Вип. 474

О.В. Колісникобов’язковим відповідно до підпункту b п. 3 ст.31 Віденської конвенції про право міжнароднихдоговорів у якості наступної практики застосуваннядоговору [2, с. 4]. На переконання В. В.Комарова, Європейський суд з прав людини виходитьз універсальності своєї практики, незважаючина суб’єктний склад справ та своїх прецедентів,і в прецедентах посилається на всю наявнусудову практику… Такий підхід відбиваєпринцип правової визначеності як фундаментальноїуніверсалії правової системи, заснованої наКонвенції. При застосуванні Конвенції суди маютьзастосовувати всю практику Європейськогосуду з прав людини, тобто як у відношенні України,так і у відношенні інших держав [9, с. 21].Відповідно до ст. 17 Закону суди застосовуютьпри розгляді справ Конвенцію та практикуСуду як джерело права. На думку С. В. Шевчука,термін “практика Суду”, що вживається в цьомуЗаконі, змістовно відповідає специфіці вживанняцього терміна у пострадянських правових системахяк “судова практика” у вузькому значенні,тобто як певного еквівалента судового прецедентута судової правотворчості [16, с. 112]. Проте,як вказує Р. Марченко, механізм застосуванняпрактики Європейського суду як джерела права вУкраїні досі є незрозумілим... У Європі, де у більшостідержав існує романо-германська правовасистема, питання застосування практики вирішененаступним чином: практика Європейськогосуду із захисту прав людини є своєрідним тлумаченнямнорм, виокремленням суті положеньКонвенції, що полегшує безпосереднє її застосування...Справи Європейського суду офіційно невважаються прецедентами [6]. Дійсно, відсутністьчіткого механізму застосування українськимисуддями прецедентного права Європейськогосуду породжує безліч порушень прав людини,щодо яких Суд вже виклав свою позицію прирозгляді аналогічних справ. Як стверджує, О.Богаченко-Мишевський, український суд використовуєпрактику Євросуду для цілей тлумаченняі застосування положень Конвенції якміжнародного договору, який є складовою національногозаконодавства [1]. В. Кононенко проводитьпорівняльний аналіз понять “судовийпрецедент” та “прецедент тлумачення” на підставіпоглядів таких науковців, як Л. Тимченко,А. Венгеров, Б. Зімненко, С. Зівс, Ж.-Л. Бержель[5, с. 132–133], при цьому зауважуючи, що однінаполягають на правотворчому характері актівтлумачення права, а інші його заперечують, вважаючиджерелом права тільки судовий прецедент,а не прецедент тлумачення. На наш погляд,стосовно саме рішень Європейського суду з правлюдини можна говорити про тотожність понять“судовий прецедент” та “прецедент тлумачення”.До того ж, слід передбачити у ст. 17 Закону детальнупроцедуру застосування судами Українипрактики Євросуду як джерела права, зокрема,визначити обов’язок суду посилатися у мотивувальнійчастині рішення на постанови Європейськогосуду з прав людини при розгляді питань,що вже були предметом дослідження Євросуду.В. Паліюк вважає, що Конвенцію доцільнозастосовувати лише у певних випадках за дотриманнятаких умов: 1) у разі невідповідності національногозаконодавства положенням Конвенціїта протоколів до неї; 2) за наявності в національномузаконодавстві правових “прогалин” щодоправ людини та основоположних свобод, яківодночас визначені в Конвенції та протоколах донеї; 3) для кращого розуміння тих положень національногозаконодавства, до яких були внесенізміни або доповнення на підставі рішень Євросуду;4) у випадках використання в судовій практиціУкраїни таких основних принципів Конвенції,як “верховенство права”, “справедливість”,“справедливий баланс”, “справедлива сатисфакція”,“справедливий суд”, “розумний строк” тощо[7, с. 79].С. В. Шевчук вказує, що судові рішенняперетворюються на джерело права завдяки повторномузастосуванню правової позиції, щосформульована судом при вирішенні конкретноїсправи, в аналогічній справі і підтримує тихукраїнських вчених, зокрема П. М. Рабіновича,В. Г. Буткевича, які визнають прецедентний характеррішень Європейського суду з прав людинита їх обов’язковість для всіх країн-членів РадиЄвропи [15, с. 114–116]. Відмова від урахуванняпрактики Європейського суду щодо інших країнпри розгляді справ в українських судах, зауважуєЮ. Є. Зайцев, унеможливить розуміння правовихпозицій Європейського суду в рішеннях за справамипроти України та сильно послабить позиціїнаціонального суду як засобу юридичного захисту,який покликаний ефективно протидіяти порушеннямКонвенції та у такий спосіб перешкоджатинадходженню нових заяв до Європейськогосуду [3, с. 243].Очевидно, що звернення до рішень Європейськогосуду з прав людини дозволить розширитиуявлення про відомі категорії, їх сутність,специфіку тощо в умовах українських правовихреалій. На думку В. В. Комарова, на судовупрактику України може мати суттєвий впливпрактика Європейського суду з прав людини уНауковий вісник Чернівецького університету. 2008. Випуск 474. Правознавство. 47