Успенська вежа № 12 (2010)

ЩОМІСЯЧНА ВСЕУКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА СТАВРОПІГІЙНОГО БРАТСТВА СВ. АП. АНДРІЯ ПЕРВОЗВАНОГО 

За віру і дність! 

є 

Виходить з березня 1991 року ГРУДЕНЬ 2010 року № 13 (223) 

19 грудня – Святого Миколая Мир Лікійського 

Дорогі брати і сестри! 

Центральна, найважливіша частина 

Служби Божої почнеться хвилин за двадцять 

після проповіді словами: «Принесімо 

подяку Господеві». По-грецькому це 

лунало так: «Ефхарісти’сомен то Кирі’о». 

Священик або диякон виголосом цих слів 

закликає народ зосередитися для принесення 

безкровної жертви та розкриває її 

сенс як жертви подяки. Подяки – погрецькому 

євхаристії – за безмежне 

Боже милосердя, за створення світу й 

людини, за поданий Богом щоденний хліб 

– за всі дари, необхідні для душі й тіла 

людини. 

Євхаристія є службою подяки Господеві. 

Ми жертвуємо Богові свій час, приходячи 

на півтори-дві години до Його 

дому, жертвуємо частину своїх скромних 

статків, даючи кошти на утримання 

храму та священиків, на придбання всього 

необхідного для богослужіння. Але, 

що найцінніше, жертвуємо свою синівську 

любов, що лине з наших відкритих до 

молитви сердець. 

Відчуття подяки – це настрій серця, 

що виникає у відповідь на безмежно 

щедрі Божі дари. І саме це почуття приводить 

нас ближче до Господа й розчиняє 

двері до таємниць небесного світу. 

Грецьке дієслово «евхари’стео» – «дякувати», 

від якого походить українська 

назва найбільшого з таїнств, Євхаристії, 

пов’язане з поняттями «ха’ріс» (милість, 

благодать) та «хара» (радість). І це 

відображає глибинний зв’язок самих 

понять, позначуваних відповідними словами. 

Бо хіба є віруюча людина, що посправжньому 

глибоко переживає євхаристійне 

таїнство і не відчуває в цьому 

особливу радість, втіху, насолоду? Дякуючи 

Богові, жертвуючи Йому, ми пара- 

У Харківському соборі вмч. 

Димитрія Солунського храмовий 

празник. Служать 12 священиків, 

очолює Службу Божу 

архиєпископ Харківський і 

Полтавський Ігор. Усе відбувається 

без особливого пафосу, 

без блиску дорогих риз, 

рівно, спокійно співає хор. Неголосно, 

але благоговійно 

роблять виголоси священики. 

Все ніби злилось у єдину 

спільну молитву. Воістину «з 

миром Богові помолімось». 

Саме таке відчуття миру у 

спільній щирій молитві опанувало 

нас. Було багато причасників. 

Не зважаючи на те, що 

свято випало на перший день 

робочого тижня, до храму 

прийшло багато людей. Серед 

численних запрошених 

гостей були офіційні особи і 

миряни з парафій єпархії. 

Після Служби Божої тричі 

врочисто, всім миром обійшли 

храм із читанням Євангелія, 

опісля відбулося коротке 

спілкування з духовенством. 

Багато людей підходило 

до священиків, просили 

благословення, щось запитували 

й розповідали. Духовенство 

не противилось тому, а 

радо підходило й благословляло. 

Мимоволі ми ловили 

себе на думці, що тут набагато 

більший контакт між пастирями 

та їхніми вірними. Вони 

багато вистраждали, пережили. 

Господь провів їх, випробовуючи 

й очищаючи, по 

довгій і важкій дорозі. Тепер 

вони вже загартовані, 

скріплені вірою і Божою ласкою. 

Тут працюють, незважаючи 

на осуд тих, хто не працює 

або мало працює. Єпархія 

хоча й нечисленна, але 

згуртована, священики 

підтримують один одного, виконують 

свої пастирські обов’язки 

в жорсткій конкуренції, 

але з повним розумінням 

відповідальності за «вівці 

свої». Це ми зрозуміли із розмов 

з тими людьми, які приїхали 

до Харкова на празник зі 

своїми священиками з інших 

парафій. 

І що там зовнішній осуд? 

Сьогодні мало таких, хто 

здатний щиро радіти за когось, 

легше відшуковувати не- 

ПРО УАПЦ БЕЗ ЛУКАВСТВА 

Невже це ілюзія – «чиста Церква»? 

доліки або й відверто ганьбити. 

Пройде час, і все лихе 

відійде, а сумлінна праця завжди 

дає добрі плоди й колись 

буде оцінена відповідно. 

В Димитрівському комплексі, 

а це: храм, каплиця, 

єпархіальне управління, аудиторії 

колегії ім. Патріарха 

Мстислава, амбулаторія, 

бібліотека, братські приміщення, 

майстерня, де виготовляють 

церковний інвентар 

– багато зроблено за останні 

роки, хоча й великих прибутків 

не мають, здебільшого працюють 

самі та ще й свої кошти 

вкладають. Братство тут тісно 

співпрацює з єпархією. 

Звичайно, що й у них є багато 

різних проблем, трапляються 

випадкові люди й серед 

духовенства, й серед прихожан, 

але вони в такому середовищі 

довго не затримуються. 

Перебуваючи серед них упродовж 

двох днів, ми, члени 

Львівського крайового братства, 

щиро раділи за них. Додала 

радості й розповідь архиєпископа 

Ігоря про його пе- 

доксальним чином збагачуємося самі. 

Бог щодня щедро обдаровує кожну людину. 

Ми дістаємо від Нього життя, здоров’я, 

добробут, за Його допомогою долаємо 

земні випробування. Ми можемо 

не помічати вияву в житті Божого Провидіння, 

але від цього Бог не залишає нас 

без Своєї опіки. Він уділяє нам від Своїх 

щедрот і чекає на нашу відповідь. У цьому 

й полягає справедливий іспит, що його 

ми проходимо в Бога. Іспит, який не зуміли 

скласти дев’ятеро з десяти зцілених 

прокажених. 

Діставши оздоровлення, ці прокажені 

забули про всі страждання й приниження, 

що їх зазнавали від жахливої недуги. 

Вони забули і про свої молитви, в яких, 

напевне ж, обіцяли Богові цінувати й завжди 

пам’ятати Його допомогу. Для них 

існувала лише мить відчуття себе здоровими, 

вільними. Минуле вмить було забуте 

– і через це ставиться під сумнів 

їхнє майбутнє. Лише один із прокажених, 

самарянин, склавши подяку, почув несподіване: 

«Твоя віра спасла тебе». Решта, 

злегковаживши свого Рятівника, виявивши 

брутальну невдячність, втрачає 

надію на спасіння душі – дар, незмірно 

важливіший навіть за такий унікальний 

Божий дар, як порятунок від прокази. 

Ми можемо жахатися чи обурюватися 

вчинком дев’яти вилікуваних прокажених, 

можемо зневажати їх, але не забуваймо 

при цьому порівняти себе з цими 

невдячними людьми. Чи ми самі вміли 

бути вдячними Богові? Чи не ремствували 

на Нього? Чи, діставши у відповідь 

на наші молитви сподівану допомогу, не 

переконували себе, що це лише випадковий 

збіг обставин, а не видиме втручання 

Провидіння в наше життя? І чи не 

втратили ми шанс, виявивши брак елементарної 

вдячности, дістати від Господа 

найголовніший з Його дарів – 

прощення гріхів і спасіння душі? 

Міркувати про це було б вельми доречним 

у день пам’яти досконалого 

взірця вдячности – святителя Миколая. 

Усе життя цього скромного архиєрея з 

містечка Мири на азійському березі Середземного 

моря є невпинним складанням 

дяки Богові. Тільки подяка святителя 

спрямована до тих, у кому Христос 

учив нас бачити Себе, – до ближніх. 

Допомагати знедоленим, рятувати несправедливо 

засуджених, підтримувати 

мандрівників – це для святого Миколая 

були не одноразові акти милосердя, а 

спосіб життя, оберненого для добра 

ближнього. 

Ціле життя присвячувати ближньому, 

жертвувати чимось, необхідним для 

тебе самого, – хіба це не є надміру важким 

тягарем для людини? Та будь-яка 

зустріч зі святителем Миколаєм – чи 

то в молитві, чи в спогляданні його 

ікони, чи в читанні житія – несе відчуття 

радісної повноти життя. Даруючи, він 

радіє і несе радість не тільки учасникам, 

але й свідкам жертовного служіння 

ближнім. Недарма культури різних 

християнських, а тепер вже й нехристиянських, 

народів пов’язують постать 

святого Миколая з найбільш веселими, 

радісними Різдвяними святами. 

Талант вдячности – один із найщасливіших 

талантів. На жаль, він зустрічається 

нечасто. Лише один із десяти 

вилікуваних прокажених знайшов за 

потрібне повернутися до Спасителя, 

аби скласти подяку. Однак, може, і 

цілий Божий світ існує досі лише завдяки 

тому, що в ньому трапляються 

вдячні самаряни, наділені мудрою силою 

зупинитися в життєвій ході, дбайливо 

схилитися над постраждалим, 

підвести впалого, зміцнити знесиленого. 

Пожертвувати власним життєвим 

успіхом для іншого, може, не завжди 

гідного такої жертви. Вчинити так, як 

любив діяти святитель Миколай. І в цьому 

вчинкові діяльної любови чується 

нам гучний голос вдячного самарянина, 

котрий відмовився йти вперед, аби тільки 

схилитися перед Спасителем. І до нього, 

до цього зціленого самарянина, а через 

нього й до нас долинають найжаданіші 

слова: «Підведися й іди: твоя віра спасла 

тебе!» Амінь. 

† ІГОР, 

архиєпископ 

Харківський і Полтавський УАПЦ 

(із проповідей). 

ребування у Сант-Баунд-Бруку 

й участі в соборі УАПЦ в США, 

як єдиного запрошеного з України 

гостя (владика виголосив 

соборові вітальну промову. 

Див. «УВ», №12, 2010 р.). 

Те, що Харківсько-Полтавська 

єпархія є окремішньою 

в УАПЦ є для них тепер перевагою, 

бо саме тому вони збереглися 

чистими з середини й 

можуть бути добрим прикладом 

для інших єпархій, котрі 

погрузли у великих проблемах 

з боку тих, хто вже десять років 

«во главе» й «очищають» Церкву, 

підбираючи навколо себе 

все і всіх, що комусь негоже, 

не припиняючи безвідповідальних 

свячень, розбиваючи 

єпархії і руйнуючи те, що було 

напрацьоване такою важкою 

працею іншими. 

Якщо говорити відверто 

про настрої в низах, то тут 

найкраще вжити фразу о. Паїсія 

Святогорця з його праці 

«Коли митрополити мовчать»: 

«Мене турбує безтурботність, 

що панує… Нагромадилось 

багато попелу, байдужості, 

сміття, для того, щоб 

усе це полетіло, потрібно, щоб 

сильно подуло…». А звідки 

має подути, чи саме не знизу? 

Стосовно ж осуду і бруду, 

що такими великими порціями 

випліскується з офіційного 

сайту владики Мефодія і на 

владику Ігоря, і на інших, колишніх 

собратів, то один поважний 

чоловік сказав, до 

прикладу, таке: «Я не знаю, хто 

такий владика Роман, ніколи 

його не бачив, але я вже знаю, 

хто такий п. Заплатнюк». Ось 

так мудрі люди реагують на те, 

що не Боже і що аж ніяк не личить 

Церкві. 

Хочеться іноді аж кричати: 

чого ж мовчимо?! Адже чекати 

звідкись добрих нових чи 

мудрих рішень просто наївно! 

Де ж наші стійкі сміливі пастирі-«маковеяни»? 

Адже ми всі 

разом нестимемо відповідальність 

за такий стан в 

УАПЦ. 

Т. ГАЛУШКА, 

В. ХАРКО, 

В. МАРКОВИЧ, 

Л. ХМЕЛЮК, 

Р. КОЗАК, 

М. ЧІП, 

члени Львівського крайового 

ставропігійного братства.

2 

Грудень 2010 

За віру і єдність! 

ІНФОРМУЄ 

Новини Львівської 

єпархії УАПЦ 

Восьмого листопада 2010 року архиєпископ 

Макарій відвідав православну 

громаду села Гаїв Дітковецьких 

Бродівського району Львівської 

області. При вході до храму владику 

вітав настоятель храму о. Ігор Теслюк. 

Перед початком Святої Літургії владика 

здійснив чин освячення престолу. У 

співслужінні восьми священиків архиєпископ 

Макарій очолив святочне богослужіння. 

З нагоди храмового праздника владика 

привітав настоятеля та громаду села. 

Звучало уставне многоліття. 

* * * 

21.11.2010 року архиєпископ Макарій 

відвідав православну громаду 

села Пікуловичів Пустомитівського 

району. Перед початком Святої 

Літургії владика здійснив чин освячення 

престолу. У співслужінні 11 священиків 

архиєпископ Макарій очолив 

святочне богослужіння. 

В цей день на парафії був особливо 

святковий настрій, адже 20 років тому громада 

відновила богослужіння у православному 

храмі села. Всім згадався покійний 

о. Василь Юрків, який у першій десятці 

священиків розпочав відродження УАПЦ 

в Україні наприкінці 1989 року. Через 

складну міжконфесійну ситуацію в селі та 

постійні утиски громади УГКЦ о. Василь 

все-таки зумів зберегти православ’я у селі 

та нести служіння в Пікуловичах. 

У кінці богослужіння владика Макарій 

привітав громаду села із величним святом 

та нагородив вірних благословенними 

грамотами. 

ОГОЛОШЕННЯ 

11 грудня 2010 року відбудеться 

Звітна конференція Львівського 

крайового ставропігійного братства 

св. ап. Андрія Первозваного. 

10,30 - молебень в Успенській 

церкві за здоров’я братчиків 

(м. Львів, вул. Руська, 5) 

11,00 – реєстрація учасників 

11,30 - Звітна конференція Братства 

у приміщенні Музею релігії (м. 

Львів, пл. Музейна, 1) 

Управа Братства. 

Вийшов у світ церковно-історичний 

календарик виданий Львівським крайовим 

ставропігійним братством св. 

ап. Андрія Первозваного. У виданні ви 

можете ознайомитися із ювілейними 

історичними та церковними датами, 

які будуть відзначатися у 2011 р. 

Придбати календарик можна у приміщенні 

Львівського ставропігійного 

братства св. ап. Андрія Первозваного: 

м. Львів, вул. Руська 3/1, на парафіях 

м. Львова, Харкова, Києва, храмах 

Рівенсько-Волинської єпархії. 

Восьмого листопада 2010 року Свято-Дмитрівська 

катедра м. Харкова 

УАПЦ відзначала своє храмове свято – 

День пам’яти великомученика Димитрія 

Солунського. Одна з найдавніших 

парафій Харкова, Свято-Дмитрівська, 

була ліквідована большевиками 1929 р. 

Богослужіння в храмі відновилися 8 листопада 

1992 р. При Свято-Дмитрівському 

храмі діє духовний і адміністративний 

центр Харківсько-Полтавської 

єпархії УАПЦ. В храмі після 1992 р. служили 

патріярхи Мстислав і Димитрій, 

митрополит Андрій, архиєпископи Роман 

і Макарій, його відвідував архиєпископ 

УПЦ в США Антоній. Очолює 

громаду протоієрей Віталій Зубак. Перед 

святкуванням, 6 листопада, було 

відправлено Заупокійну Святу Літургію 

за всіма спочилими священнослужителями 

й парафіянами Свято-Дмитрівського 

храму. Святкові богослужіння розпочалися 

ввечері 7 листопада відправою 

всеношної служби, яку очолив ар- 

Громада і церковний комітет 

Львівського християнського екуменічного 

братства щиро вітає з ювілеєм засновника, 

головного диригента Львівської 

Державної академічної чоловічої хорової 

капели «Дударик», народного артиста України 

Миколу Кацала, якому Бог дав надзвичайно 

великий дар любити і творити музику, 

плідно трудитися на ниві відродження 

і популяризації української духовної та 

народної музики, бути ініціатором і трудівником 

для відновлення храму св. Лазаря 

по вул. Коперніка 27, заснувавши при ньому 

екуменічне християнське братство і, таким 

чином, об’єднавши громаду в дружню 

настоятеля храму 

Святих апостолів 

Петра і 

Павла 

міста 

Львова митрофорного 

протоієрея 

Миколу 

КАВЧАКА 

НОВИНИ 

День пам’яти великомученика 

Димитрія Солунського 

Миколі Кацалу – 70! 

Християнську спільноту, в якій панують 

мир і взаєморозуміння. Коли щонеділі у 

храмі св. Лазаря звучить літургійний спів 

«Дударика», душа кожної людини, присутньої 

на відправі, по-справжньому зустрічається 

з Творцем. 

У 1971році Миколою Кацалом при 

підтримці музично-хорового товариства 

України у Львові заснований хор хлопчиків 

«Дударик».З часу заснування «Дударик» 

дав понад 1500 концертів у найпрестижніших 

концертних залах, церквах та костелах 

України, Латвії, Білорусії, Росії, Естонії, 

Молдови, Словаччини, Швейцарії, 

Австрії, серед яких Саrnegie Hall – США, 

Вітаємо з ювілеєм! 

Редакція газети «Успенська вежа», управа Львівського крайового ставропігійного 

братства св. ап. Андрія Первозваного, консисторія Львівської 

єпархії УАПЦ, парафіяни та духовенство Петро-Павлівської та Успенської 

парафій м. Львова вітають із 60-річчям одних із перших священиків, які 

починали відродження УАПЦ та впродовж 21 року служать на ниві її розбудови, 

почесних братчиків Львівського крайового ставропігійного братства 

св. ап. Андрія Первозваного: 

ректора Львівської 

духовної семінарії 

УАПЦ, віце-президента 

Всеукраїнського 

біблійного товариства, 

священика 

Успенської 

хиєпископ Харківський і Полтавський 

Ігор. Вранці в день свята було відправлено 

молебень до вмч. Димитрія з чином 

освячення води. Потім до храму 

прибув єпархіяльний архиєрей і розпочалася 

Свята Літургія. Владиці співслужили 

настоятель парафії протоієрей 

Віталій Зубак, всі священики Харківського 

деканату (протоієрей Олег Козуб, 

о. Леонід Даниленко, о. Станіслав Шинкаренко, 

о. Олег Усов, о. Павло Кущ, о. 

Станіслав Аштраф’ян), полтавський декан 

протоієрей Ігор Литвин, луганський 

декан прот. Сергій Підтягин, таврійський 

декан протоієрей Іван Лещик. Київський 

деканат репрезентували митрофорний 

протоієрей Юрій Бойко, протоієрей 

Валерій Копійка, о. Назарій 

Момотюк. Велика делеґація Братства 

апостола Андрія Первозваного 

прибула зі Львова. Вірних УАПЦ прийшла 

привітати голова Харківського обласного 

управління в справах релігій 

Ольга Чернявська. У проповіді архиєпископ 

Ігор говорив про необхідність 

використання духовного досвіду вмч. 

Димитрія Солунського сучасними християнами 

України в захисті їхнього 

права бути громадянами Небесного 

Царства, в свідченні світові євангельських 

цінностей. Численні миряни висповідалися 

й причастилися Святих Таїн. 

Після літургії відбувся хресний хід довкола 

храму, а потім гості були запрошені 

парафіяльною громадою на святковий 

обід. 

Власний кореспондент. 

Домський собор – Литва, Notre Damme de 

Paris – Франція, «Vancouver-Pacific» 

International festival Canada Place. Концертний 

репертуар Капели містить концерти 

для хору Дмитра Бортнянського, Артема 

Веделя, Максима Березовського; колядки 

та щедрівки в опрацюванні корифеїв 

українскьої музики – Миколи Лисенка, 

Миколи Леонтовича, Кирила Стеценка, 

Олександра Кошиця та інших. 

Нагороджений Грамотами Української 

Греко-Католицької Церкви, Української 

Православної Церкви (КП), медаллю 

«За відданість» Української Автокефальної 

Церкви, заслужений діяч мистецтв 

України (1999 р.), лауреат Національної 

премії України їм. Т.Г. Шевченка (1989 р.), а 

з жовтня 2010 року – народний артист України. 

Цього року 10 грудня суспільство 

відзначатиме 70-ліття українського Маестро. 

З великою вдячністю Богові за те, що 

подарував українському народу і нашій 

громаді, зокрема, таку талановиту, жертовну, 

цілеспрямовану і віддану людину.Сподіваємось, 

що увага і молитви церковної 

влади додадуть йому нових творчих сил 

для служіння Богові та людям. 

Оксана ПАЛЬКО, 

Мирон МАКСИМИШИН, 

представники християнського 

екуменічного братства. 

Щиро дякуємо жертводавцям 

за підтримку газети 

«Успенська вежа» у 2010 році 

Січень – 190,00 грн. (громада Свт. 

вмч. і ціл. Пантелеймона м. Миколаєва 

(обласного) УАПЦ ) 

Березень – 100,00 грн. п. Ніна Немировська 

(Харків) 

50 грн. п. Зиновія Свиріпа (м. 

Львів) 

100 грн. п. Надія Косинська (Італія) 

52 грн. –парафіяни Успенської 

церкви м. Львова 

Червень – 167 грн. парафіяни Успенської 

церкви м. Львова 

Липень – 300 грн. п. Ярослава Кирилюк 

(м. Львів) 

Серпень – 50 грн. п. Євгенія Копійчак 

(с. Зимна Вода) 

Вересень – 222 грн. парафіяни 

Успенської церкви м. Львова 

Жовтень – 100 грн. парафіяни 

Петро-Павлівської церкви м. Львова 

Передплачуйте християнський часопис «Успенська вежа» на 2010 рік, передплатний індекс 35013. Ціна незмінна. 

Ставропігії, 

митрофорного 

протоієрея 

Василя 

ЛУЦИШИНА 

На килимі життя, немов чарівна м’ята, 

Розквітла Ваша ювілейна дата, 

Хай квіт життя повік не одцвітає, 

Нехай добро до Вас щоднини прибуває, 

Хай Матір Божа Вас охороняє, 

Сіяє втіхи зірка золота, 

Ісус Христос з небес благословляє 

На щедрі щастям, многії літа!

Ім’я Олександра Кониського – видатного 

українського письменника, поета, 

публіциста, юриста, педагога, видавця, 

перекладача, науковця і культурно-громадського 

діяча відоме широкому загалу 

передовсім як автора слів духовного 

гимну, «Молитви за Україну» - «Боже, 

Великий, Єдиний» (музику написав Микола 

Лисенко). Ця величальна пісня Богові, 

рідній землі і народу з часу свого 

створення (90-ті роки ХІХ ст.) була забороненою 

на Наддніпрянській Україні, 

але вона жила в Галичині, на Буковині, 

Закарпатті, у середовищі нашої діаспори 

в Канаді, США, Франції, Австралії. 

Пісня духовно єднала українців з далекою 

Батьківщиною, живила їх патріотичні 

почуття. Цікавою є історія виникнення 

гимну. Кониський і Лисенко жили 

в Києві по сусідству. Вони задумали і 

здійснили пішу прощу до Канева, а це 

понад 100 км тільки в один бік. Під враженням 

від побаченого і почутого народилася 

ця урочиста пісня-гимн. 

Олександр Кониський (18 серпня 

1836 р. – 12 грудня 1900 р.) родом з 

Чернігівщини з дворянської родини. 

Його родоводу понад 400 років; у ньому 

були славнозвісні козаки, юристи, державні 

мужі, а також відомий український 

письменник, педагог, церковний і культурно-громадський 

діяч – Георгій Кониський 

(1717 - 1795), який свого часу 

був професором (з 1745 р.) і ректором 

Київської академії (з 1751 р.), де викладав 

філософію, поетику і богослів’я. 

Висвячений у сан єпископа (1755 р.), він 

відкриває у Могилеві духовну семінарію 

(1757 р.), а ставши архиєпископом і 

членом Синоду, активно бореться з католицьким 

засиллям у Білорусії. Він є 

автором численних проповідей, віршів, 

історичних праць, драми «Воскресеніє 

мертвих». 

Основні віхи життя і діяльности Олександра 

Кониського можна поділити на 

три періоди. Перший – дитинство, 

юність; другий період – заслання, лікування 

за кордоном і проживання під 

наглядом поліції в Катеринославі (тепер 

- Дніпропетровськ); третій – київський 

період (з 1872 р.). 

Дитинство майбутнього письменника 

пройшло у Ніжині. За літературні твори, 

написані українською мовою, він був 

виключений з Чернігівської гімназії. Згодом 

здає екстерном іспити і одержує 

юридичну освіту, займається адво- 

Сьомого листопада 2010 року відбулася 

знаменна подія у житті Івано- 

Франківської єпархії УАПЦ. Вперше на 

галицьку землю прибули мощі Свт. вмч. 

і ціл. Пантелеймона. З плином історії 

так сталося, що саме у Галицькому 

районі на Прикарпатті найменше православних 

парафій, проте у с. Вікторів 

є дві громади УАПЦ. 

Зранку Свято-Миколаївська церква с. 

Вікторова Галицького району Івано- 

Франківської області не могла вмістити 

вірних у своїх стінах, які прийшли зустріти 

святиню. 

На прохання і запрошення отця- настоятеля 

храму Євгена Шувара на торжество 

перенесення мощей прибули митрополит 

Івано-Франківський і Галицький 

Андрій та архиєпископ Львівський Макарій. 

Величною процесією у народних покутських 

строях зустріли вікторівчани 

святиню та львів’ян. При вході до церковного 

подвір’я митрополит Галицький 

Андрій вітав архиєпископа Макарія та 

новоприбулих гостей. У привітальному 

слові владика нагадав про єдність галицької 

землі та братерську любов, яка існує 

протягом століть між Львівщиною та 

Івано-Франківщиною. 

Часточку мощей цілітеля Пантелеймона 

передав громаді настоятель Успенської 

Ставропігії митр. прот. Ігор Бурмило, 

який разом із церковним коміте- 

Грудень 2010 3 

Служіння Україні та рідній культурі 

До 110 річниці від дня смерті Олександра Кониського 

катською практикою. 

Важливу, а навіть визначальну роль 

у формуванні національно-свідомої 

особистости в житті Олександра 

відіграла творчість українського пророка 

Тараса Шевченка: всі поезії з «Кобзаря» 

Кониський переписав власноручно. 

Свідченням особливого пієтетного 

відношення Кониського до постаті Шевченка 

стало ґрунтовне дослідження життя 

і творчости Кобзаря. Повністю присвятивши 

останні десять років свого 

життя цій справі, Олександр зібрав та 

опрацював увесь доступний архівний 

матеріял, об’їхав усі шевченківські місця 

в Україні, опитав сотні людей… Результатом 

цілеспрямованої наполегливої 

роботи стала двотомна праця «Тарас 

Шевченко – Грушівський: хроніка його 

життя», що була надрукована у Львові (І 

том – 1898 р., ІІ том – 1901 р.). По-суті, 

це є фундаментальна монографія, яка не 

втратила своєї наукової цінности і на теперішній 

час. Іван Франко назвав цю 

книгу «дуже гарною і потрібною, найдосконалішою 

з усіх, що були присвячені 

життю Великого Кобзаря». В 1898 

році в Одесі була опублікована праця 

Кониського російською мовою «Жизнь 

украинского поэта Тараса Григорьевича 

Шевченко: Критико-биографическая 

хроника». 

Ці праці стали основоположними в 

сучасному шевченкознавстві. 

В суспільно-політичному житті України 

другої половини ХІХ століття постать 

Кониського займає центральне місце. 

Він був провідним діячем громадівського 

руху: членом двох громад – Полтавської 

і Київської, а також був причетний 

до нелегальної діяльности Чернігівської 

громади. Київська громада, очолювана 

Кониським, виконувала роль 

своєрідного центру з підготовки активних 

членів громадівського руху. Вихованцями 

Кониського стали М. Грушевський, 

С. Єфремов, О. Лотоцький 

та інші. 

Кониський був надзвичайно діяльною, 

енергійною і цілеспрямованою 

людиною на культурно-просвітницькій 

ниві. Він організовував 

недільні і вечірні школи, бібліотеки, 

писав посібники з граматики, арифметики. 

Кониський домагався впровадження 

української мови у школах. 

За звинуваченням у поширенні «малоросійської 

пропаганди» був заарештований 

і висланий до Вологди. 

Кониський був одним із фундаторів 

Літературного Товариства ім. Т. Шевченка 

у Львові (1873), а пізніше – ініціатором 

перетворення його в Наукове Товариство 

ім. Т. Шевченка, значення якого 

стало доленосним у розвитку української 

академічної науки. У 1897 р. він 

створює у Києві Всеукраїнську громадсько-політичну 

організацію, яка 

мала об’єднати національно-свідомих 

українців. При цій організації було засноване 

видавництво «Вік», яке за 15 

років свого існування опублікувало понад 

100 книг українською мовою. 

Важливою складовою культурнопросвітницької 

діяльности Кониського 

стала громадянська поезія. В його 

поезії на першому місці був образ України, 

про яку він завжди говорив як 

про державу. Поет утверджував думку, 

що материнська мова несе в собі духовно-моральні 

цінності і є найдорожчим 

національним скарбом. За вимогу скасувати 

Емський указ Кониський відсидів 

у в’язниці 16 місяців. 

Заслуговує на увагу організація Кониським 

видавничої справи. З 1888 

року Кониський видає в Галичині часопис 

«Правда», що під його редагуванням 

став політичним, науковим і літературним 

щомісячником. Кониський також 

фінансує і галицькі часописи – 

«Слово», «Зоря» та «Русалка», організує 

і редагує перші випуски «Записок НТШ». 

Активно співпрацює з редакцією видання 

«Галицький друг», журналом «Світ», 

організує і фінансує видавництво «Руська 

історична бібліотека». З метою поширення 

української книги Кониський 

відкриває і бере на себе утримання 

книжкової крамниці. 

Літературна спадщина Кониського 

охоплює значну кількість прозових 

(повісті, драми, оповідання) та поетичних 

творів, розвідок з історії України, 

літературознавчих студій, а також різноманітних 

статтей у періодиці, які він 

підписував псевдонімами (загалом 

відомо їх майже 150). Кониський друкувався 

у виданнях Києва, Криму, Львова, 

Санкт-Петербургу, Стрия, Чернігова. 

В найбільш відомих повістях «Семен 

Жук і його родичі» та «Юрій Горовенко» 

Кониський змалював образи українських 

інтелігентів-просвітян. Серед його 

поетичної спадщини виділяються поезії 

«Я не боюся тюрми і ката» і «На похорони 

Т. Шевченка». У своїх численних літературних 

творах митець обстоював українську 

національну ідею. 

Кониський займався перекладацькою 

діяльністю, зокрема, щоденника 

Шевченка та повістей «Варнак», «Художник», 

«Наймичка», «Безщасний», а також 

творів інших авторів – К. Рилєєва, Е. 

Ожешко, А. Мюссе. В 1918 році був 

опублікований «Російсько-український 

словник», укладений Кониським. 

Своєю творчою і громадсько-політичною 

діяльністю Олександр Кониський 

зробив вагомий внесок у справу 

об’єднання розмежованих імперіями українських 

земель. Незважаючи на 

складні соціально-економічні умови, 

політичну роз’єднаність, заборону українського 

слова в Росії, постійні цензурні 

переслідування, він за своїми глибокими 

переконаннями належав до 

“свідомого українства». В його творах 

лунали заклики до галичан і наддніпрянців 

до створення єдиної національної 

школи, поширення освіти серед 

народу, розгортання широкої культурницької 

діяльности, розбудови української 

науки, виховання національної 

інтелігенції, єднання навколо національної 

ідеї. 

Олександр Кониський увійшов в історію 

української культури як особистість, 

яка своєю подвижницькою працею 

сприяла духовному відродженню української 

нації. Кониський поклав своє 

життя на вівтар служіння Україні, рідному 

народу. А хто служить людям, той служить 

Богові. 

Оксана ЗАХАРЧУК 

Мощі свт. вмч. і ціл. Пантелеймона на Прикарпатті 

том та священиками парафії прибули на 

Франківщину. 

Вперше у с. Вікторові Богослужіння 

очолили два православних владики, яким 

співслужили понад 15 священиків, зокрема 

митр. прот. Микола Кавчак (настоятель 

Петро-Павлівського храму м.Львова), 

митр. прот. Ігор Бурмило (настоятель 

Успенської церкви м. Львова), митр. прот. 

Ігор Приймак (Тисменецький декан), 

митр. прот. Богдан Челядин (Калушський 

декан). 

Мелодійно почергово співали хори 

кафедрального Покровського собору м. 

Івано-Франківська та чоловічого Свято- 

Преображенського угорницького монастиря. 

На проповіді о. Ігор Бурмило нагадав 

вірним про милість і любов св. Пантелеймона, 

про давню шану українського народу 

до нього. 

Після завершення відправи митрополит 

Галицький Андрій нагородив подячними 

грамотами архиєпископа Макарія 

та настоятеля Успенської церкви о. Ігоря 

Бурмила. 

Після уставного многоліття соборно 

було відслужено молебень та акафіст до 

цілителя Пантелеймона, всі присутні 

могли прикластися до мощей та отримати 

таїнство єлеопомазання. На відправі 

був присутній Степан Пушик, лауреат 

Державної премії ім. Т.Г.Шевченка, уродженець 

с. Вікторова. 

Читанням святого 

Євангелія та хресним 

ходом довкола Миколаївської 

церкви закінчилися 

торжества у 

с. Вікторові. 

Мощі цілителя 

Пантелеймона стали 

найбільшою святинею 

для православних 

вірних Прикарпаття, 

до якої приходять й 

інші конфесії, щоби 

прикластися та помолитися 

біля неї. 

Власний 

кореспондент. 

Фото Юрія Федіва. 

ЗАПРОШУЄМО 

На теренах Львівщини розташувалося історичне село Звенигород. 

Перша письмова згадка про Звенигород датована 

Нестором літописцем в 1087 р. На початку ХІІ ст. Звенигород 

став столицею удільного князівства за сприяння князя Володимирка. 

За переказами у місті було багато церков. Та історія 

зробила свою справу – із величної столиці стало мальовниче 

село на Пустомитівщині. 

На початку 1990 р. у с. Звенигороді була утворена громада 

УАПЦ, яка після переходу старого храму до УГКЦ вирішила 

будувати новий храм Святителя Миколая, який закінчено за 

сприяння парафіян та людей доброї волі. І ось 26 грудня 2010 

р. відбудеться урочисте освячення храму Святителя Миколая. 

10,30 – зустріч архиєпископа Макарія 

11,00 – освячення престолу 

12,00 – Архиєрейська свята Літургія Тарас ДМИТРИК. 

Передплачуйте християнський часопис «Успенська вежа» на 2010 рік, передплатний індекс 35013. Ціна незмінна.

4 

За віру і єдність! 

ІНФОРМУЄ 


Новини Харківсько- 

Полтавської 

єпархії УАПЦ 

11 листопада 2010 р., у день вшанування найбільшої Богородичної святині 

Харківщини – Озерянської ікони Божої Матері – в Свято-Дмитрівському 

катехитично-пастирському центрі м. Харкова (Полтавський шлях 44) 

відбулася історико-церковна конференція «Українська Автокефальна Православна 

Церква під час Другої світової війни. Митрополит Феофіл Булдовський». 

З нагоди конфернції Харківське крайове братство апостола Андрія 

Первозваного підготувало виставку архівних 

матеріялів про церковне життя Слобожанщини 

часів Другої світової війни. 

Присутніх ознайомила з експозицією її 

організатор, провідний науковий співробітник 

Харківського літературного музею 

Ольга Різниченко. Було заслухано доповіді 

канд. іст. наук Андрія Смирнова «Розвиток 

українського автокефального руху на початку 

німецько-радянської війни», д-ра 

філолог. наук архиєпископа Ігоря (Ісіченка) 

«Канонічні засади утворення Харківсько-Полтавської 

єпархії Української Автокефальної 

Православної Церкви», голови 

Харківського крайового братства апостола Андрія Первозваного Вадима Приходченка 

«Митрополит Феофіл Булдовський – організатор Української Автокефальної 

Православної Церкви на Слобідській Україні в період 1941-1943 рр.», 

вчителя історії В’ячеслава Труша «Українська Православна Церква на Харківщині 

за часів Другої світової війни», провідного наукового співробітника Харківського 

літературного музею Ольги Різниченко «НКВД і гестапо проти Української 

Автокефальної Православної Церкви: спільні завдання і методи». Доповідачі 

відповідали на численні питання, виникали цікаві дискусії. З доповідями 

можна буде ознайомитися на єпархіяльній веб-сторінці. 

* * * 

27 листопада 2010 р. в парафіяльних храмах Харківсько-Полтавської 

єпархії було відправлено заупокійні богослужіння за жертвами голодоморів 

і політичних репресій. Заупокійну Святу Літургію в Свято- 

Дмитрівському храмі м. Харкова відправив архиєпископ Ігор (Ісіченко). 

На Службі Божій молилися керівники й активісти харківських обласних 

організацій ВО "Свобода", Української 

народної партії, партії "Реформи і порядок". 

У проповіді архиєпископ Ігор говорив 

про необхідність зберігати пам’ять 

про геноцид українського народу 

в СССР, аби застерегтися від майбутніх 

небезпек і підступів політичних демагогів. 

Панахида за жертвами голодомору 

і політичних репресій була відправлена 

біля першого в Україні хреста пам’яти 

жертвам голодомору 1932-1933 рр. 

на старому харківському цвинтарі, перетвореному 

комуністами на "Молодіжний 

парк". Співслужили архиєпископ Ігор (УАПЦ), єпископ Мар’ян Бучек (РКЦ), 

прот. Віталій Зубак (УАПЦ), прот. Олег Козуб (УАПЦ). Співав хор Свято-Дмитрівського 

храму. Архиєпископ Ігор і єпископ Мар’ян Бучек виголосили проповіді. 

Було покладено квіти до хреста пам’яти жертвам голодомору. Виступили 

з промовами Ігор Швайка (ВО "Свобода"), Богдан Дяків (КУН), Ніна 

Виноградська (КУІН), Іван Варченко (ПРП) та ін. 

* * * 

В першу неділю Різдвяного посту, 28 листопада 2010 р., архиєпископ 

Харківський і Полтавський Ігор (Ісіченко) очолив Архиєрейську Святу Літургію 

в Борисоглібській парафії м. Києва (настоятель митр. прот. Юрій Бойко). 

Борисоглібська парафія - найстарша київська громада УАПЦ, утворена 

відразу після приїзду до Києва о. Юрія Бойка, першого священика, що 

прийняв 1989 р. рукоположення у відродженій в Україні Українській Автокефальній 

Православній Церкві. Ця громада лишилася єдиною вірною Патріярхові 

Мстиславу по розколі 1992 р. й 

стала ядром для відновлення УАПЦ після 

спроб приєднати Церкву до проголошеного 

1992 р. посткомуністичною владою 

Київського Патріярхату. 5 вересня 1993 

р. в Борисоглібській церкві прийняв архиєрейське 

рукоположення владика Димитрій 

(Ярема), обраний 7 вересня 

1993 р. на Київський патріярший 

престіл. Протягом 1993-1996 рр. Борисоглібська 

церква використовувалася як 

кафедральний храм Патріярха Димитрія, 

котрий мав резиденцію неподалік, у київському 

житловому масиві Теремки. Після того, як силами парафіяльної громади 

було споруджено новий храм Преображення Господнього, жертводавець 

Ігор Лисов, власник земельної ділянки на Теремках, а з 2007 р. член 

Партії Реґіонів, передав храм Преображення Московському Патріярхатові. 

Громада УАПЦ була змушена повернутися до старого храму. В листопаді 2010 

р. парафіяльна громада звернулася до єпархіяльної консисторії з проханням 

про входження до складу Харківсько-Полтавської єпархії. Її прохання було 

задоволене. Після багаторічної перерви 28 листопада 2010 р. в храмі вперше 

було відправлено Архиєрейську Службу Божу. Владика Ігор у проповіді 

нагадав про славну історію Борисоглібської громади й побажав настоятелеві 

та парафіянам духовно плідного Різдвяного посту, вміння використати 

передріздвяний час для творення в житті оази тиші. Архиєреєві співслужили 

настоятель парафії митр. прот. Юрій Бойко, київський декан о. Дмитро Присяжний, 

настоятель Свято-Троїцької парафії с. Сукачів о. Назарій Момотюк. 

Тісний храм був вщент заповнений вірними, чимало з них сповідалися й прийняли 

Святі Тайни. 

27 листопада – День пам’яті 

всіх святих українських 

новомучеників! 

Кілька днів тому, коли вся Україна вже 

вкотре щиро молилася за мільйонами наших 

співбратів і сестер, нещадно заморених 

голодом безбожницьким сталінським 

режимом у 30-х роках ХХ ст., ми, вірні Української 

Автокефальної Православної 

Церкви, спільно із цим згадували та молитвою 

вшановували безчисленний сонм архиєпископів, 

єпископів, священиків, дияконів 

і всіх вірних, жорстоко замучених за 

віру Христову і нашу Рідну Церкву. 

Голодомор 30-х років – це беззаперечний 

наслідок віковічної, майже 300-річної 

цілеспрямованої імперської політики Москви 

щодо України й українського народу. 

Його мета – знищення “ситого”, за висловлюванням 

одного з його московських сценаристів 

Л. Троцького, українського селянства. 

Однак це не все. Кінець 40-х років ХХ 

ст., зокрема 1937, 1938 рр., став апогеєм розправи 

над українським містом, де, як відомо, 

завжди зосереджувались національносвідомі 

кола української духовної та 

світської інтелігенції. Це, по-перше, розклад 

і знищення Української Автокефальної 

Православної Церкви, заснованої у 

1921 р., разом із її духовним проводом, тисячами 

священнослужителів і десятками 

тисяч вірних. По-друге, справа над так 

званою Спілкою визволення України, 

“планомірно” сфабрикованою для винищення 

української світської інтелігенції: 

науковців, учених, літераторів і культурних 

діячів. Лише Боже милосердя та Покров 

Матері Божої врятували і зберегли 

український народ від цілковитого винищення, 

який, мов Фенікс, щоразу воскресав 

усупереч ворожо-сусідському бажанню 

бачити нас у темній домовині несвідомості, 

страху, паралічу та смерті. 

Як громадяни своєї країни, ми переконані, 

що кров мільйонів невинно замучених 

побратимів-українців стала запорукою 

нашого вільного незалежного сьогодення. 

Як вірні УАПЦ знаємо й радіємо, 

що маємо стільки українських праведників 

і святих на небі, котрі не лише заклали 

основи нашої Української церкви, а 

й є невсипущими молільниками за нас і 

нашу церкву тепер. Як християни – давно 

простили гріх нашого північного брата, 

котрий, влізши у нашу хату крізь вікна, 

мов злодій, украв наше духовно-релігійне, 

суспільно-культурне первородство. 

Але як свідомі сини і доньки рідної землі, 

мусимо постійно пам’ятати про ті жахливі 

історичні лихоліття українського народу, 

спричинені страшним безбожницьким великоімперським 

совєтським режимом, що 

не гребував жодними способами і засобами 

повернути Україну Росії. “Без Украины 

нет России. Без украинского угля, железа, 

руды, хлеба, соли ,Черного моря Россия 

существовать не может, и она задохнется, 

а с ней и советская власть, и мы с 

вами,” – промовляв товариш Троцький до 

агітаторів-комуністів, даючи їм 

інструкції у вигляді 10 заповідей для 

підривної діяльності в Україні у 20-х роках 

ХХ ст. “Отправляясь ныне на работу 

в Украину, помните, что вам здесь передавалось, 

не забудьте этих десяти заповидей: 

они во многом вам помогут, кроме 

того знайте, что для достижения намеченой 

цели все средства одинаково хороши. 

Ни на одну минуту не забывайте, что Украина 

должна быть нашей, а нашей она 

будет только тогда, когда будет советской, 

а Петлюра вышебен из пам’яти народа 

навсегда”. 

Ці слова надто промовисто відображають 

сучасний стан справ у відносинах між 

Україною і Росією. Чи не так? 

Просимо Бога, щоб дав нам світлого 

розуму збагнути, врешті, справжні причини 

і наслідки жорстокого геноциду українського 

народу, аби не довелося знову 

викликувати словами одного зі сучасників 

тих подій Анатолія Костенка: “Боже правий, 

що діється з цим світом: навколо не- 

вимовна краса природи, тріумф життя… і 

поряд смерть – тупа, холодна, безпричинна. 

Незбагненне безглуздя”. Воістину пророчими 

були слова Тараса Шевченка, який 

писав: 

Аж страх погано 

У тім хорошому селі, 

Чорніше чорної землі 

Блукають люди. Повсихали 

Сади зелені. Погнили 

Біленькі хати, повалялись, 

Стави бур’яном поросли. 

А колись ті села були велелюдними, 

налічували кількатисячне населення, мали 

ярмарки та базари, величні храми. Не 

можна згадувати тих жахливих часів без 

пекучого болю у серці. 

Тож, поминаючи щорічно у ці останні 

листопадові дні загибель від голодомору 

мільйонів наших батьків, матерів, братів 

і сестер, ми не повинні забувати і про те 

молитовно-торжественне вшановування 

свята на честь святих українських новомучеників, 

встановленого нашою церквою 

27 листопада у день мученицької 

смерті Митрополита Київського і всієї 

України УАПЦ Василя Липківського 

(1937†). 

Мусимо визнати, що ми не все знаємо 

про своїх українських святих і мало й пошановуємо 

їх. Розглянувши наш сучасний 

православний календар, побачимо безліч 

грецьких, римських, російських, болгарських, 

сербських, вірменських, грузинських 

та інших святих. Безумовно, для Бога 

немає різниці, якої національності та чи 

інша людина. У Нього всі святі перебувають 

у братерстві та єднанні. Однак шанувати 

батьків, родичів, прародичів – одна 

з 10 заповідей Господніх. Тож пам’ятаймо 

і не забуваймо, браття-українці: своє християнське 

життя ми, за словом нашого першоієрарха 

і священомученика митрополита 

Василя Липківського, будуємо “на праці, 

на боротьбі, на могилах, на кістках тих, що 

раніше нас працювали, раніш нас і Богові 

душу віддали”. Вірмо: і з нашого народу, 

якщо не у календарних святцях, то в Соборі 

всіх святих є значна і чисельна громада. 

Вшануймо всіх українських святих новомучеників, 

просячи у них молитов за нас перед 

престолом Бога милосердного, аби Він сподобив 

і нас здобути те, що найцінніше в нашому 

житті для переходу на той світ – 

святість. 

Василь КУРИЛО. 

Чому мовчимо? 

(Присвячується всім замученим за віру 

Христову та волю України) 

В’язниці темні, 

Понурі стіни 

Тримали справжніх 

Синів України. 

Кати забули, 

Що людьми були, 

Стріляли й різали, 

Мучили, губили. 

Вмирали наші 

Сини та доньки, 

Матері вмирали, 

Старі й дітoньки. 

Загинули України 

Драматурги, поети, 

Науковці, письменники – 

Нації квіти. 

Розстріляні були 

Владики, співці, 

Священики, диякони 

Та люди прості. 

Чому ж ми мовчали? 

Чому мовчимо? 

Чому не кричали? 

Ми ж так помремо! 

Де тепер наші діти? 

Чиї ми сини? 

О, нене Україно, 

Прости нам, прости! 

Оксана КУРИЛО. 



ВІХИ НАШОЇ ІСТОРІЇ 

Турковицька ікона Божої Матері 

вицького монастиря, від якого залишилися 

Відноситься до чотирьох ікон ХІ ст., авторство яких приписують 

церква та ікона, російський імператор Мико- 

св. євангелісту Луці. До Києва були привезені з Візантії ла ІІ указом від 1901 р. дав дозвіл на віднов- 

напередодні хрещення Київської Русі. Одна з них потрапила до лення його діяльності. На виконання царського 

указу холмсько-варшавський архієпископ 

Ієронім (Екземплярський) у 1901 р. зак- 

Белза наприкінці ХІІ ст. за белзького князя Всеволода Мстиславовича, 

або на початку ХІІІ ст. за князя Василька Романовича. лав і у 1902 р. освятив монастирську церкву 

на честь Ікони турковицької Божої Матері. 

Вона стала головною святинею Белзької землі, захищала місто 

від татаро-монгольських завойовників у 1241 року і польських Головну ікону у православній традиції (без 

нападників у 1261 році. 

корони), та церковний іконостас виготовлено 

У 1349 р. Галичиною разом з Белзькою 

землею заволодів король Людовик Угорський. 

Під час польсько-литовської війни Белзьке 

князівство у 1372 р. захопив опольський князь 

Владислав. Залишаючи Белз у 1382 р. (за 

іншими даними бл. 1378 р.) В. Опольський разом 

з іншими скарбами українських князів 

забрав ікону белзької Божої Матері, яку називали 

"Чорною Мадонною". У 1384 р. В. 

Опольський вивезену з Белза ікону передав 

до монастиря св. Климентія на Ясній горі у 

м. Ченстохові, яку католицьке духовенство 

назвало головною монастирською іконою. Чудодійна 

ко-червенські землі увійшли до складу Холмської 

православної єпархії, яка у 1303-1347 

рр. належала до Галицької митрополії, у 1354- 

1362 рр. – до Литовської митрополії, у 1377- 

1391 рр. знов до Галицької митрополії. У 

1388-1462 рр. у володіннях Зимовіта IV існувало 

підпорядковане Київській митрополії 

белзьке намісництво. Протягом 1540-1619 

рр. холмські єпископи титулувалися холмсько-белзькими. 

Активна польська колонізація найзахіднішої 

частини суцільної української етнічної 

території, свідомі та цілеспрямовані утиски 

в майстернях Радочнинського монасти- 

ря, який діяв на території Білгорайського 

повіту. 

Традицію вшанування ікони турковицької 

Божої Матері перервала Перша світова війна. 

У 1915 р. під час депортації українського населення 

з Холмщини і Підляшшя до Росії турковицький 

монастир з найціннішим церковним 

майном та іконою Богородиці в супроводі 

ігумені Магдалени (Горчакової) та настоятеля 

монастирської церкви о. Григорія Олійника 

перевезено до московського Новодівочого 

монастиря. Після Ризької мирної 

конференції 1921 р. і встановлення польсько- 

сила ікони проявилася у 1621 р. під православ'я, особливо у володіннях радянського кордону по р. Горинь служителі 

час польсько-шведської війни, коли вона надихала 

на боротьбу захисників цієї священ- 

змушували православне духовенство і віруном 

та іконою Божої Матері вирішили повер- 

православної церкви турковицьку церкву Ікони 

польських князів Зимовіта і Замойського, турковицького монастиря з найціннішим май- 

У 1938 р. під час т.зв. ревіндикції майна 

ної для поляків гори. Вони витримали облогу 

шведського війська, після чого розпочалося У 1401 р. на Холмщині та Белзщині вибухнуло ріантів через польсько-радянський кордон внаслідок чого українська громада села заючих 

вдаватися до активних форм протидії. нутися на Холмщину. Пункт переходу репат- 

Божої Матері польською владою зруйновано, 

визволення Польщі від шведів. У 1625 р. ікона повстання на захист православної віри. Воно знаходився у м. Корець нині Рівненської обл., лишилася без храму. Традицію вшанування 

визнана чудотворною. З неї виготовлено першу 

копію, на якій обличчю Богородиці надаму 

може об'єднана одною ідеєю та символом тарної обробки людей та перегляду майна да- 

у 1940 р. Після 25-річної перерви у повернутій 

показало, що протидіяти наступу католициз- 

де польські прикордонні служби після сані- 

ікони турковицької Божої Матері відновлено 

но характерні для католицького іконописання 

округлі форми. У 1655 р. польський король 

Ян Казимир надав іконі титул "Матір Божа 

спільнота людей. Для українців центральних 

повітів Холмщини символом незнищенності 

духу служила холмська ікона Божої Матері. 

вали дозвіл на в'їзд до Польщі. Дозволу на 

повернення на батьківщину від польських 

властей не отримали державні та духовні 

українській громаді села монастирській 

церкві Положення Ризи Пресвятої Богородиці 

відбулося урочисте богослужіння. Святкування 

на честь турковицької Божої Матері три- 

Ченстоховська – Королева Польщі", а папа Ситуація вимагала існування аналогічного навчальні заклади, громадські та церковні 

римський за католицькою традицією у 1765 символу для українського населення південних 

повітів краю. В центрі Холмської землі ду- 

управління, Холмське Свято-Богородицьке підпільниками 9 березня 1944 р. 

організації, серед них Холмське єпархіальне вали до знищення села польськими 

р. відзначив її коштовною короною. Очевидно 

того ж року виготовлено нову копію ікони ховним центром був Холм, тоді як на півдні братство, радочницький і турковицький монастирі. 

Не отримавши дозволу на в'їзд до 

У 1981 р. в зачиненій церкві Положення 

з зображенням коронованої Божої Матері. після зменшення ролі Червеня локальний 

Ризи Пресвятої Богородиці знайдено ікону 

Такий образ використовувало духовенство та центр був відсутній, а Белз через латинізацію 

церковного життя не міг далі виконувати ревезли ікону до м. Кодень на Житомирщині, 

Польщі, черниці турковицького монастиря пе- 

віруючі Холмськоі греко-католицької єпархії 

автора С. Заня. Після реставрації у варшавській 

майстерні ікону у 1990 р. переве- 

до ліквідації унії. 

роль об'єднавчого центру. Розв'язувати цю де її сліди загубилися. 

Традиція вшанування белзької ікони Пресвятої 

Богородиці як турковицької українсь- 

чоловічий монастир поблизу нинішнього села вала австрійська окупаційна адміністрація, Північному Підляшші. 

проблему мав заснований на межі XIV-XV ст. Турковицький монастир у 1915 р. ліквідузено 

до Яблочинського монастиря на 

ким населенням південних повітів Холмщини 

пов'язана з легендою та історичним минулим 

Турковичі, який виник тут значно раніше села, 

перша документальна згадка про яке да- 

а після відновлення Польської держави у 1919 

р. – польський уряд. Українська спільнота 

Після тривалої перерви, пов'язаної з виселенням 

українців з Холмщини до УРСР і на 

цієї території. Як подає легенда, кортується 

1469 р. На території монастиря діяла південних повітів Холмщини боролася за північно-західні землі Польщі під час акції 

теж князя В. Опольського зупинився на нічліг церква, головною святинею якої була ікона можливість дотримання давньої традиції "Вісла", у 1983 р. в церкві св. Миколи Чудотворця 

м. Томашева відбулося урочисте бо- 

на узліссі поблизу р. Гучви. Після від'їзду наступного 

ранку на місці, де стояв віз з белзька. 

Можна припустити, що ікону виготовили залучала до цієї справи українські громадські 

Божої Матері, яка отримала назву турковиць- 

вшанування турковицької ікони Божої Матері, 

гослужіння на честь ікони турковицької Божої 

кою іконою, виникло сяйво неприродного походження, 

в якому з'явилося аналогічне іконі ром однойменного деканату. 

кого доброчинного товариства "Рідна Хата" 

майстри з містечка Тишівці, яке було цент- 

та політичні організації. Домагання Українсь- 

Матері з участю холмщаків з Луцька, Львова, 

Рівного, Городка Львівської області, Во- 

зображення Богородиці. Історично склалось Згадка про наступну турковицьку церкву у 1919-1921 рр. і українських депутатів у 

так, що Червенська і Белзька землі тривалий Положення Ризи Пресвятої Богородиці датується 

1793 р. Після поділу Польщі у 1795 вернення українській спільноті захоплених Після 2007 р. велелюдні урочисті богослу- 

польському сеймі у 1922-1927 рр. щодо полодимира-Волинського 

Волинської області. 

час були об'єднані спільною історією. У Х-ХІІ 

ст. Червенська земля належала до міжплемінного 

протодержавного утворення "Червенські 

р. с. Турковичі опинилося в складі Томашівського 

повіту. Внаслідок регуляції австрійською 

урядом церковних споруд турковицького 

монастиря не дали результату. На вимогу укжіння 

на честь турковицької ікони Божої Матері 

щорічно відбуваються у с. Турковичі Гру- 

міста" з центром у Червені (нині с. владою структури Холмської єпархії у 1797 р. раїнського посольського клубу влада дозвобешівського 

повіту. 

Чермно Грубешівського повіту), яке дало назву 

Червенській землі, Червенському князірафії 

у с. Сагринь і віднесена до Тишівець- 

15 липня 1925 р. 

вання ікони турковицької Божої Матері відбу- 

турковицька церква була приєднана до палила 

одноразове богослужіння в Турковичах Доки існував чоловічний монастир вшанувству 

та Червоній Русі. До нього належали кого деканату, що негативно позначилося на Без офіційного дозволу повітових властей 

валося 14 жовтня на свято Покрови Пресвятої 

центр племені волинян м. Волинь (Велинь), традиції вшанування ікони турковицької Божої українська громада Туркович у 1928 р. завершила 

будівництво церкви з дзвіницею на 

Богородиці. Після освячення в Турковичах 

історичні міста Грубешів, Грабівець, Городло, 

Щебрешин, Щекарів, Сутійськ (нині с. Після встановлення російської влади на сільському кладовищі. Для новозбудованої 

Матері. 

церкви на честь Положення Ризи Пресвятої 

Богородиці та перенесення до неї запрестольної 

ікони зі старої церкви у 1793 р. їй на- 

Сонсядка) і десятки ранньосередньовічних Холмщині у 1815 р. та адміністративної реформи 

1866 р. села Сагринь і Турковичі відневив 

ікону турковицької Божої Матері, яку у 

церкви грубешівський маляр С. Зань вигото- 

поселень. В другій половині ХІІ ст. частину 

Червенського князівства, за виключенням сено до Грубешівського повіту, а парафію 1928 р. освятив заступник глави Польської автокефальної 

православної церкви (ПАПЦ) арродиці 

/ Ікони турковицької Божої Матері. Тоді 

дано назву Положення Ризи Пресвятої Бого- 

міст Грубешів, Городло, Щебрешин і підпорядковано 2-ій Грубешівський церковній 

Сутійськ, було приєднано до Белзького князівства. 

Воно існувало до передачі польським сагринської парафії повернулася до правокий). 

Польська влада жодного разу не дава- 

свято Положення Ризи Пресвятої Богородиці 

окрузі. У 1875 р. турковицька церква в складі хієпископ Олексій (підляшанин О. Громадсь- 

започатковано вшанування ікони 15 липня на 

королем Белзько-Червенської землі у 1388 слав'я. Наприкінці ХІХ ст. стару турковицьку ла дозволу на проведення у ній богослужінь. та 14 жовтня на свято Покрови Пресвятої Богородиці. 

р. мазовецькому князю Зимовіту IV, а після церкву відремонтовано. 

У 1929 р. влада не допустила до цієї церкви 

1462 р. стало Белзьким воєводством. 

Нове відродження турковицької церковної главу ПАПЦ, митрополита Діонісія (К. Валеденського), 

який був змушений проводити настоятель парафії святої рівноапостольної 

Священик Михайло БАБИЧ, 

Крім політичного між белзькою і червенською 

землями існував тісний церковно-релівало 

Холмське Свято-Богородицьке брат- 

урочисте богослужіння під стінами зачине- 

княгині Ольги с. Катериничів Городоцького 

традиції на основі ікони Божої Матері ініціюгійний 

зв'язок. У другій половині ХІІІ ст. белзь- ство. На місці ліквідованого у 1749 р. турконої 

церкви. 

деканату УАПЦ. 

НАША ПАРАФІЯ 

На Хмельниччині вшанували новомучеників українських 

27 листопада 2010 р. делегація 

Львівського крайового ставропігійного 

братства св. ап. Андрія Первозваного 

відвідала Богоявленську громаду 

УАПЦ м. Кам’янця-Подільського 

Хмельницької області. 

Саме цього дня парафія відзначає 

свій другий храмовий праздник – новомучеників 

український. Ще в 1997 р. на 

помісному соборі, очолюваному Патріярхом 

Димитрієм, було канонізовано 

митрополита Василія Липківського 

та духовенство, визначено вшановувати 

па’мять мучеників за віру замордованих 

комуністами у 1930-х роках понад 

30 єпископів, 3,5 тисячі священиків 

та десятки тисяч вірних УАПЦ. 

Водночас це сумне свято, бо багато 

людей поклали свої життя за Святу 

Церкву, та водночас ми маємо молільників 

за нас, вірних Української Автокефальної 

Православної Церкви. 

На запрошення настоятеля громади 

о. Ігоря Герія, окрім братчиків, прибули 

розділити радість празника священики 

із членами церковних комітетів 

сусідських парафій УПЦ КП та 

УГКЦ. 

Це храмове свято зібрало вірних 

більшості парафій УАПЦ Хмельницької 

єпархії (Хмельницького, Ярмолинецького, 

Дунаєвецького та Кам’янець-Подільського 

районів). 

Від духовенства єпархії настоятеля 

та громаду із праздником привітав 

митрофорний протоієрей Богдан Кохман, 

настоятель Івано-Богословської 

парафії с. Лехнівки Ярмоленецького 

району. 

Від братства та львівськ ої православної 

громади привітальне слово виголосив 

голова Успенського братства, 

заступник голови Львівського крайового 

ставропігійного братства св. ап. 

Андрія Первозваного Юрій Федів. 

Завершилося святкування уставним 

многоліттям для парафіян та соборною 

панахидою за новомучеників 

УАПЦ та жертвами голодомору-геноциду 

українського народу 1932-33 рр. 

Власний кореспондент. 

Фото Олега ПАНАСА. 


6 

Б У В А Л Ь Щ И Н И 

– Яка в твого чоловіка пенсія? – запитує 

одна старша пані іншу. 

– Разом із заробітком (він ще трохи 

підробляє) має три тисячі гривень. 

– О, то добре! 

– Та що з того, коли він щомісяця щонайменше 

десятину віддає дідькові. 

– Як то?.. 

– Бо тратить їх на горілку та сигарети. 

– То твоя невістка? – запитала жінка 

знайому, коли молодша кудись відійшла. 

– Моя… – відповіла якось незадоволено. 

– А чого так, що, недобра вона? Виглядає 

дуже милою. 

– «Невістка – зла кістка» – так кажуть, 

так і є. Вона до всіх добра, лише я для неї 

ніщо. Доброго слова від неї не дочекаєшся. 

– А я свою всім хвалю, хоч буває всяко. 

Я їй вдячна вже за те, що вона терпить мого 

синочка. А він – не подаруночок, сама знаю. 

А твій також «добрий», хіба ні? Вона ж уже 

його друга дружина. 

– Мамо, – каже семирічний синочок, – ми 

мусимо щоденно купувати пляшку пива. 

– А то чого? – здивувалась мама. 

– Щоб виграти мільйон! Нам же потрібні 

гроші. 

У бусику, що прямував до Італії, сиділа 

миловидна, ще молода жінка. Цим 

маршрутом їхала вже вдруге. Впорядковані 

автобами, чудові краєвиди – все 

так різнилося від нашого, часто дуже 

занедбаного, вже не викликало в неї подиву 

й захоплення, як уперше. 

Прожиті два роки в Італії хоч і були 

складними в моральному й фізичному 

плані, все ж дали їй можливість багато 

чого побачити, зрозуміти й навчитись. 

Вона, як і інші українки, легко 

вбирала в себе різноманітну інформацію, 

швидко пристосовувалась, змінюючи 

себе, аби вижити, аби заробити й 

навіть почуватися в цьому чужому їй середовищі 

майже як її сеньйори, на яких 

працювала. Їй хотілося ще трохи заробити 

й наскладати грошей, бо дотепер 

лише віддавала борги, – і вже зможе 

повертатися додому, до чоловіка, який 

за той час без неї зовсім відпустив 

гальма; до своїх донечок-близнючок, 

які за два роки вже стали панянками. 

Несподівана звістка з України змінила 

всі її плани й змусила негайно виїхати 

додому. На щастя остання господиня 

виявилася дуже співчутливою і 

відпустила її на два тижні. «Та чи повернуся 

ще сюди?» – подумала, збираючись 

поспіхом. Їде ж на похорон чоловіка, 

а значить, що діти вже не зможуть 

залишатися без нагляду. 

Останнім часом її Степан майже не 

розмовляв із нею по телефону, все його 

не заставала вдома. Донечки скаржилися, 

що розпився, часто можна було 

його застати в місцевому кафе, або ж 

пропадав на кілька днів, пояснюючи 

потім, що був у своєї двоюрідної сестри, 

щось допомагав їй у господарстві. 

Бо з тих грошей, що вона передавала, 

відразу забирав собі третю частину, а 

сам додому грошей не приносив, тому 

доньки ледь зводили кінці з кінцями. 

Трохи допомагали їм батьки Степана, 

але тільки харчами, бо самі жили на 

мізерні пенсії. 

Чоловік Наталки ще змолоду мав 

серцеву недугу, через що навіть до 

війська не взяли. Її звабила його врода: 

кучерявий чуб і палкі циганські очі. 

Вдачу теж мав їй до вподоби: веселий, 

співучий. Та от до роботи й до всякого 

іншого діла, пов’язаного з сімейними 

проблемами, не дуже надавався. Їй 

доводилося тягнути воза самій, а він 

лише злегка підштовхував. Чомусь завжди 

йому бракувало натхнення, як сам 

про себе казав. Все, до чого брався, 


Допомога Старця Паїсія Святогорця 

в дорожньо-транспортних випадках 

Житель Афін, пан С. родом з міста 

* * * 

Каламати, розповідає, що він їхав своїм Коли пана С. виписали з лікарні, він 

автомобілем в Яніну. По дорозі на великій 

проходив повз книгарню і з подивом пося 

швидкості він лоб в лоб зіткнувбачив 

світлину свого рятівника на об- 

із зустрічним автомобілем. Машина кладинці однієї з виставлених у вітрині 

пана С. у буквальному значенні слова книг. Так пан С. довідався, хто був його 

розлетілася на частини, а сам він із благодійником, і, сповнений подяки, купив 

і прочитав цю книгу. У січні 1998 

серйозною черепно-мозковою травмою 

був відразу госпіталізований і поміщений 

у реанімаційне відділення. 

року цей чоловік приїхав на Афон, прийшов 

в «Панагуду» і схвильовано розповів 

про те, що з ним відбулося. Явлення 

Старця — крім того, що вряту- 

Перебуваючи там, він побачив 

світлу хмару, а в ній — літнього ченця. вало цю людину від вірної смерті — 

Пан С. був нецерковною людиною, однак 

за кілька днів до аварії хтось зі зна- 

Ця людина знайшла собі духівника й 

докорінно змінило його життя взагалі. 

йомих розповідав йому про благодатного 

Старця Паїсія. Вражений видін- 

гріховне життя, незважаючи на те, що 

висповідалася. Він припинив мирське 

ням, цей чоловік мимоволі запитав невідомого 

рідні всіляко спонукали його до такого 

ченця: 

життя. «Мені вже неможливо продов- 

— Ти Старець Паїсій? 

жувати жити так, як раніше, — зі 

Старець не відповів. Він посміхнувся, 

ласкаво погладив його по голові й дую всміхнене світле обличчя Старця 

слізьми говорив він, — тому що я зга- 

сказав йому: 

Паїсія». 

— Не бійся, одужаєш! 

* * * 

Пан С. отямився. Він був збентежений 

незвичайним видінням, але, незва- 

Свідчення одного святогорського 

ченця: «Одного разу в «Панагуду» 

прийшли двоє мирян. Приклавшись до 

жаючи на те, що не був до кінця впевнений 

у тому, хто його чудесний відвідувісти 

їм щось про Старця. Зокрема, я 

ікон у храмі, вони попросили нас розповач, 

вірив в істину сказаних йому слів. розповів цим людям про те, що від прочан, 

які приходять у каливу, маємо ба- 

Схвильований, він розповів про видіння 

лікарям. Лікарі, бачачи по-людськи гато свідчень про посмертні чудеса 

незрозуміле поліпшення його стану, Старця: явлення, зцілення, допомогу в 

здивовано підтвердили: 

аваріях. Коли я вимовив слова «допомога 

— Дійсно, сталося чудо! 

в аваріях», в очах одного з тих, що 

Заробіток в Італії 

спочатку ніби й добре виходило, та до 

кінця довести справу не міг. 

Саме так і було перед її від’їздом 

до Італії. Взялися за ремонт будинку, 

позичили грошей, накупили матеріалів, 

і чоловік почав працювати сам. Та 

на довго його не вистарчило. Найняли 

майстрів, на яких пішли всі гроші, як за 

водою. Довелося щось вирішувати 

саме їй. На щастя допомогла сусідка, 

яка й спровадила Наталку в Італію на 

своє місце, де раніше працювала. 

На похорон заледве встигла. Вступила 

до хати вже перед виносом тіла 

чоловіка. Не встигла й із дітьми нормально 

привітатися, відразу поїхала на 

цвинтар до села, де жили його старенькі 

батьки і які ховали свою останню 

дитину із трьох – усі пішли з життя 

через хвороби сердець. 

Наталка роздивилася доньок, як 

ішли після похорону додому й була 

вражена змінами, що відбулися з ними. 

Звичайно, їм вже майже по сімнадцять, 

добре розвинені, але… Їхні чорні кучері 

перетворилися на руді, густі брови 

вискубані, на руках і ногах розмальовані 

нігті. «Коли ж це? Як це?» – мовби 

ображено дивилась на них, рідних. А 

вони шептали їй на вуха: «Мамо, яка ти 

худенька, яка ти стильна! Ти – класна!». 

«А щось нам привезла?» – заглядаючи 

в очі, запитала Дарця, колись така 

стримана й невимоглива, – бо ми вже 

зовсім обдерлися». 

«Маєш досить грошей, – додала Мар’яна, 

– бо тато нам майже нічого не 

залишив?». 

«Тихо, тихо, – вгамовувала їх Наталка. 

– Ще за похорон треба розрахуватися 

із сусідами. А це ж немало. Зрештою, 

поговоримо про все вдома». 

Була субота. Додому із села повернулися 

пізно й поморені відразу полягали 

спати. Добра сусідка встигла навести 

порядок у кімнаті, де лежав покійник, 

заки ті вернулися з похорону, ще 

й принесла їм їжу на завтра. 

Наталка довго не могла заснути. Переповнена 

різними почуттями – жаль 

за чоловіком, яким би він і не був в останні 

два роки, що так запустив дім, а 

головне – дітей, але ще більше те, що 

на гірше змінилися її колись чемні та 

добрі дівчатка. Їй здалося навіть, що це 

вже не її діти. Невже їх так змінило оточення? 

Вони вже закінчили перший 

курс коледжу. Виглядають вульгарно. 

«Це все через те, що були два роки без 

неї, без мами», – визнала гірко й заснула 

аж над ранком. 

Прокинулася від будильника, збиралася 

йти вранці з дочками до церкви. 

Дівчата й не поворухнулися. Коли Наталка 

почала їх будити, то наразилася 

на свіжу хвилю непорозуміння: 

«Мамо, ти що? Яка церква? Дай поспати… 

Йди сама, якщо хочеш». 

Так вони не відповідали їй ніколи, 

хоч і бурчали, але вставали і йшли з 

нею на Службу Божу. А зараз?.. 

Після Служби Божої біля церкви 

підійшла до неї кума, яка не була на похороні, 

кудись їздила й довідалася про 

смерть Степана аж вчора ввечері. Поспівчувала 

Наталці, поплакали разом, 

а потім мовила: 

«Натальцю, ти вже залишишся вдома, 

правда? Тих твоїх дівок вже не 

можна залишати самими. Ти собі 

навіть не уявляєш, які то вже дівки стали! 

Я намагалася їх якось стримувати, 

не раз заходила до них, навіть сварила, 

але це нічого не дало. До церкви 

перестали ходити зовсім. Вони лише 

чекали на твої гроші, відразу їх витрачали, 

а далі лише клянчили то в мене, 

то в кума. Він їм трохи таки помагав, 

бо покійний Степан донькам ради вже 

не давав. Сам, хай Господь простить 

йому, геть розпаскудився», – швидко 

наговорила кума. 

З важким серцем Наталка повернулася 

до хати. Її дівчата ще лежали. 

Вона позривала з них ковдри і криком 

позаганяла до ванни митися. Повідкривала 

вікна і стала застеляти їхні 

ліжка. «Господи, то це в таких постелях 

вони сплять, – її пройняв жах. – А що, 

чистої нема?», – метнулася до шафи й 

очам не повірила, бо там… «Я ж залишила 

для них стільки комплектів постільної 

білизни, а ще з Італії передавала 

нові. А речі як покидані! Я ж їх так 

вчила все складати, тримати в порядку. 

Й так колись завжди було – самі тримали 

в усьому порядок, а я лише контролювала. 

А тепер?», – і сплеснула 

руками. 

«Ні, це не мої діти, не мої!», – голосно 

з розпачем викрикнула Наталка. 

«Замість кричати ти б показала нам, 

що привезла», – з образою сказала її 

«тиха» Дарця. 

прийшли, заблищали сльози, і, повернувшись 

до свого друга, він схвильовано 

сказав: 

— Бачиш! І в аваріях теж! 

Потім вони попросили розповісти 

хоча б про одне чудо й хотіли почути 

саме про допомогу в аваріях. 

* * * 

Я розповів їм про випадок з паном С. 

Коли, розповідаючи про явлення Старця, 

я вимовив: «І ось у світлій хмарі перед 

ним явився чернець», чоловік, що 

переривав мене раніше, не стримався й 

закричав: — І мені в хмарі! 

І коротенько розповів про свій чудесний 

порятунок. Він був таким схвильованим, 

що більшого розповісти не 

міг: «Мчавши на мотоциклі зі швидкістю 

сто сорок кілометрів на годину, я 

зіштовхнувся з таксі й влетів у нього, 

як клин... Раптом переді мною відкрилася 

світла хмара, у якій явився чернець... 

І ось, незважаючи на таке страшне 

зіткнення, я залишився цілим і неушкодженим! 

Моя дружина стала мені 

говорити: «Пошукай в книжках, подивися 

фотокартки, щоб дізнатися, що за 

Святий тебе врятував». Вперше я побачив 

фото Старця в одному з календарів, 

виданих Афоніадою. Це була 

фотографія, на якій Старець стояв в 

оточенні учнів школи... Ця людина врятувала 

мені життя...». 

Ієромонах Ісаак: 

«Повне житіє Старця Паїсія Святогорця». 

«Та що ви, діти, коли я мала час 

щось купувати? Я ж збиралася наспіх», 

– виправдовувалась мама. 

«А якесь своє вбрання взяла? Воно 

ж якраз тепер на нас підійде. Ти ж тепер, 

як ми», – зауважила Мар’яна. 

Наталя дивилася на своїх дітей і вже 

не знала, як має з ними бути далі. Відчула 

своє безсилля, а ще – бажання скоріше 

забратися звідси геть. 

Після обіду дівчата причепурились 

у її одяг і пішли гуляти. Наталя побачила 

сумочку на табуретці біля вхідних 

дверей. Подумала, що хтось із дівчат 

забув, вибігла за ними, але вже не наздогнала. 

Відкрила її, а там – сигарети. 

«Господи, що робити? Як я маю 

щось змінити? Якщо залишуся вдома, 

де братиму гроші, бо невідомо, чи 

знайду якусь роботу зараз тут, в Україні. 

Отже, нема виходу, треба повертатись 

назад в Італію, щоб заробляти гроші. 

Але я втрачаю, а, може, й уже втратила 

найдорожче – своїх дітей». – З такими 

думками пішла до сусідки, бо 

треба ж віддати гроші за похорон. 

Повіддавала борги, відклала на комунальні 

послуги – й небагато в неї залишилось. 

А вона думала, що тих 150 

євро, котрі передавала щомісяця, мало 

б їм вистарчати на прожиття. А воно он 

як! Життя в Україні стало таке дороге! 

А треба ще дівчатам купити одяг на 

зиму. Вона була в розпачі: «Я мушу 

їхати. А що буде з моїми дітьми ще за 

рік?». 

Три останні дні в Україні Наталка ходила, 

як отруєна. Розмова з дівчатами 

не клеїлася, вони не хотіли слухати про 

те, що було важливим для мами: порядок 

у хаті, життя з Богом, стриманість 

у поведінці та в зовнішності. 

«Ти би забрала нас до себе, от би 

було класно! Скільки мамів позабирали 

своїх дітей, а ти чому не можеш?», 

– запитували доньки. 

«Зараз ще не можу. Вам треба перш 

за все закінчити навчання, ще два роки 

вчитися, бо що без науки ви будете в 

світі варті?». 

«А що тобі нині з твоєї науки?», – запитували. 

Коли від’їжджала, попрощалися не 

так, як вперше. Дівчата не плакали, що 

мами не буде з ними, а просили думати 

про те, як їх також забрати звідси. 

«Ото поїхала на заробітки! Ото заробила! 

І як далі жити-бути?», – гризла 

думка голову. 

Віра МАТВІЙЧИК. 


До однієї родини раз на тиждень, 

зазвичай, приходила жінка. 

Вона була якоюсь далекою родичкою 

мами Матвійка. Мама 

завжди її радо зустрічала, називала 

тетою, але насправді ні 

мама, ні ця жінка, яка називалася 

Катериною, не змогли б чітко 

сказати хто кому й ким доводиться. 

Катерина мала приблизно 

п’ятдесят років, але Матвійкові 

виглядала вже старою, бо була 

сивою і завжди вдягалася в поношений 

одяг. Коли мама привела 

її вперше додому, він взагалі 

подумав, що це якась прохачка. 

Тато і старший брат сприйняли 

її так само, тому вирішили пересидіти 

в кімнаті. Тоді мама попросила 

її роздягнутись і вимити 

руки, а сама заходилася готувати 

для гості щось поїсти. Але 

жінка несміливо стояла в коридорі. 

Матвійко відразу захвилювався, 

як то незнайома повісить 

свій такий неприємний йому одяг 

поруч із їхніми куртками на 

вішак, отож схопився, познімав 

свою і братову куртки й заніс у 

кімнату. Мама цього не побачила, 

а зайшла жінка швиденько 

зняла й скрутила свою одежину 

й поклала на свою сумку в куточок 

біля дверей. 

«Слава Богу, хоч зрозуміла», 

– подумав Матвійко і задоволено 

пішов до мами на кухню розпитувати 

про незнайомку. 

Побачивши несміливість 

жінки, мама завела її до ванної 

кімнати, подала мило, рушник, а 

потім запросила до кухні. Від 

жінки несло неприємним запа- 


МОЛОДІЖНА СТОРІНКА 

Ви – свята Катерина? 

хом, аж Матвійко прикрив рукою 

носа і швидко вийшов, зачинивши 

двері, до кімнати, де 

тато з братом дивилися телевізор. 

– Мама там привела якусь 

бомжиху, – почав розповідати 

хлопець, – але ви туди не йдіть, 

бо там так «шпиняє» від неї! 

Почувши таке слово, тато 

погрозив синові, бо дуже не любив, 

коли хлопці вживали ці вуличні 

слова-паразити. 

Вони з братом довго не заходили 

до кухні, не йшов туди й 

тато, мовляв, нехай мама сама 

дає собі раду з тою, кого привела. 

Та Матвійко не погоджувавсь 

і настоював: 

– Тату, йди розберись, а може 

це якась заражена жінка, й ми 

ще потім захворіємо! 

Але мама вже її випроваджувала, 

дала їй пакет із продуктами, 

вона дуже дякувала мамі за 

те, що нагодувала, зігріла, ще й 

додала: «Я вже не пригадаю, 

коли тепла вода тече з крана». 

Після її відходу Матвійко 

побіг відчинити вікно в кухні й 

попросив маму добре витерти 

крісло і стіл, де та жінка сиділа. 

– Матвію, звідки така огида 

до людини? Хіба ж так можна? 

Та вона нормальна жінка, моя 

далека родичка. Їй зараз дуже 

важко, живе в якомусь гуртожитку 

в маленькій кімнаті, що 

практично не опалюється. Роботи 

теж зараз не має. Можливо, я 

візьму її до себе на фірму прибиральницею. 

А те, що запах від 

неї є, бо живе довший час у холодному 

приміщенні, тому й одяг, 

Лідія Григорівна ДОЦЕНКО – 

член Спілки письменників України, медик за фахом, родом із Кіровоградщини, Олександрівського 

району, село Вищі Верещаки. Це історичні місця – 25 кілометрів до 

Олександрівки, 17 кілометрів до Чигирина – столиці Богдана Хмельницького, недалеко 

Суботів. Росла без батька, його забрала в неї війна. Мама та, в основному, бабуся 

ростили і виховували дівчинку, яка з дитинства любила степ, книги, і дуже рано відчула 

смак до поезії та рідного слова. 

Поет Анатолій Мірошнічеко сказав про Лідію Доценко: «У неї велике підґрунтя, 

відчувається народна творчість, а звідки – від мами, від бабусі». 

Із 1997 року Лідія Григорівна член Спілки письменників України, в минулому – 

медичний працівник із Золочівського району, що на Харківщині. Творчість її світла, 

сповнена радості і смутку, віри і любові до Бога. Вона відкрита для людей як і тоді, 

коли поспішала до хворих, так і нині, коли доносить до них своє поетичне слово і 

любов. 

Спасибі, Господи! 

… Я крізь літа в далекі дні дивлюся, 

Де у безвір’ї майже півсела. 

Спасибі, Господи, що дав мені Бабусю, 

Яка мене до церкви привела! 

Молилася сама й мене навчила 

Найпершої молитви «Отче наш». 

Спасибі, Господи, що де й взялася сила, 

Щоб вистоять в атеїстичний час! 

Хоч і жила бездушно, безтурботно, 

Затьмарена, засліплена, глуха. 

Спасибі, Господи, що ти послав скорботи, 

Що я себе побачила в гріхах. 

Що мужність дав і силу йти на сповідь, 

Прозріння дав і сльози каяття. 

… Життя людське, ти не весняна повінь, 

Ти – іспит найсуворіший, життя… 

А я своє кладу в Твої долоні, 

І Вірю: від погибелі спасеш. 

Спасибі, Господи за сина і за доню. 

За все спасибі, Господи! За все! 

Зате, що маю, і що буду мати. 

Дай мудрості, щоб ворог не зборов. 

Дай сили в вірі до кінця стояти! 

Й даруй мені смиріння і любов! 

Спасибі Вам За Віру 

Життя земного незбагненні виміри. 

Не просто осягнути висоту. 

Княгине Ольго! Князю Володимире! 

Спасибі Вам за віру цю святу! 

і всі речі ввібрали неприємний 

запах від вологості, а не від бруду. 

– А що вона каже, що нема 

теплої води, то як вона миється? 

– не вгамовувався Матвійко. 

– Напевно гріє воду на плиті, 

– пояснила мама. 

Так було тоді, коли Катерина 

прийшла перший раз. А згодом 

приходила ще і ще. Матвійко 

вже не втікав, а був у кухні, 

коли вона приходила. Мама з 

нею розмовляла, годувала її, 

завжди давала щось нове з одягу, 

навіть дещо купувала для неї, 

аби вона виглядала привабливіше. 

Катерина завжди привітно й 

ніжно дивилася на Матвійка, він 

це відчував, але ніколи не наважувався 

з нею заговорити. Коли 

мама ставила перед нею їжу, 

вона завжди піднімалася з 

крісла, поверталася до вікна, бо 

образка в кухні не було, й тихесенько 

молилась, а після перехрещувала 

їжу й аж потім споживала. 

Вдома так ніхто не робив, 

тому Матвійко вияснив у 

мами, що це вона робить: «Молить 

їжу?» – запитав. 

Після цього мама попросила 

в тата, щоб узяв із кімнати один 

образок і причепив на стіну в 

кухні, щоб і в кухні було можна 

молитись. Сказала тоді: «Нам 

також треба молитись перед 

споживанням їжі, адже ми християни. 

А християни мають так 

робити постійно». 

Мама розказувала про Катерину 

татові, а Матвійко все чув, 

ТВОРЧІСТЬ НАШИХ ЧИТАЧІВ 

Я ставлю свічі перед образами. 

Кладу поклони поясні й земні. 

Святі, рівноапостольні, Ви – з нами! 

Ви молитесь зі мною і в мені. 

Любов’ю переповнюється серце 

До Господа і до оцих людей, 

Які зі мною в православній церкві, 

І вірять, і надіються: Гряде! 

Гряде Господь! І радісно й тривожно, 

Бо ще душа наповнена земним 

Хай буде так, як Богові угодно. 

Душе моя, не розлучайся з Ним! 

Душе моя, неспокій мій, тривого, 

Ти вибрала стежиночку круту. 

Рівноапостольні, спасибі вам за Бога 

Єдиного! За віру цю святу! 

Україні 

Відпливають за обрії сині 

Мої Богом відпущені дні. 

Я молюся моїй Україні. 

Я для неї співаю пісні. 

І веселі, і мрійно-журливі. 

Ми ж не вмієм щасливими буть. 

(За століття навчилися плакать.) 

Хто повірив сльозам? От дива… 

Знову нам – споконвічні граблі… 

Ми бємо себе віддано в груди 

Перед кимось на рідній землі… 

Відпливають за обрії сині 

І пісні, і роки, і віки. 

Я молюся моїй Україні, 

І надіюсь: почує-таки… 

Добірку підготувала Ніна НЕМИРОВСЬКА. 

що вона дуже побожна, що колись 

померла в неї дитина, а чоловік 

поїхав кудись у Росію на 

заробітки й не повернувся. 

Близьких родичів вона не має, 

але освічена, має спеціальність 

педагога-вихователя, а садочок, 

де працювала, давно закрили, й 

тепер здебільшого не має роботи. 

Десь за півроку Матвійко 

зовсім звик до тієї жінки, іноді 

гуляв із нею, коли мама не мала 

часу або була у відрядженні. 

Катерина виявилася чудовою 

оповідачкою, розказувала різні 

цікаві історії, переказувала казки 

якось так по своєму оригінально, 

декламувала вірші. Та 

найчастіше вона оповідала про 

святих, про ангелів. Матвійкові 

такі розповіді дуже подобались. 

Він почав уявляти собі Бога, 

небо, а в ньому – рай і щасливих 

людей. Якось він саме після такої 

розповіді забіг наперед Катерини, 

пильно подивився їй в очі і 

серйозно запитав: 

– А ви – свята Катерина? 

Жінка оторопіла від несподіваного 

запитання. 

– Що ти, синочку, що ти, хіба 

можна? Яка я свята, я ж звичайна 

людина, – зніяковіло відповіла. 

– Але ж ви казали, що святі 

були колись звичайними людьми, 

то чому ви не можете бути святою? 

– допитувався хлопчик. – А 

чого ви плачете? – здивувався. 

У жінки котилися сльози, і 

Матвійко, ставши навшпиньки, 

почав їх витирати своїми долоньками. 

Катерина нагнулася, обняла 

хлопчика і стала гладити його 

голівку, час від часу піднімаючи 

очі до неба, зверталася до 

О. Іван ЛЕЩИК: 

Ячить душа, бо правда ця гірка – 

Від неї не сховаєшся за рогом 

Я "очі позичаю у Сірка" – 

А як інакше станеш перед Богом? 

Молю – благаю: "Господи, візьми, 

Візьми хоч і убогі ці даяння: 

Мої падіння зрошені слізьми, 

Вони завжди – початок покаяння. 

Ти дав мені і сили, і роки, 

Дав щастя бути, дав бажання раю, 

Колись за все спитаєш, а поки 

Не Ти мене – я сам себе караю! 

Бо всякий гріх намножує рубці, 

Кидає тінь на християнське ймення, 

А порятунок – він у тій руці, 

Що складена для хресного знамення. 

І тим живу, молитвою живу, 

А ще – зухвала жевріє надія, 

Що врешті – решт не те, що попливу – 

Піду Тобі назустріч по воді я. 

З ІСТОРИЧНОГО КАЛЕНДАРЯ 

Господа з молитвою, щоб оберіг 

цю дитину від зла. Матвійкові 

стало дуже приємно і він буде 

намагатися також стати святим. 

Згодом мама поїхала у 

відрядження на два тижні, і Катерина 

перебралася до них: варила 

їсти, прибирала, водила 

Матвійка в садок і навіть допомагала 

братові розв’язувати 

домашні завдання. З Матвійком 

спала вона в одній кімнаті 

на привезеному старому дивані, 

і тепер він солодко засинав під 

розповіді казок. Катерина навчила 

його багато молитов, і він 

щовечора охоче молився в її 

присутності. Казав, що він при 

ній уважніший. 

Звикли до неї і брат із татом. 

Вона їм також дещо оповідала 

на релігійну тематику, а вони, 

як і Матвійко, з цікавістю слухали, 

бо всього того не знали. А 

Матвійко всім знайомим завжди 

казав, що в них тепер живе 

свята Катерина й постійно охороняє 

їх. 

Віра МАРКОВИЧ. 

Бувало в час грайливого настрою – 

Здається вище нікуди й рости – 

Аж тут, зненацька: слухай – но , "герою", 

А хочеш знати хто насправді ти? 

Нехай не заколисує омана, 

Не вір, що ти такий, яким не є – 

Не визрієш нізащо у гетьмана, 

Якщо нутро зсередини гниє. 

Один ковток цілющої оази, 

І вже з очей спадають покрівці, 

І бачиш як чужі дороговкази 

Від істини ведуть на манівці. 

Як сам колись, спокушений юрбою, 

Що в нікуди завзято вміє йти, 

Так і не смів лишатися собою – 

Поплентався за нею у світи. 

Пішов, сліпий, шукати ейфорії 

Та потішати черево своє 

І геть забув, що є високі мрії, 

Дорога інша, інша правда є. 

Бувало в час грайливого настрою, 

Коли здається нікуди й рости, 

Як грім із неба: слухай – но , "герою", 

А хочеш знати хто насправді ти? 

ГРУДЕНЬ 

07.12.1870 – 140 років тому помер Михайло Вербицький - священик, 

український композитор, автор музики національного гімну «Ще не вмерла 

Україна»(*1815). 

09.12.1915 – 95 років від дня народження Патріарха Київського УАПЦ 

Димитрія Яреми (+25.02.2000). 

12.12.1900 – 110 років тому помер Олександр Кониський - український 

поет, письменник, автор церковного гімну „Боже великий, єдиний» 

(*18.08.1836). 

16.12.1525 – 485 років тому народився Іван Федорович – диякон, 

«москвин» (за визначенням на своєму гербі), друкар, котрий «відновив 

друкарство занепале у Львові» (як подає літопис). (+16.12.1583). 

25.12.1850 – 160 років від дня народження Володимира Барвінського 

– українського письменника, публіциста і громадського діяча (+3.02.1883). 

25.12.1895 – 115 років тому народився Григорій Верьовка – композитор, 

художній керівник і головний диригент Українського народного 

хору (+1964). 

25.12.1900 – 110 років тому народився Олександр Міньківський – 

диригент, педагог (+12.04.1979). 

26.12.1595 – 415 років тому народився Богдан Хмельницький – гетьман 

України, державний діяч, полководець, очільник визвольної війни 

1648 р. (+6.08.1657). 


8 

Дитяча сторiнка 


Приходьте, діти, до кринички 

Напитись чистої водички. 

А та водиця непроста, 

Бо це — наука про Христа. 

.......................................................................................... 

Миколаю, Миколаю, Ти нас любиш всіх, ми знаєм 

Про святого Миколая 

Всі чекають Миколая, 

Всі на світі — кожен край. 

Та не кожний, мабуть, знає, 

Хто ж той добрий Миколай? 

Жив колись давно на світі 

Десь у Азії юнак. 

Роздавав дарунки дітям 

Той багатий одинак. 

Бідним дітям у потребі 

Дарувати він любив, 

Аж Господь Вседобрий в небі 

Миколая полюбив. 

Став єпископом всезнаним 

Миколай, і чесно жив. 

Особливої пошани 

Він у Бога заслужив. 

Запитав Господь: – Що хочеш 

За свої заслуги ти? 

– Хочу, Господи, я хочу 

раз у рік на землю йти; 

Завітати в кожну хату, 

Всіх вітати знов і знов, 

Чемним дітям роздавати 

Подарунки, як любов. 

І отак щоразу, діти, 

Вам щороку Бог дає: 

Миколай мандрує світом — 

Подарунки роздає! 

Він за них не хоче плати. 

Лиш, — як то велить Господь, — 

Батька, матір шанувати, 

Рідну Церкву і народ! 

Леонід ПОЛТАВА. 

Не секрет, що для дітей улюблений 

день – 19 грудня. Всі вони знають, що 

це Святого Миколая. Цей святий розвозить 

дітям подарунки на чарівних санчатах. 

Миколай приносить подарунки чемним 

діткам, а нечемним приносить не те, 

що вони хочуть. Мені також подобається 

це свято, як і всім дітям. Ангелики забирають 

листи написані нами і доносять 

їх до св. Миколая. Цього року також з 

нетерпінням чекаємо це свято і будемо 

молитися, щоб отримати гарні подарунки. 

Лука МАРКОВИЧ, 8 р. м. Львів. 

Святий Миколай є для нас 

справжнім чарівником. У ніч на 19 грудня 

Він розносить подарунки, а неслухняним 

діткам кладе під подушки різки. 

Щоб заслужити подарунок, потрібно 

виконувати заповіді Божі, молитися, 

гарно вчитися і поважати батьків. Ще св. 

Миколай нас любить і все знає. Я з нетерпінням 

чекаю цього свята і подарунків 

від нього. 

Оленка МЕЛЬНИК , 8 р. м. Львів. 

Для нас св. Миколай є добрим другом, 

добродійником, з якого потрібно 

брати приклад усім дітям. Ми хочемо, 

щоб всі люди на землі були такими добрими, 

як наш добрий Миколай. 

Сестрички Віта ВІТЕР 

та Руслана ПИЛИП'ЯК, м. Львів. 

Навчив 

Якось довелось розмовляти із відомим в Харкові, Україні та далеко за її межами 

лікарем, професором про його життя та дитинство. Він відвернув незліченній 

кількості хворих найстрашніший вирок нашого часу; навчав лікарів, розробляв методики 

лікування та удосконалював медичне обладнання, керував медичними закладом 

та кафедрою. А ще його знають як неперевершеного виконавця українських 

пісень. 

Втім мене вразило інше… Розмова відбувалася напередодні великого церковного 

свята. Раптом він завів мову про Святого угодника Миколая. 

Мій співрозмовник родом із Черкащини, народився у місцях Тараса Шевченка. 

У сім’ї було багато дітей, а родина після 30-х років надзвичайно бідувала, тому 

хлопчик змушений був працювати з малих літ, зокрема, пас сільську череду корівок. 

Трапилося так, що там і навчився говорити чорні брутальні слова. 

Матуся була віруючою людиною, як заведено, у святому кутку хати розміщувалися 

ікони. І просила, і соромила мама синочка, але нічого не допомагало, аби той 

взявся за розум і відмовився від поганих слів. Син не зважав на її прохання. 

… Якось після довгого літнього дня, коли хлопчик після роботи швидко заснув, 

йому уві сні з’явився дідусь, дуже схожий на того, який був зображений на іконі. Він 

нахилився над хлопчиком і суворо запитав: «Чому ти говориш такі погані слова?» 

Маленький пастушок прокинувся і до ранку не міг заснути… 

… Він прожив велике і змістовне життя, але жодного разу після того випадку не 

промовляє лайок не лише у присутності жінок, але і в чоловічому колі, пам’ятаючи 

про Святого Миколая, який промовив до нього уві сні. 

Ніна НЕМИРОВСЬКА. 

У березні 2011 р. Братська газета «Успенська вежа» відзначатиме своє 20-ліття. Це єдине 

православне західноукраїнське друковане видання, яке безперервно з року в рік виходить у 

світ, несучи своїм читачам інформацію про життя та служіння Української Автокефальної 

Православної Церкви та Львівського Ставропігійного Братства св. ап. Андрія Первозваного. З 

1995 р. «Успенська вежа» стала Всеукраїнським органом Братства і розповсюджується по 

всій країні та за її межами, де проживають православні українці. 

Газета видається та утримується коштом постійних читачів та братчиків. 

Передплативши «Успенську Вежу» собі і своїм родичам, на сільську чи міську бібліотеку Ви 

сприятимете поширенню християнської моралі, духовності, українських традицій та культури. 

Передплатити газету можна у кожному поштовому відділенні України. 

Ціна передплати на рік – 22.86 грн. Передплатний індекс – 35013. 

З питань передплати за кордон прохання звертатися до редакції. 

Найдорожчий скарб 

і радість – наші діти 

Дорогі та наймолодші читачі дитячої 

сторінки газети “Успенська вежа”. Сьогодні 

розповідь буде про недільну катехитичну 

школу парафії Свв. апп. Петра і 

Павла м. Львова. Існує вона дуже давно. 

Можу собі пригадати ті часи середини та 

кінця 80-х років, бо власне тоді сама була 

її вихованкою. В той час викладачами 

школи були о. Іван Пашуля (зараз мешкає 

в Австралії) та його помічниця п. Віра. 

Це були прекрасні часи відродження 

УАПЦ, дітям прищеплювалась любов до 

Бога, передання і шанування українських 

традицій та підняття національної свідомості. 

Можна сказати, що на той час недільна 

школа разом із настоятелем о. Володимиром 

Яремою (Патріярхом Димитрієм) 

брала активну участь у всіх концертах, 

різдвяних дійствах, поїздках, 

зустрічі Патріарха Мстислава у нашому 

Храмі, розбудові та поширенні української 

автокефалії на теренах Львівщини. 

При певних обставинах та після 

від’їзду о. Івана Пашулі до Австралії, недільною 

школою опікувався отець-капелан 

Михайло Турконяк. 

Сьогодні ми продовжуємо справу наших 

вчителів і наставників. Кожного року, 

починаючи з вересня по липень, у школі 

проводиться навчання кожної неділі після 

другої Святої Літургії о 12.00 годині. 

Основною метою у нашій школі є навчити 

дітей Закону Божого, розвинути 

у маленьких душах любов до Бога і до 

ближнього свого, зберегти і передати 

традиції наших предків. Починаючи з 

осені, проводяться заняття з катехизації, 

ближче до грудня місяця є підготовка 

до свята Миколая та привітання 

наших дорогих отців: настоятеля о. Миколая 

Кавчака і о. Миколая Павлишина, 

на Різдво вже традиційно організовуємо 

дитячий вертеп, на Великодні свята 

біля церкви водимо гаївки, а на день 

Св. Трійці наші вихованці приступають 

до Першої Сповіді та урочистого Причастя. 

Цього року 14 листопада ми організували 

поїздку у Скит Манявський (або 

як його ще називають «Українським 

Афоном»), який діє у с. Маняві Івано- 

Франківської області. Дітям цікаво було 

почути історію заснування монастиря, 

побачити красу Карпат, у яких знаходиться 

монастир, побувати у трьох церквах 

Воздвиження ЧЖХГ, Благовіщення 

Богородиці та Свв. мчч. Бориса і Гліба, 

помолитися на могилі гетьмана Івана 

Виговського, попити цілющої і святої 

води з Блаженного каменя, до якого треба 

стрімко підніматись у гору. Ми мали 

можливість прикластися до чудотворної 

ікони Матері Божої Манявської та 

відчути її енергію і тепло біля Хреста 

перед храмом Воздвиження ЧЖХГ, де 

вона об'явилася. 

Користуючись нагодою, через нашу 

газету хочемо подякувати усім хто допоміг 

у здійснені поїздки, настоятелю о. 

Миколі Кавчаку за благословення, директору 

ВАТ “Львівенергоавтотранс” п. 

Петруняку В.І. за наданий транспорт та 

п. Тарасу Сенику за оформлення документів, 

а також водієві п. Віктору та всім 

учасникам поїздки. 

Отже, цілий рік ми з дітками ведемо 

плідну працю і, маю надію, будемо пожинати 

гарні плоди цієї праці. 

З нагоди прийдешнього свята Миколая 

хочемо привітати усіх дітей, побажати 

їм рости здоровенькими, поважати і 

любити батьків та старших, гарно вчитись 

у школах, бути слухняними, чемними, 

веселими на потіху всієї родини і на 

славу України та знайти від угодника 

Божого Миколи під подушкою подарунка. 

Орися ДЯКОВСЬКА (Дацко), 

керівник недільної школи при храмі 

Свв. апп. Петра і Павла м. Львова. 

ЗАСНОВНИК ГАЗЕТИ — 

Львівське крайове ставропігійне братство 

св. ап. Андрія Первозваного, 

зареєстроване міністерством України 

у справах преси та інформації. 

РЕЄСТРАЦІЙНЕ СВІДОЦТВО: серія КВ № 2335 

Тим, хто бажає матеріально підтримати наше 

видання, повідомляємо банківські реквізити: 

ПАТ АКБ “Львів” 

Р/р 260075157, МФО 325268, 

код ЄДРПОУ 20785948 

Подяка за Ваші пожертви друкуватиметься 

на сторінках газети. 

НАША АДРЕСА: 

79008, Львів-8, вул.Руська, 3/1 

Для листування: 

м. Львів - 8, а/с 1334 

(032) 235-52-02 

www.stavropigia.lviv.ua 

E-mail: fediv.yuriy@gmail.com 

Редактор Олег ПЕНДЕРЕЦЬКИЙ 

Редакційна колегія: 

Микола БАНДРІВСЬКИЙ, Роман МАКСИМОВИЧ, 

Віра МАРКОВИЧ, Юрій ФЕДІВ 

Автори опублікованих матеріалів відповідають за точність 

використаних фактів, цитат, власних імен. Редакція намагатиметься 

найменше втручатися в авторський текст, 

зберігаючи особливості стилю. Водночас залишає за собою 

право редагувати, скорочувати подані матеріали. 

Cтатті, світлини, малюнки, що надійшли в редакцію, 

не повертаються. 

Передплатний індекс — 35013 

Друк газети виконаний у ДП ВПП МОУ «Армія України» 

Замовлення №

Успенська вежа № 12 (2010)

Transform your PDFs into Flipbooks and boost your revenue!

Delete template?

Save as template ?