Успенська вежа № 4 (2010)

ЩОМІСЯЧНА ВСЕУКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА СТАВРОПІГІЙНОГО БРАТСТВА СВ. АП. АНДРІЯ ПЕРВОЗВАНОГО 

За віру і 

є 

дність! 

Виходить з березня 1991 року КВІТЕНЬ 2010 року № 4 (214) 

ВЕЛИКОДНІ ПОСЛАННЯ АРХИЄРЕЇВ 

Усій повноті Церкви благодать, мир і милість 

воскреслого у славі Спаса нашого Ісуса Христа 

Возлюблені та бажані браття 

і чада у Господі, 

ХРИСТОС ВОСКРЕС! 

Знову сходить благоговійний і 

радісний день святої Пасхи, що несе 

радість, утіху та животворящу 

надію всім віруючим, не зважаючи 

на пануючу в усьому світі важку 

атмосферу, спричинену багатосторонньою 

кризою, з усіма її болючими 

наслідками, що постають у 

щоденному житті людей. Воскрес 

із Гроба Христос, Богочоловік, і 

разом з ним воскресла і людина! 

Тиранія смерті відійшла в минуле. 

Відчай від полону аду відійшов 

безповоротно. Єдиний Всемогутній 

і Податель життя, що прийняв 

Своїм добровільним Втіленням 

біду нашої природи вцілому, так 

само як і причину цієї біди, цебто 

смерть, від нині «умертвив ад 

блиском Божества» і подарував 

людині «надмір» життя. 

Диявол, хоча він уже позбавлений 

своєї могутності, безсилий та 

осміяний, залишаючись вірним 

своєму імені, невпинно порочить і 

чорнить цей надмір життя, який 

подарував нам Воскреслий Господь. 

Він чорнить його через гординю, 

яка все ще існує у світі, як 

перед Богом, так і перед ближнім, 

і перед цілим світом. Він оскверняє 

його за допомогою «старої іржі», 

яка є в нас самих, цебто схильності 

до гріха, майстерно використовуваної 

для того, щоб заманити нас 

у пастку реального гріха чи омани 

у вірі. Саме з цієї «іржі» народжується 

гординя, і разом з нею, 

вони є тією мерзенною парою, яка 

відповідальна за спотворення наших 

відносин з самими собою, з 

ближніми, з Богом і з усім творінням. 

Тому нам абсолютно необхідно 

відчистити обережно та акуратно 

цю іржу для того, щоб животворне 

світло нашого Воскреслого 

Господа яскраво засяяло в 

нашому розумі, в нашій душі та в 

нашому тілі, розганяючи темряву 

гордині і, відтак, «надмір» життя 

міг би пролитися на весь світ. 

Цього не можна досягнути ні з 

допомогою філософії, ні завдяки 

науці, мистецтву, чи технології, а ні 

з допомогою будь-якої ідеології, а 

тільки нашою вірою в Страсті та в 

Хрест, в Гроб і в Богочоловіка Христа, 

що зійшов в ад і воскрес із мертвих, 

вірою, яка виявляє себе через 

сакраментальне життя Церкви, 

а також через нелегку, постійну 

духовну боротьбу. Церква як 

Тіло Христове безперервно переживає 

з віку в вік чудо Воскресіння. 

Церква через Святі Тайни, Богослов'я 

та через слідування вченню 

дає нам змогу бути причетними 

до чуда, долучитися до перемоги 

над смертю, стати чадами, що зросли 

у світлі Воскресіння, і насправді 

Христос Воскрес! 

Управа Львівського крайового ставропігійного братства святого апостола Андрія Первозваного 

та редколегія газети «Успенська Вежа» щиро вітають братчиків і читачів нашої газети з нагоди 

Світлого Воскресіння Господнього. 

Бажаємо всім щастя, здоров’я, достатку, Божого миру. Веселих і щасливих Вам свят. 

«причасниками Божої природи», як 

це відбувалося з Святими. Терниста 

трава пристрастей, що виростає 

в глибинах наших сердець, угноєна 

іржею «вітхої людини», повинна 

якнайшвидше преобразитися у 

Христі, через Христа і заради Христа 

та Його живих образів, цебто заради 

наших ближніх, у квітник непорочності, 

святості та праведності. 

Священний піснописець доречно оспівує: 

«Одягнуті в одежу правди 

світлішу від снігу, в сьогоднішній 

день Пасхи возвеселімося, бо в ньому 

Христос як Сонце правди, із мертвих 

возсіяв, і всіх нас нетлінням просвітив». 

Біла одежа правди була передана 

нам символічно під час Святого 

Хрещення, і ми покликані через 

постійне покаяння, радісні сльози, невпинну 

молитву, обмеження бажань, 

терпіння перед життєвими труднощами 

і невпинне старання виконувати 

всі Божі заповіді, і, перше за все, 

найголовнішу – любов. Так ми очистимо 

цю одежу, долучаючись до хресного 

самоумаління Богочоловіка, 

щоб і в наше життя, і в світ, що навколо 

нас, прийшли пасхальне радування, 

радісне світло Воскресіння і 

спасіння. 

Ми посилаємо Вам ці слова з 

Фанара, де ми переживаємо 

Страсті Великої П'ятниці та 

радість Воскресіння, висловлюючи 

турботу Церкви-Матері і бажаючи 

Вам від усього серця прийняти 

дар спасіння та пасхальне благословення 

Владики Життя нашого, 

що воскрес із мертвих. 

† ВАРФОЛОМІЙ 

Константинопольський, 

милістю Божою, архиєпископ 

Константинополя – Нового Риму, 

Вселенський Патріарх. 

Палкий перед Богом молитвеник за 

всіх Вас до Воскреслого Христа. 

Свята Пасха 2010 р.Б.

2 

Квітень 2010 

ВЕЛИКОДНІ ПОСЛАННЯ АРХИЄРЕЇВ 

«Небеса нехай достойно веселяться, - співає 

Церква Христова, - земля ж нехай радіє ...» 

ХРИСТОС ВОСКРЕС! 

Свята Церква закликає своїх дітей насамперед освячувати 

і просвічувати свої душі тією радістю, яку принесло 

всьому світу Воскресіння Христове. «Веселиться небо, ангели 

являються людям у блискучих одежах» (Лк. 24, 4) і закликають 

їх до радості. Величається в слові воскресіння Спаситель 

наш, утішається воскресінням Сина Свого Пречиста 

Діва Марія і ангел (як говориться в пісні церковній) вітає її 

словами: «Чистая Діво, радуйся і знову кажу: Радуйся, твій 

Син воскрес на третій день із гробу і мертвих воскресив; 

люди, веселіться!». Втішаються радістю воскресіння апостоли 

і всі ученики Христові. З якою радістю сповіщають вони 

Фомі вістку про воскресіння Христове. Ще так недавно вони 

«плакали та ридали» (Мф. 16, 10), а тепер скільки радості 

і ясного щастя в їх зверненні до апостола Фоми: «Ми бачили 

Господа!» (Ів. 20, 25). Як тішиться Свята Церква на Великдень! 

Храм Божий чистий, прикрашений квітами, освітлений 

світильниками і свічками. Вірні святочно вбрані, з благодатною 

радістю на обличчі, а священик перед престолом 

Господнім, у світлих ризах церковних, з відблиском радості 

воскресіння Христового в очах виголошує до своїх парафіян: 

– Христос Воскрес. Веселиться і радується світ увесь 

воскресінням Христовим. Весняне сонце, що померкло 

було під час смерті Христа, знову ясно засвітило на Великдень, 

коли воскрес Христос – Сонце правди, Світло і Краса 

всесвіту. Розкриймо нині кожний своє серце, щоб зігріти 

його цією великою радістю неба і землі і всього творіння, 

бо Великдень – це дійсно «наречений і святий день, його 

ж створив Господь». Христос по своєму воскресінні має 

владу над усім. Жоден пункт Його безконечного царства не 

далекий для Нього, жезл Його досягає найдальших границь 

його. Мироносиці жони, які приходять до Нього, стають 

предтечами незліченних мільйонів поклонників Христових. 

Замість одного невдячного народу, що відкинув Христа, 

спадщиною його будуть усі народи земної кулі, вони 

благословлятимуть Христа во віки (Пс. 85, 9). З надгробного 

каменя ангели проголошують воскресіння Христа. 

Світлу радість перемоги Воскреслого Спасителя світу над 

гріхом і смертю звершує і доповнює незмінність і вічність слави 

Богочоловіка: «Христос, воскреснувши з мертвих. уже не 

вмирає, смерть над ним вже влади немає», - говорить св. ап. 

Павло (Рим. 6, 9). Настав для спасіння людей чудесний і прекрасний 

день щасливої вічності. Чуда воскресіння Христового 

не бачило око людське. Бачили його з радістю лише ангели і 

святі душі старозавітніх праведників. Як Спаситель уночі народився 

від Пречистої Діви Марії, не порушив її дівоцтва, так 

і рано вранці з суботи на неділю, коли було ще темно, вийшов 

Він із запечатаного гробу, не порушивши печатів на ньому, як 

говорить про це пісня церковна: «Народженням Твоїм, Христе, 

не порушив єси нетління Діви, а воскресши з гробу, зберіг 

цілими печаті і відкрив нам райськії двері». Спаситель вийшов 

з горбу Сам Своєю власною силою. Оживлення мерців належиться 

до сили Бога Отця, тому св. ап. Павло пише, що Бог 

Отець воскресив Ісуса (Рим. 8, 11). Але і Син Божий має ту 

саму силу, що і Бог Отець, правом вічного народження від Нього 

(Ів. 5, 20-21-26). Як добровільно віддав він Своє життя, 

так Своєю владою Він прийняв його назад (Ів. 10.17-18). 

Воскресінням Христовим звершено справу нашого спасіння. 

Воскресіння є найбільшим і найсильнішим доказом 

того, що Ісус Христос є Син Божий, який став чоловіком і 

вмер на хресті ради нашого спасіння. Цю істину Христос доводить 

спершу Своїми чудесами, пророцтвами, Своїм високим 

вченням, Своїм досконалим і святим життям, але 

всього цього було замало. Тим доказам чогось бракувало, 

бракувало воскресіння. Коли іудеї зажадали від Христа 

чуда з неба на доказ Його божественного походження, 

Господь сказав, що на доказ цього дасться їм тільки чудо 

Іони пророка (Мф. 12, 39-40). На Великдень вдосвіта, раненько 

Спаситель цю обіцянку виконав, вийшов живий з 

гробу, де було поховано Його за три дні перед цим. Це 

чудо є більше, ніж Його вороги хотіли з неба, чудо на власному 

Його тілі і житті. Спаситель хотів нас цілковито визволити 

з-під влади диявола. Цей отець неправди і споконвічний 

вбивця панував над людством силою пристрастей 

і гріха, неправди й облуди, силою смерті і духовної загибелі. 

Цими силами диявол підбив людство і позбавив 

його Божого дару миру і свободи, ласки і безсмертя. 

Темряву давнього невірства і поганства Христос просвітив 

світлом Свого Євангелія, людські пристрасті Він подолав 

Своєю ласкою і прикладом, гріх – Своїм стражданням, 

а смерть нашу – Своєю смертю за нас і воскресінням. 

Смерть, цю данину гріха, Спаситель поконує в її твердині, 

в гробі тим, що Він сам умер, був похований і на 

третій день воскрес і Своєю смертю подолав смерть. 

Наше воскресіння так само певне, як воскресіння Спасителя 

(1Кор. 15, 20; 21, 53). Вологий і холодний гріб, що 

колись був кінцем усякої надії, тепер став дверима до 

нового, вічного життя; вертоград, де був гріб Ісуса, став 

новим раєм життя. З того раю Христос дарує всім нам 

дар безсмертності. Перестала бути знаряддям вічної 

розлуки сира земля, що покриває наших померлих 

батьків, матерів, братів, сестер, синів, доньок, приятелів 

та сусідів. Воскресіння Христа є повною перемогою спасіння, 

загальною перемогою для всіх і цією перемогою 

користатимуться всі (Кор. 1, 18). Ось чому так радісно 

слухаємо і співаємо на Святу Пасху: «Смерті святкуємо 

умертвлення, пекла зруйнування, іншого життя вічного початок 

...». Ми повинні не тільки втішатися воскресінням 

Христовим, але полюбімо Воскреслого Господа всім 

своїм серцем, всіма силами і всіма почуттями нашими! 

Бо Він воскрес! Якого Всесильного, Величного і Славного, 

повного добра і милосердя, Безсмертного і Вічного 

маємо Господа! В славі Його воскресіння ми найкраще бачимо, 

як Він полюбив нас і яку жертву приніс, щоб спасти 

нас. Нам належиться полюбити Його тим більше, що 

Його слава є водночас і наша слава. Він «преобразить тіло 

нашого приниження так, що воно буде подібним до тіла 

слави Його», говорить св. ап. Павло (Филп. 3, 21). Як Він 

у день воскресіння Свого, так колись, в останній великий 

день загального воскресіння, всі праведники воскреснуть 

і засяють ясним світлом вічної слави в царстві Отця їх небесного 

(Мф. 13, 43). Приймаймо достойно Пречисте 

Тіло і Кров Господа нашого в святих Тайнах Причастя, що 

як насіння нашого майбутнього прославлення вкладається 

в наші уста. Ради Воскреслого Господа слави ми повинні 

полюбити ближніх наших, нам потрібно молитися за всіх 

і від серця прощати наших ворогів і противників. Коли 

хто лежить у гробі гріха, ненависті та ворогування, гордості 

і заздрості та всякої неправди, нехай воскресне, 

як закликає до цього церковна пісня: «воскресіння день, 

і просвітімось торжеством, і один одного обіймімо. Скажемо 

«браття» і тим, що ненавидять нас; простімо все 

ради воскресіння, і так всі заспіваймо: Христос Воскрес 

із мертвих, смертю смерть подолав і тим, що в гробах, 

життя дарував». 

Шановні отці, монахи, брати і сестри! Сердечно 

вітаю Вас із великим святом Святої Пасхи і молитовно 

бажаю усім вам духовної радості, доброго здоров’я, 

щастя, добробуту і великих милостей від воскреслого 

Христа Спасителя нашого! 

Амінь. 

Христос Воскрес - Воістину Христос Воскрес! 

†МАКАРІЙ, архиєпископ Львівський, 

керуючий Рівненсько-Волинською 

і Таврійською єпархіями. 

Пасха Христова р.Б.2010. 

ПАМ’ЯТІ ПРОРОКА 

Думи мої, думи мої… 

У березні традиційно по всій 

Україні та діаспорі вшановують 

пам’ять великого кобзаря Тараса 

Шевченка. 

27 березня 2010 р. традиційно 

творчий вечір Шевченкової поезії 

провела українська громада м. Перемишля 

(Польща). Багато старших 

людей, які народилися в українських 

селах і містах перемишльщини, 

які тепер знаходяться 

в сусідській державі, згадують 

із приємністю ту велич святкових 

заходів, присвячених сину нашого 

народу. Адже в кожному місті та 

селі молоді українці, які мешкали 

чи в Австро-Угорщині, чи в Польщі 

знали безліч творів Тараса Шевченка, 

чого не можна констатувати 

про теперішнє покоління, особливо 

у східних теренах України. 

Цьогорічне свято проходило в 

Національному музеї перемишльської 

землі. Актова зала не 

вмістила всіх охочих послухати і 

побачити виконання творів Шевченка. 

Особливо приємно було побачити 

велику кількість молодої 

генерації українців. Виконанням 

«Заповіту» розпочалася святкова 

програма. Веселий настрій усім 

присутнім подарували вихованці 

українського садочку м. Перемишля, 

які заспівали декілька 

пісень та кожен продекламував по 

невеличкій стрічці вірша. Урочистості 

продовжила доктор Ягелонського 

університету п. Ольга 

Кіх. Тема доповіді «Між Гоголем 

та Шевченком» розкрила суть 

двох великих синів нашої землі. 

Зокрема, дослідник творчості п. 

Ольга зуміла знайти спільні риси 

діяльності та її відмінності. Висновком 

доповіді стало утвердження 

Тараса Шевченка як поборника 

за українську ідею, самоствердження 

українця-патріота, а Гоголя 

як людини, що любила понад 

усе свою землю, проте ідентифікувала 

себе як малороса. 

Під орудою п. Ольги Попович 

молодіжний хор ім. М. Вербицького 

та жіночий ансамбль «Намисто» 

представили музичну частину 

концерту. 

Учні української школи ім. 

Маркіяна Шашкевича під керівництвом 

п. Анни Лесків виконали 

інсценізацію поеми «Сон». Співом 

супроводжував ансамбль «Лілея». 

Хочу зазначити, що театральний 

гурток шашківчан бере активну 

участь у всіх заходах, які організовує 

українська громада Підкарпатського 

воєводства (українську 

школу польська влада після «депортації 

на Україну» та акції 

«Вісла» (1946 р.) дозволила відкрити 

в м. Перемишлі тільки на початку 

1990-х років). 

Також для присутніх читала 

поезію п. Ірина Спольська, керівник 

молодіжного ансамблю 

«Надія». 

ВСЕЧЕСНІ ОТЦІ! ДОРОГІ БРАТИ І СЕСТРИ! 

Ці світлі весняні дні нагадують нам, що «пасха» 

дослівно означає «перехід». А Христова Пасха - це 

найрадикальніший від створення світу перехід: від 

смерти до вічного життя. У цьому її незгасна новизна, 

її спонука до кожного з нас – плекати в собі талант 

відкриття нового світу, «нового Єрусалиму, що 

сходить з неба» (Одкр. 3:12). 

Свій перехід до «нового Єрусалиму», до вічного 

Небесного Царства, ми починаємо вже нині, зі 

здійснення християнської місії в світі, що заблукав 

серед спокусливих матеріялістичних доктрин, розчарувався 

в технологічному проґресі – і злякався. 

Старий світ злякався шляху вперед, бо втратив віру. 

Відтак же його вражена уява почала продукувати в 

масовій свідомості образи майбутніх екологічних катастроф, 

воєн цивілізацій, демографічних потрясінь. 

А порятунок від криз і катастроф став шукатися 

в зупинці проґресу або й у поверненні назад. 

Страх змін спонукав і багатьох наших 

співвітчизників шукати порятунку в минулому від 

такого непевного майбуття. Їхня ностальгія виростає 

з недовіри до Божого Провидіння. Дехто воліє 

сховатися від своєї пасхи у примарному світі зниклих 

імперій, посеред всевладдя єдиної російської 

мови, підступної омани історичних міфів, викликаючи 

з минулого привиди всевладних спецслужб 

і бадьорих парткомів. Ось тут із запліснявілих закутків 

забуття і виринають на світ політичні шахраї, 

щоб поживитися на заляканому натовпі. 

Господь очікує від кожного з нас, християн, 

мужности, рішучости, очікує наполегливого простування 

в майбутнє. Нині визначальними для духовного 

зцілення суспільства стають приклади 

жертовної любови до ближнього, до свого народу 

й держави, досвід самостійної та послідовної 

політичної діяльности, чесного підприємництва, 

безкомпромісного захисту справедливости в парламенті, 

в суді, на майданах, а коли вимагають обставини 

– силового протистояння насильству. Народжені 

в імперії зла, ми, старші покоління, молимося 

за прихід в українську дійсність духовно здорових 

молодих лідерів, здатних на творчу працю, 

неординарні рішення, непохитну мужність у боротьбі 

за своє право вибору. 

«Коли хтось у Христі, той - нове створіння» (2 

Кор. 5:17), - зауважує до коринтян апостол Павло. 

А далі тріумфально проголошує: «Старе минуло, 

настало нове» (2 Кор. 5:17). Хай же пасхальні дні 

допоможуть нам відчути настання нового світу, 

відкритого через Христа, як всепереможну реальність 

нашого життя. І нехай Христова Пасха 

сповнить кожного з нас, християн, обнадійливим 

відчуттям власного переходу в новий Єрусалим, 

- переходу, що починається з великих і малих перемог 

над примарами минулого, над власним 

страхом, над спокусою втечі від боротьби зі злом. 

Хай «нові бурдюки» (Мт. 9:17) наших душ щедро наповнюються 

«новим вином» (великодній канон, 

ірмос 3) євхаристійного єднання з воскреслим 

Спасителем. 

Христос воскрес! - Воістину воскрес! 

† ІГОР, 

архиєпископ Харківський і Полтавський. 

Пасха Христова р.Б.2010. 

Лунала цього дня на перемишльській 

сцені і бандура. Пані 

Марта Корецька, яка навчає дітей 

гри на цьому музичному інструменті, 

представила виконання 

творів двома групами: молодшою 

і старшою. 

Пані Марія Тупська, голова 

об’єднання українців Перемишльського 

повіту щиро подякувала 

всім присутнім за спільну 

участь у вшануванні пам’яті Тараса 

Шевченка. Адже до Перемишля 

прибули люди із українськиї сіл: 

Кальникова, Хотинця, Гаїв, Клокович. 

Прибув також віце-консул української 

амбасади із м. Люблина 

п. Сергій Дириза, який подарував 

для школи ім. Маркіяна Шашкевича 

збірку книг Кобзаря. 

Спільним виконанням «Реве та 

стогне Дніпр широкий» завершився 

щорічний вечір Шевченківської 

творчості. 

Юрій ФЕДІВ. 

Львів-Перемишль-Львів. 

Передплачуйте християнський часопис «Успенська вежа» на 2010 рік, передплатний індекс 35013. Ціна незмінна.

«Господи, не в обуренні Твоїм суди мене 

і не в гніві Твоїм карай мене» (Пс. 37). 

Цими словами страраємося порозумітися 

із Творцем, готуючись до покути. Адже 

знаємо, що кожний поганий вчинок – це є 

гріх, це цвях, яким був прицвяхований Ісус 

Христос. Він віддав себе у жертву за спасіння 

наших душ. Тому, готуючись прийняти 

світлу вістку про Воскресіння, ми 

очищуємо свою душу від кіптяви гріхів, 

даємо змогу променю надії освітити наше 

єство, зігріти його радістю Пасхи. 

Читаючи Псальми, знаходимо 

відповіді на всі питання, що в цьому буремному 

житті нас цікавлять, з якими лягаємо 

і піднімаємося, шукаємо їм пояснення 

та обгрунтування. 

Книга, що не написана вчора чи 

післявчора, не рік, не сто і не тисячу тому, 

а ще давніше, є актуальною в даний час. 

У сикурилізованому суспільстві духовні 

потреби, на превеликий жаль, відходять 

на задній план. Ми звертаємося до Господа 

тільки тоді, коли у нас щось стається. 

Ми нарікаємо, що Бог нас покарав, що Він 

не чує звернення і благання. Проте забуваємо, 

що не тільки Господь нам потрібний, 

ми Йому потрібні теж. Поняття 

взаємозв’язку, його неперервності, взає- 

Мабуть, у багатьох із нас, християн, 

часто виникають різні 

життєві запитання на кшталт того, 

чи наші вчинки і наше життя приведуть 

нас до неба, як нам осягнути 

вершини праведного життя, чим 

ми можемо заслужити на Господнє 

прощення і любов. Одним із кращих 

прикладів досконалого в Бозі 

і праведного життя є cвяті Отці 

Церкви, котрі завдяки великим 

трудам і самозреченням удостоїлися 

Божої любові і благодаті. 

Збірку святоотцівських творів 

«Добротолюбіє», що нещодавно 

побачила світ у видавництві 

«Свічадо», можна вважати довідником 

у пізнанні істини щодо природи 

людини та її покликання до 

безпосередньої і реальної участи 

у житті Бога. 

Це одна з найвизначніших книг 

Східної Церкви, яка з моменту свого 

першого виходу в світ і дотепер 

є головним підручником із внутрішнього 

молитовного життя. 

Вихід «Добротолюбія» українською 

мовою, якого Україна чекала 

понад два століття – це велика 

подія для кожного українця, спраглого 

тайних глибин східнохристиянської 

духовности. 

Сьогодні маємо чимало видань 

з практичними порадами чи настановами, 

як вирішувати різні проблеми, 

чи то духовного плану, чи 

світського. Повчання святих Отців 

Церкви допоможуть зрозуміти 

причини наших непорозумінь, 

хворіб, труднощів, розчарувань. 

Святі Отці, завдяки великому духовному 

досвіду і щораз більшому 

поглибленню свого життя в Бозі, 

залишили для нас безцінні настанови 

для ведення доброго духовного 

і тілесного життя, для того, 

щоби ми знали, яким чином зможемо 

найкраще подобатися Богові. 

Аскетичні роздуми Святих 

Отців, зібрані у «Добротолюбії», 

відкривають наше розуміння того, 

якими ділами ми можемо спастися, 

якими способами може багата 

чи бідна, одружена чи самотня 

людина догодити Богові. Завдяки 

цьому, можна сказати, просвітленню 

нашого розуму ми зрозуміємо 

і побачимо, яких Божих 

дарів можемо удостоїтися. В цьо- 

Квітень 2010 3 

ТАЇНСТВО 

Чи воскрес Христос у наших душах? 

Із наближенням Великодніх свят істинний православний християнин 

старається виконати четверту церковну заповідь: «Кожного року, 

щонайменше один раз під час Великого посту, сповідатися і причащатися». 

Таким чином, ми готуємося зустріти Воскресіння Господнє. 

Просимо в Бога прощення за вчинки, які несумісні із християнськими 

цінностями: стараємося осмислити дії і задуматися над правильністю 

їх, порозмовляти із совістю. 

модоповнення і взаємодопомоги чомусь 

для теперішнього суспільства далекі. 

Це є проблема для сучасних українців. 

Віддаленість, перерваність зв’язку стають 

зараз досить очевидними. 

Люди похилого віку, які ще народжені 

до приходу радянської окупації, пам’ятали 

християнські цінності, священиків, які 

здобували освіту в семінаріх за Польщі 

та несли слово Боже в тяжкі роки атеїзму, 

усіма засобами старалися зберегти духовність, 

молитовність, релігійність, дотримувались 

традицій українсько-візантійського 

обряду, стали основою відродження 

нашої церкви на початку 1990-х. 

Ми, будучи ще дітьми, переважно перебували 

під опікою наших бабусь і дідусів, 

переймали ці цінності також від них. З 

приходом доби «перебудови» та становлення 

незалежності України формували 

свою свідомість вже на нових стандартах: 

Ленін і партія – це міф, який викликає 

часто гіркоту. Саме в цей період ми дізналися 

про мільйони скалічених та втрачених 

життів, про сльози, горе і поневіряння 

наших родин, бо, мабуть, нема на Галичині 

жодної сім’ї, в якій би не було розстріляних, 

замордованих чи виселених на 

Сибір за українську ідею. 

«Добротолюбіє» 

му духовному посібнику християнського 

життя зібрані думки та 

поради таких відомих і великих 

Вчителів Церкви, як: Антонія Великого, 

Марка Подвижника, Симеона 

Нового Богослова, Григорія 

Синаїта, Філотея Синайського, 

Петра Дамаскина, Ісаї Пустельника, 

Йоана Карпатійського, Діядоха, 

Теодора Едеського, інших архиєреїв, 

монахів та праведників. 

«Добротолюбіє» – це книга для 

тих християн, які живуть своєю 

вірою, але мають труднощі в її 

практикуванні, в молитовному і 

духовному житті. Бо якщо ми не 

поглиблюємо наше життя із Богом 

через часту сповідь і Святе Причастя, 

не вдосконалюємо чеснот, не 

ставимо Бога на перше місце, то 

і повчання Святих Отців не будуть 

для нас зрозумілими, оскільки ми 

самі не стали на цю стежку духовного 

вдосконалення. Ці святоотцівські 

настанови дають можливість 

пізнати те, що коли ти ще 

не став на дорогу праведності й 

освячення власного життя, але 

бажаєш бути кращим і досконалішим 

перед Богом, то маєш 

для цього прекрасну нагоду. А розуміючи 

це, людина не може не 

бажати стремитися до чогось 

кращого, що чекає нас попереду 

– до перебування в благодаті 

Божій, до спокою і радості серця, 

до спасення власної душі. 

У «Добротолюбії», серед багатьох 

інших повчань, представлені 

теми духовного закону, поняття 

віри, безмовності та способів молитви, 

уважності й бадьорості 

ума, очищення розуму, любові і 

досконалості життя, тобто все те, 

що є корисним для спасіння 

нашої душі. 

Всі ми добре знаємо, що різні 

житейські турботи – чи це піклування 

про сім‘ю, чи це старання 

про кар‘єру, чи виконання різних 

суспільних завдань, чи інші справи 

– відволікають нас від частого 

спілкування з Богом. Основним 

середником для розмови з Богом 

для нас є молитва – як спільна у 

храмі, так і приватна вдома. І не 

один із нас може поставити собі 

запитання, чи ця турбота про 

світські справи не є чимось таким, 

що віддаляє нас від Бога. В 

багатьох святоотцівських порадах 

із цієї книжки ви знайдете 

відповідь, як здобути досконалість 

у духовному житті, не будучи 

монахом чи священнослужителем. 

Але і духовні особи теж 

знайдуть тут поради для свого 

подвижницького життя: як 

розрізняти Господнє діяння від 

діяння лукавого, про труд покаяння, 

любові, плачу, сліз і докорів 

собі та послуху. 

Повчання, які містяться в «Добротолюбії», 

мають за мету повне 

єднання людини з Богом ще під 

час земного життя – через духовне 

удосконалення і вправляння у вірі, 

надії й любові. 

Отець Тарас ГАВРИШКО. 

Вітаємо! 

Управа Львівського крайового ставропігійного братства св. 

ап. Андрія Первозваного та редакція газети «Успенська вежа» 

щиро вітають із 65-річчям від дня народження братчика 

церкви Успіння Праведної Анни п. Мирона КУЧМУ. 

Бажаємо Божої ласки, заступництва Пресвятої Богородиці. 

Хай усі починання завершуються тріумфом та 

користю для нашої рідної УАПЦ. Многії літа! 

Часто можна почути фразу: «Старі 

відійшли, а молоді ще не прийшли». Тоді 

виникає інше запитання: «А де люди середнього 

віку?». Дійсно, де вони є? В 

кожній Галицькій церкві в основному присутні 

на св. Літургіях старші і молодші, і 

тільки поодинокі випадки практикуючих 

християн середнього віку. Це, власне, 

«діти доби радянського періоду». Їх же 

виховували ті самі люди, що і нас, молодших, 

ми живемо тепер в однакових умовах…Та 

питання полягає не в тому, хто і 

як виховав, а яка була загальна система 

суспільства. Доба конспірації, потаємного 

сповідування християнства залишила 

свій слід. Адже і колядували, воду, паску і 

фрукти святили, дітей хрестили по церквах 

і в помешканнях… Було,.. але це робилося 

так, щоб ніхто не дізнався. 

Це є загальносуспільна проблема. 

Людям середнього віку потрібна допомога 

священнослужителів. Щоб переламати 

стереотип, їх потрібно повернути до церкви… 

Вже майже 20-й рік незалежності 

нашої України. Та чи багато змінилося за 

цих 20 років у духовному розвитку нашого 

суспільства? 

«Я став, як людина, що не чує і не 

має чим виправдатися. Бо на Тебе, Господи, 

моя надія, Ти даси відповідь, Господи, 

Боже мій» (Пс. 37 ). 

Ці слова, мабуть, стосуються нас усіх, 

бо не зуміли за даний час сформувати 

свідомого українського суспільства, дали 

дорогу розвитку та поширенню тоталітарним 

сектам, не вберегли Українську 

Автокефальну Православну Церкву, яку 

Патріярх Мстислав практично вивів із 

ізоляції, встановив офіційні відносини із 

Константинополем. 

«Щедрий і милостивий Господь, довготерпеливий 

і многомилостивий. Не до 

краю Він гнівається і не навіки карає. 

Не за беззаконнями нашими вчинив нам і 

не за гріхами нашими відплатив нам. Бо 

як високо небо над землею, так велика 

ласка Його. Як далеко схід від заходу, так 

віддалив від нас Бог гріхи наші. Як батько 

милує дітей, так милує Господь тих, 

що бояться Його» (Пс. 102). 

Господа не потрібно тільки боятися, 

Його найперше потрібно любити так 

щиро, щоб із Воскресінням Христа воскресла 

свідомість і радість у наших душах. 

Юрій ФЕДІВ. 

Михайлові Бачинському – 80! 

29 березня виповнилося 

80 років парафіянинові церкви 

Успіння Пресвятої Богородиці 

м. Львова Михайлові 

Сергійовичу Бачинському. 

80 років – це значний 

період життєвої історії 

його як представника української 

інтелігенції. 

Батько Михайла Сергійовича – Сергій Бачинський – член Центральної 

Ради та уряду УНР, політичний та громадський діяч, публіцист, 

науковець 22 червня 1941 р. був страчений радянською владою 

(розстріляний у Биківні). А ще рік перед тим родину «ворога народу» 

– хвору на астму дружину із двома дітьми: 15-тирічною донечкою та 

10-тирічним сином Михайлом вивезли в Казахстан «на вимирання». 

Згадує Михайло Сергійович: «Одного разу сестричка каже мені, що 

мама стурбована, чому я не мию ноги. Я підтягнув штанці і показав 

сестричці свої опухлі від голоду ноги. А не мив тому, щоб не показати 

їх і так прибитій горем мамі». 

Після повернення із заслання – здобуття освіти, в т. ч. вищої – 

Львівська політехніка (диплом з відзнакою). А далі – праця на Донбасі, 

Бєлгородщині, Кам’янці-Подільському, Львові на посадах переважно 

головного інженера. 

Останні роки ювіляр, окрім основної праці на цій же посаді 

головного інженера однієї із академічних установ Львова, присвятив 

дослідницькій діяльності. З-під його пера вийшли десятки публікацій 

у науково-довідкових та науково-популярних виданнях Києва, 

Львова, Луцька, Тернополя, Кременця, Дніпропетровська. Окремими 

книгами побачили світ його документальні праці про батька 

«Сергій Бачинський: спогади сина» (2004), про дружину «Клавдія Бачинська 

(1932-2005). Життя і творчість» (2007). Нещодавно вийшла 

в світ книга про рідного дядька, «великого будівничого українського 

Пласту на Закарпатті у 1923-1929 рр». Леоніда Бачинського «Сіріють 

у сумерках півночі шатра... До сильвету Леоніда Бачинського (1896- 

1989)». Попереду нові задумки – адже мало ще знають в Україні про 

інших рідних дядьків – видавця, журналіста, редактора, архієпископа 

УАПЦ Євгена Бачинського (помер у Швейцарії) та громадського 

діяча Бориса Бачинського (також розстріляного у Биківні). «Єдине, 

що допомогло мені вижити і тримає на життєвій дорозі – велика Ласка 

Божа, – каже ювіляр.– Тільки молитви і повне уповання на Бога 

додають мені сили й розуму у цьому житті». 

Задивляючись на сріблисту сивину, яка, немов ореол святості, 

оповила голову цієї незвичайно набожної, щирої і мудрої людини, 

хочемо сказати: «З роси і води Вам, дорогий Ювіляре. Живіть довго, 

в душевному спокої і щасті, – Ви того варті. Доброго Вам здоров’я 

і подальшої літературної праці, де Ви залишаєте себе, свій рід, 

історію своєї Батьківщини». 

Львівське крайове ставропігійне братство 

св. ап. Андрія Первозваного. 


4 


Ключовою книгою, в котрій є багато пророцтв та знамень, що 

вже збулися, а деякі ще збудуться, є Біблія. До неї зверталися багато 

поколінь. Як вчені, так і прості люди знаходили в ній розраду і Премудрість 

життя. Ця книга єднає людину з Богом, і кожен, хто до неї 

звертається, отримує скарби духовного і земного життя. Багато людей 

завдяки цій книзі ставало зовсім іншими людьми: з них виходили 

пророки, вчителі, художники, поети, богослови і просто духовні люди. 

І зараз, коли примножилося зло, обман, діти не слухаються батьків, 

всюди розпуста, вбивство, насильство, зло широко пропагується через 

телебачення; інформація про пожежі, війни і катаклізми все частіше 

лунає в новинах, Земля неначе переживає агонію. 

ЗНАМЕННЯ ЧАСУ 

Що нас чекає в майбутньому? 

Іван Вишенський – український 

апостол, письменник, полеміст-сатирик, 

який за силою 

духу став предтечею Григорія 

Сковороди. Патріотизм, демократизм 

і життєва правдивість 

його літературної спадщини – 16 

трактатів і послань – підняли 

українську літературу на вищий 

ідейно-художній рівень. Вишенський 

володів неповторно 

індивідуальним стилем, що 

відзначався енергійністю, 

імпульсивністю, полемічно-викривальним 

запалом. Ораторський 

пафос він поєднував 

з убивчим сарказмом та в’їдливою 

іронією. Вирішального 

значення надавав духовному 

очищенню і моральному вдосконаленню 

людини. 

Іван Вишенський народився 

в Судовій Вишні на Львівщині 

між 1545 – 1550 роками. В молоді 

роки жив у Луцьку і, можливо, 

в Острозі. Згодом, ставши 

монахом, їде на Афон – найбільший 

у ті часи центр православного 

чернецтва. Перебуваючи 

на Афоні, він підтримує 

зв’язок з Україною, листується 

з Львівським братством. Тут 

розпочинає свою літературнополемічну 

діяльність. У 1604 – 

1606 роках відвідав Україну, 

зокрема, Унівський монастир, а 

також свого приятеля Йова 

Княгиницького в Манявському 

Скиті і львівських братчиків. 

Але не зійшовшись у поглядах з 

членами Успенського Ставропігійного 

братства, Вишенський 

покидає Батьківщину, повертається 

на Афон, де і помирає 

аскетом-печерником між 1621 – 

1633 роками. 

(Закінчення. 

Початок у минулому номері). 

Сонце затьмариться, місяць не дасть 

свого світла, і зорі попадають з неба (Мт. 

24:29). Сонячне світло є дуже важливим 

для людини, воно контролює весь життєвий 

цикл. Під час сходу сонця все оживає. 

Щодня воно підіймається над горизонтом, 

тисячоліттями воно незмінно вважалося 

«золотим диском», який освітлює 

своїм світлом всю Землю. Але вдивіться 

в нього – світ Сонця постійно змінюється, 

живлячи в собі бурхливість і невгамовну 

силу природи. Сьогодні активність Сонця 

непередбачувана, і воно може знищити 

всю нашу планету... 

Коли на Сонці вивільнюється енергія, 

мільйони тонн плазми на величезній 

швидкості вистрілюються у космос, й іноді 

ціллю стає Земля. Спалах долає відстань 

до Землі за два дні. Коли викид досягає 

Землі, більша його частина відбивається 

магнітним полем. Це явище називають 

сонячною бурею, її прояв є незвичайно 

красивим – полярне сяйво з танцюючим 

сонячним світлом на полюсах. 

В останні роки все частіше говориться 

про сонячну активність і магнітні хвилі та їхній 

вплив на здоров’я людей. Під час магнітних 

хвиль фіксується збільшення кількості смертей 

від гострої серцевої недостатності. 

Голландський астрофізик доктор Пірс 

Ван дер Меєр (Piers Van der Meer), експерт 

Європейського космічного агентства 

(ESA), вважає, шо деякі ознаки 

свідчать про те, що Сонце ось-ось вибухне, 

повідомляє ХайВей. 

За словами доктора Ван дер Меєра, 

температура ядра Сонця, яка становить 

зазвичай 27 млн. градусів за Фаренгейтом, 

за кілька останніх років піднялася до 

небезпечних 49 млн. градусів. 

На його думку, процес глобального потепління, 

який ми спостерігаємо в теперішній 

час, пов’язаний не з дією парникового 

ефекту, а саме з розігріванням 

Сонця. Про незвичайні процеси, що відбуваються 

на Сонці, свідчать і фотографії 

гігантських протуберанців, отриманих завдяки 

сонячній і геліосферній обсерваторії 

NASA SOHO, котра веде безперервні спостереження 

за світилом з космосу. 

Обчислення, проведені співробітниками 

доктора Меєра, показують, що якщо 

температура сонячних надр буде зростати 

з такими ж темпами, процес незабаром 

стане незворотнім, і в цьому випадку 

Сонце вибухне вже років через шість. 

На думку американських вчених, на 

Сонці відбудуться потужні спалахи – їх 

Духовний провідник І-го Українського відродження 

Одним з найбільш відомих 

творів, що яскраво ілюструють 

позицію мислителя у тогочасній 

суспільній боротьбі, є «Послання 

стариці Домнікії». Воно було написане 

як відповідь на лист голови 

Львівського братства Юрія Рогатинця, 

який запропонував Вишенському 

відмовитися від схими 

і взяти активну участь у 

братському русі. Письменник 

був цим обурений і став на захист 

чернецтва, яке, на його думку, 

свідомо обмежує себе не 

тільки задля власного спасіння, 

а й порятунку всього народу. 

Монахи вимолюють в Бога прощення 

гріхів за всіх людей. Тому 

до них слід ставитися з належною 

шаною і повагою, бо не кожному 

дано осилити цей подвиг. 

Але кожний покликаний вибрати 

шлях духовного вдосконалення, 

очищення і зростання у 

Вірі. Земне життя дається людині 

як шанс здобуття вічного 

життя або вічних мук. Коли в 

людині переважає духовне начало, 

то вона здобуває перше, а 

якщо беруть гору тілесні пристрасті, 

жадоба земних радощів, 

то друге. 

Слід відзначити, що і в 

інших своїх творах полеміст 

прагне вказати людям шлях до 

порятунку та вічного життя з 

Богом. Вишенський піддає 

гострій критиці тогочасні 

реалії (спроби окатоличення, 

унію, реформаційні рухи, запровадження 

нового календаря, 

моральне падіння владик) і робить 

висновок, що світ опинився 

в повній владі Диявола. Іван 

Франко писав: «Ніколи ще до 

того часу сильні миру цього, 

НАЦІОНАЛЬНІ ПОСТАТІ 

ДО 460-РІЧЧЯ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ІВАНА ВИШЕНСЬКОГО 

світські чи духовні, не чули від 

простого українця таких гордих, 

рішучих і потрясаюче 

сильних слів… І тут треба було 

чимало відваги моральної, щоб 

кинути могучим ієрархам… 

прямо в очі таким огненним посланієм». 

Кожне слово Вишенського 

пройняте моральною силою та 

глибокою правдивістю. Його 

твори є палким закликом до консолідації 

українців навколо православ’я 

як головного чинника 

збереження національної самобутності. 

Обстоюючи християнські 

істини, письменник дбав 

про моральність суспільного 

життя, впливав на свідомість 

земляків, збуджував у них почуття 

власної гідності, патріотизму, 

національної ідентичності, 

повертав до коріння, без 

якого народ перестає існувати. 

Іван Франко зазначав, що Вишенський 

«мав той невигідний 

звичай заглядати на дно совісті 

і до всього прикладати мірку високих 

ідеалів первісного християнства». 

На думку І. Франка, 

Вишенський став творцем «народної 

південно-руської літератури», 

який «…може ще й нашому 

поколінню служити прикладом 

твердості і стійкості характеру, 

прямоти та цілості в вислові 

своїх поглядів і згідності 

між переконанням та цілим життям». 

Іван Вишенський поклав 

свій мистецький хист на вівтар 

служіння Богові, закликаючи 

людей до покаяння, радості, 

добра та зігріваючої і спасительної 

Любові. 

Оксана ЗАХАРЧУК. 

називають корональними викидами. 

Світило викине колосальний заряд плазми, 

а він, у свою чергу, паралізує на Землі 

все, що працює від електричного струму. 

Можуть вийти з ладу всі енергетичні системи, 

і найбільш уразливими елементами 

в них виявляться трансформатори. 

Вони розплавляться за лічені секунди. 

Занепокоєння американців є зрозумілим. 

Адже рівно 150 років тому вони пережили 

сонячний шторм, що отримав назву 

Каррінгтонської події – від прізвища англійського 

астронома Річарда Каррінгтона. 

Молодий вчений спостерігав, як на поверхні 

Сонця з’явилися великі плями, а потім 

спалахнули сліпучими кулями. Кулі 

швидко зростали за розмірами, і своїм 

блиском незабаром затьмарили сяйво 

Сонця. Через кілька хвилин вони згасли. 

А ще через 17 годин нічне небо над 

Штатами осяяли зелені і малинові спалахи. 

Заграву було видно навіть над Кубою, 

Гавайями та Ямайкою. Ніякої особливої 

автоматики в промисловості і побуті, зрозуміло, 

тоді ще не було, тож обійшлося без 

зіпсованих холодильників і телевізорів, що 

вибухали. Зате зазнали страху американські 

телеграфісти: з апаратів виривалися 

снопи іскор, запалюючи вставлений 

в них папір. Якщо б щось подібне сталося 

в наші дні, «спецефектів» набралося б, 

щонайменше, в десятки разів більше. 

Причина спалахів на Сонці – змішування 

газів. Час від часу зірка викидає їх в 

космічний простір. Розпечена плазма величезними 

пластівцями (в мільярди тонн 

кожен!) відривається від сонячної поверхні 

і розлітається по Всесвіту з шаленою 

швидкістю. Досягаючи Землі, згустки 

плазми завдадуть удару по її магнітному 

полю. І в усіх діючих електромережах виникне 

сильний електричний струм, від 

якого вони миттєво згорять. 

Святе Письмо повідає нам слова Господа, 

які так само і зараз актуальні: «Навчіться 

робити добро, шукайте правди, 

рятуйте пригнобленого, захищайте сироту, 

заступайтеся за вдову» ( Іс. 1:17). 

Шукайте ж насамперед Царства Божого 

і правди Його, і все це прикладеться вам. 

І станеться, за те, що ви будете слухатися 

цих законів, і будете додержувати, 

і будете виконувати їх, то й Господь 

Бог твій, буде додержувати для тебе заповіт 

та милість, що був присягнув батькам 

твоїм. 

І буде Він любити тебе, і поблагословить 

тебе, і розмножить тебе, і поблагословить 

плід твоєї утроби та плід твоєї 

землі, збіжжя твоє, і сік твій виноградний, 

і сік твоїх оливок, порід биків твоїх і котіння 

отари твоєї на тій землі, яку присягнув 

батькам твоїм дати тобі. 

Ти будеш благословенний поміж усіма 

народами, не буде серед тебе безплідного 

та безплідної, також і між худобою 

твоєю. 

І Господь відхилить від тебе всяку хворобу, 

і жодних лютих єгипетських недуг, 

котрі ти знаєш, не наведе їх на тебе, а 

дасть їх на всіх твоїх ворогів. 

Володимир МИХАЛЬНЮК, 

головний редактор видавництва 

«Премудрість Божа Софія». 

ПОСЛАННЯ ДО ДОМНІКИ 

(фрагмент) 

ЧЕСТНОЙ И БЛАГОГОВЂЙНОИ 

СТАРИЦЫ ДОМНИКИИ ИОАНН 

СТРАННИК О ГОСПОДЂ 

РАДОВАТИСЯ ЖЕЛАЕТ 

И СПАСЕНИЯ ПРАГНЕТ 

…Приведу подобную повесть 

от отец святых на зрозуменья тое 

мучителное страсти и недуга, что 

ся некогда иным от тогож пострадати 

трафило. Повесть. Двох братив 

единомысленных, в иноческий 

чин вшедших, диявол, завистник 

спасения християнского, 

погибели же ревнитель, друг на 

друга разгневил. Под тым гневом, 

глаголет, попущеньем божиим идоложерцы поимали их, и, 

коли первого дня мучени были, претерпели и не предали благочестия. 

Теды, из муки их изведши, в едину темницу затворили до 

другого мучения, если ся не намыслят и доброволне идолом не 

пожрут. Видевши, глаголет, один брат, яко конечно смерть им 

прияти приходит, если идолом не пожрут, хотячи в мире и прощении 

из братом к богу отити, просил другого брата о прощении 

и смирении. Тот брат проститися не хотел, так ся сатане памятозлобием 

связати попустил. На завтрие, глаголет, коли на муку 

изведены были, оный брат, который прощения искал, мужески 

претерпел, благочестия не предал и, законно скончав, к богу отиде. 

Сей же, который брата простити не хотел, на первом вопросе 

мучения отскочил и Христа ся отрекл и идолом жертвовал. И коли 

юже был на свободе, вопросил его, глаголет, мучитель тыми словы: 

«Для чего еси вчера без мучения так зараз не учинил, ато еси 

невинне мучитися дал?» Отповедал он, глаголющи: «Для того есми 

вчера, — глаголет, — терпел, бо со мною бог был. А коли брата 

есми не простил, который от меня прощения искал, тогда и бог 

меня отступил и нимало терпети есми не могл». 

Отож, сестро Домникие, убоятися потреба сея притчи, жебы 

кто з наших братий в ереси не умрет. Ничтоже бо есть мерзостнейшее 

богу, яко же бо гневная и памятозлобная (духа гордого, 

самомнимого и тшеславного ученица и угодница) страсть, На сие 

ли меня зовете, же бым ся у вас бесовства учил? Перво ся беса 

свободете и Христа мирного посреде себе введете, тогда и аз вас 

посещати не отрицаюся. А ныне ниже Христос (за властию гнева 

мучительного) не имать, где у вас главу подклонити в помысле 

несмутном, ниже аз без Христа и его мира витати, жити албо забавлятися 

на оного месци нимало могу… 

Писано в монастыри Уневе в неделю цветоносную... 

Странник реченный Вышенский писал. 



ВІХИ НАШОЇ ІСТОРІЇ 

Нарис історії Холмської православної єпархії 

Формування 

українського етносу 

на Холмщині 

та Підляшші 


Початок у минулому номері). 

Холмщина та Підляшшя у VI-VIII ст. заселювалася 

дулібами (з тюркської мови – 

вправні вершники), частина з яких під тиском 

аварів переселилася сюди з верхнього 

Подністров’я. Це племінне об’єднання стало 

спільною колискою населення західноукраїнських 

земель і першим протодержавним 

утворенням на землях східних слов’ян. 

Його племена поступово зблизилися на мовному, 

культурному та психологічному 

рівнях. Вже тоді закладалися основи ментальності 

західноукраїнського населення, 

яке й тепер відрізняється від мешканців 

інших регіонів України. 

Прибулі роди були великими та організованими. 

Вони, безумовно, усвідомлювали 

свою належність до конкретного племінного 

об’єднання та до східнослов’янської етноплемінної 

групи. Завдяки вищому рівню 

організації життя, інтелектуального та культурного 

розвитку, збереженню чисельності 

під час війни з аварами вони виявили 

здатність швидко самоорганізуватися, 

адаптуватися до нових умов та освоїти нову 

територію. Одне з племен в гирлі ріки Гучва, 

лівої притоки Бугу, заснувало літописне 

поселення Велинь (нині Городок Надбужний, 

РП), яке у ранньому середньовіччі стало 

городом (містом з фортецею). На думку 

вчених, воно стало племінним центром нащадків 

дулібів – волинян, і дало назву Волинській 

землі. 

Формування феодальних відносин викликало 

розвиток містобудування та інтегрування 

племінних осередків навколо нового 

центру, яким стало сусіднє з Волинем 

місто Червень (нині с. Чермно, РП). Воно 

стало адміністративним і політичним центром 

групи міст (городів) і мало виразніші 

ознаки державного утворення, яке отримало 

назву “Червенські городи” та Червенська 

земля і дало назву Червоній Русі. 

Воно охоплювало територію Холмщини і 

Південного Підляшшя (Володавщини). 

Об’єднуючими факторами давніх 

мешканців Холмщини і Підляшшя були 

міцні родоплемінні зв’язки, однотипне 

сприйняття природних явищ та міфологізація 

їх в однакових персонажах. Умови 

життя сприяли розвитку, насамперед, групових 

інтересів. Моральні фактори регулювали 

відносини між індивідами, привчали 

власні інтереси підпорядковувати інтересам 

роду та племені. Така форма взаємовідносин 

давала змогу виживати у надзвичайно 

складних та непередбачуваних у 

неосвіченої людини умовах. На родоплемінному 

етапі люди долали проблеми завдяки 

згуртованості родів та племен. Рід, 

плем’я та союз племен являв собою замкнуту 

структуру з власною владою та примітивним 

розподілом обов’язків. 

Українського характеру у давньоруському 

виразі холмсько-підляські землі почали 

набувати у Х ст. після входження до 

Київської держави. Особливо активно державне 

життя розвивалось тут за часів Галицько-Волинського 

князівства, коли 

Холм був його столицею. Головні міста князівства 

Володимир, Галич, Холм, Львів стали 

осередками зміцнення монархічної 

влади. Вони відіграли важливу роль в 

об’єднанні західноукраїнських земель 

та зміцненні авторитету держави на міжнародній 

арені. 

Етнографи різних наукових шкіл сходяться 

на тому, що за мовою, культурними 

традиціями та обрядовістю корінне 

населення Холмщини і Південного 

Підляшшя було ідентичним з мешканців 

Волині та Галичини та відносилось до центральноукраїнського 

типу населення. 

Об’єднанням цих земель у середньовічні 

часи займалися волинський князь Роман, 

його син – король Данило, внуки Шварно і 

Лев та правнук Юрій. У новітні часи Холмщина 

і Підляшшя в етнографічних кордонах 

стали адміністративно-територіальною 

одиницею за часів російського панування 

під назвою Холмська губернія. 

Після занепаду Галицько-Волинського 

князівства і захоплення його території 

Литвою та Польщею статус холмськопідляських 

земель почав змінюватися. Їх 

частини разом з окремими територіями 

Волині та Галичини увійшли до інших адміністративних 

одиниць. Після того, як вони 

у 1568 р. увійшли до Польсько-Литовської 

держави, широкі кола польської громадськості 

почали цілком безпідставно зараховувати 

їх до польської етнічної території 

та проводити відповідну національну 

політику. 

До найважливіших подій XVI-XVIII 

ст., які мали безпосередній вплив на життя 

місцевої української спільноти, відносяться 

Берестейська церковна унія 1596 

р., визвольний похід козацьких військ під 

проводом Богдана Хмельницького на Холмщину 

у 1648 р., розподіл Польського королівства 

між Росією та Австро-Угорщиною 

у 1772, 1793 і 1795 рр. На початку ХІХ 

ст. на Холмщині та Підляшші склалася 

нова політична ситуація. Після встановлення 

російської влади на території 

Польщі у 1815 р. розпочалося цілеспрямоване 

надання цим українським етнічним 

землям російського виразу. Нова адміністрація 

активно русифікувала усі сфери 

життя, насамперед державні установи, 

культурно-освітні заклади та церковні 

організації. 

Найдраматичнішими за довгу історію 

існування українського етносу на Холмщині 

та Підляшші виявилися 1919-1947 

рр., коли на цих землях знов утвердилася 

польська влада. Крім раніше вживаних 

методів денаціоналізації польські державно-політичні 

чинники перейшли до фізичного 

винищення місцевого українського 

населення. Їх дії виявилися настільки 

відчутними, що місцеві українці залишилися 

без власної інтелігенції, а їх культурно-освітнє 

та релігійне життя були паралізовані. 

Багатовіковий період перебування 

українців краю на своїй історичній батьківщині 

був жорстоко перерваний у 1944- 

1947 рр. шляхом депортації до Української 

РСР та на передані Польщі після Другої 

світової війни т.зв. "понімецькі" землі. 

Поширення 

християнства 

у ранньому 

середньовіччі 

Першопоселенні на землях Холмщини 

і Підляшшя були язичниками. Про це 

свідчать залишки капищ, знайдених в Холмі 

на св. Даниловій горі, в селах Бусівно (літописне 

Бусно), Городище, Спас, Стовп'є (літописне 

Столпо, Столп'є). Враховуючи характер 

заселення території можна припустити, 

що на цих землях подібних культових 

об'єктів було значно більше. На густіше 

заселеному півдні Холмщини безумовно 

були місця, де язичники проводили ритуальні 

дійства. Язичництво як соціальне явище 

не досягло значного розвитку, через що 

виявилося нездатним пристосуватися до 

змін у суспільстві та задовольнити його потреби. 

З цієї причини воно поступилося християнській 

релігії. 

На західноукраїнські землі християнство 

проникало з двох сторін. На західному 

порубіжні української території, якими 

були Холмщина та Підляшшя, воно могло 

прийти з Великоморавського князівства, 

яке певний час контролювало цю територію 

і де у 862 р. розпочалася місіонерська 

діяльність солунських братів Кирила 

і Мефодія. Вони забезпечили перемогу 

християнства у візантійському обряді 

у Моравії (Чехії), Словаччині та 

Краківській землі. Хоч польські історики 

цього факту вперто не визнають, саме з 

Моравії воно могло проникнути до Перемишля 

й Червеня. Сліди раннього християнства 

знаходять поблизу середньовічних 

торговельних шляхів з Києва до Кракова, 

Праги, Гданська, Кельна, Лейпціга, які в 

межах Холмщини проходили через населені 

пункти Волинь, Червень, Щекарів 

(нині Красностав), Щебрешин, Сутейськ, 

Судомир, Завихвост, Угруськ, Холм, Володаву, 

Охожу, Бусово, Верещин, Комів. Тоді 

через Холмщину і Південне Підляшшя 

проходило чотири шляхи, якими сюди, ще 

до запровадження офіційного християнства, 

разом з торговцями могли приходити 

з Заходу ченці-місіонери візантійського 

обряду. Деякі історики церкви припускають, 

що ними були учні Кирила та Мефодія. 

Знайомство з християнством 

східного обряду представників дулібського 

племені могло відбутись у 907 р., коли 

київський князь Олег залучив їх до походу 

на греків, як "толковинів" (союзників). 

Український дослідник історії церкви 

А. Петрушевич припускав, що до заснування 

єпископської кафедри у Володимирі 

Волинському така кафедра існувала у 

Червені, а до її ліквідації у 990 р. на ній перебувало 

4 єпископи. Якщо це відповідає 

дійсності, тоді на Червенській землі християнство 

існувало вже у Х-ХІІ ст. Доказом 

існування осередку православ’я у Червені 

може служити знайдена археологами 

на місці давнього городища кам'яна ікона 

Ісуса Христа візантійського характеру з IV 

ст.. Арабський дослідник Ібн-Хардадбег в 

кінці ІХ ст. писав, що руські купці, які відвідували 

Багдад, визнавали себе християнами. 

Інший арабський путівник і письменник Аль- 

Масуді, який у першій половині Х ст. 

відвідав і західноукраїнські землі, звернув 

увагу на те, що "частина слов’ян була ще 

язичниками, а частина – християнами, які 

мають багато міст, а також церков, де 

вішають дзвони, у які б’ють молотками – 

подібно до того, як у нас християни б’ють 

дерев’яними стукалами по дошках". 

Існує доказова база про наявність православних 

церков ще у Х ст. в м. Люблині 

та с. Спас (нині Подгір’я) Холмського повіту. 

Хоч польські історики намагаються 

"обґрунтувати" відсутність давніх православних 

пам’яток на Холмщині, проте наявні 

джерела спростовують подібні твердження. 

Це стосується існування православної 

церкви у Холмі на початку ХІ ст. 

Як доказ, деякі дослідники приводять наявність 

цифр "1001" на одній з колон, які 

вціліли після руйнування церкви нападниками, 

можливо військом польського короля 

Болеслава у 1074 р. Ще одним доказом 

існування церкви у Холмі на початку ХІ ст. 

є Чудотворна ікона Божої Матері, названа 

пізніше холмською. Згідно з переказами, її 

подарував холмській церкві Різдва Пресвятої 

Богородиці святий рівноапостольний 

князь Володимир, за дорученням якого вона 

була збудована в кінці Х ст. та освячена у 

1001 р. Про цю подію існував запис у стародавній 

книзі Любомльської церкви, що на 

Волині. Крім того, у Ніконовському літописі 

під 1072 р. згадується холмський православний 

єпископ Іоан, який брав участь у перенесенні 

мощів святих мучеників Бориса і 

Гліба з Вишгорода до Києва. Існуюча у 

Холмі єпископська кафедра повинна була 

мати мережу православних парафій. На 

жаль, до наших днів дійшло мало матеріальних 

та літературних джерел про їх існування 

у X-XII ст. 

Поблизу давніх торговельних шляхів, на 

найзахідніших окраїнах цього краю, зокрема 

у с. Щебрешин Білгорайського повіту 

збереглись сліди найстаршої на Холмщині 

мурованої церкви Успіння Пресвятої Богородиці, 

будівництво якої пов'язують з воєводою 

Андрієм та освяченням у 1194 р. Ще 

задовго до заснування Холмської єпархії 

існувала православна церква у давньому 

Щекарові (нині Красноставі), будівництво 

якої завершилось у 1184 р. Існує документальне 

підтвердження про існування у 1155 

р. у м. Грубешеві православної церкви св. 

Михайла. Сенсаційними виявились результати 

обстеження оборонної вежі-стовпа у 

с. Столп'є, яке знаходиться на відстані 15 

км від Холма і згадується у літописі на 230 

років раніше від Холма. На верхньому ярусі 

вежі-стовпа, яка дала назву селу, археологи 

виявили залишки церкви східного обряду. 

Це підтверджується формами вікон та залишками 

орнаменту і свідчить, що християнство 

на ці землі прийшло значно раніше 

від офіційно заснованої Хомської православної 

єпархії. 

На Холмщині збереглись сліди давніх 

монастирів. Зокрема, неподалік Червеня 

(нині Чермна) є урочище "Монастир", де за 

переказами від ранньохристиянських часів 

й до ліквідації у 1749 р. існував православний 

монастир. Деякі дослідники історії Холмщини 

припускають існування давніх монастирів 

у Крешові Білгорайського, Канях 

Холмського, Коргинях Томашівського, Монастирку 

Замістського, Підгірцях Грубешівського 

повітів, хоч не усі факти мають документальне 

підтвердження. 

Суперечливою виглядає інформація про 

початки Холма, вміщена у Галицько-Волинському 

літописі. У ньому під 1223 р. записано, 

що "Бог звелів, то й Данило звів город 

на ймення Холм". Проте наступний запис 

суперечить виключній ролі Данила Галицького 

у будівництві цього міста. Перебуваючи 

на полюванні, "побачив він на горі 

гарне і лісисте місце, оточене навкруги його 

полем, і запитав тамтешніх жителів: "Як 

іменується се місце?". І вони сказали: "Холм 

йому ім’я є". Можна припустити, що свої 

запитання він поставив мешканцям міста 

Холма та сусіднього села Білавин, які ще у 

Х ст. входили до Червенських городів. 

Більшість істориків сходиться на думці, що 

на місці старого Холма князь Данило Галицький 

збудував нове місто у 1235 р. і переніс 

туди з Угровська (Угруська), що у Володавському 

повіті на Південному 

Підляшші, єпископську кафедру, яка там 

існувала з 1223 р., за іншими даними з 1137 

р. Літературні джерела підтверджуються 

археологічними дослідженнями у літописному 

Угруську, під час яких знайдено залишки 

городища ХІІ ст. зі слідами споруди релігійного 

призначення. Як й у випадку з холмською, 

єпископська кафедра в Угровську 

не могла існувати без парафіяльної мережі, 

проте, крім кількох населених пунктів зі 

слідами давніх церков, незаперечних документальних 

свідчень про їх існування не збереглося. 

Літописні джерела не містять жодної 

інформації про спротив місцевого язичницького 

населення Холмщини і Підляшшя під 

час запровадження християнства. Можна 

припустити, що на цих землях, на відміну 

від Києва, місцеві племінні вожді, а після 

них й князі Червенської землі, не нав’язували 

християнство силою. Поступове й толерантне 

розповсюдження християнської 

ідеї не викликало категоричного несприйняття 

її місцевими мешканцями, які рівнем 

суспільного розвитку були підготовлені до 

сприйняття вищих за духовним рівнем християнських 

ідей. Можна припустити, що на 

місцях язичницьких капищ виникли перші 

церкви, адже саме з язичників створювались 

християнські общини – прообрази сучасних 

парафій. Не дивлячись на багатовікове 

перебування під владою інших держав, 

українці Холмщини і Підляшшя постійно 

розвивали церковне життя, зберігали 

свою мову та звичаї, у найскладніші моменти 

історії відчайдушно боролися за збереження 

релігійних та народних традицій. 

Священик Михайло БАБИЧ, 

настоятель парафії святої 

рівноапостольної княгині 

Ольги села Катериничів 

Городоцького деканату. 


6 


Запитав немолодий чоловік у священика, з 

яким зовсім випадково завів розмову. «Я прожив 

бурхливе життя, любив жінок, дітей посіяв 

по всьому колишньому Союзі. Ні у що ніколи 

не вірив, хоч і хрещений. А тепер, коли життя 

вже пройшло, хіба можливо його виправити? 

З чим я прийду до Бога?». 

Такій людині варто б прочитати нижче поданий 

уривок з «Життя святих» свт. Димитрія 

(Туптала) сторінка 134, том 7 про Омеліяна, 

який докорінно змінив своє життя та ще 

й став преподобним. 

«Чи можна мені ще на 

щось сподіватися?» 

У граді Римському був один чоловік 

на ім’я Вікторин, з юности у багатьох 

гріхах життя своє провадив. Пізніше, у 

старості своїй, прийшов до пам’яті і, 

згадуючи гріхи свої, тремтів перед 

Божим Судом. Увійшов-бо в один зі 

святих монастирів і впросив ігумена 

прийняти його, відрікся від усіх речей 

світу цього і став монахом. Наречено 

ж було йому в чернечім образі ім’я 

Омеліян. І віддав себе в покору і послух, 

пильнуючи дану йому заповідь, 

трудячи тіло своє вдень і вночі. Мав же 

ненастанно пам’ять смертну в душі 

своїй, готувався завжди до Страшного 

Суду Божого — як відповідь дати 

за гріхи свої у день випробування, і у 

страху вічних геєнських мук був завжди. 

Таким страхом настільки поневолив 

і підкорив тіло своє, що всі брати, 

які в любові Божій у монастирі жили, 

дивувалися такому його умертвленню, 

смиренню і трудові. І всі намагалися 

наслідувати його життя, і здобувати 

його в послушниптві подвиги, аби таким 

багатотрудним покаянням очистити 

гріхи свої. Бачили-бо його у всі дні 

голодного і спраглого, що на землю 

падав і мало сну приймав, мучив і зранював 

своє тіло — і приймали користи 

багато. Був же монастир той збудований 

на горі високій, мав з одного боку 

печеру, і мав звичай Омеліян блаженний 

таємно від усіх пізнього вечора 

виходити з монастиря в печеру ту і там 

цілу ніч до ранкової служби молитися 

зі сльозами. Через довгий час зауважив 

якось ігумен, що виходить з монастиря 

Омеліян, коли пізня година була 

вночі. Не відав, на яке діло брат той з 

монастиря виходить, — покинув келію 

свою ігумен, пішов услід йому таємно. 

І бачив його, що увійшов у печеру, став 

при ній і хотів чекати, поки вийде, аби 

спитати його, з якої причини в печеру 


Початок у № 2-3, 2010 р.). 

Вони передзвонювались, але 

не бачилися кілька місяців. За 

цей час Христя довідалася, що 

Славко – так вона його називала 

по-галицьки, – живе в Луцьку 

в однієї старенької пані, в якої 

він колись квартирував, а тепер 

вона, вже немічна, не маючи 

родини, заповіла свою гарну 

квартиру в центрі саме йому. 

Адже її батька, священика УАПЦ, 

в часи більшовицького терору 

розстріляли, вона виховувалась 

у чужих людей під іншим прізвищем. 

Після них і залишилася їй 

квартира, котру вона вирішила 

передати також сироті – на цей 

час у Вячеслава вже не було 

матері. 

Восени їздила Христя до 

Луцька, мовляв на екскурсію. 

Батькам про Вячеслава нічого 

не говорила. Її наполегливо сватали 

до одного знайомого хлопця, 

та вона все відмовлялась із 

ним зустрічатись. І якщо б розказала 

їм, що її хлопець із Волині, 

тобто православний, і що 

взагалі він має намір вчитися на 

богословському факультеті десь 

поза Україною, то вони б заборонили 

їй навіть думати про нього. 

ту входить. За короткий час світло небесне, 

сильніше від сонячного проміння, 

осяяло раптом гору ту, і бачив 

ігумен преподобного Омеліяна, що в 

печері стояв, і мав руки вгору простягнені, 

і молився до Бога, і світло те небесне 

сходило на голову блаженного. 

Те бачивши, ігумен вжахнувся, і страх 

напав на нього. І повернувся бігом до 

монастиря, тремтячи, і ледве бігти міг 

ногами від великого жаху. Коли він був 

біля монастирських воріт, почув голос 

з небес, що мовив: «Омеліяне, 

відпускаються тобі гріхи твої». І 

більше настрашився ігумен, увійшов у 

келію свою і мовчки чекав світла денного. 

Після ранкових співів ігумен, хотівши, 

аби прийняли користь брати, 

спитав при всіх преподобного Омеліяна, 

кажучи: «Де ти, брате, був цієї 

ночі?» Преподобний поклонився ігуменові 

і відповів: «В монастирі з братами 

цілу ніч спочивав». Коли викритий був 

від ігумена і примушений не таїти милости 

Божої, яка грішникам, що каються, 

являється, розповів, нехотячи, 

цілу таємницю братам, як світло і голос 

з неба на нього з Престолу Милосердя 

зійшли. Тоді почав ігумен до 

братів говорити: «Чуєте, брати мої дорогі, 

міг би всемогутній Бог і мовчки 

цьому братові гріхи простити, але задля 

нас світловидну свою з голосом послав 

йому милість, спонукаючи наше 

серце до покаяння. І нехай знаємо і здивуємося 

милості і людинолюбству 

Творця нашого, що недалеко є від тих, 

які каються правдиво» . Після такого 

про прощення гріхів своїх сповіщення 

Омеліян преподобний подальший час 

життя свого в радості душевній закінчив, 

відійшов до світла неприступного, 

аби чути голос радости і веселости 

в оселях праведних, що на небесах 

ликують навіки. 

Заборонена любов 

Вона просто вичікувала слушного 

часу, щоб повідомити батькам 

про своє кохання. 

У час поїздки до Луцька Христя 

ще більше прихилилася 

серцем до Славця і вже не сумнівалася, 

що він є її остаточний 

вибір. Зрештою, він і запропонував 

їй руку та серце, правда, ще 

мала вирішитися його можливість 

навчання у Греції – вивчивши 

грецьку мову, він мав би 

тут, в Україні, значно більші перспективи. 

Познайомилася Христя і з 

пані Тамарою, яка вражала 

молоду дівчину своєю інтелігентністю, 

знаннями – все 

життя пропрацювала педагогом, 

– і доброзичливістю. Дуже 

хвалила Вячеслава й радила 

Христі не відмовлятися від такого 

хлопця, навіть якщо вони ходять 

до різних церков, мовляв, 

головне віра, а не політика. 

Пані Тамара радила їй також 

піти до свого духівника чи до 

якогось іншого священика, якому 

може довіритись і тоді вже 

якось починати розмову з батьками. 

Після повернення до Львова 

Христя так і зробила. Перед 

різдвяними святами пішла до 

свого духівника. Священик вислухав 

і сказав: якщо її намір 

твердий (хоч, звичайно, краще 

би їй виходити заміж за одновірця), 

то хай делікатно про це 

скаже батькам. Адже батьківська 

любов має взяти верх над обставинами. 

Христя навіть зраділа 

після візиту до священика. 

Минав час, але слушний момент 

не випадав. Порадившись 

із тетою, сестрою тата, в якої 

тепер жила, і яка поставилась 

до всього з розумінням, Христя 

зателефонувала батькам і запитала, 

чи може прийти для 

розмови? 

Зайшовши додому після 

значної перерви, вона опанувала 

собою і спокійно про все повідомила 

родичів. 

Батько вже не кричав, за цей 

час якось подався, постарів, 

слухав, не перебивав, але вкінці 

сказав: «Ми як батьки благословення 

тобі на цей шлюб дати не 

можемо». 

– Татку, мамцю, пошкодуйте 

мене! Я люблю Вячеслава, він 

віруюча людина, він прийняв 

Я був ще зовсім малим, коли моєю 

рідною землею ходив Христос. Хтось казав, 

що Він - Ілля, інші – Іван Хреститель, 

а я силою всієї своєї ще дитячої віри був 

переконаний, що то Месія, якого чекали 

мільйони. Я сидів на Його святих колінах. 

Він проповідував тоді, говорив щось про 

Царство Небесне. Що то, Царство Небесне, 

я тоді не розумів. Лиш довго вдивлявся 

в Його глибокі голубі очі і впізнавав там 

Любов, безмежну і величну. А згодом 

довго не міг зрозуміти, чия рука піднялася 

розіп’яти цю святу Любов на хресті… 

Пам’ятаю день, коли я, стоячи серед 

метушливого натовпу десь на великому 

майдані, намагався розгледіти те, що 

діялось попереду. А попереду, перед 

судом Понтія Пилата і осудом ще сотень 

людей стояли два в’язні. Одного я не 

знав, лиш чув, що то Варавва – злочинець. 

А Інший… - о, чому Він там, знесилений, 

розбитий? Я не розумів, що коїлось 

довкола, тому інколи смикав матір 

за полу плаща і благальним поглядом 

довго шукав відповідь у її змарнілих 

очах. А мати мовчала, мені відповідали 

сльози… 

І ось ми спішимо кудись закуреним 

шляхом. На горизонті видніється Голгофа, 

якась сумна й похмура. Чим ближче 

ми підходимо, тим виразніше чуємо пронизливий 

крик. Я впізнав той крик, коли 

поржавілі цвяхи безжально впиваються у 

святі руки, якими Він зціляв, якими благословляв 

мою маленьку голівку. Тут 

мати рвучко пригорнула мене до себе: 

щоб не дививсь, а я міцно притиснувшись 

до її грудей, лиш відчував, як хвилююче 

стрепенулось її серце від гіркого 

ридання. «Прости їм, бо не знають, що 

роблять вони…» Я чув ці слова. І в них 

було стільки Любові… 

Та раптом згасло сонце і день розвіявся, 

як туман. У цілковитій темряві земля 

здригалася, ніби схлипуючи, а небо не 

шкодувало сліз над Сином Божим. Всупереч 

остраху і якомусь дивному хвилюванню, 

щось у дитячій голівці, ніби розуміючи 

природу, шепотіло: хай земля поплаче, 

коли розпинають її Творця… Ще 

кілька хвилин – і усе стихло. Лякливе 

світло почало знову несміливо пробиратися 

до кожного закутка простору. А Христос 

віддав Дух Свій у руки Небесного 

Отця. Залишились лиш люди, такі схвильовані, 

розгублені, наче чорні тіні на тлі 

суворого неба. Глянув на матір. Вона 

важко дихала. Знесилений погляд блукав 

десь за межами видимого, завжди 

лагідні лінії брів якось болісно зламались. 

Сльози більше не миготіли: їх просто уже 

не було. Тепер плакала уся її постать. 

Озирнувся, в очах людей читав якесь 

З РЕДАКЦІЙНОЇ ПОШТИ 

Маленький свідок величних подій 

невимовне «чому». Напевно, таке «чому» 

горіло і в моїх зіничках. Не знаю, не бачив. 

Та от у серці воно бушувало вогнем 

протесту проти ненависті, злоби, несправедливості. 

Здавалось, у той момент я 

готовий був віддати своє життя, коротке 

ще, дитяче, за ту Величну Любов, розіп’яту 

на Голгофському хресті… 

Наступні два дні потонули у смутку. 

Якийсь параліч душ і сум’яття. Мовчало 

небо і земля, усе було німе і бездиханне. 

Чому? За що? Навіщо? Не розумів. А 

матір не насмілився спитати. Вона ж не 

знала. Ніхто не знав. І все-таки я не міг 

змиритися. Якась надія чи сподівання – 

щось жевріло в мені, таке маленьке, несміливе. 

Чи так ще по-дитячому наївно, 

чи так вже по-дорослому свідомо, а я все 

ж вірив, що то був не кінець. І лиш сьогодні, 

на схилі літ, я розумію: то був початок. 

То за мене була кров’ю заплачена 

ціна, за моє життя, за право зватися Божою 

дитиною. Але тоді малим я цього не 

розумів. Я лиш чекав. Чого – достеменно 

не знав, напевно чуда. І чудо трапилось. 

На третій день, недільним ранком, 

я прокинувся і побачив перед собою 

схвильований силует матері. «Він Воскрес!» 

- велично задзвеніло в тісній 

кімнаті. Така новина не на жарт спантеличила 

мене. Мій дитячий розум відмовлявся 

осягати високі і складні поняття – 

як це, Воскрес? А от серце, яке, як казала 

мати, було у мене зовсім не дитяче, доросле 

було у мене серце, воно переконливо 

твердило: «Месія живий!» І ось я, не 

тямлячи себе від радості, навіть не намагаючись 

приховати усмішку, вибіг босоніж 

на вулицю. «Христос Воскрес, Христос 

Воскрес!» - чулось у ранковому 

тремтінні. А моє доросле серце кожному 

сміливо відповідало: «Воістину!» Це був 

Великий День, День миру, радості і перемоги! 

Месія був живий, Його Любов – 

незнищенна і вічна! 

А потім я був свідком чуда: Він вознісся 

на небо так легко, якось казково. 

Але усе це насправді було більшою реальність, 

ніж суєта і дріб’язковість нашого 

життя. Піднімаючись у Своє Небесне 

Царство, Він пообіцяв, що повернеться. 

І я, малий, усією повнотою свого дорослого 

серденька повірив! І чекав. Чекав 

усе життя, кожну мить. Відчинив Йому 

двері своєї душі, щоб більше ніколи з 

Ним не розлучатися. І ось сьогодні, будучи 

сивим старцем з дитячим серцем, не 

можу без сліз згадувати ті миті, коли 

звідусіль лунало «Христос Воскрес!» і, 

здавалось, земля і небо, висота і глибина, 

й увесь простір всесвіту – усе гуділо 

тріумфальним «Воістину»! 

Ірина ЛАЗУРКЕВИЧ. 

мене без застережень, хоч я й 

не православна. Саме він переконав 

мене, що різниці у вірі в 

нас нема, є різниця в юрисдикції, 

підпорядкуванні, що українське 

православ’я – це не 

московське, і що в Україні мусить 

бути колись єдина Церква 

з єдиним патріархом. Чому ж ви 

так опираєтесь? 

– Ми своє слово сказали, – 

сухо відповів батько. 

Христя знову йшла з дому й 

плакала всю дорогу до тітки. Та 

її розраджувала, що з часом 

вони змінять свою думку, що їм 

гордість не дає цього зробити – 

вибачити дочці й прийняти православного 

зятя. 

Вячеслав виявив бажання 

сам поїхати до Христинених 

батьків і зробити ще одну спробу 

переконати їх, але вони відмовились 

його прийняти. Натомість 

теті він дуже сподобався, 

і вона підбадьорила Христю. 

Справляли скромне весілля в 

Луцьку. З родичів Христі була 

лише тета та її діти, а також Вячеславові 

два брати, хоч і молодші, 

зате обидва вже одружені. 

Христя розрахувалася з роботи 

у Львові й підшукала собі 

місце в Луцьку. Обоє із Вячеславом 

вони постійно молилися за 

її батьків. Одного разу Христі 

приснилося, що вона тримає в 

руках шлюбну фотокартку своїх 

дідуся й бабусі, роздивляється 

її, а вони їй посміхаються. Після 

сну її серце заспокоїлось. 

Та невдовзі їй зателефонувала 

тета й повідомила, що батько 

в лікарні й серйозно хворий. 

Христя з Вячеславом тут же 

вибралися до Львова. Вони на 

той час уже очікували дитинку. 

Поїхали відразу до лікарні. 

Батько таки переміг свою 

гордість і прийняв їх, хоч і стримано, 

але як своїх дітей. Мама 

також. 

По-справжньому все налагодилось, 

як народився онук. 

Мама забрала до себе Христю 

на якийсь час, адже Вячеслав 

мав невдовзі їхати на навчання 

за кордон. 

З панею Тамарою залишались 

родичі Вячеслава. 

Христя повернеться до Луцька, 

коли синочок зіпнеться на 

ноженята – так вона вирішила. 

Нарешті в родині настав 

спокій. 

Віра МАТВІЙЧИК. 


Українська православна періодика 

має глибокі історичні коріння. Створена 

вона була ще у першій половині ХІХ століття 

за ініціативою офіційних церковних 

кіл Російської імперії. 

У каталозі православних періодичних 

видань ХІХ – початку ХХ століття у фондах 

Національної бібліотеки України 

імені В.І. Вернадського, який систематизувала 

та склала Л. Дениско, релігійні 

православні видання досліджено з кінця 

ХІХ ст. до останніх років існування - 1917- 

1920 рр. Вони включають майже 60 найменувань 

періодики, що видавалася на 

Україні. Друкувалися газети та журнали 

російською мовою в духовних академіях 

і семінаріях, консисторіях, монастирях, 

церквах і приходах, у деяких випадках 

безпосередньо духовними особами за 

свої кошти. До офіційних видань церковної 

преси належали єпархіальні відомості. 

В якості авторів виступали і єпископи, 

і професура світських і духовних 

академій, і просто миряни. 

У своїй монографії, присвяченій системному 

дослідженню преси православної 

церкви 1900-1917 рр., А. Бойко наголошує, 

що “мережа періодичних видань 

російської православної церкви охоплювала 

не тільки східну частину нашої країни, 

яка на той час була у складі Російської 

імперії, а й регіони Австро-Угорської 

імперії”. Загалом же серед великої 

кількості православних видань “більше 

вісімдесяти з них виходили в межах України”. 

Отже, на початку ХХ ст. була досить 

розвинена система періодичних видань 

православної церкви, поширення 

яких серед різних верств населення значно 

впливало на формування громадської 

думки. 

Революційні події негативно вплинули 

на розвиток релігійного життя. Рішучий 

наступ нової влади на церкву почався 

з другої половини грудня 1917 р. Православ`я 

як складова частина офіційної 

ідеології російської монархії – “православ`я, 

самодержавство, народність” 

сприймалась більшовицькою владою як 

небезпечна для суспільства ідеологічна 

сила. Політика щодо церкви була визначена 

В. Леніним однозначно: “Ми повинні 

боротися з релігією. Це - азбука всього 

матеріалізму, і отже марксизму”. 

Хоча влада декларувала тезу про невтручання 

у внутрішнє життя церкви, 

але по суті її дії були спрямовані на знищення 

цієї організації. Постійний тиск 

на духовенство, проведення конфіскаційної 

політики вкрай обмежили 

діяльність православної церкви, підірвали 

її матеріальну базу, в результаті чого 

церква практично була витіснена із життя 

суспільства. 

Подібні процеси на початку 20-х рр. ХХ 

ст. відбувалися у церковному житті в Україні, 

хоча вона в певній мірі була ізольована 

від дії руйнівних сил., На фоні бурхливого 

розвитку політичних подій, складних соціально-економічних 

протиріч, активізується 

церковне життя, посилюється національний 

рух українського духовенства. 

У цей період православні конфесії приділяли 

увагу розвитку видавничої справи. 

Проте, з причини революційних і воєнних 

потрясінь видавничі можливості церковних 


ВИДАВНИЧІ ПРОЕКТИ ПРАВОСЛАВЯ 

Фактор формування сучасної традиції 

На сучасному історичному етапі одночасно із соціально-економічними 

та політичними перетвореннями відбуваються процеси духовного 

відродження українців. Зміна парадигми суспільного життя у 

духовній сфері супроводжується процесами активізації релігійного 

життя, відновлення інтересу до церковної історії, православних традицій 

та православної преси. 

Для більш повного розуміння тенденцій, що спостерігаються у релігійному 

середовищі незалежної України, особливостей формування 

сучасної православної традиції зробимо короткий огляд видавничих 

проектів 20-х – 80-х рр. ХХ століття у контексті розвитку українського 

суспільства, що допоможе усвідомити набутий досвід та його 

вплив на сучасне духовне життя. 

організацій православної орієнтації були 

дуже обмежені. 

Проаналізуємо видавничу діяльність 

таких основних православних течій, що діяли 

в Україні: Український екзархат Російської 

Православної Церкви, Українська Автокефальна 

Православна Церква, Синодально-обновленська 

Церква, Діяльно-Христова 

Церква. 

Негативним наслідком рішучого наступу 

радянської влади на церкву стало припинення 

друкування чисельних видавничих 

проектів найбільшої на Україні церковної 

організації, яка підпорядковувалася РПЦ. 

У першу чергу це пояснюється ліквідацією 

державного фінансування, що було економічною 

основою діяльності церкви. Декретом 

від 23 січня 1918 р. проголошувалось 

відділення церкви від держави і ряд інших 

норм, що обмежували права церкви. Синодальна 

та єпархіальні типографії були передані 

до органів державної влади. Руйнівна 

політика більшовицької влади щодо 

церкви призвела до загострення відносин 

між ними, в результаті чого стан церкви 

становився критичним. 

У таких умовах видавнича сфера церкви 

практично не розвивалась. Упродовж 

1917-1918 рр. було припинено видання понад 

30 видавничих проектів церкви, решта 

періодики припинила своє існування ще 

раніше. 

Отже, РПЦ в Україні, через тривалу економічну 

залежність від держави та нездатність 

швидко змінити принципи свого 

існування, у перші роки радянської влади 

не вдалося реалізувати спроби по виданню 

і поширенню релігійної преси. На відміну 

від зазначеної конфесії попри усі труднощі 

більшого успіху у видавничій сфері досягла 

автокефальна церква, яка оформилася 

в Україні в 1921 р. 

Перебіг подій в Україні у революційні 

часи довів визначальну роль національних 

урядів в активізації українського церковного 

руху, незважаючи на короткі терміни 

їх діяльності. Позитивно це позначилось і 

на розвитку церковної видавничої справи. 

Радянська влада, яка не визнавала державної 

автономії України, проголошеної 

Центральною Радою України 23 липня 1917 

р., пішла на повний розрив з національною 

українською владою. З цього часу почалася 

боротьба за державну незалежність України. 

В уряді М. Грушевського, який спочатку 

зневажливо поставився до церкви, 

згодом для співпраці з церквами переважно 

у матеріально-майновій сфері було створено 

Департамент ісповідань. Ця структура 

контролювала духовне відомство і з самого 

початку була зорієнтована на підтримку 

національних рухів у церкві. 

Представники київського духовенства, 

спираючись на підтримку уряду, у листопаді 

1917 р. на основі раніше діючого організаційного 

комітету створили орган національної 

церковної боротьби – Всеукраїнську 

Православну Церковну Раду (ВПЦР), яка 

згодом відмовилась від влади ієрархії РПЦ 

і тимчасово здійснювала управління православною 

церквою на Україні. Отже, разом 

з політичною боротьбою вперше постає 

питання щодо утворення автокефальної 

церкви на Україні. 

Гетьманат і Директорія УНР стояли на 

позиції відокремлення церковних організацій 

від РПЦ і створення незалежної церкви. 

Але ця позиція з церковного питання 

через обмеження в часі дії урядів не 

була реалізована в повній мірі. До заслуги 

гетьманату у церковних справах можна 

віднести те, що православній церкві 

було надано державну підтримку та 

підвищено статус органу по співпраці з 

церковними організаціями шляхом створення 

Міністерства ісповідань. Проте 

міністрам ісповідань В. Зінківському та 

його наступнику О. Лотоцькому так і не 

вдалося реалізувати ідею автокефалії в 

Україні. 

Директорія УНР і особисто її голова 

Симон Петлюра, намагаючись утвердити 

національну ідею, велику увагу приділяв 

справі організації української церкви. Він 

активно виступав за створення незалежної 

церкви на Україні і фактично був першим 

українським політичним теоретиком, 

який обґрунтував вимоги патріархату для 

Києва. Ця позиція закріпилася у проголошенні 

автокефалії Української Церкви 

декретом Директорії УНР від 1 січня 1919 

р. Так, в умовах збройної боротьби та реальної 

небезпеки знищення церкви 

світська влада дала початок національній 

церкві. 

Міністерство ісповідань УНР збирало 

й узагальнювало всю інформацію щодо 

церковного життя, у тому числі відомості 

щодо православної періодики. На кінець 

1918 р. воно отримувало практично всі періодичні 

видання - понад шістдесят видань, 

які виходили в Україні й поза її межами. 

Серед них були такі церковні газети і часописи: 

“Віра та держава”, “Православная 

Волынь», «Киевский православный вестник», 

«Церковный вестник Запорожья». 

На жаль, С. Петлюрі не вдалося практично 

реалізувати своє бачення щодо 

організації української церкви. З еміграції 

у своїх листах до міністра ісповідань професора 

І. Огієнка, написаних у кінці 1921 

р., він підтримував його дії, направлені на 

визнання автокефалії Вселенським Патріархом. 

Він вважав незаперечною провідну 

роль церкви у становленні української 

державності, у зв`язку з чим наголошував, 

що “українська автокефальна 

Церква головою своїм повинна мати 

власного патріарха як цілком логічне завершення 

її ієрархічної архітектоніки й 

еволюції нашої національної думки, нашої 

національно-церковної ідеології”. 

Спроба “соборноправного” управління 

автокефальною церквою була здійснена на 

Всеукраїнському церковному соборі, що був 

скликаний ВПЦР у жовтні 1921 р., на якому 

митрополитом Київським було обрано Василя 

Липківського. 

Закладаючи основи богослужіння національною 

мовою, за досить короткий десятирічний 

термін своєї діяльності УАПЦ 

досягла позитивних результатів у видавничій 

сфері. Стимулюючим фактором була 

необхідність формування у громадськості 

релігійної національної ідеології, якій як 

уряд УНР, так і керівний орган церкви ВПЦР 

надавали великого значення. Для впровадження 

служби українською вимовою виникла 

потреба в українських перекладах богослужбових 

книжок, друку періодичних газет 

і журналів. 

Аналізуючи видавничу діяльність православних 

конфесій України протягом 20- 

30-х рр. ХХ ст., науковець О. Ігнатуша показує, 

що успіх у цій сфері забезпечували 

відповідні структури, створені при ВПЦР, - 

перекладна комісія, богослужбовий 

відділ, видавничий відділ та книжкова комора. 

Вагомі здобутки характеризує наклад 

виданої українською мовою богослужбової 

літератури, який, починаючи з 

1925 до початку 1929 р. склав 53,5 тис. прим. 

Необхідно зазначити, що на першому 

етапі діяльності радянська влада підтримувала 

УАПЦ, як церкву альтернативну 

традиційній ворожій РПЦ, що була представлена 

в Україні своїм екзархатом. Це 

дало змогу легалізувати правовий стан 

шляхом реєстрації статуту УАПЦ у 

грудні 1926 р. На початку 1927 р. церква 

нарешті одержала можливість випускати 

періодичний журнал “Церква й життя”, 

який виходив протягом 1927-1928 рр. 

За цей період було надруковано сім чисел 

журналу (5 в 1927 р. і 2 в 1928 р.), але 

подальші спроби відновити випуск журналу 

гальмувались владою. Редколегію 

до червня 1927 р. очолював митрополит 

В. Липківський. Хоча на вимогу влади 

журнал позиціонувався як аполітичне видання, 

але він допомагав читачеві орієнтуватись 

у бурхливому потоці подій, надаючи 

їм оцінку з позицій християнства. 

Звертаючись до освіченої, інтелектуальної 

аудиторії журнал подавав матеріали 

про діяльність УАПЦ, висвітлював богословські 

і культурологічні проблеми, багато 

публікацій було присвячено гострій 

проблемі походження ієрархії УАПЦ, становленню 

організаційних засад церкви. 

Серед них необхідно виділити досить унікальну 

розвідку “Походження Єпископату 

в зв`язку з питанням про благодатність 

ієрархії Української Автокефальної Православної 

Церкви”, яка була розміщена у 

першому номері часопису за 1927 р. Автором 

цієї розвідки був священик П. Табінський, 

хоча подана вона була під псевдонімом 

Волинський. На випади Московського 

єпископату проти української 

автокефальної ієрархії і закиди у “самосвятстві” 

і “самочинності” автор думками 

й аргументами доводить канонічність 

ієрархії УАПЦ. Аналізуючи внутрішнє 

становище української церкви у 1920 р., 

що діяла в умовах урядової боротьби з 

релігією, морального занепаду, підсиленого 

офіційною політикою московського 

православ`я, автор підкреслює, що серед 

тих подій “глибоко-релігійна народна 

маса враз з українською інтелігенцією 

знайшла в собі ще досить внутрішньої 

сили, щоб відокремитися від тих розкладових 

впливів, заложивши свою Автокефальну 

Церкву – Христову громаду”. 

Додатком до журналу у 1927 р. щомісяця 

виходила газета “Церковні вісті”, яка в 

основному публікувала офіційну хроніку 

та інформацію щодо релігійного життя. 

Окремо необхідно згадати про ще одне 

періодичне видання УАПЦ того часу - духовний 

журнал українською мовою “Релігійно-науковий 

вісник”. Перший номер цього 

видання вийшов з друку 30 вересня 1921 

р. на території Західної України, що знаходилась 

під польською владою. Смілива думка 

щодо випуску цього духовного журналу 

належала еміграційному українству, яке 

опинилось на польській території після листопада 

1920 р. Редакційний комітет складався 

із православних братств 4-ї і 6-ї 

стрілецьких дивізій армії УНР, військових 

духовних осіб, редактором був священик 

П. Білон. Перший номер журналу вийшов 

тиражем 300 прим., а вже з 3-4 номера обсяг 

його збільшився до 1000 прим. Розповсюджувався 

журнал у всіх кооперативних 

книгарнях на Волині, через свого представника 

його отримував митрополит В. Липківський. 

Надавав матеріальну підтримку 

і був постійним дописувачем журналу 

С. Петлюра. Він також подавав до журналу 

статті на релігійну тематику, в яких, 

зокрема знайшли позитивний відгук події 

щодо встановлення української ієрархії на 

Церковному Соборі 1921 р. Останній номер 

журналу побачив світ у жовтні 1923 р., 

коли табори інтернованих українців самоліквідувалися, 

а члени редакційного комітету 

роз`їхались по інших країнах. 

Оцінюючи видавничу діяльність автокефальної 

церкви, з огляду на політичну 

нестабільність того часу, контроль з боку 

радянської влади, обмежені фінансові можливості, 

необхідно визнати її досить пози- 

Ірина ЖЕРДЄВА, 

м. Запоріжжя. 

(Далі буде). 


8 

Дитяча сторiнка 


Приходьте, діти, до кринички 

Напитись чистої водички. 

А та водиця непроста, 

Бо це — наука про Христа. 

.......................................................................................... 

Христос воскрес! І душа твоя нехай оживе! 

В урочистому вітанні з нагоди Великодня святий Іоан Золотоустий 

закликав усіх, хто готувався і не готувався, святкувати це свято із 

свят і торжество із торжеств у повній радості. В цей час кожна людина 

замислюється над незбагненною таємницею Воскресіння Ісуса Христа. 

Важко зрозуміти подвиг самопожертви Сина Божого і Сина Людського 

в одній особі, який терпів насмішки, знущання, невимовний біль і, 

Легенди про писанку 

Слізки Матері Божої 

Як Ісусик ще був маленький, 

Мати Божа писала Йому писанки, 

бо Він дуже любив ними бавитися. 

Як Христа взяли на 

муки, Мати Божа писала їх поночі, 

але писанки виходили 

дуже гарні, бо Мати Божа, пишучи 

їх, плакала. Сльози Її котилися 

з очей, і де слізка на писанку 

крапнула, там зробилася цяточка. 

Тому-то й досі, розписуючи 

писанки, дівчата роблять на 

них цяточки – слізки Матері 

Божої. 

Писанки на пам’ять 

Коли Ісус Христос ніс на 

Голгофу тяжкий хрест, назустріч 

ішов чоловік з яйцями 

в кошику. Він їх ніс на базар 

продавати. Чоловік побачив, 

як побитий і обезсилений Ісус 

тяжко мучиться під тяжким 

хрестом, і захотів Йому допомогти. 

Поставив кошик з яйцями 

в рів, а сам підійшов до 

Спасителя і взяв хрест на свої 

плечі, щоб хоч якось допомогти 

Ісусові. 

Коли жидівські воїни розп’яли 

Христа на хресті, чоловік згадав 

про яйця в кошику, які він 

залишив у рові, і вернувся на те 

місце. Але, о диво! Замість 

звичайних яєць він побачив 

розписані і розфарбовані 

різнокольорові писанки. Ну де 

ж їх продавати! Чоловік вернувся 

додому, а писанки залишив 

собі на пам’ять про ту 

подію. 

Ісус відгадав 

Коли жидівські воїни вели 

Христа на Голгофу, набрали в 

плахту каміння і, глузуючи, запитували: 

“Ану відгадай, що тут 

78 

лежить”. Знесилений Ісус промовляє: 

“Крашене і писане”. Ті 

розгорнули плахту, щоб показати 

Спасителеві каміння, аж 

замість каміння побачили крашанки 

і писанки. 

З варених яєць 

повилуплювалися 

курчата 

Юда зрадив Ісуса, видав 

Його жидівським воїнам, і ті 

Його розп’яли на хресті. Приходить 

Юда додому, а його мати 

поставила їсти варені яйця і 

свариться: “Що ж ти, Юдо, наробив. 

Ти зрадив Самого Господа! 

Він наш Господь! Він на 

третій день воскресне!” – “Ісус 

тоді воскресне, – каже Юда, – як 

з тих варених яєць повилуплюються 

курчата!”. 

І тільки-но він то сказав, як з 

усіх яєць почали вилуплюватися 

курчата. 

Переляканий Юда вибіг з 

хати і опинився аж на дереві – 

повісився. 

Христос Воскрес! 

І кінця світу не буде 

Господь закував сатану дванадцятьма 

ланцюгами, щоб той 

не вчинив для людей кінця світу. 

Нечистий має страшну силу, рве 

ланцюги один за одним. От уже 

залишився останній дванадцятий 

нерозірваний ланцюг. Та 

раптом люди заспівали “Христос 

Воскрес!”. І в ту ж хвилину 

всі одинадцять розірваних ланцюгів 

знову зімкнулися і закували 

нечистого. 

То ж допоки люди будуть 

співати “Христос Воскрес”, доти 

на землі не буде кінця світу. 

10 

Писанка 

Писанки — розписані візерунками 

яйця. Їх розписували 

дівчатка з мамами наприкінці 

великоднього посту. А на Великдень 

святили, і то якомога 

більше — до 50 штук. Найкращі 

з них дівчина дарували хлопцеві, 

до того ж, найкращу писанку 

давала тому, хто найближче 

був дівчині до серця. 

Писанки дарували кумам, сусідам, 

похресникам. 

Їх також клали у фундамент 

в усіх чотирьох кутах будинку, 

щоб оберігали від злих сил, 

щоб в хаті не було ніякої біди. 

А ще що цікаво: до писанки 

доробляли хвостик, голівку і 

крильця з різнокольорового паперу. 

І тоді такі чудові птахи-писанки 

творили незвичайну красу 

і казковий дух весни. 

Фарбовані «видутки» (порожня 

шкаралупа), нанизані 

вінком на нитку, завішували перед 

входом до стайні, щоб худоба 

не хворіла. Такими ж 

різнокольоровими видутками 

обвішували перед великодніми 

святами плодові дерева, аби 

рясно родили, або якесь одне 

молоде дерево біля хати для 

краси. Писанки підвішували до 

образів, прилаштовували до 

вікон, – вішали, де тільки хотіли. 

Вони були оберегами від 

пожежі, від нещасть та хворіб. 

Коли з одного року писанки 

зберігались до другого, то їх 

знову святили, до тих пір, поки 

вони не розпадались від часу. 

З сивої давнини великодні 

свята не обходились без пісеньхороводів 

та різноманітних 

ігор, в тому числі ігор з писанками. 

Ігри з писанками відбувалися 

на луках, городах, під 

церквою, на цвинтарях. Однак 

зараз ці ігри цілковито забуті. 

Залишились тільки згадки 

про них. Наш славний Митрополит 

Іларіон (Огієнко) 

пише, що «червоне яєчко радості 

взагалі, а великодньої зосібна… 

На Воскресіння Господнє 

один одного цілуємо з 

червоним яйцем і проказуємо, 

один: «Христос Воскрес», другий 

«Воістину Творець Неба і 

землі і всього світу Воскрес із 

мертвих». 

Писанки – наш давній культурний 

скарб, пов’язаний із 

святом Воскресіння Христового. 

Про них є дуже багато стародавніх 

легенд, деякі з них ми 

і переповімо. 

Про жайворонка 

Легенда записана від Юліана Лазуркевича, с. Селисько на Львівщині 

врешті, прийняв ганебну смерть. Ми повинні знати і пам’ятати, що все 

це Він пережив заради життя кожного з нас в Небесних оселях поруч з 

Ним. Якби Христос не воскрес, то наша віра не мала б мети. І той, хто 

увірує в Нього, також воскресне для вічного життя. 

Отож, нехай повсякчас воскресає Христос у кожному віруючому серденьку! 

На Великдень до писанок 

приробляють з різнокольорового 

паперу дзьобики, голівки, 

крильця, хвостики, і 

такі писанки стають немовби 

пташками, жайворонками. 

І ось яка побутує в народі легенда 

про жайворонка: 

Як Господь вигнав Адама 

і Єву з Раю, ті тяжко працювали, 

в труді та смутку обробляючи 

свою землю. Жаль 

стало Господеві людей, приходить 

до них та й питає: 

– Чи добре вам тут, чи краще, 

ніж було в Раю? 

– Та де там, – відповідають 

Адам з Євою, – дуже тяжко. 

– Ну, то я вам дам потіху. 

Взяв Господь грудочку 

землі, підкинув угору, і з тієї 

грудки зробився пташок, 

жайворонок. 

«Йду до Бога молотити ціпом, 

ці-пом, ці-пом, ці-пом, ціпом!» 

– залився щебетом жайворонок. 

Так Господь потішив своїх 

вигнанців. 

Пасочка 

Таку пасочку в нашому селі 

пече тільки наша цьоця Стефа 

Петрів, Залізнякова. Звичайно, 

смакота, а от на вигляд – задивишся. 

Бере два невеличких прутики 

прісного тіста, кладе їх перпендикулярно 

один на одного, і з 

тих прутиків витворює голівку, 

дзьобик, хвостик і крильця пташки. 

І тих пташенят кругом пасочки 

– до десяти, залежно від величини 

пасочки. А посередині – обов’язково 

пара голубів, – то задивляються 

одне на одного, то пообнімалися 

крильцями. 

Христос Воскрес! – щебече 

пара голуб’ят. Воістину Воскрес! 

– відщебечуть пташенята, що сидять 

довкола пасочки. 

Христос Воскрес! Радість 

неба і землі. Радість людей і всієї 

природи. І на пасочці цю вісточку 

несуть пташенята нашої старенької 

тітоньки Стефи. Ба 

більше того, її пташенята стали 

щебетати вже на наших пасочках, 

пасочках її внученят, а також 

на короваях, які її внученята 

цілують, коли стають на весільний 

рушничок. 

І допоки пташенята будуть 

щебетати ту небесну звістку – з 

нами завжди буде все добре. 

Адже воістину Христос Воскрес! 

Богдан ЛЕПКИЙ 

Під церквою 

на Великдень 

Дівочий жвавий хоровід 

Живим вінком круг 

церкви в’ється, 

А на колоді сивий дід 

Сидить, і дивиться, й сміється. 

«Отут колись, — думає дід, — 

Мої і внуки, і правнуки 

У гагілковий хоровід 

Підуть, підібравшись за руки. 

Га, що робить! Літа біжать, 

Та хоч піду я на могилки, 

То й там до мене долетять 

Веселі нашії гагілки». 

Дівочий, жвавий хоровід 

Живим вінком круг 

церкви в’ється, 

А на колоді сивий дід 

Сидить, і дивиться, й сміється. 

«Гей, молодосте золота! 

Минула ти! Цить, серце, цить!» 

І старість молоді літа 

З глибин душі благословить. 

Підготувала Марія ГОРБАЛЬ. 

ЗАСНОВНИК ГАЗЕТИ — 

Львівське крайове ставропігійне братство 

св. ап. Андрія Первозваного, 

зареєстроване міністерством України 

у справах преси та інформації. 

РЕЄСТРАЦІЙНЕ СВІДОЦТВО: серія КВ № 2335 

Тим, хто бажає матеріально підтримати наше 

видання, повідомляємо банківські реквізити: 

ПАТ АКБ “Львів” 

Р/р 260075157, МФО 325268, 

код ЄДРПОУ 20785948 

Подяка за Ваші пожертви друкуватиметься 

на сторінках газети. 

НАША АДРЕСА: 

79008, Львів-8, вул.Руська, 3/1 

Для листування: 

м. Львів - 8, а/с 1334 

(032) 235-52-02 

www.stavropigia.lviv.ua 

E-mail: fediv.yuriy@gmail.com 

Редактор Олег ПЕНДЕРЕЦЬКИЙ 

Редакційна колегія: 

Микола БАНДРІВСЬКИЙ, Роман МАКСИМОВИЧ, 

Віра МАРКОВИЧ, Юрій ФЕДІВ 

Автори опублікованих матеріалів відповідають за точність 

використаних фактів, цитат, власних імен. Редакція намагатиметься 

найменше втручатися в авторський текст, 

зберігаючи особливості стилю. Водночас залишає за собою 

право редагувати, скорочувати подані матеріали. 

Cтатті, світлини, малюнки, що надійшли в редакцію, 

не повертаються. 

Передплатний індекс — 35013 

Друк газети виконаний у ДП ВПП МОУ «Армія України» 

Замовлення №

Успенська вежа № 4 (2010)

You also want an ePaper? Increase the reach of your titles

Delete template?

Save as template?