Успенська вежа № 9 (2010)

ЩОМІСЯЧНА ВСЕУКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА СТАВРОПІГІЙНОГО БРАТСТВА СВ. АП. АНДРІЯ ПЕРВОЗВАНОГО 

За віру і дність! 

є 

Виходить з березня 1991 року ВЕРЕСЕНЬ 2010 року № 9 (219) 

11 вересня – Усікновення голови Іоана Хрестителя 

Дорогі Брати і Сестри! 

На жаль, небагато наших земляків знає, 

ким же насправді були юдейські царі з іменем 

«Ірод», - і старший з них, якого юдеї і 

досі називають «Великим», що за його часів 

прийшов у світ Спаситель, і його другий син, 

Ірод Антипа, що успадкував по батькові Галилею. 

Але щойно ми назвемо когось «іродом» 

- і для кожного стає добре зрозумілим 

сенс цього образливого слова. Злочини обох 

античних правителів з Близького Сходу 

настільки шокували і їхніх сучасників, і всіх, 

знайомих зі священною історією, що саме 

ім’я «Ірод» стало прозивним і вживається 

замість слова «злодій», «злочинець». «Що ж 

ви, іроди, робите?!.», - не раз гукали наші 

прабаби і прапрабаби на ворогів, котрі брутально 

знущалися з людей і плюндрували 

українську землю. 

Ірод-батько увійшов в історію як сильний, 

вольовий правитель, надзвичайно гнучкий 

дипломат, але патологічно шанолюбна 

й підступна людина, здатна знищити найближчих 

родичів, якщо запідозрить їх у зазіханні 

на престол. Наша колядка згадує, як 

він «за Христом ганявся», раз у раз повторюючи: 

«Ірод проклятий!» 

Його другий син, що народився від самарянки 

Малфаки й називається Іродом Агрипою, 

правив Галилеєю та Переєю на 

східному березі Йордану понад сорок років. 

Він не відзначався ані батьковою жорстокістю, 

ні підступністю. Як і батько, він запобігав 

перед римлянами, був вихований у 

21 вересня – Різдво Пресвятої Богородиці 

Дорогі брати і сестри! 

Прочитаний сьогодні уривок із Євангелія 

від Луки на перший погляд не стосується 

безпосередньо Пресвятої Богородиці. Однак 

саме він лунає в церкві на кожне богородичне 

свято року. Адже ж порівняння двох типів поведінки 

християнина: діяльної та споглядальної, 

- допомагає нам глибше осягнути подвиг 

тієї, хто все своє життя поставила на 

діяльне служіння Синові, водночас являючи 

взірець мовчазного й покірливого слухання 

Його слова. І, чуючи Христові слова про Лазареву 

сестру - «Марія ж обрала найкращу частку, 

яка не відбереться від неї», - ми уявляємо 

іншу Марію, Пречисту Діву, «найкраща частка» 

котрої постає перед нами при кожній 

молитовній зустрічі з нею. 

Таку першу в новому церковному році 

зустріч із Богородицею ми переживаємо сьогодні. 

Хіба не логічно, що річне коло церковних 

свят починається з відзначення приходу 

в світ матері нашого Спасителя? Однак же 

апостоли, які записували всі чотири Євангелія, 

були значно молодшими за Богородицю, 

та й намагалися якомога повніше 

зосередитися на земному житті її Божественного 

Сина. Тому про життя Пречистої до Благовіщення 

їй радісної новини про майбутнє 

народження Сина від Святого Духа вони взагалі 

не пишуть, та й навряд чи знають. Звідки 

ж ми беремо відомості, що стосуються приходу 

в світ Діви Марії? 

Є таке церковне поняття: «апокриф». 

Дослівно це грецьке слово означає «прихований, 

таємний, заповітний». Його вживають 

щодо творів, які намагаються розкривати події 

старо- та новозавітної історії, але не визнаються 

Церквою за Богонатхненні, справжні. 

їх не внесено до церковного канону, бо не 

з’ясовано, хто, коли і з якою метою їх написав. 

Серед таких апокрифів є й твір невідомого 

автора під назвою «Євангеліє Якова». 

Очевидно, його не писав названий у заголовку 

апостол. Однак дуже цікаві, унікальні відомості 

про народження й дитинство Пресвятої 

Діви вийшли, напевне, з тих же родинних 

кіл, у яких виховувався апостол Яків, брат 

Римі й називав засновані міста то на честь 

римського імператора (Тиверія), то на честь 

його дружини. Вже з цього ми бачимо 

слабкість його вдачі, непевність у собі й пошук 

зовнішньої підтримки. 

Але при цьому Ірод Антипа, хоч і не мав 

цілковитої самостійности, як справжній 

східний цар, не звик ані чути слів критики, ні 

опиратися власній слабкості. Ось він зустрічає 

в оселі зведеного брата Ірода Филипа 

його дружину й власну племінницю Іродіяду 

й закохується в неї. І хоча релігійні закони 

та громадська думка, як і в наш час, не 

допускали цього, він вигонить власну дружину, 

доньку арабського царя, і відбирає 

братову дружину, беручи з нею шлюб. 

Іоан Хреститель проповідував тоді над 

Йорданом і мав потужний вплив на народ. 

Цар «боявся Івана, знавши, що він муж праведний 

і святий, і беріг його. І, його слухаючи, 

він дуже бентежився, але слухав його 

залюбки». І ось цей сміливий проповідник 

правди зважився голосно викрити злочин 

Ірода: «Не годиться тобі мати за дружину 

жінку брата свого!». 

Пригадаймо, як до царя Давида прийшов 

за подібних обставин пророк Натан. Цар 

вчинив гріх, він узяв чужу дружину, Вірсавію, 

і пророк заявляє йому: «І чому ти зневажив 

Господнє слово, і вчинив це зло в очах 

Його?» (2 Цар. 12:9). Сором, обурення, бажання 

приховати свій гріх - що відчував при 

цьому цар Давид, незмірно могутніший за 

Ірода? Напевно, і йому боляче було слухати 

правду. Але він зважується визнати: 

«Згрішив я перед Господом!». Він кається, і 

за це чує від пророка: «І Господь зняв твій 

гріх, не помреш!» (2 Цар. 12:13). 

Ірод знає, що Іоан говорить правду. Але 

він вірить, що може сховатися від правди, 

глушачи її голос. Він заарештовує Іоана, 

ув’язнює його в фортеці Махерон. Ірод готовий 

вчинити злочин: «І хотів Ірод смерть 

заподіяти йому, та боявся народу, бо того 

за пророка вважали» (Мт. 14:5). Та й тут йому 

бракує відваги. Однак щойно трапилася 

нагода, він позбувся опонента, маючи за 

виправдання обіцянку дружині та її доньці 

від першого шлюбу Соломії. Ірод назавжди 

втратив спокій. Коли він почув про Ісуса 

Христа, то злякано говорить до слуг: «Це 

Іван Христитель, він із мертвих воскрес, і 

тому чуда творяться ним» (Мт. 14:2). Він 

не зважиться ані винести вирок, ні виправдати 

приведеного до нього на суд Спасителя. 

І зрештою сам зазнає несправедливих 

звинувачень, буде позбавлений престолу й 

помре в засланні. 

Скільки жорстоких і лякливих правителів 

приходило в світ після Ірода! Вони 

жили в різний час, чинили різні злочини. Але 

було і є щось спільне між ними: вони панічно 

бояться правди. Вони вдаються до закриття 

газет, переслідування журналістів, 

убивств опонентів, аби лише ніхто не смів 

вголос говорити про їхні злочини. Чуючи 

голос пророчого викриття, вони сприймають 

це як виклик і намагаються вчинити все, аби 

Господній. А отже, з сімейного оточення Богородиці, 

де ретельно зберігалися перекази 

про чуда, пов’язані з пізнім народженням у 

єрусалимлянина Йоакима і його літньої дружини 

Анни дитини, покликаної стати храмом 

Бога Живого. І вже з Євангелія Якова апокрифічні 

деталі народження й дитинства Діви 

Марії входять у її житія, в Четьї Мінеї - збірки 

оповідань про свята й святих, що вшановуються 

в кожен день церковного календаря. 

Так ми дізнаємося про горе літніх юдеїв, 

Йоакима й Анни, яким Бог не дав радості 

народження дітей. В Палестині це тоді вважали 

за ознаку грішника, і в Йоакима навіть 

відмовилися прийняти жертву до храму. Йоаким, 

який провадив праведне життя, не міг 

зрозуміти причин Божої кари. Він залишив дім, 

пішов у пустелю, поставив собі намет і сорок 

днів та сорок ночей суворо постив. Анна ж з 

плачем молилася в саду, дивлячись на пташенят 

у гнізді й заздрячи їхньому щастю. 

І ось тоді, у винагороду за гідно витримані 

випробування й за щиру молитву являється 

ангел, котрий сповіщає: «Анно, Анно, Господь 

почув твою молитву, ти зачнеш і народиш, і про 

потомство твоє говоритимуть у всьому світі». 

Йоакимові ж ангел говорить: «Йоакиме, Йоакиме, 

Бог почув твою молитву. Йди звідси, бо 

твоя жінка Анна зачне в лоні своїм». Зраділі 

Йоаким і Анна радісно зустрілися, вітаючи 

один одного зі щасливою звісткою. Вони поквапилися 

принести жертву до храму, яка була 

тепер прийнята. За дев’ять же місяців на світ 

прийшла дівчинка, що її батьки ще до народження 

вирішили присвятити Богові. 

Критично ставлячись до апокрифічного 

Євангелія Якова, Церква визнає, що до нього 

ввійшли унікальні перекази, достовірність 

яких не викликає сумніву. І завдяки цим переказам 

ми довідуємося про неоціненні для 

християнина подробиці з життя найближчих 

Ісусових родичів у тілі: Йоакима, Анни, Марії. 

Це дозволяє нам краще відчути обставини 

підготовки світу до зустрічі Спасителя, дозволяє 

пережити Благовіщення й Різдво Христове 

не тільки як вияв Божої любови до творіння, 

але й як нагороду за віру, надію на Бога 

і стійкість у надії людської сім’ї, якій Провидіння 

визначило стати Святою Родиною. 

Роками, десятиріччями праведні Йоаким 

і Анна переживали тягар самоти. Для людини 

стародавнього Сходу - неймовірно важкий і 

ганебний тягар. Дитина ж бо вважалася в ті 

часи знаком Божої ласки, нагородою за 

людські чесноти и запорукою спокійної старости. 

Тому навіть храмовий священик 

відмовляється прийняти в Йоакима жертву, 

з підозрою ставиться до бездітного Йоакима 

як до покараного грішника. Скільки таких 

несправедливостей, образ, брудних чуток 

мали витримати і Йоаким, і його дружина! 

Може, не раз вчувався їм, як праведному 

Йову, підступний голос: «Ти ще міцно тримаєшся 

в невинності своїй? Прокляни Бога і помреш!» 

(Йов 2:9). Але, як у Йова, в них не виникло 

жодного сумніву в Божій справедливості 

й незбагненній мудрості Провидіння. І 

на людські кривди єрусалимське подружжя 

відповідає ревною молитвою до Бога. Крізь 

скупі слова переказу ми можемо тільки здогадуватися, 

наскільки потужною була ця молитва 

й наскільки всеосяжними - посвята 

себе Богові, віддання власної долі в Його ласкаві 

руки. 

Йоаким і Анна перебувають у глибокій 

зажурі, зі сльозами переживають своє нещастя, 

але не ремствують і не вимагають у Бога 

змінити їхню долю. Вони лишають Богові визначати 

своє майбутнє й не припускають, що 

Господь може бути неуважний або несправедливий. 

Чи маємо ми дар такої жертовної молитви? 

Чи не трапляється, що ми намагаємося 

обдурити, підкупити, шантажувати Самого 

Бога, поводимо себе з Ним, ніби з впливовим 

чиновником, не віддаючи собі звіт у Господній 

всемогутності й абсолютній справедливості, 

головне ж - у Його безмежній любові до нас, 

любові, яка не руйнується жодними нашими 

людськими вадами та провинами? 

Жертовність молитви Йоакима й Анни 

виявляється в самому змісті молитви. Вони 

просять не про власні здоров’я, добробут, 

прибутки, а про дитину. Отже, моляться за 

прихід у світ іншої людини, яка вимагатиме 

від них зречення багатьох вигод, вироблених 

позбутися сміливця, що зважився говорити 

неприємну правду. І так мало чинить за прикладом 

праведного царя Давида. 

Ми не маємо царських титулів, прав, багатств. 

Однак чи позбавлені ми з вами Іродових 

слабкостей? Чи готові дослухатися 

до неприємних слів, коли в них чуємо щось, 

що відкриває приховані сторони нашого 

життя, засвідчує наш гріх? Чи не трапляється 

нам у міру своїх сил боротися з цим 

словом, обертати неприязнь або й ненависть 

проти носія правди? 

Поміркуймо над цим. Поміркуймо, чи 

гідні ми бути носіями й захисниками правди, 

готовими говорити голосом Іоана Хрестителя, 

боронити цей голос, доносити його 

до народу - і самі слухати пророка й чинити 

за пророчим словом. Амінь. 

самотнім життям звичок, вимагатиме повсякчасної 

уваги й опіки. Вони готові на всі ці жертви, 

аби лише мати продовження свого роду. 

Як бракує цього в сучасному українському 

суспільстві! Демографічна криза, щороку 

забираючи нам понад мільйон чоловік, породжена 

не суспільними проблемами й 

бідністю - головною її причиною є людський 

індивідуалізм, небажання втратити позірний 

комфорт самотнього існування з приходом 

у родину дитини. 

Хай же Господь за молитвами Пресвятої 

Діви Марії, народженої від Йоакима й Анни, 

допоможе нам подолати ці хвороби суспільної 

свідомости, відчути радість дару батьківства 

та материнства так тонко, як відчували 

його праведні Богоотці. Без реалізації цього 

великого дару, без оздоровлення християнської 

родини мистецтвом жертовности й 

любови ми ніколи не зможемо виявити в собі 

щедрі ласки Божих образу й подоби, присутність 

яких у людській істоті так тонко пов’язується 

Святим Письмом із щастям подружнього 

життя: «І Бог на Свій образ людину 

створив, на образ Божий її Він створив, як 

чоловіка та жінку створив їх» (Бут. 1:27). Амінь. 

† ІГОР, 

архиєпископ Харківський і Полтавський 

УАПЦ (із проповідей).

2 

Вересень 2010 

За віру і єдність! 

ДО 20-РІЧЧЯ СТВОРЕННЯ ХАРКІВСЬКОГО ПРАВОСЛАВНОГО БРАТСТВА 

Аби утвердити в життя 

ІНФОРМУЄ 

Проща до Богородиці 

20-23 серпня 2010 р. уп’яте відбулася 

традиційна проща до богородичних 

святинь України, організована 

Харківсько-Полтавською єпархією 

під час Успенського посту. 

Автобуси з групами паломників з Центру, 

Сходу й Півдня України зустрілися 

вранці 21 серпня біля меморіялу «Козацькі 

могили» в с. Пляшевій під Берестечком. 

Прочани ознайомилися з місцем 

нещасливої для українських козаків Берестецької 

битви, помолилися біля могил 

полеглих за волю України. Далі маршрут 

прощі пролягав через містечко Глиняни 

на Львівщині, де в Успенській церкві ще 

1936 р. прославився унікальний чудотворний 

образ Розп’яття Христового. 

Після прочани переїздять до Унівської 

Свято-Успенської лаври. Отці Студити 

запросили прочан до монастирського 

храму й розповіли про минуле Унівського 

монастиря та сучасне життя чернечої 

громади. Увечері 21 серпня прочани 

прибули до Зарваниці, де взяли участь 

у нічному поході зі свічками до чудотворного 

місця. 22 серпня у церкві с. Зарваниці, 

де зберігається чудотворний образ 

Пресвятої Богородиці, було відправлено 

Архиєрейську Святу Літургію, яку очолив 

архиєпископ Харківський і Полтавський 

Ігор. Після сповіді та причащання 

прочан і літургії під церковні дзвони процесія 

вирушила до марійського центру, 

де біля чудотворного джерела було 

відправлено Акафіст до Пресвятої Богородиці. 

Проща завершилася 23 серпня 

поверненням паломницьких груп до 

своїх парафіяльних храмів. 

Дарунки – школі 

1 вересня 2010 р. в середній 

школі с. Циркунів під Харковом проходило 

свято знань. Протоієрей Олег 

Козуб виступив на загальній лінійці з 

привітанням і благословив учнів та вчителів 

на успішний початок нового навчального 

року. Від імені Харківського 

крайового братства апостола Андрія 

Первозваного й Свято-Микола-ївської 

парафії с. Циркунів бібліотеці школи 

було передано понад двісті примірників 

українських книг. 

У Соколовому – свято! 

У день Успіння Пресвятої Богородиці 

Успенська парафія с. Соколового 

(настоятель о. Станіслав 

Аштра-ф’ян) відзначала своє 

храмове свято. Очолив Архиєрейську 

Святу Літургію архиєпископ 

Ігор. 

Владику супроводжували голова 

Харківського крайового братства 

Вадим Приходченко, його заступник 

Віталій Липинський, іподиякони 

Віталій Макаревич й Ігор Капустянський. 

Перед початком Служби Божої 

було освячено новий престіл, виготовлений 

для Успенської парафії 

місцевими різьб’ярами. 

Ювілеї трапляються, мабуть, для того, аби оглянувшись, зупинитись 

на мить, підсумувати та проаналізувати зроблене, здобутки і 

втрати, замислитися над помилками, тощо. Ювілеї – нагода поринути 

у спогади та зустрітися з тими, хто був поруч протягом цього 

відтинку часу. 

У липні Харківське братство апостола Андрія Первозваного 

відзначило двадцятиліття від часу свого заснування. Одразу хотілося 

би зазначити, що окрім важливості самої події, значення братства 

для відродження УАПЦ на Харківщині, його місця у розбудові 

громадянського суспільства в Україні, впливу на духовні та освітні 

процеси на Слобожанщині, найістотнішою рисою, що відрізняла його 

від інших громадських об’єднань, було внутрішнє духовне покликання 

його членів прислужитися справжнім цінностям, відродженню української 

духовності та культури. 

Діяльність братства характеризується 

багатогранністю напрямків, що зумовлювалася 

потребами часу та орієнтирами його 

духовних авторитетів: патріярха Мстислава 

та патріярха Димитрія, а також вірністю ідеалам 

УАПЦ попри складнощі розвитку церкви, 

кризи та зради як верхівки церкви, так і 

окремих її членів. 

Проблеми навернення до церковного 

життя турбували прогресивну українську громадськість 

Харківщини наприкінці 80-х років 

минулого століття. Українські громадські 

об’єднання: товариство «Спадщина» та ТУМ 

«Просвіта», Рух, обласне відділення Українського 

фонду культури на Харківщині одним 

із завдань ставили відродження занедбаних 

святинь, зокрема, Покровського козацького 

собору, 300-ліття якого відмічалося у 1988 

році. До заходів залучалась не лише громадськість 

Харкова, але й гості із Києва та 

інших куточків України. І чи не тоді ми вперше 

почули про УАПЦ від кобзаря Миколи Будника, 

який на той час був одним із членів 

відродження УАПЦ у Києві. 

У лютому 1990 року відбулося зібрання 

представників українських організацій, яким 

не байдужі були проблеми розбудови української 

церкви, і ті домовилися про підготовку 

створення громад УАПЦ, оргкомітет очолив 

доцент Харківського університету Юрій Андрійович 

Ісіченко. А вже 15 лютого 1990 року 

в університеті була проведена установча конференція, 

яка створила ініціативну групу для 

організації Українського Православного 

братства. Розпочалася робота з підготовки 

програмних документів, напрямів роботи, 

тощо. В результаті цієї діяльності сформувалася 

група людей, яка сталаи ядром братства. 

7 липня 1990 року в Харківському університеті 

відбулася установча конференція, яка 

затвердила статут, обрала керівництво. Очолив 

Харківське Православне Братство Ю. А. 

Ісіченко, заступником був В. А. Маринчак. У 

прийнятій декларації про утворення Українського 

Православного братства на Харківщині 

йшлося: «Ми гуртуємося у Братстві, аби 

дієво протистояти злу, утверджувати в повсякденному 

житті євангельську істину. Спостерігаючи 

крах комуністичної ідеології, зі 

співчуттям ставимося до її жертв – заведених 

в оману співвітчизників. Щиро прагнемо 

допомогти їм вирватися з тенет облуди, духовно 

відродитися, повернутися до Матері- 

Церкви». 

Тоді ж утворилася перша громада УАПЦ 

– Успенська громада м. Харкова. Розташувалось 

Братство в обласному відділенні Українського 

фонду культури на колишній Миколаївській 

площі, була відкрита програма 

«Українське Православне Братство УАПЦ», 

почалася активна діяльність братчиків. Згадуючи 

той час, дивуєшся, стільки гарних 

справ вдалося здійснити, в усьому відчувалася 

Божа поміч. Збереглися документи, 

світлини, щоденники роботи Братства, що 

засвідчують ті події. 

Члени братства розпочали свою 

діяльність із навчання: катехитичні курси діяли 

при Українському фонді культури і передбачали 

лекції із історії української церкви, 

основ літургіки, православного катехизису, 

вступу до священної історії. Викладачами 

курсів були члени братства: голова братства 

Ю. А. Ісіченко, В. А. Маринчак, О. М. Кучер. 

Особлива увага приділялась молоді, яку необхідно 

було прихилити до християнського 

світосприймання, пізнати традицію українського 

православ'я. Після закінчення курсів 

перші слухачі згодом склали іспити у 

Львівській семінарії УАПЦ і отримали посвідчення 

викладачів недільних шкіл. 

Налагодженню зв’язків із представниками 

відродженої УАПЦ активно сприяв голова 

місійної комісії Владислав Проненко. За 

дорученням голови Братства він потрапив до 

Львова у серпні 1990 року, де познайомився 

із головою Львівського Братства УАПЦ п. 

Богданом Рожаком, архієпископом Володимиром 

Романюком, о. Володимиром Яремою 

та Петропавлівською громадою м. Львова. Невдовзі 

харків’яни налагодили контакти із громадами 

УАПЦ різних куточків України. 

Вже у жовтні 1990 року відбувається Служба 

Божа УАПЦ, яку відправив львівський священик 

о. Іван Пашуля. Це була перша Літургія 

УАПЦ у Харкові від часів Другої світової війни, 

присвячувалася жертвам голодомору і відбулася 

в Палаці студентів ХПІ «Гігант». До революції 

тут діяла домова церква жіночої семінарії. 

Службу Божу супроводжував спів хору 

Юрія Бабія. Згодом частина цього хору стала 

братським хором, ще пізніше – хором Іоанно-Богословської 

церкви. Подія мала великий 

резонанс у місті і гаряче була підтримана 

громадськістю Харкова. 

Співпраця братства із Петропавлівською 

громадою Львова, духовна опіка братства о. 

Іваном Пашулею, а потім о. Володимиром 

Яремою сприяла входженню Харківського 

братства в загальноукраїнські процеси 

відродження УАПЦ. Взимку 1990-1991 року 

Харківське братство входить до складу Всеукраїнського 

Братства ап. Андрія Первозданного 

УАПЦ. 

Братство здобувало авторитет не лише 

серед харків’ян, про діяльність Харківського 

братства стало відомо в Україні. В грудні 

1991 року головою Всеукраїнського Братства 

ап. Андрія Первозданного УАПЦ обрали Юрія 

Андрійовича Ісіченка, який із притаманними 

йому організаторськими здібностями, намагався 

вибудувати структуру, оформити документально, 

спрямувати діяльність братства 

в належне русло. 

Харківське братства ап. Андрія Первозваного 

УАПЦ об’єднувало відомих науковців, 

викладачів, співробітників вищих навчальних 

закладів Харкова, наукових та культурних 

установ, студентів та інших небайдужих до 

відродження УАПЦ. Самовідданою працею, 

жертовністю, любов’ю вони розбудовували українську 

церкву на Слобожанщині, відновлювали 

традиції УАПЦ, прихиляли до цієї справи 

харків’ян. 

Паломницька поїздка членів братства до 

Львова в 1990 році на Великдень відіграла 

найістотнішу роль у формуванні української 

православної спільноти. Відтоді зв’язки зі 

львівською громадою УАПЦ та Львівським 

крайовим братством лише міцніли. Завдяки 

стійкій позиції харків’ян та львів’ян вдавалося 

неодноразово зберігати від знищення УАПЦ. 

Відбуваються обміни досвідом, відзначення 

різноманітних подій і свят, вирішення важливих 

проблем церкви. 

Особливе значення для розвитку українського 

православ'я на сході України на початку 

90-х років мали відвідини Харкова о. 

Володимира Яреми, о. Івана Пашулі, членів 

Львівського братства. Братства спільно 

організовували візит до Харкова патріарха 

Мстислава, надавали допомогу у становленні 

Іоанно-Богословської, Успенської та 

Свято-Дмитрівської громад УАПЦ м. Харкова, 

морально і матеріально підтримували 

парафії Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ. 

У пам’яті харків’ян збереглися вечори 

вшанування пам’яті Григорія Сковороди в 

театрі Т. Г. Шевченка в кінці 1990 року, перша 

панахида від революційних часів на могилі 

Г. С. Сковороди у с. Сковородинівці Золочівського 

району, яку відправили священики 

зі Львова о. Іван Пашуля та о. Микола Кавчак. 

Тоді на Золочівщину завітали відомий 

діяч Руху Іван Драч, письменники Роман Лубківський, 

Роман Іваничук та багато інших патріотично 

налаштованих громадських та політичних 

діячів, що викликало велике збентеження 

серед комуністів, адже секретар 

районної організації КПУ перед тим запевняв, 

що ноги рухівця не буде на Золочівщині. 

Відтоді стало братською традицією вшановувати 

пам’ять Григорія Сковороди. Завдяки 

зусиллям члена Харківського братства 

ап. Андрія Первозваного УАПЦ, голови 

місійної комісії Владислава Проненка на початку 

90-х років в Харкові відкрито пам’ятник 

Г. С. Сковороді, проводяться різноманітні заходи, 

до яких залучаються братчики Львова, 

різних українських громадських організацій, 

при нагоді братчики відвідують місце на Лисій 

Горі, де колись жив Г. С. Сковорода, там збереглася 

його криниця. 

Харківське братство ап. Андрія Первозваного 

та Харківське обласне відділення українського 

фонду культури організовували заходи 

«Українська голгофа», «Харківський 

Великдень», різдвяні вечори, благодійні концерти 

на ремонт храмів УАПЦ. Святкування 

Різдва в Харкові від самого початку пов’язане 

із залученням вертепних колективів львів’ян, 

івано-франківців. Виступи відбувалися не 

лише у Харкові, але й в області і мали велику 

прихильність харків’ян. Від початку створення 

Братства на Різдво в Харківському 

лекторії товариства «Знання» організовувались 

свята, концерти силами відомих діячів 

літератури і мистецтва Харкова, а також хором 

братства. 

Нині теж щотижня відбуваються репетиції 

недавно відновленого братського хору, який 

допомагає членам братства брати свідому 

участь у богослужіннях, підтримувати власними 

голосами парафіяльні хори тощо. 

Братство відновило традицію вшанування 

на Томину неділю пам’яті визначних харків- 

’ян – Дмитра Багалія, Миколи Сумцова, родини 

Алчевських, Олександра Потебні та 

інших; упорядковувало могили, запрошувало 

українських священиків із різних кінців України 

до відправ панахид. 

Харківське братство ап. Андрія Первозваного 

УАПЦ у 1991 році вперше організувало 

освячення джерел на Водохреща. Чин освячення 

води на джерелі, що на Шатилівці, в с. 

Циркунах здійснював священик УАПЦ із Києва, 

відомий диктор українського радіо, о. 

Петро Бойко. Із 1992 року цю традицію підхопила 

УПЦ МП, а з 2001 року – УПЦ КП. 

Братство започаткувало дні пам’яті Тараса 

Шевченка в Харкові (конференції, вечори 

пам’яті, панахиди, молебні). Нині традиція 

розширилася і набула ще змістовнішого 

сенсу. Окрім вшанування пам’яті Т. Шевченка 

в Харкові, Канів став для Всеукраїнського 

братства рідним містом, яке збирає щороку 

в травні членів Братства, читаються 

вірші Кобзаря, відбуваються панахиди на 

його могилі. Братчики з усієї України єднаються 

довкола світлої пам’яті нашого великого 

поета. 

Харківське православне братство ап. 

Андрія Первозваного та обласне відділення 

Українського фонду культури доклали значних 

зусиль щодо організації святкувань 500- 

річчя Запорозької Січі у 1990 та 1991 роках. 

За ініціативи Голови Всеукраїнського братства 

ап. Андрія Первозванного УАПЦ Юрія Андрійовича 

Ісіченка спільно відзначили 500- 

річчя Запорозької Січі та відкрили Всеукраїнський 

конкурс «Червона рута» в 1991 році 

Харківське та Львівське братства. 

Останнім часом Харківське братство 

відзначало в Гадячі 350-річчя Гадяцької унії, 

у Полтаві – 300-річчя Полтавської битви, в 

Харкові – 100-річчя від дня народження Степана 

Бандери. Відбулася братська подорож 

місцями козацької слави від Південнобузького 

лиману до Свято-Пантелеймонівської парафії 

в Миколаєві. Тобто, харківські братчики 

беруть безпосередню участь у відродженні 

традиції Київської православної церковної 

культури. 

Духовне навчання та виховання дітей 

розпочалося навесні 1992 року. Братство 

створило оргкомітет з організації недільної 

школи для дітей спільно з ТУМ «Просвіта» та 

товариством «Спадщина». Директором недільної 

школи стала голова молодіжного 

братства Наталія Ріпка, викладачами – Олена 

Супрун, Сергій Гук, адміністратором – 

Марія Луговенко. 10 листопада 1992 року починає 

діяти недільна школа для дітей. Окрім 

Передплачуйте християнський часопис «Успенська вежа» на 2010 рік, передплатний індекс 35013. Ціна незмінна.

Вересень 2010 3 

АПОСТОЛА АНДРІЯ ПЕРВОЗВАНОГО УАПЦ 

євангельські істини 

НАША ПАРАФІЯ 

навчання, в ній проводились дитячі свята, 

вечори, здійснювались паломницькі поїздки. 

Порушується питання про створення філій 

дитячої недільної школи. Братська недільна 

школа для дітей поклала початок недільним 

школам при храмах Харківсько-Полтавської 

єпархії УАПЦ у Харкові, Полтаві, на Луганщині 

та ін. Навчання дітей в школах проводять викладачі-професіонали, 

багато із них закінчили 

Колегію Патріарха Мстислава у Харкові. 

Визначальними подіями у житті Братства 

та й усієї української громадськості став архіпастирський 

візит до Харкова Святішого 

Патріарха Мстислава у травні 1991 року. 

Попри складнощі та перепони, що чинила 

місцева влада у наданні можливості відправи 

Служби Божої в Успенському соборі Харкова, 

підбурюванні віруючих російської церкви 

не пустити Патріарха до собору, поширенні 

у місцевій пресі різноманітних пліток про 

Патріарха, приїзд був вдалим і додав снаги 

для подальшої розбудови церкви. Визначальною 

тоді була реакція обласних чиновників на 

цю подію, які ховалися від Патріарха або, якто 

уповноважений із питань релігії Харківського 

міськвиконкому напередодні приїзду 

Патріарха погрожував розправою голові Харківського 

православного братства Ю. А. Ісіченку, 

як міг компрометував Харків в очах першоієрарха. 

Його фраза в оригіналі звучала 

приблизно так: «Костьми лягу, но врага в город 

не пущу!». Перебування Патріарха мало 

величезний вплив не лише на нас, братчиків, 

але й на пересічних харків’ян. Особливу допомогу 

в організації приїзду Патріарха Мстислава 

надали депутати Верховної Ради від 

Харкова та обласні депутати демократичного 

спрямування. 

У середині грудня 1992 року відбулася IV 

конференція Всеукраїнського братства ап. 

Андрія Первозваного УАПЦ, яка під час проведення 

допустила випади проти Святішого 

Патріарха Мстислава, грубі процедурні порушення, 

відбувся фактичний зрив конференції, 

тому Харківське Православне братство 

16 грудня 1992 року приймає ухвалу єднатися 

довкола престолу Київського патріарха 

Мстислава. 

20 грудня 1992 року Харківське братство 

організувало другий приїзд Святійшого Патріарха 

Мстислава до Харкова, де в складних 

умовах відбуваються зустрічі Патріарха із 

членами Харківського братства, козацтвом, 

інтелігенцією, представниками преси, але, 

найголовніше, –висвячення монаха Ігоря 

(Ісіченка) у стан ієродиякона. Братство і сьогодні 

лишається вірним заповітам свого Патріарха, 

а тому організовуються Дні пам’яті 

Патріарха Мстислава, перегляд фільму про 

нього, виставки документів та фотографій, що 

засвідчують ті події в Харкові, розкривається 

перед новими парафіянами правда про нашого 

Патріарха. 

Братство організовувало приїзди другого 

Патріарха УАПЦ Димитрія до Харкова, сприяло 

організації зустрічей із ним харківської 

інтелігенції, мистецьких кіл Харкова. За клопотанням 

харківських братчиків Патріарх 

Димитрій став почесним професором Харківської 

академії мистецтв та дизайну, брав 

участь у місійних поїздках до Святих гір та до 

інших місць Слобожанщини 

Патріарх Димитрій неодноразово наставляв: 

«апостоли повинні навчати і хрестити», 

а «священики повинні бути для дітей тими 

вчителями, яких діти люблять і шанують. Священик 

повинен пам’ятати, що Христос був 

для людства Вчителем і Первосвящеником». 

Тому частина активних членів Братства ставали 

священиками відновленої втретє Харківсько-Полтавської 

єпархія УАПЦ. Їхнє навчання 

спочатку відбувалося у Харківській 

філії Львівської духовної семінарії УАПЦ, а з 

16 квітня 1994 року – у Колегії Патріарха 

Мстислава. Частина членів Харківського 

братства ап. Андрія Первозваного стають викладачами 

цього закладу. 

Серед студентів колегії теж значна 

кількість членів Братства ап. Андрія Первозваного, 

які, окрім здобуття духовної освіти, 

осягають особливості традицій української 

церкви та поширюють атмосферу, яка притаманна 

УАПЦ. Саме в цьому середовищі 

з’являються душпастирі, які представляють 

нову генерацію священнослужителів та катехити. 

Протягом усього часу Братство зосереджувало 

особливу увагу на місійній діяльності, 

створюючи нові громади УАПЦ. Окрім Успенської 

громади, Братство створило Іоанно-Богословську 

парафію, Свято-Дмитрівську, 

Миколаївську у селах: Циркуни, Соколове 

та інших, допомагало їх становленню. Харківське 

братство систематично влаштовувало 

Служби Божі в Артемівці та Мерефі, батьківщині 

Івана Сірка, Славянську та інших містах 

і селах України. Місійні братські заходи продовжилися 

і нині – це відвідини Свято-Катеринівської 

парафії (с. Катеринівка), громад 

УАПЦ у с. Глушківці, Ківшарівці та східнослобожанських 

містах: Сватове, Полтава, Миколаїв, 

Кіровоград та багатьох інших громад 

Харківсько-Полтавської Єпархії УАПЦ. У кожному 

конкретному випадку Харківське братство 

своїм скромним досвідом духовної віднови 

допомагає кожній парафіяльній громаді, 

підтримує своєю присутністю. 

Харківські братчики докладають значних 

зусиль для відновлення Свято-Дмитрівського 

храму в Харкові. Активісти братства Микола 

Рибченко, Ігор Предков, Михайло Камчатний, 

іподиякон Віталій Макаревич, Олег Воронцов, 

Віталій Липинський реґулярно працюють на 

відбудові храму, заміні даху, опалювальної системи, 

ремонті допоміжних приміщень. Напередодні 

20-річного ювілею Братства завершився 

ремонт братського приміщення, яке 

набуло сучасного вигляду. Про історичну 

спадщину Свято-Дмитрівського храму нагадує 

розпис на стелі приміщення Братства, 

який понівечили більшовики. Цей розпис 

відкрив під час ремонту член Братства Віталій 

Макаревич. 

Перебування у Львові, пізніші щорічні 

зустрічі зі Львівським братством у Каневі збагачують 

нас організаційно, адже досвід 

Львівського братва, його давні традиції важко 

переоцінити. Згадуються спільні заходи 

Харківського та Львівського братств у військовому 

середовищі: конференції, зустрічі, свята 

та поїздка курсантів сиріт на Різдвяні свята 

до Львова. 

Від початку своєї діяльності братська 

доброчинність – одна із головних його ознак. 

Члени братства опікувалися немічними та 

тими, хто потребував допомоги, влаштовували 

доброчинні обіди, в скрутні часи забезпечували 

продуктами парафіян похилого віку. 

Таке служіння набувало морального сенсу, 

коли воно здійснювалося безкорисно і добровільно. 

Члени Братства прагнуть втілювати в життя 

євангельські заповіді, виконувати статут, 

служити ближньому – вчитися християнської 

любові та передавати її ближньому. 

Попри поступове зростання громад УАПЦ 

на Харківщині, здобутого авторитету серед 

населення, нас не може не турбувати майбутнє 

Церкви, той втілюваний у життя давній 

план спецслужб із розвалу нашої Церкви, 

дискредитації її окремими особами, котрі 

навіть іменують себе ієрархами, а насправді 

– це зайди невідомо якого роду-племені і 

далекі не лише від ідеалів УАПЦ, але й від 

уявлень про християнську мораль та честь. 

Називаючись «Українською Автокефальною 

Православною Церквою», вони поняття не 

мають про її духовних авторитетів, їх заповіти, 

мету й унікальність Церкви. «Патріарх 

Мойсей», «Митрополит Мефодій», інші диваки 

та авантюристи створюють відразливий 

образ українського православ’я. Ми бачимо 

завдання Братства в тому, щоб боронити наш 

український православний люд від подібних 

шахрайських організацій та пройдисвітів. 

Отже, помічаємо, що особлива роль у 

відроджені Харківсько-Полтавської єпархії 

належить Братству. Можливо тому, що основний 

склад її духівництва – колишні члени 

Братства ап. Андрія Первозванного, які зберігають 

ідеї УАПЦ і помножують їх своїми 

справами. 

Підсумовуючи двадцятилітню діяльність 

Харківського православного братства УАПЦ, 

хочу пригадати слова Ліни Костенко: «Збудуй 

лиш храм, а люди в нього прийдуть». Розбудова 

власного храму душі кожного члена 

братства, самовдосконалення, вірність заповітам 

Патріархів Мстислава та Димитрія послужать 

і надалі цементуючими елементами 

Братства та нашої Церкви. 

Вадим ПРИХОДЧЕНКО, 

голова Харківського крайового 

православного братства УАПЦ. 

Ніна НЕМИРОВСЬКА, 

член Харківського крайового православного 

братства УАПЦ. 

Храм Ікони 

Божої Матері 

міста Вінниці 

Парафія Ікони Божої Матері «Всіх скорботних радість» м. Вінниці 

заснована у 1990 році як громада Української Автокефальної Православної 

Церкви. Назва вибрана невипадково, адже вона знаходиться на 

братській могилі, де похоронено близько 10 тисяч невинно вбитих людей 

НКВД у 1930-х роках (чин перезахоронення у 1940-х роках очолив 

архієпископ УАПЦ Григорій Огійчук). 

Храм однокупольний, вміщає близько 300 осіб. Оздоблений іконостасом, 

який було освячено у 1998 р. Парафію відвідував Патріарх Київський 

і всієї України УАПЦ Димитрій у 1995 році Соборною св. Літургією 

у співслужінні усього єпископату УАПЦ був увінчаний храмовий 

празник вінницької катедри у 1998 році. 

Настоятелем собору з 1993 року є митрополит Вінницький і Брацлавський, 

керуючий Хмельницькою єпархією УАПЦ Високопреосвященніший 

Роман. У храмовому комплексі знаходиться єпархіальне управління, 

яке є центром релігійного життя близько 45 парафій, які 

підпорядковані Владиці Роману. 

Власний кореспондент. 

В книгу ввійшли вибрані та недруковані поезії зі збірок 

«Скитська баба», «З води й повітря», «Вертепне» (70-80-ті роки 

минулого століття), поеми і інше (з 80-90-х) та нова збірка 

поезій «Зірнула зірниця», що склалася впродовж останніх років, 

а також зразки малярських творів, раніших і вже теперішніх. 

Євген СВЕРСТЮК: 

«Зірнула зірниця» 

В українській літературі — у відділі 

поезії — та книжка мала б стояти окремо 

на верхній поличці. Святково і 

відсторонено. 

— А ви хто така тут? 

— Я зірниця — не впізнаєте? З того 

краю, де петриківські розписи, Царичанка, 

Оріль... Пороги—чули? 

— Чув, — ну й що? Про Дніпрові пороги 

всі чули. —Там і зірнула зірниця. 

То ж осердя українського степу, скитського 

степу, Січеславщина. 

— Щось не дуже вона славиться... 

— Сліди затоптано, пам’ять випалено, 

тільки скитські баби і могили нагадують... 

А зірниця — вона все та сама. 

Вічно та сама. 

Усе незвичайне у книжці Раїси 

Лиші. Незвичайна її назва «Зірнула 

зірниця». Незвичайне художнє оформлення 

— вишукано-простими малюнками 

самої поетки. Незвичайна сама поезія, 

з першого погляду наче незрозуміла. 

А вчитуєшся, то таки поезія. Дуже 

народна своїм духом, по-справжньому 

модерна, і така образна, як і малюнки 

Раїси Лиші. В них можна довго вдивлятися 

і кожен раз бачити щось глибше. І 

часом відчувати, що століття не торкнулися 

архітипних образів. 

острове 

на якому літають вигнанці 

рожеві пророчі янголи 

на якому пасе 

небесних овець Шевченко 

суворі скити варять у казанах 

рештки часу 

По суті поезія Раїси Лиші дуже сучасна 

— в ній навіть гостре чуття сучасности. 

Але вона стоїть одиноко, ос- 

торонь загального потоку. «Безсутнісні 

пошуки форми, замкнені самі на себе, 

втомлюються і самі швидко перекидаються 

в стандарт», — пише вона в своєму 

есеї. 

Згадуючи поняття Гайдеґґера «прояснення 

відкритости буття», Р. Лиша 

знаходить те прояснення «у просторі 

фресок XII ст. преподобного Алімпія, в 

українській іконі, нарешті, в творах Михайла 

Бойчука та його учнів, у Катерини 

Білокур, Марії Приймаченко...» 

До речі, чи згадували б ми Марію 

Приймаченко, якби не кілька естетично 

обдарованих людей, які зуміли побачити 

в тих незвичайних малюнках вияв 

великого таланту. 

Книжка Раїси Лиші стоїть в тому ж 

ряду... 


4 


ВІХИ НАШОЇ ІСТОРІЇ 

Пам’яті волинських священномучеників 

«Немає нічого захованого, що воно не відкриється, ані потаємного, що не виявиться». Св. Матвія 10.26 

1. Закривавлений 

Острожець. 

Історична Волинь і Полісся, за часи віри 

нашої – святого українського православ’я, 

дала нашій Українській православній церкві 

тисячі священномучеників, преподобномучеників, 

мучеників. Їх імена записані на сторінки 

історії нашої церкви, України, одначе 

до кожного пом’янника-синодика науковці, 

богослови додають все нові і нові імена. 

Найбільш чисельні пом’янники-синодики 

священномучеників, преподобномучеників, 

мучеників народила перша 1939- 

1941р.р., друга 1944-1991 р.р. московськобільшовицька 

окупація нашої землі.[1. 185- 

192] 

Московсько-більшовицькі окупанти, в 

часи панування на наших землях, замордували 

сотні священиків, ченців, дияконів, десятки 

тисяч мирян, сотні тисяч вбиті ними 

були голодомором-геноцидом на східній 

Волині, засуджено, депортовано в ГУЛАГИ, 

Сибір, Казахстан, само життя перетворили 

червоні кати в суцільні муки. 

Як трактує Богословська наука терміни 

мученики, священомученики, преподобномученики. 

Мученики (з грецької-свідок) – це ті 

святі, які своєю смертю засвідчили віру в 

Ісуса Христа і Його Воскресіння, а священномученики 

- мученики, які належали до дияконського, 

священичого, єпископського 

сану, преподобномученики - святі, ченці, які 

прийняли за Христа мученицьку смерть[2,7] 

Українські, волинські пом’яники-синодики 

на свої сторінки вписали тисячі, десятки 

тисяч мучеників, священномучеників, преподобномучеників, 

але процес виявлення 

нових імен триває, бо кожна доба окупаційних 

режимів народжувала нові і нові їх 

імена. 

До волинського пом’янника-синодика 

новітніх священномучеників дописуємо ці 

нові імена, виявленні нами: о.Іларіона Денисевича, 

настоятеля храму Преображення 

Господнього (1752 р.), в містечку Острожці 

Дубенського повіту, замордований червоними 

московськими катами 24 червня 1941 

року в місцевому відділі НКВД; о. Андрія 

Федоренка, настоятеля церкви Воздвиження 

Чесного Хреста Господнього (1888 р.) в 

селі Козлиничах, о. Олександра Білецького, 

настоятеля церкви св. Михайла (1790 р.), 

в с. Хотишіві Ковельського повіту замордованих 

червоними московськими партизанами. 

[3] 

Отець Іларіон Денисевич (12.07.1895- 

24.06.1941) народився в с. Новожукові Клеванської 

волості Рівненського повіту в родині 

Антона і Анни Денисевич. Скінчив Клеванське 

Духовне училище та Єкатеринославську 

Духовну Семінарію 1918 року. [4] 

По закінченні Першої світової війни, національно-визвольних 

змагань українського 

народу за самостійну і незалежну Україну 

1917-1921 р.р. майбутній о. Іларіон Денисевич 

з біженства повертається на рідну 

Волинь, одружується з донькою священика 

Оленою Марковською. 1 серпня 1921 року 

єпископ Діонисій(Велединський) в Богоявленському 

монастирі в Крем’янці рукоположив 

його в священичий сан, і Волинська 

Духовна Консисторія направила молодого 

високоінтелігентного, освіченого священика 

на його першу парафію в с. Ізів Володимирського 

повіту. На цій парафії о. Іларіон 

служив Богові і Україні до 30 квітня 1923 

року, а тоді був переведений в с. Хотишів 

того ж повіту, де він служив до 1 вересня 

1935 року, а тоді був переведений до містечка 

Острожця.[5] 

Село Хотишів Володимирського повіту 

над притокою Бугу річкою Студянкою за 

12 км. від м. Володимира належало до давніх 

поселень Володимирщини. Віра Христова 

мала тут глибоке коріння, яке сягало ще 

княжих часів. У селі Хотишіві було дві давні 

дерев’яні церкви, а жителі його мали виразний 

національно-релігійних характер і були 

одні із перших на Володимирщині, які заініціювали 

українізацію богослужень. 

Також у селі Хотишіві о. Іларіону і його 

матушці Олені Господь послав двох синів: 

Євгена 1924 р. н. та Володимира, які стали їх 

щоденною радістю і росли та навчалися на 

втіху батькам. 

В документах польської поліції, яка пильно 

стежила за всіма українськими патріотами 

Волині і Полісся, знаходимо таку характеристику 

на о. Іларіона Денисевича: 

«Високоінтелегентний, лагідний характером, 

має велику повагу до себе з боку парафіян, 

зразковий сім’янин, не сріблолюбець, 

має велику бібліотеку, багато читає, гарно і 

глибокозмістовно проповідує» і т.д.[6] 

Отець Іларіон Денисевич був дуже активний 

не лише в церковно-релігійному 

житті на парафії в с. Хотишіві, а й у громадському. 

Разом з своєю матушкою Оленою 

бере активну участь у роботі місцевої 

філії «Просвіта» аж до закриття її поляками.З 

документів Держархіву Волинської області 

бачимо і про його членство в Товаристві 

ім. митрополита Петра Могили, засноване 

українськими патріотами священиками 

і мирянами в м. Луцьку 19 листопада 

1931 року [7] 

Одним із засобів покарань українських 

священиків-патріотів у польської окупаційної 

влади було часте переміщення на 

інші парафії, щоб отець духовний не завоював 

серед вірних авторитету, твердого становища 

в місті своєї служби і т.д. Тоді 

польська окупаційна влада подавала свої 

«незаперечні докази» до Волинської Духовної 

консисторії з вимогою негайного переводу 

душпастиря на іншу, як правило гіршу, 

омосковлену парафію. 

Отця Іларіона Денисевича згідно з указом 

Волинської Духовної консисторії в Крем’янці 

від 1 вересня 1935 року переведено 

до містечка Острожця настоятелем давнього 

храму Преображення Господнього, 1752 

року. [8] 

Що собою являло на той час давнє 

містечко Острожець, засноване ще в XIV 

ст., а 1528 року вже мало Магдебурзьке право, 

дане королем Речі Посполитої 

Польської Сигизмундом, знаходимо в обширній 

статті професора Юрія Шумовського 

під назвою «Містечко Острожець в 

давнину».[9.41-44], про що він згадує в своїй 

науковій розвідці: «Заслуговує уваги і знайдена 

мною біля одного з курганів мідна 

візантійська першохристиянська монета, на 

якій з одного боку відображений Ісус Христос, 

сидячий на троні із скіпетром, а з другого 

боку був напис: «Іісус Василеус Іудеї». 

Монета яйцевидної форми, але оброблена 

витисненням».[10] 

Також на час прибуття о. Іларіона до 

Острожця містечко складалося з цілої низки 

хуторів з білими хатами, які потопали в 

рясних садах, а центр містечка був повністю 

заселений євреями: купцями, ремісниками, 

орендарями. Поляків тут було лише кілька 

десятків, в основному племінних службовців, 

поліцаїв, вчителів і ін. 

Маємо наголосити, що містечко Острожець 

завжди мало чітко окреслений національний 

зміст, а його мешканці – глибоку 

українську національну релігійну свідомість. 

В 30-х роках Богослужіння в храмах Преображення 

Господнього, Св. Миколая відбувалися 

українською мовою, а о. Іларіон Денисевич 

ще більше надав їм національного 

змісту обрядами і традиціями. 

Отець Іларіон як благочинний другого 

благочиння Дубенського повіту, бере активну 

участь в національно-релігійному, громадському 

житті містечка, в роботі «Просвітянської 

хати», яка на зміну «Просвіті», 

забороненій польською окупаційною владою, 

стала, хоч і обмеженим, але національним 

місцевим вогнищем, біля якого духовно 

гріли свої душі вірні. 

Парафія Преображення Господнього 

славилася своїм церковним, просвітянським 

хором, яким керував спочатку псаломщик 

Іван Янович, на якого зробив донос до 

польської поліції, звинувачуючи його в прокомуністичній 

діяльності о. Кирило Гелетій. 

У 1939 році керівником церковного і громадського 

хору був псаломщик Сергій Козицький, 

симпатик ОУН, глибоко свідомий, 

освічений, свого часу сенатор до польського 

сейму, сина якого о. Володимира Козицького 

– настоятеля парафії в с. Суражі Крем’янецького 

повіту переслідувано за українську 

національну ідею в церкві польською 

поліцією, червоні «визволителі» 1940 р. вивезли 

на заслання в Сибір, з якого не повернувся. 

[11.963] 

Авторитет священика Іларіона Денисевича 

в містечку Острожці був настільки 

високий, що з ним мусила рахуватися і 

польська окупаційна влада, і обширна 

єврейська колонія, місцеві москвофіли і 

яничари. 

Прихід у вересні 1939 року нових червоних 

московських окупантів з їх системою 

нищення українців і українства відкрив очі, 

навіть тим засліпленим волинянам про так 

званий «земний комуністичний рай» СРСР, 

а українців патріотів чекали масові мори в 

тюрмах, депортації, концтабори. 

Напередодні Німецько-Советської 

війни, до недавна вірних союзників Гітлера 

і Сталіна, тюрми, районні відділи злочиної 

НКВД були переповнені заарештованими 

українськими патріотами, які були мордовані 

енкаведистами в перші дні 

війни.[12.208-220] 

Острожецьке районне відділення НКВД, 

яким керував червоний кат Холостой, було 

переповнене українськими патріотами, серед 

яких: жінки з малими дітьми, старші, 

молодь і о. Іларіон Денисевич та іншиі патріоти: 

Репетуха Іван (1896-1941), іконописець 

Жомер Олександр (1906-1941), молодший 

брат матушки студент Марковський 

Сергій. 

24 червня матушка о. Іларіона Олена 

послала свого сина-гімназиста Денисевича 

Євгена (1924-1941) занести передачу батькові, 

який разом з іншими катованими в’язнями 

перебував у льосі в дворі райвідділу 

НКВД. 

Енкаведист Холостой. не відпустив 17 

річного юнака додому, а після довгих садистських 

катувань замордував його разом 

з батьком і іншими в’язнями. 

- Льох, в якому перебували ув’язнені, - 

розповідав автору о. Вадим Котуха, - був 

заповнений трупами молодих жінок з 

дітьми, старших, юних. Серед них і о. Іларіон 

з своїм сином Євгеном плавали в калюжах 

крові, яка сягала людських колін. 

Отця Іларіона Денисевича з сином і 

кількома місцевими вірними поховали за 

вівтарем храму Преображення Господнього, 

який спалили московські більшовики по 

своєму другому приході на Волинь 1944 

року і могилу помордованих хотіли знести. 

І хоч на місці храму розпочали московські 

більшовики своє «нове будівництво» палацу 

культури, який розвалився, одначе тлінні 

останки помордованих вірні перенесли на 

місцеве кладовище, в часи незалежності 

України поставили пам’ятник на братській 

могилі. 

Донька священика о. Константина Вагатовича, 

настоятеля церкви в сусідньому 

с. Воротніві Луцького повіту, замордованого 

в Тайшетських концтаборах після війни 

Анна Вагатович-Вержбицька згадувала: 

«Пам’ятаю, коли моєму татові о. Константину 

повідомили, що московські 

більшовики під час своєї ганебної втечі з 

Волині помордували без суду в Острожці 

невинних українців і серед них о. Іларіона 

Денисевича, сина Євгена і швагра Сергія. 

Нами всіма опанував страх. Мій тато був 

на похороні закатованих, участь в якому 

взяли десятки священиків і тисячі мирян. 

Це я чітко закарбувала в своїй дитячій 

пам’яті і зберігаю по цей день. Молодший 

син о. Іларіона Володимир виїхав на захід і 

живе в Сіднеї (Австралія). 

2.Червона вандея 

в Козлиничах. 

Ім’я о. Андрія Федоренка (1902-1943), колишнього 

настоятеля храму в с. Козлиничі 

Ковельського повіту добре відоме старшому 

поколінню дотепер. 

Отець Андрій належав до відомої на Волині 

свідомої української родини Федоренків: 

Його брати Володимир, Григорій, вчителі за 

професією, воїни УНР, опинилися на еміграції 

на Волині. Володимир Кирилович Федоренко 

- викладач української гімназії ім. 

Лесі Українки в Луцьку, Григорій Федоренко 

– вчитель в с. Губині Луцького повіту в 20-30 

х р.р., член товариства ім. Петра Могили, 

Андрій Федоренко - вчитель в с. Гулівці. 

[ 14.45] 

Андрій Кирилович Федоренко народився 

в с. Наливайківці Київської губернії, разом 

зі своїми братами Володимиром та Федором 

були учасниками українських національно-визвольних 

змагань 1917-1921 р.р., 

інтерновані поляками. Приїхав 1922 р. на Волинь. 

Брав активну участь в повстанні українців 

проти більшовиків 1920 року в Таращанському 

повіті. На Волині був вчителем 

в с. Чарукові Луцького повіту. 

Одночасно виконував службу псаломщика 

в церкві Св. Михайла, 1771р. 

в с. Несвічі, одружився на вчительці в 

тому ж селі, на Юлії Миколаївній. 

З приходом червоних московських 

«визволителів» у вересні 1939 року на 

Волинь, пережив, завдяки патріотичним, 

національно - свідомим волинянам 

червоний терор НКВД. А з приходом 

німців у червні 1941 року та утворенням 

Адміністратури УАПЦ в 

Луцьку, яку очолив тодішній архієпископ 

Луцький і Ковельський Полікарп, 

пізніший митрополит, який 1942 року 

організував пастирські курси для 

підготовлення кандидатів у священство. 

[16.159-162] 

Пастирські курси в Луцьку скінчив 

Андрій Федоренко разом з такими 

священномучениками-в’язнями червоних 

московських ГУЛАГів як о. Лев 

Ліхтанський. Митрополит Полікарп 

направляє Андрія Федоренка настоятелем 

храму Воздвиження Чесного 

Хреста Господнього, 1888р. в с. Козлиничі 

Ковельського повіту. 

Високоосвіченого священика, 

свідомого українського патріота 

дуже радісно зустріли миряни села 

Козлиничів і в продовж всього перебування 

Андрія Федоренка тут до глибокої 

осені 1943 року богослужіння в 

храмі відбувалися рідною мовою, а в 

церкві жила українська національна 

ідея. 

Червоні московсько- більшовицькі 

партизани пильно стежили за 

о.Андрієм Федоренком, знали про 

його участь у визвольних змаганнях 

1917-1921 років проти московсько - 

більшовицької тиранії й окупації України 

червоними москалями, тому й 

вирішили замордувати свідомого українського 

душпастиря. 

Однієї холодної осінньої ночі, червоні 

московські народовбивці вдерлися 

в парафіяльну хату, в якій жив 

о.Андрій Федоренко з своєю матушкою 

Юлею. 

Червоні кати замордували о.Андрія 

в нелюдський спосіб: різали хрести 

і тризуби на тілі, кололи багнетами: 

- Матушку Юлію, - згадувала Анастасія 

Петрівна Вержбицька, родом зі 

села Несвіча, - врятували під час червоної 

московської вандеї місцеві селяни. 

Вони перевдягнули її в селянську 

свиту, дали кошик в руки і перевели 

через ліси дорогами, що вели до 

Луцька і с. Несвіча. Після війни її багато 

разів кликали на допити до НКВД, 

погрожували, залякували. Померла 

вона в м. Луцьку на початку 90-х років. 

Отець Андрій Федоренко належить 

до священикомучеників святого 

українського православ’я часів 

другого відродження УАПЦ 1941-1944 

р.р., замордованих червоними московськими 

катами за велику любов до 

Бога, України, рідної Церкви. Його 

могила в с. Козлиничах Ковельського 

району кличе наше сумління схилити 

низько голови через його священомучеництво 

в ім’я великої віри і любові. 

Володимир РОЖКО, 

історик-архівіст, дійсний член 

Інституту дослідів Волині у Вінніпезі 

і його представник в Україні, почесний 

професор Волинського національного 

університету ім. Лесі Українки, 

викладач ВДС. 

(Далі буде). 



Православ’я в Задунайській Січі: 

на чужині, але з вірою предків 

В червні 1775 року Січ, як відомо, будучи оточеною 

зусібіч російськими військами, була здана запорожцями 

без кровопролиття. Ні, козаки всі як один, рвалися 

до бою з росіянами. І, знаючи властиве козакам 

вміння безперешкодно виходити із найважчих ситуацій, 

будьмо певні, - і тут, якби прийшлося, то в збройному 

(і, мабуть, останньому) обстоюванні своєї рідної 

Січі, запорожці показали б себе, як завжди героями й 

справжніми лицарями Дикого Поля. Не стала б тут на 

заваді і їх невелика чисельність, оскільки внаслідок 

недавньої війни з турками 1768-1774 рр. лав Війська 

Запорозького складали всього до 10 тисяч чоловік. Натомість, 

чисельність російських підрозділів, які прибули 

на Запорожжя складала 66 тисяч під керівництвом 

Текелія і ще 20 тисяч чоловік були направлені в 

козацькі паланки. 

Отож, знаючи непоступливість 

козаків, здавалось би, битва за Січ 

неминуча. Однак, як це часто буває, 

в найбільш вирішальний момент 

втрутилося Боже Провидіння і уста 

архімандрита Володимира Сокальського 

прорекли: «Убойтеся 

Бога! Що ви думаєте, діти? Ви Християне 

і піднімаєте руки проти Християн; 

ви Християне і прагнете пролити 

кров єдиноутробну! Убойтеся 

і відступіться від такого начинання: 

видно, доля наша така, і ми отримаєм 

від Бога достатньо по ділам 

нашим! Ось вам хрест, і Розіп ятий 

на ньому, і якщо ви його не послухаєте, 

то всі загинете несподівано». 

За розповіддю очевидця тих подій 

Коржа саме під впливом цього звернення 

січового архімандрита запорожці 

погодилися не чинити збройного 

опору російським військам Текелія. 

Отож, і тут можемо погодитися 

з думкою нашого славетного 

історика Д.І.Яворницького який писав, 

що « ніде з такою повагою не 

ставилися до духовенства, як на Запорожжі».[1] 

На нові землі. Тоді значна частина 

козаків залишила Січ і безперешкодно 

перейшла за Дунай на землі, 

підвладні на той час, туркам, а інша 

частина запорожців в складі Чорноморського 

війська переселилась на 

Тамань. Чому козаки вирішили піти 

в Задунавя, важко сказати. Можливо, 

тому, що це були прадавні словянські 

землі, які ще пам ятали походи 

антів і склавинів на Римську 

імперію і Візантію і які, в часи запорожців, 

були окуповані однією з найсильніших 

мусульманських держав 

- Туреччиною. І тут, є одна річ, пояснити 

яку, принаймі, з наукової точки 

зору, важко: турецький уряд, який 

від кожного, хто хотів осісти на його 

землі, вимагав однозначного прийняття 

магометанства (ісламу), у випадку 

з козаками-переселенцями з 

України вчинив зовсім нетрадиційний 

для себе вчинок, а саме: дозволив 

запорожцям не лише вільно проживати 

на обраній ними турецькій території, 

але й у спеціальній грамоті 

спеціально підкреслив, що дозволяє 

козакам «..не змінювати ні звичаїв, 

ні віри, ні мови батьків». Це тим більш 

дивно, що згідно з положеннями Кючук-Кайнарджийського 

договору 

одній державі заборонялося переховувати 

підданих іншої. Більше 

того, 30 серпня 1778 року запорожці, 

які знаходились в турецькому Очакові 

були запрошені до двору паші, 

де православні священники з Волощини 

(суч.Молдова) привели їх до 

присяги. Звичайно, присяга зобов 

язувала запорожців відтоді не лише 

не вважати турків за своїх ворогів, 

але й збройно спільно з ними виступати 

на спільного ворога. Такі були 

військові закони того часу. 

А, попри те, новоприбулі за Дунай 

козаки засновують і швидко розбудовують 

тут нову Січ добре уфортифіковане 

й важкодоступне містечко. 

Наприклад, в укріпленій частині 

Січі, яку звично стали іменувати Ко- 

шем, замешкали неодружені козаки 

і старшина, а сімейні осіли на передмістях 

Січі. Довкруги було засновано 

ще низку козацьких поселень. 

Церковні справи на Задунайській 

Січі дещо відрізнялись від звичних на 

Запорожжі. Тут, наприклад, не було 

монастирів, великої кількості церков, 

каплиць і скитів (турецька ж територія). 

Та й священників тут було 

мало. З іншого боку, переселившись 

сюди, запорожці позбулися контролю 

за церковною діяльністю з боку 

намісного правління, митрополита 

з консисторією, а головно опіки російського 

Синоду. Козацькі священники 

формально визнавали 

зверхність молдавських архієреїв (які 

рукопокладали духовних осіб до їхніх 

церков), тим більше, що серед цих 

молдавських владик були й українці, 

як наприклад, митрополит Гавриїл 

з м.Ясси. 

В центрі своєї нової Січі запорожці 

збудували деревяну церкву, яку 

згідно зі сталою традицією освятили 

на Покрову Пр.Богородиці. За 

спогадами сучасників, хоча ця церква 

й була однонавова, з дерева, під 

гонтою, однак всередині « дуже добра 

була уся в золоті», бо козаки все 

були щедрі жертводавці. Ті козаки, 

кого справи заставали за межами 

Січі, отримували релігійні треби й у 

волоських (молдавських) церквах. 

Тут, у Задунавї козаки мали таку 

саму похідну деревяну розбірну церковцю, 

яку вони залишили на Запорожжі. 

Цю церковцю, як і тамту, козаки 

брали разом із священиком у 

далекі походи. 

Та не все було так гладко в релігійному 

житті задунайських козаків. 

З якогось часу після прибуття на 

тутешні землі у козаків-переселенців 

розпочалися конфлікти з т.зв. розкольниками. 

Розкольниками тут називали 

козаків-некрасівців, яких півстоліття 

перед тим (1708 р.) отаман 

Гнат Некрасов вивів з Дону на 

південь України під протекцію 

кримського хана. Серед цих козаківнекрасівців 

були й монахи, які мешкали 

в «гніздах» на великих дубах, 

під якими вони ставили каплиці. 

Серед запорожців були поширені 

різні перекази про розкольницьких 

священників-некрасівців, яких навіть 

порівнювали з чаклунами, бо їх неможливо 

було вбити ні шаблею, ні ножем, 

до них неможливо було непомітно 

наблизитися ні по суші, ні по 

воді. Іншими словами, розкольницьких 

священників запорожці наділяли 

приблизно такими ж таємничими 

якостями, як і своїх характерників. 

Однак, знак рівності між ними 

ставити, все-таки, мабуть не варто, 

оскільки характерники не визнавали 

нашого Господа. Цікавим є один 

випадок, про який оповідає Коломієць 

і який стався з козаком 

Притикою. Так, Притика натрапивши 

під час полювання на померлого 

некрасівського монаха, який вважався 

святим, скинув його з дуба, де 

той за звичаєм лежав «щоби мощі 

були» і взяв собі червоне сукно, в яке 

той був загорнутий. Цей випадок 

став приводом до початку відкритих 

бойових дій між запорожцями і козаками-некрасівцями. 

Більше того, запорозький 

Кіш від турецького паші 

дістав згоду, що той не буде втручатися 

у військові дії козаків з розкольниками, 

яких запорожці намагалися 

витіснити з дельти Дунаю. 

Церковні обряди на Задунайській 

Січі. Розбудовуючи своє 

життя на чужині запорожці запроваджували 

усі ті свята і обряди, які були 

в них на Січі на Великій Україні. Наприклад, 

на храмовий празник Покрови 

Пр.Богородиці до січі з їжджалися 

козаки навіть з найвіддаленіших 

паланок і зимників. Після обідні на 

майдан виносили стіл, клали на нього 

хрест, євангеліє, хліб і військові клейноди 

які й тут (як і в далекому Запорожжі) 

зберігались у січовій Покровській 

церкві. Після того, як кошовий 

цілував євангеліє, хрест і хліб, він 

дякував Війську «за хліб, за сіль і за 

панство» і пропонував обрати нового 

отамана. Запорожці криками проголошували 

свою волю, після чого 

сідали за столи і відзначали подію. 

Багато хто із задунайських козаків 

ставали священиками або ж 

йшли в ченці. Так, пішов у монастир 

кошовий отаман Литвин, який був 

«дуже серйозною і богобоязливою 

людиною». В тому ж монастирі Мирнопояні 

де перебував Михайло Литвин, 

закінчив свій вік і отаман Гордина. 

В цьому ж монастирі постригся 

в ченці і останній січовий священик 

отець Густин. До Святої Гори, 

тобто на Афон, пішов кошовий Мороз, 

який там був пострижений і 

навіть став архімандритом в одному 

з грецьких монастирів. Вцілому, 

духовно посвячені особи мали на 

Задунайській Січі серед запорожців 

надзвичайний авторитет. Наприклад, 

священик січової церкви Покрови 

Пр.Богородиці о.Лукян Куліш під 

час однієї з проповідей на Службі 

Божій вказав козакам на неприпустимість 

їхньої поведінки в одній громадській 

справі і закликав покаятися 

не лише тих, хто на той час був у 

церкві, але й військову старшину, 

яку, мабуть, небезпідставно звинуватив 

у пролитті християнської крові. 

На це кошовий отаман наказав осавулу, 

коли закінчиться Свята Літургія, 

запросити о.Лукяна Куліша до паланки, 

щоби покарати отця за таку 

«неприпустиму» проповідь. Проте, 

за розповіддю Коломійця, прийшовши 

до паланки о.Лукян і кошовому 

отаману сказав, що « церква у нас 

вся в золоті, а по вікна в крові християнській, 

ти цього не бачиш, а я 

бачу!». Подальша доля о.Лукяна 

історикам невідома. Але, навряд чи 

козаки з ним щось зле вчинили. 

Знаємо лише, що після закінчення 

терміну свого перебування на посаді 

кошового отамана Михайло Литвин, 

за раніше даною порадою того ж 

о.Лукяна, постригся в ченці. І постриг 

цей, як свідчили знаючі в цій 

справі люди, був зроблений саме 

щоб замолити гріх за пролиття християнської 

крові. 

Беззаперечний авторитет у задунайських 

козаків мав і афонський 

архімандрит Філарет. На Січі він перебував 

перед самим початком 

грецького повстання проти турецького 

поневолення і в своїх проповідях 

закликав запорожців не брати 

участі у бойових діях проти християн, 

тобто проти греків і інших православних. 

За краще архімандрит вважав 

покинути Задунайську Січ і переселитися 

на південь України. На 

цю проповідь Філарета відгукнулося 

близько 800 запорожців, які на 28 

човнах переправились в Одесу. 

Навіть будучи далеко від батьківського 

історичного Запорожжя на 

дніпровських порогах, козаки й надалі 

зберігали особливу пошану до 

святих ікон. Зберігся переказ, що 

коли козаки залишали Січ у 1775 

році, то із січової церкви Покрови 

Пр.Богородиці взяли із собою ікону, 

мабуть, запрестольний образ. З 

якихось міркувань козаки не захотіли 

взяти цю ікону до човна, а поклали 

в бігаси і понесли пішки. Вже 

потім козаки-задунаці згадували, що 

« дуже важко було, діди сварились- 

:»Бач, бісів сину, чи ти пам ятаєш, 

як ти бігаси з іконою на дорогу кинув?! 

А той відповідав: «Важко було 

ікону нести!». Пошана в козаків до 

святих ікон була пов язана з вірою 

у їх чудодійну силу, яка захищала 

запорозьке військо навіть у найскрутніших 

обставинах. Наприклад, 

коли турки кинули багатьох козаків 

(за зв язки з православними) до 

Константинопольської в язниці, то 

всю надію задунайці покладали лише 

на Господа і на одну ікону-складень, 

яку мали із собою. Ця ікона, на преглибоке 

переконання козаків, була 

чудодійною, бо коли після молитви 

ввечері її ретельно зачиняли, то на 

ранок її знаходили відчиненою. 

Криваві справи: «брат на брата». 

Про те, що за отриману від 

турків свободу у віросповіданні та 

багато чому іншому, козакам рано 

чи пізно таки доведеться платити, 

знали на Задунайській Січі всі. 

Не знали, правда, що так скоро. 

Невдовзі після того, як козаки 

розбудувалися і обжилися на новому 

місці, їх почали змушувати 

брати участь у військових походах 

проти православних сербів, албанців 

і греків. Більше того, 15 

човнів із запорожцями взяли 

участь у військових діях проти 

чорноморських козаків. Траплялися 

навіть випадки, коли задунайські 

запорожці під виглядом 

чорноморців розвідували розташування 

російських військ, а довідавшись 

про їхні наміри, передавали 

отримані розвіддані туркам. 

Через це генерал-поручик 

Голеніщев-Кутузов наказав правдивим 

чорноморцям носити на 

правій руці білі повязки, щоби тих 

можна було відрізнити від «невірних 

запорожців». І ще одна невесела 

деталь: під час подавлення 

грецького повстання (яке православні 

греки підняли щоби здобути 

незалежність від Туреччини), 

священники однієї з грецьких 

фортець, яку обложили турки, 

вийшли на мури з процесією, в 

якій несли хоругви і молились. 

То, задунайські запорожці, за наказом 

турків, стріляли в них разом 

з турецькими військами. 

Очевидно, що далеко не з 

власного бажання запорожці брали 

участь у війні проти єдиновірців. 

Це було виконання даного 

туркам слова присяги, якої 

кожна порядна людина мусить 

дотримуватися. Відмовившись 

від виконання свого військового 

обов язку на чужій для них землі, 

запорожці вчинили б ще гірше, 

оскільки б знеславили себе як 

клятвопорушників. А у військовому 

середовищі у давні часи порушення 

раз даної обітниці вважалось 

гіршим за найлютішу 

смерть. Той факт, що запорожці 

в окремих випадках скеровували 

свою зброю також і проти своїх же 

православних у вірі братів (сербів, 

греків, молдаван та ін.), не мусить 

аж так дивувати. Згадаймо, для 

прикладу, княжі міжусобиці Х-ХІІІ 

ст.. на Русі, коли в кривавих січах 

сходилися дві армії, причому 

обидві під православними стягами. 

І в тих битвах одновірців, часто 

через амбіційність у княжих 

родинах, гинув цвіт православного 

воїнства, яке так потрібне було 

для відсічі численних зовнішніх ворогів. 

Те саме в той час діялося в 

Західній Європі, де до взаємного 

винищення сходилися католицькі 

армії. Аналогічну картину тоді 

можна було спостерігати й на мусульманському 

Сході, коли бойові 

кличі «Аллах акбар!» лунали одночасно 

з двох ворогуючи таборів. 

Отож, перш, ніж впасти в гріх 

осудження задунайських запорожців, 

мусимо для себе вияснити, 

що то був зовсім інший час, 

багато речей в ньому сприймалося 

не так, як тепер і певні речі, 

хоча б такі як присяга, були тоді 

далеко не порожнім звуком. А, з 

іншого боку, коли хробачок осудження 

(мовляв, «але ж воювали 

проти своїх!») все таки залишився 

в когось з нас сьогоднішніх, то 

давайте відповімо на питання: чи 

так багато знайдемо зараз довкола 

себе осіб, здатних на самопожертву 

в імя віри й України, так 

як це завжди й беззастережно робили 

запорожці? Чи зважився б 

хтось нині, щоб його, як славного 

Байду Вишневецького за 

вірність Православ ю за ребро 

підвісили на ринку в Кафі? Або ж 

чи здатні ми будем, коли доведеться, 

так само з гідністю і безстрашно 

як Іван Підкова перед 

львівською ратушою спокійно покласти 

голову на плаху, перехрестившись 

перед тим і поклонившись 

на чотири сторони світу 

просячи прощення у всіх присутніх?..Отож 

бо й воно Мабуть, частина 

з нас таки здрібніла, змиршавіла 

чи що, в очах наших 

прадідів великих. І те правдиве й 

чисте джерело віри, яке наш нарід 

з благоговінням століттями зберігав 

ми нині занечищуємо потоками 

інтернетівського сміття, гидкою 

політикою і т.зв. «європейськими демократичними 

цінностями», які є 

нічим іншим, як великим масонським 

експериментом над християнською 

Європою. І, щоби остаточно 

не виродитися, мусимо брати за 

приклад наших славетних предків, 

які, навіть щедро скроплюючи кров’ю 

нашу багатостраждальну землю, 

ніколи не переставали будувати 

те, що нашому поколінню так легко 

далося – свою державу. 

Підготував 

Микола БАНДРІВСЬКИЙ. 


6 

Ряси й оливкове дерево 

У той час — близько 1972 року — у Греції обговорювалося 

питання зміни священицького вбрання. Деякі з кліриків 

хотіли взяти в Старця Паїсія благословення не носити ряси. 

Один з таких священиків-модерністів приїхав до Старця й 

став його вмовляти: «Але ж не ряса робить людину священиком! 

Найкраще, щоб священики ходили без ряс, тому що в 

такий спосіб їм легше знайти підхід до людей...» — та інші 

подібні нісенітниці. Старець так і не зміг переконати цього 

модерніста змінити свою думку й наприкінці бесіди сказав: 

«Добре, приходь завтра, і я дам тобі відповідь». 

Ніч Старець провів у молитві, а зранку, коли прийшов священик, 

Старець показав йому одне оливкове дерево, з якого 

навмисно здер кору. На верхівці Старець залишив кілька 

підстрижених гілочок, так що все дерево було якимось чином 

схоже... на священика без ряси, з ріденькою, підстриженою 

борідкою. «Ну що, — запитав Старець, — подобається тобі це 

дерево зі здертою корою? От так само, як дерево, виглядають 

і ті священики, які не носять рясу». Ці слова вразили священика, 

і він пішов, дякуючи Старцеві, що простим прикладом 

зміг переконати його залишити свої мирські погляди. 

На стовбурі обдертого дерева Старець вирізав ножем 

такі слова: «Дерева своє скинули вбрання, подивимося, скільки 

вродять...», а трохи нижче: «Піп безрясний — мабуть, аморальний». 

Звичайно, дерево незабаром засохло. Однак воно послужило 

на користь багатьом — і не тільки щодо носіння ряс: так 

дохідливо Старець сприяв тому, щоб різні спроби спотворити 

Православне Передання не здійснилися. 

Через кілька років якийсь по-доброму налаштований 

юнак, що готувався стати священиком, запитав Старця: 

«Отче, а з якої причини священики мають носити ряси?» 

Старець відповів: «Причин багато. Але цілком достатньо 

одної-єдиної: всім побожним людям приємно й радісно бачити 

свого священика, одягненого у рясу». 


Про «Повне житіє Старця 

Паїсія Святогорця» 

За останні роки побачили світ різні книги і 

публікації про Блаженного Старця Паїсія Святогорця. 

Бони дійсно принесли духовну користь 

багатьом людям і зробили ім’я Старця ще 

більш відомим. Проте в основному в них йдеться 

про вчення й чудеса Старця Паїсія. Біографічні 

відомості, що містяться в цих книгах, 

— мінімальні. 

Переконавшись у необхідності складання 

систематичного життєпису отця Паїсія, один 

із його духовних чад — наш Старець, ієромонах 

Ісаак, — зважився взятися за цю працю. 

Отець Ісаак разом із ченцями свого братства 

почав складання «Житія» Старця Паїсія приблизно 

через два роки після його кончини (Старець 

Паїсій почив у Господі 29 червня/ 12 липня 

1994 року). Праця наближалася до завершення, 

коли кончина самого отця Ісаака (З липня/ 

16 липня 1998 року) відклала видання на невизначений 

час. 

«Житіє» залишалося не опублікованим, 

воно ще потребувало виправлень і доповнень. 

Тим часом, через труднощі, що виникли після 

кончини нашого Старця, отця Ісаака, продовжувати 

роботу над книгою було для нас неможливим. 

Крім цього, усвідомлюючи свою 

очевидну непридатність для такої відповідальної 

праці, ми більше трьох років взагалі боялися 

торкнутися до «Житія». 

Завершити роботу спонукало бажання нашого 

Старця, отця Ісаака, і праця, пророблена 

ним заради того, щоб «Житіє» Старця Паїсія 

побачило світ. Крім цього, багато братів і сестер 

во Христі також заохочували нас до завершення 

справи. 

За життя отця Паїсія ми не вважали за 

необхідне записувати його слова, фотографувати 

його самого чи збирати про нього біографічні 

відомості для того, щоб коли-небудь 

скласти його життєпис. Нас наповнювала сама 

його присутність, нам було досить уже того, що 

ми його бачили й чули. Можливо, хтось вважатиме 

це недбалістю. Однак наша совість спокійна 

від того, що ми не робили нічого, що могло 

його засмутити. 

Єдиним винятком були деякі записи, зроблені 

для того, щоб не забути відповідей отця 

Паїсія на особисті запитання, пов’язані з нашим 

щоденним чернечим життям. Відповідаючи 

нам, Старець наводив приклади зі свого 

подвижницького досвіду, розповідав про пережиті 

ним надприродні подїі і демонічні спокуси. 

Проте в основному ми спиралися на те, що 

збереглося в нашій пам’яті. Багато чого з того, 

що запам’яталося, ми чули від нього неодноразово. 

І зараз — для спільної користі наших 

братів і сестер — передаємо на папері його 

слова, написані ним у наших серцях. 

Довідавшись про складання «Житія», багато 

мирян і священнослужителів — з власної 

ініціативи або на наше прохання — надали в 

наше розпорядження чимало безцінних документів: 

листів Старця Паїсія, фотографій, записів 

і свідчень очевидців. Увесь цей матеріал, 

який додав у «Житіє» Старця чимало раніше 

невідомих сторінок, був використаний з обережністю 

й відповідальністю. Після багаторазового 

просіювання й відбору було залишено 

лиш те, що дійсно заслуговувало на довіру. 

«Початок слів Твоїх є істина», і тому головним 

принципом роботи над «Житієм» ми теж 

обрали істину. Ми намагалися описати Старця 

таким, яким його знали, таким, яким він був, — 

уникаючи перебільшень, породжених любов’ю 

й захопленням. 

Значна частина «Житія», по суті, є автобіографією 

Старця Паїсія, оскільки головним 

джерелом відомостей був він сам. Більшість 

розповідей виходять безпосередньо з його найправдивіших 

вуст. Однак насправді ми написали 

дуже мало. Будучи мізерним і слабким, 

наш труд не дає вичерпної картини духовного 

багатства Старця. Ми не тільки не звеличуємо, 

але — аж ніяк не бажаючи того — багато в 

чому применшуємо його образ. Причини цього 

ось у чому. 

Його внутрішнє життя — як життя будьякого 

святого — минало «потаємно», невидимо 

для інших. Щоб допомогти нам у нашому 

чернечому житті, Старець відкривав небагато 

— за великим рахунком те, що з ним відбувалося, 

залишилося невідомим. Коли він ще 

був живий, у нашому спілкуванні з ним переважав 

людський бік, який приховував його духовну 

велич. 

Помістити в один том всі відомості про 

Старця,я було б неможливо. Тому з безлічі описаних 

випадків вибрані найбільш характерні й 

повчальні. До цієї книги не ввійшло вчення Старця 

(обсягом у п’ять томів), безліч листів і більше 

двохсот свідчень про вчинені ним чудеса. 

Книга «Житіє Старця Паїсія Святогорця» 

складається з, двох частин. У першій увазі читача 

пропонується «Повне житіє» Старця. Ми 

намагалися якомога простіше, але й у найбільш 

цілісному вигляді показати подвижницький 

шлях Старця від народження до кончини, дотримуючись 

хронології й зовнішнього плину 

його життя. Основа кожного з чотирнадцяти 

тематичних блоків першої частини — те географічне 

місце, де Старець жив у ті чи ті роки. 

Глави містять біографічні відомості про Старця, 

опис його подвигів, свідчення про чудеса, 

різноманітні дари й допомогу людям. 

Друга частина книги, під назвою «Чесноти, 

дари й приношення Старця світові», — це необхідне 

доповнення й пояснення до першої частини. 

Знайомство з її змістом дозволить читачеві 

дізнатися про Старця глибше й зрозуміти 

його повніше. Обидві частини книги незалежні 

одна від одної — тому видаються як два 

окремих томи, — але все-таки вони зв’язані 

між собою глибокою внутрішньою єдністю. 

Друга частина — це теж життєпис, однак він 

не дотримується хронологічної канви, а 

містить біографічні відомості, розділені за 

різними темами. 

Головна ідея другої частини, яка видаватиметься 

окремим томом, — Божественна 

Благодать. Для того, щоб її набути, Старець 

спочатку почав боротьбу проти пристрастей і 

гріха і згодом став «добрим будівельником 

різноманітної Благодаті Божої». 

У тематичному блоці «Чесноти» різні випадки 

з життя Старця описуються так, щоб 

читач міг отримати для себе практичну користь. 

Вони розділені на глави, основний зміст 

яких становить чеснота, винесена як заголовок. 

Вчення Старця про ту чи іншу чесноту в 

глави не включено — за винятком деяких лаконічних 

і найбільш характерних уривків. Однак 

там, де було необхідно щось підкреслити, 

для того щоб краще показати дух Старця, 

уривків із його повчань наводиться більше. 

Про прояви дарів Старця — різноманітних 

і надприродних — яскраво свідчать інші люди 

і вчинки самого отця Паїсія. Із безлічі свідчень 

були вибрані деякі — найбільш значимі. Ці 

свідчення, також розділені за тематичними 

главами, наводяться без коментарів — за винятком 

випадків, де пояснення були необхідні. 

Бажаючи уникнути неточностей і помилок, 

ми представили написане нами на суд і перевірку 

духовним чадам Старця Паїсія та іншим 

отцям. Висловлюємо велику подяку та 

вдячність нашим духовним братам за зроблені 

ними виправлення й доповнення. їхня допомога 

в роботі над книгою йшла від щирого серця 

й була суттєвою. Без неї «Житіє» Старця вийшло 

б дуже недосконалим і містило б багато 

помилок. 

Ми вдячні братам і сестрам, котрі взяли 

участь у роботі над книгою і надали в наше 

розпорядження різні відомості, а також усім, 

хто перевіряв і правив текст, витративши багато 

часу й зусиль заради того, щоб цю роботу 

закінчити. Висловлюємо також вдячність тим, 

хто намагався зробити видання кращим й 

сприяв його виходу у світ через десять років 

після кончини Старця. 

Особливу подяку висловлюємо нашому 

вельмишановному Старцю Григорію, постриженику 

Старця Паїсія й духівникові жіночого 

монастиря Чесного Предтечі в поселенні Метаморфоси 

на Халкідиці, за те, що він усіляко 

підтримував нас під час роботи над книгою і 

взяв на себе друкарські та інші витрати, пов’язані 

з грецьким виданням цього «Житія». 

Якщо читач зустріне в описі благоуханних 

подвигів Старця якісь помилки, то винен в них 

не Старець Паїсій і не його біограф отець Ісаак, 

а ті, хто завершив роботу над цією книгою та її 

видав. 

Однак якщо чиясь душа, зігрівшись вогнем 

подвигів Старця Паїсія, сама почне духовну 

боротьбу, то нехай вона прославить ім’я Великого 

Бога й Спаса нашого Ісуса Христа, перед 

яким поклоняються, «Йому же слава й поклоніння 

з Отцем і Святим Духом на віки. Амінь». 

Братство Старця Ісаака, 

Свята Гора Афон. 

«На ці слова варто було чекати так довго» 

– Зонцю, Зонцю, – кликав немічний 

чоловік з ліжка, на якому лежав уже 

більше місяця. 

Старша пані підійшла до ліжка й запитала: 

– Що тобі, Влодзю, я ж мушу зварити 

тобі зупку, трошки потерпи, бо я 

вже не можу так спритно рухатися, 

старенька… – і губи її розтягнулися в 

усмішці. 

– Твоя дитина хоче… пісь-пісь, – 

зажартував чоловік. Він любив жартувати 

все своє життя, і робив це навіть 

тепер, коли сили майже покинули 

його, і тіло стало зовсім немічним – у 

такий спосіб розвеселяв себе й дружину. 

Пані Зоня нагнулася за судном, і 

кров вдарила їй у лице. 

– О, моя Зонця завстидалася…– 

захихикав чоловік. 

Пані Софія попри всю трудність 

догляду за чоловіком, в якого стався 

інсульт, чулася щасливою. Щастя це 

полягало в тому, що щойно після того, 

як зліг надовго в ліжко, він сказав їй 

слова, яких вона чекала десятки літ. 

Це була лише одна фраза, але, як вона 

сказала своїй приятельці, заради неї 

однієї варто було терпіти цілий вік: 

«Зонцю, ти – найкраща, найкраща з 

усіх жінок, яких я знав». Правда, лише 

одне слово викликало гіркоту, але то 

лише в думці було: не «знав» би треба 

було сказати йому, а «мав». 

Офіційно, звісно, він мав лише одну 

дружину, прожив поруч із нею усе жит- 

тя, але таки… «мав» їх немало. 

У її голові часто крутилася популярна 

в 70-х роках польська пісенька: 

«Та котіца-чаровніца чарувала, 

чарувала», але в кінці тієї пісні чоловік 

говорив: «Алє в цалем Божем 

свєцє нєма другєй такєй дами», – 

це до тієї, котрій зраджував. 

Нарешті й вона почула ці слова. 

І враз забулися усі образи, 

сльози, біль серця, котрі вона так 

героїчно переживала все своє життя 

із ним. 

Згадала першу його чарівницю. 

Вони разом співали в хорі оперного 

театру. Були тоді ще зовсім молодими.Чоловік 

диригував, у них була маленька 

донечка. Софії говорили, що 

він часто крутиться біля тієї, і вона 

сама це бачила, але була гордою, 

робила вигляд, що це її не стосується 

– вона має чоловіка, дитину, він 

є поруч із нею, а вона його дуже любить, 

тому навіщо все це руйнувати? 

А потім вислання на Сибір. Сталося 

так, що вони з сім’єю і та зі 

своєю малою донечкою, як потім 

вияснилося – таки його дитиною, 

жили в одних бараках. Він навіть просив 

дружину помагати їй, бо була 

сама, без чоловіка, з дитям на руках. 

Знаючи все і таки не видаючи 

себе, помагала тій і робила вигляд, 

що нічого не знає. І діти росли поруч, 

його діти, від різних жінок. 

Потім, коли повернулися, 

скільки ще їх було! «Така вдача, що 

з ним вдієш? Веселий, жартівливий, 

жінки самі липнуть, але він таки при сім’ї 

тримається», – розраджувала сама 

себе пані Софія. 

А він іноді при дітях підсміхався собі 

з дружини, мовляв, «наша мама «отсталая», 

сидить удома, фантазує собі 

щось…». 

Їй дійсно доводилося сидіти вдома, 

готувати, помагати дівчатам виконувати 

всю домашню роботу. Лише зрідка 

вона виходила в люди. Та хоч і була 

ласкавою і видною ззовні, виглядала 

трохи старшою за чоловіка. Постійні 

гризоти, Сибір, холод і нужда, важке переселення 

назад далися взнаки. 

Роки минали, вони старіли, але вдача 

чоловіка не мінялася. І тут раптово 

– інсульт. Він немічний, лежить, а вона 

його доглядати мусить, бо й нікому… 

«…Алє в цалем Божем свєцє нєма 

другєй такєй дами», – таки він це їй сказав, 

хай хоч на смертному його одрі. 

Невдовзі він помер, похорон був 

скромний. Пані Софія залишилась у 

своїй підвальній квартирі сама – на 

кращу після Сибіру вони не могли 

розраховувати, хоча перед Сибіром 

жили в гарній кам’яниці навпроти на 

третьому поверсі в просторому помешканні. 

«Шляхи Господні незвідані…», 

– повторювала вона, доживаючи 

свій вік і постійно підживляючись 

цією однією фразою. 

Віра МАТВІЙЧИК. 


ІМ’Я ТВОЄ - НАТАЛІЯ! 

(з латинської мови — рідна) 

Якщо твоє ім’я є «рідна», 

То ти багата, а не бідна. 

Ти рідна не лише по крові. 

Будь завжди рідна — по любові! 

Люби ти ближнього і Бога! 

По світі всім тобі дорога. 

Тоді ти будеш усім рідна! 

Життя — це не копійка мідна... 

Тобі бажаю лиш Добра! 

Поглянь, як грає дітвора. 

А поруч найбільш рідна — мати. 

Всі люди хочуть щастя мати! 

Чудове це ім’я — Наталія! 

Співуче, мов далекий край — Італія! 

Та все ж скажу, що своє рідніше! 

Наталко мила, добра, найрідніша. 

ІМ’Я ТВОЄ - СОФІЯ! 

(з грецької — мудрість) 

Ім’я твоє — Софія! Мудрість! 

Святе ім’я тобі від Бога! 

Ти є святая християнка! 

Лиш Віра в Бога — нам підмога! 

В Софії доньки були три: 

Віра, Надія і Любов! 

Загинули усі за Віру! 

Не треба зайвих слів й розмов... 

У Києві, у стольнім граді 

Свята Софія — Храм стоїть. 

Він весь у золотом наряді — 

Князь Ярослав звів в Божу мить! 

Що побажать мені Софії? 

Цій мудрій жінці християнці! 

Віри, Любові і Надії! 

Господь все здійснить твої мрії! 

Софія — жінка ця щаслива, 

Бо вірить у Господні дива. 

Віра свята, мов цяя нива, 

Що урожай Добра приносить. 

Коли ж біда — людина просить 

Щедрот у Господа — Творця 

З народження аж до кінця. 

Живи, людино, з Богом! 

Софія — мудра християнка! 


«Божая Ласка - ім’я твоє, людино!» 

Дорогий мій Читачу! 

З Божої Ласки запрошую Тебе у Світ Людських Імен! 

Ми разом здійснимо цю подорож у минуле, у сьогодення наше, у майбутнє. 

Як виникли наші імена? Які джерела живили і живлять їхню суть? 

У запропонованій Тобі збірці поезій є 200 віршів - тлумачень -християнських 

роздумів про значення (походження) твого імені. 

Подорож, у яку ми вирушаємо, почнемо з найсвятіших імен -Ісус, Марія, 

Анна, Йосиф, Іван. 

Мені можуть заперечити, що ім’ям Ісус (майже) не називали і досі не 

називають народжених дітей. Безумовно, на це є певні пояснення. 

На мою думку цього і не слід робити - адже Син Божий з ім’ям Ісус був, 

є і буде Один Єдиний - Спаситель людства. 

У цій збірці поезій ми неодноразово зустрінемося з БОГОЧОЛОВІКОМ, 

котрий перевернув світ і вплинув на нього, як ніхто до чи після Нього. 

Мій друже! Коли я був іще маленьким, то частенько запитував свою 

матір Марію про те, чому мене не назвали на честь святого отця Миколая. 

Ми, усі люди, особливо маленькі діти чекали з нетерпінням на цю мить, 

коли святий-чудотворець Миколай приносив нам подарунки. 

Я знав з розповідей рідної неньки, що колись давно святий Миколай жив 

на Землі серед людей, після свого земного життя Господь забрав його у 

Рай, де Миколай став вічносяючою зіркою усіх християн. 

У Святої Христової Церкви є багато таких зірок - святих, які є зараз у 

небі, де вони щиро моляться за нас - грішних людей, захищають нас. 

Нам, християнам, з Божого благословення при хрещенні подаровані імена 

на їхню честь. Ці святі - наші покровителі у повсякденному земному 

житті. Отож, просім у них допомоги, молімся 

до них! 

Пам’ятаймо, що кожне ім’я - Божа благодать! 

Мені згадалося одне невеличке оповідання. 

Одному ще досить молодому воїнові вперше 

довелося піти у бій. Страшний переляк поло- 

Як назвати 

хлопчика? 

Імена з реєстру козаків Канівського 

коша, 1756 рік. 

Яким, Максим, 

Петро, Сидір, 

Кирик, Нечипір, 

Хвидось, Омелько, 

Улас, Корній, 

Андрій, Харко, 

Лаврин, Свирид, 

Назар, Степан, 

Гордій, Демко, 

Олекса, Самійло, 

Артем, Потап, 

Лесько, Тиміш, 

Хведір, Антін, 

Ісько, Левко, 

Панас, Онисько, 

Гнат, Охрім, 

Пилип, Денис, 

Хома, Процько, 

Терешко, Яцько, 

Захарко, 

Сергій, 

Іван, 

Тарас, 

Лук’ян, 

Ярема, 

Зінець, 

Прокіп, 

Савка, 

Михайло, 

Яків, 

Дмитро, Фесько, 

Микола, Панько, 

Василь, Мартин, 

Насько, Юхим, 

Євтух, Мирон, 

Грицько, Данило, 

Марко, Остап, 

Наум, Семен, 

Каленик, Кіндрат, 

Ілько, Трохим, 

Мусій, Гаврило, 

Герасим, Кузьма, 

Микита, Павло, 

Нестір, Радько, 

Матвій, Дорош. 

 

ВІЧНАЯ ПАМ’ЯТЬ 

23 серпня 2010 року відійшов у 

вічність один із засновників громади 

Всіх святих землі української 

УАПЦ в м. Красному Лучу Луганської 

області 

п. Михайло Онищак. 

Упродовж 17 років п. Михайло 

ніс послух дяка та був вірною опорою 

для громади. 

25 серпня чин похорону 

очолив протоієрей Сергій 

Підтягин у храмі Всіх святих 

землі української. 

нив юнака напередодні! Це не змогло не збентежити його командира, який 

промовив наступне: «Даремно в тебе ім’я Олександр, що означає - захисник 

людей, мужній оборонець! Якщо ти - боягуз, то зміни ім’я своє!» 

Не все можна розповісти у короткій передмові до цієї книги. Значно 

більше ти, дорогий мій читачу, дізнаєшся у запропонованій тобі збірці поезій, 

де знайдеш розповідь і про своє ім’я. Нічого на цьому світі немає досконалого 

- лише один Господь! Отож, прошу мене строго не судити у цьому 

випадку, коли я не все сказав про ім’я твоє. 

Знай, кожне ім’я - Величезний світ, про котрий не можна сказати у 

шести-семи куплетах. 

З Добром, з Любов’ю помандруй у цей Богом даний нам світ! Я впевнений, 

що у цих віршах-тлумаченнях - християнських роздумах ти знайдеш і 

щось корисне, вони стануть подарунками тобі, твоїм рідним, близьким, 

знайомим на день народження, на іменини, на хрестини. Яке ім’я дати новонародженому? 

Це питання хвилює багатьох батьків! 

Не сумніваюсь, що з цих віршів народяться в майбутньому і пісні. Наші 

імена - Божий Дар! Саме з Божого веління - нам усе! 

Ця книга - лише невеличка моя данина Богові! 

Ця книга - данина моїй покійній матері Марії, яка чекала мене чверть 

віку. 

Ця книга - знак великої любові і пошани до усіх наших матерів, які привели 

на світ своїх дітей, з Божого благословення дали їм імена, виховують 

свої чада в християнському дусі. 

Благослови ж нас, Боже, бути дітьми, гідними матерям нашим! 

Вони ж віддали нам усе: Любов, Ніжність, Терпіння, Життя своє! 

Хочу висловити ще одну думку: яким би ім’ям не називали тебе, мене, 

його... - усі ми є Божі діти! Діти найпрекраснішої на планеті Земля країни 

- України! 

Завжди пам’ятаймо: Бог є Любов! 

Отож цю книгу відкрито віршем «Любов збудує Україну»! 

З Любов’ю і Повагою до усіх вас - християнський поет-аматор 

Роман ГОЛУБОВИЧ. 

ІМ’Я ТВОЄ - ВІРА! 

(запозичене із старослов’янської) 

Ім’я Віра — найсвятіше, 

Душі, серцю — з наймиліших, 

Духу, силі — з найрідніших. 

Це поняття — з найсильніших! 

Сильний, хто живе у вірі! 

Слабість лиш сидить у шкірі... 

Віру не сховать у мірі, 

Безмежна, мов Всесвіт! 

Віра в Бога — оце сила, 

Що лихе усе косила. 

Віра тому така мила, 

Бо ти Бога полюбила! 

Знай! Віра — це сила, 

це — радість, це — сміх! 

Безвір’я — провалля, 

це — стогін, це — гріх! 

Віра — найсвятіше з всіх імен! 

Рятівний для люду човен! 

ІМ’Я ТВОЄ - НАДІЯ! 

(запозичене із грецької мови) 

«Надійся на Бога всім своїм серцем, 

А на розум свій не покладайся» 

(Приповісті Соломона 3:5) 

Вмира останньою надія... 

Так мовить до людини мрія. 

Цей вірш, прийми! Моя затія? 

Знай! Головне в житті лиш — дія! 

Надію завжди можна мати! 

Хочу тобі щось нагадати — 

Ніщо надія є без дії! 

Замки з повітря, просто мрії... 

З ІСТОРИЧНОГО КАЛЕНДАРЯ 

Нам треба діять, треба жить! 

Бог є лиш вічний! 

Все решта — мить... 

Життя людське є також мить, 

Та його треба так прожить! 

Щоб менше Бога нам гнівить! 

Щоб Богу й ближньому служить. 

Серцем надійся лиш на Бога! 

Розум й душа тобі підмога. 

Жінці з «надійним» цим ім’ям 

Цього вірша сьогодні дам... 

Згадав я мудрість Соломона. 

Тут поруч в церкві знов б’ють дзвони! 

Ідем до Божого лиш Храму! 

Надіймося завжди на Бога! 

Згадаю я небіжку — маму... 

Віра у Бога — всім підмога! 

ІМ’Я ТВОЄ ЛЮБОВ! 

(запозичене із грецької мови) 

Любов! Це ім’я є золоте, 

Солодке, п’янке і святе. 

Любов лише врятує світ. 

Любов — рятунок від всіх бід. 

Любов — єдиная дорога 

До людських сердець і до Бога. 

Вона усім людям спасіння! 

Любов — це рятівне насіння! 

Хай в душах воно проросте! 

Любов віджене, відмете 

Усю непотріб душі і тіла. 

Лише б любити ми зуміли. 

І найміцніший в світі цім 

Лише Любов збудує дім! 

Любов нам лиш від Бога! 

ВЕРЕСЕНЬ 

04.09.1985 - 25 років тому помер в концентраційному таборі поет-дисидент 

Василь Стус (*8.01.1938). 

09.09.1990 - 20 років тому був убитий о. Олександр Мень, відомий російський 

православний священик, теолог, талановитий проповідник. 

13.09.1875 - 135 років від дня народження Олександра Кошиця, українського 

композитора, диригента (+21.09.1944). 

16.09.1940 - 70 років тому помер Панас Саксаганський, український актор 

і режисер (*15.05.1859). 

18.09.1640 -370 років тому Церковний Собор у Києві прийняв катехизис 

«сповідання православної віри» митрополита Петра Могили -першу символічну 

книгу, схвалену повнотою Православної Церкви. 

16.09.2000 - 10 років тому зник журналіст Георгій Гонгадзе. Цього дня 

щороку в Україні вшановують журналістів і політиків, знищених за патріотизм, 

активну громадянську позицію. 

29.09.1845 - 165 років від дня народження І. Карпенка-Карого (Івана Карповича 

Тобілевича) -драматурга, актора, режисера, театрального діяча, одного 

із засновників нового українського театру (+15.09.1907). 


8 

Дитяча сторiнка 


Приходьте, діти, до кринички 

Напитись чистої водички. 

А та водиця непроста, 

Бо це — наука про Христа. 

.......................................................................................... 

Дзвіночок дзвонить, кличе нас – до школи час! 

Як приємно відпочивати, та все ж час біжить невмолимо, літо закінчилось, 

і наша люба дітвора пішла в школу. Більшість таки чекала 

цього моменту, бо це - зустріч із шкільними друзями, добрими вчителями, 

знайомство з новими першачками, це новий період у житті, коли 

хлопчик чи дівчинка має навчитися виконувати свій основний обов’язок 

– отримувати і засвоювати знання, які допоможуть стати справжньою 

людиною. 

Період навчання є нелегким, тому-то кожний із вас і ваші батьки 

Найперший буквар 

(за Оксаною Іваненко) 

Він з’явився на Русі-Україні у 1574 

році у Львові завдяки нашому землякові 

Іванові Федоріву – вже на той 

час відомому першодрукареві. 

-Іванку,- казав він синові своєму, 

- ти був завжди зі мною, а тому навчився 

читати при мені і рукописні, 

і ці також великі – друковані книги. 

Але чи це всім дітям під силу? Хіба 

їх можна, отаких великих книг, у дитячому 

віці подолати? Для них мусимо 

виготовити невеликі, аби вони 

вчилися читати. От, - сказав, усміхаючись, 

- одружишся колись ти, будеш 

мати діток, а це будуть мої онуки, 

тоді й нагадаєш їм, що дід для 

них перший буквар надрукував. 

Уся львівська громада зраділа, 

коли Іван вирішив втілити свій задум 

і видати книжечку для навчання 

малих дітей. Сам Іван Федорів її 

складав, а в готових примірниках у 

післямові написав: «Скоротивши до 

найменшого, склав я для швидкого 

навчання дітей цю книжку. Якщо 

труди мої виявляться достойними 

вашої милості, прийміть їх із любов’ю. 

Я ж готовий працювати і над 

іншими, угодними вам книгами». 

Багато сил і коштів витратив Іван 

78 

Федорів для друкарської справи, беручи 

в борг гроші в жидів – скупих 

та хитрих лихварів, а тому мало не 

згинув у злиднях. Виручив його 

князь Федір Острозький, організував 

йому в м. Острозі друкарню, куди 

він поїхав працювати. А син Іванко 

залишився у Львові й також друкував 

книги. 

10 

мають просити перш за все Божого благословення, благати наших святих 

покровителів та ангелів-хоронителів, аби ті не відступали від вас, 

а кожної хвилі допомагали, напоумлювали, заспокоювали. 

З Богом у серці починайте свою науку: не виходьте з дому в школу 

без молитви, просіть аби мама, тато чи бабуся з дідусем поблагословили 

вас, проводжаючи в школу. З добрим настроєм та усмішкою заходьте 

в клас, будьте доброзичливими та лагідними – тоді все у вас 

буде добре! 

В.Кочевський 

Рання осінь 

Дні коротшають потроху, 

Вицвіта міжхмарна просінь. 

В край наш з дальної дороги 

Завітала рання осінь. 

Йшла по лісу – не забула: 

Під пеньки грибів сипнула, 

Розтрусила кошик глоду – 

Ти не їв такого зроду. 

Понад лугом підрівняла 

Стрій у журавлинім клині 

І вінків сплела чимало 

З грон червоних на калині. 

Тату, а що таке хамство? 

Одного разу підійшов син до 

батька і запитав: 

– Тату, а що таке хамство? Що 

воно означає, і звідки взялося таке 

слово? 

Батько подумав трохи і відповів: 

– В одного батька було три сини. 

Любив він їх, навчав доброті та 

правді, оберігав від зла та кривди. 

А діти, зі свого боку, росли красивими 

й розумними, як люди кажуть 

«Богові на славу, а батькам на втіху». 

Пройшов час, сини виросли, одружилися. 

Бог дав і їм дітей. І все, 

здавалося, було добре. Але за час, 

коли діти виростають і набираються 

сил, а особливо коли вирушають 

у самостійне життя, батьки намагаються 

допомогти їм у становленні, 

а коли стають старшими і втрачають 

свої сили, тоді дуже сподіваються 

на допомогу від своїх дітей. 

Так от і цей батько постарів у днях 

своїх, тепер більшість часу проводив 

у відпочинку, та й зрештою і 

сили були не ті, що в молодості. 

Якось середущий син почав насміхатися 

з тата. Мовляв: «Для чого 

нам такий батько, чому ми повинні 

його слухати, догоджати і піклуватися 

про нього. У нас і самих проблем 

багато, і сім’ї у нас вже є, є про кого 

турбуватися, а він і сам дасть собі 

раду», – і таке інше. 

А старший і молодший брати 

його стримували, кажучи: «Невже ти 

не боїшся Бога, що таке говориш? 

Хіба ти забув, скільки батько працював, 

щоб ми могли вирости і досягнути 

чогось у житті, скільки тато 

молився, щоб Бог допоміг нам стати 

добрими людьми? Одним словом, 

ми повинні завдячувати батькові 

за все, що ми маємо». 

І виникла між братами гостра суперечка. 

Та така, що середущий, не 

захотівши зрозуміти братів, зібрав 

свої речі й пішов у далекі краї. А звали 

його – Хам. 

Тому, сину, ту людину, яка не розуміє 

добра, що чинять їй рідні, 

близькі та знайомі, або навіть чужі 

люди, та ще намагається образити 

чи насміятися з них, у народі називають 

ХАМОМ. 

Запам’ятай це і шануй, сину, тих людей, 

які зробили тобі добро в житті. 

Отець Тарас МАШТАЛІР. 

Хамом можна назвати того, хто 

не поступиться місцем старшому 

чи немічному в транспорті, хто 

безсоромно говорить на вулиці погані, 

бридкі слова, хто з легкістю 

ображає чи обзиває іншу людину 

при найменшому конфлкті. 

Християнин не має права бути 

ХАМОМ! 

ЗАСНОВНИК ГАЗЕТИ — 

Львівське крайове ставропігійне братство 

св. ап. Андрія Первозваного, 

зареєстроване міністерством України 

у справах преси та інформації. 

РЕЄСТРАЦІЙНЕ СВІДОЦТВО: серія КВ № 2335 

Тим, хто бажає матеріально підтримати наше 

видання, повідомляємо банківські реквізити: 

ПАТ АКБ “Львів” 

Р/р 260075157, МФО 325268, 

код ЄДРПОУ 20785948 

Подяка за Ваші пожертви друкуватиметься 

на сторінках газети. 

НАША АДРЕСА: 

79008, Львів-8, вул.Руська, 3/1 

Для листування: 

м. Львів - 8, а/с 1334 

(032) 235-52-02 

www.stavropigia.lviv.ua 

E-mail: fediv.yuriy@gmail.com 

Редактор Олег ПЕНДЕРЕЦЬКИЙ 

Редакційна колегія: 

Микола БАНДРІВСЬКИЙ, Роман МАКСИМОВИЧ, 

Віра МАРКОВИЧ, Юрій ФЕДІВ 

Автори опублікованих матеріалів відповідають за точність 

використаних фактів, цитат, власних імен. Редакція намагатиметься 

найменше втручатися в авторський текст, 

зберігаючи особливості стилю. Водночас залишає за собою 

право редагувати, скорочувати подані матеріали. 

Cтатті, світлини, малюнки, що надійшли в редакцію, 

не повертаються. 

Передплатний індекс — 35013 

Друк газети виконаний у ДП ВПП МОУ «Армія України» 

Замовлення №

Успенська вежа № 9 (2010)

You also want an ePaper? Increase the reach of your titles

Delete template?

Save as template?