Успенська вежа № 8 (2010)

ЩОМІСЯЧНА ВСЕУКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА СТАВРОПІГІЙНОГО БРАТСТВА СВ. АП. АНДРІЯ ПЕРВОЗВАНОГО
За віру і дність!
є
Виходить з березня 1991 року СЕРПЕНЬ 2010 року № 8 (218)
19 серпня – Преображення Господнє
Дорогі брати і сестри!
Хто із нас у дитинстві не чув казок, де герої прямували
у тридев’яте царство, у незнану державу, яка розташовувалася
за тридев’ять морів і земель від місця,
де живе ця людина. І завжди цей шлях супроводжувався
випробуваннями, і завжди відстань від звичайного
людського простору, в якому перебував герой, відділялася
від цього далекого царства цілим життям або, принаймні,
роками важкої дороги.
Ці казкові спогади є насправді відображенням далеких
вражень наших праотців від розлуки із раєм, спогадів
про втрачений райський сад, про первісну гармонію,
на шляху до повернення якої став херувим із вогненним
мечем, стала неперехідна брама, яку і символізує
у нас на Службі Божій іконостас, символізують
царські двері.
Христос приходить для того, щоб показати, наскільки
насправді близьке для кожної людини є Небесне Царство
і наскільки відрізняються оповиті казковою таємничістю
дороги до тридев’ятого царства від нашого
духовного шляху у вічність. Правда, ця дорога лишалася
б неперехідною без нашого Спасителя. Саме Він,
Христос, зумів повернути нам присутність у Царстві
Божому, створеному для нашого з вами існування в гармонії
із Богом, а, отже, один із одним, у вічному щасті і
радості. Ми знаємо, що потрапимо туди, якщо
провадитимемо праведне життя, лише після смерти. І
ось Христос прочиняє перед учнями, ще живими, тими,
хто перебуває разом з Ним на невідомій горі, яку церковна
традиція ототожнює з горою Фавор у Палестині,
вікно у вічне життя, в Небесне Царство.
Що зробили учні для того, щоб побачити відблиск
цього вічного, справжнього життя? Вони були разом із
Христом. Вони не йшли кудись дуже далеко, вони не
долали якихось жахливих випробувань. Ні. Вони просто
лишались зі своїм Учителем. Вони відійшли від світу,
вони звільнилися від його впливу і перебували під час
Господньої молитви на горі в тій спокійній безжурності,
яка і дозволила їм поринути не тільки своїм зором, а і
всім своїм єством у небесну розмову, яка відкрилася
перед ними, яка явилася їм в образах, прийнятних для
людського мислення, для людської свідомості.
«Добре нам тут бути!» - ось та реакція, яку викликало
побачене, реакція жива, безпосередня. Петро, Яків
та Йоан просто хотіли бути тут і нікуди звідти більше
не відходити. Такі випадки бувають і в нашому житті.
Вони свідчать про близькість Небесного Царства і до
нас із вами. Адже трапляються такі стани не просто у
щасливу хвилину, але в ту мить нашого життя, коли ми
відкриваємо для себе, як же насправді є близько Бог до
кожного з нас. Бо, звичайно, тільки людський гріх міг
породити уявлення про те, що назавжди тепер людина
вигнана від Бога, відсічена від Нього, що Бог є десь
там, за хмарами, далеко на небі - «в тридев’ятому
царстві», і не хоче навіть споглядати на нас. Ні. Насправді,
ми є Його улюбленим творінням. Він, як кожний
люблячий батько, намагається бути разом із нами.
Так, як ми намагаємося бути з нашими маленькими
дітьми, коли вони, наприклад, підуть у школу, дзвонимо
по мобільному телефону, питаємо, де вони, дізнаємося
у сусідів, чи пішли вони з дому і квапимося, щоб їх зустріти.
І це ж ми, обмежені нашим людським тілом, обмежені
можливістю перебування тільки тут, зараз, у цьому
місці. Бог не має цих обмежень. Він є скрізь, Він всюдипроникний.
І у цій всюдипроникності метою Його присутности
є ми з вами, Він нас з вами пильнує і провадить
через життя так, щоб не порушити нашої самостійности,
свободи вибору кожного з нас. Водночас як же хоче
Він допомогти нам повернутися до Нього, прийти до
цього вічного Небесного Царства!..
Про праведників минулого ми читаємо, що метою
їхньої молитви було не примноження слів, а внутрішнє
заспокоєння, поступове духовне зведення себе на гору
Фавор у молитовній присутності Бога, зведення у ту
велику тишу, де непотрібними стають слова, і де залишається
одне-єдине відчуття: «Добре нам тут бути!»
і свідомість перебування перед душевними очима Самого
Христа. Бо ж Божий Син і посланий нам був для
того, аби ми побачили ікону Бога, Його образ, щоб через
посередництво Христа ми зуміли піднестися до нашого
Творця, до Небесного Отця кожного з нас.
Сьогоднішній день – це свято, яке можна порівняти
із миттю, коли ми вперше прочиняємо сонячного ранку
темні завіси на наших вікнах. Нам здавалося, що навколо
пітьма, ніч, що весь світ спить довкола нас. І раптом,
розсуваючи штори, ми бачимо, що довкола вже день,
що сонце піднеслося, яскраво світить, і ми є частинкою
цього дня, ми покликані в нього, до життя, до руху.
Саме таким променем світла у вікні нашого життя і
є фаворське сяйво, послане через учнів до всієї християнської
спільноти. Воно нагадує нам не про те, що відбулося
колись єдиного разу й залишилося в історії. Ні!
Бог сьогоднішнім святом нагадує нам, наскільки близько
Він перебуває від нас. І, хоча насправді немає ніякого
зв’язку між Преображенням Господнім і звичаєм освячувати
сьогодні символічні перші плоди нашої праці,
але Церква надає і цьому звичаєві глибокий містичний
зміст.
Ми відкриваємо для себе, що і ці дари нашої з вами
праці, дари садів і городів, є насправді знаком Божої
присутности в нашому житті, Його допомоги нам, Його
турботи про кожного з нас. Будь-яке освячене яблучко
чи гроно винограду є знаком поєднання двох світів:
нашого матеріяльного, видимого світу і невидимого
світу, де присутній Сам Бог. Він посилає нам цей знак як
знак надії на те, що Його присутність допомагатиме
нам знайти свій шлях, допоможе відчути себе на вічній
горі Фавор, якою і є Христова Церква. І, відчувши це,
пережити те світле почуття Божої присутности, яке
обійняло Петра, Якова та Йоана, і разом з ними вигукнути:
«Добре нам тут бути!». Амінь.
† ІГОР,
архиєпископ Харківський і Полтавський УАПЦ.
До річниці ІІІ відродження Української
Автокефальної Православної Церкви
Наближається свято Преображення
Господнього, день, коли 19 серпня
1989 року почався процес активного
відродження в Україні Української
Автокефальної Православної Церкви.
Ще ніколи наша Церква не перебувала
в такому критичному стані.
Чия в цьому вина? Найбільше, очевидно,
в нас самих – в наших ієрархах,
кліриках, мирянах. Оглядаючись
назад, можна констатувати, що за
час, що минув від останнього Помісного
2000-го р.Б. Собору активне
життя в Церкві гасне. Ганебно порушується
Статут УАПЦ, в Церкві
панує безлад. Основна відповідальність
за такий стан лежить на
особі Предстоятеля Церкви в Україні
– митрополита Мефодія та його
оточення. Адже саме він зобов’язаний
відповідати за організацію церковного
життя в Україні.
Досі від 2000-го року не скликається
Помісний Собор; останнє засідання
Патріаршої Ради відбулося 9
квітня 2009 року; паралізована робота
Патріашого Суду та Ревізійної
Комісії. З лона Церкви в інші юрисдикції
переходять не тільки поодинокі
клірики та парафії, але й цілі деканати.
До кліру приймаються сумнівні
особи з невизначеним статусом і невідомими
свяченнями. Всупереч Статутові
проводиться хіротонія нових
ПРОБЛЕМИ ЦЕРКВИ
єпископів без ухвалення Патріаршої
Ради. До участі в хіротонії нових
єпископів не запрошуються єпископи
УАПЦ, які є авторитетними і служать
Церкві упродовж десятків років.
Викликає велике здивування кампанія
у ЗМІ, скерована проти митрополита
Вінницького Романа.
Неодноразові зверенння до Предстоятеля
кліриків нашої Церкви, ухвали
Єпархіальних Соборів про потребу
скликання чергового Помісного
Собору Церкви не отримують
відповіді. Навпаки, весь час є одна
відмова: «Які питання розглядати на
Соборі?». А питання є: «Як нам жити
далі? Хто винен в тому, що Статут
Церкви постійно порушується? Чому
не функціонують основні органи
Церкви, обрані на Помісному Соборі
2000-го р.Б. та багато інших».
У Предстоятеля і його оточення в
Патріархії є страх перед Помісним
Собором і тому постійно це питання
відкладається.
Але Господь на Фаворі преобразився
і цим очищующим світлом
усіх нас осяяв. Ми покладаємо
надію на Бога, що все-таки черговий
Собор УАПЦ буде належно
підготовлений і в недалекому майбутньому
проведений.
Роман МАКСИМОВИЧ,
член Патріаршої Ради УАПЦ.

2
За віру і єдність!
ІНФОРМУЄ
Храмове свято
у Кіровограді
28 липня 2010 року, в день пам’яті
рівноапостольного князя Володимира
Великого, кіровоградська
парафія УАПЦ (настоятель протоієрей
Йосип Дрекало) відзначила
своє храмове свято. Очолив богослужіння
архиєпископ Харківський
і Полтавський Ігор.
Співслужили протоієрей Йосип
Дрекало (настоятель), таврійський
декан протоієрей Іван Лещик (Миколаїв),
київський декан о. Дмитро Присяжний
(Боярка), харківський декан
протоієрей Олег Козуб (с. Циркуни),
протоієрей Валерій Копійка (Київ),
протоієрей Михайло Каліка (с. Коженики),
протоієрей Олег Коваленко (с.
Паліївка), протоієрей Василь Карп’юк
(Звенигородка), о. Станіслав Аштраф’ян
(с. Соколове). У проповіді владика
Ігор нагадав, що Українська Церква
відзначає день хрещення України 1
(14) серпня, вшановуючи його малим
освяченням води, а пам’ять рівноапостольного
князя Володимира нагадує
про головну чесноту державного лідера
– подолання гордині, дар покори Богові.
Завдяки цій чесноті князь зумів завершити
навернення Руси-України на
Христову віру, розпочату ще апостолом
Андрієм Первозваним, продовжену князем
Аскольдом, княгинею Ольгою, позначену
присутністю в українському духовному
житті рівноапостольних Кирила
і Мефодія. Не монарх здійснює хрещення,
а Церква, спрямовувана волею
Провидіння. Монарх же або президент
може з покорою служити Христовій
Церкві - але може й воювати з нею, як
було за совєтів. Тільки ж війна проти
Бога завжди приречена на поразку.
Після Архиєрейської Святої Літургії
відбувся хресний хід довкола Свято-
Володимирського храму, а в парафіяльному
будинку – святкове прийняття.
Архиєпископ Ігор, протоієрей Йосип
Дрекало, протоієрей Валерій Копійка
та протоієрей Іван Лещик взяли
участь у годинній телепрограмі, присвяченій
хрещенню Київської Руси.
Програма транслювалася кіровоградським
телебаченням у неділю першого
серпня.
Експедиція
українців на Соловки
та до Карелії
2 серпня 2010 року почалася
чергова експедиція української
громадськости на північ Російської
Федерації - на Соловецькі острови
й до Карелії - в місця розташування
совєтських концлаґерів,
де загинули тисячі українців. Експедиція
тривала десять днів. Духовну
опіку над її учасниками здійснював
протоієрей Сергій Ковальчук, настоятель
парафії архистратига Михаїла
села Кожеників Київської області.
Серпень 2010
НОВИНИ
Хронологія подій Львівської єпархії УАПЦ
Четвертого липня 2010 року Високопреосвященіший
Макарій, архиєпископ
Львівський здійснив візитацію
парафії села Колтова Золочівського
ра-йону. В цей день владика
здійснив чин освячення новозбудованого
храму Різдва Івана Предтечі..
До села прибуло багато вірних УАПЦ
із усієї області.
Архиєпископ Макарій очолив Святу
Літургію. Владиці співслужили 23 священики
із Золочівського, Бродівського
та Стрийського деканатів. Співав хор
із села Ходовичіва Стрийського району,
що прибув разом із о. Михайлом
Зубковичем, який раніше ніс душпастирство
на парафії села Колтова майже
три роки.
Після Святої Літургії владика Ма-
Історія українського гимну «Ще не вмерла
Україна» (музика композитора-священика
Михайла Вербицького, поезія Павла Чубинського)
пройшла певні етапи свого становлення
– від патріотичної пісні через наступний
період побутування як національного
гимну до функціонування як державного символу.
Разом з тим зазнавали змін і жанрові
характеристики музики гимну, які впливали
на відповідні елементи музичної виразовости,
зокрема, мелодичну структуру, темпоритмічну
трансформацію та формотворення.
Процес формування нашого гимну є яскравим
свідченням розвитку української нації
від громадянського суспільства до національно
зорієнтованої держави. На відміну від
гимнів, які оспівують красу рідної природи
(чеський) чи прославляють керівників держави
(британський), український гимн «Ще не
вмерла Україна» – це гимн боротьби.
На велику радість музикознавців-науковців
ми можемо втішатися чудом збереженими
двома автографами Вербицького: солоспіву
для голосу в супроводі гітари та хорового
аранжування твору для чоловічого складу.
Відомо, що Вербицький написав «Ще не
вмерла Україна» спочатку як пісню для голосу
в супроводі гітари в першій половині 1863
року. А Остап Нижанківський – автор однієї
з редакцій цього твору (1891 р.) - вивів «Ще
не вмерла Україна» з кола українських патріотичних
пісень і надав їй значення гимну,
розмістивши у своїй збірці-в’язанці «Слов’янські
гимни». Ця версія мала значний
вплив на подальші редакції гимну (Ярослав
Ярославенко, Філарет Колесса, Денис
Січинський, Василь Барвінський, Кирило
Стеценко, Олександр Кошиць). Ці редакції
засвідчують різноманітність індивідуальних
творчих підходів та розширення виконавського
складу (мішаний та дитячий хори, фор-
карій щиро подякував вірним за
твердість у вірі православній і вірність
УАПЦ та нагородив будівничих храму
орденами Спасителя і благословенними
грамотами.
Завершилися святкові Богослужіння
хресним ходом із читанням Святого
Євангелія.
* * *
15 липня 2010 року уже традиційно
відбувся відпуст у Святогірському
чоловічому монастирі Покладення
ризи Пресвятої Богородиці
УАПЦ.
Всенічне богослужіння очолив архиєпископ
Макарій. Зранку на Святу
Літургію прибули вірні із усіх довколишніх
сіл (Золочівський деканат є найбільшим
у Львівській єпархії і налічує 42
парафії) та м. Львова і деканальних парафій.
Архиєпископу Макарію співслужили
49 священиків із усіх деканатів
Львівської єпархії. Мелодійно співали
хори із парафій Святої Софії м. Золочева
та Ставропігійної церкви Ус-піння
Вітаємо з ювілеєм!
Управа Львівського крайового ставропігійного братства св. ап. Андрія Первозваного
та редакція газети «Успенська вежа» щиро вітають із 80-річчям
від дня народження члена Братства пані Софію ВІТИК і висловлюють
їй подяку за багаторічну жертовну працю у Братстві.
Бажаємо Божої ласки, заступництва Пресвятої Богородиці. Хай усі
починання завершуються тріумфом та користю для нашої рідної УАПЦ.
Многії літа!
Пресвятої Богородиці м. Львова.
Після завершення відправи відбулося
мале освяченні води у монастирському
джерелі.
* * *
28 липня 2010 року архиєпископ
Макарій очолив Святу Літургію у
храмі Рівноапостольного Князя Володимира
по вул. Стрийській у м.
Львові. Владиці співслужив настоятель
храму митрофорний протоієрей
Михайло Турконяк та духовенство
Львівського деканату. Владика щиро
подякував о. Михайлу за його пастирську
працю, яка проводиться серед
військовослужбовців за представництво
УАПЦ у капеланстві.
Співав хор Покровської парафії м.
Львова (вул. Щирецька) під орудою п.
Василя Курила.
* * *
Із 7 по 14 серпня архиєпископ Макарій
здійснив візитацію Таврійської
єпархії, яка є під його управою та опікою.
У неділю владика Макарій у
співслужінні 18 священнослужителів
Таврійської єпархії здійснив чин освячення
новозбудованого храму та очолив
Святу Літургію у храмі м. Лазурного.
За ревне служіння УАПЦ настоятеля
храму протоієрея Степана Рудя було нагороджено
орденом Св. ап. Андрія Первозваного.
Також архиєпископ Макарій
нагородив благословенними грамотами
будівничих храму.
Завершилися урочистості хресним
ходом довкола новозбудованого храму
із читанням Святого Євангелія.
ДО ДНЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ
Державний музичний символ України
тепіанна транскрипція, оркестровий ансамбль).
В той же час структура гимну була
незмінною. Найбільш вживаною залишалася
редакція Наталя Вахнянина Maestoso з
темповими ремарками Нижанківського.
Необхідно відзначити, що цей твір набув
широкої популярности на всіх українських
землях. Значному поширенню гимну «Ще не
вмерла Україна» сприяла відповідність його
ідейного наповнення тогочасним суспільним
прагненням українців, а також його гітарна
редакція, зважаючи на виконавські можливості
тодішньої української інтелігенції, яка
через матеріальне становище не могла придбати
фортепіано. Гітара, як інструмент
відносно недорогий, мобільний, нескладний
у навчанні, а ще й до того ж з приємним, задушевно-інтимним
тембром, була в багатьох
священичих родинах.
Серед інших доконцертних виконань гимну
слід відзначити його виконання у львівській,
перемишльській і тернопільській «Громадах»,
які почали утворюватися в Галичині на зразок
наддніпрянських «Громад» в 1862-1863
роках. Основній меті цієї культурно-просвітницької
молодіжної організації – виховання
патріотичного духу - якнайкраще відповідав
твір Вербицького «Ще не вмерла Україна».
Львівський дослідник історії гимну
Олександр Зелінський зазначає, що
ймовірними першими виконавцями твору
були мешканці Перемишля, зокрема,
аматорський чоловічий квартет, а можливо,
і сам автор.
В українському музикознавстві (Зиновій
Лисько, Марія Загайкевич) прийнято
вважати початком концертного виконавського
життя гимну дату першого, відзначеного
в пресі, імовірного його виконання у
виставі театру «Руська бесіда» «Запорожці»,
що відбулася у Львові в 1864 році.
Стосовно інших перших концертних виконань
гимну, окрім згаданої вистави «Запорожці»,
Зелінський припускає його виконання
в Перемишлі на святі Івана Хрестителя
у 1864 році, на Шевченківських
вечорах в Перемишлі (1865 р.) та Відні
(1866 р.), а також на прийомі у митрополита
Спиридона Литвиновича з нагоди
Нового 1867 року.
Суспільне побутування «Ще не вмерла
Україна» добре висвітлене в книжці вищезгаданого
львівського науковця і є дуже
цікавим з огляду на те, що тут розгортається
панорама українського життя
краю другої половини ХІХ ст. [Зелінський
Олександр. До історії Державного Гимну
України / О. Зелінський / наук. ред. проф.
Олександр Козаренко. - Львів: СПОЛОМ,
2008. – 140 с.].
Найбільшу життєспроможність виявив
ориґінальний текст Чубинського, зокрема,
перші три строфи, в яких зосереджена
основна ідея твору - волелюбні змагання
українського народу за власну державу.
Сучасну музичну редакцію гимну «Ще не
вмерла Україна» здійснили Мирослав Скорик
та Євген Станкович.
Питання свободи і державности завжди
і у всіх народів було і є актуальним. Воно залишається
актуальним і для нашої молодої
України. А знання історії та мелодії державного
гимну поряд з іншими офіційними
символами країни – гербом і прапором -
засвідчують любов українців до своєї Батьківщини
і духовну консолідацію громади в
єдиній самостійній соборній незалежній
Україні.
Оксана ЗАХАРЧУК.
Передплачуйте християнський часопис «Успенська вежа» на 2010 рік, передплатний індекс 35013. Ціна незмінна.

Серпень 2010 3
СУСПІЛЬНА РОЛЬ ЖІНКИ
Цариці Православного світу: святаТамара
Про роль жінки в Православ’ї останнім часом мовиться чим раз
більше. Менше уваги приділяється жінкам, які жили в далекому
минулому, але завдяки своїм особливим заслугам перед Богом і людьми
здобули шану і визнання наступних поколінь. Віднині «Успенська
вежа» пропонує увазі читачів низку матеріалів про цариць Православного
світу, щоби показати, наскільки цікавим, а, іноді, й повчальним
для нас сьогоднішніх, можуть бути діяння тих славетних жінокволодарок
з давніх часів християнства.
Однією з найближчих до нас сусідніх
держав є Грузія. При самій згадці про цю
державу в уяві зринають образи засніжених
вершин Кавказу, муровані церковці
на скелястих узвишшях та мудрі
горяни, які століттями збройно протистояли
могутньому мусульманському
Сходу, захищаючи незалежність своєї
невеликої православної країни.
Сьогодні мова піде про царицю Тамару.
Більшість з нас знає про неї лише те, що св.Тамара
– одна з найбільш шанованих (майже
нарівні з рівноапостольною св.Ніною) грузинських
святих. З енциклопедичних видань
можемо довідатися, що цариця Тамара правила
Грузією більш як вісімсот років тому і
що за часів саме її владарювання кордони
грузинської держави силою православної
зброї були розширені від Чорного до Каспійського
морів. Таких широких кордонів Грузія
не мала ні до, ні після її правління. При цій
славній цариці народились і творили геніальні
поети (той же Шота Руставелі), великі
зодчі, знамениті богослови. Саме за цариці
Тамари авторитет грузинів в очах тогочасного
світу сягнув небувалої висоти: досить
пригадати, що султан турецький і султан єгипетський
вважали за щастя найняти цих кавказців
на службу у свої елітні охоронні
війська, а подорожуючі до святих місць
співвітчизники Тамари були звільнені від податків.
…Про дитячі роки Тамари відомо лише
те, що вона – донька грузинського царя Григорія
ІІІ народилась близько 1164 року і походила
з давньої грузино-вірменської династії
Багратидів . Матірю Тамари була Бурдухан
– донька осетинського царя, яка відзначалась
релігійністю і прищепила любов до
Бога своїй маленькій донечці. Вже в ранньому
віці Тамара втратила матір, яку їй замінила
тітка Русудан. Доросле життя для майбутньої
цариці Тамари почалося, мабуть, тоді,
коли далекого 1178 року на державній раді
тогочасної Грузії – дарбазі – грузинський цар
Григорій ІІІ запропонував зробити своєю
співправителькою чотирнадцятилітню доньку
Тамару. Це викликало несприйняття
більшості членів уряду, які навіть в думках
не могли допустити, що «…царівна буде керувати
нами і поведе в бій на ворога? Ще
ніколи трон Багратидів не займала жінка!».
Ситуацію порятував тодішній Глава церкви
католикос Николай, який нагадав присутнім,
що власне їх держава, яка в давнину називалася
Іверією, була уділом Пр.Богородиці.
Саме за напоумленням Пр.Богородиці
св.Ніна й стала навертати предків грузинівязичників
до Православ’я. Це переконало. І
на голівці ще зовсім юної Тамари відтоді засяяв
золотий вінець, виблискуючи вправленими
в нього яхонтами, смирною і смарагдами.
Не подумайте, що це було протегування
батьком власної дитини без належних на те
підстав. У той час у православних династіях
такі речі були абсолютно неприйнятні. І для
такого призначення – співправителькою (!),
були серйозні підстави. Так, усі хроністи
відзначають, що вже змалечку Тамара проявляла
інтерес до речей, пов’язаних з управлінням
державою і, природньо, не уявляла
себе на другорядних ролях. Крім того, отримала
першокласну освіту, вчилася терпінню,
смиренню і витримці.
Перевірку на «дорослість» Тамара склала
вже дуже скоро: 1184 року після смерті
свого батька Григорія ІІІ, Тамара в 20-літньому
віці стала одноосібною правителькою
Грузії. Як ця настільки юна особа в тих обставинах
давала собі раду і усмирила варварську
феодальну країну з гарячими східними
чоловіками, для науковців залишається
загадкою досі. Дещо прояснює цю ситуацію
оточення, яке почала формувати молода
цариця. Так, помічником вона запросила з
Єрусалиму дуже розумного вченого-богослова
католикоса Николая Гулабрідзе. І, хоча
справитися з ворожо наставленим до неї патріархом
Мікеле (який до того ж займав чимало
державних посад) їй ще було не під силу,
однак Тамара обережно і вперто розставляла
на керівних посадах розумних, енергійних,
а головно відданих їй людей. Вона знала
міру, але коли того вимагали обставини
молода цариця швидко і без співчуття позбавляла
дворян їх звань і привілеїв, а конфісковані
в них маєтності передавала вірним
їй особам. Майже одразу після воцаріння
Тамара скликала собор для усунення негараздів
у церковному житті. Тоді від кафедр
було відлучено низку архієреїв, а також зняті
зі своїх посад окремі намісники в провінціях.
Посли, купці, дипломати, церковні і державні
діячі, причому з різних країн, які в державних
справах зустрічалися з царицею Тамарою,
усі говорили про неї як про чарівно
прекрасну жінку, яка поєднувала в собі суто
чоловічі і відверто жіночі риси характеру.
Висока, статна, напрочуд граційна, завжди
трималася достойно і з гідністю (серед улесливих
епітетів цариці Тамари називали
«вмістилище мудрості, сонце, що посміхається,
струнка тростина» та ін.). Отож, цілком
зрозуміло, що її руки домагалися султани,
шахи і візантійські царевичі. Однак, за
ніжним і милим образом, який дуже скоро
перестав вводити в оману ворогів, ховався
напрочуд твердий і владний характер. Тож
не дивно, що навіть офіційно (а не лише поза
очі), її називали не царицею, а царем («мепе»,
тим самим прирівнявши до чоловіків).
І все було б чудово, якби не постійні ремствування
войовничої знаті, що, мовляв, в час
майже безупинних сутичок (чи то з сусідами,
чи між собою) не мають царя, який водив
би їх у битви. І, звичайно, було зроблено висновок
– цариці Тамарі слід виходити заміж. І
з претендентом не затягували: вирішили
слати послів до князя Юрія – сина славного
володимиро-суздальського князя Андрія
Боголюбського (основника Москви). Сам
князь Юрій в той час перебував у Візантії. І
даремні були вмовляння мудрої Тамари, що
«…Як можна робити такий необдуманий
крок? Адже ми не знаємо ні про поведінку
цього чужоземця, ні про його справи, ні про
його військову доблесть, ні про права. Дайте
мені перечекати, поки не побачу його достоїнства
або його недоліки». Проте, знать
була невблаганна і вже через короткий час з
послами до палацу цариці Тамари прибув
князь Юрій, який і став їй чоловіком. Так, ходив
він у походи, мужньо бився і перемагав,
але за словами тогочасних літописців, багато
пив, зраджував царицю (віддавав перевагу
веселій вдові мельничисі поблизу Анчисхату),
навіть піднімав руку на царицю.
Врешті, Тамара не стерпіла і через 2,5 років
спільного життя наказала заарештувати її
чоловіка, звинувативши його в п’янстві, содомії
і нешанобливому до неї ставленні.
Після цього зі словами «…я не повинна відпочивати
під тінню оскверненого дерева» випровадила
його до Візантії.
Князь Юрій, не бажаючи миритися з вигнанням,
зібрав в Константинополі велике
військо і рушив на Грузію війною, намагаючись
повернути втрачений престол. Цікаво,
що законним володарем князя Юрія тоді
визнали південні провінції Грузії – Самцхе і
Імереті, які привели йому свої війська. З ними
князь Юрій здобув Кутаїсі та Горі і урочисто
коронувався в Гегуті. Наблизившись зі своєю
армією до Тбілісі і вступивши в бій з військами
цариці Тамари, яка виявилась кращим
стратегом, був розбитий. Однак, щоб роз-
Цариця Тамара
правитися з колишнім чоловіком Тамара
(увага!) в пам'ять про їх шлюб помилувала
Юрія і знову вислала його за межі країни.
Проте, ця поразка князя нічого не навчила, а
лише підігріла амбіції, а тому вже через два
роки Юрій здійснив другий похід, який, як і
перший, також закінчився нищівним розгромом
його військ. Після цього будь-які відомості
про князя Юрія в писемних пам’ятках
того часу відсутні. Можливо, він таки набрид
цариці Тамарі своєю тупістю і наглістю і
вона знайшла в собі сили раз і назавжди поставити
в усій цій історії крапку.
Після цих подій (тобто, через 10 років
після свого вступу на престол) цариця Тамара
вдруге виходить заміж, але на цей раз – за
товариша свого дитинства осетинського
володаря Сослана, який після охрещення
отримав імя Давид. З ним вона разом виховувалась
у своєї тітки Русудан. Цей її шлюб
виявився на рідкість щасливим. Новий чоловік
цариці був відважним воїном, освіченою
людиною, знав кілька мов, а головно –
не претендував на корону. У Давида і Тамари
згодом родилося двоє дітей – Георгій і Русудан;
вони потім обоє – один за одним – були
правителями Грузії.
Залагодивши в такий спосіб особисті
справи, цариця Тамара розпочала активну
зовнішню наступальну політику. За участю
чоловіка вона завойовує Хорасан, Тавриз,
Ерзерум, отримує блискучу перемогу над
султаном ардебільським, а битва при Шамхораті
(1203 р.), в якій її чоловік Давид відзначився
особливою доблестю, приносить їй
гучну славу, відгомін якої вбачають у давньоруському
переказі «Про іверську царицю
Динару». Наступного – 1204 року
війська цариці Тамари вщент розбивають
полки Нукардина, султана алепського. Численні
військові трофеї і величезна данина
з підлеглих, зробили православну Грузію
однією з найбагатших країн Середньовічного
Світу.
Проте, ці багатства – спокуса розкоші -
в жодний спосіб не вплинули на царицю Тамару;
всі коштовності вона й надалі вкладала
у розбудову фортець, доріг, мостів,
церков, кораблів і шкіл. З особливим пієтетом
Тамара піклувалась про духовність і
освіту. Наприклад, вона одночасно утримувала
60 стипендіатів Афонської обителі.
Рівень викладання в грузинських школах
був досить високий. Один лише список обов’язкових
предметів, які студіювали учні,
викликає подив і захоплення: богослівя,
філософія, історія, грецька і єврейська
мови, арифметика, астрологія, тлумачення
віршованих текстів, вивчення ввічливої
розмови (був і такий предмет !), складання
віршів тощо. Крім того, двір цариці
представляв собою не традиційний збір
світських пліткарок, пустих красунь і
підступних інтриганів, а справжній небозвід
всипаний «зірками» історії, зодчества, філософії.
Тамара отримувала задоволення не
від нічних балів, не від лицарських поєдинків,
а від змагань кращих митців і філософських
диспутів. Секретарем цариця
взяла собі знаного віршотворця Саргиса
Тмгвелі, а у військових походах царицю
супроводжував монах-поет Шавтелі. Хоча,
найвишуканішою перлиною в цьому намисті
був, звичайно, геніальний Шота Руставелі
– автор поеми «Витязь у тигровій
шкірі». Шота, як це припускають майже
всі дослідники, кохав царицю Тамару, але
не хотів бути частиною любовного трикутника
(згодом Шота Руставелі покинув
Батьківщину і в Палестині у грузинському
монастирі Святого Хреста, прийняв
монаші обіти).
За три роки до своєї смерті – у 1210
році, цариця Тамара здійснила свій останній
похід, на цей раз – в Іран, де її війська захопили
чимало міст і вивезли з собою велику
здобич. Майже зразу після цього Тамара
спрямовує усі свої помисли до Бога і останні
роки життя проводить в печерному
монастирі Вардізі. Вона й надалі відзначалась
крайньою скромністю і невибагливістю.
18 січня 1213 року, переживши свого
чоловіка Давида Сослані на 6 років, цариця
Тамара у 49-річному віці упокоїлась.
Сталось це у фортеці Табахмела біля
Тбілісі. Відспівування цариці Тамари відбувалось
у стародавній столиці Грузії Мцхете
в храмі Светицховелі. Як свідчить переказ,
цілий день перед тим засідала синодальна
рада, з’ясовуючи в який спосіб вберегти
гріб володарки від можливого осквернення
і пограбування. А вночі, як
свідчить той же переказ, з воріт вищезгаданого
храму вийшли десять процесій з десятьма
гробами і розчинились у темряві
…Видно, прийняте тоді духовними особами
рішення на синодальній раді було єдино
правильним, оскільки до сьогоднішнього
дня справжнє місце упокоєння славної цариці
Тамари невідоме.
1.Переказ говорить про те, що основоположник
роду Багратидів - Баграт,
(грецькою Панкратій) був одним з нащадків
брата св.Йосифа Обручника, якого
звали Клеопа. Він перебрався до Візантії
в VІ ст. та отримав у володіння від візантійського
імператора одну з південних областей
Грузії.
2.Через кілька століть під час взяття
Казані цар Іван Грозний згадував цю блискучу
перемогу під Шамхораті як приклад
для наслідування.
Підготував Микола БАНДРІВСЬКИЙ.
З ІСТОРИЧНОГО КАЛЕНДАРЯ
СЕРПЕНЬ
05.08.1675 - 335 років чудесного об’явленя Божої Матері над
монастирем у Почаєві. Перше об’явлення сталося в 1240 році.
16.08.1945 - 65 років тому за договором з Польщею СРСР передав
їй українські етнічні території - Лемківщину, Надсяння, Холмщину
та Підляшшя.
24 серпня - День незалежності України.
29.08.1940 -70 років тому помер Євген Петрушевич, Президент
ЗУНР.
Серпень 1240 - 770 років з часу заснування Почаївської Свято-
Успенської Лаври.
Передплачуйте християнський часопис «Успенська вежа» на 2010 рік, передплатний індекс 35013. Ціна незмінна.

4
Серпень 2010
ВІХИ НАШОЇ ІСТОРІЇ
Холмська православна єпархія
в другій половині ХV-ХVІ ст.
Політичні події в Польському королівстві у XVI ст. мали безпосередній
вплив на внутрішнє життя Холмської православної єпархії.
Ще за короля Владислава Ягайла Белзька і колишня Червенська землі
у 1388 році були передані на ленному праві мазовецькому князю Зимовіту
IV, який створив з них Белзьке воєводсьво. У його володінні також
опинились населені пункти тодішніх Грабовецького і Городлівського
повітів. Таким чином, налагоджені важкою працею українських
князів зв'язки між Холмською і Белзькою землями були розірвані, і
таке становище тривало до 1462 року.
Не дивлячись на те, що Холмська православна
єпархія формально залишалась
цілісною структурою, існувало два релігійних
центри – Холм і Белз. Одна частина
території єпархії з центром у Холмі
знаходилася під владою короля, а інша з
центром у Белзі – у безпосередньому і
повному підпорядкуванні Зимовіта. Не
дивлячись на повноту влади, він не намагався
заснувати окрему православну
єпархію, адже вона могла стати стримуючим
фактором для поширення католицької
віри. Разом з тим, на підвладній
території він діяв на власний розсуд і
впливав на церковні справи. Відповідно
до його розпорядження православна церква
у містечку Грабівець була передана
католикам, а православне населення змусив
платити податок на утримання існуючих
у Белзькому воєводстві католицьких
парафій.
Холмський православний єпископ
Харитон (очолював кафедру у 1414-1428
роках) намагався об'єднати єпархію.
Його у цій життєво важливій для єпархії
справі не підтримав король, який за тодішніми
законами Польського королівства
не мав права розпоряджатися територіями,
які не були у його підпорядкуванні,
тобто королівською власністю.
Українське населення Холмщини, яке
ще зберігало у свідомості цінності життя
у власній державі, не змирилося з наступом
польської королівської влади та
католицької церкви на свої права і традиції.
У 1431 році в Холмській та Белзькій
землях виникли повстання православних
українців, які у боротьбі литовського князя
Свидригайла з польською королевою
Ядвігою підтримували Свидригайла. Заворушення
мали більш релігійний, чим
політичний характер і були швидко придушені.
Українцям Холмщини була ближчою
Литва, з якою донедавна були тісні
міждержавні стосунки, адже син Данила
Галицького Шварно (Сваромир) був литовським
князем.
Враховуючи суспільні настрої, король
Владислав ІІІ декретом від 22 березня
1443 року зрівняв у правах православну
і католицьку церкви. Цей акт мав декларативний
характер і був розрахований на
більшу поступливість духовенства і мирян
насамперед Холмської православної
єпархії у питанні реальної підтримки
рішень Флорентійського собору про
об'єднання католицької та православної
церков. Про його декларативність говорять
королівські декрети від 1444, 1504,
1543 і 1585 років, якими підтверджувались
права і окремі привілеї для холмських
єпископів, зокрема Григорія Депултицького
(очолював кафедру у 1432-1468
рр.), Іони Сосновського (1533-1545 рр.) та
Діонісія Збіруйського (1585-1604 рр.). Не
звертаючи уваги на видані декрети, король
без вагань передав католицькій
єпархії села Стрижів, Чешин, Жуків, Невирків
і Плаваничі, які з княжих часів
належали Холмській православній
єпархії. В кінці XVI ст. у власності православної
єпархії залишилися села Білополе,
Бусно, Покрівка, Спас (теперішнє
Підгір'я) та монастир у с. Столп'є.
На початку XVI ст. суспільні відносини
й уклад життя в Польському королівстві
зазнали радикальних змін.
Рішеннями сеймів у 1520 і 1521 роках в
Польщі було запроваджено кріпосництво.
Дотепер вільні селяни стали власністю
землевласників, їх було прив'язано
до місць проживання без права переїзду
в іншу місцевість. У складній ситуації
опинилось і духовенство. Єпископ не міг
надати священикові парафію, якщо на це
не було згоди власника села. Через
відсутність системи підготовки
більшість священиків мала низький
освітній рівень, а дяки і диякони часто
взагалі були безграмотними. У подібній
ситуації знаходилися і єпископи. З перебуваючих
у XVI ст. на холмській кафедрі
сім єпископів п'ятеро до призначення королем
на цю посаду були світськими особами
і не мали духовної освіти, а двоє
були жонатими архімандритами.
Ухвалою сейму 1552 року православних
священиків було зобов'язано сплачувати
парафіяльний податок, проте це
не відносилося до католицьких парафій.
Королівським декретом 1564 р. православні
священики були зобов'язані сплачувати
парафіяльний податок в розмірі 1
копи (75 грошів), а декани – 4 злотих на
рік. Єпископи мали віддавати до державної
казни 6,5 грошів з кожної зібраної
гривні ( 10 грошів). Через 70-типроцентний
податок церковне життя не могло
розвиватись, що стало однією з причин
кризи православної церкви у Польському
королівстві.
Коронаційний сейм 1576 року схвалив
пропозицію волинських і холмських послів
про те, що на становище єпископів та архімандритів
можна обирати (на той час
призначати) лише осіб шляхетського стану.
Під час інтронізації єпископам надавали
шляхетський титул, вони могли
змінювати прізвища, які зберігалися за їх
нащадками. Таким чином вище духовенство
ще більше відривалось від народу, але
ставало залежнішим від короля.
На традиційно православній території
польська влада всіляко намагалась
зміцнити католицьку церкву, в тому числі
за рахунок православного населення. Ще
на початку XVI ст. король примусив православних
мешканців сплачувати десятину
католицькому священику. Разом з
тим, православні не могли обіймати посади
в органах місцевої влади. Виключенням
стало м. Красностав, де українська
громада була великою та згуртованою,
але й там з визначених декретом 5 осіб
представництво українців було поступово
зменшене до 2 осіб.
Подібні дискримінаційні заходи влади
мали національний характер. Через те,
що православна церква була на той час
єдиною національною інституцією, дискримінаційні
заходи спрямовувались і на
неї. Вони свідчили про те, що королівська
влада не пробачила православним українцям
краю ігнорувань рішень Флорентійського
собору, а утисками схиляла духовенство
та віруючих до об'єднання католицької
і православної церков під зверхністю
Ватикану.
Часті зміни в адміністративно-територіальному
устрої держави та власників
населених пунктів негативно відбивались
на внутрішньому житті Холмської
православної єпархії, насамперед її управлінні.
На її території знаходилися населені
пункти королівської та приватної
власності, незалежне від короля Белзьке
воєводство, приватний Щебрешинський
повіт та ординація (держава в державі)
родини Замойських. Власники цих
анклавів запроваджували свої закони, а
їх влада була необмеженою та неконтрольованою.
Після включення Белзького воєводства
у загальнодержавну структуру, Холмська
православна єпархія у 1540 році
отримала змогу об'єднатись, покращити
управління і стабілізувати межі єпархії.
Її західний кордон в основному співпадав
з межею української етнічної території,
яка включала тодішні Красноставський,
Люблинський та Луківський
повіти. В другій половині XVI ст. до Холмської
єпархії була приєднана територія
з центром у Білгораї, яка знаходилася у
Перемишльській єпархії. Східний кордон
проходив по Бугу з включенням Любомльського
і Ратнівського повітів Волинської
землі. В кінці XVI ст. площа
єпархії становила 18 тис. кв. кілометрів,
з яких 10,5 тис. кв. км знаходилося в
Холмській землі, 9 тис. – у Белзькій, а
800 кв. км в Люблінському воєводстві.
В умовах бездержавності українському
духовенству вдавалось спонукувати
власників сіл до розуміння проблем православних
парафій. Через вкрай обмежені
статки сільських громад, частина
землевласників надавала матеріальну і
фінансову допомогу селянам при будівництві
та ремонтуванні церков. У XVI ст.
за рахунок новозбудованих церков
збільшилося загальне число парафій. В
середині сторіччя за тодішнім адміністративним
поділом в Холмському повіті
на 190 населених пунктів було 72 парафії,
з них 19 у містах і містечках. Нові церкви
з'явились в селах Витично, Волоська
Воля, Воля Верещинська, Ганськ, Голя, Гусинне,
Дорогуськ, Комів, Канє, Кобилє, Коденець,
Красне, Козя Гора, Орхівок, Путновичі,
Раколупи, Сверщів, Святиця, Селище,
Сичин, Собібор, Стільно, Туровець,
Черніїв, а також Холмі та Володаві.
У Красноставському повіті, до якого
входив Замістський повіт, було 27 парафій,
серед них 19 сільських та 8
міських. Документальні підтвердження
про будівництво церков у XVI ст. стосуються
сіл Монастир, Микулин, Монятичі,
Набріж, Недежів, Перевірськ, Переспа,
Плоске, Поледів (Підледів), Ратичів, Рахані,
Рогізно, Розлупи, Селиська, Снятичі,
Суховоля, Терноватка, Типін, Тишівці, Ходиванці,
Чермно, Лопеник Руський, Тарногород,
Туробин.
У Люблінському повіті, який знаходився
за межами суцільної української
етнічної території, у XVI ст. православні
церкви з'явились в селах Лучна, Милеїв,
Острів, Пугачів, Ціханки, церква св. Миколи
в Люблині. Нові церкви також були
збудовані на території пізніше виниклого
Радинського повіту, який також знаходився
за межами суцільної української
етнічної території, зокрема в селах Воїнь,
Довге, Колеховичі, Межиріччя, Парчів,
Рудно, Яблунь. На території двох повітів
разом існувало 14 парафій, з них 7 у
містах і 7 у сільській місцевості.
У Городлівському повіті, який входив
до Белзького воєводства, існувало
16 парафій, з них 13 у сільській місцевості,
а у Грабовецькому повіті, який також знаходився
у володіннях князя Зимовіта,
було 14 парафій, з них 13 у сільській місцевості.
Через неприязне ставлення Зимовіта
до православ'я у XVI ст. в Городлівському
повіті зникло дві, а у Грабовецькому
– чотири православні парафії, а церкви
були передані католикам. На території
Холмської православної єпархії на
початку XVI сторіччя функціонувало
близько 400 парафій, тоді як в кінці сторіччя
їх чисельність збільшилась до 440,
що свідчить про самовіддану працю православного
духовенства та єпископату.
Ще за життя останніх українських
князів Холм почав поступово втрачати
провідну роль на землях у межиріччі
Бугу і Вепра. У XVI ст. центрами громадського
та релігійного життя стали
міста Красностав (колишній Щекарів),
Белз, Замістя та Люблин. Якщо у XV ст.
холмськими православними єпископами
були вихідці з сусідніх з Холмом сіл Депултичі
Руські та Бозок, у XVI ст. холмську
кафедру очолювали вихідці з Красностава,
серед них Захарій та Леонтій
Іляшевичі та Діонісій Збіруйський.
Не дивлячись на певну стабілізацію
внутрішнього життя, в другій половині
сторіччя з'явились ознаки внутрішньої
кризи. Крім зовнішніх чинників на
життя єпархії негативно впливали стан
рядового духовенства і ставлення до пастирських
обов'язків холмських єпископів.
Будучи незалежними від духовенства
та віруючих, єпископи дозволяли
собі брутальне ставлення до священиків
та простих людей. У 1544 році мешканці
с. Бусно Холмського повіту оскаржили в
суді єпископа Йону Сосновського та його
сина Михайла за збройний напад та нанесення
селянам тілесних ран. У 1581
році єпископ Леонтій Пельчицький побив
пароха холмської церкви св. Параскеви
П'ятниці. У 1587 році єпископ Діонісій
Збіруйський завдав тілесних ран слузі
холмського міщанина Івана Топорка.
Кризові явища змусили національно
свідомих мешканців міст краю об'єднуватись
у церковні братства, які були покликані
розв'язувати питання захисту
православної віри, будівництва церков,
освіти населення, виховання у людей і
духовенства високої моралі та культури,
збереження церковних та народних традицій.
Цими проблемами займалися засновані
в кінці сторіччя Люблинське, Красноставське
та Замістське церковні братства.
Вони засновували парафіяльні загальноосвітні
та малярські школи, шпиталі
для членів братства та бідних людей.
Найголовніше, братства своєю
діяльністю допомагали простим людям
долати почуття зневіри, підносили рівень
національної свідомості. Їх діяльність
виявилася надзвичайно ефективною, що
підтвердили події періоду визвольних
змагань українського народу під проводом
Б. Хмельницького.
Священик Михайло БАБИЧ,
настоятель парафії святої
рівноапостольної княгині Ольги села
Катериничів Городоцького деканату.
Передплачуйте християнський часопис «Успенська вежа» на 2010 рік, передплатний індекс 35013. Ціна незмінна.

Серпень 2010 5
ПРОБЛЕМИ ЦЕРКВИ
Хто стоїть на заваді розвитку
Української ідеї автокефалії?
В минулому номері газети було опубліковано звернення собору духовенства
Вінницької та Хмельницької єпархій до митрополита Мефодія,
який очолив церкву в 2000 році.
Звернення, ухвалене 26 травня 2010 року, отримало «швидку і блискавичну»
відповідь тільки у липні 2010 року після публікації в «Успенській
вежі». Як не дивно, але реакція появилася на веб-сайті «Українська
автокефалія», який редагує п. Євген Заплетнюк, особа, яка
появилася в УАПЦ зовсім недавно і постійно паплюжить духовенство
та мирян, які починали відродження УАПЦ у 1989 році.
Cьогодні у гостях «Успенської Вежі» Високопреосвященніший владика
Роман, митрополит Вінницький і Брацлавський, керуючий Хмельницькою
єпархією УАПЦ (на світлині).
– Вітаю вас, Високопреосвященніший
Владико Романе, на сторінках
нашої газети.
Найперше хочу привітати від
вірних Української Автокефальної
Православної Церкви, Управи
Львівського крайового ставропігійного
братства св. ап. Андрія Первозваного
та редколегії нашої газети
із двадцятою річницею архієрейського
служіння в УАПЦ.
Ви були одним із перших, які
відкликнулися і взяли на себе духовну
місію єпископства у відродженій
Українській церкві, церкві-мучениці,
яка протягом 21 року постійно
відстоює право свого існування.
Владико, як давно ви є керуючим
Хмельницькою єпархією і який стан
справ у ній.
– Хмельницька єпархія була передана
мені для управління у 2002
році. До того часу вона перебувала
під керуванням митрополита Мефодія.
Я прийняв практично зруйновану
структуру із декількома
священиками, і коли почав переглядати
стан справ у єпархії, враження
були не найкращі. Деякі
священики вели аморальний
спосіб життя (зловживання алкоголем
та наркотиками). Звичайно,
після попереджень і невиправлення
ситуації вони були заборонені
у служінні, але владика Мефодій
відразу взяв їх під свою
юрисдикцію, давши охоронні грамоти.
Власне ці священики зараз
є опозицією до мене і стараються
очорнити моє ім’я через певні
ЗМІ.
Всі священики, які зараз є у
Хмельницькій єпархії приступили
до душпастирства з мого благословення
і розбудовують нашу
Церкву на Хмельниччині.
Зараз під моєю опікою є 8 священиків
із 20-ма парафіями. Волочиське
благочиння є у підпорядкуванні
Тернопільської єпархії ще
з 2002 року.
Тепер маємо проблему. По-перше,
Предстоятель намагається
продати єпархіальне управління,
а по-друге – для цього на моє
місце на Хмельниччину вирішив
призначити Богдана Кулика, якого
він прийняв до УАПЦ без
рішення єпископату і без згоди духовенства
єпархії. Наші всі священики
одноголосно на зібранні у
м. Хмельницькому в середині липня
цього року ще раз особисто заявили
митрополиту Мефодію, що
вони не підтримують будь-яких
рішень щодо Кулика і залишають-
Митрополит Вінницький
Роман (Балащук).
ся вірними мені.
– Скажіть, будь-ласка, владико,
що спричинило духовенство ваших
єпархій до таких рішучих
заяв?
– Ми всі довго терпіли, шукали
компромісу, але ця заява – це вже
«крик душі»! Ще перед приїздом
Вселенського Патріарха питання
відносин із Предстоятелем постало
гостро. Але у зв’язку із процесами,
які відбувалися із Константинополем
щодо офіційного визнання
автокефалії ми не хотіли
робити звернень, які б зашкодили
цим процесам. Проте час терпіння
закінчився, і далі такої наруги,
яку робить владика Мефодій над
нами, терпіти неможливо.
Причиною усього негаразду і
безладу, що робиться в УАПЦ – це
проблема у верхній ланці керівництва
нашою Церквою. Найбільшою
проблемою є гроші, і це досить великі.
Конфлікт між нами розпочався
довкола єпархіального приміщення
Хмельницької єпархії, яке владика
Мефодій намагається різними
методами продати. Єпархія
знаходиться в центрі м. Кам’янець-Подільського,
в історичній
частині старого міста. Там існує
наша парафія, настоятелем якої
ієрей Ігор Герій, благочинний Кам’янець-Подільського
деканату.
Громада розпочала активну
діяльність. Її силами було організовано
святкування 20-ліття
УАПЦ на Хмельниччині у 2009
році, паломницьку поїздку дітей із
бідних родин по православних святинях
Західної України у 2010
році.
До цього часу владика Мефодій
присилав таких священиків, щоб
громада розвалилася, тобто, щоб
не існувало будь-якої причини утримання
споруди.
Я цього не допустив, і в цьому
мене підтримують духовенство і
вірні Хмельницької єпархії.
Коли постало питання отримання
споруди у власність нашій
Церкві, то ми виробили всі необхідні
документи, які пізніше передали
Предстоятелю з надією у
сприянні пошуку спонсорів на капітальний
ремонт. Та виявилося,
що за нашими спинами почалася
торгівля нашою ж нерухомістю.
Щоб легше це зробити, вирішили
позбутися мене, залучивши
до цієї справи заборонених мною
священиків і власне Богдана Кулика,
який вже їздить Хмельниччиною
із дозвільними від УАПЦ
документами.
Такі самі процеси спостерігалися
і на Вінничині. Довірені особи
від владики Мефодія відвідували
державні органи, трактуючи
себе офіційними представниками
УАПЦ. Тут ми швидко навели
порядок, бо Вінницьку кафедру
очолюю більше 16 років і
відповідні зв’язки за ці роки налагодилися.
– Чи вам це не нагадує історію
із архієпископом Харківським і
Полтавським Ігорем Ісіченком?
– Звичайно, що так. Робляться
аналогічні кроки, щоб я покинув
все і залишив Церкву. Але чому
я маю йти кудись, якщо я тут
приймав свячення і розбудовував
цю Церкву. Є багато областей, де
структура церкви є нерозвинутою.
Хай Кулик, якщо хоче так
сильно бути в УАПЦ, йде на ті
єпархії і розбудовує їх там, де в
цьому є більша потреба. Це просто
йде процес виживання старого
єпископату із УАПЦ людьми,
далекими від автокефалії і від
самої її ідеї.
– Які стосунки у вас із іншими
конфесіями?
– Особисто я у нормальних стосунках
із всіма, проте лінія верхівки
нашої Церкви пішла на протистояння
із усіма: із католиками,
із Київським Патріархатом. Чомусь
тільки про Московський напрям
Православ’я усі мовчать і
нічого поганого не говорять. Московити
для Києва стали «близькими
соратниками».
– Чи можливо вирішити цей
конфлікт і як саме?
– Конфлікт вирішити можна.
Нехай владика Мефодій дасть нам
можливість нормально розвиватися
і не втручається у внутрішнє життя
наших єпархій. У нас нема консолідованості.
Середовище, яке оточує
Предстоятеля, тільки робить негативну
репутацію не тільки йому, але
й Церкві, стан якої такий, що в ній
залишилися тільки люди, які живуть
Українською ідеєю автокефалії.
Розмову вів Юрій ФЕДІВ.
За віру і єдність!
ІНФОРМУЄ
50-річний ювілей
Сергія Шевченка
4 серпня 2010 року київський
декан отець Дмитро Присяжний
взяв участь у святкуванні 50-річного
ювілею заслуженого журналіста
України Сергія Шевченка. Урочистості
відбулися в Національній
Спілці письменників України. Того
ж дня було презентовано книжку журналіста
«Розвіяні міфи». Книжку видано
коштом однофамільців за інформаційної
підтримки Всеукраїнського
благодійного фонду «Журналістська
ініціятива» (президент Людмила Мєх)
та клубу знаменитих Шевченків (засновник
Олексій Шевченко). На сторінках
книжки ювіляра міфам радянської
пропаганди протистоять твори,
написані на основі архівних матеріалів,
мемуарних і наукових джерел.
Храмове свято
у Миколаєві
9 серпня 2010 року Свято-Пантелеймонівська
парафія м. Миколаєва
відзначила храмове свято.
Ще в суботу, 7 серпня 2010 року до
міста прибув архиєпископ Ігор. Він
очолив недільні богослужіння в
Свято-Пантелеймонівському
храмі, провів низку індивідуальних
бесід із парафіянами.
8 серпня 2010 року архиєпископ
Ігор разом із настоятелем Свято-Пантелеймонівської
парафії протоієрей
Іваном Лещиком і членом парафіяльної
управи Валерієм Жиленком
відвідав розкопки найвідомішої
грецької колонії на території України,
Ольвії. Увечері напередодні свята, 8
серпня, в неділю, після вечірнього богослужіння
відбулася зустріч архиєпископа
Ігоря з парафіянами. Владика
Ігор відповів на численні питання, що
стосувалися духовного життя, проблем
міжцерковних стосунків, участи Харківсько-Полтавської
єпархії в екуменічному
русі тощо. В день свята, 9 серпня
2010 року, архиєпископ Ігор очолив Архиєрейську
Святу Літургію в Свято-Пантелеймонівському
храмі м. Миколаєва.
Йому співслужили настоятель парафії
протоієрей Іван Лещик, протоієрей Йосип
Дрекало (м. Кіровоград), протоієрей
Олег Коваленко (с. Паліївка). У
проповіді архиєпископ Ігор звернув
увагу на складність стосунків церковної
громади з довколишнім світом: свобода
від влади світу не має означати втечі
від світу. Церква освітлює світ і наснажує
його своєю присутністю, світлом
справ церковної громади. Чимало парафіян
і гостей храмового свята висповідалися
й причастилися Святих
Таїн. Богослужіння завершилися хресним
ходом довкола храму й спільною
молитвою до небесного покровителя
громади. Після богослужінь парафіяльна
громада організувала прийняття
для гостей свята.
Передплачуйте християнський часопис «Успенська вежа» на 2010 рік, передплатний індекс 35013. Ціна незмінна.

6
Серпень 2010
Чому
не можна
мовчати про
тверезість?
Пора донести до людского сознания,
Что пиво, курение — есть наркомания!
Что всюду: в продаже, в семье, на работе –
Фасованный в дозы легальный наркотик.
С. БАСМАНОВ.
Якщо в нашій оселі неприємно
пахне, ми не сидітимемо склавши
руки і закриваючи ніс: знайдемо
джерело смороду і приберемо його.
Настав час усім разом взятися за
очищення нашої Батьківщини від алкогольного
смороду, що вбиває нас
і наші майбутні покоління на генетичному
рівні. Давно пора назавжди
прибрати його зі свого особистого
життя і з повсякденної дійсності
вцілому.
Якщо ми цього не зробимо —
вже через одне-два покоління виродимося
як життєздатна нація, а
потім і фізично зникнемо, як і інші народи,
знищені цим витонченим механізмом,
що зробив непотрібним
застосування іншої зброї масового
ураження.
Багато українців, ознайомившись
з правдивою інформацією про алкоголізацію
суспільства, вже обрали для
себе тверезий спосіб життя і зайняли
активну тверезницьку позицію.
Ряди тверезників постійно поповнюються.
І варто сказати, що турбота
про особисте здоров’я — далеко
не перша причина, яка спонукає
поділитися з оточуючими цією
інформацією, вступати у дискусії,
висміювати «традиції» винопиття,
викривати всю безпідставність
алкогольних забобонів і переконувати
своїх родичів не потурати
згубним алкогольним звичаям.
Адже від того, наскільки швидко
вдасться визволити суспільство з
полону алкогольних одурманюючих
речовин, залежить життя наших
близьких, наших дітей, майбутнє
нашої країни.
Тверезість у наш час — це не просто
право особистого вибору, це
визначення долі нашої нації. Від нас
залежить, що ми передамо дітям:
навчимо їх чомусь високоморальному,
духовному чи залишимо їм у
спадок лише звичку періодично
одурманюватися і зливати свій мозок
до унітазу.
Із книги «Про що мовчить реклама?
або Алкогольно-тютюновий зашморг».
Жінка гримнула дверима і побігла
навмання, куди ноги
несли. Спам’яталась аж у парку, на
добре знайомому їй місці. Сіла на
лавку і враз заридала. На щастя
нікого поблизу не було. Ридала не
від якогось страшного трафунку, не
від образи, а від сорому, сорому перед
Богом, перед самою собою,
своєю совістю. Хотілося себе бити
по обличчю, бичувати. В кінці алеї
почулись голоси, і жінка змушена
була опанувати себе, вгамувати ту
розпач, яка аж виривалась із неї.
Вона довго сиділа у парку неподалік
від свого дому, та туди їй
зовсім не хотілося йти, зрештою
було навіть страшно подумати, як
їй зараз поводити себе з чоловіком,
адже він, напевне, є вдома. Робити
вигляд ніби нічого не сталось, вона
не зможе.
За тими думками знову повернувся
розпач: «Господи, нащо я зустріла
його? Нащо спокушалась? Як
я могла? Я ж ніколи не виправдовувала
такої поведінки жінок, я не
чоловіка наказала, а себе…»
Згадала раптом подвір’я будинку,
в якому жила ще дівчинкою з
батьками, там жив і її суджений.
Вона гірко усміхнулася при цьому
слові. Їй завжди здавалось, що гарнішого
хлопця, як він на світі і не
може бути. Це було перше її кохання.
Минули роки, вони попідростали,
але її почуття не змінилися.
Вона так прагнула завжди бути поруч
з ним, щоб він став її чоловіком.
Вона часто заходила до церкви,
яка була поруч з їх будинком і
молилась, просячи аби це здійснилось,
щоб вона стала його дружиною.
А він? Вона була йому симпатичною,
він знав, що вона його шалено
любить, але на якийсь серйозний
крок не зважувався. Його змусила
до цього вагітність Галини. Це
просто загнало його в кут, адже і
одні, і другі батьки давно підозрювали,
що це не просто дружба і тому
не сумнівались, що він – батько.
Вони побралися, коли Галя була
на п’ятому місяці вагітності і вже
закінчувала ВУЗ. Народився хлопчик
і все ніби було добре. У декретній
відпустці була недовго, мама
взяла на себе обов’язок доглядати
сина. Галина влаштувалася на доб-
З РЕДАКЦІЙНОЇ ПОШТИ
Блуд
ру роботу, їй там дуже симпатизували
і в скорому часі, як молодий
спеціаліст, ще й отримала можливість
придбати кооперативну
квартиру в гарному районі міста.
Згодом народилось і друге дитя. На
перший погляд, все в них було добре.
Та мало хто знав, скільки разів
вона була поганьблена ним, як
жінка, безжально бита, скільки лайливих
слів він кидав їй в лице, нагадуючи
весь час, що вона його «обвела»,
женила силою на собі. А найболючіше
було те, що весь час говорив,
що це не його син. Донька, казав,
його, а син невідомо чий, хоча він, їх
синочок, був дуже подібний на чоловіка,
а доня якраз на маму.
Скільки разів вона мала можливість
зрадити йому, адже мужчини
до неї просто липнули. Але
навіть у думці вона цього ніколи не
припускала, хоча знала, що чоловік
це робив часто. Сам хвалився і люди
говорили.
Після кожного такого «зальоту»
приходив додому добре випивший,
і, якщо не було кому обороняти,
страшно збивав її. Якась дика лють
нападала на нього, і він не міг зупинитися.
Так минали роки, підросли діти,
уже старший закінчував школу. Їй
було нелегко, бо чоловік зовсім не
займався дітьми. Доводилось самій
дбати про все. Жили дуже скромно,
бо спочатку виплачували кооператив,
а потому Галина через
хворобу доньки розрахувалася з роботи
і вже доброї постійної не знаходила.
Їй ніколи не вистарчало грошей ні
на добротний одяг, ні на зачіски чи манік’юр,
тим не менше виглядала завжди
гарною, привабливою, але скромною.
Вихована у християнській традиції,
терпіла це і навіть дякувала Богові
за те, що мала.
А тут… Якось у неділю верталася
додому сама від знайомої через
центр. Було людно і гамірно. Раптом
хтось вхопив її за руку. «Галю,
Галинко, скільки літ?», – це був її
Молитва спасла нас
Пригадалося своє рідне село, в якому на свято Марії Магдалини після Служби
Божої в церкві, що стоїть у центрі села, люди із хоругвами під керівництвом
священика йшли до каплички, побудованої осторонь край дороги. Збиралося тоді
багато народу і з навколишніх сіл. Відправлялася велика Служба Божа, священик
виголошував душевну проповідь, після люди знову поверталися з хоругвами до
церкви.
Якось я запитала у своєї старенької тітки, що це означає? Тітка розповіла мені,
що давно в навколишніх селах лютувала холера. Помирало багато людей. Як уберегти
своє село? Порадившись із старшими людьми, священик вирішив скласти
спільні молитви до Пресвятої Марії Магдалини. Зібравшись усім селом, прийшли
люди на старий цвинтар край битого шляху. Відслуживши Службу Божу, почали
закладати фундамент під капличку...
Кажуть, що як тільки лопати черкнули в землі об залишки старих гробовищ, мор
у навколишніх селах припинився, а моє рідне село Теслугів Радивилівського району
Рівненської області мор взагалі обійшов; у нас не захворіла і не загинула від цієї
жахливої пошесті жодна людина.
Стоїть як і раніше в центрі села старенька дерев’яна церква, а капличку перенесли
на новий цвинтар, де досі відправляються молитви до святої Марії Магдалини,
ікону якої разом із молитвою подаємо нижче.
Катерина МИКОЛАЄВИЧ.
Молитва
О, свята, Маріє Магдалино!
Як Ти увірувала у Воскресіння Господнього Сина Ісуса Христа, так
і ми віримо в Нього. Молися за нас грішних, щоб після смерті ми
були удостоєні Його ласки, перебувати у Царстві Небесному.
Амінь.
колишній співробітник, ведучий
інженер, колись дуже закоханий у
Галю. Через це вона потім навіть
перевелась у інший відділ. Але зараз
дуже зраділа і майже кинулась
до нього, зі словами: «О, Іване, я так
рада тебе бачити! Оженився? Я так
молилась, аби ти мав гарну сім’ю»,
– все випалила зразу на радощах.
Іван не випускав її руки, потягнув
у сквер на другу сторону вулиці.
«Давай сядемо, поговоримо. Або
краще в кафе, ходімо, ходімо...».
По дорозі Іван розповів Галині,
що він вже був одружений, але невдало,
дітей не має. «Я просто не
знайшов такої другої, як ти, тому й
ходжу далі в женихах», – заглядаючи
їй в очі, говорив Іван.
У кафе було людно, вільних
місць не було й Іван запропонував
піти до нього, у його холостяцьку
квартиру тут неподалік. На цей раз
Галя чомусь не опиралась, а навіть
погодилась. Їй було так приємно,
адже давно нікому вона не була
така бажана.
Іван посадив Галю за стіл, нашвидкуруч
зробив сам канапки, поставив
коньячок, заварив каву. Спочатку
Галі здавалось, що вони просто
посидять і побалакають, як у
кафе, та тут майнула в її голові думка,
що недаремно він затягнув її додому.
На якусь мить вона завагалась,
чи не тікати чим швидше. Та інша
переважила: «А що, йому можна, а
мені – ні? Хай і я отримаю задоволення
хоч раз».
Та «задоволення» не вийшло.
Перемагала все ж свідомість того,
що вона чинить щось недозволене,
навіть гидке, бо раптом його ніжні
дотики перетворились на брутальні,
він забув про почуття, лише задовольняв
своє нетерпеливе чоловіче
бажання.
Галя вирвалась таки, нашвидку
зібралась і, гримнувши дверима, побігла
по сходах вниз.
Минали роки, та все ж вона не
змогла забути і вибачити собі своєї
слабкості. Її не мучило те, що вона
зрадила чоловікові, її гризло інше.
Цю історію сама оповіла задля
цього, аби застерегти інших жінок
від гріха і докорів сумління. Чи усі
її зрозуміють?
Віра МАТВІЙЧИК.
Передплачуйте християнський часопис «Успенська вежа» на 2010 рік, передплатний індекс 35013. Ціна незмінна.

Серпень 2010 7
ТВОРЧІСТЬ НАШИХ ЧИТАЧІВ
Вірші після Лемківської Ватри в Ждині
Про Ватру
в Ждині
З Карпат повернувся з думками присів
Щоб все те що було в життя понести
Бо те що я бачив то не тільки спів
То мова про мову й живі молитви
З Карпат в душі й серці привіз в чужину
Ще сплячу надію і сором своїх
Боюся питати вас браття чому
Там в себе в Карпатах ви родили гріх
Прапор жовто-синій тризуб золотий
Це символ народу ми його сини
На ватрі у Ждині деяким як гній
За тин не впустили скажіть хто вони
Так як за комуни й радянських часів
В тім що патріотичне що рідне й своє
Люди недовчені знайшли ворогів
А асиміляція скоренько іде
Шукав виправдання на жаль не знайшов
Питав я присутніх мовчали сумні
Вони в землю рідну принесли любов
І тій же любові ви сказали НІ
На схилах гір рідних присіла ганьба
Про це не лиш чути бо й пишуть про це
На жаль все це чинить людина своя
І тому то нині у нас є як є
В Карпатах вже задум а що через рік
Чи приїдуть люди й проженуть ганьбу
Яка стільки років з нас робить калік
Свій їй помагає не знаю чому
Брати ми по крові по мові брати
Нам треба єднатись щоб не пропав рід
Ману КІРСЕ:
НОВІ ВИДАННЯ
А нині нас ділять свої вороги
І в себе на Ватрі з нас роблять сиріт
Ще трошки а скажуть вишиванку скинь
І як прапор рідний залиши за тином
Свої в часи мирні додають терпінь
Тим шляхом ідучи щезнеш Лемківщино
Якщо Бог дозволить через рік у Ждині
На карпатських схилах вогник заспіва
Кого гріти буде задумаймо нині
Щоб Лемківська Ватра не стала чужа.
Співає сум
Скільки правд ще не дозріло?
Скільки болю гріх дає?
Стиха віє нам кадило –
Святість щира в світі є.
Син чужий неправду сіє,
Слово рідне – в забутті,
Сонце душу вже не гріє,
Сан святий у співчутті.
Спить пташина на калині.
Стогне Сян... нема проклять...
Сам себе питаю нині:
– Скільки, люди, нам ще спать?
Сум в Карпатах без молитви…
Скоро це скінчиться? Ні?
Скільки років ще не снити
Сяну відданих синів?
Сян клекоче між камінням,
Сам будив би тих, хто спить.
Сум Карпат – співання півнів...
Саме час нас розбудить.
«Печать смутку»
Кожен з нас може втратити когось особливо близького. Це трапляється
і з дорослими, і з дітьми. Ніхто не спроможний цього передбачити,
чи від цього втекти.
Сум, ніби тінь, супроводжує нас у житті. Він – зворотний бік
любови. Що міцніше ми когось любимо, то сильніше страждаємо
після його втрати. Що більше когось цінуємо, то сильніше відчуваємо
його відсутність.
підперши ся своїм знанням
і замовчати
так як мовчить любові храм
як рідна мати
яка у вічність відійшла
і там триває
вона в хаті Бога Отця
псальми співає
я зупинивсь у чужині
і гріх відкинув
бо Бог сказав мені у сні
щоб я не згинув
рятуй все рідне як батьки
твої над Сяном
відкинь гріхи усі гріхи
ти християнин
я пробудивсь життєвий сон
тепер на яві
заговорив десь Соломон
і король Давид
Святе Письмо - Новий Завіт
а все як нині
з життя буду давати звіт
під небом синім
Христос родився а брати
Глянь розіп’яли
Бо не хотіли хрест нести
Віри в них мало
А Він воскрес і дарував
Усім провини
Той хто повірив не пропав
Він Божим Сином
які були в нас молитви
того не знаю
Міркування
життя моє це не лиш сни
які минають
в ньому вписана є любов
до земель рідних
в генах моїх прадідів кров
і їхня гідність
простіть брати простіть сестри
як помиляюсь
мудрість батьків буду нести
нехай співають
історії дзвін попіл і дим
рідної хати
сльози дітей що без ідей
лягли поспати
здавалось їм що правди гімн
засне на віки
в обіймах стін не буде змін
зростуть каліки
без молитов і без церков
наш світ загине
ми з Богом йшли й вимолили
всім Україну
може вона ще не така
яку б бажали
бо гіркота й правда німа
нашої слави
праві й ліві ведуть бої
пруть до корита
через гної чужі й свої
не люблять критик
Василь ШЛЯХТИЧ,
м. Зелена Гора,
Польща.
ВІЧНАЯ ПАМ’ЯТЬ
Редакція часопису «Успенська Вежа», Львівське Ставропігійне
Братство св. ап. Андрія Первозваного, духовенство
та парафіяни церкви свв. апп. Петра і Павла м. Львова, духовенство
Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ, працівники
ПАТ АКБ «Львів» висловлюють щирі співчуття родині і близьким
з приводу відходу в оселі Всевишнього
св. п. КИРИЛЮК Ярослави Григорівни
Втрата когось – це завжди болісний
особистий досвід. Щоразу ми по-іншому
сприймаємо відхід з нашого життя
різних осіб. Коли це трапляється, то кожен
з нас також має інші потреби.
Те, як хтось сприймає втрату близької
особи, залежить від його особистого
досвіду, ступеня споріднености та зв’язку
з померлою особою, віку та життєвих
обставин. А це означає, що ми індивідуально
проходимо через досвід смерти.
Пережити біль втрати – нелегке завдання,
це довгий шлях.
«Але цим шляхом ніхто не повинен іти
самотньо», – вважає Ману Кірсе –
клінічний психолог, доктор медичних
наук, директор Шпиталю ім. Ісусового
Серця у Лювені, автор багатьох дуже
популярних в Бельгії книжок, які стосуються
пережиття втрати та періоду жалоби,
а також опіки над хворими та вмираючими.
Одна з книжок Ману Кірсе – «Печать
смутку» – нещодавно побачила світ у
видавництві «Свічадо».
«Печать смутку» – це книжка, яку варто
подарувати кожному, хто втратив дитину,
чоловіка чи дружину, батька чи матір,
брата чи сестру. Вона була написана з
думкою про тих, хто переживає важкі
хвилини свого життя, а також для тих,
хто може допомогти в цій «важкій подорожі
до нового життя», тобто для
членів родин або друзів. Ця книжка не
про смерть, вона про життя, емоційне
життя когось, хто втратив близьку
особу. Вона написана не для того,
щоб прочитати її на одному диханні чи
прочитати раз і відкласти на полицю,
а для того, щоб знову і знову брати її
до рук.
Придбати книжку Ману Кірсе «Печать
смутку» можна у крамницях "Свічадо" за
адресами: м. Львів, вул. Лисенка, 2, вул.
Богдана Лепкого, 4; м. Київ, вул. Покровська,
6, станція метро "Контрактова
площа". Крім того можете замовити
цю книгу на офіційному сайті видавництва
"Свічадо" www.svichado.com.
Запитуйте також у парафіяльних
крамницях!
Ярослава Кирилюк народилася 18 січня 1940 р. в с. Хлівчанах Сокальського
району Львівської області. В 1990 р. очолила новостворений
банк АКБ «Львів», який разом із працівниками стали
частиною її життя до останніх хвилин перебування на землі.
Пані Ярослава як вірна Української Автокефальної Православної
Церкви разом із родиною брала активну участь у житті Церкви.
За її пожертви виходили численні номери «Успенської Вежі».
Також багато заходів та робіт у парафіях УАПЦ по всій Україні
проводилося за сприяння п. Ярослави.
Відійшла Ярослава Кирилюк в оселі Всевишнього 11.08.2010 р.,
залишивши у смутку чоловіка Ростислава, сина Руслана із сім’єю,
родину та велику кількість люблячих її людей.
Вічна пам’ять.
Передплачуйте християнський часопис «Успенська вежа» на 2010 рік, передплатний індекс 35013. Ціна незмінна.

8
Дитяча сторiнка
Серпень 2010
Приходьте, діти, до кринички
Напитись чистої водички.
А та водиця непроста,
Бо це — наука про Христа.
..........................................................................................
Любіть свою Україну!
У серпні цього року нашій незалежній державі Україні
сповниться 19 років.
«Нехай хліб із водою, аби серце з тобою», – так каже
наше прислів’я. Тут, звичано, йдеться про кохану людину.
Але воно цілком може бути застосоване і до своєї
Батьківщини. І справді, скільки наших людей,
справжніх патріотів, жило саме за таким принципом,
бо жертвували усім задля свободи своєї вітчизни.
І зараз прийшов час, коли ми особливо гостро маємо
відчути страх за долю України, нашої мови, традицій
Як люблю
я тебе,
Україно моя!
Як люблю я тебе, Україно моя,
Як люблю твої луки, ліси та поля,
Спів пташок, гладь ставків,
Смерек шум і гірських потічків,
Стану – гляну на ці краєвиди,–
Знаю – Бога це витвір прадавний,
Аж захоплює дух ця краса,
Тихо скотиться десь-там сльоза…
Скільки ж треба любові і сили
Щоб красу цю не загубили,
Щоб народ зберегти й Батьківщину,
Тож молімось за це безупинно.
78
Сила молитви
У наш час дивних катаклізмів – землетрусів, пожеж, повенів –
варто би нам усім посилено молитись, благаючи Бога відвернути ці
біди, а при цьому і самим очищати свої душі, щораз рішучіше відвертаючись
від гріха. Тоді-то і наші молитви зможуть долетіти до
Господа і відвернути загибель Землі, як планети.
Колись на землі вірменській жив
один святитель Христовий на ймення
Акакій. Він був сином благочестивих
батьків, котрі довгий час не мали дітей,
але щирою молитвою і постами вимолили
у Бога дитя-сина, а коли він підріс,
то дали його на науку до місцевого
єпископа. І сам він теж став згодом
єпископом. Віра його була настільки
сильною, що Господь відкликався на
різні його прохання.
Одного року, коли посуха була велика
і голод, і скорбота людська примножувалася,
пішов священик до святителя Акакія
просити, аби той прибув до них і молився
разом з ними, щоб Господь послав
їм дощ. Святитель погодився, пішов з ним,
а там розпорядився серед поля, на видному
місці приготувати престіл Божий, аби
здійснити жертву. Але святитель не розчинив
спеціально у чаші вина водою, як був
звичай розчиняти, а спрямувавши свої думки
і прохання до Бога, аби Господь сам зверху
дощовою водою розчинив вино у чаші. І
10
і всього того, що вирізняє нас як українців. Це наш святий
обов’язок перед Богом, народом, пам’яттю тих,
хто віддав своє життя за неї.
Святкуймо цей день особливо, підкреслено, як наприклад,
святкують американці свої державні свята.
Навчімося так любити і шанувати свою державу, як
люблять і шанують вони, а також французи, поляки,
прибалтійці й інші народи і будьмо завжди готові
відстояти її.
З святом Незалежності вас, дорогі українці!
настільки сильна і спроможна була його
молитва, що зразу пролився дощ великий і
не лише вино у чаші розчинив, а й людську
печаль, оросивши щедро поля і виноградники.
І був цього року особливий урожай у
цій місцевості.
Або ж інший приклад: почалися повені.
В одній місцевості ріка щораз виходила з
берегів, затоплюючи не лише луги і поля,
а й добиралася до хат, підмиваючи і затоплюючи.
Прийшов і туди святитель Акакій
і помолившись на березі щиро, взяв камінь
і поставив його на місці недалеко від звичного
берега, наказавши ріці, аби вона не
сміла далі виходити за цей камінь. І враз
згортались води в береги свої і навіть видно
було, як вода вище від землі текла, не
розливаючись за межу, де стояв камінь.
Мало тепер, очевидно, таких людей на
землі, яких би Господь так любив і слухав,
але сила спільної молитви таки є і тепер.
Замість балювати, займатись розпустою,
Вправи для очей
Скоро знову почнуться заняття у школах
і ваші очка будуть перевантажені. Хоча в час
канікул, маємо надію, ви добре поповнили
запас вітамінів, у тому числі і для доброго
стану ваших очок, та все ж очі потребують
завжди спеціальної уваги та догляду.
Не треба, гадаємо, вас переконувати,
що значать очі для людини і скільки переживань
і страждань зазнає той, кого
спіткає хвороба очей чи, не дай Боже,
сліпота, навіть часткова. Тому ми маємо
особливо уважно ставитися до своїх очей.
По-перше: ніколи брудними руками не
лізти до очок. Якщо це необхідно – протерти
чи промити очі, то це треба робити
тільки чистою хустинкою чи серветкою
і лише з країв ока до носа.
По-друге: можна покращити свій зір
спеціальними вправами для очей. Вони
дуже прості і їх можна виконувати впродовж
дня де-небудь і коли-небудь. Подаємо
приклади найпростіших:
Акакій Мелитинський (мініатюра
початку XI століття).
треба усім взятися за роздум і цілими громадами
ревно молитись.
За розповіддю
свт. Димитрія РОСТОВСЬКОГО.
Поради школярам
1. Часте кліпання очима – очі зволожуються
і відпочивають – це особливо треба
робити при читанні, при перегляді телевізійних
програм.
2. Головка має бути поставлена рівно.
Відкритими очками водити, не рухаючи головою:
а) за годинником: година 12,3,6,9. так
зробити три рази і покліпати.
б) по кутах квадрата.
в) зробити дуги.
г) «ромашку» – від центру до кінця кожної
пелюстки, максимально вгору, вниз,
вліво, вправо.
д) або довільно за пальчиком, відводячи
пальчик далеко у різні сторони.
Пам’ятати, що головою не рухаємо, а
лише очима. Всі вправи робити не менш
як по три рази. А ще: подивіться вдалину,
трішки затримайте зір, а потім на верхню
губу. На кінець покліпайти ще багато разів.
Будьте певні, ваші очі будуть краще
бачити.
ЗАСНОВНИК ГАЗЕТИ —
Львівське крайове ставропігійне братство
св. ап. Андрія Первозваного,
зареєстроване міністерством України
у справах преси та інформації.
РЕЄСТРАЦІЙНЕ СВІДОЦТВО: серія КВ № 2335
Тим, хто бажає матеріально підтримати наше
видання, повідомляємо банківські реквізити:
ПАТ АКБ “Львів”
Р/р 260075157, МФО 325268,
код ЄДРПОУ 20785948
Подяка за Ваші пожертви друкуватиметься
на сторінках газети.
НАША АДРЕСА:
79008, Львів-8, вул.Руська, 3/1
Для листування:
м. Львів - 8, а/с 1334
(032) 235-52-02
www.stavropigia.lviv.ua
E-mail: fediv.yuriy@gmail.com
Редактор Олег ПЕНДЕРЕЦЬКИЙ
Редакційна колегія:
Микола БАНДРІВСЬКИЙ, Роман МАКСИМОВИЧ,
Віра МАРКОВИЧ, Юрій ФЕДІВ
Автори опублікованих матеріалів відповідають за точність
використаних фактів, цитат, власних імен. Редакція намагатиметься
найменше втручатися в авторський текст,
зберігаючи особливості стилю. Водночас залишає за собою
право редагувати, скорочувати подані матеріали.
Cтатті, світлини, малюнки, що надійшли в редакцію,
не повертаються.
Передплатний індекс — 35013
Друк газети виконаний у ДП ВПП МОУ «Армія України»
Замовлення №