Успенська вежа № 2 (2010)

ЩОМІСЯЧНА ВСЕУКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА СТАВРОПІГІЙНОГО БРАТСТВА СВ. АП. АНДРІЯ ПЕРВОЗВАНОГО 

За віру і 

є 

дність! 

Виходить з березня 1991 року ЛЮТИЙ 2010 року № 2 (212) 

Пастирське послання з нагоди 

початку Великого посту 2010 року 

Всечесні Отці! Дорогі Брати і Сестри! 

Кожен із нас, захворівши, сподівається 

одержати від лікаря рецепт, випити пігулки 

або зробити операцію – і повернутися до 

здоров’я. Та як же часто замість переліку 

потрібних ліків ми чуємо від сумлінних медиків 

про необхідність змінити спосіб життя, 

звільнитися від шкідливих звичок, більше 

часу проводити на повітрі, давати тілу фізичні 

навантаження… І раптом виявляється, що 

саме ці елементарні поради виконати найважче. 

Нерідко й до церкви ми звертаємося, як 

до терапевта, чекаючи на рецепт конкретних, 

видимих ліків на духовну недугу: особливої 

молитви, чудодійної води, мудрої поради 

отця-духовидця. Багатьох спокушають 

ефектні картини масових зцілень, часто демонстровані 

на відправах нетрадиційних 

культів. Дехто сподівається, що в церкві з 

ним відбудеться щось подібне й життєві проблеми 

назавжди його залишать. Натомість 

же чуються поради, здається, ніяк не пов’язані 

з актуальним станом недужої людини: повернутися 

до реґулярної молитви, примиритися 

з ближніми, пробачити кривдникам, 

навчитися шукати в Євангелії відповіді на 

свої життєві питання. А понад усе – пам’ятати 

про Христові слова: «Нехай вам станеться за 

вашою вірою!» (Мт. 9:29). 

Та що вдіяти, коли віра слабка, коли ми 

не чуємо на молитві Божої відповіді, а церковне 

богослужіння лишає нас байдужими? 

Як здобути силу, що лунає в розпачливому 

голосі батька хворого хлопчика, зверненому 

до Ісуса: «Вірю, поможи моєму невірству!» 

(Мк. 9:24). 

Великий піст впроваджує нас у перспективу 

духовного зцілення, пропонуючи цілковиту 

зміну способу життя. Церква заохочує 

нас полегшити харчування, відмовитися від 

гамірливих розваг, зайвих суперечок і непотрібних 

розмов, від алкоголю й нав’язуваних 

масовою культурою сексуальних узалежнень. 

Однак півтора місяці тілесної аскези були б 

лише наївною спробою втекти від сучасного 

світу, якби вони не мали ширшої перспективи: 

повернути нас у стан піднесеної тиші, 

в якій чутиметься голос Бога. 

Тілесні обмеження постової пори – це 

тільки необхідні знаряддя для відновлення 

нами природної єдности з Творцем, втрата 

якої врешті решт провокує всі наші духовні 

недуги й життєві кризи. Великий піст набуває 

сенсу, коли звільнений від випадкових 

захоплень, упереджень і образ простір нашого 

життя наповниться молитвою, коли ми 

відкриємо багатство й різноманітність форм 

нашого спілкування з Богом. За безмежно 

чуйного Помічника Господь посилає нам 

Єдинородного Сина, що у Своїх відкупительних 

стражданнях наближається до кожної 

людини, коли й вона переживає власну хресну 

дорогу. 

Один із найбільших православних аскетів, 

прп. Іоан Ліствичник, зобразив наше духовне 

зростання сходами до неба. Великий піст 

є в певному сенсі саме такими сходами. Долаючи 

їх, ми входимо у величний ритм руху 

церковної спільноти до вічного Небесного 

Царства. Центральний момент цього руху – 

таїнственне єднання з Господом Ісусом Христом 

у причасті Його Найсвятіших Таїн. Ось 

мить, яка розкриває значення Великого посту. 

Ось мить, яка долає нашу самотність і 

виявляє Небесного Супутника, чий супровід 

дається кожному з нас. Хай же кожен гідно переживе 

цю унікальну мить і вийде з очищувальної 

дороги посту в пасхальну радість духовно 

оздоровленим і зміцнілим. Хай досвід 

Великого посту збагатить нас відчуттям повсякчасної 

присутности на нашій життєвій 

дорозі Божого Агнця, Котрий прийшов узяти 

на Себе наші недуги. Амінь. 

ІГОР, 

архиєпископ Харківський 

і Полтавський УАПЦ. 

ДО 10-ї РІЧНИЦІ УПОКОЄННЯ 

Світлій пам’яті Патріарха ДИМИТРІЯ 

(в миру Володимир Ярема) (9.XII.1915 – 25.II.2000) 

Богослов, мистецтвознавець. Навчався в мистецько-промисловій 

школі та у Львівській духовній семінарії. З 1947 року служив священиком 

на парафіях. Один з ініціаторів Третього відродження Української 

Автокефальної Православної Церкви. 

Був пострижений в монахи. Висвячений у сан єпископа. 7 вересня 

1993 року на Другому Помісному Соборі УАПЦ єпископ Димитрій був 

обраний Патріархом Київським і всієї України УАПЦ. 

Він не тільки розбудовував Українську Автокефальну Православну 

Церкву. Як мистецтвознавець усе життя вивчав іконопис та архітектуру 

української церкви. Ґрунтовно обстежив більшість пам’яток 

сакральної архітектури України. Вийшли у світ основні його праці: 

«Церковне будівництво Західної України» (1998), «Іконопис Західної 

України XII-XV ст.» (2005). 

† 

20-РІЧНИЙ ЮВІЛЕЙ ЦЕРКВИ 

Урочиста академія з нагоди 

відродження УАПЦ 

У день пам’яти первомученика й архидиякона 

Стефана, Харківсько-Полтавська 

єпархія урочисто відзначала 20- 

річчя відродження УАПЦ в Україні. Вранці 

в Свято-Дмитрівському храмі архиєпископ 

Ігор у співслужінні собору духовенства 

Харківського, Київського та Полтавського 

деканатів відправив Святу 

Літургію. На малому вході харківський декан 

о. Олег Козуб був зведений у сан 

протоієрея, священики Леонід Даниленко 

й Назарій Момотюк нагороджені наперсними 

хрестами, а о. Олег Усов - камілавкою. 

Після братньої трапези в Українському 

культурному центрі «Юність» 

пройшла урочиста академія, сценарій 

котрої склала титар Свято-Дмитрівського 

храму Ольга Різниченко. Вели академію 

Ігор Капустянський і Оксана Підопригора. 

Було показано відеосюжети й слайдфільми, 

що висвітлювали 20-річну історію 

відродження УАПЦ. Своїми спогадами 

про визначні події та особистостей, 

які визначили розвиток УАПЦ, поділили- 

«І поблагословлю тебе я щедро, і 

розмножу тебе я вельми». – «Ці слова 

зі Святого письма можна віднести і до 

нашого батька, простого селянського 

хлопця з Надсяння з глибокою і щирою 

вірою в серці і багатьма іншими чеснотами, 

– згадує дочка Патріарха Димитрія 

(в миру – о. Володимир Ярема) п. Віра 

Маркович. – Батько отримав від Бога 

багато чеснот, а це: світлий розум, прекрасну 

пам’ять, хист до малювання і 

співу, вміння згуртовувати навколо себе 

ся о. Леонід Даниленко, Ніна Немировська, 

протоієрей Віталій Зубак, Кость Черемський, 

голова Всеукраїнського братства 

Валентина Чешкова, архиєпископ 

Ігор, голова Харківського братства Вадим 

Приходченко. Харківський хор «Світанок» 

(керівник Василь Салевич) здійснив 

інсценування українських звичаїв відзначення 

різдвяного свят-вечора. Виступали 

парафіяльний хор Свято-Дмитрівської 

церкви, кобзар Кость Черемський, музиканти 

Лариса Бабаєва та Оксана Підопригора. 

Маленький парафіянин Петрик 

Пінчук заграв на флейті. Свій вірш про 

часи ув’язнення прочитав відомий харківський 

поет Степан Сапеляк. На адресу 

академії надійшли вітання від голови 

проводу ОУН (р) Стефана Романіва, від 

харківської організації Християнсько-Демократичного 

Союзу. Привітав громаду 

голова Харківської обласної організації 

ВО «Свобода» Ігор Швайка. 

(Закінчення на 2 стор.). 

людей, любов до всього рідного, а найбільше 

– велику жагу до знань. Господь 

провадив його всюди, а тому на його 

життєвих стежках посилав поважних і 

добрих людей, котрі допомагали йому в 

усьому, відразу зауважуючи в ньому з 

одного боку скромність, з другого – велику 

наполегливість. Здобувши значні 

знання, він вирішив усе ж, що основне 

його покликання – служіння Богові, і 

став священиком. 

Він народився в середовищі чесних, 

гідних, як казали у його рідному селі 

Глідному (Глідне, польське Глудно), людей, 

– згадує дочка п. Віра Маркович. – 

Вважав себе східним лемком і завжди 

тим гордився. Не раз тато розповідав і 

вдома, і на проповідях, які то колись 

були люди в їхньому селі: поважні, розсудливі, 

стримані, маломовні. 

(Закінчення на 4 стор.).

2 

Лютий 2010 

(Закінчення. Початок на 1 стор.). 

10 січня 2010 року в неділю по Різдві 

Христовім, у Харкові завершилися ювілейні 

заходи до вшанування 20-ої річниці 

леґальної діяльности УАПЦ в Україні. Архиєрейську 

Святу Літургію очолив архиєпископ 

Ігор. Йому співслужили протоієрей 

Віталій Зубак (Харків), о. Назарій 

Момотюк (с. Сукачі на Київщині), о. Максим 

Стрихар (Київ), о. Станіслав Аштраф’ян 

(с. Соколове на Харківщині). У проповіді 

архиєпископ Ігор нагадав про 

майбутні вибори й на прикладі євангельського 

читання про переслідування 

царем Іродом немовлятка Христа вказав 

на необхідність відповідального, чесного 

вибору президента, здатного захиститися 

від спокуси жорстокого нищення 

конкурентів у боротьбі за владу. На молитву 

до Свято-Дмитрівської церкви 

прибув кандидат у президенти України 

Олег Тягнибок. Він виголосив вітальне 

слово до учасників конференції, нагадав 

про обставини леґалізації УАПЦ та УГКЦ 

1989 р. у Львові та висловив впевненість 

у визначальній ролі обох національних 

Церков в оздоровленні духовного життя 

України. Архиєпископ Ігор здійснив стислий 

аналіз драматичного пошуку УАПЦ 

власної ідентичности впродовж 1989- 

2009 рр. Його доповідь називалася «Драма 

української православної ідентичности: 

між альтернативою і пародією» (http:/ 

/www.uapc.org.ua/ua/?newsId=523). Головний 

редактор Порталу Credo.ru Олександр 

Солдатов розповів про альтернативні 

українські православні спільноти в 

Російській Федерації. Викладач Колеґії 

Патріярха Мстислава Ніна Немировська 

20-РІЧНИЙ ЮВІЛЕЙ ЦЕРКВИ 

Урочиста академія з нагоди відродження УАПЦ 

виголосила доповідь «Загальна характеристика 

духовної національної освіти на 

Слобожанщині». Харківський журналіст 

Владислав Проненко здійснив огляд 

історії друкованих видань УАПЦ, що з’являлися 

впродовж 1989-2009 рр., ознайомив 

присутніх із унікальними архівними 

матеріялами. Завершила конференцію 

доповідь київського священика Максима 

Стрихаря «Виховання безпритульних 

дітей у пострадянському суспільстві 

(досвід київської парафії вмч. Юрія Переможця)», 

що підсумувала досвід пастирської 

праці автора за два роки. 

Наш кореспондент. 

З РЕДАКЦІЙНОЇ ПОШТИ 

Вміння осягнути Божу науку 

Світлина 1989 року. 

М.В. ГІРНА, 

за дорученням парафіян с. Городиславичі Пустомитівського району. 

28 грудня 2009 року ми святкували 21-річчя, 

як перед нами відкрилися двері нашого храму. 

Разом з нами переступив поріг цієї напівзруйнованої 

церкви й о. Микола Кавчак. 

Пам’ятаємо той день, коли о. декан Пустомитівський 

представляв нам нашого священика і 

сказав, що отець не боїться роботи, і разом з 

нами буде працювати для відновлення храму. 

Багато порад і настанов дав нашому отцю і громаді 

о. Володимир Ярема, якій пізніше став Патріархом 

УАПЦ. 

Згадую притчу про таланти, дивлюся на цю 

людину й бачу, що Господь дав їй зразу декілька 

талантів. Найбільший – це вміння осягнути Божу 

науку, нести слово пастирське, підкріплювати 

вірних духовно, вселяти в їх серця віру, надію й 

любов до ближніх і цим самим заслужив у парафіян 

повагу, славу та любов. Завдяки йому, в 

тяжкий час розколу церков, наша громада залишилася 

єдиною та одностайною, жодної родини 

не відійшло, і ми одні із перших відродили в 

ПРОЩАННЯ З КОЛЯДОЮ 

13–й фестиваль різдвяних піснеспівів 

Православна громада 

Львівщини вже втринадцяте 

зібралася у стінах Коледжу економіки 

і права, щоби великою 

родиною прославити народження 

Христа. В лютому 1997 року 

з благословення Святійшого 

Патріарха Київського та всієї 

України УАПЦ Димитрія, 

Львівське крайове ставропігійне 

братство св. ап. Андрія Первозваного 

вперше провело у 

Львові розколяди під назвою 

«Прощання з колядою». Ця традиція 

отримала підтримку в жителів 

міста, і сьогодні майже 

кожна парафія проводить концерти 

коляд різного майсштабу. 

Цьогорічне свято розпочав 

молитвою високопреосвященіший 

Макарій, архієпископ 

1989 р. УАПЦ. За нашими молитвами та благаннями 

Господь послав нам єдність, не похитнулися 

ми у вірі так, як не похитнулася скеля Петра. 

Наш священик здобув і ще одну вищу освіту 

– юридичну, а це ще один талант. 

За 15 років перебування о. Миколи на нашій 

парафії, ми своїми силами перебудували і 

відреставрували сільську церкву, побудували 

дзвіницю, упорядкували церковне подвір’я – і це 

ще один талант, бо потрібно бути господарем. 

Проте шість років тому, у зв’язку із сімейними 

обставинами, він залишив нашу парафію і представив 

нам молодого священика Ромага Грабара. 

Отець Микола дбав і про наше національне 

відродження, збереження українських національних 

традицій, і коли в 2008 році ми виступали із 

вертепом у Львові, він був разом з нами. При закінченні 

нашої зустрічі отець сказав: «Я був, є і буду 

вашим», а ми є його. 

Тож хай Господь Бог посилає Вам і Вашій родині 

щастя, здоров’я, Ангел-хоронитель хай супроводжує 

Вас, отче Миколо, все життя на довгий 

вік і на многії літа. 

26 листопада 2009 року о. Микола Кавчак захистив дисертацію на здобуття 

вченого ступеня кандидата богослов’я, і з чим його щиро вітають і бажають плідної 

праці у винограднику Христовому Львівське крайове ставропігійне братство св. ап. 

Андрія Первозваного та редакція газети «Успенська вежа». 

Львівський УАПЦ. У своєму 

слові владика нагадав про історію 

святкування Різдва та його 

особливості в різних частинах 

Західної України. 

З привітальним словом до 

присутніх звернувся голова 

організаційного комітету п. 

Юрій Федів. 

У святковій програмі лунали 

коляди у виконанні постійних 

учасників: парафіяльних хорів 

церви свв. апп. Петра і Павла м. 

Львова, Успіння Пресвятої Богородиці 

м. Львова, хор Львівського 

крайового ставропігійного 

братства св. ап. Андрія Первозваного, 

ансамблю «Любисток» 

львівської поліклініки № 9. Прославляли 

народження Христа і 

Софія Федина, фолькльорні ансамблі 

«Марвінок» та «Розмай». 

Кожного року Братство запрошує 

колективи із районів 

Львівщини. Цього року прибули 

і вперше виступили хори парафій 

св. Софії УАПЦ м. Золочева та 

св. Миколая УАПЦ с. Чишок Пустомитівського 

району. 

Деканальна парафія м. Золочева, 

де настоятелем протоієрей 

Василь Саган, впродовж 

багатьох років співпрацює із 

Братством. Хор цієї церкви 

створений тільки в липні 2009 

року, проте вже в грудні 2009 

брав участь у міжконфесійному 

фестивалі «Мости єдання». 

Кульмінацією святкування 

була коляда Ставропігійної церкви 

Успіння Пресвятої Богородиці. 

Виступ розпочали вихованці 

недільної школи, які принесли 

радість глядачам своїми 

піснеспівами та вінчуванням. 

Із подячним словом до присутніх 

звернувся голова Братства 

п. Тарас Дмитрик. 

Соборним виконанням коляд 

«Бог ся Рождає», «Небо ясні 

зорі вкрили» та «Бог Предвічний» 

завершився 13-й фестиваль 

православних колективів 

Львівщини. 

Власний кореспондент. 

Передплачуйте християнський часопис «Успенська вежа» на 2010 рік, передплатний індекс 35013. Ціна незмінна.

До таких, знищених часом і занедбаних 

людською пам’яттю православних 

храмів Львова, з усією на те підставою 

слід зарахувати церкву св.священномученика 

Феодора Тиронського (скорочено 

- Тирона), котра, як і прилегле до неї 

кладовище, стояли на місці, де тепер 

влаштована автостоянка нічного клубу 

"Міленіум" із занедбаним сквериком із 

17 дерев на проспекті Чорновола. 

Перш, ніж перейти до цікавинок з 

історії самої церкви та життя її давніх парафіян, 

розповімо трохи про самого святого, 

на пошанування якого й була посвячена 

одна з найстаріших православних 

церков Львова. Отже, як переповідають 

енциклопедичні видання, Феодор Тирон 

(306 р.) був молодим солдатом-християнином 

в Римській імперії, якого заарештували 

за віру під час переслідувань. 

Прізвисько "Тирон"він отримав тільки 

через те, що був солдатом Тіронської когорти 

(дослівно: "cohors tironum"). 

Підрозділ, в котрому служив Феодор, був 

розквартирований на зиму в Криму, в 

містечку Амасія. Тут Феодор відмовився 

брати участь в язичницькому жертвоприношенні, 

що було обов’язковим для всього 

полку, тому був викликаний на суд, де 

вів себе достойно, тому його відпустили. 

Тоді він, не боячись задемонструвати 

свою християнську приналежність, підпалив 

язичницький храм, після чого його 

вдруге заарештували, катували, а опісля 

спалили. Тлінні останки св.Феодора зібрала 

Евсевія і захоронила в м.Евхаїті (див. 

додаток нижче). 

Про львівську церкву св.Феодора Тирона 

вперше зустрічаємо згадку в грамоті 

князя Льва під 1292 роком. Із записів 

пізнішого часу довідуємося, що в роки 

подвижницького служіння отця-крилошанина 

Йосипа (1569-1600 рр.) при вищезгаданій 

церкві св.Феодора 15 червня 1589 

року було засноване церковне братство, 

яке разом з іншими братствами (наприклад, 

Успенським з вулиці Руської), боронило 

в судах громадянські права українських 

купців і ремісників. З кінця ХVІ ст. 

при братстві св.Феодора існував шпиталь 

для хворих і калік та школа. В ній українські 

діти вчилися читати і писати, осягали 

основи церковного співу та пізнавали 

великі правди Христової віри. Однією 

з цілей братства було провадити братчиків 

шляхом євангельського життя, що 

й було записане в Статуті. 

Однак, з другої половини ХVІІ ст. українське 

населення довкола церкви св.Феодора 

чим раз сильніше почало відчувати 

натиск єврейського елементу: на півночі 

та південному сході від церкви постали 

синагоги, а довкола парафіяльного цвинтаря 

– камяниці того ж етносу. Востаннє 

церква св.Феодора згадується в документі, 

що датований 26 січня 1843 року. 

...Минуло майже два століття після 

руйнації давньої православної святині, 

котра майже пять століть носила імя 

св.священномученика Феодора Тирона. 

Сьогодні про неї нагадує лише сквер, де 

в давні віки стояла ця церковця. Щоби 

зберегти память про неї, про гідне подиву 

подвижництво українських міщан тої 

пори, а також у пам’ять тих, хто свого часу 

був похований на цьому місці та чиї останки 

й досі лежать під сквером св.Феодора 

(а, повірте, за п’ять століть їх тут захоронили 

не одну тисячу!), – мусимо вберегти 

його від сучасних циніків, для яких 

немає нічого святого. Розповідаймо про 

це, дороге нашому серцю, місце сусідам, 

Лютий 2010 3 

Що ми знаємо про православну 

церкву св. Феодора Тирона у Львові? 

Православні святині нашого древнього Львова можемо розділити 

на дві великі групи: ті, що існують до сьогодні, і ті, слід 

за якими вже настільки затерся у вихорі століть, що далеко не 

кожен історик може вказати на місце колись існуючої тут 

давньоукраїнської церковці. 

Але кожен з нас, дорогі читачі, знає, що 

далеко не всі люди у подружньому житті вважають 

себе щасливими. Часто жінкам доводиться 

зазнавати багато страждань. Один 

чоловік п’яниця, інший далекий від Церкви, 

ще інший знущається над своєю дружиною... 

В таких сім’ях жінки зазнають лише бід, страждань, 

образ і замість чоловікової підтримки та 

розуміння зазнають душевних, а іноді й тілесних 

мук. Адже чоловік став не люблячим помічником, 

а мучителем, став не сильною половиною, 

а тираном. Серце обливається кров’ю, 

коли дивишся на цих страдниць, котрі 

ніби засуджені на постійну, щоденну муку і безмежні 

скорботи. Як бути? Невже залишити їх 

на самоті зі стражданнями, невже ніяк не можна 

допомогти? Ні! Свята Православна Церква 

не залишається осторонь своїх вірних дочок, 

але настановляє, втішає та допомагає настановами. 

Ось одна з таких настанов із житія святих: 

Мати святого Григорія Богослова - блаженна 

Нонна - була донькою благочестивих християн. 

Та, на превеликий жаль, батьки видали 

ІСТОРІЯ ЦЕРКОВ 

ПРО БЛАГОЧЕСТИВІСТЬ 

знайомим, звертаймось до голови Галицької 

райдержадміністрації м. Львова, голови 

Львівської облдержадміністрації з 

вимогою проведення тут благоустрою із 

збереженням зелених насаджень, встановленням 

відпочинкових лавок та ін. 

Врешті, за прикладом цивілізованих 

країн світу, в таких випадках треба встановити 

й освятити в сквері ікону (або й 

каплицю. А чому б і ні?) св.священномученика 

Феодора Тирона, розмістивши поруч 

інформаційний стенд з історією колишнього 

православного храму і кладовища. 

Не будьмо байдужими! Долучаймось 

до справи збереження скверу св.Феодора 

і благаймо цього священномученика 

про допомогу та заступництво перед 

Богом! 

Д о д а т о к : Раннє середньовіччя знає 

ще одного святого Феодора, також солдата, 

на прізвисько Стратилат, якого особливо 

вшановували. На християнському 

Сході зберігся переказ про те, що під час 

переслідувань, коли язичники всю їжу на 

міському базарі оббризкали кров’ю жертовних 

тварин (щоби християни, самі того 

не відаючи, діткнулися до язичницького 

"благочестя"), Феодор явився у сні архієпископові 

та, попередивши про злісні задуми 

ворогів, звелів християнам їсти лише 

варену пшеницю з медом (коливо або 

кутю). В пам’ять про цю подію Феодору 

присвячена субота першої неділі Великого 

Посту. До речі, в день пам’яті св.Феодора, 

17 лютого 971 року, візантійський імператор 

Іоан Цимісхій отримав перемогу 

над слов’янами при Доростолі, після чого 

перемінив назву цього міста на Феодорополіс. 

У пізніший час на честь св.Феодора 

створено славнозвісні вітражі Шартрського 

собору ХІІІ ст., в котрому встановлено 

тридцять вісім картин-сюжетів про 

св.Феодора. Окрім того, в Римі, біля 

підніжжя Палатинського пагорба й досі 

стоїть присвячена йому церква (тамтешні 

італійці вимовляють його ім’я як "Тото"). 

За матеріалами Якова Кротова 

підготував Микола БАНДРІВСЬКИЙ. 

Слово до жінок, які мають 

неблагочестивих чоловіків 

Господь створив чоловіка й жінку подібними та потрібними одне 

одному. Серцю чоловіка потрібні жіноча любов, ніжність, м’якість і 

розуміння, адже ніхто не зможе так розділити скорботу, труднощі 

чи інші переживання, як любляча дружина. Тому й установив Господь 

Таїнство Шлюбу. Так само й кожна жінка потребує чоловікової опори, 

мужності, твердості, кріпості, сили, незалежності, сміливості. Тож 

закономірно, що чоловік завжди шукає супутницю життя, а жінка - 

супутника. Так було задумано і влаштовано Богом. 

її заміж за язичника. Щирій християнці дуже 

прикро було споглядати, як чоловік замість 

Єдиного Правдивого Бога вшановує бездушних 

ідолів та поклоняється їм. У той час, коли 

вона ставала на молитву, її чоловік звершував 

язичницькі обряди. Свята Нонна день і ніч 

у пості та зі слізьми благала у своїх молитвах 

Господа дарувати спасіння главі її сім’ї, вона 

невтомно прагнула вплинути на чоловіка 

різними способами: докорами, проханнями, 

переконаннями, але найбільше прикладом 

свого життя, полум’яною ревністю схиляючи 

його серце до благочестивого життя. Це було 

нелегко, все одно, що краплинам води безперервним 

падінням пробити камінь. Та цього 

вона чекала і прагнула з усією твердістю своєї 

віри. З плином часу свідомість чоловіка почала 

змінюватися, а Господь через видіння уві сні 

став навертати його. Одного разу чоловікові 

здалося, ніби він співає стих із псалма: «Я радів, 

як казали мені: ходімо до дому Господнього» 

(77с. 121,1). Від цього співу він відчув якусь солодкість 

серця і встав зі сну з піднесеним настроєм 

та розповів про свої відчуття дружині. 

Нонна зрозуміла, що Сам Бог навертає її чоловіка 

до Святої Церкви, почала ще старанніше 

молитися і знайомити чоловіка з основами 

християнської віри, направляючи його на дорогу 

спасіння. В той же час подорожуючи до 

Нікеї в м. Ніанзі зупинився святитель Антоній, 

єпископ Кесарії Каппадокійської. Саме до нього 

блаженна Нонна привела свого чоловіка, щоб 

охрестити. Після прийняття Таїнства Хрещення 

Григорій став вести настільки праведне та 

богоугодне життя, що невдовзі був вибраний 

єпископом м. Ніанзи. 

Тож і ви, багатостраждальні жінки, пам’ятайте 

про цей випадок з житія 

святих, беріть приклад зі святої Нонни, і Господь 

допоможе вам направити 

на добру дорогу ваших чоловіків. Щиро моліться 

за них Богові, впливайте на 

них докорами і переконаннями, розповідайте 

приклади з життя благочестивих християн, 

вірте в милосердя Боже, наберіться терпеливості. 

Вірте, адже як краплини води точать 

камінь, так і ви, безсумнівно, рано чи 

пізно зможете зворушити серця своїх чоловіків 

і їхні серця навернуться до 

Господа. Але якщо серце вашого чоловіка 

залишається запеклим у своєму безвір’ї, 

гріхах і беззаконнях, все ж ваші старання не 

пропадуть даремно,бо за свої земні терпіння 

ви отримаєте мученицький вінець на Небі й 

будете зараховані до тих, хто витерпів аж до 

кінця. Амінь. 

Протоієрей Миколай ГЕЛЕТЮК, 

с. Коршів Коломийського району, Івано- 

Франківщина. 

ПОДЯКИ 

ТА 

ВІТАННЯ 

Управа Львівського крайового 

ставропігійного братства св. ап. Андрія 

Первозваного щиро дякує парафіянці 

церкви Успіння Пресвятої 

Богородиці м. Львова п. Євгенії Чаповській 

за щирий дар для читачів 

Братської бібліотеки – книг про 

життя українців у світі та православної 

громади в Австралії і Новій Зеландії, 

а також за збірку журналів 

«Православні монастирі» у кількості 

35 штук. 

Хай Господь віддячить Вам сторицею 

! 

Редакція часопису «Успенська 

Вежа» щиро дякує всім читачам, 

які передплатили нашу газету на 

2010 рік та організували її підписку: 

п. Ользі Ваць та п. Наталі Пецюх 

(парафія Успіння праведної 

Анни м. Львова), п. Надії П’ятовій 

(м. Миколаїв обласний), Харківському 

Братству св. ап. Андрія Первозваного 

та особисто п. Людмилі 

Коробкіній, Золочівському декану 

УАПЦ о. Василю Сагану, п. Олені 

Стефановій (м. Київ) та всім 

вірним і доброчинцям, які приклалися 

до цієї справи. Приносимо 

подяку теж людям, які склали пожертву 

для підписки газети на 

сільські школи та церковні інституції 

по всій Україні, а саме: парафіянам 

Успенської церкви м. Львова 

– п. Лесі Степаняк, п. Тарасу Матвіїву, 

п. Богдану Рожаку, п. Мирославу 

Чупі, п. Василю Раку, п. Юрію 

Федіву, а також п. Роману Максимовичу 

(м. Львів-Винники), п. Катерині 

Колихаєвій (м. Харків). 

На адресу Львівського крайового 

ставропігійного братства св. ап. 

Андрія Первозваного надійшло багато 

привітань з нагоди Різдва Христового. 

Щиро дякуємо архієпископу 

Львівському Макарію, архієпископу 

Харківському і Полтавському 

Ігорю, митрополиту Івано- 

Франківському Андрію, духовенству 

з діаспори, а також священикам: 

о. Ігорю Литвину (м. Полтава), 

о. Йосипу Дрекалу (м. Кіровоград), 

о. Роману Сотнику (м. Миколаїв 

районний), о. Станіславу 

Шинкаренку (с. Катеринівка, Харківщина), 

о. Володимиру Червоннікову 

(м. Канів), о. Василю Сагану 

(м. Золочів, Львівщина), о. Валерію 

Копійці (м. Київ), п. Валентині 

Чешковій (м. Київ), п. Мирославі 

Шулак (Канада), п. Анні Дрозд 

(м. Перемишль, Польща), п. Маріанні 

Ярій (м. Сянок, Польща), редакції 

РІСУ та особисто п. Тарасу 

Антошевському, редакції часопису 

«Патріярхат» і особисто п. Анатолію 

Бабинському, працівникам 

Львівського музею історії релігії 

та особисто п. Зеновію Білику і п. 

Людмилі Ходьковій. 

Передплачуйте християнський часопис «Успенська вежа» на 2010 рік, передплатний індекс 35013. Ціна незмінна. 

* * * 

* * *

4 


(Закінчення. Початок на 1 стор.). 

Кожне їхнє слово мало певну 

вагу. Вони дуже дбали про 

своє добре ім’я. Мали сильні національні 

почуття, уміли берегти 

і шанувати своє рідне, національне. 

Батько любив повторювати 

один дуже характерний 

приклад: у селі керував війт. Це 

завжди була поважна і хоч трохи 

вчена особа. Якось один чоловік 

посягав на частку землі, 

що граничила з сусід-ською. 

Але, оскільки право не було на 

його боці, то це йому не вдалося 

вчинити (це був спір за 

межу). Невдовзі війт став сватом 

цього чоловіка, і той надіявся, 

що тепер виграє справу. 

Але коли про це дізнався війт, 

то дуже обурився і сказав, що 

це не поможе йому, хоч він і сват. 

Мама так оповідала, – згадує 

п. Віра Маркович, – що у 

їхньому селі мало було ледацюг 

(«лядаці таке»). Особливо 

брударств. 

Окрім того, це було дуже 

мальовниче село: джерельця, 

потічки, річка Сян, бистра і 

кришталево чиста. До останніх 

днів свого життя батько плакав, 

згадуючи, бо того вже 

нема. 

В селі українців було значно 

більше, ніж поляків. Вони 

мали читальню, де ставили вистави, 

муровану церкву, хор, 

добрих священиків. Поляки не 

ДО 10-ї РІЧНИЦІ УПОКОЄННЯ 

Світлій пам’яті Патріарха ДИМИТРІЯ 

мали культурного центру, були 

малоактивні і заздрісні. Все це 

добре далося взнаки перед «переселенням». 

«Як брат скінчив школу, – 

згадує рідна сестра Патріарха 

Димитрія п. Ганна Сотник, – 

нашу церкву малювали малярі 

з Перемишля. Володимир пішов 

до них і просився їм допомагати. 

Ті прийняли хлопця. А після 

науки в них уже сам розмальовував 

церкву в Павлокомі за 

Сяном: сам робив рисунки із 

сцен, і окремих святих, і орнаменти, 

і сам все розмалював». 

1931-1938, потім 1942-1944 

роки – навчався у Львівській 

мистецько-промисловій школі, 

спочатку в художника Павла 

Ковжуна, потім під керівництвом 

професора Михайла Осінчука. 

Згадує п. Ганна Сотник: «Як 

брат познайомився із 

львівськими малярами Павлом 

Ковжуном та Михайлом Осінчуком, 

і відтоді не одну церкву 

на Львівщині та Івано-Франківщині 

розмалював. А ще між 

тим вчив ноти. То влітку церкви 

розмальовував, а зимою в 

нашому селі вчив церковний 

хор, а також вчив хор народних 

пісень, ставив у Читальні концерти 

до різних свят. І так було 

до 1938 року. Того року його взяли 

до польського війська. Служив 

у м. Сяноці. 15 вересня наступного 

року мав повернутися 

додому, та першого вересня 

Програма вшанування 10-ї річниці упокоєння 

Святійшого Патріарха УАПЦ ДИМИТРІЯ 

27 лютого 2010 року у Львові 

10.00 – св. Соборна Літургія у храмі свв. апп. Петра і Павла 

м. Львова. Очолює Богослуження архиєпископ Львівський 

Макарій у співслужінні духовества львівського деканату. 

12.00 – панахида біля місця спочинку св. п. Патріярха Димитрія 

(церква свв. апп. Петра і Павла м. Львова). 

15.00 – Вечір світлої пам’яті Патріярха Димитрія у залі 

Львівського державного палацу культури учнівської молоді, площа 

Петрушевича, 2. 

(в миру Володимир Ярема) (9.XII.1915 – 25.II.2000) 

Німеччина напала на Польщу. 

Брат попав у полон. Зразу тримали 

їх у костелі в Кракові, а 

потім під Краковом, у Вісьліци, 

також у костелі. Морили їх голодом. 

Додому повернувся таким, 

що годі було його впізнати. 

...В нашому селі жив і все 

життя правив о. декан Іван 

Жарський. Він ту церкву в Павлокомі, 

яку розписав брат, посвячував, 

а потім казав до 

батька, що вона краще розмальована, 

ніж у нашому селі малярами 

з Перемишля... Отецьдекан 

Іван Жарський дав рекомендаційного 

листа до митрополита 

Андрея Шептицького, 

після чого брата прийняли до 

бурси у Львові (богословської 

семінарії)». 

Навчанню в семінарії завадила 

ліквідація УГКЦ та мобілізація 

семінаристів до радянської 

армії. Однак і тут мистецький 

талант допоміг 

кмітливому юнакові: він очолив 

хор і був більше зайнятий репетиціями 

та концертами, ніж 

військовою муштрою. 

Після повернення з армії 

Володимир Ярема працював у 

Національному музеї Львова. 

Як пише архієпископ Ігор 

Ісіченко: «...Як кожному галичанинові, 

йому довелося робити 

нелегкий вибір поміж приєднанням 

до Московського 

Патріархату, переходом до нечисленних 

римо-католицьких 

громад і належністю до нелегальної 

УГКЦ. Володимир Ярема 

повірив у твердження Гавриїла 

Костельника про те, що 

перехід на православ’я зі збереженням 

традиційного для Галичини 

обряду допоможе порятувати 

Церкву від русифікації 

та винищення. З цих мотивів 

він погодився прийняти рукоположення, 

і 3 серпня 1947 року 

був висвячений архієпископом 

Макарієм Оксіюком, братом 

єпископа УАПЦ Йосифа Оксіюка, 

на диякона, а 10 серпня 

1947 ним же – на священика». 

«Бог дав йому вірну дружину, 

– згадує дочка Патріарха 

Димитрія п. Віра Маркович, – 

таку ж богобоязливу і працьовиту. 

Разом вони долали всякі 

життєві випробування і труднощі. 

А це, перш за все, переселення, 

а з ним – втрата всього, 

що мали у рідному селі, батьківську 

землю й усе рідне та 

миле серцю. Далі – справжня 

бідність і майже голод, переслідування 

службами НКВС, 

часті переїзди з парафії на парафію 

і проживання в тісних, 

чужих помешканнях. 

...Вчора (після похорону нашого 

дорогого татка) ми знайшли 

його вірші про своє село, 

людей, рід свій, про околиці над 

Сяном. Вони не дуже римовані, 

але скільки в них ніжності, 

якоїсь надлюбови до всього 

рідного! 

Мама каже, що вже аж надто 

тато все ідеалізував. Це 

тому, що вона не така вже «надчуттєва», 

більш практична, також 

дуже мудра від природи 

жінка, спритна, роботяща, 

кмітлива і дуже цнотлива... 

Тато так мені про неї оповідав, 

як ми не раз просиджували з 

ним у Києві довгі вечори: 

«Вона була якась інша, ніж усі 

дівчата, стримана, мовчазна, 

але цікава до всього. Я зауважив, 

що до мене була уважною 

і дуже втішилася, як я запросив 

її до хору. Голосу особливого не 

мала, але дуже старалася, все 

виконувала з великим відчуттям 

обов’язку. Хоч не була красунею, 

але була стрункою, бистрою». 

Якось Карл Звіринський 

висловився, що наша мама 

дуже подібна на француженку 

– якась особливо оригінальна... 

Поляки переслідували тата. 

Якось (1945 р.) забрали маму з 

маленьким сином і повели на 

розстріл, бо не сказала, де переховується 

тато. Та врятував 

випадок (чи рука Божа). 

Надбіг сусід і закликав їх, поляків, 

що щось сталося. Після 

того мама зразу ж із маленькою 

дитиною втекла до Львова». 

Згадує архієпископ Ігор 

Ісіченко: «Талановитий юнак 

не міг залишитися осторонь 

боротьби націоналістичного 

підпілля проти окупаційної влади. 

Якось несподівано для мене 

одного разу він почав наспівувати: 

Зродились ми великої 

години 

З пожеж війни 

і полум’я вогнів, 

Плекав нас біль 

по втраті України, 

Кормив нас гнет 

і гнів на ворогів. 

А потім слово в слово переказав 

«Декалог націоналіста». 

...Попри чутливу гуманістичну 

натуру Патріарх мав тверду 

волю, був рішучим у діях і 

непримиренним до неправди... 

...Як Патріарх любив рідне 

Надсяння! ...В останній рік 

його життя ми зробили для 

Патріарха подарунок – влаштували 

йому поїздку за Сян. Не 

було містечка або села, про 

котре не розповів: скільки там 

жило українців, а скільки поляків, 

які визначні люди звідти 

походили, яка була церква, хто 

малював іконостас. На одному 

пагорбі Патріарх попросив нас 

зупинитися й хвилинку постояв 

мовчки. Тут у страшні роки 

українсько-польської боротьби 

його мало не розстріляли. Врятувало 

те, що він знав «Отче 

наш» по-польському... 

Розповіді про дитинство 

Патріарха лунали якщо не як 

казка, то як дивна розповідь 

про давно минулі сторіччя. 

Пізнавалося щось цілісне, величне, 

суголосне Шевченковому 

життєвому шляху. Чого варта 

була сама його унікальна 

пам’ять. Патріарх пригадував, 

як польське військо переходило 

Сян, прямуючи на Львів. Замислімося: 

йдеться про події 

1918 року, коли маленькому 

Володимирові Яремі не виповнилося 

і трьох років!». 

Зі слів дочки Патріарха п. 

Віри Маркович: «Останню 

свою Службу Божу батько 

відправляв у церкві Успіння 

Пресвятої Богородиці 16 грудня 

1999 року. Він був дуже слабий. 

Я переживала, щоб він вистояв 

на кафедрі, бо йому часто 

крутилася голова і був низький 

гемоглобін. 

Як благословив і виголошував 

на Великому вході, то я чомусь 

подумала, що то його остання 

служба і що вже ніхто 

так, як він, з такою щирістю і 

силою почуттів не буде вимовляти 

тих слів: «Поглянь з неба, 

Боже, і подивись, і відвідай виноградник 

цей...», або: «Всіх тих, 

хто життя своє віддали за 

волю України, що в тюрмах 

були замучені і закатовані, тих, 

хто на своїй землі голодом були 

заморені...». Перебуваючи на 

молитві, Патріарх жив нею, міг 

цілком зосередитися на розмові 

з Богом серед інших людей, 

а вже на Святій Літургії не 

раз зі сльозами на очах виголошував: 

«Прийміть, споживайте...», 

«Пийте з неї всі...». А його 

молитви-розмови-прохання! 

Іноді він так зворушливо і натхненно 

переплітав Євангельську 

розповідь із темою сьогодення! 

Як висловився один із 

отців, ці промови йшли «від 

ізбитка серця». 

Він пережив зради, обмови, 

ганьбу від аморальної поведінки 

непокірних йому єпископів. 

На ці виклики Патріарх 

відповів посланням «Про спроби 

ліквідації УАПЦ в Україні», 

циклом «Розмов про страшне 

сьогодення», а вже перед смертю 

– поїздкою до США та заповітом 

про перехід УАПЦ під 

омофор митрополита Костянтина. 

25 лютого 2000-го року, на 

85-му році життя, Патріарх 

Димитрій відійшов у вічні оселі 

Господа. 

Україна втратила видатного 

діяча сучасного православ’я, 

палкого патріота, активного 

поборника автокефалії Української 

Церкви. 

Як згадує архієпископ Ігор 

Ісіченко, що останні роки Патріарх 

прожив аскетично. Його 

обирали на наругу – він же 

відкрив духовні виміри патріаршої 

гідності, неприступні для 

багатьох сучасних носіїв патріарших 

регалій. 

Патріарх Димитрій в усьому 

покладався на Бога. «Для 

того Бог нас тут поселив на 

обмежений час, щоб ми навчилися 

жити чесно, стати гідними 

людьми згідно з волею Божою 

та згідно з ученням Христа», – 

навчав він. 

У наших очах постає образ 

того, хто сподобився пройти 

свою Голгофу, заохочуваний 

Христовим словом: «Блаженні 

ви, як ганьбити та гнати вас 

будуть і будуть облудно на 

вас наговорювати всяке слово 

лихе ради Мене. Радійте та 

веселітеся, нагорода бо ваша 

велика на небесах!». 

Марія ГОРБАЛЬ. 

Автор статті вдячна дочці Патріарха Димитрія п. Вірі Маркович 

за надані спогади із домашнього архіву. У статті також 

використані матеріали з передмови архієпископа Ігоря Ісіченка 

«Світло Патріарха Димитрія» до монографії Патріарха Димитрія 

(Яреми) «Іконопис Західної України» (Львів, 2005). 



ВІХИ НАШОЇ ІСТОРІЇ 

Холмська чудотворна ікона Божої Матері 

Православні українці Холмщини з середньовічних часів вважали її 

найбільшою святинею. Тепер науково доведено, що вона є найстаршою 

з існуючих в Україні та однією з найстарших в Європі ікон. Історики 

церкви на підставі різних джерел ще 400 років тому зробили 

висновок, що її автором є святий євангелист Лука. До Києва вона 

могла потрапити разом з майбутньою дружиною рівноапостольного 

київського князя Володимира, візантійською царівною Анною. 

У 981 році князь Володимир приєднав 

до Київської держави землі у межиріччі Західного 

Бугу і Вепра, які тоді заселяло 

східнослов’янське плем’я волинян. Тут 

вони збудували багато поселень і десятки 

укріплених городів (міст), серед них Волинь 

і Червень, які дали назви Волинській і Червенській 

землям. 

На підставі літописних джерел, переказів 

і результатів археологічних досліджень 

вчені припустили, що князь Володимир з 

метою утвердження християнства на найзахіднішій 

окраїні своєї держави у 1001 році 

збудував у Холмі церкву на честь Різдва 

Пресвятої Богородиці і за тодішньою традицією 

подарував церкві ікону Пресвятої 

Богородиці, яка згодом отримала назву 

«Холмська». Холмські князі високо шанували 

цю святиню, а вона оберігала від усяких 

бід мешканців цієї землі. 

В церковній та історичній літературі 

описані головні моменти з історії ікони та 

зафіксовані факти її чудотворних дійств. 

Над їх виявленням працювало багато духовних 

та світських осіб. Зокрема, греко-католицький 

єпископ Мефодій Терлецький, 

який обіймав холмську кафедру у 1630- 

1649 роках, започаткував збір інформації 

про ікону та її благодіяння. Поштовхом для 

цього стала пожежа в Холмі у 1638 році, під 

час якої згоріли церква Різдва Пресвятої 

Богородиці та церковний архів з описом чудесних 

діянь ікони, але саму ікону віруючим 

вдалося врятувати. 

З ініціативи єпископа у 1639 році була 

створена комісія, яку очолювали Перемисько-Самбірський 

єпископ Павло Облучинський 

і ректор холмської гімназії Яків 

Суша. Члени комісії зафіксували і підтвердили 

понад 700 благодіянь ікони Пресвятої 

Богородиці. Своїм рішенням від 22 липня 

1646 року комісія визнала чудодійну силу 

ікони, про що нотаріус Іван Василькевич 

склав відповідний акт. Внаслідок цього 

рішення ікона отримала офіційну, юридично 

підтверджену назву «Чудотворна». 

На жаль, більшість чудотворних діянь 

ікони холмської Божої Матері до наших днів 

не дійшло. Під час чисельних пожеж у місті 

страждали храми, горіли безцінні архіви з 

церковними книгами. Збереглась лише 

незначна частина фактів чудесних діянь за 

посередництва ікони. 

В чудотворній силі ікони мешканці Холма 

переконались ще під час облоги міста 

татарським військом під проводом хана 

Батия у 1241 році. Розуміючи, що сили не 

рівні й усі захисники міста неминуче загинуть 

від рук нападників, жінки у щирій молитві 

просили Пресвяту Богородицю про 

відвернення біди. Потім процесія віруючих 

з іконою та співами релігійних пісень 

пройшлася захисними валами міста. В цей 

час татарам видалось, що перед ними на 

горі знаходиться неприступна фортеця, 

яка сягала хмар. Вони не наважились здобувати 

це місто (тоді міста називали городами) 

і відступили, знищивши його околиці. 

Про цю подію у Галицько-Волинському 

літописі написано, як «Зберіг був 

сей город Бог от безбожних татар». Тоді 

ж з’явилась народна приказка: «Холмок 

городок до небес висок». 

Дві холмські княжни виконали дану перед 

іконою обітницю. Вони прикрасили 

ікону Пресвятої Богородиці коштовностями, 

а самі стали черницями існуючого неподалік 

на Дівочій горі жіночого монастиря. 

Існує переказ про те, що під час наступного 

наїзду татар на Холмщину усі 

черниці цього монастиря, щоб не потрапити 

до рук диких ординців, після нетривалого 

опору наклали на себе руки. 

Під час великої пожежі в Холмі у 1259 

році, яку згідно з літописом було видно за 

сотні кілометрів у Львові, церква Різдва 

Пресвятої Богородиці повністю згоріла, 

але ікона Божої Матері залишилась неушкодженою. 

Холмський король Данило 

Романович, якого пізніше назвали Галицьким, 

відбудував Холм - тодішню столицю 

Галицько-Волинської держави, архієрейську 

соборну церкву Різдва Пресвятої 

Богородиці зробив гарнішою, збудував 

ще три храми. 

У 1261 році татарське військо під проводом 

Бурундея пограбувало Холм та ще 

кілька літописних населених пунктів краю. 

Коли татарські воїни наважилися торкнутись 

ікони Божої Матері, щоб зняти з неї 

коштовні прикраси, вони осліпли, а їх голови 

повернулись назад. У великій злобі 

інші воїни вчинили наругу над образом 

Богородиці. Хоч залишились сліди від татарських 

шабель на обличчі та плечі Матері 

Божої та нозі Ісуса Христа, проте 

ікона залишилась у храмі. 

До наших днів дійшло ще кілька фактів 

чудес за посередництва Божої Матері. В 

літературних джерелах є розповідь про 

зцілення дитини, яка втратила зір через 

хворобу. Після того, як її очі протерли хустинкою, 

якою перед тим обтерли лик 

Божої Матері на чудотворній іконі, зір у 

дитини швидко відновився. Або ж інший 

випадок. Трирічна донька мешканця села 

Войславичі Холмського повіту потрапила 

в яму з водою і протягом години знаходилась 

під водою. Після знайдення її мертвою 

мати дитини в щирій молитві просила 

Бога і Пресвяту Богородицю про повернення 

дитині життя. І трапилось чудо! 

Через якийсь час дитина почала дихати, 

а схвильована мати при цьому вигукнула: 

«Слава Тобі, Пресвята Діво!». 

На пергаментній Холмській Євангелії 

XIV століття існує запис про те, як у поході 

проти татар у 1416 році холмський староста 

Олександр Білий разом з загоном 

місцевих воїнів потрапив у пастку. В 

щирій молитві до Пресвятої Богородиці 

він присягнув подарувати соборній церкві 

власний будинок і після порятунку виконав 

свою обітницю. На Холмщині існувала 

давня традиція: на знак подяки Пресвятій 

Богородиці за допомогу в біді люди прикріплювали 

до ікони дари у вигляді золотих 

пластинок та коштовного каміння. Хоч 

прикраси в 1919 році зняли більшовики, 

сліди від них збереглися до наших днів. 

За холмського православного єпископа 

Василя Баки (обіймав кафедру в 1546- 

1552 роках) ключареві церкви Різдва 

Пресвятої Богородиці з’явилось видіння. 

Пізнього вечора він почув, що у зачиненому 

храмі лунають релігійні пісні. 

Відімкнувши двері, він побачив яскраве 

сяйво, яке випромінювала чудотворна 

ікона. Збентежений побаченим, церковний 

ключар пішов до єпископа. Вислухавши 

повідомлення, Василь Бака заспокоїв його 

тим, що й сам часто спостерігає такі діяння 

Божі. 

В чудотворну силу ікони вірили прості 

люди, священнослужителі різних конфесій, 

державні та військові діячі. Упродовж віків 

між ними точилася боротьба за право володіння 

цим безцінним скарбом. Після Берестейської 

церковної унії 1596 року церкви 

Холмської православної єпархії опинилася 

в руках греко-католиків, не дивлячись 

на те, що більша частина мирян та місцевого 

духовенства лише у 1641 році визнали 

зверхність папи римського. 

На прохання православних віруючих 

польський король Володислав IV у 1633 році 

своїм указом дозволив залишити їм церкви 

в Холмі, Красноставі, Грубешеві, Городлі 

та вислав на Холмщину комісарів 

для полагодження цього питання. Проте 

холмський греко-католицький єпископ 

Мефодій Терлецький, який відзначився 

особливою жорстокістю до віруючих, не 

підкорився волі короля. В холмській 

міській книзі є запис королівських комісарів 

про те, як «Після передачі Успенської 

церкви у володіння православних, 

отець владика з великою юрбою вчинив 

напад на церкву, зірвав власноручно замки, 

побив перебуваючих там православних 

мирян, скривавив, покалічив, повиривав 

бороди і забрав церкву силою». В судових 

архівах збереглися документи про 

криваві розправи з православними віруючими, 

які під час запровадження унії не 

хотіли віддавати церкви та забирали з них 

Холмська чудотворна ікона 

Пресвятої Богородиці. 

старовинні церковні книги та начиння. За 

це вони були оскаржені єпископом у судах 

і за вироком суду були страчені шляхом 

відтинання голови. 

Відповідно до Зборівської мирної угоди 

1649 року Холмська єпархія та єпископська 

кафедра повинні були перейти у 

підпорядкування православного київського 

митрополита. Щоб чудотворна ікона не 

дісталась православним, тодішній адміністратор 

Холмської греко-католицької 

єпархії Яків Суша зробив спробу вивезти 

її за межі міста. Довідавшись про його наміри, 

люди оточили святу Данилову гору 

(на ній за короля Данила знаходилась 

фортеця, княжі палати і кафедральна 

церква) та зірвали його плани. В цій ситуації 

Я. Суша разом з наближеними особами 

заховав ікону на одному з приватних 

обійсть та взяв присягу від підлеглих про 

збереження таємниці. Після того, як у 

1650 році холмську кафедру очолив православний 

єпископ Гедеон Балабан, ікона 

була знайдена і повернута до соборної 

церкви Різдва Пресвятої Богородиці. 

Отримавши скаргу Якова Суші, король 

у 1651 році наказав перевезти ікону до 

Люблина, звідки вона під наглядом Суші 

потрапила до польського війська під час 

походу проти козацького війська Богдана 

Хмельницького і перебувала з ними під 

Берестечком. Ще кілька разів польські королі 

брали ікону під час військових походів. 

Зокрема, у 1672 році ікона була в 

розташуванні польських військ під проводом 

М. Вишневецького під час походу 

проти турків і татар. Зрештою, у 1860 році 

чудотворну ікону Холмської Божої Матері 

остаточно повернули собі православні 

віруючі та реставрували її у найкращих 

майстернях. 

Лише промислом Господнім можна 

пояснити події, пов’язані з іконою у 

новітні часи. У 1915 році під час депортації 

українського православного населення з 

Холмщини і Підляшшя до внутрішніх губерній 

Росії ікона була перевезена до Загорівського 

монастиря Москви, де тимчасово 

знаходилось Холмське єпархіальне 

управління і Свято-Богородицьке братство. 

Після більшовицького перевороту 

1917 року виникла загроза знищення чудотворної 

ікони, тому українське духовенство 

Холмщини, яке перебрало на себе 

єпархіальну владу й визнало уряд Української 

Народної Республіки, здійснило 

перевезення її до Києва. Цим питанням 

безпосередньо займались тодішній голова 

єпархіальної ради протоієрей Орест 

Мільков, представник українського населення 

Холмщини в Ліквідаційній комісії російської 

влади у Польському королівстві, 

протоієрей Михайло Корнилович і протоієрей 

Антон Юнак, який до Першої світової 

війни був священиком у с. Вакиїві Грубешівського 

повіту. Вони помістили ікону до 

церкви жіночого Флорівського монастиря 

у Києві. Після того, як у 1919 році більшовики 

зняли з ікони коштовні прикраси, сліди 

від яких збереглися донині, її переховував 

Михайло Корнилович, а після його арешту 

більшовиками - донька священика Антона 

Юнака. 

У 1943 році на свято Воздвиження Чесного 

Хреста Господнього заступник посадника 

Києва професор Всеволод Волканович 

і протоієрей Антон Юнак привезли ікону 

до Холма і передали її архієпископу Холмському 

і Підляському Іларіону (Івану Огієнку). 

Спочатку вона знаходилась в Андріївській 

церкві, де щоденно перед іконою відбувались 

богослужіння. У жовтні 1943 року 

відбулось урочисте перенесення чудотворної 

ікони Холмської Богоматері до соборної 

церкви Різдва Пресвятої Богородиці, 

де її помістили на давньому місці. 

Про роль ікони в національному вихованні 

українців Холмщини говорить урочисте 

богослужіння під час традиційного свята 

Різдва Пресвятої Богородиці в 1941 році. 

У зверненні до віруючих старий монах наголосив: 

«Брати і сестри! Ми численно тут 

зібралися, щоб Пречистій помолитися, 

свої жалі й скорботи до Неї принести. Чому 

ж власне до Холма ми поспішаємо? А тому, 

що це наш Сіон, наш Єрусалим, наш Почаїв. 

Тут наші славні українські князі князювали, 

тут наші владики холмські перед образом 

Пречистої свої молитви складали за Холмщину, 

за Україну, бо вони православними 

українцями були. Та й ми православні українці. 

Нас мордували поляки, нас мучили 

турки й татари, венгри й литвини, нас переслідували 

москалі. Але віри святої, мови чудової 

ми не занапастили. Наша назва «Україна», 

«українець» така ж стара, як назва 

«Холмщина», «холмщани». Нашу землю 

вже в XIII віці Україною називали. Наші 

предки віру зі сходу прийняли, і була це віра 

Православна. Тут, під Собором, українські 

православні королі, князі, єпископи, бояри 

спочивають. Вони дали нам заповіт: віру й 

мову, ті найцінніші скарби наші, непохитно 

заховуйте, коли бажаєте, щоб вас шанували 

й поважали. І наші прадіди, діди й батьки 

цього заповіту не забували, але все ж 

таки ворогам нашим удалось за довгі століття 

панування омосковити нашу гарну староукраїнську 

мову й впровадити до неї московську 

вимову... Отже, коли ви чуєте в 

церкві рідну українську мову чи вимову, то 

не думайте, що це щось нове: ми повертаємо 

до своєї старовини, бо національна 

честь цього від нас вимагає. Даймо ж собі 

тут у Соборі присягу: залишитись завсіди 

православними українцями, шанувати й 

боронити свою віру, націю й мову, від них 

ніколи не відступати. Це буде наймиліша 

жертва й свічечка перед образом Пречистої». 

З наближенням радянсько-німецького 

фронту до Холма частина духовенства Холмської 

єпархії на чолі з митрополитом Іларіоном, 

чудотворною іконою Матері Божої та 

єпархіальним архівом 18 липня 1944 року 

спеціальним потягом вирушили на еміграцію 

у напрямі Кракова. Проте Господь Бог мав 

інші плани і не допустив відокремлення святині 

від українського народу Холмщини. Поблизу 

Кракова потяг зазнав бомбардування 

радянською авіацією, внаслідок чого значна 

частина єпархіального майна була знищена. 

Прості люди врятували ікону, повернули її до 

Холма і передали священнослужителям, які 

залишилися зі своїм народом. 

Під час переселення українців з Холмщини 

до УРСР священики холмського кафедрального 

собору в 1945 році таємно 

перевезли цю святиню до Івано-Франківська. 

Там до 1994 року її переховували колишній 

член Холмської духовної консисторії, 

священик церкви Різдва Пресвятої 

Богородиці, протоієрей Володимир Мархева 

та його родич і соратник, колишній голова 

секції культурно-освітньої роботи Холмського 

повітового допорогового комітету 

Денис Ренда. З Івано-Франківська вона потрапила 

до їх родичів у Луцьку, де нащадки 

холмщаків передали її до музею Волинської 

ікони і повернули їй первісний вигляд. 

Знаючи духовну й матеріальну цінність 

Холмської чудотворної ікони Божої Матері, 

радянські та польські контррозвідники після 

війни тривалий час розшукували її в Польщі, 

Україні та за океаном. 

Вже понад 1000 років ікона Божої Матері 

є духовною опорою холмщаків, заступницею 

і цілителькою цього покривдженого 

народу, а тепер служить об’єктом поклоніння 

для усіх сущих в Україні православних 

віруючих. 

Священик Михайло БАБИЧ, 

настоятель парафії святої 

рівноапостольної княгині Ольги села 

Катериничів Городоцького деканату. 


6 


Якось скаржилась одна 

жінка: «Я не можу навіть до неї 

підступитись, бо вона, тобто 

подруга, кричить і звинувачує у 

всіх бідах, мовляв я їй щось 

поробила». Тоді вона отримала 

від священика пораду щоденно 

і безустанно молитися за цю 

людину. Мусить статися, що 

вона зміниться. Невислуханою 

молитва не буває. У молитві є 

такі слова: «Не дай, Господи, 

заснути у гніві». Справжні християни 

дуже боялись цього! 

Тепер, на жаль, мало хто над 

цим задумується. 

Добрим прикладом для повного 

розуміння можливих 

наслідків цього гнітючого стану 

є опис життя Тита. Мав цей 

блаженний пресвітер Тит брата 

по духу, чорноризця того ж 

Христина прийшла дуже 

втомленою з роботи – сьогодні 

20 січня, звіти. Весь 

день розривали на усі боки: 

телефонні дзвінки, виклики 

до начальства, а ще й своєї 

роботи було немало після 

свят. Поїла, відкинулась на 

диванчику й задрімала. 

Враз стрепенулася від 

голосної розмови мами в 

коридорчику й почула: «А 

ми маємо свою церкву та 

свого священика, греко-католицького, 

так що вибачайте». 

Христя підбігла до дверей 

і, відсторонивши маму, 

лагідно й вибачливо запросила 

отця до хати покропити 

оселю. А мамі шепнула: 

«Я заплачу, ти не мусиш». 

Отець ще якусь хвилю 

постояв у нерішучості, а 

далі усміхнувся до Христі і 

проказав: «Якщо ваша ласка» 

– і зайшов. Він відчитав 

усі молитви дуже ретельно, 

не поспішаючи, обійшов 

усю хату, гарно повінчував, 

Найпоширеніший гріх 

Практично на кожній сповіді нас запитує священик: 

«Чи не перебуваєте ви у гніві з кимось?». І якщо так, то 

ми навіть не отримуємо розрішення, нас спонукають 

негайно виправитись, перепроситись або, якщо навіть 

важко вибачитись, коли нас звинувачують безпідставно, 

то принаймні зробити спробу до порозуміння. Тим ми 

ніби знімаємо з себе частину вини, або й повністю стаємо 

виправданими. Все це ми дуже добре розуміємо, коли 

це стосується не нас. Якщо ж нас – це вже дуже складно. 

Ми знаходимо аргументи на користь того, ніби це зараз 

не є можливим, що не в нас причина і т.д. 

монастиря на ім’я Євагрій, 

який саном був диякон. З ним 

же блаженний цей пресвітер 

Тит мав любов велику й нелицемірну, 

що всі дивувалися однодумству 

і щирому любленню 

їхньому. Ворог же, що ненавидить 

добро, який звик сіяти 

кукіль поміж пшеницю, посіяв 

ворожнечу між ними і так гнівом 

та ненавистю потьмарив їх, що 

й один на одного не могли поглянути, 

але всіляко взаємно 

одне одного уникали. Коли-бо 

ішов один з них з кадилом у 

церкві, тоді другий втікав від 

ладану. Чи якщо той не відходив, 

тоді инший минав його, не 

покадивши. І перебували багато 

часу у великому мороці 

гріховному, що й приносити 

Божественні Дари і причащатися 

насмілювалися, не помирившися 

між собою ані прощення 

не отримавши. Ворог озброїв 

їх один на одного. Брати 

ж багато разів просили їх помиритися 

між собою, але вони ані 

слухати про те не хотіли. Одного 

разу, з допуску Божого, трапилося 

цьому блаженному пресвітерові 

Титу розхворітися 

люто, і вже не мав надії на життя, 

тоді почав плакати гірко через 

своє прогрішення і послав 

до диякона Євагрія з великим 

розчуленням, кажучи: «Пробач 

мені, брате, задля Господа, що 

образив тебе гнівом своїм». Той 

же не лише не пробачив, а й 

жорстокими словами проклинав 

його. Проте брати, бачивши, 

що Тит уже помирає, притягнули 

Євагрія силоміць, аби 

Заборонена любов 

від образи та жалю. 

«Мамочко, ну чого ти? Бачиш, 

як гарно той священик 

усе виконав. Я би сказала, 

навіть набагато сумлінніше, 

ніж наш. Видно, що то духовна 

особа, хіба ні?». 

«Ти мені плюнула в душу, 

розумієш? Ти ж знаєш, як я 

ставлюся до тих православних, 

і щоб у моїй хаті я ще 

мала їх терпіти?!». 

«І що ж ти терпіла, молитву? 

Вона така сама, як і в 

нас, хіба ти чула якусь різницю?». 

«Сам факт, як ти вчинила 

зі мною, сам факт...» – не 

вгамовувалась мама. 

«А це якраз той самий 

факт, як ти вчинила з отим 

священиком. І в твоєму голосі 

було стільки роздратованості 

та презирства... Мамочко, 

ти ж віруюча людина, 

ми ж постійно слухаємо 

Євангеліє, чому не застосопоблагословив 

і пішов. 

Христя розуміла, що 

вийшло все негарно супроти 

мами, але це був її перший 

крок до поважної розмови 

з матір’ю, для якої усі 

православні люди, вже не 

кажучи про православних 

священиків, були людьми 

другого сорту, мало не зрадниками 

віри й навіть України. 

Але на щастя, на щастя 

таки, цей священик справив 

гарне враження. Очевидно, 

він старався, бачивши конфліктну 

ситуацію і тим заспокоїв 

навіть маму. Вона 

спокійно стояла в кутку 

кімнати, весь час мовчала, 

вражена доччиною поведінкою 

і, здавалось, з її очей 

от-от бризнуть сльози. 

Коли за священиком 

Христина зачинила двері, 

то мами вже не було у 

вітальні, пішла до себе у 

спальню і там схлипувала 

вуємо його, в першу чергу, 

до себе, а до інших?». 

«То коли-то ти стала на 

бік православних? Що, 

може, вже й до церкви 

їхньої ходиш?». 

«Іноді заходжу і не бачу, 

правду кажучи, суттєвої 

різниці в Богослужіннях». 

«Дитино, – зірвалась 

мама з ліжка, – ти ріжеш ножем 

моє серце! Бійся Бога!». 

«Мамцю, та Бог якраз 

хоче найбільше, аби ми, українці, 

примирилися, ми ж 

однієї віри, це ж виразно тепер 

видно». 

«Перестань зараз мені 

про те казати, перестань!» – 

закричала мама. А далі вхопилася 

за голову, плакала, 

розпачала, обіцяла все розказати 

татові – а той був ще 

ревніший від неї греко-католик, 

– що Христя зажурилася 

не на жарт. 

За хвильку, коли Христя 

попрощався з братом. Хворий 

же, бачивши його, зразу поклонився, 

впав ниць перед ногами 

його зі сльозами, кажучи: «Прости 

мені, отче, і благослови». 

Але Євагрій, немилостивий 

нелюд, відвернувся від брата і 

люті ці перед усіма промовив 

слова: «Ніколи не хочу з ним 

прощення мати, ані в цьому 

віці, ані в прийдешньому». І, те 

мовивши, вирвався з рук 

братів і зразу впав. Брати ж хотіли 

підняти його і побачили, що 

він бездиханний, і не могли 

йому ані рук зігнути, ані уст 

зімкнути, ані очей стулити, наче 

давно помер. Хворий же пресвітер, 

цей блаженний Тит, у 

той же час встав і, ніби ніколи 

не хворів, здоровий був. Охопив-бо 

жах усіх через таку раптову 

смерть одного, иншого ж 

швидке одужання. І почали питати 

зціленого блаженного цього 

пресвітера, що то було. Блаженний 

же Тит відповідав їм, 

розповідаючи детально відкрите 

йому все: «Коли хворів, — 

казав, — люто у гніві цьому, бачив 

ангелів, що відступилися 

від мене і плакали над загибеллю 

душі моєї, і бісів же, що раділи 

через гнів мій. Через те 

почав просити вас, щоб ішли до 

брата прощення для мене випросити. 

Коли ж привели його 

до мене і я поклонився йому, а 

він же відвернувся від мене, 

бачив одного ангела немилостивого, 

який тримав палаючий 

спис, — ним же вдарив того, 

що не пробачив. І зразу впав 

той мертвий. Мені ж той ангел 

подав руку і поставив мене — і 

ось я здоровий». 

Так настрашені були брати, 

багато плакали за померлим 

люто Євагрієм і поховали його, 

очі та вуста мав відкриті, руки ж 

розтягнені. Самі ж почали дуже 

пильнуватися від гніву, прощаючи, 

коли хтось на когось мав 

жаль. І пам’ятали добре настанову 

— слова Господні про те, що 

кожен, хто гнівається на брата 

свого марне, буде осуджений. 

Підготувала Віра МАРКОВИЧ. 

Свобода волі людини 

Багато людей нарікає на Бога за те, 

що у світі є неправда, горе, несправедливість, 

війни і тому подібне й кажуть: 

«Коли Бог був би, тобто існував, так би 

не було», або: «Якщо Він є, то Він має 

бути добрий і не допускати до неправди 

й біди у світі».Таким людям треба сказати, 

що вони самі не розуміють, чого хочуть, 

забуваючи про те, що людина є найвище 

творіння Бога, обдарована розумом 

і свободою волі, чого не мають інші 

творіння. Свобода волі виражається в 

тому, що людина, керуючись розумом і 

волею Божою, якщо вона оту волю 

Божу визнає, може робити добро і зло. 

Свободи волі в людини Бог не віднімає 

навіть тоді, коли вона робить більше зла, 

ніж добра. Отже, зло у світі не від Бога, 

а від людей. 

Якби людину помістити в клітку, дати 

їй хліба й сала вдосталь, щоб вона могла, 

як кажуть, на салі спати, салом укриватися 

та їсти сало, м’ясо і ковбаси, тарані, 

всіляку рибу й панські виртипляси, 

то чи задоволеною вона була б? Навіть 

коли б та клітка була золотою, людина 

прагнула б вирватися на волю, бо вона 

виступає навіть проти обмеженої волі. 

Пригадаймо перших людей у раю. Все 

їм було вільно: «панувати над усім живим 

на землі, їсти плоди з усіх дерев, крім 

одного: «дерева пізнання добра і зла» 

(Бут. 2, 17). Людина й цієї маленької заповіді 

не виконала, і прародичі були вигнані 

з раю. Не нарікаймо на Адама та 

Єву, що через них ми позбулися раю, бо 

й ми такі ж. Ось приклад: жили собі дід і 

баба, бідували, голодували й баба часто 

нарікала: «Якби не згрішили Адам і Єва, 

то ми б жили в раю». Почув це князь, 

взяв їх у палац, забезпечив усім необхідним 

для життя, але поставив одну невеличку 

умову: не їсти з накритого покришкою 

баняка, що ставився на стіл 

разом із іншими стравами під час обіду. 

Баба куштувала та їла з усіх горщиків 

і баняків, крім згаданого за умовою. 

Та дійшло до того, що вона втратила 

сон, і метою її життя було попробувати 

забороненої страви. Отож одного 

разу вона не витримала, хотіла тільки 

заглянути в баняк, підняла кришку – а 

звідти вилетіла пташка, а за нею втекло 

й перебування діда та баби в палаці. 

Ця історія доказує, якими ми є насправді. 

Тому щоб не було нарікань, неправди, 

ворожнечі, що виражаються у 

сварках, незгодах між поодинокими 

людьми, ба навіть у війнах між окремими 

народами, думаймо, якими людьми 

маємо бути. Для цього ще в Старому 

Завіті людям були дані 10 заповідей. 

Вони стали дзеркалом, у котре можемо 

глянути і побачити себе справжніми, а не 

уявними. Чотири перші заповіді визначають 

наше ставлення до Бога, а шість 

останніх – якими маємо бути в стосунках 

із людьми (Вихід 20. 1 - 18). Невіруючі 

перші чотири заповіді не визнають, 

а з іншими, мабуть, погоджуються, бо 

вони споконвіків чітко визначають 

норми людського співжиття у сім’ї та 

суспільстві. Ось вони: 5) Шануй батька 

і матір; 6) Не вбивай; 7) Не чини 

перелюбу; 8) Не кради; 9) Не свідчи 

неправдиво; 10) Не бажай всього того, 

що належить ближньому твоєму. 

Коли б усі люди виконували бодай 

ці останні шість заповідей, то менше 

було б неправди та нарікань на землі. 

Давайте поглянемо на себе в дзеркало 

Божих заповідей! Мабуть, усі погодяться, 

що батька й матір треба шанувати, 

бо ми самі, хоч і не всі, та є батьками. 

А як шануємо? Чому ж існують 

доми для престарілих, де багато таких, 

що мають дітей та онуків? Чому вживаємо 

зневажливе слово «предки» 

замість родичі? Чи завжди відзначаємо 

їхні іменини, дні народження чи ювілеї 

шлюбу (25-40-50-тиліття шлюбу)? 

Мені пощастило побувати в одних благочестивих 

на ювілеї – 75-ліття шлюбу. 

Дехто здивувався: 75 років прожили 

разом? Як вони витерпіли один одного? 

Адже тепер кожний четвертий 

шлюб закінчується розлученням. А ви 

зберіть друзів на таку оказію, де 

старші завжди повчать молодих, як 

треба жити в сім’ї, як владнювати 

сімейні суперечки. 

Збиратися треба не для того, щоб 

тримати келих, промовляючи: «Дай, 

Боже». Краще взагалі без горілки обходитись, 

а мову вести про те, як духовно 

піднести молодь у нашому суспільстві. 

Ось тоді було б менше і гріха, і зайвих 

запитань, і нарікань на Бога. 

Протоієрей Володимир ВАСЬКІВ, 

Церква Різдва Іоана Хрестителя, 

м. Львів. 

вернулася на свій диванчик, 

бо вже не мала сили сперечатися 

з мамою, а ще побачила, 

що цей її перший крок 

лише роз’ятрив, а не заспокоїв 

маму. Вона ж таки сподівалася, 

що почне цю розмому 

з нею, і мама таки 

прислухається, бо знала 

тата добре, тому навіть не 

сміла зачіпати його. 

«І що ж то буде з ними, 

яка їх зі Славком чекає 

доля? Все, як у тій лемківській 

пісні, котру вона так 

любить і часто наспівує. 

Може тому й любить, бо то її 

пісня, її доля: 

Під облачком явір зеленіє, 

Посмотр, мила, як той вітер віє, 

Мож вирве його з коренями, 

Мила моя, што-то буде з нами... 

«Славцю, Славцю, що ж нас 

чекає?» – Христя дала волю 

сльозам, закрилась у кімнаті 

і довго не виходила. Скоро 

мав прийти тато. 

Віра МАТВІЙЧИК. 

Далі буде. 



МОЛОДІЖНА СТОРІНКА 

Сімейне щастя – секрети його здобуття 

За віру і єдність! 

(Продовження. Початок у №1, 2010 р.). 

Декілька слів про „протизапліднюючі” 

засоби. Медики добре знають, що спіраль 

не перешкоджає проникненню чоловічого 

сім’я в маточні труби з наступним заплідненням 

яйцеклітини, і що її призначення 

не проти запліднювальне, а абортивне! 

Спіралі призначені не дозволити дитині 

імплантуватися (попасти) в матку для подальшого 

розвитку. Якщо, борючись за 

життя, дитині все ж таки вдається попасти 

в матку, то тоді спіраль перешкоджає 

прикріпленню плода до її стінки. Оскільки 

спіраль – це чужорідне тіло, то від неї 

відбувається запалення слизистої оболонки 

матки, тому і як при „протизапліднювальних” 

таблетках не виділяється необхідний 

для живлення глікоген, так що плід 

помирає найчастіше від голоду у віці до 9 

днів. Таблетка чи спіраль вбивають дитину 

найчастіше саме в цей період. 

Жінка думає, що кровотеча є показником 

місячного очищення, але насправді, і 

в більшості випадків, це витікають залишки 

її чергової ненародженої дитини. Також 

потрібно знати, що СНІД поширюється 

завдяки і презервативам, оскільки гума, з 

якої вони виробляються, має мікропори 

розміром від 5-ти до 50-ти мікрон, а розмір 

вірусу СНІДу – менше 1-го мікрона!!! 

І ще. Якщо після медичної консультації 

вам скажуть, що плід розвивається погано 

і потрібно робити аборт, то не поспішайте. 

Вас на цей гріх будуть штовхати деякі 

недобросовісні медики, які не мало наживаються 

на проведенні абортів. Обов’язково 

проконсультуйтеся у знайомого і надійного 

лікаря, а також у священика. 

Так навіщо ж все-таки стримуватися 

до шлюбу? Відповідь на це запитання допоможе 

вам не обманутися невірною тезою, 

що „досвід інтимних відношень до 

шлюбу дозволяє уникнути помилок у виборі 

партнера і досягнути гармонії у 

шлюбі”. Можна почути й таке: „Я не 

згідний з стримуванням до шлюбу, але й 

не прибічник розбещеності. Однак, якщо 

людина пізнає все лише в першу шлюбну 

ніч, то це веде до численних зламаних доль. 

Як, зрештою, і безладне статеве життя. У 

всьому повинна бути золота середина”. 

Потрібно сказати, що „золотої середини” 

в сексі до шлюбу бути не може, як не 

може бути „золотої середини” у злодійстві 

і прийомі наркотиків. Є дві крайнощі, з яких 

одна правильна. ПСИХОЛОГИ СТВЕР- 

ДЖУЮТЬ, ЩО ПЕРШИЙ ДОСВІД 

ІНТИМНОЇ БЛИЗЬКОСТІ ДВОХ ЛЮ- 

ДЕЙ ВОЛОДІЄ УНІКАЛЬНОЮ 

ЦІННІСТЮ – ТАКОЇ МИТІ У ВАС 

БІЛЬШЕ НЕ БУДЕ НІКОЛИ. Особливо 

це важливо для жінки. В цей момент люблячі 

люди дарують себе один одному, 

відкриваються повністю. Попередній сексуальний 

досвід позбавляє цю подію її високої 

значимості. 

Секс до шлюбу – значить відносини, які 

позбавлені обов’язків один перед одним. І 

не можна „попробувати”, що таке 

справжній шлюб у відносинах, які наперед 

позбавлені їх. Тому так звані „пробні шлюби” 

виявилися непереконливими і вони 

менш стабільні. Статистика показує, що 

пари, які мали зв’язок до шлюбу, розходяться 

вдвічі частіше. Ці дані спостережень 

за 50-річний період. Крім того, у чоло- 

віка, який мав безладне статеве життя до 

шлюбу, неминуче падає повага до жінки як 

такої, і він проти волі буде вважати її знаряддям 

насолоди. Дошлюбні „зв’язки” є 

також ґрунтом для порівнянь, підозр, взаємної 

недовіри. Тому руйнівні для сімейного 

союзу конфлікти в такій сім’ї неминучі. А 

поняття „сексуальна несумісність” – просто 

виправдання для тих, хто не вміє кохати. 

Любов – це здатність жити один для одного, 

жертвувати собою, поважати, розуміти, 

бути безкорисливим... А ЯКЩО 

ЦЬОГО НЕМАЄ, ТО ІНТИМ І СЕКСУ- 

АЛЬНА „ДОСВІДЧЕНІСТЬ” НЕ Є ГА- 

РАНТОМ ДОБРИХ ВІДНОСИН. 

Але ще більш згубні наслідки дошлюбних 

відносин для майбутнього потомства. 

На жаль не всі знають, що саме від дівочої 

чистоти залежить, якими будуть ваші 

діти... В наш час зв’язок цнотливості з 

якістю потомства змогли пояснити генетики, 

які відкрили в позаминулому столітті 

явище телегонії (від „теле” – далеко і 

„гони” – народження). Його суть у тому, 

що вирішальний вплив на потомство 

жінки має перший в її житті чоловік. 

САМЕ ВІН, А НЕ МАЙБУТНІЙ БАТЬ- 

КО ДИТИНИ, ЗАКЛАДАЄ ГЕНО- 

ФОНД ПОТОМСТВА КОЖНОЇ 

ЖІНКИ. Той, хто порушив цнотливість, 

стає ніби генним батьком для всіх майбутніх 

дітей жінки. Чи повинні знати це 

сучасні дівчата, які вирішили до шлюбу 

почати інтимне життя? Безперечно. 

Приблизно 150 років тому конярі, які 

виводять нові породи коней, для підвищення 

витривалості вирішили схрестити коня 

з зеброю. Досліди не вдалися: і їх припинили, 

думаючи, що діло закінчене. Однак 

через декілька років у кобил, які були задіяні 

в дослідах, від породистих жеребців 

стали народжуватися смугасті лошата!.. 

Приголомшений науковий світ назвав це 

явище телегонією. Досліди сучасників Ч. 

Дарвіна – професора Флінта, Фелікса Ладантека 

й інших вчених – з іншими тваринами 

– підтвердили даний феномен. Ф. 

Ладантек написав книгу „Індивід, еволюція, 

спадковість і неодарвіністи” (М. 1889 

р.), де в розділі „Телегонія, або вплив першого 

самця” описав проведені досліди. 

Тільки практики-собаківники не здивувалися, 

оскільки давним-давно знали: якщо 

хоча б раз породиста сука пов’яжеться з 

кобелем-дворнягою, то від неї породистого 

потомства нічого й чекати. Відомо це 

й тим, хто розводить голубів. Якщо непородистий 

голуб „потоптав” породисту голубку, 

її зразу вбивають, тому що, навіть 

при „найелітнішому партнері”, у неї чистого 

потомства не буде: то пір’ячко у 

хвості не те, то колір дзьоба... 

З тваринами зрозуміло, а як же в людей?! 

Вченими проводилися фізіологічні, 

антропологічні, соціологічні дослідження, 

які підтвердили, що ефект телегонії, навіть 

в найбільш яскраво вираженій формі поширюється 

й на людей! Ось тут і опустилася 

завіса секретності! Відкриття телегонії 

одразу ж було заховано від людей, так 

як вона закривала дорогу для всякого роду 

сексуальних революцій, а це не входило в 

плани ворога роду людського і його слуг. 

Навіть була внесена в енциклопедію зручна 

фраза: що нібито „результати досліджень 

і дослідів” явище телегонії не 

З ІСТОРИЧНОГО КАЛЕНДАРЯ 

підтвердили і що рахуватися з нею – це не 

поважати себе і свої бажання. Більшість 

противників телегонії – люди зацікавлені, 

тому якщо це явище буде вивчатися дітьми 

зі шкільної лавки, то індустрія порнографії 

потерпить суттєві збитки. Тому для них прибутковіше, 

якщо наші діти почнуть вивчати 

в школі програму „Планування сім’ї” 

(читай руйнування сім’ї). 

Однак сучасною наукою було ще раз 

підтверджено явище телегонії. В 1985 році 

науковий співробітник Інституту фізикотехнічних 

проблем АН СССР Петро Гаряєв 

виявив дивний ефект. Він працював 

з препаратом молекул спадковості – ДНК, 

використовуючи метод кореляційної лазерної 

спектроскопії. Суть його в тому, що 

лазерні фотони, проходячи через розчин 

ДНК, „записують” інформацію їх властивостей 

– розмір, масу, можливість змішуватися 

з водою і т.д. Ці характеристики 

відображаються на дисплеї у вигляді 

спектрів. І ось учений, якось знявши декілька 

спектрів, витягнув пробірку з ДНК 

з приладу, а через неуважність вставив 

туди іншу, але порожню. 

Він хотів замінити її, але подивився на 

дисплей і... був вражений. Спектри порожньої 

пробірки були дуже схожі на ті, що перед 

цим знімалися з розчину ДНК! Подумавши, 

що на пробірці залишилися сліди 

ДНК, він замінив її на ідеально чисту. Такий 

же результат. Колега злякався, що 

Петро Гаряєв зламав спектрометр і вимкнув 

його. Дослідження поновилися тільки 

в 1993 році в Інституті високих температур 

РАН. Вчені старанно протирали кюветне 

відділення і навіть продували його 

чистим азотом. Результат такий самий. 

Подальші експерименти не залишали ніяких 

сумнівів: після видалення ДНК в приладі 

залишається якийсь фантом (невидимий, 

нематеріальний слід) молекул ДНК, 

який взаємодіє з променем лазера. Аналогічний 

ефект в 1990 р. виявили відомі 

американські дослідники Алісон і Пекора. 

Значить, кожен чоловік, що має фізичну 

близькість із жінкою, залишає в ній свій 

хвильовий „автограф” на все життя. Він 

„розписується” на її генетичному коді, і 

цей „розпис” вже нічим не зітреш. Ця хвильова 

програма потім буде формувати 

тіло і душу майбутніх дітей. 

Як же бути після всього цього зі всетаки 

схожістю дітей і батьків? А це як у 

голубів: то пір’ячко в хвості не таке, то 

дзьоб, то в характері незнайомі для батьків 

дивацтва... 

Відомо, що навіть через декілька років 

після позашлюбних зв’язків із заїжджими 

гастролерами на міжнародних фестивалях 

і спортивних олімпіадах наші радянські 

дівчата народжували від білих генетично 

здорових СВОЇХ чоловіків – 

дітей не схожих ні на батька, ні на матір, а 

на заїжджого молодця. Відомі навіть такі 

випадки, коли за гріхи матері розплачувалась 

донька, яка народжувала дитину негроїдного 

типу, не бачивши негра в своєму 

житті жодного разу. 

Підготував отець Іван ЛЕЩИК, 

настоятель Свято-Пантелеймонівської 

церкви м. Миколаєва (обласного). 

ЛЮТИЙ 

Далі буде. 

02.02.1845 – 165 років тому на Тернопільщині народився Іван Пулюй - всесвітньовідомий фізик, першовідкривач 

рентгенівських променів (+1918). 

11.02.1700 – 310 років тому перейшов в унію Львівський православний єпископ Йосиф Шумлянський. 

17.02.1990 – 20 років тому у Львові відбулася установча конференція відродженого Ставропігійного Братства 

св. апостола Андрія Первозваного. 

24.02.1865 – 145 років від дня народження Івана Липи, українського письменника і державного діяча 

(+1923). 

25.02.2000 – 10 років тому відійшов у вічність Димитрій Ярема, Патріарх Київський і всієї України УАПЦ 

(*9.12.1915). 

25.02.1850 – 160 років тому народився Володимир Барвінський, письменник, критик, публіцист, громадський 

діяч (+3.02.1883). 

ІНФОРМУЄ 

День памяті 

Олекси Гірника 

21 січня 2010 року з нагоди 

32-річчя трагічної смерти Олекси 

Гірника на Чернечій горі біля 

могили Тараса Шевченка було 

відправлено панахиду за всіма 

загиблими за незалежність України. 

Співслужили о. Володимир Червонников 

(Канів, УАПЦ) та о. Олексій 

Геник (Київ, УГКЦ). У панахиді брали 

участь син загиблого Євген 

Гірник, народні депутати, представники 

Черкаської обласної державної 

адміністрації, місцевої влади, 

громадських організацій. 

Святкування Дня Злуки 

на Слобожанщині 

На Свято Соборности України, 

22 січня 2010 року, представники 

Харківсько-Полтавської 

єпархії УАПЦ та патріотичних сил 

Харкова поклали квіти до пам’ятного 

знаку проголошенню 

незалежности України на центральному 

майдані міста. 

Пролунав Четвертий універсал 

Центральної Ради, яким 22 січня 

1918 року було проголошено державну 

самостійність України. Його 

прочитав Михайло Барбара. Єпархіяльну 

консисторію представляли 

архиєпископ Ігор Ісіченко, протоієрей 

Віталій Зубак (Харків), протоієрей 

Олег Козуб (Циркуни), о. Павло 

Кущ (с. Мурафа), о. Станіслав 

Аштраф’ян (с. Соколове). Було покладено 

квіти від харківських обласних 

організацій Української Народної 

партії (голова Василь Третецький), 

Християнсько-Демократичного 

Союзу (голова Юрій Потикун), ВО 

«Свобода» (голова міської організації 

Олександр Ґава), від інших 

партій і громадських організацій. 

Пролунала молитва за Україну. Покладення 

квітів було організовано 

Харківським крайовим братством 

апостола Андрія Первозваного (голова 

Вадим Приходченко). 

Ювілей протоієрея 

Ігоря Литвина 

24 січня 2010 року, в неділю 

по Богоявленні, полтавська парафія 

вшановувала 50-річний 

ювілей свого настоятеля, протоієрея 

Ігоря Литвина. Архиєрейську 

Святу Літургію очолив 

архиєпископ Харківський і Полтавський 

Ігор. 

У вітальному слові він відзначив 

жертовність і плідність пастирського 

служіння протоієрея Ігоря Литвина, 

його духовне зростання, сполучення 

якостей досвідченого душпастиря 

й справжнього інтеліґента 

(http://www.uapc.org.ua/ua/ 

?newsId=544). Ювіляра привітали 

харківський декан протоієрей Олег 

Козуб та ветеран відродження УАПЦ 

на Полтавщині о. Василь Крупа. 

Після Служби Божої відбувся урочистий 

парафіяльний обід, а потім – 

зустріч парафіян із єпархіяльним архиєреєм. 

Владику супроводжували 

голова Харківського крайового братства 

Вадим Приходченко, заступник 

голови братства Віталій Липинський 

та іподиякон Віталій Макаревич. 


8 

Дитяча сторiнка 


ЗАСНОВНИК ГАЗЕТИ — 

Львівське крайове ставропігійне братство 

св. ап. Андрія Первозваного, 

зареєстроване міністерством України 

у справах преси та інформації. 

РЕЄСТРАЦІЙНЕ СВІДОЦТВО: серія КВ № 2335 

Тим, хто бажає матеріально підтримати наше 

видання, повідомляємо банківські реквізити: 

ПАТ АКБ “Львів” 

Р/р 260075157, МФО 325268, 

код ЄДРПОУ 20785948 

Подяка за Ваші пожертви друкуватиметься 

на сторінках газети. 

НАША АДРЕСА: 

79008, Львів-8, вул.Руська, 3/1 

Для листування: 

м. Львів - 8, а/с 1334 

(032) 235-52-02 

www.stavropigia.lviv.ua 

E-mail: fediv.yuriy@gmail.com 

Приходьте, діти, до кринички 

Напитись чистої водички. 

А та водиця непроста, 

Бо це — наука про Христа. 

.......................................................................................... 

Патріарх Димитрій 

(отець Володимир Ярема) 

Дорогі наші маленькі читачі. Як настане весна, і зацвітуть 

квіти, польові і городні: фіалки і черемха, жовті 

примули, ромашки польові, а найбільше – незабудки, – 

згадайте дуже мудрого і дуже доброго дідуся – отця 

Володимира Ярему, якого Українська Автокефальна 

Православна Церква вибрала Патріархом. Нарвіть їх, 

ці квіти, і принесіть на могилу – похований Патріарх 

Димитрій у Львові в церкві святих рівноапостольних 

Петра і Павла по вул. Личаківській. І поблагословить 

він вас за це на добру долю. 

25 лютого 2000-го року, на 85- 

му році життя, помер Патріарх 

Димитрій (отець Володимир 

Ярема). Народився у селі Глідному. 

Називав себе східним лемком, 

і тим дуже гордився. 

Володимир Ярема змалечку 

поведінкою і характером 

відрізнявся від своїх ровесників. 

Як згадує його рідна сестра, в них 

вдома була фігурка Матері Божої. 

Він попросив тата, щоб тато зробив 

дере-в’яну поличку. А було 

Володимирові тоді літ дев’ять чи 

десять. То він вишив серветку на 

ту поличку під фігурку. «Не знаю 

від кого навчився вишивати, - 

згадує сестра, - але йому треба 

було лише подивитися, і він уже 

сам вмів це зробити. 

З ранньої весни, як щойно починали 

цвісти квіти, він збирав їх: 

польові і городні, починаючи від 

фіалок і черемхи, первоцвіт 

лікарський (жовті примули), ромашки 

польові, а найбільше любив 

незабудки, за їх дуже ніжний 

блаватний колір, - і ставив їх на 

ту поличку до Матері Божої. Малими 

дітьми ми не бавились, як 

звичайні діти. Брат, як батьків не 

було вдома, перевдягався на 

священика і хрестив чи хоронив, 

вінчав (ляльок), правив Маївку, 

навіть Службу Божу, ходили ми з 

процесією довкола хати. З нами 

бавилося ще троє сусідських 

дітей, поляків, але з нами вони 

співали і «служили» по-нашому». 

Ці молитви дуже йому допомагали 

в усьому подальшому 

78 

житті. Якось зимою вночі йшов він 

через ліс додому, до села. Раптом 

побачив вогники – два, знову два, 

ще два – звідусіль по парі вогників, 

що бігали і світилися. То 

були вовки – світились їхні очі. Ціла 

зграя вовків по обидва боки від дороги 

весь час бігла за хлопцем. Він 

спішно йшов і щиро молився. Ось 

уже виходить з лісу – вовки за ним. 

Та сільські пси зачули вовків, накинулися 

на них, а Володимир 

тим часом добіг до своєї хати. 

Отець Володимир Ярема зі 

свого дитинства згадував, які у 

їхньому селі були щирі і добрі 

люди. Як уміли допомагати один 

одному, а це – найголовніше у 

житті. Розказував, що якось перед 

Великоднем убога дівчина з їхнього 

села прибрала свою бідненьку 

хатинку, побілила її, чисто вимила 

лавочку, яка стояла перед хатою, 

і сказала до тої лавочки: «Лавочко 

моя. А в нас буде Великдень!» (А 

нічого вона не мала ні з одягу доброго, 

ні з їжі на той Великдень!). Та 

сусіди, котрі були багатші, завжди 

ділилися на свята з біднішими. От 

і принесли вони тій дівчині хто 

харчів, хто взуття, хто нову 

спідничку, хто блузочку. І так бідна 

сирота завдяки великій доброті 

людей з їхнього села на Великдень 

була дуже щаслива – мала і що 

їсти, і в що вбратися, і через те раділа 

з усіма дітьми. Отож ви, 

діточки, завжди майте добрі 

серця. 

10 

Марія ГОРБАЛЬ. 

Подвиг для християнина 

Кожна людина долає у своєму житті 

певні труднощі. І так як будь-який подорожній, 

котрий вирушає у свою подорож, 

не знає, що його чекає у дорозі, але йде тому, 

що потрібно досягнути цілі. Так і кожен із 

нас, стоячи перед початком подорожі, 

котра називається «Великий Піст», готується 

до неї, бо знає, що в кінці його 

чекає велике свято – «Свято над святами» 

– світле Христове Воскресіння. 

І не тільки дорослим можна вирушати у 

цю подорож, а всім, і навіть дітям. Звичайно 

ми би могли сказати, що ми не любимо 

подорожувати, нам краще побути вдома 

біля батьків, подивитися подорожі по 

телевізору або комп’ютеру. Але все це не так 

захоплююче, коли людина вирушає у справжню 

мандрівку. Згадайте, любі діти, коли 

ви із батьками або класом ходили до лісу, 

або їздили у гори, або були на озері чи на 

морі, як ви розпалювали вогонь, як збирали 

гриби, як ловили рибу – все це неможливо 

передати словами. І після кожної такої 

мандрівки ви ставали на краплину дорослішими, 

бо досягнули своєї мети. Ви підкорили 

вершину гори і побачили, що за нею, ви 

перейшли через ліс і знайшли дорогу, зловили 

першу рибку самі... Це був ваш подвиг 

тому, що ви подолали різноманітні труднощі: 

втому, перешкоди на дорозі, надзвичайні 

небезпеки і розчарування. Проте яка 

була солодка мить перемоги, як було приємно 

відчути, що ти це зробив і досягнув. 

І так само Свята Церква пропонує і запрошує 

кожного з нас вирушити в духовну 

подорож, таку ж захоплюючу і цікаву, багату 

на пригоди і випробування. Але це не 

проста мандрівка, а духовна. Під час неї 

гартується душа кожної людини. І кожен 

може вибирати її за своїми силами. Дорослі, 

наприклад, стараються відвідати 

усі богослужіння під час Великого Посту, 

або обмежують себе у споживанні м’ясних 

чи молочних страв, або в середу й у п’ятницю 

відмовляються від їжі взагалі, або 

Здоров’я – дар Божий 

Про це слід завжди пам’ятати 

і не робити нічого такого, що 

б шкодило здоров’ю. Не слід їсти 

сніг, гризти лід, пити дуже холодну 

воду, оскільки діти зараз 

зовсім незагартовані. 

Замерзлі пальчики треба або 

І не ризикуйте життям 

Обережно на льоду! Памятайте, 

ковзатись на льоду можна 

лише тоді, коли лід має товщину 

10-20 см – хай перевірять це 

місце дорослі.Не ковзайтесь на 

льоду, вкритому снігом – під 

снігом лід тонкий завжди. 

Небезпечно ковзатись при березі, 

де, можливо, спускають теплу 

воду (каналізацію), вода підмиває 

лід. 

Небезпечно на річці, де швидка 

течія, де впадають струмочки, 

розтерти снігом, або опустити в 

літеплу воду. 

Замерзлі ніжки треба загорнути 

сухою, найкраще вовняною 

тканиною.Не можна відразу розігрівати 

замерзлі частини тіла 

різкою зміною температури. 

де лід неприкритий завсім снігом, 

прозорий – там була ополонка. 

Ніколи на заїжджайте на санчатах 

чи лижах з берега, особливо 

високого на замерзлу річку чи 

ставок. 

Якщо сталась біда, хтось проламався 

– до нього треба діставатися 

лежачи, аби допомогти, 

повзком, а ще краще з дошкою 

чи палицею в руках – на відстані 

3-5 мітрів від місця, де він провалився. 

багато чого іншого. Але найголовніше – намагаються 

дотримати свого подвигу 

впродовж усіх сорока днів Великого Посту. 

А який подвиг можуть накласти на себе 

діти, адже ж вони ще маленькі? Я пропоную 

вам за час Посту вивчити будь-яку 

нову молитву, і вчити її не так, як вірш у 

школі, а читати її щовечора вголос упродовж 

усіх сорока днів, стоячи перед образами. 

Або відмовитися від цукерок, або не 

дивитися телевізор чи не включати на 

комп’ютері будь-які ігри, а особливо різні 

стрілялки, або попросити батьків брати 

вас із собою щонеділі до церкви на Службу 

Божу, або придумайте щось своє. Але постарайтесь 

дотриматися цього всі сорок 

днів Великого Посту. Це буде ваш подвиг, 

це буде ваша духовна мандрівка, це буде 

ваше виконання постанов Великого Посту. 

І нехай у цьому допоможе вам Сам Господь 

Бог, Який і встановив цей Святий Піст. А 

потім напишіть нам до редакції, який піст 

(чи подвиг) ви вибрали та як вам вдалося 

його дотримати. 

Отець Тарас МАШТАЛІР. 

Редактор Олег ПЕНДЕРЕЦЬКИЙ 

Редакційна колегія: 

Тарас ДМИТРИК, Віра МАРКОВИЧ, Юрій 

ФЕДІВ, Володимир ХАРКО 

Автори опублікованих матеріалів відповідають за точність 

використаних фактів, цитат, власних імен. Редакція намагатиметься 

найменше втручатися в авторський текст, 

зберігаючи особливості стилю. Водночас залишає за собою 

право редагувати, скорочувати подані матеріали. 

Cтатті, світлини, малюнки, що надійшли в редакцію, 

не повертаються. 

Передплатний індекс — 35013 

Друк газети виконаний у ДП ВПП МОУ «Армія 

України» Замовлення № 

Е. СТУДЕЦЬКА 

Художник 

Сонце глянуло у шибку, 

Я відразу – до вікна. 

Каже братик мій Пилипко: 

– Може, це прийшла весна? 

Та мороз – дідусь химерний – 

Всі шибки замурував: 

Ось немов колючим терном 

Обсадив замерзлий став... 

Дід мороз, напевне, має 

Срібні пензлі чарівні: 

Он троянда розквітає 

На сусідньому вікні. 

Цілу ніч художник сивий 

Різні створює дива. 

Хто побачить їх – щасливий, 

Ніби в казці побував.

Успенська вежа № 2 (2010)

Transform your PDFs into Flipbooks and boost your revenue!

Delete template?

Save as template ?