Газета "Успенська вежа", № 9 (2017)

ЩОМІСЯЧНА ВСЕУКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА СТАВРОПІГІЙНОГО БРАТСТВА СВ. АП. АНДРІЯ ПЕРВОЗВАНОГО 

За вiру i еднiсть! 

Виходить з березня 1991 року № 9 (304) 

ВЕРЕСЕНЬ 2017 року 

Захиснику вірних, пошли стріли 

свої, Господи, і замішання створи 

серед ворогів наших, пошли з висоти 

руку Свою і впокори їх і христолюбивому 

воїнству нашому віддай 

їх, молимось: милосердний Господи, 

вислухай і помилуй. 

МОЛИТВОЮ ЗУПИНИМО ВІЙНУ В УКРАЇНІ 

Із Молебня під час війни 

Щоб воїнство наше непоборним 

і переможним було над ворогами, 

і щоб мир і слава оселились в землі 

нашій, усильно молимось Тобі, Господи, 

вислухай і помилуй. 

Вислухай нас, Боже, Спасителю 

наш, уповання всіх кінців землі 

і тих, що на морі далеко, і, Милостивий, 

будь милостивим, Владико, 

до гріхів наших і помилуй нас. Бо 

милостивий і чоловіколюбець Бог 

єси, і Тобі славу возсилаємо, Отцю, 

і Сину, і Святому Духові, нині і повсякчас, 

і на віки вічні. 

Отець Ростислав ЧАБАН, церква Різдва Пресвятої Богородиці, м. Львів, Кривчиці 

ЩОМІСЯЧНА ВСЕУКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА СТАВРОПІГІЙНОГО БРАТСТВА СВ. АП. АНДРІЯ ПЕРВОЗВАНОГО 

За вiру i еднiсть! 

ПЕРЕДПЛАЧУЙТЕ ГАЗЕТУ 

«УСПЕНСЬКА ВЕЖА» 

Якщо Ви передплатите «Успенську 

вежу» своїм рідним та знайомим, 

на сільську чи міську бібліотеку, 

Ви сприятимете поширенню 

християнської моралі, духовності, 

українських традицій та культури, 

інформації про життя нашої рідної 

Церкви. Передплатити газету 

можна у кожному поштовому відділенні 

України. 

ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС 35013 

Cьогодні народилася Та, що єдина 

в світі сподобилася великої Бо жої 

ласки бути Матір’ю Спасителя сві ту, 

Господа нашого Ісуса Христа. 

Батьки ново народженої були 

людьми високого благочестя. Вони 

зміцнювали свою віру в Бога постійною 

молитвою, побожною надією та 

щирим виконанням запові дей Божих. 

Праведні Йоаким і Анна жили в 

галилейському місті Назареті. Йоаким 

походив з роду Давидового, 

Анна – зі священичого роду Ааронового. 

Во ни дожили до глибокої 

старості, але не мали дітей. Тяжко 

сумуючи, побож не подружжя завжди 

молилося, щоб Господь дарував їм 

дитину, як колись Авраамові та Саррі. 

Іудеї вважали бездітність Божою 

карою за гріхи. Одного разу Йоаким 

прийшов до храму, щоб принести, 

з усіма, жертву, і став серед тих, що 

мають дітей. Первосвя щеник нагадав 

йому, що він не має права тут стояти, 

бо бездітний. З со ромом і зі скорботою 

в серці вийшов праведний старець 

із храму і пішов, але не додому, а 

в пустиню. Він почав суворо постити 

й щиро молитися. І в устах праведної 

Анни не стихала мо литва благань до 

Господа. І тоді з’явився в саду Ангел 

Господній, який промовив: «Анно, 

Бог почув молитву твою: ти зачнеш 

і народиш, і буде славний у всьому 

світі рід твій». Таке ж бачення було 

і Якиму. Він поспішив додому, обіцяючи 

принести в жертву десять овець, 

дванадцять тельців і сто козлів. 

Із сльозами подяки тепер складали 

свої молитви святі праведники і 

прославля ли Боже милосердя. Коли 

Вибрана з усіх родів Божа Мати – 

Царице Неба і землі, Тобі, що освятила 

рід людський приходом до нас через 

народження Своє, ми, раби Твої, благоговійні 

пісні приносимо, Богородице. 

А Ти, прийшовши потішити і спасти, 

від усяких бід охорони нас, що співаємо 

Тобі: Радуйся, Пречиста, що світ весь 

Різдвом Своїм звеселила Ти (Кондак 1) 

РІЗДВО ПРЕСВЯТОЇ БОГОРОДИЦІ 

ж народи лась провіщена Богом дитина, 

вони дали Їй ім’я Марія. Із 

народженням цієї Дити ни здійснилось 

не тільки Боже змилу вання над 

Її батьками, але й Боже піклування 

над усіма людьми. Тож і Свята Церква 

наша запевняє своїх вірних, що 

«сьогодні народився поча ток нашого 

спасіння, бо провіщена від древніх 

родів народжується Мати і Діва, і Богоприймальниця 

від неплід ної народжується» 

(стих, на литії). 

У народженні Пресвятої Діви 

Марії яскраво виявилася премудра 

воля Бо жа. Вона вела її, Матір Господа 

на шого, протягом усього життя. 

Святу волю Божу Вона завжди й 

виконува ла. Духовним наставником 

у цьому було Святе Письмо, Слово 

Боже. Вивчаючи його, Пречиста Діва 

навча лася виховувати в Собі почуття 

покір ливості волі Отця Небесного, 

бути Його вірною слугою: «Я – раба 

Гос подня; нехай буде Мені за словом 

твоїм» (Лк. 1, 38), – відповідала 

Діва Марія Архангелові Гавриїлу, 

прийняв ши від нього Благовість про 

народжен ня від Неї Спасителя світу. 

В цих сло вах якнайкраще була засвідчена 

ціл ковита покора волі Божій 

та віра в здійснення незбагненного 

таїнства вті лення Сина Божого. Коли 

Свята Діва словами Своєї покори засвідчила 

цю щиру віру, саме тоді й 

сталося найвеличніше таїнство втілення 

Сина Божо го, Сина Діви, Спасителя 

Світу – Христа. 

Воля Божа завжди доб ра. Вона 

спрямована на те, щоб кож ному з 

нас і всім разом допомогти осягнути 

«єдине на потребу» (Лк. 10, 42), що 

може задовольнити, наситити віруючу 

душу. Отже, воля Божа допо магає 

нам духовно міцнішати, зрос тати. 

Кожна людина має свою власну 

волю, незалежну від будь-якої іншої 

волі. Цією волею керує свідомість 

лю дини. Належно розвинена свідомість 

людини спрямовує її волю на 

істинну дорогу. Отже, наша доб ра 

воля, якщо вона дійсно така, тобто 

зовсім непричетна до будь-яких лукавих 

намірів і цілей, духовно зустрічає 

всеблагу Божу волю, наближається, 

прямує до неї. Таким чином свобідна 

воля людини, з радістю схиляючись 

перед премудрою і всесвятою волею 

Божою, набуває певного звеличення 

й довершеності, стає справді доброю. 

Пресвята Діва Марія настільки 

роз винула Свою духовну свідомість, 

що її воля стала мовби єдиною із 

всеблагою Божою волею. Завдяки 

великій силі власного духу Пречиста 

при по стійній благодатній допомозі 

Божій досягнула високого рівня 

доверше ності, такого духовного 

стану, коли її душа стала вільною від 

усякого гріха. Отже, дорогі, Пресвята 

Діва Марія досягла найвищої вершини 

святості постійним і діяльним 

прагненням очи щати Свою душу від 

усякої гріховної скверни. Не думайте, 

що таке праг нення було тільки їй 

одній притаман не. Ні! Кожен з нас 

повинен розвивати в собі таке прагнення 

душевної чисто ти, якщо ми 

шануємо своє християн ське ім’я. На 

жаль, майже загальне лихо багатьох 

з нас полягає в тому, що наші прагнення 

такого роду зде більшого залишаються 

тільки добрими намірами, 

бажаннями, не переходять у добродіяння, 

а тому й не дають ба жаних 

наслідків. 

Пресвята Діва Марія, виховуючи 

в Своїй душі численні чесноти, 

сподоби лася при благодатній допомозі 

Господ ній осягнути найвеличніші 

з них – мир та любов – і духовно 

поєдналася з Господом. День її народження 

Свя та Церква йменує днем 

Господнім і закликає нас радіти. І ми 

в своїй піднесеній свідо мості теж відчуваємо 

нинішній святко вий заклик 

Святої Церкви: «Цей день Господній: 

радуйтеся, люди!». Амінь. 

Ярослав ФАЙЗУЛІН, 

кандидат історичних наук 

До 100-річчя початку відродження УАПЦ (1917-2017) 

«Ми мусимо вискочити з-під московської церковної влади» 

Митрополит Василь Липківський 

добивався богослужінь українською мовою 

«Щоб відродити нашу церкву, щоб 

вдихнути в неї душу живу, ми мусимо 

вискочити з-під московської церковної 

влади», – заявив настоятель 

київського Софійського собору протоієрей 

Василь Липківський на засіданні 

Всеукраїнської православної 

церковної ради 5 травня 1920 року. 

Того дня вона проголосила автокефалію 

православної церкви в Україні. 

На час лютневої революції 

1917-го Липківський був настоятель 

Покровського храму на Солом’янці. 

Цей священик і за Російської 

імперії, яка щойно зникла з 

карти світу, мав славу українофіла. 

«Українські свої переконання виявляв 

служінням панахид під час 

Шевченкових роковин – се не було 

тоді безпечною річчю», – пише у 

спогадах Олександр Лотоцький, 

який за Директорії УНР був міністром 

сповідань. 

Продовження на с. 4

2 Вересень 2017 

НОВИНИ УАПЦ 

ЗВЕРНЕННЯ ВСЕЛЕНСЬКОГО 

ПАТРІАРХА ВАРФОЛОМІЯ І 

ДО УКРАЇНСЬКИХ ЖУРНАЛІСТІВ 

(Константинополь, Кафедральний Собор 

св. Георгія, 2 липня 2017 р. Б.) 

З радістю звертаємось сьогодні до українського 

народу через українські ЗМІ. Професія журналіста 

на нинішній день відіграє значну роль у 

світі миттєвих комунікацій. Роль журналістів полягає 

в тому, щоб передавати людям справжню 

інформацію, аби люди краще розуміли виклики та 

ситуації, у яких вони живуть. Ця функція вимагає 

великої відповідальності та може принести багато 

спокус. Як нещодавно заявив один політик, “Коли 

інформаційні центри розповсюджують мерзенну 

брехню, вони більше не є журналістами. Вони є 

органами впливу”. Журналісти, особливо, якщо 

вони вважають себе християнами, повинні завжди 

говорити правду, щоб вірно служити нашому 

Господу Ісусу Христу, Який є «дорога, правда і 

життя» (Ів. 14:6). 

Звершивши благодаттю Божою 25 років патріаршого 

служіння, не потрібно описувати нашу 

любов до українського народу. Ми з великими 

емоціями згадуємо наш візит до України у 2008 

році, а неймовірні щедрість і гостинність, з якими 

прийняли нас у Києві, залишаються назавжди у нашій 

пам’яті та у нашому серці. Впродовж багатьох 

років нашого патріаршого служіння зберігається 

постійний контакт між Вселенським Патріархатом 

та українським народом. І це не дивно, оскільки 

духовні відносини між Церквою-Матір’ю та 

Україною ніколи не зникнуть. Український народ 

отримав християнство з Константинополя під час 

володарювання великого київського князя Володимира, 

і тому Константинопольська Церква назавжди 

залишається Церквою-Матір’ю для українського 

народу. Як любляча мати, Церква-Матір 

ніколи не забуває своїх духовних дітей, особливо 

в моменти випробувань та труднощів. Ми близькі 

до вас, особливо в часи випробувань; ми супроводимо 

вас своїми молитвами та благословеннями. 

Ми надсилаємо своє благословення, свою любов 

і турботу кожному українцю без винятку. Ми молимось 

за єдність українського народу. Ми молимось 

за мир в Україні. Ми маємо надію на те, що 

братовбивча війна припиниться. Історія України 

повинна навчити сьогодні українців не повторювати 

помилок минулого. Син святого великого 

князя Володимира Ярослав Мудрий пропагував 

поширення християнства в Київській державі, 

заснувавши церкви та монастирі, і будучи натхненним 

християнськими принципами, видав кодекс 

«Руська правда», що виключав, наприклад, 

смертну кару. Своїм заповітом Ярослав намагався 

запобігти боротьбі за владу серед п’яти своїх синів, 

розділивши між ними свою імперію. Припускаючи 

небезпеку, яка може виникнути внаслідок 

поділу між братами, він закликав їх жити у мирі. 

На жаль, порада мудрого батька не була дотримана, 

і міжусобиці ослабили Київську державу. 

Історія святого Володимира та його сина Ярослава 

повинна виховувати український народ сьогодні. 

Їх навернення до християнства можливо було 

здебільшого з політичних причин, але за своєю глибокою 

суттю – прийняття державної релігії було 

спрямоване на створення умов для миру та стабільності, 

щоб культура та духовний розвиток могли 

процвітати. Так само й сьогодні: єдність і мир дуже 

бажані і необхідні для народу і Церкви України. Цей 

дух єдності є водночас як крихким скарбом, так і 

подарунком з Неба, що дається нам від Триєдиного 

Бога для нашого спасіння та радості. Це той самий 

дух єдності, за який ми палко молимось, і який, 

ми сподіваємось, настане в Україні. З цієї причини 

звертаємось до вас словами святого апостола Павла 

до розділеної Церкви в Коринфі: «Благаю вас, брати, 

Ім’ям Господа нашого Ісуса Христа, щоб ви всі 

говорили те саме, щоб не було між вами поділу, але 

щоб ви були поєднані однаковим розумінням і однією 

думкою» (1 Кор. 1:10). Нехай Бог благословить 

вас усіх! Фанар, 2 липня 2017 р. 

Джерело: http://stavropigia.lviv.ua 

ВІТАННЯ ДО ДНЯ 

НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ 

Від імені Української 

Автокефальної 

Православної Церкви 

сердечно вітаю вас із 

національним святом 

нашої державності – 

Днем Незалежності 

України! Ця визначна 

дата навіки увійшла в історію молодої держави золотою 

сторінкою її біографії, започаткувала нову 

епоху в житті нашого народу, законодавчо закріпила 

його вікові демократичні прагнення до національного 

відродження, духовної свободи, економічного 

зростання, культурного піднесення. 

Від усієї душі зичу вам, вашим рідним міцного 

здоров’я, щастя, добра, достатку, миру, щедрої 

долі, подальших успіхів в усіх справах і починаннях 

заради процвітання Незалежної України, добробуту 

її народу. Нехай серця наповнюються гордістю 

за нашу державу, прагненням до єдності та 

порозуміння, а ваша плідна праця буде надійною 

запорукою щасливого майбутнього. 

Блаженніший +МАКАРІЙ, 

Митрополит Київський і всієї України, 

Предстоятель УАПЦ 

Джерело: http://church.net.ua 

СВЯТКОВИЙ ПАРАД 

З НАГОДИ ДНЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ 

Предстоятель УАПЦ, 

Блаженніший Митрополит 

Київський і всієї 

України Макарій в 

супроводі єпископа 

Ужгородського і Закарпатського 

Кирила 

(Михайлюка) та секретаря 

Патріархії УАПЦ 

митр. прот. Віталія Даньчака взяв участь у параді 

військ з нагоди 26-ї річниці Незалежності України. 

Надзвичайно приємно було бачити парад військ за 

участю країн-партнерів: США, Канади, Польщі, 

Румунії, Молдови, Литви, Латвії, Естонії, Великобританії. 


ЗАЯВА УАПЦ 

10 серпня 2017 р. Б. у приміщенні 

Патріархії УАПЦ відбулись 

чергові засідання Патріаршої 

Ради, Патріаршого Суду та 

Архієрейського Собору УАПЦ. 

Згідно з рекомендаціями Патріаршої 

Ради та Патріаршого 

Суду за відчуження майна 

Тернопільської єпархії архієпископа Мстислава 

(Гука) виведено за штат єпископату УАПЦ. 

Архієрейський Собор розглянув протокол єпархіального 

собору Чернівецько-Хотинської єпархії від 

УСПЕНСЬКУ ВЕЖУ 

МОЖНА ЧИТАТИ В ІНТЕРНЕТІ 

З 1 березня 2015 р. зреалізований новий проект 

Львівського ставропігійного братства 

св. ап. Андрія Первозваного УАПЦ – з цього дня 

наш часопис можна читати в інтернеті за адресою: 

uv.lviv.ua. 

Можна переглянути архівні примірники газети, 

які виходили у світ із 1 січня 2009 року. 

28.07.2017 р. Заслухали керуючого Чернівецько-Хотинської 

єпархією архієпископа Германа (Семанчука), 

який зобов’язався після оприлюднення рішення 

Архієрейського Собору УАПЦ щодо відчуження майна 

Тернопільської єпархії УАПЦ зібрати єпархіальний 

собор Чернівецько-Хотинської єпархії і відновити 

поминання за богослужінням Предстоятеля УАПЦ 

Блаженнішого Макарія, митрополита Київського 

і всієї України, і оприлюднити рішення єпархіального 

собору Чернівецько-Хотинської єпархії в ЗМІ. 

Крім того, створена комісія по розслідуванню відчуженого 

майна Червоногородського замку та його 

повернення Тернопільській єпархії у складі: Архієпископа 

Чернівецького і Хотинського Германа (Семанчука), 

єпископа Одеського і Чорноморського 

Тихона (Петранюка), єпископа Херсонського і Миколаївського 

Бориса (Харка). Заслухавши звернення 

від духовенства Тернопільської єпархії Архієрейський 

Собор вирішив згідно з єпархіальним статутом 

( розділ 10.0 пункт 10.2 - Вибір кандидатури 

єпархіального архієрея здійснюється на єпархіальному 

соборі з числа єпископів УАПЦ або священиків, 

гідних єпископського служіння) із запропонованих 

кандидатів обрати правлячого архієрея 

Тернопільської єпархії. Патріархія УАПЦ, м. Київ. 


ДУХОВЕНСТВО ЛЬВІВСЬКОЇ ЄПАРХІЇ УАПЦ 

ВЗЯЛО УЧАСТЬ В УРОЧИСТОСТЯХ 

ПРИСВЯЧЕНИХ ДНЮ ПРАПОРА 

23 серпня 2017 р. 

духовенство Львівської 

єпархії УАПЦ 

на чолі з митр. прот. 

Олегом Древняком 

взяло участь у святкуванні 

Дня українського 

прапора. Святкування 

розпочались на Личаківському кладовищі, 

з урочистої академії та поминальної панахиди за 

воїнами АТО. 

Джерело: http://uaoc.lviv.ua/ 

ВІТАННЯ ПРЕОСВЯЩЕННІШОМУ БОРИСУ, 

ЄПИСКОПУ ХЕРСОНСЬКОМУ 

І МИКОЛАЇВСЬКОМУ, З НАГОДИ 

ДНЯ АРХІЄРЕЙСЬКОЇ ХІРОТОНІЇ 

Ваше Преосвященство, 

Преосвященніший 

Владико! Прийміть 

сердечні вітання 

з черговою річницею 

архієрейської хіротонії. 

Нехай Милостивий 

Спаситель, за молитвами 

Вашого небесного покровителя, дарує Вам 

багато щедрот і дар терпіння, щоб в доброму здоров’ї 

продовжувалися роки Вашого життя і високого 

служіння. Ви сповнюєте душі всіх Ваших вірних ангельським 

хлібом Слова Божого, поживою живою та 

вічною. То ж нехай «Бог усякої благодаті, що покликав 

Вас до вічної слави Своєї в Христі, нехай Сам 

удосконалить вас… Йому слава і влада на віки віків, 

амінь» (ІІ Пет.5: 10-11). ІСПОЛА ЕТІ ДЕСПОТА. 

ПАТРІАРХІЯ УАПЦ 

ГАЛИЦЬКА ЗЕМЛЯ ВІТАЛА 

ДІТЕЙ ІЗ ДОНБАСУ 

Впродовж десяти 

днів (з 4 по 14 серпня 

2017 р.) священики 

Жовківсько-Кам’янка-Бузького 

деканату 

Львівської єпархії, з 

благословення Блаженнішого 

Макарія, 

Митрополита Київського і всієї України, Предстоятеля 

УАПЦ, опікувалися дітьми з міста Авдіївка 

Донецької області, в рамках проведення заходів, 

приурочених Року захисту дітей, відповідно до 

Різдвяного Послання Вселенського Патріарха Варфоломія 

та ухвали Архієрейського Собору УАПЦ 

від 23 лютого 2017 року. Загалом під час свого 

перебування на теренах Львівщини гості ознайомилися 

з архітектурними пам’ятками міст Льво-

ВІТАННЯ ДО ДНЯ 

НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ! 

Львівське крайове ставропігійне Братство 

св. ап. Андрія Первозваного та редакція часопису 

«Успенська вежа» щиро вітають Вас із 

Днем Незалежності! 

Століттями наші прабатьки омріювали дар 

вольности, кращі сини України сотнями тисяч 

віддали своє життя за самостійність. І зараз 

триває боротьба за ствердження суверенітету, 

ми бачимо це на Сході і Півдні України: десятки 

тисяч українців покинули свої оселі в окупованих 

Криму і Донбасі, шукають притулку 

по всій Україні. 

Наше Братство, яке відновило свою діяльність 

ще до проголошення суверенітету, 27 

років працює для ствердження Незалежної 

України і Церкви. Дякуємо Богові за великий 

ДАР, який ми отримали 26 років тому! Уміймо 

шанувати його та продовжуймо працю на розбудову 

омріяної сильної УКРАЇНИ! 

Голова Братства о.-д. Юрій Федів 


ва та Жовкви, звершили спільну молитву за мир 

і спокій в Україні, відвідали прикордонну заставу 

пункту пропуску Рава-Руська - Гребене (Польща), 

прийняли участь в духовно-патріотичному таборі 

«ВІРИМО», який проходив у с. Гончари Пустомитівського 

р-ну, були учасниками прямого ефіру 

передачі «Вечір у Львові» на ТРК «Львів». 

Незабутнім для дітей залишиться тепле спілкування 

з Блаженнішим Владикою Макарієм у 

приміщенні Львівського єпархіального управління, 

та духовенством УАПЦ. Гостювали діти з 

прифронтового міста у мальовничому дитячому 

центрі оздоровлення та туризму «Росинка», керівництво 

якого щиро прийняло наших гостей. 

Надіємося, що діти, які живуть у прифронтових 

містах і селах на Сході України, де панує страх і 

жахіття війни, хоч на короткий час забули про це. 

Тому наша Церква завжди і надалі буде надавати 

посильну допомогу як військовим, так і мирному 

населенню в зоні проведення АТО. У першу чергу 

це стосується дітей, адже саме вони є нашим майбутнім. 

Миру і спокою всім нам! 


ДО 70-РІЧЧЯ ПЕРШОЇ АРХІПАСТИРСЬКОЇ 

ВІЗИТАЦІЇ МСТИСЛАВА (СКРИПНИКА) 

ПРАВОСЛАВНИХ УКРАЇНЦІВ 

У ВЕЛИКІЙ БРИТАНІЇ 

У серпні 1947 р. єпископ Мстислав (Скрипник) 

здійснив першу архіпастирську візитацію православних 

українців у Великій Британії. Владика 

Вересень 2017 

НОВИНИ УАПЦ 

очолив св. Божественну Літургію Української Автокефальної 

Православної Церкви. Служба була 

проведена в аудиторії Асоціації українців у Великобританії 

(AUGB) і вважається основоположним 

моментом Великої Британської єпархії. Щоб 

відзначити 70-річчя цієї історичної події в житті 

Церкви у Великій Британії, Його Високопреосвященство 

митрополит Антоній та архієпископ Даниїл 

19 серпня 2017 р. відслужили св. Літургію 

у кафедральному соборі Преображення Господнього 

м. Лондона. Владикам співслужив Голова 

Консисторії УАПЦ у Великій Британії о. Богдан 

Матвійчук та духовенство єпархії. 

О.-д. Юрій Федів 

МОЛИТВА ЗА ПРИПИНЕННЯ 

КРОВОПРОЛИТТЯ 

18 серпня 2017 р. 

Б. відбувся паломницький 

хресний 

хід зі с. Коршів до 

Угорницького Спасо-Преображенського 

монастиря, що в 

Коломийському р-ні 

Івано-Франківської обл. Цього року в паломництві 

взяли участь парафіяни церкви «Успіння 

Пресвятої Богородиці» сіл Коршева і Казанова з 

настоятелем протоієреєм Миколаєм Гелетюком, а 

також парафіяни сіл Бабина і Космача та ігумен 

Ювеналій з прихожанами с. Кобак Косівського 

р-ну. По дорозі паломники повернули до храму 

«Святого Духа» с. Черемхів, де разом з настоятелем 

протоієреєм Ігорем Горіцою приєдналися 

його парафіяни, а під кінець подорожі приєднався 

ще й протоієрей Василь Малярчук. Всього довершили 

паломництво чотири священики та понад 

300 мирян. Усі натхненно молилися, незважаючи 

на спеку, спрагу, втому та інші спокуси й перешкоди. 

В обителі нас, втомлених, але духовно 

умиротворених, радо зустріла братія на чолі з архімандритом 

Павлом. З вірою в те, що молитви 

наші почуті Богом, що відбудеться Преображення 

в Україні, ми повернулися додому. Хочеться вірити, 

що кожен з присутніх у паломництві змінив 

свій внутрішній світ, своє ставлення до Бога та 

людей, до тих подій, які відбуваються в державі. 

Щиро віримо в те, що молитва, яка лунала упродовж 

нашої подорожі на Українському Фаворі 

за припинить кровопролиття на східних теренах 

України, буде почута Господом. 

О.-д. Юрій Федів 

БРАТСТВО ОРГАНІЗУВАЛО ЗБІР 

МАТЕРІАЛЬНОЇ ДОПОМОГИ ДЛЯ 

ХАРКІВСЬКО-ПОЛТАВСЬКОЇ ЄПАРХІЇ УАПЦ 

Протягом серпня 

2017 р. Львівське 

крайове ставропігійне 

Братство св. ап. 

Андрія Первозваного 

організувало збір 

та передачу матеріальної 

допомоги для 

Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ. Протягом 

цього часу було передано 15 комплектів фелонів, 

вишивані рушники, а також інші речі богослужбового 

вжитку. Речі були надіслані адресно 

у Полтавський та Харківські деканати. Також 

було надіслано допомогу для парафії УАПЦ в м. 

Вишгород Київської області. 

Братство висловлює щиру подяку усім парафіям 

УАПЦ Львівщини, які відгукнулися на наше 

прохання та спільно реалізували допомогу для 

східних парафій УАПЦ. 


ІЗРАЇЛЬСЬКІ АРХЕОЛОГИ 

РОЗКОПАЛИ МІСТО, ЗВІДКИ РОДОМ 

ТРИ АПОСТОЛИ ІСУСА ХРИСТА 

08.08. 2017 р. о 23.00 телевізійний канал 112 

повідомив сенсаційну новину про знахідку ізраїльських 

вчених: археологи розкопали римські 

копальні, вулиці, житлові будинки давнього міста 

Джуліус (Віфсаїди), звідки родом апостоли Ісуса 

3 

Христа Пилип, Петро та Андрій, - на що вказує 

писання Нового Завіту. 

За джерелом: https://tv-ua.112.ua/novyny-1/novyny- 

112-vypusk-vid-2300-08082017-405297.html 

ДЛЯ УНІКАЛЬНОГО ІКОНОСТАСУ 

ВИКОРИСТАЛИ 17 КІЛОГРАМ БІСЕРУ 

В с. Тютьків Теребовлянського р-ну знаходиться 

церква Покладення Ризи Пресвятої Богородиці 

(УАПЦ). Церкву можна назвати особливою завдяки 

вишитому іконостасу, який відкрили та освятили 

16 липня, на храмовий празник. Унікальність в 

тому, що ніде в світі нема цілісного іконостасу, як 

у Тютькові, до складу якого входять лише образи, 

вишиті вручну бісером. 

На його створення знадобилося півтора року. 

Кожну з ікон вишивала одна із родин парафії. За 

підрахунками майстринь, всього використано 1 млн 

436 тис. 433 бісеринки. Вага створених ними ікон – 

17 кг 724 г, а їх загальна площа склала 7,12 м кв. 

Створити іконостас із бісеру надумав, разом 

з парафіянами, настоятель храму отець Степан 

Суканець. Він і знайшов майстрів, які втілили 

незвичну ідею. Робота була вкрай кропіткою. 

Всього в іконостас увійшли 18 образів. 

«Ми хотіли зробити щось ексклюзивне, але водночас 

і близьке до людей. Мальовані іконостаси створює 

часто один художник. А це роботи звичайних, 

простих людей, наших вишивальниць. Вони місцеві, 

деякі живуть за кордоном. Ми спільно радилися, підбирали 

кольори», – розповідає отець Степан. 

«Я вже маю 20-літній стаж роботи, багато бував 

у церквах, але такого ніде не бачив», – додає з 

гордістю священик. 

Коли робота була завершена, 18 образів інкрустували 

в дерев’яний липовий каркас і об’єднали 

в 3-ярусний іконостас. Святі вишиті в одному 

стилі, з дотриманням церковних канонів. Завдяки 

бісеру вони наче оживають. Потрапляючи на бісеринки, 

світло створює об’ємний ефект 3D-зображення. 

Зайві ж відблиски «забирає» спеціальне 

скло, яким покриті ікони. 

Аби подивитися на іконостас приїжджають 

звідусіль. Кажуть, що краса ручного вишитого 

витвору на фотографіях не передається. Зауважують, 

що це лишень потрібно побачити вживу. 

Зазначимо, що відстань від с. Тютьків до м. 

Тернополя – 37 кілометрів. Приблизний час у дорозі 

– 49 хвилин. 

Джерело: https://realno.te.ua/novyny 

У КИЄВІ ВІДРЕСТАВРУЮТЬ ЦЕРКВУ 

СПАСА НА БЕРЕСТОВІ 

У Києві за кошти 

мецената починають 

реставрацію церкви 

Спаса на Берестові, 

яку будував іще Мономах. 

Про це повідомила 

голова ГО 

«Андріївсько-Пейзажна 

ініціатива» Марина Соловйова. 

Проект здійснюється за підтримки Міністерства 

культури та КМДА. 

Ця пам’ятка будувалася в один період часу і є 

в одному ряду з Десятинною церквою і Софією 

Київською. Її будував Володимир Мономах, вона 

була усипальницею його роду, тут також був похований 

Юрій Долгорукий. Про це інформує Українське 

радіо. 

Джерело: https://risu.org.ua


Ярослав ФАЙЗУЛІН, кандидат історичних наук 

До 100-річчя початку відродження УАПЦ (1917-2017) 

«Ми мусимо вискочити з-під московської церковної влади» 

Митрополит Василь Липківський 

добивався богослужінь українською мовою 

Продовження. Початок на с.1 

Митрополит Василь Липківський (у 

центрі) зі священнослужителями та 

мирянами Української Автокефальної 

Православної Церкви під стінами 

Софійської собору в Києві, 1923 рік 

У квітні 1917-го Липківський головує 

на Київському єпархіальному 

з’їзді духовенства і мирян. Розглядають 

питання про відродження 

українських церковних традицій, демократизацію 

церковного життя, виборність 

священиків. А 8 січня 1918- 

го розпочинає роботу Всеукраїнський 

православний церковний собор. Головні 

питання: церковна незалежність 

або автокефалія православної 

церкви в Україні, запровадження 

богослужінь українською мовою та 

принципу соборно правності – тобто 

участі мирян в управлінні церквою. 

Але на Київ наступають більшовики, 

й собор перериває роботу. Засідання 

поновлюють через шість місяців – за 

гетьмана Павла Скоропадського. Та 

цим разом на Соборі гору бере консервативне 

російське духовенство. 

Воно відхиляє питання і про автокефалію, 

і про відправи українською. 

Тоді влада змінювалася часто. 

До Києва ненадовго входять війська 

Директорії. Потім – знову більшовики. 

Проголошують відокремлення 

церкви від держави. Василь Липківський 

та Всеукраїнська православна 

рада намагаються з цього скористатися. 

Утворюють українські парафії, 

починають передавати їм храми. 

12 липня 1919 р., в день апостолів 

Петра і Павла, в Софійському соборі 

службу Божу вперше всю відправили 

українською мовою. 31 серпня 1919- 

го до Києва знову вступають українські 

війська. Процесія духовенства 

на чолі з Василем Липківським із 

Софійського храму виходить зустрічати 

головного отамана Симона 

Петлюру. Але невдовзі повертається 

більшовицька влада. Попервах вона 

лояльно ставиться до «автокефалістів». 

Мета прагматична: ослабити 

російську православну церкву, яку 

очолював московський патріарх Тихон. 

… Селянство – найчисленніша 

паства – схвалювало богослужіння 

зрозумілою йому мовою. «Народ захоплювався 

українською церквою, 

звільняв тихонівських священиків, 

прохав священиків від ВПЦР, – пише 

Липківський. – У неї були й кандидати, 

та нікому їх було висвячувати». 

Бо ієрархи-росіяни, що сидять 

на єпископських кафедрах в Україні, 

відмовляються це робити. 

Із проголошенням автокефалії в 

православних церквах України відбулася 

«канонічна церковна революція». 

Вона зачепила як внутрішній 

церковний устрій, так і обрядовість. 

«Коли Христос є Голова церкви, слово 

Боже є душа церкви, а людність 

тіло церкви, то канони є як би одіж на 

тілі. Так і канони церковні не можуть 

не мінятися, перш за все згідно з зростом 

церкви, бо не може ж доросла 

людина носити дитячу одіж», – говорив 

Василь Липківський до делегатів 

Київського церковного з’їзду 23 

травня 1923 року. І одним із першочергових 

нововведень в УАПЦ стало 

вживання живої української мови 

під час богослужінь. Відбувалася й 

демократизація повсякденного життя 

православної церкви. Приміром, 

духівництво поза храмом не мусило 

відрізнятися одягом від мирян, бо 

”священство панотця не в тілі й у зовнішньому 

вигляді його, а в душі та її 

достоїнстві”, – вважав митрополит 

Василь Липківський. Він критикував 

суворі приписи посту й деяких церковних 

служб. На його думку, вони 

стосувалися монахів-пустельників і є 

заважкими для простих вірян: ”Краще 

вже створити легші закони, щоб 

усі їх виконували, ніж трудні і суворі, 

що їх майже ніхто не дотримує” 

14 жовтня 1921 року, на свято Покрови, 

у Софійському соборі розпочався 

І Всеукраїнський православний 

церковний собор. Хоч був тяжкий голодний 

рік, а залізничне сполучення 

– сяке-таке, проте зібралися понад 400 

делегатів з усієї України. Більшість із 

них миряни – селяни та інтелігенція. 

Були й відомі діячі: академіки Агатангел 

Кримський та Сергій Єфремов, 

композитор Кирило Стеценко, письменники 

Людмила Старицька-Черняхівська 

й Григорій Косинка. 

Собор ухвалив: «Що Українська 

православна церква є автокефальна, 

тому ніякому урядові інших православних 

церков не підлегла і сама 

порядкує своїм церковним життям 

за провідництвом Святого Духа, а 

в своєму внутрішньому урядуванні 

Українська православна церква стає 

всенародно- соборноправною. Віруючий 

нарід український стає вільним 

керівником у своїй церкві: сам 

обирає на служіння церкві всіх працівників, 

сам господарює в церкві й 

самособорним голосом вирішує всі 

свої церковні справи». Протоієрея 

Василя Липківського собор обирає 

митрополитом Київським і всієї 

України. Екзарх московського патріарха 

в Києві відмовляється висвятити 

його та єпископів УАПЦ. Тоді 

Липківського висвячують за практикою 

стародавньої Александрійської 

церкви – покладанням на нього рук 

усіх учасників Собору. 

«Здвиг народа був надзвичайний, 

здається, весь Київ узяв участь у висвяті, 

– пише Липківський в «Історії 

Української Православної Церкви». – 

Правило службу в Св. Софії з 30 священиків 

і 12 дияконів. Не тільки в соборі, 

а й на хорах було повно народу, 

голки не було де ткнуть. А коли прийшов 

час покладення рук, усі в соборі 

стали класти руки на плечі один 

одному, так аж до солеї (піднесена 

на кілька сходинок частина підлоги 

перед іконостасом у православному 

храмі. – «Країна»); ті, що стояли на 

солеї, члени Собору – миряни клали 

руки на плечі дияконів, ті на священиків, 

а священики вже на ставлеників. 

Так здійснилася справді не тільки 

все соборна, а всенародна висвята». 

За: https://gazeta.ua/articles/history-journal 

Далі буде 

Марія ГОРБАЛЬ 

ФРАГМЕНТИ З ІСТОРІЇ ПОКРОВСЬКОЇ ЦЕРКВИ НА ПРІОРЦІ У КИЄВІ 

До 70-ліття від дня народження Валерія Марченка 

Валерій Марченко 

Валерій Марченко, український 

дисидент-правозахисник, літературознавець, 

перекладач нар. 16 вересня 

1947 р. в Києві. Онук (по матері) 

М.І. Марченка, українського історика, 

автора численних праць з історії 

України доби середньовіччя, першого 

радянського ректора Львівського 

університету (1902–1983). За свої 

політичні погляди 25 червня 1973 р. 

був заарештований співробітниками 

КДБ. За вироком Київського обласного 

суду від 27 грудня 1973 р. засуджений 

до 6 р. позбавлення волі в колонії 

суворого режиму і 2 р. заслання. Відбував 

покарання у пермському таборі 

для політв’язнів № 35. 

Після звільнення жив у Києві. 

Активно займався правозахисною 

діяльністю, розсилав листи-протести 

із засудженням існуючої 

системи. Рішуче виступив проти 

інструкції Міністерства освіти 

УРСР «Про посилення вивчення російської 

мови у школах України», 

яку назвав «найсвіжішим Валуєвським 

указом». 21 жовтня 1983 р. 

вже важко хворого Валерія заарештовують 

вдруге і 13-14 березня 

1984 р. засудили до 10 р. таборів 

особливого режиму і 5 р. заслання. 

Етапом був відправлений у пермські 

табори, де незабаром відмовили 

нирки. Помер 5 жовтня 1984 

р. у тюремній лікарні в Ленінграді. 

Мати Валерія добилася видачі 

тіла сина. Посмертно нагороджений 

Орденом «За мужність» I ст. 

(8 листопада 2006) – за громадянську 

мужність, самовідданість у 

боротьбі за утвердження ідеалів 

свободи і демократії та з нагоди 

30-ї річниці створення Української 

Громадської Групи сприяння виконанню 

Гельсінкських угод. 

Покровську церкву на Пріорці у 

Києві споруджено у 1902–1906 рр. 

на місці дерев’яного Димитрівського 

храму. Розписував її Іван Їжакевич. 

В лютому 1938 церкву закрили 

(до вересня 1941 р.) – там зробили 

овочеву базу. У вересні 1941 р. церква 

знову відкрилася. Тоді вона належала 

УАПЦ. У 1943 р. від артобстрілу 

радянської артилерії храм дуже 

постраждав. В голодні 1944–1945 

рр. інтер’єр храму довелось відновлювати 

(храм належав вже РПЦ). І 

знову запрошують Івана Їжакевича. 

Зважаючи на поважний вік, він давав 

тільки поради, та декілька ікон 

Їжакевич, все ж, намалював. 

В день Покрови Пресвятої Богородиці 

1984 р. у цій церкві було 

справжнє чудо – похорон Валерія 

Марченка. Євген Сверстюк згадує 

про це чудо як зухвалий виклик радянській 

системі: «Ще ніхто з зеків 

не мав такого достойного похорону. 

Від 10-ї до 14-ї години в престольне 

свято посеред церкви чотири години 

стоїть домовина зека, особливо 

небезпечного державного злочинця, 

рецидивіста, навколо нього стоять 

люди як почесна варта – при совєтах 

почесна варта! І всі прихожани на 

це звертають увагу. Бабусі ставлять 

свічки і кажуть: «Мабуть, був мученик». 

Але ніхто не може їм пояснити, 

хто це був. Вони тільки здогадуються. 

А кагебісти нічого не можуть 

зробити. Це було чудо! Я вперше відчував 

присутність чуда. …Посеред 

церкви стоїть труна, стоїть почесна 

варта… Справді, кращого похорону, 

ніж тоді, на свято Покрови, в присутності 

такої кількості народу, не 

можна було собі навіть вимолити, не 

можна було і придумати». І над усіма 

людьми в церкві – ікони Івана Їжакевича. 

Особливу силу розписів та ікон 

Їжакевича у той момент відзначає й 

мати Валерія Марченка: «І над нами 

всіма Покров Божої Матері – величезна 

ікона на всю стіну, з омофором. 

Таке враження, що Валерію дозволено 

було побути в цій церкві стільки, 

скільки він хотів. Він любив цю Покровську 

церкву на вулиці Мостицькій, 

на Куренівці» (Овсієнко В. Похорон 

Валерія Марченка).


5 

НЕ ВСЕ ТАК ПОГАНО У НАШОМУ ДОМІ 

ВІРНІ ЗАПОВІТАМ 

НАШИХ ПАТРІАРХІВ 

Нині, коли наша Українська 

Автокефальна Православна 

Церква переживає чергові випробовування, 

очищення правдою, маю сказати, 

що на Харківщині вона, попри всі 

складнощі, що спіткали її останнім 

часом, розвивається, відкриваються 

нові парафії, приходять нові, освічені 

священики служити Богу і ближньому. 

Особливо це помітно в Зміївському 

районі, де за останні роки відкрито 

3 сільські парафії, а храм Успіня Пресвятої 

Богородиці, що в с. Соколово, де 

настоятелем о. Станіслав Аштраф’ян, 

став духовним центром на Слобожанщині. 

Відновила діяльність парафія у 

Великобурлуцькому районі, духовним 

острівцем на Сахновщині є Катеринівська 

парафія, де настоятелем є о. 

Станіслав Шинкаренко. Святодухівська 

церква, що в Куп’янському районі, 

яку власними руками звів о. Леонід 

Даниленко, гостинно відкриває двері 

не лише до своїх парафіян, але й жителів 

з інших сіл. 

Духовні бесіди, поради, недільні 

школи для дітей, прощі, тобто активне 

духовне життя прихиляє до себе 

слобожан, а отже зростає кількість 

тих, хто поспішає до Бога. 

Характерною особливістю життя 

парафій у складний воєнний час стала 

значна благодійна діяльність, а це збір 

коштів, продуктів, одягу як для військових, 

так і для жителів «сірої зони» 

Луганщини і Донеччини. Ми пишаємося 

тим, що наші священики постійно 

перебувають у війську, а настоятель 

Свято-Миколаївської парафії із с. 

Циркуни, що поблизу Харкова, добровільно 

пішов служити капеланом у 54 

ОМБР. На його місце заступив молодий 

священик о. Дмитро Шаповалов. 

Кожен із наших харківських священників 

– особистість, але вони тримаються 

разом, підтримують один одного, 

допомагають, діляться досвідом, 

а найголовніше – бережуть заповіти 

Патріарха Мстислава і Патріарха Димитрія 

щодо шляхів розвитку нашої 

УАПЦ. 

Лідія Макогон, м. Харків 

Вітання ювілярам 

Вересень 2017 р. дарує аж два 

ювілеї членкиням Львівського крайового 

ставропігійного братства св. ап. 

Андрія Первозваного (Петро-Павлівський 

осередок). 17 вересня виповнюється 

80 років від дня народження 

Анні Ольховській; 26 вересня – 90 

років від дня народження Марії Ковальчук. 

Обидві вони – ініціаторки 

Третього відродження УАПЦ. Марія 

Ковальчук була у церковній управі, 

яка підтримала проголошення УАПЦ 

19 серпня 1989 р. у Львові на чолі з 

о. Володимиром Яремою та о. Іваном 

Пашулею, зустрічала Патріарха 

Мстислава із хлібом-сіллю у Петро-Павлівському 

храмі в 1990 році. 

Її вишиті рушники, серветки, обруси, 

хоругви, священичі ризи є окрасою 

десятків храмів України та її рідної 

львівської Петро-Павлівської церкви. 

Серця цих обох сестриць наповнені 

великою любов’ю до Бога і людей, 

чому вони присвятили усе своє життя, 

їхня віра у краще України і Церкви є 

прикладом для молодшого покоління. 

Управа Львівського крайового 

ставропігійного Братства, редакція 

газети «Успенська вежа» щиро 

вітають із цими поважними ювілеями 

дорогих сестриць Братства, 

бажають Многая і Благая літ в здоров’ї, 

щасті і великій опіці Божій! 

БЛАГОДАТНИЙ ПЕРЕДЗВІН 

НАД БУГОМ! 

Приклад любові та молитви, 

підкріплений Божим словом 

– дієвий виховний вплив на особистість, 

що розвивається. 

Другий дитячий християнський 

табір «Свята Софія» організований 

парафію Святої Софії УАПЦ м. Золочева 

відбувся в період з 30 липня по 

5 серпня 2017 р. на базі ДПЗВ «Сокіл», 

що розташований у сосновому 

ліс на віддалі 3 км від с. Сасів Золочівського 

р-ну Львівської обл. Духовний 

наставник «Святої Софії» та організатор 

- священик Василь Саган, 

Золочівський декан УАПЦ. 

Цього року до християнського 

табору «Свята Софія» приєдналися 

діти з м. Миколаїв під опікою Миколаївського 

декана УАПЦ священика 

Романа Сотника. Усі складові змістовного 

християнського відпочинку 

допомогли дітям оновити тілесні і 

духовні сили. Позитивного результату 

вдалося досягти саме через зміну видів 

та форм діяльності. Так, за період 

табірної зміни діти мали змогу бути 

присутніми на Божественній Літургії, 

приступати до Сповіді та Причастя, 

спільно молитися зранку та дякувати 

Богові за прожитий день ввечері. 

Завдяки злагодженій роботі вихователів-волонтерів 

з дітьми проводились 

різноманітні творчі майстер-класи 

(Л.Р. Джула та Н.А. Вархолик), творчі 

завдання організаційного характеру 

(Н.Й. Мельник), заняття в художньому 

гуртку аплікації та малюнку (Н.Р. 

Городецька, Н.С. Янішевська), спортивні 

змагання та ігри (І.П. Буй та С.Р. 

Сотник). Цікаву лекцію з історії ікони 

прочитала Н.С. Янішевська – дипломований 

художник, кандидат наук з 

мистецтвознавства. А також молитовне 

читання Святого Письма та вправи 

для духовного зростання провела учитель 

християнської етики М.І. Черняк-Павлуцька. 

Особливо сподобався 

дітям фотокрос «Світ очима дітей» за 

ідеєю вихователя Л.Р. Джули, фестиваль 

малюнків – «Зустрічі над Бугом» 

– Н.Й. Мельник. В дні відкриття та 

закриття табірної зміни відбулися чудові 

концерти «З Богом у серці». Для 

усіх присутніх співали і танцювали як 

учасники табору – Христина Ревть, 

Андрій Галущак, Валерія Мельник, 

Дарина Мурин, так і гості – яскрава 

виконавиця з м. Глиняни – Юлія Лоїк. 

В таборі діяв кінотеатр під відкритим 

небом. Завдяки технічним 

можливостям, які організував о. Роман 

Сотник, діти з великою цікавістю 

відвідували вечірні кіносеанси 

на християнську тематику. 

Приємною спортивною подією 

став футбол! Неймовірне спортивне 

свято – товариський футбольний 

матч між командою «Сокіл» (вихованці 

«Родиного дому» та учасники 

табору «Свята Софія») – тренер Інна 

Буй та збірною командою с. Верхобуж, 

с. Кругів, с. Колтів та с. Хмелева 

під наставництвом о. Михайла Фарелетича 

та о. Івана Гірняка. В напружено 

достойній боротьбі – 8/7!!! перемога 

господарів – збірної «Сокіл»! 

Тема табору «Свята Софія» в 

2017 р. продовжує тему 2016 р. – 

«Святині Надбужжя» для учасників, 

які вперше завітали на Золочівщину. 

Учасники християнського гурту 

мали змогу побувати в храмах 

с. Ушня, с. Сасів, с. Колтів, с. Хмелева, 

с. Верхобуж, с. Підгірці. Діти 

відвідали монастир на Святій горі 

біля с. Ушня, Підгорецький монастир 

та замок в с. Підгірцях. Усі екскурсії 

мали духовний супровід священиків 

УАПЦ о. Василя Сагана, о. Романа 

Сотника, о. Юрія Юречка, о. Ореста 

Галана, о. Івана Гірняка, о. Михайла 

Фарелетича, о. Василя Балаша. 

Любов до рідної землі – це Господнє 

благословення. Діти вперше 

побували в музеї будителя Галичини 

Маркіяна Шашкевича в с. Підлисся, 

а також піднялися на Білу гору, з якої 

відкривається неймовірної краси краєвид. 

Такий змістовний відпочинок неможливо 

було б організувати без сприяння 

та співпраці з керівником відділу 

освіти Золочівської РДА В. З. Бартошиком. 

Щиро дякуємо і директору 

ДПЗВ «Сокіл» І.В. Андрейко, а також 

усім працівникам – М. Шипер, І. Гетьманчук, 

Х. Чуприк, Н. Баран, Т. Твердохліб, 

Н. Гаврак, І. Буй, З. Дацків, а 

також водіям М. Борисяку та І. Солонинці. 

Подяку складаємо завідувачам 

Народних домів та бібліотекарям с. 

Хмелева, с. Колтів, с. Верхобуж та с. 

Підлисся за змістовні екскурсії, цікаві 

доповіді та спілкування. За авторські 

художні оформлення подяку складаємо 

художниці Н.С. Янішевській. 

Сім чудових днів у молитві, спілкуванні, 

екскурсіях та різноманітних 

розвагах! Нехай іскорки запалених 

дитячих сердець розлетяться по всьому 

Божому світу! Подякуємо Господеві 

за Його ласку до нас! Частинку 

цієї Божої науки кожен з учасників 

табору понесе у майбутнє. Хай проросте 

вона зернами любові, поваги, 

стане основою життєвої мудрості. 

Діти відпочили та набралися сил перед 

початком навчання в школі, пізнавали 

Бога у вірі та любові, задоволені 

та чекатимуть зустрічі знову! 

Куратор проекту християнський табір 

«Свята Софія», вчитель Золочівської 

ЗОШ I-III ст. № 2 Н.Й. Мельник 

ДО РІЧНИЦІ СМЕРТІ ПЕТРА МАРКОВИЧА 

23 серпня 2017 р. минув 

рік, як у Світлі оселі 

Господа відійшов Петро 

Олексійович Маркович, 

видатний графік, син 

лемківського краю, почесний 

член Львівського 

крайового ставропігійного братства 

св. ап. Андрія Первозваного. 

Наприкінці 1989 р., коли відкривались 

храми УАПЦ як у Галичині, 

так і в Києві, на Сході України, Петро 

Маркович малював для них ікони, 

плащаниці та інші предмети церковного 

вжитку, і то переважно як пожертву 

чи просто за символічну винагороду. 

Його ікони є у львівських 

церквах: Успенській (дві храмові), в 

Петропавлівській (запрестольна), у 

храмі св. Димитрія с. Женева Золочівського 

р-ну, Покрови Пресвятої 

Богородиці с. Кротошино, у храмах 

Покрови та св. Бориса і Гліба м. Києва, 

Патріархії УАПЦ 

та ще в багатьох інших 

святинях. Виконував 

образи для хоругов, 

антимінси. Разом із сином 

Костянтином розписували 

Воздвиженську 

церкву в Сігеті (Румунія), інші 

храми, виконував написи, зокрема 

молитов. Як викладач графіки та 

композиції Львівського художнього 

училища ім. І. Труша заклав фахові 

знання сотням своїх учнів. Велика 

за філософським задумом його праця 

як графіка до циклу творів Івана 

Франка «Борислав», яку він подарував 

Музеєві Івана Франка у Львові. 

Він створив художнє «обличчя» газети 

«Успенська вежа», і газета уже 

ніяк інакше не може виходити, тільки 

в такому оформленні. 

Великий слід Великої Людини на 

землі! Вічна Йому пам’ять.


Ірина ТАРАСЮК, молодший науковий співробітник Інституту народознавства НАН України (м. Львів) 

ЗА ВСЕ БОГУ ДЯКУВАТИ: 

НАРОДНА «ФІЛОСОФІЯ ВДЯЧНОСТІ» 

Закінчення. Початок у попередніх випусках газети 

Отці Церкви запевняють, що неважко 

знаходити причини до у чому полягає таємниця його щастя. 

вав і був сповнений гумору, спитали, 

подяки Богові. В одному з молитовників 

можемо прочитати: «Якби Бог щасливим. Кожного ранку, коли я про- 

Він відповів: «Це моя звичка – бути 

цього не хотів, нас навіть не було б кидаюсь, і кожного вечора перед сном 

на світі! Дякуємо Йому за своє життя, я благословляю свою сім’ю, поля і 

здоров’я, здібності, батьків, родину, худобу і дякую Богові за чудовий врожай». 

друзів, батьківщину, їжу, дім, успіхи 

– о, скільки можна було б вичислити Впродовж сорока літ цей фермер 

дібр, якими користуємося в житті. дотримувався такої життєвої філософії. 

Як відомо, регулярні, систематич- 

Усе це – дари від Бога: «Дякую Тобі, 

Господи, за всі блага, якими Ти мене но повторювані думки проникають 

обдарував». Це майже природний вигук, 

що сам виривається з уст. В ус- 

Отже, цей чоловік зробив, так би мо- 

у підсвідомість і стають звичними. 

тах народу ця молитва живе постійно: 

«Богу дякувати!; Спасибіг!». ка. Маємо усі підстави стверджувати, 

вити, відкриття, що щастя – це звич- 

Як стверджують спеціалісти у що усталений спосіб життя і мислення 

нашого народу характеризується 

сфері таємниць людської душі, тільки 

вдячна людина може бути щасливою. 

Впродовж віків, з покоління в кою на маленьке чи більше щастя, 

такою споконвіків виробленою звич- 

покоління українці знали, зберігали, про що й свідчить народна творчість, 

передавали свій спосіб бути щасливими 

через вдячність, всупереч усяїнської 

духовності. 

яка є яскравим відображенням украким 

бідам, злидням, невпевненості Жива людина має потребу славити 

Бога. Бідний чоловік, який попри 

у завтрашньому дні, бездержавності, 

утискам з боку загарбників тощо. все тішиться своїм життям, говорить 

Живи та Бога хвали; Встаючи і лягаючи, 

Богу дякуймо, тобто, «постій- 

що жию». Такий спосіб мислення, 

так: «Недоїм, недосп’ю, Слава Богу, 

но», «зранку і увечері», – говорили ставлення до життя, характеризує 

вони. 

здорову особистість. 

Цим «дякую» розпочинався кожен 

новий день і ним закінчувався, повноцінним життям лише тоді, 

Кажуть, що людина може жити 

воно давало підстави дивитися на коли вона усвідомлює, що життя 

новий день з оптимізмом. За уявленнями 

народу те, що людина знову зауважив американський теолог Г. 

колись добіжить кінця. Як слушно 

має можливість бути, розпочинати Кушнер, «люди, які проходять життям, 

не дякуючи Богові за здоров’я, 

нові справи, маючи у розпорядженні 

нові хвилини часу – це не є її заслугою, 

її рішенням, а даром Божим, і за решті, за сонячне світло, – у певно- 

їжу, за можливість мати друзів, на- 

цей дар треба Йому подякувати. Така му сенсі неживі». Давній, у всі часи 

настанова до життя характерна для актуальний заклик латинян пам’ятати 

про смерть (Mementomorі!), має 

світосприйняття, у якому вдячність 

– центральне, основне відчуття, вона свої аналогії у світоглядній традиції 

є ознакою чесноти, яку не можливо українців, що відтворена майстрами 

художнього слова, зокрема Улас 

здобути миттєво, а яку треба здобувати, 

набувати і розвивати роками. Самчуком у такому епізоді його «Волині»: 

«Батько уважно по-християн- 

У християнській філософії вдячність 

– «це початок всякої мудрости». 

Тому подяка Богові як спосіб скінчився ще один… Все ближче до 

ськи відхрещується: «Ну, слава Богу, 

на щастя відома і поширена в різних смерті, – розважає старий». 

етнотрадиціях, що належать до християнської 

культури. 

з Богом не тільки забезпечує спокій- 

Такий постійний зв›язок людини 

Одного ірландського фермера, ний відхід її на «той» світ, а й сприяє 

який завжди співав, весело посвисту- 

збереженню внутрішньої рівноваги 

Марія ГОРБАЛЬ 

Це було влітку 1995 року. Група 

артистів їхала на гастролі на 

запрошення до Німеччини. Щоби не 

оплачувати послуг шоферові, я сам 

сидів за кермом мікроавтобуса, куди 

ми спакували свої костюми, а також 

музичний інвентар: бандури, цимбали, 

ударні інструменти (сопілки місця 

не займали). На українсько-польському 

кордоні простояли під палючим 

сонцем в задушливому мікроавтобусі 

добрих пів дня. Нарешті нас митники 

пропустили на територію Польщі, 

і ми трасою прямуємо до Німеччини. 

Стемніло. Впала ніч. За день я 

дуже втомився, а тому їхати було 

небезпечно. Треба було відпочити 

– десь переспати. Та, 

окрім втоми, чатувала 

інша небезпека. У той 

час – в середині 90-х – 

подорожніх на трасах, 

бензозаправках, біля 

кемпінгів Польщі підстерігали 

банди українських 

чи російських 

рекетирів, які нападали 

на автомобілі з українськими 

номерами (на 

яких їхали чи заробітчани, 

чи просто туристи, або, як ми 

– артисти на гастролі) і обкрадали. 

Отож ми вирішили, аби їх не зустріти, 

заночувати в полі. Виїхали далеко 

впродовж життєвого шляху на «цьому» 

світі. Складати Богові подяку і 

славити Його слід не лише тому, що, 

за віровченням, цього хоче сам Бог, 

а й для добра самої людини, для її 

душевного здоров’я. Скоріше за все, 

Богові не потрібні наші лестощі, але 

нам потрібно вміти бути вдячними. 

«Філософію вдячності», закорінену 

у психології українського народу, 

проповідував і її дотримувався 

український мислитель Г. Сковорода. 

Найвища мудрість, за Сковородою, 

– навчитися тому, щоб могти «все 

горькое обращать во сладость», тобто 

знаходити радість в нещасті. Слід 

розмірковувати так, як умів це робити 

мудрий Зенон, коли останнє судно 

було затоплене бурею: «Слава тебє, 

Господи! Переводиш-де мене из богатства 

в нищету. Ныне могу мудрствовать 

о спасеніи душевном, а не о 

тєлесном богатстве». 

Можемо з певністю сказати, що 

подібної життєвої філософії дотримувався 

Т. Шевченко. Перебуваючи 

на засланні, далеко від рідного краю, 

поет, все ж, знаходив радість в нещасті, 

писав: 

Молюся! Господи, молюсь! 

Хвалить тебе не перестану! 

Що я ні з ким не поділю 

Мою тюрму, мої кайдани! 

(«Н. Костомарову») 

Отже, суть будь-якого нещастя не 

в зовнішній дисгармонії, а в незгоді 

людини із собою. Характерним для 

нас є повністю занурюватися серцем 

у якесь нещастя, що трапилось. Часто 

ми забуваємо про те, що маємо, 

і зосереджуємо свою увагу на тому, 

чого не маємо. Нерозумним є те серце, 

– говорить Сковорода, – яке «в 

одном чем-либо соблазнившися, всє 

свои протчія утєхи отвергает». На 

його думку, щоб мати спокійне серце, 

мир душевний, людина повинна 

навчитися бачити прості, звичні, але 

важливі речі у своєму житті й радіти 

тому, що ми переважно сприймаємо 

як належне. 

Для більшості людей вдячність 

не є очевидним почуттям. Адже до 

багатьох речей, скажімо, до їжі, яку 

МОЛІМОСЯ ДО АНГЕЛА-ХОРОНИТЕЛЯ 

Розповідь очевидця 

за село, я вимкнув фари 

мікроавтобуса, потім 

навіть вимкнув двигун, 

і ми в темноті котимося 

вглиб полем. 

Зупинимося ось тут. 

– Та ні, ще проїдемо трошки 

дальше. – Ну все, 

ось тут і зупинимось. 

Спали в мікроавтобусі 

з ледь привідчиненими 

вікнами. А з 

першими променями 

сонця щасливими вигуками будили 

один одного. За вікном побачили 

будівлі корівників, якісь загорожі. 

Ми повискакували на свіже повітря, 

споживаємо, ставимося як до чогось 

само собою зрозумілого, як до того, 

що нам належиться. Як правило, ми 

переконані, що заслуговуємо всіх 

добрих речей у житті просто тому, 

що ми – порядні люди. Тому й не 

дивно, що вдячності нам доводиться 

навчатися. 

Згідно з філософією Сковороди, 

не слід порівнювати себе з тими, 

хто в кращому становищі, ніж ми, а 

пам›ятати про тих, кому значно важче, 

аніж нам. 

Подібна думка знайшла свій вияв 

і в народних приповідках: «Що є, то 

є, за все Богу дякувати», що значить 

«чи мало, чи багато маю добра, за 

все дякую Богу». У тяжкій пригоді 

люди говорили: «Що Пан Біг дав, 

за все Богу дякувати, а туск собі не 

пускати; Ци зле, ци добре, приймай 

і Богу дєкуй»! Прийнято було також 

потішати себе словами «Ще-мсі, 

Богу дєкувати, без запасу не лишив», 

тобто, «ще я не збіднів зовсім». 

Носії цих приповідок – це люди, 

які не залежно від віку, місця перебування 

і ситуації, живуть вдячністю. 

Вони кожну хвилину свого життя 

перетворюють на «моменти вдячності» 

– не тільки за те, що приємне і 

гарне, але і за тяжкі й темні години. 

Народна мудрість вшановує Бога не 

тому, що Він робить рівними шляхи 

людей, а тому, що дає їм рішучість 

іти далі, навіть коли дорога стає каменистою. 

З погляду віри людина не 

отримує від Бога обіцянок, що вона 

ніколи не спіткнеться, але якщо вона 

намагатиметься підвестися, то відчує 

«присутність Його руки». 

Українці сталою пам’яттю носили 

Бога в собі, віддаючи Йому честь 

і поклін, завдяки чому не залишали 

у своїх серцях занадто багато місця 

для смутку, зажури, відчаю. Чисте і 

щире «дякую» в устах народу освітлювало 

кожен день надією певності, 

радості, ясності, довір’я. Це слово 

є виразом любові, знаком доброти, 

виявом шляхетності, доказом розумного 

мислення – всього того, що 

належить до визначальних рис українського 

народного характеру. 

щоб осіжитися, пробігтися по росі, 

помитися. 

Та від побаченого усі остовпіли. 

Десь сантиметрів 20 від передніх коліс 

нашого мікроавтобуса була 6-метрової 

глибини порожня бетонна силосна 

яма… 

Ми зрозуміли Божий задум. – 

Адже ми могли проїхати мікроавтобусом 

метрів 10–100 вліво чи вправо, де 

б не було цієї ями. Та Господь скерував 

нас саме сюди, і зупинив машину перед 

самою ямою – перед самим проваллям. 

Ми, стривожені, не змовляючись, 

стали один біля одного і вголос стали 

молитися. Господи! Дякуємо Тобі! Господи! 

Слава Тобі!


7 

Вікторія Зубань, завідувач Меморіального музею-садиби філософа й колекціонера опішнянської кераміки Леоніда Сморжа, м. Опішня 

ТА НАЛИЙТЕ Ж НАМ ВАРЕНЕНЬКОЇ! 

А чи відомо Вам, що горщик, 

глечик, барило, куманець чи будьяка 

інша глиняна посудина – то чарівний 

предмет – жива істота? Самі 

творці цих речей –гончарі, коли рахували 

свою продукцію, говорили: 

«Я зробив горщиків двадцять душ, 

глеків – сорок душ…». 

Наші предки широко використовували 

глиняний посуд в обрядовості. 

Одним із найцікавіших дійств 

було, звичайно ж, українське весілля. 

Зрозуміло, що воно не обходилося 

без макітри, в якій учиняли тісто 

на пироги, короваї, шишки й медяники, 

без горщиків, у яких готували 

страви, без мисок і тарелів різної 

величини, в яких ці страви подавали. 

Але наставав момент, коли гості 

дружно починали приспівувати: 

«Ой, усе, що було, те поїли! Ой приймайте 

ж миски та тарілі! Ой, приймайте 

ж зі столу все кругленькеє, та 

налийте ж нам варененької!». 

Що пили і з чого пили наші прадіди 

на весіллях? Що то за «варененька», 

про яку ми ніби й чули, але 

не куштували? 

«Варенуха (варена, варьоха, 

запіканка) – безалкогольний або 

слабоалкогольний напій. Готували 

узвар із сушених груш і слив, протягом 

ночі настоювали, відціджували, 

додавали червоний гострий перець 

(щоб забивало дух), м’яту, чебрець, 

материнку і, по можливості, заморські 

спеції – гвоздику, корицю, духмяний 

перець. Потім цю суміш 

парили з медом у печі й подавали у 

гарячому чи холодному вигляді. Дехто 

з заможних господарів додавав 

до варенухи трохи горілки. У XIX 

ст. горілки на урочистостях вживали 

мало і варенуха успішно її заміняла. 

Цей напій був у великій пошані і в запорозьких 

козаків. Варену подекуди 

й зараз готують на Середньому Подніпров’ї, 

Полтавщині, Слобожанщині», 

– довідуємося з Ілюстрованого 

етнографічного довідника «Українська 

минувшина». «Характерною 

прикметою весільних частувань 

було те, що молода мала виключне 

право пригощати вареною – спеціальним 

хмільним напоєм. Окрім неї, 

це дозволялося робити її матері, і як 

виняток, сестрі (щоб остання не засиджувалась 

в дівках)… 

Були ще й інші слабоалкогольні 

та безалкогольні напої, якими частували 

гостей під час весілля або 

іншого святкового застілля: «Мед 

(медуха, квасний мед) – напій, широко 

вживаний ще з часів Київської 

Русі. Спершу виготовляли медову 

ситу, заправляли її запареними 

шишками хмелю та залишали у теплі 

на кілька днів, а то й тижнів. Готовий 

мед переціджували і вживали 

охолодженим. Залежно від терміну 

витримки мед був слабшим або міцнішим. 

У середньовіччі жодна учта, 

жодне свято не обходилося без 

меду... Вже на початку XX ст. він 

став великою рідкістю на святковому 

столі селянина. Сита – напій, 

який готували з прісного неферментованого 

меду. Медові стільники 

вкладали у діжечку й заливали 

крутим окропом та ще й клали розпечене 

каміння. Мед розчинявся, а 

віск спливав. Вощину знімали, ситу 

переціджували та охолоджували. 

Ймовірно, для давньоруського населення 

сита була повсякденною 

стравою, якою закінчувалося застілля, 

звідки, можливо, і виникли 

вислови – насититись, наїстися досита. 

Наливки – слабоалкогольні 

напої домашнього приготування. 

Стиглі ягоди вишень, смородини, 

малини, аґрусу, чорниць, ожини, 

плоди сливи й терену всипали у сулії 

та присипали невеликою кількістю 

цукру. Ягоди пускали сік, цукор 

розчинявся і таким чином наливка 

виброджувалася у теплому світлому 

місці протягом двох-трьох тижнів. 

Потім її зливали, а ягоди йшли 

на пироги. Залежно від продукту 

наливка відповідно й називалася: 

вишнівка, смородинна, малинівка, 

слив’янка тощо». 

Зрозуміло, що й посуд, з якого 

пили такі напої був незвичайним. 

В Лубенському повіті... молода 

частувала гостей вареною горілкою 

з глиняного чайника. Глиняний чайник 

– то дуже химерна «істота». Ось 

як про нього мовиться в народній загадці: 

«В животі лазня, у носі – сито, 

одна рука, і та на спині!». Чайники 

були різного розміру. Часто їх прикрашали 

рослинним орнаментом. 

Іноді носик або ручка мали незвичну 

форму. Скажімо, носик робився 

у вигляді голівки баранця, ручка – у 

вигляді ящірки, ласки чи якоїсь іншої 

тваринки. 

Професор Олесь Пошивайло 

пише, що «на Полтавщині та південних 

повітах Чернігівської губернії 

до складу весільного посуду 

входили також куманці, барила та 

скульптурний зооморфний посуд 

у вигляді баранів, левів, півнів, що 

символізували сімейний достаток і 

багатство, благополуччя. В цьому 

посудові тримали горілку, наливки 

та інші напої. Барани та леви одночасно 

використовувались і як свічники. 

Напої, які виливалися з утроби 

скульптурного посуду, асоціювалися 

з кров’ю виліплених тварин, їх 

життєвою магічною силою… Уявна 

кров мала забезпечити молодим здоров’я 

і молодість». 

Куманці, плесканці й барила – також 

«живі душі», що можуть веселитися 

й співати, а можуть образитись 

і навіть розгніватись, якщо обійти їх 

увагою: «…В Полтавському повіті весільні 

старости, танцюючи, співали: 

Говорило барило, 

Як ви мене 

Та не вип’єте, – 

По всій хаті покотюся, 

По всій хаті розіллюся». 

Щодо зооморфного 

посуду, вважалося, 

що 

він наділений 

магічною силою. 

Традиція 

виготовлення 

різноманітних 

глеків, асків, ритонів, яким у тій 

чи іншій мірі надано схожість з фігурою 

тварини або птаха (орнітоморфний 

посуд), з’явилася ще в древні 

часи. Найдавніші з них – ліплені. 

Вони датовані ІІІ тисячоліттям до 

н.~е. Подібний посуд, що мав ритуальне 

призначення, існував у різних 

народів на різних континентах Землі 

в різні епохи. Приміром, у Східній 

Грузії не так давно побутував посуд 

«марані», біля горлечка якого знаходилася 

голова або повна фігурка 

тварини – оленя, барана чи бика. 

Стінки його розписувалися рослинним 

орнаментом та птахами. Виріб 

був ритуальним і застосовувався виключно 

під час обрядових трапез. 

Зокрема, його підносили під час весілля. 

Дивовижної краси посуд для 

напоїв з давніх пір виготовляють в 

Опішному. Тут його можна побачити 

й нині, відвідавши Національний 

музей-заповідник українського гончарства. 

В Опішному можна навіть 

придбати деякі речі або ж замовити 

майстрам. 

Глина завжди була і лишається 

унікальним екологічно чистим матеріалом. 

Не випадково ж на весіллі 

молодятам підносили символічний 

подарунок – грудку глини, а до неї 

була й примовка: «Дарую молодим 

грудку глини – щоб до року були 

хрестини». 

Такою була культура побуту українців 

та, на жаль, її майже забули. 

Думаю, за традицією варто повернути 

на весільний стіл барила й куманці, 

плесканці, глеки й чайники, 

ошатний зооморфний посуд, бо це 

красиво. А наливати в них не «оковиту», 

а варену, медуху, наливки, 

ситу, що не шкодять здоров’ю, а навпаки 

– приносять користь. 

Повна версія тексту подана у журналі: 

«Народознавчі зошити», 2016, № 

6, с. 1478-1481. 

УСМІХНІТЬСЯ 

ОДРУЖУВАТИСЬ 

ЧИ НЕ ОДРУЖУВАТИСЬ? 

Давньогрецький філософ 

Сократа (нар. 469 р. до н.е.) був 

одружений з жінкою дуже малого 

росту, однак дуже різкого характеру. 

Учні Сократа були свідками 

того, як жінка постійно наполегливо, 

так, як тільки вона цього 

хоче, ним керувала. Якось учні 

запитали свого вчителя: «Яке для 

чоловіка більше щастя – одружуватися 

чи не одружуватися?». 

Сократ трошки подумав і відповів: 

«Коли не одружишся – будеш 

щасливим, коли одружишся 

– будеш філософом». 

ЗІЗНАННЯ 

У карпатського довгожителя, 

який у подружньому житті прожив 

понад 70 років, запитали, 

чи у нього ніколи не було бажання 

розлучитися із дружиною? – 

Адже понад 70 років подружнього 

життя! 

Довгожитель задумався, а потім 

відповів: «Розлучитися – ні, 

вбити – так!».

Дитяча сторінка 

Приходьте, діти, до кринички 

Напитись чистої водички. 

А та водиця не проста, 

Бо це – наука про Христа. 

ЗДРАСТУЙ, ШКОЛО! 

Шлях в життя дає, мов мати, 

Кличе мудрості пізнати. 

От урок останній. Квіти. 

Линуть діти в світ радіти. 

А у неї інші діти. 

Василь Довжик 

Прийшла осінь! Облітає листячко 

з дерев, вітер лоскоче щоки осінньою 

прохолодою, сумним ключем 

відлітають у вирій журавлі, а ми радіємо! 

Ще б пак, осінь – найяскравіша 

пора року: ліси та поля розшиті 

золотом, тихо шарудить багряне листя 

під ногами, а в повітрі кружляє 

срібляста павутинка бабиного літа – 

дух перехоплює від такої краси! 

А разом із початком осені школярі 

та студенти знову повертаються 

за свої парти! День знань – це свято, 

що сповіщає про початок навчального 

року. «Криничка» всіх (і великих, 

і малих здобувачів знань) вітає з цим 

особливим днем. Пам’ятаймо, що 

саме знання роблять нас мудрішими, 

сильнішими, впевненішими в собі, а 

отже, щасливішими. 

8 ВЕРЕСНЯ – 

мчч. Адріана та 

Наталії. Мученики 

Адріан і Наталія з 

Никомидії – покровителі 

чесного 

подружжя. Святі 

мученики Адріане 

та Наталіє, моліть 

Бога за нас! 

14 ВЕРЕСНЯ – початок церковного 

(літургійного) року за новим стилем, 

або 1 вересня – за старим стилем. 

ВЕРЕСЕНЬ ІДЕ, ОСІНЬ ЗА СОБОЮ ВЕДЕ! 

У вересня щедра рука. 

– Заходьте! – він з двору гука. 

І яблука трусить з гілок, 

І сипле в портфелі сливок, 

Солодкий зрива виноград – 

І кожен з нас вересню рад. 

Бо щедра, ой щедра рука 

У вересня-садівника. 

Тамара Коломієць 

21 ВЕРЕСНЯ – Різдво Пресвятої 

Богородиці. Це свято Церква почала 

відзначати в IV столітті. Різдво Пресвятої 

Богородиці – це свято церковного 

календаря, початок якого припадає 

на 1 вересня за старим стилем. 

Із цим святом пов’язана така давня 

історія. 

В старому 

місті Назареті 

жила далеко 

не молода подружня 

пара. 

І чоловік Йоаким, 

і дружина 

Анна 

були чесними 

та вірними одне одному, але у них не 

було дітей. В одне велике свято Йоаким 

приніс до храму дари для Господа 

Бога, але священик відмовився їх 

прийняти, оскільки подружжя було 

бездітним, а діти – це благословення 

Боже. Дізнавшись про це, Анна заплакала 

і пішла в сад. Там їй з’явився Господь, 

який сказав, що Анна народить 

дочку, яка буде сама благословляти всі 

народи і стане порятунком для світу. 

В цей же час Йоакиму, який пішов 

сумувати в пустелю, з’явився ангел і 

розповів про передрікання Господа. 

Через дев’ять місяців у подружжя народилася 

дочка. Появі на світ заступниці 

людей радів весь світ. Це було 

Різдво Пресвятої Богородиці. 

Згодом Анну та Йоакима церква 

назвала Богобатьками, оскільки їх 

донька народила Ісуса Христа. 

Сьогодні в свято Різдва Божої 

Матері візьмімо собі приклад із Пресвятої 

Богородиці. Молячись Богові 

та очікуючи, що вислухана буде наша 

молитва, докладімо трохи більше зусиль 

та старань. Просімо Пресвяту 

Діву Марію, щоби Вона навчила нас 

щиро молитись, ставитись до всього 

свідомо та уникати гріха. Пресвята 

Богородице, спаси нас! 

27 ВЕРЕСНЯ 

– Воздвиження 

Чесного Хреста. 

Воздвиження Чесного 

Хреста належить 

до дуже 

давніх свят. У 

цей день було не 

лише віднайдено, 

а й установлено святий Хрест як 

найбільший символ всіх християн. 

Про Воздвиження Чесного Хреста 

Господнього у церковному писанні 

Вересневий календарик маленького українця: 

8 вересня – мчч. Адріана та Наталії 

11 вересня – Усічення голови Івана Предтечі, піст 

14 вересня – початок Церковного Року, прп. Симеона 

21 вересня – Різдво Пресвятої Богородиці 

27 вересня – Воздвиження Чесного Хреста, піст 

30 вересня – мцц. Віри, Надії, Любові та їх матері Софії 

мовиться так: «По розп’ятті Господа 

нашого Ісуса Христа (а з ним і двох 

розбійників) усі три хрести з Голгофи 

були скинуті в рівчак і засипані 

сміттям. Згодом над тим місцем споруджено 

язичницький храм». 

Після 313 року, коли помер імператор, 

Константин Великий проголосив 

християнську віру законною у 

Римській імперії, його мати, цариця 

Єлена, взялася віднайти Хрест, на 

якому було розіп’ято Господа. На 

Святій Землі їй вдалося відшукати 

старого іудея, який знав те місце. 

Розкопали рів, там знайшли три 

хрести і дощечку, що лежала окремо 

від них, із написом «Ісус Назорей, 

Цар Іудейський». Потрібно було дізнатися, 

який з трьох хрестів є Хрестом 

Спасителя. 

За порадою єпископа стали підносити 

по черзі хрести до однієї недужої 

жінки. Від двох не вчинилося 

ніякого дива, коли ж поклали третій 

хрест, вона вмить зцілилася. У такий 

спосіб розпізнали Хрест Господній. 

Цар Константин і цариця Єлена 

на місці поховання і воскресіння 

Ісуса Христа збудували храм на 

честь Воскресіння Христового. 

30 ВЕРЕСНЯ 

– мцц. Віри, Надії, 

Любові та їх матері 

Софії. Імена 

цих святих є назвами 

найбільших 

і найкращих християнських 

чеснот 

– віри, надії, 

любові і мудрості. Слово «софія» 

з грецької означає мудрість. Отож, 

Бог є любов, і тільки любов та віра 

перемагають зло. А якщо ми втрачаємо 

надію, якщо у чомусь зневірюємося, 

то нам на допомогу завжди 

приходить Божа мудрість і розрада. 

Любов понад усе! «Любов довготерпелива, 

любов – лагідна, вона 

не заздрить, любов не чваниться, не 

надимається…Любов ніколи не переминає» 

(1 Кор. 13,4 – 8). 

Любі наші читачі! Криничка 

пропонує Вам прочитати і пороздумувати 

над цікавим оповіданням Василя 

Сухомлинського «Добре слово». 

ДОБРЕ СЛОВО 

В однієї жінки була маленька 

донька Оля. Коли дівчинці виповнилося 

п’ять років, вона тяжко захворіла: 

простудилась, почала кашляти 

й танула на очах. До нещасної 

матері почали приходити родичі: 

Олині тітки, дядьки, бабусі, дідусі. 

Кожен приносив щось смачне 

й поживне: липовий мед і солодке 

коров’яче масло, свіжі лісові ягоди 

й горіхи, перепелині яєчка й бульйон 

з курячого крильця. Кожен говорив: 

«Треба добре харчуватися, 

треба дихати свіжим повітрям і 

хвороба втече в ліси й на болота». 

Оля їла мед у стільниках і солодке 

коров’яче масло, лісові ягоди й горіхи, 

перепелині яєчка й бульйон з 

курячого крильця. Але нічого не допомагало, 

дівчинка вже ледве вставала 

з ліжка. 

Одного дня біля хворої зібрались 

усі родичі. Дідусь Опанас сказав: 

«Чогось їй не вистачає. А чого – і 

сам не можу зрозуміти». Раптом 

відчинились двері і в хату ввійшла 

прабабуся Олі – столітня Надія. Про 

неї родичі забули, бо багато років 

сиділа прабабуся Надія в хаті, нікуди 

не виходила. Але почувши про 

хворобу правнучки, вирішила навідати 

її. Підійшла до ліжка, сіла на 

ослінчик, взяла Олину руку в свою, 

зморшкувату і маленьку, й сказала: 

«Немає в мене ні медових стільників, 

ні солодкого коров’ячого масла, 

немає ні свіжих лісових ягід, ні горіхів, 

немає ні перепелиних яєчок, ні 

курячого крильця. Стара я стала, нічого 

не бачу. Принесла я тобі, мила 

моя правнучко, один-єдиний подарунок: 

сердечне бажання. Єдине 

бажання залишилось у мене в серці 

– щоб ти, моя квіточко, видужала 

й знову раділа ясному сонечкові». 

Така величезна сила любові 

була в цьому доброму слові, 

що маленьке Олине серце забилось 

частіше, щічки порожовішали, 

а в очах засяяла радість. 

– Ось чого не вистачало Олі, – сказав 

дід Опанас. – Доброго слова. 

Василь Сухомлинський 

Сторінку підготували 

Оксана ХРИСТУК та Оксана ВЕРЕСНЕВА 

Редактор Марія ГОРБАЛЬ 

Редакційна колегія: єпископ Борис (ХАРКО), 

Віра МАРКОВИЧ, Юрій ФЕДІВ, Оксана ХРИСТУК

Газета "Успенська вежа", № 9 (2017)

Create successful ePaper yourself

Delete template?

Save as template?