Газета "Успенська вежа", № 11 (2017)

ЩОМІСЯЧНА ВСЕУКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА СТАВРОПІГІЙНОГО БРАТСТВА СВ. АП. АНДРІЯ ПЕРВОЗВАНОГО
За вiру i еднiсть!
Виходить з березня 1991 року № 11 (306)
ЛИСТОПАД 2017 року
МОЛИТВОЮ ЗУПИНИМО ВІЙНУ В УКРАЇНІ
Тропар, глас 4
Небесних Сил Архистратиже
Михаїле, повсякчас молимо тебе
ми, недостойнi, щоб твоїми молитвами
охороняв i покровою
духовної твоєї слави захищав нас,
що усердно припадаємо до тебе i
взиваємо: вiд напастей спасай нас
як старшина Небесних Сил.
Кондак 4
З виру спокус i бiд визволи нас, що
з любов’ю i радiстю вшановуємо
тебе, бо ти серед ангелiв найвищий
i в бiдах великий помiчник, i в годину
смертi вiд злих духiв охоронитель
i заступник усiх, що взивають до
твого й нашого Владики i Бога:
Алилуя.
Святий Архангеле Михаїле, найславетніший князю й полководцю
ангельських воїнств! Прийди на допомогу людям, яким загрожують
сили темряви. Прийди, адже люди створені за образом Бога; відкуплені
життям, смертю і воскресінням Ісуса Христа, Його Сина; призначені
бути храмом Святого Духа. В тобі, святий Михаїле, Церква має свого
Захисника й Покровителя. Ти ведеш спасенних до небесного щастя.
Проси Бога миру, щоб Він переміг владу сатани – сіяча неспокою і лицемірства,
– і не дозволив йому тримати людей в рабстві та шкодити
Церкві. Нехай з твоєю допомогою Жінка, одягнена в сонце, Цариця
Ангелів, розчавить голову Антихристу й захистить своїх земних дітей
від його підступів. Перший захиснику слави Всевишнього! Занеси наші
молитви до Бога і проси Його змилосердитись над нами. Зв’яжи сатану
й кинь його в пекельну безодню, щоб він більше не обманював народи.
Вчини так, щоб ми все своє земне життя і всю вічність звіщали гасло:
«Хто ж як Бог!» Амінь.
ПЕРЕДПЛАЧУЙТЕ ГАЗЕТУ
«УСПЕНСЬКА ВЕЖА»
ВСЕУКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА
СТАВРОПІГІЙНОГО БРАТСТВА СВ. АП. АНДРІЯ ПЕРЕВОЗВАНОГО
Вже 27-й рік газета «Успенська вежа» живе в інформаційному просторі України
та світу. Це єдине православне західноукраїнське друковане видання, яке безперервно
протягом цього часу виходить у світ, несучи своїм читачам інформацію
про життя та служіння Української Автокефальної Православної Церкви та
Львівського крайового ставропігійного братства св. ап. Андрія Первозваного.
Передплативши «Успенську вежу» собі та своїм родичам, на сільську чи міську
бібліотеку, Ви сприятимете поширенню християнської моралі, духовності,
українських традицій та культури, інформації про життя Православної Церкви.
Передплатити газету можна у кожному поштовому відділенні України.
Ціна передплати на рік – 56, 60 грн.
Передплатний індекс 35013
З питань передплати за кордон прохання звертатись до редакції:
79008, м. Львів, вул. Руська, 3/1 (для листів – м. Львів, а/с 1334).
Тел. 235-52-02.
Електронна пошта vegauaoc@gmail.com
Ієр. Дмитро ШАПОВАЛОВ, м. Харків
ПРОПОВІДЬ НА 25-ТУ НЕДІЛЮ ПІСЛЯ П’ЯТИДЕСЯТНИЦІ
В
останню неділю перед Різдвяним
постом ми чуємо Христову
розповідь про подорожуючого.
Чоловік ішов із Єрусалима до Єрихону
– від старозавітного храму до
міста, проклятого при входженні народу
Божого в Землю Обіцяну (Нав.
6, 17, 21, 26). Це дорога вниз. І буквально
– вона пролягає крізь Юдейську
пустелю в долину Йордану, яка
є найнижчою точкою суходолу у світі.
І духовно – від найбільшої святині
до самісіньких початків, до місць
змивання гріха водою хрещення та
лиш перших кроків Святою Землею.
Такий шлях назад в усіх значеннях
небезпечний. Тож не дивно, що мандрівник
«потрапив до рук розбійників»
(Лк. 10, 30), які його жорстоко
побили, відібрали набутий скарб і
покинули помирати на узбіччі життя.
Тою ж дорогою ішов священик – і
лиш кинув оком, зауважив мимохідь
скруту людини. Проходив і левіт –
цей зупинився і підійшов ближче
роздивитися горе, однак теж не надав
жодної допомоги. Нарешті на
цьому шляху деградації з’являється
той, кого попередні двоє апріорі зневажають
– самарянин. Не такий. Неправильний.
Неканонічний. Зрадник.
Ворог. Із ким не личить навіть вітатися.
Але тільки цей зробив конкретні
дії: «перев’язав йому рани, поливши
оливою і вином; і посадивши його на
свого осла, привіз його до заїжджого
двору і потурбувався про нього» (Лк.
10, 34). А коли вже не міг послужити
сам – пожертвував гроші. Щоб почату
добру справу було завершено. У
цьому – відповідальність.
Христос розповів цю історію у
відповідь на запитання про те, хто є
ближнім. Тобто тим, кого заповідано
любити, як самого себе.
У словах Спасителя немає ні осуду,
ні докору, ні взагалі якихось оцінок.
Він наводить факти і пропонує слухачеві
самому розібратися: «Кого з тих
трьох вважаєш ти ближнім того, хто
потрапив до рук розбійників» (Лк. 10,
36)? «Того, який змилосердився» (Лк.
10, 37) – ось відповідь, яка подобається
Христу. Отже, ближнім насамперед
слід відчути СЕБЕ стосовно інших. А
не ЇХ поведінку вимірювати відносно
власного я. «Іди і ти роби так само»
(Лк. 10, 37) – заповідає Ісус.
Кожен із нас на життєвій дорозі є
подорожуючим. І кожен з власного
досвіду знає, що шлях духовного розвитку
може йти як угору, так і вниз.
Є моменти піднесення, наближення
до святині. Є ж моменти падінь, коли
лежимо, побиті власними гріхами та
пристрастями. Подолані темними силами,
немов цей мандрівник – розбійниками.
Як же потрібна тоді допомога,
щоб підвестися! Цінуймо її! Навіть
коли вона приходить не від тих, кого
нам хотілося. Кого уявляли б своїми
рятівниками. Цей досвід смиряє. І не
дає пройти байдуже повз лежачого,
коли той потребуватиме не справедливого
докору, не мудрованого повчання,
а звичайної людської підтримки.
Різдвяний піст дуже скоро стане
нашою новою духовною мандрівкою.
Дорогою до Віфлеєму, який
зовсім поряд із Єрусалимом. Дорогою
до Немовлятка, Яке приходить
у світ, аби змінити нас на краще. Нехай
цей благословенний час підготовки
до зустрічі з Ним буде шляхом
вгору! Нехай висока власна мета не
завадить помічати потреби тих, хто
поряд, і допомагати їм! І нехай наші
власні душевні рани будуть вилікувані
протягом посту тими ліками,
про які сьогодні нагадує Христос:
єлеєм покаяння та вином євхаристійної
чаші, які підживлять Господній
дар дивитися на світ очима милосердя.
І бачити в інших, інакших людях
– наших ближніх. Тих, кого варто
любити. Попри все. Завжди.
27 ЛИСТОПАДА – ДЕНЬ ПАМ’ЯТІ СВЯТИХ НОВОМУЧЕНИКІВ ЗЕМЛІ УКРАЇНСЬКОЇ,
ДЕНЬ ВШАНУВАННЯ ПЕРШОГО МИТРОПОЛИТА УАПЦ ВАСИЛЯ ЛИПКІВСЬКОГО
27 листопада 1997 року, у 60-ту річницю
страти митрополита, рішенням
ІІІ помісного Собору УАПЦ, завдяки
старанням Блаженної пам’яті Патріарха
УАПЦ Димитрія, день 27 листопада
було оголошено Днем пам›яті святих
новомучеників землі Української - мучеників
і сповідників Христової віри,
загиблих в Україні від безбожницької
влади протягом 1917-1991 рр. Нагадаємо,
що 27 листопада 1937 р., без належного
слідства та суду, за рішенням
так званої «трійки» – Митрополита
незалежної української православної
церкви було розстріляно в НКВC.
Художник Кость Маркович створив
ікону «Святі українські Новомученики
за віру і рідну Церкву». У Києві
на першому поверсі дзвіниці церкви
Миколи Набережного освячено храм
Святих новомучеників українських.
Спадщини митрополита Василя
Липківського становить на сьогодні
понад 10 томів – це проповіді, статті,
наукові праці з історії Української
Церкви. Маємо ікону та акафіст, видано
альбоми, буклети, поштові конверт
та марку, присвячені вшануванню
пам’яті Митрополита. У Києві
названо його ім’ям вулицю.
Прикро, але донині у Верховній
Раді України лежать незатребувані
матеріали для всеукраїнського
вшанування подвижницького життя
першого митрополита УАПЦ.
Від Міністерства культури України
та Всеукраїнської Ради Церков та
релігійних організацій також немає
ніякий дій в плані вшанування першого
митрополита УАПЦ.
Схилімо в цей день свої коліна,
помолімося за невинно замордованих
духовних провідників українського
народу, святих новомучеників
землі Української.
Художник Кость Маркович.
Ікона «Святі українські Новомученики
за віру і рідну Церкву»

2 Листопад 2017
НОВИНИ УАПЦ
УКРАЇНСЬКА ІСТОРІЯ СВІДЧИТЬ,
ЩО УАПЦ НЕ ПРОМОСКОВСЬКА
Останнім часом все частіше
можна почути звинувачення
Святійшого патріарха Філарета
на адресу Української
Автокефальної Православної
Церкви та її єпископату. Так
8 жовтня 2017 р., під час брифінгу
у Чернівцях, Патріарх
зазначив, що УПЦ КП припинила
діалог про об’єднання з УАПЦ через промосковську
позицію останньої: «Тому ми тепер вирішили
– ніякого діалогу з автокефальною церквою
ми вести не будемо. Тому що це – діалог з Москвою.
А з Москвою, звичайно, ми знаємо, який
діалог: «Покайтесь і повертайтесь до Москви».
Такого нам не треба. Ми є незалежна держава, а
в незалежній державі повинна бути одна автокефальна
церква, а не багато».
Духовенство та вірні УАПЦ обурені такою заявою
патріарха Філарета, якою він намагається
маніпулювати думкою громадськості, знаючи, що
сказане ним не відповідає дійсності.
Дивним є і той факт, що керівник Української
Церкви, згадуючи риторику керівництва Москви,
сам поступає таким же чином: уникає реального
об’єднання, а шлях приєднання і поглинання вважає
найдоцільнішим. У чому ж тоді є відмінність
УПЦ КП від РПЦ та УПЦ МП? Якщо від останніх
можна було б чути заклики про необхідність покаяння
всіх «неканонічних» та повернення їх в лоно
РПЦ, то слова патріарха Філарета, які містять подібний
зміст, засвідчують, хто насправді не бажає
рівноправного об’єднання Українських Православних
Церков. Як можна стверджувати, що діалог з
УАПЦ рівнозначний діалогу із Москвою, якщо у
1989 р. через відхід більшості парафій зі складу
Російської Православної Церкви відбулося Третє
Відродження УАПЦ, яка і започаткувала основу
для утвердження та розвитку Української Помісної
Церкви, а також незалежної України, про що свідчать
беззаперечні факти: у 2019 р. відзначатимемо
30-річчя з часу Третього Відродження Української
Автокефальної Православної Церкви.
Прес-служба Патріархії УАПЦ
СВЯТО-ПОКРОВСЬКИЙ ХРАМ УАПЦ
м. БОЯРКИ ВІДЗНАЧИВ 20-РІЧЧЯ ВІД ДНЯ
ЗАСНУВАННЯ ПАРАФІЇ
14 жовтня 2017 р., у день
свята Покрови Пресвятої
Богородиці, Свято-Покровський
храм УАПЦ м. Боярки
відзначав радісну подію
– 20-річчя від дня заснування
парафії. З нагоди цього
торжества в храмі відбулась
святкова Літургія, яку з благословення
Предстоятеля
УАПЦ Митрополита Київського
і всієї України Блаженнішого Макарія очолив
єпископ Донецький і Слов’янський Сава (Фризюк).
Його Преосвященству співслужили: митр.
прот. Димитрій Присяжний ( декан Київського
деканату і настоятель храму), а також і запрошене
духовенство. З благословення Предстоятеля УАПЦ
Владика Савва нагородив митр. прот. Димитрія
Присяжного Благословенною Митрополичою Грамотою.
Урочистості завершились уставним многоліттям
та помазанням вірних освяченим єлеєм.
Джерело: http://church.net.ua/novini.html
ПЕРШОІЄРАРХ УАПЦ ВІДВІДАВ
БАРИШІВСЬКИЙ РАЙОН
КИЇВСЬКОЇ ЄПАРХІЇ
15 жовтня 2017 р. Б., в 19-ту неділю після
П’ятидесятниці, Блаженніший Макарій, Митрополит
Київський і
всієї України, Предстоятель
УАПЦ, на
запрошення митр.
прот. Арсенія Квичоли
з Першосвятительським
візитом
відвідав Баришівський р-н Київської єпархії, а
саме: парафію св. Юрія Переможця у с. Волошинівка,
де було звершено Архієрейську Божественну
Літургію, і парафію свт. Миколая Чудотворця
у с. Борщів, де Блаженніший звершив освячення
наріжного каменю та заклав капсулу під будівництво
храму на честь свт. Миколая Чудотворця.
Першосвятителя вітальним словом в притворі
храму зустрів настоятель митр. прот. Арсеній
Квичола, який і запросив Блаженнішого Митрополита
Макарія очолити Божественну Літургію,
піднести свої Архіпастирські молитви за мир в
нашій країні, зокрема і за жителів с. Волошинівка
та с. Борщів, парафіян, жертводавців парафії.
За Божественною Літургією Його Блаженству
співслужили: митр. прот. Віталій Даньчак (секретар
Київської Патріархії) та настоятель храму
митр. прот. Арсеній Квичола.
Предстоятель УАПЦ висловловив вдячність
настоятелю і парафіянам за щиру їхню працю, молитви
та жертви на окрасу і благоустрій парафіяльної
церкви. Опісля духовенство звершило чин
освячення наріжного каменю та заклало пам’ятну
капсулу у фундамент майбутнього храму с. Борщів.
Владика Макарій склав щиру подяку настоятелю
та парафіянам за старання у розбудові УАПЦ
на Баришівщині і побажав якомога швидше завершити
будівництво. У свою чергу, зі словами вдячності
Предстоятелю за відвідини парафії і звершене
Богослужіння звернувся настоятель храму
митр. прот. Арсеній Квичола, який подякував
Владиці за спільну принесену безкровну жертву,
а також за звершення чину освячення наріжного
каменю для будівництва майбутньої церкви. Святкування
завершилось уставним многоліттям.
Джерело: http://church.net.ua/novini.html
БЛАЖЕННІШИЙ МИТРОПОЛИТ МАКАРІЙ
ВІДВІДАВ З ПЕРШОСВЯТИТЕЛЬСЬКИМ
ВІЗИТОМ ФАСТІВСЬКЕ БЛАГОЧИННЯ
КИЇВСЬКОЇ ЄПАРХІЇ
14 жовтня 2017 р.
Б., в день свята Покрови
Пресвятої Богородиці,
Блаженніший
Макарій, Митрополит
Київський і всієї
України, Предстоятель
УАПЦ, із Першосвятительським
візитом та на запрошення митр. прот.
Григорія Кушнірука відвідав релігійну громаду парафії
Покрови Пресвятої Богородиці у с. Скригалівка
Фастівського благочиння Київської єпархії, з
нагоди престольного празника. На паперті святині
Блаженнішого Владику зустріли вихованці недільної
парафіяльної школи, а староста храму підніс
Предстоятелю запашний коровай на вишитому рушнику
і подякував від усієї громади за візит.
Першосвятителя вітальним словом в притворі
храму зустрів настоятель митр. прот. Григорій
Кушнірук. За Божественною Літургією Владиці:
митр. прот. Григорій Кушнірук (обласний благочинний
і настоятель храму), митр. прот. Микола
Лимар (благочинний Фастівський) та запрошене
духовенство. Наприкінці Літургії Предстоятель
УАПЦ висловловив вдячність настоятелю і парафіянам
церкви за старання у розбудові УАПЦ на
Київщині, за стійкість у вірі та незламність їхнього
патріотичного духу та нагородив настоятеля й
парафіян високими церковними нагородами.
Також духовенство відслужило панахиду за
полеглих захисників Вітчизни на алеї Небесної
Сотні в центрі м. Фастова та поклало квіти в знак
поваги та шани Героям України !
Джерело: http://church.net.ua/novini.html
УСПЕНСЬКУ ВЕЖУ
МОЖНА ЧИТАТИ В ІНТЕРНЕТІ
З 1 березня 2015 р. зреалізований новий проект
Львівського ставропігійного братства
св. ап. Андрія Первозваного УАПЦ – з цього дня
наш часопис можна читати в інтернеті за адресою:
uv.lviv.ua.
Можна переглянути архівні примірники газети,
які виходили у світ із 1 січня 2009 року.
ВІЗИТАЦІЯ ПРЕДСТОЯТЕЛЯ УАПЦ У
м. БЕРЕЗНЕ РІВНЕНСЬКО-ВОЛИНСЬКОЇ
ЄПАРХІЇ УАПЦ
22 жовтня 2017 р.
Б., в 20-ту неділю після
П’ятидесятниці,
Блаженніший Макарій,
Митрополит Київський
і всієї України,
Предстоятель
УАПЦ, керуючий
Рівненсько-Волинською єпархією, на запрошення
прот. Назарія Момотюка з Першосвятительським
візитом відвідав парафію Різдва Пресвятої Богородиці
в м. Березне Рівненського деканату Рівненсько-Волинської
єпархії, з нагоди освячення Престолу
та храму. На паперті храму Блаженнішого
Владику зустріли з квітами та запашним короваєм
наймолодші парафіяни. Першосвятителя вітальним
словом в притворі храму зустрів настоятель
прот. Назарій Момотюк, який і запросив Блаженнішого
Митрополита Макарія звершити чин великого
освячення храму та очолити в ньому Божественну
Літургію, піднести свої Архіпастирські
молитви за мир в нашій країні, зокрема і за жителів
м. Березне, парафіян, жертводавців парафії.
За Божественною Літургією Його Блаженству
співслужили: митр. прот. Володимир Садовський
(канцлер єпархії), митр. прот. Данило Бринчак
(декан Рівненський), настоятель храму прот. Назарій
Момотюк та запрошене духовенство.
Під час малого входу Митрополит Макарій нагородив
настоятеля храму вищою церковною нагородою
– митрою.
Наприкінці Літургії Блаженніший Митрополит
Макарій привітав настоятеля та парафіян із довгоочікуваною
подією у їхньому житті – освяченням
храму.
Джерело: http://church.net.ua/novini.html
ВІДБУВСЯ IV ФЕСТИВАЛЬ
ЛЕМКІВСЬКОЇ ТА ДУХОВНОЇ ПІСНІ
«КЕРМЕШ НА ПОКРОВУ» В м. ЛЬВОВІ
15 жовтня парафія
Покрови Пресвятої
Богородиці м. Львова
(Щирецька 36) відсвяткувала
храмове
свято, але цього разу
вже IV фестивалем
лемківської та духовної
пісні «КЕРМЕШ НА ПОКРОВУ».
Фестиваль розпочався молитвою за жертвами
голодомору, репатріацій, операції «Вісла» і
за всіх, хто загинув у всіх історичних війнах нашої
держави. Очолив панахиду Львівський декан
митр. прот. Олег Древняк, у співслужінні настоятеля
храму Покрови Пресвятої Богородиці митр.
прот. Михайло Садовський, священика храму
прот. Oleg Maletych, дітей Покровської недільної
школи та парафіян храму.
Сам фестиваль розпочала її чарівна ведуча кандидат
мистецтвознавства Оксана Король, яка коротко
розповіла про історію фестивалю, а також
представила перших виступаючих, господарів
фестивалю – церковний хор «Покрова» храму Покрови
Пресвятої Богородиці м. Львова під керівництвом
Ярина Погоріло.
Після молитви, яку виконав хор, настоятель
Покровського храму о.Михайло Садовський звернувся
до всіх присутніх з вітальним словом та
поблагословив початок фестивалю. Наступні на
нашу сцену, яка була прикрашена чудовими квітами,
вийшли наші найменші артисти з Покровської
недільної школи і заспівали пісні про Бога, Матір
Божу та Україну, виконання яких додало всім присутнім
веселого настрою, радості та усмішок на
обличчі, підготувала їх керівник Oksana Lewucka.
Чоловічий вокальний ансамбль «Калофонія»
під орудою Тарас Грудовий був наступним. Хлопці
на чудовому професійному рівні заспівали духовні
та лемківські пісні. А поет і композитор Богдан
Пастух виконав свої авторські поезію та пісні,
які напевно не залишили байдужим жодного слухача,
бо це було надзвичайне виконання.

Ще одним яскравим виступом на фестивалі були
справжні лемки та лемкині – це народний ансамбль
пісні і танцю «Лемковина» під керівництвом Юрія
Кондратенко, які заспівали справжні лемківські пісні
і у супроводі чудових музикантів зуміли передати
глядачу глибоку культуру Лемківщини.
А на завершення фестивалю чарівні дівчата,
керівником якого є Оля Літник з колективу «Дивоструни»
задали справжнього жару, які своїм співом,
прекрасними голосами у супроводі бандур, скрипки
і сопілки співали чудові лемківські та духовні пісні.
І вже традицією фестивалю всіх років стало
спільне виконання молитви «Боже великий єдиний».
Джерело: https://uaoc.lviv.ua/
КОНФЕРЕНЦІЯ ІВАНО-ФРАНКІВСЬКОГО
ПРАВОСЛАВНОГО БРАТСТВА СВЯТОГО
АНДРІЯ ПЕРВОЗВАННОГО
22 жовтня відбулась
Конференція
Івано-Франківського
Православного
Братства Святого
Андрія Первозванного.
На порядку
денному ставилось
питання розгляду змін до Статуту Братства. З доповіддю
відносно змін та доповнень виступив Голова
Братства Святого Андрія Первозванного ієр.
Василь Олевич. Він ознайомив учасників Братства
з вимогами Податкового Кодексу України для всіх
неприбуткових організацій. Крім того, учасники
Братства переглянули свій Статут та додали пункти
для розширення своєї статутної діяльності.
Джерело: http://uapc.if.ua/
СВЯЩЕНИКИ ЖОВКІВСЬКО-КАМ’ЯН-
КА-БУЗЬКОГО ДЕКАНАТУ ЛЬВІВСЬКОЇ
ЄПАРХІЇ УАПЦ ВІДВІДАЛИ МІСТО
ПОПАСНА ЛУГАНСЬКОЇ ОБЛАСТІ
1 жовтня 2017 р.
священики Жовківсько-Кам’янка-Бузького
деканату
УАПЦ побували
на східних теренах
України, а саме в місті
Попасна Луганської
обл. З благословення Блаженнішого Макарія,
Митрополита Київського і всієї України, Предстоятеля
УАПЦ привітали особовий склад 10-ї Окремої
гірсько-штурмової бригади з 2-ю річницею заснування,
вручивши командиру та бійцям благословенні
ордени та грамоти за високий професіоналізм
та відданність своїй благородній справі у захисті
нашої держави. Отці звершили молитву за Україну,
за побожний український народ та всіх воїнів, що
бережуть наш спокій і захищають від агресора.
Варто зазначити, що духовенство УАПЦ разом
зі своїм Предстоятелем тісно співпрацюють з
бригадою від початку її формування, надаючи як
духовну, так і матеріальну допомогу. І, що важливо,
співпраця є взаємною! На чолі бригади стоять
відважні командири, які знають свою справу, пройшли
нелегкий шлях війни, що вже три роки триває
на теренах України. Їхня впевненість та віра
в перемогу передаються всьому бойовому складу.
Джерело: https://church.net.ua/
Листопад 2017
НОВИНИ УАПЦ
ЛЬВІВСЬКЕ КРАЙОВЕ СТАВРОПІГІЙНЕ
БРАТСТВО ПРОДОВЖУЄ ЗБІР ДОПОМОГИ
ДЛЯ ПАРАФІЙ УАПЦ НА СХОДІ УКРАЇНИ
У вересні-жовтні
Львівське крайове
ставропігійне
братство св. ап. Андрія
Первозваного
продовжує збір допомоги
для потреб
парафій УАПЦ на
Сході України, яка буде передана 22 жовтня Харківсько-Полтавській
єпархії УАПЦ. У серпні до
збірки долучилися парафії Мостиського та Жовківського
деканатів. 3 серпня свою лепту допомоги
надала парафія Різдва Пресвятої Богородиці
с. Ходовичі (настоятель о. Михайло Зубкович) та
парафія Воздвиження ЧЖХГ с. Верхня Стинава
(настоятель о. Володимир Король) Стрийського
р-ну Львівської обл. Серед пожертв – образи, хоругви,
плащаниці, фелони, інше священиче облачіння,
вишиті рушники, які так необхідні для парафій
УАПЦ на Сході України.
О-д. Юрій Федів, http://stavropigia.lviv.ua
ФЕСТИВАЛЬ ДУХОВНОЇ МУЗИКИ
ДЛЯ ВИГНАНЦІВ З УКРАЇНСЬКИХ
ЗЕМЕЛЬ ВНАСЛІДОК ОПЕРАЦІЇ «ВІСЛА»
НА «ЗЄМІ ОТЗИСКАНИ»
XVII фестиваль
церковної музики,
який проходив 7-8
жовтня у м. Гіжицько
Варміно-Мазурського
воєводства Республіки
Польща, об’єднав
українців Польщі та
України, залучивши широке коло місцевого польського
населення та гостей із сусідньої Литви.
Цьогорічний фестиваль, який проводиться спільно
Мазурським відділенням Об’єднання українців
(Голова товариства – п. Катерина Полевчак) та
місцевою парафією УГКЦ св. Тройці (настоятель
о. Д-р. Василь Парасюк ЧСВВ) зумів донести до
польської громади красу і духовну велич української
церковної пісні, яка живе і розвивається як на
історичній Батьківщині, так і в місцях примусового
поселення на Півночі Польщі. «Нам дуже важливо,
щоб у нас виступали відомі в Україні хори.
Але особливо цього року, коли ми відзначаємо
70-річчя Акції «Вісла», ми хотіли, щоб виступило
якомога більше українських хорів», – зазначила напередодні
Катерина Полевчак, голова Мазурського
відділу ОУП. – Так і сталося! З України прибули
кращі колективи м. Львова – чоловіча хорова капела
«Дударик», Львівський муніципальний хор «Гомін»,
жіночий склад заслуженої хорової капелли
«Трембіта», а також хори «Ставрос» Львівського
ставропігійного братства св. ап. Андрія Первозваного
і «DEISIS» оо. Василіян із смт. Брюховичі.
За задумом організаторів першого дня захід
відбувся у храмах м. Гіжицька та Венгежово, де
зосереджено найбільше українського населення.
Наступного дня, 8 жовтня, усі 11 колективів
роз’їхалися по менш віддалених парафіях, де в місцевих
українських храмах супроводжували св. Літургію
та принесли духовну пісню до населення, яке
70 років тому у рамках акції «Вісла» було насильно
депортоване з етнічних українських земель Надсяння,
Холмщини та Бойківщини. «Для нас українська
церква - це радість і жива водиця для громади. Допоки
її не було, ми не могли розвиватися і культурно,
і освітньо. Чинник асиміляції був досить інтенсивним.
Ми раді були гостити хори з України. Для нашої
громади – це є приємність, що Україна має такі
таланти, і що вони сьогодні завітали в наше селище,
де живе 80 родин українців», - зазначила Єва Царик
із Видмін, коріння якої походить із Холмщини.
Відкриваючи 8 жовтня гала-концерт у римо-католицькому
храмі св. Казимира, маршалок сейму
п. Мирон Сич зазначив: «Якби не події 1947 року,
ми могли сьогодні зібратися у зовсім іншому місці,
але так сталося, що 70 років тому в рамках акції
«Вісла» наші родичі були поселені в цій місцевості.
З цього часу ми розвиваємо свою культуру і
мову тут. Ми раді, що маємо порозуміння, що можемо
сьогодні зібратися у цьому величному храмі
і всі разом у такій великій громаді насолоджуватися
українською церковною музикою, яку для
нас виконають хори з Польщі, України та Литви».
Голова Мазурського відділу ОУП п. Катерина
Полевчак вітала представників місцевого уряду,
які прибули не тільки з повіту Гіжицько, але і сусідніх,
гостей із України, чисельне духовество і
монашество УГКЦ та РКЦ в Польщі.
Духовну пісню виконали, крім гостей з України,
вчительські колективи із Гіжицка і Венжежово,
хори храмів УГКЦ м. Білий Бір і Варшави,
колектив «Клірос» з Ольштина, «Потік» із Кошаліна,
та «Варса» із м. Алитаус (Литва).
3
«Цей фестиваль має велике значення для українців
у Польщі, а також і місцевої громади. Сьогодні
ми бачимо великий професійний ріст заходу
-географічно він охоплює не тільки усю Польщу,
але й Україну та Литву, росте і якість виконання
духовної української музики. Позитивним є
участь хорів у недільніх Богослужіннях та відвідини
українських громад по околицях Гіжицька»
- зазначив Руслан Ляшенко, диригент Львівського
муніципального хору «Гомін» та хору «Ставрос»
Львівського крайового ставропігійного Братства
св. ап. Андрія Первозваного.
Спільним виконанням «Боже Великий, Єдиний»
завершився XVII фестиваль церковної музики
у м. Гіжицьку, який має велике значення у
зміцненні та розвитку української громади та збереженні
її надбань у Польщі.
Українці Гіжицька є прикладом стійкості, толерантності
та приязності для нас усіх, які задля
розвитку УКРАЇНСЬКОГО працюють спільно, злагоджено,
стверджуючи свою ідентичність та показуючи
світу столітні надбання духовної спадщини.
О-д. Юрій Федів, http://stavropigia.lviv.ua
ПОЛТАВСЬКІ «НЕБЕСНІ ПЕРЕВЕСЛА».
5-Й ФЕСТИВАЛЬ ДУХОВНОЇ ПІСНІ
22 жовтня у Полтаві
відбувся 5-й фестиваль
духовної пісні
«Небесні перевесла»,
організований Управлінням
культури
Полтавської ОДА та
Харківсько-Полтавською
єпархією УАПЦ. На нього завітали колективи
з різних куточків Полтавщини, а також хор
«Ставрос» Львівського крайового ставропігійного
братства св. ап. Андрія Первозваного, який
гідно представив співочу християнську Галичину.
Із вітальним словом звернувся прес-секретар
Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ ієр. Олександр
Горай, який зачитав вітального листа від
правлячого архієрея УАПЦ Високопреосвященнішого
Афанасія. Зокрема у листі було висловлено
подяку управлінню культури Полтавської ОДА, а
також колективам, які відкривають нову сторінку
у своєму творчому доробку, вивчаючи і пропагуючи
духовні твори українських корифеїв.
Особлива увага була звернена на хор «Ставрос»
зі Львова. Цікавим були виступи дитячих
колективів з Івонченців та Івашківців, де діють
парафії УАПЦ, а також свій високий професійний
рівень показали вчителі музичних шкіл з Кременчука
та Лохвиччини.
Полтавський колорит представив Заслужений
ансамбль пісні і танцю України ім. В. Міщенка
«Лтава» Полтавського міського Будинку культури,
а хор Полтавського державного музичного
училища ім. Миколи Лисенка продемонстрував
світову класику Вівальді.
Як зазначив у коментарі для «Успенської вежі»
начальник управління культури Полтавської ОДА
Геннадій Іванович Фасій, «цей фестиваль сприяє
формуванню духовної культури регіону, адже за
п‘ять років розширив коло колективів, а також і
слухачів. Я був присутній на усіх 5-ти фестивалях.
Приємним є збільшення музичного репертуару та
якості його виконання. Рівень власне почали піднімати
гості зі Львова, які вперше три роки тому
приїхали до нас. Сьогодні у фестивалі бере участь
і наш Музичний коледж, що мені дуже є приємно.
Для мене це є і особисте свято, бо я бачу, наскільки
вперед пішов цей захід, і якими темпами
він прогресує».
Ведуча та сценарист фестивалю Заслужений
працівник культури України Валентина Шемчук
також позитивно оцінює проведення заходу, який
п’ять років поспіль приймає Обласний краєзнавчий
музей ім. В. Кричевського. «Це вагомий відтинок
мого життя, і я дякую Богу, що долучаюся
до пошанування високого духовного мистецтва.
Останні два роки фестиваль перевершує наші очікування,
і ми раді, що українська духовна пісня у
Полтаві має свій розвиток і поширення».
О-д. Юрій Федів, http://stavropigia.lviv.ua

4 Листопад 2017
Михайло Сергійович БАЧИНСЬКИЙ, м. Львів
ДО 85-Ї РІЧНИЦІ ГОЛОДОМОРУ В УКРАЇНІ
ГОЛОДОМОРИ ТА АГРЕСІЯ РОСІЇ – ОДИН ЛАНЦЮЖОК
Голодомори, геноциди – це
людиноненависницькі акції
московської більшовицької влади
проти українського народу. І не треба
забувати, що до того були численні
злочини проти свободолюбивого
українського народу, починаючи від
Переяславської угоди з Московією.
(Тут слід зазначити, що Переяславська
рада була вимушена спроба
Богдана Хмельницького лише отримати
військову допомогу).
Фізичне винищення українського
народу, заборона вживання української
мови проводились постійно з
часів Російської імперії, СРСР, а тепер
і путінскою диктаторською владою.
Це, насамперед, ліквідація Козацької
держави, Запорізької Січі, зруйнування
козацької столиці Батурина з жорстоким
винищенням усіх її жителів...
Перелік жорстоких акцій північного
сусіда – нащадка ординців - можна
продовжити великий-превеликий.
Але найжорстокішим і наймасштабнішим
був голодомор 1932-1933
рр., коли приблизно (точно вже ніхто
не зможе підрахувати) загинуло
10-12 млн. українців! У демографічному
вимірі це знищено цілу європейську
країну (для порівняння: сучасне
населення Данії складає понад
5,5 млн. осіб, а Бельгії чи Угорщини
– близько 10 млн.).
Більшовики Росії особливої уваги
надавала питанням боротьби з
українською Церквою, українською
культурою, наукою, українською
мовою та відповідно і їх носіями
– духовенством, інтелігенцією, селянством.
Це була продумана акція
таким жорстоким, нелюдським способом
приборкати український народ,
і в першу чергу селянство як
масово непокірну силу – берегиню
своєї нації, яка плекала нашу стародавню
милозвучну українську мову,
зберігала прадідівські звичаї, традиції,
і була вимушена захищатися,
коли почали відбирати землю, створюючи
артілі, колгоспи. На жаль,
«пробудилася» ця сила запізно, бо
не зовсім і не всюди підтримала Визвольні
змагання 1917-1921 рр. А тепер
розплачувалась, що «проґавила»
відновлення української Держави за
часів Центральної Ради, Директорії.
Тоді для «викачування»-відбирання
всього хліба в Україні вже з 1932 р.
з Росії було направлено 60 тис., а потім
112 тис. комуністів та комсомольців.
Незважаючи на урожайний рік, вже з
осені 1932 р. почався в Україні страшний
голод з блокуванням чекістськими
загонами цілих районів, щоб ніхто
не міг вирватись з України – спастися.
Для підсилення тієї смертоносної
акції Сталін направив в Україну секретарем
ЦК КПУ росіянина П. Постишева,
надавши йому уповноваження
«Главголода». То був дійсно
диявольський вчинок.
Коли вимирали через спланований
голодомор на найродючіших землях
України (на Полтавщині, Січеславщині
(тепер це Дніпропетровщина),
Черкащині, Вінничині, Київщині) цілі
села, кремлівська влада вже з 1933 р. у
спорожнілі хати відправила більше, як
669 ешелонів (поїздів) росіян, зокрема
147 ешелонів у Донецьку область.
От звідки взялись палкі прихильники
«русского мира», чи симпатики,
чи просто байдужі і, безумовно, не
патріоти України! Це і стало «фундаментом»
створення новим, сучасним
диктатором Росії, Донецької та
Луганської «Народних Республік» та
намагання, за всяку ціну, знищити
Українську Державу. Адже Путін, як і
Михайло Сергійович Бачинський
його попередники (Катерина ІІ) намагається
переписати і історію України,
все присвоїти собі, щоб і не пахло їхнім
корінним «ординським».
Можу з упевненістю сказати, що
наслідки голодоморів 1921-1922,
1932-1933, 1946-1947 рр., цієї політичної
акції (за висловом норвезького
дослідника Арктики Фрітьйона
Нансена), і теперішньої, з 2014 р.
розв’язаної Росією війни (гібридної)
на Сході України - є спланована ланцюжкова
реакція північного сусіда,
щоб знищити працьовитий миролюбивий
доброзичливий український
народ. На жаль, ми є занадто покірливі
– ДО ПОРИ, ДО ЧАСУ.
Надія МІРЧУК
СПОГАДИ ПРО ГОЛОД
Було це ранньою весною 1933
року в місті Ромни Сумської області.
Мені було вісім років, а моєму братові
п‘ять. Був голод. Тільки залізничникам
давали хліб. Мій батько і мамина
сестра Ната, яка жила з нами, працювали
на залізниці, отож отримували
хліб на двох працюючих, тому ми
мали що їсти. Частину хліба міняли на
молоко, картоплю, квасолю. Запам’яталася
квасоля, яку жінка приносила
міняти у вишитому рукові від жіночої
сорочки. Сорочка зносилася, а вишиті
рукави вживала за торбунки.
Пам’ятаю, як брат просив їсти, думаючи,
що не дають, бо ще не зварилося.
Ласощами були бички, маленькі
солоні рибинки із великими головами.
Одного разу мама послала мене
по хліб (який видавали на картки) до
крамниці, що була відразу біля входу до
будинку, де ми мешкали. Взяла хліб, і
тільки хотіла зайти на подвір’я додому,
як тут підійшла до мене якась жінка і
говорить, щоби я йшла за нею, бо мама
чекає мене у них на подвір› ї. Я пішла з
нею, як раптово чую голос сусідки: «А
куди ти, Манька, ведеш дитину?». Та
відпустила мене. Та жінка, яка покликала
Маньку, була наша сусідка. Вона
взяла мене за руку і повела мене до нас
на подвіря, кажучи,що тепер багато
голодних і все може статися. А мені
мама пояснила, що не тільки можуть
відібрати хліб, а й убити.
Я любила свою тітку Нату, і як вона
йшла кудись і мене із собою не брала,
то я бігла за нею слідом. Вся моя увага
була скерована на тітку, і я нічого не
зауважувала. Як сусідка налякала, що
щось погане може трапитись - я стала
зі страхом дивитися довкола на людей,
і тільки тоді побачила, що люди
в лахміттях, переважно чоловіки, що
сиділи просто на землі і просили їсти.
Вони нічого не говорили, тільки мовчки
простягали руки. Проходячи вдруге
- бачила декотрих, що лежали вже
мертвими. На другий день мертвих
уже не було, а на їхньому місці сиділи
інші з простягнутими руками. День і
ніч сиділа купка людей біля Торгсину,
крамниці, яку влада відкрила, щоби зібрати
золото, яке ще було у приватних
руках. За золото там могли все купити.
Одного вечорами ми пішли подивитися
на виставу самодіяльного театру
залізничників, де грала моя дорога
тітка Ната. Вертаючись додому, зупинилися
на хіднику, щоби пропустити
гарби, накриті брезентом. Проїхала
одна, друга, а як проїздила третя - війнув
вітер, підхопив край брезенту, і ми
побачили в гарбі людські трупи. без
одягу, кістяки, обтягнуті шкірою, накидані
один на одного, наче хворост.
Ми стояли мовчки, ніхто із нас і
пізніше нічого не сказав. Того видовища
неможливо забути. Довго снилися
трупи мені і моєму братові, який часто
кричав серед ночі і мама будила його,
щоби перервати страшний сон.
У селах було особливо тяжко.
Мого дядька в селі Сірівка, біля Кременчука,
заарештували і вислали на
Сибір. Тітка лишилася з двома дітьми
без нічого. Все, що вони мали із харчів
- конфіскували. Як почали голодувати,
тітка написала до нас, що менша
донечка у поганому стані й просила,
щоб ми забрали до себе старшу, аби
врятувати її від голодної смерті. Як
мама приїхала в село, то меньша вже
померла, а старша Надійка була дуже
хвора. Мала дизентерію. Мама привезла
Надійку до нас. їй потрібна була
медична допомога, і прийшлось покласти
її у лікарню.
Мама щодня відвідувала її у лікарні,
носила їсти, пильнувала, щоби
її добре доглядяли. Мамині старання
були даремні. Надійка померла.
Пам’ятаю, як лежало Надійчине
маленьке тільце в нас у хаті. Запам’яталося,
як із її голови вилізла біла
воша, а мама все її підпихала під шапочку,
кажучи, що від покійника ніщо
не можна брати. Як виглядала покійна
Надійка – не пригадую. Можливо, не
могла дивитися на личко померлої сестрички.
На другуй день після похорону
приїхала Надійчина мама. Я була сама
у хаті. Вона зі слізьми звернулася до
мене: «Що ви зробили із моєю Надійкою?».
Образ тітки і її слова пам’ятаю,
а що було далі, як повернулася моя
мама – забулося.
Робота на залізниці уможливлювала
мамі відвідини Ленінграда в Росії,
де вона купила пшона та варила його
дітям. Частину пшона вона обміняла
на шкірки від сала й ними змащувала
пательню, щоби смажити цибулю до
супу. Коли пішла з дітьми провідати
одну родину, то звеліла дітям не сідати
до столу, щоби не їсти чужих харчів.
Але маленький Іполит побачив у приятелів
ріденький білий суп і сказав, що
в мами суп – гірший, бо мама варить
його з мухами. Він мав на увазі оту
засмажку із цибулі. Не встигла мама
щось сказати, як мати наших знайомих
зі словами «Бідна ти дитина. Сідай
тут, я зараз наллю тобі супу» посадила
братика до столу. Довго наша мама
сердилася, ще й чутка розійшлася, що
вона нас супом із мухами годує.
Від редактора: У роки Другої світової
війни Надія Мірчук з батьками
опинилася в Німеччині, звідки потрапила
до США. Зараз зі сім’єю проживає
у м. Лівінгстоні, США, їй минуло
92 роки. Висловлюємо щиру подяку
пані Надії за щорічну підтримку газети
«Успенська вежа» та діяльності
Львівського ставропігійного братства
св. ап. Андрія Первозваного.
СІМ’Я ЛЕВКА ЛУК’ЯНЕНКА
ПЕРЕЖИЛА ГОЛОДОМОР
ЗАВДЯКИ ГНИЛІЙ КАРТОПЛІ
Політв’язень та
громадський діяч
Левко Лук`яненко
розказав, що його
сім›я пережила
голод 1932-1933-х
років завдяки гнилій
картоплі. «Ми
жили на хуторі Хрипівка на Чернігівщині.
Батько придумали, як заховати
трошки картоплю, бо все ж забирали.
Викопали ямку на стежці від хвіртки
до ганку, засипали туди картоплю й
добре утрамбували. Коли шукали зі
штирями схованки – то ходили по
городах, попід деревами. А на стежці
штир нічого не бере. То вони цю картоплю
не знайшли. Найбільше людей
померло навесні 33-го, поки щось
не виросло на городах. Якраз тоді
батько розкрили цю ямку. Картопля
згнила. Сморід був страшенний. Але
батько вичерпували ту картоплю,
мати брали її у ночви, заливали водою,
перетирали й тоді з того відстоювався
крохмаль. З нього мати пекли
млинці, щось там ще додавала».

Листопад 2017
5
01.11.1918 - Листопадовий Чин, українці перебрали державну владу в
Галичині й утворили ЗУНР.
06.11.1912 - 105 років тому помер Микола Лисенко, видатний український
композитор, диригент, громадський діяч (*22.03.1842).
08.11.1887 - 130 років тому народився Дмитро Вітовський, провідник
Листопадового Чину, ідеолог стрілецької політичної думки,
Головнокомандувач збройних сил ЗУНР († 04.08.1919).
09.11.1872 - 145 років тому народився Богдан Лепкий, один із визначних
поетів ХХ століття, прозаїк та літературознавець, перекладач,
історик, автор знаменитої історичної повісті-трилогії «Мазепа»,
яка ствердила велику його значущість для Незалежності
України († 21.07.1941).
14.11.1912 - 105 років тому народився Андрій Малишко, поет, глибокий
лірик, лексика його віршів спричинилася до покладення їх на
ПАМ’ЯТАЙМО ЦІ ДАТИ
музику: «Київський вальс», «Пісня про рушник», «Стежина»
(†17.02.1970).
20.11.1917 - 100 років тому проголошено утворення Української Народної
Республіки.
25.11.1917 - 100 років тому народився Михайло Івасюк, письменник,
педагог і фольклорист, автор романів про історію Буковини,
повісті-спогади про сина, великого патріота та мученика за
Україну геніального композитора Володимира Івасюка «Монолог
перед обличчям сина» (†2000).
25 листопада - День скорботи і пам’яті голодомору в Україні.
27.11.1942 - 75 років тому коло Чорткова німці розстріляли 52 членів
ОУН, у Львові розстріляно 28 членів ОУН.
27.11.1937 - 80 років тому від рук більшовиків загинув митрополит УАПЦ
Василь Липківський. Третій Помісний Собор УАПЦ встановив
цей день поминанням Новомучеників землі Української.
ДО ДНЯ ПАМ´ЯТІ СВЯТИХ НОВОМУЧЕНИКІВ ЗЕМЛІ УКРАЇНСЬКОЇ,
ДНЯ ВШАНУВАННЯ ПЕРШОГО МИТРОПОЛИТА УАПЦ СВЯЩЕННОМУЧЕНИКА ВАСИЛЯ ЛИПКІВСЬКОГО (27 листопада)
Василь ЛИПКІВСЬКИЙ
ІЗ КНИЖКИ «ПЕРШИЙ ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ ЦЕРКОВНИЙ СОБОР УКРАЇНСЬКОЇ
АВТОКЕФАЛЬНОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ 1/14-17/30 ЖОВТНЯ 1921 РОКУ
І ЙОГО ЗНАЧІННЯ В ІСТОРІЇ ВІДРОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЦЕРКВИ» (Примітки)
Тим часом життя йде й невпинно
висуває свої вимоги... І як
ліквідація УАПЦ нагадує обставини
смерти Христової перед його воскресінням...
Уже помер Христос, вже
Його поховано, привалено гроб каменем,
а між тим вороги Його неспокійні,
вони прийшли до Пилата і кажуть:
„Цей обманщик казав: на третій день
воскресну. Так звели забезпечити
гроб вартою, щоб ученики не вкрали
Його і не сказали, що Він воскрес із
мертвих»... Хіба не те ж саме трапилось
і з Українською Церквою? Уже
зграя христопродавців, що оголосила
себе „синедріоном» – „надзвичайним
церковним собором», винесла смертний
присуд Українській Церкві, поховала
її, привалила гроб її каменем
своєї постанови; вже всі більш чесні
прихильники й працівники цієї Церкви
і навіть митрополит Микола Борецький,
що був почесним головою,
ліквідовані, зіслані, розстріляні; уже
й ті „діячі» зі зграї христопродавців,
що для ДПУ були вже непотрібні в
Церкві, єпископи – Ромоданів, Грушевський,
Чулаєвський, Кротевич,
Дахівник, та їхні співробітники з
священства й мирянства, як Говядовський,
Коляда та інші, прилюдно
зріклися і Церкви і віри, стали „повноправними
совітськими громадянами»;
уже й митрополит і всі єпископи
самоліквідувались, зріклися свого
єпископського служіння, залишившись
лише служителями культу при
церквах, що до них зарегістровані, –
а ДПУ все ж неспокійне.
І от не пройшло й року після скликання
„надзвичайного собору» христопродавців
для похорону УАПЦ, як
ДПУ скликає вже другий надзвичайний
собор, щоб поставити варту коло
її гробу; і ставить цю варту. Чому це?
Запевне, це таємниця самого ДПУ.
Ми можемо лише робити догадки. Річ
в тім, що ДПУ з першим надзвичайним
собором уже надто перемудрило:
воно не тільки зліквідувало УАПЦ, а
й усю його організацію: ВПЦР, повіт,
район, ради, зліквідувало служіння
митрополита і єпископів. Але все
ж після всіх ліквідацій залишилось
українських парафій щось коло 300. І
в якому стані вони залишились?
Вони сказались вільними
від усякого контролю
крім звичайної в кождій
Совітській спільці агентури
ДПУ, вільними від
усякого церковного начальства.
Я навіть вітав такий
стан українських парафій,
в такому стані вони могли
найкраще підготуватись до утворення
в слушний час нового, уже справді
церковного всенародно-соборноправного
керівництва. Але ДПУ скоро
суп`ятилось. Справді, в той час, як
більшовицька влада всі свої інституції
проймає самою суворою централізацією,
вводить „єдиноначаліє» в
усіх своїх фабриках, колгоспах, радгоспах,
та всіх інших закладах, найбільше
боїться всякої „груповости»,
українські парафії опинились в стані
анархичному, стали окремими, незалежними
гуртками людности, та ще в
справі найбільш підозрілій для більшовиків
– в справі релігійній. І от в
грудні 1930 року ДПУ скликає другий
„надзвичайний собор» і на ньому виправляє
свою помилку, відновляє всю
церковну організацію з порушенням,
запевне, всенародної та й іншої соборноправности,
ставить варту коло
гробу УАПЦ, щоб мати в своїх руках
певні органи і певних відповідальних
осіб за мертвий спокій української
Церкви. За митрополита ДПУ призначає
свого „завжди готового» комсомольця
Івана Павловського і при
ньому утворює Всеукраїнську Церковну
Раду під головуванням його самого
в складі лише трьох осіб (священиків),
поділяє українські парафії на
7 єпархій і в кожду призначає єпископа,
уже випробуваного в „завжди готовности»,
і при ньому Єпархіяльну
Раду в складі секретаря і скарбника.
Отже надійна варта коло гробу УАПЦ
уже поставлена, вічний могильний
спокій її вже забезпечено. Але ДПУ,
утворюючи свого митрополита як
вартового коло гробу УАПЦ, мало на
думці, здається, викопати ще один
гроб і в ньому поховати ще одного
небезпечного для себе покійника. Річ
в тім, що предковічним осередком і
церковного і національного
життя українського народу
є м. Київ, до нього завжди
звертались думки, серця і
мрії українського народу з
усіх країв світу; Київ серце
українського народу. От
чому й митрополити Київські,
хоч вони від татарів
мусіли тікати до Москви,
більш як 200 років жили в Москві,
але все ж звались „Київськими і всієї
Русі». Коли Московська митрополія
відділилась від Києва, Київські митрополити
більш як 200 літ жили у
Вільні, але звались все ж „Київськими
і всієї Русі». Осередком церковного
життя України при всіх пригодах
незмінно залишався Київ. І от тільки
митрополитові від ДПУ Павловському
засвоєно титул „Харківський і всієї
України». Всеукраїнська Церковна
Рада перебуває вже в Харкові. Отже
Київ як предковічний церковний осередок
українського народу кладеться
в могилу, а замість нього висувається
новий осередок – Харків – столиця
більшовицької української інтернаціональної
держави... Так ДПУ „пустило
в расход» зразу двох покійників і
поставило надійну варту коло їх могил.
Але певне ж воно, що ці небіжчики
вже не встануть? Ми ж віримо, що
вони все ж воскреснуть, і ніяка варта
їх не встереже. Але ж коли? Перед Господом
1000 літ як один день, і один
день як 1000 літ... А може ще на ДПУ
вплинула і зміна відношення Польської
влади до Української Церкви в
своїй державі. Є чутки, що Польща
визнала в себе Українську Церкву й
висвятила для неї єпископа Полікарпа
(Сикорського). Позбавлені єпископів
парафії радянської України могли оглядатися
на Українського єпископа в
Польщі... У всякім разі лише, запевне,
ліквідаційні й політичні причини заставили
ДПУ надати українським парафіям
від себе митрополита й іншу
організацію...
14/23 жовтня р. Б. 1930. Дев`яті
роковини моєї хиротонії.
З оригіналом рукопису
Вчс. Митр. В. Липківського згідно.
Митрополит Ніканор
Микита МАНДРИКА
УМУЧЕННЯ МИТРОПОЛИТА
(із книжки «Блаженні чистії серцем»,
1969 р. (Канада), присвяченої пам’яті
Великого Митрополита
Василя Липківського)
Василь – владика в рясі полотняній,
«Чекою» схоплений в нічній порі,
Стоїть перед синедріоном п›яним,
Як Сам Христос в Каяфовім дворі.
«Тобі загрожує, старий, заплата –
Літ двадцять п’ять, не менше…
Говори!
Чого ти брав, ховав в церковні шати
Петлюрівців, совєтських ворогів?
Ти лютий зрадник!».
Голосом спокійним
Владика відповів: «Не зрадник я.
Ніколи я не зрадив України;
Служити їй до скону – честь моя.
А Церква наша всіх,
хто йшов з любови
В її ряди, приймала, як синів,
Не пролила вона ні краплі крови,
І вас, і всіх вважає за братів.
Я дякую за ласку, добрі люди –
Даєте більш мені ще двадцять літ.
Та п’ять лишень для мене досить буде,
Допоки піду дать я Богові отвіт».
«Гей, діду, не жартуй! Старечі кості
Не хтіли б ми тепер трощить твої;
Для тебе ліпше вибратися в гості
Навсе в «не так віддалені краї».
Признайсь по щирості і дай на лісти
Прихованих петлюрівців в церквах».
Мовчав Владика… Скочили чекісти
І били старця люто по щоках.
Так зник він з овиду. Десь у в`язницях
Московської імперії рабів,
Переходових в заслання станицях,
Замучений умер в руках катів.
Та десь – в незнаних нам
святих країнах
Він молиться за нас і Україну.

6 Листопад 2017
Ірина ТАРАСЮК, молодший науковий співробітник Інституту народознавства НАН України (м. Львів)
МАЮ В БОГА НАДІЮ…
Надія на Бога як спосіб позитивного виходу з криз
Кондак 5
Даруй мені, Боже
мій, чисто оспівувати
подвиги
Твого страстотерпця
Димитрія,
страстей переможця,
і великого
благочестивої
віри поборника, що у світі цьому засіяв,
щоби з ним і мені співати Тобі: Алилуя!
отець Іван ПОЛЕЖАКА,
Харківщина
НЕ ВБИВАЙ
СВОЮ ДУШУ
Важко нам утримувати Слово
Боже, яке зазвучало в нас.
Важко заглиблюватись в це Cлово,
щоб здобути плід. Бог говорить: «Не
вбивай». Це слово торкається нашої
душі. Ми прагнемо зрозуміти суть
слова і стараємось розкрити його значення
для себе. Але в такі миті важко
згадати інші слова Господа: «Хто
хоче йти за Мною, нехай зречеться
себе». Тому ми поринаємо в розглядання
слова, яке зазвучало в нашій
душі, з позицій багажу наших знань.
Звичайно ж, ми не вбивці, бо не
маємо такого бажання. Але в нашій
державі йде війна, на якій вбивають
наших близьких та рідних.
Крім того, ми можемо мати знайомих,
які вбивали якщо не людину,
то принаймні, тварину. Наша душа
протестує проти вбивства. В ній виникає
«праведний гнів». За гнівом
приходить засуд, який веде нас до
смерті. «Не вбивай», - взиває до нас
Господь, - «не вбивай свою душу». І
коли це слово досягає душі, диявол
прагне перевести наше сприйняття
на інший рівень, розвиваючи перед
нами панораму людської правди: -
ми не вбивці; - в світі є багато зла; -
зло між людьми треба припинити…
Багато різних правд має людина,
які перекривають перед нею основну
Правду: без Бога немає життя. Без
пізнання Божого слова ми поверхневі
і не маємо перспективи спасіння.
Кожну Божу заповідь ми можемо
своєю правдою відгородити від Істини
і перетворити на принцип, який є
відірваним від Життя. Не вбивай, не
кради, не чини перелюбу… Всі заповіді
Божі мають глибоке внутрішнє
значення для нас і можуть розкрити
духовні грані життя.
Не вбивай свою душу, зречись
себе і йди за Господом. Лише в Ньому
спасіння.
Читаючи чи слухаючи Слово Боже
і відчуваючи його, варто пам’ятати,
що воно сказане лише до нас і про
нас, а не до інших і не про інших. Бог
любить кожну людину. Коли конкретна
людина сприймає Слово Боже як
звернення персонально до неї і прагне
осягнути Слово, то Божа любов покриває
незнання і відкриває Знання.
Продовження. Початок у жовтневому випуску
Життєвий досвід більшості
з нас свідчить, що зверненню
до релігії сприяють важкі
обставини. Є навіть прислів’я:
«Як тривога - то до Бога». Ця загальнопоширена
приказка, у якій
йдеться про релігійність як пов’язану
з природою людини схильність
до релігійності, побутує в
усно-розмовній народній сфері в
різних варіантах, як-от: Хто - коли
тривога, то до Бога, а по тривозі
забуде о Бозі - горе тому; Як лихо,
то до Бога, а як лихо минуло, тоді
й Бога забули; Коли сіно у стозі,
то забув о Бозі. Це, властиво, перевірене
життєвим досвідом багатьох
поколінь народне знання про
особливе значення релігійної віри
у переживанні стресових ситуацій.
Страх провокує акт віри. «В тривозі
чоловік звичайно молиться до
Бога, а коли мине страх, перестає
молитися», — коментує І. Франко
приповідку Коли трівога, тогди до
Бога, а як по трівозі, забув о Бозі.
Подібне тлумачення цього вислову
подає у своїй збірці й В. Плав’юк:
«В нещастю просимо Бога о поміч,
а як нещастя минеться, забуваємо
о поміч». Ця приказка відома у ще
одному варіанті: Як тривога, то до
Бога, а як біда, то до жида. Так
кепкують з того, хто в разі потреби
шукає допомоги в шинку.
Довіра і віра, покладання на Бога
усувають страх. Той, хто, за образним
висловом о. І. Ортинського,
«довіряє Безконечній Доброті, ставлячись
під милосердні крила Відвічної
Одваги», знаходить лік на тривогу
й може здобути «ощасливлюючу
певність». Мусит нам Бог дати,
- жартівливо каже чоловік, який чогось
дуже прагне і намагається переконати
себе та інших, що так воно і
станеться. Кому Біг поможе, той все
переможе, - переконливо запевняє
той, хто не зі своєї провини потрапив
у нещастя і надіється «при Божій
помочи вийти з него». Загальне
значення цього народнорозмовного
вислову: «При Божій помочи ніщо
чоловікови не страшне».
Марія ГОРБАЛЬ
Цього подружжя уже немає.
Десь в 60-літньому віці померла
Вона. Залишився Він. Сам, один, зі
своїми життєвими спогадами.
У минулому Він – кіноартист.
Вона – його Дружина. Та була і Третя
– Розлучниця. Та Третя була найкращою
подругою Дружини. Вона
фільмувала, фотографувала сцени
«подружньої зради» Його і передавала
Їй. Дружина подала на розлучення.
«Явні» матеріальні докази
«подружньої зради» суд підтвердив,
незважаючи на волання Його,
що це сцени із кінофільму, – він кіноартист.
ОБВІНЧАНІ
Після судового засідання Він
підходить до Неї і каже: «Ми уже
не подружжя. Офіційно тебе ніщо
до мене не прив’язує, як і мене до
тебе. Пішли в ресторан і відзначимо
цю подію».
Пішли. Відзначили. При свічках,
при багатому столі, при дорогому
вині.
Вона розридалась. Він став на коліна
перед нею і каже: «Будь моєю дружиною.
Пішли обвінчаємось у церкві».
До місяця у величному світлому
храмі брали шлюб Розлучені.
Дружбами їхніми були їхні сини.
Фату молодої несли внуки.
Доки у людини все складається
добре і немає жодних проблем,
доти вона залишається «літеплим
християнином». Тоді вона сама
дає собі раду, й Бог їй не потрібен
- це стан «практичного атеїзму».
«Багацтво затемнює пам’ять про
Бога», що значить: достаток робить
людину гордою, зарозумілою
та впевненою у своїх силах. «Та як
би добре було, то би ми Бога забули».
Коли ж людина не може спиратися
на жодну зі систем захисту,
тоді змушена шукати опори тільки
у Бозі. Той, хто позбавлений сили
й могутності, потребує Бога, наближається
до Нього. Як кажуть,
Нужда веде до Бога - «чоловік,
притиснений бідою, починає молитися».
Нужда веде до Бога і до
порога, - таке життєве переконання
має народ, тобто у нещасті, у злиднях
люди шукають помочі в Бога і
у людей. Тут доречним є образне
порівняння І. Ліствичника: «Стиснута
вода піднімається вгору, а біда
піднімає людину до Бога».
Віра поглиблюється через пониження,
через втрату всіх систем
безпеки, усього, що дає людині
відчуття сили, впевненості, значимості.
Внаслідок пониження, за
твердженням о. І. Ортинського, «в
нас вивільняється місце для віри,
яка вимагає смирення». Той, хто в
недостатку, в біді, той мимоволі починає
згадувати Боже ім’я: Святий
Боже, сьвятий кріпкий! Нема хліба
ані дрібки — молитовно зітхає
людина приповідкою у віршованій
формі. Очевидним є те, що через
випробування і позбавлення всього
віра стає динамічнішою.
Коли людина перебуває у безвихідному
становищі, коли не знає,
до кого вдатися та втратила всі надії
— тоді звертається за допомогою
до Бога, «пробує останньої
дошки порятунку». Чоловікові, що
даремно шукав помочі у людей,
у народі дають пораду: До Бога з
просьбою. Той, кого ніхто в житті
не милує, відчайдушно волає: Помилуй
ні, Боже, коли ніхто другий
не може!Тоді, коли на світі люди
нас «за ніщо не мають і не довіряють
нам, тим щиріше ми звертаємося
до Бога, свідка нашого серця»,
— слушно зауважив Т. Кемпійський.
Саме така молитва, що
просить бажаної допомоги, є звертанням
людини, яка з вірою визнає
свою немічність, а Бога вважає за
того, хто керує її долею та може її
врятувати.
У складних обставинах, де людина
бачить когось іншого в небезпеці,
з якої не може його врятувати,
розпачливо вигукує: Най ті Бог
ратує! або Боже ті ратуй! Бідному,
тяжко хворому або нещасливому
теж в народі кажуть: Господи ті
ратуй!
Призначення ресурсів релігійної
духовності полягає у підтримці
людей, які боряться з труднощами
і небезпеками, що трапляються в
долі віруючих в усі часи й епохи.
Люди, на яких звалилось нещастя,
які нічого самі не можуть вдіяти,
у своїй слабкості і безпорадності
починають краще розуміти,
що потребують Божої допомоги.
Тут існує взаємна залежність, про
яку влучно висловився Т. Дайчер:
«Сила Бога потребує людської
слабкости. Людська слабкість робить
місце для Божої сили».
Українці, власне, і є таким народом,
що впродовж віків перемагав
несприятливі обставини, зовнішні
невигоди, переслідування, голод…
не своєю силою, а силою Бога, силою
віри, силою надії. Чень то нас
іще вийме Пан Біг із того нещастя;
Чень ще нас Пан Біг із сего вінесе,
— казали вони, як правило,
будучи в тяжкій пригоді, що означало:
«Бог вирятує, дасть перебути
те нещастя». Важкі ситуації, коли
руйнується стабільність нашого
життя, вимагають нашого навернення,
оживляють наше припадання
до Бога, бажання покластися на
Нього, довірити себе Йому й чекати
всього від Нього.
Далі буде
Вони, після стількох років спільного
сімейного життя, стали, нарешті,
подружжям.
А зараз вони знову розлучені. Однак
ненадовго. Вони ж обвінчані.

Митр. прот. Микола ГНАТІВ, м. Львів
Листопад 2017
НАША ПАРАФІЯ
7
Храм святого Архистратига
Михаїла (м. Львів, вул. Каховська,
32) змінював своє конфесійне
призначення згідно із політичними
державними перемінами, які відбувалися
у Галичині. Так, за часів Австро-Угорщини
1847 р. у с. Сигнівка,
що біля міста Львова, створюється
колонія німецьких колоністів лютеранського
віровизнання, і в цьому
році починається будівництво їхнього
храму – кірхи. Після розпаду Австро-Угорщини
і закінчення Першої
світової війни храм переходить у
юрисдикцію римо-католиків. Латиняни
вважали, що цей храм для них
замалий, і при підтримці польської
влади у 1931 р. розпочали виготовляти
документацію для нового костелу,
який будувався впродовж 1935-1939
років (нині церква св. Воскресіння
УГКЦ). За часів радянської влади у
1946 р. римо-католицьку релігійну
громаду знімають із реєстрації, і костел
припиняє своє існування. У ньому,
тобто в нинішній церкві св. Арх.
Михаїла створюється спортивний
зал з фехтування. А недобудований
костел, нині церкві св. Воскресіння
Митр. прот. Микола Гнатів.
Фото Олега Панаса
УГКЦ, використовується під складське
приміщення, де були дві пожежі.
28 серпня 1991 р. біля вхідних
дверей спортивного залу відправлялося
перше богослужіння новоствореної
релігійної громади УАПЦ
св. Арх. Михаїла. Відлуння про відкриття
нової парафії облетіло куточки
Львова і прилеглих сіл.
Першим настоятелем парафії був
митр. прот. Євген Сеник, який, разом
з вірних УАПЦ, відновили занедбану
сакральну будівлю, розібрали санвузли,
добудували ризницю і паламарку
ХРАМ СВЯТОГО АРХИСТРАТИГА МИХАЇЛА У ЛЬВОВІ
з маленькими трьома банями. Через
сирість і відсутність горизонтальної
гідроізоляції на стінах в висоту 1,5 м.
від фундаменту кинувся грибок, на
дерев’яному горищі та сфероподібному
склепіння грибок також робив
свою руйнівну справу. На фасаді розмальованої
церкви появились тріщини,
хоча стіни були стягнуті чотирирізьбовими
стяжками.
У 1999 р. з благословення святійшого
Патріарха Дмитрія і єпископа
Львівського Макарія настоятелем
храму був призначений митр. прот.
Микола Гнатів, який за свій душпастирський
досвід мав також досвід
церковного будівництва (с. Циків,
с. Поповичі, с. Плешевичі, м. Пустомити,
с. Солонка). Настоятель став
виготовляти документацію на реконструкцію
храму. На парафіяльних
зборах виникали сумніви парафіян,
чи вдасться здійснити задумані кроки
(через малу прицерковну територію
та кошти). Та робота пішла. В 2002
р. ми збудували господарські приміщення,
клас і дзвіницю, у 2003 р.
– купол на дзвіниці. Відсікли вологу
стін церкви від фундаменту. У 2008 р.
Храм святого Архистратига Михаїла.
Фото Олега Панаса
стіни храму частково розібрали і розсунули,
що надало церкві хрестоподібного
вигляду, зробили склепіння і
залізобетонні перекриття.
Церква увінчалася трьома великими
куполами формою Київської
Золотоверхої столиці. При розписі
оновленого храму кожна ікона підписана
своїми жертводавцями.
Марія ГОРБАЛЬ
Юльчик, п’ятирічний хлопчик,
дуже любив сусіднього Михайлика.
Вони були однолітками, а тому разом
бавилися, ділилися немудрими саморобними
іграшками, навіть спали
разом, – бувало, просить Михайлик
свого батька: «Няню, я піду спати
з Юльчиком до його хижи». «Ну то
ідь», – дозволяє батько. А наступного
разу навпаки – Юльчик йде спати
до Михайлика. Батьки-сусіди навіть
дуже тішилися з такої великої приязні
своїх дітей. Зрештою, в тому нічого
не було поганого.
Та навесні Михайлик захворів.
Дуже кашляв, жар мучив хлопчину
кілька днів. Не врятували дитини –
Михайлик помер.
Пройшло літо. Настала осінь. Господарі
пооброблялися в полі: позбирали,
позвозили збіжжя до своїх комор,
жінки труть, тріпають льон, хто
вже й до олійні ходить бити з насіння
олію. Ґазди зорюють поле на зиму.
Пішов і Юльчиків батько підкладати
своє поле, рано-вранці, ще з самого
досвітку, адже ж осінні дні короткі.
Взяв зі собою малого, бо відколи
у сусіда сталась така страшна
біда, то його хлопчика немовби підмінило
– ні з ким не бавиться, тільки
сам та сам. А тому батько не спускає
з нього очей.
Поле було далеко від села, кілометрів
за три. Та малим сільським
дітям така дорога не страшна – бувало,
по кілька разів у день вони долають
ту відстань.
Оре батько ниву, Юльчик біжить
за плугом, то в один кінець поля, то
в другий. Сонце піднялося в самий
полудень. Пішли плугатарі – няньо
з Юльчиком – до потічка обідати.
Пустили коня, щоб напився води та
попасся, а самі прилягли відпочити.
– Ти, Юльцю, вже не ходи за
мною, – каже батько до синочка, – я
сам буду орати, ти змучився, сиди
тут, коло потічка, бався собі, тільки
нікуди не відходь, бо ж в лісі вовки,
ти ж знаєш.
Добре, няню, – каже чемно
Юльчик. - І пішов спокійно батько до
своєї роботи, а дитина лишилась на
тому місці, де полуднували.
До самого смерку орав, бо хотів
докінчити, а вже як стало темніти,
повернувся за Юльчиком.
Дитини не було. Став кричати,
кликати - ніхто не відзивався. Лиш
темний ліс муром стояв перед його
очима, і лиш вузький срібний гірський
потічок віддавав холодом від
блиску місяця. Кинувся на друге, сусідське
поле...
– Юльцю! Юльцю! – кричить у
розпачі. Та у відповідь – німа холодна
темінь.
– Дитина, певно, пішла додому,-
майнула обнадійлива думка.
Та вдома хлопчика не було.
– Де Юльчик? – зблідла мати, – і
розпачливий крик розірвав холодну
осінню ніч над Волівцем.
Все село з тривогою чекало
досвітку, щоб йти шукати в лісі малого.
Та пошуки дитини першого дня
були безуспішні. І на другий день ніхто
в селі нічого не робив. - Усі, хто
тільки міг, йшов до лісу. Не йшов на
пошуки Юльчика один тільки чоловік
– священик. Він, як вчув, що пропала
дитина,-впав на коліна і щиро
благав у молитві: «Господи! Відверни
кару від моєї пастви! Господи! Не
дай пропасти невинній душі! Господи!
Захорони невиннятко від хижих
звірів! Господи, якщо тільки милість
Твоя – порятуй!». А в неділю заповів
священик усім до одного зійтися до
ЮЛЬЧИК
Новела
церкви на спільну службу Божу за
те, щоби знайти дитину.
Як ніколи в храмі було велелюдно,
тривожно і напружено. Як ніколи
усі спільною молитвою однодумно
волали про допомогу. А після служби
Божої братство з хоругвами, за
братством – священик в облачінню,
хористи, усі парафіяни рушили до
лісу. По дорозі весь час співали Богородичні
пісні.
Перед лісом зупинились. Священик
знову з усім людом став молитися,
а тоді наказав підніматися догори
в ліс вздовж гірського потічка, бо
тільки там він мав надію знайти хоч
би якісь сліди. – Від часу зникнення
дитини вже доходив тиждень пізньої
холодної осені.
Ліс був густий і неприступний.
Туди не тільки не заходила людина -
у такі хащі навіть великий звір не міг
пробратися. Та люди вперто йшли за
священиком, бо він мав тверду віру.
Хтось вже знемагав і був зневірився,
та поглянув на Юльчикову маму, і
знову дерся на гору.
Вийшли на невеличку гірську поляну.
Вона була так високо, що вирівнювалась
якраз із сонцем, що заходило.
А воно щедро залило її своїм останнім
призахідним промінням. І тут
враз усі остовпіли від побаченого. – У
потічку, що відблискував усіма барвами
червоного осіннього сонця, бавився
камінчиками... веселий Юльчик.
Від пережитого за той майже цілий
тиждень і від побаченого люди
стали немовби заворожені. Кожен розумів,
що тут щось діється.
До хлопчика підійшов священик.
– Що ти тут робиш, Юльчику, - запитав
лагідно.
– Бавлюся.
– Чому ти тут бавишся, Юльцю?
– Я з Михайликом бавлюся!
– З яким Михайликом?
– Із моїм сусідом, ви що, панотче,
мого Михайлика не знаєте? – Ви ж
його хоронили.
– Так, Юльцю, Михайлик помер.
– Ні, не помер Михайлик, – ви
його похоронили, але він не помер.
Він живий, він тут, зі мною, – ви що,
його не бачите?
– Ходи, хлопчику, підемо додому,
до мами, до тата, ходи, маленький!
– Ні, не піду я додому, – опирається
дитина. – Я не залишу Михайлика.
– А що ти їсти будеш?
– Мені Михайлик приносить сунички,
тепле молочко, я не голодний!
Я сплю з Михайликом під великою
теплою периною, так, як вдома! Мені
добре тут! Я нікуди не піду!
Священик взяв дитину на руки і
поніс до занімілого батька.
На другу неділю священик відправляв
подячний молебень, а також
за здоров’я Юльчика.
***
Це не є вигадка, не легенда,- це
правдивісінька життєва історія, яку
розповіла мені колишня жителька
села Свіржови Руської на Лемківщині
Анна Щерба, 1927 р. н. Сталась ця
подія у сусідньому селі, Волівці, звідки
родом її батько, який був навіть
близьким родичем того господаря,
про чийого синочка й була розповідь.
Чи не сто років минуло з того часу.
Пам’ятають лемки усі страхіття,
які довелось їм пережити на своєму
віку: і страшну депортацію, «Віслу»,
і поневіряння по світу, і голод, але й
пам’ятають і розповіді про ту дивну
для нас, людей, історію. А чи дивну?
Чи просто ми, люди, є обмежені у
своєму світопізнанні? - В чомусь тут
одному є таки правда.

Дитяча сторінка
Приходьте, діти, до кринички
Напитись чистої водички.
А та водиця не проста,
Бо це – наука про Христа.
НА ПОРОЗІ ЛИСТОПАД!
ЛИСТОПАД
Осінь, осінь, листопад,
Жовте листя стелить сад,
За моря в краї далекі
Відлетіли вже лелеки.
Хмари небо затягли,
Вітер віє з-за гори,
Ходить осінь листопадом,
Жовте листя стелить садом.
А. Житкевич
Листопадовий календарик маленького українця:
1 листопада 1918 – Проголошення Західноукраїнської Народної
Республіки (ЗУНР)
8 листопада – вмч. Димитрія Солунського
9 листопада – День вшанування пам’яті Преподобного
Нестора-літописця, день української писемності та мови
11 листопада – прмц. Анастасії
21 листопада – собор Архистратига Михаїла
21 листопада – День Гідності та Свободи
24 листопада – мч. Віктора
26 листопада – День пам’яті жертв голодомору в Україні
28 листопада – початок Різдвяного посту (Пилипівка)
1 ЛИСТОПАДА 1918 р. – Проголошення
Західноукраїнської Народної
Республіки (ЗУНР). У 1918
році Україна
була поділена
між різними
чужинськими
імперіями.
Західні землі
перебували
під пануванням Австро-Угорщини.
Коли в жовтні 1918 року в умовах
воєнної поразки австро-німецького
блоку та національно-визвольної боротьби
народів Австро-Угорська імперія
розпалася на декілька незалежних
держав, і українці почали робити рішучі
заходи зі створення власної держави
на західноукраїнських землях.
Щоб запобігти переходу під владу
Польщі, у ніч на 1 листопада 1918
року за ініціативою члена УНРади
Костянтина Левицького та сотника
Дмитра Вітовського загони Українських
січових стрільців загальною
чисельністю 2400 осіб зайняли всі
найважливіші урядові установи у
Львові, Станіславі, Тернополі, Золочеві,
Сокалі, Раві-Руській, Коломиї,
Снятині і Бориславі. Найтяжчі
бої Листопадового повстання відбулись
у Львові.
Наслідком активної зовнішньо-політичної
діяльності ЗУНР
стало відкриття посольств в Австрії,
Угорщині, Німеччині та дипломатичних
представництв у Чехо-Словаччині,
Канаді, США, Бразилії, Італії
та ін. Наприкінці листопада 1919
року Євген Петрушевич і уряд ЗУНР
були змушені переїхати до Відня, де
продовжували активну міжнародну
діяльність щодо захисту державних
інтересів ЗУНР.
ЗУНРеспубліка припинила своє існування
в 1921 році й була включена
до складу Польщі за Ризьким мирним
договором.
Молода Українська держава проіснувала
лише кілька коротких місяців.
Однак люди і досі пам’ятають,
що таке гідність і честь справжнього
українського воїна і патріота.
21 ЛИСТОПАДА – Собор Архистратига
Михаїла. Архистратига
Михаїла шанують
як небесного оборонця
від злих сил,
видимих і невидимих,
а також як
покровителя добрих
справ. Тому
на його честь здавна
в наших землях
будували храми і
монастирі.
21 ЛИСТОПАДА – День Гідності
та Свободи. Пам’ятаємо, шануємо,
молимось!
26 ЛИСТОПАДА – День скорботи
і пам’яті жертв голодомору в
Україні. Голодомор 1932—1933 рр.
був найжорстокішим
злочином комуністичного
режиму
проти українського
народу.
У цей день, а
його вшанування
припадає на останню
суботу листопада, по всіх церквах
відправляються заупокійні служби за
душами тих, хто помер страшною голодною
смертю, а у вікнах будинків
ми запалюємо свічки пам’яті. Пам’ятаємо…
Молимось…
Спогади очевидця Голодомору
1932-1933 років
Досі уявляю перед очима картини
голодомору, які розповідав мені дідусь.
Він відчув на собі, що таке голод:
коли немає що їсти і тобі ніхто не
допоможе. Ми можемо тільки уявити,
що пережили наші предки, адже,
на щастя, у нас немає такого, яке було
в 1932–1933 роках. Важко повірити,
що в Україні раптово зник хліб і люди
залишилися без жодної зернини в урожайний
1932 рік. Українці вимирали
цілими родинами і селами.
Ніде у світі не було такого голоду,
як в Україні, на одній з найродючіших
країн планети. До людських будинків,
як розповідав мені дідусь, вривались
бійці продовольчих законів та
забирали все: не залишали ні крихти,
ні зернинки. Різними способами люди
хотіли врятувати своє життя: вони закопували
зерно, картоплю в землю, та
у більшості сімей знаходили схованки
і забирали їх. Від голоду люди втрачали
розум, та робили страшні речі.
Людське життя насправді перетворилось
на пекло.
У той час, коли вмирало українське
село, більшовики заявили про
розквіт соціалістичного будівництва.
Саме під час голоду Сталін проголосив
знамените своїм лицемірством
гасло: «Жити стало краще, жити стало
веселіше!». Померлих від голодомору
закопували у великі могили, а траплялося
й так, що закопувати було вже
нікому. Багато різних історій розповідав
мені дідусь, та найкраще мені
запам’яталась історія про те, як жінка
хотіла зірвати три колоски, щоб діти
вижили, та, зірвавши їх, вона була посаджена
до в’язниці на 10 років...
Голодомор – це одне із найстрашніших
подій, які відбувалися в Україні.
Мета голодомору була така: знищити
наш народ.
Спогади очевидця Голодомору 1932-1933
років Базелюка Станіслава Володимировича,
1925 р.н., жителя с. Антонівці
Ярмолинецького р-ну, Хмельницької обл.
Спогади записала Базелюк Ірина,
учениця Антоновецької ЗОШ І-ІІ ст.,
11.02.2008 рік
«Хліб наш насущний
дай нам сьогодні...»: Лист до Бога
Дорогий Боже, дякую Тобі за все
те, що я маю. Дякую за життя, яке
Ти мені подарував, і за те, що Ти подарував
мені його на цій дорогій мені
землі, яка зветься Україною.
Дякую Тобі за всіх моїх рідних, а
особливо за маму і тата. Я люблю
їх і хочу бути слухняним у всьому, що
Тобі миле. Дякую Тобі, Боже, за їжу,
яку даєш мені щодня. І дякую за те,
що можу розділити її не тільки з рідними,
але й з тими, хто її потребує.
Дякую Тобі за те, що Ти даєш мені
можливість навчитися бачити потреби
інших людей. Дякую за те, що
вчиш мене допомагати тим, хто потребує
цієї допомоги. А ще дякую за
велику пам’ять свого народу. І дякую
за всіх тих людей, які, попри всі біди,
зберегли любов до рідної землі, любов
до ближніх. Дякую за всіх, у кого
серце наповнене ніжністю і відкрите
на любов, відкрите на допомогу.
Дякую Тобі, Боже, за кожен свій
день. Дякую за всі ті добра, якими Ти
мене обдаровуєш.
Людмила Гридковець
28 ЛИСТОПАДА – початок Різдвяного
посту, який ще називають Пилипівкою,
оскільки він починається
на наступний день після свята апостола
Пилипа, що припадає на 27 листопада,
і триває 40 днів.
РУБРИКА
Чи знаєш Ти, що…
10 ЛИСТОПАДА – Всесвітній день
науки. 10 листопада – Всесвітній день
науки в ім’я миру та розвитку (World
Science Day for Peace
and Development),
відзначається з метою
підвищити усвідомлення
громадськістю
в усьому світі
користі науки. Проведення цього дня
було рекомендоване ще у 1999 році
на Всесвітній науковій конференції,
що проводилася у Будапешті. ЮНЕ-
СКО заснувала Всесвітній день науки,
проголосивши його на загальній
конференції у 2001 році. У глобальному
масштабі цей день був уперше
відзначений 10 листопада 2002 року.
У рамках святкування Всесвітнього
дня науки ЮНЕСКО співпрацює з
урядами багатьох країн, науковими
колективами та представниками населення.
• «У науці слава дістається тому,
хто переконав світ, а не тому, хто першим
набрів на ідею» – Дарвін Франсіс
• «Будь-яке вчення істинно в тому,
що воно стверджує, і помилковe в
тому, що воно заперечує або виключає»
– Лейбніц Готфрід Вільгельм
• «Якщо цікавість відноситься до
серйозних проблем, то вона вже іменується
наукою» – Ешенбах Марія
Сторінку підготували
Оксана ХРИСТУК та Оксана ЛИСТОПАД
Редактор Марія ГОРБАЛЬ
Редакційна колегія: єпископ Борис (ХАРКО),
Віра МАРКОВИЧ, Юрій ФЕДІВ, Оксана ХРИСТУК