Успенська вежа № 6 (2010)

ЩОМІСЯЧНА ВСЕУКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА СТАВРОПІГІЙНОГО БРАТСТВА СВ. АП. АНДРІЯ ПЕРВОЗВАНОГО 

За віру і дність! 

є 

Виходить з березня 1991 року ЧЕРВЕНЬ 2010 року № 6 (216) 

ДО 20-ЛІТТЯ ВСТАНОВЛЕННЯ ПАТРІАРШЕСТВА В УАПЦ 

Дорога додому 

5-6 червня 1990 року у м. Києві відбувся перший організаційний Помісний 

собор Української Автокефальної Православної Церкви, котрий 

мав великий вплив на подальшу історію українського православ’я. 

Серед важливих соборних ухвал було запровадження патріаршого устрою. 

Здійснилися столітні прагнення православних українців мати 

свою помісну автокефальну Церкву із власним Патріархом на чолі. 

Перші спроби отримати церковну незалежність здійснено за київського 

князя Ярослава Мудрого у 1051 році, коли на київську митрополичу 

кафедру було обрано й висвячено митрополита Іларіона. Хоча 

його правління було короткотривалим і Київська митрополія повернулася 

до юрисдикції Вселенської Константинопольської Патріархії, 

цей прецедент у церковній історії ніколи не був забутий українцями. 

Повторно до питання церковної незалежності 

та патріаршого устрою своєї 

Церкви українці повернулися після Берестейської 

унії, за правління Київського 

митрополита Петра Могили. Свт. Петро 

Могила мав на меті поєднати роз’єднаних 

між Римом та Константинополем русинів 

(білорусів та українців) у єдиному Київському 

Патріархаті, котрий, перебуваючи у 

євхаристійному єднанні із Римом та Константинополем, 

мав би автокефальний 

статус. Однак Римська курія не приймала 

східної екклезіології стосовно Пентархії, ані 

автокефалії Помісних Церков; православна 

сторона із підозрою ставилася до будьяких 

контактів свого митрополита з Римом 

та уніатською єрархією, тому ідея 

поєднання „Руси з Руссю” не здійснилася. 

Перша канонічно визнана автокефальна 

Православна Церква на території сучасної 

України утворилася на Буковині. Буковинська 

єпархія, що з 1783 року перебувала 

у складі Сербської Карловацької Патріархії, 

через майже сто років у 1873 р. 

отримала незалежність та статус митрополії. 

Автокефальна Буковинсько-Далматинська 

православна митрополія складалася 

із трьох єпархій: Чернівецько-Буковинської, 

Далматсько-Устрійської та Боко- 

Которської. Першим Буковинським митрополитом 

став українець Євгеній Гакман. 

До його юрисдикції належали також православні 

парафії Галичини, зокрема парафія 

св. Георгія Переможця у Львові ( що 

на вулиці Короленка, де свого часу настоятелем 

був о.Григорій Воробкевич, а заступником 

титаря – Михайло Грушевський, 

майбутній Президент УНР). Після 

розпаду Австро-Угорської імперії та окупації 

Буковини Румунією у грудні 1918 р., 

Буковинська митрополія втратила свій автокефальний 

статус та була приєднана до 

Румунської Церкви. 

Після першої світової війни та розпаду 

Російської та Австро-Угорської імперій 

у межах Польської держави опинилося 

кілька мільйонів українців, з них понад 3 

млн. Православних, що становило приблизно 

70 % вірних Православної Церкви 

у Польщі, котра в 1924 році отримала від 

Константинопольської Церкви-Матері автокефалію. 

Хоча кафедра Предстоятеля 

знаходилася поза українськими етнічними 

землями у столиці Польщі – Варшаві, до 

офіційного титулу Варшавського митрополита 

входив також титул священноархімандрита 

Свято-Успенської Почаївської 

Лаври. Православні українці у Польщі отримали 

сатисфакцію, бо у патріаршому 

Томосі про дарування автокефалії серед 

іншого йшлося про неканонічність приєднання 

Київської митрополії до Московського 

Патріархату. Православні ж парафії 

Галичини були відібрані польським 

урядом від Чернівецького митрополита і 

1924 р. передані Варшавській митрополії. 

Відтоді Свято-Георгіївська парафія Львова 

перебувала у віданні російських білоемігрантів, 

котрі втікали від большевицького 

режиму; через те парафія набула виразно 

російського вигляду. Такий стан влаштовував 

греко-католицьку єрархію, котра 

мала на меті навертати православних українців 

Волині та Підляшшя на католицизм. 

Всеукраїнський Православний церковний 

собор, що зібрався у Києві 14-30 жовтня 

1921 р., проголосив автокефалію Української 

Православної Церкви, очолену 

митрополитом Київським і всієї України. 

Попри канонічні проблеми з рукоположення 

власного єпископату УАПЦ здобула в 

українському суспільстві авторитет і визнання. 

В числі делегатів першого Собору 

УАПЦ було 64 священики, 18 дияконів, а 

серед мирян – акад. Сергій Єфремов, 

проф. Володимир Чеховський та інші. 

УАПЦ формації 1921 р. дала Україні відомих 

богословів, композиторів, письменників. 

Однак вона була знищена фізично – 

митрополита Василя Липківського розстріляно, 

його наступник митрополит Микола 

Борецький відбув ув’язнення у Ярославлі, 

згодом у Соловецькому таборі, а в 

1935 р. його помістили у психіатричну 

лікарню Ленінграда, де він і помер. Арешти 

і тюрми чекали усіх єпископів та священиків 

УАПЦ. У 1936 році в СРСР вже не 

було жодної діючої парафії УАПЦ. 

Короткотривале відродження УАПЦ в 

умовах німецької окупації мало важливі 

наслідки для подальшого розвитку українського 

православ’я. Єпископи Автокефальної 

Православної Церкви Полікарп 

Сікорський, Олександр Іноземцев та Георгій 

Кореністов з благословення Варшавського 

митрополита Діонісія Валединського 

у 1942 році висвятили нових 

владик для відродженої Української Автокефальної 

Православної Церкви. Серед нововисвячених 

архієреїв УАПЦ був єпископ 

Переяславський Мстислав (Степан Скрипник), 

племінник Симона Петлюри, учасник 

українського визвольного руху 1918-1921 

рр., правозахисник та депутат польського 

сейму у міжвоєнний період. 

Владика Мстислав зосередив свою 

діяльність на об’єднанні всіх православних 

українців у єдину помісну Українську Автокефальну 

Православну Церкву: вів переговори 

із лідером автономістів митрополитом 

Олексієм Громадським, поєднав із 

УАПЦ Харківсько-Полтавську єпархію, очолену 

митрополитом Феофілом Булдовським. 

Однак уже в 1943 році на Лівобережну 

Україну повертається радянська влада, 

що означало нове фізичне винищення духовенства 

УАПЦ. Тому владика Мстислав, 

як і решта архієреїв УАПЦ, виїхав на Захід. 

Єдиний із єпископату УАПЦ, котрий через 

похилий вік залишився в Україні, – митрополит 

Феофіл Булдовський – восени 1943 

р. був заарештований НКВД, а 20 січня 

1944 р. помер у в’язниці. 

Вже на еміграції, на Еслінґенському 

соборі УАПЦ, владика Мстислав виголосив 

доповідь: „Сучасне положення УАП- 

Церкви на еміграції та його перспективи 

на будуче”. Знову усю свою церковну 

діяльність владика Мстислав скерував на 

поєднання українських православних 

єпархій діаспори у єдине церковне тіло, на 

перспективу, що із падінням совєтської 

імперії УАПЦ повернеться в Україну, а для 

того буде потрібна і богослужбова література, 

антимінси, церковна утвар. Вже перебуваючи 

у Вініпеґу, в Канаді, владика 

Мстислав друкує богослужбове Євангеліє, 

котрим до сьогодні користується багато 

парафій УАПЦ в Україні. 

Час показав, що владика Мстислав мав 

дар передбачення: 19 серпня 1989 р. до 

нього звернулася львівська парафія свв. 

апп. Петра і Павла, й автокефальний рух 

поширився звідти по цілій Україні. 

Перший організаційний Помісний Собор 

відродженої УАПЦ проходив ще за 

існування Радянського Союзу та під контролем 

КҐБ, без участі в ньому митрополита 

Мстислава. Племінник Симона Петлюри 

був на чорному списку осіб, котрим 

в’їзд до СССР категорично заборонявся. 

Цією забороною радянський уряд намагався 

завадити обранню митрополита 

Мстислава Патріархом УАПЦ. На впливових 

делегатів Собору КҐБ чинив тиск, домагаючись 

обрати Предстоятелем УАПЦ 

митрополита Іоана Боднарчука. Та на Соборі, 

скориставшись короткою відсутністю 

владики Іоана Боднарчука, котрий керував 

перебігом Собору, о. Володимир Ярема 

піднявся на трибуну і запропонував обрати 

першим Патріархом Київським і всієї України 

митрополита Мстислава Скрипника. 

Так уперше в українській церковній 

історії главі Православної Церкви надали 

титул Патріарха. 

Вірні УАПЦ продовжували домагатися 

дозволу на в’їзд в СССР Патріархові 

Мстиславу. Рішення ухвалювалося на найвищому 

рівні, особисто Михаїлом Горбачовим 

під персональну відповідальність 

Юрія Сорочика, колишнього воїна-афганця, 

народного депутата СССР. 20 жовтня 

92-літній Патріарх Мстислав Скрипник через 

майже 50 років вигнання повернувся 

в Україну. В Києві владику вітали тисячі 

мирян з усієї України, духовенство та єпископат. 

Тріумфальний в’їзд Патріарха 

Мстислава до Софії Київської не на жарт 

налякав Московський Патріархат і вже через 

тиждень відбувся запланований 

приїзд до Києва Патріарха Алексія ІІ для дарування 

самостійності Українському екзархатові 

РПЦ, що супроводжувався масовими 

пікетами силами представників демократичних 

сил. 

Владика Мстислав не відразу погодився 

зі своїм обранням на Патріарший престол. 

Будучи відповідальним церковним 

ієрархом, розумів, що проголошення Патріархату 

ускладнить налагодження стосунків 

із Вселенською Патріархією та іншими 

помісними Православними Церквами. 

Про канонічне визнання владика Мстислав 

любив повторювати: „Визнаймо спершу 

самі себе”. Познайомившись із тодішніми 

українськими реаліями та зваживши усі за 

та проти, Патріарх Мстислав визнав та 

підписав усі рішення І Помісного Собору 

УАПЦ. 18 листопада 1990 року в Софійському 

соборі Києва відбулася історична 

інтронізація першого Патріарха 

Київського і всієї України Мстислава. Так 

православні українці вшанували тисячолітню 

історію своєї Церкви, відновивши 

справедливість та намагаючись налагодити 

перервані зв’язки із матірною Церквою 

– Вселенським Константинопольським 

Патріархатом. Подальший перебіг 

подій засвідчив, що жодна із нині існуючих 

в Україні Церков та релігійних організацій 

не зазнала стількох переслідувань 

та принижень, які випали на долю Української 

Автокефальної Православної Церкви 

уже в часах незалежної України. Патріарха 

Мстислава не пускали в Україну, не 

давали помешкання, УАПЦ позбавляли 

державної реєстрації, до єпископату 

підсилали таємних агентів для розвалу 

Церкви зсередини. Сьогодні УАПЦ знову 

на дорозі додому, до свого Патріархату. 

Туди веде одна дорога – через Константинополь, 

бо там, на берегах Босфору, а 

не у Москві, наша Матір, котра дала нам 

найцінніше – Святе Хрещення і Православну 

віру. 

Тарас ДМИТРИК, 

магістр богослов’я.

2 

Червень 2010 

За віру і єдність! 

ІНФОРМУЄ 

Новини Харківсько- 

Полтавської єпархії 

100-річний ювілей 

о. Миколи Сарма- 

Соколовського 

19 травня 2010 року Харківсько- 

Полтавська єпархія відзначила 

100-річчя о. Миколи Сарма-Соколовського. 

Цього дня собор священиків 

Харківсько-Полтавської 

єпархії на чолі з архиєпископом Ігорем 

відвідав м. Новомосковськ і 

відправив панахиду на могилі о. 

Миколи Сарма-Соколовського. 

Ввечері о 18 годині в Українському 

культурному центрі «Юність» м. Харкова 

(вул. Університетська 25) відбулася 

урочиста академія з нагоди ювілею. 

Вшанування 

Шевченківських 

днів у Харкові 

22 травня 2010 року українська 

громада Харкова вшанувала 149- 

річчя перепоховання Тараса Шевченка 

в Україні. Біля пам’ятника 

Шевченкові в центрі міста, на вул. 

Сумській, було відправлено панахиду. 

Служив настоятель Свято-Дмитрівського 

храму УАПЦ протоієрей 

Віталій Зубак. Співав хор Свято-Дмитрівської 

парафії. Протоієрей Віталій 

Зубак виголосив звернення архиєпископа 

Ігоря до учасників Шевченківських 

свят. Після цього відбувся мітинґ 

за участи представників українських 

патріотичних партій і громадських 

організацій. 

Храмове свято 

в Ківшарівці 

24 травня 2010 року Свято-Духівська 

парафія села Ківшарівки (настоятель 

о. Леонід Даниленко) 

відзначила храмове свято. Очолив 

Архиєрейську Святу Літургію архиєпископ 

Ігор. Владиці співслужили настоятель 

о. Леонід Даниленко, протоієрей 

Віталій Зубак (Харків), протоієрей 

Олег Козуб (с. Циркуни), о. Дмитро Романків 

(м. Сватове), о. Павло Кущ (с. Мурафа), 

о. Станіслав Аштраф’ян (с Соколове). 

Супроводжували архиєрея голова 

Харківського крайового братства 

апостола Андрія Первозваного Вадим 

Приходченко та іподиякон Віталій Макаревич. 

З нагоди дня па-м’яти рівноапостольних 

Кирила і Мефодія богослужіння 

частково відправлялося церковнослов’янською 

мовою. Після Служби 

Божої довкола церкви пройшов 

хресний хід. 

Вітаємо! 

Вітаємо з ювілеєм членкиню 

Львівського крайового 

ставропігійного братства 

святого апостола 

Андрія Первозваного, 

осередку Зимна вода 

пані Євгенію КОПІЙЧАК 

Щирі побажання Божих ласк, 

доброго здоров’я, наснаги 

й оптимізму ювілярці складають 

управа Братства та редакція 

газети «Успенська вежа». 

БРАТСЬКЕ ЖИТТЯ 

Національна конференція Всеукраїнського 

братства апостола Андрія Первозваного 

ЗВЕРНЕННЯ 

національної конференції Всеукраїнського братства 

апостола Андрія Первозваного до клиру й мирян 

Української Православної Церкви поза межами України 

Слава Ісусу Христу ! 

Ваші Блаженства! Високопреосвященні й Преосвященні Владики! Всечесні 

Отці! Дорогі в Христі Брати і Сестри! 

Завершився важкий і драматичний період національної історії. Ми розуміємо, 

що громадянам країн вільного світу, незнайомим з ментальністю 

совєтської людини та з методами праці совєтських спецслужб, було 

важко або й неможливо зрозуміти, що діється в Україні та які процеси відбуваються 

в її церковному житті. Нам, вірним Української Автокефальної Православної 

Церкви, було боляче, що церковна спільнота, до котрої ми з 

таким ентузіазмом приєдналися 1989-1990 рр., так і не прийняла нас до 

повної євхаристійної єдності, ставилася до Української Автокефальної Православної 

Церкви з підозрою й упередженням. На жаль, ми не могли зарадити 

впливові на вашу свідомість цілеспрямованої дезінформації, поширюваної 

фахово, в тому числі й через людей, які нібито належали до 

нашої Церкви. Та тепер уже таємне стало явним. Стала очевидною справжня 

мета внесених у церковне життя розколів, дискредитації кращих священнослужителів 

і мирян, штучної ізоляції тих церковних середовищ, які 

зберегли вірність традиціям Київської Церкви, втіленим для нас у досвіді 

Української Автокефальної Православної Церкви, Українських Православних 

Церков у США й Канаді. Московський Патріярхат відверто виявив себе 

в Україні діяльним учасником процесів нищення української державності, 

організатором ревізії національної історії, опікуном таких одіозних політиків, 

як Віктор Янукович або Дмитро Табачник. На часі перехід до ліквідації 

українських національних Церков під виглядом «подолання розколу» або 

«об’єднання в єдину канонічну церкву». Зміцнення Московського Патріярхату 

має за стратегічну мету руйнування традиційного устрою світової 

православної спільноти й закріплення за ним цілковитого пріоритету в 

родині православних Церков. Відтак же - і остаточне перетворення світової 

православної спільноти у чинник імперської політики Кремля. Всеукраїнське 

братство апостола Андрія Первозваного неодноразово заявляло і 

знов заявляє про свою непохитну вірність єдиному канонічному предстоятелеві 

Київської Церкви - Його Всесвятості Вселенському Патріярхові 

Варфоломею. Ми визнаємо себе частиною української спільноти світу, 

що з 1995 р. перебуває в юрисдикції Його Всесвятості й канонічно очолюється 

Постійною конференцією українських православних єпископів поза 

межами України. Ми очікуємо, що Церква-Мати не залишить нас у цей 

важкий час випробувань і знайде спосіб незалежно від релігійної політики 

маріонеткового уряду України здійснювати над нами духовну опіку. Ми, 

громадяни України, не маємо права перекладати тягар своєї відповідальності 

за майбутнє батьківщини на українців, що мають паспорти 

інших країн. Та ми віримо, що українські християни в світі керуватимуться 

в ставленні до проблем Української Автокефальної Православної Церкви 

в Україні не тільки почуттям патріотизму, але й розумінням універсальності, 

вселенськості Христової Церкви, в кожній частині якої втілюється 

церковна повнота. Допомога нашій Церкві в Україні є водночас внеском 

у майбутнє вселенського православ’я, порятунком його від сумної долі 

нової секретної зброї Кремля, приреченої на самознищення. 

Закликаємо вас почути звернення тієї частини Української Автокефальної 

Православної Церкви в Україні, яка не ввійшла в розкол Мефодія 

(Кудрякова), зберегла вірність Церкві-Матері й не втрачає надії на відновлення 

повної канонічної єдности з Українською Православною Церквою 

в діаспорі. Це не тільки Харківсько-Полтавська єпархія на чолі з архиєпископом 

Ігорем (Ісіченком), яка юридично захистила своє право на 

визнання духовного зв’язку з Церквою в діаспорі. Більшість парафій Української 

Автокефальної Православної Церкви на Львівщині, на Волині, 

на Півдні України, на Івано-Франківщині, на Тернопіллі готові хоч зараз 

ввійти під канонічну юрисдикцію Постійної конференції українських православних 

єпископів поза Україною й прийняти призначеного їм архиєрея. 

Помісний Собор, котрий за статутом Української Автокефальної 

Православної Церкви має проводитися раз на три роки, не проводився 

з 2000 року, оскільки митрополит Мефодій боїться формально підпорядкованої 

йому Церкви й знає про неминучість гострої критики або й 

відсторонення його від виконуваних обов’язків. 

Ми, миряни Української Автокефальної Православної Церкви в Україні, 

об’єднані у Всеукраїнське братство апостола Андрія Первозваного, не 

просимо вас про допомогу. Ми закликаємо вас до спільних дій для порятунку 

нашої Церкви в Україні, де багато в чому вирішується майбутнє 

вселенського православ’я. Відновлення праці Патріярхії та єпархіяльних 

консисторій, проведення чергового Помісного Собору, висвята нових 

єпископів замість учасників розколу - це заходи, неможливі без співдії 

нашої Церкви в діаспорі. Ми сподіваємося на братню християнську солідарність 

і готові на жертовну працю в синівській покорі українському 

єпископатові в діаспорі для добра Святої Православної Церкви та для 

порятунку багатостраждальної Української Держави від сумної долі заручника 

імперських амбіцій «третього Риму». 

Залишаємося з’єднаними з вами в молитвах і в турботі про гідне 

подолання духовної та політичної кризи в Україні з надією почути в майбутньому 

від Господа: «Гаразд, слуго добрий і вірний. У малому ти був 

вірний, поставлю тебе над великим. Увійди в радість пана твого» (Мт. 

25:21). 

15 травня 2010 р. м. Канів. 

15 травня 2010 року в Каневі відбулася національна 

конференція Всеукраїнського братства апостола 

Андрія Первозваного. В ній взяли участь представники 

крайових братств з Києва, Львова, Харкова, 

Кіровограда й інших міст. Конференцію відкрив настоятель 

канівської парафії Преображення Господнього 

о. Володимир Червонников. Він зачитав послання 

архиєпископа Харківського і Полтавського 

Ігоря (Ісіченка). На пропозицію представників 

Львівського та Харківського крайових братств 

було ухвалено звернення до клиру й мирян Української 

Автокефальної Православної Церкви в Україні 

та звернення до Українських Православних Церков 

у діяспорі, які подаємо нижче. 

ЗВЕРНЕННЯ 

національної конференції Всеукраїнського 

братства апостола Андрія Первозваного 

до клиру й мирян Української Автокефальної 

Православної Церкви в Україні 

Слава Ісусу Христу! 

Високопреосвященні й Преосвященні Владики! 

Всечесні Отці! Дорогі в Христі Брати і Сестри! 

Разом із усім українським народом наша Церква 

опинилася перед небезпекою втрати суверенітету 

й підпорядкування Імперським проектам 

кремлівських диктаторів та московських спецслужб. 

У цей вирішальний момент національної 

історії по-новому відкривається ганебна роль 

очільників розколу, котрий зруйнував єдність Української 

Автокефальної Православної Церкви й 

спричинив розрив із єпископатом Української 

Православної Церкви в діаспорі. Стає очевидним, 

чиї завдання виконував митрополит Мефодій 

(Кудряков), коли зрікався вірності Блаженнішому 

митрополитові Костянтину, відмовлявся виконувати 

ухвали Помісного Собору 2000 року, поширював 

наклепи на керуючого справами Патріархії 

та нищив 2005 року наш адміністративний центр. 

Нам соромно бути репрезентованими в засобах 

масової інформації російським громадянином 

Іоаном Модзалевським, цілком чужим і ворожим 

українській помісній традиції, який у співпраці з 

о. Петром Зуєвим із УПЦ-МП виступає протягом 

останніх років ідеологом Української Автокефальної 

Православної Церкви? А хіба не огидно читати 

коментарі Євгена Заплетенюка, котрий рекомендує 

себе прес-секретарем митрополита Мефодія? 

Відзначаючи послідовність позиції Харківсько-Полтавської 

єпархії, завдяки якій було збережено 

тяглість традиції Української Автокефальної 

Православної Церкви, вірність її помісному праву 

й соціальній доктрині, ми мусимо відверто визнати, 

що протягом 2000-2010 рр. та частина Української 

Автокефальної Православної Церкви, 

яка опинилася під юрисдикцією митрополита Мефодія, 

стала активною учасницею антидержавних, 

антиукраїнських проектів, оприявнених з приходом 

до влади Партії Регіонів. І теперішня пасивність 

єпископату, священства й мирян виглядає 

мовчазною співучастю в нищенні власної держави 

та демократичних цінностей. Це може стати 

вироком для всієї нашої Церкви. 

Ми закликаємо єпископів, священиків, парафіяльні 

громади й братства Української Автокефальної 

Православної Церкви відверто визнати 

свої помилки, вчинені в минулому порушення 

церковного статуту й соборових ухвал, та повернутися 

до виконання заповіту Патріарха Димитрія, 

до канонічної єдності з нашими єпархіями в 

діаспорі, до підпорядкування Патріархії, сформованій 

блаженної пам’яті Святішим Патріархом 

Димитрієм. 

Ми вимагаємо від соборнообраного керуючого 

справами Патріархії архиєпископа Ігоря (Ісіченка) 

повернутися до активного виконання покладених 

на нього Помісним Собором 2000 р. повноважень 

і з благословення Блаженнішого Митрополита 

Константина як духовного глави Української 

Автокефальної Православної Церкви почати 

підготовку до чергового Помісного Собору в Україні. 

Від імені мирян Української Автокефальної 

Православної Церкви ми заявляємо про тверду 

рішучість боронити свободу й державну самостійність 

Української Держави всіма прийнятними 

для християнина засобами та про категоричну 

відмову визнавати ієрархічні й церковно-адміністративні 

повноваження колаборантів, котрі 

задля власних корисливих цілей пішли на співпрацю 

з антинародним режимом та іноземними 

спецслужбами. 

Зібрані біля могили Тараса Шевченка, ми нагадуємо 

вам обнадійливі слова Великого Кобзаря: 

«Борітеся - поборете, Вам Бог помагає! За 

вас правда, за вас слава І воля святая!». 

15 травня 2010 р. м. Канів. 

Передплачуйте християнський часопис «Успенська вежа» на 2010 рік, передплатний індекс 35013. Ціна незмінна.

ЖИТТЯ УКРАЇНЦІВ У ПОЛЬЩІ 

Червень 2010 3 

Черговий раз заговорив Улюч 

Стара, дерев’яна церковця в Улючі (на світлині) над Сяном двічі 

відзначала свій чудовий ювілей, а саме 500 років її побудови на горі 

Дубник. Як подають джерела вона нині найстарша з дерев’яних церков 

сучасної Польщі. Її побудовано у 1510 – 1517 роках. У документах 

засвідчено, що її побудовано з дерева модринового. Чому про це 

пишу? Саме тому, що останніми часами деякі дослідники, підпираючись 

дендрохронологічними дослідженнями, хочуть її зробити молодшою 

на 150 років. Тільки ті дослідники взяли до уваги частини 

дерев’яних елементів з ялини, якими, мабуть, були роблені реновації 

тієї ж нашої святині. Всетаки нам треба писати, нехай весь світ 

знає, що наша улюцька церква святкувала такий гарний ювілей. 

У суботу 8 травня в місті Сяноці в етнографічному 

музеї-заповіднику завдяки Православної 

Церкви, а особливо завдяки Високопреосвященнійшого 

Кир Адама, архієпископа Перемиського 

і Новосанчівського, почалися наукові 

конференції, в яких доповідачі говорили 

про минуле Христової Церкви і нашого народу 

на етнічних землях Руси-України, а також на 

західних її окраях, а саме – Підляшші, Лемківщині, 

Бойківщині і Надсянні. 

Слід згадати, що ці конференції відбувалися 

в залі ікон. В тому ж залі знаходиться 

іконостас з церкви під Покровом Вознесіння 

Господнього з Улюча. Головною темою конференції 

була історія тих земель, а саме західних 

окраїн давньої Київської Русі і східного 

християнства, яке розповсюдив наш князь 

святий Володимир Великий. Можна було почути, 

що Сянік ще більше ста років після Берестейської 

Унії був осередком Православної 

Віри. Треба нам всім знати, що в Сяноці 

в Історичному Музеї знаходиться молитвеник, 

на якому поклав свій підпис 

митрополит Київський Петро Могила, даруючи 

його церкві в тому ж Улючі. 

Після обіду в церкві, яку було привезено 

нещодавно до цього ж музею з Лемківщини з 

села Ропки, відбувся концерт хорів зі Львова і 

з Сянока. Присутні могли почути церковні і 

народні пісні. На закінчення концерту відбулася 

презентація моєї книжки зі збіркою 

вибраних моїх віршів. Видання книги «Мій 

Улюч» присвячене 500 річчю церкви під Покровом 

Вознесіння Господнього на горі Дубник 

в Улючі. 

Тут у неділю 9 травня відбулася Архієрейська 

Божественна Літургія, яку очолювали 

три Владики: Кир Адам – архієпископ 

Перемисько-Новосанчівський, Кир Августин 

– архієпископ Львівський і Галицький та 

єпископ Горлицький – Пасій, а також більше 

десяти православних священиків з Польщі й 

України. 

Після Служби Божої і процесії довкола 

церкви на Дубнику, всі зупинилися при могилі 

останнього пароха тої ж святині отця Ореста 

Солтикевича і помолилися за упокій його 

душі. 

Минув тиждень і Святою Божественною 

Архієрейською Літургією відзначили 

500 річчя церкви в Улючі на горі Дубник греко-католики 

з митрополитом Перемисько- 

Варшавським Високопреосвященнійшим 

Владикою Кир Іваном Мартиняком і з майже 

двадцяти священиками з Польщі й України. 

Своїм співом прикрашав Літургію хор при 

архікафедрі в Перемишлі, яким диригував 

пан Ярослав Вуйцік, а також хор зі Львова. 

Гарні співи, щира молитва, багато прочан 

з Польщі й із України, серед яких багато 

колишніх улючан або їх нащадків. Зокрема, 

на це велике свято в Улючі приїхав 

8-9 травня 2010 р. у м. Сянік 

(Польща) православна українська Перемишльсько-Новосанчівська 

єпархія 

ПАПЦ провела заходи по святкуванню 

найстаровиннішої церкви у 

Польщі. Саме в ці дні церкві Вознесіння 

Господнього, що у с. Улючі (Сянніцький 

повіт) виповнюється 500 

років. Колись велике село, яке налічувало 

понад 400 родин та мало два 

храми стоїть порожнім, і тільки церква 

на горі Дубник нагадує давню 

історію цього поселення. 

8 травня о 10-й годині в приміщенні 

виставки ікон музею Народної архітектури 

«Скансені» відбулася наукова конференція, 

присвяченна 500-літтю Вознесенської 

церкви. Святкування про- 

син колишнього улючанина Михайло Галата 

зі своїм сином Богданом з Ялти із Криму. 

Пан Михайло привіз поштову марку України, 

на якій зображена церква в Улючі та 

дата 1510 – 2010 рік. Улючани рік у рік приїжджають 

на Свято Вознесіння Господнє, 

щоб пригадати собі, своїм дітям і внукам 

рік 1946, коли тодішнє польське військо 

увійшло в село і спалило наш рідний Улюч. 

Пригадую собі, як наші батьки говорили, 

що в Улючі горіли хати як собітки, тобто ватри 

на Івана Купала... 

Нині на горі Дубник біля церкви молилися 

за наше минуле і майбутнє, за живих і померлих 

та помордованих греко-католики, православні 

і чимало римо-католиків. Усі молилися 

до Єдиного Бога за прощення гріхів і провин 

один одному… 

Я впевнений, що Бог обдарував би 

більшою благодаттю нас, там присутніх, і весь 

наш народ, коли б разом при престолі стояли 

і молилися священики й єпископи всієї ХРИ- 

СТОВОЇ ЦЕРКВИ. На мою думку, тоді всі 

наші молитви були б щирі і правдиві. Мене 

заболіло, а думаю, що не тільки мене, коли в 

час Святої Архієрейської Служби Божої при 

вході з Чесними Дарами, не залунало – “…і 

всіх вас православних християн...” 

Я пригадую собі, що Папа Іван Павло ІІ 

не соромився в час Святої Літургії величати 

православних християн. Слідкую за молитвеником, 

там ніщо не змінено. Глянув на сторінку 

Патріарха Кир Любомира. Там виразно 

є – і вас православних Християн. А в Улючі, 

біля церкви, де разом із греко-католиками 

молилися брати православні, чомусь це слово 

не прозвучало. Прикра дійсність. Болюча 

дійсність. 

Після закінчення Святої Літургії, коли 

Владика, священики і більшість прочан пішли 

на приготовлене місце, щоб пообідати і взяти 

участь в артистичній програмі, отець Мирон 

Михайлинин і немала група віруючих відслужили 

Молебень до Пресвятої Богородиці. 

Тут отець Мирон відважно молився з 

молитвеника, не пропускаючи православних 

християн. Опісля Молебна я вдруге підійшов 

до отця Мирона і подякував за цю молитву. 

Після Молебна всі ми зійшли з Дубника, щоб 

сісти на лавочках і побачити та послухати, як 

гарненько виступали діти з української “Шашкевичівки” 

з Перемишля, які втішали нас своїми 

веснянками. На сцені біля Дубника виступали 

ще духовий оркестр при Львівській духовній 

семінарії, октет “Теофорос” і “Ославяни 

“ з Мокрого. 

Після закінчення концертів на улюцькій 

сцені всіх присутніх запросили панство Софія 

і Ярослав Холявки на традиційну, вже 

двадцять першу ватру біля Сяну. 

Там, при вогнищі і при печених на ньому 

ковбасках, всі ми пригощалися і співали народні 

й патріотичні пісні. Свято тривало майже 

до півночі. 

Нині, коли я вже далеко від рідного Надсяння 

і рідного Улюча, думками читаю, що 

діялося протягом тижня власне там, над Сяном, 

у рідному Улючі. Так ось гляньмо БРАТ- 

ТЯ-ХРИСТИЯНИ. Одна Свята Літургія на 

Дубнику в Улючі – трьох НАШИХ Владик і 

більше десяти священиків. 

Через тиждень друга Свята Літургія на 

тім же Дубнику – один НАШ Владика і біля 

двадцяти священиків... 

А тепер гляньмо. Коли б ми були разом, не 

тільки всі НАШІ миряни, а й НАШІ ВЛАДИ- 

КИ і СВЯЩЕНИКИ, які б разом захотіли при 

Святому Престолі служити Архієрейську 

Службу Божу, радість велика була б не тільки 

в Улючі, не тільки на землі, а також і на Небі. 

Буває, що ми гарненько співаємо: – “ Боже, 

нам ЄДНІСТЬ подай...”, але родиться запитання, 

чи тої ЄДНОСТІ так в ЦЕРКВІ, як і в 

НАРОДІ, ми дійсно хочемо? 

Дозвольте, прошу, опублікувати мого 

вірша, присвяченого нашому Християнству: 

МИ – ХРИСТИЯНИ 

Бог бачить сварні поміж нами, 

Поміж народом і церквами, 

За це колись судити буде 

Й своєю мірою осудить. 

А як осудить – лиш Він знає. 

Тому дозвольмо, хай рішає 

І судить мене, брата, друга, 

Кожного за його заслугу. 

Тому-то, браття-християни, 

Пора віддати Богу шану, 

Собі провини час простити, 

Щоб Ісуса навчанням жити. 

І не рахуймо гріхів брата, 

Щоб тільки себе виправдати, 

А всі молімо Бога-Сина, 

Щоб церква в нас була ЄДИНА. 

Нехай вона Христова буде, 

З Христом хай з’єднуються люди, 

Щоб Православний і Католик 

Вовком вже більш не був ніколи. 

На землях предків наших славних 

Хай нас єднає віра давня. 

В Батьківщині й по всіх усюдах 

Хай єдність поміж нами буде. 

Хоч минули чергові два роки, коли дивлюся 

на розкол поміж нашими Церквами і 

нашим народом, і бачу, що нині надалі ми не 

готові разом молитися, родяться запитання: 

– Чому це так, де є всі ті навчання Ісуса Христа? 

Брати і сестри, відкиньмо всі амбіції й 

урази і ставаймо разом перед престолом Всевишнього 

і вимолюймо ЄДНІСТЬ і ДОБРО 

для НАШИХ ЦЕРКОВ і НАШОГО ЗБОЛ- 

ІЛОГО НАРОДУ. Я вірую, що Бог почує НАС 

і наші щирі молитви. 

БУДЬМО РАЗОМ! 

Василь ШЛЯХТИЧ. 

500 ліття Вознесенської церкви в Улючі 

довжилися святковим концертом духовних 

піснеспівів у лемківській церкві 

із с. Ропок, що була перевезена нещодавно 

до музею. Співав хор православної 

катедри св. Тройці м. Сяніка «Ірмос», 

ансамбль «Відемо» із м. Сяніка (керівник 

обох колективів Маріанна Яра, голова 

організаційного комітету) та хор 

«Глас» із м. Львова. Вів вечір духовної 

пісні протоієрей Юліан Фелинчак, декан 

сяніцький. Наприкінці відбулася презентація 

книги Василя Шляхтича «Мій 

Улюч», який народився у с. Улючі та був 

виселений разом із родиною на Північ 

в рамках акції «Вісла» 1947 р. 

Дев’ятого травня зранку на горі 

Дубник біля храму Вознесення Господнього 

українські діти вітали свого 

архипастиря Високопреосвященішого 

Адама, архиєпископа Перемишльського 

і Новосанчівського. У співслужінні 11 

священиків із Перемишльського, Сяніцького 

і Горлицького благочинь Владика 

Адам очолив святочну Літургію. 

У проповіді єпископ Горлицький 

Паісій розповів про історію церкви, 

при якій діяв православний монастир, 

пов’язаний із діяльністю митрополита 

Петра Могили, торкнувся трагічної долі 

мешканців села, які насильно вивозилися 

і в Україну, і на Північні території. 

Завершилася св. Літургія хресним 

ходом довкола храму та читанням св. 

Євангелія. 

Наш кореспондент. 

За віру і єдність! 

ІНФОРМУЄ 

Новини 

Львівської єпархії 

8 травня архиєпаископ Львівський 

Макарій очолив святковий молебень 

з нагоди Дня м. Львова. 

* * * 

9 травня - престольний празник 

церкви Юрія Переможця в с. Гриневі 

Пустомитівського деканату. 

Сотрудник храму протоієрей Юрій 

Денега нагороджений миотрою. 

* * * 

13 травня - престольний празник 

в церкві Вознесіння Господнього с. 

Голобутіва Стрийського деканату. 

Настоятель храму о. Петро Мартинів 

був возведений в сан протоієрея. 

* * * 

16 тарвня - 100 річчя церкви 

Прп. Параскеви Сербської с. Мерещіва 

Перемишлянського деканату 

та 60-річчя настоятеля о. Михайла 

Шмитка. 

* * * 

23 травня – святкування 100-річчя 

церкви Святої Трійці м. Судової Вишні 

Мостиського деканату. Святочну 

літургію очолив владика Макарій. 

ВІЧНАЯ ПАМ’ЯТЬ 

Відійшли у вічність члени 

Львівського крайового ставропігійного 

братства святого апостола Андрія 

Первозваного 

Катерина ГОРГОТА 

і Марія АРТЕМОВИЧ 

Хай Всемилостивий Господь оселить 

їхні душі, де всі праведні спочивають. 

Щирі співчуття рідним і близьким 

висловлюють управа Братства та 

редакція газети «Успенська вежа». 


4 


Добре розуміючи важливу 

місію кобзарства в утвердженні 

патріотичних настроїв та поширенні 

взаємної поваги і любові, 

українське духовенство завжди 

підтримувало кобзарів. Біля 

церков після святкових відправ 

у неділю чи в свята богомольці 

мали добру нагоду послухати народних 

співців та з вдячністю 

віддати їм свої пожертви. Кобзарі 

були бажаними гостями в 

священичих хатах, їх частували, 

надавали притулок і з великою 

насолодою слухали їхню гру та 

спів. Під безпосереднім їх впливом 

діти священиків ставали 

бандуристами. Так, один з найвизначніших 

бандуристів Галичини 

Юрій Сінгалевич, почувши 

гру кобзаря на парохії свого 

дідуся, сам зробив собі бандуру 

і навчився на ній грати. Зіновій 

Штокалко -відомий бандуриствіртуоз 

- став музикантом завдяки 

батькові-священику, який 

зумів передати синові свою лю- 

НАРОДНІ ТРАДИЦІЇ 

Кобзарство – національний символ України 

Довготривалий процес формування кобзарського мистецтва сягає своїм корінням 

в епоху Київської Русі. Кобзарство стало невід’ємною часткою історичного 

буття народу, окрасою його культури, а також вагомим чинником активізації волелюбних 

ідей українців у боротьбі за свободу і незалежність своєї нації. Кобзарі - 

бандуристи та лірники - зберігали, плекали і передавали з покоління в покоління народні 

традиції. Основою кобзарського репертуару були псалми і канти, в яких прославлялися 

чудеса Ісуса Христа, святість Богородиці, життя святих. У думах та 

історичних піснях акцентувалася увага на християнській вірі. 

За традицією, Церква згадує померлих 

на Радоницю - перший вівторок 

після Світлої седмиці. Прот. С. Булгаков 

у своїй книзі «Настольная книга», зазначає, 

що в деяких місцях ці поминання 

починаються ще в понеділок (т. 1, ст. 

652). Радоницею цей день називається 

тому, що вірні у цей день приходять на 

могили своїх рідних і близьких з радісною 

вісткою про Воскресіння Христа. 

Звідки з’явився цей звичай і коли? 

Сам прот. С. Булгаков зазначає, що 

«поминання у ці дні звершуються за благочестивим 

звичаєм Російської Церкви»(вид. 

моє). Коли цей звичай виник 

- С. Булгаков не повідомляє. Свящ. М. 

Сільченков у своїй книзі «Практическое 

руководство при совершении приходских 

треб» прямо говорить, що «це поминання 

звершується не за церковним 

правилом, а за звичаєм народним» (ст. 

239). До речі, у Типіконі немає жодних 

посилань на заупокійну службу у цей 

день (скажімо, у М’ясопусну і Троїцьку 

суботи такі вказівки є і на вечірні, і на 

утрені). Прот. С. Булгаков вказує, що у 

цей день взагалі не слід відступати від 

звичного порядку богослужінь, тобто 

нічого заупокійного у цей день не брати. 

Коли ж правильніше звершувати 

надгробні парастаси (вид. моє), тобто 

поминання померлих, - на Світлому 

тижні чи на Радоницю? Строго визначе- 

бов до цього унікального, суто 

українського інструменту. 

Бандура допомагала вижити 

в нелюдських умовах таборів 

ГУЛАГу. Показовим щодо цього 

може бути приклад з життя священика-бандуриста 

Миколи 

Сарми-Соколовського (УАПЦ). 

Перебуваючи на каторзі, він в 

табірних умовах сконструював 

собі бандуру. Поряд з проповіддю 

Слова Божого розвеселяв 

своїх побратимів грою на бандурі. 

А згодом зробив ще декілька 

цих музичних інструментів і 

навчив каторжан грати на них. 

Таким чином було створено табірний 

ансамбль бандуристів. 

Серед кобзарів-священиків 

можна згадати й отця-протопресвітера 

Сергія Кіндзерявського-Пастухіва. 

Він був також 

художником і багато своїх картин 

присвятив кобзарській тематиці. 

Навіть на автопортреті він 

зобразив себе у священичій рясі 

і з бандурою. В 1940-х роках у 

ПОВЕРТАЮЧИСЬ ДО НАДРУКОВАНОГО 

Патріарх Мстислав слухає кобзаря Олексія Чуприну 

на сходах музею Тараса Шевченка в Каневі. 

Холмі при українській гімназії 

була школа бандуристів, якою 

керував Кость Місевич, і саме в 

нього вчився гри на бандурі вищезгаданий 

о. Сергій. 

Серед репресованих грекокатолицьких 

священиків і 

членів їх родин було багато 

бандуристів, які грали в ансамблях 

для своїх побратимів, 

підтримуючи в них український 

дух і віру в перемогу правди, 

справедливості, добра. 

Велике зацікавлення кобзарським 

мистецтвом виявляли 

також і окремі українські владики. 

Відомо, що митрополит Андрей 

Шептицький завжди допомагав 

кобзарям бандуристам і 

лірникам. А патріарх Мстислав 

дуже любив слухати гру на бандурі, 

зокрема, кобзаря Олексія 

Чуприни і навіть сфотографувався 

з ним на сходах музею Т. Шевченка 

в Каневі. В 1992 році О. 

Чуприна одержав премію Фонду 

духовного відродження імені Андрея 

Шептицького. 

В думах та народних піснях 

«закодовано» ментальні риси українського 

народу, тому актуальними 

є пророчі слова великого 

Кобзаря - Тараса Шевченка: 

Наша дума, наша пісня, 

Не вмре, не загине. 

От де, люде, наша слава - 

Слава України! 

Оксана ЗАХАРЧУК, 

музикознавець. 

Ще раз про великодні надгробні панахиди 

З великою цікавістю прочитав в «Успенській вежі», №5 (215) за травень 

2010 р. статтю п. Володимира Харка «Коли має служитися великодня 

надгробна панахида?». З гіркотою констатую, що залишився розчарований. 

Мало того, на моє переконання, дана стаття може посіяти 

сумніви у багатьох парафіян щодо правомірності звершення священиками 

великодніх надгробних панахид у дні Світлого тижня. Адже дуже невелика 

кількість парафіян обтяжує себе детальним вивченням Церковного 

Уставу і, відповідно, розуміє дану проблему. 

Цієї теми я вже торкався на сторінках «Успенської вежі» (див. 

№4 (178) за квітень 2007р.), тому попросив редакційну колегію подати 

передрук статті «Про Радоницю». 

Насамкінець хотів би наголосити, що з деякими твердженнями п. 

В. Харка я не погоджуюсь. 

Про Радоницю 

ної відповіді на це запитання немає, як 

це буде доведено нижче. Серед священиків 

є прихильники і противники і першої, 

і другої точок зору. Звернімось до 

історії. Поминання померлих після Пасхи 

звершувалось і в глибокій древності. 

Про це говорить св. Амвросій Медіоланський: 

«Достойно і праведно є, браття, 

після торжества Пасхи, яку ми 

відсвяткували, розділити радість нашу 

зі свв. мучениками, і їм, як учасникам 

страждань Господа, сповістити славу 

Воскресіння Господнього». Хоча ці слова 

св. Амвросія відносяться до мучеників, 

їх можна віднести і до всіх померлих. 

Але як зрозуміти слова «після Пасхи»? 

У Типіконі у службі Великого четверга 

сказано: «Літії за упокій у притворі (!) 

не буває до неділі Фоминої». До цього 

виділення ми ще повернемось. У Великому 

Требнику у Номоканоні сказано, що 

у Світлий тиждень поминання (мається 

на увазі заупокійні єктенії і панахиди) 

померлих не буває (п. 169). Богословськи 

це тлумачиться так: оскільки на 

Пасху (а разом з тим і весь Світлий тиждень, 

оскільки цілий тиждень порядок 

богослужіння одинаковий) Церква закликає 

вірних до великої радості, то будьякий 

смуток є річчю недопустимою. Оскільки 

згадування за померлих і відвідання 

їх могил неодмінно породжує у душах 

вірних смуток і жаль, і замість радості у 

людини на очах виступають сльози, - то 

Перше. Цитую автора: «Великодня надгробна панахида не є строго 

канонічним Богослужінням...» З моєї точки зору, це є некоректне 

твердження, оскільки канонічного чи неканонічного богослужіння не 

може бути у принципі. Церква розрізняє уставне і неуставне богослужіння. 

Друге. Знову цитую: «...у перший день Великодня..., як і на Різдво, 

Богоявлення, Зіслання Св. Духа категорично заборонено служити похорон». 

Таке твердження викликає щире здивування. Устав чітко визначає, 

що похорон не звершується у перший день Пасхи і Різдва Христового 

до вечірні. Що ж до похорону в інші дні року (у тому числі і 

святкові) Устав не накладає жодних обмежень. 

У цілому ж можу погодитися з автором в єдиному: у перший день 

Пасхи звершувати надгробні панахиди не слід. 

зрозуміло чому народився 

звичай, який забороняє 

поминання померлих 

у Світлий тиждень. 

Здавалося б все 

просто: поминання померлих 

не можна звершувати 

до Фоминої 

неділі і це буде повністю 

відповідати звичаям, 

які були у часи св. Амвросія 

Медіоланського. 

Але не все так просто, 

як видається. На 

перший погляд приведені 

вище аргументи - 

безапеляційні. Але дослідивши 

це питання 

глибше, можна дійти до 

протилежного висновку. 

Я недарма виділив 

вимогу Типікону, що не звершується 

літія саме у притворі храму. Типікон не 

забороняє звершення заупокійного 

богослужіння (літії, парастасу, похорону) 

поза храмом. Відомі «Чин похорону 

у Світлу седмицю», «Чин парастасу у 

Світлу седмицю». Що цікаво, що в цьому 

випадку Устав дозволяє все це звершувати 

у храмі. Отже, дотримуючись вимог 

Типікону, звершувати надгробні парастаси 

на цвинтарі у дні світлого 

тижня можна. І це також буде у відповідності 

із звичаями часів св. Амвросія 

Медіоланського, адже, говорячи 

«після Пасхи» він, можливо, мав на 

увазі наступний день після Великод- 

ня, тобто Світлий понеділок. 

Як же бути? Дотримуватись Уставу 

необхідно твердо, але без ригоризму. 

Ще у IV ст. св. Іоан Золотоустий сказав, 

що «строгим правилом ми відштовхуємо 

від віри людей». Тому виконання Уставу 

необхідно пристосовувати до сил 

і потреб віруючих. Де покласти межу 

пристосування відповісти важко. 

Найімовірніше, що особистий молитовний 

настрій і розсудливість підкаже побожному 

пастирю міру можливого 

наближення до Уставу і вирішення цієї 

проблеми. 

Священик Володимир ГЕНСЬОР, 

викладач Літургіки ЛДС УАПЦ. 


Про напад татарського війська на 

Холмську землю у 1242 році під час повернення 

з Угорщини літописець писав: 

"Данило тоді, заперши Холм, поїхав (у 

Володимир) до брата свого Василька і 

взяв із собою Кирила митрополита. А татари 

пустошили до (города) Володави 

і по озерах (Шацьких на Волині – Авт.) і 

вернулися, багато лиха накоївши". Загалом, 

під час наїзду у 1240-1244 роках 

татари в Україні зруйнували близько 600 

церков і 20 монастирів, серед них ряд 

церков та монастирів на Холмщині. Зберігся 

переказ про знищення татарами 

жіночого монастиря на Дівочій горі неподалік 

Холма, мешканки якого заради 

уникнення наруги з боку татар й безчестя 

свідомо прийняли смерть під час оборони 

монастиря. Татари вбили або забрали 

у полон багато мирних жителів, 

внаслідок чого у XIV ст. густота населення 

на території Холмсько-Белзької єпархії 

становила 1,6 – 3,4 особи на квадратний 

кілометр, що у багатьох місцевостях 

відповідало густоті населення краю у Х ст. 

Після смерті князя Данила у 1264 році 

Галицько-Волинське князівство почало 

поступово втрачати провідну роль у 

Київській державі. Однією з причин цього 

стала боротьба його нащадків за владу, 

що й привело до підкорення цих та 

інших українських земель Польсько-Литовською 

державою. За існуючою практикою 

Холмщина, Галичина і Західна Волинь 

були поділені між Даниловими синами 

Шварном (Сваромиром), Львом і 

Мстиславом. Холмська і Дорогичинська 

волості дістались Шварну, якими він 

володів протягом 1264-1268 років. Лев 

отримав Галич, Перемишль і Белз, а 

Мстислав – Луцьк. 

У 1267 році литовський князь Войшелк 

передав владу у Литві своєму 

швагрові Шварну, а сам пішов до Угруського 

монастиря св. Данила Стовпника. 

Сприятливий момент для об'єднання 

Галицько-Волинського князівства 

з Литвою в цей складний період зруйнував 

галицький князь Лев Данилович. 

Через заздрощі за сприяння рідному 

братові Шварну він підступно отруїв (за 

іншими даними убив) Войшелка чим 

спричинив до збройного повстання литовців 

під проводом Тройденовича, передчасної 

смерті Шварна у 1269 році та 

чисельних спустошливих наїздів 

польського війська на Холмщину. 

Здобувши таким чином Холмську волость, 

Лев після тривалих домагань передав 

її у 1301 році синові Юрію-І, а 

пізніше й Белзьку і Дорогичинську волості. 

Після смерті володимирського князя 

Мстислава більша частина Волині також 

опинилась під владою князя Юрія. 

Таким чином була відновлена цілісність 

Галицько-Волинського князівства, яким 

він володів до смерті у 1316 році. Наступними 

володарями Галицько-Волинського 

князівства були сини Юрія 

Андрій та Лев, які спільно княжили тут до 

1323 року і, за висловом польського короля 

Владислава, були "останні князі русини 

з схизматицького роду" на західноукраїнських 

землях. 

Через те, що вони не залишили 

спадкоємців, на володіння цими землями 

почали претендувати князі, матері або 

дружини яких походили з роду Романовичів. 

Перемігши кількох претендентів, 

галицько-волинським князем став син 

мазовецького князя Тройдена і дочки 

князя Юрія-І Марії Болеслав. У 1334 році 

у 18-річному віці він прибув до Володимира, 

де прийняв ім'я діда по матері 

Юрія та змінив католицьку віру на православну. 

Через незалежну політику, 

збільшені побори та залучення до державних 

справ іноземців простий люд та 


ВІХИ НАШОЇ ІСТОРІЇ 

Діяльність Холмської православної єпархії 

у ХІV-XV століттях 

На церковно-релігійне життя Холмщини і Підляшшя у XIV-XV 

століттях мали безпосередній вплив політичні події на українських 

землях. Позитивним явищем цього складного періоду була державотворча 

діяльність князя Данила Романовича та його нащадків, яка 

сприяла зміцненню ролі Холмської православної єпархії та послідовному 

розширенню парафіяльної мережі. До негативних явищ можна 

віднести роздроблення Київської держави на землі з удільними князями, 

їх сепаратистські дії та протиборство між ними, татарська 

навала, спустошливі наїзди польських та литовських загонів. 

боярство звинувачували його "у замилуванні 

до чужинців". Відкрите протистояння 

закінчилось отруєнням князя Юрія- 

ІІ 7 квітня 1340 року. 

Після смерті Юрія розпочався занепад 

Галицько-Волинського князівства. 

На Волині почав княжити литовець Любарт-Дмитро, 

а в Галичині місцеве боярство 

взяло владу у свої руки, яке очолив 

Дмитро Дядько з титулом "управителя 

або старости Руської землі". У 1349 

році польський король Казимир 

здійснив похід на Галицько-Волинське 

князівство, захопив Галичину, Белзьку та 

Холмську землі. Таким чином Волинь 

опинилась під владою Литви, а Галичина 

і Холмщина – під Польщею. Белзька і 

Холмська землі були передані на ленному 

праві литовському князю Юрію-ІІІ Наримунтовичу 

з роду Даниловичів, при 

якому холмським єпископом був раніше 

згадуваний Каліст. У 1377 році 

польський король Людовик завоював 

Холмську і Белзьку волості, пізніше позбавив 

князя Юрія права на володіння 

ними і остаточно закріпив їх за 

Польщею. На початку XV ст. було створено 

Руське воєводство, до якого входили 

міста Львів, Галич, Теребовля, Сянок, 

Кросно, Белз, Замістя і Холм. 

Кожний з українських князів намагався 

зміцнити свою владу шляхом підвищення 

ролі Холмської православної 

єпархії, для чого надавали їй матеріальну 

допомогу шляхом обдарування землею 

та закріплення цілих сіл, сприяли розширенню 

парафіяльної мережі. На початку 

становлення Холмська єпархія межувала 

на сході з Володимирською єпархією. 

Її південна границя приблизно відповідала 

кордону між Холмською і Червенською 

землями по лінії населених пунктів 

Стрижів – Скербешів – Красностав (Щекарів), 

західна – проходила по ріках Вепр 

і Тисмениця, північна – по лінії населених 

пунктів Угруськ (Угровеськ) – Андріїв. 

Одночасно з розширенням влади 

короля Данила на території Забужжя 

змінювалися й кордони Холмської 

єпархії, насамперед у південному і 

північному напрямках. Після об'єднання 

Холмської і Червенської земель південний 

кордон єпархії перемістився південніше 

населених пунктів Долобичів – Переводів 

– Ратичів – Вепрове Озеро – 

Щебрешин, після приєднання Дорогичинської 

землі на півночі проходив по 

лінії населених пунктів Парчів – Головно, 

а на заході сягнув Люблина – Радина – 

Межиріччя. 

Намагаючись підвищити роль Галицько-Волинського 

князівства у зруйнованій 

татарами та покинутій напризволяще 

митрополитами Київській державі 

князь Юрій-І у 1301 році звернувся до 

Царгородського патріарха Афанасія за 

благословенням на створення окремої 

митрополії, що завершилось створенням 

митрополії у 1303 році. До новоствореної 

Галицької митрополії, яка проіснувала 

до 1393 року, увійшли Перемиська, 

Володимирська, Луцька, Турівська 

і Холмська єпархії. Після ліквідації 

митрополії польським королем Володиславом 

Холмська єпархія при єпископові 

Сильвестру знов перейшла у підпорядкування 

до Київської митрополії. 

У XV ст. холмськими православними 

єпископами були Йосип (1404-1414 

роки), який згадується у 1405 році з 

приводу висвячення Володимирського 

єпископа Івана Гоголя. Наступним владикою 

був Харитон (1414-1428 роки). 

Він у 1415 році брав участь у соборі православних 

єпископів у Новогороді, на 

якому литовський князь Вітольд запропонував 

на становище київського митрополита 

Григорія Цамблака, чим зробив 

Церква Святого Миколая ХІІ 

століття міста Грубешіва. 

спробу вивести українські єпархії з підпорядкування 

московської митрополії. Тоді 

Холмська єпархія увійшла до складу Київської 

митрополії разом з Київською, 

Полоцькою, Смоленською, Чернігівською, 

Турівською, Луцькою, Галицькою, 

Володимирською і Перемиською. Після 

Харитона Холмську єпископську кафедру 

очолювали намісник київського митрополита 

Хома (1429-1431 роки). 

Наступним єпископом був Григорій 

(Юрій Депултицький) (1432-1468 роки), 

який походив з с. Депултичі Руські поблизу 

Холма. При ньому московський 

митрополит Ісидор повертався через 

Україну з Флорентійського собору, на 

якому всупереч волі московського князя, 

православного духовенства і мирян 

підписав акт унії з Ватиканом. Під час 

кількарічного перебування у Польщі та 

відвідання Перемишля, Галича, Львова 

і Холма він у 1440 році видав і активно 

розсилав лист до православних віруючих 

з закликом про прилучення до унії. 

Духовенство та віруючі не сприйняли 

його аргументів на користь об'єднання 

православ'я з римо-католицькою церквою. 

Зафіксований лише один випадок, 

коли священик з сусіднього з Холмом с. 

Столп'є Вавила відкрито підтримав московського 

патріарха, за що парафіяни 

вигнали його з парафії, а Ісидор у зверненні 

до мирян висловив підтримку цьому 

священикові. Не цілком з'ясованою в 

справі церковної унії залишається позиція 

єпископа Григорія. Існують думки про 

його позитивне ставлення до питання 

об'єднання церков. Деякі історики церкви 

пов'язують це з фактом надання 

йому польським королем у 1443 році 

грамоти, у котрій гарантував українському 

духовенству свободу і певні привілеї, 

а декретом від 22. 08. 1444 року заборонив 

урядникам втручатися у справи 

православної церкви. 

Протягом 1468-1471 років Холмську 

кафедру очолював єпископ Сильвестр 

(до чернецтва Сава), який володів маєтком 

у с. Савин Володавського повіту. 

Наступним єпископом, який також походив 

з місцевого духовенства, був уродженець 

с. Бозок Холмського повіту Герасим 

(Григорій Олушкович), який обіймав 

посаду Холмського єпископа у 1471- 

1494 роки, а протягом 1494-1501 (за 

іншими даними 1490-1504) років холмським 

єпископом був Симеон Бучак. 

Після завоювання Галицько-Волинського 

князівства польським королем Казимиром, 

а особливо угорським королем 

Людовиком, правляча православна 

церква опинилась у залежності від католицької 

влади. Польська правляча верхівка 

безпосередньо зіткнулась із церковним 

організмом, який ще недавно займав 

привілейоване становище в українському 

середовищі. Враховуючи досвід 

тривалої політичної та збройної боротьби 

з високорозвиненою і добре організованою 

православною спільнотою прилучених 

земель, яка навчилась жити повноцінним 

державним життям, польські 

королі намагалися утримуватися від надмірно 

агресивної політики. Вони добре 

розуміли, що, завоювавши територію, 

вони не підкорили корінний український 

народ. 

Додатковий негативний вплив на суспільне 

та церковно-релігійне життя Холмщини 

мала тривала боротьба за Холмську 

і Белзьку землі між Польщею та 

Литвою. У 1317 році була заснована Литовська 

православна митрополія, яка з 

перервами існувала протягом 1317- 

1331 і 1354-1362 років і до якої належали 

Холмська і Белзька єпархії. Існує припущення, 

що Холмська єпархія входила 

до складу Литовської митрополії до завоювання 

Холмщини угорським королем 

Людовиком у 1377 році. Після створення 

Київської митрополії у 1458 році 

Холмська єпархія увійшла до її складу, а 

холмські єпископи брали активну участь 

у житті материнської церкви. 

Не дивлячись на проблеми, пов'язані 

з трансформацією політичного життя та 

частим перепідпорядкуванням різним 

релігійним центрам (митрополіям) 

холмські єпископи дбали про зміцнення 

православ'я на Холмщині та розширення 

парафіяльної мережі. Про це дбали 

й шляхтичі українського походження, 

які ще тримались православної віри, визнавали 

себе українцями і не втратили 

зв'язків з народом. Окремі з них залишались 

особливо відданими вірі батьків. 

Маючи княжий титул, вони вступали до 

монастирів, як це зробили у XIV ст. князі 

Нестор Ольгомунтович, Сильвестр Кобринський 

та Олексій Збаразький, які 

пізніше стали холмськими єпископами. 

Крім збудованих на Холмщині у ХІІ-ХІІІ ст. 

церков існують документальні підтвердження 

про спорудження у XIV ст. храмів 

у селах Сліпчому і Сторижеві та місті Грубешеві 

Грубешівського повіту. У XV ст. 

були засновані парафії з новозбудованими 

церквами у Верещині, Андрієві, 

Савині Володавського повіту, Сосновиці, 

Головному, Парчеві Парчівського повіту, 

Межиріччі та Радині Радинського повіту, 

Красничині, Жданному, Стужиці, Крупому, 

Тернаві, Волі Тернавській і Тулиголовах 

Красноставського повіту, Грабівці, 

Горишеві Польському, Ситному, Скербешеві, 

Сульмицях (Монастирку), Невиркові, 

Лазиськах і Чесниках Замістського 

повіту, Дубі та Телятині Томашівського 

повіту, Модрині, Конюхах, Мавричині, 

Білополі, Бусьному, Вербковичах, Масломичах, 

Уханях, Молодятичах, Матчі, 

Сільці та Гостинному Грубешівського 

повіту, Бозку (давньому Боску), Бусівні 

(літописному Бусові), Жмуді, Клештові, 

Ліщанах, Жулині, Депултичах, Красному, 

Сільці, Серебрищі, Сержі, Павлові, Путновичах, 

Поболовичах, Пнівному, Плаваничах, 

Могильниці, Чулчицях, Цицеві, 

Хутчі, Войславичах (св. Онуфрія, св. Іллі, 

св. Параскеви П'ятниці) Холмського повіту 

та Холмі (св. Миколи та св. Параскеви 

П'ятниці). 

Збереглись документи про надання 

землі та інших привілеїв українським 

шляхтичем Олександром Сангушком 

церкві св. Іллі та монастирю у с. Рейовці 

Холмського повіту. У XV ст. функціонував 

монастир в урочищі Старе городище 

("Сирота") поблизу с. Канєго Холмського 

повіту. У 1473 році в околицях села 

Ситанця Красноставського повіту існував 

монастир "Острів". У 1409 році в околиці 

Люблина "Чвартек" існувала церква Спаса, 

настоятелем якої у 1457 році був о. 

Мартин, а на території замку була каплиця 

св. Трійці, яку розписували православні 

українці. З письмових джерел 

відомо про існування у 1437 році церкви 

у с. Ярославцю Грубешівського повіту, 

будівництво та утримання якої фундували 

місцеві українські господарі. Цим же 

роком датується існування церков та православних 

парафій у селах Ящеві Люблинського 

повіту та Мілеєві Лучненського 

повіту. У надвіслянському селі Казимирі 

у 1420 році існувала церква, якій місцевий 

українець Іван Шопник та його дружина 

Марія подарували "Четвероєвангеліє" 

(з 1915 року знаходиться у Румянцівському 

музеї Москви). 

Священик Михайло БАБИЧ, 

настоятель парафії святої 

рівноапостольної княгині Ольги села 

Катериничів Городоцького деканату. 


6 

У 

Картагені, африканському 

граді, був муж один на ім’я Таксіот, 

саном воїн. Він у великих 

гріхах життя своє провадив. Коли ж 

смертей багато було в Картагені, прийшов 

у страх і до тями Таксіот і покаявся 

у гріхах своїх. І вийшов із града з 

жінкою своєю, осів на селі в мовчанні. 

Через якийсь час, дією диявольською, 

впав у перелюб із жінкою землероба 

свого, який з ним у селі жив. Коли минуло 

небагато днів після прогрішення 

того, вкусила його змія — і помер. Монастир 

же був на відстані поприща від 

села того, і побігла туди жінка Таксіотова, 

просила монахів, аби, прийшовши, 

взяли тіло померлого й поховали в 

церкві. Поховали його в годині третій 

дня, коли ж настала година дев’ята, почувся 

з гробу крик: «Помилуйте мене, 

помилуйте мене!». Підійшовши до гробу 

і голос похованого чуючи, швидко 

розкопали і побачили мертвого живим. 

Дивувалися з жахом і питали його, хотівши 

довідатися, що йому було, як 


Горе тим, що не каються, 

поки мають час 

А воно ж, як ножем по серцю 

ожив. Він же не міг розповідати від сильного 

хлипання, просив їх, аби вели його 

до раба Божого Тарасія, єпископа, — і 

вели його до нього. Єпископ же три дні 

вмовляв його розповісти, що там бачив. 

І ледве на четвертий день зміг говорити. 

З велики-ми-бо сльозами розповів 

таке: «Я, коли помирав, бачив якихось 

муринів, які стояли переді мною. їх 

же вигляд був дуже страшний. І, бачивши 

їх, душа моя кидалася. Тоді побачив 

двох юнаків вельми вродливих, і скочила 

душа моя в руки їхні. І зразу, наче летючи, 

із землі піднісся я в повітря на висоту. 

І побачив митарства, які стерегли 

входу і затримували душу кожної людини. 

І кожне митарство за окремий гріх 

допитувало: одне за брехню, инше за 

заздрість, инше за погорду — і кожен 

гріх своїх допитувачів має у повітрі. І 

бачив я у скриньці, яку ангели тримали, 

усі діла мої добрі, і, беручи їх, ангели 

приміряли до діл моїх поганих — і так 

я митарства проминув. Коли ж наблизився 

до воріт небесних, прийшов до 

митарства блуду. Затримала мене там 

сторожа, і винесли всі мої тілесні діла 

блудні, які я вчинив з дитинства свого 

дотепер. І сказали мені ангели, що вели 

мене: «Усі тілесні гріхи, які вчинив ти у 

граді, простив тобі Бог, бо покаявся ти 

в них». І сказали мені противники мої: 

Львівська родина очікувала гостей 

із Києва. Це мали бути подруга 

Галини, які разом навчалися в 

одному київському вузі та її чоловік 

із двома дітьми. Подруги не 

бачилися вже багато років, аж раптово 

Галина з чоловіком зустріли 

Валентину на Хрещатику в день 

міста Києва. Тоді й запросили 

сім’ю Валентини на день міста 

Львова. 

Як і годиться в галицьких родинах, 

готувалися до приїзду гостей 

увесь тиждень: усе поприбирали-повилизували 

й у хаті, й на 

подвір’ї, напекли, наварили. 

Прийшла довгоочікувана пора, 

й усе сімейство: тато, мама, дві вже 

чотирнадцятилітні доньки-близнючки 

поїхали на вокзал зустрічати 

гостей майже о півночі. Бабуся 

з дідусем залишилися очікувати 

вдома. 

Глава львівського сімейства 

запропонував гостям екскурсію 

нічним містом, щоб вони відразу 

мали уяву про Львів та підготовку 

до святкування дня міста. Щоправда, 

цьогоріч Львів був скромнішим 

за минулі роки, але мав охайний 

та спокійний вигляд. Адже 

щойно завтра бурлітиме святкове 

місто, а в неділю – Свято матері, 

про яке гості майже нічого 

не знали. 

Незважаючи на пізню годину, 

ніхто не хотів спати, навіть десятирічна 

Світланка, а її старший, 

теж чотирнадцятирічний брат – і 

поготів. 

Гості зачаровано розглядали 

будиночок, у якому жили львів’яни; 

їм дуже тут усе сподобалося. 

Валентина якось принишкло запитала 

в Галини: «Ти що запрошувала 

дизайнерів?», на що та з усмішкою 

відповіла: «Перед тобою, 

Валю, саме дизайнер! Я тепер своє 

хоббі нарешті реалізувала й останні 

роки працюю у фірмі Миколи, 

свого чоловіка. Він працює в 

городньо-садовому бізнесі, а я при 

фірмі й як дизайнер-флорист, і по 

благоустрою дач, двориків, присадиб». 

Валентина була здивована, не 

знала про цей талант колишньої 

близької подруги, хоча пригадала, 

як завжди захоплювалась Галиним 

смаком у всьому. 

Після легкої вечері між старшими 

зав’язалась розмова. Хіба в 

наших галичан обійдеться без 

політики? Першим почав розмову 

дідусь, розпитуючись у Сергія, 

чоловіка Валі, як той ставиться до 

нинішнього президента, його уряду 

та його політики щодо Москви, 

до святкування дня перемоги разом 

із москалями? Виявилось, хоча 

вони обидва противники теперішньої 

влади, та далеко неоднодумці. 

Сергій не в партії, але є великим 

симпатиком Юлії Тимошенко, 

дідусь голосував за Ющенка, а 

його зять Микола – колишній «свободівець», 

– голосував за Яценюка, 

розчарувавшись у керівництві 

ВО «Свобода». 

Краще б не починали тієї розмови. 

На щастя всі це скоро зрозуміли, 

а ще Галина різко перервала 

їхню розмову й попросила до цієї 

теми, принаймні якийсь час, не повертатися, 

аби не затьмарювати 

собі свят. 

Діти з обидвох сімей намагалися 

подружитися. Галині дочки 

запросили гостей на свій виступ у 

складі фолькльорного колективу, 

також у Шевченківський гай, на 

Високий замок і на святковий парад 

до Дня міста. 

На другий день після ранкової 

кави бабуся Софія теж здивувала 

гостей. Будучи здібною та невтомною 

вишивальницею, вона 

підібрала зі своєї колекції для 

кожного гостя сорочку-вишиванку, 

аби вони відчули себе своїми в 

чужому місті. Гості були надто подивовані 

й задоволені таким учинком 

найстаршої господині. Фотосесія 

в хаті й у дворику тривала 

дуже довго. Довелося їсти наспіх, 

щоб не запізнитися на парад до 

центру міста. 

Молоді мужчини, забувши про 

політичні незгоди та відчувши 

симпатію один до одного, також 

мали про що балакати поміж собою. 

Сергій допитувався, як Микола 

дав собі раду й так добре 

організував свій побут. Микола 

ділився досвідом в організації 

фірми, що вже процвітала й давала 

нормальні прибутки. 

Сергієва сім’я жила в звичайній 

хрущовці, а до рідного села, 

де народилися обоє з дружиною і 

де після його батьків ще залишилася 

хата, чомусь їх не тягнуло. 

Адже там потрібно тяжко працювати, 

вкладати кошти, аби 

мати певний зиск, а грошей у них 

ледве вистарчало на утримання 

сім’ї. Микола пропонував із 

власного досвіду варіанти, як 

можна використати хату й присадибу. 

Після святкової трапези, коли 

гості пішли трохи відпочити, пані 

Софія запитала доньку, чи вона зауважила, 

як часто між собою дітикияни 

розмовляли російською, те 

ж саме, ніби підсвідомо, робила й 

Валя з чоловіком. Галині було дивно 

це чути, адже вона часто їздила 

з Валею в гості в її село на Київщині, 

де всі розмовляли лише українською. 

Та Галина попросила 

маму не зациклюватися на тому, 

бо, мовляв, мають гостей гарно 

приймати, а не дорікати. Пані Софія 

не заспокоїлась. Галя жартома 

подала мамі «Корвалол» і 

пішла до гостей, бо треба було знову 

йти в місто з дівчатами на їх 

виступ. 

Молодим киянам надзвичайно 

все сподобалося, вони не переставали 

захоплено оглядати людей, 

особливо молодь, виступи на сцені. 

Були подивовані, що тут усі 

спілкуються виключно українською 

мовою, а в них у Києві цього 

нема, призналися, що навіть батьки 

з ними розмовляють російською. 

Галина таки при нагоді запитала 

подругу, чому так? Адже вона 

пам’ятає студентські роки, і тоді 

Валя спілкувалася з нею лише українською, 

нагадала, що коли приїжджали 

до них у село, то й там 

ніхто не розмовляв російською, на 

що Валя відповіла: «Не переживай, 

ми всі переконані українці, за 

свою державу зуміємо постояти, 

а це, що ми спілкуємося російською, 

нічого не псує, просто так розмовляють 

усі в Києві, а ми ж там 

живемо». 

І тут прорвало «свободівця» 

Миколу: «Я над цим думаю вже 

довго, чому так? І прийшов до висновку, 

що в усьому винні кияни. 

Якби вони не плекали своєї київської 

столичної мови, а дали б приклад 

усім своїм принциповим ставленням 

до рідної, то й у державі 

швидко б усе змінилося». Микола 

казав, що спілкувався з різними 

«Але після виходу з града на селі з дружиною 

ратая свого зблудив». Почувши 

те, ангели не знайшли доброго діла, 

яким би могли відміряти гріх той, і, покинувши 

мене, пішли. Взяли мене лукаві 

духи, б’ючи, звели додолу. І розступилася 

земля — зійшов я, ведений, через 

вузький вхід, крізь скелі вузькі і смердючі 

аж до підземних темниць пекла, де душі 

грішників замкнені у пітьмі вічній, де 

нема життя людського, але мука вічна, 

і плач невтішний, і невимовний скрегіт 

зубів. Там завжди кричать криком великим, 

кажучи: «Горе нам, горе! Лихо, 

лихо!» І неможливо переповісти бід, які 

там є, ані сили нема вимовити мук і 

болю того, які я там бачив. Стогнуть із 

серця, і ніхто над ними не змилосердиться. 

Плачуть, і нема кому втішити. 

Просять, і нема кому послухати і врятувати. 

І замкнений був з ними і я в 

темних тих місцях, і в тісноті посаджений. 

І перебував, плачучи й ридаючи 

гірко, утримуваний з третьої години 

до дев’ятої. Тоді побачив сяйво мале, 

й ангели два прийшли туди, і почав я 

просити їх дуже, аби вивели мене з біди 

тої, щоб покаявся я перед Богом. І сказали 

мені ангели: «Марно просишся, 

ніхто ж бо звідси не виходить, доки не 

буде для всіх воскресення». Я ж вельми 

просив, і молив, і покаятися обіцяв. 

людьми з багатьох областей, і в 

питанні мови якраз кияни подають 

найгірший приклад, що вони досі 

«малороси», а не українці, і в них 

дотепер живе почуття меншовартості. 

«Як можна вважати себе українцем 

і не говорити з рідними 

дітьми рідною мовою?!», – завзято 

акцентував Микола й продовжив: 

«А хто ж тоді має говорити 

українською?». 

Галина розповіла про те, що її 

львівська подруга вдруге вийшла 

заміж за американця англійського 

походження. І цей американець 

за якихось два роки вивчив досконало 

українську мову, аби добре розуміти 

свою дружину та її дітей. І 

вдома, в Америці, вони в основному 

спілкуються українською, хоча 

вже добре знають й англійську, бо 

ж навчаються там. Чоловік вивчає 

також українські звичаї, 

співає разом із дружиною та 

дітьми українські пісні та й прагне 

взагалі з часом виїхати в Україну 

для постійного проживання. 

На цю розмову надійшли діти 

й також почали дослухатися. Кияни 

мовчали, та раптом мала 

Світланка щиро зізналася: «Як же 

я маю тоді розмовляти з подружками? 

У нас не престижно це, ми ж 

не сільські». 

«За двома зайцями» продовжується… 

Усе те саме в Києві, хоч 

час і інший. Навіть наші галичани, 

які перебралися в Київ, також заражені 

цією бацилою, щоб бува 

хто не догадався, що вони не столичні, 

посилають своїх дітей у 

російські школи», – невгамовувався 

Микола. 

Пані Софія стояла мовчки, не 

втручалася, мабуть, збиралася з 

думками, щоб влучно сказати й не 

образити гостей. А їй, колишній 

учительці української мови, це 

особливо боліло.Врешті після паузи 

тихо, але зі страшним жалем 

проказала: «Ви собі не уявляєте, 

дорогі наші гості, дорогі українці з 

Великої України, як говорили ще 

наші батьки, як нам важко чути 

те, що ви поміж себе, рідними, говорите 

чужою мовою і вона вам 

така солодка. А воно ж нам, як ножем 

по серці»… 

Треба було якось виходити з 

прикрої ситуації, і Галина покликала 

всіх «на солодке». Микола став 

Сказав один ангел до иншого: «Чи можеш 

поручитися за нього, що покається, 

як же обіцяє, з усього серця?» І сказав 

другий: «Ручаюся». І бачив я, як дав 

йому руку поручник. Тоді, взявши мене, 

вивели звідти на землю, у гріб, до тіла 

мого. І сказали мені: «Увійди, звідки ж 

відлучився» . І бачив я душевне своє 

єство, яке, наче бісер, світилося, — тіло 

ж мертве, наче гній, смерділо і почорніло, 

і гидував увійти в нього. І сказали 

мені ангели: «Неможливо тобі инакше 

покаятися, лише з тілом, з яким 

згрішив». Я ж просив, щоб не входити 

мені в тіло. І сказали ангели: «Увійди. 

Якщо ж ні, то знову відведемо тебе, 

звідки взяли». Тоді я увійшов, і ожив, і 

почав кликати: «Помилуйте мене!». 

Сказав же йому святитель Тарасій: 

«Скуштуй страви». І не хотів скуштувати. 

Але, від церкви до церкви ходячи, падаючи 

лицем своїм, ісповідався Богові зі 

сльозами і зітханнями. І сказав до всіх: 

«Горе грішникам, бо мука вічна чекає на 

них. Горе тим, що не каються, поки мають 

час. Горе тим, що осквернюють 

своє тіло». Перебував же Таксіот після 

воскресення свого днів сорок й очистився 

покаянням, довідався годину кончини 

своєї перед трьома днями і 

відійшов до Бога премилосердного і 

людинолюбного, який зводить в пекло 

і виводить, усім спасення подає, Йому 

ж слава навіки. Амінь. 

Дмитро ТУПТАЛО, 

«Житія святих». 

розпалювати камін, бо погода у 

Львові на той час зіпсувалася. 

Домашнє розмаїте вишукане 

й таке смачне печиво примирило 

всіх, бо почали знову всміхатися, 

говорити про приємне, а пані Софія 

з чоловіком почали вдвох 

співати українських пісень. Галинені 

дівчата підготували сюрприз 

для бабусі й мами – виконали декілька 

пісень про матір, а ще подарували 

всім мамусям букети 

квітів. 

Пізно ввечері, коли гості пішли 

до спалень, Галина вирішила занести 

їм свіжу питну воду на ніч. 

Коли тихенько піднялася східцями, 

то скрізь ще незачинені двері 

почула слова Валі: «Оні мєня 

сєводня досталі, іспортілі сказку, 

вєдь било так всьо хорошо»… 

Галина тихенько поставила 

воду на столик і зійшла вниз. Сіла 

в кухні й відчула, яка вона втомлена 

й розчарована. Адже «лізла 

зі шкіри», як у нас кажуть, щоб догодити 

гостям, дійсно подарувати 

казку. Значить, нічого до них із тієї 

емоційної розмови так і не дійшло. 

Звідки ж така впертість і нерозуміння? 

– думала господиня. 

Завтра вони від’їжджають. 

Микола мав намір оголосити їм, 

що заки до поїзда аж увечері, то 

повезе їх по замках Львівщини, але 

Галя відрадить від цього – пропало 

бажання догоджати. 

Гості спали довго, ніхто їх не 

приспішував. Снідали аж о дванадцятій. 

Усі були стриманими. Ходили 

ще раз у місто, потім обідали й 

вечеряли вже разом, готувалися 

до від’їзду. Відчувалася якась напруга, 

правда, не серед дітей, які 

далі сміялися, бешкетували. 

«Дивно, але діти-кияни вже між 

собою не розмовляли російською», 

– зауважила про себе Галина. І Валя 

намагалася з усіх сил, мабуть, щоб 

не зійти на «общепонятний». 

Перед від’їздом ще на пам’ять 

фотографувалися. Прощаючись 

уже на вокзалі, чотирнадцятирічний 

киянин навіть якось урочисто 

сказав: «Тьотя Галя, дядя Микола, 

я вам обіцяю, що буду розмовляти 

по-українськи. Постараюсь». 

Від несподіванки в Галини потекли 

сльози. Вона вхопила за 

плечі хлопця і ніжно притиснула 

до себе. «Дякую тобі, дякую, – шепнула 

на вушко. – Хай тобі в цьому 

допомагає Господь!»… 

Віра МАТВІЙЧИК. 


Нехай чужа душа буде храмом! 

Чужа душа – то, кажуть, темний ліс, 

А я кажу: не кожна, ой не кожна! 

Чужа душа – то тихе море сліз. 

Плювати в неї - гріх тяжкий, не можна! 

Ліна КОСТЕНКО. 

Зазирнути в чужу душу – о, як торжествує 

цікавість… А що там? Невже щось 

таке, сотворене для пересічних очей, думок, 

слів? Там скарб, який так важко 

відшукати і належно оцінити. Там таємниця 

таємниць, ніким, окрім Творця, ще 

не розгадана… І боляче, прикро, коли 

хтось твою душу необережно, грубо так 

– навиворіт, перед усім світом, перед добрим 

і злим, перед щирим і лукавим. І хтозна, 

кому і що заманеться кинути в ту 

безодню думок… Боляче! Нехай би все 

Яке ж торжество без святкового 

балу? Саме він дає чудову нагоду ще раз 

показати свою вроду, молодецький 

дух, щиро поспілкуватися за чашкою 

чаю чи доброго свіжого соку. Дружнє 

спілкування поступово переростає у 

веселу пісню, запальні танці. Все це чергується 

з цікавими розповідями випускників 

про свої шкільні роки, з не менш 

цікавими розповідями запрошених на 

свято учителів та люблячих батьків. Хто, 

як не батьки та учителі, дадуть дітям 

мудрі поради зі свого життєвого досвіду! 

Сміх і природна радість переплітаються 

з веселими і задушевними 

піснями, музикою, яка заставляє йти до 

танцю і не дає нікому сумувати. Весь 

святковий вечір нагадує одну дружну 

сім’ю з однією спільною душею. Дійство 

проходить природно, невимушено. 

Опівночі чи далеко за північ радісні та 

глибоко зворушені, розчулені святом, 

батьки з веселою піснею розходяться по 

домівках. Хлопці з дівчатами, як годиться, 

йдуть зустрічати сонце. Взявшись 

міцно за руки, вдивляються в далекий 

обрій сходу, ніби в своє майбутнє. Ось 

і воно, їх Сонце, яскраве, світле і чисте. 

Таким має бути і їхнє життя. Всім класом 

дають клятву на вічну дружбу і часті 

зустрічі. Хлопці по-джентльменськи 

проводять дівчат по домівках. Закохані 

ще довго стоять мовчки, готові навіки 

залишитись разом. Щастя вам усім, 

любі хлопці та дівчата! 

МОЛОДІЖНА СТОРІНКА 

сокровенне залишалось неторканим, нетривоженим. 

Воно ж наче невагоме, тендітне 

таке. Боїться звуків, боїться слів, 

сахається неправди і лукавства. Чи в когось 

совість заніміла, щоб плювати людині 

в душу? Можливо. Напевно, кричучи 

так до нашої людяності вже й втратила 

голос… Ну що ж? Залишилось те бездонне 

море сліз, прогіркле від зболілих 

думок і крові серця. І кожне слово, погляд, 

жест необережний та грубий – усе, 

як сіль на рану, в те море. Ввесь бруд осідає 

на його дні, піднімаючи сльози десь 

аж до краю. Колись вони вихлюпнуться, 

бризнуть ворогу в обличчя! Ворогу? Ні! 

Нехай не буде у нас ворогів. То лиш так, 

нелюду, в кого сумління зачерствіло. Хай 

скажуть все, про що слова мовчать. Хай 


здригнеться їхня гордість, як єрихонські 

стіни, від мовчазного крику смиренних 

очей! Нехай! 

Зазирнути в чужу душу – а варто? 

Якщо й так, то чемно зазирнути, щоб не 

сполохати думок, мрій, сподівань, не розбити 

чужих дзеркал і не скалічити осколками 

серця. Нехай чужа душа буде храмом 

– там скидають капелюх, схиляють 

голову. То є не наша царина, ми гості там, 

і страшно, як непрошені. Навшпиньки так, 

делікатно, толерантно загляньте! Не зважайте 

на чиїсь вади – їх, звичайно, легше 

вгледіти, знайдіть там скарб, схиліться 

перед цнотою чужих таємниць, не руште 

їх незайманість… Пізнайте там красу, 

але не плюйте – боляче… 

Ірина ЛАЗУРКЕВИЧ. 

Перед випускниками шкіл – 

безмежний життєвий простір 

Здоровий молодецький дух, радість життя, неосяжні чудові мрії 

про навчання у вузі, професію, створення здорового сімейного гніздечка, 

народження батькам та Батьківщині на втіху славних діточок 

– саме такими якостями та мріями переповнені молоді люди, закінчуючи 

школу і переступаючи поріг у самостійне життя. Торжество 

останнього дзвоника. Переживання під час останніх шкільних іспитів 

та отримання атестата. Святковий костюм. Найкраще в житті 

плаття. Радісні сльози батьків та винуватців торжества. Збуджений 

святковий настрій. Душа плаче і співає. Перед черговою групою 

випускників відкривається безмежний життєвий простір. Ура! 

Але що це? Стрепенувся. Одна мить 

- і описана радість пропала, як сон. 

Згадав, в якому суспільстві живу. Серце 

стиснуло, виступив холодний піт. Що 

є насправді в нашому житті? 

Ой де ж той розум? Але команда «поїхали» 

вже прозвучала. Келих за келихом, 

тост за тостом. Завирувала в жилах 

п’яна кров, запаморочився мозок, втрачаючи 

природні та набуті в процесі виховання 

культуру, совість, етику, духовність, 

розум. На місце природного прийшло 

безкультур’я, дика «п’яна радість», 

безглуздий сміх, пусті розмови. Хтось 

заволав п’яну пісню, здійняв куряву очманілий 

наркотичний танець під дешеву 

примітивну музику. Гуляй, натовп. Пий 

«культурно» і до дна. Ми вже всі дорослі. 

Хто насмілиться заперечити п’яній радості? 

Вмить поставимо перед вибором: 

«Ти нас поважаєш чи ні?» Одне слово, 

не чіпай. Стихія набирає обертів пропорційно 

обертам випитого. Всі говорять, 

а нікому слухати. Діти самі по собі 

творять «чудеса», батьки – самі по собі. 

На додаток до алкогольного дурману, 

густо стоїть цигаркова димова завіса, що 

поширюється з прокуреного коридору. 

Єднаймося, братаймося, бо ми того 

варті. Чорний дух витає над людьми, ще 

декілька годин тому розумними, милими, 

чемними та природно веселими. 

Весь святковий бал перетворився в 

п’яну імітацію веселого настрою та свята. 

Добре, якщо все пройде без особливих 

наслідків, бо буває й таке. Все має 

початок і кінець. Стомлені дорослі, як 

паралізовані, розходяться по домівках, 

залишаючи своїх «осиротілих дітей» на 

подальше балювання. Не всім випускникам 

вдасться побачити схід свого 

випускного Сонця. Більшість майбутніх 

розбудовників Держави подивляться на 

нього п’яними очима без особливих 

позитивних емоцій та радості. Курс на 

життя взятий сповна. Вперед, до дорослого 

п’яного щастя! Тільки ощасливлюйтесь 

у «міру», «культурно» балдійте... 

Чи можна передати на папері, або 

словами ті душевні, моральні, психологічні 

страждання, фізичні муки, коли 

після глибокого алкогольного сну людина 

приходить до тями? Перед очима 

проходять епізодичні спогади вчорашньої 

«радості». Вчорашнє п’яне, сурогатне 

свято перетворилося на маленький 

сьогоднішній сімейний траур, який може 

продовжуватися місяцями, а то й роками. 

Совість згоряє в полум’ї спогадів. 

Так гарно все починалося, перший тост, 

всі випивали стоячи... 

Можливо, у вас не так, вибачайте. Не 

так може бути лише в тому випадку, коли 

бал буде проходити за першим, тверезим 

сценарієм. 

Ф.КАЛІНЧУК. 

«Паростки тверезого життя». 

P.S. Уже цього року в деяких 

школах України самі ж батьки були 

ініціаторами придбання власне горілки 

на випускний вечір як для 

себе, так і для своїх чад. Хіба ж це 

батьківська любов? 

З РЕДАКЦІЙНОЇ ПОШТИ 

Пісня про 

Велику Українку 

Шановна редакціє! 

У минулому числі газети «Успенська 

вежа» було надруковане інтерв’ю з Анною 

Дрозд, головою Об’єднання українців 

у Польщі м. Перемишля «Давайте 

поспішати любити людей». 

Незважаючи на тяжкі вироки долі – 

велич рідної України для неї понад усе. 

Її зболена душа ніколи не забуде й вічно 

пам’ятатиме про нашу святу волю, розтоптану 

загарбницьким чоботом, про 

нашу долю полинову, гірку, настояну на 

сльозах і горі та нашу безмежну любов 

до матері-України. Вона й сьогодні 

уособлює собою ніколи нескорений дух 

нашої рідної України. Хай же ніколи не 

міліють обереги її блаженної душі. 

Я присвятив Великій Українці Анні 

Дрозд свою пісню, яку сам співаю, награючи 

на кобзі, а також пропоную цю 

пісню читачам «Успенської вежі». 

Микола МІЩЕНКО, 

ветеран Другої світової війни, 

с. Переяславське, Переяслав- 

Хмельницького району 

Київської області. 

Одна любов 

у мене – Україна! 

Одна любов у мене – Україна! 

Дороговказ, котрим я завжди йду. 

Якщо вже треба впасти на коліна, 

То перед нею тільки упаду. 

У світі ти єдина, Україно, 

Колишня наша Київськая Русь – 

Святая мати східного слов’янства, – 

Тобою я пишаюсь і горджусь. 

Люблю твої я гори і долини, 

Люблю я твій нескорений народ, 

Який за волю всі віки боровся 

І не любив чужинців і заброд. 

І як дочка, іду я за тобою, 

Для мене мати тільки ти одна. 

З тобою разом у тяжкій неволі 

Ми чашу гірку випили до дна. 

Одна любов у мене – Україна, 

Від неї я нікуди не піду. 

І як дочка, нескорена катами, 

Її ніколи я не підведу. 

З ІСТОРИЧНОГО КАЛЕНДАРЯ 

ЧЕРВЕНЬ 

04.06.1775 –235 років тому за наказом Катерини II зруйновано 

Запорозьку Січ - Козацьку республіку, яка проіснувала 284 

роки. 

05-06.06.1990 – 20 років тому Всеукраїнський Православний 

Собор у Києві проголосив Патріархат УАПЦ і обрав митрополита 

Мстислава Скрипника першим Патріярхом Київським і 

всієї України. 

08.06.1855 – 155 років тому народилася Наталія Кобринська, 

поетеса, громадська діячка, засновниця жіночого руху в Галичині 

(+1920). 

21.06.1890 – 120 років тому народився Петро Франко, співзасновник 

„Пласту», чотар УГА, командир авіазагону УГА, педагог, 

письменник, драматург, розстріляний НКВС 28.06.1941 р. 

21.06.1900 – 110 років тому у Львові народилася Катерина 

Грушевська, історик, етнограф (+30.03.1943). Реабілітована 

посмертно. 

29.06.1945 – 65 років тому Закарпаття возз’єднане з Радянською 

Україною. 


8 

Дитяча сторiнка 


Приходьте, діти, до кринички 

Напитись чистої водички. 

А та водиця непроста, 

Бо це — наука про Христа. 

.......................................................................................... 

Знову літо, красне літо 

До дня захисту дітей Вічна стежка 

Як то кажуть, діти - найбільші у світі філософи, оскільки 

вони ще не втратили здатності дивитися на світ 

широко відкритими очима, широко відкритим серцем і дивуватися 

кожному маленькому чуду. Бажаю вам, шановні 

діти, у день Захисту Дітей, щоб ви стали фундаментом 

розбудови Української держави. Ви зростаєте вже в часи 

незалежності, свободи слова і дотримання прав людини. 

Ростіть і працюйте, щоб ці фундаментальні цінності були 

збережені і захищені у нашій державі. 

З повагою 

Софія ФЕДИНА. 

Хай завжди сміються діти 

Якщо сміються, 

Сміються діти, 

Стає смішним 

Усе на світі. 

Смішні в небі пливуть хмаринки, 

Смішніше пахнуть в гаю ялинки, 

Смішніш машина біжить у далеч, 

Смішніш у сквері стрекоче галич. 



Стає веселим 


Весела пісня малечу будить, 

Веселий вітер їм личка студить, 

Живуть із ними веселі люди, 

І сни у діток веселі будуть. 



Стає хороше 


НЕ ПРОГАЙТЕ СВОГО ЛІТА: 

гарно і розумно відпочивайте,.. 

Це означає, що маємо подбати в першу чергу 

про свій організм: надихатись чистого повітря, наповнити 

його вітамінами і необхідними солями, 

вигрітись на сонечку, покупатись і походити босоніж 

по землі-матінці, віддавши воді та землі усе 

лихе, що пристало до нас за попередній час. 

Маємо пам’ятати про те, щоб не оскверняти 

все, що милує наше око, не смітити, не ламати, не 

забруднювати навколо себе місця, де після нас 

буде інша людина. Хто вірує в Бога, той шанує те, 

що Господь створив для людини й на радість людині. 

...думайте, читайте 

Отож не гайте часу на сидіння біля телевізора. 

Окрім незначної користі звідти ви дістаєте найчастіше 

те, що діє згубно на душу, розтліває її. 

Беріть у руки книжку, навчіться цінувати її, не 

кидайте будь-де. І все ж, не читайте будь-що – під 

гарними малюнками часто подається гріховне. 

78 

Читайте більше класику та світопізнавальну літературу. 

Кожному із нас треба краще впізнати історію 

своєї країни, свого краю, свого міста. Поєднавши 

усе це з вірою в Бога, з вас виростуть гарні, мудрі, 

милі своєму Творцеві люди. 

10 

Було це давно, давно... Сто 

з лишком років тому, погожого 

травневого дня до стрімкого 

дніпровського берега, в Каневі 

– причалив неповороткий 

пароплав, На березі — тисячні 

юрби. Зроду-віку не бачили 

канівські кручі стільки люду!.. 

Зійшовся весь Канів, зійшлися 

ближчі й дальші села. Припливали 

люди на довбанках, на 

просмолених рибальських човнах 

з того берега, з-за Дніпра. 

Тамуючи подих, стоять у скорботній 

тиші, зволоженими очима 

дивляться на пароплав. 

Глибоке гірке зітхання виривається 

болем з грудей юрби. 

Здається, ніби це зітхає сама 

земля. 

З пароплава на берег перекинуто 

широкі сходи. Спускаються 

по них на берег мовчазні 

й суворі чоловіки, несучи на 

дужих плечах важезну свинцеву 

домовину, покриту заслугою 

козацькою — червоною китайкою. 

В домовині — Тарас, в 

домовині — Великий Кобзар. 

За домовиною — брати та сестри 

Шевченкові, небожі й небожки, 

знайомі й друзі. Пригнічені, 

в скорботі. 

Привезено тіло великого 

поета аж з далекого Петербурга. 

Вчора — в Київ, а сьогодні 

— сюди, до Канева, щоб поховати 

його, за його заповітом, 

«серед степу широкого, на 

Вкраїні милій». Отож і стріли 

велелюдні юрби пароплав. 

отож і проводжають батька Тараса 

в останню дорогу, в дім 

вічний — на високу Чернечу 

гору, яка зватиметься однині й 

навічно Тарасовою. 

Вибиратись на ту гору нелегко. 

Яруги та кручі, нетрі та 

бездоріжжя. А висота — шапка 

злете з голови, коли дивишся 

на гору знизу!.. Поставили 

важку домовину на чумацький 

віз. Люди й слухати не хотіли, 

аби впрягти в нього волів чи 

коней. Чоловіки самі взялися за 

війя, за полудрабки, за люшні і 

тихо та сумовито повезли Тараса 

через виямки, через яруги 

та узгір’я, далеко в об’їзд, 

прокладаючи на гору вічну 

стежку. Слідом за возом поволі 

ступав скорбний люд. Обростає 

домовина польовими 

квітами, червоними маками... 

— Гей, пане, — крізь сльози 

каже до Грицька Честахівського, 

Тарасового друга, що йде 

попереду сумної процесії, 

якась дівчина. Хай одступляться 

чоловіки... Дівчата повезуть 

батька Тараса... 

— Нехай, — каже Грицько. 

— Спасибі вам, дочки!.. 

І вже беруться до воза самі 

дівчата, обліпили його з усіх 

боків, везуть. А котрим не можна 

було приткнутись до воза та 

не було за що взятися, — ламали 

білу черемху, ламали зелене 

галуззя і встеляли дорогу 

Кобзареві. 

Верстов на вісім, а може, й 

на десять простяглася зелена 

дорога все вгору та вгору, аж 

поки не спинився віз із домовиною 

над глибокою ямою на 

вершечку гори, звідки видно і 

«лани широкополі, і Дніпро, і 

кручі». 

Говорили Тарасові друзі, 

пройняті слізьми, щирі прощальні 

слова. Прощалися 

люди зі своїм Кобзарем, дивилися 

на його портрет, поставлений 

у головах на високій 

груші, старалися навіки запам’ятати 

та зберегти в серці 

його образ. 

До ранку палали вогнища 

вчора ще на Чернечій, а сьогодні 

вже Тарасовій горі. А 

потім хто день, хто два, а хто й 

тиждень разом з Грицьком Честахівським 

насипали та насипали 

височенну могилу. 

А за всім тим, від самого 

початку, наглядала поліція — 

царський уряд боявся Шевченка 

навіть мертвого!.. 

Ціле століття минуло 

відтоді. Вільний народ оновленої 

землі збудував на Тарасовій 

могилі величний пам’ятник. А 

поряд — музей, що розповідає 

про життя і творчість великого 

поета-революціонера. 

Живе Тарас у пам’яті народній. 

Не буває такого дня, 

щоб не йшли люди на Тарасову 

гору, не клали на його могилу 

свіжих квітів. 

Прокладена сто років тому 

стежка на Тарасову гору не заростає 

й не заросте ніколи. 

Вона вічна. 

О. ПАРХОМЕНКО. 

Молимось, діти, за Вкраїну 

Відколи відродилось Львівське Братство, виїжджає делегація 

братчиків і парафіян до Канева, з ними завжди їдуть і діти. 

Щороку проща до Тараса кріпить нас на дусі, додає віри й упевненості 

у правоті нашої справи, єднає нас, християн України, подає 

добрий приклад нашим дітям і онукам у формуванні почуття відповідальності 

перед вічно актуальними настановами Великого Пророка 

України. Молімося, діти, і ви з нами за Україну. 

Дорогі наші читачі! Дуже хочемо знати вашу думку щодо 

сторінки «Криничка», яку вам присвячуємо. Особливо нас цікавлять 

ваші бажання, ваші роздуми про Бога, про віру та про ваші 

патріотичні почуття. Чекаємо від вас листів. 

ЗАСНОВНИК ГАЗЕТИ — 

Львівське крайове ставропігійне братство 

св. ап. Андрія Первозваного, 

зареєстроване міністерством України 

у справах преси та інформації. 

РЕЄСТРАЦІЙНЕ СВІДОЦТВО: серія КВ № 2335 

Тим, хто бажає матеріально підтримати наше 

видання, повідомляємо банківські реквізити: 

ПАТ АКБ “Львів” 

Р/р 260075157, МФО 325268, 

код ЄДРПОУ 20785948 

Подяка за Ваші пожертви друкуватиметься 

на сторінках газети. 

НАША АДРЕСА: 

79008, Львів-8, вул.Руська, 3/1 

Для листування: 

м. Львів - 8, а/с 1334 

(032) 235-52-02 

www.stavropigia.lviv.ua 

E-mail: fediv.yuriy@gmail.com 

Редактор Олег ПЕНДЕРЕЦЬКИЙ 

Редакційна колегія: 

Микола БАНДРІВСЬКИЙ, Роман МАКСИМОВИЧ, 

Віра МАРКОВИЧ, Юрій ФЕДІВ 

Автори опублікованих матеріалів відповідають за точність 

використаних фактів, цитат, власних імен. Редакція намагатиметься 

найменше втручатися в авторський текст, 

зберігаючи особливості стилю. Водночас залишає за собою 

право редагувати, скорочувати подані матеріали. 

Cтатті, світлини, малюнки, що надійшли в редакцію, 

не повертаються. 

Передплатний індекс — 35013 

Друк газети виконаний у ДП ВПП МОУ «Армія України» 

Замовлення №

Успенська вежа № 6 (2010)

You also want an ePaper? Increase the reach of your titles

Delete template?

Save as template?