Non-Sensation. Піднята рука. Вчителі хочуть бути почутими

ПІДНЯТА РУКА.

ВЧИТЕЛІ

ХОЧУТЬ БУТИ

ПОЧУТИМИ

У серпні 2022 року до осередків за кордоном почала

прибувати нова хвиля біженців із окупованих

регіонів України. Люди, які виїжджали через Росію

до країн Східної Європи, здебільшого аргументували

своє рішення небажанням відправляти дітей до

шкіл, де з нового навчального року мала діяти

російська програма навчання.

Стаття створена на основі

ІНТЕРВ’Ю З БЕЗПОСЕРЕДНІМИ

СВІДКАМИ ПОДІЙ

Багато хто також боявся так званого "референдуму", який

окупаційна адміністрація планувала провести 23—27

вересня, з метою «приєднання» окупованих територій до

Росії. Для місцевих мешканців це означало, що окупаційна

влада закріпиться в регіоні та змусить отримувати російські

паспорти. І без того складний виїзд стане ще більш

обмеженим, а репресії проти цивільного населення

посиляться. Сім'ї залишали рідні домівки, рятуючи не лише

своє життя, а й майбутнє своїх дітей.

NON-SENSATION 2024

1

Перші тривожні сигнали почали надходити ще на

початку літа. Уже тоді з’явилася інформація про

переслідування українських вчителів, які

відмовлялися працювати за російськими програмами.

Деяких викладачів залякували російські

спецслужби, приїжджаючи до них додому зі

зброєю, інших вивозили до спеціально створених

місцевих катівень за їхній активний спротив

співпраці з окупаційною владою. Вчителі, які

десятиліттями виховували та навчали дітей,

раптом стали мішенями у боротьбі за контроль

над освітою.

Ця стаття розповідає про вчителів з півночі

Харківщини, які, ризикуючи власною

свободою і життям, протистояли спробам

окупаційної влади знищити українську

освіту.

За наказом військової адміністрації підручники

знищували та замінювали російськими, а

навчальний процес організовували з метою

виховання у дітей лояльності до режиму. Ті, хто

відмовлявся викладати за новими програмами,

зазнавали допитів, погроз, фізичного насильства,

а в окремих випадках навіть зникали безвісти.

Цей матеріал — це історії українських вчителів,

розказані ними самими. Розповіді тих, хто

побачив, як їхні школи, класи, праця і зусилля, а

пізніше і їхні села та міста, були зруйновані

війною. Та, незважаючи ні на що, українські

вчителі продовжують навчати дітей і сьогодні.

Перші дні повномасштабного вторгнення

*«Все почалося з того, що в наш заклад прилетіла

ракета, одразу було зруйновано котельню,

зруйновано приміщення школи. Наша школа

складалася з двох приміщень: самої школи та

дитячого садочка, який був розташований окремо на

території школи. Ракета влучила прямо в

приміщення школи, і, на жаль, загинула людина. Так

нас застала війна.»

Напередодні ввечері ми подивилися новини і вже

зрозуміли, що так звані «Донецька і Луганська

народні республіки» [іредентистські псевдодержавні

утворення на території Донецької та

Луганської областей, проголошені в 2014 році

воєнізованими угрупованнями під контролем та за

підтримки Росії] приєднуються до РФ. Стало якось

тривожно.

ФОТО РОСІЙСЬКОЇ ТЕХНІКИ В МІСТІ ВОВЧАНСЬК. ЛЮТИЙ 2022 РОКУ. НАДАНО РЕСПОНДЕНТОМ.

Ми живемо зовсім поруч із тими клятими москалями,

і місце, де розташовані кордон та митниця, того

вечора було яскраво-помаранчевого кольору.

Враження таке, ніби в небі сяяли тисячі прожекторів.

Я ще спитала у чоловіка: "Що це?" Він каже: "Може,

там у них якісь господарські ферми чи щось таке".

Нам ніколи такого сяйва не було видно.

Лягли спати, а вранці прокинулися від вибухів, від

гуркоту. Спочатку подумали, що то сусіди щось

роблять по господарству. Можливо, дрова колють,

але на вулиці ще темно, нічого не було видно. Потім

стало зрозуміло, що це зовсім не сусіди. Вони почали

стукати в стіну нам, а ми їм. Вийшли у двір,

подивилися і зрозуміли, що це все-таки почалася

війна.

Друзі, знайомі, дзвінки... Зять, військовослужбовець,

який на той момент був у Харкові, почав

телефонувати, зідзвонюватися з нами, всі

хвилювалися один за одного. Спочатку, знаєте, в

перші хвилини ще намагалися переконати себе, що,

можливо, це якісь навчання, адже питання було на

слуху, і Україна готувалася до цього, як не як.

Можливо, дійсно почалися якісь навчання. Але,

оскільки ракети летіли прямо над нами, і ми

розуміли, що вони прямують на Харків, на Чугуїв, —

у ті перші години, перші хвилини війни ілюзія

навчань одразу розвіялася.

*СВІДОК NS01W

2

Маючи малу дитину на руках, взагалі не знала, що робити.

Чоловік працював в охороні й мав їхати на роботу за 40

кілометрів від дому, і ми вирішували, чи їхати йому, чи ні.

Але зрештою вирішили, що поїде. Стало страшно.

Залишилася сама з двома дітьми, батьки чоловіка теж у

похилому віці, живуть неподалік від нас.

Коли зникло світло, треба було чимось себе зайняти,

якимись хатніми справами. Але це тривало недовго, поки не

почали підривати мости. Звук був дуже гучний, шалений.

Тоді ми вирішили, що з доньками підемо до батьків

чоловіка. Вони теж живуть у приватному будинку, але в

них можна було спуститися в підвал просто з приміщення,

а наш підвал був на вулиці. Почали збирати речі, не знаючи,

що потрібно брати. Головне, щоб була суміш для дитини,

памперси, необхідні ліки й усе. Ми пішли до батьків

чоловіка, туди ж приїхала його сестра, і якось, знаєте,

гуртом нам було трохи легше все це переживати.

Дванадцятеро нас було тоді в одному будинку й одному

підвалі.

**Ми прокинулися о 4-й ранку, на

початку п'ятої, від того, що… Ну, ми

живемо взагалі, наш будинок

знаходиться за 2,8 кілометра від

кордону. І ми прокинулися від того, що

почалися постріли. Коли глянули у вікно,

це був просто жах. Бачимо, ракети

вилітають, піднімаються, набирають

висоту і летять далі. Летіли в бік

Харкова, Чугуєва, на Донбас. У нас

виходить так, що коли виходиш у двір,

видно через бугри й ліс окружну дорогу

Шебекіно — це російське місто — і нам

видно, коли вона освітлюється. Там десь

піднімалися ракети, летіли, і це все було

чутно.

Потім почалася паніка. Чоловік сказав:

"Збери речі, щоб були напоготові".

І я кинулася збирати документи, але не

могла знайти паспорт меншого сина.

Син сказав: "У куртці". У нас приватний

будинок, і є ще літня кухня, і куртка була

там. Я вийшла на вулицю за нею, це був

просто жах. Я в прямому сенсі повзла

метрів чотири, тому що постійно

лунали залпи ракет, безпілотники

літали, і все це горіло. Я схопила куртку,

а потім у будинку почала шукати

паспорт. Я зібрала рюкзак, і він стояв

напоготові.

Коли росіяни приїхали 2 травня до нас із

обшуком, вони лазили по всіх речах. І цей

рюкзак так і стояв біля виходу, щоб

схопити його і тікати. Після того, як

вони поїхали, син сказав: "Мамо, він

[російський військовий] відкрив рюкзак,

глянув і кинув. А потім знову почав

ритися там". Я кажу: "Так це ж я його

зібрала 24 лютого. Піду хоч подивлюся,

що я там поклала".

Виявилося, що я зібрала по теплій кофті

для всіх — три штуки: для себе, чоловіка

і сина. Взяла по парі шкарпеток і білизну

для всіх. Більше нічого. Кажу: "Ох,

тривожний чемоданчик!". Це я в паніці

збирала. Ні штанів, нічого. Якби довелося

схопити його і бігти — шикарно було б.

Зима на вулиці, а ми з рюкзаком, в якому

речей немає.

Тоді, 24 лютого, на початку сьомої

ранку у нас по селу вже пішли танки.

ФОТО ПРИМІЩЕННЯ ШКОЛИ, ДЕ БАЗУВАЛИСЯ РОСІЙСЬКІ ВІЙСЬКОВІ. ТРАВЕНЬ 2022 РОКУ. НАДАНО

РЕСПОНДЕНТОМ.

NON-SENSATION 2024

**СВІДОК NS02W

3

Постійно тримали телефон у руках, намагалися

додзвонитися до всіх, заспокоїти один одного та себе

взяти в руки.

Через місто йшли нескінченні колони техніки,

бензовозів та іншого спорядження. Я не знаю, як воно

правильно називається по-військовому, але це були всі

ці кулемети, військова техніка, що рухалася

безперервно. Це були просто величезні колони, які

йшли і вдень, і вночі. Місто буквально гуло. Наша

вулиця, на якій ми живемо, — об'їзна, і якщо їхати з

російського кордону через поля, а вони їхали саме так,

то їхні танки рухалися через цю вулицю. Вони на

трасі, на асфальті, залишали білі гусеничні сліди, а

будинок тремтів, скло в серванті дзвеніло від їх руху,

коли техніка проїжджала. Куди не глянь, куди не

кинься — скрізь були кацапи [росіяни], скрізь були

кацапи, от так ми зрозуміли, що ми вже в окупації.

Російська техніка рухалася по селу. У Вовчанську є

перехрестя: одна дорога веде до міста Вовчанська, а

інша — на окружну дорогу, якою й поїхала швидка.

Можна сказати, що вона виїхала назустріч російським

військам, але техніка, яка рухалася по селу зранку,

звертала до інших сіл, на Білий Колодязь. Я не знаю, чи

перетиналися вони, чи ні, але можна сказати, що

швидка поїхала назустріч російській техніці.

Коли його дружина зібрала вдома речі й документи, які

були потрібні для лікарні, вона вже добиралася через

зруйнований міст. Перелазила, переходила річку, щоб

дістатися до лікарні, побачити його, передати

кошти та необхідні речі. Але, на жаль, усе це не

знадобилося, оскільки його одразу забрали до

реанімації...

Вже у травні та червні вони почали перевіряти наші

документи й телефони, коли ми просто ходили по

вулицях, коли ми гуляли парком. Без документів ми не

могли ніде вийти. Це вже було пізніше.

Техніка [російська військова техніка] стояла на

міській площі. Вона стояла біля поліції, лікарні,

супермаркетів, практично в кожному житловому

кварталі. Наше містечко невелике, тому його можна

обійти пішки за декілька годин і побачити їхню

техніку всюди, а також їх самих.

Окупували вони в першу чергу такі установи, як

поліція, лікарня, управління соціального захисту —

місця, де було багато простору, і вони могли там

розміститися. Вони були там скрізь.

Втрати

Все почалося з того, що в наш заклад прилетіла

ракета, одразу було зруйновано котельню,

зруйновано приміщення школи. Наша школа

складалася з двох приміщень: самої школи та

дитячого садочка, який був розташований окремо

на території школи. Ракета влучила прямо в

приміщення школи, і, на жаль, загинула людина. Це

був наш кочегар, який був на зміні, опалював школу

— Олександр Васильович. Він боровся за своє

життя майже півтора місяця, але так і не

прийшов до тями. Йому було приблизно 53-54 роки.

Була викликана швидка допомога. Один із мостів ще

не був зірваний. У нас одразу ж зруйнували всі

мости — сполучення до міста Вовчанська, але один

із мостів на той момент ще залишався цілим,

тому швидка мала змогу проїхати.

ФОТО ЗАГИБЛОГО КОЧЕГАРА ШКОЛИ. НАДАНО РЕСПОНДЕНТОМ.

СВІДОК NS01W

4

Ми намагалися допомогти всіма силами, як тільки

можна було на той момент. З медикаментами було,

звісно, тяжко, тому що в аптеках повигрібали все, що

потрібно, і все, що не потрібно, з перших днів.

Особисто я бігала по всіх аптеках і перекупах у

пошуках сумішей, не для дитини, а для покійного

Олександра Васильовича, тому що він штучно дихав, і

його годували саме ними. Декілька разів нам

передавали суміші з Харкова. До першого квітня мій

маршрут пролягав через лікарню майже кожного дня:

то треба було віднести кашу, суміш, то пелюшки,

памперси для дорослих, то просто постільну білизну

чи інші речі. Тим більше, я знала, що його дружина

приїжджала з села, і коли вона не могла приїхати,

бігла я. Першого квітня він помер. Загинув від

отриманих травм, поранень, несумісних із життям.

Тоді в реанімаційному відділенні російських солдатів

не було. Реанімація у нас віддалена від інших відділень,

вона окремо розташована на першому поверсі.

Можливо, в інших відділеннях вони були, але, слава

Богу, мені не довелося там бути. Єдине, що я була в

поліклініці, брала довідку вже після смерті Олександра

Васильовича, і я бачила солдатів у фойє.

ФОТО ЗАГИБЛОЇ СЕСТРИ СВІДКА. НАДАНО РЕСПОНДЕНТОМ.

24 лютого [2022 року] мені повідомили, що

загинула моя двоюрідна сестра.

Вона поверталася з роботи з Білого Колодязя. Їхала зі

зміни, працювала там охоронцем. Їхню машину в упор

розстріляв російський танк, тому що вони не

поступилися дорогою. Їх було двоє в машині: чоловік і

жінка. Вони не були подружжям, просто їхали разом.

Водій загинув одразу на місці.

Її чоловік, який працював неподалік у РЕСі [районна

електростанція], прибіг туди з бинтами та

медикаментами, намагався якось допомогти:

зупинити кровотечу, перев'язати ногу. Вона ще

змогла зателефонувати йому сама, сказати, що

сталося і де вона знаходиться.

Швидка до них не приїхала. Її попутною машиною

довезли до лікарні, ще живою, але там вона одразу

померла через втрату крові — десь о 10-й годині

ранку, можна сказати, на руках у чоловіка.

Росіяни вже зайшли в місто. Площа була заставлена

їхньою технікою, і над нашим Будинком культури вже

майорів їхній кацапський стяг.

Почався процес організації похорону. 24-го [лютого],

після обіду, ми вийшли в місто, але не змогли дійти до

«Ритуалу» [похоронного бюро], оскільки він

знаходиться в центрі, біля [будівлі] поліції, яка на той

час вже була зайнята кацапами. Ми вийшли з дому,

але почали летіти літаки, і ми повернулися назад. За

ніч два чи три рази спускалися у підвал, і весь цей час

над нами пролітали літаки. Ми розуміли, що вони

летять на Харків, щоб бомбити місто.

Дочка загиблої сестри живе в іншому районі

Вовчанська. Ми планували зустрітися, але вони

боялися виїжджати машиною, а ми боялися йти до

них пішки, тому всі ці питання вирішували по

телефону. А 26-го вже був похорон. Це була субота.

Росіяни... Звичайно, росіяни були вже всюди. Вони вже

ходили по Вовчанську, як господарі життя.

Коли привезли тіло до храму, кацапи прийшли

перевірити, хто там і що там. Подивитися, мабуть,

уже знали, що буде похорон. Вони були скрізь: на

території храму, на площі міста, біля магазинів —

вони були вже скрізь.

Коли відкрили труну, вони просто подивилися, що

там лежить жінка, і все, відійшли. Вони просто

стояли поруч і спостерігали, залишившись на

території храму. Двоє, озброєні, стояли в кількох

метрах від нас. Вони нікуди не пішли.

СВІДОК NS01W

5

ФОТО КАРТИ МІСЦЕВОСТІ, ДЕ ВІДБУВАЛИСЬ ПОДІЇ. GOOGLE MAPS.

На території храму сестру відспівали, а потім

поїхали через будинок, де вона проживала.

Зупинилися, трохи труна постояла біля двору

[українська народна поховальна традиція], і потім

поїхали на кладовище за місто. Під час похорону

гучно літали літаки, гриміло десь, але це звучало,

наче віддалено. А вже пізніше, у травні, на кожному

кладовищі, а у нас їх декілька, стояли їхні солдати.

Вони стояли при вхідних воротах, як часові.

24 лютого [2022 року] загинула одна сестра, і 10

травня [2024 року], коли почалося друге

повномасштабне вторгнення, загинула моя друга

сестра... Було пряме попадання КАБом [керована

авіабомба] в будинок, в якому вона знаходилась,

разом із чоловіком і його матір'ю. І вони всі

загинули.

Місто. Початок окупації.

«Вони просто стирають нас з землі, в першу чергу

стирають нас з землі як людей, як націю. Не дають

нам можливості взагалі не те що існувати, а навіть

дихати просто. Просто стирають нас з землі.»

Переважна більшість радіостанцій відновилася вже

після того, як з'явилося телебачення та інтернет.

Ми навіть не могли вловити радіохвилю. Приймачі,

які у нас були, працювали на батарейках, і сусіди

через генератор заряджали їх. Вони вже ловили

російські хвилі. Тобто там було "Бєлгород FM" і ще

якесь радіо. Ми цього не слухали, особисто я і моя

родина. Говорили, що буде "русскій мір". Говорили,

що за три дні нас тут усіх, вибачте, не буду

говорити, що зроблять. Так, звичайно, була

дезінформація, вони вводили нас в оману, тому що

ми нічого не знали.

Ми нічого не розуміли, ми були без

інформації про те, що відбувається в нашій

Україні.

Ми виходили на гору, ловили зв'язок через роумінг і

дзвонили дочці. Новини ми дізнавалися тільки через неї.

Там більш-менш ловив інтернет. Вони [російські

солдати] ходили, відслідковували й відслуховували все,

про що говорилося. Над людьми літали дрони. Ми трохи

говорили про погоду, про те, хто що їв, хто як спав, а

трохи намагалися дізнатися новини. Або ще

дізнавалися новини ввечері, коли хтось щось десь почує і

розповість. Психічний стан був пригнічений. Світла не

було, сусіди купили генератор, ми купували бензин,

ходили до них, заряджали телефон і ноутбук, щоб хоча

б була можливість показати дитині закачаний

мультфільм.

Весна, вже потеплішало, почали працювати на городі,

по мірі можливості, коли було тихо. Як тільки десь

починало щось летіти чи гриміти, ми поверталися в

будинок і спускалися у підвал.

Почали вже більш-менш брати себе в руки і

завершувати навчальний рік. Нам давали гуманітарку,

її передавали у відділ освіти, наша ще українська

Вовчанська адміністрація надавала гуманітарну

допомогу — це було ще в березні. Нам давали крупи,

цукор, борошно і олію на кожного працівника. Вони ще,

мабуть, тоді не перейшли на кацапську сторону, бо це

була наша, українська гуманітарка. І борошно, яке нам

давали, було з Новопокровського заводу. Тобто, наше,

українське.

Люди почали їздити в Росію і привозити звідти

товари,

СВІДОК NS01W

6

товари, які потім продавали жителям Вовчанська.

Продавали по курсу гривні, а дехто — у рублях.

Замовляли і ліки, і товари першої необхідності, і

предмети гігієни.

У нас бабуся з цукровим діабетом отримувала ліки

від держави, ці ж таблетки, і трохи докупили ліків

іншого виробника, щоб було наперед. Ті, хто знав

про свої хронічні хвороби, теж запасалися ліками. З

аптек реально вигрібали все, що потрібно і не

потрібно було людям, у кого були кошти. На що це

було, не розумію, але так було.

Фермери якось зорганізувалися, і кожен, у

кого були паї, давав, що міг: хто олію, хто

цукор, хто борошно. Потім люди вже самі

мололи зерно.

Першою великою проблемою була проблема з

хлібом, і нам довелося пригадати, як його пекти.

Зорганізувалася, і на той час ще була українська

влада. По школах і садочках, де була можливість, де

було світло, або вже залучали генератори, а де були

газові плити, випікали хліб і роздавали його по

кількості людей, які працювали. Наприклад, у моїй

школі було 26 працівників — видавали 26 хлібин. Два

рази на тиждень, якщо я не помиляюся, або навіть

більше, пекли хліб по черзі. Потім почали пекти

садочки, і школи вже більш-менш забезпечили себе

хлібом. Кухарі прилаштувалися до цього і почали

випікати навіть для своїх вихованців: дітям давали

хліб у школі, і вони забирали його додому.

Навіть було таке, що хтось із фермерів, я пам'ятаю,

давав тушковане м'ясо в банках. У них були свої свині,

своя худоба, яку фермери вирощували, і вони її різали,

щоб забезпечити як своїх працівників, так і пайовиків.

Я не можу зараз пригадати правильно назви цих

господарств, але керівників господарств можу

назвати.

Це був, на жаль, уже покійний Василь Врежевич

Міняйленко. Він загинув від "прильоту" неподалік його

дому в селі Вовчанські Хутори. Це сталося в лютому

2024 року.

*Наш рідний кум… Його було поранено, і він

загинув, хоча був цивільним. Він був удома,

прийшов до сусіда, збирався їхати. Його сім'я була

в Полтаві, він вивіз родину, а сам — фермер,

повернувся додому, готувався їхати. Прийшов до

сусіда купити яєць, і перший постріл — прилітає.

Сусід загинув одразу, а кума поранило, і потім він

помер у лікарні. Це сталося цього року, в лютому

[2024 року].

*Свідок NS02W

Це був Неконенко — фермер, це був Мамін, це був наш

волохівський фермер Уваров, який допомагав. Чаусов —

це одноосібник, який теж допомагав людям.

Мірошніченко Володимир Іванович і Дмитро

Володимирович — не пам'ятаю назву їхнього

господарства.

ФОТО САМОРОБНОЇ ПЕЧІ, ЯКУ ЖИТЕЛЯМ ВОВЧАНСЬКОГО РАЙОНУ ДОВЕЛОСЯ ЗРОБИТИ НА ПОДВІР'Ї СВОГО БУДИНКУ ЧЕРЕЗ БРАК ЕЛЕКТРИКИ. НАДАНО РЕСПОНДЕНТОМ.

СВІДОК NS01W

7

Це були безпосередньо волохівські фермери, які допомагали

людям, хто звертався за допомогою. Я назвала фермерів, з

ким безпосередньо контактувала, щоб нікого не образити,

кого знаю особисто.

Вони всі виїхали, але намагалися якось працювати. У 2023 році

дехто навіть намагався щось сіяти, збирати врожай. Врожай

2022 року, мабуть, ніхто не зібрав, або якщо і зібрали, то їм не

дали вивезти його в Україну і скористатися ним як треба було.

Кацапи забирали врожай, скошене жито чи пшеницю прямо з

полів, підганяли свої фури, свою техніку і одразу відправляли

його до Росії.

Бувало навіть таке, що у фермерів просто забирали

техніку, щоб вони не могли нею користуватися. Особливо в

тих, хто не погоджувався на співпрацю або не хотів іти з

ними на контакт.

Навчальний процес

«Останні документи на завершення навчального року ми

вже здавали російською мовою. Ми не мали змоги їх

роздрукувати, бо не було світла, тому писали від руки,

навіть табелі обліку робочого часу. Нас змусив писати їх

російською відділ освіти.»

Я мешкаю у Вовчанську, а мій навчальний заклад

розташований за 17 кілометрів від міста, у селі. Я їздила з

Вовчанська кожного ранку на роботу, відпрацьовувала і

поверталася. Територіально це село знаходиться всього за

3 кілометри від кордону, якщо йти через ліси та поля. Так

сталося, що одразу через нього пішли танки по трасі.

*Ми не виходили на роботу, але, оскільки

нам платили якийсь відсоток від

зарплати, інколи нас залучали до випічки

та роздачі хліба дітям. До 7 квітня ще

було світло, зв’язок і інтернет, тому

ми підтримували контакт із дітьми та

роздавали хліб.

У школі в їдальнях наші кухарі й вчителі,

коли кухарі не встигали, пекли хліб. Нам

повідомляли, коли приїхати за хлібом, і

ми забирали його, щоб потім роздавати

або розвозити. Іноді батьки приходили

до мене додому за хлібом. Хліб був дуже

низької якості, мука незрозуміла,

дріжджів не було. Він був чорного

кольору, низький і круглий, зовсім не

схожий на звичайний хліб.

Але, оскільки в магазинах усе швидко

зникло, хліб не завозився, а хлібозаводу у

нас не було, діти раділи навіть такому, і

ми також.

Люди почали самостійно пекти хліб, але

не у всіх були запаси муки та дріжджів.

Коли почали привозити товари з їхнього

боку, зі Щебекіно, дріжджі були дуже

дорогі. Хліб також: там купували за

рублі, а тут продавали за гривні.

Виходило втричі дорожче. Спочатку

хліб, коли ще мало хто їздив, коштував

50 гривень за одну штуку.

*СВІДОК NS03W

**Фермери з нашого села Вовчанські

Хутори почали домовлятися, де можна

змолоти пшеницю та зробити

борошно. Вони роздавали це борошно

людям, щоб ті могли пекти хліб. Потім

в дитячий садочок привозили борошно,

там теж пекли хліб і роздавали сім'ям, у

кого були діти. Фермери мали збережене

зерно, цукор і олію, які також роздавали

людям — вони дуже допомагали.

У нас особисто у свекрухи є земельний

пай в одного з фермерів, і вони дали нам

зерно. Чоловік каже: «Зерно дуже гарне».

Я відповідаю: «Давай змелемо, ми не

знаємо, що буде взимку. Хай буде

борошно, щоб я могла пекти хліб». Він

питає: «Скільки тобі треба?» Я кажу:

«Бери тонну зерна, їдь і мели». І він

змолов тонну зерна, привіз мені багато

мішків з борошном і каже: «Вистачить

тобі?» І я пекла людям хліб.


ФОТО ЩЕ НЕЗРУЙНОВАНОЇ ШКОЛИ, ДЕ БАЗУВАЛИСЯ РОСІЙСЬКІ ВІЙСЬКОВІ. ТРАВЕНЬ 2021 РОКУ. НАДАНО РЕСПОНДЕНТОМ.

NON-SENSATION 2024

8

ФОТО ПРИМІЩЕННЯ ШКОЛИ, ДЕ БАЗУВАЛИСЯ РОСІЙСЬКІ ВІЙСЬКОВІ. ТРАВЕНЬ 2022 РОКУ. НАДАНО РЕСПОНДЕНТОМ.

24 лютого я була вдома, батьки учнів

почали телефонувати, поки ще був зв'язок,

і запитувати, чи йти до школи, чи ні.

Ми також почали зв'язуватися з вчителями та

керівництвом відділу освіти, щоб вирішити

питання щодо організації навчального процесу в

цей день. Було прийнято рішення, що діти

залишаться вдома. Навчальний процес мав

відбуватися дистанційно. Ми планували це

зробити, але не змогли, оскільки одразу зникло

світло. Відповідно, не стало ні телефонного

зв'язку, ні мобільного інтернету, нічого.

25 лютого мені все-таки вдалося поїхати в школу.

Це ще не була окупація. Школа була розбита: стеля

впала, скла не було, вікна вибиті — це був просто

жах. Вдалося забрати трудові книжки, печатки та

всі документи першої необхідності, які можна було.

Зібралися всі вчителі, я попередила, що приїду, і ми

зустрілися 25-го в школі. Забрала ноутбуки, інші

речі й усе це занесла додому в погріб. Спускаючись,

тягнули за собою сумки з документацією, тому що

це важливо — це людські життя, трудові книжки

[офіційний документ, що підтверджує трудовий

стаж, кваліфікацію, посади, на яких. працював

працівник, та періоди його роботи в різних

організаціях] й інша документація, яку потрібно було

рятувати. У школі в мене був заступник, завуч, якому

я передала всі ці справи перед виїздом у липні. Передала

всі накази, ведення всієї шкільної документації й

пішла у відпустку.

Ми почали організовувати навчальний процес

дистанційно, наскільки це було можливо. А у квітні та

в травні я почала їздити на велосипеді і на скутері на

роботу. Більшість вчителів жила в селі. Ми з дітьми

збиралися: сьогодні в одного вчителя, завтра в іншого

— на подвір'ї, у когось у дворі, у когось на луках. Як то

кажуть, у кого де, аби хоч трохи дати дітям

матеріал і завершити навчальний рік.

Останні документи на завершення навчального року

ми вже здавали російською мовою. Ми не мали змоги їх

роздрукувати, бо не було світла, тому писали від руки,

навіть табелі обліку робочого часу. Нас змусив писати

їх російською відділ освіти.

22 березня кацапи [російські військові] окупували нашу

школу. Вони оселилися в школі, і почався жах. Вони

почали залякувати місцевих жителів, диктувати свої

СВІДОК NS01W

9

правила життя, поставили блокпост у селі. В'їзд і

виїзд були можливі лише через нього.

Коли я приїжджала в село, мене не пускали до школи —

треба було брати дозвіл у коменданта, а потім йти

до "головного школи", хто там серед них був.

В кінці травня я все-таки наважилася піти в школу,

але мене не пустили. Я просила забрати класні

журнали, але мені не дозволили взяти дозвіл. Був

такий порядок, що для того, щоб потрапити в школу,

треба було отримати дозвіл. А начальник місцевого

відділу освіти [Сорокова Віра Михайлівна]

категорично забороняла нам туди йти, посилаючись

на те, що «воно вам зараз не потрібно».

19-20 травня російські військові виїхали зі школи.

Що залишилося після цього! Виламані двері, зірвані

підлоги. Це ж був березень, коли вони зайняли школу —

холод, сирість, сльота. Світла не було, але вони якось

умудрилися зробити собі світло, не знаю вже як. Вони

просто брали і зривали підлогу в класах, і посеред

спортивної зали поставили залізну бочку, в якій

топили підручниками, журналами, зошитами,

шторами, дошками, які зірвали з підлоги. Парти і

стільниці майже всі зламали. Стільці забрали на свої

блокпости, шафи порозбивали.

У кожному класі були їхні спальні місця. Вони, вибачте,

де їли, там і справляли нужду. Вибачте за такі слова,

але по-іншому це назвати не можна, бо все було в

одній купі.

Все, що вони грабували по селах, звозили в

школу і скидали. Потім брали те, що їм

треба було.

На шкільному дворі стояла їхня техніка. Не багато,

але стояла їхня велика машина — польова кухня.

Після їхнього виїзду в школі залишився жах. Розбиті

парти, пописані шкільні дошки. Вікна були закриті

мішками і підручниками, мабуть, для безпеки. На

партах і дошках залишили такі написи, що нам

соромно було їх читати.

Виїжджаючи зі школи, вони забрали з собою

холодильник із їдальні, мабуть, він їм був потрібен.

Забрали бойлер і стільці.

Після їхнього виїзду, як казали місцеві жителі, вони

[російські військові] спочатку почекали, а потім дватри

вечори приїжджали і забирали те, що, мабуть,

забули або накопичили. Забирали в кілька етапів.


Я писала звернення на перевірку території після того,

як кацапи поїхали зі школи. Я писала українською

мовою, але мене змусили переписати, бо його ніхто не

прийме українською. Начальник відділу освіти,

державний службовець, яка присягнула на вірність

українському народові, змусила мене це зробити.

**Це було 22 липня. Ми прокинулися дуже

рано, ще не було 6-ї години, і на вулиці

почався якийсь рух транспорту, щось

незрозуміле. Подивилися у вікно — купа

москалів, військових, Росгвардія. На початку і

в кінці вулиці було якесь рухання, яке ми не

могли зрозуміти. Вони повністю перекрили

наше село. Знаєте, коли дивишся фільми про

Другу світову війну, як СС-овці заходили в

село, перекривали його і шукали партизанів?

Це було точно так само. Ми стали

учасниками того кіно.

Вони почали з нашої вулиці, потім заходили

в кожну вулицю, в кожен будинок, де люди

були вдома, їм відкривали двері. Вони все

перевертали, все оглядали, перевіряли

документи. А де нікого вдома не було —

СВІДОК NS01W

10

Вони зробили штаб у школі і звозили туди всіх, хто їм

не подобався. Наприклад, одного хлопця привезли,

тому що він був прописаний у Харкові. Туди ще

привезли хлопця, у якого було таке ж прізвище, як у

нашого односельця, що на той момент воював. Його

привезли саме через це. У школу прибігли наша

директорка і заступниця, сиділи разом із росіянами,

спілкувалися. Туди також привозили фермерів,

тримали їх біля стінки більше двох годин, забирали з

дому з мішками на головах. Один фермер розповідав:

"Не розумів, куди мене везуть. Жінка з дитиною на

руках стояла, а я не знав, чи побачу їх ще". Спочатку їх

тримали в школі, а потім відвозили на Вовчанський

агрегатний завод, де на той час зробили тюрму.

ФОТО ПРИМІЩЕННЯ ШКОЛИ, ДЕ БАЗУВАЛИСЯ РОСІЙСЬКІ ВІЙСЬКОВІ. ТРАВЕНЬ 2022 РОКУ. НАДАНО


вибивали вікна, залазили, забирали телефони,

ноутбуки, крали все, що могли.

Чоловік і менший син працювали на городі, а я

готувала їжу в будинку. Дивлюся, БТРи поїхали за

ними, чую, хтось стукає у ворота. Виходжу,

дивлюся — під воротами видно берці. Я виходжу, а

там стоять військові, такі всі модні, екіпіровані.

"Можна зайдемо?" — запитують.

Я кажу: "Заходьте, ви вже четверті". Це була

Росгвардія: "Ми оглянемо, хто тут живе". Я кажу:

"Я, ось син, чоловік, свекруха, свекор". "Давайте

документи всіх". Вони почали оглядати будинок і

перевіряти документи. Чоловік підійшов і запитав:

"Що ви шукаєте?" — "Наркотики", — відповіли.

Чоловік жартує: "Ну так, ми, мабуть, схожі на

наркоманів". Вони подивилися і пішли.

Ми виходимо на вулицю, а там купа машин стоїть,

БТР-и, і йдуть вони вулицею, як у фільмі. Один йде

посередині, як СС-овець, і руками показує, куди

заходити. Всі інші в шоломах і бронежилетах, а він

просто у військовій кепці, командує: "Заходимо,

заходимо!" В кожен дім заходили, дивилися, що де.

Це було як у фільмі про Другу світову, тільки в

реальності.

Це було 22 липня, а коли ми приїхали в школу 29 липня,

нас викликали, щоб написати заяви на звільнення. Я

пішла до директорки, прийшов мій чоловік, і завуч

з'явилася.

Вони почали розповідати про рейд 22 липня. Наша

завуч каже: "Я йду, бачу купу військових машин і

швидко туди. Ой, вони такі хороші, російські військові,

такі хороші. Я їм кажу: 'Ну, коли ви вже Харків

візьмете?' На що вони відповіли: 'Команди не було'". Я

сиджу і не можу стриматися. Дивлюся на неї, а в неї

два рідних брати, військові, обидва в Харкові, офіцери. І

ти можеш таке казати? "Ми чай із ними пили, і вони

[російські військові] нас морозивом пригощали".

Просто не передати, що це було.

Коли ми прийшли до директорки, вона нам, знаєте,

так грубо: «Де ти є, чому ти на роботу не являєшся?»

Я говорю: «Ну, взагалі-то я у відпустці». – «Всі

пишуть заяви на звільнення». Я кажу: «І ми

напишемо». «Ти трудову книжку брала?» Я кажу:

«Так, брала». – «Добре, ходімо». Ми зайшли до неї в

кабінет, і вона, знаєте, бере зошит в лінію, вириває

листок і каже: «Пишіть заяви». І ми з чоловіком, який

на той момент також працював у школі і був

керівником гуртка, сіли і почали писати. А потім вона

бере листки А4 і каже: «А це ж треба писати заяви на

те, щоб йти працювати на Росію». Я кажу: «Ми не

підемо». Просто сам цей факт, що для України заяву

напишіть на вирваному зошитному листку в лінію, а

на Росію треба писати на чистому аркуші, як

належить.

Зустрілися в сусідньому корпусі з вчителькою, що

збирала свої речі. Вона теж не пішла на співпрацю, і

ми з нею вдвох розплакалися. Кажу: «Ми скоро

повернемось, наші хлопці скоро прийдуть, і ми з вами

будемо працювати в українській школі!» Поплакали й

розійшлися.


NON-SENSATION 2024

11

Тиск на освітян

У червні, коли проводилися наради директорів, наша

очільниця відділу освіти вже представила себе як

начальник міського відділу освіти Білгородської

області, чи щось таке. І ті, хто з нею співпрацював,

їхній штат був уже по-новому укомплектований.

У відділі освіти стояв солдат, там був їхній пост.

Коли заходиш в будівлю, у нас там ЦНАП, центр

надання адміністративних послуг, і в тому ж

приміщенні були відділ освіти, відділ соціального

захисту, молоді та спорту — усі структурні

підрозділи адміністрації були в одному приміщенні.

І там на вході вже стояв солдат, мабуть, із кінця

березня. Він там "майорів", як то кажуть. Коли

треба було йти на нараду директорів, особисто в

мене двічі перевіряли телефон і документи на

дитину, питали, чи це моя дитина. Це відбувалося

просто на вулиці, навіть не на блокпосту. Я

намагалася не виходити з дитиною, бо мені було

страшно.

На одній з нарад нам повідомили, що кожного

вівторка о 9-й годині будуть наради директорів.

Навіть якщо не було нагальних потреб для

обговорення, ми приходили, щоб дати про себе

знати. Ми зобов'язані були як працівники з'явитися

у відділі освіти в цей день, можливо, щоб з'ясувати

якісь питання або отримати якусь інформацію.

Збори почалися, мабуть, десь у квітні й

стали систематичними та регулярними.

Нам повідомляли про завершення навчального року

та про те, що діти мають отримати російські

атестати і свідоцтва по закінченню цього

навчального року. Ми мали роз'яснити і пояснити,

провести з батьками роботу стосовно того, що без

російського атестата 9-класники не зможуть

вступити до 10-го класу і нікуди далі.

Натякали, напряму ще не говорили, але вже натякали

на те, що новий навчальний рік розпочнеться за

новими державними стандартами російської

федерації. Говорили про те, що ми маємо позбутися

державної символіки України, і навіть був наказ

відділу освіти про те, що ми не маємо ніде

розміщувати державний прапор, герб чи інші символи.

Це вже було в червні.


Нас почали агітувати пройти курси підвищення

кваліфікації в Бєлгороді, Курську і, якщо я не

помиляюся, ще в інших місцях, де проводилися їхні

курси. Тоді нам повідомили, що в Куп'янську вже

розміщувалася їхня районна військова адміністрація, і

вони спочатку їздили на наради туди, а потім

привозили і доносили всю інформацію нам. Вони

також говорили, що випускники мають вступати до

закладів освіти Бєлгорода — про це нам безпосередньо

розповідала Сорокова.

-

Вже пізніше тиск на батьків здійснювався всіма —

починаючи від сільського голови і закінчуючи органами

державної влади. Вони навіть об'їжджали домівки тих

батьків, які з вересня, зокрема в моєму випадку,

батьки учнів 9 класу сказали, що діти не підуть у

російську школу в 10 клас. Вони будуть чекати

перемогу і намагатися зробити все, щоб виїхати. "Хай

діти сидять вдома, хай працюють, але в школу вони

не підуть". Представники влади приїжджали й

погрожували навіть забрати дітей.

Служба у справах сім'ї, чи якось там у них називалася,

займалася цим. Я ж кажу, починаючи від сільського

голови, вони просто залякували. Вони говорили, що

сім'ї не будуть отримувати гуманітарну допомогу,

виплати й будь-які інші види підтримки, аж до того,

що погрожували забрати дітей.

СВІДОК NS01W

12

У Вовчанську і найближчих селах залишилося дуже

багато дітей, бо з дітьми боялися виїжджати. Було

багато запитань щодо підлітків. Я знаю випадки,

коли люди майже проїхали всі блокпости, але на

останньому перед Печенігами, перед мостом, на

фільтраційному блокпосту росіян вирішувалося, чи

пропустять їх далі, чи ні, і багатьох повертали назад,

оскільки було багато питань до підлітків. З

дошкільнятами або дітьми середнього і молодшого

шкільного віку батьки виїжджали, але зі старшими

боялися. Берегли дітей і боялися за них.

Були випадки, коли люди виїжджали до Росії, бо дорога

туди була відкрита, і дуже багато поїхало, включно з

батьками та дітьми. Дехто їхав об'їзними шляхами

до Європи, але були й такі, хто поїхав до росії. Це ще

було під час окупації, до деокупації, коли колаборанти

почали масово тікати в росію.

Влітку 2022 року було організовано

оздоровлення для дітей у російських

таборах.

Дуже багато наших дітей із Вовчанська поїхало туди

на відпочинок, за згодою батьків. Але після деокупації

дітям було проблематично повернутися. Деякі діти

поверталися в Україну вже за допомогою дипломатів,

зокрема через нашого консула. Спочатку їх

доставляли до Польщі, а потім на Західну Україну, де

вони перебували якийсь час.

-

Прапор шкільний, на жаль, згорів у моєму будинку. Я

його забрала додому разом із вишиванками,

рушниками — все згоріло. Все, на жаль, зруйноване.

Наша державна символіка... Я не знаю, як так сталося,

але під час [перебування росіян у школі] вона

збереглася. У нас в коридорі, в залі, з правого боку був

куточок, де висіла ця державна символіка, стояв

прапор. Гімн [текст гімну] висів, а нижче — правила

поведінки учнів у школі, права й обов'язки. Коли ми вже

в червні розбирали все [після росіян], я глянула в цей

куточок, а гімн висить. Він висів там до останнього, і,

можливо, росіяни його просто не помітили.

Українські підручники теж збереглися. Вони були в

школі. Після деокупації частину цих підручників наші

вчителі та техприбиральниця восени 2023 року

роздали учням по селу. Решту передали в іншу школу.

Під час окупації працівники, які пішли на співпрацю,

зібрали всі українські підручники та літературу,

підготували їх для знищення або вивезення — вони

стояли в коридорах. Але вони не встигли їх вивезти, бо

район деокупували. Проте російські підручники вони

встигли завезти й роздати. Діти вже перші десять

днів вересня навчалися за цими кацапськими

підручниками.


На школі була меморіальна дошка, присвячена

випускнику нашої школи, Сергію Івановичу Романцову,

який загинув у Іловайському котлі у 2014 році. І десь

між травнем і вереснем ми відкрутили цю дошку й

віддали її батькові. Вона, дякувати Богу, залишилася

ціла й неушкоджена.

-

На зборах ми запитували, як будемо закінчувати

навчальний рік, як бути з відпустками. І що робити з

людьми, які виїхали за кордон у перші дні війни, або з

тими, хто відмовляється виходити на роботу. Вони

не звільняються, бояться, залякані, не виходять на

роботу. Наприклад, у нашій школі, що буде робити

прибиральниця чи сторожі, якщо в школі сидять

кацапи?

Паралельно нам пояснювали українське

законодавство, як писати накази без збереження

заробітної плати.

СВІДОК NS01W

13

На одній нараді кажуть одне, на іншій — ми вже переписуємо

накази, бо, як виявляється, неправильно зрозуміли. Якщо

хтось один неправильно зрозумів — це одне, але коли 20 осіб

пишуть однаково, то виходить, що всі неправильно зрозуміли

те, що нам пояснюють.

Вони [відділ освіти] посилалися на те, що немає світла,

доступу до Інтернету, і діти не можуть скласти пробні

[іспити]. Робилося все, щоб не допустити дітей до здачі ЗНО

на основній сесії. Але водночас озвучували, коли ця сесія буде, як

то кажуть, «і вашим, і нашим».

Тобто нам говорили, як діяти за українським законодавством

з працівниками шкіл, і водночас готували нас до російської

системи освіти. На одній із нарад у червні нам сказали

визначитися: чи будемо ми працювати, чи ні. Якщо

працювати — потрібно пройти курси, якщо ні — теж треба

було приймати рішення.

Сорокова заявляла: «Украины здесь больше не будет. Так, як

було, вже не буде». Вона проводила наради російською мовою,

казала: «Какая украинская? Какая Украина может быть?».

На одній із нарад порушили питання щодо відпусток — за

яким законодавством вони будуть надаватися. Ми просили

пояснити, бо почали з'являтися поняття «колабораціонізм»

і «колаборант», і ми хотіли зрозуміти. На нарадах нам

говорили, що ті, хто виїхав у перші дні, є колаборантами.

Розумієте? І на одній з нарад голова нашої профспілки пояснив,

що ми працюємо за українським законодавством,

відпрацювали навчальний рік і маємо право йти у тарифну

відпустку. Він пояснив ситуацію з тими, хто перебуває без

збереження заробітної плати, і як довго це може тривати,

щоб не втратити неперервний стаж. Іще кілька питань

стосовно цього обговорювали. І знаєте, нарада не встигла

закінчитися — чи вийшов він, чи ні з приміщення — його

забрали на агрегатний завод. Він там був декілька разів. До

вчителів з моєї школи, які не пішли на співпрацю і залишилися

в окупації, теж приїжджали кацапи [росіяни] і переслідували їх.

Дякувати Богу, ніхто з них не потрапив на

агрегатний завод.

**Ми з чоловіком заїхали до школи, це

вже була відпустка, 3 липня. Зайшли в

школу, а нашої державної символіки вже

немає, все знято. Зняли ті стенди, де

була державна символіка, прапори

також зняли.

Заходимо в зал, а у нас школа, основний

корпус якої був побудований ще в 1912

році — вже поважний вік для будівлі. Там

був великий тризуб, зроблений,

здається, з гіпсу.

Заходимо, а там пусто, нічого немає. Я

пішла одразу до завгоспа і питаю: «А де

все ділося?» Відповідає: «Зняли, сказали

зняти, ми й зняли. Директор дала наказ

прибрати всю державну символіку».

Я кажу: «Ти далеко не ховай. Скоро наші

прийдуть, і ми все це будемо вішати

назад». На нас тільки поглянули з

недовірою.

Зайшли ми в школу, а там якраз завуч

сиділа і переводила всі предмети з

української на російську, щоб виписати

дітям атестати російського зразка для

9-го і 11-го класів. Хоча українські

атестати вже були замовлені й

зберігалися на неокупованій території

Харківської області.

Батькам казали: «Вам це треба? Навіщо

вам? Ось ви отримаєте [атестат],

зможете поїхати до Бєлгорода, в росію,

вступити куди захочете».

Ми сиділи й спілкувалися, і вона (завуч)

каже директору: «Я вже переклала всі

предмети, ось подивіться».

Директор дає мені ксерокопію указу

російською мовою. Там їхній герб. Указ

був виданий Ганчевим, так званим

губернатором окупованої Харківської

області. В ньому було прописано про

комендантську годину — з 8-ї вечора до

6-ї ранку, і також історія Харківської

області. Директор каже: «На, візьми, це

для виховної роботи тобі». Швирнула

так, знаєте, але я нічого не сказала. Я ж

розуміла, що на мене і на сина,

військового, можуть донести. Казали:

«Мовчи, інакше будеш на

"агрегатному"». У нас у Вовчанську

росіяни зробили п'ять тюрем, де

тримали людей за таке.


РОСІЙСЬКІ ПІДРУЧНИКИ, ЯКІ ЗАЛИШИЛИСЬ В ОДНІЙ З ДЕОКУПОВАНИХ ШКІЛ. НАДАНО РЕСПОНДЕНТОМ.

СВІДОК NS01W

14

**Предмети перекладали на російську.

Потім почали говорити, що всі мають

звільнитися, щоб потім працювати на

Росію і писати заяви на роботу.

Я одразу сказала, що працювати не буду.

Але не голосно, тихо почала

дізнаватися, як правильно вчинити.

Потім виїхали на гору, де ловив

інтернет, і я зателефонувала до

родички в Харкові. Вона теж учителька,

і на той момент ми ще були у відпустці.

Я їй кажу: «Що мені робити? Дізнайся,

будь ласка, в юристів або профспілці, що

нам робити». Вона погодилася і

домовилася, що через деякий час ми

знову зв'яжемося.

Вона сказала: «Юристи радять робити

все, що вам кажуть. Пишіть заяву, але

не акцентуйте увагу на своїй позиції». А

я кажу: «Як же я можу не акцентувати,

якщо в мене така позиція?»


***Вони стали набирати людей в

адміністрацію. Люди проходили

кастинг, співбесіди, приходили

займати посади. А які це були

спеціалісти? Всі нормальні

спеціалісти, хто міг, виїхали. Якщо

людина виїхала, наприклад, і було

зрозуміло, що вона не повернеться до 1

вересня, то вони розривали трудові

відносини з цими людьми.

У нас в закладі, до речі, теж директор

розірвала трудові відносини з тими,

хто виїхав, зарплату не нараховували,

і не виплатили відпускні. У нас є люди,

які досі не отримали гроші за літні

відпустки 2022 року. Директор не

хотіла приймати їхні заяви. Були

дівчата, які написали заяви на

відпустку, але перебували за кордоном

— хтось у Німеччині, виїхали через

Росію, або були на Заході України. І

директор сказала: “Уїхали? Живіть, як

хочете. Я нічого не виплачую”.

Уявіть, зароблений рік, відпрацьований

період — і вона їм не нарахувала. Вона

каже: “Інтернету немає, ніяких заяв я

не бачила”. Навіщо це робилося?

Ймовірно, вони залишили собі гроші,

які належали людям. Субвенція з

України надійшла, але назад її не

повернули і людям не виплатили. Так

вони зекономили на тих, хто виїхав.

***СВІДОК NS02W


Переслідування

“Проти цивільного населення вони застосовували різні

форми терору, починаючи з найелементарнішого —

перевірки документів на вулиці, і закінчуючи тим, що люди

опинялися на нашому Вовчанському агрегатному заводі,

скажімо так.

На агрегатному заводі було облаштовано місцеву катівню,

куди потрапляли всі, хто був неугодний, або кого вони

вважали порушниками чи ворогами. Тих, хто не

дотримувався їхньої позиції, вони відправляли туди. Наша

місцева влада також пристосувалася до цього, їм було зручно,

і тих, хто був неугодний, здавали через доноси, і ці люди теж

опинялися там.”

У самій катівні я не була, мені пощастило бути лише на

прохідній, де були кабінети, мабуть, для їхнього

керівництва. Вікна були закладені мішками з піском, стояв

стіл, стілець і якась закрита шафа типу сейфу. Я

потрапила туди з маленькою дитиною. Ми провели там

приблизно 4 години. О сьомій ранку, нас забрали просто з

дому.

NON-SENSATION 2024

15

Як це сталося? Наприкінці травня від начальника

відділу освіти Сорокової надійшла вказівка, що дітей у

нашій школі мало, школа розбита, опалення не

працює, тим більше, що після перебування там

кацапів відновити навчальний процес було дуже

важко — підлога була зірвана, стіни й двері дуже

пошкоджені.

І надійшла вказівка про те, що ми маємо передати

майно іншій школі, передати техніку, щоб діти з 1

вересня пішли вже туди. Тоді ж приїжджав до нас

той, хто допитував мене на агрегатному заводі. Він

був серед тих наглядачів, при яких ми передавали це

майно.

Ми все робили під дулами автоматів у супроводі

солдатів. Підготували, а колишній директор іншої

школи разом із працівниками забрали наше майно,

склали акти. Все, окрім оргтехніки, яку я вивезла 25

лютого: ноутбуків і принтера. 29 червня я була в селі,

Сорокова приїжджала до мене додому, щоб

прискорити процес здачі оргтехніки. Того ж вечора я

зібрала всі ноутбуки, принтер і відвезла їх до відділу

освіти. Склали акт, і все — до побачення.

Попередньо перед цим нам вже поставили питання:

працюватимемо ми чи не працюватимемо [в новому

навчальному році]. На одній із нарад було дано

вказівку, що діти після 9-11 класів отримають

атестати Російської Федерації.

Діти нашого ліцею разом із батьками всі як один

відмовилися від цих атестатів. Це їм не сподобалося, і

тоді вона [Сорокова], як кажуть, почала розуміти, що

я, мабуть, не піду на співпрацю, що я буду чинити

опір, як тільки можу.

Я написала заяву на відпустку з 1 липня і на

подовження відпустки по догляду за дитиною, адже

моїй доньці на той момент було два роки. На що

Сорокова мені сказала: «Я ж можу її не підписати». Я

відповіла: «Ну, не підписуйте». Це було ще за два

тижні до відпустки, мабуть, у 20-х числах червня.

29 червня я перебувала в селі з дитиною, приїжджаю

додому, а сусідка мені каже: «Тут таке було, тут

таке було! Вони перелізли через паркан, солдати

ходили по двору, шукали тебе».

Сусідці на слово вони не повірили. Думали,

що ми ховаємося у дворі, на городі або ще

десь. В хату вони не заходили, але ходили

навколо, заглядали в гараж, підвал.

На ранок наступного дня, сьома ранку, ми з дитиною

вдома самі, чоловік на зміні. Стук у вікно, прийшли

солдати: «Ви не передали ключі від школи, ви мали

передати ключі від школи коменданту». Я кажу, мені

про це ніхто не казав. «От зараз вам про це і скажуть.

Беріть ключі й поїхали з нами».

Я взяла ключі й дитину. Кажу: «Я не можу, ні з ким її

залишити». Вони сказали: «Беріть з собою». І ось о

сьомій ранку ми опинилися там.

Був комендант міста, я так розумію, їхній,

кацапський, якому підпорядковувалися всі, включаючи

начальника відділу освіти. Ключі від школи я мала

передати йому. Нам було сказано, що всі заклади

тепер перейшли у власність Росгвардії. Це тепер їхня

власність. Хоча не було від чого віддавати ключі, бо всі

двері були забиті [під час окупації школи російськими

військовими всі замки були зламані].

ФОТО БУДІВЛІ ШКОЛИ, ДЕ БАЗУВАЛИСЯ РОСІЙСЬКІ ВІЙСЬКОВІ. 2022 РІК. НАДАНО РЕСПОНДЕНТОМ.

Мені задавали питання, але не про школу і не про

ключі. Тобто зовсім не з того приводу, з якого мене

туди забрали.

СВІДОК NS01W

16

Від початку війни, коли почалося повномасштабне

вторгнення, перший тиждень ми зовсім не навчалися, ще не

знали ситуацію. Потім відділ освіти зібрав директорів і сказав

продовжити навчання. Продовжили ми навчання за нашими

освітніми програмами, за нашими підручниками, на

українській мові, але, зрозуміло, все це було дистанційно.

Тобто, перед цим, самі розумієте, у нас був карантин [через

коронавірус], ми теж періодично дистанційно навчалися, різні

моменти тоді були в той час, навіть до повномасштабного

вторгнення.

Потім нас зібрали, сказали продовжити навчання, тому що зі

світлом проблеми були, з інтернетом проблеми були, ми,

вчителі, приходили до школи, дітям давали завдання,

консультували їх, вони приходили з зошитами, ми перевіряли

ці домашні завдання, інколи батьки приносили зошити з

домашніми завданнями, ми перевіряли, виставляли оцінки,

заповнювали журнали. Нам сказали у відділі освіти, що

навчальний рік ми будемо закінчувати за нашими освітніми

програмами, дітей переведуть у наступні класи, а 11-му класу

видадуть атестати, а 9-му класу видадуть свідоцтва про

здобуття базової середньої освіти. Держава нам платила

кошти, гривні, зрозуміло, це все на банківські картки

передавали, як завжди. На початку нас не чіпали.

І в перші ж дні, коли нам запропонували працювати, я,

зрозуміло, подзвонив у Харківську обласну організацію

профспілки працівників освіти, переговорив з юристами, щоб

нас не вважали зрадниками. Вони сказали, що поки ви

працюєте за освітніми програмами українськими, нашими,

ніхто вас такими вважати не буде, цей закон ми не

порушуємо. Тобто дітей, зрозуміло, потрібно довчити.

І також, я як голова профспілки був присутній майже на всіх

нарадах директорів. Тоді вже було зрозуміло, що начальник

відділу освіти погодилась працювати з окупантами, тому що

часто бачив, як до неї приходили люди в формі, з охороною, і з

нею, зрозуміло, спілкувалися. Але відділ освіти обіцяв, що 9-й і

11-й класи одержать наші українські документи про

закінчення школи. Тобто проблем, сказали, зовсім ніяких не

буде.

Тоді вони обіцяли, що зроблять коридор для представника

відділу освіти, вона поїде за документами, привезе їх і

роздадуть дітям. А вони потім вже будуть самі вирішувати,

ФОТОГРАФІЯ ОДНІЄЇ З ОБ’ЯВ, РОЗКЛЕЄНИХ У СЕЛИЩІ НОВООЛЕКСАНДРІВКА, ХАРКІВСЬКА

ОБЛАСТЬ, ПРЕДСТАВНИКАМИ ВІДДІЛУ ОСВІТИ, ЛІТО 2022 РОКУ. НАДАНО РЕСПОНДЕНТОМ.

Текст об'яви:

“Шановні жителі села Новоолександрівка!

Вовчанський відділ освіти Тимчасової

громадянської адміністрації Вовчанського

району інформує вас про те, що вчителі

Новоолександрівського ліцею та

Новоолександрівського дитячого садка

відмовляються працювати в школі та

дитячому садку, навчати та виховувати ваших

дітей.

Отже, з 1 вересня 2022 року ваші діти не

зможуть навчатися у школі та відвідувати

дитячий садок.

Просимо вас обговорити ситуацію, що

склалася.

Чи потрібні в селі Новоолександрівка школа та

дитячий садок?

Відділ освіти чекає від вас інформації щодо

вирішення цього питання.

Усіх випускників 9-х та 11-х класів 2021/2022

навчального року та їхніх батьків просимо

отримати у Новоолександрівському ліцеї

атестати про закінчення школи.

З цими атестатами ваші діти зможуть

вступити до Вовчанського медичного

професійного коледжу та Вовчанського

технікуму механізації сільського

господарства.”

чи їм далі навчатися, чи переїжджати на неокуповану територію, чи залишатися тут, ну то вже, як кажуть,

їхня справа. Тобто так спочатку обіцяли.

Але потім, коли потрібно було видавати документи про освіту — наприкінці травня, на початку червня — їхня

риторика цих розмов змінилася. Вони почали говорити на нарадах директорів, що у дітей повинен бути вибір.

Тобто, вони можуть обирати або отримати документ про закінчення навчання російського зразка, або

отримати наш, український документ про освіту. І була вказівка директорам опитувати дітей та батьків, які

документи вони хочуть отримати — чи російський, чи український.

Але, як я зрозумів, коли провели опитування, переважна більшість вибрала український документ, і знову розмова

змінилася.

СВІДОК NS04W

17

На початку червня знову сказали, що ні, українські

документи про освіту ви отримувати не будете —

тільки російського зразка. Хоча діти закінчували

навчання та навчалися за українськими програмами. І

я вам хочу сказати, що бачив ці документи про освіту.

Тобто коли нас деокупували, Збройні сили зайшли до

Вовчанська, і я потім, через деякий проміжок часу був

вже на своєму законному місці роботи, то бачив ці

зразки. Вони лежали в столі, вже не пам'ятаю, в

якому кабінеті, але бачив їх.

Справа в тому, що це якийсь кольоровий папірець, де

предмети були російською, герб вже російський, прапор

російський, але підписаний цей документ начальником

військової адміністрації, не пам'ятаю вже прізвища,

тим, що відповідав за наш район, місто Вовчанськ.

Тобто там навіть не директори ставили підписи, не

відділ освіти, а незрозуміло хто.

Мене не допускали до останніх нарад, я там

присутній не був, хоча, коли чув розмови, особливо від

директорів, які не погодилися, зрозуміло, на

співпрацю, вони задавали один одному ті ж самі

питання: як так можна, чи це законно, і куди з цим

папірцем можна влаштуватися. З нашими

документами про освіту можна було вступити до

вищих навчальних закладів де завгодно, а з цим

папірцем незрозуміло куди. Я думаю, з цим папірцем

навіть у російські школи або заклади освіти невідомо,

чи можна було влаштуватися.

Це більше на пропаганду працювало, що вони

прийшли, видали документи про освіту, хоча

здавалося, що це зовсім неправильно, незаконно і,

головне, незрозуміло.

На мою думку, мене здали свої ж колеги, зокрема

Сорокова Віра Михайлівна, тому що в мене з нею

часто виникали суперечки щодо всіх цих незаконних

дій, які вони творили. Їздили по школах, агітували

вчителів, кадровик трудові книжки заповнювала,

допомагала заповнювати документи про звільнення

незаконно директорів, які не погодилися на співпрацю.

Я розмовляв із нею з цього питання — я просто

прийшов і сказав, що за законодавством потрібно не

звільняти, а відправляти на простій, з виплатами, а

вони робили все, що їм казали росіяни. Після цієї

розмови, через декілька хвилин вона вийшла з кабінету

і, зрозуміло, розповіла все Вірі Михайлівні. І вже

наступного дня я потрапив на агрегатний завод.

Можливо, вам уже хтось надсилав це відео — його

показували на багатьох російських каналах у цілях

пропаганди. Там вона чітко розповідає, що вчителі

знають, що будуть викладати предмети вже

російською мовою, і директори знають, що це буде за

російськими програмами. Усе це на відео.

КЕРІВНИК ВІДДІЛУ ОСВІТИ ВОВЧАНСЬКОЇ МІСЬКОЇ РАДИ ДАЄ ІНТЕРВ'Ю РОСІЙСЬКИМ МЕДІА. 2022 РІК. СКРІНШОТ З

СЮЖЕТУ “РИА НОВОСТИ” 2022 РІК.

З інтерв'ю керівника відділу освіти Вовчанської міської ради для

російського телебачення [перекладено з російської]:

С.В: Викладання у нас з 1 вересня буде російською

мовою. Усі предмети будуть викладатися

російською мовою. Також у нас зберігається рідна

мова, тобто українська, якій також буде

приділено увагу.

І українська мова буде викладатися, і українська

література.

Журналіст: Скільки годин?

С.В: Українська література — 1 година на

тиждень, українська мова — 2 години на тиждень.

Викладачі ознайомлені з тим, що все буде

викладатися російською мовою, директори теж.

[...] Особливо в червні та липні, це був дуже

напружений і важкий час, коли надходили погрози

не лише через телеграм-канали чи вайбер, а й у

деяких офіційних українських ЗМІ. Тоді ще був час,

коли українські канали у нас працювали, і люди

дійсно боялися.

Боялися просто ходити на роботу, боялися, тим

більше, влаштовуватися на адміністративні

посади або просто бути вчителями. Оскільки

казали, що ось прийдуть наші, українці

повернуться, і тоді вам світить від 15 до 20 років,

і тоді з вами буде зовсім інша розмова. Тобто

серед шкільних колег навіть були такі працівники

відділу освіти, які так лякали директорів.

У результаті багато хто відмовився від роботи,

довелося шукати нових вчителів. За два місяці

проведено досить серйозну роботу, і на роботу

прийшли ті, хто хоче працювати.

Вона також зазначила, що «рідний язик» теж буде, на

предмети української мови і літератури виділяли 2-3

години. Директори, які не погодилися на співпрацю, після

звільнення, заходячи в школу, бачили цей розклад.

Предмети української мови і літератури ставили

шостим і сьомим уроками, щоб діти, так би мовити,

зовсім не вивчали їх.

СВІДОК NS04W

18

*Є також інформація, що представники

відділу освіти з російською охороною

ходили по класах, особливо в перші дні

викладання, і перевіряли, якою мовою

вчителі викладають і чи

використовують російські підручники.

Тобто, вони проводили перевірки.

Класні керівники викликали батьків і

запитували, хто погодиться, щоб діти

ходили до російської школи. Батькам, які

погоджувалися, надавали виплату в

розмірі 10 тисяч рублів.

Коли ми [після деокупації] зайшли у

відділ освіти, то бачили там ранці

лежали і якісь канцтовари. Вони також

роздавали ці ранці, а всередині були

буклети від «Єдиної Росії».

Тобто вони заманювали батьків. А тим,

хто не погоджувався відправляти дітей

до школи, погрожували позбавленням

батьківських прав.

До мене приїжджали батьки, чиї діти

навчалися в школі, де я викладав, просто

дізнатися, що зі мною. Вони також

розповідали, що до них приїжджали

директор і заступник, і казали, що якщо

діти не ходитимуть до школи, то через

три дні, якщо дитина не буде

відвідувати заняття, батькам

погрожували, що їх заберуть на

агрегатний завод, а дітей примусово

самі возитимуть до школи.

Вчителями вони тоді брали всіх підряд,

аби тільки відкрити школи. Тих, хто і 20

років у школі не працював. Є диплом, що

дозволяє викладати — значить, можеш

бути вчителем. Наприклад, на моє місце

взяли дівчину, яка зовсім не педагог. Вона

погодилася на співпрацю, аби тільки до 1

вересня відкрити школи. Коли мене

вдруге відпускали з агрегатного заводу,

ФСБшник запропонував іти працювати

директором школи.

Не вистачало і директорів, і вчителів, і у

відділі освіти теж не всі погоджувалися

працювати. Я кажу: "Не піду, хай шукає

кадровик".

Каже: "Та багато вчителів бояться, що

прийдуть ЗСУ і їх накажуть. Чи вони

дійсно вірять, що прийдуть ЗСУ?" Я

відповів: "Ну, мабуть, вірять, раз не

йдуть на співпрацю".

Він сидів у масці, тож я на його реакцію

особливо й не звернув уваги.

Вовчанський агрегатний завод

Ми їхали старим білим автомобілем, якщо я не помиляюся.

Мені не сказали, куди ми їдемо, але я і так все розуміла,

звичайно. Я більше переживала не за себе, а за свою дитину.

В голові крутилася лише одна думка: чоловік має приїхати

зі зміни, він приїде, а нас вдома немає. Я не знала, як

повідомити про це його батькам, сказати, де я є.

Ми приїхали, вийшли. Попереду йшов один, я йшла з

дитиною, а ззаду йшли ще троє. Я не оглядалася, можливо,

було направлене на мене дуло, але до спини його не

притуляли, тому я не впевнена. Коридор був вузький,

виставлений мішками. Я побачила, куди мене привели — це

був кабінет, а не підвал. Я спілкувалася з людьми, які

безпосередньо були в підвалі [агрегатного заводу], на

голому цементі. Я знаю, що це таке. Вікна в кабінеті були

закладені мішками. Там стояв стіл, стілець і шафа, схожа

на сейф. Вони взяли мої телефони й почали їх перевіряти. Їх

було четверо — всі у формі, з прапорами й шевронами. Двоє

в балаклавах, двоє з автоматами.

ФОТО МІСЦЕВОЇ ПРОПАГАНДИСТСЬКОЇ ГАЗЕТИ “ХАРЬКОВ Z”. 2022 РІК. НАДАНО РЕСПОНДЕНТОМ. 5 ЧЕРВНЯ 2024 РОКУ

РОСІЙСЬКЕ МЕДІА ТАСС ОГОЛОСИЛО, ЩО ГАЗЕТУ ЗНОВУ ПОЧНУТЬ ВИПУСКАТИ. ЇЇ ВИХІД ЗУПИНИЛИ ПІСЛЯ ДЕОКУПАЦІЇ

ХАРКІВЩИНИ ВОСЕНИ 2022 РОКУ.

*СВІДОК NS04W

СВІДОК NS01W

19

Мене допитував один із них, і він вів зі мною всю

розмову. Інші троє ходили туди-сюди, а він постійно

був зі мною в кімнаті. Потім зайшов ще один — не

слов’янської зовнішності, бородатий, розмовляв з

акцентом, не чистою російською мовою.

Він запитав: «Що ви підняли такий шум через те, що

залишили у вас у школі? Ваша школа — це вже наша

власність». Я відповіла: «Ну, я розумію, але ми

сподівалися до останнього, що повернемося і діти

будуть там навчатися». Він сказав: «Ну

сподівайтеся, надійтеся», — і вийшов.

Весь цей час зі мною переважно говорив той, хто мене

привіз. Почалося з того, чому я не хочу працювати.

Вони намагалися не так умовити, як з’ясувати, чому

я не йду на роботу. Наступним питанням було, чому

я не передала ключі від школи. Я сказала, що мені про

це ніхто не казав. Ось ключі, будь ласка. Він забрав

ключі.

Потім він почав говорити, щоб я подумала,

одумалася, чому я так з ними розмовляю, чому

поводжу себе «дєрзко». Це було тому, що я

розмовляла українською мовою.

Я пояснила, що я вчитель української мови, навчалася

в університеті й маю диплом вчителя української

мови. Мої батьки, царство їм небесне, віддали

останнє, щоб я отримала цей диплом. Вони сиділи без

нічого, адже це були 90-ті роки [період економічної

кризи після розпаду СРСР], коли я навчалася. Вони

сиділи без нічого, я знаю, через що вони пройшли,

заради того, щоб у мене була вища освіта, щоб я

працювала вчителем української мови.

Він мені каже: «Назвіть причини, через які ви не

можете перевчитися? Що там складного,

перевчитися?»

Я кажу: «На кого я маю перевчитися? На вчителя

російської мови?»

Я йому пояснила, що я по-іншому розмовляти не

можу. У нас так розмовляють. Не без того, я

використовую російські слова, суржик, у нас свій

діалект, схильний більше до російської мови, тому що

ми територіально так розташовані.

Він відповів: «Ну, вот, нєкоториє умєют

пріспосабліваться і переходять, а ви не хочете?»

Я кажу: «Ну, значить, можете вважати, що я не

хочу». Це була моя відповідь.

Він почав розповідати, як добре і прекрасно буде

працювати за їхньою [російською] програмою. Я

зрозуміла зі спілкування з ним, що він мав якесь

відношення до освіти.

УКАЗ ОКУПАЦІЙНОЇ АДМІНІСТРАЦІЇ ПРО НАДАННЯ РОСІЙСЬКІЙ МОВІ СТАТУСУ ДЕРЖАВНОЇ В ХАРКІВСЬКІЙ

ОБЛАСТІ. 2022 РІК. НАДАНО РЕСПОНДЕНТОМ.

Переклад з російської:

Указ про статус державної мови

місто Куп’янськ 03.06.2022

Відповідно до повноважень, передбачених

Положенням про Тимчасову громадянську

адміністрацію Харківської області, з метою

врегулювання відносин у сфері регіонального

документального забезпечення, права населення

на історичну спадщину, враховуючи інтереси

більшості громадян, які проживають на території

Харківської області, постановляю:

1. Встановити на території Харківської області

єдину державну мову для ведення

документообігу та діловодства, а також для

обміну кореспонденцією — російську мову.

2. Надати українській мові статус регіональної, без

обов'язкового використання.

3. Заборонити у спілкуванні з громадянами

встановлення вимог щодо переходу на

державну чи регіональну мову, окрім як

встановлено цим Указом.

4. Цей Указ набирає чинності з дня його

підписання.

Глава Тимчасової громадянської адміністрації

Харківської області

В.К. Ганчев

СВІДОК NS01W

20

Він почав питати: «Хто у вас пише ті програми? Хто

їх складає?» Я запитала: «Що не так з нашими

програмами?» Він сказав: «От, рускій язик». Я

відповіла: «Російську мову у нас вивчають». Він

продовжив: «Ви ж із 2014 року перестали вивчати

російську мову!» Я кажу: «Ні, ми не перестали». У нас

російська мова тоді була, і ми вивчали її з першого

класу.

Він почав розповідати, що в наших програмах

написано, ніби Чорне море викопав Ісус Христос. Я

відповіла: «Покажіть мені хоч в одному підручнику, де

це написано. Де ви це бачили?»

Потім він почав говорити, що у нас у 5-му класі

дають завдання з математики, які відповідають

рівню 9-го чи 10-го класу. Мовляв, уже в 5-му класі

програма надскладна.

Далі говорив, щоб я подумала про дитину. Вони вже

знали, що зять — військовий.

«Ви ж розумієте, що ваш зять військовий, і рано чи

пізно ви все одно будете тут».

Тоді вони [російські військові] вже почали рейди по

родинах, де знали, що є АТОвці або військові.

У нас виявилося багато «доброзичливців», які

вказували, де хто мешкає, де хто служить або

працює,

працює, хто був в АТО [Антитерористична операція

на Сході України, тривала з 28 квітня 2014 року до 30

квітня 2018].

Десь на початку липня, може 3-го чи 4-го числа, вони

приїжджали до сватів — до батьків зятя. Тоді вони

приїхали на БТРі, під’їхали прямо під двір, але їх

налякала собака. Там були дві великі вівчарки, і одна з

них була відв'язана, бігала по двору. Росіяни не

перелізли через паркан, але стукали по всіх вікнах. У

двір вони не зайшли, але з візитом вони були. Свати

були вдома, але встигли сховатися, зрозумівши, що

відбувається.

Він сказав, що рано чи пізно я опинюся на

агрегатному заводі. Це була катастрофа,

жахіття для людей. Просто сам факт того,

що хтось опиняється там. Багато людей, які

туди потрапляли, звідти вже не

поверталися.

Наостанок він спитав: «Чого ви підняли кіпіш з

приводу того, що залишили в школі? Що там

такого було незвичного?» Для нас це було

незвично. Після того, як вони [російські військові]

виїхали з приміщення школи, я написала заяву на

огляд території, бо там валялися якісь дроти,

незрозумілі речі. Я ж не могла йти туди й усе це

оглядати, не знаючи, чи там безпечно. Можливо, я

б там і залишилася [загинула], якби почала туди

лізти. Може, вони це спеціально залишили, щоб

спровокувати того, хто туди зайде. Мабуть, це й

малося на увазі, що я підняла кіпіш.

Дитина почала плакати. Їй не дали телефон, а в

ньому були закачані мультфільми, які могли б її

відволікти. Їй усе це набридло, вона не могла довго

там бути. Я її саджу на мішки, вона злазить,

походить, я потримаю її на руках, вона пострибає

на столі, постоїть — і все. Їй уже набридли ці

чотири стіни, вона почала плакати.

Він по рації комусь сказав: «Давайте, мабуть,

пожаліємо дитину». Це були слова, з якими вони

мене відпустили: «Давайтє, навєрное, пожалєєм

рєбьонка».

ВОВЧАНСЬКИЙ АГРЕГАТНИЙ ЗАВОД ПІД ЧАС АКТИВНИХ БОЙОВИХ ДІЙ НА ПІВНОЧІ ХАРКІВЩИНИ, ВЕРЕСЕНЬ 2024 РОКУ.

ФОТО: ГОЛОВНЕ УПРАВЛІННЯ РОЗВІДКИ МІНІСТЕРСТВА ОБОРОНИ УКРАЇНИ.

Перше, що мені хотілося зробити, коли я вийшла,

— це блювати, чесно. Друге — це страх, почалася

паніка. Це була остаточна крапля щодо рішення

виїжджати. Остання крапля.

СВІДОК NS01W

21

ВОВЧАНСЬКИЙ АГРЕГАТНИЙ ЗАВОД ПІД ЧАС АКТИВНИХ БОЙОВИХ ДІЙ НА ПІВНОЧІ ХАРКІВЩИНИ, ВЕРЕСЕНЬ 2024 РОКУ. ФОТО: ГОЛОВНЕ УПРАВЛІННЯ РОЗВІДКИ МІНІСТЕРСТВА ОБОРОНИ УКРАЇНИ.

Мені стало страшно. Це був день, я йшла додому, ми

пішли через парк. Дитина ще трохи погралася на

майданчику, щоб її якось відволікти. Ми були без

коляски, без велосипеда, пішки, я несла її на руках. Ви

самі розумієте, дитина у два з половиною роки ще не

дуже хоче сама ходити.

В мене був ступор. Почався страх переслідування,

тому що здавалося, що вони скрізь.

Майже всі директори там побували. Ті, хто

не пішов на співпрацю, майже всі пройшли

через це місце. Вчитель Варварівської

школи Струк — його досі немає. Потрапив

на агрегатний завод, і досі немає жодних

відомостей про нього. Де він, чи у полоні,

чи де — невідомо.

І я знала, що якраз у ці дні забрали мого сусіда — за

наводкою начальника відділу освіти. Коли ми в школі

передавали майно, нас запитали, де знаходиться

вулиця, на якій він проживає. Я зрозуміла, що це моя

вулиця, де розташований мій будинок. Я запитала:

«Який номер вам потрібен?» А він [російський

військовий] відповів: «Та неважливо, який номер. Нам

головне зрозуміти, де вулиця». І директорка школи,

куди ми передавали майно, дуже люб'язно пояснила, як

їхати від їхньої школи до цієї вулиці, де звертати, на

якому перехресті. Я вже тоді, ще в школі, розуміла,

що, мабуть, це стосується мене. Я на свою адресу

прийняла їхній пошук вулиці, подумала: «Раз ви

знаєте, де я мешкаю, чому одразу тут мене не

забираєте?» Але виявилося, що вони поїхали по мого

сусіда, який працював у відділі освіти, і питали його

адресу.

Серед працівників освіти на агрегатному заводі була

директорка однієї зі шкіл району. Я виїхала 11 липня,

вона виїхала 19 липня. Не доїжджаючи до одного з

блокпостів, її просто викинули з машини й забрали. У

Куп'янську теж була облаштована якась катівня. Де

саме — не знаю, але вона думала до останнього, що її

забрали в Куп'янськ. Потім, коли почала спілкуватися

з тими, хто там був, зрозуміли, що це було у

Вовчанську, на агрегатному заводі. Бо це був саме той

підвал.

Наш місцевий мешканець міста Вовчанська, Лаптєв

Дмитро, теж пропав безвісти. Його забрали ще з

перших днів, начебто на агрегатний завод, і про нього

також немає жодних відомостей. Де він і що з ним —

теж невідомо.

Терор і обшуки

*28 квітня до нас прийшли вперше. Це були з

«ЛНР». Вони спілкувалися з чоловіком. Ну, вони,

так скажімо, м’якші, ніж москалі, ніж росіяни.

Вони... Чоловік навіть у них запитував: «Що у

вас [відбувається]? Чому ви опинилися тут?»

Вони відповідали, що, якщо я не помиляюсь, то

23 лютого у них [оголосили] незалежність їхніх

цих квазіреспублік. І їх усіх наступного дня

мобілізували, зібрали та відправили сюди, на

Харківщину.

Вони просто забрали зброю. Сказали, що на

період цих військових дій вона буде зберігатися

у відділі поліції, а потім нам її повернуть. При

цьому вони ніде її не фіксували. Ми

запропонували їм зошит і ручку, щоб вони

могли записати і далі їхати.

Тобто не факт, що вони б повернули, наскільки

я розумію.

СВІДОК NS01W

*СВІДОК NS02W

22

ПРИМІЩЕННЯ ОДНІЄЇ З ВОВЧАНСЬКИХ КАТІВЕНЬ. В ВЕРЕСЕНЬ 2022 РОКУ. ФОТО: СЕРГІЙ БОЛВІНОВ

Тільки-но пообідали, дивлюся у вікно і кажу

чоловікові: «До нас "Z-ки" [приїхали]». Він ще не

встиг вийти, а вони вже всі були у дворі, повністю

перекрили всі виходи й входи. Це сталося 2 травня

[2022 року], вдруге до нас приїхало вже ФСБ. По них

видно було, просто. Коли приїжджали звичайні

[військові], вони поводилися по-іншому. По них

видно було, просто. У цих були шеврони, нашивки, і

вони поводилися, знаєте, так скажу грубо, ну борзо.

Їх було приблизно чоловік п'ятнадцять. Три

автомобілі. Форма літня військова, але не піксель.

Колір — від світло-зеленого з якимись візерунками

до темно-зеленого, такий коричнюватий відтінок.

Пам'ятаю, що були у кросівках, не в берцях.

Кажуть: «Хто тут живе?» Чоловік назвав. «Так,

давай, — кажуть, — жінку і сина сюди, на вихід».

Чоловік: «Будь ласка, не чіпайте батьків, вони вже в

віці».

У головного було не закрите обличчя, і всі

зверталися до нього «Міхалич». Йому було років за

сорок, волосся руде.

Він більше спілкувався з чоловіком. Ми тільки

вийшли, і його перше питання було: «Де старший

син?» Чоловік відповів: «На роботі». Він сказав: «Ну,

так, є така професія — Батьківщину захищати»

[цитата з радянського фільму "Офіцери"].

Вони приїхали й уже знали все наперед — куди їхали

і навіщо.

У школі могли сказати. Школа [керівництво школи]

видавала. Могла сільська рада. Коли до старости

приїхали [російські військові] і сказали, що потрібно

здати АТОвців, вона написала заяву на звільнення. На

її місце взяли мого однокласника, сина нашого

директора. Він теж міг здати.

Їх [російських військових] було дуже багато. Деякі з

нами спілкувалися, а інші стояли навколо у дворі з

автоматами, щоб ми не втекли, чи я не знаю для

чого.

Потім вони нас — мене, чоловіка і сина — розділили. Їх

було близько п’ятнадцяти, а нас троє. Щойно я

вийшла на двір, один з них уже виходив із підвалу і

запитав: «Хто в підвалі живе?» Я відповіла: «Ніхто не

живе». Він продовжив: «А що ви туди [речі]

позносили?» Я сказала: «Для себе, щоб підготувати

підвал [через обстріли]». — «А що, страшно?» —

запитав він...

А у нас там бінокль був. І вже один йде з тим біноклем.

Потім нас трьох розділили — сина, мене і чоловіка — і

почали допитувати.

Чоловіка одразу запитали: «Де кімната старшого

сина?» Чоловіка туди повели. З меншим сином ходили

по двору, все оглядали, його розпитували.

Мене теж повели по будинку. Перерили всі шафи,

рилися в усіх ящиках, дивилися все, що де було. Потім

СВІДОК NS02W

23

сказали: «Телефони сюди». Інтернету на той час

не було. Ми розуміли, що вони до нас приїдуть.

Фотографії зі старшим сином з випускного з

університету ми повидаляли. Де була форма

старшого сина, знаєте, новіша форма, ми її склали,

вивезли і заховали.Те, що було в гіршому стані, ми

все спалили. Це було дуже боляче. Дуже-дуже

боляче.

Коли воно горіло, я казала: «Суки москалі, щоб ваші

матері так само плакали над вашими формами,

над вами, як я». Знаєте, син ще змалку вирішив, що

буде військовим. Коли закінчив школу, він

однозначно сказав: «Я буду вступати [вчитися] на

військового».

Він хотів вступити на льотчика, але не пройшов за

зростом, бо був занадто високий. Коли навчався,

носив шеврони — перший курс, другий. І він їх

збирав, складав: «Мамо, глянь, у мене вже яка

колекція». І це все зберігалося. Я казала: «Я не можу

це спалити, як я це спалю? Це ж пам'ять, це історія

дитини.» Тож ми все склали, і мої батьки це

вивезли й заховали.

Я казала: «До нас точно приїдуть». Ми

розуміли, що це через те, що і я в школі

працюю, і чоловік депутат, і син

військовий.

Коли вони почали все шукати в будинку, знайшли

прапор України. Він лежав у нас — ми з ним на

Говерлу піднімалися, всюди їздили. Вони як червону

тряпку побачили, і кажуть: «Ти дивись, що в них є».

А чоловік відповідає: «Так, це ж державна символіка

України. У кожній країні вона є». «Скоро у вас її не

буде», — один із них сказав. Їм це дуже не

сподобалось, коли побачили прапор України. Чоловік

глянув на них, ну що ти їм скажеш? А який ще

прапор повинен бути у нас? Вони спочатку

подивилися на нього і кинули. Потім один каже:

«Дай сюди». Вони почали роздивлятися, чи немає

на ньому написів. Знаєте, як військові часто

пишуть на прапорах. Але на ньому не було нічого,

тож вони його знову кинули.

А на шафі я залишила нашивки [військові] сина. Ті,

що кріпляться на рукав. «Ти дивись, скільки такого

ми під Харковом розкидали», — сказав один із них.

Хотілося відповісти: «Добре, якби ти був під

Харковом, ти б уже десь гнив. Наші хлопці тебе б

уже поклали». Але казати нічого не можна.

ФОТО МІСЦЕВОЇ ПРОПАГАНДИСТСЬКОЇ ГАЗЕТИ “ХАРЬКОВ Z”. 2022 РІК. НАДАНО РЕСПОНДЕНТОМ. 5 ЧЕРВНЯ 2024

РОКУ РОСІЙСЬКЕ МЕДІА ТАСС ОГОЛОСИЛО, ЩО ГАЗЕТУ ЗНОВУ ПОЧНУТЬ ВИПУСКАТИ. ЇЇ ВИХІД ЗУПИНИЛИ

ПІСЛЯ ДЕОКУПАЦІЇ ХАРКІВЩИНИ ВОСЕНИ 2022 РОКУ.

З чоловіком [російські військові] постійно були в

кімнаті старшого сина. Коли нас допитували, то між

нами [військовий] бігав, як бігунок, і порівнював наші

покази всіх трьох. Один спілкується зі мною, потім

раз — підбігає до іншого, а потім ще до когось.

Ставлять запитання, раз — і пішов. Одне запитання

мені, інше — чоловікові чи синові. Вони постійно

порівнювали наші покази — чи ми брешемо, чи

говоримо однаково.

І потім один іншому каже: «Міхалич, поїхали, нам

тут нічого ловити». Що там про нас розповідали —

ми не знаємо. Чоловік був у Югославії, в ООНівських

військах служив, у школі викладав захист Вітчизни,

захист України. Ми не чули, чи вони знали, що він був у

миротворчих силах. Єдине, що хтось із односельців

казав росіянам, що чоловік партизанський загін

створив.

Вони перерили все, шукали, але нічого особливого не

знайшли. Вони поїхали, а ми залишилися в страху. І

цілу ніч ми з чоловіком не спали. Він каже: «Давай

виїжджати». Я відповіла: «Добре, я згодна, давай

виїжджати».

СВІДОК NS02W

24

*4-го травня — а приїхали вони до нас

2-го травня — ми взагалі не спали.

Обговорювали, як будемо виїжджати.

Комендантська година у нас

закінчувалася о 6-й ранку. Чоловік поїхав

на виїзд із Вовчанська, де збиралися

колони цивільних, які намагалися

виїхати.

Він запитав там, чи буде завтра виїзд.

Йому відповіли: «Так, буде». Він каже:

«Добре, ми теж будемо виїжджати

завтра». Це було о 6-7-й ранку. А вже в

обід ми почули, що цю колону

розстріляли росіяни. У тій колоні їхала

моя колега, ми разом працювали в школі.

Вона була трьохсота (поранена), а її

мама згоріла заживо.

Евакуація

Виїхали ми завдяки старшій доньці. Вона знайшла нам

перевізника, який займався евакуацією. Вони довозили нас

до Печеніг. У Печенігах ми переходили пішки міст, і там нас

уже забирали українські волонтери. Звідти до Харкова були

організовані автобуси для евакуйованих, які потребували

допомоги. Ми виїхали до Харкова, переночували одну ніч, а

на наступний ранок вирушили на Західну Україну.

Старша донька приїхала з Харкова за нами потягом, щоб

забрати нас, бо дорога була дуже важкою: з маленькою

дитиною, валізою, сумкою, рюкзаком і дитячим рюкзаком.

Вона [молодша дочка] була на руках, без візочка, без

велосипеда. Ми пройшли цей міст [у Печенігах] пішки,

дякувати Богу, що все вдалося.

Після цього знову постало питання, як

виїжджати. Ми могли тоді лише через

Росію. Але я питаю: «Як ми проїдемо?»

Люди, які їздили за продуктами,

розповідали, що там ФСБшники

ставлять тебе перед собою, сидять

двоє, беруть твій телефон,

підключають до ноутбука і починають

ритися в ньому. Навіть якщо ти

видалив контакти, вони знаходять їх і

питають: «Хто це? Що це?» Я кажу: «Як

ми проїдемо? Я навіть не уявляю».

Чоловік почав дізнаватися, і нам

сказали, що якщо до нас приїжджали ФСБ

і фотографували наші документи,

фотографували документи чоловіка, то

нас не випустять, або випустять і на

першому ж блокпості арештують.

Я кажу: «Треба трохи почекати, наші

хлопці прийдуть. Давай поки що

залишимося вдома і будемо

спостерігати, що буде далі». Найбільше

переживали через референдум.

Дивлячись на те, що відбувалося на

Донбасі, — після референдуму їм одразу

дали зброю і відправили сюди воювати.

Чоловік каже: «Я найбільше боюся, щоб

не стати з автоматом проти сина». І

ми, знаєте, планували, що якщо нас не

звільнять наші хлопці, то виїдемо перед

референдумом.

ЕВАКУАЦІЯ ЧЕРЕЗ ДАМБУ ПЕЧЕНІЗЬКОГО ВОДОСХОВИЩА. ФОТО: СКРІНШОТ ВІДЕО NEWSMAKER MOLDOVA . ЛИПЕНЬ 2022

РІК.

Я переживала тільки за те, що цей міст був зруйнований,

це були плити, через які треба було перестрибувати.

Тягнучи валізу й тримаючи її [молодшу дочку] за руку, вона

дивилася в річку, відволікалася. Я переживала тільки за те,

щоб вона не випустила соску, бо іншої у нас із собою не було.

Майже всю дорогу вона спала. Ми їхали дуже довго колоною

з Вовчанська. Одна з машин пробила колеса, і ми були

вимушені заїхати в Бурлук. Час для переходу моста в

Печенігах був з 12 до 15 години. Тобто до 12 ми мали пройти

всі блокпости й бути на краю моста, щоб пішки його

переходити. Ми виїхали о 5 годині ранку з дому. Машина

була повністю набита людьми, дитина на руках, і постійні

блокпости, постійні зупинки — це був просто жах.

Коли ми заїхали в Бурлук, на одному з блокпостів у нас

витрусили валізу й переглянули абсолютно всі речі. На всіх

блокпостах перевіряли телефони, і на цьому також. Один із

російських солдатів каже: «Ви що, училка?» Я відповіла:

«Так». Він питає: «А училка чого? Видно по вайберу.

Напевно, начальних класів?» Я відповіла: «Ага», думаючи,

що краще погодитися. Підходить ще один: «Що там?» Той

каже: «Нічого цікавого, просто училка». Мабуть, він щось

знайшов, бо в мене в Вайбері були групи по класах,

дистанційне навчання, все було в телефоні.

*СВІДОК NS02W

СВІДОК NS01W

25

ЗРУЙНОВАНА ЧАСТИНА МОСТА ЧЕРЕЗ ДАМБУ ПЕЧЕНІЗЬКОГО ВОДОСХОВИЩА. ФОТО: СКРІНШОТ ВІДЕО NEWSMAKER MOLDOVA . ЛИПЕНЬ 2022 РІК.

Ми доїхали десь без двадцяти дванадцята, може, о

пів на дванадцяту, лише до передостаннього

блокпоста. Там пройшли фільтрацію, і часу

залишалося обмаль на всі ці перевірки. Останній

блокпост ми пройшли дуже швидко. Росіяни

посадили нас у бус і довезли до самого моста, бо

відстань від останнього їхнього фільтраційного

поста до моста була ще велика.

Потім, наприкінці серпня, виїхала мама зятя разом

із сестрою. А мій чоловік, сват і батьки чоловіка

залишалися у Вовчанську. Чоловік переїхав жити до

батьків. 21 вересня [2022 року], після деокупації,

сват забрав мого чоловіка й його батьків машиною,

і вони всі приїхали до нас на Західну Україну. Ми всі

були разом. Спочатку жили в хостелі, потім

знайшли будинок і всі разом, як дружна велика

родина, мешкали там.

Пізніше ми їздили до Вовчанська. Перший раз ми з

донькою поїхали вдвох у листопаді [2022 року], а

вдруге — 23 грудня, коли мене поновили на посаді.

Моста не було, тому ми перепливали річку на човні

в Старому Салтові й забрали з собою кішку на

Західну Україну.

У селі залишалася ще моя тітка, мамина рідна

сестра. Ми пропонували їй виїхати з нами ще в

грудні, але вона погано ходить, перенесла дві

операції зі зміни суглобів. Тому не захотіла

виїжджати.

У січні 2023 року вона почала дзвонити й говорити,

що більше не може залишатися, адже обстріли

посилилися, ситуація стала небезпечнішою. Люди

теж почали виїжджати. Самі розумієте, літня жінка

в селі взимку. І в лютому 2023 року ми вирішили

повертатися до Харкова.

Ми повернулися, знайшли квартиру в Харкові, забрали

тітку, і зараз живемо тут. Батьки чоловіка також

повернулися до Харкова, у них своє житло. Згодом

повернулися й свати. Тепер усі ми в Харкові. Єдине,

зять зараз на передовій на нашому Харківському

напрямку, а донька поки ще там, на Західній Україні,

де має роботу. Як далі буде — подивимося.

Сподіваюся, що дійсно цей матеріал дійде

до своїх адресатів. Сподіваємося на

скорішу перемогу. Щоб була можливість

прокидатися не від тривог, не від

повітряних сигналів, а від бажання жити,

творити, відбудовувати свою країну.

Я, знаєте, якось після того, як усе це розпочалося,

особисто за себе скажу, переглянула всі свої

цінності, переглянула своє ставлення до всього.

Якщо раніше я жила на роботі й роботою, то

зрозуміла, що другої родини в мене не буде. І тепер

я, якнайбільше часу, хочу провести зі своєю

родиною, бо не знаю, що буде і як буде.

СВІДОК NS01W

NON-SENSATION 2024

26

потрібно — ми вийдемо звідси, а на даний момент

ми вдома» І я завжди говорила, що наші хлопці

[українські військові] прийдуть.

Я багато плакала, я говорила, що стільки не за себе

хвилююся, а дуже хвилювалася за старшого сина.

Чоловік при мені стримувався, а десь поїде — і як

хтось запитає: “А що там ваш [ім’я приховано]?”,

він не міг стриматися. У сина в першій половині

березня були дуже активні бойові дії. Навіть зараз я

згадую — це було просто дуже-дуже страшно.

Ще я у Фейсбуці виставила свою фотографію, де на

футболці у мене метелик в кольорах нашого

прапора.

Я з першого дня говорила, що ніколи не

буду їсти російський хліб, я буду їсти

українську землю.

ФОТО МІСЦЕВОЇ ПРОПАГАНДИСТСЬКОЇ ГАЗЕТИ “ХАРЬКОВ Z”. ОСТАННІЙ ВИПУСК ПЕРЕД ДЕОКУПАЦІЄЮ

ХАРКІВЩИНИ УКРАЇНСЬКИМИ ВІЙСЬКАМИ. 2022 РІК. ЗАГОЛОВКИ: “МАЙБУТНЄ КРАЇНИ ПОЧИНАЄТЬСЯ В

ШКОЛІ”, “ДОПОМОГА МАТЕРІАЛЬНА І ІНТЕЛЕКТУАЛЬНА”. СТАТТЯ, РОЗМІЩЕНА ВНИЗУ СТОРІНКИ,

ІНФОРМУЄ ПРО ВИПЛАТИ ДЛЯ БАТЬКІВ: 10 000 РУБЛІВ ЗА ВІДПРАВЛЕНУ У ШКОЛУ ДИТИНУ. ФОТО: СЕРГІЙ

БОЛВІНОВ.

*«Харьков Z» — газета була, і вони її роздавали.

Бачив я її вже після деокупації, і там якраз писали про

підготовку до 1 вересня, про саме 1 вересня. Були

фотографії, де дітям щось вручають, розповідали, як

було погано при Україні, про освіту і так далі. Те ж

саме я чув від Віри Михайлівни — про наші реформи в

освіті: «Що це таке?» і «Як при Совєтському Союзі

все буде», — все в тому ж дусі. Вона саме так і

розповідала.

*Свідок NS04W

1 вересня

**Дуже тяжко було 31 серпня. Коли ти завжди

готуєшся до 1 вересня, а тут ти просто, ну,

просто, ну, викинутий.

А взагалі, коли ми сказали з чоловіком, що не будемо

працювати, ми стали, знаєте, ізгоями. З нами

перестали спілкуватися. До кінця окупації не було ні

з ким випити чаю, ні з ким поговорити взагалі.

Приїдуть там мої батьки — от ми могли

поспілкуватися, а так друзі, з якими ми завжди на

відпочинок їздили, ну, дружили сім'ями, кажуть: «А

як ви збираєтесь тут жити? таких, як ви, тут

уже немає». Я відповідаю: «Як? Ми вдома! Буде

Мабуть, через тиждень після початку у нас пропало

світло, бо десь велися бойові дії, і світло перебили. Ми

три дні сиділи без світла, холодно було, виходили на

вулицю, сусіди приходили. Ми ще не розуміли, хто чим

дихає. Сусіди, друзі — ми всі жили разом, спілкувалися.

А тут раптом хтось із них починає підтримувати

москалів. І чоловік казав мені: розмовляй тільки з

такими, як ми, у кого діти там де і наш, з іншими

мовчи.

А я на початку у Фейсбуці почала репостити,

виставляти [проукраїнські пости і фотографії].

Чоловік зателефонував до Харкова знайомому, а той

каже: «Скажи їй, хай цього не робить. Ви ж розумієте,

ви в окупації, що може бути».

28 серпня я приїхала до директора. Кажу: «У мене в

кабінеті квіти, я їх пересаджу». А вона... «Ой, так

жалко, що квіти будуть без хазяйки». Я кажу: «Я скоро

повернуся». Вона: «Ну, ти ж розумієш, якщо

повернешся, то ми з заступником [з навчальновиховної

роботи] будемо в тюрмі сидіти». Я плечима

знизала. Вона: «Ну, ти ж нам хоч сухарів привези». Я

кажу: «Я вам сухарів ніколи не привезу. Я хліб віддам

тим, кому буде потрібний. Вам я ніколи не дам хліба».

Сіли ми в машину і поїхали.

Потім настало перше вересня.

У нас з самого ранку було дуже гучно [чутно обстріли].

До нас доходили ці звуки. Я кажу: «Боже, як можна

дітей збирати? Мабуть, нічого не буде в школі». А

пізніше ми дізналися, що проводили свято «1

сентября» [свято «1 вересня» російською] для


27

першого і для одинадцятого класу, і дозволили бути

присутніми їхнім батькам. Всі інші діти були по

класах.

Запустили з першого вересня два автобуси, які

підвозили дітей до школи. Також у кожну школу

були прислані військові з Росії, які знаходилися там

24/7. Директорка віддала їм свій кабінет, де вони

оселилися. Вони там спали, їли, жили.

І вже після деокупації, коли я спілкувалася з

прибиральницями, потихеньку розпитувала: «А як

було?» Вони розповідали: «Директорка нам

говорила: "Ви ж хлопців не ображайте. Я їх

підгодовую, і ви їм їсти приносіть"». За словами

сусідів, військові ходили прати речі й купатися до

заступника директора додому.

Також призначили охоронців із місцевих. Було

чотири охоронці. До школи пускали батьків, бабусь і

дідусів тільки за паспортами. Без паспорта не

можна було заходити.

Завезли підручники.

З першого по дев’ятий клас завезли підручники з

усіх предметів. Для десятого і одинадцятого класу

підручників до нашої школи не було. Ми вже

роздивлялися ці підручники. Всі вони були «Москва,

2022 рік». Щойно надруковані.

Був наданий наказ зібрати всі підручники

українською мовою і українську літературу.

Бібліотекар усе пакувала, зв’язувала в стопки. У

травні 2023 року я потрапила до школи і знайшла

ці акти про знищення. У них був перелік українських

підручників з першого по одинадцятий клас.

Художня література була підготовлена для

вивезення.

Але книги не вивезли — вони лежали в коридорі.

РОСІЙСЬКІ ПІДРУЧНИКИ, ЯКІ ЗАЛИШИЛИСЬ В ОДНІЙ З ДЕОКУПОВАНИХ ШКІЛ. НАДАНО РЕСПОНДЕНТОМ.

Тільки коли був рейд по нашому селу [22 липня 2022

року], росіяни забрали підручники «Українська мова» і

«Захист України».

На школі повісили також триколор. Ми коли

проїжджали повз і його побачили.

На перше вересня всім класним керівникам дали

сценарій, як проводити перший урок, що говорити. Я

просила вчителів дати мені подивитися — ніхто не

дав.

СВІДОК NS02W

Я знайшов рекомендації. Думаю, їх роздавали в кожній школі. Там звучить гімн Росії, потім виступає,

якщо я не помиляюсь, їхній міністр освіти. Далі якісь ще рекомендації, що розповідати: про мир, про

дружбу і так далі.

Це так, коротенько. І знаю, що коли ми зайшли в одну зі шкіл, в кабінет — думаю, це було в усіх

кабінетах, тому що в двох-трьох так було — то побачили повітряні кульки. Вони вже, звісно,

трошки здулися.

Але новий директор каже: «Подивись». Спочатку я не зрозумів, на що дивитися, але виявилося, що

кульки були кольорів російського прапора. Тобто вони знали, навіщо їх вішали.

СВІДОК NS04W

NON-SENSATION 2024

28

Уривки сценарію святкової лінійки 1 вересня

2022 року, залишеного на одному зі шкільних

комп'ютерів. Мова оригіналу — російська.

“Учитель: - Чи знаєте ви, що:

Минулого 2009 року відзначався Рік Сім'ї,

2008 рік був оголошений Роком Російської

мови,

а 2010 рік — Роком Учителя. Чому саме

вчителя, а не іншої професії? (Учитель дає

людям знання, які потрібні людині

протягом усього життя. Чим більший

багаж ваших знань, тим повніше та

цікавіше буде ваше життя. Тому професія

вчителя — найважливіша.) Вірно. Учитель

дає знання, а вони стануть вам у пригоді

на все життя. Як багато ви знаєте на

сьогоднішній момент, ми дізнаємося,

подорожуючи сторінками шкільного

життя.”

“Працівники відділу освіти по школах ходили з

охороною, заходили під час уроків у класи й

дивилися, які підручники використовуються,

що в зошитах записано. Я бачив ці зошити, і

там дійсно все було написано російською

мовою.

І коли я запитував своїх, знову ж таки, «колег»

у лапках, які пішли на співпрацю, кажу: «А як

же ви викладали?» Вони відповідали: «Ми

повторювали, ми повторювали все за минулий

рік». І всі так говорять, що тільки

повторенням займалися, хоча підручники ж

російські були.”

СВІДОК NS04W

29

ЗНИЩЕНА ВІЙСЬКОВА РОСІЙСЬКА ТЕХНІКА. НАДАНО РЕСПОНДЕНТОМ

Учні

*Я студентка, перший курс, спеціальність –

психологія.

Мене завжди вабила ця професія, мені завжди було

цікаво. Я читала книжки на цю тему, і мені

хотілося здобути освіту. Мені подобається

розуміти людей, я їх і так добре розумію. І хотілося

б дуже допомагати з такими проблемами, бо я

сама знаю, як це, коли тобі ні до кого звернутися, а

допомога потрібна. Тоді варто звернутися до

професіонала, щоб отримати не просто підтримку

друга, а дійсно допомогу, яка зробить тобі легше.

[24 лютого 2022 року] Ми були в селі, вдома всі. Це

було десь плюс-мінус 15 хвилин на п'яту годину

ранку. Ми прокинулися від дуже гучних залпів.

Спочатку ми не зрозуміли, що це було. Може, грім,

або щось почулося уві сні. Всі прокинулися, але звук

не припинявся. Мама тоді була на вулиці. Старша

сестра, молодший брат, молодша сестричка —

вони всі почали дуже сильно плакати, бо було

страшно, звук не припинявся. І мені теж було дуже

страшно, бо нічого не було зрозуміло. Але я

намагалася до останнього не плакати, бо завжди

якось намагаюся тримати себе в руках. Потім

мама зайшла, і ми в неї питаємо, що це таке. І вона

сказала, що все, почалася війна.

Ми від кордону напряму кілометрів 12, і дуже поруч

були ці звуки. І до останнього не хотілося вірити, бо

були якісь розмови, коли ми ходили до школи, що

війна почнеться. Ми думали, що такого не може

бути.

До останнього не хотілося вірити, думали, зараз

приїде наш шкільний автобус, і ми підемо до школи.

Але ж ні. Потім зателефонували вчителі й сказали,

що у нас в країні почалася війна: "Ви самі чуєте", і

до школи ніхто не піде. Потім ми взагалі боялися

вийти з дому на вулицю. А коли вийшли, тоді вже

був дуже чутний гул. Танки проїжджали по трасі, і

ці колони йшли, йшли, йшли. І звук взагалі не

припинявся, напевно, цілий день. І вони йшли, йшли.

Але нам, ну, пощастило, що наше село дуже

маленьке. І там тоді було дуже мало людей.

*СВІДОК NS05W

30

І воно знаходиться як у яру. І, ну, туди ніхто б не

поїхав. Нам пощастило.

Але ж тоді ще почали літати літаки в небі. Дуже

часто почали літати. І дуже-дуже гучно гуділи.

Потім і гелікоптери почали літати дуже низько.

Один пролітав так низько, що майже міг зачепити

телевізійну антену над домом.

Він летів так низько, що вуха закладало від звуку. І

можна було побачити обличчя пілота.

Мені на той момент було 14 років, старшій сестрі

– 15. А молодшим взагалі, одній було 9 років, а

іншому – 11. Ми ще діти були, і нам було дуже

страшно. Ми зовсім не хотіли, щоб тут була Росія,

бо вже й до того розуміли, що там, у Донецькій і

Луганській областях, йде війна. Ми ніколи не хотіли

навіть бачити росіян, а тим паче, щоб вони отак

до нас зайшли. [...]

Ми весною ще намагалися вчитися, нам передавали

на папірцях завдання, ми їх назад передавали, і

якось повчилися ще за українською програмою.

Потім настало літо, і знову були всі ці розмови, що

тепер росіяни зроблять тут свою школу.

Ми дуже не хотіли йти в цю школу, але коли

[російська окупаційна адміністрація] дізнавалася,

що хтось не хоче відправляти дітей до російської

школи, їх вивозили на Вовчанський агрегатний

завод. І було страшно як іти в російську школу, так

і не йти, бо, ну, якщо не підеш, вони потім можуть

щось із тобою зробити.

Забрали наше спокійне життя, спокій, якусь

віру, просто впевненість у завтрашньому

дні. Ти кожен день сидиш і трусишся, і не

знаєш: ось цей літак летить, і за секунду

тебе може вже не бути. Вони просто

ставляться до України, як... я не знаю, до

кого. Наче тут якісь раби.

Тут у нас в селі жила вчителька, яка їздила в школу

на велосипеді з нашого села, і ми тоді весною ходили

до неї. Вона давала завдання, потім ми їй

передавали ці листочки. І вона знову туди їздила,

або її чоловік їздив — хто як — і передавали.

Спочатку ми не зрозуміли, що вона прихильниця

Росії, але потім... Коли почалася ця російська школа,

в яку змусили нас піти, почали передавати російські

підручники.

Ми пішли в школу, думаючи, що вчителі

підтримають, що скажуть: «Все буде добре, все

буде, як було».

ПЕРШІ ДНІ ВІЙНИ. НАДАНО РЕСПОНДЕНТОМ.

Ми розраховували, що вони будуть нормальні й

дадуть нам якусь підтримку. Але, як виявилося,

майже всі, хто там були, пішли працювати на

Росію.

Ну, окей, вони пішли працювати за Росію, але їхні

проросійські погляди… Оця ж наша вчителька, що

весною передавала завдання, коли ми їхали зі школи

на автобусі, говорила з водієм: «Які гарні хлопці, які

вони добрі, вони тут навели порядок» і все таке. І

тоді було дуже, дуже неприємно. Кожного дня, коли

я їхала зі школи, я сідала на задні місця і плакала

всю дорогу, бо не хотіла ходити в ту школу. І з мого

класу залишилося лише три людини разом зі мною.

Я думала, що вони будуть нормальні, але вони теж

виявилися за Росію.

Наші сусіди, проросійська родина з нашого села,

пішли працювати в школу: хто сторожем, хто

кочегаром, прибиральником, завгоспом. Уся родина

пішла працювати за Росію. Я в класі розповідаю, як

не можу терпіти цих сусідів. І однокласниця питає:

«А чому?» Я кажу: «Тому що вони рашисти, тому

що вони за Росію». Вона відповідає: «А я теж за

Росію». І в мене тоді, не знаю, серце ніби

зупинилося, особливо після того, як я їм розповіла,

що я за Україну.

В школі були охоронці, стояла російська поліція, і

повісили тоді російський прапор на школу. І ця

охорона перевіряла, хто приносив із собою телефон.

І стало ще страшніше після того, як я розповіла,

що я за Україну, а виявилося, що однокласники теж

проросійські.

Був один учитель, він пішов працювати за

російською програмою, але мені було трохи

спокійніше, бо він мене підтримував і казав: «Це

ненадовго, це не назавжди» та все таке.

І мені було за нього страшно, що, наприклад,

однокласниця щось на нього скаже, і його звільнять.

А тих учителів, які не хотіли йти за Росією, теж

вивозили на Агрегатний завод, і вони просто кудись

зникали. Більшість із тих, хто лишився, пішли

СВІДОК NS05W

31

Ми, правда, тоді походили в школу днів, напевно,

чотири, бо перше вересня було у п’ятницю, потім

субота, неділя — вихідні, і після цього ми походили

ще пару днів, і все. І слава Богу, з тією школою ми

більше не бачилися. Хоча вони вже встигли роздати

підручники, повісити російські гімни, карту Росії, де

наші території були позначені як російські.

На тій карті була вказана дата, що її надрукували в

21-му році. І вже тоді ми там були Росією. Отже,

все це було заплановано. Крим у складі Росії,

Луганська, Донецька області, Херсонська, Запорізька

і десь половина Харківської — теж. Там було так, як

вони, мабуть, тоді планували: навіть більше

територій було зафарбовано як складові частини

Росії. І книжки теж вже були надруковані так, що

Харківська, Херсонська та інші області входили до

складу Росії.

А у старшої сестри в класі було близько десяти

людей. І там ніхто не виїхав. У тому класі, де була

Соня, моя старша сестра, більшість була за

Україну.

СВЯТКУВАННЯ 1 ВЕРЕСНЯ В ОДНІЙ ІЗ ОКУПОВАНИХ ШКІЛ ХАРКІВЩИНИ. ВЕРЕСЕНЬ 2022 РОКУ. ФОТО НАДАНО


працювати за Росію, а ті, хто не хотів, виїхали. І

ось цей учитель підтримував нас, казав, що Україна

скоро повернеться, що в нього є друзі — військові в

ЗСУ, і друг, і подруга, і він із ними зв’язувався. Вони

казали йому, що скоро щось буде, вони вже знали

про цей наступ [звільнення Харківщини з-під

російської окупації]. Це виглядало як нонсенс, що він

пішов працювати за Росію, але було дуже приємно,

що хоч хтось нас підтримував.

Потім було за нього трохи образливо, бо його

вважали зрадником і таке інше, хоча він сам казав:

«Ну, просто я так подумав, щоб вам було легше, як

вам буде тяжко, ну, щоб якось облегшити

[навчання у російській школі]». Він теж думав, що

всі тут — за свою Україну, а не за вбивців.

Ну, і ми в ту школу скільки там днів походили — я

не пам’ятаю, навіть тиждень не провчилися. Було

9 вересня, коли в нас була так звана «евакуація зі

школи», бо тоді їм повідомили, що ЗСУ десь

неподалік, вже підходять до Куп’янська.

Вони всі такі були налякані, всі вчителі ледь не

плакали, прапор [російський] швиденько знімали зі

школи. І тоді це був єдиний день, коли я їхала зі

школи, і не плакала в автобусі — я була така рада,

що тепер плачуть вони, а не я.

У молодших [брата і сестри] також майже всі

однокласники були за Україну. І це все, звісно, не

подобалося [вчителям].

Всі діти хотіли, щоб окупація якнайшвидше для нас

закінчилася.

Коли вони розмовляли з учителями про те, що це

окупанти, що це вбивці, деякі вчителі говорили, що

вони нас "врятували від нацистів", що Росія тут

назавжди, що вони нас захистять. Казали, що якщо

"прийдуть назад нацики", то вони нас усіх

поріжуть. Це був просто капець.

Я, як єдина за Україну в класі, де інші були за Росію,

намагалася взагалі мовчати. Був тільки один

учитель, який підтримував і з яким можна було

поговорити. Він розповідав про своїх друзіввійськових.

Він знав, що я за Україну, і з ним я могла

поговорити. А більше ні з ким — я намагалася

мовчати.

Нам сказали, що кожного понеділка буде лінійка, і

ми будемо ставати та вчити гімн Росії. Увімкнуть

музику, і нам треба буде його співати. Ну, слава

Богу, ми до наступного понеділка вже не дожили в

цій школі.

Я не знаю, хто б його вчив і співав. Ми точно не

вчили б, може, вуха закривали б, не знаю. На школу

повісили російський прапор, і ось ці охоронці,

російські, стояли.

СВІДОК NS05W

32

А потім у лютому зранку біля моєї тітки, де вже

була моя сестра, розбомбили сусідній будинок

КАБами. У тітки теж пошкодили будинок, бо дах

зруйнувався. Вони всі живі, хоч і стелі обсипалися.

Вони зібралися з сусідами виїжджати. Дуже

здружилися під час війни, бо тітка, яка працювала

вчителькою, не пішла до [російської] школи на

роботу. Сусідка, теж вчителька, не пішла, і сусід,

чоловік, хоч і вчитель, також не пішов.

Вони зібралися з сусідами виїжджати, речі вже були

в машині. І тоді сталося влучання КАБом: один

снаряд прямо влучив у машину, і другий в дім.

І вбило тітку, дядька і сестру Соню. І все. Потім

російські канали виклали відео, зняте з літака, і

так написали, що 15 лютого в селі Чорне знищено

склад боєприпасів українських військових. Знищено

склад...

Ну і вони просто одразу померли.

ФОТО НАСЛІДКІВ ВЛУЧАННЯ СНАРЯДУ В БУДИНОК РЕСПОНДЕНТА.

Якби хтось поруч із ними голосно заговорив про

Україну, не знаю, що б сталося. Вони ж приїхали з

Росії, були тут як наглядачі. [...]

Після деокупації було спокійно, але влітку 2023-го

теж щось почалося — росіяни стали обстрілювати

сусідні села. І так сталося, що 13 липня, десь о пів на

першу ночі, коли хтось уже ліг спати, а хтось ще ні,

чуємо десь шість вибухів — бух, бух, бух, і все

ближче, ближче, і просто до нас у хату.

Просто в бабусі під ліжко "Град" [артилерійський

снаряд] залетів через стіну. Бабусю скинуло з

ліжка, вона впала, ліжко розвалилося, але, слава

Богу, він не спрацював, просто розбив стіну. Це

тоді був справжній шок: чуєш запах пороху, все в

диму, і цей звук... Дивлюся — стіна, дірка, а снаряд

лежить. Наступного дня тітка з дядьком приїхали

з сусіднього села, де вже жила моя сестра Соня, бо

вона поступила на перший курс і жила там. Дядько

допоміг — відновив стіну.

Потім було досить тихо. А потім взимку знову

почалося. Коли настав 2024 рік, почали

обстрілювати і сусідні села, і Вільховатку майже на

70% розбили.

Просто обстрілювали кожного дня тими "Кабами"

[керована авіабомба], і, напевно, артилерія

діставала туди теж.

Бо це було пряме влучання в будинок, хоча вони вже

не в будинку були. Вони збиралися поїхати, і вже

біля машини, можливо, ще закривали хату чи що,

сусіди вже були в машині. Всі чекали на виїзд.

Першим мав їхати дядько Сергій, бо він краще знав

дорогу. Вони збиралися їхати в Харків в квартиру

дочки, бо зранку сильно пошкодило будинок, і було

страшно залишатися, бо могли бути повторні

обстріли, і все таке.

І вони просто вже зібралися їхати, і все, і ці кляті

рашисти їх убили. А потім, коли був похорон, ти

ховаєш три труни, і вони всі в чорних пакетах,

навіть не побачиш їх востаннє. Під час похорону,

коли вже на кладовищі збиралися ховати, вони

обстрілюють поле, і навіть поховати спокійно не

дали.

Це просто такий жах. Я не можу навіть пояснити,

як я їх ненавиджу, це так боляче пережити.

Хотілося просто заснути і прокинутися, щоб

всього цього не було. І ніхто ще не знає, що

доведеться пережити далі. І коли в українських

[телеграм] каналах викладають, що був обстріл,

загинули люди, і ці рашисти в коментарях пишуть,

що так їм і треба, це просто розриває душу. За що

таке? Хто заслужив таке пережити? І коли тобі

ще кажуть, що тобі так і треба...

Я просто ненавиджу, бо все життя зруйновано.

Війна почалася, і вже все було зруйновано: ти не

знаєш, що буде з твоєю країною, що буде в

майбутньому, що взагалі буде з тобою через

хвилину. А коли забирають найдорожчих людей, це

просто такий жах. Це дуже боляче, дуже складно.

СВІДОК NS05W

33

Як змінилися учні після початку

повномасштабного вторгнення?

По-перше, діти стали більш зібраними. Раніше ми могли повторити щось декілька разів,

а зараз достатньо сказати один раз, і вони розуміють. Щодо старшої школи: цього року

мені довелося випускати своїх учнів, хоча випускалися вони вже з іншої школи. Я мала

можливість спостерігати цих дітей з 2-го по 11-й клас кожного року. Вони росли у мене

на очах. Це діти, які дійсно готові віддати все заради того, щоб, у першу чергу,

повернутися додому, навіть на руїни, навіть на попелище. Але вони готові віддати все,

готові йти воювати, готові виконувати будь-яку роботу, щоб настала скоріша

перемога і щоб ми могли швидше повернутися додому.

Діти стали розуміти, що вони безпосередньо є учасниками цього процесу. Від цього нікуди

не дітися, бо так сталося — на їхній вік випала ця війна. Вони усвідомили, що мова — це

дійсно код нашої нації. Вони зрозуміли, що сусіди не завжди є тими, за кого себе видають.

Діти стали обережнішими. Зараз, в основному, я говорю про старших учнів, можливо, з

восьмого по одинадцятий клас. Учнів початкових класів ми намагаємось захистити й

огородити від цього всього, але вони теж все розуміють. Вони також прагнуть швидкої

перемоги й роблять усе можливе, щоб полегшити будні нашим воїнам: виготовляють

листівки, малюють малюнки, відправляють голубів, складають посилки — усе, тільки

щоб перемога настала якнайшвидше.

Діти змінилися, так, звичайно, діти змінилися. Є ті, хто, навпаки, став більш

заляканим. Вони бояться — звісно, бояться всього.

[Свідок NS01W]

Ну, подорослішали, тут питань немає. Стали якимись дорослішими, більш розсудливими,

більш мужніми.

Наші діти його не бояться. Ні ракетних обстрілів, ні коли проводиш урок, і лунає

повітряна тривога. Вони кажуть: «Проводьте, ми вже нічого не боїмося». Я відповідаю:

«Ні, так не можна, ховайтеся, бо своє життя — це найголовніше». А так, діти як були

дітьми, так і залишилися дітьми. Навчатися, як кажуть, дуже не хочуть, потрібно

змушувати. Усі ми такими були.


Діти не бояться помилятися, говорити щось. Вони чесно висловлюють свою думку,

критично все осмислюють. Діти дуже розумні, з ними непросто — їм неможливо просто

сказати, що ось так треба зробити, потрібно пояснити, чому так треба. Вони дуже

змінилися. Будуть відстоювати свої права. Тобто рівень громадянської освіти в Україні,

навпаки, виріс із війною. Люди стали більш свідомими власних прав і прав інших.


NON-SENSATION 2024

34

може він щось знає. І ми стояли з ним за двором,

спілкувалися.

Коли тут почали їхати машини з "Z", такі джипи. І

потім ще, як чоловік сказав, їхні "тигри" —

броньовики, на яких, знаєте, як мурах купа

військових. І вони перед нами звертають до одного

двору. Починають ставити драбину, перелазити

через паркан, гупати, стукати. І ми стоїмо, не

знаємо, що робити. Чоловік швидко зреагував,

відкрив капот у машині, ніби щось у машині

лагодимо. Потім ми закрили капот і просто

поїхали прямо, щоб не розвертатися назад.

Нам потім сказали, що там жила жінка, яка колись

працювала в когось із офіцерів Збройних Сил нянею

чи домашньою робітницею. Вона зателефонувала

йому, щоб допоміг виїхати її дочці. І цю розмову

було запеленговано росіянами, і вони приїхали та

забрали її. Вона сиділа два тижні в тюрмі на

агрегатному заводі.

Їздили, пеленгували, слухали. Навіть коли

комендантська година починалася, уявіть

собі: влітку, о 8 годині вечора, вже

комендантська. Нікуди не можна вийти.

ПІДНЯТТЯ ПРАПОРА НА ХАРКІВЩИНІ. ФОТО: ДЕРЖАВНА ПРИКОРДОННА СЛУЖБА.

9 вересня в школі вони провели свято до дня

фізкультури [традиційно відзначається в Україні у

другу суботу вересня]. Знаєте, до війни це було

складно організувати, щоб і вчителі і директор

побігли крос. Директор, вона 59-го року народження

от їй було в цьому році 65, ну два роки назад, крос

побігла.

А 10 вересня… 10 вересня, знаєте, це взагалі, це просто

я готувала обід. Я готувала обід на кухні…

Деокупація

Знаєте, ми прожили цей період, ці 6,5 місяців, як в

ті репресії, що були при Сталіні в 1937-1939 роках,

— отак ми й жили. І, щоб не їздити «на зв’язок»

туди [в єдине місце, де ловив мобільний зв’язок], ми

вдома встановили інтернет. Тому що, коли їздили,

там стояли машини з прослушками.

Вони контролювали. І якщо ти щось не так сказав

десь, навіть по телефону, вони все це

відслідковували. Приїжджали й забирали людей. У

нас найболючіше питання було — як виїжджати,

що робити. І ми поїхали до знайомого, який їздив у

Росію, щоб у нього дізнатися, як можна виїхати,

І вони їздили по вулицях, дивилися, щоб нікого за

двором не було, запускали дрони, теж відслідковували.

І якщо бачили, що хтось десь сидить, одразу

приїжджали. Патруль під'їжджав, розпитував: як

живете, чи берете гуманітарку. Могли навіть

забрати до в'язниці.

Ми тихенько встановили вдома інтернет, увімкнемо,

пропишемо, що з нами все гаразд, і вимикаємо. І от

чоловік увімкнув інтернет, а йому наші знайомі

хлопці з ЗСУ пишуть: «Бойова готовність №1, ми вже

поруч». Він до мене прибігає: «Давай швиденько погріб

готувати!». Я починаю кричати, верещати,

стрибати. Він до мене: «Що ти робиш? Треба

швиденько [готуватися]». Я кажу: «Я все зроблю.

Почекай, дай [нарадуватися]». Просто не передати.

У нас всі говорили: «Та нас просто так не здадуть.

Тут уже Росія на 200% назавжди». А ми, ну, почали

домовлятися за меншого сина, щоб він через Печеніги

вийшов. Нам сказали, що це можна зробити за 500-

600 доларів. Кажу: «Давай спробуємо. Син хай вийде.

Якщо все нормально, візьмемо з собою по валізі та

підемо. Залишимо машини, все залишимо, вийдемо».

І тут хлопець приїжджає й каже, що Печеніги [переїзд

на підконтрольну Україні територію] закрили. Ми не

зрозуміли, що сталося. А виявляється, наші пішли в

контрнаступ.

СВІДОК NS02W

35

І потім москалі почали тікати 10-го числа. До нас

друзі мали приїхати. Вони дзвонять: «Ми не

приїдемо, обставини змінилися». А вони

підтримували Росію, ми цього не розуміли. А коли

потім це почало вияснятися, Боже, це все!

Дивимося, машини тікають. Зетки тікають. Наші

колаборанти з ними тікають. Це була субота.

У неділю — тиша. Ми взагалі нічого не розуміли, бо

зв'язку не було. А в понеділок почали люди

приходити й казати: «Ми бачили наших хлопців

уже». ЗСУ вже заїхали у Вовчанськ. Ми з сином

полізли в погріб, дістали консервацію — огірки,

помідори, все, що було, зібрали в ящики. Кажу

чоловікові: «Поїхали шукати наших хлопців».

На вулиці моросив дощик. Вийшли у двір, тільки

ставимо ящики в машину, як заїжджає колона.

Колона наших хлопців на вулиці. Боже, не передати.

Сльози. А перед колоною хлопець військовий йде: «Не

хвилюйтеся, все добре. Все добре буде, ми вже вас не

покинемо». Я… Ну, не передати. Кажу: «Боже, як ми

вас чекали».

Потім минає час, чую, ідуть наші військові,

розмовляють між собою: «Ці макарони й тушонку

я вже не можу їсти». А у нас на вулиці ще три

жінки такого ж віку, як я. Я їх зібрала, кажу:

«Дівчата, як ми раніше корів пасли, отак будемо

їсти готувати: сьогодні я, завтра ти». І отак по

черзі вчотирьох готуємо їжу. Я через день по 15

хлібин пекла й віддавала їм. Вони просто кайфували.

Кажу: «Хлопці, що треба — приходьте».

Ми виїхали 10 травня [2024 року] через страх другої

окупації. Ми дуже підтримували й підтримуємо

наших хлопців.

Навесні на чотири села було приблизно до п'ятисот

людей. Чоловік допомагав розвозити хліб по селу,

їздив по нашому старостату, отримував хліб у

Вовчанську й розвозив по вулицях.

Влітку [2023 року] людей було більше, бо у нас

газове опалення, а газ ішов із Росії, яку у 2022-му

перекрили. Більшість людей злили воду з труб і

виїхали, а на весну повернулися, садили город.

Ми цього року теж посадили город: картоплю,

цибулю, моркву, буряк. А як інакше? Будинку вже

немає — розбитий і спалений. Це, мабуть, був

початок червня чи кінець травня. Ми їздити туди

не наважувалися. А цієї суботи чоловік їздив [кінець

вересня 2024 року] — мене не взяв, сам поїхав

подивитися своїми очима, що там відбувається.

Ми заїхали в будинок у 2014 році. Новий будинок.

Тепер усе згоріло, розбите навколо, будинку немає.

Речі найдорожчі вивезли. Найдорожче — це

фотографії. Трохи одягу. Головне, що ми живі й

здорові.

Потім почалися обстріли по селу. Спочатку

одні виїхали, потім інші. Залишилася зі

всіх, хто готував, я одна. Але я все одно

продовжувала готувати.

Потім обстріли стали сильніші. Ми відправили

родичів у Харків. Чоловік вивіз своїх батьків. Ми на

вихідні приїжджали до Харкова, а в будні дні були

вдома. Я продовжувала пекти хліб і готувати. Так

було аж до 10 травня [2024 року], поки москалі

знову не пішли [почався повторний наступ росіян

на північну Харківщину].

Допомагали хлопцям. Вони приходили купатися, я

їм прала речі, готувала їжу. Тільки-но військова

машина заїжджає, кажу чоловікові піти дізнатися,

що потрібно. Вони відмовлялися: «Та нам

незручно». Але я швидко каструлю супу наварю або

щось таке й відношу їм. Були львів’яни, були кияни.

Спілкуємося й до сьогодні з усіма.

РУЙНУВАННЯ В НАСЕЛЕНИХ ПУНКТАХ НА ХАРКІВЩИНІ. БЕРЕЗЕНЬ 2024 РОКУ. ФОТО: ОЛЕГ СИНЄГУБОВ /

TELEGRAM

СВІДОК NS02W

36

Non-Sensation. Піднята рука. Вчителі хочуть бути почутими

Transform your PDFs into Flipbooks and boost your revenue!

Delete template?

Save as template ?