Успенська вежа № 12 (2009)

ЩОМІСЯЧНА ВСЕУКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА СТАВРОПІГІЙНОГО БРАТСТВА СВ. АП. АНДРІЯ ПЕРВОЗВАНОГО 

За віру і дність! 

є 

Виходить з березня 1991 року ГРУДЕНЬ 2009 року № 12 (210) 

25 грудня – 20 років з часу відновлення 

Львівського крайового ставропігійного 

братства святого апостола Андрія Первозваного 

Важке блаженство 

вбогости духом 

Драматична історія 20-річного досвіду 

відродження на рідній землі Української 

Автокефальної Православної Церкви приголомшує 

нас відразливими картинами 

слабкодухости й зрад, реґулярними поділами 

й протистояннями – як спровокованими 

ззовні, так і викликаними недалекоглядною 

амбіційністю реґіональних лідерів. 

Але на цьому сумному тлі теплим і лагідним 

сяйвом освітлюють дводесятирічну 

дорогу Церкви справжні приклади жертовности 

й посвяти себе апостольській 

місії. Такими неперехідними взірцями 

завжди будуть для нас обидва святіші 

київські патріярхи, Мстислав і Димитрій, 

та їхня ставропігійна спільнота – активні 

миряни, що об’єдналися в грудні 1989 р. 

в Братство апостола Андрія Первозваного. 

Спершу братство виникло у Львові, а 

вже невдовзі, як і чотириста років тому, за 

його зразком почали створюватися аналогічні 

спільноти в інших містах Галичини, 

на Волині, в Києві, Харкові, Дніпропетровську, 

Полтаві, на Півдні. 

Є в духовному житті одна сувора закономірність. 

Ми зазнаємо поразки, коли 

покладаємося на себе самих – на свої 

сили, здібності, практику молитовного 

життя. Індивідуалістичні ілюзії людини 

потопають у хвилях життєвого моря. Та 

коли, розуміючи власну слабкість, ми 

мужньо покладаємо надію на Бога, «що 

завжди немічних уздоровляє і недостачу 

поповняє» (чин священичого рукоположення), 

раптом непомітний ангел стає 

Архистратигом Михаїлом (Одкр. 12:7-9), 

а наляканий нічною примарою галилейський 

рибалка вирушає хвилями 

озера до Вчителя (Мт. 14:25-32). 

«Блаженні вбогі духом, бо їхнє Царство 

Небесне» (Мт. 5:3) – недарма ж бо саме з 

цих слів починає свою найвідомішу проповідь 

Спаситель. «Убогість духом» - не 

тільки основоположна, але й вельми важка 

євангельська чеснота. Навіть найвідданіші 

Господеві апостоли, Заведеєві сини Яків 

та Іоан Богослов, почувши про наближення 

останніх днів земного служіння Вчителя з 

Назарету, запрагли були місць обабіч Нього 

в майбутньому месіянському Царстві 

(Мк. 10:35-41). І що ж відповів їм Ісус? «Хто 

з-поміж вас хоче стати великим, хай буде 

вам слугою, і хто з-поміж вас хоче бути 

першим, хай буде рабом усіх» (Мк. 10:44). 

Глибоко християнське прагнення духовної 

віднови, звільнення від ганебної ролі 

знаряддя окупаційної влади, жадання прориву 

за невидимі дроти влаштованого комуною 

«православного ґето» - не всі ці 

імпульси, що визначили перехід Петро- 

Павлівської парафії 19 серпня 1989 р. в 

юрисдикцію предстоятеля Української Автокефальної 

Православної Церкви, були 

зрозумілі для тих, хто пішов слідом за отцями 

Володимиром Яремою та Іваном Пашулею 

під омофор митрополита (згодом 

патріярха) Мстислава. Багато хто з послідовників 

Петро-Павлівської парафіяльної 

громади керувався іншими мотивами. 

Не говорячи вже про ймовірні інтриґи московських 

спецслужб і їхньої аґентури, непоодинокими 

були суто кар’єрні розрахунки, 

політична кон’юнктура, а часом і просто 

прагнення до безконтрольного життя 

на власній парафії. Охоче повторювані гас- 

Конференція Всеукраїнського братства св. ап. Андрія Первозваного в 1990 р. 

Крайній справа – перший голова Львівського Братства Богдан Рожак. 

ла «Ні Москви, ні Риму», «Козацька Церква», 

траплялося, лише приховували іґнославної 

Церкви на батьківщині відкрили 

єпархій Української Автокефальної Праворування 

соборної природи Єдиної Христової 

Церкви, в якій неможливо жити на Андрія Первозваного дуже відповідальні 

перед Всеукраїнським братством апостола 

острівці, відгородившись від світу політичними 

кордонами й провадячи справи гро- 

єпархій, запобігти розкольницьким діям 

перспективи. Необхідно зберегти єдність 

мади на власний розсуд. 

відвертих або замаскованих противників 

Справжньою місією Всеукраїнського канонічного унормування церковного життя 

в Україні, захиститися від щодалі нахаб- 

братства апостола Андрія Первозваного 

стало плекання в Церкві соборної традиції, ніших спроб втягти українські православні 

звільнення від середньовічної латинської спільноти в орбіту імперської політики 

жорсткої субординаційности, наслідуваної Кремля. За цих умов видання газети «Успенська 

вежа», підтримування стабільних 

Московською Церквою. Опоненти братського 

руху зазвичай шукали в цьому прагнення 

бунтівливих мирян втрутитися в паяршим 

Престолом і організація палом- 

контактів із Константинопольським Патрірафіяльне 

та єпархіяльне життя, заволодіти ницьких поїздок на Фанар, у резиденцію 

церковною касою. І майже завжди такі Патріярха Варфоломея, проведення щорічних 

травневих зустрічей Всеукраїнсько- 

звинувачення лунали з уст тих, хто сам 

волів звільнитися від єрархічного контролю, 

усунутися від участи в загальноцерков- 

між братствами з різних реґіонів України 

го братства в Каневі, обмін делеґаціями 

ному житті, звести діяльність парафії або стають неоціненними засобами підтримки 

тяглости розвитку Церкви за умов ха- 

єпархії до прибуткових у фінансовому та в 

політичному сенсі акцій. 

осу в середовищі єрархії та фактичного 

Братство виступало найнадійнішою припинення канонічного життя Української 

підпорою Патріярха Мстислава, організовувало 

його супровід у місійних поїздках квітні 2003 р. 

Автокефальної Православної Церкви в 

Україною, готувало ці поїздки, а, коли владику 

зрадили архиєреї, запропонувало лося Отцю вашому дати вам Царство» (Лк. 

«Не лякайся, черідко мала, бо сподоба- 

Святішому відновити ставропігійний статус 

Всеукраїнського братства, тобто безпо- 

Патріярх Димитрій, звертаючись до брат- 

12:32), - любив повторювати незабутній 

середнє підпорядкування Братства предстоятелеві. 

Воно розірвало штучну ізолячимо 

джерела сили, де ми зосереджуємоства. 

Страх з’являється там, де ми не бацію, 

в яку було поставлено Патріярха Димитрія 

невдовзі після інтронізації 1993 р., городах, привілеях, які боїмося втратити. 

ся на собі самих, на майні, сподіваних на- 

дбало про побут владики в Києві, беззастережно 

підтримало Святішого під час тистоянні примарам світу є важкий талант, 

Зброєю ж справжнього християнина в про- 

авантюри 1995-1996 рр., покликаної усунути 

Патріярха від управління Церквою. гельських блаженств: убогість духом. Цей 

з якого починає Господь перелік єван- 

Помісні Собори 1990, 1993, 1997, 2000 років талант був і є найпліднішим джерелом 

готувалися за найдіяльнішої участи Братства. 

Послідовно Братство ініціювало опа- 

20-річного ювілею Всеукраїнського брат- 

сили мирянського руху в Церкві. Тож і в дні 

нування культурою соборного розв’язання 

проблем церковного життя на єпархіяль- 

варто поєднати молитви в подяці Богові за 

ства апостола Андрія Первозваного нам 

ному та парафіяльному рівнях, розмосковлення 

еклезіяльної свідомости, богослужханні 

допомогти активним мирянам не хо- 

дар цього важкого блаженства та в пробового 

обряду й сакрального мистецтва, вати їхній талант у землю (Мт. 25:14-30), а 

плекання східної ідентичности українського мужньо примножувати його через скромне, 

але невпинне й енерґійне християнсь- 

православ’я. 

Входження Української Автокефальної ке служіння у враженому індивідуалістичною 

самовпевненістю світі, - світі, який так 

Православної Церкви в діяспорі під омофор 

Вселенського Патріярха 1995 р. та потребує нині світла євангельської вбогости 

духом. 

розпочатий Помісним Собором 1997 р. 

процес здобуття аналогічного статусу для †Архиєпископ Ігор ІСІЧЕНКО. 

З повноліттям 

тебе, Україно! 

Першого грудня виповнюється 

18 років з дня проведення всеукраїнського 

референдуму, під час 

якого більше 95 відсотків населення 

проголосувало за утвердження 

України як самостійної незалежної 

держави. 

З нагоди повноліття України 

пропонуємо нашим читачам повний 

(без змін) текст твору «Ще не 

вмерла Україна», що був опублікований 

у літературно-політичному 

віснику «Мета», № 4 за грудень 1863 

року (видавець і редактор Ксенофонт 

Климкович) і за час незалежності 

України ще ніде не публікувався. 

Цей твір редакції «Успенської 

вежі» надав зі своєї приватної і 

вельми цінної бібліотеки шанований 

усіма братчиками колишній голова, 

а тепер заступник голови 

Львівського крайового ставропігійного 

братства св. ап. Андрія Первозваного 

п. Роман Максимович, 

за що ми йому щиро вдячні. 

Заодно управа Братства та редакція 

«Успенської вежі» щиро 

вітають усіх братчиків, увесь клир 

Української Автокефальної Православної 

Церкви та інших християнських 

церков і всіх християн 

нашої держави з цим величним 

святом – повноліттям України. 

Ще не вмерла Україна 

Ще не вмерла Україна, 

И слава, и воля! 

Ще намъ, браття-молодці, 

Усміхнетця доля! 

Згинуть наші вороги, 

Якъ роса на сонці; 

Запануємъ, браття, й ми 

У своій сторонці. 

Душу, тіло ми положимъ 

За свою свободу 

И покажемъ, що ми браття 

Козацького роду. 

Гей-гей, браття миле, 

Нумо браття за діло! 

Гей-гей пора встати, 

Пора волю добувати! 

Наливайко, Залізнякъ 

И Тарасъ Трясило 

Кличуть насъ изъ-за могилъ 

На святеє діло. 

Изгадаймо славну смерть 

Лицарства-козацтва, 

Щобъ не втратить марне намъ 

Своєго юнацтва. 

Душу, тіло и д. 

Ой Богдане, Богдане, 

Славний нашъ гетьмане! 

На-що віддавъ Украіну 

Москалямъ поганимъ?! 

Щобъ вернути іі честь, 

Ляжемъ головами, 

Назовемся Украіни 

Вірними синами! 


Наші браття Славяне 

Вже за зброю взялись; 

Не діжде ніхто, щобъ ми 

По-заду зістались. 

Поєднаймось разомъ всі, 

Братчики-Славяне: 

Нехай гинуть вороги, 

Най воля настане! 


Спасибі жертводавцям, які постійно допомагають коштами нашій газеті для її регулярного виходу в світ: о. Степанові Стукалу, 

п. Мирославі Гулид, родині Максимовичів, громаді храму Свмч Пантелеймона м. Миколаїва (обласного).

2 

У процесі підготовки до 1000-ліття 

Хрещення Київської Русі полегшилась 

діяльність християнських організацій. У 

1988 році до Львова прибув Вселенський 

Патріарх Димитрій. У програмі його 

візиту було записано відвідання храму 

Успіння Пресвятої Богородиці м. Львова, 

де його святість ознайомили з історичними 

написами в храмі. Серед інших 

там записано про надання Ставропігії 

Константинопольським (Вселенським) 

Патріархом Братству при церкві Успіння 

Пресвятої Богородиці. 

Тоді й появився задум відродити 

Братство при храмі та підтвердити 

Ставропігію, вивівши таким чином парафію 

із підпорядкування Москві. Але 

це не входило в плани перебудови. Та 

справа набрала руху. Регент церковного 

хору п. Михайло Манюк приніс три 

книжки 1926 року випуску, де були 

зібрані матеріали Успенського Братства 

м. Львова. 

В Києві в той час організовується 

Комітет відродження УАПЦ. У Львові 

активізує свою діяльність Комітет 

УКЦ. Розвиток Успенського Братства 

стримується настоятелем церкви. Нарешті 

засвітила зірка відродження 

УАПЦ. 19 серпня 1989 року парафія церкви 

свв. апп. Петра і Павла у Львові за- 

Грудень 2009 

25 грудня – 20 років з часу відновлення 

Львівського крайового ставропігійного братства 

святого апостола Андрія Первозваного 

Зародження Братства почалося ще від перебудови 

Передумовою відродження Братства стала політична ситуація у 

світі. В той час, а саме починаючи з 1985 року, в Радянському Союзі 

була проголошена «перебудова». Створювалась видимість демократії, 

що давала певні свободи громадянам. Почали створюватись громадські 

організації під невсипущим контролем КПРС. Але заявили про себе й 

неформальні, тобто некеровані владою організації. 

На той час почали згладжуватися 

конфлікти між православними та греко-католиками. 

Братство не давало 

себе втягнути в ці конфлікти. Ми переконалися, 

що на парафіях, де було 

полагоджено міжконфесійний розбрат 

священикам братські осередки 

були непотрібні, тому проти них священики 

вели боротьбу. Більше уваги 

явила про свій вихід із підпорядкування 

РПЦ. Настоятель Петро-Павлівської 

церкви митрофорний протоієрей 

Володимир Ярема підтримує ідею 

відродження Братства і благословляє 

взяти за основу Статут Святоуспенського 

ставропігійного братства. Збирається 

організаційний комітет, який 

своїм рішенням створює статутову групу, 

до якої увійшли Олег Махницький, 

Святослав Ярема, Богдан Рожак, Зеновій 

Максимович і о. Ігор Бурмило. 

Програмовими засадами Братства 

стали: просвітницька робота, екуменізм, 

доброчинна діяльність і головним напрямом 

– відродження і розвиток 

УАПЦ. 

У лютому 1990 року відбулася установча 

конференція Львівського крайового 

братства св. ап. Андрія Первозваного. 

На конференцію прибули запрошені 

народні депутати СРСР п. Роман 

Федорів і п. Юрій Сорочик, який брав 

активну участь у редагуванні Статуту. 

Пройшовши реєстрацію в Управлінні 

юстиції, Братство почало офіційну 

діяльність. 

Величаво відбулося святкування 

вшанування пам’яті Петра Конашевича-Сагайдачного, 

Гетьмана Запорожського 

козацтва, освячення пам’ятника в 

селі Кульчицях Самбірського району, де 

народився славетний гетьман. 

У травні 1990 року Братство взяло 

участь у відзначенні 60-х роковин від 

знищення большевиками української 

інтелігенції, так званої справи Спілки 

Визволення України. 

Згодом: підготовка та проведення 

Собору УАПЦ, організація приїзду Патріарха 

Мстислава до України, його 

інтронізація, постійні поїздки по Україні. 

Найголовнішим для Братства стало 

благословення Святійшого Патріарха 

Мстислава на подальшу працю братчиків. 

Тодішня діяльність Братства не вписувалася 

в плани тогочасної влади, що 

не була українською за духом. Активно 

почали свою роботу групи задля розколу 

Братства. Влада підігрівала протистояння 

православних і католиків. Тяжкі 

були часи, бо й у середовищі католиків 

були такі ж войовничі угрупування. 

Пам’ятним є мій приїзд до Києва з 

п. Катериною Немирою. В ресторані 

«Дніпро» зі мною провели бесіду й запропонували 

статут Комітету захисту 

православ’я. Прикінцеві положення 

того статуту відкривали місце походження 

самого комітету, бо поєднати 

Христову Церкву й антихриста Леніна 

немислимо для християнина. Але й надалі 

діяльність Катерини Немири при 

підтримці митрополита Івана активізувалася. 

І вже й у Львівському Братстві 

створюється Комітет захисту православ’я, 

котрий благословляє владика 

Іван. Цікавим був виступ митрополита 

на зборах Братства, де він сказав: 

«Женщина в церкві нехай мовчить! 

Прошу слово надати п. Катерині»… 

У зв’язку з протистоянням митрополита 

Івана з Братством останнє звернулося 

до Патріарха за наданням Братству 

Ставропігії. Таким чином Братство 

стало опорою УАПЦеркви, яка в тяжких 

умовах невизнання владою розвивалася 

і зростала. 

Великою радістю для Львівського 

Братства було звернення оргкомітету 

для створення Харківського Братства, 

якому була надана посильна допомога і 

з яким підтримуються зв’язки досі. 

Не дивлячись на потуги недругів 

розчленувати Братство, підпорядкувати 

його непевним людям, воно вистояло 

та зміцніло, коли до керівництва було 

обрано п. Романа Максимовича. 

Роман РОЖАК, 

перший голова Братства (1990-1993 рр.). 

Братство стояло в обороні 

канонічно-церковного порядку 

У 1993 році Помісний Собор Української Автокефальної Православної 

Церкви обрав Патріарха Церкви владику Димитрія (Ярему). Високо 

оцінюючи працю Братства для добра Церкви та народу і знаючи 

ставлення частини архієреїв і священиків до братчиків, Патріарх Димитрій 

своєю Грамотою підтвердив ставропігійний статус Львівського 

крайового ставропігійного братства св. ап. Андрія Первозваного. 

та праці в той час Братство приділяло 

просвітницькій роботі. Не зважаючи 

на тодішню економічну кризу в 

країні, Братство продовжувало видавати 

свою газету «Успенська вежа», 

яка була одним із небагатьох видань 

УАПЦ (поряд із «Нашою вірою»). 

Нездорова атмосфера в Церкві, 

різні «поєднання» та «роз’єднання» 

між архієреями, блокада Патріарха 

та Патріархії в м. Києві змусили 

Братство чітко визначитися і стати 

в обороні канонічно-церковного по- 

Бережімо надалі православну 

віру, Українську Церкву 

і незалежність держави! 

Минає 20 років відтоді, як група православних 

львів’ян вирішила об’єднатися 

у братство. Буремний 1989 рік був для 

братчиків особливим – 400 літ перед тим 

Константинопольський Патріарх Єремія 

ІІ надав Львівському Братству грамоту 

про ставропігію, інакше кажучи правлячим 

архиєреєм Братства і Братської 

Свято-Успенської Церкви став Вселенський 

Патріарх. Цією грамотою Константинопольський 

Патріарший престол 

визнав заслуги Братства в обороні православної 

віри та розвитку освіти. 

Так уже повелося, що на зламі тисячоліть 

Братство знову мусило підняти 

хоругву на оборону православної віри, 

української національної ідеї та державної 

незалежності. Святий Патро Могила 

так оцінив діяльність Братства: «Наколи 

б у Братствах не збереглася до теперішнього 

часу ця дорогоцінність Ставропігії, 

уже давно б апостати із своєю 

створеною унією всюди порозвивали б 

свої хоругви». Така висока оцінка Братства 

актуальна й на сьогодні. 

Вітаючи братчиків із святом нашого 

небесного покровителя – святого апостола 

Андрія Первозваного та 20-літтям 

відродження Братства, бажаю усім 

міцного здоров’я, сили, витривалості та 

високо тримати братську хоругву, берегти 

православну віру, Українську Церкву 

і незалежність нашої держави від чужинецьких 

зазіхань. 

Тарас ДМИТРИК, 

голова Братства з 2005 р. 

рядку. Відображення на сторінках 

«Успенської вежі» інформації про 

стан справ у Церкві не дуже подобалося 

недругам, однак усі їхні намагання 

дискредитувати Братство та 

газету були безуспішними. 

Враховуючи складну конфесійну 

ситуацію на Сході України, Братство 

допомагало діяльності парафій та 

братських осередків на східному терені. 

Цьому сприяла співпраця з Харківським 

та Київським крайовими 

братствами. Видавалися молитвослови, 

послання Патріарха Димитрія, 

церковно-історичні календарі. Братство 

проводило наукові конференції 

з історії Церкви та її провідних 

діячів. 

У 1999 році, вперше в історії, делегація 

відвідала Вселенську Патріархію 

і була прийнята Його Всесвятістю 

Патріархом Варфоломеєм. 

Після смерті блаженної пам’яті 

Патріарха Димитрія, у зв’язку з обранням 

Предстоятелем митрополита 

Мефодія (Кудрякова), який негативно 

ставиться до Братства, діяльність 

братчиків скерована на дотримання 

заповітів блаженної пам’яті Патріархів 

Мстислава та Димитрія. 

Роман МАКСИМОВИЧ, 

заступник голови Братства 

(другий голова Братства 1993-2005 рр.). 

Передплачуйте християнський часопис «Успенська вежа» на 2010 рік, передплатний індекс 35013. Ціна незмінна.

Саме слово «Церква» може мати різні значення. Це 

може означати будинок, спільноту, відповідну релігійну 

групу, місце для поклоніння Богові тощо. Наша віра— 

наша правдива віра, у що ми насправді віруємо в нашому 

серці сердець,—може бути визначена саме тим, як 

ми окреслюємо слово і саме значення «церква». 

Те що Ісус Христос заснував 

Церкву є беззаперечна правда. 

Так само правда, що протягом 

перших 3-х століть християнства 

Церква дивовижно зростала— 

від можливо кількох сотень до 

десяти мільйонів. Цей ріст 

відбувся переважно у дуже недружелюбних 

і несприятливих 

умовах. Чому так, що таке зростання 

могло мати місце тоді, 

коли тепер, що може здаватися 

у сприятливих умовах, багато .парафій 

зменшується кількістю 

свого членства? 

Я певний, що багато хто з нас 

розмовляє зі своїми парафіянами 

про церковне життя чи слухає 

дискусії на парафіяльних чи єпархіяльних 

зборах, а опісля, обдумавши 

що було сказано, запитують 

самих себе «що ж спільного 

це має з Євангелієм?» Ми можемо 

годинами дискутувати про 

сантехніку, дахи, етнічні фестивалі, 

банкети, заробітну платню 

священика, бюджет та інші подібні 

питання й справи без жодної 

згадки бодай один раз про 

Христа, Літургію, Біблію чи 

Святі Таїнства. Складається така 

думка, що багато людей часто готові 

віддати чимало часу і енергії 

церкві як будинкові, як громаді, 

або як культурній інституції без 

реальної посвяти свого життя 

Христові. 

Грудень 2009 3 

ДУМКИ ПРО ЦЕРКВУ 

Мати церкву чи бути Церквою? 

Така поведінка виявляє 

фундаментальне помилкове наставлення. 

Простіше кажучи, чи 

ми більш зацікавлені мати церкву 

чи бути Церквою? 

Ті, що лише зацікавлені в 

тому, щоб «мати» церкву, часто 

дивляться на неї як на власність, 

нерухоме майно. «Церква належить 

мені (або громаді, або 

єпархії, або єпископу чи кому 

іншому)!» Вони можуть бути зацікавлені 

лише у «закорпорованому 

членстві», тобто «бути зразковим 

членом», котрий вчасно 

сплачує свою вкладку і 

дотримується світських статутових 

правил. 

Церква, яку люди «мають», є 

нічого більшого ніж добровільна 

асоціяція однодумних осіб, зібраних 

докупи примхами іміграційної 

долі, етнічності, сексуальної 

орієнтації, мови, соціального статусу 

тощо. Така церква має невисокі 

вимоги щодо моральності, 

поведінки, чи й віри її членів. Така, 

так звана «церква» по своїй суті 

нічим не відрізняється від інших 

громадських чи соціяльних 

організацій. 

Первинні християни не 

«мали» церков. Причина чому 

вони так швидко зростали полягає 

в тому, що вони були Церква, 

їхні щиросердечні переконання 

були спрямовані не на будинок чи 

За віру і єдність! 

ІНФОРМУЄ 

Новини Львівської єпархії УАПЦ 

1 листопада 2009 року на парафії 

Вмч. Димитрія Солунського 

с. Поповичів Мостиського 

деканату відбулося святкування 

70-річчя храму і 20-річчя третього 

відродження УАПЦ. Божественну 

Літургію очолив архиєпископ 

Львівський Макарій. 

Настоятель храму ієрей Ігор 

Греськів був возведений в сан протоієрея. 

У Літургії взяли участь 20 

священиків. Після Літургії владика 

нагородив парафіян благословенними 

грамотами, а дітки в українських строях привітали владику і духовенство. 

Далі відбувся чин малого освячення води, була прочитана молитва на 

оновлення храму, оскільки були проведені ремонтні роботи покрівлі і фасаду 

храму та обхід довкола нього. Богослужіння закінчилося панахидою перед 

храмом за відвіку спочилих священнослужителів і парафіян храму. 

* * * 

8. 2009 року архиєпископ Макарій, з нагоди престольного свята, 

звершив Божественну Літургію у церкві Вмч. Димитрія Солунського 

м. Луцька. Настоятель храму ієрей Олександр Королюк був возведений в 

сан протоієрея. У Літургії брали участь шість священиків. Святкування завершилося 

молебнем до Вмч. Димитрія Солунського із обходженням навколо 

храму і читанням Святого Євангелія. 

* * * 

14. 2009 р. владика Макарій, у зв’язку з освяченням надкупольних 

хрестів, звершив Божественну Літургію у церкві Різдва Пресвятої Богородиці 

с. Воютичів Самбірського деканату. В Літургії взяли участь 11 

священиків. Після Літургії настоятель храму митрофорний протоієрей Стефан 

Межівник був нагороджений медаллю Спасителя нашого Ісуса Христа, 

благословенними грамотами були нагородженні жертводавці і всі хто найбільше 

потрудився для виготовлення куполів і надкупольних хрестів. Далі 

було звершено чин освячення надкупльних хрестів. 

* * * 

15. 2009 р. архиєпископ Львівський Макарій, на запрошення настоятеля 

храму митрофорного протоієрея Степана Пирога, відслужив Божественну 

Літургію і звершив чин оновлення храму Вмц. Параскеви- 

П’ятниці смт. Підкаменя у зв’язку з тим, що було реставровано і розмальовано 

інтер’єр храму, а також помальовано купол. 

середовище, а на спосіб життя. 

Ранні християни турбувалися 

перш за все і найбільше, щоб 

жити життям Євангельської 

вістки і згідно з Господніми заповідями, 

причому часто так, що на 

сьогодні здається зовсім неможливим 

(див. Діяння 4: 32). Вони 

виділилися в римському 

суспільстві тому, що вони жили 

строго згідно з моральним кодексом, 

для них була чужою подружня 

зрада, насильство, аборти й 

іншого типу зло, котре було поширене 

в Римській Імперії не 

менше ніж тепер. 

Стародавні християни жили 

згідно з великим законом любови, 

любити ближнього, незнайомця-подорожнього 

і свого ворога. 

Вони піклувалися кожним 

і всім. Вони нагодували голодного, 

відвідали недужого і тих, що 

були у в’язницях, одягнули нагого, 

пригостили незнайомого,—і 

все це робилося безпосередньо, 

а не через посередництво державного 

уряду чи харитативної 

організації. 

Вони шукали єдности не у 

відповідній мові, культурній спадщині 

або країні, а в Христі. Вони 

плекали духовну єдність в молитві, 

богошануванні та участі у 

Святих Таїнствах. Вони сприймали 

свою віру серйозно, до того ж 

настільки серйозно, як в наш час 

багато молодих канадських родин 

сприймають хокей! 

Бути Церквою—це значить 

поставити Христа, Церкву, 

християнське вчення та християнську 

дисципліну на першому 

плані. Для ранніх християн було 

б немислимо іти до ворожбитів, 

пропустити богослуження в неділю, 

або не дотриматися посту, 

а відтак виправдовуватися, що 

мовляв «це не велике діло, для 

Бога це не так вже й важливо». 

Бути Церквою—це означає 

активно поширювати Євагнелію—в 

своїх сім’ях, серед своїх 

знайомих, у свойому місті чи селі, 

в своїй країні і в цілому світі. 

«Мати» церкву—це не що 

інше як мати товариство чи клуб. 

Це самоцентрове, зосередження 

на собі. Згідно з тим, як вони самі 

себе охарактеризовують, то вони 

турбуються лише задоволенням 

потреб своїх членів. Бути Церквою—це 

спрямовувати погляд на 

оточуючі нас речі. Істинний християнин 

в основі своїй пов’язаний 

з Богом і ближнім, а не 

тільки з самим собою (див. Мт. 

22:37-39). 

Якщо я зацікавлений в тому, 

щоб мати церкву, то я можу заїхати 

з дачі, щоб бути присутнім 

на зборах парафіяльного заряду. 


щоб бути Церквою, то, я буду 

їхати з дачі, щоб бути на Святій 

Літургії. 


щоб мати церкву, я можливо буду 

тішитися підготовкою і споживанням 

етнічних страв. Але якщо 

я зацікавлений в тому, щоб бути 

Церквою, я буду зацікавлений в 

приготуванні і споживанні «небесного 

хліба»—Євхаристії. 



залучений до грошезбірки. Якщо 


Церквою, я буду залучений до 

витрати тих фондів—а це на годуванні 

голодних, наданні помочі 

бездомним тощо. 



зацікавлений в музиці, іконах чи 

облаченні для священика. Якщо 


Церквою, то найголовнішим для 

мене будуть Христос і Його 

Євангеліє. 

Цікаво зауважити, що ті, 

котрі дійсно є Церквою також 

будуть мати церкву, у той час як 

ті, що зацікавлені лише в тому, 

щоб мати церкву—безперечно 

закінчать свій шлях нічим ані в 

цьому світі (бо дереву відлученому 

від кореня не залишається 

нічого іншого як згинути), ані в 

прийдешньому. 

Бути Церквою—це якби їсти 

свій торт, а далі мати його цілим. 

Маючи такий вибір, чому б вам 

не скористатися ним? 

Протоієрей Богдан ГЛАДЬО, 

УПЦ Св. Івана Хрестителя 

Ошава, ОН. 

Газета Української Православної 

Церкви в Канаді «Вісник», № 11, 2009 р. 

Вітаємо! 

26 листопада цього року святкував свій 80-літній 

ювілей голова парафіяльної управи Свято-Благовіщенської 

парафії УАПЦ cмт. Чорнобаївки, що на 

Херсонщині 

СИНЮК Григорій Іванович. 

Саме його наполегливій і невтомній праці завдячує 

своїм існуванням дана парафія. 

Ще в далекому 1991 р. п. Григорій (так його звикли називати 

парафіяни) простий тракторист, разом з істориком Йосафатом 

Гарматюком зареєстрували Благовіщенську парафію 

в cелі Чорнобаївці. Однак через ряд обставин вона залишалася 

діючою лише на папері. Влітку 2003 р. на парафію 

було направлено священика о. Василя Смаля. Пан Григорій 

надав свій дім для Богослужінь і для житла священика. 

Розуміючи, що парафія мусить мати свій власний храм, на весні 2005 р. п. Григорій 

ініціював його будівництво. Сам розробив архітектурний проект, власноруч виготовив 

купол, очолив будівництво. 13 травня 2007 р. в день освячення храму був 

нагороджений архієпископом Львівським і Таврійським Макарієм орденом Св. Андрія 

Первозваного І ступення за ревне будівництво храму та розбудову парафії. Під 

його мудрим керівництвом закріплено весною 2009 р. ікони в середині купола. Не 

зупинившись на досягнутому, за підтримки парафіян п. Григорій організував будівництво 

і церковної хати, яку закінчили в цьому році, справили новосілля. І сьогодні, 

не зважаючи на поважний вік і чисельні болячки, голова громади невтомно працює 

і керує парафіяльним життям. У майбутньому планується поставити огорожу, 

ззовні облаштувати храм і впорядкувати церковне подвір’я. 

У ці святкові дні настоятель храму о. Василь Смаль, секретар Степан 

Прокопчук та всі парафіяни щиросердечно вітають дорогого ювіляра і 

бажають йому міцного здоров’я, щастя, благополуччя та довгого віку. Нехай 

благословить Вас Господь. 

АНОНС 

Вийшов у світ новий 

Церковно-історичний календар 

Львівського крайового 

ставропігійного братства 

св. ап. Андрія Первозваного 

на 2010 рік. 

Придбати його можна у 

Братстві за адресою: 

вулиця Руська, 3/1, м. Львів, 

або на парфіях осередків 

Братства у церквах 

Української Автокефальної 

Православної Церкви. 


4 


ДО 20-РІЧЧЯ ІІІ-ГО ВІДРОДЖЕННЯ УАПЦ 

Діалог про церковне єднання в Україні 

Робочі групи Української православної церкви Київського та 

Московського патріархатів домовилися про продовження діалогу 

щодо відновлення єдності українського православ’я. 

14 вересня Синод УПЦ КП ухвалив рішення про утворення 

робочої групи, на яку поклав відповідальність за підготовку 

діалогу з УПЦ. 

Підготовка до діалогу відбувається вперше за історію існування 

двох церков. 

Лідери християнських конфесій не зупиняються 

у своїй повсякденній риториці 

стосовно необхідності єднання, бо ж: «Церква 

то є Тіло Христове, а його розчленування— 

великий гріх». Але їхні церкви рухаються 

на зустріч одна, одній зі швидкістю 

тектонічних платформ. 

Та, вряди годи виникають обставини, 

коли ці процеси набувають вулканічної 

швидкості, що і трапилося зараз у Світовому 

Православ’ї. Каталізатором, наразі, 

виступила Україна. Не вперше. 

Церква, це така собі суспільна інституція, 

яка має змогу робити вигляд, що 

не надто переймається політично актуальними 

проблемами поточного буття—вона 

ж бо оперує категоріями Вічності. 

Тому конфлікти та протистояння, які часто 

виникають у Церкві та поміж церквами 

саме через марноту марнот суспільнополітичних 

обставин, консервуються на 

сторіччя і тисячоліття та, набуваючи хронічної 

форми, створюють поліконфесійну 

картину цивілізації, наприклад, Європейської. 

Так, у 1056 році християнство, яке й до 

того не являло собою моноліту, поділилося 

на Західне—католицьке, та Східне— 

православне. Потім вони теж ділилися. Від 

католицизму у шістнадцятому сторіччі із 

кров’ю від’єднався протестантизм, який 

розгалузився на лютеранство, кальвінізм, 

а трохи згодом баптизм, методизм..., а також 

ще й англіканство. 

У православ’ї, яке являло собою адміністративний 

елемент Візантійської, а 

згодом Московської державної машини, 

церковні дисиденти мали менше змоги 

створювати свої організаційні об’єднання, 

які б потім могли перетворитися на нові 

конфесії. 

Тому, першим життєздатним утворенням 

тут можна вважати старообрядців, 

їхня течія виникла у Московії 

в середині сімнадцятого сторіччя, не як 

наслідок — прагнення духовного розвитку 

та вдосконалення духовних практик, а 

як протест, різке заперечення церковних 

реформ патріарха Никона та царя Олексія 

Михайловича. 

На них Московський Патріархат тоді наклав 

анафему, яку скасовано лише у 1971 

році. Конфесія старообрядців існує й досі, 

її найбільші осередки знаходяться в Україні—на 

Поділлі, Буковині та у Бесарабії. 

Потім, після Жовтневого перевороту, від 

РПЦ ще відділиться Руська Зарубіжна 

Православна Церква та інші невеликі церковні 

утворення. 

Найпарадоксальнішим явищем християнського 

розділення є Українська Греко- 

Католицька Церква. Створена у 1596 році 

(Брестська унія) з православних, які погодилися 

на визнання зверхності Римського 

папи, як механізм поширення його канонічної 

влади на терени України, вона 

протягом сторіч перетворилася на 

справжній прихисток національного духу, 

традиції та опору. 

Лідери християнських конфесій не зупиняються 

у своїй повсякденній риториці 

стосовно необхідності єднання, бо ж: «Церква 

то є Тіло Христове, а його розчленування— 

великий гріх». Але їхні церкви рухаються 

назустріч одна одній зі швидкістю 

тектонічних платформ. 

Та, вряди годи, виникають обставини 

(ті самі—суспільно політичні), коли ці процеси 

набувають вулканічної швидкості. 

У кращих традиціях нашої Богоспасенної 

країни й у Цьому питанні в нас 

кілька конкуруючих центрів впливу, амбіції, 

жадоба, політиканство, непрофесіоналізм. 

Але, цього разу Україна, як за звичай, і 

пальцем не ворухнувши аби отримати у 

своє розпорядження важелі впливу на ситуацію, 

набула їх «з ласки Божої». 

Упродовж останніх двох місяців відбулося 

кілька подій, які стимулювали міжправославний 

діалог саме в Україні. Спочатку 

до Києва приїхав Московський Патріарх 

Кирило Перший. Не так він, як його численний 

почет, справив гнітюче враження на 

приймаючу сторону—нахабно і зверхньо 

поводилися деякі московські преосвященні 

та превелебні—ніби у себе вдома, а 

не на гостині. 

Виливши у такий спосіб цистерни води 

на млин прихильників автокефалії у самій 

Українській Православній Церкві Московського 

Патріархату, російські гості,збуривши 

пристрасті, відбули. 

В тому ж серпні порівняно малочисельна 

Українська Автокефальна Православна 

Церква, офіційно звернулася до Вселенського 

Патріарха Варфоломія Першого з 

проханням взяти її під його вселенський 

омофор на правах автономії. 

Патріарх Варфоломій нетрадиційно 

швидко та доброзичливо відреагував на це 

прохання і на початку жовтня до Києва 

прибула делегація його представників для 

перемовин з предстоятелем УАПЦ митрополитом 

Мефодієм. У грудні Синодом Вселенського 

Патріархату може бути ухвалене 

рішення щодо клопотання УАПЦ. 

Делегація Вселенського Патріархату 

також зустрілася і з представниками Київського 

та Московського патріархатів. Ці дві 

церкви вочевидь не були заскоченими 

стрімким наближенням перспективи того, 

що отримавши визнання від Вселенського 

Патріархату та увійшовши до його складу 

на правах автономії, УАПЦ різко збільшить 

свій вплив та привабливість для мирян, 

священиків, а головне, для політиканів та 

чинуш. 

Нове покоління священиків УПЦ МП без 

захоплення ставиться до єдності з Московським 

Патріархатом. У випадку, коли 

УАПЦ буде визнана канонічною, багато із 

них отримає реальну можливість обирати 

конфесію. Те саме ще більшою мірою стосується 

й УПЦ КП. 

Тому перспектива поширення влади 

Вселенського Патріарха на територію України 

зовсім не подобається, ані в Києві, 

ані в Москві. Тим паче, що Перехід УАПЦ 

до складу Вселенської Церкви, з точки зору 

канонічного права та традиції, матиме бездоганний 

характер і його важко буде оголосити 

несправедливим, чи незаконним. 

У Москви, природно, є інакша думка, 

але вона, напевне, опиниться із тією думкою 

у цілковитій самоті. 

Річ у тому, що Константинопольський 

Патріарх послідовно не визнає Україну та 

Білорусь канонічною, територією Московського 

Патріархату. До його складу вже 

входять сотні українських православних 

парафій Канади (з 1990 року) та США (з 

1995 року), а також менш численні громади 

у Південній Америці, Австралії, Новій Зеландії, 

Європі. 

УАПЦ може просто об’єднатися із 

ними, утворивши Українську Автономну 

Православну Церкву під омофором Константинопольського 

Патріарха на усіх континентах. 

Крім того, мав місце «Естонський прецедент»: 

20 лютого 1996 року було утворено 

Естонську Автономну Православну Церкву 

у складі Константинопольського Патріархату. 

І як Московський Патріархат тому не 

опирався, навіть на кілька місяців перервав 

спілкування з Патріархом Варфоломієм 

та перестав згадувати його ім’я за 

літургією, але, врешті решт, був змушений 

погодитися на існування в Естонії двох паралельних 

православних юрисдикцій— 

Константинопольської та Московської. 

Аби така сама ситуація не спіткала Україну, 

Синод УПЦ МП, демонструючи дива 

гнучкості, себто «братерської любові», у 

вересні ухвалив рішення про поновлення 

діалогу щодо об’єднання з УАПЦ та створив 

робочу групу для підготовки аналогічного 

діалогу з УПЦ КП. 

Фактично діалог з УПЦ КП вже почався—робочі 

групи зустрічаються регулярно 

та проводять спільні прес-конференції. 

Безпрецедентна публічність цього процесу 

покликана дати сигнал Патріархові 

Варфоломію про те, що в Україні є більш 

потужні партнери для перемовин, аніж Церква 

митрополита Мефодія—разом 

чисельність парафій УПЦ МП та УПЦ КП у 

десятеро більша за чисельність парафій 

УАПЦ. Крім того, Київський Патріархат також 

має чимало своїх парафій за кордоном. 

Перед УПЦ МП та УПЦ КП раптом постала 

спільна мета—не допустити посилення 

впливовості УАПЦ шляхом її легітимації 

Вселенським Патріархом. Інакше вузол 

конфліктів в українському православ’ї затягнеться 

ще тугіше.. 

Цілком можливо, що розрахунок саме 

на це з боку радників-спонсорів митрополита 

Мефодія зумовив активізацію його 

міжнародної діяльності. 

Якою б не була мета цієї спецоперації, 

але наразі чітко зрозуміло, що Московський 

Патріархат втрачає залишки своєї влади 

в Україні. Кирило має набагато менше 

легальних канонічних важелів впливу на 

діалог між трьома українськими 

православними церквами, ніж Варфоломій. 

Звісно, Москва традиційно має змогу 

застосувати політичні, фінансові чи конспірологічні 

інструменти, але це саме той 

випадок, коли вони не спрацюють. Безпосереднє, 

тобто без московських посередників, 

входження України, найбільшої православної 

країни у світову спільноту православних 

церков є домінуючою ідеєю 

серед її громадян, які пов’язують себе із 

православною традицією. Таке входження 

країна має здійснити у статусі Патріархату. 

Цього найбільше хоче не допустити 

Московський Патріархат, бо тоді його претензії 

на належність до «пентархії патріархатів»—Константинопольський, 

Антиохійський, 

Олександрійський, Ієрусалимський, 

Московський—будуть цілком сміховинним. 

Як і прагнення стати стрижнем так 

званого «русского мира». 

Саме наявність Київської тисячолітньої 

християнської традиції дає підстави 

Москві претендувати на провідну роль у 

світовому православ’ї. Коли Україну буде 

безпосередньо представлено у 

православній спільноті, тоді вона матиме 

щонайменше таке саме право на це. 

Але свій родовід від стародавньої Київської 

митрополії веде й Українська Греко-католицька 

Церква, яка маючи статус 

автономії у Римо-католицькій 

Церкві, також проголосила себе Патріархатом. 

Щоправда цей її статус не визнає 

Римський Папа. Патріарх УГКЦ 

Любомир навіть свою кафедру переніс 

із Львова до Києва, щоб підкреслити за- 

гально-національний статус його конфесії. 

«Не тепер, то у четвер» переговори в 

трикутнику православних церков в Україні 

завершаться їхнім об’єднанням у Помісну 

Церкву. Вже зараз можна прогнозувати, 

що стосунки православних і католиків у 

світі дедалі теплішатимуть через потужну 

конкуренцію з боку нехристиянських релігійних 

об’єднань. 

І є цілком ймовірним, що в Україні почнеться 

діалог між православними та греко-католиками 

не лише щодо перспектив 

їхнього об’єднання, а перш за все стосовно 

усього фронту викликів, які валом сунуть 

на людство й Україну. 

Тим паче, що криза християнства 

об’єктивно сприятиме зменшенню 

кількості вірних цих конфесій. Передумови 

такого діалогу були б значно сприятливішими, 

якби церкви визначили та погодили 

спільне ставлення до фактів непростої історії 

їхніх стосунків. 

У 1943 році Йосип Сталін дозволив РПЦ 

обрати свого патріарха. Потім, у тому ж році 

він наказав РПЦ визнати Грузинську 

Православну Церкву у статусі автокефальної, 

що й було зроблено. А в 1946 році 

Сталін наказав приєднати УГКЦ до РПЦ, що 

також було виконано. На сорок три роки 

УГКЦ опинилася у катакомбах, а величезна 

кількість її вірян та священиків були або 

заслані, або закатовані. 

Православні церкви України, в рамках 

теперішнього діалогу, мають висловити 

своє спільне ставлення не лише до дій комуністичної 

влади, але й тодішніх православних 

ієрархів. 

Тим часом, після відторгнення від Грузїї 

Абхазії та Південної Осетії, місцеві священики 

оголосили про вихід «їхніх парафій з 

Грузинського Патріархату. РПЦ опинилася 

у складній ситуації. З одного боку, вона 

визнала канонічну територію Грузії 

включно із територіями самопроголошених 

держав, а з іншого? 

Кремль веде активну роботу щодо 

їхнього визнання у світі. 

Церковний напрям цієї політики є доволі 

важливим, а РПЦ дуже чуйна до усіх 

політичних побажань Кремля. Але у випадку 

якщо РПЦ напряму візьме під свою 

юрисдикцію ці території, вона вступить у 

конфлікт з усім православним світом. 

Тому відомий проповідник РПЦ «протодиякон 

всєя Вєлікія і Малия і Бєдия 

Росії» отець Андрей Кураєв пропонує Грузинському 

Патріархові Ілії Другому добровільно 

передати Абхазьку та Осетинську 

єпархії у «тимчасове» управління РПЦ. Чи 

навряд ця пропозиція знайде відгук у 

Грузії. 

Цілком ймовірно, що таку схему РПЦ 

спробує застосувати і щодо України, якщо 

після створення Помісної Церкви окремі 

православні парафії прагнутимуть залишатися 

у підпорядкуванні Москві. Тому 

неподільність канонічної території України 

має бути застереженою вже зараз. 

Костянтин МАТВІЄНКО. 

Газета Української Православної 

Церкви в Канаді «Вісник», № 11, 2009 р. 


30 грудня минає 745 років від дня 

упокоєння князя Данила Галицького – 

політичного діяча і полководця, величного 

державника, який все своє життя 

присвятив боротьбі за визволення 

Вітчизни від загарбників і ліквідацію 

внутрішніх чварів та міжусобиць задля 

могутності рідного краю, з яким бажали 

мати справу та навіть родичатися 

головні держави тодішньої Європи. Адже 

під його орудою Галицько-Волинська держава 

була надійним щитом для інших 

країн перед навалами азіатських кочівників. 

З нагоди дня пам’яті славетного 

пращура пропонуємо «Пролог» 

Миколи КОТЛЯРА до його книги 

«ДАНИЛО ГАЛИЦЬКИЙ». 

ПОСТАТІ 

Велет державності 

Останніми роками великий князь хворів. Боліло серце, 

чимраз гірше бачили очі... Він довгими годинами 

сидів на високих сінях білокам’яного замку в своєму 

улюбленому місті Холмі, зробивши його стольним градом 

Галицько-Волинського князівства після руйнівної 

навали орд Батия. В його уяві спливало життя, здавалося, 

довге — все ж таки йому минув шістдесят третій 

рік! — і водночас таке миттєве, що промайнуло, не знати 

коли та як... 

Мабуть, все ж таки Данило Романович почувався 

вже старим. Адже майже шістдесят літ тому 

віддані батькові волинські бояри підсадили його на 

високого княжого коня й проголосили своїм володарем. 

А йому тоді ледве минуло чотири роки, та 

чи й минуло? Історики досі сперечаються, якого 

року народився князь. З літопису виходить, що начебто 

у 1201 р. Але роки в ті далекі часи починалися 

не з січня, як у нас, а з березня або вересня. 

Тому під час переведення дат на сучасне літочислення 

варто враховувати цю обставину. Біжучий 

рік обіймав частини двох суміжних років. Не виключено, 

що Данило міг народитися і в 1200-му, і в 

1202-му рр. Однак історики майже одностайно 

приймають 1201-й рік як час появи князя на світ. 

Державні справи відбирали у нього тепер, на 

схилі життя, не так уже й багато часу. Край знову 

потрапив під принизливе ярмо монголо-татарських 

ханів, і не було вже ні сили, ні надії на звільнення 

з-під нього. Тому заглухла міжнародна політика, 

завмерли стосунки з іншими руськими князями, а 

військо відігравало скромну роль прикордонної 

сторожі. Внутрішніми ж справами опікувався молодший 

брат Василько та сини, серед яких виділявся 

енергійністю й завзяттям старший, Лев. Тому 

більшу частину дня й майже безсонними ночами 

Данило думав і пригадував минуле. 

В його уяві беззвучно пропливало його життя 

— від перших літ, коли він уже пам’ятав себе... Ось 

його, зовсім малого хлопця, тихо будять уночі, й 

мати, княгиня Анна, разом зі слугами одягає його 

та ще меншого брата Василька й таємно вивозить 

із небезпечного стольного града Волині. Він невиразно 

пам’ятає, як вихователь (дядько) взяв його 

перед себе й виніс через вилом у міській стіні, а 

там уже чекали коні, й другого дня він з мамою та 


братом опинився у Кракові, у союзника батька, 

князя Лєшка Білого. А ось його відвозять до Угорщини, 

бо угорський король і польський князь вирішили 

взяти під нагляд Галицько-Волинське князівство 

й поділити між собою дітей Романа Мстиславича 

(мов заручників): Василько з Анною залишивсь 

у Польщі. 

Далі він бачить себе вже юним, сповненим сили 

рицарем, полководцем. Стає князем спочатку на 

клаптику Волині, а далі заволодіває нею. Пригадує 

першу зустріч з монголами, найбільшим нещастям 

Русі й усього його життя, у кривавій битві на 

Калці. А потім перед його старими, майже незрячими 

очима; проходять змагання за відвоювання 

Галицької землі у бояр і зайд-князів, ласих до чужого 

добра, відновлення батьківського Галицько- 

Волинського великого князівства й загибель його 

під могутнім ударом монголо-татарської кінноти. 

Він починає все спочатку й знову створює те князівство... 

А потім Данило Романович пережив неповні двадцять 

років єдиновладдя. Він-таки відновив Галицько- 

Волинську державу свого славетного батька Романа 

Мстиславича, став «отцем и господином» для всіх 

князів Південної Русі... В його уяві постають звитяжні 

походи до Польщі й Австрії, Литви й землі ятвягів, перемоги 

над татарськими ордами Куремси, висока 

міжнародна політика, спроби збити союз руських 

князів проти монголо-татарського панування, одержання 

примарної королівської корони від папи — все 

те робив він задля звільнення Вітчизни від захланних 

кочовиків, і хіба зважиться хто-небудь закинути йому 

щось у цій великій справі?! 

Здавалося, він досяг вершини могутності й авторитету, 

з ним рахувалися володарі головних країн Заходу, 

з ним бажали породичатись угорський король, 

руські, польські, литовські та інші князі... І раптом все 

те розвіялося, мов дим. Прийшов із незліченними силами 

головний татарський полководець Бурундай і 

знову поставив державу Данила у залежність від 

Орди. 

То був страшний удар. Впала головна мета його 

життя: скинення ворожого ярма. Стало нічим і ні для 

чого жити. Тому він тихо згасав на галереї свого замку 

в Холмі, замку, якого не змогли здобути ані Батий, 

ані Бурундай, — ніхто в цілому світі. Але й там наздогнала 

його невблаганна смерть... 

З ІСТОРИЧНОГО КАЛЕНДАРЯ 

ГРУДЕНЬ 

01. 1991 – року відбувався Всеукраїнський референдум, за результатами якого 

Україна стала незалежною державою. 

06. 1879 – 130 років від дня народження Миколи Борецького – митрополита 

Київського УАПЦ. 

14 – День православної освіти. 

25. 1989 – 20 років тому у Петро-Павлівському храмі м. Львова відбулися перші 

збори відновленого Ставропігійного Братства святого апостола 

Андрія Первозваного. 

30. 1264 – 745 років від дня упокоєння князя Данила Галицького – політичного 

діяча і полководця. 

ОТАКА ІСТОРІЯ... 

Місто 

українського 

гріхопадіння 

Я живу на Переяславській землі, звідки почалися 

витоки тяжкого рабства і неволя нашої 

рідної України. На карті нашої країни є дуже 

багато славних міст: міст-героїв, міст-музеїв. 

Їхні назви нам відомі з історії і пробуджують 

певні уявлення. А які уявлення виникають в українців 

про місто Переяслав-Хмельницький? 

Це місто-музей українського «гріхопадіння», нашого 

історичного «безголів’я» та самознищення. 

Це місто-музей цинічного вандалізму, витворений 

людськими руками на нашій культурі, історії та духовності. 

У ньому ніби зупинився час, застигла 

історія, ретельно вибудувана та витворена совєтською 

пропагандою, яка брала свій початок ще 

від царських часів. Це місто-музей «дружнього» 

братання двох народів – українського з російським, 

із смертоносних обіймів якого й досі не можемо 

випручатися. Цей факт зафіксований пам’ятником-монументом, 

що стоїть на центральній 

площі міста із написом: «Навіки разом – навіки з 

російським народом» – ще одне щоденне нагадування 

про «уярмлення за власним бажанням», як 

символ рабства і неволі віками нищеної чужинцями 

України. Переяслав-Хмельницький – лиш один 

із куточків України, де це можна побачити й відчути 

фізично: тотальне «гріхопадіння» та саморуйнація. 

Проте цей історичний міф – воз’єднання 

України з Росією, – дбайливо плекається і сьогодні 

московськими політиками та українськими яничарами. 

Місто Переяслав-Хмельницький відображає 

цілу епоху духовного варварства та культурного 

збезчещення нашого народу. Сьогодні для всіх 

українців від Тиси до Кубані це місто з Переяславською 

радою уособлює собою небачену зраду 

Козацької незалежної України, яка була 

здійснена Богданом Хмельницьким і започаткувала 

в Україні рабство та неволю упродовж трьох 

століть в обіймах кривавої імперської Росії. Українська 

православна церква того часу була проти 

такого зговору з чужинською Московією і не визнавала 

наслідків Переяславської ради. 

Пропоную шановним читачам і симпатикам часопису 

«Успенська вежа» власного вірша, написаного 

в січні 1954 року, коли комуно-російська 

імперія відзначала так зване 300-ліття воз’єднання 

України з Росією, котрого ніколи не було. 

О горе тобі, 

мій Переяславе 

Тебе ніхто не любить, Переяславе, 

Тебе клянуть за муки вікові – 

За триста років рабства і неволі, 

І за ріки пролитої крові. 

Тобі прощення не було й не буде 

Від українських дочок і синів, 

Бо ти віддав у рабство Україну, 

Перетворив козаків на рабів. 

Тебе не любить рідна Україна, 

Яку знедолив ти її колись. 

То хоч тепер у матері своєї 

За ті гріхи прощення попроси. 

Стоїш самотньо ти на роздоріжжі 

І лиходія бачиш у собі… 

А за Вкраїну нашу підневільну 

Всі росіяни дякують тобі. 

Микола МІЩЕНКО, 

с. Переяславське Київської області. 


6 


Життя – це біологічний принцип існування 

матерії. Тварини, за Біблією, теж 

мають душу, але вона відрізняється від 

людської. У рослин нема душі. 

Душа людини багатогранна, має різні 

властивості та силу. Це свідомість, розум, 

пам’ять, почуття, воля, здатність 

любити чи ненавидіти. В час смерті людини 

відокремлюючись від тіла, душа зберігає 

усі ці властивості (на землі залишаються 

лише останки), – вона пам’ятає кого 

любила, що робила аж до Страшного суду. 

Душа людини є носієм образу Божого 

– духа. Це вище поняття. 

І душа й дух є безсмертні, вони пов’я- 

Немолодий чоловік із паличкою 

і букетом квітів дибав помаленько 

на цвинтар. Туди він 

ходить щотижня, там похована 

його дружина. Щастя, що цвинтар 

не так уже й далеко від його 

помешкання, лиш декілька зупинок 

трамваєм – і вже він тут. 

А тут, щоб була лише гарна погода, 

його душа набирається 

сили, заспокоюється. Звідси 

він виходить ніби оздоровлений. 

Усе сприяє цьому: чисте 

повітря, спокій, спів птахів, а 

головне – постійна його сповідь 

перед покійною дружиною, а 

потім тиха молитва за її душу, за 

себе, за дітей. Чомусь саме тут 

йому (як за Шевченком) «так 

приязно молилось». 

Ось і дійшов до могилки. 

Відразу мусів сісти на лавочку, 

втомився таки добре. Як віддихався, 

підвівся, помолився перший 

раз і взявся за віник. Порався 

довго, міняв квіти, 

підмітав, свічку засвітив, а потім 

знову сів. 

Дружина на фотографії ще 

молода, хоча й за життя була від 

нього на десять років молод- 

О, душе моя, прослав Господа! 

«Хто душу свою віддасть за друзів своїх», «Хто хоче спасти свою душу, той загубить її», – часто чуємо 

у храмі такі фрази, які не зовсім зрозумілі. Поясніть, будь ласка. А ще до редакції надійшли запитання від 

наших шанувальників про те, що нас хрестили ще маленькими, коли ми ще були несвідомі, а дехто навіть не 

знає напевно, чи він охрещений, тому й запитують: «Чи можна ще раз охреститися, коли став свідомим?». 

Читачів також цікавить відмінність понять «душа» і «дух». Отож відповідаємо нашим читачам. 

зані між собою. Чим чистіша душа, тим 

сильніший дух, тим більша здатність його 

чути свого Творця і виконувати волю Його. 

Через духа відбувається спілкування Господа 

з душею людини. 

Певні недобрі звички людини, такі як 

надмірне догоджання собі, різні слабкості 

та їх задоволення, що надто сильно розвинені, 

не дають можливості зростати духові 

і стримують зв’язок людини з Богом. 

Коли дух є у вкрай ослабленому стані через 

хаотичність, нецілеспрямованість душі, 

тоді ним легко заволодівають інші сили, 

протилежні Божим, диявольські. Тоді стан 

душі може дійти до одержимості бісами. 

шою, – усміхнена, лагідно дивилися 

очі… Дивилися на нього і 

завжди трошки дорікали… І 

мали за що… Це тепер він 

зовсім змінився. Всі, які його 

знають, дивуються. Був зухвалий, 

впевнений у собі, не дуже 

звертав увагу на чиїсь проблеми, 

біди, а особливо на свою 

дружину Настусю. 

Вона давала собі раду, як 

могла виховувала дітей – і добре 

виховала, – все шпарувала, 

тягла додому, хотіла аби в хаті 

завжди було затишно, чисто й 

що поїсти. Він цього тоді не цінував, 

не вмів похвалити, коли 

смачно приготувала поїсти чи 

спекла щось смачненьке. Не 

знав звідки беруться у його шафі 

чисті, випрасувані сорочки, 

білизна, хусточки, шкарпетки. 

Не доводилося тоді йому носити 

в хімчистку й прасувати 

штанів та плащів. Як же багато 

чого його в житті не обходило! Як 

же вона з усім давала собі раду? 

Найбільше, що пекло його 

дотепер, що вона так хотіла за 

життя від нього ласки, доброго 

слова набагато більше, ніж допомоги. 

Вона знала, що часу в нього 

було для сімейного життя 

справді небагато. Роботу мав 

дуже відповідальну, пов’язану з 

відрядженнями. І коли він нарешті 

з’являвся вдома, добре і 

смачно наїдався і відкидався на 

дивані, вона сідала поруч, брала 

за руку, щось лагідно говорила, 

іноді скаржилась, та йому цього 

слухати не хотілось. Відкладав 

її руку і говорив роздратовано, 

а навіть грубо: «Дай відпочити». 

Коли вона горнулась до 

нього в постелі, здебільшого робив 

вигляд що спить. 

Взагалі, жінки його не дуже 

цікавили, був захоплений своєю 

роботою, любив із товаришами 

пограти у футбол, виїхати на полювання 

чи рибалку. А «вона» – 

так часто висловлювався про 

дружину, – мала завжди бути 

вдома. 

Та прийшла біда в його хату 

– в Настусі стався інсульт. На 

щастя, перший раз вдалося 

підлікувати, та до хатньої роботи 

вона вже не надавалась. Довелося 

найняти жінку, котра б 

хоч щось допомагала, а згодом 

ЗАПИТУЄТЕ – ВІДПОВІДАЄМО 

Духовна радість 

Відповіді Старця Паїсія на запитання наших читачів про духовну радість 

Де Христос — там істинна радість зрозумів, що все це суєта». 

Мирська радість дає щось тимчасове, 

— Геронде, іноді в мене не виходить радуватися, 

і тоді я думаю, що, можливо, 

що приємне тільки в цей момент, не дає 

того, що дає радість духовна. Духовна 

радість не для мене. 

радість — це райське життя. Ті, які пройшли 

Хрест і воскресли духовно, живуть у ве- 

— Ти що говориш? Радість не для тебе? 

А для кого? Для тангалашки? Ти що? 

ликодній радості. «Великдень, Господній 

Радість для людини! Бог приніс не печаль, 

Великдень»! А потім приходить П’ятидесятниця! 

А коли людина дійде до П’яти- 

приніс тільки радість. 

— Але чому, Геронде, я не завжди відчуваю 

в серці радість? 

десятниці й на неї зійде вогненний язик, 

Святий Дух, тоді все закінчується... 

— Якщо твій розум не з Богом, то як 

ти відчуєш радість Божу? Ти забуваєш Духовна радість приходить 

Христа, твій розум постійно зайнятий роботою, 

суєтою, тому й зупиняється твій — Геронде, розкажіть нам про небес- 

у результаті духовного ділання 

духовний двигун. Увімкни молитву й тихий ну радість. 

піснеспів, і полетиш уперед, і будеш обертатися 

навколо Христа, немов зірка. радість і небесні насолоди, і людина за- 

— Існує й у цьому житті небесна 

Тільки в Христі людина знаходить дається питанням, чи є в іншому житті 

справжню, дійсну радість, тому що тільки щось вище за те, що вона переживає 

Христос дає радість і духовну втіху. Де Христос 

— там правдива радість і райське торвами, 

її можна тільки пережити. 

тут. Цю радість не можна виразити сложество. 

Ті, що перебувають далеко від Христа, 

не мають істинної радості. Вони можуть — Щоб прийти в такий стан, коли ти 

— Як можна досягти такого стану? 

віддаватися мріям: «Зроблю те-то й те-то, не можеш вмістити радість, що переповнює 

тебе, і не можеш її виразити 

з’їжджу туди, поїду сюди», їм можуть надавати 

почесті, вони можуть віддаватися розвагам 

і тому відчувати радість, але ця речі: поводитися просто, не дивитися на 

словами, потрібно звернути увагу на дві 

радість не наситить їхню душу. Ця радість інших, творити молитву. Якщо будеш це 

матеріальна, мирська, а мирська радість не робити, то прийде час, коли ти відчуєш 

насичує душу, і людина залишається з порожнечею 

в серці. Знаєш, що говорить Со- 

«Геронде, я збожеволів! Може, я сам не 

таку радість, що будеш мені говорити: 

ломон? «Я збудував будинок, посадив виноградники, 

розбив сади, зібрав золото, прид- 

буде безумна радість! 

свій? Що таке я відчуваю?» Така в тебе 

бав все, чого бажало моє серце, але наприкінці — Геронде, щоб людина відчувала 

духовну радість, вона має перебувати 

в доброму налаштуванні? 

— Як ти вважаєш, коли людина 

відчуває духовну радість? Коли в неї 

всередині безлад? Внутрішня радість 

приходить після того, як буде наведений 

порядок всередині. Вона дає душі 

крила. Поки душа не зігріта внутрішнім 

діланням, вона схожа на машину з непрогрітим 

двигуном, потрібно штовхати, 

щоб вона зрушила з місця. 

Внутрішнє ділання — трезвіння, увага, 

повчання й молитва — зігріває душу, 

двигун заводиться, і машина біжить уперед. 

Тоді людина перестає звертати увагу 

на зовнішнє і йде в духовному житті 

вперед гігантськими кроками. 

— І тоді несприятливе навколишнє 

оточення вже не впливає на людину? 

— Ні, не впливає, тому що вона живе 

в іншому світі, поза цим середовищем. 

І тому що вона живе в іншому світі, то 

цей світ не заподіює їй занепокоєння. 

Люди довкола неї немов говорять 

іншою мовою, якої людина не знає, 

тому й не розуміє, що вони говорять. І 

добре, що не розуміє, тому що якби вона 

що-небудь розуміла, навіть трохи, то її 

увага відволікалася б на ці слова. А тепер 

вона повністю поглинена мовою, 

яку вона знає. Так починається 

внутрішнє піднесення. Знаєте, що таке 

внутрішнє піднесення? Який ангельський 

чин має крила? Херувими чи Серафими? 

«Шість крил», про які говорить 

А жінці потрібна ласка… 

таки звільнитися з роботи й декілька 

місяців бути при дружині. 

Ці декілька місяців були для нього 

дуже важкими і разом з тим 

саме їх він згадує постійно. 

Врешті побачив, переконався 

скільки обов’язків було на його 

дружині, як терпеливо вона несла 

цей свій хрест, ніколи не 

скандалила, не обзивала, не 

дорікала, а лише потребувала… 

ласки. 

Коли нарешті він усе усвідомив, 

намагався якось компенсувати 

їй ті довгі роки стриманості, 

сухості, байдужості до неї, коли 

врешті його закам’яніле серце 

розтануло, а язик розв’язався, 

коли він насправді злякався за 

життя своєї дружини, Господь 

раптово забрав її – стався повторний 

інсульт. 

В його вухах постійно звучить 

одна її фраза, сказана незадовго 

до смерті в хвилину, 

коли він гладив її по голові і заспокоював, 

мовляв, все буде 

добре: «Бачиш, дорогенький, 

жінці таки потрібна ласка… Якби 

я її мала тоді, коли була на ногах… 

Але хоч тепер, так пізно, я 

До надмірного догоджання слід віднести 

й культ їжі, що навіть у багатьох наших 

християнських родинах ставиться дуже 

високо, на їжу тратимо дуже багато, боїмося 

обмежити себе в чомусь, мовляв, 

щоб споживати ввесь набір вітамінів і 

мінералів, вишукуємо все нові й нові страви, 

вимагаємо від себе та від інших високої 

культури приготування та подачі їжі й 

зовсі не вважаємо це гріхом, не задумуємося 

над цим. А навіть коли в цьому процесі 

щось нам і нагадує про гріх, то всіляко 

себе заспокоюємо й далі… догоджаємо 

собі. В такий спосіб людство котиться 

до загибелі, коли заради споживацького 

задоволення витрачається майже 

все життя. А це порушення принципу 

ставлення християнина до їжі – «Їсти, 

щоб жити, а не жити, щоб їсти!». 

Стосовно повторного, в повній свідомості 

охрещення – це неможливо. Один 

раз людина народжується, один раз 

вона охрещується Духом Святим і водою. 

А свідомо скерувати своє життя на 

християнське можливо й необхідно. 

Дитинка не пам’ятає обряду хрещення, 

але в її душі під час хрещення 

оселяється благодать Божа, 

яку потрібно впродовж життя лише 

розвивати. 

пророк Ісая, який чин має? 

— Серафими, Геронде. 

— Знаєте, що роблять Серафими? 

Махають крильми в такт... Точно так 

само б’ється й серце, коли є внутрішнє 

піднесення. Тоді життя — радість. Але 

ви поки прив’язані до себе, не звільнилися 

від свого «я», тому серце не вільне 

й не може прийти в стан, коли воно тремтить 

від радості. Зазнайте спочатку цієї 

радості, а потім приходьте, поговоримо! 

Пристрасті і чесноти, том 5, 2009 р. 

її таки маю…», – і сльози покотилися 

з її очей. 

Тоді в його душі стався найбільший 

переворот. Став молитися, 

гаряче молитися, просити 

в Бога, аби Настуся поправилась, 

стала знову на ноги. Та 

Господь розпорядився інакше… 

Чоловік довго просидів на 

лавці в задумі. Відтак підвівся і 

підійшов до кам’яного хреста, 

на якому була прикріплена фотографія. 

Став протирати її пальцем, 

ніби ніжно гладити. Відірвала 

його від думок жінка, поруч 

була могила її рідних. Привіталась 

і почала щось говорити, 

скаржитись на важке життя. Він 

слухав і мовчав. «Жінці потрібна 

ласка», – промайнуло в його голові. 

І цій жінці потрібна, авжеж. 

Почав лагідно з нею розмовляти, 

заспокоювати. 

«Який ви добрий», – почув 

від неї, як подяку за слова розради. 

«Якби ж тоді був добрий, як 

була вона молода, все було б 

інакше», – зітхнув чоловік, показуючи 

рукою на фотографію 

дружини. Потім помоливсь і 

пішов зі своїм сумом потихенько 

додому. 

Віра МАТВІЙЧИК. 



ПРОБЛЕМИ ПАСТИРІВ 

Маємо допомагати 

священикам бути кращими 

Прийшов якось до Братства один чоловік, який з перших 

років відродження УАПЦ був у нас активним братчиком, всіляко 

допомагав і громаді свого села, де й проживав. Ця громада 

пережила й великі баталії в час боротьби за храми між УГКЦ 

і УАПЦ, і великі проблеми зі священиками. 

МІЖНАРОДНА СПІВПРАЦЯ 

«Оранта» гостювала 

в Німеччині 

«Я дуже багато допомагав нашому 

священику. Всі його любили, шанували, 

хотіли би йому було в нас добре. А він зі 

мною, та й не тільки зі мною, – дуже 

погано вчинив, став позволяти собі недобрі 

речі…», – розповідав чоловік. 

Спеціально не пишу, хто цей чоловік 

і з котрого села, хто був той священик – 

його вже там нема – це не так важливо. 

Сьогодні, на жаль, часто скаржаться 

люди на невисокий моральний рівень своїх 

пастирів, на їх нечесність, грошелюбство. 

Й це виявляється не лише в нашій конфесії. 

Такий дивний і важкий світ настав, 

що в боротьбі за «нормальне» життя люди, 

ба навіть священики, часто втрачають 

своє моральне лице. Біда в тому стократ 

множиться, коли дійсно зло чинить духовна 

особа, адже через це розбігаються 

люди з парафії, а ще гірше, коли йдуть у 

секти або зовсім зневірюються. І таких 

випадків можна описувати сотнями. 

Чоловік, який розмовляв зі мною, є глибоковіруючий, 

постійно в молитві, вболі- 

Літо…Раненько сходить сонце, купаючи 

своє проміння у плесах озер, виблискує 

річка, підстрибують рибки, зустрічаючи 

новий день, клекотять лелеки. 

Все живе прокидається від сну. 

Ранесенько сходить сонце, а ще раніше 

прокидається сім’я Гребельних, яка 

проживає в селі Лелехівцях на Яворівщині. 

Дивуєшся: звідки черпають енергію 

ці люди? Адже подружжя Лесі та Бориса 

та їхні дорослі діти – Оксана і Володимир, 

– встигають всюди: і навчатися, 

і працювати, і брати участь у різних заходах 

села. Ця сім’я вже кілька років 

причетна до праці в церкві Успіння Пресвятої 

Богородиці УАПЦ у своєму рідному 

селі. Сім’я дбає про святиню, як про 

свій дім, а навіть більше… Вдома можна 

чогось не доробити, а в церкві, на її 

території зробити треба, бо це святе 

місце, сюди приходять односельці. 

Леся добре виховала дітей. Вони 

знають, що найбільша нагорода – це 

ласка Божа, в ім’я якої вони намагаються 

жити. 

Люди приходять у храм, і всім приємно, 

бо тут завжди чисто, кожна церковна 

річ є в належному стані. Вони не 

чекають особливої нагороди від когось, 

бо знають, як кажуть за кулісами, – плоди 

їхньої праці видно. Односельці доб- 

ває за Церкву й нашу державу. Та найбільше 

вразила мене його фраза, котру не 

почуєш, зазвичай, від тих людей, які скаржаться 

на священиків, а саме: 

«Мені їх дуже шкода, вони наче осліпли. 

За них нам, віруючим, треба ревно 

молитися, жаліти й допомагати їм». І 

далі: «Миряни можуть багато зробити 

доброго своїм прикладом, не тільки 

сварити, дорікати, а не мовчати на 

гріх, наставляти, доброзичливо зауважувати, 

ба навіть просити. Їм теж 

нелегко, в них, особливо молодих священиків, 

– є багато проблем: низький 

рівень освіти, а треба добре знати 

психологію, треба навчитися самим 

бути на постійному зв’язку з Богом, 

встояти перед спокусами, труднощами. 

Їм, аби стати добрими пастирями, 

треба багато працювати над собою 

і трудитись разом із людьми». 

Так, це правда, погоджуюсь, що й від 

нас багато залежить. 

Віра МАРКОВИЧ. 

Дорога до храму 

рим словом відзиваються про Гребельних. 

До кожного церковного свята Леся 

охайно прибирає храм, знає де й що поставити, 

залучає інших парафіян. Дочка 

Оксана вже вишила не одну річ для 

церкви. Син Володимир паламарує і 

досконало знає свої обов’язки. 

Окремо хочу відзначити працю і 

майстерність рук вишуканої вишивальниці 

Лесі Попелишин, вишивки якої милують 

очі парафіян і прикрашають приміщення 

церкви. 

Традиції і звичаї передаються з покоління 

в покоління. Добрими наставниками 

для молодих стали: Ганна Бундз, 

Ярослава Пирожик, Чеслава Горонна, 

Стефанія Кошла, Марія Хома. Треба згадати 

й молодих жінок та дівчат, які разом 

із Лесею охоче працюють у храмі: 

Юля Занько, Марія Вольф, Ілона Слобода, 

Ірина Годованець, Галина Березовська, 

Марія Бундз та інші. 

Розчервоніле сонце сідає за обрій… 

Повертаються з пасовиська корівки, коні 

йдуть на ніч на луг, все навкруги стихає… 

А сім’я Гребельних ще довго не 

лягятиме спати, адже й у своїм господарстві 

треба всьому дати лад. 

Павлина КАЩИШИН, 

с. Лелехівка, 

Яворівський район Львівщини. 

А ще авторка пропонує опублікувати вірш для всіх матерів 

Мамо, мамо, 

Не сивій так скоро, 

Мамо, прошу я тебе, 

І попрошу сонце, 

І попрошу вітер, 

Хай він старість 

Лісом рознесе. 

Я попрошу місяць, 

І попрошу зорі, 

Хай не розливають 

Срібні кольори, 

Бо те срібло впаде 

На мамині скроні, 

Пофарбує коси – 

І що хоч роби. 

А тим часом зорі 

МИ – ХРИСТИЯНИ 

Сивина 

Десь купались в морі, 

А місяць з-за хмари 

Поки не світив, 

Зачепив відерце 

І поранив серце, 

Бо фарбу розлив. 

Фарбувало коси 

Срібло світанкове 

На маминих скронях 

Залишило слід. 

Я попрошу Бога 

Здоров’я для мами, 

Щоб завжди із нами 

Щаслива була! 

Хай Матінка Божа 

Опікує маму 

На довгі літа. 

Однією із найстаровинніших парафій 

Галичини, де неперервно плекалося і продовжується 

розвиватися мистецтво є 

Ставропігійна церква Успіння Пресвятої 

Богородиці м. Львова УАПЦ. 

Хор даної парафії несе місійну 

діяльність як в середовищі вірних Православної 

Церкви в Україні, так і за її межами. 

Неодноразові поїздки на парафії 

Львівської та східних єпархій, відвідини 

українських громад у Польщі, участь у 

загальноміських міжконфесійних заходах 

вимагають великих зусиль та найперше – 

натхнення і патріотизму. 

Основу хору складають парафіяни, які 

вже декілька поколінь належать до Успенської 

церкви і своєю жертовністю церковного 

співу приносять подяку Богу. 

Шостий рік диригентом хору є Світлана 

Карпович, яка прикладає багато зусиль 

для професійного росту колективу. 

Півтора року тому було організовано 

вперше спільний проект хору «Оранта» 

церкви Успіння Пресвятої Богородиці 

м. Львова разом із симфонічним аматорським 

оркестром м. Фрайбурга 

(Німеччина). Концерт відбувався в органному 

залі м. Львова та складався із трьох 

частин: духовних пісень хору, симфонічних 

творів. Залишилися приємні враження та 

відповідно стимул до подальшої співпраці, 

що дало свої результати. 

На запрошення німецької сторони, й за 

сприяння п. Мартіна Руппа, Карла Гайнца 

Руддера та п. Маргрет (керівника хору м. 

Бернау, Німеччина) і п. Мар’яни Височан 

(Україна) парафіяльний хор «Оранта» церкви 

Успіння Пресвятої Богородиці УАПЦ 

відвідав м. Фрайбург та країни ЄС впродовж 

23 жовтня до 2 листопада 2009 р. 

Так склалося історично, що впродовж 

декількох століть Львів і Фрайбург знаходилися 

в одній державі – Австро-Угорській 

імперії. 

Фрайбург був найбільшим адміністративним 

містом на Заході імперії, Львів – 

на Сході, тому ці міста є партнерами. Багато 

спільного робить можливість 

співпрацювати на культурній та економічній 

нивах. 

25 жовтня хор співав св. Літургію в українській 

парафії м. Фрайбурга. На запрошення 

отця Петра, настоятеля громади, 

відбувся святочний обід та зустріч із українською 

громадою. 

26 жовтня відбулося прийняття в 

міській раді Фрайбурга, де хор «Оранта» 

виконав українські духовні та патріотичні 

пісні. Керівництво міста в особі Бернгарда 

Шецлє подякувало за приїзд, нагадало 

про довголітню спільну історію двох міст 

та культурну співпрацю між громадами. 

27 жовтня хористи мали змогу відвідати 

Страсбург – столицю Європейського Союзу. 

Біля українського прапора Парламенту ЄС 

було виконано державний гімн України. 

28 жовтня колектив на запрошення 

керівництва телерадіокомпанії землі 

Фрайбурга відвідали студії, де в прямому 

ефірі виконали візитку української духовної 

творчості «Щедрик». Пані Мар’яна Височан 

та п. Марта Максимець дали інтерв’ю 

для місцевих журналістів. 

29 жовтня відбулося ознайомлення із 

місцевістю Шварцвальд із старовинними 

католицькими церквами та монастирями. 

У містечку Бернау, на запрошення місцевого 

хору при церкві св. апп. Петра і Павла 

ввечері відбувся спільний концерт. 

30 жовтня відбувся заключний концерт 

у церкві св. Тройці Фрайбурга. Перша частина 

була присвячена українському духовному 

мистецтву. Хор «Оранта» співав 

духовні, патріотичні та народні пісні. У 

другій частині спільно із симфонічним 

оркестром Фрайбурга було виконано твір 

Вівальді «Гльорія». 

Завершилося святкування урочистим 

многоліттям та святочним обідом, який 

був приготовлений у парафіяльному будинку 

учасниками оркестру. 

В неділю, 1 листопада, на зворотній дорозі 

до Львова хор «Оранта» співав св. 

Літургію у найстаровиннішому українському 

храмі за межами України св. Варвари в 

м. Відні (Австрія). Священики після відправи 

зробили невеличку екскурсію та розповіли 

про історію української громади Австрії. 

Відбулася зустріч із місцевим парафіяльним 

хором в парафіяльному будинку. Біля 

парламенту Австрії хористи заспівали «Червону 

калинку», таким чином згадавши 1 

листопада 1918 року та створення ЗУНР. 

Кожна поїздка приносить радість і нові 

враження: українці з діаспори згадують 

при спілкуванні рідний край: Батьківщину 

і батьківщину, народні пісні, які живуть 

у їхніх серцях завжди... 

Юрій ФЕДІВ. 

P.S. Хористи хору «Оранта» церкви 

Успіння Пресвятої Богородиці м. Львова 

щиро дякують за молитовну підтримку 

священикам Успенської церкви та отцюнастоятелю 

Ігорю Бурмилу, архиєпископу 

Львівському Макарію, а за матеріальну 

підтримку – архиєпископу Львівському 

Макарію, п. Петру Малетичу, п. Ярославі 

Кирилюк, Валентині Михаляк, п. Анні 

Дрозд (Польща), Петру Буряку, Роману 

Максимовичу, Мирославі Гулид, Вірі Маркович 

за сприяння у поїздці. 


8 

Дитяча сторiнка 


Сторінку підготувала Віра МАРКОВИЧ. 

Наш гість – журнал 

«Світ дитини» 

Багато наших маленьких парафіян 

з нетерпінням очікують щомісяця на 

цей дитячий журнал. Його до Братства 

нам приносить уже впродовж 

багатьох років пані Наталя Данилиха 

прямо з редакції. Скільки цікавого 

там можна прочитати! Це оповідання 

про історію нашого народу, про 

традиції і звичаї, про те, як поводити- 

...Місяць листопад — пізня осінь. В цю 

пору ніхто у лісі не гайнує часу, а скоріше 

шукає собі зимові житла та схованки. 

Спробуй-но пробіжися зараз лісовою 

стежкою, коли в тебе на ногах ані чобітків, 

ані черевичків. Ось і їжак біжить, біжить, 

раптом спиниться, згорнеться клубочком 

і.... що він там робить? На ніжки хукає. — 

Ху-у-у, ху-у-у... Погрів трохи ніжки і покотився 

далі між кущиків свою стару хатинку 

шукати. 

* * * 

З теплого, затишного кубельця визирає 

білка. У неї все гаразд, і ніякі холоди не лякають 

маленьку руду господарку. А якщо 

серед ночі завітає зла підступна куниця? 

Нічого, вхід до кубельця білка затуляє дверцятами 

— грубим шматком кори. 

* * * 

Ведмедю клишоногому — тому все 

байдуже, він у лісі найголовніший. Веш- 

Приходьте, діти, до кринички 

Напитись чистої водички. 

А та водиця непроста, 

Бо це — наука про Христа. 

................................................................ 

ся в різних випадках: у школі, на 

відпочинку, з товаришами та вдома. 

Зі «Світом дитини» ми і пожартуємо, 

і поспіваємо пісень, і зачаруємося 

гарною поезією, і познайомимося з 

кращими творами українських художників, 

і побачимо, як малюють 

діти сьогодні. 

Цієї осені журнал святкував свій 

ювілей. Вперше він з’явився на світ ще 

в 1919 році. Разом із «Дзвіночком» і 

«Маленькими приятелями» «Світ дитини» 

виховував і розважав ваших 

прадідів і прабабусь. Але в 1939 році, 

коли прийшли большевики на галицькі 

землі, всі ці видання закрили, бо вони 

дуже різнилися з тим, чого хотіла радянська 

влада. Аж у незалежній Україні 

в 1994 році вийшов перший номер журналу 

для дітей «Світ дитини». 

Редакція нашої газети й усі наші читачі щиро вітають 

із ювілеєм колектив цього видання і зичать плідної праці. 

Як зимують звірі 

тається туди-сюди, на дерева влазить, 

осінніми ягодами ласує. Тільки як сніг 

почне падати, знаходить собі Бурмило 

барліг, розгортає злежаний хмиз та листя, 

лягає і жде, поки вкриє барліг тепла снігова 

ковдра. Тоді йому добре, тоді він 

спихь аж до самої весни. 

А товстий, гладкий борсук давно готовий 

зиму зустріти. Нора в нього глибока, 

м’яка постіль зі свіжого листя зроблена. 

Борсук поглядає у небо і вже далеко від 

своєї нори не йде: а що, як сніг випаде? 

Шукай потім вітра в полі... 

* * * 

Під великим корчем знайшла собі 

схованку сіра земляна жаба. Поруч неї 

вмостилося зимувати дві ящірки, а далі, 

в куточку, згорнувся кільцями вуж. Влітку 

вони живуть не зовсім дружно, а зараз, 

коли всіх лякає холод, сидять мовчки, тихенько. 

А як хто почне штовхатися чи там 

що, враз надвір виженуть. 

Сміховинки «Світу дитини» 

– Знаєш, Андрію, у моїй бібліотеці вже сто книжок! 

– А яких у тебе найбільше: історичних, пригодницьких чи науково-популярних? 

– Найбільше позичених... 

* * * 

Ізя приніс додому купу двійок. Батько каже йому: 

– Слухай мене уважно. Хлопець ти кмітливий і збагнеш свою 

вигоду. За кожну гарну оцінку я даватиму тобі 10 гривень. 

Ізя погоджується. Наступного дня він підходить до вчительки, 

тихо шепоче: 

– У мене до вас є пропозиція. Чи не хотіли б ви підзаробити 

п’ять гривень? 

* * * 

Учитель математики: 

– Коли я розріжу на п’ять частин одне яблуко, дві груші, три 

апельсини і чотири банани, що вийде? 

Поки всі старанно перераховують шматочки, Максим підхоплюється 

і радісно відповідає: 

– Фруктовий салат! 

78 

Наші діти щороку ретельно готуються до свята Миколая. І обов’язково 

вчать нові віршики. Пропонуємо вам вірші нашої львівської поетеси, 

яка так ніжно і щиро, щораз по-новому, оповідає нам про це чудове 

свято. Це – пані Ірина Цельняк. Подаємо деякі з її віршів. 

Таємничий подорожній 

Поцілунок Миколая 

Коли місяць сховається й зорі 

Ледь пригаснуть в небеснім просторі, 

Помчать сани, бистрющії сани, 

Щоб об’їхати світ весь до рання. 

Коли дітки заснуть всі міцненько, 

Хтось до личок торкнеться легенько, 

Поцілує морозно, духмяно, 

Покладе під подушку жадане. 

Він не тільки дарунки дарує, 

Він жаліє дітей і все чує, 

Хто благання свої посилає, 

Неодмінно таким помагає. 

Пожаліє сиріт, допоможе, 

Бо у нього жертовність є Божа. 

Бо у нього є ласка всесильна. 

І про це знає кожна дитина. 

Надійся, дитино! 

Дитинко маленька, чому ти сумненька? 

Пречиста Марія - Ісусова Ненька 

Піклується ніжно про тебе щодня. 

Не плач, не журися, ти ж не одна. 

У тебе ще буде і радість, і свято. 

У світі хороших людей є багато. 

Вони не покинуть тебе, сиротино, 

Надійся, молися, маленька дитино! 

А ще Захисник в тебе є - Миколай. 

Й до нього молитви прещирі складай! 

До тебе він прийде, вві сні приголубить, 

Він дбає про сиріт - він сиріток любить. 

Надія і віра панують у світі. 

Тож вірять в Святого дорослі і діти. 

В молитві душевній Бога благають: 

Хай Миколай і до них завітає. 

Повчання Миколая 

Не слід в Миколая багато прохати, 

Бо він може зовсім нічого не дати. 

Захланних Святий не любив 

І хаточки їхні завжди обходив. 

Він все розумів, він всім співчував, 

Лиш добрих та чесних людей поважав. 

А брехунцям, ледачим, неробам 

Різочку клав від тої хвороби. 

Наука доволі ясна і проста: 

На світі усе треба вміть заслужить: 

І бути хорошим не день і не мить. 

А завжди і всюди - у будні і свята. 

Усім догоджати, про всіх піклуватись. 

А твориш добро - то добра і чекати. 

Тому, любий друже, подумай добренько: 

Чи слухав ти тата, чи любиш ти неньку, 

Чи завжди вітався, чи мився, чи вчився, 

Чи, часом, у школі з дітьми ти не бився, 

Чи другу в біді помагав, турбувався... 

Ну як? Все бувало? І ти налякався? 

Ще зовсім не пізно усе це змінити, 

Прощення у Бога й Святого просити. 

Якщо ти і справді будеш хорошим, 

Тоді в Миколая що хочеш попросиш... 

10 

ЗАСНОВНИК ГАЗЕТИ — 

Львівське крайове ставропігійне братство 

св. ап. Андрія Первозваного, 

зареєстроване міністерством України 

у справах преси та інформації. 

РЕЄСТРАЦІЙНЕ СВІДОЦТВО: серія КВ № 2335 

Тим, хто бажає матеріально підтримати наше 

видання, повідомляємо банківські реквізити: 

ВАТ АКБ “Львів” 

Р/р 260075157, МФО 325268, 

код ЄДРПОУ 20785948 

Подяка за Ваші пожертви друкуватиметься 

на сторінках газети. 

НАША АДРЕСА: 

79008, Львів-8, вул.Руська, 3/1 

Для листування: 

м. Львів - 8, а/с 866 

(032) 235-52-02 

www.stavropigia.lviv.ua 

E-mail: fediv.yuriy@gmail.com 

Редактор Олег ПЕНДЕРЕЦЬКИЙ 

Редакційна колегія: 

Тарас ДМИТРИК, Віра МАРКОВИЧ, Юрій 

ФЕДІВ, Володимир ХАРКО 

Автори опублікованих матеріалів відповідають за точність 

використаних фактів, цитат, власних імен. Редакція намагатиметься 

найменше втручатися в авторський текст, 

зберігаючи особливості стилю. Водночас залишає за собою 

право редагувати, скорочувати подані матеріали. 

Cтатті, світлини, малюнки, що надійшли в редакцію, 

не повертаються. 

Передплатний індекс — 35013 

Друк газети виконаний у ДП ВПП МОУ «Армія 

України» Замовлення №

Успенська вежа № 12 (2009)

Transform your PDFs into Flipbooks and boost your revenue!

Delete template?

Save as template ?