04.05.2016 Views

Успенська вежа № 1 (2016)

Успенська вежа № 1 (2016)

Успенська вежа № 1 (2016)

SHOW MORE
SHOW LESS

You also want an ePaper? Increase the reach of your titles

YUMPU automatically turns print PDFs into web optimized ePapers that Google loves.

З Різдвом Христовим! З Новим Роком!

ЩОМІСЯЧНА ВСЕУКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА СТАВРОПІГІЙНОГО БРАТСТВА СВ. АП. АНДРІЯ ПЕРВОЗВАНОГО

За вiру i еднiсть!

Виходить з березня 1991 року січень 2016 року 1 (284)

† Варфоломій,

Милістю Божою Архієпископ Константинопольський,

Нового Рима, і Патріарх Вселенський Всій повноті

Церкви. Благодать, милість і мир Христа Спасителя,

народженого у Вифлеємі

(Скорочено)

Возлюблені браття і чада у Господі!

Свята Різдвяна ніч знову

огортає світ своєю ніжністю. Серед

страждань і болю, кризи, пристрастей

і ворожнечі, тривоги і розчарувань відбувається

тайна Боговтілення. Тайна

реальна, ще більше актуальна, що нас

притягує, як раніше, нас закликаючи:

«Живучі на землі, навчіться справедливості»

(див. Іс. 26.9), бо «сьогодні

народився для вас Спас, Христос Господь»

(Лк. 2.11).

На жаль, сьогодні багато людей думає

так, як безбожний і безсовісний

Ірод, що вбивав дітей, – і вони вбивають

своїх ближніх. Князь цього світу,

хворіючи егоцентризмом, – в особі Ірода,

убивці, – вважав, що його існування

загрожене народженням невинної

Дитини. Щоб зберегти свою світську

владу від небезпеки, що представляло

перед його очима народження Дитини,

він вирішив Її знищити.

Щоб втекти від убивчих намірів,

Дитятко Ісус, про Якого благовістили

ангели, змушений був втікати до Єгипту,

де Він став «політичним біженцем»,

згідно з термінологією наших

днів, разом зі Своєю Матір’ю, Пресвятою

Богородицею, та Йосифом.

В нашу епоху, яку вважають ерою

прогресу, багато дітей змушені стати

біженцями, вслід за своїми батьками,

щоб вберегти своє життя від небезпеки

різних противників. Це ганьба для

людського роду!

З нагоди народження Дитятка Ісуса,

нашого справжнього визволителя

і спасителя, з Святішого вселенського

апостольського і патріаршого престолу

ми проголошуємо, що всі суспільства

повинні гарантувати розвиток

дітям: шанувати право жити, вчитися

і вільно розвиватися, завдяки вихованню

і освіті в контексті традиційної

сім’ї, що основується на принципах

любові, людинолюбства, миру та солідарності

– блага, що втілений Господь

приносить нам сьогодні.

Народжений Господь закликає нас

прийняти добру новину спасіння людського

роду. Дійсно, впродовж довгої

історії людства народи переміщалися

і влаштовували колонії. Була надія, що

після двох світових війн і ряду декларацій

про мир, проголошених релігійними

та політичними главами та організаціями,

сучасні суспільства будуть

спроможними зберегти мирне співіснування

в їхніх державах. На жаль,

факти протирічать сподіванням: перед

небезпекою знищення люди змушені

масово покидати свою батьківщину.

Ця ситуація, де хвиля біженців неперестанно

збільшується, нас зобов’язує:

маючи поки-що благословення жити в

мирі та добробуті, ми не можемо залишатися

байдужими перед щоденною

драмою тисяч наших ближніх. Ми повинні

проявляти їм нашу солідарність

і нашу любов, будучи впевненими,

що любов, проявлена їм, відноситься

до особи Сина Божого, народженого і

втіленого, Який прийшов у світ не як

цар, князь, володар або багач. Він народився

як Дитятко наге і беззахисне,

в скромних яслах, без дому, подібно

до тисяч наших ближніх сьогодні. Від

початку Свого земного життя Він був

змушений покинути Свою батьківщину,

щоб утікати від злоби Ірода.

Божественне Дитятко, народжене

– і в дорозі до Єгипту – є справжнім

захисником нинішніх біженців, переслідуваних

нашими сучасниками,

подібними до Ірода. Дитятко Ісус, Бог

наш, «розділив слабкість слабких»

(І Кор. 9:22), щоб стати подібним до

нас, слабких, виморених в небезпеці,

біженців. Поміч і підтримка, виявлена

нашим ближнім, що переслідувані та

переміщені, без дискримінації статі,

раси та релігії, буде для новонародженого

Господа ціннішими від дарів,

що принесли волхви: ціннішими від

«золота, ладану і смирни» (див. Мт.

2:11) – духовне багатство, невід’ємне

та постійне, що чекатиме нас в Царстві

небесному.

Нехай благодать і безмежне милосердя

Дитятка Ісуса-біженця буде з

усіма вами!

Різдво Христове 2015 р.

† Варфоломій Константинопольський,

Палкий молитвенник за всіх вас

перед Богом.

Різдвяне Послання

Блаженнішого Макарія,

МИТРОПОЛИТА КИЇВського І ВСІЄЇ УКРАЇНИ, ПРЕДСТОЯТЕЛЯ

украЇНСЬКОЇ АВтокефальноЇ ПРАВослаВНОЇ ЦЕРКВИ

(Скорочено)

ХРИСТОС РОЖДАЄТЬСЯ!

«Господь силу людям Своїм дасть,

Господь благословить людей Своїх миром» (Пс. 28,11)

Улюблені у Христі! Ангели

співали про Cлаву Божу тієї

пам’ятної ночі вперше над землею,

бо настав час, коли Славу Божу треба

було оспівувати не лише на Небесах.

Сам Бог у тілі сходить на землю у Славі

Своїй, поєднуючи небо та землю. З

того часу Слава Божа мала з’явитися

і серед земнородних. Їм принесено

небесний мир, тому що Бог виявив

Свою благу волю до Свого творіння.

З часу Різдва прославлення Бога — за

Його благословення людей Своїх миром

— співається і на землі, і в Церкві

Христовій співзвучно з ангельськими

хорами. І ми співаємо Славу на небі

Богові, бо у втіленні Сина Божого відкрилась

уся глибина Божої премудрості,

бо тільки вона могла знайти засіб

примирення людей зі своїм Творцем.

Ми прославляємо Бога за безмежну

всемогутність благодаті, яка, за словами

апостола Павла, проявляється надто

щедро тоді, коли множиться гріх

(Рим. 5,20). Завдяки Богові був встановлений

новий союз Бога і людини

через втілення і заступництво Сина

Божого. Ось чому ангели проспівали

Славу на небі Богові, а потім оспівали

«мир на землі і благовоління».

Той, Хто народився тієї пам’ятної

ночі, скаже напередодні Своїх страждань:

«Мир залишаю Вам, мир Свій

даю Вам» (Ін. 14, 27). Христос приніс

на землю приклад братерства, взаємного

служіння одне одному, мирного

співжиття. Спаситель залишив на

землі ще й інший мир – внутрішній.

Якщо запитати багатьох людей, зокрема

й тих, які живуть на східних теренах

нашої держави, чи вони вірять у

Спасителя, можна буде почути ствердну

відповідь, що так. Однак в багатьох

немає бажання користуватися Господнім

миром, схвалюючи російські агресорські

поступки і прагнучи війни, не

маючи любові до українського мирного

співжиття. Чому так відбувається?

Тому, що немає миру духу, який

є благодатним плодом Духа Божого.

Про цей мир Божественний Учитель

сказав ученикам-апостолам дуже просто:

«Мир вам» (Ін. 20, 19). Такими ж

словами з побажаннями для нас духовного

миру у Христі свята Церква

благословляє нас у час Богослужінь.

Це – мир з Богом, з власною совістю,

мир з людьми, яким можна спокійно і

відверто дивитися в очі. Було б великим

щастям для кожної християнської

душі, кожного християнина-українця,

шукаючи, знайти такий мир.

Ангели прославляли Господа за те,

що Він Своїм народженням на землі

виявив Свою милість до людей, приніс

добру волю, одухотворив людство

взаємною братерською любов’ю.

«Більшої від тієї любові ніхто не має,

як хто душу свою покладе за друзів

своїх» (Ін. 15, 13). У теперішній непростий

і неспокійний для України та

українців час, коли російський агресор

захопив частину української землі,

а кращі наші сини віддають своє

життя за рідну землю, один за одного

та за нас, ми повинні примножувати

свої молитви за наше військо, просячи

в Бога для нього здоров’я, відвагу, сміливість,

охорону від ворожих найманців

та нашу спільну перемогу. «Буду

величати Тебе, Господи, що Ти підняв

мене і не допустив, щоб вороги мої тішилися

наді мною» (Пс. 29, 1).

Нехай же наші віруючі серця завжди

прославляють Бога за все, що Він

приніс на землю через Своє народження,

втілення і відкуплення на

хресті. Завжди прикладаймо зусилля,

щоб мир, порозуміння і добра воля

між нами, українцями, та людьми інших

національностей, які живуть на

українській землі, були взаємними, а

братерська любов прикрашала наше

спільне земне життя, щоб і воно було

співзвучним з різдвяною ангельською

піснею: «Слава на небі Богові і на

землі мир, між людьми благовоління»

(Лк. 2, 14). Тоді Господь благословить

нас усіх Своїм небесним миром, який

буде досконалим серед усіх українців.

Ваші Високопреосвященства і

Преосвященства, всечесні отці, Ваші

родини та всі вірні УАПЦ. Вітаючи

Вас з Різдвом Христовим, Новим 2016

Роком та Богоявленням Господнім,

закликаю всіх Вас у черговий раз до

посиленої молитви за нашу Україну,

за мир на нашій землі. Нехай світло

Вифлеємської зорі освічує нам шлях

до Божої Дитини – Народженого Христа,

нехай воно прожене всяку злобу

і темряву, щоб ми стали синами Світла.

Бажаю всім Вам доброго здоров’я,

миру, порозуміння та щастя у нашому

непростому земному житті.

Радісних і веселих Вам свят!

Христос рождається! Славімо його!

Блаженніший МАКАРІЙ,

Митрополит Київський і всієї України,

Предстоятель УАПЦ

Різдво Христове 2016 року Божого,

м. Київ


2 Січень 2016

У Києві відбулися

засідання Архієрейського

собору та Патріаршої ради

УАПЦ

10 грудня у Приміщенні Патріархії

УАПЦ відбулися засідання Архієрейського

собору та Патріаршої

ради Церкви під головуванням Блаженнішого

Макарія, Митрополита

Київського і всієї України, Предстоятеля

УАПЦ. Було розглянуто ряд

поточних питань із життя Церкви.

Згідно з рішенням Архієрейського

собору та Патріаршої Ради 2016 рік

проголошено роком Патріарха Димитрія,

ініціатора ІІІ відродження УАПЦ

та другого патріарха УАПЦ. Також

було ухвалено рішення про організацію

по єпархіях збору гуманітарної

допомоги для військовослужбовців у

зоні АТО та організацію Церквою її

доставки у зону бойових дій.

Собор ухвалив рішення організувати

по єпархіях УАПЦ відпочинок дітей

із зони АТО під час Різдвяних свят.

Одним із робочих питань засідання

було розгляд кандидатів на

осиротілу Черкасько-Кіровоградську

єпархію. Митр. прот. Сергію Підтягину

(священик Борисо-Глібського

храму м. Києва) доручено ознайомитися

із справами та провести робочі

зустрічі із духовенством єпархїі. Патріарша

рада та архієрейський собор

одноголосно висловили довіру митр.

прот. Сергію Підтягину як одному із

перших священиків УАПЦ на східних

теренах України. Також Собор

прийняв рішення про відкриття Свято-Серафимівського

чоловічого монастиря

в Івано-Франківській єпархії

за адресою: 77733, Івано-Франківська

область, Богородчанський район,

село Кривець, вул. Івасюка, 27.

Архієреї заслухали інформацію

про стан справ у єпархіях: Таврійській

(правлячий архієрей єпископ

Херсонський та Миколаївський

Борис) та Карпатській (правлячий

архієрей єпископ Мукачівський та

Карпатський Віктор).

На Архієрейському Соборі та

Патріаршій Раді було вирішено підготувати

позов до судових органів

України щодо оскарження дій та бездіяльності

Міністерства Культури

України стосовно реєстрації статутів

єпархій УАПЦ. Прийнято рішення

підготувати відповідні звернення

від імені Архієрейського Собору до

Президента України, Прем’єр-Міністра

та Міністра Культури України.

Успенську вежу

можна читати в інтернеті

З 1 березня 2015 р. зреалізований

новий проект Львівського ставропігійного

братства св. ап. Андрія

Первозваного УАПЦ – з цього дня

наш часопис можна читати в інтернеті

за адресою: uv.lviv.ua

Можна переглянути архівні

примірники газети, які виходили

у світ із 1 січня 2009 року.

Архієрейський Собор возніс

подячні молитви Всевишньому за

прожитий 2015 рік та просить духовенство

і вірних посилити молитви

за мир, українське військо, яке оберігає

кордони України, за переселенців

та українську владу.

В Українському домі м. Києва

проведено круглий стіл,

присвячений 100-річчю

від дня народження

Патріарха Димитрія

10 грудня в міжнародному конгрес-центрі

«Український дім», за організаційної

участі Патріархії УАПЦ,

було проведено Круглий стіл, приурочений

до 100-річчя від Дня народження

видатного українського церковного

та громадського діяча, богослова Святішого

Димитрія (Яреми) (09.12.1915

– 25.02.2000), Патріарха Київського

і всієї України, Предстоятеля Української

Автокефальної Православної

Церкви (07.09.1993 – 25.02.2000).

Участь у круглому столі, що проходив

під головуванням Блаженнішого

Макарія (Малетича), Митрополита

Київського і всієї України, Предстоятеля

Української Автокефальної Православної

Церкви, прийняли архієреї

УАПЦ, представники української

церковної громадськості та науковці.

Учасники зібрання хвилиною мовчання

вшанували світлу пам’ять Святішого

Патріарха Димитрія та поділились

своїми спогадами і науковими

доробками з його життя і церковної

діяльності. Блаженніший Митрополит

Макарій, зокрема, нагадав про

те, що саме Святіший 19 серпня 1989

року, будучи на той час ще настоятелем

Петро-Павлівської церкви у Львові,

проголосив про вихід з-під кліру

Російської Православної Церкви в

Україні та закликав до ІІІ-го етапу відродження

прабатьківської Української

Автокефальної Православної Церкви.

Спогадами про Святішого Патріарха

Димитрія поділились інші учасники

зібрання – Високопреосвященніший

Андрій (Абрамчук), митрополит Галицький,

Високопреосвященніший

Роман (Балащук), митрополит Вінницький

і Брацлавський, Преосвященніший

Борис (Харко), єпископ

Херсонський і Миколаївський, член

Патріаршої ради УАПЦ Роман Максимович,

члени Київського братства св.

ап. Андрія Первозваного.

У Львові із молитви

розпочали рік вшанування

Патріарха Димитрія

НОВИНИ УАПЦ

9 грудня, в 100-ту річницю від

дня народження Патріарха Димитрія,

у Петро-Павлівському храмі м.

Львова було відслужено св. Літургію.

Соборною молитвою духовенства

Львівської єпархії розпочався рік,

присвячений в УАПЦ Патріарху Димитрію.

Очолив св. Літургію канцлер

Львівської єпархії УАПЦ митр.

прот. Володимир Целень. Під час св.

Літургії проповідь виголосив митр.

прот. Василь Луцишин. «Як промінь

в пітьмі показує надію на освітлення,

так і Патріарх Димитрій своєю харизмою

показував велич духовності

у сучасному суспільстві», - такими

словами висловився про Владику

о. Василь. У проповіді було наголошено

на величі та відкритості особи

Патріарха Димитрія, на труднощах,

з якими в управлінській сфері стикався

на державному рівні Владика.

Після відправи на могилі Патріарха

було відслужено парастас. Із словом

звернувся митр. прот. Микола

Кавчак, наступник Владики у Петро-Павлівській

церкві. Урочистості

відбулися за участю родина Патріарха,

вірних м. Львова та області.

У Львові відкрито виставку,

присвячену

Патріарху Димитрію

9 грудня у Львівському музеї історії

релігії відкрилась виставка, присвячена

100-річчю від дня народження

Патріарха Димитрія. Участь у відкритті

взяли духовенство, миряни УАПЦ,

родина Патріарха, музейні працівники,

очільники лемківської громади

області та численні гості: мистецтвознавці,

культурні діячі міста.

Відкрив виставку один із перших

священиків УАПЦ митр. прот. Ігор

Бурмило. Митр. прот. Василій Луцишин,

який виконує функції віце-президента

Всеукраїнського біблійного

товариства та є ректором Львівської

духовної семінарії УАПЦ, розповів

про час Патріаршества та непростий

час розвитку УАПЦ у роки управління

Патріарха.

Теперішній настоятель Петро-Павлівської

церкви о. Микола

Кавчак зосередив увагу на державотворчій

місії о. Володимира Яреми.

Голова Львівського ставропігійного

братства св. ап. Андрія Первозваного

о.- диякон Юрій Федів звернув

увагу на відкритості, щирості та величі

постаті Патрірха як духовного

батька. Отець-диякон займається саме

дослідженням діяльності Патріарха, а

тому нагадав присутнім про роль Євгена

Сверстюка у житті УАПЦ. Євген

Олександрович та Патріарх Димитрій

мали великий інтелектуальний вплив

один на одного, обоє були моральними

лідерами Церкви. Святослав

Ярема, син Патріарха Димитрія, розповів

про нелегкий хрест, який випав

на долю як батька, так і усієї родини.

Онук Кость Маркович, який є одним

із найвідоміших іконописців у стилі

неовізантизму в Україні, розповів про

мистецьку спадщину дідуся як мистецтвознавця,

зокрема про підготовку

до видання ІІ-го тому книги «Іконопис

України». Людмила Ходькова,

керівник відділу православ’я, розповіла

про роки співпраці о. Володимира

Яреми (Патріарха Димитрія) із

Музеєм історії релігії, його заслуги

у вивченні фондів музею. Особисто

подякувала від керівництва установи

людям, які допомагали в оформленні

виставки, зокрема дочці Патріарха п.

Вірі Маркович.

На завершення офіційного відкриття

митр. прот. Микола Кавчак

очолив чин освячення виставки.

Мінкультури не запросило

представників УАПЦ на

зустріч релігійних організацій

8-9 грудня, за організаційної участі

Міністерства культури України, в Києві

було проведено «другу національну

зустріч представників релігійних або

заснованих на переконаннях організацій

під егідою ОБСЄ (БДІПЛ)». Однак

на цю зустріч не запросили жодного

представника УАПЦ.

Про це у Facebook повідомив єпископ

Мукачівський і Карпатський

УАПЦ Віктор Бедь. Він зазначив, що

ця зустріч - це важливий і потрібний

захід, але «його проведення нагадує

комуністично-радянську систему з

її вибірковістю і поділом суспільства

на «своїх» і «чужих». «Говоримо

про необхідність національного і

духовного єднання, і тут же стаємо

свідками штучного роз’єднання. При

підготовці і проведенні цього зібрання

Департаметом у справах релігій

та національностой (Андрій Юраш,

УПЦ КП) Міністерства культури

України (В’ячеслав Кириленко, УПЦ

КП), порушуючи Конституцію України

в частині прав на свободу світогляду

і віросповідування та гарантій

щодо церковної дільності, черговий

раз було проігноровано прабатьківською

Українською Автокефальною

Православною Церквою. Жодний

представник УАПЦ офіційно не був

запрошений до участі у даному зібранні»,

- повідомив єпископ. Він

наголосив, що «таку зневагу окремо

взятими чиновниками Мінкультури

виявлено до УАПЦ, Української Церкви

яка в цьому році святкує 95-річчя

свого відродження (05.05.1920),

а клірики і вірні якої іще 19 серпня

1989 року проголосили третій етап

відродження прабатьківської Української

Автокефальної Православної

Церкви та про вихід із Російської

православної церкви в Україні в умовах

панування комуністично-радянського

режиму СРСР». Єпископ розповів,

що цей форум проходив у день

100-річчя (9 грудня) з дня народження

видатного українського патріота,

церковного діяча, богослова, одного

із перших ініціаторів виходу із РПЦ

та відродження УАПЦ - патріарха


УАПЦ Димитрія (Яреми): «Жодним

словом ніхто не згадав про цей ювілей

та не запропонував хвилиною

мовчання вшанувати світлу пам’ять

цієї мужньої і достойної людини».

«Мінкульт не реєструє

статут управління єпархії

УАПЦ», – єпископ Віктор Бедь

Мінкультури уже шість місяців

не реєструє статут консисторії (єпархіального

управління) Карпатської

єпархії УАПЦ, хоча ця процедура

може займати максимум три місяці.

Про це на своїй сторінці у Facebook

повідомив єпископ Мукачівський

і Карпатський, керуючий Карпатською

єпархією УАПЦ Віктор Бедь.

Він зазначив, що часи нові, а «методи

зневаги до Закону і конституційних

гарантій на реалізацію прав свободи

совісті і церковної діяльності у чиновників

ті ж самі – радянсько-комуняцькі».

«17 листопада минуло п’ять

місяців з дня подачі мною статуту

консисторії (єпархіального управління)

Карпатської єпархії УАПЦ до

Міністерства культури України», –

повідомив єпископ. Він зазначив, що

закон України «Про свободу совісті

та релігійні організації» відводить

для проведення державної реєстрації

статуту релігійних центрів один

місяць, а за потреби «за надуманою

причиною» отримання висновку

відповідної державної адміністрації

– три місяці. «Наразі минуло п’ять

місяців – ні реєстрації, ні банальної

відповіді – відписки, – наголосив

владика. – Натомість гучні заяви з

боку уряду Арсенія Яценюка про зміни

на краще в державі та в діяльності

його уряду. Міністерство культури

України очолює В’ячеслав Кириленко

(одночасно член Вищої церковної

ради УПЦ КП), а Департамент у

справах релігій та національностей

Мінкультури Андрій Юраш – всі реформатори».

Єпископ наголошує, що

реальне реформування України слід

би розпочати з поваги до Конституції

та законів: «І, зокрема, з вияву поваги

до конституційних прав на свободу

віросповідання та церковної діяльності,

шановні «реформатори» Арсеній

Яценюк, В’ячеслав Кириленко та

Андрій Юраш!».

Як повідомило інформаційне

агенство ZIK, журналісти звернулися

із запитом у відповідне відомство,

проте відповідь так і не отримали.

Згідно із рішенням Архієрейського

собору та Патріаршої ради УАПЦ

від 10.12.2015 р. вирішено: «Підготувати

позов до судових органів

України щодо оскарження дій за бездіяльність

Міністерства Культури

України стосовно реєстрації статутів

єпархій УАПЦ. Підготувати відповідні

звернення від імені Архієрейського

Собору УАПЦ до Президента

України, Прем’єр-Міністра України

та Міністра Культури України щодо

вирішення відповідних питань».

У Варшаві закладено

наріжний камінь церкви

св. Софії, яка посвячена

пам’яті убієнним українцям

У польській столиці від жовтня

йде будова нового храму східного

обряду – православної церкви Cвятої

Софії-Премудрості Божої. Саме

5 грудня на вул. Пулавській, 568

Вселенський патріарх Константинопольський,

архієпископ Варфоломій

І у присутності Митрополита всієї

Польщі Сави освятив і вмурував засновницький

акт церкви.

У фундамент вмурували реліквії

святих мучеників: Святих Вифлеємських

дітей, убитих з наказу царя

Ірода, та мученика Гавриїла Заблудовського.

Під церкву покладено землю

з-під церкви Святої Трійці, яка стояла

на вул. Подвале, 5, де захисту шукали

варшавські повстанці 1944 р. (після

повстання її зруйновано), землю з вул.

Вольської, 138, де 1944 р. німецькі нацисти

вбили дітей і вихователів православного

сирітського будинку.

Церква повинна стати пам’ятником

на честь біженців 1915 р.,

холмських і підляських мучеників,

жертв Акції «Вісла», убитих 1946

р. польською партизанкою підляських

селян з Пухалів-Старих та

всіх, хто терпів і помер за православ’я.

Храм буде увічнювати православних

захисників Польщі з-під

Ґрюнвальда, Хотина, Леніно, Монте

Кассино, православних повстанців

Варшави, офіцерів, яких розстріляли

в Катині, Медному, Харкові.

Митрополит Сава сказав, що церква

буде побудована «на знак вдячності

нашим предкам, матерям, батькам і

братам, які крізь всю історію Польщі

в різних її періодах вірно служили

своїй Батьківщині й Церкві». Вселенський

патріарх у промові згадав

константинопольський храм Премудрості

Божої, який став взірцем для

нової варшавської церкви: «Тепер,

згідно з Божою волею, ця церква не

є православним храмом, однак ми

до сьогодні гордимося нею, бо вона

стала духовним центром християнського

світу... З цього центру Премудрості

Божої у 863 р. на територію, на

якій тоді проживали слов’яни, послані

були св. Кирило й Мефодій... Сьогодні

також Храм Премудрості Божої

- це не мертвий будинок, не музейний

об’єкт чи експонат (...) є і завжди буде

гучно голосити православну правду,

догмат та побожність наших померлих

православних предків, що її збудували,

а також їх відвідувачів, які

будуть її відвідувати до кінця світу».

За матеріалами українського

часопису «Наше слово», Варшава

Січень 2016

НОВИНИ УАПЦ

Новий митрополит

в Антіохійській

Православній Церкві

14 листопада в монастирі в Баламанді

(поблизу Бейруту, Ліван)

відбулася хіротонія архімандрита

Антонія (Ас-Сурі) на митрополита Іліупольського,

екзарха Північної Сирії.

15 листопада відбулася урочиста інтронізація

владики в кафедральному

соборі св. Миколая в місті Захла, на

якій були присутні представники держави

і міста, ієрархи Православної і

Католицької Церков. Попередник митрополита

Антонія на кафедрі - митрополит

Спиридон, був митрополитом

Захли 49 років.

Київське духовенство

продовжує волонтерську

діяльність у зоні АТО

З 13 до 16 грудня священик Димитрій

Присяжний спільно з бійцями

31-го полку зв’язку м. Києва

здійснив чергову поїздку до зони

проведення АТО.

По дорозі до Луганської області

священик побував у м. Чугуїв Харківської

області, де відвідав бійців, розквартированих

у військовій частині.

Під час перебування там отець

Димитрій освятив ряд об’єктів, розташованих

на території Чугуївської

авіабази.

Також відвідав священик бійців у

м. Сватово та Старобєльську. Їм було

передано образки Святого Миколая,

продукти харчування і теплі речі.

Громада УАПЦ м. Городка

Львівської області святкує

храмове свято - Ікони Турковицької

Богоматері

13 грудня у храмі Ікони Турковицької

Богоматері УАПЦ м. Городка

відбулися урочистості з нагоди річниці

посвячення Престолу Андрія Первозваного.

Урочисту літургію служили

священики - декан Городоцький

УАПЦ о. Степан Целень (настоятель

храму), о. Михайло Білий із с. Добряни,

о. Богдан Сильвестр із с. Піски,

о. Мирослав Попович із с. Грімне

та Татаринів, о. Михайло Бабич із с.

Катериничі, о. Олег Малетич із с. Гончари

Пустомитівського району. На

святій Літургії молитву склали Всевишньому

не тільки віряни храму, а й

чимало гостей, в т. ч. і представники

районної та міської влади, зокрема і

міський голова м. Городка Р. Кущак

3

із дружиною, секретар Городоцької

міської ради Ю. Віткова, депутати

Львівської обласної та районної рад.

Після відправи було зачитано вітальну

телеграму від народного депутата

України Я. Дубневича та депутата

Львівської обласної ради В. Сагана.

У своїх проповідях священики нагадали

присутнім про величезну роль

Андрея Первозваного у становленні

на наших теренах православної віри.

Благословенну грамоту від блаженнішого

митрополита Київського

та всіє України, предстоятеля УАПЦ

Макарія було вручено жертводавцю

церкви Ікони Турковицької Божої

Матері Андрію Тильчаку.

Блаженніший Макарій відвідав

храм св. Миколая у

м. Новий Розділ на Львівщині

20 грудня Блаженніший Макарій,

Митрополит Київський і всієї України,

Предстоятель УАПЦ, відвідав парафію

св. Миколая в м. Новий Розділ

Львівської області. Владику зустрів

настоятель храму митр. прот. Ростислав

Мига. Щирі слова привітання архіпастиря

лунали від духовного пастиря

православних мешканців міста.

У співслужінні священиків УАПЦ

митр. прот. Романа Сотника (декан

Миколаївський, м. Миколаїв) та митр.

прот. Андрія Афтанаса (смт. Щирець

Пустомитівського району) Митрополит

Макарій очолив св. Літургію. Владиці

співслужили також священики із

сусідних православних парафій КП.

Владика Макарій у своєму слові

подякував о. Ростиславу за вірність

Церкві та закликав Боже благословення

на громаду міста Новий Розділ.

Після відправи відбувся хресний

хід із читанням св. Євангелія.

Митр. прот. Віталій Даньчак

привітав від імені УАПЦ Повноважного

Посла Палестини

в Україні з Днем солідарності

з палестинським народом

4 грудня 2015 р., з благословення

блаженнішого Макарія, на запрошення

Надзвичайного і Повноваженого

Посла Палестини в Україні пана Мохаммеда

Касема Аль-Асаада митр.

прот. Віталій Даньчак взяв участь у

святковому прийомі, організованому

палестинським посольством в Україні.

Від імені Церкви та Блаженнішого

Макарій о. Віталій склав найщиріші

вітання зі святом – Днем солідарності

з палестинським народом, побажавши

палестинському народові успіхів

на шляху розбудови державності.


4 Січень 2016

Єпископ Борис (ХАРКО)

Христос рождається! – Ми Славимо Його!

Не час для смутку, хоч в нас час війни.

Сьогодні нам народжується Бог –

Понижується аж до пелени,

Щоби нас визволяти від тривог!

Бо все у світі сім марнотним виглядає,

Коли межа зника між смертю і життям,

Коли найкращі мир нам захищають,

Щоб збудували ми найкраще майбуття.

Різдво – се свято радості й надії,

Ангели мир голосять із небес,

Марія ГОРБАЛЬ

Відновлюймо у серці кращі мрії,

Молитвою і працею сягаймо всі чудес!

Не забуваймо про подяку кожночасну

За мир, життя, випробування і любов.

У вірі ми здобудем своєчасну

Підтримку в добрих діях знов і знов!

Не піддаваймось на спокуси слуг лукавства,

Прославмо Бога в праці і в житті,

Щоби в суспільстві нам позбутись хамства,

Кажімо правду всім, й на самоті.

Різдво Христове – справжнє Сонце Правди

Нехай просвітить і нас, і наш народ,

Хай Богородиця оберігає нас від зради,

А дух нехай злітає до висот!

Дай, Боже, всім здоров’я, щастя, миру,

Натхнення щодо розвитку свого,

Хай поступ наш насправді буде щирим –

Христос рождається! –

Ми Славимо Його!

Запросімо «дідуха» («діда») до своєї оселі

От і дочекалися ми Різдвяних

свят, часу на вшанування тієї

події, коли сам Син Божий з Неба на

землю зійшов. Часу урочистого, радісного,

торжественного. І поговоримо

про один давній атрибут, який

завжди був присутній у Різдвяній

обрядовості –про «дідух».

Здавна під час Різдвяних свят внесення

в наші оселі «діда», «дідуха»

–вівсяного, житнього, зрідка пшеничного

снопа, якого ставили на найпочеснішому

місці –на покуті, було

особливо значущим. Його ще називали

просто «сніп» або ж «коляда»,

«колідник». Подекуди він звався «новорічним

полазником» (бо його тримали

в хаті аж до, за ст. ст., Нового

року, 14 січня). На Жидачівщині цей

житній сніп називали «найстарше

жито». Однак в деяких місцевостях

України святковий різдвяний сніп був

рідкістю. Зокрема на Львівщині «дідухом»

називали солому, яку стелили

на долівці святково вбраної світлиці,

а сіно, яке стелили на столі, називали

«бабою». Такі ж назви на позначення

соломи та сіна побутували у бойків, а

також у волинян Жовківського повіту

та мешканців Стрийського повіту.

Сніп, «дідух» ставили в почесному

куті за столом. Часом сніп розстеляли

на краю стола (переважно

на Лемківщині). Тоді господиня накривала

його обрусом, на який клала

святковий хліб. У словацькій Лемківщині

подекуди замість вівсяної

соломи до хати вносили околоти або

снопи збіжжя, які клали на лавки

у кут за стіл, і то стільки околотів,

скільки членів сім’ї у хаті. Кожен

упродовж Різдвяних свят сидів на

своєму околоті чи снопі.

Внесення дідуха, а разом з ним

сіна, соломи до хати відбувалося за

певним ритуалом. Лемкиня розказувала:

«Як ся на Велию несе снопок до

хіж, то треба гварити по дорозі «Отче

наш!»». Принісши його до хати, разом

з сіном, соломою, господар говорить:

«Вінчую, вінчую на щесця,

на здравя, на то Боже Народжíння,

жебисте моглися дочекати другого

Божого Народжíння. Хрістос Раждаєтся!».

З одного села на Саноччині

пригадують: «Один син ніс «дідух»,

другий зілля, яке святили на Спаса,

третій сіно, накінець йшов батько зі

соломою, –по черзі заходили до хати

і говорили: «Понагайбі на щастя, на

здоровля, на той Святий вечір». У

багатьох селах східної Лемківщини

коли господар вносив сніп, сіно, солому

до хати, говорив: «Помагайбіг

на щастя, на здоровля, на тот Новий

рік. Коляда». У лемківських селах

Словаччини, вносячи снопка, господар

виголошував: «Помаг біг з щастьом,

здравйом в тім Новім році». А

йому всі, хто був у хаті, відповідали:

«Витайте, витайте».

З мого далекого, такого, ніби сон,

дитинства (Львівщина) пригадується:

батько широко розкривав двері,

заносив в одній руці великий оберемок

соломи, перев’язаної перевеслом,

в другій – плахту сіна (снопа в

нас не ставили), і урочисто промовляв:

«Христос Раждається!». Ми усі

в хаті відповідали: «Славімо Його».

І здавалось, що в ті миті виголошення

батьківського Різдвяного привітання

і нашої відповіді до світлиці

влітали Ангели і творили високий

дух відчуття Різдва.

Таке розмаїття привітань із святом,

яке наступило, однозначно свідчить

про багатоваріантність висловлення

одних і тих самих бажань –щастя і

достатку. Однак усіх їх об’єднує усвідомлення

величі того свята, яке наступило,

–народження Сина Божого.

Що ж означає цей «дідух»?

Український етнограф Василь

Скуратівський каже, що «слово Дідух

має давнє коріння. Неважко

здогадатись, що мова йде про дух

діда, чи дідівський дух. Зрештою,

саме слово «дідух» складається із

двох слів –«дід» і «дух». Отож це

дух померлих родичів. То ж різдвяний

сніп збіжжя (жита, пшениці,

а найчастіше –вівса) називали «дідом»,

«дідухом», тобто загальними

іменами найстарших членів родини,

очевидно, у зв’язку з пошануванням

померлих членів родини.

Митрополит Іларіон (Іван Огієнко)

у праці «Дохристиянські віруванні

українського народу» виводить

інше семантичне значення різдвяного

«дідуха» – «символ плодючості».

Він каже, цей сніп символізував

достаток хліба і паші аж до нового

врожаю (цілий рік). «Жито особливо

поважалося, як правдивий середник

до життя (жито від жити)… сніп

жита вноситься в хату під Різдво».

«Дідух» у хаті стояв через усі

свята аж до Нового (старого) року.

Рано на Новий рік його обмолочували

і навесні, змішавши з відбірним

зерном, висівали в полі, а соломою

зі снопа кормили коней, корів, телят,

свиней, овець. В Галичині (с.

Зіболки Жовківського повіту) зафіксована

така традиція: як зазначає Я.

Пастернак, «на Новий Рік, як прийдуть

новолітники (віншувальники),

то дають їм палички в руки і кажуть:

«Ану, діти, оббийте той сніп». Потім

то жито позмітають і посіють, то

буде добра яриця».

Зажинки (обжинки) снопа. Сніп,

який вносили на покуть до Святвечірнього

столу, готували ще влітку.

Найчастіше «дідух» зажинався у

перший день жнив, який називався

зажинками, або ж наприкінці жнив,

що називалося обжинками. Вибирали

найкраще збіжжя – з багатим

волоттям, і тримали спеціально для

тієї урочистості. Під час жнив зразу

заготовляли на Різдвяні свята і солому:

«Баба жито рівненько жала, молотила

ціпом і зв’язувала перевеслом,

щоб на Святий вечір занести і

розстелити на підлозі свіжу рівнесеньку

солому».

Зачинали жати перед святом Петра

і Павла, у «легкі» дні, щоб легко

було закінчити жнива, переважно у

п’ятницю, однак не в понеділок чи

суботу, не кажучи про неділю. Женці

виходили в поле спозаранку, святково

вбрані. Перш за все, вийшовши в

поле, розстеляли білу скатертину, на

ній клали хліб, сіль, інші страви, дякували

Богові, що дозволив діждати

жнив, просили благословення вижати

ниву і дочекатись наступного врожаю.

Скатертину зі стравами клали на

краю ниви. Як тільки зійшло сонце,

приступали до жнив –хутенько зажинали

першого снопа, щоб швидко із

жнивами впоратися, а потім сідали на

нього і колядували коляду, спеціально

призначену для цього дійства. Однак

можна було колядувати і будь-яку

коляду. З росповіді жителя с. Ріпник

на Лемківщині: «У нашому селі люди

багато одежі не мали, лише до церкви

та до роботи. Однак коли йшли перший

раз зажинати ниву, то вдягали

ту одіж, що до церкви. І женці дуже

співали. Потім, повернувшись з поля,

була святкова трапеза». Ту ж саму

інформацію вдалося записати в Галичині,

на Львівщині: «В давнину, як

переказували, люди як ішли вперше

жати збіжжя, вдягали святкову одіж.

Перед полем помолились, і тільки-но

вжали першу пригорщу – тут же заколядували

«Бог предвічний» – одну

тільки коляду. А потім вже жали і співали

різних пісень. По поверненню з

поля гостились, не буденною їжею, а

багатою».

Як бачимо, початок жнив значився

як явище святково-урочисте (жали у

святковому одязі) із відтінком сакралізації

(зажинки починались із молитви,

з колядою, співом, присвяченим

народженню Божого Дитяти).

На сьогоднішній день «дідух»,

колись звичайний сніп збіжжя, набув

декоративно-мистецького вигляду,

з різноманітними прикрасами.

І коли ми у Різдвяний час вносимо

«дідух» до своєї оселі, то просімо

новонародженого Сина Божого, щоб

сніп достатку перебував у кожній господі

і в душі кожної людини. І щоб

новонароджений Ісус поблагословив

нас найбільшим даром –миром і

спокоєм в Україні.


Людмила СТАРИЦЬКА-ЧЕРНЯХІВСЬКА

Опубл.: 24 березня 1918 року

І їх нема... Кого ми поховали?

Хто зважить той жаль? Зберіть всі

хмари з усього світу – і не складете

тої нерозважної туги, що оповила

серце. Жалю немає ваги. Найпалкіші

діти України, найдорожчі жертви

на залізний вівтар волі.

Історія знає багато жертв, але такої

сторінки вона ще не розгортала

перед людськими очима.

В часи хрестових походів ішли

одбивати Єрусалим лави охоплених

ентузіазмом дітей, вони і гинули

лавами, з повною вірою в Царство

небесне і в вічне життя. Бились до

загину герої-юнаки Греції та Риму і

виступали на бій озброєні всією тогочасною

військовою мудрістю, фізичною

силою, певні своєї перемоги.

Ллється і до останніх днів кров

героїв-патріотів, але вона ллється

на війні з ворогами, а ворог що? Ворог

– воїн, воїн – воїнові брат, він

поважає свого супротивника, бо розуміє,

що доля їх єдина, – він убиває

під час січі і доглядає, коли візьме

в полон, він і карає, та карає тільки

смертю. А що було тут? Якої вічної

нагороди сподівались юнаки, вирушаючи

на бій? – Вічної смерти.

Чи вони вірили в свою перемогу?

Чи сподівались на свою силу? Ой ні!

Чи то були знавці-козаки, окурені

порохом, призвичаєні до військової

справи. Ні, ні. То були гімназисти і

молоді студенти, не призвичаєні до

військової справи. Вони не визнавали

ні права війни, ні права смертної

кари. їх душам було огидне кожне насильство,

убивство, бій. І вони пішли.

Коли вдарив останній час України,

вони пішли – 400 юнаків проти

13 000 большевиків. Сподівались

засипати своїм трупом повіддю прорвану

гатку. І полягли усі. Чи ж вони

не відали, проти кого йшли? Поки

історія людська буде існувати, доти

будуть всі, і далекі нащадки наші, з

жахом, з огидою згадувати страшне

слово «большевик». Каїн, Іуда

і большевик – три людські потвори,

три звіра, що викинула на світ

Божий якась страшна безодня. Ні,

і то порівняння неправдиве! Каїн

убив брата, але сам вжахнувся свого

злочинства і як безумний, кинувся

тікати від братнього трупа; Іуда

продав Христа, але не стерпів муки

сумління і «удавився» сам. А большевик

перед смертною карою, перед

розстрілом одрізав носи, вуха,

проколював очі, випускав тельбухи,

добивав недострелених прикладами

по голові, мов скажених собак, і тішився

муками своїх братів.

Все те відали герої-юнаки і пішли

свідомо на нелюдські муки, щоб

дати можливість Україні підписати

мир з центральними державами, що

дасть щастя і спокій народові нашому.

Народові, що сам потяг з большовиками

і повстав на своїх: Святий

Боже, де ж твоя правда? За що

ж загинули ці кращі сини України?

Хто їх не знав? Хто не знав Поповича?

Бідний, дорогий товаришу!

В часи, коли гинула вся Україна, як

він кидався скрізь, щоб всім допомогти,

щоб роздмухати іскру надії.

Чи є хто з українців в Київі, хто б не

знав Володю Шульгина? Його ніхто

не звав Владіміром Яковлевичем, не

вважаючи на те, що він вже кінчив

університет, – так хотілось кожному

сказати щось тепле, ласкаве цій всім

дорогій, всім любій, всім рідній людині.

Одколи скінчив гімназію, він

став душею молоді і теплим зв’язком

між нею і старшим поколінням,

бо він був ввесь – любов до України.

Палкий організатор, палкий промовець,

теплий заступник всіх тих, що

постраждали за Україну, любий, дорогий,

незабутній Володя Шульгин.

Він згромаджував, єднав молодь і

разом з тим всією своєю істотою збуджував

в людей старшого віку віру в

долю України.

І його нема. Був душею молоді

і разом з нею пішов на смерть. А

ті гімназисти 6, 7, 8 класів – дорогі

діти на світанні життя. Вони всі

понесли на жертву отчизні свою молодість,

радість, щастя, нерозважне

горе кревних і молоде своє життя.

Заметене снігом поле, а на йому похапцем

окопались чотириста юнаків,

без штабу, без бліндованого поїзду,

по три набої на душу.

Зачорніло здалеку: почали наступати

з цих боків колонами большевики.

Тринадцять тисяч вибрудків

пекла на 400 беззбройних юнаків...

Єдиний командир юнацької батави,

що лишився з нею, сотник військовий,

звернувся до юнацтва: «Вже

нам, товариші, не вертатися на Україну,

послужимо же всі неньці, поляжемо

всі за неї». Всі поклялися. Три

дні боролись – і полягли на чорнім

полі смерти.

Закипіло большевицьке свято.

Шляхетні голови молоді, що жили

лиш вищим пориванням – любов’ю

до народу, до правди, до волі, – сини

братерського народу били прикладами,

виймали очі, мордували нелюдськими

муками. Що смерть? Смерть

ласка, – смерть хвилина. А муки ті?

Сердешна Україна, чи ж вона

того хотіла? Бідна, нещасна, стократ

нещасна й самотня в дні своєї волі,

оточена гадюкодлом ворогів, – від

уст рідних дітей відбирає хліб і дає

чужинцям, щоб всіх порівняти, – і

має в подяку ненависть, зраду, злобу!

На ту волю народню вона ж віддала

останню свою оборону – свою

чесну, інтелігентну молодь. Ой, ні!

Тих жертв не можна забути, не можна

подарувать.Але вони кличуть не

до помсти. Не для ненависти і злоби

понесли вони своє життя, а з-за незмірної

любови до рідного краю, і та

любов світитиме йому довгі віки.

Страшно вмерти, але ще страшніше

загинути марно.

Січень 2016

Пам’яті юнаків-героїв,

замордованих під Крутами

«На вас, завзятці-юнаки, що возлюбили Україну,

кладу я кращії гадки, мою сподіванку єдину... »

Того дня, коли большевики вступили

у Київ, коли, здавалось, усе

загинуло, прийшла до мене мати і

впала переді мною навколюшки.

«Я мала одного сина, так, як сонце

в небі, – сказала вона, – і він пішов

проти большевиків. Коли б я йому

сказала одново слово, коли б я прохала

його лишитись, він пожалував

би мене і зостався б зі мною, але я

не сказала ні слова: коли Україні потрібні

наші діти, – хай ідуть. Тільки

скажіть мені, покляніться мені, що

Україна не загинула, і тоді я не буду

плакати, не буду вбиватись за єдиним

моїм сином».

Заради цих матерів, заради цих

юнаків-героїв ми повинні всі, що лишилися

живими, поклястись на цій

могилі – віддати Україні все наше

життя. Тільки всесильною працею

на життя України можемо ми поквітувати

їх жертву і зняти з них тягар

марної, німої смерти.

Діти України, старші й малі, ця

могила – ваш храм.

Минуть роки, десятки років, століття,

– пам’ять про юнаків-героїв

не згине вовік. Вона світитиме не

тільки українцям, всім обраним Богом

людям, що покладають життя

своє во ім’я ідеї, во ім’я брата свого.

Для нас могила ця лишиться навіки

полум’ям віри, вона дала нам незабутнє

минуле. Це буде друга свята

могила над Дніпром.

Діти України, це ваша могила,

вона буде тим дзвоном, що vivos

vocatl, – не дасть вам спинятись, не

дасть забути. Цей день стане днем

всієї шкільної молоді України. Від

року до року сюди будуть приходити,

тут будуть плакати, тут будуть

молитись, тут будуть складати братерську

присягу ті, що матимуть переступити

поріг життя. І коли життя

зітре з пам’яті сучасників ці дорогі

обличчя наших братів, коли прийдуть

нові люди... вони пам’ятатимуть,

що тут лежать ті, що віддали

все, що мали, – молодість, розум,

щастя й життя – ЗА ВОЛЮ України.

Весняне сонце гріло і заливало

золотим промінням дорогі труни,

коли жалобний похід рушив через

місто до останнього притулку

юнаків-героїв над рідним Дніпром,

а коли труни поставили над могилою,

– на прозорім, кришталевім

небі засяв молодий місяць і танки

мигтячих, променистих зірок. Весна

прощалась з молодістю, а молодь ридала

над могилою, і лилася востаннє

рідна пісня. Будьте ж певні, дорогі,

незабутні герої, – ваша смерть не

згинула марно. Чуєте?! – Вона живе

і житиме довіку – вільна, самостійна

Україна.

Джерело: Старицька-Черняхівська

Людмила Михайлівна Драматичні твори.

Проза. Поезія. Мемуари. – Київ: Наукова

думка, 2000. – С. 603-606.

Графіка Марії Янко

У конспект

семінариста

Підготував прот.

Володимир ГЕНСЬОР,

викладач Літургіки ЛДС УАПЦ

5

Про богослужіння

Загальновідомо, що предметом

науки Літургіка є православне богослужіння.

Вдумаймося у зміст цього

слова.

Усі ми прекрасно розуміємо, що

Бог є Самодостатній і ні в чому не

має потреби. Природно виникає запитання:

невже Богові потрібно,

щоб люди Йому служили? Звичайно,

ні. Творець не має потреби в

тому, щоб творіння Йому служило.

Проте богослужіння не тільки можливе,

але і необхідне з тієї причини,

що є нашою природною потребою.

Будь-яка людина не може жити без

задоволення своїх природних фізичних

потреб – у їжі, питві, сні, теплі.

Без цього тіло людини гине.

Оскільки людина складається не

лише з одного тільки тіла, але володіє

і духовною складовою, вона

має і певні духовні потреби, без задоволення

яких вона також жити не

може. Вона помирає – не фізично, а

духовно.

Кожна людина так чи інакше задовольняє

свої духовні потреби.

Питання полягає лише в тому, як

вона їх задовольняє. Найпростіші

тілесні потреби можуть бути жахливо

спотворені. Скажімо, потреба в

їжі та питві може перетворюватися

в обжерливість і пияцтво. Так само

можуть спотворюватися і духовні

потреби людини. У цьому лежить

корінь різного роду помилкових

культів. У досить грубій формі –

це людські жертвоприношення або

щось подібне, але буває, що духовні

потреби людини спотворюються

більш делікатно. Скажімо, людина

починає служити якомусь ідолові.

Не обов’язково його кумиром стає

яка-небудь фігурка, артист, політик

тощо, найчастіше це ідол нематеріальної

природи – наприклад, якась

навіжена ідея (пригадаймо: ідея

світової революції для побудови на

землі найсправедливішого суспільства).

Люди, що вірно служили подібній

ідеї, дуже часто піддавали

себе досить суворим обмеженням

і стражданням, але їхній «подвиг»

мав різко негативні духовні наслідки.

Подібний приклад я наводжу для

того, щоб показати, що як би людина

себе не називала – атеїстом, матеріалістом

і т. д.,– вона має духовні потреби

і, навіть більше того, їх задовольняє.

Але задовольняє якимось

викривленим, навіть спотвореним

способом.

На запитання: «Яка заповідь найбільша

в Законі?» – Господь відповідає

прямо: «Люби Господа Бога

свого всім серцем своїм, і всією душею

своєю, і всією своєю думкою»

(Мф. 22, 36-37). Богослужіння і є

вираженням любові до Бога. Любов

завжди жертовна, не може бути

любові без жертви. На думку Отців

Церкви, саме поняття про те, що Богові

слід жертвувати кращу частину

з того, що людина має, є богонатхненним,

тобто онтологічно властивим

людині за самим її єством.

Продовження у наступному номері


6 Січень 2016

Віра МАРКОВИЧ

Незабутні спогади

про Патріарха Димитрія

Наближався 2000 рік. Уже зовсім

слабенький Патріарх Димитрій

особливо чекав на цю величну і знаменну

дату в житті людства – 2000

років від народження Христа Спасителя.

На початку 2000-го Патріарх

перебував в колі родини. Ми його

забрали з Києва з лікарні, куди його

доправила «Швидка допомога» після

важкого серцевого приступу. У

сам день Різдва вся наша родина –

діти, онуки, правнуки зібралися за

святковим столом разом з батьком –

це була його воля, хоча невеличкий

батьківський будиночок з бідою вміщував

півсотні осіб.

Патріарх був дуже розчулений,

щасливий. Але надто слабенький.

Бачачи це, ми, погостившись, швидко

забралися з покою, аби він міг у

спокої відпочивати. В інших кімнатах,

в кухні, коридорі стояв гамір,

– діти готувалися йти з колядою, а

дорослі уже збиралися відходити. І

раптом відчинилися двері з кімнати,

в якій відпочивав Патріарх. На порозі

стояв наш батько, стривожений,

блідий… Тоді голосно, ніби докоряючи,

став говорити: «Ви не знаєте,

ви собі не здаєте справи, що сьогодні

сталося. Сам Господь прийшов в

світ, сам Господь!, а ви… (мовляв не

зрозуміли важливості цього моменту)».

Виговорив це і пішов до своєї

затемненої кімнати. Не всі з нас відразу

втямили, що це, чого це…

Це було його останнє Різдво у

цьому світі, з нами.

І от знову прийшло до нас Різдво

– величне, чудове, дзвінке і радісне

свято. Усі ми, незважаючи на

практично воєнний стан у нашій

країні, святкуємо, веселимося. На

цей святковий час наклалося ще й

урочисте вшанування пам’яті святішого

Патріарха Димитрія, 100

річчя від його приходу у світ. Його

нема серед нас вже більше 15 років,

але слово його живе в нашій пам’яті;

воно актуальнее і сьогодні. Подаємо

Різдвяне послання, яке він

виголосив у 1-й рік свого патріаршества,

таке доречне і в наш час.

Різдвяне послання

Патріарха Димитрія,

виголошене у 1-й рік свого патріаршества

(скорочено)

Божого миру особливо прагне наш

земний народ, що довгий час на

рідній землі тинявся, поневірявся, подібно

як народ ізраїльський, до приходу

Христа. І так, як тоді, прийшло «сповнення

часу», і Бог змилосердився над Ізраїлем

та послав Спасителя, так подібно

змилосердився й над Україною. Тому тепер,

коли небо зглянулося на наш народ

і нам без війни всміхнулася доля, – ми

з великим полегшенням підняли очі свої

до неба, слухаючи небесного співу й самі

співаючи: «Слава Богу на висоті, і на

землі мир». Але повноти небесного миру

в Україні не маємо. Є ще Іродові сили,

що хочуть погубити Україну. Як видно,

ми ще на небесний мир не заслужили в

Бога, наші діди й батьки теж руйнували

Божі храми, якщо й не своїми руками. За вчинки батьків, за Божим допуском,

часто страждають діти, це страждання може стати спасенним.

Так можемо заслужити в Бога на новий акт Божої благодаті, на правдивий

небесний мир: «Бо сьогодні народився для вас Спаситель, Який є

Христос Господь».

Слова небесного гімну: «Між людьми благовоління», – то задіяння

нашої доброї волі, волі до вдячності Богові за велику любов Свого

Єдинородного і до нас, Ним врятованих, піднесених до небесних висот

радості. Для нас створив Бог великі можливості, що ми зреалізували

даровані нам таланти в нашій відродженій Україні.

Не зуміли наші предки зберегти держави, зате провадила народ Церква,

і народ зберігся, незважаючи на всі наїзди, полони і грабування.

Тоді ворог взявся і Церкву нам відібрати. Довелося позацерковним людям

рятувати духовність народу, і тоді постав з ласки Божої Тарас Шевченко.

Христова Церква загинути не може, вона з волі Бога мусіла воскресати,

неначе наново народжуватися, як народився на землі Христос.

Нехай же і народ України відновиться, воскресне добра воля, благовоління

до всього найвищого, Божого. Нехай відновиться бажання єднатися

з Христом, єднатися православним з православними, і – з усіма

християнами.

Всі ми в свята Христового Різдва стоїмо на святковому Богослужінні.

Наші очі шукають ікони, на якій зображене Христове Різдво. Ми духом і

тілом віддаємо благовоління перед Немовлятком – Боголюдиною. Почуваємо

себе немов на прощі біля Вифлеємського Вертепу. Це для християнської

душі – вічні містерії переживання народження Бога. Ми відчуваємо зустріч

з небесним світом, а ще більше тоді, коли приймаємо святеє Причастя.

…А наскільки радіснішим святом була би для нас Різдвяна Літургія,

коли б в Україні утворилася, нарешті, єдина Помісна Церква – з єдиним

патріархом, рідною мовою. Тоді раділо б небо й усі святі, особливо

ті святі, що в Україні довершили свого подвигу.

1994 рік

Віра МАРКОВИЧ

Хай з Спасителем рожденним радість

всім в серця ввійде,

спопелить усе недобре,

і любов’ю розцвіте

Християни, браття милі

Християни, браття милі,

З колядою нас прийміть

Ми до вашої оселі

Із небес несем привіт.

Знову зірка засіяла

В небі ясна, золота,

Що 2016 літ

Нам звіщає про Христа.

Забувайте про нестатки,

Негаразди у житті,

Колядками очищайте

Душі стомлені свої.

Хай з Спасителем рожденним

Радість вам в серця ввійде,

Спопелить усе недобре

І любов’ю розцвіте.

Віншування

кОляда

Коляда у храмах,

Коляда в оселях,

В містах колядують,

Колядують в селах.

І із вуст дитячих,

І із вуст старечих

Лине колядонька

І вдень, і у вечір.

І радіють люди

Повсякчас і всюди,

Бо Спаситель з нами

Був Він, є, і буде…

Тільки ми повірмо,

За ним поспішімо

І Спасителя в небі

Собі заслужімо.

Лемківське Різдво. Графіка Марії Янко


Микола БАНДРІВСЬКИЙ, кандидат історичних наук

Вже при першій згадці

про православний

храм на вул. Короленка у

Львові чи не кожен подумає:

«А, так! Знаю цю церкву!

Вона російська і належить

Московському Патріархатові!».

Однак це не так, бо її

будували наприкінці ХІХ ст.

для православних Львова,

основну частину яких становили

українці, за чисельністю

далі йшли православні

греки, серби, волохи/румуни

та ін. Мешкали тоді в нашому

місті й одновірні їм молдавські

господарі та бояри,

які втекли з-під протекторату

Оттоманської Порти і вже на

наших землях отримали права

громадянства. А вже той

факт, що тоді в Оргкомітет

по спорудженню храму св.

Георгія входив відомий громадський

та політичний діяч,

видатний український історик,

професор Львівського

університету, майбутній Голова

Центральної Ради Української

Народної Республіки

Михайло Грушевський, багатьох

просто несказанно

дивує! Як так: Михайло Грушевський

і, раптом, ота-от

російська церква?! Та що тут

може бути спільного?! На це

скажу більше: усі 14 років

свого перебування у Львові Михайло

Грушевський не лишень був сумлінним

парафіянином цього храму, але

й церковним старостою аж до свого

від’їзду на Велику Україну.

Для того, щоб зрозуміти передумови

появи більш як століття тому

православної церкви на сучасній вул.

Короленка, слід трішки заглибитися

в історію.

Почнемо з того, що у 1785 р. православні

українці Львова зорганізувалися

і відродили першу в нашому місті

(після насильницького переведення на

унію) православну парафію. Уявіть

собі: від 1709 р., коли під тиском єпископів

наша Свято-Успенська церква

на вул. Руській змушена була перейти

на уніатство, і, аж до згаданого 1785 р.

(коли відродилось православне парафіяльне

життя у нашому місті), – усі ці

76 років у Львові не була відправлена

жодна Свята Літургія за православним

обрядом. І от, власне, ця «різношерста»,

як би сказали сьогодні, православна

львівська громада, очолювана

українцями (в писемних джерелах їх

називають «kleinrussiche»), через два

роки – у 1787 р., під час перебування

австрійського цісаря Франца Йосифа

ІІ у Львові, вручила йому меморандум

з проханням про побудову православної

церкви у місті. Дивно, але майже

всі пункти цього меморандуму були

прийняті придворною канцелярією, і

остання ще того ж року (!) відправила

Дозвіл львівським православним

на земельну ділянку під будівництво

церкви, дозволивши також «…служити

за своїм обрядом та вибирати собі

священика». Оскільки громада вже

на той час була заможною (було багато

купців та родовитих львів’ян), то

винайняла будинок, в якому влаштувала

першу церковцю (в документах

«Kapelle»), в якій був встановлений

перевезений зі Скиту Манявського

іконостас. І саме на Різдво Христове

1787 року після 78 літ перерви у

Львові відновили Святу Літургію за

православним обрядом. Богослужіння

провадили руською/українською і

румунською мовами, грецькою лише

по великих святах, а коли на Службу

Божу збиралося багато чужих парафіян,

то проповіді виголошували

й німецькою. В ті роки православна

громада Львова була сильною, жертвували

на неї охоче і багато, отож коштів

вистачало.

Однак минали десятиліття, старше

покоління відходило, а багато

молодих людей виїздило зі Львова

в пошуках заробітку. Згодом скрута

настала така, що в 1830-х рр. православні

священики у Львові три роки

не отримували заробітної плати, а

деяким з них загрожувала смерть

від голоду. Викуплений раніше дім

(під «Kapelle») були змушені продати,

щоби сплатити борги. Через таке

нужденне становище львівська православна

громада, яка ще донедавна

перед тим була самостійною майже

в усіх правах, змушена була перейти

під юрисдикцію буковинської єпархії,

що означало відмову від виборів

свого настоятеля і псаломщика.

Січень 2016

Церква св. Георгія на вул. Короленка у Львові:

від початків була православною,

але – не російською

7

Запрошуємо до дискусії

Тема:

Якою ви бачите

об’єднану Українську

Помісну Церкву?

Пригадую такий випадок.

Наше Львівське крайове ставропігійне

братство досить численно

прибуло до Києва. Відразу

поїхали на Поділ до храму

святого Миколая Притиски.Там

чекали на владику Володимира

Романюка. І невдовзі він прибув,

його обступили братчики,

щось розпитували, він пояснював.

А було це якраз після того

сумнозвісного об’єднання у 1992

році, коли владика Володимир,

не порадившись ні з ким, вирішив

об’єднатися з блаженнішим

Філаретом. Саме про це і йшлося

при зустрічі. Владика Володимир

переконував, що усе добре і все

правильно, а братчики були іншої

думки. І враз я підійшла вперед

близько до владики і голосно

його запитала: «Скажіть, владико,

чи можна побудувати Церкву

на неправді? То ж все одно, що

будувати дім на піску - розсиплеться».

Владика Романюк не був мені

чужим. Він часто тижнями проживав

у нашій батьківській хаті.

Був майже своїм, ми годинами

бесідували про Церкву. Багато

він нам розповідав зі свого життя,

особливо в часи його заслання.

Після мого запитання владика

(такий зазвичай впевнений у

собі) затих, опустив голову і розгублено

відповів: «Та…, ні…».

Отож, все треба починати на

правді, відкритості, враховуючи

усі помилки.

І як християни, мусимо прощати,

маємо прощати. Правда,

якось на одному з публічних виступів

о. Володимир Ярема у

відповідь на запитання «Чому не

хочете пробачити владиці Філарету?,

висловився: «Прощають

тим, хто кається. А за тих, хто не

хоче покаятися, моляться».

Отож, ще ніхто не каявся ні

перед ким. А це ж так необхідно

для християн, і без каяття не

може бути прощення, взаємоповаги,

не буде любові і довіри.

Віра Маркович

Однак 1856 р. православні,

все ж, спромоглися придбати

земельну ділянку по вул.

Францисканській (сучасна

вул. Короленка), на якій

знаходилося два будинки.

Один з них до 1893 р. використовували

як невелику

церковцю-каплицю. Одним

з перших настоятелів цієї

церковці, а водночас – і духовним

провідником православної

громади Львова,

був протоієрей Іван Наумович

– видатний письменник

і громадський діяч, який

перед тим (в жовтні 1885

р.) відкрито перейшов з уніатства

у православ’я і за це,

а також «…за поширення

ідей православ’я» був засуджений

владою на восьми

місяців в’язниці.

За статистикою у 1890 р.

у Львові проживало 72 сім’ї

православних, що становило

340 осіб (в інших частинах

Галичини налічувалось

226 православних сімей, що

складало 1089 осіб). Починаючи

з 1889 р. церковна

Рада православної громади

Львова, згідно зі Статутом,

переобиралася кожні три

роки. В цілому станом на

травень 1896 р. в усій Галичині

налічувалось лише

три православних церковці: перша у

Львові на вже згадуваній вул. Францисканській

(нині вул. Короленка),

яка була одночасно і гарнізонною

церквою для військових православного

віросповідання); дві інші церковці

– при жіночій тюрмі у Львові

і чоловічій в’язниці у Станіславові,

однак посторонні до двох останніх

не допускалися.

З роками стан згаданої церковці на

вул. Францисканській настільки погіршився,

що міський магістрат 1893

р., побоюючись нещасного випадку,

просто її закрив, заборонивши подальше

її використання. Поки українці

споруджували тимчасовий храм

(з 12 липня по 23 серпня 1893 р.),

православні Львова взагалі були позбавлені

церкви. Однак протестантська

община Львова люб’язно надала

православним свій храм і там кілька

разів були відслужені Святі Літургії

(очевидець писав, що ті Служби Божі

були не «відслужені», а «відсвятковані»

(gefeiert)).

А після того, як тимчасова церковця

була збудована, почалася справжня

боротьба за право побудови у Львові

повноцінного православного храму

(який ми сьогодні – більш як століття

після описуваних подій – бачимо).

Як свідчать документи, тогочасний

настоятель львівської православної

громади ієромонах Воробкевич впродовж

восьми років подав в різноманітні

державні і релігійні інстанції

понад 240 (!) клопотань з проханням

дозволити українцям будувати православну

церкву у Львові, а, крім того,

його 150 разів викликали в різні урядові

кабінети для особистих роз’яснень.

Врешті, після багаторічних

поневірянь, будівництво дозволили,

і 22 вересня (4 жовтня) 1897 р. освятили

закладку підвалин нової церкви.

А вже через рік – 29 серпня 1898 р. –

освятили її куполи.

Отак, наперекір усім незгодам, але

– з Божої Ласки і завдяки безкорисливим

трудам наших православних

отців, постав цей, хоч і невеликий,

але надзвичайно гарний православний

храм у Львові. Він – один такий

у нашому місті, збудований в романо-візантійському

стилі, до вибору

проекту якого був, як припускають,

причетний його перший церковний

староста, а в майбутньому – перший

Президент України (як його з любов’ю

величав народ) Михайло Грушевський.


Дитяча сторінка

Приходьте, діти, до кринички

Напитись чистої водички.

А та водиця не проста,

Бо це – наука про Христа.

З Різдвом Христовим, любі діточки!

З Новим Роком!

Січневий календарик маленького українця:

6 січня – Святвечір (піст), мц. Євгенії

7січня – Різдво Христове

8 січня – Собор Пресвятої Богородиці

9 січня – Пршмч. Архідиякона Стефана

14 січня – Новий рік, св. Василія

18 січня – Щедрий вечір (піст)

19 січня – Богоявлення, Хрещення Ісуса Христа

29 січня – День пам’яті героїв Крут

Любі діточки, ось і прийшов до нас

такий очікуваний місяць січень і приніс

нам багато-багато радісних свят!

6 січня – Надвечір’я Христового

Різдва. Святий вечір надзвичайно

багатий на різні звичаї та обряди.

Коли згадується Святвечір, то одразу

ж у нашій уяві виринають прикраси

із соломи, дзвінкі радісні коляди, дванадцять

страв на столі, духмяні пампушки.

За звичаєм,

сідаємо до столу

на Святвечір

після появи на

небі першої зірки.

Вона дає початок

великому

родинному святові.

І так хочеться,

щоб її особливий світло-яскравий

символ народження Спасителя щедро

освітлював наші українські звичаї.

Любі дітки, подумайте, чи Ви

знаєте когось, хто залишиться на

Різдво сам? Якщо не можна запроосити

цю людину до Вас у гості, то

підіть до неї з якимсь гостинцем та

веселою колядкою. Для того, хто не

має родини та друзів, ваші увага та

усмішка можуть стати найкращим

різдвяним дарунком.

Пам’ятайте, що справжнього

Різдва не буває без діл милосердя…

7 січня – Різдво Христове. У цей

день ми йдемо до храму, щоб подякувати

Спасителеві за Його прихід

у цей світ. За те, що завжди перебуває

з нами і заохочує ставати добрими

і люблячими.

Святкуючи

Різдво, ми самі

наповнюємося

небесною радістю

і ділимося

з нею з нашими

родичами, знайомими.

Та так,

щоб не залишилося жодного смутку,

лише всеохоплююча радість: «Возвеселімся

всі разом нині: Христос

родився в бідній яскині!»

Різдво – це радісне, величне та

водночас затишне і таємниче свято.

Дарує багато незабутніх зустрічей: з

Богом, що народився в убогій стаєнці,

з родиною, що зібралася за різдвяним

столом, з друзями, сусідами, зі

знайомими людьми.

Пропонуємо вам, любі дітки, вивчити

гарні різдвяні віншування, щоб

разом із дзвінкими колядками ходити

від хати і до хати та прославляти

Новонародженого Христа!

***

Мир тобі, українська родино!

Хай святиться тут Боже ім’я!

Хай панує між Вами щоднини

Щире слово і Правда свята.

Годі смутку! Вам радість звіщаю,

Що Месія на землю прийшов!

Що в вертепі, у яслах на сіні

Народилося нині Дитя,

Тож радіймо, сини України,

Прославляймо Малятко-Христа!

Христос ся рождає!

***

А по цій коляді, чесні господарі,

Ми вас вітаєм, веселих свят бажаєм

І за вас, добрих християн,

Господа благаєм:

Дай вам, Боже, в мирі і здоров’ї

Ці свята відсвяткувати

І Нового року дочекати,

Від Нового року до Богоявлення,

Від Богоявлення до Воскресіння,

Від Воскресіння до Трійці святої,

Цілий рік прожити в достатку

і спокою.

І так з року в рік,

Доки вам Господь призначив вік,

У щасті й здоров’ї прожити

І царство вічне заслужити!

Хай вас Бог охороняє!

Христос ся рождає!

***

Гей ти, славний господарю,

Виходь до нас з хати,

Бо прийшли колядники

Тебе добром повіншувати.

Дай Вам, Боже, господарю,

І вам, господине,

Щоб ви мали грошей повно,

Ще й повнії скрині.

Дай Вам, Боже, господарю,

В Вашій хаті добра много,

Добра много, добра всього.

Діточок (внучат) діждати,

Виховати, оженити

І нас в гості запросити.

Та не гайся, добродію,

Даруй нас, чим доробився.

Бо на нашій Україні

Христос народився!

***

Віншуєм вам нині, усі добрі люди,

Нехай поміч Божа завжди з вами буде.

Хай кожної днини, кожної години

Бог благословить, біда хай загине!

Будьте здорові разом з діточками.

Нехай смутку й горя не буде між вами,

Хай пісня не згине у рідному краю,

Калина хай квітне в зеленому гаю.

Хай ріднеє слово серця зігріває,

А наша Вкраїна нехай процвітає.

Христос ся рождає!

А ще, любі наші читачі,

«Криничка» пропонує Вам прочитати

давню лемківську легенду

«Про павука та яличку»,

яку записала Марія Горбаль:

Коли Матір Божа зі святим Йосифом

та Ісусиком на руках втікали

від Іродових воїнів – почули тупіт копит.

Воїни були вже зовсім близько.

Утікачі сховалися під дерево, і дерево

поопускало гілля і щільно прикрило

Святу Родину. А павук тут же взявся

і собі рятувати маленького Ісусика

– скільки було сили скоренько став

снувати павутинку і кругом замотувати

павутиною гілля деревця. Коли

над’їхали воїни, заглянули, що таке

густе сплетіння павутини, зрозуміли,

що тут не тільки не могли зайти

люди, а й комаха залетіти не могла,

отже, помчались далі. А Свята Родина

вийшла з-під гілля дерева і спокійно

пішла далі своєю дорогою.

Ісусик поблагословив дерево, яке

сховало Їх, і воно ніколи не втрачає

своєї краси – вічно зелене. А на Різдво

його прикрашають і ставлять у

церквах та будинках на спогад про

ту давню подію. Це дерево називається

ялинка, а ще лагідніше – яличка,

різдвяна яличка.

А павука, цю маленьку тваринку,

за його добродійство, й донині шанують.

І всі знають, що павука не

можна вбивати – він обдурив воїнів

злого царя Ірода і врятував Ісусика.

І на ту пам’ятку зі соломи роблять

великих і маленьких павуків і вішають

на ялинку чи посеред кімнати.

Для маленьких читачів

«Криничка» пропонує

розгадати різдвяний ребус.

Я Х В З А Є Л У Р

Б Т О Ж Г К У З Я

Ж Р К Д А Й Я М О

Т В Е К С Е Т Л О

С П З І В А Й Є Т

М Ж О Р К Я С Л К

Р А В А Т З В Р О

В И Ш Я Н І К Х З

Т Є Б О З Г У! К Ж

Викресліть з таблички всі букви

Є, Ж, З, K, Р, Т, Я. Із букв, що залишилися,

прочитайте фразу.

19 січня –

Богоявлення,

Хрещення Ісуса

Христа.

В основі свята

Богоявлення

Господнього є

подія Хрещення

Ісуса, яке

описали всі

євангелісти. Святий Йоан Предтеча

закликав людей до покаяння, хрестячи

їх у Йордані, готуючи їхні серця

прийняти Благу вістку – Євангеліє

про Боже Царство. Йому – останньому

з пророків Старого Завіту – Бог

об’явив: над ким побачиш Духа, що

сходить з неба, – той Спаситель світу.

Коли Йоан хрестив Ісуса, то побачив

над Ним відкрите Небо і Святого

Духа у вигляді голуба. І голос пролунав

з неба: «Це Син мій улюблений,

що Його я вподобав». Тоді ж Йоан

засвідчив усім, Хто прийшов до нього

на берег Йордану хреститися, що

Ісус – Божий Син, Спаситель світу,

на якого всі очікують. Від того часу

за Божою волею розпочинається

відкрите служіння Ісуса Христа. А

називається це свято Богоявленням,

бо тоді на березі Йордану вперше

явилася Пресвята Трійця: Бог Син

хрестився в Йордані, Дух Святий

сходив у вигляді голуба і Бог Отець

свідчив про Свого Сина.

Сторінку підготували

Оксана ХРИСТУК та Оксана СІЧНЕВА

Редактор Марія ГОРБАЛЬ

Редакційна колегія: єпископ Борис (ХАРКО),

Віра МАРКОВИЧ, Юрій ФЕДІВ, Оксана ХРИСТУК

Hooray! Your file is uploaded and ready to be published.

Saved successfully!

Ooh no, something went wrong!