Успенська вежа № 11 (2010)

fediv.yuriy

Успенська вежа

ЩОМІСЯЧНА ВСЕУКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА СТАВРОПІГІЙНОГО БРАТСТВА СВ. АП. АНДРІЯ ПЕРВОЗВАНОГО

За віру і дність!

є

Виходить з березня 1991 року ЛИСТОПАД 2010 року 12 (222)

Привітання ХІХ соборові УПЦ в США

Слава Ісусу Христу!

Освячений Соборе.

Від імени Харківсько-Полтавської

єпархії, від тієї частини Української Автокефальної

Православної Церкви в

Україні, яка, попри всі випробування,

зберегла вірність спадщині блаженної

пам’яти Патріярха Мстислава та очолюваній

ним і його канонічним наступником

Церкві, складаю сердечні вітання

ХІХ соборові Української Православної

Церкви в США й запевняю Вас у ревних

молитвах за його успішний перебіг.

Попереджаючи учнів про майбутні

іспити, Господь наш Ісус Христос на

Останній вечері говорив: «Сумувати ви

будете, але сум ваш обернеться в

радість!.. Страждання зазнаєте в світі,

але будьте відважні: Я світ переміг!» (Ін.

16:20, 33). Усвідомлення відкупительного

сенсу суму й страждань допомагає

нам по-християнському сприйняти несподівано

драматичні наслідки останніх

десятиріч. Кінець ХХ і початок ХХІ ст.

виявився часом нових, несподіваних

викликів, які вщент розбили ілюзії на

14 жовтня 2010 р. газеті «Світ духовності», яка виходить у

Івано-Франгківській єпархії УАПЦ, виповнилося 10 років. Для духовного

видавництва це є досить солідний вік, зважаючи на те, що

в УАПЦ є тільки дві газети.

Сьогодні у нас в гостях засновник, головний редактор і видавець

«Світу духовності» о. Микола Гелетюк.

Отче Миколаю, від імені Львівського Ставропігійного Братства

та вірних читачів «Успенської вежі» щиро вітаю Вас і весь колектив

із ювілеєм та бажаю творчого натхнення, розвитку газеті та

збільшення читацької аудиторії.

– Розкажіть, будь ласка, про історію виникнення

газети та її становлення.

– Щиро вітаю читачів «Успенської

безжурне життя в суспільстві споживання.

Хвиля антиамериканізму, що

здіймається в різних країнах світу, сполучаючись

із роздмухуваними пресою

довколацерковними скандалами, дивним

чином співпадає з наростанням

терористичних загроз, не подоланою

кризою західної економіки й спробами

відродження останнього Вавилону під

рубіновими зірками Кремля. Наївні

спроби сховатися від грізних викликів

ґлобалізованої цивілізації в ізольованому

куточку світу або замкненій у собі

конфесійній спільноті виглядають утечею

від реальности в світ архаїчних

міражів.

Православна Церква постала нині

перед однозначним і безпосереднім

вибором. Вона може бути присутньою

в цивілізації західного світу як її інтеґральна

частина, зросла на візантійському

Сході Середземномор’я й здатна

здійснювати нині свою оздоровчу місію

в усьому світі за духовного лідерства

Вселенського Патріярха. Але існує й перспектива

включатися в руйнівний похід

за протиставлення західній цивілізації

«євразійської» альтернативи – «русского

міра», що його образ нав’язливо ототожнюється

з православ’ям.

Наші громади в Україні розуміють і

приймають вибір Української Православної

Церкви в США й Української

Автокефальної Православної Церкви в

діяспорі, здійснений 1995 року, як

відкриття перед усією Київською Церквою

історичної перспективи єднання

під омофором Константинопольського

престолу для збереження не лише

нашої помісної спільноти, але й усієї

Східної Церкви від спокуси вільної чи

невільної участи в політичному проєкті

«нового Вавилону». Ця перспектива з

історичним візитом Його Святости

Варфоломея І в Україну 2008 р. стала

очевидною й для православних українців

на рідних землях. Та й не тільки

для українців – адже після патріяршого

візиту втручання чужинецьких політиків

до нашого церковного життя стало ще

ЮВІЛЕЇ

27-31 жовтня 2010 р. в духовному центрі Української

Православної Церкви в США відбувся XIX собор

цієї Церкви. На запрошення консисторії УПЦ в

США у роботі собору взяв участь архиєпископ Харківський

і Полтавський Ігор (Ісіченко). Перед початком

собору, 25 жовтня, архиєпископ Ігор був на засіданні

Митрополичої Ради й виступив там із доповіддю

про стан церковного життя в Україні. Наступного

дня, 26 жовтня, владика Ігор виступив на конференції

духовенства УПЦ в США. Відкриття собору

27 жовтня 2010 р. привітали гості: митрополит

УПЦ в Канаді Юрій та архиєпископ Харківський і

Полтавський Ігор. Під час пленарного засідання в суботу,

30 жовтня, архиєпископ Ігор виступив із доповіддю

"Досвід патріярха Мстислава - виміри й оцінки"

з нагоди 20-річчя інтронізації митрополита УПЦ

в США Мстислава на київську патріяршу кафедру,

котру подаємо нижче.

брутальнішим і цинічнішим.

Важко й недоцільно розв’язувати

локальні церковні проблеми України

з-за океану. Безвідповідально для Української

Православної Церкви в США

було б занедбати апостольське служіння

на північноамериканському континенті

задля допомоги історичній батьківщині.

Але ми не були б християнами,

коли б не збагнули, зокрема, з суворого

досвіду двох минулих десятиріч, що

лише в спільному, братньому подоланні

випробувань, які врешті решт мають однакову

природу в усьому ґлобалізованому

світі, ми зможемо гідно скласти

іспит нашої православної зрілости – і в

Україні, і в США.

Ще не забулася драма поділеного

світу, в якому ми опинилися обабіч

берлінського муру. Але будівничі цього

муру вже знов прагнуть розітнути і всю

земну кулю, і нашу Україну кордонами

взаємної ненависти й підозр. Відчуженість

і недовіра загрожують перенести

війну цивілізацій зі сфери книжних

схем у суспільну реальність ІІІ тисячоліття.

У ці дні ми в Україні молимося,

аби Небесний Глава Церкви дав усім

вам мудрости й духовної наснаги використати

цей собор для протиставлення

взаємної довіри, любови, християнської

солідарности руйнівній ідеології

ворожнечі.

Бажаю всій спільноті Української

Православної Церкви в США дати добре

свідчення «звершености в єдності» (Ін.

17:23) й власним прикладом вказати

шлях до єдности українським православним

громадам на всіх континентах.

Бажаю вам гідно сполучати громадянську

відданість вашій рідній великій країні

з активною присутністю в загальноправославній

спільноті, що не знає меж і

державних кордонів, в такому істотному

українському сеґменті Вселенської

Соборної Апостольської Церкви. «Нехай

з нами буде благодать, милосердя

і мир від Бога Отця та від Ісуса Христа,

Отцевого Сина, у правді та в любові» (1

Ін. 1:3). Амінь.

«Світові духовності» – 10 років

вежі», шанувальником якої я є з 1995 р.

Найперше хочу зазначити, що «Світ духовності»

не є офіційним друкованим органом

Івано-Франківської єпархії, оскільки

ним є журнал «Рідна церква». Спочатку це

теж була газета, проте виходила дуже

рідко. Тому у мене виникла ідея заснувати

газету хоча б нарівні своєї парафії (о. Микола

Гелетюк є настоятелем парафії Успіння

Богородиці с. Коршева Коломийського

району – авт.) чи деканату. Спочатку шукав

однодумців, проте підтримка була

тільки на словах. Я собі міркував, що потреба

друкованого слова є досить великою,

зважаючи навіть на активність сектантів і

католиків.

Зважаючи на велику кількість парафій

у нашій Церкві та їхній рівень се-

(Закінчення на 2-й стор.).

І прости

нам...

З цієї молитви починається день... з

неї починається сніданок... з неї починається

дорога, на яку людина хоче стати легкою

і очищеною, щоб нести свою ношу.

Прости нам гріхи наші, провини наші,

борги наші, довги наші... Як би ми не

перекладали те слово, а приходили до

Бога морально упокорені, з проханням

прощення.

І насмілюємося просити у Бога прощення

– тією мірою, якою прощаємо

самі.

Коли читаємо науку Христову прощати

"сім раз по сім", то й тут ідеться

про давання винному шансів. "Сім раз

по сім" – хай він все ж таки ще і ще раз

попросить і оживить у своєму серці

порухи справедливости. Отже сім раз

по сім не випоминати, але й не забувати.

Прощення вважається суто християнською

чеснотою. "Навчіться прощати...".

Але в побуті глибока мудрість прощення

надто спрощується. Часто вважають,

що коли ти добрий чоловік, то повинен

забувати заподіяне тобі (або комусь)

зло, та й годі. Інші, навпаки, вважають,

що треба розплачуватися: око за

око, зуб за зуб.

Власне, проти того розрахунку виступає

Христос. Він вчить "любити ворогів",

тобто бути добрим до всіх, він

нагадує про шанс ще раз простити і нагадує,

що й вам доведеться в когось ще

раз просити прощення... Він проповідує

мир в душі – замість війни в душі і

кипіння гніву.

Отже, йдеться про терпеливість, про

силу доброти. А то вимагає роботи

душі, здатної стримуватися від найлегшого

і найпростішого вибору. Йдеться

про вироблення активної доброти, ладу

і відповідальности.

А тим часом людина невироблена,

лінива розумом і серцем, хоче використати

ваш дар прощення.

"Забудьте", "не зважайте", "не помічайте",

"не пам'ятайте"... Вона хоче

жити, як щука "у згоді" з карасями.

Навіть гірше: як заражена щука, що заразу

розносить. Власне, такі щуки спрофанували

мудрий закон прощення.

Вони познущалися над ним.

(Закінчення на 2-й стор.).


2

За віру і єдність!

ІНФОРМУЄ

Новини Львівської

єпархії УАПЦ

Третього жовтня архиєпископ

Львівський здійснив візитацію парафії

у м. Кам’янці–Бузькій. Маленька

громада, яка утворена у

2009 року за короткий термін спорудила

каплицю, упорядкувала

подвір’я.

В цей день у співслужінні духовенства

Жовківського деканату владика

Макарій здійснив чин освячення храму

та очолив святкову Літургію. Після

відправи владика вручив благословенні

грамоти та подякував отцю-настоятелю

за велику працю із парафіянами

та розбудову УАПЦ у регіоні. Завершилися

урочистості хресним ходом

та уставним многоліттям.

14 жовтня 2010 року архиєпископ

Макарій здійснив візитацію парафії

Покрови Пресвятої Богородиці

с. Розсох Перемишлянського

району. У співслужінні духовенства

деканату владика очолив святу

Літургію у храмі, якому виповнюється

цього року 97 років.

З нагоди ювілею настоятеля храму

та благочинного Перемишлянського

деканату о. Василя Довгого, якому 14

жовтня виповнилося 60 років, правлячий

архипастир склав від духовенства

та вірних УАПЦ найщиріші вітання.

Завершилися урочистості малим

освяченням води та хресним ходом

довкола старовинного храму Покрови

Богородиці.

17 жовтня 2010 року владика Макарій

здійснив візитацію парафії Покрови

Пресвятої Богородиці с. Лукавця

Підкаменського деканату, що

у Бродівському районі на Львівщині.

З нагоди 270-ліття побудови храму

архиєпископ Макарій очолив св.

Літургію у співслужінні духовенства

Підкаменського та Золочівського деканатів.

Після відправи владика подякував

парафіянам за вірність правосла’ю

та УАПЦ та привітав настоятеля

о. Івана Витрикуша і громаду із величним

святом парафії. Після обіду у народному

домі культури відбувся святковий

вечір, присвячений цій події, на

якому були присутні духовенство,

мешканці та гості села, які прибули

розділити радість торжества.

Листопад 2010

Наша пісня, наша мова не

вмре, не загине!

І прости

нам...

кого. Патрона вибрали невипадково, оскільки

саме о. Михайло пов’язаний із Перемишльщиною:

жив і працював, був одним із тих діячів,

які надавали поштовх українській громаді Перемишля

і всієї Галичини до активного куль-

(Закінчення. Початок на 1-й стор.).

Українська нація славиться талантом співу.

Пісня завжди присутня у нашому житті - у хвилі турного і духовного життя. Спочатку хор працював

при українській школі ім. Маркіяна

радості й печалі. І навіть в умовах підпілля чи

Насправді за тим законом душа постійно

веде рахунок своїх боргів. Вона па-

заборони вона жила і розвивалася.

Шашкевича, а в 2005 р. перейшов під покров

Давній княжий Перемишль. Здавалося,

м'ятає добро і прагне відплатити добром,

центру культурних ініціатив «Метуза». Колектив

складається із 35 осіб віком 12-19 років.

після акції «Вісла» в 1947 р. українське тут

вона пам'ятає провину, щоб попросити

пропало назавжди, не буде чути тих піснеспівів

прощення і щоб самому простити. Вона

У репертуарі хору понад 100 творів як релігійного,

так і світського спрямування. Вивча-

у церквах, в Українському домі. Проте Бог

пам'ятає свою провину також і несвідому

любить нас так само, як ми любимо Його.

– свою слабкість. Це і є моральний труд

ють їх на репетиціях, що проводяться регулярно

раз у тиждень.

Змилувався над українцями. В 1968 р. перші

душі – над собою.

вигнанці із рідних земель отримали право на

Здавалося б, навіщо нагадувати вірному

Петрові, що він "страха ради юдейсь-

Спочатку було так, що п. Оля ходила і

повернення.

просила дітей до співу, а тепер зовсім інакша

Пройшли десятиліття. Не дивлячись на

ка" тричі відрікся від Христа, коли його вже

ситуація: діти самі приходять і просяться.

швидкі темпи асиміляції, українці Перемишля

міцно гуртуються довкола своїх церков,

і сльозами змив свій гріх перед Учите-

вели на Ґолґофу. Адже він гірко заплакав

«Для мене важливіша особистість, ніж її

рівень. Головне, щоб дитина була в українській

громаді»,- каже Оля Попович. Якщо

Українського дому та української школи ім. о.

лем...

Маркіяна Шашкевича.

Але пам'ять – навіки з тобою. Пам'ять

я посію зерно, то маю надію, що воно проросте

і створить самосвідомість дитини».

Великий внесок у розвиток співу робить Ольга

Попович, яка є керівником трьох колективів:

"і гріх мій постійно переді мною" (псалом

постійно ставить людину перед винним:

Помагає п. Ользі в організаційних питаннях

колективу її чоловік. Саме вони протягом

«Намисто», «Бандура» і Молодіжного хору ім. о.

50).

Михайла Вербицького. Музикант, вокаліст, працює

у музичній академії м. Кракова, у Ряшівсьдовніший

суддя. Від пам'яті не заховати-

Пам'ять – найважча кара, найпослі-

цих 16-ти років зробили можливим, щоб українська

пісня лунала на сценах Італії, Данії,

кому університеті музики, у середній музичній

ся.

Німеччини, Австрії, Словаччини, Чехії. Також

школі м. Перемишля допомагає молодим українцям

знайти своє місце у культурному житті

глушують пам'ять, забувають, не зважа-

Подвійні люди – ховаються. Вони за-

колектив мав гастролі в Україні. В 2008 р. на

фестивалі «Велика коляда» перемишльщани

представили львів’янам українську коляду

Польщі, донести до громади надбання поколінь.

ють, не усвідомлюють. Це люди безвідповідальні.

Їхня подвійна бухгальтерія не

Традиція професійного співу на Перемишльщині

сягає далеких 1800-х років. У 1817

записує їхніх боргів. Це люди короткозорі.

з Польщі.

Звичайно, всі заходи, які проходять у Перемишлі

не оминають цей колектив.

р. в Перемишлі вперше на Галичині цісарським

декретом був створений музичний Вчи-

упасти завтра під вагою "забутих кривд".

Вони обманом виграють сьогодні, щоб

Працює пані Ольга з дітьми на добровільних

засадах. Праця важка, але важлива,

тельський інститут, до якого право вступу

І коли дитину змалку навчають: "Не забудь

подякувати", "перепросити", "попро-

мали не тільки міщани, але й селяни. Єпископ

Снігурський своїм указом доходи із с. Носи

вибачення", – її вчать моральної чутли-

бо покликана зберегти й утвердити українську

громаду.

восільців призначив на розвиток Інституту та

вости і відповідальности перед іншими.

Тож бажаємо п. Ользі Попович довгих

підтримку дітей із малозабезпечених родин.

Будь уважним і добрим з людьми, щоб

років праці на культурній ниві розвитку української

громади давнього княжого Перемиш-

16 років тому, в 1994 р. Оля Попович вирішила

зацікавити українську молодь. Саме

сумління вроджені людині, але вони і ви-

вони були уважними з тобою. Мораль і

ля.

тоді разом зі своїм чоловіком створили молодіжний

колектив імені о. Михайла Вербиць-

Євген СВЕРСТЮК.

ховуються.

Юрій ФЕДІВ.

Львів-Перемишль.

«Світові духовності» – 10 років

(Закінчення. Початок на 1-й стор.).

ред інших, УАПЦ у справі видавництва

займає чи не останнє місце. Це прикро,

бо можливості і перспективи були, є і будуть.

Тому виникла необхідність, щоб

якийсь друкований орган формував духовний

світогляд наших віруючих. Я не

переслідував мету, просто почав працювати.

Метою не було прославитися самому

чи УАПЦ. Ціль була прославити Господа

Бога, але зробити це так, як вчить

свята Православна церква.

– Хто був ініціатором назви «Світ

духовності»?

– Мені хотілося, щоб газета була

тільки духовного змісту. І от ці слова «духовний»,

«духовність»… були мені завжди

на думці. При зустрічі з одією парафіянкою

нашого кафедрального собору

св. Покрови в Івано-Франківську, яка є

коректором в обласній газеті «Галичина»,

пані Марією Осадчук, я висловив свої

міркування. Вона відповіла: «А як ви дивитися

на назву «Світ духовності»? І це

мені сподобалося.

Ми зуміли зберегти рівень газети. За

це десятиріччя хронології подій, статті

церковно-політичного напряму не подавали

взагалі. І це дало свій результат.

Приходить дуже багато листів-подяк за

зміст газети, за те, що пишемо духовні

статті.

І я дивлюся, що на це є промисел Божий,

бо за 10 років не було такого місяця,

щоб наш часопис не вийшов.

– Як не парадоксально, але «Світ духовності»

виходить у прикарпатському

селі на Івано-Франківщині. Як вам вдалося

досягнути розповсюдження газети

по всій Україні?

– Я служу і мешкаю у селі. Ви розумієте,

що газета має мати, крім духовної, і

матеріальну підтримку. Бо стоїть питання

не тільки що надрукувати, але і за що

це зробити. Основним спонсором видавництва

стала парафія Успіння Богородиці

с. Коршева Коломийського району,

настоятелем якої я є. Ми на це використовуємо

не церковні кошти. На парафії

більше 300 родин, які передплачують газету

на рік вперед. І ці кошти є акумулятором

до праці. Крім того, багато передплатників

є у Калуському коледжі культури

і мистецтва, у якому я колись навчався.

Хоч давно закінчив

навчання, проте

підтримую дружні

стосунки із викладачами.

І станом на сьогодні

серед викладачів

і студентів я

маю також 300 передплатників.

Загальна

кількість читачів

у нас 2700.

Велику підтримку

маю від нашого

Отинійського благочинного

о. Володимира

Липка.

– Крім Івано-

Франківщини, чи ще

десь «Світ духовності»

розповсюджується ?

– Так, звичайно. Маємо багато читачів

у м. Києві та м. Боярці Київської області,

на Дніпропетровщині у м. Кривому Розі,

на Львівщині, на Хмельниччині у м.

Нікішені, на Тернопільщині (Гусятинський

і Теребовлянський райони). Це в основному

є люди, яких я ніколи не бачив.

– Хто Вам зараз допомагає у підготовці

газети ?

– Найбільшим моїм помічником є Марія

Осадчук, щодо статейних матеріалів,

то я хочу згадати блаженної пам’яті о.

Михайла Федишина, благочинного Галицького

деканату УАПЦ. Він до кожного

номера готував статтю.

– Чи виникало за десятиріччя питання

подальшого існування газети ?

– Так, було, і то декілька разів. У житті

бувають хвилини, коли тяжкість ситуації

бере верх, коли бачиш, що ніхто не хоче

нічого написати, допомогти інформаційно

чи фінансово. Одного разу я сказав,

що потрібно ставити крапку. Проте є

Боже провидіння. На наступний день до

мене прийшов лист із виправної колонії

смт. Жвирки Львівської області (о. Микола

висилає газету по багатьох виправних

колоніях України – авт.).

Це був лист-сповідь. У ньому розповідалося,

що людина другий строк

сиділа за гратами, на волі втратила

всіх рідних людей, які могли його чекати.

І йому приходить думка, що він

на волі нікому не потрібний, й вирішує

покінчити життя самогубством. Чисто

випадково йому потрапляє до рук

газета «Світ духовності», де є стаття

про самогубство. Він прочитав її й

проаналізував, роздумував про сенс

існування людини на землі та написав

листа у редакцію. Ця стаття врятувала

життя людини, вона дала мені зрозуміти,

що газета потрібна для суспільства.

І таких випадків було декілька.

Вони виникали тоді, коли стояло

питання про припинення діяльності

часопису.

– Які у Вас плани на майбутнє ?

– Плани – це подальша праця над

газетою «Світ духовності», щоб вона

мала своє коло читачів, дописувачів і

симпатиків. Бо крім цього часопису я

випускаю у себе на парафії духовний

інформаційний щомісячник «Промінь

надії», проводжу недільну школу для

дітей (117 осіб), недільну школу для

дорослих (провів уже 311 уроків). Тож

для мене перспектива – подальша праця

на Христовій ниві.

– Щоб ви хотіли побажати «Успенській

вежі»

– Бажаю, щоб газета збільшувалася

тиражем та читацькою аудиторією по

всій Україні, наповнювалася постійно

духовним та інформаційним змістом, а

колектив щоб був завжди згуртованим

та працьовитим.

Розмову вів Юрій ФЕДІВ.

Львів-Коломия.

Передплачуйте християнський часопис «Успенська вежа» на 2010 рік, передплатний індекс 35013. Ціна незмінна.


Православна парафія Щирця

Мальовнича Львівщина відома давніми поселеннями. Ще з княжих

часів укріплювалася православна віра у Галичині. Багато богословів,

культурних і наукових діячів походять із цих теренів. Безліч

сіл і містечок були і залишаються твердинею християнства.

Листопад 2010 3

НАША ПАРАФІЯ

Церковна історія села Лисинич

2 вересня цього року минуло 20 літ від часу заснування

православної парафії Покрови Божої Матері в

Лисиничах. Першу Святу Літургію на місці будівництва

нового храму очолив львівський священик о. Володимир

Ярема у співслужінні настоятеля громади

о. Євгена Толочкевича та запрошених священиків із

сусідніх парафій.

Щирець – одне із найстаровинніших

поселень. Вперше воно згадується у літописах

в 1126 р. Колись у місті були дві церкви:

св. Трійці і Різдва Богородиці на «Золотій

Горі». Цю гору часто називали ще монастирською

або церковною.Заснування парафії

датують по-різному: XV-XVI ст. За

давніх часів на горі поруч із церквою існував

православний монастир. Про існування

монастиря свідчать наявність ікони із святими

Антонієм і Феодосієм Печерськими із

старовинного іконостасу. Місто разом із

церквою і монастирем колись належали до

Звенигородського князівства.

Коли монастир перестав існувати ніхто

не може підтвердити, але згідно із документацією

він згадується ще в 1619 р. як існуючий

із землеволодіннями.

Мурована церква на Монастирській горі

вперше згадується у 1569 р. В сучасному

вигляді церква тридільна, однобанна, з

півкруглою вівтарною апсидою. Стіни церкви

сягають від 1,8 до 2 м. товщини.

Церква Різдва Богородиці з трьома де-

(Продовження. Початок у

минулому числі).

Унійний період парафії має

більше даних про духовне життя

громади, особливо про архієрейські

візитації. Перша візитація

митрополита Михаїла Левицького

відбулася в 1827 році.

Серед тих, хто зустрічав митрополита

був і паламар церкви

Сенько Вендиш, прапрадід автора

цієї статті. Наступна урочиста

архієрейська візитація відбулася

24 листопада 1889 року,

коли митрополит Сильвестр кардинал

Сембратович посвятив

збудовану у 1885 році нову муровану

церкву святої великомучениці

Параскевії-П'ятниці.

Першим парохом новозбудованої

церкви був о.Василь Бернацький,

який залишив Лисиничі у

1893 році. На його місце у 1894

році був призначений о. Іван Бакович.

Він мав репутацію «восточника»,

в час його настоятельства

церква була оздоблена у

православному візантійському

стилі, наприклад намісна ікона

Пресвятої Богородиці в іконостасі,

написана за зразком Почаївської

ікони Божої Матері. О.

Іван Бакович розпочав будівництво

нової мурованої трибанної

дзвіниці, викінченої в 1908 році,

її центральну баню увінчав єрусалимський

хрест; тоді ж було

придбано нове Євангеліє, видрукуване

у Києво-Печерській

Лаврі.

Камінь, який залишився після

будівництва дзвіниці, о. Бакович,

якого недруги прозивали «москвофілом»,

пожертвував на будівництво

пам’ятника Тарасові

Шевченкові. Відкриття було приурочене

50-літтю з дня смерті

великого Кобзаря, і цей пам’ятник

є одним з перших в Україні.

У 1896 році о.Бакович заснував

Братство тверезості, до якого

записалося 90 осіб. В такий

спосіб парох боровся з пияцтвом

та польським римо-католицьким

кляштором, який знаходився у

селі. Справа в тім, що у Лисиничах

було 5 корчм, що належали

польським монахиням-бенедиктинкам.

«Сьостри законне»

віддавали їх на винайм за великі

гроші шинкарям-євреям, і в тих

корчмах пропивали свої гроші як

місцеві господарі, так і проїжджі

люди, зупиняючись по дорозі до

Львова. Врешті громада постановила

у 1912 році усунути корчми

зі села. Можливо саме тут і

криється причина конфлікту

о.Баковича із впливовими мешканцями

Лисинич.

Отця Івана Баковича сучасники

характеризували як людину

смиренну і лагідну. В 1906 році

він став крилошанином (каноніком)

Львівської митрополичої

капітули. На початку Першої

світової війни за доносом одного

із парафіян отця звинуватили

у москвофільстві, й австрійська

влада запроторила його до концентраційного

табору у Талерґофі,

де о. Іван Бакович загинув.

Наступним парохом села

став о. Ілярій Олянович. Він особливо

не викорінював православні

порядки, запроваджені його попередником.

На цвинтарі українці

ставили на могилах трираменні

православні хрести, такий

же процесійний православний

хрест досі зберігається у

церкві великомучениці Параскевії-П'ятниці.

Перші спроби

латинізації було здійснено у 1938

році під час так званої «місії», на

згадку про яку на церковному

подвір’ї встановлено дерев’яний

хрест.

О. Олянович був парохом Лисинич

до 1946 року. Після ареш-

рев’яними банями стояла до кінця минулого

століття. У 1891 р. завалилася одна із них,

після чого за проектом Василя Нагірного

храм був реконструйований й набрав сучасного

вигляду. Під час Першої світової війни

внаслідок артилерійського обстрілу (росіяни

встановили на церкві кулемет) баня церкви

була повністю знищена. Так церква стояла

у зруйнованому стані аж до 1932 р. Саме

у цьому році архітектор Лев Левинський виготовив

проект відбудови. З приходом радянської

окупації церкву зачинили. У 1950

р. богослужіння відновилися із приходом

на парафію о. Володимира Яреми (пізніше

ту митрополита Йосифа Сліпого

та «ліквідаційного собору»

1946 року о. Ілярій також був заарештований,

але з огляду на вік

його відпустили і він доживав

віку в Лисиничах. Помер у 1948

році, похований поруч з дружиною

недалеко братської могили

січових стрільців.

Після ліквідації УГКЦ парохом

Лисинич став о. Йосафат (в

миру Іван-Мирослав) Дзьоба, високоосвічений

богослов, віртуозний

скрипаль, володів кількома

європейськими мовами, в тому

числі угорською. О.Дзьоба вступив

до ордену Василіян (ЧСВВ) і

був висвячений на священика у

Львові у 1934 році. Душпастирював

на Лемківщині, у селі Святковій

Великій. Впродовж 1927-

1937 років 62 лемківські парафії

покинули УГКЦ і перейшли до

Автокефальної Православної

Церкви у Польщі. Мешканці

Святкової Великої також перейшли

на Православ’я, збудували

собі нову дерев’яну церкву, залишивши

отця Йосафата у напівпорожній

церкві. Після депортації

мешканців Святкової Великої

на Україну, кілька родин

(Грацонь, Смереканич та ін.) поселилися

в Лисиничах. Як розповідала

п.Емілія Грацонь, на своє

здивування вони вже застали тут

о.Дзьобу як православного священика.

На той час о.Іван-Мирослав

покинув василіянський чин,

одружився, і прийнявши православ’я,

став настоятелем церкви

великомучениці Параскевії-

П'ятниці. Після 1946 року, коли

радянська влада заборонила

діяльність УГКЦ, із лисиницької

церкви було усунено зовнішні

латинські римо-католицькі атрибути

– фани, білі свічки, латинські

образи, однак о.Іван-Мирослав

дотримувався греко-католицького

богослужбового уставу.

Незважаючи на різні утиски

Патріярха УАПЦ Димитрія). За три роки

душпастирства о. Володимир створив молодіжний

хор та доповних церкву розписами,

які збережені досьогодні («Причащання

апостолів» у вівтарній частині).

Церква Різдва Богородиці впродовж

багатьох десятиліть була єдиною в околиці,

де регулярно відправлялися богослужіння.

З 1990 р. парафія належить до юрисдикції

УАПЦ. В сучасності вже другий десяток душпастирство

веде у церкві Різда Богородиці

митрофорний протоієрей Андрій Афтанас.

Юрій ФЕДІВ.

з боку влади, церква в Лисиничах

впродовж усіх повоєнних

років була діючою, через те

жодні секти не проникли до села.

Кілька осіб із мішаних польськоукраїнських

родин, котрі не погодилися

із переходом парафії на

православ’я, ходили до римо-католицької

катедри у Львові. Лисиничани

ревно берегли свої традиції,

особливо свято першої

Святої Сповіді й урочистого

Причастя. На Великдень молодь

виставляла сторожу біля Божого

Гробу, на Різдво ходили вертепи

з колядою, хоча за це учнів і

карали окремі вчителі місцевої

школи, які разом із дільничим

міліціонером чергували на великі

свята біля церкви. Звичайно,

про катехизацію не було й

мови, релігійне виховання діти

отримували вдома, від батьків та

дідусів з бабусями, які свого часу

вчилися у Лисиницькій церковнопарафіяльній

школі. В окремих

родинах зберігалися підручники

Закону Божого, котрі під великим

секретом передавалися з

покоління в покоління для самостійного

навчання релігії.

Храмова споруда в радянські

роки була націоналізованою,

тобто належала державі, тому

на всі ремонтні роботи у церкві

потрібно було отримати дозвіл

від уповноваженого у справах

релігій, та погодити із низкою

різних державних інстанцій.

Будь-яка діяльність у церкві

крім відправи богослужінь, була

забороненою. За таких складних

умов о. Іван-Мирослав Дзьоба

залишався настоятелем церкви

вмц. Параскевії-П’ятниці

до вересня 1980 року. Впродовж

його хвороби лисиницьку парафію

обслуговував парох із сусіднього

села Підборець.

Тарас ДМИТРИК.

Передплачуйте християнський часопис «Успенська вежа» на 2010 рік, передплатний індекс 35013. Ціна незмінна.


4

Листопад 2010

За віру і єдність!

ІНФОРМУЄ

Новини Харківсько-

Полтавської

єпархії УАПЦ

12 жовтня 2010 року в каплиці свт.

Іоана при київському дитячому притулку,

яким опікується київська парафія

вмч. Юрія Переможця (настоятель

о. Максим Стрихар), було

відправлено Божественну Літургію

на честь храмового свята знайдення

мощів свт. Іоана Шанхайського та

Сан-Франциського, чудотворця.

Після Літургії з вихованцями притулку

було проведено бесіду про святість у

сучасному світі. Потім настоятель

відправив панахиду за всіх закатованих

у совєтських таборах на території Національного

заповідника "Биківнянські могили",

розташованому неподалік від

притулку.

* * *

В день Покрови Пресвятої Богородиці,

14 жовтня 2010 року, український

Харків вшановував пам’ять

воїнів Української Повстанської

Армії.

Увечері 13 жовтня 2010 року патріотичні

організації Харкова провели меморіяльні

заходи біля пам’ятного знаку

воїнам УПА на старому харківському

цвинтарі, перетвореному на "Молодіжний

парк". Архиєпископ Ігор (Ісіченко)

та настоятель Свято-Дмитрів-ської

парафії м. Харкова протоієрей Віталій

Зубак (Харківсько-Полтавська єпархія

УАПЦ) відправили панахиду за воїнами

УПА, після чого архиєпископ Ігор

виголосив проповідь. У виконанні заслуженого

артиста України Олександра

Ґави пролунав "Декалог націоналіста".

Було виконано Гімн українських націоналістів.

Потім пройшов жалобний

мітинг, на якому виступили голова Харківської

обласної організації Партії

"Реформи і порядок" Іван Варченко, голова

Харківської обласної організації

Української народної партії Василь

Третецький, представник ВО "Свобода"

Василь Білоус. Хор Свято-Дмитрівської

церкви виконав повстанські

пісні.

* * *

14 жовтня 2010 року, після

церковних богослужінь, біля пам-

’ятного знаку пройшла меморіяльна

акція культурологічного

клубу "Спадщина".

З благословення архиєпископа Ігоря

на початку акції протоієрей Олег Козуб,

настоятель Свято-Миколаївської парафії

с. Циркунів (Харківсько-Полтавська

єпархія УАПЦ) , відправив панахиду за

героями УПА, які полягли за волю України.

* * *

З нагоди минулого дня Покрови

Пресвятої Богородиці, що відзначається

і як день українського війська

та свято УПА, в Свято-Дмитрівському

катехитично-пастирському центрі

відбулася презентація колективного

збірника "Діяльність підпілля ОУН на

Сході України", виданого Східноукраїнським

дослідницьким центром

"Спадщина" в Дніпропетровську

2010 року.

Збірник представляли автори двох

статей: В’ячеслав Труш із міста Лозови

на Харківщині (стаття "Діяльність ОУН (б)

на Харківщині") та Олександр Добровольський

з Донеччини (стаття "Українське

відродження на Донбасі в роки

Другої світової війни"). Збірник присвячено

пам’яті передчасно померлого

історика Дмитра Куделі з Дніпропетровська.

У своїх виступах В’ячеслав Труш

і Олександр Добровольський розкрили

багатство архівних матеріялів про активну

діяльність похідних груп ОУН і націоналістичного

підпілля на теренах Східної

України. Вони спростували міф про

відчуженість східноукраїнських земель

від визвольної боротьби УПА та діяльности

обох відламів ОУН.

Бойки (пол. Bojkowie,

словац. Bojkovia, чеськ. Bojkove,

нім. Bojken) — етнографічна група українців.

Назва «бойки» зафіксована у джерелах

XVII—XVIII ст., її походження тлумачать порізному.

Найдостовірніша гіпотеза українського

вченого І. Верхратського, який

виводив її від уживаного в бойківських говірках

діалектного слова «бойе» (боййе,

боййечко) у значенні вигуку ага, прислівника

справді.

Бойки живуть на території близько

8 тисяч кв. км., та мешкають у середній

частині українських Карпат: між Гуцульщиною

на півдні, Опіллям на півночі і Лемківщиною

на заході. Схематично Бойківщину

окреслюють руслами рік Стривігор

на півночі, Лімницею на сході, верхів’ям

Сяну, а далі - Ославою на заході (сучасна

Польща). Південною межею вважають

полонинський хребет між Ужем і Тересвою

на Закарпатті.

Окреслена територія охоплює Рожнятівський,

Долинський, Богородчанський

та частину Калушського і Надвірнянського

районів Івано-Франківської області (Іван

Франко, котрий поверх 100 років тому

брав участь в етнографічній експедиції

Бойківщиною, до бойківських сіл зарахував

частину мешканців (західно-північні

села) сучасної Надвірнянщини), Сколівський,

Турківський, Старосамбірський, Самбірський,

південну смугу Стрийського й

Дрогобицького районів Львівської області,

північну частину Великоберезівського,

Воловецький і Міжгірський райони Закарпатської

області. У верхів'ї Стривігору частина

етнографічної Бойківщини належить

тепер до території Польщі (в межах до м.

Сяніка включно і Перемишля). Після Другої

світової війни автохтонне населення

західної Бойківщини, що відійшла до

Польщі, було переселене в Україну або депортоване

на західні і північні терени

Польщі. За підрахунками української діаспори

в Північній Америці, перед ІІ світовою

війною на території сучасної Польщі мешкало

близько 1 мільйона бойків.

Серед дослідників Карпат бойки мають

репутацію „найчистішої” щодо українських

рис групи, адже вони не мають ні помітних

румунських впливів, як гуцули, ані

польських та словацьких, як лемки.

Переломним етапом у справі досліджень

і популяризації своєрідності буття

бойків було створення суспільно-культурного

товариства “Бойківщина”, а згодом

і музею “Бойківщина” у Самборі Львівської

області. Починаючи з 1931 року з ініціативи

і за кошти української інтелігенції виходить

часопис “Літопис Бойківщини”. У

бойківські села вирушають наукові експедиції,

які вивчають матеріальну і духовну

культуру бойків. Поступово поповнюється

експонатами музей. Незабутнім був випадок,

коли старий газда 7 миль відТурки

віз дерев’яну соху і раваші в дарунок

музеєві, а інший селянин склав словник

бойківської говірки на 1000 слів, доповнивши

його прислів’ями. Незабаром священик

і етнограф Юрій Кміт укладає

«Словник бойківської говірки».

Серед найславетніших бойків першим

традиційно називають Івана Франка,

уродженця с. Нагуєвич на Дрогобиччині;

славетний астроном і медик доби відродження,

ректор Болонського університету

Юрій Дрогобич – також походив з Бойківщини.

З-поміж відомих історичних постатей

бойківського походження варто згадати

гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного,

о. Августина Волошина – президента

Карпатської України, генерального суддю

доби Хмельниччини Івана Креховецького.

Найбагатшим українцем у світі до останнього

часу називали громадянина Канади,

нині покійного Петра Яцика, народженого

у бойківському селі Верхньому

Синьовидному на Сколівщині Львівської

області.

Бойківська фольклорна традиція донесла

до нашого часу цінні пам'ятки

давніх верств усної поетичної творчості українського

народу, зокрема колядки,

ВІХИ НАШОЇ ІСТОРІЇ

Малознана Бойківщина

Ой чи були люди добрі,

там де живуть бойки,

де сопілка грає стиха,

скачуть полегоньки

(народна співанка)

Україна у нас одна, проте кожний регіон має свою специфіку:

народні звичаї, одяг, діалект, фолькльор... відмінні від інших.

Найбільш барвистими у цьому відношенні є землі в Західній Україні,

зокрема у Карпатах – колисці фолькльору. На цих теренах

мешкають три етногрупи: гуцули, бойки і лемки. Якщо про перших

та останніх багато говорять і пишуть, та про бойків інформації

є менше, хоча за чисельністю бойків серед різних українських етносів

є найбільше.

Церква Св. Юра, перевезена у м Дрогобич із села Надієва

Долинського району Івано-Франківської області.

Музей Бойківщини у м. Долині Івано-

Франківської області.

весільні пісні-ладканки,пастуші обрядові

пісні, народні балади, уснопоетичні твори,

пов'язані змістом з місцевими історичними

та побутовими подіями.

Має самобутній характер і традиційне

декоративне мистецтво Бойківщини:

вишивка, різьба по дереву, форми і способи

прикрашання одягу, розпис писанок.

Збережені на Бойківщині твори народного

малярства XVI—XVIII ст. належать

до комплексу унікальних пам'яток української

загальнонаціональної художньої

культури.

З давніх часів славиться Бойківщина

своїми мистецькими традиціями. Зокрема,

архітектура посідає чільне місце в

культурній діяльності місцевого населення,

принесла йому загальне визнання. І

це цілком природно, адже на Бойківщині

споконвіку був ліс – чудовий будівельний

матеріал. Народні майстри будували хати

з галереями, водяні млини,церкви,

дзвіниці, які ми сьогодні вважаємо шедеврами

народного зодчества. Впродовж

століть вироблявся неповторний бойківський

стиль, в котрому відобразилися

кмітливість, спостережливість, естетичні

смаки та уподобання будівничих.

Сьогодні Бойківщину вважають своєрідним

заповідником найцікавіших зразків

народної церковної архітектури, єдиним

в Україні. Це підтверджується не тільки великою

кількістю однотипних збережених

храмів, а й історичними джерелами. Так,

наприклад, у Генеральних візитаціях церков

Старосамбірського деканату за 1766

рік, які зберігаються в Національному

музеї у Львові, подаються докладні описи

відвіданих візитаторами церков. Ці документи

містять докладні характеристики

церков, у яких зазначено, з якого матеріалу

вони збудовані, способи обробки дерева,

кількість верхів і заломів кожного

верху.

Бойківські храми тридільні і триверхі.

Цей тип храму ніде в Європі і в світовій

архітектурі не має таких оригінальни

форм, як в Україні, зокрема на Бойківщині.

Найвідоміший є храм св. Юра, перевезений

із с. Надієва Долинського району

Івано-Франківської області до м. Дрогобича,

що на Львівщині.

Навколо всіх культових споруд влаштовували

опасання, тобто суцільне піддашшя

з великим виносом, яке захищало нижні

частини зрубів церков від дощів. Під опасаннями

збирались люди, відпочивали. Перед

входом до церкви опасання часто розширювали

– і воно разом з різьбленими стовпчиками,

що підтримували його, утворювало

відкриту галерейку.

Невід'ємними частинами церковних

ансамблів є дзвіниці. Вони найчастіше

дво-, триверхі, подібні за формою, хоч

нема серед них однакових. Наприклад,

дзвіниця при церкві 1874 року в с. Коростів

Сколівського району квадратна у

плані, двоярусна. Нижній ярус зрубної

конструкції, верхній – каркасний, піддашшя

спирається на приставні кронштейни.

Сьогодні музеї бойківської культури

діють у м. Самборі Львівської області (заснований

у 1927 р. самбірською інтелігенцією,

в музеї понад 17 тисяч експонатів,

а бібліотека налічує приблизно вісім тисяч

примірників книжок, журналів та газетної

періодики; у с. Саджава Богородчанського

району Івано-Франківвської області

(заснований у 1989 р. та налічує понад 3

тисячі унікальних експонатів), в м. Долині

Івано-Франківської області (заснований у

1998 р. та побудований уродженцями Долини,

відомими жертводавцями Тетяною

і Омеляном Антоновичами (США), у смт.

Рожнятові, у с. Ціневі Рожнятівського району

Івано-Франківської області та у м.

Турці Львівської області.

Підготував Юрій ФЕДІВ.

Передплачуйте християнський часопис «Успенська вежа» на 2010 рік, передплатний індекс 35013. Ціна незмінна.


Листопад 2010 5

ДО 140-ЛІТТЯ ВІД ДНЯ СМЕРТІ МИХАЙЛА ВЕРБИЦЬКОГО

Провісник українського духовного

відродження Галичини

Постать видатного українського композиторасвященика

Михайла Вербицького відома широкому

загалу насамперед як автора національного гимну «Ще

не вмерла Україна», який став Державним гимном

нашої молодої незалежної соборної України.

фактора національного культурного

відродження полягає насамперед

в тому, що він використовував

поезію українських авторів:

І. Гушалевича, В. Шашкевича,

Ю. Федьковича. Вербицький

є першим з галицьких композиторів,

який звернувся до поезії

Т. Шевченка. Це був текст «Заповіту»

в музичній інтерпретації для

подвійного хору (мішаного і чоловічого),

соліста (бас) і симфонічного

оркестру. Кантата-поема

Вербицького «Заповіт» прозвучала

на святковому Шевченківському

концерті у Львові у 1868 році.

Цікаво, що в цьому концерті було

виконано ще один «Заповіт» для

чоловічого хору, тенора соло в

супроводі фортеп’яно. Це був

твір молодого, майже нікому невідомого

тоді композитора з Києва

Миколи Лисенка, який відгукнувся

на пропозицію львівської

інтелігенції написати хор на слова

Шевченка. Ось так символічно

перетнулися творчі шляхи

двох корифеїв – зачинателя української

професійної музики в

Галичині і фундатора української

національної композиторської

школи. З цього часу розпочалася

музична шевченкіана, що

охоплює понад півтисячі творів,

авторами яких стали не тільки українські

композитори (загалом

більше 120). Тільки одного «Заповіту»

нараховується понад 50

музичних інтерпретацій в різних

жанрах – від пісні до симфонічної

першої половини ХІХ століття на

теренах усієї України, який працював

у цій галузі. Та це й не дивно,

оскільки він народився у священичій

родині, і сам був священиком.

Щоденно відправляючи

Службу Божу, Вербицький відчував

на собі облагороджуючий

вплив літургійного співу і того

особливого відчуття – гармонійного

духовного стану блаженного

спокою в молитовному єднанні

з Богом. Метою створеної Вербицьким

Літургії було підтримати

і поглибити в рідному українсько-

Михайло Вербицький народився

4 березня 1815 року в селі школі сам Вербицький згадував:

Стосовно стану хорового співу в

Явірнику Руському недалеко Перемишля

в сім’ї священика. При-

в мініатюрі, а хор дорівнював

«… школа стала консерваторією

нагідно варто відзначити, що за добрій опері, і, здавалося, що в

недавно уточненими даними дослідника

з Перемишля Володигорій

музики: німецької, італійсь-

Європі, крім трьох відомих катемира

Пилиповича, Вербицький кої та французької – існує ще четверта

категорія – українська».

помер не в грудні, а в листопаді,

тобто 19 листопада 1870 року, і

Навчання Вербицького у

похований в селі Млинах на Яворівщині

(тепер Польща).

перервало його зв’язку з музи-

Львівській духовній семінарії не

Коли композитору було 10 кою. Оскільки священики повинні

років, помирає батько, і ним та мати добрі голоси і володіти

його молодшим братом заопікується

далекий родич, єпископ тому семінаристи здобували на-

відповідними знаннями з вокалу,

Іван Снігурський. На той час в вички хорової справи на заняттях

Перемишлі жили і працювали визначні

представники української заняттям приділяли велику ува-

з хору. Слід зазначити, що цим

духовної еліти, зокрема, Йосиф гу: хор семінаристів був на доброму

професійному рівні і брав

Левицький (1801 - 1860) – автор

і видавець першої в Галичині української

граматики (1834), ком-

Тому й не дивно, що найкращі

активну участь в богослужіннях.

позитор-священик Іван Лаврівський

(1773 - 1846), просвітитель торській діяльності є в жанрі хому

народі головні християнські службовій практиці і сьогодні.

здобутки Вербицького в компози-

Іван Могильницький (1777 - 1831) рової музики. Загалом, творча

чесноти: Віру, Надію і Любов. У «Вербицький для нас є не

– борець за викладання в народних

школах рідною мовою, за савує

143 композиції. Як зазначає

сичного стилю творів Дмитра волом нашого національного

спадщина Вербицького нарахо-

музиці Літургії помітні риси кла-

тільки музикантом, а також симмобутність

та етнічну єдність українського

народу. З метою роз-

можна поділити на три основні

Вербицький зумів створити і влас-

висловлювався один з найавтори-

сам композитор, його творчість

Бортнянського, але поряд з цим відродження в Галичині», - так

повсюдження українського слова напрями: це музика для Церкви,

ний індивідуальний стиль, якому тетніших західноукраїнських композиторів

Станіслав Людкевич.

владика Іван Снігурський заснував

друкарню, а також дбав про салону.

поеми.

Особливо це відчувається в лірич-

Композиторська діяльність Вер-

музика для театру і музика для

притаманні романтичні риси.

піднесення рівня церковного Ще за життя Вербицький здобув

визнання як творець улюбле-

Вербицького – це музика до чис-

наш», «Ангел вопіяше». Задугальний

процес становлення і

Театральна спадщина них частинах: «Тебе поєм», «Отче бицького органічно влилась в за-

співу. З його ініціативи у Перемишлі

був заснований в 1818 році них і популярних хорів, солоспівів ленних оперет, водевілів, історичних

драм. Найвідоміша з них елегійним відтінком, емоційна культури. В ній поєдналися західшевність,

сердечність, часом з розвитку української музичної

дяковчительський інститут, а також

владика був меценатом ка-

сприяли пісенний характер мело-

– мелодрама «Підгіряни» на відкритість сприяють посиленню ноєвропейські та національно

і театральної музики. Цьому

федрального хору і музичної дики, гомофонно-гармонічний лібрето І. Гушалевича (1864). Для особистісного начала в музиці. У своєрідні риси.

школи при ньому. Саме в цій тип викладу, використання фольклорних

мотивів, зокрема, колочені

так звані «симфонії», а точ-

відчуваються інтонації галицької тець Михайло Вербицький – зачи-

виконання в театрі також призна-

ліричній мелодиці Вербицького Таким чином, священик і ми-

школі Вербицький одержав ґрунтовні

знання з теорії музики та мийкових. Значного поширення ніше, це є оркестрові увертюри. міської пісні-романсу, зокрема, в натель професійної музики в Галичині

– став одним із фундаторів

композиції у чеського музиканта набув патріотичний хор «Тост до

Стосовно творів на духовну

тематику, то слід відзначити, співності Літургія зберегла свою національної композиторської

«Отче наш». Завдяки пісенній на-

Алоїза Нанке. Згодом Вербицький Русі», а також інші чоловічі акапельні

хори: «До зорі», «Думка», що це є найвагоміша ділянка популярність і в наші дні. Вона по-

школи України.

вдосконалює свою музичну освіту

приватно у Франца Лоренца, «Поклін» та інші. Новаторство творчої спадщини Вербицького. вністю або частково (окремі її частини)

використовується в бого-

музикознавець, м. Львів.

Оксана ЗАХАРЧУК,

також чеха за національністю. хорової музики Вербицького як Він був єдиним композитором

«Зламались крила — не злетіти, та хто сказав?»

В переповнену залу драматичного театру

імені Ольги Кобилянської все йшли та

йшли люди. Він уже не міг всіх вмістити,

але ті, хто йшов, вірили, що їм пощастить,

і вони будуть присутні на вечорі пам’яті

Ганни Дущак. Та й справді — якось проходили,

і місця ставало усім: таке сильне

мали бажання бути присутніми і такою великою

була віра, що вони потраплять на

зустріч з поетесою.

Так-так, саме на зустріч з нею... За

життя вона би радо приймала усіх, гостинно

запрошувала, обіймала ласкою й теплом.

Оце б їй виповнився 51 рік. Вона знала

про це торжество, бажала, щоб воно

відбулося, мріяла про нього з друзямимитцями

і своєю заокеанською посестрою

Ксенею. На жаль, самій Ганні судилося

бути присутньою на цьому святі тільки душею...

Ганна Дущак ціле своє нелегке життя

була оптимісткою. Може, це дивно, але

людина, котра була прикутою до ліжка довгих

34 роки, не нарікала на долю. Не заздрила

здоровим, тим, хто ішов по життю

з прискоком... Навпаки, вона підтримувала

усіх, хто спіткнувся, зневірився, впав у

відчай. В її оселі бували сотні людей з усіх

куточків України і не тільки. Ганна вчасно

вміла підтримати й розрадити, підставити

свої кволі руки, щоб допомогти.

Дивної духовної сили людина... Як сказав

потім народний артист України Мар’ян Гаденко:

«Вона, хвора тілом, лікувала своїм

словом людські душі.» Нарешті в залі згасло

світло. Відкрилася завіса. На сцені –

ведучий вечора Василь Ілащук. Читає поезію

Ганни. І... запрошує до слова... її

саму. Коли на екрані з’явилася і заговорила

Ганна Дущак, в мене по спині пробігли

мурашки. І, здається, не тільки в

мене. Певно, то не просто перемотувалася

мертва кіноплівка. То говорила і сама Ганна.

Відчувалася і її дивна присутність, так,

наче вона десь ось тут... Голос лунав просто,

щиро і невимушено. Так може говорити

тільки людина великої душі: «Я так люблю...

Я так люблю на цьому світі дуже...»

У мене потекли сльози. І я зрозуміла, що

це вже не припиниться до кінця вечора...

«Пройду шляхом життя, як світлом

крізь темряву» – з цією піснею впізнаю свій

улюблений гурт «Дзвони» з Коломиї...

Саму пісню я почула вперше, будучи ще

семикласницею і не звернула тоді уваги на

автора слів... Мені просто дуже сподобався

зміст...

На сцені з’являються шанувальникидрузі

Анни Дущак – поети, співаки, ті, з ким

вона долала свої труднощі і кому була потрібна,

кому сама допомагала, кого любила...

А любила вона всіх. І виливала це у

своїй творчості. Цього вечора її любляче

слово зазвучало в блискучому виконанні

народної артистки України Ольги Ільїної.

Спогадами про спілкування з поетесою

ділиться лауреат багатьох премій, Заслужений

діяч мистецтв України Тамара Севернюк.

«Ми будемо її пам’ятати не тому,

що її немає, а тому, що вона є». І це справді

так.

Особливим було і те, що на свято приїхала

і її духовна посестра, її заокеанська

подруга Ксеня Галій. Вона приїжджала до

неї впродовж 20-ти літ. І маленьке Аннине

село Тисівці стало для Ксені найріднішим

місцем на землі, хоч сама Ксеня ніколи не

знала, що так буде. Але, як вона стверджує,

«ніколи не кажи ніколи». Ксеня ніколи

не думала, що саме тут, на Україні, про

яку вона тільки читала, знайде свою на 11

років молодшу сестру... Не по крові, а по

духові. її зворушлива розповідь, мабуть,

запам’ятається усім як приклад справжньої

людської дружби. Через відстань, через

океан, через багато тисяч кілометрів.

В’ячеслав Шляхтенко з Житомирщини,

Народний артист України Мар’ян Гаденко,

Віталій Свирид, гурт «Дзвони», народний

артист України Павло Дворський, артистка

драмтеатру ім. Ольги Кобилянської

Марина Пінгул, вихованки недільної

школи, сестрички Тетяна та Оксана Буць,

Ігор Місько із Сторожинця – всі прийшли

засвідчити свою любов і шану... У народі

кажуть: «Люди, мов зорі». Кожна людина

має на небі свою зірку. Відходить у Вічність

людина, гасне її зоря. Та зірка Ганни Дущак

не згасне. Своїм страдницьким життям,

своїм терпінням, своєю любов’ю до

Бога і до людей вона заслужила назавжди

бути в небі, бути душею своєю там. А значить,

і зоря її не згасне, а освітлюватиме

життєвий шлях людям, до яких вона ставилася

з великою любов’ю і радістю.

Дивної сили людина, жінка з великої

літери, котру заслужено визнано Жінкою

третього тисячоліття... Це не лише гарні

фрази і слова. Найбільше за все вона хотіла

залишити по собі слід. І вона його залишила.

Ім’я Ганни Дущак навіки вкарбується

в нашій пам’яті...

її ім’я воістину стане символом мужності

і терпіння, людяності і доброти не

лише в Україні, а й у всьому світі. «Ми не

можемо змінити свою долю: вона назначена

Богом кожному, і ми мусимо її прийняти.

Я прийняла свою долю без нарікань.

І старалася любити всіх людей». Вдумаймось

на мить в усю сутність її життя. Уявімо

на мить, як це жити – щоб пролежати

нерухомо один день. І без нарікань, з усмішкою

на вустах, бажаючи всім добра,

щастя, любити усіх... А це – довгі 34 роки,

з болем, тривогами... «Зламались крила

– і не злетіти, та хто сказав!» Вона злетіла.

І злетіла високо, хоч і з кволими крилами.

Вона всі труднощі долі переборювала

розумінням того, що випробування дане

Богом — це тест на мужність, і в результаті

хоч духовно приходила полегкість.

Вона дарувала радість усім — і від того

сама була щасливою.

Звичайно, зворушення і якесь зачудування

залишилися у мене на серці після

цього вечора. І не було іншої ради, як взяти

ручку і папір та писати поезію...

Автографи піснями роздаю,

Беріть у пам’ять всі, беріть у серце.

У потойбіч лиш прахом відійду,

А словом щирим з вами, ніби перше.

У легіті вітрів - моя душа,

Вона усіх ласкаво обіймає.

Уранці на траві сльози роса

Нехай утому з кожного змиває.

Я гілкою біля вікна озвусь,

Прийду забрати сумніви й тривоги.

Хай за вікном відкриються комусь

Завітних мрій омріяні дороги.

Калини цвіт дарую молодій -

Бери на щастя в першу ніч весільну.

А стиглі грона - матінці старій,

Нехай за мене молиться в неділю.

Я зичу всім лиш щастя і добра,

Любові щирої, що в серці не згасає.

Такою я своє життя пройшла:

Лиш Бог Один нам долю назначає.

Він знає, що, кому, коли, за що...

Прийняти треба все без нарікання.

Я прийняла, моє зерно зійшло

І стало пам’яттю, святим моїм надбанням.

Тетяна ПОЛУБКО,

студентка Львівської національної

академії мистецтв та факультету

журналістики Львівського національного

університету ім. І. Я. Франка.

Передплачуйте християнський часопис «Успенська вежа» на 2010 рік, передплатний індекс 35013. Ціна незмінна.


6

Про прихід Божої

Матері на Святу Гору

Згідно з легендою, коли Апостоли

розподіляли по жеребу, куди кожному іти

проповідувати Євангеліє, Богородиця попрохала

дозволити їй теж взяти участь,

щоб не залишитися осторонь проповіді.

За жеребом їй випала земля Іверія (сучасна

Грузія). Проте у справу втрутився

Божий Син і обрав для Неї Афон. Богородиця

залишилася задоволена місцем,

тому ступивши на землю півострова,

промовила такі слова: „Син мій, Бог

мій, благослови місце це і жереб мій і

пролий на нього милість, і охороняй

неушкодженим його до кінця віку

його”. З того часу Свята Гора стала помешканням

Богородиці.

Істинно неземну благодать відчуваєш,

ступаючи цією Святою землею.

Поклоніння

слов’янським святиням

Збираючись до Афону, ще в Україні,

поставив собі за мету передусім

відвідати слов’янські монастирі, яких

на півострові три: монастир вмч. Пантелеймона

(побудований гетьманом

Мазепою, тепер російський), монастир

Хіландар (сербський) та монастир

Зограф (болгарський), решта монастирів

– грецькі. Почалася подорож із

міста Уранополіса, що на березі

Егейського моря. Саме звідси відходять

пароплави на Афон, бо лише цей

морський шлях єднає півострів із

зовнішнім світом.

Першим відвідав місто Фесолоніки,

де вклонився мощам свого небесного

покровителя Димитрія Солунського

(небесного покровителя цього

міста), а також мощам святителя Григорія

Палами (світочу духовності

ХVІІ століття, митрополиту Фесолонікійському).

У всій своїй красі та величі вознісся

над грецькою землею Свято-

Пантелеймонів монастир, заснований

на початку ХІІ століття. Головними

святинями монастиря є глави Свт. ціл.

і вмч. Пантелеймона та Св. апостола і

євангеліста Луки, частина мощів стопи

ап. Андрія Первозваного, частина

руки св. преподобного мученика

Євфімія Нового тощо. Монастир

Хіландар був заснований у Х столітті

і до сьогодні він несе слов’янський дух

Листопад 2010

Святий Афон – уділ Божої Матері

Для православного християнина другою святинею, після Єрусалима є Свята Гора Афон. Це – уділ Божої

Матері, споконвічно монашо-чернеча республіка, держава в державі, яка діє під духовною опікою Вселенського

Патріарха і управляється представниками по одному від кожного 20 монастирів, що тут розташовані.

Для греків Свята Гора є колискою їх національних традицій і тією частиною Греції, де більш

ніж тисячу років збереглися греко-християнські звичаї, освіта і істинно візантійський дух. Це – живе

втілення скарбів і реліквій православних традицій. Саме на цій землі, отримавши благословення, відчуваєш

непоборну наснагу до життя. Тут особливо піднесено молиться і сприймається слово Боже. Перша,

виголошена мною молитва, була за рідну українську землю, часточка якої завжди супроводжує мене у

духовних мандрах.

в Афонські обителі, адже саме тут богослужіння

почало здійснюватися

слов’янськими мовами. Тож на знак

вдячності його послушникам, молитву

„Отче наш” я прочитав сербською

мовою. Головна Святиня обителі –

ікона Божої Матері „Триручиця”, яка

знаходилася у VІІІ-ХІІІ століттях в

палестинській лаврі св. Сави Освяченого.

У монастирі росте чудотворна

виноградна лоза, плоди від якої, що

приймаються з покаянням і молитвою,

допомагають подружжю у разі

неплідності. Браття монастиря роздають

їх усім нужденним і мають

свідоцтва тисяч і тисяч зцілень. Монастир

Зограф заснований монахами

на початку Х століття трьома братами

із Охріди Болгарської. Свого часу

вони чекали знаку від Господа, бо не

знали якому святому посвятити монастир.

Невдовзі на дошці, підготовленій

для іконопису, сам собою з’явився образ

св. вмч. Георгія Зографа. У той же

час, в Фануіловому монастирі в Кападокії,

древня ікона вмч. Георгія втратила

зображення, перетворившись на

пусту дошку. Натомість тодішньому

настоятелю монастиря уві сні з’явився

св. Георгій і повідав, що іде на гору

Афон. Коли мешканці гори дізналися

про це чудо, чимало них прийшли поклонитися

Святому образу. Серед них

був і один вельможа, який вирішив

перевірити свіжість фарби і до тронувся

пальцем до лику Святого. Палець

відразу прилип до образу і його

ніхто не зміг одірвати. Довелося

відрізати шматок пальця, який по сьогодні

залишився на лику св. Георгія.

Одна із твердинь

святого православія

Хтось із святих отців церкви сказав:

„Допоки існують монастирі, допоки

в них горить дух молитви, доти існуватиме

світ”. Адже він тримається молитвами

і діяннями монахів.

День афонських монахів щоранку

починається до сходу сонця із вранішньої

і Божої літургії, скромної трапези

(складається із картоплі, гірських

трав, горіхів, маслин, сиру і чорного

хліба. М’ясо вони ніколи не їдять, а

святковою їжею вважається риба),

після якої – робота в садах і виноградниках,

ремонтні роботи та прибирання,

деякі монахи займаються іконописом

та вивченням богословія і

так до вечірньої служби, по завершенні

якої вони мають скромну вечерю

під час якої читаються священні

тексти. Після заходу сонця монахи

ідуть до своїх келій. Доба у монахів

ділиться на три частини: одна – для

молитви, друга – для роботи, третя –

для відпочинку. Монахи гори Афон

вірять у те, що до спасіння душі можна

прийти тільки через особисте молитовне

спілкування з Богом і благі

справи, котрі є підтвердженням істинної

віри. Адже як тіло без душі мертве,

так і віра без конкретних діянь –

мертва. Загалом монахи притримуються

думки про те, що молитися

Богу потрібно так, ніби все залежить

від Нього, але працювати так, ніби все

залежить від нас. Оскільки православне

християнство, на відміну від католицизму,

не прийшло ні через середньовічну

реформацію, ні антиреформацію,

воно могло зберегти істинну

свою суть, і не зазнало жодного викривлення.

Цьому сприяє і постійне подвижництво

афонських монахів, які з раннього

ранку до пізнього вечора перебувають

у постійному русі, постійних

духовних справах. Їх головна мета наблизитися

до Бога, заради як власного

спасіння, так і всього світу. У

На світлинах: о. Дмитро Присяжний

під час перебування на Святому

Афоні.

афонських монахів немає звички запитувати

одне у одного: „Як ти живеш?”

При зустрічі вони кажуть: „Як

ти спасаєшся?” Воістину, як сказав

про таких подвижників Спаситель: „

Не ви обрали мене, а я обрав вас”.

Покидаючи Афон, я ще раз окинув поглядом

Святу Гору, що віддалялася, і здалася

вона мені багатощогловим кораблем,

який прагне відірватися від грішного

Європейського материка і злетіти на

небо. Адже недаремно кажуть, що саме

тут, на Афоні, єднається земля і небо.

Димитрій ПРИСЯЖНИЙ,

настоятель Свято-Покровської парафії

УАПЦ, м. Боярки Київської області.

У березні 2011 р. Братська газета «Успенська вежа» відзначатиме своє 20-ліття. Це єдине

православне західноукраїнське друковане видання, яке безперервно з року в рік виходить у

світ, несучи своїм читачам інформацію про життя та служіння Української Автокефальної

Православної Церкви та Львівського Ставропігійного Братства св. ап. Андрія Первозваного. З

1995 р. «Успенська вежа» стала Всеукраїнським органом Братства і розповсюджується по

всій країні та за її межами, де проживають православні українці.

Газета видається та утримується коштом постійних читачів та братчиків.

Передплативши «Успенську Вежу» собі і своїм родичам, на сільську чи міську бібліотеку Ви

сприятимете поширенню християнської моралі, духовності, українських традицій та культури.

Передплатити газету можна у кожному поштовому відділенні України.

Ціна передплати на рік – 22.86 грн. Передплатний індекс – 35013.

З питань передплати за кордон прохання звертатися до редакції.

З ІСТОРИЧНОГО КАЛЕНДАРЯ

ЛИСТОПАД

10.11.1918 – Листопадовий Чин. Українська Національна Рада перебрала

державну владу в Галичині і проголосила створення ЗУНР.

6.11.1855 – 155 років від дня народження Дмитра Яворницького – українського

історика, археолога, етнолога, письменника (+5.08.1940).

7 листопада – День пам’яті борців-жертв більшовицького терору.

9 листопада – День української писемності та мови.

12.11.1905 – 105 років тому народився Іван Крушельницький - поет,

публіцист, графік, музикознавець. Розстріляний з іншими письменниками

17 грудня 1934 року.

13.11. 1905–105 років тому народився Ніл Хасевич – графік, екслібрисист,

художник армії УПА. Геройськи загинув у криївці за волю України 4

березня 1952 року.

17.11.1910 – 100 років тому народився Ярослав Старух – крайовий провідник

ОУН-УПА. Загинув 18 серпня 1947 року.

18.11.1990 – 20 років тому у Софійському Соборі м. Києва відбулася

інтронізація Патріярха Київського і всієї України УАПЦ Мстислава

Скрипника.

Ї7 листопада – День скорботи і пам’яті жертв голодомору в Україні.

28.11.1970 – 40 років тому в Києві замордована Алла Горська – живописець,

незалежна художниця, відома діячка правозахисного руху 1960 року

(*18.09.1929).

Передплачуйте християнський часопис «Успенська вежа» на 2010 рік, передплатний індекс 35013. Ціна незмінна.


Наш скарб

Її душа блукає серед нас, а

ми так рідко цінуємо те, що вона

нам приносить. Її голос ніжний і

милозвучний, та нашому слуху

не завжди хочеться сприймати

цю вічну мелодію життя. А ти

прислухайся і відчуєш, як доноситься

до тебе тепло і гармонія.

І недарма писав І. Рєпін: «Відчуваю

й усвідомлюю, яка це красива

і легка мова». Адже вона

створила нас, та інколи так важко

віддячити їй за цей подарунок.

Це вона, мова, дозволяє нам

відчувати смак солодких слів,

прислухатися до звуків, що перебігають

з однієї ноти на іншу.

І хоч інколи нелегко передати

все звичайними, здавалось би,

словами, її чари керують навіть

мовчанкою.

А інколи хочеться кричати,

щоб виривались зсередини

емоції. І хоч те, що виникає в

результаті, - це всього лиш крик

твоєї душі, вона вигукує слова

На дворі ХХІ століття. Володар

світу – людина. Кожна виготовлена

нею річ так і кричить:

«Майбутнє за нами! Техніка –

вперед! Homo sapiens все знає!

Ми – вічні «Лише одна думка

іноді непокоїть наш розум: коли

буде кінець світу та й чи буде

взагалі. І ніби якийсь черв’ячок

точить нашу душу, ми сумніваємося,

хоч більшість говорить:

«Я християнин». Передчуваючи

біду, хочемо не допустити

початку кінця. А, може, це

вже нереально.

Як і завжди, шукаю

відповідь у книзі. Хтось витрачає

ціле життя, перечитуючи

давні монускрипти, в яких криються

розгадки великої

кількості таємниць, я ж згадую

драму-феєрію Лесі Українки

«Лісова пісня». Здавалося б,

чим у даній ситуації допоможе

саме казка. Але усвідомлюю,

що у кожній вигаданій ситуації

допоможе казка. Бо розумію,

що у кожній вигаданій історії є

хоч частка правди. Мавка –

міфологічна істота, якщо її судити

за мірками людей, вона

була б ідеальною: добра, чуй-

Часто роздумую над словами

Конфуція:”Якщо мова не є

правильна, то вона не означає

того, що має означати; коли ж

вона не означає того, що має

означати, то не буде зроблене

те, що має бути зроблене; а

тоді моральність і всяке мистецтво

почнуть занепадати,

справедливість зійде на

манівці – і всі впадуть в стан

безладного хаосу”.

Рідні мої українці! Чи не

відчуваєте ви, що Конфуцій із

сивої давнини бачив наше сьогодення?

Думаю: пора схаменутися,

зупинитися над прірвою, поки

ще в неї не впали. Ставлення

до рідної мови має бути таким,

як до рідної матері: її люблять

не за якісь принади, а за те, що

вона – мати. Тож, співвітчизнику,

ти повинен усвідомити,

що мова – це запорука життя

народу, що володіння нею – це

радості або страждань, і особисто

ти чудово розумієш їхню

важливість.

Без мови не було б слів, без

них не було б життя.

Вона чаруюча, вона у нас

особлива, дарує красу, щастя...

Розквітає разом з нами і віддає

кожну частинку іншому, не залишаючи

нічого для себе.

«Дивуєшся дорогоцінності

мови нашої: в ній що не звук, то

подарунок, все крупно, зернисто,

як самі перла», - стверджував М.

Гоголь, прославляючи те, що насправді

було для нього важливим.

А її душа досі блукає поміж

нами. Вона шукає розуміння,

підтримки. Але так важко знайти

собі місце, коли стільки людей

відштовхують тебе. Вони

відрікаються від рідного, приймаючи

зовсім чуже.

Якось на конкурсі краси «Міс

Сполучених Штатів Америки»

перемогла дівчина, звичайна

Листопад 2010 7

МОЛОДІЖНА СТОРІНКА

медсестра нью-йоркської

лікарні Кей Ляні Рафко. Її

радість була безмежною. Тож

коли в переможниці брали інтерв’ю,

вона заговорила іншою, не

відомою ні для кого мовою, і

саме нею передавала всі свої

емоції. Пізніше її запитали,

якою мовою були сказані всі ці

слова, після чого пролунала

відповідь: українською.

Як виявилось, мати дівчини

родом з України. І хоч сама Кей

ніколи не відвідувала батьківщину,

навчилась завдяки неньці

володіти не чужими для себе

словами.

Тож я не вірю, що рідної мови

коли-небудь не стане. Не вірю і

не хочу. Бо кожна крихта її незліченних

старань живе у серцях

українців. Наша мова вічна, ніколи

не згасне. Буде жити до тих

пір, поки битимуться серця, і помре

разом з останньою крихтою

любові, що вона до нас донесла.

Ірина ЧМІЛЬ,

учениця 11-А класу

Долинського природничоматематичного

ліцею.

Чи має майбутнє сучасна цивілізація?

на, правдива, безкорислива,

любляча. Та візьмемо до уваги

Лукаша – одного із головних

персонажів того самого твору.

Ми бачимо, як далеко звичайній

особі до дочки лісу. Лукаш,

а в його образі і всі ми,

постійно шукає вигоди, відвертається

від прекрасного, незвичайного,

заради буденного,

незначного. Він проміняв

щире кохання на добробут, був

«як усі», і чим це для нього закінчилося

– спустошенням,

розчаруванням. Якби не жертовність,

не милосердя Мавки

– то й смертю. Людина повинна

цінувати красу, не зневажати

власних почуттів, любити

природу, якщо хоче мати майбутнє.

Оглянемося назад. Жахливим

болем відлунюють у серці

дзвони Чорнобиля, запалена в

пам’ять жертв голодомору

свічка викликає сльози. Перша

і Друга світові війни – це ще

одне клеймо, яке поставила

доля. Та ні – люди. Піднявши

руку на побратимів, приблизили

знищення всієї цивілізації.

Гординя, зажерливість – одні з

найтяжчих гріхів, вони призводять

до трагічних наслідків, що

й доводить наша історія. Коли

люди вбивають інших людей, та

й ще тисячами, мільйонами,

хіба можемо очікувати на щось

більше, окрім тьми, мороку,

забуття? Ні. А найгірше те, що

ці події не стали просто минулим,

їх наслідки відчутні і сьогодні.

В цю саму мить хтось

може чинити крадіжку, вбивство,

теракт... Список довгий.

Тому тільки цінування природи

і мистецтва замало – потрібно

любити людину. З любові народиться

повага, довір’я та інші

почуття, такі необхідні нам.

Отже, наше суспільство у

теперішньому стані майбутнього

не має. Але якщо постараємося

змінити його, починаючи

із себе, з’явиться надія. Ми

маємо шанс зробити світ кращим,

а прийдешній день –

світлим, як не собі, то хоч наступним

поколінням, лише не

пожаліймо крапельку любові та

щирої посмішки для інших.

Наталія ВОЛЬОВАЧ,

учениця 11 класу,

м. Долина, Івано-Франківщина.

Нам відроджувати українську

мову, державу, націю!

обов’язок патріота. Захист

рідної мови – найприродніший

і найпростіший, найлегший і

найнеобхідніший спосіб національного

самоутвердження і

діяльності в ім’я народу. Тож,

коли доля подарувала нам

шанс стати борцем за свій народ,

станьмо ним!

Сьогодні дехто з “великих”

прагне надати статусу державної

в нашій країні чужій

мові. Я поважаю російську

мову і бажаю їй ніколи й ні з

якою іншою не розділити свою

державність у Росії. А ми, українці,

повинні мати за честь до

Бога молитися рідною, бо в своїй

хаті, за словами Т. Шевченка,

повинна бути своя правда.

Любі росіяни, молдавани,

угорці, румуни, поляки і всі ті,

хто живе поруч з нами в Україні!

Я рада, що ніхто з вас не

зрікся рідної мови. Але поважайте

мову того народу, на території

якого живете. І зрозумійте:

на одному обійсті двом

газдам не газдувати. Це доведено

життям. Тому змиріться

з тим, що в Україні державною

повинна бути тільки українська

мова.

Нашому поколінню випало

складне й відповідальне завдання

– відродження української

мови, державності, нації.

За нас цього ніхто не зробить.

Це наш історичний обов’язок,

виправдання нашого перебування

на цьому світі. Не перекладаймо

даної ноші на плечі

своїх нащадків, бо може бути

пізно. В ім’я рідного народу, в

ім’я найвищих ідеалів людства

– свободи і справедливості.

Богдана ФЕДІВ,

вчитель української мови і

літератури Долинського

природничо – математичного

ліцею.

«Успенська церква», картина роботи Луки МАРКО-

ВИЧА, 10 років, м. Львів.

ТВОРЧІСТЬ НАШИХ ЧИТАЧІВ

Наше рідне слово

Глянь рідне слово мовчанкою співає

Осінню серенаду під вікном зими

Дощу сльози хату життя оминають

Бо в порожній хаті нездійснені сни

Наше рідне слово зрозумінь шукає

В мріях і надіях на полях весни

нашого народу який завмирає

бо в байдужість нації вростають сини

Не почуте слово бо вуха заткані

Незнанням історії будь брудом брехні

Пора їх промити лиш не в калабані

А вводі цілющій що в душі на дні

Василь ШЛЯХТИЧ,

м. Зелена Гора, Польща.

Старий

Цей старий уже довго ходив по землі,

Через війни пройшов, через голод і тюрми.

Тільки очі, мов зорі , хороші, не злі,

Сповнені вщент золотавого суму.

Він щоранку ішов на прогулянку в сквер –

Між стрункими деревами постать біліла.

Цей старий через війни пройшов, через смерть,

Він помер під колесами автомобіля...

Рідний край

Де шумлять гірські потоки,

Зеленіє ліс-розмай.

Там зробила перші кроки,

Там мій рідний край.

Там училась працювати

І любові у людей,

Там навчилась цінувати

Кожний Божий день.

Де б не була, де б не жила,

Жде мене лише одна

Від дитинства люба й мила,

Рідна сторона.

Слова й мовчання

Буває: слова від мовчання дорожчі,

І німота нам розповість усе.

Її уже не купиш ти за гроші,

Вона облуду в друзги рознесе.

Буває так: слова гостріші шаблі,

Що залишають по собі рубці.

Тож, мабуть, часто вибрати мовчання

Нам значно краще, ніж слова оці...

Христина CЕМЕРИН, м. Долина,Івано-Франківської області.

Передплачуйте християнський часопис «Успенська вежа» на 2010 рік, передплатний індекс 35013. Ціна незмінна.


8

Дитяча сторiнка

Листопад 2010

Приходьте, діти, до кринички

Напитись чистої водички.

А та водиця непроста,

Бо це — наука про Христа.

..........................................................................................

Господь мій – добрий пастир

Сьогодні, дорогі читачі, наша

газета присвячує дитячу сторінку

одній із найстаровинніших

і найважливіших православних

парафій України – церкві Успіння

Богородиці м. Львова. Давня

історія української духовності

пов’язана із цією святинею. Десятки

і сотні поколінь православних

християн прийняли у цих

стінах Святі Тайни, сотні тисяч

молодих душ знайшли тут Бога.

Наша сторінка присвячена дитячій

катехитичній школі «Християнська

надія», яка діє при цій

парафії.

З давніх-давен велася катехизація

у стінах Успенської Ставропігії.

За комуни підпільно навчав

релігії настоятель о. Віталій

Політило; коли настала незалежність,

дітками опікувалися п.

Леся Захарко (Машталір), п. Наталя

Кордюк (Маложенська),

пізніше о. Тарас Машталір. Та в

силу певних обставин тривалий

період праця серед наймолодших

парафіян не проводилася. Проте

минулого року з ініціативи молодих

членів церковного комітету

– Я вважаю, що Ісус для мене є найкращим

товаришем. На нього можна покластися

у будь-яку хвилину. Він все знає, кожний

твій гріх, і дає велику надію та час, щоб

виправитися. Ісус врятував мене, як і кожного

з нас. Його Батько, Бог, дав нам перші

правила, які треба виконувати, щоб жити

довго, попасти в рай та не передати гріх на

своє маленьке наступне покоління. Ще Ісус

– мій найкращий друг, тому що Він завжди

допомагає. Якщо у нього просити і заслужити

(а це: робити добрі вчинки, корисні

діла), то за деякий час він це виконає. Ось

я одного разу просила, щоб виздоровіти, бо

була дуже хвора, і мене лікували вже місяць.

Я щиро просила – і за декілька днів я йшла

уже до школи. Ще Ісус може порадити, де,

що і як робити, що і де сказати, бо інколи

переді мною стоїть тяжке рішення, і Він

мені помагає.

Я дуже рада, що в мене є такий друг,

який розуміє і підтримує мене кожної хвилини.

Христина ЛАКА, 9 р.

– Я ходжу до церкви Успіння Богородиці,

що у центрі м. Львова. Парафіянами цієї

церкви є мої дідусь і бабуся, вуйцьо, сестрички,

батьки, і, звичайно, – друзі. Мені

приємно всіх їх зустріти після служби

Божої.

А от недавно знову почалася наша недільна

школа, де ми з друзями бавимося,

малюємо, обговорюємо різні теми і, звичайно,

навчаємося.

Кожного дня ми молимося два або й

більше разів. Я дуже люблю говорити з

Богом. Молюся за добро, щастя і здоров’я,

злагоду в сім’ї, прошу гарних оцінок у

школі.

Господь – є мій друг і перебуває зі мною

у скрутні і добрі часи.Він веде мене своєю

дорогою до раю, і хоче, щоб я вчив цього

Ісус Христос мій товариш

інших. Тому я можу твердо сказати, що

Господь є моїм другом.

Данило МАРУНЧАК, 10 р.

– Коли я чую слово Україна, то в моїй уяві

виринають відразу такі образи: чисте блакитне

небо, безмежні поля золотистої пшениці,

калина під вікном, щебіт соловейка, біленька

хата, прибрана вишитими рушниками над

образами, сонцесяйні бані церков.

Україна – це моя Батьківщина, земля,

де народилися мої бабусі і дідусі, батьки,

де народилася я.

Моя родина ходить до Успенської церкви

м. Львова ще з далекого 1971 р., відколи

почали мешкати у центрі старовинного

міста Львова. Ми називаємо її «наша

Церква», бо й справді це так і є: тут хрестили

мою маму, у цій церкві вона мала

першу Сповідь і св. Причастя, тут вінчалися

батьки і хрестили мене.

Усі радісні подіїі у нас пов’язані із церквою

Успіння Богородиці м. Львова.

Катерина СКРИП, 9 р.

– Я люблю Україну, бо я тут народився

– це отча земля і мій рідний край. Її багатства

– це хліб і цукор, сталь і вугілля. А ще

– тихі озера і народні пісні, які співали мої

прадіди.

Я дуже люблю свою недільну школу.

Там я дізнаюся багато цікавого для себе,

мене навчають Божого закону, молитві, духовності

і справедливості, підготували до

першої Сповіді й урочистого св. Причастя,

яке ми приймали на Св. Духа. У нашій

недільній школі я знайшов багато друзів.

Богдан ГАМЕРНИК, 8 р.

– Церкву Успіння Богородиці я люблю,

бо до неї ходжу молитися. У цій церкві

мене хрестили, тут я вперше сповідалася

і прийняла св. Причастя.

Недільну школу я люблю, бо дізнаюся

там про Бога, вчуся розуміти заповіді

Божі, історію свят Православної Церкви,

народні звичаї та обряди. Ще вчуся колядок

і гаївок.

Оленка МЕЛЬНИК, 8 р.

– Наша церква і недільна школа найкращі,бо

у нас хороший наставник. Тут

нас навчають розуміти Біблію, заповіді

Божі, настановляють бути хорошими християнами

та парафіянами, любити свою

Церкву і допомагати їй своєю працею. У

недільній школі нам показують, як сильно

можна любити Бога, Ісуса Христа та

Божу Матір, а найголовніше – любити

нашу Україну.

Анна ЦАР, 8 р.

– Україна – це моя велика родина.

Вона велика, і в ній є багато сіл і міст.

Вона має родючу землю і добрих людей.

А найкращим містом є Львів і гарна старовинна

церква Успіння Богородиці, до

якої і я, і моя мама ходимо з дитинства.

При ній є велика вежа, якою захоплюються

всі туристи, що приїжджають на відпочинок.

Найбільшим моїм товаришем, якого

я люблю, є Ісус Христос. Він оберігає

мене від усього злого, допомагає мені

бути чемною.

Христина ХРИСТУК, 10 р.

– Недільна школа – це школа, де

вчать як жити, щоб подобалося Богу.

Юля ЄФРЕМОВА, 6 р.

– Церква – дім Божий, оселя Господня.

Сім’я – це дар Божий, надійна опора

життя.

Денис СОКОЛОВ, 9 р.

було відновлено катехизацію. Починали

працю з трьома дітьми, за

два місяці було уже 14 осіб віком

5-7 рочків, сьогодні маємо 26 вихованців.

Серед батьків було поставлено

завдання ініціювати назву недільної

школи. Було декілька пропозицій,

та більшість погодилася

із назвою п. Оксани Марунчак і п.

Оксани Христук, яку пізніше благословив

настоятель храму о. Ігор

Бурмило, - «Християнська надія».

Наша школа, як ми всі її називаємо,

– це нова християнська

родина, яка об’єднює дітей і водночас

батьків. Завдяки успішному

втіленню цього проекту гуртується

громада, дітки частіше

почали відвідувати церкву, брати

участь у парафіяльному житті.

Заняття проводяться 10 із 12

місяців у році кожної неділі після

третьої Святої Літургії – тобто о

13.00 годині.

Основним завданням, що

стоїть перед наставниками, є навчити

дітей основ релігії, церковного

і євхаристійного єднання,

розвинути національні надбання

наших батьків.

На заняттях, крім вивчення

молитов та основ релігії, кожна

дитина читає «Життя Ісуса Христа»,

обговорюються теми на розвиток

думки та мовлення.

Приємно, що всі заходи

підтримуються батьками. За минулий

рік ми із дітками організували

на парафії вперше за 10

років святкування св. Миколая,

взяли участь у святі «Прощання

з колядою», хресній ході в день

Торжества Православ’я, підготували

та водили гаївки, приступили

до Першої Сповіді та урочистого

Причастя, організували екскурсію

у музей вишитих ікон та

дводенну поїздку на відпочинок в

с. Розлуч Турківського району, активно

допомагали у проведенні

святкування храмового празника

Успіння Богородиці: виплітали

віночки, прикрашали ними хоругви,

зовнішній і внутрішній види

церкви, святково прикрашали

хресну ходу довкола Ставропігійного

комплексу.

Сіємо зерна й оберігаємо від

терня та каміння їх. Хай родюча

земля дає свій плід, а ми будемо

сіячами, бо кожний із нас має певну

відповідальність за життя парафії

і св. Церкви.

Любов – це основа життя, яку

ми намагаємося разом із батьками

прищепити нашим наймолодшим

парафіянам.

Ми часто розмовляємо із

дітками про любов до Бога, Церкви,

до нашої парафії і недільної

школи. Пропоную читачам ознайомитися

із першими роздумамивраженнями

вихованців «Християнської

надії».

Юрій ФЕДІВ,

керівник катехитичної школи

«Християнська надія».

– Любити Батьківщину – це святе для

кожної людини. Я люблю Україну за славну

історію та величну культуру, за мелодійну

мову та квітучу природу, за щирість та

доброту нашого народу.

Так само для мене рідна й дорога наша

Успенська церква, а особливо дитяча школа,

у якій я знайшла нових друзів та здобуваю

цікаві й корисні знання.

Руслана ПИЛИП’ЯК, 10 р.

– Я ще маленька українка, але з дитинства

люблю свою Україну, мою Батьківщину.

Так само для мене дорога наша церква

Успіння Богородиці м. Львова. У ній

вінчалися мої бабуся і дідусь, хрестили

маму і тітку, а коли я народилася, то принесли

до Христа й мене. Любов до нашої

парафії у родині передається з покоління

в покоління. Крім того, церква стала

місцем нової зустрічі, коли утворилася

«Християнська надія» та розпочалася щонедільна

катехизація. Тут нам подають

приклад любові до молитви, до рідного

слова, до українського звичаю і вишиванки,

любові один до одного. Нас тут навчають

добра, а крім того допомагають знайти

нових друзів. Я вдячна Богові, св. Церкві і

п. Юрію за те, що є наша школа, де ми

маєм змогу після св. Літургії поспілкуватися

і поділитися своїми враженнями за

прожитий тиждень.

Віта ВІТЕР, 9 р.

– Наша церква є духовним центром

життя православних українців Львова. Вона

є найкращою і найстаровиннішою у місті.

У храмі є мощі цілителя Пантелеймона,

святої Анастасії Царгородської та святого

Іова Почаєвського. Всі важливі події духовного

життя православних мешканців

нашого міста були і є пов’язані із нашою

церквою.Сюди ходять добрі, чесні і розумні

люди.

Віталік ВОЛКОВ, 9 р.

ЗАСНОВНИК ГАЗЕТИ —

Львівське крайове ставропігійне братство

св. ап. Андрія Первозваного,

зареєстроване міністерством України

у справах преси та інформації.

РЕЄСТРАЦІЙНЕ СВІДОЦТВО: серія КВ 2335

Тим, хто бажає матеріально підтримати наше

видання, повідомляємо банківські реквізити:

ПАТ АКБ “Львів”

Р/р 260075157, МФО 325268,

код ЄДРПОУ 20785948

Подяка за Ваші пожертви друкуватиметься

на сторінках газети.

НАША АДРЕСА:

79008, Львів-8, вул.Руська, 3/1

Для листування:

м. Львів - 8, а/с 1334

(032) 235-52-02

www.stavropigia.lviv.ua

E-mail: fediv.yuriy@gmail.com

Редактор Олег ПЕНДЕРЕЦЬКИЙ

Редакційна колегія:

Микола БАНДРІВСЬКИЙ, Роман МАКСИМОВИЧ,

Віра МАРКОВИЧ, Юрій ФЕДІВ

Автори опублікованих матеріалів відповідають за точність

використаних фактів, цитат, власних імен. Редакція намагатиметься

найменше втручатися в авторський текст,

зберігаючи особливості стилю. Водночас залишає за собою

право редагувати, скорочувати подані матеріали.

Cтатті, світлини, малюнки, що надійшли в редакцію,

не повертаються.

Передплатний індекс — 35013

Друк газети виконаний у ДП ВПП МОУ «Армія України»

Замовлення

More magazines by this user
Similar magazines