Успенська вежа № 11 (2011)

More documents

Recommendations

Info

4 Листопад 2011 ВІХИ НАШОЇ ІСТОРІЇ Найбільша битва козаків на Львівщині Будучи галичанином, я із захопленням і, ба, навіть із заздрістю задивляюсь на центральноукраїнські терени нашої держави, які в минулому зростили стількох величних постатей в нашій історії! Це і святитель України-Русі рівноапостольний князь Володимир, і когорта не менш діяльних князів і княгинь наступних століть. А що вже казати про славне Військо Запорозьке, яке зростили саме придніпровські пороги, сивочолих Гетьманів, врешті гайдамаччину і Коліївщину, які «пускали півня», а то й крівцю панам-зайдам і своїм запроданцям, які часом не встоювали перед їхніми 30 срібняками… Не такою в той час була наша Галицька Україна (видно, ще не настав був її час). Так, за середньовіччя вона може похвалитися Роксоланою з-під Рогатина, яка причарувала своїм розумом і вродою серце одного з найзначніших володарів того часу – турецького султана, гетьманом Сагайдачним, який тим же туркам і татарам став вважатися за земне втілення самого шайтана, та багатьма іншими не менш знаменними постатями. Однак уповні компенсувала свій такий довгий «розбіг» в історію Галицька Україна щойно наприкінці ХІХ-ХХ ст., утворивши тут, на західних теренах нашої держави, першу національну Академію наук – Наукове Товариство ім. Шевченка (і найбільшого розквіту це НТШ досягло, власне, за часів головування в ньому видатного історика Михайла Грушевського – православного парафіянина і старости церкви св. Георгія на суч. вул. Короленка у Львові), а в часи воєнного лихоліття, власне, галицькі українці причинились до утворення легіону січового стрілецтва, а згодом – до руху збройного опору польській окупаційній владі та до Повстанської армії. Отож, так виглядає, що у кожної з частин нашої держави є свій час до активних дій на полі історії. Тут же хочемо закцентувати увагу на давніших – козацьких часах, коли Західна і Наддніпрянська Русь стогнали і стікали кров’ю в пазурах «польського орла». Однак, коли українцеві таки урвався терпець і наддніпрянець, випроставшись, врешті розпрямив свої кремезні плечі, то, без перебільшення, вся Європа затамувала подих: як тут, на далекій, здавалось би, периферії європейського культурного життя міг зрости серед цього вже стільки сторіч гнобленого народу такий волелюбний і здібний до військового навчання люд? Звідкіля серед нього так ніби раптово постала ціла плеяда талановитих воєначальників – гетьманів, полковників, старшин та всього Запорозького лицарства, яке вже в перших боях з краще озброєним і підготовленим ворогом – в основному мусульманином і католиком, показала своє блискуче вміння перемагати?.. Цю загадку й досі таїть у собі щедро зрошена козацькою й ворожою кров’ю земля Київщини, Брацлавщини, Поділля. …Львіщина не належала до теренів, на яких зродився свободолюбивий дух козацтва чи гайдамаччини. Навіть опришківський рух «оминув» цей край, виборюючи собі волю у далеких гуцульських горах. А, між тим, саме Львівщина з разом зі Львовом і була тою вотчиною, яку поляки вважали назавжди завойованою для себе. Зауважмо, ніхто, навіть самі поляки, ніколи не вважали Русь своєю. Для них це завжди була чужа, але підкорена ними територія. Львівщина ніколи не надавалася до повного окатоличення. Так, спроби були і за часів князя Данила (якого вже через прийняття ним королівської корони з рук домініканців не треба аж настільки адорувати, як це робиться зараз), і за часів ІІ Речі Посполитої, коли «польськість» вогнем і мечем насаджувала вірність папському престолові серед місцевих корінних мешканців всуціль православної грецької віри. Зараз не будемо згадувати жовтень того далекого 1648 року, коли українські армії під командуванням гетьмана Хмельницького облягли Львів, а полки Максима Кривоноса та Івана Головацького в кровопролитних битвах оволоділи Високим замком, кармелітським монастирем на Галицькому передмісті (тепер вул. Кн. Романа) та іншими нібито «недосяжними твердинями». Тут хотілось би звернути увагу на події, які відбувалися в околицях Львова і в самому місті сім років потому – у 1655 році, коли війська Хмельницького вдруге зусібіч оточили місто. Увагу привернула одна битва, про яку нічого не пишеться у шкільних підручниках з історії (і про яку мало хто знає не лише на заході України, але й у самому Львові), але яка стала найбільшою козацькою перемогою на Львівщині. Мова йде про воєнну кампанію гетьмана Б.Хмельницького 11 липня 1655 року, коли українські війська разом з незначними підрозділами московського війська під проводом боярина Бутурліна рушили визволяти західноукраїнські землі. Їм протистояло польське військо під командуванням Коронного гетьмана Речі Посполитої С.Потоцького. Не в змозі чинити козакам збройний опір, польські війська почали відступати в напрямку Львова. Проте у проханні впустити Коронного гетьмана С.Потоцького до Львова під захист його укріплень магістрат міста відмовив, маючи намір самотужки чинити опір козакам. Тому С.Потоцький продовжив відводити свої війська все далі на захід і 22 вересня розташував свій табір між Городком і Кам’янобродом на відстані близько 25 км від Львова. А вже через чотири дні – 26 вересня 1655 року Львів зусебіч був оточений козацькими полками. Український гетьман, довідавшись за донесенням розвідки про місце розташування польських військ, відправив 28 вересня під Городок близько 40 тисяч козаків під командуванням миргородського полковника Григорія Лісницького і невеликого підрозділу московитів під командуванням князя Георгія Ромодановського. Основне, чого мали домогтися козаки під Городком, – це не дати польському війську Коронного гетьмана об’єднатися із загонами т.зв. «посполитого рушення», тобто, як тепер кажуть, загальної мобілізації, яку оголосив король Речі Посполитої і яка мала надійти з-під сусіднього Перемишля. Польські війська під Городком теж налічували близько 40 тисяч, причому більшість з них становила кавалерія, драгуни, які добре укріпились неподалік цього міста у чотирикутному плані табора, доступ до якого з двох сторін утруднювали непрохідні болота (місцеві мешканці через ті мочарі, які подекуди збереглись до сьогодні, навіть не ходили туди косити). Згідно з планом майбутньої битви, який розробив козацький керманич – полковник Г.Лісницький, одної місячної ночі невеликий загін козаків на човнах переправився під стіни Городка і підпалив найближчі хати. Це був знак до штурму. Польські жовніри і навіть частина варти, яка охороняла в’їзні брами до міста, кинулася гасити пожежу, щоби вогонь не перекинувся через міські стіни. Власне, на це й розраховували козаки, вдершись основними своїми силами через брами, які слабо охоронялися, до центру Городка. Тої ж ночі за якусь годину Городок палав вже увесь, а в кривавій січі, яка розпочалася на міських вуличках і площах, полягла майже вся польська залога. Основні сили поляків, не маючи можливості через болота вночі швидко прийти на допомогу гарнізону Городка, змушені були лише спостерігати за загравою на півнеба, чути дзвін шабель та зойки поранених. На ранок наступного дня козацькі війська зіткнулись з тою самою проблемою, що й поляки цієї ночі, – неможливістю перебратися до них через заболочену місцевість. Однак місцеві селяни підказали їм майже непомітні серед мочариська підвищення, через які людина, може, і пройшла б, але кіннота – ні. Для того, щоб здолати цю перешкоду, козаки в швидко кинулися розбирати довколишні хати і вистелювати в тому місці колодами прохід через болота. До полудня наступного дня дерев’яний поміст був вже готовий – і по ньому почали переправлятись спершу московські рейтари в кольчугах і шоломах, а за ними – полки козацької піхоти. Яке ж було здивування і паніка поляків, коли несподівано у їхньому тилу позаду табору раптом почали з’являтися і вишиковуватися до бою підрозділи козацько-московського війська. Така тактика мала добрий ефект. Отож пополудні 30 вересня 1655 року, вишикувавшись у звичні для себе порядки, козаки і рейтари-московити вдарили у самий центр польських сил, де Коронний гетьман С.Потоцький розташував свою відбірну кавалерію. Ворогові тоді вдалося стримати натиск козацько-московських сил і перейти в контратаку, змусивши їх до відступу. А коли польські драгуни погналися за відступаючими козаками і московитами, основні сили козацької піхоти під командуванням полковника Г.Лісницького спершу гарматами і мушкетним вогнем вдарили одразу по обидвох флангах армії С.Потоцького, після чого навальною атакою кинулися винищувати те, що вціліло на флангах після обстрілу. Закріпити локальну перемогу над крайніми частинами польської армії помагали щораз свіжі сили козацького війська, яке постійно переправлялось через болото і одразу вступало у бій. Поляки ж свого резерву під Городком вже не мали (оскільки залогу в місті козаки вирізали днем раніше), а «посполите рушення» з-під Перемишля замешкувалось. Покінчивши з флангами війська Коронного гетьмана, надвечір козаки і московити вже змогли сконцентрувати усі свої сили на центр польської армії, основна частина якого до заходу сонця була вже розгромлена. …У книзі польського мемуариста «Пам’ятки Миколая Еймоловського» (Львів,1850) автор пише, що тоді рештки розбитої польської армії козаки з московитами гнали аж до містечка Брухналі (сьогодні село Терновиця Яворівського району Львівської області), а сам Коронний гетьман із вцілілим оточенням мусів далі втікати через Яворів аж до Ярослава (тепер на території Польщі). Тільки тут розбите військо змогло зупинитись, а сам Коронний гетьман, щоб не потрапити у руки козаків, здався в полон шведам, які в той час були союзниками Гетьмана Хмельницького. Після цієї битви (в якій з обидвох сторін взяло участь близько 80 тисяч) південна армія Речі Посполитої перестала існувати. Козацькі війська князя Г.Ромодановського і полковника Г.Лісницького захопили тоді в бою головну військову відзнаку польських військ – бунчук Коронного гетьмана, прапори, литаври, артилерію, обоз і велику кількість полонених. Звістка про перемогу козаків з московитами над поляками облетіла всю Україну, Річ Посполиту, Московію, Швецію, про перебіг битви детально писали французькі газети. Однак події після цієї славної перемоги української шаблі і московського бердиша мали не менш драматичне продовження. Здавалось би, після тріумфального розгрому армії С.Потоцького український Гетьман, маючи вже цілу Східну Галичину в руках, міг без особливих труднощів здобувати й інші більші й менші міста і містечка, щоби остаточно витравити польське занечищення Русі. Однак… Гетьман зволікав і принципово більше в тій військовій кампанії не заатакував жодного західноукраїнського міста з польською залогою. В чому ж річ, спитаєте? А річ, виявляється, доволі проста, на яку одним з перших звернув увагу ще М.Грушевський, а саме: у листі до шведського короля Б.Хмельницький пише, що не хоче «пускати Москву» у Західну Україну, а тому не здобуває там нічого. Про правдивість цього свідчить хоча б той факт, що під час облоги Львова, яка тривала від 26 вересня до початку листопада 1655 року, гетьман Б. Хмельницький всіляко відхиляв настійливі домагання московитів штурмувати Львів і змусити міщан до капітуляції та прийняти від них присягу на вірність московському цареві Олексію Михайловичу. Якби тоді український Гетьман дав «добро» на штурми західноукраїнських військ, то в них обов’язково б осіла московська залога, а власне, цього Б.Хмельницький, певно, й остерігався. Український Гетьман був настільки переконаний у своїй перемозі над ворогом, що на початку жовтня того ж року віддав наказ передислокувати на Західну Україну козацький корпус Данила Виговського (брата Генерального писаря Війська Запорозького Івана Виговського). Йшлося про поширення та зміцнення влади Б.Хмельницького на всю Західну Україну. Наприклад, під час переговорів з посольством від львівського магістрату Гетьман разом з Канцлером І.Виговським підкреслювали послам, що Б.Хмельницький став володарем усієї Русі. Здавалось би, ще трохи – і «вікопомний вересень» 1655 року таки возз’єднає дві частини однієї української родини. Однак шведський король, здобувши Варшаву та інші польські землі, зробив політичну помилку, яка, до слова, коштувала йому не лише цієї перемоги, а й трону, – зажадав від Б.Хмельницького, який був йому за союзника у війні з Польщею, зняти облогу зі Львова і залишити Західну Україну. Крім того, на допомогу полякам у ті дні виступив їх новий союзник – Кримський хан, який зі своєю ордою, як жахливий смерч, почав нищити українські села і містечка. Отож, щоби зупинити ординців, Б. Хмельницький таки знімає облогу зі Львова і повертає з московитами назад, по дорозі двічі завдаючи татарам тяжких поразок: першу – в бою під Заложцями біля Бродів на Львівщині (14-15 листопада), другу – в битві під Озерною неподалік Зборова. Цих двох болючих для ординців «напоумлень» виявилось достатньо, щоби Кримський хан 22 листопада того ж року уклав договір з Б. Хмельницьким, згідно з яким татари зобов’язувалися відтоді не втручатися у перебіг українсько-польської війни. …Чимало ще різноманітних цікавинок з історії нашого краю таять у собі архівні документи і книжки дослідників минулого і сьогодення. Справа лише в тому, щоб кожен з нас зміг віднаходити бодай часину, щоб перегорнути сторінки тих прецікавих досліджень і з насолодою поринути у світ давньоминулих подій… Микола БАНДРІВСЬКИЙ, м. Львів.
Він представив мені одного Листопад 2011 5 Священство архиєпископа Луки На прохання наших читачів продовжуємо подавати матеріал про життя професора Войно-Ясенецького (Продовження. Поч. у №№ 6-10, 2011 р.). Перше заслання Чернець зробив мені земний поклін, і за Літургією я рукоположив його в ієромонаха. Десять років тому, коли він бачив мене, я був земським хірургом у місті Переславлі-Заліському і ніколи не думав ні про священство, ні про архієрейство. А в Бога в той час я вже був єпископом. Такі несповідимі є шляхи Господні. Мій приїзд у Єнісейськ зробив велику сенсацію, що досягла апогею, коли я зробив екстракцію вродженої катаракти трьом сліпим маленьким хлопцям-братам і зробив їх зрячими. На прохання доктора Василя Олександровича Башурова, який завідував єнісейською лікарнею, я почав оперувати в нього й за два місяці життя в Єнісейську зробив чимало дуже великих хірургічних і гінекологічних операцій. У той же час я вів великий прийом хворих у себе вдома, і було так багато бажаючих потрапити до мене, що в перші ж дні виявився необхідним попередній запис хворих. Цей запис, початий у перших числах березня, незабаром досяг дня Святої Трійці. Незадовго до мого приїзду в Єнісейську був закритий жіночий монастир, і дві послушниці цього монастиря розповіли мені, яким блюзнірством і наругою супроводжувалося це закриття храму Божого. Справа дійшла до того, що комсомолка, одна з тих, що грабували монастир, задерла свою спідницю й сіла на престол. Цих двох послушниць я постриг у чернецтво й дав їм імена моїх небесних заступників: старшу назвав Лукією, а молодшу - Валентиною. Незадовго до Благовіщення я був посланий у призначене мені місце заслання - село Хая на ріці Чуні [31], припливі Ангари. Лукія й Валентина з речами поїхали поперед мене, а зі мною до районного села Богучани їхали протоієреї Іларіон Голубятников і Михайло Андреев. їхали ми на конях по замерзлому Єнісею й Ангарі до Богучан, де нас розлучили, пославши протоієреїв Голубятникова й Андреева в недалекі від Богучан села, а мене за сто двадцять верст, у село Хая. У Богучанах я оперував хворого, у якого був гнійний ехінокок печінки, і через кілька місяців, вертаючись із Корі, знайшов його цілком здоровим. У Богучанах мені вказали благочестивого селянина в селі Хая, у якого порадили оселитися, але попереджали, що в нього зла баба-мати. У Хаї мене вже очікували мої черниці, що оселилися в цього селянина. Баба-мати зустріла мене з великою радістю. Мені відвели дві кімнати, в одній з яких я із черницями здійснював богослужіння, а в іншій спав. Зла баба тільки в перші дні приходила на наше богослужіння, а потім не тільки залишалася на своїй половині, але намагалася всіляко заважати нашим службам. Зла баба усе більше й більше пригноблювала нас і стала прямо-таки виживати з будинку. Справа дійшла до того, що ми із черницями винесли з будинку свої речі й сіли на них біля стіни. Бачачи, що нас вигнали з будинку, народ обурився й змусив бабу прийняти нас назад у будинок. У Хаї мені довелось оперувати в старого катаракту у винятковій обстановці. У мене був із собою набір очних інструментів і маленький стерилізатор. У порожній нежитловій хаті я уклав старого на вузьку лавку під вікном і в повній самітності зробив йому екстракцію катаракти. Операція пройшла цілком успішно. За неї я одержав десять білячих шкурок, що цінувалися по рублю. Довелося мені також робити й поховання по великодньому чину одного селянина з моїми черницями. У Хаї ми прожили місяця два, і був от- риманий наказ відправити мене знову в Єнісейськ. Нам дали двох провідників селян і верхових коней. Черниці вперше сіли на коней. Дуже великі ґедзі так нещадно жалили тварин, що струмені крові текли по їхніх боках і ногам. Кінь, на якій їхала черниця Лукія, не раз лягав і качався по землі, щоб позбутися від ґедзів, і сильно придавив їй ногу. На півдорозі до Богучан ми ночували в лісовій хатинці, незважаючи на вимогу провідників їхати далі всю ніч. На І них подіяла тільки моя погроза, що вони будуть відповідати перед судом за нелюдське поводження зі мною - професором. Не доїжджаючи верст десяти до Богучан припинилася наша верхова їзда. Мене, що ніколи раніше не їздив верхи й украй стомленого, довелося знімати з коня моїм провідникам. Далі до Богучан ми їхали на возі. Потім пливли по Ангарі на човнах, причому довелося минати небезпечні пороги. Увечері, на березі Єнісею, проти устя Ангари, ми із черницями відслужили під відкритим небом незабутню вечірню. Після прибуття в Єнісейськ я був укладений у в’язницю в одиночну камеру. Уночі я піддався такому нападу клопів, якого не можна було й уявити собі. Я швидко заснув, але незабаром прокинувся, запалив електричну лампочку й побачив, що вся подушка й постіль, і стіни камери покриті майже суцільним шаром клопів. Я запалив свічу й почав підпалювати клопів, які стали падати на підлогу зі стін і постелі. Ефект цього підпалювання був разючим. Через годину підпалювання в камері не залишилося жодного клопа. Вони, очевидно, якось сказали один одному: «Рятуйся, братики! Тут підпалюють!» У наступні дні я більше не бачив клопів, вони всі пішли в інші камери. В Єнісейській в’язниці мене тримали недовго й відправили далі, вниз по Єнісею, коли прийшов із Красноярська караван, що складався з невеликого пароплава, який буксирував кілька барж. Мене помістили в одній із цих барж разом з відправленими в Туруханський край оціал-революціонерами. Черниці Лукія й Валентина хотіли проводжати мене, але цього їм не дозволили. Шлях по широкому Єнісею, який тече по безмежній тайзі, був нудний і одноманітний. На півдорозі до Туруханська була невелика зупинка в досить великому селищі, назви якого я не пам’ятаю. На березі мене зустріла велика група засланців, що зустрічали кожний пароплав у надії побачити мене, тому що там якось почули про моє заслання в Туруханськ. Із цієї групи до мене підійшов представитися пресвітер ленінградської баптистської громади Шилов, що очікував мене з особливим нетерпінням. Пізніше він приїжджав до мене в Туруханськ для довгих бесід. Трохи далі стояла інша група людей, що теж очікувала мене. Це були тунгуси, всі хворі трахомою*. Одному з них, напівсліпому від завороту вік, я запропонував приїхати до мене в Туруханськ у лікарню для операції. Він незабаром послухав мою пораду, і я зробив йому пересадження слизової оболонки губи на віки. У Туруханську, коли я виходив з баржі, юрба народу, що очікувала мене, раптом опустилася на коліна, просячи благословення. Мене відразу ж помістили у квартирі лікаря лікарні й запропонували вести лікарську роботу. Незадовго до цього лікар лікарні, пізно розпізнавши в собі рак нижньої губи, виїхав у Красноярськ, де йому була зроблена операція, уже запізніла, як виявилося згодом. У лікарні залишався фельдшер, і разом зі мною приїхала сестра із Красноярська -молода дівчина, що тільки но закінчила фельдшерську школу й дуже переживала від перспективи працювати із професором. Із цими двома помічниками я робив такі складні операції, як резекція верхньої щелепи, великі череворозтини, гінекологічні операції й чимало очних. Уже починався льодохід на Єнісеї, коли, на мій подив, приїхав до мене на човні за сімсот верст ленінградський пресвітер баптистів Шилов. Шилов почав цей небезпечний, важкий шлях тільки заради бесід зі мною. Раніше від нього в Туруханськ приїхав маленький кволий єврейчик, який з Америки приїхав у Москву під видом комуніста, але чимсь збудив підозру й був висланий у закритий Соловецький монастир. Цей єврейчик одного разу був присутній при моїй бесіді з Шиловим, і я на його прохання дозволив йому бути . Трахома - хронічне вірусне захворювання ока, яке при відсутності лікування приводить до виразки роговиці, завороту вік, утворенню більма, сліпоти. присутнім на наших бесідах, які тривали зо три дні по кілька годин щодня. Шилов просив мене розібрати цілий ряд текстів Святого Письма, і, звичайно, я роз’яснив їх у православному дусі. Але дивним чином виявилося, як побачимо далі, Шилов порахував мене переконаним у правоті баптизму. Наші бесіди закінчилися. Шилов встиг повернутися в Красноярськ на якомусь запізнілому пароплаві. У Туруханську був закритий чоловічий монастир, у якому, однак, старий священик звершував усі богослужіння [33]. Він підкорявся красноярському «живоцерковному» архієреєві, і мені треба було навернути його і всю туруханську паству на шлях вірності древньому Православ’ю. Досягти цього вдалося проповіддю про великий гріх церковного розколу: священик приніс покаяння перед народом, і я міг бувати на церковних службах і майже завжди проповідував на них. Туруханські селяни були мені глибоко вдячні й привозили мене в монастир і додому на вистелених килимами санях. У лікарні, звичайно, я не відмовляв нікому в благословенні [34], що дуже цінували тунгуси й завжди просили. За це й за церковні проповіді мені довелося дорого поплатитися. Мене попереджали, що голова Туруханськоїкрайовоїради - великий ворог і ненависник релігії. Це, однак, не перешкодило йому звернутися до Бога за спасінням, коли він потрапив у жорстоку бурю на Єнісеї на невеликому човні. На вимогу цього голови мене викликав уповноважений ГПУ й оголосив, що мені строго забороняється благословляти хворих у лікарні, проповідувати в монастирі і їздити до нього на покритих килимами санях. Я відповів, що за архієрейським обов’язком не можу відмовляти людям у благословенні, і запропонував йому самому повісити на лікарняних дверях оголошення про заборону хворим просити в мене благословення. Цього, звичайно, він зробити не міг. Про поїздки в церкву я теж йому запропонував заборонити селянам подавати мені сани, вистелені килимами. Цього він теж не зробив. Однак недовго терпіли мою твердість. Будинок ГПУ перебував зовсім поруч із лікарнею. Мене викликали туди, і біля вхідних дверей я побачив сани, запряжені парою коней, і міліціонера. Уповноважений ГПУ зустрів мене з великою злістю й оголосив, що за непокору вимогам виконкому я повинен негайно виїхати далі з Туруханська і на збори мені дається півгодини. Я тільки запитав спокійно: «Куди ж саме висилають мене?» І одержав роздратовану відповідь: «На Льодовитий океан». Я спокійно пішов у лікарню, і за мною пішов міліціонер. Він шепнув мені на вухо: «Будь ласка, будь ласка, професор, збирайтеся, якнайшвидше: нам потрібно тільки виїхати звідси й скоріше доїхати до найближчого села, а далі поїдемо спокійно». Незабаром ми добралися до недалекого від Туруханська села Селиванихи, що одержало свою назву від прізвища ватажка секти скопців Селиванова, що відбував тут своє заслання. Незабаром зібралися мої компаньйони по засланню - соціал-революціонери, які з великою цікавістю ставилися до мене й довго розмовляли зі мною. Вони допомогли мені грошима й хутряною ковдрою, яка дуже пригодилася мені. Після нічлігу в заїзді ми поїхали далі. Шлях по замерзлому Єнісею в сильні морози був дуже важкий для мене. Однак саме в цей важкий час я дуже ясно, майже реально відчував, що поруч зі мною Сам Господь Бог Ісус Христос, Який підтримує й зміцнює мене. Ночуючи в прибережних селах, ми доїхали до Північного полярного кола, за яким стояло невеличке село, назву якого я не пам’ятаю. У ньому жив у засланні Й. В. Сталін. Коли ми ввійшли в хату, її хазяїн простягнув мені руку. Я запитав: «Ти хіба не православний? Не знаєш, що в архієрея просять благословення, а не руку подають?» Це, як пізніше з’ясувалося, справило дуже велике враження на міліціонера, що конвоював мене. Він і раніше, на шляху від Селиванихи до наступного села говорив мені: «Я почуваю себе в положенні Малюти Скуратова, що везе митрополита Филипа в Отрочий монастир». Наступний наш нічліг був у поселенні з двох дворів, у якому жив суворий старець Афіноген зі своїми чотирма синами на положенні середньовічного феодального барона. Він привласнив собі виключне право на лов риби в Єнісеї протягом сорока кілометрів, і ніхто не смів заперечувати це право. Молодший із синів старого являв собою незвичайний приклад патологічних лінощів. Він відмовлявся від усякої роботи й цілими днями лежав. Його багато разів люто, до півсмерті били, але нічого не допомагало. Старий Афіноген уважав себе зразковим християнином і любив читати Священне Писання. До пізньої ночі я розмовляв з ним, роз’ясняючи те, що він розумів неправильно. Подальший шлях був ще важчий. Одна з наступних станцій недавно згоріла. Ми не могли зупинитися в ній на ніч і з труднощами дістали оленів, які ослабли від недостачі корму. На них довелося їхати до наступної станції. Проїхавши без зупинки не менш сімдесяти верст, я дуже ослаб і так замерз, що мене на руках внесли в хату й там довго відігрівали. Подальший шлях до поселення Плахіно, що було за двісті тридцять кілометрів від Полярного кола, пройшов без пригод. Моєму комсомольцеві, як він мені сказав, було доручено самому обрати для мене місце заслання, і він вирішив залишити мене в Плахіно. Це було зовсім невелике поселення, що складалося з трьох хат і, ще двох більших, як мені здалося, куп гною й соломи, які в дійсності були житлами двох невеликих родів. Ми ввійшли в головну хату й незабаром сюди ж увійшли низкою дуже нечисленні жителі Плахіно. Всі низько поклонилися, і голова поселення сказав мені: «Ваше Преосвященство! Не звольте ні про що турбуватися, ми все для вас улаштуємо». (Далі буде).
Page 1 and 2: ЩОМІСЯЧНА ВСЕУКРАЇ
Page 3: Листопад 2011 3 З НАШО
Page 7 and 8: Листопад 2011 7 З НАШО

Успенська вежа № 11 (2011)

You also want an ePaper? Increase the reach of your titles

Delete template?

Save as template?