officerukraine1

ОФІЦЕР УКРАЇНИ № 1’2010 1 

№1’2010

ОФІЦЕР 

УКРАЇНИ 

Журнал Академії сухопутних військ 

імені гетьмана Петра Сагайдачного 

Редактор 

Микола ГУЦУЛЯК 

Редакційна колегія: 

генерал-лейтенант 

Павло ТКАЧУК 

полковник Олександр СИВАК 

полковник Юрій ГУСАР 

Над випуском працювали: 

капітан Антон МИРОНОВИЧ; 

капітан Ірина ШАПОВАЛОВА; 

старший лейтенант 

Андрій ПІДЛІСНИЙ 

Дизайн та верстка 

капітан Антон МИРОНОВИЧ 

Літературні редактори: 

Людмила АКТЯМОВА; 

Тетяна ЖИВОТОВА 

Адреса редакціЇ: 79012, м. 

Львів, вул. Гвардійська, 32 

E-mail: asvpress@gmail.com 

Інформаційна підтримка: 

Департамент преси та зв'язків 

із засобами масової інформації 

МО України 

Друкарня Академії 

сухопутних військ імені 

гетьмана Петра Сагайдачного, 

Галина ОЗЕРОВА 

На обкладинці - курсант 

Андрій ПЕРЕХРЕСТ, 

майбутній командир 

ДУХОВНІСТЬ 

УРОЧИСТОСТІ В ХРАМІ СВЯТОГО 

АРХИСТРАТИГА МИХАЇЛА . . . . . . . . 4 

СОЦІАЛЬНИЙ АСПЕКТ 

НАЙКРАЩИЙ ПОДАРУНОК . . . . . . . .5 

РІВНЯННЯ НА КРАЩИХ 

НОВА ВІДЗНАКА АКАДЕМІЇ - СТИМУЛ 

ДО НАПОЛЕГЛИВОЇ ПРАЦІ. . . . . . . . . . 6 

ОФІЦЕРСЬКА ДОЛЯ - ДОЛЯ АРМІЇ 

«...ПРОВОДЖАЮЧИ МЕНЕ ДО ПЕРШОГО 

МІСЦЯ СЛУЖБИ, ВЖЕ НА ПЕРОНІ, БАТЬ- 

КО МІЦНО ОБІЙНЯВ МЕНЕ І СКАЗАВ: 

«ЛИШЕ ПРО ОДНЕ БЛАГАЮ, СИНКУ: НЕ 

ПІДВЕДИ…». . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .8 

ПОЛЬОВИЙ ВИШКІЛ 

ЗАКЛЮЧНИЙ АКОРД - ПІД КАНОНАДИ 

ГАРМАШІВ! . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 11 

НАШ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД 

АКАДЕМІЯ СУХОПУТНИХ ВІЙСЬК ЯК 

ЦЕНТР ФОРМУВАННЯ РЕГІОНАЛЬНОЇ 

БЕЗПЕКОВОЇ ДУМКИ . . . . . . . . . . . . 12 

ГОРДІСТЬ, СЛАВА І ЧЕСТЬ 

«ВИ, СЬОГОДНІШНІ КУРСАН- 

ТИ, ПОВИННІ ЗДІЙСНИТИ ЗЛЕТ У 

СВОЄМУ ЖИТТІ, ЗРОБИТИ ВСЕ, ЩОБ 

БУТИ ЗАВЖДИ І СКРІЗЬ НА ПЕРШИХ 

ПОЗИЦІЯХ!» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 14 

ФУТБОЛЬНА СТОРІНКА 

ПРО ІСТОРІЮ СТВОРЕННЯ, 

ФУНКЦІОНУВАННЯ ТА СПОРТИВНІ 

ЗДОБУТКИ ФК «ЛЕГІОН» АКАДЕМІЇ 

СУХОПУТНИХ ВІЙСЬК . . . . . . . . . . .15

СЛОВО ДО ЧИТАЧА 

Шановні бойові друзі! 

Ви тримаєте у руках перший номер журналу, який є правонаступником 

усіх друкованих видань, відомих вам зі славетної історії нашого навчального 

закладу: від «Политработника» Львівського вищого військово-політичного 

училища – до «Курсантського вісника» Академії сухопутних військ. 

Як і завжди, наші головні і незмінні теми: бойова підготовка на полігоні, 

директрисах і танкодромах, а також культура, спорт, дозвілля, словом, усе, чим 

живе і повинен жити протягом навчання майбутній офіцер Збройних Сил України. 

Ми розповідатимемо без винятку про все, чим живе наша Академія: як вчимося і як святкуємо. 

Адже у дні виходу першого номера ми відзначаємо: 6 грудня – День Збройних Сил України, 

12 грудня – День Сухопутних військ. Святкуємо цього року і 440 років від дня народження 

гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного – гетьмана українського реєстрового козацтва, 

кошового отамана Запорізької Січі, видатного полководця, знаного політичного та 

культурно-просвітницького діяча першої чверті 17 століття. Саме його ім’я вже рівно 

10 років – від листопада 2000-го! - носить з честю і примножує тим самим військову 

славу України наша Академія!.. Ви, шановні курсанти, є прямими спадкоємцями бойових 

досягнень наших гетьманів, вам нести у майбутнє ці традиції!.. Вам керувати у 

подальшому усіма ланками в Збройних Силах України: від взводу – до Генерального штабу!.. 

...Ви помітили, що ми у нашому виданні стаємо більш сучасними: ми прагнемо 

розвиватися – випускати номер у кольорі, яскраво і привабливо, по-молодіжному. 

Але жодні яскраві фото, ілюстрації, колажі не будуть доходити до свідомості 

і серця курсанта, читача, коли вони не будуть підкріплені яскравим, 

публіцистичним, емоційним словом наших авторів. Ми розраховуємо на ваші 

листи і публікації, шановні курсанти, ви – наші не лише читачі, але й наші автори! 

І я впевнений, що разом ми зробимо сучасне цікаве видання, яке згодом повинно вийти за межі 

Академії і дійти до широкого загалу читачів армії та суспільства. Я переконаний: разом ми 

об’єднаємося навколо нашої головної мети – якісного навчання офіцера України, здатного 

захистити Батьківщину! 

Начальник Академії сухопутних військ 

імені гетьмана Петра Сагайдачного 

генерал-лейтенант Павло ТКАЧУК 

ОФІЦЕР УКРАЇНИ № 1’2010 3

ДУХОВНІСТЬ 

УРОЧИСТОСТІ В ХРАМІ СВЯТОГО 

АРХИСТРАТИГА МИХАЇЛА 

Духовність людини є найважливішим інструментом, що 

здійснює суттєвий вплив на формування її моральних 

принципів і цінностей, орієнтує особисту поведінку відповідно 

до чинних у суспільстві правил, зразків і традицій. Саме 

духовність виступає однією з найголовніших складових високої 

морально-психологічної стійкості захисників Батьківщини. Це 

чудово розуміє керівництво Академії сухопутних військ, яке 

віддає належне саме духовній складовій виховання майбутніх 

офіцерів. Щотижня курсанти, офіцери та члени іх сімей плічо-пліч 

стоять у храмі Святого Архистратига Михаїла під час 

літургій. 

21 листопада 2010 р. в навчальному закладі відбулися 

урочисті заходи з нагоди святкування десятиріччя віднови 

богослужінь у храмі. Святкування розпочалися традиційною 

недільною святковою Літургією. На запрошення настоятеля 

храму отця Степана Суса в урочистостях взяли участь 

практично усі священики, які у різні періоди здійснювали своє 

душпастирське служіння у цьому храмі. 

в Академії сухопутних військ, референт відділу Патріаршої 

Курії Української греко-католицької церкви у справах силових 

структур отець Любомир Яворський і військовий капелан 

Київської Архиєпархії української греко-католицької церкви 

м. Черкаси отець Юліан Шеремета, а також багато інших 

священнослужителів. 

Участь у Літургії взяло командування Академії на чолі із 

генерал-лейтенантом Павлом Ткачуком, а також чисельна 

Очолив Літургію ректор Львівської духовної семінарії 

Святого Духа отець Миколай Фредина, котрий був першим 

священиком, який відслужив Божественну Літургію у храмі 

у 2000 р. та від самих початків підтримував діяльність 

семінаристів у тодішньому Львівському військовому інституті 

при Національному університеті «Львівська політехніка». 

Співслужили отцю-ректору протосинкел Стрийської Єпархії 

УГКЦ отець Богдан Манишин, котрий п’ять років був капеланом 

курсантська спільнота. По завершенні Літургії отець Степан 

у своєму слові висловив слова найщирішої подяки усьому 

керівництву Академії, а також тим людям, котрі у різний спосіб 

долучилися до справи віднови храму та подальшої підтримки 

його діяльності. 

До присутніх на святкуваннях звернувся отець Богдан 

Манишин, котрий представив учасникам моління Декрет 

владики Тараса Сеньківа про передачу храму мощей 

блаженного священномученика Омеляна Ковча, котрий у 

період визвольних змагань українського народу 1918-20 рр. був 

капеланом Української Галицької Армії. 

У храмі була розміщена фотовиставка присвячена 

десятиліттю храму, де поміщенні фотознімки починаючи із 

2000 року і до сучасних днів. Її відвідувачі мали змогу поринути 

у історію храму та побачити наскільки змінився храм завдяки 

старанням керівництва Академії та її курсантів. 

Майор Віталій РУДКОВСЬКИЙ 

Фото капітана Антона МИРОНОВИЧА 

4 

ОФІЦЕР УКРАЇНИ № 1’2010

СОЦІАЛЬНИЙ АСПЕКТ 

НАЙКРАЩИЙ ПОДАРУНОК 

Останнім часом у лавах Збройних Сил, а особливо це стосується молодих офіцерів, все більше поширювались 

негативні настрої та небажання продовжувати військову службу. Більшість звільнялись і поповнювали 

лави безробітних, адже після 10-15 років військової служби, ой, як не просто адаптуватись у сучасному 

суспільстві. Що ж штовхало молодих офіцерів на такі рішучі кроки Все банально: виною цих процесів стало недостатнє 

фінансування з боку держави. І це не просто, звичайне людське бажання заробляти все більше і більше грошей, а 

здебільшого неможливість задовольнити будь-які потреби. Ось, дивіться: випускається лейтенант з навчального закладу, і 

направляють його до місця служби в інше місто. І одразу він стикається з побутовими проблемами, а якщо ще і одружений, 

то взагалі… Житлом не забезпечені, а заробітної плати вистачає хіба що на гуртожиток, в кращому варіанті на однокімнатну 

квартиру в жахливому стані, а ще потрібно і харчуватись, і одягатись, і таких можна перелічувати дуже довго…Та нарешті 

держава згадала про свої Збройні Сили, і наказом МОУ від 5.11.2010 №576 були внесені зміни до попереднього наказу 

«Про бюджетну політику Міністерства оборони України на 2010 рік», яким військовослужбовцям з 1 листопада цього року 

підвищують розміри щомісячної премії. Отже: особам рядового, сержантського та старшинського складу - 70% посадового 

окладу, замість 35, як нараховували досі; іншим військовослужбовцям – 55%, замість 10. 

Перша виплата буде здійснюватись відповідно у грудні. Зрозуміло, що людям, далеким від фінансової справи, мало 

про що говорять ці відсотки, тому за роз’ясненнями, я звернулась до начальника фінансової служби Академії сухопутних 

військ підполковника Віталія Гаращенка. 

КОМЕНТАР 

- Як зміниться грошове забезпечення військовослужбовців 

- Наприклад, якщо сьогодні молодший офіцер (старший лейтенант, курсовий офіцер) у середньому 

отримував 2307 грн., то в грудні він отримає 2780 грн., тобто на 473 грн. більше. А старший 

офіцер (полковник, начальник кафедри), який досі отримував 4928 грн., отримає 5702 грн., тобто 

на 774 грн. більше. 

- Як ви вважаєте, чи вплине таке підвищення на моральний дух військовослужбовців 

- Я думаю, що безумовно. Хоча підвищення і незначне у порівнянні з сьогоднішньою 

заробітною платою інших державних службовців, та більшість військовиків з розумінням ставляться 

до складної фінансово-економічної ситуації в державі та продовжують зберігати дух 

офіцерської честі та вірності ідеалам захисника Вітчизни. 

- Чи стане це стимулом для підняття престижу військової служби 

- Безумовно, особливо для молодих офіцерів, які бачать, що, незважаючи на всі негаразди, держава дбає про свої 

Збройні Сили. Адже це одне з нагальних та найболючіших питань, з вирішенням якого безумовно підніметься не тільки 

престиж, а й конкурентоспроможність військової служби на ринку праці України. 

- Як ви вважаєте, чи можна військовослужбовцям сподіватись на подальше збільшення грошового забезпечення 

- Думаю, що обов’язково буде. Аналізуючи 2010 рік, в якому пройшло три підвищення: в травні було збільшено 

преміювання військовослужбовців за контрактом до 35% ПО, в жовтні зросло майже вдвічі грошове забезпечення 

моряків, що виходять у море, та льотчиків, що літають, і з листопада військовослужбовці отримають, як ми вже говорили 

майже на 20-25% більше. Можна з впевненістю сказати, що у 2011 році зміни на краще будуть відбуватись. Можливо це 

буде збільшення посадових окладів та за військовим званням. Кажу молодим офіцерам: служіть чесно та віддано своїй 

Батьківщині, з гордістю несіть звання офіцера. Тільки терпіння, наснага та професійне виконання службових обов’язків 

призведуть до позитивних змін. 

Підготувала капітан Ірина ШАПОВАЛОВА 

Посада 

Грошове забезпечення до 01.11.2010 року Грошове забезпечення після 01.11.2010 року Розмір 

підвищення 

нараховано податки до виплати нараховано податки до виплати 

Начальник кафедри 5 043 115 4 928 5 837 135 5702 774 

Старший викладач 3 511 91 3 420 4 168 108 4 060 640 

Викладач 3 044 79 2 965 3 607 93 3 514 549 

Науковий 

співробітник 

Начальник 

науково-дослідної 

лабораторії 

Начальник 

лабораторії 

Начальник навчального 

курсу 

3 054 79 2 975 3 594 93 3 501 526 

4 002 104 3 898 4 663 121 4 542 644 

2 611 67 2 544 3 088 80 3 008 464 

2 549 66 2 483 3 053 73 2 980 497 

Курсовий офіцер 2 367 60 2 307 2 852 72 2 780 473 

Старшина 2 026 52 1 974 2 306 60 2 246 272 

Командир 

відділення 

1 475 38 1437 1 693 44 1 649 212 


Напевно ви не раз помічали, як позитивне, 

радісне слово, змінює оточуюче середовище. 

Досить підбадьорити когось – і людина 

вже посміхається, недарма кажуть: добре слово і кішці 

приємно. Воно і зрозуміло, адже коли людина щодня 

працює, цілеспрямовано та натхненно викладаючись 

при цьому на сто відсотків, то вона підсвідомо очікує на 

похвалу. А тим більше, 

коли завдяки її невтомній 

праці діло розквітає, 

росте і дає відповідні 

результати. І, напевно, 

найважливіше для 

підтримки подальшої 

цілеспрямованості та 

працелюбства підлеглих 

– це заохочення з боку 

керівників. 

Не забуває про це 

і керівництво Академії 

сухопутних військ. Так, 

14 жовтня, в день святкування 

річниці навчального 

закладу, за значний 

особистий внесок 

у справу розбудови, 

розвитку та забезпечення 

життєдіяльності Академії, зміцнення військового 

співробітництва та за значні особисті досягнення у 

навчально-педагогічній діяльності, одразу декілька 

співробітників були нагороджені заохочувальною 

6 

РІВНЯННЯ НА КРАЩИХ 

НОВА ВІДЗНАКА АКАДЕМІЇ - СТИМУЛ 

ДО НАПОЛЕГЛИВОЇ ПРАЦІ 

ЖИТТЯ НА МАКСИМАЛЬНІЙ ШВИДКОСТІ 

Як згадувалось вище, наказом начальника 

Академії сухопутних військ генерал-лейтенанта 

Павла Ткачука нагрудним знаком «За заслуги» 

було нагороджено доцента військово-диригентської 

кафедри, кандидата мистецтвознавства, заслуженного 

працівника освіти України Ірину Чернову. Наш діалог зі 

знаним педагогом розпочався із такого запитання: 

Що є для Вас найважливішим у житті, які 

пріоритети формують Ваше світосприйняття 

– Найважливішим, як на мене, є розуміння свого покликання, 

свого призначення у житті, а це, очевидно, не 

є так просто. Адже усе наше життя – наче репетиція 

оркестру: спочатку ми пробуємо знайти правильний 

тон, повторюємо звичні, часто чужі, слова та метушливо 

кидаємось із боку в бік, потім починаємо очима душі 

шукати життєвий ідеал, проте лише у віці мудрості 

приходить розуміння сенсу життя. За моїми плечима 

сорок років педагогічної праці у системі вищої військової 

освіти. Це – щасливі роки пізнання і пошуку, сумнівів 

та здобутків, це, зрештою, виховання кількох поколінь 

військових фахівців гуманітарно-культурологічного 

профілю. 

Чи правильно зрозуміла, що впродовж сорока 

років поспіль Ви щоранку переступаєте поріг одного 

навчального закладу 

– Авжеж, саме так. Хоча у різні часи мені довелося 

читати лекції у багатьох навчальних закладах, 

зокрема, у Львівській філії Академії при 

ОФІЦЕР УКРАЇНИ № 1’2010 

відзнакою АСВ, нагрудним знаком «За заслуги». Начальник 

факультету аеромобільних військ і розвідки полковник 

Артур Луньков, начальник редакційно-видавничого 

відділу Галина Озерова та доцент військово-диригентської 

кафедри, заслужений працівник народної освіти Ірина 

Чернова виявились першими, хто отримав цю відзнаку. 

Яка, до речі, була нещодавно розроблена і затверджена 

начальником Академії як 

заохочувальна, пам’ятна 

відзнака. А виглядає 

вона, наче орден: дві 

Андріївські багатогранні 

зірки, з’єднані між собою, 

жовтого та білого 

кольорів, поверх них - 

жовтий медальйон з орнаментом, 

а завершальним 

моментом є кольорове 

емалеве зображення 

емблеми Академії з її 

девізом «Честь, Україна, 

Відвага». Відзнака 

символізує силу Божу 

з чистотою помислів, 

процвітання та багатство 

(золотий колір), а девіз 

Академії «Честь, Україна, 

Відвага» підкреслює 

направленість цієї сили, визначає пріоритети. Тож давайте 

будемо прагнути до цієї високої відзнаки та брати 

приклад з нагороджених! 

Президентові України, у Львівській Національній 

музичній академії ім.М.Лисенка, Українському Католицькому 

університеті, університеті «Ставропігіон» 

тощо. Втім, незмінною, найвідповідальнішою та найдорожчою 

аудиторією для мене завжди є наш військовий 

вуз, викладати в якому почала у 1970 році, коли на роботу 

мене приймав генерал-майор Іван Ліпінцев. Як 

багато змінилося з того часу. Сьогодні Академія сухопутних 

військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, 

очолювана генерал-лейтенантом Павлом Ткачуком, 

це – елітний військовий заклад європейського рівня, 

інтелектуально-креативний простір якого репрезентують 

полковники Олександр Сивак, Юрій Гусар, Олег 

Бойко, генерал Олег Репін та багато інших відданих 

справі висококласних фахівців, співпраця з якими є для 

мене надихаючою. 

-Тож Ви сповідуєте сковородинський принцип 

«сродної праці», згідно з яким людина лише тоді 

відчуває себе щасливою, коли вона займається 

своєю улюбленою справою, тією, яка, як кажуть, написана 

їй «на роду». А чи є для Вас щось визначальне 

у самому навчально-виховному процесі 

– Працюючи з курсантами, усі свої духовні зусилля 

спрямовую на пробудження у них патріотичної рефлексії, 

тобто осмислення та усвідомлення найвищого покликання 

– відданого служіння Батьківщині. Тут стрижневого 

значення набуває професійна самоідентифікація 

як центральний елемент самосвідомості, який

забезпечує здатність «Я» до саморозвитку. Взагалі, 

включення рефлексійно-когнітивних рівнів, як на мене, 

є найважливішими у навчально-виховному процесі, бо 

саме на них відбувається утвердження мети і сенсу 

життя. Зрозуміло, що у сучасних умовах ця проблема 

постає надскладною. Розвиток самостійного творчого 

мислення курсантів – ось моя «надзадача», вирішенню 

якої сприяє ефективна науково-дослідницька робота 

курсантів у системі ВНТСК. 

– На початку розмови Ви звернулися до цікавої 

метафори «життя, як репетиція оркестру», і мені пригадався 

однойменний італійський фільм уславленого 

Федеріко Фелліні, у якому нерозуміння диригентом 

музикантів-оркестрантів спричинило жахливий 

соціальний вибух. Певно йдеться про символічне 

значення оркестру, як його розумів мудрець 

Конфуцій, коли порівнював державу із оркестром, у 

якому фальш хоча б одного інструменту може зламати 

увесь стрій. Чи знають про це ваші вихованці 

– військові диригенти 

– Безумовно, адже вони покликані виконувати, так 

би мовити, «першу скрипку» у військово-оркестровій 

службі Збройних Сил України. І від якості їх професійної 

підготовки залежить 

передусім 

естетична краса 

українських 

в і й с ь к о в и х 

ритуалів. Маємо усі 

підстави пишатися 

нашими випускниками 

– вони ефективно 

реалізують 

себе на вершинних 

позиціях, очолюючи 

такі поважні колективи, 

як, наприклад, 

Академічний 

з р а з к о в о - 

показовий оркестр 

М і н і с т е р с т в а 

Оборони України 

(підполковник Ігор 

Биковський та 

його заступник 

капітан Максим Гусак), оркестр роти почесної варти 

Міністерства Оборони України (начальник підполковник 

Михайло Рябоконь) та інші. 

– У Вашому творчому доробку 64 науковометодичні 

праці, 5 навчально-методичних посібників, 

монографія, більш як 100 статей у періодичних виданнях, 

виступи на численних конференціях, наукових 

семінарах, як вдається поєднувати навчальновиховну 

і науково-методичну діяльність, звідки 

приходить натхнення, ідеї, бажання досліджувати 

– Про натхнення чудово сказав колись Петро Чайковський 

(дідо якого, як сьогодні доведено, був козаком). 

Йдучи одного разу із молодим художником Ігорем Грабарем, 

Чайковський почув дещо наївне питання: «Чи 

правда, що Ви творите лише у стані натхнення Чи 

справді натхнення для митця – це найперше...» На що 

великий композитор відповів: «Друже, це цілковита дурниця... 

натхнення – той гість, що ніколи не приходить 

до лінивого. Щоранку, о шостій, за будь-якої погоди і настрою, 

я сідаю за письмовий стіл із думкою, що цей день 

може бути останнім у моєму житті. Іноді я просто працюю, 

але буває, що за 40 днів народжується ціла опера, 

як, наприклад, «Пікова дама». Для мене – це дуже точне 

«попадання» до суті будь-якого творчого процесу, бо 

вже саме заглиблення до об’єкта спричиняє бажання 

йти ще далі, думати, співставляти, аналізувати... Напевно, 

я типовий «трудоголик», який працюючи, дістає 

задоволення й радість від самого процесу. 

– Залишається лише дивуватись, як зуміли Ви так 

різнобічно реалізувати себе і як класний фахівець, і 

як любляча дружина, і як зразкова мати. Ваш старший 

син Віктор – провідний науковий співробітник 

інституту фізіології ім. О.О. Богомольця (Київ) у 35 

років захистив докторську дисертацію і став лауреатом 

державної премії України, Дмитро – молодший 

син успішно завершує аспірантуру. Як сформувалася 

така система життєвих цінностей 

– Думаю, що не кар’єрні амбіції формували мій шлях, 

а надусе – поклик серця і душі. Так вчив мене батько, 

перед пам’яттю якого я благоговію. Лікар, як кажуть, 

від Бога, майор медичної служби, він був заступником 

начальника шпиталю Першого українського фронту. 

Після війни очолював кафедру терапії у Львівському 

медичному інституті і був надзвичайно шанованим у 

медичних колах. Коли захищав докторську дисертацію, 

то був вже тяжко хворим і йому дозволили захищатися 

сидячи. Воля 

у нього була 

неймовірна. Порядок, 

дисципліна, 

ставлення до життя 

і до себе – на 

рівні максимальних 

вимог, а характер 

– лагідний, душа – 

співуча. Мріяв і усе 

зробив, аби дати 

своїм донькам найкращу 

освіту, знання 

іноземних мов, 

мистецтва. Тоді, 

у голодні повоєнні 

роки це було непросто. 

Але попри 

це з п'яти років я 

почала вивчати 

англійську мову, 

далі займалась у 

спеціалізованій музичній школі ім.М.Крушельницької, 

потім у консерваторії ім. М.В Лисенка. Та вінцем на 

шляху вдосконалення стало навчання в аспірантурі у 

Ленінградській (нині Санкт-Петербург) консерваторії 

ім. Н.А.Римського-Корсакова. Завжди з вдячністю згадую 

своїх Вчителів, зокрема професорів Стефанію Павлишин, 

Самуїла Дайча, Олександра Фарбштейна та 

незабутні лекції професора Юрія Лотмана у Тартуському 

університеті. Безумовно, військово-диригентська 

кафедра, першим начальником якої був Ярослав Горбаль, 

а сьогодні її очолює полковник Олег Горман, завжди 

була для мене педагогічним колективом творчої 

співпраці. 

У цих словах – уся вона: педагог, культуролог, мистецтвознавець, 

лектор, сучасна жінка. Відверта, наполеглива, 

вона живе на максимальній швидкості, окрилена 

своїм життєвим кредо: Благоговіння перед життям 

та чесне виконання свого покликання. 

Капітан Ірина ШАПОВАЛОВА 

Фото з архіву Ірини ЧЕРНОВОЇ 


8 

ОФІЦЕРСЬКА ДОЛЯ - ДОЛЯ АРМІЇ 

«...ПРОВОДЖАЮЧИ МЕНЕ ДО ПЕРШОГО МІСЦЯ СЛУЖБИ, 

ВЖЕ НА ПЕРОНІ, БАТЬКО МІЦНО ОБІЙНЯВ МЕНЕ І СКАЗАВ: 

«ЛИШЕ ПРО ОДНЕ БЛАГАЮ, СИНКУ: НЕ ПІДВЕДИ…» 

Командувач Сухопутних військ Збройних Сил України 

генерал-полковник ГЕННАДІЙ ВОРОБЙОВ 

Народився 25 червня 1961 р. 

у місті Ахалкалакі (Грузія) у 

родині військовослужбовця. 

Закінчив Київське вище 

загальновійськове командне училище 

(1982), Військову академію ім. М. Фрунзе 

(1993), Національну академію оборони 

України (2004). 

Проходив службу у військах Забайкальського 

військового округу на 

посадах командира мотострілецького 

взводу, командира розвідувального 

взводу, командира мотострілецької 

роти та у складі Групи радянських 

військ у Німеччині на посадах командира 

мотострілецької роти, начальника 

штабу — заступника командира 

мотострілецького батальйону. Після 

закінчення Військової академії імені 

Фрунзе проходив службу у військах 

Прикарпатського військового округу 

на посадах начальника штабу 

мотострілецького полку, командира 

механізованого та мотострілецького 

полків, з 1996 по 1998 роки — командир 

механізованої бригади. З 1998 

р. — командир механізованої дивізії. 

У 2002–2003 рр. — начальник штабу 

— перший заступник Командувача 

армійського корпусу. З 2004 по 2006 рр. 

— очолює армійський корпус. 3 травня 

2006 по листопад 2009 р. — перший заступник 

начальника Генерального штабу 

Збройних Сил України. З 18 листопада 

2009 р. — командувач Сухопутних 

військ Збройних Сил України. 

— Геннадію Петровичу, і все ж 

таки, на Ваш погляд, чому сьогодні 

місця батьків «в строю» дедалі 

рідше займають їхні сини й онуки 

Чи не криється причина цього явища 

у небажанні колишніх офіцерів, 

аби їхні діти продовжили родинну 

династію 

— Вибачте, але я не можу погодитися 

з Вами. Бо сьогодні у нашому 

війську є дуже багато офіцерів, 

які пішли шляхами своїх батьків, 

стали військовими. І як тут не згадати 

генерал-лейтенанта Сергія 

Островського, генерал-майора 

Юрія Борискіна, командирів рот 

спеціального призначення капітанів 

Антона та Андрія Островських, командира 

роти окремої механізованої 

бригади лейтенанта Андрія 

Федічева… Переконаний, що ці 

офіцери зробили свій вибір на користь 


армії через одну, але непереборну обставину: 

батьки для них завжди були 

взірцем, прикладом для наслідування. І 

особисто я не бачу нічого поганого в 

тому, що вони також прагнуть досягнути 

своїх висот у військовій кар’єрі. 

Хоча у моральному плані їм, безумовно, 

непросто. Адже бездоганний авторитет 

батьків у військах накладає 

на них додаткову відповідальність, 

аби гідно продовжувати славетну родинну 

династію. 

— Напевно, було б неправильно, 

якби я не попросила 

Вас назвати ще бодай декілька 

офіцерських династій серед тих 

військовослужбовців, які сьогодні 

проходять службу в Сухопутних 

військах Збройних Сил України 

— Зроблю я це з величезним задоволенням. 

Ось, наприклад, військова 

династія Кострікіних… Свій початок 

вона бере від капітана Кострікіна 

Омеляна Лаврентійовича — учасника 

Курської битви, командира 

стрілецької роти, кавалера ордена 

Червоної Зірки. Він може пишатися 

своїм сином — підполковником Петром 

Кострікіним, який пройшов шлях 

від льотчика до старшого штурмана 

авіаційної дивізії, а той, в свою чергу, 

естафету родинної династії передав 

Михайлові, який нині обіймає посаду 

начальника штабу — заступника начальника 

управління армійської авіації 

Командування Сухопутних військ. 

А ось ще одна славетна династія, 

якою можна пишатися по праву — 

династія Нікітенків, що бере свій 

початок від полковника Віктора Антоновича 

Нікітенка, син якого — 

генерал-майор Петро Нікітенко нині 

обіймає посаду начальника оперативного 

управління — заступника 

начальника штабу Командування Сухопутних 

військ, а його син Антон в 

званні старшого лейтенанта успішно 

командує танковою ротою танкового 

батальйону 30-ї окремої механізованої 

бригади 8 армійського корпусу Сухопутних 

військ. І, повірте, такі приклади 

славетних офіцерських династій я 

можу наводити ще і ще… 

А, повертаючись до Вашого запитання 

— чому батьки не чинять 

опір своїм дітям у виборі на користь 

армії, можу лише погодитися з Вами 

в тому, що сьогодні вплив батьків на 

своїх дітей не такий абсолютний, як 

це було, скажімо, двадцять-тридцять 

років тому. І, на моє глибоке переконання, 

в цьому немає нічого поганого. 

Адже якщо у хлопця відсутнє бажання 

бути офіцером, то, повірте, не буде 

ніякої користі від такого «служаки» 

ані для армії, ані для його батька, ані 

для нього самого. В мене самого росте 

син Єгор. Зараз йому 8 років. Прийде 

час і я в жодному разі не «тиснутиму» 

на нього з вибором майбутньої 

професії. Якщо він захоче піти моїм 

шляхом — буду безмежно радий, якщо 

ж ні — прийму його рішення. 

До речі, у Єгора є своя військова 

форма, яка йому дуже пасує. Звичайно, 

поки що він це сприймає як гру, але 

хто знає, чи не приведе вона з часом 

його до армії… 

Ви знаєте, може і не варто було 

б мені сьогодні про це говорити, але 

давайте запитаємо самих себе: що 

часто-густо сприяє тому, що у наш 

час діти військових обирають шлях 

своїх батьків, продовжуючи тим самим 

родинну династію офіцерів 

І якщо бути відвертими, давайте 

визнаємо: не завжди в офіцерських 

родинах є необхідні кошти, аби їхні 

діти отримали якісну освіту, а навчання 

у військових вузах для багатьох 

молодих людей — реальний 

шанс не лише здобути диплом 

висококваліфікованого фахівця, а й го-

ловне — самореалізуватися у житті. 

Отже, як бачите, іноді саме життя 

підштовхує молодих людей продовжити 

справу своїх дідів та батьків. Але 

в армії завжди існувало і буде існувати 

одне неписане правило, якщо хочете, 

аксіома: приналежність до військової 

династії аж ніяк не може гарантувати 

офіцеру успішної кар’єри в майбутньому. 

Усе залежить виключно від 

нього самого. Створювати військові 

династії силоміць, за будь-яку ціну, на 

мій погляд, не варто. Адже якщо людина, 

як кажуть спортсмени, просто 

«відбуває на полі номер», то це не додасть 

авторитету батька ані поваги, 

ані пошани. Ось чому, служба для 

офіцера має бути чимось більшим, ніж 

просто «місце працевлаштування», 

він має гідно продовжувати родинну 

династію. І саме таким офіцерам 

слід всіляко допомогти у становленні, 

підтримати... 

— Підтримати, вибачте, як 

— Ну, звичайно ж, не шляхом надання 

їм якихось преференцій чи, упаси 

Боже, послаблень. Сини батьків, 

що займали або займають керівні 

посади в Міністерстві оборони чи Генеральному 

штабі, мають доводити 

свої амбіції в кар’єрному просуванні 

самостійно. Особисто мені в цьому 

дорікнути просто неможливо — 

адже ми з батьком служили не лише 

у різні часи, а й в різних арміях, він — 

у Радянській, я — в Збройних Силах 

України. 

— Геннадію Петровичу, а наскільки 

самостійним було Ваше рішення стати 

офіцером і тим самим продовжити 

родинну династію 

— У жодному разі мій вибір не був 

випадковим. Скоріше навпаки — цілком 

природнім. Адже оскільки мій батько 

Петро Миколайович був кадровим 

офіцером, то я з дитинства пізнав 

усі радощі служби у найвіддаленіших 

гарнізонах. Саме там, разом із солдатами, 

я ходив до армійського клубу, 

просякнутого запахом «кирзи», на 

кіносеанси, разом із солдатами їв солдатську 

кашу, а кращого делікатесу, 

ніж пайка чорного хліба з коваликом 

масла і гарячий чай з трьома шматочками 

твердючого рафінованого цукру, 

я, повірте, не знав. Згодом, коли 

трохи підріс, почав зачитуватися мемуарами 

радянських воєначальників з 

батьківської бібліотеки, але чомусь 

особливо вразили «Воспоминания и 

размышления» маршала Жукова... Усе 

це, звичайно, накладало свій відбиток 

на моє світосприйняття, а отже, 

і на вибір майбутньої професії. Їхав 

вступати до військового училища без 

будь-яких вагань. До речі, з вибором 

роду військ мені допоміг визначитися 

саме батько: «Синку, хочеш стати 

генералом, йди до піхоти». Адже там, 

на його думку, більше генералів… Я 

тоді прислухався до батьківської поради 

і, як бачите, недаремно. 

— То ж Ваш вибір на користь 

армії для Петра Миколайовича не 

був несподіваним 

— Звичайно, ні. Більше того, він 

щиро вірив у те, що я буду спроможним 

досягти більшого. І це теж правильно. 

Адже, на моє переконання, 

у військових династіях діти мають 

прагнути перевершити здобутки 

батьків. До речі, мені це вдалося. 

Адже батько пішов у відставку в 

званні підполковника, тож моя кар’єра 

сповнювала його почуттям гордості, 

і я це завжди відчував. 

— В офіцерських родинах, 

само собою, передаються поняття 

військової культури, традицій. 

Наскільки це є важливим для 

становлення молодих офіцерів 

під час формування у них духу 

корпоративності 

— Не секрет, що діти військових 

— це окрема соціогрупа, для якої поняття 

корпоративності — далеко 

не порожній звук. Тож нічого дивного 

немає в тому, що їм завжди було легше 

адаптуватися і під час служби в армії, 

і під час навчання у військових училищах. 

Та й процес адаптації у військах 

для них, зазвичай, відбувається легше... 

— Тобто, коли Ви тільки-но розпочали 

військову службу, для Вас 

нічого несподіваного і неочікуваного 

не було… 

— Я би так не сказав... Пригадую 

своє стажування після 3-го курсу. Бо 

навіть притому, що під час навчання 

у школі батько багато разів брав 

мене із собою на полігони, зокрема 

— на підводне водіння танка. Перше 

самостійне зіткнення з армійськими 

буднями відкрило для мене багато 

чого нового, а головне — більш 

суворішого і жорсткого, ніж я очікував. 

В Білій Церкві, де був розташований 

мотострілецький полк, в якому я стажувався, 

жила моя родина. Так ось за 

місяць мені пощастило лише чотири 

рази побувати вдома. Бо, як командир 

взводу, весь час з ранку до пізньої 

ночі я проводив із своїми підлеглими на 

Гончарівському та Великополовецькому 

полігонах. Що й казати — напружена 

бойова підготовка та й фізичне 

навантаження виявилися для мене 

несподівано великими. 

— Проте це аж ніяк не відвернуло 

від служби 

— Про це й гадки не було... Вже 

згодом, опинившись у Забайкаллі, 

куди я поїхав служити після училища, 

я весь час давав собі установку: 

«пахати», не зважаючи ані на наван- 

таження, ані на втому. Морально служити 

там було легко. Адже «блатні» 

там не служили, тож ні до мене, ні до 

тих, хто був поряд, - жодних послаблень, 

кожен день полігони, стрільби, 

служба одним словом… До речі, вже 

на пероні залізничного вокзалу, проводжаючи 

мене до першого місця служби, 

мама, звісно, не могла стримати 

сліз, а тато міцно обняв мене і сказав: 

«Тільки про одне благаю тебе, синку: 

не підведи…» Невже після цих слів я 

міг дозволити собі служити погано 

— А якщо відверто: невже ж 

ніколи не з’являлись думки залишити 

армію І якщо так, то що допомогло 

Вам триматися в особливо 

скрутні для Збройних Сил часи, 

коли офіцери місяцями не бачили 

грошового забезпечення 

— Те, що такі думки можуть виникати 

у будь-якого офіцера, я цілком 

припускаю. Адже ми, командири, несемо 

відповідальність за життя своїх 

підлеглих. І не секрет, що інколи командир 

залишається без вини винуватим… 

Образливо Звичайно, так! Але 

ми, офіцери, маємо бути сильнішими 

від обставин, не піддаватися впливу 

емоцій, залишатися стійкими і у прямому, 

і в переносному значенні цього 

слова… «Тільки про одне благаю тебе, 

синку: не підведи…» Коли згадуєш ці 

слова, одразу стаєш сильнішим, виваженим, 

розсудливим… 

А у ті найбільш скрутні для нашого 

війська часи, про які Ви нагадали, я 

вже був командиром полку. Тож переді 

мною стояла задача — не стільки 

самому протриматися, скільки 

підтримати своїх підлеглих, за яких 

я ніс відповідальність. І хіба я мав моральне 

право отримувати своє гро- 


шове забезпечення, якщо мої підлеглі 

не бачили його по півроку.. Переконаний, 

що кожний командир в ті часи 

чинив так само. 

— Отже, за Вашою логікою, немає 

нічого дивного у тому, що випускники 

військових ліцеїв не поспішають 

вступати до військових навчальних 

закладів і пов’язати своє майбутнє з 

армією 

— Тут і справді можна було б говорити 

про вплив батьківських порад, 

але погодьтесь: під час сьогоденної 

скрути у війську знайдеться небагато 

батьків, які побажають своїм дітям 

неприбуткової професії, яка, до того 

ж, вимагає ще й повної самовідданості. 

Але, може, воно і на краще. Адже ті, 

хто шукатиме у військовій службі 

великих прибутків і спокою, однозначно 

їх не знайдуть… Ставлення 

суспільства до 

армії, її фактичний 

стан 

п і д ш т о в х у є 

батьків до 

пошуків більш 

перспективних 

шляхів для своєї 

дитини. В цьому 

є й свій позитив, 

бо через такий 

собі «фільтр» 

в і д с і в а ю т ь с я 

« в и п а д к о в і » 

люди, для яких 

армія — не сенс 

життя, а місце 

тимчасового перебування. 

— Геннадію 

П е т р о в и ч у , 

існує думка, 

що найбільш 

«надійні» щодо 

вірності обраній професії офіцери 

походять саме з офіцерських родин. 

Як Ви вважаєте, це міркування не 

безпідставне 

— Я вважаю, що так ставити питання 

не можна. Хоча б тому, що це 

було б несправедливо по відношенню 

до тих офіцерів, які не походять з 

військових родин, а отже, їхні батьки 

не були причетні до кадрової військової 

служби. Діти з родин військових мають 

лише одну преференцію — на 

початковому етапі військової служби 

вони більш адаптовані до умов 

військової служби. І це природно — 

вони зростали у військових містечках, 

звикли до частих переїздів. Але минає 

рік-другий, і всі ці «негоди і злидні» поступаються 

міцності духу справжніх 

чоловіків. І тоді вже, повірте, немає 

ніякого значення — продовжуєш 

ти військову династію чи тільки 

10 


започатковуєш її... Тож наведений 

вами вислів, можливо, звучить красиво, 

але в корені своєму невірний і, я б 

сказав, навіть образливий для більшої 

частини нашого офіцерського корпусу… 

Готуючи цей матеріал до друку, ми, 

звісно, не могли не поспілкуватися з 

Петром Миколайовичем — батьком 

генерал-полковника Геннадія Воробйова. 

І така можливість нам була 

люб’язно надана. 

— Петре Миколайовичу, які 

якості сина допомагали йому у 

службі І взагалі, на Ваш погляд, 

яких принципів має дотримуватися 

офіцер, аби його кар’єра була, що 

називається, «вдалою» 

— Внутрішня самодисципліна, 

почуття справедливості, наполегливість 

у досягненні мети завжди 

допомагали сину долати ті труднощі, 

які супроводжують службову кар’єру 

будь-якого офіцера. До речі, я жодного 

разу не чув, аби Геннадій скаржився 

мені або матері на якісь проблеми чи 

навантаження. А те, що вони були, ми 

і самі здогадувалися, бо що таке служба 

у гарнізонах ми з дружиною знаємо 

з власного досвіду. До речі, навіть коли 

син закінчив училище, про його розподіл 

до Забайкальського військового округу 

я довідався вже на випуску, бо долучати 

батька до вирішення цього питання 

він вважав для себе ганебним. Між 

іншим, одного разу мені довелося стати 

випадковим свідком розмови сина з 

його давнім знайомим, який звернувся 

із проханням знайти для нього, як він 

сам висловився, «лежачу» посаду. Таке 

ставлення офіцера до служби дуже 

обурило сина і назавжди поставило 

крапку в їхніх стосунках... 

І ще. Я завжди відчував у собі, а 

згодом і у синові, азарт до служби. 

Взагалі ж, якщо хочеш, щоб твої накази 

сприймалися і виконувалися належним 

чином, потрібна особиста 

бездоганна репутація серед підлеглих 

і, борони Боже, вдатися до вчинків, які 

могли б кинути тінь на твою честь. 

— Згадуючи сьогодні про 

офіцерські династії, на Вашу думку, 

що їх підтримує 

— Все починається з престижу 

армії, військової служби, почесного 

звання Офіцера у власній родині. 

Я ж навіть у відпустку з дружиною 

і дітьми їздив тільки у військовій 

формі — настільки почесною на той 

час вона вважалася у суспільстві. Це 

мені передалось від мого батька — 

учасника Великої Вітчизняної війни. 

Напевно, це перейшло і до мого сина. 

Дуже хотілося, аби 

армією «захворів» 

і мій онук Єгор. До 

речі, в нашій родині 

дочка також вийшла 

заміж за офіцера, а 

старший онук тепер 

навчається в Москві 

у медичній Академії 

на військовому 

факультеті. Тож 

військова династія 

Воробйових продовжується... 

— Одна з нагальних 

проблем Збройних 

Сил України 

— збереження 

офіцерського корпусу. 

Що б Ви порадили 

молодим офіцерам, 

які сьогодні стали 

перед складним вибором: 

продовжувати 

службу у війську чи шукати теплого 

місця на «гражданці» 

— Насамперед, треба вірити у 

себе, у власні сили, в армію, в Україну. 

І моє до вас батьківське прохання 

— трохи терпіння, все налагодиться, 

все має налагодитись... Я чудово 

розумію, як сьогодні важко, особливо 

молодим офіцерам: невирішеність 

соціальних проблем, неможливість 

професійного вдосконалення на належному 

рівні тощо. Але ж армія завжди 

трималась на офіцерах. І в першу 

чергу на тих, для кого служба була, є 

і завжди буде сенсом всього життя... 

Бесіду вели Людмила ШПИТЯК та 

полковник Володимир ГОРІШНЯК 

Фото авторів та з архіву 

Геннадія ВОРОБЙОВА

На польовий вихід були 

залучені курсанти всіх 

спеціалізацій факультету 

ракетних військ і артилерії. Загалом 

більше 160 чоловік з другого по 

випускні курси. 

У перший тиждень занять, зокрема, 

третьокурсники спеціалізації 

«Управління діями підрозділів 

наземної артилерії» відпрацювали 

бойові стрільби з гармати Д-30, а їхні 

колеги з четвертого курсу виконали 

задачі з курсу підготовки артилерії 

з 152-мм самохідної гаубиці 2С3 

«Акація». Як розповів доцент кафедри 

наземної артилерії підполковник 

Олег Подлєсний, основним завданням 

на цих стрільбах було вдосконалення 

індивідуальних навичок кожного 

курсанта в умовах, наближених до 

бойових. Обидві групи були поділені 

на два відділення. Перше знаходилось 

на вогневій позиції, а друге — 

на командно-спостережному пункті. 

Таким чином за час занять кожен з 

курсантів виконав вправи стрільб та 

випробував себе у якості командира 

гармати, навідника та радіозв’язківця. 

Начальником факультету ракетних 

військ і артилерії Академії сухопутних 

військ полковником Сергієм 

Свідерком було наголошено про добрі 

і відмінні показники під час стрільби, 

які показали третьокурсники. 

Другий тиждень занять курсантівартилеристів 

відбувався по всьому 

«фронті» навчальних об’єктів, що є 

в арсеналі як видового навчального 

закладу, так і міжнародного центру 

миротворчості та безпеки. Зокрема, 

на навчально-тренувальному 

комплексі ракетних військ і артилерії 

Академії сухопутних військ, що поблизу 

Немирова, курсанти другого 

курсу спеціалізації «Управління діями 

підрозділів наземної артилерії» виконували 

бойові стрільби з міномета 

2Б11, третьокурсники-ракетники 

відпрацьовували операції обслуги 

пускової установки з нанесення ракетного 

удару з підготовленої стартової 

позиції. А фахівці з артилерійської 

розвідки вчилися визначати координати 

елементів бойового порядку на 

місцевості. 

ПОЛЬОВИЙ ВИШКІЛ 

ЗАКЛЮЧНИЙ АКОРД - 

ПІД КАНОНАДИ ГАРМАШІВ! 

Польовими виходами особового складу Факультету ракетних військ і артилерії та факультету підготовки 

спеціалістів із забезпечення військ Академії Сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного фактично завершився 

практичний вишкіл курсантів цього видового навчального закладу у першому семестрі. Перед цим, нагадаю, 

у вересні-жовтні на навчальних об’єктах Академії сухопутних військ, що розташовані на Міжнародному центрі 

миротворчості та безпеки, шліфували свою практичну складову курсанти факультету бойового застосування 

військ і факультету аеромобільних військ. І ось на заключний акорд – канонади з гармат та мінометів! 

Паралельно, на танкодромі 

Академії сухопутних військ водили 

бойові машини курсанти 3-го курсу 

спеціалізації «Управління діями 

підрозділів наземної артилерії», а 

їхні старші колеги разом з ракетниками 

на навчальному центрі «Вербляни» 

виконували вогневі завдання 

зі стрілецької зброї. За словами молодшого 

сержанта Романа Ляшенка, 

добре володіти пістолетом та автоматом 

буде незайвим і для артилериста, 

адже противник може пробитися на 

командно-спостережний пункт чи на 

вогневу позицію і тоді знадобляться 

саме ці навички. 

У свою чергу фахівці ракетноартилерійського 

озброєння займалися 

в селищі Старичі – в Центрі забезпечення 

навчального процесу, де 

вони працювали на техніці дивізіону 

забезпечення навчального процесу. 

- Що було нового під час цього 

польового виходу, так це проведення 

комплексу практичних занять, 

які поєднувались за декількома 

дисциплінами і відбувалися на 

єдиному тактичному фоні, під єдиним 

керівництвом одного викладача. Зокрема, 

поєднувалися такі дисципліни, 

як управління підрозділами наземної 

артилерії та артилерійська розвідка, 

зв'язок, інженерне забезпечення і 

стрільба, управління вогнем та бойова 

робота. Це дало змогу курсантам 

краще зрозуміти порядок підготовки 

до ведення бойових дій, виконання 

всіх видів забезпечення (технічного, 

тилового тощо) і відповідно виконання 

вогневих завдань під час бою. І такі 

комплекси практичних занять у нас 

були відпрацьовані з фахівцями усіх 

спеціалізацій без винятку, - зазначив 

начальник факультету ракетних військ 

і артилерії Академії Сухопутних військ 

полковник Сергій Свідерок. 

За його словами, на сьогодні 

кращі практичні навички демонструють 

курсанти третього курсу, хоча 

рівень підготовки решта їхніх колег 

знаходяться майже на одному рівні, 

який дозволяє впевнено виконувати 

програму підготовки артилеристів 

відповідно до передбачених планів. 

Наступний польовий вишкіл особового 

складу факультету запланований 

вже весною наступного року. 

Підполковник Віталій СТЕЧИШИН 

Фото автора 


НАШ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД 

АКАДЕМІЯ СУХОПУТНИХ ВІЙСЬК ЯК ЦЕНТР 

ФОРМУВАННЯ РЕГІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКОВОЇ ДУМКИ 

"Війна є продовженням політики іншими засобами" 

К.Клаузевиц 

Збройні сили історично служили 

державі надійним інструментом 

захисту своїх національних 

інтересів та завойовування визначеного 

для себе місця на міжнародній арені. 

Суспільство, у свою чергу, традиційно 

сприймало та продовжує сприймати армію 

як символ захисту та безпеки, намагаючись 

постійно пересвідчуватися у тому, чи 

відповідає цей імідж внутрішньому змісту 

військової організації, наскільки адекватно 

і неупереджено оборонне відомство 

розцінює сучасні виклики та загрози країні, 

яким чином визначає способи та засоби 

протистояння ним тощо. 

Якщо тезисно згадати деякі питання 

порядку денного міжнародних відносин, 

яких не сприяло усталенню світової 

стабільності і демонструє тенденцію до 

послаблення. Сьогодні на міжнародній 

арені закріплюються Китай, Індія та країни 

ісламського світу, посилюються позиції 

об’єднаної Європи на чолі з Німеччиною і 

Францією, відновлюється вплив Росії. 

Перед Україною стоїть досить складне 

завдання: знайти найбільш оптимальний 

та ефективний спосіб зміцнення 

своєї безпеки. Найбільш логічним для 

держави, що існує на лінії зіткнення 

Північноатлантичного Альянсу (НАТО) та 

Організації договору про колективну безпеку 

(ОДКБ), могло б стати приєднання 

до одного з них. Водночас, реалізація 

Україною євроатлантичної безпекової 

моделі зустріла жорстке заперечення 

з боку РФ та неприйняття деякими 

країнами Старої Європи, які зупинили 

Україну та Грузію у кроці від приєднання 

до "Плану дій з членства" (ПДЧ) на Бухарестському 

саміті НАТО у квітні 2008 р., 

відтермінувавши питання набуття нами 

повноправного членства в Альянсі на невизначений 

час. З іншої сторони, сигнал з 

боку Росії про те, що приєднання до ОДКБ 

не потребуватиме від України виконання 

жодних планів, не переконав, що саме ця 

система відповідає зовнішньополітичним 

прагненням нашої країни, і не став причиною 

відмови від євроатлантичних 

прагнень. До того ж, своїми діями щодо 

союзників Росія не припиняє переконувати 

їх у послідовному слідуванні принципу 

"У Росії є лише два союзники - її Армія та 

Флот!", що був проголошений імператором 

Олександром III. 

Сьогодні Україна офіційно проголосила 

позаблоковий статус. Останні події, 

на погляд прихильників нейтралітету, 

підтвердили вірність обраної Україною 

що пов’язані з безпековою проблематикою, 

то почати треба з того, що сучасний 

світ перебуває у стані трансформації 

глобальної системи міжнародної безпеки. 

Розпад СРСР і розпуск Організації Варшавського 

договору порушив біполярну 

природу безпекового устрою, змістивши 

силовий полюс до США, домінування 

тактики. Наприклад, тезу про те, що 

належність до оборонного союзу не може 

бути твердою гарантією безпеки, певною 

мірою послабив нещодавній саміт 

НАТО у Лісабоні (Португалія, 19-20 листопада 

2010 р.), одним з основних досягнень 

якого стало рішення про поглиблення 

співпраці з Росією. За образним 

12 


порівнянням іноземних журналістів, фортеця, 

за стінами якої намагалися укритися 

країни Центральної та Східної Європи 

(ЦСЄ), сама відкрила ворота тому, від 

кого вони шукали порятунку. Отже ствердження 

лорда Пальмерстона про те, що 

"немає постійних союзників і ворогів, а є 

лише постійні інтереси", залишається актуальним 

і для сьогоднішньої міжнародної 

політики. 

Внаслідок відчуття певного дефіциту 

безпеки у НАТО країни ЦСЄ намагатимуться 

підстрахуватися шляхом підвищення 

безпекової складової Європейського 

Союзу, ведуть активні консультації з приводу 

формування спільного військового 

об’єднання - Вишеградської бойової групи. 

Ще однім прикладом створення додаткового 

інструменту безпеки стала 

організація Північноєвропейського оборонного 

співробітництва "NORDEFCO" 

(Nordic Defence Cooperation) для захисту 

інтересів країн Північної Європи в Арктиці. 

Привертає увагу те, що до її складу, крім 

нейтральних Швеції та Фінляндії, увійшли 

три країни НАТО - Норвегія, Данія та 

Ісландія. У цьому ж рядку можна згадати 

нещодавнє створення військового союзу 

двох найбільш потужних членів НАТО - 

Франції та Великобританії. 

Якщо розглянути шляхи формування 

безпеки країнами, які офіційно проголосили 

нейтралітет, то навіть перше 

знайомство з ними не залишить сумнівів 

у суттєвій відміні зовнішньої політики 

Швеції, Фінляндії та Австрії від того, що ми 

маємо на увазі, говорячи про їх нейтральний 

статус. 

Перелік питань можна продовжувати 

достатньо довго, але слід підкреслити, 

що відповіді на більшість з них мислячі 

читачі шукатимуть на шпальтах нового 

видання Академії сухопутних військ, яке, 

без всілякого сумніву, повинно привернути 

увагу експертів у сфері міжнародних 

відносин і безпеки як в регіоні, так і в цілій 

Україні. 

Академія сухопутних військ є колискою 

офіцерських кадрів - кістяка сучасного 

українського війська. Виплекані тут 

молоді офіцери стають активними учасниками 

міжнародного військового життя: 

беруть участь у багатосторонніх навчаннях, 

представляють країну у складі 

українських миротворчих контингентів, також 

відповідають за керування союзними 

військами в багатонаціональних штабах та 

інших органах управління. 

Виникає запитання: з чим саме сьогодні 

повинні виходити молоді офіцери із своєї 

альма-матер, якими категоріями вони 

оперуватимуть у протистоянні новітнім загрозам, 

серед яких, крім суто воєнних, на 

засіданні Ради національної безпеки і оборони 

(РНБО) України 17 листопада цього 

року були визначені загрози терористичної 

діяльності, радикалізація сепаратизму й 

екстремізму, інформаційні війни та поява 

новітньої кібернетичної зброї Яким чином 

боронитимуть суспільство від них 

У цьому контексті сигнал про готовність 

військових до неупередженого та 

об’єктивного аналізу міжнародної обстановки 

та новітніх тенденцій реформування 

військової організації держави, виявлення 

реальних загроз, дослідження їх природи 

та механізму, опрацювання дієвого рецепту 

протистояння ним, безумовно, сприятимуть 

покращенню іміджу як Академії, так і 

Збройних Сил в цілому. 

З іншого боку, у Західному регіоні 

України, де працюють фахівці у сфері 

міжнародної безпеки, чий високий рівень 

засвідчило проведення у Львові безпекового 

Форуму світового рівня у квітні 2010 

року, немає гідного стартового майдану 

для дискусій щодо безпекової складової 

міжнародних відносин. 

Відтак, журнал може і повинен послужити 

каталізатором процесу створення 

такого плацдарму, започаткувавши на 

своїх шпальтах обмін думками курсантів 

та офіцерів Академії СВ з експертами 

наукових і навчальних установ регіону, 

представниками інших силових та 

воєнізованих відомств тощо. 

Подальшій розвиток подібного формату 

міг би справедливо перетворити 

Академію сухопутних військ на центр формування 

регіональної безпекової думки та 

генерування практичних рекомендацій з 

цього приводу. 

Володимир ГУЛИМА, 

Центр дослідження проблем 

регіонального і міжнародного 

співробітництва 


ГОРДІСТЬ, СЛАВА І ЧЕСТЬ 

«ВИ, СЬОГОДНІШНІ КУРСАНТИ, ПОВИННІ ЗДІЙСНИТИ 

ЗЛЕТ У СВОЄМУ ЖИТТІ, ЗРОБИТИ ВСЕ, ЩОБ БУТИ 

ЗАВЖДИ І СКРІЗЬ НА ПЕРШИХ ПОЗИЦІЯХ!» 

Голова Верховної Ради України Володимир ЛИТВИН 

Безумовно, для 

кожного викладача 

безперечним 

доказом професіоналізму 

є рівень підготовки учнів. 

Науково-педагогічний склад 

Академії сухопутних військ 

не є виключенням, а швидше 

за все ще більш вимогливим 

до своїх підопічних, 

адже розуміє, яку важливу 

функцію в суспільстві 

доведеться виконувати 

майбутнім офіцерам. 

Впевнена, що кожний викладач 

усвідомлює, яка 

відповідальність на нього 

покладена. І що окрім 

спеціалізованих знань й 

навичок зі свого предмета, 

їм потрібно виховати воїна - 

патріота своєї держави. 

Доказом самовіданної 

праці наших викладачів 

стало вручення стипендій Верховної Ради України нашим курсантам: Інзі Бондаревій, Олександру 

Галеті, Ользі Головко, Андрію Ковалику, Петру Остапчуку, Сергію Романовському, Івану Русину, Анастасії 

Христофоровій та сержанту Сергію Хотєнову. 

Одна із них, Інга Бондарева - курсант 5 курсу факультету підготовки спеціалістів із забезпечення військ, 

поділилась секретом своєї чергової перемоги. 

- Стипендія Верховної Ради України дуже важлива для мене, в 

першу чергу як моральне заохочення. Адже, як відомо, кожна людина 

прагне самореалізуватись. Хоче, щоб її визнали та помітили. Головне 

у курсантському навчанні – це вміння правильно розставити 

пріоритети. Сьогодні - це відмінна оцінка за контрольну роботу, завтра 

– підвищена стипендія, через рік – відзнака Івана Богуна, а далі, 

можливо, й випускний з червоним дипломом у руках. 

На мою думку, одна із головних рис курсанта – наполегливість на шляху 

до офіцерських зірок. Адже майбутній офіцер повинен мати гострий 

розум і добру фізичну форму, які він в подальшому покладе на 

вівтар служіння народу України. 

Поїздка до Києва на церемонію вручення стипендії Верховної 

Ради України стала особливою сторінкою мого життя. Саме 

там я зрозуміла, що все у руках кожного з нас, що тільки завдяки 

наполегливості та щоденній праці можна досягнути мети. Цей захід 

став для мене своєрідним поштовхом: я стала більш вимоглива до 

рівня своєї підготовки, адже розумію, яка відповідальна місія покладена 

на мене. Тепер постійно потрібно відповідати вимогам командирів, 

не розчарувати викладачів і наставників, які повірили в мої сили. 

Курсант 5-го курсу Інга БОНДАРЕВА 

14 


ПРО ІСТОРІЮ СТВОРЕННЯ, ФУНКЦІОНУВАННЯ ТА 

СПОРТИВНІ ЗДОБУТКИ ФК «ЛЕГІОН» 

АКАДЕМІЇ СУХОПУТНИХ ВІЙСЬК 

Нинішнього жовтня нашій футбольній команді "Легіон" 

виповнилося 7 років! 

У 2010 році наш клуб посів 2-ге місце у чемпіонаті 

міста Львова та 2-ге місце у першості вузів Львівської 

області серед команд 1-ї групи, став півфіналістом Кубка 

Львова та бронзовим призером українсько-польського 

турніру університетських команд. 

Загалом у цих 3-х турнірах проведено 16 матчів: 10 

перемог, 4 поразки та 2 нічиї. 

Команда «Легіон» створена 5 жовтня 2003 року з 

ініціативи начальника Військового інституту - генералмайора 

Павла Ткачука. 

Впродовж 2003-2007 років взяли участь у першості 

міста Львова з футболу. 

Тричі - у 2004, 2005 та 2010 роках - ставали срібними, 

а у 2006 та у 2009 роках - бронзовими призерами першості 

м. Львова. 

У 2005 та 2006 роках команда була фіналістом Кубка 

міста Львова. 

У березні 2007 

року команда 

п е р е й м е н о в а - 

на в об’єднаний 

ф у т б о л ь н и й 

клуб «Легіон 

Політехніки». З 

цього ж року брала 

участь в обласних 

змаганнях, де 

посіла 4-те місце 

у III лізі чемпіонату 

області (2007 рік). 

У щасливому 

для нас 2008 

році команда стала 

півфіналістом 

Кубка чемпіонів 

Львівської області, 

посіла 1-ше 

місце у розіграші 

чемпіонату міста 

Львова, 1-ше 

місце у розіграші Кубку м. Львова та 1 місце у розіграші 

першості серед ВНЗ Львівської області у другій групі. 

Переконаний, що ці високі досягнення здобуті завдяки 

добрій фізичній підготовленості, ігровій дисципліні, 

старанню та наполегливості військовослужбовців ФК 

"Легіон". 

Упродовж цих семи років усі її учасники були Командою, 

одним цілим. 

Сприяла успішному виступу команди і дієва допомога 

їй в організації та веденні футбольного господарства 

заступників начальника Академії та його помічників, зокрема: 

полковників Валерія Семака, Йосипа Саєвича, 

Юрія Гусара, підполковника Віталія Гаращенка, за що їм 

наша вдячність. 

А також спасибі моїм помічникам, футболістам команди: 

майору Євгену Іщенку та Олександру Дзьобану за 

налагоджений тренувальний процес у команді та високі 

здобутки. 

Окремо хочу подякувати Голові Федерації футболу 

Львівщини Ярославу Антоновичу Грисьо та його заступ- 

ФУТБОЛЬНА СТОРІНКА 

нику Степану Ільковичу Понайді за плідну співпрацю, увагу 

до становлення команди, підтримку в організаційному 

аспекті із врахуванням специфіки військової служби. 

Хочеться окремо сказати кілька слів про інфраструктуру 

клубу, яка, на мою думку, суттєво сприяла успішному виступу 

команди. 

Домашні матчі команда проводить на стадіоні «Легіон- 

Арена», який є критим і вміщує 900 глядацьких місць. 

До речі, він є одним із найстаріших в Україні, адже 

тут проводилися перші спортивні баталії ще наприкінці 

19 століття. Наш стадіон засновано ще у далекому 1892 

році! 

Отож, підкреслимо: під час проведення Євро-2012 будемо 

святкувати 120-річний ювілей одного з найстаріших 

стадіонів України. 

Приємно також відзначити, що Федерацією Футболу 

Львівщини стадіон визнаний кращим у Львівській області 

за підсумками конкурсу-огляду спортивних споруд у 2007 

році. 

У 2008 році 

поруч із футбольним 

полем 

о б л а ш т о в а н и й 

міні-футбольний 

майданчик з синтетичним 

покриттям 

розміром 42 

на 22 метри, а також 

баскетбольний 

майданчик з 

гумовим покриттям. 

База, безумовно, 

чудова, і її 

наявність та якість 

суттєво сприяють 

організації 

якісного тренувального 

процесу. 

Разом з тим, я 

добре знаю, над 

чим ще працювати. 

Зокрема: над покращенням якості газону, облаштуванням 

сучасних роздягалень на стадіоні, вирішення цих 

проблем знову взяв на себе полковник Семак В.А., якому 

щиро дякуємо. 

Постало на порядку денному і питання про придбання 

електронного табло. Будемо і надалі вдосконалювати 

нашу спортивну базу. 

На завершення - просто слова вдячності Президенту 

ФК «Легіон» генерал-лейтенанту Ткачуку Павлу Петровичу 

за дієву допомогу команді і за те, що завжди розуміє, 

що таке футбольний клуб сьогодення, що таке сучасний 

футбол і як це важливо і потрібно нашій Академії. 

Валентин КРИЖАНІВСЬКИЙ, 

Головний тренер ФК АСВ «Легіон», 

полковник запасу 


Назустріч 20-й річниці 

Збройних Сил України! 

16

officerukraine1

You also want an ePaper? Increase the reach of your titles

Delete template?

Save as template?