Успенська вежа № 2 (2009)

More documents

Recommendations

Info

6 Лютий 2009 ІНФОРМУЄ За віру і єдність! Візитація Владики Макарія у Таврійську єпархію Макарій, Архиєпископ Львівський, керуючий справами Рівненсько- Волинської і Таврійської єпархій здійснив візитацію Таврійської єпархії наприкінці минулого року: 19 грудня Владика звершив чин освячення новозбудованої церкви Перенесення мощів Святителя Миколая м. Нової Каховки Херсонської області. Владиці співслужили 6 священиків. Після літургії настоятель храму декан Новокаховського благочиння митрофорний протоієрей Микола Щуцький був нагороджений орденом св. ап. Андрія Превозваного 1-го ступеня. По завершенні богослужіння відбувся хресний хід довкола храму із читання Святого Євангелія. 21 грудня Владику Макарія зустрічала громада Преображення ГНІХ с. Михайлівки Нововоронцовського району Херсонеської області Новокаховського деканату. Під час Божественної Літургії настоятель парафії ієрей Володимир Гонтар був возведений у сан протоієрея. Після Літургії Владика Макарій оглянув будову величавого храму. 22 грудня у свято зачаття Праведною Анною Пресвятої Богородиці Архиєпископ Макарій відслужив Божественну Літургію у капличці Чуда Архистратига Михаїла в Хонех смт. Лазурного Скадовського району Херсонської області. Після Літургії Владика мав зустріч із парафіянами та оглянув будівництво церкви. 28грудня Владика Макарій звершив чин освячення престолу у церкві Покрови Пресвятої Богородиці м. Баштанки Миколаївської області, який був зрушений з місця у зв’язку із кладенням плитки на підлогу храму. Владиці співслужили три священики, зокрема: ієрей Іван Копровський, ієрей Василь Смаль та ієрей Ігор Щерб’як. Під час Богослужіння ієрей Іван Копровський був возведений в сан протоієрея, ієреї Дмитро Федунь, настоятель церкви, був нагороджений черговою нагородою – наперсним хрестом, а Ігор Щерб’як – черговими нагородами: набедреником і правом носіння фіолетової скуфії. 29 грудня Владика Макарій відвідав парафію Свв. апп. Петра і Павла м. Миколаєва і оглянув будівництво церкви, після повернувся до Львова. Вітають Владику Макарія із Різдвом Христовим Шостого січня 2009 року у навечіря Різдва Христового згідно усталеної традиції декан Львівського благочиння митрофорний протоієрей Ігор Бурмило із духовенством Львівського деканату просфорою і словами вітання вітали правлячого архиєрея із наступаючими Різдвяними Святами. Після споживання благословенної просфори із вином духовенством було проспівано декілька колядок. Святкування ювілею о. Степана Гарбадина Дев’ятого січня цього року Архиєпископ Макарій вітав із 50-літнім ювілеєм від Дня народження митрофорного протоієрея Степана Гарбадина, настоятеля храму Св. ап. Андрія Первозваного м. Львова. Владика відслужив Божественну Літургію у співслужінні Львівського декана митрофорного протоієрея Ігоря Бурмила та сотрудника ієрея Руслана Гарбадина. Під час Літургії о. Степан був нагороджений вищою церковною нагородою – правом носіння другого хреста, а ієрей Руслан був возведений у сан протоієрея. ПАМ’ЯТЬ Доземний поклін Теодорові Скрипцю Поборники віри і правди були завжди і є в сучасному житті гонимі. Маємо безліч прикладів у нашій історії і знаємо, що були вони катованими, ув’язненими та масово знищувалися фізично всіма державними режимами, які панували на нашій багатостраждальній землі. Віра і правда непоборні злою силою, і тому наша земля знову й знову родить нових борців-патріотів, мудреців, із допомогою яких ми прийшли до незалежності духовної і державної. У нашому середовищі став прикладом борця-патріота світлої пам’яті перший Отаман Прикарпатської Січі Українського козацтва і голова регіонального осередку Братства святого апостола Андрія Первозваного села Верхньої Стинави Стрийського району Львівщини Теодор Скрипець. Не сподобалася ворогам його позиція незалежності нашої Церкви і Держави. Вони 14 січня 1994 року по-звірячому відібрали життя Теодору, коли він повертався із церкви додому в своєму рідному селі. Побратими-козаки і братчики ніколи не забудуть свого Отамана! 17 січня цього року, в час 15-тиріччя від його загибелі великою громадою зі Львова відвідали село Верхню Стинаву і разом із священиками церкви Різдва Іоана Хрестителя м. Львова о. Володимиром Васьківим та настоятелем храму Воздвиження ЧЖХГ села Верхньої Стинави о. Степаном Кобильником й односельцями Отамана помолилися за вічний спокій убієнного в його рідній церкві та на його могилі, що поблизу церкви. Гори ніби затамували подих, коли відправлялася панахида на могилі Теодора Скрипця. Сніг перестав сипати, розступились хмари, сонце засяяло, обіймаючи пам’ятник-могилу Отамана і людей, які молилися за його душу в оту холодну зимову днину. Після панахиди виступили зі словами пам’яті Отаман Прикарпатської Січі Українського козацтва Іван Шклярський, від Братства – пані Віра Маркович, які розповіли про світлі діяння Теодора Скрипця в царині відродження УАПЦ та козацтва і закликали односельців продовжувати його світлу справу для укріплення здобутків задля зміцнення нашої Церкви та держави. Сини загиблого Отамана Роман і Степан та дочка Галина з онуками щиро подякували усій громаді за вшанування батька і запросили на трапезу в сільський будинок «Просвіти», де й продовжили розмови про насушні проблеми сьогодення як у Церкві, так і в державі загалом. Наш кор. На світлинах: козацька варта біля могили світлої пам’яті першого Отамана Прикарпатської Січі Українського козацтва Теодора Скрипця; родичі, друзі та побратими вшановують молитвами 15- ту річницю від дня загибелі великого українця Теодора Скрипця. Світлини Галини ГУРСЬКОЇ.
Лютий 2009 7 Надсадно, тривожно бамкали дзвони. Один, менший, – високо. Другий, більший – нижче, басовитіше. – Антихристи! – Душогуби прокляті! – Їм церкви нашої треба ! Та вже позабирали все, що могли! Ще їм душу треба віддати! – Кровопивці! –Іроди! Вже й віра наша їм очі коле! – кричала Тетяна, зводячи руки до неба! Люди бігли – хто з вилами, хто з граблями, хто з якоюсь ломакою, раз у раз поглядаючи на церковні бані, що виблискували у сонячному промінні, не відаючи про замисли віровідступників. Усі щось кричали, не чуючи один одного. Очі палали ненавистю до тих, хто хотів забрати у них останню святиню, що єднала теперішнє з минулим, благословляла в дорогу до майбутнього, очищала від скверни душі людські перед порогом до царства вічного спокою. Перед потоком зупинилися. Іншої дороги до храму немає – їхатимуть сюди. Верещали діти, не могли вгамувати гніву чоловіки, та коли на дорозі, метрів за двісті від потоку, з’явився «бобик», а позад нього вантажівка, всі замовкли, мовби забувши на мить, задля чого сюди прийшли. Першою отямилася Тетяна: – Їдуть! Ади, їдуть тоти запроданці! – Тоти антихристи! – Рабівники! – Бога не бояться! Люто, а часом розпачливо кричали люди, грізно потрясали у повітрі граблями чи ломакою. Коли «бобик» наблизився до «юрби», вже не можна було в її суцільному реві розібрати жодного слова. «Бобик зупинився». З нього обережно висунувся голова місцевого колгоспу: – Люди! Я прізиваю вас к спокойствію! Понімаєтє, ми хотім сдєлать как лучше! В церквє вашєй будєт музєй. – Який музей? – Який ще музей! – У церкві буде церква!!! Навперебій бамкали дзвони. Кілька каменюк гепнулося перед «бобиком». Голова колгоспу стояв незворушно. Силувано усміхаючись, вийшло райкомівське начальство. Другий секретар ступив крок уперед: – Товариші! – звично випалив, але, інтуїтивно відчувши недоречність такого звернення в цій ситуації, квапно виправився: – Люди добрі! Ви мусите розуміти, що все, що робиться для вас, для вашого щасливого... – Душогуби! – Запроданці! – Забирайтеся звідси! – Забирайтеся, поки живі! – люди підступали все ближче. – Уйдітє по-доброму, а то хуже буєт! Дайтє проєхать, а то... – уривався терпець голові. ЗУСТРІЧІ У гостях в Оксани Тебешевської Не вборонили – А то, що? Стріляти, москалю, будеш? – Як і в катівнях робив? Кілька каменів влучило в машину, і райкомівські працівники поспішили засунутися на заднє сидіння, зачинивши за собою дверцята. Лише голова не втрачав надії залякати людей: – Гражданє! Ви понімаєтє, что ваші дєйствія протівозаконни? Зачінщікі ответят за ето! – А ваші законні?! – А ви не повинні відповідати?! – Ая, він буде відповідати! – Їм все дозволено! Для них нема ніяких законів, – градом посипалося із юрби. – Послєдній раз прєдупрєждаю: уйдітє! Щільною стіною стояли люди. Ніхто не зрушив з місця. Голова сів у машину й дав знак водієві. Заторохтів мотор. «Бобик» повільно рушив уперед. – Боже милосердний! Кінець світу! Вони би по людях їхали! - залементувала Марина, вибігла наперед з дитиною на руках і посадила її на капот машини. Так зробили й інші жінки. – Їдьте! Їдьте, душогуби! Дитячий крик роздирав душу. Чоловіки почали гамселити по машині вилами, граблями та ломаками. Посипалося скло. – Пєрєстаньтє! Хватіт! Ми уєзжаєм! – кричав голова, та майже ніхто його не чув. – Нє будєм трогать вашу церковь! Слишітє? Нє будем! Вантажівка, яка мала забирати церковне добро, дала задній хід. – Заброди! Запроданці! Безбатченки! – не могли вгамуватися розтривожені люди, та все ж трохи розступилися. Жінки забрали дітей. «Бобик» повільно позадкував. Бамкали дзвони: великий – низько, менший - вище. Люди втихомирилися. Навіть діти перестали плакати. – Вборонили ... Але чи надовго? – вголос роздумував Михайло. – Кілько треба – стілько будемо боронити! То наше, – відповів на те Олекса. – Треба, певно, вночи сторожувати церкву. – Аби вони наважилися їхати вночи? Ломати двері? Я щось не думаю. То ж не стодола, а церква! Святе місце. Та й сказав: «Нє будєм трогать!» – Може, й так! Непомітно зійщло на село надвечір’я, позолотивши церковні бані. Здавалося – три великі багаття палахкотіли над верхів’ям лип та грабів. Замовкли дзвони. Люди розходилися по домівках. Ще й ще переживали недавню подію, але вже цілком спокійно, радіючи, що не дали потоптатися по своїй гідності, що вборонили церкву. ...Світанок розбудив село рвучким вітром, дощем і сполоханим бамканням. – Що би то мало значити? – запитав чи сам себе, чи Катерину, що поралася біля печі, Михайло. – Хтось у рейку б’є... Сьогодні «Успенська Вежа» гостює у мальовничому Прикарпатті. Івано-Франківщина завжди була колискою українського народу, дала землі багато талантів, які живуть і працюють на літературній ниві для прославлення українського слова та пісні. Ми завітали до п. Оксани Тебешевської, яка мешкає в с. Голині Калуського району та працює вчителем української мови і літератури в місцевій школі та Калуській ґімназії. Пані Оксана Тебешевська народилася 1 січня 1955 року у селі Брошневі Рожнятівського району Івано-Франківської області у селянській родині Уляни та Степана Бойків. Навчалась у місцевій школі. З дитинства мріяла стати вчителем. З відзнакою закінчила філологічний факультет Івано-Франківського педагогічного інститутут імені Василя Стефаника. Учитель методист. Заслужений учитель України. Заступник голови Калуського міськрайонного об’єднання товариства «Просвіта», керівник Калуської районної молодіжної літературної студії «Провесінь». За вагомий особистий внесок у справу українського національного відродження нагороджена медаллю «Будівничий України» Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Тараса Шевченка. Авторка поетичних збірок «На березі долі» (1997) , «Тиша немовлених слів» (2006) і книжки прози «Про що мовчить Михайлова скрипка» (1999, 2006), числених публікацій літературознавчого і краєзнавчого характеру в періодиці, навчальних посібників з української мови і літератури. Твори Оксани Тебешевської друкувались у часописах «Дзвін», «Перевал», «Дивослово», «Обрії»... Ми пропонуємо увазі наших читачів оповідання «Не вборонили», адже багатьом галичанам описане досить близьке і знайоме, тисячі наших співвітчизників пережили закриття та грабування храмів окупаційним радянським режимом. Це невеличка історія познайомить молодше покоління із тим пережиттям – втратою найріднішого і найсокровеннішого – духовного дому. Деколи люди собою боронили церкви від знищення, грабунку та перетворення їх у музеї атеїзму, складські приміщення, філіали шкіл та інститутів. Юрій ФЕДІВ. Чого ж не у дзвони? – Михайле! Михайле! Чи чуєш, що сталося? Церкву пограбували... Дзвони зарали... – став на порозі Олекса, захеканий, увесь мокрий. – Як? Коли? Обоє вибігли з хати. Дощ немилосердно шмагав по обличчях, вітер перехоплював подих. Та на це ніхто не зважав. Люди з усіх кінців села збіглися до церкви. Максим щосили гримав залізякою по рейці, підвішеній до гіляки липи, що росла побіч церковної брами. Глибокі сліди від коліс вантажівки перед спорожнілою дзвіницею були вже до половини залиті водою. Двері храму з виламаним замком осиротіло поскрипували від кожного пориву вітру. Люди, переступаючи через потолочені чобітьми вишивані рушники, розкидані, як непотрібне ганчір’я, по східцях, хрестились і з жахом на обличчях заходили до церкви. – Боже милосердний! Дивіться! – Марина високо підняла уламок іконостаса, на якому кров’ю скапувало пробите цвяхом серце Божого Сина. – Потрощили! Безвірники! – Позабирали образи! – Вівтар знищили! Нелюди! – Не буде їм прощення ніколи! Люди зойкали, піднімали уламки іконостаса, цілували, гнівно таврували словом «безбожники» тих, хто посмів осквернити святиню. Михайло в саме серце вбирав той біль, той зойк людських душ. Почувався, як, певно, і всі, винним у тому, що сталося. Як? Як він міг подумати, що не наважаться? Чого не переконав Олексу і всіх, що вони, оті людці, на все здатні, що для них уже немає нічого святого? Може, й сам не до кінця в це вірив? Не знаходив відповідей на свої запитання, а його мозок нестерпно-пекуче свердлила думка: «У сусідньому селі вберегли церковцю... А ми не вборонили... Не вборонили...». За віру і єдність! ІНФОРМУЄ Богослужіння за Україну 22 січня 2009 року, в День соборности України, о 9 год. у Свято-Дмитрівському храмі м. Харкова відправлено Архиєрейську Святу Літургію за Україну, її боголюбивий народ і державу. Очолив богослужіння Архиєпископ Ігор. Йому співслужили священики м. Харкова та приміських сіл. Об 11 год. клир і миряни Української Автокефальної Православної Церкви поклали квіти до пам’ятника Тарасові Шевченку. О 12 год. у конференц-залі готелю «Київський» відбувся круглий стіл: «Досвід соборности й виклики сучасного сепаратизму», підготований Харківською обласною організацією Всеукраїнського об’єднання «Свобода» (голова Ігор Швайка). У роботі круглого столу взяли участь Архиєпископ Ігор, священики й миряни Харківсько-Полтавської єпархії, Харківське крайове братство святого апостола Андрія Первозваного. 50 років служіння о. Романа Сембратовича З нагоди 50-ліття пастирського служіння митрофорного протоієрея Романа Сембратовича, настоятеля церков: Свт. Миколая Чудотворця с. Ваньовичів і Св. ап. єв. Іоана Богослова с. Морозовичів Самбірського деканату сьомого грудня 2008 року Архиєпископ Львівський Макарій відслужив Божественну Літургію у церкві Святителя Миколая с. Ваньовичів. Владиці співслужили 12 священиків. Під час малого входу о. Романа було возведено в сан протопресвітера. Після літургії о. Роман приймав привітання від районної влади, духовенства і парафіян. Полтава зустрічала владику Ігоря У неділю по Богоявленні, 25 січня 2009 року Архиєпископ Ігор відвідав Свято-Юріївську парафію м. Полтави. Владика відправив Святу Літургію й привітав із днем народження настоятеля парафії протоієрея Ігоря Литвина,який протягом служіння в Полтаві здобув загальну любов і пошану вірних УАПЦ в цьому місті. Відбулася зустріч із парафіянами, на якій архієрей відповів на численні питання про церковне життя та місію православного християнина в світі, що переживає кризу. Архиєпископа супроводжували до Полтави голова Харківського крайового братства святого апостола Андрія Первозваного Вадим Приходченко, іподиякони Віталій Макаревич і Дмитро Шаповалов, директор недільної школи Катерина Шаповалова.
Page 1 and 2: ЩОМІСЯЧНА ВСЕУКРАЇ
Page 3 and 4: Назавжди залишитьс
Page 5: Лютий 2009 5 ПРЕМ’ЄРА

Успенська вежа № 2 (2009)

Create successful ePaper yourself

Delete template?

Save as template?