Успенська вежа № 3 (2010)

ЩОМІСЯЧНА ВСЕУКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА СТАВРОПІГІЙНОГО БРАТСТВА СВ. АП. АНДРІЯ ПЕРВОЗВАНОГО 

За віру і 

є 

дність! 

Виходить з березня 1991 року БЕРЕЗЕНЬ 2010 року № 3 (213) 

У далеком 1989 р., коли про незалежність 

Української Держави ще ніхто 

відкрито не говорив, о. Володимир Ярема 

разом із о. Іваном Пашулею зробили 

перший крок до відродження суверенності, 

проголосивши третє відродження 

Української Автокефальної Православної 

Церкви. 

ДО 10-ї РІЧНИЦІ УПОКОЄННЯ 

У Львові вшанували пам’ять Патріарха УАПЦ Димитрія (Яреми) 

25 лютого 2010 р. виповнилося 10 років, як відійшов в оселі Всевишнього 

світлої пам’яті Патріарх Української Автокефальної Православної 

Церкви Димитрій (в миру о. Володимир Ярема). 

Для львів’ян – це символ священика-українця, який упродовж тяжких 

24 років радянського тоталітарного режиму вів душпастирство 

в церкві свв. апп. Петра і Павла, що на вул. Личаківській. 

Метою проведення даного заходу було 

відродження давніх східних традицій та 

молитва за здоров’я та добро мешканців 

міста. 

Напередодні проведення заходу голова 

видавничого відділу Братства Володимир 

Харко підготував близько тисячі примірників 

буклету про пояснення Неділі Торжества 

Православ’я, які були розповсюджені 

між парафіянами львівських храмів. 

Очолив хресних хід Високопреосвященіший 

Макарій, архієпископ Львівський 

УАПЦ. Також у хресній ході взяли участь 80 

священиків львівської єпархії УАПЦ, 5 осередків 

Львівського ставропігійного братства 

св. ап. Андрія Первозваного, Українське 

козацтво та близько тисячі вірних. 

Розпочався хресний хід із молебня в 

27 лютого, згідно з рішенням єпархіальної 

ради Львівської єпархії УАПЦ, 

було присвячено вшануванню пам’яті 

Патріарха Димитрія. 

О 10,00 у храмі свв. апп. Петра і Павла 

розпочалася св. Літургія, яку очолив 

архієпископ Львівський Макарій Малетич 

у співслужінні 32 священиків з 

НЕДІЛЯ ТОРЖЕСТВА ПРАВОСЛАВ’Я 

Львівського, Золочівського, Старосамбірського, 

Жовківського, Кам’янко- 

Буського, Буського та Пустомитівського 

деканатів. 

На святій Літургії молилися представники 

із всіх районів області, а також 

гості із Києва, Харкова, Миколаєва, 

Кіровограду, Тернополя та Івано- 

Франківщини. 

О 12,00 соборною панахидою, 

спільно із духовенством Харківсько- 

Полтавської єпархії УАПЦ, на чолі з архієпископом 

Харківсько-Полтавським 

Ігорем Ісіченком було проведено молитву 

за спокій душі Патріарха Димитрія. 

До присутніх із словом звернувся 

владика Ігор Ісіченко, в якому розповів 

про батьківську любов Патріарха Димитрія 

до вірних, пастирські настанови, 

якими він постійно жив. 

На панахиді був присутній мер 

Львова п. Андрій Садовий, який звернувся 

до присутніх та нагадав роль 

о. Володимира Яреми у суспільстві в час 

розквіту атеїзму, його тяжку працю в 

збереженні духовності львів’ян. 

Зусиллями Благодійного Фонду ім. 

Патріарха Димитрія, при допомозі 

Львівської єпархії УАПЦ та Львівського 

ставропігійного братства св. ап. Андрія 

Первозваного в палаці учнівської 

молоді, що на пл. Петрушевича, 2 

відбувся вечір пам’яті, присвячений 

Патріархові Димитрію (автор сценарію 

– Марія Горбаль). 

(Закінчення на 2 стор.). 

21 лютого вірні УАПЦ провели 

хресний хід у м. Львові 

Ставропігійній церкві Успіння Пресвятої 

Богородиці УАПЦ м. Львова о 13,15. Після 

цього процесія рушила вулицями міста. 

Біля кожного храму відбулося читання св. 

Євангелія та Канону Спасителеві. Процесію 

зустріли парафії Успіння Богородиці 

Вірменської Апостольської Церкви, Преображення 

ГНІХ УГКЦ, Успіння Богородиці 

РКЦ. Настоятелі цих парафії читали св. 

Євангеліє. Владика Макарій щиро подякував 

священикам сусідських парафій за 

зустріч та спільну молитву. Біля пам’ятника 

Тарасові Шевченку священиками було 

відслужено панахиду. 

Завершився хресний хід в храмі Успіння 

Пресвятої Богородиці УАПЦ соборною 

відправою Пасії. Наприкінці архиєпископ 

Макарій подякував усім вірним 

Згідно з давньої візантійської традиції 21 лютого 

2010 р. в першу неділю Великого посту – Неділю 

Торжества Православ’я, з ініціативи Львівського 

ставропігійного братства св. ап. Андрія Первозваного, 

вірними Української Автокефальної Православної 

Церкви у м. Львові проведено хресний хід. 

Вперше, від 1700 р., коли Львівська православна єпархія 

перейшла в унію з Римом, православна громада міста 

здійснила хресний хід з іконами, мощами вмч. і ціл. Пантелеймона, 

вмч. Меркурія, св. Анастасії Царгородської, 

із часточками Чесного і Животворящого Хреста, хоругвами 

центральними вулицями стародавнього Львова. 

за участь у спільній молитві та п. Юрію 

Федіву, заступнику голови Львівського 

ставропігійного братства св. ап. Андрія 

Первозваного за допомогу в організації 

хресного ходу. 

Історична довідка: Традиція здійснення 

хресного ходу в цей день сягає 843 р., 

коли було скликано собор, який засудив 

іконоборство і повернув церкву до постанов 

VII Вселенського собору — на користь 

і обов’язковість ікон у християнському 

житті. Після цієї історичної події вірні, які переховували 

святі ікони, урочистим хресним 

ходом перенесли збережені реліквії 

до собору св. Софії у Константинополі. 

Власний кореспондент. 

Світлина Олега ПАНАСА. 

Моєму святителю 

ДИМИТРІЮ – 

Патріарху 

Київському і всієї 

України присвячую 

У княжім Львові сумно вдарив дзвін. 

Прошив меч болю душу України, 

Звістив скорботу, приніс горе він 

У важкий час духовної руїни. 

Пішов від нас у вічність наш отець. 

Залишивши дітей осиротілих. 

Які зібрались в єдності сердець 

Та у єднанні дум смутних, журливих. 

Отець правдивий: він нас породив 

У світлі віри, правди, благодаті. 

Він нас ростив і пильно нас учив, 

Як нашу рідну Церкву будувати. 

На власнім прикладі щоденно нас навчав 

І молив Бога щирими мольбами, 

Щоб Господь Бог всіх нас благословляв, 

Щоб Його милість була завжди з нами. 

Страшну руїну розчищав він сам, 

Хоча це була дуже важка справа, 

Був переконаний: коли постане Храм, 

Постане у могутності й держава. 

Йому не просто було працювать, 

Бо сила пекла з ним війну почала. 

Та не лишала його Божа благодать, 

Яка пекельні задуми ламала. 

Святую правдоньку любив він над усе 

І ніс її, мов смолоскип, народу. 

Не раз казав: «Незгода - це сільце, 

В яке потрапивши, втрачаємо свободу». 

Молився ревно, важко працював, 

Проте не злорікав на власну долю. 

Багато кривд й скорбот, що зазнавав, 

Приймав як хрест, як святу Божу волю. 

**************************************** 

Ми молимось над гробом Вашим днесь, 

(Туман в очах, попри погожу днину), 

Моліть Ви Бога Вишнього з небес 

За нашу Церкву і за Україну. 

Прощаємо Вас, отче дорогий, 

На краю вашої, сирої ще, могили 

І молимось, щоб Господь наш Благий 

Дав Ваші нам натхнення й Ваші сили. 

*************************************** 

У княжім Львові сумно вдарив дзвін. 

Його відлуння чує Україна, 

Пішов у засвіти її найкращий син, 

Правдивий Пастир й істинна Людина. 

Священик Юрій ТОЛОЧНИЙ. 

28 лютого 2000 року Божого.

2 

Березень 2010 

У Львові вшанували пам’ять Патріарха УАПЦ Димитрія (Яреми) 

(Закінчення. Початок на 1 стор.). 

Вечір пам’яті вели Василь Курило та 

Роксоляна Лабай-Лазуркевич. 

З благословенням до присутніх звернувся 

архиєпископ Макарій. У своєму 

слові до присутніх архиєрей назвав покійного 

Патріарха Димитрія великим 

сином України, який боровся за правду 

і справедливість, а також закликав усіх 

до цієї боротьби: «Сьогодні в Україні є 

ще Патріарх, є Предстоятель, є єпископи, 

але наступника, який міг би замінити 

цю людину, немає. …Мені як єпископу 

прикро, що ці заходи відбуваються 

тільки в нашій єпархії, і я дякую владиці 

Ігорю, що він завітав до нас. …Він 

хотів, щоб наша Церква об’єдналась із 

УПЦ в США, і так вона могла б подолати 

канонічну ізоляцію, або прямо 

звернутись до Вселенського Патріарха, 

щоб він взяв УАПЦ під свою опіку». 

Після владики Макарія своїми думками 

про Патріарха Димитрія з присутніми 

поділився архиєпископ Харківський 

і Полтавський УАПЦ Ігор (Ісіченко). 

Владика розпочав промову із запитання: 

чи вважав священик Володимир 

Ярема, який 1989 року став на чолі 

відродження УАПЦ, що його головна 

місія ще попереду? Відповідаючи на це 

запитання, архиєпископ наголосив, що 

влітку 1993 року Українська Автокефальна 

Православна Церква виглядала 

майже цілком знищеною, на догоду 

церковним проектам Президента Леоніда 

Кравчука. «Церква не мала своєї 

єпархіальної структури, була позбавлена 

адміністративного центру, юридичних 

прав і майна. Політичні лідери Народного 

руху та дочірніх партій, переконані 

в продуктивності ідеї штучно 

створеної УПЦ КП, розглядали вірність 

УАПЦ як підживлену ззовні патологію, 

а саму УАПЦ, як анахронізм, що ось-ось 

припинить своє існування. За цих умов 

згоджуватись на предстоятельство означало 

свідомо йти на наругу. На безкомпромісний 

конфлікт із владою. Як 

любив говорити о. Володимир: "Іти з 

мотикою на сонце"», - додав владика 

Ігор. Він також зазначив, що Патріарх 

наполегливо шукав виходу з канонічної 

Візерунок пам’яті 

Мабуть, кожна людина зазнає на своєму 

життєвому шляху випробування, скорботи 

й спокуси. Після різних випробувань 

у моєму житті був період переосмислення 

цінностей, я потребувала моральної 

підтримки й допомоги, і Господь дав мені 

зрозуміти – найголовніше, що мені потрібно, 

я знайду в Церкві. 

Відвідала багато храмів. Зосереджено 

слухала Службу Божу й наступної неділі 

йшла в інший. Зупинилась у церкві свв.апп. 

Петра і Павла у Львові, бо там був отець Володимир, 

який своїми прекрасними проповідями 

торкався кожної струни моєї душі, 

мала над чим задумуватись, відчувала в 

його щирих словах глибоку любов до людини 

і велику силу віри. А ще там гарно 

співав хор, а в будні співав досвідчений дяк 

(тепер отець Ярослав), який володіє прекрасним 

голосом, виразно читає. Там я 

діставала те, чого прагнула моя душа, чер- 

Виступає новий голова 

Братства доктор Роман 

МАКСИМОВИЧ. 

Світлина Олега ПАНАСА. 

13 лютого 2010 р. у стінах 

історичного Ставропігійного 

комплексу на вул. Руській у м. 

Львові відбулася ювілейна 15- 

ДО 10-ї РІЧНИЦІ УПОКОЄННЯ 

пала наснагу до життя. 

Згодом отець Володимир став Патріархом 

Димитрієм. 

Згадую, як натхненно, з високодуховним 

почуттям виголошував Патріарх Димитрій 

молитву під час Святої Літургії: «Боже Великий, 

Боже Всесильний. Ми, грішні діти Твої, 

у покорі сердець наших приходимо до Тебе 

і схиляємо голови наші…», або на Архієрейській 

Службі Божій: «Поглянь з неба, 

Боже, і подивись, і відвідай Виноградник 

цей, що його насадила правиця Твоя!». Це 

була справжня, щира, піднесена розмова 

з Богом. 

Велику увагу Патріарх Димитрій приділяв 

церковному співу. Радів, коли в церкві 

добре співав хор. Вважав великою проблемою 

недостатню організацію дяківськомузичних 

шкіл. Багато в нас дяків-самоучок, 

і тому в наших церквах, особливо в будні, 

на неналежному рівні звучить церковний, 

ФОРУМИ 

далекий від молитовного спів, часто невиразний, 

недбало виконується, а ще 

гірше, коли дещо й пропускається. А це 

ж молитва, а не розмова з Богом!.. Співана 

молитва є подвійною молитвою. Часто 

чуємо, як бездумно й безвідповідально 

співають на повну потужність голосу 

найактуальнішу коротку молитву «Господи, 

помилуй» чи «Подай, Господи», і тоді 

виходить зовсім не молитва-прохання до 

Бога, а радше наказ, вимога. І, звичайно, 

нічого в такому випадку Господь нам не 

подасть і не помилує, а, може, ще й покарає 

за таке недбальство та неповагу. 

Якось вийшли дві жінки з церкви й 

одна в другої запитує, про що сьогодні 

читали «Апостола», бо вона не зрозуміла? 

Інша їй відповіла, що також не зрозуміла, 

бо так невиразно й швидко читали. Тож не 

легковажмо такими Божими дарами як 

молитва та спів. Думаймо, до Кого звертаємося 

та чого очікуємо! Бо в церкві все 

треба робити на славу Божу: поважно, 

молитовно, так, як робив і нам заповідав 

блаженної пам’яті Патріарх Димитрій. І 

ізоляції УАПЦ: «Шлях розколу, перспективу 

самодостатнього існування 

православної спільноти поза єдністю 

із іншими Православними Церквами 

Патріарх Димитрій відкидав». На завершення 

архиєпископ Ігор пригадав 

усім настанови Патріарха: щоб Церква 

була чистою, Божою, а тим більше 

– Церква українського народу. У подячному 

слові архиєпископу Ігорю 

ведуча вечора пам'яті Роксоляна Лабай-Лазуркевич 

підкреслила, що 

«інтелектуальна єдність цих двох 

мужів, владики Ігоря (Ісіченка) – зі 

Східної України та Патріарха Димитрія 

– із Західної, ніби засвідчує єдність 

самої України». 

Думками про спільні роки парафіяльного 

служіння разом із майбутнім 

Патріархом УАПЦ о. Володимиром 

(Яремою) поділився настоятель 

храму свв. апп. Петра і Павла 

протоієрей Микола Кавчак, який розповів 

про свій життєвий шлях до священства, 

де зразком для нього був настоятель 

Петро-Павлівської церкви 

Львова о. Володимир Ярема аж до 

моменту, коли він став свідком таємного 

монашого постригу майбутнього 

Патріарха. 

У своєму емоційному виступі голова 

Львівського ставропігійного братства 

св. ап. Андрія Первозванного, 

член Патріаршої ради УАПЦ доктор 

Роман Максимович змалював присутнім 

живий портрет покійного Патріарха, 

як він сумував за зруйнованим 

рідним краєм на Сяноччині, а також 

про непересічні знання Патріарха 

церковного мистецтва та архітектури. 

«А потім настав 1947 рік. Маючи 

художню освіту, він міг собі спокійно 

сісти в Національному музеї і займатися 

мистецтвом. Але він бачив своє 

покликання в іншому – у служінні 

Церкві й народу. Так, бо в той час служити 

в Церкві, то треба було щиро себе 

присвятити і служінню народу», – зазначив 

Роман Максимович. Він пригадав, як 

на кожне богослужіння зі всього міста 

збирались люди, щоб почути хоч кілька 

слів від о. Володимира Яреми, який говорив 

всупереч тотальній радянській пропаганді 

правду про історію України. 

Відомий український публіцист, дисидент 

та близький соратник Патріарха Димитрія 

Євген Сверстюк поділився з присутніми 

роздумами про харизму та про дар 

до наукових досліджень покійного Патріарха, 

а також розповів кілька історії, як 

покійний Глава УАПЦ зачаровував оточення 

своєю простотою і відкритістю. Цитуючи 

одного із чиновників державного 

департаменту у справах релігій, який говорив, 

що «Патріарх справді має в собі 

щось, що «світить», і хочеться слухати його 

і вірити йому», Євген Сверстюк закінчив 

виступ. На завершення він також пригадав 

присутнім слова Патріарха Димитрія: 

«Будьте справжніми, треба вірити і діяти 

відповідно до віри». 

Парафіяльні хори храмів свв. апп. Петра 

і Павла (керівник Мар’яна Тимчишин), 

св. Володимира Великого м. Львів-Винники 

(керівник Олександр Москаль), хор 

братства св. ап. Андрія Первозваного (керівник 

Вікторія Ліпковська) виконали духовні 

твори. Хор «Оранта» церкви Успіння 

Пресвятої Богородиці молитовно заспівали 

«Херувимську пісню», автором 

якої є Патріарх Димитрій, а Наталя Степаняк, 

студент Львівської Національної 

Консерваторії ім. М. Лисенка виконала 

«Під Твою милість» Соневицького. 

Спільним виконанням «Вічная пам’ять» 

та «Боже Великий Єдиний» завершив 

скорботний вечір пам’яті, присвячений 

Патріарху Української Автокефальної 

Православної Церкви Димитрію (Яремі). 

Юрій ФЕДІВ. 

Світлини Олега ПАНАСА. 

хай наші церкви наповняться Божою хвалою, 

і Він прийме, вислухає та, як добрим дітям, 

подасть те, що просимо. 

Тепер часто перечитую твори Патріарха 

Димитрія, особливо його Послання до людей, 

неначе крик його душі. Дуже актуальні вони 

й тепер, і читаючи, чую його голос, інтонацію, 

емоції та вболівання за долю людей, за життя 

Української Церкви. 

Наприкінці лютого цього року виповнилося 

десятиріччя, як відійшов у вічність наш незабутній 

блаженної пам’яті Патріарх Димитрій. 

То був добрий Пастир із високою 

шляхетністю думок, правдивий син українського 

народу, могутній силою своїх ідей, який 

із великою відповідальністю та честю виконував 

місію служіння Богові й людям. Дякую, 

Господи, що дав можливість знати цю велику 

Людину, слухати його, спілкуватися з ним й 

останньою з мирян отримати благословення 

з його рук на подальше життя з Богом. Думаю, 

що багато «овечок» він привів до Бога. 

Завжди вдячно молюся за спокій його 

душі. 

Люба ХМЕЛЮК. 

XV звітно-виборна конференція Братства 

та конференція Львівського 

крайового ставропігійного 

братства св. ап. Андрія Первозваного. 

В урочистостях 

взяли участь всі голови, які 

очолювали організацію протягом 

20-річчя: Богдан Рожак, 

Роман Максимович та 

Тарас Дмитрик. 

Після загальної молитви, 

було підведено підсумок 

діяльності Братства за поточний 

рік та минуле двадцятиліття, 

затверджено план 

роботи на 2010 рік. Було 

відзначено, що це є найстарша 

і єдина організація релігійного 

напряму на території 

України, яка була відроджена 

в 1990 р. та безперестанно 

діє в УАПЦ протягом 20 

років і є правонаступником 

Львівського Ставропігійного 

Успенського Братства. 

Також відбулося обговорення 

проблем та перспектив єдиного 

і найстаршого видання в 

УАПЦ – часопису «Успенська 

Вежа», яка вже 19-й рік щомісячно 

виходить у світ та приносить 

вістку про життя громад 

в Україні. 

Братство ухвалило рішення 

клопотати до міської ради Львова 

про затвердження рішення 

комісії Міської ради щодо перейменнувань 

вулиць м. Львова, перейменувати 

частину вулиці 

Мечнікова на вул. Патріарха 

Димитрія. Також ухвалено 

рішення про клопотання та 

здійснення всіх необхідних першопочаткових 

дій щодо відновлення 

музею Ставропігії. 

Після звітування Управи 

Братства, присутні делегати 

переобрали керівні органи 

Львівського Крайового Ставропігійного 

Братства св. ап. 

Андрія Первозваного. 

Новим Головою обрано Романа 

Максимовича, заступниками 

Тараса Дмитрика і Юрія 

Федіва. 

Головним редактором «Успенської 

Вежі» затверджено 

Олега Пендерецького, членами 

редколегії – Миколу Бандрівського, 

Романа Максимовича, 

Віру Маркович та Юрія Федіва. 

Власний кореспондент. 

Передплачуйте християнський часопис «Успенська вежа» на 2010 рік, передплатний індекс 35013. Ціна незмінна.

Навернення - це огида до гріховного життя 

та повернення до Бога, від якого ми відійшли, 

відпали, відвернулися. Людина, яка кається, 

уподібнюється до Блудного Сина, з євангельської 

притчі (Лк. 15,11-24). Молодший син, 

живучи в гріху, віддалився від батька, та після багатьох 

життєвих незгод вирішує повернутися до 

батьківської оселі. Покаяння починається із докорів 

сумління, розкаяння і навернення , котрі 

переросли у рішучість ("встану, піду") і закінчується 

поверненням до Батька ("встав і пішов") 

та сповіданням гріхів ("Отче, згрішив я перед 

Небом і перед Тобою"), прощенням Батька 

("Принесіть мою кращу одежу"), усиновленням 

("це син мій") і духовним воскресінням ("був 

мертвий і ожив, пропав і знайшовся"). 

Таїнство покаяння, що інакше ще називаємо 

сповіддю, було встановлено Церквою у 

перші віки християнства. Дії апостолів розповідають, 

що "багато з тих, що увірували, приходили 

[до апостолів], сповідаючи і відкриваючи 

діла свої" (Діі'19,18). Сповідь в нинішньому її розумінні 

з'явилася дещо пізніше. В апостольські 

часи нових членів приймали до Церкви через 

хрещення та миропомазання. Але в часи гонінь 

постала проблема: як бути з тими, що не витримали 

переслідувань і відреклися від Христа? 

Відступники зрозуміли свою помилку і хотіли 

повернутися до Церкви, яка поставила собі 

питання: яким чином їх приймати до спілкування? 

Адже ж Церква визнає єдине хрещення на 

відпущення гріхів, так само і миропомазання 

уділюється людині один-єдиний раз, тож залишався 

єдиний спосіб повернення до Церкви: 

сповідання, визнання своїх гріхів, випробовувальний 

термін – покута – (подібно до оголошених) 

і врешті-решт повернення до євхаристійного 

єднання, до Причастя Тіла і Крові Христових. 

Сповідь була публічною, бо ж відпадіння 

від Церкви теж було публічним, і право 

відпущення, прощення гріха належало виключно 

єпископу, як главі місцевої Церкви, від якої 

відпав віровідступник. 

Згодом відступниками стали вважати не 

лише тих, що відпали від Христової Церкви через 

гоніння, але й тих, що зробили у своєму 

житті негідний християнина вчинок, котрий ми 

називаємо гріхом. Через гріх християнин втра- 

Березень 2010 3 

ТАЇНСТВО 

Покаяння відкрий мені двері, Життєдавче 

Вперше у книгах Нового Завіту термін «покаяння» вживає Іван 

Хреститель, а Ісус Христос, вийшовши на Проповідь, повторює: «Покайтеся, 

бо наблизилося Царство небесне»(Мт.З,2, Мт.4,17). Грецьке 

слово «лєтауоісе», покаяння, дослівно означає «переміна розуму». Проповідь 

Христа стала закликом до переміниспособу мислення й стилю 

життя, до оновлення розуму та почуттів, відмови від гріховних 

вчинків та думок, до преображення. 

П’ять років тому, 4 лютого 

2005 року, група прихильників 

митрополита Мефодія (Кудрякова) 

захопила в центрі Києва 

приміщення Патріархії Української 

Автокефальної Православної 

Церкви. Здавалося б, 

цілком звичайна для життя країни 

подія: успішна рейдерська атака 

(хай навіть із релігійним присмаком) 

– щоби згадувати про 

якийсь її «ювілей». Якби не 

кілька важливих нюансів... 

Головним аргументом нападників 

було те, що Патріархія має 

належати предстоятелю церкви. 

Ним у добу президентства Леоніда 

Кучми було обрано саме владику 

Мефодія – на противагу 

волі попередника, спочилого 

Патріарха Димитрія (Яреми), 

котрий заповідав УАПЦ не обирати 

нового керівника, а визнати 

зверхність діаспорного глави 

церкви митрополита Константина 

(Багана). Таким чином Патріарх 

Димитрій хотів полегшити 

процес унормування канонічного 

становища поділеної української 

православної спільноти та 

відкрити можливість її поєднання 

під омофором Вселенського 

патріарха, до юрисдикції котрого 

належав і належить митрополит 

Константин. 

Але перспектива одержати 

керівником УАПЦ ієрарха з пас- 

чає зв'язок із Церквою, що виражається у Причасті 

Тіла і Крові Христових. Той, хто згрішив, 

привселюдно каявся, і після накладеної єпископом 

єпитимії – покути, повертався до єднання 

із Церквою, до Святого Причастя. Але до V 

століття публічна сповідь зникає, вона стає таємною, 

а єпископи делегують право слухання 

сповіді пресвітерам-священикам. 

У православній традиції Церква – це лічниця, 

гріх – хвороба, а священик – лікар. Сповідь 

ми складаємо Богові, а священик – свідок, необхідний 

для присутності Христа: "Де двоє або 

троє в ім'я моє зібрані, там я серед них"(Мт. 

18,20). Святитель Іван Золотоустий навчає: 

"Згрішив ти? Піди до церкви і покайся у своєму 

гріху. Тут знайдеш лікаря, а не суддю. Тут нікого 

не засуджують, але кожен отримує відпущення 

гріхів". Як визнаємо у Символі православної 

віри: "Визнаю одне хрещення на відпущення 

гріхів". Отже, всі гріхи прощаються у хрещенні. 

Та нема людини, щоб жила і не згрішила, і коли 

після хрещення християнин знову чинить гріхи, 

то ці гріхи позбавляють його повноти життя з Богом. 

Отці Церкви називають покаяння "другим 

хрещенням", підкреслюючи його очищальну 

дію. "Покаяння – це відновлення хрещення. Покаяння 

– це наш завіт із Богом про виправлення 

нашого життя. Покаяння – це примирення з 

Господом через звершення добрих діл, протилежних 

колишнім гріхам. Покаяння – це очищення 

совісти", – говорить Іван Ліствичник. 

На сповіді каянник відчуває гостріше свою 

гріховність, і ця свідомість сприяє виправленню 

нашого життя. Хто не сповідається, той не 

має почуття грішника, і він ще більше занурюється 

у своєму гріху. Такі люди виправдовують 

себе тим, що вони на сповіді соромляться 

священика, забувши, що Бога не соромилися, 

коли грішили, бо ж Бога не бачать, а священика, 

людину, яку бачать перед собою на 

сповіді, соромляться. Священик, маючи владу 

прощати гріхи, не може сам собі уділити таїнства 

відпущення гріхів, а сповідається перед 

іншим священиком. У цьому таїнстві і духовенство, 

і миряни мають однакові права і обов'язки, 

і однаково отримують благодать відпущення 

гріхів, сподіваючись на Боже милосердя. 

Під час відпущення гріхів той, хто сповідається, 

не отримує прощення затаєних і забутих 

гріхів. Забуті і затаєні гріхи необхідно сповідати 

на найближчій сповіді, щоб достойно 

прийняти Тіло і Кров Христові. 

В останні кілька століть утвердилася практика 

сповіді і причастя лише один раз на рік. 

Однак в перші віки християнства християнин, 

який не був з поважних причин на святій літургії 

впродовж трьох неділь підряд, за цей вчинок 

відлучався від причастя. Ідеалом християнина є 

причастя на кожній відправі святої літургії. Ця 

практика повернулася до вжитку впродовж 20-х 

років XX століття у давніх східних Патріархатах: 

Єрусалимському, Олександрійському, Антіохійському, 

а також у парафіях Вселенського 

Константинопольського Патріархату та Елладської 

Православної Церкви. Умовою щотижневого 

Причастя є регулярна сповідь. Вважається, 

що малі гріхи прощаються під час молитви 

перед Причастям "Вірую, Господи, і визнаю", 

а смертні гріхи може відпустити тільки 

священик на сповіді. 

II Ватіканський Собор Римсько-Католицької 

Церкви 1962-1965 рр. також провів літургійну 

реформу і відродив регулярне причастя. 

До причастя римо-католики приступають без 

обов'язкової сповіді, але не допускаються явногрішники 

– наприклад, розведені особи, які 

вступили у повторний цивільний шлюб без уневажнення 

церковного шлюбу. 

Практика частого щотижневого причастя 

має і свої негативні сторони, бо з'явилася частина 

людей, які роками не приступають до 

Дмитро ШАПОВАЛ: «Ювілей початку церковних 

(Подано зі скороченням). 

експериментів Віктора Ющенка» 

портом громадянина США перелякала 

тодішню українську владу, 

звиклу використовувати церковне 

середовище насамперед у 

цілком прагматичних політичнобізнесових 

цілях. Адже керувати 

американським громадянином їй 

було б, м’яко кажучи, непросто. 

Відтак раніше мало цікава для 

президентського оточення через 

принципову позицію Патріарха 

Димитрія церква раптом стала 

об’єктом його уваги: в Києві допомогли 

на належному рівні провести 

помісний собор 2000 р., 

виділили для богослужінь Андріївську 

церкву. Але неодмінним 

учасником архієрейських соборів 

УАПЦ став голова Державного 

комітету в справах релігій 

Віктор Бондаренко, а в президії 

помісного собору поряд із ієрархами 

сів не тільки він, а й віцепрем’єр 

Микола Жулинський. І 

врешті митрополит Константин 

відбув додому в дивній якості «духовного 

опікуна» церкви, а її 

юридично визнаним предстоятелем 

став митрополит Мефодій. 

Той самий Мефодій, котрий 

відзначився на виборах-2004 агітацією 

за Віктора Януковича, 

тоді як Патріархія – центр, створений 

у столиці Патріархом Димитрієм 

– під час «помаранчевої 

революції» стала одним із осередків 

духовного окормлення 

Майдану. 

Спершу насильницьке захоплення 

будівлі на території Михайлівського 

монастиря працівники 

Патріархії ладні були розглядати 

як непорозуміння, агонію 

чи акт відчаю підопічних колишнього 

президента. Згодом – як 

провокацію проти нової влади, 

бо ж трапилося це саме в день 

затвердження нового українського 

уряду на чолі з Юлією Тимошенко. 

Та подальші події засвідчили 

закономірність того, що 

відбулося: Патріархія – її на прохання 

Патріарха Димитрія з 

осені 1996 р. очолював архієпископ 

Ігор (Ісіченко) – мала надто 

незалежну від поточної кон’- 

юнктури позицію, давала непотрібний 

для влади приклад самостійного 

ведення церковної політики. 

Певне, це становило небезпеку 

новим моделям утворення 

«єдиної помісної церкви» 

в Україні. Реалізувати цей проект 

пострадянським політикам 

куди простіше було б з ієрархами 

на кшталт митрополита Мефодія: 

хай вони й агітували колись 

за політичного опонента, 

але ж і на будь-яку нову владу 

працюватимуть так само сумлінно, 

як на попередню! 

П’ять років тому, мабуть, 

навіть затяті скептики не уявляли, 

наскільки великим суспільним 

розчаруванням обернеться 

період правління Президента 

Віктора Ющенка для України. Та 

випадок із Патріархією УАПЦ 

виявився провісником майбутнього 

стилю суспільно-церковних 

взаємин: еліти так само, як і 

за часів Кучми, зробили ставку на 

конформістське, декларативнопатріотичне 

й духовно порожнє 

крило духівництва. Високопосадовці 

не бажають бачити церкву 

інституцією, здатною говорити 

на суспільні теми чесно, жорстко, 

послідовно, самостійно. Про 

яке духовне оновлення України 

можна всерйоз говорити за подібних 

обставин? 

УАПЦ за таких умов, звісно, 

не могла і не змогла використати 

унікальний шанс увійти в канонічну 

єдність із Вселенською 

церквою. Натомість вона втратила 

своє місце в інформаційному 

просторі України, загубила довіру 

інтелігенції й колишній суспільний 

авторитет. Епізодичні 

об’єднавчі проекти з УПЦ-КП 

чи УПЦ (МП) щоразу виявлялися 

лише мильними бульбашками, 

як і головний президентський 

сповіді, не вважаючи себе грішними. 

У Московському Патріархаті за радянської 

влади виробилася практика так званої "загальної 

сповіді". Ця практика викликана тим, що в 

ті роки відчувався брак священиків, які не в стані 

були вислухати всіх бажаючих сповідатися, 

особливо напередодні Великодня та великих 

дванадесятих свят. Тому разом збиралася велика 

кількість сповідників, священик голосно 

перечитував перелік гріхів, після чого кожен 

підходив до священика за відпущенням гріхів, 

і додаючи перед тим щось від себе, якщо в переліку 

його гріх не був згаданий. Однак така 

сповідь не може замінити повноцінної таємної 

особистої сповіді, коли духівник вислуховує каянника, 

дає йому поради і відпускає гріхи. 

Теорія, що причастя мирян неможливе без 

сповіді, сьогодні приводить до того, що напередодні 

Пасхи та інших великих свят в церквах 

шикуються величезні черги, а сповідь зводиться 

до кількох поспішних формальних фраз, за 

якими йде розрішальна молитва. Таким чином 

у мирян формується уявлення, що головним 

під час сповіді важливим є не сам акт покаяння, 

а тільки розрішальна молитва, як дозвіл до 

причастя. 

У молитві перед початком сповіді священик 

попереджає каянника, що сповідь має бути 

щирою і повною: "Не соромся, і не бійся, і не 

приховуй нічого... Якщо ж приховаєш щось, 

матимеш подвійний гріх". За умови щирої 

сповіді і щирого каяття каянник отримує повне 

відпущення усіх гріхів. Часта сповідь є гарантією, 

що людина не забуватиме своїх гріхів і гідно, без 

докорів сумління, приступатиме до причастя 

Святих Тайн. 

Час Великого Посту є тим благодатним часом, 

коли ми маємо нагоду зупинитися і замислитися 

над власним життям, сповідатися і причащатися 

двічі впродовж посту, щоб гідно зустріти 

Воскресіння Христове, і згідно з древньою 

практикою Константинопольської Церкви-Матері 

на великодній Літургії прийняти 

Святе Причастя. За цією практикою Грецьких 

Православних Патріархатів на свято Пасхи всі 

вірні приймають Причастя, у нас же в Україні 

люди постять до свяченого великоднього яйця, 

котре хоч і є символом воскреслого Христа, 

однак не може замінити Тіла і Крові Христової. 

Покликані бути дітьми Божими, ми не можемо 

осягнути цієї ласки виключно своїми силами. 

Для цього нам потрібна Божа благодать, 

яка подається нам у святих Таїнствах, серед 

яких дуже важливими для нас є Сповідь і Причастя: 

"Хто Моє тіло споживає та кров Мою п'є, 

той у Мені перебуває, а Я в ньому" (Ін.6,56). 

Тарас ДМИТРИК, 

магістр богослов'я. 

ПРОБЛЕМИ 

СУСПІЛЬНО-ЦЕРКОВНИХ 

ВЗАЄМИН 

проект утворення «єдиної помісної 

церкви». 

Праця Патріархії де-факто 

зупинилася. УАПЦ перетворилася 

на конгломерат окремих громад, 

досить номінально керованих 

предстоятелем. Давнє оточення 

Патріарха Димитрія легалізувалося, 

зареєструвавши окремий 

статут Харківсько-Полтавської 

єпархії з вимушеним додатком 

у назві – «оновлена». Єпископи з 

«колишньої» УАПЦ лишилися в 

ній у незначній меншості на тлі 

бадьорих блукальців, що в останні 

роки прибилися до церкви з кар’єрних 

мотивів. Заклик архиєпископа 

Ігоря, о. Юрія Бойка, редактора 

газети «Наша віра» Євгена 

Сверстюка й голови всеукраїнського 

братства УАПЦ Валентини 

Чешкової до скликання нового 

помісного собору, підтриманий 

мирянськими організаціями, 

не знайшов відгуку. А розгром 

Патріархії й фактичне припинення 

діяльності УАПЦ як суспільної 

сили стали прологом сумної п’ятирічки, 

коли реальна духовна 

криза приховувалася за порожньо-патріотичними 

промовами, 

будовами пам’ятників, блиском 

орденів та імітацією релігійного 

життя пірнанням в ополонку на 

Водохреща. 


4 


Ключовою книгою, в котрій є багато пророцтв і знамень, які вже збулися, 

а деякі ще збудуться, є Біблія. До неї зверталися багато поколінь. Як 

вчені, так і прості люди знаходили в ній розраду і премудрість життя. 

Ця книга єднає людину з Богом, і кожен від неї отримує скарби духовного 

й земного життя. Багато людей завдяки цій книзі ставало зовсім іншими, 

з них виходили пророки, вчителі, художники, поети, богослови і просто 

духовні люди. І зараз, коли примножилося зло, обман, діти не слухаються 

батьків, усюди розпуста, вбивство, насильство, що широко пропагується 

через телебачення; інформація про пожежі, війни і катаклізми все частіше 

лунає в новинах, Земля неначе переживає агонію. 

Ніхто не може зупинити час і змінити 

світ. Людина може змінити тільки те, що 

підвладне їй. Вона може стати праведною 

і робити добро, а може робити зло, але 

все, що вона буде робити, відіб’ється на 

її душі. Добрі люди наслідують Царство 

Боже, а злі – пекельні муки та страждання. 

Це не тому, що Бог мстить, а тому, що 

хоче зберегти Світ, який створив. Бог не 

відбирає волю у людини, а дає їй свободу 

вибору – ким їй бути. 

За свідченнями святих існує Царство 

Боже та царство темних сил, де живуть злі 

духи, і ніхто не може створити іншу дорогу 

або царство, тому що Бог – Творець, 

який створив Світ, є керівником і піклувальником 

про цей Світ. А якщо хтось 

хоче створити щось нове, то це буде направлене 

проти устрою Всесвіту і Законів 

його, тому він буде не створювати, а руйнувати 

все, що створив Бог. 

Якщо з’являються люди, які роблять 

зло: крадуть, вбивають, ґвалтують і грабують, 

то суспільство позбавляє їх свободи, 

щоб усім жилось спокійно. Але 

коли вони потрапляють у товариство, де 

одні злодії та ґвалтівники, то там їм не 

зовсім до вподоби таке життя. І вони задумуються 

над своїм вибором ким їм 

бути: добрими чи злими. Так і Бог не хоче 

ЗНАМЕННЯ ЧАСУ 

Що нас чекає в майбутньому? 

Формування 

українського 

етносу на 

Холмщині 

та Підляшші 

Холмщина і Підляшшя 

відносяться до найдавніших українських 

етнічних земель, які з 

різних причин опинилися за межами 

суцільної української території. 

Холмщина отримала 

назву від міста Холма у ХІІІ ст., 

коли воно почало відігравати 

роль адміністративного центру 

на землях у межиріччі Вепра і 

Західного Бугу (на Забужжі), а 

потім Галицько-Волинської держави. 

Підляшшя вперше згадується 

у ХVІ ст. У середньовічні 

часи воно входило до складу Берестейської 

та Дорогичинської 

земель. Загальна довжина холмсько-підляських 

земель становить 

близько 350 км, а ширина 

сягає 120-140 км. Загальна площа 

української етнічної території 

дорівнює 12,7 тис. квадратних 

кілометрів. 

На території Холмщини і 

Підляшшя населення існувало 

ще у доісторичні часи. Це 

підтвердили археологічні дослідження 

на території Грубешівського 

повіту, під час яких виявлено 

сліди культур доби неоліту і 

бронзи. Тут також знайдено цілу 

групу археологічних матеріалів 

пізніших часів, які склали т.зв. 

Черничинську культуру (назва 

походить від села Черничин) та 

карати людей, але вимушений відправляти 

злі душі до злих ангелів, щоб Царство 

Боже не перетворилось на царство зла. 

Люди вдивляються в Книгу Життя, і 

там знаходять відповіді: 

1 Про знамення ось, настануть дні, 

в які багато хто з мешканців землі, що 

володіють знанням, будуть захоплені, 

і шлях істини сховається, і всесвіт 

збідніє вірою, 

2 і примножиться неправда, яку тепер 

ти бачиш і про яку здавна чув. 

3 І буде, що країна, яку ти тепер бачиш 

пануючою, зазнає спустошення. 

4 А якщо Всевишній дасть тобі дожити, 

то побачиш, що після третьої труби 

раптово засяє серед ночі сонце і 

місяць тричі на день; 

5 і з дерева буде капати кров, камінь 

дасть голос свій, і народи похитнуться. 

6 Тоді буде царювати той, якого 

мешканці землі не очікують, і птахи перелетять 

на інші місця. 

7 Море Содомське вивергне рибу, буде 

видавати вночі голос, невідомий для багатьох, 

однак всі почують голос його. 

8 Буде сум’яття в багатьох місцях, 

часто буде посилатися з неба вогонь, і 

дикі звірі змінять свої місця, і нечисті 

жінки будуть народжувати чудовиськ. 

ВІХИ НАШОЇ ІСТОРІЇ 

Нарис історії Холмської православної єпархії 

9 Солодкі води зробляться солоними, 

і всі друзі повстануть один проти одного; 

тоді сховається розум, і розуміння 

відійде у своє сховище. 

10 Багато хто буде шукати його, але 

не знайде, і примножиться на землі неправда 

і нестриманість. 

11 Одна область буде питати іншу сусідню: 

«не проходила по тобі правда, 

яка робить праведним?» І та скаже: «ні». 

12 Люди в той час будуть сподіватися, 

і не досягнуть бажаного, будуть працювати, 

і не виправляться шляхи їхні. 

(3 Ездри. 5). 

За переданням, до всесвітнього потопу 

на Землі дощу не було, а життя існувало 

за рахунок крапель роси, яка з’являлася 

вночі, та якої вистачало для життя на Землі. 

І вже перед потопом люди мали таку жагу 

до води, що завжди носили її з собою в 

маленьких посудинах, і споживали її самі 

та пригощали інших, але не ковтками, а 

краплями, щоб тільки змочити вуста. 

Моральний стан людей до потопу був 

дуже схожий до теперішнього стану нашого 

суспільства: віра збідніла, розквітли 

содомські гріхи, і скрізь було саме беззаконня, 

яке охопило всю землю. 

І коли Ной зі своєю сім’єю і з усякого 

роду тваринами увійшли до ковчегу, пішов 

сильний дощ (якого до цього ніхто не бачив). 

Вода стала покривати всю Землю, 

потім підіймалась все вище і вище, заповнюючи 

будинки, спочатку до половини, 

а потім стала затоплювати найвищі 

будівлі. Весь світ був затоплений водою. 

У наш час люди не носять з собою воду 

в маленьких посудинах, проте носять вогонь 

(сірники, запальнички), а також пригощають 

один одного сигаретами. Дуже 

часто можна почути, як звертаються за 

вогнем, запитують, чи немає у вас сірників 

чи запальнички? І дійшло до того, що мало 

Башта в околиці с. Скоп’єва. 

не всі жінки та підлітки курять. 

Упродовж більше 2000 років в Єрусалимі, 

біля Гробу Господнього, напередодні 

дня Христового Воскресіння у Велику 

Суботу під час служби тільки Православного 

Патріарха сходить з неба Благодатний 

Вогонь, викликаючи загальну 

радість і торжество. Цей Вогонь декілька 

хвилин не обпалює, не обпікає, паломники 

вмивають ним лице і волосся, тому що 

він не палить, і тільки через декілька хвилин 

він починає проявляти властивості 

звичайного вогню – починає палити. 

Але вже з 1998 року він став поcтупово 

втрачати свої благодатні властивості. 

А в 2006 році благодатний Вогонь був абсолютно 

незвичайним: не через кілька хвилин, 

як раніше, а через лічені секунди він проявив 

властивості земного вогню. Хто стояв 

поблизу Кувуклії, той не відчував цього, а хто 

стояв подалі, того він вже одразу обпалював, 

тобто неможливо було ним ні вмиватися, як 

раніше, ні навіть доторкатися до нього – він 

палив, як і звичайний земний вогонь. Що це 

віщує, про що хоче сказати нам Господь? 

Володимир МИХАЛЬНЮК, 

головний редактор видавництва 

«Премудрість Божа Софія». 

(Далі буде). 

Кам’яна ікона Ісуса 

Христа візантійського характеру 

з IV століття. 

відповідає останнім десятиріччям 

до нової ери. Виявлена також 

Масломицька група матеріалів 

(назва походить від села 

Масломичі) та відповідає ІІІ-IV 

ст. нової ери. Археологічні дослідження 

на Підляшші показали, 

що давні поселення з’явилися тут 

на межі IV-V ст. 

Колонізація цих земель розпочалася 

у VІ ст. і відбувалася з 

півдня та північного сходу. Вони 

заселювалися східнослов’янськими 

племенами, які під час великого 

переселення народів прийшли 

сюди із Середнього Подністров’я 

та верхів’я Західного Бугу. Протягом 

VI-VIII ст. частина племен 

уздовж Бугу дійшла до його лівої 

притоки Лівця. Існувало кілька локальних 

зон розселення племен 

VI-VII ст. До них відносяться Любачівський, 

Щебрешинський, Грабовецький, 

Червенський, Холмський 

та Люблинський ареали. 

Це означає, що чотири мікрорегіони 

початкового розселення 

східнослов’янських племен на 

Забужжі знаходяться на історичній 

Холмщині. На західних 

окраїнах цих земель східнослов’янські 

племена просунулися 

далеко за Вепр. 

Археологами виявлено 32 поселення, 

які виникли тут у VI- 

VIII ст., з них 12 датуються VI 

століттям, а 16 – VII-VIII століттями. 

Поселення, які виникли 

на Південному Підляшші на 

межі ІХ-Х ст. мають виразніший 

зв’язок з Волинню. 

Наступна хвиля міграції племен 

на холмсько-підляських землях 

відбувалась у X-XII ст. Прибулі 

роди зупинялися переважно 

на родючих землях у долині 

р. Гучви, верхів’ях р. Солокії та по 

обох берегах Бугу. Дослідження 

на півдні Холмщини показали, що 

у X-XI ст. тут виникло понад 130 

нових поселень. Залишки 63 поселень 

добре збереглися і не викликали 

у вчених жодних сумнівів, 

а від 44 – збереглися невеликі 

фрагменти, що завадило визначити 

їх первісний розмір. Літописні 

джерела не подають розмірів 

давніх поселень та ранньосередньовічних 

міст. Про їх розміри 

можна опосередковано судити по 

селах, які виникли на місці давніх 

поселень і на початку XVI ст. займали 

площу від 1 до 5 ланів (лан 

дорівнює близько 20 га). 

На думку українського історика 

Михайла Грушевського, “під 

час загального руху словенського 

на захід українська кольонізація, 

правдоподібно, значно перейшла 

за поріче Буга і пізніше 

зосталися сліди і традиції сеї української 

кольонізації за Вепром 

не тільки в українських, а й у 

польських округах (ще в козацьких 

часах Люблин включали в 

понятє української етнографічної 

території, а властиву Польщу вважали 

за Віслою)”. 

Назви переважної більшості 

населених пунктів Холмщини 

і Підляшшя мають 

східнослов’янське походження. 

Не випадковими є однотипність 

назв окремих об'єктів на Холмщині 

та за її межами. Такими є р. 

Тисмениця на Холмщині та колишнього 

поселення, а нині сучасного 

міста на Івано-Франківщині, 

сіл Зимне на Волині та 

Холмщині, та багатьох інших. 

Хоч назви давніх поселень не 

є абсолютно надійним матеріалом, 

але вони дають змогу частково 

реконструювати колонізаційні 

процеси на холмськопідляських 

землях у найдавніші 

часи і встановити етнічний 

склад перших поселенців. 

Кожна територія набуває 

етнічного виразу завдяки історично 

сформованій групі людей, 

яка стала титульним етносом 

і характеризується 

спільністю мови, традицій, 

культури, побуту, особливостями 

психічного складу. На родоплемінному 

етапі ці ознаки 

формувалися в процесі еволюційного 

розвитку локальних 

людських спільнот. Після переходу 

до державного життя визначальними 

стали адміністративний 

і релігійний чинники. 

Існуюча на початку історичного 

життя у межиріччі Вепра і 

Бугу людність очевидно не усвідомлювала 

себе частиною 

якоїсь етноплемінної групи. До 

приходу сюди східнослов’янських 

племен та утворення нових 

племінних об’єднань, зокрема 

волинян, суспільні відносини незначного 

за кількістю автохтонного 

населення замикалися на 

рівні родових зв’язків. 

Священик Михайло БАБИЧ, 

настоятель парафії святої 

рівноапостольної княгині 

Ольги села Катериничів 

Городоцького деканату. 



Геній Шевченка яскраво світиться трьома 

рівноцінними гранями свого таланту – 

поезія, живопис, музика. Полум’яне слово 

Шевченка-поета немов летючою стрілою 

пробиває серця людей до національного 

самоусвідомлення та самоствердження в 

єдиній соборній, незалежній українській 

державі. «Обніміться ж, брати мої, молю вас, 

благаю» і сьогодні звучить надзвичайно актуально. 

Шевченко як маляр був таким самим 

«апостолом правди» і не ухилявся від тої 

високої ідеї – любові до людськості, яка червоною 

ниткою проходить крізь усі його поетичні 

твори. Він завжди гаряче повстає 

проти будь-якого гніту людського духа, кличе 

до любові до всіх слабих, пригнічених і 

всі вони однаково знаходять у ньому свого 

оборонця. Шевченко одержав академічну 

освіту в Петербурзькій Академії Мистецтв 

у Карла Брюллова і залишив нам у спадок 

636 своїх полотен-шедеврів. Як художник, 

аквареліст, графік та живописець Шевченко 

стоїть на рівні світового образотворчого 

мистецтва. 

Стосовно музичного обдарування Шевченка, 

необхідно відзначити, що музикальність 

є визначальною рисою менталітету 

українців. Видатний російський композитор 

Петро Чайковський, дід якого мав 

прізвище Чайка і був козацького роду, зазначав: 

«Бувають щасливо обдаровані натури 

і бувають так само щасливо обдаровані 

народи. Я бачив такий народ, народмузикант 

– це українці». Мабуть не знайдеться 

такого українця, який би не любив 

співати. Співав і наш Великий Тарас протягом 

усього свого життя. У народній пісні 

Шевченко знаходив розраду і відчував втіху 

й задоволення. Поет згадує своє сирітське 

безрадісне дитинство у вірші «А. О. Козачковському»: 

Там собі у бур’яні, 

Щоб не почув хто, не побачив, 

Виспівую та плачу. 

Палку любов до народної пісні прищепили 

йому мати, яка співала колискові, дід 

– історичні (про Коліївщину), батько – чумацькі, 

сестра Катерина – ліричні. Згідно зі 

свідченнями сучасників, Шевченко міг слухати 

співи годинами в якомусь вдячно молитовному 

настрої. Спів для Тараса був 

органічною потребою. П. Куліш згадував, 

що коли Шевченко співав, усі кругом замовкали 

і зачаровано слухали, дехто плакав, а 

він співав людям на втіху та собі самому ще 

й на більшу. Шевченко мав голос приємного 

сріблястого тембру – тенор. Тарас співав 

серцем і був визнаний справжнім народним 

співцем України. Його улюбленою 

піснею була «Ой, зійди, зійди, зіронько та 

вечірняя». Родич поета Варфоломій Шевченко 

згадував: «Я не знав людини, яка б 

любила наші пісні більше, ніж Тарас… Кожне 

слово в його пісні зливалося з таким чистим, 

щирим прочуттям, що не знаю, чи зміг 

який-небудь артист-співак виконати краще, 

ніж Тарас!.. Ніби і зараз бачу, як при кінці 

пісні тремтить його голос і на довгі вуса котяться 

сльози з очей». Шевченко знав дуже 

багато народних пісень. Ліричні пісні були 

співзвучні його вразливій, ніжній душі. До 

інших улюблених пісень поета відносяться 

«Та нема в світі гірш нікому», «Тяжко-важко 

в світі жити», «Ой, у степу могила», «Та 

забіліли сніги», «Тече річка невеличка». Необхідно 

відзначити, що Шевченко все життя 

також збирав і записував українські народні 

пісні, а деколи і сам створював мелодії до 

своїх віршів. Він був одним з перших фольклористів, 

який зумів правильно оцінити 

їхню мистецьку вартість: 

Наша дума, наша пісня 

Не вмре, не загине… 

От де, люде, наша слава, 

Слава України! 

Поетична спадщина нашого Тараса виросла 

з української народної пісні. Нікому до 

Шевченка і після нього не вдавалося так 

щиро, палко і повно передати почуття народу, 

його волелюбний дух, ніжну, мрійливу 

душу та сподівання на кращу долю. Про глибокий 

органічний зв’язок поезії Шевченка 

з народною творчістю свідчить той факт, що 

назва «Кобзар», яку дав Тарас лише невеликій 

ранній збірці своїх творів, перейшла 

на весь поетичний доробок митця. Особливо 

припали до душі нашого поета думи у 

виконанні славного бандуриста Остапа 

Вересая. З вдячності за високе кобзарське 

мистецтво, Шевченко передає йому свій 

«Кобзар» з дарчим написом, а також гроші. 

Цікаво відзначити, що деякі свої поезії Шевченко 

підписував ім’ям Кобзар Дармограй. 

Підтримуючи пісенно-епічну концепцію 

історії України, Шевченко закликає українських 

письменників та істориків прислухатись 

до живих звуків: «Прочитайте ви думи, пісні, 

послухайте, як вони співають, як вони говорять 

меж собою…» 

Шевченко не уявляв собі життя без пісні. 

Навіть малюючи картину,він завжди тихенько 

наспівував народні пісні, чаруючи друзів 

і свого учителя «великого Брюллова», як 

називав Шевченко Карла Брюллова. Зі спогадів 

самого Тараса читаємо, що під час 

роздумів про майбутню картину «хто його 

зна – відкіль несеться, несеться пісня, складаються 

вірші, дивись, уже і забув, про що 

думав, а мерщій запишеш те, що навіялось». 

У період заслання українська пісня була 

для Шевченка розрадою для його стражденної 

душі. В поезії «І знов мені не привезла» 

(1848 р.) Тарас пише: 

Та розважу своє горе, 

Та Україну згадаю, 

Та пісеньку заспіваю… 

Народні пісні стимулювали також художньо-образну 

сферу поетичної спадщини 

Шевченка, а яскраво виражена їх мелодійність 

та наспівність перейшла й у поетичне 

слово Кобзаря. Слід зазначити, що 

загадкові ритмо-мотиви Шевченкового експресивного 

вірша ніяким хитромудрим 

теоретичним поясненням філологів не 

піддаються. А насправді це є так звані «розкрилений» 

та «заокруглений», суто музикальні 

ритмо-мотиви. Корифей західно-української 

професійної музики Станіслав 

Людкевич відзначав: «Поезія Шевченка 

співна, … повна логічної простоти і симетрії, 

мелодійних повторень, рефренів, відзвуків 

– за всіма психологічними правилами 

врізується в пам’ять, … бо промощує собі 

дорогу до людського організму не лиш очима, 

т.є. діланням поетичних образів і красок 

на уяву, але й слухом, т.є. впливом ритмічно 

модульованих звуків, …його поезії надаються, 

таки – просяться до співу, до покладення 

на музику». Народні пісні, які згадує 

Шевченко у своїх поезіях, є часткою духу 

самого поета, його внутрішнього світу. 

Шевченко добре орієнтувався в класичній 

музиці, досконало знав сучасне музичне 

мистецтво, тонко відчував його естетичну 

вартість, по-фаховому розбирався у 

виконавській майстерності співаків та 

інструменталістів. Поет використовував 

таку музичну термінологію, яка свідчить про 

глибоку обізнаність з музикою (тема, варіації, 

соната, каватина, дует, квінтет, увертюра, 

ораторія, серенада, лад…). Тарас сам 

грав на кобзі та бандурі і дуже любив задушевний 

м’який тембр віолончелі. Герой 

його повісті «Музыкант» так характеризує 

цей інструмент: «Только одна душа человека 

может так плакать и радоваться, как поет 

и плачет этот дивный инструмент». 

Шевченко був інтелігентною людиною, 

спілкувався з видатними вченими, літераторами, 

музикантами, часто відвідував концерти, 

вистави. Численні влучні музичні 

враження перлами розсипані в його поетичній 

творчості. Зокрема, у вищезазначеній 

повісті «Музыкант» згадується про 

німецького композитора А. Ромберга (1771- 

1842), а також про знаменитих бельгійських 

музикантів – скрипаля А. В’єтана (1820- 

1881) та віолончеліста А. Серве (1807- 


Месія українського народу 

Тарас Григорович Шевченко – пророк, філософ-мислитель, геніальний 

поет, художник, музикант, фольклорист-етнограф, археолог, історик 

та глибоко ерудований мистецтвознавець. Мистецька постать 

Шевченка в усій своїй багатогранності є монолітна, цільна з нерозривною 

єдністю творчого мислення. Різні види художньої діяльності 

нашого митця становлять органічне ціле, взаємно розвиваючи, доповнюючи 

і пояснюючи один одного. 

Поховайте та вставайте, 

Кайдани порвіте 

І вражою, злою кров’ю 

Волю окропіте! (Заповіт). 

1866), які гастролювали в Петербурзі в 

1860-му році. Надзвичайно символічно, 

що головний герой цієї повісті – скрипаль 

Тарас, має багато спільних рис із самим 

Шевченком, включно з іменем. Спостереження 

над музичними шедеврами таких 

композиторів, як Дж. Россіні, В. Белліні, Ф. 

Шуберт, Ф. Мендельсон, К. Вебер, Дж. 

Верді,Ф. Ліст та інші, поет записував у щоденнику. 

Вони свідчать про тонкий художній 

смак і надзвичайно ніжну чутливу душу 

Шевченка. Його відомі вислови: «Божественний 

Гайдн!», «Великий Бетговен», 

«Моцарт – чарівник», а прослухавши оперу 

М. Глінки «Іван Сусанін», промовляє: «Геніальний 

твір! Безсмертний Глінка!». І це 

тоді, коли офіційна думка столичної аристократії 

охрестила музику опери «кучерською». 

Улюбленим композитором нашого 

поета був Фридерик Шопен. Захоплення 

музикою Шопена було у Шевченка не випадковим. 

Вона приваблювала його, насамперед 

щирістю ліричного почуття, яскравою 

мелодійністю польської народної 

інтонації та щемливою тугою за Батьківщиною. 

Серед різноманітних творчих контактів 

Шевченка особливе зацікавлення викликає 

багатолітня дружба із знаменитим українським 

співаком (бас) і композитором Семеном 

Гулаком-Артемовським. Одну із своїх 

пісень «Стоїть явір над водою» композитор 

присвячує Тарасу. Гулак-Артемовський був 

одним з небагатьох близьких Шевченкові 

людей, який не відцурався від нього в роки 

заслання. Зберігся лист поета, надісланий 

з далекої неволі, в якому Шевченко пише: 

«Благороднійший ти з людей, брате-друже, 

мій єдиний Семене!... Ну скажи по правді, 

– чи є де така великая душа на світі, окреме 

твоєї благородної душі, щоб згадала 

мене в далекій неволі та ще й 15 карбованців 

дала?... Благодарю тебе всім серцем 

і всім помишленієм моїм». 

З музичних знайомств Шевченка необхідно 

відзначити і братів Якова та Федора 

Лизогубів. Вони були обдарованими композиторами-аматорами, 

щирими патріотами 

України. Як і Гулак-Артемовський, вони 

не покинули свого друга в неволі і постійно 

допомагали йому матеріально. 

Отже, спілкування Шевченка з музикантами 

свого часу сприяло розширенню музичного 

світогляду поета. Він був дуже чутливим, 

тонким музикантом-інтерпретатором, 

вдумливим музикантом-критиком, 

музикантом-мислителем. На думку видатного 

українського музикознавця М. Гордійчука, 

Тарас Шевченко – наймузикальніший 

поет у світовій літературі. 

Наспівність, мелодійність поезії Шевченка 

дала поштовх до написання геніальних 

музичних композицій майже всіх українських 

композиторів. Найбільшу кількість творів 

на слова Шевченка написав Микола Лисенко. 

Музикою до «Заповіту» Шевченка Лисенко 

розпочав унікальний у світовій музиці 

цикл вокальних творів на слова одного поета 

– «Музика до «Кобзаря» Шевченка». До нього 

увійшли композиції (приблизно 100), які 

відрізняються за жанровими ознаками. Це 

– пісні, дуети, тріо, квартети, хорові поеми, 

кантати. У п’ятичастинній кантаті «Радуйся, 

ниво неполитая!» слідом за Шевченком Лисенко 

висловлює тверду впевненість у тому, 

що настане час, коли «Незрячі прозрять…, 

німим отверзуться уста; прорветься слово, 

як вода, і дебрь – пустиня неполита, зцілющою 

водою вмита, прокинеться». Прекрасна 

і виразна музика кантати Лисенка логічно 

розвиває і посилює поетичні образи. Так 

інтерпретувати слово геніального Кобзаря 

міг талановитий композитор, який був 

вірним сином свого народу і безмежно 

любив Україну. 

Кантата-симфонія «Кавказ» вищезгаданого 

Станіслава Людкевича є монументальним, 

натхненним твором. Полум’яне поетове 

слово в музиці звучить як непереможна 

пісня-гімн: 

Борітеся – поборете, 

Вам Бог помагає. 

За вас правда, за вас слава, 

І воля святая! 

Одним з перших друкованих музичних 

творів на текст Шевченка є солоспів 

«Сирота» («Нащо мені чорні брови»), автором 

якого став друг поета Микола Маркевич 

(1847 р.). Першою оперою на Шевченкову 

тематику є «Катерина» Миколи Аркаса 

(1891 р.), а першим балетом є «Лілея» 

Костянтина Данькевича (1939 р.). 

Пророче слово Тараса Шевченка є невичерпним 

джерелом натхнення для багатьох 

поколінь українських композиторів. 

Його значення для розвитку української 

музики важко переоцінити. Два корифеї 

української професійної музики – М. Лисенко 

і С. Людкевич стверджували, що мудре, 

відважне, сильне, вольове, полум’яне слово 

Тараса Шевченка та його страдницьке життя 

зробило їх українцями і мало вирішальне 

значення у тому, що вони стали на важкий, 

але почесний шлях служіння рідному 

народові. Людкевич писав: «Коли б не поезія 

Шевченка, я, мабуть, взагалі не став би 

композитором», а Лисенко – дворянин, син 

полтавського поміщика, власника кріпацьких 

«душ», схилив свою голову у побожному 

поклоні перед сином кріпака і беззастережно 

віддав його могутньому слову свою 

співучу душу митця. Отже, без Шевченка не 

було б у нас ні Лисенка, ні Людкевича, а точніше 

– української професійної національної 

музичної школи. 

Феноменологічна постать Тараса Шевченка 

появилася в критичний момент розвитку 

української нації. Все рухалося до 

загибелі. Поет писав: 

…Заснула Вкраїна, 

Бур’яном укрилась, цвіллю зацвіла, 

В коморі, в болоті серце прогноїла 

І в дупло холодне гадюк напустила, 

А дітям надію в степу оддала. 

І в цей час Господь нам дає Великого 

Тараса, щоб український народ заговорив 

своєю рідною, наймилозвучнішою мовою у 

світі, яку ж сам Бог і дав. А без мови немає 

народу. Шевченко став духовним провідником 

української нації. Його могутній голос 

розбудив в українців почуття національної 

гідності і вказав шляхи подальшого історичного 

розвитку – до створення власної, незалежної, 

соборної держави. В цьому і полягає 

велична місія Шевченка, яку Бог йому 

визначив. Народна інтуїція стосовно унікальності 

постаті Шевченка підказала українцям 

те, що до нашого Кобзаря люди часто зверталися: 

«Батьку, Тарасе!». Такого звання не 

удостоювались ні У. Шекспір, ні О. Пушкін. 

Жертовне служіння рідному українському 

народу, єдиній високій і благородній ідеї 

злагоди, добра, любові до ближнього – в 

цьому проявляється месіанство Тараса 

Шевченка. Як сказав професор Іван Огієнко, 

а згодом митрополит Іларіон, що хто 

служить народові, той служить Богові. Господь 

сподобив Шевченка бути мучеником 

за свій український народ, і ми переконані, 

що прийде час, і нашого Великого Тараса 

Церква канонізує як святого. Його глибока 

віра в Бога гідна наслідування. В листі до 

рідного брата Шевченко писав: «Я нікого і 

нічого не боюся, а боюся лишень одного, 

щоб Ісус Христос не відвернув від мене 

Свого обличчя». 

Дуже актуально звучать сьогодні пророчі 

поетові рядки: 

Свою Україну любіть, 

Любіть її… 

Во время люте, 

В останню тяжкую минуту 

За неї Господа моліть! 

З появою Тараса Шевченка настала ера 

українськості, і вона не минеться, бо: 

Жива Душа поетова святая, 

Жива в святих своїх речах, 

І ми, читая, оживаєм 

І чуєм Бога в небесах. 

Оксана ЗАХАРЧУК, 

музикознавець. 


6 

Повість про затворника, 

якому відкрив Бог про 

тих, що взяли милостиню 

Затворник один в монастирі славний 

був, чесне мав життя від юности, 

уникнув-бо всіх житейських насолод і, 

в тісній келії замкнувши себе, працював 

для Бога, умертвлюючи тіло своє 

постом і всенічними стояннями, молитви 

Владиці всіх приносячи з великими 

сльозами, за себе і за цілий світ, усім 

розумом своїм у богомислії вправляючись. 

Їжу ж малу у час, для себе звичний, 

приймав з руки келаря, а з того, що 

посилав Бог через християн у монастир 

братам: золото і срібло, їжу і вино, 

– нічого ніколи не брав. І було йому про 

тих, хто брав, соромно. 

Одного разу якийсь багатий чоловік 

із града увійшов до монастиря того 

принести милостиню і дав всім по 

срібному. Прийшов і до затворника, несучи 

золотого, і просив старця взяти 

його. Засоромився ж старець поважно- 

(Продовження. 

Початок у № 2, 2010 р.). 

Як тато про все дізнається, буде не до 

жартів. Враз майнула думка: «Зараз заберуся 

з хати, буцім-то треба щось занести 

Оксані, коліжанці, наприклад, вона попросила 

позичити сукню». Христя швиденько 

зібрала найнеобхідніше на завтра й 

вийшла в коридор одягатися, а тато в той 

час якраз відчинив вхідні двері. 

Мама навіть не чекала, щоб тато роздягнувся, 

а почала поспіхом розповідати, як 

їхня донька вчинила з матір’ю і взагалі яке 

її ставлення до своїх батьків, які виховали її, 

плекали й діждалися отакої нагороди. 

Тато спершу не второпав, що за священик 

був у них, заспокоював маму, але коли 

мама ще раз чітко наголосила, що доня впустила 

до хати православного священика 

всупереч волі матері й він кропив хату, тоді 

тато зблід, замовк на секунду-дві. А потім 

посипалось: «Ти, ти, як ти могла отак поглумитися 

над нами, над пам’яттю своїх дідуся 

і бабці, вони стільки літ по Сибіру поневірялися, 

а ти сміла…», – тато кричав на 

весь голос. Вже мама почала його притишувати, 

щоб, мовляв, не було чути з коридора 

на всю сходову клітку будинку, але 

тато не чув її слів, відкрив двері навстіж і 

рішуче викрикнув: «Геть мені з хати, геть!». 

Христя не оправдовувалась, а слухняно 

покорилась, вхопила свої речі: пальто, 

чоботи й у тапочках вибігла з хати. 

Тато ще їй у слід щось кричав, мама 

затуляла йому рота, але Христя вже не 

чула нічого, зупинилася при вході в під’їзд, 

швиденько одягнулась і вибігла на вулицю. 

На хвильку зупинилася, оглянулась – 

ой, чи зможе вернутись додому найближчим 

часом?.. 

Пішла швидко. Сльози лилися з очей, 

дала їм волю, бо надворі вже панувала ніч, 

людей майже не було в їхніх провулочках, 

аж захлиналася від плачу й жалю. Ніколи 


Заборонена любов 

П Р О Х А Н Н Я 

Громада церкви Покрови Пресвятої Богородиці сердечно звертається 

до Вас, з надією про допомогу в зібранні коштів активній 

парафіянці нашого храму, одній із перших засновників громади 

УАПЦ Покрови Пресвятої Богородиці м. Баштанки Миколаївської 

області, Севостьяновій Інні Іванній, в якої тяжко хвора дочка з 

діагнозом: «Хронічна ниркова недостатність, термінальна стадія. 

Програмний гемодіаліз з 26.06.2007р. дотепер. Вторинна анемія, 

симптоматична гіпертензія. Міокардіофіброз змішаного генезу. 

Фіброз МК з вираженою недостатністю МК. СН 1-2А ФК». 

Для збереження життя дівчини потрібна термінова трансплантація 

нирки (до місяця часу), що коштує приблизно 100 000 грн. 

Зараз у сім’ї таких коштів нема, і життя дитини під загрозою. 

Тому наша громада з настоятелем ієреєм Дмитром Федунем 

просить Вас занести щиру молитву до престолу Милосердного 

«Не хочу чужих 

гріхів терня жати» 

Як часто багато нас, усвідомивши свої гріхи, хочуть 

якимось чином швидше від них відкупитися. Здається 

нам, що, якщо ми дамо немалу суму на придбання, приміром, 

до храму якихось цінних речей чи т.п., то вже й 

ніби знімаємо, принаймні, наполовину тягар із своїх плечей. 

Приклад, який описаний Димитрієм Ростовським про 

випадок із затворником одного з монастирів, дасть нам 

зрозуміти, що суть у виправленні своїх вчинків. 

го мужа, взяв золотого і поклав його у 

кишеню свою. Тоді вночі, закінчивши 

своє звичне правило, ліг на рогозині, 

хотівши трохи заснути. І був у піднесенні, 

і бачив себе, що стояв з иншими 

монастиря того братами в широкому 

полі. Ціле ж поле сповнене було тернини, 

і юнак якийсь незвичайний (був 

же то ангел Господній) прийшов, примушував 

усіх монахів монастиря того, 

кажучи: "Жніть терня". Прийшов також 

до нього і мовив: "Підпережися і 

жни терня". 

Коли ж затворник не хотів і відмовлявся, 

сказав ангел: "Не маєш виправдання, 

найнявся-бо вчора з тими монахами, 

що з тобою, взяли в того христолюбця 

по срібному, а ти золотого взяв, 

і більше маєш трудитися від инших, 

жнучи терня, бо більший найм узяв. Це 

ж терня, що бачиш, — діла того чоло- 

й у гадці не мала, що в її житті може щось 

подібне статися. 

Була Христя в батьків одиначкою, хвороба 

не дала можливості мамі ще нероджувати 

дітей. Тато маму дуже любив, у 

всьому догоджав, шкодував. Любив і свою 

доню, тішився своєю пізною дитиною, яка 

вдалася гарненькою та розумною. Добре 

вчилася у школі, ходила на різні гуртки, 

гарно співала й грала на бандурі. 

Її дідусь із бабусею так і не повернулися 

з Сибіру, а тато зі сестрою ще малими приїхали 

в Україну з чужими людьми. Народилися 

вони на засланні, їхні батьки захворіли 

на якусь інфекційну хворобу, повмирали й 

там поховані. Коли Христина мала три 

рочки, якраз почалися зміни в імперії зла. 

Мама з татом завжди брали з собою донечку 

на мітинги, пікетування. Про неї говорили 

як про справжнє українське дитя, виховане 

на змаганні за Церкву й Україну. На 

дитячих фотографіях вона завжди у вишиванках 

із синьо-жовтим прапором у руках. 

Тож хіба вона не любить свою Церкву? Та 

Христина, не задумуючись, віддала б навіть 

життя за неї і за Україну, якби це треба було. 

Але не дай, Боже! 

До 23 років добре навчалася, зараз 

вже працює, її на роботі поважають як доброго 

спеціаліста, має багато гарних друзів 

серед дівчат і хлопців, співає в церковному 

хорі. Але Христина ще ніколи серйозно 

не закохувалася. 

Якось намовили її дівчата, з якими 

вона інколи співає в тріо бандуристок, аби 

їхала з ними на Тернопільщину на «Лемківську 

ватру». 

Отож там, у молодіжному гурті, сидячи 

біля ватри, співала й вона якраз лемківську 

пісню «Під облачком»; а потім 

підійшов до неї статний чорнявий хлопець 

і приємним баритоном запитав: 

– Чи можна з вами, білявенька панно, 

яка так мило співає, познайомитись? – А 

віка, у якого ти вчора милостиню взяв. 

Підійди-бо і жни з иншими". 

Коли збудився зі сну затворник і про 

бачене роздумав, став сумний. І, пославши, 

прикликав того, що дав йому 

милостиню, і просив його, щоб взяв свого 

золотого. 

Христолюбець же не хотів взяти і 

казав до затворника: "Візьми його собі, 

отче, чи кому хочеш віддай". Тоді сказав 

старець: "Не хочу чужих гріхів терня 

жати, не можу і свого багацько 

гріховного терня винищити". Кинув 

золотого того з келії своєї і замкнув 

віконце. 

Муж той, довідавшись про причину 

відмови старця від милостині його, почав 

виправляти життя своє і більшу 

убогим і жебракам робити милостиню, 

згадуючи Писання, що милостинею і 

вірою гріхи очищуються. 

потім поклонився і відрекомендувався: – 

Вячеслав. 

Христя була приємно вражена такою 

чемністю, бо за звичай молоді люди тепер 

такі розв’язані, а тому всміхнулась і промовила 

приязно: 

– Так, паничу, я – Христина. 

– І звідки панна? 

– Зі Львова. А панич? – запитала, усміхаючись. 

– З Луцька. Приїхав сюди з товаришами, 

вчимося разом в Острозькій академії. 

Я завжди мріяв ближче пізнати лемків, 

цікавий народ. А ви лемкиня? 

– Не зовсім, лише по маминій лінії. А 

батько зі Стрийщини. 

Отак розмовляючи, вони відійшли від 

гурту й зупинились під високим дубом. 

Христя незчулася, як дівчата стали її гукати, 

бо було вже далеко за північ, та йти не 

хотіла, чомусь відразу серце прикипіло до 

цього молодого чоловіка. Вона відчула 

якусь нестримну цікавість до нього, особливо 

чарував його голос, ніби огортав теплом 

при кожному слові. 

Вячеслав почав вибачатися, що не вміє 

говорити з сучасними й такими гарними 

паннами, бо не мав часу, аби цьому навчитися. 

Скоро втратив батька, у сім’ї був старшим, 

тому змушений був його замінити. А 

коли вирвався з дому з села, намагався 

якнайбільше використати час, аби наздогнати 

в науці однолітків. 

Христя зачаровано дивилась на нього 

й усміхалася. «А тато якось мені казав, що 

волиняки якісь не такі, а чим цей хлопець 

не такий? Та де ж він такий узявся? Господи, 

Матінко Божа, я ж такого чекала!». 

Ще всенький наступний день вони провели 

разом. Вячеслав виявився, як і сподівалася 

Христя, відкритим, щирим. Видно 

було, що й вона йому дуже припала до 

душі. Він запросив її до Луцька – колись, як 

зможе, на вихідні, бо Христя в Луцьку ніколи 

не була. Зацікавив її також і Острог. 

Віра МАРКОВИЧ. 


Господа нашого Ісуса Христа, проявити милосердя і допомогти 

зберегти життя дівчини. 

Ощадний банк України 3154/028, МФО 386133, ОКПО 

код 02763067, Рахунок № 290949009 

Зарахування на особовий рахунок № 47673 Севостьянова 

Анна Андріївна. 

Нехай Всемилостивий Господь у Новому 2010 році благословить 

усіх Вас міцним здоров`ям, щастям, радістю, усілякими 

гараздами та достатками! 

Нехай Милосердний Господь облагородить Ваші душі та 

зігріє серця думкою про врятоване життя незнайомої дівчини з 

далекого півдня України! 

3 повагою до Вас вipнi УАПЦ м. Баштанки та настоятель 

ієрей Дмитро Федунь. 

З РЕДАКЦІЙНОЇ ПОШТИ 

« Хто приймає 

дитя оце в ім’я 

Моє, той Мене 

приймає…» (Лк. 9:48) 

З родиною Ярош я познайомилася 

на відпочинку у сонячному Скадовську. 

Вперше, коли я побачила батьків 

із небагато-немало десятьма дітьми, 

мене здивувало, що всі ці маленькі 

туристи, які чемно дріботіли за мамою, 

були майже одного віку. Згодом я дізналася, 

що всі вони виховуються у 

прийомній сім’ї, залишивши позаду сірі 

будні життя та сирітство в дитбудинку. 

Подружжя Ярошів, Наталя та 

Юрій, маючи двох дорослих синів, 

п’ять років тому зважилися на рішучий 

крок: взяли під свою опіку семирічного 

Іванка. Але на одній дитині 

вони не зупинилися. І ось сьогодні ще 

дев’ятеро маленьких щасливців кличуть 

пані Наталю мамою. 

Упродовж двох тижнів я мала змогу 

глибше зазирнути в душі дітей, які 

як ніхто інший знають ціну любові, чиї 

сонцесяйні очі слізливим мовчанням 

розповідають свою нелегку історію. 

Сьогодні вони щасливі, та скільки ще 

таких знедолених розгубило по дитячих 

будинках сирітське життя?… 

ПОСВЯТА 

(дітям з дитячих будинків…) 

Сльозами маленьких зболілих сердець 

Окроплені сиві, пошарпані стіни… 

У них вони бачать лише свій кінець, 

А де їх початок, де їхні родини? 

Де батько, де братик, де люба сестра? 

Чому розпорошились світлі надії? 

А мати… чи була? – Звичайно ж була, 

Зоставивши в спадок розтоптані мрії. 

Чи варто тепер сподіватися змін, 

Чи варто ще вірити й свято чекати? 

У відповідь – тиша пошарпаних стін, 

Бо їм залишається просто мовчати. 

Вони – німі свідки чужого життя – 

Все бачать, зробити ж не можуть нічого. 

Лиш інколи в їхнє похмуре буття 

Вривається промінь чогось неземного. 

Тоді сподівання палає в серцях 

Маленьких дітей, яких скривдила доля, 

А в теплих, ясних і бездонних очах 

Сльозами виблискує бажана воля. 

До двох незнайомих, сторонніх людей 

Лунає: «Чи можна вас звати батьками?» 

А сива глибінь вже змарнілих очей 

Кричить і благає: «Я хочу йти з вами…» 

Когось ощасливлять вони – заберуть, 

Для когось минуле розсиплеться в порох. 

А решта…? А решта і далі снують 

По темних глухих і німих коридорах. 

З надією в серці і з болем в очах 

Чекають вони тої світлої днини, 

Коли, наче в мріях і лагідних снах 

Полинуть вони до нової родини… 

Десь тихо в куточку ридає дитя, 

Ховає в долоні малі оченятка, 

Збирає всі сили, що вкрало життя 

І молиться Богу, немов янголятко: 

«Ісусику, любий, прошу я Тебе, 

Потрібно мені в цім житті небагато – 

Я хочу лиш мамі лягти на плече, 

Я хочу комусь ніжно мовити «тато»…». 

Багато таких по забутих кутках 

Ховаються, плачуть і моляться Богу, 

Виборюють в долі щасливий свій шлях 

І мріями стелять в майбутнє дорогу. 

В уяві дитячій хтось матір знайшов 

Й нізащо не хоче її відпустити… 

Даруймо цим дітям тепло і любов, 

Бо понад усе вони прагнуть любити! 

Ірина ЛАЗУРКЕВИЧ. 



МОЛОДІЖНА СТОРІНКА 

Сімейне щастя – секрети його здобуття 

(Закінчення. Початок у № 1, 2, 2010 р.). 

Причиною появи цих „малюків” була 

генетична мутація хромосомного ланцюга; 

позашлюбний зв’язок, багаторічної давності 

став причиною сімейних трагедій. 

До цих пір ми говорили про передачу 

зовнішніх, тобто тілесних ознак батька, а 

чи передаються його душевні якості? Так, 

і це в телегонії найбільш небезпечний і значущий 

фактор! Навіть враження душі матері, 

її емоції можуть призвести до мутації 

генів. Адже душа впливає на тіло і, почуття 

матері передаються дитині, яка перебуває 

в її лоні. Якщо мати про щось думає 

– це обов’язково відіб’ється на дітях, і вони 

обов’язково народяться схожими на того, 

кого вона покохала вперше – тому, що почуття 

це дуже сильне і незабутнє. Святий 

Амвросій Медіоланський називав його 

„даром першого шлюбу” від Бога. Воно 

виникає навіть за відсутності фізичної 

близькості, - саме тому раніше дівчат до 

шлюбу утримували вдома. 

Наші предки знали про це: вони вміли 

помічати, що від розпусної жінки не буває 

доброго потомства і аморальну дівчину 

вважали зіпсованою, недостойною заміжжя. 

Ось чому майже всі релігії говорять 

про необхідність збереження цноти до 

шлюбу. Тому у всіх народів блудниць зневажали, 

шмагали біля ганебного стовпа, а 

то й закидали камінням чи спалювали. Ці 

суворі заходи можна назвати інстинктом 

самозбереження народу, а не релігійним 

ханжеством, як вважають ті, хто хоче 

жити за інстинктами, а не за совістю. 

Ось ще „аргумент” прибічників вільного 

кохання: „Секс створює атмосферу 

довіри”. 

Не у всіх і не завжди. Довірливі відносини 

будуються на повній віддачі, чесності, 

любові і відповідальності. Дівчата, почасти 

не знаючи психології розбещених чоловіків, 

жорстоко обманюються, потрапляючи 

в красиві словесні тенета „полум’яних 

освідчень і обіцянок”. А після 

інтимної близькості пожинають достойні 

плоди своєї легковажності. А ось 

і гірке зізнання: „Одного разу мене використали, 

і цього достатньо. Чоловіки 

дивляться на нас як на потримані автомобілі, 

на яких можна вчитися їздити. 

Коли ж вони стають досвідченими, то 

шукають собі іншу машину. Особисто я 

вирішила більше не спати ні з ким до 

шлюбу”. 

Випадковий інтим – це розвага, яка 

символізує свободу. 

СЕКС – ДО ШЛЮБУ НЕ СВОБО- 

ДА, НАСЛІДОК ЛЮДСЬКОГО РАБ- 

СТВА. Ті, хто стоїть за „індустрією розваг”, 

знаючи схильність людини до гріха, 

через пресу, радіо, телебачення, оточення.., 

рекламуючи розбещеність, розпусту, 

нахабно експлуатують її інтимні 

інстинкти. Цим самим вони позбавляють 

відірвану від своїх історичних і релігійних 

коренів людину права вільного 

вибору. 

Молоді немає куди подітися від безальтернативного 

„способу життя”, який 

грубо нав’язується і підпорядковує її 

собі і, з покликаних до творчої праці людей 

вони перетворюються в двоногу біомасу 

егоїстів, які несамовито шукають 

лише розваг. І чому після цього дивуватися, 

якщо вони щастя і свободу бачать 

не в цноті до шлюбу, а в сміховинному 

сурогаті зміни партнерів. І невже зможуть 

дарувати свободу один одному 

„партнери” – жалюгідні раби своїх пристрастей, 

які не мають в душі жодних 

благородних прагнень, окрім як егоїстично 

отримати насолоду від чужого 

тіла? Проте незавжди це буває обопільною 

насолодою. Більшість молодих 

жінок і дівчат зізнаються, що дошлюбні 

стосунки частіше розчаровують. Вони 

відчувають себе приниженими, коли свої 

тіла віддають на одну ніч. 

Якщо ти не виявляєш своєї сексуальності, 

ти просто недалекий і 

відсталий. 

Неправда. Статеві стосунки до 

шлюбу несуть в собі хвороби і проблеми. 

Вони негативно впливають на психіку, 

особливо жіночу, і на майбутнє 

життя в шлюбі. Тому цнотливі виявляють 

саме далекоглядність і сучасність, 

спрямовану на майбутнє. 

І, нарешті, говорять: ми живемо в 

ХХІ столітті! Та й що? Перетворюватися 

тепер на кроликів?! Кількість покинутих 

дітей зростає, чиїсь життя ламаються 

через тимчасові задоволення. 

Чи не краще почекати трохи, а потім 

пізнати всю повноту відчуттів у 

шлюбі? Виявляється, що шлях, вказаний 

Богом, – не лише єдино вірний, але й 

єдино здоровий для всіх. Численні молоді 

пари нині обвінчуються в церкві. Кожна 

з них оголошує, що приймає іншого навіки, 

як дар, посланий від Бога. А якщо 

молоді люди вже „співживуть” до шлюбу, 

це означає, що замість того, щоб дочекатися 

дару, вони поспішно і грубо 

вирвали його в Бога (а, маючи зв’язки 

з іншими „партнерами”, вирвали у Бога 

чужий дар). Вінці над головами наречених 

– символ їх дошлюбної чистоти і 

цноти. Якщо вони вже співжили, то їх 

союз починається з брехні, яка вимовляється 

перед Богом і людьми. Це стосується 

не лише віруючих людей. Не 

починайте спільне життя з брехні, цнота 

– міцна моральна основа благополучного 

шлюбу. 

Є в природі вітер, який називається 

самум. Дує він з пустелі і сам надзвичайно 

спекотний, виснажливий, згубний 

для всього живого. Подібна до самуму 

вседозволеність у людських відносинах, 

теж сушить і знищує в душах 

людей все живе й прекрасне. Мимоволі 

пригадується вислів: „Часом 

жіноче серце, як сніг. Ледь опоганений, 

він негайно перетворюється в бруд!” 

І чи варто потім дивуватися, що нас 

захлинула епідемія венеричних хвороб, 

що число абортів сягає мільйонів. 

Греблю, яка стримує напір сексуальної 

енергії, прорвало, і плоть стала 

ідолом, який вимагає постійно нових 

жертв. Розпад духу сучасної людини 

– так говорить про це явище Церква. 

Суспільство називає дошлюбні 

зв’язки вільним коханням, а Біблія – 

блудом. Апостол Павло сказав, що 

статева розпуста є гріхом проти власного 

тіла. „Блудників і перелюбів судить 

Бог” – говорить Біблія і підкреслює, 

що „ніхто з тих, хто віддається 

блуду, або чинить перелюб, не наслідує 

Царство Боже”. „Уникай будьяких 

порочних бажань, властивих 

юності. Прагни праведності, віри, любові 

і миру і роби це разом з тими, хто 

щиро звертається до Господа” – радить 

апостол Павло молодій людині 

Тимофею. Тому ті, хто зберіг ще свою 

цноту, бережіть її і надалі як найцінніший 

скарб. Є чудове порівняння жіночого 

серця з озерною лілією: виростаючи 

на болоті, в каламутній воді, 

вона зберігає свої пелюстки білосніжними. 

Такою повинна бути дівчина до 

шлюбу. Якщо ж дівчина дозволила 

собі втратити невинність, то вона подібна 

до городу зі зламаною огорожею, 

і будь-яка худоба прагне залізти й 

ухопити з нього хоч оберемок. І самій 

після цього важче буде втриматися 

від гріха: подібно до того, як з-під колеса 

возу вийняти каміння, і він потроху 

починає котитися вниз. Такий 

віз ще можна зупинити, але важливіше 

зрозуміти помилку і кинути знову 

під колесо камінь, тобто твердо наважитися 

жити в чистоті. Дівочість зберегти 

непросто, а повернути честь – 

ще більша праця. Проте і нагорода велика: 

діти, народжені від цнотливих 

батьків – це благословення Боже. 

Вони на радість в житті і допомогу в 

старості, а не на ганьбу і страждання. 

Усі великі люди народжувались від 

цнотливих батьків. 

Що ж робити, якщо життєво важлива 

помилка зроблена і за легковажність 

вже доводиться розплачуватись?! 

Найперше, не треба впадати у 

відчай, а то диявол, посміявшись над 

людиною, довівши її до гріха, навіює 

накласти на себе руки для того, щоб 

вона потрапила в пекло. Збережи Господи 

від такого божевільного вчинку! 

Бог допоможе впоратись зі всім, що 

обтяжує вашу совість. У Православній 

Церкві – в таїнстві хрещення 

і покаяння можна набути друге народження. 

Покайтеся перед Богом за 

дошлюбні зв’язки перед православним 

священиком, якому дарована влада 

“в’язати і відпускати” людям гріхи 

(Ін. 20, 22-23; 1 Ін. 1, 9) і потім знову 

бережіть себе у чистоті для вашої 

другої половини, освятивши свій 

шлюб таїнством вінчання. 

Якщо людина через покаяння примирюється 

з Богом, то Він звільнить 

її від наслідків гріха чи, принаймні, у 

виховних цілях обмежить його наслідки. 

Але покаяння має бути щирим, 

з достойними плодами, тобто життя 

повинне бути глибоко церковним. Живучи 

у такий спосіб, за Божими заповідями, 

людина внутрішньо змінюється, 

очищається душею і перетворюється. 

Звісно, перемогти в собі запущені 

гріхи ми самі не зможемо. Але 

якщо людина свідомо, з Божою допомогою 

захоче навчитися керувати 

своїми потягами, Бог дасть їй сили 

перемогти пристрасті, якими б сильними 

вони не були, і вони перестануть 

панувати над нами. 

Ми бачимо, як невіруюча молодь 

розважається до шлюбу, і багато хто 

їм заздрить. Але повірте, це буде недовго, 

тому що неможливо безкарно 

зневажати волю Божу. Рано чи пізно 

за все доведеться розплачуватися. І 

не тому, що Бог жорстокий, а тому, що 

Він створив нас для радісного спілкування 

з Ним у вічності, а не для пекла. 

Господь виховує людину, як любляча 

мати – свою дитину, і не дасть їй 

загинути. Але якщо людина вперта, то 

застосовується й ремінь, – не з метою 

завдати болю, а через біль виховати. 

Недарма кажуть, що доки грім не гряне, 

мужик не перехреститься. А що 

робити, якщо ми неслухняні? Гріх – це 

бумеранг, запущений в юності, він повернеться 

і згодом дуже боляче вдарить. 

Тому слідуйте Господнім заповідям 

з початку вашого життєвого шляху, 

щоб не страждати потім. 

На завершення хочу підкреслити, 

що молоді люди, надивившись еротичних 

фільмів і порножурналів, хочуть 

жити „не напружуючись” в своє задоволення 

і ні за що не відповідати. 

Якщо дівчина до шлюбу до себе не 

підпустить, то цим і виясниться: чи 

хлопець дійсно її кохає, чи лише хотів 

„погратися”. 

Якщо кохає, то буде чекати, а якщо 

легковажний, то кине й буде шукати 

схожу на себе. Таким чином дівчина 

позбудеться майбутніх зрад, принижень 

і сліз. І якщо хлопець, якого, як 

вам здається, ви кохаєте, наполягає на 

близькості, а при відмові погрожує залишити 

вас, то хай собі йде. Це вже характеризує 

його не з кращого боку. Не 

намагайтеся втримати його за будьяку 

ціну і тим більше заради цього не 

жертвуйте своєю чистотою. Вона дорожча 

від його хтивої примхи. Сімейне 

щастя – це дар Божий, і залежить 

він від вашого життя за Його заповідями, 

а не від догоджання примхам 

егоїста. Якщо будете вірними Богові і 

будете молитися, то Господь пошле достойного 

вашій вірності чоловіка. 

Підготував отець Іван ЛЕЩИК, 

настоятель Свято-Пантелеймонівської 

церкви м. Миколаєва (обласного). 

Сашко Лаврентьєв 

у вирій небесний 

полетів разом 

із ангелами 

Трагічна вістка, що надійшла з Полтави, 

приголомшила нас і болем відізвалася 

у серцях всіх, хто знав надзвичайно 

обдарованого юного поета і прозаїка, 

патріота України, який за своє коротке 

життя у своїх талановитих творах намагався 

показати велике минуле української 

нації і бурхливе сьогодення із усіма 

його вадами та протиріччями. 

На шістнадцятому році життя зупинилося 

щире, добре, гаряче, зболене 

стражданнями і муками серце Сашка 

Лаврентьєва. Господь так щедро наділив 

його великими талантами і таким коротким 

відміряв йому життєвий шлях. 

Яскрава зірка таланту Сашка дуже 

рано засяяла на нашій Землі і так швидко 

згасла. Вона своїм яскравим світлом 

торкнулася його читачів, які відкрили для 

себе великий духовний і творчий, незбагненний 

світ, що намагався створити юний 

митець у своїх неперевершених творах. 

Читаючи Сашкові твори, дивувалися 

навіть дорослі і професійні літератори, 

скільки ж у цього полтавського хлопчика 

глибинних досліджень і думок про те, 

аби кращою була українська доля. 

Сашка ми будемо щоразу згадувати 

у наших щоденних молитвах, віримо, що 

Господь оселить його чисту душу у небесних 

оселях. 

Пам'ять про нашого юного митця, 

великого життєлюба, доброго і співчутливого 

до людського горя назавжди залишиться 

у наших серцях. 

Прес-служба Братства. 

Остання поезія Сашка 

Хірурге знаменитий, прощай! 

Нічого від тебе не треба. 

Рікою – срібна печаль 

І лине ген-ген до неба. 

Нервово всміхнуся рідним. 

Вони лиш вірять в удачу. 

Для Друга триматимусь гідно, 

Лишень уночі заплачу. 

На стрільбищах в десять балів 

Я міг би вибити триста! 

Не буде цього, на жаль, 

Розсипалось долі намисто. 

Тут радість – вікно палати, 

Дерева, трамвайна зупинка. 

...Нехай русяві хлоп’ята 

Зберуть мої намистинки. 

Пам’яті друга-маліжанина, 

поета і чудового юнака 

Олександра Лаврентьєва присвячую 

Прости, Сашко, прости й прощай... 

Вже не побачимось ніколи: 

Ти відлетів у світлий край, 

Це невблаганна вища воля. 

Твій ясний погляд у душі 

Гіркі ридання серця будить 

Зірками правди уночі, 

Щоб довше пам’ятали люди. 

Ти будеш вічно молодим, 

Хоч істину пізнав завчасно – 

Не кожен є в житті таким, 

А щастя всякий хоче рясно. 

Ми винні всі в твоїй біді, 

Що не змогли підставить руки. 

Тепер навічно у журбі, 

Навічно в траурі розлуки. 

Троянду пам’яті кладе 

Та Ксеня з рідної Полтави, 

Бо вже ніколи і ніде 

Вас не стрічатимуть отави. 

Те серце, що хотіло жить, 

Творити радість і кохати, 

Більш не заб’ється ні на мить... 

Навічно будем пам’ятати. 

Прости, Сашко. Прости й прощай... 

Душі очима серце бачить. 

Хай тобі буде світлий рай: 

Ти заслужив його, юначе. 

Тетяна ПОЛУБКО, 

студентка Львівської Академії 

мистецтв та факультету журналістики 

Львівського Національного університету 

ім. Івана Франка, член МАЛіЖ. 


8 

Дитяча сторiнка 


Приходьте, діти, до кринички 

Напитись чистої водички. 

А та водиця непроста, 

Бо це — наука про Христа. 

.......................................................................................... 

«Чому маленькому мені тоді так приязно молилось?» 

Хлопчина вчив вірша Т.Г. Шевченка «Мені тринадцятий минало». І враз 

зупинився і задумався над цими словами. А як це приязно? 

Це що, у гарному настрої? Чи так гарно виходило? Напевне, не збивався, 

не думав про щось інше. 

– Бабусю, чуєте, – звернувся до бабусі, що сиділа поруч і в’язала собі 

нові шкарпетки, – скажіть мені, як то «приязно молитись»? 

– А, ти вчиш Шевченка? «Мені тринадцятий минало». І що не розумієш 

того слова? Чи взагалі, як це «приязно молитись»? 

А це, напевне, синку, коли ти з відкритим, щирим серцем звертаєшся до 

Бога і розумієш, що все в цьому світі від Бога, і що лише Господь може 

щось змінити у твоєму житті. Ти звіряєшся Йому, просиш чогось, можливо, 

скаржишся і сподіваєшся, що саме Він, Який може все, бачить тебе, 

чує, любить, і ту любов у ці хвилини відчуєш і ти, і серденько твоє наповниться 

тією Божественною любов’ю, розм’якне, заспокоїться… 

У науці у дяка Павла Рубана 

Колись у кріпацьких селах 

шкіл не було. Селяни майже всі 

були неписьменні. Піп та дяк читали 

у церкві не дуже зрозуміло 

слов'янською мовою. Крім них 

мало хто знав грамоту. Темрявою 

було вкрите село. За щастя вважали, 

коли комусь удавалось навчитися 

читати. Вчилися кріпакиселяни 

в дяківських хатах. Жінки 

всі були неписьменні, бо дівчаткріпачок 

не брали дяки в науку. 

Брали тільки хлопчиків, п'ятьохшістьох 

з усього села. 

Часто по неділях дід Іван клав 

перед собою псалтир чи яку іншу 

церковну книгу слов'янською 

мовою, починав читати. А тут і 

Тарас! Очей не зводить з книжки. 

– Дідусю, а чи трудно навчитись 

читати?.. Як то вони люди читають? 

Правда, я вмітиму читати, 

писати і малювати? 

– Підростеш, то навчишся. 

– Я вже підріс, дідусю. Як 

звуть оту літеру, що з книжками? 

– Аз! Аз! 

– А літера, що хвостик вгору і 

хвостик униз? 

– Буки. 

– От я вже й знаю!.. 

Тарас знаходив у багатьох 

рядках на сторінках книги і аз, і 

буки. А потім – і глаголь, добро. І 

інші літери. А ще більш задивлявся 

на малюнки. На всю сторінку 

змальований цар Давид з гуслями, 

плетені чудні мережки з вузликами, 

окремі літери з візерунками, 

а далі багато літер рядочками. 

Дід Іван ласкаво гладив ону- 

78 

кові голівку, дивився, як у нього 

загоряються очі, як він пильнує за 

малюнками, впізнає літери. 

Відбирав дяк Іван у науку п'ятеро 

кмітливих хлопців з добрим 

голосом, щоб у церкві на крилосі 

підспівували йому, щоб голосно 

читали часослов або псалтир. 

Тарас любив співати, мав добрий 

голос. Чи то гуляв, чи працював 

на городі, – пісня ніби сама приходила. 

Так було й того дня. Перш мугикав 

Тарас у дворі тихо, а потім 

на повний голос вивів: 

Лугом іду, коня веду, 

Розвивайся, луже!.. 

У садку між яблунями дід Іван 

отаву косив. Захопила і його 

пісня. Приєднався до Тараса. 

Два голоси залунало... Дід Іван 

скоро замовк, а Тарас далі виводив: 

Бодай же ти козаченьку, 

Тоді оженився, 

Як у млині на камені 

Кукіль уродився! 

Дяк Павло Рубан ішов вулицею 

мимо Шевченкового двору. 

Зачувши дзвінкий голос, став. 

Послухав. З хати вийшов батько 

Тарасів. 

– Грицьку! Чия то дівка так 

добре співає? 

– Та то мій Тарас. 

– А скільки ж йому? 

– Вісім, дев'ятий пішов. 

З-за хати на подвір'я вийшов 

і дід Іван. З косою за плечима. 

– Гарного внука маєш, Іване. 

Голос ангельський... 

– Та він ще й краще вміє. 

10 

– Присилайте до мене. Такого 

в школу прийму. 

Дяк пішов вулицею, а дід до 

Тараса: 

– Ну от, онучку, й прийшла 

пора в науку тебе послати. До 

дяка. 

– Справді? – аж підскочив Тарас. 

А мати Тараса усміхається, 

дивлячись на сина. 

– Чи не малий він? Хай би ще 

з рік погуляв. 

– Ні, я вже великий! Гляньте, 

який. Я дуже хочу вчитися! – Тарас 

пригорнувся до матері. – 

Навчуся й читати, й писати, і малювати. 

Вас, мамо, змалюю, і 

хату, і Оксану... 

– А ти не боятимешся дяка? 

Голос у нього хрипкий, як у розбитого 

чавуна. Борода закошлачена, 

очі підсліпуваті. Та й, кажуть, 

б'є дітей. 

– Нічого не боюся, аби тільки 

вчитися! 

– Катерино! Винесино мені 

макітру і ножиці, – сказав дід Іван, 

– я йому чуба підстрижу. Готуй 

йому білу сорочку, штани, завтра 

й відведу. 

Батько виніс ослона з хати, 

мати наділа макітру на голову 

Тарасові. Ножиці дала в руки 

дідусеві. Під макітру, щоб рівно 

було, Тараса обстригли. 

Ніч пролетіла вихором. Чи 

спав, чи й не спав, а вранці Тарас 

на ногах. Мати вишкребла, вимила 

ноги, причесала чуба, одягла 

в нову одежу, а тут і дід Іван. Узяв 

Тараса за руку, повів. 

Василь ЗАЄЦЬ 

Красень 

березень 

От і знов, от і знов 

Красень березень прийшов. 

В ньому мова жайворова, 

В ньому дудка бузинова. 

Перший раз подув у дудку – 

Потекли струмочки прудко. 

Як удруге задудів – 

Вийшла річка з берегів. 

Втретє березень заграв – 

Тракторист орати став. 

Дяк зустрів їх привітно. 

– Ось і мій внук. 

– Молодець, – сказав дяк. – 

Ходи до хати, там уже всі зібралися. 

Школа-хата в дяка, як і у всіх 

кріпаків. Попід стінами лави, серед 

хати довгий стіл з ослонами, 

біля дверей у кутку мисник, а на 

ньому два пучки різок. Долівка, 

піч, ікони. Вікна ледь пропускають 

світло в хату. Тарас ні на що так 

пильно не дивився, як на різки. А 

потім на сволок глянув. На ньому 

викарбувано: «1782» – рік забудови. 

Стоїть та хата й зараз. Увійдеш, 

глянеш на долівку, і здається, 

ніби вчора босими ногами тут 

ходив Тарас. 

Ввійшов вслід за Тарасом у 

хату й дяк Павло Рубан, якого повуличному 

дражнили Совгирою, 

бо він був дуже схожий на кріпака 

Совгиру. Школярі, як злякані 

мишата перед кицькою, що хоче 

їх ковтнути, гули, називаючи слов'янські 

літери. Потім з літер складали 

склади. Зі складів читали 

слова. Тарас дуже швидко усе 

засвоїв, скоро став читати. Мати, 

бувало, не нахвалиться: 

– Такий він милий хлопець! Не 

такий, як інші. До книжки тягнеться, 

як листя до сонця. Микиту хоч 

убий – за книжку не сяде, а Тараса 

і хлібом не годуй, аби книжка 

та папір був. І пише, і малює... 

Навесні Тарас кінчив граматику, 

перейшов до читання часослова. 

А тоді такий звичай був: як 

вивчив школяр азбуку і переходить 

до часослова, бо читанок тоді 

не було, то мусить дякові принести 

горщик каші. Кашу виїдали, а 

порожній горщик виносили 

надвір. Ставили серед двору і 

влучали груддям. Хто розіб'є горщик, 

тому вуха скубли. У школі це 

було ніби свято. А хто провиниться, 

то попадає під важку дякову 

руку. А той шмагав боляче. 

Такою була школа дяка Павла 

Рубана, першого вчителя Тараса 

Шевченка. 

Дмитро КРАСИЦЬКИЙ. 

Дитяча молитва 

Сонечко з хати, місяць до хати. 

Матінко Божа, вклади мене спати, 

Ісусе солоденький – я Твоє дитя, – 

Бережи мене все моє життя. 

До Тебе, Боже, руки простягаю, 

Для тата й мами здоров’я благаю, 

Для брата й сестри, для всієї родини, 

Вислухай, Боже, молитву дитини. 

Прости мене, Боже, зневажений в людях, 

Простіть мені, люди, і ви. 

Мені дуже прикро, я щиро жалію 

За всі мною скоєні гріхи. 

Святий мій ангелику, друже небесний, 

Веди мене до Бога, бо це моя дорога. 

Завжди мене пильнуй, від злого духа порятуй. 

Я хочу свято жити і Господу служити. 

ЗАСНОВНИК ГАЗЕТИ — 

Львівське крайове ставропігійне братство 

св. ап. Андрія Первозваного, 

зареєстроване міністерством України 

у справах преси та інформації. 

РЕЄСТРАЦІЙНЕ СВІДОЦТВО: серія КВ № 2335 

Тим, хто бажає матеріально підтримати наше 

видання, повідомляємо банківські реквізити: 

ПАТ АКБ “Львів” 

Р/р 260075157, МФО 325268, 

код ЄДРПОУ 20785948 

Подяка за Ваші пожертви друкуватиметься 

на сторінках газети. 

НАША АДРЕСА: 

79008, Львів-8, вул.Руська, 3/1 

Для листування: 

м. Львів - 8, а/с 1334 

(032) 235-52-02 

www.stavropigia.lviv.ua 

E-mail: fediv.yuriy@gmail.com 

Редактор Олег ПЕНДЕРЕЦЬКИЙ 

Редакційна колегія: 

Микола БАНДРІВСЬКИЙ, Роман МАКСИМОВИЧ, 

Віра МАРКОВИЧ, Юрій ФЕДІВ 

Автори опублікованих матеріалів відповідають за точність 

використаних фактів, цитат, власних імен. Редакція намагатиметься 

найменше втручатися в авторський текст, 

зберігаючи особливості стилю. Водночас залишає за собою 

право редагувати, скорочувати подані матеріали. 

Cтатті, світлини, малюнки, що надійшли в редакцію, 

не повертаються. 

Передплатний індекс — 35013 

Друк газети виконаний у ДП ВПП МОУ «Армія 

України» Замовлення №

Успенська вежа № 3 (2010)

Create successful ePaper yourself

Delete template?

Save as template?