Скачати весь журнал

Науковий журнал 

Тернопільського національного економічного університету 

Âèïóñê 3 (16) 

âåðåñåíü 2008 

Тернопіль 

ТНЕУ 

2008 

ISSN 1818-5754

Видання Тернопільського національного економічного університету 

Світ фінансів 

Випуск 3 (16) 

2008 рік 

Науковий журнал 

Заснований у травні 2004 року 

Журнал входить до переліку фахових видань 

Вищої атестаційної комісії у галузі 

економічних наук 

(постанова ВАКу України 

№ 2-05/5 від 8 червня 2005 р.) 

Затверджено рішенням Вченої ради ТНЕУ, 

протокол № 1 від “29” серпня 2008 р. 

Адреса редакції: 46004, м. Тернопіль, 

вул. Львівська, 11 (кафедра фінансів) 

Тел. 8 (0352) 53-39-69 

E-mail: svitfi n@tane.edu.ua 

http://www.fi nanceworld.com.ua 

Усі права захищені. Передрук і переклади 

дозволяються лише зі згоди автора та редакції. 

Редакція не завжди поділяє думку автора 

й не відповідає за фактичні помилки, 

яких він припустився 

© Тернопільський національний 

економічний університет, 2008 

Ãîëîâíèé ðåäàêòîð 

ЮРІЙ Сергій Ілліч, 

д. е. н., професор 

Здано до друку 10.10.2008 р. Формат 70х100/16. 

Папір офсетний. Друк офсетний. 

Ум. друк. арк. 14,4. Друк. арк. 15,2. 

Тираж 500 прим. 

Çàñòóïíèêè 

ãîëîâíîãî ðåäàêòîðà 

КИРИЛЕНКО Ольга Павлівна, 

д. е. н., професор 

КРАВЧУК Наталія Ярославівна, 

к. е. н., доцент 

Ðåäàêö³éíà êîëåã³ÿ 

Алексеєнко Л. М., д. е. н., професор 

Андрущенко В. Л., д. е. н., професор 

Гончаренко В. В., д. е. н., професор 

Гуцал І. С., д. е. н., професор 

Дзюблюк О. В., д. е. н., професор 

Крисоватий А. І., д. е. н., професор 

Луцишин З. О., д. е. н., професор 

Луців Б. Л., д. е. н., професор 

Лютий І. О., д. е. н., професор 

Іващук О. Т., к. е. н., професор 

Адамик Б. П., к. е. н., доцент 

Безгубенко Л. М., к. е. н., доцент 

Дем’янишин В. Г., к. е. н., доцент 

Квасовський О. Р., к. е. н., доцент 

Кізима Т. О., к. е. н., доцент 

Мартинюк В. П., к. е. н., доцент 

Оленчик А. Я., к. е. н. 

Таранов І. М., к. е. н., доцент 

Свідоцтво про державну реєстрацію засобу масової інформації 

КВ № 12264–1148 ПР від 1 лютого 2007 р.

Світ фінансів 

Випуск 3 (16) 

2008 рік 

● Çìiñò ● 

ЗМІСТ 

АКТУАЛЬНІ ПИТАННЯ ТЕОРІЇ ФІНАНСІВ 

Володимир АНДРУЩЕНКО 

Податкова держава: генезис, концепція, еволюція 7 

Вікторія СІДЛЯР 

Диверґенція наукових теорій єдиного податку 16 

Тетяна КІЗИМА 

Бюджетні обмеження домогосподарств та їх вплив на прийняття фінансових рішень 24 

Віталій ПИСЬМЕННИЙ 

Самооподаткування: історичний досвід та сучасні проблеми 30 

Петро СЕМ’ЯНЧУК 

Інтелектуалізація праці у стратегії зростаючої економії від масштабу виробництва 37 

Володимир СВІРСЬКИЙ 

Роль фінансової системи у соціально-економічному розвитку держави 47 

ФІНАНСОВА ПОЛІТИКА 

Володимир ВИСОЦЬКИЙ, Василь КАЛИТЧУК, Алла СТАВИЦЬКА 

Вдосконалення управління грошовими активами єдиного 

казначейського рахунку в Україні 58 

Олег КОЛІСНИК 

Асиметрія територіального розвитку і міжбюджетні відносини: 

вплив на стан бюджетної безпеки України 64 

Алла ДВІГУН 

Рентна політика та її роль у реалізації фінансової стратегії держави 73 

Катерина ВИШНЬОВСЬКА 

Проблеми реформування системи охорони здоров’я в Україні 78 

Ігор СТЕФАНІВ 

Інноваційна політика держави 87 

ФІНАНСОВИЙ МЕХАНІЗМ 

Оподаткування – найбільш гнучкий і ефективний, 

але й небезпечний інструмент соціальних 

реформ. Тут необхідно чітко знати, що робиш, 

аби результати далеко не розійшлися з намірами 

Гуннар Мюрдаль 

Сергій ВОЖЖОВ 

Система регулювання банківської ліквідності як інструмент локалізації її надлишку 94 

Ñâ³ò ô³íàíñ³â. 3 (16), âåðåñåíü 2008 ð. 3


Олена ГРИНЬКО, Володимир ХОХЛОВ, Ганна КОРЯГІНА 

Управління кредитним ризиком банку на основі методу диверсифікації 99 

Галина ОСТРОВСЬКА 

Управління вартістю: сучасні інструменти оцінки корпоративної ефективності 106 

Олександр РУБАН 

Визначення справедливої вартості акціонерного капіталу українських компаній 118 

Сергій РИЛЄЄВ, Софія ЮРІЙ 

Напрямки удосконалення методики факторного аналізу ефективності 

використання оборотних активів 130 

Василь ДЕМ’ЯНИШИН, Аліна ТУЛЮЛЮК 

Проблеми сутності та складу видатків місцевих бюджетів 135 

Інна КОМАРОВА 

Оцінка ефективності бюджетної підтримки сільського господарства України 145 

Артем ВДОВИЧЕНКО 

Розрахунок інтегрального індексу інноваційного розвитку економіки України 154 

Ріта ЗАБЛОЦЬКА 

Особливості регулювання торгівлі послугами на багатосторонньому та регіональному рівнях 162 

ПОГЛЯД НА ПРОБЛЕМУ 

Андрій ПАНТЕЛЕЙМОНЕНКО 

Історичний досвід становлення та розвитку вітчизняної кредитної кооперації 170 

Наші автори 175 

4 Ñâ³ò ô³íàíñ³â. 3 (16), âåðåñåíü 2008 ð.

World of fi nance 

Edition 3 (16) 

2008 year 


CONTENTS 

Taxation is the most fl exible and effective, but 

also dangerous instrument of social reforms. It is 

necessary to know expressly what you do, that 

results do not divide far with intentions. 

Hunnar Myurdal 

THE ACTUAL ISSUES OF THEORY OF FINANCE 

Volodymyr ANDRUSHCHENKO 

Tax state: genesis, conception, evolution 7 

Viktoriya SIDLYAR 

Divergence of scientifi c theories of the single tax 16 

Tetyana KIZYMA 

Budget constraints of households and their infl uence on acceptance of fi nancial decisions 24 

Vitaliy PYSMENNYY 

Self-taxation in system of local fi nance of Ukraine 30 

Petro SEMYANCHUK 

Intellectualization of labour in strategy of increasing economy from scale of production: 

theoretical and mathematical aspect 37 

Volodymyr SVIRSKYY 

The role of the fi nancial system in social and economic development of the state 47 

FINANCIAL POLYCY 

Volodymyr VYSOTSKYY, Vasyl KALYTCHUK, Alla STAVITSKA 

The improvement of single treasure account cash management in Ukraine 58 

Oleh KOLISNYK 

Asymmetry of territorial development and interbudgetary relations: 

infl uence on the state of budgetary safety of Ukraine 64 

Alla DVIGUN 

Rental policy and its role in implementation of fi nancial policy of the state 73 

Kateryna VYSHNYOVSKA 

Reformation problems of the health protection system in Ukraine 78 

Ihor STEFANIV 

An innovative policy of the state is on the modern stage 87 

FINANCIAL MECHANISM 

Sergiy VOZHZHOV 

System of adjusting of bank liquidity as instrument of localization of its surplus 94 



Olena HRYNKO, Volodymyr KHOKHLOV, Anna KORYAGINA 

Bank credit risk management on the basis of diversifi cation method 99 

Halyna OSTROVSKA 

Value based management: modern instruments of corporate effectiveness evaluation 106 

Oleksandr RYBAN 

Calculating target value of joint stock of ukrainian companies 118 

Sergiy RYLEEV, Sofi a YURIY 

The trends of improvement in techniques of factor analysis of current assets effective 130 

Vasyl DEMYANYSHYN, Alina TULYULYUK 

Problems of essence and composition of charges of local budgets 135 

INNA KOMAROVA 

Appraisal of effi ciency of budgetary support of agriculture of Ukraine 145 

Artem VDOVYCHENKO 

Pragmatism of calculation of integral index of innovative development in Ukraine 154 

Rita ZABLOTSKA 

Features of adjusting of trade by services at multilateral and regional level 162 

VIEW AT THE PROBLEM 

Andriy PANTELEYMONENKO 

History experience of becoming and development of domectic credit co-operation 170 

Our authors 175 


● Àêòóàëüíi ïèòàííÿ òåîði¿ ôiíàíñiâ ● 

АКТУАЛЬНІ ПИТАННЯ ТЕОРІЇ ФІНАНСІВ 

ПОДАТКОВА ДЕРЖАВА: 

ГЕНЕЗИС, КОНЦЕПЦІЯ, 

ЕВОЛЮЦІЯ 

Володимир АНДРУЩЕНКО 

Розглянуто процес становлення податкової держави як форми сучасної державності, 

охарактеризованої за фіскальною ознакою. Обґрунтовано поняття і сформульовано визначення 

податкової держави, розкрито умови кризових явищ у її функціонуванні. Визнано 

пріоритет західної науки, підкреслено потребу в осмисленні феномену податкової держави 

в Україні. 

The making process of the tax state as a fi scal form of modern statehood has been considered. 

Concept is substantiated and defi nition of the tax state is formulated, crisis phenomena in 

functioning of the tax state are revealed. The priority of the western science is admitted, the 

necessity of comprehension of the tax state phenomena in Ukraine is emphasized. 

В усі часи одне з центральних місць у 

суспільній свідомості займали і займають 

податки, взагалі будь-які відчуження приватних 

ресурсів на користь держави. Важливі 

події економічної та соціальної історії 

пов’язані зі створенням і розвитком податкової 

держави (англ. – tax state, fi scal state; 

нім. – Steuerstaat; франц. – etat fi scale; рос. – 

налоговое или фискальное государство). У 

найзавершеніших формах податкові держави 

сформувалися на теренах західноєвропейської 

цивілізації. Однак феномени податкової 

держави властиві не лише дер жавам 

Заходу. В Україні окремі елементи податкової 

держави також відомі здавна на різних 

етапах її історичного існування. Зі здобуттям 

незалежності в Україні розвивається повноцінна 

сучасна податкова держава на принципах 

ринкової економіки, правової держави, 

плюралістичної демократії, громадянського 

суспільства. 

ВИНИКНЕННЯ ТА СТАНОВЛЕННЯ 

ПОДАТКОВОЇ ДЕРЖАВИ 

У фундаментальній колективній монографії 

“Походження і розвиток фіскальної держави 

в Європі, 1200–1815 рр.” автори виокремлюють 

чотири типи державності, фіскальні режими 

яких послідовно опиралися на трибути, домени, 

податки, і нарешті на сучасному етапі – податки 

і позики в комплексі з іншими платежами 

й надходженнями на користь держави. 

Фіскальною основою стародавніх держав 

були майнові й подушні податки, відомі 

у Римській імперії під назвою трибутів. У 

Середні віки, коли в Європі формувалися 

національні держави, останні стали власниками 

майна і монопольними держателями 

деяких комерційних прав, тобто володіли 

доменами (нерухомою власністю, здебільшого 

землями), а також виключними правами 

на певні види господарської діяльності 

(так звані регалії). За влучним зауваженням 



І. Озерова (1869–1942), коли того потребували 

історичні умови, вдавалися до фіскальної 

містифікації – “податок переряджали тоді в 

регалію” [6, 57]. Практикувалися навіть фіскальні 

стягнення з приводу деяких екстраординарних 

подій і людських вчинків. 

Так, наприклад, у середньовічній Німеччині 

імператор так званої Священної 

Римської імперії германської нації Фрідріх I 

Барбаросса (1152–1190) на правах імператорських 

регалій і виключних прав одержував 

доходи: від примусових стягнень з недостойних 

осіб та від майна осіб, які вступили 

в кровозмішані шлюби, а також засуджених і 

оголошених поза законом; від битих шляхів, 

суднохідних річок, портів; від рибних ставків 

і солеварень; від монетних дворів і міняльних 

контор; від справляння грошових штрафів 

і компенсацій; від безхазяйної власності; 

від трудових повинностей; від найдених 

скарбів; від пожертвувань на воєнні цілі 

[4, 454–460]. 

Основні податки 

Порядок 

запровадження 

Звичаєві 

податки 

Данегельд, таладж, 

воєнний податок 

Домовленість або 

вольове рішення 

Джерело: Barzel Y., Kiser E. Taxation and Voting Rights in Medieval England 

and France // Rationality and Society. – 2002. – Vol. 14. – No. 4. – P. 482. 

Такий широкий розвиток домени і регалії 

одержали через відсутність системи ефективного 

адміністрування податків. Тодішні 

фіскальні власті або максимізували державні 

доходи, діючи на межі здирства, або були 

фактично безпомічні в справлянні податків, а 

тому вимушені користуватися доходами від 

державних маєтностей і монополій. 

Уявлення про середньовічні податки у 

Західній Європі за ознаками порядку їх запровадження 

та особливостями адміністрування 

подано в табл. 1. 

Названі вище терміни потребують окремого 

роз’яснення. Данегельд (danegeld) – з 

Х ст. у прибережних країнах Західної Європи 

данина вікінгам (морським розбійникам скандинавського 

походження). Таладж (tallage) – 

поземельний податок на закріпачених селян. 

Воєнний податок (scutage) – буквально: 

податок на щит, грошова компенсація за 

звільнення від воєнної служби в Англії. Мувеблс 

(movables) – податок на рухоме май- 

Консенсусні 

податки 

Примусові податки 

Мувеблс, фоуедж Талья 

Голосування Вольове рішення 

Частота справляння Перемінна Перемінна Перемінна 

Витрачалися на 

Повторювальні, 

передбачувані, 

визначені цілі 

Нові суспільні 

проекти 

Проекти 

за рішенням правителя 

Ким змінювалися Невідомо Голосуванням Вольовим рішенням 

Хто ніс 

відповідальність 

Причина занепаду 

Зв’язок між податком 

і фінансованим 

проектом 

Характерні риси середньовічних податків у країнах Західної Європи 

Правитель 

Зміни суспільних 

обставин 

Орган голосування Рада 


і/або платник 

Потрясіння, 

невпевненість 

правління 


Втрата влади 

правителем 

Дуже сильний Сильний Незначний 

Парламент, станові 

збори 

Відсутній 

Таблиця 1 



но. Фоуедж (fouage) – буквально: податок 

на домашнє вогнище (очаг), форма податку 

на нерухоме майно у Франції. Талья (taille) – 

прямий поземельний податок у Франції. 

Вже в ту епоху так звані консенсусні 

податки приймалися голосуванням, непримусовий 

характер, по суті, мали і податки, 

які сплачувалися за звичаєм, що, однак, 

співіснувало з волюнтаристським принципом 

в оподаткуванні. Одні податки збирали 

постійно, другі – ситуаційно, для покриття 

конкретних затрат. 

Однотипні процеси фінансування державної 

діяльності комбінованими методами 

спостерігалися в Середні віки і на початках 

Нового часу і в Україні, як на тих територіях, 

що входили до складу Литви, Польщі, Росії, 

так і на землях, які контролювала Запорізька 

Січ. Так, ресурси січового скарбу формувалися 

за рахунок податків (мито, мостове, подимне, 

десятина та ін.), натуральних та особистих 

повинностей козачого й некозачого населення, 

доменів (лісові угіддя, сіножаті, пасовища), 

регалій (соляна, рибальська, мисливська) 

[2, 99–113; 7, 87–130]. Отож, в Україні протягом 

віків, які передували створенню справжньої 

податкової держави, розвиток фіскальних 

інститутів не випадає із загальноєвропейських 

процесів і тенденцій. 

В XI–XIII ст. в Італії, Німеччині, Франції, 

Англії на історичну арену виходить буржуазія, 

котрій судилося стати експропріатором феодальної 

державної власності, приватизувати 

останню. Будучи основними платниками податків, 

буржуазні верстви (“третій стан”) на 

цій підставі виводили своє право на політичну 

владу, як і вимогу позбавлення влади тих, 

хто до того мав привілей податкового імунітету 

(дворянство і духовенство). Економічний 

інтерес міщан-буржуа полягав у розподілі 

тягаря податків на все населення і створенні 

тим самим податкової держави – існування, 

діяльність та функції якої забезпечені головним 

чином за рахунок податків. 

На формування податкової держави суттєво 

впливав воєнний фактор, тому небезпідставні 

твердження, що поряд з економіч- 

ними й політичними причинами “податкову 

державу породила війна” [13]. Фінансування 

воєнних (і не тільки) видатків не вкладалося 

у можливості оподаткування, тому зумовило 

потребу в позиках, погашення яких потребувало 

нових податків. Так агресивна політика 

породила спіраль “війна – збільшення державного 

боргу – підвищення податків”. При 

все більшому залученні позик для фінансування 

державних потреб податкова держава 

трансформується в свій широкомасштабний 

різновид – фіскальну державу. З боку видаткової 

частини бюджетів фіскальна держава 

характеризується широкою диверсифікацією 

функціонального призначення і збільшенням 

видатків, особливо воєнних, а з другої 

половини ХХ ст. –видатків на соціальні 

цілі та розвиток фундаментальних наукових 

досліджень. 

Узагальнену картину трансформацій джерел 

державних доходів, еволюції функцій податків 

і розвитку фіскально-адміністративних 

технологій упродовж останніх 2,5 тис. років 

показано в табл. 2. 

Першими повноцінними фіскальними 

державами вже з XVII ст. стали Нідерланди 

й Англія – передові країни парламентської 

демократії, правового ладу, 

комерційного успіху. Дотепер високий рівень 

податків і державного боргу – неодмінна 

ціна демократично-правової державності, як 

і ознака щедрого фінансування соціальної 

сфери, забезпечення комфортних умов існування. 

Голландці, англійці, інші буржуазні 

нації Європи не лише дали приклад ділового 

прагматизму і звеличили матеріальний 

інтерес, а й перетворили оподаткування у 

фактор державної могутності та суспільного 

добробуту. 

Один із маловідомих фактів політичної 

та фінансової історії полягає в тому, що на 

перших порах у податковій державі політичні 

права, зокрема право голосу і право обиратися 

на державні посади, надавалися лише 

платникам податків на підставі податкового 

цензу. Так, за законом 1789 року у Франції 

до виборів допускалися лише так звані ак- 



тивні громадяни, до яких відносили тих, 

хто платив прямий податок у сумі не менше 

триденного заробітку. Решта мала статус 

пасивних громадян без права брати участь 

у виборах в органи влади, а також входити 

до складу національної гвардії. 

Наприклад, за призначення виборщиком 

депутатів Національних зборів (парламенту) 

треба було заплатити податок у сумі десятиденного 

заробітку, а також володіти нерухомим 

майном. Балотування в Національні 

збори потребувало внесення податку в 50 

ліврів [5, 129–130]. (14,5 г золотою монетою, 

що, за нашими розрахунками, в світових ці- 

Історичні епохи 

і групи країн 

Стародавні 

рабовласницькі держави, 

V тис. до н. е. – 

V ст. н. е.: Єгипет, 

Вавилон, Ассирія, Ізраїль 

та Іудея, Карфаген, Греція, 

Рим 

Середньовічна феодальна 

Європа, V – XV ст.: 

Візантія, Італія, Німеччина, 

Франція, Англія, Іспанія, 

Португалія 

Період зародження 

і розвитку промис ло вого 

капіталізму та буржуазної 

демократії, XVI – XIX ст.: 

Нідерланди, інші країни 

Західної Європи, США, 

Канада, Японія 

Період індустріального, 

постіндустріального та 

інформаційного суспільства, 

XX – початок XXI 

ст.: країни Західної Європи, 

Північ ної Аме ри ки, 

Південно-Схі д ної Азії, 

Центральної та Східної 

Європи 

Властивості оподаткування в ретроспективі 

Основні джерела 

державних доходів 

Воєнна здобич, 

данина, домени, 

податки (зокрема, 

майнові податки – 

трибути), позики 

Конфіскації, 

домени і регалії, 

податки, 

позики 

Контрибуції, 

податки, 

фіскальні монополії, 

позики 

Податки, 

соціальні внес ки, 

позики; в СРСР – 

відрахування від 

прибутків держав них 

підприємств, 

а також універсальний 

акциз (податок з 

обороту) 

нах на золото на початок 2008 року еквівалентно 

близько 450 дол. США). 

Особлива сторінка в становленні податкової 

держави – Сполучені Штати Америки. 

З першого моменту свого історичного існування 

США практично сформувалися як податкова 

держава. Приватноправові засади 

державних фінансів не були перенесені з 

Європи на американську землю. В британських 

колоніях у Північній Америці відразу 

складалася державність, фінансові ресурси 

якої залежали від податків, особливо з доходів 

фізичних осіб [11]. Тим самим у Новому 

Світі відразу відбулася метаморфоза дер- 

Функції податків 

Фіскальна 

Фіскальна, 

регулююча 

(методами, 

запропонованими 

представникам 

камералістики 

і меркантилізму) 


дистрибутивна, 

регулювання 

економічних 

процесів 

на макрорівні 


дистрибутивна, 

регулювання 

та стабілізація 

соціальноекономічних 

процесів 

на мікро- і 

макрорівні 


Стан ухилення 

від податків 

Приблизний облік 

об’єктів податків; 

однак, у Римі за обман 

фіскальних органів 

могли позбавити 

грома дян ських прав і 

продати в рабство 

Визначення об’єктів 

оподатку ван ня шля хом 

кадас трів та 

за зовніш німи 

ознаками; зловжи вань 

більше з боку збирачів, 

ніж платників податків 

Поступовий перехід 

до декларування 

доходів і майна; 

мораль на відраза від 

неправдивого свід чення 

доходів мінімальна 

Істотне зниження 

масштабів ухи лен - 

ня в західних країнах 

завдяки ком пен сації 

податків фінансуванням 

сус піль них 

благ (освіта, охоронна 

здоров’я, інфраструктура 

та ін.). 

Джерело: Складено автором для посібника: Ярошенко Ф.О., Мельник П.В., Андрущенко В.Л., Мельник В.М. Історія оподаткування: 

Навчальний посібник. – Ірпінь: Національна академія ДПС України, 2004. – С. 200. 



жавних фінансів у їх публічно-правову форму, 

що означало створення національної 

держави нового типу, тобто в фіскальному 

відношенні – відразу податкової держави. 

Основані на податках американські фінанси 

мали рішучу перевагу над доменами 

і регаліями в результаті менших витрат на 

адміністрування. Що важливо, – публічноправовий 

устрій передбачав демократично 

виражену згоду платити податки за принципом 

“no taxation without consent” (“ніяких 

податків без згоди на них”) – гасло, що замінило 

наївний клич середньовічних селян 

“Хай живе король, але без податку на сіль!” 

Відсутність такої згоди не раз призводила 

до повстання, провокувала й виправдовувала 

масове ухилення від податків. Безперечною 

ознакою заснування в Америці податкової 

держави стала також відмова США 

від податкових імунітетів – цього кричуще 

недемократичного привілею, соціально несправедливого 

фіскального архаїзму феодальної 

епохи. 

Таким чином, податкова (фіскальна) 

дер жава склалася за певних передумов. Поперше, 

минув час, коли державні видатки 

фінансували за рахунок ресурсів, одержаних 

від власне королівських доменів і регалій. 

Почалася епоха, коли, за влучними словами 

Карла Маркса (1818–1883), податки втілювали 

економічно виражене існування держави. 

По-друге, були ліквідовані численні податкові 

імунітети для привілейованих верств 

суспільства, оподаткування набуло всезагального 

характеру. Податкову державу утримує 

вся маса платників податків – підданих 

чи громадян, що і є першою фіскальною 

ознакою національної держави, справжнього 

“королівства платників податків” [10, 295]. 

По-третє, ідея податкової держави визріла в 

масовій свідомості, прийшло розуміння, що 

економічна і військова могутність держави, її 

авторитет і зовнішньополітичний вплив безпосередньо 

залежать від стану фінансів. 

Однозначного тлумачення часових рамок 

становлення податкової держави немає. 

Одні вважають, що це період від кінця 

Середніх віків до Великої Французької революції 

(1450–1789 рр.), інші віддаляють віху її 

зародження до часів славнозвісної Великої 

хартії вільностей (1215 р.), а завершують 

кінцем наполеонівської епохи (1815 р.). Так 

чи інакше, сучасні держави, в тому числі і Україна, 

– податкові або фіскальні держави. 

ТЕОРЕТИЧНА КОНЦЕПТУАЛІЗАЦІЯ 

ПОДАТКОВОЇ ДЕРЖАВИ 

Податки виникли на тисячоліття раніше, 

ніж були написані перші відомі нам наукові 

трактати на тему оподаткування. Розрив у 

часі між появою податкової держави і теоретичним 

осмисленням цього явища набагато 

коротший, тут лаг не перевищує століття. 

Вчення про податкову державу пов’язане 

з іменами економістів австрійського походження 

– Рудольфа Гольдшейда (1870– 

1931) та Йозефа Шумпетера (1883–1950), 

представників соціологічної школи в економічній 

і фінансовій науці. 

Гольдшейд ґрунтує своє дослідження 

на тому, що на ранніх стадіях розвитку державності 

– в античну епоху та Середні віки – 

держава була багатою, бо володіла землею 

та іншим майном. За таких умов вона могла 

утримувати саму себе, лише за екстраординарних 

обставин (війни, епідемії) звертаючись 

до податків. З часом починався процес, 

який Гольдшейд називає “експропріацією 

держави” [9, 203]. Дійсно, майнові права хоч 

і багатої, але марнотратної, нераціональної 

феодальної знаті, безумовно, заслуговували 

вилучення й передачі в ефективніше розпорядження 

під демократичним контролем. 

За Гольдшейдом, капіталізм створив матеріально 

бідну, позбавлену значного майна 

державу. Отже, існування держави має опиратися 

на фіскальну експлуатацію платників 

податків, – експлуатацію, давнішою від якої 

було лише рабство. Автор близько підходить 

до марксистського розуміння класової 

природи держави, вважаючи, що позбавлена 

власності держава (property less state) 

відповідає інтересам економічно панівних 

суспільних класів. З появою політичного 



контролю над державою її матеріальне багатство 

стало доступним для приватизації з 

боку буржуазних претендентів, багата держава 

стала їм непотрібною. Якщо докапіталістична 

держава матеріально покладалася 

сама на себе, то податкова держава цілком 

залежала від податків з приватного сектора. 

Кредиторам ста ло вигідно експлуатувати 

державу в фінансовому плані. “Таким чином, 

– пише Гольдшейд, – експлуатація з боку 

держави трансформувалася в експлуатацію 

її як податкової держави” [9, 205], не маючи 

власних джерел фінансових ресурсів, “держава 

стала не більш, ніж каналом для руху 

податкових платежів” [9, 207]. 

У відчуженні держави від власності Гольдшейд 

вбачав корінну суперечність капіталістичної 

податкової держави і пропонував 

повернути їй власність, – шлях, вочевидь, 

нереалістичний, бо немає жодної ознаки 

відмови від фундаментальної буржуазнодемократичної 

цінності: священного права 

на приватну власність. 

Після Гольдшейда найвагоміший внесок 

у вчення про податкову державу вніс 

Шумпетер. За словами останнього: “Податки 

не лише допомогли створити державу. 

Вони сприяли оформленню її. Податкова 

система стала тим органом, розвиток 

якого спричинив появу інших органів. За 

допомогою податкового законодавства 

держава підпорядкувала собі приватні 

господарства і забезпечила домінування 

над ними. Податок вносить дух грошей і 

розрахунку в усі закутки, де ним до того і не 

пахло, і таким чином стає творчим фактором 

державного організму, який створив податок” 

[12, 79]. Суттєву типологічну ознаку податкової 

держави Шумпетер вбачав у зростаючій 

важливості та новому значенні оподаткування 

і державного боргу в національних 

державах, що зумовлено посиленням централізованої 

влади, розширенням урядових 

функцій, активністю зовнішньої політики, амбіціями 

національних еліт. Зауважимо, що за 

цими ознаками й Україна вже належить до 

такого типу держав. 

Шумпетер – сучасник грандіозних історичних 

подій початку ХХ століття: Першої 

світової війни, розпаду чотирьох імперій 

(Австро-Угорської, Російської, Німецької, Турецької). 

В перші важкі роки самостійної Австрійської 

Республіки Шумпетер деякий час 

обіймав посаду міністра фінансів. Можливо, 

під впливом обставин цієї епохи науковій 

праці, написаній у 1917 році, він дав назву 

“Криза податкової держави” (“Die Krise des 

Steuerstaates”. 

За Шумпетером, соціально-економічний 

розвиток поряд з можливостями породжує 

також небезпечні ефекти і ризики: 

– підтримує сектантство, тобто ті відособлені 

від інтересів суспільства групи, 

котрі вимагають від держави все 

більше вигод, але самі не підтримують 

державу ні економічно, ні політично; 

– зумовлює зниження мотивацій до 

прибутку, що, в свою чергу, дестимулює 

виробництво; 

– спричиняє підвищені запити соціального 

характеру, що змушує фінансувати 

суспільний добробут за рахунок 

надмірного оподаткування; 

– сприяє морально-етичній деградації 

суспільства, в тому числі еліти. 

Зазначимо, що побоювання Шумпетера 

щодо старих ринкових демократій, у тому 

числі Австрії, не справдилися, проте в повній 

мірі мали місце у новоутворених країнах 

з економіками перехідного (від соціалізму 

до капіталізму) типу, особливо на теренах 

СНД. 

Шумпетер відмітив також дію так 

званої фіскальної ілюзії (fi scal illusion) – 

створюваний непрямими податками ефект 

приховування істинної норми оподаткування, 

тягар якого маскується цінами товарів та 

послуг і, зливаючись з ними, психологічно 

сприймається на рівні, нижчому від 

реального, а тому менше тривожить народ. 

За Шумпетером, природі капіталістичної 

демократично-правової податкової держави 

відповідає більш прозорий прибутковий 



податок. Війни ніколи не було б, дещо 

простодушно стверджував Шумпетер, якби її 

неймовірна фінансова вартість була видима 

відразу і відкрито перекладена на народ у 

формі прямих податків. 

Погляди Шумпетера можна пояснити 

обставинами епохи та його творчого 

життя. Проте його пророцтва стосовно 

історичної долі капіталізму виявилися надто 

песимістичними, а здатність податкової 

держави витримувати постійно зростаючі 

бюджети була ним недооцінена. З огляду на 

події другої половини ХХ ст. і початку XXI ст., 

складається інше уявлення про кризу податкової 

держави, яка може наставати у разі: 

– втрати державою здатності ефективно 

адмініструвати податки, повністю 

контролювати податковий процес; 

– надмірного одержавлення економіки; 

– перебільшеного розвитку фіскальної 

функції держави; 

– катастрофічних явищ макроекономічного 

характеру в енергетичній, екологічній, 

демографічній сферах, не 

кажучи вже про природні катаклізми 

небувалих масштабів чи війни. 

Так, неспроможність приборкати тіньову 

економіку, переслідувати і карати порушників 

фінансової дисципліни, яка була властива 

останнім рокам існування Радянського 

Союзу, котрий, до того ж, не був податковою 

державою в повному розумінні цього слова, 

спричинив крах СРСР. Державу, котра намагається 

підмінити собою економіку, прагне 

виконувати весь комплекс економічних і політичних 

функцій, неминуче очікує банкрутство. 

В світлі поглядів Шумпетера, соціалістична 

держава, котра володіє економікою, 

сама господарює і, не збираючи податків, 

живе за рахунок відрахувань від прибутків 

державних підприємств та організацій, а 

громадяни якої пасивно очікують на блага 

від держави, приречена. 

Однак, податки і в “нормальній” податковій 

державі повинні бути помірні. Щоб не стати 

економічним паразитом, держава може 

брати з приватного сектора лише стільки 

податків, скільки сумісно зі збереженням індивідуальної 

вигоди платників. Іншими словами, 

податкова держава повинна вимагати 

від платників не багато, щоб вони не втрачали 

фінансовий інтерес до виробництва, щоб 

рівень оподаткування не паралізував економічну 

енергію, не спричиняв деморалізацію 

суспільства. В іншому випадку настає криза 

податкової держави, коли податки руйнівним 

чином позначаються на економіці, способі 

життя і поведінці людей. 

Аналізуючи еволюцію податкових держав 

під дією конституційних, політичних і 

соціально-економічних факторів, американський 

дослідник Ричард Бонні (Boney) 

та його співавтори доходять висновку, що 

навіть сучасним податковим державам 

загрожує небезпека, якщо платники податків 

втратять довіру до урядів і/або настане паліч 

фіскально-адміністративних інститутів [14, 

2, 12]. Основою здорової податкової системи 

залишається забезпечення сталого економічного 

зростання, а звідси – і соціальної 

стабільності суспільства. Стан податкової 

держави тісно пов’язаний з адміністративною 

ефективністю державної влади, залежить 

від рівня організованості й етичної зрілості 


В своїй науковій концепції й реальній 

суспільній практиці податкова держава уособлює 

центральне значення оподаткування 

у державному житті, стверджує податки як 

фіскальну основу цивілізованого існування 

в умовах демократично-правового порядку. 

Отже, податкова (фіскальна) держава 

– це існуючий головно за рахунок податків 

орган виконання суспільних функцій 

щодо розміщення та (пере)розподілу ресурсів, 

регулювання соціально-економічних 

процесів засобами оподаткування та 

податкової політики. “Дві системи – податкова 

держава і капіталістична система 

– існують пліч-о-пліч, взаємно підтримуючи 

й формуючи одна одну, і водночас 

способи їхніх дій залишаються цілком різними” 

[12, 79]. Отже, податкова держава 

функціонально відокремлена від ринкового 



господарства, але в ролі адміністративноправової 

організації, призначеної для 

збирання податків, матеріально залежить 

від економіки, зберігаючи свій вплив на неї. 

“Liberte, Egalite, 

Fraternite” (“Свобода, 

Рівність, Братерство”) – знамените гасло 

Великої Французької революції (1789– 

1793 рр.), котре надихало людей на демократичні 

й соціальні перетворення, відомий 

історик державних фінансів Мікаел Квасс 

перефразовує наступним чином: “Liberte, 

Egalite, Fiscalite” [13] – “Свобода, Рівність, 

Фіскальність”. Нехай у дещо гротескній манері, 

але вдало підкреслено органічну єдність 

свободи, рівності та оподаткування. 

Адже ідеї свободи у державах Заходу виникли 

на ґрунті боротьби з не однаковим для 

всіх, а отже, несправедливим податковим 

гнітом. Саме королівське свавілля в сфері 

оподаткування підштовхувало американців 

до боротьби за незалежність, саме податкові 

негаразди були серед першопричин Англійської 

й Французької революцій, війни за 

незалежність США, інших подій соціальноекономічного 

і суспільно-політичного характеру 

в усьому світі. 

У кінцевому підсумку податкова держава 

сформувалася як закономірний результат загальної 

історичної тенденції неухильного відходу 

держави від безпосереднього володіння 

та управління господарськими об’єктами 

і, відповідно, від неподаткових доходів – до 

податкових. Не обминула ця об’єктивна ринкова 

тенденція й Україну. Зворотний рух від 

податкового принципу до одержавлення бюджетних 

доходів спостерігався лише в умовах 

командно-адміністративної економіки 

при соціалізмі. 

У концептуальному плані пізнавальна 

цінність поняття податкової держави найперше 

полягає в тому, що вже існуючий 

поняттєво-аналітичний інструментарій дослідження 

оподаткування (податкова система, 

податковий механізм, податкове право, 

податкова політика) істотно розширюється. 

Його доповнює поняття, що означає певний 

якісний ступінь розвитку демократично- 

правової державності, котру виокремлено за 

фіскальною ознакою. Завдяки цьому поняттю 

оподаткування набуває екзистенціального 

значення, тобто виходить на рівень питання 

про життя і смерть державного організму. Такого 

смислового потенціалу не мають ні податкова 

система, ні податковий механізм. 

Для українського читача ідеї та події, 

пов’язані зі становленням податкової держави 

на Заході, корисні й повчальні ще й тому, 

що вони співзвучні з проблемами і викликами 

сучасної вітчизняної дійсності. Зокрема, 

наголошують на загрозах національній безпеці 

з боку кризових явищ податкової держави. 

Створення національної податкової 

держави – велике надбання народів Західної 

Європи і Північної Америки, що знаходить 

там відповідне висвітлення у наукових 

трактатах на теми державних фінансів. 

Поняття податкової держави фіґурує серед 

текстів, які увійшли у наукову антологію 

класиків теорії державних фінансів [9, 202– 

213]. Однак в Україні податкова держава, її 

сутність і значення, за деякими винятками 

[3, 36–45], ще не належно осмислені у навчальній 

літературі. Тим часом в Україні вже 

складається повноцінна податкова держава, 

що потребує відповідних творчих досліджень 

вітчизняних учених-фінансистів. 

Література 

1. Андрущенко В. Л. Фінансова думка Заходу 

в ХХ столітті. – Львів: Каменяр, 2000. – 303 с. 

2. Андрущенко В. Л., Федосов В.М. Запорізька 

Січ як український феномен. – К.: Заповіт, 

1995. – 173 c. 

3. Андрущенко В. Л., Данілов О. Д. 

Податкові системи зарубіжних країн. – К.: 

Комп’ютерпрес, 2004. – 240 с. 

4. Берман Г. Дж. Западная традиция права: 

эпоха формирования: Пер. с англ. – М.: Изд-во 

МГУ, 1998. – 624 с. 

5. Кропоткин П. А. Великая Французская 

революция. 1789–1793. – М.: Наука, 1979. – 575 c. 

6. Озеров И. Х. Основы финансовой науки. 

Вып. І: Учение об обыкновенных доходах. – М., 

1917. – 544 с. 



7. Ярошенко Ф. О., Мельник П. В., Андрущенко 

В. Л., Мельник В. М. Історія оподаткування: 

Навчальний посібник. – Ірпінь: Національна 

академія ДПС України, 2004. – 242 c. 

8. Barzel Y., Kiser E. Taxation and Voting 

Rights in Medieval England and France // Rationality 

and Society. – 2002. – Vol. 14. – No. 4. – P. 

473–507. 

9. Classics in the Theory of Public Finance // 

Ed. by R.A. Musgrave, A.T. Peacock. – London etc.: 

Macmillan; New York: St Martin’s Press, 1967. – XIX, 

244 p. 

10. Kwass M. A Kingdom of Taxpayers: 

State Formation, Privilege and Political Culture in 

Eighteenth-Century France // The Journal of Modern 

History. – 1998. – Vol. 70. – No. 6 (June 1998). – P. 

295–339. 

11. Mehrotra A.K. Building the Modern 

American Fiscal State. – http://www.law.ucla.edu/ 

docs/akm_ucla_tax_sym.pdf 

12. Schumpeter in the History of Ideas // Ed. 

by Y. Shionoya and M. Perlman. – Ann Arbor: The 

University of Michigan Press, 1997. – 135 р. 

13. Taxation. History 1450–1789. – http:// 

www.answers.com/topic/taxation 

14. The Rise of the Fiscal State in Europe, c. 

1200–1815. – Ed. by R. Bonney. – New York: Oxford 

University Press, 1999. – XII, 527 p. 



ДИВЕРҐЕНЦІЯ НАУКОВИХ 

ТЕОРІЙ ЄДИНОГО ПОДАТКУ 

Вікторія СІДЛЯР 

Розкрито історичний розвиток наукових теорій єдиного податку. Досліджено основні 

позитивні та негативні риси моноподаткової системи, запропоновано використати існуючі 

переваги єдиного податку при застосуванні спрощених податкових технологій. 

Historical development of scientifi c theories of the single tax is exposed. Positive and negative 

lines of the monotax system is investigated. Existent advantages of the single tax for application of 

the simplifi ed tax technologies is offered to use. 

Вплив податків на розвиток економічної 

ситуації в країні важко переоцінити, адже 

значна частина доходів бюджетів формується 

саме за рахунок податкових надходжень. 

Відтак, існування податків зумовлено 

об’єктивною потребою виконання державою 

покладених на неї функцій і завдань. У цьому 

контексті знаковою є фраза на фасаді 

Міністерства внутрішніх доходів США: “Податки 

– це плата за цивілізацію”. Крім того, 

вони є суттєвим важелем державного регулювання 

процесів економічного зростання 

та соціального розвитку. 

За роки незалежності Української держави 

одним із найактуальніших питань 

функціонування економіки стала проблема 

побудови раціональної й ефективної податкової 

системи. У вирішенні її беруть активну 

участь науковці, уряд, політичні діячі, 

а також суб’єкти господарювання, котрі 

найбільше відчувають негативний вплив 

розбалансованої системи оподаткування 

на економічну стабільність у суспільстві. 

Задовольнити максимально потреби фіс- 

ку і врахувати вплив податків на економічне 

становище суб’єктів господарювання – 

завдання не з легких, як з'ясувалося. 

Основними перешкодами на шляху раціонального 

функціонування системи оподаткування 

є насамперед складність і суперечливість 

податкового законодавства, 

труднощі забезпечення економічної ефективності 

та соціальної справедливості при 

розподілі податкового навантаження в суспільстві. 

Історія економічної думки багата теоріями 

оподаткування, що відображають спроби 

теоретичного обґрунтування або вдосконалення 

податкової практики. Найбільш радикальними 

і яскравими з них, на нашу думку, 

є теорії єдиного податку. 

Серед наукових здобутків, що узагальнюють 

концептуальні засади теорії єдиного 

податку варто виокремити праці сучасних 

вчених-фінансистів В. Андрущенка, В. Вишневського, 

В. Пушкарьової, Л. Шаблистої. 

Ґрунтовні дослідження у цьому напрямку 

були зроблені класиками російської та світо- 



вої фінансової науки А. Ісаєвим, І. Кулішером, 

Ф. Меньковим, І. Озеровим, М. Соболєвим, 

А. Соколовим, І. Янжулом, а також Едвіном 

Селігменом, Луїджі Косса, Франческо Нітті. 

Проте деякі питання, що постають у процесі 

дослідження історії виникнення ідеї єдиного 

податку та розвитку на основі неї наукових 

теорій, потребують подальшого вивчення й 

обґрунтування. Тому метою статті є дослідження 

історичної ретроспективи дивергенції 

наукових теорій єдиного податку та їх вплив 

на формування сучасних підходів до побудови 

ефективної податкової системи, зокрема 

в частині, що стосується справедливості та 

простоти в оподаткуванні. 

В. Л. Андрущенко переконаний, що ідея 

єдиного податку завдячує початком античній 

епосі. У Стародавній Греції та Римі в перші 

роки їх існування всі види майна оподатковувались 

єдиним загальномайновим податком, 

який пізніше в процесі диференціації 

джерел та об’єктів оподаткування поступово 

розпався на різні податки [1, 159]. Звичайно, 

з подальшим розвитком господарства, у ході 

того, як національний дохід приймає різноманітні 

форми і види, що постійно змінюються, 

оподаткування повинно множитися 

і диференціюватися, стежити за змінами в 

оподатковуваних об'єктах, відрізнятися такими 

ж динамізмом та багатогранністю. Податкова 

система все більше і більше диференціюється, 

щоб задовольнити інтереси фіску, 

але паралельно відбувається спрощення 

управління податками внаслідок відміни малоефективних 

податків і заміною їх крупними 

й важливими в фіскальному відношенні. 

Отже, можна стверджувати, що поряд з диференціацією 

в оподаткуванні відбувається 

і свого роду інтеграція. 

Основним аргументом адептів концепції 

єдиного податку було те, що існує лише 

одне джерело сплати податків – національний 

дохід. При цьому, як зазначає А. А. Соколов, 

“оскільки існує тільки одне або практично 

одне джерело, то природно виникає питання, 

чи не є ця множинність податків надлишковим 

нагромадженням податкових форм, від якого 

ми без втрат або навіть з користю могли б 

відмовитися, замінивши всю різноманітність 

податків якимось єдиним податком”. Розвиваючи 

цю думку, вчений доходить висновку, 

що така ідея є нездійсненною внаслідок того, 

що теоретично національний дохід є один, 

проте на практиці він проявляється в різних 

формах. Неможливо звести оподаткування 

до якогось одного об’єкта, тому що жоден з 

них не дає можливості охопити весь національний 

дохід загалом [4, 41– 42]. 

Перші єдиноподаткові теорії виникли у 

Франції в XVI – XVIII ст. на основі ідеї про 

неприпустимість податкового імунітету дворянства 

і духовенства, тобто з метою залучення 

привілейованих класів суспільства до 

оподаткування. Зокрема, французький мислитель 

Жан Боден (1530–1597) розвивав 

думку, що крім митних зборів, достатньо одного 

загального податку на дохід. Інший видатний 

французький суспільний діяч Себастіан 

Вобан (1633–1707) у своїй книзі “Dime 

royale“ (“Королівська десятина“), яка вийшла 

в 1707 році, зазначав: “Нема нічого несправедливішого, 

аніж звільняти від податків 

тих, хто найбільш спроможний сплачувати 

їх, перекладаючи цей тягар на найменш заможних, 

котрі падають під ним, хоча він міг 

бути достатньо легким, якби був розподілений 

між усіма пропоційно засобам кожного“ 

[3, 159]. С. Вобан створює єдиний, загальний 

для всіх, незважаючи на стан і соціальне становище, 

податок. Теорія “королівської десятини“, 

за планом Вобана, стосувалася доходу 

від землеробства, промисловості та всіх 

інших джерел у розмірі від 5 до 10%, проте 

автор не заперечував існування мита, обкладання 

податком солі та інших зборів. 

Французький економіст П’єр Буагільбер 

(1646–1714) у своїй праці “Дослідження 

про природу багатств, грошей і податків” 

(1707 р.) переконував, що можна знищити 

практично всі податки, замінивши їх tailles 

foncié res (єдиний пропорційний податок на багатство 

– доходи і майно) [6, 250]. 

Очевидно, слід розглянути соціальноекономічну 

ситуацію в Франції у XVIII ст. Для 



покриття хронічного бюджетного дефіциту 

запроваджувалися щоразу нові податки, їх 

було кілька десятків. Непосильний тягар 

сплати як прямих, так і непрямих податків, 

пригнічував населення Франції, особливо селянство. 

Думка, що податок не повинен бути 

руйнівним, стала провідною в питаннях оподаткування. 

Роздумуючи над катастрофічним 

станом країни, передові сучасники приходили 

до висновку, що єдиний вихід – це підйом 

сільського господарства і насамперед його 

основної галузі – землеробства. 

В цей період французькими ідеологами 

боротьби проти застарілого ладу були енциклопедисти 

і фізіократи – філософи й економісти 

XVIII ст., які вважали єдиним джерелом 

доходу землю, а продуктивним видом 

діяльності – сільськогосподарську працю. 

Фізіорати, зокрема, вважали, що саме сільське 

господарство є єдиною галуззю, що 

створює багатство держави. Оскільки, на 

їхню думку, чистий (або додатковий) продукт 

створюється виключно в землеробстві, 

земельна рента є єдиною формою чистого 

продукту. Виступаючи за справедливість в 

оподаткуванні, Ф. Кене (1694 – 1774) відстоював, 

що земельна рента є єдиним джерелом 

оподаткування як істинний економічний 

“надлишок“, що отримують землевласники. 

Цей єдиний і прямий податок визначається 

на основі кадастру з урахуванням продуктивності 

землі. За Кене, цей податок повинен 

становити 2/7 земельного доходу. Фізіократи 

розрахували, що єдиний податок на землю в 

повній мірі задовольнить державні потреби, 

а всі інші податки необхідно скасувати, тому 

що в кінцевому підсумку вони перекладаються 

на чистий дохід від землі [2, 144]. Таким 

чином, вимога фізіократів увести уніфікований 

податок стосувалася мінімізації витрат 

на стягнення податків шляхом обкладання 

напряму тих доходів, що в кінцевому підсумку 

і несли податковий тягар. 

Практичного здійснення ідея фізіократів 

про єдиний поземельний податок не отримала. 

Навіть законодавці Французької революції, 

які були під сильним впливом фізіократів, 

не бачили можливості обійтися одним поземельним 

податком. Відома спроба маркграфа 

Баденського Карла-Фрідріха реалізувати 

ідею фізіократів на практиці, але цей експеримент, 

упроваджений у трьох баденских 

селах, не увінчався успіхом [7]. Найзнаменитіший 

представник фізіократів Анн Тюрго 

(1727–1781) також намагався втілити в життя 

основний фізіократичний принцип в оподаткуванні: 

шляхом встановлення єдиного 

податку перекласти весь тягар оподаткування 

на землевласників. Проте його намагання 

викликали лютий опір дворян і духовенства, 

економічна і політична могутність яких базувались 

на земельній власності [8, 18]. 

Формально основні положення податкового 

аспекту теорії фізіократів зводилися до 

того, що оподаткування має бути засноване 

безпосередньо на самому джерелі доходів, 

витрати на стягнення податків не повинні 

бути дуже обтяжливими, а справедливість в 

оподаткуванні має досягатися через пропорційні 

податки. 

У науковій літературі зустрічаються прихильники 

і єдиного податку на споживання. 

В 1780 році німецький економіст Йохан 

Пфейффер у праці “Антифізіократ“ висуває 

ідею єдиного податку на видатки. Пфейффер 

зазначає, що визначити витрати не так важко, 

адже їх взагалі важче приховати, ніж доходи. 

Визначати витрати можна було б так само, 

як і доходи, тобто частково можна було б керуватися 

декларуванням самого платника і 

зовнішніми ознаками, які вказують на витрати, 

частково покласти цю функцію на окремі 

спеціальні комісії. Пфейффер виставляє всі 

вигідні сторони податку на витрати: ця форма 

оподаткування найсправедливіша, оскільки 

на кожного накладається однакова жертва, 

цей податок не є штрафом для заощадливого, 

яким є прибуткове оподаткування, а, навпаки, 

спонукає до ощадливості. Податок на 

витрати не перекладається, не обтяжує промисловість, 

на відміну від існуючого способу 

оподаткування. Витрати на стягнення цього 

податку незначні і кожному платнику зрозуміло, 

скільки він платить державі [5, 287]. 



У ХІХ столітті податки перетворюються 

в головне джерело надходжень скарбниці 

держави і внаслідок ускладнення процесу 

організації справляння податків перед фінансовою 

політикою постає проблема спрощення 

податкової системи, відміни багатьох 

податків, їх уніфікація. Генрі Джордж (1839– 

1897) у книзі “Прогрес і бідність” (1879 р.) 

запропонував конфіскацію всіх рентних доходів 

подібно фізіократам. На його думку, це 

зможе усунути бідність та економічні кризи, 

тому що останні не що інше, як плоди спекуляції 

на земельних цінах. Це був би єдиний 

податок, оскільки, як стверджував Джордж, 

надходжень вистачило б на покриття всіх 

витрат держави. Незважаючи на те, що його 

пропозиції розуміли і тлумачили як спробу 

націоналізації землі, насправді він тільки запропонував 

оподатковувати чисту земельну 

ренту за вирахуванням доходів від покращення 

якості земельних ділянок. Єдиний 

податок Генрі Джорджа був задуманий для 

того, щоб звести нанівець ціну землі як простору, 

не зачіпаючи рентні доходи від власності, 

яка знаходиться на цій землі; його 

метою було зрівнювання всієї власності не 

залежно від її розташування [9, 77]. Перевагами 

такої радикальної реформи мали би 

стати простота справляння, фіскальна достатність, 

неможливість ухилення, стимулювання 

виробництва і багатства без згубного 

впливу оподаткування на працелюбність, 

ощадливість, соціальну справедливість. 

У 50-х роках ХІХ ст. у Франції склав утопічну 

теорію єдиного податку Еміль Жірарден 

(1806–1884). У своїй роботі “Податок” (1857) 

він запропонував єдиний податок на капітал, 

тобто замінити всю множину податків одним 

податком на майно, який, згідно з поширеною 

в ті часи теорією, є винагородою за страхування, 

за ті вигоди, якими користується платник 

від держави. Цінність землі, рудників, 

будівель, машин, кораблів, навіть тварин, що 

служать виробничим цілям, вважали вони, 

визначається їх продажною ціною. Одержана 

таким чином податна вартість така висока 

(200–300 млрд. франків), що податку в 1–2% 

було б достатньо для покриття всіх державних 

витрат Франції [2, 145]. 

Характерно, що Жірарден вимагає точного 

і правильного декларування кожним 

громадянином всього свого майна, під загрозою 

позбавлення платника прав на соціальні 

гарантії, інакше кажучи, невірне декларування 

майна спричиняє відмову в охороні з боку 

держави та втрати всіх прав. 

Російський економіст І. М. Кулішер, критикуючи 

теорію єдиного податку, вказує на 

очевидні її недоліки. Зокрема, якщо платник 

обраховує казну на одному податку, він не 

ухиляється і не в змозі ухилитися від сплати 

інших, тоді, як уникаючи єдиного податку, 

він звільняє себе від будь-яких обов’язків 

стосовно держави. Спокуса ухилення тим 

більша, чим вищий єдиний податок, а він повинен 

неминуче досягати неймовірних розмірів, 

настільки сильно обтяжуючи населення, 

наскільки збільшує ризик для держави. 

При багатоподатковій системі різні недоліки 

оподаткування розподілені між кількома податками, 

які нерідко компенсують один одного, 

а знайти ідеальний податок так само 

неможливо, як відшукати таку людину. Таким 

чином, І. М. Кулішер проголошує свого 

роду вердикт: “На заяви фантазерів, що 

вони мають намір поставити на місце impot 

inique (несправедливого податку) impot 

unique (єдиний податок), тверезі люди відповідали: 

l’impot unique est l’impot inique, – 

податок єдиний є саме податок несправедливий” 

[3, 148 – 149]. 

Пошук нових форм оподаткування в 

фінансовій науці на початку ХХ ст. призвів 

до виникнення концепції об’єднаного 

прибутково-майнового податку. В “Комуністичному 

маніфесті” (1848 р.) Карл Маркс 

(1818–1883) розраховував, що оподаткування 

доходів і майна за прогресивною шкалою 

витіснить усі інші податки. Проте Маркс 

прагнув створити таку систему оподаткування 

лише з метою знищення капіталу та капіталізму 

[3, 147]. Думка про єдиний прибутковий 

податок набула великої популярності 

серед науковців за рахунок простоти фіс- 



кальної техніки і переконливості. Такі проблеми, 

як заплутаність і дорожнеча фінансового 

управління, могли б бути усунені, якби 

був уведений єдиний прибутковий податок. 

Він дав би можливість справедливо розподілити 

податкове навантаження в суспільстві 

відповідно до оцінки доходу та платоспроможності 

платників. 

Концепції уніфікованої податкової системи 

зазнавали нищівної критики від часів їхнього 

виникнення і до сьогодення. Аргументи 

щодо абстрактності цієї теорії залишаються 

практично незмінними протягом багатьох 

років і вони підтверджуються фіскальною 

практикою. Серед критиків ідеї єдиного податку 

відзначимо П.-Ж. Прудона, Ф. Нітті, 

Е. Селігмена, М. Бржеського, Й. Кулішера, 

О. Ісаєва, І. Озерова, а також представників 

сучасної фінансової науки: В. Андрущенка, 

В. Вишневського, В. Пушкарьову, 

Л. Шаблисту та ін. 

Проте, незважаючи на докази нереальності 

застосування єдиного податку на практиці, 

сьогодні також висуваються теорії заміни 

мультибазисної системи оподаткування одним 

податком. Серед українських науковців подібні 

концепції створили В. Сенчуков, Ю. Кононенко, 

Г. Балашов. У Росії ідею єдиного податку 

відстоюють Д. Львов, А. Засухін та інші. 

На нашу думку, заслуговує окремої уваги 

теорія російського науковця Д. С. Львова, 

який пропонує кардинально змінити систему 

оподаткування в Росії і зробити основним 

джерелом податкових надходжень ренту. В 

цьому контексті він наводить переконливі 

аргументи, зміст яких полягає в тому, що, на 

відміну від багатьох інших країн, в Росії основний 

внесок у приріст сукупного чистого доходу 

робить не праця і навіть не капітал, а рента 

– дохід від використання землі, території 

країни, її природних ресурсів, магістральних 

трубопроводів, засобів сполучення (транспорт 

і сучасні засоби зв’язку), монопольної 

позиції виробників важливих видів продукції, 

що має підвищений попит на ринку. 

Наукові дослідження академіка Д. С. Львова 

показують, що на частку ренти в Росії за- 

раз припадає 75% загального доходу. Внесок 

праці в 15 разів, а капіталу приблизно в 

4 рази менший. Інакше кажучи, майже все, 

чим сьогодні володіє Росія, є рента від використання 

її природно-ресурсного потенціалу, 

її землі. Автор стверджує, що “рента – стратегічна 

зброя Росії, але для ефективного її 

використання необхідна інша податкова політика. 

Податкова система, в її традиційному 

розумінні, повинна була б виконувати в Росії 

лише роль доповнювальної рентні платежі 

системи” [10]. 

Абсолютно інакший погляд на реформування 

податкової системи Росії у вченого 

А. Т. Засухіна. В своїй монографії “Доходи і 

податки” він пропонує встановити один податок 

– на фактори виробництва (факторний 

податок), який стягується за єдиною 

нормою від витратної характеристики факторів 

виробництва – робочої сили і виробничих 

фондів. На думку автора, такий податок 

має відігравати не стільки фіскальну, скільки 

стимулюючу роль, оскільки, за його теорією, 

весь інтенсивний дохід буде залишатись на 

підприємстві. Державі вигідним буде такий 

спосіб оподаткування внаслідок того, що 

надходження до бюджету будуть наперед 

визначеними і гарантованими незалежно від 

результатів роботи підприємства. А. Т. Засухін 

передбачає в своїй теорії перехідної 

економіки, що в податковій системі, крім 

факторного податку, основне призначення 

котрого – стимулювати інтенсивний ріст 

валового доходу, повинні мати місце прибутковий 

податок, що має велике соціальне 

значення, а також акцизи, за допомогою 

яких можна обмежити споживання окремих 

товарів [11, 189–190]. 

В Україні на сучасному етапі становлення 

і розвитку ринкових механізмів господарювання 

в процесі реформування податкової 

системи також висуваються різні концепції та 

проекти. Для прикладу, народний депутат Ю. 

С. Кононенко разом з науковцями здійснили 

спробу проаналізувати стан і проблеми податкової 

політики та запропонували свій механізм 

трансформації від фіскальної податкової полі- 



тики до стимулюючої. В основі їхньої концепції 

лежить ідеологія стимулювання вільного підприємництва 

і збільшення кількості платників. 

Як наголошує сам автор, він подає ідею для 

колективного обговорення, як можна створити 

стимулюючу технологію розрахунку і сплати 

податків. Ю. С. Кононенко, не розкриваючи 

фінансово-економічні механізми формування 

податкової системи, пропонує перейти до 

єдиного податку, величина якого розраховувалася 

б диференційовано залежно від виду діяльності. 

Пропонується врахувати соціальноекономічний 

розрахунок середнього прибутку 

суб’єктів господарювання, стимулювання росту 

продуктивності праці, визначати за допомогою 

спеціальних інспекторів податкової служби 

суми податку, що підлягає сплаті [12, 48]. 

Очевидно, що автор реформаторського 

проекту не описує чіткої моделі функціонування 

єдиного податку, у нього відсутні 

ґрунтовні наукові розрахунки ефективності 

спрощених фіскальних технологій і можливі 

наслідки їх застосування, тому така теоретична 

конструкція ставить під великий сумнів 

можливість її практичного застосування. 

Ще один проект уніфікованої системи 

оподаткування пропонує директор Центру 

економічного аналізу Придніпровської асоціації 

ділового партнерства підприємців 

В. Сенчуков. За основу автор узяв концептуальні 

положення дослідження американського 

науковця А. Лаффера і розробив 

свою теорію оптимальної податкової системи, 

що містить тільки один податок. Він обчислюється 

як податок на додану вартість, а 

стягується як податок з продажів. На глибоке 

переконання теоретика, така оптимальна 

система оподаткування має лише переваги 

і її впровадження на практиці дасть 

змогу вирішити низку складних соціальноекономічних 

проблем, що накопичилися за 

нинішньої податкової системи [13]. 

З огляду на всі вищезгадані теорії єдиного 

податку, котрі пропонувалися науковцями 

і практиками в різні часи, слід зазначити, 

що причиною їх виникнення, головним чином, 

були такі негативні моменти в оподат- 

куванні, як несправедливість розподілу податкового 

тягаря в суспільстві, складність та 

заплутаність податкової системи тощо. 

Звичайно, уніфікована єдиноподаткова 

система має низку суттєвих переваг, чим і пояснюється 

її популярність. Серед головних – 

можливість максимального спрощення процесу 

адміністрування податків, а відтак і зменшення 

витрат як платника – на ведення обліку, 

розрахунок та сплату податків, подання звітності, 

так і держави – на здійснення податкового 

контролю, утримання фіскальних органів 

тощо. Також варто підкреслити, що єдиний 

податок забезпечив би визначеність для платників 

щодо сум сплачуваних ними податків, 

що практично неможливо при мультибазисній 

системі. Такий підхід, у свою чергу, дав би можливість 

критично ставитись до ефективності 

витрачання державою фінансових ресурсів. 

Проте, важко уявити, як за допомогою 

існування єдиного податку або хоча би кількох 

податків можна досягти справедливості 

в оподаткуванні, адже залежно від вибору 

об’єкта оподаткування тягар сплати податків 

буде припадати на окрему категорію платників, 

тоді як диференціація національного 

доходу передбачає існування різних податків, 

якими будуть обкладатися різні форми 

доходу. Якщо ж враховувати індивідуальну 

платоспроможність платників, то навряд чи 

можна досягти простоти в оподаткуванні. 

В процесі еволюції теорій єдиного податку 

розбіжності передусім стосуються вибору 

об’єкта оподаткування. Радикальними 

реформаторами пропонувалися в якості 

оподатковуваного об’єкта земля, капітал, 

видатки, майно рента, доходи. Проте, на 

наше глибоке переконання, в умовах розвинутого 

ринкового господарства нереально 

знайти такий об’єкт оподаткування, який би 

відповідав критеріальним вимогам побудови 

податкової системи, в той час як існування 

різних податків дає можливість збалансувати 

інтереси всіх суб’єктів оподаткування. 

Існує низка доказів нереальності застосування 

на практиці одного всеохопного 

податку. Противники уніфікованої податко- 



вої системи, зокрема В. П. Вишневський, 

наводять як теоретичні, з використанням 

економіко-математичних методів, так і практичні 

аргументи утопічності ідеї єдиного податку. 

Так, сучасна податкова система була 

б недосконалою без мита, акцизів, екологічних 

податків, внесків на пенсійне і соціальне 

страхування, тобто податків, які насамперед 

відіграють не фіскальну, а важливу 

соціально-економічну роль. Велике значення 

для держави має поділ податків на загальнодержавні 

та місцеві з огляду на забезпечення 

власними джерелами фінансових 

ресурсів органів місцевого самоврядування 

[14]. Крім того, не можна не враховувати 

загальні світові тенденції в царині оподаткування, 

які передбачають існування диференційованих 

податкових систем. Інтеграція 

до Європейського співтовариства ставить 

перед країнами з ринковою економікою завдання 

гармонізації систем оподаткування. 

Отже, наукові здобутки в теорії податків 

дають нам можливість зробити висновок, 

що система єдиного податку, незважаючи 

на її нездійсненність в сучасних умовах, 

має велику теоретичну і практичну цінність. 

Виникнення таких ідей у фінансовій науці 

стало відповіддю на надмірне і несправедливе 

оподаткування. Наукові дискусії щодо 

прагматики існування єдиноподаткової фіскальної 

технології, на нашу думку, не були 

безрезультатними. Сьогодні теорія єдиного 

податку стала основою в запровадженні 

певного типу оподаткування, який встановлюється 

для окремих категорій платників 

податків або деяких видів економічної діяльності. 

В Україні прикладом застосування теорії 

єдиного податку на практиці є спрощена 

система оподаткування, яка є компромісом 

між фіскальними інтересами держави та 

економічними інтересами податкоплатників. 

Загальні режими оподаткування через 

специфіку податкоплатників і деяких видів 

діяльності є надто обтяжливими. Практика 

останніх років свідчить про безперспективність 

намагань виправлення недоліків чинної 

податкової системи шляхом здійснення хоч і 

правильних, проте лише окремих змін в податкове 

законодавство. З метою спрощення 

та покращення умов сплати податків, зокрема 

для суб’єктів малого підприємництва, в 

Україні було запроваджено спеціальні режими 

оподаткування. 

Використання єдиного податку на практиці 

виправдовується тим, що загальний 

соціально-економічний ефект від нього більший, 

ніж сума тих несправедливостей, які 

характерні для єдиного податку. Разом з тим 

спрощена система оподаткування повинна 

існувати як альтернатива загальній системі, 

тобто за платником залишається право вибору 

щодо способу оподаткування. Альтернативні 

системи повинні застосовуватися з 

певними обмеженнями в часі, а також стосовно 

кола платників, видів господарської 

діяльності. Спрощений підхід в оподаткуванні 

дає можливість суб’єктам дрібного і 

малого підприємництва зменшити витрати 

на сплату податків, і тим самим держава 

сприяє розвитку економічної активності та 

скороченню безробіття в суспільстві. З такої 

точки зору застосування єдиного підходу в 

оподаткуванні обмеженого кола платників є 

виправданим і ефективним. 

Таким чином, можна констатувати, що 

гостра полеміка навколо теорії єдиного податку 

дала свої плоди, і як результат – фінансова 

наука почала проводити дослідження 

в напрямку більш справедливого 

оподаткування та досягнення простоти податкової 

системи. 



в ХХ ст..: (Теоретична концептуалізація і наукова 

проблематика державних фінансів). – Львів: 

Каменяр, 2000. – 303 с. 

2. Пушкарева В. М. История финансовой 

мысли и политики налогов: Учеб. пособие. – М.: 

Финансы и статистика, 2003. – 256 с. 

3. Кулишер И. М. Очерки финансовой науки. – 

Пг.: Книгоиздательство “Наука и школа”, 1919. – 

215 с. 



4. Соколов А. А. Теория налогов. – М.: Финансовое 

издательство НКФ СССР, 1928. – 258 с. 

5. Янжул И. И. Основные начала финансовой 

науки. Учения о государственных доходах / 

А. А. Яблуганов (сост.). – М.: Статут, 2002. – 

555 с. (Серия “Золотые страницы финансового 

права России”. Том ІІІ). 

6. Нитти Ф. Основные начала финансовой 

науки. – М., 1904 

7. Учебник финансового права / Иловайский 

С. И. – Одесса, 1904. – 375 с. //http://www. 

pravoznavec.com.ua/books/34/2075/40/ 5.03.2008 р. 

8. Тюрго А. Р. Избранные экономические произведения: 

Пер. с франц. Редак.-сост., автор 

вступительной статьи с. 3-26 и примеч. д.э.н. 

И. С. Бак. – М.: Соцэкгиз, 1961. – 198 с. 

9. Блауг М. Экономическая мысль в ретроспективе: 

Пер. с англ. Буклемешева О.В. 

и др. – 4-е изд. – М.: Дело ЛТД, 1994. – 687 с. 

10. Львов Д. С. Перспективы долгосрочного 

социально-экономического развития России // 

Вестник Российской академии наук. – 2005. – 

Т. 73. – № 8. – С. 675 – 697//http://www.vivovoco. 

rsl.ru/VV/JORNAL/VRAN/ECONOM/ECONOM.HTM 

5.03.2008 р. 

11. Засухин А. Т. Доходы и налоги. – М.: ОАО 

“НПО “Издательство “Экономика”, 1999. – 246 с. 

12. Кононенко Ю. С. Украину ожидает экономический 

взлет, если… .– К.: Европ. ун-т финансов, 

менеджмента и бизнеса, 1999. – 66 с. 

13. Сенчуков В. Оптимальна система оподаткування 

// Економіка України. – 1999. – № 3. – 

С. 55 – 60. 

14. Вишневський В. П. До питання про ідею 

єдиного податку // Фінанси України. – № 7. – 

С. 11 – 17. 



БЮДЖЕТНІ ОБМЕЖЕННЯ 

ДОМОГОСПОДАРСТВ 

ТА ЇХ ВПЛИВ НА ПРИЙНЯТТЯ 

ФІНАНСОВИХ РІШЕНЬ 

Тетяна КІЗИМА 

Визначено основні чинники, що впливають на зміну бюджетного обмеження домогосподарства, 

проаналізовано вплив держави на цей процес та охарактеризовано механізм 

прийняття домашніми господарствами фінансових рішень в умовах економічних ризиків. 

Basic factors which infl uence on the change of budget constraint of households are defi nited, 

infl uence of the state on this processes is analysed and the mechanism of acceptance of 

fi nancial decisions by the households in the conditions of economic risks is described. 

Важливою складовою фінансової системи 

держави є фінанси домашніх господарств. 

Домогосподарство, як і будь-яка інша економічна 

одиниця, здійснюючи управління власними 

фінансовими активами та фінансовими 

зобов’язаннями, вимушене діяти в умовах 

бюджетних обмежень, оптимально формуючи 

свій бюджет і відстежуючи його виконання. 

У сучасній зарубіжній науковій літературі 

проблемам бюджетних обмежень 

економічних суб’єктів приділяється велика 

увага. Зокрема, бюджетні обмеження 

підприємств досліджують М. Д’юатрипонт, 

Е. Маскін, Дж. Роланд, К. Ченганг; бюджетні 

обмеження у сфері державних фінансів – 

Ш. О’Коннелл та Д. Ветцель; бюджетні обмеження 

домогосподарств – С. Бломкуїст. 

На жаль, вітчизняні науковці приділяють 

недостатньо уваги дослідженню фінансових 

аспектів економічної поведінки домогосподарств, 

в тому числі і в умовах бюджетних 

обмежень. Виокремимо (мабуть, єдину) 

ґрунтовну наукову розвідку В. Мортікова 

стосовно дослідження впливу державної 

політики на зміни та жорсткість бюджетних 

обмежень [5]. Проте на сьогодні в Україні 

відсутні комплексні дослідження фінансової 

поведінки домогосподарств, в тому числі і 

мотиваційних чинників прийняття ними фінансових 

рішень з урахуванням ймовірних 

ризиків в умовах постійної зміни бюджетних 

обмежень. Усе зазначене вище обумовлює 

актуальність теми наукового дослідження. 

Метою статті є аналіз основних чинників, 

що впливають на зміну бюджетних обмежень 

домогосподарств і, відповідно, на 

формування їхніх фінансових рішень з урахуванням 

необхідності попередження різноманітних 

економічних ризиків. 

Загалом бюджетне обмеження домогосподарства 

визначають як обмеженість витрат 

домогосподарства величиною його доходів. 

Під впливом різноманітних факторів, 

які прямо чи опосередковано впливають на 

доходи сім’ї (наприклад, державних заходів 

щодо підтримки домашніх господарств; наявності 

вакансій на ринку праці; спроможності 

людини здобувати відповідну освіту; 



доступу членів домогосподарства до різноманітних 

факторів виробництва і, відповідно, 

різних джерел доходів тощо), бюджетне 

обмеження домогосподарства може зазнавати 

суттєвих змін. 

При переході від адміністративнокомандної 

до змішаної економічної системи 

спостерігаються дві взаємодоповнюючі одна 

одну тенденції стосовно бюджетного обмеження 

домогосподарства: його звуження 

(це пов’язано з тим, що раніше отримувані 

від держави безкоштовні блага в сучасних 

умовах громадянам уже доводиться оплачувати) 

та його розширення (в умовах ринку, 

крім трудових, з’явилося багато інших джерел 

доходів, а також можливостей отримати 

різні кредити). В умовах адміністративнокомандної 

економіки домогосподарства намагалися 

отримувати якомога більше благ 

із суспільних фондів споживання (скажімо, 

безкоштовні путівки в санаторії, будинки 

відпочинку тощо), проте вони були доступні 

окремим категоріям населення, котрі мали 

привілеї та пільги [5, 20]. 

Активний вплив на формування бюджетних 

обмежень домогосподарств здійснює 

держава, переслідуючи при цьому певні цілі. 

Скажімо, у деяких країнах від прибуткового 

оподаткування звільняються суми, які спрямовуються 

домогосподарствами на оплату 

навчання, щоби стимулювати процеси підвищення 

освіченості населення та нагромадження 

людського капіталу. Відповідно до Закону 

України “Про податок з доходів фізичних 

осіб” від 22.05.2003р. №889-IV, до переліку 

витрат, дозволених для включення до складу 

податкового кредиту, належать кошти, сплачені 

платником податків на користь установ освіти 

для компенсації вартості навчання такого 

платника податків або іншого члена його сім’ї 

першого ступеня споріднення [6, 31]. У низці 

країн для сімей, де є студент, передбачаються 

спеціальні субсидії, а студентам надаються 

ґранти за бюджетні кошти. 

Політика держави стосовно розширення 

бюджетних обмежень домогосподарств іноді 

може мати суто адресний характер. Напри- 

клад, Законом України “Про податок з доходів 

фізичних осіб” передбачено надання податкових 

соціальних пільг таким категоріям 

платників податків, як самотні матері, а також 

батьки, що мають на утриманні дитинуінваліда 

або трьох чи більше дітей у віці до 

18 років [6, 34]. 

Розширення або звуження бюджетних 

обмежень домогосподарств з боку держави 

може здійснюватися за допомогою зміни 

величини заробітної плати працівникам 

бюджетної сфери; зміни розміру соціальних 

виплат, включаючи пенсії; зміни системи оподаткування 

доходів громадян; регулювання 

співвідношення доходів населення та цін 

на споживчі товари тощо. Останнім часом в 

Україні у кожному з цих напрямків відбуваються 

істотні зрушення. Зокрема, значно розширилися 

бюджетні обмеження домогосподарств, 

котрі мають високі доходи, які раніше 

були об’єктом прогресивного прибуткового 

оподаткування. Серйозні зміни відбуваються 

й у системі державного соціального забезпечення 

і страхування. Так, монетизація пільг, 

проведена в деяких пострадянських державах, 

змінює характер бюджетного обмеження 

домогосподарства: замість низки пільг (безплатний 

проїзд у громадському транспорті, 

безкоштовні ліки) відповідні категорії громадян 

отримують певну грошову суму. 

У більшості країн світу практикується розширення 

бюджетних обмежень деяких домогосподарств 

за рахунок безкоштовного надання 

їм продуктів харчування, послуг. В Україні 

держава надає дотації частині населення при 

оплаті житлово-комунальних послуг. Так, у 

першому кварталі 2007 року величина отриманих 

пільг та субсидій на оплату житловокомунальних 

послуг у розрахунку на одне домогосподарство 

становила 21 грн. на місяць 

[7, 5]. Однак держава не сприяє розширенню 

бюджетного обмеження стосовно благ не першої 

необхідності та благ, споживання яких не 

дає позитивного зовнішнього ефекту. 

Поширеним явищем у ринковій економічній 

системі є розширення бюджетного 

обмеження домогосподарства через позики. 



Хоча заради справедливості варто зазначити, 

що і за умов адміністративно-командної 

економіки окремі товари тривалого користування 

можна було купити в розстрочку, надавався 

банківський кредит для індивідуального 

будівництва житла. Проте за рахунок цих 

кредитів фінансувалася лише невелика частина 

всіх витрат домогосподарства, тому що 

отримання кредиту обмежувалося багатьма 

умовами, а порядок його погашення був досить 

жорстким. 

Актуальною на сьогодні для країни є 

проблема розширення бюджетного обмеження 

домогосподарства за рахунок надання 

йому довгострокових кредитів на купівлю 

житла. При цьому квартира, яка купується 

або перебуває у власності покупця, стає 

своєрідною заставою такого кредиту. Однак 

за нинішнього досить низького рівня доходів 

переважної частини населення і нестабільності 

їх отримання іпотечне кредитування 

залишається доволі проблематичним. 

Останніми роками характерною особливістю 

вітчизняних реалій стало розширення 

бюджетних обмежень домогосподарств за 

рахунок тіньових доходів, зокрема виплати 

заробітної плати “в конвертах”. Виник своєрідний 

парадокс: у 2004 році в середньому 

по Україні витрати населення перевищували 

їхні офіційні доходи на 42,3%, а величина тіньових 

доходів у розрахунку на одну особу 

становила 45 грн. на місяць, тобто за найскромнішими 

підрахунками загальна сума 

таких доходів сягала 6,5 млрд. грн. на рік [8, 

26]. На жаль, ситуація у цій сфері не зазнала 

кардинальних змін і до сьогодні. 

До форм розширення бюджетного обмеження 

належить і надання особистих позик 

або взаємне кредитування домогосподарствами 

одне одного, яке у нашій державі 

значного поширення набуло у 90-их роках 

минулого століття. В Україні (на відміну від 

західних країн, де психологія населення досить 

індивідуалістична) доволі значними є 

внутрішньосімейні фінансові потоки, а також 

широко практикується матеріальна підтримка 

між родичами. Тому допомога батьків до- 

рослим дітям і навпаки дає змогу розширювати 

бюджетне обмеження одних домашніх 

домогосподарств за рахунок інших. 

Особливе місце у зміні бюджетних обмежень 

домогосподарств посідає успадкування 

рухомого та нерухомого майна. Держава 

регулює цей процес через оподаткування 

доходу, отриманого платником податків у результаті 

прийняття ним у спадщину коштів, 

майна, майнових або немайнових прав. В 

Україні такий дохід обкладається податком 

за нульовою ставкою до вартості успадкованої 

власності [6, 63] членами родини першого 

ступеня споріднення, що стимулює її передачу 

близьким родичам. 

Домашні господарства, звичайно ж, намагаються 

здійснювати вплив на бюджетне обмеження 

у бік його розширення. Проте існують 

доходи та фактори, що взагалі не піддаються 

впливу домогосподарств. До таких факторів 

належать: заробітна плата працівників бюджетної 

сфери; пенсії, соціальна допомога; 

стипендії і грошове забезпечення учнів та курсантів; 

доходи від банківських вкладів; інфляція 

(адже домогосподарства не можуть впливати 

на величину своїх реальних доходів). 

Водночас, домогосподарства мають 

змогу впливати на величину таких доходів, 

як заробітна плата працівників приватного 

сектора; орендна плата, що її одержують 

домогосподарства, які здають в оренду своє 

майно тощо. 

Що ж стосується цін на товари та послуги, 

то варто зазначити, що, як правило, 

домогосподарства сприймають ціни пасивно, 

тобто як реальність, яка не залежить 

від них. Однак у деяких випадках (скажімо, 

при покупці товарів на ринку), пом’якшення 

бюджетного обмеження через вплив на ціни 

можливе. Також домогосподарства можуть 

впливати на ціни та доходи не лише прямо, 

а й опосередковано (через профспілки, кооперативи 

споживачів тощо) [5, 24]. 

Одним із напрямків державної політики 

є регулювання м’якості бюджетного обмеження 

домогосподарств. Держава може надавати 

їм можливість пом’якшувати бюджет- 



ні обмеження, дозволяючи борги (скажімо, 

з оплати комунальних послуг). Так, заборгованість 

українського населення з оплати 

житлово-комунальних послуг (газ, вода, тепло) 

станом на 10.03.2007 року становила 

8349,2 млн. грн. [9, 4]. 

Таким чином, будь-які заходи держави, 

що спрямовані на зміни в соціальних стандартах 

життя, впливають на економічну поведінку 

домогосподарств і, відповідно, прийняття 

ними фінансових рішень через зміну 

їхніх бюджетних обмежень. 

Загалом фінансові рішення, які приймаються 

домашніми господарствами, можна 

поділити на дві основні групи: рішення з 

приводу формування структури і величини 

джерел доходу та рішення з приводу формування 

структури майбутніх витрат. Причому, 

якщо перша група рішень впливає на 

загальний рівень доходу домашнього господарства, 

то друга здійснює вплив не лише 

на співвідношення, в якому дохід домашнього 

господарства поділяється на споживчу 

та заощаджувальну частини, а й на рівень 

доходів домашнього господарства в майбутньому 

періоді (отриманих, наприклад, у 

формі дивідендів по придбаних акціях або у 

формі доходу по строковому внеску в комерційному 

банку). 

За ступенем формалізації механізм 

ухвалення домашнім господарством фінансових 

рішень відрізняється від аналогічного 

механізму в інших сферах та ланках фінансових 

відносин. Наприклад, система методів 

ухвалення рішень комерційними структурами 

охоплює планування, оперативне управління, 

контроль та інші стадії процесу управління, 

що об’єднуються поняттям “менеджмент” 

(важливою складовою якого є фінансовий 

менеджмент). У комерційних організаціях 

чітко визначені оперативні і стратегічні цілі 

діяльності, їх ієрархія та способи досягнення, 

які закріплюються у внутрішньофірмових 

регламентах. У домашніх господарствах визначення 

цілей також є необхідним атрибутом 

ухвалення рішень, проте їх постановка і 

досягнення практично не пов’язані з форма- 

лізованими процедурами. Ті чи інші цілі часто 

визначаються домогосподарством лише 

на основі життєвого досвіду. Між членами 

домашнього господарства встановлюється 

система неформальних зв’язків, у якій визначається 

роль кожного з них. Як зазначалося 

вище, домашні господарства, зазвичай, 

не складають конкретного (якимось чином 

оформленого) плану грошових доходів і витрат, 

що також свідчить про неформальний 

характер ухвалюваних рішень. Вказані особливості 

здебільшого обумовлені тим, що 

фінансові рішення ухвалюються домашнім 

господарством, відповідно не лише до економічних 

цілей (зростання доходів домогосподарства, 

економія витрат), а й соціальних 

(виховання дітей, підвищення освітнього рівня, 

забезпечення умов для повноцінного відпочинку 

тощо). 

Домашні господарства приймають фінансові 

рішення з урахуванням необхідності 

попередження (зниження рівня) різноманітних 

ризиків, з якими вони стикаються в процесі 

здійснення своєї соціально-економічної 

діяльності. 

Проблеми, пов’язані з ризиками домашніх 

господарств, практично не досліджені у 

вітчизняній та зарубіжній економічній літературі, 

незважаючи на їх очевидну актуальність. 

У вивчених нами джерелах відсутнє 

чітке визначення поняття “економічний ризик 

домашнього господарства”, хоча саме 

поняття використовується. Тому детальніше 

зупинимося на аналізі основних трактувань 

зарубіжними і вітчизняними вченими поняття 

економічного ризику. 

Дослідження етимологічного походження 

терміна “ризик” пов’язане із такими основними 

його прототипами, як невизначеність, 

незнання і непевність, котрі безпосередньо 

створюють небезпеку і є її стадіями [10, 26]. 

Переважна більшість науковців першопричиною 

виникнення ризику класично 

вважали непевність і трактували ризик як 

імовірність отримання збитків і затрат від 

обраного рішення і стратегії діяльності, що 

виникає через різного роду непевність. На 



противагу класичній теорії ризику, неокласики 

чітко розділяли поняття “ризик” і “непевність”, 

трактуючи ризик як імовірність 

відхилення від намічених цілей, не вказуючи 

на характер таких відхилень (позитивний 

чи негативний), на чому ще свого часу 

акцентував увагу А. Сміт, характеризуючи 

ризик як “шанс виграти або шанс програти” 

[11, 106]. 

Згодом ризик почали пов’язувати безпосередньо 

з діяльністю та результатами її 

здійснення. Скажімо, російський економіст 

В. Гранатуров дає визначення ризику як “діяльності, 

пов’язаної з подоланням непевності 

в ситуації неминучого вибору, в процесі 

якої є можливість якісно і кількісно оцінити 

ймовірність передбачуваного результату…” 

[12, 7]. Вважаємо, що трактування ризику як 

діяльності чи її результату є невиправданим, 

адже він може існувати об’єктивно, тобто незалежно 

від людської діяльності, а саму діяльність 

доцільно розглядати лише як одну 

з умов виникнення ризику. 

Доволі цікавим є трактування ризикових 

ситуацій К. Ерроу, який ввів у науковий обіг 

поняття суб’єктивної імовірності появи випадкових 

подій і стверджував, що кожну ситуацію, 

яка характеризується існуванням елементів 

непевності, можна кваліфікувати як ризикову 

ситуацію, а на зміст прийнятих кожною людиною 

суб’єктивних рішень має вплив передусім 

її особисте бачення проблеми [13]. 

Сучасні вітчизняні енциклопедичні видання 

та словники в основному визначають 

економічний ризик як “можливість збитків або 

неуспіху в якійсь справі” [14, 1221] або як “непередбачену 

суб’єктом господарської діяльності 

небезпеку, яка спричиняє можливість 

втрати, загрожує реалізації поставленої мети 

і зумовлена передусім випадковим та нераціональним 

характером його рішень” [15, 244]. 

У сучасних умовах ризик є невід’ємною 

складовою усіх аспектів соціально-економічного 

життя суспільства і властивий усім 

сферам фінансових відносин, а його поява в 

основному спричинюється непевністю, відсутністю 

достовірної і повної інформації про 

події, а також неможливістю стовідсотково 

спрогнозувати розвиток цих подій. Звичайно, 

можна приймати ефективні рішення та 

здійснювати заходи, спрямовані на зменшення 

ризику, але позбутися його повністю 

в реальному житті майже неможливо. 

Тому, зважаючи на викладене вище, як 

постановку проблеми пропонуємо наступну 

інтерпретацію досліджуваного нами поняття: 

“Економічний ризик домашнього господарства 

– це ймовірність виникнення ситуації, за якої 

відбувається зменшення загального добробуту 

домогосподарства та зниження життєвого рівня 

його членів через можливу небезпеку втрат, 

що обумовлена специфікою фінансових відносин 

домашнього господарства, пов’язаних 

із формуванням його доходів та здійсненням 

певних витрат”. Своє власне визначення ми 

обґрунтовуємо відповідно до основної мети діяльності 

домашніх господарств в умовах ринкової 

економіки, яка полягає у якнайповнішому 

задоволенні індивідуальних потреб їхніх членів. 

Вважаємо, що зазначена дефініція економічного 

ризику домашнього господарства має 

певні переваги; по-перше, вона є універсальною, 

оскільки характеризує основні вектори фінансових 

відносин домогосподарств; по-друге, 

передбачає комплексний підхід до ситуації ризику 

відповідно до головної мети діяльності домогосподарств 

в сучасних умовах. 

Оскільки рівень життя населення здебільшого 

залежить від рівня його доходів, 

величини витрат і суми заощаджень, то можемо 

стверджувати, що домашнє господарство 

в процесі своєї економічної діяльності 

стикається з такими основними ризиками, 

як ризик втрати доходу, ризик виникнення 

непередбачених витрат та ризик втрати заощаджень. 

На рівень економічного ризику 

домашніх господарств впливають різноманітні 

чинники, які можуть бути як зовнішніми, 

так і внутрішніми (індивідуальними). 

До зовнішніх чинників, що впливають на 

ризик втрати доходу, відносимо погіршення 

результатів фінансово-економічної діяльності 

підприємства, яке є працедавцем 

щодо учасників домашнього господарства; 



зміну соціально-економічної політики держави 

(наприклад, ухвалення законодавчих 

актів стосовно зниження рівня соціальних 

трансфертів населенню); зниження рівня 

прибутковості цінних паперів і процентної 

ставки, що виплачується за банківськими 

депозитами тощо. 

Рівень ризику виникнення непередбачених 

витрат можуть збільшувати такі фактори, 

як зростання цін, зростання загальної суми 

сплачуваних домашнім господарством податків 

(внаслідок збільшення податкових ставок, 

бази оподаткування, зростання кількості податків), 

випадкові чинники (погіршення здоров’я, 

смерть, крадіжка майна, стихійне лихо). 

Ризик втрати заощаджень може збільшуватися 

в результаті неефективної державної 

грошово-кредитної політики, що призводить до 

втрати населенням своїх заощаджень, а також 

дії перерахованих вище випадкових чинників. 

Рівень кожного з виокремлених нами 

економічних ризиків домашнього господарства 

залежить і від індивідуальних чинників, 

до яких відносимо соціальне середовище, 

в якому функціонує домашнє господарство; 

психологічні особливості осіб, що входять 

до складу домашнього господарства; спосіб 

життя, який ведуть члени домашнього 

господарства; рівень економічної активності 

учасників домогосподарства тощо. 

Підсумовуючи вищесказане, зазначимо, 

що домашні господарства, функціонуючи в 

умовах певних бюджетних обмежень, повинні 

дуже зважено підходити до прийняття фінансових 

рішень для того, щоб нейтралізувати 

потенційні загрози й економічні ризики та забезпечити 

гідний рівень життя своїх членів. 


1. Dewatripont M., Maskin E., Roland G. Soft Budget 

Constraint and Transition // Maskin E. Planning, Shortage 

and Transformation / Simonovits A. (ed.). – MIT Press, 

Cambridge, 1999. 

2. Maskin E., Chenggang K. Soft Budget Constraint 

Theories: From Centralization to the Market // 

Economics of Transition. – 2001. – P. 1–27. 

3. O’Connel S., Wetzel D. Systemic Soft Budget 

Constraints in Ukraine // Rodden J., Eskeland G. 

Fiscal Decentralization and Challenge of Hard Budget 

Constraints / Litvak J. (ed.). – MIT Press, Cambridge, 

Massachusetts, 2003. 

4. Blomquist S. Restrictions in Labour Supply 

Estimation: Is the MaCurdy Critique Correct? // 

Economic Letters. – 1995. – № 47. – P. 229–235. 

5. Мортіков В. В. Бюджетне обмеження домогосподарства: 

питання теорії та державної політики 

//Фінанси України. – 2007. – № 10. – С. 19–26. 

6. Закон України “Про податок з доходів фізичних 

осіб” від 22.05.2003р. №889-IV (зі змінами 

і доповненнями) // Право і практика. – 2005. – 

№ 15. – С. 3–76. 

7. Витрати і ресурси домогосподарств України 

в першому кварталі 2007 року (за даними вибіркового 

обстеження умов життя домогосподарств) // 

Праця і зарплата. – 2007. – № 38. – С. 5. 

8. Тресвятська Т. Умови та проблеми становлення 

середнього класу в Україні //Україна: 

аспекти праці. – 2005. – № 7. – С. 22–30. 

9. Доходи населення // Праця і зарплата. – 

2007. – № 17. – С. 4. 

10. Десятнюк О. Дефініція ризику податкової 

системи // Світ фінансів. – 2007. – № 4. – С. 24–34. 

11. Смит А. Исследование о природе и причинах 

богатства народов. – М.: Издательство 

“Ось-89”, 1997. – 256 с. 

12. Гранатуров В. М. Экономический риск: 

сущность, методы измерения, пути снижения: 

Учеб. пособ. – М.: Дело и сервис, 1999. – 112 с. 

13. Arrow Kenneth. Esseje z teorii ryzyka. – 

Warszawa: PWN, 1979. – 370 s. 

14. Великий тлумачний словник сучасної 

української мови (з дод., допов. та CD) /Уклад. і 

голов. ред. В. Т. Бусел. – К., Ірпінь: ВТФ “Перун”, 

2007. – 1736 с. 

15. Економічний енциклопедичний словник: У 

2 т. – Т. 2 /За ред. С. В. Мочерного. – Львів: Світ, 

2006. – 568 с. 



САМООПОДАТКУВАННЯ: 

ІСТОРИЧНИЙ ДОСВІД 

ТА СУЧАСНІ ПРОБЛЕМИ 

Віталій ПИСЬМЕННИЙ 

В історичній ретроспективі простежено етапи становлення та розвитку самооподаткування 

в Україні. Проаналізовано вітчизняний досвід справляння платежів із самооподаткування. 

Обґрунтовано алгоритм цієї форми мобілізації фінансових ресурсів. 

Установлено необхідність поширення в Україні практики самооподаткування мешканців 

територіальних громад. 

The stages of becoming and development of self-taxation in Ukraine are researched in a 

history retrospective. Native experience of operating practice of self-taxation is analysed. The 

algorithm of this form of mobilization of fi nancial resources is offers. The necessity of distribution 

of the self-taxation practice of territorial societies in our state is introduced. 

В умовах утвердження демократичних 

принципів суспільного життя великої ваги 

набувають проблеми фінансового забезпечення 

місцевого самоврядування. У цьому 

контексті показовий приклад зарубіжних 

країн, де в переважній більшості випадків 

для надання суспільних послуг муніципальні 

утворення опираються на власні дохідні 

джерела. Натомість у нашій державі малий 

обсяг надходжень місцевих податків і зборів, 

нерозвиненість інституту місцевих запозичень, 

збитковість підприємств комунальної 

форми власності й низка інших проблем не 

дають змоги органам місцевого самоврядування 

бути фінансово незалежними, а 

відтак комплексно впливати на реалізацію 

економічної та соціальної політики в регіонах. 

Тому сьогодні важливо знайти альтернативні 

джерела, необхідні для забезпечення 

фінансової дієздатності територіальних 

громад, серед яких провідне місце має належати 

платежам із самооподаткування як 

форми добровільної участі громадян грошовими 

засобами в заходах із благоустрою та 

соціально-культурного розвитку населених 

пунктів. 

Дослідження науково-теоретичних аспектів 

самооподаткування можна простежити 

в літературі дорадянського і радянського 

періоду. Зокрема, великий інтерес представляють 

публікації В. Безобразова, Д. Данілова, 

А. Ісаєва, Г. Кочінова, В. Лебедєва, 

М. Леонтьєва, М. Мітіліно, М. Сірінова, Г. Тіктіна, 

Л. Ходського. Сьогодні ж проблематика 

справляння платежів із самооподаткування 

мало вивчена та практично не розроблена. 

Серед вітчизняних учених-економістів, які 

розглядають різні аспекти цієї форми мобілізації 

фінансових ресурсів, слід відзначити 

В. Андрущенка, В. Зайчикову, Ю. Іванова, 



О. Кириленко, В. Кравченка, А. Крисоватого, 

І. Луніну, Ю. Пасічника, С. Юрія й інших. 

У їхніх працях значну увагу акцентовано на 

визначенні основних елементів і принципів 

побудови самооподаткування. Проте вирішення 

потребують питання організації адміністрування 

та механізму справляння платежів 

із самооподаткування. 

Метою статті є вироблення теоретичних 

підходів і практичних заходів щодо вдосконалення 

засад самооподаткування мешканців 

територіальних громад. Для її досягнення 

визначено такі завдання: 

– простежити в історичній ретроспективі 

етапи становлення та розвитку 

самооподаткування в Україні; 

– проаналізувати вітчизняний досвід 

справляння платежів із самооподаткування; 

– обґрунтувати алгоритм цієї форми 

мобілізації фінансових ресурсів органами 

місцевого самоврядування; 

– установити необхідність поширення в 

нашій державі практики самооподаткування 

мешканців територіальних 

громад. 

Важливим кроком на шляху до реформування 

в Україні механізму фінансового 

забезпечення місцевого самоврядування 

є поширення практики самооподаткування 

мешканців територіальних громад як форми 

платежів, що впроваджують на основі місцевого 

референдуму або загальних зборів 

громадян. Слід зазначити, що цей вид мобілізації 

фінансових ресурсів не новий для 

місцевих фінансів нашої держави. Зокрема, 

в дореволюційний період самооподаткування 

було представлене у вигляді справляння 

так званих “мирських зборів”. Більша частина 

з них спрямовувалася на надання суспільних 

послуг, а решта (платежі в добровільній 

формі) використовувалася для задоволення 

потреб окремих селян. Поряд із грошовими 

зборами широкого розповсюдження набула 

практика справляння натуральних повинностей 

(наприклад, дорожньої, пожежної 

й інших їх різновидів). При цьому, загальне 

навантаження із самооподаткування розподілялося 

між селянськими господарствами 

достатньо нерівномірно та не залежало від 

їхньої податкоспроможності, а саме розмірів 

посіву, кількості десятин землі або голів худоби 

[1, 83]. 

Однією з перших спроб регламентації 

самооподаткування в радянській державі 

стало прийняття 29 серпня 1924 року законодавчого 

акта “Про самооподаткування населення 

для задоволення місцевих суспільних 

потреб”. Відповідно до цього нормативноправового 

документа справляння платежів 

із самооподаткування допускалося тільки 

на добровільних засадах, а їх надходження 

спрямовувалися на благоустрій населених 

пунктів, утримання навчальних закладів, лікарень 

тощо. Участь волосних виконавчих 

комітетів і сільських рад у проведенні самооподаткування 

заборонялась. Усі проблемні 

питання мали вирішуватися тільки в судовому 

порядку, а використання адміністративних 

заходів не дозволялося. У випадку 

виявлення фактів порушення законодавства 

в сфері самооподаткування органи прокуратури 

були зобов’язані зробити відповідні 

розпорядження про заборону справляння 

платежів із самооподаткування та притягнути 

винних осіб до кримінальної відповідальності. 

У січні 1928 року було прийнято законодавчий 

акт щодо самооподаткування 

сільського населення на задоволення його 

колективних потреб. На відміну від загальнодержавних 

податків, платежі з самооподаткування 

були класовими, оскільки шкала 

їх ставок будувалася за принципом зростаючої 

арифметичної прогресії залежно від 

прибутковості селянських господарств. Наприклад, 

господарство з прибутком у сумі 

200 крб. вносило один пай, з прибутком у 

сумі 600 крб. – 13 паїв, з прибутком у сумі 

1200 крб. – 46 паїв [2]. Відтак основна частина 

загального обсягу надходжень (а це 

близько 30 млн. крб.) була стягнена із заможних 

верств селянства. У результаті такого 

навантаження в другій половині 1920 



років кількість селянських господарств, які 

використовували у власному господарстві 

сторонню робочу силу, скоротилася вдвічі, а 

їхні посіви зменшилися майже на 20%. Проте 

більшість вітчизняних науковців згадані 

цифри пов’язують, швидше, з дискримінаційною 

політикою радянського уряду, ніж із 

неефективністю самооподаткування сільського 

населення. 

Протягом 1928–1933 років сільськогосподарський 

податок був найпоширенішою 

формою мобілізації фінансових ресурсів, 

стягнення якого здійснювалось за допомогою 

адміністративно-примусових методів. 

Крім цього, існувала специфічна форма 

селянських повинностей – самооподаткування. 

Передбачалося, що сума платежів із 

самооподаткування не має перевищувати 

35% від розміру єдиного сільгоспподатку, 

щоправда, її постійно переглядали. Відтак, 

ставки платежів із самооподаткування, тобто 

надподатку щодо єдиного сільськогосподарського 

податку, становили від 70% до 

100%. При цьому райфінвідділи щоразу вимагали 

від сільських рад збільшувати обсяг 

надходжень від самооподаткування. Зважаючи 

на те, що незаможних селян звільняли 

від сплати згаданого платежу, загальну суму 

розподіляли між так званими куркульськими 

елементами села, що було зумовлено класовим 

принципом побудови тогочасної податкової 

системи [3]. 

У подальші роки в зв’язку з періодом 

згортання фінансової незалежності місцевого 

самоврядування або, як зазначав 

В. І. Кравченко, процесом “демонтажу місцевих 

фінансів” [4, с. 28] самооподаткування 

населення у сільській місцевості було фактично 

призупинено. Тільки на початку 1980 

років з метою залучення додаткових коштів 

для фінансування заходів із благоустрою та 

соціально-культурного розвитку сільських 

населених пунктів прийнято Указ Президії 

Верховної Ради Української РСР “Про самооподаткування 

сільського населення” від 23 

квітня 1984 р. № 6853-X, який законодавчо 

врегулював функціональний механізм цієї 

форми мобілізації фінансових ресурсів. Відповідно 

до його положень організацію самооподаткування 

сільського населення було 

доручено сільським радам народних депутатів, 

а рішення щодо його проведення – загальним 

зборам (сходу) громадян, котрі проживають 

у тих чи інших населених пунктах 

[5]. При цьому, виконавчі комітети сільських 

рад народних депутатів мали забезпечити 

мобілізацію сум платежів із самооподаткування, 

своєчасну здачу коштів до кредитнорозрахункових 

установ, проведення заходів 

із благоустрою та соціально-культурного 

розвитку сільських населених пунктів. До позитивних 

ознак Указу слід віднести порядок, 

згідно з яким декілька сільських рад народних 

депутатів мали право здійснювати спільні 

заходи за рахунок платежів із самооподаткування 

(у цьому разі кожна рада, що брала 

участь у таких заходах, повинна була прийняти 

відповідне рішення). Однак положення 

згаданого нормативно-правового документа 

були декларативними, оскільки їх не завжди 

дотримувалися на практиці. 

На жаль, сьогодні в Україні залучення 

фінансових ресурсів у формі самооподаткування 

для надання суспільних послуг не 

набуло широкого розповсюдження. Як виняток, 

можна привести сплату платежів на 

благоустрій і впорядкування кладовищ у 

м. Чернівці. Слід зауважити, що на основі 

результатів місцевого референдуму від 16 

квітня 2000 р. і рішення XIV сесії Чернівецької 

міської ради ХХІІІ скликання “Про самооподаткування 

громадян м. Чернівці” від 18 

травня 2000 р. № 276 було впроваджено 

збір коштів на фінансування робіт із благоустрою 

та впорядкування міських кладовищ. 

Зокрема, в 2006 році до міського бюджету 

надійшло 36,5 тис. грн. коштів із самооподаткування, 

що на 11,4 тис. грн. менше, ніж 

за аналогічний період 2005 року Більшу частину 

фінансових ресурсів було використано 

на ремонт проїздів у секторах центрального 

кладовища та виконання робіт зі знесення 

аварійних дерев. За шість років існування 

цієї форми оподаткування в м. Чернівці 



платники податків сплатили 252,4 тис. грн. 

При цьому, найменша сума коштів із самооподаткування 

надійшла в 2001 році (28,6 

тис. грн.), а найбільша – у 2005 році (47,9 

тис. грн.). Зважаючи на те, що в Чернівцях 

проживає 184 тис. чол., котрі підлягають 

самооподаткуванню, до міського бюджету 

щороку мало надходити близько 200 тис. 

грн. [6]. На нашу думку, такий стан речей 

можна пояснити тим, що немає належного 

контролю з боку органів місцевого самоврядування, 

зокрема виконавчого комітету Чернівецької 

міської ради, за сплатою платежів 

на благоустрій і впорядкування кладовищ, а 

також низьким рівнем податкової культури у 

переважної більшості мешканців міста. 

Світовий досвід яскраво свідчить про 

позитивні ознаки цієї форми оподаткування, 

оскільки в багатьох зарубіжних країнах 

муніципалітети на добровільній основі безпосередньо 

або шляхом референдуму можуть 

впроваджувати додаткові платежі для 

фінансування різноманітних суспільних послуг 

на місцевому рівні (наприклад, будівництво 

доріг, замощення тротуарів, освітлення 

вулиць, газифікація, водопостачання тощо). 

Поширення в Україні практики самооподаткування 

мешканців територіальних громад 

є об’єктивною необхідністю, спричиненою 

неспроможністю податкових органів мобілізувати 

достатній обсяг надходжень для 

забезпечення економічних і соціальних потреб 

органів місцевого самоврядування. 

Тому з метою залучення додаткових коштів 

для фінансування заходів із благоустрою та 

соціально-культурного розвитку населених 

пунктів, а також покращення рівня життя і побуту 

їх мешканців необхідно розробити чіткий 

механізм цієї форми оподаткування, визначити 

граничні розміри платежів, організацію 

їх справляння та напрямки використання органами 

місцевого самоврядування. Зокрема, 

алгоритм самооподаткування мешканців територіальних 

громад схематично подано на 

рис. 1. 

Як відображено на рис. 1, самооподаткування 

організовують міські, селищні та 

сільські ради, а рішення щодо його проведення 

ухвалюється на основі місцевого референдуму 

або загальних зборів громадянами, 

котрі мешкають у населеному пункті. 

Одночасно з прийняттям рішення про самооподаткування 

органи місцевого самоврядування 

встановлюють, на які заходи та в 

якому обсязі мають бути витрачені кошти із 

самооподаткування (кошторис витрачання 

платежів із самооподаткування затверджується 

відповідним рішенням міських, селищних 

і сільських рад), затверджують граничний 

розмір платежів, визначають термін їх 

сплати та вирішують, у разі необхідності, питання 

про звільнення окремих громадян від 

самооподаткування (наприклад, учасників 

бойових дій, ветеранів праці, громадян похилого 

віку, інвалідів I та II групи, громадян, 

які постраждали внаслідок Чорнобильської 

катастрофи). Сплата разових платежів, 

впроваджених у формі самооподаткування, 

здійснюється повнолітніми мешканцями територіальних 

громад незалежно від їх участі 

в референдумі або позиції, вираженої під 

час голосування. Загалом же, платежі з самооподаткування 

спрямовуються до місцевих 

бюджетів і витрачаються виключно за 

цільовим призначенням. Кошти, що залишилися 

в поточному році, можуть бути використані 

в наступному році на ті ж цілі. Органи 

місцевого самоврядування після закінчення 

року, в якому здійснювалось справляння 

платежів із самооподаткування, зобов’язані 

інформувати громадян про стан і напрямки 

використання коштів через засоби масової 

інформації. 

Поширювати в Україні практику самооподаткування 

мешканців територіальних 

громад, на нашу думку, необхідно за наступними 

напрямками (див. рис. 2). 

Аналізуючи перший напрямок поширення 

в нашій державі практики самооподаткування 

мешканців територіальних громад, 

слід зазначити, що відповідно до ст. 69 Закону 

України “Про місцеве самоврядування 

в Україні” від 21 травня 1997 р. органи місцевого 

самоврядування за рішенням зборів 



Визначення кола заходів, 

на які будуть витрачатися 

платежі зі самооподаткування 

Прийняття рішення про 

самооподаткування 

Затвердження розмірів 

платежів із самооподаткування 

та встановлення граничного 

терміну їх сплати 

Сплата платежів зі самооподаткування 

громадянами 

у встановлений термін 

Використання платежів 

із самооподаткування, не 

використаних у поточному році 

Визначення обсягу фінансових 

ресурсів, які мають бути 

витрачені в поточному році 

Скасування рішення про 

самооподаткування 

Стягнення штрафних санкцій 

і не внесених у встановлений 

термін платежів зі самооподаткування 

Рис. 1. Алгоритм самооподаткування мешканців територіальних громад 

Побудова нормативно-правового поля 

Здійснення матеріально-технічного 

та кадрового забезпечення 

Проведення роботи з громадськістю 

Проведення місцевого референдуму 

або загальних зборів громадян 

Впровадження платежів із самооподаткування 

Рис. 2. Напрямки поширення в Україні практики самооподаткування мешканців 

територіальних громад 



громадян можуть впроваджувати місцеві 

збори на засадах добровільного самооподаткування 

[7]. Вищезгадані органи приймають 

відповідні рішення, що є тими нормативноправовими 

документами, на яких базуються 

процедурні питання цієї форми оподаткування. 

Отже, для недопущення фактів зловживань 

і корупції при справлянні платежів 

із самооподаткування необхідно прийняти 

законодавчий акт “Про самооподаткування 

мешканців територіальних громад”, а також 

внести зміни у бюджетно-податкове законодавство 

нашої держави. 

На думку вітчизняних науковців, у 

зв’язку з недостатнім фінансуванням, демографічною 

кризою та соціальними проблемами 

впроваджувати самооподаткування в 

сільських населених пунктах поки що надто 

рано. Однак історично склалося так, що ця 

форма мобілізації фінансових ресурсів для 

них найприйнятніша, оскільки за її допомогою 

можна залучити додаткові кошти для 

фінансування цільових соціально-побутових 

заходів у територіальних громадах селищ і 

сіл. Тому для організації адміністрування 

платежів із самооподаткування необхідно 

забезпечити органи місцевого самоврядування 

відповідними матеріально-технічними 

ресурсами та кваліфікованим персоналом. 

Один із напрямків підготовки до поширення 

в Україні практики самооподаткування 

мешканців територіальних громад – широкомасштабна 

ідеологічна та просвітницька 

діяльність серед населення. Так, регулярне 

проведення прес-конференцій і брифінгів 

для представників засобів масової інформації, 

організація сеансів телефонного зв’язку 

“гаряча лінія” та засідань “круглого столу”, 

вивчення й аналіз громадської думки дадуть 

змогу спрогнозувати фінансові результати 

впровадження платежів із самооподаткування. 

Не менш важливим є залучення вітчизняних 

учених-економістів до розробки прикладних 

досліджень у цій сфері. 

Ініціатива проведення місцевого референдуму 

з питань впровадження та використання 


може належати як міським, сільським і селищним 

радам, виборчим об’єднанням й іншим 

громадським організаціям, статути яких 

передбачають участь у виборах або референдумах, 

так і мешканцям територіальних 

громад, котрі мають право брати участь у 

місцевому референдумі. Рішення про проведення 

референдуму повинні приймати 

місцеві ради, в яких вказується дата проведення 

та перелік питань, що виносяться на 

розгляд. Для забезпечення гласності згадані 

рішення мають бути офіційно опубліковані в 

засобах масової інформації. 

Таким чином, за результатами проведеного 

дослідження теоретичних аспектів і 

прагматики функціонування самооподаткування 

сформульовано наступні висновки: 

1. Самооподаткування – це історично 

сформований спосіб мобілізації фінансових 

ресурсів за рахунок справляння платежів, 

що мають цільове призначення та спрямовуються 

для надання суспільних послуг. Причини 

його впровадження полягають у відсутності 

в розпорядженні органів місцевого 

самоврядування достатніх грошових коштів 

для задоволення потреб мешканців населених 

пунктів і, разом з тим, неможливістю їх 

повного охоплення наявними бюджетними 

засобами. 

2. Механізм справляння платежів із самооподаткування 

передбачає добровільне 

внесення громадянами грошових коштів 

для фінансування заходів із благоустрою 

населених пунктів, розвитку комунального 

господарства та побутової сфери, її об’єктів 

й інфраструктури. Зокрема, у багатьох зарубіжних 

країнах муніципальні утворення на 

добровільній основі можуть впроваджувати 

додаткові платежі для забезпечення різноманітних 

суспільно значимих благ і послуг 

на місцевому рівні. 

3. Платежі з самооподаткування можуть 

бути представлені як у грошовій, так і натуральній 

формах. Останній різновид платежів 

був розповсюджений у 1920–1930 роках, 

а механізм їх справляння полягав в участі 

населення у виконанні робіт на користь ор- 



ганів місцевого самоврядування. Сьогодні 

ж платежі з самооподаткування справляють 

тільки в грошовій формі. Наприклад, на 

основі результатів місцевих референдумів 

у багатьох територіальних громадах нашої 

держави було впроваджено збір коштів на 

фінансування робіт із благоустрою та впорядкування 

міських кладовищ. 

4. Впровадження, справляння і використання 


має здійснюватись відповідно до рішення, 

прийнятого на місцевому референдумі або 

загальних зборах громадян, а також згідно 

з принципами законності, соціальної справедливості, 

економічної обґрунтованості, 

обов’язковості та цільового використання 

коштів самооподаткування. 

5. Серед позитивних ознак самооподаткування 

слід виокремити ту роль, яку воно 

відіграє у підтриманні належного рівня життя 

та побуту мешканців населених пунктів, 

а також забезпеченні суспільного добробуту 

територіальних громад. Зокрема, найтиповіші 

потреби, для задоволення яких справляються 

платежі з самооподаткування, є 

будівництво доріг, замощення тротуарів, 

освітлення вулиць, газифікація, водопостачання 

тощо. 

6. До проблемних аспектів поширення 

в Україні практики самооподаткування мешканців 

територіальних громад належать: 

– відсутність окремого законодавчого 

акта, що реґламентує механізм 

справляння платежів із самооподаткування; 

– брак достатніх фінансових ресурсів 

і кваліфікованого персоналу в сільських 

населених пунктах; 

– нецільове спрямуванням та неефективне 

витрачання коштів самооподаткування; 

– низька добровільність сплати платежів 

із самооподаткування. 

Вважаємо, що відсутність вагомих 

науково-теоретичних підходів і практичних 

розробок до проведення самооподаткування 

мешканців територіальних громад, законодавча 

неврегульованість цієї форми 

мобілізації фінансових ресурсів, необхідність 

удосконалення організації адміністрування 

та механізму справляння платежів із 

самооподаткування потребують здійснення 

подальших наукових розвідок у цій сфері. 

Тим часом перспективним є проведення 

економіко-математичних розрахунків для 

прогнозування фінансових результатів поширення 

в нашій державі самооподаткування, 

що дасть змогу спрямувати його в якісно 

нове русло. 


1. Низовой бюджет и общественное хозяйство 

в деревне / Под ред. М. Л. Леонтьева; Е. К. 

Бурцев, Г. И. Кочинов, Н. В. Чистовский и др. – 

М.: Государственное Финансовое Издательство 

Союза ССР, 1929. – 119 с. 

2. Шитюк М., Шкварець В. Наслідки колективізації 

на Миколаївщині. –Режим доступу: http:// 

www.history.org.ua/zbirnyk/problems/10.pdf. 

3. Оподаткування за класовим принципом. – 

Режим доступу: http://www.sta.lviv.ua/index.php?id=1054. 

4. Кравченко В. І. Місцеві фінанси України: 

Навч. посіб. – К.: Т-во “Знання”, КОО, 1999. – 487 с. 

5. Указ Президії Верховної Ради Української 

РСР “Про самооподаткування сільського населення” 

від 23 квітня 1984 р. № 6853-X. – Режим 

доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/ 

main.cgi?nreg=6853-10. 

6. Економлять на впорядкуванні кладовищ. – 

Режим доступу: http://vidido.com.ua/comments. 

php?id=A1776_0_1_0_C. 

7. Закон України “Про місцеве самоврядування 

в Україні” від 21 травня 1997 р. № 280/97-ВР. – 

Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/ 

laws/main.cgi?nreg=280%2F97-%E2%F0. 



ІНТЕЛЕКТУАЛІЗАЦІЯ ПРАЦІ 

У СТРАТЕГІЇ ЗРОСТАЮЧОЇ 

ЕКОНОМІЇ ВІД МАСШТАБУ 

ВИРОБНИЦТВА 

Петро СЕМ’ЯНЧУК 

Проаналізовано види економії від масштабу виробництва та їхній вплив на динаміку господарських 

процесів економічних агентів. Арґументовано суть рутинної та особливості й 

структурні компоненти інтелектуальної праці. Обґрунтовано модель та її систему показників, 

яка забезпечила б зростаючу економію від масштабу виробництва й мінімізацію закону 

спадної віддачі ресурсів в умовах зростання конкурентоспроможності продукції. 

The types of economy from the scale of production and their infl uence on the dynamics of 

economic processes of economic agents are analysed. Essence of routine and features and structural 

components of intellectual labour are argued. Model and its system of parameters, which would insure 

increasing economy from the scale of production and minimization of law of descending return of 

resources in the conditions of growth of competitiveness of products are grounded. 

Позаяк макросистема є багатогранною 

комбінацією різного роду мікроелементів – 

господарюючих суб’єктів, то саме від успішності 

функціонування останніх і залежить 

її стійкість та ступінь розвитку. А ефективність 

діяльності самих мікроелементів неабияк 

визначається рівнем витратності, що 

характеризується економією від масштабу 

виробництва – постійною, зростаючою чи 

спадною. Кожен господарюючий суб’єкт в 

умовах жорсткої конкуренції (як цінової так 

і нецінової) намагається оптимізувати свою 

діяльність таким чином, щоб якомога довше 

“утримати” зростаючу віддачу, оскільки саме 

вона є ґарантом перебування поза межею 

аутсайдерів загалом й фактором постійної 

максимізації прибутку зокрема. 

Із розвитком економічної думки концепція 

оптимізації витрат, в тому числі за 

рахунок інтелектуалізації праці, набуває 

все чіткіших контурів й викристалізовується 

в самостійний структурний компонент 

теоретичної економіки. Серед піонерів у 

цій галузі варто відмітити таких класиків політичної 

економії, як Р. Кантильон, А. Тюрґо, 

А. Сміт, Ж. Б. Се, Ф. Бастіа, Д. Рікардо, 

Дж. Мілль, Дж. С. Мілль, К. Маркс. У ХІХ 

столітті, із зародженням неокласичної течії 

й маржиналізму, мікроекономічний аналіз 

становив своєрідний “мейнстрім” економічної 

думки. Саме в цей час фундаментальними 

дослідженнями мінімізації витрат і 

збитків та максимізації прибутку у довгому 

й короткому періоді займався А. Маршалл; 

проблемам граничної продуктивності виробничих 

факторів присвятили свої праці 

А. Курно, Й. Тюнен, Е. Бем-Баверк, Ф. Візер, 

Дж. Кларк, В. Джевонс; спроби оптимізувати 

структуру витрат підприємств через апарат 

виробничих функцій здійснили К. Вікселл, 



А. Флакс, П. Вікстид. Неабиякий ажіотаж 

й логічне продовження спричинила теорія 

інновацій Й. Шумпетера, і як її розвиток 

– різного роду моделі щодо комбінування 

працеощадних й капіталоощадних інновацій 

у так званих “інтелектуальних дуелях” 

обстоювали О. Ланґе, Дж. Хікс, Дж. Робінсон, 

Г. Харкорт, П. Семюелсон. Модифікації 

статично-детермінованих мікровиробничих 

функцій представлені у працях Е. Гутенберга, 

Е. Хайнена, О. Піхлера, Дж. Клока. 

Проте, в умовах неоконкуренції, спричинених 

глобальною корпоратизацією виробництва 

й підсилених випереджаючим 

розвитком науково-технічного прогресу 

на зламі технологічних укладів, потрібні 

нові підходи для забезпечення і пролонгації 

зростаючої економії від масштабу 

виробництва господарюючих суб’єктів, 

оскільки саме вони є ґарантом стійкості 

та конкурентоспроможності національної 

економіки загалом. А генеза “нової еко- 

Рис. 1. Види економії від масштабу виробництва та їхній 

вплив на результати діяльності підприємств* 

∗ Розроблено й згруповано автором 

номіки” й кумулятивний ефект накопичення 

та використання знань штовхає до 

все більш рішучих дій у цьому напрямку. 

Саме у цьому полягає мета дослідження, 

що дозволяє окреслити низку завдань, зокрема: 

проаналізувати вплив економії від 

масштабу виробництва на результати діяльності 

економічних агентів, розробити 

оптимізаційну модель із вмонтованими 

регуляторами й обґрунтувати систему її 

показників. 

Як вже було зазначено, економія від 

масштабу виробництва характеризується 

трьома залежностями – постійною, зростаючою 

і спадною. Власне, тому і слід проаналізувати 

вплив кожної із них на внутрішньогосподарські 

процеси, застосовуючи при цьому 

графічний метод (рис.1). Варто зазначити, 

що наше дослідження буде відбуватись в 

параметрах субституційності, а не лімітаційності, 

оскільки остання передбачає жорсткі 

технологічні коефіцієнти, ілюструється 

L-подібними ізоквантами і, 

крім того, є виключно гіпотетичною. 

Так, постійна економія 

від масштабу виробництва, 

за якої обсяг витрат в розрахунку 

на одиницю продукції 

сталий (випадок а), забезпечує 

рівномірну віддачу кожної 

наступної порції виробничих 

факторів. Саме тому 

відстані між ізоквантами (що 

показують різні комбінації 

виробничих факторів для 

випуску певного обсягу продукції) 

q 1 , q 2 , q 3 та q 4 однакові, 

тобто ОА=АВ=ВС=СD. Власне, 

недолік цього підходу полягає 

у тому, що ізокванта 

охоплює тільки вплив двох 

факторів із трьох можливих, 

проте це істотно не міняє суті 

справи. Ізокоста kl характеризує 

фінансові можливості 

економічних агентів щодо 



залучення виробничих ресурсів і є, водночас, 

їх бюджетним обмежувачем, позаяк 

останні не можуть створити більше продукції 

(наприклад, q 4 ), оскільки оптимальні обсяги 

нагромадження ресурсної бази й виготовлення 

товарів визначаються точкою дотику 

ізокости до найвищої із ізоквант. Наступний 

наслідок постійної економії від масштабу 

виробництва відображено за допомогою 

рівновіддалених між собою кривих трансформації 

Q 1 , Q 2 та Q 3 , тобто ОА=АВ=ВС. Така 

логіка поведінки кривих пояснюється тим, 

що кожна наступна порція виробничих факторів 

дає суб’єктам господарювання можливість 

виготовляти рівновеликі партії товарів. 

В процесі аналізу знову ж таки відстежується 

вищезгаданий недолік – припущення, що 

виробничий асортимент економічних агентів 

включає тільки два види продукції. 

Зростаюча економія від масштабу виробництва 

(випадок б) відображає постійне 

скорочення витрат в розрахунку на кожну 

додаткову одиницю продукції, і як наслідок – 

все менші порції виробничих факторів потрібно 

для випуску рівновеликих партій товару. 

Саме тому відстані між ізоквантами 

q 1 , q 2 , q 3 та q 4 все більше скорочуються – 

ОА>АВ>ВС>СD. А якщо взяти до уваги те, 

що фінансові можливості господарюючого 

суб’єкта обмежені ізокостою kl, як у попередньому 

випадку, то цей економічний 

агент отримує можливість досягти випуску 

q 4 – те, чого не спромігся його попередник за 

постійної віддачі. Відповідно, кожна додаткова 

порція ресурсів уможливлює постійне 

збільшення партій товарів, внаслідок чого 

відстань між кривими трансформації Q 1 , Q 2 , 

Q 3 та Q 4 весь час тяжіє в бік збільшення – 

ОА


параметра пропонуємо обчислювати за такою 

формулою: 

R'1 

+ R'2 

+ R'3 

+ ... + R'n 

A = 

= 

n 

n 

∑ 

i= 

1 

R'i 

, 

n 

(2) 

де n – кількість років (5 або 10 років); 

R′ 1 ,⎯R′ 2 ,⎯R′ 3 ,⎯R′ n – норма середнього 

(нормального) прибутку за відповідний рік, 

яку можна вирахувати наступним чином: 

n 

∑ 

i= 

1 

R's 

i 

R's1+ 

R's 

2+ 

R's3 

+ ... + R's 

n 

R' 

i = 

= , (3) 

ns 

ns 

де n – кількість галузей в економіці; 

s 

R′ , R′ , R′ , R′ – річна рентабельність 

s1 s2 s3 sn 

кожної галузі, що розраховується як середня 

величина рівнів прибутковості усіх господарюючих 

суб’єктів відповідної сфери економіки: 

R 

n 

R e s i 

R e s R e s R e s R ∑ ' 

' 1+ 

' 2+ 

' 3+ 

... + 'e 

s n i= 

1 

' s i = 

= , (4) 

ne 

s 

ne 

s 

де n es – кількість господарюючих суб’єктів, 

що функціонують в даній галузі економіки; 

R′ es1 , R′ es2 , R′ es3 , R′ esn – річна рентабельність 

кожного економічного аґента, що обчислюється 

як рівень чистого прибутку: 

N P 

R ' esi = × 100% 

, 

(5) 

T R r 

де NP – річний чистий прибуток суб’єкта господарювання; 

TR – обсяг одержаного річного валового 

r 

доходу економічного аґента; 

L – витрати у грошовому виразі на залучення, 

освоєння, використання й покращення 

виробничого фактора праця. В 

структурі витрат якого ми виокремлюємо 

наступні елементи: заробітна плата, премії, 

матеріальна допомога, відрядження; 

витрати на здійснення кадрової політики й 

конкурсного відбору працівників; фінансування 

заходів щодо підготовки, підвищення 

кваліфікації, перекваліфікації, навчання та 

стажування персоналу; оплата лікарняних, 

лікувально-профілактичних заходів, путівок 

на відпочинок й духовний розвиток; менеджмент 

і маркетинг; 

C – витрати у грошовому виразі на залучення, 

освоєння, використання та вдосконалення 

виробничого фактора капітал. В 

складі останнього ми виокремлюємо грошову 

(власні кошти, позики, цінні папери), 

матеріальну (засоби та предмети праці, 

об’єкти для проживання та відпочинку) й нематеріальну 

(інформація, ноу-хау, хай-тек, 

патенти, ліцензії) компоненти; 

N – витрати у грошовому виразі на залучення, 

освоєння, використання і покращення 

виробничого фактора земля (природні 

ресурси). У структурі витрат цього фактора 

ми виокремлюємо такі складові: земельні й 

водні ресурси, корисні копалини, ландшафт, 

рельєф, природно-кліматичні умови, сонячна 

енергія, флора, фауна, охорона навколишнього 

середовища; 

α, β, γ – коефіцієнти еластичності 

валового доходу по праці, капіталу й землі, 

що показують в якій мірі відреагує обсяг 

товарообороту при зміні витрат в певний 

виробничий фактор на одиницю; 

ζ, η, θ – коефіцієнти (індекси) інтелектуалізації 

праці під час освоєння, залучення, 

використання та покращення людських, капітальних 

й природних ресурсів, які водночас 

і є вмонтованими регуляторами (дію яких 

розкриємо пізніше). На нашу думку, інтелектуалізація 

праці не є одним із виробничих 

факторів, а тільки їхнім інтенсифікатором – 

засобом, що якісно підвищує продуктивність 

і скорочує зношуваність останніх, сприяє 

зародженню та впровадженню нових ідей, 

які матеріалізуючись каталізують, пришвидшують 

й примножують даний процес. 

Прикладом такого результату інтелектуалізації 

праці й одночасно її каталізаторомакселератором-мультиплікатором 

є науковотехнічний 

прогрес (НТП). Слід зазначити, що 

застосування НТП в господарській діяльності 

дозволяє в значно коротші терміни сягнути 

вищих рівнів розвитку й інтелектуалізувати 



виробничі процеси, які, у свою чергу, сприяють 

покращенню і поглибленню існуючих 

та винайденню нових елементів науковотехнічного 

прогресу. 

Крім того, попри широко відомий поділ 

праці на фізичну й розумову, ми пропонуємо 

новий підхід, а саме – праця є рутинна й 

інтелектуальна. 

Рутинна праця – це монотонна, однакова 

за змістом робота, що характеризується 

побоюванням змін, відсутністю почуття нового, 

слідування шаблонові [2, 1280], а також 

цілковите позбавлення оригінальності. 

Найнегативнішим варіантом рутинної праці 

є деінтенсифікація виробництва, рух назад, 

регрес (перехід від вищих щаблів організації 

праці до нижчих). Принагідно відзначити, що 

рутинною може бути не тільки фізична праця 

(водій, коваль, двірник, швачка, сапальниця, 

доярка, прибиральниця і т. ін.), але й 

розумова (наприклад: вчителі, бухгалтери, 

лікарі, юристи, фінансисти, адмінперсонал 

тощо). У випадку аналізування рутинної 

праці із позиції статики, то їй притаманний 

розроблений нами максимально можливий 

коефіцієнт тривіальності (заяложеності): 

V 

r w( 

t') 

K t r( 

t') 

= , (6) 

Vt 

w( 

t') 

де K tr(t’) – коефіцієнт тривіальності (заяложеності) 

на момент часу t’; 

t’ – момент часу, на який обчислюється 

коефіцієнт тривіальності; 

V rw(t’) – обсяг робіт, виконаний рутинною 

працею на певну дату (людино-годин, людино-днів); 

V tw(t’) – загальний обсяг виконаних робіт 

на певну дату (людино-годин, людино-днів). 

Якщо ж рутинну працю розглядати в 

динаміці, тоді слід застосовувати запропонований 

нами індекс тривіальності (заяложеності): 

ΔVr 

w( 

t) 

It 

r( 

t) 

= , 

(7) 

ΔVt 

w( 

t) 

де I – індекс тривіальності (заяложенос- 

tr(t) 

ті) за період часу t; 

t – проміжок часу, за який обчислюється 

коефіцієнт тривіальності; 

ΔV rw(t) – зміна обсягу робіт, виконаного 

рутинною працею за проміжок часу t 

(людино-годин, людино-днів), розраховується 

як різниця між обсягом робіт, здійсненого 

рутинною працею за період t (V rw(t) ), й обсягом 

робіт, виконаного рутинною працею за 

період t-1 (V rw(t-1) ): 

ΔV r w( 

t) 

= Vr 

w( 

t) 

−Vr 

w( 

t−1) 

, (8) 

де ΔV – зміна загального обсягу робіт, ви- 

tw(t) 

конаних за проміжок часу t (людино-годин, 

людино-днів), розраховується як різниця між 

загальним обсягом робіт, здійснених за період 

t (V ), й загальним обсягом робіт ви- 

tw(t) 

конаних за період t-1 (V ): tw(t-1) 

ΔV t w( 

t) 

= Vt 

w( 

t) 

−Vt 

w( 

t−1) 

. 

(9) 

Інтелектуальна праця – це постійна 

миследіяльність, що характеризується методологічними 

і методичними розробками, 

новими ідеями, дослідами, комбінуванням, 

вдосконаленням, винахідливістю, цим самим 

стимулюючи прогрес та інтенсифікацію 

виробництва й гальмуючи об’єктивну дію закону 

спадної віддачі ресурсів. 

Якщо розглянути інтелектуальну працю 

в статиці, то їй притаманний запропонований 

нами коефіцієнт оригінальності (новизни): 

ren. 

w( 

t') 

K o( 

t') 

= , 

Vt 

w( 

t') 

Ñâ³ò ô³íàíñ³â. 3 (16), âåðåñåíü 2008 ð. 41 

V 

(10) 

де K o(t’) – коефіцієнт оригінальності (новизни) 

на момент часу t’. Чим ближче він до 

нуля, тим менший рівень інтелектуалізації 

праці, і навпаки; 

V ren.w(t’) – обсяг робіт, виконаний оновленими 

методами праці на певну дату (людино-годин, 

людино-днів); 

V tw(t’) – загальний обсяг робіт, виконаних 

на певну дату (людино-годин, людино-днів). 

Якщо ж аналізувати інтелектуальну працю 

в динаміці, то їй притаманний розроблений 

нами індекс оригінальності (новизни):

I 


ΔV 

ren. 

w( 

t) 

o( 

t) 

= , 

ΔVt 

w( 

t) 

(11) 

де I – індекс оригінальності (новизни) за 

o(t) 

період часу t, числове значення якого також 

знаходиться в одиничному діапазоні і, залежно 

від того, в яку сторону більше примикає 

цей показник (до нуля чи до одиниці), 

визначається низький чи високий рівень інтелектуалізації; 

ΔV – зміна обсягу робіт, виконаного 

ren.w(t) 

оновленими методами праці за проміжок 

часу t (людино-годин, людино-днів), розраховується 

як різниця між обсягом робіт, 

здійсненого оновленими методами за період 

t (V ), й обсягом робіт, виконаного оновле- 

ren.w(t) 

ними методами за період t-1 (V ): 

ren.w(t-1) 

ΔV ren. 

w( 

t) 

= Vren. 

w( 

t) 

−Vren. 

w( 

t−1) 

, (12) 

де ΔV – зміна загального обсягу робіт, ви- 

tw(t) 

конаного за проміжок часу t (людино-годин, 

людино-днів), обчислюється як різниця між 

загальним обсягом робіт, здійсненого за період 

t (V ), й загальним обсягом робіт, ви- 

tw(t) 

конаного за період t-1 (V ): tw(t-1) 

ΔV t w( 

t) 

= Vt 

w( 

t) 

−Vt 

w( 

t−1) 

. (13) 

В змісті самої інтелектуальної праці ми 

вирізняємо наукову, творчу та інноваційну 

компоненти. Відповідно, інтелектуалізація 

праці містить саянтифікацію, креативізацію 

та інноватизацію, а вищеподані елементи 

виробничої функції ζ, η, θ, у випадку 

аналізу даного процесу із позиції статики, 

– обчислюються як сума коефіцієнта 

саянтифікації (K ), коефіцієнта креативізації 

cs 

(K ) і коефіцієнта інноватизації (K ) кожно- 

cr inn 

го виробничого фактора, якщо ж цю модель 

розглядати в динаміці, тоді параметри ζ, η, θ 

є сумарним значенням індексу саянтифікації 

(I ), індексу креативізації (I ) та індексу ін- 

cs cr 

новатизації (I ) праці, капіталу і землі. 

inn 

Наукова складова інтелектуальної праці 

– це процес теоретичних розробок, діагностики, 

лабораторно-практичних дослідів 

і апробації стосовно поглиблення системи 

знань про умови та закономірності існуван- 

ня й розвитку космосу, природи, суспільства 

і виробничих процесів, а також вдосконалення 

способів й засобів господарювання з 

метою ефективного використання виробничих 

факторів, розширення ресурсної бази, 

підвищення якості продукції, прогнозування 

природних та економічних катаклізмів, мінімізації 

ризиків і покращення стану навколишнього 

середовища. 

На нашу думку, осердям наукової компоненти 

є міцна освітня база індивіда, його 

здатність і бажання до осягнення вищих теоретичних 

рівнів розумової діяльності, “постуніверситетська” 

підготовка, аналітичні 

здібності, логічне мислення, добре розвинена 

інтуїція. Аналізуючи цей процес в статиці, 

пропонуємо скористатись коефіцієнтом саянтифікації: 

sei( 

t') 

K s c( 

t') 

= , 

Vtse( 

t') 

42 Ñâ³ò ô³íàíñ³â. 3 (16), âåðåñåíü 2008 ð. 

V 

(14) 

де K sc(t’) – коефіцієнт саянтифікації на момент 

часу t’; 

V sei(t’) – обсяг реально впроваджених у 

господарські процеси наукових розробок; 

V tse(t’) – загальний обсяг наукових розробок. 

Якщо ж наукову діяльність розглядати в 

динаміці, тоді пропонуємо застосовувати індекс 

саянтифікації: 

I 

s c( 

t) 

ΔV 

= 

ΔV 

sei( 

t) 

, 

tse( 

t) 

(15) 

де I sc(t) – індекс саянтифікації за період часу t; 

ΔV sei(t) – зміна обсягу реально впроваджених 

у господарські процеси наукових розробок 

за проміжок часу t, обчислюється як 

різниця між обсягом реально впроваджених 

у господарські процеси наукових розробок 

за період t (V sei(t) ) й обсягом реально впроваджених 

у господарські процеси наукових 

розробок за період t-1 (V sei(t-1) ): 

ΔV sei( 

t) 

= Vsei( 

t) 

−V 

sei( 

t−1) 

, 

(16) 

де ΔV tse(t) – зміна загального обсягу наукових 

розробок, виконаних за проміжок часу t, розраховується 

як різниця між загальним обся-


гом наукових розробок здійснених за період 

t (V tse(t) ), й загальним обсягом наукових розробок, 

створених за період t-1 (V tse(t-1) ): 

ΔV tse( 

t) 

= Vtse( 

t) 

−Vtse( 

t−1) 

. 

(17) 

Творча компонента інтелектуальної 

праці – це процес зародження ідеї, її “бродіння”, 

визрівання, дозрівання й реалізації 

у ході створення, вдосконалення, переформатування 

оригіналів духовних і матеріальних 

цінностей, пройнятої елементами чогось 

нового, “екзотичного” або ж збагаченої 

культурними традиціями та національними 

ритуалами давнини з метою зацікавлення 

робочого персоналу і приваблення споживачів, 

впливаючи як на їхню свідомість, так і на 

підсвідомість (через менталітет, внутрішні 

почуття та відчуття). 

На нашу думку, у фундамент творчості 

закладено талант, натхнення, багата уява, 

почуття гумору людини, яка прагне до самореалізації, 

а як результат – вдосконалення 

оточуючого середовища, здебільшого шляхом 

індивідуального підходу. Слід зазначити, 

що творча діяльність не обмежується виключно 

літературою, мистецтвом, музикою, 

архітектурою, скульптурою, кінематографією 

й світом моди, а охоплює усі без виключення 

галузі економіки (наприклад: ориґінальна 

форма товару, його упаковка, смак, запах, 

унікальна реклама; яскрава вивіска й цікава 

назва фірми; новий підхід до персоналу, 

учнів, студентів, оформлення та екологізація 

їхнього робочого місця; екзотичні рослини й 

тварини в зоопарках, приміщеннях тощо). В 

окремих випадках творчість зумовлює та стимулює 

розвиток науки, адже деякі унікальні 

ідеї повинні пройти “тест” на реальність втілення 

й тривалість існування. Аналізуючи 

цей процес в статиці, пропонуємо використовувати 

коефіцієнт креативізації: 

Qc 

r. 

p r. 

s d. 

( t') 

Kc 

r( 

t') 

= 

, 

(18) 

Qp− 

p. 

p r. 

s l. 

( t') 

де K – коефіцієнт креативізації на момент 

cr(t’) 


Q cr.pr.sd.(t’) – обсяг реалізації креативомісткої 

продукції; 

Q p-p.pr.sl.(t’) – потенційно можливий обсяг 

реалізації. 

Оцінюючи творчу діяльність в динаміці, 

варто використовувати розроблений нами 

індекс креативізації: 

ΔQc 

r. 

p r. 

s d. 

( t) 

Ic 

r( 

t) 

= 

, 

(19) 

ΔQp− 

p. 

p r. 

s l. 

( t) 

де I – індекс креативізації за період часу t; 

cr(t) 

ΔQ – зміна обсягу реалізації креа- 

cr.pr.sd.(t) 

тивомісткої продукції за проміжок часу t, розраховується 

як різниця між обсягом продажу 

креативомісткої продукції за період t (Q ) cr.pr.sd.(t) 

й обсягом збуту креативомісткої продукції за 

період t-1 (Q ): 

cr.pr.sd.(t-1) 

Δ c r. 

p r. 

s d. 

( t) 

= Qc 

r. 

p r. 

s d. 

( t) 

− Qc 

r. 

p r. 

s d. 

( t−1) 

Q , (20) 

де ΔQ p-p.pr.sl.(t) – зміна потенційно можливого 

обсягу реалізації продукції за проміжок 

часу t, обчислюється як різниця між потенційно 

можливим обсягом продажу за період 

t (Q p-p.pr.sl.(t) ) й потенційно можливим обсягом 

збуту за період t-1 (Q p-p.pr.sl.(t-1) ): 

Δ p− 

p. 

p r. 

s l. 

( t) 

= Qp− 

p. 

p r. 

s l. 

( t) 

− Qp− 

p. 

p r. 

s l. 

( t−1) 

Q . (21) 

Інноваційна складова інтелектуалізації 

праці – це, за висловленням Й.Шумпетера, 

реалізація нових комбінацій, що охоплює 

наступні п’ять випадків: 

– по-перше, створення і випуск нового, 

тобто ще невідомого споживачам 

блага або створення й випуск нової 

якості того чи іншого блага; 

– по-друге, впровадження нового, тобто 

практично невідомого методу виробництва, 

в основі якого не обов’язково 

лежить нове наукове відкриття і який 

може полягати також в новому способі 

комерційного використання відповідного 

товару; 

– по-третє, освоєння нового ринку збуту, 

тобто такого ринку, на якому дана 

галузь цієї країни не була представлена, 

незалежно від того чи існував 

раніше такий ринок; 



– по-четверте, отримання нового джерела 

сировини чи напівфабрикатів, 

незалежно від того чи існувало це 

джерело раніше, чи просто не приймалося 

до уваги, чи вважалося недоступним, 

чи його щойно передбачалось 

створити; 

– по-п’яте, проведення відповідної реорганізації, 

наприклад, забезпечення 

монопольного становища (шляхом 

створення тресту) чи підрив монопольного 

становища іншого господарюючого 

суб’єкта [7, 159]. 

На наш розсуд, стержнем інноваційної 

діяльності є хороший досвід, вміння ризикувати, 

ентузіазм, інстинкт та інтуїція. Власне 

кажучи, інноваційна компонента певною мірою 

є водночас предтечею і логічним продовженням 

наукової, оскільки більшість із 

вищеперелічених нововведень вимагають 

чіткого обґрунтування й вагомої аргументації 

стосовно їх практичного впровадження. 

Тобто, наука дає дозвіл, “зелене світло” на 

реалізацію як окремих творчих задумів, 

так і більшості інноваційних проектів. Крім 

того, теоретичні розробки й лабораторнопрактичні 

досліди проводять саме для того, 

щоби впроваджувати в “реальній” економіці. 

А стосовно взаємозв’язку із творчою 

компонентою, яка певною мірою є “фабрикою 

ідей” для розвитку й продукування 

новацій та охоплює психологічний аспект 

господарської діяльності, – інноваційна, в 

ході справи, твердо обстоює та довершує її 

практичну та фінансову сторони. Аналізуючи 

цей феномен господарювання з позиції 

статики, буде доречним розглянути запропонований 

нами коефіцієнт інноватизації – 

інтегральний показник, який відповідно до 

“п’ятірки” Й. Шумпетера охоплює такі параметри: 

1) Коефіцієнт нової продукції: 

Q 

n. 

p r. 

s d.( 

t') 

K n p ( t') 

= , 

Qt. 

s l. 

( t') 

(22) 

де K np(t’) – коефіцієнт нової, раніше невідомої 

продукції на момент часу t’; 

Q n.pr.sd.(t’) – обсяг реалізації нової, раніше 

невідомої продукції; 

Q t.sl.(t’) – весь обсяг реалізації. 

2) Коефіцієнт продукції нової якості: 

n. 

q. 

p r. 

s d. 

( t') 

K n q p ( t') 

= , 

Qt 

. s l. 

( t') 


Q 

(23) 

де K nqp(t’) – коефіцієнт продукції нової якості 


Q n.q.pr.sd.(t’) – обсяг реалізації продукції нової 

якості. 

3) Коефіцієнт нового методу виробництва: 

Q 

p. 

g. 

n. 

m. 

s d. 

( t') 

K n m p ( t') 

= , 

Qt. 

s l. 

( t') 

(24) 

де K nmp(t’) – коефіцієнт нового методу виробництва 


Q p.g.n.m.sd.(t’) – обсяг реалізації товарів, виготовлених 

новими методами виробництва. 

4) Коефіцієнт нового ринку збуту: 

Q 

p r. 

s d. 

n. 

mt 

. ( t') 

K n. 

mt 

( t') 

= , 

Qt. 

s l. 

( t') 

(25) 

де K n.mt(t’) – коефіцієнт нового ринку збуту на 

момент часу t’; 

Q sd.pr.n.mt.(t’) – обсяг реалізації продукції на 

нових ринках збуту. 

5) Коефіцієнт використання нових ресурсів: 

Q 

g. 

p. 

n. 

r. 

s d. 

( t') 

K u n r ( t') 

= , 

Qt. 

s l. 

( t') 

(26) 

де K unr(t’) – коефіцієнт використання нових 

ресурсів на момент часу t’; 

Q g.p.n.r.sd.(t’) – обсяг реалізації товарів, на виготовлення 

яких залучено нові джерела ресурсів. 

6) Коефіцієнт реорганізації: 

Q 

p r. 

s d. 

r o ( t') 

K r o ( t') 

= , 

Qt. 

s l. 

( t') 

(27) 

де K ro(t’) – коефіцієнт реорганізації на момент 


Q pr.sd.ro.(t’) – обсяг реалізації після реорганізації 

господарюючого суб’єкта. 

Оцінюючи інноваційну діяльність крізь 

призму динаміки, логічним буде скориста-


тись індексом інноватизації – сумарним значенням 

таких показників: 

1) Індекс нової продукції: 

I 

ΔQ 

n. 

p r. 

s d. 

( t) 

n p ( t) 

= , 

ΔQt. 

s l. 

( t) 

(28) 

де I np(t) – індекс нової, раніше невідомої продукції 

за період часу t; 

ΔQ n.pr.sd.(t) – зміна обсягу реалізації нової, 

раніше невідомої продукції за проміжок часу 

t, розраховується як різниця між величиною 

продажу нової, раніше невідомої продукції за 

період t (Q n.pr.sd.(t) ) й обсягом збуту нових, раніше 

невідомих товарів за період t-1 (Q n.pr.sd.(t-1) ). 

Δ n. 

p r. 

s d. 

( t) 

= Qn. 

p r. 

s d. 

( t) 

− Qn. 

p r. 

s d. 

( t−1) 

Q , (29) 

ΔQ t.sl.(t) – зміна сукупного обсягу реалізації за 

проміжок часу t, обчислюється як різниця 

між загальним обсягом продажу за період 

t (Q t.sl.(t) ) й валовим обсягом збуту за період 

t-1 (Q t.sd.(t-1) ). 

Δ t. 

s l. 

( t) 

= Qt. 

s l. 

( t) 

− Qt. 

s l. 

( t−1) 

Q . (30) 

2) Індекс продукції нової якості: 

I 

ΔQ 

n. 

q. 

p r. 

s d. 

( t) 

n q p ( t) 

= , 

ΔQt. 

s l. 

( t) 

(31) 

де I nqp(t) – індекс продукції нової якості за 

період часу t; 

ΔQ n.q.pr.sd.(t) – зміна обсягу реалізації продукції 

нової якості за проміжок часу t, розраховується 

як різниця між величиною продажу 

товарів нової якості за період t (Q n.q.pr.sd.(t) ) 

й обсягом збуту продукції нової якості за період 

t-1 (Q n.q.pr.sd.(t-1) ). 

Δ n. 

q. 

p r. 

s d. 

( t) 

= Qn. 

q. 

p r. 

s d. 

( t) 

− Qn. 

q. 

p r. 

s d. 

( t−1) 

Q . (32) 

3) Індекс нового методу виробництва: 

I 

ΔQ 

p. 

g. 

n. 

m. 

s d. 

( t) 

n m p ( t) 

= , 

ΔQt. 

s l. 

( t) 

(33) 

де I nmp(t) – індекс нового методу виробництва 


ΔQ p.g.n.m.sd.(t) – зміна обсягу реалізації товарів, 

виготовлених новими методами виробництва 

за проміжок часу t, обчислюється 

як різниця між величиною збуту продукції, 

створеної новими методами виробництва за 

період t (Q p.g.n.m.sd.(t) ) й обсягом продажу товарів, 

виготовлених новими методами виробництва 

за період t-1 (Q p.g.n.m.sd.(t-1) ): 

Δ p. 

g. 

n. 

m. 

s d. 

( t) 

= Qp. 

g. 

n. 

m. 

s d. 

( t) 

− Qp. 

g. 

n. 

m. 

s d. 

( t−1) 

Q . (34) 

4) Індекс нового ринку збуту: 

s d. 

p r. 

n. 

mt 

. ( t) 

n. 

mt 

( t) 

= , 

ΔQt. 

s l. 

( t) 


I 

ΔQ 

(35) 

де I n.mt(t) – індекс нового ринку збуту за період 

часу t; 

ΔQ sd.pr.n.mt.(t) – зміна обсягу реалізації продукції 

на нових ринках збуту за проміжок 

часу t, розраховується як різниця між величиною 

продажу товарів на нових ринках збуту 

за період t (Q sd.pr.n.mt.(t) ) й обсягом реалізації 

продукції на нових ринках збуту за період 

t-1 (Q sd.pr.n.mt.(t-1) ): 

Δ s d. 

p r. 

n. 

mt 

. ( t) 

= Qs 

d. 

p r. 

n. 

mt 

. ( t) 

− Qs 

d. 

p r. 

n. 

mt 

. ( t−1) 

Q . (36) 

5) Індекс використання нових ресурсів: 

I 

ΔQ 

g. 

p. 

n. 

r. 

s d. 

( t) 

u n r ( t) 

= , 

ΔQt. 

s l. 

( t) 

(37) 

де I unr(t) – індекс використання нових ресурсів 


ΔQ g.p.n.r.sd.(t) – зміна обсягу реалізації товарів, 

на виготовлення яких залучено нові 

джерела ресурсів за проміжок часу t, обчислюється 

як різниця між величиною збуту 

продукції, на створення якої залучено нові 

джерела ресурсів за період t (Q g.p.n.r.sd.(t) ) й обсягом 

продажу товарів, на виробництво яких 

залучено нові джерела ресурсів за період 

t-1 (Q g.p.n.r.sd.(t-1) ): 

Δ g. 

p. 

n. 

r. 

s d. 

( t) 

= Qg. 

p. 

n. 

r. 

s d. 

( t) 

− Qg. 

p. 

n. 

r. 

s d. 

( t−1) 

Q . (38) 

6) Індекс реорганізації: 

I 

ΔQ 

p r. 

s d. 

r o. 

( t) 

r o ( t) 

= , 

ΔQt. 

s l. 

( t) 

(39) 

де I ro(t) – індекс реорганізації за період часу t; 

ΔQ pr.sd.ro.(t) – зміна обсягу реалізації після 

реорганізації господарюючого суб’єкта 

за проміжок часу t, розраховується як різниця 

між величиною збуту продукції вна-


слідок реорганізації економічного агента 

за період t (Q pr.sd.ro.(t) ) й обсягом продажу товарів 

після його реорганізації за період t-1 

(Q pr.sd.ro.(t-1) ): 

ΔQ p r. 

s d. 

r o. 

( t) 

= Qp 

r. 

s d. 

r o. 

( t) 

− Qp 

r. 

s d. 

r o. 

( t−1) 

. (40) 

Слід також зазначити, що пропорції між 

ζL, ηK та θN повинні зберігати й посилювати 

ідилію протистояння об’єктивно діючому закону 

спадної віддачі ресурсів. Саме тому основне 

завдання параметрів ζ, η, θ, полягає у вирівнюванні 

диспропорцій між виробничими 

факторами задля мінімізації впливу вказаного 

закону та їх економії шляхом підсилення віддачі 

в умовах обмеженості з одночасним підвищенням 

конкурентоспроможності товарів. 

Принагідно відзначити, що тіснота зв’язку між 

ζ й α, η і β, θ та γ в умовах інтелектуалізації праці 

все більше наближається до рівня +1, оскільки 

за однакових обсягах залучення виробничих 

факторів й всезростаючому впливу на них даного 

інтенсифікатора посилюватиметься вплив 

кожного із ресурсів на бажаний обсяг валового 

доходу, що і описуватиметься наступною нерівністю: 

α + β + γ > 1. 

(41) 

Економічний зміст її полягає у тому, що 

швидкість віддачі виробничих факторів від дії 

результатів інтелектуалізації праці перевищуватиме 

швидкість впровадження останніх, 

тобто автоматично усуватиметься ціла низка 

проблем, а саме – спадна віддача ресурсів, 

їх постійна нестача й підвищення ресурсних 

цін, неконкурентоспроможність продукції та 

довготривале забезпечення зростаючої економії 

від масштабу виробництва. Цієї мети 

можна досягти шляхом регулювання коефіцієнтів 

(індексів) саянтифікації, креативізації 

та інтенсифікації, а також коригування їхніх 

структурних компонентів. 

Будь-яка господарська діяльність насамперед 

має на меті мінімізацію витрат й 

максимізацію прибутку. Досягнення постав- 

лених цілей дозволяє отримати низку переваг, 

а саме – доступ до додаткових джерел 

інвестування, збільшення обсягів виробництва, 

підвищення якості та конкурентоспроможності 

продукції, розширення ринків 

збуту тощо. В умовах “нової економіки” реалізація 

покладених завдань можлива тільки 

за рахунок креативізації, саянтифікації та 

інноватизації праці, оскільки людські знання 

і вміння становлять ядро сучасного типу виробництва, 

за раціонального використання 

яких економічні агенти не лише вироблятимуть 

товари найвищих гатунків, а й забезпечуватимуть 

стабільно зростаюче функціонування 

на тривалу перспективу за рахунок 

своєрідного гешефту у вигляді інтелектуальної 

ренти. 


1. Блауг М. Економічна теорія в ретроспективі: 

Пер. з англ. І. Дзюб. – К.: Видавництво Соломії 

Павличко “Основи”, 2001. – 670 с. 

2. Великий тлумачний словник сучасної української 

мови / Уклад. і голов. ред. В. Т. Бусел. – К., 

Ірпінь: ВТФ“ Перун”, 2007. – 1736 с. 

3. Нельсон Ричард Р., Уинтер Сидней Дж. 

Эволюционная теория экономических изменений: 

Пер. с англ. М. Я. Каждана. – М.: Издательство 

“Дело”, 2002. – 534 с. 

4. Теория капитала и экономического роста / 

Под редакцией д. э. н., профессора С. С. Дзарасова. 

– М.: Издательство Московского университета, 

2004. – 400 с. 

5. Фандель Г. Теорія виробництва і витрат: 

Пер. з нім. М. Г. Грещака. – К.: Таксон, 2000. – 501 с. 

6. Чухно А. А., Юхименко П. І., Леоненко 

П. М. Сучасні економічні теорії: Підручник /За 

ред. А. А. Чухна. – К.: Знання, 2007. – 878 с. 

7. Шумпетер Й. Теория экономического развития 

(Исследование предпринимательской прибыли, 

процента и цикла конъюнктуры): Пер. с нем. 

В. С. Автономова, М. С. Любского, А. Ю. Чепуренко. 

– М.: Издательство “Прогресс”, 1982. – 440 с. 



РОЛЬ ФІНАНСОВОЇ 

СИСТЕМИ У СОЦІАЛЬНО- 

ЕКОНОМІЧНОМУ РОЗВИТКУ 

ДЕРЖАВИ 

Володимир СВІРСЬКИЙ 

Розглянуто роль фінансової системи у соціально-економічному розвитку держави. 

Обґрунтовано необхідність застосування системно-функціонального підходу при її 

дослідженні. Проаналізовано існуючі точки зору щодо трактування функцій фінансової 

системи. З’ясовано різницю між завданнями та функціями фінансової системи, 

запропоновано їх авторське визначення. 

The paper describes the role of the fi nancial system in social and economic development 

of the state. The necessity of application the system-functional approach of its investigation is 

proved. The main approaches to the interpretation of the fi nancial system functions are analyzed. 

The difference between tasks and functions of the fi nancial system are investigated and on this 

basis the own defi nitions are offered. 

Нині майже всі погоджуються, що фінансова система необхідна для розвитку. 

Завдяки її вдосконаленню можна досягти вищих темпів зростання та зменшити 

вірогідність і наслідки економічних криз. 

Одним із важливих завдань економічної 

політики держави в умовах продовження 

трансформації вітчизняної господарської 

системи на основі ринкових засад ведення 

підприємницької діяльності є забезпечення 

умов для нарощення обсягів виробництва в 

усіх галузях вітчизняної економіки та підвищення 

добробуту громадян. Чільне місце у 

реалізації цього завдання посідає фінансова 

система держави. Будучи складовою більш 

широкої системи – економічної, вона відображає 

всю багатогранність і складність зв’язків 

та відносин у рамках національної економіки 

як на макро-, так і на мікроекономічному рівні. 

Фінансова система не є статичною, як і зага- 

Дж. Стігліц 

лом економіка держави, вона постійно розвивається 

(при цьому слід зауважити, що процес 

такого розвитку може перериватися тимчасовими 

спадами і регресом, що пов’язано із 

відповідними змінами в економіці). Відтак, 

перед фінансовою наукою та практикою стоїть 

завдання перманентного вдосконалення 

її функціонування, що дасть змогу розробити 

пропозиції для забезпечення потреб суб’єктів 

реального сектора економіки в адекватному 

наборі фінансових інструментів та послуг. 

Зважаючи на значення фінансової системи 

для суспільства, її роль у соціальноекономічному 

розвитку держави, сутнісні 

питання її змісту та функціонування були і 



залишаються у центрі уваги провідних науковців 

та економістів-практиків. Фундаментальні 

теоретичні та методологічні основи 

дослідження фінансів та фінансової системи 

були закладені у дослідженнях українських 

та зарубіжних фундаторів фінансової 

науки М. Алексеєнка, М. Бунге, А. Вагнера, 

К. Вікселля, С. Вітте, Р. Гільфердінга, П. Гензеля, 

С. Іловайського, Л. Косси, Й. Кулішера, 

П. Мікеладзе, М. Мітіліно, Ф. Нітті, Л. Штейна, 

І. Озерова, К. Рау, Е. Селігмана, Г. Тіткіна, 

М. Цитовича, І. Янжула. 

Важливу роль у теоретичному та емпіричному 

дослідженні проблематики становлення, 

розвитку і трансформації світової та 

національної фінансових систем відіграють 

праці зарубіжних вчених Ш. Бланкарта, Дж. 

Бейлі, С. Брю, Д. Бьюкенена, З. Боді, Г. Габбарта, 

Р. Дорнбуша, Ф. Ларена, Р. Левайна, 

Р. Маккіннона, М. Міллера, Р. Мертона, 

Ф. Модільяні, П. Роуза, Дж. Стігліца, С. Фішера, 

Д. Фрейзера, М. Фрідмена, Ю. Фами, 

В. Шарпа. 

Серед російських науковців, які досліджували 

питання функціонування фінансової 

системи, заслуговують уваги праці 

Л. Абалкіна, Д. Аллахвердяна, Б. Болдирєва, 

О. Бірмана, Е. Вознесенського, Л. Дробозіної, 

В. Дьяченка, М. Єршова, В. Іванова, 

В. Івантера, А. Іларіонова, Д. Львова, Р. Нігматуліна, 

В. Родіонової, М. Романовського, 

Б. Сабанті, М. Сичова, В. Сенчагова, М. Шерменьова 

та інших. 

Різносторонні та різнопланові аспекти 

функціонування фінансової системи України 

досліджуються у роботах сучасних вітчизняних 

науковців, зокрема В. Александрова, 

Л. Алексеєнко, В. Андрущенка, О. Барановського, 

О. Василика, А. Гальчинського, 

В. Геєця, А. Даниленка, Я. Жаліла, В. Зимовця, 

О. Кириленко, В. Кравченка, М. Крупки, 

А. Кузнєцової, З. Луцишин, С. Льовочкіна, 

І. Луніної, І. Лютого, С. Огородника, Д. Полозенка, 

М. Савлука, А. Соколовської, 

О. Терещенка, В. Федосова, С. Юрія. 

Однак, слід зазначити, що у вітчизняній 

фінансовій літературі все ж бракує ґрунтов- 

них наукових досліджень щодо функціонування 

фінансової системи в контексті соціальноекономічного 

розвитку держави. Нині все ще 

залишаються невирішеними складні проблеми, 

що стосуються низки концептуальних 

засад функціонування фінансової системи, 

зокрема її функцій та ролі у контексті необхідності 

забезпечення сталих темпів економічного 

зростання. Це обумовлює вибір теми 

дослідження та її актуальність. 

Метою статті є визначення завдань та 

функцій фінансової системи у соціальноекономічному 

розвитку держави. 

Важливою складовою процесів ринкової 

трансформації економічної системи України 

й інших постсоціалістичних країн в умовах 

необхідності забезпечення сталих темпів 

економічного зростання є формування сучасної 

ефективно функціонуючої фінансової 

системи. Разом з тим, слід зазначити, що 

вона, в свою чергу, загалом є об’єктивним 

елементом господарського механізму країни 

й органічною складовою економічної системи. 

Відтак, тип та стан останньої є в значній 

мірі визначальним щодо фундаментальних 

засад її побудови та функціонування. Відповідно 

до таких міркувань, можна зробити висновок 

про наявність свого роду двостороннього 

зв’язку: з одного боку, ефективність 

функціонування фінансової системи є необхідною 

передумовою прискорення темпів 

соціально-економічного розвитку держави, 

а з іншого, – не викликає сумніву і той факт, 

що рівень розвитку економіки визначає характер 

організації та механізми функціонування 

фінансової системи. 

Про наявність зазначених взаємозв’язків 

між фінансовим та реальним секторами економіки 

ще у 1966 році писав у своїх дослідженнях 

американський професор Г. Патрік 

[1], а згодом розвинув Р. МакКінон. Погоджуючись 

із фактом зв’язку між рівнем розвитку 

фінансової системи та економічним зростанням, 

професор Р. МакКінон зазначав, що 

залишається нез’ясованим його характер: 

економічне зростання прискорюється в результаті 

активного впливу фінансових ін- 



ститутів на економіку шляхом ефективнішої 

трансформації заощаджень в інвестиції чи 

вони просто обслуговують зростаючі потреби 

економіки [2, 390]. 

Однак, на сьогоднішньому етапі, опираючись 

на цілу низку теоретичних аргументів 

та емпіричних свідчень, можна констатувати 

той факт, що рівень розвитку фінансової системи, 

її ефективне функціонування є, якщо 

не визначальною, то принаймні необхідною 

умовою прискорення темпів економічного 

розвитку. За таких обставин, з метою формування 

науково-обґрунтованої концепції 

розвитку та реформування вітчизняної фінансової 

системи для забезпечення сталих 

темпів економічного зростання, слід насамперед 

дослідити її сутність та функції. 

Фінансова система держави є відображенням 

надзвичайно складної гами фінансових 

відносин у суспільстві. З’ясування 

об’єктивних та суб’єктивних сторін цих відносин 

є необхідною умовою при дослідженні її 

сутності. Об’єктивним атрибутом фінансової 

системи є фінансові ресурси, які з позицій 

нашого дослідження слід розглядати як фінансову 

основу для зростання ВВП країни. 

Разом з тим, для забезпечення прискорення 

соціально-економічного розвитку, на нашу 

думку, не менш важливо визначити, яким чином 

і хто повинен забезпечити максимальну 

мобілізацію цих ресурсів, їх оптимальний 

розподіл (перерозподіл) та ефективне використання. 

А це вже відображає суб’єктивну 

сторону фінансових відносин. Тут важливо 

наголосити, що суб’єкти фінансових відносин 

хоча і є відносно відокремленими, втім у 

рамках системи усі складові перебувають у 

тісній взаємодії. Відтак, вони набувають нових 

властивостей та якісних характеристик, 

які не можуть міститися в окремих елементах 

системи, що її утворюють. 

У вітчизняній фінансовій літературі 

суб’єктивні та об’єктивні засади фінансової 

системи зазвичай досліджуються з двох позицій 

(М. Александрова [3]; М. Грідчіна [4]; 

В. Оспіщев [5]; О. Романенко [6]; С. Юрій 

[7]): за організаційно-інституційною будовою 

вона характеризує сукупність фінансових 

органів та інститутів управління грошовими 

потоками, а за внутрішньою сутністю 

є сукупністю відносно відокремлених, але 

взаємопов’язаних сфер та ланок фінансових 

відносин, що відображають узагальнені 

за певною ознакою характерні особливості в 

організації фінансової діяльності, формування 

та використання фінансових ресурсів. 

Нині у фінансовій науці відсутній єдиний 

підхід до структуризації фінансової системи. 

Виокремлюють кілька ознак такої структуризації: 

рівень економічної системи, формування 

і використання фондів грошових 

коштів, суб’єкти фінансових відносин, рівень 

формування фінансових відносин, фінансові 

органи та інституції, функціональне призначення 

суб’єктів фінансових відносин. Ми не 

будемо окремо зупинятися на розгляді переваг 

та недоліків перелічених нами, зважаючи 

на такі міркування. 

По-перше, згадані дослідження вже проведені 

у роботах Н. Кравчук та В. Опаріна 

[8;9]. Разом з тим, вважаємо найприйнятнішим 

підхід, при якому в основу структурування 

фінансової системи покладено функціональне 

призначення суб’єктів фінансових 

відносин 1 . 

По-друге, фінансова система, як ми вже 

зазначали, не може розглядатися у статиці. 

Без сумніву, її поділ на сфери та ланки є 

об’єктивно необхідним. Разом з тим, він, на 

нашу думку, не є принциповим. 

Очевидно, що в результаті розвитку економічної 

системи паралельно відбувається 

1 Фінансова система складається із 6 сфер (фінанси домогосподарств, 

державні фінанси, фінанси суб’єктів господарювання, 

міжнародні фінанси, фінансові посередники 

та фінансовий ринок), що поділені на ланки. У цілому погоджуючись 

із такою структуризацією, запропонованою 

Н. Кравчук (Детальніше див. [8, 90]), вважаємо виділення 

фінансового ринку в окрему сферу фінансових відносин невірним, 

позаяк «ринок» не є суб’єктом фінансових відносин, 

а лише відображає їх взаємодію. Окрім цього така структура 

фінансової системи в певній мірі узгоджується із Класифікацією 

інституційних секторів економіки України системи 

національних рахунків (Наказ Держкомстату України № 214 

від 12.07.2007 р.) та взмозі, на наш погляд, найбільш повно 

відобразити взаємодію суб’єктів фінансових відносин, що є 

необхідним для теоретичного та емпіричного аналізу впливу 

фінансів на реальний сектор економіки. 



вдосконалення фінансових відносин, що, в 

свою чергу, відображається у зміні підходів 

до розуміння сутності та структурних складових 

фінансової системи. “У процесі економічного 

розвитку, – зазначає з цього приводу 

О. Василик, – вона (тобто фінансова система 

– В. С.) може доповнюватись або деякі її 

елементи можуть відмирати” [10, 21]. Схожі 

міркування знаходимо у працях М. Александрової 

[3, 143] та М. Грідчіної [4, 17]. 

Так, у фінансовій науці до початку ХХ ст. 

фінансова система, як і загалом поняття фінанси 

ототожнювалось із діяльністю держави. 

За словами видатного фінансиста К. Рау, 

на той час фінанси були “…сферою управлінської 

діяльності держави…,” а фінансова 

система відображала сукупність “…зовнішніх 

умов (під ними автор розуміє закони, устави, 

установи та посадові особи. – В. С.), через 

які здійснювалось регулювання дій фінансової 

адміністрації…” [11, 1]. Нині, відповідно 

до структурного складу фінансових відносин, 

виокремлюють чотири напрямки досліджень: 

державні (публічні) фінанси, фінанси суб’єктів 

господарювання, міжнародні фінанси та фінансовий 

ринок [9, 7]. Окрім цього, дедалі частіше 

ведеться мова про виокремлення фінансів 

домогосподарств та місцевих фінансів. 

Таким чином, в результаті соціальноекономічних 

перетворень у суспільстві відбуваються 

перманентні процеси розвитку 

і вдосконалення фінансової системи. Утім, 

тут виникає запитання, чому ж змінюється 

склад фінансової системи, відповідь на яке 

знаходимо лише при застосуванні функціонального 

підходу до її дослідження. Основним 

постулатом цього підходу є твердження 

про те, що функції фінансової системи 

є стабільними, а інституції та організаційна 

структура, що забезпечує виконання цих 

функцій, змінюються з плином часу та відрізняються 

в окремих країнах [12]. 

На думку Нобелівського лауреата 

Р. Мертона та З. Боді, за основу дослідження 

фінансової системи у динаміці, треба 

взяти саме її функції (задані екзогенно), а не 

інституції (визначенні ендогенно) [13, 26]. 

За словами німецьких дослідників 

Дж. Кранена та Р. Шмідта, функціональний 

підхід дозволяє пояснити, чому саме відбувається 

еволюція фінансових інститутів, 

чого не може зробити простий інституційний 

підхід (зосереджений на характеристиці 

окремих фінансових інститутів, їх класифікації, 

статистичних дослідженнях тощо), який 

переважає у західній фінансовій літературі 

[14, 26]. Однак, враховуючи складну і багатогранну 

взаємодію та взаємозалежність 

фінансової системи, дослідження її функціонального 

призначення можливе лише у 

межах системного методу аналізу. При його 

застосуванні фінансова система буде розглядатися 

як цілісний механізм, який виконує 

певні функції щодо економічної системи. 

З’ясування цих функцій і є, на нашу думку, 

тим основоположним моментом у процесі 

дослідження як власне змістовної сутності 

фінансової системи, так і її ролі у соціальноекономічному 

розвитку держави. 

На переконання З. Боді та Р. Мертона, 

базовою функцією фінансової системи є 

розподіл фінансових ресурсів. На цій основі 

вони виокремлюють ще 6 функцій, які повинна 

виконувати фінансова система з метою 

забезпечення [12, 5, 12]: 

– шляхів та способів здійснення клірингу 

розрахунків для сприяння торгівлі; 

– функціонування механізму акумуляції 

та розподілу ресурсів; 

– міжчасового, міждержавного та міжгалузевого 

переміщення ресурсів; 

– управління ризиками; 

– інформаційної підтримки прийняття 

управлінських рішень; 

– вирішення проблеми асиметрії інформації 

між контрагентами. 

Такий підхід цілком підтримують німецькі 

дослідники Дж. Кранен та Р. Шмідт, які зазначають, 

що ці функції є стандартними для 

всіх фінансових систем, утім різні фінансові 

інститути їх по-різному виконують [14, 26]. 

Відомий американський професор Р. Левайн, 

визнаючи існування альтернативних 

точок зору щодо функцій фінансової систе- 



ми, зазначає, що з позиції дослідження впливу 

фінансів на реальний сектор економіки 

вона має виконувати такі функції [15, 5]: 

– надання інформації про потенційні інвестиції 

та розміщення капіталу; 

– моніторинг інвестицій; 

– полегшення управління та диверсифікація 

ризиків; 

– мобілізація та акумуляція заощаджень; 

– полегшення обміну товарами і послугами. 

Зазначені функції знаходимо також у 

працях дослідників, які займаються проблематикою 

взаємозв’язку фінансової системи 

із економічними процесами, зокрема у професора 

Оксфордського університету В. Фітджеральда 

[16] та провідного економіста 

Світового банку А. Деміргуч-Канта [17, 1]. 

Необхідно зазначити, що у їхніх роботах послідовність 

функцій є у більшій мірі логічною 

та зрозумілою. Так, А. Деміргуч-Кант вважає, 

що фінансові системи сприяють зростанню 

ВВП через мобілізацію та акумуляцію 

заощаджень; забезпечують здійснення 

платежів і таким чином полегшують процеси 

обміну товарами, роботами і послугами; 

продукують і надають інформацію про інвесторів 

та інвестиційні проекти, що підвищує 

ефективність алокації ресурсів, здійснюють 

постінвестиційний моніторинг та управляють 

ризиками. 

Австрійські дослідники П. Хаіс та Дж. Фінк 

вирізняють чотири функції фінансової системи 

[18, 7]. На нашу думку, перші три функції 

(фінансування більш ризикових інвестицій 

та інновацій, прийняття рішення щодо розміщення 

ресурсів та ризик-менеджмент) стосуються 

забезпечення ефективного розміщення 

ресурсів. Щодо четвертої функцій, то вона, 

по суті, об’єднує в собі інформаційну функцію 

та функцію покращення корпоративного 

управління. Загалом, відмінністю зазначеного 

підходу від попередніх є його зосередження 

лише на алокації фінансових ресурсів. 

І. Гросвельд пропонує виокремлювати 

лише три функції фінансової системи [19, 

4–5]. Основною, на її думку, є функція фінансування 

(створення можливостей для 

фінансового забезпечення). З метою трансформації 

заощаджень в інвестиції вона повинна 

забезпечити можливості захисту заощаджень 

шляхом страхування та розподілу 

ризиків. Другою функцією є інформаційна. Її 

зміст полягає у тому, що фінансова система 

повинна генерувати інформацію про вартість 

фірм та різноманітних інвестиційних 

можливостей, результатом чого має стати 

зниження ризиків та забезпечення ефективного 

розміщення ресурсів. Третьою функцією 

є контрольна (здійснення контролю за 

діями менеджменту, розв’язання проблем 

“асиметрії інформації”, “морального ризику” 

тощо). На перший погляд може здатися, що 

І. Гросвельд трактує функції фінансової системи 

дещо у відмінний спосіб від розглянутих 

нами вище. Однак, якщо проаналізувати 

деталізацію запропонованих функцій, то 

можна помітити, що ці відмінності є незначними. 

Звісно, у західній фінансовій літературі є 

й інші приклади альтернативних підходів до 

трактування функцій фінансової системи. 

Так, наприклад, Р. Раджан та Л. Зінгалес виокремлюють 

функції оцінки, моніторингу, сертифікації, 

комунікації та дистрибуції [20, 11], 

Дж. Томпсон та М. Баклі вважають, що фінансова 

система повинна забезпечити 

надання таких фінансових послуг, як страхування 

та пенсійне забезпечення [21, 4], 

Ф. Ален та Д. Гейл з-поміж інших виокремлюють 

функцію злагодження міжчасових 

коливань споживання домогосподарств та 

витрат суб’єктів господарювання [22, 3-4], а 

Ф. Сонг і А. Такор вважають, що основною 

функцією є інформаційна [23, 19]. 

Водночас, слід зазначити, що багато 

зарубіжних дослідників в основу розгляду 

функціонування фінансової системи у контексті 

її впливу на реальний сектор економіки 

ставлять забезпечення ефективної 

трансформації заощаджень в інвестиції. У 

фінансовій літературі є кілька варіацій такого 

підходу. Так, Г. Габбард розглядає фі- 



нансову систему як механізм, який повинен 

забезпечити взаємодію між кредиторами 

і позичальниками в економіці, “унаслідок 

якої підвищиться ефективність економіки 

та добробут людей” [24, 34-35,65]; Е. Нів зазначає, 

що головною функцією фінансової 

системи є її функціонування як трансмісійного 

механізму, котрий об’єднував би попит 

та пропозицію фінансових ресурсів [25, 13]; 

Дж. Томпсон та М. Баклі вважають, що фінансова 

система повинна функціонувати як 

посередник в економіці між тими, кому необхідні 

ресурси і тими, в кого вони у надлишку 

[21, 4]; на думку П. Вотчела, загалом у широкому 

розумінні “роль фінансового сектора в 

економіці полягає у переміщенні ресурсів у 

рамках зв’язку “заощадження-інвестиції“ [26, 

339]. Звісно, цей перелік можна продовжити, 

однак вже наведених свідчень більш ніж достатньо 

для того, щоб сформулювати такі 

висновки: у західній фінансовій науці досі не 

досягнуто консенсусу стосовно кількості та 

змістовного наповнення функцій фінансової 

системи. Разом з тим, такі розбіжності у поглядах 

щодо її функцій не можна вважати 

принциповими, оскільки майже всі дослідники 

єдині у своїх міркуваннях з приводу 

того, що функціонування фінансової системи 

слід розглядати у рамках забезпечення 

трансформації заощаджень в інвестиції. Досліджуючи 

фінансову думку Заходу, доволі 

влучно підмітив В. Андрущенко: “Теоретичне 

різноголосся, гетерогенний характер наукових 

переконань унеможливлюють будь- 

який ідейно-теоретичний абсолютизм… 

Проте, при існуванні теоретичних відмінностей 

ситуація у західній фінансовій теорії не 

нагадує оргію ідей…” [27, 12]. 

Слід зазначити, що на відміну від фінансової 

думки Заходу, ані в радянській, ані в 

сучасній вітчизняній та російській літературі 

дослідженню функцій фінансової системи 

не приділено належної уваги. 

Розглядаючи фінансову систему Росії у 

контексті її впливу на економічне зростання, 

Л. Григор’єв виокремлює чотири її функції, при 

чому, обслуговування трансакцій в економіці, 

мобілізація заощаджень та їх розміщення є 

основними, а функції контролю за діяльністю 

компаній, що залучили ресурси та управління 

ризиками є похідними. Далі автор наголошує, 

що останні дві є не менш важливими, аргументуючи 

це таким чином. Фінансовий інститут 

не лише надає інформацію про потенційні 

суб’єкти для інвестування ресурсів, а й проводить 

моніторинг їх діяльності перед прийняттям 

остаточного рішення щодо інвестування. 

Окрім цього фінансова система забезпечує 

страхування, розподіл та диверсифікацію ризиків. 

Акумуляція фінансових ресурсів та їх подальше 

розміщення фінансовими інститутами 

дозволяє отримати оптимальне співвідношення 

між ризиком та дохідністю. Внаслідок цього 

фінансова система може залучити більше заощаджень 

осіб, які за інших умов не схильні 

були б до ризику [28, 6]. 

На відміну від Л. Григор’єва, підхід якого 

щодо функцій фінансової системи суттєво 

не відрізняється від їх розгляду західною 

фінансовою наукою, російські науковці 

А. Бабич та М. Павлова займають дещо іншу 

позицію щодо їх трактування. Вони пропонують 

виокремлювати такі функції фінансової 

системи [29, 177–178]: 

– планування (полягає у формуванні 

цілей та виборі шляхів їх досягнення 

через розподіл повноважень між 

державою, місцевою владою, розробку 

бізнес-схем і процесів розвитку 

підприємств та організацій, доходів і 

видатків домогосподарств. До функції 

планування вони відносять також 

розподіл ресурсів у часі з урахуванням 

цілей і пріоритетів розвитку зазначених 

суб’єктів); 

– організація (вибір суб’єктами організаційно-правової 

форми, бюджетний 

устрій, розмежування повноважень 

учасників бюджетного процесу, визначення 

прав і обов’язків фінансових 

органів. З цією функцією пов’язаний 

процес організації внутрішньої побудови 

системи регулювання та контролю 

бюджетних потоків, фінансових 



ресурсів суб’єктів господарювання та 

домогосподарств); 

– стимулювання (вибір оптимальних 

засобів і способів, що забезпечуватимуть 

реалізацію поставлених цілей. 

Вона інтерпретує фактори, що впливають 

на фінансову діяльність). 

З приводу зазначених функцій сформулюємо 

низку зауважень. На нашу думку, планування 

не є функцією фінансової системи, 

зважаючи на спосіб її тлумачення авторами. 

Цілком очевидно, що фінансова система не 

може формувати цілі суб’єктів фінансових 

відносин та впливати на вибір шляхів їх досягнення. 

Окрім цього, не зрозуміло, чому 

розподіл фінансових ресурсів віднесено до 

функції планування. Щодо функції організації, 

то вона радше відображає фінансове 

та господарське законодавство, що реґламентує 

функціонування суб’єктів фінансових 

відносин. Сукупність факторів (засобів і 

способів) впливу на фінансову діяльність є 

радше складовою фінансового механізму, а 

не функцією фінансової системи. 

А. Голубєв та Н. Гаврилов вирізняють 

лише дві функції фінансової системи: розподільчу 

та контрольну, зазначаючи при цьому, 

що вони є засобом досягнення основної 

мети (виділено нами. – В.С.) функціонування 

фінансової системи – забезпечення ефективності 

грошового кругообігу [30, 24]. Насамперед 

зазначимо, що трактування функцій фінансової 

системи у такий спосіб є не зовсім 

вірним, позаяк вони ототожнюються із функціями 

фінансів. Підтримуючи загалом позицію 

авторів щодо необхідності забезпечення 

ефективного кругообігу грошових ресурсів в 

економіці, розглядати її як мету функціонування 

фінансової системи вважаємо помилковим. 

Натомість, пропонуємо такою метою 

вважати забезпечення прискорення темпів 

економічного зростання і на цій основі підвищення 

добробуту громадян. 

На думку авторів вітчизняного посібника 

“Гроші. Фінанси. Кредит”, забезпечення 

задоволення потреб суб’єктів фінансових 

відносин є головною функцією фінансової 

системи [3, 142]. Разом з тим, взагалі не зрозуміло, 

задоволення яких саме потреб має 

забезпечити фінансова система та яким чином 

вона повинна це зробити. 

В українській фінансовій літературі знаходимо 

ще один неоднозначний підхід до 

трактування функцій фінансової системи. 

Так, С. Шклярук вважає, що фінансова система 

повинна забезпечити трансформацію 

купівельної спроможності, надійність грошової 

одиниці та служити стандартом для відкладених 

платежів [31, 10]. Водночас, автор 

додає, що вона виконує й інші функції, утім 

не перелічує їх. 

Відомий український дослідник В. Опарін 

розглядає функції фінансової системи 

у контексті трьох функцій фінансів: відтворювальної, 

розподільної та контрольної 

[9, 113–116]. У контексті відтворювальної 

функції фінансова система, на його думку, 

повинна здійснити мобілізацію та оптимальне 

розміщення ресурсів, їх переміщення у 

просторі та часі; забезпечити ліквідність; 

управління ризиками та інформаційну підтримку. 

У межах розподільної функції фінансів 

вона має забезпечити алокацію ресурсів між 

державним і приватним секторами та справедливий 

розподіл доходів у суспільстві. 

Окрім цього, фінансова система повинна 

здійснити такий перерозподіл доходів у суспільстві, 

який спроможний усунути недоліки 

ринкового механізму та сформувати систему 

форм і методів, інструментів і важелів 

фінансового впливу на темпи та пропорції 

соціально-економічного розвитку. 

Реалізацію контрольної функції фінансів 

фінансова система, на думку В. Опаріна, 

здійснює через формування фінансової 

бази – фінансового обліку та звітності, забезпечення 

їх прозорості, достовірності та 

доступності, а також через відповідну сукупність 

різноманітних органів контролю. 

Загалом погоджуючись із науково обґрунтованою 

позицією В. Опаріна щодо 

функцій фінансової системи, вважаємо, що 

вона має окремі недоліки. По-перше, слід 



звернути увагу на велику кількість функцій 

фінансової системи. На наше переконання, 

збільшення кількості функцій фінансової системи 

не завжди дає змогу з’ясувати її якісні 

характеристики. Так, деякі функції, визначені 

автором, дублюються, зокрема це стосується 

перших двох функцій фінансової системи 

у рамках відтворювальної функції фінансів. 

Не зовсім зрозуміла, на наш погляд, різниця 

між мобілізацією та оптимальним розміщенням 

ресурсів і переміщенням їх у просторі та 

часі, адже оптимальне розміщення, власне, 

і передбачає їх міжчасову, міжтериторіальну 

та міжгалузеву мобільність. По-друге, згадані 

функції схожі із першою функцією фінансової 

системи у рамках розподільної функції 

фінансів. По-третє, таку функцію як формування 

інформаційної підтримки слід радше 

розглядати у контексті контролюючої функції 

фінансів. По-четверте, вважаємо помилковим 

виокремлення такої функції фінансової 

системи, як формування системи форм і 

методів, інструментів та важелів фінансового 

впливу на темпи та пропорції соціальноекономічного 

розвитку, що притаманне здебільшого 

фінансовому механізму. 

Таким чином, на основі аналізу розглянутих 

нами основних підходів щодо трактування 

функцій фінансової системи вітчизняними 

та російськими науковцями доходимо висновку, 

що вони є дуже близькими до зарубіжних 

(В. Опарін, Л. Григорьєв). Разом з тим, на 

нашу думку, було б помилковим нехтувати існуванням 

альтернативних міркувань з цього 

приводу (А. Бабич та Л. Павлова, А. Голубєв 

та Н. Гаврилов, С. Шклярук), які, в певній мірі, 

також містять раціональне зерно. 

Важливе значення при визначенні 

функцій фінансової системи відіграє 

з’ясування завдань її функціонування. 

Досліджуючи роль фінансової системи у 

соціально-економічному розвитку держави, 

їх ототожнення вважаємо помилковим, тому 

окремо зупинимось на розгляді методологічних 

відмінностей між ними. На нашу думку, 

завдання фінансової системи, на відміну 

від функцій, які відображають конкретні ви- 

яви сутності певного явища, характеризують 

бажані кінцеві результати її функціонування. 

Тобто, функції вказують на те, що і у який 

спосіб повинна робити фінансова система, а 

завдання відображають для чого саме вона 

це робить. 

Вважаємо, що завдання фінансової системи 

слід розглядати у зв’язку “заощадженняінвестиції”. 

Окрім цього, нагадаємо, що в 

основі функціонування фінансової системи 

знаходяться потреби суб’єктів фінансових 

відносин та кругообіг фінансових ресурсів. 

Зважаючи на такі міркування, вважаємо, що 

до завдань фінансової системи належать: 

1. Мобілізація та акумуляція фінансових 

ресурсів. У межах фінансової системи повинен 

функціонувати такий фінансовий механізм, 

який був би спроможний забезпечити 

максимально можливу мобілізацію потенційних 

фінансових ресурсів – тимчасово вільних 

коштів, що є у розпорядженні суб’єктів 

фінансових відносин. Ці кошти разом із вже 

мобілізованими фінансовою системою становитимуть 

той фінансовий потенціал, яким 

необхідно вдало розпорядитись або, іншими 

словами, ефективно інвестувати. 

2. Алокація фінансових ресурсів та 

контроль за їх ефективним використанням. 

Цілком очевидно, що мобілізація фінансових 

ресурсів не є самоціллю. Відтак, фінансова 

система повинна забезпечити їх розміщення 

та раціональне використання, що, у свою 

чергу, є запорукою їх повернення власникам 

та отримання ними певного відсотка від інвестування 

своїх коштів. 

3. Забезпечення оптимального розподілу 

та перерозподілу ВВП. Такий розподіл необхідний 

для формування доходів суб’єктів 

фінансових відносин – держави, фізичних 

та юридичних осіб. Ці доходи, за винятком 

тієї частини, що спрямовується на споживання, 

набувають форми нагромаджень та 

заощаджень, які надалі трансформуються в 

інвестиції. 

Зазначені нами завдання функціонування 

фінансової системи перебувають у тісному 

взаємозв’язку, тому неможливо інвесту- 



вати ресурси, попередньо не залучивши їх. 

У свою чергу, фінансова система не спроможна 

буде мобілізувати ресурси (або ж 

рівень такої мобілізації буде низьким), якщо 

вона не забезпечить гарантію повернення 

цих ресурсів та отримання прибутку їхнім 

власникам. А це можливо зробити лише на 

основі ефективного розміщення ресурсів та 

контролю за їх використанням. Водночас, 

можливості акумуляції та дієвість механізму 

алокації фінансових ресурсів здебільшого 

залежать від розв’язання фінансових протиріч, 

які виникають у процесі розподілу та перерозподілу 

ВВП у державі. Так, наприклад, 

низький рівень доходів фізичних осіб, спричинений 

нераціональним співвідношенням 

між заробітною платою та прибутком у процесі 

розподілу ВВП, є одним із стримуючих 

факторів 2 у можливостях залучення ресурсів 

фінансовими посередниками. Це, відповідно, 

обмежує їхню інвестиційну активність. 

Не менш важливим є дотримання оптимальних 

пропорцій розподілу ВВП на макрорівні. 

Надмірна його централізація у бюджеті та 

державних цільових фондах призводить до 

скорочення можливостей суб’єктів господарювання 

до самофінансування. Загалом, 

при дослідженні впливу фінансової системи 

на реальний сектор економіки перед фінансовими 

теоретиками та практиками постає 

вкрай важлива проблема – з’ясувати, у рамках 

якого саме фінансового механізму (самофінансування, 

бюджетного чи непрямого 

фінансування) буде найефективніше забезпечена 

трансформація заощаджень в інвестиції. 

Повертаючись до функцій фінансової 

системи, зазначимо, що з’ясування їх 

сутності дасть нам відповідь на запитання, 

яким чином мають бути реалізовані за- 

2 Було б помилковим вважати, що лише низький рівень доходів 

громадян є причиною незначного ресурсного потенціалу 

вітчизняних фінансових посередників (зокрема таких, як 

страхові компанії та недержані пенсійні фонди), адже поза 

фінансовою системою перебуває значний обсяг потенційних 

фінансових ресурсів. Вони зосередженні в населення у готівковій 

формі (як у національній, так і в іноземній валюті) і можуть 

бути мобілізовані фінансовою системою лише за умови 

вирішення проблеми недовіри до цих фінансових інститутів. 

вдання її функціонування. При визначенні 

кількості функцій та змістовного наповнення 

кожної з них, ми намагались уникнути їх підміни 

завданнями фінансової системи, невиправданого 

їх укрупнення, що мало місце 

у деяких дослідженнях (М. Александрова, 

А. Голубєв та Н. Гаврилов, Ф. Сонг і А. Такор), 

чи надмірної деталізації (В. Опарін), 

коли одна і та ж функція чи завдання подавались 

у різних інтерпретаціях. Враховуючи 

це, доцільно вирізняти такі функції фінансової 

системи: посередницька, інформаційна, 

забезпечення ліквідності та управління ризиками. 

Такі міркування знаходять своє авторитетне 

підтвердження. Зокрема, Нобелівський 

лауреат Дж. Стігліц зазначає, що 

дуже рідко трапляється ситуація за якої 

підприємці мають достатньо капіталу для 

інвестування, у той час, коли особи, які мають 

заощадження, стикаються із проблемами 

високого ризику інвестування, низької 

ліквідності тощо. Саме фінансова система 

покликана розв’язати такі проблеми через 

“акумуляцію капіталу у великої кількості малих 

заощадників, якомога ефективнішу його 

алокацію та забезпечення моніторингу використання. 

При цьому, фінансова система 

“трансформує, об’єднує та знижує ризики, 

сприяє зростанню ліквідності та забезпечує 

інформаційну підтримку” (курсив наш. – 

В. С.)” [32]. 

Отже, розкриваючи роль фінансової 

системи у соціально-економічному розвитку 

держави приходимо до таких висновків та 

узагальнень: 

1. Фінанси посідають вагоме місце у системі 

економічних відносин суспільства, а їх 

дослідження, без сумніву, є необхідною умовою 

забезпечення їх перманентного вдосконалення. 

Практична реалізація суспільного 

призначення фінансів здійснюється через 

фінансову систему, яка відображає надзвичайно 

складну та багатогранну гамму взаємодії 

та взаємозв’язку між суб’єктами фінансових 

відносин. З огляду на той факт, що 

вона є невід’ємною складовою економічної 



системи та, поза всяким сумнівом, відіграє 

важливу роль у її розвитку, функціонування 

фінансової системи не може розглядатись 

ізольовано від реального сектора економіки. 

Саме такий підхід у дослідженні фінансової 

системи превалює у зарубіжній фінансовій 

літературі, де сформувався окремий напрямок 

під назвою “Фінанси та зростання” 

(“Finance-Growth Nexus”), у межах якого теоретично 

та емпірично доведено, що прискорення 

темпів соціально-економічного розвитку 

держави здебільшого визначається 

рівнем розвитку та ефективним функціонуванням 

її фінансової системи. 

2. Фінансова система держави є об’єктивним 

відображенням сукупності фінансових 

відносин у державі та характеризується 

певною структурою. Нині як у вітчизняній, 

так і у зарубіжній літературі відсутні єдині 

підходи щодо визначення її складу. Така ситуація 

є цілком зрозумілою, якщо взяти до 

уваги той факт, що фінансовій системі іманентний 

динамізм, а структура є свого роду 

статичною характеристикою. Вважаємо, що 

поділ фінансової системи на сфери та ланки 

не є принциповим. Натомість нами було 

арґументовано доцільність застосування 

системно-функціонального підходу при дослідженні 

сутності фінансової системи та її 

ролі у соціально-економічному розвитку. Він 

зосереджений не на упорядкованій певним 

чином сукупності усіх суб’єктів фінансових 

відносин, що змінюється у процесі еволюції 

фінансової системи та відрізняється в окремих 

країнах, а саме на її функціях. 

3. Функціонування фінансової системи 

завжди пов’язано з існуванням та необхідністю 

виконання певних завдань. На основі аналізу 

зарубіжних досліджень впливу фінансів 

на реальний сектор економіки, вважаємо, що 

до таких завдань слід віднести мобілізацію й 

акумуляцію фінансових ресурсів, розміщення 

та контроль за їх ефективним використанням, 

а також забезпечення оптимального 

розподілу та перерозподілу ВВП. 

4. Реалізація фінансовою системою указаних 

завдань можлива за умови виконання 

нею певних функцій, зокрема таких, як посередницька, 

інформаційна, забезпечення 

ліквідності та управління ризиками. 

Насамкінець хочемо зазначити, що ми 

розглянули лише окремі аспекти дослідження 

складної та багатосторонньої проблеми визначення 

ролі фінансової системи у соціальноекономічному 

розвитку держави. Практична 

ж реалізація її завдань та функцій вимагає від 

фінансової науки з’ясування важливого питання 

щодо того, який саме фінансовий механізм 

повинен забезпечити їх виконання, що і має 

бути покладено в основу розробки стратегії 

фінансової політики забезпечення прискорення 

темпів соціально-економічного розвитку. 


1. Patrick, Hugh T. Financial Development and 

Economic Growth in Underdeveloped Countries / 

Economic Development and Cultural Change.– Vol. 

14. – № 2 (Jan., 1966). – С. 174–189. 

2. McKinnon, Ronald I., “Financial Liberalization 

in Retrospect: Interest Rate Policies in LDCs”, in 

G. anis and T.P. Shultz (eds.), The State of Development 

Economics: Progress and Perspectives, (New 

York: Basil Blackwell, 1988). 

3. Александрова М. М., Маслова С. О. Гроші. 

Фінанси. Кредит: Навчально-методичний посібник 

/ За заг. ред. Г. Г. Кірейцева. – 2- е вид. перер. 

і допов. – Житомир: ЦУЛ, 2002 . – 336 с. 

4. Фінанси (теоретичні основи): Підручник / 

Під кер. М. В. Грідчіної, В. Б. Захожая. – К.: МАУП, 

2002. – 280 с. 

5. Фінанси: Навчальний посібник / За ред. 

В. І. Оспіщева. – К.: Знання, 2006. – 415 с. 

6. Романенко О. Р. Фінанси: Підручник. – 3-тє 

вид. – К.: ЦНЛ, 2006. – 312 с. 

7. Фінанси: вишкіл студії: Навчальний 

посібник / За ред. д. е. н., проф. С. І. Юрія. – 

Тернопіль: Карт-бланш, 2002. – 357 с. 

8. Кравчук Н. Фінансова система держави: 

теоретична концептуалізація та проблеми 

структурування // Світ фінансів. – Випуск 3 (8). – 

2006 – С. 80–94. 

9. Опарін В. Фінансова система України 

(теоретико-методологічні аспекти): Монографія. 

– 2-ге вид., без змін. – К.: КНЕУ, 2006. – 240 с. 



10. Василик О. Д. Теорія фінансів: Підручник. – 

К.: НІОС, 2003. – 416 с. 

11. Рау К.Г. Основныя начала финансовой 

науки (Сочиненіе Т.І) / Переводъ съ пятаго 

немецкаго изданія под редакціей А. Корсака. – 

С. Петербургъ: Типографія Шайкова, в доме 

Министерства Финансовъ, на Дворц. площ., 

1867. – 318 с. 

12. Global Financial System: A Functional Perspective, 

Eds: D. B. Crane, et al., Boston, MA: Harvard 

Business School Press, 1995. 

13. Merton, R. C. and Z. Bodie (2004), “The Design 

of Financial Systems: Towards a Synthesis of Function 

and Structure”, NBER Working Paper №10620. 

14. Krahnen J., Schmidt R. The German Financial 

System / Oxford University Press. – 2004. – 554 p. 

15. Levine R. (2004) “Finance and Growth: Theory 

and Evidence”, NBER Working Paper № 10766. 

16. FitzGerald V. (2006), “Financial Development 

and Economic. Growth: A Critical View” [Електронний 

ресурс] / Режим доступу: http://www.socialsciences. 

manchester. ac.uk. – Назва з екрану. 

17. Demirguc-Kunt A. (2006) “Finance and Economic 

Development: Policy. Choices for Developing 

Countries”, World Bank Policy Research Working 

Paper № 3955. 

18. Haiss P., Fink G. (2006) “The Finance- 

Growth-Nexus Revisited: New Evidence and the 

Need for Broadening the Approach”, EI Working 

Paper №. 73 [Електронний ресурс] / Режим 

доступу: http://fgr.wu-wien.ac.at/institut /ef/publicat. 

html. – Назва з екрану. 

19. Grosfeld І. (1994) Comparing Financial Systems: 

Problems of Information and Control in Economies 

in Transition, CASE Research Foundation, Warsaw. 

20. Rajan R., Zingales L. (1996) “Financial 

Dependence and Growth”, NBER Working Paper 

№ 5758. 

21. Buckle M., Thompson J. (2004) The UK 

Financial System: Theory and Practice. – 4th ed. – 

Manchester University Press, 392 p. 

22. Allen, F. and D. Gale (2000), Comparing Financial 

Systems, Cambridge, MA: MIT Press. – 507 р. 

23. Song F., Thakor A. (2007) “Financial System 

Architecture and the Co-evolution of Banks and 

Capital Markets” [Електронний ресурс] / Режим 

доступу: http:// papers.ssrn.com… _code456171. 

pdf? – Назва з екрану. 

24. Габбард Р. Г. Гроші, фінансова система та 

економіка: Підручник. – К.: КНЕУ, 2004. – 889 с. 

25. Neave E. (1991) The Economic Organisation 

of a Financial System – Routledge. – 198 р. 

26. Wachtel P. (2001) “Growth and Finance: 

What Do We Know and How Do We Know It?”, International 

Finance 4:3,: 335–362. 


в ХХ столітті: (Теоретична концептуалізація 

і наукова проблематика державних фінансів). – 

Львів: Каменяр, 2000. – 303 с. 

28. Финансовая система России и экономический 

рост. – М.: МОНФ, 2006. 

29. Бабич А. М., Павлова Л. Н. Финансы. 

Денежное обращение. Кредит. – М.: ЮНИТИ, 

2000. – 697 с. 

30. Голубев А. А., Гаврилов Н. П. Финансы и 

кредит: Учебное пособие. – СПб.: СПб ГУИТМО, 

2006. – 95 с. 

31. Шклярук С. Г. Финансовая система: 

струк тура, механизм функционирования, оптимизация. 

Финансовые рынки, финансовые институты 

и участники, финансовые инструменты, 

методы анализа, регулирование и 

оптимизация. – К.: Нора-принт, 2003. – 568 с. 

32. Stiglits J. (1998) “The Role of the Financial 

System in Development” [Електронний ресурс] 

/ Режим доступу: http://econ.worldbank.org/W... 

html. – Назва з екрану. 


● Ôiíàíñîâà ïîëiòèêà ● 

ВДОСКОНАЛЕННЯ 

УПРАВЛІННЯ ГРОШОВИМИ 

АКТИВАМИ ЄДИНОГО 

КАЗНАЧЕЙСЬКОГО РАХУНКУ 

В УКРАЇНІ 

Володимир ВИСОЦЬКИЙ 

Василь КАЛИТЧУК 

Алла СТАВИЦЬКА 

Обґрунтовано зв’язок між інфляційними процесами та вхідними і вихідними грошовими 

потоками єдиного казначейського рахунку. Окреслено пропозиції концептуального характеру 

щодо вдосконалення управління грошовими активами уряду, визначено переваги активного 

застосування управління грошовими активами єдиного казначейського рахунку 

в Україні. 

The communication between infl ationary processes and input and initial money streams of 

uniique treasure account is proved. suggestion of conceptual character are outlined in relation to 

perfection of money asset management of government, advantages of application of active money 

asset management of unique treasury account in Ukraine are certain. 

В Україні управління грошовими активами 

єдиного казначейського рахунку (далі – 

ЄКР) наразі зводиться до зарахування на 

нього надходжень бюджету та здійснення 

платежів з ЄКР розпорядниками бюджетних 

коштів. У зв’язку із процедурами державних 

закупівель, що вимагають значних затрат 

ФІНАНСОВА ПОЛІТИКА 

часу, грошові кошти, які асигнуються розпорядникам 

коштів, залишаються на ЄКР 

протягом кількох місяців. Через це спостерігається 

значний часовий розрив (лаг) між 

термінами зарахування коштів на ЄКР та 

виплатами з нього. Це підтверджується тим, 

що протягом останніх років має місце тен- 


млн. грн. 

25 000,0 

20 000,0 

15 000,0 

10 000,0 

5 000,0 

0,0 

січень 

лютий 

денція до накопичення грошових коштів на 

ЄКР в перші місяці року, а потім їх вивільнення 

в економіку наприкінці року (рис. 1). 

Практика успішного управління грошовими 

активами ЄКР в зарубіжних країнах показує, 

що необхідним є досягнення ситуації, 

коли моменти надходження і витрачання коштів 

є максимально наближеними в часі. 

Загалом волатильність залишків ЄКР 

може мати значний вплив на величину монетарної 

бази, у зв’язку з чим може ускладнювати 

грошово-кредитну політику центрального 

банку країни [2, 74]. Крім того, 

зростання грошової маси в обігу є чинником 

розгортання інфляційних процесів. Більшість 

розвинутих країн прагнуть скорочення невикористовуваних 

коштів уряду, що не розміщені 

в фінансово-кредитній системі і, на які 

не нараховується відсотковий дохід [3, 7]. 

Це пов’язано з тим, що утримання значних 

залишків на рахунку уряду розглядається 

дорогим, відповідно до понесених урядом 

економічних витрат (або ж альтернативних 

витрат, витрат втраченої вигоди) у вигляді 

неотримання можливого доходу [4, 1]. Крім 

того, за таких умов мають місце втрати реальної 

вартості грошей, особливо у разі роз- 


березень 

квітень 

травень 

Рис. 1. Динаміка середньоденного вихідного сальдо ЄКР в Україні по місяцях [8] 

гортання інфляційних процесів. В Україні ж 

відповідно до законодавства Національний 

банк України веде рахунок Державного казначейства 

без оплати і нарахування відсотків 

[1]. М. Вільямс зазначає, що неналежне 

управління грошовими активами уряду призводить 

не лише до зростання витрат держави, 

а й перешкоджає розвитку внутрішнього 

фінансового ринку [5, 2]. 

Утримання на ЄКР стабільного залишку 

на низькому рівні в Україні, на нашу думку, 

підвищить ефективність використання коштів 

уряду та, за інших рівних умов, усуне 

інфляційні наслідки волатильності залишків 

ЄКР. Таким чином, дослідження напрямків 

удосконалення управління грошовими активами 

ЄКР є актуальним та пов’язане з вирішенням 

проблеми інфляційних наслідків 

динаміки грошових потоків ЄКР і неефективного 

використання коштів уряду. 

Теоретичні аспекти управління грошовими 

активами уряду обґрунтовані в публікаціях 

Світового банку, Міжнародного валютного 

фонду, різних дослідницько-консультативних 

організацій тощо. В розвинених країнах 

останніми роками підвищилася увага до 

управління грошовими активами, в тому 


червень 

2004 рік 2005 рік 2006 рік 2007 рік 2008 рік 

липень 

серпень 

вересень 

жовтень 

листопад 

грудень

числі, до управління невикористовуваними 

їх залишками, що зберігаються на єдиному 

казначейському рахунку. Тому в контексті 

даного дослідження практичну цінність мають 

періодичні публікації державних органів 

країн, що активно управляють грошовими 

активами держави. В Україні ж активному 

управлінню коштами ЄКР увага не приділяється, 

тому наукові роботи щодо порушеного 

питання практично відсутні. Наразі вирішення 

потребують питання про вплив динаміки 

залишків ЄКР на інфляцію, а також питання 

про можливі способи активного управління 

грошовими активами уряду. 

Відтак, мета цього дослідження полягає 

в обґрунтуванні зв’язку між помісячною динамікою 

інфляції та вхідними і вихідними грошовими 

потоками ЄКР, а також в окресленні 

пропозицій щодо вдосконалення управління 

грошовими активами ЄКР. 

За інших рівних умов величина та динаміка 

залишків грошових активів на ЄКР 

визначає величину та динаміку монетарної 

бази. Це пов’язано з тим, що зміна залишків 

грошових активів на ЄКР означає здійснення 

урядом вилучень частини грошової маси 

з обігу та ін’єкцій коштів у грошовий обіг. У 

першому випадку залишок зростає, а у другому 

– знижується. 

Як зазначалося вище, зростання грошової 

маси в обігу є фактором інфляційних процесів 

в економіці. Загалом зміни в монетарній 

базі через зазначені причини можуть компенсуватися 

відповідними заходами грошовокредитної 

політики центрального банку. Однак 

у більшості країн з ринками, що формуються, 

має місце відсутність координації між фіскальною 

політикою уряду та монетарною політикою 

центрального банку. Остання ж часто 

зводиться до утримання курсу національної 

валюти на фіксованому рівні. За таких умов, 

центральний банк не спроможний належним 

чином регулювати монетарну базу з метою 

уникнення інфляційних наслідків помісячного 

виконання державного бюджету. Ознаки зазначених 

явищ мають місце в Україні. 

Необхідно зазначити, що зростання за- 


лишку коштів на ЄКР за рахунок надходжень 

від продажу валюти, яка отримана при здійсненні 

зовнішніх державних запозичень 

та під час приватизації об’єктів державної 

власності нерезидентами, не є вилученням 

грошей з внутрішнього обороту. ЄКР обліковує 

кошти тільки в національній валюті, а 

валютні надходження від зовнішніх запозичень 

зараховуються на валютні рахунки уряду 

(тільки після їх обміну на національну валюту 

вони зараховуються на ЄКР). У зв’язку 

з цим, при здійсненні аналізу авторами не 

враховувалися надходження на ЄКР від зовнішніх 

запозичень та продажу державних 

об’єктів за іноземну валюту. Зокрема, розрахунки 

здійснювалися без врахування різкого 

зростання залишку коштів на ЄКР в кінці 

2005 року, що мало місце внаслідок надходжень 

від приватизації ВАТ “Криворіжсталь” 

в сумі 24,2 млрд. грн. Таке зростання не було 

вилученням частини грошової маси та не 

впливало на монетарну базу. Суми ж іноземної 

валюти, отримані від зовнішніх державних 

запозичень, з 2004 року і до цього часу 

не конвертувалися в національну валюту, за 

винятком продажу 203,0 млн. дол. США наприкінці 

2007 року. Крім того, надходження 

валюти від зовнішніх запозичень Державної 

служби автомобільних доріг України (яка є 

органом центральної виконавчої влади, що 

фінансується з державного бюджету) також 

зберігаються на валютних рахунках уряду. 

Це пов’язано з тим, що уряд здійснював 

асигнування Укравтодору на еквівалентну 

суму в гривнях, а іноземну валюту не продавав 

(за винятком 2007 року, коли за умов 

нестачі гривневих ресурсів на ЄКР Укравтодор 

продав 930,0 млн. дол. США на міжбанківському 

валютному ринку). Доцільно зазначити, 

що здійснення ін’єкцій в економіку 

за рахунок коштів, що надійшли від продажу 

іноземної валюти, сприяє зростанню грошової 

маси в обігу на суму, яка з неї раніше не 

вилучалася. 

З іншого боку, не є ін’єкціями в економіку 

зменшення залишків грошових активів на 

ЄКР, що має місце внаслідок купівлі урядом 


іноземної валюти для здійснення платежів 

за зовнішніми зобов’язаннями. Однак останніми 

роками на валютних рахунках уряду є 

достатньо ресурсів, у зв’язку з чим її купівля 

за рахунок гривневих ресурсів ЄКР практично 

не здійснювалася. 

Значний кореляційний зв’язок між динамікою 

помісячного індексу цін та обсягом вилучень 

на ЄКР і ін’єкцій з нього (коефіцієнт 

кореляції становить 0,818) спостерігається 

протягом періоду з початку 2004 року до 

жовтня 2005 року (рис. 2). 

Крім того, має місце зміна тенденцій індексу 

споживчих цін із деяким запізненням 

порівняно із динамікою вхідних і вихідних 

грошових потоків ЄКР в період з листопада 

2005 року дотепер (рис. 3). Необхідно зазначити, 

що скорочення темпів співставляється 

зі стерилізацією урядом значної частини 

грошової маси на ЄКР. Зокрема, станом на 

кінець травня 2008 року залишок на ЄКР 

становив понад 18,0 млрд. грн. [8]. Це становить 

приблизно 16,4 % грошового агрегату 

М0 станом на кінець березня поточного 

року. 

Однак, зважаючи на відсутність стійкого 

зв’язку між досліджуваними показниками 

у 2006–2007 роках, слід зауважити, що дія 

інших інфляційних факторів була сильнішою 

порівняно з дією фактора грошових потоків 

ЄКР у період 2004–2005 рр. 

Як згадувалося вище, в Україні надходження 

до бюджету відразу асигнуються 

розпорядникам бюджетних коштів. При цьому 

вважається, що державний бюджет за 

видатками виконується. Натомість грошові 

активи залишаються протягом тривалого 

періоду часу на ЄКР у зв’язку із затяжними 

процедурами державних закупівель, а 

управління ними є пасивним. 

Основною метою активного управління 

грошовими активами уряду є скорочення часового 

розриву між моментом надходження 

грошових активів і моментом їх витрачання. 

За такої умови залишок на ЄКР є близький 

до нуля. Про це, зокрема, свідчить досвід 

деяких країн, в практиці яких залишок коштів 


на ЄКР на початку робочого дня і наприкінці 

є близьким до нуля, хоча протягом дня здійснюються 

платежі та операції з розміщення 

коштів на значні суми. 

Для реалізації завдань активного управління 

грошовими активами зазвичай здійснюють 

дії у таких напрямках: покращення бюджетного 

планування і прогнозування, вдосконалення 

системи державних закупівель, з одного боку, 

та розміщення невикористовуваних залишків 

у приватних установах фінансово-кредитної 

системи, з іншого боку [6, 6]. 

В Україні одним з перших кроків удосконалення 

управління грошовими активами 

уряду може бути реалізація порядків, які регламентують 

виконання бюджетних програм, 

одночасно із набуттям чинності закону про 

державний бюджет. На нашу думку, це забезпечить 

скорочення часу між надходженням 

коштів і їх витрачанням розпорядниками. З 

іншого боку, управління невикористовуваними 

залишками ЄКР є можливим шляхом їх 

розміщення у фінансово-кредитних установах. 

Зважаючи на значний обсяг залишків на 

ЄКР, невизначеність майбутньої стабільності 

банківської системи та нерозвиненість внутрішнього 

фінансового ринку в Україні, таке 

розміщення коштів породжуватиме значні 

кредитні ризики для уряду. Тому важливим 

є наявність надійного забезпечення, що надаватиметься 

уряду при розміщенні його коштів 

у фінансовому секторі. За таких умов, 

на нашу думку, єдиним можливим способом 

розміщення невикористовуваних залишків 

грошових активів ЄКР є проведення операцій 

тимчасової купівлі (продажу) державних 

цінних паперів (операцій репо). Вони передбачають 

купівлю урядом облігацій внутрішньої 

державної позики за рахунок коштів 

ЄКР та продаж цих облігацій в обумовлений 

договором строк в майбутньому. Облігації 

внутрішньої державної позики при цьому 

утворюватимуть належне забезпечення, 

оскільки є найнадійнішим активом. 

Таким чином, позитивними наслідками 

проведення операцій тимчасової купівлі 

(продажу) державних цінних паперів є усу- 



12 000 

10 000 

8 000 

6 000 

4 000 

2 000 

0 

-2 000 

-4 000 

-6 000 

нення кредитного ризику, отримання відсоткового 

доходу урядом (економія на альтернативних 

витратах) та нівелювання впливу 

динаміки залишків ЄКР на інфляційні процеси. 

Крім того, здійснення зазначених опера- 



грудень 

січень 

лютий 





липень 






січень 

лютий 





липень 






січень 

лютий 




2006 рік 2007 рік 2008 рік 

Вилучення на ЄКР (-), ін'єкції з ЄКР (+), млн. грн. 

Темп росту споживчих цін, % до попереднього місяця 

Рис. 2. Індекс споживчих цін і усереднені вхідні та вихідні грошові потоки ЄКР з 2004 року до 

жовтня 2005 року. * 

* Розраховано і побудовано за даними Державного казначейства України та НБУ [7;8]. 


12 000 

10 000 

8 000 

6 000 

4 000 

2 000 

0 

-2 000 

-4 000 

-6 000 



січень 

лютий 





липень 






січень 

лютий 





липень 






січень 

лютий 




2006 рік 2007 рік 2008 рік 

Вилучення (-), ін'єкції (+) з ЄКР, млн. грн. 

Темп росту споживчих цін, % до попереднього місяця 

Рис. 3. Індекс споживчих цін і усереднені вхідні і вихідні грошові потоки ЄКР з листопада 2005 

року до цього часу* 

* Розраховано і побудовано за даними Державного казначейства України та НБУ [7;8]. 

цій стимулюватиме розвиток внутрішнього 

ринку державних цінних паперів в Україні. 

Слід зазначити, що Міністерство фінансів 

України вже розробило проект постанови 

Кабінету Міністрів України “Про затверджен- 


4,5 

4,0 

3,5 

3,0 

2,5 

2,0 

1,5 

1,0 

0,5 

0,0 

-0,5 

-1,0 

4,5 

4,0 

3,5 

3,0 

2,5 

2,0 

1,5 

1,0 

0,5 

0,0 

-0,5 

-1,0 

% 

%

ня Порядку тимчасової купівлі (продажу) 

державних цінних паперів”. 

Таким чином, підсумовуючи вищевикладене, 

зауважимо, що помісячна динаміка 

залишків грошових активів на ЄКР в Україні 

має значний вплив на інфляційні процеси. За 

існуючих умов найприйнятнішим способом 

управління невикористовуваними коштами 

уряду є проведення операцій зворотної купівлі 

(продажу) державних цінних паперів. 

Подальшими напрямками досліджень є 

вивчення можливих механізмів координації 

фіскальної і монетарної політики, розробка 

напрямків вдосконалення системи державних 

закупівель та використання інших (окрім 

операцій репо) інструментів розміщення залишків 

грошових активів ЄКР. 


1. Закон України “Про Національний банк 

України” від 20.05.99 № 679-XIV / http://zakon. 

rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=679- 

14&p=1214906649348506 – цитовано 09.07.08. 


2. Developing Government Bond Markets: 

A Handbook. The World Bank. The International 

Monetary Fund. – Washington: Rock Creek 

Publishing Group, 2002. – 413 p. 

3. International Government Cash Management 

practices. Storkey & Co. Management Consultants. – 

Wellington: Storkey & Co. Limited, 2001. – 22 p. 

4. The Governance Brief: Government Cash 

and Treasury Management Reform / A Quarterly 

Publication Governance and Regional Cooperation 

Division. Regional and Sustainable Development 

Department. ADB. – 2003. – Issue 7. – 4 p. 

5. Williams M. Government Cash Management. 

Good – and Bad – Practice. / http://www.storkeyandco. 

com/Library/International_Cash_Management_ 

Practice.pdf - цитовано 24.06.08. 

6. Yibin M. Government Cash management: Good 

Practice & Capacity-Building Framework. The World 

Bank. – May, 2006 / http://papers.ssrn.com/sol3/ papers. 

cfm?abstract_id=918008 – цитовано 24.06.08. 

7. http://www.bank.gov.ua. 

8. http://www.treasury.gov.ua. 



АСИМЕТРІЯ 

ТЕРИТОРІАЛЬНОГО 

РОЗВИТКУ І МІЖБЮДЖЕТНІ 

ВІДНОСИНИ: ВПЛИВ НА 

СТАН БЮДЖЕТНОЇ БЕЗПЕКИ 

УКРАЇНИ 

Олег КОЛІСНИК 

Розглянуто проблеми розвитку міжбюджетних відносин в Україні у контексті ідентифікації 

загроз бюджетній безпеці держави. Проаналізовано тенденції асиметрії територіального 

економічного розвитку. Визначено напрямки модернізації бюджетної системи 

країни. 

The problems of development of interbudgetary relations in Ukraine in the authentication 

context of threats to budgetary safety of the state are considered. The tendencies of asymmetry 

of territorial economic development are analysed. Directions of modernization of the country 

budgetary system are defi nite. 

Одне з центральних питань, яке сьогодні 

визначає стан бюджетної безпеки держави, 

полягає у паритетності розподілу грошових 

ресурсів у межах бюджетної системи України 

і, як результат, ефективності організації 

міжбюджетних відносин. 

Порядок і масштаби розміщення коштів 

на різних рівнях бюджетної системи головним 

чином пов’язані з необхідністю ефективного 

забезпечення надання суспільних 

благ в межах цілої країни. При цьому дотримання 

принципу субсидіарності має важливе 

значення, адже забезпечує максимальне 

наближення таких благ до їх безпосередніх 

споживачів. Через те, в умовах унітарного 

державного устрою, існування дворівневої 

бюджетної системи із державним і місцевими 

бюджетами є виправданим і таким, що 

спрямоване на впорядкування динаміки й 

обсягу бюджетних потоків в межах країни. 

Разом з тим вітчизняний досвід та висновки 

таких вітчизняних науковців, як О. Баранов- 

ський, М. Єрмошенко, М. Каленський, С. Колодій, 

В. Корчинський, І. Луніна, В. Мортіков, 

В. Федосов доводять, що сам по собі формат 

бюджетної системи не гарантує ефективності 

розподілу ВВП. Значно більшої 

принциповості набувають питання розподілу 

повноважень між органами державної і 

місцевої влади і їх бюджетне забезпечення, 

конфігурації податкової системи, параметрів 

руху коштів міжбюджетними каналами. Глибина 

і масштаби означених проблем визначають 

завдання і актуальність теми наукового 

дослідження. 

Мета дослідження полягає в аналізі існуючих 

проблем діючої системи міжбюджетних 

відносин, оцінці їх впливу на стан бюджетної 

безпеки держави в умовах політикоекономічних 

та ринкових трансформацій. 

За роки незалежності Україна пройшла 

тривалий шлях у взаємовідносинах центру 

та регіонів, який характеризувався суперництвом 

держави й територіальних громад 


за право контролювати й використовувати 

фінансові ресурси, що перерозподіляються 

бюджетними каналами. Ось чому з 1995 

року конфігурація доходно-видаткових вимірів 

зведеного бюджету постійно змінювалась. 

До 1998 року доходні і видаткові повноваження 

держави та органів місцевого самоврядування 

були достатньо збалансованими 

(табл. 1). При цьому, доходи між ланками 

бюджетної системи розподілялись на паритетній 

основі, чому, без сумніву, сприяла діюча 

на той час система процентних відрахувань 

від податків зі значним фіскальним 

потенціалом. В окремі періоди, як то в 1997 

і 1998 роках, до місцевих бюджетів спрямовувалось 

100% надходжень від прибуткового 

податку з громадян та податку на прибуток 

підприємств. 

З 1999 року спостерігаються тенденції, 

які суперечать попередньому досвіду організації 

міжбюджетних відносин в Україні. 

По-перше, наявною є ознака централізації 

бюджетних доходів. Якщо в 1997 та 1998 

роках на доходи місцевих бюджетів припадало 

43,2% та 45,7% бюджетних ресурсів 

держави, то в 2006 році питома вага доходів 

місцевих бюджетів у зведеному бюджеті скоротилась 

до 23,2%. Тенденція до зниження 

частки доходів місцевих бюджетів спостері- 

Найменування 

Доходи зведеного 

бюджету України 

Роки 


гається з 2001 і загрожує найближчим часом 

перерости у закономірність. 

Основні причини цього криються в особливостях 

розмежування податкових надходжень 

до бюджетів різних рівнів, згідно з 

яким до місцевих бюджетів спрямовується 

менше 1% надходжень від податку на прибуток 

підприємств і акцизного збору (табл. 2). 

Серед інших фіскально значимих податків 

до місцевих бюджетів спрямовуються 

надходження лише від податку з доходів 

фізичних осіб, який нині забезпечує близько 

50% бюджетних доходів і поряд з міжбюджетними 

трансфертами становить фінансову 

основу усіх місцевих бюджетів держави. 

В структурі податкових надходжень до 

місцевих бюджетів частка даного податку в 

період з 2003 по 2006 роки складала в середньому 

понад 70%. 

Централізація бюджетної системи, на 

переконання М. Каленського, не заохочує 

органи місцевого самоврядування до збільшення 

надходжень загальнодержавних податків, 

адже відрахувань до своїх бюджетів 

вони не отримують. Передбачена в Бюджетному 

кодексі система трансфертів, забезпечена 

формульними розрахунками, створює 

штучну ротаційність місцевих бюджетів [7, 

12]. Таким чином, місцеві бюджети не в повній 

мірі відповідають вимогам формування 

Структура доходів і видатків зведеного бюджету України у 1995–2006 рр. [11-13] 


1995 1996 1997 1998 1999 2000 2001 2002 2003 2004 2005 2006 

100 100 100 100 100 100 100 100 100 100 100 100 

у тому числі: 

державний бюджет 58,2 63,8 56,8 54,3 60,0 70,9 67,7 68,6 70,0 75,1 77,4 76,8 

місцеві бюджети 

Видатки зведеного 

41,8 36,2 43,2 45,7 40,0 29,1 32,3 31,4 30,0 24,9 22,6 23,2 

бюджету України з 

кредитуванням 

у тому числі: 

100 100 100 100 100 100 100 100 100 100 100 100 

державний бюджет 60,7 65,6 60,1 51,9 54,6 64,7 59,7 58,9 58,6 62,2 63,3 58,8 

місцеві бюджети 39,3 34,4 39,9 48,1 45,4 35,3 40,3 41,1 41,4 37,8 36,7 41,2 


Найменування 

Роки 

і зміцнення матеріально-фінансової бази 

місцевого самоврядування, а з позиції бюджетної 

безпеки стають джерелом загроз 

регіонального розвитку, адже обмежують рівень 

свободи територіальних громад. 

По-друге, на сьогодні визначилась невідповідність 

обсягів доходів і видатків місцевих 

бюджетів. Так, якщо у 1995 році коефіцієнт 

співвідношення доходів і видатків місцевих 

бюджетів був рівний 1,06, то у 2006 році 

він становив 0,62 і знизився за одинадцять 

років на 0,44 пункту. Таким чином, у державі 

формується така форма бюджетних взаємовідносин, 

за якої органи місцевого самоврядування 

можуть фінансувати належні їм 

до виконання повноваження за допомогою 

власних доходів лише на 44%. В решті слід 



Структура надходжень окремих податків та платежів до державного та місцевих бюджетів у 

1995–2006 рр. [11–13] 

(відсотків, у методології відповідних років) 

1995 1996 1997 1998 1999 2000 2001 2002 2003 2004 2005 2006 

Прибутковий податок 

з громадян / податок з 

доходів фізичних осіб 

у т.ч. 

100 100 100 100 100 100 100 100 100 100 100 100 

до державного бюджету 46,2 47,9 – – 29,8 – – – – 4,8 4,8 – 

до місцевих бюджетів 53,8 52,1 100 100 70,2 100 100 100 100 95,2 95,2 100 

Податок на прибуток 

підприємств 

у т.ч. 

100 100 100 100 100 100 100,0 100 100 100 100 100 

до державного бюджету 27,1 26,4 – – 24,1 72,5 74,4 86,8 98,9 99,2 99,2 98,8 

до місцевих бюджетів 72,9 73,6 100 100 75,9 27,5 25,6 13,2 1,1 0,8 0,8 1,2 

Податок на додану 

вартість 

у т.ч. 

100 100 100 100 100 100 100 100 100 100 100 100 

до державного бюджету 33,7 44,3 100 100 100 100 100 100 100 100 100 100 

до місцевих бюджетів 66,3 55,7 – – – – – – – – – – 

Акцизний збір 

у т.ч. 

100 100 100 100 100 100 100 100 100 100 100 100 

до державного бюджету 74,9 83,9 61,2 95,3 67,3 93,3 89,8 94,9 98,0 99,3 99,2 99,3 

до місцевих бюджетів 25,1 16,1 38,8 4,7 32,7 6,7 10,2 5,1 2,0 0,7 0,8 0,7 

Плата за землю 

у т.ч. 

100 100 100 100 100 100 100 100 100 100 100 100 

до державного бюджету 15,8 26,6 – – – – – – – – – – 

до місцевих бюджетів 84,2 73,4 100 100 100 100 100 100 100 100 100 100 

сподіватись на фінансову підтримку центральної 

влади. 

По-третє, видатки, що здійснюються з 

бюджетів протягом аналізованого періоду, 

не мали постійного складу. Переважна частина 

видатків фінансувалась завжди з державного 

бюджету, однак їх частка у зведеному 

бюджеті щороку змінювалась. Найбільші 

значення спостерігалися в 1996, 1999, 2000, 

2004, 2005 роках. В інші роки навантаження 

у фінансуванні суспільних програм зростало 

на користь місцевих бюджетів. При цьому, 

максимальна частка видатків місцевих 

бюджетів у зведеному бюджеті рівна 48,1% 

і була зафіксована у 1998 році. Мінімальна 

величина спостерігалась у 1996 році і становила 

34,4%. До цієї величини частка ви- 


датків місцевих бюджетів наближається і в 

останні роки. Разом з тим значні перекоси 

у рівні бюджетних повноважень держави й 

органів місцевої влади, що спостерігаються 

упродовж тривалого терміну, свідчать про 

нестабільність бюджетної системи, відсутність 

досконалого і сталого законодавства, 

його базування на кон’юнктурності і залежності 

від суб’єктивних інтересів головних резидентів 

бюджетного процесу. Така практика 

не гарантує перспектив розвитку бюджетної 

системи і безпосередньо знижує рівень бюджетної 

безпеки. 

Недоліки бюджетної системи України 

сьогодні доповнюються дивергентноконвергентними 

процесами регіонального розвитку. 

Серед основних тенденцій регіональної 

асиметрії на сьогодні виокремлюють: 

– дивергенцію між Києвом і “Промисловим 

трикутником” (Донецька, Дніпропетровська, 

Запорізька області) та 

рештою областей України; 

– конвергенцію в межах “Промислового 

трикутника”, зумовленого фактично 

моноспеціалізованим характером їх 

зовнішньої торгівлі; 

– випереджаюче зростання економічного 

значення столиці України, яке 

не має адміністративного характеру, 

а зумовлене світовими тенденціями 

акумуляції ділової активності у головних 

мегаполісах [4]. 

Вищезазначені тенденції доповнюються 

і регіональними диспропорціями в економічному 

розвитку. Масштабною є й різниця у 

величині доданої вартості, що створюється 

в регіонах. На сьогодні співвідношення максимального 

і мінімального значення валової 

доданої вартості по регіонах України перевищує 

6 раз, а левова її частка виробляється 

в 6–7 областях. 

Регіональна бюджетна асиметрія яскраво 

проявляється і при аналізі доходів та видатків 

місцевих бюджетів в розрахунку на 

одну особу (табл. 3). Незважаючи на щорічне 

зростання цих параметрів в абсолютному 

виразі, структурні відмінності по регіонах 


залишаються сталими. Особливо помітними 

є відхилення в доходах місцевих бюджетів. 

За період 2003–2006 років співвідношення 

між максимальним і мінімальним значенням 

доходів місцевих бюджетів без трансфертів 

у розрахунку на одного жителя в середньому 

по регіонах стабільно перевищувало 7 

разів. Зазначимо, що саме у стільки бюджетний 

потенціал столиці переважає фіскальні 

можливості Тернопільської області. Більш 

ніж п’ятикратна різниця спостерігається у доходних 

можливостях бюджетів 14 областей. 

Лідерами за фіскальним потенціалом, окрім 

Києва, продовжують впевнено залишатись 

Автономна Республіка Крим, Дніпропетровська, 

Донецька, Запорізька, Одеська області 

та м. Севастополь. Якщо порівнювати бюджетні 

доходи регіонів у розрахунку на одного 

жителя із середніми по державі, то за 

результатами 2006 році лише 6 регіонів мали 

вищі показники. У 2003 таких регіонів було 8. 

В умовах значної диференціації бюджетного 

потенціалу регіонів принципового 

значення набуває проблема бюджетного 

вирівнювання за допомогою міжбюджетних 

трансфертів. Існуючи у вигляді дотацій і субвенцій, 

вони сьогодні посідають чільне місце 

в організації бюджетної системи. З 1996 року 

їхня роль зростає пропорційно збільшенню 

їхньої частки у ВВП. Якщо у 1996 частка міжбюджетних 

трансфертів у ВВП не перевищувала 

2%, то упродовж десяти років вона 

зросла втричі і за результатами 2006 року 

сягнула 6,6%. Головним чином така динаміка 

зумовлена збільшенням частки трансфертів 

з державного бюджету, на які протягом останнього 

періоду припадає практично все навантаження 

в системі трансфертів. У структурі 

надходжень місцевих бюджетів за 1996–2006 

роки питома вага трансфертів з державного 

бюджету зросла з 9,8% до 45%, тобто в 4,5 

рази. У розрізі регіонів найбільш дотаційними 

є Вінницька, Волинська, Житомирська, Закарпатська, 

Івано-Франківська, Рівненська, 

Тернопільська і Хмельницька області, де 

частка трансфертів у доходах відповідних 

бюджетів стабільно перевищує 60%. 


Щорічне зростання ролі міжбюджетних 

трансфертів у формуванні доходів місцевих 

бюджетів сьогодні дає підстави говорити 

про тенденційність цього процесу. 

Одночасно, сучасні дослідження свідчать 

про формування ще однієї тенденції, за 

якою відбувається поступове зниження 

залежності витрат місцевих бюджетів на 

одну особу наявного населення від відповідних 

доходів [8, 16]. У такий спосіб падіння 

зацікавленості органів місцевого самоврядування 

у мобілізації доходів знижує 

ефективність усієї системи міжбюджетних 

трансфертів. 



Середній рівень доходів та видатків місцевих бюджетів України у розрахунку на одну особу 

наявного населення (без міжбюджетних трансфертів) в 2003–2006 рр. [12–13] 

Регіони 

Середній рівень доходів Середній рівень видатків 

2003 р. 2004 р. 2005 р. 2006 р 2003 р. 2004 р. 2005 р. 2006 р. 

Україна 472,2 480,2 643,6 852,0 656,8 817,7 1 105,50 1 546,6 

Автономна 

Республіка Крим 

544 574,6 699,8 846,8 725,1 942,8 1 175,1 1 620,4 

Вінницька 285,9 265,4 367,2 500,8 608,9 698,4 967,1 1 347,9 

Волинська 268,9 270,8 375,8 488,0 616,5 754,7 1 056,4 1 438,5 

Дніпропетровська 572,5 575,4 800,2 973,8 615,2 793 1 056,4 1 468,1 

Донецька 518,6 531 721 920,5 566,3 748,7 984,8 1 476,1 

Житомирська 270,6 279,9 405 544,2 597,8 755,9 1 023,8 1 464,2 

Закарпатська 274,1 255,5 374,8 480,9 599,2 729,3 997,8 1 410,1 

Запорізька 554,1 554,2 715,4 920,1 600,8 738,5 1 062,8 1 468,8 

Івано-Франківська 277,8 287,8 396 514,8 610,3 717,8 1 049,3 1 390,8 

Київська 399,1 439,4 619,2 849,0 679,4 814,9 1 072,8 1 566,8 

Кіровоградська 296,7 305,9 422,1 544,2 586,1 757,8 1 007,2 1 391,1 

Луганська 363,7 374,3 513,3 675,9 538 685,2 891,5 1 284,4 

Львівська 354,4 377,1 489,3 644,2 598 737,7 985,4 1 378,9 

Миколаївська 432,5 412,2 512,7 690,5 632,5 731 974,3 1 424,6 

Одеська 487,5 519,2 649,9 924,7 599,9 799 1 000,3 1 450,5 

Полтавська 449,5 447,7 605,7 770,3 625,4 751,7 1 034,2 1 420,5 

Рівненська 308,6 316,8 419,1 581,1 640,9 794,8 1 046,8 1 482,9 

Сумська 346 337,8 452,2 580,7 601,9 680,3 942 1 315,4 

Тернопільська 228 226,3 302,6 374,1 584,1 670,8 947,6 1 291,4 

Харківська 479,2 474,9 609,2 751,4 646,7 775,5 987,9 1 386,6 

Херсонська 296,7 303,1 408,4 533,7 558,3 690,6 976,8 1 385,0 

Хмельницька 278,4 292,9 390,1 500,5 603 741,2 1 008,8 1 402,2 

Черкаська 329,8 334,8 453,5 598,7 612,4 751,6 1 039,9 1 541,3 

Чернівецька 280,3 293,9 415 570,4 591,9 702,1 1 010,7 1 509,5 

Чернігівська 310,5 301,2 434,4 537,8 607,4 741,3 1 010,4 1 371,9 

м. Київ 1 614,50 1 615,10 2 164,20 3 108,1 1 451,10 1 847,50 2 633,7 3 371,0 

м. Севастополь 632,2 603,3 721,8 978,0 850,4 1 001,10 1 241,50 1 749,2 

На думку авторів монографічного дослідження 

“Засади формування бюджетної політики 

держави”, частково причини неефективності 

системи трансфертного вирівнювання 

доходів ланок бюджетної системи криються 

в теперішньому порядку їх організації. При 

цьому, діюча методика фінансового вирівнювання, 

що базується на формульному підході, 

незважаючи на наявність об’єктивних критеріїв, 

визнається досить складною [6, 60]. 

В. Корчинський та С. Колодій виокремлюють 

низку інших причин, що знижують ефективність 

державної політики перерозподілу доходів 

в рамках бюджетної системи, які полягають: 


– по-перше, в гальмуванні процесу економічного 

зростання внаслідок розширення 

перерозподілу. Як податкова, так і трансфертна 

політика не створюють дієвих стимулів 

для платників податків та отримувачів 

трансфертів. Зростання податків стимулює 

платників до зменшення чи приховування 

об’єкта оподаткування, що призводить до 

переміщення капіталів у галузі з низьким 

фіскальним навантаженням чи тінізації економіки. 

Трансферти, у свою чергу, також не 

сприяють фіскальній стимуляції, адже їх 

розмір зазвичай є обернено пропорційним 

до величини доходу. 

– по-друге, в скороченні сумарних вигод 

отримувачів трансфертів. Встановлені законодавством 

критерії для отримання трансфертів 

будуть ефективними нетривалий час, 

адже спричинять природну реакцію в економічних 

агентів, яка полягатиме у корекції 

поведінки під визначені умови. У довготривалій 

перспективі конкуренція за отримання 

благ урядової програми неодмінно призведе 

до руйнації виграшів від участі в ній. 

– по-третє, в створенні кумулятивного 

ефекту, за яким направлені на усунення 

негативних ефектів трансферти мимоволі 

спричиняють дії, що сприяють виникненню 

таких обставин. Тобто, субсидіювання з часом 

призводить до зростання приводів для 

субсидіювання. В довгостроковій перспективі 

такі вторинні ефекти напряму знижують 

результативність трансфертів і виграшів реципієнтів 

бюджетних програм [8, 18]. 

Отже, діюча практика організації фінансового 

вирівнювання в рамках бюджетної 

системи на сьогодні отримала пасивну 

форму і не містить стимулів до зміцнення 

фіскального потенціалу регіонів. Масштабний 

перерозподіл все більше сприяє розширенню 

бюрократичного апарату, формує 

умови для владних зловживань тощо. Вважаємо, 

що такі процеси на сьогодні набрали 

загрозливого характеру, спричиняють диференціацію 

в розвитку регіонів, одночасно ж в 

ар’єргарді економічного поступу залишається 

більшість держави. 


Прямим результатом диференціації доходного 

потенціалу місцевих бюджетів стало 

зростання масштабів міжбюджетного 

перерозподілу, внаслідок чого сьогоднішня 

система трансфертів забирає значний обсяг 

бюджетних ресурсів. І це, на нашу думку, 

є негативом, адже окрім зниження зацікавленості 

органів місцевого самоврядування 

у мобілізації доходів відповідних бюджетів, 

вона не виконує належну трансфертам функцію 

– вирівнювання соціально-економічного 

розвитку регіонів. Таким чином, міжбюджетні 

трансферти перетворюються у могутнє знаряддя 

державної політики, від якого залежить 

добробут мільйонів громадян. Це вже не інструмент 

поповнення надходжень від місцевих 

податків і зборів, а повноцінне джерело 

доходів, що є економічно недоцільним. 

Поряд із доходами бюджетів, скажімо, у 

формі податків, трансферти знижують й мобільність 

і варіабельність бюджетної політики 

органів місцевого самоврядування, оскільки 

субсидії, безумовно, мають цільовий характер, 

а дотації призначені покривати частину 

поточних видатків, зазвичай соціального 

характеру. Окрім цього, трансфертний перерозподіл 

вводить часовий лаг у міжбюджетні 

відносини і впроваджує залежність місцевих 

бюджетів від наявності ресурсів на рахунках 

Державного казначейства. Значні обсяги 

трансфертів у бюджетній системі певним 

чином зачіпають й принципи самоврядності 

регіонів, гарантовані Конституцією України. 

Будучи складовою державного бюджету, параметри 

міжбюджетних потоків залежать від 

волі депутатів та міністрів, що за пропорційної 

моделі голосування на парламентських 

виборах і коаліційності уряду відособлює їх 

від безпосередніх виборців, а частина доходів 

місцевих бюджетів переходить у залежність 

від державної політики. 

Отже, можна говорити, що модель 

“сильна держава – сильні регіони” в Україні 

сьогодні не реалізується, а навпаки − продукує 

асиметрію у розвитку регіонів країни, 

формує функціональний “нігілізм” місцевої 

влади у наповненні бюджетів власними до- 


ходами. Тому об’єктивною є потреба переходу 

до альтернативної схеми, в якій забезпечені 

й економічно розвинуті регіони були б 

основою держави. З огляду на це, вирішення 

потребують два магістральних питання: забезпечення 

місцевих бюджетів стабільними 

джерелами доходів і перерозподіл повноважень 

у рамках бюджетної системи. 

У контексті переформатування бюджетної 

системи насамперед потребує визначення 

обсяг повноважень територіальних громад, 

що сприяли б ефективнішому використанню 

бюджетних ресурсів. На думку І. Луніної, 

процес оптимізації надання бюджетних благ 

і послуг (з точки зору критеріїв як мінімізації 

витрат, так і максимізації задоволення потреб 

населення) передбачає врахування їх специфічних 

особливостей, до яких належать: 

– наявність об’єктивних територіальних 

обмежень можливостей користування 

суспільними благами; 

– існування територіальних відмінностей 

у потребах та уподобаннях громадян 

стосовно суспільних благ; 

– існування “ефекту масштабу” для 

певних видів суспільних благ; 

– наявність так званих “зовнішніх ефектів” 

деяких видів суспільних благ, за якими 

реалізовані на одній території окремі 

муніципальні послуги впливають на добробут 

не лише її жителів, але й мешканців 

сусідніх регіонів [9, 24]. 

Відповідно до цих критеріїв необхідно 

провести економічну оцінку в матриці 

“вигоди-втрати” джерел фінансування тих чи 

інших видів суспільних благ з врахуванням 

того, що вони бувають чисті, колективні, змішані, 

локальні і приватні [10, 76]. Головною 

ланкою у системі надання суспільних благ 

однозначно має бути визнана територіальна 

громада. При цьому, конститутивним принципом 

необхідно визначити примат відповідальності 

органів місцевого самоврядування 

за якість надання суспільних послуг. 

Відповідно, за територіальними громадами, 

на думку авторів наукової монографії “Засади 

формування бюджетної політики дер- 


жави”, необхідно закріпити такі видаткові 

повноваження: 

– освіта: дошкільна, початкова та середня, 

позашкільна; 

– культура: утримання будинків культури, 

центрів дозвілля, місцевих бібліотек, 

музеїв; 

– спорт: утримання закладів фізкультури 

і спорту місцевого значення; 

– охорона здоров’я: первинна медична 

допомога, амбулаторії та поліклініки, 

дільничні лікарні; 

– дорожнє господарство: утримання 

доріг місцевого значення; 

– місцева пожежна охорона; 

– санітарія: вивезення сміття, прибирання 

вулиць, благоустрій; 

– каналізація, водопровід [6, 242]. 

Погоджуючись із запропонованим складом 

бюджетних повноважень територіальних 

громад, додамо, що вони повинні бути 

підкріплені реальними кроками із десоціалізації 

видатків місцевих бюджетів за рахунок 

впровадження страхових програм. 

Успішність виконання органами місцевого 

самоврядування поставлених в такий 

спосіб на них повноважень, без сумніву, залежатиме 

від наповненості місцевих бюджетів. 

Вирішення цього питання, безумовно, повинно 

базуватись на засадах стимулювання 

органів місцевого самоврядування щодо мобілізації 

ресурсів в бюджет. У даному контексті 

найефективнішим джерелом наповнення 

місцевих бюджетів у додаток до податку з доходів 

фізичних осіб, на нашу думку, має стати 

податок на прибуток – доходи від якого безпосередньо 

визначаються результативністю 

роботи підприємств. Тому стосовно цього 

податку необхідно ввести практику процентних 

відрахувань, а податок на прибуток комунальних 

підприємств у повному обсязі зараховувати 

до відповідного бюджету. 

Поки дискусії навколо доцільності оподаткування 

нерухомості гальмують введення 

відповідного місцевого податку, реального 

фіскального значення необхідно надати 

місцевим податкам і зборам. Непродуктив- 


ні і фіскально незначимі місцеві податки 

необхідно ліквідувати. Однозначного реформування 

потребує і спрощена система 

оподаткування, яка часто стає сховком для 

підприємств, що бажають уникнути додаткових 

платежів у бюджет. 

Роль трансфертів повинна бути змінена 

на виконання ними властивої ролі засобу 

вирівнювання, а їх частка в місцевих бюджетах 

не повинна перевищувати 20–30%. 

Характер міжбюджетних відносин має встановлюватись 

з урахуванням типу регіону, 

що визначається його інфраструктурою, 

соціальною і віковою структурою населення, 

економічним потенціалом, природними 

особливостями тощо. Реалізована в такий 

спосіб політика децентралізаційного унітаризму 

повинна базуватись на засадах інституційного 

партнерства між рівнями влади в 

країні, де центральний уряд у певній пропорції 

додає свої ресурси до регіональних. В 

результаті ресурси, що рухаються каналами 

бюджетної системи, мають стати потужним 

доцентровим чинником, що консолідує регіони 

з різним фінансово-економічним потенціалом 

в єдиний державний організм і тим 

згуртовує націю [5, 652-653]. 

Отже, проведене дослідження дає можливість 

зробити наступні висновки. По-перше, 

збудована за усіма правилами унітаризму 

бюджетна система України дозволяє врахувати 

інтереси жителів держави у бюджетах 

різного рівня, однак механізм забезпечення 

їх реалізації є неадекватним вимогам часу. 

Моноцентричний характер бюджетної системи 

встановлює чітку залежність місцевих 

громад від адміністративного і фінансового 

центру, де концентрується основна кількість 

ліквідних бюджетних ресурсів, що не в повній 

мірі відповідає принципам місцевого самоврядування 

і гарантування прав місцевих 

громад на вільний соціально-економічний 

розвиток. 

По-друге, загрозливі тенденції розвитку 

бюджетної системи сьогодні доповнюються 

дивергентно-конвергентними процесами регіонального 

розвитку, які формують асимет- 


рію в динаміці соціально-економічного поступу 

регіонів. Внаслідок економічних процесів, 

пов’язаних з експорто-орієнтованим характером 

виробництв в окремих областях, особливостями 

адміністративного статусу столиці та 

світовими тенденціями урбанізації, фінансові 

потоки в межах держави максимізуються за 

територіальним принципом, що примножує 

диференціацію регіонального розвитку. 

По-третє, покликана вирівнювати бюджетну 

забезпеченість регіонів система міжбюджетних 

трансфертів за роки існування 

незалежної України значно еволюціонувала 

в бік акумулювання значного обсягу бюджетних 

коштів. У такий спосіб трансферти перестали 

виконувати балансуючу роль, а перетворились 

у потужний фіскальний інструмент 

бюджетних надходжень. Окрім цього, збудована 

на чіткому, але досить складному формульному 

алгоритмі, система міжбюджетних 

трансфертів сформувала передумови до виникнення 

незацікавленості органів місцевого 

самоврядуванн у забезпеченні доходного наповнення 

відповідних бюджетів. 

По-четверте, з метою подолання зазначених 

тенденцій, що мають загрозливий 

характер, необхідним є термінова модернізація 

бюджетної системи країни з частковою 

переадресацією бюджетних повноважень 

на місцевий рівень в рамках унітарного державного 

устрою. Найреальнішим джерелом 

їх фінансового забезпечення на сьогодні 

є введення процентних відрахувань від 

фіскально значимих податків, зокрема податку 

на прибуток підприємств. Зменшене в 

такий спосіб навантаження на трансферти, 

на нашу думку, має сприяти відновленню 

властивої їм функції міжбюджетного вирівнювання 

і виведення їх за межі доходного 

потенціалу місцевих бюджетів, що фактично 

можна спостерігати сьогодні. 


1. Конституція України: із змінами, внесеними 

згід но із законом № 2222-IV від 08.12.2004 р. – 

К.: Велес, 2006. – 48 с. 


2. Бюджетний кодекс України: [Станом на 

10 січня 2007 р.]. – К.: Велес, 2007. – 64 с. 

3. Про затвердження формули розподілу 

обсягу міжбюджетних трансфертів (дотацій 

вирівнювання та коштів, що передаються до 

державного бюджету) між державним бюджетом 

та місцевими бюджетами. Постанова Кабінету 

Міністрів України від 5.09.2001 року №1195 // – 

Доступний з:


РЕНТНА ПОЛІТИКА 

ТА ЇЇ РОЛЬ У РЕАЛІЗАЦІЇ 

ФІНАНСОВОЇ СТРАТЕГІЇ 


Алла ДВІГУН 

Досліджено теоретичні і методологічні засади реалізації рентної політики в економічній 

системі держави. Виявлено основні закономірності і тенденції, що характеризують 

процес формування і розвитку рентних відносин в Україні. Сформульовані рекомендації 

щодо правового регулювання економічних процесів, пов’язаних з рентними відносинами, а 

також збереженням, ощадливим використанням та відтворенням природних багатств з 

метою забезпечення конкурентних переваг. 

The idealized and methodological fundamentalses of implementation of rental policy in an 

economical system of the state are investigated. The basic regularity and tendency, which one 

characterize process of formation and development of rental relations in Ukraine are detected. 

Guidelines concerning legal regulation of economical processes, bound with rental relations, and 

also preservation, economical usage and reproduction of natural wealths with the purpose of 

maintenance of competitive advantages are formulated. 

Рентна політика є важливою складовою 

економічної політики держави. В ринковій 

економіці власники природних ресурсів реалізують 

своє право власності через інструменти 

і методи механізму рентних відносин. 

При цьому, прерогативою державного регулювання 

є координація використання певних 

видів природних ресурсів, розроблення комплексних 

регіональних кадастрів природних 

ресурсів, рентного оподаткування, інформаційних 

систем обліку рентних надходжень та 

регламентація напрямків їх використання. 

Вагомий внесок у дослідження сутності 

рентних відносин в економічній системі держави 

зробили економісти Т. Дудар, І. Кобута, 

Р. Купман, Є. Орел, П. Саблук, Л. Худолей, які 

акцентували увагу на підсумках перетворень і 

перспективах розвитку аграрного сектора еко- 

номіки та створення відповідної інфраструктури 

ринку землі. У працях російських вчених 

Ю. Бобилева, К. Гофмана, М. Лук’янчікова, І. Ніколаєва, 

Є. Шарипової, І. Черкашина досліджені 

основні тенденції рентної політики і запровадження 

природної ренти та її взаємозв’язку 

з охороною навколишнього середовища. 

Проте питання реалізації права власності 

держави на природні ресурси, визначення 

шляхів вилучення рентних доходів, рентні 

принципи платності природокористування, 

захисту економічних інтересів суспільства загалом 

вивчені та висвітлені ще недостатньо. 

Метою публікації є відстеження напрямків 

удосконалення рентної політики та перспектив 

розвитку рентних відносин в Україні. 

Фінансовий механізм природокористування 

та охорони навколишнього природ- 


ного середовища, який почав формуватися 

з початку 1990 років [1], має забезпечувати 

стабільність надходження плати за використання 

природних ресурсів, відповідно до його 

базових нормативів (ставок), які встановлює 

Кабінет Міністрів України на основі даних державного 

обліку ресурсів, кадастрових та інших 

економічних оцінок, а також попереджувати 

можливість екологічних катастроф шляхом фінансування 

заходів, визначених у державних 

програмах природоохоронного спрямування. 

Проте, поділяючи точку зору вченого-економіста 

П. Пет ренко, зауважимо, що дотепер державні 

програми не мають цільової орієнтації як 

комплексу заходів на забезпечення кінцевого 

результату, не мають системного характеру, через 

це кожна з них не охоплює весь комплекс 

робіт, ресурсів, організаційних ланцюгів, всі 

види політичного, адміністративно-правового, 

планово-аналітичного, бюджетно-фінансового, 

матеріально-технічного, ор га нізаційного, мотиваційного, 

інформаційного забезпечення, необхідного 

для досягнення кінцевої мети [2]. 

У процесі становлення транзитивної 

економіки платежі формувалися на основі 

застосування рентної методології, і за змістом 

та напрямками спрямування коштів розглядалися 

передусім як відтворювальні та 

природоохоронні. Згодом стало очевидним, 

що рентні відносини мають складніший і динамічніший 

характер, а тому розвиток ринкових 

відносин в Україні спростував застосування 

догматичних підходів до реалізації 

рентної політики. 

Рентна політика передбачає використання 

особливого інструментарію та відповідного 

системного законодавчого забезпечення. 

Загалом в економічних системах 

стратегію і тактику ефективної економічної 

та природно-ресурсної рентної політики 

варто реалізувати з урахуванням рентоформуючих 

чинників, що модифікуються на 

різних стадіях відтворювального процесу. 

Вважаємо, що рентна система платежів має 

слугувати, з одного боку, вирівнюванню економічних 

умов господарювання, а з іншого – 

регулюванню інвестиційних процесів з метою 


забезпечення не лише поступального економічного 

зростання, а й охорони і відтворення 

природно-ресурсного потенціалу держави. 

Економічні відносини суспільства здебільшого 

формуються під впливом держави на діяльність 

суб’єктів господарювання, а їх дієвим 

інструментарієм є застосування: державного 

замовлення, ліцензування, патентування 

і квотування; сертифікації та стандартизації; 

нормативів та лімітів; регулювання цін і тарифів; 

інвестиційних, податкових та інших пільг; 

дотацій, компенсацій і субсидій. Діяльність міжвідомчої 

ради з питань запровадження рентних 

відносин, яка діє в державних органах влади, 

скерована на: визначення стратегічних і тактичних 

напрямків та засобів запровадження 

рентних відносин; відстеження стану і контроль 

за ефективністю інструментів запровадження 

рентних відносин; визначення пріоритетності 

заходів з запровадження рентних відносин; ініціювання 

розроблення нормативно-правових 

актів і участь у виконанні заходів щодо запровадження 

рентних відносин; координацію діяльності 

органів виконавчої влади та наукових 

установ, задіяних у запровадженні рентних 

відносин; сприяння міжнародному співробітництву 

у сфері рентних відносин. 

Державне регулювання користування 

національними природними ресурсами потребує 

відповідного нормативно-правового 

й інституційного забезпечення з метою врегулювання 

процесу формування, вилучення 

і розподілу природно-ресурсної ренти. Недосконалість 

системи державного управління 

і поетапність трансформації усієї системи 

економічних відносин призвели до гіпертрофованого 

розвитку посередницьких структур 

у підприємницькій діяльності, що сприяло 

становленню штучних монополій та посиленню 

їх впливу й контролю за товарними і 

фінансовими потоками. Монопольний статус 

суб’єкти підприємницької діяльності використовують 

для максимізації власних доходів, 

у тому числі для перерозподілу на свою користь 

природно-ресурсної ренти. 

В економічній літературі поняття ренти 

часто використовується у таких значеннях: 


як дохід від власності, що надходить у формі 

регулярних платежів, або дохід на вкладений 

капітал, що вилучається як ресурсна рента 

[3, 4, 5]. Рентні відрахування здійснюються 

у вигляді як абсолютних, так і процентних 

ставок від вартості видобутої сировини чи 

одержаної з неї продукції, від ціни реалізації, 

від величини доходу тощо. Принцип платності 

природокористування застосовується 

до спеціального використання надр, земельних, 

водних, лісових ресурсів, диких 

тварин, рибних та інших живих водних ресурсів, 

а також до радіочастотного ресурсу. 

Складовими природно-ресурсного рентного 

доходу можуть бути: частина доходу 

суб’єктів господарювання, яка не залежить 

від безпосередніх результатів такої діяльності 

і визначається обмеженістю природних 

ресурсів (абсолютна рента); частина 

доходу суб’єктів господарювання, що отримується 

від використання природних ресурсів 

як фактора виробництва залежно 

від якості таких ресурсів (диференціальна 

рента); частина доходу суб’єктів господарювання, 

що отримується за рахунок використання 

унікальних чи єдиних (в тій чи 

іншій сфері) природних ресурсів (монопольна 

рента). Багатоаспектність прояву природноресурсної 

ренти зумовлює різноманітність 

форм її вилучення, що може набувати вигляду 

спеціальних зборів, платежів, податків, 

орендної плати тощо. 

Інституції державної влади, регіонального 

і місцевого самоврядування у сфері 

регулювання виробничого циклу зацікавлені 

у виявленні, стягненні, акумуляції та використанні 

доходів рентного характеру для створення 

суспільних матеріальних благ. 

У процесі дослідження напрямків підвищення 

ефективності рентних відносин в 

Україні сформувалися певні закономірності 

і суперечності, які потребують опрацювання 

виважених методологічних підходів. При визначенні 

концептуальних засад рентної політики 

варто акцентувати увагу на таких важливих 

аспектах: по-перше, здійснити оцінку 

діючого механізму платного природокористу- 


вання з урахуванням міжнародних стандартів 

та принципів; по-друге, визначити вихідні 

засади реформування системи платного 

природокористування і можливості посилення 

його регуляторного впливу на економічні 

процеси; по-третє, виявити схеми незаконного 

привласнення рентних доходів і розробити 

заходи щодо їхнього запобігання та 

моніторингу; по-четверте, упорядкувати механізм 

адміністрування надходження, розподілу 

та використання рентних платежів; поп’яте, 

забезпечити системний підхід щодо 

відповідності нормативно-правової бази та 

регулювання рентних відносин. 

Визначення належної державі частки 

природно-ресурсної ренти має здійснюватися 

з урахуванням диференційованого підходу 

до об’єктів оподаткування і базуватись 

на оптимізації неподаткової (майнової) та 

податкової складових рентної плати. Розроблення 

підходів до реформування оподаткування 

здійснюється із моделюванням податкових 

схем та відстеженням доцільності 

поетапного застосування окремих складових 

природно-ресурсної ренти. 

Враховуючи потребу в системності рентного 

регулювання, доцільно визначити, що, 

з одного боку, пріоритетними напрямками 

розвитку рентних відносин щодо земле-, 

надро-, лісо- та водокористування є вдосконалення 

порядку і нормативної бази платності 

на основі об’єктивних оцінок продуктивності 

ресурсних джерел та диференціації 

рентної плати за якісними, кількісними і просторовими 

ознаками, а також із врахуванням 

можливості їх відтворення; з іншого – 

посилення регуляторних функцій рентних 

платежів шляхом збільшення їх частки у сукупності 

податкових платежів з метою раціональнішого 

та ощадливішого використання 

природних ресурсів. Своєчасне і в повному 

обсязі надходження плати за користування 

природними ресурсами сприятиме здійсненню 

природоохоронних заходів у необхідних 

обсягах і зміцненню природно-ресурсного 

потенціалу держави. Органи виконавчої 

влади та органи місцевого самоврядування 


повинні встановити додаткові вимоги щодо 

здійснення заходів з відтворення природноресурсного 

потенціалу в рамках цивільноправових 

договорів на надання права користування 

природними ресурсами. 

Розвиток державного регулювання системи 

платного природокористування в трансформаційній 

економіці України був недостатньо 

ефективним, оскільки діючий порядок не 

стимулював розвитку прозорої господарської 

діяльності з використання природних ресурсів, 

а також не скеровувався на забезпечення природоохоронної 

діяльності. Цілком очевидним 

в умовах визнання статусу України як країни з 

ринковою економікою і вступу до Світової організації 

торгівлі є забезпечення відповідності 

державної політики у сфері рентних платежів 

та її здійснення з урахуванням досягнення 

конкурентних переваг. В. Новицький зауважує, 

що Світова організація торгівлі не тільки 

відкриває нові можливості щодо зростання обсягів 

інвестування й експорту, посилення антидемпінгових 

позицій, а може призвести до 

негативних наслідків – імпортної експансії та 

руйнації виробництв, продукція яких недостатньо 

конкурентоспроможна [6]. 

Зауважимо, що для України характерними 

є значні масштаби та інтенсивність використання 

власного природно-ресурсного 

потенціалу, у тому числі унікальних видів ресурсів. 

Окремо слід зазначити, що відповідно 

до діючого законодавства держава реалізує 

свої права як власник в площині використання 

магістрального трубопровідного транспорту, 

яким транспортується нафта, газ та аміак. 

Оскільки Україна обрала модель управління 

європейського зразка, то застосування 

транспортної ренти відповідно до міжнародних 

норм і стандартів сприятиме не лише 

виконанню дохідної частини бюджету, а й гарантуванню 

економічної безпеки держави. 

Доцільно акцентувати увагу на дослідженні 

задіяння економічних і адміністративних 

інструментів для захисту національної економіки 

від можливого перерозподілу частки природно-ресурсної 

ренти на користь промислово 

розвинутих країн в умовах глобалізаційних 


процесів. З таких позицій при внесенні змін 

у природоохоронне, податкове, митне законодавство 

доцільно опрацювати процедуру 

встановлення диференційованої системи 

платежів за користування природними ресурсами, 

визначення функцій державних органів і 

задіяння децентралізованого управління. 

Забезпечення національного виробництва 

власними природними ресурсами потребує 

опрацювання інституціонально-правових 

засад рентних відносин з урахуванням 

запровадження системи ефективного управління 

і розпорядження природними ресурсами 

державою. Вибір пріоритетів реорганізації 

рентних відносин має орієнтуватися 

на застосуванні інструментів програмного 

прогнозування, індикативного планування, 

створення відповідних адміністративно-територіальних 

структур і здійснення 

організаційно-правових заходів, а саме: при 

визначенні коротко-, середньо- та довгострокових 

прогнозів економічного і соціального 

розвитку України враховувати стратегічні 

напрямки розвитку рентних відносин 

та перспективи реалізації рентної політики; 

розроблення та впровадження регуляторного 

механізму впливу на ринки найважливіших 

сировинних ресурсів; опрацювання 

методології оцінки рентного доходу природокористувачів; 

визначення економічної 

політики держави та обґрунтування конкретних 

заходів її втілення щодо міжнародного 

співробітництва у сфері рентних відносин. 

У царині зовнішньоекономічної діяльності 

вдосконалення механізму експортного регулювання 

і проведення зваженої тарифної 

політики сприятиме запобіганню втрати отримання 

ренти від реалізації сировини та енергоресурсів. 

У 2002 році на двадцятому пленарному 

засіданні Міжпарламентської асамблеї 

держав-участників СНД особлива увага приділялася 

розробці Модельного кодексу про 

надра і надрокористування [7]. Такі заходи 

спрямовані на налагодження ефективного 

співробітництва з урахуванням пріоритетів, 

тенденцій та наслідків розвитку рентних відносин 

у країнах-учасницях СНД. Вважаємо, що в 


Україні слід прийняти єдиний меморандум про 

сприяння розвитку рентних взаємовідносин у 

межах можливих перспективних інтеграційних 

новоутворень. Вирішення питання наукового 

обґрунтування ідей оптимізації рентних платежів 

та удосконалення системи їх застосування, 

а також стимулювання ощадливого використання 

природних ресурсів сприятимуть 

запровадженню принципів рівності економічних 

умов для всіх учасників виробничого процесу, 

як в національній економіці, так і в міжнародних 

інтеграційних економічних системах. 

З огляду на те, що природно-ресурсний потенціал 

у взаємодії з науково-технічним є важливою 

складовою дієвого механізму забезпечення 

економічного зростання держави, важливо зауважити, 

що входження економіки України у світогосподарську 

систему потребує визначення 

ефективної рентної політики держави та систематизації 

конкретних напрямків її здійснення. 

По-перше, до стратегічних напрямків визначення 

зваженої державної рентної політики 

належать: державно-інституційний, системноподатковий 

і природно-відтворювальний. Тому 

удосконалення системи державного управління 

має передбачати створення у відповідних 

центральних органах виконавчої влади, згідно 

з покладеними на них повноваженнями, структурних 

підрозділів, до завдань яких буде віднесено 

регулювання механізму використання 

і відтворення природних ресурсів. 

По-друге, реалізація державної рентної 

політики має забезпечувати збереження та 

нагромадження національного багатства шляхом: 

оптимізації розподілу природних ресурсів 

між суб’єктами господарювання всіх форм 

власності за критерієм досягнення максимального 

економічного ефекту; гарантування 

дотримання стандартів і норм щодо правового 

регулювання економічних процесів, пов’язаних 

з рентними відносинами; запровадження збереження, 

ощадливого використання та відтворення 

природних багатств. 

По-третє, державна рентна політика 

має визначати заходи, спрямовані на: забезпечення 

надходження рентних платежів 

своєчасно і у повному обсязі; запобігання і 


протидію незаконному привласненню ренти; 

стимулювання скерування рентних надходжень 

у високотехнологічний сегмент економіки 

для гарантування повноцінного відтворення 

природно-ресурсного потенціалу. 

По-четверте, оптимізація плати за спеціальне 

використання природних ресурсів 

сприятиме запровадженню оподаткування 

надприбутків монополістів у сфері природокористування. 

По-п’яте, для досягнення ресурсноекономічної 

безпеки держави і нівелювання 

застосування тіньових схем у сфері природокористування 

доцільно упорядкувати 

нормативно-правову систему відносин власності 

та регулювання рентних відносин. 

Підсумовуючи вищезазначене, зауважимо, 

що національна модель розбудови та подальшого 

розвитку держави має забезпечувати 

інституційно-правову основу здійснення 

рентної політики та сприяти поступальному 

соціально-економічному розвитку суспільства. 


1. Про охорону навколишнього природного 

середовища: Закон України // Відомості Верховної 

Ради. – 1991. – № 41. – Cт. 546. 

2. Петренко П. Шляхи модернізації бюджетного 

процесу // Урядовий кур’єр. – 2008. – № 46. – 

12 березня. – С. 8. 

3. Николаев И. А., Калинин А. М. Природная 

рента: цена вопроса // Общество и экономика. – 

2003. – № 12. 

4. Шарипова Е., Черкашин И. Что дает рента 

федеральному бюджету // Вопросы экономики. 

– 2004. – № 7. 

5. Лукьянчиков Н. Н. Природная рента и 

охрана окружающей среды. – М.: Юнити-ДАНА, 

2004. – 176 с. 

6. Промисловість враховує глобальні виклики 

часу // Урядовий кур’єр. – 2008. – № 43. – 5 

березня. – С. 8. 

7. Модельный кодекс о недрах и недропользовании 

для государств–участников СНГ: Постановление 

Межпарламентской Ассамблеи государств-участников 

СНГ № 20–8 от 7 декабря 

2002. Сайт: Сайт: http://www.FWeb.narod.ru 



ПРОБЛЕМИ РЕФОРМУВАННЯ 

СИСТЕМИ ОХОРОНИ 

ЗДОРОВ’Я В УКРАЇНІ 

Катерина ВИШНЬОВСЬКА 

Розглянуто актуальні питання впровадження страхової медицини в Україні. В контексті 

зарубіжного досвіду значна увага приділена діяльності лікарняних кас як організацій додаткової 

медичної допомоги населенню, що будується на суспільно-солідарній основі. 

The author considers vital questions of introduction of medico-actuarial science in Ukraine. In 

the context of foreign experience considerable attention is spared activity of hospital cashdesks as 

organizations of additional medicare to the population which is built on publicly social base. 

Реформа охорони здоров’я, яку проводить 

та чи інша цивілізована країна, передбачає 

насамперед поліпшення стану 

здоров’я членів суспільства, підвищення 

ефективності системи охорони здоров’я та 

більшу доступність людей до медичних послуг. 

На становлення систем охорони 

здоров’я, що існують у розвинених країнах, 

як зазначав у інавгураційній лекції в НаУКМА 

професор Маахстріхтського університету 

Вім Гроот, пішло більше 100 років. Тому, для 

України може виявитися корисним досвід зарубіжних 

країн щодо моделей фінансування 

національної медицини. 

Дослідженням питань організації та фінансового 

забезпечення системи охорони 

здоров’я присвятили свої праці представники 

західних наукових шкіл, зокрема: Б. Абель- 

Сміт, Г. Беккер, Дж. Гендерсон, Г. Муні, 

П. Самуельсон, Е. Стігліц, Т. Шульц. Серед 

вітчизняних науковців, які вивчали економічні 

й фінансові основи функціонування сектора 

медичного обслуговування, можна на- 

звати А. Голяченка, В. Бідного, О. Величка, 

Ю. Вороненка, В. Лехана, С. Кондратюка, 

В. Рудень, М. Шутова та багато ін. 

Незважаючи на проведені дослідження 

та пильну увагу фахівців до актуальних питань 

функціонування медичної сфери, ще 

недостатньо розроблено фінансовий аспект 

функціонування медичної галузі, окреслено 

пріоритетні напрямки розвитку страхової 

медицини. Вагомість та актуальність цієї 

проблеми, її теоретична та практична важливість 

зумовлюють гостру потребу у її подальшому 

дослідженні. 

Метою статті є вивчення зарубіжного 

досвіду становлення, функціонування та 

фінансування медичної галузі для формування 

повніших і ґрунтовніших уявлень про 

механізм функціонування системи охорони 

здоров’я. Це дасть змогу науково осмислити 

й оцінити з позиції можливості й доцільності 

його використання в українській практиці. 

Питання – хто, за що і скільки має платити, 

у національних системах охорони 

здоров’я вирішуються по-різному, зазначає 


Пол Уоллес – автор аналітичного огляду у 

журналі The Economist. Однак провідна роль 

найчастіше належить державі – у середньому 

в країнах ОЕСР 2001 року частка державного 

фінансування становила 72% усіх 

витрат. У США цей показник обмежувався 

45%, у Данії сягав 90% [1]. 

Значно відрізняються також джерела 

надходження коштів для фінансування медицини. 

У Канаді, Великобританії та Швеції, 

наприклад, основна частка коштів на медицину 

надходить до державної скарбниці 

через сплату податків. У Німеччині, Франції 

та Нідерландах працедавці і наймані працівники 

роблять цільові відрахування. А в 

США дуже поширене “добровільне” страхування, 

за рахунок якого можна отримати 

значні податкові послаблення. Враховуючи 

таке стимулювання, частка держави у видатках 

на медицину там наближається до 

60%. Не менш важливим і стабільним джерелом 

фінансування медичної галузі є й 

особисті кошти пацієнтів, за рахунок яких 

покривається близько 10–20% вартості всіх 

медичних послуг [1]. 

Характерно, що потреби, на які витрачаються 

державні кошти і виплати, різняться в 

різних країнах ще більше. Лише в Америці 

страховка використовується на оплату медичних 

послуг першої необхідності. У Канаді 

особисті страховки використовуються в тих 

випадках, які не покриваються державними, 

наприклад, деякі стоматологічні послуги. 

У Франції вони йдуть на доплату, якщо 

вартість послуг перевищує передбачену державними 

програмами. У Великобританії їх 

найчастіше використовують, щоб уникнути 

багаторічного очікування в чергах, які мають 

місце у системі державної медицини. 

Незважаючи на моделі фінансування, 

щороку у розвинених країнах витрати на 

охорону здоров’я в перерахунку на душу населення 

зростають у середньому на 4%. А у 

відношенні до обсягу ВВП в середньому у 18 

країнах ОЕСР видатки на охорону здоров’я 

зросли з 5,2% у 1970 році до 8,8% у 2001 

році Швейцарія й Німеччина витрачають на 


ці потреби понад 10% ВВП, США наближаються 

до 15%. Щоправда, це може свідчити 

не лише про різке збільшення витрат, а 

й про зниження темпів зростання ВВП. Так, 

в Ірландії витрати на душу населення в галузі 

охорони здоров’я зросли з 1990 року по 

2001 на 6,8%, а в США за той самий період – 

лише на 3%. При цьому частка витрат на 

охорону здоров’я у ВВП Ірландії, на відміну 

від Америки, практично не збільшилася [1]. 

Така статистика змушує економістів шукати 

відповіді на запитання споживачів медичних 

послуг – на яку реальну віддачу вони 

можуть розраховувати, якщо передбачувані 

витрати виявляться надмірними, неефективними 

і марнотратними. 

Найпростіший спосіб оцінити рентабельність 

інвестицій в охорону здоров’я – порівняти 

зміну їх обсягів та зміну середньої тривалості 

життя. Дослідження показали, що нині 

не відстежується тісний зв’язок між збільшенням 

фінансування охорони здоров’я і 

зростанням тривалості життя. Найпомітніше 

зросла тривалість життя у розвинених країнах 

у першій половині минулого століття, що 

пов’язано з відкриттям антибіотиків і масовою 

вакцинацією населення й подоланням у 

такий спосіб інфекційних захворювань. 

З другої половини ХХ століття витрати 

на охорону здоров’я почали збільшуватися у 

геометричні прогресії, однак зростання тривалості 

життя дещо уповільнилося. Однією 

з причин різкого зростання витрат фахівці 

вважають розвиток нових, украй дорогих 

технологій, новітніх методик лікування й 

діагностики хворих. 

З іншого боку, продовження життя обумовлює 

зміну співвідношення між тими, хто 

створює матеріальні цінності, і тими, хто їх 

споживає. За прогнозами, у Західній Європі 

до 2050 року співвідношення людей працездатного 

і пенсійного (за 65 років) віку скоротиться 

з 4:1 до 2:1, що призведе до ще 

більшого навантаження на систему охорони 

здоров’я [1]. 

На сучасному етапі розвитку людської 

цивілізації для фінансового оздоровлення 


системи охорони здоров’я слід повніше задіяти 

ринкові механізми. Її потрібно перебудувати 

так, щоб було оптимальним співвідношення 

“ціна – якість медичної послуги”. 

Як показує зарубіжний досвід, функціонування 

системи охорони здоров’я знаходиться 

переважно у площині медичного 

страхування. Медичне страхування – це 

форма соціального захисту інтересів громадян 

у разі втрати ними здоров’я. З економічної 

точки зору не кожну форму фінансової 

допомоги у разі втрати працездатності і хвороби 

можна розглядати як медичне страхування: 

воно повинно базуватися на соціально-економічних 

принципах і виконувати 

основні функції медичного страхування. 

На думку А. С. Немченко і А. Л. Панфілової 

медичне страхування виконує акумулятивну, 

компенсаційну і превентивну функції [2]. В 

його основу покладено принципи страхового 

ризику, вільного вибору страховика та вибору 

страхування, страхового інтересу, максимальної 

довіри сторін, нарахування збитків 

страхувальнику, франшизи, суброгації, контрибуції, 

співстрахування, перестрахування, 

диверсифікації. Основними моделями медичного 

страхування є приватна, державна і 

соціальна моделі; воно може здійснюватися у 

добровільній і обов’язковій формах. 

Медичне страхування є соціально-економічною 

категорією, що має глибоке історичне 

коріння. Надання матеріальної допомоги 

громадянам у разі хвороби здійснювалось 

ще у Стародавній Греції і Римській імперії. 

В рамках професійних колегій функціонував 

механізм збору і виплат при настанні страхового 

випадку. У Середньовіччі функції страхового 

захисту населення виконували цехові 

або ремісничі гільдії (союзи), а також церква, 

вплив якої на суспільство був домінуючим. 

Статусу форми соціальної допомоги у разі 

хвороби медичне страхування набуло лише 

у другій половині ХІХ століття. 

Система державного медичного страхування 

довела свою високу ефективність 

у всьому світі. Разом з тим, запровадження 

страхової медицини у Європі наприкінці 1990 


років супроводжувалося певними труднощами, 

які треба проаналізувати і зрозуміти. 

Дослідження Всесвітньої організації 

здоров’я показують, що кількість років, проведених 

людиною в стані хвороби, значно 

більша для жителів тих країн, де не практикується 

державна страхова підтримка. В 

середньому представник нації, найбільш 

благополучної в цьому аспекті, проводить у 

стані хвороби близько 9% тривалості життя, 

а найменш благополучної – 14%. За цим показником 

світовим лідером є Японія, де громадяни 

проживають в середньому 74,5 роки 

здорового життя [3]. 

Для Російської імперії, до складу якої належала 

й Україна, становлення системи медичного 

страхування не набуло такого поширення, 

як у Європі. Дослідники пов’язують це 

з тим, що наприкінці ХІХ – початку ХХ століття 

функціонувала модель земської медицини, 

яка фінансувалася за рахунок коштів казни, 

асигнувань губернської і повітової влади. 

Проте у 1912 році Державна Дума прийняла 

закон про запровадження обов’язкового 

медичного страхування працюючих громадян. 

Після революції 1917 року медичне 

страхування за допомогою лікарняних кас 

виявилось неможливим через низку причин: 

по-перше, були ліквідовані ринкові засади в 

економіці, а відтак відсутнє сприятливе середовище 

для розвитку страхової медицини; 

по-друге, була введена адміністративнокомандна 

модель бюджетної медицини за 

Н. Семашко з централізованим фінансуванням, 

згідно з якою розвиток альтернативних 

форм і методів надання медичної допомоги 

був об’єктивно неможливим; по-третє, у 

системі бюджетної медицини була відсутня 

економічна зацікавленість медпрацівників у 

якісному виконанні своїх обов’язків. 

Безумовно, модель бюджетної медицини 

мала в умовах планової економіки безліч 

переваг. Але нова економічна ситуація, що 

склалася в державі, вимагала певних змін. З 

історичної точки зору, для населення України 

зрозумілішою є бюджетна медицина зі звичною 

інфраструктурою поліклінічної і спеціалі- 


зованої допомоги. Суспільство розуміє необхідність 

реформ, але до кардинальних змін 

ще не готове, оскільки характерним для наших 

громадян є бажання перекласти фінансову 

турботу про своє здоров’я на державу. 

Державним фінансуванням згідно з Конституцією 

України забезпечують відповідні 

соціально-економічні, медико-санітарні та 

оздоровчо-профілактичні програми. Разом 

з тим, велика увага як з боку засобів масової 

інформації, так і медичної громадськості 

приділяється питанням запровадження медичного 

страхування в практику вітчизняної 

охорони здоров’я. 

Серед пріоритетних напрямків, які Міністерство 

охорони здоров’я України визначило 

у своїй діяльності на найближчий час, є запровадження 

обов’язкового медичного страхування. 

Щоб виважено підійти до цього питання 

розроблена і запропонована до обговорення 

Концепція страхової медицини, на основі якої 

буде сформовано вітчизняне законодавство. 

Як повідомив під час брифінгу у м. Львові 

міністр охорони здоров’я В. Князевич, “страхова 

медицина є пріоритетом теперішнього 

Кабінету Міністрів. На розгляді уряду знаходиться 

концепція загальнообов’язкового медичного 

страхування. Якщо концепцію схвалять, 

уже цього року може з’явитись Закон 

України про загальнообов’язкове медичне 

страхування” [4]. 

Закон України “Про страхування” ще 

дванадцять років тому передбачив здійснення 

медичного страхування в обов’язковій і 

добровільній формах. Варіант бюджетнострахової 

медицини найбільше підходить 

для нашої держави, бо передбачає дві складові. 

Бюджетна медицина забезпечуватиме 

незахищені верстви населення, страхова 

медицина розрахована на середній клас. 

Фахівці схиляються більше до державного 

фонду, розраховуючи, що контроль держави 

буде потужнішим і системнішим [5]. 

Запровадження медичного страхування 

абсолютно не виключає розвитку моделі добровільного 

страхування. Лише торік ринок 

добровільного страхування в Україні сягнув 


500 млн. грн. [4]. Зазначені моделі медичного 

страхування не повинні конкурувати одна з 

одною, а доповнювати одна одну, формуючи 

повний спектр страхових послуг і розвинену 

інфраструктуру страхового ринку. “Страхова 

медицина повинна бути державною та багатоукладною”, 

– зазначив заступник міністра 

охорони здоров’я О. Біловол [6]. 

Основним джерелом фінансування системи 

соціального медичного страхування є 

сплата працездатним населенням та працедавцем 

страхових внесків у відповідних 

розмірах. Додатковим – цільові державні 

програми щодо допомоги малоімущим, інвалідам, 

а також внески добродійних організацій 

і фондів. 

При запровадженні страхової медицини 

необхідно враховувати наявні наукові 

розробки, особливості національного менталітету 

українців, детально вивчити і проаналізувати 

зарубіжний досвід. 

Заслуговує на увагу організація системи 

охорони здоров’я в Ізраїлі, який відомий в 

усьому світі як країна з якісним медичним обслуговуванням. 

Вона заснована на державному 

медичному страхуванні, фінансовим 

забезпеченням якого є податки. Приватне 

медичне страхування в Ізраїлі є додатковим 

і необов’язковим. Воно охоплює види 

медичного обслуговування, що не містяться 

у переліку послуг, оплачуваних системою 


В Ізраїлі діють 259 лікарень і клінік, що 

знаходяться у державній і приватній власності. 

Рівень обслуговування у приватних 

центрах є помітно вищим, ніж у державних 

медичних установах, а ціни на багато видів 

послуг нижчі. Звичайно, найкрупніші академічні 

лікувальні установи знаходяться 

у державній власності. Разом з тим багато 

приватних медичних центрів є багатопрофільними 

лікарнями і здатні надавати практично 

будь-яку допомогу. 

На 1000 ізраїльтян в середньому доводиться 

3,6 лікаря, тоді як у Франції і Німеччині 

ця цифра становить 3,4; у США і Британії – 2,4; 

Японії – 2. Кількість медсестер на 1000 чол. 


населення за останні 20 років знизилась із 7,7 

до 5,9 [3, 10–11]. Незважаючи на це, Ізраїль 

залишається країною з найбільшою кількістю 

медичних працівників на одного жителя. 

Надання медичних послуг в межах 

обов’язкової системи страхування покладене 

на чотири основні лікарняні каси (або страхові 

компанії), які не є державними, але знаходяться 

під жорстким контролем Міністерства 

охорони здоров’я. Одна з кас, Клаліт, належить 

профспілці, три інші – Леуміт, Меухедет і 

Маккабі – знаходяться у змішаній власності. 

Перелік медичних послуг, передбачених 

державним страхуванням, називається “Корзиною 

здоров’я”, яка затверджується урядом і 

є єдиною для всіх лікарняних кас. Кожна каса 

зв’язана договорами зі своїми лікувальними 

установами, тому вибір її багато в чому визначається 

зручним місцерозташуванням для клієнта 

мережі клінік, з яким вона співпрацює. 

Член лікарняної каси щомісячно платить 

страховку і має можливість отримувати лікування 

в клініках хірургії, акушерства і гінекології. 

Страховка також передбачає складні 

види втручань (онкологія, серцево-судинна 

хірургія, нейрохірургія, офтальмологія тощо). 

Медичною страховкою не передбачені такі 

види допомоги, як: психологічна, психіатрична, 

стоматологічна, наркологічна. 

Якість медичного обслуговування в 

різних касах фактично однакова. Навпаки, 

останнім часом у зв’язку з нестачею державних 

коштів помітно скоротився список послуг, 

які надаються лікарняними касами. Тому багато 

громадян Ізраїлю вимушені вдаватися 

до додаткового страхування через поліклініки 

або приватні страхові агентства. 

Корисним для України може бути також 

польський досвід реформування системи охорони 

здоров’я, який необхідно досконало вивчити 

і у якнайкращий спосіб адаптувати до 

умов вітчизяної медицини. Нині на ринку медичних 

послуг у Польщі успішно співпрацюють 

Національний фонд охорони здоров’я (НФЗ) 

та Міністерство охорони здоров’я. Щороку до 

Фонду надходить страхових внесків на суму 

40 млрд. злотих, що вдвічі більше, ніж було 


у 1999 році. За прогнозами фахівців, до 2009 

року сума надходжень збільшиться до 50 млрд. 

злотих. Щомісячний страховий внесок до НФЗ 

становить 9% від зарплати, яка в середньому 

у Польщі становить 800–900 євро. У країні 

використовують диференційований підхід до 

сплати страхових внесків для різних категорій 

працюючих, безробітних, пенсіонерів, фермерів, 

добровільно застрахованих осіб тощо. 

Міністерство охорони здоров’я країни, 

щорічний бюджет якого 4 млрд. злотих, фінансує 

програми з трансплантації, дитячої 

онкології та санітарно-епідеміологічну службу. 

Щодо трансплантації, то держава оплачує 

лікування пацієнта протягом перших 30 днів 

після операції. Подальші витрати бере на 

себе Національний фонд здоров’я. Останній 

також укладає угоди з реабілітаційними клініками. 

Пацієнт, якому діагностували, наприклад, 

інфаркт міокарда, перебуває у лікарні 

лише 5–6 днів, потім його переводять на 

реабілітацію, яку оплачує НФЗ. При амбулаторному 

лікуванні хворі в аптеці за рецептом 

лікаря оплачують лише до 10% вартості ліків, 

решту 90% аптекам відшкодовує НФЗ [7]. 

Страхова медицина активно сприяє розвитку 

здорової конкуренції. НФЗ, акумулюючи 

внески застрахованих, укладає угоди 

про співпрацю з лікувальними закладами, 

де створені комфортні умови для лікування 

пацієнтів, функціонує сучасне лікувальнодіагностичне 

обладнання, підготовлений кваліфікований 

медперсонал. Також враховуються 

інші показники діяльності: тривалість 

перебування пацієнтів у закладі, смертність, 

наявність судових позовів, скарг. 

Слід зазначити, що реформування медичної 

галузі у Польщі розпочалося зі створення 

лікарняних кас, які функціонували у 

кожному воєводстві і повіті. Свого часу каси 

хворих, як їх називають у Польщі, відіграли 

важливу роль у поповненні бюджету охорони 

здоров’я додатковими коштами, що сприяло 

розвитку ефективнішої медичної допомоги 

населенню. Згодом успішний досвід роботи 

кас хворих дозволив запровадити модель 



Разом з тим запровадження страхової медицини 

у Польщі супроводжувалося певними 

труднощами. Виступаючи за заміну бюджетного 

фінансування страховим, медики сподівалися, 

що витрати на охорону здоров’я залежать 

виключно від рівня доходів населення і будуть 

рости з підвищенням його добробуту. На практиці 

все виявилося набагато складнішим. Відносно 

невисокий внесок, у розмірі 7,5% від 

суми доходів, не змогли заплатити принаймні 

дві категорії громадян – аграрії, звільнені від 

сплати прибуткового податку, і безробітні, що 

втратили право на отримання допомоги. Їх внески 

почали сплачуватися з державного бюджету. 

Знайшлося чимало свідомих ухильників від 

сплати, через що страхових внесків надійшло 

набагато менше від запланованих. 

Украй гостро постала проблема встановлення 

тарифів на ті чи інші послуги. Вважалося, 

що тарифи продиктують механізми 

ринкової конкуренції, попит і пропозиція. У 

результаті все звелося до того, що тарифи 

спочатку встановили самі новоорганізовані 

лікарняні каси відповідно до своїх планових 

доходів і статистики витрат. 

В Україні лікарняні каси, як первинний 

етап переходу до страхової медицини, не 

одержали відповідного розвитку. Слід зазначити, 

що лікарняна каса виникла як реакція 

суспільства на недостатність бюджетного 

фінансування медичної галузі. 

Повертаючись до історії медичного страхування, 

видно, що перші страхові лікарняні каси 

виникли в результаті активної позиції і рішучих 

дій робітничих профспілок Європи. Як громадські 

членські організації каси створювались з 

метою організаційного і фінансового забезпечення 

доступної і якісної додаткової медичної 

допомоги своїм членам. Реалізація основної 

ідеї лікарняної каси здійснюється за рахунок солідарних 

накопичених членських внесків через 

виконання комплексних медичних програм. 

Медична допомога членам лікарняних 

кас надається за окремими програмами: 

– “медикаментозне забезпечення” членів 

кас лікарськими препаратами на 

всіх етапах медичної допомоги; 


– “стаціонар” – планова і термінова 

госпіталізація, консультативнодіагностична 

і лікувальна допомога, у 

т. ч. інтенсивна терапія, реанімаційні 

заходи й оперативне втручання; 

– “поліклініка” – надання амбулаторної 

медичної допомоги (лабораторна, інструментальна 

діагностика, консультації 

профільних фахівців) за узгодженням 

з довіреним лікарем лікарні 

чи сімейним лікарем; 

– “реабілітація” – медикаментозне забезпечення 

реабілітаційного періоду, включаючи 

санаторно-курортне лікування; 

– “сімейний лікар” – той обсяг первинної 

медико-санітарної допомоги, який 

необхідний для якісного обслуговування 

населення, але не фінансується 

з бюджету. 

В Україні сьогодні діє понад 230 лікарняних 

кас, які об’єднують близько 1 млн. чоловік [8]. 

Створена і діє Українська федерація громадських 

організацій сприяння охороні здоров’я. 

Діяльність лікарняних кас спрямована 

на забезпечення громадян тією допомогою, 

на яку не вистачає бюджетних коштів. Механізм 

такого забезпечення має дві складові. 

По-перше, це прозоре залучення додаткових 

позабюджетних коштів на медичну допомогу 

у вигляді персоніфікованих регулярних 

членських внесків на принципах співоплати 

як окремих громадян, так і колективів підприємств 

і організацій. По-друге, раціональне 

використання коштів за узгодженими 

медичними програмами із застосуванням 

страхових медичних технологій. 

Лікарняна каса є представником інтересів 

громади в питаннях організації і забезпечення 

медичної допомоги, яка фінансується 

з бюджету у неповному обсязі, виконуючи 

такі функції: 

– солідарне накопичення коштів для 

цільового і персоніфікованого їх використання 

на діагностику, амбулаторне 

і стаціонарне лікування, а також 

на актуальні для колективу (громади) 

медико-соціальні програми; 


– контроль якості медичної допомоги, 

дотримання лікувальними установами 

медико-технологічних стандартів; 

– оптимальне забезпечення членів лікарняних 

кас лікарськими препаратами 

з повним або частковим покриттям 

їх вартості; 

– медичний супровід членів кас, захист 

прав пацієнтів тощо. 

Ефективність діяльності лікарняних кас, 

як системи суспільно-солідарної взаємодопомоги, 

можлива за умови тісної взаємодії 

усіх суб’єктів місцевого самоврядування. 

При представницьких органах місцевого 

самоврядування створюються координаційні 

ради із взаємодії з лікарняними касами. До 

них належать представники органів управління 

охороною здоров’я, лікарняних кас, працедавців, 

місцевих рад, місцевих суспільних 

і політичних об’єднань. Ради погоджують між 

усіма суб’єктами суспільства і визначають політику 

в питаннях охорони здоров’я і надання 

медичної допомоги, яка фінансується з бюджету 

у неповному обсязі. 

З колективами, індивідуальними членами 

і сім’ями, як потенційними споживачами 

медичної допомоги, каси укладають договори, 

де визначають медичні програми, порядок 

отримання допомоги, порядок обґрунтування 

і розміри членських внесків. 

З медичними установами і медиками 

(сімейними лікарями), як провайдерами медичної 

допомоги, каси укладають договори, 

де визначають порядок надання членам 

каси медичної допомоги, обсяг, вигляд і рівень 

допомоги, які може надавати певний 

заклад або фахівець, умови і порядок отримання 

закладом матеріально-технічної допомоги 

від каси, додаткової грошової винагороди 

певних медичних працівників. 

У своєму складі лікарняні каси мають 

службу медичного супроводу, який виконує 

функції інформаційно-диспетчерського центру 

для членів каси, координації і узгодження 

лікувально-діагностичної тактики при взаємодії 

з медичними установами. У їхньому штаті 

довірені лікарі і лікарі-експерти, які здійсню- 


ють динамічний контроль якості і супровід пацієнтів 

на всіх етапах надання допомоги. 

Механізм суспільно-солідарної взаємодопомоги 

на принципах співоплати із застосуванням 

страхових медичних технологій 

(лікарняні каси) дає змогу гнучкіше враховувати 

й об’єднувати інтереси суб’єктів місцевого 

самоврядування в питаннях охорони 

здоров’я і надання медичної допомоги шляхом 

прозорого залучення і раціонального 

використання ресурсів цих суб’єктів. 

На відміну від Польщі, лікарняні каси у 

нас є малопотужними структурами. На думку 

фахівців, для ефективного функціонування 

лікарняних кас потрібно членство в них як 

мінімум 70% населення. Лише за таких умов 

ці громадські об’єднання зможуть оплачувати 

лікування пацієнтів, яким діагностовано 

тяжкі патології [8]. 

Економічне обґрунтування розрахунку 

вартості медичних програм лікарняних кас 

базується на показниках захворюваності, кількості 

днів непрацездатності, даних медичних 

оглядів окремих колективів і груп населення, 

а також на даних розрахунків вартості різних 

видів медичних послуг. Такий підхід дозволяє 

не тільки визначити вартість окремих програм, 

а й спонукає лікарняні каси раціонально використовувати 

солідарно зібрані суспільні кошти 

шляхом пріоритетного розширення профілактичної 

діяльності довірених лікарів і сімейних 

лікарів територіальних громад. 

Неприбутковий статус лікарняних кас 

Польщі дає можливість велику частину залучених 

коштів витрачати на виконання медичних 

програм для своїх членів. Більше 50% коштів 

витрачається на медикаментозне забезпечення 

всіх етапів медичної допомоги. Близько 

30% використовують для закупівлі необхідного 

медичного устаткування, інструментарію, 

проведення діагностичних досліджень. Від 5 

до 10% коштів (залежно від кількості членів 

й обсягу залучених коштів) спрямовуються 

на забезпечення діяльності лікарняної каси, 

близько 10% – на матеріальне стимулювання 

медпрацівників – курси підвищення кваліфікації, 

придбання спеціальної літератури, участь 


у наукових конференціях, семінарах, доплати 

сімейним лікарям і окремим медичним працівникам 

[7]. 

Важливе місце в оцінці ефективності лікування, 

особливо хронічних хворих, останнім 

часом займає показник “якість життя 

хворого”, що спричиняє значний вплив на 

ефективність лікування хворого, яку слід 

розглядати як багатофакторний показник. 

Фінансові кошти, необхідні для підтримки 

адекватного рівня якості життя хворого за 

кордоном, включаються в обов’язкову частину 

страхового тарифу. У нас цей показник, 

на жаль, не застосовується. 

І якщо польська система охорони здоров’я 

працює зараз достатньо успішно, на вітчизняну 

впливають негативні тенденції. Виникає закономірне 

питання: чому, незважаючи на значні 

зусилля вітчизняних вчених, запровадження 

медичного страхування залишається проблемою 

актуальною, але важко вирішуваною. 

Серед причин занепаду системи охорони 

здоров’я можна назвати недостатній 

рівень фінансування, інфляційні процеси, 

подорожчання життя, зростання вартості ліків 

та медичного обладнання, неефективне 

використання фінансових та інших ресурсів 

охорони здоров’я. 

Вирішення вищезазначеної проблеми 

повинно полягати у кардинальній зміні фінансування 

охорони здоров’я. В умовах соціального 

медичного страхування фінансування 

лікувально-профілактичних установ зі спеціального 

фонду здійснюватиметься відповідно 

до затверджених стандартів лікування. 

Для покращення фінансування охорони 

здоров’я Законом України “Про державний 

бюджет України на 2008 рік та про внесення 

змін до деяких законодавчих актів України”: 

– видатки загального фонду на охорону 

здоров’я на 2008 рік обраховано у сумі 

22,6 млрд. грн., що на 4,8 млрд. грн. (27%) 

більше планових призначень 2007 року; 

– видатки місцевих бюджетів на охорону 

здоров’я встановлено у розмірі 29 млрд. 

грн., що на 5,9 млрд. грн., або на 25,6% 

збільшено порівняно з 2007 роком; 


– видатки на охорону здоров’я на душу 

населення у 2008 році передбачено 

у розмірі 622,7 грн. проти 492,4 грн. 

2007 року, що на 26,5% більше; 

– обсяги видатків на виконання державних 

цільових програм та комплексних 

заходів у 2008 році збільшено 

на 309,2 млн. грн. і визначено в сумі 

1737,4 млн. грн. [9]. 

Суттєвою проблемою також можна вважати 

“подвійне” і “потрійне” фінансування 

надання медичної допомоги через муніципальну, 

відомчу та академічну медицину, 

що порушує принципи єдиного медичного 

простору. В окремих областях співоплата 

медичних послуг громадянами становить 

близько 40–60% загальнодержавного фінансування 

[10]. Тому, досягти бажаних результатів 

через просте збільшення державного 

фінансування дуже важко. 

Польський досвід свідчить, що реформування 

охорони здоров’я слід починати зі 

створення правових основ обов’язкового 

медичного страхування. Законодавство має 

чітко визначати: хто платить внески, розмір 

внесків, методи сплати тощо. Така реформа 

вимагатиме змін чи додатків до статей 

Конституції, які регулюють питання охорони 

здоров’я українців. Адже, згідно з Основним 

законом держави, охорону здоров’я забезпечують 

державним фінансуванням відповідних 

соціально-економічних, медико-санітарних та 

оздоровчо-профілактичних програм. 

Водночас, навіть найдосконаліша законодавча 

база не зможе запустити механізм 

медичного страхування без відповідних 

фінансово-економічних передумов. Тим 

паче, в умовах, коли 80% населення має доходи 

нижчі за прожитковий мінімум, є достатньо 

велике приховане безробіття і заробітна 

плата в комерційних установах виплачується 

у конвертах. За цих умов фукціонування 

механізму акумуляції коштів через спеціальний 

фонд бачиться украй проблематичним. 

Гальмують розвиток страхової медицини 

в Україні такі чинники, як: недостатність 

інформації про медичне страхування, еко- 


номічна незацікавленість суб’єктів охорони 

здоров’я у розвитку медичного страхування, 

нерозвиненість інфраструктури страхового 

ринку, відсутність попиту на послуги страхових 

компаній. 

Ми вважаємо, що страхові компанії повинні 

формувати позитивний імідж своєї 

діяльності, займати активну інформаційну 

позицію через засоби масової інформації 

у питаннях медичного страхування, популяризувати 

серед населення свої проекти, 

інтегрувати в різні економічні структури. Це 

реальний і вкрай необхідний напрямок роботи. 

Він дасть змогу запровадити страхову 

медицину на державному рівні, а отже, реальні 

економічні методи управління в системі 

медичного забезпечення. 

Страхова медицина, про яку в Україні 

говорять уже понад 15 років набуває більшменш 

реальних контурів. За прогнозами фахівців, 

при запровадженні медичного страхування 

загальний бюджет галузі з урахуванням 

додаткових надходжень від добровільного 

медичного страхування становитиме близько 

5–5,5% ВВП. Такий рівень відповідає міжнародним 

рекомендаціям щодо необхідного 

фінансування медичної галузі. Структура 

надходжень до системи охорони здоров’я 

після запровадження обов’язкового медичного 

страхування фахівцями прогнозується 

у таких пропорціях: бюджетне фінансування 

– 55%; кошти обов’язкового медичного страхування 

– 35%; кошти добровільного медичного 

страхування – 5–7%; інші надходження 

– 3–5% [10]. 

Підсумовуючи вищесказане, зазначимо, 

що впровадження в Україні страхової медицини 

дозволить усім працювати в однакових 

умовах через гарантовані медичні послуги, 

стимулюватиме здорову конкуренцію у 

сфері охорони здоров’я. А головне те, що, 

врешті-решт, сформується новий характер 

відносин між лікарем і хворим: у центрі опиниться 

пацієнт і його здоров’я. 

Безумовно, це складна багатогранна 

проблема, що вимагає побудови прозорої й 

ефективної моделі фінансування медичної 


галузі. У її вирішенні не останнє місце посідає 

соціальна непередбачуваність запровадження 

медичного страхування у практику 

суспільно-економічних відносин, конфлікт 

капіталу і фінансових інтересів. Як вірно зазначають 

фахівці [9], здоров’я – це найбільша 

цінність для кожної людини. Проблеми 

здоров’я нації повинні об’єднати багатих і 

бідних, політичних союзників і опонентів, всі 

гілки державної влади. 


1. Приходько О. Фінансові недуги охорони 

здоров’я //Дзеркало тижня. – 2004. – № 36 (511). 

2. Немченко А. С., Панфілова А. Л. Чи лікуються 

хронічні хвороби вітчизняної охорони 

здоров’я в умовах медичного страхування? // 

http://www.provisor.com.ua/archive/2006/№10/art_ 

06.htm. 

3. Котенко К. Охорона здоров’я Ізраїлю // Медична 

газета. – 2008. – № 7. – С.10–11. 

4. В Україні до кінця року буде cтрахова медицина… 

// http://www.zik.cоm.ua/ua/news/2008/03/ 

06/128661 

5. Степанюк Г. Страхова медицина не за горами 

//Львівська газета. – 2006. – № 114 (921). 

6. Заява заступника міністра охорони 

здоров’я О. Біловола //http// www.zik.com.ua/ua/ 

news/2007/04/06/ 

7. Польський досвід переходу до стандартів 

обов’язкового державного медичного страхування 

вивчали фахівці // http//medvisnyk.org.ua/ 

content/view/84/31/. 

8. Михалюк С. Лікарняні каси вдосконалюють 

свою діяльність // http://www.vz.kiev.ua/ 

med/02-07/5.shtml/ 

9. Сто днів роботи Міністерства охорони 

здоров’я. Звіт прес-служби Міністерства охорони 

здоров’я України від 27.03.2008р. // http//www. 

moz.gov.ua/ua/main/press/docID=9695/ 

10. Пояснювальна записка до проекту Закону 

України “Про фінансування охорони здоров’я 

та медичного страхування” від 25.01.2007 // http// 

www.moz/gov.ua/2007/01/25/ 



ІННОВАЦІЙНА ПОЛІТИКА 


Ігор СТЕФАНІВ 

Висвітлено основні засади формування інноваційної політики держави. З’ясовано критерії 

ефективності реалізації інноваційних систем. Окреслено напрямки удосконалення 

державного регулювання у сфері інновацій та інноваційної політики держави. 

Basic principles of forming of the state innovative policy are investigated. The effi ciency criteria 

of realization of the innovative systems are found out. Directions of improvement of government 

control in the innovations fi eld are formed. 

Науково-технічний прогрес є одним із 

найважливіших чинників економічного розвитку. 

Результатом інноваційного процесу є 

зародження та реалізація наукових ідей, що 

охоплює цілий комплекс відносин, пов’язаних 

із виробництвом, обміном і споживанням. 

Вітчизняні вчені-економісти вже тривалий 

час наголошують на тому, що без суттєвих 

позитивних зрушень у сфері інтенсифікації 

інноваційних відносин неможливим є сталий 

розвиток економіки України [5, 40]. 

Сьогодні у вітчизняній науковій літературі 

все частіше зустрічаються диспути з приводу 

сутності понять “інноваційний розвиток” та 

“інноваційна політика”. Науковці концентрують 

увагу на формах і методах управління інноваціями: 

від корпоративних до державних, 

які в сучасних умовах покликані реалізувати 

інноваційну політику держави. 

Більшість вчених дотримуються думки, 

що інноваційна політика − це діяльність, 

пов’язана із визначенням пріоритетів інноваційного 

розвитку країни, регулюванням 

інноваційної діяльності, підтримкою наявних 

та формуванням нових інновацій, малого та 

середнього інноваційного бізнесу, захистом 

інтелектуальної власності, а також національних 

інтересів при здійсненні операцій з 

інноваціями у сфері зовнішньоекономічних 

відносин [1, 6; 5, 40; 3, 45]. 

Зокрема, акцентується увага на таких 

напрямках реалізації інноваційної політики: 

– сприяння підвищенню інноваційної 

активності в країні; 

– орієнтація на всебічну підтримку базисних 

і новітніх технологій; 

– поєднання державного регулювання 

інноваційної діяльності з ефективним 

функціонуванням конкурентного ринкового 

інноваційного механізму; 

– захист інтелектуальної власності; 

– сприяння розвитку інноваційної діяльності 

в регіонах України; 

– розвиток міжрегіонального і міжнародного 

трансфертів технологій, міжнародної 

інвестиційної співпраці; 

– захист інтересів національного інноваційного 

підприємництва. 


Проте на цьому шляху зустрічаються перепони, 

які гальмують розвиток інноваційної 

діяльності в Україні. Зокрема, відсутня система 

заходів на державному та регіональному 

рівнях щодо сприяння підвищенню 

інноваційної активності, не приділяється достатня 

увага збереженню наукового потенціалу 

та його реалізації, не стимулюється 

розвиток комерційної складової інноваційної 

системи, втрачаються зв’язки між наукою та 

виробництвом, недосконалим залишається 

вітчизняне законодавство тощо. Результатом 

є недостатній рівень якості вітчизняної 

продукції та відсутність можливості розширення 

сфери економічного впливу України 

на зовнішніх ринках [5, 38]. 

Теоретичним основам формування та 

реалізації інноваційної політики держави 

приділяли увагу багато вчених, зокрема: 

О. Лапко, О. Мазур, В. Марцин, С. Онишко, 

О. Притикіна, Ю. Стасюк, О. Щипанова, 

М. Чечетов, М. Шарко, М. Якубовський та 

інші. Вони сформували базові теоретичні 

положення сутності, структури, механізму 

реалізації інноваційної політики держави на 

сучасному етапі розвитку, запропонували 

критерії оцінки її ефективності. Узагальнюючи 

результати проведених у цій сфері досліджень, 

можна сформувати такий основний 

критерій необхідності інтенсифікації економічних 

процесів: для ліквідації гальмуючих 

факторів розвитку економіки слід здійснити 

низку кроків щодо сприяння підвищенню 

рівня інноваційної активності з метою забезпечення 

зростання конкурентоспроможності 

вітчизняної продукції на основі освоєння 

науково-технічних досягнень та оновлення 

виробництва. 

Для цього насамперед необхідно розробити 

заходи щодо формування ефективної 

та прагматичної інноваційної політики, її реалізації 

та інформатизації. Наявність зазначених 

проблем й обумовило мету, завдання 

та логіку дослідження. 

Загальним напрямком реалізації інноваційної 

політики є сприяння розвитку науковотехнічного 

потенціалу, формування сучасних 


технологічних систем з метою їх використання 

у галузях економіки. Заміна морально 

застарілих технологій новими забезпечить 

підвищення ефективності функціонування 

виробничих структур. На нашу думку, важливою 

складовою такого напрямку є процес 

розвитку взаємодії комерційної складової 

економіки на науки. Україна упродовж останніх 

десятиліть сформувала величезний науковий 

потенціал. І хоча значна кількість 

наукових розробок була зорієнтована на військові 

цілі, частина зберегла свою цінність 

і сьогодні та могла б бути спрямована у цивільну 

сферу, що однозначно спричинило б 

суттєві зрушення в економіці. Деякі розробки 

вже втрачені, але й до сьогодні існують такі, 

які могли б сприяти покращенню економічної 

ефективності української економіки. Держава 

має сконцентрувати увагу на процесах матеріалізації 

наукових ідей в напрямку інтенсифікації 

інноваційної активності в країні. 

Першочерговим кроком тут повинен 

стати вибір пріоритетів. Варто передусім негайно 

визначитися із базовими наукоємними 

галузями економіки і здійснити заходи з їх 

фінансової підтримки. Це один із факторів 

розвитку. Вже сьогодні необхідно приділити 

максимум уваги інтеграційним процесам в 

науці та економіці, з метою їх реформування 

та підвищення техніко-технологічного рівня 

виробництва до світових стандартів. 

Економічна потужність будь-якої країни 

вимірюється рівнем її наукового потенціалу 

і ґрунтується на безперервному відтворенні 

щонайширшого спектра інноваційних товарів 

і послуг. Без створення такого ж ефективного 

механізму з реалізації новітніх наукових 

систем Україна не зможе швидко і якісно 

економічно розвиватися. Тому питання збереження 

і розвитку наукового потенціалу 

потребують першочергового вирішення. 

Щороку в Україні збільшується кількість 

організацій, які виконують наукові дослідження 

та розробки. Спостерігається зростання 

мотиваційного потенціалу науки. Все більше 

молодих вчених пов’язують свою діяльність 

із науково-технічною сферою, що у майбут- 


ньому сприятиме підвищенню рівня наукоємності 

вітчизняного виробництва. Так у 2003 

році порівняно із попереднім кількість підприємств, 

які займалися науковими розробками, 

зросла на 0,67%, у 2004 – на 1,21%, у 2005 

– на 0,33% (рис. 1). 

Відтак, необхідно приділяти максимум 

уваги молодим науковцям, вирішити питання 

відшкодування витрат, пов’язаних із розробками 

новітніх технологій, формувати нових 

талановитих дослідників, які могли б зупинити 

процес падіння наукового потенціалу 

країни та стабілізувати його рівень. Саме 

такий напрямок сприятиме задоволенню потреби 

країни у новітніх технологіях, товарах 

та послугах. 

Ще однією з основних умов динамічного 

розвитку інноваційних систем в Україні є 

достатність та ефективність фінансового і 

матеріально-технічного забезпечення. Держава 

має сприяти диверсифікації джерел фінансування 

інноваційних процесів, залучаючи 

як державні, так і корпоративні та приватні 

кошти. Для цього треба сформувати належну 

систему фінансових стимулів, яка заохочувала 

б усіх учасників економічних процесів 

до інвестицій грошових ресурсів в інновації, 

зокрема у наукові дослідження. Потрібно 


Рис. 1. Кількість організації, які виконують наукові 

дослідження й розробки в Україні* 

* Див.: www.ukrstat.gov.ua 

забезпечити наявність достатньої кількості 

коштів у суб’єктів та сформувати належний 

позитивний імідж країни загалом, а також 

окремих підприємств, наукових організацій 

− виробників науково-технічної продукції. На 

думку вчених, державне регулювання цих питань 

"…це передусім вибір мети, пріоритетів, 

генерального стратегічного напряму й орієнтирів 

ефективного інноваційного соціальноекономічного 

розвитку" [3, 50]. 

А тому, вважаємо за необхідне запропонувати 

такі напрямки фінансового та системного 

забезпечення інтенсифікації інноваційних 

процесів: 

– збільшення обсягів бюджетних коштів, 

спрямованих на фінансування 

інновацій; 

– надання безпроцентних та пільгових 

позик, ґрантів; 

– розвиток системи державного замовлення 

на інновації; 

– фіскальні пільги для підприємствінноваторів; 

– розвиток інфраструктури; 

– удосконалення інформаційної складової 

інноваційної системи. 

Позитивним вже є той факт, що щорічно 

обсяги фінансових ресурсів на інноваційні 

цілі збільшуються. Так у 2001 

році порівняно із попереднім 

сума коштів на інноваційні 

цілі збільшилася на 12,45%, 

у 2002 – на 52,48%, у 2003 – 

на 1,37%, у 2004 – на 48,19%, 

у 2005 – на 26,83%, у 2006 

– на 7,1% (рис. 2). Наведені 

дані вказують на те, що щорічна 

величина зростання не 

є постійною, а це свідчить про 

те, що в Україні відсутні чіткі 

орієнтири інноваційного розвитку, 

відтак процес фінансування 

є ситуативним. Стратегія 

ж інноваційного розвитку 

повинна бути “…узгодженою 

сукупністю інноваційних рішень, 

які здійснюють відпо- 


7000 

6000 

5000 

4000 

3000 

2000 

1000 

0 

відний вплив на розвиток економіки і мають 

довготерміновий період дії” [3, 46]. Середня 

величина приросту фінансування за період з 

2000 до 2006 років становила 24,74%. 

Наведені дані свідчать про те, що нині державі 

бракує власних коштів для інвестування 

в інноваційні системи. Відтак, треба сконцентрувати 

увагу на внутрішніх джерелах суб’єктів 

господарювання та на зовнішніх інвестиціях і 

забезпечити їх притік та ефективність використання. 

Для цього необхідно передусім сформувати 

та забезпечити дієвість системи економічної 

ефективності інвестицій у інновації, 

використовуючи методи перерозподілу фінансових 

ресурсів на користь інноваційних процесів. 

Така система повинна містити підсистему 

контролю за цільовим характером фінансових 


2000 2001 2002 2003 2004 2005 2006 

Роки 

Рис. 2. Динаміка витрат на інновації та інноваційну 

діяльність в Україні* 

* Див.: www.ukrstat.gov.ua/operativ/operativ2005/ni/ind_rik/ind_u/2002.html 

інвестицій, а метою має стати забезпечення 

процесу створення, запровадження 

та розрахунку ефективності 

реалізованих проектів. 

Окрім того, потрібно динамізувати 

процеси венчурного інвестування 

в наукові дослідження з метою їх 

використання суб’єктами господарювання 

для досягнення власних 

виробничих цілей. 

Зокрема, варто зосередити 

увагу на таких критеріях ефективності: 

– економічній ефективності; 

– соціальній ефективності. 

Дотримуючись класичних канонів 

економічної теорії, можна, 

виокремити принаймні два види критеріїв 

економічної ефективності. По-перше, це внутрішні 

критерії ефективності діяльності господарюючих 

суб’єктів, які в рамках зовнішніх 

обмежень прагнуть оптимізувати власну прибутковість 

(під оптимізацією прибутковості 

тут слід розуміти процес утримання прибутків 

на сталому рівні протягом тривалого періоду 

часу). По-друге, це загальний критерій ефективності 

діяльності економічної системи. Він 

повинен бути базисом державної політики, 

спрямованої на забезпечення постійного розвитку 


Сучасні вчені акцентують увагу на трьох 

основних показниках ефективності інноваційних 

систем: 

Джерела фінансування технологічних інновацій в Україні (млн. грн.) 

Таблиця 1* 

У тому числі за рахунок коштів 

Роки 

підприємств 

державного 

бюджету 

іноземних 

інвесторів 

інші джерела 

2000 1399,3 7,7 133,1 217,0 

2001 1654,0 55,8 58,5 203,1 

2002 2141,8 45,5 264,1 562,4 

2003 2148,4 93,0 130,0 688,4 

2004 3501,5 63,4 112,4 857,3 

2005 5045,4 28,1 157,9 520,2 

2006 5211,4 114,4 176,2 658,0 

* Див.: www.ukrstat.gov.ua 


– комерційна ефективність, яка враховує 

фінансові результати здійснення 

проекту для його безпосередніх учасників; 

– бюджетна ефективність, що характеризує 

фінансові наслідки реалізації 

проекту для бюджетів усіх рівнів; 

– загальна ефективність, яка враховує 

витрати і результати у зв’язку із 

здійсненням проекту, що виходять за 

межі фінансових інтересів учасників 

інвестиційного проекту. 

За їх допомогою можна визначитись із 

загальними результатами здійснення інвестицій 

у інновації. Проте тут упущений важливий 

момент. Інноваційний процес – це 

багаторівнева система економічних відносин, 

яка характеризується тривалістю, динамічністю 

та розгалуженістю. Між початком 

за завершенням інноваційного циклу вирізняють 

його етапи, які за обсягами фінансового 

забезпечення та тривалістю є різними. 

Відтак, важливим є запровадження критерію 

часової ефективності. Часова ефективність 

характеризується співвідношенням фінансових 

витрат і результатів, що дають змогу 

отримати заплановану норму прибутковості 

упродовж певного періоду часу. Вона повинна 

визначатися за часовими відрізками на 

окремих етапах інноваційного циклу. На t 

відрізку часу (Pt) ефект – це потік реальних 

грошей: 

Pt = It – Ot , (1) 

де It − притік грошових ресурсів; 

Ot − відтік грошових ресурсів. 

Така система оцінки дозволить розчленувати 

загальний потік фінансових ресурсів 

на складові за часовою ознакою, і контролювати 

ефективність виконання етапів інноваційного 

процесу у довільному режимі. На 

відміну від етапного підходу, часовий спроможний 

віднаходити ту точку часу, у якій відбувається 

формування прибутку, а це означає, 

що можливе коригування часових ознак 

виконання етапів інноваційного циклу. 


У будь-якій країні процесами фінансування 

інноваційного процесу повинні займатися 

компанії-виробники. На превеликий 

жаль, сучасне фінансове становище виробників 

споживчих товарів і послуг не дозволяє 

їм використовувати наявні фінансові 

ресурси на інноваційні цілі. Можливість фінансувати 

інновації за рахунок банківських 

кредитів сьогодні обмежена. По-перше, 

відсотки за кредит є досить високими, а подруге, 

інновації вимагають довготермінового 

кредитування, що супроводжується підвищеними 

ризиками, а тому процес залучення 

коштів на такі цілі є складним та ризикованим. 

Отже, розвиток індустрії венчурного 

капіталу і прямого інвестування має стати 

одним із пріоритетних напрямків державної 

інноваційної політики та необхідною умовою 

активізації інноваційної діяльності і підвищення 

конкурентоспроможності вітчизняної 

продукції. 

Об’єкти інвестування слід класифікувати 

за черговістю здійснення інвестицій, 

приділивши увагу насамперед промисловим 

підприємствам. Забезпечивши процеси 

оновлення основного капіталу необхідною 

кількістю фінансових ресурсів, можна сподіватися 

на інтенсифікацію виробничих процесів 

в Україні. Окрім того, оскільки малий та 

середній бізнес швидко реагують на інформаційні 

зміни у навколишньому середовищі, 

потрібно розвивати венчурний бізнес і у цій 

сфері. Для цього необхідно використовувати 

комбіновану форму венчурного інвестування, 

при якій частина коштів вноситься до 

акціонерного капіталу, а інша − надається 

у формі інвестиційного кредиту. Саме така 

форма на сьогодні є найефективнішою. 

Відповідно, для стимулювання розвитку 

венчурних компаній потрібно удосконалити 

законодавчу базу в напрямку забезпечення 

можливості залучення коштів приватних інвесторів, 

пенсійних фондів, страхових компаній 

до складу інвестиційних ресурсів венчурних 

компаній і стимулювати банківські та 

страхові компанії до створення афілійованих 

венчурних фондів і використовувати їхні 


ресурси для довгострокового фінансування 

інновацій. 

Існує певне протиріччя, пов’язане з 

тим, що виробники споживчих товарів повинні 

спочатку налагодити випуск конкурентоспроможних 

товарів, і лише згодом 

вони зможуть отримані кошти частково 

використовувати для фінансування своєї 

інноваційної діяльності. Для інноваційнотехнологічного 

виробництва важливо мати 

у своєму розпорядженні не лише нові технології, 

наскільки б унікальними і незвичайними 

вони не були, а технології ринкової 

орієнтації, які здатні створити товар, потрібний 

на ринку і конкурентоспроможний, 

або принципово новий товар, що здатен породити 

новий ринок. Вчені зазначають, що 

комерціалізація сучасних технологій є неможливою 

без інвестицій, а разом вони повинні 

сформувати систему, обов’язковими 

компонентами якої є: 

– перспективні технології; 

– ринок праці у сфері інновацій; 

– наукові кадри; 

– фінансове забезпечення; 

– інфраструктура, елементами якої є 

суб’єкти, що задовольняють певному 

набору критеріїв. [4, 114; 5, 38; 6, 15]. 

Підсумовуючи вищезазначене, доходимо 

таких висновків і узагальнень. 

По-перше, загальними напрямками державної 

діяльності у сфері інновацій повинні стати: 

– розробка і реалізація єдиної інноваційної 

політики; 

– визначення стратегічних пріоритетів 

інноваційної політики на основі 

науково-технічних та інноваційних 

прогнозів; 

– формування і реалізація державних 

інноваційних програм; 

– державна підтримка освоєння новітніх 

інновацій, що мають загальнонаціональне 

значення; 

– координація інноваційної діяльності 

суб’єктів господарювання; 


– сприяння розвитку конкурентних ринкових 

відносин в галузі інновацій; 

– забезпечення охорони та захисту 

прав інтелектуальної власності; 

– участь у формуванні і виконанні міждержавних 

інноваційних програм; 

– розвиток державної інноваційної інфраструктури; 

– організація підготовки і перепідготовки 

кадрів в галузі інноваційної діяльності. 

По-друге, потрібно активізувати регіональну 

складову інноваційної політики. Регіони, 

через їх близькість до безпосередньої 

господарської діяльності, мають стати генератором 

державної інноваційної політики, 

пропонуючи і навіть нав’язуючи центральним 

органам влади конкретні форми і механізми 

реформування і стимулювання господарської 

діяльності. Саме у такому напрямку 

розвиваються провідні економічні країни. 

Стратегічним вектором регіональної 

інноваційної політики має стати створення 

центрів сприяння бізнесу, фондів сприяння 

розвитку інновацій. Ефективна політика 

на цьому рівні повинна базуватися на 

об’єктивному аналізі господарських процесів, 

критичній оцінці наявних ресурсів та 

можливостей орієнтуватися на досягнення 

реалістичних цілей. Це, на нашу думку, є 

однією із основних умов ефективності використання 

фінансових ресурсів у сфері 

інновацій. Зважаючи на те, що економічна 

ситуація в регіонах є різною і високим залишається 

рівень централізації фінансових 

ресурсів в країні, при розробці регіональної 

інноваційної політики необхідно використовувати 

максимально прагматичні підходи: 

потрібно жорстко визначити першочергові 

цілі регіону в інноваційній сфері, відповідні 

наявним фінансовим можливостям. 

Комплексна і послідовна реалізація 

окреслених стратегічних завдань є важливою 

умовою забезпечення національного 

інноваційного розвитку держави в майбутньому. 



1. Лапко О. Інноваційна діяльність в системі 

державного регулювання. – К.: ІЕП, НАНУ, 1999. – 

С. 6. 

2. Мазур О. Інноваційне підприємництво в 

структурі малого бізнесу в Україні // Економіка 

України. – 2005. – № 3. – С. 36–41. 

3. Марцин В. С. Економічне регулювання інноваційної 

діяльності // Фінанси України. – 2005. – 

№ 5. – С. 44–53. 

4. Онишко С. В. Реалізація властивостей 

системи інноваційного розвитку // Фінанси України. 

– 2004. – № 3. – С. 113–117. 


5. Притикіна О. Л., Стасюк Ю. М., Щипанова 

О. В. Інвестиційна політика України та інтеграція 

до ЄС // Фінанси України – 2005. – № 5. – С. 36–43. 

6. Чечетов М. Інноваційна складова ринкової 

економіки // Економіка України. – 2004. – № 11. – 

С. 113–117. 

7. Шарко М. Модель формування національної 

інноваційної системи України // Економіка 

України. – 2005. – № 8. – С. 25–30. 

8. Якубовський М. Інфраструктура – фактор 

прискорення інноваційного розвитку промисловості 

// Економіка України – 2007. – № 3. – 

С. 27–38. 


● Ôiíàíñîâèé ìåõàíiçì ● 

СИСТЕМА РЕГУЛЮВАННЯ 

БАНКІВСЬКОЇ ЛІКВІДНОСТІ 

ЯК ІНСТРУМЕНТ 

ЛОКАЛІЗАЦІЇ ЇЇ НАДЛИШКУ 

Сергій ВОЖЖОВ 

Розглянуто проблему стійкого надлишку нормативних показників ліквідності балансів 

банків України в контексті чинників регуляторного характеру. Запропоновано напрямки 

удосконалення системи її регулювання. 

The problem of steady surplus of normative indexes of liquidity of balances of banks of 

Ukraine in the context of factors of regulator character is examined. The directions of perfection of 

the system of its adjusting are offered. 

У процесі здійснення діяльності банку 

необхідно підтримувати наявні і знаходити 

нові джерела грошових коштів. В результаті 

взаємодії вхідних і вихідних грошових потоків 

банку, при виконанні зобов’язань, що 

наступили, і розширенні масштабу активних 

операцій, формується певний рівень банківської 

ліквідності, тобто вільних первинних 

резервів банку у вигляді коштів на його кореспондентських 

рахунках і в касі, що перевищують 

величину обов’язкового резерву. 

Нестача вільних первинних резервів провокує 

кризу ліквідності в банківській системі. 

Надлишок ліквідності генерує негативну дію 

на ефективність функціонування банківської 

системи й асоціюється насамперед із надлишком 

первинних резервів у вигляді коштів 

на кореспондентських рахунках і готівки в 

касі банку. 

Довгостроковий і стійкий характер надлишку 

фактичних величин показників банківської 

ліквідності в Україні щодо їх нормативних 

значень (табл. 1) свідчить або про 

негативні процеси і тенденції в економіці 

ФІНАНСОВИЙ МЕХАНІЗМ 

країни, або про недостатньо ефективну регуляторну 

політику, або про наявність обох 

проблем одночасно. У такій ситуації дуже 

актуальним є пошук глибинних причин формування 

надлишку ліквідності й оптимізація 

методу оцінки її достатності. 

Питання, пов’язані з банківською ліквідністю, 

є предметом дослідження багатьох 

учених: В. Зінченко, Г. Карчевой, О. Васюренко, 

Г. Азаренкової, А. Сомик, І. Волошина 

та ін. Проте проблемі надлишку фактичних 

значень показників ліквідності банків в 

Україні приділяється недостатня увага. 

В. Лисицький [1] зазначає, що висока 

надмірна ліквідність указує на відсутність 

можливості у банків України належним чином 

використовувати накопичений потенціал 

і на те, що економіка загалом не здатна 

“прийняти” від банків значні обсяги грошей 

для виробничого або споживчого використання. 

Однією з основних причин цього автор 

називає недосконалість регуляторної 

політики, що стимулює розширення участі 

банків у розвитку економіки. Такий акцент на 


проблемі надлишку ліквідності заслуговує на 

увагу, проте автор не конкретизує, що саме 

в регуляторній політиці необхідно змінити, в 

якому напрямку і яким чином. 

А. Дробязко і В. Сушко, аналізуючи підсумки 

діяльності банків України за 2007 рік, 

наголошують на наступному – надмірний 

рівень миттєвої ліквідності може свідчити 

про незадовільне управління ресурсами, що 

призводить до зниження рівня одержуваного 

прибутку [2]. З цим не можна не погодитися. 

Проте стійкий і довгостроковий характер 

явища, а також його масштаби, не дають 

підстав вважати цей чинник ні єдиним, ні 

основним. 

Одним із невирішених питань оптимізації 

системи регулювання банківської ліквідності 

на сучасному етапі є недостатня вивченність 

впливу регуляторного інструментарію на 

формування надмірного рівня нормативних 

показників банківської ліквідності. 

Метою статті є визначення причин надлишку 

банківської ліквідності на основі дослідження 

особливостей структуризації й 

угрупування активів і пасивів в практиці моделювання 

показників ліквідності і розробка 

пропозицій щодо вдосконалення системи її 

регулювання. 

Відповідно до Інструкції НБУ [3] при розрахунку 

регульованих показників ліквідності 

банків використовується принцип мінімально 

допустимого обсягу активів різного ступеня 

ліквідності і строковості щодо зобов’язань 

відповідної строковості. Призначення періодів 

для вибірки активів і пасивів здійснюється 

з використанням методу, за якого початок 

відліку періоду залишається постійним, а 

його кінцеве значення змінюється: “до за- 


Фактичні середньорічні значення нормативних показників ліквідності 

у банківській системі України 


Показники Нормативне 

Роки 

ліквідності балансу значення 2005 2006 2007 2008 (1-й кв.) 

Миттєва Не менше 20% 60,98% 57,77% 56,50 53,91 

Поточна Не менше 40% 76,28% 70,10% 72,32 73,26 

Короткострокова Не менше 20% 42,36% 37,68% 37,90 38,24 

питання”; від “до запитання” до 31 дня; від 

“до запитання” до одного року, незалежно 

від того з кінцевими або з початковими термінами 

робиться вибірка активів і пасивів. 

Використання цього методу періодизації параметрів 

в практиці регулювання банківської 

ліквідності зумовлює те, що первинні резерви 

у вигляді коштів на кореспондентських 

рахунках і в касі банку (Kc+Ka), а також 

кошти на поточних і прирівнених до них рахунках 

(Пр) беруть участь у розрахунках не 

тільки миттєвої, а й поточної, і короткострокової 

ліквідності нарівні зі структурованими 

по термінах активами (рис. 1). 

З метою пошуку причин формування 

в банківській системі України стійкого надлишку 

ліквідності проведено дослідження 

особливостей структуризації й угрупування 

активів і пасивів в практиці регулювання ліквідності, 

як одного з чинників, що впливають 

на формування її надлишку. 

Воно показало наступне. Використання 

первинних резервів у вигляді коштів на 

кореспондентських рахунках і в касі банку 

(Kc+Ka), як основний параметр не тільки у 

формулі розрахунку показника миттєвої ліквідності, 

а й у формулах поточної і короткострокової 

ліквідності, стимулює зростання 

первинних резервів, не пов’язаних з дотриманням 

нормативу миттєвої ліквідності і 

виконанням зобов’язань банку перед клієнтами 

і кредиторами. Величина параметра 

(Kc+Ka), який необхідно мінімізувати, наближаючи 

значення показника миттєвої ліквідності 

до нормативного рівня, бере участь у 

розрахунку поточної і короткострокової ліквідності, 

покриваючи при цьому недостатні 

у банку активи відповідної строковості. Тому 


Ліквідність, 

% 60 

40 

20 

(К 

Н5 = 

наявність реального надлишку поточної і короткострокової 

ліквідності (тобто надлишку 

саме структурованих груп активів відповідної 

строковості), на відміну від миттєвої 

ліквідності, не така очевидна. На рис. 1 показана 

принципова схема покриття первинними 

резервами структурованих по термінах 

груп недостатніх активів за існуючої системи 

регулювання банківської ліквідності. Таким 

чином, наднормативний рівень параметра 

“первинні резерви” до певної міри обумовлений 

необхідністю дотримання нормативів 

поточної і короткострокової ліквідності. Це 

дає підставу стверджувати, що існуюча система 

регулювання показників ліквідності є 

с 


К р 31 +ДБ 31 

+ К ) + М + ЦБ 

а 

ЦБД 31 

31 

д 

П р + О 

Поточна ліквідність 

31 

+ Д 

Первинні 

резерви 

(К с+К а) 

с а 

Н4= 

К + К 

Пр 

М 

Миттєва Міттєва 

ліквідність 

М 

31 

Б 

+ Кр 

одним з чинників надлишку їх розрахункових 

значень у банківській системі України. 

Результат негативного впливу включення 

параметра (Kc+Ka) у формули розрахунку 

всіх трьох регульованих показників ліквідності 

схематично показаний на рис. 2. 

Враховуючи результати дослідження, 

структуризацію активів і пасивів за строковістю, 

при моделюванні показників ліквідності 

доцільно здійснювати на основі інтервального 

методу періодизації. При цьому 

періодизація кінцевих термінів активів і пасивів 

банку може мати наступний вигляд: 

“до запитання” і на один день (показник миттєвої 

ліквідності), від 2 до 365 днів (показник 


31 

МБК 365 

365 365 

(К + К ) + М + МБК + Д 

с а 

Б 

Н6 = 

П р + О365 

Короткострокова ліквідність 

Пр – кошти на поточних і прирівнених до них рахунках; О і О – зобов’язання банку з термінами погашення (кінце- 

31 365 

вими/початковими) до 31 дня и до 365 днів відповідно; М – банківські метали; Кред31 – кредити юридичним і фізичним 

особам; МБК31 31 31 

– міжбанківські кредити; Д – депозити, розміщені в інших банках; ЦБД – боргові цінні папери 

Б 

суб’єктів господарської діяльності і держави. 

Рис. 1. Принципова схема покриття первинними резервами структурованих груп недостатніх 

активів відповідної строковості 

ДБ 365 

Активи, Активи, які які структуровані по по термінах 

термінам

Ліквідність, 

% 

60 

40 

20 

Надлишок 

Кс + Ка 

короткострокової ліквідності), від 365 днів 

до 3 років і понад 3 роки (показники довгострокової 

ліквідності). Це дозволить виключити 

параметр “первинні резерви” (Kc+Ka) з 

розрахунку показників ліквідності будь-якої 

строковості, відмінної від миттєвої. Також, 

необхідно перейти від існуючого вибіркового 

принципу групування активів у моделюванні 

показників ліквідності до їх суцільного балансового 

обліку у вказаних інтервалах. 

На формування надлишку ліквідності 

банків певним чином впливає існуючий 

метод оцінки її достатності, який має 

“бар’єрний” характер [4]. Це дослідження показало, 

що оцінку ефективності управління 

ліквідністю банку доцільно здійснювати не 

на основі граничного (бар’єрного) значення 

нормативу, який є одним з чинників утворення 

надлишку ліквідності, а з урахуванням 

діапазону допустимих відхилень (±δ) щодо 

оптимального значення ліквідності (Lopt). 

Тобто, нормативне значення показників ліквідності 

(Lн) повинно фіксуватися у вигляді 

виразу Lн = Lopt ±δ. За цієї умови надмірна 

ліквідність тяжітиме до мінімуму, що підтвер- 


М 

Надлишок 

Кр31 +Д 31 

Б 

31 ЦБд Надлишок 

365 

365 

М МБК ДБ Миттєва Міттєва ліквідність 

Поточна ліквідність Короткострокова ліквідність 

Рис. 2. Принципова схема ілюстрації негативного впливу існуючого методу періодизації активів 

і пасивів (при розрахунку показників ліквідності банківських балансів) на формування 

їх надлишку 

джується характером щільності розподілу 

вірогідності фактичних значень ліквідності 

щодо цільового параметра управління (Lopt). 

Такий варіаційний принцип нормування одночасно 

з локалізацією надлишку ліквідності 

первинних резервів дозволяє якісніше оцінити 

рівень управління нею, що надто важливо 

як при реалізації внутрішньобанківських 

систем управління ліквідністю, так і для зовнішньої 

оцінки з боку регулятора. При цьому, 

значення ліквідності, що перевищують 

величину (Lopt+δ), характеризують неефективне 

управління нею (наявність економічно 

недоцільного надлишку), значення нижче 

величини (Lopt-δ) характеризують зону недопустимого 

ризику, а значення рівновіддалені 

від оптимального на величину (±δ) відображають, 

відповідно, економічно доцільний рівень 

ризику ліквідності й економічно доцільний 

рівень її надлишку. 

Підсумовуючи вищезазначене, вважаємо, 

що вдосконалення системи регулювання 

банківської ліквідності і моделювання її 

показників на основі інтервальної періодизації 

активів і пасивів, з використанням ва- 


Активи, які структуровані по по термінах 

термінам

ріаційного методу нормування, дасть змогу 

локалізувати регуляторні чинники надлишку 

ліквідності, забезпечуючи стабільність банківської 

системи на принципах економічної 

доцільності та гармонізації цілей і завдань 

Національного банку і банківських установ. 


1. Лисицький В. І. Банки України – гегемон 

розвитку економіки держави //Забезпечення сталого 

розвитку банківської діяльності: Мат. міжнар. 

наук.-практ. конф. 11 жовт. 2007 р. / Відп. за 

вип. М. І. Диба. – К.: КНЕУ, 2007. – С. 157–159. 


2. Дробязко А. Банки Украины. Обобщенный 

портрет по итогам 2007 года / А. Дробязко, 

В. Сушко // Финансовые риски. – 2007. – 4(49). – 

С. 41–66. 

3. Інструкція “Про порядок регулювання діяльності 

банків в Україні”. Затверджена постановою 

Правління Національного банку України 

від 28 серпня 2001 р. N 368. 

4. Вожжов С. П. Про варiацiйний пiдхiд 

до оцiнки лiквiдностi балансу банків // Вісн. 

соціально-економiчних дослiджень. – ОДЕУ: Одеса, 

2006. – Вип. 24. – С. 57–63. 



УПРАВЛІННЯ КРЕДИТНИМ 

РИЗИКОМ БАНКУ НА ОСНОВІ 

МЕТОДУ ДИВЕРСИФІКАЦІЇ 

Олена ГРИНЬКО 

Володимир ХОХЛОВ 

Ганна КОРЯГІНА 

Розглянуто питання вдосконалення методики диверсифікації кредитного портфеля 

банку, запропоновано економіко-математичну модель диверсифікації кредитного ризику 

сукупного портфеля кредитів банку, що дозволяє врахувати можливу надмірну диверсифікованість 

і визначити оптимальну глибину диверсифікації. 

The questions of improvement of a cumulative bank credits portfolio diversifi cation method, 

the economic-mathematical model of a cumulative bank credits portfolio diversifi cation are offered 

in the article. The model allows to consider possible excessive diversifi cation and to defi ne optimal 

diversifi cation intensity. 

Ефективне управління кредитним ризиком, 

як на рівні сукупного кредитного портфеля, 

так і у розрізі окремих позичальників, 

кредитних продуктів і операцій – одне 

із пріоритетних завдань системи ризикменеджменту 

в банківських установах. 

Оскільки кредитування є одним з основних 

дохідних і водночас ризикованих напрямків 

банківської діяльності, актуальним є роз- 

гляд удосконалення системи управлінського 

впливу на кредитний ризик. Як метод управлінського 

впливу пропонується використовувати 

диверсифікацію сукупного кредитного 

портфеля банку. У класичному розумінні, диверсифікація 

передбачає розподіл активів і/ 

або зобов’язань у різні за своїми характеристиками 

об’єкти інвестування та/або ресурси, 

завдяки чому досягається мінімізація загаль- 


ного рівня ризику. Такий метод найчастіше 

розглядається у контексті банківського кредитного 

портфеля. Диверсифікація кредитів 

передбачає розподіл вкладених в економіку 

позичкових капіталів між різними за своїми 

параметрами кредитними інструментами, 

що сприяє зниженню загального рівня ризикованості 

кредитного портфеля. 

Диверсифікація як метод управління 

кредитним ризиком має вагомі переваги: є 

найпростішим і прозорим методом управління; 

найменш затратним, оскільки не вимагає 

проведення детального аналізу ринку. 

Завдяки цим перевагам її найчастіше застосовують 

як ефективний внутрішньобанківський 

метод управління кредитним ризиком. 

Однак у своєму позитивному арсеналі 

приховує небезпеку виникнення надмірної 

диверсифікованості, що може обумовити не 

зниження, а збільшення кредитного ризику й 

можливих збитків банку. Такий прояв методу 

диверсифікації вимагає його додаткового 

дослідження. 

Аналіз літератури, присвяченої проблемам 

ризик-менеджменту, показав, що проблеми 

диверсифікації розглядали і вітчизняні, 

і зарубіжні вчені, серед яких О. Ковальов, 

О. Лобанів, І. Бушуєва, В. Дем’яненко, 

Л. Примостка й ін. [1-3, 5-9]. 

Так, А. П. Ковальов найповніше визначає 

існуючі форми диверсифікації: диверсифікація 

банківської діяльності, джерел поповнення 

кредитного портфеля, банківських 

контрагентів, програмних установок кредитного 

ризик-менеджменту й диверсифікація 

банківського ринку. Вчений також акцентує 

увагу на окремому напрямку диверсифікації − 

розподілі ризику, який дозволяє розподілити 

ймовірний збиток між учасниками таким 

чином, щоб втрати кожного були відносно 

невеликі [5]. Проте автором не зовсім повно 

розкрито зміст механізму диверсифікації. 

Л. О. Примостка зазначає необхідність 

професійного управління й наявності глибоких 

знань ринку при застосуванні розглянутого 

методу управління кредитним ризиком, 

обмежуючись, однак, трьома видами 


диверсифікації: галузевою, портфельною та 

географічною. Автор дає теоретичне обґрунтування 

ймовірності виникнення зайвої диверсифікованості, 

виокремлюючи при цьому 

основну причину – відсутність достатньої 

кількості висококваліфікованих фахівців [8]. 

У свою чергу, О. А. Лобанів, визначаючи 

диверсифікацію як метод зниження 

максимально можливих втрат за одну подію, 

розглядає механізм диверсифікації 

у взаємозв’язку із можливим зростанням 

транзакційних витрат [7]. Однак, при цьому 

не враховуються важливі з точки зору реалізації 

диверсифікації внутрішні банківські 

чинники. 

І. В. Бушуєва та В. В. Дем’яненко до 

управління кредитним ризиком підходять на 

основі побудови алгоритму диверсифікації 

кредитів банку [2,3], однак дослідники не 

враховують можливості виникнення ризику у 

ситуації зайвої диверсифікованості. 

Інші автори, роботи яких присвячені банківським 

ризикам і управлінню діяльністю 

банку [1,6,9], розглядають лише загальний 

зміст диверсифікації як методу управління 

кредитним ризиком банку, при цьому природа 

й механізм, обмеження та умови використання 

методу диверсифікації докладно 

не досліджуються. 

Аналіз останніх досліджень щодо диверсифікації 

кредитного портфеля банку як 

методу управління кредитним ризиком показав, 

що недостатньо розробленим як у теоретичному, 

так і в методологічному плані є 

питання врахування в механізмі управління 

ризиком надмірної диверсифікації. У зв’язку 

із чим підвищується актуальність завдання 

побудови економіко-математичної моделі, 

яка відображала б ефективний (α) і надлишковий 

(β) рівні диверсифікації кредитного 

портфеля та дозволяла визначити оптимальну 

глибину диверсифікації сукупного 

портфеля кредитів банку (N opt ). 

Відтак, метою статті є вдосконалення 

економіко-математичної моделі диверсифікації 

кредитного ризику сукупного портфеля 

кредитів банку, що дозволить врахувати 


ризик надмірної диверсифікації й визначити 

оптимальну глибину останньої. 

Доцільність проведення диверсифікації 

зумовлена не тільки внутрішніми потребами 

банку в управлінні кредитним ризиком, а й 

регулюванням кредитного ризику на макрорівні. 

Встановлюючи обов’язкові економічні 

нормативи кредитного ризику, НБУ обмежує 

максимальний розмір кредиту. При цьому, 

диверсифікованість є невід’ємною частиною 

розподілу активів [4]. 

Реалізація механізму диверсифікації передбачає 

наявність послідовних етапів його 

виконання: 

– вибір і обґрунтування відповідних напрямків 

і видів диверсифікації; 

– аналіз кредитного портфеля у контексті 

визначених напрямків і видів диверсифікації; 

– прогнозування результатів диверсифікації 

кредитного портфеля; 

– коректування кредитної діяльності 

залежно від отриманих результатів. 

Успішність застосування методу диверсифікації 

зумовлюється наявністю відповідного 

аналітичного інструментарію, що дозволяє 

проводити аналіз диверсифікованості кредитного 

портфеля й моделювання динаміки 

диверсифікації із визначенням оптимального 

її рівня. В арсеналі аналітичного 

інструментарію особливо необхідно 

виокремити інструменти, 

які ґрунтуються на економікоматематичному 

моделюванні, 

та дозволяють не лише адекватно 

оцінити досліджуваний 

процес, а й визначити параметри 

його оптимізації. 

Математичний інструментарій 

алгоритму диверсифікації 

запропонували в роботі 

І. Бушуєва, В. Дем’яненко 

[2]. Ця методика передбачає 

розрахунок імовірності неповернення 

кредиту як основної 

характеристики, що визначає 

ризик банку в такий спосіб: 


Імовірність 

кредитного 

ризику 

i 

P = 


i 

∏ 

j = 1 

p 

j 

, (1) 

де j – індекс кредиту, j = 1, 

n ; n – загальна 

кількість кредитів; 

Pi – імовірність невиконання зобов’язань 

по всіх кредитах; 

p – імовірність невиконання зобов’язань 

j 

по окремому (j-тому) кредиту. 

При цьому, авторами [2] передбачена 

оцінка успішності диверсифікації перевіркою 

виконання наступної умови: 

λ П , (2) 

n+ 

1 > ΔSn 

+ 1 

де λ – запас міцності диверсифікації; 

П n+ 

1 – прибуток від чергової (n+1)-ї кредитної 

угоди; 

ΔS n+ 

1 – можливі втрати при невиконанні 

умов (n+1)-ї кредитної угоди. 

Характер залежності ризику від глибини 

диверсифікованості такої моделі відображено 

на рис. 1, де Р1 – рівень систематичного 

(недиверсифікованого) ризику. 

Таким чином, у запропонованій моделі 

[2] враховується ризик, що не диверсифікується, 

а також визначається рівень і динаміка 

кредитного ризику, який можливо знизити 

P1 

Рівень 

ризику 

Глибина диверсифікації 

5 10 15 

20 Кількість 

кредитів 

Рис. 1. Залежність рівня ризику від глибини 

диверсифікованості [2]

при застосуванні диверсифікації. У модель 

включено параметр запасу міцності диверсифікації, 

однак не визначається оптимальний 

рівень диверсифікації й не враховується 

можливість виникнення надмірної диверсифікації. 

Проведення диверсифікації в просторовому, 

продуктовому, галузевому розрізах, 

використання інших її форм та напрямків вимагає 

глибоких знань ринку, особливостей 

галузі, наявності відповідних фахівців, та ін. 

внутрішніх умов. Тому цілком можливе виникнення 

надмірної диверсифікованості, яке 

обумовлює не зменшення, а зростання кредитного 

ризику внаслідок впливу внутрішньобанківських 

технологічних, процедурних 

та інших факторів (наприклад, працівники, 

які здійснюють/реалізують політику банку, 

можуть неадекватно оцінити кредитний проект, 

можливості банку щодо його реалізації 

й можливі втрати за кредитом). Це, у свою 

чергу, додатково генерує кредитний ризик 

(рис. 2). 

Представлена послідовність виникнення 

надмірної диверсифікованості зумовлює 

поведінку сукупного кредитного ризику не як 

функціональної залежності, яка постійно знижується 

(рис. 1), а як залежності, що знижується 

до певної точки – “точки максимальної 

Внутрішньобанківські 

Внутрібанківські 

фактори 

Кредитні 

працівники 

Реалізація 

кредитної 

політики 


Програма 

диверсифікації, у 

т.ч. напрямки та 

види диверсифікації 

у розрізі 

економічних 

галузей, типів 

кредитних 

продуктів, підвидів, 

строків, у 

географічному 

аспекті й тощо т.д. 

диверсифікації” − після чого відбувається нагромадження 

кредитного ризику, що визначає, 

відповідно, висхідний характер кривої. 

Пропонується наступне графічне та аналітичне 

відображення залежності рівня ризику 

від глибини розподілу кредитів (рис. 3). 

Як видно з рис. 3, загальний ризик кредитного 

портфеля, який описується формулою 

(1), визначає результат проведеної 

диверсифікації кредитного портфеля до моменту 

виникнення ризику надмірної диверсифікованості, 

після чого крива ризику має 

висхідний характер і описується залежністю 

β 

− 

i n P = е . 

Представлена поведінка рівня кредитного 

ризику зумовлює необхідність математичного 

опису та доказу поведінки ризику при 

застосуванні методу диверсифікації кредитів. 

Крім того, виникнення ризику надмірної 

диверсифікованості в процесі управління 

кредитним ризиком спричиняє необхідність 

визначення оптимального граничного значення 

глибини диверсифікації (N ). opt 

Пропонуємо наступну математичну модель, 

яка дозволяє врахувати ризик надмірної 

диверсифікованості й визначити поріг 

диверсифікації – (N ) при проведенні ди- 

opt 

версифікації кредитного портфеля: 

Надмірна 

диверсифікація 

по за напрямками напрямках і і 

видах видами 

Ефективна 

диверсифікація 

по за напрямками напрямках і 

видах видами 

Коректування 

Зростання імовірності 

кредитного ризику 

Зростання можливих 

збитків, і / або, 

скорочення 

запланованого рівня 

доходів 

Зниження імовірності 

кредитного ризику 

Зниження можливих 

збитків, зростання і / 

або забезпечення 

запланованого рівня 

доходів 

Рис. 2. Механізм диверсифікації з урахуванням виникнення ризику надмірної 

диверсифікованості 


P 

P1 

= ∏ 

= 

i 

i 

j 1 

p 

j 

P( 

n) 

= e 

i 

P = e 

5 10 15 20 

Рис. 3. Залежність рівня ризику від глибини 

диверсифікації 

−α 

* n 

+ e 


β 

− 

n , (3) 

де P(n) – імовірність невиконання зобов’язань 

за виданими кредитами; 

n – кількість виданих кредитів; 

α – коефіцієнт ефекту диверсифікованості; 

β – коефіцієнт ефекту надмірної диверсифікованості; 

n 

e α − 

– процес зниження імовірності 

втрат. 

β 

− 

n 

У формулі величина e відображає 

процес збільшення імовірності неповернення 

зі зростанням кількості виданих кредитів 

при надмірній диверсифікованості: 

0 − ∞ 

− ∞ 0 

P ( 0) 

= e + e = 1; 

P ( ∞) 

= e + e = 1. 

(4) 

Припустимо, n – не велике ( max( n ) = N ), 

−αn 

тоді P( 

n) 

= e ; ln P( n) 

= −αn 

. 

Введемо наступні позначення: 

yn = lln 

P (n) 

; a = −α 

. 

Відповідно до методу найменших квадратів 

оцінимо a : 

− 

β 

n 

Рівень 

ризику 

Глибина диверсифікації 

N opt 

Кількість кредитів 


a 

N 

∑( 

n ⋅ yn 

) 

n= 

1 = 

N 

' 2 

∑( 

n ) 

n= 

1 

' 

, (5) 

де n' – кількість неповернень. 

Для обчислення a визначимо імовірність 

неповернення кредиту ( P (n) 

) у такий спосіб: 

2 

P( n'= 

11) 

= 1− 

q; 

P( n'≥ 

12) 

= 1− 

q ; 

3 

m 

P( n'≥ 

13) 

= 1− 

q ; …, P( n'≥ 

1m) 

= 1− 

q , (6) 

де n’ – кількість неповернень; 

m – кількість виданих кредитів (нових); 

q = 1 − p – імовірність повернення кредиту; 

P – імовірність невиконання зобов’язань 

по кожному кредиту. 

Далі обчислюємо n y за допомогою логарифмування 

( yn = l ln P (n) 

). Отримані результати 

підставляємо у формулу (5). 

Припустимо, n – велике (n→∞), тоді 

β 

− 

n 

1 

P( 

n) 

= e ; ln P( 

n) 

= −β 

⋅ . 

n 

Введемо наступні позначення: 

1 

yn = ln P (n) 

; b = −β 

; xn = . 

n 

Відповідно до методу найменших квадратів 

оцінимо b: 

∑ 

b 

∑ 

∞ 

( xn 

⋅ yn 

) 

n= 

N + 1 = 

. (7) 

2 

( xn 

) 

Імовірність неповернення кредитів (P(n)) 

для оцінки b визначаємо відповідно до формули 

(6). 

Оптимальну кількість кредитів при 

проведенні диверсифікації (N opt ), тобто 

ефективний рівень диверсифікації, який 

дозволяє уникнути ризику надмірної диверсифікованості, 

можна визначити наступним 

чином. 

1. Враховуючи, що відповідно до формули 

(3) вірогідність невиконання зобов’язань

за окремими кредитами є сумою експонентів 

із різноспрямованим характером поведінки, 

n 

перша ( e α − 

) зменшується на проміжку [1;0], 

β 

− 

n 

а друга ( e ) зростає на проміжку [0;1], мінімальне 

значення функції буде при такому 

значенні n (кількість виданих кредитів), при 

якому ці експоненти рівні, тому прирівняємо 

− αn 

n 

запропоновані функції e = e ; 


β 

− 

β 2 β 

2. Знайдемо N : − αn = − ; n = ; 

opt n α 

β 

N opt = . (8) 

α 

1 

Доцільно припустити, що α = , оскіль- 

β 

ки характер втрат як при ефективному рівні 

диверсифікації, так і при надлишковому 

однаковий. Одержимо формулу для визначення 

оптимальної глибини диверсифікованості: 

1 1 

N = = . (9) 

opt 2 

α α 

Розглянемо практичне застосування запропонованого 

нами алгоритму (табл.1). 

Відповідно до формули (5): 

−138, 

425 

1 

a = = −0, 

3595 , α = 0, 3595, 

N opt = ≈ 3. 

385 

0, 

3595 

Використовуючи запропоновану нами 

математичну модель (3), побудуємо графік 

залежності рівня ризику від глибини диверсифікації 

кредитів (рис. 4). 

Підсумовуючи вищезазначене, можна 

зробити такі висновки й узагальнення. 

1. Застосування методу диверсифікації 

кредитного портфеля відзначається не тільки 

позитивними результатами, а й можливими 

втратами внаслідок виникнення надмірної 

диверсифікованості, що може призвести 

до зворотних наслідків: одержання збитків 

або скорочення запланованих доходів. 

2. Запропонована математична інтерпретація 

методу диверсифікації кредитного 

портфеля банку дозволяє врахувати ризик 

надмірної диверсифікованості, а також 

визначити оптимальну кількість кредитів, 

тобто граничне значення глибини диверсифікації, 

яка визначає її ефективний рівень, 

і уникнути ризику (загрози) надмірної диверсифікованості. 

3. Можливими труднощами у застосуванні 

вищевказаної економіко-математичної 

моделі є необхідність відстеження банком й 

Вплив диверсифікації на рівень ризику кредитного портфеля банку 

№ Показник Номер кредиту 

Імовірність невиконання 

зобов’язань за кожним кредитом 

Імовірність повернення одного 

або більше кредитів із загальної 

кількості виданих кредитів, q m 

Імовірність неповернення одного 

або більше кредитів із загальної 

кількості виданих кредитів, 

m 

P( n'≥ 

1m) 

= 1− 

q 

0,013 0,013 0,013 0,013 0,013 0,013 0,013 0,013 0,013 0,013 

0,987 0,974 0,961 0,949 0,936 0,673 0,912 0,900 0,888 0,876 

0,013 0,026 0,039 0,051 0,064 0,327 0,088 0,100 0,112 0,124 

ln P(n) 

Імовірність невиконання 

зобов’язань по виданих кредитах 

-4,335 -3,649 -3,25 -2,969 -2,752 -1,119 -2,428 -2,301 -2,19 -2,091 

з урахуванням ризику надмірної 0,760 0,736 0,736 0,736 0,739 0,745 0,753 0,763 0,773 0,785 

диверсифікації, P( 

n) 

= e 

−α 

* n 

+ e 

β 

− 

n 



розрахунку імовірності неповернення кредитів, 

а також наявність достатньої статистичної 

бази для цих цілей. Перспективою 

подальших досліджень є побудова експертної 

системи, яка дозволила б оцінити коефіцієнт 

ефекту надмірної диверсифікованості, 

а також експертної системи визначення кредитного 

ризику. 


1. Беляков А. В. Банковские риски: Проблемы 

учета, управления и регулирования. – М.: Издательская 

группа “БЦП - пресс”, 2003. – 256 с. 

2. Бушуєва І., Дем’яненко В. Алгоритм диверсифікації 

кредитів комерційного банку // Банківська 

справа. – 2000. – № 6. – С. 20–22. 

3. Галіцин В. К., Бушуєва І. В. Система управління 

кредитними ризиками комерційного банку. 

– К.: Наук.світ, 2000. – 146 с. 

4. Инструкция о порядке регулирования деятельности 

банков. Утверждена постановле- 


Рис. 4. Залежність рівня ризику від кількості виданих кредитів за наявності 

ефекту надмірної диверсифікації 

нием Правления Национального банка Украины 

от 14.06.2000 № 368. – [Электронный ресурс] – 

Режим доступа: Лига: Закон. 

5. Ковалев А. П. Кредитный риск-менеджмент: 

Монография. – К.: Сузір’я, 2007. – 406 с. 

6. Кредитний ризик комерційного банку: 

Нав. посіб. / В. В. Вітлінський, О. В. Пернарівський, 

Я. С. Наконечний, Г. І. Великоіваненко; За 

ред. В. В. Вітлінського. – К.: Т-во “Знання”, КОО, 

2000. – 251 с. 

7. Энциклопедия финансового риск-менеджмента 

/ Под ред. А. А. Лобанова и А. В. Чугунова. – 

М.: Альпина Паблишер, 2003. – 786 с. 

8. Примостка Л. О. Фінансовий менеджмент 

у банку: Підручник. –2-ге вид., допов. і переробл. – 

К.: КНЕУ, 2004. – 467 с. 

9. Управление деятельностью коммерческого 

банка (банковский менеджмент) / Под ред. 

д-ра экон. наук, проф. О. И. Лаврушина. – М.: 

Юристъ, 2003. – 688 с. 



УПРАВЛІННЯ ВАРТІСТЮ: 

СУЧАСНІ ІНСТРУМЕНТИ 

ОЦІНКИ КОРПОРАТИВНОЇ 

ЕФЕКТИВНОСТІ 

Галина ОСТРОВСЬКА 

Проаналізовано сучасні інструменти оцінки ефективності менеджменту підприємств 

в межах концепції вартісно-орієнтованого управління. Обґрунтовано можливості їх використання 

у вітчизняній практиці. 

Modern instruments of evaluation of enterprises management effi ciency in scopes of Value 

Based Management concept was examined. Possibilities of it’s usage in national practice was 

substantiated. 

Вимірювання ефективності – важлива частина управлінського контролю, 

яка дозволяє оцінювати досягнення очікуваних результатів від запланованих дій. 

Оскільки важливим є, власне, те, що вимірюється, параметри ефективності, вибрані 

організацією для оцінки, служать стимулом для дій, спрямованих на вдосконалення 

цієї оцінки. Такі підсумкові показники, як прибуток, виручка від реалізації, витрати, 

зазвичай, використовуються для оцінки діяльності менеджерів. Однак в умовах 

жорсткої конкуренції потрібні нові стратегії з новими програмами дій і новими 

системами оцінки. 

Кіран Верма 

Представники зарубіжної управлінської 

теорії кінця ХХ – початку ХХІ ст., зокрема фінансового 

та стратегічного менеджменту, як 

правило, головною метою діяльності підприємства 

вважають зростання його вартості у 

короткостроковій та довгостроковій перспективі. 

Актуальність управління вартістю підприємства 

зростає через посилення конкурентної 

боротьби організацій за капітал 

інвесторів та акціонерів. Окрім того, необхідність 

управління вартістю підприємства продиктована 

сучасними вимогами до ведення 

бізнесу, які висуваються до топ-менеджерів 

підприємств. В цьому контексті особли- 

вої ваги набуває концепція в рамках нової 

управлінської парадигми, яка отримала назву 

вартісно-орієнтоване управління – VBM 

(Value Based Management). VBM дозволяє 

фінансовим менеджерам здійснювати планування, 

моніторинг та управління діяльністю 

підприємств, забезпечуючи підвищення 

акціонерної вартості. 

Сучасними зарубіжними дослідниками 

названої проблеми є: А. Раппапорт, 

Дж. Штерн, Дж. Стюарт, М. Шоулз, Р. Мертон, 

М. Браун, Дж. Хікс, А. Дамодаран, 

Т. Коупленд, Т. Коллер, Дж. Муррин, Р. Каплан, 

Д. Нортон, Н. Ольє, Ж. Рой, М. Ветер, 

К. Уолш, П. Хорват, П. Гохан, Дж. Шим, 


Д. Сідел. Лише кілька років тому російські 

та вітчизняні вчені і практики включилися 

до дослідження цієї проблематики, зокрема, 

О. Щербакова, С. Рассказов, С. Валдайцев, 

О. Кузьмін, О. Сохацька, О. Мендрул, 

В. Панков, Т. Момот. 

Класичною проблемою вартісноорієнтованого 

управління українських підприємств 

є складність застосування методик, 

які успішно використовують зарубіжні 

практики. Проблема ускладнюється тим, 

що аналітики не завжди чітко ознайомлені з 

обмеженнями та припущеннями, на яких базуються 

пропоновані результати, а математичний 

апарат і недостатньо виразна інтерпретація 

результатів, що використовується, 

утруднюють їх розуміння. 

З урахуванням вищезазначеного, метою 

статті є аналіз сучасних інструментів і моделей 

управління вартістю підприємства й обґрунтування 

можливості їх використання у 

вітчизняній практиці. 

Незважаючи на те, що невід’ємною частиною 

VBM-підходу є визначення вартості 

підприємства, він принципово відрізняється 

від традиційних методів оцінки бізнесу. Ми 

поділяємо тезу багатьох дослідників про те, 

що традиційні методи оцінки бізнесу здебільшого 

дають точкові результати, ізольовані, 


вихоплені із загального контексту управління 

і процесу досягнення кінцевої мети, не 

припускають його моніторингу. Жодна з 25 

цілей [2, 56] традиційної оцінки бізнесу (приватизація, 

податок на майно, кредит тощо) 

не передбачає прямого і систематичного застосування 

методів оперативного або стратегічного 

управління підприємством. 

Успішно зарекомендували себе раніше 

і продовжують використовуватися: система 

Дюпона, відома в українській практиці як 

факторний аналіз, показники прибутку на 

акцію EPS, доходу від інвестованого капіталу 

ROI, віддачі власного капіталу ROE, прибутковості 

чистих активів RONA тощо. Істотним 

недоліком багатьох є орієнтація на дані 

звітності минулих періодів; вони не відображають 

вартості грошей у часі, ризики інвесторів; 

недостатньою мірою корелюють з вартістю 

акцій підприємства на ринку капіталів; 

у деяких ситуаціях використовуються лише в 

інтересах менеджерів різних рівнів. Методи, 

які з’явились в середині 1980 років, в межах 

VBM-підходу значно зменшили ці негативні 

прояви. В основі VBM лежить управління на 

основі інтегрованого фінансового показника 

– вартості підприємства. Еволюція застосування 

фінансових інструментів показана на 

рис. 1. 

Рис. 1. Еволюція показників ефективності управління вартістю 


VBM-підхід виникає під час подальшого 

розвитку фінансового менеджменту. Фінансова 

орієнтація характерна для таких 

показників, як економічна додана вартість 

(EVA), додана вартість акціонерного капіталу 

(SVA), прибутковість інвестицій на основі 

потоку грошових коштів (CFROI), додана 

вартість потоку коштів (CVA), опціонне ціноутворення 

(OPM) тощо. Однак рекомендації 

аналітиків приблизно на 30% ґрунтуються 

на нефінансових критеріях, зокрема якості 

менеджменту, його здатності реалізовувати 

обрану стратегію. Зазначені особливості, 

поряд з фінансовими показниками, дозволяють 

більшою мірою враховувати наближений 

до управлінського мислення метод 

збалансованої системи оціночних показників 

BSC (Balanced Scorecard). 

За своєю сутністю VBM-методи базуються 

на об’єднанні традиційних моделей 

Дюпона і дисконтованого грошового потоку 

DCF. Методи розрізняються головним чином 

варіантами розрахунку витрат капіталу, 

одержанням результату в абсолютних або 

процентних величинах. Від системи Дюпона 

взято ідею представлення результуючого 

фінансового показника, наприклад, прибутковості 

сукупних активів ROA, у вигляді “дерева” 

взаємозалежних параметрів, які підлягають 

управлінню і контролю показників, що 

визначають потік грошових коштів. 

Так ROA розкладається на рентабельність 

та оборотність активів, що далі деталізуються 

до окремих факторів вартості 

нижчих рівнів. Таким чином, кожному рівневі 

менеджменту відповідає свій набір коефіцієнтів 

і межі їх зміни за визначений період. Однак 

просте виявлення факторів вартості не 

забезпечує вирішення завдання тотального 

управління грішми – необхідно їх об’єднати з 

показниками, на підставі яких приймаються 

функціональні й оперативні рішення на всіх 

рівнях управління. 

Модель DCF вносить у VBM фактор майбутніх, 

а не минулих грошових надходжень 

підприємства, що дає змогу врахувати 

пов’язані з невизначеністю діяльності ризи- 


ки. Незважаючи на певну умовність такого 

джерела розрахункових даних, яким є сподівання 

інвесторів, у дослідженнях деяких 

західних авторів простежується висока кореляція 

між ринковою вартістю компанії і її 

дисконтованим грошовим потоком. Стосовно 

великого підприємства для цього є досить 

підстав. Зокрема, існуючий портфель 

замовлень за даних виробничих можливостей 

є відносно стійким; його складові в часі 

не змінюються миттєво. Нарешті, варто взяти 

до уваги рекомендації міжнародних стандартів 

фінансової звітності, що обмежують 

прогнозний період п’ятьма роками. 

Як було сказано вище, у 80-х – 90-х роках 

ХХ ст. з’явилися інструменти (на основі 

деяких з них надалі виникли навіть системи 

управління: наприклад, EVA і EVA-based 

management), що відображали процес створення 

вартості. Найвідоміші з них – EVA, 

MVA, SVA, CVA і CFROI. 

З огляду на життєву потребу українських 

підприємств в одержанні додаткових конкурентних 

переваг, ставиться завдання не тільки 

формального ознайомлення зі специфікою 

застосування сучасних методів управління 

вартістю, а й їх систематизації, більш поглибленого 

аналізу їхніх “якостей”, адаптації до 

українських умов. 

Показник MVA (Market Value Added) – 

ринкова додана вартість, розроблений консультантами 

компанії Stern Stewart в Нью- 

Йорку [13, 29]. Він вважається найкращим 

показником, що ілюструє здатність підприємства 

забезпечувати зростання добробуту 

своїх акціонерів. MVA – найочевидніший 

критерій створення вартості, який розглядає 

в якості останньої ринкову капіталізацію і 

ринкову вартість боргів підприємства. MVA – 

це коефіцієнт або відношення: в чисельнику 

знаходиться весь капітал, який інвестувало 

підприємство з моменту його створення, в 

знаменнику – ринкова вартість усіх власних і 

залучених коштів підприємства. Інший спосіб 

розрахунку MVA: визначення різниці між ринковою 

ціною капіталу та інвестованим в підприємство 

капіталом. Якщо ринкова вартість 


є меншою за інвестовані кошти, очевидно, що 

менеджери підприємства знищили капітал 

акціонерів. З точки зору теорії корпоративних 

фінансів, МVA відображає дисконтовану вартість 

усіх теперішніх і майбутніх інвестицій. 

Слід враховувати, що в балансову оцінку сукупного 

капіталу треба вносити поправки для 

усунення викривлень, зумовлених методами і 

принципами обліку [14]. 

Ми дотримуємось думки про те, що інструмент 

оцінки, який лежить в основі VBM, 

повинен не лише відображати вартість підприємства, 

а й показувати ефективність 

прийняття рішень на всіх рівнях ієрархії, 

а також служити інструментом мотивації. 

Розглянутий показник MVA не відповідає 

згаданим вимогам, тому що на ринкову капіталізацію 

впливають багато факторів, частина 

яких непідконтрольна менеджменту 

підприємства. Більше того, якщо результати 

роботи підприємства будуть оцінюватись за 

вказаним показником і мотиваційні схеми 

також будуть прив’язані до нього, це може 

призвести до того, що керівництво прийматиме 

рішення, які мають короткостроковий 

вплив на курсову вартість акції, і руйнуватимуть 

вартість в довгостроковій перспективі 

(наприклад, програми скорочення витрат за 

рахунок масштабного скорочення бюджету 

науково-дослідних розробок). У відповідь на 

зазначені недоліки виникає низка альтернативних 

показників вартості. 

Модель економічної доданої вартості 

EVA (Economic Value Added) [14] найчастіше 

використовується серед групи VBM-методів; 

під іншими незапатентованими назвами відомі 

аналоги. Заснованій в 1982 році Джоелом 

Штерном і Дж. Беннетом Стюартом 

консалтинговій компанії Stern Stewart & Co. 

належить торговельна марка EVA (Economic 

Value Added). Підхід до вимірювання результатів 

економічної діяльності з використанням 

цього показника дуже швидко завоював популярність 

у фінансовому світі: 300 світових 

компаній, а також потужні інвестиційні банки, 

зокрема, Голдман Сакс (Goldman Sachs) 

і Кредит Сюіс (Credit Suisse First Boston) ви- 


користовують EVA як основний інструмент 

оцінки. 

Крім того, сьогодні розроблено програмне 

забезпечення (www.hyperlon.com/ 

ss hyperlon.html) і бази даних, які значно 

полегшують аналіз і оцінку результатів економічної 

діяльності з точки зору створеної 

підприємством вартості. Вільям Смітсбург, 

генеральний директор Quaker Oats, заявив: 

“EVA змушує керівників мислити і діяти як 

акціонер. Це справжнє корпоративне кредо 

90х” [15, 42]. При цьому, поняття EVA, як 

і більшість концепцій у галузі управління, 

не є новим. Зокрема, П. Друкер стверджує, 

що описував EVA в своїй книзі “Managing for 

Results”, виданій у 1964 році, і посилається 

на двох інших авторів, які розглядають вказаний 

показник в праці, опублікованій ще в 

1890 роках. 

Модель економічної доданої вартості 

базується на концепції залишкового доходу, 

запропонованій А. Маршаллом [3]. Цей показник 

поєднує простоту розрахунку і можливість 

визначення вартості підприємства, 

а також дозволяє оцінювати ефективність 

як підприємства загалом, так і окремих підрозділів. 

EVA є індикатором якості управлінських 

рішень: постійне додатне значення 

цього показника свідчить про збільшення 

вартості підприємства, тоді як від’ємне – про 

її зниження. 

Згадаємо хронологію розвитку парадигми 

визначення вартості й ефективності 

діяльності підприємства і зупинимось на 

основних перевагах показника EVA перед 

показниками ERS, ROA (ROI) і CF: 

– показник ERS (Earnings per Share) не 

дає інформації про витрати, пов’язані 

з генерацією даного доходу; 

– показники ROA (Return on Assets) і ROI 

(Return on Investments) є показовішими 

з огляду характеристик економічної 

діяльності, але також ігнорують 

витрати на залучення капіталу; 

– показник дисконтованого грошового 

потоку (FCF) дуже близький до показника 

доданої вартості, однак не дає 


можливості одержати дані про додану 

вартість за період часу без прямого 

порівняння двох величин вартості 

підприємства. 

Можливість розрахунку EVA не тільки 

для оцінки інвестиційного проекту, а й як показника 

діяльності підприємства є значною 

перевагою порівняно з традиційними показниками, 

такими як дохід чи рентабельність. 

Перевага обумовлена тим, що концепція 

EVA базується на комплексному підході до 

трьох основних сфер менеджменту: 

– складання капітального бюджету; 

– оцінка ефективності діяльності підрозділів 

або підприємства загалом; 

– розробка оптимальної справедливої 

системи преміювання менеджменту. 

Переваги застосування концепції в перших 

двох сферах пов’язані з адекватним і 

негроміздким визначенням рівня досягнення 

підрозділом, підприємством чи окремим проектом 

мети – збільшення ринкової вартості. 

Новий показник EVA оцінює доходи (NOPAT) 

й одночасно враховує капітал, використаний 

для одержання цих доходів. Друга з названих 

складових є, мовби зворотним зв’язком, 

автоматично обмежуючи прагнення одержати 

прибуток за будь-яку ціну. 

Один із варіантів (саме варіантів) показника 

EVA розраховується в такий спосіб: 

EVA = NOPAT −WACC 

⋅C 

I = ( RO 

А −WACC) 

⋅C 

I , 

(1) 

де NOPAT – чистий операційний прибуток 

після виплати податків; 

ROА – прибутковість сукупних активів; 

СI – інвестований капітал; 

WACC – середньозважені витрати на 

капітал. 

Показник ROА визнається аналогічно методиці 

Дюпона – у вигляді “дерева” факторів 

вартості. Витрати на капітал WACC враховують 

пропорції і ринкову вартість використаних 

власних і позикових коштів, пов’язані з 

ними ризики, а також ризики, властиві підприємству 

– як зовнішні, так і внутрішні, купівлю, 

оренду або лізинг основних засобів. 


Повернемося до формування показника 

EVA і відобразимо взаємозв’язок між EVA й 

основними факторами, які беруть участь у 

формульному розрахунку. В рамках управління 

вартістю підприємства вказані фактори 

деталізуються, відповідно до складових. 

Збільшуючи значення EVA шляхом впливу 

на фактори, які беруть участь в моделі, менеджер 

збільшує вартість підприємства. Показник 

EVA може збільшуватись за рахунок: 

– збільшення доходу від реалізації, 

економії й оптимізації поточних витрат 

(скорочення нерентабельних виробництв 

тощо); 

– оптимізації витрат на капітал. 

Згодом, для уникнення визначеної 

суб’єктивності, яка випливає з результатів 

розрахунків, Дж. Б. Стюарт запропонував 

наступну формулу: 

EVA = (change in NOPAT) - (change in СІ) * WACC, 

(2) 

де change in NOPAT – зміни (+/-) NOPAT; 

change in СІ – зміни (+/-) CI. 

Насамперед потрібно виконати досить 

громіздку систему коригувань первісних даних 

балансу підприємства. Їхня мета – відобразити 

економічну вартість активів точніше, 

ніж це робиться зазвичай в обліковому 

балансі. Уже згадуваний автор методу пропонує 

понад півтори сотень виправлень, що 

змінюються з появою нових регламентуючих 

документів [14]. У наших умовах їх необхідно 

адаптувати до української фінансової 

звітності. 

Аналіз EVA і його змін за даними звітності 

попередніх періодів дає конкретну оцінку 

ефективності управління і, в багатьох випадках, 

його доцільно застосовувати в системі 

заохочення менеджерів. Припустимо, 

підприємство має нові і старі активи, спостерігається 

його стійке зростання. Нехай 

нині має місце незначне негативне середнє 

EVA. План заохочення менеджерів повинен 

забезпечувати прагнення до досягнення позитивного 

абсолютного EVA і збільшення 


Δ EVA, а також не допускати негативної величини 

NPV за інвестиціями майбутніх періодів. 

Тоді премія менеджера може бути записана 

як: 

Премія = EVA⋅ 

k + ΔEVA⋅ 

k , при NPV > 

(3) 

де k – коефіцієнт пропорційності. 

Разом з тим, преміальну систему засновувати 

на EVA недоцільно у випадку, коли 

підприємство або його підрозділ належить 

до нової зростаючої сфери бізнесу зі значними 

інвестиціями в майбутні грошові потоки 

і малим поточним прибутком. 

Інтегрований критерій – ринкова вартість 

підприємства V – є сумою економічної ба- 

EVA 

лансової оцінки існуючих активів I , дійсних 

aip 

можливостей зростання від поточних (aip – 

assets in place) і майбутніх (FP) активів: 

V 

EVA 

= I 

aip 

+ 

t, 

aip 

∑ + t ∑ 

WACC + 

t 

( 1+ 

EVA 

) 


t 

0, 

EVAt 

, FP 

, 

t 

( 1 WACC) 

(4) 

де t – кількість років. 

Два останні доданки в V ґрунтують- 

EVA 

ся на прогнозі кожної статті балансу і припустимих 

параметрах елементів “дерева” 

факторів вартості з урахуванням специфіки 

конкретного підприємства. Варіюючи їх для 

різних сценаріїв діяльності, вибирається варіант 

із максимальною величиною V . Вирі- 

EVA 

шення завдання істотно ускладнюється для 

багатопродуктового виробництва і при безлічі 

взаємозалежних ділових одиниць всередині 


З приведеної залежності випливає, що 

збільшення EVA за розглянутий період може 

призвести до зниження вартості підприємства. 

Це може відбутися з кількох причин: 

– збільшення EVA у розглянутому періоді 

може бути пов’язане зі зростанням 

ризику, що відобразиться на майбутній 

вартості капіталу (як власного, 

так і позикового). Таким чином, дійсна 

вартість усіх майбутніх EVA може 

зменшуватися, навіть при зростанні 

EVA в одному з періодів; 

– зростання цього показника в будьякому 

періоді може бути спричинене 

факторами, що мають негативні наслідки 

в довгостроковій перспективі. 

Як приклад, можна привести зміну 

схеми оплати праці, що знижує у підсумку 

винагороди, одержувані частиною 

співробітників. У короткостроковій 

перспективі це рішення може 

зумовити скорочення витрат і зростання 

прибутку, що сприятиме зростанню 

показника EVA. У довгостроковій 

перспективі такий підхід може 

призвести до зростання плинності 

провідних фахівців, що послабить 

конкурентні позиції і стане причиною 

зниження майбутньої EVA. 

Незважаючи на низку очевидних переваг, 

варто вказати на недоліки показника EVA: 

– на величину показника EVA (як і будьякого 

іншого показника, який базується 

на концепції залишкового доходу), 

суттєво впливає первісна оцінка інвестованого 

капіталу (якщо вона занижена, 

то створена додана вартість буде 

високою, якщо завищена, то низькою). 

При цьому, автор моделі пропонує 

низку коригувань балансової величини 

інвестованого капіталу, що також 

може призвести до додаткового 

суб’єктивізму в розрахунках та викривлення 

реальної ринкової ситуації; 

– основна частина доданої вартості в 

рамках моделі EVA припадає на постпрогнозний 

період, що є коригуванням 

неврахованої реальної вартості 

інвестованого капіталу в доданих 

вартостях прогнозного періоду. 

Для того, щоби зняти визначену 

суб’єктивність у розрахунках, рекомендуємо 

оцінювати не абсолютне значення EVA, а 

щорічний приріст цього показника (change in 

EVA / change in RI). 

Таким чином EVA: 

– є інструментом, що дає змогу виміряти 

справжню прибутковість підприємства 

й управляти ним з позиції власників; 


– є індикатором якості управлінських 

рішень: постійна позитивна величина 

цього показника свідчить про збільшення 

вартості, від’ємна – про її зниження; 

– служить інструментом для визначення 

норми повернення на капітал 

(ROC), виокремлюючи частину грошового 

потоку, сформованого за рахунок 

інвестицій; 

– відображає альтернативний підхід до 

концепції прибутковості (перехід від 

розрахунку рентабельності інвестованого 

капіталу (ROI), яка вимірюється 

в процентному вираженні, до розрахунку 

економічної доданої вартості 

(EVA), в грошовому вираженні); 

– базується на вартості капіталу, як 

середньозваженому значенні різних 

видів фінансових інструментів, що 

використовуються для фінансування 

інвестицій; 

– характеризує підвищення прибутковості 

переважно за рахунок збільшення 

ефективності використання 

капіталу, а не за рахунок спрямування 

основних зусиль на зменшення 

витрат із залучення капіталу; 

– є показником, який розкриває керівникам 

підприємства шляхи впливу на 

прибутковість; 

– дає змогу визначити вартість підприємства, 

а також дозволяє оцінювати 

ефективність окремих підрозділів організації 

(окремих майнових комплексів). 

Однак підхід до побудови системи VBM 

на основі показника EVA не цілком усуває недоліки 

й обмеження, які обговорювались при 

розгляді показника MVA. Зважаючи на це, 

привабливішими, на нашу думку, виглядають 

показники, які враховують майбутні грошові 

потоки, зокрема метод доданої вартості 

акціонерного капіталу – SVA (Shareholder 

Value Added). 

Головним розробником так званої 

Shareholder Value Scoreboard, тобто системи 

показників акціонерної вартості компаній, 


які щорічно публікує Wall Street Journal, є 

А. Раппопорт [12, 76]. Його дослідження 

показали, що існує стійка кореляція між 

ринковою вартістю компаній і даними, які 

ґрунтуються на використанні таких показників, 

як економічна додана вартість (EVA) 

та акціонерна додана вартість (SVA). Метод 

SVA оцінює збільшення акціонерної вартості 

капіталу. Це збільшення є різницею між акціонерною 

вартістю капіталу (МV), створеною 

майбутніми інвестиціями, й акціонерною 

вартістю капіталу (BV), створеною минулими 

інвестиціями (у спрощеному вигляді – балансовою 

вартістю акціонерного капіталу): 

S V A = M V - BV 

. (5) 

Отже, для розрахунку SVA необхідно 

визначити ринкову вартість акціонерного 

капіталу. Для цього використовуються відомі 

методи оцінки вартості підприємств, які 

ґрунтуються на дисконтуванні грошових 

потоків. Алгоритм розрахунку SVA охоплює 

чотири етапи: 1) оцінка минулої діяльності; 

2) прогнозування майбутньої діяльності; 

3) оцінка витрат на капітал; 4) оцінка доданої 

вартості акціонерного капіталу. 

При проведенні оцінки діяльності за попередні 

періоди, на базі фінансової звітності 

виокремлюються фактори ефективності 

управління і розраховуються вихідні показники, 

необхідні для прогнозу чистого грошового 

потоку майбутньої діяльності. 

У процесі прогнозування проводиться: 

коригування показників з метою виокремлення 

функціонуючих активів; прогноз статей 

балансу; оптимізація чистого грошового 

потоку; оцінка ефективності інвестиційних 

проектів. Визначаються: інвестиції в основний 

та оборотний капітал; потреба у зовнішньому 

фінансуванні; внутрішній інвестиційний 

потенціал підприємства; структура 

капіталу з метою максимізації чистих грошових 

потоків. 

Оцінка витрат на капітал передбачає: 

пошук, оцінку і мінімізацію зовнішніх і внутрішніх 

корпоративних ризиків, які охоплюють 

виявлення потенційної загрози з боку 


конкурентного середовища й оцінку впливу 

на вартість підприємства, зміну макроекономічних 

і конкурентних факторів; оцінку 

частки власного і позикового капіталу з урахуванням 

аналізу їхньої оптимальної структури; 

визначення вартості витрат на власний 

і позиковий капітал; виявлення факторів 

мінімізації вартості капіталу. 

Ще одним недоліком показника EVA є 

ігнорування грошових потоків. Його можна 

усунути при розрахунку показника дохідності 

інвестицій на основі грошового потоку – 

CFROI (Cash Flow Return on Investment) як 

відношення скоригованих грошових надходжень 

(cash in) за поточними цінами до скоригованих 

грошових видатків (cash out) за 

поточними цінами. 

Перевагою цього показника порівняно 

з EVA є те, що і грошові потоки, які генеруються 

існуючими і майбутніми активами, і 

первісні інвестиції виражаються в поточних 

цінах, тобто враховують фактор інфляції. 

Показник CFROI, який використовується в 

однойменній моделі оцінки вартості компанії 

[10, 31], у спрощеному вигляді нагадує 

показник IRR. На відміну від SVA, EVA і CVA, 

показник CFROI вимірює відносний, а не абсолютний 

дохід підприємства за існуючими 

інвестиціями. Для розрахунку необхідно знати 

елементи валового грошового потоку, генерованого 

первісними валовими інвестиціями, 

і ліквідаційну вартість; у вихідних даних 

враховується інфляція. 

Комбінація обчислених значень CFROI 

з обліком статистичних даних про поведінку 

CFROI (ріст, насичення, спад), передбачуваного 

зростання та інших параметрів протягом 

економічного життєвого циклу підприємства 

використовується для побудови прогнозних 

оцінок грошового потоку. Далі за необхідності 

грошової оцінки підприємства застосовується 

модель DCF, згідно з якою чистий грошовий 

потік поділяється на генерований за 

існуючими і майбутніми активами. 

Щоби вартість зростала, підприємство 

повинно збільшувати спред між CFROI і реальною 

вартістю капіталу. Для цього прави- 


ла є уточнення. Зокрема, запропонований 

К. Стьюартом (Collins Stewart) [13, 29] алгоритм 

виявлення створення/руйнування вартості 

компанії в системі QUEST містить обчислення 

спреду CFROI (SPREAD cfroi ), тобто 

різниці CFROI і вартості капіталу, зростання 

спреду (SPREAD growth ), обумовленого як різниця 

між зростанням реального капіталу і стійкою 

швидкістю зростання, а також величини 

зайвого зростання (EXCESSgrowth), зростання 

понад рівень, досягнутий (збалансований) 

від внутрішніх грошових потоків, вимагає 

додаткового капіталу і призводить 

до збільшення заборгованості або додаткового 

випуску акцій. Зростання (надлишок 

зростання) у середньому призводить до 

зменшення прибутковості грошового потоку 

і згодом негативно впливає на вартість підприємства. 

Зазначені змінні дозволяють записати 

потенціал створення вартості – VCS 

(Value Creation Score) у вигляді: 

SPREAD 

cfroi 

growth 

= . 

EXCESS 

⋅ SPREAD 


VCS 

growth 

(6) 

VCS підприємства оцінюється високо, 

якщо воно має збалансовану зростаючу базу 

капіталу і значну величину CFROI. І, навпаки, 

підприємство має негативний потенціал при 

зростаючій базі капіталу, але з CFROI меншим 

за вартість капіталу. Можливі різні поєднання 

зазначених трьох показників, яким 

відповідають визначений знак і величина 

VCS. Якщо показник CFROI перевищує необхідний 

інвесторами середній рівень, то підприємство 

створює вартість і, навпаки, якщо 

CFROI нижчий за необхідну прибутковість, то 

вартість підприємства буде понижуватися. 

Одним з головних недоліків цієї моделі 

є те, що результат виражається не в сумі 

створеної (або зруйнованої) вартості, а у вигляді 

відносного показника. Цей факт може 

перешкоджати впровадженню на підприємстві 

системи VBM, оскільки для окремих не 

фінансових менеджерів його інтерпретація 

може не бути настільки зрозумілою, як, наприклад, 

EVA. Іншим недоліком згаданого 

підходу є складність розрахунку показника

CFROI, тому що для цього необхідно ідентифікувати 

всі грошові потоки, що генеруються 

як існуючими, так і майбутніми активами. 

У методі доданої вартості потоку грошових 

коштів – CVA (Cash Value Added) виокремлюються 

стратегічні і нестратегічні інвестиції. 

За задумом авторів [11, 10; 15, 42], 

такий поділ дозволяє менеджерам зосередити 

увагу на перспективних планах розвитку 

підприємства. Синонімом CVA є абревіатура 

RCF (Residual Cash Flow – залишковий грошовий 

потік) [7], тобто залишкові грошові 

потоки, генеровані інвестиціями. Загалом, 

CVA містить концепції залишкового доходу 

(Residual Income) й операційного грошового 

потоку. Існує кілька методик розрахунку CVA. 

За однією з них, показник CVA i за i-й період 

є різницею операційного грошового потоку 

підприємства OCF i (Operating Cash Flow) і 

потоку OCFD i (Operating Cash Flow Demand), 

необхідного для задоволення вимог інвестора 

за стратегічними інвестиціями: 

CVA i = OCF i - OCFD i . (7) 

Запис у вигляді відносної величини дає 

індекс CVA (індекс прибутковості): 

ICVA 

N 

∑ 

i= 

1 

= N 

∑ 

i= 

1 


OCFi 

i 

( 1+ 

r) 

OCFDi 

i 

( 1+ 

r) 

, (8) 

де r – дисконтна ставка. 

Його зручно використовувати для порівняння 

зі спорідненими характеристиками 

діяльності підприємства. Вважається, що 

стратегічні інвестиції створюють вартість, 

якщо OCF > OCFD, тобто при ICVA > 1. 

Модель Едвардса–Белла–Ольсона (ЕВО) 

розроблена також порівняно недавно – у ті 

ж 90-ті роки XX ст. Започаткували цю модель 

Едвардс і Белл у роботі “Theory and 

Measurement Business Income” (1961 р.). У 

результаті модель отримала назву – модель 

Едвардса–Белла–Ольсона (Edwards–Bell– 

Ohlson) або ЕВО. Модель Дж. Ольсона є 

однією з найперспективніших сучасних роз- 

робок у теорії оцінки вартості підприємств. 

Вона дозволяє використовувати переваги 

дохідного і майнового підходів, певною мірою 

мінімізуючи їхні недоліки [9]. Суть її, як 

і концепції EVA, полягає в тому, що вартість 

визначається поточними активами і надприбутками, 

відмінність – в тому, що в цьому випадку 

розглядається вартість акціонерного 

капіталу як сума поточної (балансової) вартості 

акціонерного капіталу і дисконтована 

вартість надприбутку, що ним генерується. 

Таким чином, ринкова вартість акціонерного 

капіталу розраховується за наступною 

формулою: 

PVe = BЕ + 


∑ n 

t= 1 

[ ΔX 

t] 

E 

, (9) 

t 

( 1+ 

r) 

де BE – балансова вартість акціонерного 

капіталу; 

E[ΔtX] – очікуваний надприбуток підприємства. 

Подальші роботи Дж. Ольсона, в яких 

він запропонував принцип лінійної інформаційної 

динаміки, дали змогу істотно спростити 

розрахункові формули, відмовитися від 

суб’єктивних прогнозів потоку надприбутків і 

скоротити обсяги початкової інформації. 

Після включення рівнянь лінійної інформаційної 

динаміки, формула розрахунку має 

наступний вигляд: 

де 

PVe = BЕ + ϕ * * , 

0 

1 Δ X 0 + ϕ 2 V0 

(10) 

ω 

ϕ1 

= ; 

R − ω 

R = 1 + r; 

V = E[ ΔX 

] − ωΔX 

; 

0 

1 

0 

ω , у – постійні величини (питомі коефіцієнти 

авторегресії). 

Параметри інформаційної динаміки ω, 

у є позитивними величинами зі значеннями 

не більше 1. Факторами, які впливають 

на показники, є економічний стан підприємства 

і його облікова політика. Визначення 

величини заданих параметрів наведено в 

праці Дж. Хенда і У. Ландсмена [8]. Ці авто-

ри проаналізували дані фінансової звітності 

компаній, акції яких котирувалися на Американському 

фондовому ринку (NYSE, АМЕХ, 

NASDAQ) за період з 1974 по 1996 роки. 

Результатом аналізу виявились такі значення 

параметрів: ω = 0,61, у = 0,45 – для компаній, 

які виплачують дивіденди, і ω = 0,46; у = 0,34 – 

для фірм, які не виплачують дивіденди. 

Російські автори визначили ці параметри 

за даними ринку РТС (Російської торговельної 

системи). Вони становлять: ω = 0,77; 

у = 0,34. Очевидно, що пряме використання 

значень цих коефіцієнтів для українських 

підприємств, не призведе до достовірних і 

точних результатів. Попередньо необхідно 

провести аналогічні дослідження на предмет 

визначення параметрів інформаційної 

динаміки національного фондового ринку. 

Однак варто підкреслити значимість згаданої 

моделі, оскільки вона дає уявлення 

про те, яка частина ринкової вартості підприємства 

відображена її реальними активами, 

а яка – нематеріальним “гудвілом”, що 

дозволяє точніше визначати ступінь ризикованості 

інвестицій. Модель ЕВО призначена 

для оцінки підприємств за таких умов: 

– на підприємствах відсутні реінвестиції, 

які спрямовані на розширення виробництва 

(нові капітальні вкладення 

і збільшення оборотного капіталу); 

– очікування відносно майбутніх потоків 

ґрунтуються на співставленні 

результатів діяльності підприємства 

впродовж двох років. 

Щоби врахувати ефект від реінвестування, 

розрахунок повинен проводитися аналогічно 

розрахунку поточної вартості підприємства, 

застосованому на концепції EVA. У 

цьому випадку ми одержуємо метод EVA для 

акціонерного капіталу. При цьому необхідно 

враховувати надприбуток від усіх капітальних 

вкладень у прогнозний період з урахуванням 

рентабельності акціонерного капіталу. 

У 1997 році Нобелівська премія з економіки 

була присуджена М. Шоулзу (Myron 

Scholes) і Р. Мертону (Robert Merton) за їх 

дослідження щодо вироблення моделі фі- 


нансової оцінки на основі “реальних опціонів” 

(модель Блека-Шоулза), яку модифікував 

Р. Мертон. Оцінка вартості компанії 

на основі моделі ОРМ (Option Price Model 

– модель опціонного ціноутворення) насичена 

складним математичним апаратом [5, 

637]. Застосування стохастичних диференціальних 

рівнянь до певної міри вирішує 

проблему суб’єктивності прогнозу грошових 

потоків, характерну для інших методів [4, 

13]. Нагадаємо найпростішу схему застосування 

ОРМ для оцінки власного капіталу 

компанії. Коли акціонери беруть у борг 

(D), це відповідає придбанню опціону “кол” 

(право викупити активи, що є заставою 

для боргу), термін виконання якого минає 

в момент повернення D. Нехай приведена 

ринкова вартість компанії становить V. 

Якщо діяльність фірми була успішною, то 

виграш акціонерів становитиме S = V – D > 0, 

а виплата боргу означає викуп активів у кредиторів. 

У протилежному випадку має місце 

банкрутство S=0, коли активи переходять до 

кредиторів. Таким чином, функція виплати 

за розглянутим опціоном є S = max (V – D,0). 

Для безперервного часу розглянута схема 

може бути реалізована, зокрема, на основі 

формули Блека-Шоулза (Black-Scholes) 

[6,75]: 

−r 

f Tdur 

S = VDCF 

N( 

d1) 

− ∑ ( Di 

+ % i ) e N( 

d 2 ) , (11) 


i 

де VDCF – оцінка вартості компанії, отримана 

завдяки моделі DCF (або іншій можливій 

при конкретних вихідних даних); 

∑ ( D i + % i ) 

i 

– сумарна величина осно- 

вного боргу і процентних платежів (або купонних 

виплат); 

T dur – середньозважена дюрація боргу; 

r f – безризикова процентна ставка, що 

відповідає тривалості; 

Т; N(d) – кумулятивна нормальна ймовірність 

функції щільності. 

N( 

u) 

= 

1 

2π 

2 

u v 

− 

2 

∫ e 

−∞ 

d v 

(12)

– таблична функція, що відповідає стандартному 

нормальному розподілу. 

⎛ 

⎞ 

2 

⎜ V ⎟ 

DCF 

σ 

1n⎜ 

⎟ + ( rf 

+ ) Tdur 

⎜ ∑( 

Di 

+ % i ) ⎟ 2 

i 

d = 

⎝ 

⎠ 

, d 2 = d1 

−σ 

T 

σ T 

1 dur 

dur 

(13) 

де σ – стандартне відхилення вартості 


Крім раніше названих факторів вартості, 

модель ОРМ виокремлює параметри тривалості 

T dur і σ; їхнє збільшення сприяє зростанню 

вартості власного капіталу підприємства. 

В основі приведеної формули використовується 

фіксоване стохастичне рівняння, 

що описує випадкове блукання частки (ціни 

активу), принцип ризику-нейтральності і граничні 

умови, обумовлені функцією виплати. 

Якість оцінювання на основі ОРМ багато в 

чому визначається відповідністю закладених 

у модель теоретичних передумов і реального 

руху ціни активу. 

Вимога наявності моделі, яка в середньому 

добре відображає динаміку основного 

фактора вартості, здебільшого виконується 

для видобувних підприємств. Їхня вартість 

багато в чому залежить від ціни Р на сировину, 

що видобувається. В умовах мінливості Р 

метод оцінки підприємства повинен відповідати 

стохастичному характерові задачі. Так, 

у праці Г. В. Вигона [1, 158] реальні опціони 

вбудовані у формулу оцінки нафтових підприємств. 

Вона охоплює ціну на нафту Р, обсяги 

розроблених і неопрацьованих запасів 

Q Р і Q Н , а також керуючу змінну υ – швидкість 

підготовки родовищ до експлуатації: 

V 

opt 

∞ 

⎪⎧ 

⎡ 

max⎨M 

⎢ 

υ ∫ e 

⎪⎩ ⎣ t 

P H 

= V ( P, 

Q Q ; υ) 

= 

−ρ 

τ 

C F( 

P, 

Q 


P, 

H 

⎤⎪⎫ 

; υ; 

τ ) dτ 

⎥⎬ 

, (14) 

⎦⎪⎭ 

P, 

H 

де C F( 

P, 

Q ; υ; 

τ ) – інтенсивність грошового 

потоку підприємства; 

ρ – ставка дисконтування, яка враховує 

відповідний рівень ризику. 

, 

У зв’язку з високою складністю розробки 

й аналізу математичних моделей ОРМ, 

їхнє масове тиражування для підприємств із 

різною структурою і різними галузями стримується 

навіть на зарубіжних ринках; число 

змінних вибирається відносно невеликим і, 

в результаті, одержані рекомендації відповідають 

рівневі прийняття стратегічних рішень 

вищою ланкою менеджменту підприємства. 

Для України характерна невизначеність 

і ризики, внаслідок чого важко складати прогнози; 

загальну нерозвиненість товарних 

і фінансових ринків (наприклад, опціон на 

здійснення будь-якого інвестиційного проекту, 

навіть з блискучою перспективою, може 

нічого не вартувати через відсутність можливих 

покупців такого опціону або з урахуванням 

низки неекономічних факторів). Аналіз 

літературних джерел з цієї проблематики 

показує, що теоретики продовжують роботу 

над пошуком кращих моделей, які описують 

процес формування цін на опціони, а практики 

продовжують випробовувати ці моделі. 

Підсумовуючи вищезазначене, доходимо 

таких висновків: 

За результатами дослідження обґрунтовано, 

що в умовах ринку для будь-якого 

підприємства динаміка внутрішніх оцінок 

вартості є одним з основних критеріїв якості 

управлінських рішень, які приймаються. У 

той же час необхідність бачення перспектив 

розвитку підприємства, його конкурентоспроможності 

в середовищі світового бізнесу 

об’єктивно вимагає використання сучасних 

інструментів та методів оцінки ефективності 

управління вартістю організації. 

Через те, що кожен з розглянутих показників 

має свої обмеження і недоліки, а 

також, тому що сфера вартісних показників 

є відносно новою галуззю знань, більшість 

авторів пропонують комбіноване використання 

кількох показників при оцінці процесу 

створення вартості. На нашу думку, такий 

підхід не буде оптимальним, тому що ефективність 

системи VBM може бути досягнута 

при підпорядкуванні всіх значимих управлінських 

рішень єдиній меті, що передбачає 


наявність єдиного критерію, на основі якого 

будується і оцінка ефективності, і система 

мотивації. Тому, в кожному конкретному 

випадку менеджмент підприємства має вибирати 

відповідний вартісний показник, відповідно 

до міркувань оперативності, вигод і 

витрат, пов’язаних з одержанням інформації, 

необхідної для його розрахунку. 

Практична діяльність з дослідження проблем 

управління вартістю сприяє подальшій 

популяризації концепції управління вартістю 

як ключової управлінської парадигми нашого 

часу. У подальших наукових розробках 

зробимо спробу інтеграції показника EVA в 

збалансовану систему оціночних показників 

Balansed Scorecard (BSС), об’єднавши цілісність 

і системність BSС з математичною точністю 

і економічною обґрунтованістю EVA. 


1. Выгон Г. В. Методы оценки нефтяных 

компаний в условиях неопределенности // Аудит 

и финансовый анализ. – 2001. – № 1. – 

С. 158–190. 

2. Елисеев В. М. Классификация видов 

стоимости // Вопросы оценки. – 1998. – № 1. – 

С. 56–60. 

3. Маршалл А. Принципы экономической науки: 

Пер. англ. – М.: Издательская группа “Прогресс”, 

1993. – Т. 1. – 415 с.; Т. 2. – 309 с.; Т. 3. – 351 с. 

4. Сохацька О. М. Використання опціонів у 

корпоративному управлінні // Наукові записки. – 

Тернопіль, 2005. – № 14 – С. 13–16. 

5. Blac F., Scholes V. The Pricing of Options 

and Corporate Liability // Journ. of Politic. Economi. – 

1973. – May. – P. 637–654. 


6. Damodaran A. The Promice and Peril of Real 

Options // Working Paper Stern School of Business. – 

2000. – 75 p. 

7. Evans M. H. Creating Value through Financial 

Management // Excelence in Financial Management. – 

Course 8. – 1999. – Desember. – 27 p. 

8. Hand John R. M., Landsman Wayne R. The 

Pricing of Dividends in Equity Valuation. – University 

of North Carolina at Chapel Hill, 1999. 

9. Liu J., Ohlson J. A. The Faltham-Ohlson 

(1995) Model: Empirical Implications Anderson 

School of Management, U. C. L. A. – Los Angeles, 

Stern School of Business. – N. Y. U., New York, 

1999. 

10. Madden D. J. The CFROI Valution Model 

// The Journal of Investing. – 1998. – Spring. – 

P. 31–44. 

11. Ottoson E., Weissenrieder F. Cash Value 

Added – a New Method for Measuring Financial 

Performance // Study (Sweden). – 1996. – № 1. – 

10 р. 

12. Rappaport A. Creating Shareholder Value: 

The Standart for Business Performance. – New York: 

Free Press, 1986. – P.76. 

13. Stewart С. Myers Interactions of Corporate 

Financing and Investment Decisions – Implications 

for Capital Budgeting // Journal of Finance. – 1974. – 

Р.29. 

14. Stewart G. Bennet. The Quest for Value: 

the EVA Management Guide. – New York: Harper 

Business, 1991. 

15. Weissenrieder F.Value Based Management: 

Economic Value Added or Cash Value Added? // 

Gothenburg Studies in Financial Economics 971214. 

// Study (Sweden). – № 1997: 3. – 42 р. 



ВИЗНАЧЕННЯ 

СПРАВЕДЛИВОЇ ВАРТОСТІ 

АКЦІОНЕРНОГО КАПІТАЛУ 

УКРАЇНСЬКИХ КОМПАНІЙ 

Олександр РУБАН 

Розглянуто та адаптовано до реалій українського ринку світовий досвід визначення 

справедливої вартості фінансових інструментів загалом та акцій зокрема. Визначено 

оптимальні методи оцінки справедливої вартості акціонерного капіталу для українських 

компаній. 

The author reviews the world experience in calculating target value of different fi nancial 

instruments in general and joint stock in particular and adapts this experience to Ukrainian market. 

The author also determines the optimal methods for calculating target value of joint stock of 

Ukrainian companies. 

Становлення українського ринку акцій 

обумовило появу нового сектора економіки, 

регулятивної та обслуговуючої інфраструктури, 

нового класу власників тощо. Водночас, 

цей процес призвів до низки нових проблем, 

які потребують наукового обговорення та 

дослідження, зокрема, вирішення окремих 

концептуальних питань розвитку фондового 

ринку, вдосконалення законодавчої бази, 

захисту ринку від кризових явищ, мінімізації 

впливу неринкових факторів на ціноутворення 

та, нарешті, його адекватного впливу 

на економіку загалом. 

Окрім того, актуальність теми дослідження 

обумовлена підвищеним попитом 

іноземних і вітчизняних інвесторів на акції 

українських компаній, їх зацікавленістю процесом 

формування та визначення ринкової 

вартості тих чи інших підприємств. А враховуючи 

той факт, що у наш час розвинені 

фондові ринки та ринки, що розвиваються 

(в тому числі український) є досить дина- 

мічними, оцінка фінансових активів, зокрема 

акцій, за справедливою вартістю є дуже 

важливою. 

Про необхідність дослідження зазначеного 

питання свідчить і такий факт. Рада 

зі стандартів фінансового обліку (Financial 

Accounting Standards Board, FASB) після 

довготривалих і важких дискусій визначила, 

що справедлива вартість є найбільш придатним 

та відповідним параметром оцінки 

для фінансових інструментів. 

На думку європейських науковців [14], 

якби провідні компанії розвинених країн (й 

вітчизняні також) оцінювали фінансові інструменти 

за допомогою методу справедливої 

вартості, відповідні державні регулятори, 

депозитарії та інвестори могли б досягти 

більшої регулюючої та ринкової дисципліни, 

уникнути певних збитків, понесених інвесторами 

та платниками податків під час 

економічних спадів (зокрема й останнього, 

зумовленого іпотечною кризою в США та по- 


дальшим її розвитком). Підтвердженням вищезазначеному 

можуть бути окремі спроби 

регулюючих органів на початку нового століття 

ввести метод справедливої вартості як 

єдиний в оцінці фінансових активів. 

Важливу роль концепції справедливої 

вартості відводять й сучасні міжнародні стандарти 

обліку. Так, Міжнародна організація з 

МСФЗ 1 (IASB) наголосила на тому, що її метою 

є застосування справедливої оцінки до 

всіх фінансових інструментів, які обліковуються 

в балансі компаній (“повна справедлива 

вартість”). З 1 січня 2005 року нові міжнародні 

стандарти фінансової звітності (МСФЗ) на 

обов’язковій основі застосовані до консолідованих 

рахунків компаній, що знаходяться у 

лістингу на фондових біржах Європи [3].Отже, 

доцільним є застосування прогресивних наукових 

розробок іноземних вчених і провідних 

міжнародних організацій в оцінці фінансових 

активів, зокрема акцій, в українських реаліях. 

Тому у дослідженні проаналізуємо світовий 

досвід, спробуємо конкретизувати найкращі з 

його надбань та адаптувати їх до українських 

реалій. 

Зауважимо, що питання оцінки фінансових 

активів та вартості капіталу завжди 

посідало важливе місце в дослідженнях іноземних 

науковців. Проте, на жаль, українська 

наукова еліта не приділяє йому належної уваги. 

Певні аспекти особливостей ціноутворення 

на вітчизняному ринку акцій досліджували 

Ю. Кравченко, Н. Кузнєцова, В. Міщенко, І. Назарчук, 

В. Оскольський, А. Отченаш, Ю. Петруня, 

В. Шелудько. Серед зарубіжних вчених 

вагомий вклад в дослідження вищезазначеної 

проблеми внесли Гордон Дж. Александер, 

Джеффрі В. Бейлі, А. Дамодаран, П. Джеймс, 

Б. Джордан, Г. Ешуорт, В. Ковалев, Т. Коллер, 

Т. Коупленд, С. Росс, Вільям Ф. Шарп та інші. 

Метою статті є дослідження світового 

досвіду у визначенні справедливої вартості 

фінансових інструментів загалом та акцій 

1 Міжнародні Стандарти Фінансової Звітності (МСФЗ) – це 

стандарти, що розробляє Міжнародна Рада Стандартів 

Звітності (IASB) – приватна організація, керована Міжнародним 

Фондом Комітету Стандартів Звітності (IASCF). 


зокрема, адаптація до українського ринку 

та відбір оптимального методу оцінки справедливої 

вартості акціонерного капіталу для 

українських компаній. 

Поняття справедливої вартості (Fair 

Value) вперше було визначено Комісією з цінних 

паперів та бірж США (The United States 

Securities and Exchange Commission). Згідно 

із Загальноприйнятими принципами бухгалтерського 

обліку (GAAP, General Accepted 

Accounting Principles – стандарти бухгалтерського 

обліку, впроваджені у США та багатьох 

інших країнах), справедлива вартість – 

це сума, за якою може бути реалізовано актив 

у поточній трансакції між добровільними 

сторонами, крім випадків ліквідації. 

В українському законодавстві поняття 

справедливої вартості визначено Положенням 

(стандартом) бухгалтерського обліку 

19 “Об’єднання підприємств”, згідно з яким 

справедлива вартість – це сума, за якою 

може бути здійснений обмін активу, або 

оплата зобов’язання в результаті операції 

між обізнаними, зацікавленими та незалежними 

сторонами [2]. 

Міжнародні стандарти фінансової звітності, 

а саме, Стандарт 32 (IAS 32) визначає 

справедливу вартість як суму, на яку може 

бути обміняний актив або пасив між незалежними, 

добре обізнаними та зацікавленими 

контрагентами [14]. 

Така концепція ґрунтується на припущенні, 

що установа, позиції в балансі 

якої оцінюються, веде безперервну бізнесдіяльність. 

У цьому випадку дозволяється 

використовувати різні принципи оцінки (ринкову 

вартість, ліквідну вартість, теперішню 

вартість тощо) та різні техніки оцінки із конкретним 

визначенням для кожної категорії 

активів та пасивів. 

В діючій редакції Cтандарту 39 (IAS 39) 

справедлива оцінка застосовується систематично 

до фінансових інструментів, коли вони 

вперше відображаються в балансі, та його 

використання поширюється на послідовну 

оцінку трансакцій. Окрім торгових операцій, 

метою яких є отримання прибутку у корот- 


костроковому періоді, справедлива оцінка 

поширюється на окремі портфелі цінних паперів 

(цінні папери для продажу), а також, за 

певних умов – на усі фінансові інструменти. 

Використання справедливої оцінки забезпечується 

також в інших стандартах шляхом 

впровадження альтернативи у застосуванні 

справедливої вартості до матеріальних активів 

та деяких нематеріальних активів (наприклад, 

патентів). 

Стандарт 39 (для фінансових інструментів) 

встановлює наступну “Ієрархію методів 

для визначення справедливої вартості” [14]: 

1) поточний курс для фінансового інструменту, 

що торгується (пройшов лістинг) 

на розвиненому ринку, є кращим показником 

справедливої вартості і повинен використовуватися 

для його оцінки, якщо застосувати 

такий метод видається можливим; 

2) якщо визначити поточний курс для фінансового 

інструменту, що пройшов лістинг 

(торгується) на розвиненому ринку, неможливо, 

показником його справедливої вартості 

може слугувати ціна (курсова вартість) 

останньої трансакції; 

3) якщо ж з моменту проведення останньої 

трансакції ринкові умови змінилися, то 

справедлива вартість визначається із розрахунку 

ринкової ціни подібних фінансових 

інструментів; 

4) у разі відсутності розвиненого ринку 

для даного фінансового інструменту, його 

справедлива вартість визначається з використанням 

техніки оцінювання. Зауважимо, що 

техніки оцінювання повинні надавати реалістичні 

оцінки, враховуючи ринкову інформацію 

настільки, наскільки це можливо. Вірність таких 

розрахунків має періодично перевірятися, 

шляхом порівняння їх результатів зі спостереженнями 

поточних трансакцій на ринку; 

5) нарешті, якщо не існує активного ринку 

для фондового інструменту, якщо неможливо 

достовірно визначити його справедливу 

вартість, то інструмент повинен бути 

оцінений за його історичною вартістю, за 

мінусом будь-якої амортизації (погашення). 

На практичному рівні, за умов, коли ін- 


струмент не має спостережень щодо ринкової 

вартості на ліквідному та активному 

ринку, Стандарт 39 рекомендує звертатися 

до ринкової вартості за результатами спостережень 

для подібних інструментів. Якщо 

й таке неможливе, Стандарт 39 рекомендує 

звертатися до результатів розрахунків за моделлю, 

що посилається на якомога більший 

обсяг спостережень з ринку. 

Отже, згідно зі Стандартом 39 найточнішу 

оцінку справедливої вартості фінансового 

інструменту загалом та акцій зокрема 

відображає поточний курс даного цінного паперу 

за умов, що він пройшов лістинг та торгується 

на розвиненому фондовому ринку. 

Водночас, спроектувати вимоги МСФЗ 

на українські реалії можливо лише за певних 

припущень. По-перше, необхідно проаналізувати 

фактори, що впливають на формування 

ринкової ціни на розвинених ринках 

та адаптувати їх вплив до ринку цінних паперів 

України. 

Для кращого розуміння та з метою ґрунтовнішого 

аналізу впливу різних чинників на 

формування ринкової ціни акції, розділимо 

їх на фактори метарівня (охоплюють переважно 

особливості глобальних економічних 

процесів та їх вплив на поточну діяльність 

емітента, його тактичне та стратегічне планування), 

макрорівня (охоплюють політичні, 

економічні, правові, соціокультурні та 

морально-етичні особливості країни емітента), 

мезорівня (охоплюють стан галузі, у якій 

емітент проводить свою діяльність, рівень 

конкуренції у галузі тощо) та мікрорівня (охоплюють 

фінансово-економічний стан емітента, 

його виробничий потенціал, корпоративну 

та організаційну структуру управління, 

особливості обігу цінних паперів емітента 

тощо). Окрім того, експертною оцінкою визначимо 

рівень впливу цих факторів на формування 

ринкових цін (табл. 1). 

Взаємозв’язок впливу факторів на формування 

ринкової ціни фінансового інструменту 

на розвинених та вітчизняному ринках 

акцій обчислимо за допомогою коефіцієнта 

кореляції (точніше – коефіцієнта лінійної ко- 



Фактори, що впливають на формування ринкової ціни акцій** 

ФАКТОРИ 

Розвинені 

ринки акцій 


Ринок акцій 

України 

1 2 3 

Метарівень 

Доступність грошових ресурсів на світових ринках 10 8 

Інтегрованість компанії у світову економіку 10 7 

Діяльність аналогічних компаній за кордоном 8 5 

Наявність кризових явищ у галузі, де працює емітент, на світових ринках 9 6 

Стан світових компаній-лідерів відповідної галузі 8 6 

Зміни цін на продукцію/послуги компанії на світових ринках 10 7 

Міжнародні торгові обмеження на продукцію компанії 9 8 

Макрорівень 

Політичні 

Прихід до влади нової політичної сили 5 8 

Ймовірність ведення військових дій ззовні та у середині країни 10 10 

Політичні заяви та послання Президента країни та уряду 9 6 

Втручання держави у діяльність приватних компаній 9 9 

Членство в міжнародних організаціях 8 6 

Парламентські, президентські вибори 7 7 

Зміна геополітичного положення країни 9 6 

Економічні 

Динаміка ВВП 10 8 

Стан торгового балансу країни 10 7 

Стан державного бюджету 9 7 

Зміни у податковому законодавстві, податковий тягар 9 5 

Зовнішні інвестиції (зміни обсягу та структури) 10 8 

Внутрішні інвестиції (зміни обсягу та структури) 10 7 

Запаси природних ресурсів (стратегічна сировина - енергоресурси, паливо, метали) 8 7 

Зміни цін на стратегічну сировину 8 9 

Зміни в грошово-кредитній та валютно-курсовій політиці країни 8 10 

Рівень інфляції 10 7 

Законодавчі зміни щодо руху капіталів 10 8 

Рівень заборгованості країни (внутрішньої та зовнішньої) 9 7 

Підтримка приватного бізнесу на законодавчому рівні 9 6 

Правові 

Вплив контрольно-ревізійних та наглядових органів 7 8 

Державні гарантії бізнесу (вірогідність націоналізації, реприватизації компанії) 8 8 

Зміни прозорості законодавства 7 7 

Рівень бюрократизації 5 8 

Складність дозвільних процедур 6 9 

Дотримання законних прав та інтересів акціонерів, інвесторів 8 6 

Рівень корупції 5 9 

Інфраструктурні 

Достатня кількість депозитаріїв, зберігачів, реєстраторів, торгівців 6 8 

Рівень розвитку законодавства, що стосується фінансового ринку 10 7 

Прозорість ринку 9 6 

Забезпечення рівного доступу до інформації усіх учасників ринку 9 6 

Вплив діяльності фінансових регулюючих органів 8 7 

Соціокультурні та морально-етичні 

Зміни рівня доходів населення 6 8 

Релігійне виховання 4 2 

Зміна демографічної ситуації в країні 3 2 

Мезорівень 

Зміна конкурентних позицій компанії на ринку 10 9 

Зміни конкурентного середовища у галузі 9 7 



1 2 3 

Ризик появи у галузі нових потужних гравців 9 8 

Стабільність попиту на продукцію галузі 9 7 

Капіталоємність галузі та її потреби в інвестиціях 8 6 

Зміни у забезпеченні галузі ресурсами: виробничими, трудовими тощо 8 5 

Енергоємність та рівень залежності галузі від цін на енергоресурси 9 9 

Рівень рентабельності у галузі 8 7 

Динаміка потомої частки галузі у ВВП 7 5 

Потенціал розвитку галузі 7 6 

Підтримка галузі державою 

Мікрорівень 

Фінансово-економічний стан бізнесу 

7 9 

Зміна доходів компанії 10 9 

Зміна поточних та постійних витрат компанії 9 9 

Зміна обсягів інвестицій компанії у вдосконалення виробництва, людських ресурсів 

тощо 

9 7 

Зміна обсягів, структури та якості портфеля кредиторської та дебіторської 

заборгованості 

10 6 

Зміна податкового тягаря на компанію 10 8 

Зміна обсягів та структури грошового потоку компанії 

Виробничий потенціал 

9 8 

Наявність та термін дії ліцензій на основні види діяльності компанії 10 8 

Забезпечення ресурсами для основних видів діяльності 10 9 

Основні та допоміжні виробничі фонди (стан, потужність, рівень технічного 

вдосконалення) 

10 8 

Можливість розширення виробничої діяльності, оновлення фондів 

Конкурентне середовище 

9 7 

Зміна частки ринку, що займає компанія 10 10 

Конкурентні переваги компанії та перспективи розвитку 

Публічність компанії 

10 9 

Публікація періодичної фінансової звітності компанії 9 5 

Річний та повний доступ до інформації про компанію усіх акціонерів 8 4 

Згадування компанії, її намірів та результатів діяльності у ЗМІ 

Корпоративна структура 

8 6 

Основні акціонери компанії, їх частка в компанії 4 9 

Приналежність до ФПГ, холдингу, виробничого об’єднання 7 10 

Місце компанії у структурі холдингу, виробничого об’єднання, ФПГ 

Організаційна структура 

6 9 

Зміни в структурі управління 9 6 

Зміни в менеджменті компанії 8 5 

Рівень свободи в прийнятті рішень менеджменту від акціонерів компанії 7 4 

Публічність менеджменту компанії 8 4 

Зміна кількісного та якісного складу персоналу 

Характеристика відносин власності 

6 5 

Зміни в розподілі акціонерного капіталу 10 8 

Кількість акціонерів компанії 6 8 

Кількість власників більше 5% акцій компанії 7 7 

Наявність у компанії одного або кількох рівноцінних власників 8 9 

Приналежність акціонерів до однієї ФПГ, кількох ФПГ, конкуруючих ФПГ тощо 

Характеристика акцій/пакетів акцій 

7 9 

Розмір пакету акцій, що знаходиться у вільному обігу на ринку (free-fl oat) 10 8 

Розмір пакету акцій, що оцінюється 10 10 

Наявність в установчих документах компанії обмежень прав окремих груп акціонерів 10 9 

Дивідендна політика компанії 9 7 

** - експертна оцінка. Шкала від 1 (найслабший вплив) до 10 балів (найсильніший вплив). При розрахунку враховувався 

не тільки рівень впливу певного фактора на формування ринкових цін, а й його значимість як явища. Наприклад, рівень 

корупції має сильний вплив як на розвинені ринки, так і на ринок акцій України, але у більшості розвинених країн, на відміну 

від України, дане явище або відсутнє або майже відсутнє. Отже, незважаючи на однаковий рівень впливу корупції 

на формування ринкових цін, оцінка впливу для розвинених ринків та для України буде різнитися. 


реляції Пірсона). У нашому випадку (вибірка: 

2 ряди по 85 показників) коефіцієнт кореляції 

дорівнює 0,252 (після згладжування: 0,379). 

Отже, підсумовуючи проведене дослідження 

впливу різних чинників на формування 

ринкової ціни фінансового інструменту 

загалом та акцій зокрема, можна зазначити, 

що сукупний вплив чинників на ціноутворення 

на розвинених ринках та на українському 

фондовому ринку суттєво відрізняється. 

Для більшості фінансових інструментів, 

в тому числі й акцій, що торгуються на 

українському фондовому ринку, визначення 

справедливої вартості саме за поточним 

курсом, як це зазначається у пункті 1 “Ієрархії 

методів для визначення справедливої 

вартості” Стандарту 39, неможливо. 

Справа в тому, що лише окремі цінні 

папери українських емітентів є достатньо 

ліквідними, тобто за такими фінансовими інструментами 

щоденно укладається по кілька 

угод. Йдеться про “блакитні фішки” – найліквідніші 

акції на фондовому ринку України. Зокрема, 

до “блакитних фішок” належать цінні 

папери, які включено до розрахунку індексу 

акцій найбільшого в Україні організатора торгів 

цінними паперами – Фондової біржі ПФТС. 

До індексного кошика ПФТС станом на кінець 

лютого 2008 року належали цінні папери 20 

емітентів. Зокрема, це акції таких компаній, 

як Маріупольський металургійний комбінат 

ім. Ілліча (MMKI), “Західенерго” (ZAEN), 

“Дніпроенерго” (DNEN), “Укрнафта” (UNAF), 

“Центренерго” (CEEN), Нижньодніпровський 

трубопрокатний завод (NITR), “Укртелеком” 

(UTEL), Райффайзен Банк Аваль (BAVL), 

“Мотор Січ” (MSICH), “Азовсталь” (AZST), 

“Донбасенерго” (DOEN), Концерн “Стирол” 

(STIR), “Київенерго” (KIEN), “Луганськтепловоз” 

(LTPL), Полтавський ГЗК (PGOK), Маріупольський 

завод важкого машинобудування 

(MZVM), Сумське машинобудівне НВО 

ім. Фрунзе (SMASH), Єнакієвський металургійний 

завод (ENMZ), Укрсоцбанк (USCB), Авдіївський 

коксохімічний завод (AVDK). 

Проте навіть поточна ціна за “блакитними 

фішками” не завжди є їх справедливою 


вартістю. Оскільки, на відміну від розвинених 

ринків, вітчизняний фондовий ринок, як видно 

з даних табл. 1, має свої особливості. Зокрема, 

на ціноутворення на фондовому ринку 

України впливають не лише ринкові, а й 

неринкові фактори. Наприклад, основні гравці 

ринку з метою отримання спекулятивного 

прибутку штучно занижують або завищують 

ціну. Окрім того, постійний вплив має фактор 

витоку інсайдерської інформації тощо. 

Враховуючи усе вищезазначене, можна 

зробити висновок, що в українських реаліях 

визначити справедливу ціну акцій, відповідно 

до пунктів 1–3 “Ієрархії методів для визначення 

справедливої вартості” Стандарту 39, 

неможливо. Оскільки розвиток українського 

фондового ринку ще далекий до найвищих 

міжнародних стандартів. Тому ціноутворення 

на вітчизняному фондовому ринку не можна 

сприймати як справедливу оцінку для фінансових 

інструментів загалом та акцій зокрема. 

Відповідно до вищезазначеного, на 

нашу думку, для визначення справедливої 

вартості цінних паперів українських емітентів, 

які не проводили розміщення акцій та 

їх похідних інструментів (АДР, ГДР) на розвинених 

фондових ринках Європи та світу 2 , 

найприйнятнішим є пункт 4 “Ієрархії методів 

для визначення справедливої вартості” 

Стандарту 39, згідно з яким, справедлива 

вартість визначається з використанням техніки 

оцінювання. 

Зауважимо, що при визначенні справедливої 

вартості відповідно до пунктому 

4 зростає ймовірність помилки. Оскільки у 

цьому випадку потрібно враховувати можливу 

схильність до маніпуляцій через використання 

параметрів не об’єктивної оцінки 

для роздування вартості інструменту. Викривлені 

дані досить важко виявити як стороннім 

спостерігачам, так і аудиту через 

2 Мова йде про цінні папери українських компаній, які не 

проводили опосередковане розміщення акцій на зовнішніх 

ринках, зокрема на основному та альтернативному 

майданчику Лондонської фондової біржі, на Франкфуртській 

фондовій біржі, Варшавській фондовій біржі та інших 

через випуск депозитарних розписок та інших інструментів, 

що застосовуються для таких операцій. 


складності трансакцій та внаслідок неминучого 

суб’єктивізму у виборі та зважуванні 

параметрів оцінювання. Навіть за відсутності 

будь-якого наміру маніпулювати результатами, 

достовірність таких оцінок може бути 

під питанням. А тому використовувати такий 

метод потрібно дуже зважено й обережно. 

Існує три основних підходи до оцінки. 

Перший – оцінка дисконтованих грошових 

потоків (dіscounted cash fl ow – DCF). Цей 

метод співвідносить вартість активу з поточною 

вартістю очікуваних у майбутньому 

грошових потоків. 

Відповідно до другого підходу – “порівняльної 

оцінки” (або ж “співставних компаній”), 

вартість активу обчислюють, аналізуючи 

ціноутворення подібних активів, 

пов’язуючи його з певною змінною (наприклад, 

з доходами, грошовими потоками, балансовою 

вартістю або обсягом продажів). 

Третій підхід – оцінка умовних вимог – для 

виміру вартості активів, що мають характеристики 

опціону, припускає використання 

моделі ціноутворення опціонів. Деякі з таких 

активів можуть мати фінансову природу, 

вони знаходяться в обігу на ринку (наприклад, 

варранти), а інші – на ринку не торгуються 

й ґрунтуються на реальних активах 

(проекти, патенти, запаси нафти). Зазначимо, 

що результати оцінки можуть виявитися 

цілком протилежними, залежно від застосовуваного 

підходу. А тому, окрім детального 

аналізу кожного з вищезазначених підходів, 

ми спробуємо визначити, за яких умов який 

з методів є найприйнятнішим. 

Хоча дисконтування грошових потоків 

(DCF) – це лише один із трьох підходів до 

експертного визначення справедливої вартості, 

а на практиці більшість оцінок ґрунтується 

на “порівняльній оцінці”, такий підхід 

є основою для побудови всіх інших. В його 

основі лежить правило приведеної вартості 

(present value – PV), відповідно до якого вартість 

будь-якого активу відповідає приведеній 

вартості очікуваних грошових потоків, що 

приходяться на даний актив. 


Вартість = ∑ = t n C Ft 

PVcFt 

, (1) 

t 

t = 1 ( 1+ 

r) 

де PVcFt – дискретна вартість грошового потоку; 

n – термін існування активу; 

CFt – грошові потоки за період t; 

r – ставка дисконтування, яка відображає 

ризик очікуваних грошових потоків. 

Залежно від виду активу, грошовими потоками 

можуть бути: дивіденди – у випадку 

акцій, купони, відсотки і номінальна вартість – 

у випадку облігацій, а також грошові надходження 

після сплати податків – у випадку 

реальних проектів. Ставка дисконтування – 

це функція ризику очікуваних грошових потоків. 

При цьому вищі ставки приписуються 

ризикованішим активам, і навпаки. 

Якщо уявити певну шкалу ризику, то з одного 

її боку (на самому початку) можна розмістити 

вільну від ризику дефолту облігацію з нульовим 

купоном і гарантованими грошовими 

потоками в майбутньому. Дисконтування цих 

грошових надходжень за безризиковою ставкою 

покаже цінність облігації. На шкалі можна 

розмістити корпоративні облігації, для яких 

грошові потоки утворюються купонами і існує 

ризик відмови від платежів. Цінність таких облігацій 

можна визначити за допомогою дисконтування 

грошових потоків з використанням 

процентної ставки, яка відображає ризик відмови 

від платежів. Далі по шкалі ризику можна 

розташувати акції без фіксованого дивіденду 

(equіtіes), коли очікувані грошові потоки характеризуються 

високим ступенем невизначеності. 

Цінність у цьому випадку варто визначати 

на основі приведеної цінності очікуваних 

грошових потоків, дисконтованих за ставкою, 

яка відображає рівень даної невизначеності. 

Різновидів моделей DCF існує дуже 

багато, але всіх їх можна звести до трьох 

основних: оцінка власного капіталу, оцінка 

фірми та скоригована оцінка приведеної 

вартості (APV). Перший спосіб дозволяє оцінити 

власний капітал фірми. Другий полягає 

в оцінці фірми загалом, що охоплює, окрім 

власного капіталу, необхідність обліку інших 

вимогоутримувачів (власників облігацій, 


привілейованих акцій тощо). За допомогою 

третього способу вартість фірми визначається 

вроздріб – оцінка починається з основних 

операцій, а потім додається вплив на 

вартість оцінюваного активу боргів та інших 

вимог, що не відносяться до акцій. 

Розглянемо кожну з моделей детальніше. 

Оцінка власного капіталу відбувається 

шляхом дисконтування грошових потоків, 

які приходяться на власний капітал (тобто, 

сальдо грошових потоків після всіх витрат, 

реінвестування, виплат за податковими 

зобов’язаннями, а також платежів за відсотками 

та по основній сумі боргу). Ставка дисконтування 

відповідає вартості власного капіталу 

(cost of equity) – тобто нормі прибутковості, на 

яку розраховують пайовики власного капіталу 

фірми. Іншими словами, cost of equity вказує 

на мінімальний рівень доходності, який фірма 

має забезпечити своїм акціонерам (пайовикам). 

Цей показник відображає альтернативну 

вартість інвестицій, та, як правило, складається 

з дивідендів і приросту капіталу (наприклад, 

збільшення курсу акцій). 

Одним із різновидів оцінки власного капіталу 

є модель дисконтованих дивідендів. 

В такому випадку цінність власного капіталу 

визначається через приведену вартість очікуваних 

майбутніх дивідендів. 

( ) 

Вартість власного капіталу = ∑ , 

1 ( 1 ) 

= t n C F В К t 

t (2) 

t = + ke 

де n – термін існування активу; 

CF(ВК)t – очікувані грошові потоки, які 

приходяться на власний капітал за період t; 

ke – ставка дисконтування, яка відображає 

ризик очікуваних грошових потоків, в даному 

випадку – cost of equity. 

Вартість фірми визначається через дисконтування 

очікуваних грошових потоків фірми 

(тобто це сальдо грошових потоків після 

всіх операційних витрат, реінвестування й 

виплати податків, але до будь-яких виплат 

власникам зобов’язань та акцій). Ставка 

дисконтування відповідає середньозваженій 

вартості капіталу (вартості використовуваних 

фірмою компонентів фінансування, 


зважених пропорційно до їхньої ринкової 

вартості). 

Вартість фірми = ∑ = t n C F( 

Ф) 

t 

, (3) 

t 

( 1+ 

WACC) 


t = 1 

де n – термін існування активу; 

CF(Ф)t – грошові потоки, що створюються 

фірмою за період t; 

WACC – ставка дисконтування, а в даному 

випадку середньозважена вартість капіталу 

(weighted average cost of capital). 

Відповідно, WACC можна розрахувати 

за наступною формулою: 

E D 

WACC = ( ) × y + ( ) × b× 

( 1− 

X c) 

, (4) 

K K 

де K = E + D; 

Е – власний капітал компанії; 

y – очікувана дохідність власного капіталу; 

D – залучений капітал компанії; 

b – очікувана дохідність залученого капіталу; 

К – капітал компанії; 

Хс – ефективна ставка податку на прибуток 

для компанії. 

Скоригована оцінка приведеної вартості 

(adjusted present value – APV) визначається 

наступним чином: 

APV = вартість фірми з урахуванням лише 

власного капіталу + приведена вартість боргового 

капіталу + приведена вартість “виграшів” 

на податках + очікувана вартість банкрутства. 

На практиці такий підхід можна узагальнити, 

допускаючи дисконтування різних видів 

грошових потоків фірми за різними ставками, 

відповідно до рівня їх ризику. 

Зауважимо, що головна помилка, яка 

може виникати під час застосування вищезазначених 

методів – це використання невідповідних 

показників грошових потоків та 

ставок дисконтування. 

Зазначений підхід найлегше використовувати 

до активів, чиї грошові потоки в цей 

момент позитивні й можуть оцінюватися з 

високим ступенем надійності на довготривалий 

період часу, а також за умови відносно 

точної оцінки рівня ризику для визначення

ставки дисконтування. Але на практиці, не в 

ідеалізованих умовах, застосування методу 

DCF зіштовхується з певними ускладненнями 

та підлягає коригуванню. І, якщо врахувати 

більшість факторів впливу неможливо, 

то додатково використовують інші методи 

оцінки, а в певних випадках DCF взагалі не 

використовують. 

В такому разі, знову ж за певних умов, 

можна скористатися – “порівняльною оцінкою” 

(метод співставних компаній). Більшість 

оцінок у світовій практиці проводять саме з 

використанням цього методу. При порівняльній 

оцінці вартість активу можна визначити, 

відштовхуючись від ціноутворення на активи, 

що порівнюються, стандартизовані за допомогою 

певної загальної змінної, наприклад, 

прибутку (earnіngs), грошових потоків, балансової 

вартості, обсягів продажів тощо. 

Наприклад, часто для оцінки фірми використовується 

мультиплікатор “ціна/прибуток”, 

точніше, його середнє значення по 

галузі. При цьому припускається, що інші 

фірми галузі співставні з оцінюваною фірмою, 

а ринок у середньому вірно визначає 

вартість цих компаній. Окрім того, широко 

використовуються мультиплікатори “ціна/ 

обсяг продажів” та “ціна/балансова вартість” 

Хоча ці три показники застосовуються найчастіше, 

існують й інші мультиплікатори, 

які відіграють важливу роль в оцінці: “ціна/ 

грошові потоки”, “ціна/дивіденди”, “ринкова 

вартість/вартість заміщення” тощо. 

На відміну від DCF, що спрямована на 

пошук внутрішньої цінності, “порівняльна 

оцінка” здебільшого орієнтується на ринок. 

Інакше кажучи, ми припускаємо, що ринок коректно 

визначає ціни на акції в середньому, 

але робить помилки, формуючи ціни окремих 

акцій. Також припускається, що порівняння 

мультиплікаторів дозволить нам виявити ці 

помилки, і вони будуть згодом скориговані. 

Припущення про те, що ринок згодом 

виправить свої помилки, властиве як оцінці 

DCF, так і порівняльній оцінці. Проте не 

можна не погодитись з прихильниками методу 

“співставних компаній”, які стверджують, 


що помилки ціноутворення окремих цінних 

паперів в певному секторі помітніші й тому, 

цілком ймовірно, будуть скоректовані ринком 

швидше. 

Якщо говорити про різновиди порівняльних 

оцінок, то більшість з них ґрунтується на 

порівнянних змінних, але існують також оцінки, 

що базуються на фундаментальних змінних. 

Під час використання фундаментальних 

змінних, при оцінці застосовуються такі 

показники, як темпи зростання прибутку й 

грошових потоків, коефіцієнти окупності й 

ризик. Такий підхід до оцінки мультиплікаторів 

аналогічний застосуванню моделей DCF, 

вимагає тієї ж інформації й приводить до таких 

самих результатів. Його основна перевага 

полягає в тому, що він показує зв’язок між 

мультиплікаторами й характеристиками фірми, 

дозволяючи досліджувати зміну мультиплікаторів 

у міру зміни цих характеристик. 

Узагальненим підходом є використання 

порівняльних змінних, коли оцінка фірми порівнюється 

із ціноутворенням фірм-аналогів на 

ринку або, у деяких випадках, з оцінкою фірми 

в попередні періоди. Але потрібно зазначити, 

що пошук фірм-аналогів іноді може бути дуже 

нелегким завданням, в окремих випадках їх 

може просто не існувати, а тому доводиться 

зупиняти свій вибір на компаніях, які в певному 

плані відмінні від оцінюваної фірми. 

У більшості випадків ціна акції визначається 

згідно із порівнянням мультиплікаторів, 

які характеризують торговельну діяльність 

фірми, з аналогічними коефіцієнтами 

фірм-аналогів. Однак у деяких випадках, 

особливо стосовно зрілих фірм із тривалою 

історією, порівняння здійснюється на основі 

історичних даних. 

Існують перехресні порівняння та порівняння 

в часі. Коли порівнюється мультиплікатор 

“ціна/прибуток” оцінюваної фірми із 

середнім мультиплікатором по даній галузі, 

то здійснюється порівняльна оцінка й перехресне 

порівняння. Але залежно від вихідних 

передумов, які мали оцінювана фірма 

та співставні компанії, результати можуть 

суттєво різнитися. Тому фірми можна по- 


рівнювати лише за умови здійснення вірних 

припущень щодо фундаментальних змінних 

оцінюваної компанії та компаній-аналогів, а 

також правильного відбору останніх. 

Якщо ж йдеться про зрілу фірму із тривалою 

історією, то можна зрівняти мультиплікатор, 

з яким вона торгується на ринку у даний 

момент із мультиплікатором, з яким вона 

торгувалася в минулому. Але зауважимо: 

для того, щоб виконати подібне порівняння, 

необхідно припустити, що фундаментальні 

змінні фірми згодом не змінювалися. Наприклад, 

логічним буде поступове зниження 

темпів зростання із відповідним збільшенням 

фірми. Крім того, порівняння мультиплікаторів 

у часі може ускладнитися внаслідок 

зміни процентних ставок та ситуації на ринку 

загалом. 

Головна перевага мультиплікаторів – 

простота й легкість використання. Їх можна 

швидко застосовувати для оцінки фірм й 

активів. Особливо корисний цей метод тоді, 

коли на фінансових ринках торгуються акції 

відразу кількох (а ще краще – багатьох) 

фірм-аналогів, а ринки в основному коректно 

визначають ціни на такі фірми. Набагато 

важче застосовувати цей метод для оцінки 

одиничних фірм, які не мають аналогів на 

ринку, з невеликими доходами або збитковою 

діяльністю. 

Окрім того, потрібно брати до уваги той 

факт, що мультиплікаторами легко маніпулювати 

й зловживати, особливо коли використовуються 

порівняльні фірми. Зважаючи 

на те, що не існує двох фірм, які мали б цілком 

однакові показники зростання й ризику 

та усі інші характеристики, визначення фірманалогів 

набуває суб’єктивного характеру та 

багато в чому може обумовити майбутній 

результат. Тобто, упереджена оцінка може 

проявитися у підборі таких фірм-аналогів, 

порівняння з якими може призвести до вже 

очікуваного упередженого результату щодо 

цінності певної фірми. 

Водночас, упередженість може мати 

місце й при визначенні вартості фірми методом 

DCF, але, на відміну від методу спів- 


ставних компаній, у такому випадку припущення 

та показники, які враховуються при 

використанні цього методу, є відкритішими 

для аналізу. 

Інша проблема під час застосування 

мультиплікатора на основі порівняльних 

фірм полягає в тому, що тут має місце ризик 

“ринкової” помилки (переоцінки або недооцінки). 

Тобто, існує ймовірність того, що при 

оцінці фірм-аналогів ринком була допущена 

помилка, а враховуючи рівень розвитку 

вітчизняного ринку цінних паперів, вірогідність 

здійснення такої помилки зростає. На 

відміну від цього, оцінка DCF базується на 

показниках грошових потоків фірми й інших 

характеристиках, тому даний метод з меншою 

ймовірністю піддається впливу помилок 

з боку ринку при оцінці фірми. 

Третій підхід у визначенні вартості активу 

– так звана оцінка умовних вимог. Умовна 

вимога (contіngent claіm) або опціон – це 

угода, за якою власник опціону має право 

(але не зобов’язання) здійснити купівлю або 

продаж активу у майбутньому на раніше визначених 

умовах [15]. Тобто, опціон – це вимога, 

виплата за якою здійснюється лише за 

певних умов: якщо вартість базового активу 

(underlyіng asset) перевищує попередньо 

визначене значення колл-опціону (call optіon 

– опціону покупця); або ж, з іншого боку, вартість 

базового активу виявиться меншою, ніж 

попередньо визначене значення пут-опціону 

(put optіon – опціону продавця). 

Рис. 1 ілюструє виплати за опціонами 

продавця та покупця як функцію цінності 

базового активу. Вартість опціону можна оцінити 

як функцію таких змінних: приведена 

вартість, дисперсія вартості базового активу, 

ціна виконання опціону, час до закінчення 

терміну опціону, а також безризикова процентна 

ставка. 

Існує кілька безпосередніх прикладів 

цінних паперів, які є опціонами – це опціони 

LEAPS (довгострокові опціони на основі акцій, 

що знаходяться в обігу) [15]; умовні права 

на цінність (contіngent value rіghts), що забезпечують 

власникам активу захист від падіння 


цін на акції; варанти (довгострокові опціони 

покупця, що випускаються фірмами). 

На жаль, на вітчизняному фондовому 

ринку обіг похідних цінних паперів обмежено, 

а обіг деривативів, у яких базовим активом 

є фінансові інструменти, зокрема акції, 

взагалі відсутній. А тому, цей метод не є прийнятним 

для українського фондового ринку. 

Отже, жоден з методів оцінки справедливої 

вартості не може претендувати на бездоганність. 

Тому, на нашу думку, доцільною 

буде оцінка відразу двома методами – DCF 

та методу “співставних компаній”. Результати 

розрахунків за кожним з підходів варто 

порівняти між собою та обчислити середньозважене 

значення, яке у підсумку й покаже 

вартість активу, яка буде найбільш наближеною 

до справедливої. 

Підсумовуючи вищезазначене, приходимо 

до таких висновків і узагальнень. 

1. У світовій практиці, а точніше у Міжнародних 

стандартах фінансової звітності 

(Стандарт 32 (IAS 32) справедлива вартість 

визначається як сума, на яку може бути обміняний 

актив або пасив між незалежними, 

добре обізнаними та зацікавленими контрагентами. 

Водночас, Стандарт 39 (для фінансових 

інструментів) встановлює “Ієрархію 

методів для визначення справедливої вартості” 

у порядку зниження їхньої вагомості. 


Рис. 1. Діаграма виплат для опціонів покупця та продавця 

2. Враховуючи той факт, що, на відміну 

від розвинених ринків, на український ринок 

акцій потужний вплив здійснюють неринкові 

фактори, а також через низьку активність 

торгів на ринку, його низьку ліквідність, прийнятним 

для визначення справедливої вартості 

акцій українських емітентів є експертна 

оцінка. 

3. Дослідивши найпоширеніші методи 

оцінки акціонерного капіталу, ми дійшли висновку, 

що оптимальною буде оцінка відразу 

за двома напрямками – методом дисконтування 

грошових потоків (DCF) та методом “співставних 

компаній”. Результати розрахунків за 

кожним з підходів варто порівняти між собою 

та обчислити середньозважене значення, яке 

у підсумку й покаже вартість активу, найбільш 

наближену до справедливої. 


1. Закон України “Про цінні папери та фондовий 

ринок” від 23.02.2006 р., № 3480-ІV // www. 

rada.gov.ua – сайт Верховної Ради України. 

2. Положення (стандарт) бухгалтерського 

обліку 19 “Об’єднання підприємств”, затверджене 

Міністерством фінансів України вiд 7.07.1999 р., 

№ 163 // Офіційний вісник України. – 1999. – 13 

серпня. – № 30. 

3. Положення Європейського Парламенту 

та Ради “Про застосування міжнародних стан- 


дартів бухгалтерського обліку” № 1606/2002 від 

29 липня 2002 року. 

4. Ковалев В. В. Методы оценки инвестиционных 

проектов. – М.: Финансы и статистика, 

2001. 

5. Коллер Т., Коупленд Т., Муррин Дж. Стоимость 

компаний. – 3-е изд., испр. и доп. – М.: 

Олимп-Бизнес, 2008. 

6. Кравченко Ю. Я. Рынок ценных бумаг. – К.: 

ВИРА-Р, 2002. 

7. Кузнєцова Н. С., Назарчук І. Р. Ринок цінних 

паперів в Україні. – К.: Юрінком Інтер, 1998. 

8. Минасов О. Ю. Формирование рыночной 

стоимости акций российских предприятий. – 

М., 2002. – 196 с. 

9. Оскольський В. В. Ринок цінних паперів 

України: погляд через призму діяльності Української 

фондової біржі. – К.: УФБ, 2001. 


10. Петруня Ю. Є. Акціонерні товариства 

в Україні: проблеми емітентів та інвесторів. – 

Дніпропетровськ, 2000. 

11. Уильям Ф. Шарп, Гордон Дж. Александер, 

Джеффри В. Бейли: Инвестиции. – М.: 

“Инфра-М”, 2007. 

12. Шелудько В. М. Фінансовий ринок: Навч. 

посіб. – 2-е вид., випр. і доп. – К.: Знання-Прес, 

2003. 

13. Эшуорт Г., Джеймс П. Менеджмент, 

основанный на ценности. – М.: “Инфра-М”, 2006. 

14. Amis P., Rospars E. Prudential supervision 

and the evolution of accounting standards: the stakes 

for fi nancial stability // Banque de France, Financial 

Stability Review. – November 2005. – № 7. 

15. Aswath Damodaran Investment valuation: 

tools and techniques for determining the value of any 

asset. – Wiley. – 2002. 



НАПРЯМКИ УДОСКОНАЛЕННЯ 

МЕТОДИКИ ФАКТОРНОГО 

АНАЛІЗУ ЕФЕКТИВНОСТІ 

ВИКОРИСТАННЯ ОБОРОТНИХ 

АКТИВІВ 

Сергій РИЛЄЄВ 

Софія ЮРІЙ 

Розглянуто показники оцінки ефективності фінансово-господарської діяльності підприємства 

загалом, а також в розрізі використання ресурсів (авансованого капіталу) та понесення витрат. 

Запропоновано напрямки удосконалення методики факторного аналізу показників ефективності 

використання оборотних активів, а саме коефіцієнта оборотності оборотних активів. 

The indicators of appraisal of effi ciency of fi nancial economic activities at the enterprise as a whole 

was examined in the article. The analysis in terms of utilization of resources (advance of capital) and 

incurred expenses was also carried out. Some trends of improvement in techniques of factor analysis 

of indicators in current assets effective use, i.e. the ratio of current assets turn over were offered. 

Задоволення потреб ринку в промисловій 

продукції й отримання при цьому максимального 

прибутку – основне завдання діяльності 

підприємств усіх галузей національної економіки. 

Необхідною умовою вирішення зазначеного 

завдання є ефективне функціонування, 

тобто досягнення необхідного результату при 

мінімальних витратах. Все більшого значення 

набувають наукові розробки та впровадження 

новітніх технологій і видів продукції, передового 

досвіду управління, удосконалення 

організації праці та виробництва, створення 

ефективної системи постачання та реалізації 

продукції. Тому зростання прибутковості та 

ринкової вартості підприємства безпосередньо 

залежить від ефективності управління 

зазначеними процесами. 

Сьогодні одним із завдань, що спрямо- 

вані на підвищення ефективності функціонування 

підприємства та зміцнення його 

фінансового стану, є раціональне використання 

ресурсного потенціалу, у т. ч. оборотного 

капіталу. Інтереси підприємства вимагають 

повної відповідальності за результати 

своєї фінансово-господарської діяльності, 

оскільки фінансовий стан підприємства, 

особливо в розрізі платоспроможності та фінансової 

стійкості, безпосередньо залежить 

від оптимізації процесів формування та використання 

оборотного капіталу. 

Наукові дослідження в сфері оцінки економічної 

ефективності використання оборотних 

активів проводяться давно та відображені в 

монографіях багатьох зарубіжних вчених, таких 

як: І. Ансофф, Ю. Брігхем та Л. Гапенськи, 

Б. Коласс, Ю. Землякова. Серед вітчизняних 


економістів, які присвятили свої праці цьому питанню, 

відмітимо І. Бланка, В. Кігеля, А. Руденка, 

Л. Лахтіонову та ін. Однак, слід зазначити, 

що згадані дослідження стосуються переважно 

поглиблення і конкретизації глобальних підходів 

західних науковців та їх адаптації до умов 

економіки перехідного періоду, тому істотних 

методологічних змін в принципи оцінки економічної 


активів вони не внесли. Крім цього, невирішеною 

залишається проблема інтегрального 

факторного аналізу ефективності використання 

оборотних активів, яка постійно перебуває 

у центрі уваги вчених-економістів та керівниківпрактиків 

різних рівнів і рангів. 

Метою дослідження є удосконалення 

методики інтегрального фінансового аналізу 

показників ефективності використання оборотних 

активів. 

Основним завданням статті є розробка 

та обґрунтування пропозицій щодо удосконалення 

методики факторного аналізу показників 

ефективності використання ресурсного 

потенціалу з групи індикаторів ділової 

активності, а саме коефіцієнтів оборотності. 

Економічна ефективність – це результативність 

діяльності, що визначається в загальному 

співвідношенні результату (ефекту) 

і витрат, що його визначили [4, 146]. 

В табл. 1 наведено порядок формування 

показників ефективності фінансовогосподарської 

діяльності підприємства 

загалом, а також в розрізі використання ресурсного 

потенціалу (витрат) зокрема. 

Аналіз даних, які наведені в табл. 1, дозволяє 

створити наступну рівність: 


R a Rp 

= , (1) 

Oa 

Eз 

де R a – рентабельність ресурсів; 

R p – рентабельність витрат; 

O a – коефіцієнт оборотності ресурсів; 

E з – ефективність витрат за виручкою. 

На практиці в якості показників ефективності 

широко використовується показник рентабельності 

активів (ресурсів). З формули (1) 

можна вивести наступне співвідношення: 

Rp 

Ra = ⋅ Оа 

. (2) 

Eз 

Очевидно, що показники рентабельності 

витрат і ефективності витрат за виручкою тісно 

взаємопов’язані. Їх співвідношення може 

бути перетворено у вигляді коефіцієнта, що 

отримав назву рентабельності продажу чи 

рентабельності реалізації. Тоді формула (2) 

набуде наступного вигляду: 

Ra = Rn 

⋅ Oа , (3) 

де R п – рентабельність продажу. 

Це співвідношення відоме в світовій 

практиці як формула Дюпона і її можна використати 

для оцінки рентабельності оборотних 

активів підприємства: 

P 

R o k = ⋅100 

% , (4) 

O A 

де R o k – рентабельність оборотних активів, 

%; 

P – чистий прибуток, тис. грн.; 

O A – середня вартість оборотних активів, 

тис. грн. 

Якщо перетворити формулу (4), шляхом 

введення множника ЧВР/ЧВР, де ЧВР – чиста 

виручка від реалізації продукції, отримаємо 

наступне: 


Порядок формування показників ефективності фінансово-господарської діяльності підприємства 

Ресурси (витрати), 

що визначають економічний 

результат 

Економічний результат 

Виручка від реалізації Чистий прибуток 

Витрати Ефективність витрат за виручкою Рентабельність витрат 

Авансовані ресурси Оборотність ресурсів Рентабельність ресурсів 


P ЧВР 

R o k = ⋅ ⋅100 

% , (5) 

ЧВР О А 

P 

де ⋅100 

% 

ЧВР 

= R – рентабельність реалізації 

продукції, %; 

ЧВР 

= K – коефіцієнт оборотності обо- 

OА 

ротного капіталу, обороти. 

Таким чином отримаємо: 

RRok o k = R ⋅ K . (6) 

Формула (6) є частковим випадком формули 

(3) і відображає ефективність використання 

оборотних активів. Вона містить, з 

одного боку, економічну рентабельність обороту, 

яка забезпечується певною величиною 

оборотних активів, а з іншого – коефіцієнт 

оборотності, що відображає ефективність 

використання оборотних активів. 

Згідно з формулою (6), одним із основних 

факторів, що впливає на ефективність використання 

оборотних активів (рентабельність 

оборотних активів), є коефіцієнт оборотності 

оборотного капіталу, який є показником, що 

характеризує ділову активність підприємства. 

Відомо, що оборотні активи, відповідно 

до бухгалтерського балансу (форма № 1), 

складаються з низки елементів: матеріальні 

оборотні активи (запаси) та нематеріальні 

оборотні активи (дебіторська заборгованість, 

грошові кошти та поточні фінансові інвестиції). 

При цьому оборотність кожної із зазначених 

складових оборотного капіталу суттєво 

відрізняється. Крім цього, коефіцієнт оборотності 

запасів, за наявності рентабельності 

реалізації продукції, суттєво впливає на прибутковість 

діяльності підприємства. 

Ці факти вимагають побудови факторних 

моделей, в яких розглядається вплив 

коефіцієнтів оборотності різновидів оборотних 

активів на узагальнюючий коефіцієнт 

оборотності оборотних активів. При цьому 

зазначимо, що вітчизняні фінансисти й аналітики 

для коефіцієнтів оборотності різновидів 

оборотних активів використовують чисту 


виручку від реалізації продукції (ЧВР), а для 

коефіцієнта оборотності запасів – собівартість 

реалізованої продукції (СВ). 

Відповідно до формули (5) коефіцієнт 

оборотності оборотних активів можна показати 

у наступному вигляді: 

ЧВР ЧВР 

К = = 

, (7) 

OОА 

A НОА + МОА 

де НОА та МOА – середня вартість нематеріальних 

та матеріальних (запасів) активів 

відповідно, тис. грн. 

У фінансовому аналізі виокремлюють 

два часткових коефіцієнта оборотності нематеріальних 

та матеріальних оборотних 

активів: 

ЧВР 

Оноа = , (8) 

НОА 

де Оноа – коефіцієнт оборотності нематеріальних 

оборотних активів, обороти. 

С В 

Омоа = , (9) 

МОА 

де Омоа – коефіцієнт оборотності матеріальних 

оборотних активів, обороти. 

Згідно з даними публічної фінансової 

звітності, а саме Звіту про фінансові результати 

(форма № 2), чисту виручку від реалізації 

можна показати у наступному вигляді: 

ЧВР = С В + В П , (10) 

де ВП – валовий прибуток підприємства, 

тис. грн. 

Враховуючи структуру нематеріальних 

оборотних активів, із рівностей (7)–(10) 

одержуємо наступні формули: 

ЧВР 

Оноа 

= 

, (11) 

Дт 

+ Гк 

де Д т – середня дебіторська заборгованість, 

тис. грн.; 

Г к – середні залишки грошових коштів 

та поточних фінансових інвестицій, тис. грн. 


ЧВР 

О дт 

= , (12) 

Д т 

де Одт – коефіцієнт оборотності дебіторської 

заборгованості, обороти. 

ЧВР 

О г к = , (13) 

Г К 

де Огк – коефіцієнт оборотності грошових 

коштів та поточних фінансових інвестицій, 

обороти. 

Покажемо, що за допомогою рівностей 

(12), (13), (9) формула (7) трансформується 

у факторну модель для визначення впливу 

часткових коефіцієнтів оборотності окремих 

видів оборотних активів на загальний коефіцієнт 

оборотності таких активів. 

Для цього із (12) і (13) знаходимо: 


ЧВР 

Д т = , (14) 

Од 

т 

ЧВР 

Г К = . (15) 

О г к 

Із рівностей (14) і (15) маємо: 

ЧВР ЧВР 

Д т + Г К = + = 

Одт Огк 

1 1 Огк + Одт 

ЧВР⋅ 

( + ) = ЧВР ⋅ 

.(16) 

Одт Огк Одт⋅ 

Огк 

Підставимо праву частину формули (16) 

у рівність (11): 

1 Од 

т⋅О 

г к Од 

т⋅О 

г к 

Оноа = ЧВР⋅ 

⋅ = 

. 

ЧВР Од 

т + О г к О г к + Од 

т 

Із формули (18) знаходимо: 

(17) 

ЧВР 

НОА = . (18) 

Оноа 

Підставимо праву частину рівності (17) 

в (18): 

ЧВР ЧВР⋅ 

( Огк + Одт) 

НОА = = 

. (19) 

Оноа Огк ⋅ Одт 

Із рівності (9) одержуємо: 

С В 

МОА = . (20) 

Омоа 

Додаємо рівності (19), (20) й отримуємо: 

ЧВР⋅ 

( Огк + Одт) 

С В 

НОА + МОА = 

+ = 

Огк ⋅Одт 

Омоа 

ЧВР( 

Огк + Одт) 

⋅Омоа 

+ С В ⋅Огк 

⋅Одт 

.(21) 

Огк ⋅Одт 

⋅Омоа 

Підставимо рівність (21) в знаменник 

формули (7): 

ЧВР ⋅Огк 

⋅Одт 

⋅Омоа 

К = 

. 

ЧВР ( Огк + Одт) 

⋅Омоа 

+ С В ⋅Огк 

⋅Одт 

(22) 

Отже, рівність (7) за допомогою формул 

(9), (12), (13) була перетворена у вищезгадану 

багато-факторну модель. 

Таким чином, з використанням методу 

ланцюгових підстановок та рівності (22) можна 

визначити вплив часткових показників 

оборотності оборотних активів (коефіцієнтів 

оборотності: дебіторської заборгованості, 

запасів, грошових коштів та поточних фінансових 

інвестицій) на загальний коефіцієнт 

оборотності оборотних активів. 

Надалі покажемо, що з рівності (7) на 

основі формул (8), (9) можна вивести ще 

одну факторну модель. 

ЧВР 

НОА = ; (23) 

Оноа 

С В 

МОА = . (24) 

Омоа 

Додаємо рівності (23) і (24): 

ЧВР С В 

НОА + МОА = + = 

Оноа Омоа 

ЧВР ⋅Омоа 

+ С В ⋅Оноа 

. (25) 

Оноа⋅Омоа 

Підставимо праву частину (25) у знаменник 

формули (7): 

ЧВР⋅ 

Оноа 

⋅Омоа 

К = . (26) 

ЧВР⋅ 

Омоа 

+ С В⋅ 

Оноа 


При використанні одного з методів елімінування, 

а саме методу ланцюгових підстановок 

та рівності (26) можна визначити вплив 

зміни коефіцієнтів оборотності матеріальних 

та нематеріальних активів на коефіцієнт 

оборотності оборотних активів загалом. 

Побудовані багатофакторні моделі (22) 

та (26) дають можливість визначити ступінь 

впливу відповідних чинників на зміну показників 


активів, у нашому випадку – коефіцієнта 

оборотності оборотних активів, що дозволить 

покращити аналітичне забезпечення 

управління формуванням та використанням 

згаданого виду активів. 


1. Ансофф И. Новая корпоративная стратегия: 

Пер. с англ. / Общ. ред. Ю. Н. Каптуревского. 

– СПб.: Издательство “Питер”, 1999. – 416 с. 

2. Бланк И. А. Управление использованием капитала. 

– К.: Ника-Центр, Эльга, 2002. – 566 с. 

3. Бригхем Ю., Гапенски Л. Финансовый 

менеджмент: Пер. с англ. / Общ. ред. В. В. Ко- 


валева. – СПб.: Экономическая школа, 1997. – 

487 с. 

4. Загородній А. Г., Вознюк Г. Л., Смовженко Т. С. 

Фінансовий словник. – 4-те вид., випр. і доп. – 

К.: Т-во “Знання”, КОО, 2002. – 566 с. 

5. Земляков Ю. Д. Управленческий учет: 

теоретические и методологические аспекты 

планирования для эффективного управления 

предприятием: Монография. – М.: Финансы и 

кредит, 2004. – 167 с. 

6. Кігель В. Р. Методи і моделі прийняття рішень 

в ринковій економіці: Монографія. – К.: ЦУЛ, 

2003. – 200 с. 

7. Колаcс Б. Управление финансовой деятельностью 

предприятия. Проблемы, концепции, 

методы: Пер. с француз. / Общ. ред. Я. В. 

Воколова. – М.: Финансы, ЮНИТИ, 1997. – 576 с. 

8. Лахтіонова Л. А. Фінансовий аналіз об’єктів 

господарювання: Монографія. – К.: КНЕУ, 

2001. – 387 с. 

9. Руденко А. В. Управління потоками капіталів 

в сучасній бізнес-моделі функціонування 

транснаціональних корпорацій: Монографія. – 

К.: Кондор, 2004. – 480 с. 



ПРОБЛЕМИ СУТНОСТІ 

ТА СКЛАДУ ВИДАТКІВ 

МІСЦЕВИХ БЮДЖЕТІВ 

Василь ДЕМ’ЯНИШИН 

Аліна ТУЛЮЛЮК 

Розглянуто сутність видатків місцевих бюджетів, підходи до удосконалення їхньої 

класифікації. Проаналізовано динаміку й структуру видатків місцевих бюджетів України 

як об’єкта фінансового контролю. 

The essence of local budgets, ways of classifi cation’s perfection are considered. The 

tendencies and the structure of using local budgets in Ukraine as an object of fi nancial control 

are analysed. 

Одним із першочергових завдань сьогодні 

в Україні є досягнення високої ефективності 

використання коштів місцевих бюджетів 

на основі оптимізації їх витрачання 

за рахунок нових сучасних методів оцінки їх 

раціональності та впровадження індикаторів 

результативності. 

Питання, пов’язані з розробкою теоретичних 

і практичних засад фінансування видатків 

місцевих бюджетів, досліджуються у 

працях таких вчених, як О. Василик, М. Гапонюк, 

А. Єпіфанов, А. Загородній, О. Жадан, 

І. Іванова, О. Лихицький, О. Кириленко, 

І. Кравченко, М. Никонович, В. Опарін, О. Романенко, 

В. Федосов, С. Юрій та інші. 

Ознайомлення з теоретичними доробками 

вітчизняних економістів та практикою 

планування, фінансування й контролю за 

видатками місцевих бюджетів дає підстави 

стверджувати про наявність низки невирішених 

проблем, які обумовили вибір теми наукової 

розробки та її актуальність. 

Метою дослідження є оцінка теоретичних 

і практичних засад здійснення видатків 

місцевих бюджетів України та розробка 

практичних рекомендацій, орієнтованих на 

їх удосконалення. 

У фінансовій науці відсутні єдині підходи до 

трактування сутності видатків бюджету держави. 

Теоретична невизначеність є причиною наявності 

значної кількості недоліків, пов’язаних з 

організацією, якістю й ефективністю планування, 

фінансування та бюджетного контролю за 

видатками державного і місцевих бюджетів. 

У вітчизняній та зарубіжній економічній 

літературі загальноприйнятим є підхід до 


визначення сутності бюджетних видатків, 

що мають економічний зміст, зумовлений 

суспільним способом виробництва, природою 

та функціями держави, вони відіграють 

вирішальну роль у задоволенні потреб 

соціально-економічного розвитку країни [6, 

57]. Деякі економісти, зокрема, М. Артус та 

Н. Хижа вважають, що видатки бюджетів “… 

спрямовуються на задоволення найважливіших 

потреб суспільства у розвитку економіки 

і соціальної сфери... та характеризують 

рівень забезпечення потреб діяльності держави” 

[1, 85]. 

Деякі вчені підходять до сутності видатків, 

у т. ч. й видатків місцевих бюджетів, через 

законодавчо визначені норми і напрямки 

використання бюджетних коштів, обумовлені 

конституційними функціями держави, 

рівнем розвитку країни. [14, 11]. Так Ю. Пасічник 

вказує, що видатки місцевих бюджетів 

відображають ті ж соціально-економічні відносини, 

що й видатки державного бюджету, 

але на місцевому рівні з урахуванням регіональних 

особливостей та базуються на тих 

самих законодавчих актах, що й доходи місцевих 

бюджетів [9, 384]. 

О. Василик розуміє видатки місцевих 

бюджетів як такі, що “…безпосередньо 

пов’язані з інтересами широких верств населення 

й суттєво впливають на загальні 

соціальні процеси в державі й насамперед 

на рівень добробуту населення, освіченості, 

забезпеченості медичними послугами, а 

також послугами в галузі культури, спорту, 

соціальної захищеності на випадок непередбачуваних 

обставин [3, 179]. Такої ж думки 

дотримуються Г. Старостенко та Ю. Булгаков 

[12, 4]. 

У Бюджетному кодексі зазначено, що 

видатки бюджету – це кошти, що спрямовуються 

на здійснення програм і заходів, 

передбачених відповідним бюджетом, за винятком 

коштів на погашення основної суми 

боргу та повернення надміру сплачених 

до бюджету сум [2]. Зауважимо, що Кодекс 

трактує витрати бюджету як кошти бюджету, 

тобто акцентується увага на їхній формі. 


Тому вважаємо це визначення недосконалим, 

оскільки воно не розкриває сутності 

поняття видатків бюджету як об’єктивного 

економічного явища. 

Ототожнення термінів “видатки бюджетів” 

та “витрати бюджетів” має місце у 

Бюджетному кодексі України, а також розглядається 

Ю. Пасічником, як видатки бюджету, 

що відображають витрати держави 

на виконання її функцій. Такий підхід є суто 

прагматичним, оскільки витрати у такому 

випадку відображають лише економічні відносини, 

на основі яких здійснюються функції 

держави. Проте в економічній літературі 

витрати розглядаються як елемент собівартості 

продукції і послуг, а тому їх проведення 

виходить за межі бюджетних відносин. 

Розглядаючи сутність видатків та їхню 

роль у розподільчих процесах, ми погоджуємося 

з визначенням, запропонованим 

С. Юрієм: “Видатки бюджету уособлюють 

економічні відносини, які виникають у зв’язку 

з розподілом централізованого фонду грошових 

коштів держави і його використанням 

за цільовим призначенням” [15, 46]. 

Отже, бюджетні видатки – це завершальний 

етап перерозподільчих процесів, 

пов’язаний з розподілом і використанням 

централізованого фонду грошових коштів 

держави відповідно до її функцій. 

Узагальнюючи розмаїття наукових підходів 

і трактувань, ми вважаємо обґрунтованими 

твердження, висловлені А. Загороднім, 

Г. Вознюком, Т. Смовженко, які розглядають 

видатки бюджету як економічні стосунки, що 

виникають в результаті розподілу фонду грошових 

коштів держави та його використання 

за галузевим, територіальним чи цільовим 

призначенням [5]. Бюджетні видатки зумовлені 

суспільним способом виробництва, 

природою та функціями держави, тому містять 

певний економічний зміст. 

Отже, підсумовуючи вищезазначене, ми 

вважаємо, що видатки місцевих бюджетів – 

це економічні відносини, які пов’язані з розподілом 

і використанням коштів основного 

централізованого фонду держави, що пере- 


бувають у розпорядженні органів державної 

влади, державного управління та місцевого 

самоврядування. 

Видатки місцевих бюджетів відображають 

ті ж соціально-економічні відносини, 

що й видатки державного бюджету, але на 

місцевому рівні й з урахуванням регіональних 

особливостей, функцій і повноважень 

органів місцевого самоврядування. 

Формування бюджетних видатків розпочинається 

на етапі їхнього планування. За 

основу беруть прогнозоване й очікуване виконання 

бюджету за попередній період, звітні 

дані про виконання бюджету за видатками, 

що є в розпорядженні Міністерства фінансів 

України, фінансових органів, як правило, за 

півріччя, доповнюють оцінкою очікуваного 

виконання показників за видатками за період, 

що залишається до кінця року. Аналіз 

звітних показників й оцінка перспективи до 

кінця року дають змогу визначити очікуване 

виконання бюджету за видатками. З одержаної 

суми видатків виключаються ті, які не 

будуть проведені у плановому році. 

Регулювання бюджетних видатків виявляється 

насамперед у цільовому спрямуванні 

бюджетних коштів. Найважливішим 

принципом планування бюджетних видатків 

є дотримання пропозиції розподілу коштів 

з урахуванням реальної необхідності 

в них. Видатки бюджету на наступний рік 

плануються з урахуванням результатів використання 

бюджетних коштів за попередні 

періоди, коефіцієнтів зростання. Це дає 

змогу обґрунтувати доцільність збільшення 

бюджетних видатків і правильно спланувати 

їх на майбутнє. 

Варто зазначити, що чинне законодавство, 

яке регламентує бюджетні права 

територій, включаючи сферу управління 

видатками, залишається декларативним і 

практично не застосовується. Не визначено 

конкретні мінімальні розміри бюджетів органів 

місцевого самоврядування та реальні 

нормативи бюджетної забезпеченості, не 

розроблено параметри науково обґрунтованих 

показників, що ґарантували б само- 


стійність місцевих бюджетів, відсутня єдина 

методика формування місцевих бюджетів. 

Правового врегулювання потребують проблеми 

бюджетних прав територій на різних 

стадіях бюджетного процесу, розмежування 

повноважень місцевих представницьких і 

виконавчих органів влади у сфері реалізації 

їх бюджетних прав. 

На даному етапі розвитку бюджетної 

системи України стан законодавчого її забезпечення 

залишається незадовільним, бо 

знаходиться на стадії формування. Часто 

одні й ті ж питання дублюються в різних законодавчих 

документах, а трактування їхнє 

різне, іноді суперечливе. 

Зазначимо, що існує велика кількість 

видів видатків бюджетів, об’єднаних спільними 

критеріями та розрізнених за протилежними 

ознаками. У вітчизняній літературі 

існують різні тлумачення і підходи до таких 

ознак. Деякі вітчизняні економісти, зокрема 

О. Василик, О. Романенко, С. Юрій та інші, 

вважають, що якісна сторона видатків характеризує 

економічну природу і суспільне призначення 

кожного виду видатків, а кількісна 

визначає їхню величину. Однак потреби українського 

суспільства, що характеризуються 

якісною стороною, набагато перевищують 

її кількісну. 

В економічній літературі відсутня єдина 

класифікація видатків місцевих бюджетів. На 

нашу думку, вона може мати такий вигляд: 

1) за роллю у відтворюючому процесі: 

– видатки у сферу виробництва, 

– видатки у сферу надання послуг; 

2) за соціально-економічним змістом: 

– видатки на економічну діяльність, 

– видатки на соціальний захист, 

– видатки на соціально-культурне 

забезпечення, 

– видатки на управління; 

3) за функціональною класифікацією; 

4) за відомчою класифікацією; 

5) за предметною (економічною) класифікацією: 

– поточні видатки, 

– капітальні видатки; 


6) за програмно-цільовою класифікацією. 

За роллю у відтворюючому процесі держава 

розподіляє видатки на розвиток виробничої 

сфери та на розвиток сфери суспільних 

послуг, оскільки вона повинна вкладати 

кошти у розвиток тих галузей, які є базовою 

основою бюджету та витрати на які виправдовуються. 

Але держава й зобов’язана фінансувати 

свої функції у сфері суспільних 

послуг, таких як соціальний захист і соціальне 

забезпечення, охорона здоров’я, освіта, 

культура та інші. 

За соціально-економічним змістом видатки 

держави забезпечують бюджетними ресурсами 

всі необхідні напрямки суспільної діяльності: 

розвиток економіки, соціальний захист, 

функціонування соціально-культурної сфери, 

управління та інші пріоритетні галузі. 

Згідно з Бюджетним кодексом України 

за функціональною класифікацією видатки 

бюджетів поділяють на 10 груп, залежно від 

спрямованості бюджетної політики. 

Класифікація видатків бюджетів за відомчим 

призначенням здійснюється відповідно 

до відомчої класифікації, в якій кількість 

груп тотожна кількості головних розпорядників 

бюджетних коштів. 

За предметною класифікацією видатки 

бюджету поділяють на поточні, спрямовані 

на забезпечення простого відтворення діяльності 

підприємств, установ, організацій, 

та капітальні, що стосуються фінансування 

інвестиційної та інноваційної діяльності. 

За програмно-цільовою класифікацією 

видатки бюджетів поділяються за відповідними 

бюджетними програмами, що дає можливість 

посилити фінансовий контроль за 

цільовим використанням коштів бюджету. 

На нашу думку, використання нових видів 

класифікації видатків поєднує відомче, 

програмне фінансування та функціональну 

й економічну класифікації, що є позитивним 

явищем, однак потребує уніфікації з міжнародними 

стандартами. 

Видатки місцевих бюджетів плануються 

відповідно до бюджетної класифікації групу- 


вання видатків і доходів по галузях та видах 

витрат. Така класифікація має бути науково 

обґрунтованою, що є запорукою оптимального 

складання усіх бюджетів. 

Виконання видаткової частини бюджету 

пов’язане з використанням бюджетних 

коштів, що в економічній літературі називається 

бюджетним фінансуванням. Це питання 

завжди було в центрі уваги науковців 

і практиків, оскільки в процесі фінансування 

розкривається призначення бюджету, його 

спрямованість на виконання функцій держави, 

характеризується рівень корисності 

цих функцій для суспільства, стратегічний 

напрямок руху суспільства, його траєкторія 

та динаміка розвитку. Більшість із функцій, 

пов’язаних із економним і цільовим витрачанням 

бюджетних коштів, станом збереження 

державного і комунального майна, 

своєчасністю й повнотою реалізації заходів 

для відшкодування завданих державі збитків, 

усунення причин, що могли б призвести 

до фінансових втрат, покладено в основу побудови 

й функціонування системи бюджетного 

контролю. 

У процесі теоретичного й практичного 

аналізу ми пропонуємо використовувати 

термін “бюджетний контроль” замість “фінансовий 

контроль за виконанням бюджету”, 

тому що такий підхід є правомірний як 

з теоретичної, так і з практичної точки зору. 

Такі твердження базуються на вченні про 

державний бюджет як центральну ланку 

державних фінансів. Оскільки фінанси, як 

більш узагальнююча економічна категорія, 

виконують розподільчу і контрольну функції, 

а матеріальним вираженням контрольної 

функції є фінансовий контроль, то можна 

стверджувати, що бюджетний контроль є 

складовою фінансового контролю. 

На нашу думку, фінансовий контроль за 

використанням коштів місцевих бюджетів за 

формою залежно від часу охоплення діяльності 

об’єкта можна поділити на три етапи: 

– превентивний або попередній, який 

здійснюється на першій та другій стадіях 

бюджетного процесу, коли фінан- 


сові органи контролюють реальність, 

обґрунтованість і достатність бюджетних 

асигнувань, що пропонуються до 

затвердження в бюджеті; 

– оперативний або поточний, коли перевіряється 

законність і дотримання 

обсягів витрат на відповідні цілі (касове 

виконання бюджету); 

– ретроспективний або подальший, 

який здійснюється контрольноревізійним 

управлінням в області та 

відомчими контрольно-ревізійними 

підрозділами центральних і місцевих 

органів виконавчої влади. 

Сьогоднішня концепція реформування 

державного фінансового контролю передбачає 

поєднання таких його форм, як моніторинг, 

державний аудит та інспектування. 

Сучасна фінансова теорія і практика акцентують 

увагу на активізації такої форми, 

як державний аудит, оскільки вона поєднує 

у собі, з одного боку, попередній, поточний 

і подальший контроль, а з іншого – корисну 

аналітичну роботу, спрямовану на розробку 

шляхів удосконалення різних ділянок роботи, 

у т. ч. планування і фінансування видатків 

місцевих бюджетів. 

Для ґрунтовного дослідження проблем 

формування та фінансування видатків, 

взаємопов’язуючи основи теорії з практикою, 

проведемо аналіз динаміки та структури 

видатків місцевих бюджетів Автономної 

Республіки Крим, областей, міст Київ та Севастополь 

за час застосування нової класифікації 

видатків і положень чинного Бюджетного 

кодексу України. 

Оцінюючи рівень та динаміку видатків 

місцевих бюджетів за 2003–2006 роки відповідно 

до положень тимчасової класифікації, 

виокремимо 9 їхніх основних груп, зокрема 

видатки на: загальнодержавні функції, громадський 

порядок, безпеку та судову владу, 

економічну діяльність, охорону навколишнього 

природного середовища, житловокомунальне 

господарство, охорону здоров’я, 

духовний та фізичний розвиток, освіту, соціальний 

захист і соціальне забезпечення. 


Аналіз динаміки та структури видатків 

місцевих бюджетів за такою класифікацією 

відображений в табл. 1. Згідно із даними, що 

містяться в таблиці, можна стверджувати, що 

впродовж 2003–2006 років обсяг видатків місцевих 

бюджетів України зріс більше, ніж у 2 

рази. Так у 2003 році він становив 33770, 1 

млн. грн., а в 2007 році збільшився на 42049,2 

млн. грн. Така динаміка дає підстави вважати, 

що загальний обсяг видатків місцевих бюджетів 

України має чітко виражену тенденцію 

до зростання, що свідчить про збільшення 

фінансових можливостей держави й органів 

місцевого самоврядування. 

У складі видатків місцевих бюджетів відносно 

швидшими темпами зростають видатки, 

спрямовані на фінансування освіти (у 2003 

році їх обсяг становив 9242,0 млн. грн., а в 

2006 – 21663, 4 млн. грн.). Такі зміни мають 

позитивний характер, оскільки свідчать про 

зростання частки населення, зайнятого у сфері 

освіти, що в кінцевому результаті сприяє 

підвищенню рівня освіченості населення загалом. 

Однак зростання обсягів фінансування 

освіти не характеризує підвищення якості роботи 

освітніх установ, оскільки їхні потреби у 

коштах задовольняються не повною мірою. 

Аналогічні тенденції значного зростання 

обсягів видатків за аналізований період 

спостерігаються стосовно динаміки видатків 

на охорону здоров’я (8281,7 млн. грн.), 

житлово-комунальне господарство (6103,0 

млн. грн.), соціальний захист та соціальне 

забезпечення (5044,3 млн. грн.), економічну 

діяльність (3877,7 млн. грн.), на загальнодержавні 

функції (3571,4 млн. грн.). 

Майже в 2 рази збільшились видатки 

місцевих бюджетів України, спрямовані на 

духовний та фізичний розвиток (з 1407,4 

млн. грн. у 2003 році до 2938,8 млн. грн. у 

2006, тобто на 1531,4 млн. грн.) та на охорону 

навколишнього природного середовища 

(з 194,9 млн. грн. у 2003 році до 329,7 млн. 

грн. у 2006, або на 134,8 млн.) 

Поряд з цим обсяги коштів місцевих 

бюджетів для забезпечення громадського 

порядку, безпеки та судової влади за дослі- 


№ 

з/п 

1 

2 

3 

4 

5 

6 

7 

8 

Загальнодержавні функції 

- у млн. грн. 

- у % 

джуваний період зменшились на 15,0 млн. 

грн., що вказує на скорочення фінансування 

цієї сфери і на зменшення зайнятих у ній 

працівників. 


Групи видатків 2003 2004 2005 2006 

Громадський порядок, безпека та 

судова влада 


- у % 

Економічна діяльність 


- у % 

Охорона навколишнього природного 

середовища 


- у % 

Житлово-комунальне господарство 


- у % 

Охорона здоров’я 


- у % 

Духовний та фізичний розвиток 


- у % 

Освіта 


- у % 

Соціальний захист та соціальне 

забезпечення 

9 


- у % 

Разом видатків 


- у % 

Міжбюджетні трансферти 

10 - у млн. грн. 

- у % 

Всього видатків 


- у % 

2155,4 

6,4 

138,6 

0,4 

3028,9 

9,0 

194,9 

0,6 

1740,5 

5,2 

7356,4 

21,8 

1407,4 

4,2 

9242,0 

27,4 

6137,6 

18,2 

31401,9 

93,0 

2368,5 

7,0 

33770,1 

100 

2659,1 

6,6 

147,7 

0,4 

4439,2 

11,0 

287,5 

0,7 

2558,8 

6,3 

8711,6 

21,6 

1689,2 

4,2 

11133,7 

27,6 

7176,9 

17,8 

38803,5 

96,1 

1593,2 

3,9 

40396,7 

100 

3501,2 

6,5 

5726,8 

7,6 

Відхилення 

у 2006 р. 

порівняно з 

2003 р. 

+3571,4 

+1,2 

Проаналізуємо динаміку та структуру 

видатків за економічною класифікацією для 

оцінки рівня витрачання коштів на поточні цілі, 

капітальні та нерозподілені видатки (табл. 2). 


84,7 

0,2 

5021,9 

9,4 

271,4 

0,5 

3804,1 

7,1 

11968,4 

22,4 

2176,1 

4,1 

16869,4 

31,5 

8377,5 

15,7 

52074,7 

97,3 

1463,2 

2,7 

53537,9 

100 

123,6 

0,2 

6906,6 

9,1 

329,7 

0,4 

7843,5 

10,3 

15638,1 

20,6 

2938,8 

3,9 

21663,4 

28,6 

11181,9 

14,7 

72364,2 

95,4 

1575,7 

2,1 

75819,3 

100 


Динаміка обсягів та структури видатків місцевих бюджетів України за 2003-2006 рр.* 

(млн. грн.) 

*Складено за даними Державного казначейства України. 

-15,0 

-0,2 

+3877,7 

+0,1 

+134,8 

-0,2 

+6103,0 

+5,1 

+8281,7 

-1,2 

+1531,4 

-0,3 

+12421,4 

+1,2 

+5044,3 

-3,5 

+40962,3 

+2,4 

-792,8 

-4,9 

+42049,2 

х

№ 

п/п 

Результати ознайомлення з матеріалами, 

відображеними в табл. 2, дають підставу 

стверджувати, що поточні, капітальні та нерозподілені 

видатки протягом досліджуваного 

періоду характеризуються позитивною 

динамікою. Видатки з урахуванням кредитування 

у 2001 році становили лише 24822,1 

млн. грн., а в 2007 збільшились на 66231,3 

млн. грн. і становили 911053,4 млн. грн. 

Найбільшу частку у складі видатків 

займають поточні видатки, які протягом 

2001–2007 років зросли з 21595,2 млн. грн. 

до 73064,8 млн. грн. у 2007 році У структурі 

поточних видатків найбільшу частку займали 

видатки на товари і послуги, обсяг яких 

збільшився на 37905,2 млн. грн. 

Субсидії та поточні трансферти займали 

у складі поточних видатків майже вдвічі 

меншу частку (8186,2 млн. грн. у 2001 році, 

та 21755,7 млн. грн. у 2007 році), а їхній загальний 

приріст у 2001–2007 роках становив 


Групи видатків 2001 2002 2003 2004 2005 2006 2007 

Видатки з урахуванням 

кредитування 


- у % 

1 

2 

Динаміка обсягів та структури видатків місцевих бюджетів України за економічною 

класифікацією за 2001–2007 рр.* 

Поточні видатки 


- у % 

Капітальні 

видатки 


- у % 

Нерозподілені 

видатки 

3 


- у % 

Кредитування з вирахуванням 

погашення 


- у % 

24822,1 

100 

21595,2 

87,0 

3261,9 

13,1 

19,3 

0,1 

-34,2 

-0,1 

27729,0 

100 

25011,6 

90,2 

2772,9 

10,0 

-0,4 

0,0 

-49,9 

-0,2 

33770,1 

100 

28755,7 

85,2 

5014,9 

14,8 

- 

0,0 

-0,5 

0,0 

* Складено за даними Державного казначейства України. 

40396,7 

100 

32779,5 

81,1 

7577,1 

18,7 

53537,9 

100 

45235,6 

84,5 

8311,5 

15,5 

74360,7 

100 

55815,4 

75,1 

14219,1 

19,,1 

91053,4 

100 

73064,8 

80,2 

22498,1 

24,7 

Відхилення 

у 2007 р. 

порів няно 

з 2001 р. 

+66231,3 

Х 

+51469,6 

-6,8 

+19236,2 

+11,6 

19236,2 млн. грн. Варто зазначити, що виплати 

процентів за зобов’язаннями здійснювалися 

лише в 2001–2005 роках і займали 

незначну питому вагу. 

Капітальні видатки за досліджуваний період 

зростали значно швидшими темпами, тобто 

у 6,9 рази проти поточних видатків, які збільшились 

у 3,4 рази. Проте в структурі загального 

обсягу видатків місцевих бюджетів України у 

2007 році капітальні видатки становили лише 

24,7%, а поточні – 80,2%. Серед капітальних 

видатків найбільше коштів було спрямовано на 

придбання основного капіталу (4768,2 млн. грн. 

у 2005), а найменше – на створення державних 

запасів і резервів (0,1 млн. грн. у 2005). 

Рівень використання бюджетних коштів 

характеризується також динамікою дебіторської 

та кредиторської заборгованостей, які 

негативно характеризують результати фінансової 

діяльності органів місцевого самоврядування. 


- 

- 

40,1 

0,1 

- 

- 

-9,2 

-0,02 

4326,2 

5,8 

- 

- 

5490,5 

6,0 

- 

- 

+5471,2 

+5,9 

- 

- 

Таблиця 2

На основі даних табл. 3 і 4 проаналізуємо 

динаміку дебіторської та кредиторської 

заборгованостей місцевих бюджетів України. 

Як свідчать результати аналізу, загальний 

обсяг дебіторської заборгованості видатків 

місцевих бюджетів є приблизно в 5 

разів меншим, ніж кредиторської. Так дебіторська 

заборгованість місцевих бюджетів 

у 2001 році становила 399,5 млн. грн., а в 

2007 збільшилась на 268,2 млн. грн. і досягла 

рівня 667,7 млн. грн. Найбільший рівень 

зростання дебіторської заборгованості 

місцевих бюджетів характерний для таких 

№ 

з/п 


груп видатків: придбання основного капіталу 

(51,4 млн. грн.), капітальні трансферти (35,4 

млн. грн.). 

Кредиторська заборгованість місцевих 

бюджетів збільшувалась значно швидшими 

темпами, ніж дебіторська. У 2001 році вона 

становила лише 1558,8 млн. грн., а в 2007 

– 3051,9 млн. грн. Серед її основних складових 

– заборгованість по видатках на товари 

та послуги, яка зменшилась на 634,7 млн. 

грн. та у 2007 році становила 289,9 млн. грн. 

Найбільше зростання кредиторської заборгованості 

спостерігаємо по субсидіях і поточних 

трансфертах (1799,2 млн. грн.) 


Динаміка дебіторської заборгованості місцевих бюджетів України за 2002–2006 рр. 

(млн. грн.) 

Всього 


- у % 

1 

2 

Групи видатків 

Доходи 


- у % 

Видатки 


- у % 

З них: 

Видатки на товари та послуги 


- у % 

Субсидії і поточні трансферти 


- у % 

Придбання основного капіталу 


- у % 

Капітальні трансферти 


- у % 




- у % 

Інша заборгованість 


- у % 

Дебіторська заборгованість Відхилення 

у 2006 р. 

2002 2003 2005 2006 порівняно 

з 2002 р. 

417,1 

100 

17,6 

4,2 

399,5 

95,8 

182,8 

43,8 

63,7 

15,3 

142,6 

34,2 

5,4 

1,3 

- 

- 

4,9 

1,2 

314,3 

100 

20,5 

6,5 

293,9 

93,5 

132,5 

42,2 

71,2 

22,6 

80,5 

25,6 

9,6 

3,0 

- 

- 

0,1 

0,0 

590,6 

100 

701,5 

100 

+284,4 

Х 


28,3 

4,8 

562,3 

95,2 

114,5 

19,4 

72,8 

12,3 

121,2 

20,5 

32,9 

5,6 

220,8 

37,4 

- 

- 

33,8 

4,8 

667,7 

95,2 

86,3 

12,3 

75,8 

10,8 

194,0 

27,7 

40,8 

5,8 

270,8 

38,6 

- 

- 

+16,2 

+0,6 

+268,2 

-0,6 

-96,5 

-31,5 

+12,1 

-4,5 

+51,4 

-6,5 

+35,4 

+4,5 

+270,8 

+38,6 

-4,9 

-1,2

№ 

з/п 

Всього 


- у % 

1 

Доходи 


- у % 

Групи видатків 

Видатки 


2 

- у % 

З них: 

Видатки на товари та послуги 


- у % 

Субсидії і поточні трансферти 


- у % 

Придбання основного капіталу 


- у % 

Капітальні трансферти 


- у 




- у % 

Інша заборгованість 


- у % 

Отже, видатки місцевих бюджетів у 

розрізі усіх їхніх видів в абсолютних сумах 

мають чітку тенденцію до зростання, що пояснюється 

зростанням рівня оплати праці 

та інфляції. Лише видатки, пов’язані з виконанням 

загальнодержавних функцій, з року 

в рік поступово зменшуються. Всі показники 

видатків на соціально-культурну сферу, соціальний 

захист та житлово-комунальне господарство 

свідчать про виражену соціальну 

спрямованість, що характеризується позитивно. 

Проте загалом реальна бюджетна забезпеченість 

соціальної спрямованості, не 

набагато покращилася. Видатки місцевих 


Кредиторська заборгованість Відхилення 

у 2006 р. 

2002 2003 2005 2006 порівняно 

з 2002 р. 

1569,6 

100 

10,8 

0,7 

1558,8 

99,3 

924,6 

58,9 

485,2 

31,0 

134,9 

8,6 

5,6 

0,4 

- 

- 

8,5 

1,2 

1792,7 

100 

1115,8 

100 

3072,7 

100 

+1503,1 

Х 

бюджетів на послуги, пов’язані з економічною 

діяльністю, хоча незначно, зате помітно 

зростають, а їхня частка в структурі видатків 

або зменшується, або не змінюється, що 

може негативно відобразитись на результатах 

соціально-економічного розвитку наступних 

періодів та зумовити зменшення показників 

зростання ВВП. 

У результаті проведеного дослідження 

можна зробити такі висновки й узагальнення. 

Видатки місцевих бюджетів – це сукупність 

економічних відносин з приводу розподілу 

й використання коштів основного 

централізованого фонду держави за функ- 


7,8 

0,4 

1784,8 

99,6 

789,5 

44,0 

852,9 

47,7 

117,1 

6,5 

25,4 

1,4 

- 

- 

0,02 

0,0 

15,3 

1,4 

1100,5 

98,6 

489,4 

43,9 

236,8 

21,2 

126,7 

11,3 

43,4 

3,9 

204,3 

18,3 

- 

- 

20,8 

0,7 

3051,9 

99,3 

289,9 

9,5 

2284,4 

74,3 

181,5 

5,9 

54,2 

1,7 

241,9 

7,9 

- 

- 

+10,0 

+0,0 

+1493,1 

+0,0 

-634,7 

-49,4 

+1799,2 

+43,3 

+46,6 

-2,7 

+48,6 

+1,3 

+241,9 

+7,9 

-8,5 

-1,2 


Динаміка кредиторської заборгованості місцевих бюджетів України за 2002–2006 рр. 

(млн. грн.)

ціональним, цільовим, галузевим і територіальним 

спрямуванням відповідно до функцій 

і повноважень органів місцевого самоврядування. 

Класифікацію видатків місцевих бюджетів 

доцільно здійснювати за такими ознаками: 

роллю у відтворювальних процесах, 

соціально-економічним призначенням, 

функціональним призначенням, відомчим 

призначенням, програмним призначенням, 

цільовим призначенням та формами фінансування. 

Згідно із результатами проведеного аналізу 

динаміки обсягів та структури видатків 

місцевих бюджетів необхідно зазначити, що 

спостерігається чітка тенденція до соціальної 

спрямованості бюджетів, зниження частки 

видатків на правоохоронну діяльність та 

забезпечення безпеки держави, а також до 

стабілізації видатків на економічну діяльність, 

хоча їхні невеликі обсяги й частка у видатковій 

частині може негативно відобразитися у 

майбутньому на темпах зростання основних 

соціально-економічних показників. 

Про неефективне використання бюджетних 

коштів свідчить стабільна тенденція 

зростання залишків дебіторської і кредиторської 

заборгованості. Вважаємо за доцільне 

запровадити відповідні заходи, спрямованих 

на попередження цих заборгованостей, 

їхнього негативного впливу на результати 

виконання місцевих бюджетів. 

На нашу думку, важливою передумовою 

підвищення ефективності фінансового 

контролю за видатковою частиною місцевих 

бюджетів є оптимізація структури видатків 

за функціональною й економічною класифікаціями, 

які дали б можливість забезпечити 

якісне виконання органами місцевого самоврядування 

своїх функцій. 


1. Артус М. М. Бюджетна система України: 

Навч. посіб. / М. М. Артус., Н. М. Хижа. – К.: Видво 

Європ. ун-ту, 2005. – 220 с. 


2. Бюджетний кодекс України. Затверджений 

ВРУ 21 червня 2001 р. № 2542 – ІІІ. – К., 2001. 

3. Василик О. Д. Бюджетна система України: 

Підручник / О. Д. Василик, К. В. Павлюк. – К.: 

Центр навчальної літератури, 2004. – 544 с. – 

С. 179. 

4. Гапонюк М. А. Місцеві фінанси: Навчальнометодичний 

посібник для самостійного вивчення 

дисципліни / М. А. Гапонюк, В. П. Яцюта. – К., 

2002. – С. 46. 

5. Загородній А. П., Вознюк Г. Л., Смовженко 

Т. С. Фінансовий словник. – 2-ге вид., випр. та 

доп. – Львів: Видавництво “Центр Європи”, 1997. – 

576 с. 

6. Єпіфанов А. О., Сало І. В., Д’яконова І. І. 

Бюджет і фінансова політика України. – К.: Наукова 

думка, 1997. – 302 с. 

7. Кириленко О. П. Місцеві фінанси: Навчальний 

посібник. – Тернопіль: Астон, 2004. – 192 с. 

– С. 50. 

8. Опарін В. М. Фінанси (загальна теорія): 

Навч. посібник. – 2-ге вид., доп. і перероб. – К.: 

КНЕУ, 2001. – 240 с. 

9. Пасічник Ю. В. Бюджетна система України 

та зарубіжних країн: Навч. посібник. – К.: 

Знання-Прес, 2002. – 495 с. 

10. Пасічник Ю. В. Бюджетний потенціал 

економічного зростання в Україні: Монографія. – 

Донецьк: ТОВ “Юго-Восток, ЛТД”, 2005. – 642 с. 

11. Романенко О. Р. Фінанси: Підручник. – К.: 

Центр навчальної літератури, 2006. – 312 с. – 

С. 164. 

12. Старостенко Г. Г., Булгаков Ю. В. Бюджетна 

система: Навч. посібник. – К.: Центр навчальної 

літератури, 2006. – 240 с. 

13. Федосов В. Фінансова реструктуризація 

в Україні: проблеми і напрями: Монографія. – К.: 

КНЕУ, 2002. – 387 с. 

14. Фінанси: Навч. посібник / В. С. Загорський, 

О. Д. Вовчак, І. Г. Благун, І. Р. Чуй. – К.: 

Знання, 2006. – 247 с. 

15. Юрій С. І., Стоян В. І., Даневич О. С. Казначейська 

система: Підручник. – 2-ге вид., змін. 

і доп. – Тернопіль: Карт- Бланш, 2006. – 818 с. – 

С. 46. 



ОЦІНКА ЕФЕКТИВНОСТІ 

БЮДЖЕТНОЇ ПІДТРИМКИ 

СІЛЬСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА 

УКРАЇНИ 

Інна КОМАРОВА 

Класифіковано та охарактеризовано показники оцінки виконання бюджетних програм. 

Виявлено доцільність використання окремих показників для оцінки ефективності 

бюджетної підтримки сільського господарства в Україні. Запропоновано авторські показники 

оцінки продовольчої безпеки та експортного потенціалу країни: коефіцієнт внутрішньої 

забезпеченості та коефіцієнт експортної конкурентоспроможності. 

Indicators of an estimation of execution of budgetary programs are classifi ed and characterized. 

The expediency of use of these indicators for an estimation of effi ciency of budgetary support of 

agriculture in Ukraine is revealed. The author has offered indicators of an estimation of suffi ciency 

of the foodstuffs and an export potential of the country: Provide Domestic Coeffi cient and 

Competitiveness Export Coeffi cient. 

В умовах необхідності запровадження в 

Україні, у зв’язку зі вступом до СОТ, міжнародних 

правил державної підтримки аграрного 

сектора, неабиякого значення набуває 

дослідження проблем ефективного використання 

бюджетних коштів. Показники, що 

застосовуються у світовій практиці, використовуються 

переважно для проведення міжнародних 

порівнянь, а також для кількісної 

оцінки заходів, які здійснює держава з метою 

регулювання аграрного сектора. Проте 

ці показники не відображають повною мірою 

ступінь досягнення цілей і завдань аграрної 

політики. Метою аграрної політики країни 

не може бути встановлення певного рівня 

цін і доходів. Її треба здійснювати для досягнення 

продовольчої безпеки та певних 

умов розвитку аграрного сектора країни. 

Саме тому показники оцінки ефективності 

бюджетної підтримки сільського господар- 

ства мають враховувати ступінь досягнення 

результативності при здійсненні відповідних 

бюджетних програм. 

У працях зарубіжних вчених широко досліджено 

проблеми розробки і застосування 

результативних показників оцінки бюджетних 

програм. Вітчизняні науковці розкриттю 

цієї проблеми присвятили набагато менше 

публікацій. Найбільший внесок здійснили 

О. Василик, І. Микитюк, В. Опарін, К. Павлюк, 

С. Юрій, В. Федосов. Разом з тим, питання 

розробки та застосування на практиці показників 

оцінки ефективності бюджетної підтримки 

аграрного сектора залишаються недостатньо 

розкритими. 

Тому, основна мета статті полягає у систематизації 

існуючих показників оцінки виконання 

бюджетних програм, виявленні доцільності 

використання окремих показників 

для оцінки ефективності бюджетної підтрим- 


ки аграрного сектора, а також формуванні 

пропозицій стосовно впровадження нових 

показників для оцінки ефективності аграрної 

політики країни. 

У працях М. Дем’яненка [1, 236–241] 

та В. Онегіної [6, 260–265] наголошується, 

що для оцінки впливу державного регулювання 

на аграрний сектор в Україні варто 

використовувати не лише показники, що використовуються 

у світовій практиці, а також 

загальноприйняті показники оцінки виконання 

бюджетних програм, які вважаються показниками 

результату. Їх можна поділити на 

дві групи (рис. 1). 

1. Показники витрат. Визначають обсяги 

та структуру матеріальних, трудових, 

фінансових ресурсів, що забезпечують виконання 

бюджетної програми. До них належать 

коефіцієнти індивідуальних витрат 

ресурсів, внутрішніх витрат ресурсів. 

2. Показники результативності. 

2.1. Показники продукту. Використовуються 

для оцінки обсягу виробленої продукції, 

наданих послуг в результаті виконання 

програми. До них можна віднести показники 

продовольчої безпеки: достатності, доступності, 

стабільності продуктів харчування. 

2.2. Показники економічності та ефективності. 

Економія визначається як однаковий 

вихід продукту за найменших витрат. 

Відносним показником економії є показник 

економічності як відношення передбаченої 

програмою вартості факторів чи ресурсів 


до її фактичної величини. Ефективність відображає 

співвідношення між отриманими 

результатами від виконання бюджетної програми 

та витратами ресурсів (фактичними 

витратами), які зумовили виконання цього 

результату. До показників ефективності належать 

темпи зростання сільськогосподарського 

виробництва, показники використання 

факторів виробництва, врожайність 

сільськогосподарських культур, продуктивність 

тварин. Економічну ефективність бюджетних 

програм визначають за формулами, 

поданими в табл. 1. 

Показники, наведені у табл. 1, призначені 

для розрахунку ефективності бюджетних 

програм у випадках, коли можна визначити 

конкретні фінансові результати від їх застосування. 

Однак значна кількість бюджетних 

програм, що повинні сприяти розвитку 

аграрного сектора, має соціальне значення. 

Серед них, зокрема, програми, спрямовані 

на покращення рівня освіти та медичного 

обслуговування жителів села. 

Для оцінки ефективності запровадження 

цих програм пропонуємо використовувати 

наступні показники. 

1) Показник витрат на одиницю результату: 

Ві 

Вор і = 

Е 

де і – індекс програми, i = ; 

1, 

n 

Рис. 1. Класифікація показників виконання бюджетних програм 


і 

,

Вор і – показник витрат бюджетних коштів 

на одиницю результату від впровадженої 

програми; 

В і – загальний обсяг витрат на виконання 

і-ої програми; 

Е i – ефект від впровадження і-ої програми. 

Ефект від впровадження програми вимірюється 

конкретним результатом. Наприклад, 

ефектом цільової програми надання 

житла працівникам медицини та освіти у 

сільській місцевості буде кількість молодих 


Показники оцінки економічної ефективності бюджетних програм 

Показник Формула Умовні позначення 

Економічна 

ефективність цільової 

бюджетної програми 

(характеризує рівень 

рентабельності за 

програмою) 


ефективність 

використання 

бюджетних коштів 

(через відношення 

валової продукції) 


ефективність 

використання 

бюджетних коштів 

(через зіставлення 

отриманого прибутку) 

Показник приросту 

продуктивності 

Д і − В і 

Ееф = 

В і 

В п : Ф1 

Ебф = 

В с : Ф 

П1 

: Ф1 

Ебф = 

П : Ф 

ППбф = У У ) К 

0 

0 

0 

( 1 − 0 

Коефіцієнт бюджетного Ф б 

К = 

фінансування програми Ф т 


дохідності 


прибутковості 

ПДбф = Д Д ) К 

( 1 − 0 

ППрбф = П П ) К 

( 1 − 0 

спеціалістів, які після закінчення вузу прибули 

на роботу у сільську місцевість. Запропонований 

показник дозволить розрахувати 

державні витрати на поселення у сільській 

місцевості одного спеціаліста. 

2) Показник ефективності витрат: 

і Е в і = , 

Е фі 

де Ев і – показник ефективності витрат 

бюджетних коштів на виконання і-ої програми; 


В 


Ееф – економічна ефективність цільової 

програми; 

Ді – доходи від реалізації програми; 

Ві – витрати на реалізацію цільової програми. 

Ебф – ефективність бюджетного фінансування; 

Вп – оціночна вартість за порівняльними цінами 

отриманої за програмою продукції; 

Ф 1 – фізичний програмний обсяг виробництва 

(площа посіву, поголів’я худоби); 

Вс – оціночна вартість програмної продукції за 

порівняльними цінами (за попередні три роки); 

Ф 0 – фізичний обсяг виробництва програмної 

продукції (середній за попередні три роки). 

П 1 – прибуток, визначений за показниками 

цільової програми; 

П 0 – прибуток програмних видів продукції 

(середній за три попередніх роки). 

ППбф – приріст продуктивності за рахунок 

бюджетного фінансування; 

(У 1 -У 0 ) – приріст продуктивності за рахунок 

реалізації цільової програми; 

К – коеф-т бюджетного фінансування програми. 

Фб – бюджетне фінансування на придбання 

ресурсів програми; 

Фт – повне технологічне забезпечення програми 

відповідними ресурсами з усіх джерел. 

(Д – Д ) – приріст валового доходу при реалізації 

1 0 

програми. 

(П – П ) – приріст прибутку при реалізації 

1 0 

програми.

В і – загальний обсяг витрат на виконання 


Еф i – ефективність від впровадження 

і-ої програми. 

Прикладами показників ефективності 

впровадження бюджетних соціальних програм 

у сільській місцевості є рівень успішності 

учнів шкіл; питома вага випускників 

сільських шкіл, що вступили до вищих навчальних 

закладів; кількість лікарів на одного 

сільського жителя; кількість населених 

пунктів, у яких є школи, дитячі садки, 

фельдшерсько-акушерські пункти. 

3) Показник економічної ефективності 

програми: 

Е еф 

і 


ΔВ 

о р 

= 

ΔЕ 

ф 

де Ееф і – показник економічної ефективності 


ΔВор і – приріст витрат на одиницю результату 

виконання і-ої програми; 

ΔЕф i – приріст ефективності від впровадження 

і-ої програми. 

Прикладами приросту ефективності від 

впровадження програми є зниження захворюваності 

та смертності, покращення рівня 

успішності школярів, збільшення кількості 

вчителів та лікарів (загальної або в розрахунку 

на одну особу чи одного учня). 

Запропоновані показники мають розраховуватись 

не лише на державному рівні. За 

їх допомогою можна провести порівняльний 

аналіз ефективності впровадження програм 

у різних регіонах. Також виправданим є використання 

цих показників у період впровадження 

програм у якості експерименту в деяких 

регіонах з метою визначення подальшої 

необхідності їх поширення на всю Україну. 

Показники економічної ефективності 

бюджетних програм мають перевагу у тому 

випадку, якщо постає необхідність оцінити 

конкретні економічні результати їх впровадження. 

Така оцінка дозволяє виявити 

ефективність проведення конкретних заходів, 

спрямованих на підтримку сільського 

господарства. Однак розрахунок зазначе- 

і 

і 

, 

них показників за сучасних умов здійснення 

бюджетної підтримки аграрного сектора 

значно ускладнений нестачею статистичної 

інформації. Визначити дохід чи прибуток від 

впровадження більшості програм на сьогодні 

неможливо, так само, як і коефіцієнт їх 

фінансування. Для того, щоб мати можливість 

розрахувати ці показники, необхідна 

розробка конкретних бюджетних програм, 

в яких треба вказувати загальні витрати та 

джерела фінансування програми, а також 

конкретні очікувані результати. Суттєвим недоліком 

зазначених показників є складність 

їх використання для оцінки впливу державного 

регулювання аграрного сектора на досягнення 

основних цілей аграрної політики: 

досягнення продовольчої безпеки та конкурентоспроможність 

вітчизняної сільськогосподарської 

продукції на світових ринках. 

2.3. Показники якості та конкурентоспроможності. 

Якість визначають як сукупність 

властивостей продукції (товарів, 

послуг), які зумовили її здатність задовольняти 

певні потреби. Для оцінки державної 

підтримки сільського господарства варто 

використовувати показник продовольчої 

безпеки – показник якості сільськогосподарської 

продукції. Розрахунок показників якості 

є найскладнішим з усіх показників результативності, 

однак дуже важливим, оскільки 

дає змогу оцінити кінцеву мету більшості 

запроваджених бюджетних програм. Вплив 

державного регулювання на конкурентоспроможність 

аграрного сектора можна визначити, 

розрахувавши забезпеченість власних 

потреб країни у продовольстві, темпи 

зростання експорту сільськогосподарської 

продукції; частку експорту сільськогосподарської 

продукції у внутрішньому виробництві, 

у світовому експорті (табл. 2). 

Дані, отримані в таблиці, дозволяють 

стверджувати, що конкурентоспроможною 

на світових ринках є українська продукція 

рослинництва. За період 1996–2006 років 

значно зросла частка експорту пшениці та 

фуражного зерна у внутрішньому виробництві, 

суттєво зросла питома вага України у 


Продукція 

* Розраховано за даними ОЕСР [11], 

**2016 рік – прогноз 

світовому експорті зазначеної продукції. Негативну 

динаміку мають показники експорту 

олійних культур, однак це є позитивним 

фактом, оскільки значно зросли показники 

динаміки експорту рослинної олії: у 2006 

році 78% виробленої олії експортовано, 

частка України у світовому експорті становить 

2,88%. Позитивною динамікою конкурентоспроможності 

серед усіх видів м’яса 

характеризується лише м’ясо птиці, однак 

досягнутий рівень є дуже низьким і дозволяє 

стверджувати про наявність значного резерву 

зростання. Те ж стосується експортного 

потенціалу масла, твердих сирів та молока. 

Розрахунок коефіцієнтів кореляції між показниками 

конкурентоспроможності аграрного 

сектора та показниками підтримки (PSE%, 

CSE%, NPCp, NPCc) показує, що державна 

підтримка у 1996–2006 роках не впливала 

на конкурентоспроможність аграрного сектора, 

оскільки коефіцієнти кореляції не перевищують 

0,34. 

Прогнозні показники 2016 року, розраховані 

з використанням прогнозів ОЕСР є, на 

нашу думку, занадто низькими. Попри те, що 

передбачається зростання частки України у 

світовому експорті практично всіх видів продукції 

(окрім м’яса), воно прогнозується не в 


Показники конкурентоспроможності аграрного сектора України * 

Частка експорту 

у виробництві 

сільськогосподарської 

продукції України, % 

Частка України у 

світовому виробництві 


продукції, % 


Частка України у 

світовому експорті 


продукції, % 

1996 2006 2016** 1996 2006 2016** 1996 2006 2016** 

Пшениця 6,84 22,15 38,13 3,25 2,33 2,59 1,23 2,87 5,26 

Фуражне зерно 5,06 31,21 39,81 1,14 2,07 1,95 0,54 5,66 7,43 

Олійні культури 49,75 17,32 16,42 1,16 2,12 2,28 2,70 1,44 1,51 

Рослинна олія 49,59 78,26 76,39 0,66 1,62 1,70 0,81 2,88 2,89 

Яловичина і телятина 21,25 0,45 0,45 1,85 0,76 0,93 3,42 0,03 0,03 

Свинина 2,24 0,74 0,74 1,02 0,63 0,35 0,62 0,09 0,05 

М’ясо птиці 0,44 2,60 2,60 0,37 0,70 0,80 0,02 0,19 0,20 

Масло 19,99 17,14 30,70 1,49 1,21 1,22 1,21 2,21 5,17 

Тверді сири 9,09 21,93 24,89 0,42 1,22 1,41 0,49 3,37 4,04 

Молоко сухе 24,63 52,73 47,72 4,89 2,19 1,89 2,95 3,01 2,27 

результаті відповідного збільшення виробництва, 

а як наслідок зменшення внутрішніх 

потреб країни. За прогнозами, чисельність 

населення України має зменшитись з 46,17 

млн. осіб 2006 року (0,71% населення світу) 

до 41,89 млн. осіб 2016 року (0,58%). Наслідком 

цього має стати скорочення внутрішнього 

споживання пшениці на 9,24% 

(світове споживання має зрости на 8,46%), 

свинини – на 32,67% (світове споживання 

має зрости на 20,72%). Разом з тим, на 

сьогодні споживання українцями більшості 

продуктів харчування є нижчим від мінімальних 

та раціональних норм. Незважаючи на 

суттєве уповільнення збільшення ВВП (за 

прогнозами зростання ВВП України у 2016 

році становитиме 1,34% – один із найнижчих 

показників у світі), прогнозується покращення 

життєвого рівня українців, що сприятиме 

зростанню споживання олійних культур на 

32,25% (світове зростання – 22,53%), рослинної 

олії – на 34,24% (31,2%), яловичини 

і телятини – на 34,02% (16,85%), м’яса птиці 

– на 39,07% (31,82%), масла – на 5,81% 

(27,73%), твердих сирів – на 26,91% (13,8%). 

Тобто збільшення споживання зазначених 

продуктів в Україні передбачається швидшими 

темпами, ніж у світі. 


Прогнозні показники виробництва, споживання 

та експорту сільськогосподарської 

продукції мають враховуватись під час розробки 

аграрної політики країни. Корисними 

світові дані можуть бути також при наданні 

сільськогосподарським виробникам консультаційних 

послуг. Зокрема, враховуючи найоптимістичніші 

прогнози у зростанні експортного 

потенціалу пшениці, фуражного зерна, 

масла та твердих сирів, необхідно мати на 

увазі, що у 2016 році найбільшими імпортерами, 

за прогнозами, будуть: 

– пшениці: Єгипет (6,87% світового імпорту), 

Бразилія (5,9%), Індія (4,49%), 

Індонезія (4,14%), Японія (4,12%); 

– фуражного зерна: Японія (16,31%), 

Республіка Корея (8,26%), Мексика 

(6,8%), Саудівська Аравія (6,33%), 

Китай (6,03%), Єгипет (4,33%), Канада 

(3,88%); 

– масла: Російська Федерація (20,4%), 

Алжир (9,92%), Республіка Корея 

(5,4%), США (4,22%); 

– твердих сирів: Російська Федерація 

(18%), Японія (13,83%), США 

(13,35%), Мексика (7,61%). 

Забезпечення виробників-експортерів 

інформацією стосовно прогнозів на світових 

ринках сільськогосподарської продукції дозволить 

їм вчасно зорієнтуватись у необхідності 

укріплення торгівельних зв’язків з існуючими 

покупцями (у випадку, якщо прогнозується 

позитивна динаміка імпорту відповідної продукції 

країною-імпортером), чи пошуку нових 

покупців (якщо передбачається зменшення 

обсягів імпорту). Це дозволить повніше використати 

експортний потенціал як окремих 

виробників-експортерів, так і країни загалом. 

Крім того, необхідно врахувати той факт, що 

прогнозні показники виробництва пшениці та 

фуражного зерна ОЕСР розрахувала з використанням 

низьких показників урожайності: 

пшениці – 30,7 центнерів з гектара, фуражних 

зернових – 27,1 центнерів з гектара, що 

нижче, ніж прогнозні показники урожайності 

у світі. Враховуючи те, що у 1990 році урожайність 

пшениці становила 40,2 центнерів з 


гектара, а ячменю – 37,2 центнерів з гектара, 

вважаємо, що існує значний потенціал виробництва 

й експорту пшениці та фуражного зерна. 

На нашу думку, при розробці напрямків 

державного регулювання аграрного сектора 

необхідно запровадити заходи, спрямовані 

саме на зростання врожайності зернових, а 

також на збільшення виробництва молока як 

сировини для конкурентоспроможних масла 

та твердих сирів. 

Оцінити забезпечення внутрішніх потреб 

країни продуктами харчування та експортну 

конкурентоспроможність сільськогосподарської 

продукції можна з урахуванням 

світових порівнянь. Оцінювати ступінь забезпечення 

внутрішніх потреб країни у продовольстві 

пропонуємо шляхом розрахунку 

коефіцієнтів внутрішньої забезпеченості для 

окремих видів продукції (PDC i ) та загального 

по країні (PDC): 

SWP 

PDC = , 

i 

i 

SWCi 

де і – індекс виду продукції; 

PDC i (Provide Domestic Coeffi cient) – коефіцієнт 

внутрішньої забезпеченості і-го виду 


SWР і (Share of World Production) – частка 

країни у світовому виробництві і-го виду 

сільськогосподарської продукції; 

SWС i (Share of World Consumer) – частка 

країни у світовому споживанні і-го виду сільськогосподарської 

продукції. 

Оскільки: 

C 

Pi 

i W 

Pi 

SWP = ; 

C 

Ci 

i W 

Ci 

SWC = , 

C де P – виробництво країною і-го виду сіль- 

i 

ськогосподарської продукції; 

W P – світовий обсяг виробництва і-го 

i 

виду сільськогосподарської продукції; 

C С – споживання країною і-го виду сіль- 

i 

ськогосподарської продукції; 


W С – світовий обсяг споживання і-го 

i 

виду сільськогосподарської продукції. 

Маємо: 

Звідси: 

P 

C 

P Pi 

C 

PDC i= 

= W 

C Pi 

C 

C 

PDC 

C 

i 

W 

i 

C 

i 

W 

i 

n 

c w 

∑ Pi 

Ci 

i= 

1 = . 

n w c 

∑ P 

i= 

i C 

1 i 


W 

i 

C 

i 

У випадку, якщо розраховані PDC i та 

PDC є більшими, ніж 1, внутрішні потреби 

країни у сільгосппродукції задовольняються 

власним виробництвом, і навпаки. 

Для оцінки конкурентоспроможності сільськогосподарської 

продукції в динаміці пропонуємо 

розраховувати коефіцієнти експортної 

конкурентоспроможності для окремих видів 

продукції (CEC i ) та загальний по країні (CEC): 

SWE 

i 

CEC i= 

, 

SWPi 

де CEC i (Competitiveness Export Coeffi cient) – 

коефіцієнт експортної конкурентоспроможності 

і-го виду; 

SWE i (Share of World Export ) – частка 

країни у світовому експорті і-го виду сільськогосподарської 


SWP i (Share of World Production) – частка 

країни у світовому виробництві і-го виду 

сільськогосподарської продукції, 

Оскільки: 

C 

Ei 

i W 

Ei 

SWE = ; 

C 

Pi 

i W 

Pi 

SWP = , 

C де E – експорт країною і-го виду сільсько- 

i 

господарської продукції; 

. 

W E – світовий обсяг експорту і-го виду 

i 

сільськогосподарської продукції; 

C P – виробництво країною і-го виду сіль- 

i 

ськогосподарської продукції. 

W P – світовий обсяг виробництва і-го 

i 

виду сільськогосподарської продукції. 

Маємо: 

Звідси: 

C W 

i Pi 

W C 

i Pi 


C 

i 

W 

i 

C 

i 

W 

i 

E 

E E 

CEC i= 

= 

P E 

P 

∑ 

∑ 

C W 

Ei 

Pi 

= W C 

Ei 

Pi 

CEC . 

Якщо розраховані CEC i та CEC більше, 

ніж 1, то обсяги виробництва перевищують 

внутрішні потреби і дозволяють країні експортувати 

сільськогосподарську продукцію. 

Запропоновані коефіцієнти варто досліджувати 

в динаміці та у порівнянні один з 

одним (табл. 3). 

Розрахунки, наведені в табл. 3, дозволяють 

стверджувати наступне. Загальні 

показники внутрішньої забезпеченості й 

експортної конкурентоспроможності в Україні 

за представлені роки мають позитивну 

динаміку, при цьому експортна конкурентоспроможність 

сільгосппродукції перевищує 

внутрішню забезпеченість. 

Коефіцієнти, розраховані за окремими 

продуктами, доводять позитивні зміни в 

динаміці стосовно продукції рослинництва, 

м’яса птиці, масла, твердих сирів. Негативна 

динаміка виробництва, споживання та експорту 

м’яса всіх видів підтверджується негативними 

показниками динаміки внутрішньої 

забезпеченості, що впливає на експортну 

конкурентоспроможність. За наявності позитивної 

динаміки внутрішньої забезпеченості 

м’ясом птиці, показник є меншим, ніж 1, що 

говорить про недостатню забезпеченість 

.

країни цим видом продукції, як і іншими видами 

м’яса. 

На рис. 2 показано порівняння динаміки 

загальних показників внутрішньої забезпеченості 

й експортної конкурентоспроможності 

сільськогосподарської продукції. 

Аналіз даних свідчить про те, що за період 

1996–2006 років показник внутрішньої 

забезпеченості характеризується позитивнішою 

динамікою: він є стабільнішим. Забезпечити 

внутрішні потреби країни у сільгосппродукції 

не вдалося лише у трьох роках 

(1996, 1999, 2002). 

Показник експортної конкурентоспроможності 

за представлений період зазнавав 

значних коливань. Країні не вдалося використати 

експортний потенціал у 1996, 1997, 

1999, 2000, 2003 роках. Звертає на себе увагу 

той факт, що частка країни у світовому експорті 

у 2002 році втричі перевищувала частку 

країни у світовому виробництві, разом з 

тим саме цього року не вдалося забезпечити 

внутрішні потреби країни у сільгосппродукції 

(нагадаємо, саме у 2002 внутрішні ціни були 

значно нижчими за світові, що поряд з неефективністю 

їх державного регулювання й 

спричинило таку ситуацію). Вважаємо, що 

державне регулювання аграрного сектора 


Показник 

1996 2006 2016** 1996 2006 2016** 

Пшениця 1,12 1,21 1,61 0,38 1,23 2,03 

Фуражне зерно 0,87 1,51 1,63 0,47 2,73 3,81 

Олійні культури 1,94 1,21 1,20 2,33 0,68 0,66 

Рослинна олія 1,56 2,62 2,69 1,23 1,78 1,70 

Яловичина і телятина 1,31 0,90 0,96 1,85 0,04 0,03 

Свинина 1,00 0,93 0,92 0,61 0,14 0,14 

М’ясо птиці 0,73 0,87 0,92 0,05 0,27 0,25 

Масло 0,81 1,20 1,46 0,81 1,83 4,24 

Тверді сири 1,00 1,23 1,27 1,17 2,76 2,87 

Молоко сухе 2,91 1,50 1,89 0,60 1,37 1,20 

PDC 0,99 1,39 1,74 - - - 

CEC - - - 0,47 1,96 2,69 

* Розраховано за даними ОЕСР [11], 

** 2016 рік – прогноз 

Коефіцієнти внутрішньої забезпеченості (PDC) 

та експортної конкурентоспроможності (CEC) для України * 

PDC i 

має спрямовуватись в тому числі і на уникнення 

подібних ситуацій, оскільки покращувати 

експортну конкурентоспроможність за 

рахунок внутрішнього споживання неприпустимо. 

Розрахунок прогнозного показника 

експортної конкурентоспроможності за 

допомогою побудови рівняння регресії 

(y=0,8409×Ln(x)+0,134; R 2 =0,4642) дозволив 

отримати результат, що збігається з розрахунком 

на основі прогнозів ОЕСР – 2,6941. 

Натомість розрахунок прогнозного показника 

внутрішньої забезпеченості за допомогою побудови 

рівняння регресії (y=0,0548x+0,8986; 

R 2 =0,5743) виявився оптимістичнішим, ніж 

з використанням даних ОЕСР – 2,05 проти 

1,74, що дозволяє стверджувати про наявність 

потенціалу у покращенні показників 

внутрішньої забезпеченості сільськогосподарською 

продукцією в Україні. 

Отже, вважаємо, що показники результативності 

мають використовуватись для 

оцінки конкретних програм з чітко визначеною 

метою. Якщо показники, що використовуються 

у світовій практиці, дають можливість 

оцінити обсяги підтримки виробників, 

споживачів та аграрного сектора загалом у 

міжнародних порівняннях, то запропоновані 


CEC i 

Таблиця 3

3,5 

3 

2,5 

2 

1,5 

1 

0,5 

0 

показники результативності PDC та CEC дозволяють 

дослідити в динаміці досягнення 

двох основних цілей аграрної політики: забезпечення 

продовольчої безпеки та конкурентоспроможності 

вітчизняної сільгосппродукції 

на світових ринках. 


1. Бюджетна політика у контексті стратегії 

соціально-економічного розвит-ку України: У 

6 т. / Редкол.: М. Я. Азаров (голова) та ін. – К.: 

НДФІ, 2004. – Т.4: Програмно-цільовий метод у 

бюджетному процесі / М. Я. Азаров, Ф. О. Ярошенко, 

О. І. Амоша (кер. авт. кол.) та ін. – 2004. – 

368 с. 

2. Бюджетна система: Навчально-методичний 

посібник. – 2-ге вид., перероб. і доп. – К.: 

КНЕУ, 2002. – 336 c. 

3. Бюджетний менеджмент: Підручник. – К.: 

КНЕУ, 2004. – 864 c. 


CEC PDC 

1996 1997 1998 1999 2000 2001 2002 2003 2004 2005 2006 2016 

Рис. 2. Динаміка загальних показників внутрішньої забезпеченості та експортної 

конкурентоспроможності сільськогосподарської продукції в Україні 

4. Василик О. Д., Павлюк К. В. Бюджетна 

система України: Підручник. – К.: Центр навчальної 

літератури, 2004. 

5. Микитюк І. С. Сутність оцінки ефективності 

державного бюджету // Актуальні проблеми 

економіки. – 2006. – № 4 (58). – С. 52–57. 

6. Онегіна В. М. Державне регулювання цін 

і доходів сільськогосподарських товаровиробників: 

Монографія. – К.: ННЦ ІАЕ, 2007. – 590 с. 

7. Павлюк К. В. Оцінка виконання бюджетних 

програм: результативні показники // Фінанси 

України. – 2005. – № 2. – С. 70–77. 

8. Павлюк К. В. Фінансові ресурси держави: 

Монографія. – К.: НІОС, 1998. 

9. Пасічник Ю. В. Бюджетна система України: 

Навчальний посібник. – К.: Знання, 2006. – 607 с. 

10. Юрій С. І., Бескид Й. М. Бюджетна система 

України: Навч. посібник. – К.: НІОС, 2000. – 400 с. 

11. http://www.oecd.org – сайт Організації 

економічної співпраці та розвитку 



РОЗРАХУНОК 

ІНТЕГРАЛЬНОГО ІНДЕКСУ 

ІННОВАЦІЙНОГО РОЗВИТКУ 

ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ 

Артем ВДОВИЧЕНКО 

Проаналізовано методику розрахунку узагальненого індексу інноваційного розвитку 

(SІІ), запропоновано результати власних розрахунків згаданого показника для України, а 

також значення індексу для країн-лідерів інноваційного розвитку та країн-сусідів України, 

що нещодавно ввійшли до складу ЄС. Наведено результати досліджень закордонних вчених, 

які свідчать про неефективність української економіки. Обґрунтовано висновок, що 

індекс інноваційного розвитку далеко не завжди означає високу ефективність економіки, а 

часто може свідчити лише про значний інноваційний потенціал або про неефективність 

використання факторів виробництва. 

The method of Summary Іnnovatіon Іndex estimation is analysed. Own calculations results of 

given index for Ukraine are proposed, also are proposed the values of the index for leader countries 

of innovative development and for neighbor countries that have entered into EU recently. The 

results of foreign scientist’s researches are cited that witness ineffi ciency of Ukrainian economy. 

The conclusion that Summary Іnnovatіon Іndex not always to represent high economic effi ciency 

and often means signifi cant innovative potential or total factors ineffi ciency is proved. 

Науково-технічний прогрес, як ключовий 

фактор економічного розвитку, почали 

активно досліджувати ще в другій половині 

ХІХ століття. Разом з цим, розробляли і 

критерії оцінки впливу новітніх технологій 

на економічне зростання країни, однак проблеми 

визначення темпів, напрямків і рівня 

впливу змін у технологічній сфері на результативність 

діяльності підприємств, галузей, 

регіонів і країни загалом обумовлені 

складнощами процесу “вбудовування” змін 

у технологічній сфері в економічну теорію й 

аналіз [1]. 

Серед вчених, що заявили про науковотехнічний 

прогрес та інновації як про фундаментальні 

чинники розвитку економіки, 

слід виокремити Й. Шумпетера, Р. Солоу, 

Н. Кондратьєва, Л. Канторовича, П. Ромера, 

Б. Санто, Л. Федулову, С. Онишко, Л. Гальперіну, 

Н. Гончарову, О. Степанова та ін. 

Актуальною проблемою під час дослідження 

інновацій та інноваційної сфери економіки 

є визначення рівня розвитку інновацій 

у кожній окремій країні. У своїх наукових 

працях вітчизняні вчені для характеристики 

рівня розвитку інновацій в Україні наводять 

численні показники, які часто мають різну 

сутність та велику варіативність, однак всі 

вони здебільшого не зводяться до єдиного 

методичного підходу. Такий стан справ є закономірним, 

адже показники інноваційного 

розвитку – це розрізнене і суб’єктивне по- 


няття, яке може охоплювати численні дані 

з різних сфер, як власне інноваційної діяльності, 

так і людської діяльності загалом. 

Зважаючи на вищезазначене, метою статті є 

розрахунок інтегрального показника оцінки 

розвитку інновацій в українській економіці. 

Зазвичай, в країнах Євросоюзу для визначення 

рівня розвитку інновацій у кожній 

окремій країні розраховують так званий узагальнений 

інноваційний індекс (Summary 

Innovation Index (SII)), як і для країн, що не 

належать до ЄС, таких як США та Японія 

[2]. SII є інтегральним показником, що 

враховує різнорідні дані з різних сфер інноваційної 

діяльності. Методика розрахунку 

показника SII передбачає розрахунок 

– для кожної країни 26 параметрів, що 

розбиті на 5 груп: індикатори провідників 

інновацій (innovation drivers); індикатори 

створення знань (knowledge creation); індикатори 

дифузії інновацій (diffusion); індикатори 

освоєння (впровадження) інновацій 

(applications); індикатори інтелектуальної 

власності (intellectual property) [3]. Після 

розрахунку кожного з 26 показників дані 

проходять так званий процес масштабування 

(re-scaling) для того, щоб перевести 

варіацію нормалізованих показників в інтервал 

від 0 до 1. Процес масштабування 

відбувається за такою формулою: 

0,8 


t 

t 

xic 

− min c ( xi 

) 

= , (1) 

t 

t 

max ( x ) − min ( x ) 


I 

t 

ic 

c 

i 

t 

t 

де max c ( x i ) та min c ( x i ) – це відповідно максимум 

та мінімум конкретного показника ін- 

t 

новаційного розвитку x ic з поміж усіх країн с 

у момент часу t [3]. Після нормалізації даних 

знаходять середнє арифметичне значення 

індикаторів, це і є узагальнений інноваційний 

індекс. 

Для дослідження рівня розвитку інновацій 

в Україні нами розраховані 19 з 26 індикаторів 

SII, на основі яких згаданий показник 

і був обчислений для України та зіставлений 

з показниками країн Європи (рис.1). 

Для розрахунку SII були використані наступні 

індикатори: 1) “провідники інновацій” – 

кількість випускників “природничо-наукових” 

та інженерних напрямків на 1000 осіб населення 

віком 20–29 років; кількість населення, 

що отримало освіту вищу за середню, на 

100 осіб віком 25–64 роки; кількість користувачів 

високошвидкісних ліній Інтернету 

на 100 осіб; 2) “створення знань” – частка 

витрат на дослідження та розробки у ВВП; 

частка витрат у бізнесовому секторі на дослідження 

та розробки у ВВП; частка витрат 

на дослідження та розробки у середньо- та 

високотехнологічних секторах промисловості 

(% до загального обсягу фінансування 

0,06 

0,16 

0,2 

0,2 

0,21 

0,21 

0,23 

0,24 

0,26 

0,27 

0,28 

0,28 

0,3 

0,31 

0,32 

0,32 

0,32 

0,36 

0,4 

0,42 

0,44 

0,45 

0,46 

0,48 

0,48 

0,5 

0,51 

0,58 

0,6 

0,68 

0,71 

0,72 

SII 2005 

0,7 

0,6 

0,5 

0,4 

0,3 

0,2 

0,1 

0 

TR 

RO 

LV 

MT 

EL 

SK 

PL 

BG 

CZ 

LT 

CY 

PT 

ES 

HU 

EE 

SI 

UA 

IT 

NO 

IE 

LU 

IS 

FR 

NL 

UK 

BE 

AT 

DE 

DK 

FI 

CH 

SE 

Рис.1. Узагальнений інноваційний індекс (SII) для України і країн Європи* [2]. 

* TR – Туреччина, RO – Румунія, LV – Латвія, MT – Мальта, EL – Греція, SK – Словаччина, PL – Польща, BG – Болгарія, 

CZ – Чехія, LT– Литва, CY – Кіпр, PT – Португалія, ES – Іспанія, HU – Угорщина, EE – Естонія, SI – Словенія, UA – Україна, 

IT – Італія, NO – Норвегія, IE – Ірландія, LU – Люксембург, IS – Ісландія, FR – Франція , NL – Нідерланди, UK – Великобританія, 

BE – Бельгія, AT – Австрія, DE – Німеччина, DK – Данія, FI – Фінляндія, CH – Швейцарія, SE – Швеція. 

c 

i

досліджень та розробок в промисловості); 

частка підприємств, що отримували публічне 

фінансування інновацій у загальній кількості 

промислових підприємств; частка вузівських 

досліджень і розробок, що фінансуються 

бізнесом у загальному обсязі досліджень 

та розробок вузівського сектора [6]; 3) “дифузія 

інновацій” – частка малих та середніх 

промислових підприємств, що займались 

інноваційною діяльністю у загальній кількості 

малих та середніх промислових підприємств; 

частка інноваційних витрат промислових 

підприємств у загальному обороті 

[6]; відношення венчурного капіталу до ВВП 

[7]; частка у ВВП витрат на інформаційні та 

телекомунікаційні технології [8]; 4) “освоєння 

(впровадження) інновацій” – зайнятість 

у сфері високотехнологічних послуг (% до 

середньорічної кількості найманих працівників); 

частка високотехнологічної продукції 

в експорті країни; реалізація нової ринкової 

продукції підприємствами (% до обороту); 

зайнятість у середньо- та високотехнологічних 

секторах промисловості (% до середньорічної 

кількості найманих працівників) 

[6]; 5) “інтелектуальна власність” – кількість 

патентних заявок на мільйон осіб; кількість 

зареєстрованих торгівельних марок на мільйон 

осіб; зареєстровані патенти на промислові 

зразки на мільйон осіб [9]. 

Неповний перелік розрахованих показників 

(19 з 26) пояснюється недостатністю 

статистичних даних у вітчизняних інформаційних 

джерелах, а також методологічними 

відмінностями в організації статистики в 

різних країнах. До розрахунку індексу для 

України не ввійшли такі показники: частка 

осіб, що навчаються протягом всього життя, 

віком 25–64 роки; частка осіб віком 20– 

24 років, що мають рівень освіти вищий за 

середній; частка фірм малого і середнього 

бізнесу, що ведуть співпрацю в інноваційній 

сфері, в загальній кількості фірм малого 

і середнього бізнесу; частка фірм малого і 

середнього бізнесу, що використовують нетехнологічні 

інновації, в загальній кількості 

фірм малого і середнього бізнесу; відношен- 


ня виручки від продажу нової для фірм (але 

не для ринку) продукції до загального обороту; 

кількість патентів, виданих Управлінням 

з Патентів та Торгівельних Марок США 

(USPTO), на мільйон осіб; кількість “потрійних” 

патентів, виданих Управлінням з Патентів 

та Торгівельних Марок США (USPTO), 

Європейським Патентним Управлінням 

(ЕРО), Японським Патентним Управлінням 

(JPO), на мільйон осіб [3]. Незважаючи на 

це, розрахунки показують, що для України 

показник SII становить приблизно 0,32, що є 

близьким до показників таких країн, як Словенія 

та Естонія і значно відстає від країнлідерів 

розвитку інновацій, таких як Швеція, 

Швейцарія, Фінляндія. Перелік показників, 

задіяних у розрахунку індексу та їх числові 

значення для України та окремих країн, 

наведено у табл. 1. В таблиці є показники 

країн-лідерів за індексом інноваційного розвитку 

(Швеція, Швейцарія, Фінляндія, США, 

Японія) та країн-сусідів України, що нещодавно 

ввійшли до Євросоюзу. 

Найважливішими для формування 

SII для України були показники “освоєння 

(впровадження) інновацій” (0,0758), найменшу 

роль відігравали – “провідники інновацій” 

(0,042), хоча такий висновок є відносним, 

адже показників “провідників інновацій” менше 

за кількістю, а отже, вони апріорі будуть 

менше впливати на значення інтегрованого 

індикатора. З іншого боку, практикується 

розрахунок окремих коефіцієнтів для кожної 

з груп інноваційних показників, за якими 

можна порівнювати окремі сторони інноваційного 

процесу в різних країнах. Методика 

розрахунку аналогічна тій, що використовується 

для обчислення загального коефіцієнту 

SII. Для України “часткові” коефіцієнти 

набувають таких значень (табл. 2). 

При аналізі значень індексу інноваційного 

розвитку можна помітити, що Україна за 

цим індексом стоїть поряд, а інколи і випереджає 

країни зі значно вищим рівнем життя 

населення (Естонія, Словенія, Іспанія). Особливо 

великі значення порівняно з іншими 

країнами Україна має за такими показни- 



Показники інноваційного розвитку для розрахунку SII на 2005 рік* 

1. Провідники інновацій 

1.1. Кількість випускників природничо-наукових та 

інженерних напрямів на 1000 осіб віком 20–29 років 

1.2. Кількість населення, що отримало освіту вищу за 

середню, на 100 осіб віком 25–64 роки 

1.3. Кількість користувачів високошвидкісних ліній 

Інтернету на 100 осіб 

2. Створення знань 

2.1. Частка витрат публічного характеру на 

дослідження та розробки у ВВП (%) 

2.2. Частка витрат у бізнесовому секторі на 

дослідження та розробки у ВВП (%) 

2.3. Частка витрат на дослідження та розробки 

у середньо та високотехнологічних секторах 

промисловості (% до загального фінансування 

досліджень та розробок в промисловості ) 

2.4. Частка підприємств, що отримували публічне 

фінансування інновацій у загальній кількості 

промислових підприємств (%) 

2.5. Частка вузівських досліджень та розробок, 

що фінансуються бізнесом у загальному об’ємі 

досліджень та розробок вузівського сектора (%) 

3. Дифузія інновацій 

3.1. Частка малих та середніх промислових 

підприємств, що займались інноваційною діяльністю 

у загальній кількості малих та середніх промислових 

підприємств (%) 

3.3. Частка інноваційних витрат промислових 

підприємств у загальному обороті (%) 

EU25 EU15 PL FI 

Країни** 

SE BG RO TR CH US JP UA EE 

12,2 13,1 9 17 13,9 8,3 9,4 5,2 7,7 10,9 13,2 7,133 8,8 

21,9 23,1 15,6 34 28,2 21,7 10,6 9,7 28,2 38,4 37,4 23,53 31,4 

6,5 7,6 0,5 11 12,1 n\a n\a 0,3 14,5 11,2 12,7 1,538 7,6 

0,69 0,7 0,43 1 1,02 0,39 0,17 0,47 0,67 0,86 0,89 0,1 0,53 

1,26 1,3 0,16 2,5 2,93 0,1 0,23 0,19 1,9 1,91 2,65 1,07 0,28 

------- 89,2 77,4 88 93,7 85,9 50,3 n\a 90,1 90,6 86,8 91,43 69,8 

n\a n\a 0,7 19 9,1 1 1,7 n\a 5,3 n\a n\a 0,46 2,4 

6,6 6,6 6 5,8 5,5 31,4 8,5 22 6 4,5 2,7 3,24 6,3 

n\a n\a 12,5 24 35,2 9,4 12,5 n\a 54,8 n\a n\a 6,7 29,8 

n\a n\a 2,25 2,5 n\a 0,69 1 n\a 3,48 n\a n\a 1,23 1,43 

3.4. Відношення венчурного капіталу до ВВП --- 0,025 0,007 0,1 0,08 --- 0 --- 0,04 0,072 --- 0,003 --- 

3.5. Частка у ВВП витрат на інформаційні та 

телекомунікаційні технології (%) 

4. Освоєння (впровадження) інновацій 

4.1. Зайнятість у сфері високотехнологічних послуг 

(% до середньорічної кількості найманих працівників) 

4.2. Частка високотехнологічної продукції в експорті 

країни (%) 

4.3. Реалізація нової ринкової продукції 

підприємствами (% до обороту) 

4.5. Зайнятість у середньо- та високотехнологічних 

секторах промисловості (% до середньорічної 

кількості найманих працівників) 

5. Інтелектуальна власність 

6,4 6,3 7,2 7,1 8,7 8,6 1,5 3,2 7,8 7,8 8 8,23 8,5 

3,19 3,49 n\a 4,7 4,85 2,69 1,45 n\a 4,04 n\a n\a 3,2 2,32 

17,8 17,2 2,7 21 13,1 2,9 3,3 1,8 22,3 26,9 22,7 7,12 9,4 

n\a n\a 3,4 5,1 n\a 2,1 7,6 n\a n\a n\a n\a 2,3 4,5 

6,6 7,1 4,35 6,9 7,03 4,66 5,32 n\a 7,09 4,89 7,4 7,89 3,35 

5.1. Кількість патентних заявок на мільйон осіб 133,6 158,5 2,7 311 312 3,7 0,9 1 460 301,4 273,9 118,3 8,9 

5.4. Кількість зареєстрованих торгівельних марок на 

мільйон осіб 

5.5. Зареєстровані патенти на промислові зразки на 

мільйон осіб 


87,2 100,9 14,3 83 112 0,3 1,1 1 180 32 11,1 415,6 22,2 

84 98,9 5,2 92 89 0,9 0 2 161 12,4 15,1 26,15 5,2 

* Джерело: [2], для України – розрахунки автора. 

** EU25 – 10 нових країн-членів Євросоюзу (Чехія, Кіпр, Естонія, Угорщина, Латвія, Литва, Мальта, Польща, Словакія, 

Словенія) що війшли до ЄС 1 травня 2004 р.; PL – Польща, FI – Фінляндія, SE – Швеція, BG – Болгарія, RO – Румунія, 

TR – Туреччина, CH – Швейцарія, US – США, JP – Японія, UA – Україна, EE – Естонія. 


Група показників 

ками, як кількість населення, що отримало 

додаткову освіту після закінчення середньої 

школи, на 100 осіб населення віком 25–64 

роки, частка витрат на дослідження та розробки 

у середньо- та високотехнологічних 

секторах промисловості, частка у ВВП витрат 

на інформаційні та телекомунікаційні 

технології, зайнятість у сфері високотехнологічних 

послуг, зайнятість у середньо- та 

високотехнологічних секторах промисловості, 

кількість зареєстрованих торгівельних 

марок на мільйон осіб населення. Якщо 

проаналізувати згадані показники, то можна 

зробити висновок, що вони є не стільки результатами 

інноваційного розвитку, скільки 

його передумовою. Тобто, великі значення 

вказаних показників можуть засвідчувати 

не високий рівень інноваційного розвитку, а 

можливості його забезпечення в майбутньому, 

або ж неефективність згаданих факторів 

за умови низької реальної продуктивності 

праці і добробуту суспільства. У випадку України 

великі значення багатьох показників 

розвитку інновацій означають саме неефективність 

використання відповідних факторів, 

адже реальна продуктивність праці та рівень 

життя низькі порівняно з країнами з нижчими 

значеннями розрахованого нами індексу. 

За цих обставин хрестоматійним може бути 

приклад Уільяма Істерлі, який звертає увагу 

на те, що 97-відсоткове охоплення населення 

середньою освітою в США не набагато 


Значення 

коефіцієнтів 

Країни з подібними 

значеннями 

коефіцієнта 

Країни-лідери 

за значенням 

коефіцієнта 

Провідники інновацій 0,268 

Греція, Словаччина, 

Італія 

Фінляндія (0,78) 

Створення знань 0,278 Кіпр, Естонія, Греція Фінляндія (0,76) 

Дифузія інновацій 

Освоєння (впровадження) 

інновацій 

0,351 

Інтелектуальна власність 0,371 

*Складено автором на основі [2]. 

Коефіцієнти інноваційного розвитку України* 

Угорщина, Литва, 

Нідерланди 

Швейцарія, Швеція 

(0,72) 

0,36 Словенія, Нідерланди Ірландія (0,74) 

Франція, 

Великобританія 


Швейцарія (0,98) 

вище аналогічного показника України, який 

дорівнює 92%. Однак дохід на душу населення 

в США в дев’ять разів перевищує український 

[10, 91]. 

Інноваційний розвиток економіки характеризується 

зростанням продуктивності 

праці, а через останню впливає і на рівень 

життя в країні. Тому логічним буде припущення, 

що країни з високими коефіцієнтами 

інноваційного розвитку мають також характеризувати 

високий рівень продуктивності 

праці та ефективності економіки. Згідно зі 

статистичними матеріалами ЄС між значенням 

SII, продуктивністю праці та рівнем ВВП 

на душу населення дійсно спостерігається 

пряма залежність. Натомість, якщо розглянути 

темпи зростання продуктивності праці 

та рівня ВВП на душу населення, то вони 

вищі у країн з нижчими коефіцієнтами інноваційного 

розвитку [11]. Для України, як для 

країни з порівняно посереднім коефіцієнтом 

розвитку інновацій, ситуація стосовно продуктивності 

праці та загальної ефективності 

економіки дещо інша. 

Дослідженню ефективності економіки, 

зокрема в Україні, присвячена стаття Ендрю 

Тіффіна, в якій головною тезою є те, що, володіючи 

величезними запасами природних 

і людських ресурсів, Україна могла б бути 

дуже багатою країною, але, на жаль, їх використовують 

економічно неефективно [12]. 

З величезної і постійно зростаючої кількості 


досліджень, у яких автори намагаються пояснити 

розходження в доходах країн на душу 

населення, основний висновок полягає в тому, 

що вони, головним чином, зумовлені різницею 

в продуктивності праці. У свою чергу, ця різниця 

в продуктивності пояснюється відмінностями: 

а) в технології, що відображає здатність 

країни щонайкраще поєднувати фактори виробництва; 

б) в ефективності, що показує наскільки 

ефективно (фактично) використовує 

країна фактори виробництва. Ендрю Тіффін 

стверджує, що застосування не надто передових 

технологій може бути ознакою низької 

ефективності економіки, а не результатом відсутності 

технологій взагалі [12]. Щоб кількісно 

визначити рівень ефективності економіки 

України, вчені застосували ймовірнісний підхід 

для обчислення граничної продуктивності 

на основі міжкраїнних даних. Суть підходу полягає 

в тому, що він дозволяє оцінити скільки 

гранично могла б виробити країна, якби 

її економіка працювала зі 100-відсотковою 

ефективністю при використанні найпередовіших 

технологій. Після чого фактична продуктивність 

країни порівнюється з цим еталоном 

– це показує загальний рівень ефективності її 

економіки. Розрахунки економістів з МВФ доводять, 

що за 10 перших років незалежності 

показники ефективності економіки України не 

перевищували значення у 30% (табл. 3). 

На рис. 2 зображено розташування країн 

за показником ефективності економіки, 

включаючи й Україну, на фоні “дуг ефективності” 

економік. За нашими розрахунками, 


Україна і в період з 2000 по 2006 роки так 

і не змогла подолати рубіж у 30% загальної 

економічної ефективності. 

Як видно з вищенаведеного рисунку та 

даних, що наводились раніше, економіки країн, 

які характеризуються найвищою ефективністю, 

мають значні коефіцієнти інноваційного 

розвитку (в діапазоні від 0,4 до 0,71). Водночас, 

економіки країн, індекси інноваційного 

розвитку яких нижчі ніж України, є набагато 

ефективнішими (Угорщина, Кіпр, Греція і навіть 

Румунія). Зіставлення ренкінгів за показниками 

загальної економічної ефективності та 

індексом інноваційного розвитку показує, що 

найчастіше вони не збігаються (рис. 3), хоча 

між розташуванням країн залежно від індексу 

інноваційного розвитку та від показника 

ефективності економіки існує помірний зв’язок 

(коефіцієнт кореляції між цими двома ренкінгами 

становить 0,65). Загалом високий індекс 

інноваційного розвитку свідчить про високу 

ефективність економіки, але він не є єдиною 

й абсолютною детермінантою, про що свідчать 

показові приклади Японії та США. Що ж 

до України, то її достатньо високий індекс інноваційного 

розвитку не підтверджується реальним 

зростанням продуктивності праці та 

ефективності економіки. 

На думку зарубіжних вчених, підвищення 

економічної ефективності України найбільшою 

мірою буде пов’язано зі зростанням 

продуктивності використання факторів 

виробництва (табл. 4). Більше того, вважаємо 

за необхідне погодитись з висновками, 


Показники ефективності економіки України, країн СНД та ЄС* 

Роки 1990 2000 1990-2000 

Країни Євросоюзу (15) 0,831 0,852 0,841 

Країни, прийняті до ЄС** 0,580 0,541 0,560 

Країни-кандидати до вступу в ЄС 0,486 0,418 0,454 

Країни СНД 0,464 0,233 0,343 

Україна 0,485 0,220 0,293 

Світові показники 0,636 0,549 0,592 

*Джерело: [12] 

** 10 нових країн-членів Євросоюзу – Чехія, Кіпр, Естонія, Угорщина, Латвія, Литва, Мальта, Польща, Словакія, Словенія 

(ввійшли до ЄС 1 травня 2004 р.). 



Рис. 2. Ефективність економік країн світу у 2000 році та України у 2000–2006 роках [12] 

* Розраховано автором з урахуванням паритету купівельної спроможності. 

Місце за ефективністю економіки 

20 

18 

16 

14 

12 

10 

8 

6 

4 

2 

0 

CH 

JP 

DK 

US 

DE 

AT 

BE 

UK 


FR 

HU 

IE NO 

UA 

CY 

BG 

PL 

GRE 

RO 

SK 

0 5 10 15 20 

Міcце за SII 

Рис. 3 Відповідність ренкінгів за інноваційним індексом та ефективністю економіки* 

*Складено автором на основі [12, 11]. 

RO – Румунія, EL – Греція, SK – Словаччина, PL – Польща, BG – Болгарія, CY – Кіпр, HU – Угорщина, UA – Україна, NO 

– Норвегія, IE – Ірландія, FR – Франція , UK – Великобританія, BE – Бельгія, AT – Австрія, DE – Німеччина, DK – Данія, 

CH – Швейцарія, US – США, JP– Японія.

Ефективність 

про те, що економічне зростання в Україні 

залежатиме передусім від здатності влади 

забезпечити дотримання фундаментальних 

принципів сучасної ринкової економіки. До 

таких принципів, безумовно, належать захист 

прав інтелектуальної власності і захист 

прав та інтересів інвесторів [12]. 

Підсумовуючи вищезазначене, приходимо 

до висновку про те, що індекс інноваційного 

розвитку може відображати не тільки 

наявний рівень інноваційного розвитку в країні, 

а й потенціал для такого розвитку або ж 

неефективність використання факторів виробництва 

в інноваційній сфері. Кінцевим показником 

інноваційного розвитку економіки 

є її продуктивність та ефективність, а ці поняття 

далеко не завжди пов’язані з ситуативним 

підвищенням активності в економіці. 

Загальна неефективність вітчизняної економіки 

є наслідком ігнорування фундаментальних 

ринкових положень і передусім – 

принципів захисту прав та інтересів інвесторів, 

а також прав власності на матеріальні і нематеріальні 

блага. Якщо після обвалу економіки 

і тривалої рецесії екстенсивні фактори могли 

сприяти її зростанню, то чим ближче Україна 

наближається до втрачених позицій, тим 

менше значення вони матимуть, а в певний 

момент взагалі стануть гальмом економічного 

поступу. У держав, подібних до України, за 

великим рахунком є дві перспективи – зупинитись 

у розвитку і вичерпувати ресурси або 

активно використовувати безмежний ресурс 

людського інтелекту і через нові технології підвищувати 

ефективність економіки. 


Песимістичний 

сценарій, 

30-36% 

Базовий 


30-46% 


Оптимістичний 


30-60% 

Капіталоозброєність (%) 1,2 1,7 2,1 

Людський капітал (%) 0,1 0,1 0,1 

Продуктивність факторів виробництва (%) 1,7 4,2 7,3 

Ріст ВВП на працівника (%) 3 6 9,5 

*Джерело: [12]. 

Внесок факторів виробництва у довготермінове зростання у 2005–2015рр.* 


1. Бойко И. В. Инновационная экономика: мировой 

опыт и Россия // ЭКО. – 2002. – С. 170–178. 

2. European Innovation Progress Report 2006 – 

Luxembourg: Offi ce for Offi cial Publications of the 

European Communities, 2006. – 249 p. 

3. Methodology Report on European Innovation 

Scoreboard 2005 // http://trendchart.cordis.lu. 

4. Про державне замовлення на закупівлю 

товарів, виконання робіт, надання послуг для 

державних потреб у 2005 році: Постанова Кабінету 

Міністрів України від 12 липня 2005 року № 

570 // zakon1.rada.gov.ua. 

5. Статистичний щорічник України за 2005 

рік / Держкомстат України. – К.: Консультант, 

2006. – 576 с. 

6. Наукова та інноваційна діяльність в Україні: 

Стат. зб. / Державний комітет статистики 

України. – К. : ДП “Інформаційно-видавничий 

центр Держкомстату України”, 2006. – 362 с. 

7. Ринок ІСІ в 2005 році.//http://www.uaib.com. 

ua/institutes.html. 

8. Digital Planet 2006: The Global Information 

Economy // http://www.witsa.org. 

9. World Intelectual Property Organization // 

http://www.wipo.int. 

10. Истерли В. В поисках роста: приключения 

и злоключения экономистов в тропиках: 

Пер. с англ. – М.: Институт комплексных стратегических 

исследований, 2006. – 352 с. 

11. 2006 “Global Innovation Scoreboard” (GIS) 

Report // http://trendchart.cordis.lu. 

12. Tiffi n A. Ukraine: The Cost of Weak Institutions 

// IMF Working Paper. 2006. WP/06/167. 



ОСОБЛИВОСТІ 

РЕГУЛЮВАННЯ ТОРГІВЛІ 

ПОСЛУГАМИ 

НА БАГАТОСТОРОННЬОМУ 

ТА РЕГІОНАЛЬНОМУ РІВНЯХ 

Ріта ЗАБЛОЦЬКА 

Розкрито особливості регулювання торгівлі послугами в рамках регіональних торговельних 

угод та Генеральної угоди з торгівлі послугами ГАТС. З’ясовано, що на регіональному 

рівні забезпечено функціонування ефективних механізмів щодо регулювання та 

лібералізації торгівлі послугами, тоді як ГАТС перебуває у процесі доопрацювання спірних 

питань у сфері регулювання світового ринку послуг. 

In this article author compares the treatment of services trade in regional trade agreements in 

the General Agreement on Trade in Services (GATS). Regional initiatives have generated useful 

experiments with various approaches to rule making and market opening in the area of services 

trade, while the GATS itself remains incomplete, with negotiations pending in a number of key 

areas. 

Упродовж останнього десятиліття спостерігалося 

стрімке збільшення кількості 

регіональних торговельних угод у галузі торгівлі 

послугами та інвестиціями. Такі угоди, 

розкриваючи справжні причини підвищеного 

інтересу до сфери послуг, сприяють зростанню 

інтенсивності світової економіки та 

глобальному розвитку загалом, а також підвищенню 

ефективності від торгівлі та інвестицій 

у сфері послуг. 

Наразі можна провести паралель між 

регіональними торговельними угодами та 

зусиллями СОТ у створенні цілісної системи 

регулювання послуг у рамках інтеграційних 

об’єднань та Генеральної угоди з торгівлі 

послугами (ГАТС). Йдеться насамперед про 

скоординованість спільних організаційних 

питань, а також про регіональні та багатосторонні 

спроби законодавчого врегулювання 

процесів у сфері послуг, що тісно пов’язані. 

Досвід, набутий у процесі розробки положень 

регіональних торговельних угод (РТУ) 

у сфері послуг, сприяв співробітництву країнучасниць, 

підвищенню їхньої компетентності 

у вирішенні певного кола питань. 

Швидке зростання кількості регіональних 

ініціатив змушує уряди країн-членів шукати 

різноманітні підходи до торговельного 

режиму в сфері послуг. Регіональна інтеграція 

дає можливість урядам вдаватися до заходів, 

які не цілком підпадають під регуляторний 

режим ГАТС. З огляду на те, що ГАТС 

перебуває у стадії доопрацювання з деяких 

питань (страхування, субсидії, державні закупівлі, 

місцеве регулювання тощо), такі 

регіональні угруповання чинять помітний політичний 

вплив під час ведення переговорів 

на багатосторонньому рівні. 

У пропонованій статті проаналізовано 

особливості регіональних угод з торгівлі по- 


слугами та їх зв’язок із формуванням правил 

регулювання на багатосторонньому рівні. 

Наведено чимало тлумачень результатів, 

цілей та досягнень регіональних угод, проте 

головна мета – порівняти положення регіональних 

угод з торгівлі послугами (РТУ) з 

відповідними положеннями СОТ. 

Регіональний аспект лібералізації торгівлі 

послугами ретельно розглянуто у наукових 

працях вітчизняних авторів – В. Будкіна, 

О. Шниркова, Б. Данилишина, Р. Сіденка, 

В. Чужикова. Дослідженню основних тенденцій 

регіоналізації торгівлі послугами присвячені 

роботи таких сучасних зарубіжних 

науковців, як Р. Стерн, Б. Хокман, А. Маттоо, 

П. Сов’є, П. Брага, П. Брентон, Ж. Ніколетті, 

П. Конвай, Р. Монтизаан, Ф. Кох. 

Регіональні угоди з торгівлі послугами 

охоплюють послуги різних видів і обсягів, визначають 

основні форми регулювання торгівлі 

та інвестицій у сфері послуг, які також 

містяться в ГАТС, хоча і з різними обсягами 

зобов’язань. Сфери найбільшої конвергенції 

норм багатостороннього і регіонального регулювання 

належать до основних принципів 

регулювання (транспарентність, національний 

режим, режим найбільшого сприяння), 

а також до норм регулювання платежів і 

трансферів, монополій, виключних постачальників 

послуг і загальних виключень. 

Також існує значна подібність між багатосторонніми 

і регіональними рівнями у питаннях 

необхідності врахування галузевих особливостей 

ринку послуг (тобто галузей, щодо 

яких у додатках вимагається застосування 

особливих режимів). Менший рівень конвергенції 

(і обмеженіший регіональний прогрес) 

можна спостерігати у сферах визначення 

норм, які створили труднощі в переговорному 

процесі в рамках ГАТС, а саме: недискримінаційні 

кількісні обмеження (доступ до 

ринку у ГАТС), національне регулювання, 

захисні заходи у випадку надзвичайних ситуацій 

та субсидії. 

Принципи найбільшого сприяння та національного 

режиму – два основоположних 

елементи будь-якої торговельної угоди, у 


т. ч. і у сфері торгівлі товарами. Як і у випадку 

ГАТС, лише незначна кількість регіональних 

угод з торгівлі послугами у повній мірі 

систематизують основні торговельні принципи 

у безумовній формі, незалежно від того, 

чи визначені вони як загальні зобов’язання 

(у випадку режиму найбільшого сприяння 

фактично в усіх угодах; для національного 

режиму в угодах, які базуються на переліку 

виключень зі сфери лібералізації (negative 

list); чи як зобов’язання, які застосовуються 

виключно у галузях, де використовується 

перелік конкретних зобов’язань лібералізації 

торговельного режиму (positive list). 

Враховуючи характер та інтенсивність 

зростання торгівлі послугами, зауважимо, 

що принцип транспарентності є загальним 

для всіх регіональних торговельних угод, які 

стосуються сфери послуг. Це, звісно, обумовлює, 

як і у випадку ГАТС, зобов’язання 

публікувати чинні законодавчі норми та сповіщати 

про нові чи зміни до існуючих заходів, 

що впливають на торгівлю послугами, та 

створювати національні інформаційні центри 

щодо забезпечення інформацією про заходи, 

які впливають на торгівлю послугами. 

Нововведенням порівняно з ГАТС є положення, 

що деякі регіональні торговельні угоди, 

зокрема, у західній півкулі, дозволяють 

країнам-членам (до певної міри) робити попередні 

зауваження щодо запропонованих 

змін до регулювання сфери послуг. 

У той час, як регіональні торговельні 

угоди, зазвичай, стосуються недискримінаційних 

кількісних заходів, що обмежують 

доступ на ринку послуг (стаття ХVI ГАТС), 

багато угод, які укладені в західній півкулі 

на прикладі НАФТА, є ліберальнішими, ніж 

ГАТС; вони зобов’язують сторони виключно 

до забезпечення повної прозорості таких 

заходів у додатках угоди, де подається перелік 

заходів та найкращий підхід стосовно 

швидкого зменшення недискримінаційних 

кількісних обмежень у майбутньому. На противагу 

цьому, згідно з ГАТС, члени СОТ беруть 

зобов’язання доступу на ринок на рівні 

секторів, підсекторів та способів торгівлі по- 


слугами. Багато інших регіональних торговельних 

угод (таких, як МЕРКОСУР та інші 

інтеграційні угрупування між членами ЄС), 

вводять заборону на запровадження нових 

недискримінаційних кількісних обмежень, 

що відображається також у статтях ГАТС. 

На користь регіональних торговельних 

угод у сфері послуг свідчить аргумент, що 

вони забезпечують простір для створення 

“оптимальних гармонізованих зон”, оскільки 

сукупні витрати регуляторної конвергенції 

і політики гармонізації ймовірно є меншими, 

коли закордонні регуляторні режими 

та інститути країн-членів є у значній мірі 

схожими. Такі уніфіковані умови найімовірніше 

отримати серед країн, які мають тісні 

взаємозв’язки з точки зору економічної системи 

і/або культурних/історичних умов. Однак 

на практиці помітно, як взаємозв’язок 

між внутрішнім регулюванням і торгівлею 

послугами призводить до певних непорозумінь 

між різними підгрупами країн-членів 

регіональних торговельних угод. 

У багатьох аспектах регіональні торговельні 

угоди регламентують національне регулювання 

так само, як і стаття VI ГАТС, тобто 

забезпечують принцип транспарентності 

та лібералізації торговельної й інвестиційної 

політики у сфері послуг. За винятком ЄС та 

угод між ЄС і країнами Центральної і Східної 

Європи, підписаними в період підготовки 

їх до вступу в це інтеграційне об’єднання, 

жодна регіональна торговельна угода не 

досягла відчутного прогресу в окресленні 

обов’язкового виконання тесту на економічну 

доцільність, який може забезпечити 

масштабну пропорційність між регуляторними 

заходами та економічними і політичними 

цілями угруповання. 

Відтак, на сьогодні досвід співпраці у 

галузі конвергенції регуляторних систем на 

регіональному рівні не свідчить про досягнення 

згоди щодо доцільності гармонізації 

регіональних систем регулювання. 

За деякими винятками, регіональні 

торговельні угоди дуже мало зробили у вирішенні 

питань створення масштабного і ді- 


євого механізму лібералізації торгівлі послугами, 

які, до речі, сьогодні дискутуються і в 

рамках ГАТС. Найяскравішим прикладом є 

механізм надзвичайних захисних заходів та 

субсидій у сфері послуг. У цій галузі держави 

стикаються з технічними проблемами та політичною 

реакцією як на регіональному рівні, 

так і на світовому. Наприклад, варто зазначити, 

що країни Південно-Східної Азії, які 

були серед найбільш палких прихильників 

прийняття механізму надзвичайних захисних 

заходів, не включили ці положення до Угоди 

про торгівлю послугами, підписаної в рамках 

АСЕАН (АФАС). На сьогодні лише країничлени 

КАРІКОМ у західній півкулі прийняли 

(але ще не застосовували) цей механізм. 

Тому залишається відкритим питання – чи 

є практично діючим механізм надзвичайних 

захисних заходів у торгівлі послугами? Угода 

про НАФТА також містить положення про застосування 

вищезазначених заходів у сфері 

фінансових послуг у якості експерименту. 1 

Лише угода про ЄС (разом з угодами, підписаними 

між ЄС та країнами Центральної і 

Східної Європи до їхнього вступу в це інтеграційне 

утворення) та АНЦСЕРТУ прийняли 

регіональні норми регулювання надання 

субсидій у сфері торгівлі послугами. Подібні 

положення в усіх інших угодах виявилися 

нечіткими, особливо ті, що були підписані 

країнами з федеральним державним устроєм, 

у яких особливо помітний вплив чинить 

субнаціональна (регіональна) політика на 

формування політичної позиції країни з питань 

міжнародної регіональної інтеграції. 

Тоді як декілька регіональних торговельних 

угод (наприклад, МЕРКОСУР), так само як і 

1 За умовами договору НАФТА стосовно регулювання 

сфери фінансових послуг, Мексиці було дозволено вводити 

квоти на ринку, якщо частка власності іноземних 

компаній – 25% для банків і 30% для страхових компаній – 

буде досягнута до 2004 року. Мексика може протягом 

2000–2004 років лише одного разу використати подібне 

обмеження на ринку, впровадивши його на трирічний 

період. За жодних умов подібні обмеження не можуть 

діяти після 2007 року. Зазначається, що Мексика на 

момент підписання договору не використовувала права 

запровадження подібних обмежень, незважаючи на 

те, що частка присутності іноземного капіталу в її фінансовій 

системі значно перевищує вищеописану квоту 

[2, 326–335]. 


ГАТС, закликають до прийняття подальших 

норм регулювання субсидій у торгівлі послугами, 

інші, такі як НАФТА та подібні до неї 

угоди західної півкулі, не розглядають у порядку 

денному питання надання субсидій. 

Більшого успіху вдалося досягти на регіональному 

рівні щодо відкриття ринків державних 

закупівель для послуг, хоча здається, 

що цьому більше сприяли переговори щодо 

державних закупівель як таких (наприклад, 

Угода державних закупівель в рамках СОТ), 

аніж ті, що стосувалися виключно послуг. 2 

Прийнятий підхід регулювання державних 

закупівель у регіональних торговельних угодах 

є характерним і для СОТ, а саме – недискримінація 

країн-членів у рамках прийнятих 

зобов’язань та процедур щодо розширення 

транспарентності в цьому процесі. 

НОРМИ РЕГУЛЮВАННЯ ІНВЕСТИЦІЙ 

У СФЕРІ ПОСЛУГ: 

Зі створенням НАФТА в 1994 році зросла 

кількість регіональних угод, які намагалися 

охопити не тільки транскордонну торгівлю 

послугами, а також вводили всесторонні 

правила регулювання інвестицій (захист 

інвестицій, лібералізація інвестицій у виробництві 

товарів та послуг) та тимчасового 

руху робочої сили у сфері послуг. Важлива 

відмінність у підходах регулювання торгівлі 

послугами в регіональних торговельних угодах 

та ГАТС полягає у взаємодії транскордонної 

торгівлі послугами та інвестиціями 

в цій сфері. На багатосторонньому рівні в 

рамках ГАТС не містяться норми стосовно 

регулювання інвестиційних режимів (наприклад, 

у ГАТС немає положень щодо захисту 

інвестицій), але ця угода визначає інвестиції 

у послуги (“комерційну присутність”) як одну 

з чотирьох способів торгівлі послугами. 

2 Незважаючи на значний прогрес у РТУ, державні закупівлі 

в більшості випадків вважаються дискримінаційною 

практикою. Наприклад, у випадку з НАФТА, хоча 

масштаб таких закупівель збільшився в чотири рази 

порівняно з 1987 роком у канадсько-американській зоні 

вільної торгівлі, розмір їх становив десяту частину ринку 

державних закупівель Північної Америки на момент вступу 

угоди у дію [3, 203–221]. 


Підхід, сформульований у рамках ГАТС, 

був використаний багатьма регіональними 

торговельними угодами, особливо членами 

МЕРКОСУР. Багато регіональних торговельних 

угод були підписані, наприклад, Рамкова 

угода АСЕАН щодо послуг, зона вільної 

торгівлі між США та Йорданією. Такий підхід 

суттєво відрізняється від того, що став 

основою для створення НАФТА та інших подібних 

угруповань, де інвестиційні правила 

та режими, включаючи такі аспекти, як захист 

інвестицій (що зазвичай регулюються у 

двосторонніх угодах про захист інвестиції), 

так і лібералізацію (стосовно питань, що виникають 

до та після заснування) у поєднанні 

із забезпеченням матеріально-правової 

бази регулювання міждержавних відносин і 

відносин між інвесторами та державою, застосовуються 

в загальних рисах до товарів і 

послуг та містяться в окремій главі. Останні 

угоди, відповідно, містять статті, які регулюють 

транскордонну торгівлю послугами у доповненні 

з окремими статтями, що стосуються 

руху капіталу (інвестицій), з одного боку, 

та тимчасової мобільності робочої сили, з 

іншого 3 . 3 Деякі регіональні торговельні угоди, 

такі, наприклад, як Угода про економічне 

співробітництво між Японією та Сінгапуром, 

КАРІКОМ, а також зони вільної торгівлі між 

Європейською асоціацією вільної торгівлі з 

Мексикою та Сінгапуром, визначають інвестиції 

у послуги у формі комерційної присутності 

(у главах, присвячених сфері послуг), а 

також в окремих статтях, які стосуються руху 

капіталу та права на здійснення інвестицій 

або на переміщення капіталу. 

Натомість регіональні торговельні угоди 

із загальними інвестиційними режимами 

(generic investment regimes) не вимагають 

обов’язкової комерційної присутності постачальника 

послуги і розглядаються як 

спосіб заохочення транскордонної торгівлі 

послугами. 

3 Зазвичай під такий рух підпадають чотири категорії, 

до яких застосовуються тимчасові преференційні умови 

вступу: бізнес-подорожуючі, трейдери та інвестори, 

внутрішньокорпораційні трансфери та індивідуальні консультанти. 


За деякими незначними винятками (переважно 

в секторальному плані), регіональні 

торговельні угоди в сфері послуг зазвичай 

використовують “правило походження” 

(на відміну від “відмова у вигодах” – denial 

of benefi ts). Тобто в рамках регіональних 

торговельних угод у вигодах відмовляють 

юридичним особам, які не здійснюють своєї 

основної діяльності в країні-учасниці. На 

практиці прийняття ліберального правила 

походження передбачає, що норми, які регулюють 

діяльність іноземних постачальників 

послуг і в багатьох випадках здійснюють свої 

трансакції через іноземне інвестування, та є 

найголовнішою формою споживання послуг 

на іноземних ринках, не є преференційними 

для інвесторів з третіх країн стосовно прийнятих 

в рамках лібералізації зобов’язань. 

Маючи інший статус у контексті ліберального 

правила походження послуг та інвестицій, 

інвестори з третіх країн у більшості 

випадків можуть у повному обсязі використовувати 

можливості розширеного ринку, що 

з’явилися завдяки створенню РТУ в межах 

регіону. Адже головна мета регіональних 

торговельних угод – залучення прямих іноземних 

інвестицій (ПІІ) з третіх країн. Пільги 

для юридичних осіб, що є резидентами 

країни-члена регіональної торговельної 

угоди, є дуже обмеженими у сфері фінансування. 

Проте серед усіх регіональних торговельних 

угод лише МЕРКОСУР та Антська 

Спілка дотримуються встановлених вимог. 

Вищезазначений підхід лише частково 

може пояснити наявну готовність деяких 

урядів-учасників регіональних торговельних 

угод до подальшого розширення регіональних 

преференцій на основі режиму найбільшого 

сприяння, що має місце в рамках ГАТС. 

Це може призвести до того, що преференційний 

режим ускладнить ведення переговорів 

у сфері торгівлі послугами, з одного боку, та 

з іншого – до того, що багатостороння лібералізація 

надасть більше можливостей для 

захисту доступу до найефективніших постачальників, 

особливо в тих галузях інфраструктури, 

які здатні зумовити значні еконо- 


мічні ефекти в масштабах країни. Готовність 

розширювати преференції в рамках регіональних 

торговельних угод на базі режиму 

найбільшого сприяння (або поширювати такі 

преференції на договори, укладені між РТУ 

та третіми країнами) найбільше спостерігається 

серед країн західної півкулі, більшість 

яких тяжіє до збереження того статус-кво, 

що домінував у їхніх інвестиційних режимах, 

шляхом прийняття списку виключень з лібералізації 

в рамках регіональних торговельних 

угод, партнером яких вони є. 

МОДЕЛІ ЛІБЕРАЛІЗАЦІЇ ТОРГІВЛІ 

ПОСЛУГАМИ 

У рамках регіональних торговельних 

угод та СОТ сформувалися два головні підходи 

до лібералізації торгівлі та інвестицій у 

сфері послуг: 

1. Перелік конкретних зобов’язань лібералізації 

торговельного режиму (positive 

list approach) – національні списки, у яких 

країна зазначає сектори, підсектори та/або 

способи постачання послуг, що підлягають 

лібералізації. Цей підхід притаманний ГАТС. 

2. Перелік виключень у сфері лібералізації 

(negative list approach), у яких країна 

відмічає сектори, підсектори та/або способи 

постачання послуг, що не підлягають лібералізації. 

Ця модель лібералізації вперше 

була використана в рамках НАФТА. 

Хоча обидві моделі можуть призвести 

(а в деяких випадках вже призвели) до неоднозначних 

наслідків лібералізації торгівлі, 

вони є наочним прикладом генерації якіснопотенційних 

змін як у національному, так 

і міжнародному масштабах. Дискусія, яка 

триває в нинішніх переговорах у рамках 

СОТ щодо підходів чи способів лібералізації 

торгівлі послугами та інвестицій, сприятиме 

удосконаленню архітектури ГАТС. 

Згідно з переліком конкретних зобов’язань 

лібералізації торговельного режиму 

(positive list approach) в рамках ГАТС, країни 

погоджуються гарантувати національний режим 

та вільний доступ на ринок, уточнивши 

(через виключення з переліку зобов’язань) 


сферу застосування національного режиму 

та доступу на ринок для іноземних послуг 

або іноземних постачальників послуг. 

Відповідно до такого підходу країни зберігають 

повне право не брати на себе певні 

зобов’язання. У такому випадку вони не 

зобов’язані інформувати своїх торговельних 

партнерів про природу дискримінаційних або 

обмежувальних заходів, які залишаються на 

внутрішньому ринку. Особливість підходу 

ГАТС до лібералізації торгівлі послугами, 

яка має тенденцію повторюватись у деяких 

регіональних торговельних угодах, полягає 

в наданні країнам можливості брати такі 

зобов’язання, які не відображають існуючий 

або встановлений статус-кво (це повторює 

тривалу практику тарифних переговорів у 

рамках ГАТТ). 

Альтернативний підхід до лібералізації 

торгівлі та інвестицій у сфері послуг, так 

званий перелік виключень сфер лібералізації 

(negative list approach), базується на концепції 

негативного списку, за якого всі сектори 

та способи надання послуг, не відображені в 

переліку зобов’язань та подані в додатках до 

угоди, мають бути лібералізовані. Такий перелік 

виключень згодом лібералізується шляхом 

консультацій або у процесі подальших 

переговорів, як це прописано у ГАТС. Варто 

зазначити, що, незважаючи на помітну опозицію 

до цього підходу під час першого його 

обговорення в рамках Уругвайського раунду 

переговорів, щодо лібералізації у сфері торгівлі 

послугами його останнім часом усе частіше 

використовують під час підписання багатьох 

регіональних торговельних угод щодо 

торгівлі послугами. З часу створення НАФТА 

Мексика відігравала значну роль у поширенні 

використання цього підходу з метою лібералізації 

торговельного режиму в сфері послуг в 

інших регіональних торговельних угодах, які 

ця країна підписала з державами Південної 

та Центральної Америки. 

Основні відмінні риси моделі лібералізації 

сфери послуг на основі переліку виключень 

(negative list approach) можна систематизувати 

таким чином: 


– по-перше, такий підхід зберігає та підтверджує 

попередню згоду країн взяти на 

себе повний набір загальних зобов’язань. 

Сьогодні такий порядок регламентується 

лише угодою ГАТС в її положеннях щодо 

режиму най більшого сприяння (стаття ІІ) 

та транспарентності (стаття ІІІ). Всі інші 

зобов’язання застосовуються частково до 

секторів та способів поставки на умовах, зазначених 

країнами у національних переліках 

зобов’язань; 

– по-друге, найпрактичніша характерна 

риса цього підходу полягає в його здатності 

забезпечувати стабільність торговельних режимів, 

не прийма ти нові нормативні акти, що 

обмежують торгівлю (положення “stand still”), 

тобто створювати міцну основу для лібералізації 

торгівлі шляхом закріплен ня статус-кво 

в законодавчому чи інструктивному порядку. 

Таким чином, можливо уникнути прогалин 

ГАТС і не допустити виникнення серйозних 

протиріч між практичною реалізацією лібералізації 

та зв’язани ми зобов’язаннями, закріпленими 

в законодавчих чи регуляторних 

поло жен нях; 

– по-третє, відмінна риса, яка водночас 

розширює владні повноваження переліку 

виключень сфер лібералізації (negative list 

approach), передбачає вищий рівень прозорості 

торговельних режимів, який досягається 

завдяки йому. Інформація, подана 

у переліках застережень, є важливою для 

потенційних інвесторів, які отримують повну 

інформацію про всі можливі обмеження 

на іноземних ринках торговельних партнерів, 

що міститься в одному документі. Така 

ситуація вигідна і приймаючим країнам, котрим 

легше ранжувати торгівельні бар’єри 

для подальшого розгляду під час майбутніх 

переговорів. У свою чергу, прозорий торговельний 

режим є придатнішим для ефективної 

лібералізації, наприклад, шляхом 

заохочення держав-членів на погодження 

скоротити чи поступово припинити застосування 

заборонених заходів, котрі можуть 

буди подібними в різних країнах, як, скажімо, 

кількісні обмеження та частка іноземних 


власників у капіталі авіакомпаній. Створення 

негативного переліку зобов’язань також 

стимулює конструктивний діалог у межах 

внутрішньої політики між договірними сторонами 

та керівними органами, стимулюючи 

в такий спосіб країни здійснити всеохоплюючий 

перегляд існуючих заходів, що 

обмежують торгівлю та інвестиції, адаптувати 

найкращий міжнародний досвід до 

своїх внутрішніх режимів регулювання, а 

також переосмислити цілі та завдання національної 

політики та найефективніші засоби 

їх досягнення. 

У результаті вивчення основних моделей 

лібералізації торгівлі послугами на основі 

переліку виключень сфер лібералізації були 

виявлені два недоліки цього підходу. 

По-перше, він може бути обтяжливим в 

адміністративному забезпеченні, особливо 

для країн, що розвиваються. Однак ці труднощі 

мож на подолати, якщо дозволити поступове 

складання країнами-членами зобов’ я зань, 

які не регулюються торговельною угодою 

(наприклад, у НАФТА, національним урядам 

було надано додатково два роки для гармо нізації 

своїх заходів у сферах регулювання послуг 

та інвестицій на основі принципів цього 

регіонального об’єднання). Ефект конвергенції 

національного законодавства треба також 

брати до уваги, незважаючи на вигоди від використання 

такого підходу в процесі лібералізації 

торгівлі послугами та інвестиціями, які 

були розглянуті вище. 

По-друге, застосування переліку виключень 

сфер лібералізації означає у майбутньому 

повну відмову урядів від застосування 

дискримінаційних заходів або таких, що 

обмежують доступ на ринки, включаючи навіть 

ті галузі, які на момент укладення угод 

не існували або не підпадали під дію такої 

угоди. З метою спростування останніх занепокоєнь, 

було запропоно вано заохотити 

членів інтеграційних угруповань до застосування 

специфіч них зобов’язань (на прикладі 

ГАТС, Антської спілки та МЕРКОСУР). 

У результаті проведеного дослідження і 

висвітлення проблем регулювання торгівлі 


послугами в рамках регіональних торговельних 

угруповань та ГАТС, приходимо до таких 

висновків і узагальнень. 

1. Регіональні торгівельні угоди мають 

низку спільних особливос тей (в т.ч. і з ГАТС) 

щодо шляхів прогресивної лібералізації 

ринку послуг. Проте в деяких питаннях ГАТС 

випереджає відповідні регіональні угоди, наприклад, 

у питаннях застосування недискримінаційних 

кількісних обмежень, національного 

регулювання). 

2. Зі створенням НАФТА в 1994 році 

зросла кількість регіональних угод, які намагалися 

охопити не тільки транскордонну торгівлю 

послугами, а також вводили правила 

регулювання інвестицій (захист інвестицій, 

лібералізація інвестицій у виробництві товарів 

та послуг) та тимчасового руху робочої 

сили в сфері послуг. 

3. На відміну від ГАТС, регіональні торгівельні 

угоди запроваджують такий інвестиційний 

режим, де умова місцевої присутності 

провайдера послуг не є обов’язковою, 

що сприяє успішному розвитку електронної 

торгівлі в рамках інтеграційних угруповань. 

4. За винятком декількох випадків (переважно 

галузевого характеру), регіональні 

торгівельні угоди дотримуються ліберального 

“правила походження”, тобто поширен ня 

преференційного режиму всім постачальникам 

послуг, що здійснюють основний вид діяльності 

у країні-члені угруповання). 

5. Регіональні торгівельні угоди у сфері 

послуг використовують дві моделі щодо 

лібералізації торгівлі послугами та інвестиціями. 

Деякі регіональні торговельні угоди 

використовують вже перевірений підхід 

ГАТС – перелік конкретних зобов’язань лібералізації 

торговельного режиму (positive list 

approach) – національні списки, у яких країна 

зазначає сектори, підсектори та/або способи 

постачання послуг, що підлягають лібералізації. 

Друга модель лібералізації ринків 

послуг базується на переліку виключень 

сфер лібералізації (negative list approach), 

у яких країна зазначає сектори, підсектори 

та/або способи постачання послуг, що не 


підлягають лібералізації. Обидві моделі теоретично 

можуть генерувати еквівалентний 

виграш від лібералізації, проте на практиці 

другий підхід є ефективнішим та амбіційним 

щодо лібералізації торгівлі послугами. 

Загалом моделі лібералізації відрізняються 

між регіональними торговельними угодами 

залежно від способів реформування торговельної 

політики та галузевого масштабу, що 

є актуальним для країн, які розвиваються, і 

країн з транзитивною економікою. 

6. Більшість країн-членів регіональних 

торговельних угод у сфері послуг, а саме ті, 

що надають перевагу другій моделі лібералізації, 

продемонстрували готовність поступово 

розширити регіональні преференції на основі 

принципу найбільшого сприяння, який є характерним 

для ГАТС. Реалізація цієї позиції може 

призвести до проблем з отриманням преференцій 

у галузі послуг (що є економічно небажаним 

щодо інвестицій), а багатостороння лібералізація 

надає більшого доступу до ефективних 

постачальників послуг, особливо у сфері інфраструктурних 

послуг, що матиме вагомий вплив 

на економічну систему загалом. 

7. Зазвичай регіональні торгівельні угоди 

розглядаються як спосіб отримання більших 

можливостей та інтенсифікації співпраці в 

галузі регулювання торгівлі послугами (особливо 

стосовно таких питань, як стандартизація 

видів послуг, а також визнання ліцензій 

і професійних та освітніх кваліфікацій). 

Незважаючи на значну схожість підходів до 

регулювання та збільшення транскордонної 

торгівлі між географічно близькими країнами, 

прогрес у сфері конвергенції національного 

регулювання є. 

8. За винятком лише деяких випадків, 

регіональні торгівельні угоди зробили незначний 

крок уперед у вирішенні деяких “незавершених” 

питань, що стоять на порядку 

денному ГАТС. Це передусім стосується 

питань субсидій та надзвичайних захисних 

заходів стосовно послуг, і саме ці проблеми 

актуальні для держав як на регіональному 


рівні, так і на багатосторонньому. Більшого 

прогресу все ж було досягнуто на регіональному 

рівні у відкритті ринку державних закупівель 

послуг (procurement markets), проте 

він був досягнутий у більшій мірі в процесі 

переговорів щодо державних закупівель, ніж 

у сфері послуг. 


1. Fink, C. and A. Mattoo. (2002), “Regional 

Agreements in Services: Some Conceptual Issues”, 

mimeo, The World Bank, Washington, D.C. 

2. Sauvé, P ”Completing the GATS Framework: 

Safeguards, Subsidies and Government Procurement” 

in Hoekman, Bernard, Aaditya Mattoo and Philip 

English, (eds), Development, Trade and WTO: 

A Handbook, The World Bank,Washington,D.C. 

3. Hart, M. and P. Sauvé (1999), “Does Size 

Matter? Canadian Perspectives on the Development 

of Government Procurement Disciplines in North 

America”, in Hoekman, Bernard and Petros Mavroidis, 

(eds.), Law and Policy in Public Purchasing, Ann 

Arbor, University of Michigan Press. 

4. Pena, M. (2000), “Services in MERCOSUR: 

The Protocol of Montevideo”, in Stephenson, Sherry 

M., (ed.), Services Trade in the Western Hemisphere: 

Liberalisation, Integration and Reform, Trade Unit of 

the Organisation of American States and Brookings 

Institution Press, Washington, D.C. 

5. Stephenson, S. M. (2001b), “Services”, in 

Salazar-Xirinachs, Jose-Manuel and Maryse Robert, 

(eds.), Toward Free Trade in the Americas, Trade 

Unit of the Organisation of American States and 

Brookings Institution Press, Washington, D.C. 

6. Stephenson, S. M. (2002), “Regional Versus 

Multilateral Liberalisation of Services”, in World Trade 

Review, Vol, 1, No. 2, (July). 

7. Stephenson, S. (2001a), Deepening Dis ciplines 

for Trade in Services, OAS Trade Unit Studies: Analyses 

on Trade and Integration in the Americas, Organisation 

of American States, Washington, D.C. (March). 

8. Hoekman, B. and P. Sauvé (1994), Liberalising 

Trade in Services, World Bank Discussion Paper 

No. 243, The World Bank, Washington, D.C. 


● Ïîãëÿä íà ïðîáëåìó ● 

ІСТОРИЧНИЙ ДОСВІД 

СТАНОВЛЕННЯ ТА 

РОЗВИТКУ ВІТЧИЗНЯНОЇ 

КРЕДИТНОЇ КООПЕРАЦІЇ 

Андрій ПАНТЕЛЕЙМОНЕНКО 

Відображено основні етапи становлення та розвитку вітчизняної кредитної кооперації 

в світлі державної політики другої половини ХІХ – початку ХХІ ст. Розкрито стимулюючий і 

негативний вплив державної політики на розвиток кредитно-кооперативного руху. Запропоновано 

створення, за сприяння держави, перспективного для українського села кредитного 

кооперативу (товариства), організованого на основі моделі Ф.В. Райффайзена. 

The main phases of native credit cooperation’s formation and development in the light of 

state policy during second half of XIX and fi rst half of XX centuries are shown. Both stimulating 

and negative infl uence of the state policy on the development of credit cooperative movement is 

illustrated. The creation of credit cooperative, made on the base of Reiffeisen model with the help 

of the state, which would be perspective for Ukrainian rural economy, is proposed. 

Серед існуючих організаційно-правових 

форм, що здійснюють господарську діяльність, 

кооперативи, без перебільшення, є унікальними 

об’єднаннями. Вони виконують роль сервісних 

організацій, які або сприяють підвищенню доходів 

їхніх членів, або суттєво скорочують витрати, 

пов’язані з придбанням товарів і необхідних послуг. 

Зокрема, отримання “доступного” кредиту 

забезпечує вітчизняна кредитна кооперація. 

При цьому вона, як й інші організаційно-правові 

форми, була і залишається чутливою до змін 

в економічній політиці держави. Такі зміни на 

її розвиток можуть мати як стимулюючий, так і 

гальмівний, а іноді й нищівний вплив. Визначення, 

врахування і прогнозування цього впливу є 

дуже важливим для розвитку кооперативного 

руху. Саме ця обставина й визначає актуальність 

даного дослідження. 

Окремі аспекти цієї багатогранної проблеми 

вже розкриті у працях відомих еконо- 

ПОГЛЯД НА ПРОБЛЕМУ 

містів М. Алімана, І. Витановича, В. Гончаренка, 

В. Марочка, А. Морозова, Л. Файна 

та інших. Проте питання це потребує подальшої 

розробки, зокрема, щодо залежності 

розвитку кооперації від зміни державної 

економічної політики. 

Метою дослідження є відображення 

основних етапів становлення та розвитку 

вітчизняної кредитної кооперації в 

світлі державної політики другої половини 

ХІХ – початку ХХІ ст.; стимулюючого і негативного 

її впливу на розвиток кредитнокооперативного 

руху. 

Цілком закономірно, що перші вітчизняні 

кредитні кооперативи виникли ще у середині 

ХІХ ст., в період становлення та розвитку 

ринкових відносин. Вони стали втіленням 

бажання окремих соціальних груп населення 

щодо підвищення свого економічного рівня 

шляхом взаємокредитування. Проте на ран- 


ній стадії їх становлення, держава зайняла 

відверто негативну позицію, вбачаючи у них 

масові організації, здатні шляхом поширення 

“революційної пропаганди”, дестабілізувати 

соціально-політичну ситуацію. Це зумовило 

складну процедуру реєстрації перших 

кредитних кооперативів, а їхня діяльність 

супроводжувалася невиправдано жорстким 

контролем з боку Мiнiстерства фiнансiв. 

Його накази i розпорядження пригнічували 

iнiцiативу малодосвідчених кооператорів. 

Дуже принизливим також було й втручання у 

справи кооперативів Мiнiстерства внутрiшнiх 

справ, за вказівкою якого день, час i місце 

зборів членів товариства реєструвалися у 

вiдповiднiй полiцейськiй установі. Фактором, 

який істотно уповільнював темпи розвитку 

вітчизняного кооперативного руху, була 

вiдсутнiсть законодавчої бази, яка чітко визначала 

б юридичний статус кредитного кооперативу, 

сприяла його успiшнiй дiяльностi 

у правовому полі. 

Та вже наприкiнцi XIX ст. кредитна кооперація 

поступово активізувалася, цьому 

сприяли зміни в економічній політиці російського 

самодержавства. Одним зі стимулюючих 

факторів, що зумовив ці зміни, став 

голод 1891–1894 років. “Голод 1891 року, 

– як справедливо зазначалося в одному з 

тогочасних видань, – нанісши тяжкого удару 

нашому сільському господарству, примусив 

звернути увагу на селянське господарство i 

уряд, i ширші суспiльнi кола» [8, 22]. Реакцією 

уряду на кризові явища стало затвердження 

трьох документів, важливих для 

кредитно-кооперативного руху. Першим з 

них був закон Російської імперії про установи 

дрібного кредиту (“Положение об учреждениях 

мелкого кредита”), прийнятий у 

1895 році. Він зафіксував право на створення, 

поряд з ощадно-позичковими, кредитних 

товариств, краще пристосованих до потреб 

i можливостей селянства. Згаданий закон 

передбачав також i деякі поліпшення щодо 

організації та функціонування ощадно-позичкових 

товариств, визначав роль земств 

у їхній діяльності. У тому ж таки 1895 році 


було затверджено статут кредитного товариства, 

який дозволяв засновувати кооператив 

без сплати пайових внесків, на основі 

залучення пільгового державного кредиту. 

Це сприяло значному збільшенню кількості 

кредитних кооперативів, яких на 1 січня 1910 

року в українських губерніях функціонувало 

вже 1789. Ще більше активізувало кредитно-кооперативний 

рух прийняття 21 червня 

1917 р. “довгоочікуваного кооперативного 

закону” [1, 17-20]. У зв’язку з цим на 1 січня 

1919 року, кількість кредитних кооперативів 

перевищила 3300. 

Зі встановленням радянської влади в 

Україні ситуація щодо існування кооперативного 

руху стала вкрай загрозливою. Націоналізувавши 

банки, ліквідувавши приватне 

землеволодіння, встановивши “робітничий 

контроль” за виробництвом (а точніше за 

розподілом продукції), влада прагнула організувати 

суспільство вільне від приватної 

власності, конкуренції, товарно-грошових 

відносин та інших “пережитків капіталізму”. 

Тому 27 січня 1920 року урядовим декретом 

всі види кооперації були об’єднані навколо 

споживчої [4, 1115]. Та й вона перетворилася 

на засіб примітивного розподілу споживчих 

товарів. 

Проте невдовзі, навесні 1921 року, коли 

енергійні намагання втілити виробничі відносини 

комуністичного типу призвели до 

господарської і політичної кризи, було зроблено 

спробу перейти до економічної політики, 

що ґрунтувалася на реаліях ринку. 

Основним завданням нової економічної політики 

(НЕП) була стабілізація економічної 

ситуації в країні. 

Прагнучи вивести економіку країни з 

глибокої кризи, радянська влада не тільки 

визнала, а й змушена була звернутися 

до багатого досвіду “дожовтневих” кооператорів. 

Невдовзі після закінчення громадянської 

війни, була практично відтворена 

система дорадянської кредитної кооперації. 

Цілком природно виникає питання щодо мотивів, 

якими керувалася влада, відновлюючи 

діяльність кооперативів, адже вона й не 


передбачала надання їм права на повне самоврядування. 

Різні джерела цього періоду 

дають підставу зробити цілком обґрунтований 

висновок: стимулюючи розвиток кредитної 

кооперації, тодішня влада закладала 

міцний фундамент майбутньої “соціалістичної 

системи”. Подолавши за рахунок приватної 

ініціативи стан глибокої економічної кризи, 

радянська влада вдалася до “згортання” 

НЕПу. Це супроводжувалось наступом на 

кооперацію, чисткою “кооперативного апарату”. 

А у 1931 році, визнавши функціонування 

кредитних кооперативів недоцільним, 

вдалася до їх ліквідації. Увесь наступний 

період фінансова система функціонувала 

без кредитної кооперації, через несумісність 

командно-адміністративної системи з демократичними 

кооперативними принципами. 

Проте форми самодопомоги продовжували 

існувати серед населення у вигляді “чорних 

кас” та “кас взаємодопомоги” [2, 269]. 

Відродження українського кредитнокооперативного 

руху, після тривалої перерви, 

почалося лише на початку 90-х років 

ХХ ст. і цілком закономірно супроводжувало 

перші кроки становлення України як незалежної 

держави. 

У 1991 році Л. М. Кравчук, будучи тоді 

Головою Верховної Ради, у складі української 

делегації побував у Сполучених Штатах 

Америки та Канаді. Програма візиту передбачала 

відвідання кредитних спілок та 

їхньої представницької організації – Всесвітньої 

ради кредитних спілок. Це “знайомство” 

з ефективно діючою формою фінансової 

взаємодопомоги населення не стало формальним. 

Вже у 1992 році, у лютому та червні, 

із зустрічними візитами Україну відвідали 

представники Всесвітньої ради кредитних 

спілок, Канадської кооперативної асоціації 

та представники українських кредитних спілок 

США, Канади та Австралії [6]. Підсумком 

стало створення Національного оргкомітету 

з відродження руху кредитних спілок в Україні. 

До Оргкомітету увійшли 18 представників 

із різних регіонів України. А 14 жовтня 1992 

року відбулося перше слухання проекту За- 


кону про кредитні спілки, а також готувався 

декрет Кабінету Міністрів [6]. У травні 1993 

року українцям Канади вдалося переконати 

свій уряд у необхідності реалізувати Програму 

технічної допомоги розвитку кредитних 

спілок в Україні. У вересні 1993 року, під 

впливом українців діаспори, уряд США схвалив 

аналогічну Програму. 

Реально оцінюючи ситуацію, коли, з одного 

боку, українська діаспора робила все 

можливе, щоби допомогти поверненню ідеї 

кооперативного кредитування в Україну, а з 

іншого – враховуючи те, що депутати Верховної 

Ради виявилися не готовими створити 

необхідне законодавче забезпечення для 

відродження кредитних спілок, Президент 

України Л. М. Кравчук прийняв вольове рішення, 

видавши 20 вересня 1993 року. Указ 

№ 377/93, який затвердив “Тимчасове Положення 

про кредитні спілки в Україні”. З метою 

спрощення реєстрації кредитних спілок 

розроблений, а 7 лютого 1994 року погоджений 

з Національним банком України Типовий 

статут кредитної спілки. Згідно з Тимчасовим 

положенням і Типовим статутом кредитні 

спілки отримували право здійснювати 

ощадно-позичкові операції щодо обслуговування 

їхніх членів та взаємокредитування 

між собою, в разі наявності вільних коштів. 

Поступово процес відродження кредитної 

кооперації в Україні у формі кредитних спілок 

став набувати реальних ознак. 

Проте, незважаючи на підтримку української 

діаспори США та Канади, цей процес 

був повільним і дуже складним. В умовах 

функціонування на фінансовому ринку трастових 

компаній, які пізніше отримали серед 

широкого загалу назву “фінансові піраміди”, 

роль кредитних спілок у кредитуванні населення 

була досить скромною. Така ситуація 

погіршувалась відсутністю чітко визначеного 

кооперативного статусу спілок. 

Першим кроком до поліпшення правового 

регулювання діяльності кредитних спілок 

став Указ Президента від 22.06.99 р. 

№701/99 “Про кредитні спілки”, яким відповідний 

закон вносився на розгляд Верховної 


Ради. Однак, Постановою Верховної Ради 

України від 09.09.99 р. №1023-XIV цей законопроект 

було відхилено. І лише 20 грудня 

2001 року Закон України “Про кредитні 

спілки” підтриманий і прийнятий депутатами 

Верховної Ради (№2908-ІІІ) [3, 6]. Він не тільки 

створив врегульовану правову базу для 

подальшого розвитку та регламентування 

діяльності кредитних спілок, а й вніс низку 

принципово важливих уточнень стосовно їх 

природи та статусу. Закон надав кредитним 

спілкам нового, принципово іншого юридичного 

змісту “неприбуткової організації, заснованої 

фізичними особами на кооперативних 

засадах з метою задоволення потреб її 

членів у взаємному кредитуванні та наданні 

фінансових послуг за рахунок об’єднаних 

грошових внесків членів кредитної спілки” і 

при цьому визначив, що “кредитна спілка є 

фінансовою установою” [5]. Це дозволило 

чіткіше визначити юридичний статус кредитних 

спілок і врегулювати окремі аспекти їхньої 

діяльності. 

Прийняття Закону України “Про кредитні 

спілки” супроводжувалося процесом стрімкого 

збільшення кількості кредитних спілок. 

Так, якщо на 1 січня 2002 року в Україні було 

зареєстровано 126 кредитних спілок, то на 

початок 2008 року до Державного реєстру 

фінансових установ внесено 791 спілку (в 

тому числі 4 об’єднані кредитні спілки). Загальна 

чисельність членів кредитних спілок 

перевищила один мільйон осіб. Крім цього 

в Україні діють три всеукраїнські* та 23 обласні 

асоціації, що об’єднують більше 300 

кредитних спілок [7]. 

Слід зауважити, що подальшому розвитку 

кредитної кооперації і надалі може сприяти 

активна державна підтримка. У цьому 

контексті можна згадати перспективну для 

сучасної України ідею формування сіль- 

* В Україні було створено чотири національних об’єднання – 

Національна асоціація кредитних спілок України 

(НАКСУ; 1994 р.), Всеукраїнська асоціація кредитних спілок 

(ВАКС; 2003 р.), Всеукраїнська асоціація кредитних 

спілок військовослужбовців (ВАКСВС; 2003 р.) та Українська 

асоціація сільських кредитних спілок (УАСКС; 2004 р.). 

Перші три з них було зареєстровано. 


ського кредитного кооперативу за моделлю 

Ф. В. Райффайзена, позичковий фонд якого 

формується не за рахунок пайових внесків 

від членів (що є визначальним для кредитної 

спілки), а за рахунок пільгового кредиту 

з боку держави. Слід зазначити, що такі кооперативи 

успішно функціонували в Україні 

на початку ХХ ст. 

На основі дослідження вищезгаданого 

кооперативного досвіду можна запропонувати 

модель взаємодії сільського кредитного 

кооперативу (товариства) з уповноваженою 

державною установою (рис. 1), а також 

механізм його функціонування. 

Згідно з наведеною на рис. 1 схемою, 

кооператив (товариство) після його реєстрації 

може отримати певну суму державних 

коштів у вигляді кредиту (наприклад, 1 

млн. грн.), на основі якої буде сформовано 

позичковий фонд, а також необхідну оргтехніку 

в лізинг. Такий пільговий державний 

кредит може надаватись на 5–7 років, під 

5% річних, і забезпечуватися солідарною 

відповідальністю всіх членів кредитного 

кооперативу (товариства). З отриманих коштів 

кооператив зможе надавати своїм членам 

довготермінові кредити на 5–7 років, 

орієнтовно під 15% річних. Обов’язковою 

умовою може бути спрямування позичених 

коштів лише на розвиток господарства. За 

рахунок різниці між процентами, сплаченими 

членами-позичальниками і зовнішніми 

зобов’язаннями перед державою, кооператив 

зможе утримувати свою діяльність і, що 

особливо важливо, формувати резервний 

капітал. При цьому, з метою забезпечення 

ефективної роботи кредитного товариства, 

уповноважена державна установа здійснюватиме 

його методичний супровід і постійний 

моніторинг кредитного портфеля. У разі 

ліквідації кооперативу резервний капітал 

спрямовується на розвиток кооперативної 

системи або повертається до бюджету. 

Таким чином, за весь час свого існування 

кредитні кооперативи пройшли складний і 

тернистий шлях. Але на всіх етапах економічного 

розвитку, незважаючи на іноді негативне 




1. Бондарев С. И. Союз 

потребительских обществ. – 

Харьков, 1919. – 101 с. 

2. Гончаренко В. В. Кредитна 

кооперація. Форми економічної 

самодопомоги сільського 

і міського населення у 

світі і в Україні. – К.: Глобус, 

1998. – 330 с. 

3. Гончаренко В. В. Особливості 

та закономірності 

відродження та розвитку кредитних 

спілок в Україні. Аналітичний 

звіт. Рекомендації. – 

Рис. 1. Модель взаємодії кредитного товариства 

Частина 1. – К., 2005. – 20 с. 

з уповноваженою державною установою 

4. Енциклопедія Українознавства 

/ Загальна частина. – 

ставлення держави, вони продемонстрували 

Т. 3. – К., 1995. – 1200 с. 

свою доцільність та позитивні результати ді- 5. Закон України “Про кредитні спілки” // Гояльності. 

Як й інші організаційно-правові форлос України. – 2002. – № 13 (2764). – С. 2–3. 

ми, кредитні кооперативи були і залишають- 6. Інтерв’ю з Президентом Національної 

ся чутливими до змін в економічній політиці асоціації кредитних спілок України Петром Ми- 

держави. Багаторічний досвід переконливо колайовичем Козинцем // Електронний часопис 

довів, що вони особливо активізуються в умо- “Кредитна спілка” (http://npks.ukma.kiev.ua). 

вах державного сприяння, яке стимулюється 7. Концепція розвитку системи кредитної 

бажанням подолати наслідки економічної кооперації в Україні http://rural-sme.org.ua. 

кризи. Це мало місце в Україні і у період існу- 8. Справочная книга для сельских товаривання 

монархії, і за часів утвердження радянществ / Под ред. Мацеевича К. А. – Харьков: Песької 

командно-адміністративної системи, й, чатное искусство, 1913. – 100 с. 

безумовно, сьогодні, в умовах утвердження 9. Файн Л. Е. Российская кооперация: 

ринкової економіки та вирішення актуальних историко-теоретический очерк. 1861–1930. – 

соціальних проблем. 

Иваново: Иван. гос. ун-т, 2002. – 600 с. 


АНДРУЩЕНКО 

Володимир Леонідович 

ВДОВИЧЕНКО 

Артем Миколайович 

ВИСОЦЬКИЙ 

Володимир Вікторович 

ВИШНЬОВСЬКА 

Катерина Сергіївна 

ВОЖЖОВ 

Сергій Павлович 

ГРИНЬКО 

Олена Леонідівна 

ДВІГУН 

Алла Олександрівна 

ДЕМ’ЯНИШИН 

Василь Григорович 

ЗАБЛОЦЬКА 

Ріта Олександрівна 

КАЛИТЧУК 

Василь Миколайович 

КІЗИМА 

Тетяна Олексіївна 

КОЛІСНИК 

Олег ЯРОСЛАВОВИЧ 

КОМАРОВА 

Інна Валентинівна 

КОРЯГІНА 

Ганна Сергіївна 

ОСТРОВСЬКА 

Галина Йосипівна 

● Íàøi àâòîðè ● 

НАШІ АВТОРИ 

доктор економічних наук, професор Національного 

університету державної податкової служби України 

аспірант кафедри фінансових ринків та фінансових послуг 

Національного університету державної податкової служби 

України 

директор Департаменту державного боргу Міністерства 

фінансів України 

викладач кафедри фінансів Тернопільського національного 

економічного університету 

кандидат економічних наук, доцент кафедри фінансів і 

кредиту Севастопольського національного технічного 

університету 

кандидат економічних наук, доцент кафедри фінансів і 



кандидат економічних наук, доцент, завідувач кафедри 

економіки підприємств та міжнародної економіки 

Запорізького інституту економіки і інформаційних 

технологій 

кандидат економічних наук, доцент кафедри фінансів 


кандидат економічних наук, доцент, докторант Інституту 

міжнародних відносин Київського національного 

університету імені Тараса Шевченка 

провідний економіст Департаменту державного боргу 

Міністерства фінансів України 

кандидат економічних наук, доцент кафедри фінансів, 

докторант Тернопільського національного економічного 


аспірант кафедри фінансів Тернопільського національного 


старший викладач кафедри економіки підприємств 

Бердянського університету менеджменту і бізнесу, 

здобувач Національного наукового центру “Інститут 

аграрної економіки” 

магістр кафедри фінансів і кредиту Севастопольського 

національного технічного університету 

кандидат економічних наук, старший викладач кафедри 

фінансового інжинірингу Тернопільського національного 



ПАНТЕЛЕЙМОНЕНКО 

Андрій Олексійович 

ПИСЬМЕННИЙ 

Віталій Валерійович 

РИЛЄЄВ 

Сергій Володимирович 

РУБАН 

Олександр Іванович 

СВІРСЬКИЙ 

Володимир Степанович 

СЕМ’ЯНЧУК 

Петро Михайлович 

СІДЛЯР 

Вікторія Володимирівна 

СТАВИЦЬКА 

Алла Василівна 

СТЕФАНІВ 

Ігор Федорович 

ТУЛЮЛЮК 

Аліна Сергіївна 

ХОХЛОВ 

Володимир 

Володимирович 

ЮРІЙ 

Софія Михайлівна 

● Íàøi àâòîðè ● 

кандидат економічних наук, доцент кафедри грошового 

обігу і кредиту Полтавського університету споживчої 

кооперації України 

кандидат економічних наук, старший викладач кафедри 

фінансів Тернопільського національного економічного 


кандидат економічних наук, доцент кафедри обліку і 

аудиту Чернівецького торговельно-економічного інституту 

Київського національного торговельно-економічного 


аспірант Київського національного університету імені 

Тараса Шевченка, економічний факультет 

аспірант кафедри фінансів Тернопільського національного 


аспірант кафедри економічної теорії Тернопільського 

національного економічного університету 

аспірант кафедри податків і фіскальної політики 


помічник Першого віце-прем'єр-міністра України, 

Секретаріат Кабінету Міністрів України 

кандидат економічних наук, доцент кафедри фінансів 

суб’єктів господарювання і страхування Тернопільського 

національного економічного університету 

старший викладач кафедри фінансів Чернівецького 

торговельно-економічного інституту Київського 

національного торговельно-економічного університету 

кандидат технічних наук, доцент кафедри фінансів і 



старший викладач кафедри фінансів Чернівецького 

торговельно-економічного інституту Київського 

національного торговельно-економічного університету 


Ñâ³ò ô³íàíñ³â 

Âèïóñê 3 (16) 2008 ð³ê 

Тематична спрямованість журналу: висвітлення 

актуальних питань теорії фінансів, грошей і 

кредиту; проблем у сфері державних фінансів; оподаткування 

і фіскальної політики; державного адміністрування 

й фінансового менеджменту; банківської 

справи й монетарної політики; ринку фінансових 

послуг і міжнародних фінансів. 

Вимоги до оформлення статей 

Науково-практичний журнал “Світ фінансів” виходить чотири рази на рік, обсягом до 

10 ум. друк. арк. До друку приймаються статті, що мають наукову і практичну цінність. 

До друку подаються роздруковані на папері та збережені на електронному носії матеріали 

у форматі MS Word: 

⇒ стаття українською мовою (обсягом до 20 сторінок тексту, роздрукованого на папері 

формату А4 через 1,5 інтервалу, кеглем 14, шрифтом Times New Roman; поля зліва, 

знизу та вгорі 20 мм, справа – 10 мм); 

⇒ коротка анотація (до 8 рядків українською та англійською мовами; а також назва статті 

англійською мовою); 

⇒ відомості про автора (прізвище, ім’я, по батькові; науковий ступінь і вчене звання; посада; 

місце роботи – українською та англійською мовами; а також адреса і телефон); 

⇒ список використаної літератури, який розміщується після статті під заголовком “Література” 

(бібліографічний опис літературних джерел здійснюється згідно зі встановленими 

вимогами (див. “Бюлетень ВАК України”. – 2000. – № 2. – С. 61–62.); посилання на літературу 

слід давати в квадратних дужках, наприклад [3, 68; 5, 37], де перша цифра вказує 

порядковий номер джерела у списку літератури, а друга – відповідну сторінку, джерело 

(зі сторінкою) відокремлюється від іншого джерела крапкою з комою); 

⇒ для аспірантів та здобувачів обов’язково додаються: витяг із протоколу засідання кафедри 

з рекомендацією статті для друку і рецензія наукового керівника або іншого 

фахівця у даній галузі знань, який має науковий ступінь чи вчене звання. 

Обов’язковою є наявність фотографії автора (у цифровому форматі). 

Відповідно до постанови президії ВАК України від 15.01.2003 р. №7-05/1 “Про підвищення 

вимог до фахових видань, внесених до переліків ВАК України” наукові статті, що подаються 

до друку, повинні містити такі необхідні елементи: 

⇒ постановка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок із важливими науковими чи 

практичними завданнями; 

⇒ аналіз останніх досліджень і публікацій, де започатковано розв’язання даної проблеми, 

і на які спирається автор, виділення невирішених раніше частин загальної проблеми, 

котрим присвячена стаття; 

⇒ формулювання цілей статті (постановка завдання); 

⇒ виклад основного матеріалу дослідження з повним обґрунтуванням отриманих наукових 

результатів; 

⇒ висновки з даного дослідження і перспективи подальших розробок у даному напрямку. 

Автори відповідають за точність наведених у статті даних, цитат, статистичних матеріалів 

тощо. Скорочення слів і словосполучень, крім загальноприйнятих, не допускається. 

Текст статті автор повинен вичитати й завізувати, сторінки – пронумерувати. 

Матеріали оформлені з відхиленням від зазначених вимог, редколегія не розглядає. 

Усі статті проходять обов’язкове рецензування. 

Запрошуємо до творчої співпраці. 

Редколегія наукового журналу 

“Світ фінансів”

Скачати весь журнал

You also want an ePaper? Increase the reach of your titles

Delete template?

Save as template?