Успенська вежа № 7 (2009)

ЩОМІСЯЧНА ВСЕУКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА СТАВРОПІГІЙНОГО БРАТСТВА СВ. АП. АНДРІЯ ПЕРВОЗВАНОГО 

За віру і дність! 

є 

Виходить з березня 1991 року ЛИПЕНЬ 2009 року № 7 (205) 

Покладення ризи 

Пресвятої Богородиці 

У V сторіччі, за час правління грецького імператора 

Лева І (474 р.), два сенатори, Ґальбій і Кандид, вибралися 

на прощу до св. Землі. В Палестині вони відвідували 

св. місця, освячені перебуванням Ісуса Христа й 

Пресвятої Діви Марії. Прибувши до Назарета, зупинились 

у домі однієї старої єврейки. В одну з її кімнат 

приходило багато хворих людей. Старенька розповіла 

сенаторам, що в ній у кивоті переховується одежа 

Матері Божої, яку Пресвята Богородиця ще перед 

своєю смертю передала одній побожній вдовиці. Та 

жінка берегла її все життя, а перед смертю передала 

одній своїй родичці, доручивши їй опікуватися цією одежею. 

Так вона переховувалася в побожних єврейських 

жінок аж до приходу сенаторів. Остання опікунка св. 

одежі журилася, бо вже не мала в своєму роді дівчини, 

яка могла б опікуватися дорогоцінною одежею. 

Сенатори, дізнавшись про цю таємницю, негайно 

вирушили до Єрусалима. Там вони поклонилися св. 

місцям і, мабуть, за Божим надхненням, наказали 

зробити другий такий самий кивот, в якому переховувалася 

одежа Пресвятої Борогодиці. Вернувшись до 

Назарета, вони знову зайшли до дому побожної старої 

і непомітно поміняли кивоти: новий залишили в 

кімнаті жінки, а старий, з одежею Пресвятої Діви 

Марії, забрали з собою до Царгорода. Кивот з одежею 

поставили в своїй домашній каплиці у влахернському 

передмісті над Чорним морем. Про дорогоцінну 

одежу нікому не говорили. Але незабаром там 

почали діятися різні чуда, й сенатори не могли далі 

приховувати від людей своєї таємниці. Тоді повідомили 

про все імператора й патріарха. Цар наказав збудувати 

у Влахерні величну церкву, в якій поклали дорогоцінну 

одежу Пресвятої Діви Марії. Незнищенна 

одежа Пресвятої Богородиці стала обороною міста 

та джерелом чудесних оздоровлень. 

Патріярх ДИМИТРІЙ: 

Від 1948 року, коли РПЦ «з благословення Сталіна» 

запросила на святкування «Пятисотлетия Русской 

Автокефалии» представників Церков Царгороду, Дамаску, 

Єрусалиму, Греції, Болгарії та інших православних 

народів - всіх їх тоді щедро обдаровано - сталося 

духовне підпорядкування «влиянию Советского Союза 

на жизнь славянских Церквей й народов, а также Церквей 

Православного Востока». Не можу пригадати собі, 

хто саме так висловився, але такий вплив став фактом 

і триває до сьогодні. Найтяжча біда від такого 

підпорядкування впала на Православ’я України, яке особливо 

підчинила собі Москва. Вбачають у своїх інтересах 

Україну як Москва, так і Рим, передусім поляки. 

За такими тенденціями 

пішли й інші слов’янські народи, 

які в минулому під тиском СССР 

стали москвофілами. Хто буде 

мати з того користь – Москва чи 

Рим – поки що невідомо. Москва 

сьогодні вже погоджується на 

великі поступки Ватиканові. 

Причина таких поступків перед 

нами затаєна, але проглядається 

тут дія третьої сили – сатанинського 

фармазонства. «Князь 

цього віку» не спить, а половинчасте 

християнство росіян та навколишнього 

світу, в тому числі 

католицького, де немає християнської 

любові, а тільки зневага 

до інших народів, для цього дуже 

підхожий ґрунт. Можна таких 

християн на все підмовити, або й 

купити. 

Константинопільська Патріархія, 

як центр Вселенського 

Православ’я, мабуть і не здога- 

ПОСЛАННЯ ДО УКРАЇНСЬКОГО ПРАВОСЛАВНОГО НАРОДУ 

«Чи потрібний православним 

Третій Рим?» 

дується, в який капкан дала себе 

зловити. Якби Росія була дійсно 

православною, як вона себе сама 

представляє, то ще не було б великої 

біди, але російське обрядовірне 

православ’я не відзначається 

вірою, а тільки зовнішністю, 

змішаною з шовінізмом та 

зверхністю по відношенню до 

інших народів. Тому там і виник 

ґрунт для підкорення та обезкровлення 

народів. А навіть сталося 

гірше – власне Росія стала 

базою для марксизму, ленінізму 

та безбожництва. З тієї причини 

довгий час східні Церкви уникали 

контактів з російською сталінською 

Церквою. 

Після другої світової війни, 

коли більшовицький режим дав 

деякі полегші Церкві, а Церква 

дала фонди на організування 

цілої дивізії війська, – Сталін дозволив 

повідкривати деякі замкнені 

храми. В Україні церкви були 

повідкривані ще під час німецької 

окупації в 1941-1942 роках. 

Отже, в 1948 році південні православні, 

польська автокефальна 

Церква, болгарська, сербська 

та інші приїхали на святкування 

цього 500-ліття. 

Деякі православні народи ще 

у минулому столітті піддалися 

впливу могутньої Російської 

імперії, коли просили військової 

допомоги проти іновірців. 

Росіяни, що втікали від 

більшовиків і «сергіянської 

єресі», розповсюдилися, як мурашки, 

по всьому світі та стали 

впливати на всі Патріархії, як 

Константинопільську, так Сирійську, 

а найбільше Єрусалимську. 

Потім допустили туди впливи 

більшовиків та сергіянства. Тепер 

їх там витісняють посланці 

посткомуністичної Росії, не менш 

аґресивні, ніж першої еміграції. 

Нашій справі шкодять також 

представники України, «вірні папі 

католики», тому наші православні 

не зуміли ніде зблизитися з давніми 

Церквами Сходу. Тепер всюди 

запанувала «сергіянська єресь», 

тобто створена більшовиками російська 

Церква. Це для нас, православних 

українців, є траґедіею. 

Єдина надія на Українську Православну 

Церкву в США. 

Акт відновлення 

нашої державности 

30 червня 1941 року 

очима очевидця 

Ми розпитували п.Мирославу про життя в Америці, 

про те, яке на неї враження справив Харків, про її родину 

і насамкінець про батька, який брав участь у встановленні 

Акту державності 30 червня 1941 року. Несподівано 

на цьому питанні вона гірко розплакалась... 

Власне, цю прощальну 

зустріч – знайомство з п. Мирославою 

Мудрак, професоркою 

Огайського університету, 

було влаштовано в нашій парафіяльній 

каплиці вже перед її 

від’їздом до Америки. Вона 

приїхала до Харкова у листопаді 

досліджувати тему розвитку 

українського авангардного 

мистецтва, отримавши престижну 

для західних науковців 

стипендію Фулбрайта. Щонеділі 

приходила на Службу 

Божу до нашої Свято-Дмитрівської 

церкви, і сестринство 

вже серйозно приглядалося до 

Радянський Союз розвалився, 

з’явилася українська держава, а 

слов’янські православні Церкви, 

які стали васалами Московської 

Патріархії, досі дивляться ще на 

РПЦ як на уособлення святого 

Православ’я. На жаль, патріархи 

Єрусалиму, Дамаску та інші 

офіційно далі сприймають російське 

православ’я, як чисте та 

канонічне, забуваючи про «сергіянську 

єресь». 

Коли б Константинопіль зрозумів 

своє положення між Першим 

і «Третім Римом», що стали 

союзниками, то підтримав би 

УАПЦ в Україні, вона б набрала 

сили і стала б серйозною опорою 

для світового Православ’я, яке 

зараз задихається від Московської 

монополії. А Константинопіль, 

потураючи Москві, сьогодні 

ще є іграшкою російської 

імперської політики. 

Вплив більшовицької церкви 

на інші Церкви несе страшну 

руйнівну силу проти Православ’я 

в Україні, чим робить велику 

кривду Христові, що прагне «усіх 

спасати і привести до розуміння 

Правди». Москвофільство породило 

філаретівщину, яка є характерною 

дочкою сергіянської 

РПЦ. Але те, що зробив Сталін з 

РПЦ, - подвоїв Кравчук з УПЦ 

КП. Це горе для України та її 

неї, щоби врешті залучити її до 

роботи у храмі. І яке ж було для 

багатьох здивування, що вона 

зовсім не місцева і навіть народилася 

далеко на іншому 

континенті. 

Пані Мирослава Мудрак належить 

до того невеликого числа 

вчених, які виконують у 

світовій науці ролю послів України. 

Її добре знають у середовищі 

мистецтвознавців і поціновувачів 

творчості європейського 

авангарду 30-х років минулого 

століття.. 

(Закінчення на 2 стор.). 

одурманеного народу. На жаль, 

одурманеною є також українська 

інтелігенція, яка виявляє 

свою повну некомпетенцію та 

неосвіченість у релігійних справах, 

бо її погляди базуються на 

вповні більшовицьких оцінках 

релігії та Церков. 

Навчити таких мудраґелів неможливо, 

бо вони мають повне 

світське взаєморозуміння з Філаретом, 

підкріплене матеріальними 

підтримками, орденами тощо. їм 

здається, що компетентнішого у 

релігії ніж Філарет немає. Але це 

тому, що він розмовляє їхньою, 

зрозумілою атеїстам мовою, їх не 

цікавить, що Бог таки є, і що за все 

прийдеться відповідати. 

(Закінчення на 4 стор.).

2 

Липень 2009 

Акт відновлення нашої державности 

30 червня 1941 року очима очевидця 

(Закінчення. Початок на 1 стор.). 

Не тільки закордонним вченим 

– і нам також, філологамаспірантам 

середини 80-х 

років, відкрилось багато імен 

українських художників, які в 

радянські часи вважалися 

представниками російського 

авангарду, саме з публікацій 

п.Мирослави Мудрак. 

Більше півроку п.Мирослава 

збирала матеріали в архівах, 

бібліотеках, музеях, СБУ – по 

крихтах, з яких вимальовується 

картина формування авангардного 

художнього мислення 

в Харкові та його витоків в 

історико-культурній й освітньовиховній 

традиціях нашого регіону. 

І в цих наукових студіях її 

цікавили також сучасні проекції 

авангарду в архітектурі, інших 

видах мистецтва. Суджу про це 

з її зауважень про стилістичні 

оздоблення будинків у різних 

кінцях Харкова, порад, на які 

вистави піти в театрах, що послухати 

в філармонії і на що подивитись 

у музеях... Вона, 

здається не пропустила за ці 

дев’ять місяців жодної прем’єри, 

концерту чи виставки, 

особливо це стосується молодіжних 

імпрез. 

Взагалі авангард – це передусім 

винаходи, якісь несподівані, 

неочікувані, але естетично 

виправдані прийоми в культурі. 

І цією здатністю характеризується 

слобідська – не так емоційна, 

скільки прагматична ментальність. 

Хоч інша наша риса – 

скоріше не розумового, а загально-культурного 

порядку 

полягає у цілковитому невмінні 

цінувати ні своїх винахідників, ні 

їхні винаходи. І тому нічого дивного 

нема в тому, що адекватна 

оцінка новаторських явищ в 

історії нашої культури дається 

не нами самими, мистецтвознавцями, 

філологами, культурологами 

Харкова, а дослідниками 

українського походження, 

інтегрованими у світовий культурний 

процес. Бо ж новаторські 

ідеї в мистецтві може 

зрозуміти й оцінити науковець, 

який, крім ґрунтовної академічної 

підготовки, сам оригінально 

мислить, з одного боку, а з 

іншого, може представити це 

явище на перетині різних смислових 

аналогій в історії світової 

і національної культур. Для того, 

щоби бути таким науковцем, 

треба передусім відчувати себе 

вільною людиною. Але чи може 

себе будь-хто в нашому місті, не 

тільки науковець, вважати 

вільним? Думаю, якщо хтось 

себе таким і вважає – це ілюзія. 

І передусім тому, що саме харківське 

середовище, в якому ми 

живемо, відірване від річища, в 

якому лише і можна себе почувати 

вільною людиною, – від 

християнської національної 

традиції. Поза цією захисною 

плеврою ми, бажаючи того чи 

ні, втрачаємо волю і стаємо невільниками 

чужих вірувань, мов 

і символів, часто-густо ідентифікуючи 

себе з ними. Тому й 

життя наше так виглядає: людей, 

Богом обдарованих, скільки б 

не втікало у вільний світ, багато, 

а культура – бідна, низька і вторинна. 

Культура невільників. 

Єдиним місцем, де ці дев’ять 

місяців перебування в 

Харкові п. Мирослава почувала 

себе, як вдома, тобто на волі, 

була Свято-Дмитрівська церква. 

І це тому, певно, що відчувала 

тут атмосферу щирої хрис- 

тиянської побожності і дбайливого 

ставлення до національних 

святинь. Її батьки, які в часи ІІ 

Світової війни далеко не з власної 

волі опинилися поза Україною, 

віддали їй у спадок найважніше, 

без чого, напевно, вона не 

могла б зайняти чільне місце у 

вільному науковому світі: віру в 

Бога і віддану любов до землі, 

культури, звичаїв своїх предків. 

Якось ще на початку Великого 

посту п.Мирослава розповіла 

мені, що до неї в гості приїхала 

з Америки племінниця і 

привезла їй машинопис спогадів 

її батька, який зберігався 

в їхній родині. Тоді й почула, що 

починаються спогади з Акту 

проголошення Державності 30 

червня: як це відбувалося в Жулині, 

рідному селі її батька Василя 

на Стрийщині. Перед 

від’їздом з Харкова п.Мирослава 

передала мені ксерокс цих 

спогадів. Читаючи їх, сторінку за 

сторінкою, не могла стримувати 

сліз... 

Спогади 

Василя Мудрака, який жив з 

батьком у селі Жулині Стрийського 

повіту, працював на районній 

молочарні і був членом революційної 

ОУН, гестапо заарештувало 

на Різдво 1943 року. 

Приводом був донос односельця, 

що саме Василь закріпив на 

сцені великої зали «Товариства 

Читальні Просвіти» 1 липня 

1941 року прапор ОУН (р) і виголосив 

текст «Акту відновлення 

УССД». З нього вибивали 

свідчення, хто саме передав 

йому ОУНівське знамено, у 

Стрийській і Дрогобицькій тюрмах 

і на Великдень перевезли 

до Львова. «Били немилосердно. 

Тіло спочатку страшенно 

пекло, а потім почало боліти. 

Виб’ють, ви-б’ють і знову: хто 

вам дав образ. Я стою твердо 

на своєму. І знову биття. Змучився 

один, передає другому. 

Той знову не дармує, б’є, а я 

прошу Бога, щоб кріпив мої 

сили...». Під час Великодніх свят 

Василя разом із іншими українськими 

патріотами, яких не 

вдалося зломити, повезли зі 

Львова до Любліна, в концтабір 

Майданек. Везли по п’ятдесят 

осіб в товарняку, «без їди і води 

та місця для власних потреб...». 

«Приїхали ми на станцію вже 

пізно вночі. Як тільки поїзд зупинивсь, 

почули ми великий рух 

і скавуління собак. Отримали 

наказ виходити з вагонів». У 

Майданеку Василь працював на 

будівництві бараків. Коли перевезли 

до Бухенвальду – важив 

тридцять п’ять кілограмів. Тут 

треба було носити з каменоломень 

до табору каміння викладати 

дороги. «Зайшли ми перший 

раз в ті каменоломи, аж 

страх забрав. Скали високі, а по 

них лазять люди в’язні. Джаганами 

та ломами лупали цю скелю. 

Кожний в’язень з команди 

(а їх було кілька) мав взяти на 

свої ромена порядний камінь і 

нести до табору». Через шість 

тижнів в’язнів з Майданеку перевезли 

до концтабору «Дора» 

у місцевості «Гарцунг». Це були 

підземні штольні, де виготовлялися 

ракети Ф-1, Ф-2. Півроку 

працювали вони під землею, не 

бачачи світу Божого. «Наша робота 

як малярів полягала в тому: 

одні розробляли вапно-калк у 

великих сталевих бочках, других 

двох лізли на високе риштовання 

на колесах, інші наливали 

вже готове вапно в інші 

Ярослав СТЕЦЬКО, 

організатор Акту, голова 

утвореного українського 

державного управління. 

бочки... Цілий день у вогкості, у 

воді. Цілий час в ногах мокро і 

холодно. Зверху ллється мокре 

вапно, яке відбивається від 

стін...» Коли підняли їх на поверхню 

з підземних бараків – 

більшість з них впало непритомними. 

У Василя від щоденної 

роботи у воді і вогкості почали 

пухнути руки і ноги, розвинувся 

болючий ревматизм так, 

що не тільки працювати, ходити 

було важко. Тож був претендентом 

на газову камеру. Врятував 

наглядач, чех за походженням. 

Направив із запискою 

до своїх лікарів-друзів. В лікарні 

його протримали шість тижнів. 

«Я молив Всевишнього за його 

ласку, бо вірю, що Господь надіслав 

отого доброго чоловікачеха, 

що був моїм капом. Це 

було велике чудо. В концтаборі 

це було абсолютно неможливо, 

тримати в’язня так довго в 

лічниці». 

Ранньою весною 1945 року 

табір «Дору» евакуювали до 

Барген-Бельзену. «Тяжка була 

для нас ця дорога. В закритих 

вагонах, без повітря, страшний 

сопух. (...) Свої потреби робили 

під себе, бо окремого місця 

не було. Деякі в гарячці виговорювали 

несамовиті речі, аж 

поки не замовкли сердеги раз 

на все. Їхали ми не три дні, як 

було сказано, а сім днів. Щоночі 

поїзд зупинявся десь у лісі, 

тоді відкривали двері у вагонах 

і відбирали тих, кому вже перестало 

битися серце. (...) Протягом 

двох днів перебування в 

таборі в’язні гинули з виснаження, 

з голоду і від різних заразних 

хвороб. Ті, що ще заледве 

рухалися, чекали якогось 

спасіння. Нарешті прийшов 

цей спасенний довгоочікуваний 

день радості і волі. 15-го 

квітня 1945 року прибули 

англійські танки і визволили нас 

з гітлерівсько-німецького концтабору 

Берген Бельзен». 

Так закінчилася «співпраця» 

двадцятирічного Василя Мудрака, 

члена Організації Українських 

Націоналістів з-під стягу 

С.Бандери з гітлерівцями. Уявімо 

себе на його місці, коли б з 

екрану телебачення у Незалежній 

Україні він почув би якогось 

«червоного» диспутанта, 

що з піною у рота доводить, 

наче бандерівці служили Гітлеру! 

А це таки хоч не йому самому 

– а його дочці Мирославі 

доводиться чути у «вільній» Україні! 

Для мене ж це означає 

одне: за Державу, проголошену 

30 червня 1941 року, за яку 

крізь фашистське концтабірне 

пекло пройшли Василь Мудрак 

і тисячі таких же, як він, юнаків, 

десятки тисяч вояків славної 

УПА загинули в двобої з «коричневою» 

і «червоною» чумою, 

– змагання за цю Державу 

далеке ще від завершення... 

Зі спогадів Василя Мудрака: 

«За знам’я ОУН та проголошення 

Акту 30 червня». 

Як німці відійшли подальше 

на схід, ми, члени організації, 

витягли заховане перед большевиками 

і їхніми сексотами 

радіо, почали слухати новинки. 

І нарешті чуємо: «Слухайте – 

Слухайте! Організація Українських 

Націоналістів під Проводом 

її голови Степана Бандери 

проголошує відновлення 

Української Самостійної Соборної 

Держави». Не треба 

описувати, як ця вістка піднесла 

нас на дусі. 

Маніфестація в Стрию 

Надійшла нетерпеливо очікувана 

неділя для маніфестації 

в повіті. До Стрия почали 

з’їжджатися з усіх сіл стрийського 

повіту, гуртуючись у 

стрийському парку. Гарний 

літній сонячний день. Легенький 

вітерець повіває і всі прапори, 

як море, легко хвилюючи 

на вітрі, додавали радість 

цьому тисяч-тисячному народові 

в цей великий історичний 

день. 

Настав час-година маніфестації. 

На підвищену трибуну 

виходять представники Акту 

відновлення УССД. Один з 

представників відкриває маніфестацію, 

другий через гучномовець 

повторяє слова акту 

проголошення через радіостанцію 

ім. полковника Є.Коновальця 

у Львові. Як на одну 

команду з грудей тисячного 

українського народу пролунав 

український гімн «Ще не вмерла 

Україна, і слава, і воля». 

Відтак промови і маніфестація: 

колона за колоною на переді 

з прапороносцями, дівчата, 

як маків цвіт в українському 

строї, хлопці-парубки у 

вишитих сорочках, в темних 

штанах. Боже, яка радість! 

Старші і середні віком громадяни, 

жінки та мужчини з бадьоро 

піднесеними головами, 

гордо маршували, як колишнє 

славне козацтво. 

Закінчилася маніфестація у 

вечірніх годинах. Тоді з великою 

радістю в душі і серці, громада 

роз’їхалась до своїх сіл, щоб 

цей історичний акт відзначити 

у своїх селаї. 

Проголошення Акту 

відновлення УССД 

в селі Жулині 

Зараз другого дня по маніфестації 

в Стрию зібрався наш 

актив, покликуючи свідомих 

поважних громадян з війтом 

нашого села Василем Гнатишиним, 

обговорити та підготувати 

маніфестацію і проголосити 

Акт відновлення УССД. 

Рішили не відкладати на довший 

час, а таки зараз в наступну 

неділю за такою програмою: 

повідомити священика, щоб 

відправив Святу Літургію в наміренні 

українського народу та 

многолітствіє тимчасовому 

Урядові у Львові. Зараз в годині 

другій по полудні, громада 

повинна зійтись до великої 

залі «Т-ва Читальня Просвіти», 

про це подбає сам війт і там 

заманіфестувати та проголосити 

«Акт відновлення УССД». 

Доручено мені, щоб той Акт 

проголосити. 

Надійшла неділя. Сцену гарно 

вдекорували в українськомцу 

стилі наші дівчата. По обох 

боках сцени замаяли український 

та революційний прапори. 

По середині видніло знам’я 

Організації Українських Націоналістів. 

На Святій Літургії громада 

в побожно-національному 

настрою заповнила церкву. 

О.Лівицький з великою побожністю 

і національною гордістю 

відправляв Святу Літургію. 

Співав хор під диригентурою 

Василя Цимбалістого. Священик 

виголосив святочну промову, 

закликаючи всіх вірних 

прибути на другу годину до Читальні 

Просвіти. 

Ще перед другою годиною 

громада вщерть заповнила 

залю і навіть балькон. В передніх 

лавках засіли поважні 

провідні громадяни зі своїм 

війтом. Молодь в національних 

строях додержувала порядок. 

В другій годині Василь Масний 

(загинув у рядах УПА) в кількох 

словах відкрив маніфестацію та 

попросив мене, щоб офіційно 

проголосити «Акт відновлення 

УССД». По проголошенню всі 

встали з своїх місць, як ніколи 

з патріотизмом від душі 

відспівали гимн «Ще не вмерла 

Україна» та «Не пора». «Акт 

Відновлення» підніс кожного 

громадянина на дусі. Не довго 

тривали радощі». 

Ольга РІЗНИЧЕНКО, 

титар Свято-Дмитрівської 

парафії м.Харкова. 

Дякуємо 

жертводавцям! 

Редакція часопису «Успенська 

вежа» щиро дякує нашим 

жертводавцям, 

які посприяли випуску цього 

номера газети, зокрема: 

п. Марія, 

м. Львів – 100 грн. 

п. Володимир, 

м. Стрий – 10 грн.

Липень 2009 3 

Але людство живе в цьому 

дочасному світі так, якби не 

було Бога. 

«Сказав безумний в серці 

своїм: «Бога нема». Впали в 

розпуку, опоганилися в ділах 

своїх; не стало тих, хто б чинив 

добро» (пс.13;ст.1). 

Забули, що марне все, що 

земне, а велике все, що Боже, 

коротко триває все дочасне, а 

довго – все вічне. Знаймо, що 

без Божої науки нема тут правдивої 

мудрості, без Божого 

закону нема правдивої дороги. 

На розуміння цього нас надихає 

Святе Євангеліє, служби 

Божі в церквах та ікони. 

Ікона – це завжди святиня, в 

якій би живописній манері вона 

не була виконана. Головне, щоб 

образ був достойний Первообраза. 

Дехто докоряє православним, 

що поклоняються 

зображенню Спасителя, Пресвятої 

Діви Марії, а також святих 

і угодників Божих. Та честь, 

з якою православні відносяться 

до образів, переходить на 

Первообраз, на тих, кого зображено 

на іконі. Це підтверд- 

– Християнське свято Різдва 

Івана Хрестителя (24 червня за 

старим стилем) приблизно 

співпадало з літнім сонцестоянням. 

Слов’яни в цей день справляли 

свято Купайла, або Купала. 

За язичницькими повір’ями 

в цей день сонце купається. Ця 

легенда пов’язана із прабатьківщиною 

слов’ян, які до Великого 

переселення народів мешкали 

на узбережжі Балтійського 

моря. Філологи стверджують 

про «балто-слов’янську спорідненість», 

до якої входили слов’янські 

та прибалтійські народи: 

литовці, латиші та винищені 

германцями пруси. 

У Північній Європі літні дні 

дуже довгі, тому, в час літнього 

сонцестояння, сонце, зайшовши 

за горизонт, через короткий час 

НАША ПАРАФІЯ 

Чудо обновлення ікони 

«Господня земля, і все, що наповнює її; 

Всесвіт і все, що живе у ньому» (пс.23:ст.1). 

жується проявленням чудес: 

ікони то мироточать, то плачуть, 

кровоточать і обновляються. 

Відомо багато чудес на 

всій землі, незалежно від того, 

чи велике то місто, чи маленьке 

село. 

Одним з таких місць є капличка 

Покрови Пресвятої Богородиці 

УПАЦ в м. Баштанка 

Миколаївської області на Півдні 

України, де сталося чудо обновлення 

ікони «Божої Матері 

Козельщанської». Таке несподіване 

явище громада сприйняла 

як Божий дар. 

Почалося від того, як в 

2001р.Б. житель м. Баштанки 

пожертвував для каплички старовинний 

образ Божої Матері, 

на якому неможливо було прочитати 

навіть написи, стерті 

часом. Своє місце ікона знайшла 

у вівтарі каплички. 

Минуло вісім років… І було зауважено 

– ікона обновилася: ясно 

проявились лики Божої Матері та 

Маленького Ісуса, а також ризи і 

вбрання. Напис на іконі став виразний. 

Кожний міг прочитати, що це 

образ «Божої Матері Козельщанської». 

З РЕДАКЦІЙНОЇ ПОШТИ 

Це дивно і прикро 

Я познайомилася з злопцем, 

батько якого, як мені сказали, є 

священиком. Якось тоді не випадало 

запитати якої конфесії. Та 

згодом зауважила, що хлопець 

перед одним храмом хреститься, 

а перед іншим (православним) – 

ні. Це повторювалося ще й ще. 

З його поведінки я багато 

чого зрозуміла, тому цей хлопець 

як людина став для мене нецікавим. 

Бо хіба християнин має 

Обновлена ікона очікує 

зустрічі з тими, хто глибоко 

вірить в чудо і прагне допомогти 

возвести храм на честь Пресвятої 

Богородиці, зруйнований 

більшовиками в 30-ті роки, 

будову якого ми щойно розпочали. 

Відновиться справедливість, 

як обновилась в капличці 

ікона «Божої Матері Козельщанської». 

Відродиться Українська 

Православна Церква на цьому 

зросійщеному Півдні. 

Дякуємо всім, хто відгукнеться 

на цей заклик. 

Нехай благословить Вас 

Господь! 

Килина ТКАЧОВА, 

прихожанка церкви Покрови 

Пресвятої Богородиці. 

Наша адреса: 56100 вул. 

М. Аркаса, 1-а, м. Баштанка, 

Миколаївська обл., контактний 

телефон: 8 (05258) 

2-9024, моб.:8 097 758 12 09, 

Р/р 260003140, МФО 

386133, ОПЕРО обласне управління 

Ощадного банку 

м. Баштанка, код 25956136. 

себе так поводити? 

Мої батьки навчали мене інакше. 

Я люблю заходити в храми 

різних конфесій, постояти, подумати, 

помолитися. І кожен із 

храмів є для мене передусім домом 

Божим, хоча й один із них – 

рідний для мене. 

Катя С. 

Чи можна таке поєднувати? 

«Свято Івана Купала і Різдво Івана Хрестителя – хіба це можна поєднати?» 

– запитує Ярослав К. 

Відповідь на це запитання дає голова Львівського крайового ставропігійного 

братства св. ап. Андрія Первозваного Тарас ДМИТРИК: 

знову з’являється на обрії. 

Звідси й легенда про купання 

сонця, яке ми, галичани, живучи 

приблизно посередині між Балтійським 

та Чорним морями, 

вже, на жаль, спостерігати не можемо. 

Однак слов’яни, вирушивши 

на південь під час Великого 

переселення народів, принесли 

зі собою і цю легенду, і язичницьке 

свято Купала, яке співпало з 

християнським святом Різдва 

Івана Хрестителя. І згодом у 

народі з двох свят – язичницького 

та християнського – зробили 

одне – Івана Купала. 

Зрозуміло, що останній старозавітний 

пророк Іван Хреститель 

не має нічого спільного із 

язичницьким Купалою, тому 

Церква завжди боролася із пережитками 

минулого, засуджуючи 

поганські обряди: перестрибування 

через вогонь, пускання 

вінків на воду, тощо, оскільки ці 

ігрища припадають на останні 

дні Апостольського Посту (Петрівку). 

Різдво Івана Хрестителя – 

одне із трьох свят, коли ми згадуємо 

Різдво, тобто день народження, 

а не день кончини. Крім 

нього ще святкуємо Різдво Христове 

та Різдво Пресвятої Богородиці. 

Сам Ісус Христос 

свідчить про велич цього свята: 

«…з-поміж народжених від 

жінок нема більшого від Івана» 

(Лк.7.28). Тому християнам належить 

святкувати християнське 

свято по-християнськи – участю 

у Всенічній відправі та Святій 

Літургії, а не язичницькими ігрищами. 

Високопреосвященнійшому Макарію, 

Архиєпископу Львівському 

Ваше Високопреосвященство, православна громада м. Хирова 

Старо-Самбірського району Львівської області просить роз’яснити 

канони церкви, докладніше про заборону для священика, 

на який термін вона дається, чи може такий священик уділяти 

святі таїнства? 

За дорученням громади 

М.СЕРЕДНИЦЬКИЙ. 

Правила святих Апостолів 

Канон 10. Якщо хто помолиться з відлученим від церковного 

єднання, хоч би то було і в дома, то такий має бути відлучений від 

церковного єднання. 

Канон 11. Якщо хтось із духовних осіб буде молитись із позбавленим 

сану, то його самого треба позбавляти сану. 

Канон 17. Хто в святому храмі двічі брав шлюб (двічі був жонатий), 

або мав коханку, той не може бути єпископом, ані священиком, 

ані дияконом і взагалі в реєстрі священичого сану. 

Канон 25. Єпископ, пресвітер чи диякон виявлений в блудливості, 

або в зламанні присяги, хай буде позбавлений священного 

сану. 

Канон 31. Якщо якийсь пресвітер, зневажаючи свого єпископа 

окремо скликатиме збори і новий вівтар поставить, не звіривши 

перед судом, що той єпископ щось зробив проти благочестя й правди, 

то хай буде видалений як владолюбець, бо він викрадач влади. 

Також мають бути видалені з клиру й інші, що приєднались до нього. 

А миряни мають бути позбавлені церковного єднання. 

Канон 32. Якщо якогось пресвітера чи диякона єпископ відлучить, 

то інший єпископ не може прийняти його й поєднатись, а 

тільки той самий єпископ, що відлучив, хіба, що трапиться так, що 

єпископ, який відлучив, помер. 

Канон 39. Священик і диякон хай нічого не робить, не маючи на 

те дозволу й згоду єпископа. Бо ж йому підпорядковані Господні 

люди, і він відповідатиме за людські душі. 

Канон 56. Якщо хтось із причету дошкулить єпископові, хай 

буде відлучений, бо ж «Не казатимеш лихого на князя народу твого» 

(Діянь 23, 5). 

Канони 227 єпископів, зібраних на П’ято-Шостому Вселенському 

Тульському соборі в Константинополі 691-692 рр. 

Канон 17. Клирики різних церков, залишивши свої церкви, до 

яких їх призначено, перейшли до інших єпископів, і без волі свого 

єпископа дістали призначення в чужі церкви, виявили свою непокірність, 

тим-то ухвалюємо, що ніхто з клириків, в якому б сані 

хто з них не був, не має права без відпускної грамоти свого єпископа 

переходити до іншої церкви. Відтепер хто не дотримується цого 

й соромить собою того, хто його висвятив має бути позбавлений 

сану сам і той, хто його прийняв. 

Канон 34. Священний канон (18 канон Четвертого Вселенського 

Собору) ясно вказує й на те, що співучасть у змові чи скликанні 

юрби народу і громадськими законами цілком забороняється, то 

тим більше треба це заборонити в Божій Церкві, щоб того не було. 

І ми повинні того дотримуватись; тим-то якщо хтось із клиру або 

ченці робитимуть прикрості проти єпископа чи співклириків, то 

таких зовсім позбавляти сану. 

Взято із: Джерела канонічного права Православної Церкви, 

Випуск I, Харків, 1995. 

Владика МАТФЕЙ (УПЦ КП): 

«...Ну і скорбуйте собі!» 

Що ми розуміємо під словом 

«Душпастир»? Це людина, яка 

покликана нести духовний спокій, 

молитву, адже душ пастир – пастух 

людських душ. Вражає те, як 

духовні отці чинять беззаконня, 

що суперечать всім релігійним та 

правовим нормам. Вони вважають, 

що їхні вчинки не підлягають 

осуду простими мирянами. 

Владика Матфей (Шевчук), 

керуючий Дрогобицько-Самбірською 

єпархією Української Православної 

Церкви Київського Патріахату, 

під час першої прес-конференції, 

що відбулася 24 січня 

2007р. у Дрогобичі, наголосив, 

що зосередить свою діяльність на 

духовній опіці та на реальній 

співпраці з УГКЦ та УАПЦ, які 

єпископ назвав «Церквами-братами». 

Завдання Української Церкви 

Київського Патріархату, за словами 

владики Матфея, полягає у 

тому, щоб показати приклад тієї 

рушійної сили, яка зможе об’єднати 

українське православ’я. 

Події, що відбулися 10 червня 

2009 року в місті Хирові приголомшили 

і вразили. У цей день 

християнська родина переживала 

тяжку втрату. Відійшла у 

вічність ревна парафіянка церкви 

Різдва Пресвятої Богородиці, 

любляча мама та бабуся Марія 

Шабля. Завжди з молитвою та 

вірою в Бога вона ставала до 

праці та лягала до сну. Брала активну 

участь у житті церкви. Своїм 

християнським життям стала 

прикладом для наслідування не 

лише своїм рідним. Близько опів- 

дня група людей на чолі з Владикою 

Матфеєм(УПЦ КП) та отцем 

Миколою Сваволею, який за свої 

аморальні вчинки отримав заборону 

служіння від владики Макарія 

(УАПЦ),та незважаючи на те, 

знайшовши притулок в УПЦ КП, 

підійшли до будинку, де зібралась 

уся родина у скорботі за покійною. 

Вони мали на меті не молитись, 

а незаконно вимагати від 

Ярослава Тимчишина – голови 

церковного комітету Української 

Автокефальної Православної 

Церкви печатку, документи та 

гроші, котрі, за їхніми твердженнями, 

він привласнив та використовував 

у власних цілях. Владика 

Матфей та о. Микола, знаючи 

закони, надіялись, що пікетом під 

брамою зможуть забрати належне 

зареєстрованій громаді УАПЦ 

для того, щоб ліквідувати юридичну 

особу – УАПЦ Різдва Пресвятої 

Богородиці та зареєструвати 

УПЦ КП. Чи це, за словами владики 

Матфея, рушійна сила, яка 

об’єднає українське православ’я, 

«Церкви-брати»!? Можна задуматись, 

про яку рушійну силу йдеться... 

Підбурювання, лиття бруду, 

зароджування ненависті та неспокою 

під будинком, де в домовині 

лежить тіло.Чи це потрібно людині, 

душа якої відходить у вічність 

і потребує лише молитви. 

Люди за своєю сутністю не 

винні, оскільки керуються та 

сліпо вірять своєму душпастирю 

о. Миколі Сваволі, який такими 

вчинками веде людей туди, «... де 

буде плач та скрегіт зубів».

4 

За віру і єдність! 

ІНФОРМУЄ 

До 68-річчя Акту 

відновлення української 

державности 

30 червня 2009 року Харківсько-Полтавська 

єпархія відзначила 

68-річчя Акту відновлення української 

державности. В Свято- 

Дмитрівському храмі м. Харкова 

було відправлено Архиєрейську 

Святу Літургію за Україну та український 

народ. Її очолив архиєпископ 

Ігор. Співслужили протоієрей 

Сергій Підтягин (Красний Луч), 

о. Максим Стрихар (Київ), о. Станіслав 

Аштраф’ян (Соколове). У проповіді 

владика Ігор, коментуючи євангельські 

слова «І виправдалась 

мудрість власними ділами» (Мт. 

11:19), звернув увагу на мужність 

меншости, готової у вирішальну мить 

історії взяти відповідальність за майбутнє 

нації. Опівдні відбулося покладання 

квітів до пам’ятного знаку проголошенню 

незалежности України на 

площі Свободи. На короткому мітинґу 

виступили архиєпископ Ігор і голова 

Харківської обласної організації 

ВО «Свобода» Ігор Швайка. Фоторепортаж 

про святкування вміщено за 

адресою: 

http://icasaweb.google.com.ua/ 

khpe.uaoc/ 

009063068?feat=directlink 

Храмове свято 

у Ківшарівці 

8 червня 2009 року, на другий 

день П’ятдесятниці, Свято-Духівська 

парафія с. Ківшарівки (настоятель 

о. Леонід Даниленко) 

відзначила храмове свято. Богослужіння 

очолив архиєпископ Ігор 

Ісіченко. Йому співслужили настоятель 

парафії о. Леонід Даниленко, 

протоієрей Віталій Зубак (Харків), 

о. Олег Козуб (с. Циркуни), о. Дмитро 

Романків (м. Сватове Луганської 

обл.), о. Олег Усов (с. Глушківка), 

о. Павло Кущ (с. Мурафа). Владику 

супроводили іподиякони Вадим 

Приходченко та Віталій Макаревич. 

Після Служби Божої відбувся хресний 

хід. Гості оглянули мальовничі околиці 

Ківшарівки, відвідали пам’ятні 

місця, пов’язані з перебуванням Остапа 

Вишні. Фоторепортаж про свято 

вміщено за адресою: 

http://picasaweb.google.com.ua/ 

khpe.uaoc/ 

20090608?feat=directlink 

Десятиріччя Свято- 

Троїцької парафії 

8 червня, в день Святого Духа, 

з нагоди 10-річчя парафії, київський 

декан о. Дмитро Присяжний 

відвідав Свято-Троїцьку парафію 

села Сукачів Іванківського району 

Київської області, де очолив 

святкове богослужіння. Співслужив 

йому настоятель парафії о. 

Назарій Момотюк. Після святкового 

богослужіння відбувся традиційний 

хресний хід навколо храму. По 

його завершенні отець декан передав 

настоятелю та парафіянам привітання 

владики Ігоря та вручив подарунки 

від Київського деканату. Під 

склепінням храму пролунали звуки 

співу уставного «Многая літа». 

Урочистості завершилися святковою 

трапезою та спілкуванням з парафіянами. 


(Закінчення. Початок на 1 стор.). 

Коли б ми мали між людьми, що при 

владі, хоч трохи віруючих та чесних українців 

(тепер на жаль чесні часто схиляються 

перед нечесними), та коли б 

наша влада зрозуміла потребу зробити 

лад в Україні (тим більше лад в релігії, 

в духовності) й підтримала єдину українську 

Церкву, то треба було б організувати 

поважну делегацію у складі архієреїв 

та представників влади, яка б 

об’їхала Церкви сусідніх православних 

народів, вияснила б правду про духовний 

стан України, про хитрість і нехристиянську 

пове-дінку РПЦ, яка маскується 

в Україні під назвою УПЦ й 

проводить вповні совєтську політику. 

Тоді між сусідами може й знайшлося б 

зрозуміння до духовно зруйнованої 

України, вони б представили у Константинополі 

дійсну релігійну ситуацію в 

Україні та признали б нас самі. 

У такому релігійному становищі, як 

сьогодні, Україна як держава пропаде. 

Дивно, що митрополит Сабодан досі 

очолює Церкву, яка не говорить правди 

українському народові. Він очолює білогвардійські 

заходи з донськими козаками 

в Запоріжжі. Він же разом з Алєксієм 

II закрили в Одесі Патріархові Варфоломеєві 

дорогу в Україну. Тепер планується 

похід з Твері по Волзі аж до Севастополя, 

а тоді через Київ та Мінськ у 

Москву. То в тому хіба видно митрополита 

Сабодана як українця? 

І де тут в діях Сабодана ви побачите 

старання про спасіння України? Спасіння 

через російські плани – це дорога до 

пекла. 

Хіба ж можна повірити у правдивість 

того, хто з України підтримує донських 

козаків? А як неправдивий у політиці архієрей 

може бути правдивий у вірі, коли 

він обманює народ, називаючи російську 

Церкву в Україні українською православною? 

То де його правда? Чи він може 

домагатися довір’я? Чи має віру? 

А філаретівці про спасіння й не думають, 

а тільки про політичні виграші. Той, 

хто говорив тоді, при відродженні УАПЦ, 

що «нікакой украінской церкві не било, 

нєт і бить не может», – хіба може мати 

довір’я в очолюваній ним УПЦ КП? Він 

очолює тільки тих, хто з ним зберігав 

комуністичну касу та тепер зібрані суми. 

Такий спадок ми отримали після 

більшовицького КҐБ, яке вбивало свідомих 

українців, а передусім – архієреїв та 

священиків. 

Тут повинен я ще розказати історію 

про знищення галицьких православних 

архієреїв та священиків, що має також 

пряме відношення до святкування 500- 

річчя російської автокефалії. 

Як знаємо, в 1946 році відбувся «Собор 

об’єднання галицького греко-католицького 

духівництва з РПЦ». Отець 

доктор Гавриїл Костельник боявся, що 

більшовики можуть знищити священиків, 

а може, й поруйнувати церкви, як це сталося 

на східній Україні. А багато храмів 

– це неоціненні шедеври церковного будівництва. 

Зорганізував він велику групу 

священиків (ініціативна група), поїхав 

з делегацією у Москву, й там підписано 

договір про приєднання до РПЦ священиків 

та віруючих греко-католиків. Домовлено 

було, що буде в Галичині три 

єпископства, які очолять галичани: отець 

доктор Михайло Мельник, отець Антоній 

Пельвецький та отець Євгеній Юрик. Що 

у Львові буде духовна семінарія та що 

Галицька Православна Церква матиме 

автономію протягом двадцяти п’яти 

років. 

До собору хіротонізовано тільки двох 

архієреїв, отців Михаїла та Антонія, семінарії 

не було відкрито, автономія не 

діяла. Керував присланий із Києва архієпископ 

Макарій Оксіюк, щоправда – 

бездоганний архієрей. Костельникові в 

усьому грубо відмовлювано, хоч назовні 

віддавано йому честь. 

На святкування 500-ліття російської 

автокефалії крім архієреїв були запрошені: 

отець протопресвітер Костельник 

та отець протоієрей Григорій Курилас, 

який закінчив Духовну семінарію в 

ПОСЛАННЯ ДО УКРАЇНСЬКОГО ПРАВОСЛАВНОГО НАРОДУ 

«Чи потрібний 

Патріярх ДИМИТРІЙ: 

православним Третій Рим?» 

царській Росії в Тулі і був консультантом 

ініціативної групи. Коли в Москві отець 

Костельник зустрівся з делегаціями 

східних патріархатів, знаючи різні мови, 

то пожалівся на те, що Москва не дотримує 

пунктів договору: не рукопокладають 

третього єпископа, не дозволяють 

відкрити семінарію та грубо втручаються 

в дії ініціативної групи (як це нагадує 

події після Переяславської угоди!). 

Отець Григорій Курилас, як «староправославний» 

священик, був у патріаршій 

канцелярії в той час, коли прибіг 

протопресвітер Колчіцкий і домагався в 

патріарха Алексія Симанського: 

«Костельника надо немедленно отстранить 

от управлення Львовской епископией». 

Йому була відповідь: «Костельник 

– слишком видное лицо, нельзя его 

так нагло отстранять». Колчіцкий наполягав: 

«Вот вам говорю: чем быстрее его 

убрать, тем лучше будет». 

Отця Костельника вбили 20 вересня 

під Преображенською церквою; делеґата 

отця Мирона Крутяка, настоятеля Успенської 

львівської церкви, отруїли вдома, 

в Дроговижі, куди він скрився, передчуваючи 

біду; єпископа Антонія Пельвецького 

в його ж таки квартирі; єпископа 

Михаїла та його секретаря отця Володимира 

Куновського в дорозі на Київ. 

Може внаслідок помилки, отець Куновський 

помер у поїзді, а владика Михаїл 

Мельник вже у готелі. 

Коли вбивця, якому обіцяно свободу, 

вистрілив в отця Костельника біля церкви 

і став утікати до будинку офіцерів, - 

постріл із вікна дому офіцерів поклав 

його на вулиці Корняктів. Тут же прибігли 

військові КҐБ, (вже чекали!) взяли з кишені 

отця Костельника ключі, і тут же з 

квартири Костельників (Краківська 17) 

забрали із сейфа усі документи. 

Все звалили на бандерівців. 

Отець Григорій Курилас був заарештований 

в той вечір, коли поїзд з владикою 

Михаїлом Мельником був у дорозі в 

Київ. Видно, що шляхетна душа отця Григорія 

не погодилася виконати доручення 

КҐБ, а поїхав з делегацією і виконав один 

магістр богослов’я, прізвища якого не 

можу назвати з тієї причини, що рідня магістра 

ще живе у Львові. 

Арештований був також секретар 

отця Костельника пан Сергій Хруцький, 

православний інтелігент з Волині. 

Все це розказував мені вже в 1967 році 

отець Курилас, що інкогніто з’явився у 

Львові із Сум, де проживав після сибірського 

лаґеру. 

Деякі деталі підтвердила пані Костельникова, 

інші – староста Преображенської 

церкви пан Михалюк. 

Ось так закінчили своє життя «ініціатори 

об’єднання». При новітній «унії» 

1992 року ініціатори «об’єднання» УПЦ 

та УАПЦ митрополит Іоан Боднарчук та 

патріарх Володимир Романюк також загинули. 

Після смерті патріарха Пімена дивною 

була й смерть архієреїв РПЦ Одеського 

митрополита Сергія, Кримського 

Леонтія та Полтавського Сави. 

От така «сергіянська єресь» та її породження 

в Україні. Переконаного православного, 

яким був отець Костельник, 

їм не треба. Тепер для України мають 

інших, як вихованця «червоного православ’я», 

духівника московських силовиків, 

«мнящегося премудрим быть». Це досить 

лицемірна людина, яка у своїх працях 

вдає «православного агнца». Він представляє 

Росію, сидить у «центре націоналізма» 

– Львові, щоб було краще пізнавати, 

як саме поділити Україну між Першим 

та Третім Римами. Про це він веде 

переговори з папським делегатом кардиналом 

Содано. Українці на цих переговорах, 

крім Сабодана, не мають голосу. 

Папський нунцій домагається, щоб йому 

віддали у Львові монастир інквізиторівдомініканів, 

де білорус Августин створить 

«російський духовний центр» (натурально 

з імперським духом). 

Чому у Львові? Хай би вже створили 

в Білостоці на Підляшші. Там більше білорусів, 

там до православних мішанців 

звикли, там буде ближче до Лукашенка. 

Там вже є православні «русини», які вже 

говорять по-польськи та ґрунт там на 

такий центр більш підхожий, бо там діяв 

арцибіскуп Пшездзецький, який створив 

був нову унію, не терпів Шептицького і 

заснував біритуальну Духовну семінарію 

(православно-латинську) в Дубні на Волині. 

Дорогі брати, православні українці! 

Ви, може, й не знали про таку «руськопольську 

спілку» та братерство росіянемігрантів 

із поляками. Ви, може, й не 

знали про знищення ініціаторів договору 

галицьких українців з Росією. Тепер 

злучаться, як кажуть поляки, - «до купи», 

і тоді зрозумієте, хто такий архієпископ 

Августин, з яким товаришує той, хто 

інформував КҐБ про дії отця Костельника, 

зрозумієте, чому «російський духовний 

центр» потрібний саме у Львові. Чи 

буде він духовним – сумнівно, а те, що 

політичним, – це точно. 

Отак, відвічні вороги Москва і Рим 

братаються і спільно беруться нищити 

Україну. Але Москва робить тут і свою 

справу. Вона завжди старається перебрати 

на себе роль як Першого, так і Другого 

Риму, тобто Константинополя. 

В польському «Проекті на знищення 

Русі» (читайте – України) є такий пункт: 

«Нам, полякам, треба мати добрі відносини 

з Москвою, тоді в Україні зможемо 

безкарно робити все, що нам подобається». 

Чи ще кому не ясно, для чого ті всі 

заходи Ватикану з Москвою проводяться? 

Тут сказано, думаю, відверто. 

Константинопіль, не розумію чому, не 

добачає ситуації, яка йому готовиться, і 

тримає спільний марш з Москвою собі 

на загибель. Нам, українцям, дуже не бажаний 

такий кінець. 

Залишається єдиний вихід: мусимо 

завжди говорити правду про РПЦ, її поводирів. 

Нехай народ знає, а передусім 

ті галичани-священики, які досі ще вірно 

служать чужій церкві. Хай соромляться 

своєю зрадливою по відношенню до 

рідного народу службою в Російській 

Православній Церкві. 

Автокефальним священикам треба 

доповняти свої знання, особливо правильного 

розуміння християнства, бо половинчасте 

християнство, тим більше, якщо 

воно проходить в контакті з КҐБ, – це 

служба не Христові, а російській ідеї 

підпорядкування через Церкву інших 

народів. Сенс є в служінні рідній Церкві, 

яка служить спасінню рідного народу. 

Нехай і народ це знає та розуміє. 

Стараймося якнайдалі бути від «церков»-спадкоємиць 

більшовицької релігійної 

системи. 

Стараймося усвідомити й те, що філаретівської 

організації ніколи й ніхто не 

визнає за Церкву. 

Стараймося нашою Українською Автокефальною 

Православною Церквою 

увійти в контакт зі Вселенським Православ’ям. 

І така надія є. Доцьогочасні наші 

невдачі є наслідком нехристиянської роботи 

РПЦ та нашої недостатньої віри. 

«Розмови про страшне сьогодення», 

2001 р.

Починаючи з IV століття молода християнська 

церква мала дуже чітку органіких 

королів (а не візантійських імператорів) 

шла із складу Візантії і визнала франксьзацію, 

керувалася так званою пентархією спадкоємцями римських кесарів. Першим 

(від «п’ять») — п’ятьма патріархатами (кафедрами), 

які знаходилися між собою у став 800 року Карл Великий, якого коро- 

«варварським» Римським імператором 

постійному зв’язку, хоча й були незалежними. 

Це Римська, Константинопольська, церква пов’язала свою політичну долю із 

нував папа Лев III. Таким чином Римська 

Олександрійська, Антіохійська та Єрусалимська 

кафедри (сьогодні їх — 14). Най- 

нею народами та молодими державами. 

Західною Європою, зі щойно охрещеними 

молодшою серед них була Константинопольська 

церква — Царгородський патрі- 

чином, греків та слов’ян, а Західна — «мо- 

Східні церкви об’єднували, головним 

архат було засновано у IV ст., тоді як інші лоді варварські» народи — германців, 

церкви пов’язували свій початок з апостольськими 

часами. У зв’язку з тим, що часткою нащадків громадян Римської 

галлів, саксів, які перемішалися з малою 

Константинополь став новою столицею імперії. Якщо для Сходу мовою спілкування 

протягом багатьох століть залишала- 

Римської імперії (Новим Римом) і що його 

патріархат завжди спирався на потугу ся грецька (наріччя «койне»), то вчені й 

імперії (спочатку Римської, потім Візантійської), 

Константинопольський патріар- 

Західної Європи широко користувалися 

духовні люди (колись це були синоніми) 

хат невдовзі зайняв друге місце у системі латиною. Християнський Схід і Захід все 

єдиної християнської церкви. 

менше знали про справи, проблеми один 

Вийшло так, що у бурхливому I тисячолітті 

(розпад Римської імперії, нашестя рони, перестали вважати себе складови- 

одного, не цікавилися життям іншої сто- 

варварів, хрещення народів Європи, формування 

національних держав) Рим під Інакшість іншої сторони тепер сприймами 

одної християнської спільноти. 

впливом багатьох, часто драматичних, лася як гріх. 

обставин почав віддалятися від Візантії. Головними дійовими особами остаточного 

церковного розколу були Константи- 

Однією з причин було те, що Візантія, зайнята 

своїми проблемами, не могла надавати 

своїй далекій західній провінції — Риму Римський Папа Лев IХ та його легати (понопольський 

Патріарх Михаїл Керулларій, 

— необхідної військової допомоги. Траплялося 

так, що Римський Папа залишав- 

прибули до Константинополя. 

сли) на чолі з кардиналом Гумбертом, які 

ся у Римі єдиною потугою й мусив захищати 

Вічне місто від нашестя варварів або честолюбною особою і, ставши Патріар- 

Патріарх Михаїл був енергійною й дуже 

пактувати з ними. І сталося неминуче — хом, вирішив досягти повної незалежності 

на початку IХ століття Римська церква вий- своєї церкви від історично домінуючої 

Флорентійська унія 

Імператор Візантії Михайло VIII Палеолог 

ще в XIII столітті намагався укласти 

союз з Римом, підпорядкувавши йому 

Візантійську Церкву в обмін на політичну 

і військову підтримку проти турків. У 1274 

р. в Ліоні представники імператора підписали 

документ про союз з Римом - Ліонську 

унію. Проти імператора виступили його 

піддані і Церква: Михайло був відлучний 

від Церкви і позбавлений церковного поховання. 

У католицтво навернулося лише 

невелике число “латінофонов” - прихильників 

західної культури. 

У 1439 р. у Флоренції під тиском імператора, 

з одного боку, і Риму - з іншою, грецькі 

ієрархи знову підписали документ про своє 

підпорядкування Римському престолу. 

Флорентійська унія була тією соломинкою, 

за яку намагалася вхопитися імперія, 

коли її захлеснуло турецьке нашестя. Історично 

цей акт і приніс Візантії не більше 

користі, чим соломинка потопаючому. Імперія 

лягла. Дуже скоро Константинополь 

розірвав унію. Але вона дала Риму юридичні 

аргументи в спорі з православними 

церквами, допомогла створити мережу 

шкіл для навчання “католиків східного обряду”, 

підготувати кадри проповідників і 

місіонерів, створити проповідничу літера- 


ПАМ’ЯТЬ НАШОЇ ІСТОРІЇ 

Поділ Вселенської Церкви на Західну і Східну 

15 липня – 955 років від поділу Христової Церкви 

У першому тисячолітті нової ери більшість християн жила єдиною 

спільнотою. І хоча із часом віра в Ісуса Христа поширилися на землях 

Західної і Центральної Європи, а також на територіях Середземномор’я, 

єдність церков була реальністю. Постійно скликалися Вселенські та 

Помісні Собори, на яких обговорювалися дійсно важливі для всіх питання, 

а головне — ухвалювалися обов’язкові для всіх рішення (наприклад, 

текст Символу віри). На соборах завжди — попри транспортні труднощі 

— були присутні сотні делегатів із найвіддаленіших куточків тогочасної 

ойкумени. Зв’язки між церквами підтримувалися також листами, 

візитами духовних людей, мандрівними ченцями, паломниками. 

і її наслідки 

5 липня – 750 років події 

туру, призначену для розповсюдження в 

православному середовищі. 

Ці засоби разом з тиском місцевих властей 

були використані на територіях колишніх 

руських князівств, що увійшли до 

складу Литви і Польщі. У 1596 р. значне 

число місцевих православних ієрархів 

прийняло Брестську унію з Римом. 

Вищі ієрархи приймали католицьке сповідання 

віри за умови, що їх політичні і майнові 

права будуть розширені, а колишній 

східний обряд збережений. 

Оплотом православ’я на цих землях 

стали православні братства, що складалися 

в основному з мирян і козацтва. Братства, 

серед яких наймогутнішими були 

Львівське і Вільнеське, а згодом і Київське, 

створювали свої школи, друкарні. Вони 

внесли величезний внесок до розвитку православної 

освіти в Білорусії і на Україні. 

Яскравий слід залишили в історії Церкви 

князь Костянтин Острожський, що створив 

в Острозі православний освітній центр. 

У XVII столітті головним центром православної 

освіти не тільки на колишніх землях 

південних і південно-західних руських 

князівств, але і всій Русі стала Києво-могилянська 

академія, яку створив митрополит 

Київський Петро Могила. 

ХІІІ хор-фест «Золотоверхий Київ» 

Із 12 по 13 червня 2009 року в Києві відбувся XIII хор-фест «Золотоверхий Київ». 12 

червня, у п’ятницю, в монастирі святого Василя Великого, по вул. Вознесенський узвіз 

(Львіська площа), камерний хор «Київ» виконав духовні твори композитора Кирила Стеценка. 

13 червня, у суботу, на запрошення онука уславленого композитора Кирила 

Стеценка молодшого в Трапезній палаті Києво-Печерської Лаври був присутній київський 

декан о. Дмитро Присяжний. Того дня у виконанні чоловічої хорової капели ім. 

Ревуцького, камерного хору «Хрещатик», жіночого хору «Павана» НПУ ім. Драгоманова 

і камерного хору «Київ» прозвучала літургія Кирила Стеценка. Численні глядачі сприйняли 

спів з великим духовним піднесенням. Після виступу хорів о. Дмитро Присяжний 

мав коротку бесіду з Кирилом Стеценком, під час якої благословив його на подальші 

кроки у пропаґуванні духовної культури України. 

Сторінку підготував Олег ТЕНЕТНИК. 

Свята Софія. До православного 

собору турки добудували мінарети. 

Ватикан. Площа і Собор Святого 

Петра. 

Римської кафедри. Для цього він хотів добитися 

від Риму визнання Константинопольського 

Патріарха «Вселенським Патріархом» 

(«Східним Папою»), а не одним із 

чотирьох східних патріархів. На ці претензії 

тодішній Римський Папа Лев IХ відповів повною 

й не дуже шанобливою відмовою. Тоді 

в Константинополі уклали документ «Викриття 

латинян», де перелічили всі «гріхи» 

латинян, всі їхні відхилення від «істинної» 

віри. Відносини між двома кафедрами небезпечно 

загострилися. 

Безпосередньо перед фатальним поділом 

церков виникла ще одна проблема, 

пов’язана з італійськими колоніями 

Візантії. Візантійські греки мали в Італії 

свої церкви й правили там літургію за візантійським 

обрядом, який тоді вже значно 

відрізнявся від латинського. В ХI столітті 

ці візантійські володіння частково перейшли 

до Риму і там було впроваджено західну 

літургію. Обурившись, Патріарх Михаїл 

наніс зустрічний удар — позакривав 

усі латинські церкви й монастирі у Константинополі. 

Попри згадані конфлікти, відносини між 

Римом і Новим Римом (Константинополем) 

на поверхні залишалися нормальними. 

Про що свідчить, наприклад, те, що 

імператор Костянтин IХ Мономах саме 

тоді запропонував Римському Папі союз 

аби разом вигнати із Італії норманів. Для 

відповідних переговорів, а також щоб поставити 

на місце «зухвалого» Патріарха 

Михаїла, на початку 1054 року до Царгорода 

прибули згадані вище легати Папи. 

У Царгороді посли вели ділові переговори 

з імператором Костянтином, але їхні 

відносини з Патріархом Михаїлом зразу 

склалися вороже. Особливо після того, як 

на богословському диспуті у Студитському 

монастирі, у присутності імператора 

та численної знаті, латиняни отримали 

повну й переконливу перемогу — спростували 

всі висунуті проти Західної церкви 

звинувачення. Дійшло до того, що патріарх 

навіть відмовився зустрічатися з легатами. 

Що, звичайно, налаштувало легатів 

на войовничий лад. 

Під час літургії у Святій Софії, переповненій 

православним народом, папські легати 

пройшли до вівтаря храму й звернулися 

до віруючих із жорсткою критикою 

їхнього патріарха. А потім урочисто й суворо 

положили на вівтар буллу екскомунікації, 

в якій піддали анафемі Патріарха 

Михаїла та його прибічників — за 

схильність, нібито, до єресей (яких у буллі 

було наведено 10). Потім легати вийшли з 

Великої Церкви, обтрясаючи прах зі своїх 

ніг і повторюючи: «Бачить Бог і судить». 

Через день посли покинули Константинополь. 

Патріарх негайно скликав Помісний 

собор своєї церкви, який засудив папських 

легатів і, у свою чергу, піддав їх анафемі. 

Папська булла була прилюдно спалена. 

Досить таки персональне, так принаймі 

здається, зіткнення кардинала Гумберта 

з Константинопольським патріархом 

Михаїлом стало — як не важко у це 

повірити — Великою Схизмою, кінцем майже 

тисячолітньої єдності християнської 

спільноти, початком тисячолітньої ворожнечі. 

Листи та документи того часу, написані 

патріархом Михаїлом Керулларієм, 

свідчать, що він добре розумів зміст того, 

що трапилося. З того часу в усіх Східних 

церквах перестали поминати пап під час 

богослужіння. Те саме вчинила Західна 

церква. Стосунки між церквами майже повністю 

припинилися. 

Львівська духовна семінарія 

св. ап. Іоанна Богослова УАПЦ 

є духовним навчальним закладом при єпархіяльному 

управлінні Львівської єпархії, має статут для ведення 

своєї діяльності згідно з законодавством України. 

Проводить набір абітурієнтів чоловічої статі віком 18 – 35 років на 

денну форму навчання, після якого надає право душпастирської діяльності в 

Україні та за її межами. В семінарії проводиться викладання богословських 

гуманітарних дисциплін. Термін навчання 4 роки. 

На вступних іспитах перевага надається особам з вищою світською освітою, 

тим, що пройшли службу у Збройних силах України, а також абітурієнтам, 

які виявлять бажання служити на парафіях Східної та Південної України. 

ЛДС приймає абітурієнтів, які успішно складуть вступні іспити відповідно 

до програми; а тим, які тільки хочуть одержати богословське знання і не 

приймати священичого сану, оплата за навчання буде встановлена згідно з 

угодою між студентом і семінарією, ухваленою педрадою семінарії. 

Бажаючі служити на Сході і Півдні України навчаються у семінарії 

на пільгових умовах. 

Абітурієнти семінарії складають такі вступні іспити: 

1. Українська мова – диктант. 

2. Закон Божий – згідно з програмою. 

3. Історія України – згідно з програмою. 

4. Перевірка вокально-слухових даних та вміння читати церковнослов’янською 

мовою. 

Документи приймаються з 15 червня до 1 серпня щопонеділка та щочетверга 

з 11.00 до 13.00 год. 

Термін складання вступних іспитів – перша декада серпня. 

Адреса семінарії: 79008, м. Львів, вул. І. Федорова,11. 

Ректорат ЛДС УАПЦ.

6 

Вийшла книжка Володимира Ясінця, уривок з якої 

пропонуємо нашим читачам, де ставиться досить таки 

болюче та актуальне на даний час питання для України 

– питання розірваного Союзу України з Богом. 

Про церковні справи сьогодні 

пишуть всі, кому не лінь. 

Особливо багато є фахівців від 

релігієзнавства і церковних 

справ. Кожна друга бабця скаже 

Вам, що, на її погляд, найперше 

треба робити для того, щоб 

наша церква справді стала українською 

і воістину помісною. А 

вже про те, як має правитися в 

церкві, хто де має стояти, що і як 

робити - всі ми можемо довго 

повчати одне одного. 

Тому, не будучи священнослужителем, 

але наважуючись 

брати слово у цій делікатній 

сфері людських взаємин з Богом 

одразу кажу, що нижчеподані 

міркування є лише моїм суб’єктивним 

баченням, яке не 

вільне від помилок. 

Отже, перше. Від якогось 

часу в церкві, навіть під час Служби 

Божої, окремі парафіяни 

дозволяють собі розмовляти. 

Про що вони говорять - мені нецікаво, 

але їх шепотіння, рухи, 

емоції збивають з молитовного 

заглиблення (такого рідкісного 

й натужного), для якого прикладаєш 

часом немало зусиль. І, 

можливо, не мені одному заважають 

ці розмови вислуховувати 

Святу Літургію. Мимоволі аж 

обертаєшся, коли жіночки, що 

стоять в кутку церкви на продажі 

свічок та літератури, ну вже аж 

заголосно вияснюють черговій 


Як збуваються біблійні пророцтва 

в Україні через розірваний союз народу 

з Богом 

(Продовження. 

Початок у №6, 2009 р.). 

«Тепер він став поміж народами, 

немов посудина безвартісна» 

(Ос. 8.8.), - такою є гірка 

теперішня наша українська 

правда, - що ніхто з інших народів, 

тим більше з тих, котрі є 

добре розвиненими, жодної поваги 

чи пошани до нас, як до нації 

не виявляють. Для них ми є 

відстала країна третього світу. 

На жаль, і це пророцтво на нас 

так само збувається. 

«Вони почнуть зменшуватись» 

(Ос. 8.10.), - пророцтво 

чітко вказує на демографічну 

кризу, що так само сьогодні збувається. 

«Від тягару царя та князів» 

(Ос. 8.10.), - тут пророк вказує 

на непосильні податки встановлені 

владою, що й маємо зараз в 

Україні. При цьому все повторюється 

за класичною історичною 

схемою: коли царі та князі 

від обжерства просто так бісяться, 

а народ з розуму сходить від 

нестачі. І в такій ситуації люди 

бояться народжувати дітей, бо 

треба чимось їх прогодувати. 

«Спорожніє земля ваша, а 

міста ваші перетворяться в 

руїни» (Лев.26.33), - бачимо, як 

багато сьогодні прекрасних українських 

земель є покритими 

бур’янами, а скільки, в минулому 

процвітаючих міст та сіл, зараз 

є спорожнілими та зруйнованими. 

Так само й таке пророцтво 

збувається. 

«Сини й дочки вродяться в 

тебе, але твоїми вони не будуть, 

бо підуть у неволю» 

(Втор.28.41.); «Вони будуть 

між народами блукати» (Ос. 

9.07); «Я їх поміж народами 

розсію» (Зах. 10.9.) — ось вона, 

головна причина масового заробітчанства 

українців: на нас збуваються 

Божі пророцтва, через 

те, що Церква є відокремленою 

від держави, що є зневагою Всемогутнього 

Господа. А пророцтво: 

«Вас самих Я порозкидаю 

між народами, Я вийму з піхов 

меча за вами» (Лев. 26.33.), - 

вказує на те, що багато з тих, 

хто поїдуть на заробітки в інші 

країни, там же і помруть. Гірке 

та сумне сповнення пророцтва: 

як багато наших людей сьогодні 

гинуть в чужих краях. А тіло 

кожного третього померлого 

там українця навіть не привозять, 

щоб похоронити на рідній 

землі – просто не в змозі. 

Збуваються пророцтва про 

страшні, масові, невиліковні 

захворювання, через розірваний 

з Богом Союз, можна побачити, 

як кажуть, неозброєним оком. 

Маємо епідемію раку та інших 

онкозахворювань, епідемію 

СНІДу, серцево-судинних захворювань, 

психічних, туберкульозу 

та багатьох інших страшних 

недуг. А добавте ще до цього 

сповнення і такого пророцтва: 

«Господь нашле на тебе й на 

твоє потомство надзвичайні 

кари, кари великі й в’їдливі: 

тяжкі й довготривалі недуги» 

(Втор. 28.59.) - це пророцтво 

вказує на те, що не тільки ми, 

але ще й діти наші так само будуть 

страшно хворіти. І бачимо, 

як дитяча захворюваність особливо 

невиліковними недугами, 

набирає зараз дедалі більше 

масового характеру. Так за наші 

гріхи розплачуються здоров’ям 

та життям наші діти. Врешті й 

між нами самими навряд чи 

знайдеться зараз по-справжньому 

здорова людина. 

Врешті решт, подивіться, як 

зневага Церкви та Бога відбивається 

на тривалості життя 

нації: «Яшаную тих, хто Мене 

шанують, а ті, хто Мене зневажають, 

ні за що будуть уважатись! 

Настане час, коли Я 

відітну твоє рамено і рамено 

дому батька твого, так що в 

твоєму домі не буде старого» 

(1 Сам.2.30,31.) - щоб переконатися 

у сповненні цього пророцтва, 

зайдіть на кладовище та подивіться, 

яка велика кількість 

людей похоронених там, що померли 

в молодому віці. Сьогодні 

ми, українці, живемо на загал 

менше на двадцять років від 

інших народів світу. А як ви хочете? 

Довголіття від Бога, а ми 

зневажили Його та Церкву і цим 

самі себе позбавили права на 

довголіття. 

Отже, любі, рідні мої 

співвітчизники! Коли перечитуєш 

ці та інші Божі пророцтва, 

дивуєшся тому, як вони збуваються 

в наш час у нашій державі! 

Спитаєтесь, як нашим ворогам 

вдалося досягти такого? 

Є ситуації, в яких уціліти неможливо 

нікому. Тож, коли хтось 

сьогодні думає собі, що він має 

якийсь достаток, владу, чи інші 

блага і йому буде добре, то він 

глибоко помиляється. Бо, хоч він 

і має багатства, то втратить на 

Бачимо скалку в чужому оці, а у своєму... 

особі (саме під час богослужіння!) 

як правильно писати картку 

«за здоров’я», чи буде нині після 

вечірні молебінь або чому свічки 

по 50 коп. такі тоненькі і не хочуть 

стояти, а плавляться...Та 

мало з чим може звернутися 

парафіянин до церковних 

помічників. Але чому з таким питанням 

він не підійде ні до, ні після 

Служби Божої, а САМЕ під час 

богослужіння? Навіть коли за 

Престолом відбувається освячення 

Дарів, поруч, у захристії, 

чомусь гурма народу (зокрема 

в неділю та церковні свята) і часом 

на повний голос вияснюють 

один в одного здавалось би «нагальні» 

проблеми, які, насправді, 

могли б і зачекати ще з півгодини... 

В цій ситуації доводиться 

лише надіятися, що діждемося 

колись тої хвилини, коли настоятель 

з-перед Церковних Врат з 

притаманною йому твердістю й 

переконаністю звернеться до 

парафіян зі словами, що розмовляти 

під час Служби Божої - 

то є великий гріх, і закінчить свою 

проповідь словами: «...Якщо я 

ще хоч один раз почую або побачу, 

що під час Святої Літургії 

хтось у церкві, в захристії або «на 

свічках» почне розмовляти, 

то...» (які заходи вживе священик 

до тих неслухняних осіб, не 

знаю, але чомусь переконаний, 

що над даним питанням отецьнастоятель 

довго не роздумуватиме). 

Отоді народ, бачачи, що 

проводирі Церкви налаштовані 

рішуче очистити богослужіння 

від суєтності і вернути йому першопочаткову 

чистоту, і сам потрохи 

почне підтягуватись до їх 

духовного рівня. Скажу лишень, 

що майже в усіх храмах Московського 

Патріархату, який ми 

всі так щиро, палко і небезпідставно 

звинувачуємо в українофобії, 

майже усюди висять таблички: 

«РАЗГОВАРИВАЮЩИМ 

В ХРАМЕ ПОСЫЛАЮТСЯ СКОР- 

БИ» з ім’ям святого, який це сказав. 

І тут виникає питання: хто 

перед Господом є більш богобоязливий 

- я, який дозволяє 

собі під час Служби Божої витати 

в думках де-інде і часом розмовляти 

далеко не на біблійні 

теми, чи той московитянин, який 

хоч і є ворогом нашої державності, 

однак, через свою смиренність, 

буде швидше і більше 

оправданий, ніж я? 

Тепер друге. Як знаємо, майже 

в усіх українських церквах передвоєнного 

Львова (а на Великій 

Україні - в дореволюційний 

час) активно працювали численні 

церковні братства і сестринства. 

Не знаю як тоді, але 

однією із сьогоднішніх проблем 

таких церковно-світських згромаджень, 

зокрема зборів 

братств, як видається, є гріх 

здоров’ї. Якщо не на здоров’ї , 

то буде мати великі біди у родині, 

особливо з своїми нащадками. 

А якщо й таке його омине, 

то значить, що ще щось гірше 

станеться. Тому що коли розірвано 

Союз народу з Богом, то 

чиєсь благополуччя – це є велика 

ілюзія. Коли уважно придивитесь 

до життя, то самі побачите 

багато видимих підтверджень 

цього сьогодні в Україні. 

Як казали колись давні мудреці: 

«Все починається з містики, закінчується 

політикою», – так 

воно з нами зараз і стається. 

Для кожної нації світу Всевишній 

поклав знак-заповідь, що 

така дорога, по якій ми зараз 

ідемо, веде тільки до руїни. Ми 

ж нехтуємо цим та котимось у 

прірву. По своїй природі часто 

ми такими й є. Нам подобається 

щось завжди порушувати. 

Головним тут є те, що ніхто з 

нашою думкою, з нашою ментальністю, 

легковажністю рахуватись 

не буде, особливо смерть 

і кари Божі, подобається вам 

таке, -будь ласка, ви самі собі це 

осудження. Говорю це з власного 

досвіду, бо, будучи особою 

емоційною, часто даюся втягти 

себе в розмови й дискусії, в яких 

так чи інакше осуджуються (в 

завуальованій, а то й у відкритій 

формі) дії якщо не братчиків (які 

відсутні при цьому), то отців-настоятелів 

і владик. А пишу про 

це зараз тому, що в останній час 

не все добачав гріх в такому 

осудженні, оправдуючись перед 

кволими докорами свого сумління 

тим, що ніби-то всі ці розмови 

ми провадимо для «покращення 

справи», «вияснення 

правди» і т.п. Враз тверезієш від 

цього оманливого самовиправдання 

тоді, коли торкаєшся цієї 

теми із знаючими людьми або 

ж віднаходиш відповідні розділи 

«Про осудження ближніх» у 

Писаннях Східних Отців. Але, 

знову ж таки, зі свого власного 

досвіду знаю, що той період «отверезіння» 

(коли усвідомлюєш 

хто ти є насправді у Божих очах) 

триває, на жаль, недовго: до наступної 

зустрічі з колегами на 

роботі, до чергових зборів братства 

тощо. 

Лікувати гріх осудження 

(який в останній час настільки 

непомітно й глибоко пустив коріння 

в наших згромадженнях, 

що ми його стали навіть не помічати) 

слід, мабуть, двома способами: 

перший - антибіотиком 

вибрали. 

Гадаєте, що то ми відокремили 

Церкву від держави? Ні, дорогі 

мої! То це нас відокремили 

від Вселенської Христової Церкви. 

Добре подумайте, чим насправді 

є Христова Церква? 

Вона, як відомо, складається з 

двох частин: з Церкви прославленої 

та Церкви воюючої. Прославлена 

- це та, котра в славі 

знаходиться зараз на Небесах. 

Це Всесвіт, це людство, це всі 

праведники, котрі жили на Землі, 

починаючи від Адама і Єви, які 

зараз перебувають в лоні Божому. 

До неї всі ми йдемо, хочемо 

того чи не хочемо. Правда, приймуть 

туди далеко не кожного. 

Церква воююча - це та Церква, 

котра знаходиться на Землі 

і веде духовну боротьбу за спасіння 

людських душ. Бачимо, що 

ось уже дві тисячі років Христова 

Церква є поширена по всій 

планеті Земля, маючи свої представництва 

на кожному її материку. 

(Далі буде). 

цій хворобі - гріху осудження 

ближнього могли б стати духівники 

братств, тобто досвідчені 

священики та ієромонахи. Духівники 

були в наших численних 

братствах ще з часів середньовіччя. 

Така богопосвячена особа 

мала б слідкувати за перебігом 

зборів братства, застерігати 

і зупиняти тоді, коли та чи 

інша особа не може собі сама 

дати раду зі своїми емоціями і 

тим шкодить і собі, і товариству. 

Для цього треба прийти до примирення: 

окремим настоятелям 

перестати вбачати у братствах 

критиканів і церковних альфабетів, 

а братчики натомість мусять 

перестати «перемелювати 

кісточки» священнослужителям 

(якщо вже дуже хочеться, то 

можна запросити отця на збори 

і сказати йому в очі все, що 

думаєш. А так, поза плечі...то не 

чоловіча справа, якось негонорово). 

Зрештою, нам часто повторюють: 

осуджуючи ближнього 

тим самим забираємо у Господа 

його повноваження і робимо 

в першу чергу зле собі. А Бог, 

на відміну від нас, є вибачливий, 

милосердний, довготерпеливий 

і знає речі (зокрема абсолютно 

всі обставини наших 

гріхопадінь), про які ми, критикуючи 

інших, і не здогадуємося. 

Микола БАНДРІВСЬКИЙ.


А колись вона про все розповідала... 

Сміялась і тужила. Правда, тужила більше. 

Ох, як вона уміла говорити! Як вона уміла 

говорити, коли Михайло брав її до рук, 

ніжно прикладав до лівого плеча, заплющував 

очі й торкався смичком до струн... 

Тоді він забував про все на світі. Скрипальсамоук 

витворював дивовижне сплетіння 

звуків, якого не знайти в жодній нотній 

книжці. Здавалося, його мелодії сягали 

небес і кликали туди людську душу... 

Катерина обережно змахує порох із 

футляра, звичним рухом відчиняє його й 

журно дивиться на чоловікову скрипку. В 

ній його душа, його смуток, тривоги, його 

надії, його нестримний потяг до краси. 

Був таким, як усі, й водночас чимось 

різнився від інших. Будівничий і скрипаль. 

У скрипку закохався ще в дитинстві. Тільки 

десь весілля — він коло музик. Слухає — 

не наслухається отієї тужливої пісні скрипаля. 

І мріє: «Виросту, зароблю грошей, 

куплю собі скрипку. Отаку саму...» 

Гай-гай! Коли ж то було. Задумою повняться 

очі жінки. Згадки одна за одною 

виринають із самого дна пам’яті, тісняться 

біля кутиків уст, готові ожити колишнім 

болем, колишньою радістю, колишньою 

тривогою. 

... Михайло після поранення повернувся 

з фронту. Одного погожого дня накривав 

хату Катерининого сусіди, дівчина бачила 

його там. Возила тоді гній на поле. 

Сама накидала, сама фірманила. Араб, 

великий кінь міцної будови, слухняно виконував 

усі Катеринині веління. Дивився 

на все те згори Михайло й хитав головою. 

А коли наступного вечора дівчина прийшла 

просити сусідку на толоку, співчутливо 

запитав: 

— Тяжко, либонь, чоловічу роботу робити? 

Правда? 

— Правда, — зашарілася дівчина. 

— Такій файній дівчині гріх не помогти, 

— засміявся і пильно глянув на зніяковілу 

Катерину. 

Відтоді не минав її хати. Підходив, подовгу 

розмовляв з дівчиною. 

— Ти куди йдеш, Катерино? — питає 

якось її двоюрідний брат Федір. 

— До сусідки. 

— А я думав, ти йдеш мене в старости 

кликати! 

— У які старости? Я ще жениха не маю. 

— А Смик (так у селі називали Михайла 

за його велику любов до скрипки) що, 

не жених? 

— Та... Між нами штирнадцять років... 

— Ну, то й що, що він хлопець старший? 

Такі тепер часи. Що ти, Катерино, 

перебираєш? Гадаєш, правитель який до 

тебе свого сина пришле? 

— Ні, не думаю так. 

— Та й не думай. Михайло - майстер на 

всі руки. З ним не пропадеш. 

Через рік і побралися. 

— А знаєш, Катерино, добре казав мені 

Гаврило... 

— Що ж такого він тобі казав? 

— Пішли ми якось з хлопцями до нього, 

аби скинув карти. Я, мій брат Олекса і Микола. 

«Діду, — каже найперше Микола, — 

думаємо женитися. Ану, що там скажут ваші 

карти?» Гаврило сів за столик, узяв колоду 

карт, ретельно перетасував, розклав, а так 

у знаному лише йому порядку брав одну за 

одною й говорив: «Ой, Микольцю, задумав 

ти женитися за водов, але будеш звідти макогона 

тягти». «То не може бути», — не погоджувався 

Микола. «Може, Микольцю, 

може». Так і було, як сказали Гаврилові карти. 

Підступив тоді Олекса. «Так, Олексуню, 

твоє весілля стоїт на порозі. Вженишся. 

Але...» «Що? Що, діду, далі?» — нетерпеливилось 

Олексі. «Але довго з жінков жити не 

будеш...» І тут так сталося, Катерино. Не 

вернувся брат з війни... 

— Ой, знаю, знаю. Лишив і жінку, і двоє 

діточок — Анельку і Ромчика. 

— А відтак і я підступив до діда. «Твого, 

Михайле, весілля не видно ні на порозі, ні на 

воротях, ні на дорозі», — каже мені Гаврило. 

«Та то неправда, діду, я по Великодні женюся!» 

А то була правда, бо пішов я на фронт, 

усю війну перебув і, дивися, аж коли вженився. 

... А тоді ще ходила по дорогах смерть, 

ще майже в кожній родині оплакували загиблих, 

ще виднілися руїни будівель, ще 

стирчали обвуглені стовбури дерев. Михайло 

не брав тоді до рук скрипки. Не міг. Лише 

ТВОРЧІСТЬ НАШИХ ШАНУВАЛЬНИКІВ 

Оксана ТЕБЕШЕВСЬКА: «Про що мовчить 

Михайлова скрипка» 

по кількох літах знову торкнувся смичком 

до струн. І полилася якась невимовна туга 

над притихлим селом. 

А вже за якийсь час не обходилися без 

нього та його двох друзів Федорів ані весілля, 

ані хрестини, ані толока. 

... Дивиться на скрипку Катерина й не в 

силі стримати сліз. Чомусь уже вкотре повертається 

в далекі тридцяті, в своє дитинство. 

Вона, маленька школярка, уважно 

слухає розповідь учительки Альбіни 

Монцібович: 

— Життя, любі мої дітки, — як дорога: в 

одного довша, в іншого коротша. Вкрита 

та дорога терням. Є на ній і каміння, і бите 

скло. І треба йти по ній босими ніженьками. 

— Як так іти, як то в ноги коле? — дивується 

мала Катруся. О, тепер вона добре 

знає — як! 

... Будували з Михайлом хату на батьківському 

городі. З ранку до ночі працювали. 

Треба десь жити, бо, прецінь, мали вже 

двоє діток — синочка і донечку. Якоїсь неділі 

прийшов чоловік з церкви: 

— Катерино, — покликав дружину, — 

сядь отут. Маю тобі щось казати. Але про 

одне прошу: не переч мені. 

— Кажи вже. 

— Із Сибіру вернулася моя тета Анна з 

родиною. Філіпи. Знаєш. Десять років 

відбули — «вороги народу». Не мають де 

притулитися. Я забираю їх додому. 

— Але... їх восьмеро, нас четверо, а ми 

маємо лиш одну кімнату скінчену... 

— Знаю, Катерино, знаю, але тета буде 

жити у нас. Заторохкотіла під вікнами фіра: 

приїхали Філіпи. 

Поскидали валізи. Анна увійшла до хати, 

прихилилася до комина й гірко заплакала: 

— Ти не знаєш, дитино, що то є чужина. 

Як то тяжко, коли мав колись усе своє, а 

тепер мусиш ходити по чужих порогах... 

— Не плачте, тето, не плачте, — 

підійшла до жінки Катерина, — дасть Бог, з 

мого порога підете на свій. 

— Ой, так, певне, не скоро буде. 

— Буде. Бог добрий. 

Через два місяці приїхала ще й Аннина 

невістка з тримісячною дитиною. 

Отак і жили, допомагаючи одне одному, 

розраджуючи в тяжку хвилину. Вдень 

дорослі працювали, а ввечері сходилися 

всі до хати. Влітку чоловіки ночували у стодолі, 

а жінки — у тій єдиній кімнаті на 

долівці. Взимку тіснились у ній всі. Три роки 

минуло, поки Філіпи змогли збудувати свою 

хату. 

— Добре ти казала, Катерино, — знову 

стала біля комина Анна, — від тебе на свій 

поріг іду. Дякую вам, — чомусь заплакала. 

А Михайло взяв до рук скрипку й заграв 

веселої, зичив добра у новій хаті. Не знав, 

що до його власної оселі не забариться 

справжня біда. 

Вісім років пропрацював з дружиною в 

колгоспі. Працював би й далі, якби не потрапив 

до обласної лікарні, бо занедужав. І 

занедужав тяжко. Чи то від того, що приймав 

усе близько до серця? Чи від того, що 

понад усе любив волю, а треба було жити в 

задушливій атмосфері, під суцільними заборонами: 

того не роби, так не скажи, туди 

тобі зась? Хто знає... Певно, лише скрипка 

відала про це... 

Не повірив голова колгоспу, що Михайло 

хворий, і скликав правління, щоб довести 

всім своє рішення — вигнати Курташів 

з колгоспу і з хати. 

— Та за що ж їх виганяти? Михайло — 

добрий робітник, — заступилися обидва 

бригадири. 

— Катерина так само працює на 

совість, — озвалася й Параска, ланкова. 

Голова був незворушний: 

— Тогда Катєріна будет работать в колхозе, 

когда он будет називатьса «Шлях 

Параскі». А теперь он називаєтса «Шлях 

до комунізма». Понятно? 

І домігся свого: таки вигнали їх із колгоспу. 

До того ж кукурудзу на їхньому городі 

звелів скосити й забрати для колгоспної 

худоби. А тоді під самими вікнами Михайлової 

хати посіяв коноплі. Ще й наказав 

негайно розібрати ґанок, бо він, мовляв, 

на колгоспному, як і криниця сусіда 

Матія. Навіть районне начальство не могло 

надивуватися з такої винахідливості голови 

колгоспу «Шлях до комунізму». 

А що тепер діяти Катерині? Михайло 

хворий, вона без роботи, присадибу забрали. 

З чого жити? Як прогодувати дітей? 

У що одягнути? Ще трохи рятувала їх корова. 

А тепер? Як утримувати її? Де пасти? 

Адже голова не лише Михайла і Катерину 

вигнав із колгоспу, а й корову заборонив 

випасати на сільських пасовищах. 

Тепер таке й не присниться. Гайгай! 

Змушений був Михайло в сусідній 

колгосп заплатити за пасовище від снігу 

до снігу й щоднини гнати туди свою корівчину. 

Жене якось її Катерина, назустріч — 

голова: 

— Гов, Катерина, гов! Тєбє сюда коровку 

гоніть нельзя! Дорога колхозная. 

Понімаєш? 

— Знаєте, що я вам скажу? Як я приїду 

у ваше село чи місто (не знаю, звідки 

ви там), то скажете, що там дорога ваша. 

А оця з діда-прадіда — моя! 

Катерина впевнено ступила вперед: 

— Гей, Ласю, гей! 

«Комуняка проклятий! Півсвіта йому 

мало», — думала жінка, підганяючи корівчину. 

Не заспокоївся на цьому голова: намірився 

відібрати корову. Не дала Катерина, 

хоч знала, що взимку не будуть 

мати чим її годувати: сіна вкосити нема 

де — все колгоспне, свого города теж 

нема. Пішла вона допомагати жінкам у 

ланці. Вони мали великі ділянки кукурудзи. 

Такі великі, що іноді цілою родиною 

треба було їх обробляти, щоб виконати 

норму. Восени вділили жінки Катерині 

кукурудзиння. Втішилася. Привезла додому. 

Скинули. 

— Ходімо, діточки, поскладаємо 

попід стодолу. Най сохне. 

— Чекай, Катерино, — обізвався на 

те міліціонер, що якраз прямував від 

воріт, тримаючи в руці шкіряну папку. — 

Ото — тобі, — подав жінці списаний лист 

паперу. 

— Що то є? 

— То є протокол. Читай. У колгоспі 

робиш? Не робиш. Могла ти кукурудзиння 

заробити? Не могла. То що виходит? 

Що крадене. Значиться, треба повернути 

колгоспови. Розумієш? 

— Боже, та ви що таке кажете, чоловіче? 

Яке крадене? Та я ж мозолем своїм 

заробила! Всі скажут! 

— Нічого не знаю, ту чорним по білому 

написано. І я маю робити так, як написано. 

— А в серці у тебе нічого не написано? 

Га? У мене ж п’ятеро діточок, чоловік 

недужий!. 

— Заїжджай, Іване! — крикнув 

дільничний міліціонер фірманові, що 

під’їхав до воріт. 

...Сльозою котиться по Катерининому 

обличчі незаслужена образа, скапує 

на струни скрипки... 

... А пізніше судили їх... Боже милосердний! 

Судили за власний город, за 

оті кілька сотих біля хати. Присудили 

вносити щомісяця за них плату. Це вже 

переповнило чашу Михайлового терпіння. 

Поїхав до Верховної Ради правду 

шукати. Не знайшов. Отаке було... 

А як довго і невтомно боровся він за 

церкву — той острівець духовності у селі! 

Оббивав пороги і в районі, і в області, і в 

столиці. Тричі його арештовували, погрожували 

розправою, а він знав своє: не так 

живуть люди, не тим богам моляться. Не 

раз говорив про це з відчайдушним блиском 

в очах, а не раз просто рвучко брав 

скрипку — і тривожно-бунтівна мелодія 

змушувала зупинятися всіх, хто йшов 

попри його хату. 

... А тепер мовчить Михайлова скрипка. 

За два тижні до смерті узяв її, приклав 

до плеча, а пальці... уже не слухалися... 

Мовчки поцілував скрипку і попрощався 

з нею... Назавжди... 

За віру і єдність! 

ІНФОРМУЄ 

Фотовиставка 

Володимира Ворона 

7 червня 2009 року, на Зелені свята, 

в Свято-Дмитрівському катехитичнопастирському 

центрі м. Харкова з ініціятиви 

Харківського крайового братства 

св. ап. Андрія Первозваного відкрилася 

виставка фотографій парафіянина 

Свято-Дмитрівського храму п. Володимира 

Ворона «Усе це діло рук Творця». 

Автор фотографій Володимир Ворон 

із владикою Ігорем. 

Володимир Ворон – кандидат сільськогосподарських 

наук, народився 6 січня 1952 

року в с. Розважів Іванківського району Київської 

області. Після закінчення Львівського 

лісотехнічного інституту в 1974 році (теперішня 

назва – Національний лісотехнічний 

університет України) працював старшим 

інженером та помічником лісничого в 

Красівському лісництві Львівського ДЛГ. З 

грудня 1976 року працює в Українському 

науково-дослідному інституті лісового господарства 

та агролісомеліорації ім. 

Г.М.Висоцького. Пройшов шлях від аспіранта 

до завідувача лабораторією екології 

лісу. Кандидатську дисертацію «Стійкість 

лісових насаджень до впливу забруднення 

атмосфери викидами цементного і калійного 

виробництв в умовах Прикарпаття» захистив 

у 1983. Доцент кафедри лісівництва 

Харківського національного аграрного 

університету ім.В.В. Докучаєва. Має понад 

180 публікацій. Перебуваючи в різних мальовничих 

куточках України, Володимир 

Ворон завжди намагається зафіксувати на 

фотознімках красу рідної природи, а також 

тривожні симптоми руйнівного втручання 

людини в навколишнє середовище. 

На відкритті виставки архиєпископ Ігор 

нагадав про послання Вселенського Патріярха 

Варфоломея до недавнього дня захисту 

довколишнього середовища. Владика 

відзначив турботу Володимира Ворона про 

відкриття краси довкілля та захист її від знищення. 

Першими познайомилися з виставкою 

парафіяни Свято- Дмитрівської церкви. 

Фотографії з відкриття виставки 

вміщені в єпархіяльному веб-альбомі: 

http://picasaweb.google.com.ua/ 

khpe.uaoc/20090507?feat=directlink 

 

ВІЧНАЯ ПАМ’ЯТЬ 

Відійшла у вічність членкиня Львівського 

крайового ставропігійного братства 

св. ап. Андрія Первозваного осередку 

с. Зимної Води, багатолітній в’язень 

совєцьких таборів 

Пані Марія БУТИНЕЦЬ 

Її світлий образ залишиться назавжди 

в серцях братчиків та парафіян.

8 

Дитяча сторiнка 


Сторінку підготувала Віра МАРКОВИЧ. 

Приходьте, діти, до кринички 

Напитись чистої водички. 

А та водиця непроста, 

Бо це — наука про Христа. 

Свята для всієї родини 

День Матері 

З 1990 року в Україні відзначають 

День Матері. У минулому 

номері вже писалось про це свято. 

Його святкують у другу неділю 

травня у більшості країн: у США, 

Канаді, Австралії, Бразилії, Китаї, 

Індії, Японії, Україні та ще тридцяти 

країнах світу. У Болгарії День 

Матері відзначається 8 березня, 

у Польщі – 26 травня, у Росії – в 

останню неділю листопада. Інші 

країни мають свої дати. 

День Батька 

А чи є День Батька? Виявляється, 

є! Як і День Матері це свято 

зародилось у США у 1910 році. З 

1966 року воно постійно святкується 

у третю неділю червня. Цю 

дату вибрали також багато інших 

країн. У сусідній Польщі, наприклад, 

День Тата відзначається завжди 

23 червня. І хоч цей день святкують 

не так урочисто, як День 

Матері, більшість батьків отримують 

від своїх дітей принаймні симпатичну 

вітальну картку, зроблену 

власноруч, зі щирими привітаннями, 

словами вдячності, шани та 

любові. В Україні спроби започаткувати 

День Батька робляться з 

2000 року. П’ять років тому, можливо 

першими, урочисто відзначали 

День Батька в Бориславі. Цей 

захід ініціювала місцева «Просвіта». 

За цей час ініціатива здобуває 

все більше прихильників. У 

багатьох містах і селах пройшов 

навіть збір підписів під зверненням 

до Президента України на 

підтримку заснування «Дня Батька». 

Але, виявляється, що багато 

українців давно вже у третю неділю 

78 

червня вітають своїх батьків. Кажуть, 

що тати тішаться від того 

навіть більше, ніж мами. 

День Бабусі 

Усі знають, що любов бабусі до 

своїх онуків – особлива. У Польщі 

вже понад тридцять років існує 

День Бабусі, який відзначається 

21 січня. У цей день польські бабусі 

отримують привітання і побажання 

від молодого покоління. 

Є таке свято в Болгарії і в Бразилії. 

Недавно День Бабусі був 

офіційно заснований у Молдові. 

Українські ж бабусі поки що чекають 

на ініціативу своїх онуків. 

День Дідуся 

Це свято ще не дуже популярне 

в світі. У Польщі його відзначають 

наступного дня після Дня 

Бабусі, тобто 22 січня. Кілька 

років тому в Італії почали відзначати 

спільний День дідусів і бабусь. 

В Україні такого свята ще 

нема. Але згадати про стареньких 

можна в Міжнародний день 

людей похилого віку, який відзначається 

1 жовтня. 

День Дитини 

В Україні та в інших країнах 

(Польщі, Чехії, Словаччині) 1 червня 

відзначається Міжнародний день 

захисту дітей. А є ще День Дитини, 

який святкується у багатьох країнах 

20 листопада. У Франції дитячим 

святом вважається Свято Родини 6 

січня. Та найбільше пощастило 

японським дітям, бо в Японії є окремо 

День Дівчинки 3 березня і День 

Хлопчика 5 травня. 

Василь ФЛЯК. 

м. Миколаїв обласний. 

Хочеш бути мудрим – 

прямуй за приказкою 

Літо на зиму працює 

Літо запасає, а зима з’їдає 

Готуй літом сани, а взимку воза 

Літній день за зимовий тиждень 

Робота й мучить, і годує й учить 

Дощ іде не там, де просять, а де сіно косять 

Насолоджуйся літом, але пам’ятай: 

– Деякі пригоди навчать не робити більше шкоди 

– Сила без голови шаліє, а розум без сили мліє 

9 

.............................................................. 

Як бавилися 

бабусі і дідусі 

ЛІТНІ ІГРИ НА ПРИРОДІ: 

«Драбинка» – намалюйте 

драбинку на десять щаблів. Усі 

діти за встановленою чергою 

перестрибують (можна й на 

одній нозі) один щабель, потім 

два, три і… доки дострибне. Виграє 

той, хто найбільше щаблів 

перестрибне. 

«Річечка» – позначають на 

землі річку (ширина залежить 

від віку гравців). Діти підходять 

за чергою і перестрибують. 

Змагаються два гурти, який 

швидше – той виграв. 

«Веретено» – діти поділяються 

на два рівні гурти, стають 

один за одним. Ведучий гукає: 

«Починай!», і перші з кожного 

гурту мають швиденько, як веретено, 

обкрутитися довкола, 

потім хапають наступного і вже 

разом крутяться, потім третього 

і так далі. Який гурт швидше, 

той виграв. 

Коли Дмитрик закінчував четвертий клас, уперше 

висповідався, прийняв Святе Причастя і дав собі 

обітницю, що завжди кожного величного свята, при 

кожній нагоді буде сповідатися і причащатися. Але 

згодом сталося непередбачуване. Якось прийшов 

він до свого друга Бориса на день народження і побачив 

у нього іграшку, яку давно хотів мати. Хоч і 

просив батьків, щоб йому вкупили, але рідні так і не 

спромоглися задовільнити Дмитрикове бажання. 

Спокуса була великою, і хлопець поцупив іграшку, 

порушивши святу заповідь «Не кради!». 

Радо набавився Дмитрик украденою іграшкою, 

але згодом почала його мучити совість, і він таємно 

підкинув іграшку назад Борисові, який так нічого й не 

запідозрив. А коли наступного разу Дмитрик сповідався, 

то не розказав священикові про вкрадену ним 

іграшку – і вчинив цим гріх, за який його мучила 

совість більше 20 років. Нарешті не витерпів докорів 

сумління і пішов висповідатися. Відразу після сповіді 

та Святого Причастя йому стало легко на душі. Більше 

ніколи Дмитро під час сповіді нічого не приховував. 

Василь ХАВАВЧАК, м. Львів. 

ЛИПЕНЬ 

Походження 

і значення імен 

Імена, що з’явилися після хрещення Русі, пов’язані 

здебільшого з грецькою, латинською та 

древньоєврейською мовами, і кожне з них щось 

означає. 

З імен латинського походження 

найчастіше зустрічаються 

такі: 

Чоловічі: 

Віктор – «переможний» 

Валентин – «сильний, здоровий» 

Віталій – «життєвий» 

Костянтин – «стійкий, постійний» 

Максим – «найбільший» 

Павло – «маленький» 

Роман – «римський» 

Сергій – «високоповажний» 

Жіночі: 

Марина – «морська» 

Наталка – «рідна» 

Вікторія – «перемога» 

Сповідь Дмитра 

З деяких імен древньоєврейського 

походження: 

Чоловічі: 

Іван – «Бог помилував, 

простив» 

Михайло – «хто як Бог» 

Захар – «Бог дав» 

Яким – «Бог підтримує» 

Яків – «той, хто наслідує 

Бога» 

Хома – «близнюк» 

Жіночі: 

Ганна (Анна) – «благодать» 

Єлизавета – «Божа клятва» 

Марія – «вищість, переважання», 

або інше тлумачення 

– «гірка». 

Оповідання 

З ІСТОРИЧНОГО КАЛЕНДАРЯ 

05.1439 – 570 років Флорентійської унії. 

08 – 10. 1709 – 300 років Полтавської битви між українським козацтвом на чолі 

з гетьманом Іваном Мазепою і російським військом під проводом 

Петра І. 

15 – 25. 1054 – 955 років тому стався остаточний поділ Вселенської Церкви на 

Західну і Східну. 

17. 1849 – 160 років від дня народження Олени Пчілки – української письменниці, 

фольклориста, матері Лесі Українки (+ 04.10.1930). 

24. 969 – 1040 років тому спочила св. рівноапостольна княгиня Ольга. 

27. 1649 – 360 років тому в бою загинув козацький полковник Морозенко 

(Станіслав Морозовицький). 

30. 1649 – 360 років від дня смерті Михайла Кричевського – козацького 

полковника, близького соратника Богдана Хмельницького. 

ЗАСНОВНИК ГАЗЕТИ — 

Львівське крайове ставропігійне братство 

св. ап. Андрія Первозваного, 

зареєстроване міністерством України 

у справах преси та інформації. 

РЕЄСТРАЦІЙНЕ СВІДОЦТВО: серія КВ № 2335 

Тим, хто бажає матеріально підтримати наше 

видання, повідомляємо банківські реквізити: 

ВАТ АКБ “Львів” 

Р/р 260075157, МФО 325268, 

код ЄДРПОУ 20785948 

Подяка за Ваші пожертви друкуватиметься 

на сторінках газети. 

НАША АДРЕСА: 

79008, Львів-8, вул.Руська, 3/1 

Для листування: 

м. Львів - 8, а/с 866 

(032) 235-52-02 

www.stavropigia.lviv.ua 

E-mail: fediv.yuriy@gmail.com 

Редактор Олег ПЕНДЕРЕЦЬКИЙ 

Редакційна колегія: 

Тарас ДМИТРИК, Віра МАРКОВИЧ, 

Юрій ФЕДІВ, Володимир ХАРКО 

Автори опублікованих матеріалів відповідають за точність використаних 

фактів, цитат, власних імен. Редакція намагатиметься 

найменше втручатися в авторський текст, зберігаючи особливості 

стилю. Водночас залишає за собою право редагувати, 

скорочувати подані матеріали. 

Cтатті, світлини, малюнки, що надійшли в редакцію, 

не повертаються. 

Передплатний індекс — 35013 

Друк газети виконаний у ДП ВПП МОУ «Армія України» 

Замовлення №

Успенська вежа № 7 (2009)

You also want an ePaper? Increase the reach of your titles

Delete template?

Save as template?