Успенська вежа № 3 (2009)

ЩОМІСЯЧНА ВСЕУКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА СТАВРОПІГІЙНОГО БРАТСТВА СВ. АП. АНДРІЯ ПЕРВОЗВАНОГО 

За віру і дність! 

є 

Виходить з березня 1991 року БЕРЕЗЕНЬ 2009 року № 3 (201) 

ПАСТИРСЬКЕ ПОСЛАННЯ 

всечесному священству й побожним мирянам Української Автокефальної 

Православної Церкви з нагоди початку Великого посту 2009 року 

Всечесні Отці! Дорогі Брати і Сестри! 

Добрий народний звичай запрошує 

нас перед далекою й відповідальною 

дорогою зупинитися, присісти на хвилину, 

заспокоїти думки. Скористаймося з 

цього звичаю й нині, коли готуємося вирушити 

в семитижневу дорогу Великого 

посту – дорогу до Бога, відтак же й 

до себе самих. 

Два тижні тому Церква нагадувала 

нам про досвід блудного сина, який зважився 

повернутися до зрадженого отця. 

І кожен із нас міг пізнати в цьому гіркому 

досвіді власні життєві помилки. Та 

сенс притчі – не у викритті синових провин. 

Євангеліє розкриває нам особливу 

Господню присутність у нашому житті 

в образі безмежно доброго Отця, готового 

завжди прийняти нас у Свої обійми, 

прощаючи всі завдані Йому кривди. 

Зупинімося в спокійній призадумі – і 

ми відчуємо на обрії Великого посту 

присутність Небесного Отця, Який 

чекає на нас і сподівається на наше повернення. 

Ми йдемо до Нього не самі. Нас кли- 

ПІЛАТ 

Це 

че в дорогу й супроводжує в ній Сам Божий 

Син, гуртуючи людство в Свою 

спільноту – святу Христову Церкву. Її 

настанови, поради, церковна молитва 

визначатимуть духовну атмосферу посту. 

Переживаючи каяття за власні провини, 

відчуваючи біль і смуток через 

свою людську слабкість, ми постійно 

живитимемося натхненним словом святих 

Андрія Критського та Єфрема Сирина, 

нам осяватиме дорогу материнська 

любов Пречистої Богородиці. Особисте 

прагнення повернутися до Отця 

відкриє нам радість життя в церковній 

спільноті, радість співпереживання каяття 

зі своїм ближнім. 

У цю мить спокійної призадуми поміркуймо 

над універсальністю головної 

настанови Євангелія, з якою маємо вирушати 

у Великий піст: «Коли ви прощатимете 

людям їхні провини, то й 

Отець ваш небесний простить вам» 

(Мт. 6:14). У чині прощення відкривається 

духовна перспектива посту, його покликання: 

реалізувати наш талант творити 

добро ближньому, властивий кожній 

людині як визначальна частина дару подібности 

Богові. 

Наш шлях до Бога пролягає через 

примирення зі своїм оточенням, через 

перемогу над амбітним прагненням 

стверджувати себе за рахунок інших, 

через подолання комплексів власної 

вищости. Ми не зможемо побачити красу 

вечірнього довкілля, доки не вимкнемо 

в кімнаті світло й не розсунемо 

фіранки на вікнах. Так само годі сподіватися 

осягнути досконалість і багатство 

довколишнього світу, доки нам засліплює 

очі яскраве сяйво власного «Я», 

а штучні самозахисні бар’єри заважають 

впустити біль і турботи ближнього 

до нашого приватного життя. 

Ми вчимося прощати, аби навчитися 

любити й творити добро. Піст не повинен 

ховати від нас болів і турбот довколишнього 

світу. Волання ближнього про допомогу 

може стати Божою відповіддю 

на наші життєві пошуки, спрямовуючи 

нас на діяльне служіння іншим. Молитовна 

тиша посту дозволить нам краще 

почути це волання й прийняти його як 

одна з дійових осіб Голгофської драми. Богослови, історики і 

дослідники виробили різне ставлення до неї: від строгого засудження 

за смерть Сина Божого до співстрадницьки-співчутливого 

до чиновника, який “невинний в крові Цього Праведника” (Мф. 27, 

24). Мова йде про Понтія Пілата, який служив римським прокуратором 

і префектом в Юдеї у 26 – 36 роках. 

дар Божої любови та довіри. І саме тоді, 

коли в дорозі до Отця, помітивши страждання 

ближнього, зупинимося, щоб йому 

допомогти, ми відчуємо, як розкриваються 

батьківські обійми Творця й Він 

Сам вирушає нам назустріч, промовляючи: 

«Прийдіть, благословенні.., 

візьміть у спадщину Царство, що було 

приготоване вам від створення світу» 

(Мт. 25:34). Амінь. 

† ІГОР, 

архиєпископ Харківський і Полтавський. 

Ім’я прокуратора було Понтій, прізвисько 

“Пілат” (pilatus – воїн, озброєний дротиком). 

Напевно, він раніше командував в 

особливому роді римських військ озброєних 

дротиками – короткими списами. На 

дванадцятому році служби у римського 

імператора Тиберія він отримує призначення, 

яке вабило почестями і лякало неспокоєм. 

До цієї посади він пройшов довгий і 

нелегкий шлях. Необхідними супутниками 

на цьому шляху просування були жорстокість 

з підлеглими і прислужництво вищим 

чинам. Доводилося знешкоджувати 

пастки, які ставили проти нього, і заманювати 

в лабіринти інтриг своїх ворогів. Особливо 

нелегко було втриматися у водовороті 

двірцевих інтриг і поєдинків. Тут використовувалося 

все: підкуп, підлабузництво, 

зрада, донос, любовні інтриги… Першу 

скрипку у цьому всьому грав імператор Тиберій. 

Хтось із його сучасників дуже влучно 

описав його – “багно, змішане з кров’ю”. 

Підозрілий, озлоблений постійними поєдинками 

з ворогами, він любив повторювати: 

”Нехай ненавидять, аби боялися”. У 

такій “каруселі” Пілат отримує призначення. 

Поєднання цивільної посади прокуратора 

провінції й військової – префекта давало 

великі переваги. Але, якби це було не 

в Юдеї. Щойно отримавши призначення і 

прибувши на місце, Пілат вже настроїв проти 

себе юдеїв. А все через те, що не знав і 

не розумів (а може не хотів розуміти) звичаїв 

євреїв. Зазвичай, місцеперебуванням 

прокураторів була Кесарія, на час свят вони 

переселялися в Єрусалим для пильнішого 

нагляду за порядком. Щойно прибувши в 

Кесарію, Пілат віддав розпорядження воїнам 

перенести вночі срібних орлів із Кесарії 

в Єрусалим. Цим він довів юдеїв до 

сказу. П’ять днів і п’ять ночей, лежачи на 

голій землі, вони з погрозами осаджували 

Кесарію. Але, за наказом Пілата, воїни обступили 

їх і ті були змушені відступити перед 

лицем явної загибелі. 

Пілат усе хотів робити по закону. Це був 

римський бюрократ, скептик, проте не 

позбавлений філософських інтересів, бо 

він надалі сформулював на всі віки основне 

філософське питання: “що таке істина?” (Ін. 

18, 38). 

Про Пілата досить багато розказує Йосиф 

Флавій. Пілат не був ні кровожерливим, 

ні садистичним, він був тільки відчуженим від 

юдеїв, недолюблював їхніх проводирів і не 

довіряв їм. Була в ньому і чесність, і навіть 

деяка гуманність. Випадок, описаний 

Флавієм, яскраво свідчить про це. Звичайно, 

римські правителі не соромились діставати 

особисту користь зі свого правління. 

Пілат насмілився підняти руку на “корван” — 

єрусалимську храмову казну, але не для 

себе, а для будівництва громадського водогону, 

завдяки якому місто отримало воду із 

“Соломонових джерел”. Єрусалим, розташований 

у гористій місцевості, відчував 

особливу потребу у воді. Пілат вирішив виправити 

ситуацію, але фанатичні юдеї 

підняли повстання. Для них здавалося 

важливішим принцип недоторканості священного 

“корвана”. Пілат і тут не розправився 

з бунтівниками із звичайною на той 

час жорстокістю. Він одягнув римських 

воїнів у цивільне, наказав їм узяти палиці і 

батоги замість зброї, затесатись у натовп, 

і, за наказом, розігнати в такий спосіб 

найактивніших бунтівників. Тому все обійшлося 

без серйозного кровопролиття. 

Найбільше Пілат боявся зради і доносу. 

Посада слави і багатства, яку він обіймав, 

через донос могла обернутися пасткою, з 

якої неможливо вибратися. Кожен день міг 

ознаменуватися викликом на острів Кріт, до 

імператора. Тиберій не вірив у покірність 

підлеглих. Виїхавши з Вічного міста і оселившись 

на острові, він влаштовував безперервні 

оргії і вигадував все нові тортури 

для своїх жертв. 

Тиберій демонстрував майже нелюдську 

пильність і винахідливість, і керувався 

єдиним принципом: карати, карати, карати, 

щоб заворушення, як пожежа не розповсюдилися 

по всій провінції. Перебуваючи 

у постійному острасі, Пілат, за своєю 

давньою звичкою, відмічав на таблиці щасливі 

дні крейдою, а нещасливі “чорні” дні 

вугіллям. У кінці кожного місяця він рахував 

білі і чорні кружечки і визначав наскільки 

вдалим чи невдалим був місяць, що минув. 

Одного ранку до Пілата привели дивного 

В’язня. У правителя він викликав навіть 

деяку симпатію: спокійний і благородний, 

навіть побитий і знеславлений натовпом, 

Він вигідно відрізнявся від тих, хто Його обвинувачував. 

Пілат добре знав ціну 

єврейським первосвященикам, корисливим 

служителям храму, лицемірним фарисеям 

і саддукеям, що рвуться до влади. А 

поза їхніми спинами хвилювався бунтівний 

юдейський натовп. Цього Чоловіка привели 

з незвичайним звинуваченням у присвоєнні 

титулу царя юдейського. Пілат вирішив 

поговорити з ним наодинці і спитав: 

“Чи ти юдейський цар?” 

Христос побачив добрий порух у душі 

Пілата і почав розмовляти з ним не як 

підсудний з суддею, а як людина з людиною: 

“Чи ти це від себе говориш, чи інші тобі 

сказали про Мене?” Пілат відповів: “Хіба я 

юдей? Твій народ і первосвященики видали 

Тебе мені. Що Ти зробив?” (Ін. 18, 34— 

35). 

Христос бачив, що прокуратор стоїть 

перед великим вибором. Влада Пілату була 

дана згори, як Господь згодом і зауважив 

йому, але право вибору у нього відібрати 

ніхто не міг. Пілат міг і не видати Христа на 

розп’яття, якби він повірив у Нього, як розбійник 

на хресті, або навіть якби він захотів 

стати “суддею праведним”. Адже він твердо 

і неодноразово визнавав Христа невинним. 

Спілкуючись з людьми, Христос завжди 

зважав на міру розуміння і духовний розвиток 

конкретної людини. У даному випадку 

Господь хоче, щоб Пілат у міру свого розуміння 

відчув, що “Цар”, Котрий стояв перед 

ним, не є суперником римського цезаря 

чи навіть Ірода четверовласника, що 

Царство Його не від світу цього, і цим самим 

довести брехливість звинувачень. 

Христос навів переконливий практичний 

доказ: “Царство Моє не від цього світу; якби 

Моє царство було від цього світу, Мої прибічники 

подбали б, щоб Мене не видали 

юдеям. Нині ж Моє царство не звідси” (Ін. 

18, 36). З цього вислову Пілат зрозумів, що 

цей дивний В’язень усе-таки визнає Себе 

Царем. У думці йому промайнуло: “Можливо, 

на сході є ще багато царств і царів, невідомих 

римлянам. 

(Закінчення на 4 стор.).

2 

За віру і єдність! 

ІНФОРМУЄ 

Новини Харківсько- 

Полтавської єпархії 

3 лютого 2009 року біля могили видатного 

українського поета Володимира 

Самійленка, що в Боярці на Київщині, 

у день 145-річчя з дня його 

народження зібралася боярська громада 

та гості з різних куточків України. 

Мітинг відкрила директор Бояського 

краєзнавчого музею Любов Кравченко. 

Міський голова Боярки Тарас Добрівський 

відзначив, що радий бачити 

сьогодні так багато людей, особливо 

молоді. 

Заупокійну відправу біля могили Володимира 

Самійленка відслужили настоятель 

Свято-Покровської парафії м. 

Боярки о. Дмитро Присяжний та протоієрей 

Сергій Ковальчук (с. Коженики). 

Після цього пролунало ще чимало виступів. 

Та найголовніша подія дня відбулася 

в стінах Боярського краєзнавчого 

музею – перше вручення премій ім. Володимира 

Самійленка Боярської міської 

ради. Переможці, а ними стали заслужений 

журналіст України Ніна Харчук, 

колектив Боярського краєзнавчого музею, 

поетеса і журналіст Тетяна Зубкова, 

отримали дипломи та нагрудні знаки 

з рук міського голови. Для всіх присутніх 

пролунала літературно-музична 

композиція «Поет живе в серцях свого 

народу» у виконанні наукового співробітника 

Боярського краєзнавчого музею 

Наталії Горенко, керівника зразкової 

студії естрадно-народного співу 

Центру творчості молоді «Оберіг» Оксани 

Нурищенко, провідного концертмейстера 

кафедри музики Київського 

національного університету культури і 

мистецтв Майї Іваненко та лауреата 

премії ім. В.Самійленка і автора композиції 

Тетяни Зубкової (Володай). 

Потім виступили: письменник Олег 

Чорногуз, голова Київської обласної 

організації Спілки письменників України 

Анатолій Гай, заступник голови Києво-Святошинської 

райдержадміністрації 

Олександр Лук’янчук, поети Віталій 

Приймаченко, Галина Гай, Володимир 

Бубир, священики Дмитро Присяжний 

і Сергій Ковальчук та багато інших. 

* * * 

3 лютого Харківська обласна 

організація Конґресу українських 

націоналістів (голова Богдан Дяків) 

провела в центрі Харкова вшанування 

80-річного ювілею утворення 

Організації українських націоналістів. 

На запрошення організаторів 

акції її відкрив молитвою й пастирським 

словом архиєпископ 

Ігор. Владика Ігор відзначив християнські 

корені ідеології ОУН, нагадав 

про церковне виховання її фундаторів 

і наголосив на жертовності в ім’я 

ближнього як наріжному камені 

діяльності ОУН. Було покладено квіти 

до пам’ятника Тарасові Шевченку. У 

покладенні квітів взяли участь протоієрей 

Віталій Зубак, протоієрей 

Сергій Підтягин, о. Станіслав Аштраф’ян. 

Відбувся мітинґ. 

* * * 

6 лютого в київській середній 

школі 175, де навчався Валерій 

Марченко і діє його музей, відбулося 

вшанування ювілею матері відомого 

українського правозахисника 

Ніни Михайлівни Марченко (Смужаниці), 

парафіянки Різдво-Богородичного 

храму м. Києва. Серед учасників 

ювілейної зустрічі були Євген 

Сверстюк, Мирослав Маринович, Василь 

Овсієнко, Семен Глузман, а також 

настоятель парафії Різдва Пресвятої 

Богородиці протоієрей Валерій Копійка, 

який передав ювілярці вітання 

від архиєпископа Ігоря, клиру й мирян 

Харківсько-Полтавської єпархії. 

Березень 2009 

Вельмишановному пану Тарасові Дмитрику, 

синові нашого Смирення у Господі, любов, 

благодать та мир від Бога. 

Ми удостоїлися і цього року урочисто вшанувати первородного 

серед Апостолів, як говорить Ісихій Єрусалимський, 

„першу основу, стовп Церкви, Петра перед Петром, 

основу із основ, початок із початків, того, що кличе, 

перш ніж самому бути покликаним, ведучого власного 

брата,” перш ніж самому бути приведеним до Христа, першого 

Євангеліста та вістуна Месії, Андрія, богодостойного 

Апостола, засновника та небесного покровителя Церкви 

Багряного Міста. 

Впродовж століть наш святий та мученицький Вселенський 

Престол проживав у щедрості на ласку та покровительство 

Первозваного Учня Христового та продовжує 

спиратися на посилання до Спасителя за нього та всіх дітей 

його у світі та на бесіди блаженного Андрія. Його хрест є 

нашим історичним жеребом, але і визнання його є загальним 

та непорушним нашим віросповіданням, яке ми, за 

його молитвами зі святої Фанарської твердині, пристрасно 

прагнемо не припиняючи безперервно випромінювати 

у Вселенну, оберігаючи його до останнього подиху. 

Благородна участь Вашої дорогої Поважності у Престольному 

святі Святої Матері Великої Христової Церкви 

та послані їй шанобливі побажання дарували нам велике 

зворушення та надзвичайну радість. Тому відповідаючи 

Вам у батьківській глибокій любові, бажаємо від усієї душі 

щедрої допомоги та опіки Святого Андрія для Вас і Ваших 

дорогих близьких, і хай скоро втілений заради нас та нашого 

спасіння Єдинородний Син і Слово Боже буде щедрим 

для Вас на те, що є похвальним, що є приємним для 

серця та сприяє спасінню душі. 

10 грудня 2008 р. 

Пристрасний прохач до Бога, 

Варфоломій Константинопольський. 

Аритмос протос 1421 

Найповажнішому панові Тарасу Дмитрику, Голові 

Львівського Ставропігійного Братства Святого Андрія, дорогому 

синові нашого Смирення у Господі, любов, благодать 

і мир від Бога. 

На засіданні нашого Святого і Священного Синоду 

було прочитано отриманий від Вашої Поважності лист датований 

2 жовтня цього року за номером 132, який сповіщає 

про трагічний ювілей 1708 року та виявляє почуття 

любові та поваги Вашого Ставропігійного Братства Святого 

Андрія до Святої Матері Великої Христової Церкви 

та до нашої Смиренності. 

У відповідь повідомляємо Вам, що ми молимося за 

упокій душі померлих у тій сумній події, та що Вселенська 

Патріархія відповідно до свого становища у Православній 

Церкві цілковито прихильно налаштована докласти 

усіх зусиль, щоб якомога швидше розв’язати затяжну 

та плачевну проблему українського народу та запанував 

милий Христові мир, такий необхідний для подальшого 

загального прогресу народу. 

Крім того, просимо у Бога всього найкращого для 

Вас і для Ваших близьких та помічників, ласка та безмежне 

милосердя якого хай завжди будуть з Вами. 

22 грудня 2008 р. 

Палкий молільник перед Богом, 

Варфоломій Константинопольський. 

Дякуємо жертводавцям! 

Редакція часопису «Успенська вежа» 

щиро дякує нашим жертводавцям, 

які посприяли випуску цього номера 

нашої газети, зокрема: 

п. Володимир МАРЧАК 

м. Сянік (Польща) 50 дол. США 

п. Ніна ГОЛУБ м. Тернопіль 50 грн. 

п. Марія ДРАПАК 

м. Підгайці Тернопільської обл. 50 грн. 

п. Роман МАКСИМОВИЧ 

м. Львів-Винники 100 грн. 

п. Юрій ФЕДІВ м. Львів 50 грн. 

п. Емілія м. Львів 20 грн. 

п. Наталя м. Львів 20 грн. 

п. Ірина ФАРОЩА м. Львів 10 грн. 

Сашко САЄНКО м. Полтава 10 грн. 

НОВИНИ 

Тягар гріхів людей 

немилосердний 

На кволе тіло ледь воздвиг 

Ісус. 

Уперто ніс, 

Відказуючи ствердно: 

«Все ж донесу його. 

Все ж донесу». 

Кровавить слід дорогу 

на Голготу... 

Хитнувся світ — 

І впав Христос на шлях. 

Оті сліди людської крові й 

поту 

І досі в нас на ріках та полях. 

Упав Христос, 

Й козацька Січ упала. 

У певну мить спіткнеться 

кожен з нас, 

Лиш би при цьому віра 

не згасала 

В серцях і душах, 

всюди і щораз. 

Як землю-неньку 

вирвали з темниці, 

Чи не гласив ти: 

Хресне сходження 

Олег ГЕРМАН 

«Слава і хвала!» 

Тепер речуть 

зневірені та ниці: 

«Нащо нам воля? 

В ній причина зла...» 

Чоло напоказ 

б’ємо у поклонах, 

При серці ж камінь 

носимо облуд 

І боїмося правди, 

як прокльону... 

Тяжка вона, мов хрест, 

як страшний суд. 

Тяжка була тоді, 

тяжка і нині; 

Коли честь вбило 

золоте теля, 

Безвладна влада 

спить у баговинні 

І вже в нікого віри не вселя. 

Упав Ісус. 

Ледь звівся на коліна. 

Упав уперше 

під тяжким хрестом. 

«Я донесу на гору неодмінно...» — 

Лунав мотив, 

як вічності псалом. 

Нам відповідають 

Начальнику управління внутрішньої політики 

Львівської облдержадміністрації п. І.Ожиївському. 

Голові Ставропігійського братства св. ап. Андрія 

Первозваного п. Т.Дмитрику. 

На виконання Першого заступника Міністра Кабінету 

Міністрів України, Управління охорони культурної 

спдщини розглянуло звернення Львівського крайового 

ставропігійного братстсва св. ап. Андрія Первозваного 

щодо закритя громадських туалетів на вул. 

Кн. Романа, 38-а, у м. Львові, які знаходяться на місці 

колишньої Богоявленської церкви та кладовища з козацьким 

курганом. 

Сучасний стан скверу та оточуюча забудова, яка 

сформована в кінці ХІХ – поч. ХХ ст. повністю знівелювала 

сліди колишньої церкви та кладовища. 

Для розгляду поставленого питання необхідно провести 

науково-архівні пошуки, на основі виявлених 

матеріалів опрацювати проектні пропозиції можливості 

відновлення чи консервації фрагментів церкви, 

та ліквідації громадських туалетів. 

Враховуючи те, що охорона пам’яток культурної 

спадщини в межах історичного ареалу та зон регулювання 

забудови м. Львова належить до компетенції 

управління охорони історичного середовища, необхідно 

отримати інформації про наміри міської влади по 

впорядкуванню скверу на вул. Кн. Романа, 38-а. 

Управлінню житлово-комунального господарства 

Львівської міської ради на виконання доручення необхідно 

проаналізувати ефективність використання приміщень 

громадських вбиралень та доцільність їх подальшого 

використання чи реконструкції. 

Начальник управління В. ІВАНОВСЬКИЙ. 

21.01.09 р. №11/154 

ПРОЩАННЯ 

Це свято 

Різдв’яна пора – це час коли ми можемо зустрітися і разом 

прославляти народження Христа. В Україні відзначення цього 

свята має давню історію, яка поєднана із народними звичаями. 

Провославна громада Львова теж має свою традицію. Саме 

12 років тому Львівським крайовим ставропігійним братством 

св. ап. Андрія Первозваного було започатковано у нашому місті 

свято «Прощання з колядою». Традиція поширилася не тільки 

у православних громадах Львова, але й у греко-католицьких. 

Вертеп і хор села Малковичів Яворівського району.

Церква Святих рівноапостольних Володимира і Ольги в м. Винниках 

Личаківського району м. Львова (на світлинах) збудована у візантійському 

стилі, а нещодавно розмальована вся вівтарна частина храму, що має 

досить красивий сучасний вигляд. Багато уваги будівництву церкви приділяв 

блаженної пам’яті Патріярх Димитрій. Загальне керівництво проектуваннням 

та будівництвом здійснював винниківчанин, заслужений діяч 

мистецтв Тарас Левків. Для роботи над інтер’єром залучалися багато 

молодих талановитих митців-студентів та випускників Львівського державного 

коледжу декоративного мистецтва ім. І. Труша, Львівської академії 

мистецтв. Зводився храм на кошти парафіян та меценатів не лише 

з України, а й долучалися жертводавці із Німеччини, Австралії, США. Дев’ять 

років тривало будівництво, тепер залишилося завершити розмальовку 

церкви всередині та ззовні, впорядкувати територію. 

Березень 2009 3 

НАША ПАРАФІЯ 

Вояжі УПЦ – КП у Винниках 

Слава Ісусу Христу, шановна православна 

громадо. Мене змусила до публічного 

виступу названа публікація, бо 

вона вносить розбрат і сум’яття в наше 

розмірене християнське православне 

життя. І то в час народження Богодитяти, 

коли ми маємо своїми душами 

сприйняти та прославляти у великій вірі 

своїй Сина Божого, Який зійшов із небес 

на землю в людській подобі, щоб 

викупити нас від гріха. А така публікація 

доноситься до нас, як на мене, щоб гріх 

примножувати. 

Вірні Української Автокефальної Православної 

Церкви (УАПЦ) у Винниках 

добре знають першопричини виходу 

публікації о. Степана Палька (УПЦ-КП), 

який раніше не мав ніякої дотичності до 

Винник. Але випадок, коли він відслужив 

панахиду в капличці на вулиці Пекарській 

у Львові за померлим офіцером, а 

потім завершив похорон у Винниках, 

мабуть, наштовхнув його на думку, що 

в мікрорайоні вулиці Кільцевої нашого 

міста, що трохи віддалений від храму 

З КОЛЯДОЮ 

Святих рівноапостольних Володимира 

і Ольги УАПЦ, можна спробувати загітувати 

частину наших прихожан, 

від’єднати від нашої парафії і створити 

свою церкву – іншої конфесії – УПЦ-КП. 

Але спроба не вдалася, бо вірні УАПЦ 

визнали свої помилки і відкликали 

організовані вояжем УПЦ-КП підписи та 

заяви. 

Я не мав бажання вступати в дискусію 

з цього приводу з представниками 

іншої конфесії, тим паче, що їхня спроба 

розколоти нашу громаду не вдалася, 

але не маю права змовчати на публікацію, 

просякнуту відвертою неправдою. 

По-перше, автор свою мету висловив у 

першому абзаці, де сказано, що звертається 

через ЗМІ, щоб «захистити, таким 

чином, благородний задум». Але не 

роз’яснюється від кого чи чого захистити. 

Хто і в який спосіб погрожував чи 

кого утискував? Просто кинута фраза, як 

інтрига. 

Далі розповідаються «достоянія» 

УПЦ-КП із різнобічними неточностями 

нас завжди єднає 

Восьмого лютого 2009 року молитвою 

«Царю небесний» розпочалося 12- 

те відзначення «Прощання з колядою». 

Благословив свято митрофорний протоієрей 

Ігор Бурмило – настоятель Успенської 

Ставропігії, обласний благочинний 

Львівської єпархії УАПЦ. Разом із 

декількома сотнями вірних, на концерт 

прибули: митрофорний протоієрей Василь 

Петрик (настоятель храму Святих 

рівноапостольних Володимира і Ольги м. 

Винник), протоієрей Роман Сотник (декан 

Миколаївського благочиння), протоієрей 

Михайло Кравчик (настоятель храму 

Св. Димитрія с. Мальчиць Яворівського 

району) та протоієрей Микола Гаврон 

(священик-капелан храму Св. Володимира 

м. Львова). 

Цього року свято було напрочуд різноманітним 

та цікавим. На відміну від попередніх 

років, крім постійних учасників, 

а саме: хору Братства св. ап. Андрія Первозваного, 

ансамблів працівників стоматологічної 

поліклініки № 2 м. Львова 

«Любисток», студентів ЛНУ ім. Івана 

Франка «Марвінок», хорів храму Свв. 

Завдячуючи змістовним проповідям настоятеля храму Святих 

рівноапостольних Володимира і Ольги в м. Винниках, митрофорного 

протоієрея Василя Петрика (на світлині), кількість парафіян у церкві 

збільшується. У великі християнські свята храм відвідує більше двох 

тисяч парафіян. Тут співає професійний хор під керівництвом Олександра 

Москаля. Але спокій православної громади був нарушений вторгненням 

у Винники представника УПЦ–КП з метою організувати людей 

і зареєструвати ще одну церкву. Про це була опублікована 15 січня 

2009 року в міській газеті «Винниківський вісник» інформація протоієрея 

Української Православної Церкви Київського Патріархату (УПЦ 

– КП) Степана Палька «Господь дав кожному народу священний дар – 

віру, волю, свободу». Цю публікацію редакція «Успенської вежі» попросила 

прокоментувати отця Василя Петрика, який роз’яснює ситуацію. 

апп. Петра і Павла, Успенської Ставропігії, 

– прибули гості із районів. Незабутню 

вертепну виставу показали парафіяни 

храму Св. Димитрія Солунського 

с. Мальчиці Яворівського району. Водночас 

співав церковний хор цієї ж церкви. 

Продовжили програму православний чоловічий 

хор із с. Мшаної Городоцького 

району. Наймолодшими учасниками свята 

були дитячий хор храму Свв. апп. Петра 

і Павла м. Львова та парафіяни Успенської 

деканальної парафії м. Миколаєва. 

Керівник Ліля Міджак подарувала 

присутнім пісні у своєму виконанні. 

Незабутні коляди презентували тріо 

бандуристок Наталя Степаняк, Наталя 

Ферендович та Ірина Гоза, студенти 

Львівської Національної консерваторії 

ім. Миколи Лисенка. Проте справжнім подарунком 

для присутніх був виступ відомої 

співачки Софії Федини. Наприкінці 

свята виступив хор храму Свв. рівноап. 

Володимира і Ольги м. Винник під керуванням 

Олександра Москаля. Зевершили 

святкову програму хор «Оранта» 

Ставропігійної церкви Успіння Пресвятої 

Богородиці м. Львова соборною колядою 

«Бог Предвічний». 

Час минає, але раз на рік вірні Української 

Автокефальної Православної 

Церкви м. Львова та Львівської області 

мають можливість зустрітися у свят- 

та викривленнями, що збиває на манівці 

необізнаних людей в історії створення 

цієї Церкви. Релігієзнавці можуть навести 

десяток спростувань і неточностей, 

наведених у публікації. Я не зможу деталізувати 

наведені «достоянія» стосовно 

«канонічних архієреїв з апостольським 

приємством» чи те, що «Матір’ю- 

Церквою для УПЦ-КП був і залишається 

Вселенський Константинопольський 

Патріархат», бо це займе великий обсяг. 

Наведу лише одну цитату з книги архиєпископа 

Ігора Ісіченка «Історія Христової 

Церкви в Україні»: «27 травня 1992 

р. в Харкові зібрався Архиєрейський собор 

УПЦ… На соборі було присутніх 18 

єпископів із 20. Шістнадцятьма голосами 

було обрано нового предстоятеля 

УПЦ – митрополита Володимира Сабодана. 

Було оголошено про заборону 

митрополита Філарета у священнослужінні…» 

(412 с.). 

Найзавуальованіше автор цитує римовані 

рядки, як він наголошує – «одного 

поета» (до речі, чомусь анонімного, 

як у совєцькі часи): «…Борімось проти 

зла, насилля, Проти сектантського засилля». 

У контексті це звучить, ніби проти 

всіх інших християн. Тоді яку Церкву 

у Винниках автор називає сектантською? 

Виходить, що власне ту, яку й 

представляє. Бо навіть так званий Всеукраїнський 

православний собор 25 

червня 1992 року, зорганізований Філаретом 

Денисенком після позбавлення 

його священичого сану разом із представниками 

влади схвалив під пунктом 

4 таке рішення: «Собор заявляє, що главою 

УПЦ – КП вважає патріярха Мстислава 

(Скрипника), щоб удостоїтися канонічності. 

Але сам патріярх Мстислав 

не визнав канонічності рішень цього так 

званого собору. Й Українська Автокефальна 

Православна Церква відмежувалася 

від діянь новоствореної УПЦ – КП, 

залишаючись досі канонічною. 

Ото ж бо на чий млин воду ллємо? Це 

як у тій байці, коли прийшов зайда до 

хати галичанина, наївся-напився і підбурює 

діточок, щоб вигнали рідних 

батьків, бо він їм буде за кращого батька. 

Якими б він цяцьками їх не заманював, 

то що з таким «добродієм» зроблять 

діти, усім зрозуміло… 

Дорогі брати і сестри, шановні винниківчани! 

Спасибі Вам за християнську 

терпимість і розуміння ситуації. Врахувавши 

всі побажання православних людей 

мікрорайону, що розбудовується 

по вулиці Кільцевій, ми вже освятили 

Хрест і місце, де буде споруджено новий 

храм Святителя Миколая УАПЦ у 

Винниках. Уже цього року спільними зусиллями 

будемо намагатися розпочати 

будівництво і закласти фундамент під 

нову церкву, не зважаючи на важку економічну 

кризу в нашій державі. Хай допоможе 

нам у цьому Всемилостивий 

Господь. 

Митрофорний протоієрей 

Василь ПЕТРИК, 

настоятель храму Святих рівноапостольних 

Володимира і Ольги 

УАПЦ м. Винник. 

Світлини Олега ПАНАСА. 

Хор храму Святих рівноапостольних Володимира і Ольги м. Винник. 

ковій атмосфері, спільно поколядувати 

та поспілкуватися. 

Дай Боже, щоби традиція, започаткована 

в 1997 року, жила і розвивалася ще довгі роки. 

Власний кореспондент. 

Світлини Ярослава ПАВЛУЦЬКОГО.

4 



Новини Харківсько- 

Полтавської єпархії 

У день Стрітення Господнього, що 

співпав цього року з неділею блудного 

сина в місті Лозовій Харківською 

обласною організацією ВО «Свобода» 

(голова Ігор Швайка) за 

підтримки організацій: Української 

народної партії, партії «Реформи і 

Порядок» і Української республіканської 

партії було відновлено Гайдамацький 

хрест на місці бою воїнів 

УНР з російськими аґресорами в 

грудні 1917 року. Невідомі варвари 

знищили пам’ятний хрест напередодні 

Дня пам’яти героїв Крут. Чин освячення 

хреста відправив архиєпископ Харківський 

і Полтавський Ігор. Владиці співслужили 

протоієрей Віталій Зубак (Харків) і 

протоієрей Григорій Ганзюк (Харків). 

Співав хор Свято-Дмитрівського храму 

м. Харкова. Було освячено свічки та 

відправлено панахиду за загиблими героями. 

У проповіді архиєпископ Ігор нагадав 

про повернення блудного сина до 

люблячого батька, як про взірець відновлення 

історичної пам’яти й пошани до 

забутих оборонців Батьківщини. На 

мітингу виступили голови харківських 

обласних організацій ВО «Свобода» Ігор 

Швайка й Української народної партії 

Василь Третецький, а також представник 

лозівського осередку УРП. До Гайдамацького 

хреста було покладено 

квіти. Пролунав церковний гімн «Боже 

великий, єдиний». 

* * * 

Київська спільнота «Віра і 

Світло» провела в день Стрітення 

Господнього у храмі Різдва 

Пресвятої Богородиці своє традиційне 

свято. Капелан київської 

спільноти «Віра і Світло», настоятель 

парафії протоієрей Валерій 

Копійка відправив молебень 

з чином освячення свічок. 

Відбулося представлення організації, 

а потім парафія Різдва Пресвятої 

Богородиці влаштувала для 

членів організації та їхніх родичів 

святкову трапезу. «Віра і світло» - це 

рух спільнот. У центрі спільнот «Віра і 

Світло» перебувають особи, в тій чи 

іншій мірі розумово неповносправні, 

навколо яких згуртовуються батьки і 

приятелі, особливо молоді люди. Члени 

спільнот зустрічаються регулярно і 

зав’язують все тісніші дружні стосунки, 

ділячись труднощами і радощами, 

спільно святкуючи, беручи участь у 

спільній молитві і приймаючи Святе 

Причастя. Кожна спільнота налічує 

близько тридцяти осіб. 

На зустрічі був присутній представник 

Львівського крайового ставропігійного 

братства св. ап. Андрія Первозваного 

Юрій Федів. 

* * * 

З нагоди 70-річного ювілею 

парафіянина Свято-Дмитрівського 

храму, одного з організаторів 

Харківської єпархіяльної 

амбулаторії, кандидата 

медичних наук Ігоря Котульського 

22 лютого в Свято-Дмитрівському 

катехитично-пастирському 

центрі відбулася 

авторська виставка дерев’яних 

скульптур, вирізьблених 

ювіляром. Виставка була організована 

з ініціятиви Харківського 

крайового братства апостола Андрія 

Первозваного. Її освятив архиєпископ 

Ігор. Вітаючи автора, 

владика вказав на рідкісне мистецтво 

співпереживання ближньому, 

яке дозволило Ігореві Котульському 

не лише досягти помітних 

успіхів у медицині, а й тонко 

відтворити внутрішній світ людини 

в мистецьких творах. 


ПІЛАТ 

(Закінчення. Початок на 1 стор.). 

Може В’язень – один із них? Він прийшов 

до Єрусалима без охорони і свити. Захищати 

тут Його було нікому, а все ж таки 

Цар і хто Його знає...” Без сумніву, Ісус прочитав 

ці думки Пілата, і щоб відкинути будьякі 

політичні тлумачення Свого царства сказав: 

“Я для того народився і для того прийшов 

у світ, щоб свідчити про істину. Кожний, 

хто від істини, слухає Мого голосу” (Ін. 18, 

37). Почувши це, Понтій Пілат байдуже і 

скептично промовив: “А що таке істина?” 

(Ін. 18, 38). Голос живої Істини не дійшов ні 

до його серця, ні до його розуму. І це було 

першим вибором Пілата, першим його 

гріхом. 

Цей момент дуже виразно зобразив на 

своїй картині великий російський художник 

Микола Ге, де Пілат ще зберігає людську 

порядність. І, можливо, навіть милосердя, 

його симпатії були явно на боці В’язня. 

Та первосвященики наполягали, що 

Ісус “підбурює народ, навчає по всій Юдеї, 

починаючи з Галилеї і аж сюди” (Лк. 23, 5). 

“Пілат, почувши це, запитав, чи він галилеєць. 

Переконавшись, що Він з підвладних 

Ірода, відіслав Його до Ірода, який тими 

днями перебував у Єрусалимі” (Лк. 23, 6— 

7). Цей вчинок Пілата можна розцінювати 

як небажання далі займатися цією справою, 

вважаючи її дріб’язковою. 

Але допит у Ірода був коротким. З Пілатом 

Христос розмовляв, а в Ірода мовчав, 

бо бачив лише порожню цікавість, бажання 

полоскотати нерви чимось надприродним 

і надзвичайним. Не діждавшись від 

Христа ні відповіді, ні чуда, “Ірод зі своїми 

воїнами, принизивши та висміявши Його, 

одягнув у світлу одіж і відіслав Його до Пілата”(Лк. 

23, 11). 

Чому Ірод, наглумившись з Христа, всетаки 

вдягнув його у світлу одежу, на знак 

невинуватості, і потім відіслав назад до 

Пілата? Недарма у свій час Христос називав 

Ірода не вовком, а лисом (Лк. 13, 32). 

Виверткості і хитрості у ньому було більше, 

ніж прямого злодійства. Цим він хотів полестити 

Пілату. Адже було очевидно, що 

Пілат, посилаючи В’язня до Ірода, вважав 

Його невинним. І Ірод зробив приємне 

Пілатові, підтверджуючи його суддівську 

мудрість і проникливість. Пілат клюнув на 

приманку. “Того дня Ірод і Пілат стали друзями, 

хоча раніше вони ворогували між собою”,— 

додає євангеліст Лука (23, 12). 

Пілат, скликавши первосвящеників, і 

начальників, і народ, сказав їм: “Привели 

ви мені Цю Людину як Того, що підбурює 

народ. І ось, я перед вами допитував і не 

знайшов у Цій Людині ніякої провини з того, 

в чому Її обвинувачуєте. Так само й Ірод, 

який повернув Його нам. Отож, нічого вартого 

смерті Він не зробив” (Лк. 23, 14—15). 

І далі — несподіваний, нелогічний, суперечливий 

і римському праву, і справедливості, 

і навіть здоровому глузду висновок: 

“Тож, покаравши Його, відпущу” (Лк. 23, 

16). Якщо доведена невинуватість, то за 

що карати? “Тоді Пілат звелів узяти Ісуса й 

бичувати” (Ін. 19, 1). Так Пілат став “суддею 

неправедним” (так назвала його Церква), 

пішов на діло явно несправедливе, яке суперечило 

совісті, щоб не загострювати стосунків 

із синедріоном і закінчити цю неважливу, 

на його погляд, справу порівняно 

легким покаранням. Пілат фактично 

зробив свій вибір, хоч обманював сам 

себе, що цим він рятує Ісуса від страти. А 

може, і справді сподівався, що обвинувачі 

цим задовольняться. 

“Воїни, сплівши вінок із терну, поклали 

Йому на голову і зодягли Його в багряницю; 

підходили до Нього й казали: 

“Радій, Царю юдеїв!” – і били Його в обличчя” 

(Ін. 19, 2—3). Євангеліст Матфей 

додає ще таку подробицю: воїни дали Христу 

у праву руку тростину і, “впавши на 

коліна перед Ним, глузували з Нього, кажучи: 

“Радій, Царю юдейський!” І плювали 

на Нього та, взявши тростину, били 

Його по голові” (Мф. 27, 29 — 30). 

Пілат знову викликав до себе Ісуса і 

вивів Його до народу скривавленого, побитого, 

у терновому вінці. І щось знову 

здригнулося у Пілатові. Він не один раз 

бачив злочинців після бичування. А тут він 

помітив дещо величне у цьому змученому 

Чоловікові, Який зберіг гідність і після 

зневаження. Пілат промовляє свою знамениту 

фразу, вказуючи на Нього: “Оце – 

Людина!” (Ін. 19, 5). Всі страждання люд- 

ства, але разом з тим усе високе, що є в 

людстві, було в Ісусі Христі, і Пілат намагався 

розкрити на це очі народові, проте 

юдеї безтямно і несамовито кричали: “Розіпни, 

розіпни Його!” Пілату все більше 

хотілося припинити цю справу і не вдаватися 

у подальше судочинство. І раптом 

він знаходить вихід. Пілат згадав, що у 

цього народу завтра Пасха і є звичай на 

честь неї відпускати одного в’язня. Виконавши 

цей звичай, він врятував би Ісуса і, 

одночасно, полестив би юдейському національному 

і релігійному почуттю. 

Цей єврейський звичай був затверджений 

у Римі, де виявляли віротерпимість 

до релігійних звичаїв підкорених народів. 

Тому євангеліст Лука говорить: “Треба ж 

було йому щосвята відпускати їм когось 

одного” (23, 17). Пілат миролюбно вмовляє 

обвинувачів (Євангеліє дуже виразно 

зберегло його інтонацію): “Та є у вас звичай, 

щоб я вам відпускав одного на Пасху. 

Чи хочете, щоб я вам відпустив Царя 

юдеїв?” Він думав, що, називаючи так 

Ісуса, він викличе до Нього симпатію, але 

це тільки додало масла у вогонь, і на цьому 

згодом зіграли підступні первосвященики. 

Зараз же вони знову закричали: “Не 

Його, а Варавву! Варавва ж був розбійником” 

(Ін. 18, 39 — 40). “Варавва був ув’язнений 

за якийсь заколот у місті і за вбивство”,— 

уточнює євангеліст Лука (23, 19). 

Юдеї вимагали розп’яття Христа. 

Пілат говорить: “Візьміть і розіпніть його 

ви, бо я не знаходжу в Ньому провини”. 

Відповіли йому юдеї: “Ми маємо Закон, і 

за Законом Він мусить умерти, бо видає 

Себе за Божого Сина!” Коли Пілат почув 

ці слова, то ще більше злякався” (Ін. 19, 

6—8). 

А Пілат жив вже роки на цьому фанатичному, 

несамовито релігійному Сході, 

де культ істинного Бога весь час стикався 

з різним марновірством, де саме повітря, 

здавалося, було насичене очікуваними 

і звершуваними чудесами. А тут ще 

його дружина Прокула, під час суду над 

Ісусом, посилає до Пілата служницю з 

проханням: “Не май нічого до Того Праведника, 

бо багато я натерпілася нині у 

сні через Нього!” (Мф. 27, 19). За церковним 

переданням, згодом Прокула закінчила 

своє життя мучеництвом за Христа. 

“Дійсно, в цьому чоловікові є щось незвичайне, 

може він і справді син якогось 

з богів”,— думав Пілат і продовжував вагатися. 

Він пішов у преторію, куди воїни 

повели Ісуса, і спитав: “Звідки Ти?” Ісус 

не дав йому відповіді. Каже Йому Пілат: 

“Чому до мене не говориш? Хіба не 

знаєш, що маю владу Тебе відпустити і 

маю владу розіп’яти Тебе?” Відповів йому 

Ісус: “Не мав би ти жодної влади наді 

Мною, якби не була вона тобі дана з висоти. 

Тому той, хто Мене видав тобі, має 

більший гріх” (Ін. 19, 9—11). 

З цього короткого діалогу можна зробити 

кілька висновків. Перше. Пілат ставить 

себе вище Христа. Він гордо говорить 

йому про свою владу, про те, що життя 

і смерть Христа в його, Пілатових, руках. 

Проте все-таки видно внутрішнє боріння 

правителя: він іде шляхом гріха, та 

останнє слово ще не сказане. Сам Пілат 

усвідомлює можливість двох рішень, і 

якесь добре почуття ще спалахує в ньому. 

І Христос порушує мовчанку, але розмова 

вже суворіша, ніж першого разу. Ісус 

мовби ставить Пілата на місце. Суддя 

проти судді: “Ти думаєш, що влада твоя 

особиста, належить тобі? Ні! Ти маєш її 

лише тому, що вона кимось дана тобі зверху”. 

І друге. На Тайній вечері Христос сказав 

учням, що Син Людський іде так, як 

написано про Нього. Але горе тій людині, 

через яку Син Людський буде виданий. 

Краще було б тій людині не народитися 

(Мк. 14, 21). Пілат вже стояв на цій 

страшній грані зради Сина Людського, і 

Христос, говорячи про гріх, сказав йому 

про це. Проте Господь пом’якшує Свій вирок, 

ніби зараховуючи спроби Пілата врятувати 

Його від страти. Гріх лишається 

гріхом, та більше гріха на інших — Юді та 

начальниках юдейських, бо вони більше 

знали і розуміли, Кого віддають на 

смерть, ніж цей язичник. І Пілат відчув це 

добре ставлення і лагідність Христа, і “з 

того часу Пілат намагався відпустити 

Його”,— підкреслює євангеліст Іоан (19, 

12). 

І тут юдеї знаходять новий аргумент: 

“Якщо Його відпустиш, ти не є другом кесаря!” 

(Ін. 19, 12). Так вони перенесли 

процес у суто політичну площину. І вони 

попали в десятку. Пілат був шокований. 

Йому вже уявлялися зрадники-конкуренти, 

донос, виклик до кесаря, похмуре обличчя 

Тиберія… 

“Зачувши це слово, Пілат вивів Ісуса у 

двір, сів на місце судді, що зветься ліфостротон, 

– єврейською мовою: гаввафа… 

Він каже юдеям: “Ось ваш Цар!” Вони зчинили 

галас: “Візьми, візьми та розіпни 

Його!” Запитує їх Пілат: “Вашого Царя розіп’яти?” 

Відповіли первосвященики: “Ми 

не маємо царя, крім кесаря!” (Ін. 19, 13— 

15). 

Так закінчилася історія Юдеї як теократичної 

держави. Її первосвященики 

відреклись від самого серця і змісту своєї 

історії і владу римського імператора визнали 

як єдину владу, перекреслюючи цим 

месіанські сподівання народу. Так начальники 

юдейські зробили свій вибір. 

“Побачивши, що нічого не вдіє, а заколот 

дедалі більшає, Пілат узяв воду, вмив 

руки перед народом і сказав: “Невинний 

я в крові Цього Праведника! Дивіться 

самі!” Пихатий римлянин виправдовується 

перед Богом чи богами, чи перед своєю 

совістю, принаймні — перед чимось вищим. 

Він відчуває і говорить, що ця страта 

спричинить Божественну відплату. 

Пілат відверто боїться і не хоче брати на 

себе відповідальності. І, “весь народ закричав: 

“Кров Його на нас і на наших дітях 

” (Мф. 27, 24—25). 

Бог не карає, а попускає діяти законові 

причин і наслідків, і тому і людина 

осібно, і народи, і людство самі створюють 

свої долі. Те, що відбулось в Єрусалимі 

через 38 років після розп’яття Христа 

є наслідком цього страшного духовного 

торгу Пілата з юдейським народом, 

який не зрозумів “часу своїх відвідин” (Лк. 

19, 44). 

“Пілат зробив напис і помістив на 

хресті. Було написано: “Ісус Базарянин, 

Цар юдеїв” (Ін. 19, 19). Написано було поєврейськи, 

по-грецьки і по-римськи (Ін. 

19, 20), тобто трьома основними мовами 

тодішньої європейської і малоазіатської 

цивілізації. “Та юдейські первосвященики 

говорили Пілатові: “не пиши: “Цар 

юдеїв”, – але що Він Сам заявляв: “Я – 

Цар юдеїв!” Пілат відповів: “Що я написав 

– те написав” (Ін. 19, 21—22). Він був 

роздратований поведінкою юдейського 

духовенства і синедріону і цим написом 

хотів принизити їх: ось, ви домоглися розп’яття 

власного царя. А можливо, у цьому 

написі заключалася посмертна данина 

поваги незвичайному Засудженому. Пілат 

віддавав Йому останні почесті. По обидва 

боки Христа розп’яли двох розбійників. 

Передання розповідає, що ввечері, 

коли Пілат прийшов додому, дружина Прокула 

йому дорікнула: “Чому ти не послухав 

мене і розіп’яв Його?” Пілат відповів: 

“Коли Він Син Божий, то Він воскресне”. 

Майже дві тисячі років минуло з тих 

пір, а історія ганебного вчинку Пілата живе 

у людській пам’яті. Але чи тільки у пам’яті? 

Хіба не живе у кожному з нас свій маленький 

Пілат? Хіба не буває, що коли 

приходить час сказати рішуче і безкомпромісне 

НІ неправді, несправедливості, 

злу – ми піддаємося спокусі “вмити 

руки”? Хіба не буває так, що отримавши 

певну владу “згори” (неважливо яку – духовну 

чи політичну), ми стараємося оправдати 

високе довір’я вищого від нас начальника. 

І навіть отримавши наказ, який 

у більшій чи меншій степені суперечить 

моралі, ми, не задумуючись виконуємо 

його, щоб довести вірність старшому і 

щоб не обійшли конкуренти. А ще, заглушуючи 

у собі голос совісті, захищаємося 

перед усіма: “Ми лише виконували наказ…” 

І, як Пілат, боїмося доносу і втрати 

привілеїв. 

Одного дня пошта принесла звістку про 

смерть Тиберія. У постійній боротьбі за 

владу він дійшов до божевілля і спустив дух 

від люті, що сенат помилував його чергових 

ворогів. Той день Пілат позначив білим 

кружечком. 

Підготував протоієрей 

Володимир ГЕНСЬОР, 

викладач Літургіки ЛДС УАПЦ.


ДО 195-РІЧЧЯ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ 

Аби з покоління в покоління ми змогли 

вірити, молитися, любити і терпіти, 

як Тарас Григорович Шевченко 

Любити Україну – це постійно молитись за її дітей, аби Господь 

привів їх до розуміння сенсу життя. А життя – це іспит. А іспит 

можна скласти успішно, маючи глибокі знання з предмету. Предмет 

– жити за законом любові. 

Такою невмирущою любов’ю і славою українського народу оповитий 

Тарас Шевченко – поет-пророк, чия безсмертна спадщина — одна 

з найбільших вершин людського генія. Т. Шевченко – велетень духу, 

митець могутньої творчої сили, непримиренний борець проти будьякого 

гноблення людини людиною. Поезія, мистецтво слова поєдналися 

в його творах із національною боротьбою і становлять з нею 

суцільний органічний сплав. Боротьбою за визволення народу, за соціальну 

справедливість і духовне розкріпачення мас Т. Шевченко здійснив 

найвище суспільне призначення поета. 

Тарас Григорович Шевченко залишив 

величезну творчу спадщину: славнозвісний 

«Кобзар», який уславив нашу поетичність. 

Про велику світову славу великого 

Кобзаря свідчать пам’ятники, 

встановлені в різних країнах світу: у Палермо 

(Канада), Бухаресті, Вашингтоні, 

Нью-Йорку, Парижі тощо. Навряд чи є 

на земній кулі куточок, де б не звучала 

полум`яна поезія Великого Кобзяря, навряд 

чи існує мова, якою б не було перекладено 

«Заповіт». Чарівна Шевченкова 

поезія викликала великий інтерес серед 

китайських читачів. За це народ свято 

шанує Шевченка. У багатьох місцях 

йому відкрито музеї. Починаючи з 1962 

року, щорічно присуджуються Державні 

премії України імені Т. Г. Шевченка в галузі 

літератури і мистецтва. За цей час 

почесного звання шевченківського лауреата 

удостоєні П. Тичина, О. Гончар, П. 

Загребельний, В. Сосюра, М. Бажан, Г. Тютюнник, 

Ю. Збанацький, П. Майборода, С. 

Людкевич, О. Кульчицька, А. Малишко, 

В. Касіян, Л. Новиченко, Д. Павличко, М. 

Вінграновський, І. Драч, В. Стус, Б. Антоненко- 

Давидович, М. Жулинський, Р. Лубківський 

та інші митці. За рішенням 

ЮНЕСКО, ювілеї Т. Г. Шевченка відзначалися 

в усіх державах світу, в багатьох 

із них вийшли переклади «Кобзаря». 

Шевченкова спадщина зберігає своє 

естетичне і соціально-виховне значення 

у наш час. Вона близька українському читачеві 

і всьому прогресивному людству 

народністю, патріотизмом і волелюбністю. 

Значення літературної спадщини 

Шевченка – це також значення його 

«Кобзяря», який збагатив українське письменство 

новими темами та ідеями, образами 

і жанрами, ритмами і віршовими 

розмірами, тропами і стилістичними фігурами. 

З появою цієї книжки наша література 

поповнилася ліричними та епічними 

віршами, громадянськими та інтимними 

творами, романтичними баладами 

та різними видами поем. У «Кобзарі» зображене 

минуле і сучасне українського 

народу, його історія та географія. У невеликих 

за обсягом творах Шевченко зумів 

охопити питання, що хвилювало всі народи. 

Тарас Шевченко збагатив літературну 

мову нашого народу, вбираючи в себе 

з колиски всі болі й прагнення свого народу, 

всі барви й звуки свого краю, він 

перелив їх у пісенно-мальовничі слова. 

Шевченко перетворив українське слово 

на чисте золото поезії. 

Життя і творчість Кобзаря є для нас 

своєрідним моральним кодексом, твори 

Шевченка роблять людей кращими, ласкавішими, 

доброзичливішими. Без таких 

людей давним-давно зачерствіло б 

людське серце. 

У Шевченка вчилась і вчиться багата 

українська література. Нема на Україні 

видатного, передового поета і письменника, 

який би не відчував на собі майбутнього 

впливу титана української поезії. 

Шляхом Шевченка пішли найвидатніші 

передові українські письменники – Марко 

Вовчок, Панас Мирний, Іван Франко, 

Павло Грабовський, Леся Українка та ін. 

Він оплодотворяє літературу свого народу 

художньою силою і простотою слова, 

палкою любов`ю, полум`яною пристрастю. 

Українська література зберігає 

і збагачує спадщину свого великого поета. 

Українську літературу початку 

XXст., у тому числі й поширювану серед 

інших народів, важко уявити без творчості 

Тараса Григоровича Шевченка. Тарас... 

Просторо в цьому імені. В ньому вся 

історія наша, все буття, ява і найпотаємніші 

сни. Нас просто не існує без 

нього: Україна — це Шевченко, Шевченко 

— це Україна. Не знайти такого анатомічного 

скальпеля, який міг би відділити 

одне від одного. Синонімічна пара на 

всі часи, доки й світу. 

І зовсім уявити себе без Шевченка — 

все одно, що без неба над головою. Він — 

вершинна парость родового дерева 

нашої нації, виразник і хранитель народного 

духу. Навіть плоть його вознесена 

на вершину. Іншої такої могили на Україні 

нема, нема такої могили на всій планеті. 

Вона — немов козацька вежа, де при наближенні 

небезпеки запалювали сторожовий 

вогонь. Вогонь на сторожовій вежі 

Шевченка не згасає ніколи. Той вогонь 

— його іменний Глагол. Коли ми необачно 

віддалялися від нього — більмами бралися 

наші очі, полуда заступала шлях. 

Отоді мали те, що мали. Шевченко універсальний. 

Кажемо: Тарас— і чи є такий 

українець, який би не знав, про кого йдеться. 

Росіянин не назве Пушкіна Олександром, 

англієць Шекспіра — Вільямом, 

німець не нарече імені Гете чи Шіллера, 

француз — Гюго. Там інший вимір, там 

— відчуття дистанції. 

Щодо краси і сили поезії багато хто 

ставлять Шевченка врівень і з Пушкіним 

і з Міцкевичем. У Шевченка сяє та гола 

краса народної поезії, якої у Пушкіна і 

Міцкевича лише іскорки блищать. Натура 

Шевченка світліша, простіша і щиріша 

від натури Гоголя, великого поета 

України, що поставив себе у фальшиве 

становище – бути поетом цілком чужого 

йому російського побуту. Шевченко – 

останній кобзар і перший великий поет 

великої літератури. 

Колись Шевченкові було заборонено 

писати і малювати, поезію «Кобзяря» 

пробували штучно замовчувати. Всі заборони 

й каземати виявилися безсилими 

перед поетовим словом, перед його всепроникаючою 

правдою. Приклад Кобзяря 

є прикладом нездоланності художника, 

приклад безсмертної природи творчого 

й нескореного людського духу, який з 

усіх випробувань неминуче виходить переможцем. 

Творчість Тараса Шевченка, густо й 

щиро зрошена любов`ю до Бога, є нашим 

національним золотим фондом духовності. 

Нам і берегти це духовне багатство, 

щоразу звертатися до нього в дні 

радощів і в години смутку. Будемо робити 

так, як робив Кобзар: носити Бога в 

душі і серці, вірити в його силу, доброту і 

могутність. 

Майже півтора віку пройшло, як перестало 

битися благородне, мужнє серце 

геніального поета Тараса Григоровича 

Шевченка. Але світлий образ великого 

Кобзаря безсмертний, як і сам народ, 

що породив його. Вічно нетлінна 

творчість геніального сина України жива 

подихом життя, биттям гарячого людського 

серця. Безсмертні могутня сила його 

таланту, проникливість і глибина його 

думки, мужність і ніжність його лірики, 

гострота і пристрастність його слова, 

мужність і пісенність його віршів, самовіддана 

любов його до своєї Батьківщини, 

до свого народу. 

Смерть Шевченка в розквіті творчих 

сил була величезною втратою не тільки 

для української літератури, а для всього 

вітчизняного письменства і визвольного 

руху. Та його поезія жила, діяла, поширювалася 

в списках російських та закордонних 

виданнях (празьке видання «Кобзаря» 

1876р. включало більшість позацензурних 

творів поета). З 60-х років XIX 

ст. з’являються перші закордонні праці 

про його життя і творчість та переклади 

творів різними мовами світу. Шевченкова 

поезія і після смерті поета залишається 

могутнім чинником українського літературного 

процесу. Важко переоцінити 

також роль Шевченкової спадщини в розвитку 

не тільки естетичної, а й соціальної 

і національної свідомості українського 

народу. Творчість Шевченка стала новим 

етапом у розвитку естетичного мислення 

українського народу. Вона визначила 

на десятиліття вперед дальший поступ 

української літератури (не тільки 

поезії, а й прози і драматургії), прискорила 

український літературний процес. 

Шевченко підніс українську літературу 

до рівня найрозвиненіших літератур 

світу. 

Він буде так довго безсмертний, як 

довго існуватиме Україна. Це ж бо Тарас 

сказав своєму народові все, що йому треба 

знати, щоб увійти «в народів вольних 

коло», щоб досягти повної самостійності. 

Але заповіт його ще не здійснений! 

Він, що сам себе закляв, стоїть над 

Дніпром і над широкополими ланами 

обох його берегів і жде того «слушного 

часу», коли від закляття звільнить 

його, свого пророка-вождя, український 

народ. 

Підготував Олег ТЕНЕТНИК. 



Новини Львівської 

єпархії УАПЦ 

13 лютого 2009 року у Ставропігійній 

церкві Успіння Пресвятої 

Богородиці м. Львова архиєпископ 

Макарій рукоположив 

у сан ієрея ставленика диякона 

Тараса Микитина, випускника 

Львівської духовної семінарії 

УАПЦ. Владиці співслужили батько 

о. Тараса митрофорний протоієрей 

Ігор Микитин, настоятель церкви 

вмч. Юрія Переможця м. Костопіля 

Рівненсько-Волинської єпархії та 

ректор ЛДС ім. Іоана Богослова 

УАПЦ митрофорний протоієрей Василь 

Луцишин і протоієрей Йосип 

Богдан. 

* * * 

14 лютого владика Макарій 

звершив чин освячення нового 

престолу у церкві Покрови Пресвятої 

Богородиці с. Плоски Дубенського 

деканату Рівненсько- 

Волинської єпархії. В чині освячення, 

а відтак і в Літургії брали 

участь канцлер Рівненсько-Волинської 

єпархії, митрофорний протоієрей 

Володимир Садовський та 

настоятель церкви прп. Іова Почаївського 

смт. Смиги Дубенського 

деканату, митрофорний протоієрей 

Володимир Кравчук. Після Літургії 

настоятель храму благочинний Дубенського 

деканату митрофорний 

протоієрей Євген Андрощук та 

найактивніші парафіяни були нагородженні 

Благословенними грамотами. 

* * * 

22 лютого архиєпископ Макарій 

відслужив святу Літургію у 

Ставропігійній церкві Успіння 

Пресвятої Богородиці м. Львова. 

Під час відправи Владика рукоположив 

випускників ЛДС ім. 

Іоана Богослова УАПЦ в сан ієрея 

Тараса Тимчишина та в сан диякона 

Володимира Ільчишина. 

Семінаристи впродовж навчання в 

семінарії брали активну участь у 

житті львівських храмів свв. апп. 

Петра і Павла та Введення у храм 

Пресвятої Богородиці. 

* * * 

28 лютого владика Макарій 

відвідав новостворену громаду 

Вознесіння Господнього у с. Старовойтовому 

Волинського деканату, 

настоятель о. Іван Семиляк. 

Владика здійснив освячення престолу. 

Опісля було звершено святу 

Літургію у співслужінні семи 

священиків Рівенсько-Волинської 

єпархії УАПЦ. Владика мав зустріч 

із парафіянами, на якій було розглянуто 

конфліктну ситуацію із громадою 

УПЦ МП, яка створює постійні перепони 

для вірних УАПЦ. 

На митному переході в Ягодині 

біля пам’ятного знака спочилим прикордонникам, 

собором духовенства 

Рівенсько-Волинської єпархії УАПЦ 

було відслужено панахиду. 

У поїздці Владику Макарія супроводжували: 

о. Олег Древняк – економ 

єпархії та отець-протодиякон Тарас 

Солук.

6 

ЗАПРОШУЄМО ДО ДИСКУСІЇ 

Велемудрі слова не роблять людину ані 

святою, ані праведною – але чесне життя 

робить тебе милим Богові. 

Це страшно слухати 

31 січня 2009 року по проводовому 

радіо звучав репортаж 

кореспондента українського радіо 

з Італії. 

Пані Василина повідомила, 

що в Італії зараз активно діє 

„Союз атеїстів”. Їх гаслами є 

„Недобра новина – що Бог є; добра 

– ми обходимося без Нього”. 

Практичне вираження цих гасел 

можна побачити і прочитати 

на рекламних роликах, 

бігбордах і т.п. і взагалі уже 

вживаним є термін „практикуючий 

атеїст” на противагу відомому 

„практикуючий християнин”. 

Скажіть, будь-ласка, хіба 

у нас, в Україні, мало таких практикуючих 

атеїстів? А дуже часто 

це люди хрещені, із середовища 

християнського, та навіть із 

наших родин. Правда роблять 

вони це майже підсвідомо – не 

хочу вірити, що через певні переконання. 

Наприклад, у час, 

коли в усіх храмах правляться 

Служби Божі, вони вирішують 

свої невеличкі справи: ідуть до 

перукарень, оглядають об’єкти 

по роботі, вештаються по базарах 

у пошуках подарунку своїм 

близьким чи знайомим – адже 

ввечері ідуть на день народження 

чи іменини. Хоча християнин 

свідомий насамперед помолиться 

за того ж іменинника – і Бог 

дасть найцінніший подарунок – 

здоров’я тут, і життя у вічності. 

Діти ходять на гуртки, танцюють, 

співають, малюють, а дорослі 

спішаться на рибалку чи полювання. 

А чи впевнені вони, що 

таке „жертвоприношення” принесе 

їм користь? Здавалось би 

усі ці речі – потрібні для повноцінного 

життя, для нормального 

розвитку людини. Але коли знайдеться 

час для розвитку духовного, 

час на роздуми про нетлінне, 

високе, вічне, де мало б 

бути місце і твоїй душі? А з Богом 

жартів нема! 

Не засіваймо серця свої поганим насінням 

Останнім часом до священиків 

звертаються батьки з проханням 

відмовити молитви над 

їхніми дітьми, з якими коїться 

щось недобре: діти дуже нервові, 

часто зриваються і влаштовують 

істеричні сцени, доходить 

до того, що навіть лякають 

батьків найстрашнішим – хочуть 

відібрати собі життя. 

Тому мусимо консолідувати 

всі сили у наших родинах, духовенство 

у парафіях, вчителів у 

навчальних закладах (у першу 

чергу викладачів християнської 

етики) і постійно говорити про 

цей важкий смертний гріх, до 

якого призводить теперішній 

спосіб життя. 

Очевидно те, що коїться у 

суспільстві, ми не можемо виправити 

так швидко, але разом з 

духовенством можна було б зарадити 

багатьом випадкам і вберегти 

не одну дитину. 

Діти – чуємо і читаємо часто 

– голосно кричать уже: їм необхідна 

увага і любов батьків. Батьки 

теж на зриві – їм теж потрібне 

мудре, лагідне, співчутливе сло- 

во отця-духівника. Не стільки 

психолога, зізнаються, а священика. 

А з цим якраз велика проблема. 

Наші священики не підготовлені 

до роботи з парафіянами, 

вони самі, особливо молоді, 

не проти чиєїсь підтримки. 

А все починається з безвідповідальності 

на різних рівнях і в 

різних інстанціях: дозволено 

транслювати недопустимі з боку 

людськості фільми та передачі для 

дорослих і дітей, скрізь фальш, розпуста, 

марнотратство, сквернослів’я, 

пияцтво і наркоманія. 

Від вихователів у садочку, від 

учителів у школі, в сім`ях від 

батьків, на вулицях, в установах 

можемо почути неповажні і непристойні 

розмови, споглядати 

аморальні вчинки і т.п. Одним 

словом, густо засіваємо свої 

серця і душі поганим насінням, і 

вже почали дозрівати щедрі 

плоди цього засіву. 

Задумаймося, почнімо кожний 

із себе: повимикаймо телевізори 

хоча б на час посту, а цей час присвятімо 

дітям – найдорожчому, що 

маємо тут, на Землі. 


ПОКЛОНИ 

Поклони — це наш традиційний звичай 

виявлення покори й духа покаяння перед 

Богом в часі Великого Посту. Це також 

характерна прикмета нашого 

східнього обряду, тому зберігаймо цей 

звичай і привчаймо до нього наших дітей. 

Через уведення лавок до церкви (це не наш, але 

протестантський звичай) не стає місця, щоб бити 

поклони, а також і люди зробилися надто вигідні й 

не виходять з лавок, навіть якщо і є місце, щоб зробити 

правильний поклін, тобто стати навколішках і 

схилити голову до долівки. На те треба дуже звертати 

увагу, бо поклін — це не тільки обрядовий звичай, 

але й вияв духовости християнського Сходу, 

що вважає покору найбільшою християнською 

чеснотою, яка виводить нас із глибини наших гріхів 

та робить нас гідними учасниками Христового 

Воскресіння та Його небесної слави. 

Під час роблення поклонів її Українській Католицькій 

Церкві співали пісню:„Претерпівий за нас 

страсти, Ісусе Христе, Сину Божий помилуй нас”. Треба 

знати, що це не наш український звичай, але переклад 

польської пісні „Курись цєрпял за нас рани”, а 

ми у своєму незнанні уважали це нашою традицію, 

Тому і ті парафії, що стараються точно зберігати наш 

обряд, цієї пісні вже не співають. Під час ПОКЛОНІВ 

ЗВИЧАЙНО нічого не співають (за вийнятком Хрестопоклінної 

Неділі та богослужб Великого тижня), священики 

проказують тоді молитву св. Єфрема Сирійського, 

і було б дуже побажаним, щоб усі вірні, так 

дорослі, як і діти, вивчили цю молитву і говорили її, 

складаючи поклони в церкві і вдома. Дуже похвально 

висловився про зміст цієї молитви наш поет Тарас 

Шевченко. Слова ці ось такі: 

Господи і Владико життя мого! Духа лінивства, 

суємудрія, владолюбства й пустомовства, позбав 

мене. (Перший поклін). 

Духа ж чистоти, покори, терпеливости й любови 

дай мені, рабу Твоєму. 

Зроби навпаки 

Гнів всередині мене все наростає і наростає. А все від 

того, що вже під вечір телефонний дзвінок від племінниці 

поламав усі мої плани на завтра, неділю. Я ж зранку мала 

йти до церкви, потім – забігти до мами, пізніше з товаришкою 

іти на концерт у філармонію, квитки на який 

придбали заздалегідь, а ввечорі ще зайти до дітей. 

Учора і сьогодні лише робила 

порядки, прала, прасувала, 

бігала на базар, варила, пекла 

аби було що залишити чоловікові 

і рознести мамі й дітям. Чоловік 

теж чується не найкраще, замкнувся 

у собі, мовичть. А в мене, 

хоч при роботі, та настрій був 

гарний, я собі підспівувала, все 

йшло легко. 

Якби не зателефонувала племінниця 

з Тернопільщини і повідомила, 

що завтра раненько 

вони з чоловіком і донькою приїдуть 

до нас, бо мають важливі 

справи у Львові і навіть залишуться 

до понеділока і вимкнула телефон. 

Ну, і що ти на це скажеш? А, 

зрештою, чи то перший раз? 

Завтра вставай, приймай, готуй, 

розважай... Хтось запитався, чи 

буду вдома, чи, може, маю якісь 

свої плани? Ох! Доки отак терпіти? 

Взяли собі за моду за кожною 

потребою звертатися і зму- 

шувати, бо ти – єдина рідна 

тітка... 

Сіла і заплакала. І плакалося 

так добре. За хвильку наче заспокоїлась, 

та знов згадала за концерт 

і нова хвиля гніву заповнила 

груди. 

«Ну, напевне, та їх Лілька знову 

чогось накоїла, або не здала 

сесію (між іншим, щось давно у 

нас не була! Вона живе у гуртожитку, 

чоловік допоміг влаштувати), 

або хоче кудись їхати закордон 

на стажування. Розпускає тих 

дітей, хіба ми своїм таке дозволяли!». 

Розповіла чоловікові, говорила 

у нервах, а він дивився втомленими 

очима і мовчав. Тріснула 

дверима і пішла до ванни. Поки 

готувалася до сну, в думках твердо 

вирішила: завтра при зустрічі 

відразу їм викажу все, що думаю. 

Хай не зловживають 

терпінням. Все! Досить!.. 

Заснула швидко, але сон був 

(Другий поклін). О, Господи Царю! Дай мені бачити 

провини мої і не осуджувати брата мого, Ти ж 

благословенний на віки вічні. Амінь. (Третій поклін). 

Як бачимо, зміст цієї молитви незвичайно глибокий 

і відповідає також літургійному духові Великого 

Посту. Бо зміст наших богослужб під час Посту 

не страсний, але покаянний, тому також і з цієї 

причини пісня „Претерпівий за нас страсти» не пригожа 

до вжитку під час цілого Великого Посту, хіба 

тільки в останній Страсний Тиждень. Навіть третя 

неділя Великого Посту, призначена для почитання 

Чесного Хреста, не має страсного характеру, бо 

хрест виступає тут як знамено перемоги і прообраз 

воскресіння. Тому роблячи поклони співаємо 

„Хресту твоєму поклоняємось, Владико, і святе воскресення 

твоє славимо”. Хрест у східньому християнстві 

так дуже пов’язаний із Воскресінням, що в 

деяких Східніх Церквах у цю Хрестопоклінну неділю 

співають уже ірмоси Великодньої Утрені. 

В середу після четвертої неділі Посту, на Утрені 

співаємо під час поклонів приспів: „Слава Тобі, Боже 

наш, слава Тобі». Тоді співаємо також на честь великої 

покутниці, Марії Єгипетської, приспів: „Преподобна 

Мати Маріє, моли Бога за нас”. 

Згадуємо також і пам’ять нашого літургічного 

письменника св. Андрея Критського і співаємо під 

час поклонів: „Преподобний Отче Андрею, моли 

Бога за нас”. 

У Великий Тиждень на Утрені Страстей, що її 

відправляють в четвер увечері, співаємо перед кожним 

Євангелієм „Слава страстям Твоїм, Господи” і 

робимо поклін, а після Євангелія співаємо „Слава 

довготерпінню Твоєму, Господи” і також робимо 

поклін. Після виставлення плащаниці робимо поклони 

і співаємо: „Благообразний Йосиф, з древа 

знявши Пречистеє Тіло Твоє, плащаницею чистою 

обвив й ароматами, в гробі новім, покривши, положив». 

Треба також підкреслити, що в нашому обряді 

(за вийнятком Хрестопоклінної неділі і Великої Суботи) 

поклонів не робимо в суботи й неділі, бо це не 

є дні посту. 

Д-р Євген ІВАНКІВ, 

м. Чикаго, США. 

недовгий. Встала, пішла до кухні, 

випила корвалол. Не спиться таки. 

Крутилась, зітхала. Прокинувся чоловік, 

сів на ліжко: «Що з тобою є? 

Яка оса тебе вкусила? Тобі погано? 

Може, принести тобі заспокійливе?». 

«Принеси, - жалібно 

озвалась». А потім стала 

скаржитись чоловікові: «Славку, 

я їх завтра збештаю так, аби 

собі запамятали. І піду з хати. 

Не гнівайся, що лишу тебе з 

ними, їсти є що, наварила ж, 

напекла... А ти любиш приймати, 

подавати. Я мушу їх провчити. 

Хай ночують, місце є, я 

не проти, але сама піду з дому. 

Славуню, ти мне розумієш? Ну, 

хоч ти мене пошкодуй». 

І тут почула несподіване: «Зроби 

навпаки!». А за хвильку додав: 

«Ну, що ти так розхвилювалася? Ти 

ж завжди їх так гарно приймала. 

Що вони подумають? Та навіть 

злякаються, якщо ти їх так зустрінеш. 

Може в них і дійсно якась поважна 

справа? Спи, і заспокійся». 

Мій чоловік мав рацію. У них 

таки була серйозна проблема, 

треба було вже в неділю шукати 

доброго лікаря, а в понеділок йти 

в діагностичний центр з донькою. 

А я б їх так зустріла! 

Господи, прости мене, 

прости... 

Віра МАРКОВИЧ. 

Отець Олександр МЕНЬ: 

Дуже цікаву відповідь дав колись на 

подібне запитання о. Олександр Мень: 

– Якщо б тут був присутнім великий 

пророк Магомет, він ніколи б не сказав, що 

він Спаситель. Він би сказав: Бог - наш Спаситель, 

а я Його пророк. Коли б тут був засновник 

буддизму Гаутама Будда, він сказав 

би, що він проста людина, що добився 

різними вправами стану блаженної нірвани. 

Він сказав би, що цього він навчає, але 

він не Спаситель. І кого б ми не запросили 

сюди з поміж великих мудреців світу, ніхто 

не є Спасителем. Жага появи Спасителя 

ЗАПИТУЄТЕ – ВІДПОВІДАЄМО 

«Християнство тільки почалось» 

– Якось у технікумі я слухав лекцію на релігійну тему, це було за 

радянських часів. Лектор намагався довести, як багато спільного між 

християнством і магометанством. Я часто роздумую про це, особливо, 

коли чую, як ворогують між собою і знищують одні одних люди 

через віру. Через що так ворогують, у чому різниця все ж? 

була. В ті роки, коли народився Ісус Христос, 

перси очікували народження Ізбавителя, 

індуїсти чекали нового втілення бога 

Вішну, буддисти чекали нового втілення 

Будди, юдеї чекали на Месію. Досить багато 

народів у цей момент передчували, 

що повинен народитися правдивий Спаситель. 

В тодішніх легендах, міфах, розповідях 

було передчуття тієї вселенської Істини, 

яка тільки зароджувалася. 

Християнство, друзі мої, тільки почалось. 

Воно - вселенська релігія, для Нього 

тисяча літ, як один день. Це тільки початок, 

тільки перші кроки. 

– Чи можна чогось добитися у цьому 

світі? – якось з розпачем вигукнула 

жінка. 

Відповідь у притчах Ісуса Христа: 

– Це про вдову, яка добилась до судді. 

Суддя цей не боявся Бога, ані людей не 

соромився, але вона, ця слабка, беззахисна 

жінка так пристала до нього, що він мовив: 

«Ну, вже нехай, хоч я Бога не боюся, а людей 

не соромлюся, але від неї просто відчепитися 

не можна». І Христос каже: «Погляньте, 

як вона добивалась своїх прав, і 

ви так добивайтесь». В іншій проповіді Ісус 

закликає: «Просіть – і дасться вам, стукайте 

– і відчинять вам!» 

– Дуже мені цікаво, де все-таки був 

Ісус у віці від 12 до 30 років, чим займався? 

Є різні тлумачення про цей період: 

був в Індії, став буддистом... 

Відповідь знайшли в працях о. Меня: 

– У тому-то й уся суть, що це було 

звичайнісіньке життя. Найзвичайнісіньке. 

Коли Ісус вийшов на проповідь, 

усі сусіди не виходили з дива і вирішили, 

що Він зійшов із розуму. В Ньому 

все було тайною. А для чого це було? 

Він працював Своїми руками, щоб нам 

показати, що звичайне, тривіальне, 

вбоге життя може бути священним. Із 

цього моменту, коли Він прожив тридцять 

літ у Назареті з Дівою Марією, 

яка, як звичайно, носила воду, варила й 

прибирала в хатині (в Них же не було 

слуг), із цього часу всі наші побутові 

справи отримали освячення. Коли це 

робив Христос, то й ми це можемо робити. 

І це не є соромно, не бридко, не 

погано. Це було освячення звичайного 

трудового щоденного життя.

Ви слухаєте провідне радіо? Ні? Шкода, дуже шкода, бо так багато 

цікавого пропускаєте. 

Якось Славчик разом з своєю бабусею – а був він хворий і не пішов 

до школи – в обідню пору слухали уривки з повісті українського письменника 

Анатолія Дімарова, про його дитинство. 

Читав уривки їх улюблений актор Василь Довжик. Славчик був 

під враженням від прослуханого. «А чого ми у школі не вивчаємо А. 

Дімарова, та ж він так цікаво пише?» – сказав хлопець. Йому дуже 

сподобався уривок про рай, Славчик сміявся щиро з хлопчика, котрий 

налякався того, що у раю доведеться весь час співати, а він співати 

не умів і не любив. 

Чому не любив малий Анатолій співати і ще багато цікавих моментів 

пропонуємо вам, наші любі читачі, подаючи уривоки із повісті 

Анатолія Дімарова «Через місточок». 

В один з літніх днів мене і брата застукала 

посеред степу гроза. Взявшись за 

руки, ми щодуху лопотіли твердою степовою 

дорогою, а позаду, прориваючись 

крізь безперервне громовиння, наростав і 

наростав всепоглинаючий шум водяної 

стіни. 

– Агей!– дзвінкий хлоп’ячий голос пролунав 

так несподівано, що ми відразу зупинилися. 

– Сюди давай! Сюди-и-и! 

Лише тепер помітили ми за сотню кроків 

від дороги невеликий глинобитний сарайчик 

з напівзруйнованими стінами і білу постать, 

що, підстрибуючи, вимахувала руками. Круто 

звернувши, ми помчали стернею. 

Ледве вскочили в халупу, як відразу ж зашуміла, 

заплюскотіла степова злива. Стало 

темно, як зночі. Притулившись до стіни, 

ми стояли, приголомшені нестримною стихією, 

що наче заповзялася затопити землю. 

Першим порушив мовчанку хлопець, 

в якому я впізнав сина сусіди – Миколу. 

– Скоро пройде, – упевнено сказав він, 

виставляючи голову в пролом стіни. – 

Бульки танцюють. 

Я теж обережно виставив голову 

надвір. По численних озерцях, що заливали 

стерню, рясно стьобали краплини, вискакували, 

немов справді танцюючи, бульки. 

Вони то зникали, то знову появлялися 

на неспокійних поверхнях калюж. Мені 

було не зрозуміло, чому оцей танець мав 

провіщати кінець зливи, але Микола на 

два роки старший од мене, отож я не міг 

сумніватися в правдивості його слів. 

– Ну, зараз Ілля покотиться, – сказав 

Микола, коли злива почала стихати. – 

У крамниці з’явилися пугачі. 

Великі, двоствольні, з двома 

курками, вони приворожили хлопчаків 

усього села, стали причиною 

палких благань і розчарованих сліз. 

І не один віник походив по дитячій 

спині, не одна мати, втративши терпець, 

давала дзвінкого потиличника 

прохачеві: 

– Я тобі дам пугача, анахтемський 

ти сину! І який ірод привіз їх на 

мою голову? 

А «ірод», вусатий дядько-крамар, 

нахилявся до нас з-за прилавка, 

мружив лукаве око: 

– Що, хлопці, по пугачі прийшли? 

Біжіть до батьків по гроші, бо скоро 

не буде. А пугачі добрячі – чи город 

стерегти, чи вовків бити. Я б 

сам узяв, так грошей катма, – з жалем 

чухав він потилицю. 

Крамар діставав коробку, повільно 

вимотуючи наші душі, виймав 

заповітного пугача. 

Двоствольного. 

З двома курками. 

Тремтячими руками брали ми 

дорогоцінну зброю, роздивлялися, 

цілились, обнюхували з усіх боків. 

– А стрельнути можна? – запитували 

найхоробріші. 

– Е-е, того вже не можна! – простягав 

крамар руку за пугачем. – 

Чого не можна, того не можна. От 

гони карбованця, тоді й стріляй собі 

на здоров’я. 

Легко йому було казати – гони! 

Одного разу мій товариш, Микола, 

той, що учив нас хреститися, 

таємниче сказав: 

– Я знаю, як пугач здобути. 

Він довго мучив мене, доки 

повів до сарая, а там, у найтемнішому 

кутку, розгріб сіно і дістав невеликий 

глечик, обмотаний брудною 

КАРНАВКА 

ганчіркою. Посередині ганчірки 

темнів довгастий проріз. 

– Що це? – здивувався я. 

Товариш оглянувся, потім нахилився 

до мене, таємничо прошепотів: 

– Карнавка... 

І, помітивши, що я нічого не розумію, 

вже голосніше додав: 

– Оце ось сюди копійки кидати, 

а як назбирається багато, то розбий 

– і маєш пугача! 

– Тут уже багато грошей? 

– Поки що немає, – зітхнув Микола. 

– Та скоро будуть... 

Сповнений поваги, я обережно 

взяв глечик, потрусив ним над вухом. 

Уявив, як забряжчать у ньому 

копійки, і самому непоборно захотілося 

мати карнавку. 

– Дістанемо, – втішав Микола. – 

В нас у погребі з молоком он скільки 

стоїть! Вип’ємо молоко, і буде карнавка. 

А тоді повернемо. 

– Мати не взнає? 

– Все одно битиме, – почухав 

спину Микола.– Вона в мене така: 

спершу поб’є, а тоді вже питає, чи 

не я. 

Так у мене з’явилася карнавка. 

Я заховав її в хаті, під припічком, 

і по кілька разів на день діставав порожній 

глечик та трусив над вухом, 

знову ладен був повірити у Миколиних 

божків, аби лише вони зробили 

чудо і наповнили глек копійками. Та 

богові, мабуть, не потрібна була моя 

дешевенька душа, бо карнавка залишалася 

порожньою. 

Щодня я і Микола бігали дивитися, 

чи є ще пугачі. Якось Микола похвалився, 

що він знайшов на стежці 

аж десять копійок, і з того часу я не 

одривав очей від дороги, розгрібаючи 

босими ногами м’яку пилюгу. 


МОЛОДІЖНА СТОРІНКА 

Скидайте картузи! – крикнув він, повернувши 

до нас налякане обличчя. 

Ми позривали кашкетики, а Микола 

одійшов від пролому, забився в найтемніший 

куток. В ту ж мить, наче накликана 

його словами, між хмарами й степом 

сліпучо замиготіла тонка ламана стрічка, 

і страшний гуркіт пригнув наші голови. 

– Ставайте на коліна! – закричав Микола, 

і не встигли ми попадати біля нього, 

як знову блиснуло, тріснуло. Кинуло нас 

на Миколу. 

– Свят, свят, свят! – захрестився Микола, 

дивлячись побілілими очима на миготливо-сліпучий 

пролом у стіні. Господи, 

Сусе Христе, помилуй нас, царице небесна, 

спаси нас, великомученице Варваро, 

моли бога о нас. 

Хрестився і кланявся, стукаючи лобом 

об встелену курячим послідом долівку, а ми, 

оглушені несамовитим громовинням, тулилися 

один до одного і тремтіли від страху. 

– А ви чого! – закричав сердито Микола. 

– Що, я за вас хреститися буду?! 

Я і брат дружно замахали руками, застукотіли 

лобами об м’яку долівку. Налякані, 

робили це так запопадливо, що коли 

гроза прогуркотіла на захід, передо мною 

ще довго хилиталася вгору і вниз залита 

водою стерня. 

Так сусідський Микола почав прилучати 

нас до релігії. Затамувавши 

подих, слухали ми про бога та янголів, 

про чортів і святих, про пекло і 

рай – всю оту біблійну премудрість, 

що нею був напханий Микола. 

Уроки не минали даремно. Потай від 

мами ми хрестилися на ніч, хрестили і 

маму, коли вона поверталася до нас спиною, 

бо не хотіли, щоб вона потрапила в 

пекло. Хрестили й кота. 

Я часто мріяв про рай. Просто неймовірним 

здавалося, що рай увесь в садах з золотими 

та срібними яблуками, що немає в 

ньому злих собак та сторожів, які за якесь 

там червиве яблуко шмагають кропивою. 

Потім ще хотів мати крила. Великі, як 

у гусака, щоб літати, наче янгол. 

Бентежило лише одне: для того, щоб потрапити 

у рай, неодмінно треба померти. А 

МОЯ УЯВА ПРО РАЙ 

вмирати чомусь не хотілося. Навіть Миколі, 

хоч він сам переконував нас, що райське 

життя набагато краще від земного. 

Якось Микола сказав, що до раю можна 

потрапити й живцем, тільки для цього 

треба стати святим. 

Може, мені зрештою і вдалося б прилучитися 

до лику святих, якби не один випадок. 

Була у Миколи стара баба, яка доживала 

свій вік у старшого сина. Весь час лежала 

вона на печі, прогріваючи натруджені 

кості, і лише в гарячі літні дні виповзала 

на сонце. Постогнуючи і хриплячи, 

дивилася вона безбарвними, байдужими 

очима, і мені здавалося, що баба сліпа. 

– Ох, господоньку, коли ти вже забереш 

мене, рабу твою, до себе! – 

раз по раз благала вона. 

Ми, принишклі, сиділи коло неї, розглядаючи 

і потемнілу та звислу, наче з чужого 

обличчя, шкіру на лиці, і запалий рот 

з чорним зубом-пеньком, що ним баба перетирала 

хліб, і висушені працею руки. 

Трохи зігрівши старечі немочі, баба завжди 

починала розповідати нам казки та 

релігійні історії. Часто замовкала і довго 

шамкала беззубим ротом, а потім ніяк не 

могла пригадати, про що ж вела мову. 

Якось вона заговорила про рай. 

– І от ви, рабенята божі, - шамотіла 

баба, – будете там вічно сидіти і голосочками 

янгольськими прославляти господа 

бога нашого... 

– Як прославляти? 

– Співати, дитинко, співати. Дадуть вам 

янголи архви у руки... 

– І довго співати треба? – тремтячим 

голосом перебив я. 

– Вічно, співатимете. 

Світ померк мені в очах. 

Пригадав уроки співу у вчителя музики, 

який, на мою бідну голову, був твердо 

переконаний, що таланти не родяться, а 

робляться і що навіть ослиська можна навчити 

мелодійно співати. Коли він, високий 

і довгобразий, повільно заходив у клас, 

я припадав до парти, як припадає, мабуть, 

до землі перепел перед кібцем. Та вчитель 

відразу ж знаходив мене, тикав довгим, як 

смичок, пальцем і трохи в ніс говорив: 

– Іди до дошки. 

Я покірно виходив з-за парти, і починалися 

мої муки. 

– До! – вдаривши камертоном по столу, 

командував учитель. 

– До-о! – заводив я. Учитель морщився. 

– Такі ж муки були з «ре», «мі», а вище 

мені не вдавалося забратись. Сердито 

махаючи руками, учитель зривався на 

ноги, боляче стукав мене камертоном по 

лобі і знову примушував затягувати оте 

прокляте «до». 

Кінчалося тим, що я, ледве стримуючи 

сльози, заводив таке дике «мі», від якого 

вчитель злякано затуляв вуха, а клас 

хилився од реготу... 

І якщо тут, на грішній землі, все-таки 

була надія спекатись отих співів, то в раю 

вони будуть вічними... Ото будуть муки... 

Серце моє солодко завмирало, 

мені здавалося, що ось-ось заблищить 

срібна монетка. 

Щоночі снився один і той же сон: 

наче іду дорогою, збираю повні пригорщі 

гривеників і зсипаю до карнавки. 

Прокидаючись, відразу ж ліз 

під припічок, та карнавка була порожньою. 

Якось, прибираючи в кімнаті, 

вимів я з-під столу складений у кілька 

разів папірець. Нагнувся, розгорнув 

і тут же сів на долівку, не вірячи своєму 

щастю: в руках були три карбованці. 

Спершу подумав, що їх, мабуть, 

загубила мама; але мені так хотілося 

вкинути ті гроші до карнавки, що 

я одразу відігнав цю думку. Гроші 

взялися звідкіля завгодно, хай навіть 

звалилися з неба чи випали з віника, 

тільки не з маминих рук. 

Цього разу я не залишив карнавку 

під припічком: здавалося, що 

вона не досить надійно захована. 

Довго носився по хаті і нарешті зарив 

у бодню з борошном. Та не 

встиг вийти з хати, як пригадав, що 

мама ж збиралася пекти хліб, і вскочив 

назад, як на пожежу. Поспішно 

вирив обсипаний борошном глечик, 

заліз під ліжко і поставив у найтемніший 

куток. 

Потім, протягом дня, я раз по 

раз навідувався до карнавки, щоб 

переконатися, що вона стоїть на 

місці. Чомусь було жаль відразу взяти 

гроші і нести до крамниці. І як мені 

не хотілося пугача, все ж я вирішив 

ще трохи потримати гроші в карнавці. 

Увечері прийшла мама. Забившись 

у куток, я насторожено пильнував, 

як вона перекладала зошити 

й книжки, шукаючи чогось на столі. 

– Хто сьогодні замітав? 

В мені все похололо. 

– Ти нічого не знаходив? 

Коли б це було раніше, я відразу 

подав би гроші. Але зараз вони лежали 

у карнавці, а в крамниці чекав 

на мене пугач. До того ж мама не 

питала прямо про три карбованці, 

отже, вона шукала щось інше. 

– Ну, чого ж ти мовчиш? 

– Н-ні... нічого... 

Мама якось дивно подивилася 

на мене, але не сказала ні слова. 

Вона трохи постояла біля столу, про 

щось думаючи, і обличчя у неї було 

сумне та втомлене. 

– Я сьогодні загубила три карбованці,— 

врешті сказала вона. – Вони 

мені були потрібні на ліки. А тепер 

доведеться бути без ліків. 

Я затято мовчав. Дуже жалів 

маму, та признатися в брехні було 

понад мої сили. Тим більше, що 

вона ж не запитала відразу про 

гроші. 

Настала ніч. Мама сиділа біля столу, 

перевіряючи зошити. Лампа була 

затулена газетою, щоб світло не падало 

на нас, і освітлювала мамине обличчя. 

Може, вперше за своє недовге 

життя, розтрусний історією з 

отією троячкою, я пильно дивився на 

маму. З обличчя її не сходив втомлений 

вираз, і воно було таке ж запечалене, 

як і в розмові зі мною. 

Раптом пригадав її слова про 

хворобу, про те, що оті три карбованці 

призначалися мамі на ліки, і 

пекучий жаль здавив моє серце. Хотілося, 

дуже хотілося зірватися з 

ліжка, підбігти до мами і припасти до 

її ласкавих рук. Та між нею і мною 

була тепер карнавка, де лежали три 

карбованці. 

Пізно вночі, коли мама вже спала, 

я тихенько заліз під ліжко, дістав 

з глечика три карбованці і поклав на 

стіл, під одну з книжок. 

А вранці з похмурою насолодою 

четвертував на городі карнавку. 

Сидів і товк на борошно черепки, 

хоча й знав, що Микола лупцюватиме 

мене за неповернений глечик. 

З ІСТОРИЧНОГО КАЛЕНДАРЯ 

БЕРЕЗЕНЬ 

04.03.1949 – 60 років від дня народження Володимира Івасюка 

– українського поета, композитора-пісняра (+22.05.1979). 

09.03.1814 – 195 років від дня народження Тараса Шевченка 

– світоча української нації, поета, художника (+10.03.1861). 

15.03.1939 – 70 років тому в Хусті проголошено самостійність 

Карпатської України. 

17.03.1874 – 135 років від дня народження о. Августина Волошина 

– Президента Карпатської України, громадського, політичного 

та культурного діяча (+11.07.1945). 

19.03.1864 – 145 років від дня народження Василя Липківського 

– визначного церковного діяча, митрополита УАПЦ. Розстріляний 

НКВС 27.11.1937 р. 

25.03.1999 – 10 років від дня загибелі в автокатастрофі В`ячеслава 

Чорновола – українського дисидента, визначного політичного 

діяча.

8 


Там високо-високо в небі 

Готуємося до «свята із свят» очищаючи душу і наповнюючи серця любов’ю. 

Земля вже збудилася від сну. Заспівали пташки і своїм співом додають 

радість і навіть відчуття щастя. Сонечко, таке ясне і любе, вже обігріває нас своїм 

проміннячком, теплий вітерець наче підхоплює нас і нам хочеться злетіти... 

Ми дивимось у голубе-голубе небо і тоді замислюємося: як гарно нам тут, 

як любо серед весняної оновленої природи, але яке це щастя короткочасне, майже 

миттєве. А звідти дивляться на нас Всевидяще Око, хори архангелів і ангелів, 

численні сонми святих і для них наше життя, як на долоні. Нам дивно, а іноді і 

лячно. Та Господь – Світло і Спасіння наше – ніби нам шепче на вушко: Чого маємо 

боятися? Кого маємо лякатися? Чого маємо сумувати? 

Кожен християнин знає, що з приходом весни приходить до нас період підготовки 

до найвеличнішого свята – Воскресіння Христового. 

І цей період називається Великим постом. Його мета – очищення від усякого 

зла, бруду, що збирається в середині нас, у нашому серці, помислах. Серйозно 

поставимося до того, аби вирізнити у собі зло, обдумати добрі всі свої вчинки, 

відбути сповідь і з чистим серцем і чистими очима дивитися у небо – нашу 

вічну оселю. 

Назарет – місто, де зростав Ісус 

(Закінчення. Поч. у № 2, 2009 р.). 

Назарет – типове Галилейське селище, 

подвбні називали «містечками». Селища 

завжди будували у добре захищеному місці. 

Жити в таких містечках було бузпечніше за 

часів Римської іімперії. Обирали люди собі 

місце для поселення на схилах пагорбів, 

звідки було би видно дорогу, а відкритих 

місцевостей та рівнин уникали. Головне – при 

поселенні мало бути джерело води. В усій 

Галилеї було 240 таких селищ. Проживало в 

них по кілька сотень людей. Містечка, звичайно, 

були обнесені муром. На околицях 

розміщався ринок, де можна було придбати 

товари, котрих самі мешканці не виробляли, 

неподалік ринку були гончарні і шкіряні майстерні. 

Вулички в таких містечках були вузенькі, 

часто лише на ширину верблюда. 

Подвір’я були закритими кам’яним муром 

заввишки до трьох метрів. Вікна в помешканнях 

були маленькими. Навколо містечок 

росли виноградники, пшеничні, 

ячмінні поля, льон, оливкові сади. Йти треба 

було з дому в поле дві години, бо площі 

полів були немалі, віл і осел служили 

замість воза і колісниці, бо інакше пересуватися 

крутими сільськими дорогами було 

неможливо. Тварин всіляко використовували 

в господарстві як тяглову силу. 

Галилеяни тримали багато курей, 

овець, кіз, голубів. Коні коштували дуже 

дорого. М’ясо вживали лише у свята, із 

шкір тварин виробляли різний одяг, маснички, 

паси для водоносів, а також священні 

сувої, на котрих писали. 

У Галилеї було багато пасовищ. Овець 

і кіз пасли молоді члени родини, пас їх і 

молоденький Ісус. В юдеї часу Ісуса Христа 

пастухів не шанували, бо вони не належали 

до освіченої частини населення, 

78 

адже жили в віддалених місцевостях від 

центрів навчання. Протистояння між невігласами-пастухами 

та вченими людьми 

на той час було великим. 

У Галилеї ткали полотно з льону, а в 

Юдеї – з шерсті. Весь одяг і покривала для 

сім’ї ткали вдома. 

Божа Матір Марія прекрасно ткала сама 

усі речі для Ісуса. Якраз хітон, у якому був 

одягнутий Ісус Христос на суді перед розп’яттям, 

ткала Матір Божа. Саме його і 

ділили воїни між собою. Кожен з кусків має 

свою надзвичайну історію. 

Названий батько Йосиф був тесля, отож від 

нього вчився цього ремесла Ісус, допомагаючи 

батькові. А згодом Йосиф помер, Ісус сам 

теслярував, так заробляючи Собі і Своїй Матері 

на прожиття. Так тривало аж до того часу, 

коли Ісусові сповнилося 30 років. 

9 

Дитяча сторiнка 

Трамвай зупинився і довго стояв у 

заторі. За мною сиділи два хлопціпідлітки 

і розмовляли між собою. Мимоволі 

я чула їх розмову, і вона навіть мене 

зацікавила. 

– У мене є двоє моїх найкращих друзів, 

– казав один з них. – Це – Адріана, дівчина-сусідка, 

з якою я з дитинства дружу і 

моя бабусенька. Вона така смішна у своєму 

голубому каптуреку! Якраз сьогодні 

вже війнуло весною, і вона його одягнула, 

так причепурилась! 

– Якому каптуреку, що то? – спитав 

другий. 

– Ну, капелюшку. Я його так називаю, 

бо так називав дід, коли ще жив, бабульчині 

капелюшки і берети. Вона у мене 

класна, – продовжував хлопець. – Я їй 

можу розказати усе, а вона завжди так 

уважно слухає, так усім переймається: 

«Ой, Ромцю, та ж то так добре, синочку!». 

Або: «Ти що ж, Ромку, здурів? Бійся 

Бога!». 

Вона мене дуже любить. Знаєш, мені 

здається, що навіть сильніше, як мама. 

Хочеш бути мудрим – 

прямуй за приказкою 

– Дорога до неба для людини починається на 

землі. 

– Не заздри, а наслідуй. 

– Нема нічого такого, чого людина, захотівши, 

не зробила б. 

– Захотіти – наполовину зробити. 

– Складеш план, то й діло зробиш. 

– Уважно вислухаєш – багато чого зрозумієш. 

– Слово й діло – брати. 

– Сказав – виконав. 

Приходьте, діти, до кринички 

Напитись чистої водички. 

А та водиця непроста, 

Бо це — наука про Христа. 

................................................................... 

Батькам для роздумів 

Один інок пішов до пустельника, аби отримати від нього поради. 

Зокрема, що не можна їсти під час посту? «Людину», – відповів пустельник. 

Журналістка якось розпитувала дівчаток, 

чи здатні вони бачити у себе погані 

звички, чи борються з ними. 

Дівчатка, подумавши, одна за одною 

щиро зізнавалися у своїх поганих 

звичках, як-от: гризу нігті, не можу 

стриматись, кричу, коли щось неподобається, 

чи, коли нервую, роблю якісь 

рухи. 

– А чи є щось таке в поведінці ваших 

мам, що вас дратує? 

Троє дівчаток відповіли відразу: 

«куріння». Не можуть нюхати диму від 

цигарок. А ще мама дозволяє собаці 

сідати на диван і тоді їхній одяг постійно 

в шерсті. Це дуже дратує. 

Є підлітки, котрих не можна назвати 

слухняними, покірними батькам, але 

й зарахувати їх до недобрих дітей не 

маємо права. Багато з них скаржаться 

на неуважність до них з боку батьків, а 

то й повну байдужість. Немало з них 

дуже негативно реагують на крики, постійний 

крик з боку матері чи батька. 

Якось батько поскаржився знайомим 

на свою дорослу доньку, що зовсім не 

цікавиться ним, не телефонує, не заходить. 

На це вона відповіла, коли їй дорікнули 

знайомі: «А чи він, як я була дитиною, 

а потім підлітком, коли-небудь 

цікавився мною? А я так цього потребувала 

і заздрила іншим, у кого були 

нормальні батьки. От нехай тепер спробує, 

як то добре». 

Запам’ятаймо, старші мають і мусять 

бути мудрішими! 

Моя бабусенька в голубому каптуреку 

Бабця буде лежати, стогнати, але як 

тільки мене побачить, зараз схоплюється, 

«бо ж то моя дитина прийшла! Як я 

можу лежати?». Я у неї так розслабляюся, 

відпочиваю по-справжньому, навіть 

більше, як від музики. 

Ти би бачив, як вона гладить мене по 

щоках своїми пухкими долоньками, особливо, 

коли її послухаю, чимось догоджу, 

наприклад, говорю з нею про віру, про 

Бога. О, вона тоді просто щаслива! Так і 

каже: «Ромцю, дитино моя, ти вилив мені 

єлей на душу: най тебе оберігає Господь!». 

І мені добре від того, що вона чується 

щасливою. Хоч би вона не хворіла! 

Вона тішиться, що я дружу з Адріаною 

і каже, що Адріана – дівчина добра, 

скромна і злу не навчить (вона старша 

на рік від мене). Я з нею часто приходжу 

до бабусеньки. Адріана просто друг, розумієш! 

Як сестра. Я один у батьків, і вона 

одна, тому й називає мене братиком. 

Хлопець усе говорив і говорив. А другий 

лише слухав. І враз Ромчик спитав 

мовчуна: 

– А в тебе хто є? Маєш бабусеньку? 

– Та ні, я живу в далеких родичів. У 

мене нема батьків, нема бабці. Усі повмирали... 

– Як-то? А як тобі там, у родичів? 

– Та, так... 

Наступала мовчанка. Ромко зрозумів, 

що все вийшло не зовсім добре. 

– А хочеш, ми зараз поїдемо до моєї 

бабусі, це не так далеко. Давай, вона нас 

нагодує, ходімо! 

За хвилину хлопці зійшли з трамваю 

і подалися, вочевидь, до бабці, яка здатна, 

мабуть, зробити щасливими хлопчаків. 

Сторінку підготувала 

Віра МАРКОВИЧ. 

ЗАСНОВНИК ГАЗЕТИ — 

Львівське крайове ставропігійне братство 

св. ап. Андрія Первозваного, 

зареєстроване міністерством України 

у справах преси та інформації. 

РЕЄСТРАЦІЙНЕ СВІДОЦТВО: серія КВ № 2335 

Тим, хто бажає матеріально підтримати наше 

видання, повідомляємо банківські реквізити: 

ЗАТ АКБ “Львів” 

Р/р 260075157, МФО 325268, 

код ЄДРПОУ 20785948 

Подяка за Ваші пожертви друкуватиметься 

на сторінках газети. 

НАША АДРЕСА: 

79008, Львів-8, вул.Руська, 3/1 

Для листування: 

м. Львів - 8, а/с 866 

(0322) 274-63-38 

www.stavropigia.lviv.ua 

E-mail: fediv.yuriy@gmail.com 

Редактор Олег ПЕНДЕРЕЦЬКИЙ 

Редакційна колегія: 

Тарас ДМИТРИК, Віра МАРКОВИЧ, 

Юрій ФЕДІВ, Володимир ХАРКО 

Автори опублікованих матеріалів відповідають за точність використаних 

фактів, цитат, власних імен. Редакція намагатиметься 

найменше втручатися в авторський текст, зберігаючи особливості 

стилю. Водночас залишає за собою право редагувати, 

скорочувати подані матеріали. 

Cтатті, світлини, малюнки, що надійшли в редакцію, 

не повертаються. 

Передплатний індекс — 35013 

Друк газети виконаний у ДП ВПП МОУ «Армія України» 

Замовлення №.

Успенська вежа № 3 (2009)

Create successful ePaper yourself

Delete template?

Save as template?