 30 срібняками…

Не такою в той час була наша Галицька Україна (видно, ще не настав

був її час). Так, за середньовіччя вона може похвалитися Роксоланою

з-під Рогатина, яка причарувала своїм розумом і вродою

серце одного з найзначніших володарів того часу – турецького султана,

гетьманом Сагайдачним, який тим же туркам і татарам став

вважатися за земне втілення самого шайтана, та багатьма іншими

не менш знаменними постатями.

Однак уповні компенсувала свій такий

довгий «розбіг» в історію Галицька

Україна щойно наприкінці ХІХ-ХХ ст.,

утворивши тут, на західних теренах

нашої держави, першу національну Академію

наук – Наукове Товариство ім.

Шевченка (і найбільшого розквіту це

НТШ досягло, власне, за часів головування

в ньому видатного історика Михайла

Грушевського – православного

парафіянина і старости церкви св. Георгія

на суч. вул. Короленка у Львові), а в

часи воєнного лихоліття, власне, галицькі

українці причинились до утворення

легіону січового стрілецтва, а згодом

– до руху збройного опору польській

окупаційній владі та до Повстанської

армії. Отож, так виглядає, що у кожної

з частин нашої держави є свій час до

активних дій на полі історії.

Тут же хочемо закцентувати увагу на

давніших – козацьких часах, коли Західна

і Наддніпрянська Русь стогнали і

стікали кров’ю в пазурах «польського

орла». Однак, коли українцеві таки урвався

терпець і наддніпрянець, випроставшись,

врешті розпрямив свої кремезні

плечі, то, без перебільшення, вся

Європа затамувала подих: як тут, на

далекій, здавалось би, периферії європейського

культурного життя міг зрости

серед цього вже стільки сторіч гнобленого

народу такий волелюбний і

здібний до військового навчання люд?

Звідкіля серед нього так ніби раптово

постала ціла плеяда талановитих воєначальників

– гетьманів, полковників, старшин

та всього Запорозького лицарства,

яке вже в перших боях з краще

озброєним і підготовленим ворогом –

в основному мусульманином і католиком,

показала своє блискуче вміння перемагати?..

Цю загадку й досі таїть у

собі щедро зрошена козацькою й ворожою

кров’ю земля Київщини, Брацлавщини,

Поділля.

…Львіщина не належала до теренів,

на яких зродився свободолюбивий дух

козацтва чи гайдамаччини. Навіть опришківський

рух «оминув» цей край,

виборюючи собі волю у далеких гуцульських

горах. А, між тим, саме

Львівщина з разом зі Львовом і була

тою вотчиною, яку поляки вважали назавжди

завойованою для себе. Зауважмо,

ніхто, навіть самі поляки, ніколи не

вважали Русь своєю. Для них це завжди

була чужа, але підкорена ними територія.

Львівщина ніколи не надавалася

до повного окатоличення. Так, спроби

були і за часів князя Данила (якого вже

через прийняття ним королівської корони

з рук домініканців не треба аж настільки

адорувати, як це робиться зараз),

і за часів ІІ Речі Посполитої, коли

«польськість» вогнем і мечем насаджувала

вірність папському престолові серед

місцевих корінних мешканців

всуціль православної грецької віри.

Зараз не будемо згадувати жовтень

того далекого 1648 року, коли українські

армії під командуванням гетьмана

Хмельницького облягли Львів, а

полки Максима Кривоноса та Івана Головацького

в кровопролитних битвах

оволоділи Високим замком, кармелітським

монастирем на Галицькому передмісті

(тепер вул. Кн. Романа) та іншими

нібито «недосяжними твердинями».

Тут хотілось би звернути увагу на події,

які відбувалися в околицях Львова і в

самому місті сім років потому – у 1655

році, коли війська Хмельницького вдруге

зусібіч оточили місто. Увагу привернула

одна битва, про яку нічого не пишеться

у шкільних підручниках з історії

(і про яку мало хто знає не лише на заході

України, але й у самому Львові),

але яка стала найбільшою козацькою

перемогою на Львівщині. Мова йде про

воєнну кампанію гетьмана Б.Хмельницького

11 липня 1655 року, коли українські

війська разом з незначними

підрозділами московського війська під

проводом боярина Бутурліна рушили

визволяти західноукраїнські землі. Їм

протистояло польське військо під командуванням

Коронного гетьмана Речі

Посполитої С.Потоцького. Не в змозі

чинити козакам збройний опір,

польські війська почали відступати в напрямку

Львова. Проте у проханні впустити

Коронного гетьмана С.Потоцького

до Львова під захист його укріплень

магістрат міста відмовив, маючи намір

самотужки чинити опір козакам. Тому

С.Потоцький продовжив відводити

свої війська все далі на захід і 22 вересня

розташував свій табір між Городком

і Кам’янобродом на відстані близько 25

км від Львова. А вже через чотири дні

– 26 вересня 1655 року Львів зусебіч

був оточений козацькими полками. Український

гетьман, довідавшись за донесенням

розвідки про місце розташування

польських військ, відправив 28 вересня

під Городок близько 40 тисяч козаків

під командуванням миргородського

полковника Григорія Лісницького

і невеликого підрозділу московитів під

командуванням князя Георгія Ромодановського.

Основне, чого мали домогтися

козаки під Городком, – це не дати

польському війську Коронного гетьмана

об’єднатися із загонами т.зв. «посполитого

рушення», тобто, як тепер

кажуть, загальної мобілізації, яку оголосив

король Речі Посполитої і яка мала

надійти з-під сусіднього Перемишля.

Польські війська під Городком теж

налічували близько 40 тисяч, причому

більшість з них становила кавалерія,

драгуни, які добре укріпились неподалік

цього міста у чотирикутному плані табора,

доступ до якого з двох сторін утруднювали

непрохідні болота (місцеві мешканці

через ті мочарі, які подекуди збереглись

до сьогодні, навіть не ходили

туди косити). Згідно з планом майбутньої

битви, який розробив козацький

керманич – полковник Г.Лісницький,

одної місячної ночі невеликий загін козаків

на човнах переправився під стіни

Городка і підпалив найближчі хати. Це

був знак до штурму. Польські жовніри і

навіть частина варти, яка охороняла

в’їзні брами до міста, кинулася гасити

пожежу, щоби вогонь не перекинувся

через міські стіни. Власне, на це й розраховували

козаки, вдершись основними

своїми силами через брами, які слабо

охоронялися, до центру Городка. Тої

ж ночі за якусь годину Городок палав

вже увесь, а в кривавій січі, яка розпочалася

на міських вуличках і площах,

полягла майже вся польська залога.

Основні сили поляків, не маючи можливості

через болота вночі швидко прийти

на допомогу гарнізону Городка, змушені

були лише спостерігати за загравою

на півнеба, чути дзвін шабель та

зойки поранених.

На ранок наступного дня козацькі

війська зіткнулись з тою самою проблемою,

що й поляки цієї ночі, – неможливістю

перебратися до них через заболочену

місцевість. Однак місцеві селяни

підказали їм майже непомітні серед

мочариська підвищення, через які людина,

може, і пройшла б, але кіннота –

ні. Для того, щоб здолати цю перешкоду,

козаки в швидко кинулися розбирати

довколишні хати і вистелювати в тому

місці колодами прохід через болота. До

полудня наступного дня дерев’яний

поміст був вже готовий – і по ньому почали

переправлятись спершу московські

рейтари в кольчугах і шоломах,

а за ними – полки козацької піхоти. Яке

ж було здивування і паніка поляків, коли

несподівано у їхньому тилу позаду табору

раптом почали з’являтися і вишиковуватися

до бою підрозділи козацько-московського

війська. Така тактика

мала добрий ефект.

Отож пополудні 30 вересня 1655

року, вишикувавшись у звичні для себе

порядки, козаки і рейтари-московити

вдарили у самий центр польських сил,

де Коронний гетьман С.Потоцький розташував

свою відбірну кавалерію. Ворогові

тоді вдалося стримати натиск козацько-московських

сил і перейти в

контратаку, змусивши їх до відступу. А

коли польські драгуни погналися за

відступаючими козаками і московитами,

основні сили козацької піхоти під

командуванням полковника Г.Лісницького

спершу гарматами і мушкетним

вогнем вдарили одразу по обидвох

флангах армії С.Потоцького, після чого

навальною атакою кинулися винищувати

те, що вціліло на флангах після обстрілу.

Закріпити локальну перемогу над крайніми

частинами польської армії помагали

щораз свіжі сили козацького

війська, яке постійно переправлялось

через болото і одразу вступало у бій.

Поляки ж свого резерву під Городком

вже не мали (оскільки залогу в місті козаки

вирізали днем раніше), а «посполите

рушення» з-під Перемишля замешкувалось.

Покінчивши з флангами

війська Коронного гетьмана, надвечір

козаки і московити вже змогли сконцентрувати

усі свої сили на центр

польської армії, основна частина якого

до заходу сонця була вже розгромлена.

…У книзі польського мемуариста

«Пам’ятки Миколая Еймоловського»

(Львів,1850) автор пише, що тоді рештки

розбитої польської армії козаки з

московитами гнали аж до містечка

Брухналі (сьогодні село Терновиця Яворівського

району Львівської області), а

сам Коронний гетьман із вцілілим оточенням

мусів далі втікати через Яворів

аж до Ярослава (тепер на території

Польщі). Тільки тут розбите військо

змогло зупинитись, а сам Коронний

гетьман, щоб не потрапити у руки козаків,

здався в полон шведам, які в той

час були союзниками Гетьмана Хмельницького.

Після цієї битви (в якій з

обидвох сторін взяло участь близько 80

тисяч) південна армія Речі Посполитої

перестала існувати. Козацькі війська

князя Г.Ромодановського і полковника

Г.Лісницького захопили тоді в бою головну

військову відзнаку польських

військ – бунчук Коронного гетьмана,

прапори, литаври, артилерію,

обоз і велику кількість

полонених.

Звістка про перемогу

козаків з московитами над

поляками облетіла всю Україну,

Річ Посполиту, Московію,

Швецію, про перебіг

битви детально писали

французькі газети. Однак

події після цієї славної перемоги

української шаблі і

московського бердиша

мали не менш драматичне

продовження. Здавалось

би, після тріумфального

розгрому армії С.Потоцького

український Гетьман,

маючи вже цілу Східну Галичину

в руках, міг без особливих

труднощів здобувати

й інші більші й менші міста

і містечка, щоби остаточно

витравити польське занечищення

Русі. Однак… Гетьман

зволікав і принципово

більше в тій військовій кампанії

не заатакував жодного західноукраїнського

міста з польською залогою.

В чому ж річ, спитаєте? А річ, виявляється,

доволі проста, на яку одним з перших

звернув увагу ще М.Грушевський,

а саме: у листі до шведського короля

Б.Хмельницький пише, що не хоче «пускати

Москву» у Західну Україну, а тому

не здобуває там нічого. Про правдивість

цього свідчить хоча б той факт,

що під час облоги Львова, яка тривала

від 26 вересня до початку листопада

1655 року, гетьман Б. Хмельницький

всіляко відхиляв настійливі домагання

московитів штурмувати Львів і змусити

міщан до капітуляції та прийняти від них

присягу на вірність московському цареві

Олексію Михайловичу. Якби тоді український

Гетьман дав «добро» на штурми

західноукраїнських військ, то в них обов’язково

б осіла московська залога, а

власне, цього Б.Хмельницький, певно,

й остерігався.

Український Гетьман був настільки

переконаний у своїй перемозі над ворогом,

що на початку жовтня того ж

року віддав наказ передислокувати на

Західну Україну козацький корпус Данила

Виговського (брата Генерального

писаря Війська Запорозького Івана Виговського).

Йшлося про поширення та

зміцнення влади Б.Хмельницького на

всю Західну Україну. Наприклад, під час

переговорів з посольством від

львівського магістрату Гетьман разом

з Канцлером І.Виговським підкреслювали

послам, що Б.Хмельницький став

володарем усієї Русі. Здавалось би, ще

трохи – і «вікопомний вересень» 1655

року таки возз’єднає дві частини однієї

української родини. Однак шведський

король, здобувши Варшаву та інші

польські землі, зробив політичну помилку,

яка, до слова, коштувала йому не

лише цієї перемоги, а й трону, – зажадав

від Б.Хмельницького, який був йому

за союзника у війні з Польщею, зняти

облогу зі Львова і залишити Західну Україну.

Крім того, на допомогу полякам

у ті дні виступив їх новий союзник –

Кримський хан, який зі своєю ордою, як

жахливий смерч, почав нищити українські

села і містечка. Отож, щоби зупинити

ординців, Б. Хмельницький таки

знімає облогу зі Львова і повертає з

московитами назад, по дорозі двічі

завдаючи татарам тяжких поразок: першу

– в бою під Заложцями біля Бродів

на Львівщині (14-15 листопада), другу

– в битві під Озерною неподалік Зборова.

Цих двох болючих для ординців «напоумлень»

виявилось достатньо, щоби

Кримський хан 22 листопада того ж

року уклав договір з Б. Хмельницьким,

згідно з яким татари зобов’язувалися

відтоді не втручатися у перебіг українсько-польської

війни.

…Чимало ще різноманітних цікавинок

з історії нашого краю таять у собі

архівні документи і книжки дослідників

минулого і сьогодення. Справа лише в

тому, щоб кожен з нас зміг віднаходити

бодай часину, щоб перегорнути сторінки

тих прецікавих досліджень і з насолодою

поринути у світ давньоминулих подій…

Микола БАНДРІВСЬКИЙ,

м. Львів.


Він представив

мені одного

Листопад 2011 5

Священство архиєпископа Луки

На прохання наших читачів продовжуємо подавати матеріал про життя професора Войно-Ясенецького

(Продовження. Поч. у 6-10, 2011 р.).

Перше

заслання

Чернець зробив мені земний поклін, і

за Літургією я рукоположив його в ієромонаха.

Десять років тому, коли він бачив мене,

я був земським хірургом у місті Переславлі-Заліському

і ніколи не думав ні про

священство, ні про архієрейство. А в Бога

в той час я вже був єпископом. Такі несповідимі

є шляхи Господні.

Мій приїзд у Єнісейськ зробив велику

сенсацію, що досягла апогею, коли я зробив

екстракцію вродженої катаракти

трьом сліпим маленьким хлопцям-братам

і зробив їх зрячими. На прохання доктора

Василя Олександровича Башурова,

який завідував єнісейською лікарнею, я

почав оперувати в нього й за два місяці

життя в Єнісейську зробив чимало дуже

великих хірургічних і гінекологічних операцій.

У той же час я вів великий прийом

хворих у себе вдома, і було так багато

бажаючих потрапити до мене, що в перші

ж дні виявився необхідним попередній

запис хворих. Цей запис, початий у перших

числах березня, незабаром досяг дня

Святої Трійці.

Незадовго до мого приїзду в Єнісейську

був закритий жіночий монастир, і дві

послушниці цього монастиря розповіли

мені, яким блюзнірством і наругою супроводжувалося

це закриття храму Божого.

Справа дійшла до того, що комсомолка,

одна з тих, що грабували монастир, задерла

свою спідницю й сіла на престол.

Цих двох послушниць я постриг у чернецтво

й дав їм імена моїх небесних заступників:

старшу назвав Лукією, а молодшу -

Валентиною.

Незадовго до Благовіщення я був посланий

у призначене мені місце заслання

- село Хая на ріці Чуні [31], припливі Ангари.

Лукія й Валентина з речами поїхали

поперед мене, а зі мною до районного

села Богучани їхали протоієреї Іларіон

Голубятников і Михайло Андреев. їхали

ми на конях по замерзлому Єнісею й Ангарі

до Богучан, де нас розлучили, пославши

протоієреїв Голубятникова й Андреева

в недалекі від Богучан села, а мене

за сто двадцять верст, у село Хая. У Богучанах

я оперував хворого, у якого був

гнійний ехінокок печінки, і через кілька

місяців, вертаючись із Корі, знайшов його

цілком здоровим.

У Богучанах мені вказали благочестивого

селянина в селі Хая, у якого порадили

оселитися, але попереджали, що в

нього зла баба-мати. У Хаї мене вже очікували

мої черниці, що оселилися в цього

селянина. Баба-мати зустріла мене з великою

радістю. Мені відвели дві кімнати,

в одній з яких я із черницями здійснював

богослужіння, а в іншій спав. Зла баба

тільки в перші дні приходила на наше

богослужіння, а потім не тільки залишалася

на своїй половині, але намагалася

всіляко заважати нашим службам.

Зла баба усе більше й більше пригноблювала

нас і стала прямо-таки виживати

з будинку. Справа дійшла до того, що ми із

черницями винесли з будинку свої речі й

сіли на них біля стіни. Бачачи, що нас вигнали

з будинку, народ обурився й змусив

бабу прийняти нас назад у будинок.

У Хаї мені довелось оперувати в старого

катаракту у винятковій обстановці.

У мене був із собою набір очних інструментів

і маленький стерилізатор. У порожній

нежитловій хаті я уклав старого

на вузьку лавку під вікном і в повній самітності

зробив йому екстракцію катаракти.

Операція пройшла цілком успішно. За

неї я одержав десять білячих шкурок, що

цінувалися по рублю. Довелося мені також

робити й поховання по великодньому

чину одного селянина з моїми черницями.

У Хаї ми прожили місяця два, і був от-

риманий наказ відправити мене знову в

Єнісейськ. Нам дали двох провідників селян

і верхових коней. Черниці вперше

сіли на коней. Дуже великі ґедзі так нещадно

жалили тварин, що струмені крові

текли по їхніх боках і ногам. Кінь, на якій

їхала черниця Лукія, не раз лягав і качався

по землі, щоб позбутися від ґедзів, і

сильно придавив їй ногу.

На півдорозі до Богучан ми ночували

в лісовій хатинці, незважаючи на вимогу

провідників їхати далі всю ніч. На І них

подіяла тільки моя погроза, що вони будуть

відповідати перед судом за нелюдське

поводження зі мною - професором.

Не доїжджаючи верст десяти до Богучан

припинилася наша верхова їзда.

Мене, що ніколи раніше не їздив верхи й

украй стомленого, довелося знімати з

коня моїм провідникам. Далі до Богучан

ми їхали на возі. Потім пливли по Ангарі

на човнах, причому довелося минати небезпечні

пороги. Увечері, на березі

Єнісею, проти устя Ангари, ми із черницями

відслужили під відкритим небом незабутню

вечірню.

Після прибуття в Єнісейськ я був укладений

у в’язницю в одиночну камеру.

Уночі я піддався такому нападу клопів,

якого не можна було й уявити собі. Я швидко

заснув, але незабаром прокинувся, запалив

електричну лампочку й побачив, що

вся подушка й постіль, і стіни камери покриті

майже суцільним шаром клопів. Я

запалив свічу й почав підпалювати клопів,

які стали падати на підлогу зі стін і постелі.

Ефект цього підпалювання був разючим.

Через годину підпалювання в камері

не залишилося жодного клопа. Вони,

очевидно, якось сказали один одному: «Рятуйся,

братики! Тут підпалюють!» У наступні

дні я більше не бачив клопів, вони

всі пішли в інші камери. В Єнісейській

в’язниці мене тримали недовго й відправили

далі, вниз по Єнісею, коли прийшов

із Красноярська караван, що складався з

невеликого пароплава, який буксирував

кілька барж. Мене помістили в одній із цих

барж разом з відправленими в Туруханський

край оціал-революціонерами. Черниці

Лукія й Валентина хотіли проводжати

мене, але цього їм не дозволили.

Шлях по широкому Єнісею, який тече

по безмежній тайзі, був нудний і одноманітний.

На півдорозі до Туруханська

була невелика зупинка в досить великому

селищі, назви якого я не пам’ятаю.

На березі мене зустріла велика група

засланців, що зустрічали кожний пароплав

у надії побачити мене, тому що там

якось почули про моє заслання в Туруханськ.

Із цієї групи до мене підійшов

представитися пресвітер ленінградської

баптистської громади Шилов, що очікував

мене з особливим нетерпінням.

Пізніше він приїжджав до мене в Туруханськ

для довгих бесід.

Трохи далі стояла інша група людей,

що теж очікувала мене. Це були тунгуси,

всі хворі трахомою*. Одному з них, напівсліпому

від завороту вік, я запропонував

приїхати до мене в Туруханськ у лікарню

для операції. Він незабаром послухав

мою пораду, і я зробив йому пересадження

слизової оболонки губи на віки.

У Туруханську, коли я виходив з баржі,

юрба народу, що очікувала мене, раптом

опустилася на коліна, просячи благословення.

Мене відразу ж помістили у квартирі

лікаря лікарні й запропонували вести

лікарську роботу. Незадовго до цього

лікар лікарні, пізно розпізнавши в собі рак

нижньої губи, виїхав у Красноярськ, де

йому була зроблена операція, уже запізніла,

як виявилося згодом. У лікарні залишався

фельдшер, і разом зі мною приїхала

сестра із Красноярська -молода дівчина,

що тільки но закінчила фельдшерську

школу й дуже переживала від перспективи

працювати із професором. Із цими двома

помічниками я робив такі складні операції,

як резекція верхньої щелепи, великі

череворозтини, гінекологічні операції й

чимало очних.

Уже починався льодохід на Єнісеї,

коли, на мій подив, приїхав до мене на

човні за сімсот верст ленінградський пресвітер

баптистів Шилов. Шилов почав

цей небезпечний, важкий шлях тільки заради

бесід зі мною. Раніше від нього в Туруханськ

приїхав маленький кволий

єврейчик, який з Америки приїхав у Москву

під видом комуніста, але чимсь збудив

підозру й був висланий у закритий

Соловецький монастир.

Цей єврейчик одного разу був присутній

при моїй бесіді з Шиловим, і я на

його прохання дозволив йому бути .

Трахома - хронічне вірусне захворювання

ока, яке при відсутності лікування

приводить до виразки роговиці, завороту

вік, утворенню більма, сліпоти.

присутнім на наших бесідах, які тривали

зо три дні по кілька годин щодня. Шилов

просив мене розібрати цілий ряд

текстів Святого Письма, і, звичайно, я роз’яснив

їх у православному дусі. Але дивним

чином виявилося, як побачимо далі,

Шилов порахував мене переконаним у

правоті баптизму. Наші бесіди закінчилися.

Шилов встиг повернутися в Красноярськ

на якомусь запізнілому пароплаві.

У Туруханську був закритий чоловічий

монастир, у якому, однак, старий священик

звершував усі богослужіння [33]. Він

підкорявся красноярському «живоцерковному»

архієреєві, і мені треба було навернути

його і всю туруханську паству на

шлях вірності древньому Православ’ю.

Досягти цього вдалося проповіддю про

великий гріх церковного розколу: священик

приніс покаяння перед народом, і я міг

бувати на церковних службах і майже завжди

проповідував на них. Туруханські селяни

були мені глибоко вдячні й привозили

мене в монастир і додому на вистелених

килимами санях. У лікарні, звичайно, я

не відмовляв нікому в благословенні [34],

що дуже цінували тунгуси й завжди просили.

За це й за церковні проповіді мені

довелося дорого поплатитися.

Мене попереджали, що голова Туруханськоїкрайовоїради

- великий ворог і

ненависник релігії. Це, однак, не перешкодило

йому звернутися до Бога за спасінням,

коли він потрапив у жорстоку бурю

на Єнісеї на невеликому човні. На вимогу

цього голови мене викликав уповноважений

ГПУ й оголосив, що мені строго забороняється

благословляти хворих у лікарні,

проповідувати в монастирі і їздити до нього

на покритих килимами санях. Я відповів,

що за архієрейським обов’язком не можу

відмовляти людям у благословенні, і запропонував

йому самому повісити на лікарняних

дверях оголошення про заборону

хворим просити в мене благословення.

Цього, звичайно, він зробити не міг. Про

поїздки в церкву я теж йому запропонував

заборонити селянам подавати мені

сани, вистелені килимами. Цього він теж

не зробив.

Однак недовго терпіли мою твердість.

Будинок ГПУ перебував зовсім поруч із

лікарнею. Мене викликали туди, і біля

вхідних дверей я побачив сани, запряжені

парою коней, і міліціонера. Уповноважений

ГПУ зустрів мене з великою злістю

й оголосив, що за непокору вимогам виконкому

я повинен негайно виїхати далі

з Туруханська і на збори мені дається

півгодини. Я тільки запитав спокійно:

«Куди ж саме висилають мене?» І одержав

роздратовану відповідь: «На Льодовитий

океан».

Я спокійно пішов у лікарню, і за мною

пішов міліціонер. Він шепнув мені на вухо:

«Будь ласка, будь ласка, професор, збирайтеся,

якнайшвидше: нам потрібно тільки

виїхати звідси й скоріше доїхати до найближчого

села, а далі поїдемо спокійно».

Незабаром ми добралися до недалекого

від Туруханська села Селиванихи, що одержало

свою назву від прізвища ватажка

секти скопців Селиванова, що відбував тут

своє заслання.

Незабаром зібралися мої компаньйони

по засланню - соціал-революціонери,

які з великою цікавістю ставилися до

мене й довго розмовляли зі мною. Вони

допомогли мені грошима й хутряною ковдрою,

яка дуже пригодилася мені. Після

нічлігу в заїзді ми поїхали далі.

Шлях по замерзлому Єнісею в сильні

морози був дуже важкий для мене. Однак

саме в цей важкий час я дуже ясно,

майже реально відчував, що поруч зі

мною Сам Господь Бог Ісус Христос, Який

підтримує й зміцнює мене.

Ночуючи в прибережних селах, ми

доїхали до Північного полярного кола, за

яким стояло невеличке село, назву якого

я не пам’ятаю. У ньому жив у засланні Й.

В. Сталін.

Коли ми ввійшли в хату, її хазяїн простягнув

мені руку. Я запитав: «Ти хіба

не православний? Не знаєш, що в архієрея

просять благословення, а не руку

подають?» Це, як пізніше з’ясувалося,

справило дуже велике враження на

міліціонера, що конвоював мене. Він і

раніше, на шляху від Селиванихи до наступного

села говорив мені: «Я почуваю

себе в положенні Малюти Скуратова,

що везе митрополита Филипа в Отрочий

монастир».

Наступний наш нічліг був у поселенні

з двох дворів, у якому жив суворий старець

Афіноген зі своїми чотирма синами

на положенні середньовічного феодального

барона. Він привласнив собі виключне

право на лов риби в Єнісеї протягом

сорока кілометрів, і ніхто не смів заперечувати

це право. Молодший із синів старого

являв собою незвичайний приклад

патологічних лінощів. Він відмовлявся від

усякої роботи й цілими днями лежав. Його

багато разів люто, до півсмерті били, але

нічого не допомагало. Старий Афіноген

уважав себе зразковим християнином і

любив читати Священне Писання. До

пізньої ночі я розмовляв з ним, роз’ясняючи

те, що він розумів неправильно.

Подальший шлях був ще важчий.

Одна з наступних станцій недавно згоріла.

Ми не могли зупинитися в ній на ніч і з

труднощами дістали оленів, які ослабли

від недостачі корму. На них довелося

їхати до наступної станції. Проїхавши без

зупинки не менш сімдесяти верст, я дуже

ослаб і так замерз, що мене на руках внесли

в хату й там довго відігрівали. Подальший

шлях до поселення Плахіно, що

було за двісті тридцять кілометрів від Полярного

кола, пройшов без пригод. Моєму

комсомольцеві, як він мені сказав, було

доручено самому обрати для мене місце

заслання, і він вирішив залишити мене в

Плахіно.

Це було зовсім невелике поселення,

що складалося з трьох хат і, ще двох

більших, як мені здалося, куп гною й соломи,

які в дійсності були житлами двох

невеликих родів. Ми ввійшли в головну

хату й незабаром сюди ж увійшли низкою

дуже нечисленні жителі Плахіно. Всі

низько поклонилися, і голова поселення

сказав мені: «Ваше Преосвященство! Не

звольте ні про що турбуватися, ми все для

вас улаштуємо».

(Далі буде).


6

Листопад 2011

З РЕДАКЦІЙНОЇ ПОШТИ

Сійте й надалі

зерна добра

в серця знедолених

Ярослав ФІГАС із донькою Стефанією надіслали

до редакції «Успенської вежі» подячного

листа. Та не будемо його переказувати, а подамо

лише віршовані рядки автора.

Двадцять літ уже минуло,

Як «Успенську вежу» читаємо,

Просвітлюємо свій розум

І душі спасаємо.

Із джерела духовного

П’ємо живу воду,

Котра спрагу вгамовує

І веде до Бога.

Цей часопис бальзамом є,

Ліками душі і серця,

В ньому всі ми пізнаєм

Боже милосердя.

То ж дай, Боже, цій газеті

Розквіту такого,

Аби зерна плодовиті

Спасали від злого

І ширились поміж люди

З духовної ниви.

Вірні хліб той щоб спожили

І були щасливі.

А трудівники газети

Ласку в бога мали,

Щоб у Божому натхненні

Їхня праця процвітала!

Шановні працівники

«Успенської Вежі»

Прийміть сердечні вітання: здоров’я, щастя

на все життя.

Нехай з небес від Бога ллється милість,

любов і шана від людей.

Щиро дякуємо за газету і згадку про нас, які

живуть на чужині.

Федір КУБІЄВИ,

м. Копейск, Челябінська область, Росія.

АНОНС

Вийшов у світ цековно-історичний календар на

2012 рік Львівського крайового ставропігійного

братства св. ап. Андрія Первозваного.

Придбати його можна за адресою Братства:

м. Львів, вул. Руська, 3/1.

За будь-яких обставин

не йдімо до ворожки!

З життя священомученика Кипріяна – людини-чаклуна, а згодом

святого, який під впливом Духа Святого перейшов із вічної

темряви до немеркнучого світла.

(Із «Житія святих». Том 2).

У Антіохії Сирійській проживав один філософ і що сам диявол говорив про нього, що «це – новий

волхв на ймення Кипріян. Він був родом із Карфагена,

батьки його були поганами. Вони його віддаслушання,

якого полюбив». А ще обіцяв поставити

Амврій, достойний і розумний, і швидкий на поли

ще маленькою дитиною на служіння язичницькому

богові Апполону. В той час на горі Олімп, йому полк бісів на допомогу. Самі князі його слуха-

його князем, коли вийде із тіла, а поки житиме, дав

котру погани називали «божественним житлом», ли Кипріяна, бачучи, яку честь віддавів диявол йому.

була виставлена незліченна кількість ідолів, між «Був же вид його, як цвіт зільний, а голову мав

якими жила й тьма бісів та злих духів.

вінчану зробленим вінцем (не справді, а в привидженні)

із золота та каменю пресвітлого, що все

Уже в сім років маленький Кипріян став там жрицем

і навчився різним трюкам: напускати марення, поле те освітлювало, й одежа була пречудова. Коли

зводити вітри, випускати громи та дощі, збурювати ж повертався сюди-туди, трусилося все це місце, і

морські хвилі, творити капості в садах та на полях і біля престолу його стояли численні різних чинів

всякі інші біди наводити на людину. Одним словом, злобні духи у великім повинуванні», – так описував

він був серед них своїм. Бачив самого князя-сатану, Кипріян князя світу цього, самого диявола і про все

полчища духів, що служили йому: одні біля нього це розповів, коли розкаявся і став християнином.

служили, інші весь час кричали йому похвали, а ще Отож там, у ті часи в Антіохії Кипріян як вірний

інші – посилались спокушати людей.

і здібний слуга диявола наробив багато зла серед

Упродовж 14-ти днів люди, які навчались у бісів, людей: убивав їх усякими чаклуваннями, приносив

мали… постити (так, так, і біси від своїх слуг вимагають

посту). Вони могли їсти тільки після заходу навчив багатьох: і в хмарах літати, і по воді ходити,

у жертву дияволу, а найгірше – цьому «мистецтву»

сонця і то лише дубові жолуді.

і, напевне, як зараз учать, вогонь ковтати, по битому

склі танцювати, і т. п. Звичайно, між владомож-

Отож і Кипріян мусів так постити. Він бачив там

усіх язичницьких богів та богинь, але все це було у цями-поганами він був вельми шанований і числився

мареннях та привидіннях, після спеціальної «обробки».

Коли виповнилося 15 років, мав семеро вчигою,

як і зараз ідуть до йому подібних хто при лю-

першим жрецем. Приходили до нього за допомотелів,

жерців великих, які служили семи планетам, бодіянні, хто при гніві на когось і заздрості, і не

від них і взнав багато бісівських таємниць. А потім було такого, щоб не міг він зробити своєю

служив при богині Ірині, навчився багатьом підступам.

Потім – Артеміді, де навчився говорити з мер-

Які дивні діла Твої, Господи! Навіть із такого чо-

бісівською силою. Аж поки…

твими. А в 20 років вдосконалював свої можливості ловіка Господь зумів зробити святого, який би при

в Єгипті та в Халдеїв – у звіздарстві. Вже в 30 років кожній нагоді міг стати на перешкоді злим силам

Кипріян був неперевершеним у мистецтві злободіяння,

тоді-то й оселився в Антіохії. Хвалився всім, пенської вежі».

поруч із нами. Але про це в наступному числі «Ус-

Господь – моя сила

У своєму дописі до «Успенської вежі» пані Катерина розповідає

про два різні випадки зі свого життя, котрі тісно

пов’язані з її щирою вірою у Господа, як єдиного нашого Спасителя.

Друга розповідь доповнює поданий вище матеріал про святого

Кипріяна і ще раз застерігає нас, аби ми ні при яких

життєвих обставинах не зверталися за допомогою до слуг

диявола, а навпаки – категорично відкидали всілякі спокуси

довідатись щось від них.

У своєму дописі до «Успенської

вежі» пані Катерина розповідає

про два різні випадки зі свого

життя, котрі тісно пов’язані з її

щирою вірою у Господа, як єдиного

нашого Спасителя.

Друга розповідь доповнює поданий

вище матеріал про святого

Кипріяна і ще раз застерігає нас,

аби ми ні при яких життєвих обставинах

не зверталися за допомогою

до слуг диявола, а навпаки –

категорично відкидали всілякі

спокуси довідатись щось від них.

Це сталось зі мною саме в день

Великодня. Всі ми, християни, чекаємо

Паски, щоб дожити й піти до

церкви в це свято. Дочекалася,

встаю рано, щоб не спізнитись,

виходжу і зустрічаю двірника Валерія

із сусіднього під’їзду, привіталась:

– Христос воскрес!

А він почав ображати Господа,

а до мене:

– А ви Його бачили?! – і показав

на кишеню.

Якщо в нього в кишені є гроші

– ото його Бог. Мені стало дуже

боляче. А в церкві я почула «Христос

воскрес!» – і зраділа.

Від образливих слів на мого

Господа і в серці, і в душі не було

спокою і я якось після Паски розповіла

все священику.

– Моліться, – відповів він.

Я сказала, що хочу аби отой Валерій

став під розп’яття Господнє і

просив у Бога прощення, і обмив

ноги Господа своїми сльозами.

Сусід-двірник уникав зустрічей зі

мною від Паски до Зелених свят. А

якось привітався, я відповіла уклоном

голови і зрозуміла, що вже

можу розповісти йому, як я бачила

Господа.

– Валерію, ви запитували мене,

чи я бачила Господа? Так, я бачила

Спасителя, і Він говорив зі мною,

якось про це поговоримо.

Пройшло два тижні. Ми випадково

знову зустрілись. Він і каже:

– Ось тепер поговоримо.

– Добре, – кажу. – Сідайте й дивіться

мені просто в очі, щоб ви

розуміли, що я правду кажу.

Валерій почав розмову вже

зовсім іншими словами:

– Я вірю, що ви бачили Господа,

бо про Бога просто так не говорять.

Мабуть, щось з вами сталось,

якесь потрясіння?

Я вже простила його, а чи простить

його Господь?! І почала розповідати:

– Був 1945 рік. Ще йшла страшна

війна, плач і стогін було чути в

кожній хаті. Часто приходили «похоронки».

Поїхали наші жінки в Пляшеву

на Козаччину (Козацькі Могили)

до церкви запитати священикамонаха,

який часто допомагав людям

у різних бідах, коли закінчиться

війна? Священик сказав:

– Війну закінчить Юрій Змієборець.

Люди є люди, особливо жінки…

Хотіли знати більше, тому вирішили

їхати до ворожки. Виїжджати

мали ранесенько. Моя тітка запитала,

чи я хочу поїхати? Я сказала, що

поїду… І сниться мені в ту ніч…

… Я прийшла до чоловікової сестри,

покликала її, а вона не обізвалася.

Тоді я відчинила двері в другу

кімнату й бачу: сам Спаситель

сидить за довгим і вузьким столом,

як на Тайній Вечері, застеленим

білим обрусом додолу. Перед Ним

на столі лежала закрита Книга Премудрості.

Він наче чекав на мене.

Відразу встав, обійшов стіл і почав

до мене говорити:

– Ти хочеш їхати до ворожки, хочеш

дізнатися, чи твій чоловік вернеться

живий? Не їдь, бо то дуже

гріх великий! – Він узяв мене за плече

рукою, повернув до дверей і паличкою

в другій руці показав на напис

на дверях: – Прочитай, що тут

написано.

Великими буквами було написано:

«Його спасе Мати Божа».

В той момент тітка будить мене:

– Вставай, вставай, пора їхати!

А я відповіла:

– Я до ворожки не поїду, бо сам

Господь з’явився мені у сні й сказав,

що то гріх великий.

Коли я згодом розказувала все

священику, то усвідомила, що тоді,

як Господь підійшов до мене, ні

обличчя, ні одежі Спасителя я не

бачила, а чула тільки Його голос.

Думаю, що людині не дано бачити

обличчя Господа, бо після воскресіння

Свого, Він з’являвся тільки

ученикам Своїм.

Той сон я пам’ятаю все своє життя.

Дотик руки Спасителя до свого

плеча чула ще три роки після того

сну, як тільки згадувала Господа.

Катерина МИКОЛАЄВИЧ.


Листопад 2011 7

З НАШОЇ ХЕРСОНЩИНИ

А судити треба по ділах

Священика, який служить

на півдні України,

попросили по-християнськи

похоронити покійника.

Коли він проходив

подвір’ям до хати, де

був померлий, почув за

спиною:

– Ето нє наш…

– Украінскій…

І тут раптом:

– А ми хто?!

З цих трьох коротких

реплік відразу можна зрозуміти,

як нелегко священикові

Української Церкви

в цих краях сформувати

та духовно окормлювати

парафію.

Свято Покрови в Олешках

Пам’ятні хрести в Олешках

Отець Леонід Сливканич на

початку дев’яностих років минулого

століття активно організовував

українські парафії у

Таврійському краї. Допомагав

йому в цьому вірний слуга Господа

священик Василь Герусов.

Сам отець Леонід – переселенець.

У 1951 році їхнє село

на межі Турківщини та Самбірщини

потрапило в смугу кордону

з Польщею (тоді товаріщ

Сталін щедро віддавав наші

землі, не обтяжуючи себе думками,

як бути з цілими селами

й народом, котрий їх населяв).

Тому після переселення його

родина потрапила аж у Золоту

Балку, що на Херсонщині – гарне

село над самим Дніпром з

родючою землею та цілком

відмінним для горян кліматом.

Якось прижилися, та зараз не

про те…

У 1996 році за благословенням

блаженної пам’яті Патріарха

УАПЦ Димитрія були

освячені місце та наріжний

камінь під будову каплиці в

честь Покрови Пресвятої Богородиці

в містечку Олешки не-

подалік від Херсона. Це місце

історичне, бо тут колись стояла

Олешківська Січ. Тому-то перша

каплиця в тих краях була

посвячена на честь цього свята.

В час більшовизму містечко

перейменували на Цюрупинськ

на честь товаріща Цюрупи,

який очолював у большевиків

відділ «продовольственной

політікі».

За 20 років незалежності

України так і не вдалося відновити

історичну назву міста,

хоча колишнє місце розташування

Січі є гарно облаштоване,

таблиці на пам’ятних каменях

свідчать про нашу славну

історію, до чого долучився й о.

Леонід.

Власне цього року виповнилося

15 років від часу заснування

парафії і закладення каменя

під будову храму в самому

центрі Олешок. Колись тут красувалися

два величаві собори,

та… їх розібрали, а каміння й

інші матеріали люд розніс на

свої подвір’я та використав за

потребами. Територія навколо

Виступ дитячої недільної школи

на святі Покрови в Олешках.

каплиці значна, ще й у центрі

міста, тому о. Леонід і його парафіяни

мають постійні клопоти

– їх затягали по судах ті, хто

хоче відірвати кусок вигідної

території для будівництва прибуткових

споруд. А щоб не заважала

поруч каплиця і пам’ятні

хрести козацтву, патріархам

Мстиславу та Димитрію, жертвам

голодомору та учасникам

повстанського визвольного

руху, що стоять вздовж огорожі,

– погрожують навіть знести

все це.

Вже з перших хвилин перебування

тут можна було побачити,

що є дбайливий господар:

чисто, прибрано, нічого

зайвого. Старі дерева створюють

відпочинковий настрій,

хрести вздовж загорожі на високих

насипах з охайними табличками-написами

свідчать

про шану до історії свого наро-

На місці

Олешківської

січі.

ду. Якусь частку займає посаджений

молодий сад на пам’ять

про перебування тут першого

Патріарха Димитрія, який освятив

місце під будівництво храму

Св. Архистратига Михаїла,

що запроектований тут як основна,

щойно недавно встановлена

на честь 15-тиріччя освячення,

святиня. Неподалік каплиці

зліва при вході стоїть чудова

фігура Покрови Матері

Божої, підмурівком для якої і

були використані знайдені та

навіть викуплені куски каменіврешток

колишніх соборів, про

що свідчить табличка на них.

Приємне враження справляє

чистота й охайність повсюди:

стіни храму прикрашені образами

з вишивками; є багато

допоміжних приміщень: хори,

братська кімната, – каплиця діє

як братський храм, – кабінет

священика, маленька кімнатамузей

перших Патріархів

відродженої УАПЦ.

Упродовж 15 років число

парафіян змінювалося. Зараз в

Олешках розпочаті будівництва

ще двох храмів інших юрисдикцій,

тому залишилися лише

стійкі та вірні своїй Церкві й

пастиреві парафіяни.

Приємно вразило й те, що

на Службі Божій вірні не розмовляють,

як зазвичай буває,

не ходять, а свідомо зосереджені

в молитві – праця пастиря

всюди відчутна.

За роки свого служіння о.

Леонід із своїми парафіянами

збудували тут ще дві будівлі:

чималий будинок для престарілих

братчиків-парафіян, що потребує

ще завершення і невелику

крамничку, поєднану з козацькою

світлицею. У світлиці

є багато експонатів, принесених

людьми, придбаних – козацьких

регалій, висять портрети

козацьких гетьманів. А в

кінці цієї галереї висить порожня

рамка, а всередині надпис:

«на цьому місці може бути і твій

портрет» – це спеціально для

молоді та школярів, які приходять

сюди на екскурсію та під

час заходів, що проводить

місцеве козацтво.

Словом – це гарна обитель

Пресвятої Діви, що перебуває

під Її ніжним Покровом. Там

приємно бувати. За все побачене

й відчуте хочемо висловити

велику вдячність людям, які

вклали сюди свої серця й душі.

Хай береже їх Господь від усяких

нападників і заздрісників, а

ми, вірні УАПЦ, тішмося тим,

що ще не перевелися на нашій

Україні такі вірні християни та

стійкі у вірі люди.

Делегація Львівського крайового

ставропігійного братства

св. ап. Андрія Первозваного.

Світлини Розалії КОЗАК.

У березні 2011 р. Братська газета «Успенська вежа» відзначила своє 20-ліття. Це єдине

православне західноукраїнське друковане видання, яке безперервно з року в рік виходить у

світ, несучи своїм читачам інформацію про життя та служіння Української Автокефальної

Православної Церкви та Львівського Ставропігійного Братства св. ап. Андрія Первозваного.

З 1995 р. «Успенська вежа» стала Всеукраїнським органом Братства і розповсюджується по

всій країні та за її межами, де проживають православні українці.

Газета видається та утримується коштом постійних читачів та братчиків.

Передплативши «Успенську Вежу» собі і своїм родичам, на сільську чи міську бібліотеку Ви

сприятимете поширенню християнської моралі, духовності, українських традицій та культури.

Передплатити газету можна у коному поштовому відділенні

України. Ціна передплати на рік – 22.86 грн. Передплатний індекс – 35013.

З питань передплати за кордон прохання звертатися до редакції.

З ІСТОРИЧНОГО КАЛЕНДАРЯ

ЛИСТОПАД

03.11.1941 – 70 років тому в окупованому німцями Києві більшовики підірвали

Успенський собор Києво-Печерської Лаври.

03.11.1921 – 90 років від початку Другого зимового походу армії УНР під проводом

генерала Ю. Тютюнника.

06.11.1811 – 200 років тому народився Маркіян Шашкевич

- священик, письменник, будитель національної свідомості в Галичині, член

„Руської Трійці» (+07.06.1843).

07 листопада – День пам’яті борців-жертв більшовицького терору.

08.11.1891 – 120 років тому народився Олесь Досвітній -письменник, розстріляний

більшовиками (+23.02.1934).

09 листопада – День української писемності та мови.

21.11.1921 – 90 років тому під м. Базаром (Житомирщина) більшовики розстріляли

359 українських вояків, учасників Другого зимового походу армії УНР.

30.11.1951 – 60 років тому народився Назарій Яремчук

- співак, соліст ВІА «Смерічка», народний артист України (+30.06.1995).

26 листопада – День скорботи і пам’яті жертв голодомору в Україні.


8

Дитяча сторiнка

Листопад 2011

Приходьте, діти, до кринички

Напитись чистої водички.

А та водиця непроста,

Бо це — наука про Христа.

..........................................................................................

Не беріть участі в ділах темряви!

Темрява – це все, що пов’язане з дияволом. Про це ми писали в минулих

числах «Успенської вежі». Темрява – це місце, куди будуть скинені

душі, які були пов’язані з ділами темряви. Сьогоднішній світ нам пропонує

їх безліч і представляє, як цікавинки.

Ми, християни, мусимо бути дуже обережними та мудрими. Завжди

наперед маємо думати: чи це Боже, а чи… Нам щодня пропонують веселощі,

задоволення, різні шоу та атракціони, а нам видається, що маючи

все це постійно, ми будемо щасливими. Але беручи участь у такому

житті, ми щораз більше віддаляємося від Бога. Там, де є грубі слова

і жарти, надмірні веселощі, непристойний одяг і розпуста, місця Богові

нема й не може бути. Там панує і затягує щораз більше у свої тенета

князь темряви – диявол. А з його пастки вирватись дуже важко.

Річниці голодомору

присвячується

Хлопчик хліба просив,

Благав хоч скибочку дати…

Далі, знеможений, зліг,

І мусів , опухлий, вмирати…

Вже потім, хто брав в руки хліб,

Знав, як треба його шанувати:

До грудей пригортати його,

А потім іще й цілувати.

Отож, дитинко моя,

Мусиш завжди оте пам’ятати,

Що хлібом кидатися – гріх!

Краще пташці чи бідному дати.


КЛАДАЙТЕ тарілки і відносьте няні,

а столики залишайте чистими,—

сказала начебто суворо вихователька

дитячого садка. Але на переніссі

сіпнулися докупи брови та заколивалися

кутики вуст, приховуючи усмішку. Така

серйозність зосереджувала малюків, які

вставали і відносили посуд. Вихователька

згребла залишені крихти зі столиків у долоню

і помітила кусень хліба на підлозі.

— Хто розтоптав хліб? Усі мовчали...

— Ви знаєте, що були часи, коли люди

й діти тисячами вмирали з голоду, бо не

мали навіть кусника хліба?

Діти мовчали.

— Пам’ятаю, бабуся мені розповідали:

був страшний голод у тридцять третьому

році. Одна мама ледве донесла своїм дітям

якось добутий окраєць хліба, а сама, опухла

з голоду, лягла на долівку... Діти сей

Щораз частіше світ шоу-бізнесу пропонує нам розваги в ніч із 31-го

жовтня на перше листопада. Є навіть певні місця, де збираються сатаністи,

і не випадково саме в цю ніч. Наприклад, у Києві є Лиса гора недалеко

від Свято-Печерської Лаври. І навіть було оголошення по радіо, що

танцювальний ансамбль з Росії під керівництвом Мойсеєва прибуде до

України зі спектаклем під назвою «Ніч на Лисій горі». Тема, очевидно, дуже

цікава і вдячна, як для авторів постановки – буде що показати: відьми,

чаклуни, чорти, їхні знаряддя і витівки.

І знову перед нами стоїть вибір – чи варто нам навіть на це дивитися,

а не те, щоб брати участь у чомусь подібному?!

Навіть побувши у масці чорта, відьми чи чаклуна, людина оскверняє

себе – образ і подобу Божу. Остерігайтесь цього!

Кусень хліба

окраєць хліба жадібно з’їли. Та коли згодом

глянули на маму, побачили нерухомі

скляні очі із застиглими слізьми. Хлопчик

із дівчинкою зібрали останні крихти і віддали

мертвій мамі. Вони були певні, що нагодують

її, і мама оживе... Пригорне їх до

грудей, погладить голівки. Та вже більше

не погладила...

Діти отетеріли, слухаючи.

Підбігло дівчатко, вхопило розтоптаний

окраєць хліба та й почало його їсти. А на

зубчиках скрипів пісок.

— Облиш, Марічко! З підлоги не треба

брати хліб до рота,— сказала розгублено

Оксана Василівна. Потім, зосередившись,

(Про це читайте на 6-й сторінці).

продовжила: — Але той, хто вчинив цей

злочин, повинен признатися і покаятися,

щоб на нього не впала Божа кара, бо ж

хліб — святий.

— Я з’їм, щоб усі, хто голодний був,

хто вмирав, такого-от не бачили...— сказала

Марічка.

Юрко несподівано заплакав, підбіг до

Марічки, вихопив залишений кусник хліба

і зі сльозами промовив винувато:

— Я з’їм, до крихти з’їм... Ніколи не

буду більше хліб топтати... Я його буду...

буду берегти!

Не кожного дня після цієї події мама

цілу хлібину купувала. Юрко, коли вона

йшла до крамниці, нагадував:

— Мамусю, а з вчорашнього залишеного

окрайця можна ще й грінок насмажити.

Олег ПЕНДЕРЕЦЬКИЙ.

9 ЛИСТОПАДА – ДЕНЬ УКРАЇНСЬКОЇ ПИСЕМНОСТІ ТА МОВИ

Іван ОГІЄНКО: «Мова – серце народу»

Українську мову, культуру нищили протягом багатьох століть.

Значна роль в національному прозрінні українського народу як нації

належить видатному-мовознавцю і релігійному діячеві, професору

Іванові Огієнку (митрополиту Іларіону). Понад півтори тисячі його

наукових праць були відомі в Европі, США, Канаді. Ставши Міністром

освіти і віросповідань Української Народної Республіки, Огієнко дбає

про відродження української мови та впровадження її в державних

установах. Для масового поширення серед українського громадянства

та шкільної молоді він видає окремою книжечкою унікальну працю

«Наука про рідномовні обов’язки». Вчений наголошує: «Мова – це наша

національна ознака, в мові – наша культура, ступінь нашої свідомости...

Не стане мови – не стане національности».

Огієнко є автором науки про рідномовні

обов’язки. Він пише: « В цій науці я не мав

попередників... тут кожний крок довелося

прокладати самостійно й самотужки». Огієнкові

належить ініціятива запровадження

Свята рідної мови в 1935 році. А Генеральна

конференція ЮНЕСКО (Париж)

рекомендувала відзначати Свято рідної

мови в світі щорічно з 2000 року. Такі урочисті

святкування мають сприяти збереженню

понад шести тисяч мов світу. Тепер

це свято набуло статусу Міжнародного.

Українська мова є дуже давня і займає

центральне місце серед індо-европейських

мов. Її краса, милозвучність, мелодійність,

багатство є загальновизнаним

фактом. Не випадково українська мова на

світовому конкурсі мов 1934 року у Франції

(Париж) зайняла за багатьма показниками

одне з перших місць поруч із французь-

ЗАСНОВНИК ГАЗЕТИ —

Львівське крайове ставропігійне братство

св. ап. Андрія Первозваного,

зареєстроване міністерством України

у справах преси та інформації.

РЕЄСТРАЦІЙНЕ СВІДОЦТВО: серія КВ 2335

Тим, хто бажає матеріально підтримати наше

видання, повідомляємо банківські реквізити:

ПАТ АКБ “Львів”

Р/р 260075157, МФО 325268,

код ЄДРПОУ 20785948

Подяка за Ваші пожертви друкуватиметься

на сторінках газети.

кою і перською. Пошана до рідної мови

існує у всьому цивілізованому світі. Нація

не може претендувати на поважне місце

серед народів, якщо не буде дбати про

свою мову, її розвиток, функціонування та

розвиток науки про неї. Нові школи, ВНЗ

тепер повинні бути осередками формування

національно свідомих громадян України,

де панує культ рідної мови. Народ як

суб’єкт культури та історії, це, насамперед,

мовна спільність, це те, що сприяє

формуванню нації, держави.

Пам’ятаймо слова митрополита Іларіона:

«Рідна мова – найголовніший ґрунт,

на якім духово зростає й цвіте нація. Мова

– душа кожної національности, її святощі,

її національний скарб. В мові наша стара

й нова культура, ознака нашого національного

визнання... І поки живе мова – живе

й народ як національність».

НАША АДРЕСА:

79008, Львів-8, вул.Руська, 3/1

Для листування:

м. Львів - 8, а/с 1334

(032) 235-52-02

www.stavropigia.lviv.ua

E-mail: fediv.yuriy@gmail.com

Пропонуємо Вашій увазі два розділи

з катехизису українця – праці Івана Огієнка

«Наука про рідномовні обов’язки».

IV. ДЕСЯТЬ НАЙГОЛОВНІШИХ

МОВНИХ ЗАПОВІДЕЙ СВІДОМОГО

ГРОМАДЯНИНА

1. Мова – то серце народу: гине мова

– гине народ.

2. Хто цурається рідної мови, той у

саме серце ранить свій народ.

3. Літературна мова – то головний

двигун розвитку духовної культури народу,

то найміцніша основа її.

4. Уживання в літературі тільки говіркових

мов сильно шкодить культурному

об’єднанню нації.

5. Народ, що не створив собі соборної

літературної мови, не може зватися свідомою

нацією.

6. Для одного народу мусить бути

тільки одна літературна мова й вимова,

тільки один правопис.

7. Головний рідномовний обов’язок

кожного свідомого громадянина – працювати

для збільшення культури своєї літературної

мови.

8. Стан літературної мови – то ступінь

культурного розвою народу.

9. Як про духовну зрілість окремої особи,

так і про зрілість цілого народу судять

найперше з культури його літературної мови.

10. Кожний свідомий громадянин мусить

практично знати свою соборну літературну

мову й вимову та свій соборний

правопис, а також знати й виконувати

рідномовні обов’язки свого народу.

XXVI. ДЕСЯТЬ ЗАПОВІДЕЙ

ПРОСТОГО ПИСАННЯ

1. Ясний і простий стиль – то найкращий

стиль.

2. Пильнуймо писати так, щоб нас усі

розуміли; думаймо про це, починаючи писати.

3. Ніколи не забуваймо про те, що

наше писання може читати й селянин.

4. «Популярний» виклад корисніший

за виклад «науковий».

5. Нема стилю «наукового» й «ненаукового»,

- є тільки стиль ясний і неясний.

6. Хто пише неясно, той проповідує в

пустині й мало допомагає розвиткові культури

свого народу.

7. Є два способи думати: складний

спосіб «інтелігентський» і простий народній.

Такий поділ надзвичайно шкідливий

для народу і нації.

8. Складного «інтелігентського» способу

думати широка маса мало розуміє.

Пам’ятаймо це, пишучи.

9. Складний «інтелігентський» спосіб

думати сильно шкодить розвиткові нашої

загальної культури, бо його розуміє тільки

обмежене коло інтелігентних читачів.

10. Кожний працівник пера мусить дбати,

щоб у його писаннях запанував тільки народний

спосіб думати, цебто спосіб простий і

ясний, легко зрозумілий для широких мас.

Оксана ЗАХАРЧУК.

Сторінку підготувала Віра МАРКОВИЧ.

Редактор Олег ПЕНДЕРЕЦЬКИЙ

Редакційна колегія:

Микола БАНДРІВСЬКИЙ, Роман МАКСИМОВИЧ,

Віра МАРКОВИЧ, Юрій ФЕДІВ

Автори опублікованих матеріалів відповідають за точність

використаних фактів, цитат, власних імен. Редакція намагатиметься

найменше втручатися в авторський текст,

зберігаючи особливості стилю. Водночас залишає за собою

право редагувати, скорочувати подані матеріали.

Cтатті, світлини, малюнки, що надійшли в редакцію,

не повертаються.

Передплатний індекс — 35013

Друк газети виконаний у ДП ВПП МОУ «Армія України»

Замовлення

More magazines by this user
Similar magazines