Успенська вежа № 11 (2009)

fediv.yuriy
  • No tags were found...

Газета Успенська вежа № 12 (2009)

ЩОМІСЯЧНА ВСЕУКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА СТАВРОПІГІЙНОГО БРАТСТВА СВ. АП. АНДРІЯ ПЕРВОЗВАНОГО

За віру і дність!

є

Виходить з березня 1991 року ЛИСТОПАД 2009 року 11 (209)

Святий Апостол Пилип

Св. Пилип належав до 12 Христових

апостолів. Першу згадку про нього подає

нам св. євангеліст Йоан. Він пише: «Другого

дня (Ісус) вирішив піти в Галилею; і,

знайшовши Пилипа, мовив до нього: «Іди

за мною». А був Пилип з Витсаїди, з міста

Андрієвого та Петрового. Зустрів Пилип

Натанаїла і сказав до нього: «Ми знайшли

того, про кого Мойсей у законі писав і

пророки, - Ісуса, Йосифового сина, з Назарета».

Натанаїл же йому на те: «А що

доброго може бути з Назарета?» Мовив

до нього Пилип: «Прийди та подивися»

(Йо 1:43-46).

З наведених слів дізнаємося, що Пилип,

зустрівшись з Ісусом, довго думав про

Нього, а коли на підставі Святого Письма

дійшов висновку, що Ісус з Назарета - це

справді обіцяний Месія, то переказав своєму

приятелеві Натанаїлові цю новину і

докази на потвердження правди. Отже, він

був чоловіком спокійним, обережним і

розумним, бо не нав’язував приятелеві

свою думку, але радив йому піти й особисто

переконатися. Він дуже зацікавився Ісусом

Христом і поділився своїми спостереженнями

зі своїм другом. Можливо, він

був учнем св. Івана Предтечі, тому звернув

увагу на його слова про Ісуса Христа:

«Це Божий Агнець». Через рік Пилип став

Христовим апостолом.

Ще згадує про апостола Пилипа св.

євангеліст Йоан з нагоди чудесного розмноження

п’яти хлібів і насичення ними

понад п’яти тисяч людей. Перед чудом

Христос спитав Пилипа: «Де хліба нам

купити, щоб оцим дати їсти?» Мовив же

так, випробовуючи його, знав бо сам, що

має робити. Озвався ж до нього Пилип:

«Хліба й за двісті динаріїв не вистачило б,

аби кожному з них хоч трохи припало»

(Йо 6:5-7). Пилипові не прийшло на гадку,

що Христос може зробити чудо та надзвичайним

способом нагодувати велику юрбу

людей, тому дав звичайну відповідь. Аж

тоді, як розмноженим хлібом наситилися

тисячі людей, він розважав над тим дивом,

свідком якого він був. Але й тоді, певне,

ще цілком не зрозумів, що Христос - це

всемогутній Бог.

Під час урочистого Христового в’їзду

в Єрусалим були в місті деякі греки, що

увірували в правдивого Бога і прийшли до

міста, щоб поклонитися Йому на свято.

Вони бачили, як Христос урочисто в’їхав

у місто, чули вигуки на його честь, що це

«йде цар Ізраїля», і, зацікавлені цим,

забажали особисто поговорити з Ісусом.

Побачивши Пилипа, сказали йому: «Пане,

хочемо бачити Ісуса». Пилип, розумний і

обережний у своїх словах і ділах, не дав їм

ніякої відповіді, бо не був певний, чи Христос

схоче говорити з поганами, тому «говорить

Андрієві, а Андрій з Пилипом, знову

ж таки, приходять та й говорять Ісусові.

І відрікає їм Ісус: «Прийшла година для

прославлення Сина Чоловічого. Істинно,

істинно говорю вам: «Пшеничне зерно,

НАЦІОНАЛЬНІ ПОСТАТІ

27 листопада – св.ап. Пилипа

і всіх новомучеників українських

коли не впаде на землю і не завмре, залишиться

саме-одне; коли ж завмре, то рясний

плід принесе» (Йо 12:22-24). Тоді ще

Пилип не знав того, що Христос спочатку

мусить померти, щоб усіх притягнути

до себе. Це він зрозумів аж після зіслання

Святого Духа.

Коли Христос на Тайній Вечері прощався

зі своїми дорогими учнями й потішав

їх, то для скріплення їхньої віри та

видержливості серед майбутніх випробовувань

сказав: «Я - путь, істина і життя.

Ніхто не приходить до Отця, як тільки

через мене. Якщо б ви мене пізнали, то й

Отця мого пізнали б. Відтепер знаєте його

і бачили». А Пилип йому: «Господи, покажи

нам Отця, і вистачить для нас». «Скільки

часу я з вами, - каже Ісус до нього, - а

ти мене не знаєш, Пилипе? Хто мене бачив,

той бачив Отця. Як же ти говориш:

«Покажи нам Отця?» Невже не віруєш,

що я в Отці, а Отець у мені? Слова, які

проказую до вас, не від себе проказую.

Отець, який перебуває в мені, - він творить

діла. Тож вірте мені, що я в Отці, й Отець у

мені. А коли ні, то через самі діла вірте.

Істинно, істинно говорю вам: «Хто в мене

вірує, той так само діла робитиме, що їх я

роблю...» (Йо 14:6-12).

Апостол Пилип, думаючи над Христовими

словами, увірував щирим серцем у

Ісуса, Божого Сина, і всю його науку. З

цією вірою й гарячою любов’ю він, як інші

апостоли, по зісланні Святого Духа пішов

у чужі землі, щоб усім народам проповідувати

слова правди й спасіння. До останнього

удару свого щирого серця вірно служив

Христовій справі й спасінню душ.

Свою апостольську працю св. апостол

Пилип закінчив мученицькою смертю в

Азії (місто Гієрополь).

Подвижник вищої ідеї

Академік Агафангел Кримський в українському церковному відродженні

«Поверхові знання ведуть

до атеїзму, а глибокі —

приводять до Бога».

(Р. Бекон).

Рік 1981 — це ювілейний рік

Української Автокефальної Православної

Церкви. Шістдесят літ

тому, 1921 року 14-30 жовтня

відбувся в Києві Всеукраїнський

Православний Церковний Собор,

який у тяжких зовнішніх умовах,

після чотирьох років трудного

церковно-визвольного руху в Україні,

ствердив основи відродженого

буття рідної Цркви, «накреслив

їй шляхи на майбутнє й поставив

твердий ґрунт для її життя і

розвитку», — як каже Митрополит

Василь Липківський («Історія Української

Православної Церкви»,

т. 7, ст. 34). В тому трудному, повторюємо,

церковному рухові, в

ініціятивних комісіях, на Губерніяльних

Церковних 3"їздах і в самому

Церковному Соборі 1921 р.

поряд з духовенством та передовими

вірними — селянами, коо-

ператорами і народніми вчителями

з сіл (цих останніх совєтська

влада ще не тиснула), - брала

діяльну участь вища інтелігенція,

подвижники української культури

— науковці, письменники, діячі

мистецтва й ін. Це були професори:

С. Єфремов, В. Чехівський, В.

Данилевич, Д. Щербаківський, Г.

Стороженко, П. Стебницький, Л.

Карпов, В. Щепотьєв; письменники:

Л. Старицька-Черняхівська,

Марія Старицька, Г. Косинка, Л.

Дніпрова Чайка, М. Філянський;

композитори: К. Стеценко, М.

Ступницький, Г. Давидовський, П.

Козицький, Я. Яциневич, П. Демуцький,

С. Гайдай, П. Гончаров та

інші видатні культурні постаті України.

Словом, це були ті, що носили

в своїх серцях, у своїй релігійній

свідомості й у своєму патріотизмі

святу ідею —Православну Христову

Церкву українського народу,

вільну, цілком незалежну від Москви,

ті, що пізніше майже всі загинули

від рук большевицьких опричників,

одні в застінках ҐПУ, інші в каторжних

нетрях заслання.

Серед згаданих подвижників

рідної культури, в ділі відродження

Української Православної

Церкви був, поруч із протоєреєм,

а потім Митрополитом

Василем Липківським і з В. Чехівським

академік Агафангел Юхимович

Кримський, довголітній,

Неодмінний Секретар Всеукраїнської

Академії Наук, великий

учений, людина високої духовної

краси. Шануючи 60-ліття українського

церковного відродження

і незабутніх співтворців його,

особливо важливо розповісти коротко

про А. Кримського, що тим

більш потрібні з уваги на 110-ліття

з дня його народження (він народився

15 січня 1871 року) і 40-ліття

його смерти.

Агафангел Юхимович Кримський

– явище незвичайне в житті

українського народу. Це був світової

слави орієнталіст, учений надзвичайно

широкого діяпазону

творчости, першорядний лінгвіст,

історик культури багатьох народів

Сходу, глибокий дослідник української

мови (написав цілу низку

ґрунтовних праць про неї), автор

численних праць з історії української

літератури, літературний критик,

український поет і прозаїк-повістяр,

етнограф і фолкльорист,

твердий полеміст у наукових питаннях,

блискучий перекладач, редактор

українського словника й ін. Щоб

тільки перелічити всі його праці

(друковані й ще не друковані), потрібно,

як свідчать біографи, кілька

сторінок. Його ім’я внесено до

бібліографій усіх історій культури

народів Сходу. Знав Агафангел

Юхимович біля п’ятдесяти мов. Одного

разу, коли В. Чехівський запитав,

скільки він знає мов, то він одповів,

що йому легше сказати, які

мови він не знає, ніж перелічити всі

ті, якими читає й говорить.

В постаті А. Кримського великого

вченого виявився і великий

християнин. В ньому благотворно

справдились слова філософа

Роджера Бекона, наведені епіграфом

на початку цієї статті, слова

про те, що глибокі знання приводять

до Бога. Ті знання що ствердили

в його душі щиру

релігійність, прищеплену йому ще

в дитячих роках у батьківській

оселі в м. Звенигородці на Київщині,

пізніше, в добу його знаменитости

як ученого, сприяли тому,

що він став у першому ряді подвижників

життєбудівництва Української

Автокефальної Православної

Церкви. Вже на початках її

відродження, 1919 р., коли утворювалась

Києво-Софійська парафія,

він у числі перших записався

в цю парафію і ввесь час був її парафіянином,

аж до останніх днів,

коли совєтська влада закрила Софійський

собор (в лютому 1934 р.

під час розгрому Української Церкви

і суцільного зруйнування

храмів по всіх містах і селах наддніпрянської

України. Коли наприкінці

1919 р. утворилась при

Всеукраїнській Православній

Церковній Раді Комісія для перекладів

Божих Служб на українську

мову, А. Кримський охоче взяв

діяльну участь у ній. І він дуже

багато допоміг, як чудовий мовознавець,

у перекладах чину Літургії

св. Іоана Золотоустого (перекладав

протоєрей Василь Липківський),

Часословця, Псалтиря, Октоїха,

святкової Мінеї (перекладав

протоєрей Нестор Шараївський) та

інших чинів Служб. Також допоміг

він у створенні цілком нових Служб,

коли ВПЦРада в 1920 роках на

підставі ухвал Церковного Собору,

зберігаючи вповні православний

Богослужбовий обряд, доповнювала

його новою церковною творчістю.

Тоді було створено «Службу

на Другу Покрову» (свято відродження

УАПЦеркви), «Молебень

про єднання Церков» на 1 неділю

Великого Посту й «Молебень на 1

травня» (свято праці), які написав

Митрополит Василь Липківський,

та «Службу визволення» і Службу

«Слово Хресне», що написав В. Чехівський.

Як у перекладах чинів

Служб Божих, так і в новостворених

Службах позначився дух А.

Кримського, мовознавця, що мав

тонке почуття милозвучности слова,

зокрема почуття божественної

краси слова церковного. Комісія

для перекладів і редагування нових

текстів Служб пильно приймала

його вказівки і виправлення.

Цим Кримський багато прислужився

Українській Православній

Церкві.

Також дуже корисно прислужився

Кримський своїми глибокозмістовними

промовами на Київському

Губерніяльному Церковному

Соборі, що відбувся в травні

1921 р., й на Всеукраїнському

Соборі в жовтні. На першому —

він, розвиваючи благородні ідеї

М. Костомарова, викладені ним у

його творі «Книги битія українського

народу», переконливо

доказував, яке велике значення

мала Православна Церква в минулому

України, в ділі християнізації

українського народу, в розвиткові

його культури. Також казав, що

наш народ урятувався від латинопольської

навали в минулих століттях

тільки Православною вірою,

коли під її хоругвою боровся він за

свою волю і незалежність.

(Закінчення на 2 стор.).


2

Листопад 2009

За віру і єдність!

ІНФОРМУЄ

Новини Львівської єпархії УАПЦ

14.10.2009 р. Владика Макарій, з нагоди престольного свята,

відслужи Божественну Літургію у церкві Покрови Пресвятої Богородиці

с. Вузлового. Під час Літургії настоятель храму декан Радехівського

деканату митрофорний протоієрей Іван Скаліш був нагороджений

черговою нагородою – митрою; син о. Івана диякон Василь Скаліш був

висвячений у священики. У богослужінні брали участь 7 священиків.

* * *

17.10.2009 р. Владика Макарій, на запрошення митрофорного

протоієрея Михайла Льоди, настоятеля церкви Покрови Пресвятої

Богородиці с. Полтви Буського деканату відслужив празничну

Літургію, у якій брали участь декан Буського деканату, канцлер

Львівського єпархіального управління митрофорний протоієрей Володимир

Целень і 10 священиків, а також соборно освятив завершення

покриття куполів і даху церкви жовтою (булатовою) бляхою.

Настоятель храму був нагороджений орденом Володимира Великого

1-го ступеня, медалями Христа Спасителя, Пресвятої Богородиці

і благословенними грамотами були нагороджені основні жертводавці

та парафіяни, які найбільше приклалися до цієї роботи.

* * *

18.10.2009 р. Архиєпископ Макарій звершив чин освячення

нового престолу у церкві Входу Господнього в Єрусалим с.

Кутища Бродівського деканату. У Божественній Літургії взяло участь

5 священиків, настоятель храму ієрей Степан Періг був нагороджений

черговою нагородою – наперсним хрестом.

* * *

25.10.2009 р. Архиєпископ Макарій на запрошення настоятеля

митрофорного протоієрея Ярослава Стецишина у

співслужінні з деканом Старосамбірського деканату і 7 священиків

з нагоди престольного свята, відслужив Божественну

Літургію у церкві Прп. Параскеви Сербської с. Старяви. Після

літургії владика вручив благословенні грамоти, також був звершений

чин малого освячення води і обхід довкола храму.

Новини Харківсько-Полтавської

єпархії УАПЦ

5-11.10.2009 р. у Львові проходив Другий екуменічний соціяльний

тиждень, організаторами якого виступили Український

Католицький Університет, Інститут екуменічних студій,

Львівська міська рада, Львівська обласна рада та Львівська обласна

державна адміністрація. На запрошення організаторів архиєпископ

Ігор Ісіченко взяв участь у цьому тижні й виступив на круглому

столі «Соціяльні наслідки ран минулого» з доповіддю «Українська

Церква перед горою Нево».

У суботу 10 жовтня проходив молодіжний форум, який розпочався

із спільної молитви у Покровському монастирі сестер-студиток УГКЦ.

Після спільних засідань представники різних конфесій (УГКЦ, РКЦ, УАПЦ,

УПЦ МП) репрезентували діяльність молоді у храмах своїх конфесій.

Діяльність молоді УАПЦ репрезентував у Ставропігійній церкві

Успіння Пресвятої Богородиці м. Львова п. Юрій Федів – член церковного

комітету, староста архиєрейського хору, керівник катехитичної

дитячої школи та заступник голови Львівського крайового ставропігійного

братства св. ап. Андрія Первозваного.

Після доповіді, молодь парафії дала концерт духовних творів, написаних

священиками УАПЦ о. Стеценком та о. Леонтовичем.

* * *

14.10.2009 р., в день Покрови Пресвятої Богородиці, Покровська

парафія м. Сватового (настоятель о. Дмитро Романків)

відзначала 10-річчя свого утворення.

Святкування ювілею розпочалося урочистим молебнем, очоленим

настоятелем парафії. Було відправлено чин малого освячення

води. Архиєрейска Свята Літургія розпочалася з прибуттям архиєпископа

Ігоря (Ісіченка). Владиці співслужили о. Дмитро Романків, настоятель

Покровської парафії, канцлер єпархії протоієрей Віталій Зубак,

луганський декан протоієрей Сергій Підтягин, священики Харківського

деканату о. Леонід Даниленко (с. Ківшарівка), о. Олег Усов (с.

Глушківка). Після хресного ходу архиєпископ Ігор привітав настоятеля

і парафіян з ювілеєм, відзначивши подвижницьку працю о. Дмитра

Романківа, його високі пастирські якості, виявлені за цей час.

Вшанування памяті

Степана Бандери в Харкові

15 жовтня 2009 року, в

день 50-річчя загибелі провідника

революційної ОУН

від рук совєтського агента,

в Харкові пройшло

вшанування пам’яті Степана

Бандери.

Воно розпочалося заупокійною

літургією, яку відправив у Свято-

Дмитрівському храмі м. Харкова

архиєпископ Ігор Ісіченко в

співслужінні з протоієреєм

Віталієм Зубаком, канцлером Харківсько-Полтавської

єпархії, та о.

Павлом Кущем, настоятелем Свято-Миколаївської

парафії с. Мурафи.

Опівдні біля пам’ятного знаку

воїнам УПА Харківське крайове

братство апостола Андрія Первозваного

провело мітинґ та поклало

квіти до пам’ятного знаку. Архиєпископ

Ігор у співслужінні о. Віталія Зубака

та о. Павла Куща відправив панахиду

за Степаном Бандерою.

Подвижник вищої ідеї

(Закінчення. Початок на 1 стор.).

На Всеукраїнському Церковному

Соборі 20 жовтня 1921 р.,

коли вирішувалося питання про

соборну висвяту єпископів для Української

Церкви (бо митрополит

Михаїл Єрмаков і його ієрархи, —

всі росіяни, — що панували тоді в

Україні, категорично відмовились

висвячувати) в обговоренні цього

питання виступив і Кримський.

Подаємо про цей виступ свідоцтво

члена Собору В. Потієнка, протодиякона

Києво-Софійської парафії,

близького сподвижника

Митрополита Василя Липківського,

свідоцтво — уривок з промови

Кримського, записаної стенографом.

«Ввечорі 20 жовтня людей

було особливо багато, всі бо знали,

що має розв’язуватися основне

питання. На тому засіданні виступило

ще багато делеґатів Собору.

Особливо сильне враження

справила промова академіка Агафангела

Кримського, проф. Василя

Данилевича і проф. Григорія

Стороженка... На думку академіка

Кримського, не можна довірятися

російському єпископатові,

не допустити приспання свідомости

віруючих українців, а використати

масовий всенародній рух за

Українську Церкву, бо коли пропустити

цей момент, то історія того не

простить. Академік Кримський попередив,

що він не богослов, але

віруюча людина, обізнана з історією

Церкви. Знає, що є в Церкві

догмати, як непорушні істини, основи

віри, ухвалені на Вселенських

Соборах. А є правила отців Церкви,

канони, ухвалені різними Соборами,

які (канони) складалися людьми

для унормування церковного життя,

в інтересах Церкви, і відповідали

потребам того часу... Біда наша

в тому, що Вселенські Собори вже

більше тисячі років не збираються,

і багато є таких канонів, що давно

пережили себе, й їх ніхто не виконує,

та і неможливо їх виконувати,

навпаки, життя й умови виробили

інші церковні норми, які, ніким не

узаконені,а існують поруч з узаконеними,

суперечними нормам

життя. Отже говорити тепер про

непорушність канонів — значить хоронити

Церкву в домовину. Академік

Кримський порівнює канони

з одіжжю людини: людина живе,

росте, потрібно міняти й одіж. Для

немовляти потрібна маленька сорочечка,

а спробуйте надягти її на

дорослого... Церковні канони вироблені

на світанку життя Церкви,

коли вона була ще дитиною. Та

одіж не годиться для Церкви в наш

час. Тож обовя’зок Собору знайти

для Церкви такі канони, які відповідали

б потребам нашого народу в

його теперішньому стані й забезпечили

б життєздатність Церкви.

Зауважуючи, що не все в старих канонах

можна відкидати, Кримський

звертає увагу Собору на надзви-

НОВИНИ

Співав хор Свято-Дмитрівського

храму м. Харкова. Виступили з промовами

голова Харківського крайового

братства апостола Андрія

Первозваного Вадим Приходченко,

голова Харківської обласної органі-

зації ВО «Свобода» Ігор Швайка,

голова Харківської міської організації

Української народної партії

Богдан Волос. Пролунав гімн «Зродились

ми великої години».

Власний кореспондент.

чайні умови, в яких Церква Українська

опинилася. І коли Христос

ставив питання: чи субота для людини,

чи людина для суботи, то так

само можна запитати у тих, хто обстоює

неприпустимість соборної

висвяти: чи канони створені для

того, щоб Церква Христова жила,

чи для смерти її? Отже не може через

канони вмерти Українська Церква.

Коли горить, палає у пожежі

хата, то хіба хтось дбає про те, щоб

не побити шибок та не виламати

рам, рятуючи майно, що в хаті?

Ясно, що насамперед дбають за

людей і за добро людське, а не за

шиби. Отож наша рідна хата палає

в пожежі. Вогонь безбожництва,

атеїзму охопив нашу хату. Треба рятувати

наші національні скарби,

нашу віру, нашу Церкву. І коли для

того треба переступити через канони,

як б’ють шибки в хаті під час

пожежі, — то це треба зробити,

зважаючи на надзвичайний історичний

момент, коли перед нашим

народом оставлено питання буття

чи небуття». Ця промова Кримського,

як твердить В. Потієнко, була

вислухана Собором з надзвичайною

увагою.

Віра в Бога, Софійський собор

та Академія Наук, — це був той світ

ідей, яким жив тоді Кримський. Та

над цим світом, як і над цілою православною

Україною й її культурою,

незабаром завис московськобольшевицький

обух. Уже в другому

Соборі УАПЦеркви, що відбувся

в жовтні 1927 р., А. Кримський

не брав участи. ҐПУ заборонило,

та й самий Собор воно тримало

під своїм терористичним контролем,

тоді ж бо воно примусило

Собор звільнити Митрополита Василя

Липківського від обов’язків

керування Церквою. В травні 1928

р. комісаріят освіти не затвердив

нового обрання А. Кримського

Неодмінним Секретарем Академії

Наук, яким він був увесь час

від листопада 1918 р. На початках

процесу СВУ, 1929 р., ҐПУ намірялось

посадити його разом з В. Чехівським

та іншими на лаву

підсудних, але передумало. Це

вже був час плянового наступу совєтської

влади на українську культуру,

а передусім — розгром Української

Автокефальної Православної

Церкви та Академії Наук.

Аґенти київського ҐПУ почали цькувати

академіка за його релігійність

і за «сотруднічество с автокефалістамі»,

— казали вони. Одного дня в

січні 1930 р. попередили його, що

коли він і надалі ходитиме до церкви,

то можуть бути з того неприємні

для нього наслідки. «Гірка моя доля,

мало було спокою в молодих роках,

а тепер зовсім його не маю», — казав

тоді Агафангел Юхимович у

розмові з Митрополитом Василем

Липківським, згадуючи про «негласний

надзор», що висів над ним,

коли він був ще студентом Лазаревського

інституту східніх мов, а

потім — історико-філологічного факультету

в Московському університеті.

Але академік А. Кримський був

потрібний совєтській владі, як найбільший

в СССР орієнталіст, сходознавець.

Тому «неприємні наслідки»,

якими йому погрожувало,

ҐПУ відклало на пізніший час. Після

окупації Галичини йому дозволено

побувати у Львові і виступати там на

наукових сесіях Академії Наук. А для

більшої пропаганди перед широким

науковим світом про те, що

всесвітньої слави учений Агафангел

Кримський, мовляв, з нами, з

совєтським режимом, — нагороджено

його орденом «червоного

прапора» і надано йому «почесне

звання заслуженого діяча науки

УРСР». В січні 1941 р., в 70-ліття

життя академіка, гриміла по всьому

СССР пропаганда, повна неправди,

що «академік Агафангел

Кримський совєтський учений», що

він «палко вітав жовтневу революцію»

і т. ін.

З початком війни 1941 р.

Кримський виїхав з Києва до Звенигородки

в свою садибу. Коли почалась

евакуація і з Києва вивозили

науковців у глиб Росії, НКВД приїхало

й по Кримського в Звенигородку.

Він, покликаючись на старість,

відмовився від евакуації. Тоді примусом

посадили його в авто і вивезли,

але... нікуди не привезли... «Із

Звенигородки виїхав, а до Києва не

приїхав», — як каже проф. Н. Полонська-Василенко.

Десь кривава

рука чекіста вкоротила життя великому

вченому, як укоротила й Митрополитові

Василеві Липківському,

В. Чехівському та багатьом іншим

українським подвижникам церковним

і культурно-національним.

1981 р.

З РЕДАКЦІЙНОЇ ПОШТИ

Шановна редакціє!

Отримавши і прочитавши газету «Успенська Вежа», я передаю її

до нашої сільської бібліотеки, де її з великим задоволенням читають

жителі нашого села, як українську православну газету, як українську

партіотичну газету вільної і незалежної України. Побільше б таких

газет для нашого зневіреного і приниженого долею люду.

Тримайтеся такого рівня свого єства й надалі! З вами Бог і Україна!

Микола МІЩЕНКО,

ветеран Другої світової війни, с. Переяславське, Переяслав-

Хмельницький район Київської області.


В час засідань і в прийнятих

ухвалах делегати обговорили

суспільну, освітню і культурну

діяльність української громадськості.

Підкреслено задовільний

стан розвитку українського

шкільництва, організованого в

п’яти комплексах шкіл і близько

140 пунктах навчання української

мови. За головну проблему в

культурній діяльності делегати

визнали відсутність інституції

культури, яка була б фінансована

з суспільних ресурсів. У цій

справі З’їзд звернувся до Мінстра

Культури і Національного Спадку.

Делегати підтримали дотеперішні

постуляти української

громадськості у справі ліквідації

наслідків депортаційної акції

„Вісла” 1947 р. Досьогодні залишається

не вирішеним питання

повернення власності депортова-

Листопад 2009 3

УКРАЇНСЬКА ДІАСПОРА

У Перемишлі відбувся VI з’їзд

Об’єднання українців у Польщі

Найважливіша періодично подія в діяльності Об’єднання українців у Польщі –

створеного 1990 р. на основі УСКТ, найбільшої в країні української організації, відбувалася

10-11 жовтня в Перемишлі. До готелю «Громада» прибуло 120 осіб, представників

інших суспільних організацій української меншини, а також запрошених

гостей. Делегати репрезентували шість тисяч членів, організованих у 10 відділах і 90

колах на території всієї Польщі.

Гостями З’їзду були віце-прем’єр уряду України Іван Васюник, посол України в Польщі

Олександр Моцик, депутати на Сейм РП, воєвода Підкарпатський Мирослав Карапита,

голова Міськой Ради Перемишля Йануш Запотоцкі, голова Всесвітнього Конгресу

українців Євген Чолій, голова Федерації Польських Організацій на Україні Еміля

Хмєлова, митрополит УГКЦ Іван Мартиніак, представники Міністерства

Внутрішніх справ, органів самоврядування з Перемишля, а також представники урядової

і самоврядної адміністрації із Західної України (на світлинах).

Від імені Автокефальної Православної Церкви у Польщі та Перемисько-Новосанчівського

архієпископа Адама вітання з’їздові передав о. Ю. Мокрауз. З’їзд обрав нові

влади Об’єднання. Головою організації знову залишився Петро Тима.

У рік відзначення 60-ліття Європейського

конгресу українців, висловлюємо пошану

кільком поколінням українців, які упродовж XX

ст. зберігали національну тотожність своїх

громад та відстоювали ідеали незалежності

України. ЄКУ відіграв велику роль як незалежний

голос європейського та світового

українства в умовах поневолення українців на

батьківщині та багатьох країнах поселення,

які знаходилися під контролем комуністичної

Москви.

Докорінні перетворення у Східній Європі

з 1989–1991 рр. дозволили об’єднати зусилля

українських громад і організацій із заходу

і сходу нашого континенту. Упродовж 20

років спільної праці, у співробітництві з державними

структурами України, нам вдалося

досягти чималих успіхів. З них головні, це

підтримка національної ідентичності серед

молодого покоління, допомога процесам

національного відродження в Україні та сприяння

європейському й євроатлантичному

векторові зовнішньої політики України.

Були також невдачі. Основні, це прогресування

процесу асиміляції, виникнення політичного

русинства, недостатня інтегрованість

представників найновішої хвилі еміграції

в громадське і культурне життя діаспори

та брак підтримки провідними державами

Європи для членства України в ЄС і НАТО.

Політична ситуація, яка склалася внаслідок

імперського курсу Російської Федерації та

після зміни влади США, створює нові виклики

для зорганізованого українства. Нас зокрема

непокоять спроби повернення до концепції

«зон впливів» та неоімперіалістичні

тенденції у політиці Російської Федерації.

Знову обговорюються перспективи збереження

незалежності України, її територіальна

цілісність, а навіть імовірність спалаху війни.

Наше головне завдання – протиставитися

цим тенденціям. Україна утвердилася як

незалежна держава. Нас непокоїть стан політичного

життя і повільний темп реформування

економіки, соціальної сфери й правової

системи. Проте, зберігається суспільний

спокій, незагрожені демократичні перетворення

і свобідне волевиявлення громадян.

Україна неподільна і самостійно вирішує вектор

своєї зовнішньої політики.

Сприятливий, після Помаранчевої рево-

ним особам і їх нащадкам або надання

компенсації.

З’їзд з визнанням прийняв ухвалу

Ради Міста Перемишля з 3

вересня 2009 р., яка розблокувала

процес повернення ОУП

будівлі „Народного Дому” у цьому

місті. Делегати висловили

надію, що місцева влада якнайшвидше

доповнить формальності,

що уможливить закінчення

бюрократичних процедур у

цій справі.

З’їзд підтримав ініціативу

інтелектуальних середовищ

Львова у справі надання одній із

вулиць у цьому місті імені Георгія

Гієдронціа.

З’їзд ОУП висловив своє хвилювання

розвитком процесу

польсько-українського примирення,

який стараються торпедувати

антиукраїнські сили в

Польщі. У місце формули –

підкреслено у відповідній ухвалі

– «Ми прощаємо і просимо про

прощення» деякі окраїнні середовища

і представники римськокатолицького

духовенства, які

стараються розкрутити спіраль

торгів над кривдами а також

найбільш жорстокі описи злочину.

«Їх метою є протидія розвитку

добросусідських польсько-українських

відносин а також знищити

роль Польщі як речника

європейських і євроатлантичних

прагнень зовнішньої політики

України. Прямують до знищення

потужної хвилі симпатії до України,

яка піднялася під час Помаранчевої

Революції».

З’їзд звернувся до політиків,

ієрархів християнських Церков,

а також усіх людей доброї волі із

закликом про продовження дій

на користь примирення між поляками

й українцями.

Організаційний стан Об’єднання

українців у Польщі

Організаційна структура ОУП:

десять регіональних відділів (кошалінський, поморський,

сяніцький, перемиський, мазурський, любуський, ельблонзький,

лігницький, ольштинський, щецінський), що згуртовують вісімдесять

чотири місцевих гуртків;

сім самостійних гуртків (Катовіце, Люблін, Вроцлав, Краків,

Лодзь, Познань, Варшава);

організації-прихильники: Об’єднання лемків, Союз українок,

Союз української незалежної молоді, Спілка українців-політв’язнів

сталінського періоду, організація молоді «Пласт», Українське

вчительське товариство, Клуб юристів;

роботою організації керує семиособова Головна управа під

керівництвом голови Петра Тими. Органом, що приймає постанови,

є 31 особова Головна рада.

Постанова VI з’їзду ОУП «Цілі і завдання діаспори»

люції 2004 р., час для інтеграції України в

НAТO і ЄС до великої міри втрачено. Спричинився

до цього брак політичної консолідованості

в Україні, відсутність необхідних реформ

та коливання громадської думки. Причиною

була також відсутність волі провідних європейських

держав і США. Проте, європейський

і євроатлантичний вектор української

політики немає реальної альтернативи. Після

близько 20 років незалежності України повернення

в імперське минуле не буде. Україна

змінилася, змінився також світ. У Європі

політика «зон впливів» відійшла у минуле з падінням

комуністичної системи і розвалом Радянського

Союзу.

Наша діяльність має проходити під лозунгом

консолідованості, солідарності та наполегливості.

Консолідованості зусиль для забезпечення

реалізації наших цілей і поставлених

перед собою завдань. Солідарності у

всіх діях і поборювання внутрішнього розбрату.

Наполегливості у громадській роботі,

відсутності знеохочення і поборювання настроїв

зневіри.

1. Основна мета діяльності європейського

і світового українства, це збереження зорганізованих

форм життя як найкращого засобу

протидії асиміляційним процесам серед

громад в окремих країнах поселення та фактори

впливу на світову громадську думку.

Згуртованість наших спільнот, посилена освітня,

культурна і суспільна робота, це найкращий

спосіб допомоги національним силам

і державницьким елементам в Україні. Це

також найбільш дієвий засіб впливу на формування

позитивного іміджу України і всього

нашого народу серед чужинців.

2. Запорука успішності нашої діяльності,

це відстоювання прав людини і громадянина

та прав національних меншин у країнах нашого

поселення. Особливу увагу маємо звернути

на забезпечення всестороннього розвитку

шкільництва й освіти рідною мовою серед

дітей та молоді. А також на підтримку культурної

діяльності наших громад, обмін молоддю

та реалізації інших культурних проектів.

3. Особливу увагу слід звернути на збереження

та розвиток української спадщини на

споконвічних землях поселення українського

народу в Білорусі, Польщі, Словаччині, Румунії

та Росії. Для членів багатьох громад у

Європі це рідні землі – «мала батьківщина»,

з якою пов’язане відчуття національної ідентичності,

місце поховань предків, пам’ятки

культури і національних змагань нашого народу.

Будемо протидіяти спробам фальшування

історії цих земель, заперечування їх

пов’язаності з минулим нашого народу та

затриманням слідів української культури.

4. З задоволенням сприймаємо посилення

уваги державних установ України щодо

співпраці з діаспорою. Будемо підтримувати

цей процес, вважаючи його одним з головних

засобів реалізації цілей і завдань європейського

й світового українства. Дотеперішні

форми співпраці виправдали себе,

проте необхідно зміцнювати елемент партнерського

підходу з боку державних установ

України, посилювати роль її дипломатичних

представництв та зміцнювати співпрацю з

громадськими об’єднаннями України.

5. Нова хвиля діаспори змінила географію

європейського українства, проте не стала

новим чинником у громадському, економічному,

культурному і освітньому житті діаспори

та країн поселення. Не відбулася її повна інтеграція

до організаційних структур, при тому

вона не зуміла створити своїх міцних об’єднань.

Необхідно провести посилені заходи

для зміни цього стану. Сотні тисяч нових емігрантів

мають увійти в життя зорганізованого

українства і стати діяльним елементом

у нашій праці для піднесення престижу Української

держави та всього українського народу.

6. Діаспорні організації покликані сприяти

всесторонньому розвиткові співпраці

країн поселення з Україною в економічній,

культурній та освітній сферах. Для реалізації

цього завдання зроблено вже немало, проте

надалі брак системного підходу та професійності

багатьох починів. Ми повинні бути

надалі ініціаторами і координаторами окремих

програм і проектів та служити допомогою

у виробленні цілісної концепції співробітництва

України з країнами нашого поселення.

7. Відновлення історичної пам’яті в Україні

та поширення правди про сталінські злочини,

а зокрема Голодомор 1932–1933 рр., знайшли

широку підтримку у світі. Проте, викликало

також антиукраїнську кампанію в Росії і

деяких країнах Європи та північної Америки.

Нагнітаються негативні стереотипи, які, здавалося,

відійшли у минуле. Боротьба з антиукраїнською

пропагандою, протидія стереотипам

та праця для історичного примирення

з сусідніми народами – це невідкладні завдання

зорганізованого українства.

8. У сьогоднішній ситуації одним з головних

завдань діаспори є всебічна

підтримка інтеграції України в ЄС і НАТО.

Маємо ініціювати проекти і заходи, які пропагуватимуть

європейський вибір України

та поборюватимуть негативний образ України.

Програма «Східного партнерства»

ЄС задовольняє європейські аспірації України,

проте творить рамки, які дозволяють

використовувати засоби й фонди ЄС

для процесу інтеграції. В Україні будемо

підтримувати розвиток громадянського

суспільства і проведення реформ, які наближатимуть

її політичну і правову системи

до європейських стандартів. Це зокрема

відноситься до адміністративної реформи,

розширення повноважень місцевого

самоврядування та забезпечення

свободи слова.

9. Політичне русинство не стало альтернативою

українства в Польщі та на Закарпатті

в Україні. Поділило натомість

нашу громаду в Словаччині, спираючи

процесові асиміляції автохтонного населення

Пряшівщини. З занепокоєнням

сприймаємо намагання внутрішніх сил в

Україні та зовнішніх чинників актуалізувати

русинські проблеми в Закарпатті і надати

їм гострого політичного змісту. Вважаємо

цю діяльність за спробу розпалення

сепаратистських настроїв та внесення

розбрату в життя громади на рідних землях

в Польщі та Словаччині.

10. З’їзд ОУП підтримує діяльність церковних

ієрархій, державної влади в Україні

та зорганізованого українства, спрямовану

на досягнення єдності і створення

єдиної помісної Православної церкви в

Україні. Вважаємо це одним з головних

засобів духовного і національного відродження

в Україні, подолання наслідків комуністичного

лихоліття та утвердження державної

незалежності нашого народу.

Перемишль, 11 жовтня 2009 р.


4

Листопад 2009

Така вона Правда

Спогади декана Старосамбірського деканату УАПЦ митрофорного

протоієрея Володимира Зворського з нагоди 20-ї річниці третього

відроджені УАПЦ, виголошені на Молебні на площі біля церви Успіння

Пресвятої Богородиці у Львові дня 19 вересня 2009 року.

«Слава Ісусу Христу!

Ваші Високопреосвященства, Всечесні

Отці, дорогі во Христі брати і сестри, шановне

панство. 20 років тому, ,

коли свята

церква святкувала подію славного Преображення

Христа Спасителя на горі Фавор

перед своїми учениками, Фаворське світло

зійшло і до Петро-Павлівської церкви м.

Львова, де тодішній парох-настоятель протопресвітер

Володимир Ярема, нині блаженної

пам’яті Патріарх Димитрій, і другий

священик Іоан Пашуля проголосили

третє відродження УАПЦ. Ця радісна

вістка сповістила львів’ян, облетіла околиці,

розійшлась по всій Україні. Пригадую

собі на якому піднесенні ми, чотири священики

із Старосамбірщини і Мостищини,

спішили до міста Львова.

Спочатку ми відвідали активістів,

тодішній Львівський провід, хотіли знати

їхню думку у ставленні до відродженої

УАПЦ. На жаль вони однобоко тяжіли до

іншої конфесії. Зустріли нас не ввічливо,

дослівно такими словами: «Ви Московські

батюшки». Так, ми на той час були в Руській

Церкві, але ми мали свою позицію та ідею

і не були батюшками, а священиками свого

народу.

Звідси ми поїхали до домівки тодішнього

настоятеля протопресвітера отця Володимира

Яреми, який дуже радо нас прийняв.

Ми були одні із перших його однодумців.

Довго ми розмовляли, радились, як

бути надалі, адже відроджену УАПЦ було

проголошено, а Церква без Єпископа не

може бути, а його на той час не було. Ми

вирішили роз’їхатись по Львівщині у пошуках

достойних на єпископську кафедру. Це

були пошуки не легкі і, на жаль, безуспішні.

Але Боже провидіння вже тоді було нам

ДО 20-РІЧЧЯ ІІІ-ГО ВІДРОДЖЕННЯ УАПЦ

З історії української діаспори в Польщі

Я ріс і з кожним роком більше і більше

цікавився історією нашого народу і нашої

Батьківщини - України. Вже почав читати

історичні книжки. Правда, переважно вони

були писані польською мовою і з

польською комуністичною думкою, все-таки

коли я побачив з великої букви написане

слово Україна, через моє тіло починав переходити

мороз. Я ставав гордим, що я українець,

що я син великої держави. Я вже, не

чекаючи, коли мені тато схоче щось сказати,

сам з запитаннями підходив. Мені тоді

було десь дванадцять або тринадцять років.

Одного разу я підійшов до задуманого, сидячого

на кріслі тата і запитав:

– Тату, скажіть мені, як то сталося, що у

1918 році Україна виборола волю, а після

короткого часу втратила її?

Тато задумалися, покивали головою і

попросили, щоб я сів біля них і почали мені

оповідати.

– То було так, сину. Війна вже

закінчувалася, а я і мої ровесники мали тоді

більш-менш стільки років, що ти нині. Не

пригадую собі від кого, але мали ми приказ

збирати всяку зброю, яка залишилася

після боїв на наших землях, і зносити її в

одне визначене місце.

Тато почали думати, щоб пригадати

собі, хто міг бути тим, що наказав хлопцям

збирати зброю, але не пригадали. Говорили,

що 1 листопада 1918 року, коли встали

зранку, почули як люди в селі говорили, що

сталося. На їхній, ще дитячий вік це мусила

бути велика подія. У селі всі про це говорили,

що встають і бачать, а тут у важливіших

місцях села й у свідомих людей того села

висять синьо-жовті прапори. Тоді, коли

тато мені про це говорили, зі сльозами згадували

того 1 листопада 1918 року. Але

були це сльози великої радості. Говорили,

що серед улючан настала ейфорія. Всі дуже

тішилися, що повстала Україна. Хоч за часів

Австро-Угорщини в селі всі себе називали

русинами, все таки свідомість серед наших

людей над Сяном вже починала дозрівати.

Священики і вчителі вміли просвітити

своїх людей.

– На жаль, ця радість не тривала довго.

Україна була, але вдержати її не було легко

і не було забагато кому це робити. Радість

тривала дуже коротко. Багато з тих, які почали

служити в нашій армії, це були жовніри,

які до недавня служили в австрійській, або

російській арміях. Вони по кілька років служили

в чужому війську і здалека від своїх

рідних земель, здалека від родини. Коли

воскресла Україна, замість боронити і захищати

її, багато з них починало тікати з армії

до своїх домів, до жінок, до родини, до дітей.

А, крім того, світлих людей у той час серед

нашого населення не було багато. В минулому

ворогам не залежало на тому, щоб

його піддані були мудрі, щоб здобували освіту.

Тому, коли воскресла Україна, не було

ким обставити хоч би найважливіші пости у

наново воскреслій після сотень років українській

державі. Крім того вже скоріш сказане

дезертирство...

Дальше тато розказали мені про подію,

яка мала місце в Улючі - у їхньому й моєму

рідному селі, що над Сяном.

Улюч, та інші села і міста, які після 1 листопада

1918 р. стали в межах Західно-Української

Народної Республіки, впродовж

короткого часу захопили поляки. Вони поставили

на постах своїх людей. Поставили

свою поліцію, а ця з часом почала ходити

по наших селах і містах і ловити всіх тих, що

служили в українській армії або піддержували

українську державу. Також тих, які в

час тривання української держави займали

які-небудь пости.

Й одного дня, це було десь скорою весною

1919 року, прийшли до Улюча озброєні

польські поліціанти. Вони вже знали,

хто з селян що робив у ті вище згадані часи.

Так зайшли вони до одної такої хати в Улючі,

з якої чоловік служив у нашій армії (тато говорили

його прізвище, але я нині не пригадую

його).

Увійшли в хату, взяли його за руки і вивели

на подвір’ я, а там давай його бити

до помочі. Один наш священик, який до

цього служив на Житомирщині згадував

собі про Владику Іоанна (Боднарчука),

який тяжіє до Української Церкви.

Згадував, як Владика в вільний час

сідав за піаніно і співав старовинні, заборонені

на той час українські пісні. І дійсно,

звернувшись до нього, ми отримали згоду

очолити УАПЦ.

Згадую собі як було багато очікувань,

надій, сподівань на Першому Соборчику,

який відбувся у будинку Отця Іоанна Пашулі.

Владика Іоанн, понад тридцять Священників,

перші підписи за вхід у відроджену

УАПЦ, після чого почались будні, а

вони були нелегкі. За двадцять років все

було: і радість, і розчарування, злети і падіння,

ділення і розколи, протистояння силові

з іншими конфесіями. Вирішення проблемних

питань через урядові структури. Нам

було важко в тому плані, що одні замовчували

правдиву історію, інші спотворювали.

Нам робили закид, мов придумали

якусь козацьку церкву, такої в Галичині

ніколи не було. Наші предки були іншої

конфесії. На такий закид запитання і

відповідь: а що мали наші предки? Вони

були поневолені політично і духовно. За

Австрії, Польщі, Німеччини, Радянського

Союзу хто запитував кого, яку ти хочеш

мати церкву? Яка була держава, такою

була Церква, такими мусіли бути вірні!

Отже, ми завжди повинні пам’ятати хто

ми і чиї ми діти, що відображаємо в державному

гімні, що ми козацького роду, а

козаки були православні. Подвійна ціль

була визвольних змагань Богдана Хмельницького.

Перша - за Святу Православну

віру, друга - за державність. Нам це підтверджує

перший наш президент і славетний

історик Михайло Грушевський.

Пам’ятаймо, наша Церква має не двадцятирічну

історію, а одну тисячу двадцять

один рік, адже саме таку собороправну і

незалежну церкву утверджував Володимир

Великий, який прийняв Святу віру з

Візантії, адже залежність була номінальна,

канонічна.

На жаль, наш народ терпів неодноразово

поневолення політичне і духовне.

Звідси і три відродження УАПЦ. Перше в

двадцятих роках під проводом Митрополита

Василя Лнпківського, який загинув,

а з ним кілька десятків єпископів, тисячі

священників, сотні тисяч вірних. У тридцятих

роках Церква була розстріляна. В

Другу світову війну відбулося друге відродження

УАПЦ, але … нові гоніння і переслідування,

вимушена еміграція і там - у

США, в місті Баунд Бруці, наша Церква

продовжує жити і діяти.

На першому Помісному Соборі в 1990

році в Києві заочно звідти був вибраний

для України патріарх Мстислав (в миру -

Степан Скрипник).

З цієї коротенької історії дізнаємось,

яка страдницька доля УАПЦ першого і

другого відроджень.

На жаль, учасники третього відродження

УАПЦ не всі дожили до двадцятої

річниці: одні відійшли у вічність природною

смертю, інші загадковою, як Митрополит

Іоанн (Боднарчук), Патріарх Володимир

(Романюк). Багато тих, які започатковували

УАПЦ, з тих чи інших причин

зневірились і розчарувались, розійшлись

по різних юрисдикціях і конфесіях. Багато

приходило і відходило владик, священиків,

вірних. Цей процес продовжується,

відбувається очищення тому,

що деякі священики прикривались автокефалією.

Такі «духовні пастирі» не мали

ніколи своєї позиції, ідеї, а завжди переслідували

свої особисті інтереси. В даний

час становляться перебіжчиками в ту чи

іншу юрисдикцію, шукають причини,

привід для цього, їм не подобається той

чи інший владика. Вони мають пам’ятати,

що один владика - це ще не повнота

Церкви, треба мати ідею і жити

нею, бо часто нагло обдурюють своїх

парафіян, наголошують на тому, що ведуть

їх до Помісної Церкви. Пам’ятаймо,

дорога до Помісної Церкви через

об’єднання навколо УАПЦ, іншої дороги

немає. Вище вже зауважено, що

наша церква страдницька, має давню

історію.

Відносно УПЦ КП - то церква без

історії, утворилась вона в 1992 році при

сприянні депутатів Верховної Ради. Очолив

її Митрополит Філарет (Денисенко),

якого прогнала Російська Церква,

більше того розстригла його, позбавила

сану; зробила мирянином, якого ні

одна церква світу не вважає за Патріарха.

Тому він є перешкодою для об’єднання.

До речі, коли ми були вже в

УАПЦ, ,

а він був ще в Російській Церкві,

коли приїжджав у Львів до церкви Святого

Юра, то нас обзивав неблагодатними,

неканонічними, розкольниками.

Сьогодні кожний свідомий священик

УАПЦ не має морального права іти в

цю церкву і вести до неї вірних. Це наруга

над УАПЦ – Церквою-страдницею.

Побажання владикам, щоб не приймали

перебіжчиків. Пам’ятайте: хто зрадив

один раз – він зрадить і вдруге.

Поміж всіх негараздів за двадцять років

багато побудовано Церков, утворено громад,

ми є, живемо, молимось і працюємо.

Це є проявом Божої Ласки. Зараз нам бракує

лише єдності, тому закликаю владик,

священиків і вірних до порозуміння.

Відкиньмо особисті амбіції, гординю, не

ділімося, не роз’єднуймося, адже вірні не

діляться, а невірні – не єднаються. Не для

того ми збирались по крупинці, щоб сьогодні

розпорошуватись. Пам’ятаймо: в

єдності сила народу! Живім за словами

Апостола Петра: «Перебувайте в тій вірі,

якої вас навчено, мужнійте, вдосконалюйтесь,

ступайте до завершеності, будьте однодумці,

живіть у мирі і згоді, і Бог миру і

любові завжди буде з вами. Амінь».

Урочисте освячення нової хоругви Братства

У перебігу святкування 20-

річчя відродження УАПЦ в Україні

6 жовтня 2009 року у Львові

відбулося урочисте освячення

нової хоругви Львівського крайового

ставропігійного братства

святого апостола Андрія Первозваного.

Львівська ставропігія утворилася

420 років тому при Успенській

церкві, а 13 грудня 1989

р. вона відновила свою діяльність

уже як Львівське крайове братство

апостола Андрія Первозваного.

За зразком Львівського згодом

утворилися крайові братства

в інших містах України, які об’єдналися

у Всеукраїнське братство

апостола Андрія Первозваного

Української Автокефальної Православної

Церкви. Під час спроб

ліквідації УАПЦ саме братство

виявилося найстійкішою спільнотою,

що лишалося надійною

підтримкою Патріярха Мстислава,

згодом же – Патріярха Димитрія.

Головами братства були Богдан

Рожак, Роман Максимович, а

нині – Тарас Дмитрик. Вірне заповітові

Патріярха Димитрія та ухвалам

4-го Помісного собору

УАПЦ 2000 року, Львівське крайове

братство визнає себе після

2000 року ставропігією Вселенського

Патріярха. На запрошення

Львівського братства чин освячення

хоругви 6 жовтня 2009 року

відправив архиєпископ Харківський

і Полтавський Ігор (Ісіченко),

якого Всеукраїнське братство

апостола Андрія Первозваного

визнає за свого духівника. З благословення

настоятеля Успенської

церкви митрофорного протоієрея

Ігоря Бурмила чин освячення

було відправлено в історичній

церкві Успіння Пресвятої

Богородиці м. Львова. Після

цього в братському осередку

при Успенській церкві відбулася

зустріч активу братства з архиєпископом

Ігорем. Владика

Ігор відповів на численні запитання.

Власний кореспондент.

чим попало і де попало. Тоді не було в хаті

нікого, крім нього. Його жінка була десь у

сусідньому домі. Звідтам вона почула крик

на своєму подвір’ї. Так вона скоро біжить

додому. Коли прибігла, побачила що

діється. Побачила облите кров’ю лице свого

чоловіка. Тоді підійшла вона до тих, які

били її чоловіка і каже: «Бийте його! Добре

бийте! Він заслужив на це! Хай має за своє!

Це належна заплата за його поведінку, бо

коли він мав зброю і силу, коли мав захищати

свій край і свій народ від загарбників,

коли мав вас бити, то він, дурний, залишив

своє військо і втік додому. Так нині нехай

має від вас за це нагороду!».

Поляки подивились на жінку, подивились

на її чоловіка і заніміли. Стало їм ніяк.

Подивились один на одного, а опісля ще

раз на жінку і її чоловіка. І так залишили колишнього

дезертира в спокою і пішли геть

із села.

Ця жінка від того часу мала велику шану

серед жителів нашого села. В одних за те,

що врятувала свого чоловіка від ще більшого

побиття, а може й смерті або криміналу,

а в інших за те, що в неї було більше мудрості

і патріотизму, як у її чоловіка. То такий

невеликий кусочок нашої історії, про яку

розповіли мені тато.

Василь ШЛЯХТИЧ,

Польща.


У XVII ст. значно зростає не тільки кількість

монастирів, а також кількість ченців у них. Наприклад,

святитель Петро (Могила) у полемічному

трактаті «Літос» вказує на кількість ченців

в окремих монастирях Київської митрополії і

згадує у скиті Манявському «двісті ангелів у тілі

живучих», а також «кількадесят» у Крехівському

монастирі. Щоправда інші документи подають

дещо скромнішу цифру. Наприклад, ігумен

скитського монастиря Гераклій у листі до

московського царя Федора Олексійовича

згадує, що коли турки знищили цей монастир

у 1676 р., то там загинуло близько 60

ченців, а решта заховалися у горах. Якщо

припустити, що ще кільканадцять монахів

перебували в інших монастирях і скитах

підлеглих Манявській обителі, то загальна

кількість братії тут могла становити у другій

половині XVII ст. бл. 100 ченців, а це, як на

ті часи, досить велика кількість монахів. Не

менше мав ченців і Крехівський монастир –

у 1657 р. лист гетьмана Богдана Хмельницького

до царя Олексія Михайловича згадує тут

близько ста ченців. Щоправда податкові документи

з 1662 р. свідчать, що в монастирі

перебувало близько 40 насельників. Звичайно,

більшість монастирів мали трохи

скромнішу кількість братії. Наприклад, в

Унівській архимандрії у цей час мешкало 14

ченців, а у львівському монастирі св. Онуфрія

тільки 4 монахи.

Такий значний зріст кількості монастирів

у XVII ст. мав кілька причин. Однією з головних

була активізація релігійного життя загалом

у цей час. Зростає роль мирян у житті

церкви. Нові обителі починають з’являтися

не лише старанням заможних родин –

князів, вельмож, середньої шляхти, але і

при підтримці міщан і навіть селян – розви-

Листопад 2009 5

НАША ХРИСТИЯНСЬКА ІСТОРІЯ

Вісім століть монашества у Львівській єпархії

(Продовження. Початок у 9(207), 2009 р.).

вається братський рух. Братства не лише

опікувалися храмами, створювали школи,

друкарні, шпиталі, а засновували і ставали

добродіями й монастирів. Наприклад,

Львівське Ставропігійне братство при храмі

Успіння Богородиці було добродієм монастиря

св. Онуфрія і не шкодувало грошей на

розбудову та прикрашення обителі. У 1662

р. братство відновило шпиталь в монастирі,

на що витратило близько 2000 злотих, 1683

р. збудувало нові келії, заплативши понад

5000 злотих. Та найбільш коштовним подарунком

було будівництво оборонного муру

навколо монастиря у 1696 р., що коштувало

близько 10 000 злотих. Коли у 1649 р. було

відновлено після знищення монастир св.

Івана Богослова у Львові, то львівський єпископ

Арсеній (Желіборський) посвятив новий

храм і затвердив при ньому братство. Надалі,

власне, братство стало головним добродієм

монастиря – підтримувало його матеріально,

а у 1679 р. збудувало новий мурований

храм монастиря. Відомий навіть випадок,

коли монастир заснувало і утримувало

сільське братство – у с. Ланівцях на Тернопільщині.

В опіці над ченцями мирянам не поступалося

і духовенство, передусім єпископи.

Вони не тільки духовно опікувалися монастирями

і благословляли (давали дозвіл) на

заснування нових обителей, але й засновували

самі монаші спільноти. Найбільш відомим

такою діяльністю був останній

львівський православний єпископ – Йосиф

(Шумлянський), який за майже сорок років

свого єпископства відновив або заснував

монастирі: св. Юрія у Львові (відновлення у

1685 р.), Успіння Богородиці в Крилосі, св.

Онуфрія (відновлення у 1691 р.). Згаданий

єпископ спричинився також до заснування

монастиря у Жовкві близько 1691 року.

Підтримувало монастирі і біле духовенство.

Дуже цікаво, що у Львівській єпархії

здавна був поширений звичай, що коли в

парафіяльного священика помирала дружина,

то він міг передати парафію комусь зі

своїх родичів і постригтися в монашество.

У XVII ст. зростає роль ченців у житті

власне Львівської єпархії, наприклад, на посаду

кафедрального намісника (декана) від

середини цього століття призначають вже

не світських священиків, а ігуменів монастиря

св. Юра у Львові. За часів єпископів Арсенія

і Афанасія (Желіборських) у 1655-1668

р. обов’язки кафедрального намісника виконував

ігумен Йосиф Комаренський, а за

владицтва єпископа Йосифа (Шумлянського)

– ігумени Йосиф Скольський і Діонісій

Сінкевич. Монахи виконували обов’язки намісників

і у звичайних намісництвах, як, наприклад,

ігумен краснопустинського монастиря

Ісихій Корницький, який був намісником

унівським і поморянським. За часів єпископа

Йосифа (Шумлянського) ченці починають

відігравати дедалі помітнішу роль у єпархіальному

суді.

Однак в історії православного монашества

у XVII ст. були і дуже трагічні сторінки. Монаші

обителі, як і весь край, дуже страждали від частих

ворожих нападів і затяжних війн.

Справжньою катастрофою для монастирів

стала польсько-турецька війна 70-тих років XVII

ст. Коли у 1672 р. після поразки польського

війська турки зайняли Поділля, то знищили

майже всі монастирі подільської частини

Львівської єпархії. Похід турків на Львів у 1672

р. спричинив багато горя і монастирям

львівської і галицької частин єпархії. Лише небагатьом

монастирям на шляху ворожого

війська вдалося уникнути руйнування. Серед

них був і Крехівський монастир, якому восени

1672 р. вдалося відбити штурм турецьких за-

гонів і врятуватися, заплативши значний відкуп.

Менше пощастило скитові Манявському, коли

чотири роки після того – 1676 р. турки знову

вступили на терени Прикарпаття і штурмом

здобули цю обитель. Тоді в монастирі загинула

більшість братії (близько 60 осіб), а також

багато навколишньої шляхти і селян, які шукали

захисту за монастирськими мурами. Та все

ж після усіх лихоліть і війн ченці знову поверталися

на згарища і відбудовували свої монастирі.

Початок XVIII ст. приніс нові випробування

і започаткував понад двохсотлітню перерву

в історії православного чернецтва у

Львівській єпархії – у 1700 р. львівський єпископ

Йосиф (Шумлянський) проголосив про

перехід на унію. Відомо, що ченці єпархії, ще

до офіційного проголошення унії разом з братствами

були головними її противниками і

всіляко відраджували єпископа від неї. Наприклад,

на єпархіальному соборі у 1694 р., власне,

ченці і представники братств стали головною

опозиційною силою до пропозицій єпископа

і запевнили, що якщо владика таки зробить

цей крок, то вони його не підтримають.

Але навіть після офіційного проголошення

унії в єпархії частина монастирів не змінила

своєї позиції і довго опиралася її прийняттю.

Наприклад, щойно близько 1708 р. прийняли

унію обителі, які підтримувало Львівське Ставропігійне

братство, – монастир св. Онуфрія і

чернеча громада при храмі Успіння Богородиці

у Львові. У 1710 р. перейшов на унію

Угорницький монастир, а близько 1721 р. –

Крехівський. Значно довше протистояли унії

монастирі, підвладні скитові Манявському -

щойно близько 1732 р. прийняли унію Товмацький

і Коломийський монастирі. І найдовше

– аж до свого закриття у 1786 р. – тримався

Православ’я Манявський скит.

Андрій ПАВЛИШИН.

м. Львів.

Святий Іов Княгиницький –

основоположник скиту Манявського

В доленосний для святого Православ’я

час було засновано Манявський

скит і першим його ігуменом став Іов

Княгиницький. Народився він у Тисмениці

на Прикарпатті. Сім’я, в якій народився

Іван (його світське ім’я) була досить

заможною. Батьки віддали молодого

юнака на навчання до монастирської

школи в Уневі, після закінчення якої

майбутній подвижник став навчатися в

Острозькій Академії, яка була щойно

заснована великим князем Костянтином

Острозьким. Цей захисник українського

православ’я добре розумів, що без

високої освіти не можливо було протистояти

католицькій єзуїтській освіті.

Князь Костянтин Острозький запросив

Івана Княгиницького на викладацьку

працю і до богословського освітнього

гуртка Острозької Академії.

Потяг до чернечого життя й усамітнення

в молодого дидаскала (учителя)

був досить сильним. Одного разу він зустрівся

в Острозі із афонським ченцем

і його розповідь настільки запала в

душу Івана, що той невдовзі вирушив

на Афон, подібно до того, як колись Антоній

Печерський перше, ніж просяяти

своїми подвигами на Печерській горі,

пішов на Афон для того, щоб набратися

досвіду чернечого життя і молитви.

Тут, на святій афонській горі, Іван

Княгиницький приймає чернецтво з іменем

Єзекиїль. Через деякий час 1598 р.

чернець Єзекиїль із афонськими ченцями

прибув в Україну для збору милостині.

В 1600-01 роках він знову прибув

в Україну і залишився тут розбудовувати

монастирське життя. Берестейська

церковна унія 1596 року внесла свої

корективи в українське церковне життя.

Тепер відданими святому Православ’ю

залишались лише монастирі. На

запрошення Львівського єпископа Гедеона

Балабана, який залишився на

той час єдиним архієреєм, вірним Православній

Церкві, Єзикиїль Княгиницький

відроджує чернече життя в

Унівському, Дерманському, потім Угорницькому

монастирях. Згодом приймає

велику схиму з іменем Іов.

Подвиг схимонаха був величним.

Він багато працював, постійно перебував

у паломницьких подорожах.

Відомо, що 1619 р. він

відвідав Києво-Печерську лавру,

але вже як фундатор Манявського

Хрестовоздвиженського скита.

Ще 1606 р. преподобний Іов Княгиницький

поселився поблизу Краснополя

в «кущі під смеречієм» під горами

Карпат. Згодом до нього стали приєднуватись

інші ченці, які шукали

справжнього чернечого подвигу. Коли

помножилась братія, то Іов, будучи не

в священичому сані, став шукати такого

ченця, який би міг священнодіяти

та відправляти для братії богослужіння.

Жереб впав на диякона Феодосія,

який, за свідченнями, був племінником

Іова. Після рукоположення в ієромонаха,

на прохання Іова Феодосій стає першим

ігуменом Манявського скита. Вручаючи

жезла ігумену Феодосію, преподобний

Іов сказав: «Будь пастирем і

учителем стада цього, зібраного Богом.

Ти єси ієромонахом і духовником

нашим, тобі подобаєт бути ігуменом, а

я буду тобі по моїм силам помагати,

поки буду жити».

Так засяяла в українському Афоні

священна двійця, що прославила чернечими

подвигами весь карпатський

край і всю Україну. 1620 р. Константинопольський

патріарх Тимофій та

Олександрійський Кирило Лукаріс надають

скиту, який на той час вже мав

40 ченців-подвижників, статус ставропігійного

монастиря.

Під документами Київського православного

собору 1628 р. зустрічаємо

підпис ігумена Феодосія Манявського:

«Многогрішний Феодосій, ігумен

Скитський і Угорницький, Прот (старший)

монастирем воєводства Руського,

Белзького і Подольського власною

рукою». З цього підпису можна зрозуміти,

що в часи ігуменства Феодосія

Манявській обителі стала належати

велика кількість монастирів на заході

України, в теперішніх землях Польщі

та Румунії. Відомо, що до заснування

Манявського монастиря мав причетність

і преподобний Іван Вишенський,

уродженець м. Судової Вишні (тепер

Мостиський район Львівської області),

захисник православної віри та

подвижник Афону.

Своїми невтомними молитовними

трудами та працею преподобні розбудували

Манявський Хрестовоздвиженський

скит, в якому подвижалась

велика кількість монахів. Вже через

десять років після смерті преподобного

Феодосія число братії зросло до

двохсот ченців, про що свідчив Київський

митрополит Петро Могила, кажучи:

«Іди на Покуття в Скит; там знайдеш

двісті ангелів, які в тілі живуть…».

Власний кореспондент.


6

Листопад 2009

Дорогі брати й сестри, Причастя Святих Дарів дає нам можливість єднатися з Ісусом Христом, а через

Нього один з одним у справжню євангельську общину, в якій є віра, надія і любов, у якій можемо співвоскресати

з розп’ятим Спасителем. Дуже рідко причащаючись, ми нехтуємо цим даром, тому й маємо багато

духовних падінь, а громади наші є скоріше «приходами», куди тільки приходять, а не общинами, у яких живе

Любов - Ісус Христос.

Хочемо познайомити вас із уривками з книги «Як ми віруємо» православного архієпископа Фінляндського

Павла, який стояв біля витоків сучасного руху за Євхаристійне відродження в Православній Церкві.

Нехай вони будуть нам на духовну поживу. Христос посеред нас!

Прийняття святого

Причастя

Божественна Літургія - воістину

«небо на землі», як говорить Іоан Кронштадтський,

священик, що жив на початку

минулого сторіччя і що мав дари

зцілення і прозорливості. Він сам

здійснював Літургію щодня.

Нам даровано небесну трапезу І ми

чуємо слова самого Христа: «Прийміть,

споживайте, це - Тіло Моє.., Пийте з

неї всі, бо це- Кров Моя Нового Завіту,

що за багатьох проливається на

відпущення гріхів...».

Чи можемо ми сумніватися, що ці слова

закликають усік віруючих приймати

Причастя за кожною Літургією! У древній

Церкві тільки нехрещені і ті, що каялись та

через важкі гріхи були відлучені від участі в

Причасті, залишалися без прийняття Святих

Дарів. Але вони не чули заклику Христа.

Вони повинні були залишати храм до початку

Літургії вірних. Зате було абсолютно неможливим,

щоб люди, що залишалися на

Літургії вірних, не причащалися. Згодом, з

охолоджуванням любові серед християн,

стало звичаєм, що в Причащанні бере участь

тільки частина присутніх членів Церкви або

навіть лише духовенство, що служить.

У наш час започаткований так званий

літургійний рух, що шукає повернення до

давньої літургійної практики. Це призвело

до того, що в багатьох місцях серед

православних, особливо на Заході, став

відроджуватися давньохристиянський

звичай причащатися якомога частіше.

Ми, в усякому разі, можемо дотримуватися

тієї практики, про яку мовиться в

Хто вони – Свідки Єгови?

Великою проблемою на теперішній час для християн

є діяльність організації Свідків Єгови, які своїм

спотворенням і перекрученим вченням вводять в оману

людей, не окріплих в християнській вірі, які до кінця

не зрозуміли і не увірували в догмати Православної

Церкви. На жаль, в основному, це молоді люди, які починають

своє християнське життя. Або люди, які за

часів атеїзму з якихось певних причин не мали змоги

впізнати Бога й увірувати в учення Церкви, догмати

якої були укладені від часів апостольських на основі

Святого Письма і Вселенськими Соборами. Тому, перебуваючи

в пошуках правдивої віри, вони досить часто

можуть зустрітися із Свідками Єгови і, зважаючи на

їхню люб’язність, прислухатись до їхнього перекрученого

й облудного тлумачення Святого Письма.

Саме про них пише святий

апостол Петро: «Були в народі й

пророки неправдиві, як і між

вами будуть учителі ложні, які

введуть погубні єресі й відрікшися

Владики, що відкупив їх, наведуть

на себе скору погибель»

(1Петра 2:1). Хіба вони не

«відреклись Владики, що відкупив

їх» проповідуючи, що Ісус

Христос творіння, і відкидають

Його рівність Богу Єгові? З усіма

правдами віри, об’явленими у

Святому Письмі, Свідки Єгови

розправилися із справжньою сатанинською

спритністю, перекручуючи

їх на свій лад. Усі відомі

Церкві єресі, проти яких скликались

Вселенські Собори, вони

доносять до людей, як той давній

смердючий бруд, і при тому називають

себе християнами.

Людям, які цікавляться догматами

Церкви, відомо, що одним

із основних догматів, для християнина,

є догмат про Пресвяту

Трійцю, тож чи є вони християнами?

Вони вірять лише в Бога

Отця, Якому ім’я не тільки Ягве

Як ми віруємо

Новому Завіті. Тоді християни збиралися

регулярно в перший день тижня - для

«ламання хліба», тобто здійснення Євхаристії.

Цей день вони називали Днем

Господнім, оскільки він є днем Воскресіння

Господнього. Цього дня, тобто щонеділі,

у всіх парафіях правиться Літургія,

і ніщо не повинне перешкоджати нам

брати участь під час Літургії дня Господнього

всією сім’єю в таїнстві Євхаристії.

На життя, але не в осуд

Христос говорить про важливість

Причастя: «Якщо не споживатимете

Тіла Сина людського і не питимете

Його Крові, не матимете в собі життя.

Хто споживає Моє Тіло і п’є Мою Кров,

той має вічне життя, - і Я його воскрешу

останнього дня» (Ін. 6:53-54).

Почувши ці слова, юдеї обурилися.

Ми ж знаємо, про що йде мова. «Життя

в нас», дійсне життя у вірі, можливе

тільки «во Христі», тобто в дійсному

єднанні з Христом, яке здійснюється у

святому Причасті. Це єднання триватиме

до самого дня воскресіння: «І Я воскрешу

його останнього дня» (Ін. 6:40, 54).

У багатьох парафіях Фінської Православної

Церкви вже стало звичаєм, що віруючі

причащаються за кожною Літургією. Але при

цьому необхідно пам’ятати попередження

апостола: «... хто негідно їсть і п’є, той в

осуд собі їсть і п’є, не розмірковуючи

про Господнє Тіло» (І Кор. 11:29).

...Необхідно постійно готуватися зустріти

у Святих Дарах воскреслого Христа.

Приготування включає в себе піст. Православний

молитовник містить молитовне

правило, тобто ряд молитов, призначених

для прочитання вдома перед Причастям.

(Єгова), але пророк Осія називає

Його: «Господь Бог Саваоф, Господь

– ім’я Його» (Осії 12:6).

У Святому Письмі Господь

названий Предвічним, Спасителем,

Святим, Елохім. Дійсно,

першим запитав Бога про Його

ім’я пророк Мойсей: «І промовив

Господь до Мойсея: «Я той,

хто є»…». (Вихід 3:14), - що в

єврейській мові звучить як

«Ягве». Назва Єгова виникла

через багато століть по Різдві

Христовому, коли Біблія

єврейською мовою читалася не

євреями, а кимось з іншого народу,

який недосконало знав

єврейську мову, і тому Ягве

прочитав, як Єгова, що підтверджують

самі Свідки Єгови. Досить

часто Свідки, спілкуючись

з людьми, говорять їм, що Православна

Церква не прославляє

і не згадує імені Бога-Ягве

(Єгова). І тут вони глибоко помиляються,

тому що, на відміну

від них, Церква не порушує третьої

заповіді, з десяти, даних

Мойсеєві: «Не взивай імені Гос-

Молитовний настрій також перетворює

мале почуття голоду, що переживається

тілом, на духовне спілкування з Богом. Таке

приготування пробуджує душу до упокорювання

і покаяння, які необхідні для

участі в Таїнстві.

Саме про це говорить апостол: «Хай же

людина себе випробовує і ось так хай

пода Бога Твого намарно», і не

згадує того першого імені, яким

Господь назвався вперше перед

Мойсеєм, так як і інших імен

Бога без пошани і благоговіння.

Усі, хто приходить до Храму

Святого, завжди чують, таке

відоме «Алілуя», адже воно і перекладається

з єврейської

мови, як «Слава Ягве».

Церква Свята Православна

особливо шанує ім’я Бога Ісуса

Христа. Другу особу Святої

Трійці, Бога Сина, Бога Слово,

бо каже святий апостол Іван Богослов:

«Споконвіку було Слово,

і з Богом було Слово, і Слово

було - Бог». (Іван 1:1). Свідки

Єгови вважають, що Ісус Христос

не є Богом, і подібно як ті, хто

в свій час підтримував єресь Арія,

говорять, що Ісус Христос є сотворений

Богом Отцем, називають

Його Архангелом Михаїлом,

і що Він є підвладним сином Ягве

(Єгови). Однак апостол Павло

пише: «Він, існуючи в Божій природі,

не вважав за здобич свою

рівність із Богом». (Пилип.2:6). Ці

слова свідчать, що Ісус Христос

не є підвладним, але рівним Богу

Отцю.

Господь Ісус Христос сам себе

називає Богом. Тобто подібно, як

Бог Отець назвав себе Мойсеєві,

Він сказав: «Істинно, істинно

кажу вам: перше ніж був Авраам,

Я Є». (Іван8:58). Апостол Іван

Богослов неодноразово підтверджує,

що Ісус Христос є Бог, він

пише: «Ми знаємо також, що божий

син прийшов і дав нам розум,

щоб ми правдиво пізнали.

Ми – у Правдивім, у Його Сині

Ісусі Христі. Він правдивий Бог і

життя вічне.» (2Іван5:20).

Свідки Єгови говорять, що

Ісус Христос є Богом лише людей,

оскільки приніс Себе в жертву

заради нас і не більше. Та Святий

апостол Павло пише: «… їхні

отці, з них і Христос тілом, який

над усім – Бог, благословенний

повіки.» (Рим.9:5). Отже, Господь

Ісус Христос, хоч і прийняв Собі

людську природу, є Бог в Тройці

Святій, «який над усім».

Христос є вищий за аналогів

і аж ніяк не є Архистратиг Михаїл.

Про всю велич Його описує

апостол Павло в посланні до

євреїв у першій главі.

Зневажають своїм вченням

Свідки Єгови не лише другу Особу

Пресвятої Тройці Господа нашого

Ісуса Христа, але також і

Духа Святого – третю Особу

Пресвятої Тройці. Вони доносять

до людей той давній і вже на певний

час забутий, сморід єресі

Македонія, що була засуджена

другим Вселенським Собором. У

своєму вченні вони говорять, що

Дух Святий не є особою, Він

лише «діюча сила Ягве(Єгови)»,

подих і енергія, якою Бог Отець

управляє Всесвітом. Але Святе

Письмо доводить, що Дух Святий

це є свідома діяльна особа. Сам

Господь Ісус Христос говорить

про Нього, як про особу, яку

зішле Отець в Його ім’я і Він,

тобто Дух Святий, «навчить вас

усього і все вам нагадає, що Я

сказав вам». (Іван14:26). Як Дух

Святий самостійно може навчити,

якщо він лише «діюча сила»?

у кожній своїй розмові, де Господь

говорить з апостолами про Духа

Святого, Він говорить про Нього,

як про самостійну Особу. А

якщо прислухатися до того, що

говорять Свідки Єгови про Духа

Святого, а саме, як про діючу силу

Бога Ягве(Єгови), і прийняти до

уваги те, що вони не визнають

їсть хліб та п’є з чаші» (І Кор. 11:28).

Але ніхто не повинен заради відчуття

своєї негідності не слухати заклику Господнього

або вважати, що він, рідше причащаючись,

може краще підготуватись до Причастя

і бути гіднішим. Відчуття негідності і є

єдиний правильний настрій, який дозволяє

нам приймати найвищу милість Божу (Святі

Дари), запропоновану нам, як абсолютно

вільний дар.

Підготував диякон Віталій ПОРОВЧУК.

Газета «Православне діло», 1, 2009 р.

Ісуса Христа Богом, а творінням,

то як зрозуміти слова Спасителя:

«Як прийде Утішитель, якого

зішлю вам від Отця, дух істини,

який від Отця походить, то він

свідчитиме за мене». (Іван15:26).

Яке відношення до діючої сили

Ягве(Єгови) може мати, за їх

вченням, творіння Ісус Христос і

як Він може послати апостолам

силу Свого Творця?

У Діянні святих апостолів читаємо:

«Зважайте на самих себе

й на все стадо, над яким Дух Святий

поставив вас єпископами,

щоб пасти Церкву Божу, що її він

придбав кров’ю власною».(Діяння20:28).

Чому у цьому вірші сказано

«Дух святий поставив вас

єпископами», - а не Бог Ягве

(Єгова)? Як Дух Святий, як діюча

сила Ягве(Єгови), придбав

«кров’ю власною» Церкву?

Отож цей вірш абсолютно заперечує

вчення Свідків Єгови і

підтверджує те, що Бог є у Тройці

Святій Отець, Син і Дух Святий,

як єдиний Бог, бо має власну

кров від людської природи, яку

прийняв друга Особа Пресвятої

Тройці Бог Ісус Христос. Саме

нею Він страждав, проливаючи

на хресті власну кров за людство.

Помер, зійшовши душею до пекла(шеолу),

і визволив праведні

душі людей, ув’язнені дияволом.

Воскрес і вознісся на Небо, сівши

по правиці Бога Отця, тобто,

людською природою і божественною

Він бере участь в управлінні

Всесвітом.

Тому будьмо обережні із

вченням Свідків Єгови, не спокушаймося

їхнім великим заблудженням

і маймо віру в Єдиного

правдивого Бога у Тройці

Святій.

Протоієрей Василь ЯНУСЬ,

с. Сушно, Радехівський

деканат, Львівщина.


Листопад 2009 7

МОЛОДІЖНА СТОРІНКА

Святість подружжя та спокуси сучасного світу

Ще у IV ст. до Різдва Христового грецький філософ Сократ ганьбив

афінян за моральну зіпсованість, але пізніше висловив сподівання,

що молодь врятує націю і на неї треба звернути особливу увагу. Подібна

ситуація і сьогодні. Якщо сучасна молодь отримає від старшого

покоління добру науку, підкріплену батьківським прикладом, то можна

сподіватись на щасливе майбуття нашого народу.

В наш час військові конфлікти між народами

відходять у небуття, натомість розгоряються

війни на економічному, інформаційному

полі, та як ніколи раніше актуальною

стає війна за мораль - боротьба за

людські душі. Дехто докладає багато зусиль

та коштів, щоб наш народ позбавити найціннішого

скарбу, який передається із покоління

в покоління - православної віри та

благочестя. У Книзі Приповістей Соломона

читаємо: «Господь – щит для тих, що в

Нього захисту шукають» (Пр.30,5). Саме

завдяки розумінню цієї істини ми збереглись

як нація. Якщо ж народ, який немає ні

«ядерного щита», ні економічного процвітання

позбавити моралі - він стане беззахисним,

і з нього можна тоді робити

«німих рабів». І ми вже бачимо, як це відбувається:

дешева робоча сила, сексуальне

рабство, торгівля органами і т.д.

Надійна будівля починається із міцного

фундаменту, а християнська громада – з

сім’ї. Тому найнебезпечніше зло для сучасного

покоління - це руйнування святості

подружжя, спотворення родинних цінностей.

Сім’я – це домашня Церква. Яка сім’я

- таке й суспільство, яка родина – така держава.

Український педагог К.Ушинський повчав:

«Родина - перша школа, а мати - перша

вчителька». Головний обов’язок батьків

- виховувати дітей у послусі й пошані до

старших. Обов’язком дітей у родині є: шанувати,

любити, слухати своїх батьків, а на

старість їх доглядати. Родина як перша

школа навчає дитину рідної мови, практикує

релігійне життя, формує характер і виховує

чесноти як християнські, так і громадські,

зокрема: правдомовність,

щирість, патріотизм, чесність і милосердя.

Засади родинних відносин ґрунтуються на

любові. Маленька дитина інстинктивно тягнеться

до своїх батьків, які її годують, зодягають

і піклуються про неї. Коли між батьками

бракує згоди, то це гостро відчуває дитина,

яку це дуже ранить. Своєю немораль-

Новела

... В думках ні одного, навіть

найкоротшого рядка... Звинувачую

у всьому втому ... Вимикаю

світло, щоби якнайшвидше заснути...

І куди ж поділась та довгоочікувана

муза?

Слова рвуться з душі на папір

але, зупинені якоюсь невидимою

перешкодою, зостаються лише

думками... Навіть найпростіший

набір нісенітниць не хоче написати

рука. І почуття поволі душать

мене, ослаблюють кожну клітину

тіла, мучать серце і кричать, так і

залишаючись непочутими...

Зошит і ручка на столі, та за

сьогоднішній вечір знову ж таки не

наважуюсь написати жодного римованого

рядка...Суцільна маячня,

яка заповнила ввесь внутрішній

світ, не дозволяє мені писати... Стомилась!

Стомилась! Стомилась

виривати з себе цю гірку правду.

Плачевно страшно. Цей біль, мабуть,

найважчий з усіх... Найжахливіше

зізнання поволі зривається

з уст: я більше не можу писати...

Вкотре перечитую старі вірші

і знову таки нічого... Жодного здогаду,

жодної тези, жодних почуттів,

жодних спогадів... Кажуть,

у поетів таке буває... Треба тільки

перечекати. І я, як найслухняніший

учень, кидаю ручку і чекаю день,

два, тиждень, а потім, зібравши в

собі ті джерела якогось сіро-німого

натхнення, наважуюсь спробувати

ще раз... І знову розчарування....

З душі вирвали всю ніжність,

лагідність, мрійливість, цим самим

розоривши поверхню того, здавалось

би, невичерпного джерела

поезії. Яка ж це мука! Лихоманить

від холоду... Так хочеться, щоб цей

НАШІ ТАЛАНТИ

страшний кошмар залишився

всього лиш сном... Але ні! Він тут!

Він в реальності! Він катує стривожену

і немічну душу, а її сльози

боляче згорають в моєму внутрішньому

світі, як нікому не потрібні

зірки! Він підстерігає мене при

найменшому прояві щастя! Терпіти

не можу цей сон!

І мої намагання позбутися його

стають лиш химерними мареннями

переповненого почуттями серця

- ілюзією... Вона, як маленька

беззахисна пташка, відчайдушно

намагається втекти крізь зачинене

вікно, при цьому болісно б’ючись

всім тілом об шибу... Не вистачає

сліз чи просто їх нема... Музо,

де ти? Озвися, благаю! Прошепочи

хоч щось! Не покидай мене!

Поглянь, я страждаю без тебе! Ти

потрібна мені...

В думках ні одного, навіть найкоротшого

рядка... Звинувачую у

всьому втому... Вимикаю світло,

щоб якнайшвидше заснути... Повіки

повільно опускаються, оскаженілий

біль стихає, і стає легше

дихати, відступає неміч... Ручка і

зошит, пронизані прозою, все ще

чекають на столі геніальних

рядків... На устах тремтить притихла

молитва...

І раптом щось так гостро розриває

душу навпіл! Ріки рядків!

Після довгого часу мовчання вони

знову виливаються назовні! Заледве

встигаю записувати їх! Рука

гарячково бігає по аркушах! І

скільки поезій постають! Скільки

муз одночасно кидають у душу

натхнення!

... Вранці тремтячими руками

беру зошит... Після такої нічної

поетичної лихоманки там мали б

говорити віршами багато сторінок!

О ні! Нічого... Жодного рядка...

Цей сон, мабуть, не закінчиться

ніколи...

Цей біль поета найважчий з

усіх... Найжахливіше зізнання поволі

зривається з уст: я більше не

можу писати...

(В основі новели відображені

реальні почуття, які довелось

пережити мені...

П.С. А муза таки прийшла...

Згодом, зовсім згодом... Як же я

бережу її!).

Наталя ДОВГАНИЧ,

11 клас, м. Долина,

Івано-Франківщина.

Для чого жити?

Чи варто жити на Землі,

не скаже хтось напевно.

А можe, живеш просто так,

а може, й не даремно.

Можливо, в тобі якийсь дар,

А може, в тобі чудо,

Яке веде усіх до хмар,

щоб жити краще було.

Можливо, колись за тобою

в бій піде сильне військо

для того, щоби захищати

мову материнську.

Мову, за яку наші предки

боролися й страждали,

а не яку збіднілі люди

на іншу проміняли.

Збіднілі люди не від грошей,

Не від щастя й слави,

А від того, що у серці

повага й честь пропали.

Від того, що уже давно

Вони не люди – хами.

Зреклися вони України –

Зречуться скоро мами.

Нам треба завжди пам’ятати

Франка і Шевченка.

Житимуть вони у серці,

Житиме і ненька.

ною поведінкою батьки можуть відштовхнути

дитину від себе. Гідне пошанування

батьками один одного є найкращим прикладом

до наслідування для дітей. І. Котляревський

у п’єсі «Наталка Полтавка» повчає:

«Де згода в сімействі, де мир і тишина,

Щасливі там люди, блаженна сторона.

Їх Бог благословляє, добро їм посилає

І з ними вік живе!».

Але через телебачення та друковані

засоби інформації нам нав’язують спотворене

поняття про подружжя і його завдання.

«Насолода смаком», «Смакує довше»,

«Слухай своєї спраги!», «Сила нових бажань»,

«Відчуй задоволення». Це приклади

реклами, яка звертається до фізіологічних

потреб в людині і пропонує цілу світоглядну

модель – шукати власного задоволення.

Сприяють виникненню конфліктів в родинах

відповідні фільми, які діють на

підсвідомість людини, особливо дітей та

підлітків. Пропагуючи жадобу статевих задоволень,

а подружжя як щось, що можна

поміняти, якщо воно не приносить для

мене задоволення, такі фільми створюють

погляд на родину, як на «інструмент

мого задоволення». Звідси небажання

присвятити себе немічним та старшим

членам родини, практика сучасного суспільства

усувати тих, хто відволікає «мене

від мене самого», від моїх потреб і бажання

насолоди. Ненароджені майбутні діти

усуваються шляхом аборту, а народжені

шляхом дитячого будинку. Люди похилого

віку усуваються через будинки престарілих,

евтаназію і т.д. З таких родин утікають

діти, бо не відчувають належної уваги

та любові. Такі родини розпадаються,

бо прагнення задоволення схиляють їх до

пошуку щоразу нових, неприродних способів

інтимних стосунків. Звідси розлучення,

розпуста, блуд...

Для переважної більшості молодих

хлопців і дівчат важко відповісти на запитання:

«Чому Ви одружуєтесь?». Дуже часто

їхні пояснення зводяться до: «Ну, мабуть,

так треба, підійшов відповідний вік,

чи батьки наполягають», або ж подружжя

часто розуміється як узаконення гріха чи

статевого потягу, або бізнес-контракт, з

якого необхідно користати. І рідко яка

пара усвідомлює шлюб як образ чогось

божественного, надлюдського, чого початок

є тут, на землі, а завершення і сповнення

— на небі, у вічності. Тому апостол

і говорить: «і вони обоє будуть одне тіло.

Це велика тайна, а я говорю про Христа і

про Церкву» (Еф. 5,31-32).

Дорогі хлопці і дівчата, поважно ставтесь

до вашого майбутнього одруження.

Пам’ятайте, що це зв’язок на все життя,

який несе вам не лише приємності і задоволення,

але й великі і важливі обов’язки

перед Богом, самими вами, вашими

дітьми, перед Христовою Церквою, своїм

народом і нашою державою.

Премудрий Соломон повчає: «Хата і

маєток – спадщина батьків, а жінка розумна

– від Господа»(Пр.19,14). Як же

можна сподіватись на Божу допомогу у

виборі пари і в той же час зневажати Господа

і порушувати дошлюбну чистоту? Як

часто ця біла сукня і фата нареченої не

символізує цноту, а прикриває гріх… Сучасна

наука свідчить про явище «телегонії»,

яка проявляється у тому, що як

внутрішні якості так і зовнішні ознаки першого

статевого партнера жінки проявляються

у її майбутньому потомстві. А які

будуть діти, якщо цим «першим» був наркоман,

або причиною близькості було

«вино, яке довело до розпусти»(Еф.5,18)?

Ці наслідки підтверджують Божу істину

про відповідальність за гріх: «Хто чинить

перелюб, не має той розуму, - він знищує

душу свою»(Пр.6,32). Що вже згадувати

про різні хвороби, які є наслідком невпорядкованого

статевого життя! Багато говориться

про боротьбу з цими недугами;

реклама різноманітних засобів, що мають

на меті захист від цих хвороб, спонукає

користуватись ними – тобто грішити із захистом!

Але чомусь майже не говориться

про головне – усунення причини їх появи.

Треба нагадувати не про «броню і захист»,

а про християнську мудрість: «Незайманість

до шлюбу, вірність до смерті!» Ось

ефективні ліки і захист від різних хвороб!

І не тільки в цьому користь цнотливості.

Роман БОЙКО,

16 років, с. Ясенівці

Золочівського району.

Вона є передумовою щасливого життя в

подружжі і Божого благословення на подругів

та їхніх дітей: «У своїй неповинності

праведний ходить, - блаженні по ньому

сини його!»(Пр.20,7).

Було б добре очистити телеефір,

друковані та інтернет видання від цієї гидоти,

яка забруднює душі, розбещує молодь

і сприяє руйнуванню сімей. Але оскільки

це продумана і добре оплачена

робота ворогів Бога і Христової Церкви та

недругів нашого народу, ми не маємо

можливості заборонити це показувати.

Та в нас є інша можливість – ігнорувати

цей бруд, заборонити собі і своїм близьким

дивитись на це! На нас будуть «пальцем

показувати», насміхатися що ми «не

з цього світу», але ми згадаємо слова

Спасителя: «Радійте і веселіться, бо велика

ваша нагорода на небесах!» - і перенесемо

ці випробування нашої віри. Бо ми є

християни, і маємо способом життя

відрізнятися від іновірців, атеїстів чи охрещених

поган, інакше не увійдемо в Царство

небесне.

Нехай Господь Бог простить нам

наші гріхи, всіх нас благословить і допоможе

бути витривалими в православній вірі до

кінця, бо «хто витримає до кінця, той спасеться»(Мт.10,22).

Протоієрей Михайло КРАВЧИК,

с. Мальчиці Яворівського деканату,

що на Львівщині.

Володимир САВЧУК

Народився 23 березня 1956 року в селі

Кузаві на Підляшші. Першу едукацію

отримав у Черемусі, в початковій школі.

В дорогу дорослого життя накерувався

у Білосток. Тут закінчив енергетичний

технікум. І так пройшло вже тридцять

років як перенісся до міста.

Вірші писав польською і білоруською

мовами, які вивчав у школі. Видав дві

книжки по-білоруськи та одну попольськи.

Підготовив чергову польськомовну

книжку. Писати українською почав

з намови Яна Леоньчука - письменника

і перекладача.

І так рідну мову батьків пробує записати на папір. Без

української освіти важко добувати літературний звук

рідного слова.

На Підляшші

Падає день, гасне надія

соловей щебече

на зірню ніч

у Рокітнім лузі

дереза доспіла

мені все здається –

козацька січ.

Так на Україну

звертаються очі,

а польська шляхта

відкрилась на Львів

мій Києве братній

мій Києве рідний

тут землю росила

дідів наших кров.

Через кордони несли

рідну мову та волю

несли в світ широкий

і Божу новину

ішли проти вітру

козаки недолі

сльози землю росили

на всю Україну.

* * *

В дорогу дорослого життя

Господь послав мені надію,

щоб міг утвердити довір’я

у козацьку дію.

Прошу Тебе, мій милий Боже,

дай мені силу та відвагу,

бо хоч не з козацького я роду –

шаную славу та повагу.

Ніхто в селі не підказав,

як відчувати глибінь душі,

передусім тепер я бачу

досвід теперішнього світу.

Скажіте! - Ми є українці!

Покинуті чужому світу

шануєм мову нашу рідну

та переносимо на діти.

- Боже! - Продай мені куточок

Неба...

На краю берега стою,

А бачу, що мене не хочуть –

Тільки поезію мою…


8

Дитяча сторiнка

Листопад 2009

Сторінку підготувала Віра МАРКОВИЧ.

Приходьте, діти, до кринички

Напитись чистої водички.

А та водиця непроста,

Бо це — наука про Христа.

................................................................

Знайся з добрими силами, а не злими!

Хелоуін

Я йшла по місту і тричі за короткий

час траплялися мені гурти учнів

і молоді, які згадували про «Хелувін».

Невже, подумала я, так і дальше заохочується

молодь до святкування

цього сатанинського свята?

Знаю, що в Америці воно вже

перетворилося на зовсім ніби-то

мирне свято. Його з нетерпінням

чекають діти, бо одягають у цей

день розмаїті костюми і маски,

правда, далеко не позитивних героїв,

а ще: приносять додому мішки

цукерок, котрі ласують упродовж

місяця.

Такий час тепер настав, що все

нове, а тим паче чуже, сприймається

з особливою цікавістю, в тому

знаходять якісь значний інтерес, не

заглилюючись у суть самого святкування.

Отож дізнаємося звідки взялося

це свято, які суть і символи воно в собі

несе. Вдаємося за допомогою до

комп’ютера, інтернету. Хелоуін – старе

кельтське свято (кельти населяли

Британію у дохристиянські часи). Це

свято називалося у кельтів самгейн.

Із запровадженням у часи християнства

свята «Усіх святих» відбувся збіг

у часі святкуання, бо хелоуін – в перекладі

означає свято усіх святих.

Атрибут свята світильник, виготовлений

із гарбуза. Одягнені в

біле, сіре, чорне діти лякають до-

78

рослих – вони у ролі примар.

Це свято магічної сили. По

всьому світу любителі духів, привидів

та усіляких жахів з усіх сил готуються

до гучного карнавалу. За

язичницьким віруванням західних

європейців у ніч перед хелоуіном

відчиняються двері у потойбічний

світ і духи померлих приходять на

Землю, щоб знайти собі підходяще

тіло – тому-то й відкуповуються.

Злі феї, кажани, скелети, упирі

(вампіри), відьми, зомбі – це персонажі

свята. Кольори: чорний,

сірий, помаранчевий, жовтий,

білий, червоний. Уся ця нечиста

сила опускається на землю.

Євангелисти у США не визнають

цього свята і стверджують, що

його святкуванням зловживають

сатанинські сили.

У Європі, в наш час влаштовують

вечірки у замках, де з’являються

примари. Німці влаштовують жахокарнавал

у замку Франкінштейна.

Буває, що глядачі одягають найжахливіші

маски і навіть влаштовують

страти.

У японців навіть видресирували

риб в акваріумі, аби ті лякали відвідувачів.

Під керівництвом водолаза

рибки гуртуються і формують величезну

пащу на кшталт гарбузячої.

Ми, християни, робімо висновки

для себе...

9

21 листопада – свято всіх сил

небесних

безтілесних

Походження імен

Латинські імена Петро, Степан

походять від назв конкретних

предметів:

Петро – камінь,

Степан – вінок. Цікаво згадати,

що Стапан Руданський, український

письменник, так і підписував

свої твори – Вінок Руданський.

Деякі імена пов’язані зі словами,

що означають людську вдачу,

для прикладу чоловічі імена:

Андрій – хоробрий,

Остап – стійкий,

Тарас – бунтівний,

Леонід – син лева,

Григорій – не дає спати.

Жіночі імена:

Варвара – іноземка,

Домна – господиня,

Зоя – життя,

Катерина – чиста, непорочна,

Ірина – мирна,

Євдокія – та що має добру славу.

Походження імен на слов’янській

основі:

Володимир, В’ячеслав,

Владислав, Мечислав, Мстислав,

Ростислав, Ярослав – то

були князівські імена, яких простим

Іди за приказкою

Не бійся закону, а бійся судді.

Де гроші говорять, там правда

мовчить.

Ти йому про діло, а він тобі про козу білу.

Коня кують, а жаба ногу підставляє.

Вперся, як на пень заїхав.

Від погляду молоко кисне.

Чим розумний встидається, тим

дурніший величається.

Хто знає встид, той має і совість.

На дерево дивись, як родить, а на

людину – як робить.

людям не давали. Даючи імена

своїм дітям, наші предки сподівалися,

що діти отримають певні

риси характеру, або життя їхне

складеться так, як би хотілося

батькам.

Князівські імена Ігор та Олег

– скандинавського походження.

Ім’я Ігор пов’язують зі словом

«вар» – воїнство, сила. Ім’я Олег

означає священний. Імена Богдан

і Богданна – старослов’янські,

співзвучні від грецьких Феодот і Феодора,

що означає даний Богом.

Найбільш поширеними є давні

імена, які прийшли на Русь із прийняттям

християнства. Вони були

узаконені церквою і внесені в так

звані «святці» – своєрідний календар,

де на кожний день припадало

кілька імен, одне з яких давали

новонародженому. Іноді батькам

навіть доводилося задобрювати

священика, аби дав малюкові гарніше

ім’я.

Християнські імена пов’язані

з древньоєврейською, грецькою

і латинською мовами. Тепер,

звичайно, вони втратили

своє первісне значення й іноді

навіть звучання.

21 листопада православні

християни мають гарну

нагоду вшанувати тих,

хто невидимі, але завжди при

нас, нас охороняють, без слів

наставляють, спонукають

до добрих, Божих справ. Це

– ангели.

Святі люди, які мають

дар бачити те, чого не бачимо ми,

грішні, кажуть, що ангел-охоронець стоїть

завжди за нашим правим плечем. Але це

тоді, коли ми своєю поведінкою не відганяємо

його, післянця Божого, нашого найвірнішого

друга, невидимого, німого, але такого

надійного.

Недавно одна бабуся розповідала мені

якось у лікарні, з якої вже і не сподівалася вийти

живою, що їй приснився її ангел-хоронитель.

Він був дуже гарний і лагідно дивився

на неї. Вона стала благати його,

аби не зникав, щоб вона добре запам’ятала,

як він вилядає. А вранці взялася

малювати його на клаптику паперу,

аби лише не забути.

І хоча, як казала

вона, малювати

добре не вміла, але

вийшла у неї чітка

голівка ангела.

Цей клаптик паперу

вона досі носить

постійно при

собі і дуже пильнує,

аби десь не

пропав.

Богдан ЧАЛИЙ

Осінь

Наче притомилось сонечко

привітне,

У траві пожовклій

молочай не квітне,

Облетіло літо листячком

із клена,

Лиш ялинка в лісі

сонячно-зелена.

Журавлі курличать –

Летимо у вирій!

Пропливає осінь

на хмаринці сірій...

Цвітнуть

у городичку

айстри

А назва цієї квітки походить

від латинського слова «астер»,

що означає зірка. Легенда розповідає,

що перша квітка айстри

виросла з пилинки, котра впала

на землю із зірки. Тому-то в тиху

зоряну ніч у квітниках чути тихесенький

шепіт – то айстри розмовляють

із зірками. А вони й

схожі на зірочки.

Як напише один дурень, то сто

розумних не розбере.

Усяк розумний по-своєму: один – спереду,

а другий – потім.

Не барись, а за діло берись.

Де руки і охота, там добра робота.

Зароблений сухар кращий украденого

бублика.

Кругом чуже, а всередині не наше.

Очам страшно, а руки завжди зроблять.

Де один панує, там сотня бідує.

Як бідний плаче, ніхто не бачить, а як

багач скривився – півсвіту дивиться.

ЗАСНОВНИК ГАЗЕТИ —

Львівське крайове ставропігійне братство

св. ап. Андрія Первозваного,

зареєстроване міністерством України

у справах преси та інформації.

РЕЄСТРАЦІЙНЕ СВІДОЦТВО: серія КВ 2335

Тим, хто бажає матеріально підтримати наше

видання, повідомляємо банківські реквізити:

ВАТ АКБ “Львів”

Р/р 260075157, МФО 325268,

код ЄДРПОУ 20785948

Подяка за Ваші пожертви друкуватиметься

на сторінках газети.

НАША АДРЕСА:

79008, Львів-8, вул.Руська, 3/1

Для листування:

м. Львів - 8, а/с 866

(032) 235-52-02

www.stavropigia.lviv.ua

E-mail: fediv.yuriy@gmail.com

Редактор Олег ПЕНДЕРЕЦЬКИЙ

Редакційна колегія:

Тарас ДМИТРИК, Віра МАРКОВИЧ, Юрій

ФЕДІВ, Володимир ХАРКО

Автори опублікованих матеріалів відповідають за точність

використаних фактів, цитат, власних імен. Редакція намагатиметься

найменше втручатися в авторський текст,

зберігаючи особливості стилю. Водночас залишає за собою

право редагувати, скорочувати подані матеріали.

Cтатті, світлини, малюнки, що надійшли в редакцію,

не повертаються.

Передплатний індекс — 35013

Друк газети виконаний у ДП ВПП МОУ «Армія

України» Замовлення

More magazines by this user
Similar magazines