Успенська вежа № 10 (2009)

ЩОМІСЯЧНА ВСЕУКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА СТАВРОПІГІЙНОГО БРАТСТВА СВ. АП. АНДРІЯ ПЕРВОЗВАНОГО 

За віру і дність! 

є 

Виходить з березня 1991 року ЖОВТЕНЬ 2009 року № 10 (208) 

Послання Святійшого Патріарха Варфоломія 

Улюблені чада у Господі! Починаючи 

новий церковний рік, ми знову замислюємося 

про стан Божого творіння. Ми думаємо 

про минуле і каємося за все те, що ми 

зробили або забули зробити для збереження 

землі. Ми дивимося в майбутнє і 

молимося про те, щоб нам була дана та 

мудрість, яка буде спрямовувати наші думки 

і вчинки. Останні дванадцять місяців 

були періодом великої невпевненості для 

всього світу. Фінансові та грошові системи, 

яким довіряли багато народу і сподівалися, 

що вони стануть джерелом благ 

їх життя, породжували страх, невпевненість 

і бідність. Від глобалізованої економіки 

постраждали всі, навіть найбідніші, 

хто не брав ніякої участі в торгових угодах 

великих корпорацій. 

Справжня криза дає нам можливість 

пошукати інший підхід до вирішення проблем, 

тому що методи, які створили ці проблеми, 

вже не можуть вважатися їх найкращим 

вирішенням. Треба ввести любов 

у всі наші справи, любов, яка викликає 

сміливість і співчуття. Людський прогрес 

не означає просто накопичення багатства 

і безрозсудне витрачання ресурсів землі. 

Боротьба з справжньою кризою виявила 

цінності тих, хто визначає долю нашого суспільства. 

Тих, хто в змозі знайти фантастичні грошові 

суми для підтримки, зрадила їх фінансова 

та грошова системи, але не готові надати 

навіть маленьку частку цих коштів, 

щоб вилікувати той жалюгідний стан, в якому 

опинилося творіння саме через ці 

цінності, або для того, щоб нагодувати голодуючих 

або напоїти спраглих, які стали 

жертвами цих самих цінностей. В особі кожної 

голодної дитини вимальовується одне 

питання до нас, і ми не повинні відвести свій 

погляд, уникаючи відповіді. Чому це сталося? 

Це результат людської нездатності або 

людської волі? 

Ми перетворили ринок в епіцентр наших 

інтересів, наших дій і, врешті-решт, нашого 

життя, забувши, що наш вибір вплине 

на життя майбутніх поколінь і обмежить 

кількість наших можливостей, які можуть 

бути спрямовані на добробут людини і творіння. 

Людська економіка, що перетворила 

нас у споживачів – кульгає. Божественна 

економія створила нас за образом люблячого 

Творця, закликає нас любити і піклуватися 

про все творіння. 

Образ, який маємо для самих себе, відображається 

в нашому ставленні до творінь. 

Якщо ми вважаємо, що ми тільки є споживачами, 

тоді ми прагнемо до самоутвердження 

через споживання всього творіння. 

Однак якщо ми вважаємо, що ми 

створені за подобою Божою, то тоді ми 

виявляємо у наших вчинках турботу і милосердя 

та намагаємося стати тими, якими 

ми були створені. 

Помолімось під час Конференції Об’єднаних 

Націй з кліматичних змін, яка 

відбудеться в грудні в Копенгаґені, за 

Боже благословення, щоб усі розвинені 

країни співпрацювали з країнами, що розвиваються 

в області обмеження шкідливих 

викидів. Щоб у них була воля для збору 

та розумного використання необхідних 

грошових коштів, були прийняті всі 

необхідні заходи і всі працювали спільно 

для того, щоб гарантувати нашим дітям, 

що вони зможуть насолоджуватися добром 

цієї землі, яку вони отримають у спадок 

від нас. Справедливість і любов повинні 

бути присутніми в усіх аспектах 

14 ЖОВТНЯ – ПОКРОВА ПРЕСВЯТОЇ БОГОРОДИЦІ 

Наша Опікунка, Покровителька 

та Заступниця 

Східна Церква у своїх богослужбах 

залюбки підкреслює три 

найбільші привілеї Пресвятої Богородиці: 

Її богоматеринство, Її 

вседівицтво і Її заступництво за 

нас перед Богом. І якраз цей 

третій привілей Божої Матері 

найбільше припав до серця нашому 

українському народові. Наші 

князі, військо, козаки й гетьмани 

радо вибирають Пречисту Діву 

Марію за свою покровительку й 

опікунку. Геройська Українська 

Повстанська Армія 30 травня 

1947 року проголосила празник 

Покрови своїм офіційним святом. 

За прикладом своїх провідників 

й увесь нпш народ плекав і плекає 

глибоку набожність до Пресвятої 

Богородиці як своєї Опікунки, Покровительки 

та Заступниці. 

22 вересня цього року депутати 

Львівської обласної ради ухвалили 

звернення до Президента 

України Віктора Ющенка, в якому 

зокрема сказано й таке: «…визнати 

воїнів ОУН та УПА борцями 

за незалежність України, встановити 

День українського війська 

державним святом, який потрібно 

відзначати 14 жовтня, у свято Покрови 

Пресвятої Богородиці та 

скасувати Указ президента України 

від 23 лютого 1999 року «Про 

день захисника Вітчизни». 

економічної діяльності. Вигода, а тим 

більше короткотривала, не може і не повинна 

стати єдиним мотивом наших дій. 

Давайте всі відновимо наші зобов’язання 

співпрацювати, щоб здійснити ті 

зміни, про які ми молимося, відмовитися від 

усього того, що шкодить творінню, змінити 

спосіб нашого мислення і, таким чином, радикально 

змінити наше життя. 

Благодать Бога Творця і Промислителя 

і наші батьківські побажання, і патріарше 

благословення нехай будуть з усіма 

вами. 

† ВАРФОЛОМІЙ, 

милістю Божою архиєпископ 

Константинопольський - Нового Риму і 

Вселенський Патріарх усієї повноти Церкви: 

благодаті і світу сотворителя всіх творінь 

Господа і Бога і Спаса нашого Ісуса Христа. 

Вересень, 2009 р. 

ВІТАЄМО ЮВІЛЯРІВ 

Спочатку 

було Слово 

Тримаючи в руках перший примірник самовидавної (читай: нелегальної) 

газети «Наша віра – православ’я», перше, що спадає 

на думку – ось так починалося відродження Української Автокефальної 

Православної Церкви в серці України, в її столиці – Золотоверхому 

Києві. Це СЛОВО лунає вже 20 років, і воно вистояло 

в нерівній боротьбі з комунізмом, із пост-комуністичною українською 

владою початку 90-х років, пережило напади і погроми 

редакції в лютому 2005 року. Жодна влада не терпіла правдивого 

СЛОВА: ні Леонід Кравчук, ні Леонід Кучма. Ані Віктор 

Ющенко не спромігся захистити редакцію «Нашої віри» та працівників 

Патріархії УАПЦ від рейдерського нападу. 

Але СЛОВО, яке голосить «Наша віра» і далі лунає на всю 

Україну. 

Український часопис «Наша віра» можна сміливо поставити 

в один ряд із французьким «Ля Круа» чи польським «Пшегльонд 

Православни», котрі не є офіційними церковними органами, але 

до їхнього слова прислухається суспільство. 

Львівське крайове Ставропігійне Братство Святого апостола 

Андрія Первозваного та редакція братської газети «Успенська 

вежа» вітають вельмишановного головного редактора 

п. Євгена Сверстюка та весь колектив поважної редакції «Нашої 

віри» із 20-літтям часопису! 

Бажаємо й надалі стояти на сторожі Слова Правди, обороняти 

громадянську позицію та право на свободу віросповідання, і 

зичимо часописові, головному редакторові та всім працівникам 

редакції МНОГАЯ ЛІТА! 

За дорученням львівських братчиків 

голова Братства Тарас ДМИТРИК.

2 

За віру і єдність! 

ІНФОРМУЄ 

Початок навчального 

року в церковних школах 

У більшості парафій Харківсько-Полтавської 

єпархії 

перші заняття в недільних 

школах проходить щосуботи 

й неділі. В Свято- 

Дмитрівській парафії м. Харкова 

(Полтавський шлях, 44) 

заняття для дорослих відбуватимуться 

по суботах о 

15.00-17.00, а для дітей 6-14 років – по неділях 

після Святої Літургії, о 10.45. 

Знайомство з 20-річним 

досвідом УАПЦ 

Відповідно до ухвали єпархіяльної 

ради про вшанування 20- 

річного ювілею відродження 

УАПЦ в Україні восени 2009 р. в 

парафіях Харківсько-Полтавської 

єпархії будуть проведені бесіди 

про досвід розвитку УАПЦ протягом 

1989-2009 рр. 20 вересня 

2009 р., після Святої Літургії, в Свято-Дмитрівському 

храмі м. Харкова 

першу бесіду провів архиєпископ 

Ігор Ісіченко. Владика Ігор розповів про 

події 19 серпня 1989 р. та їхнє значення для відродження 

УАПЦ в Україні. Подібні бесіди проводитимуться 

в Свято-Дмитрівському храмі щотижня до кінця 

жовтня 2009 року. 

15 жовтня в Харкові 

вшановуватимуть 

Степана Бандеру 

Харківське крайове братство 

апостола Андрія Первозваного 

в день 50-річчя загибелі 

вождя українського національно-визвольного 

руху Степана 

Бандери, 15 жовтня 2009 

року, проведе меморіяльні 

акції на вшанування пам’яти 

вождя революційного крила 

ОУН. О 9.00 у Свято-Дмитрівському 

храмі (Полтавський 

шлях, 44) буде відправлено 

Заупокійну Святу Літургію. Її 

очолить архиєпископ Ігор Ісіченко. Після цього, о 

12.00 біля пам’ятного знаку воїнам Української Повстанської 

Армії на старому харківському цвинтарі 

(«Молодіжний парк») біля станції метро «Пушкінська» 

буде відслужена панахида й відбудеться покладання 

квітів. 

Храмове свято в Глушківці 

21 вересня 2009 року Різдво-Богородична парафія 

с. Глушківківки на Харківщині (настоятель о. 

Олег Усов) відзначала храмове свято. З цієї нагоди 

до парафії прибув архиєпископ Ігор у супроводі 

голови Харківського крайового братства апостола 

Андрія Первозваного Вадима Приходченка та 

іподиякона Віталія Макаревича. Владика Ігор очолив 

Архиєрейську Святу Літургію. Йому співслужили 

священики о. Олег Усов, о. Леонід Даниленко (Ківшарівка), 

о. Дмитро Романків (м. Сватове Луганської 

обл.). Пройшов хресний хід довкола храму. У вітальному 

слові архиєпископ Ігор відзначив пастирську 

ревність о. Олега Усова, його жертовне служіння Христовій 

Церкві, завдяки якому атмосфера відчуження в 

селі змінилася пошаною та довірою до священика. На 

зустрічі зі священиками й парафіяльним активом владика 

Ігор відповів на численні питання, що стосуються 

сучасного церковного життя в Україні. 

Друга бесіда з історії 

УАПЦ: митрополит Іоан 

Тривають бесіди з історії УАПЦ періоду її 

відродження в Україні. 27 вересня 

2009 р., в день Воздвиження 

Чесного Хреста об 

11.00, архиєпископ Ігор провів 

у Свято-Дмитрівському храмі 

м. Харкова другу бесіду, присвячену 

періодові очолювання 

УАПЦ митрополитом Іоаном 

Боднарчуком (осінь 1989 - червень 

1990 років) (на світлині). 

Жовтень 2009 

1 (14) вересня Церква святкує початок індикту, або церковного 

Новоліття. На Русі Новий рік святкували 1 вересня 

доти, поки російський імператор Петро I не захотів внести 

зміни в календар. У 1699 р. він звелів відзначати Новоліття 

1 січня, як це було заведено в Європі. Однак церковна 

традиція відзначати Новоліття 1 вересня збереглася 

аж до нинішнього дня. Рішення розпочинати Новий рік 

1 вересня (за ст. ст.) було прийнято на I Вселенському соборі 

в 325 р. Вважається, що це було зроблено на згадку 

про те, що в 312 (313) р. візантійський імператор Костянтин 

Великий подарував християнам повну свободу сповідувати 

свою віру. 

Слідом за візантійцями початок Нового року (або Новоліття) 

на Русі теж почали відзначати 1 вересня. 

З Візантії на Русь прийшла традиція називати Новіття 

початком індикту. В перекладі з латини «індикт» означає 

«податок». При імператорі Костянтині в армії служили 15 

років. Коли термін служби закінчувався, воїни верталися 

додому й жили на державну допомогу, що складалася з 

податку (індикту). Податок збирали 1 вересня, після закінчення 

збору врожаю.Оскільки слово «індикт» і 15 років 

сприймалися як пов’язані між собою поняття, індиктом 

почали називати кожний новий рік п’ятнадцятирічного 

проміжку та саме п’ятнадцятиріччя. 

Є думка, що рахунок 15-річними проміжками був запроваджений 

імператором Костянтином замість давнього, 

язичницького рахунку олімпіадами (вони були скасовані 

Феодосієм Великим в 394 р.).Ще існувало поняття про 

період часу в 19 п’ятнадцятиріч, або 532 роки. Період у 532 

роки називається Великим індиктіоном. 

Справа в тому, що через кожні 532 року повторюється 

природна ситуація, коли колообіги Сонця і Місяця починаються 

разом. Для християн це є значиме тому, що саме 

така астрономічна ситуація була в день, коли Христос почав 

проповідувати. 

Коли юдеї святкували Рош-ха-шана (дослівно — «голова 

року», тобто Новий рік), Спаситель прийшов у Назарет. Він 

увійшов у синагогу й прочитав слова пророка Ісаї: «На Мені 

Дух Господній, бо Мене Він помазав, щоб Добру Новину 

звіщати… проповідувати рік Господнього змилування» (Лк. 

4:18, 19).Тоді Христос вперше засвідчив про те, що сповнюються 

старозаповітні пророцтва про прихід Месії, що 

прийшов кінець Старого Завіту й почався Новий. Тому вважається, 

що сьогоднішній день – сприятливий час для початку 

шляху духовного спасіння. 

НОВИНИ 

З Новим роком, православні! 

“Рука Іоана Дамаскіна” – старовинний спосіб (VIII 

ст.) для розрахунку пасхалії та рухомих (подвижних) 

свят річного кола Православної Церкви. 

Церковна традиція відзначати Новоліття 1 вересня 

збереглася й до нинішнього дня. 

До речі, навчальний рік у церковно-парафіяльних школах 

завжди починався з Новоліття. Згодом ця традиція, 

природно, поширилася і на всі інші навчальні заклади. 

Подорож до православних 

храмів Волині й Прикарпаття 

24 вересня 2009 р. завершилася 

подорож, зорганіжили 

настоятель Успенського храму протоієрей Мико- 

ру очолив отець Димитрій Присяжний. Йому співслузована 

Покровською парафією 

м. Боярки до святинь Михайло Каліка та о. Назарій Момотюк. Майже всі пролай 

Гелетюк, протоієрей Сергій Ковальчук, протоієрей 

Волині та Галичини. Очолив 

прощу київський декан отець Миколай Гелетюк звернувся до присутніх, роздав 

чани приступили до причастя. Після завершення літургії 

отець Димитрій Присяжний. 

Також духовно опіка- 

у свою чергу отець Димитрій Присяжний подякував гос- 

духовну літературу та образки. Від імені всіх присутніх 

ли прочан отець Сергій подарям за гостину і подарував три томи Добротолюбія 

для парафіяльної бібліотеки. 

Ковальчук (м. Біла Церква), 

отець Михайло Каліка На прохання родини Олексія та Валентини Глущенків, 

(Київська область) та отець Назарій Момотюк (с. Сукачі котрі прибули з Іванківського району у складі прочанської 

групи, вони обвінчалися в храмі с. Коршева. 

Іванівського району Київської області). Збір групи (35 

осіб) відбувся 21 вересня о 23 годині. Після настанови священиків 

та молебня перед початком прощі в ніч з 21 на в напрямі Угорницького Преображенського монастиря 

Після братньої трапези прочанська група вирушила 

22 вересня прочани вирушили автобусом на Рівненщину. (УАПЦ) на батьківщину прп. Йова Почаївського. 

Близько 8.00 автобус прибув до скиту преподобної Анни, Там їх зустрів протоієрей Володимир Мельник, котрий 

з благословення в.о. намісника монастиря о. Юрія 

що знаходиться в с. Онишківцях Дубненського району 

Рівненської області (УПЦ-МП). Після молитви в парафіяльному 

храмі прочани приклалися до чудотворної ня монастиря. 

Мулярчука стисло розповів про історію та відроджен- 

ікони прп. Анни, а потому омилися в купелі зі святою У Введенському храмі на території Свято-Преображенського 

монастиря було відправлено акафіст «Сла- 

водою. Далі група вирушила до Почаївської лаври 

(УПЦ-МП). Після прибуття до монастиря прочани приклалися 

до святих мощів прпп. Йова та Амфілохія По- 

до двох мироточивих ікон. Потім священики та прочава 

Богу за все». Після завершення прочани приклалися 

чаївських. Декому навіть поталанило потрапити до печери 

прп. Йова Почаївського. Перед від’їздом мандрі- 

території монастиря, де отримали можливість занурини 

вирушили хресним ходом до джерела Дзвіньоха на 

вники приклалися до стопи Божої Матері та, скуштувавши 

водиці зі святого джерела, вирушили далі. Тре- 

водою. Ця купіль була впорядкована завдяки подвижтися 

у святу купіль з надзвичайно чистою і прозорою 

ба відзначити, що в обох монастирях УПЦ-МП прочани 

зустріли толерантне ставлення господарів. На те- 

Подякувавши отцю Володимиру та братії монастиницькій 

праці протоієрея Юрія Мулярчука. 

риторії Хресто-Воздвиженського монастиря села Маняви 

Богородчанського району Івано-Франківської облешева. 

Там їх зустрів настоятель парафії безсрібників 

ря за теплий прийом, подорожні вирушили до села Даласті 

(УПЦ-КП) подорожніх зустрів намісник монастиря 

архимандрит Паїсій. Він привітав прочан з прибут- 

Він розповів гостям про чудотворну ікону Далешевсь- 

Косьми і Дем’яна (УАПЦ) протоієрей Тарасій Іванюк. 

тям на терени Прикарпаття, стисло розповів про історію 

монастиря, а також благословив на молитву в храмі зверталися до образу по допомогу. За словами отця Такої 

Божої Матері, про чудесні зцілення людей, котрі 

Благовіщення Пресвятої Богородиці, оскільки у Хресто-Воздвиженському 

храмі на той час відбувалися ре- 

Після зустрічі священики соборно з настоятелем 

расія, святі дива та зцілення відбуваються і досі. 

монтні роботи. Собором священиків УАПЦ в присутності 

всіх прочан було відслужено акафіст Манявській Потім отець Тарасій Іванюк привітав прочан та пома- 

відправили молебень перед чудотворною іконою. 

Божій Матері. Після молитви і благословення група зав їх святим єлеєм, освяченим біля чудотворної ікони. 

вирушила в напрямку с. Коршева Коломийського району, 

куди прибула пізно вночі. Там на них вже чекав наредав 

храму Косьми і Дем’яна кілька ікон, святу воду та 

Від імені гостей на знак подяки отець Димитрій пестоятель 

Успенського храму УАПЦ протоієрей Миколай 

Гелетюк. Після зустрічі та привітання парафіяни Ус- 

Після цього група вирушила до Боярки. 

ладан, освячені в храмі Гроба Господнього в Єрусалимі. 

пенського храму прийняли прочан до своїх осель на Подорожні повернулися додому вранці 24 вересня, 

зберігаючи в душах і серцях дивовижні та неза- 

вечерю та відпочинок. Священики були прийняті у настоятеля 

в його резиденції. Після відпочинку рано вранці бутні враження від перебування на території Волині 

почалося таїнство сповіді, за яким – Свята Літургія, кот- та Галичини. 

Матеріали підготовлені Харківсько-Полтавською єпархією УАПЦ.

Жовтень 2009 3 

Як відомо з історичних джерел 

Григорій Пелех був кошовим 

отаманом Запорозької Січі у 1670 

році і перебував у близькому знайомстві 

з нашим земляком Іваном 

Сірком, яких об’єднувала боротьба 

проти татар та інших ворогів 

України. На Січі він часто виступав 

у ролі досвідченого дипломата 

з об’єднання зусиль запорозьких 

козаків із представниками 

військових формувань різних 

країн у боротьбі зі спільними ворогами. 

У відомого дослідника 

Дмитра Яворницького («Історія 

запорозьких козаків» т.2) знаходимо 

про те, що безпосередню 

участь в обранні гетьмана Ханенка 

брав Григорій Пелех, як і у перемовинах 

козаків із поляками в 

Острозі. На сторінках історичного 

роману Юрія Мушкетика 

«Яса» розкриті стосунки Івана 

Сірка з кошовим Григорієм Пелехом: 

«Сірко дивився на них і 

серце його оповивала тепла журна 

хвиля. Бачачи, що кошовий 

щось дума, козаки притихли. Від 

тієї тиші він очнувся, повернувся 

до Щербака та Пелеха. Ті сиділи 

під образами, пили холодний узвар 

із сушених персиків, яким частували 

тільки послів та інших 

вельможних гостей. По хвилі 

Сірко уважно слухав їхні 

оповіді…» 

Пізніше, у XVIII–XIX століттях, 

відомий український рід 

Пелеха займе видне місце в історії 

української і світової медицини… 

Перший медик із 

козацького роду 

Доктор медицини, професор 

Медико–хірургічної академії Петро 

Павлович Пелехін (1794–1871) 

закінчив курс Києво–Могилянської 

академії у 1814 році, а потім 

був викладачем у ній і в духовній 

семінарії до 1820 року. Згодом здобував 

освіту в Медико-хірургічній 

академії, завершивши курс навчання 

із золотою медаллю, і був 

залишений у ній ад’юнкт–професором 

фізіології з патологією. 

Пізніше викладав різні науки, зокрема 

офтальмологію, судову медицину. 

У 1849 році перейшов на 

службу у духовне відомство професором 

медицини і лікарем при 

Київському духовному училищі, 

семінарії й академії, де залишався 

ним до кінця життя. Докторську 

дисертацію захищав в Единбурзькому 

університеті. 

Через 10 років, у 1849 році, 

Медико-хірургічна академія присвоїла 

йому ступінь доктора медицини 

і хірургії. Петро Пелехін 

– перший український професор 

«Історії і літератури медицини та 

висловлювань древніх медичних 

авторів» у медичному класі Києво–Могилянської 

академії. Всі 

свої заощадження Петро Пелехів 

заповідав передати організації, 

яка могла б сприяти підготовці 

медичних наукових кадрів. Виконати 

заповіт зміг лише його син 

– Павло Петрович Пелехів. 

Дивакуватий 

академік 

…В умовах національного 

гніту доступ української молоді на 

медичний факультет, відкритий в 

1894 році у Львівському університеті, 

був різко обмежений. Для 

лікарів–українців шлях у науку залишався 

закритим виключно з 

мотивів їх національного походження. 

Тому вчинки та діяльність 

професора Петербурзької 

ДИНАСТІЇ 

З козацького роду Пелеха 

Нагодою до написання статті про відомих українських лікарів із роду козака Пелеха, 

які збагатили світову і вітчизняну медицину, стала якось розповідь старшого 

наукового співробітника Інституту патології хребта і суглобів ім. професора М.І. 

Ситенка Ігоря Володимировича Котульського про незвичайний вчинок відомого вченого–лікаря 

із Петербургу. Склалося так, що пошуки інформації про цього медика 

несподівано торкнулися глибокої історії як України, так і, зокрема, Слобожанщини. 

А ще є нагода згадати про цей рід, адже їхній давній предок, відомий кошовий Запорозької 

Січі Григорій Пелех (на світлині), мав безпосереднє відношення до Гадяцьких 

угод, ювілей яких відзначила нещодавно Україна. 

військово–медичної академії Павла 

Петровича Пелехіна можуть 

видатися цікавими, адже він мав на 

меті не лише відкрити широкий 

доступ україн-ської молоді до 

вищої медичної освіти, а й підготувати 

із її середовища наукові кадри. 

Хірург Павло Петрович Пелехін 

(1842–1917) із золотою медаллю 

закінчив Медико–хірургічну 

академію в 1863 році, був ординатором 

у клініці професора 

Юнге, де і написав дисертацію: 

«Фонтанов канал, несправедливо 

называемый Шлеммовым» (1865), 

яку успішно захистив. У 1868 році 

його обрали ад’юнкт-професором 

кафедри госпітальної хірургії. У 

1869 році Павло Петрович Пелехів 

відвідав Сполучені Штати 

Америки для вивчення воєнно–санітарної 

справи й установив відносини 

Штатів із російським воєнномедичним 

товариством. Із 1870– 

1871 року він виконував обов’язки 

завідувача академічної (факультетської) 

хірургічної клініки, 

у 1875–1878 роках став професором 

кафедри оперативної хірургії. 

Із 1878 року і до виходу у відставку 

(1889 рік) завідував кафедрою 

хірургічної патології і терапії (загальної 

хірургії) Військово–медичної 

академії. Він був одночасно (з 

1879 року) консультантом Обухівської 

лікарні. 

П.П. Пелехін брав участь у російсько–турецькій 

війні 1877–1878 

роках. Згодом його обрали віцеголовою 

Товариства ро-сійських 

лікарів у Петербурзі. В історію 

російської медицини П.П. Пелехін 

увійшов як перший вітчизняний 

хірург, який надрукував опис антисептичного 

методу Лістера. 

Це сталося після того, як в Росії 

були опубліковані праці Лістера. 

Павло Петрович Пелехін у Англії 

вивчав метод самого автора. Повернувшись 

на батьківщину, він 

опублікував першу в Росії працю 

з антисептики – «Успех новых 

идей в хирургии при лечении ран, 

сложных переломов и гнойных 

накоплений». У Петербурзькому 

товаристві лікарів він робив доповіді 

на цю ж тему, де закликав 

хірургів перевірити на практиці цю 

методику, оскільки, на його думку, 

переворот, який обіцяла розробка, 

значний, і стосувався всієї хірургії. 

Лише в 1878 році, коли Пелехін 

почав завідувати хірургічною 

клінікою Медико-хірур-гічноюї 

академії, він зміг широко застосовувати 

антисептичний метод, добившись 

після складних оперативних 

втручань надзвичайно низької 

на ті часи летальності (7%). У його 

клініці запропоновано було змінити 

шкідливу для організму карболову 

кислоту на трихлорфенол – 

більш бактерицидний і менш подразливий 

препарат. 

П.П. Пелехін опублікував понад 

30 наукових творів, присвячених 

екзартикуляції великих суглобів, 

висіченню пухлин, оваріотомії, 

резекції прямої кишки, вивченню 

токсичних властивостей 

хлороформу і наданню допомоги 

тощо. 

Окрім суто наукових пошуків 

Павло Петрович щиро вболівав за 

розвиток української медичної науки 

та підготовку медичних кадрів 

в Україні. У 1873 році у Львові виникло 

і розвивалось Наукове товариство 

ім. Шевченка (НТШ) – 

унікальне соборне явище Сходу і 

Заходу України. Ініціативу його 

створення на підавстрійських теренах 

у Галичині пов’язують насамперед 

з іменами історика Володимира 

Антоновича і письменника 

Олександра Кониського. 

Визначними фундаторами його 

були Василь Симиренко та Павло 

Пелехін. 

У жовтні 1897 року П.П. Пелехін 

повідомив Товариство про 

свій намір внести на заснування 

народного університету 20 тисяч 

рублів. Через два роки він знову 

пише про це в наступному листі: 

«10/22 грудня 1899 року. Шановному 

і високоповажному Товариству 

наук ім. Шевченка! 

Призначаючи всі кошти, які я 

прийняв у 71–му році від мого покійного 

батька Петра Пелехіна 

(15000 рублів) на науковий розвиток 

українського народу, дійсним 

надсилаю обов’язково великий заповітний 

акт і покладаю всі надії 

на поважне товариство». До листа 

додавався підписаний П.П. Пелехіним 

«Заповітний акт», яким 

створювався «науковий фонд 

імені доктора медицини і хірургії, 

заслуженого професора і академіка 

Петра Павловича Пелехіна». 

Основне майно фонду складав будинок 

у м. Львові, який був придбаний 

в серпні 1898 року на кошти 

П.П. Пелехіна для Наукового 

товариства ім. Шевченка. «Кінцева 

мета цього фонду, – йшлося далі 

в акті, – забезпечення кафедри 

хірургії в першому самостійному 

Українсько-руському університеті. 

А якщо такий університет 

буде заснований за прикладом 

німецького, чи ще ширше, де б то 

не було серед українсько–руського 

народу, то і фонд цей повинен 

перейти до того університету з 

тим, щоб кафедра, яку він забезпечує, 

називалась на вічні віки «кафедрою 

хірургії імені заслуженого 

професора Петра Пелехіна». 

В акті особливо підкреслювалося, 

що матеріальні кошти фонду 

призначаються «для виведення 

на велику дорогу людей із народу, 

оскільки за час історії України це 

давало найкращих діячів». На думку 

П.П. Пелехіна, допомога і стипендії 

мали призначатися «українцям 

без різниці держави чи краю, 

до якого вони належать, які віддаються 

нації для підготовки до університетської 

професури». Перевагою 

у призначенні стипендій користувалися 

особи, які присвятили 

себе медицині. Коштами фонду 

повинно було розпоряджатися 

НТШ, звітуючи щорічно перед засновником 

фонду. Під «Заповітним 

актом», який складений був у двох 

екземплярах, стояв підпис: «Доктор 

медицини, професор хірургії, 

імператорський російський таємний 

радник Павло Пелехін». 

Наукове товариство ім. Шевченка 

прийняло умови П.П. Пелехіна. 

Як свідчили архівні документи, 

товариство отримало від Павла 

Петровича двома частинами по 

70 тисяч рублів. Крім того, Павло 

Пелехін мав намір продати ще 17 

га корабельного лісу в Сестрорецьку 

під Санкт-Петербургом, за 

який йому давали в 1913 році 

300.000 рублів, а на проценти з них 

утримувати 30 стипендіатів-українців. 

І це був виклик уже не 

тільки Валуєву, а й царському двору 

за його недоброї пам’яті Емський 

указ. 

Перша світова війна перервала 

всі зв’язки мецената зі Львовом, 

але від намірів допомагати здобувати 

медичні знання українцям не 

відмовився – це було останньою 

метою його життя. Павло Петрович 

Пелехін помер у кінці 1917 

року. 

Козацькому роду 

нема переводу 

Проте козацький медичний 

рід Пелехів на цьому не скінчився. 

Відомий на Рівненщині лікар 

Євстафій Степанович Пелех 

(1900–1964) до 1939 року працював 

на території Польщі, а потім під час 

Другої світової війни у госпіталях. 

Значний внесок в українську та 

світову медицину зробив його син 

Леонід Євстафійович Пелех (1927– 

1994) – доктор медичних наук, професор 

(1967), який створив службу 

реабілітації в колишньому Союзі й 

Україні. Він був завідувачем кафедри 

реабілітації і проректором Київського 

інституту удосконалення 

лікарів (зараз Академія післядипломної 

освіти), керівником всесоюзного 

центру реабілітації хворих 

неврологічного і нейрохірургічного 

профілю. Леонід Євстафійович 

Пелех був автором майже 300 наукових 

праць. Закінчивши Станіславський 

медінститут у 1951 році, з 

1953 навчався і працював у 

клінічній ординатурі Київського 

науково-дослідного інституту нейрохірургії, 

пройшов шлях від молодшого 

наукового співробітника 

до старшого, згодом захистив кандидатську 

дисертацію на тему 

«Концентрація РН у лікворі при захворюваннях 

головного мозку». З 

1965 року – на посаді керівника 

хірургічної патології судин головного 

мозку. В 1967 році захистив 

докторську дисертацію на тему 

«Тромбози і стенози сонних артерій», 

був наймолодший професор 

у колишньому СРСР (1967 рік). Із 

1969 року – завідувач кафедри реабілітації. 

Леонід Євстафійович Пелех 

працював у Йемені (1963–1964), 

Швеції (1969), Англії (1970), Канаді 

(1986). 

На Рівненщині, звідки він родом, 

його ім’ям названа вулиця. 

Леонід Євстафійович Пелех був 

патріотом України, розмовляв українською 

мовою. У трудовій 

книжці записано: «Прекратил работу 

в связи со смертью» 

(24.09.1994). 

Сьогодні у Києві мешкає лікар 

Юрій Леонідович Пелех – син Леоніда 

Євстафійовича Пелеха, який 

займається лікуванням захворювань 

центральної нервової системи, 

зокрема, неврозів і страхів, а також 

лікуванням алкоголізму. Він не просто 

лікар – він має хист лікування, 

який перейняв від представників 

своєї славної лікарської династії, 

історію якої він свято береже і примножує. 

Отже, нащадки славного козацького 

кошового Грицька Пелеха 

зробили вагомий внесок у розвиток 

медицини не лише вітчизняної, 

але й збагатили світову медичну 

скарбницю, показали зразки 

щирого вболівання за справу і виявили 

справжню жертовність. 

Підготувала 

Ніна НЕМИРОВСЬКА. 

ІНФОРМУЄ 

Новини 

Львівської 

єпархії УАПЦ 

Чин 

оновлення 

храму 

13 вересня цього року 

після Архиєрейської 

Літургії відбувся чин 

оновлення храму вмч 

Євстафія Плакиди (с. 

Чулгині, Яворівський деканат) 

після його розмалювання. 

Настоятель 

храму митрофорний протоієрей 

Ярослав Яворський 

був нагороджений 

орденом Святого апостола 

Андрія Первозваного 

І-го ступеня. 

Архиєпископ Львівський, 

керуючий справами 

Рівненсько-Волинської і 

Таврійської єпархій Макарій 

також нагородив 

благословенними грамотами 

найактивніших парафіян 

та жертводавців цього 

храму. 

Престольні 

празники: 

у Кривчицях… 

21 вересня 2009 року 

владика Макарій відслужив 

Божественну Літургію з нагоди 

престольного свята в 

церкві Різдва Пресвятої Богородиці 

(м. Львів, вул. Богданівська, 

1 (Кривчиці). 

Настоятель храму митрофорний 

прототоієрей Йосиф 

Чабан був нагороджений орденом 

Святого рівноапостольного 

великого князя Володимира 

з нагоди 55-тиріччя 

від дня народження і 25- 

тиріччя служіння на даній парафії. 

…у Львові 

За віру і єдність! 

28 вересня цього року 

відбувся престольний 

празник храму Холмської 

ікони Божої Матері, що по 

вулиці Харківській. Святочну 

Літургію очолив архиєпископ 

Львівський Макарій.

4 


ДО 20-РІЧЧЯ ІІІ-ГО 

Відродження Української Автокефальної 

1. Київський екзархат 

РПЦ і національне 

відродження 

Під час суспільних змін 1988-1991 рр. 

київський екзархат РПЦ займав пасивну 

позицію. Його головну увагу привертало 

відродження УГКЦ, якому екзархат активно 

протидіяв. Митрополит Філарет Денисенко 

раз у раз повторював твердження про 

канонічність Львівського «собору» 1946 р., 

звинувачення УГКЦ в колабораціонізмі, 

співпраці з фашистським режимом Різку 

заяву митрополита Філарета викликала ухвала 

Львівської міської ради з 6 квітня 1990 

р. про повернення собору Святого Юра 

УГКЦ: «Депутати Львівської міської Ради 

беруть на себе всю відповідальність за розпалювання 

релігійної ворожнечі, за розділення 

нашого народу і сім’ї, за національний 

розбрат, за ображання релігійних почуттів 

і зневажання святині, за роздирання 

української душі» 

Виникнення перших національно-демократичних 

організацій викликало спротив 

і протидію єпископату РПЦ в Україні. 

Священикам РПЦ не було дозволено брати 

участь у створенні Товариства української 

мови ім. Тараса Шевченка (1989), Народного 

руху України за перебудову (1989). 

В інтерв’ю газеті ЦК КПУ «Радянська Україна» 

митрополит Філарет Денисенко заявив: 

«Ми ознайомилися з проектом програми 

НРУ і побачили, що в ньому переважають 

ідеї, висунуті [комуністичною] партією, 

підтримані народом, який активно бореться 

за втілення їх у життя... Взагалі ініціатори 

створення НРУ нічого нового не говорять. 

А там, де говорять, - є відтінок українського 

сепаратизму. А ми - за єдність народів» 

Ідея збереження єдності Росії, Білорусії 

та України, роль РПЦ як оборонця їхньої 

спільної державності, думка про Київську 

Русь як державу «трьох братніх східнослов’янських 

народів», а про церковнослов’янську 

мову - як запоруку церковно-культурної 

спільності доль цих народів і їхньої Церкви 

настійливо нав’язуються в документах 

РПЦ 1988-1991 рр. «Ми і зараз за міцний 

союз усіх народів, що населяють нашу 

Батьківщину [СССР]. Союз, заснований 

на рівноправ’ї, взаємній любові і повазі. 

Усяка відособленість сприятиме ослабленню 

нашої спільної Батьківщини, порушить 

встановлені економічні зв’язки», - заявляє 

митрополит Філарет Денисенко в інтерв’ю 

газеті «Советский патриот». Всупереч історичним 

фактам 400-річчя встановлення 

Московського Патріярхату відзначається як 

визначальна подія і для Української Церкви. 

Ідея самостійної Помісної Церкви в Україні 

відкидається. Митрополит Філарет Денисенко 

говорить про неї так: «Як відомо, 

у роки громадянської війни була створена 

Українська Автокефальна Церква, однак 

цей акт був незаконним. Тому в народі її 

називали самосвятською Церквою. Потім 

вона була розпущена, а в роки війни, під час 

тимчасової німецько-фашистської окупацї 

України, відновлена і нині окремі парафії 

існують за кордоном. Інші Православні Церкви 

її не визнали. То навіщо нам зараз 

відриватися від православного світу? Навіщо 

нам така Церква, що відгороджує нас 

від людей? Взагалі народ не порушує цього 

питання. Його порушують люди не церковні, 

політикани, які хотіли б використати 

дане питання з метою відірвати українських 

віруючих від Руської Православної Церкви. 

А наша Церква, як відомо з історії, робить 

усе для об’єднання народів. Тому вона проти 

автокефалії». 

Але відцентрові тенденції в розвитку 

СССР позначаються і на статусі київського 

екзархату РПЦ. Додатковими спонуками 

цього стало посилення змагань за успадкування 

патріяршого престолу після смерти 

патріярха РПЦ Пімена Ізвєкова (1910-1990). 

На Помісному Соборі РПЦ 7-10 червня 

1990 р. з трьох кандидатів (митрополита 

Олексія Рідіґера, митрополита Володимира 

Сабодана, митрополита Філарета Денисенка) 

більшістю голосів обрано на патріярший 

престіл Олексія Рідіґера. Головою собору 

був митрополит Філарет Денисенко, 

котрий у своїй доповіді окремо зупинився 

на ситуації в Україні. Дії «церковних сепаратистів» 

він назвав «відвертим глузуванням 

над народами, грубим нехтуванням самих 

основ церковного устрою. По суті, так звані 

автокефалісти - це новий варіант самосвятів 

на Україні». 

Архиєрейський собор РПЦ 30-31 січня 

1990 р., щоб надати видимість більшої незалежності 

в управління київському екзархатові 

схвалив «Положення про екзархати 

Московського Патріярхату», включене як 

розділ 7 до «Уставу про управління РПЦ». 

Згідно з ним, український екзархат РПЦ 

діставав іншу офіційну назву: «Українська 

Православна Церква». Так само білоруський 

екзархат отримав іншу назву «Білоруська 

Православна Церква». 

Але вже за місяць після закінчення Помісного 

Собору РПЦ 9 липня 1990 р. український 

єпископат РПЦ звертається до новообраного 

патріярха Олексія з проханням 

про розширення самостійности й самоуправління 

УПЦ. Відповідна ухвала була прийнята 

на Архиєрейському соборі РПЦ 25-27 

жовтня 1990 р. Згідно з нею, глава УПЦ 

діставав титул «Блаженніший», назва «Український 

Екзархат» скасовувалася. Предстоятель 

УПЦ мав обиратися єпископатом 

УПЦ й набував канонічної правосили після 

благословення Московським Патріярхом. 

Синод УПЦ діставав право обирати й поставляти 

архиєреїв, засновувавти й скасовувати 

єпархії в Україні. Згідно з ухвалою 

українського єпископату РПЦ предстоятелем 

УПЦ патріярх Олексій призначив Філарета 

Денисенка. Грамота про це була урочисто 

вручена 28 жовтня 1990 р. в Святій 

Софії. Патріотична громадськість намагалася 

не допустити проведення богослужіння 

Московського Патріярха в українській 

святині, але силами міліції духовенство УПЦ 

було проведене до храму й відбулася 

відправа. 

Наступного дня митрополит Філарет 

Денисенко дав пресову конференцію, на 

якій так відгукнувся про УАПЦ: «Так звана 

УАПЦ не має канонічного спадкоємства з 

Київською митрополією. Це церковне товариство 

неканонічне. Воно не має зв’язку 

ані з Київською митрополією, ні з жодним 

православним патріярхатом, у тому 

числі й з Константинопольським. Тому я 

вважаю, що УАПЦ дійсно незалежна, але 

незалежна від усього православ’я. Це та 

суха гілка, що відчахнулася від живого дерева 

нашої віри. Православна Церква вважає, 

що всі так звані священнодійства, які 

відправляють священики і єпископи цієї 

церкви - неблагодатні. Про це свідчить 

також те, що в Сполучених Штатах Америки 

жодна юрисдикція не визнає церкви 

Мстислава (Скрипника)... Тим більше його 

назва - Патріярх Київський і всієї України, 

- це просто насмішка над Церквою, бо 

ніхто не може сам собі присвоювати вищу 

гідність. УАПЦ самочинно звела себе в 

гідність Патріярхату. Присвоювати 

Помісній Церкві патріяршу гідність - це право 

всієї Церкви». 

2. Комітет за 

відродження УАПЦ 

Ідея повернення в Україну УАПЦ, що 

після Другої світової війни мала свої парафії 

та єпархії у вільному світі, поширювалася 

вже 1988 р. Священик Богдан Михайлечко 

з Єлґави (Латвія), виступаючи на установчому 

з’їзді Товариства української мови ім. 

Тараса Шевченка в Києві 15 лютого 1989 р., 

звернув увагу присутніх на те, що серед них 

немає жодного архиєрея РПЦ. Їм байдужа 

доля народу, серед якого здійснюють служіння, 

вони не зважуються виступати всупереч 

волі партійної номенклатури. Тому 

необхідно відроджувати Церкву без них, 

без осіб, що стали частиною партійно-державного 

устрою СССР. 

16 лютого 1989 р. в Києві утворено комітет 

за відродження УАПЦ. До його складу 

ввійшли о. Богдан Михайлечко, колишній 

політв’язень Євген Сверстюк, Анатолій 

Битченко, Микола Будник, Лариса Лохвицька. 

Комітет намагався створити громади 

УАПЦ в Києві, на Східній Україні. Але це унеможливлювалося 

браком священиків, законодавчими 

перешкодами, протидією 

влади, секуляризованістю інтеліґенції, політиків 

і громадських діячів. Тому діяльність 

комітету за відродження УАПЦ протягом 

півроку обмежувалася періодичними зустрічами 

та публікацією звернень і заяв. 

3. Петропавлівська 

парафія м. Львова – 

перша громада УАПЦ. 

27 лютого 1989 р. група львівських 

священиків РПЦ звернулася до митрополита 

Філарета Денисенка з заявою про необхідність 

здобуття автокефалії для українського 

екзархату: 

“Тепер, коли настав час «гласності», ми, 

поки ще живі, зобов’язані розказати всьому 

суспільству правду і спом’янути перед винуватцями 

за свої кривди, за те, що нам 

належиться, як великому числу православних 

українців. Кров отця Костельника і знищені 

з поміччю отрути життя єпископів 

Михаїла Мельника й Антонія Пельвецького, 

священиків Мирона Крутяка і Володимира 

Куновського, що «кличуть до неба про помсту», 

є наказом для нас. Мені особисто 

наказав це зробити репресований «староправославний» 

протоієрей Григорій Курилас, 

якому до смерті не дозволено було 

повернутись на рідну землю. Жив у Волуйках, 

а помер у Сумах. Московський патріархат 

ігнорує існування великого українського 

народу, окремішність української церковної 

думки, традицій, звичаїв і культури. Така 

ігнорація почалася ще від часів цариці Катерини 

ІІ. Як це жахливо думати, що патріархат 

свідомо добиває те, чого не змогла 

знищити ця страшна цариця. Патріархат 

зігнорував навіть історичний факт, що первісна 

Русь - це Київ і південні землі, що в 

Києві, в Дніпрі відбувалося торжественне 

хрещення киян в княжіння рівноапостольного 

князя Володимира. Патріархат ігнорує 

українську мову до того, що по всій Україні, 

крім бувшої Галичини ( бо тут народ свідоміший 

і не хоче піддаватися), заведено проповідь 

північною, російською мовою. Давню, 

південнослов’янську церковну мову ще 

Катерина наказала заборонити й замінити 

московською мовою. Її заборона виконується 

суворо досі. Ваше Високопреосвященство, 

на жаль, також приклали своїх 

рук, щоб зовсім скасувати на Україні церковну 

богослужбу рідною мовою. Те, що 

дозволив росіянин, митрополит Діонисій 

Валединський, не хоче дозволити Екзарх 

України, Митрополит Філарет Денисенко. 

Є, одначе, дозвіл читати Євангелія українською 

мовою, але він якийсь невиразний 

і скидається на дозвіл папи Йоана VІІІ. Нас, 

галичан, за те, що держимося своїх звичаїв 

і своєї давньої вимови, ненавидять і не проминають 

нам всюди виявити свого презирства, 

навіть в Почаєві та в Києві так, наче б 

то Православ’я - це тільки московська віра 

і Бог любить тільки московський народ та 

ще трохи терпить темних «хохлів». 

Заяву підписав від імені однодумців 

протоієрей Володимир Ярема, настоятель 

Петропавлівської парафії м. Львова. 

Відповіді не було одержано. Реакцією на 

лист став розгляд справи о. Володимира 

Яреми в єпархіяльному управлінні. Але суворі 

санкції щодо авторів листа не були застосовані 

з огляду на складну ситуацію в 

єпархії, де ставало очевидним наближення 

виходу з підпілля УГКЦ. 

Львівський митрополит РПЦ Никодим 

Руснак, у минулому висланий з Аргентини 

за шпигунство на користь СССР, готовий 

був підтримати зусилля щодо здобуття автокефалії 

за умови приєднання до УАПЦ 

греко-католиків, що почали були виходити 

з підпілля. Він направив протоієрея Володимира 

Ярему й священика Івана Пашулю 

для переговорів з главою катакомбної УГКЦ 

Володимиром Стернюком. Але владика 

Стернюк відмовився приєднатися до Церкви, 

яка не визнаватиме юрисдикції римського 

архиєрея. 

19 серпня 1989 р. на Святій Літургії в 

Петропавлівському храмі м. Львова, вперше 

відправленій українською мовою, протоієрей 

Володимир Ярема зачитав звернення 

Комітету за відродження УАПЦ, де 

пропонувалося: 

«1. Створити реґіональні комітети за 

відродженняю УАПЦ для подальшого злиття 

їх у Всеукраїнську Православну Раду. 

2. У своїх парафіях зібрати парафіяльні 

збори, рішенням яких заявити свою відмову 

від послуху Московській Православній 

Церкві. 

3. Про свою непохитну вірність своїй рідній 

УАПЦ повідомити в реґіональні ко-мітети. 

4. На всіх богослужіннях поминати Святішого 

Вселенського Патріярха Димитрія І». 

Священик Богдан Михайлечко, голова 

ініціативного комітету, брав участь у 

відправі й звернувся до вірних з заявою про 

підтримку ініціативи церкви свв. апостолів 

Петра і Павла м. Львова. Він наголосив: 

«Москва не мала і не може мати жодної 

юрисдикції над нашою Церквою». 

Разом із о. Володимиром Яремою 

організував перехід до УАПЦ другий священик 

Петропавлівської парафії о. Іван Пашуля 

(зараз перебуває в клирі Австралійсько- 

Новозеландської єпархії УАПЦ). Третій священик, 

о. Ярослав Чухній, спочатку підтримавши 

ідею переходу до УАПЦ, не зважився 

вийти з юрисдикції РПЦ і був переведений 

митрополитом Никодимом до 

Преображенського храму м. Львова, що 

продовжував перебувати в його підпорядкуванні. 

Було направлено телеграми з повідомленням 

про зміну юрисдикції на адресу 

Константинопольського Патріярха Димитрія 

І, митрополита УПЦ в США Мстислава, 

митрополита УГПЦ в Канаді Василія. 

Пройшов збір підписів під заявою на ім’я 

уповноваженого в справах релігійних сповідань 

при Львівському облвиконкомі Юрія 

Решетила: «Цим письмом заявляємо, що 

наша церковна громада відмовляється від 

підлеглості Руській Православній Церкві і 

приєднується до ініціативного комітету з 

відродження Української Автокефальної 

Церкви, який існує в Києві. Надії на екзарха 

України завели нас. Тому мусимо самі 

шукати до їх визволення. Далі годі терпіти 

таке зневажливе ставлення до 50-мільйонного 

народу з сторони тих, хто повинен би 

бути духовним провідником народу, а по 

суті тільки стягає кошти на оновлення своїх 

закладів, ремонт своїх монастирів, не цікавлячися 

зовсім тим, що наші монастирі тут 

стоять зовсім пустками і досі немає духовної 

українськомовної семінарії. Ієрархія 

Руської, точніше Російської Церкви на Україні 

є нічим іншим, як органом духовного 

поневолення віруючого українського народу. 

Від таких вовків, а не пастирів, нам треба 

рішуче відмежовуватися. Тому, не ждучи 

на ніяку ласку, приєднуємося до київського 

ініціативного комітету і разом з ним 

шукатимемо собі правдивих духовних провідників. 

Тимчасово поминатимемо Святішого 

Вселенсьткого Патріярха Димитрія І, 

доки знайдуться владики-патріоти, які не 

лякатимуться засудження із сторони московської 

ієрархії, що давно втратила християнську 

совість і підчинила себе цілковито 

атеїстичним органам». 

Кілька днів миряни здійснювали охорону 

Петропавлівського храму від спроб захоплення 

міліцією для передачі РПЦ. 

4. Рух за повернення 

до УАПЦ в Галичині 

Перехід Петропавлівської парафії до 

УАПЦ викликав неґативну реакцію серед 

галицьких політиків, зорієнтованих на 

підтримку УГКЦ. У той же час, спочатку у 

Львові, потім у передмісті та Львівській області 

починається рух за перехід до УАПЦ. 

Центром руху стала Петропавлівська церква 

і придбаний для церкви будинок на вул. 

Личаківській, 91. Серед перших священиків, 

що перейшли до УАПЦ, були оо. Мирослав 

Євген Максимович, Степан Жигало, 

Мар’ян Балаш, Микола Малетич, Микола 

Кавчак, Євген Василенко. 

22 жовтня 1989 р. для очолення громад, 

що перейшли до УАПЦ, на запрошення 

священства прибув до Львова позаштатний 

єпископ РПЦ Іоан Боднарчук. Він 

відправив Службу Божу, за якою висвятив 

на диякона випускника Львівського поліграфічного 

інституту Юрія Бойка, обраного до 

складу першої демократичної міської ради 

Львова. Проведено перший єпархіяльний 

собор. 

Єпископ Іоан Боднарчук (1929-1994) 

народився в с. Іване-Пусте Борщівського 

району на Тернопіллі в родині дяка. Брав 

участь у боротьбі з большевиками в складі 

ОУН. Був репресований, відбув дев’ять 

років ув’язнення, але після цього зумів вступити 

до Ленінградської духовної семінарії, 

а потім Ленінградської духовної академії. 

Прийняв ієрейське свячення 1961 р. Слу-


ВІДРОДЖЕННЯ УАПЦ 

Православної Церкви в Україні 

жив на Тернопіллі, а потім у Трускавці. 

На єпископа рукоположений 23 жовтня 

1977 р. Служив у Житомирській єпархії. За 

часи його служіння в єпархії було відкрито 

85 церков. Він подав безпрецедентний в 

історії СССР позов на місцевого уповноваженого 

в справах релігії і виграв його. 

1989 р. з огляду на стан здоров’я був 

відправлений поза штат. Відгукнувшись на 

запрошення священства УАПЦ, прийняв на 

себе обов’язок канонічного очолювання 

парафій, що перейшли до складу УАПЦ в 

Україні. У зв’язку з цим 1 жовтня 1989 р. він 

заявив телеграмою синодові РПЦ про вихід 

з юрисдикції Московського Патріярхату й 

визнання над собою канонічної влади митрополита 

УПЦ в США та УАПЦ в діаспорі 

Мстислава. 

14 листопада 1989 р. синод РПЦ оголосив 

про позбавлення єпископа Іоана священого 

сану й чернецтва, а відтак 

недійсність усіх священнодійств, відправлених 

ним після цієї постанови і незаконність 

його церковних розпоряджень. За поданням 

митрополита Філарета Денисенка Архиєрейський 

собор РПЦ 30-31 січня 1990 

р. підтвердив це рішення. Таким чином керівництво 

РПЦ увійшло до компетенції священноначальства 

УАПЦ й перевищило свої 

повноваження. В схвалених на подання 

митрополита Філарета документах УАПЦ в 

Україні трактувалася як розкол, вчинений 

єпископом Іоаном. 

Тим часом перехід до УАПЦ набуває на 

Львівщині масового характеру. Він поширюється 

на Івано-Франківську та Тернопільську 

області. 22 січня 1990 р. проходить 

єпархіяльний собор Галицької єпархії 

(Івано-Франківська обл.), 24 січня 1990 р. 

- Тернопільський єпархіяльний собор. Формуються 

єпархіяльні управління. Починається 

видання єпархіяльних газет: «Церковні 

дзвони» (Львів), «Рідна Церква» (Івано- 

Франківськ), (Тернопіль). Незнайоме з устроєм 

УАПЦ галицьке духовенство продовжує 

жити відповідно до традицій і звичаїв 

РПЦ, де більшість із нього була висвячена. 

Виявляється, що для деяких священиків 

перехід до УАПЦ був лише способом утриматися 

на парафії, використавши політичну 

кон’юнктуру. В ряді місць УАПЦ виявилася 

втягнутою в конфлікт з УГКЦ. Більшість 

націоналістично зорієнтованих політиків 

почало розглядати відродження УАПЦ в 

Галичині як апаратну інтриґу, покликану 

перешкодити реабілітації УГКЦ і поверненню 

її до повноцінного суспільного життя. 

5. Братство апостола 

Андрія Первозваного 

Восени 1989 р. у Львові виникає мирянська 

громадська організація - Братство 

апостола Андрія Первозваного. Вибір небесного 

покровителя мав засвідчити визнання 

пріоритету Києва, України в наверненні 

Східної Європи до апостольської віри. 

Використовувалося передання, зафіксоване 

в «Повісті временних літ» і матеріалах 

київських соборів 1620-1622 рр. про перебування 

апостола Андрія Первозваного в 

Києві й благословення ним цих місць. 

Взірцем та історичним обґрунтуванням місії 

Братства стало Львівське Успенське ставропіґійне 

братство, що діяло в XVI - XVIII ст. 

Братство розмістилося при Успенській 

церкві на вул. Руській. Його очолив парафіянин 

Успенської церкви Богдан Рожак. До 

управи Братства ввійшли Святослав Ярема, 

Віра Маркович, Ярема Бучинський, Олег 

Махницький та ін. 

Ідеологія Братства апостола Андрія 

Первозваного була зорієнтована перш за 

все на відродження соборноправних засад 

і національної орієнтації УАПЦ, поверненню 

мирянам активної ролі в церковному 

житті, подолання формалізму й меркантильності 

РПЦ. Братство поширює церковну 

літературу українською мовою, здійснює 

масові місійні акції, виїзди в села, де діють 

парафії РПЦ, на схід України та на Волинь. 

Починається видання братського часопису 

«Успенська вежа». До Братства приходить 

нечисленна православна інтеліґенція 

Львова. Утворюються первинні осередки 

Братства в багатьох парафіях. Формується 

структура з диференціацією районного й 

обласного (крайового) рівнів керівництва. 

Небезпечним для Братства стало втягання 

в конфлікти всередині парафій, які в 

ряді місць розгорталися між священиками, 

звиклими до казарменого устрою РПЦ, та 

мирянами, сповненими енерґії та прагнення 

внутрішньо оновити церковний побут. 

Єпархіяльне управління намагалося використати 

братства передусім у боротьбі з 

греко-католицькими громадами за володіння 

храмами, а також при захисті УАПЦ від 

дискримінації комуністичною владою. Для 

частини Братства (Катерини Немири, Уляни 

Ленишин, Любові Дерев’янко) саме цей 

аспект став домінуючим. Суспільна доктрина 

Братства так і не була сформована. 

На взірець Львівського братства виникають 

братства в інших галицьких областях. 

Особливо активним було Івано-Франківське 

крайове братство (голова Лілія Григорович, 

заступник Марія Гринишин). Воно набуло 

право голосу в розв’язанні єпархіяльних 

справ; керівники Братства входили до 

Івано-Франківської єпархіяльної ради. Визначальним 

у діяльності Івано-Франківського 

братства стала боротьба за сфери впливу 

з греко-католиками. Доходило до масових 

акцій протесту, пікетів, блокування руху на 

залізниці. Тернопільське братство не мало 

самостійної сили. Умовою дозволу на його 

утворення в області було входження правлячого 

архиєрея до числа співголів Братства. 

Найактивнішим районним осередком 

Тернопільського братства став Підволочиський, 

де навіть почалося видання 

братської газети. 

З’являються нечисленні братства в 

Рівному, Луцьку, Хмельницькому, Вінниці, 

Києві, Дніпропетровську, Чернігові. Зазвичай 

вони ставали основою для створення 

громад УАПЦ. Напрямним у праці центральноукраїнських 

братств було поширення 

інформації з історії Української Православної 

Церкви, молитовників українською 

мовою, боротьба з комуністичною номенклатурою 

за леґалізацію громад УАПЦ та 

здобуття храмів. Аналогічну мету ставлять 

перед собою братства на Східній Україні: в 

Харкові, Полтаві, Слов’янську. 

На жаль, напружена політична ситуація 

та прихід у братства людей, відірваних від 

церковної традиції, створювали атмосферу 

надмірної політизації, непримиренності 

до опонентів, поверхової та нещирої релігійності. 

В Києві важкою проблемою стало 

посередництво місцевого братства (Анатолій 

Битченко, Сергій Макаренко, Ярина 

Тимошенко, Володимир Кательницький) 

при одержанні західної допомоги для 

УАПЦ, зокрема для братств. Вона створювала 

ґрунт для взаємної підозріливості, 

впливу на інші братства, особистої зацікавленості 

в голосних, але малоефективних 

акціях. 

6. Формування 

єпископату й органів 

управління 

Брак чітких статутових засад і необхідність 

конспірації на початку відродження 

УАПЦ в Україні дозволяв вивести добір 

єпископських покликань поза контроль соборних 

органів керівництва Церквою. Протягом 

1989-1993 рр. жоден архиєрей не 

був обраний, як цього вимагала національна 

церковна традиція, на свою кафедру 

єпархіяльним собором духовенства й мирян. 

Єпископ Іоан Боднарчук був запрошений 

членами ініціативного комітету за 

відродження УАПЦ м. Львова. Він проголосив 

себе першоієрархом УАПЦ в Україні й 

очолив найбільшу Львівську єпархію. 

Першим архиєреєм, висвяченим для 

УАПЦ, став брат владики Іоана Василь Боднарчук 

(нар. 1924 р.), також колишній в’язень 

ҐУЛАҐ. Закінчивши духовну семінарію 

в Саратові, Василь Боднарчук прийняв 

ієрейські свячення 1960 р. в РПЦ і служив 

наприкінці 1980-х рр. під Трускавцем. Архиєрейська 

хіротонія була відправлена 24 

березня 1964 р. за умов особливої таємниці. 

Єпископові Іоану Боднарчуку співслужив 

єпископ Російської Істинно-Православної 

Церкви Вікентій, а також єпископ 

РПЦ, ім’я якого було приховане. 

7 квітня 1990 р. було висвячено на 

єпископа Івано-Франківського Андрія Абрамчука 

(нар. 1941), 27 квітня - Данила Ковальчука, 

19 травня - Миколая Гроха, 22 

травня - Романа Балащука. Усі вони були 

галичанами, випускниками російських духовних 

шкіл, що служили в РПЦ священиками. 

Монаший постриг відбувся безпосередньо 

перед тим, як вони мали прийняти 

архиєрейську хіротонію. Ніхто не знав монашого 

послуху. 

Лише один нововисвячений архиєрей, 

Володимир (у світі Василь) Романюк, був 

відомий із колишньої правозахисної діяльності. 

Він багато років перебував в ув’язненні, 

хоча дістав-таки ієрейську хіротонію 

в РПЦ 1964 р. З таборів він звернувся до 

митрополита Мстислава з заявою про перехід 

в УАПЦ. Але потім о. Василь Романюк 

публікував і покаянну заяву. 

Він мав намір прийняти архиєрейську 

хіротонію в УАПЦ за кордоном, але встиг 

дискредитувати себе заявами, зробленими 

по приїзді до США. Митрополит Мстислав 

Скрипник відмовив йому в хіротонії, і 

цього о. Василь Романюк ніколи не міг забути. 

Найбільш престижними для архиєреїв 

вважалися численні галицькі єпархії. Показовим 

для бачення етноконфесійного простору 

України було призначення владики 

Володимира Романюка єпископом Зазбручанської 

України. 

7. Перший Помісний 

собор УАПЦ 5-6 червня 

1990 року 

Після висвяти шістьох архиєреїв було 

скликано перший Помісний Собор УАПЦ. 

Він почався Службою Божою біля Святої 

Софії 5 червня 1990 р. Потім учасники собору 

хресним ходом пройшли до Будинку 

кіно на вул. Саксаганського, де й відбулося 

відкриття собору. З 703 делеґатів було 7 

єпископів і 264 священики, переважно з 

трьох галицьких областей. 

Собор прийняв статут УАПЦ, в основу 

якого було покладено статут РПЦ, незадовго 

до того схвалений Архиєрейським собором 

РПЦ. Ставлячись до статуту лише як до 

знаряддя леґалізації Церкви, делеґати не 

врахували важливої ролі його для вироблення 

моделі церковного життя. 

Центральним моментом у перебігу собору 

було обрання предстоятеля УАПЦ й 

ухвала про запровадження патріяршого 

устрою. Попри застереження КҐБ, представники 

якого мали попередньо зустрічі з 

впливовими делеґатами собору, патріярхом 

був обраний митрополит УПЦ в США 

Мстислав Скрипник. 

Було прийнято звернення до інших 

Церков, до ґенерального секретаря ЦК 

КПСС Михайла Ґорбачова. 

Владика Іоан Боднарчук був піднесений 

у сан митрополита й визнаний місцеблюстителем 

Патріяршого престолу в Україні. Як 

відомо, в Православній Церкві посада 

місцеблюстителя вводиться лише після 

смерти Патріярха до обрання його наступника. 

Але навіть у статуті УАПЦ було відображено 

існування посади місцеблюстителя. 

Фактично закладалися основи двовладдя 

в Церкві, яке неминуче мало спричинити 

конфлікт між главами УАПЦ в Україні та поза 

нею. 

8. Патріярх Мстислав 

(1898-1993) 

Митрополит Мстислав не відразу згодився 

прийняти обрання на патріярший 

престіл. Він розумів, що самочинне проголошення 

УАПЦ патріяршого устрою може 

ускладнити залагодження стосунків з іншими 

Помісними Церквами й канонічне визнання 

УАПЦ Вселенським Патріярхом. Але 

зрештою він визнав чинність рішень собору 

УАПЦ. 

Уряд СССР відмовлявся надати митрополитові 

в’їзну візу. Лише завдяки втручанню 

патріотично наставлених депутатів Верховної 

Ради СССР, головно п. Юрія Сорочека, 

вдалося дістати дозвіл на його приїзд. 

Патріярха зустрічали в Києві 15 жовтня 

1990 р. 17 листопада було відправлено богослужіння 

в Андріївській церкві, де 1942 р. 

владика Мстислав прийняв єпископську 

хіротонію. А 18 листопада, в неділю, в соборі 

Святої Софії в Києві на Святій Літургії 

відбулася інтронізація Патріярха. 

Патріярх Мстислав народився 10 квітня 

Харківсько-Полтавська єпархія УАПЦ. 

1898 р. в Полтаві. Після закінчення гімназії 

та Оренбурзької кавалерійської школи прапорщиків 

він був направлений на фронт. 

1918-1919 рр. служив офіцером армії УНР. 

Був поранений. Виконував обов’язки дипломатичного 

кур’єра й офіцера для спеціальних 

доручень. Закінчив війну проти російської 

окупації в таборі інтернованих осіб 

у Каліші (Польща). 

Працював в українських культурноосвітніх 

і кооперативних установах на Волині 

й у Галичині. Закінчив Вищу школу політичних 

наук у Варшаві й богословські курси 

Варшавського університету. Протягом 

1930-1939 рр. був депутатом польського 

сейму від Волині. Входив до єпархіяльної 

ради та митрополичої ради Польської Автокефальної 

Православної Церкви. Після розстрілу 

його дружини большевиками приймає 

чернечий постриг, рукоположення, а 

12 травня 1942 р. нарікається в єпископа 

Переяславського відродженої УАПЦ. 14 

травня 1942 р. прийняв архиєрейську хіротонію 

від архиєпископа Чигиринського Ніканора 

й єпископа Уманського Ігоря. 

Багато їздить по Лівобережній Україні, 

організує приєднання до УАПЦ Харківсько- 

Полтавської єпархії, очолюваної митрополитом 

Теофілом Булдовським, поєднання 

УАПЦ й автономної Церкви, очолюваної 

архиєпископом Олексієм Громадським. 

Після повернення большевиків виїздить за 

кордон, організує переміщення в Західну 

Європу єпископату УАПЦ. Служить у таборах 

переміщених осіб, а потім - у Канаді й 

США. 

Після повернення в Україну Патріярх 

Мстислав здійснює поїздки по Галичині й 

Волині, а в травні 1991 р. приїздить на батьківщину 

- в Полтаву й Харків. На його клопотання 

передаються вірним рештки Іоано- 

Богословського храму в Харкові й дзвіниця 

Успенської церкви в Полтаві. 

9. Уряд УССР і правний 

статус УАПЦ 

Комуністична номенклатура повсюдно 

протидіяла відродженню УАПЦ. Коли ж 

відродження стало реальністю, почалася 

праця КҐБ і КПСС над тим, щоб не допустити 

виходу Церкви поза контроль, її унезалежнення. 

Була організована опозиція 

обранню на патріярший престіл Мстислава 

Скрипника. Храми для УАПЦ не передаються. 

Патріярхові не надається житло в Києві. 

Правний статус для УАПЦ було забезпечено 

шляхом реєстрації статуту УАПЦ 2 

жовтня 1990 р. та статуту Патріярхії УАПЦ 

як юридичної особи, що представляє керівництво 

Церквою. 

10. Суспільна місія 

й апостольське 

служіння УАПЦ 

УАПЦ здійснює душпастирську опіку над 

патріотичними громадськими організаціями, 

бере участь у проведенні масових акцій 

до 500-річчя українського козацтва та інших 

пам’ятних дат. 

Починається видання україномовної 

церковної літератури в Україні, розширюване 

в міру згортання цензури. 

Відкриваються духовні школи середнього 

типу (семінарії) у Львові, Івано-Франківську, 

Теребовлі. Викладачами стають випускники 

російських семінарій і академій. 

Лише дехто з них мав кваліфікаційний 

ступінь кандидата богослов’я. Програми 

семінарій копіювали програми російських 

духовних шкіл.

6 


Себелюбність і її наслідки 

Інші нехай пропадуть 

пропадом! 

— Геронде, сьогодні багато людей 

очікували на Вас, а якийсь молодик не 

став чекати й увійшов без черги. 

— Так, увійшов і сказав: «Мені потрібно 

тебе побачити. Я був на Афоні, не знайшов 

тебе там і приїхав сюди». «Добре, — кажу 

йому. — Ти не бачиш, що інші люди чекають? 

Може, тепер усіх кинути й займатися 

тобою?» «Так, отче», — говорить. Уявляєш? 

Люди стоять на сходах, яблуку ніде впасти, 

— хворі, жінки з малими дітьми... а цей наполягає 

на своєму. І було б якесь серйозне 

питання, а то нісенітницю якусь молов. Головний 

він, інші хай пропадуть пропадом! 

Буває, приходять люди й кажуть: «Сьогодні, 

отче, молися тільки за мене й ні за 

кого іншого». От які претензії! Бо це однаково 

що говорити: «Цим поїздом поїду 

тільки я, щоб нікого іншого у вагонах не 

було». Але ж поїзд все одно їде, чому б і 

іншим ним не поїхати? 

— Геронде, як зрозуміти слова Христа: 

«Хто хоче спасти своє життя, той 

його занапастить»! 

— Мається на увазі, щоб людина «занапастила» 

своє життя в доброму значенні. 

Щоб вона не рахувалася зі своїм життям, а 

У цьому, п’ятому томі, що виходить у світ за благословенням високопреосвященнійшого 

Никодима, митрополита Кассандрійського, 

зібрані слова Старця Паїсія, що стосуються пристрастей і чеснот. 

Ці слова не становлять собою систематичного вчення і не охоплюють 

всі пристрасті і всі чесноти. Вони укладені з відповідей Старця 

на наші запитання про розпізнавання й лікування пристрастей, а також 

про набуття чеснот. Уривок з книги пропонуємо читачам. 

жертвувала ним заради інших. «Ніхто хай не 

шукає для себе користі — лише для іншого», 

— говорить апостол Павло. У цьому вся 

основа духовного життя: забувати себе, у 

хорошому значенні, і звертатися до іншого, 

брати участь у його болях і труднощах. 

Треба не шукати способу уникнути труднощів, 

але знаходити можливість допомогти 

іншій людині, порадувати її. 

— Геронде, а як зрозуміти, що потребує 

інша людина, щоб для неї це зробити? 

— Постав себе на місце іншого, тоді 

зрозумієш, що йому потрібно. Якщо будеш 

сидіти у своїй шкаралупі, то не зможеш 

зрозуміти, що потрібно іншій людині. 

У наш час більшість думає про те, як сісти 

на місце іншого, а не як поставити себе на 

його місце. Я іноді спостерігаю, як дехто 

підходить до причастя, обганяючи інших. 

Кожен з них думає: «У мене справи, я поспішаю» 

— і не думає: «А чи гідний я причаститися?» 

або «може, інша людина більше 

за мене поспішає?» Нічого подібного! Причащаються 

й спокійно йдуть. Але ж навіть 

якщо тобі не вистачить Причастя, то ти повинен 

радуватися, що воно дісталося іншому, 

а не тобі. А якщо у священика тільки 

одна частка, одна перлина, і знайдеться 

хвора людина, яка перебуває при смерті, і 

їй потрібне Причастя, то ти маєш радіти, 

що не ти причастишся, а вона. Ось чого 

хоче від нас Христос. Ось так Христос і входить 

у серце, наповнюючи людину радістю. 

Мука самозаспокоєння 

— Геронде, у мене непорозуміння з 

однією сестрою. 

— Знаєш у чому справа? Багато людей 

бачать, у чому інші їх обмежують, і не бачать 

того, у чому вони обмежують інших. У них 

вимоги тільки до інших, не до себе. Але логіка 

духовного життя в тому, щоб звертати 

увагу на те, у чому ти обмежуєш інших, а не 

на те, у чому обмежують тебе, прагнути до 

того, що потрібно іншому, а не до того, що 

потрібно тобі. Хіба ми прийшли в це життя 

відпочивати чи для вигод і комфорту? У цей 

світ ми прийшли не для того, щоб весело 

провести час, а щоб очистити себе й приготуватися 

до життя іншого. 

Якщо ми думаємо тільки про себе й робимо 

тільки те, що нам хочеться, то потім 

починаємо хотіти, щоб і інші думали про 

Не убий 

Двічі на тиждень Катерина 

возила до міста на базар городину 

на продаж. Це дуже виручало 

її сімю – все свіжа копійка була. 

А при городині збувала і молочні 

продукти. Мали всього одну корову, 

але дійну, то ж були надлишки. 

Чоловік щороку подавався на 

заробітки в Росію, залишав її саму 

з дітьми й усіма родинними та 

господарськими клопотами. 

Якось щоразу більше відчужувався, 

навіть діти його не дуже 

цікавили. 

Катруся, звичайно ж, з приводу 

цього дуже переживала, закрадались 

сумніви, чулася втомленою. 

Дотепер єдиною її втіхою 

був старший син, а зараз щось 

змінило і його: уже не рветься допомагати 

мамі та братові, частіше 

тікає у місто. 

Катруся якось почула розмову 

на ринку між двома жінками, 

котрі одна одній звірялись, до 

якої церкви ходять, до кого, тобто 

котрого священика, йдуть до 

сповіді, хто як сповідає. 

«Я вже де не була, то такої 

сповіді ще не мала, – говорила 

одна. –Як мене вислухав, як порадив, 

як навчав! Кажу тобі, йди до 

нього, він тобі добре підкаже». 

Катерина запамятала куди і 

до кого треба йти і вирішила, що 

конче сама піде до того священи- 

ка на сповідь чи розмову, хочеться 

зняти тягар з душі і почути 

якісь поради. 

Та вийшло усе не так, як очікувалось. 

Нема що казати, отець 

цей сповідав дуже уважно, багато 

порад добрих їй дав, але під 

кінець... Хоч і вчила її мати колись, 

що про сповідь нічого нікому 

не розказується, але як таке 

не розказати, хоча би сусідці Наталці. 

Вони жили собі дуже мирно, 

приятелювали, як рідні сестри. 

«А Наталя, власне, і напоумила 

мене продавати городину», – 

подумала Катруся. 

Не встигла Катерина, повернувшись 

з міста, ввійти в хату, як 

Наталка вже тут як тут: 

– Катруська, ти де пропадала? 

Як-то мені нічого не сказала, де 

їдеш? Що за секрет такий?. 

– Та дай мені спокій, – махнула 

Катерина рукою. – Я тобі все 

розкажу, бо то і тебе стосується, 

але не зараз, бо і так затрималася 

стільки в місті. Ввечорі сама 

прибіжу. 

Катерина щось там нашвидку 

стала готувати, поралася з господаркою, 

нагодувала малого – 

молодшого сина і тоді вже подалась 

до Наталки. І довелось усе 

по-порядку їй розказати. Звичайно 

ж, про те особисте, задля чого 

їхала до священика, вона промовчала, 

от про інше... І стала 

нас, служили нам, допомагали... тобто, 

щоб завжди було добре нам. «Мені так хочеться», 

— говорить один, «А мені по-іншому», 

— говорить другий. Кожен прагне до 

того, що подобається йому, але спокою не 

знаходить, тому що справжній спокій приходить 

тоді, коли людина думає не про 

себе, а про інших. 

Під час окупації у 1941 році ми, рятуючись 

від німців, які розоряли села, палили й 

убивали, пішли з Коніци в гори. У той день, 

коли німці ввійшли в Коніцу, двоє моїх 

братів зранку зійшли з гори на рівнину прополювати 

кукурудзу на городі. Почувши, 

що прийшли німці, я кинувся до матері: 

«Мамо, я побіжу вниз, попереджу братів». 

Вона мене не пускала, тому що всі їй говорили: 

«Ті однаково пропали, хоч цього не 

пускай, а то і його втратиш». «Як би не так», 

— подумав я. Начепив солдатські черевики 

й побіг униз на город. Похапцем я не 

встиг добре зав’язати черевики, і, коли біг 

через поле, яке недавно полили, вони поспадали 

мені з ніг і застрягли в болоті. Я їх 

покинув і побіг босоніж уздовж ріки, а там 

повно будяків. Близько години влітку по жарі 

я біг по колючій траві й не відчував ніякого 

болю. Прибігаю на город до братів, кричу: 

«Німці прийшли, треба ховатися». І тут ми 

бачимо озброєних німецьких солдатів, що 

йшли до нас. «Продовжуйте працювати, — 

кажу я братам, — а я зроблю вигляд, що 

прополюю й проріджую кукурудзу». Німці 

пройшли повз нас і навіть нічого не сказали. 

Тільки потім я помітив, що мої ноги всі 

в ранах від колючок, а до того моменту я 

навіть нічого не відчував. У тому бігу була 

радість! Радість самопожертви. Хіба міг я 

кинути своїх братів? А якби з ними щось сталося? 

Та мене б потім мучила совість. 

Навіть якби в мене совісті не було, однаково 

я б потім зазнавав муки самозаспокоєння. 

Себелюбність відбирає в 

нас мир і радість 

— Геронде, чому в мені нема мирного 

духу постійно? 

— Ти не звільнилася від свого «я», ти ще 

в’язень своєї ветхої людини. Постарайся 

умертвити своє «я», інакше воно знищить 

тебе. У кому живе себелюбність, той не 

може мати спокою, душевного миру, тому 

що він внутрішньо невільний. Така людина 

все робить, як черепаха, і рухається, як черепаха. 

Черепаха може вільно висунути 

голову? Більшу частину часу вона сидить у 

своєму панцирі. 

— Теоретично мені здається, що я 

працюю над собою, але на практиці... 

— На практиці важко. Ось тут саме й 

утискується наша ветха людина. Але якщо 

ми не будемо з ретельністю й розважанням 

утискати нашу ветху людину, то вона змарнує 

все наше духовне життя. 

— Геронде, а як виглядає пекло? 

— Розповім тобі одну історію, котру я 

колись чув. Якось одна проста людина попросила 

Бога показати їй Рай і пекло. І от 

одного разу вночі уві сні ця людина почула 

голос: «Ходімо, я покажу тобі пекло». Тоді 

вона опинилася в кімнаті. Посередині стояв 

стіл, за яким сиділо багато людей. На столі 

була каструля, повна їжі. Але люди були голодними: 

вони черпали довгими ложками 

з каструлі, але не могли піднести ложки до 

рота. Тому одні з них гарчали, інші кричали, 

ще інші плакали... Потім вона почула той 

самий голос: «Підемо, тепер я покажу тобі 

Рай». Тоді ця людина опинилася в іншій 

кімнаті, де стояв такий же стіл з каструлею, 

і також довкола нього сиділи люди з довгими 

ложками. Однак всі були ситі й веселі, 

тому що кожен з них, черпаючи з каструлі 

їжу, годував своєю ложкою іншого. Тепер ти 

розумієш, як можеш ще в цьому житті відчути 

Рай? 

Той, хто творить добро, радується, бо 

втішається Божественною втіхою. А той, 

хто коїть зло, страждає, і земний рай перетворює 

на земне пекло. Якщо в тобі є любов, 

доброта — ти ангел, і куди б не пішов, 

де б не перебував, разом зі собою несеш 

Рай. А якщо в тобі живуть пристрасті, злість 

— значить, у тобі перебуває диявол, і куди 

б ти не пішов і де б не перебував, разом зі 

собою несеш пекло. Уже в цьому житті ми 

починаємо відчувати Рай або пекло. 

в деталях оповідати. 

«Нічого не утаїла, – як звичайно, 

в кінці сповіді, запитав її старенький 

священик. 

– Та ні... 

Нікого не вбили? – обережно 

запитав отець. 

– Отче, боронь Боже, та де! – 

з подивом і навіть образою в голосі 

відповіла. 

– Кажете, маєте город, продаєте 

городину на базарі... 

– Так, маю і продаю, бо якось 

мушу давати собі раду, чоловіка 

не обходить, чи на все вистачає, 

дасть трохи і не питає, чи стало 

на все... 

– А «хімію», скажіть, сипите на 

ту городину? 

– Та всі сиплять, і я там сиплю, 

хто тепер не сипить? Муситься 

сипати, бо то жуки, то якісь 

ведмедки, то ще якась мара 

під’їдає. А гною так багато не 

маємо, та й біля гною треба добре 

наробитися... А ще й не дуже 

його накупишся – дорого. 

– А скільки сипите? Знаєте, 

скільки і що можна, а що – 

смерть? Повільна, але смерть. Та 

й ви, певне, робите так, як і 

більшість: собі – на гною, на базар 

– «хімія», та ще й чим більше. 

А ще й кажете усі, що там, у місті, 

все з’їдять, аби тільки гарно виглядало, 

та й пишніше і скоріше 

росло, - майже голосно заговорив, 

враз розхвилювавшись, старенький 

священики. 

– Катруся мовчала, опустивши 

голову. Враз їй стало гаряче, 

вона глибоко зітхнула і майже 

плачучи стала виправдовуватись: 

– Та треба якось жити, отче... 

Та ж сиплять тепер усі... 

– І вбиваєте людей і навіть 

свідомо, бо собі – не сипете. І не 

задумуєтеся над тим, живете з 

чистою совістю, правда? 

– Священик змовк, а жінка 

стала хлипати, приговорюючи: 

«То що, я вже вбивця через це? 

Скільки то тепер нищать людей, 

дурять і живуть собі спокійно, 

ніхто ні за що не відповідає... А я 

вбивця?! 

– Кожен буде відповідати за 

себе. А ви подумайте, подумайте, 

не беріть гріха на душу. Хіба не 

чуєте, скільки дітей тепер хворіє 

на рак, а скільки терплять від 

алергії, навіть і материнського 

молока декотрі не можуть вживати. 

А ви сипете, сипете, не думаєте, 

не хочете знати, аби 

більше вродило, аби краще продати, 

та ж то ті самі «срібняки!». 

Священик відкинувся на 

спинку крісла і мовчав. Катерині 

враз стало страшно. Вона теж 

мовчала, чекала. «Чи чекати розрішення, 

чи, може, встати і йти? 

Вже не сміла нічого казати, якісь 

сумніви таки пригнітили її. 

Старенький священик враз 

ніби спам’ятався, лагідно поклав 

руку на голову жінки. 

Коли Катерина встала, додав: 

– Подумайте, дорогенька, подумайте. 

Ви маєте дітей, має їх і 

хтось і хоче, аби вони росли здоровими. 

Я прошу вас, - уже лагідно, 

доброзичливо сказав священик. 

Отак розказавши всі деталі 

Наталці, Катерина спитала її: 

– І що будемо тепер робити? 

– І додала: – Не знаю як на тебе 

то справило враження, а мені чогось 

так прикро. Іду і думаю, чи 

то всьо, що засіяла і засадила скосити, 

чи що? Ми ж таки добре 

всипали цього року? 

– Та не бери собі того до голови, 

– відповіла, а далі засміялась 

Наталка: – Бери, коси, коси, 

Катерино! І я покошу, і всі покосять?.. 

І що будуть в місті їсти? 

– Знаєш, може у того священика 

хтось постраждав у родині, 

а, може, онучок чимось отруївся? 

Ні, Наталю, ти як хочеш, а я 

більше не буду підсипати, рука 

вже не підніметься... 

– Ну, ну, будем видіти, – не 

піддавалась Наталка. 

– Присягати не буду, боюсь, 

але... Жили ж наші батьки без 

хімії і ми не рік обходилися без 

неї, і совість чиста була. Мусимо 

стриматися, Наталю, та ж ми не 

вбивці... 

– І як-то таке придумати, 

«вбивці», - не вгамовувалась таки 

сусідка. 

– А я вже таки більше не буду, 

– рішуче сказала Катерина і 

пішла додому. 

Віра МАТВІЙЧИК.

За підрахунком Всесвітньої організації 

охорони здоров’я, повне винищення генофонду 

народу настає уже при об’ємі виробництва 

алкоголю 8 літрів на душу населення 

в рік. Починається стрімке згасання етносу 

і зростання випадків народження неповноцінних 

дітей. Ми пам’ятаємо кампанію боротьби 

з алкоголем за часів М. Горбачова, 

на той час цей показник досяг 10 літрів. У 

нашій незалежній Україні ми побили всілякі 

рекорди – лише за офіційною статистикою, 

не враховуючи тіньового алкогольного ринку, 

показник – понад 13 літрів! 4, 5 % працездатного 

населення у нашій країні – залежні 

від алкоголю. Щороку понад 10 тисяч 

населення активного віку помирає від гострих 

алкогольних отруєнь, алкогольного 

цирозу, алкогольного психозу, а ще майже 

10 тисяч співгромадян помирає від серцево-судинних 

та онкологічних захворювань, 

викликаних надмірним вживанням алкоголю. 

В результаті цього в Україні умирає 

більше 40 тисяч осіб, тяжкі хвороби та нещасні 

випадки – наслідки зловживання. 

«… шинкарка носить, носить і носить, 

ллє горілочку ще й вино…» 

Особливо вражають показники смерт- 

З ІСТОРИЧНОГО 

КАЛЕНДАРЯ 

ЖОВТЕНЬ 

02.1709 – 300 років тому в м. Бендерах 

помер гетьман України Іван Мазепа. 

05.1909 – 100 років від дня народження 

Богдана-Ігоря Антонича – українського 

поета. (+ 06.07.1937). 

04.1709 – 300 років упокоєння свт. 

Димитрія Ростовського (Туптала). 

15.1959 – 50 років тому в Мюнхені 

від рук агента КДБ загинув 

Степан Бандера – провідник ОУН 

(* 01.01.1909). 

29.1624 – 385 років від дня упокоєння 

Єлисея Плетенецького – церковного 

і культурного діяча. 

29.1814 – 195 років від дня народження 

Якова Головацького – поета, 

вченого-етнолога, педагога, члена 

«Руської трійці» (+ 13.05.1888). 

29.1829 – 80 років від дня упокоєння 

архиєпископа УАПЦ Нестора Шараївського. 


УПА – армія християнських традицій 

Про діяльність Української Повстанської Армії написано 

багато різних статтей і наукових праць, дякувати 

Богу, в останні роки стають доступними десятиліттями 

засекречені архівні матеріали про створення 

і діяльність УПА - це дає змогу працювати з першоджерелами 

і об’єктивно писати про ті події. 

Українська Повстанська Армія 

створена восени 1942 року, в 

часи Другої Світової була єдиною 

військовою силою, яка завжди 

відстоювала лише інтереси 

укра-їнського народу. Вона воювала 

з усіма, хто зазіхав на українські 

землі та знущався над 

нашим народом, чи то були 

німці, чи радянські війська, чи 

поляки, чи ще хтось. Кожен вояк 

УПА воював на СВОЇЙ ЗЕМЛІ 

і захищав лише СВІЙ НАРОД, і 

тому не треба довго розповідати 

про потребу брати зброю і 

воювати проти окупантів. Армія 

набиралась лише з добровольців 

і була поза політикою – 

це давало змогу не відволікатись 

на політичні чвари, а згуртувати 

весь народ навколо однієї 

мети – створення Української 

Самостійної Соборної Держави. 

Без сумніву можна багато говорити 

про героїку бійців УПА, 

та хочеться зупинитись на тих 

моментах, які сучасні історики 

часто оминають. У ті часи Українська 

Повстанська Армія була 

єдиною армією, яка мала в своєму 

штаті військових капеланів. 

Отже, можемо з впевненістю 

стверджувати, що ця армію була 

єдиною армією часів Другої 

Світової війни, яка підпорядковувала 

себе християнським принципам. 

Наприклад, показовим 

моментом є «Інструкція в справі 

військовополонених», яка була 

обов’язковою до виконання 

бійцями та командирами УПА. В 

цій інструкції дуже гарно можна 

АКТУАЛЬНО 

«Не пийте, діти, Вкраїна просить…» 

А хочете я вас трохи здивую? Сміятися будете! Колись моя прабабуся 

розповідала про те, що в селі під час весілля пили горілку «наперстками», 

вистачало 2 кварти, щоб гості з усього села гуляли протягом тижня. 

А сьогодні якби моя бабуся встали – ужахнулися б! 

Складається враження, що хтось поставив завдання розширювати 

береги моря горілчаних виробів і пива, змушувати українців випивати його 

до дна. А в тому морі топить свою долю, талант цвіт нації: селяни і 

художники, лікарі і поети, інженери військові… 

ності, пов’язані із вживанням алкоголю в 

результаті ДТП. П’яний водій за кермом – 

стає звичним явищем, як і те, що він потенційний 

вбивця. Пересічному громадянину, 

пішоходу існує постійна несподівана небезпека 

розпрощатися з життям або бути травмованим. 

Отже, горе розливається по країні морем… 

Оборотні кошти у сфері бізнесу алкоголем 

у сучасній Україні надзвичайно великі, 

мають у низці випадків сумнівне походження. 

Ці гроші знищують народ, утримують 

його в надзвичайній бідності, покірливості 

і політичній апатії. 

З історії відомо, що пияцтво – універсальний 

засіб тримати народ у покорі. Козаки 

під час Визвольної війни під керівництвом 

Богдана Хмельницького нищили корчми, 

шинки, адже цілі села, траплялось, 

були винні корчмарям та шинкарям. 

До речі, можна часто почути міф про те, 

що козаки на Запорозькій Січі були п’яницями. 

Щоб його розвінчати довелось вдатися 

до сухих арифметичних дій, враховуючи ту 

обставину, що козаки були віруючими людьми 

і постійно перебували у походах та вели 

військові дії, відкинувши 220 постових днів, 

ОБ’ЄКТИВНО ПРО ІСТОРІЮ 

ВІЧНАЯ ПАМ’ЯТЬ 

На 84-му році життя 

відійшла у вічність активна 

членкиня Львівського крайового 

ставропігійного братства 

св.ап.Андрія Первозваного 

Даниїла ЧОРНА 

(дівоче – Порада). 

Народилася у Львові в родині 

українських патріотів. Батько, 

Михайло Порада, був борцем за 

українську справу, за що поплатився 

власним життям. 

Вчилася у приватній українській школі ім. Т. Шевченка. 

У 12 років залишилася сиротою. На її юність та молодість 

випали важкі воєнні та повоєнні роки. Все своє 

свідоме життя підтримувала й переховувала людей, які 

зазнавали утисків від більшовицької влади. Разом із 

своїм чоловіком отцем Михайлом дбала про сиріт і вдів 

парафій, де служив чоловік, а після його смерті віддала 

всю церковну літературу, служебники молодим священикам, 

семінаристам. 

З 1989 року стала активним членом Братства, допомагала 

в його облаштуванні, була хористкою в церкві 

Свв.апп. Петра і Павла у Львові, неодноразово була 

делегатом Соборів УАПЦ. Упродовж 1989 – 2002 років 

відстоювала Автокефалію Української Церкви на Сході 

України. Завжди жертовна, скромна, працьовита на 

благо Української Церкви. 

Такою і залишилася у нашій пам’яті. 

прослідкувати повагу до військовиків 

інших армій «… нагодувати 

і при потребі надати першу медичну 

допомогу військовополоненим». 

Карали лише тих, на 

кого була доведена участь в каральних 

акціях проти цивільного 

українського населення, й здебільшого 

це були бійці каральних 

військ (НКВС, «стрибки», 

та спец. загони МГБ), зрештою, 

вчиняли згідно з інструкцією 

«… якщо провина не доведена, 

то після бесіди потрібно їх 

відпустити без зброї». Таких прикладів 

можна наводити безліч, 

використовуючи внутрішні 

інструкції УПА. Хочу навести 

Вашій увазі розпорядок дня повстанського 

відділу, де одразу ж 

бачимо, що обов’язковим у 

відділах УПА була ранішня та 

вечірня молитви: 

• «Рання зоря» – команда до 

вставання. 

• Руханка. 

• Прибирання лежаків, умивання. 

• Молитва: «… повстанці 

стають у три ряди, знімають шапки; 

один з повстанців промовляє 

щоденну молитву «Отче наш» і 

«Богородице Діво», а опісля на 

команду «Струнко», той самий 

повстанець промовляє «Молитву 

українського націоналіста...». 

• Сніданок. 

• Ранній збір. 

• Вишколи. 

• Обід. 

• Вишколи. 

• Вечірній збір. 

• Вечірня молитва. 

• Вечеря. 

• Нічна тиша. 

Всі дні, крім свят, подібні до 

вищенаведеного. У свята й неділю 

відбувались Богослужіння, 

ватри, концерти, а заняття відбуваються 

лише до обіду. Зрозумілим 

також є те, що при виконанні 

бойових завдань розпорядок дня 

змінювався. Такий розпорядок 

дня знаходимо в «Українській 

партизанці». 

Якщо взяти до рук присягу 

вояка УПА, то й тут знаходимо 

згадки про єдину українську церкву 

«та здобути Українську Самостійну 

Соборну Державу». 

«Я вчора спочатку випив горілки, 

потім купували пиво, а потім … нічого не 

пам’ятаю! Клас, як провів час!». 

Типова вранішня розмова в метро. 

набувають стрімкого поширення. 

Суспільство має терміново відреагувати 

на те, що 40% дітей (від 14 до 18 років) уже 

скуштували алкогольні напої, незважаючи на 

те, що особам до 18 років продавати подібне 

зілля заборонено. Найжахливіше, що в Україні 

фіксується 25–30% випадків дитячих 

патологій новонароджених, коли часто наслідками 

виступає саме алкоголь, тобто 

вживання алкоголю як матір’ю, так і батьком, 

але про це чомусь мало говориться. 

Якщо порівнювати ситуацію, що склалась 

в Україні стосовно вживання алкоголю 

з країнами Європи і США, то вона має свої 

відмінності, зокрема в нашій країні в людей 

більше розповсюджені психічні розлади, 

викликанні вживанням алкоголю. Найприкріше 

те, що зловживання алкоголем розповсюджено 

серед чоловіків середнього 

Впродовж усієї діяльності Української 

Повстанської Армії видавались 

різноманітні вітальні 

листівки, як от: «Христос Воскрес 

– Воскресне Україна!», 

«Христос рождається!», тощо. 

Як зазначалось вище, Богослужіння 

відправлялись переважно 

на свята та неділю, але 

окрім цього при потребі проводились 

молебні або панахиди. В 

Літописі УПА (т.2) наводиться 

наказ про проведення похорону 

загиблого стрільця: «… сьогодні 

о год. 16.00 відбудеться похорон 

при співучасті духовенства, 

відділів і громадянства». 

Отже, як бачимо, українське 

військо намагалось завжди дотримуватись 

українських християнських 

традицій, не зважаючи 

на війну, яка точилась на їхній 

землі. Це все було наслідком того, 

що церква завжди мала авторитет 

у середовищі українського 

громадянства, а зі священичих 

родин виходило найбільше інтелігенції. 

Кращим прикладом 

може бути постать Степана Бандери, 

який став прикладом української 

незламності, твердості та 

шляхетності. 

Олексій СЛОБОДЯНЮК, 

м. Харків. 

віку, які працюють, мають сім’ї, дітей, або 

збираються їх мати. 

Вражають цифри – 30% чоловіків репродуктивного 

віку від 25 до 50 років залежні 

від алкоголю, але зовсім малий відсоток 

їх звертається за допомогою до лікарів. 

Відомо, що навіть повторне вживання психотропних 

речовин, у тому числі й алкоголь, 

призводить до тривалих, а іноді необоротних 

змін центральної нервової системи. 

За статистикою, в Україні алкоголіком 

стає 1 із 10 українців, які вживають алкоголь. 

Міф про безпечність вживання пива розвіюють 

цифри: за 10 років кількість осіб, які 

залежать від пива, виросла в 10–12 разів. 

А це вже не до сміху! 

…Згадую страсну п’ятницю цього року. 

Повертаюсь від храму додому. Загальний 

настрій харків’ян – якась зосередженість, 

вони притихли на одинці зі своїми думками. 

Раптом для них, які спостерігають всяке 

щодня, стала шоком поява у вагоні метро 

врахувавши сурові козацькі закони, коли за 

пияцтво козака під час бою чи походу вбивали 

або топили, або прив’язували до стовпа 

на привселюдну ганьбу і побиття, то розміри 

міфу надзвичайно скорочуються. А 

подібний віковий досвід міг би стати у пригоді 

не лише сучасним військовим. 

Проте проблема алкоголізму, наркоманії, 

токсикоманії не обмежується лише чоловічою 

статтю у нашій країні. Широкого розмаху набувають 

подібні явища серед жінок, підлітків, 

дітей. Ми часто чуємо, що смертність в Україні 

перевищує народжуваність, особливо на 

селі. Так, у селі, у колисці 

Світлина 

народу, 

Богдана 

ці явища двох молодесеньких дівчат, гарно одягне- 

ГУКА, м. Перемишль, Польща. 

них…Нові пасажирки одразу стали голосно 

вигукувати та сміятися на весь вагон, а потім 

танцювати і щось несусвітне намагались 

співати. У перерві між собою вони голосно 

обмінювалися враженням від того, що прикро, 

адже вони не знали до цього дії чогось 

вжитого…Можна б забути про це, але ж 

вони наші діти, вони поруч, як і поруч ті, хто 

штовхнув їх до спокуси. 

Все це зло, в першу чергу, спрямоване 

проти родини, сім’ї, дітей – проти майбутнього, 

а потім воно має властивість ширитися 

у вигляді роздратування, злості, поганого 

настрою в колективах, оточенні – 

страждають всі… 

Згадуються слова із пісні кобзаря Василя 

Литвина: «Не пийте, діти, Вкраїна просить, 

не пийте, діти, я в вас одна». 

Підготувала Ніна НЕМИРОВСЬКА. 

ДОБРИЙ ПАСТИР ВІДІЙШОВ У ВІЧНІСТЬ 

Священик церкви Успіння Пресвятої 

Богородиці м. Львова 

ПЕЛЕШКО Василь Данилович 

народився 11 січня 1948 року у селі Кам’янці-Липнику 

Жовківського району 

Львівської області. У 1982 році закінчив 

Ленінградську Духовну Семінарію. 3 червня 

1985 року був рукоположений архиєпископом 

Тихвинським Мелітоном. 

15 вересня 1982 року був призначений 

священиком села Підберізців 

Львівської єпархії. 4 квітня 1984 року був 

призначений на парафії сіл Великої Білки 

та Сухоріччя. Із 2 серпня 1992 року призначений 

священиком на парафію церкви 

Успіння Пресвятої Богородиці м. 

Львова Української Автокефальної Православної 

Церкви. Був членом єпархіального 

суду Львівської єпархії УАПЦ, мав 

численні нагороди, зокрема, 12 сіня 

1997 року Патріарх Київський і всієї України 

УАПЦ Димитрій нагородив отця Василя 

Пелешка хрестом з прикрасами, а 14 січня 1998 року – митрою. 

Львівська єпархія УАПЦ, Львівське крайве ставропігійне 

братство св. ап. Андрія Первозваного, редакція газети «Успенська 

вежа» глибоко сумують з приводу кончини доброго пастиря 

– протоієрея Василя Пелешка і висловлють щирі співчуття 

рідним та близьким покійного. 

Нехай Господь Бог прийме його душу у Свої оселі.

8 

Дитяча сторiнка 


Сторінку підготувала Віра МАРКОВИЧ. 

Приходьте, діти, до кринички 

Напитись чистої водички. 

А та водиця непроста, 

Бо це — наука про Христа. 

................................................................ 

БРАТИ Рідна мова 

На старому крилатому дубі 

сиділо двоє хлопчиків. Вечоріло, 

сходив місяць. Вітерець, що трохи 

дошкуляв вдень, тепер десь 

подівся, було лагідно, тепло і 

тихо. Серпень уже перекотив за 

половину, літо закінчувалось, а 

хлопцям і не хотілося вірити, що 

найкращі для них обох дні уже 

минули. 

– «Если кто-то еще раз назовет 

меня «бандеровцем» или 

«хохлом», я так врежу ему», - заговорив 

гарячково чорнявенький. 

– «О, що це ти заговорив враз 

по-російськи? Я тебе вчив, вчив, 

а ти... Ти ще сьогодні був стовідсотковий 

українець, а завтра 

вже й забудеш? Ех ти, Сєвка! 

– Легко тобі казати... Як не 

стараюсь, а думається таки частіше 

по-російськи. От завтра посадять 

мене в машину і, думаєш, 

хтось хоч одне слово по-українськи 

скаже? – з сумом відповів хлопець. 

– А як прийду додому, то 

взагалі... Тільки скажи пару слів, 

відразу: «хахол»! От і вріжу! 

– Даєш слово, що вріжеш? Не 

побоїшся? – допитувався білявенький. 

– Не побоюсь, – впевнено 

відповів чорнявенький. 

– Жаль мені тебе, Сєвка. Ти б 

залишився хоч на рік тут, на Тернопільщині, 

в дідуся і бабусі, пішов 

би у їхню школу вчитись, у них же 

78 

непогана школа, не якась там 

відстала, як у інших селах. А потім 

би повернувся до себе у Донецьк. 

Або й, може, не захотів би повертатись. 

А ще краще у нас, у 

Львові, хочеш? 

– Не вийде. Папка не відпустить. 

Я ж у них один, їм буде сумно 

без мене. Та й школа у нас там 

дуже хороша, сучасна. 

– Але ж ти там знову будеш 

«москалем»! 

Чорнявенький мовчав. 

Знову знявся вітерець, зашелестів 

листям, зашуміла стара 

діброва, ніби зажурилась на ті слова. 

– А памятаєш, як ми зайомились, 

- порушив мовчанку білявенький. 

– Це ж диво, ми – троюрідні 

брати, наші діди – рідні, а 

ми ніколи не бачили дотепер 

один одного. Мій дідусь молодець, 

віднайшов таки рідню свого брата, 

і от ми тепер так подружились, 

за літо стали такими рідними, хоч 

і розмовляємо на різних мовах. 

Ми ж у одній країні живемо, а 

наче з різних держав зїхались, усе 

в нас по-іншому, – з жалем промовив 

хлопчина. 

Хлопці знов замовкли, задумались. 

Два місяці тому вони знайомились 

тут, у селі, в дідуся і бабці. 

Брат дідуся ще молодим хлопцем 

після інституту поїхав за скеруванням 

на роботу в Донецк, там 

Жартівливі приказки (про лінивих) 

Під дощ хати не покривають, а коли ясно – і сама не 

протікає. 

Замкнув вовка між вівці – нехай тюрму знає! 

Сидить, надувається, вперед п’ятками озувається. 

Так до діла, як свиня штани наділа. 

Потрібний, як діра в мості. 

Тобою так запоможешся, як кулаком на воду обіпрешся. 

Хоч ти йди в ліс по дрова, а я буду вдома, а хоч я буду 

вдома, а ти йди в ліс по дрова. 

Сів і прилип, як до смоляної лавки. 

Хай батько йде орати – його й коні знають, а я піду гуляти, 

мене там чекають. 

Думкою в небі, ногами в постелі. 

9 

Як нема без зірок небозводу, 

Як блакиті без неба нема, 

Так і мови нема без народу, 

І народу без мови нема. 

Для народу свойого велика 

Кожна з мов, як творіння вінець. 

Люд без мови – то глина безлика, 

Без язика отара овець. 

В.ЗАБАШТАНСЬКИЙ. 

оженився, а через декілька років 

загинув. Його дружина вийшла 

заміж за іншого, росіянина, і зв’язок 

між родинами припинився. 

– Я – Северин, – назвався білявенький 

– хлопці були майже одного 

віку. 

– Сєва? Я же тоже Сева, Всеволод 

полное имя, – жваво заговорив 

чорнявенький. – Ты что, 

совсем не разговариваеш по-русски? 

Не умееш? 

– Умею, но зачем? Я у себя 

дома, в своей стране, в Украине, 

та й ти з України, то чого маю говорити 

по-російськи? А ти що не 

знав, що у нас тут так не говорять? 

– вже продовжував українською 

Северин. 

– Знал, мне бабушка говорила, 

но я совсем не знаю украинского, 

так, пару слов, - ніби соромлячись 

відповів Всеволод. 

– Але ж у тебе родичі – українці! 

- Но они учились в русской 

школе. А папины родители, хоть 

и украинцы, но дед – военный. Он, 

между прочим, тоже из Западной 

Украины, – захищався чорнявий. 

– Ну, добре, а в школі хіба не 

вчать української взагалі? 

– Да так, несерйозно... 

– Воно і видно: вдома несерйозно, 

в школі несерйозно... Свою 

мову треба знати і любити, зрозумів? 

– як півник настовбучився 

Северин. 

Дорогі діти, шановні юні читачі журналу «ПРА- 

ВОСЛАВНА ГАЛИЧИНА» Львівської єпархії 

УАПЦ ! 

Запрошуємо вас взяти участь у літературномистецькому 

конкурсі дитячих та юнацьких робіт 

з нагоди 10-ої річниці ювілею нашого видання. 

До участі в конкурсі приймаються малюнки 

(формату А4, А3), вишивки (в рамках), письмові 

твори (твори-роздуми, есе, сучасні притчі, оповідання), 

на теми: 

1. Милосердя. 

Благодійність у сучасному світі (милосердя, 

піклування про ближніх, турбота про тварин). 

Відомі українські меценати. 

2. Сім’я – домашня церква. 

З дитинства шлях мій Господом освячений. 

Мене до Бога привела моя родина. 

Християнські традиції мого роду. 

3. Світло для світу. 

Мій святий, ім’я якого ношу. 

Православні святі, мученики, подвижники. 

4. Нотатки прочанина. 

Оповіді та зображення духовних святинь 


Але тут вчасно втрутився 

дідусь. Узяв обох за плечі, притулив 

чолами і сказав: 

– Хлопці, я вас звіз сюди докупи, 

аби ви пізнали один одного і 

полюбили, а не сварилися. А говорити 

Всеволод навчиться, ми 

усі будемо прикладати зусилля 

для того, найперше Сєвка, правда? 

– Постараюсь, мне тоже охота 

научиться, – без образи 

відповів хлопчинка. 

– От і молодець, – вже підхопив 

Северин і обняв його. 

Всеволода привіз дідусь, їздив 

за ним спеціально. Родичі хлопця, 

археологи за фахом, виїжджали 

на якусь поважну експедицію в 

Росію, а бабуся через неміч не 

змогла вибратися у гості. Отож, 

відпустили охоче Сєвку до родичів 

на літо. 

Сєвка виявився добрим і цікавим 

до всього хлопчиною. Швидко 

розговорився, бо слова запамятовував 

добре, але не завжди 

вдавалася вимова – скільки то 

було не раз сміху! Особливо охоче 

він вчив українські пісні, мав 

добрий слух і гарний голосочок. 

До співу заохочував їх дідусь, сідаючи 

з гітарою під старою грушею 

вечорами і співаючи до пізньої 

ночі. Дід Пилип і бабуся Ольга 

були обоє педагогами. Дідо – директор 

школи, бабуся – вчителька 

з англійської. Мали вдома компютер, 

аби триматися на рівні, велику 

бібліотеку – а це вже була 

царина Северина. Задля цієї 

бібліотеки він якраз і рвався на 

село. Знав дві іноземні мови, пробував 

читати в оригіналі твори – 

бабуся допомагала в цьому. Та 

найбільше захоплювався історією 


Якось Сєвка висловився: «А в 

нас вважають, що ті, хто розмовляє 

українською, відсталі люди. 

Нічого собі відсталі»! 

Всеволод теж був не з відсталих. 

Вчився добре у школі, вивчав 

посилено англійську, займався 

спортом. 

Одним словом, тем для розмов 

і занять було багато, ідей у 

головах хлопців – море. То ж 

було їм удвох тут дуже цікаво і 

комфортно. Дні пролітали дуже 

швидко. 

І от вже завтра – розлука. 

Жаль переповнював їхні серця. 

Коли ще побачаться? Як воно 

буде далі? Звичайно, є мобільні, 

є компютери, спілкуватися будуть, 

але вже тих забав, тих вечорів, 

отакої старої діброви з величезними 

старцями-дубами 

вже не буде. Не буде лавочки під 

грушею і дідуся з гітарою щонайменше 

два роки, бо наступного 

літа Северин поїде у Францію 

до тітки майже на ціле літо. 

У дубині вже майже стемніло. 

Місяць, як баня, висів над деревами. 

Почулись голоси, це 

вже їх шукали. Приїхали батьки 

за Всеволодом, та не можуть залишатись 

надовше, вже завтра 

досвітанку відїжджають. 

Як увійшли до хати, побачили 

накритий святковий стіл – бабуся 

підготувала прощальну вечерю. 

Сєвка відразу спитав: «А 

співати будемо? Я хочу, щоб 

мама і папка послухали, як ми 

співаємо». Северин тут же на 

вухо: «тато, не «папка». 

Батьки Всеволода, звісно, 

по-українськи не говорили. 

Щось там пробували «калічити» 

спочатку, а потім вже й не старались. 

Синок їх дивував і мовою, 

і співами – вони були задоволені. 

«Ты посмотри, какой 

наш Севка «хахол», - сміючись 

сказав папка». 

Северин впився очима у 

Сєвку, мовчав, чекав, що скаже. 

І той мовчав, похнюпившись. 

– «Сєвка, ти програв! Сєвка, 

чуєш?». 

– Поки-що програв. Але 

поки-що. 

Оголошено конкурс 

Всесвітньовідомі святині Православ’я. 

5. Біблійні мотиви у мистецтві. 

Якщо ви вирішили взяти участь у конкурсі і вам 

від 6 до 18 років, то просимо написати про себе: 

як вас звати (ім’я та прізвище), скільки вам років, 

ваше фото, номер телефону (ваш або ваших 

батьків) та електронна пошта, домашня адреса для 

зворотнього зв’язку. А ще: як давно ви знайомі з 

«Православною Галичиною»? 

Умови конкурсу: до участі допускаються роботи, 

які раніше не презентувалися під час інших 

конкурсів. Учасник може подати не більше трьох 

робіт та погоджується на використання творів 

для благодійних цілей. Усі роботи будуть оцінені 

професійним журі, учасники конкурсу будуть 

відзначені подячними листами. Лауреати та переможці 

будуть нагороджені грамотами, пам’ятними 

призами. Роботи переможців будуть опубліковані 

на сторінках журналу «Православна Галичина». 

Свої роботи надсилайте на поштову адресу редакції: 

79010 м. Львів, вул. Личаківська, 91; або на 

e-mail: galytsyna.uapc@gmail.com з 1 вересня до 1 

грудня 2009 року. 

ЗАСНОВНИК ГАЗЕТИ — 

Львівське крайове ставропігійне братство 

св. ап. Андрія Первозваного, 

зареєстроване міністерством України 

у справах преси та інформації. 

РЕЄСТРАЦІЙНЕ СВІДОЦТВО: серія КВ № 2335 

Тим, хто бажає матеріально підтримати наше 

видання, повідомляємо банківські реквізити: 

ВАТ АКБ “Львів” 

Р/р 260075157, МФО 325268, 

код ЄДРПОУ 20785948 

Подяка за Ваші пожертви друкуватиметься 

на сторінках газети. 

НАША АДРЕСА: 

79008, Львів-8, вул.Руська, 3/1 

Для листування: 

м. Львів - 8, а/с 866 

(032) 235-52-02 

www.stavropigia.lviv.ua 

E-mail: fediv.yuriy@gmail.com 

Редактор Олег ПЕНДЕРЕЦЬКИЙ 

Редакційна колегія: 

Тарас ДМИТРИК, Віра МАРКОВИЧ, Юрій 

ФЕДІВ, Володимир ХАРКО 

Автори опублікованих матеріалів відповідають за точність 

використаних фактів, цитат, власних імен. Редакція намагатиметься 

найменше втручатися в авторський текст, 

зберігаючи особливості стилю. Водночас залишає за собою 

право редагувати, скорочувати подані матеріали. 

Cтатті, світлини, малюнки, що надійшли в редакцію, 

не повертаються. 

Передплатний індекс — 35013 

Друк газети виконаний у ДП ВПП МОУ «Армія 

України» Замовлення №

Успенська вежа № 10 (2009)

You also want an ePaper? Increase the reach of your titles

Delete template?

Save as template?