ДЕРЖАВНИЙ ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
ДЕРЖАВНИЙ ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД
“УКРАЇНСЬКА АКАДЕМІЯ БАНКІВСЬКОЇ СПРАВИ
НАЦІОНАЛЬНОГО БАНКУ УКРАЇНИ”
ПРОБЛЕМИ І ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ
БАНКІВСЬКОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ
Збірник наукових праць
Заснований у 1999 р.
Випуск 31
СУМИ
ДВНЗ “УАБС НБУ”
2011
3

УДК 336.71(477)
Видання зареєстровано у Міністерстві юстиції України.
Свідоцтво про держреєстрацію КВ № 13434-2318Р від 26.09.2007
Рекомендовано до друку вченою радою Державного вищого
навчального закладу “Українська академія банківської справи
Національного банку України”, протокол № 5 від 11.02.2011
Редакційна колегія збірника:
д-р екон. наук, проф. А. О. Єпіфанов
(головний редактор);
д-р екон. наук, проф. С. М. Козьменко
(заступник головного редактора);
д-р екон. наук, проф. І. В. Сало;
д-р екон. наук, проф. Л. В. Кривенко;
д-р екон. наук, проф. О. В. Козьменко;
д-р юрид. наук, проф. Д. М. Лук’янець;
д-р екон. наук, проф. Т. А. Васильєва;
д-р екон. наук, проф. О. М. Костюк;
д-р екон. наук, проф. Ф. О. Журавка;
канд. екон. наук, доц. Т. О. Семененко
(відповідальний секретар)
До збірника увійшли статті, що висвітлюють питання розвитку вітчизняної
банківської системи. Окремі праці присвячені методологічним, організаційним
і нормативно-правовим аспектам функціонування національної
банківської системи на сучасному етапі.
Збірник розрахований на фахівців і науковців банківської та фінансової
систем, керівників і спеціалістів підприємств усіх форм власності, аспірантів
і студентів навчальних закладів.
УДК 336.71(477)
© ДВНЗ “Українська академія банківської справи
Національного банку України”, 2011

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
ЗМІСТ
Бондаренко Є. П.
ОЦІНКА ВПЛИВУ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ
НА РОЗВИТОК РИНКУ ФІНАНСОВИХ ПОСЛУГ УКРАЇНИ .............................................. 6
Єпіфанов А. О., Ярошенко А. С.
НАУКОВО-МЕТОДИЧНІ ПІДХОДИ ДО ОЦІНКИ РІВНЯ КОНКУРЕНЦІЇ
В БАНКІВСЬКІЙ СИСТЕМІ................................................................................................. 16
Гончарук Т. І., Люзняк М. Е.
УПРАВЛІННЯ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНІСТЮ БАНКУ
НА РЕГІОНАЛЬНОМУ СЕГМЕНТІ ФІНАНСОВОГО РИНКУ:
ПРИКЛАДНИЙ АСПЕКТ ..................................................................................................... 29
Гриценко К. Г.
МЕТОД КОМПЛЕКСНОГО ДИНАМІЧНОГО ОЦІНЮВАННЯ
ДІЯЛЬНОСТІ СТРАХОВИКІВ ............................................................................................ 37
Д’яконова І. І., Мордань Є. Ю.
ОСОБЛИВОСТІ СУЧАСНОГО СТАНУ
ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ БАНКІВСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ..................................... 45
Говорун Д. А.
ПОСТКРИЗОВІ ЗМІНИ ПОЛІТИКИ ВИНАГОРОДИ ПРАЦІ
У ФІНАНСОВИХ УСТАНОВАХ: УКРАЇНА ТА МІЖНАРОДНИЙ ДОСВІД ...................... 55
Домрачев В. М.
МЕТОДИ ОЦІНКИ БАНКОМ РИЗИКІВ КРЕДИТУВАННЯ ОКРЕМИХ ГАЛУЗЕЙ
ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ ....................................................................................................... 63
Еркес О. Є.
КРИТЕРІЇ ВИЗНАЧЕННЯ ПРОБЛЕМНОГО БАНКУ ........................................................ 71
Журавка Ф. О., Колдовський А. В.
ПРОБЛЕМНІ АСПЕКТИ СУЧАСНОГО РОЗВИТКУ
ВАЛЮТНОГО РИНКУ УКРАЇНИ ........................................................................................ 80
Заруцька О. П.
ВИКОРИСТАННЯ МЕТОДУ НЕЙРОННИХ МЕРЕЖ
ДЛЯ АНАЛІЗУ ФІНАНСОВОЇ СТІЙКОСТІ БАНКУ ........................................................... 90
Кантаєва О. В.
КОНЦЕПТУАЛЬНI ПРОБЛЕМИ РОЗВИТКУ
СИСТЕМИ БУХГАЛТЕРСЬКОГО ОБЛIКУ
В УПРАВЛIННI IННОВАЦIЙНИМИ ПРОЦЕСАМИ .......................................................... 96
Конопліна Ю. С.
ОЦІНКА РОЗПОДІЛУ РИЗИКІВ У ПЕНСІЙНИХ СХЕМАХ ............................................ 110
Костогриз В. Г.
ОЩАДНО-КРЕДИТНА СИСТЕМА
У ФІНАНСУВАННІ ІННОВАЦІЙНОГО РОЗВИТКУ КРАЇНИ ......................................... 127
Козьменко О. В., Кравчук Г. В.
ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ СТРАХОВОГО РИНКУ УКРАЇНИ
ПІСЛЯ СВІТОВОЇ ФІНАНСОВОЇ КРИЗИ ........................................................................ 136
Кремень В. М.
ОСОБЛИВОСТІ ПРОФЕСІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ФАХІВЦІВ З ФІНАНСІВ ..................... 145
3

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
Кошова Л. M., Пігнастій А. В.
ТІНЬОВА ЕКОНОМІКА – ОСНОВНА ПЕРЕШКОДА
ЗОВНІШНЬОТОРГОВЕЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ УКРАЇНИ ................................................ 157
Кришталь Г. О.
РОЗВИТОК БАНКІВСЬКОГО НАГЛЯДУ УКРАЇНИ
ВІДПОВІДНО ДО ВИМОГ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ ............................................... 164
Лисянська О. О.
МЕТОДИ АНАЛІЗУ ТА ЇХ ВИКОРИСТАННЯ
ПРИ ПЛАНУВАННІ ФІНАНСОВИХ РЕЗУЛЬТАТІВ ДІЯЛЬНОСТІ БАНКУ ................... 171
Лук’янець О. В.
РЕФОРМУВАННЯ ФІНАНСОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ТА НАГЛЯДУ
ДЛЯ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ СТІЙКОСТІ ФІНАНСОВОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ .................... 177
Луняков О. В.
ФИНАНСОВАЯ ХРУПКОСТЬ ВЗАИМООТНОШЕНИЙ
ПРЕДПРИЯТИЙ И БАНКОВ УКРАИНЫ ......................................................................... 189
Люта О. В., Пігуль Н. Г.
УПРАВЛІННЯ КРЕДИТНИМИ РИЗИКАМИ
В ПРОЦЕСІ ФОРМУВАННЯ ДОХОДІВ КРЕДИТНИХ СПІЛОК .................................... 196
Макаренко І. О.
ФІНАНСОВА СТІЙКІСТЬ РИНКУ ПОХІДНИХ ФІНАНСОВИХ ІНСТРУМЕНТІВ
У МЕЖАХ СИСТЕМНОГО ПІДХОДУ .............................................................................. 204
Махмудов Х. З.
ВЗАЄМОЗАЛЕЖНІСТЬ ПОПИТУ І ПРОПОЗИЦІЇ
НА АГРАРНО-ПРОДОВОЛЬЧОМУ РИНКУ ................................................................... 213
Набок О. М.
РОЗРОБКА НАУКОВО-МЕТОДИЧНИХ ЗАСАД ОБЛІКУ
ПРОЦЕНТНОГО РИЗИКУ В МЕЖАХ ОПЕРАТИВНОГО КОНТРОЛІНГУ
В БАНКУ ............................................................................................................................ 220
Пластун О. Л., Деркач О. М.
ОРГАНІЗАЦІЙНІ ОСНОВИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ БАНКІВСЬКОЇ БЕЗПЕКИ .................... 226
Пожар Т. О.
СУТНІСТЬ, ФУНКЦІЇ І ВИДИ ДЕРЖАВНОГО ФІНАНСОВОГО КОНТРОЛЮ ............. 237
Присяжнюк О. П.
ДЖЕРЕЛА ФОРМУВАННЯ ТА ЗМІЦНЕННЯ РЕСУРСНОЇ БАЗИ
КОМЕРЦІЙНИХ БАНКІВ В УКРАЇНІ ................................................................................ 243
Рябушка Л. Б., Прокопенко М. В.
ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ РЕГУЛЮВАННЯ МІЖБЮДЖЕТНИХ ВІДНОСИН ................. 251
Савченко Т. Г.
ГРОШОВИЙ РИНОК: СУТНІСТЬ, СТРУКТУРА ТА ІНСТРУМЕНТИ ........................... 257
Сенченко О. С.
ДІЄВІСТЬ НАГЛЯДОВИХ ЗАХОДІВ
ДЛЯ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ФІНАНСОВОЇ БЕЗПЕКИ
БАНКІВСЬКОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ ............................................................................... 267
Івасів І. Б.
КОРПОРАТИВНЕ УПРАВЛІННЯ У ФІНАНСОВИХ ІНСТИТУТАХ
У СТРУКТУРІ ГЛОБАЛЬНОГО ФІНАНСОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ .............................. 277
4

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Шамота Г. М.
ДИФУЗІЯ ІННОВАЦІЙ В УКРАЇНІ НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ ......................................... 288
Шаповалова С. М., Карамишева Г. М., Шаповалова А. С.
ПРОБЛЕМИ ВПРОВАДЖЕННЯ СТРЕС-ТЕСТУВАННЯ
В РИЗИК-МЕНЕДЖМЕНТІ БАНКІВ УКРАЇНИ ................................................................ 296
Шипунова О. В., Єльникова Ю. В.
АВТОМАТИЗАЦІЯ УПРАВЛІННЯ ПІДПРИЄМСТВОМ:
ОСНОВНІ ПРИНЦИПИ, ФУНКЦІЇ ТА ПІДХОДИ ............................................................ 303
Шульженко Г. М., Черкашина К. Ф.
ОЦІНКА КАПІТАЛІЗАЦІЇ БАНКІВСЬКОЇ УСТАНОВИ .................................................... 316
Марчук В. П.
РЕФОРМУВАННЯ РЕГУЛЮЮЧИХ ФІНАНСОВИХ ОРГАНІВ
ЯК РЕЗУЛЬТАТ СВІТОВОЇ ФІНАНСОВОЇ КРИЗИ
ТА МОЖЛИВОСТІ ДЛЯ УКРАЇНИ ................................................................................... 324
Ізюмцева Н. В., Леуш Н. М.
УДОСКОНАЛЕННЯ СИСТЕМИ МОТИВАЦІЇ
В ПОСТКРИЗОВИЙ ПЕРІОД РОЗВИТКУ БАНКІВСЬКИХ УСТАНОВ ......................... 339
Бойко Н. О.
ВПЛИВ СТРАТЕГІЇ УПРАВЛІННЯ ПРОМИСЛОВОЮ ВЛАСНІСТЮ
НА СТРУКТУРУ КАПІТАЛУ КОРПОРАЦІЇ ...................................................................... 348
Годуєв О. О.
ІНСТИТУЦІЙНІ ФОРМИ СТРУКТУРИЗАЦІЇ БАНКІВСЬКОЇ СИСТЕМИ ...................... 354
Тодоряк О. Г.
МЕТОДОЛОГІЯ ФОРМУВАННЯ ІНВЕСТИЦІЙНО-ФІНАНСОВОЇ СТРАТЕГІЇ
ПІДПРИЄМСТВА .............................................................................................................. 367
Шпильова Ю. Б.
РОЗВИТОК РОЗДРІБНОЇ ТОРГІВЛІ В СІЛЬСЬКІЙ МІСЦЕВОСТІ УКРАЇНИ:
ПРОБЛЕМИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ .................................................................................... 373
5

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
УДК 336.76
Є. П. Бондаренко, здобувач
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
ОЦІНКА ВПЛИВУ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ
НА РОЗВИТОК РИНКУ ФІНАНСОВИХ ПОСЛУГ
УКРАЇНИ
У статті на основі розробленої системи показників здійснено аналіз впливу
державного регулювання на розвиток ринку фінансових послуг України.
Ключові слова: ринок фінансових послуг, рівень активності державного регулювання,
рівень розвитку ринків фінансових послуг.
Постановка проблеми. Одним із основних індикаторів якості
соціально-економічних процесів будь-якої країни є рівень розвитку та
функціонування ринку фінансових послуг. Ринок фінансових послуг
формує необмежені можливості для інвестицій, а тому має постійно
перебувати в полі зору як законодавчих, так і виконавчих органів державної
влади. Тому набуває актуальності формування системи показників,
спрямованих на оцінку якості впливу державного регулювання на
розвиток ринку фінансових послуг. 1
Аналіз останніх публікацій. Аналіз наукових публікацій засвідчив,
що дослідженню питання державного регулювання ринку фінансових
послуг присвячена значна кількість праць як зарубіжних, так і
вітчизняних науковців. Суттєвий внесок у дослідження проблем державного
регулювання ринку фінансових послуг зробили такі вчені, як
Дж. Стігліц, Т. Кембелл, Г. Марковіц, Е. Нікбахт, О. Барановський,
Н. Внукова, В. Геєць, С. Герасимова, А. Дьомін, С. Злупка, М. Крупка,
Н. Кузнєцов, О. Мозговий, В. Унинець-Ходаківська. Слід відмітити, що
на сьогоднішній день поза увагою науковців залишилися питання щодо
оцінки якості впливу державного регулювання на розвиток ринку
фінансових послуг. Відповідно існує об’єктивна необхідність розробки
та впровадження відповідної системи показників.
Метою статті є побудова системи показників оцінки якості впливу
державного регулювання на рівень розвитку вітчизняного ринку
фінансових послуг.
Виклад основного матеріалу. Для визначення дієвості та ефективності
механізму державного регулювання ринку фінансових послуг,
на нашу думку, необхідно насамперед оцінити рівень його впливу на
розвиток зазначеного сегмента. У науковій літературі практично відсутні
підходи щодо методики такої оцінки.
© Є. П. Бондаренко, 2011
6

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
На нашу думку, дієвість механізму державного регулювання може
бути найбільш повно оцінена на основі показників, що відображають
рівні активності державного регулювання ринку фінансових послуг
та ефективності виконання ним контрольної функції.
При цьому необхідно враховувати, що основним критерієм серед
зазначених є рівень активності державного регулювання ринку фінансових
послуг, оскільки він характеризує результативність практичного
впровадження інструментів прямого впливу даного механізму. Рівень
активності державного регулювання (Р а ) доцільно визначати, на нашу
думку, як середнє геометричне від темпів зростання показників, що
відображають інтенсивність застосування регулятивного інструментарію.
З урахуванням наявних статистичних даних такими показниками
є: кількість розроблених і прийнятих відповідним регулятором нормативно-правових
документів, кількість виданих ліцензій, проведених у
періоді перевірок, та вжитих за результатами цих перевірок заходів
впливу. Отже формула для розрахунку має такий вигляд (1):
Р а = 4 Та × Тл × Тп × Тв,
(1)
де Та – темп зростання кількості розроблених і прийнятих нормативноправових
актів;
Тл – темп зростання виданих ліцензій;
Тп – темп зростання проведених перевірок;
Т – темп зростання вжитих заходів впливу за результатами відповідних
перевірок.
При цьому рівень державного регулювання можна характеризувати
як активний, якщо результативний показник більше 1, а якщо його
значення менше 1, то в даному періоді спостерігається спад активності
щодо державного регулювання ринку фінансових послуг.
Слід зазначити, що розрахунок даного показника відіграє важливу
роль під час формування політики державного регулювання, оскільки
надає можливість узгодити такі аспекти, як якість державного регулювання
та рівень розвитку ринку фінансових послуг. На жаль, на сьогодні
під час аналізу розвитку вітчизняного ринку фінансових послуг
такий індикатор, як рівень активності державного регулювання не розглядається
і не приймається до уваги, хоча надав би досить об’єктивну
інформацію щодо частоти та результативності застосування того чи
іншого регулятивного інструмента.
З метою розрахунку рівня результативності проведених перевірок
щодо дотримання суб’єктами ринку фінансових послуг чинного законодавства
– ефективності виконання контрольної функції – можна
7

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
використовувати співвідношення вжитих заходів впливу до кількості
проведених перевірок (2):
Е к = В / П, (2)
де Е к – ефективність виконання контрольної функції;
В – кількість застосованих заходів впливу;
К – кількість проведених перевірок.
На основі результатів розрахунку ефективності виконання контрольної
функції можна встановити доцільність і результативність здійснення
наглядової діяльності з боку відповідного регулятора. Ефективність
виконання контрольної функції з урахуванням того, що вона
сприяє виявленню фактів зловживання, порушення законодавства в
частині відмивання доходів, а інструментарій впливу – наповненню бюджету,
буде забезпечуватися за умови, якщо кількість перевірок буде
меншою, ніж впроваджено заходів впливу, тобто даний показник має
бути більше 1.
Проведемо оцінку активності державного регулювання ринку фінансових
послуг України та ефективності виконання ним контрольної
функції на прикладі одного з державних регуляторів, зокрема Державної
комісії з регулювання риків фінансових послуг. На першому етапі
проведемо аналіз використання Держфінпослуг інструментів прямого
впливу на ринок страхування, недержавного пенсійного забезпечення,
небанківського кредитування і небанківських фінансових послуг. Вихідні
дані для аналізу наведено в табл. 1.
Таблиця 1
Аналіз застосування інструментів механізму
державного регулювання ринку фінансових послуг України
за період 2004–2008 рр.
Вид інструмента
регулювання
Прийнято
нормативно-правових
актів
Рік
Темп зростання %, 2008 р. до
2004 2005 2006 2007 2008 2004 2005 2006 2007
Страховий ринок
22 20 20 6 6 27,27 30,00 30,00 100,00
Видано ліцензій 1 150 795 964 1 934 992 86,26 124,78 102,90 51,29
Проведено перевірок 602 424 1 655 1 579 1205 200,17 284,20 72,81 76,31
Вжито заходів впливу 419 231 2 557 2 349 967 230,79 418,61 37,82 41,17
8

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Вид інструмента
регулювання
Прийнято нормативноправових
актів
Рік
Продовж. табл. 1
Темп зростання %, 2008 р. до
2004 2005 2006 2007 2008 2004 2005 2006 2007
Ринок послуг фінансових компаній
15 14 18 3 13 86,67 92,86 72,22 433,33
Видано ліцензій 489 367 173 446 280 57,26 76,29 161,85 62,78
Проведено перевірок 1 257 803 661 673 533 42,40 66,38 80,64 79,20
Вжито заходів впливу 624 484 1 640 1 108 1 003 615,34 207,23 61,16 90,52
Прийнято нормативноправових
актів
Ринок недержавного пенсійного забезпечення
14 5 9 3 5 35,71 100,00 55,56 166,67
Видано ліцензій 9 18 6 16 17 188,89 94,44 283,33 106,25
Проведено перевірок 27 43 42 83 332 1 229,63 772,09 790,48 400,00
Вжито заходів впливу
Прийнято нормативноправових
актів
5 29 76 125 311 6 220,00 1 072,41 409,21 248,80
Усього по ринку небанківських фінансових послуг
51 39 47 12 24 47,06 61,54 51,06 200,00
Видано ліцензій 1 648 1 180 1 143 2 396 1 289 78,22 109,24 112,77 53,80
Проведено перевірок 1 886 1 270 2 358 2 335 2 070 109,76 162,99 87,79 88,65
Вжито заходів впливу 587 744 4 273 3 582 2 281 388,59 306,59 53,38 63,68
Джерело: [4].
Як видно з даних таблиці, найбільша кількість розроблених і прийнятих
Державною комісією з регулювання ринків фінансових послуг
нормативно-правових актів спостерігається на початковому етапі роботи
даного органу, а саме в 2004 і 2008 рр., що обумовлено початком
кризи фінансової системи. Так, у 2008 р. прийнято 24 нормативні документи,
що вдвічі більше порівняно з 2007 р. Відповідно, основна частина
нормотворчої діяльності комісії у 2008 р. була спрямована на
мінімізацію та подолання проявів фінансової кризи. У той же час кількість
нормативних документів у розрізі сегментів ринку фінансових
послуг коливається залежно від особливостей їх становлення та розвитку.
Що стосується ліцензування, то найбільше видано ліцензій у
2004 р. – 1 648, що пояснюється високим темпом розвитку страхового
ринку та зростанням обсягу кредитної кооперації. У 2008 р. видано
9

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
лише 1 289 ліцензій, що на 47 % менше порівняно з попереднім роком.
Протягом періоду, що аналізується, спостерігається зростання, більше
ніж у 1,5 раза, кількості проведених перевірок. Це обумовлено насамперед
підвищенням рівня контролю за суб’єктами ринку фінансових
послуг і зростаючою динамікою нарощення обсягів послуг, що ними
надаються. Відповідно, досить високими темпами зростає і кількість
виявлених порушень у сфері надання фінансових послуг, але протягом
останніх років зменшується необхідність регулюючого впливу. Так, у
2008 р. був вжитий лише 2 281 захід впливу, а зниження даного показника
пояснюється тим, що діяльність державних інспекторів спрямована
не лише на виявлення порушень, але й надання роз’яснень щодо
їх усунення та запобігання.
Результати проведених розрахунків активності державного регулювання
ринку фінансових послуг України та ефективності його контрольної
функції за період 2004–2008 рр. наведено в табл. 2.
Аналіз активності державного регулювання ринку
фінансових послуг України та ефективності виконання
контрольної функції за період 2004–2007 рр.
Показник
Рівень активності
державного регулювання
Ефективність
контрольної функції
Рік
Джерело: власні розрахунки на основі даних [4].
Таблиця 2
Темп зростання,
2008 р. до
2005 2006 2007 2008 2005 2006 2007
1,12 1,35 0,72 0,88 78,87 65,21 122,49
3,54 1,88 0,61 0,72 20,34 38,30 118,03
Дослідження рівня активності державного регулювання ринку фінансових
послуг свідчить, що активність державного регулювання ринку
фінансових послуг з боку Державної комісії з регулювання ринків
фінансових послуг після 2006 р. є відносно низькою. Так, якщо у 2006 р.
середній коефіцієнт зростання діяльності комісії за основними напрямками
в цілому становив 1,35, то в 2008 р. лише 0,88. Ефективність
виконання контрольної функції в динаміці знижується і в 2008 р. становить
0,72, що вдвічі менше порівняно з 2005 р. Така тенденція обумовлена
формуванням та вдосконаленням відповідної законодавчої та нормативно-методичної
бази щодо реєстрації та ліцензування суб’єктів
10

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
ринку фінансових послуг, порядку складання та подання звітності; проведенням
відповідної консультативної роботи з недопущення порушень
чинного законодавства. Внаслідок цього самі суб’єкти ринку фінансових
послуг стали організовувати та здійснювати свою діяльність більш ефективно,
не допускаючи істотного порушення нормативних вимог.
Важливу роль під час оцінки дієвості механізму державного регулювання
відіграють не лише рівень його активності та ефективності
виконання контрольної функції, а й визначення якості впливу державного
регулювання на розвиток вітчизняного ринку фінансових послуг.
Розглянемо основні тенденції розвитку ринків фінансових послуг,
що контролюються Державною комісією з регулювання ринків фінансових
послуг. На нашу думку, основними індикаторами розвитку даного
сегмента можуть бути такі показники, як зростання кількості суб’єктів
відповідного ринку, збільшення обсягу їх активів і наданих послуг.
У табл. 3 подано основні показники розвитку ринків фінансових
послуг за період 2004–2008 рр.
Показник
Загальна кількість
страхових компаній,
од.
Загальні активи
страхових компаній,
млн. грн.
Чисті страхові
премії, млн. грн.
Кількість
недержавних
пенсійних
фондів, од.
Загальні активи
фондів, млн. грн.
Пенсійні внески,
млн. грн.
Динаміка основних показників розвитку ринків
фінансових послуг України за період 2004–2008 рр.
Рік
Таблиця 3
Темп зростання, 2008 р. до
2004 2005 2006 2007 2008 2004 2005 2006 2007
Страховий ринок
387 398 411 446 469 121,2 117,8 114,1 105,2
20 012,8 20 920 23 995 32 213 41 930,5 209,5 200,4 174,7 130,2
9 664,5 7 482,8 8 769,4 12 353,8 15 981,8 165,4 213,6 182,2 129,4
Ринок недержавного пенсійного забезпечення
5 54 79 96 110 2 200,0 203,7 139,2 114,6
10,5 46,2 137 281 612,2 5 830,5 1 325,1 446,9 217,9
0,09 36,4 119,7 234,4 582,9 647 666,7 1 601,4 487,0 248,7
11

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
Показник
Кількість кредитних
установ, од.
Загальні активи,
млн. грн.
Обсяг наданих
послуг, млн. грн.
Кількість фінансових
компаній, од.
Загальні активи,
млн. грн.
Обсяг наданих
послуг, млн. грн.
Кількість фінансових
установ, од.
Загальні активи,
млн. грн.
Обсяг наданих
послуг, млн. грн.
Джерело: [4].
Рік
Продовж. табл. 3
Темп зростання, 2008 р. до
2004 2005 2006 2007 2008 2004 2005 2006 2007
Ринок небанківського кредитування
612 725 798 868 927 151,5 127,9 116,2 106,8
840,3 1 939,5 4 317,5 8 265,3 12 216,6 1 453,8 629,9 283,0 147,8
1 241,2 2 587,5 5 442,5 10 979,9 15 323,1 1 234,5 592,2 281,5 139,6
Ринок послуг фінансових компаній
312 398 433 481 510 163,5 128,1 117,8 106,0
1 047,9 2 288,8 5 531 3 642,5 6 537,3 623,8 285,6 118,2 179,5
3 414,5 9 308,9 13 284 2 653,4 3 922 114,9 42,1 29,5 147,8
Усього по ринку небанківських фінансових послуг
1 316 1 575 1 721 1 891 2 016 153,2 128,0 117,1 106,6
21 911,5 25 194,5 33 980,5 44 401,8 61 296,6 279,7 243,3 180,4 138,0
14 320,29 19 415,6 27 615,6 26 221,5 35 809,8 250,1 184,4 129,7 136,6
Аналіз показників у розрізі ринків фінансових послуг показав, що
до початку фінансової кризи даний сегмент динамічно розвивався. Так,
кількість фінансових установ у 2008 р. становила 2 016 од., що на 53 %
більше порівняно з початком періоду, що аналізується. Така тенденція
обумовлена, в основному, значним розширенням ринку послуг фінансових
компаній і недержавного пенсійного забезпечення. У цілому кількість
фінансових компаній у 2008 р. становить 210 одиниць, що на 63 %
більше порівняно з 2004 р., недержавних пенсійних фондів у 2008 р. налічувалося
110 і за період, що досліджується, їх кількість зросла в 22 рази.
Стабільна ситуація щодо розширення кількості суб’єктів спостерігається
на ринку кредитної кооперації та страховому ринку, відповідно
зростання даного показника становить 51 та 21 %. Наступною складовою
узагальнюючого показника розвитку є вартість активів фінансових
установ. Так, протягом аналізованого періоду вартість активів фінансових
установ зросла з 21 911,5 до 61 296,6 млн. грн. Найбільший рівень
12

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
зростання спостерігається в розрізі ринків недержавного пенсійного
забезпечення та небанківського кредитування (вони зросли за аналізований
період відповідно в 58,3 та 14,53 раза), що є наслідком активізації
діяльності даних сегментів. Звертає на себе увагу і динаміка обсягів
наданих послуг, у цілому по ринку небанківських фінансових
послуг таке зростання становить понад 180 %. Аналіз тенденцій зростання
показав, що обсяг послуг зростає прямо пропорційно збільшенню
кількості учасників відповідного ринку.
Отже, на основі вищенаведених розрахунків проведемо аналіз рівня
розвитку ринків фінансових послуг, що контролюються Державною
комісією з регулювання ринків фінансових послуг. На нашу думку,
узагальнюючий показник розвитку можна подати як середнє геометричне
з темпових показників зростання кількості суб’єктів ринків фінансових
послуг, вартості їх активів та обсягу наданих послуг.
Р р = 3 Ткс × Так × Тнп,
(3)
де Р р – інтегральний показник рівня розвитку ринків фінансових послуг;
Ткс – темп зростання кількості суб’єктів ринків фінансових послуг;
Так – темп зростання вартості активів;
Тнп – темп зростання обсягу наданих послуг.
Результати оцінки інтегрального показника рівня розвитку ринку
фінансових послуг і факторів його формування наведені на рис. 1.
Як свідчать проведені розрахунки, динаміка зростання кількості
суб’єктів ринку фінансових послуг визначає темпи зміни обсягу наданих
послуг. У 2008 р. темпи зростання кількості суб’єктів і наданих
ними фінансових послуг були вищими, ніж в попередні два роки періоду,
що аналізується. При цьому обсяги активів фінансових установ
мають стійку тенденцію до нарощення з постійним темпом зростання.
Динаміка інтегрального показника рівня розвитку ринку фінансових
послуг у цілому визначалася характером зміни кількості суб’єктів ринку
та обсягу наданих послуг. Якщо комплексне зростання за основними
показниками розвитку ринку фінансових послуг у 2005 р. становило в
середньому 1,23 раза, то в наступні роки характер його динаміки змінювався
із зростання (у 2006 і 2008 рр.) до скорочення (у 2007 р.).
Швидкість зростання ринку фінансових послуг України у 2008 р. становила
1,26, що на 0,16 пунктів більше, ніж у 2007 р.
13

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
6
5
4
3
2
1
0
2005 2006 2007 2008
Рік
14
Рівень розвитку ринку фінансових послуг
Темп зростання кількості суб’єктів ринку фінансових послуг
Темп зростання обсягу наданих послуг
Темп зростання активів фінансових установ
Рис. 1. Динаміка показників рівня розвитку ринку
фінансових послуг України за період 2005–2008 рр.
Щоб виявити, яким чином державне регулювання впливає на рівень
розвитку ринку фінансових послуг, скористаємося інструментарієм
дослідження кореляційно-регресійних моделей.
За результатами регресійного аналізу наявних статистичних даних
отримано, що в цілому стохастична залежність рівня розвитку ринків
фінансових послуг від впливу державного регулювання може бути описана
таким рівнянням (4):
y = 0,9913 + 0,2332х 1 – 0,0080х 2 , (4)
де у – рівень розвитку ринків фінансових послуг, од.;
х 1 – рівень активності державного регулювання ринків фінансових
послуг, од.;
х 2 – показник ефективності виконання контрольної функції державного
регулювання, од.
Показники значущості отриманого регресійного рівняння вказують
на те, що воно відображає 56 % фактичної варіації зміни результуючого
показника від обраних факторів.
При цьому без урахування впливу державного регулювання
природний темп розвитку ринку фінансових послуг України стано-

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
вить лише 99,13 %, тобто саме активна участь держави в стимулюванні
діяльності небанківських фінансових установ з надання відповідних послуг
зумовлює можливість зростання даного сегмента фінансового
ринку.
Інтерпретація отриманого рівняння парної регресії дозволяє зробити
висновок, що зростання рівня активності державного регулювання
на 1 % призводить до збільшення рівня розвитку ринків фінансових
послуг на 23 %. Разом з тим ефективність виконання контрольної функції
органами державного регулювання ринків фінансових послуг за статистичними
даними дестимулює розвиток даного сектора. Так, зростання
кількості перевірок і відповідно заходів впливу призводить до
зниження інтегрального показника розвитку ринку фінансових послуг
майже на 1 %.
Висновки. Отже, основним фактором посилення позитивного
впливу державного регулювання на розвиток ринку фінансових послуг
є створення належних умов для підвищення показників активності такого
регулювання. Це передбачає подальше удосконалення нормативнометодичної
бази щодо створення, реєстрації, ліцензування, умов надання
послуг, складання та подання звітності, прозорості діяльності фінансових
установ і їх взаємодії зі споживачами фінансових послуг. Унаслідок
такого удосконалення знизиться необхідність у проведенні контрольних
перевірок і впровадженні заходів впливу, що нівелює негативний вплив
низької ефективності державного регулювання на рівень розвитку вітчизняного
ринку фінансових послуг.
Список літератури
1. Блага, Н. В. Державне регулювання фондового ринку [Текст] / Н. В. Блага //
Фінанси України. – 2002. – № 7. – C. 89–94.
2. Герасимова, С. Механізми державного регулювання ринку фінансових послуг
[Текст] / С. Герасимова // Банківська справа. – 2005. – № 6. – C. 42–47.
3. Масляєва, К. В. Стратегія розвитку ринку фінансових послуг України: мета,
завдання та механізми їх реалізації [Текст] / К. В. Масляєва // Адвокат. – 2007. –
№ 6. – C. 15–18.
4. Річні звіти Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг за
2004–2008 рр. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.dfp.gov.ua/
742.html.
Summary
Based on the developed system of indicators the article analyzes the
impact of the state regulation on the development of the market of financial
services in Ukraine.
Отримано 02.02.2011
15

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
УДК 336.717.061.2
А. О. Єпіфанов, д-р екон. наук, проф., А. С. Ярошенко, аспірант,
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
НАУКОВО-МЕТОДИЧНІ ПІДХОДИ ДО ОЦІНКИ РІВНЯ
КОНКУРЕНЦІЇ В БАНКІВСЬКІЙ СИСТЕМІ
У статті проаналізовано основні науково-методичні моделі оцінки рівня
конкуренції в банківській системі. Автором виявлено переваги та недоліки неструктурних
підходів дослідження конкуренції, які базуються на аналізі конкуренції
з точки зору поведінки банків і рівноваги банківського ринку.
Ключові слова: моделі конкурентного аналізу, гіпотеза “структура – поведінка
– результат”, гіпотеза ефективної структури, структурні моделі конкуренції,
неструктурні моделі конкуренції.
Постановка проблеми. Конкуренція є важливою характеристикою
ефективності діяльності сучасного банківського ринку, що впливає на
рівень відсоткових ставок, ефективність формування та перерозподілу
грошових ресурсів суб’єктів господарювання. Аналіз рівня конкуренції
в банківській сфері є необхідним завданням для визначення чинників,
які впливають на розвиток окремих банків, діяльність банківського
ринку та економіки в цілому. 2
Конкурентна структура банківського сектора визначає рівень ефективності
діяльності його економічних агентів. Так, поведінка окремих
банків на ринку впливає на формування того чи іншого типу конкурентної
структури, а отже, й на вид конкуренції. Аналіз конкуренції
в банківському секторі здійснюється на основі дослідження поведінки
банків як елементів банківського ринку. Оцінка рівня конкуренції обумовлена
необхідністю визначення її особливостей та напрямків з метою
удосконалення діяльності банків, підвищення рівня капіталізації.
Вітчизняний банківський ринок характеризується наявністю великої
кількості банків. Проте більшість з них не мають значного впливу
на конкурентне становище в банківській сфері, що частково пов’язано
з лідерством великих і державних банків. У такій ситуації можна стверджувати
про сегментованість ринку банківських послуг у результаті
різних рівнів капіталізації банків, різного ступеня насиченості ринків
банківськими продуктами тощо. Таким чином, характер конкуренції в
таких умовах неможливо описати з допомогою простого статистичного
або математичного аналізу. З цією метою дослідники звертаються до
використання більш складних методів оцінки рівня конкуренції в банківській
сфері.
© А. О. Єпіфанов, А. С. Ярошенко, 2011
16

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Аналіз останніх досліджень і публікацій. Теоретико-методичним
основам розвитку конкуренції на банківському ринку присвячено
праці зарубіжних і вітчизняних науковців: А. Баталова, І. Волошка,
П. Геффрона, С. Козьменка, В. Масленникова, Г. Самойлова, Ю. Соколова,
М. Соумінена, К. Спренкля, Ф. Шпига та інших.
Вагомий внесок у дослідження та розробку науково-методичних
підходів до оцінки рівня конкуренції в банківській системі країни здійснили
такі видатні вчені, як Т. Баррос, Ж. Біккер, Т. Бреснахан, Л. Лау,
Л. Модесто, Г. Іват, Ж. Панзар, Й. Росс, М. Скокова, П. Спіллер, І. Фаваро
тощо.
У той же час, незважаючи на велику кількість досліджень з даної
тематики, залишається ряд нерозкритих проблем. З огляду на специфічні
особливості вітчизняної банківської системи порівняно з банківськими
системами розвинутих країн виникають певні ускладнення при
застосуванні розроблених методик оцінки рівня конкуренції в банківській
сфері в Україні. Таким чином, виникає необхідність подальшого
дослідження теоретичного надбання та аналізу досвіду практичної реалізації
науково-методичних підходів до оцінки банківської конкуренції з
метою впровадження їх у вітчизняній фінансово-кредитній системі.
Мета статті – аналіз і дослідження наявних науково-методичних
підходів до аналізу конкурентного рівня в банківській системі, визначення
їх основних переваг і недоліків.
Виклад основного матеріалу. Усі моделі аналізу конкуренції в
банківському секторі можна розділити на два основні типи: структурні
та неструктурні. На рис. 1 наведено основну характеристику сутності
структурних підходів до оцінки рівня конкуренції в банківській галузі.
Гіпотеза SCP (Structure – conduct – performance) використовує
функцію залежності прибутковості банку від рівня концентрації. Для
цього розраховують індекс Херфіндаля-Хіршмана або коефіцієнт концентрації
k [1]. Функція прибутковості матиме вигляд:
П ijt = a 0 + a 1 CR jt + åg k X k, ijt + e ijt, (1)
k
де П ijt – результат діяльності банку і у період t;
a – норма резервних вимог;
CR jt – показник концентрації на ринку j, на якому присутній банк і;
X k, ijt – k-вимірний вектор перемінних, який здійснює вплив на прибуток
банку.
17

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
Структурні моделі
Основна ідея. Згідно з даними моделями рівень конкуренції визначається
взаємозв’язком між структурою банківського ринку (тобто кількістю банків,
ступенем концентрації), прибутковістю банків і ринковою владою.
Використовувані гіпотези:
Гіпотеза “структура –
поведінка – результат” (SCP)
Гіпотеза ефективної структури (ES)
Чим більша кількість банків
впливає на ціноутворення,
тим менший контроль
за ринком має конкретний
суб’єкт господарювання
Рис. 1. Сутність структурних моделей оцінки рівня конкуренції
в банківській системі
За умовою гіпотези a 1 > 0, тобто вищий рівень концентрації на
ринку сприяє отриманню більшої ринкової влади та прибутку. Висока
ринкова концентрація передбачає можливість встановлення високих
кредитних і низьких депозитних відсоткових ставок. Це означає, що за
таких умов поведінка банків є неконкурентною. Отже, чим вище концентрація,
тим менше рівень конкуренції в банківському секторі.
Інше припущення – гіпотеза ефективної структури – тестується
на основі рівняння регресії, відповідно:
П ijt = a 0 + a 1 CR jt + a 2 MS ijt +ål X k k,ijt + e ijt, (2)
де MS ijt – ринкова частка банку.
Чим більша ефективність банківської діяльності,
тим вища рентабельність банків і менший рівень витрат,
а отже, й більша частка його ринку.
Ефективність і, відповідно, отримання більшої частки
ринку може досягатися двома шляхами:
1) за рахунок вдосконалення менеджменту й технологій;
2) за рахунок економії на масштабі
Згідно з гіпотезою ефективності необхідно, щоб a 2 > 0.
Перевагами застосування даного підходу є простота використання
індексів і незначні потреби щодо статистичних даних, які аналізуються.
Структурні моделі, описуючи рівноваги в банківському секторі
та рівень ринкової влади банків, мають ряд недоліків використання:
· моделі використовують явні структурні характеристики, ігноруючи
імпліцитні (приховані) чинники;
k
18

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
· отримані висновки є досить суперечливими, оскільки стверджують
про можливість відсутності ринкової влади при високій концентрації;
· дані методики не враховують ринкову поведінку банків і вплив конкретних
банків на конкурентну структуру банківського сектора;
· не враховують потенційні фактори впливу на конкурентний стан.
Подолати зазначені упущення структурного підходу дають змогу
такі емпіричні методи оцінки рівня конкурентного стану банківського
ринку, як неструктурні моделі. Даний підхід дозволяє визначити рівень
конкуренції на основі аналізу поведінки банків (економічних агентів
ринку), встановлюючи її відхилення від конкурентної поведінки.
На основі такої оцінки здійснюється висновок щодо структури конкуренції
в банківській сфері. Неструктурні моделі допускають можливість
впливу конкретних банків на ринкову конкурентну структуру, не
обмежуючись певними заданими структурними характеристиками.
На сучасному етапі неструктурні моделі активно використовуються
при дослідженні рівня конкуренції в банківському секторі, на відміну
від структурних. У рамках даного науково-методичного підходу можна
виділити такі основні концепції: моделі Бреснахана та Лау, Панзара-
Росса, Барроса-Модесто, Івата тощо. Розглянемо зазначені моделі.
Моделі Бреснахана та Панзара-Росса спочатку використовувалися
для аналізу реального економічного сектора, пізніше їх стали застосовувати
для оцінки рівня конкуренції в банківській сфері. Сутність
дослідження полягає в порівнянні поведінки банків з основними формами
ринкових конкурентних структур: досконалою конкуренцією,
олігополією та монополією, на основі розроблених критеріїв оцінки.
У результаті аналізу робиться висновок про рівень конкуренції на досліджуваному
банківському ринку.
Розглянемо модель Бреснахана стосовно ринків банківських кредитів
і депозитів. Т. Бреснахан і Л. Лау розробили короткострокову
модель для емпіричного визначення ринкової влади пересічного банку,
яка використовує умову загальної ринкової рівноваги. Вони зазначали,
що максимальний рівень прибутку за умов рівноваги спостерігається в
ситуації, коли граничний дохід і граничні витрати будуть рівними величинами.
Даний підхід дозволяє визначити форму відносин у банківській
системі – від досконалої конкуренції до повної влади над ринком – на
основі як точних статистичних показників, так і агрегованих даних діяльності
банків.
Наразі в економічній науковій літературі не існує однозначної думки
щодо того, як трактувати конкуренцію в банківському секторі. Одні
19

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
вчені стверджують, що вона являє собою кількісну олігополію [2], а
інші, навпаки, наполягають на визначенні поведінки банків як цінової
олігополії [3]. Проаналізуємо модель Бреснахана для ринку кількісної
олігополії, до якої вперше й була вона застосована.
Зробимо такі припущення моделі:
· кількість банків на ринку становить N банків;
· обсяг випуску банку і (і = 1…N) становить q і ;
· загальний обсяг випуску банківського ринку становить Q (Q = å
i
Таким чином, попит на банківські продукти матиме вигляд наступної
функції:
де р – ціна,
v – чинники, які зрушують криву попиту.
qi).
p = d (Q, v), (3)
Позначимо функцію витрат банку і таким чином:
С і = С і (q i , w i ), (4)
де w i – вектор цін на фактори виробництва (w i = (w 1i , …, w ji ));
J – кількість факторів виробництва банку.
Функція максимізації прибутку банку і матиме такий вигляд:
П і = q i p – C і (q i , w i ) → max. (5)
q i.
Умова першого порядку матиме вигляд:
П
qi
d(
Q,
v)
Q
= p + q i
Q pi
–
Ci
( qi
, wi
)
= 0, (6)
q
i
або
p = – q i
d(
Q,
v)
Q
Q
q
i
+ MC i , (7)
де
Ci( qi, wi)
= MC i ; (8)
qi
MC i – граничні витрати банку і.
20

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Нехай θ і – очікувана банком і зміна загального обсягу послуг у
банківському секторі в результаті зміни обсягу послуг конкретного
банку:
θ і =
Формула (4) матиме вигляд:
Q
q
i
. (9)
де d 1 =
dQv ( , )
Q
p = МС і – d 1 q i θ і , (10)
. (11)
Коефіцієнт θ і показує рівень конкуренції на ринку залежно від зміни
обсягу випуску продуктів пересічним банком і може приймати значення,
наведені в табл. 1.
Форма конкуренції в банківській сфері
на основі показника конкуренції θ і
Таблиця 1
Значення показника θ і
θ і = 0
θ і = 1 / N
θ і = 1
Форма конкуренції на ринку
Досконала конкуренція
Олігополія
Монополія
Модель Бреснахана також застосовується для аналізу банківського
сектора на макрорівні. Оскільки кожен банк описується конкретним
індексом конкурентної поведінки, то дослідження буде досить складним
внаслідок нагромадження розрахунків і показників. Економісти П. Спіллер
і І. Фаваро пропонують вирішити цю проблему шляхом групування
всіх економічних агентів банківського сектора на дві категорії – лідерів
і послідовників.
Розглянувши сутність та особливості підходу Бреснахана до оцінки
рівня конкуренції в банківській сфері, виділимо такі його переваги
даної моделі:
· можливість аналізу та оцінки характеру конкуренції на ринку;
· визначення ступеня впливу різноманітних інституціональних змін на
рівень конкуренції: можливість встановити зростає чи, навпаки, зменшується
конкуренція в банківській сфері при лібералізації державного
регулювання, приватизації кредитних установ;
21

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
· більш точна оцінка конкурентної структури в результаті використання
агрегованих показників;
· здатність оцінки рівня конкуренції на банківському ринку з великою
кількість банків навіть при відсутності статистичних даних, які
є обов’язковими при аналізі з допомогою інших неструктурних моделей;
· можливість застосування для дослідження конкуренції не тільки реального
сектора економіки, а й банківської сфери;
· можливість оцінки різних ринків банківського сектора окремо, а саме:
ринку кредитів, ринку депозитів, сукупних активів або пасивів;
· аналіз конкурентної структури банківського сектора імпліцитно, враховуючи
поведінку економічних агентів;
· можливість використання моделі як на макро- (аналіз конкуренції
в банківському секторі країни), так і на мікрорівні (аналіз конкурентної
поведінки конкурентних банків).
Крім того, результати досліджень [4; 6; 7] на основі моделі Бреснахана
показали, що між рівнем ринкової концентрації та рівнем конкуренції
існує як прямий, так і зворотний зв’язок: висока концентрація
банків на ринку не обов’язково означає відсутність конкуренції. Цей
факт суперечить гіпотезам структурних підходів до оцінки конкуренції
в банківській сфері, які стверджують про однозначність такого зв’язку
та зменшення конкуренції при збільшенні кількості банківських установ
на ринку.
Розглянемо альтернативну модель, запропоновану економістам
Панзаром і Россом у 1987 р. Даний підхід ґрунтується на припущенні,
що кожен банк застосовує різну стратегію ціноутворення у відповідь на
подорожчання ресурсів, залежно від ринкової структури, в якій діє банк.
Іншими словами, науково-методичний підхід, який розглядається,
дозволяє оцінити рівень конкуренції в банківському секторі на основі
аналізу чутливості банківського доходу до зміни цін на фактори виробництва
(ціна праці, капіталу, активів). Оцінка здійснюється на основі
даних про конкретні банки.
При застосуванні моделі Панзара-Росса для оцінки рівня конкуренції
роблять певні припущення щодо діяльності банків, серед яких відзначимо
такі:
· банки спрямовані на максимізацію прибутку;
· банки надають тільки одну послугу, здійснюючи посередницькі послуги,
застосовуючи працю, активи та фінансові ресурси;
· більш високі ціни на ресурси не означають вищу якість послуг, яка
забезпечує додатковий прибуток;
· банки діють у стані довгострокової рівноваги.
22

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Автори ввели категорію Н – показник монополізації ринку, який
являє собою суму показників еластичності функції доходу з поправкою
на зміну цін на ресурси. Він показує ступінь зміни банківської виручки
при зміні цін на фактори виробництва на 1 %:
R wj
Н = å ,
(12)
w R
j
j
де w – ціна факторів виробництва;
R – дохід пересічного банку за умов рівноваги.
Панзар та Росс показали вплив Н-показника на структуру банківського
ринку. Отже, на основі отриманого значення коефіцієнта роблять
висновок про структуру банківського ринку (табл. 2).
Таблиця 2
Форма конкуренції в банківській сфері на основі значення
Н-показника
Значення показника Н
Н < 0
Форма конкуренції на ринку
Монополія / Олігополія
0 < Н < 1 Монополістична конкуренція
Н = 1
Досконала конкуренція
Автори моделі стверджували, що Н-показник приймає від’ємне
значення, коли конкурентна структура ринку є монопольною або олігопольною
в результаті змови. На монопольному ринку, де банки є
повними замінниками один одного, зростання витрат на фактори виробництва
збільшить граничні витрати, зменшить рівноважний обсяг
продуктів і, відповідно, зменшить сукупну виручку. Так, в умовах досконалої
конкуренції збільшення вартості ресурсів спричиняє зростання
як маржинальних витрат, так і сукупних доходів на суму зміни у витратах.
У цьому разі Н-показник буде рівним одиниці. Вихід з ринку
рівномірно збільшить попит для кожного з банків, які залишилися на
ринку, таким чином зумовлюючи до зростання цін і доходів у розмірі,
рівному зростанню витрат. Монополістична конкуренція спостерігатиметься,
коли Н-показник прийме значення між нулем (включно) та
одиницею. У даному випадку попит на банківські послуги буде нееластичним,
а прибуток зросте у меншому розмірі, ніж збільшення вартості
ресурсів [5].
23

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
Серед переваг даного підходу можна назвати власне переваги неструктурних
моделей, а також простоту застосування – у рамках моделі
здійснюється оцінка тільки одного показника – функції виручки. Крім
того, при даній оцінці використовуються дані конкретних банків, а не
ринку загалом, враховуючи їх особливості. Важливим достоїнством є те,
що модель дозволяє визначити відмінності різних типів банків (за обсягами,
за належністю капіталу тощо).
Проте методика Панзара-Росса характеризується рядом недоліків,
серед яких зазначимо такі:
· необхідність значного обсягу статистичної інформації, яка присутня
в недостатньому розмірі стосовно вітчизняного банківського сектора;
· неможливість оцінки конкуренції на рівні всіх банків на ринку, оскільки
висновок робиться щодо поведінки банків, які беруть участь
в оцінці;
· достовірність зазначених трактувань Н-показника тільки за умов
довгострокової рівноваги в банківській сфері;
· практична неможливість аналізу окремих напрямків банківського ринку
через складність розмежування за сегментами даних про ціни на
фактори виробництва. Отже, модель дозволяє оцінити рівень конкуренції
тільки в цілому на банківському ринку.
Розглянемо науково-теоретичний підхід, розроблений португальськими
економістами Ф. Барросом та Л. Модесто в 1997 р. Так,
модель Барроса-Модесто була первісно розроблена для застосування
саме в банківській сфері, яка дещо схожа на модель Бреснахана. Ключовою
функцією дослідження в рамках даного підходу є попит на банківські
послуги.
Згідно з даною моделлю припускається, що клієнт може споживати
банківські продукти не однієї кредитної установи, а одразу декількох.
При цьому корисність ідентичних послуг коливається залежно
від банків, які їх надають. Категорія попиту на банківські продукти враховується
банками при встановленні цін і виражає рівень взаємозамінності
банків з точки зору клієнтів. Математично аналіз здійснюється
на основі побудови функції корисності, яка враховує параметри α і та
μ і (і = 1…n) – специфічні характеристики того чи іншого банку, які
формують рівень його привабливості для клієнта, нецінові вигоди для
споживача. Зазначені параметри залежать від витрат на маркетингові
заходи, в тому числі рекламу, витрати на технології, частка банку на
ринку.
24

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
æ
ö
n n n
1
2
U( x) =
iL ç
i
L 2
2
i
LL ÷
åa - d + w
i j
+
å å
i= 1 = ç i 1 = j 1 ÷
è
j=¹
1 ø
æ
ö
n n n
1 2
+ miDi - ç b D 2 ,
2
i
+ l DD ÷
i j
i= 1 = ç i 1 = j 1 ÷
è
j=¹
1 ø
å å å (13)
де U(x)
– корисність банківських послуг,
x = (L 1 , …, L n , D 1 ,…, D n ) – обсяг споживання банківських послуг (кредитів
і депозитів відповідно);
m – обсяг грошових коштів, витрачених на інші
продукти;
α, δ, ω, μ, β, γ – параметри.
Після цього на основі розрахунків і порівняння робиться висновок
про замінність послуг конкретного банку для їх споживачів, що й дає
змогу оцінити рівень конкуренції кредитної установи. Дана модель дозволяє
проаналізувати окремо всі напрямки банківської діяльності (кредити,
депозити), максимізувати прибуток.
Оцінка конкуренції згідно з підходом Барроса-Модесто передбачає
аналіз взаємозв’язку між відсотковими ставками банків-конкурентів.
При наявності позитивного зв’язку, клієнти відносяться до всіх
пропозицій банківських послуг як до субститутів. Відсутність залежності
між відсотковими ставками банків свідчить про монопольний стан.
Так, негативний взаємозв’язок трактується ”комплементарністю”: при
зміні відсоткових ставок одних банків попит на продукти конкурентів
змінюється в тій же мірі, причому відбувається це незалежно від політики
останніх. Це явище пояснюється зростанням довіри та лояльності
клієнтів до банківських установ, підвищенням попиту на банківські послуги.
Крім того, “комплементарність” спостерігається в ситуації, коли
споживачі, звертаючись за продуктами в декілька банків, не здійснюють
порівняльний аналіз відсоткових.
Розглянута модель Барроса-Модесто має ряд переваг, серед яких:
· врахування специфіки діяльності банківського сектора – дана модель
розроблена для використання саме в розглянутій сфері;
· врахування як цінових, так і нецінових параметрів діяльності банків;
· можливість аналізу банківського сектора як на макрорівні, так і за
окремими напрямками діяльності.
Поряд з цим розглянутий підхід має ряд недоліків:
· характеризується обмеженістю трактування висновків дослідження:
розглядаються тільки два крайні випадки структури банківського
25

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
ринку – досконала монополія та конкуренція. До того ж проміжні результати
трактуються досить приблизно, з низьким рівнем точності;
· на відміну від методики Бреснахана, не враховується можливість
змови або кооперації між банками-конкурентами.
Серед методичних підходів до оцінки рівня конкуренції слід зазначити
модель Івата. Вона дозволяє з допомогою економетричного
інструментарію проаналізувати обернену функцію попиту та функцію
пропозиції послуг для кожного з банків відокремлено. Функція пропозиції
містить компонент, який відповідає реакції банку на зміну обсягу
випуску конкурентів. Даний параметр дозволяє визначити рівень конкуренції
в банківському секторі.
Цінова еластичність попиту визначається за формулою:
26
h D = – (dp / dX)(x / p). (14)
Відповідно, умова першого порядку для максимізації прибутку
матиме вигляд:
де c¢ – перемінні витрати.
p – (1 / h D )( p / x)(1+l i )x i – c¢(x i ) = 0, (15)
Звідси показник l I розраховуватиметься за формулою:
l i = h D ((c¢( x i ) – p / p)( X / x i ) – 1. (16)
Припустивши, що p та x i / X залежать від екзогенних перемінних,
а h D , еластичність попиту, є величиною постійною, даний метод передбачає
розрахунок функції ринкового попиту та функцію витрат індивідуальних
банків для отримання числового розрахунку показника
конкуренції для кожного банку.
Проте застосування даної моделі в європейських і вітчизняних банках
є досить проблематичним з огляду на недостатність статистичних
даних про структуру витрат та виробництво однорідних послуг великої
кількості банків на ринках.
У таблиці 3 наведено основні результати застосування розглянутих
підходів до оцінки рівня конкуренції в банківській сфері.
Висновки. Підбиваючи підсумки, слід зазначити, що наразі в економіці
розроблена велика кількість науково-теоретичних методів оцінки
рівня конкуренції в банківській системі. Найбільш ефективними підходами
для аналізу є неструктурні моделі дослідження конкуренції, які базуються
на аналізі конкуренції з точки зору поведінки банків, рівноваги
банківського ринку, враховуючи взаємозв’язок діяльності індивідуальних
банків і конкурентної структури банківської системи.

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Застосування підходів щодо оцінки рівня конкуренції
у світовій практиці
Таблиця 3
Критерії
Модель
Бреснахана Панзара-Росса Барроса-Модесто Івата
Країни
Країни ЄС, США,
Канада, Мексика,
Колумбія,
Аргентина,
Бразилія, Ізраїль,
Уругвай
Країни ЄС, США Португалія, Росія США
Рік 1982 1987 1997 1974
Сфера
застосування
моделі
Результат
- ринок кредитів;
- ринок депозитів;
- ринок сукупних
активів;
- ринок
сукупних пасивів;
- ринки іпотечних
і споживчих
кредитів;
- сукупний аналіз
банківського
ринку
Спостерігається
варіювання форм
конкурентної
структури
на ринках
різних країн
одного
сектора
Підхід
не дозволяє
розмежувати
банківський
ринок на окремі
сегменти
Майже
у всіх країнах,
де була
застосована
дана модель,
спостерігається
монополістична
конкуренція
- ринок кредитів;
- ринок депозитів
Дозволяє виявити
тільки дві крайні
форми конкурентних
структур:
монополію
та досконалу
конкуренцію
Дуопольний
ринок
Виявлено,
що банківський
ринок діє
в умовах
недосконалої
конкуренції, яка
характеризується
високим рівнем
ринкової
концентрації
Дослідження концептуальних засад даних підходів, переваг і недоліків
кожного з методів дозволило зробити висновок, що найбільшу
ефективність має застосування моделей Бреснахана, Панзара-Росса та
Барроса-Модесто для визначення рівня конкуренції стосовно саме банківського
ринку. Так, дослідження, проведені різними економістами з
допомогою моделі Панзара-Росса, показали майже в усіх країнах світу
один і той же результат, що свідчить про обмеженість застосування даного
підходу. Модель Барроса-Модесто була створена спеціально для
27

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
аналізу банківської сфери, проте трактування результатів оцінки зводиться
до двох крайніх результатів – монополії та досконалої конкуренції.
Це означає довільне трактування висновків дослідження, а отже, й
певну поверховість оцінки. Застосування моделі Івата стосовно банківського
ринку досить обмежене для вітчизняних та європейських країн,
оскільки потребує великого обсягу статистичних даних щодо діяльності
індивідуальних даних. Можна зробити висновок, що підхід, запропонований
Бреснаханом та Лау, найбільш часто застосовувався в банківській
практиці світу для оцінки рівня конкуренції в банківській сфері.
Список літератури
1. Козьменко, С. М. Стратегічний менеджмент банку [Текст] : навч. посібник /
С. М. Козьменко, Ф. І. Шпиг, І. В. Волошко. – Суми : Університетська книга,
2003. – 752 с.
2. Прахова, Т. Понятие и сущность конкурентоспособности [Текст] / Т. Прахова //
Сборник научных трудов СевКавГТУ. – 2005. – № 2. – С. 48–52. – Серия “Экономика”.
3. Рац, О. Ефективність функціонування підприємства як основа формування його
конкурентоспроможності [Текст] / О. Рац // Економічний простір. – 2009. –
№ 23 / 2. – С. 273–281.
4. Angelini, P. Bank Competition and Regulatory Reform: The Case of the Italian
Banking Industry [Text] / Р. Angelini, N. Cetorelli // Working Paper Series, Federal
Reserve Bank of Chicago. – WP 99–32, 1999.
5. Berg, S. Oligopolistic Interdependence and the Structure of Production in Bank-ing:
an Empirical Evaluation [Text] / S. Berg, M. Kim // Journal of Money, Credit and
Banking. – Vol. 26. – No. 2. – 1994.
6. Bikker, J. A. Measures of competition and concentration in the banking industry :
a review of the literature [Text] / J. A. Bikker, K. Haaf. – Research Series
Supervision. – № 27. – De Nederlandsche Bank, 2000.
7. Canhoto, A. Portugese banking : A structural model of competition in the deposits
market [Text] / А. Canhoto // Review of Financial Economics. – № 13. – 2004. –
P. 41–63.
8. Delis, В. On the measurement of market power in the banking industry [Text] /
В. Delis, D. Manthos, Staikouras, Christos and Varlagas, Panagiotis // Journal of
Business Finance and Accounting, 2008. – P. 1023–1047.
9. Shaffer, S. A Test of Competition in Canadian Banking [Text] / S. Shaffer // Journal
of Money, Credit and Banking. – 1993. – Vol. 25. – No. 1. – P. 49–61.
Summary
The article analyzes the main scientific and methodological model for
the valuation of competition in the banking system. The author has found
advantages and disadvantages of non-structural approaches to study the
competition, based on analysis of competition in terms of behavior of banks
and balance of banking market.
Отримано 02.02.2011
28

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
УДК 339.137.2:336.71
Т. І. Гончарук, канд. екон. наук, доц., ДВНЗ “Українська академія
банківської справи НБУ”; М. Е. Люзняк, Черкаський інститут
банківської справи Університету банківської справи НБУ
УПРАВЛІННЯ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНІСТЮ БАНКУ
НА РЕГІОНАЛЬНОМУ СЕГМЕНТІ
ФІНАНСОВОГО РИНКУ: ПРИКЛАДНИЙ АСПЕКТ
У статті розглядаються особливості управління конкурентоспроможністю
банку на регіональних рівнях; розкрито існуючі недоліки у вітчизняній банківській
практиці, які перешкоджають підвищенню стратегічної ефективності банку.
Сформульовано практичні рекомендації щодо підвищення потенційних можливостей
банку на регіональному сегменті фінансового ринку.
Ключові слова: регіональний сегмент фінансового ринку, конкурентоспроможність
банку, зовнішнє середовище банку на регіональному рівні, процедура
планування діяльності регіональних підрозділів банку.
Постановка проблеми. Конкурентоспроможність є базовою ринковою
категорією, яка визначає та впливає на успішність діяльності
суб’єкта господарювання; забезпечення конкурентоспроможності належить
до пріоритетних стратегічних завдань кожного суб’єкта економічних
відносин. Цим обумовлюється значний науковий інтерес до вивчення
даної проблематики. Ґрунтовним дослідженням методології
конкурентоспроможності присвячені наукові праці вітчизняних і зарубіжних
учених, а саме: Г. Л. Азоєва, Л. В. Балабанової, О. Г. Бачалова,
П. Ю. Бєлєнького, Т. Д. Гірченко, М. О. Єрмолова, Ю. О. Заруби,
Ю. Б. Іванова, Л. М. Качаліної, С. М. Козьменка, Ю. І. Коробова, М. Портера,
Г. О. Самойлова, С. Г. Свєткунова, Ф. І. Шпига, Р. А. Фатхутдінова
та багатьох інших. Високо оцінюючи їх вклад у вирішення теоретичних
і практичних аспектів процесу забезпечення конкурентоспроможності
суб’єктів господарювання в умовах ринкової економіки, зауважимо,
що поряд з існуючими дослідженнями даної проблематики є
цілий ряд невирішених проблем. Зокрема, в умовах високої соціальноекономічної
диференціації регіонів, а також активізації регіональної
банківської експансії необхідними є наукові дослідження у сфері забезпечення
конкурентоспроможності банку на регіональних сегментах фінансового
ринку, визначення чинників і вибору методів підвищення
потенційних можливостей банку в регіонах з метою забезпечення конкурентоспроможного
вітчизняного банківського сектора на внутрішньому
фінансовому ринку. Це обґрунтовує актуальність обраної теми дослідження.
3
© Т. І. Гончарук, М. Е. Люзняк, 2011
29

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
Метою статті є розробка теоретико-методичних і практичних рекомендацій
щодо підвищення конкурентоспроможності банку на регіональному
сегменті фінансового ринку.
З урахуванням цієї мети були поставлені такі завдання: визначити
спектр проблем, які перешкоджають нарощуванню потенційних можливостей
банків на регіональних сегментах фінансового ринку; розробити
практичні пропозиції щодо вдосконалення діяльності банківської
установи в регіонах у контексті підвищення її конкурентоспроможності
на фінансовому ринку країни.
Виклад основного матеріалу. Банк як економічно значущий фінансовий
посередник безпосередньо впливає на економічний стан і потенціал
держави, регіону, міста. Дана залежність обґрунтовується як змістом
банківської діяльності, так і тим фактом, що банк, на відміну від
інших фінансових установ, характеризується високим рівнем соціальної
відповідальності. Саме тому конкурентоспроможність банку залежить
не лише від якості банківського фінансового менеджменту, а й
від рівня економічної віддачі банківської діяльності. Останнє формує
стратегічне підґрунтя до стабільного підвищення конкурентоспроможності
банку.
У роботі [6], розкриваючи зміст факторів впливу на конкурентоспроможність
банку на регіональному сегменті фінансового ринку, було
зазначено, що вони характеризуються різним рівнем підпорядкованості
та різною вагомістю. При цьому, на наш погляд, базовим чинником,
який суттєво знижує потенційні можливості банківської установи на
регіональному рівні та практичну дієвість факторів, є нехтування фактом
високої соціально-економічної диференціації регіонів України та
неналежне врахування даних територіальних особливостей банком на
етапі планування та реалізації регіональної політики.
Зауважимо, що дана проблема стосується не окремих банків, а всієї
вітчизняної банківської системи. Це, як результат, спровокувало розрив
між розвитком реального сектора України та фінансової сфери. Підтвердженням
факту непорівнянності рівнів розвитку промислового та фінансового
секторів слугують наукові результати провідних вітчизняних учених.
Так, про відсутність тісного зв’язку між економічним розвитком
області та розвитком банківської системи у регіоні зазначала Г. Карчева
[2, с. 9]. За допомогою побудови моделі промислового розвитку регіонів
та її кореляційно-регресійного аналізу Г. Карчевою було доведено, що
саме соціальні фактори регіону, а не рівень їх промислового розвитку,
значною мірою впливають на інтенсивність розвитку банківського сектора
в областях держави. У роботі [2] Г. Карчева досліджувала динаміку
обсягів банківських активів у взаємозв’язку з соціально-економічними
факторами регіонів, однак її висновки, спираючись на власні отримані
30

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
результати, висвітлені у роботі [4], можуть бути віднесені і щодо процесу
відкриття банків та формування банківської інфраструктури у регіонах
держави.
У роботі [4] обґрунтовано, що найсуттєвішим недоліком існуючої
практики діяльності банку на регіональному ринку є низький рівень
адаптації банківських процесів до соціально-економічних особливостей
регіонів України. Зокрема, це стосується процесу розвитку банківської
регіональної мережі. Для підтвердження істинності даного твердження
визначено основні соціально-економічні фактори розвитку банківської
інфраструктури у регіоні, а саме: кількість населення, обсяг освоєних
капітальних інвестицій, кількість суб’єктів ЄДРПОУ, кількість діючих
фінансових установ і банків – юридичних осіб, обсяг промислового
виробництва, рівень диверсифікації виробництва, обсяг валового регіонального
продукту, кількість малих підприємств, загальні доходи населення.
Результати регресійного аналізу рівня впливу даних чинників
на фактичні кількісні показники розвитку вітчизняної банківської інфраструктури
у розрізі регіонів протягом 2002–2008 рр. підтвердили
відсутність тісного зв’язку між економічними характеристиками областей
та інтенсивністю регіональних процесів відкриття банківських
інститутів (банків – юридичних осіб та/або філій). Найсуттєвішою характеристикою
регіону є кількісне представлення небанківських фінансових
установ, а у випадку банківських філій – також кількість банків
– юридичних осіб.
З метою подолання існуючого недоліку нами розроблено ряд практичних
пропозицій щодо удосконалення діяльності банку на етапі планування
та реалізації регіональної політики з організаційно-управлінської
точки зору. Дані пропозиції стосуються методичного інструментарію
врахування соціально-економічних параметрів територіальної одиниці
у процесі організації діяльності банку в регіонах.
З метою підвищення фінансової та економічної обґрунтованості
вибору регіонального ринку для реалізації банківської діяльності введено
показник насиченості регіону банківськими інститутами:
K
Б Ф
де K , ,
j
Б
Б j
j
= ¸
H
j
K j
N
å
j=
1
N
å
j=
1
Б
H
j
j
;
K
Ф
Ф j
j
= ¸
H
j
N
å
j=
1
N
å
j=
1
Ф
H
j
j
;
заг Б Ф
К = 2 K + K , (1)
j j j
заг
j
K – показники насиченості j-го регіону, відповідно,
банками – юридичними особами, банківськими філіями
та загальної насиченості банківськими інститутами;
31

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
Б
j – кількість діючих банків – юридичних осіб в j-му регіоні;
Ф – кількість діючих філій в j-му регіоні;
j
H – кількість населення j-го регіону;
N
j
– кількість регіонів країни.
Використання даного показника у процесі дистанційного аналізу
зовнішнього середовища банку дозволяє підвищити його поінформованість
щодо зовнішніх умов діяльності, оскільки відображає рівень
насиченості території банківськими установами та силу потенційного
конкурентного тиску, що склалися на регіональному ринку між банками,
а також опосередковано характеризує рівень економічної активності
регіону та його привабливості для підприємницьких структур в аспекті
організації бізнесу на даній території.
Умови ранжування регіонів згідно з критерієм їх насиченості банківськими
інститутами наведено у таблиці 1.
Рівень
насиченості
Умови ранжування регіонів згідно з показником
насиченості регіону банківськими інститутами
Б
K
j
та
Високий

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Поверхове оцінювання регіональних ринків, нехтування економічними
особливостями регіонів держави є характерним для переважаючої більшості
банків України. Дана проблема спостерігається також на етапі
планування (тактичного та/або оперативного) діяльності банківської
установи, що обґрунтовує необхідність наукових досліджень у даному
напрямі, враховуючи тісний зв’язок між якістю планування, фінансовою
ефективністю та конкурентоспроможністю банку.
У результаті проведення критичного аналізу наукових досліджень
[1; 3; 6], присвячених особливостям процедури планування банківської
діяльності у регіонах, нами запропоновано таку модель формування
планового завдання регіональних підрозділів банку за основними
напрямами їх діяльності (обсяг кредитування, обсяг залучених коштів
та ін.):
P
pi
Pk × Fpi × (1 + Ri) × (1 + Ke) = ,
(2)
I
де
P
pi – плановий показник і-го підрозділу банку за певним напрямом;
P – консолідований план банку за даним напрямом;
k
F – частка підрозділу у фактично досягнутому показнику банку
pi
за даним параметром у попередньому періоді;
R
i
– частка ринку (рівень публічного рейтингу) і-го підрозділу
банку в регіоні у попередньому періоді;
K
e
– коефіцієнт соціально-економічного або економічного потенціалу
регіону;
I – коефіцієнт інтенсивності банківської конкуренції в регіоні.
Зауважимо, що останнім параметром вважаємо за доцільне використовувати
авторський показник загальної насиченості регіону банківськими
установами ( K , формула (1)). У процесі його
заг
апробації
j
доведено його практичну значущість і його відповідність покладеному
на нього економічному змісту.
Детальніше призначення кожного з означених у формулі (2) параметрів
та ефект від використання удосконаленого підходу планування
діяльності регіональних підрозділів банку подано на рис. 1.
33

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
ПАРАМЕТРИ
1) частка підрозділу
у фактично досягнутому
показнику банку
за досліджуваним
напрямом;
2) рівень публічного
рейтингу підрозділу
(частка ринку);
3) рівень
соціально-економічного
розвитку регіону;
4) рівень інтенсивності
банківської конкуренції
в регіоні
ПРИЗНАЧЕННЯ
відображає ефективність взаємодії підрозділу
з зовнішнім середовищем; визначає мінімальні
очікувані результати підрозділу за умови незмінності
внутрішніх і зовнішніх параметрів;
характеризує рівень довіри до підрозділу з боку
клієнтів; визначає потенційні можливості підрозділу
до активізації діяльності на ринку;
відображає рівень соціально-економічного потенціалу
регіону; характеризує можливості території
як у контексті розвитку банківського бізнесу,
так і інших суб’єктів економічних відносин,
які є потенційними клієнтами банку;
відображає рівень сприятливості фінансового ринку
в регіоні в аспекті максимізації частки підрозділу
у виконанні консолідованого плану банку
ЕФЕКТ
Удосконалений підхід
до формування
планового завдання
діяльності регіональних
банківських підрозділів
1) диференційний підхід до планування
діяльності регіональних підрозділів банку;
2) формування реального планового завдання
підрозділу, виходячи з його внутрішніх
можливостей і зовнішніх умов діяльності;
3) забезпечення можливостей об’єктивної
порівняльної оцінки результатів роботи
структурних підрозділів, які функціонують
у неоднорідних зовнішніх середовищах
Рис. 1. Параметри удосконаленого підходу
до планування діяльності регіональних банківських підрозділів
Тестування практичної значущості даної моделі розкрито у роботі
[5]. Доведено, що застосування удосконаленої процедури визначення
планових показників діяльності регіональних підрозділів банку разом
з плануванням “від досягнутого” дає можливість визначити допустимі
межі коливання результатів діяльності банку. При цьому планування
“від досягнутого” визначає верхню межу, відображаючи найбільш очікувані
обсяги виконання, виходячи з минулих результатів діяльності.
Установлення граничних меж коливання фактичних результатів банку
сприяє підвищенню якості контролю за діяльністю банківської регіональної
мережі. Так, факти перевищення верхньої межі за кредитними
операціями є ознакою наявності суттєвого операційного ризику банку,
34

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
який у подальшому може трансформуватися у кредитний ризик. Стосовно
депозитних операцій неповне виконання плану за даним напрямом
діяльності протягом кількох звітних періодів (недосягнення нижньої межі)
може свідчити про збільшення репутаційного ризику банку на регіональному
ринку.
Зауважимо, що жоден формалізований підхід, зокрема запропонований,
повністю не позбавляє від необхідності “ручного” корегування
розрахункових планових значень, однак при цьому його використання
в практиці банку забезпечуватиме можливість формування реального
планового завдання для регіональних банківських підрозділів.
Висновки. Отже, з метою підвищення конкурентоспроможності
банку на регіональному сегменті фінансового ринку наведені авторські
підходи щодо підвищення ефективності регіональної політики банківської
установи:
1. Удосконалено методичний підхід до аналізу зовнішнього середовища
банку, який організовує свою діяльність у регіонах країни через
систему регіональних підрозділів. Урахування авторських пропозицій
щодо методики діагностування зовнішнього середовища банку, а також
рекомендацій, що стосуються необхідності посилення вагомості економічних
характеристик регіону в процесі організації банківської діяльності,
сприятиме підвищенню фінансової та економічної обґрунтованості
рішень на етапі вибору банком регіону для організації діяльності.
2. Удосконалено процедуру формування планових завдань регіональних
підрозділів банку. За базову методику планування обрана технологія
“від досягнутого”, при цьому розширено перелік параметрів
(внутрішніх і зовнішніх), що враховуються при визначенні планових
показників банківських підрозділів. Використання запропонованого
підходу в банківській діяльності забезпечує справедливий розподіл
планових показників між регіональними підрозділами банку відповідно
до фінансово-економічного потенціалу території; сприяє формуванню
реальних планових завдань для виконання територіальними підрозділами
та дає можливості об’єктивної порівняльної оцінки результатів
роботи структурних підрозділів банку, які функціонують у неоднорідних
зовнішніх середовищах.
Список літератури
1. Жук, П. Планування діяльності підрозділів банку з урахуванням особливостей
території їх розташування [Текст] / П. Жук // Регіональна економіка. – 2003. –
№ 3. – С. 120–126.
2. Карчева, Г. Проблеми і перспективи розвитку банківської системи України
[Текст] : збірник наукових праць / НБУ ; Мін-во освіти і науки України. – Суми
: Мрія-1, УАБС, 2003. – Т. 7. – С. 7–10.
35

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
3. Куницына, Н. Н. Бизнес-планирование в коммерческом банке [Текст] / Н. Н. Куницына,
Л. И. Ушвицкий, А. В. Малеева. – М. : Финансы и статистика, 2002. –
304 с.
4. Люзняк, М. Е. Економічні фактори однорідності регіональної інфраструктури
банківської системи та їх дослідження за допомогою методів економетричного
моделювання в аспекті управління регіональною диференціацією вітчизняної
банківської системи [Текст] / М. Е. Люзняк // Вісник Східноукраїнського національного
університету імені Володимира Даля. – Луганськ : Східноукраїнський
національний університет імені Володимира Даля. – 2007. – № 9(115). –
Ч. 2. – С. 115–118.
5. Люзняк, М. Е. Удосконалення науково-прикладного аспекту процедури планування
діяльності регіональних підрозділів банку [Електронний ресурс] /
М. Е. Люзняк // Ефективна економіка. – 2009. – № 4. – Режим доступу :
http://www.economy.nayka.com.ua/index.php?operation=1&iid=90.
6. Люзняк, М. Е. Шляхи підвищення конкурентоспроможності банку на регіональному
ринку [Текст] / М. Е. Люзняк // Вісник Національного банку України. –
2010. – № 1. – С. 58–63.
7. Овдій, Ю. Планування – актуальне завдання банків України [Текст] / Ю. Овдій //
Вісник НБУ. – 2000. – № 7. – С. 10–12.
Summary
The peculiarities of the bank’s competitiveness management are considered
in this article. The authors have researched the present disadvantages
of the national banking practice that interfere the increasing of the banking
strategic efficiency. The practical recommendations for increasing bank’s
potential opportunities at the regional segment of the financial market are
formulated.
Отримано 02.02.2011
36

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
УДК 330.46
К. Г. Гриценко, канд. техн. наук, доц.,
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
МЕТОД КОМПЛЕКСНОГО
ДИНАМІЧНОГО ОЦІНЮВАННЯ ДІЯЛЬНОСТІ
СТРАХОВИКІВ
У статті розглянуто основні підходи щодо комплексного оцінювання діяльності
страховиків. Запропоновано метод комплексного динамічного оцінювання,
який дає змогу не лише отримувати комплексну оцінку діяльності страховика, а й
спрямовувати його подальший розвиток через формування динамічної нормативної
моделі.
Ключові слова: комплексна оцінка діяльності страховика, нормативна динамічна
модель, система показників, аналітичні коефіцієнти, матриця преференцій. 4
Постановка проблеми. Одним із напрямків сучасних наукових
досліджень у галузі страхування є об’єктивне оцінювання діяльності
страховиків, яка в сучасних умовах характеризується високою ризикованістю.
Універсальної комплексної методики оцінювання діяльності
страховиків на сьогодні не існує. Найпоширеніші методи оцінювання –
коефіцієнтний аналіз і рейтингове оцінювання – не можуть бути визнані
задовільними методичними підходами до комплексного оцінювання
діяльності сучасних фінансових установ [4]. Пріоритетного значення
набуває інтегрований підхід до оцінювання діяльності страховиків з
урахуванням динамічної компоненти. Саме цей підхід дає змогу описати
у формалізованому вигляді не лише стан економічної системи (страховика),
але й процес її руху в напрямі досягнення стратегічної мети.
Динамічна компонента знаходить своє відображення у ранжованому
ряді впорядкованих за темпами зростання показників діяльності
страховика з урахуванням їх взаємозв’язків. Це дає змогу сформувати
динамічний норматив, за яким оцінюють властивості економічної системи,
які жодним окремим показником не описуються.
Аналіз останніх досліджень і публікацій. Теоретичне обґрунтування
та методичні засади формування динамічного нормативу, за яким
оцінюють властивості економічної системи (суб’єкта господарювання)
з урахуванням її динаміки, здійснено Н. М. Погостинською і Ю. А. Погостинським
у роботі [3]. Вони застосували методи непараметричної
статистики до аналізу фінансового стану підприємства за даними фінансової
звітності. Доцільність практичного використання цього підходу
при аналізі діяльності фінансових установ підтверджена прикладами
його застосування у банківській сфері [1; 2; 7]. Однак питання
© К. Г. Гриценко, 2011
37

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
комплексного динамічного оцінювання діяльності небанківських фінансових
установ залишилися поза увагою.
Не вирішені раніше частини загальної проблеми. Сьогодні потребує
вирішення проблема комплексного динамічного оцінювання діяльності
страховиків, яка істотно відрізняється від діяльності інших видів
фінансових установ. Аналіз можливостей динамічного нормативу,
розробленого Н. М. Погостинською і Ю. А. Погостинським, дає підстави
стверджувати, що саме на цій основі може бути створена нормативна
динамічна модель оцінювання діяльності страховиків. При цьому
особливо важливим і складним завданням є врахування всіх значущих
показників, які дають змогу оцінювати діяльність страховика в динаміці.
Мета статті – розробка нормативної динамічної моделі оцінювання
діяльності страховиків. За своїм змістом нормативна модель є ідеальною,
тобто такою, що формалізовано описує еталонний порядок зміни
показників діяльності економічної системи, які характеризують процес її
руху в напрямі досягнення стратегічної мети. Призначення такої моделі-орієнтира
полягає в тому, щоб не лише визначати напрям руху
економічної системи, а й керувати ним, спрямовуючи на досягнення
поставлених цілей.
Виклад основного матеріалу. Сутність методу динамічного нормативу
полягає у формуванні комплексної оцінки за допомогою проранжованого
ряду показників діяльності страховика, упорядкованих за
ознакою ступеня їх динаміки (темпів зростання) у такий спосіб, що підтримання
цього порядку в реальній діяльності страховика забезпечує
одержання кращих результатів порівняно з попереднім періодом. Методика
побудови нормативної динамічної моделі включає такі основні
елементи.
1. Вибір системи показників, на основі яких формується динамічний
норматив. Згідно з рекомендаціями щодо аналізу діяльності
страховиків, затверджених розпорядженням Держфінпослуг від
17.03.2005 № 3755, були обрані показники діяльності страховиків, які
наведені в табл. 1.
Розрахункові формули записані відповідно до форм звітних даних,
затверджених розпорядженням Держфінпослуг від 3 лютого 2004 р.
№ 39 “Про затвердження Порядку складання звітних даних страховиків”
У квадратних дужках наводяться формули для страховиків зі страхування
життя, якщо вони відрізняються від формул для страховиків із загальних
видів страхування. При записі розрахункових формул у цій
таблиці використовують такі умовні позначення: Ф1 – баланс, Ф2 –
звіт про фінансові результати, Р1 – розділ 1 звіту.
38

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
№
пор.
1
2
3
4
5
6
7
Таблиця 1
Перелік показників для побудови динамічного нормативу
Показник Зміст Позначення Формула розрахунку
Капітал
Активи
високоліквідні
Зобов’язання
Валова сума
премій
Сума
чистих премій
Чистий
прибуток
Чисті страхові
резерви
Активи по балансу
за вирахуванням
нематеріальних активів
і зобов’язань по балансу
Грошові кошти
та їх еквіваленти
Зобов’язання по балансу
Валова сума премій
по всіх полюсах
Валовий обсяг зібраних
премій за вирахуванням
частки, яка належить
перестраховикам
Чистий прибуток
відповідно до звіту
Страхові резерви
за балансом
за вирахуванням
частки перестраховиків
у страхових резервах
К
AВ
З
ВСП
СЧП
ЧП
ЧСР
Ф1: 280 – 010 – 430 –
– 480 – 620 – 630
Ф1: 230 + 240
Ф1: 430 + 480 + 620 +
+ 630
Р1: 010
[Р1: 080]
Р1: 010 – 020
[Р1: 080 – 090]
Ф2: 220
Ф1: 415 – 416
2. Агрегування показників. Кожен із відібраних показників є або
чисельником, або знаменником співвідношень, за допомогою яких обчислюються
значення відповідних нормативних виразів (коефіцієнтів).
Це означає, що динаміка прийнятих до розрахунку показників визначає
динаміку нормативного співвідношення. Для формування нормативної
динамічної моделі були обрані аналітичні коефіцієнти, які наведені у
таблиці 2.
3. Формування динамічного нормативу. Розглядають кожну пару
показників діяльності страховика та обирають той показник, що має зростати
швидше, надалі порівнюючи його з третім показником та обираючи
“найшвидший” уже із цієї пари, і так далі. Процедура повторюється
доти, доки не буде знайдено показник, який має зростати найвищими
темпами, і саме він стає першим в ординальному впорядкуванні показників.
У такий же спосіб упорядковують решту показників, у результаті
чого отримують проранжований ряд показників діяльності страховика
39

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
(ординальну шкалу). Динамічний норматив є нелінійним, тому що не
всі попарні порівняння показників мають однозначну економічну інтерпретацію.
Для виявлення пріоритетних (за темпами зростання) співвідношень
формують граф преференцій, показаний на рис. 1.
Таблиця 2
№
пор.
Аналітичні коефіцієнти оцінювання діяльності страховика
Коефіцієнт
Формула
розрахунку
Нормативні
зміни
Нормативні
співвідношення
темпів зростання (T)
1 Коефіцієнт ліквідності активів (КЛА) КЛА = АВ / З Збільшення Т(АВ) > Т(З)
2 Коефіцієнт ризику страхування (КРС) КРС = CЧП / К Зменшення Т(СЧП) < Т(К)
3
Зворотний коефіцієнт
платоспроможності (ЗКП)
ЗКП = З / К Зменшення Т(З) < Т(К)
4 Коефіцієнт дохідності (КД) КД = ЧП / К Збільшення Т(ЧП) > Т(К)
5
6
Коефіцієнт незалежності
від перестрахування (КНП)
Коефіцієнт відношення
чистих страхових резервів
до капіталу (КВРК)
КНП = СЧП /
/ ВСП
КВРК =
= ЧСР / К
Збільшення Т(СЧП) >
> Т(ВСП)
Зменшення
Т(ЧСР) < Т(К)
АВ
З
ЧП
К
ЧСР
СЧП
ВСП
40
Рис. 1. Граф преференцій показників діяльності страховика
Він дає змогу наочно представити динамічний норматив. Вершинами
цього графа є показники діяльності страховика, а дугами – співвідношення
між ними (темпи зростання). Графу преференцій відповідає матриця
преференцій (нормативних співвідношень), яка наведена в табл. 3.
Кожний елемент матриці преференцій A={a ij }, i, j = 1, n,
визначається
так:
a ij = 1, якщо i-й показник повинен зростати швидше, ніж j-й;
a ij = –1, якщо i-й показник повинен зростати повільніше, ніж j-й;
a ij = 0, якщо нормативне співвідношення між i-м і j-м показниками
не виявлене.

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Матриця еталонних співвідношень темпів зростання
показників діяльності страховика
Таблиця 3
К AВ З ВСП СЧП ЧП ЧСР
К 0 0 1 0 1 –1 1
AВ 0 0 1 0 0 0 0
З –1 –1 0 0 0 0 0
ВСП 0 0 0 0 –1 0 0
СЧП –1 0 0 1 0 0 0
ЧП 1 0 0 0 0 0 0
ЧСР –1 0 0 0 0 0 0
Сформована таким чином матриця преференцій є еталоном руху
економічної системи в напрямку досягнення стратегічної мети.
4. Побудова матриці фактичних співвідношень темпів зростання
окремих показників.
5. Розрахунок комплексної оцінки діяльності страховика. Порівняльний
аналіз нормативного впорядкування показників, відображеного в
динамічному нормативі, з їхнім фактичним впорядкуванням дає можливість
виявити відхилення (інверсії) та з’ясувати, наскільки реальний
розвиток страховика відповідає еталонному. За кількістю виявлених
відхилень (інверсій) формується комплексна оцінка діяльності страховика
за формулою:
Y
n
i i
i=
1
1 ,
n
= -
n
i= 1
å
å
i=
1
l m
l k
ål
i
= 1,
i
i
(1)
де n – кількість показників у динамічному нормативі;
l i – ваговий коефіцієнт, що характеризує значущість i-го показника;
k i – кількість елементів a ij ¹ 0 у нормативному впорядкуванні для
i-го показника, i, j = 1, n;
m i – кількість інверсій у фактичному впорядкуванні для i-го показника.
41

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
Питома вага i-го показника l i обчислювалась експертним шляхом
за методом аналізу ієрархій Сааті [5]. Розраховані значення наведені в
табл. 4.
№
пор.
42
Питома вага показників діяльності страховика
Показник
Позначення
Рівень важливості
за шкалою Сааті
Таблиця 4
Питома вага
1 Чистий прибуток ЧП 1 0,293
2 Капітал К 2 0,146
3 Високоліквідні активи AВ 2 0,146
4 Зобов’язання З 2 0,146
5 Сума чистих премій СЧП 3 0,098
6 Чисті страхові резерви ЧСР 3 0,098
7 Валова сума премій ВСП 4 0,073
Динаміка комплексної оцінки діяльності ЗАТ “Європейський страховий
альянс” за 2008–2010 рр., розрахованої за формулою (1) на основі
даних загальнодоступної інформаційної бази ДКЦПФР (http://www.
stockmarket. gov.ua), наведена на рис. 2.
1
0,8
0,6
0,4
0,2
0
Y
ІІІ кв. ІV кв. І кв. ІІ кв. ІІІ кв. ІV кв. І кв. ІІ кв. ІІІ кв.
2008 2008 2009 2009 2009 2009 2010 2010 2010
Рис. 2. Динаміка комплексної оцінки діяльності
ЗАТ “Європейський страховий альянс”
Отримані дані свідчать про високий рівень фінансової стійкості
ЗАТ “Європейський страховий альянс” протягом періоду, що аналізувався.
Покращення комплексної оцінки діяльності страховика супроводжується
покращанням його позиції в рейтингах інтернет-журналу
http://forinsurer.com, наведених у таблиці 5.

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Динаміка рейтингових позицій
ЗАТ “Європейський страховий альянс”
Показник
Рік
Таблиця 5
2008 2009 2010
Місце в рейтингу власного капіталу 46 37 37
Місце в рейтингу страхових виплат 22 20 21
Місце в рейтингу страхових премій 30 29 28
Місце в рейтингу страхових резервів 39 30 30
Для підвищення ефективності управлінських рішень рекомендується
прогнозувати показники діяльності страховика, наведені в табл. 1,
методом експоненціального згладжування за даною формулою [6]:
де
S
it
Sit =a× Xit + (1-a) × Sit
- 1,
(2)
– прогноз значення i-го показника діяльності страховика, що розраховується
як згладжене середнє X
it
– останнього фактичного
значення i-го показника та Sit
- 1
– останнього згладженого
значення i-го показника;
a – параметр, що набуває значення в діапазоні [0; 1].
Прогнозні значення показників діяльності страховика дозволяють
отримувати комплексну прогнозну оцінку його діяльності. Прогнозна та
фактична оцінка діяльності ЗАТ “Європейський страховий альянс” у
III кварталі 2010 року співпали.
Висновки. Комплексна динамічна оцінка діяльності страховика
характеризує ступінь наближення його до еталонного розвитку. Вона
включає не лише статичну (характеристика фінансової стійкості), а й
динамічну компоненту (характеристика розвитку страховика). Розглянутий
підхід можна охарактеризувати як універсальний інструмент аналітичних
досліджень, який дає змогу не лише отримувати комплексну
оцінку діяльності страховика, а й спрямовувати його подальший розвиток
через формування динамічної нормативної моделі, причому як за
окремими напрямками діяльності, так і в комплексі.
43

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
Список літератури
1. Губарева, А. О. Оценка финансовой устойчивости банка [Текст] / А. О. Губарева,
И. О. Губарев // БИЗНЕСИНФОРМ. – 2007. – № 12. – С. 125–128.
2. Карчева, Г. Використання методів непараметричної статистики для оцінки ризику
ліквідності банків [Текст] / Г. Карчева // Вісник Національного банку
України. – 2007. – № 7. – С. 31–34.
3. Погостинская, Н. Н. Системный анализ финансовой отчетности [Текст] /
Н. Н. Погостинская, Ю. М. Погостинский. – СПб. : Изд-во В. А. Михайлова. –
1999. – 96 с.
4. Примостка, Л. Методика аналізу фінансової стійкості банку за допомогою динамічного
нормативу [Текст] / Л. Примостка // Вісник Національного банку
України. – 2002. – № 10. – С. 40–44.
5. Саати, Т. Принятие решений: метод анализа иерархий [Текст] / Т. Саати. – М. :
Радио и связь, 1993. – 278 с.
6. Халафян, А. А. STATISTICA 6. Cтатистический анализ данных [Текст] /
А. А. Халафян. – М. : Бином-пресс, 2007. – 512 с.
7. Чуб, О. Вплив іноземного капіталу на ефективність банківської системи України
[Текст] / О. Чуб // Вісник Національного банку України. – 2009. – № 4. –
С. 56–60.
Summary
The basic approaches to a complex estimation of activity of insurers
are examined. The method of a complex dynamic estimation is offered which
allows not only to gain a complex estimation of activity of the insurer, but
also to direct further development of insurer through creation of dynamic
normative model.
Отримано 02.02.2011
44

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
УДК 336.71:35
І. І. Д’яконова, д-р екон. наук, проф., Є. Ю. Мордань, аспірантка,
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
ОСОБЛИВОСТІ СУЧАСНОГО СТАНУ
ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ
БАНКІВСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ
У статті розглянута організаційна структура банківського регулювання
та нагляду на рівні центрального апарату та регіональних управлінь Національного
банку України, аналізуються прямі та непрямі методи державного регулювання.
Зазначається необхідність державного регулювання банків для забезпечення
стабільності банківської системи та захисту інтересів вкладників і креиторів
в умовах розвитку ринкової економіки.
Ключові слова: банківське регулювання, банківська система, держава.
Постановка проблеми. У період інтеграції України у світовий фінансовий
простір регулювання банківської діяльності посідає одне з
провідних місць у дослідженнях вітчизняних науковців, оскільки банківська
сфера відіграє значну роль у розвитку економічних процесів,
які відбуваються в країні. Вона є складовою кредитної системи, яка
забезпечує постійний і безперервний рух грошей в обігу. Банки – це
юридичні особи, головною метою діяльності яких є максимізація прибутку.
За таких умов необхідно здійснювати постійне та адекватне банківське
регулювання на державному рівні, оскільки банківська справа
може провокувати виникнення різноманітних ризиків, пов’язаних з проведенням
певного виду операцій. Отже, існує потреба постійно стежити
за діяльністю банків, спостерігати за тим, щоб банки адекватно оцінювали
ризики і вміли ними управляти. 5
Стабільність банківської системи буде досягнута за умови чіткого
визначення завдання банківського регулювання органами банківського
нагляду. Саме правильно поставлені завдання та розроблена регулююча
політика держави забезпечать стабільне функціонування банківської
системи, ефективний розвиток національної економіки та підвищення
рейтингів українських банків на світових фінансових ринках. Регулювання
банківської діяльності необхідне на будь-якому етапі розвитку
економічних відносин і на сьогоднішній день є невід’ємною складовою
державної політики у виведенні України з фінансової депресії.
Аналіз останніх досліджень і публікацій. На сьогодні теоретичні
та практичні засади регулювання банківської діяльності висвітлюються
в працях вітчизняних науковців, зокрема таких, як Р. Гриценко
© І. І. Д’яконова, Є. Ю. Мордань, 2011
45

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
[1], Т. П. Гудзь [2], А. П. Яценюк [11], С. М. Козьменко, І. І. Д’яконова
[4], О. С. Любунь [10], В. В. Коваленко [9], О. І. Поздняков [13]. Більшість
авторів аналізують основні засади організації системи банківського
регулювання, розкривають його сутність і необхідність, приділяють
увагу нормативно-правовим засадам у даній сфері. Наприклад
Т. П. Гудзь у праці “Банківський нагляд” викладає методику вивчення
та загальну теорію і практику здійснення Національним банком України
нагляду за діяльністю комерційних банків та контролю за дотриманням
ними законодавства в процесі реєстрації, ліцензування, дистанційної
перевірки, виїзного інспектування, санації та ліквідації [2].
У період виходу України на міжнародний фінансовий простір і структурних
зрушень в економіці країни, спричинених політичними, соціально-економічними
чинниками, проблемою банківського регулювання
займаються все більше молодих вчених.
Мета статті – визначити основні завдання банківського регулювання,
розглянути методи, інструменти та функції державного регулювання
банківської діяльності на сучасному етапі розвитку економіки
України.
Виклад основного матеріалу. З проголошенням незалежності
України банківська система почала досить інтенсивний розвиток і за
такий короткий проміжок часу досягла непоганих результатів: щорічне
збільшення кількості банків і підвищення рівня їх капіталізації, ліквідності
та платоспроможності; формування оптимальної структури
портфеля цінних паперів; впровадження нових банківських послуг;
зменшення кредитних, депозитних, відсоткових, валютних, ринкових
та інших ризиків, пов’язаних з їх діяльністю.
Події останніх років, зокрема розгортання світової фінансово-економічної
кризи, яка спричинила суттєвий дисбаланс національної економіки,
свідчать про неспроможність національних банків пристосовуватися
до кардинальних економічних змін. Кількісні та якісні показники
діяльності вітчизняних банків на сьогоднішній день є не зовсім втішними.
У 2009 році банківська сфера зазнала суттєвого впливу світової
економічної кризи, як наслідок, скорочення активної діяльності банків,
зменшення ресурсної бази, збільшення частки проблемних кредитів та
одержання збитків. За результатами діяльності банкірів, 2009 рік приніс
їм збитки в розмірі 38,4 млрд. грн., що пов’язані із прискореним зростанням
витрат (181,4 млрд. грн.), порівняно із доходами (143,0 млрд.
грн.) в 3,4 раза. Обсяги депозитів, залучених у резидентів, скоротилися
на 6,9 % у 2009 році порівняно із їх зростанням на 26,7 % у 2008 році.
Відповідна тенденція відбувається і на кредитному ринку. У 2009 році
46

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
кредитна активність банків скоротилася на 1,5 %, тоді як у 2008 році
темпи зростання кредитів становили 72 % [17].
Тому, щоб уникнути краху фінансової системи та непрогнозованості
й хаотичності розвитку національної економіки, банк як економічно
важливий інститут повинен контролюватися органами державної
влади.
Для розкриття сутності банківського регулювання необхідно проаналізувати
його складові: суб’єкта, об’єкта, мету, завдання та методи.
Повноваженнями у сфері здійснення банківського регулювання наділений
Національний банк України. Згідно зі статтею 1 Закону України
від 20.05.99 “Про Національний банк України” банківське регулювання
визначається як “одна із функцій НБУ, яка полягає у створенні
системи норм, що регулюють діяльність банків, порядок здійснення
банківського нагляду, відповідальність за порушення банківського законодавства”
[15].
Держава в особі Національного банку України здійснює регулювання
комерційних і державних банків на макрорівні шляхом впровадження
в дію відповідних нормативно-правових актів. За роки незалежності
була прийнята велика кількість законних і підзаконних актів,
зокрема це вже згаданий Закон України “Про Національний банк України”;
Закон України “Про банки і банківську діяльність”, “Про заставу”,
“Про господарські товариства”; Положення про порядок видачі банкам
банківських ліцензій, письмових дозволів і ліцензій на виконання окремих
операцій; Інструкція про порядок регулювання діяльності банків в
Україні та інші.
Для пруденційного регулювання діяльності банків розроблена система
банківського нагляду, визначена положенням “Про структуру системи
банківського нагляду Національного банку України та його повноваження
щодо адекватного реагування на порушення в діяльності
комерційних банків”, затвердженим постановою Правління Національного
банку України від 17 листопада 1997 року № 380 [16]. Згідно з
даною постановою система банківського нагляду має ієрархічну структуру
і функціонує як єдиний механізм у складі центрального апарату
та регіональних управлінь НБУ. Структуру системи банківського регулювання
та нагляду на рівні Національного банку України відображено
на рисунку 1.
Для ефективного та надійного здійснення регулювання банківської
системи на рівні центрального апарату існують департаменти, відділи
та служби.
47

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
Комісія Національного банку України
з питань нагляду та регулювання
діяльності банків
Голова Національного банку України
Заступник Голови НБУ з питань
банківського регулювання та нагляду
Служба банківського нагляду
Виконавчий директор – керівник
Служби банківського нагляду
Департамент нормативнометодологічного
забезпечення
банківського регулювання та нагляду
Департамент безвиїзного
банківського нагляду
Відділ контролю за дотриманням
наглядових регламентів
Департамент з питань запобігання
використанню банківської системи
для легалізації кримінальних
доходів і фінансування тероризму
Департамент реєстрації
та ліцензування банків
Департамент інспектування банків
Управління юридичного
забезпечення банківського нагляду
Департамент кризового
менеджменту та контролю
операцій на відкритому ринку
Управління ліквідації банків
Рис. 1. Організаційна структура банківського регулювання
та нагляду центрального апарату Національного банку України
Побудовано за даними [12].
На регіональному рівні, як і на центральному, система банківського
нагляду представлена Комісією з питань нагляду і регулювання діяльності
банків при територіальному управлінні та відповідними підрозділами.
Головною метою банківського регулювання є забезпечення стабільності
банківської системи, оскільки банківська діяльність – це вид
48

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
економічних відносин, який залежить від розвитку економічних процесів
у країні і в той же час може впливати на них. Тому держава повинна
оперативно реагувати на ринкові події, бути готовою переглядати політику
регулювання з урахуванням нових змін і тенденцій на ринку.
Невід’ємною складовою банківського регулювання є забезпечення
захисту інтересів вкладників і кредиторів для підтримки довіри суспільства
до банківського сектора. Низька довіра населення зумовлена закритістю
інформації про діяльність банків, їх проблеми та ризики. Це насторожує
вкладників і кредиторів, оскільки немає гарантій збереження
їх коштів. Ще одна проблема – недостатній рівень економічної обізнаності
реальних і потенційних клієнтів банків. Більшість осіб діють як інші,
прикладом є масове вилучення вкладів фізичними особами з банківських
установ на початку фінансової кризи, що спричинило ланцюгову
реакцію і спровокувало розгортання кризових явищ в економіці.
Банківська система є одним з найкращих інструментів регулювання
економіки, оскільки економіка не може розвиватися без необхідної
кількості грошей. Тому регулювання банківської системи передбачає
не тільки створення безризикових умов її функціонування, але й стимулювання
(гальмування) економічних процесів у країні [5].
Сутність будь-якого поняття краще за все розкривають функції, які
воно виконує. До функцій державного регулювання у банківській сфері
належать:
· організаційна – означає, що для досягнення економічної стабільності
необхідно створити ряд певних правил, якими банківські інститути
будуть керуватися, реалізуючи свою політику. Будь-яка людська діяльність
вимагає певної організації для того, щоб її дії були узгоджені
і в кінцевому підсумку забезпечили загальне процвітання;
· захисна – виводиться з організаційної і означає, що правила, які встановлюються
у банківській діяльності, повинні забезпечувати захист
вкладників;
· стабілізаційна – пов’язана насамперед з тією значною роллю, яку
банки відіграють у сучасній економіці. Це насамперед використання
різноманітних запобіжних заходів щодо усунення дестабілізаційних
елементів у діяльності банківських установ [3];
· координаційна – функція, що забезпечує узгодження дій у просторі
і часі між відповідними службами, відділами, департаментами НБУ,
що здійснюють регулювання діяльності банків, банківською системою
в цілому та зовнішнім середовищем для найбільш швидшого
та ефективного досягнення стабільності банківської системи;
· аналітична – передбачає збір інформації, аналіз та оцінку результатів
діяльності банківських установ і макроекономічних показників
49

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
країни, які мають безпосередній вплив на банківський сектор. Це дає
можливість вчасно реагувати на дестабілізуючі фактори розвитку
банківської системи та вживати відповідних запобіжних заходів. При
виконанні цієї функції використовуються загальнонаукові, економіко-математичні
та економіко-логічні методи для отримання дійсної
оцінки стану діяльності банків та всієї банківської системи; виявлення
факторів, що впливають на її діяльність, причин, що гальмують
її піднесення; розробка основних напрямів і тенденцій подальшого
розвитку банківської системи та визначення можливості покращення
стану банків;
· методологічна – полягає у розробленні системи понять, методів, принципів,
норм, методик, способів і засобів організації діяльності, необхідних
при здійсненні банківського регулювання;
· інформаційна – передбачає отримання та надання офіційних відомостей
про стан банківської системи для потреб внутрішнього та зовнішнього
користування.
Характер впливу НБУ на банки та інші фінансово-кредитні установи
відображають адміністративні та індикативні форми банківського
регулювання, зазначені в статті 66 Закону України “Про банки і банківську
діяльність”. Адміністративні – це методи прямого управління
з боку держави на банківську систему, що забезпечують ефективне її
функціонування переважно за допомогою нормативно-правових актів
НБУ. Індикативні методи, на відміну від адміністративних, містять у
собі інструменти грошово-кредитної політики, які впливають на грошову
пропозицію в країні і забезпечують стабільність національної грошової
одиниці. Переважна більшість їх здійснює непрямий вплив, створюючи
певне економічне середовище для діяльності на фінансовому ринку,
тим самим визначає поведінку банків як суб’єктів ринку і змушує їх діяти
у потрібному державі напрямку. Взаємозв’язок адміністративних та
індикативних методів відбувається через встановлення кількісних параметрів
діяльності банків (обов’язкові економічні нормативи, норми
обов’язкових резервів, норми відрахувань до резервів на покриття ризиків
від активних банківських операцій), які водночас є вимогою щодо
їх функціонування (адміністративне регулювання).
За допомогою прямих і непрямих методів держава в особі Національного
банку України вирішує певні завдання банківського регулювання
для досягнення кінцевої мети.
Основними завданнями банківського регулювання та нагляду є такі:
· забезпечення стабільності та надійності банківської системи з метою
сприяння економічному піднесенню;
50

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
· захист інтересів вкладників, що розміщують свої кошти в банках, від
неефективного управління банками і від шахрайства. Інтереси вкладників
потребують захисту, тому що в усіх країнах рівень інформованості
вкладників про фінансовий стан банків вельми недостатній
і вони не мають можливості самостійно оцінити, який ризик беруть
на себе, розміщуючи свої кошти в тому чи іншому банку;
· створення конкурентного середовища у банківському секторі, адже
саме це середовище є найсприятливішим для клієнтів банків. Завдяки
банківській конкуренції знижуються процентні ставки за позичками,
підвищуються процентні ставки за депозитами, розширюється спектр
банківських послуг, запроваджуються новітні банківські технології
тощо;
· забезпечення відкритості (прозорості) політики та діяльності банківського
сектора в цілому і кожного банку зокрема. Підвищення відкритості
базується на удосконаленні системи обліку та звітності в
банках і наближенні їх до вимог, що випливають із досвіду міжнародної
банківської практики;
· підтримка необхідного рівня стандартизації і професіоналізму в банківському
секторі, забезпечення ефективної діяльності банків і запровадження
технологічних нововведень в інтересах споживачів
банківських послуг [10].
Таким чином, система регулювання банківської діяльності в Україні
є сукупністю окремих елементів (Національного банку України та
банків другого рівня банківської системи), що характеризується відповідними
формами прояву, має мету, функції, а також окреслене коло
завдань, що обумовлюють її функціонування в правовому полі України
(рис. 2).
Забезпечення стабільності банківської системи можливе при здійсненні
регулярного аналізу показників діяльності банків, що надасть
змогу регуляторним органам своєчасно реагувати на проблеми в банківській
сфері та вживати відповідні заходи щодо покращення фінансового
стану банків.
Невирішеною проблемою залишається небажання банків надавати
правдиву інформацію клієнтам про свій фінансовий стан, рівень ризику
та наявність певних проблем, особливо це питання загострилося в період
жорсткої конкуренції банків. Тому насамперед ця проблема повинна
вирішуватися на державному рівні, саме НБУ повинен займатися розкриттям
даної інформації, що надасть можливість клієнтам спостерігати
за динамікою розвитку сучасного банківського бізнесу.
51

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
СУБ’ЄКТ – НАЦІОНАЛЬНИЙ БАНК УКРАЇНИ
Форми банківського регулювання
Адміністративне регулювання
- реєстрація банків
і ліцензування їх діяльності;
- встановлення вимог
та обмежень
щодо діяльності банків;
- застосування санкцій
адміністративного
чи фінансового характеру;
- нагляд
за діяльністю банків;
- надання рекомендацій
щодо діяльності банків
Індикативне регулювання
- встановлення обов’язкових
економічних нормативів;
- визначення норм обов’язкових резервів
для банків;
- встановлення норм відрахувань
до резервів на покриття ризиків
від активних банківських операцій;
- визначення процентної політики;
- рефінансування банків;
- кореспондентських відносин;
- управління золотовалютними резервами,
включаючи валютні інтервенції;
- операцій з цінними паперами
на відкритому ринку;
- імпорту та експорту капіталу
Прямий вплив
Опосередкований вплив
Об’єкт – діяльність державних і комерційних банків
Завдання банківського регулювання:
- забезпечення стабільності та надійності банківської системи;
- захист інтересів вкладників;
- підтримка достатнього рівня стандартизації
і професіоналізму в банківській сфері;
- забезпечення прозорості політики та діяльності банківського сектора
в цілому і кожного банку окремо;
- створення конкурентного середовища в банківському секторі
Вирішення завдань
для досягнення мети
Метою регулювання є безпека та фінансова стабільність банківської системи,
захист інтересів вкладників і кредиторів
Рис. 2. Система регулювання банківської діяльності в Україні
* Авторська розробка з використанням даних [2; 9; 10; 14].
52

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Висновки. Отже, об’єктивна необхідність активізації ролі держави
у регулюванні банківської сфери пояснюється неможливістю за допомогою
ринкового механізму подолати проблеми в банківському секторі,
а також значущістю діяльності банків для розвитку національної
економіки та виходу України на світовий фінансовий простір.
На підставі проведених досліджень можна зробити такі висновки:
· державне регулювання банківської діяльності здійснюється Національним
банком України з метою захисту інтересів вкладників і
кредиторів, посилення рівня довіри до банків з боку всіх зацікавлених
осіб і забезпечення стабільності банківської системи України;
· для досягнення мети вирішуються такі завдання: забезпечення стабільності
та надійності банківської системи, захист інтересів вкладників,
забезпечення прозорості політики і діяльності банківського
сектора в цілому і кожного банку зокрема, підтримка достатнього
рівня стандартизації і професіоналізму в банківській сфері, створення
конкурентного середовища у банківському секторі;
· до форм банківського регулювання слід відносити адміністративну
та індикативну;
· результати дослідження дають підстави стверджувати, що функціями
регулювання банківської діяльності доцільно вважати такі: організаційну,
захисну, стабілізаційну, координаційну, аналітичну, методологічну
та інформаційну.
Подальші наукові дослідження будуть спрямовані на розробку пропозицій
щодо удосконалення системи банківського регулювання.
Список літератури
1. Гриценко, Р. Теоретичні аспекти організації банківського нагляду в сучасних
умовах [Текст] / Р. Гриценко // Вісник Національного банку України. – 2005. –
№ 4. – C. 57–59.
2. Гудзь, Т. П. Банківський нагляд [Текст] : навчальний посібник / Т. П. Гудзь ;
Полтавський ун-т споживчої кооперації, кафедра грошового обігу і кредиту. –
К. : Ліра-К, 2008. – 380 с. – ISBN 978-966-96938-6-4.
3. Дудка, І. М. Державне регулювання банківських відносин як ключовий компонент
державної політики в цій сфері [Текст] / І. М. Дудка // Часопис Київського
університету права. – 2009. – № 4. – С. 162–168.
4. Д’яконова, І. І. Державне регулювання банківської діяльності: вивчення моделей,
обґрунтування категорійного апарату [Текст] // Вісник Української академії
банківської справи (укр.). – 2007. – № 2. – С. 9–16.
5. Д’яконова, І. І. До питання визначення понять “банківське регулювання” та
“банківський нагляд” / І. І. Д’яконова // Актуальні проблеми економіки. – 2008. –
№ 8. – C. 183–194.
6. Д’яконова, І. І. Теоретико-методологічні основи функціонування банківської
системи України [Текст] : монографія / І. І. Д’яконова. – Суми : Університетська
книга, 2007. – 400 с. – ISBN 978-966-680-383-5.
53

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
7. Івасів, І. Б. Різновиди оцінки банківського капіталу та їх місце в управлінні та
регулюванні банківської діяльності [Текст] / І. Б. Івасів // Проблеми і перспективи
розвитку банківської системи України. – Т. 11. – C. 121–123.
8. Інструкція про порядок регулювання діяльності банків в Україні [Електронний
ресурс] : постанова Правління НБУ від 28.08.2001 № 368 / Законодавство
України. – Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.
9. Коваленко, В. В. Банківський нагляд [Текст] : навчальний посібник / В. В. Коваленко.
– Суми : УАБС НБУ, 2007. – 262 с. – ISBN 978-966-8958-18-2.
10. Любунь, О. С. Банківський нагляд [Текст] : підручник / О. С. Любунь, К. Є. Раєвський
; Мін-во освіти і науки України. – 2-ге вид., перероб. – К. : ЦНЛ, 2005. –
416 с. – ISBN 966-364-019-7.
11. Міщенко, В. І. Банківський нагляд [Текст] : навчальний посібник / В. І. Міщенко,
А. П. Яценюк, В. В. Коваленко, О. Г. Коренєва. – К. : Знання, 2004. –
406 с. – (Вища освіта ХХI століття). – ISBN 966-8148-00-2.
12. Організаційна структура НБУ за станом на 01.09.2010 [Електронний ресурс] /
Національний банк України. – Режим доступу : http://www.bank.gov.ua/NBU/
strNBU.pdf. – Назва з екрана.
13. Поздняков, О. І. Особливості банківського регулювання та нагляду в країнах з
перехідною економікою [Текст] / О. І. Поздняков // Фінанси України. – 2006. –
№ 1. – C. 101–107.
14. Про банк і банківську діяльність [Електронний ресурс] : Закон України від
07.12.2000 № 2121-III / Національний банк України. – Режим доступу :
http://www.bank.gov.ua/B_zakon/law_BBD.pdf.
15. Про Національний банк України [Електронний ресурс] : Закон України від
20.05.99 № 679-XIV / Національний банк України. – Режим доступу :
http://www.bank.gov.ua/B_zakon/law_NBU.pdf.
16. Про положення про структуру системи банківського нагляду Національного
банку України та його повноваження щодо адекватного реагування на порушення
в діяльності комерційних банків [Електронний ресурс] : постанова Правління
НБУ від 17 листопада 1997 року № 380 / Національний банк України. –
Режим доступу : http://zakon.nau.ua/doc/?code=v0486500-97.
17. Річний звіт Національного банку України за 2009 рік [Електронний ресурс] /
Офіційний сайт Національного банку України. – Режим доступу : http://www.bank.
gov.ua/.
18. Садыло, Е. Ю. Проблемы и перспективы развития банковской системы Украины
в период финансового кризиса [Текст] / Е. Ю. Садыло, И. В. Попова //
Materialy VI Miedzdnarodowej naukowi-praktycznej konferencji “Naukowa przestrzec
Europy – 2010”. – 2010. – Volume 1. Ekonomiczne nauki. – C. 23–26.
19. Чуб, О. О. Концептуальні засади банківського нагляду в умовах глобалізації
[Текст] / О. О. Чуб // Фінанси України. – 2009. – № 7. – С. 47–54.
Summary
The article notes the need for state regulation of banks to stabilize the
banking system and protect the interests of depositors and creditors during
market economy development. The organizational structure of banking
regulation and supervision were considered at the central office and
regional offices of the National Bank of Ukraine, direct and indirect
methods of state regulation were analyzed.
Отримано 03.02.2011
54

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
УДК 658.012.32
Д. А. Говорун, аспірант
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
ПОСТКРИЗОВІ ЗМІНИ ПОЛІТИКИ
ВИНАГОРОДИ ПРАЦІ У ФІНАНСОВИХ УСТАНОВАХ:
УКРАЇНА ТА МІЖНАРОДНИЙ ДОСВІД
У даній статті досліджуються зміни політики винагороди праці окремих
учасників корпоративного управління у контексті світової фінансової кризи. Вивчаючи
український досвід, зроблено висновок, що у питаннях винагороди праці
учасників корпоративного управління не було зроблено майже ніяких кроків щодо
наближення до світових стандартів.
Ключові слова: корпоративне управління, винагорода, банк, бонуси, рада директорів.
Постановка проблеми. Проблеми світового фінансового ринку,
спричинені іпотечною кризою Сполучених Штатів Америки, вимагали
від урядів країн невідкладних заходів щодо стабілізації ситуації. Одним
із популярних методів боротьби із кризою виявилося рефінансування
банківських установ. Проте з плином часу почали з’являтися так
звані “бонусні” скандали. У центрі уваги таких скандалів знаходилися
кошти, які отримували банківські установи для рефінансування. Дані
ресурси направлялися на виплату величезних премій і бонусів вищому
керівництву. При цьому банки демонстрували колосальні збитки. Такий
розвиток подій вимагав змін у політиці винагороди праці менеджменту
на законодавчому рівні. 6
Аналіз останніх досліджень і публікацій. Дослідженню фінансової
кризи та аналізу регулятивних заходів НБУ присвячено статті багатьох
українських економістів. Проблемам кризи, її наслідкам для банківської
системи України та діям НБУ присвячено також ряд конференцій
[1]. Питанням винагороди директорів рад і виконавчих менеджерів
присвячені також роботи низки закордонних науковців, серед яких
Г. Кіркпатрік [7], Мерфі, Е. Расмусен, М. Наказато, М. Скот, С. Періс,
К. Вейт [6] тощо. Автори публікацій в основному концентрують увагу
на структурі винагороди, порівняннях практик між собою, виявлення
взаємозв’язку між винагородою праці та успішністю компанії [8].
Мета статті. У рамках даної статті пропонується розглянути особливості
змін у політиці винагороди учасників корпоративного управління
(директорів, виконавчих менеджерів) банку у контексті світових
фінансових проблем.
© Д. А. Говорун, 2011
55

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
Виклад основного матеріалу. У березні 2010 року Японське агентство
з нагляду за фінансовими послугами (JFSA) видало документ
“Принципи з нагляду та контролю” (Supervisory Guidelines). Дія документа
розповсюджується на більшість банків, що знаходяться під наглядом
агентства. У рамках банківських установ документ стосується
вищої ланки менеджменту, а також інших співробітників, чиї дії матеріально
впливають на ризики, яким піддається банк.
За мету було поставлено гарантувати відповідність системи компенсацій
міжнародним стандартам (що встановлювалися документами
“FSF Principles for Sound Compensation Practices” у квітні 2009 року
та “FSB Implementation Standards” у вересні 2009 року) та виключити
можливість прийняття надмірних ризиків менеджментом установи.
Конкретні норми, що стосуються змін у корпоративному управлінні,
містили вимоги створення комітету з винагороди або ж іншого
органу з подібними функціями. Завданнями такого комітету має стати
перевірка адекватності структури винагороди. Також фінансові установи
мають розголошувати інформацію щодо діяльності комітету з
винагороди, важливих рішень чи змін у даній сфері.
Щодо безпосередньої винагороди керівництва банку, то для урахування
майбутніх ризиків такі форми, як винагорода акціями з правом
обмеженого розповсюдження, опціони або ж відстрочені платежі, було
включено як відстрочену компенсацію.
Окремі елементи документа містять інформацію про змінну частину
винагороди та відстрочену частину. Щодо змінної, то даний компонент
компенсації має залежати від відповідальності конкретного працівника
та бути адекватним з точки зору можливості щодо збільшення
капіталу тощо. У разі якщо змінний компонент становить значну частину
компенсації, то відстрочена частина має бути пов’язана з довгостроковою
перспективою створення цінності та направлена на подолання
фінансового ризику, який може з’явитися до моменту виплати
винагороди. Критерії ефективності пов’язуються з капіталом і ризиком
ліквідності. Нематеріальним критерієм визначається побудова ефективної
системи внутрішнього контролю та нагляду, що унеможливлює
формування неправильної політики компенсації.
У Великобританії з січня 2010 року набрав чинності документ
“Handbook Rule proposal and supporting Code on remuneration practices
in financial services” (розроблений управлінням з фінансового нагляду та
контролю у серпні 2009, з доповненнями від вересня 2009). Документ
являє собою набір обов’язкових принципів та правил і не обов’язкових
до виконання рекомендацій. Зміст правил і принципів стосується також
56

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
і корпоративного управління крупних банків у частині структури винагороди
працівникам, що мають відношення до профілю ризику установи
[4; 5]. Управління з фінансового нагляду та контролю визначає,
що частка фіксованого компонента винагороди має збільшитися,
що дало б можливість не виплачувати бонусів. Відношення змінного
компонента до фіксованого у працівників, пов’язаних з управлінням
ризиком та узгоджувальними функціями, має бути значно нижчим
за інших працівників банку. Так, для виконавчого менеджменту, чиї
дії мають матеріальний вплив на піддавання компанії ризику, 40–60 %
змінної частини відстрочена на 3 роки разом з тим, що не менш як
половина такої частини буде в акціях чи пов’язаних з ними інструментах.
Принциповою базою при визначенні критеріїв успішності для
розрахунку бонусів є прибуток, зважений на поточні та майбутні ризики,
вартість капіталу та ліквідність. У разі якщо пов’язаний з результативністю
компонент займає значну частку винагороди, він має бути
орієнтований на довгострокову перспективу. Важливе значення також
надається нефінансовим показникам результативності (успішності).
За негативної результативності передбачається навіть суттєве зменшення
суми бонусу до виплати. Згідно з документом комітет з винагороди
відповідає за політику винагороди праці. Комітет має періодично
перевіряти та затверджувати політику на предмет адекватності та ефективності.
У документі також визначені рекомендації щодо висвітлення
політики винагороди праці шляхом оприлюднення заяв стосовно даної
тематики.
Досвід Південної Кореї у даному питанні можна розглядати з позиції
документа “Принципи найкращої практики компенсацій у банківській
індустрії”. Фактично це обов’язкові до виконання принципи.
Такі принципи набрали чинності з 18 січня 2010 року. Сферою впливу
можна вважати фінансові установи, у тому числі 18 комерційних
банків Південної Кореї та інвестиційні корпорації з активами більше
5 млрд. дол.
Основним завданням документа є розробка для фінансових установ
систем оцінки результатів їх діяльності та винагороди праці. Для
цього увагу було сконцентровано на основних моментах, таких як ефективна
система винагороди праці, що встановлюється завдяки незалежності
комітету з винагород від менеджменту банку, ефективному відношенні
компенсації та адекватного ступеню ризику, ефективному виконанню
своїх обов’язків з нагляду з боку стейкхолдерів.
Стосовно політики винагороди праці менеджменту компаній встановлюється,
що змінна частина заробітної плати має бути розроблена
57

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
таким чином, щоб враховувала вартість і розмір капіталу, ризик ліквідності
згідно з умовами бізнесу, ймовірності потенційного прибутку у
майбутньому тощо. Значна частина винагороди для менеджменту та
працівників, що впливають на попередньо визначені критерії, має бути
змінною. Також принципами визначено, що змінна винагорода не має
перешкоджати можливостям фірми по нарощенню капіталу.
Варто відзначити, що документом визначається можливість відстрочення
значної частини змінного компонента винагороди (до 40–
60 %) протягом декількох років (не менше 3). А для менеджменту вищої
ланки 60 % змінного компонента мають бути відстрочені до виплати.
Також документ змінює акценти в оцінці критеріїв ефективності
роботи. Визначається необхідність відходити від критеріїв, що відображають
короткострокову орієнтацію фірми. Пріоритетними напрямами
визначаються – орієнтація на довгострокову перспективу, прибутковість
і прозорість процесу управління установою. Нефінансовими критеріями
можна вважати підвищення рівня задоволеності клієнтів у довгостроковому
розрізі, значні досягнення у сфері управління персоналом тощо.
Проте доволі важливою все ж залишається група фінансово орієнтованих
критеріїв.
Стосовно форми винагороди, то основна частина змінного компонента
(більше ніж 50 %) має бути виплачена в негрошових (прив’язаних
до акцій) інструментах. Причому такі інструменти мають бути пов’язані
з довгостроковою ефективною роботою банку. А в разі негативного
результату компанії нараховані бонуси можуть не виплачуватися, або
зменшуватися на певну суму. Принципи визнають, що гарантовані бонуси
несумісні з прозорим ризик-менеджментом та “платою за роботу”,
а тому їх виплата можлива лише у перший рік після найму нового персоналу.
Такі заходи розроблені для того, щоб не перешкоджати довгостроковому
створенню цінності та прозорому управлінні компанією.
Щодо змін безпосередньо корпоративного управління, то рада директорів
має створити комітет з компенсацій. Більшість такого комітету
мають складати незалежні директори. Комітет має встановлювати
компенсаційну політику і бути незалежним від менеджменту. Для більшої
прозорості банківських та інших фінансових установ річний звіт
(що подається у березні) має містити інформацію щодо політики винагороди
праці.
Для відповідності вищезазначеним нормам, Принципи визначають
необхідність внесення змін до внутрішніх положень фінансових установ.
Інструментом, що змусив би приводити в дію визначені аспекти
58

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
політики винагороди праці, є перевірки контролюючих органів на предмет
дотримання нових вимог.
У той час як більшість країн мають власні кодекси корпоративного
управління та поступово вносять до них зміни відповідно до ситуації,
Україна не має власного кодексу. Намагання зробити зрушення в корпоративному
управлінні банківської системи України простежуються
ще в 2007 році з випуском “Методичних рекомендацій щодо вдосконалення
корпоративного управління в банках”, затверджених постановою
НБУ від 28.03.2007 № 98 [3]. Проте норми даного документа мали лише
рекомендаційний характер. Намаганням врегулювати ситуацію на
українському банківському ринку, спричинену світовою нестабільністю,
стали певні положення постанови від 22.07.2009 № 421. Постанова
визначала, що банки, які отримали збитки, не мають виплачувати
дивіденди акціонерам чи розподіляти капітал у будь-якій іншій формі;
також зупинити виплати бонусів, премій та інших додаткових матеріальних
винагород працівникам банків (такий крок можна сприйняти
як намагання НБУ наслідувати світову практику, зменшення виплат
бонусів керівництву, проте прямо у даній постанові мова про таке не
йде); не можуть здійснювати витрати на консультаційні послуги фінансового
характеру; не можуть відкривати нові філії та відділення,
тобто в цілому мають оптимізувати витратну частину банку [2]. Проте
такі жорсткі заходи протрималися до 06.07.2010, коли постановою
№ 315 було визнано позитивні тенденції розвитку банківської системи
та скасовано постанову від 22.07.2009 № 421. Хоча основні проблеми
корпоративного управління, серед яких і питання комітетів, незалежних
директорів та винагороди праці, не були належним чином врегульовані
на законодавчому рівні.
Зміни у політиці винагороди праці різняться між собою залежно
від країни (це може бути викликано особливостями устрою, правової
системи тощо), проте можна виокремити певні елементи, на яких
концентрується увага одразу декількох країн. Таблиця 1 містить перелік
таких елементів.
Як видно з таблиці 1, в Україні, очевидно, немає чітко сформованого
розуміння необхідних змін політики винагороди менеджменту
банку (членів наглядової ради та правління) у контексті проблем фінансового
сектора. Варто також відзначити відсутність в Україні світових
підходів до проблеми винагороди праці учасників корпоративного
управління.
59

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
Таблиця 1
Основні зміни у політиці винагороди праці менеджменту банків
Елементи,
що підлягають
змінам
Фіксована частина
винагороди
Змінна частина
винагороди
Обмеження
на бонуси
Японія
Південна
Корея
Країна
Великобританія
Україна
+ + + –
+ + + –
+ + + +/–
Відстрочені виплати + + + –
Орієнтація
на довгострокову
перспективу
Зворотні виплати
Характер вимог
Необхідні зміни
у корпоративному
управлінні
При негативному
результаті
діяльності банку
Рекомендації
Створити комітет
з винагороди
праці
+ + + Не визначено
При негативному
результаті
діяльності банку
Обов’язкові
до виконання
принципи
Створити комітет
з винагороди
праці
При негативному
результаті
діяльності банку
Обов’язкові
до виконання
принципи +
+ рекомендації
Створити комітет
з винагороди праці
“+” – елементу приділено увагу у пропонованих змінах.
“–” – елемент не розглядається.
–
Постанови
Правління НБУ –
обов’язкові
до виконання
Одним із пояснень може бути недостатньо адекватна законодавча
база та неповністю сформоване теоретичне підґрунтя, котрі також не
сприяють новим перетворенням. Зважаючи на це, в Україні варто:
· своєчасно та адекватно реагувати на виклики, спричинені світовими
тенденціями;
· концептуально визначити напрями розвитку політики винагороди
праці менеджменту (директорів) банку в рамках мотиваційного механізму
корпоративного управління;
· розробити власний кодекс корпоративного управління;
· наслідувати світову практику орієнтації на довгострокові результати
діяльності компанії;
· наслідувати світову практику створення у раді директорів комітету
з винагороди праці;
–
60

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
· наслідувати світову практику вимог щодо розголошення інформації
з винагороди праці вищого керівництва (директорів) банків тощо.
Висновки. Таким чином, сьогодні провідні країни намагаються
реагувати на вимоги щодо змін у корпоративному управлінні в частині
політики винагороди виконавчого менеджменту тощо. Зважаючи на
події з питаннями винагород у США, можна говорити про невисоку
ефективність прийнятих заходів. Одне з досліджень The Wall Street
Journal зазначає, що найбільші банки прагнуть виплатити працівникам
бонуси за результатами 2010 року розміром 144 млрд. дол. [9]. Згідно
з даними видання працівники фінансових установ отримають на 4 %
більше, ніж у 2009 році. При цьому передбачається така ситуація, коли
зростання доходів буде меншим за зростання розміру преміальних
працівникам. Стосовно України, то в питаннях корпоративного управління
не було зроблено майже ніяких кроків щодо наближення до світових
стандартів. Певні намагання мали рекомендаційний і доволі часто
декларативний характер. Проте у питаннях винагороди учасників
корпоративного управління у банку вагомих кроків не було зроблено.
Враховуючи це, в Україні варто значно більше уваги приділяти вивченню
найкращих прикладів закордонних практик корпоративного
управління.
Список літератури
1. Кравченко, І. Криза та регулювання фінансової системи: уроки і перспективи
[Текст] / І. Кравченко, Г. Багратян // Вісник Національного банку України. –
2009. – № 1. – С. 19–20.
2. Про окремі питання щодо діяльності банків в період фінансово-економічної
кризи [Електронний ресурс] : постанова Національного банку України від
22.07.2009 № 421. – Режим доступу : zakon1.rada.gov.ua.
3. Про схвалення Методичних рекомендацій щодо вдосконалення корпоративного
управління в банках України [Електронний ресурс] : постанова Національного
банку України від 28.03.2007 № 98. – Режим доступу : zakon1.rada.gov.ua.
4. Directors’ Performance and Remuneration [Електронний ресурс]. – Режим доступу
: http://www.oup.com/uk/orc/bin/ 9780199566457/ 9780199566457_ch09.pdf. –
Назва з екрана.
5. Reforming remuneration practices in financial services – Feedback on CP09/10 and
final Rules [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.fsa.gov.uk/pages/
Library/Policy/Policy/2009/09_15.shtml. – Назва з екрана.
6. Remuneration, Corporate Governance and the Banking Crisis [Електронний ресурс]. –
Режим доступу : http:// www.chasecambria.com/site/journal/article. php?id=467. –
Назва з екрана.
7. The Corporate governance Lessons from the Financial Crisis [Електронний ресурс].
– Режим доступу : http://www.oecd.org/dataoecd/32/1/42229620.pdf. – Назва
з екрана.
61

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
8. The governance of executive remuneration through the crisis: evidence from Italy
[Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://wolpertinger.bangor.ac.uk/
wolpertinger2010/papers/Bianchi,%20Ciavarelli,%20Novembre%20&%20Signoretti%
20AS3P2.pdf. – Назва з екрана.
9. Wall Street set to pay out record $144 billion [Електронний ресурс]. – Режим доступу
: http://www.msnbc.msn.com/id/39631043/ns/business-us_business/18424696. –
Назва з екрана.
Summary
This article examines changes in remuneration policy in connection to
the financial crisis. Examining Ukrainian experience it is concluded that
significant changes in remuneration of corporate governance participants
were not made.
Отримано 02.02.2011
62

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
УДК 338.23
В. М. Домрачев, канд. фіз.-мат. наук, доц.,
Національний банк України, м. Київ
МЕТОДИ ОЦІНКИ БАНКОМ
РИЗИКІВ КРЕДИТУВАННЯ
ОКРЕМИХ ГАЛУЗЕЙ ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ
У статті проведено аналіз ефективності кредитування банками окремих
галузей економіки та галузевих ризиків банків України, виявлені залежності прибутку
та процентного доходу банку від частки кредитів у галузь у кредитному
портфелі банку.
Ключові слова: галузевий ризик, комерційні банки, кредитування підприємств
галузі.
Постановка проблеми. Фінансова криза не зменшила дисбаланси
в українській банківській системі, як і взагалі у світовій економіці.
З іншого боку, завершився поточний етап надування бульбашок на ринках
спекулятивних активів України. У банках виникає питання – кого
кредитувати? Ресурсна база банків зростає, ресурси необхідно вкладати
у прибуткові активи, зокрема кредити. Тому для банків стає актуальним
питання аналізу галузевих ризиків.
Мета статті – проаналізувати ризики кредитування окремих галузей
української економіки, запропонувати методи оцінки банком ризиків
кредитування окремих галузей економіки України; накреслити
можливі шляхи вирішення питання відновлення банками кредитування
економіки.
Виклад основного матеріалу. Зв’язок потоків товарів і відповідних
потоків грошових коштів між галузями економіки важливий для
економічного зростання. Цей зв’язок відіграє важливу роль у моделі
загальної рівноваги (міжгалузевого балансу), яку свого часу використовували
для прогнозування у плановій економіці. Нестача певної галузі
у кредитних ресурсах може призвести до негараздів у цій галузі
(рис. 1). 7
При переході до моделі розвитку сімейно-кланового капіталізму
стає важливим аналіз галузевих ризиків, які пов’язані з невідповідністю
потоків капіталу грошовим потокам в економіці, що, у свою чергу, зменшує
ефективність та уповільнює економічне зростання виробництва.
У роботі проведено статистичний аналіз ефективності кредитування
банками окремих галузей економіки та галузевих ризиків банків України,
виявлені залежності прибутку та процентного доходу банку від
частки кредитів у галузь у кредитному портфелі банку (рис. 2).
© В. М. Домрачев, 2011
63

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
11000000
900000
800000
700000
600000
500000
400000
300000
200000
100000
Динаміка активів банків України, млн.грн.
0
I-01
Джерело: НБУ
I-02 I-03 I-04 I-05 I-06 I-07 I-08 I-09 I-10 3-10 6-10 8-10
Рис. 1. Динаміка активів банків України, млн. грн.
Джерело: НБУ.
64
900000
800000
700000
600000
500000
400000
300000
200000
100000
0
Джерело: НБУ
Рис. 2. Динаміка наданих кредитів банками України, млн. грн.
Джерело: НБУ.
Динаміка наданих кредитів банками України,
млн.грн.
I-01 I-02 I-03 I-04 I-05 I-06 I-07 I-08 I-09 I-10 3-10 6-10 8-10
У результаті фінансової кризи українські банки втратили значні
активи (див. рис. 1). Наслідком цього стало зменшення кредитування
економіки (див. рис. 2). Особливо відчутним стало зменшення довгострокових
кредитів в економіку та зростання проблемних кредитів
(рис. 3, 4). Частка проблемних кредитів у кредитах, наданих у 2009 році,
зросла з 2,3 до 9,4 % (11,6 % прострочених кредитів на 01.09.2010).

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
600000
500000
400000
300000
200000
100000
Динаміка наданих банками України довгострокових
кредитів , млн.грн.
0
I-01 I-02 I-03 I-04 I-05 I-06 I-07 I-08 I-09 I-10 3-10 6-10 8-10
Джерело: НБУ
Рис. 3. Динаміка наданих банками України
довгострокових кредитів, млн. грн.
Джерело: НБУ.
90000
80000
70000
60000
50000
40000
30000
20000
10000
0
Джерело: НБУ
Динаміка прострочених кредитів банків України,
млн.грн.
I-01 I-02 I-03 I-04 I-05 I-06 I-07 I-08 I-09 I-10 3-10 6-10 8-10
Рис. 4. Динаміка прострочених кредитів банками України,
млн. грн.
Джерело: НБУ.
Кредитування економіки України (суб’єктів господарювання) у серпні
2010 року відновилося на докризовому рівні (рис. 5). Банки зменшують
споживче кредитування і збільшують кредитування економіки.
Тому стає важливим аналіз галузевих ризиків.
65

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
600000
500000
400000
300000
Динаміка кредитів банків України, млн.грн.
кредити, надані
надані суб`єктам суб’єктам
господарювання
кредити, надані
фізичним особам
200000
100000
0
I-01
Джерело: НБУ
I-02
I-03
I-04
I-05
I-06
I-07
I-08
I-09
I-10
3-10
6-10
8-10
Рис. 5. Динаміка кредитів банків України, млн. грн.
Джерело: НБУ.
Важливо з’ясувати, чи є динаміка галузевого ВВП індикатором
галузевого ризику, як залежить прибуток банку від кредитування певної
галузі. Адже багато підприємств прибуткових галузей працюють за
власні кошти без залучення кредитів, багато працюють за рахунок державного
бюджету.
Операції з
нерухомим майном,
оренда, інжиніринг
та надання послуг
підприємцям
16%
Стан кредитного портфеля банків України на 01.08.10
Охорона здоров’я та
надання соціальної
допомоги
0%
Освіта
0%
Діяльність
транспорту та зв'язку
4%
Торгівля; ремонт
автомобілів,
побутових виробів та
предметів
особистого вжитку
36%
Надання
комунальних та
індивідуальних
послуг; діяльність у
сфері культури та
спорту
1%
Сільське
господарство,
мисливство
та лісове
господарство
6%
Переробна
промисловість
24%
Будівництво
9%
Добувна
промисловість
2%
Виробництво та
розподілення
електроенергії, газу
та води
2%
66
Рис. 6. Стан кредитного портфеля банків України на 01.08.2010

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Порівняння розподілу кредитного портфеля банків України (рис. 6)
з часткою галузі у структурі ВВП (рис. 7) свідчить, що галузі по-різному
використовують кредитні ресурси банків. Спостерігається велика концентрація
портфеля у торгівлі та операціях з нерухомим майном, слабка
диверсифікація та недостатня увага ліквідності ринків.
Операції з
нерухомим майном,
оренда, інжиніринг
та надання послуг
підприємцям
14%
Охорона здоров’я та
надання соціальної
допомоги
4%
Діяльність
транспорту та зв'язку
15%
Додана вартість у структурі ВВП (2009)
Освіта
7%
Торгівля; ремонт
автомобілів,
побутових виробів та
предметів
особистого вжитку
17%
Будівництво
3%
Сільське
господарство,
мисливство
та лісове
господарство
9% Добувна
промисловість
5%
Переробна
промисловість
22%
Виробництво та
розподілення
електроенергії, газу
та води
4%
Рис. 7. Додана вартість у структурі ВВП (2009)
Переоцінка ринку нерухомості призвела до значних втрат банків.
25
20
15
15
Зміна частки просрочених кредитів банківської системи України у
розрізі галузей, %
I-08
VII-10
10
10
5
5
0
0
Усього Усього по
по галузях галузям
Сільське Сільське
господарство
Добувна Добувна
промисловість
Переробна Переробна
промисловість
Виробництво Виробництво
та розподілення та
електроенергії розподілення
Будівництво Будівництво
Торгівля, ремонт
автомобілів
Торгівля;
ремонт
автомобілів
Діяльність
готелів та
ресторанів
Діяльність
транспорту та
зв'язку
Операції з
нерухомим
майном
Діяльність
готелів
і ресторанів
Діяльність
транспорту
та зв’язку
Операції
з нерухомим
майном
Освіта
Освіта
Охорона
здоров’я
Охорона
здоров’я
Надання
Надання
комунальних
комунальних
послуг
послуг
Рис. 8. Зміна частки прострочених кредитів
банківської системи України в розрізі галузей, %
67

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
Основними стратегічними чинниками, що визначають можливості
зростання вартості бізнесу, є економічні характеристики галузі (привабливість
ринку) і конкурентна позиція бізнесу усередині галузі. Для різних
галузей на різних часових інтервалах прибутковість і ризики неоднакові,
вони неоднакові і для різних галузевих сегментів. Під час кризи
відбувся перерозподіл галузевої структури кредитного портфеля банків
України, не всі галузі постраждали однаково (рис. 8).
Наявність у фінансового менеджера надійної інформації про поточний
і прогнозний стан галузі дозволяє йому швидко ухвалювати фінансові
і комерційні рішення, впливає на правильність таких рішень,
що призводить до зниження ризику втрат і збільшення прибутку [1; 2].
300 300000
Аналог коефіцієнта Шарпа для кредитного портфеля банків
України (прибуток/волатильність), 01.01.08
250 250000
200 200000
150 150000
100 100000
50 000
50000
0
0
Сільське Сільське
господарство
Добувна
Добувна
промисловість
промисловість
Переробна
промисловість
Виробництво та
та розподілення розподілення
електроенергії
електроенергії
Будівництво
Торгівля, Торгівля;
ремонт ремонт
автомобілів
Діяльність Діяльність
транспорту
та
та зв’язку зв'язку
Операції Операції з
з нерухомим нерухомим
майном
майном
Освіта
Освіта
Охорона
Охорона
здоров’я
здоров’я
Рис. 9. Аналог коефіцієнта Шарпа для кредитного портфеля
банків України (прибуток/волатильність), 01.01.2008
Методологія дослідження. Розглянемо N галузей. Кредитний портфель
банку умовно можна подати як суму SК і + міжбанківський кредит
+ кредити фізичним особам, де К і – сума коштів, яку банк кредитував
в і – у галузь (і Î N).
Мета дослідження – з’ясувати дві залежності: f(К і , і Î N) = прибуток
банку та g(Кі / Кредитний портфель банку, частка неповернених
кредитів у Кі, і Î N) = процентний дохід банку. Тобто необхідно з’ясувати
головні фактори галузевого ризику банку. Для вирішення цього
питання використані дані українських банків (www.bank.gov.ua).
68

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
12 12000
Аналог коефіцієнта Шарпа для кредитного портфеля банків
України (прибуток/волатильність), 01.08.10
10 10000
88000
66000
44000
22000
0
Сільське Сільське
господарство
Добувна
Добувна
промисловість
промисловість
Переробна
промисловість
Виробництво та
та розподілення
розподілення
електроенергії
електроенергії
Будівництво Будівництво
Торгівля, Торгівля; ремонт
автомобілів ремонт
автомобілів
Діяльність
транспорту
та
та зв’язку зв'язку
Операції Операції з
з нерухомим нерухомим
майном
майном
Освіта
Освіта
Охорона Охорона
здоров’я здоров’я
Рис. 10. Аналог коефіцієнта Шарпа для кредитного портфеля
банків України (прибуток/волатильність), 01.08.2010
Результат статистичного аналізу свідчить, що позитивно впливають
на процентний дохід банку дві галузі: виробництво та розподілення
електроенергії, газу та добування уранової та торієвої руди.
Розрахунок коефіцієнтів Шарпа [2] для кредитів банків в окремі
галузі економіки України до і після фінансової кризи свідчить про перерозподіл
ризиків кредитного портфеля банків (рис. 9, 10).
Під час кризи відбулася зміна структури галузевих ризиків кредитування.
Тому виникає нова задача розробки стратегії відновлення кредитування
в Україні. Уряду необхідно визначити роль держави у цьому
процесі та розробити інструменти підтримки економіки. Необхідно вирішити,
які галузі підтримувати: ті галузі, які більше постраждали внаслідок
кризи, чи ті, які є стратегічно важливішими, або ті, які найбільш
прибуткові, а також те, як підтримувати: за рахунок держави (податків,
подовження пенсійного віку населення), за рахунок заохочування підприємців,
за рахунок запровадження спільних фондів тощо. Західні фахівці
рекомендують посилити процес реформування (планування та
регулювання) економіки.
Висновки. Динаміка падіння виробництва в окремих галузях не
збігається з факторами кредитного ризику, які впливають на прибуток
69

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
і процентний дохід банків. Це свідчить про те, що найбільш прибуткові
галузі, імовірно, не використовують кредитні ресурси банків у належному
обсязі. Під час кризи відбулася значна зміна галузевих ризиків
кредитування в Україні.
Список літератури
1. Домрачев, В. M. Аналіз ефективності кредитування банками України окремих
галузей економіки [Текст] / В. M. Домрачев // Економіка. Менеджмент. Бізнес. –
2010. – № 1. – C. 137–145.
2. Bohn, J. R. Active credit management in practice [Text] / J. R. Bohn, R. M. Stein. –
New Jersey : John Wiley & Sons, 2009. – 610 p.
Summary
Communication of streams of commodities and proper streams of money
facilities between branches of economy is important for the economy growing.
This communication acts important part in the model of common equilibrium,
which at one time was used for prognostication in the planned economy.
The shortage of certain industry in credit resources can result in confusions
in this industry. In transition to the model of development of domesticallyclan
capitalism the analysis of of particular a branch risks which are linked
from the inconsistency streams of capital to the money streams in an economy
becomes important. The analysis of efficiency of crediting by the banks of
separate industries of economy and of particular a branch risks of banks of
Ukraine is considered in work.
Отримано 03.02.2011
70

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
УДК 336.71
О. Є. Еркес, аспірантка Київського національного
торговельно-економічного університету
КРИТЕРІЇ ВИЗНАЧЕННЯ ПРОБЛЕМНОГО БАНКУ
Необхідність розгляду даного питання викликана відсутністю чіткого визначення
терміна “проблемний банк” у нормативній базі та економічній науці,
разом з тим – широким вживанням цього терміна у публіцистиці в різних тлумаченнях
і ситуаціях. У цілях регулювання та нагляду банків актуальною є чітка
ідентифікація банківської установи як проблемної, оскільки від своєчасності виявлення
проблем і застосування адекватних заходів впливу залежить доля конкретного
банку, його вкладників, кредиторів, а дуже часто й фінансова стабільність
країни.
Ключові слова: банківська криза, банківський нагляд, проблемні банки, оздоровлення
фінансової системи, заходи впливу, рейтинг банків.
Постановка проблеми. У сучасній вітчизняній економічній літературі
взагалі відсутнє чітке визначення поняття “проблемний банк”.
Однак сам термін є дуже популярним у публіцистиці та у виступах
представників керівництва НБУ. Замість цього в нормативно-правовій
базі дається визначення банків, в яких призначається тимчасова адміністрація.
Зокрема, Закон України “Про банки та банківську діяльність”
не дає визначення проблемного банку (або слабкого банку), а лише
визначає неплатоспроможність банку як “неспроможність банку своєчасно
та в повному обсязі виконати законні вимоги кредиторів через
відсутність коштів або зменшення розміру капіталу банку до суми, що
становить менше однієї третини мінімального розміру регулятивного
капіталу банку” [5].
Мета статті – розглянути критерії визначення проблемного банку.
Виклад основного матеріалу. Українські дослідники П. Нікіфоров,
Н. Швець пропонують вважати ознаками проблемності банку ті,
що викладені НБУ в Положенні про застосування заходів впливу за
порушення банківського законодавства (п. 1.1.3) [2; 4] факти виникнення
в банку некерованої ситуації, до яких відносять:
1) невиконання керівниками банку вимог НБУ щодо усунення виявлених
порушень; 8
2) відсторонення керівників банків від посади;
3) виявлення за результатами безвиїзного нагляду або інспекційної перевірки
фактів проведення банком операцій з високим рівнем ризику,
порушень банківського законодавства, а також одержання доходів
із порушенням вимог чинного законодавства, навіть якщо ці порушення
не призвели до погіршення фінансового стану банку;
© О. Є. Еркес, 2011
71

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
4) виникнення реальної загрози невиконання банком своїх зобов’язань
перед клієнтами і кредиторами;
5) потреби в посиленому контролі за діяльністю банку з метою уникнення
можливості невиконання банком своїх зобов’язань перед клієнтами
та кредиторами до часу прийняття НБУ рішення про призначення
тимчасової адміністрації або про відкликання ліцензії та
ініціювання процедури ліквідації.
У разі наявності перелічених фактів у діяльності банку Національним
банком України може встановлюватися особливий режим контролю,
який є додатковим інструментом банківського нагляду, що використовується,
як правило, одночасно із заходами впливу згідно із
Законом України “Про банки та банківську діяльність” (ст. 73).
На думку П. Нікіфорова та Н. Швеця, до факторів, які визначають
ступінь проблемності банку та впливають на адекватність застосування
Нацбанком заходів наглядового реагування, можна віднести характер
допущених банком порушень, причини, які зумовили виникнення
виявлених порушень, загальний фінансовий стан банку та розмір можливих
негативних наслідків для кредиторів і вкладників даної банківської
установи. Така позиція авторів не містить пропозиції щодо
критеріїв проблемності.
Розроблена НБУ система рейтингової оцінки банків CAMELS ставить
за мету “визначення банків, в яких незадовільний фінансовий стан,
операції або менеджмент мають недоліки, що можуть призвести до
банкрутства банку та вимагають посиленого контролю з боку служби
банківського нагляду Національного банку України і вжиття відповідних
заходів щодо виправлення цих недоліків у діяльності банку та
стабілізації його фінансового стану” [3]. Лише зазначається, що банки,
які отримали комплексну рейтингову оцінку “4” або “5”, мають серйозні
проблеми, що вимагають ретельного нагляду і спеціальних оздоровчих
заходів. Такі комплексні рейтингові оцінки вказують на те, що
загальна платоспроможність банку під загрозою, потрібні негайні конкретні
дії служби банківського нагляду.
На практиці реакція банківського нагляду може запізнитися саме
через нечіткість визначення статусу банку як проблемного, а фактично
– допущення хронічних проблем і втрати шансів на оздоровлення
банку.
Національний банк України готує законопроект зі зміни процедури
роботи з проблемними банками та їх ліквідації. Зокрема, директор
юридичного департаменту НБУ В. Новіков пояснив, що “визначатимуться
проблемні банки. Упродовж шести місяців такий банк вважатиметься
проблемним, якщо його не виводять зі стану проблемного,
72

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
він переходить у категорію неплатоспроможного і переходить під юрисдикцію
Фонду гарантування вкладів фізичних осіб”. Фонд буде виконувати
функції тимчасового адміністратора такого банку. У випадку якщо
впродовж невеликого часу (для малих банків – до 6 місяців) банк не
вдасться оздоровити, то НБУ, за поданням Фонду, прийматиме рішення
про ліквідацію такої установи. Процедура ліквідації також здійснюватиметься
Фондом гарантування вкладів. В. Новіков також додав, що “законопроект
передбачає жорсткіші умови виведення банку з ринку, не
так як зараз вони по три роки ліквідовуються. Вважається, що Фонд
більш зацікавлений у проведенні ефективної ліквідації, оскільки він
витрачає свої кошти на проведення компенсаційних виплат із вкладів”
[1].
Світовий досвід органів банківського нагляду та регулювання у
роботі з проблемним установами свідчить про наявність кількох підходів:
Найбільш розповсюджений підхід полягає у визначенні банку як
проблемного за результатами отримання поганого рейтингу. Так, американські
органи нагляду за банками дотримуються рейтингового підходу
у визначенні проблемного банку. Рейтинг (включаючи оцінки якості активів,
капіталізації, ліквідності, прибутків) виставляється на підставі інспекційних
перевірок у діапазоні від 1 (краща оцінка) до 5 (гірша оцінка).
Якщо банк має композитний рейтинг 4 або 5, то він автоматично
включається до “списку проблемних банків” Федеральної корпорації
страхування вкладів (FDIC). Проблемною визнається та установа, яка
має виявлені фінансові, управлінські або операційні вади, які загрожують
збереженню її фінансової життєздатності. Кількість банків у такому
списку використовується для оцінки міцності фінансового сектора
в цілому.
Банкам ставиться завдання відновити нормальний стан, а якщо вони
не здатні це зробити, то повинні бути вжиті більш серйозні кроки
для відновлення ситуації, включаючи перехід банку в розпорядження
FDIC, злиття з більш міцним банком тощо. При цьому багато банків,
які попадають у цей перелік, фактично не стають банкрутами. За оцінками
агентства CNN.com, у середньому 13 % банків, що включені в
цей список, у результаті зазнають краху [11].
Разом з тим трапляються випадки, коли зазнає краху банківська
установа, яка не входила до цього у список проблемних. Наприклад, на
початку світової кризи 2008 р. зазнав краху банк IndyMac Bank, фінансовий
стан якого погіршився настільки швидко, що регулятори не встигли
його включити у список проблемних.
73

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
При цьому Федеральна корпорація страхування вкладів оприлюднює
тільки загальну цифру таких банків (не розкриваючи їхні назви й
рейтинги) щоквартально, в розрізі штатів країни, виходячи із оцінки
насамперед ліквідності, капіталізації та якості активів конкретних установ.
Однак цей перелік окреслює лише ті фінансові установи, що підпадають
під національну схему страхування вкладів. FDIC публікує в
режимі реального часу інформацію про ті банки, що вже зазнали краху,
на своєму веб-сайті [6]. На 1 жовтня 2010 р. цей список включав всі
банки, що були визнані банкрутами з 1 жовтня 2000 р.
Іноді в економічній літературі зустрічається визначення більшої
за охопленням групи банків, що опинилися у фінансовій скруті, так звані
“troubled banks”, коли у конкретної банківської установи частка непрацюючих
кредитів у портфелі вище нормального рівня для аналогічних
банків, а її чиста вартість є негативною, тобто зобов’язання перевищують
активи. Однак фактично це інший варіант визначення поняття
“проблемний банк”. У широкому розумінні всі банки, особливо в
умовах кризи, мають певні проблеми та відчувають скруту. Наприклад,
у 2009 р. гігантський банк міжнародного масштабу Bank of America
вважався експертами таким, що знаходився у фінансовій скруті [10].
Близьким за змістом є поняття “слабкий банк”. Базельський комітет
з банківського нагляду визначає у своїй доповіді [14]: “Слабкий
банк – це той банк, ліквідність або платоспроможність якого погіршилася
або буде погіршуватися, якщо тільки не буде проведене значне
поліпшення його фінансових ресурсів, профілю ризиків, напрямку стратегії
бізнесу, потенціал управління ризиками та/або якість управління”.
Таке визначення акцентує увагу на банку, в якому існують потенційні
або наявні загрози щодо його ліквідності та платоспроможності,
а не тільки одне із зазначених характеристик на даний момент або тимчасово,
що можуть зазвичай виправлятися відповідним заходом реагування.
При цьому слід звернути увагу на те, що слабким визнається
банк, в якому існують проблеми з ліквідністю та платоспроможністю
більш фундаментального характеру, пов’язані, наприклад, з невдалим
управлінням, неадекватною ресурсною базою, відсутністю обґрунтованої
довгострокової стратегії бізнесу, низькою якістю активів, неприйнятною
системою контролю.
У зазначеній доповіді Базельський комітет підкреслює, що слабкими
банки стають не раптово за один день, а ознаки фінансових або
управлінських вад існують певний час. Проблеми стають тоді предметом
занепокоєння органу нагляду, коли порушуються мінімальні пруденційні
вимоги і виникає загроза життєздатності установи. Завдання
74

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
органу нагляду полягає в ідентифікації таких проблем, вжитті превентивних
заходів або заходів щодо виправлення ситуації, а також у наявності
стратегії вирішення проблем у разі, якщо попереджувальні заходи не
принесуть ефекту.
У цьому плані мова йде про слабкий стан банку за одним або всіма
параметрами. За змістом таке поняття може вважатися ширшим та
включати не тільки ті банки, які отримали нижчий рейтинг регулятора,
але й банки з більш високим рейтингом, але низьким потенціалом до
виживання.
В Індії Резервний банк Індії (діє як орган нагляду) наприкінці
1990-х років класифікував міські кооперативні банки як такі, що належать
до категорії “слабкі”, якщо вони відповідають одному з таких
критеріїв:
1) власні кошти зменшилися на 25 % і більше внаслідок недорезервування
за проблемними кредитами, іншими проблемними активами
і накопичуваними збитками або прострочені кредити перевищують
50 % кредитного портфеля;
2) банк не виконує вимоги щодо рівня мінімального акціонерного капіталу,
зокрема сума сплаченого акціонерного капіталу та резервів
знизилася нижче нормативу на 1 млн. рупій.
У 2002 р. індійський регулятор вніс зміни у класифікацію, виділивши
слабкі та “провальні” банки, виходячи з рівня адекватності капіталу,
частки непрацюючих кредитів та прибутковості. Згодом така
класифікація була критично переглянута з врахуванням практики, і з
лютого 2003 р. всі кооперативні банки поділяються на чотири класи:
Клас I: надійні банки, щодо яких немає занепокоєння з боку нагляду.
Клас II (“проблемні банки”): банки, які відповідають одному з
нижче наведених параметрів: адекватність капіталу нижче на 1 процентний
пункт встановлених нормативів або частка непрацюючих кредитів
у портфелі становить 10 % і більше, але не нижче 15 %, або чисті збитки
у фінансовому році, або припускалося порушення у попередній фінансовий
рік та існує більш-менш тривале порушення нормативних показників
частки готівкових резервів або ліквідності у поточному році.
Клас ІІІ (“слабкі банки”): банки, що відповідають одній з нижченаведених
умов: адекватність капіталу знаходиться на рівні 50–75 %; частка
непрацюючих активів становить 10–15 %; існують чисті збитки за
два роки з трьох останніх років.
Клас IV (“провальні банки”): банки, що відповідають таким умовам:
адекватність капіталу нижче 50 % встановленого рівня, частка непрацюючих
активів становить 15 % і більше на 31 березня поточного
75

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
року або виникли чисті збитки за останні три роки поспіль. Однак, коли
банки підпадають під будь-яку умову для класу IV, то такі банки з
врахуванням того, що вони припускають дві інші умови для віднесення
до класу IV, будуть класифіковані за класом III.
Іноді в зарубіжній економічній літературі зустрічається інше, більш
вільне тлумачення поняття “проблемний банк”. Наприклад, американський
словник для інвесторів визначає ощадну асоціацію або ощадний
банк як проблемний, якщо, по-перше, дана установа підпадає під
особливий регулятивний контроль або обмеження, по-друге, його федеральний
або місцевий регулятор відчуває особливу стурбованість як
орган нагляду, і, по-третє, установа не виконує вимоги до рівня регулятивного
капіталу та/або має композитний рейтинг 4 або 5 [9].
У Німеччині в процесі нагляду за кооперативними та ощадними
банками проблемні установи ідентифікуються з використанням економетричних
моделей. Ці моделі більше покладаються на систему сигналів
раннього попередження або безвиїзного моніторингу, оскільки
інформація, яка отримується для рейтингу банків на підставі виїзного
інспектування, може бути несуттєвою або швидко застаріти. Підхід регуляторів
цього сегмента банківського сектора виходить з тривалої
практики так званого “тихого” підходу, коли проблеми рідко виходять
на поверхню і стають відомі широкому загалу. Замість цього регулятори
примушують слабкі установи до злиття з більш міцним банком.
Тому витрати на реструктуризацію погіршених установ часто розподіляються
між власником проблемного банку, стороною, що приймає
зобов’язання, та схемою захисту установ. Разом з тим продовження
підтримки слабкої установи грошовими ін’єкціями з боку схеми захисту
установ створює умови для появи банків-зомбі, які, на думку деяких
німецьких аналітиків, все продовжують надавати банківські послуги
учасникам ринку, хоча вже перестали бути життєздатними з
економічної точки зору [8].
Німецькі дослідники К. Щек і С. Вольф [12] наводять ще одне визначення
проблемного банку (ощадного або кооперативного банку) як
такого, що на даний момент намагається отримати допомогу з боку
національної схеми захисту установ. Зокрема, вони досліджують вибірку
з 615 кооперативних кредитних установ та ощадних банків, з яких
95 установ отримали підтримку з боку національної схеми захисту.
Деякі регулятори в зарубіжних країнах віддають перевагу визначенню
групи банківських установ, які потребують посиленої уваги. Такий
підхід дуже близький до підходу Національного банку України, що
виділяє групи банків, які потребують посиленого нагляду. Наприклад,
центральний банк Індонезії застосовує заходи інтенсивного нагляду
76

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
до тих установ, які, на його погляд, мають потенційні труднощі, що загрожують
його роботі, як-то наявність будь-яких суттєвих погіршень у
кредитному портфелі. Банки, які потрапляють до цієї категорії, мають
характеризуватися одним або більше з таких критеріїв: частка непрацюючих
кредитів перевищує 5 % кредитного портфеля; мають низький
композитний рейтинг “4” або неприйнятний рейтинг “5”; порушують
кредитні ліміти, при цьому план заходів банку не є гнучким; порушують
показник чистої відкритої позиції, а план заходів банку не є прийнятним;
зазнають проблем зі структурною ліквідністю; мають фундаментальну
проблему з прибутковістю. Також до банків у сфері підвищеної уваги
нагляду попадають провідні банки з активами більше 10 млрд. індонезійських
рупій [13].
Таким чином, проблемні банки знаходяться в одній класифікованій
групі зі здоровими банками, а рейтинг того чи іншого банку не є єдиною
причиною для його визначення як проблемного.
Центральний банк Грузії у наглядовій практиці застосовує судження
нагляду: “проблемні банки – банки, які на думку Департаменту банківського
нагляду та регулювання Національного банку Грузії, ймовірно
втратять ліцензію на операції внаслідок таких причин: у банку
більше не має мінімального рівня сплаченого регулятивного капіталу
у грошовій формі, що встановлює Національний банк; банк втратив
довіру кредиторів щодо виконання своїх зобов’язань і тому нездатний
гарантувати безпеку активів, які йому довірені; банк займається (або
займався) нездоровою банківською практикою, що завдає шкоди його
вкладникам та фінансовому становищу банку; банк є неплатоспроможним
(тобто його активи на даний момент не можуть покрити його
зобов’язання)” [7].
На наш погляд, чітке визначення проблемного банку дозволяє відповідно
класифікувати заходи впливу на банк у конкретних ситуаціях,
а також визначити внутрішні та зовнішні причини проблем. Проблемним
стає саме той банк, власники та менеджери якого виявляються нездатними
(або не готовими) оздоровити банк, повернути його роботу у
нормальне русло в межах визначеного регулятором часу. При цьому
слід враховувати наявність системної кризи, коли більшість причин проблем
у банках пов’язана з екзогенними факторами, на які керівники
банку не можуть впливати (однак повинні підвищувати стійкість свого
банку до зовнішніх потрясінь).
Висновки. Підсумовуючи викладене, можна сказати, що на сьогодні
дуже важливою є проблема не тільки встановлення рейтингів банків,
але й пошуку тієї межі, за котрою банк може постати перед проблемами,
які він не може самостійно вирішувати, і адекватно контролювати
77

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
(виправляти) ситуацію. Тому наступним логічним кроком після визначення
критерію проблемності банку є більш поглиблений і детальний
аналіз індикаторів проблемного стану з метою їх достовірності, своєчасності
виявлення проблем і заходів, що є адекватними проблемам (і причинам
їх виникнення), силами самої установи (менеджерів і власників)
та органу нагляду і регулювання.
Список літератури
1. НБУ вирішує, що робити з проблемними банками [Електронний ресурс] /
УНІАН 27.09.2010. – Режим доступу : http://unian.net/ukr/news/news-397933.html.
2. Нікіфоров, П. Визначення проблемних банків у сучасній практиці банківського
нагляду [Текст] / П. Нікіфоров, Н. Швець // Формування ринкової економіки
Україні. – 2009. – Вип. 19. – С. 96–102.
3. Положення про порядок визначення рейтингових оцінок за рейтинговою системою
CAMELS [Текст] / Положення НБУ від 08.05.2002 № 171.
4. Правління НБУ. Постанова від 28.08.2001 № 369 “Про затвердження Положення
про застосування Національним банком України заходів впливу за порушення
банківського законодавства” [Електронний ресурс]. – Режим доступу :
www.zakon1. rada.gov.ua.
5. Про банки і банківську діяльність [Текст] : Закон України. Остання редакція зі
змінами від 01.06.2010 № 2289-VI (2289-17) // Відомості Верховної Ради. –
2010. – № 33.
6. Федеральна корпорація страхування вкладів США [Електронний ресурс]. –
Режим доступу : http://www.fdic.gov/bank/individual/failed/banklist.html.
7. Analytical Framework for Problem Bank Resolution Approved under Decree № 80
of March 28, 2002 of President of the National Bank of Georgia [Електронний ресурс
Національного банку Грузії]. – Режим доступу : http://www.nbg.ge/uploads/
legalacts/supervision/nbg1.4.5.1analytical_frameworkeng.pdf.
8. Cole, R. A. and J. W. Gunther (1998) Predicting Bank Failures: A Comparison of
On- and Off-Site Monitoring Systems // Journal of Financial Services Research. –
Vol. 13(2). – P. 103–117.
9. Investor Dictionary. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.investordictionary.
com/definition/problem-institution.
10. Moyer, L. Big Trouble For Bank Of America / L. Moyer. – Forbes. – 09.14.2009.
11. Problem bank list tops 250. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://money.
cnn.com/2009/02/26/news/companies/fdic_banks/index.htm.
12. Schaeck, К. Identifying “Problem Banks” in the German Cooperative and Savings
Bank Sector: An Econometric Analysis. – [Електронний ресурс] / К. Schaeck,
S. Wolfe. – Режим доступу : http://repec.org/mmfc05/paper44.pdf.
13. Sukarela Batunanggar. Comparison of problem bank identification, intervention and
resolution in the seacen countries. 2008. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу :
http://www.seacen.org/GUI/pdf/publications/research_proj/2008/rp73/rp73_complete.pdf.
14. Supervisory Guidance on Dealing with Weak Banks. Report of the Task Force on
Dealing with Weak Banks. – March 2002 [Електронний ресурс Базельського комітету
з банківського нагляду]. – Режим доступу : http://www.bis.org/publ/
bcbs88.pdf.
78

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Summary
The necessity to consider this issue is explained by the lack of a clear
definition of the term “problem bank” in the regulatory base and the
economic science. However, this term is widely used in publications in
different interpretations and situations. For the regulation and
supervision of banks it is important to clearly identify a banking institution
as problematic, because the timely detection of problems and the
application of adequate measures are crucial for the fate of this bank, its
depositors, creditors and, in many cases, the financial stability of countries.
Отримано 03.02.2011
79

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
УДК 336.748
Ф. О. Журавка, д-р екон. наук, проф., А. В. Колдовський, аспірант,
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
ПРОБЛЕМНІ АСПЕКТИ СУЧАСНОГО РОЗВИТКУ
ВАЛЮТНОГО РИНКУ УКРАЇНИ
У статті здійснено аналіз основних тенденцій розвитку валютного ринку
України в умовах світової фінансової кризи, досліджено проблемні аспекти функціонування
вітчизняної системи валютного регулювання.
Ключові слова: світова фінансова криза, економічна рецесія, валютний ринок,
Національний банк України, антикризове валютне регулювання, валютний курс,
золотовалютні резерви, інтервенції.
Постановка проблеми. У сучасних нестабільних умовах досить
гостро постає питання щодо подальшої розробки та удосконалення науково-методичних
засад функціонування національного валютного ринку.
Інтеграція України до світового співтовариства зумовлює необхідність
вдосконалення функціонування її валютного ринку як механізму,
що забезпечує взаємозв’язок між вітчизняною та світовою фінансовою
системою. Таким чином, у результаті підвищення впливу процесів глобалізації
на економіку України та в умовах світової фінансової кризи
проблеми підвищення ефективності функціонування вітчизняного валютного
ринку набувають особливої актуальності.
Аналіз останніх досліджень і публікацій. Вивченню теоретичних
і методологічних засад, розробці практичних аспектів функціонування
валютних ринків присвячено наукові праці відомих зарубіжних учених:
Дж. Вільямсона, Дж. М. Кейнса, Р. Манделла, П. Самуельсона та ін.
У вітчизняній економічній літературі ці проблеми відображені у працях
С. Боринця, О. Береславської, І. Бураковського, А. Гриценка, В. Міщенка,
О. Плотнікова та інших. Проте в існуючих дослідженнях, на наш
погляд, недостатньо розкрито проблемні аспекти функціонування валютних
ринків в умовах фінансових криз. 9
Мета статті полягає у визначенні основних напрямків розвитку
валютного ринку України та особливостей його регулювання в умовах
світової фінансової кризи.
Виклад основного матеріалу. Останні події у світі демонструють
важливість впливу валютної сфери на економіку. Розвиток кризи у
світовому масштабі показав, наскільки тісно переплітаються валютна
та фінансова сфера, наскільки синхронізованими в часі можуть бути
процеси, що відбуваються в них, наскільки глобальним може бути їх
© Ф. О. Журавка, А. В. Колдовський, 2011
80

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
географічне поширення і який при певному збігу обставин може бути
масштаб їхнього впливу на основні сфери економічної діяльності [1].
Слід зазначити, що фінансові кризи не є новим явищем для світової
економіки. Аналізуючи динаміку розвитку світової економіки (рис. 1),
можна зробити висновок, що, починаючи з 1973 року порівняно з періодом
існування Бреттон-Вудської валютної системи та системи золотого
стандарту, частота криз практично подвоїлась. Коливання кривої
виявляє тенденцію зниження світового ВВП відносно історичного середнього
значення, а з 2008 року виявляє від’ємне значення ВВП.
Крім того, криза ставить під серйозний сумнів спроможність ринкової
системи до саморегулювання без масштабного втручання держави,
що надало привід окремим експертам цілком серйозно говорити
про фактичний колапс ринкової економіки [1].
Свого часу Дж. Сорос стверджував, що фінансові ринки за своїми
властивостями є нестабільними, окрім цього, існують суспільні потреби,
які не можуть бути задоволені шляхом надання повної свободи ринковим
силам [4].
ВВП, %
8
6
Відносне
середнє
значення
44
2
0
Світові рецесії
–2
1960 1966 1972 1978 1984 1990 1996 2002 2008 2014
Рис. 1. Динаміка розвитку світової економіки (річна зміна)
Згідно з неокейнсіанською моделлю, що характеризує необхідність
державного регулювання господарських процесів, починають активно
конкурувати погляди, які визнають принципову можливість саморегулювання
господарства на основі “природних” економічних і ринкових
процесів.
У сучасних умовах з’являється необхідність проведення узгоджених
дій, координації економічної, зокрема валютно-кредитної і фінансової,
політики держав. Звідси спроби знайти оптимальне поєднання
81

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
ринкових механізмів, національного і міжнародного регулювання, компроміс
між національними і загальними інтересами країн.
В умовах швидкого розвитку інтернаціоналізації та глобалізації
економічних процесів валютний фактор є одним з основних елементів
розвитку світової економіки. Процеси, що відбуваються у валютній
сфері, формуються під дією великої кількості економічних та політичних
чинників міжнародного, а також внутрішнього характеру.
Валютний і фінансовий ринки мають глобальний та інтернаціональний
характер. Швидке переміщення величезних фінансових ресурсів
між різними країнами здійснюється шляхом використання сучасних
технічних можливостей.
Сучасний міжнародний платіжний оборот, пов’язаний з оплатою
грошових вимог і зобов’язань юридичних і фізичних осіб різних країн,
обслуговується валютним ринком. Валютний ринок є однією з головних
форм забезпечення світових господарських зв’язків, виконуючи
по суті функції міжнародної грошової системи та сприяючи здійсненню
міжнародних інвестицій і торгівлі.
Валютний ринок – це система економічних відносин між його
суб’єктами щодо здійснення операцій з купівлі-продажу валют і валютних
цінностей за допомогою сучасних засобів фінансової телекомунікації,
де цінами є встановлені під впливом попиту і пропозиції
обмінні курси [3].
Розбудова повноцінного валютного ринку та ефективна організація
валютних відносин в Україні визначаються необхідністю їх належного
регулювання з боку держави. Одне з ключових місць у цьому процесі
належить механізму реалізації валютної політики, що охоплює всі необхідні
важелі впливу на валютні відносини і є одним із найважливіших
елементів у загальній системі заходів щодо підтримання макроекономічної
стабільності в країні, стимулювання економічного зростання та
підвищення добробуту населення.
Валютна політика як одна з головних форм регулювання зовнішньоекономічних
відносин набуває ключового значення у практичній
реалізації державного впливу на перебіг усіх господарських процесів з
метою реалізації стратегії економічного розвитку та розбудови в Україні
ефективно функціонуючого ринкового механізму.
Головним елементом валютної політики слід вважати валютне регулювання
– діяльність держави та уповноважених нею органів, спрямовану
на регламентацію системи міжнародних розрахунків і порядку
здійснення операцій з валютними цінностями.
82

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Залежно від інструментів, що використовуються, валютне регулювання
може бути прямим або опосередкованим. Пряме валютне регулювання
насамперед полягає в корекції поведінки суб’єктів валютного
ринку через застосування обмежувальних законодавчих актів і втручання
органів виконавчої влади. Опосередковане валютне регулювання
полягає у використанні економічних, зокрема валютно-кредитних, методів
впливу на поведінку економічних агентів ринку.
Переважання прямих чи опосередкованих засобів валютного регулювання
визначають, таким чином, його характер: адміністративний
або ліберальний.
В умовах сучасної світової фінансової кризи Національний банк
України як головний виконавчий орган системи валютного регулювання
використовує жорстке адміністративне валютне регулювання задля
обмеження відтоку капіталів за кордон та паралельного підтримання
пропозиції валюти на внутрішньому ринку.
Посилення важелів державного регулювання в Україні базується
на зваженій та продуманій антикризовій стратегії валютно-фінансового
регулювання, що, з одного боку, враховує світовий досвід регулювання
та специфіку поточної ситуації у світовому господарстві, а з іншого –
пріоритети та особливості розвитку України.
З початком розгортання світової фінансової кризи Україна була
абсолютно не підготовленою до серйозних впливів зовнішніх кризових
явищ через паралельне розгортання внутрішніх економічних і політичних
кризових явищ.
На валютному ринку України протягом кризового 2008 року відбувалися
коливання попиту та пропозиції іноземної валюти. При цьому
протягом січня–серпня на міжбанківському ринку спостерігалося стійке
перевищення пропозиції іноземної валюти над попитом на неї. НБУ
врівноважував валютний курс переважно через купівлю іноземної валюти.
За статистичними даними загальний обсяг валютних інтервенцій
НБУ впродовж січня–серпня 2008 року становив 6,6 млрд. дол. США.
Обсяг міжнародних резервів наприкінці серпня перевищив 38 млрд.
дол. США і збільшився з початку 2008 року на 5,6 млрд. дол. США.
Але починаючи з вересня на міжбанківському ринку України спостерігався
дефіцит іноземної валюти, який був спричинений загостренням
світової фінансової кризи та зменшенням зовнішнього споживання,
що спровокувало зменшення валютних надходжень за експортними
операціями резидентів та їх зовнішніми запозиченнями. Внаслідок цього
щоденні обсяги надходжень іноземної валюти на рахунки підприємств
зменшилися з 595 млн. дол. США у серпні до 357 млн. дол. США у грудні
2008 року.
83

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
Задля мінімізації дефіциту іноземної валюти та зниження девальваційного
тиску на гривню впродовж ІV кварталу 2008 року Національний
банк України проводив активні валютні інтервенції шляхом продажу
10,3 млрд. дол. США (рис. 2).
Крім того, для нейтралізації негативних наслідків світової фінансової
кризи Національним банком України, починаючи з жовтня 2008 року,
було прийнято цілу низку постанов, зокрема: від 28.07.2008 № 216
“Про затвердження Положення про порядок виконання банками документів
на переказ, примусове списання і арешт коштів в іноземних валютах
та банківських металів і змін до деяких нормативно-правових
актів Національного банку України”; від 11.10.2008 № 319 “Про додаткові
заходи щодо діяльності банків”; від 23.10.2008 № 336 “Про внесення
зміни до Положення про порядок та умови торгівлі іноземною
валютою”; від 04.12.2008 № 413 “Про окремі питання діяльності банків”;
від 18.12.2008 № 435 “Про функціонування безготівкового міжбанківського
валютного ринку України”; від 01.12.2008 № 408 “Про
здійснення операцій з купівлі та продажу готівкових іноземних валют”;
від 29.12.2008 № 469 “Про запровадження Національним банком України
валютних аукціонів”.
12 000
9 000
Пропозиція
іноземної валюти
Млн. дол. США
6 000
3 0000
0
–3 000
Попит на іноземну валюту
Інтервенції НБУ
84
–6 000
01 02 03 04 05 06 07 08 09 10 11 12
2008
Рис. 2. Показники динаміки міжбанківського валютного ринку
у 2008 р.
За станом на 01.01.2009 міжнародні резерви України дорівнювали
31,5 млрд. дол. США і зменшилися за рік на 0,9 млрд. дол. США, або
на 2,8 %. При цьому одним із джерел поповнення міжнародних резервів
було надходження у листопаді 2008 року коштів від Міжнародного
валютного фонду у сумі, еквівалентній 3 млрд. СПЗ, або 4,6 млрд. дол.
США.

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Протягом 2009 року ситуація на валютному ринку України визначалася
перевищенням попиту на валюту над її пропозицією, що пояснювалося
значними виплатами за зовнішнім боргом та погіршенням
умов зовнішньої торгівлі. Відбулося суттєве звуження міжбанківського
валютного ринку – обсяг операцій з купівлі-продажу валюти зменшився
на чверть. При цьому спостерігалося скорочення валютних надходжень
на користь резидентів, що спричинило зменшення пропозиції
валюти на міжбанківському валютному ринку. Водночас відбулося збільшення
переказів іноземної валюти нерезидентам для погашення раніше
отриманих від них кредитів. Це збільшило дефіцит іноземної валюти
на міжбанківському ринку України, а також посилило вразливість
гривні та збільшило амплітуду коливань її обмінного курсу.
З метою зменшення девальваційного тиску на гривню Національний
банк України в 2009 році активізував проведення валютних інтервенцій
на міжбанківському ринку. Сальдо валютних інтервенцій
Національного банку України протягом усього року було від’ємним
і становило “мінус” 10,4 млрд. дол. США, збільшившись порівняно з
попереднім роком у 2,7 раза. Валютні інтервенції також використовувалися
для підтримки зовнішніх платежів резидентів за їх імпортними
контрактами. Так, третину від річного обсягу інтервенцій становили
інтервенції для здійснення зовнішніх платежів НАК “Нафтогаз України”.
Крім того, задля зниження ажіотажного попиту на іноземну валюту
та зменшення девальваційних очікувань, починаючи з лютого 2009 року
Національним банком України було запроваджено проведення цільових
валютних аукціонів із продажу іноземної валюти для задоволення
потреб клієнтів банків – фізичних осіб з метою погашення ними
заборгованості за валютними кредитами, на яких здійснювався продаж
доларів США, євро та швейцарських франків. Протягом року на цих
аукціонах було продано понад 1,4 млрд. дол. США.
Обсяг міжнародних резервів, незважаючи на суттєві кредитні ресурси,
отримані від міжнародних фінансових організацій, зменшився за
результатами року на 16 %, або на 5,0 млрд. дол. США, і на 01.01.2010
становив 26,5 млрд. дол. США. Окрім інтервенцій НБУ, на їх динаміку
вплинуло здійснення планових платежів урядом із погашення та обслуговування
зовнішнього боргу, а також платежів НБУ з погашення та
обслуговування боргу перед МВФ.
На початку 2010 року на валютному ринку України спостерігалося
сезонне зниження активності його учасників як за операціями з купівлі,
так і з продажу валюти. Порівняно з груднем попереднього року
обсяг операцій на міжбанківському валютному ринку України зменшився
на 45,7 %, порівняно з січнем 2009 року – на 23,2 %. Водночас
85

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
унаслідок перевищення платежів за зовнішніми борговими зобов’язаннями
над обсягами надходжень іноземної валюти до країни сформувався
певний валютний дефіцит, що спричиняв девальваційний тиск
на гривню.
Для стабілізації обмінного курсу гривні Національний банк України
продовжував регулярне проведення інтервенцій з продажу іноземної
валюти. При цьому було підтримано платежі НАК “Нафтогаз України”
за його зовнішніми контрактами, що сприяло своєчасному розрахунку
компанії за імпортований газ. Крім цього, тривало проведення валютних
аукціонів із продажу іноземної валюти для задоволення потреб клієнтів
банків – фізичних осіб.
Обсяг міжнародних резервів у січні 2010 року зменшився на 4,6 % і
за станом на 01.02.2010 становив 25,3 млрд. дол. США (рис. 3).
З середини лютого 2010 року міжбанківський валютний ринок
України демонструє наочні ознаки стабілізації. На ньому, зокрема,
спостерігалося домінування пропозиції іноземної валюти над попитом
на неї: за січень–квітень 2010 року обсяг чистої валютної пропозиції
становив 2,6 млрд. дол. США. Крім того, відбулося поступове підвищення
ринкових котирувань гривні.
Безпосередніми чинниками зазначених зрушень стали:
· відновлення зростання середньоденних надходжень іноземної валюти,
обсяги яких у квітні збільшилися порівняно з січнем на 14,6 %;
· уповільнення відтоку іноземної валюти на користь нерезидентів: їх
щоденні обсяги у квітні знизилися порівняно з січнем на 14,8 %.
12
9
Надходження
І, ІІ, ІІІ траншів МВФ
40
35
Млрд. дол. США
6
33
0
–3
30
25
20
15
Млрд. дол. США
–6
2008
2009 2010
Інтервенції НБУ
Міжнародні резерви (права шкала)
10
Рис. 3. Міжнародні резерви та інтервенції
Національного банку України за 2008–2009 роки
86

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Таким чином, на міжбанківському валютному ринку України вперше
після вересня 2008 року сформувалася чиста пропозиція іноземної
валюти, середньоденний обсяг якої у лютому становив 0,4 млн. дол.
США, в березні – 59 млн. дол. США, а в квітні – 75 млн. дол. США. За
цих умов Національний банк України отримав можливість активізувати
купівлю іноземної валюти.
Незважаючи на відсутність державних зовнішніх запозичень і регулярну
підтримку платежів НАК “Нафтогаз України” за його зовнішніми
контрактами, Національний банк України протягом березня–травня
збільшив обсяг міжнародних резервів до 26,4 млрд. дол. США, що дозволяло
фінансувати майбутній імпорт товарів і послуг протягом 4,7 місяця.
Крім цього, було відмінено проведення валютних аукціонів із продажу
іноземної валюти для задоволення потреб клієнтів банків – фізичних
осіб.
У червні–липні 2010 року спостерігалося перевищення пропозиції
іноземної валюти над попитом на неї, що дало можливість Національному
банку України продовжити поповнення своїх валютних резервів.
Починаючи з серпня до грудня спостерігалося зростання попиту
на іноземну валюту на валютному ринку України, що відбувалося через
зменшення надходження від експортерів із одночасним збільшенням
платежів за імпортними контрактами.
Обсяг міжнародних резервів у серпні зріс на 1,8 млрд. дол. США,
або на 5,9 %, і за станом на 01.09.2010 становив 32,7 млрд. дол. США.
На динаміку резервів найбільше вплинуло отримання транша МВФ у
рамках нової програми “Стенд-бай” у розмірі 1,9 млрд. дол. США. Валютні
інтервенції були додатними і за станом на 01.09.2010 становили
0,1 млрд. дол. США. За таких умов гривня зміцнилася щодо долара на
міжбанківському валютному ринку.
У результаті розміщення Урядом України облігацій зовнішньої державної
позики (ОЗДП) обсяг міжнародних резервів НБУ у вересні зріс
на 2 млрд. дол. США і становив 34,7 млрд. дол. США.
У жовтні сальдо валютних інтервенцій було від’ємним і становило
0,5 млрд. дол. США. При цьому обсяг міжнародних резервів у жовтні
зменшився на 1,2 % і за станом на 01.11.2010 становив 34,3 млрд.
дол. США.
У листопаді Національний банк України здійснював інтервенції як
з продажу іноземної валюти, так і з її купівлі. Від’ємне сальдо валютних
інтервенцій у листопаді зменшилося порівняно з попереднім місяцем
на 22,9 % і становило 0,4 млрд. дол. США. Обсяг міжнародних
87

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
резервів зменшився на 2,1 % і за станом на 01.12.2010 становив
33,5 млрд. дол. США (рис. 4).
За статистичними даними обсяг міжнародних резервів НБУ на
початок 2011 року становив 34,6 млрд. дол. США. При цьому обсяг
операцій на міжбанківському валютному ринку України (купівля та продаж
у доларовому еквіваленті) становив 25,4 млрд. дол. США (з урахуванням
операцій Держказначейства України).
2
Надходження траншів
від МВФ
Розміщення
ОЗДП
40
88
Млрд. дол. США
1
0
–1
1
–2
2009 2010
Інтервенції Національного банку України
Міжнародні резерви (права шкала)
Рис. 4. Міжнародні резерви та інтервенції
Національного банку України за 2009–2010 роки
З початку 2011 року спостерігалася тенденція зростання обсягу
чистих надходжень іноземної валюти від нерезидентів, зокрема за експортно-імпортними
операціями та зовнішніми запозиченнями. Водночас
на міжбанківському ринку України попит на іноземну валюту дещо
перевищує її пропозицію. За цих умов Національний банк України
продовжує здійснювати інтервенції як з продажу, так і з купівлі іноземної
валюти.
Висновки. Основні висновки полягають у такому:
1. Для нейтралізації негативних наслідків світової фінансової кризи Національним
банком України, починаючи з жовтня 2008 року, було
прийнято низку постанов Правління Національного банку України.
2. В умовах світової фінансової кризи задля збалансування обсягів попиту
та пропозиції на валютному ринку Національний банк України
здійснював активні валютні інтервенції.
3. З метою подолання наслідків світової та національної валютно-фінансових
криз НБУ протягом 2008–2009 рр. надавав перевагу адміністративним
інструментам валютного регулювання, поєднуючи їх
30
20
10
1
0
Млрд. дол. США

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
з економічними (передусім, валютними інтервенціями), у 2010 р.
суттєво переважали інструменти девізної політики.
4. Незважаючи на прагнення поступово лібералізувати вітчизняний
валютний ринок і збільшити курсову волатильність гривні, Національний
банк України продовжує активно використовувати адміністративні
та економічні інструменти для збереження ринкової рівноваги.
Список літератури
1. Бураковський, І. В. Глобальна фінансова криза: уроки для світу та України
[Текст] : навчальний посібник / І. В. Бураковський, О. В. Плотніков. – Харків :
Фоліо, 2009. – 299 с. – ISBN 978-966-03-4825-7.
2. Бюлетень Національного банку України за 2008–2010 рр. [Текст].
3. Журавка, Ф. О. Методологічні підходи до визначення поняття “валютний ринок”
[Текст] / Ф. О. Журавка // Вісник науковця. – 2009 р. : збірник матеріалів
Всеукраїнської науково-практичної конференції (2 квітня 2009 р.) – Миколаїв :
НУК, 2009. – С. 40–42.
4. Сорос, Дж. Кризис мирового капитализма. Открытое общество в опасности
[Текст] / Дж. Сорос ; пер. с англ. – М. : ИНФРА-М, 1999. – 262 с. ISBN 1-891620-
27-4 (англ.) ISBN 5-16-000002-х (русск.)
Summary
The paper analyzes the general trends at the foreign exchange market
of Ukraine in conditions of global financial crisis. Also the problem aspects of
the national system of currency regulation are investigated.
Отримано 03.02.2011
89

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
УДК 336.71:004.032.26
О. П. Заруцька, канд. екон. наук,
Управління Національного банку України у Дніпропетровській області
ВИКОРИСТАННЯ МЕТОДУ НЕЙРОННИХ МЕРЕЖ
ДЛЯ АНАЛІЗУ ФІНАНСОВОЇ СТІЙКОСТІ БАНКУ
У статті наведені результати аналізу фінансового стану банків за допомогою
нейронної мережевої моделі кластеризації – карти Кохонена. За наслідками
групування банків зі спільними характеристиками встановлено основні напрямки
розвитку, кожний з яких пов’язаний із конкретними профілями ризиків і стратегіями
управління.
Ключові слова: банківські ризики, фінансова стійкість, рейтинг надійності
банку, кластерний аналіз, карта Кохонена.
Постановка проблеми. Проблематика контролю фінансової
стійкості комерційних банків є важливою науковою і практичною задачею,
якій присвячено багато досліджень і методик. Як правило, авторами
комплексно розглядаються різні аспекти діяльності банків, визначаються
системи показників, вивчається зв’язок між їх значенням
та фактичним рівнем фінансової стійкості. Часто у роботах пропонуються
методи групування та кластеризації – поєднання близьких за рівнем
фінансової стійкості об’єктів в однорідні групи – від найкращого до
найгіршого.
Мета статті – проаналізувати фінансовий стан банків за допомогою
нейтронної мереженої моделі кластеризації – карти Кохонена.
Виклад основного матеріалу. Запропонований нами підхід відрізняється
від традиційних методів групування банків, оскільки він
враховує не тільки окремий узагальнений рівень фінансової стійкості,
але й усю структурну характеристику банку, його спеціалізацію. Банки
поєднуються в однорідні групи залежно від їх місця на ринку за всіма
показниками, що беруть участь у кластеризації. Такий підхід став можливим
завдяки використанню методу нейронних мереж – карт Кохонена.
10
Після ґрунтовного вибору структурних показників, що характеризують
співвідношення активів і пасивів, доходів і витрат банків та
побудови карти Кохонена, забезпечується проста, чітка і логічна візуалізація
розподілу банківського ринку. Банки групуються у різних сегментах
карти за схожими характеристиками і відрізняються між собою
не тільки вибраним дослідником загальним рівнем фінансової стій-
© О. П. Заруцька, 2011
90

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
кості, але й структурними особливостями, що впливають на її досягнення.
Таким чином, оцінювання фінансової стійкості кожного банку проводиться
на якісно новому рівні, враховуючи його структурну специфіку,
належність до відповідних спеціалізованих груп та беручи до уваги
встановлений зв’язок між об’єктами кожної групи.
Встановлено також, що отриманий за допомогою даного методу розподіл
банків зберігає загальні закономірності протягом кількох останніх
років, що свідчить про стійку відокремленість деяких груп банків
із домінуючими структурними особливостями.
Карта Кохонена має форму прямокутника, у кутах якого розміщуються
групи банків, що значно відрізняються від інших, а об’єкти із
схожими характеристиками групуються в центрі карти. На рис. 1 наведено
карту Кохонена, яка побудована за даними квартальної звітності
банків за станом на 01.07.2010.
Рис. 1. Загальний вигляд карти Кохонена
Перша група банків, яка завжди займає один із кутів карти, об’єднує
найгірших представників, показники яких свідчать про втрату фінансової
стійкості. Фактично кутове положення завжди займають банки,
що перейшли до режиму ліквідації та тимчасової адміністрації. Наближення
до даної частини карти у загальних рисах відображає класичну
втрату фінансової стійкості, що часто використовувалася при традиційних
методах.
На рис. 1 проблемні банки займають південно-східний кут карти.
Кожний невеликий кластер цього кута має певні особливості, але всі
вони суттєво відрізняються від інших великим рівнем збитків та найгіршою
якістю активів. Кластери, що розташовуються ближче до центру,
мають дещо кращі показники, але також поєднують найбільш проблемні
банки системи.
91

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
Крім групи проблемних банків, на карті Кохонена визначається ще
три осередки банків, що мають неврівноважені значення структурних
показників. Серед кожної з цих груп є більш або менш стійкі кластери
банків, які поєднані однаковим профілем ризиків. При наявності структурних
перекосів (залежностей, обмежень) навіть задовільний рівень
окремих характеристик фінансової стійкості не може свідчити про достатню
захищеність банку.
Великий ризик втрати фінансової стійкості притаманний так званим
“роздрібним” банкам, що займають окремий кут карти. Це група
банків з високими ставками за залученими та розміщеними ресурсами,
підвищеними комісійними доходами, адміністративними витратами та
головною структурною характеристикою – великою часткою споживчих
кредитів у портфелі. Окремі з кластерів групи протягом тривалого
часу об’єднують проблемні банки, інші мають задовільні показники
рентабельності та якості активів, хоча всі роздрібні банки обмежені у
подальшому розвитку об’єктивним погіршенням якості споживчих кредитів
у нинішніх умовах. Як показує аналіз випадків переходу деяких
банків від даного кута до інших сегментів карти, такий перехід супроводжується
значною ресурсною та фінансовою підтримкою, продажем
частини портфеля та іншими неординарними стратегічними заходами.
На рис. 1 роздрібні банки займають північно-східний кут. При цьому
збиткові банки із найгіршими активами розташовані безпосередньо
у невеликому кутовому кластері. Інші роздрібні банки, згруповані за
окремими ознаками, знаходяться у сусідніх кластерах даної групи.
На діагональній відстані, у формі “антиподів” до роздрібних банків,
зосереджені банки із задовільними показниками рентабельності, відносно
низькими ставками залучених і розміщених ресурсів, відмінною
особливістю яких є висока ресурсна залежність від міжбанківського ринку.
Серед цих банків багато великих за обсягами та представників іноземного
капіталу. Незважаючи на задовільні якісні характеристики в середньому
по групі, банки демонструють велику кількість переходів до
сегмента проблемних банків – втрату фінансової стійкості. Як правило,
така втрата виражається через погіршення кредитного портфеля та формування
значних резервів під кредитні ризики. Ризик ліквідності, що
визначається незбалансованою ресурсною базою і залежністю від МБК,
також свідчить про ймовірність втрати фінансової стійкості даною групою
банків.
На рис. 1 залежні від МБК банки знаходяться на південному заході.
На відміну від усіх інших груп, серед цих банків відсутні збиткові представники
із проблемними активами. У разі погіршення фінансового ста-
92

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
ну представники даної групи переходять до проблемної частини карти.
Серед банків даної групи також відсутній кутовий кластер із “крайніми”
характеристиками. Як правило, група складається із двох великих кластерів
із задовільними характеристиками.
Нарешті, остання група банків, що розташована проти кута проблемних,
поєднує новостворені і так звані “сплячі” банки із надлишковими
високоліквідними активами у структурі активів, великими непроцентними
зобов’язаннями, тобто недостатньо розвинутим кредитно-депозитним
портфелем. Слід зауважити, що погіршення загального
стану банківської системи за останні роки проявляється не тільки збільшенням
проблемних банків, але й зростанням кількості “сплячих” та
кептивних, розвиток яких залежить від коштів акціонерів. Кластери
кептивних банків розташовані біля “сплячих”. Для них притаманні неринкові
характеристики вартості ресурсів, дохідності, надто високих або
низьких показників процентного спреду та маржі.
На рис. 1 “сплячі” та кептивні банки розташовані на північному
заході. Крайнє положення займають новостворені банки із найменшими
кредитно-депозитними портфелями у структурі балансу. Кептивні
банки є різноманітними, тому даний сегмент карти складається, як правило,
із великої кількості кластерів.
Як бачимо, двомірний простір карти Кохонена надає нову, логічно
ув’язану характеристику розподілу банків на ринку банківських послуг
для оцінки фінансової стійкості кожного банку та всієї системи. Спостерігаючи
за поступовою зміною такого розподілу, який формується
із квартальних оприлюднених звітів банків, можна кількісно і якісно
оцінювати основні тенденції розвитку банківської системи.
Система показників, що використовувалися при формуванні карти,
спирається на структурні характеристики основних складових банківських
активів, пасивів, доходів і витрат, доповнені окремими якісними
показниками – рентабельністю активів і капіталу, чистим процентним
спредом та маржею, адекватністю капіталу, відношенням резервів
під кредитні ризики до активів. Саме таке групування, за структурними
характеристиками сфери діяльності та отримання прибутку, забезпечує
характеристику розподілу ринку банківських послуг.
Групування банків за значеннями вибраних показників здійснюється
програмними засобами у багатомірному просторі, розмірність якого
дорівнює кількості цих показників. Близькі за характеристиками банки
складаються у своєрідні “сузір’я” даного простору. Користувачу залишається
встановити бажану кількість кластерів, щоб система відобразила
їх областями карти, подібно до географічної карти.
93

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
У процесі побудови карт Кохонена за останні роки визначилася важлива
закономірність першочергового відокремлення об’єктів, зокрема
пріоритетність показників вартості залучених і розміщених ресурсів.
Початковий розподіл карти на альтернативні кластери у будь-якому
періоді завжди формує три нерівні області:
1. Близько половини карти займають банки, що залучають дорогі ресурси,
серед яких багато вкладів фізичних осіб, та надають дорогі
кредити, як правило, гіршої якості.
2. Друга половина карти належить банкам із відносно низькими ставками
та більш якісними кредитами.
3. Третій найменший кластер завжди знаходиться на половині високих
ставок і відокремлює проблемні банки, що значно відрізняються від
інших своїми негативними показниками.
Подальше збільшення кількості кластерів відокремлює найбільш
близькі між собою об’єкти, в межах раніше сформованого рисунку
областей. На половині високих ставок визначаються кластери роздрібних
банків, на іншій половині – “сплячі”, кептивні, залежні від МБК.
Центральні кластери не мають суттєвих структурних особливостей,
хоча зберігають деяку ознаку високих або низьких ставок залежно від
положення на карті.
На рис. 1 банки із високими процентними ставками займають східну
частину карти, де розміщені проблемні та роздрібні банки. На східній
половині знаходиться також найбільший центральний кластер,
що складається із невеликих банків збалансованої структури і відносно
дорогих ресурсів. На західній частині розташовані “сплячі”, кептивні
та залежні від міжбанківського ринку банки.
Другий за розміром центральний кластер збалансованих банків
займає проміжне становище між найбільшим східним та ефективними
банками, залежними від МБК. До цього кластеру входить також значна
кількість банків із задовільним фінансовим станом, ресурси яких є
відносно більш дешевими, а кредитні ставки нижчими, ніж у східного
сусіда.
Таким чином, розподіл банків за картою Кохонена свідчить, що
ринковий статус і фінансова стійкість банку значною мірою пов’язані
із його ресурсною базою та процентною політикою, з якою узгоджується
вибрана політика управління активами і пасивами. Успішність реалізації
стратегії розвитку кожного банку відображається насамперед
як активи.
Спостереження за траєкторіями окремих банків на карті Кохонена,
послідовними змінами кластерів їх перебування свідчить про ная-
94

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
вність для більшості з них деяких “критичних точок”, коли кількісні
зміни у системи показників позначалися якісним переходом до іншого
кластеру із новими характеристиками.
Висновки. Можна стверджувати, що методом карт Кохонена для
кожного банку системи у визначений період діяльності можна встановити
деякі об’єктивні обмеження структурних характеристик, що
дозволять запобігати переходу до проблемних кластерів або забезпечуватимуть
перехід до більш якісних. Мова йде про математичне моделювання
деякого крайового значення структурних показників, що відповідатиме
встановленому рівню фінансової стійкості банку.
Таким чином, запропонований апарат нейронних мереж дозволяє
не лише пояснити сучасний стан банківської системи та оцінити фінансовий
стан кожного з її об’єктів, але й встановлювати запобіжні
обмеження для будь-якого з цих об’єктів з метою підтримки заданого
рівня фінансової стійкості.
Список літератури
1. Дебок, Г. Анализ финансовых данных с помощью самоорганизующихся карт
[Текст] / Г. Дебок, Т. Кохонен ; пер. с англ. – М. : АЛЬПИНА, 2001. – 317 с.
2. Заруцька, О. П. Відображення фінансового стану банків України за картою
Кохонена [Текст] / О. П. Заруцька // Вісник НБУ. – 2009. – № 10. – С. 12–19.
3. Карчева, Г. Т. Рейтингові оцінки надійності банків та їх роль у підвищенні капіталізації
банківської системи [Текст] / Г. Т. Карчева // Вісник НБУ. – 2003. –
№ 2. – С. 22–27.
4. Козьменко, С. М. та ін. Стратегічний менеджмент банку [Текст] : навч. посібник /
С. М. Козьменко, Ф. І. Шпиг, І. В. Волошко. – Суми : Університетська книга,
2003. – 734 с.
5. Кочетков, В. М. Організація управління фінансовою стійкістю банку в ринкових
умовах [Текст] : монографія / В. М. Кочетков. – К. : Вид-во Європ. ун-ту,
2003. – 300 с.
Summary
The article presents the results of the analysis of financial condition of
banks by the neural network model for clustering – Kohonen maps. As a
result, groups of banks with general characteristics identified major areas
of development that are associated with specific risk profiles and strategies
management.
Отримано 03.02.2011
95

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
УДК 657.421.3
О .В. Кантаєва, канд. екон. наук, доц., Севастопольський інститут
банківської справи Української академії банківської справи НБУ
КОНЦЕПТУАЛЬНI ПРОБЛЕМИ РОЗВИТКУ СИСТЕМИ
БУХГАЛТЕРСЬКОГО ОБЛIКУ В УПРАВЛIННI
IННОВАЦIЙНИМИ ПРОЦЕСАМИ
У статті розглянуто проблеми та концептуальнi напрямки розвитку системи
бухгалтерського облiку в управлiннi iнновацiйною дiяльністю. Обґрунтовані
теоретичні положення і розроблені практичні рекомендації щодо удосконалення
бухгалтерського обліку в управлінні інноваційними процесами. Запропоновано класифікацію
активів, що мають невідчутну природу, для потреб бухгалтерського
обліку.
Ключові слова: інноваційна діяльність, інтелектуальна власність, інноваційний
продукт, інноваційна продукція.
Постановка проблеми. Бухгалтерський облік є засобом інформаційного
забезпечення процесу прийняття управлінських рішень при
здійсненні інноваційної діяльності на підприємстві. Система бухгалтерського
обліку забезпечує безперервний процес фіксації первинної інформації
про господарські операції, групування даних за певними ознаками,
напрямами, періодами та надання оперативної, достовірної та
своєчасної інформації про інноваційну діяльність підприємства. Специфіка
інноваційного процесу, його новизна та відсутність практичного
досвіду впровадження інноваційного продукту, чутливість до змін зовнішнього
середовища вимагають постійного аналітичного обґрунтування
управлінських рішень. Відтак виникає потреба в існуванні достовірної
економічної інформації про інноваційну діяльність підприємства,
яку надає система бухгалтерського обліку. 11
Аналiз останнiх публiкацiй. Вивченню економічної сутності інновацій,
методичних і практичних аспектів організації системи бухгалтерського
обліку в управлiннi процесами інноваційної діяльності
підприємств присвячено праці як вітчизняних, так і зарубіжних науковців
і фахівців-економістів. Питання економічної теорії та теорії інновацій
у контексті розвитку світової наукової думки розглянуто у працях
Й. Шумпетера, Б. Санто, М. Хучека, Б. Твісса, Ф. Ніксона, Х. Хауштайна;
сутності та особливостей інноваційних процесів національної економіки
– О. І. Волкова, А. П. Гречаної, Л. Л. Антонюк, В. С. Савчука,
О. О. Лапко; обліку та звітності – М. В. Кужельного, В. В. Сопка,
В. С. Рудницького, Б. І. Валуєва, Ф. Ф. Бутинця, З. В. Гуцайлюка,
© О. В. Кантаєва, 2011
96

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
С. Ф. Голова, Ю. А. Кузьмінського, В. Г. Лінника, Я. Д. Крупки; інноваційного
менеджменту – Н. В. Краснокутської, І. Б. Капітана, П. П. Микитюка;
економічного аналізу – Н. В. Тарасенка, Є. В. Мниха, Ю. С. Цал-
Цалка, М. Г. Чумаченка, Г. О. Швиданенко, оцінки ефективності інноваційних
проектів – А. В. Гонорської, М. П. Денисенка, В. С. Косинського,
П. Л. Віленського, С. А. Смоляка та інших.
Проте наукових робiт, присвячених комплексному дослiдженню
проблем створення системи облiково-аналiтичного забезпечення iнновацiйної
дiяльностi, поки що немає. Тим більше, що вихiд українських
прiдприємств на свiтовий ринок iнновацiй потребує бiльш досконалого
iнформацiйного забезпечення розробки iнновацiйних продуктiв i технологiй.
Не вирiшенi ранiше частини проблеми. Визнаючи вагомий внесок
вітчизняних і зарубіжних науковців та фахівців-економістів у розв’язання
багатьох важливих концептуальних i методичних питань, слiд
пiдкресити, що одним iз основних недолiкiв iснуючих стандартiв бухгалтерського
облiку є вiдсутнiсть єдиної системи регiстрiв i рахункiв
для вiдображення витрат, доходiв i результатiв iнновацiйной дiяльностi.
Бiльше того, iснуючi облiковi моделi неадекватнi розмаїттю iнновацiйних
процесiв i не дають достатньо достовiрних даних для проведення
економічного аналізу та регулювання в сферi iнновацiй. Отже, необхiдно
поглибити i узагальнити результати попередників, розробити науково
обґрунтовану систему облiку та аналiзу витрат, доходiв i результатiв
iнноваційної дiяльностi промислових пiдприємств. Потреба в подальшому
обґрунтуванні теоретичних основ організації інноваційного процесу,
необхідність створення чіткої, логічно обґрунтованої, ефективної комплексної
системи бухгалтерського обліку в управлiннi процесами інноваційної
діяльності підприємств, недостатній рівень використання
сучасного інструментарію економічного аналізу практичної реалізації
інноваційних проектів обумовлюють актуальність, вибір теми і цільове
спрямування статтi.
Мета статтi – розглянути проблеми та концептуальнi напрямки
розвитку системи бухгалтерського облiку в управлiннi iнновацiйною
діяльністю, обґрунтувати теоретичні положення і розробити практичні
рекомендації щодо удосконалення бухгалтерського обліку в управлінні
інноваційними процесами.
Виклад основного матерiалу. Роль бухгалтерського обліку в управлінні
інноваційною діяльністю полягає в наданні інформації для:
· формування інноваційної стратегії підприємства і визначення особливостей
її формування;
· визначення шляхів удосконалення техніко-технологічної бази підприємств
і галузей;
97

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
· розрахунку витрат на створення інноваційного продукту;
· бізнес-планування майбутніх фінансових надходжень і норми рентабельності;
· обґрунтування напрямів зниження витрат на створення інноваційного
продукту за умови збереження його якості;
· формування системи організації і методології відображення доходів,
витрат і фінансових результатів у процесі створення і функціонування
інноваційного продукту.
Метою бухгалтерського обліку інноваційної діяльності є створення
інформаційної бази для управління процесами розробки, впровадження
і реалізації інновацій на підприємстві. Завдання бухгалтерського
обліку полягають у реалізації напрямів створення, впровадження і продажу
інновацій і включають таке: оцінку інноваційної діяльності; надання
оперативної інформації для управління процесами розробки, впровадження
і реалізації інновацій; ведення регістрів аналітичного і синтетичного
обліку для відображення процесів інноваційної діяльності;
надання управлінської, бухгалтерської і статистичної звітності для контролю
за процесами створення, впровадження і реалізації продуктів
інноваційної діяльності.
З метою визначення рівня виконання вказаних завдань системою
бухгалтерського обліку необхідним є визначення об’єктів облікового
відображення інноваційної діяльності та її результатів.
Результатом інноваційної діяльності є інноваційна продукція, яка
може мати конкретну матеріальну форму або бути в нематеріальній
формі (наприклад, ноу-хау). З метою забезпечення права власності на
результати інноваційної діяльності розробником або автором даного
продукту необхідно оформити відповідні права. Творці нововведень
оформлюють на них авторські і суміжні з ними права. Виникає таке
юридичне поняття, як інтелектуальна власність. Вказані права є підтвердженням
відображення прав інтелектуальної власності в системі
бухгалтерського обліку. Об’єкти облікового відображення безпосередньо
пов’язані з об’єктами інноваційної діяльності.
Як показують дослідження, основними недоліками в обліку витрат
на підготовку та освоєння виробництва нових видів продукції є:
· слабка нормативна база в економічних розрахунках витрат на підготовку
і освоєння нової продукції, внаслідок чого фактичні витрати
можуть значно відрізнятися від кошторисних;
· ведення обліку фактичних витрат на підготовку та освоєння виробництва
нових видів продукції на різних балансових рахунках не за
затвердженою номенклатурою;
· відсутність суворого контролю за здійсненням фактичних витрат;
98

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
· нерівномірне включення витрат за освоєнням у собівартість продукції,
що серійно випускається;
· в аналітичному обліку кошторисна вартість освоюваних виробів визначається
за напрямами витрат, фактичні витрати обліковуються
за статтями калькуляції. Тому економію або перевитрату засобів проти
кошторису визначають у цілому, а не за видами витрат, що утрудняє
здійснення оперативного контролю та економічного аналізу витрат
освоєння.
На нашу думку, для вдосконалення обліку витрат на освоєння нових
виробів, що відшкодовуються за рахунок собівартості продукції,
облік всіх витрат необхідно вести за напрямами, всередині них – за
статтями калькуляції та елементами витрат.
На окремих підприємствах витрати на підготовку та освоєння нових
видів продукції становлять велику питому вагу в собівартості продукції,
а процес освоєння по окремих виробах затягується на тривалий
час.
Інтереси ефективного господарювання вимагають визначення абсолютної
величини витрат на освоєння конкретних видів продукції, а
також здійснення дієвого контролю за використанням засобів по кошторису.
Цим обумовлюється необхідність ведення протягом звітного
періоду узагальнюючого обліку витрат на підготовку та освоєння продукції
як в цілому по підприємству, так і по окремих видах продукції.
Витрати, пов’язані з підготовкою і освоєнням виробництва, залежно
від характеру виконуваних робіт, або прямо відносяться з рахунків заробітної
плати, матеріалів на рахунок “Витрати майбутніх періодів”
(проектування і конструювання нового виробу), або заздалегідь обліковуються
на рахунках виробництва з використанням відповідних документів
(замовлень), що складаються для цього (перепланування, переустановлення
і налагодження устаткування), і з цих рахунків списуються
на рахунок “Витрати майбутніх періодів”.
Відсутність чітких методичних вказівок веде до різного відображення
витрат на синтетичних рахунках. Підприємства ці витрати враховують
на рахунку 23 “Виробництво”, інші – на рахунку 941 “Витрати
на дослідження і розробки”. Аналітичний облік ведеться в регістрах і
картках, де витрати обліковуються за статтями калькуляції.
На практиці багато підприємств машинобудування облік власних
виробничих витрат, а також оплату рахунків проектних і науководослідних
організацій за виконані роботи по виготовленню креслень і
розробку їх технологічних процесів ведуть безпосередньо на рахунку
“Основне виробництво”. При цьому витрати обліковуються по кожному
освоюваному виробу, але без розчленовування по видах витрат,
або кожному новому виробу привласнюється номер замовлення, а всі
99

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
витрати обліковують у картках сумового обліку без поділу на статті або
види витрат.
Одним із недоліків обліку використання засобів на освоєння нових
виробів є слабкий контроль за витрачанням матеріальних і трудових
ресурсів, що пояснюється низьким рівнем організації нормативного господарства.
Якщо по виробах основного виробництва відповідними відділами
і службами розробляються норми витрати матеріалів, купівельних
напівфабрикатів і комплектуючих виробів, а також норми часу і
розцінки по заробітній платі, то по знову освоюваних виробах, як правило,
такі норми відсутні. Нормативна потреба матеріалу на такі вироби
визначається укрупнено, а по окремих позиціях – умовно, аналогічно.
Відпуск матеріалів у даний час у багатьох об’єднаннях ведеться
не по лімітних картах, а за вимогами, які виписують начальники лабораторій
або дослідних виробництв без урахування наявних невикористаних
лімітів, що часто призводить до перевитрати засобів за економічним
елементом “Сировина і основні матеріали”.
Для здійснення режиму економії і контролю за використанням матеріалів,
які визначені в зведених матеріальних специфікаціях на освоєння
кожного виробу, їх відпуск оформлюється лімітно-забірними картами,
що виписуються на весь період освоєння виробу. Матеріали, не
відображені в матеріальних специфікаціях, потреба в яких була виявлена
в процесі освоєння, необхідно оформлювати вимогами з відмінною
(червоною) рискою по діагоналі. При зведенні всіх витрат фактичні витрати
на матеріали і заробітну плату повинні відображатися в двох розрізах
– за нормами і відхиленнями від норм, що дозволить виявляти
причини допущеної перевитрати засобів на освоєння нової продукції.
Ці процедури передбачені також і за іншими статтями витрат на освоєння.
Важливим напрямом обліку та аналізу є дослідження засобів захисту
прав на інноваційний продукт. Володіння ідеальними об’єктами
власності на інноваційний продукт не може бути виявлено реально.
Його власником може стати будь-який суб’єкт, що отримав знання про
цей об’єкт, оскільки володіння в традиційному розумінні зводиться до
володіння матеріальним носієм, але ніяк не ідеєю, втіленою в ньому.
Відчужуватися також може лише матеріальний носій, але не ідея і здатність
інноватора. Можливість розкрадання ідеальних і речових об’єктів
інноваційного продукту (передавання із рук у руки, тиражування з комп’ютера
на комп’ютер, створення аналогічних товарів шляхом копіювання
тощо) вимагає формування певних умов передавання, що охороняються
правом, щоб захистити монополію, що надається власністю
на інноваційний продукт.
100

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Одним із суб’єктів дослідження, що створюють і впроваджують у
виробництво інноваційні моделі, є ЗАТ “Швейна фабрика імені Ніни
Онілової” в м. Севастополь. На даний час для збільшення конкурентоспроможності
своєї продукції підприємство постійно працює над
оновленням моделей, 50–70 % виготовленої продукції є “новинки”,
освоюється випуск нового виду швейного асортименту. Об’єктом дослідження
на підприємстві ЗАТ “Швейна фабрика імені Ніни Онілової”
може бути або нова продукція, або нова технологія. Але оскільки дане
підприємство частіше займається розробкою нового виду виробів, то і
інновацією в даному випадку вважаються види жіночого одягу, а саме:
костюм жіночий (модель 106) і піджак жіночий (модель 200).
Дослідження показують, що в обліку витрат на підготовку і освоєння
нових видів продукції на практиці використовуються різні методи
і технічні прийоми. Найбільш поширеними варіантами обліку витрат
на освоєння нових видів продукції є такі: за статтями калькуляції як на
серійні вироби, так і на індивідуальні моделі; за скороченою номенклатурою
витрат; за розширеною номенклатурою витрат, тобто за напрямами
та видами витрат.
Методичними рекомендаціями щодо формування собівартості продукції
(робіт, послуг) в промисловості, затвердженими наказом Міністерства
промислової політики від 9 липня 2007 р. № 373, передбачена
номенклатура статей витрат на підготовку і освоєння нових видів продукції.
Дана номенклатура статей повторює номенклатуру витрат, затверджену
в Типовому положенні з планування, обліку та калькуляції
собівартості продукції (робіт, послуг) в промисловості від 10.07.2002
№ 946. Як і попередня, вона не охоплює весь перелік витрат, які мають
підприємства при освоєнні виробництва нових виробів. У ній також передбачаються
проектування і розробка технологічного процесу, виготовлення
нового виробу і технологічного оснащення. Проте, окрім цих
робіт, підприємство виготовляє спеціальні пристосування та інструменти,
проводить роботу з підготовки виробу до серійного виробництва;
складання нормативної документації. Так, ливарні та інструментальні
цехи виготовляють для цієї мети опоки, штампи, спеціальні пристосування,
що забезпечують випуск досвідченого виробу. Тому для обліку
таких витрат необхідно передбачити відповідні статті і, отже, розширити
номенклатуру статей витрат, що діє, на освоєння нової продукції. Освоєння
нових видів продукції на підприємстві, як правило, пов’язане з
підготовкою і перепідготовкою робітників і ІТР. Проте ці витрати також
не передбачені Типовим положенням, що вимагає включення статті
“Витрати на підготовку кадрів”.
101

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
Для обліку витрат на підготовку та освоєння нових видів продукції
в номенклатуру статей витрат, на нашу думку, необхідно додатково
ввести такі статті: витрати на виготовлення дослідного зразка (партії);
випробування на підприємствах-виготівниках і у споживачів дослідного
зразка (партії) нового виробу; розробка та освоєння нової заводської
технології процесів виробництва; витрати на підвищення якості, довговічності
і надійності виробів; витрати на підготовку кадрів; інші витрати.
Номенклатура статей витрат, понесених на виробництво нових
видів продукції в період їх освоєння, а також витрат, пов’язаних з підготовкою
і освоєнням випуску продукції, не призначеної для серійного
або масового виробництва. До витрат на освоєння нового виробництва
цехів і агрегатів (пускові витрати) належать витрати на перевірку готовності
нового виробництва цехів і агрегатів до введення їх в експлуатацію
шляхом комплексного випробування (під навантаженням) всіх
машин і механізмів (експлуатаційна перевірка) з пробним випуском
продукції, передбаченої проектом, і наладкою устаткування.
Пускові витрати визначаються з урахуванням встановленого режиму
тривалості та інших умов пробної експлуатації і освоєння об’єктів,
що вводяться в дію. При складанні кошторису вартість продукції, отриманої
в період комплексного випробування, що відповідає встановленим
стандартам або технічним умовам, а також вартість відходів віднімаються
із загальної суми пускових витрат. При затвердженні кошторису
пускових витрат визначаються конкретний порядок і терміни списання
їх на собівартість продукції. При цьому враховується, що витрати
на освоєння нового виробництва цехів і агрегатів (пускові витрати)
включаються в собівартість продукції з початку їх промислової експлуатації
протягом нормативного терміну освоєння цих виробничих потужностей,
виходячи із загальної суми витрат, тривалості періоду їх відшкодування
і запланованого обсягу випуску продукції в цьому періоді.
Погашення пускових витрат починається в місяці, наступному після
місяця, в якому підписаний акт про закінчення комплексного випробування
і пробної експлуатації об’єкта. Витрати, що виникли після
закінчення комплексного випробування (під навантаженням) всіх машин
і механізмів з пробним випуском продукції і підписанням акта
державної комісії про ухвалення в експлуатацію, відображаються в обліку
як звичайні витрати.
Витрати на винахідництво і раціоналізацію – це витрати на проведення
дослідно-експериментальних робіт, на виготовлення і випробування
моделей і зразків за винахідницькими і раціоналізаторськими
пропозиціями, пов’язані з основною діяльністю підприємства, виплати
102

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
авторських винагород, якщо вони не є роялті. Витрати на винахідництво
і раціоналізацію відносяться на собівартості освоєної продукції з початку
її виробництва. Якщо у підприємства є бажання створити конкурентоспроможний
продукт або продукт поза всякою конкуренцією, то
обов’язково виникає необхідність регулярного проведення досліджень
і розробок. Багато підприємств витрачають значні засоби на створення
нових видів продукції, поліпшення існуючих видів продукції або отримання
нових знань, які можуть мати достатньо високу вартість у майбутньому.
На нашу думку, витрати на дослідження і розробку не є самі
по собі нематеріальними активами, проте про них йде мова саме в
П(С)БО 8 “Нематеріальні активи”, оскільки в результаті досліджень і
розробок часто виходять патентовані або такі, що захищаються авторськими
правами, об’єкти: нові продукти, процеси, формули тощо.
Всі витрати на дослідження і розробки списуються в тому звітному
періоді, в якому вони понесені. Навіть якщо витрати на дослідження
і розробки приносять економічну вигоду в майбутньому, вони списуються
на витрати за будь-яких обставин через те, що вважається, що єдиний
підхід у цьому питанні усуває можливість маніпулювати прибутком і
робить звітність достовірнішою. Дослідженнями називають заплановані
підприємством роботи, які проводяться ним вперше з метою отримання
і розуміння нових наукових і технічних знань. При відображенні
в бухгалтерському обліку витрат на дослідження і розробки необхідно
звернути увагу на дослідження, що проводяться, які мають бути запланованими.
На підприємстві має бути виданий наказ, в якому зазначається, з
якою метою проводяться дослідження, склад дослідницької групи тощо.
1. Дослідження повинні проводитися вперше. Якщо підприємство
вже проводило подібні дослідження, які за певних причин були припинені,
то такі витрати не стосуються досліджень.
2. Метою досліджень є отримання нових наукових і технічних
знань або ж розуміння таких знань на більш високому рівні.
3. Отримані нові знання оформлюються у вигляді наукового результату.
Відповідно до ст. 1 Закону України “Про наукову і науково-технічну
діяльність” науковий результат – це нове знання, отримане в процесі
фундаментальних або прикладних наукових досліджень і зафіксоване
на носіях наукової інформації у формі звіту, наукової роботи,
наукової доповіді, наукового повідомлення про науково-дослідну роботу,
монографічного дослідження, наукового відкриття тощо [1].
4. Розробкою називається застосування підприємством результатів
досліджень та інших знань для планування і проектування нових
103

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
або значно вдосконалених матеріалів, приладів, продуктів, процесів, систем
або послуг на початок їх серійного виробництва або використання.
У процесі розробки має бути здійснене формулювання концепції,
створена модель або проведено тестування альтернативних продуктів,
створені дослідні зразки, приведені в дію дослідні установки.
5. Етап розробки не включає звичайні або періодичні переробки
існуючої продукції або товарів, потокових ліній, виробничих процесів
та інших поточних операцій.
6. Витрати етапу розробки не включають вивчення кон’юнктури,
можливостей ринку або ринкові випробування товару.
7. Підсумком етапу розробки є науково-прикладний результат – нове
конструктивне або технологічне рішення, експериментальний зразок,
закінчене випробування, розробка, яка впроваджена або може бути
впроваджена в суспільну практику.
8. Науково-прикладний результат може бути оформлений у формі
звіту, ескізного проекту, конструкторської або технологічної документації
на науково-технічну продукцію, натурного зразка.
Науково-прикладний результат може послужити основою для створення
нематеріального активу, і, саме починаючи з цього моменту,
бухгалтер може почати формувати первинну вартість нематеріального
активу – інновації.
Первинною вартістю називається історична (фактична) собівартість
необоротних активів у сумі грошових коштів або справедливої
вартості інших активів, сплачених (переданих), витрачених для придбання
(створення) необоротних активів. Первинна вартість нематеріального
активу, створеного підприємством, включає прямі витрати на
оплату праці, прямі матеріальні витрати, інші витрати, безпосередньо
пов’язані зі створенням цього нематеріального активу і доведенням
його до стану придатності для використання за призначенням (наприклад,
оплата реєстрації юридичного права, амортизація патентів, ліцензій
тощо).
Первинна вартість придбаного нематеріального активу складається
з ціни (вартості) придбання (за мінусом отриманих торгових знижок),
митного збору, непрямих податків, які не підлягають відшкодуванню,
та інших витрат, безпосередньо пов’язаних з його придбанням і доведенням
до стану, в якому він придатний для використання за призначенням
(виплати за трудовим договором, придбання матеріалів, послуги
експертів тощо). Витрати на сплату відсотків за кредит не включаються
в первинну вартість нематеріальних активів, придбаних (створених) повністю
або частково за рахунок кредиту банку.
104

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Приклад 1. Підприємство придбало патент на винахід, для чого
в банку було взято кредит у сумі 3 000,00 гривень під 40 % річних.
Вартість придбаного патенту – 2 700,00 гривень, у тому числі ПДВ –
450 гривень.
Оплата послуг патентного повіреного – 180,00 гривень. Інші витрати,
пов’язані з реєстрацією патенту, 120 гривень.
Бухгалтерські записи:
Д 311 К 601 – 3 000,00 – взятий кредит у банку для придбання патенту
на винахід;
Д 951 К 601 – 1 200,00 – нараховані відсотки за кредит;
Д 154 К 377 – 120,00 – відображені інші витрати, пов’язані з реєстрацією
патенту;
Д 154 К 631 – 2 250,00 – придбаний патент на винахід;
Д 641 К 631 – 450,00 – відображений податковий кредит ПДВ.
Первинною вартістю безоплатно одержаних нематеріальних активів
є їх справедлива вартість на дату отримання з урахуванням витрат,
передбачених п. 11 П(С)БО 8 “Нематеріальні активи”.
Приклад 2. Підприємство отримало патент на корисну модель без
вимог про оплату. Справедлива вартість патенту – 2 250,00 гривень;
послуги патентного повіреного – 200,00 гривень; заробітна плата наукового
консультанта підприємства, який займався питаннями, пов’язаними
з придбанням патенту на корисну модель, з нарахуваннями становить
1 000,00 гривень; витрати на службові відрядження наукового консультанта
– 800,00 гривень.
Бухгалтерські записи:
Д 154 К 661,65 – 1 000,00 – нарахована заробітна плата з податками
наукового консультанта;
Д 154 К 372 – 800,00 – відображено витрати на службові відрядження
наукового консультанта;
Д 154 К 424 – 2 250,00 – відображено витрати з придбання патенту
на винахід.
Вартість матеріалів, устаткування і нематеріальних активів, придбаних
спеціально для проведення досліджень, оцінюється таким чином:
1. Якщо матеріали, устаткування і нематеріальні активи використовуватимуться
в майбутньому (в інших дослідженнях і розробках), то
вони продовжують амортизуватися (з віднесенням амортизації на витрати
по інших дослідженнях).
2. Якщо ж надалі такі матеріали, устаткування і нематеріальні активи
не використовуватимуться, то їх вартість списується на витрати,
пов’язані з дослідженнями та розробками.
105

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
Приклад 3. Підприємство витратило на дослідницький проект
21 500,00 гривень, зокрема:
· матеріали – 5 000,00 гривень;
· заробітна плата персоналу, що бере участь у дослідженнях, –
9 000,00 гривень;
· розподілені загальні й адміністративні витрати (з нарахуваннями) –
2 000,00 гривень;
· амортизація приміщення, в якому проводилися дослідження, –
2 500,00 гривень;
· вартість устаткування, придбаного для даного дослідницького проекту
і альтернативного використання, що немає в майбутньому, –
3 000,00 гривень.
У бухгалтерському обліку витрати на дослідження відображаються
таким чином:
1. Д 941 К 631, 201 – 10 000,00 – списані матеріали, устаткування,
загальні і адміністративні витрати на дослідження.
2. Д 941 К 661, 65 – 9 000,00 – списана заробітна плата з нарахуваннями
персоналу, що бере участь у дослідженнях і розробках.
3. Д 941 К 131 – 2 500,00 – нарахована амортизація приміщення, в
якому проводилися дослідження.
Відображення витрат на дослідження і розробки у фінансовій звітності.
Нематеріальний актив, отриманий у результаті розробки, знаходить
своє відображення в балансі в тому випадку, якщо підприємство має:
· намір, технічну можливість і ресурси для доведення нематеріального
активу до стану, в якому він придатний для реалізації або використання;
· можливість отримання майбутніх економічних вигод від реалізації
або використання нематеріального активу;
· інформацію для достовірного визначення витрат, пов’язаних з розробкою
нематеріального активу.
У примітках до фінансової звітності слід надати інформацію про
загальну суму витрат на дослідження і розробки, які входять до складу
витрат звітного періоду. На нашу думку, витрати на підготовку та освоєння
виробництва слід вважати за інші прямі витрати. Такі витрати
здійснюються до початку виробництва або здійснюються нерівномірно
не тільки протягом року, але й протягом більш тривалого періоду.
У період здійснення витрат на підготовку та освоєння виробництва
виробництво нової продукції, як правило, не здійснюється. Тому
такі витрати належать до одноразових. За економічним змістом вони
є аналогічними витратам на придбання нематеріальних активів, тому
106

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
включаються у собівартість не в момент здійснення, а поступово, за
аналогією з амортизацією на підставі норм або кошторисних ставок
(Методичні рекомендації від 09.07.2007 № 373). Для різних видів витрат
на підготовку та освоєння виробництва можуть застосовуватися
різні способи включення цих витрат до собівартості. На нашу думку,
перевагу завжди слід надавати списанню цих витрат пропорційно обсягу
виробництва, тобто розглядати їх як змінні витрати. Витрати на
підготовку та освоєння виробництва спочатку відображають у складі
витрат майбутніх періодів на відповідних субрахунках рахунку 39, а
потім відносять на витрати виробництва – рахунок 23.
Таким чином, інновація має чітку орієнтацію на кінцевий результат
прикладного характеру, вона завжди повинна розглядатися як складний
процес, який забезпечує певний технічний і соціально-економічний
ефект.
При дослідженні інноваційної діяльності необхідно зважати на специфіку
діяльності самого підприємства, вимоги законодавства по визнанню
інноваційних продуктів і особливості облікового регулювання
в частині інноваційних витрат, доходів і фінансового результату інноваційної
діяльності.
Висновки. У статтi наведені результати дослідження актуальної
наукової проблеми, що полягає в подоланні суттєвих недоліків у системі
обліково-аналітичного забезпечення в управлінні інноваційної діяльності
промислових підприємств на основі всеобічного аналізу практики,
використання здобутків дослідників-попередників, власного бачення
концептуальних напрямків створення наукових передумов розробки
комплексу системних, об ’єднаних спільною метою організаційних і методичних
рішень, які в сукупності сприятимуть розв’язанню проблеми
принаймні радикально покращити існуючу практику бухгалтерського
обліку, контролю, економічного аналізу інноваційного процесу. Функції
обліку й аналізу становлять інформаційну базу всієї системи управління
економічними, в тому числі інноваційними процесами підприємства,
без яких неможливі функції планування, контролю, регулювання. Приреченим
без них виявляється цілісний управлінський процес у принципі.
Знаходячись у взаємозалежності та в інформаційному зв’язку між
собою, а також і з іншими функціями, що утворюють нерозривний
управлінський цикл у просторі і часі, вони являють собою органічну
його складову і мають бути чітко, однозначно підпорядковані цілям усієї
системи управління.
Практика, коли функції обліку та аналізу, що відокремлені організаційно
від планування та органічно не пов’язані з ним методично,
створює втрачені можливості для функцій контролю і регулювання.
Вона свідчить про недомислення, нерозуміння цієї, на перший погляд,
107

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
простої істини укладачами стандартів бухгалтерського обліку, з усіма
наслідками, що випливають з цього. Це повною мірою стосується інноваційного
процесу підприємства як сфери його діяльності, що певним
чином виокремлений у просторі внаслідок своєї виняткової специфічності.
Інноваційні процеси відбуваються практично в усіх інших сферах
діяльності – капітального інвестування, матеріально-технічного, енергетичного,
виробничого та інших видів забезпечення тощо. Вони пронизують
усю діяльність, притаманні будь-якій сфері, проте розглядаються
в роботі як специфічний суб’єкт управління, що потребує впливу з
боку цілісної системи управління і функцій обліку й аналізу зокрема.
Основне призначення функції обліку, її бухгалтерського напрямку
зокрема насамперед полягає в інформаційному забезпеченні всіх інших
складових загального управлінського процесу. Побудова науково
обґрунтованої системи бухгалтерських моделей економічних об’єктів
підприємства, в даному випадку моделей сукупного інноваційного процесу
– витрат, джерел їх покриття, власне інноваційного продукту, доходів,
результатів, з одного боку, тобто з бухгалтерської, класичної і звичної
всім точки зору, а також участь облікового персоналу в управлінні
шляхом доцільності його децентралізації, введення в центри управління
інноваційних процесів – з іншого, саме ці дві сторони його діяльності
визначають місце і позитивне значення фахівців з обліку та аналізу
в цілісному управлінському процесі інноваційною діяльністю.
Прийнято як аксіому – два вихідні моменти визначають обґрунтованість
підходів до розв’язання проблеми. Це, по-перше, класифікація
процесів за сукупністю ознак, яка має бути покладена в основу побудови
інформаційних моделей інноваційного процесу. По-друге, це кібернетичні
закони необхідного розмаїття та інтеграції функцій управління.
Закон необхідного розмаїття зумовлює адекватну побудову організаційної
структури управління й облікового персоналу в тому числі,
а також бухгалтерських (і планових) інформаційних моделей економічних
об’єктів – процесів, витрат і джерел їх покриття тощо природному
складу і внутрішньому змісту самих об’єктів.
Закон інтеграції наголошує, що комплексне системне управління
економічними об’єктами передбачає поєднання персоналу різної функціональної
спеціалізації в центрах управління, де безпосередньо відбуваються
процеси діяльності, в даному випадку сфер підприємства.
Керуючись цими законами, автором здійснено розробки адекватних
інформаційних моделей інноваційного процесу і рекомендацій стосовно
місця та обов’язків бухгалтерів в організаційних структурах проектного
типу.
108

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Поглиблено і систематизовано класифікації інноваційних процесів
із десяти ознак. Для побудови інформаційних моделей важливе значення
мають ті, що визначають конструкцію моделей не загальних операційних
витрат на виробництво серійної чи масової продукції, а витрат
саме інноваційної діяльності, пов’язаної з виробленням нового продукту.
Визначено можливі і запропоновано як пріоритетний підхід, який
передбачає включення інноваційних витрат, пов’язаних:
· зі створенням нової продукції – до собівартості виробу чи реалізації;
· з вироблення продукту у вигляді нематеріальних активів – його первісної
вартості;
· іншої, маючи витрати – на зменшення фонду / резерву інноваційного
розвитку, що формується за рахунок прибутку після сплати податку,
а також собівартості реалізації.
Список літератури
1. Про наукову і науково-технічну діяльність [Електронний ресурс] : Закон України
від 29 липня 2003 р. № 04230/VII. – Режим доступу : www.rada.gov.ua.
Summary
In the article problems and conceptual directions of development of
the accounting in the management by the innovations are represented. The
article contains theoretical justifications and practical recommendations of
the improvement of the accounting in the management by the innovation
processes. The classification of the actives, that have immaterial nature, is
given for needs of the accounting.
Отримано 04.02.2011
109

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
УДК 351.84
Ю. С. Конопліна, канд. екон. наук, доц.,
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
ОЦІНКА РОЗПОДІЛУ РИЗИКІВ У ПЕНСІЙНИХ СХЕМАХ
У даній статті систематизовано основні форми розподілу ризиків у рамках
пенсійних схем. Проаналізовано роль фінансових ринків і держави у забезпеченні
розподілу ризиків у пенсійних схемах. Автор визначив ключові показники діяльності
недержавних пенсійних фондів. Основну увагу в статті приділено оцінці привабливості
пенсійних схем з точки зору розподілу ризиків.
Ключові слова: соціальне страхування, інфляційний ризик, пенсійний контракт,
пенсійна схема із визначеними внесками, пенсійна схема із визначеними виплатами.
Постановка проблеми. Сучасна солідарна система надзвичайно
уразлива до демографічних змін, які зумовлені старінням населення, в
результаті чого зменшується співвідношення кількості працюючих і
кількості пенсіонерів. В Україні вживаються заходи щодо розвитку
недержавного пенсійного забезпечення, що є важливим чинником покращення
пенсійного забезпечення громадян і прискорення соціальноекономічного
розвитку держави. В Україні відсутнє різноманіття у виборі
пенсійних схем учасниками недержавних пенсійних фондів (НПФ),
оскільки пріоритет у роботі НПФ однозначно надано пенсійним схемам
із визначеними внесками. Однак доречно дослідити зарубіжний досвід
із зазначених питань, оскільки при зростанні обсягів сфери недержавного
пенсійного забезпечення все більш гостро поставатимуть питання
оцінки розподілу ризиків у пенсійних схемах як між учасниками,
які належать до одного покоління, так і між учасниками, які належать
до різних поколінь, що і обумовлює актуальність обраної теми дослідження.
12
Аналіз останніх досліджень і публікацій. У наукових публікаціях
стосовно вдосокналення пенсійної системи України наголошується
на необхідності подальшого розвитку недержавного пенсійного
забезпечення [2; 4]. Потенційно найбільш потужними суб’єктами недержавного
пенсійного забезпечення мають стати НПФ. Як свідчить
аналіз літературних джерел, значний резерв розвитку діяльності НПФ
криється у вдосконаленні сфери оплати праці в Україні [1; 3; 5]. Однак
питанням розподілу ризиків між поколіннями учасників НПФ та теперішніми
пенсіонерами приділяється недостатньо уваги. На нашу думку,
в контексті розвитку діяльності НПФ доречно проаналізувати зарубіжний
досвід щодо оцінки розподілу ризиків між учасниками НПФ,
© Ю. С. Конопліна, 2011
110

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
платниками (засновниками) НПФ та теперішніми пенсіонерами у пенсійних
схемах.
Формулювання цілей. При підготовці даної публікації автором
було сформульовано такі цілі: 1) систематизація основних форм розподілу
ризиків у рамках пенсійних схем, що застосовуються у світовій
практиці; 2) аналіз ролі фінансових ринків і держави щодо розподілу
довгострокових ризиків між поколіннями учасників НПФ; 3) визначення
ключових показників, що характеризують діяльність НПФ; 4) оцінка
привабливості пенсійних схем з точку зору розподілу ризиків.
Виклад основного матеріалу. В умовах погіршення демографічної
ситуації в Україні та нестабільного соціально-економічного стану
внаслідок дії екзогенних та ендогенних економічних чинників (табл. 1)
особливо актуальним стає дослідження ролі та значення недержавного
пенсійного забезпечення стосовно захисту пенсійних коштів населення
країни від негативного впливу інвестиційного та інфляційного ризиків.
Ключові показники соціально-економічного стану
України [6]
Таблиця 1
Показник
Рік
2007 2008 2009 2010 2011 2012 2013
ВВП у цінах 2000 р., млрд. дол. 52,3 53,2 47,9 49,3 50,8 52,3 53,8
Темп зростання/падіння ВВП, % 7,5 1,8 –10,0 3,0 3,2 2,9 2,9
Темп інфляцї, % 12,8 25,2 13,0 12,4 7,8 5,9 5,3
Населення за станом
на середину року, млн. осіб
Відношення обсягів експорту
до ВВП, %
Відношення обсягів імпорту
до ВВП, %
46,3 46,0 45,7 45,4 45,1 44,9 44,6
44,7 56,6 50,6 47,2 48,7 51,4 54,9
50,9 55,5 41,3 39,1 41,4 45,3 50,7
Рівень безробіття, % 6,7 6,4 10,0 9,8 9,5 9,2 8,9
Демографічні тенденції, що чітко простежуються в таблиці 1, можна
деталізувати за віковими та статевими ознаками на прикладі даних
за 2008 рік (табл. 2).
Як підтверджують дані таблиці 2, в пенсійній системі України необхідним
стає застосування таких фінансових механізмів, які б надали
111

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
змогу врахувати диспропорції у статево-віковій структурі населення
країни. Необхідний фінансовий інструментарій може надати система
недержавного пенсійного забезпечення, зокрема недержавні пенсійні
фонди (НПФ).
Населення України за станом на середину 2008 року [6]
Таблиця 2
Вікові категорії населення Жінки, млн. осіб Чоловіки, млн. осіб
0–4 1,0 1,1
5–9 0,9 1,0
10–14 1,1 1,1
15–19 1,5 1,6
20–24 1,9 1,9
25–29 1,8 1,8
30–34 1,7 1,7
35–39 1,6 1,6
40–44 1,6 1,5
45–49 1,9 1,7
50–54 1,8 1,5
55–59 1,7 1,4
60–64 1,2 0,8
65–69 1,5 0,9
70–74 1,4 0,8
75–79 1,1 0,4
80+ 1,0 0,3
Зростаюча роль НПФ у системі пенсійного забезпечення вимагає
кращого розуміння та управління ризиками, які впливають на НПФ.
Найбільш яскраво серед інших ризиків проявляється так званий інвестиційний
ризик.
З точки зору учасника НПФ, приватні пенсії являють собою певну
форму довгострокових заощаджень, згідно з якою сьогоднішні внески
інвестуються для того, щоб завтра повернутися учаснику НПФ у
вигляді пенсійних виплат. Учасники НПФ у більшості країн світу надають
перевагу пенсійним схемам із визначеними виплатами, однак при
цьому необхідно враховувати і такий недолік даних пенсійних схем,
як коливання величини внесків. Однак все більше роботодавців звертаються
до колективних пенсійних схем із визначеними внесками, згідно
112

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
з якими ставка внеску є фіксованою, але ризики, пов’язані із величиною
пенсійного доходу, повністю покладаються на найманих працівників.
Основний зміст даного дослідження полягає у порівнянні переваг
і недоліків пенсійних схем із визначеними внесками і пенсійних схем із
визначеними виплатами. У дослідженні використовуються коефіцієнт
фінансування (відношення пенсійних активів до пенсійних зобов’язань)
і коефіцієнт заміщення (відношення величини пенсійних виплат до
величини заробітної плати) як основні критерії оцінки розподілу ризиків
у рамках тієї чи іншої пенсійної схеми з точки зору учасника НПФ.
Основна увага приділяється саме питанням розподілу ризиків згідно з
різноманітними пенсійними схемами незалежно від того, хто є платником
пенсійних внесків: роботодавець, найманий працівник, роботодавець
і найманий працівник разом.
Основними ризиками в рамках пенсійних схем є інвестиційний
ризик (і особливо невідповідність пенсійних активів до пенсійних зобов’язань),
інфляційний ризик, біометричні ризики (серед яких найбільш
важливим є ризик зміни очікуваної тривалості життя) та ризики неплатоспроможності.
Основна увага в даному дослідженні приділяється інвестиційному
ризику та інфляційному ризику, хоча наведено також і
ризик зміни очікуваної тривалості життя для того, щоб дослідити процес
розподілу ризиків між поколіннями за допомогою фінансових ринків.
Більша впевненість у величині пенсійних виплат для пенсіонера
означає значну змінність величини внесків для найманого працівника.
Іншими словами, чим більше виплати є захищеними від інвестиційного
та інфляційного ризиків, тим більш необхідною є підтримка визначеної
величини коефіцієнта фінансування за допомогою зміни ставки
пенсійних внесків, що впливає на величину доходів теперішніх найманих
працівників. Розподіл ризиків може аналізуватися з двох різних
точок зору.
З одного боку, згідно з першою точкою зору, ризики розподіляються
між теперішніми найманими працівниками та пенсіонерами, та
роботодавцями – з іншого. Аналіз даної форми розподілу ризиків вимагає
глибокого вивчення основ визначення заробітної плати, оскільки
величина пенсійних внесків є одним із предметів переговорів з приводу
визначення величини заробітної плати. Теоретично, баланс між пенсійними
внесками роботодавців і найманих працівників має бути нейтральним,
оскільки пенсійні внески і роботодавців, і найманих працівників
є частиною сукупної величини винагороди за працю (заробітної плати),
тобто більш високі пенсійні внески роботодавця в кінцевому підсумку
призводять до зменшення заробітної плати.
113

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
Згідно з другою точкою зору, при дослідженні розподілу ризиків
основну увагу необхідно приділяти аналізу вигід і витрат, пов’язаних
із розподілом ризиків у різних пенсійних схемах. З даної точки зору,
змінність величини пенсійних внесків являє собою ризик для теперішніх
найманих працівників незалежно від того, хто є платником пенсійних
внесків (самі наймані працівники або роботодавці). Звертаючи
основну увагу на розподіл ризиків у межах самої пенсійної схеми, в
даному дослідженні порівнюються ризик пенсійних внесків (за допомогою
коефіцієнта фінансування) і ризик пенсійних виплат (за допомогою
коефіцієнта заміщення) для середньостатистичних учасника пенсійної
схеми і пенсіонера.
Додатково до можливостей розподілу ризиків професійні пенсійні
схеми можуть також включати однобічний або нееквівалентний перерозподіл
між різними групами найманих працівників. Наприклад, єдина
ставка пенсійних внесків для найманих працівників різного віку, яка
зустрічається в окремих країнах (наприклад, у Нідерландах), означає,
що за однакової величини пенсійних виплат наймані працівники молодшого
віку “переплачують”, а працівники старшого віку “недоплачують”.
Такий перерозподіл доходів частково перекривається більш низьким
показником очікуваної тривалості життя працівників старшого покоління
порівняно із працівниками молодшого покоління в однаковому
віці, однак із врахуванням останніх змін у тривалості життя чистий
перерозподіл доходів відбувається все ж таки на користь працівників
старшого покоління. Даний вид “солідарності” між молодшими і старшими
може відштовхувати працівників молодшого віку від пенсійних
схем із визначеними виплатами та пояснювати їх звернення до пенсійних
схем, які значною мірою враховують індивідуальні риси учасника.
Цікавим є той факт, що дані міркування не мали значно резонансу
в інших країнах, можливо, через те, що частка внесків найманих працівників
у цих країнах є значно меншою. На відміну від внесків найманих
працівників (в більшості країн ставка цих внесків розраховується
як фіксований відсоток від заробітної плати), внески роботодавців у
рамках пенсійних схем із визначеними виплатами визначаються на основі
актуарних розрахунків, тобто із збільшенням віку найманого працівника
ставка пенсійних внесків, що сплачується на його ім’я роботодавцем,
збільшується.
Взагалі у корпоративних пенсійних схемах із визначеними виплатами,
в рамках яких здійснюються пенсійні внески найманими працівниками
і ставка пенсійних внесків не змінюється із збільшенням віку
114

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
найманих працівників, виникають такі типи навмисного або ненавмисного
перерозподілу доходів:
· від молодшого покоління до старшого покоління;
· від тих, хто приєднався до пенсійної схеми у ранньому віці, до тих,
хто приєднався у пізньому віці;
· від тих, хто покидає пенсійну схему рано, до тих, хто покидає її пізніше;
· від тих, хто має приблизно однаковий рівень заробітної плати протягом
всього трудового життя, до тих, у кого заробітна плата наприкінці
кар’єри поступово зменшується.
Існують і інші типи перерозподілу доходів у пенсійних схемах із
визначеними виплатами, які виникають навіть і за умови, що ставка
пенсійних внесків найманого працівника змінюється із збільшенням
його віку:
· якщо відкладені виплати не переоцінюються як накопичені виплати,
ті особи, які рано припиняють участь у пенсійній схемі, втрачають
кошти, і ці кошти перерозподіляються тим, хто продовжує участь у
пенсійній схемі;
· у підсумковому плані пенсійних виплат наймані працівники, в яких
заробітна плата в кінці кар’єри зменшується, виграють, оскільки до
них перерозподіляються кошти найманих працівників із відносно
незмінним рівнем заробітної плати протягом трудового життя;
· учасники пенсійних схем, які беруть у ній участь разом зі своїми
партнерами (чоловіком або жінкою), виграють порівняно з індивідуальними
учасниками, оскільки їх партнери отримують так звану пенсію
у зв’язку із втратою годувальника;
· жінки за умови рівних із чоловіками внесків у середньому отримують
більшу сукупну величину виплат внаслідок більшої середньої тривалості
життя.
Корпоративні пенсійні схеми пропонують різноманітні форми розподілу
ризиків між учасниками НПФ, засновниками (платниками) НПФ
та теперішніми пенсіонерами. Можна виділити ключові характеристики
шести головних форм розподілу ризиків, які застосовуються у світовій
практиці.
Перша форма розподілу ризиків – традиційні (залежні від розміру
останньої заробітної плати найманого працівника або від середнього
значення заробітної плати за весь період його трудового життя) пенсійні
схеми із визначеними виплатами. У таких пенсійних схемах спеціальна
формула пов’язує величину виплат із заробітною платою та тривалістю
трудового стажу. Коефіцієнт заміщення встановлюється у відсотках до
останньої заробітної плати найманого працівника або заробітної плати за
115

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
весь період його трудового життя. Оскільки виплати здійснюються у вигляді
проіндексованих з урахуванням інфляції ануїтетів, пенсіонери є
захищеними від інфляційного ризику. Таким чином, такі пенсійні схеми
покладають всі ризики, пов’язані із забезпеченням пенсійних виплат,
на роботодавця – засновника НПФ, а значить, і на теперішніх і майбутніх
найманих працівників.
Друга форма розподілу ризиків – пенсійні схеми із визначеними
виплатами з умовною індексацією. У таких пенсійних схемах виплати
розраховуються так само, як і в традиційних пенсійних схемах із визначеними
виплатами, за винятком того, що індексація пенсійних виплат
теперішнім пенсіонерам і в окремих випадках накопичених виплат (які
нараховані, але поки що не виплачуються) є умовною, тобто залежить
від фінансового стану НПФ. Чим більше коефіцієнт фінансування, тим
більшим є коефіцієнт індексації.
Третя форма розподілу ризиків – пенсійна схема, заснована на касових
залишках. Згідно з пенсійними схемами, заснованими на касових
залишках, виплати розраховуються на основі індивідуальних рахунків,
на які нараховується фіксований інвестиційний дохід протягом періоду
трудової діяльності до виходу на пенсію. Після виходу на пенсію виплати
можуть виплачуватися єдиною сумою або у вигляді ануїтету. Дані
пенсійні схеми являють собою таку форму розподілу ризиків, яка позбавлена
всіх видів перерозподілу доходів, зазначених раніше. Такі пенсійні
схеми захищають лише від інвестиційного ризику, але не від ризику
зміни очікуваної тривалості життя. Дані пенсійні схеми також не
захищають від інфляційного ризику в тому випадку, якщо ставка гарантованого
інвестиційного доходу є встановленою на занадто низькому
рівні (або лише на номінальному рівні).
Четверта форма розподілу ризиків – колективні пенсійні схеми із
визначеними внесками. У таких пенсійних схемах ставка пенсійних
внесків є фіксованою. Виплати розраховуються так, як і в традиційних
пенсійних схемах із визначеними виплатами. Однак коефіцієнт індексації
і номінальна величина виплат є прив’язаними до фінансового стану
НПФ. Номінальні накопичені пенсійні виплати і навіть номінальні пенсійні
накопичення, виплати за якими вже почалися, можуть бути скороченими,
якщо коефіцієнт фінансування знижується нижче визначеного
граничного рівня. Таким чином, пенсіонери стикаються з більшим
ризиком невизначеності величини пенсійних виплат, ніж у рамках будьякої
із зазначених раніше форм розподілу ризиків (типів пенсійних
схем).
П’ята форма розподілу ризиків – так звані “ясельні” пенсійні схеми.
У таких пенсійних схемах виплати розраховуються на винятково індивідуальній
основі до певного віку, а після настання цього віку пенсійні
116

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
виплати розраховуються як у пенсійних схемах із визначеними виплатами.
Такі пенсійні схеми ефективно вирішують проблему осіб, які рано
припиняють участь у пенсійній схемі (тобто тих, хто звільняється з
роботи у даного роботодавця до виходу на пенсію), відрізняючи їх при
розрахунку величини виплат від тих, хто працює у конкретного роботодавця
на довгостроковій основі. Останні знаходяться під впливом
традиційних пенсійних схем із визначеними виплатами, в той час як
перші залишаються зовсім не захищеними від ризику зміни або невизначеності
величини пенсійних виплат. Таким чином, “ясельні” пенсійні
схеми не містять у собі якісь інші форми розподілу ризиків порівняно
із раніше зазначеними.
Шоста форма розподілу ризиків – підтримуючі пенсійні схеми.
У таких схемах виплати є більшими, ніж у пенсійних схемах із визначеними
внесками та у пенсійних схемах із визначеними виплатами.
Наприклад, така пенсійна схема може гарантувати мінімальну ставку
доходу, але виплачувати фактичну ринкову ставку дохідності, якщо
остання виявиться вище за гарантовану. Як альтернатива пенсійна схема
може гарантувати мінімальні пенсійні виплати і виплачувати більш
високі пенсійні виплати, розраховані на основі формул, застосовуваних
у пенсійних схемах із визначеними внесками, якщо вони дійсно виявляються
вищими. Такі пенсійні схеми мають багато спільного як із
пенсійними схемами із умовною індексацією, так і з колективними пенсійними
схемами із визначеними внесками, але не дозволяють ніякого
управління за допомогою коефіцієнта фінансування. Згідно з такими
пенсійними схемами, не існує надлишкового фінансування, оскільки
фактична ринкова дохідність завжди відображається у зростанні величини
пенсійних виплат, якщо така ринкова дохідність є вищою, ніж
гарантований рівень.
Перш ніж перейти до оцінки розподілу ризиків через корпоративні
пенсійні схеми, необхідно з’ясувати, чи завжди такі пенсійні контракти
можуть бути успішно відтворені ринком, особливо якщо мова йде про
розподіл ризиків між поколіннями. Можна виділити два принципові
підходи до вирішення проблеми ризиків перерозподілу доходів між поколіннями.
Перший підхід заснований на такому принципі: НПФ колективно
зумовлюють ризики перерозподілу доходів між поколіннями.
Більш точно, НПФ колективно організують вирішення проблеми таких
ризиків шляхом перерозподілу цих ризиків між всіма зацікавленими
сторонами, включаючи і майбутні покоління. Це означає, що такі ризики
в кінцевому підсумку покладаються на ці зацікавлені сторони
(НПФ діють лише як посередники, вони не є власниками накопичених
коштів, на відміну від страховиків). Враховуючи зростаючу кількість
117

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
населення, тобто майбутніх зацікавлених осіб, ціна ризику перерозподілу
доходів між поколіннями є нижчою в тому випадку, якщо вирішення
цієї проблеми покладається на НПФ. Згідно з першим підходом НПФ
сприяють тому, що ринки стають більш повноцінними, оскільки НПФ
підвищують суспільне благополуччя (припускаючи, що ефективні, засновані
на ринкових механізмах, можливості хеджування не є доступними).
Другий підхід засновано на методах хеджування за допомогою
фінансових ринків (наприклад, НПФ можуть придбавати інструменти
хеджування на ринку).
Необхідним стає розгляд процесу розподілу ризиків між поколіннями
за допомогою ринкових інструментів. Для ілюстрації цих проблем
і можливих шляхів їх вирішення необхідно звернутися до ризику
збільшення очікуваної тривалості життя як до яскравого прикладу ризику,
що призводить до перерозподілу доходів між поколіннями, а також
як до ризику, що робить значний виклик НПФ.
Індивідуальним або мікроризиком зміни очікуваної тривалості життя
(ризик дожиття) можна достатньо ефективно управляти шляхом розподілу
ризиків через ринки ануїтетів. Однак ринки індивідуальних ануїтетів
знаходяться під впливом так званого несприятливого відбору
клієнтів. Заходи державного регулювання (наприклад, у формі правил
обов’язкової участі) можуть, власне кажучи, компенсувати даний вид
провалів ринку.
Сукупний або макроризик зміни очікуваної тривалості життя впливає
на теперішні покоління приблизно таким же чином. Позитивна кореляція
серед індивідуумів означає те, що ринкові методи не можуть
бути використані для ефективного розподілу такого ризику. Загальноприйняті
інструменти мінімізації впливу такого макроризику (диверсифікація
між різними когортами (поколіннями), міжнародна диверсифікація
за допомогою здійснення зарубіжних інвестицій, розподіл ризиків
із одержувачами ануїтетів або хеджування страхових компаній шляхом
продажу ануїтетів і полісів страхування життя) не можуть повністю
мінімізувати його дію.
Фінансові ринки (включаючи страховий ринок) працюють ефективно
стосовно розподілу короткострокових ризиків між поколіннями
(якщо тривалість життя одного покоління значно перевищує тривалість
життя іншого), але, наприклад, не для довгострокових ризиків тривалості
життя старших поколінь, які є вже відомими на той момент, коли
з’являються молодші покоління. Таким чином, ефективний розподіл
ризиків між поколіннями за допомогою ринкових методів є неможливим,
оскільки майбутні покоління не можуть бути включені в процес
розподілу ризиків. Держава, з іншого боку, може використовувати
118

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
інструменти фіскальної політики (податки, внески на обов’язкове соціальне
страхування, трансферти і державний борг) як рушійну силу для
розподілу ризику між поколіннями, таким чином підвищуючи загальне
соціальне благополуччя в країні. Держава насправді має здатність
збільшувати повноцінність ринків за допомогою страхування ризиків
зміни тривалості життя, що має фінансуватися наступними поколіннями.
Однак державне втручання має здійснюватися із врахуванням таких
міркувань. По-перше, державна політика повинна включати важливий
вплив агрегованих ризиків зміни очікуваної тривалості життя
на загальну рівновагу. Постійний вплив макроризиків зміни очікуваної
тривалості життя проявляється не тільки в тому, що тривалість життя
постійно збільшується, але і має макроекономічний ефект, змінюючи
ціни на фактори виробництва та змінюючи співвідношення капіталу і
праці. Таким чином, можливо, що зміни очікуваної тривалості життя
збільшать майбутню пропозицію праці та зменшать майбутню заробітну
плату.
По-друге, майбутні (“нові”) покоління зазнають впливу того ж ризику
зміни тривалості життя, як і теперішнє (“старе”) покоління. Однак
ключовою відмінністю стосовно такого впливу є те, що нове покоління
може використати всю свою тривалість життя на те, щоб скорегувати
пропозицію праці, споживання і заощадження згідно з стрибкоподібною
зміною тривалості життя, в той час як це зовсім не доступно для старого
покоління. У перспективі може виникнути можливість збільшення
багатства і покращення благополуччя шляхом перенесення частини фінансових
ризиків зміни тривалості життя, під які в основному підпадають
представники старого покоління, на представників нового покоління.
І тільки держава має силу для запровадження таких домовленостей
між різними поколіннями.
По-третє, незважаючи на те, що держава в принципі має інструменти
для ефективного розподілу ризиків між поколіннями, цього на
практиці може і не відбутися. Оптимальний розподіл ризиків між поколіннями
може бути порушено податками та заходами в сфері обов’язкового
соціального страхування. Це означає, що частина ризиків, яку
перенесуть на молоде покоління, навряд чи буде оптимальною. Держава
в багатьох країнах на сьогодні вже суттєво задіяна в процес розподілу
ризиків між поколіннями за допомогою державного пенсійного
забезпечення та інших заходів обов’язкового соціального страхування.
Це важко продемонструвати, але вплив “державної політики” призводить
до зменшення імовірності того, що частина ризиків, яка переноситься
на наступне покоління, дійсно є оптимальною. З цієї ж причини
заходи, що сьогодні вживаються щодо забезпечення розподілу ризиків
119

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
між поколіннями, створюють більш сприятливі умови для теперішнього
покоління (покоління голосуючих) за рахунок майбутніх поколінь.
Для того, щоб оцінити привабливість різних пенсійних схем, необхідно
проаналізувати два ключові показники, що характеризують діяльність
НПФ: коефіцієнт фінансування і коефіцієнт заміщення. Коефіцієнт
фінансування (відношення пенсійних активів до пенсійних зобов’язань)
є показником, що характеризує платоспроможність пенсійної схеми,
який використовується як органами нагляду за діяльністю НПФ, так і
учасниками (інвесторами). Коефіцієнт фінансування, нижчий за 1, свідчить
про недостатнє фінансування, що вимагає усунення дефіциту шляхом
залучення додаткових пенсійних внесків, зниження пенсійних виплат,
або того і іншого одночасно. Коефіцієнт фінансування, вищий за 1,
свідчить про те, що пенсійна схема має надлишкові активи, що вимагає
запровадження стратегії розміщення цього надлишку. Після досягнення
певного рівня надлишкового фінансування в рамках пенсійної схеми
можливим є зменшення величини внесків, збільшення виплат або реалізація
обох цих заходів одночасно. Змінність коефіцієнта фінансування
зменшує передбачуваність розкладу здійснення пенсійних внесків,
створюючи додаткові витрати для платників внесків (роботодавців і
найманих працівників). Крім коригування величини внесків і виплат,
у рамках пенсійної схеми можна зменшити змінність її коефіцієнта фінансування
шляхом здійснення інвестицій в такі активи, які чітко відображали
б зміни в структурі та обсязі зобов’язань.
Коефіцієнти фінансування можуть встановлюватися в номінальному
і в реальному виразі. Номінальний коефіцієнт фінансування виключає
будь-яку індексацію накопичених пенсійних коштів і тих пенсійних
накопичень, виплати за якими вже почалися. Нараховані пенсійні виплати
розраховуються на основі поточної заробітної плати, в той час
як передбачається, що пенсійні накопичення, виплати за якими вже
почалися, залишаться незмінними з перебігом часу. Реальний коефіцієнт
фінансування насправді повинен повністю враховувати будь-яку індексацію
як таку, що є гарантованою, так і таку, що ставиться за мету.
Оскільки індексація є добровільною в більшості країн ОЕСР, органи
нагляду за діяльністю НПФ, як правило, використовують номінальні
коефіцієнти фінансування як індикатори їх політики. У деяких країнах
також вимагають від НПФ дотримуватися рівня платоспроможності
вище, ніж повне фінансування. Це характерно, наприклад, для Данії,
Фінляндії, Нідерландів. Для самих НПФ, роботодавців – платників внесків
– і найманих працівників реальний коефіцієнт фінансування є основним
показником фінансування, оскільки метою є забезпечення пенсійних
виплат, які б щонайменше відповідали вартості життя (ціновій
120

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
інфляції) і, якщо можливо, відповідали б стандартам життя (інфляція
заробітної плати).
Другим ключовим показником функціонування пенсійної схеми є
коефіцієнт заміщення, який визначається як відношення величини пенсійних
виплат до величини останньої заробітної плати пенсіонера.
Для особи, яка прагне зберегти свої стандарти життя, що існували в
період трудової діяльності і після виходу на пенсію, розумний цільовий
коефіцієнт заміщення має дорівнювати 70 %. Цей рівень враховує те,
що пенсіонери, як правило, не мають необхідності здійснювати внески
в пенсійну систему, у них нижчі, ніж у молодших осіб, обсяги споживання,
зокрема, потрібно враховувати той факт, що в більшості країн
ОЕСР найманий працівник при досягненні пенсійного віку вже є власником
будинку і, таким чином, витрачає лише невелику частину свого
доходу на обслуговування будинку або на задоволення своїх потреб у
житлі. Змінність коефіцієнта заміщення зменшує фінансове благополуччя
найманого працівника шляхом зменшення імовірності того, що даний
найманий працівник досягне цільового рівня доходів після виходу на
пенсію.
Підсумовуючи вищезазначене, необхідно розглянути, яким чином
мають роботодавці і наймані працівники обирати певну із різноманітних
пенсійних схем. З точки зору найманого працівника, не схильного до
ризику, пенсійна схема на основі середнього за всю кар’єру заробітку
із безумовною індексацією буде здаватися очевидним вибором. Коефіцієнт
заміщення, що пропонується даною пенсійною схемою (близько
70 %), є практично рівним коефіцієнту заміщення згідно з середнім
сценарієм за будь-якою іншою пенсійною схемою. Однак в усіх інших
пенсійних схемах для найманого працівника виникає імовірність того,
що пенсійні виплати виявляться нижче або вище середнього рівня.
Однак обіцянка фіксованого коефіцієнта заміщення вимагає здійснювати
управління ризиками зменшення коефіцієнта фінансування.
Оскільки наглядові органи, як правило, встановлюють обмеження як на
недостатнє фінансування, так і на надлишкове фінансування, для того,
щоб обмежити відповідно ризики неплатоспроможності та ризики зловживань
стосовно сплати податків, значна мінливість коефіцієнтів фінансування
повинна бути скоригованою через зміни політики стягнення
внесків. Це у свою чергу означає, що наймані працівники в кінцевому
підсумку змушені будуть зіткнутися зі змінами їх чистої заробітної плати.
Безпека доходів пенсіонерів у кінцевому підсумку перетворюється на
небезпеку доходів теперішніх найманих працівників.
Припускаючи дещо більшу мінливість коефіцієнта заміщення після
виходу на пенсію, роботодавці і наймані працівники можуть досягнути
меншої мінливості коефіцієнта фінансування. Роботодавці, наймані
121

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
працівники і пенсіонери повинні вирішити проблему пошуку компромісу
між мінливістю фінансування і мінливістю виплат, який би найкращим
чином відповідав інтересам кожної зі сторін. Мінливі коефіцієнти
фінансування призводять до мінливого споживання для активних
учасників (НПФ буде змінювати політику стягнення внесків для того,
щоб утримувати коефіцієнт фінансування в прийнятних межах); мінливі
коефіцієнти заміщення призводять до мінливого споживання для
учасників у віці, близькому до пенсійного. Оскільки індивідууми шукають
можливості підтримувати приблизно однаковий рівень споживання
протягом життя, гібридні пенсійні схеми, які використовують
ставки внесків і виплати (ставки заміщення) як інструменти політики,
що ними проводиться, можуть виявитися домінуючими над пенсійними
схемами, в яких використовується лише якийсь один із названих двох
інструментів.
Однак всі ці пенсійні схеми, які забезпечують розподіл ризиків, вимагають
від різних зацікавлених сторін готовності дотримуватися взятих
на себе зобов’язань, і при цьому виникає питання, чи є такі зобов’язання
стабільними із перебігом часу. Покоління, яке згідно з пенсійною
схемою, що передбачає розподіл ризиків, зобов’язується сплачувати
внески за більш високими ставками, може, крім цього, отримати пенсію
із нижчим коефіцієнтом заміщення, ніж у попереднього покоління. Внаслідок
цього можна стверджувати, що чим більшою є дисперсія величини
пенсійних виплат, тим менш імовірно, що наймані працівники
забажають підтримувати теперішніх отримувачів виплат за допомогою
підвищення внесків.
При тому, що важко узагальнити це питання, скоріше за все, пенсійна
схема, заснована на залишках на рахунках учасників, має найбільший
ризик виникнення таких конфліктів між поколіннями. Як пенсійні
схеми із умовною індексацією, так і колективні пенсійні схеми із
визначеними внесками зменшують ризик недостатнього фінансування
до такої міри, яка мінімізує імовірність того, що виникне потреба змінювати
ставки внесків. Оскільки наглядові органи фокусують свою
увагу в основному на номінальних коефіцієнтах фінансування (щонайменше
у випадках, коли індексація не гарантується), політика стягнення
внесків у пенсійних схемах, заснованих на залишках на рахунках, з високою
імовірністю має бути дуже мінливою.
Пенсійні схеми із умовною індексацією страждають від іншого
типу проблем, а саме від імовірності виникнення великих надлишків
фінансування. Такий результат може не тільки призвести до попиту на
більш високі виплати, але й на практиці забороняється податковими
122

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
органами з метою уникнення зловживань у сфері сплати податків. Практичним
рішенням ситуації, коли виникають дуже великі рівні надлишкового
фінансування, є об’ява канікул для сплати внесків, як це відбувається
в традиційних пенсійних схемах із визначеними виплатами.
Однак може виникнути попит на більш високі виплати від теперішніх
пенсіонерів. Таким чином, пенсійні схеми із умовною індексацією потребують
прозорої і прийнятної для всіх поколінь політики розміщення
занадто великих надлишків фінансування.
Напруга між поколіннями стосовно дефіциту або надлишку фінансування
в загальному випадку підвищує привабливість колективних пенсійних
схем із визначеними внесками. Недостатнє фінансування призводить
до зменшення виплат, у той час як надлишкове фінансування
призводить до збільшення виплат, якщо слідувати простому правилу
політики. Однак і наймані працівники, і пенсіонери можуть поставити
питання стосовно вартості розподілу ризиків згідно з цією пенсійною
схемою, оскільки ризики пониження і підвищення є дуже схожими з
такими ж ризиками у чистій пенсійній схемі із визначеними внесками.
Ступінь розподілу ризиків у колективних пенсійних схемах із визначеними
внесками залежить від рівнів, до яких НПФ скорочують або
збільшують виплати.
Зазначені аргументи підсумовано в таблиці 3 для того, щоб оцінити
стійкість цих пенсійних схем стосовно трьох різних вимірів розподілу
ризиків: прогнозованість коефіцієнта заміщення, ризик підвищення ставок
внесків, ризик виникнення надлишку фінансування. Оцінка базується
на “+/–” формулюванні, де “+” означає позитивний результат з точки
зору учасників, а “–” означає негативний результат. Кількість плюсів або
мінусів показує важливість ефекту. Чиста пенсійна схема із визначеними
внесками отримує оцінку “0” за всіма трьома показниками і використовується
як базовий рівень, порівняно із яким оцінюються всі інші
пенсійні схеми.
Чим більш прогнозованими і стабільними є виплати, тим більш
високою є вартість пенсійного контракту для учасників. З іншого боку,
більший ризик підвищення ставок внесків зменшує вартість пенсійного
контракту. Нарешті, виникнення надлишків фінансування також може
призвести до попиту (вимог) щодо спеціальних виплат або зменшення
внесків, і, як наслідок, життєздатність пенсійного контракту ставиться
під питання. Однак, як було раніше згадано, великі надлишки можуть
бути розміщені з використанням певного прийнятного для всіх поколінь
правила. Такі надлишки в загальному випадку є менш загрозливими
при оцінці вартості пенсійних контрактів, ніж підвищення ставок внесків.
123

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
124
Розподіл ризиків у різних пенсійних схемах
Назва пенсійної схеми
Пенсійні схеми із визначеними
виплатами, безумовна індексація
Пенсійні схеми із визначеними
виплатами, умовна індексація
Пенсійна схема на основі
залишків на рахунках
Колективна пенсійна схема
із визначеними внесками
Чиста пенсійна схема
із визначеними внесками
Рівень
і прогнозованість
коефіцієнта
заміщення
Ризик
підвищення
ставок внесків
Таблиця 3
Ризик виникнення
надлишків
фінансування
++++ – – – – – – – –
++ – – – – –
+++ – – – – – –
+ – –
0 0 0
Висновки. У даному дослідженні розглядався весь спектр пенсійних
схем, тобто від пенсійних схем, в яких ризики повністю або частково
розподіляються між всіма учасникам пенсійної схеми (пенсійні схеми
із визначеними виплатами і гібридні пенсійні схеми), до пенсійних схем,
в яких кожний учасник приймає на себе повну величину ризиків (індивідуальні
пенсійні схеми із визначеними внесками). Всі пенсійні схеми
передбачають, що використовується єдине розміщення пенсійних
коштів для всіх учасників НПФ. Подальше поглиблення даного дослідження
дозволить здійснювати диференціацію інвестиційної політики
між різними віковими категоріями учасників пенсійних схем, пропонуючи
пенсіонерам результати більш безпечного інвестиційного портфеля.
Гібридні пенсійні схеми (які поєднують у собі окремі риси традиційних
пенсійних схем із визначеними виплатами та індивідуальних
пенсійних схем із визначеними внесками) є більш ефективними і стійкими
формами розподілу ризиків, ніж обидва зазначені вище види пенсійних
схем. Серед проаналізованих трьох основних підвидів гібридних
пенсійних схем найбільш потенційно стійкою формою розподілу
ризиків характеризуються пенсійні схеми з умовною індексацією.
Основною перевагою колективних пенсійних схем вважаються
потенційно низькі адміністративні витрати та їх здатність забезпечувати
різні форми розподілу ризиків, які або недоступні на фінансовому
ринку, або доступні, однак за значно вищих витрат.
У даному дослідженні оцінювалася привабливість різних типів
пенсійних контрактів з точки зору учасників шляхом аналізу компромісу

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
між невизначеністю внесків з одного боку і виплат – з іншого боку,
який є наявним у різних пенсійних контрактах. Було визначено коефіцієнт
фінансування (відношення активів до зобов’язань) і коефіцієнт
заміщення (відношення пенсійних виплат до заробітної плати) як ключові
критерії для оцінки характеристик розподілу ризиків у різних пенсійних
схемах з точки зору учасника пенсійної схеми. Даний компроміс
залежить від характеристик розподілу ризиків у рамках різних
пенсійних схем незалежно від того, хто сплачує внески: роботодавець,
найманий працівник, або той і інший разом. Розглянуті пенсійні контракти
в діапазоні від традиційної пенсійної схеми із визначеними виплатами
(в якій коефіцієнт заміщення гарантується в реальному вимірі
і ризику зміни величини виплат не існує) до чистих або індивідуальних
пенсійних схем із визначеними внесками (в яких індивідуальні учасники
повністю несуть тягар невизначеності рівня майбутніх пенсійних
виплат, яка породжується трьома основними джерелами ризику: інвестиційна
діяльність, інфляція, зміни очікуваної тривалості життя).
Дослідження, в якому основна увага приділялася інфляційному
та інвестиційному ризикам, показало, що гібридні пенсійні схеми (ті,
що знаходяться між традиційними пенсійними схемами із визначеними
виплатами та індивідуальними пенсійними схемами із визначеними
внесками) можуть забезпечити більш ефективні і стійкі форми розподілу
ризиків. Пенсійні схеми із умовною індексацією пропонують високий
рівень прогнозованості (передбачуваності) коефіцієнтів заміщення,
мають низький ризик необхідності підвищення ставок внесків при виникненні
ситуації недостатнього фінансування і лише страждають від
високого ризику виникнення надлишків фінансування. Але було також
показано, що остання риса в кінцевому підсумку скоріше є плюсом,
ніж мінусом. На противагу, колективні пенсійні схеми із визначеними
внесками не страждають від ризику надлишкового фінансування, але
вони піддають пенсіонерів значному ризику зміни величини коефіцієнта
заміщення, пропонуючи діапазон кінцевої величини пенсійних виплат,
який зовсім незначним чином відрізняється від індивідуальних
пенсійних схем із визначеними внесками. Пенсійна схема, заснована
на залишках на рахунках учасників, пропонує низький ризик падіння
коефіцієнта заміщення порівняно із двома раніше зазначеними пенсійними
схемами, однак страждає від суттєвого ризику недостатнього
фінансування, а значить, і від ризику підвищення ставок внесків. Однак
необхідно зазначити, що даний ризик недостатнього фінансування виникає
внаслідок прийняття фіксованої ставки доходу від внесків. На
практиці пенсійні схеми, засновані на залишках на рахунках учасників,
125

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
можуть індексувати інвестиційний дохід (і виплати) відповідно до ринкової
ставки дохідності, наприклад, відповідно ставки дохідності державних
облігацій, що може перетворити недостатнє фінансування на меншу
проблему, але призведе до підвищення ризику рівня виплат.
Підбиваючи підсумки, зазначимо, що в сучасному законодавчому,
соціальному та економічному середовищах пенсійні схеми із умовною
індексацією, скоріше за все, мають найбільший потенціал щодо забезпечення
високих прогнозованих (передбачуваних) пенсій, одночасно
підтримуючи певну стабільність щодо витрат на здійснення внесків,
таким чином являючи собою надійну форму розподілу ризиків. У кінцевому
підсумку, однак, вибір конкретного пенсійного контракту залежить
від пріоритетів найманих працівників і пенсіонерів, зокрема від ступеня
їх схильності до ризику та їх здатності або бажання приймати контракт,
який передбачає розподіл ризиків між поколіннями.
Список літератури
1. Бондарчук, К. Заробітна плата в контексті соціально-економічного захисту найманих
працівників [Текст] / К. Бондарчук // Україна: аспекти праці. – 2010. –
№ 1. – С. 3–9.
2. Загородній, А. Проблеми та шляхи вдосконалення пенсійної системи України
[Текст] / А. Загородній, Л. Пилипенко // Фінанси України. – 2010. – № 6. –
С. 15–25.
3. Лагутін, В. Про теоретико-методологічні засади дослідження оплати праці
[Текст] / В. Лагутін // Україна: аспекти праці. – 2010. – № 3. – С. 16–20.
4. Мельничук, В. Тенденції розвитку пенсійної системи України [Текст] / В. Мельничук
// Фінанси України. – 2010. – № 4. – С. 66–77.
5. Швабій, К. Довгострокова тенденція розподілу доходів населення в Україні
[Текст] / К. Швабій // Фінанси України. – 2010. – № 1. – С. 77–87.
6. Ukraine: Country Analysis Report – In-depth PEST Insights [Електронний ресурс]. –
Режим доступу : www.datamonitor.com. – Назва з екрана.
Summary
In this paper the main forms of risk sharing in frames of pension plans
are systemized. The role of financial markets and government in sharing
risks by means of pension plans is analyzed. The author determined the key
indicators of pension funds performance. In the article the main attention is
paid to evaluating the pension plans attractiveness in terms of risk sharing.
Отримано 04.02.2011
126

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
УДК 336.72:336.77
В. Г. Костогриз, канд. екон. наук, доц., Черкаський інститут
банківської справи Університету банківської справи НБУ
ОЩАДНО-КРЕДИТНА СИСТЕМА У ФІНАНСУВАННІ
ІННОВАЦІЙНОГО РОЗВИТКУ КРАЇНИ
У статті проведено аналіз сучасного стану фінансового забезпечення інноваційної
діяльності, визначено основні проблеми та встановлено потенційні джерела
фінансування посередництвом інститутів ощадно-кредитної системи.
Ключові слова: інновації, інноваційна діяльність, фінансування інновацій, джерела
фінансування, банки, інститути ощадно-кредитної системи.
Постановка проблеми. Нестабільність і кризові явища в основних
сферах глобальної економіки відображають суперечності сучасного
економічного розвитку вітчизняного виробництва. Без здійснення структурних
перетворень неможливо підвищити ефективність вітчизняного
виробництва і на цій основі вирішити найгостріші соціальні проблеми.
Активізація інноваційного процесу є тією складовою вимог, які викликані
сучасними умовами, і дозволить забезпечити реальні позитивні
зрушення в економічній структурі суспільства, перехід економіки на
якісно вищий рівень індустріального розвитку та інтенсивний тип відтворення.
Успішність економічної діяльності в інноваційній сфері останнім
часом дедалі тісніше ставиться у залежність від ступеня залучення
кредитних ресурсів банківських установ до системи фінансового забезпечення
відтворювальних процесів. Таким чином, банки стають одними
з учасників інноваційного процесу, забезпечуючи не тільки його фінансування,
а й зв’язок між усіма учасниками – державою, інвестиційноінноваційними
фондами, науково-технічними установами та споживачами.
13
Аналіз останніх досліджень і публікацій. Питання формування та
розвитку інноваційної сфери досліджені у працях таких вітчизняних дослідників,
як Л. Антонюк, Ю. Бажал, В. Бодров, В. Геєць, М. Герасимчук,
О. Задорожня, Б. Кваснюк, С. Пирожков, А. Поручник, В. Савчук,
Н. Чухрай, В. Юрчишин, Ю. Яковець; зарубіжних – Б. Лессер, Б. Твісс,
Д. Тідд, К. Мейєр, Х. Рігс та багатьох інших. У дослідженнях зазначених
авторів визначаються основні аспекти інноваційного процесу. Проблеми
фінансового забезпечення інноваційної діяльності вивчали Г. Возняк,
Л. Радецька, Л. Коваленко, О. Дацій, Т. Детюк, Т. Кужда, В. Гайдук та
© В. Г. Костогриз, 2011
127

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
ін. У роботах М. Бондарчук визначено сутність поняття системи “інновації
– фінанси – виробництво” та досліджено діяльність виробничо-господарських
структур у цій системі. Проте процес пошуку джерел фінансування
інноваційного виробництва потребує подальшого дослідження.
Метою статті є проведення аналізу сучасного стану фінансового
забезпечення інноваційної діяльності, визначення основних проблем і
пошуку потенційних джерел фінансування посередництвом інститутів
ощадно-кредитної системи.
Виклад основного матеріалу. Нестабільність і кризові явища,
неефективний рівень структурної перебудови економіки та необхідність
її інтеграції у світове виробництво вимагають переоцінки й переосмислення
інноваційної політики, яка реалізується нині. Головний
акцент треба змістити на розвиток тих виробництв, які за рахунок модернізації,
залучення інновацій забезпечать якісно новий розвиток господарського
комплексу України, врахувати всі недоліки діяльності
минулих періодів та дати поштовх щодо подальшого розвитку виробництва
та стабілізації економіки в цілому. У розвинутих країнах світу
інноваційний чинник забезпечує до 65–80 % економічного зростання.
Відповідно до статистичних даних питома вага підприємств, що
займаються інноваційною діяльністю в Україні, дуже незначна й становила
на кінець 2009 року лише 10,7 %. У країнах ЄС цей показник
становить 40–60 %. З початком фінансової кризи у 2008 році питома
вага підприємств, що впроваджували інновації, зменшилася на 0,1 %,
обсяги реалізованої інноваційної продукції в обсязі промисловості за
період 2007–2009 років зменшилися майже на 2 % (табл. 1).
Рік
128
Таблиця 1
Інноваційна активність промислових підприємств
Питома вага підприємств,
що впроваджували інновації, %
Питома вага реалізованої
інноваційної продукції
в обсязі промислової, %
2005 8,2 6,0
2006 10,1 6,7
2007 11,7 6,7
2008 10,8 5,9
2009 10,7 4,8
Джерело: [3].
Незадовільна ситуація в інноваційній сфері зумовлена рядом чинників,
серед яких найхарактернішими є низький рівень фінансування
діяльності підприємств, висока ціна за кредити, великий економічний

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
ризик, витратність виробництва, труднощі з сировиною та матеріалами,
низький рівень попиту на продукцію, недосконалість законодавчої бази,
фінансова нестабільність. Однак серед основних чинників, що обумовили
незадовільну ситуацію в інноваційній сфері, у кількісному значенні
найвагомішим є недостатність фінансування (табл. 2).
Основні чинники, що стримують інноваційну діяльність
підприємств
Таблиця 2
Показник
Рік
2002 2003 2004 2005 2006 2007 2008
Обстежено підприємств, кількість 2 247 9 294 9 999 1 005 1 300 1 600 1 750
Відсутність фінансування, % 88,7 86,9 85,7 80,5 79,6 75,0 79,5
Великі витрати, % н/д 32,9 40,3 45,3 39,3 47,2 45,5
Високі кредитні ставки, % 43,9 33,7 38,7 42,2 41,3 43,3 44,2
Високий економічний ризик, % 23,5 16,6 24,1 25,2 22,3 23,1 25,0
Труднощі з сировиною
та матеріалами, %
32,2 23,3 29,2 30,2 32,1 33,0 35,0
Відсутність попиту на продукцію, % 26,8 18,9 15,0 23,3 19,2 19,8 20,0
Недосконалість законодавства, % 36,6 28,8 31,5 30,6 29,6 34,5 36,0
Джерело: [3].
Відповідно до даних Державного комітету статистики, власні кошти
підприємства – прибуток та амортизація є сьогодні практично єдиним
джерелом фінансування інноваційної діяльності. За рахунок цих
коштів фінансується більше 60–70 % усіх інноваційних проектів, тоді
як кошти державного бюджету становлять мізерний відсоток – 1–2 %.
Кошти іноземних інвесторів протягом 2003–2008 років трималися на
рівні 2–4 % від загальної кількості фінансування інновацій й лише у
2009 році зросли до 19 %, що двояко трактується науковцями, оскільки
підтверджує розуміння світових інвесторів у необхідності в умовах
кризових явищ переходу на інноваційні енергозберігаючі, високотехнічні
технології, проте підвищує залежність економіки України від іноземних
інвесторів. Кошти інших джерел фінансування у 2008 році досягли
максимального значення – 35,66 %, з яких 34,4 % – кредити, проте
їх обсяг значно зменшився у 2009 році до 14,34 %, що можна пояснити
наслідками банківської кризи (табл. 3).
129

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
Таблиця 3
Джерела фінансування технологічних інновацій (млн. грн.)
У тому числі за рахунок коштів
Рік
Загальна сума витрат
власні кошти
% власних коштів
до загальної суми витрат
кошти
державного бюджету
% бюджетних коштів
до загальної суми витрат
кошти
іноземних інвесторів
% іноземних коштів
до загальної суми витрат
інші джерела
% коштів інших джерел
до загальної суми витрат
2003 3 059,8 2 148,4 70,21 93 3,04 130 4,25 688,4 22,50
2004 4 534,6 3 501,5 77,22 63,4 1,40 112,4 2,48 857,3 18,91
2005 5 751,6 5 045,4 87,72 28,1 0,49 157,9 2,75 520,2 9,04
2006 6 160 5 211,4 84,60 114,4 1,86 176,2 2,86 658 10,68
2007 10 850,9 7 999,6 73,72 144,8 1,33 321,8 2,96 2 384,7 21,97
2008 11 994,2 7 264,0 60,56 336,9 2,80 115,4 0,96 4 277,9 35,66
2009 7 949,9 5 169,4 65,02 127,0 1,59 1512,9 19,03 1 140,6 14,34
130
Складено автором на основі джерела [3].
Серед основних проблем фінансування інноваційної діяльності підприємств
в Україні можна виділити:
1) недостатню державну фінансову підтримку інноваційних проектів
різного масштабу, які реалізуються у промисловості; нецільове використання
та неефективне використання фінансових ресурсів, спрямованих
на підтримку інноваційної діяльності (насамперед державними
установами);
2) відсутність механізмів перерозподілу інвестиційних ресурсів населення
на користь інноваційного сектора;
3) недостатня зацікавленість іноземних інвесторів у фінансуванні вітчизняного
інноваційного сектора;
4) комерціалізація інноваційної продукції, високі ризики інноваційної
діяльності [6].
З метою розширення джерел фінансування інноваційного розвитку
в Україні було прийнято ряд законів. Зокрема, Закон України “Про
наукову та науково-технічну діяльність” [4] визначає одним із основних
інструментів здійснення державної інноваційної політики бюджетне
фінансування. Відповідно до Закону України “Про пріоритетні напрями

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
розвитку науки та техніки” [5] держава має щорічно забезпечувати бюджетне
фінансування наукової та науково-технічної діяльності у розмірі
не менше 1,7 % ВВП. У Законі стверджується, що обсяг державного
фінансування наукових, науково-технічних програм за пріоритетними
напрямами науки й техніки має бути у розмірі не менше 30 % від загального
обсягу фінансування видатків на науку.
Однак на практиці не забезпечується виконання законодавчо затверджених
норм. Реально після прийняття Закону України “Про наукову
та науково-технічну діяльність” бюджетне асигнування на ці цілі
не перевищувало 0,48 % ВВП, а на державні програми із пріоритетних
напрямків розвитку виділялося лише 3–4 % загальних затрат державного
бюджету на науку [1]. Якщо на кінець 2008 року внутрішній валовий
продукт становив 800 млрд. грн., то бюджетне фінансування, відповідно
до Закону України “Про наукову та науково-технічну діяльність”,
мало становити 13,59 млрд. грн. При цьому, відповідно до даних НБУ,
на кінець 2008 року поза банками було зосереджено 145,5 млрд. грн., а
на кінець 2009 року 175,08 млрд. грн., що надає всі підстави стверджувати
про існування в державі значного потенціалу внутрішніх інвестицій,
що змогли б забезпечити фінансування інноваційної сфери
економіки.
Важливою проблемою фінансування інноваційного виробництва
є відсутність механізмів перерозподілу інвестиційних ресурсів населення
на користь інноваційного сектора. Забезпечення даного механізму
можливо здійснити через організаційно-економічні аспекти функціонування
ощадно-кредитної системи, одним із завдань якої є створення
умов і механізмів для максимального залучення вільних коштів у національну
економіку інститутами системи у вигляді заощаджень (переважно
фізичних осіб), що дозволить збільшити інвестиції в інноваційну
сферу економіки.
На рис. 1 зображено місце ощадно-кредитної системи у структурі
фінансового забезпечення інноваційної діяльності. Фінансування інноваційної
діяльності проявляється через кругообіг інвестиційних ресурсів.
Взаємозв’язок інвестиційної та інноваційної діяльності проявляється
на етапі розміщення ресурсів, коли одним із основних критеріїв
визначення інвестиційних проектів, що будуть фінансуватися, є рівень
їх інноваційності. Основними видами фінансових ресурсів у даному
випадку є середньо- та довгострокові ресурси, залучені ощадно-кредитними
інститутами системи, де переважають за обсягами залучення банки.
Небанківські фінансові установи, на жаль, в Україні не відіграють
в інвестиційному процесі тієї ролі, як за кордоном.
131

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
Банківські інститути в інноваційно-інвестиційному процесі в Україні
працюють переважно в напрямку обслуговування руху коштів, що
належать клієнтам та призначені для інвестицій в інновації.
Створення
інновацій
Доведення
інновацій
для практичного
застосування
Інноваційна діяльність
Використання
інновацій
Отримання
доходу
Фонд
нагромадження
Фонд споживання
Фонд
відшкодування
Акумулювання власних
інвестиційних ресурсів
Акумулювання
залучених ресурсів
Інвестиційна діяльність
Трансформація інвестиційних ресурсів
в інноваційні заходи
(кредитний і фондовий ринки,
а також ринок прямого інвестування)
Сплата
відсотків
Повернення
основної суми боргу
Ощадна
підсистема
Ощадно-кредитна система
(ресурси домогосподарств)
Кредитна
підсистема
Фінансове забезпечення
Банківські
інститути
Небанківські
інститути
Фінансові ресурси інших суб’єктів: держава,
іноземні інвестори, суб’єкти господарювання
Формування
ресурсів
Розміщення
ресурсів
Рис. 1. Ощадно-кредитна система у структурі
фінансового забезпечення інноваційної діяльності
Існує необхідність вироблення напрямів залучення заощаджень
населення до інститутів системи і перетворення їх на ресурси інвестиційної
та інноваційно-інвестиційної діяльності. Ці напрями мають містити
правові, економічні та соціально-політичні заходи. Їх реалізація
повинна забезпечувати насичення економіки країни національними
132

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
фінансовими ресурсами, переорієнтацію державної політики на довгострокове
планування, сприяти посиленню довіри населення до фінансових
установ, гарантувати збереження заощаджень та отримання сталого
доходу за вкладені кошти.
Окрім того, довгострокові кредити інститутів системи, зокрема банківських
інститутів, на відміну від інших фінансових джерел, мають ряд
переваг. У способах фінансування виробничої діяльності за рахунок
власних і запозичених фінансових ресурсів існують суттєві відмінності.
Основна різниця полягає в тому, що відсоткові платежі є складовою
валових витрат, і на цю суму, відповідно, зменшується база оподаткування
підприємства. Натомість дивіденди сплачуються з чистого прибутку.
Такий ефект іноді називають ефектом податкової економії. Таким
чином, фінансування за рахунок запозичених коштів порівняно із фінансуванням
за рахунок власних є більш вигідним для підприємства [2].
У наш час в Україні світова економічна криза розбалансувала фінансовий
ринок, який характеризується зменшенням темпів банківськими
і небанківськими фінансовими установами кредитної діяльності, відсутністю
на рахунках підприємств великого і малого бізнесу обігових
коштів, значною заборгованістю із заробітної плати тощо. Все це негативно
вплинуло на обсяги інноваційної діяльності виробників, привело
до часткового чи повного зупинення реалізації інноваційних проектів.
На наш погляд, задля сприяння виходу України з економічної, а в
основному із фінансової кризи та збільшення участі банків як основних
інститутів ощадно-кредитної системи у фінансуванні інноваційного виробництва,
необхідно реалізувати такі заходи, як:
· відновлення довіри населення до фінансових інститутів, насамперед
до банківських установ, що забезпечить залучення коштів фізичних
осіб на депозити, а отже, відродить їх стабільне функціонування; удосконалення
системи гарантування вкладів, що забезпечить довіру
населення до банківських установ, удосконалення законодавчої бази
захисту вкладів населення, що дозволить забезпечити правову основу
організації та впровадження ощадної справи;
· напрацювання і запровадження спеціальних програм Уряду України,
які б забезпечили концентрацію кредитних ресурсів у пріоритетні
інноваційні галузі економіки;
· доповнення та зміна системи структурно-кредитної політики відповідно
до вимог часу, тобто забезпечення інституціональних інновацій;
· плата за надані інноваційні довгострокові кредити здійснювати в рівних,
визначених спільною угодою, частинах за рахунок позичальника,
фінансової установи і держави.
133

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
Доцільним є впровадження надання державних гарантій за стратегічно
пріоритетними напрямами інноваційного фінансування. Зокрема,
доцільно було б дотримуватися умови: обсяг інноваційного кредиту
залежить від обсягу власних коштів, які виробник використав, та інноваційної
діяльності у минулі роки. Слід запровадити преференції тим
виробникам, котрі, наприклад, впроваджують інноваційні програми понад
п’ять і більше років.
Важливим також є питання зниження ризику кредитної інноваційної
діяльності банків. Необхідним є напрацювання механізмів державних
дотацій процентних ставок за інноваційними кредитами, де позичальники
на фінансування інноваційних проектів сплачують проценти
за нижчою (порівняно з ринковою) ціною.
Висновки. Для виходу з кризового стану всіх галузей економіки
України, в тому числі й найважливіших базових галузей промисловості,
є необхідним швидке здійснення технічної реконструкції вітчизняних
підприємств, результатом якої було б підвищення рівня якісного стану
їхньої виробничої бази та досягнення такого рівня техніки і технології,
котрий дав би змогу національним підприємствам випускати продукцію
високої якості та забезпечити її конкурентоспроможність на світових
ринках. Кризові явища, нестабільність вимагають пошуку нових підходів
до економіко-організаційних структур виробництва, що потребує
переоцінки й переосмислення дій минулих періодів і розробки та запровадження
нових перспективних шляхів розвитку виробництва, що
базується на запровадженні нових, енергозберігаючих, екологобезпечних,
високотехнологічних інноваційних технологій.
Одним із найвагоміших чинників, що стримує формування в Україні
власної, якісно нової інноваційної політики, є відсутність відповідного
фінансового забезпечення усіх етапів її реалізації. За умови
хронічного дефіциту Державного бюджету, незначних розмірів власних
коштів більшості вітчизняних підприємств, нестачі іноземних інвестицій
виникає необхідність пошуку нових джерел, що мають наситити
економіку країни довгостроковими фінансовими ресурсами. Такими
фінансовими джерелами для національної економіки можуть стати кошти,
залучені у вигляді середньо- та довгострокових депозитів і внесків,
які будуть розподілені між пріоритетними, переважно інноваційними
галузями економіки, на умовах збалансованої, системної депозитної та
кредитної діяльності. За умов відновлення довіри населення до фінансових
установ, удосконалення системи гарантування вкладів, законодавчої
бази, прозорої політики банків ощадно-кредитна система здатна не
лише забезпечити максимізацію залучення вільних коштів в економіку
134

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
країни, а також стати основним фінансовим посередником між виробниками
інноваційної продукції та її споживачами. Таким чином, кінцеві
споживачі продукції стають інвесторами її виробництва, що має
забезпечити системність, акумулювання й збалансування довгострокових
фінансових ресурсів та їх трансформацію в інвестиційні ресурси
інноваційних заходів.
Список літератури
1. Бут, А. Л. Особливості інвестиційного механізму забезпечення інноваційного
розвитку економіки України [Текст] / А. Л. Бут // Формування ринкових відносин
в Україні. – 2007. – № 4(71). – С. 91 – 95.
2. Малахова, О. Макроекономічні аспекти розвитку банківської системи України
[Текст] / О. Малахова // Вісник ТНЕУ. – 2008. – № 2. – С. 37–47.
3. Офіційний сайт Державного комітету статистики [Електронний ресурс]. – Режим
доступу : http://www.ukrstat.gov.ua.
4. Про наукову та науково-технічну діяльність [Електронний ресурс] : Закон України.
– Режим доступу : http://zakon.rada.gov.ua.
5. Про пріоритетні напрями розвитку науки i техніки [Електронний ресурс] : Закон
України. – Режим доступу : http://zakon.rada.gov.ua.
6. Семенов, І. П. Розвиток інноваційної діяльності на підприємствах України
[Текст] // Актуальні проблеми економіки. – 2008. – № 3(81). – С. 102–108.
Summary
The article analyzes the contemporary state of the financial provision
of innovative activity, determines the main problems and sources of financing
through the institutions of the savings-and-credit system.
Отримано 04.02.2011
135

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
УДК 336.76
О. В. Козьменко, д-р екон. наук, проф., ДВНЗ “Українська академія
банківської справи НБУ”; Г. В. Кравчук, д-р екон. наук, проф.,
Чернігівський державний технологічний університет
ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ СТРАХОВОГО РИНКУ
УКРАЇНИ ПІСЛЯ СВІТОВОЇ ФІНАНСОВОЇ КРИЗИ
У статті проаналізовано перспективи розвитку страхового ринку з урахуванням
впливу наслідків світової фінансової кризи.
Ключові слова: страховий ринок, фінансова криза, страхові компанії, страхові
премії, страхові виплати, перспективи.
Постановка проблеми. Український страховий ринок на сьогодні
ще, на жаль, не можна назвати ефективним і повноцінним інструментом
забезпечення діяльності суб’єктів господарювання від настання
несприятливих подій. Проблеми, які охоплюють вітчизняний ринок
страхування, стосуються безпосередньо як суб’єктів страхового ринку
(форм, методів і інструментів діяльності), так і законодавчого поля регулювання
страхових відносин (ефективність функціонування державних
органів регулювання в межах існуючого законодавства). Страховий
ринок України у своєму формуванні і розвитку стикається з цілою
низкою серйозних випробувань, які досліджуються вітчизняними науковцями
і практиками. 14
Аналіз останніх досліджень і публікацій. Проблемам дослідження
специфіки діяльності страхового ринку за умов фінансової кризи та
виявленню ретроспективних тенденцій його поступового розвитку присвячені
праці багатьох вітчизняних і зарубіжних вчених, зокрема останнім
свої дослідження у спектрі виявлення впливу фінансової кризи на
страхування присвятили О. О. Гаманкова, О. В. Козьменко, С. С. Осадець,
М. В. Мних та інші.
Не вирішені раніше частини загальної проблеми. На думку більшості
вітчизняних аналітиків, даний ринок розвивався зі значними
проблемами ще до виникнення фінансової кризи. Ці проблеми були
обумовлені відсутністю системного регулювання з боку держави, недосконалістю
законодавства, нерозвиненістю фінансового ринку в цілому.
Системний аналіз результативних показників розвитку страхового
ринку дозволить виявити проблеми та напрямки їх вирішення.
Мета статті – визначити наслідки впливу світової фінансової кризи
на результативність функціонування страхового ринку України.
Виклад основного матеріалу. Перспективність подальшого розвитку
страхового ринку України обумовлена не тільки подоланням піку
© О. В. Козьменко, Г. В. Кравчук, 2011
136

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
нестабільності ситуації, що в даний момент простежується в економіці
країни, але й вирішенням проблем, які накопичувалися впродовж всього
історичного розвитку вітчизняного страхового ринку. Сучасна фінансова
криза лише загострила існуючі та виявила нові проблеми українського
страхування.
Стрімкий розвиток страхового ринку України, який тривав протягом
1996–2008 років, та оптимістичні настрої учасників ринку були обумовлені
насамперед швидкими темпами зростання валових страхових
премій. Дана ситуація була результатом нерозвиненості страхової галузі
в Україні та низького охоплення страховими послугами суб’єктів господарювання
і населення України. Активне створення страхових компаній,
метою діяльності яких і до сьогодні залишається нарощення страхових
премій, обсяги яких набагато більші за страхові виплати, захоплення ринку
за рахунок демпінгу страхових тарифів, оптимізація оподаткування
та легалізація доходів сприяли розвитку вітчизняного страхового ринку
за кількісними показниками, але не за якісною його складовою.
Тенденції розвитку світового страхового ринку протягом 2004–
2007 рр. були незмінні, але в 2008 р. внаслідок негативного впливу
фінансової кризи вони дещо змінились, а саме:
· країни, що розвиваються, показали стрімкі темпи розвитку своїх національних
ринків, індустріально розвинені – спад;
· зменшення світових страхових премій у 2008 році становило 2 %,
за страховими преміями зі страхування життя – 3,5 % і за ризиковим
страхуванням – 0,8 %. Найбільший приріст спостерігався в країнах
з економіками, які розвиваються;
· прибутковість страхування в 2008 році порівняно з 2007 роком зменшилась
як у страхуванні життя, так і в ризиковому страхуванні;
· капітал акціонерів зменшився на 15–20 % у ризиковому страхуванні
та на 30–40 % у страхуванні життя.
У 2009 році більшість із зазначених тенденцій збереглося, але вони
мали більш м’який характер. Так, загальний обсяг світових страхових
премій у 2009 р. скоротився на 1,1 %, тоді як у 2008 р. його скорочення
становило 2 % (табл. 1).
Крім того, пожвавлення на фондовому та кредитному ринках дозволило
покращити капіталізацію страхових компаній у 2009 р., особливо
це стосується компаній non-life-страхування. Це також позитивно впливало
на відновлення та підвищення платоспроможності страховиків.
Україна в 2009 році посідала 52-ге місце у світі (у 2008 році –
46-те, у 2007 році – 48-ме, у 2006 році – 47-ме, у 2005 році – 45-те,
у 2004 році – 42-ге) за зібраними страховими преміями, з часткою страхових
премій у світовому ринку на рівні, а також по відношенню страхових
премій до ВВП та премій на душу населення.
137

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
Річні темпи приросту світових страхових премій
у 2008–2009 рр., %
Таблиця 1
Показники
Life-страхування
Non-lifeстрахування
Рік
Загальні
премії
2008 2009 2008 2009 2008 2009
Індустріально розвинутих країн –5,3 –2,8 –1,9 –0,6 –3,4 –1,8
Країн, що розвиваються 14,6 4,2 7,1 2,9 11,1 3,5
Світові –3,5 –2,0 –0,8 –0,1 –2,0 –1,1
Страховий ринок України у 2008 році займав 0,10 % світового
страхового ринку, у той час як у 2009 році – 0,06 %; за ризиковими
видами страхування у 2008 році – близько 0,23 % від світового, а в
2009 році – 0,00 %; зі страхування життя у 2008 році – 0,01 %, а в
2009 році – 0,09 %.
Український страховий ринок за показниками відношення страхових
премій до ВВП та страхових премій на душу населення знаходиться
поряд з такими країнами, як Росія, Угорщина, Словенія, Румунія, Сербія.
В Україні середні темпи зростання страхового ринку впродовж
2002–2009 років становили 46,4 %, обсяг статутних фондів страховиків
збільшився порівняно з 2002 роком в 6,5 раза. У 2009 році обсяги страхових
платежів зменшилися на 14,9 %. Дані щодо такого зростання на
фоні макроекономічних показників України наведено в табл. 2.
Таблиця 2
Основні макроекономічні показники України у 2002–2009 роках
Показник
Рік
2002 2003 2004 2005 2006 2007 2008 2009
ВВП, млн. грн. 225 810,0 267 344,0 345 113,0 441 452,0 544 153,0 720 731,0 949 864,0 914 720,0
ВВП індекс
фізичного обсягу, %
105,2 109,6 112,1 102,7 107,3 107,3 102,3 84,9
ВВП, млн. дол. США 42 392,9 50 133,0 64 880,6 86 142,0 107 753,1 142 719,0 180 335,7 122 000
Обмінний курс,
USD/UAN
Страхові платежі,
млн. грн.
5,3 5,3 5,3 5,1 5,0 5,5 5,3 7,9
4 442,10 9 135,20 19 431,30 12 826,10 13 830,20 18 008,20 24 008,60 20 442,1
138

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Показник
Темпи зростання + /
зменшення –, %
Страхові платежі,
млн. дол. США
Страхові платежі
до ВВП, %
Страхові платежі
на душу населення,
грн.
Страхові платежі
на душу населення,
дол. США
Продовж. табл. 2
Рік
2002 2003 2004 2005 2006 2007 2008 2009
46,6 105,6 112,7 –34,0 7,8 30,2 33,3 –14,9
568,9 1 713,1 3 653,0 2 502,8 2 738,7 3 280,1 4 558,1 2 624
2 3,4 5,6 3 2,6 2,50 2,53 2,1
92,5 191,8 411 273,3 296,5 359,3 520,3 447,3
11,9 36 77,3 53,3 58,7 70,7 98,8 57,4
На сьогоднішній день основними проблемами та особливостями
страхового ринку України можуть бути такі:
· незначний розмір статутного фонду, який повинні сплатити новостворені
страхові компанії;
· невідповідність нормам ліквідності, диверсифікації та прибутковості
розміщення страховиками коштів страхових резервів;
· незначна кількість страхових послуг і великий потенціал розвитку
нових сегментів страхового ринку;
· агресивна стратегія першої двадцятки страхових компаній;
· підсилення конкурентної боротьби між страховими компаніями;
· низька фінансова надійність і платоспроможність страховиків;
· недостатні обсяги капіталізації та низька ліквідність активів страхових
компаній;
· відмінність системи оподаткування страхових компаній та інших
суб’єктів господарювання;
· викривлена структура страхового портфеля страховиків;
· активи страховиків на 40 % складаються з неліквідних активів;
· невизначеність механізму передавання активів однієї страхової компанії
іншій;
· недостатній контроль та регулювання перестрахових операцій;
· слабка розвиненість страхування життя та недержавного пенсійного
страхування;
· низький рівень актуарної практики та інституту брокерів на страховому
ринку;
139

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
· блокування прийняття нової редакції Закону України “Про страхування”
та законів щодо страхування екологічних і сільськогосподарських
ризиків;
· обмеженість функцій Держфінпослуг стосовно регулювання та пруденційних
заходів щодо контролю за страховим ринком;
· значні балансові збитки страховиків (прихована балансова збитковість
класичних компаній);
· відсутність економічно обґрунтованих страхових тарифів на страховому
ринку;
· критична залежність страхових компаній від частки іноземного капіталу
в статутних фондах (близько 50 %);
· зменшення обсягів страхових платежів.
Вирішення даних проблем є необхідною умовою подальшого розвитку
українського страхового ринку та досягнення високого рівня конкурентоспроможності
його учасників. Відсутність перетворень та інфраструктурної
перебудови страхового ринку України так і залишить
його інструментом шахрайських зловживань і швидкого збагачення власників
страхових компаній без реалізації значного фінансового та інвестиційного
потенціалу.
Ще однією проблемою страхового ринку, яка постала в умовах
фінансової кризи, є відокремленість в антикризових діях на взаємообумовлених
ринках. Так, якщо виходити з позиції, що однією з основних
складових ринкових перетворень в державі є всебічно розвинений
зі сформованою інфраструктурою ринок фінансових послуг, то елементи
даного ринку у вигляді ринку банківських і небанківських послуг
повинні не тільки взаємовигідно співпрацювати, але й стимулювати
подальший розвиток один одного за рахунок прозорих відносин між його
учасниками. У свою чергу, значний вплив на ринок банківських і
небанківських послуг має рівень розвитку та ефективність діяльності
фондового ринку.
Для українського ринку страхування кризова ситуація в банківській
сфері та зниження вартості цінних паперів на фондових біржах стала ще
однією значною проблемою, яка суттєво вплинула на фінансову стійкість
страховиків. Так, мораторій на видачу депозитів значно знизив рівень
платоспроможності страхових компаній, оскільки в середньому
приблизно 30 % страхових резервів було зосереджено саме в банківських
вкладах. Покращення ситуації з видачею банківських вкладів не
відбулось і після зняття мораторію, оскільки в значну частину банків
ввели тимчасові адміністрації або банківські установи самі затягують
процедуру повернення депозитів.
140

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Крім того, плани Державної комісії з регулювання ринків фінансових
послуг відносно створення фонду рефінансування збанкрутілих
страхових компаній не знайшли підтримки в інших регуляторів, що
призвело до такого факту: покращення фінансового стану страхових
компаній можливе лише за рахунок збільшення статутного фонду за
рахунок коштів акціонерів і власників страховиків.
Зниження вартості акцій на фондових біржах України також мало
значний вплив на стабільність діяльності страхових компаній. Так, питома
вага страхових резервів, вкладених в акції, становить більше ніж
34 % фінансових ресурсів страхових резервів у цілому. Зниження котирувань
акцій більше ніж в три рази в 2008 році порівняно з 2007 року
значно зменшили прибуток, який страхова компанія отримала б у разі
продажу цінних паперів. Крім того, значна частина портфеля акцій страховиків
– це низьколіквідні цінні папери або взагалі акції, які не пройшли
лістинг на жодному з фондових майданчиків. Дана ситуація унеможливлює
швидке виконання зобов’язань страхових компаній за рахунок
реалізації активів навіть за мінімальною ціною.
Висновки. Отже, подальший розвиток страхового ринку України
залежатиме від розвитку вітчизняного фондового ринку і послуг, які
будуть на ньому пропонуватись, та стабільності функціонування банківської
системи і спільного регулювання банківського та небанківського
ринку фінансових послуг.
Таким чином, проблеми, про які наголошували учасники страхового
ринку та наглядові органи протягом всього періоду розвитку вітчизняного
страхового ринку, постали найбільш гостро саме в період
економічного спаду та зниження платоспроможного попиту з боку страхувальників.
Безумовно, стверджувати однозначно про неконтрольований розвиток
страхового ринку протягом 1996–2008 років було б неправильно.
За даний період державними органами контролю за страховим ринком,
саморегулівними організаціями та суб’єктами страхового ринку були
здійснені певні кроки щодо покращення нагляду за страховою діяльністю,
реєстрації і ліцензування учасників страхового ринку та розвитку
певних видів страхування. Але темп і межі даних зрушень не відповідали
сучасному конкурентному середовищу глобальної економіки і
викликам, які вона спричиняє перед національними суб’єктами ринку
фінансових послуг.
На жаль, прагнення до швидкої інтеграції нашої держави в міжнародні
фінансово-економічні відносини не відповідає заходам, які
здійснюють органи законодавчої і виконавчої влади. Дана ситуація може
141

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
призвести не тільки до неспроможності рівної конкуренції між учасниками
страхових ринків різних країн світу, але й до затягування інтеграційних
процесів між нашою державою та світовою спільнотою. Це,
по своїй суті, є набагато більшою проблемою і може вплинути як на
скорочення обсягів прямих іноземних інвестицій та темпи адаптації
вітчизняного законодавства до норм ЄС, так і зупинити розвиток ринку
фінансових послуг в Україні на невизначений термін.
Велике значення, на думку Державної комісії з регулювання ринків
фінансових послуг в Україні, при виході страхового ринку з кризи
матиме удосконалення механізмів регулювання фінансових установ
шляхом запровадження таких заходів:
· внесення змін до Закону України “Про фінансові послуги та державне
регулювання ринків фінансових послуг”, які суттєво розширюють повноваження
Держфінпослуг у запровадженні тимчасової адміністрації
в небанківських фінансових установах. Рівень таких повноважень
і їх повнота з внесенням відповідних змін повинні стати адекватною
рівню впливу Національного банку України в частині його
повноважень щодо введення тимчасової адміністрації в банках;
· доопрацювання нормативно-правових актів Держфінпослуг, які регулюють
процедури відбору та запровадження тимчасових адміністраторів,
зупинення повноважень керівництва фінансових установ
у період дії тимчасових адміністрацій, підвищення вимог до сертифікації
тимчасових адміністраторів тощо;
· розробка з метою захисту прав споживачів, механізму передавання
страховою компанією або пенсійним фондом власного портфеля
іншій страховій компанії або іншому пенсійному фонду;
· запровадження механізму злиття або приєднання однієї фінансової
установи до іншої, орієнтованого на захист прав споживачів;
· утворення в структурі Держфінпослуг спеціального департаменту,
функціями якого є координація робіт із запровадження тимчасових
адміністрацій, вдосконалення механізмів злиття та поглинання фінансових
установ з метою поновлення платоспроможності та виконання
взятих на себе зобов’язань, забезпечення інтересів споживачів
небанківських послуг;
· підготовка пропозицій щодо усунення множинності органів державного
регулювання у сфері недержавного пенсійного забезпечення
та суміщення діяльності з адміністрування недержавних пенсійних
фондів з діяльністю з управління активами недержавних пенсійних
фондів;
· підготовка проектів законодавчих актів по наданню права регуляторам
фінансових ринків запроваджувати тимчасовий мораторій на
внесення установ до відповідних реєстрів та видачу ліцензій.
142

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Таким чином, можна спрогнозувати два шляхи подальшого розвитку
страхового ринку України: песимістичний і оптимістичний. За умови
незначних перетворень законодавчого поля та збереження існуючих
умов діяльності суб’єктів страхових відносин страховий ринок України
і в подальшому буде розвиватися лише за допомогою перевищення
темпів зростання премій над виплатами, що буде можливо за рахунок
освоєння нової клієнтської бази, демпінгу тарифів на страхові послуги
та прийняття на законодавчому рівні обов’язковості деяких видів страхування
(медичне страхування). Але за умови зменшення економічного
зростання вищенаведена політика буде неможливою і призведе до невиконання
страховиками взятих на себе зобов’язань.
Такий сценарій не призведе до суттєвих перетворень на страховому
ринку, що в результаті ще більше поглибить кризу. Збільшення обсягів
невиплат страхових відшкодувань і банкрутство страхових компаній
спричинить втрату довіри до страхування в цілому.
Але слід відмітити, що потенційно страховий ринок України має
значні можливості для розвитку і збільшення обсягів. Успішність розвитку
буде залежати від вирішення питань стосовно збільшення вимог
до організації страхової діяльності (рівня сплаченого статутного фонду,
цін на ліцензії, встановлення походження капіталу та осіб, які є власниками
страхової компанії). Це відкриє можливості для запобігання
виходу на ринок кептивних і схемних страхових компаній. До того ж
слід запровадити практику заборони на відкриття власниками збанкрутілого
страховика нових страхових компаній.
Жорстке регулювання рівня ліквідності і справедливої вартості
активів страхових компаній сприятиме збільшенню капіталізації вітчизняного
страхового ринку. Збільшити можливості страхових компаній
покривати значні за розмірами ризики надасть можливість політика самих
страховиків та жорстке регулювання щодо розміщення страхових
резервів.
Стратегічним завданням повинна стати зміна системи оподаткування
страховиків і переведення їх на загальну систему стягування податків,
що зупинить “схемне” страхування та методи оптимізації оподаткування.
Для страхових компаній велике значення матиме розвиток інституту
брокерства в Україні, актуарна підготовка працівників страхових
компаній.
Передумовою розвитку українського страхового ринку в наступні
роки повинна стати співпраця суб’єктів страхового ринку з іншими
учасниками ринку фінансових послуг та виконавчими і законодавчими
143

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
органами влади. Це забезпечить всебічний контроль за страховими відносинами,
надасть можливість страховим компаніям покращувати конкурентні
переваги.
Врахування і реалізація перерахованих та інших рекомендацій щодо
удосконалення вітчизняного страхового ринку забезпечить справжній
захист інтересів суб’єктів господарювання і фізичних осіб у разі
настання несприятливих подій різного роду. Таким чином, тільки за
умови стратегічного розвитку страхових відносин і відповідних змін
вітчизняний страховий ринок може стати конкурентоспроможним і дієвим
механізмом не тільки захисту суспільних і господарських інтересів,
але й інструментом стимулювання розвитку економіки країни в
цілому.
Список літератури
1. Балук, Н. Р. Модель поведінки споживачів страхових послуг за концепцією
маркетингу [Текст] / Н. Р. Балук // Вісник Львівської комерційної академії. –
2009. – Вип. 30.
2. Залетов, А. Н. Страховые рынки Восточной Европы и СНГ [Текст] / А. Н. Залетов,
Р. Пукала, О. А. Слюсаренко, А. А. Цыганов. – К. : BeeZone, 2004. – 624 с.
3. Козьменко, О. В. Аналіз активів власного капіталу і гарантійного фонду провідних
страхових компаній України [Текст] / О. В. Козьменко // Проблеми і перспективи
розвитку банківської системи України : зб. наук. праць. – Суми :
УАБС НБУ. – 2008. – Т. 23. – С. 302–309.
4. Офіційний сайт Дежфінпослуг [Електронний ресурс]. – Режим доступу :
http://www.dfp. gov.ua/792.html?&tx_ttnews[pointer]=1&cHash=bae5e2f1f.
Summary
The article analyzes the development perspectives of the insurance
market considering the impact of the consequences of the global financial
crisis.
Отримано 04.02.2011
144

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
УДК 336
В. М. Кремень, канд. екон. наук,
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
ОСОБЛИВОСТІ ПРОФЕСІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ
ФАХІВЦІВ З ФІНАНСІВ
У статті розглянуто особливості фінансової роботи на підприємствах та
у фінансових установах в сучасних умовах. Обґрунтовано, що професійна компетентність
фахівців з фінансів враховує культурологічний модуль, модуль особистісних
детермінант і модуль фахової підготовки. Визначено та охарактеризовано
найбільш перспективні напрями діяльності фахівців з фінансів.
Ключові слова: фахівець з фінансів, фінансова робота, фінансовий менеджер,
фінансовий директор, професійна компетентність.
Постановка проблеми. Зміна пріоритетів в економічній та фінансовій
системах України, зміцнення фінансово-кредитного сектора, посилення
його впливу на активізацію структурної перебудови та забезпечення
соціально-економічного розвитку крани зумовили необхідність
змін у змісті фінансової та фінансово-аналітичної роботи. У сучасних
умовах господарювання та суттєвого розширення прав підприємств у
галузі фінансово-економічної діяльності одним із основних завдань
вищих навчальних закладів, які здійснюють підготовку з економічних
спеціальностей, є професійна підготовка фахівців з фінансів, які добре
розуміють особливості сучасного і майбутнього економічного розвитку
України, бачать шляхи розвитку фінансової системи та забезпечення
фінансової стабільності та спроможні працювати в умовах інтеграції
України у світове господарство. Як результат, підвищилися вимоги до
професійної підготовки фахівців з фінансів. Це потребує глибоких перетворень
у системі вищої економічної освіти, зокрема вдосконалення
професійної підготовки фахівців з фінансів. 15
Аналіз останніх публікацій. Дослідженню проблем професійної
підготовки приділялася значна увага, зокрема, вагомим є доробок таких
вчених: ідеї глибокого реформування професійної освіти, формування
ключових кваліфікацій дослідили Е. М. Калицький і Д. Мертенс;
цілі освіти і виховання, які реалізуються в педагогічному процесі, розглядаються
як цілісний педагогічний процес у працях В. В. Давидова,
Д. Б. Ельконіна, М. Д. Касьяненка; історичні та теоретичні аспекти організаційно-педагогічних
основ професійного навчання бакалаврів висвітлено
у працях С. І. Архангельського, В. Г. Кременя, В. К. Єлманової,
О. П. Лещинського, І. Б. Марцинковського, Л. І. Поважної, А. М. Алексюка,
С. Я. Батишева, І. А. Зязюна, В. А. Козакова; зарубіжний досвід
© В. М. Кремень, 2011
145

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
підготовки бакалаврів висвітлено в працях А. А. Барбариги, Б. Л. Вульфсона,
С. А. Головка, О. П. Лещинського, Е. Б. Лисової, З. О. Малькової,
Н. Д. Никандрова, В. А. Параїла, П. І. Пижнікова, Н. В. Федорової,
Л. Д. Філіппової, Е. В. Чуткерашвілі; проблеми організації і впровадження
технології модульного навчання знайшли відображення у працях
А. М. Алексюка, Ю. К. Балашова, І. М. Богданової, Н. О. Гладушиної,
В. Р. Ільченко, В. І. Кравченка, О. Н. Куландіна, В. О. Огнив’юка,
О. Г. Прокази; економічна освіта таекономічне виховання у працях
економістів Л. П. Пономарьова та Л. Ю. Епштейна розглядаються як
один із факторів розвитку народного господарства; особливості професійної
підготовки спеціалістів економічного профілю досліджені у
працях А. І. Абрамової, В. Я. Боброва, Ф. Ф. Бутинця; М. І. Болдирєва;
питанням технології економічної освіти старших підлітків присвячені
дослідження І. Ф. Прокопенка і О. М. Собчук та ін.
Не вирішені раніше частини проблеми. Незважаючи на те, що
у працях цих науковців розкрито проблеми неперервної професійної
освіти, зокрема економічної підготовки економістів як суттєвого фактора
розвитку народного господарства, проблема особливостей та ефективності
професійної підготовки фахівців з фінансів у вищих навчальних
закладах вивчена недостатньо. Зростання практичного значення
проблеми формування та розвитку цілісного уявлення про процес професійної
підготовки фахівців з фінансів, а також недостатність її висвітлення
у наукових публікаціях стали визначальними при обґрунтуванні
актуальності теми дослідження, обумовили його мету, завдання
та зміст.
Метою статті є дослідження особливостей професійної діяльності
фахівців з фінансів у сучасних умовах.
Виклад основного матеріалу. Фінансистами з давніх-давен називали
людей, які володіли значними сумами грошових коштів і були
дуже багатими. Сьогодні зміст цього слова зовсім інший: фінансист – це
особа, яка розпоряджається фінансовими ресурсами підприємства, що
зумовлює в сучасних умовах ведення бізнесу перетворення фінансиста
в ключову фігуру в будь-якій галузі господарської діяльності. Важливість
і необхідність цієї професії для суспільства є об’єктивною: фінанси
– основа економіки будь-якої країни, і професійне управління фінансами
приносить користь усьому суспільству в цілому.
Фахівці фінансового профілю можуть працювати в аналітичних,
економічних, фінансових, інвестиційних службах компаній реального
сектора економіки; у відділах корпоративних фінансів і в аналітичних
службах компаній фінансового сектора; в консалтингових компаніях, які
спеціалізуються на управлінському та фінансовому консалтингу і оціночній
діяльності; у фінансово-аналітичних агентствах, в аналітичних
146

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
центрах, які займаються питаннями економічної політики та розвитку
вітчизняного і міжнародного бізнесу, в академічних організаціях (інститути,
лабораторії) та університетських кафедрах і центрах, які розробляють
і вдосконалюють засади управління корпоративними фінансами
та ін. Останнім часом спостерігається активізація професійної діяльності
фінансистів у сферах консалтингу, прогнозування та аналізу.
Виходячи з традиційного підходу до визначення категорії “фінанси
підприємств” як сукупності економічних відносин, пов’язаних із формуванням
і використанням грошових доходів і нагромаджень підприємств,
а також контролем за формуванням, розподілом і використанням
цих доходів і нагромаджень [15], до фінансово-економічного сектора підприємства
можна віднести підрозділи бухгалтерії, планово-економічного
відділу, відділу праці та зарплати, відділу калькуляції продукції, а
також інвестиційні та інші фінансові служби. Аналіз науково-методичних
підходів до трактування сутності поняття “фінансова робота на підприємстві”
(табл. 1) дозволяє зробити висновок, що фінансова робота
складається з процедур різного рівня складності та відповідальності. Окрім
того, фінансова робота виконується на двох рівнях:
· прийняття фінансових рішень за перспективами розвитку підприємства
і поточної діяльності; залучення джерел інвестування та їх
використання; проведення фінансової політики;
· здійснення фінансових розрахунків; оформлення фінансових документів;
складання фінансової звітності тощо.
Умовно фінансову роботу на підприємстві можна згрупувати за
такими напрямками: фінансове планування, оперативна фінансова робота,
яка охоплює роботу з постачальниками стосовно розрахунків за сировину
та матеріали; з покупцями щодо розрахунків за реалізовану продукцію;
забезпечення своєчасної сплати податків і податкових платежів,
погашення банківських кредитів і сплати відсотків; своєчасних виплат
заробітної плати тощо, контрольно-аналітична робота [16]. Фахівці з
фінансів у процесі своєї діяльності тісно співпрацюють з іншими службами
підприємства:
· службою маркетингу і відділом збуту – з питань складання планової
документації щодо постачання продукції, ціноутворення, розрахунків
з покупцями та кредитної політики підприємства;
· службою постачання – з питань розробки графіків постачання сировини
та матеріалів, визначення оптимального розміру замовлення
і залишку запасів;
· відділом капітального будівництва – з питань розробки порядку будівництва,
плану фінансування капітальних вкладень, визначення норм
і лімітів використання виробничих ресурсів;
147

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
· конструкторськими і технологічними службами – з питань складання
планів науково-дослідних і дослідницько-конструкторських робіт
і забезпечення їх фінансування;
· бухгалтерією – з питань узгодження кошторисних і фінансових розрахунків
та інформаційного забезпечення фінансового менеджменту
на підприємстві.
№
пор.
1
2
3
4
5
6
7
Поняття фінансової роботи на підприємстві
Автор /
Джерело
Кірейцев Г. Г.
Визначення
Таблиця 1
Фінансова робота – це робота, яка організовується самостійним
структурним підрозділом (фінансовим відділом), який виконує
визначені функції в системі управління підприємством
Поддьєрьогін А. А. Фінансова робота – це система використання різних форм
і методів для фінансового забезпечення функціонування
підприємства та досягнення ними поставлених цілей,
тобто це та практична фінансова робота, що забезпечує
життєдіяльність підприємства, поліпшення її результатів
Слав’юк Р. А.
Партин Г. О.,
Загородній А. Г.
Рудницька О. М.,
Вівчар О. Й.,
Желєзняк Р. Й.,
Цигиль І. Я.
Енциклопедія
“Мабіко”
Фінансова
компанія
“BG Finance”
Фінансова робота – це діяльність з управління фінансами,
яка включає планування та організацію фінансів, облік
фінансових ресурсів, контроль і аналіз ефективності
їх використання, регулювання доходів і видатків,
стимулювання кінцевих результатів виробництва
Фінансова діяльність – це діяльність, спрямована на забезпечення
підприємства фінансовими ресурсами, досягнення ним
визначених цілей економічного та соціального розвитку
Фінансова робота – це діяльність, спрямована на забезпечення
виробництва фінансовими ресурсами та здійснення контролю за
дотриманням фінансової дисципліни, що зобов’язує підприємства
і посадових осіб дотримуватися режиму економії у використанні
матеріальних, трудових і фінансових ресурсів, норм і нормативів
витрат, затверджених фінансових планів, а також виконання
зобов’язань перед державним бюджетом, банками,
постачальниками і споживачами, іншими контрагентами
Фінансова робота – це діяльність працівників фінансової служби
з підготовки, реалізації фінансових рішень та управління
фінансовими ресурсами
Фінансова робота – це система норм і методів,
які використовуються для фінансового забезпечення
функціонування підприємства і досягнення ними поставлених задач
Джерело: [6, с. 37; 8, с. 13–14; 9, с. 15–16; 10, с. 11–12; 13, с. 8–9; 14; 15].
148

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Таким чином, фінансова робота на підприємствах охоплює усю
систему їхніх фінансових відносин: відносин між підприємством і бюджетом,
позабюджетними фондами, банками, постачальниками та споживачами;
засновниками, страховими організаціями, а також відносин
усередині підприємства – з приводу розподілу прибутку, фонду оплати
праці, коштів на формування необоротних та оборотних активів.
Основна мета фінансової роботи на підприємстві полягає у забезпеченні
кругообігу капіталу необхідним обсягом фінансових ресурсів
і оптимізації їх розподілу за його стадіями. Незважаючи на те, що багато
аспектів фінансової роботи жорстко регулюється нормативно-правовими
актами, мета фінансового менеджменту зумовлює вільний і творчий
характер роботи фінансиста.
У сучасних умовах господарювання фінансова робота набуває нового
змісту, що було зумовлено зміною відносин власності, становлення
різних організаційно-правових форм, приватизацією державних і муніципальних
підприємств, а також активізацією зовнішньоекономічної
діяльності. Усе це сприяло суттєвому підвищенню вимог до професійної
компетенції фінансистів. Так, наприклад, залучення іноземних інвестицій
у вітчизняні компанії можливе тільки за умови підвищення прозорості
їхньої діяльності. Задоволення цього та інших вимог фінансового
середовища можливе за умови реалізації на підприємстві сучасного фінансового
менеджменту, який орієнтований насамперед на управління
вартістю компанії. Роль фінансового менеджменту також зростає з огляду
на високий рівень свободи підприємницького сектора економіки та
загострення конкуренції як на ринках товарів і послуг, так і на ринках
факторів виробництва та капіталу.
Окрім компаній реального сектора економіки, фахівці фінансового
профілю можуть працювати у відділах корпоративних фінансів і в аналітичних
службах компаній фінансового сектора, в консалтингових компаніях,
які спеціалізуються на управлінському та фінансовому консалтингу
та оціночній діяльності; у фінансово-аналітичних агентствах, в
аналітичних центрах, які займаються питаннями економічної політики і
розвитку вітчизняного та міжнародного бізнесу.
У процесі роботи фінансистів у фінансових установах їхня діяльність
більшою мірою набуває аналітичного та прогностичного характеру.
Так, на перший план у системі професійних обов’язків фахівців з
фінансів у фінансових та інвестиційних компаніях виходять розробка
бюджетних та інвестиційних моделей, фінансове планування і бюджетування,
інвестиційний аналіз ефективності проектів, участь в аналізі
бізнес-ідей та підготовці бізнес-планів тощо. Праця у банківських установах
передбачає моніторинг і контроль руху грошових потоків, оцінку
платоспроможності та кредитоспроможності позичальників, розрахунок
149

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
кредитних забезпечень і резервів, моніторинг банківських продуктів
та ін. Працевлаштування у фінансово-аналітичні агентства та консалтингові
компанії вимагає від фінансиста знання механізму функціонування
фінансового ринку та його сегментів, засад фінансування венчурного
бізнесу та будівництва, методичних підходів до оцінки бізнесу
та інструментів інвестування, вміння написання оглядів функціонування
та розвитку різних ринків і галузей.
Підсумовуючи усе вищенаведене, можна сказати, що до основних
обов’язків фінансиста належать: перетворення в життя принципу “гроші
повинні робити гроші”, розробка і реалізація фінансового-управлінських
рішень щодо залучення та розміщення фінансових ресурсів, фінансове
планування, оцінка ризиків, забезпечення зростання прибутку та скорочення
витрат. Фінансист повинен уміти моделювати фінансово-господарські
ситуації, проводити порівняльний аналіз і прогнозування варіантів
розвитку, формулювати аналітичні висновки. Санітарно-гігієнічна
характеристика діяльності фахівця з фінансів з позицій важкості та
напруженості праці, обмеження віку і статі, режиму праці та відпочинку,
змінності, завантаженості аналізаторів та несприятливих чинників
наведена у табл. 2.
Фахівці з фінансів у процесі набуття досвіду можуть обіймати управлінські
посади – посади фінансових менеджерів або фінансових директорів,
які передбачають, окрім суто фінансових задач, виконання адміністративних
обов’язків. Як правило, фінансовому директору підпорядковується
фінансовий відділ, якій вирішує завдання управління активами
підприємства, управління обсягом, структурою і вартістю капіталу підприємства,
управління прибутком, управління реальними та фінансовими
інвестиціями, управління грошовими потоками підприємства, управління
фінансовими ризиками та антикризове фінансове управління
підприємством у випадку загрози банкрутства.
Таблиця 2
Санітарно-гігієнічна характеристика діяльності фахівця з фінансів
№
пор.
Ознака
Характеристика
1 Ступінь важкості та напруженості праці Напружена розумова праця
2 Обмеження щодо статі й віку Обмежень немає
3 Режим праці й відпочинку 8-годинний робочий день
4 Режим змінності Переважно однозмінна робота
5 Завантаженість аналізаторів Зоровий і руховий
6 Несприятливі чинники Високе статичне напруження
Джерело: [1]
150

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
У всьому світі ця професія вважається однією із найбільш високооплачуваних:
за даними “Money Magazine” фінансові консультанти заробляли
в рік 123 тисячі доларів США, що є найбільшим показником серед
сформованого рейтингу “Топ-10 професій” [1]. Рейтинг заробітків топменеджменту
російських компаній, складений Forbes у 2008 році за даними
дев’яти кадрових агенцій, які спеціалізуються на підборі керівників,
засвідчив, що до складу топ-менеджменту підприємств різних галузей
входять фінансові фахівці, які у рейтингу заробітних плат займають
друге місце після генеральних директорів [5]. Вивчення цього рейтингу
дозволяє зробити висновок, що посада вищого фінансового керівника
на підприємствах різних галузей називається по-різному: фінансовий
директор (телекомунікаційні, фармацевтичні та страхові компанії, торговельні
мережі, виробники споживчих товарів), віце-президент з фінансів
(нафтогазові компанії та будівельні компанії, важка індустрія)
або директор з корпоративних фінансів (інвестиційні банки). За даними
Держкомстату України, у 2008 році фінансисти отримували найвищі
зарплати поряд із державними службовцями і працівниками авіаційної
галузі: в червні цього року 16,1 % фінансистів отримували офіційну заробітну
плату не менше 5 тисяч гривень. Необхідно відмітити, що на заробітні
плати фінансистів суттєво вплинула фінансова криза: у 2009 році
доходи бухгалтерів, фінансистів і банківських службовців знизилися
на 32 %, що пов’язується зі складною ситуацією у фінансовій системі
України [12].
Професійна діяльність у сфері фінансового менеджменту є дуже
перспективною з позиції кар’єри. За даними американського журналу
“Money Magazine”, протягом десяти наступних років попит на фахівців
з фінансового консалтингу зросте майже на 26 %. Стосовно вітчизняного
ринку праці, то слід зазначити, що в тому ж 2008 році фінансових
директорам зі знанням міжнародних стандартів фінансової звітності
роботодавці пропонували 2–2,5 тисячі доларів незалежно від того, чи є
компанія міжнародною або вітчизняною. Знання іноземної мови дозволяє
підвищити планку заробітної плати до 3 тисяч доларів США і
вище [11]. Водночас свідченням того, що навіть в умовах кризи професія
фінансиста є перспективною і затребуваною, є входження фінансових
менеджерів до лідерів кризового рейтингу професій, складеного
у 2009 р., разом із менеджерами з продажів та ІТ-фахівцями [3]. При
цьому за тих же зарплатних пропозицій вимоги до аплікантів суттєво
підвищилися.
З урахуванням сучасної специфіки професійної діяльності фахівців
з фінансів можна стверджувати, що професійна компетентність
151

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
фінансиста включає культурологічний модуль, модуль фахової підготовки
та модуль особистісних детермінант (рис. 1). Культурологічний
модуль професійної компетентності фахівця з фінансів враховує загальну
культуру людини та культуру фінансової роботи.
КУЛЬТУРОЛОГІЧНЙ МОДУЛЬ
Рівень
загальної культури
Культура
фінансової роботи
МОДУЛЬ
ОСОБИСТІСНИХ ДЕТЕРМІНАНТ
МОДУЛЬ
ФАХОВОЇ ПІДГОТОВКИ
Особистісноетичні
Професійні Знання Уміння
та навички
152
Рис. 1. Компоненти професійної компетентності
фахівця з фінансів
Джерело: авторcька розробка.
Загальний рівень культури людини визначається такими аспектами:
· повагою до гідності інших людей, збереженням власної гідності у різних
ситуаціях соціальної взаємодії, тобто культура особистості та
саморегулювання;
· адекватністю особи, яка визначається зовнішнім виглядом, культурою
спілкування, поведінкою у різних ситуаціях побутової, професійної
і суспільної взаємодії;
· дотриманням традицій, звичаїв, норм і етикету в моно- і крос-культурній
взаємодії;
· актуальною готовністю використання загального культурного фонду
знань, які були сформовані у процесі середньої та вищої освіти;
· готовністю до продовження особистісного соціокультурного розвитку
і саморозвитку;
· обізнаністю в основних ціннісних домінантах сучасного світу, країни,
суспільства;
· соціальною відповідальністю за себе, свою поведінку, відповідальністю
за добробут інших.
Культура фінансової роботи, хоч і є продуктом професійної підготовки,
але не визначається нею безпосередньо і є наслідком самовдосконалення,
особистісного розвитку, цілісної самоорганізації особистості.

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Культура фінансової роботи, окрім професійних знань, умінь і навичок,
включає навички ділового спілкування, знання і вміння розв’язання психологічних
колізій у колективі, уміння раціонально організувати робочий
час, створювати оптимальне оточення на робочому місці, формування
і оптимальне використання свого іміджу, а також відповідальність
за прийняті фінансово-управлінські рішення. Важливою складовою культури
фінансової роботи є культура спілкування, яка передбачає знання
термінології, уміння встановлювати зв’язки між відомими та новими термінами,
уміння використовувати фінансові поняття і терміни в аналізі
практичних ситуацій.
Модуль особистісних детермінант поряд із особистісно-етичними
якостями фахівця з фінансів враховує його професійні якості та уміння.
Модуль фахової підготовки враховує знання, зокрема теоретичні
та практичні, та уміння і навички.
Незважаючи на те, що професійна діяльність фінансистів і фінансових
менеджерів активно затребувана вітчизняним ринком праці, у Класифікаторі
професій України безпосередньо професія фінансиста відсутня
[7], водночас систематизація професій економічного напряму
дозволила виокремити ті види професійних робіт, які можуть виконувати
фахівці з фінансів (табл. 3). Так, бакалавр з фінансів здатний виконувати
професійні роботи й обіймати первинні посади, перелік яких
наведено в групі “Фахівці”.
Бакалавр з фінансів на первинних посадах самостійно виконує переважно
стереотипні, частково діагностичні завдання, за усталеними
алгоритмами робить економічні розрахунки, збирає, систематизує, нагромаджує
первинну інформацію як для виконання закріплених за ним
посадових обов’язків, так і для потреб структурного підрозділу, де він
працює.
Магістр з фінансів спроможний виконувати професійні роботи й
обіймати первинні посади, перелік яких наведено в групі “Професіонали”.
На відміну від бакалавра, магістр з фінансів на первинних посадах
самостійно виконує переважно евристичні та частково діагностичні
професійні й соціально-виробничі завдання, робить складні економічні
розрахунки, керує фахівцями нижчого посадового рівня. Назви
інших первинних посад фахівців з фінансів визначаються у варіативних
компонентах освітньо-кваліфікаційної характеристики згідно з галузевими
нормативними документами або штатними розкладами підприємств
та установ певної галузі з урахуванням вимог до формулювання
назв посад, передбачених чинними нормативними актами.
153

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
154

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Висновки. Підбиваючи підсумок проведеного дослідження, можна
зробити такі висновки:
1. Особа, що обрала професію фінансиста, повинна мати аналітичний
склад розуму, вміти стратегічно і логічно мислити. Вміння аналізувати
великі масиви даних, гнучкий розвиток і навіть стійкість до стресів
є важливими умовами набуття професійності фінансиста.
2. Діяльності фінансиста притаманний динамізм, адже зміни в законодавстві,
соціальній, політичній, економічній ситуаціях, виникнення
нових технологій відбуваються майже безперервно, що вимагає від особи
постійної самоосвіти та удосконалення професійних якостей, що
зумовлює необхідність постійного вдосконалення процесу професійної
підготовки фахівців з фінансів.
3. Основні завдання вищих навчальних закладів, що здійснюють
підготовку фахівців з фінансів, полягають у забезпеченні опанування
випускниками системи знань і вмінь розв’язувати певні типові завдання
діяльності в процесі здійснення зазначених виробничих функцій,
перетворення необхідних економічних знань в економічне мислення,
розвитку важливих якостей особистості, які підвищують адаптацію молоді
в професійній сфері.
Список літератури
1. Галузевий стандарт вищої освіти. Освітньо-кваліфікаційна характеристика бакалавра
спеціальності 6.050100 [Текст] “Фінанси” напряму підготовки 0501 –
“Економіка і підприємництво”. – К. : КНЕУ, 2006.
2. Галузевий стандарт вищої освіти. Освітньо-кваліфікаційна характеристика магістра
спеціальності 8.05010 “Фінанси” напряму підготовки 0501 – “Економіка
і підприємництво” [Текст]. – К. : КНЕУ, 2006.
3. Глебова, А. Кризисный рейтинг самых востребованных профессий в Украине
[Электронный ресурс]. – Режим доступа : http://dozor.kharkov.ua/vlast/ 1043214.
html. – Загл. с экрана.
4. Энциклопедия Мабико [Электронный ресурс]. – Режим доступа : http://www.
mabico.ru/lib/1985.html. – Загл. с экрана.
5. Зарплаты топ-менеджеров – 2009 [Электронный ресурс]. – Режим доступа :
http://www.forbesrussia.ru/karera/menedzhment/28752-reiting-forbes-zarplaty-topmenedzherov-%E2%80%94-2009
– Загл. с экрана.
6. Кірейцев, Г. Г. Фінансовий менеджмент [Текст] : навчальний посiбник / Г. Г. Кірейцев.
– 2-ге вид., перероб. та доп. – К. : Центр навчальної літератури, 2002. –
496 с.
7. Класифікатор професій України [Електронний ресурс]. – Режим доступу :
http://jobnatali.com/prof_codes.php. – Загол. з екрана.
8. Партин, Г. О. Фінанси підприємств [Текст] : навчальний посібник / Г. О. Партин,
А. Г. Загородній. – 2-ге вид., перероб. і доп. – К. : Знання, 2006. – 379 с.
9. Поддьєрьогін, А. А. Фінансова робота підприємства [Текст] : підручник /
А. А. Поддьєрьогін . – 4-те вид., перероб. і доп. – К. : КНЕУ, 2002. – 517 с.
155

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
10. Рудницька, О. М. Фінанси підприємств [Текст] : навч. посіб. / О. М. Рудницька,
О. Й. Вівчар, Р. Й.Желєзняк та ін. – Львів : Вид-во НУ “Львівська політехніка”,
2007. – 208 с.
11. Самые высокооплачиваемые профессии в Украине – финансист, авиатор и госслужащий
[Электронный ресурс]. – Режим доступа : http://rus.newsru.ua/finance/
15aug2008/robota.html. – Загл. с экрана.
12. Сергун, И. Рейтинг профессий по снижению зарплат в ІІІ квартале [Электронный
ресурс] / И. Сергун. – Режим доступа : http://www.rynok.biz/4/a/2009/10/13/
Rejting_professij_po_snizh. – Загл. с экрана.
13. Слав’юк, Р. А. Фінанси підприємств [Текст] : навч. посіб. / Р. А. Слав’юк. – К. :
Центр навчальної літератури, 2002. – 460 с.
14. Содержание финансовой работы на предприятии [Электронный ресурс]. – Режим
доступа : http://bg-finance.ru/soderzhanie_finansovoi_raboty_na_predprijatii.php. –
Загл. с экрана.
15. Фінанси підприємств [Текст] : підручник / керівник авт. кол. і наук. ред. проф.
А. М. Поддєрьогін. – 3-тє вид., перероб. та доп. – К. : КНЕУ, 2000. – 460 с.
16. Ярошевич, Н. Б. Фінансова робота на підприємствах: співвідношення посадових
обов’язків працівників фінансового сектора підприємства [Електронний
ресурс] / Н. Б., Ярошевич, А. В. Мазур, М. Р. Мокринська. – Режим доступу :
http://www.nbuv.gov.ua/portal/chem_biol/nvnltu/18_2/18_2_Jaroszewycz_226.pd. –
Загол. з екрана.
Summary
The article is devoted to the peculiarities of financial work on enterprises
and financial institutions in nowadays. It’s grounded, that the professional
competence of financiers includes the culturological module, the module
of individual determinants and module of professional training. The most
perspective directions of activity of financiers are described in the article.
Отримано 13.09.2010
156

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
УДК 339.9:343.37](477)
Л. M. Кошова, А. В. Пігнастій, cтудентка,
Полтавська державна аграрна академія
ТІНЬОВА ЕКОНОМІКА – ОСНОВНА ПЕРЕШКОДА
ЗОВНІШНЬОТОРГОВЕЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ УКРАЇНИ
У статті розглянуто тіньову економіку як основну перешкоду розвитку зовнішньої
торговельної діяльності в Україні. Показано вплив на економічний стан
в Україні тенденцій розвитку тіньового ринку, виявлено причини розвитку тіньової
економіки в суспільстві.
Ключові слова: тіньова економіка, національна економіка, дохід, ВВП, іноземні
інвестиції, капітал, конкуренція, зовнішній і внутрішній борги.
Постановка проблеми. Процеси формування соціально-орієнтованої
ринкової економіки у період глобалізації, світової економічної
кризи, недосконалості інституційно-правової бази формують основу для
зростання тіньових процесів в Україні. Структура тінізаційних процесів
має глобальний характер, є розгалуженою і диференційованою.
Мета статті – розглянути тіньову економіку як основну перешкоду
зовнішньоторговельної діяльності України, виявити причини розвитку
тіньової економіки. 16
Аналіз останніх досліджень і публікацій. Питання вивчення феномену
тіньової економіки та запобігання її впливу розглядається у
публікаціях таких вчених, як Ф. Шиманський, З. Варналій, О. Засанська,
Н. Звєркова, І. Мазур, О. Усатюк, Ю. Харазішвілі.
Виклад основного матеріалу. Вплив тіньового сектора на національне
господарство визначається певною конструктивною роллю, що
проявляється в стабілізуючій і компенсуючій функціях у господарстві
перехідного періоду. Тіньова економіка характеризується більшою гнучкістю
та динамічністю, ніж легальна. Вона має здатність швидко заповнювати
ніші та створювати додаткові робочі місця. Тіньова економіка
насичує ринок товарами і послугами, збільшує доходи частини населення,
посилює конкурентну боротьбу, стримуючи на певний час соціальні
дестабілізаційні процеси в суспільстві. Проте вирішальним є негативний
вплив тіньового сектора на національну економіку. Внаслідок
існування тіньової економіки зменшуються доходи бюджету, зростають
зовнішній і внутрішній борги, збільшується тіньовий капітал, зменшується
інвестиційна привабливість держави, втрачаються можливості
активної участі у глобалізаційних процесах. Втрата державою своїх
регулюючих, контролюючих та інших соціально важливих функцій
(внаслідок наявності тіньової економіки) неминуче супроводжується
© Л. M. Кошова, А. В. Пігнастій, 2011
157

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
криміналізацією суспільства та зростанням організованої злочинності.
Система тіньового обороту ВВП працює головним чином на відтік капіталу,
і лише мала частка національного капіталу залишається або повертається
для інвестування вітчизняного виробництва іноді у вигляді
прямих іноземних інвестицій чи в іншій формі, що є по суті відмиванням
тіньового капіталу.
У розвинутих країнах масштаби тіньової економіки відносно невеликі
і становлять приблизно 5–15 % ВВП. У країнах, що розвиваються,
тіньовий сектор відіграє більш помітну роль. Так, у деяких з них тіньова
економіка навіть переважає офіційну (Нігерія, Болівія, Таїланд). Середні
масштаби тіньової економіки в країнах, що розвиваються, становлять
у середньому 35–45 %.
За даними Міністерства економіки, рівень тіньового сектора економіки
України за підсумками II кварталу 2009 року становить 36 %
від офіційного ВВП (рис. 1). За попередніми оцінками, Державний бюджет
України в результаті збільшення тіньового сектора у 2009 році
може недоотримати понад 100 млрд. грн.
Тіньовий ВВП;
36 %
Офіційний
ВВП; 64 %
Рис. 1. Структура ВВП у 2009 році [8]
Однією з найбільш тіньових сфер діяльності є зовнішньоекономічна
сфера. Навіть фрагментарні та непослідовні спроби наведення порядку
цій сфері негайно мають відчутний позитивний ефект – збільшення
надходжень до державного бюджету. 28 квітня 2004 р. на міжвідомчій
нараді під головуванням Генерального прокурора України було розглянуто
стан справ із дотриманням законодавства про зовнішньоекономічну
діяльність щодо своєчасного повернення валютної виручки,
оподаткування експортно-імпортних операцій, виявлення та розслідування
злочинів, пов’язаних з легалізацією грошових коштів, іншого
майна, здобутих злочинним шляхом. Оприлюднена на нараді інформація
засвідчила наявність значної кількості злочинних виявів у сфері зовнішньоекономічної
діяльності, заборгованості щодо повернення в Україну
валютних цінностей, неналежне виконання функцій і недостатність
158

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
вжиття заходів органами контролю, суттєві порушення під час проведення
оперативно-розшукових заходів, дізнання і досудового слідства у
справах відповідних категорій.
Суттєві порушення чинного законодавства виявлені у діяльності
органів Державної податкової служби. Перевірки суб’єктів зовнішньоекономічної
діяльності, стягнення з них пені за порушення строків розрахунків
за контрактами, інші функції не завжди здійснюються на
належному рівні. Недостатньо заходів вжито щодо виявлення та припинення
діяльності фіктивних фірм, створення яких є одним зі способів
виведення та неповернення з грошового обігу України значних фінансових
ресурсів.
Представники тіньової економіки широко користуються відсутністю
контролю за якістю експортованої продукції, експортуючи високоякісну
вітчизняну продукцію під виглядом низькосортних товарів
(табл. 1).
Товарна структура зовнішньої торгівлі України
за 2007 – І півріччя 2010 року [8]
Назва товарів
Продукція тваринного походження,
тис. дол. США
Продукція рослинного походження,
тис. дол. США
Мінеральні продукти,
тис. дол. США
Продукція хімічної промисловості,
тис. дол. США
Деревина і вироби з дерева,
тис. дол. США
Текстиль і вироби з текстилю,
тис. дол. США
Транспортні засоби,
тис. дол. США
Рік
Таблиця 1
2007 2008 2009 2010
747 156,0 783 404,3 595 966,8 377 828,1
1 726 382,5 5 577 382,0 5 034 894,2 1 555 218,3
4 275 212,9 7 046 093,9 3 900 091,4 2 818 148,3
4 047 218,0 5 045 334,5 2 515 151,7 1 483 252,6
827 165,0 874 402,5 669 962,2 384 128,4
990 252,9 984 587,0 712 946,6 334 543,3
3 304 679,1 4 321 339,2 1 596 432,9 1 347 845,2
Зараз нагальною потребою є необхідність створення єдиної системи
оцінки кількості та p якості товарів, що експортуються. Можна
реально констатувати, що зараз повноваження контролюючих органів,
передбачені чинним законодавством, або використовуються неповною
159

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
мірою, або не застосовуються взагалі. Тому вся робота щодо зовнішньоекономічної
діяльності починається, коли валютна маса не надходить
в Україну. Але організація роботи після виявлення факту приховування
валютної виручки не дозволяє припинити діяльність, спрямовану на
вивезення валютних коштів і товарів без повернення. Недоліки державної
політики з питань зовнішньоекономічної діяльності, низька ефективність
діяльності органів виконавчої влади у цій сфері позначилися
на загостренні такої проблеми, як контрабанда [5, с. 36–40].
Контрабанда стала загальнонаціональною проблемою і сьогодні
безпосередньо загрожує національній безпеці України. Недоотримання
державним бюджетом митних платежів становить десятки мільярдів
доларів. Ці самі десятки мільярдів автоматично відходять у тіньовий
сектор. З 45 мільярдів офіційно нарахованих у 2004 р. митних платежів
“живими коштами” держава отримала лише 18 [7, с. 40]. Інші “приховалися”
за вексельними платежами, сумнівними судовими рішеннями
тощо. Крім того, на митниці процвітає хабарництво та приховування
реальної вартості ввезеної продукції.
У Державній програмі “Контрабанді-СТОП” на 2005–2006 роки,
затвердженій постановою Кабінету Міністрів України від 1 квітня
2005 р. № 260, зазначено, що аналіз стану боротьби з контрабандою
свідчить про те, що, незважаючи на комплекс заходів, вжитих органами
виконавчої влади, вона дедалі поширюється, а пов’язані з нею негативні
процеси набувають витонченіших форм, що завдає значної шкоди
економіці України, негативно впливає на криміногенну ситуацію в державі
загалом [1, с. 130–132].
Визначальними чинниками поширення контрабанди є: наявність
економічних передумов; недостатня ефективність митного і прикордонного
контролю; недосконалість нормативно-правової бази у сфері регулювання
імпорту та боротьби з контрабандою; необлаштування державною
кордону з державами СНД; високі ставки ввізного мита, акцизного
збору та податку на додану вартість під час імпорту; неоднакове податкове
навантаження на суб’єктів господарювання; наявність значної
різниці між світовими і внутрішніми цінами на окремі групи товарів;
корупція в митних органах, органах охорони державного кордону, інших
правоохоронних і контролюючих органах; відсутність належного
контролю за реалізацією товарів на внутрішньому ринку; недосконалість
обміну інформацією між державними органами, що здійснюють
контроль за зовнішньоекономічною діяльністю [3, с. 76–82].
Найпоширенішими протиправними діями є: незаконне звільнення
вантажів від митного огляду; оформлення документів про вивезення
160

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
за межі території держави товарів; опломбування транспортних засобів
без огляду вантажу; оформлення подвійних митних документів; зниження
митної вартості товару; здійснення митного оформлення неіснуючих
або з навмисно завищеною вартістю вантажів на експорт. Є випадки
переміщення через митний кордон поза пунктами пропуску, недекларування
товарів. Найбільший рівень тіньової економіки в Азербайджані
становив 59,4 % від ВВП, Вірменії – 47,6 %, Білорусії – 50,8 %, Казахстані
– 44,6 %, Молдові – 49,1 %, Росії – 47,3 % [3, с. 77–83].
За даними Мінекономіки у 2007 році, основними сферами, де тіньова
економіка в Україні має найбільше поширення, є такі: (табл. 2.)
Основні сфери тіньової економіки
Таблиця 2
Галузь промисловості Обсяг ВВП, %
Сільське господарство 48,70
Будівництво 35
Деревообробна 28
Сфера діяльності з нерухомістю 26
Торгівля автомобілями 19
Нафтопереробна 19
Рибна 19
Хімічна 18
Оптова торгівля 13
Легка промисловість 19
Незважаючи на продовження вжиття заходів щодо боротьби з економічною
злочинністю, вдосконалення позитивного (регулятивного) законодавства
(цивільного, господарського, фінансового, податкового), не
створено прозорі механізми діяльності суб’єктів небезпечної господарської
діяльності.
Основними причинами поширення тіньової економічної діяльності
в Україні залишаються: нестабільність податкового законодавства,
високий податковий тиск нерівномірність податкового навантаження
на суб’єкти господарювання, низький рівень податкової дисципліни;
надмірне регулювання підприємницької діяльності; низький рівень заробітної
плати в державному секторі економіки; корупція в державних
161

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
органах та органах місцевого самоврядування; правова незахищеність
суб’єктів господарювання від зловживань з боку посадових осіб державних
органів та органів місцевого самоврядування; недостатньо прозора
процедура приватизації державного майна.
Висновки. Отже, тіньовий сектор економіки перешкоджає повноцінному
входженню України у світову економіку, щоб бути повноправним
членом світової співдружності. Тіньова економіка є наслідком
комерціалізації значної частини бюджетних коштів та коштів цільових
і позабюджетних фондів, недосконалості законодавства, високого рівня
корупції, широкого зростання кримінальних структур і фактичного
злиття їх із суб’єктами підприємницької діяльності. Взагалі тіньова
економіка чинить деструктивний вплив на національне господарство,
сповільнюючи надходження коштів до бюджету і погіршуючи інвестиційну
привабливість вітчизняної економіки.
Для подолання тіньового сектора держава має якнайшвидше створити
умови для розвитку підприємництва (особливо малого та середнього
бізнесу), усунення обмежень щодо нього. Також важливим напрямком
є стимулювання виробничої діяльності, відновлення і забезпечення
ефективного функціонування виробничого потенціалу на основі національних
і зарубіжних інвестиційних ресурсів.
Пропозиції. Вирішення проблеми можливе лише за узгодження
дій державного керівництва і підприємницького сектора. Шляхом підвищення
рівня підприємницької культури та кваліфікованості державних
управлінських і правоохоронних органів, що здійснюють нагляд
за економікою, можна досягти ефективного соціального партнерства в
інтересах вітчизняної економіки.
Список літератури
1. Анатомія виникнення й розвитку тіньової економіки України [Текст] / Ф. Шиманський
// Юридичний вісник. – 2004. – № 1. – С. 129–132.
2. Варналій, З. П. Значення детінізації економіки та легалізації тіньових капіталів
для розвитку економіки і демократії в Україні. Проблеми перерозподілу власності
та легалізації тіньових капіталів в Україні [Текст] // Дзеркало тижня. –
2004. – № 18–19.
3. Засанська, О. В. Теоретичні основи боротьби з тіньовою економікою [Текст] /
О. В. Засанська // Актуальні проблеми економіки. – 2009. – № 5. – C. 76–84.
4. Застосування адміністративно-правових заходів щодо запобігання поширенню
тіньових економічних відносин [Текст] / Н. Звєркова // Вісник прокуратури. –
2007. – № 11. – С. 106–115.
5. Методичні аспекти оцінки масштабів тіньової економіки [Текст] / В. Базилевич,
І. Мазур // Економіка України. – 2004. – № 8. – С. 36–44.
162

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
6. Передборський, В. А. Тіньова економіка як загроза національній безпеці [Текст] /
В. А. Передборський // Формування ринкових відносин а Україні. – 2005. –
C. 14–18.
7. Тіньова економіка України у розрізі основних видів діяльності [Текст] /
Ю. М. Харазішвілі // Статистика України. – 2006. – № 4. – С. 38–45.
8. http:// www.ukrstat.gov.ua [Електронний ресурс].
Summary
The article deals with the shadow economy as a major barrier to the
development of foreign trade in Ukraine. The influence on the economic
situation in Ukraine shadow market trends. The reasons of the shadow
economy in society.
Отримано 07.02.2011
163

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
УДК 336.71.078.3
Г. О. Кришталь, аспірант Державного університету
інформаційно-комунікаційних технологій, м. Київ
РОЗВИТОК БАНКІВСЬКОГО НАГЛЯДУ УКРАЇНИ
ВІДПОВІДНО ДО ВИМОГ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ
У статті досліджено основні напрями та перспективи євро- інтеграційного
розвитку банківського сектора та банківського нагляду України. Обґрунтовано
необхідність активної участі Базельського комітету у заходах цих органів щодо
удосконалення управління ризиками та банківського нагляду.
Ключові слова: банківський нагляд, Базельський комітет, банківський сектор,
капітал, ризики, Європейський Союз.
Постановка проблеми. Основними завданнями директив Європейського
Союзу щодо банківської діяльності та банківського нагляду є
перша та друга банківські координаційні директиви, спрямовані на координацію
законів, положень та адміністративних заходів щодо діяльності
кредитних установ. У широкому розумінні ці директиви дають
змогу банкам брати участь у багатьох видах фінансової діяльності на
території держав-учасниць: директива власних фондів встановлює вимоги
щодо власного фонду для кредитних установ; директива банківського
коефіцієнта платоспроможності визначає необхідний коефіцієнт
платоспроможності для кредитних установ; директива великої незахищеності
передбачає нагляд і контроль за великими ризиками кредитних
установ; Друга консолідаційна директива нагляду формулює принципи
нагляду за діяльністю кредитних установ на консолідаційній
основі. Директива може також застосовуватися стосовно небанківських
інвестиційних фірм; директива гарантії вкладів визначає умови захисту
інвесторів і вкладників. 17
У важливості застосування міжнародних стандартів нормативного
методу регулювання банківської діяльності та банківського нагляду
можна послатися на директиву власних фондів кредитних установ. Її
метою є забезпечення послідовності діяльності банківського нагляду
щодо кредитних установ, захист заощаджень, поліпшення координації
у банківській галузі, а саме: нагляд за основними ризиками та платоспроможністю,
які стосуються капіталу, фондів, основних ризиків та
кумулятивних пільгових часток і підпорядкованого боргу.
Аналіз останніх публікацій і досліджень. У вітчизняній науковій
літературі проблеми Європейського Союзу, Національного банку
© Г. О. Кришталь, 2011
164

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
України та банківського нагляду досліджують переважно політологи,
а наукових праць економістів і фінансистів з цієї проблематики підготовлено
ще замало. Серед відомих учених, які займаються цими проблемами,
слід відзначити В. Д. Базилевича, М. І. Звєркова, В. І. Міщенка,
І. О. Лютого, І. А. Шумило, К. Е. Раєвського, А. П. Яценюка та інших.
Однак, враховуючи складність проблеми, на нашу думку, потрібні додаткові
та ґрунтовні дослідження як теоретиків, так і практиків. Насамперед
щодо розгляду проблем адаптації НБУ та банківського нагляду
до правил і вимог Європейського Союзу.
Мета статті полягає у визначенні основних напрямів, принципів
і підходів, які формують розвиток банківського нагляду відповідно до
вимог Європейського Союзу, та розробленні пропозицій щодо реалізації
основних положень Європейського Союзу.
Виклад основного матеріалу. Згідно з директивою банківського
коефіцієнта платоспроможності кредитних установ Європейська Співдружність
прийняла загальну законодавчу структуру стосовно оцінки
ризиків та банківського нагляду. Встановлення відповідного співвідношення
платоспроможності відіграє провідну роль у нагляді за діяльністю
кредитних установ. Ця директива створює загальний стандарт
для власних фондів, платоспроможність яких визначається відповідно
до ступеня кредитного ризику.
Директива містить класифікацію пунктів балансу за чотирма рівнями
ризику: повний ризик, середній ризик, ризик нижче середнього
та низький ризик. Окрім того, ця директива регулює застосування різних
видів пунктів балансу, які пов’язані з відсотками та курсами обміну
іноземної валюти, розглядає питання банківського нагляду. Для того,
щоб банківський нагляд на консолідаційному рівні був ефективним,
він має застосовуватися до всіх держав-учасниць і всіх банківських груп,
включаючи аналогічні товариства, які не є кредитними установами.
Важливо зазначити, що директива пояснює та уточнює методи, які можуть
бути використані для належного банківського нагляду, який забезпечує,
відповідно до банківського законодавства в Україні, реалізацію
інтересів та захист прав громадян, оскільки вони є економічно та інформаційно
стабільними клієнтами банків у ринкових умовах. Підтвердженням
сприйняття Україною важливих європейських стандартів у
банківській сфері, застосування єдиних методів правового регулювання
банківських правовідносин є Указ Президента України “Про комплексні
заходи щодо оздоровлення банківської системи на 1999–2000 роки”
від 23 січня 1999 р. № 44/99 [5].
В Україні як банківські, так і небанківські фінансові установи –
страхові компанії, кредитні спілки, недержавні пенсійні фонди, ломбарди,
довірчі товариства, лізингові і факторингові компанії функціонують
165

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
в умовах майже повної відсутності єдиної довготривалої політики і
реального оперативного впливу держави на процеси їх розвитку і становлення.
Основна причина – відсутність цілісної системи регулювання
та нагляду за їх діяльністю. На сьогоднішній день відсутність відповідної
системи регулювання на різних ринках фінансових послуг створює
умови для так званого “регулятивного арбітражу”, що дозволяє
багатьом фінансовим інститутам уникнути виконання регулятивних
вимог шляхом відтоку капіталу з більш регульованого сектора в менш
регульований. Тому оптимальним для України було б рішення про утворення
фундаментального, якісного, ефективного та незалежного органу
банківського регулювання та нагляду, який повинен наблизити українські
фінансові ринки до європейських стандартів, що в свою чергу
дозволить підвищити стабільність, прозорість фінансових ринків, а також
збільшити довіру інвесторів та населення.
Винятково важливе значення для розвитку міжнародних економічних
зв’язків України має співробітництво у валютно-фінансовій сфері
з метою забезпечення необхідних умов для взаємних валютних розрахунків,
платежів, кредитування тощо. Щодо фінансових питань в
угодах, які укладаються ЄС із новими державами, то всі вони визначають,
що поточні платежі, пов’язані з виконанням таких угод, здійснюються
вільно. Рух капіталу, пов’язаний з інвестиціями у своїх країнах і
таких, що дозволяються цими угодами, є також вільним. Забороняється
запровадження нових валютних обмежень за умови збереження права
на заходи щодо підтримки платіжного балансу відповідної країни і спеціальних
застережень з боку кожної сторони; сторони погоджуються
провести переговори про свободу руху капіталу в майбутньому. Угоди
не зобов’язують повністю лібералізувати рух капіталів.
Визначальними орієнтирами у приведенні законодавства України
відповідно до принципів і норм європейського права повинні бути:
· встановлення переліку домовленостей міжнародного характеру, які
мають чинність для України;
· вдосконалення правових основ укладення, виконання та денонсації
європейських договорів за участю України;
· забезпечення відповідності внутрішньодержавних нормативно-правових
актів чинним міжнародно-правовим зобов’язанням України;
· створення належного механізму впровадження міжнародно-правових
зобов’язань України в національне законодавство.
Після набуття Україною членства в Раді Європи, вона повинна привести
відповідно до європейських стандартів ряд існуючих законів і
прийняти понад 30 нових, що сприяли б реальному входженню нашої
держави до правового простору цієї організації.
166

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Положення Угоди про партнерство і співробітництво України з
Європейським Союзом повинні становити основу відповідної програми
гармонізації законодавства України, НБУ та банківського нагляду
України з європейською правовою системою. Що стосується питання
визначення складових процесу гармонізації, певну допомогу може надати
досвід зближення законодавства асоційованих з ЄС країн Центральної
та Східної Європи, зокрема рекомендації так званої “Білої книги”
ЄС, про підготовку цих країн до вступу в цю організацію.
Процес наближення банківської сфери та банківського нагляду
стосується насамперед таких завдань: узгодження українських банківських
законів із законами ЄС; нові рішення в грошовій політиці, які
необхідні для виконання критеріїв, визначених Маастрихтською угодою:
стабілізація цін, стабілізація довго- і середньострокових відсоткових
ставок, визначений рівень дефіциту державного бюджету; реструктуризація
і модернізація банківської системи.
Адаптація банківського законодавства України та банківського нагляду
до відповідного законодавства ЄС передбачає поступове приведення
відповідно до європейських стандартів нормативних актів Національного
банку України. Спрямування України на інтеграцію може
прискорити процес проведення реформ в економіці для створення необхідних
передумов переходу до вищого ступеня інтеграційних процесів.
Основними цілями галузевої програми інтеграції України до ЄС
у банківській сфері є сприяння розвитку відносин між Україною та ЄС
у створенні основ взаємовигідного банківського та фінансового співробітництва,
спрямованого на сприяння інтеграції України у загальноприйняті
системи взаєморозрахунків і забезпечення змін у розвитку
банківських та фінансових послуг, зокрема у зв’язку із введенням євро,
розвиток спільного ринку кредитних ресурсів, зміцнення валютногрошової
системи України, поступове зближення політики України з
політикою європейської валютної системи, гармонізація українського
банківського законодавства з законодавством ЄС [2].
Завданнями галузевої програми НБУ та банківського нагляду є:
створення і запровадження нового покоління системи міжбанківських
електронних платежів; сприяння поширенню в Україні масових платежів
за допомогою національних пластикових карток; створення бази
даних банківського нагляду; запровадження ефективної, підтриманої
відповідними розрахунками системи гарантування внесків фізичних осіб
у комерційних банках; розроблення положень про порядок формування
і використання банками резервів на покриття ризиків від проведення
валютних інвестиційних, фондових операцій тощо; здійснення заходів
167

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
щодо функціонування євро, зокрема макроекономічного аналізу потенційного
впливу на український ринок.
У березні 2009 року Базельський комітет з банківського нагляду
оголосив, що рівень капіталу в банківській системі потребує посилення,
щоб підвищити її стійкість до майбутніх економічних і фінансових стресів.
Це має бути досягнуто шляхом комбінації заходів, таких як запровадження
стандартів для сприяння побудові буферів капіталу, що може
бути задіяно у періоди стресів, підвищення загального рівня та якості
банківського капіталу, поліпшення покриття ризиків капіталом та впровадження
додаткових заходів. Посилення механізму капіталізації у світі
таким чином покращить довіру та закладе основу для більш надійної
банківської системи.
При визначенні політики реагування на фінансову кризу необхідно
займатися як проблемами найближчого майбутнього, пов’язаними з
ослабленням економічного й фінансового стану, так і довгостроковими
проблемами структури регулювання та нагляду. Ці два напрямки пов’язані
між собою, необхідно ретельно управляти переходом від нинішніх
заходів до більш стійкої довгострокової основи.
Базельський комітет почав і буде надалі застосовувати для одержання
більш надійного механізму нагляду й регулювання для банківського
сектора. Така система повинна мати чотири основні компоненти:
1) сильний регулятивний капітал;
2) чіткі стандарти для банківської ліквідності;
3) поліпшені системи управління ризиками, корпоративної організації
й контролю;
4) поліпшення прозорості.
Капітал є необхідною умовою для стабільності банківської системи,
але сам по собі не є достатнім. Не менше значення має сильна основа
ліквідності. Багато банків, які мають у своєму розпорядженні адекватний
рівень капіталу, виявилися в скрутному становищі через те, що
вони не управляли розсудливо своєю ліквідністю.
У відповідь на ці недоліки Базельський комітет у вересні 2008 р.
випустив документ “Принципи ефективного управління ризиком ліквідності
й контролю”. Це стало важливим кроком на шляху встановлення
нового світового стандарту надійності стосовно того, що являють собою
надійний вимір ризику ліквідності, його управління й контроль. Але це
був лише перший крок. Наступний крок полягає в тому, щоб стежити
за здійсненням цих принципів, і НБУ намагається запровадити в дію
процес, щоб робити саме це. Необхідно розробити оптимальні (еталонні)
значення, інструменти й показники, які керівники можуть використати
168

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
для просування більш послідовних, однорідних стандартів ліквідності
для транснаціональних банків [3].
Побудувавши на основі наглядового процесу Базеля ІІ – Основи 2 –
для покращення якості управління ризиками й практики нагляду, у
минулому році Базельський комітет опублікував для обговорення додаткові
вказівки за Основою 2. Метою даних вказівок є подолання недоліків
у практиці управління ризиками, виявлених у результаті кризи,
які в багатьох випадках є симптомами більш фундаментальних вад у
структурах управління у фінансових установах. Комітет посилюватиме
свої наглядові вказівки й зв’язки із процесом аналізу Основи 2. Він
зосереджує увагу на корпоративному устрої й управлінні ризиками в
масштабі всієї установи; охопленні ризику позабалансових експозицій
і сек’юритизації; більш ефективному управлінні ризиками концентрації;
створенні стимулів для більш ефективного управління ризиками й
прибутком протягом довгострокового періоду, у тому числі практики
винагороди.
Крім того, банківська система України повинна просуватися в напрямку
макропруденційного підходу до нагляду. У рамках Базельського
комітету підкреслювалося на необхідності зосередити нагляд не тільки
на надійності окремих банків, але й на завданнях більш широкої фінансової
стабільності.
Одним з основних факторів посилення кризи є відсутність прозорості
відносно характеристики ризиків установ і структурованих продуктів.
Крім того, процес оцінювання цих продуктів найчастіше має
неточності. Відсутність прозорості щодо характеристики ризиків продуктів
і фінансових установ призвела до масового згортання операцій
інвесторами й контрагентами, що ще більше посилює процес делевериджу
(зменшення фінансового важеля).
Щоб сприяти пом’якшенню цієї поведінки, третя основа в рамках
Базеля ІІ – ринкова дисципліна – встановлює ряд необхідних вимог до
розкриття інформації, які доповнюють дві інші основи Базеля ІІ. Це
дозволить учасникам ринку оцінити достатність капіталу банку на основі
ключових компонентів інформації про сферу застосування, капітал,
експозиції ризику й процес оцінки ризиків. Пропозиції Комітету щодо
поліпшення Основи 3 зосереджені на розкритті інформації, пов’язаної
із сек’юритизацією, позабалансовими експозиціями й торговельними
операціями. Пропозиції про розширення вимог до розкриття інформації
допоможуть уникнути повторення невизначеності ринку щодо міцності
банківських балансів, пов’язаної з їхніми операціями на ринках
капіталу.
169

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
Висновки. Разом узяті, недавні й заплановані ініціативи Базельського
комітету повинні сприяти більшій надійності банківського сектора
й обмеженню ризику того, що слабкість банків збільшить потрясіння
фінансового й реального секторів. Оскільки заходи щодо України передбачають
далекоглядні наслідки і амбіційні, їх потрібно буде здійснювати
поступово протягом розумного строку. Зусилля Базельського
комітету повинні здійснюватися в більш широкому контексті досягнення
правильного балансу між масштабами й глибиною регулювання.
Відсутність належного регулювання небанківських видів діяльності на
фінансовому ринку означає, що в банківському секторі будемо просто
“натягувати струну”, а діяльність переміщуватиметься в інші сфери.
Список літератури
1. Геєць, В. Іноземний капітал у банківській системі України [Текст] В. Геєць //
Дзеркало тижня. – 2006. – № 26.
2. Матеріали Міжнародного центру перспективних досліджень [Електронний ресурс]
/ за ред. О. Шумило. – Режим доступу : www/isps.com.ua.
3. Матеріали сайта НБУ [Електронний ресурс]. – Режим доступу : www.bank.
gov.ua.
4. Про банки і банківську діяльність [Електронний ресурс] : Закон України. – Режим
доступу : www.rada.gov.ua.
5. Про комплексні заходи щодо оздоровлення банківської системи на 1999–2000 роки
[Текст] : Указ Президента України від 23 січня 1999 р. № 44/99.
Summary
Investigational basic directions and prospects of euro of integration
development of bank sector and bank supervision of Ukraine. Grounded a
necessity of active voice of Bazel’skogo of committee is for the measures
of these organs on the improvement of management and bank supervision
risks.
Отримано 09.02.2011
170

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
УДК 336.7
О. О. Лисянська, ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
МЕТОДИ АНАЛІЗУ ТА ЇХ ВИКОРИСТАННЯ
ПРИ ПЛАНУВАННІ ФІНАНСОВИХ РЕЗУЛЬТАТІВ
ДІЯЛЬНОСТІ БАНКУ
У даній статті досліджено методи аналізу та їх використання при плануванні
фінансових результатів діяльності банку.
Ключові слова: аналіз, фінансовий результат, прибуток, фінансове планування.
Постановка проблеми. Фінансовий результат і прибуток як основний
показник результативності діяльності банку є основною метою
фінансового планування. Процес планування зазвичай починається з
планування саме фінансових результатів, а потім, виходячи з запланованого
розміру прибутку, розраховують розмір активів і пасивів і визначають
оптимальну їх структуру, ліквідність, розробляють процентну
політику та ін. Тому розробці методик планування прибутку банку повинна
приділятися найбільша увага.
Складність планування прибутку банку полягає в тому, що на його
розмір впливають багато зовнішніх і внутрішніх факторів. Відповідно,
виникає необхідність розробки та побудови адекватних моделей,
які б дали можливість врахувати найбільш повно вплив усіх чинників.
Аналіз останніх наукових досліджень. Особливістю обраної теми
є її багатогранність. Основи планування фінансових результатів широко
представлені в іноземній та вітчизняній економічній літературі в працях
І. Ансоффа, І. А. Бланка, А. Г. Грязнова, Є. Ф. Жукова, Л. М. Литвина,
М. І. Міхньової, В. Ю. Пастухова, В. Тітова, І. В. Сала, П. Друкера,
І. Шумпетера, М. Ерхардта та багатьох інших. Однак методам аналізу
та їх використанню при плануванні фінансових результатів діяльності
банку приділено недостатньо уваги.
Мета статті – дослідження методичних підходів до аналізу й прогнозування
фінансових результатів у системі управління прибутком
банку. 18
Виклад основного матеріалу. Як вже зазначалось, основним етапом
планування є аналіз. Через це доцільно розглянути методи, підходи
до аналізу фінансових результатів, які б можна було використати у
процесі планування.
Зміст аналізу фінансових результатів діяльності банку полягає в
тому, що його результати дозволяють керівництву банку розробляти
© О. О. Лисянська, 2011
171

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
відповідну політику надання послуг, виявити недоліки в поточній діяльності,
розробити рекомендації щодо їх усунення. Однак необхідність
цього аналізу зумовлюється значенням прибутку не тільки для банку,
а й для всіх учасників економічного процесу. Акціонери зацікавлені в
прибутку як доході на капітал, що ними інвестований. Прибуток приносить
вигоди вкладникам, бо, завдяки збільшенню резервів і підвищенню
якості послуг, формується більш стабільна, надійна і ефективна банківська
система. Позичальники опосередковано зацікавлені в достатньому
прибутку банків, оскільки спроможність банку надавати кредити залежить
від розміру і структури його капіталу [2].
Метою аналізу фінансових результатів діяльності банку є визначення
можливостей збільшення абсолютної величини прибутку, виявлення
невикористаних резервів підвищення його рентабельності на основі
ефективного управління доходами і витратами.
Розглянемо методи, які найбільш часто застосовуються в економічних
дослідженнях, більш детально.
Перший метод – метод екстраполяції. Він випливає з інерційності
явищ (процесів), що досліджуються й прогнозуються. Ступінь інерційності
залежить від розміру і масштабу процесу, що вивчається. На мікрорівні
вплив окремого фактора може миттєво змінити ситуацію, в той
час, коли на макрорівні, через вплив багатьох факторів, іноді протилежний,
інерційність зберігається більшою мірою.
За значною інерційністю економічних процесів (явищ), що досліджуються,
можна, з достатнім ступенем імовірності, сподіватися, що
закономірності, які виникли в “передісторії”, будуть із незначними змінами
діяти і в періоді планування.
Основу екстраполяційних методів становлять динамічні ряди. Є ряд
способів перевірки гіпотези про існування тенденції у динамічному
ряду.
Один з найпростіших методів базується на порівнянні середніх рівнів
ряду. Для цього динамічний ряд розбивається на дві приблизно рівні
частини за кількістю елементів. Кожна частина розглядається умовно
як самостійна сукупність. Якщо динамічний ряд має певну тенденцію, то
середні, які обчислені для кожної сукупності, повинні суттєво різнитися
між собою. Якщо ж розходження будуть незначними, тобто випадковими,
то динамічний ряд тенденції не має [4].
Для оцінки істотності відмінності між середніми значеннями двох
динамічних рядів використовується t-критерій Стьюдента.
Розходження буде істотним, якщо розрахункове значення t-критерію
Стьюдента буде не менше, ніж його табличне значення.
172

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Другий метод базується на використанні індексу сезонності. Для
деяких операцій банку, насамперед кредитних і депозитних, характерними
є циклічні коливання, які викликані сезонним характером виробництва
та споживанням товарів і послуг населенням.
Сезонні коливання – це більш чи менш сталі внутрішньорічні коливання
в ряді динаміки, обумовлені специфічними умовами надання
певних послуг. Тому для банку надзвичайно важливо вивчити тенденцію
сезонних коливань, що склалися, й розробити прогноз на найближчу
перспективу, головним чином, на наступний рік.
Для вивчення сезонних коливань використовуються індекси сезонності,
а сукупність їх утворює сезонну хвилю.
Для аналізу тенденцій на основі динамічних рядів і побудови прогнозу
з урахуванням закономірностей, що склалися в “передісторії”,
широко застосовується залежність, яка має назву рівняння тренда.
Особливістю цього методу є застосування стохастичної (імовірнісної)
залежності. У цьому випадку значенню аргументу відповідає не одне
певне значення функції, а декілька, тобто певний розподіл цих значень.
У стохастичній залежності зв’язки не жорсткі і виявляються не в
кожному окремому випадку, а лише в масі. Це пов’язано з тим, що в
стохастичних залежностях, а вони превалюють у реальному житті, з ряду
причин не можуть бути враховані всі аргументи (фактори). Тому рівняння,
яке ґрунтується на стохастичній залежності, складається з двох
частин: детермінованої, яка формується під впливом врахованих, відомих
факторів, і випадкової, яка виникає у результаті випадкових, неврахованих
факторів [1].
Тренд, який зазвичай називають часовим трендом, відображає тенденцію
зміни явища у часі. Припускається, що через фактор часу можна
виразити вплив усіх основних факторів, іншими словами, хоча час не
є механізмом прояву закономірностей і тенденцій, він акумулює вплив
основних факторів і виражає їх у рівнянні тренда.
Також у процесі аналізу і прогнозування використовуються такі
методи, як моделювання, метод експертних оцінок та інші.
Для проведення аналізу банківської діяльності необхідно мати аналітичні
матеріали, що дозволяють одержати достовірну, повну і всебічну
інформацію про банк (фінансовий стан і результати діяльності). До такої
інформації належать насамперед баланс банку і звіт про прибутки та
збитки [6].
У процесі аналізу прибутку банку необхідно дати загальну оцінку
виконання плану і динаміки суми прибутку перед сплатою податків, її
складових частин, визначити фактори та їх кількісний вплив на зміну
величини прибутку.
173

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
Визначення загального обсягу прибутку до оподаткування (балансового
прибутку) здійснюється за даними звіту про прибутки та збитки.
Загальний аналіз прибутку банку до оподаткування потребує побудови
аналітичної таблиці, яка відображає динаміку його абсолютного
обсягу, складу і структури. Така таблиця будується безпосередньо за
даними звітів за попередній і звітний роки, або, якщо аналізуються доходи
і витрати банку, інформація може надходити з відповідних аналітичних
таблиць. Другий підхід до формування аналітичної таблиці дозволяє
використати дані групувань доходів і витрат за їх видами і суттєво
знижує трудомісткість розрахунків.
Загальний аналіз прибутку банку потребує використання методик
вертикального та горизонтального аналізу.
Відправною точкою для вирішення завдань планування підвищення
прибутку банку є побудова факторної моделі, яка описує залежність
результативного показника від обраних факторів. Чим більше факторів
включено в модель, тим глибший аналіз можна зробити, при цьому
фактори мають перебувати в прямій функціональній залежності з результативним
показником, тобто описуватися конкретною формулою.
Фактори, що перебувають у стохастичній залежності з результативним
показником, вивчаються за допомогою кореляційно-регресійного аналізу
[3].
Виходячи із загальної моделі, що описує вплив факторів на прибуток,
можна обчислити значення окремих факторів, що забезпечують
необхідний його рівень.
Фактори, під впливом яких формується прибуток, не обмежуються
доходами та витратами і включають:
· обсяг капіталу банку;
· рівень ефективності використання активів банку;
· мультиплікаційний ефект капіталу;
· рентабельність доходу.
Рівень ефективності використання активів банку оцінюється за допомогою
показників дохідності активів (d A ), які обчислюються як відношення
доходу (Д) до середніх залишків банку (А), обчислених згідно
з балансом:
Д
dA = .
(1)
А
Мультиплікаційний ефект капіталу полягає у здатності капіталу
створювати активи банку шляхом залучення якомога більшого обсягу
коштів на кожну гривню капіталу. Оцінка мультиплікаційного ефекту
174

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
капіталу здійснюється за допомогою мультиплікатора капіталу (Мк),
який визначається як відношення залишків активів (А) банку до залишків
капіталу (К) на визначений момент часу:
Mk
A
= .
(2)
K
Рентабельність доходу (Rд) обчислюється як відношення прибутку
до оподаткування (П) до доходу банку (Д):
П
Rд = .
(3)
Д
Залежність прибутку від названих факторів характеризується чотирифакторною
мультиплікативною моделлю:
П = К × da × Mk × Rд.
(4)
Факторний аналіз прибутку на основі даної моделі здійснюється за
допомогою модифікованого методу ланцюгових підстановок.
У фінансовому аналізі також використовують показники рентабельності.
Усі вони відносні й показують, скільки одиниць прибутку
(балансового, чистого, операційного, оподатковуваного тощо) отримають
на одиницю активів, власного капіталу тощо.
Оцінка рентабельності банківської діяльності ґрунтується на застосуванні
методу коефіцієнтів. Сутність методу коефіцієнтів полягає у побудові
системи взаємопов’язаних показників, які всебічно характеризують
стан і динаміку об’єкта дослідження.
Висновки. Аналіз фінансових результатів є важливою складовою
системи планування, яка допомагає вирішувати значну кількість питань
стосовно аналізу та прогнозування всієї діяльності банків. Слід зауважити,
що порівняння оцінки сьогоднішнього стану банку (тобто результатів
внутрішнього аналізу), ринку і його потенціалу (тобто результатів
зовнішнього аналізу) робить планування більш точним і ефективним.
Тобто система планування і прогнозування тісно пов’язана з економічним
аналізом. Завдяки йому розкриваються причинно-наслідкові відносини,
формуються загальні гіпотези і концепції розвитку майбутнього,
дається оцінка характеру впливу основних складових на процеси, що
прогнозуються. Прогнозні оцінки не тільки виходять з вивчення сутності
процесу, але і збагачують, і підкріплюють змістовну основу аналізу,
роблять його більш вагомим, скорочують зону невизначеності прогнозу.
175

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
Виходячи з вищесказаного, надзвичайно важливим є вибір правильної
моделі і методики планування, яка б найбільш точно дала можливість
спланувати фінансові результати діяльності комерційного банку.
Список літератури
1. Литвин, М. И. Прогнозирование прибыли на основе факторной модели /
М. И. Литвин // Финансовый менеджмент. – 2002. – № 6. – С. 3–11.
2. Михнева, В. Ю. Финансовое планирование в коммерческом банке с сетью филиалов
/ В. Ю. Михнева // Банковские услуги (рус.). – 2002. – № 1. – С. 30–35.
3. Пастухова, В. Стратегічне планування на підприємстві / В. Пастухова // Економіка
України (укр.). – 2000. – № 11. – С. 37–43.
4. Поліщук, Н. В. Планування результативності діяльності підприємства / Н. В. Поліщук
// Фінанси України (укр.). – 2001. – № 4. – С. 39–45.
5. Поморина, М. А. Основные элементы банковского планирования: стратегия,
бизнес-планирование, финансовое планирование / М. А. Поморина // Банковское
дело (рус.). – 2000. – № 7. – С. 2–9.
6. Титов, С. Ю. Особенности использования финансового анализа в текущем управлении
предприятием / С. Ю. Титов // Вестник МГУ. – 2000. – № 1. – С. 95–108. –
Серия “Экономика”.
Summary
In this article the methods of analysis and their use in the planning of
financial results.
Отримано 09.02.2011
176

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
УДК 336.71
О. В. Лук’янець, Черкаський інститут банківської справи
Університету банківської справи НБУ
РЕФОРМУВАННЯ ФІНАНСОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ
ТА НАГЛЯДУ ДЛЯ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ СТІЙКОСТІ
ФІНАНСОВОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ
Стаття присвячена дослідженню основних моделей наглядових систем, що
використовуються у світовій практиці, визначенню їх переваг і недоліків та використанню
світового досвіду задля вдосконалення організації наглядових і регуляторних
систем за фінансовим сектором України.
Ключові слова: секторна модель, модель двох вершин, мегарегулятор, пруденційний
нагляд, реформування фінансового нагляду, фінансовий сектор.
Постановка проблеми. Ефективність функціонування фінансової
системи, забезпечення її стійкості певною мірою залежать від досконалості
системи фінансового регулювання та нагляду за діяльністю структурних
елементів фінансової системи. Фінансова криза 2007–2009 років
показала наявність недоліків в існуючому нагляді, відсутність єдиних
підходів у роботі регуляторів, необхідних для побудови ефективної системи
нагляду за фінансовим ринком України.
Аналіз останніх досліджень і публікацій. Питання нагляду та регулювання
у фінансовому секторі вивчаються багатьма зарубіжними
та вітчизняними науковцями. Функціонування наглядових систем різних
країн світу є предметом вивчення таких зарубіжних дослідників,
як Брайан Д. Стайеруолт, Р. Джуччі, Г. Герасим, І. Лахмунд, Мартін
Чігак, Річард Подпрієра, Томас Роуз, Уна Макдоналд, Мартінес Хосе
де Луна. Серед українських науковців цією проблематикою займаються
О. Барановський, В. Геєць, І. Лютий, В. Міщенко, С. Міщенко, С. Науменкова
та інші. Питання реформування фінансового регулювання та
нагляду за фінансовим сектором в Україні досліджуються фахівцями
Національного банку України, Державної комісії з регулювання ринків
фінансових послуг та Державної комісії з цінних паперів та фондового
ринку України. 19
Метою статті є дослідження основних моделей наглядових систем,
що використовуються у світовій практиці, визначення їх переваг і
недоліків та використання світового досвіду задля вдосконалення організації
наглядових і регуляторних систем за вітчизняним фінансовим
сектором.
Виклад основного матеріалу. Враховуючи особливості функціонування
національних фінансових систем, що зумовлені історичними
© О. В. Лук’янець, 2011
177

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
умовами економічного розвитку та державотворення, рівнем політичної
та фінансової культури, національними традиціями, специфікою законодавства,
світова практика виділяє три основні моделі наглядових систем:
секторну, за завданнями та модель єдиного нагляду.
Cекторна модель нагляду передбачає наявність окремого наглядового
органу і чітке виконання ним наглядових функцій за окремим сектором:
банківським, страховим, фондовим. Слід зазначити, що з 2000
до 2003 року від секторної моделі нагляду відмовилися 13 країн Європи,
зокрема 9 країн – у 2000 році. Однак, незважаючи на існуючі тенденції
до створення повністю інтегрованих наглядових органів, ряд країн зберігають
секторну структуру фінансового нагляду, причому Болгарія,
Греція, Іспанія, Кіпр, Литва, Люксембург, Румунія, Словенія, Фінляндія
використовують дану модель у чистому вигляді, а Італія, Португалія
і Франція – частково (в цих країнах один наглядовий орган здійснює
нагляд і регулювання двох секторів – банківського і фондового)
(табл. 1).
Модель за завданнями (модель двох вершин) передбачає існування
двох незалежних регуляторів, один з яких здійснює пруденційне регулювання
та нагляд за фінансовими установами, а другий – відповідальний
за встановлення правил та здійснення нагляду за діяльністю на фінансових
ринках, захист прав інвесторів і споживачів фінансових послуг,
а також вирішує питання, пов’язані з конкуренцією на фінансових
ринках. Дану модель використовують лише чотири європейські країни:
в повному обсязі у Нідерландах і частково в Італії, Португалії і Франції.
Модель єдиного нагляду передбачає фокусування усіх наглядових
повноважень у руках єдиного наглядового органу – мегарегулятора,
який виконує функції як пруденційного нагляду, так і захисту інвесторів.
Виникнення органів уніфікованого фінансового нагляду за діяльністю
банків, страхових компаній і учасників ринку цінних паперів є однією з
найновіших тенденцій у розвитку системи регулювання діяльності світових
фінансових ринків кінця ХХ – початку ХХІ ст. Вперше мегарегулятори
були створені в Сінгапурі (1982 р.), в подальшому інтегрований
фінансовий нагляд був впроваджений у країнах Скандинавії, пізніше –
в багатьох європейських країнах, а також в Австралії, Китаї, Кореї, Японії
та інших країнах. За даними досліджень Світового банку, на кінець
2004 року у світі існувало 37 органів інтегрованого фінансового нагляду
[11]. На сьогодні дану модель використовують 14 країн Євросоюзу
(Австрія, Бельгія, Великобританія, Данія, Естонія, Ірландія, Латвія,
Мальта, Німеччина, Польща, Словаччина, Угорщина, Чехія, Швеція).
178

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Моделі наглядових систем за фінансовим сектором
у країнах ЄС за станом на 01.01.2007 [12]
Країна
секторна
Модель наглядових систем
за завданнями
(twin-peaks model)
єдиного нагляду
(мегарегулятор)
Таблиця 1
Кількість
наглядових
органів
Австрія * х (2000) 1
Бельгія * х (2003) 1
Болгарія х 2
Греція х 3
Данія х 1
Естонія * х (2000) 1
Ірландія * х (2003) 1
Іспанія х 3
Італія х х 4
Кіпр х 4
Латвія * х (2000) 1
Литва х 3
Люксембург х 2
Мальта * х (2000) 1
Німеччина * х (2000) 1
Нідерланди * х 2
Об’єднане Королівство * х (2000) 1
Польща * х (2003) 1
Португалія х х 3
Румунія х 4
Словаччина * х (2003) 1
Словенія х 3
Угорщина * х (2000) 1
Фінляндія х 2
Франція х х 4
Чехія * х (2003) 1
Швеція х 1
* Країни, що відійшли від секторної моделі нагляду.
Джерело: [12, с. 5].
179

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
Характеристику єдиного наглядового органу окремих європейських
країн наведено в таблиці 2.
Таблиця 2
Характеристика єдиного наглядового органу
за діяльністю фінансового сектора в окремих країнах Європи [12]
Країна
Австрія
Данія
Естонія
Латвія
Люксембург
Мальта
Німеччина
Назва єдиного органу,
рік створення
Financial Market Authority
(FMA) (Нагляд
за фінансовим ринком), 2002
Danish Financial Supervisory
Authority (DFSA)
(FINANSTILSYNET)
(Управління
з фінансових послуг), 1988
Estonian Financial
Supervision Authority (EFSA)
(Управління
з фінансових послуг), 1999
Financial and Capital Market
Commission (Комісія
з питань фінансових ринків
та ринків капіталів), 1998
Commission de Surveillance
du Secteur Financier
(Financial Sector Supervisory
Commission – CSSF), 1999
Malta Financial Service
Centre (MFSA), 2002
Bundesanstalt für
Finanzdienstleistungsaufsicht
(BaFin), 2002
банківська
діяльність
Сфера фінансового нагляду
цінні
папери
страхування
інші
небанківські
фінансові
установи
+ + + +
+ + + +
+ + + +
+ + + +
+ + - -
+ + + +
+ + + +
Норвегія Kredittilsynet, 1986 + + + +
Об’єднане
Королівство
Financial Supervisory
Authority (FSA)
(Управління
з фінансових послуг), 1997
+ + + +
180

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Продовж. табл. 2
Країна
Словаччина
Угорщина
Швеція
Назва єдиного органу,
рік створення
Financial Market Authority
(FMA) (Нагляд
за фінансовим ринком), 2002
Hungarian Financial
Supervisory Authority
(HFSA) (Управління
фінансового нагляду), 2000
Financinspectionen
(Swedish Financial
Supervisory Authority –
SFSA), 1991
Джерело: [12, с. 7–18].
банківська
діяльність
Сфера фінансового нагляду
цінні
папери
страхування
інші
небанківські
фінансові
установи
– + + –
+ + + +
+ + + +
Вибір моделі нагляду за фінансовим сектором повністю покладається
на уряд кожної країни, який повинен врахувати особливості державного
устрою, політичного та економічного розвитку та фінансової
архітектури.
У країнах, що розвиваються, фінансові системи перебувають на
етапі становлення, фінансовий сектор є достатньо обмеженим щодо
структури фінансово-кредитних установ та надання ними фінансових
послуг. Тому функції нагляду та регулятора, а часто й мегарегулятора
фінансового сектора виконують центральні банки.
Для країн з перехідною економікою функції регулятора фінансового
сектора покладено на окремі наглядові органи, які, як правило, не
мають достатньої самостійності і залежать від урядової політики. Хоча
основні принципи кожного з міжнародних органів, що встановлюють
стандарти фінансової діяльності, – Базельського комітету з питань банківського
нагляду, Міжнародної асоціації органів страхового нагляду
(IAIS) та Міжнародної організації комісій з цінних паперів (IOSCO) –
наголошують на необхідності незалежності регулятора та надають опис
характеристик, яким повинен відповідати такий регуляторний орган.
Для розвинутих країн характерним є створення мегарегулятора
фінансового сектора. Це зумовлено причинами, що диктує ринок: ускладненням
організаційної структури фінансового сектора, укрупненням
фінансових інституцій, тобто об’єднанням фінансових посередників
181

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
у конгломерати та холдинги, які не можуть повною мірою бути підконтрольними
окремому регулятору. Виникнення фінансових конгломератів
стерло традиційні межі між банками, страховими компаніями, компаніями,
що займаються цінними паперами, управлінням активами та
іншими учасниками фінансових ринків, і наразі фінансові конгломерати
володіють значною частиною фінансових активів. Складність у класифікації
та регулюванні різноманітних фінансових продуктів і послуг
значно ускладнює роботу спеціалізованих наглядових органів і посилює
їх неспроможність в оцінці ризиків конгломератів і холдингів.
Домінування фінансових конгломератів відбувається на фінансових
ландшафтах багатьох країн, в тому числі і в Україні. На вітчизняному
фінансовому ринку функціонують 14 фінансових конгломератів
Європи та США (табл. 3) [10, с. 6–37].
Діяльність фінансових конгломератів Європи та США
у секторах фінансового ринку України [10, с. 36–37]
Назва
фінансового конгломерату
Citigroup +
Societe Generale +
Credit Agricole +
Intesa Sanpaolo S.P.A. +
Allianz +
AIG +
AXA +
Generali +
Petr Kellner (PPF) +
GRAWE +
ING + +
Сектори фінансового ринку
Таблиця 3
банківський страховий інвестиційний
BNP Paribas + + +
SEB + + +
RZB-UNIQA + + +
Джерело: [10].
Слід зазначити, що на вибір моделі нагляду суттєво впливає концентрація
фінансового сектора. Країни з високим і середнім рівнем
концентрації фінансового капіталу надають перевагу моделі єдиного
182

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
нагляду [7, с. 301]. Однак тенденція до утворення фінансових конгломератів
на фінансових ринках різного розміру доводить, що об’єднані
регуляторні органи можуть створюватися на різних стадіях розвитку
індустрії фінансових послуг та отримувати позитивну незалежну оцінку
міжнародних наглядових органів.
Необхідно зазначити, що моделі, в яких нагляд за діяльністю фінансового
сектора країни виконується тільки мегарегулятором, зустрічаються
досить рідко. Як правило, використовується змішаний підхід, у
рамках якого поряд з мегарегулятором функціонують і спеціалізовані
(галузеві) органи фінансового нагляду та регулювання.
Функції регулятора банківської системи в більшості країн світу виконує
центральний банк. Необхідність державного банківського нагляду,
контролю і регулювання банківської діяльності зумовлена суспільнокорисними
функціями банків і підвищеною ризиковістю банківських
операцій, що може призвести до банкрутства банківської установи та
викликати ланцюгову реакцію в банківській системі в цілому.
Слід зазначити, що в деяких країнах функціонує єдиний регуляторний
орган, відокремлений від центрального банку (Естонія, Латвія,
Мальта, Угорщина), в інших – навпаки, центральний банк володіє всіма
повноваженнями нагляду за діяльністю усіх учасників фінансового ринку,
тобто виконує роль мегарегулятора (Словаччина, Чехія). В окремих
країнах Євросоюзу центральні банки не мають прямих наглядових повноважень
приймати остаточні рішення з питань нагляду за банківським
сектором і не завжди є напряму залученими до пруденційного нагляду,
але існують механізми, що гарантують їх участь у фінансовому
нагляді.
Крім того, практично в усіх країнах ЄС між центральними банками
і органами банківського нагляду (між окремими підсекторами та їх
регуляторами) існує формалізована взаємодія задля налагодження
ефективного комунікаційного та інформаційного зв’язку. У той же час
кожна країна використовує власні методи в організації наглядового і
регуляторного процесу у вигляді меморандумів про взаєморозуміння,
спільних комітетів, спеціальних нарад, домовленостей про співробітництво,
неформальних контактів, роботи в регіональних групах.
В Євросоюзі органи нагляду працюють у національному масштабі,
їх функції є схожими, але все ж таки у кожного з них є своє бачення,
що заважає проводити регулярний збір інформації про діяльність
усіх національних регуляторів, своєчасно її аналізувати і спостерігати
за загальним економічним кліматом у цілому. Тому європейська спільнота
дійшла висновку щодо створення нової єдиної системи нагляду,
основним напрямом якої має стати концентрація інформаційних
183

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
потоків і синхронізація дій окремих регуляторів. Основне питання сьогодення
– наблизити політику усіх наглядових органів, спростити процес
обміну інформацією та підвищити її оперативність.
В Україні на сьогодні існує множинна система органів регулювання
у фінансовому секторі, структурована за видами фінансових установ.
Функції банківського нагляду та регулювання виконує Національний
банк України. Державне регулювання та нагляд за діяльністю небанківських
фінансових установ – кредитних спілок, страхових компаній,
недержавних пенсійних фондів та їхніх адміністраторів, ломбардів,
трастових, лізингових та інших фінансових компаній відповідно до
чинного законодавства здійснює Державна комісія з регулювання ринків
фінансових послуг. Регулювання і нагляд за фондовим ринком
України здійснює Державна комісія з цінних паперів та фондового
ринку.
Національний банк України, Державна комісія з регулювання ринків
фінансових послуг України та Державна комісія з цінних паперів
та фондового ринку України охоплюють своєю компетенцією як пруденційне
регулювання відповідних фінансових установ, так і регулювання
правил надання ними послуг.
Необхідно зазначити, що з усіх вітчизняних наглядових органів на
сьогодні саме банківський нагляд є найбільш організованим, оскільки
саме НБУ має найбільший досвід роботи, авторитет і політичну підтримку.
Діяльність двох інших вітчизняних регуляторів перебуває на етапі
становлення і супроводжується частою зміною законодавства, політичною
нестабільністю, недостатньою політичною підтримкою з боку
парламенту, сумнівною незалежністю при здійсненні регуляторної діяльності
та обмеженою самостійністю, недостатнім рівнем прозорості
діяльності, дефіцитом кваліфікованих кадрів і низьким рівнем заробітної
плати, недостатньою забезпеченістю основними засобами, частою
зміною інституційних рамок здійснення нагляду, що призводить до певних
проблем в організації регулювання та нагляду за функціонуванням
небанківських фінансових установ.
Ефективність існуючих вітчизняних наглядових і регуляторних органів
залежить від їх активної взаємодії, про що вказано у Законі України
“Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових
послуг”: обмін інформацією, участь у прийнятті рішень, що готуються
іншим регулятором, зустрічі керівників усіх трьох регуляторів для узгодження
позицій з тих чи інших питань [9]. Як свідчить практика,
проблеми у комунікаціях між існуючими органами регулювання та
нагляду, зокрема нестача та/або низька якість статистичної інформації
щодо ринків фінансових послуг, унеможливлюють чітке прогнозування
184

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
можливих ризиків у схваленні певних управлінських рішень та їх реалізації,
низький рівень координації дій органів регулювання та нагляду
[4, с. 16].
Досвід світової спільноти доводить, що проблеми координації зникають
при консолідації нагляду “в одних руках”, тобто при створенні
мегарегулятора. До факторів, які можуть прискорити вибір на користь
створення єдиного регулятора, належать: взаємне проникнення різних
напрямів фінансового бізнесу в результаті виникнення нових фінансових
інструментів, за умовами якого комбіноване надання фінансових
послуг стає домінуючою тенденцією; підвищення ролі небанківських
фінансових інститутів і збільшення їх кооперації з банківським сектором,
в результаті чого набувають загальних рис процедури ліцензування,
нагляду і регулювання різних фінансових компаній; зміна якісних і кількісних
характеристик ризиків, що виникають на фінансових ринках;
консолідація бізнесу через процедури злиття і поглинання, створення
на цій основі мегабанківських і мегафінансових структур [6, с. 14–15].
Однак існує застереження щодо передчасності сподівань, що мегарегулятор
обов’язково вирішить проблеми, які не можуть розв’язати
окремі регулятори: мегарегулятор не вирішує всіх проблем, він тільки
може допомогти у їх вирішенні. Зміна структури регулювання сама по
собі не гарантує ефективність нагляду і може бути спробою “щось зробити”,
особливо після фінансової кризи, але це не обов’язково зачепить
глибинні причини слабкості нагляду. Уніфікація нагляду за фінансовим
сектором може підвищити ефективність і продуктивність регулювання
за певних обставин, водночас у процесі становлення можуть виникати
серйозні проблеми для нормального функціонування [2, с. 5].
Недоліками об’єднання наглядових органів вважають: загрозу створення
регуляторної монополії; неврегульованість питань законодавчого
і нормативного забезпечення наглядової та регуляторної діяльності;
складність в об’єднанні різних регуляторних цілей і використанні єдиних
інструментів, що ускладнює нагляд за різними типами фінансових
установ і може спричинити конфлікт інтересів; неможливість одночасного
надання всім установам однакового рівня захисту [7, с. 308]; низьку
ефективність нагляду в перехідному періоді; небезпеку зниження
ефективності нагляду через зменшення уваги до специфіки окремих
секторів фінансової системи тощо [6, с. 15].
Враховуючи світовий досвід процесу створення об’єднаних наглядових
органів за діяльністю установ фінансового сектора, його переваги
й недоліки, можна прогнозувати консолідацію наглядових і регулятивних
органів України в довгостроковій перспективі, оскільки на даному
185

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
етапі об’єднання органів фінансового нагляду не вирішить жодну з проблем,
які стоять на сьогодні перед здійсненням нагляду в Україні. Навпаки,
ситуація може лише погіршитися на невизначений час. Окрім
цього, переваги, які таке об’єднання зазвичай дає, у випадку України будуть
мінімальними, оскільки запропонований варіант об’єднання включає
лише нагляд за послугами страхування та ринком капіталів [1]. Як
зазначив голова ДКЦПФР України Дмитро Тевелєв, про створення мегарегулятора
можна замислитися, коли будуть сформовані чітко регульовані
ринки і сильні регулятори. Якість об’єднання дають тільки сильні
учасники. На відміну від розвинутих країн, де ринки вже “склалися”,
функція ДКЦПФР в Україні не тільки регулювати, а й формувати
ринок. Коли існує урегульована законодавча база, міцна регуляторна
база, тоді і виникає бажання об’єднати регулятори для того, щоб, наприклад,
уніфікувати стандарти, скоротити бюджетне навантаження і
т.д. У нашій системі ринок ще достатньо слабкий, є замкненим і спекулятивним,
хоч і має перспективи [3].
Для удосконалення якості та ефективності наглядової діяльності
в Україні вже зроблено певні кроки, але аналіз законодавства, яке регулює
нагляд за фінансовими установами, свідчить про невідповідність
міжнародним стандартам нагляду і регулювання у багатьох важливих
аспектах і незабезпеченість необхідними повноваженнями та захистом
органів нагляду.
Відсутність органу, відповідального за розроблення політики фінансового
сектора, викликає існування розбіжностей у нормах законів,
які регулюють різні складові фінансової системи. Зокрема, про це свідчить
відсутність єдиного підходу у вітчизняній законодавчій базі до
тлумачення термінів “регулювання” та “нагляд”, що негативно впливає
на їх практичне втілення. Так, Законом України “Про фінансові послуги
та державне регулювання ринків фінансових послуг” поняття “регулювання”
прирівняне за змістом до поняття “нагляд”. Відповідно до нього,
регулювання – це нагляд і навпаки. Це також є причиною виникнення
конфлікту інтересів у даній сфері діяльності, який виникає у результаті
зосередження наглядових і основних регуляторних функцій в одних
і тих же посадових осіб [4, с. 17].
Враховуючи це, вкрай актуальним на сьогодні є приведення до
відповідності нормативно-правової бази щодо регулювання та нагляду
за фінансовим сектором, оскільки така невідповідність ставить під загрозу
домовленість, досягнуту з Євросоюзом щодо запровадження стандартів
фінансового регулювання, та стає на перешкоді інтеграції в ринки
капіталів країн ЄС [8, с. 23].
186

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Позитивним моментом на сьогодні та як результат переходу від
принципів нагляду за нормативами до пруденційного нагляду на основі
системних ризиків є створення в структурі Держфінпослуг спеціального
Департаменту пруденційного нагляду. З метою впровадження
пруденційного нагляду за страховими компаніями, недержавними пенсійними
фондами та кредитними спілками Держфінпослуг у липні
2010 р. затверджено Концепцію запровадження пруденційного нагляду
за небанківськими фінансовими установами [5].
Запровадження пруденційного нагляду дасть можливість зміцнити
небанківські фінансові ринки за рахунок запобігання системним ризикам;
оптимізувати кількість фінансових установ (за рахунок виходу з
ринку неплатоспроможних компаній); збільшити частку активів небанківських
фінансових установ у загальній структурі активів фінансових
установ; збільшити питому вагу сектора в структурі ВВП у довгостроковій
перспективі; досягти транспарентності діяльності фінансових
установ; збільшити довіру населення до небанківських фінансових
установ.
Реалізацію концепції фахівці пов’язують з певними ризиками, та
все ж таки впровадження нової системи нагляду за ступенем ризиковості
фінансових операцій зорієнтує роботу регулятора на випередження, а не
на постфактум.
Висновки. Отже, перед наглядом за діяльністю у фінансовому секторі
України стоїть цілий ряд значних проблем, що погіршують якість
фінансового посередництва та становлять серйозну загрозу стабільності
фінансового сектора зокрема та фінансової системи в цілому. Вирішення
зазначених проблем можливе через уніфікацію органів нагляду
та регуляції, що потребує виконання ряду умов, яким має відповідати
ефективна регулююча структура: визначення чіткої місії, незалежність
і підзвітність регулятора; достатність ресурсів для ефективного виконання
своїх функцій; гармонійне законодавче середовище і достатність
повноважень при застосуванні санкцій. Процес переходу до єдиного
органу нагляду та регуляції потребує ретельної оцінки політичної та
економічної ситуації в країні, побудови організаційної структури органів
нагляду, відповідної фінансової індустрії, виваженої політики та
досягнення певної стабільності у фінансовому секторі.
Список літератури
1. Джуччі, Р. Нагляд за діяльністю у фінансовому секторі України: чи допоможе
об’єднання наглядових органів? [Текст] / Р. Джуччі, Г. Герасим, І. Лахмунд. –
Київ – Берлін : ІЕДПК, 2005. – 11 с.
2. Единый надзор в финансовом секторе. Д. Брайан Стайеруолт, BearingPoint, INC
[Электронный ресурс]. – Центр микрофинансирования (МФЦ) для Центральной и
Восточной Европы и стран СНГ. – Policy Monitor. – № 9. – 2006. – Май. – 12 с. –
Режим доступа : http://www.mfc.org.pl/images/pliki/pm9_rus.pdf.
187

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
3. Інтерв’ю агентству “Інтерфакс-Україна” голови ДКЦПФР України Д. Тевелєва
[Електронний ресурс] / Інтерфакс-Україна. – 2010. – Вересень. – Режим доступу :
http://www.ssmsc.gov.ua/ShowArticle.aspx?ID=3503.
4. Консультації щодо підвищення ефективності регулювання та нагляду за фінансовим
сектором в Україні [Електронний ресурс] / НБУ. Зелена книга. – К., 2010. –
Травень. – 28 с. – Режим доступу : http://www.bank.gov.ua/Publication/others.htm.
5. Концепція запровадження пруденційного нагляду за небанківськими фінансовими
установами, затверджена розпорядженням Державної комісії з регулювання
ринків фінансових послуг України від 15.07.2010 № 585 [Електронний
ресурс]. – Режим доступу : http://news.yurist-online.com/laws/24811/.
6. Материалы заседания Комиссии по банкам и банковской деятельности Совета
Российского союза промышленников и предпринимателей по конкурентоспособности
и отраслевым стратегиям. Банковский надзор: каким ему быть?
[Текст] // Деньги и кредит. – № 4. – 2007. – С. 7–19.
7. Науменкова, С. В. Розвиток фінансового сектора України в умовах формування
нової фінансової архітектури [Текст] : монографія / С. В. Науменкова, С. В. Міщенко.
– К. : Університет банківської справи ; Центр наукових досліджень Національного
банку України, 2009. – 384 с.
8. Проект розвитку ринків капіталу. Оцінка підготовленості України до запровадження
єдиного регуляторного органу [Текст] / Доктор Уна Макдоналд (CBE). –
Київ, 27 липня 2006 року. – 66 с. – Режим доступу : http://www.capitalmarkets.
kiev.ua/download/assessment.
9. Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг
[Електронний ресурс] : Закон України / Затверджений Верховною Радою України
від 12.07.2001 № 2664-III. – Режим доступу : http://zakon.rada.gov.ua.
10. Школьник, І. О. Вплив міжнародних фінансових конгломератів на розвиток
фінансового ринку України / І. О. Школьник, В. М. Кремень // Фінанси України.
– 2009. – № 9. – С. 34–42.
11. Cˇiha´k Martin, Podpiera Richard. Is One Watchdog Better Than Three? International
Experience with Integrated Financial Sector Supervision [Text] / IMF Working paper
№ 57. – 2006. – 32 p.
12. Recent Developments in Supervisory Structures in EU and Acceding Countries [Электронный
ресурс]. – ECB. October 2006. – 18 р. – Режим доступа : http://www.ecb.int.
Summary
The article is dedicated to research of the basic models of supervisory
systems used in world practice, determination of their advantages, disadvantages
and use of international experience to improve organization supervisory
and regulatory systems of the financial sector of Ukraine.
Отримано 09.02.2011
188

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
УДК 336.64
О. В. Луняков, канд. экон. наук, доц., Севастопольский институт
банковского дела Украинской академии банковского дела НБУ
ФИНАНСОВАЯ ХРУПКОСТЬ ВЗАИМООТНОШЕНИЙ
ПРЕДПРИЯТИЙ И БАНКОВ УКРАИНЫ
Данное исследование раскрывает результаты проверки гипотезы финансовой
хрупкости (ГФХ) Х. Мински в отношении банковского и реального секторов
экономики Украины. Используя статистические данные, которые отражают
развитие экономики Украины за определенный период времени, проанализированы
основные взаимосвязи между процентной ставкой, аккумулированием предприятиями
основного капитала и финансовыми результатами их деятельности.
Результаты исследований позволили выделить основные этапы развития финансовой
хрупкости во взаимоотношениях предприятий и банков Украины. Показаны
характерные особенности взаимоотношений предприятий и банков Украины
в контексте гипотезы финансовой хрупкости.
Ключевые слова: финансовая хрупкость, финансовая нестабильность, экономический
рост, банк, предприятие.
Постановка проблемы. Обеспечение финансовой стабильности
является одной из приоритетных задач современного экономического
развития страны. Проблемы, связанные с проявлением мирового финансового
кризиса 2007–2008 гг., дали импульс для проведения множества
научных исследований по выявлению причин кризиса, описанию
характера его протекания в условиях финансовой глобализации и разработке
действенных методов, направленных на его преодоление. Преодоление
финансового кризиса и достижение финансовой стабильности
является важнейшей задачей для экономики любой страны. При этом
выявление условий возникновения и проявления финансовых кризисов
является основой как для разработки антикризисных мероприятий, так
и для использования методов ранней диагностики зарождающихся кризисных
процессов в экономике. 20
Обеспечение устойчивого экономического роста в условиях циклического
развития страны было и остается непростой задачей в силу
того, что само понятие “финансовая нестабильность” имеет различные
определения. Плюрализм мнений относительно понятий “финансовая
нестабильность” и “финансовая хрупкость” экономики обусловлен историческим
контекстом и соответствующим теоретическим подходом,
выбранным для их интерпретации.
Анализ последних научных исследований и публикаций. Проблемам
обеспечения устойчивого экономического роста в условиях цикличности
экономики посвящено множество работ зарубежных и отечественных
ученых.
© О. В. Луняков, 2011
189

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
Теоретические основы понятий “финансовая нестабильность” и
“финансовая хрупкость” раскрыты в работах таких зарубежных ученых
и известных экономистов, как Х. Мински, Дж. Стиглиц, Б. Бернанке и
др. Ряд зарубежных экономистов трактуют финансовую нестабильность
как исключительное событие, которое проявляется вследствие
шоков в экономике, несовершенства рынков и/или ценовой нестабильности
[6; 9]. В то же время Х. Мински небезосновательно показал более
глубокие причины финансовой нестабильности, которые кроются в самой
природе капиталистической экономической системы [7].
Среди отечественных экономистов, которые рассматривают вопросы,
связанные с причинами “макроэкономической, денежно-финансовой
нестабильности” как в мировом масштабе, так и на уровне Украины, необходимо
выделить таких, как Я. Жалило, Ю. Рубан, И. Бураковский,
А. Плотников, В. Геец, С. Юрий и Е. Савельев, В. Балицкая, О. Снижко
и др. В частности, О. Снижко исследовала эволюцию финансовой нестабильности
в финансовой системе через последовательную иерархию ее
состояний [5]. Среди отечественных ученых, которые исследовали проблемы
предприятий Украины, тесно связанные с теорией финансовой
нестабильности Х. Мински, необходимо выделить работы В. Балицкой.
Она выявила основные закономерности в капиталообразовании и уровне
финансовых рисков отечественных предприятий [1].
Важным моментом в обеспечении устойчивого экономического роста
является действенное, эффективное регулирование экономики государственными
институтами для своевременной идентификации и контроля,
направленного на недопущение развития финансовой хрупкости
в национальной экономике. В Украине одним из таких институтов выступает
Национальный банк Украины, который может оказывать влияние
на поддержание финансовой стабильности в стране через передаточный
трансмиссионный механизм монетарной политики.
Поэтому в контексте теории финансовой хрупкости Х. Мински, который
также высоко оценивал роль государства в обеспечении финансовой
стабильности, необходимо указать вклад отечественных ученых,
которые раскрывают в своих работах вопросы монетарной политики,
монетарного трансмиссионного механизма в обеспечении создания механизмов
финансирования производства и инвестиций, исследуют особенности
национальной экономики.
Среди данных ученых необходимо отметить работы А. Вожжова,
В. Мищенко, С. Николайчука, А. Петрик, А. Сомик, Р. Лысенко и других.
Они исследовали взаимосвязи финансового и реального секторов
отечественной экономики через передаточный механизм денежнокредитной
политики. В частности, А. Петрик и С. Николайчук разработали
структурную модель трансмиссионного механизма монетарной
190

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
политики Украины, в которой ученые моделировали первый этап передаточного
механизма денежно-кредитной политики НБУ на финансовую
конъюнктуру (финансовый сектор экономики) [4].
Не решенные ранее части основной проблемы. Нерешенной частью
научной проблемы в предыдущих исследованиях является отсутствие
целостного описания возникновения и эволюции понятий “финансовая
нестабильность” и “финансовая хрупкость” в контексте разработки
финансового механизма устойчивого и сбалансированного экономического
роста. Кроме этого, выделение основных закономерностей в развитии
финансовой хрупкости во взаимоотношениях предприятий и банков
Украины также является актуальным научным вопросом, требующим
своей проработки.
Цель статьи состоит в выявлении характерных особенностей финансовой
хрупкости во взаимоотношениях предприятий и банков Украины.
Изложение основного материала. Автором гипотезы финансовой
хрупкости (ГФХ) является Х. Мински. Причем Х. Мински разработал
целую теорию, которая объясняет природу финансовой нестабильности
капиталистической экономики. По мнению Х. Мински, капиталистическая
экономика эндогенно порождает финансовую структуру, которая
по своей природе подвержена финансовой нестабильности и финансовым
кризисам.
На основе теории финансовой хрупкости Х. Мински проведем анализ
экономики Украины и выделим взаимосвязи между банковским ссудным
процентом (i'), накоплением отечественными предприятиями основного
капитала (g') и эффективностью их деятельности (r').
Методика анализа основывается на работе С. Шрёдера [8] и представлена
в табл. 1.
Показатели
1. Норма прибыли
на инвестированный
капитал, r¢
Расчет показателей r', g' и i'
С. Шрёдер
DR
r¢ = ,
It
- 1
где D R – изменение суммы
валовой прибыли,
смешанных доходов;
It
- 1
– сумма инвестиций
в основной капитал
в предыдущий период времени
Схема расчета
Таблица 1
схема, предложенная
в данном исследовании
DR
r¢ = ,
It
- 1
где D R – изменение суммы
чистой прибыли,
смешанных доходов;
It
- 1
– сумма инвестиций
в основной капитал
в предыдущий период времени
191

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
Показатели
2. Норма накопления
основного капитала,
g¢
3. Норма процента
на заемные
кредитные средства,
i¢
С. Шрёдер
g¢ =
DI
It
- 1
где D I – изменение суммы
инвестиций в основной капитал
DV
i¢ = ,
Dt
- 1
,
Схема расчета
где D V – изменение суммы
платежей по обслуживанию долга;
– сумма новой задолженности
Dt
- 1
в предыдущем периоде.
В качестве i¢ С. Шрёдер предложил
использовать ставку процента
на межбанковские кредиты
Продовж. табл. 1
схема, предложенная
в данном исследовании
Без изменений
Без изменений
В качестве i¢
рассматривается
средневзвешенная ставка
процента по кредитам,
выданным нефинансовым
корпорациям
Результаты расчетов показателей r', g' и i' по статистическим
данным Госкомстата Украины и Национального банка Украины за период
с 2002 г. по ІІІ квартал 2009 г. показаны на рис. 1.
80
%
60
40
20
0
–20
–40
Средневзвешенная ставка процента по кредитам предприятия, і'
Реальный прирост нормы прибыли на инвестированный капитал, r'
Темп прироста инвестиций в основной капитал, g'
Рис. 1. Динамика показателей r', g' и i'
192

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
В соответствии с гипотезой финансовой хрупкости Х. Мински и
представленного рис. 1 можно выделить следующие этапы развития
экономики Украины:
1. Этапы обеспеченного (hedge) финансирования инвестиций в основной
капитал (1999–2001 гг., 2003–2004 гг., 2007–2008 гг.). В эти периоды
времени темп прироста прибыли на инвестированные средства
превышал темп прироста основного капитала, а средневзвешенная
процентная ставка по кредитам имела тенденцию к снижению. Можно
сказать, что инвесторы в эти периоды времени получали адекватное
вознаграждение в виде прироста прибыли на вложенные
средства.
2. Этап спекулятивного (speculative) финансирования инвестиций в
основной капитал (2005–2006 гг.). Данный этап был непростым в
политической жизни Украины, что нашло отражение в инвестиционной
активности предприятий страны. В соответствии с теорией
финансовой хрупкости данный этап характеризовался снижением
отдачи на вложенные средства по сравнению с накоплением основного
капитала предприятий, который также имел тенденцию к снижению.
3. Этапы Понци (Ponzi) финансирования инвестиций в основной капитал
(1997, 2002, 2009 гг.). Периоды времени Понцифинансирования
практически совпадают с кризисами в мировой экономике: валютно-финансовый
кризис 1997 г., мировой финансовый кризис
2007–2008 гг. Неблагоприятная внешнеэкономическая конъюнктура
в эти периоды времени оказала сильное влияние на интегрированную
в международные финансы экономику Украины. В эти годы в
Украине наблюдались резкие снижения в темпах прироста нормы
прибыли на инвестиционный капитал, и, как следствие, падение инвестиционной
активности.
Необходимо отметить, что перед каждым существенным снижением
уровня прибыли на инвестированные средства и уровня инвестирования
наблюдалось либо замедление (стабилизация) темпов прироста
исследуемых показателей, либо намечалась тенденция их снижения.
Таким образом, использование положений теории финансовой хрупкости
Х. Мински позволяет идентифицировать наиболее критичные
точки экономического развития Украины. Положения этой теории могут
быть применены для мониторинга инвестиционной активности предприятий,
уровня изменения финансовых рисков, возникающих в процессе
финансирования предприятиями своей хозяйственной деятельности.
193

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
Характерные особенности кредитно-финансовых взаимоотношений
отечественных банков и предприятий в контексте теории финансовой
хрупкости.
1. В теории Х. Мински делается акцент на финансировании инвестиций
фирм за счет банковского кредита. Анализируя экономику Украины,
необходимо отметить, что банковский кредит как источник финансирования
инвестиционной деятельности для отечественных предприятий
остается пока достаточно дорогим ресурсом.
Доля кредитов, выдаваемых депозитными корпорациями на инвестиционные
цели предприятий, за период с 2007 по февраль 2010 г., возросла,
однако при этом остается очень небольшой величиной. В феврале
2010 года ее значение составило 19 %.
2. В соответствии с теорией Х. Мински в период, предшествующий
серьезным кризисам в экономике, наблюдается увеличение краткосрочного
спекулятивного кредитования.
В отечественной экономике в период подъема экономики (2006–
2008 гг.) долгосрочные кредиты имеют больший прирост в абсолютном
выражении по сравнению с краткосрочным кредитованием.
3. В соответствии с теорией Х. Мински также предполагается существенное
влияние изменения процентных ставок по кредитам для фирм с
высокой долей заемных средств в структуре капитала.
В условиях наличия высоких финансовых рисков кредитуемых
предприятий, роста ожиданий снижения прибыли предприятий и фактического
ее падения в 2008–2009 гг. произошел рост процентных ставок
по кредитам, предоставленным предприятиям. Данные показатели
изменяются практически асинхронно: чрезмерная кредитная экспансия
отечественной экономики наряду с влиянием мирового финансового
кризиса 2007–2008 гг. на доходы предприятий привела к неспособности
предприятий обслуживать свою кредитную задолженность.
Таким образом, в условиях чрезмерной заемной политики предприятий,
процессы, связанные с повышением процентных ставок на заемный
капитал и соответствующим ухудшением финансовых показателей,
соответствуют основным положениям теории финансовой хрупкости
Х. Мински.
Выводы. По результатам проведенного исследования финансовой
хрупкости кредитно-финансовых взаимоотношений банков и предприятий
на основе теоретических положений Х. Мински сделаны следующие
выводы:
1. Инвестиционная активность отечественных предприятий остается
крайне низкой, в основном финансирование инвестиций в основной
капитал производится предприятиями за счет собственных средств.
Поэтому на современном этапе развития экономики Украины теорию
194

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
финансовой хрупкости следует рассматривать не столько в отношении
инвестиционной деятельности предприятий, сколько в аспекте
общей деловой активности предприятий, осуществляющих в том
числе и инвестиционную деятельность.
2. Основные положения теории финансовой нестабильности Х. Мински
могут быть использованы в условиях отечественной экономики для
мониторинга формирования капитала отечественными предприятиями
и анализа изменения уровня финансовых рисков. Это даст
возможность принятия на государственном уровне, в том числе на
уровне НБУ, опережающих эффективных решений для достижения
устойчивого экономического роста Украины.
Список литературы
1. Баліцька, В. Тенденції капіталоутворення вітчизняних підприємств [Текст] /
В. Баліцька // Науково-технічна інформація. – 2009. – № 2. – С. 37–47.
2. Официальный сайт Госкомстата Украины [Электронный ресурс]. – Режим доступа
: // http://www.ukrstat.gov.ua/.
3. Официальный сайт НБУ [Электронный ресурс]. – Режим доступа : //
http://www.bank.gov.ua/.
4. Петрик, О. Структурна модель трансмісійного механізму монетарної політики
в Україні / О. Петрик, С. Ніколайчук // Вісник НБУ. – 2006. – № 3. – С. 12–20.
5. Сніжко, О. Ієрархія фінансової нестабільності [Текст] / О. Сніжко // Формування
ринкових відносин в Україні : зб. наук. праць / наук. ред. І. К. Бондар. – К. :
НДЕІ, 2008. – Вип. 2(81). – С. 29–33.
6. Bernanke, B. Financial fragility and economic performance [Text] / B. Bernanke,
M. Gertler // The Quarterly Journal of Economics. – 1990. – Vol. 105. – № 1. –
Р. 87–114.
7. Minsky, H. The Financial Instability Hypothesis: An Interpretation of Keynes and
An Alternative to “Standard” Theory [Text] / H. Minsky // Nebraska Journal of
Economics and Business. – 1977. – Vol. 16. – № 1. – P. 5–16.
8. Schroeder, S. Defining and detecting financial fragility: New Zealand’s experience
[Text] / S. Schroeder // International Journal of Social Economics. – 2009. – Vol. 36. –
№ 3. – Р. 287–307.
9. Stiglitz, J. Credit rationing in markets with imperfect information [Text] / J. tiglitz,
A. Weiss // American Economic Review, 1981. – Vol. 71. – № 3. – Р. 393–410.
Summary
The purpose of this study was to test Minsky’s financial fragility hypothesis
(FFH) in application to banking and real sectors of the Ukrainian
economy. Using the statistical data that reflect the development of Ukrainian
economy there were analyzed the interrelations between bank interest rates,
capital accumulations and financial results of enterprises. First, the analytical
results identified the main stages in extension of financial fragility of bankenterprise
relations. Secondly, the results of the research showed some
distinctive features in bank-enterprise financial relations versus FFH.
Получено 09.02.2011
195

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
УДК 336.77:330.131.7
О. В. Люта, канд. екон. наук, доц., Н. Г. Пігуль, канд. екон. наук, доц.,
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
УПРАВЛІННЯ КРЕДИТНИМИ РИЗИКАМИ В ПРОЦЕСІ
ФОРМУВАННЯ ДОХОДІВ КРЕДИТНИХ СПІЛОК
У статті авторами розглянуто роль і значення управління кредитними ризиками
в процесі формування доходів кредитних спілок, визначено основні фактори,
що впливають на кредитний ризик. Запропоновано основні заходи щодо удосконалення
політики управління кредитним ризиком кредитного кооперативу.
Ключові слова: кредитна спілка, кредитний ризик, ліміт кредитування, резервний
фонд.
Постановка проблеми. Розвиток вітчизняних кредитних кооперативів
відбувається в умовах фінансової нестабільності, що впливає
на підвищення ризиковості їх діяльності та зменшення доходів. Оскільки
основним видом діяльності кредитних спілок є надання кредитів
своїм членам, важливого значення набуває проблема ефективного управління
кредитними ризиками з метою максимізації доходів кредитних
спілок.
Аналіз останніх публікацій. Значну увагу питанню управління
кредитними ризиками діяльності фінансово-кредитних установ приділяють
такі автори: В. В. Вітлінський, Я. Я. Благодир, А. П. Вожжов,
В. А. Кажан, І. М. Дугін, В. В. Галасюк та інші.
Не вирішені раніше частини проблеми. Вклад вітчизняних вчених
у вирішення питань управління кредитними ризиками фінансовокредитних
установ є вагомим. Однак у наукових працях значна увага
приділяється дослідженню питання управління кредитними ризиками
банківських установ. Але на сьогоднішній день існує об’єктивна необхідність
вирішення проблеми управління кредитними ризиками в
процесі формування доходів кредитних спілок, оскільки саме кредитні
кооперативи відіграють важливу роль у підвищенні життєвого рівня населення.
21
Метою статті є визначення ролі та значення управління кредитними
ризиками в процесі формування доходів кредитних спілок та обґрунтування
можливих заходів щодо удосконалення політики управління
кредитним ризиком кредитного кооперативу.
Виклад основного матеріалу. На ринку фінансових послуг особливе
місце посідають кредитні спілки, які за своєю економічною природою
є неприбутковими організаціями. Їх діяльність здійснюється переважно
за рахунок доходів, що отримує кредитна спілка від здійснення
© О. В. Люта, Н. Г. Пігуль, 2011
196

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
кредитних і депозитних операцій. Внутрішнє і зовнішнє середовища
функціонування кредитної спілки постійно змінюються, тому її господарська
діяльність завжди має певний елемент невизначеності. Відтак
виникають проблеми у прогнозуванні кінцевих результатів діяльності
кредитних спілок внаслідок настання негативних непередбачених обставин,
тобто економічних ризиків. Теорія і особливо практика свідчать,
що ігнорування економічного ризику такими фінансовими інститутами,
як кредитні кооперативи, призводить до втрат доходів і гальмує їх подальший
розвиток.
Враховуючи, що задоволення потреб членів кредитної спілки у взаємному
кредитуванні та надання фінансових послуг за рахунок об’єднаних
грошових внесків членів кредитної спілки є основним видом діяльності
кредитного кооперативу, управління кредитним ризиком має стати
необхідною частиною стратегії і тактики функціонування даних фінансових
установ. Кредитний ризик – це ризик неповернення пайовиками
кредитної спілки взятих на себе зобов’язань за договором позики внаслідок
сукупності факторів, які негативно впливають на здатність позичальника
погасити позику і відсотки за нею. Основні фактори, що впливають
на кредитний ризик, наведені на рис. 1 [2].
Основні фактори, що впливають на кредитний ризик
Фактори, що збільшують
кредитний ризик
Значний розмір кредитів, наданих вузькому колу позичальників
Ліберальна кредитна політика, надання кредиту
без відповідного аналізу фінансового стану позичальника
Неможливість отримання відповідного забезпечення для кредиту
Значні суми кредитів, видані позичальникам,
які пов’язані між собою
Нестабільність економічної та політичної ситуації
Консервативна політика управління кредитуванням
Фактори, що знижують
кредитний ризик
Детальна процедура затвердження кожного кредиту
Встановлення максимально допустимого ризику,
що припадає на одного позичальника
Систематичний нагляд і контроль за ризиками
з боку керівництва
Ефективне забезпечення страхування кредитів
Рис. 1. Основні фактори, що впливають на кредитний ризик
197

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
Кредитний ризик, як і більшість інших ризиків, можна оцінювати
як з якісної, так і з кількісної точки зору. Якісна оцінка кредитного ризику
ґрунтується на аналізі забезпечення позики, а також на аналізі моральних
якостей позичальника. Для аналізу забезпечення позики в процесі
якісної оцінки кредитного ризику пропонується використовувати такі
рівнозначні показники: стабільність фінансових доходів позичальника;
ліквідність забезпечення; достатність забезпечення. Визначення рівня
кредитного ризику у розрізі вищезазначених груп наведено в табл. 1.
Таблиця 1
Визначення кредитного ризику за якісними показниками
Рівень
ризику
Стабільність
фінансових доходів
позичальника
Ліквідність
забезпечення
Достатність
забезпечення
Низький
Стабільні
фінансові доходи
Застава може бути
реалізована
на організованих торгах
або може бути предметом
масового
попиту
Забезпечення достатньо
для покриття суми основного
боргу, відсотків за позикою
на весь період дії кредитного
договору та покриття витрат,
пов’язаних з реалізацією
заставних прав
Помірний
Незначні коливання
фінансових доходів
Застава може бути
реалізована
на організованих торгах,
але не є предметом
масового попиту
Забезпечення достатньо
для покриття суми
основного боргу
Високий
Нестабільні
фінансові доходи
Застава, що важко
реалізується
Забезпечення покриває 50 %
від суми основного боргу
Неприпустимий
Нестабільні
фінансові доходи
Ліквідність застави
не визначена
Сума забезпечення менше
50 % суми основного боргу
Кожному показнику привласнюється певний рівень ризику, оцінюваний
у відсотках за шкалою, наведеною в таблиці 2.
Таблиця 2
Шкала визначення кредитного ризику за якісними показниками
Рівень ризику
Відсоток кредитного ризику
Низький 1–5
Помірний 5–10
Високий 10–50
Неприпустимий 50–100
198

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Оскільки ці показники рівнозначні, то рівнем кредитного ризику
буде їх середньоарифметичне значення.
Аналіз моральних якостей позичальника повинен бути заснований
на таких складових, як ощадливість, працездатність, стаж роботи, професійні
знання, стан здоров’я. Таким чином, якісний показник рівня
кредитного ризику визначається шляхом поєднання оцінки якості застави
та характеристики особистості позичальника.
Кількісна оцінка – це привласнення кількісного параметра якісному
з метою визначення межі втрат по операції. Важливими методами
кількісної оцінки кредитного ризику є формування фондів на покриття
можливих втрат внаслідок неповернення позик, вивчення фінансової
документації позичальника. На підставі фінансової інформації, наданої
пайовиком, оцінюється кредитоспроможність потенційного позичальника.
Завдання кредитних фахівців у даному випадку полягає в тому,
щоб визначити максимальну суму, яку можливо видати пайовику.
Кожна кредитна спілка повинна розробляти власну політику з управління
кредитними ризиками (кредитну політику). Кредитна політика
відображає загальну стратегію розвитку кредитного кооперативу і повинна
бути орієнтована на низькоризикові вкладення, що приносять
стабільний дохід. Своєчасність повернення позик, оплата відсотків є необхідною
умовою успішного функціонування кредитної спілки. Стабільність
грошових потоків дає можливість ефективно планувати фінансову
діяльність і виплату відсотків за залученими коштами членів
кредитного кооперативу.
Основні складові політики управління кредитним ризиком наведені
на рисунку 2.
Управління кредитним ризиком
1 Встановлення лімітів кредитування
2 Визначення оптимальних видів забезпечення кредиту
3
4
Визначення відсоткової ставки
з урахуванням можливих втрат за позиками
Створення резервів щодо покриття збитків внаслідок
прострочення повернення чи неповернення позик
5 Організація контролю за виконанням договору позики
6 Розподіл повноважень при прийнятті кредитних рішень
Рис. 2. Складові політики управління кредитним ризиком
кредитної спілки
199

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
Встановлення лімітів кредитування передбачає визначення граничних
сум здійснюваних кредитних операцій. Лімітування спрямоване
на обмеження зважених кредитних ризиків (ризиків у грошовому
вираженні) кредитної спілки.
При визначенні розміру кредиту необхідно керуватися принципом:
вартість забезпечення (ліквідаційна вартість об’єктів застави) не повинна
бути меншою від вимог кредитної спілки (заставодержателя), які
можуть виникнути у разі порушення позичальником (заставодавцем)
кредитних зобов’язань.
Для розрахунку ліміту кредитування із врахуванням вартості забезпечення
використовується така формула:
Cл-V -F
L £ ,
(1)
+ p + n
1
p p
де L – ліміт кредитування;
С л – вартість забезпечення (ліквідаційна вартість об’єктів застави);
V – витрати при зверненні стягнення;
F – штрафні санкції за прострочення платежу;
p p – відсотки (реальна відсоткова ставка протягом встановленого
кредитом договором періоду користування позичкою, виражена
як десятковий дріб);
n p – потенційна норма відрахувань до резерву (виражена як десятковий
дріб) [1].
Наявність у позичальника достатнього кредитного забезпечення є
складовим елементом його економічної кредитоспроможності. До основних
видів забезпечення кредиту належать: застава (майно, майнові
права, цінні папери тощо); поручительство. Застава означає, що в разі
невиконання боржником забезпеченого заставою зобов’язання кошти,
одержані від реалізації заставленого майна, спрямовуються передусім
на задоволення вимог кредитної спілки. Використання застави того чи
іншого майна як забезпечення кредиту залежить від ряду чинників:
по-перше, визначається, наскільки легко реалізувати дане майно і чи
це взагалі можливо; по-друге, чи є можливість встановити точну ціну і
чи ця ціна постійна. Крім того, оцінюються ймовірні додаткові накладні
витрати, збитки та перешкоди у разі відчуження.
Поручительство являє собою додаткове (акцесорне) зобов’язання
стосовно кредитора, оформлене договором між кредитною спілкою за
основним зобов’язанням і поручителем для забезпечення виконання
основного зобов’язання (як правило, укладається тристороння угода).
200

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Відповідно до такого договору поручитель бере на себе зобов’язання
перед кредитним кооперативом третьої особи (боржника) відповідати
за виконання зобов’язання цієї особи цілком або частково.
Кредитна спілка може одночасно пред’явити позов і до боржника,
і до поручителя. При цьому поручитель відповідає за боржника за всіма
зобов’язаннями, у тому числі за сплату неустойки і процентів, відшкодування
збитків. Якщо поручитель зобов’язався відповідати за виконання
частини зобов’язання, він відповідає перед кредитною спілкою
лише за цю частину. У разі якщо поручитель виконав за боржника зобов’язання,
всі права кредитора щодо стягнення заборгованості переходять
до нього. Поручитель має право зворотної вимоги до боржника
в розмірі сплаченої за нього суми.
Ціна користування позикою складається із операційних витрат, витрат
на формування резервів, а також витрат на виконання зобов’язань
спілки перед вкладниками. Ціна за кредитні послуги кредитної спілки
виступає у формі ставки за позику. Процентні ставки на різні види позик
у кожній кредитній спілці залежать від рівня конкуренції в регіоні
та структури кредитного портфеля. Як правило, позики, які видаються
на бізнесові цілі, мають вищий відсоток, ніж на кредитування споживчих
потреб. Важливим елементом кредитної діяльності спілок є кредитування
соціальних потреб, зокрема це позики на лікування, оздоровлення,
навчання, за якими передбачаються максимально низькі процентні
ставки.
Основою для встановлення процентних ставок на позики повинен
бути аналіз на однорідні послуги кредитної спілки. При цьому необхідно
визначитися з умовами, на яких залучатимуться вклади членів
спілки, порівнюючи їх з умовами банківських установ [2].
При встановленні середньої річної процентної ставки на позики
розрахунки здійснюються за такою схемою: середня процентна ставка
на вклади членів кредитної спілки додається до річної суми операційних
витрат і витрат на формування резервів, віднесених до середнього
розміру активів кредитної спілки. При розрахунку середньої річної
процентної ставки доцільно врахувати і прогнозований рівень інфляції
за рік.
Резерв для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями
кредитних спілок є спеціальним резервом, необхідність формування
якого обумовлена кредитними ризиками, що притаманні діяльності
кредитного кооперативу. Кредитні спілки повинні формувати
такий резерв під кожний кредит залежно від його надійності. Резервування
є механізмом зниження ризику діяльності кредитної спілки та
управління її платоспроможності.
201

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
Сума грошових коштів, акумульована в резервному фонді, є заздалегідь
визначеною величиною (ймовірністю), що перевищує суму
майбутніх збитків (виплат) спілки за всіма договорами [3]:
P( X < F) ³x ,
(2)
де Х – випадкова величина, яка описує сумарні виплати спілки;
F – резервний фонд кредитної спілки:
V
F = å Gn× Si= Gn× S×
N,
(3)
i=
1
де G
n
– нетто-ставка для даного виду послуг;
S
i
– сума і-го договору;
S – середня сума за договорами даного виду послуг;
N – кількість договорів даного виду у кредитному портфелі спілки;
x – величина гарантії безпеки, яка встановлюється самою спілкою
і, як правило, знаходиться в межах від 0,85 до 0,99.
Для контролю за своєчасним внесенням коштів за наданими позиками
та оперативного планування руху грошових потоків кредитна
спілка повинна здійснювати аналітичний облік. Поточний контроль за
дотримання умов кредитної угоди здійснює уповноважена особа (позиковий
управитель, виконавчий директор, уповноважений член кредитного
комітету). Зокрема, необхідно перевіряти строки внесення та
обсяги передбачених кредитною угодою платежів. Для цього фактично
отримані платежі доцільно звіряти з графіком надходження планових
платежів, який складається кожного тижня. Уповноважена особа звітує
про дотримання графіка планових платежів на кожному засіданні кредитного
комітету.
Кредитний комітет кредитної спілки є спеціальним органом, який
відповідає за організацію кредитної діяльності. Він призначається спостережною
радою, підзвітний загальним зборам і спостережній раді та
несе перед ними відповідальність за ефективну діяльність кредитної
спілки. Кредитний комітет здійснює такі функції: розглядає заяви членів
кредитної спілки про надання кредитів і прийняття рішень з цих питань;
контролює якість кредитного портфеля; вирішує питання, пов’язані з
кредитною діяльністю, відповідно до чинного законодавства та внутрішніх
документів кредитної спілки. Сформована кредитна політика затверджується
загальними зборами членів кредитної спілки.
202

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Висновки. Для забезпечення фінансової стабільності кредитної
спілки необхідно постійно здійснювати управління кредитними ризиками,
що дозволить максимізувати доходи кредитного кооперативу в
процесі надання фінансової взаємодопомоги своїм членам.
Список літератури
1. Галасюк, В. Визначення розміру кредиту, що надається під заставу [Текст] /
В. Галасюк, Є. Ревонюк, І. Ліпська, В. Галасюк // Вісник НБУ. – 2000. – № 1. –
С. 45–47.
2. Дадашев, Б. А. Кредитні спілки в Україні [Текст] : навчальний посібник /
Б. А. Дадашев, О. І. Грищенко ; Мін-во освіти і науки України, ДВНЗ “УАБС
НБУ”. – К. : Центр учбової літератури, 2010. – 112 с.
3. Руська, Р. Модель діагностики фінансового стану кредитних спілок [Текст] /
Р. Руська // Економічний аналіз. – 2009. – № 4. – С. 133–138.
Summary
Authors consider a role and value of credit risks management in the
course of credit unions incomes formation, major factors which have an
influence on credit risk are determined. In article the basic actions, concerning
improvements of a policy of credit risk management of a credit union are
offered.
Отримано 07.02.2011
203

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
УДК 336.76
І. О. Макаренко, аспірант
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
ФІНАНСОВА СТІЙКІСТЬ РИНКУ
ПОХІДНИХ ФІНАНСОВИХ ІНСТРУМЕНТІВ
У МЕЖАХ СИСТЕМНОГО ПІДХОДУ
У статті розглянуто характеристики ринку похідних фінансових інструментів
з позиції системного підходу. На основі поєднання теорії систем і фінансової
теорії було сформульовано визначення поняття “фінансова стійкість ринку
похідних фінансових інструментів” та наведено перелік ендогенних і екзогенних
факторів, що на неї впливають. Фінансово стійкий ринок похідних фінансових
інструментів є основою макроекономічної стабілізації і ефективної взаємодії фінансового
і реального секторів.
Ключові слова: ринок похідних фінансових інструментів, строковий ринок,
системний підхід, стійкість, фінансова стійкість ринку похідних фінансових інструментів.
Постановка проблеми. Існування дилеми між роллю строкового
ринку (ринку похідних фінансових інструментів (далі – ПФІ) як інструмента
макроекономічної стабілізації за класичною економічною
теорією та можливою деструктивною роллю цього ринку для усієї фінансової
системи, у випадку його нестійкості, зумовлює необхідність
дослідження питань фінансової стійкості ринку ПФІ. Потреба у системному
вивчення стійкості ринку ПФІ зумовлена нерозкритістю даної
проблематики та її актуалізацією з реформуванням глобального
фінансового ринку і зростанням ризиків, притаманних ПФІ, а також з
побудовою окремих елементів механізму ринку ПФІ в Україні.
Аналіз останніх досліджень і публікацій. Дослідження фінансової
стійкості у вітчизняній фінансовій теорії концентрується переважно
навколо двох полярних об’єктів – стійкості окремих фінансових і нефінансових
агентів – банків (банківської системи), страхових компаній
та компаній реального сектора [2–4; 6; 16] або ж стійкості усієї фінансової
системи [8; 15]. Тільки поодинокі дослідження стосуються
стійкості фондового ринку [10]; дослідження стійкості ринку ПФІ не
набули значного поширення. 22
Певні підходи до оцінки ризиковості і стійкості ринку ПФІ були
сформульовані російськими дослідниками, проте безпосереднього визначення
стійкості ринку ПФІ та обґрунтування цієї категорії не наводиться.
Варто відзначити, що Д. А. Федосєєв пропонує систему показників
для аналізу ризиків ПФІ та впливу цих інструментів на національну
© І. О. Макаренко, 2011
204

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
економіку, підкреслюючи їх ризиковість [13]. К. С. Чекмарьов також будує
систему показників для дослідження стійкості ринку ПФІ та його
ризиковості, проте не надає дефініції цього поняття [14].
Мета статті – виявити основні системні характеристики ринку ПФІ
та на їх основі сформулювати визначення поняття “фінансова стійкість
ринку ПФІ”.
Виклад основного матеріалу. Розглядаючи ринок ПФІ як систему,
можна навести таке його розуміння як “складної самоорганізуючої
економічної системи, яка характеризується нелінійністю та еволюційним
характером розвитку, наявністю зворотного зв’язку, мінливістю й
волатильністю в довгостроковій перспективі” [1, c. 173]. На нашу думку,
вказані у визначенні особливості ринку потребують поширення
та актуалізації в межах теорії систем і сучасних загальносистемних
характеристик ринку ПФІ. Окремо розглянемо кожну із запропонованих
характеристик:
· структурованість – ринок ПФІ як система має складну внутрішню
архітектоніку взаємопов’язаних елементів, яка може розглядатися з
позиції структуризації за видами похідних, за ступенем організованості;
· цілісність – функціонування структурних елементів ринку, опосередковане
рядом нерозривних взаємозв’язків – відносин з приводу післяторговельного
обслуговування (клірингового, депозитарного),
управління ризиками ПФІ, документального забезпечення тощо, які
власне і визначають існування системи;
· емерджентність (неадитивність) – ринок ПФІ є якісно новою системою,
що не є простою сумою її структурних елементів: ринкові інститути
і відносини між ними є досить подібними до аналогічних
на ринках базових активів, проте їх поєднання на ринку ПФІ дає
новий синергетичний ефект – здатність хеджувати ризики);
· обмеженість – аналізуючи ринок ПФІ як абстрактну категорію, відбувається
відокремлення його системної сутності від взаємопроникнення
ринку – системи похідних та ринку – системи базових інструментів,
а також між різними ринками та видами самих похідних
(свопціон наприклад). Відповідно, при переході до конкретного, система
ринку ПФІ є відкритою для взаємодії з іншими системами;
· ієрархічність – ринок ПФІ є системою 3 порядку стосовно ринку базових
активів (третинний ринок), а з розвитком фінансового інжинірингу
на ринок ПФІ нашаровується система 4 рівня – ринок похідних
інструментів на похідні фінансові інструменти (четвертинний
ринок) і т.д.;
205

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
· цілеспрямованість – першочерговими цілями ринку ПФІ було створення
прозорого і однорідного глобального економічного простору
на макрорівні та підвищення конкурентноздатності та ефективності
окремого його учасника на мікрорівні системи, проте на сьогодні
спостерігається зміна цільової настанови на отримання інвестиційних
надприбутків окремих учасників, що спотворює процес розподілу
капіталу в економічному просторі;
· функціональність – цільову настанову системи ринку ПФІ супроводжують
його функції, які теж були переорієнтовані з хеджування
ризиків, забезпечення інформаційності, інноваційності та загальної
ефективності ринку на створення фіктивного капіталу та реалізацію
спекулятивних мотивів;
· самоорганізація та саморегуляція – діалектика ринку похідних інструментів
проявляється як в еволюційній зміні акцентів з початкового
ринку товарних похідних на ринок ПФІ, так і в ускладненні
самих інструментів та їх пристосуванні до потреб інвесторів. Саморозвиток
ринку ПФІ також полягає у його прагненні до концентрації
та реалізації глобальних інтересів: спостерігається тенденція до
інтеграції локальних ринків ПФІ в систему вищого рівня – глобальний
ринок ПФІ. Зі зростанням рівня самоорганізації та саморегуляції
стихійний позабіржовий ринок з існуючою на сьогодні розгалуженою
інфраструктурою назвати неорганізованим можна умовно.
Проте здатність до задіяння регулятивних механізмів системи (“невидимої
руки” ринку ПФІ) ставиться під сумнів неадекватним спекулятивним
розмахом ринку;
· стійкість – адаптивність ринку ПФІ як саморегулюючої системи до
ендогенних та екзогенних факторів (можливих шоків і дисбалансів),
що визначають її існування та відновлення стану ринку згідно
з законом заперечення заперечення на якісно новому рівні зі збереженням
визначальних його характеристик. Періодичні кризи на фінансових
ринках, у тому числі і ринках ПФІ, є вузловими моментами
нового витка спіралі – зміни парадигми функціонування ринку
ПФІ, що супроводжуються переосмисленням ролі ринку та корекції
його механізму.
Останні дві властивості ринку ПФІ як системи, на наш погляд, слід
розглядати у нерозривному зв’язку, особливо для динамічних систем,
що еволюціонують, якою власне є і ринок ПФІ.
Ринок ПФІ з високим ступенем самоорганізації та саморегуляції,
де нівелюються ризики використання ПФІ, теоретично є стійким. Більше
того, згідно з класичною теорією Дж. М. Кейнса наявність строкового
сегмента в структурі фінансового ринку сприяє макроекономічній
206

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
стабілізації [5; 11]. У той же час об’єктивно з урахуванням реалій розвитку
глобального фінансового ринку та ринку ПФІ його здатність до
саморегуляції (самокорекції) та підтримання стійкого стану не працює.
Саме нездатність до самокорекції ринку ПФІ Дж. Сорос вважає причиною
реалізації і поширення можливих катастрофічних ризиків на
ньому та нестабільності глобального фінансового ринку [12].
Стійкий ринок ПФІ дозволяє його учасникам ефективно хеджувати
ризики, отримувати потрібну інформацію, сприяє ефективному розміщенню
ресурсів, зменшує невизначеність майбутньої кон’юнктури,
позитивно впливає на реальний сектор економіки та протистоїть зовнішнім
шокам. Правильним є і зворотне твердження – нестійкий ринок
ПФІ може стати джерелом нестабільності спочатку усього фінансового
сектора, а потім і реального. Варто наголосити, що система, яка функціонує
у стійкому вигляді, передусім здатна до самокорекції (саморегуляції),
цим самим запобігаючи виникненню кризових явищ. Проте
сучасний стан ринку ПФІ, досліджений нами на предмет статистичної
стійкості динамічного ряду за допомогою карт Шухарта, свідчить про
відсутність саморегуляції на цьому ринку, що призводить до його нестійкості.
Оскільки не працюють механізми саморегулювання системи ринку,
вона виділяє багато вільної енергії, накопичує ентропію (зростання
обсягів ПФІ і системного ризику) і деградує, хоча первісно її елементи –
окремі ПФІ, інститути та відносини, що опосередковують їх обіг та
функціонування, були покликані пов’язати реальний та фінансовий сектори,
забезпечуючи при такому дуалістичному поєднанні функцію
хеджування ризиків. На нашу думку, причинами відсутності самоорганізації
як ознаки функціонування ринку ПФІ можна назвати такі:
· заміна реальних товарно-грошових відносин відносинами, що
опосередковують купівлю-продаж ризиків (у випадку хеджування)
та створення фіктивного капіталу (у випадку спекуляції Г – Г 1
– ... –
– Г n , де кількість порядків дорівнює ступеню похідності інструментів
– похідні на похідні);
· вартість ПФІ, особливо на позабіржовому ринку, визначається не з
допомогою попиту і пропозиції, а з допомогою численних методів
оцінки ПФІ, розроблених на основі ідеалізованих теоретичних моделей
окремими фахівцями – квантами під конкретні потреби клієнтів
із застосуванням методів і моделей фінансового інжинірингу;
207

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
· механізм “природного ходу речей” – “Laissez faire et laissez passer le
monde va de lui même!” та невидимої руки ринку на ринку ПФІ спотворені
визначальними спекулятивними мотивами учасників ринку.
Звідси стійкість ринку ПФІ як його загальносистемна властивість
в умовах реформування архітектури фінансового ринку та ринку ПФІ
як його складової в глобальному та національному масштабі є, на нашу
думку, ключовою на даному етапі розвитку системи ринку. Крім описових
визначень теорії систем, що дають лише загальне розуміння стійкості,
виникає необхідність формулювання визначення стійкості ринку
ПФІ з позицій фінансової теорії. Отже, визначення стійкості ринку ПФІ
має бути продуктом композиції системної та фінансової теорій.
На позначення перекладу усталеного англомовного терміна
“financial stability” вітчизняними дослідниками пропонуються варіанти
як фінансової стійкості, так і фінансової стабільності. Для внесення
ясності в термінологічні дискусії і визначення фінансової стійкості
ринку ПФІ необхідно сформувати чітке уявлення про саму категорію
“стійкість”, що є міждисциплінарною, ключовою при дослідженні питань
макроекономічної стабільності і рівноваги і походить насамперед
із згадуваних теорії систем і системного підходу.
Для цього скористаємося визначенням стійкості системи, що застосовується
Л. Г. Мельником. У своєму дослідженні він розмежовує
такі параметри системи, як стабільність і стійкість. Головна відмінність
між ними полягає в тому, що перший характеризує залежність
поведінки системи від внутрішніх чинників, а другий – від зовнішніх.
Зокрема, cтабільність (від лат. stabilis – діючий у незмінному вигляді)
– здатність системи зберігати свою структуру і функціональні
особливості під впливом внутрішніх чинників, наприклад продуктів
обміну, що накопичується. Стійкість – це здатність системи зберігати
за різних параметрів зовнішнього середовища свою структуру і функціональні
особливості, достатні для діяльності. З урахуванням взаємозв’язку
між означеними поняттями автор встановлює залежність стійкості
системи від трьох факторів – толерантності (здатності системи
сприймати несприятливі фактори зовнішнього середовища), резистентності
(здатності протидіяти впливу цих негативних факторів або пригнічувати
його) і відповідно стабільності системи, що визначається її
внутрішніми факторами [9].
Думці Л. Г. Мельника ідентичні також думки О. В. Крухмаль,
А. Ю. Юданова, що в основі стійкості як здатності протистояти внутрішньому
та зовнішньому впливу лежить така ознака, як стабільність
[6; 17]. Крім того, О. В. Крухмаль наголошує, що стабільність – це пе-
208

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
рманентна якісна характеристика, стійкість – характеристика, яка показує
здатність системи протистояти силі, що, у свою чергу, здобувається,
змінюється в процесі функціонування [6]. У цьому зв’язку важко
погодитись із І. В. Ларіоновою, яка вважає, що стабільність є більш широким
поняттям, а стійкість є основою стабілізації [7].
Важливим поняттям при розгляді стійкості ринку ПФІ є його стійкість
у динаміці, тобто забезпечення стійкого розвитку і самоорганізації
як ключових властивостей системи.
Неоднозначність поняття стійкої (стабільної) рівноваги полягає в
тому, що “стійкість” можна розуміти і як здатність утримувати рівновагу
(не падати, не руйнуватися), і як стабільність, тобто здатність
не змінюватись або підтримувати певні стійкі темпи руху (розвитку).
Слід сказати, що термінологічно перше значення значною мірою відповідає
традиційному визначенню “стійкого розвитку”, сформульованого
в оригіналі – “sustainable development” (дослівно означає “підтриманий
розвиток”). У зв’язку з цим в українській науковій термінології
варто вживати поняття “стійкий розвиток”. Термін “сталий розвиток”
(відповідає російському “постоянный/стабильный”), що часто вживається
в науковій літературі, використовується на позначення іншого
поняття. Таким чином, стійкий розвиток за своїм внутрішнім змістом
має означати перманентне відтворення так званого стану динамічної
рівноваги з періодичною зміною його рівня, при якому відбувалося б
постійне розв’язання суперечностей між внутрішніми компонентами
системи, а зміна параметрів середовища існування системи не виходила
за межі катастрофічних (фатальних) для системи трансформацій
[9, с. 413].
Крім особливостей застосування терміна “стійкість” у межах системної
теорії для відкритих, динамічних систем, якою є ринок ПФІ,
звернемо увагу на її тлумачення в межах фінансової теорії стосовно
ринку ПФІ як фінансового інституту.
Стійкість ринку не повинна розглядатися точково, ситуативно. На
нашу думку, вона повинна розглядатися як сукупність стійких станів
ринку протягом певного періоду часу (часового континууму) в динамічній
рівновазі. Це підтверджується і в дослідженні [10], в якому поняття
“стійкість фондового ринку” визначено як “сталу позитивну довгострокову
динаміку (позитивний тренд) основних параметрів розвитку фондового
ринку за відсутності хаотичної стрибкоподібної поведінки фондових
індексів у короткостроковому вимірі”.
У розумінні Г. Дж. Шиназі фінансова система може вважатися
стійкою, якщо вона:
209

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
а) дозволяє ефективно розподіляти економічні ресурси як у просторі,
так і в часі, а також інші фінансово-економічні процеси (наприклад,
заощадження та інвестування коштів, кредитування та запозичення,
освіта і розподіл ліквідності, формування цін активів і в кінцевому
підсумку накопичення багатства і зростання виробництва);
б) дозволяє оцінювати, котирувати і розподіляти фінансові ризики і здійснювати
управління ними;
в) зберігає здатність виконувати ці важливі функції навіть перед зовнішніми
потрясіннями або при посиленні диспропорцій [15, с. 2].
У контексті ринку ПФІ зазначене визначення набуває особливого
значення, оскільки саме функції оцінки, розподілу та управління ризиків
є внутрішньо іманентними для ринку ПФІ.
Узагальнюючи визначення провідних європейських фахівців у сфері
фінансів і банківської справи, колектив вітчизняних авторів з НБУ
визначає “стійкість фінансової системи як такий стан динамічної фінансової
системи, за якого вплив будь-яких шоків на фінансову систему
(чи на окремі її елементи) не заважає їй забезпечувати ефективний перерозподіл
фінансових ресурсів в економіці, функціонування платіжної
системи, а також абсорбцію (амортизацію) шоків. Крім того, на сьогодні
серед основних стратегічних орієнтирів, які мають реалізовуватись,
у тому числі завдяки стійкому функціонуванні фінансової системи, слід
зазначити: забезпечення сталого економічного розвитку, … а також
недопущення негативного впливу на економіку динаміки цін на реальні
та фінансові активи” [8, с. 47].
Відповідно, при формулюванні визначення стійкості ринку ПФІ
повинні бути враховані всі семантичні і фінансові особливості використання
терміна “стійкість”. Зокрема, до таких слід віднести:
· здатність ринку як системи сприймати і протистояти впливам зовнішніх
факторів (шоків, дисбалансів) на основі стабільності відносно
внутрішніх факторів) і підтримувати своє функціонування у динамічній
рівновазі;
· здатність ринку як фінансового інституту, незважаючи на певні диспропорції
(шоки), виконувати покладені на нього функції і забезпечувати
певні параметри усієї фінансової системи та реальної економіки.
Отже, під фінансовою стійкістю ринку ПФІ пропонується розуміти
здатність ринку сприймати і протистояти впливам зовнішніх факторів
і підтримувати своє функціонування у динамічній рівновазі на основі
стабільності стосовно внутрішніх факторів та забезпечувати виконання
його функцій в умовах позитивної взаємодії реального і фінансового
секторів та макроекономічної стабілізації.
210

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Висновки. Таким чином, ринок ПФІ можна охарактеризувати як
складну, відкриту і динамічну систему, якій притаманні самоорганізація,
функціональність, структурованість, емерджентність, цілісність,
обмеженість, ієрархічність, стійкість та інші системні властивості. У контексті
реформування глобальної фінансової системи та розбудови строкового
ринку України фінансова стійкість ринку ПФІ потребує значної
уваги. У зв’язку з недостатнім рівнем розробленості окресленого питання
в наукових джерелах було сформульовано визначення фінансової
стійкості ринку ПФІ. Проте більш детального розгляду потребують
фактори, що впливають на стійкість ринку ПФІ, система показників,
за допомогою яких можна охарактеризувати фінансово стійкий стан
ринку ПФІ та прогнозувати кризові явища на ринку з порушенням його
стійкості.
Список літератури
1. Андрєєва, Г. І. Ринок похідних цінних паперів як самоорганізуюча система
[Текст] / Г. І. Андрєєва // Міжнародна банківська конкуренція: Теорія і практика
: збірник тез доповідей ІІІ Міжнародної науково-практичної конференції
(15–16 травня 2008 р.). – Суми, 2008. – С. 172–173.
2. Берлін, М. С. Моделі управління фінансовою стійкістю страхової компанії
[Текст] : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. екон. наук : спец.
08.00.11 / М. С. Берлін ; Донецький нац. ун-т. – Донецьк, 2008. – 20 с.
3. Добош, Н. Оцінка фінансової стійкості страховика [Текст] / Н. Добош // Формування
ринкової економіки в Україні. – 2009. – Вип. 19. – С. 207–212.
4. Зінченко, В. О. Забезпечення стійкості банківської системи України [Текст] :
дис. ... канд. екон. наук: спец. 08.00.08 / Зінченко Віктор Олександрович. – Суми,
2008. – 238 с.
5. Кейнс, Дж. М. Трактат о денежной реформе [Текст] / Дж. М. Кейнс ; пер. с
англ. – М. : Экономика, 1993. – 543 с.
6. Крухмаль, О. В. Оцінка фінансової стійкості банків : інформаційне і методичне
забезпечення [Текст] : дис. ... канд. екон. наук: спец. 08.00.08 / Крухмаль Олена
Валентинівна. – Суми, 2007. – 256 с.
7. Ларионова, И. В. Реорганизация коммерческих банков [Текст] / И. В. Ларионова.
– М. : Финансы и статистика, 2002. – 159 с.
8. Організаційно-методичні підходи до запровадження в НБУ системи оцінки
стійкості фінансової системи [Текст] : Інформаційно-аналітичні матеріали / за
редакцією д-ра екон. наук, проф. В. І. Міщенка, канд. екон. наук, доц. О. І. Кірєєва
і канд. екон. наук М. М. Шаповалової. – К. : Центр наукових досліджень
НБУ, 2005. – 97с.
9. Основи стійкого розвитку [Текст] : навчальний посібник / за заг. ред. д-ра екон.
наук, проф. Л. Г. Мельника. – Суми : Університетська книга, 2005. – 654 с.
10. Оцінка і забезпечення стійкості фінансових ринків України [Електронний ресурс].
– Інститут економіки і прогнозування НАН України. – Режим доступу :
http://www.ief.org.ua/new_page_03.htm. – Заголовок з екрана.
11. Примостка, Л. О. Фінансові деривативи: аналітичні та облікові аспекти [Текст] :
монографія / Л. О. Примостка. – К. : КНЕУ, 2001. – 263 c.
211

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
12. Сорос, Дж. Новая глобальная финансовая архитектура [Текст] / Дж. Сорос //
Вопросы экономики. – 2000. – № 12. – С. 56–84.
13. Федосеев, Д. А. Влияние рынка производных финансовых инструментов на
риски российской экономики [Текст] : дис. ... канд. экон. наук: 08.00.10 / Федосеев
Дмитрий Александрович. – Владивосток, 2006. – 154 с.
14. Чекмарев, К. С. Инструменты срочного рынка в управлении финансовыми рисками
компаний [Текст] : дис. ... канд. экон. наук: спец. 08.00.10 / Чекмарев
Кирилл Сергеевич. – Москва : Российская экономическая академия им. Г. В. Плеханова,
2009. – 156 с.
15. Шинами, Г. Дж. Сохранение финансовой стабильности [Текст] / Гарри Дж.
Шинази // Международный валютный фонд, 2005. – 34 с.
16. Ширінян, Л. В. Фінансова стійкість страхових компаній та шляхи її забезпечення
[Текст] : автореф. дис... канд. екон. наук: 08.00.08 / Л. В. Ширінян ; Харк.
нац. ун-т ім. В. Н. Каразіна. – Харків, 2007. – 20 с.
17. Юданов, А. Ю. Секреты финансовой устойчивости международных монополий
[Текст] / А. Ю. Юданов. – М. : Финансы и статистика, 1991.
Summary
Article deals with the characteristics of the financial derivatives market
according to a systematic approach. Based on a combination of systems
theory and finance theory a definition of “financial stability of financial
derivatives market” has been formulated.
Отримано 07.02.2011
212

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
УДК 338.43
Х. З. Махмудов, д-р екон. наук, проф.,
Полтавська державна аграрна академія
ВЗАЄМОЗАЛЕЖНІСТЬ ПОПИТУ І ПРОПОЗИЦІЇ
НА АГРАРНО-ПРОДОВОЛЬЧОМУ РИНКУ
У статті розкрито особливості функціонування аграрно-продовольчого ринку.
Розроблено модель економічно-організаційного механізму форсування попиту
та пропозиції на ринку продовольства.
Ключові слова: попит, пропозиція, ціна, аграрний ринок, рівновага, інвестиції.
Постановка проблеми. Трансформування економіки України у
світове господарство спрямоване на досягнення нової якості економічного
зростання, підвищення рівня продовольчого забезпечення населення,
а тому серед головних завдань аграрної економіки з-поміж пріоритетних
є відпрацювання сучасних механізмів і підходів, які б дали
змогу забезпечити населення країни високоякісною сільськогосподарською
продукцією за доступними цінами.
Аналіз останніх досліджень і публікацій. У вітчизняній науковій
літературі приділяється значна увага аналізу попиту та пропозиції
на ринку. Проблема взаємозалежності попиту і пропозиції на ринку
аграрно-продовольчих товарів розглядається в роботах П. Т. Саблука,
В. Г. Андрійчука, М. Й. Маліка, П. М. Макаренка, А. М. Шпичака,
М. Ю. Коденської, Ю. В. Коваленко, В. М. Рабштина та інших.
Метою статті є аналіз сучасного стану функціонування аграрнопродовольчого
ринку і особливостей взаємозалежності попиту та пропозиції
на ринку. 23
Виклад основного матеріалу. Попит на продукцію формується
під дією низки факторів, серед яких найвагомішими є рівень доходів у
суспільстві, диференціація населення за квінтильними коефіцієнтами
грошових доходів, місткість ринку за конкретним видом продукції та
її наявністю в продажі, наявність взаємозамінних товарів (товарів субститів),
суб’єктивні смаки покупців.
Ринковий механізм взаємовідносин базується головним чином на
дії сукупності законів, серед яких найбільш впливовими є закон вартості,
середньої норми прибутку, закону відповідності попиту і пропозиції,
які діють у певному взаємозв’язку [2]. На основі даних законів
відбувається формування ринкової ціни, завдяки якій мають збалансовуватися
обсяги й асортимент товарів, що значно впливає на розвиток
виробництва та є регулятором діяльності господарюючих суб’єктів.
© Х. З. Махмудов, 2011
213

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
На ринок разом зі споживачами, які пред’являють попит на товари,
виходять підприємства, що забезпечують їх виробництво і пропозицію.
Пропозиція – сукупність товарів на ринку, які можуть бути представлені
на ринок за цінами, що задовольняють товаровиробників.
Взаємозв’язок попиту та пропозиції на ринку зображено на рисунку
1.
Пропозиція
Попит
Виробництво сільськогосподарської продукції
Сільськогосподарська продукція,
що споживається у свіжому та
переробленому вигляді (овочі,
плоди, ягоди, виноград, фрукти,
картопля, яйця, молоко, мед та ін.)
Сільськогосподарська продукція,
споживання якої потребує
промислової переробки, зберігання:
зерно, продукція олійних,
ефіроолійних, лікарських рослин,
льону-довгунця, хмелю, цукрові буряки;
продукція тваринництва: молоко,
м’ясо, птиця, вовна, пух, перо
Продукція кормових культур
і побічна (проміжна) продукція
аграрно-промислового виробництва,
що потребує:
а) біологічної переробки (кормові
коренеплоди, сіно, солома,
полова, фуражні зернові й ін.)
б) агробіологічної переробки
(гній, пташиний послід)
в) промислової переробки (жом,
меляса й інша проміжна продукція)
Населення: кількість,
структуризація за доходами;
Промислові потужності:
плодоовочеконсервних,
вино- та сокозаводів
Промислові потужності:
зерносховищ, сушарень,
борошномельної промисловості;
цукрових, ефіроолійних,
спиртових, комбікормових,
лікерогорілчаних заводів;
олієжиркомбінатів,
птахокомбінатів, м’ясо-,
молокозаводів, шкірообробних
підприємств
Поголів’я галузей
тваринництва (скотарства,
свинарства, вівчарства,
птахівництва)
Площі удобрення органікою
Промислові потужності
біоетанолових, біодизельних
й інших виробництв
Використання сільськогосподарської продукції населенням
і промисловими підприємствами з переробки й доробки
Рис. 1. Взаємозалежність попиту і пропозиції
на ринку аграрно-продовольчих товарів
У механізмі ринкової взаємодії існує закономірний взаємозв’язок
між ринковою ціною і кількістю продукції (товарів), що виробляються
і пропонуються до реалізації. Вважається, що в умовах ринку тільки
214

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
рівень ціни є стимулюючим фактором до збільшення чи зменшення
обсягів виробництва будь-якого товару. Якщо ціни на той чи інший продукт
(товар) зростають, то суспільство має перевагу в цьому товарі. Критерієм
доцільності виробництва того чи іншого виду продукції є такий
рівень її ціни на ринку, що забезпечує відшкодування витрат виробництва
і задовольняє мотивацію товаровиробника в отриманні відповідної
маси прибутку.
Динаміку виробництва продукції визначатимуть, крім того, ціни
на матеріально-технічні ресурси, що впливають на рівень собівартості
продукції, яка на ринку не має прояву для споживача, але при зниженні
собівартості відобразиться на зростанні прибутку як стимулюючого
фактора збільшення пропозиції. На зміну пропозиції того чи іншого
товару можуть впливати нововведення, що зумовлюють диференціацію
використання цього товару на інші цілі, виготовлення з нього продукції
іншого спрямування, ніж продуктивне споживання. Пропозицію
може визначити також рівень монополізації ринку, що може проявитися
в зміні цін незалежно від обсягів виробництва, а також динаміка
цін на інші, у тому числі взаємозамінні товари.
Пропозиція як кількість товарів, що перебуває на ринку або може
бути пред’явлена на ринок, визначається обсягами виробництва, але
не тотожна йому. Розрізняють індивідуальну пропозицію або пропозицію
окремої компанії та ринкову пропозицію, що становить суму обсягів
індивідуальної пропозиції. На рішення підприємств щодо пропозиції,
як і на рішення споживачів відносно покупок, насамперед впливає
ціна, що є основним індикатором, який показує, скільки і якої продукції
необхідно виробляти.
На відміну від споживача, для господарюючого суб’єкта стимулом
до виробництва є ціна на ринку. Зв’язок між ціною та обсягом пропозиції
є законом ринкової економіки: обсяг пропозиції зростає з підвищенням
ціни і зменшується з її зниженням.
Пропозиція як складова ринкового механізму формується під дією
сукупності факторів, а саме:
а) грунтово-кліматичні особливості того чи іншого регіону, що зумовлюють
організацію господарських структур різних виробничих напрямів
та певну концентрацію виробництва;
б) розвиток продуктивних сил, що визначається технічністю та технологічністю
виробництва, рівнем урожайності культури, якістю промислової
переробки сільськогосподарської продукції, доведення її до товарного
виду (фасування, пакування, затарювання) і споживання;
в) стимулююча дія мотивації праці, що є регулятором її продуктивності
і відтворення робочої сили;
215

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
г) організаційна і фінансова доступність господарчих структур до ринку
засобів виробництва;
д) державне стимулювання аграрно-промислового виробництва через
інвестиції, податки, пільгові кредити під фінансування нових технологій;
е) інформаційне забезпечення, організація каналів зв’язку господарств
з ринковими структурами, що мають забезпечити доступність на
вироблену господарством продукцію.
До нецінових чинників пропозиції можна віднести ціни на ресурси,
технології виробництва, кількість продавців на ринку, податки та дотації,
зміни цін інших товарів, очікування зміни цін.
Ціни на ресурси здійснюють вплив на пропозицію через витрати
виробництва. Зниження цін на ресурси виробництва певного товару
дає змогу за інших рівних умов закупити більше ресурсів і виробити
більше продукції. Зростання цін на ресурси виробництва призводить
до скорочення пропозиції. Проте використання більш досконалих технологій
виробництва дозволяє підприємствам виробляти більше продукції
при тих же самих ресурсах [4].
Реальна ціна на ринку і фактичний обсяг продажу визначаються
взаємодією попиту та пропозиції (покупців і продавців).
Починаючи з 2000 року виробництво окремих видів сільськогосподарської
продукції дещо пожвавилось, але все ще не досягло рівня
1990 року. Незважаючи на різке зменшення обсягів виробництва аграрно-продовольчої
продукції, спостерігаються її надлишки, про що свідчать
прилавки магазинів, сільськогосподарські ринки, на яких переважають
продавці. Тобто пропозиція й попит все ще не збалансовані. Це
викликано не занадто великими обсягами виробництва (перевиробництва)
продукції, а недостачею грошей у переважної більшості населення.
У результаті населення не купує необхідного продовольства, а продукція
залишається нереалізованою, створюючи надлишки. Проте ціни на
неї не знижуються, що вірогідно обумовлено монополією на ціни й на
товари або фіктивними надлишками продукції. В економіці країни все
ще не повністю враховується дія законів ринкових відносин.
Розвиток ринкової економіки та правове забезпечення аграрних
перетворень базуються на Конституції України та законах України,
схвалених на найвищих рівнях державної влади, а саме: “Про внесення
змін і доповнень до Закону України “Про фермерське господарство”
(2003), “Про колективне сільськогосподарське підприємство” (2003),
“Про оренду землі” (2003). Проте законодавча база відпрацьована ще
216

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
недостатньо, що не може не впливати негативно на проведення аграрної
реформи та її соціально-економічних наслідків [5].
Проведені дослідження засвідчили, що ринок – це складний соціально-економічний
процес, який розвивається в певному ринковому середовищі
та зумовлюється сукупною дією економічних законів, рівень
пізнання і дотримання яких визначає ефективне використання ресурсів
і капіталу, забезпечення прибутковості виробництва та гармонійний розвиток
суспільства.
Разом з тим формування попиту й пропозиції на ринку агропродовольчих
товарів – це система взаємоузгоджених організаційних форм і
врегульованих методів економічного та інформаційно-правового характеру,
котрі сприяють реалізації дії закону відповідності попиту пропозиції
та активізують збут аграрно-продовольчої продукції за допомогою
такого організаційного механізму, як маркетингова служба в підприємницьких
структурах (табл. 1).
Квоти
Таблиця 1
Модель економіко-організаційного механізму формування
пропозиції і попиту на ринку продовольства
Пропозиція
Попит
Імпорт Виробництво Внутрішній ринок Експорт
Міжурядові
угоди
Двосторонні
домовленості
Аграрнопродовольча
продукція:
види,обсяги,
якість,ціни
Населення: кількість,
структурованість – за доходами,
віковими групами, звичками
Промислові переробні
підприємства:
види, кількість,
виробничі потужності
Ринкова інфраструктура
Квоти
Міжурядові
угоди
Двосторонні
домовленості
Водночас створення стимулюючого організаційно-економічного
механізму формування попиту і пропозиції передбачає виконання таких
положень:
· комплексний підхід до формування попиту у взаємозв’язку з каналами
збуту, їх обсягами, фактором часу та ціновим фактором;
· системний характер формування механізму, тобто складається із взаємозалежних
структурних елементів, які взаємопов’язані між собою;
· адаптивність до мінливих змін потреб споживачів і формування широкого
асортименту аграрно-продовольчої продукції;
217

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
· оптимальне співвідношення між експортом та імпортом аграрнопродовольчої
продукції. Місткість внутрішнього аграрно-продовольчого
ринку має бути максимально наповнена продукцією вітчизняного
виробництва відповідно до потреб споживачів. Імпортувати тільки
ту продукцію, природно-кліматичні умови для виробництва якої в
Україні відсутні;
· відповідність виробничих потужностей промислових підприємств з
потребами виробництва з урахуванням резервних потужностей, що
обумовлено циклічним характером природно-кліматичних умов і
зниженням продуктивності ґрунту з роками;
· раціональне землекористування, що передбачає впровадження науково-обґрунтованих
спеціалізованих сівозмін відповідно до зональних
природно-кліматичних особливостей та є одним з найважливіших
факторів родючості ґрунтів і формування оптимальної структури
виробництва;
· конкурентоспроможність, економічність та ефективність. Вироблена
сільськогосподарська продукція має бути якісною, своєчасно й прибутково
реалізованою або переробленою;
· оптимальне поєднання розвитку галузей рослинництва і тваринництва,
що передбачає біологізацію землеробства, біологічну переробку
кормової групи супутньої продукції рослинницьких галузей і використання
побічної продукції тваринництва також для удобрення полів;
· впровадження новітніх інвестиційно-інноваційних проектів системного
будівництва на селі – невеликих за розмірами тваринницьких
комплексів з виробництва молока та його якісної промислової переробки;
· сприяння держави по впровадженню інвестиційно-інноваційних проектів
з переробки енергетичної сільськогосподарської продукції і
виробництва біопального (біоетанолу, біодизелю, біогазу) та інших
видів продукції господарського використання;
· територіальне розосередження виробничих потужностей по промисловому
зберіганню зерна (зерносховищ-елеваторів, оснащених технологічним
обладнанням на основі кооперативних відносин);
· стимулювання державою інвестицій у розвиток галузей тваринництва
для забезпечення внутрішнього аграрно-продовольчого ринку продукцією
власного виробництва;
· інвестування сільськогосподарського машинобудування з виробництва
мобільних технічних засобів, у тому числі для “малого” поля,
невеликих молочних ферм з міні-цехами для переробки молока та
виготовлення широкого асортименту молочної продукції;
218

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
· будівництво технічно оснащених зерносховищ у спеціалізованих
сільськогосподарських підприємствах як резервних і для розосередження
зберігання продукції за умови її перевиробництва.
Висновки. Вирішення проблеми взаємозалежності попиту й пропозиції
на ринку аграрно-продовольчих товарів збільшить ефективність
його функціонування і забезпечить найбільш повне задоволення потреб
споживачів.
Список літератури
1. Коденська, М. Ю. Цукробурякове виробництво України: проблеми відродження,
перспективи розвитку [Текст] / М. Ю. Коденська, П. Т. Саблук. – К. : ННЦ
ІАЕ, 2007. − 390 с.
2. Маршалл, А. Принципы экономической науки [Текст] / А. Маршалл [пер. с
англ.]. – М. : Прогресс, 1993. – Т. ІІ. – 252 с.
3. Пол А. Даніел. Мікроекономіка [Текст] / Пол А. Даніел, Вільям Д. Нордгауз
[пер. з англ.]. – К. : Основи, 1998. – 675 с.
4. Про фермерське господарство [Електронний ресурс] : Закон України від
19.06.2003 № 793. – Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/ main.
cgi?nreg=973-15.
5. Роберт, С. Піндайк. Мікроекономіка [Текст] / Роберт С. Піндайк, Деніел Л. Рубінфелд
[пер. з англ.]. – К. : Основи, 1996. – 645 с.
Summary
The article is devoted to the features of functioning of the agrarian
market. The author also proposes the model of organizational mechanism
of forming supply and demand on that market.
Отримано 07.02.2011
219

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
УДК 336.71
О. М. Набок, ПАТ “Перший український міжнародний банк”, м. Київ
РОЗРОБКА НАУКОВО-МЕТОДИЧНИХ ЗАСАД
ОБЛІКУ ПРОЦЕНТНОГО РИЗИКУ
В МЕЖАХ ОПЕРАТИВНОГО КОНТРОЛІНГУ В БАНКУ
У статті розглянуто проблему управлінського обліку впливу процентного
ризику на фінансові результати банку, проаналізовано специфіку даного типу ризику
та його вплив на банківську діяльність, запропоновано власний науковометодичний
підхід до обліку впливу процентного ризику на фінансові результати
банківської діяльності.
Ключові слова: оперативний контролінг у банку, процентний ризик, дюрація.
Постановка проблеми. В умовах світових інтеграційних процесів
і трансформації української економіки особливо загострюється проблема
розробки нових методів управління. На сьогодні контролінг розглядається
як сучасна цілісна система управління компанією. Істотні
зміни в банківській сфері, обумовлені стрімкою інтеграцією вітчизняної
банківської системи до світових фінансових процесів, обумовили підвищення
уваги до проблем управління сучасним банком і розвитком засад
контролінгу саме в банківській сфері.
Відмінною рисою банківської діяльності є істотна її залежність від
ефективності формування строкових фінансових інструментів. Серед багатьох
ризиків, властивих даній діяльності, одним з найістотніших є
процентний ризик. Таким чином, особливої актуальності на сьогодні набуває
проблема врахування впливу процентного ризику на формування
маржинального чистого доходу банку. Даний науково-методичний апарат
надасть можливість підрозділу банку одержувати необхідну інформацію
для прийняття управлінського рішення та отримувати додатковий
вклад у процентну складову маржинального доходу банку за рахунок
трансформації термінів та умов угод. 24
Аналіз останніх досліджень і публікацій. Практичні аспекти сучасного
контролінгу достатньо широко подані в сучасній науковій літературі
і характеризуються широтою та різноманіттям поглядів. А. Дайле,
А. Кармінський, Н. Оленєв, А. Примак, С. Фалько, Д. Хан та ін.
найбільш глибоко розглянули у своїх працях цю проблему. Безпосередньо
проблемам контролінгу фінансових результатів під впливом
ризику приділяється дещо менше уваги, вони розглядаються значною
мірою в роботах Б. Баландіна, Т. Бартона, О. Березнєва, В. Чемериса,
К. Уварова та інших.
© О. М. Набок, 2011
220

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Однак, незважаючи на велику кількість наукових праць у вказаній
сфері, проблема оперативного контролінгу процентного ризику операцій
банку залишається невирішеною остаточно.
Мета статті – формування засад управлінського обліку фінансових
результатів під впливом процентного ризику в межах засад оперативного
контролінгу в банку.
Виклад основного матеріалу. Важливим фактором оцінки фінансового
ефекту є врахування впливу процентного ризику через зміну
процентних ставок з часом. Одним із найбільш розповсюджених методів
визначення процентного ризику є дюрація (або тривалість) портфеля.
Методологія аналізу дюрації є інструментом інвестиційного аналізу
і призначена для оцінки та управління процентним ризиком. Цей метод
використовується банком для оцінки, а в разі потреби і для зниження
процентного ризику через формування структури банківського балансу
не довільно, а за певними принципами та правилами.
Поняття дюрації ввів американський вчений Фредерік Маколі
(Макалей) (F. R. Macaulay) на основі інтерпретації фінансового інструмента
як грошового потоку платежів [8]. Дюрація, або середньозважений
строк погашення, – це міра приведеної вартості окремого фінансового
інструмента, що показує середню тривалість періоду, протягом
якого всі потоки доходів за цим фінансовим інструментом надходять до
інвестора. Дюрація може бути розрахована таким чином:
D =
t
å
i=
1
t
å
i=
1
CFi
× i
i
(1 + r) ,
CFi
i
(1 + r)
(1)
де D – середньозважений строк до погашення фінансового інструмента
– дюрація;
CF і – грошовий потік у проміжку часу і;
і – номер часового інтервалу в періоді;
t – кількість часових інтервалів у періоді;
r – внутрішня ставка дохідності за даним активом.
Таку дюрацію прийнято називати стандартною дюрацією або дюрацією
Маколі [8]. Показник дюрації найчастіше використовується для
аналізу боргових цінних паперів з тривалими термінами обігу, хоча сфера
його застосування значно ширша. Вплив ризику зміни процентної
ставки на структуру балансу відображений у табл. 1.
221

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
Таблиця 1
Вплив процентного ризику на структуру банківського балансу
Ризик зміни
ринкової
вартості
загальних
активів
і зобов’язань
Ризик зміни
процентної ставки
Реакція ринкової вартості
пасивів більша реакції
ринкової вартості активів
Реакція ринкової вартості
активів більша реакції
ринкової вартості пасивів
Зростання
ринкових процентів
Збільшення
фінансових
результатів
Зменшення
фінансових
результатів
Зниження
ринкових процентів
Зменшення
фінансових
результатів
Збільшення
фінансових
результатів
Аналіз тривалості (дюрації) базується на використанні тривалості
як показника процентного ризику портфеля активів, так і пасивів. Суть
даного методу полягає в тому, що портфель фінансових інструментів
формується у такий спосіб, щоб конкретний цільовий показник був
найменш чутливим до коливань процентних ставок. Вибір такого цільового
показника залежить від стратегії конкретного комерційного банку:
це може бути розмір прибутку або, наприклад, співвідношення чистого
прибутку до вартості активів. Окрім вибору цільового показника, аналіз
дюрації передбачає наявність точної інформації про структуру активів
і пасивів, їх строки, відповідні ринкові ставки дохідності [1].
Для цінного папера, який генерує потік грошових коштів лише
один раз, коли досягається строк погашення, дюрація дорівнює періоду
обігу. Але для всіх цінних паперів, за якими виплати проводяться кілька
разів до досягнення строку погашення, дюрація буде коротшою
за тривалість періоду обігу.
Головне завдання в процесі імунізації банківського балансу полягає
в підборі такої комбінації активів і пасивів, яка дає змогу позбавитися
чутливості до зміни ринкових процентних ставок. При цьому окремі
фінансові інструменти в портфелі банку залишаються чутливими до зміни
процентних ставок, але в той же час результати переоцінки активів
і пасивів взаємно погашаються. Тобто з метою захисту від негативного
впливу процентного ризику підбирається такий склад і структура статей
балансу, результатом якої було б виконання даної умови:
D
A
D , П
» (2)
де
D
A
– середній строк погашення активів;
D – середній строк погашення пасивів.
П
222

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Для визначення дюрації портфеля активів і пасивів банку обчислюють
дюрацію кожного фінансового інструмента, що входить до портфеля,
та зважують знайдені показники за ринковою вартістю. Сума всіх
отриманих значень є середньозваженим строком погашення (дюрацією)
портфеля в цілому. Формульне обчислення дюрації портфеля фінансових
інструментів має такий вигляд [7]:
де
D
p
=
M
å
m=
1
DFI
M
å
m=
1
m
FI
× FI
D
p
– дюрація портфеля;
DFI
m
– дюрація m-го фінансового інструмента, що входить до складу
портфеля;
FI
m
– поточна вартість m-го фінансового інструмента;
М – кількість інструментів у портфелі.
m
m
,
(3)
Аналогічно проводиться аналіз дюрації банківського балансу в цілому.
Підібравши склад та структуру банківських портфелів так, щоб
середній строк погашення активів приблизно збігався із середнім строком
погашення зобов’язань, банк може захиститися від негативного
впливу ризику зміни процентних ставок. Практична реалізація цього підходу
передбачає розрахунок дюрації всіх надходжень грошових коштів
за активами та всіх виплат за пасивними операціями банку.
Проблема оцінки дюрації балансу банку ускладнюється ще тим,
що не існує чіткої рівності між вартістю чутливих до зміни процентної
ставки портфелів активів і пасивів, що пояснюється часткою власного
капіталу в пасивах банку, за рахунок якого може фінансуватися частка
активів, проте вартість якого чітко не встановлюється. У загальному вигляді
співвідношення між дюрацією активів і зобов’язань описується
за допомогою даної моделі [6]:
L
DA
= DL× ,
(4)
A
де D
A
– зважений за вартістю надходжень строк погашення активів;
D
L
– середньозважений строк погашення зобов’язань;
L – вартість зобов’язань;
А – вартість активів.
223

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
Як ми вже зазначали, через те, що частково активи можуть фінансуватися
за рахунок власного капіталу банку, із наведеної вище формули
(4) випливає, виходячи із того, що співвідношення між зобов’язаннями
та активами не може перевищувати одиницю, дюрація активів
має бути коротшою за дюрацію зобов’язань. Тобто незалежно від напряму
зміни процентних ставок активи банку мають переоцінюватися
швидше, ніж зобов’язання.
Чутливість банку до процентного ризику при аналізі дюрації визначається
таким чином:
L
DD= DA
- DL× ,
(5)
A
де DD – дисбаланс дюрацій портфеля активів і зобов’язань банку.
Зміна прибутку під впливом процентного ризику за допомогою дисбалансу
дюрації може бути обчислена таким чином:
224
n
і
D rсзв
× E
D P -( å = DDі
× ),
(6)
t
(1 + r )
i=
1
де ΔР – зміна фінансового ефекту (прибуток/збиток) від створення
строкових фінансових інструментів під впливом процентного
ризику;
DD i – дисбаланс дюрацій фінансових інструментів банку;
і
D r сзв
– зміна середньозваженої процентної ставки;
r i – базова процентна ставка;
Е – балансова вартість власного капіталу банку.
На основі аналізу наведених вище залежностей можна зробити висновок,
що чим більша різниця між дюрацією активів і дюрацією зобов’язань
банку, тим чутливішою до коливань процентних ставок на ринку
буде чиста вартість банківської установи, тобто величина власного
капіталу банку.
За умови, коли дюрація зобов’язань істотно коротша порівняно з
портфелем активів, капітал банку зростатиме зі зниженням ринкових
ставок і зменшуватиметься з їх підвищенням.
Коли дисбаланс дюрацій є позитивним, ринкова вартість власного
капіталу падає з підвищенням процентної ставки і зростає при її зменшенні.
У випадку, коли дисбаланс дюрації негативний, вартість власного
капіталу зростає зі зростанням процентної ставки, але зменшується з її
i

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
падінням. Капітал банку буде нечутливим до зміни процентної ставки
лише у випадку, коли дисбаланс дорівнює нулю.
Чим більша величина дисбалансу, тим більшою є чутливість до
процентного ризику.
Висновки. Таким чином, запропонований нами науково-методичний
підхід на базі оцінки дисбалансу дюрації надає можливість одержання
оперативної інформації щодо поточних угод зі створення фінансових
інструментів та підготовки необхідної управлінської звітності,
завдяки якій може бути побудований інформаційний фундамент для
прийняття управлінських рішень у рамках операцій з формування строкових
фінансових інструментів.
Список літератури
1. Аналіз банківської діяльності [Електронний ресурс]. – Режим доступу :
http://library.if.ua/books/1.html.
2. Баландин, Б. М. Информационно-аналитическое обеспечение управления активами
и пассивами банка [Текст] / Б. М. Баландин // Деньги и кредит. – 2002. –
№ 10. – С. 40–42.
3. Бартон, Т. и др. Комплексный подход к риск-менеджменту: стоит ли этим заниматься
[Текст] / Т. Бартон, У. Шенкир, П. Уокер ; пер. с англ. – М. : Вильямс,
2003. – 208 с.
4. Березнев, А. С. Управление соотношением “ликвидность–доходность” в коммерческих
банках [Текст] / А. С. Березнев // Бухгалтерия и банки. – 2003. –
№ 4. – С. 51–58.
5. Гамза, В. А. Методологические основы системной классификации банковских
рисков [Текст] / В. А. Гамза // Банковское дело. – 2001. – № 6. – С. 25–29.
6. Роуз Питер, С. Банковский менеджмент [Текст] / С. Роуз Питер ; пер. с англ. –
2-е изд. – М. : Дело, 1997. – 768 с.
7. Сало, І. В. Фінансовий менеджмент банку [Текст] : навч. посібник / І. В. Сало,
О. А. Криклій. – Суми : Університетська книга, 2007. – 314 с.
8. Чемерис, В. Використання показників дюрації для оцінки процентного ризику
[Текст] / В. Чемерис, К. Уваров // Вісник Національного банку України (укр.). –
2002. – № 10. – C. 62–65.
Summary
The article studies the problem of the impact of interest rate risks on
the financial results of banks. It analyzes the specific features of this type
of risk and its influence on the banking activity. The article offers a new
scientific and methodological approach to the assessment of the impact of
interest rate risk on the financial results of the banking activity.
Отримано 08.02.2011
225

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
УДК 336.64
226
О. Л. Пластун, канд. екон. наук, доц., О. М. Деркач, здобувач,
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
ОРГАНІЗАЦІЙНІ ОСНОВИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ
БАНКІВСЬКОЇ БЕЗПЕКИ
У статті обґрунтовано необхідність забезпечення безпеки банків та запропоновано
методичні підходи щодо побудови організаційних основ її забезпечення.
Як базовий варіант організації безпеки в банку обрано систему, впроваджену
в ПАТ “Укрсоцбанк” як таку, що відповідає міжнародним стандартам і
враховує особливості української економіки.
Ключові слова: безпека банків, управління банківською безпекою, ризики в
банківській діяльності, ПАТ “Укрсоцбанк”.
Постановка проблеми. Сьогодні банківська система переживає
значні зміни, обумовлені глобалізацією фінансових ринків, розвитком
інформаційних технологій, розширенням асортименту банківських послуг,
впровадженням інноваційних технологій в управління банками,
консолідацією капіталу та ін. У таких умовах істотно збільшується можливість
виникнення непрогнозованих негативних змін зовнішнього середовища
банку, зокрема проведення агресивної політики конкурентами,
лобіювання інтересів конкретних суб’єктів бізнесу, непартнерських дій
позичальників та інше. Істотної шкоди банку можуть завдати протиправні
або непрофесійні дії персоналу. Саме тому проблема забезпечення
безпеки в процесі діяльності банку є надзвичайно актуальною. Окремим
завданням при цьому є розробка організаційного забезпечення банківської
безпеки. 25
Аналіз останніх досліджень і публікацій. В Україні і за кордоном
даною проблемою займалися Е. Гіл, О. Барановський, О. Васюренко,
Б. Едрадс, М. Єрмошенко, А. Мороз, Ж. Рівуар, П. Роуз, Д. Синкі та інші.
Окремим питанням забезпечення банківської безпеки організації і
оцінки ефективності таких дій, а також дослідженню економічних злочинів
приділяли увагу такі дослідники, як Е. Ареф’єва, Т. Авер’янова,
І. Андрущенко, В. Бланк, В. Карапузів, В. Гамза, В. Густов, М. Зубок,
Г. Крамаренко, В. Кротюк, І. Ткачук, Г. Тосунян, В. Хилюта та інші.
Виділення не вирішених раніше частин загальної проблеми.
Незважаючи на значну кількість досліджень з аналізованої проблематики,
питання організації ефективної системи банківської безпеки в українських
банках все же залишається відкритим.
Мета статті – розглянути особливості організаційного забезпечення
банківської безпеки.
© О. Л. Пластун, О. М. Деркач, 2011

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Виклад основного матеріалу. У процесі діяльності банкам загрожує
значна кількість ризиків як зовнішніх (ризик ліквідності, депозитний
ризик, кредитний ризик, ринковий ризик тощо), так і внутрішніх
(дії персоналу, матеріально-технічні, структурно-процесуальні). Категорія
“ризики” нерозривно пов’язана з поняттям безпеки.
З прискоренням розвитку людства зменшуються періоди виникнення
глобальних економічних криз, зростають їх масштаби, а головне – зі
сфери виробництва вони зміщуються в сферу фінансів. У свою чергу,
в цій сфері акцент зміщується в банківський сектор. Таким чином, проблеми
забезпечення безпеки банків сьогодні належать не тільки до найважливіших
чинників національної, але й міжнародної економіки.
Що стосується банківської системи України, то в міру залучення
економіки нашої країни до світової, зі збільшенням ступеня її інтеграції
в світову фінансову систему залежність від нестабільності на світових
фінансових ринках зростає. Зокрема, вплив останньої світової кризи все
сильніше позначається на банківській системі України: починають виникати
проблеми з ліквідністю; зростає вартість ресурсів для банків;
згортаються перспективні проекти через нестачу фінансових ресурсів і
неможливість їх отримання на зовнішніх ринках.
Поняття економічної безпеки банківської системи, як правило, визначається
як стан, при якому фінансова стабільність і репутація банківських
установ не можуть бути втрачені внаслідок цілеспрямованих
дій певної групи осіб або організації як усередині, так і за межами держави,
а також через негативні макроекономічні і політичні чинники [1].
Безпека як система заснована на протидії існуючим загрозам. Вона
характеризує стан об’єкта в цілому і забезпечується для захисту від:
· порушень нормального процесу діяльності;
· злочинного світу;
· порушень законодавства;
· недобросовісної конкуренції;
· некомпетентних і протиправних дій власних співробітників.
Забезпечення банківської безпеки можна розглядати як системну
діяльність щодо запобігання або зниження тяжкості наслідків протиправних
дій, що зачіпають інтереси банку.
Таким чином, разом із завданнями по забезпеченню основної, кредитно-фінансової
діяльності виникають особливі завдання щодо захисту
інтересів банку шляхом виконання функцій забезпечення банківської
безпеки, направлених на попередження або зниження обсягів наслідків
протиправних дій, небажаних для банку.
227

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
Перед безпекою банків стоять такі завдання:
1) ідентифікація ризиків і пов’язаних з ними потенційних небезпек і
загроз;
2) визначення індикаторів безпеки банку;
3) впровадження системи діагностики і моніторингу стану безпеки;
4) розробка заходів, направлених на забезпечення безпеки банку як в
короткостроковому, так і в довгостроковому періоді;
5) контроль виконання планованих заходів;
6) аналіз виконання заходів, їх оцінка, корегування.
Діяльність підрозділу банківської безпеки направлена на:
· своєчасне виявлення реальної та (або) потенційної загрози життєво
важливим інтересам банку, його працівникам і акціонерам з боку
банків-конкурентів;
· визначення внутрішніх і зовнішніх причин та умов, що сприяють нанесенню
матеріального збитку банку, його працівникам, акціонерам
і клієнтам, перешкоджають нормальному функціонуванню і розвитку
банку;
· розробка та реалізація механізму оперативного реагування на загрози
і негативні тенденції, які виникають стосовно банку;
· попередження посягань на законні інтереси банку, його працівників,
акціонерів і клієнтів, використання юридичних, технічних, організаційних
та інших способів для виявлення і ліквідації джерел загроз
його безпеці;
· локалізація і максимально повне відшкодування збитків банку, отриманих
у результаті неправомірних дій з боку фізичних і юридичних
осіб;
· зменшення негативних наслідків від дій банків-конкурентів та (або)
кримінальних елементів у результаті безпосереднього підриву
безпеки банку і створення несприятливих умов для його діяльності
в досягненні поставлених цілей;
· створення сприятливих умов для реалізації банком своїх основних
інтересів [3].
Перелічену сукупність основних напрямів діяльності служба банківської
безпеки реалізує в рамках таких функцій, як:
· адміністративно-розпорядча, яка реалізується шляхом розробки,
впровадження і підтримки в банку, його структурних підрозділах і
філіях режиму безпеки;
· обліково-контрольна, яка забезпечується шляхом організації своєчасного
виявлення реальної і потенційної загрози фінансовій стабільності,
стійкості діяльності банку під час реалізації своїх основних
інтересів, шляхом оцінки і контролю джерел цієї загрози;
228

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
· соціально-кадрова, яка реалізується шляхом участі управління банківської
безпеки в підборі, перевірці і розстановці кадрів; виявленні
негативних тенденцій у колективах структурних підрозділів банку і
в його філіях, можливих причин і умов виникнення соціальної напруги;
попередженні і локалізації можливих конфліктів;
· організаційно-управлінська, яка реалізується шляхом організаційного,
матеріально-технічного і технологічного забезпечення режимів
безпеки банку і його філій;
· методична, яка реалізується шляхом виявлення, накопичення і впровадження
в діяльність банку позитивного досвіду з питань забезпечення
безпеки;
· інформаційно-аналітична, яка реалізується шляхом цілеспрямованого
збору, накопичення, обробки і надання інформації, актуальної для
сфери забезпечення безпеки управління банком, шляхом організації
аналітичної обробки такої інформації з використанням всіх накопичених
у банку даних [3].
Для досягнення успіху діяльності за зазначеними напрямами організація
служби банківської безпеки в комерційному банку повинна відповідати
таким вимогам: безперервності, стійкості, активності, прогнозування
і попередження порушень, комплексності і плановості.
Перш ніж аналізувати особливості організації системи банківської
безпеки в ПАТ “Укрсоцбанк”, визначимо, що в банку розуміють під
ризиками. Базовим ризиком у ПАТ “Укрсоцбанк” вважається так званий
операційний ризик – ризик збитків у результаті помилок, порушень,
шкоди, які викликані внутрішніми процесами, системами або зовнішніми
подіями.
Фактична реалізація ризиків називається операційною подією.
Операційні події в ПАТ “Укрсоцбанк” поділяються на сім класів
(типів подій):
1) внутрішнє шахрайство – це дії, спрямовані на обман, протизаконне
привласнення майна або порушення інструкцій, що діють, законодавства
або політики банку, за винятком випадків дискримінації, за
участі принаймні однієї внутрішньої сторони і за винятком нанесення
навмисної шкоди;
2) зовнішнє шахрайство – це дії, спрямовані на обман, протизаконне
привласнення майна або порушення законодавства третьою стороною
без участі працівника банку, виключаючи навмисну шкоду;
3) трудові стосунки і безпека праці – це збитки від порушення трудових
законів, угод про охорону здоров’я і безпеки праці, позовів щодо
229

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
відшкодування нанесеної особистої шкоди або випадків дискримінації
щодо персоналу;
4) клієнти, продукти і ділова практика – це ненавмисна або викликана
халатністю неспроможність виконувати зобов’язання перед клієнтом,
зокрема вимоги щодо відповідності і конфіденційності. Випадки,
коли банк вчинив неправомірно, належать до цієї категорії, як і
в разі, коли він зазнав збитків від таких дій з боку іншої компанії;
5) пошкодження фізичних активів – це збитки, викликані природними
лихами і аналогічними подіями. Всі такі події реєструються як загальні
збитки, без урахування страхового відшкодування і франшизи;
6) перерва в діяльності і помилки в системах – це клас збитків, викликаних
технологічними проблемами;
7) виконання, доставка і управління процесами – це невдала обробка
трансакції або управління процесом, або ж збитки, викликані відносинами
між контрагентами і постачальниками. Ці події не є навмисними
і пов’язані з документуванням або здійсненням бізнес-операцій.
Зазвичай ризикові операційні події, які відбулися в бек-офісі,
належать до цієї категорії.
Система банківської безпеки в ПАТ “Укрсоцбанк” організована
так, щоб протистояти кожній з перерахованих груп ризиків. У загальному
вигляді її можна подати таким чином (рис. 1).
Система банківської безпеки
ПАТ “Укрсоцбанк”
Блок
управління
ризиками
Департамент
банківської
безпеки
Департамент нагляду
за нормативно-правовою
відповідністю і фінансового
моніторингу
Рис. 1. Система банківської безпеки в ПАТ “Укрсоцбанк”
На рис. 2 наведена організаційна структура управління ризиком у
банку.
Питаннями забезпечення банківської безпеки в ПАТ “Укрсоцбанк”
займається Департамент банківської безпеки (Департамент ББ). Його
структура наведена на рис. 3.
230

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Блок управління
ризиками
Управління контролю
відповідності вимогам
Базеля ІІ
Департамент
контролю ризиків
Управління інтеграції
ризиків і звітності
Управління аналізу
та адміністрування
кредитного портфеля
Департамент
кредитних операцій
Управління по роботі
з заставним майном
Управління ризиків
роздрібного бізнесу
Управління моніторингу
ризиків
Управління
реструктуризації та роботи
з проблемною заборгованістю
Департамент ризиків
корпоративного
бізнесу
Управління крупних
і середніх корпоративних
клієнтів
Управління проектного
фінансування
Відділ ризиків країн
і фінансових установ
Департамент
стратегічних ризиків
Управління політик
і стратегій
Управління
ринковими ризиками
Управління
операційними
ризиками
Відділ
інформаційної
підтримки
Рис. 2. Структура блоку управління ризиком
у ПАТ “Укрсоцбанк”
Департамент банківської безпеки
ПАТ “Укрсоцбанк”
Управління
інформаційної
та економічної
безпеки
Відділ захисту
технологій
платіжних
карток
Відділ
кримінальних
розслідувань
Рис. 3. Структура Департаменту банківської безпеки
231

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
Метою діяльності Департаменту банківської безпеки є забезпечення
внутрішньої і зовнішньої безпеки банку, створення умов для попередження
і локалізації можливих загроз конфліктів інтересів з боку
реальних або потенційних конкурентів і інших осіб життєво важливим
інтересам банку, його працівникам, а в деяких випадках окремим клієнтам
і партнерам банку.
Департамент банківської безпеки очолює начальник. Начальник
Департаменту безпосередньо підпорядковується голові правління банку,
начальнику служби банківської безпеки UniCredit Group.
Департамент комплектується фахівцями з вищою юридичною, економічною,
гуманітарною або технічною освітою і, як правило, досвідом
роботи в банку не менше двох років або значним (не менше 3-х років)
досвідом роботи в правоохоронних або контролюючих органах.
Відповідно до основних завдань Департамент ББ виконує такі
функції:
1. Методичні. Полягають у розробці методичних рекомендацій,
навчанні працівників банку, виходячи з їх посадових обов’язків,
узагальненні і розповсюдженні практичного досвіду, напрацьованого
з іншими банками і структурами з питань, які належать до компетенції
Департаменту, а також у виявленні, накопиченні і впровадженні
в систему банку позитивного досвіду, який стосується банківської
безпеки.
2. Контрольні. Полягають у здійсненні перевірок діяльності будьякого
підрозділу банку або його філії, їх працівників з питань, які належать
до компетенції Департаменту. Дотримання вимог інформаційної
безпеки і захисту банківської інформації в ПАТ “Укрсоцбанк”, а також
проведення службових розслідувань за фактами таких порушень
і невиконання інших вимог, які належать до компетенції банківської
безпеки.
3. Практичні. Полягають у реалізації програм внутрішнього контролю
в головному офісі банку, в наданні допомозі щодо вирішення проблемних
питань у разі їх виникнення у працівників структурних підрозділів
головного офісу банку під час реалізації програм внутрішнього
контролю, а також в організації реалізації програм внутрішнього контролю
у філіях банку і з питань взаємодії з правоохоронними органами.
4. Адміністративні. Полягають у розробці, впровадженні і підтримці
в банку та його структурних підрозділах і філіях режимів безпеки;
підготовка і проведення заходів щодо забезпечення банківської
безпеки.
5. Обліково-контрольні. Забезпечуються шляхом організації своєчасного
виявлення реальної і потенційної загрози фінансовій стабільності,
стійкої діяльності банку з реалізації своїх основних інтересів,
232

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
оцінки і контролю за джерелами цієї загрози; організації контролю за
несприятливими для банку ситуаціями і факторами, ведення їх обліку;
встановлення найважливіших напрямів фінансово-комерційної діяльності
банку; накопичення інформації з проблем забезпечення його безпеки.
6. Соціально-кадрові. Реалізуються шляхом участі Департаменту в
підборі, перевірці і розстановці кадрів; виявляються негативні тенденції
в колективах структурних підрозділів банку і його філіях, можливі
причини і умови виникнення соціальної напруги; попереджаються і локалізуються
можливі конфлікти; інструктують і використовують як
гласно, так і конфіденційно працівників банку для вирішення питань
забезпечення безпеки; формують у працівників відчуття відповідальності
по забезпеченню його безпеки.
7. Організаційно-управлінські. Реалізуються шляхом організаційного,
матеріально-технічного і технологічного забезпечення режимів
безпеки в головному офісі банку та його філіях, освоєння спеціальної
техніки і досягнення рівня підготовки працівників Департаменту, необхідного
для забезпечення безпеки банку, його працівників, акціонерів
і клієнтів.
8. Інформаційно-аналітичні. Забезпечуються шляхом цілеспрямованого
збору, накопичення, обробки і надання інформації, яка належить
до сфери забезпечення безпеки керівництва банку, організації її аналітичної
обробки з використанням всіх накопичених у банку даних; створення
і використання необхідних для цього технічних, програмних і
методичних засобів.
9. Контрольні. Працівники банку в межах своїх функціональних
обов’язків виявляють недоліки і впроваджують адекватні ризикам заходи
внутрішнього контролю.
Департамент взаємодіє з правоохоронними, податковими та іншими
Державними контролюючими органами з питань інформаційного
обміну і реагування на протиправні дії щодо установ і працівників структурних
підрозділів банку, координує дії щодо попередження проникнення
ворожих елементів у структурні підрозділи банку і нанесення
збитків при проведенні банківських операцій.
Департамент взаємодіє в рамках Закону України “Про банки і банківську
діяльність” з підрозділами банківської безпеки інших банків з
питань обміну інформацією, щодо попередження проникнення в систему
банку осіб, які мають відношення до кримінальних структур та ін.
Що стосується структурних підрозділів, то як вже зазначалося (див.
рис. 3), Департамент банківської безпеки складається з:
· управління інформаційної і економічної безпеки;
· відділу кримінальних розслідувань;
233

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
· відділу захисту технологій платіжних карток.
Забезпеченням економічної безпеки в ПАТ “Укрсоцбанк” займається
управління інформаційної та економічної безпеки.
Основними напрямами забезпечення економічної безпеки банку є:
1) кредитні операції;
2) партнерські стосунки банку;
3) комунікації бізнес-підрозділів і господарських підрозділів банку з
клієнтами і партнерами у разі втрати зв’язку з ними;
4) кримінальні розслідування;
5) захист технологій платіжних карток;
6) інші.
Відділ кримінальних розслідувань:
· проводить службові перевірки і розслідування в банку;
· здійснює належну взаємодію з правоохоронними органами (СБУ,
МВС, прокуратурою) з питань перевірки інформації про скоєння злочинів
і правопорушень;
· здійснює заходи, направлені на відшкодування збитків, заподіяних
банку неправомірними діями фізичних і юридичних осіб;
· встановлює причини та умови виникнення проблемної заборгованості
по виданих і неповернених кредитах, надає пропозиції філіям
щодо їх усунення.
Відділ захисту технологій платіжних карток:
· контролює відповідність технологій, які використовуються і впроваджуються
процесинговим центром, у частині безпечного здійснення
і обслуговування операцій з банківськими платіжними картками
відповідно до стандартів міжнародних платіжних систем;
· здійснює контроль за парольною політикою, правами доступу і вилученням
записів звільнених користувачів, які мають доступ до програмного
забезпечення банку;
· здійснює генерацію ключової інформації для банкоматів і POS-терміналів;
· у складі робочої групи бере участь у проведенні службових розслідувань
у випадках шахрайств і зловживань співробітників підрозділів
банку з використанням інформаційних технологій;
· проводить перевірку по міжнародній базі і міжбанківській базі неблагонадійних
клієнтів “Exchange-online” торгових підприємств з метою
попередження укладання угод з особами, які мають негативну репутацію.
Останнім елементом Департаменту банківської безпеки (див. рис. 1),
який ще не аналізувався детально, є Департамент нагляду за нормати-
234

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
вно-правовою відповідністю і фінансового моніторингу. Його структура
наведена на рис. 4.
Департамент нагляду
за нормативно-правовою відповідністю
і фінансового моніторингу
Управління
фінансового
моніторингу
Управління нагляду
за нормативно-правовою
відповідністю
Управління
фінансового
моніторингу в філіалах
Контрольно-методичний
відділ
Відділ контролю
за нормативно-правовою
відповідністю
Відділ моніторингу
фінансових операцій
головного офісу
Відділ інформаційнотехнічного
забезпечення
Відділ нагляду
за нормативно-правовою
відповідністю стосовно
працівників банку
Рис. 4. Структура Департаменту нагляду
за нормативно-правовою відповідністю і фінансового моніторингу
У рамках роботи Департаменту нагляду за нормативно-правовою
відповідністю і фінансового моніторингу аналізується, узагальнюється
інформація, яка поступає зі структурних підрозділів головного офісу і
філій банку, щодо спроб легалізації (відмивання) клієнтами доходів,
отриманих злочинним шляхом, координується діяльність філій банку
з питань фінансового моніторингу, готуються і надаються в певні терміни
статистичні звіти, встановлені Національним банком України, а
також виконуються інші функції, визначені Положенням про Департамент
нагляду за нормативно-правовою відповідністю і фінансового моніторингу.
Забезпеченням фізичної безпеки в банці займається відділ охорони.
Висновки. Таким чином, на прикладі ведучого банку України –
ПАТ “Укрсоцбанк”, що є членом однієї з найбільших банківських груп
Європи Unicredit, нами були розглянуті організаційні підходи щодо
235

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
забезпечення банківської безпеки. Оскільки ПАТ “Укрсоцбанк” поєднує
в собі сучасні західні підходи та методичні підходи, що були сформовані
в ньому протягом всього періоду становлення української банківської
системи, на нашу думку, система організації банківської безпеки в ньому
близька до еталонної, а отже, може стати прикладом для інших банківських
установ.
Список літератури
1. Зубок, М. І. Безпека банківської діяльності [Текст] : навчально-методичний
посібник для самостійного вивчення дисципліни / М. І. Зубок. – К. : КНЕУ. –
2003. – 154 с.
2. Офіційний сайт ПАТ “Укрсоцбанк” [Електронний ресурс]. – Режим доступу :
http://www.usb.com.ua/.
3. Побережний, С. М. Організація діяльності підрозділів банківської безпеки в
сучасному комерційному банку [Текст] / С. М. Побережний. – Суми : Мрія-1,
2004. – 56 с.
4. http://e-financecom.ua/ru/gosfinance/2006/09/11/80_mlrd_dollarov_SShA_prevysil_
obschij_uscherb_dlja_mirovoj_ekonomiki_v_rezultate_teraktov_v_NjuJork [Електронний
ресурс].
Summary
The following article is dedicated to organization of the banking safety
system.
Отримано 08.02.2011
236

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
УДК 336.148
Т. О. Пожар, ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
СУТНІСТЬ, ФУНКЦІЇ І ВИДИ
ДЕРЖАВНОГО ФІНАНСОВОГО КОНТРОЛЮ
У статті визначено сутність, функції і види державного фінансового контролю,
надано авторське визначення економічного змісту поняття “державний
фінансовий контроль”.
Ключові слова: державний контроль, державний фінансовий контроль, державні
фінансові ресурси.
Постановка проблеми. Ефективне функціонування державних фінансів,
раціональний розподіл і використання ресурсів, динамічний розвиток
вітчизняної економіки передбачають необхідність проведення
постійного фінансового контролю з боку держави.
Контроль державних фінансів є обов’язковим елементом регуляторної
системи, мета якої полягає у своєчасному виявленні відхилень
від прийнятих стандартів, порушень принципів законності, ефективності,
доцільності та економності управління фінансовими ресурсами, що
дозволяло б у кожному конкретному випадку внести відповідні корективи,
посилити відповідальність уповноважених осіб, отримати відшкодування
збитків та перешкодити або принаймні ускладнити повторення
виявлених порушень у майбутньому [9].
Мета статті – дослідити сутність і функції державного фінансового
контролю. 26
Аналіз публікацій. Дослідженням окремих аспектів теорії і практики
державного фінансового контролю займалися такі вчені, як
С. І. Юрій, В. М. Федосова, Л. А. Дробозіна, О. Д. Василик, В. С. Загородський,
О. Д. Вовчак, І. Г. Балагун, І. Р. Чуй, Л. В. Гуцаленко,
О.Ю. Большакова, Л. К. Воронова та інші. Проте з багатьох теоретичних
питань залишилися “білі плями”.
Виклад основного матеріалу. Аналіз публікацій, присвячених дослідженню
державного фінансового контролю, свідчить, що науковці
дають різні тлумачення категорії “державний фінансовий контроль”
(табл. 1).
Підхід науковців до визначення категорії “державний фінансовий
контроль” значною мірою залежить від розуміння її сутності. Такі науковці,
як Л. К. Воронова, Ю. Воронін, Н. І. Хімічев зазначають, що це
контроль за формуванням, розподілом і використанням саме державних
ресурсів.
© Т. О. Пожар, 2011
237

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
Визначення поняття “державний фінансовий контроль”
Таблиця 1
Автор, джерело
Л. А. Дробозіна
[112, с. 385]
В. С. Загородський
та ін.
[10, с. 61]
Л. В. Гуцаленко
[5, с. 6]
Л. К. Воронова
[4, с. 82]
[13, с. 94]
А. Г. Зюнькін
[6, с. 24]
Ю. Воронін
[3, с. 16]
Н. І. Хімічев
[14, с. 83]
Ю. О. Костенко
[8, с. 17]
Визначення поняття “державний фінансовий контроль”
Комплексна і цілеспрямована система економіко-правових дій
конкретних органів влади та управління, що базуються
на положеннях основних законів держави
Контроль законодавчих і виконавчих органів влади всіх рівнів,
а також спеціально створених установ за фінансовою діяльністю
економічних суб’єктів із застосуванням певних методів і прийомів
Різновид фінансового контролю, що здійснюється відповідними
органами державного фінансового контролю, полягає
у встановленні фактичного стану справ щодо дотримання вимог
чинного законодавства на підконтрольному суб’єкті
Регламентована правовими нормами діяльність
державних і муніципальних та інших публічних органів з перевірки
своєчасності й точності планування, обґрунтованості й повноти
надходження коштів у відповідні фонди,
правильності та ефективності їх використання;
особлива сфера державного контролю, що пов’язана з діяльністю
фінансових органів із виявлення порушень законності,
фінансової дисципліни та доцільності під час формування, розподілу
й використання державних і муніципальних грошових фондів
Діяльність державних органів щодо забезпечення законності,
фінансової дисципліни при мобілізації, розподілі та використанні
коштів і матеріальних цінностей
Урегульована правовими нормами діяльність державних органів
і органів місцевого самоврядування з перевірки формування,
розподілу, цільового, ефективного і раціонального використання
фінансових ресурсів держави і органів місцевого самоврядування,
використання державної і комунальної власності відповідно
до чинного законодавства з метою виявити й попередити недоліки
в роботі підконтрольних об’єктів
Контроль за законністю та доцільністю дій зі створення, розподілу
та використання грошових фондів держави і суб’єктів місцевого
самоврядування з метою ефективного соціально-економічного
розвитку країни та регіонів
Форма реалізації контрольної функції фінансів, що відображає
й уточнює всі стадії кругообігу суспільного продукту, забезпечує
раціональне співвідношення між потребами у фінансах
і наявністю грошових ресурсів
238

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Також у визначенні даної категорії різними авторами наводяться
різні цілі проведення державного фінансового контролю. Так, А. Г. Зюнькін
говорить, що державний фінансовий контроль проводиться з метою
забезпечення законності, фінансової дисципліни при мобілізації, розподілі
та використанні коштів і матеріальних цінностей. Н. І. Хімічев
визначає мету державного фінансового контролю як підтримку ефективного
соціально-економічного розвитку країни та регіонів. Ю. О. Костенко
зазначає, що державний фінансовий контроль необхідний для
раціонального співвідношення між потребами у фінансах і наявністю
грошових ресурсів.
При цьому більшість авторів загострюють увагу на тому, що державний
фінансовий контроль проводиться відповідними державними
органами з метою встановлення відповідності вимогам чинного законодавства
на підконтрольних об’єктах.
Дослідження функцій державного фінансового контролю дозволило
визначити перелік основних функцій окремо за кожним суб’єктом
державного фінансового контролю (табл. 2).
Таблиця 2
Основні функції суб’єктів державного фінансового контролю
Суб’єкти державного
фінансового контролю
Рахункова палата
Верховна Рада України
Державна
контрольно-ревізійна
служба України
Міністерство фінансів
України
Основні функції суб’єктів
державного фінансового контролю
- контроль за доходами і видатками
Державного бюджету України;
- контроль за ефективністю діяльності НБУ;
- контроль стану державного боргу;
- методологічне та нормативне забезпечення діяльності
органів державного фінансового контролю
- контроль за дотриманням бюджетного законодавства;
- контроль за формуванням Державного бюджету України
- контроль за витрачанням бюджетних коштів;
- контроль збереження держмайна в бюджетних установах;
- контроль за достовірністю бухгалтерського обліку і звітності
в бюджетних установах;
- накладання адміністративних і фінансових стягнень
за виявлені порушення законодавства
- нагляд і перевірка стану діяльності суб’єктів
державного фінансового контролю;
- аналіз сучасної економічної і фінансової ситуації в Україні;
- забезпечення впровадження єдиних методологічних засад
бухгалтерського обліку і фінансової звітності
239

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
Продовж. табл. 2
Суб’єкти державного
фінансового контролю
Державна податкова
адміністрація
Державне казначейство
Основні функції суб’єктів
державного фінансового контролю
- облік платників податків та інших обов’язкових платежів
до бюджетів і держфондів;
- контроль за правильністю обчислення, повнотою
і своєчасністю сплати податків та інших обов’язкових платежів;
- контроль за достовірністю податкового обліку і звітності
- ведення обліку касового виконання
Державного бюджету України;
- контроль цільового спрямування бюджетних коштів;
- забезпечення складання та зведення звітності
щодо виконання Державного бюджету
З метою ефективного проведення державного фінансового контролю
він повинен відповідати певним вимогам або принципам. За основу
побудови органів фінансового контролю в Україні покладено принципи,
сформульовані у Лімській декларації керівних принципів контролю:
незалежність, об’єктивність, законність, компетентність, оперативність,
гласність, публічність, дотримання професійної етики.
Узагальнення принципів державного фінансового контролю, які існують
у науковій літературі та нормативних документах, дозволило
визначити загальноприйняті принципи (табл. 3).
Принципи організації та здійснення
державного фінансового контролю
Таблиця 3
Принцип
Незалежність
Характеристика
- незалежність вищих органів контролю – вищі органи
державного контролю можуть виконувати свої завдання
об’єктивно та ефективно лише за умови незалежності
від підконтрольних їм органів та захищеності від зовнішнього впливу;
- незалежність членів і службовців вищих органів державного
контролю – процедура відкликання, порядок призначення
та звільнення членів вищого органу контролю має
встановлюватися Конституцією;
- фінансова незалежність вищих органів контролю – вищий орган
контролю повинен бути забезпечений фінансовими ресурсами,
необхідними для виконання покладених на нього завдань
240

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Принцип
Законність
Неупередженість
Системність
Систематичність
Економічність
Оперативність
Публічність
Конфіденційність
Характеристика
Продовж. табл. 3
Передбачає дотримання нормативно-правових актів України
та врахування основних вимог міжнародних принципів організації
державного фінансового контролю
Вибір підконтрольних об’єктів та підходи до здійснення контролю
за їх станом і діяльністю повинні бути єдиними, об’єктивними
та неупередженими
Державний фінансовий контроль повинен розглядатися як цілісна
система, що включає горизонтальні та вертикальні взаємозв’язки
між об’єктами і суб’єктами державного фінансового контролю
Здійснення і вибір методів державного фінансового контролю
повинні мати систематичний та періодичний характер,
що передбачає складання певних планів впровадження
контрольних заходів
Ефект від впровадження тих чи інших заходів повинен
перевищувати затрати на таке впровадження
Передбачає постійне відстеження стану підконтрольних об’єктів
та своєчасне втручання в разі виникнення
непередбачуваних обставин
Дані, одержані контролерами, якщо вони не пов’язані
з комерційною таємницею, повинні через засоби
масової інформації бути доведені до відома громадян
Недопущення розповсюдження інформації, що є комерційною
та державною таємницею, що охороняється законом
Джерело: складено автором на основі узагальнення літературних джерел
[1; 4; 5; 9].
Дотримання даних принципів є необхідною умовою ефективної організації
та здійснення державного фінансового контролю в Україні.
Врахування вищезазначених принципів дає змогу розглядати державний
фінансовий контроль як цілісну систему, що забезпечує законність у
фінансовій і господарській діяльності.
Висновки. Таким чином, визначення сутності державного фінансового
контролю передбачає дослідження мети і завдань, об’єктів і суб’єктів
державного фінансового контролю, аналіз існуючих підходів до
трактування даної категорії різними науковцями, формування основних
принципів, функцій і класифікаційних ознак державного фінансового
контролю є основою подальших досліджень проблемних питань даної
теми.
241

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
Список літератури
1. Большакова, О. Ю. Методологічні принципи фінансового контролю: принцип
незалежності [Текст] / О. Ю. Большакова, Г. О. Кравченко // Фінансовий контроль.
– 2004. – № 2. – С. 22–28.
2. Василик, О. Д. Теорія фінансів [Текст] : підручник / О. Д. Василик. – К. : НІОС,
2003. – 411, [5] с.
3. Воронин, Ю. Государственный финансовый контроль в социальной сфере
[Текст] / Ю. Воронин // Экономист. – 2000. – № 1. – С. 16– 23.
4. Воронова, Л. К. Фінансове право України [Текст] : підручник / Л. К. Воронова. –
К. : Прецедент; Моя книга, 2007. – 448 с.
5. Гуцаленко, Л. В. Державний фінансовий контроль [Текст] : навч. посіб. /
Л. В. Гуцаленко, В. А. Дерій, М. М. Куцупатиц. – К. : Центр учбової літератури,
2009. – 424 с.
6. Зюнькін, А. Г. Фінансове право [Текст] : навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. –
4-те вид., доп. / А. Г. Зюнькін. – К. : МАУП, 2007. – 568 с.
7. Інформація з питань держфінконтролю та аудиту. Досвід зарубіжних країн
[Електронний ресурс] / Міністерство фінансів України. – Режим доступу :
http://www.minfin.gov.ua/control/uk/publish/printable_article?art_id=53826.
8. Костенко, Ю. О. Фінансове право України [Текст] : навч. посіб. / Ю. О. Костенко.
– К. : Центр учбової літератури, 2009. – 240 с.
9. Лімська декларація керівних принципів контролю [Електронний ресурс] : декларація
ІХ Лімського (Перу) Конгресу вищих органів контролю державних фінансів
(INTOSAI) від 01.10.77. – Режим доступу : http://www.ac-rada.gov.ua/control/
main/uk/publish/article/140217.
10. Фінанси [Текст] : навчальний посібник / В. С. Загородський, О. Д. Вовчак,
І. Г. Балагун, І. Р. Чуй. – 2-ге вид., стер. – К. : Знання, 2008. – 247 с.
11. Фінанси [Текст] : підручник / за ред. С. І. Юрія, В. М. Федосова ; Мін-во освіти
і науки України. – К. : Знання, 2008. – 611, [5] с.
12. Финансы [Текст] : учебник / ред. Л. А. Дробозина ; Министерство общего и
профессионального образования Российской Федерации. – М. : Юнити, 2002. –
527 с.
13. Фінансове право України [Текст] : навч. посіб. / за ред. Л. К. Воронової. – К. :
Правова єдність, 2009. – 395 с.
14. Финансовое право [Текст] : учебник / под ред. Н. И. Химичева. – М. : БЕК,
1996. – 530 с.
Summary
The article defines the essence, functions and types of the state financial
regulation, provides the author’s definition of the economic content of the
notion “state financial regulation”.
Отримано 08.02.2011
242

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
УДК 336.71
О. П. Присяжнюк, аспірант Національного університету
Державної податкової служби України, Київська обл., м. Ірпінь
ДЖЕРЕЛА ФОРМУВАННЯ ТА ЗМІЦНЕННЯ
РЕСУРСНОЇ БАЗИ КОМЕРЦІЙНИХ БАНКІВ
В УКРАЇНІ
У статті досліджено теоретичні засади нарощування капіталу комерційних
банків в умовах підвищення капіталізації банківського сектора України. Розглянуто
проблему формування власних, залучених і запозичених ресурсів комерційних банків.
Здійснено аналіз внутрішніх і зовнішніх джерел збільшення банківського капіталу.
Ключові слова: капітал банку, ресурсна база банку, власний капітал, статутний
капітал, залучені ресурси, ресурси банку, капіталізація.
Постановка проблеми. Основною ланкою фінансово-кредитної
сфери економіки України є її банківська система, якій належить провідне
місце у загальному механізмі організації й регулювання господарського
життя суспільства. Надійна банківська система є однією з
важливих умов подальшого розвитку вітчизняної ринкової економіки,
оскільки, мобілізуючи тимчасово вільні кошти, перетворює їх у капітал,
що працює. 27
В умовах дефіциту фінансових ресурсів особливої актуальності
набувають питання формування фінансових ресурсів комерційних банків,
оптимізації їх структури та вибору стратегії управління ними.
Аналіз останніх публікацій. Відмітимо, що дослідженню проблем
щодо формування та нарощення ресурсної бази комерційних банків присвячено
ряд наукових праць зарубіжних і наукових економістів. Основні
аспекти визначення джерел фінансових ресурсів комерційних банків
наведено у працях таких відомих зарубіжних вчених-економістів, як
А. Сміт, Дж. С. Мілль, А. Маршалл, Й. Шумпетер, П. Роуз, П. Самуельсон
та інші. Визначеній проблематиці присвячено праці вітчизняних
науковців, а саме: О. Барановського, О. Васюренка, А. Гальчинського,
О. Дзюблюка, Б. Івасіва, М. Савлука, О. Кірєєва, В. Геєця, С. Мочерного,
І. Лютого, Б. Луціва, В. Міщенка, А. Мороза.
Мета статті – теоретичне обґрунтування особливостей джерел формування,
нарощення та використання фінансових ресурсів комерційних
банків в умовах підвищення рівня капіталізації українського банківського
сектора.
© О. П. Присяжнюк, 2011
243

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
Виклад основного матеріалу. Структура ресурсної бази банку
має принципову відмінність від аналогічної структури сучасних підприємств.
Суть розходжень полягає в тому, що власний капітал банку
становить меншу частину всіх його коштів, а зобов’язання – найбільшу.
На фірмі спостерігається зворотна пропорція власного і позикового
капіталу. Причина цього – особлива роль банку в економіці як фінансового
посередника, його виняткове право прийняття внесків юридичних
і фізичних осіб, унаслідок чого банк не може функціонувати переважно
на основі лише своїх власних коштів.
Капітал банку – це сукупність коштів, вкладених власниками банку
при його створенні, що збільшується в процесі банківської діяльності
унаслідок капіталізації одержуваного прибутку, додаткових внесків учасників
до статутного фонду. Водночас у світовій практиці як капітал розглядаються
і деякі позичені кошти (субординований борг) [3, с. 49].
Водночас підкреслимо, що процес нарощування капіталу банку передбачає
забезпечення його сталого розвитку на основі збільшення обсягів
операцій, підвищення прибутковості при дотриманні визначених економічних
нормативів, забезпечення інтересів вкладників та інвесторів.
На наш погляд, ресурси комерційного банку доцільно визначати
як його власний капітал, залучений і позиковий капітал, а також як
самостійне джерело власних коштів банку, потрібно виділити кошти,
прирівнювані за режимом використання до власних, сформовані за рахунок
стабільних (не знижуваних) залишків частини залучених і позичених
коштів (рис. 1).
Власні кошти
Залучені кошти
Позикові кошти
Кошти, прирівняні
за режимом використання
до власних
244
Рис. 1. Ресурсна база комерційного банку [6]
Капітал банку поділяють на капітал першого й другого рівнів, або
основний і додатковий (допоміжний) капітал.
Основний капітал поєднує елементи, що мають постійний характер,
розмір яких за нормальної діяльності банку стабільний, тобто основний
капітал має більш високу якість з погляду банківського менеджменту.
До складу основного капіталу входять найбільш вагомі елементи – статутний
капітал і розкриті резерви (частина накопиченого нерозподіленого
прибутку минулих років у формі загальних резервів і резервного
фонду).

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Найбільш стійким елементом власних коштів, як і всієї ресурсної
бази, є статутний капітал банку. Створення статутного капіталу (у пайовій
чи акціонерній формі) є вихідною точкою створення банку, а його
розмір – основним забезпеченням виконання банком прийнятих на
себе зобов’язань. Це найбільш консервативний елемент власних коштів
банку. Розмір статутного капіталу, порядок його формування і всіх змін
визначаються Статутом банку. Збільшення статутного капіталу можливе
шляхом випуску нових паїв чи акцій або шляхом капіталізації частини
прибутку. Зміни розмірів статутного капіталу затверджуються рішенням
загальних зборів акціонерів і повинні реєструватися в Національному
банку України [8].
Зауважимо, що на початку 2010 року статутний фонд становив приблизно
78 % загального обсягу власного капіталу банків України, причому
його частка в загальному обсязі капіталу банків за період 2009 року
зросла на 16,9 % порівняно з 2008 роком [10, с. 112].
Серед інших складових основного капіталу банку займає резервний
фонд і нерозподілений прибуток банку. Резервний фонд створюється
шляхом відрахування визначеного відсотка з прибутку і служить для
забезпечення зобов’язань і покриття загальних ризиків по банківських
операціях. Практика формування українськими банками резервного капіталу
в розмірі 25 % статутного показує, що розмір резервного фонду
не відповідає реальним збиткам по списаних кредитах за минулі роки
[2]. Водночас джерелом зміцнення ресурсної бази комерційних банків є
нерозподілений прибуток, що являє собою частину одержаного прибутку
банку, яка знаходиться в його розпорядженні після сплати податків,
не виплачена акціонерам у вигляді дивідендів та не розподілена у фонди
банку.
До додаткового капіталу належать ресурси, які можуть бути використані
насамперед для покриття непередбачених збитків, тому вони
мають менш стабільний характер. До складу додаткового капіталу банку
входять нерозкриті резерви, резерви переоцінки, загальні резервні
відрахування, субординований борг і гібридні боргові капітальні інструменти.
На додатковий капітал банку накладається обмеження – він
не має перевищувати 100 % обсягу основного капіталу банку [8].
Зауважимо, що фінансові ресурси, залучені на умовах субординованого
боргу, мають враховуватися до капіталу банку в останні 5 років
дії угоди. Якщо на умовах субординованого боргу кошти залучені
строком на 5 років, то сума боргу враховується до капіталу банку зі
щорічним зменшенням розміру цих коштів на 20 % на кінець кожного
року [8].
245

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
НБУ дозволив банкам залучати кошти на умовах субординованого
боргу шляхом випуску облігацій на суму мінімум 100 тис. грн.
і збільшувати таким чином свій регулятивний капітал. Такі облігації
повинні випускатися в бездокументарній формі. Вони можуть бути
простими, терміновими та процентними з обмеженим колом розміщення
і перебувати в обігу тільки в межах заздалегідь визначеного банком
і схваленого Національним банком України кола осіб. Кошти, залучені
на умовах субординованого боргу шляхом випуску облігацій, враховуються
в капіталі банку після надання НБУ відповідного дозволу
[3, с. 50].
Наразі збільшення балансового капіталу відбувається шляхом реального
його нарощування, зокрема – реінвестування прибутків. Імовірно,
на це вплинула жорстка позиція НБУ, який попередив про застосування
санкцій до тих фінансових установ, які збільшують свої капітали
штучним методом – за рахунок запозичень або переоцінки основних
фондів.
Головною відмінністю власного капіталу банку від залучених і позичених
коштів є те, що капітал формує ресурси, які мають постійний
характер та призначені для розпорядження ними в процесі банківської
діяльності протягом усього часу функціонування банківської установи.
Це найбільш стабільна та керована складова ресурсів, які можуть бути
ефективно розміщені в довгострокові інвестиційні активи.
Зазначимо, що особливо важливим елементом загальної структури
фінансових ресурсів комерційного банку є залучені кошти. Залучений
капітал банку є суттєвою частиною пасивів банку, яка в кілька разів
перевищує його власний капітал. У ринковій економіці банківські
установи виконують роль фінансових посередників, що дає їм змогу
залучати великі суми вільних грошових капіталів і заощаджень, вкладаючи
їх у різні види активів, які приносять дохід. Залучення вільних
коштів юридичних і фізичних осіб і виплати відсотків обходяться банку
відносно дешево, оскільки емісія власних цінних паперів або отримання
кредитів на міжбанківському ринку є більш дорогими для банку
способами збільшення капіталу. Залучений банківський капітал є основним
джерелом формування ресурсів банківської установи, оскільки
більшість банківських операцій здійснюється саме за рахунок залученого
капіталу.
Відмітимо, що в енциклопедії банківської справи України залучений
капітал банку розглядається як сукупність коштів на поточних,
депозитних та інших рахунках банківських клієнтів, коштів господарських
організацій, різноманітних суспільних фондів, які розміщуються
в активи з метою отримання прибутку [4, с. 680].
246

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Як бачимо, залучений капітал банку є основним джерелом формування
банківського капіталу, за рахунок якого банки здійснюють
широкий спектр активних операцій. Сприяння широкому зростанню
обсягів банківських вкладів дозволяє комерційним банкам здійснювати
кредитування та інвестування різних галузей економіки.
З розширенням банківської діяльності поряд з традиційним джерелом
формування банківського капіталу – залученням коштів клієнтів
– виникає потреба в пошуках нових шляхів зростання капітальної
бази. У випадку, якщо власного та залученого капіталів недостатньо
для проведення всіх активних операцій, для комерційного банку виникає
необхідність у позиченому банківському капіталі.
Потрібно зауважити, що саме поняття позиченого капіталу в економічній
літературі зустрічається рідко. Більшість науковців його
включають у поняття залученого капіталу, оскільки це є кошти, залучені
ззовні.
Основними джерелами запозичення коштів для банківських установ
є:
· кошти, отримані від емісії та продажу боргових цінних паперів;
· кредити, отримані від НБУ;
· кредити, отримані від інших банків.
До боргових цінних паперів належать банківські облігації, які засвідчують
внесення їхніми покупцями грошових коштів і підтверджують
зобов’язання відшкодувати їм номінальну вартість у визначений строк
з виплатою фіксованого процента.
Основними перевагами банківських облігацій є те, що вони не дають
права управління банком, а емісія облігацій не призводить до
втрати контролю над управлінням банку; проценти, які виплачуються
за облігаціями, зараховуються на збільшення валових витрат; власникам
облігацій виплачується фіксований розмір процента, що не залежить
від зростання розміру процента на грошовому ринку, і строк погашення
облігацій значно довший, ніж строки за міжбанківськими кредитами.
Також комерційні банки отримують кредити на міжбанківському
ринку. Пропозиція коштів на цьому ринку надходить від тих кредитних
установ, в яких на деякий час звільняється частина належних їм
ресурсів. Такі кредити мають короткостроковий характер; серед них
переважають кредити на один день, які, як правило, не мають ніякого
забезпечення. Банкам вигідно розміщувати вільні кредитні ресурси в
інших банках, оскільки вони є більш надійними порівняно з кредитуванням
суб’єктів господарської діяльності.
247

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
Для підтримки ліквідності та фінансової стійкості комерційних
банків, при тимчасовій нестачі коштів, з боку центрального банку надається
допомога у вигляді отримання кредиту. Центральний банк надає
міжбанківські кредити комерційним банкам через механізм рефінансування.
Особливо це питання актуальне в умовах сьогодення, коли
комерційні банки через наслідки фінансової кризи відчувають невпевненість
як щодо надійності свої контрагентів, так і щодо стану власної
ліквідності [10, с. 111].
Таким чином, у випадку нестачі залученого банківського капіталу
важливу роль у подальшій безперебійній і прибутковій діяльності та
для регулювання власної ліквідності та платоспроможності банку відіграє
позичений капітал, який формується за рахунок рефінансування
центрального банку, кредитів та інших коштів, позичених на грошовому
ринку.
Розглядаючи особливість процесу капіталізації банківської системи
України, потрібно відмітити таку важливу складову, як фінансова
стійкість банківського капіталу. Фінансову стійкість залученого банківського
капіталу зумовлює не лише такий чинник, як джерело формування
капіталу, а й – ступінь концентрації. Концентрація капіталу, отриманого
з одного джерела, може призвести до того, що у разі виникнення
потреби (особливо несподіваної) щодо вилучення цих коштів клієнтами
банк буде неспроможний реалізувати свої активи або залучити новий
капітал для погашення зобов’язань, що негативно вплине на стійкість
банківського капіталу.
Потрібно зазначити, що капіталізація малих і середніх банків (на
відміну від найбільших і великих) переслідує іншу мету і пов’язана із
зовсім іншими можливостями щодо залучення фінансових ресурсів.
Протягом функціонування банківської системи зростання капіталу цих
банків було пов’язане із необхідністю виконання вимог, які діяли щодо
його розміру, збереження та розширення переліку операцій банку, а також
з тією ж капітальною базою обов’язкових економічних нормативів,
установлених НБУ [9]. У цих групах недостатність внутрішніх джерел –
рівня прибутку, не дає змоги значно збільшувати капітал за рахунок
його капіталізації. Збільшення капіталу відбувається в основному за
рахунок зовнішніх фінансових ресурсів – внесків до незареєстрованого
статутного капіталу, а також залучення коштів на умовах субординованого
боргу.
Розглянемо структуру та динаміку капіталу банківської системи
України за період 2006–2009 років (табл. 1).
248

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Таблиця 1
Структура та динаміка капіталу банківської системи України
(млн. грн.) [2]
Показник 01.01.2006 01.01.2007 01.01.2008 01.01.2009 01.01.2010
Активи 213 878 340 179 599 396 926 086 880 302
Власний капітал 25 451 42 566 69 578 119 263 115 175
Статутний капітал 16 144 26 266 42 873 82 454 119 189
Зобов’язання 188 427 297 613 529 818 806 823 765 127
Регулятивний капітал 26 373 41 148 72 265 123 066 135 802
Адекватність капіталу
(Н2), %
Частка капіталу
в пасивах банків, %
14,95 14,19 13,92 14,01 18,08
11,9 12,5 11,6 12,9 13,1
Наведені дані свідчать про абсолютне зростання обсягів фінансових
ресурсів банківської системи України: від 21 млрд. грн. на початку
2006 року до 88 млрд. грн. на початку 2010 року. Як бачимо, головним
джерелом ресурсів комерційних банків є залучені та запозичені кошти,
які становлять близько 87 % від загального обсягу банківських ресурсів.
Причому аналіз динаміки елементів фінансових ресурсів банківської
системи України свідчить про тенденції зменшення питомої ваги
власного капіталу банків з одночасним стійким зростанням зобов’язання
банку, що, у свою чергу, вказує на зростання обсягів операцій
щодо залучення та запозичення коштів.
Відмітимо, що за підсумками розвитку банківського сектора у
2006–2009 роках можна побачити зростання насамперед найбільших
банків та збільшення капіталізації всієї системи в цілому [2]. Але за цими
ж показниками можна зробити висновки й про те, що проблема капіталізації
часто поступається важливістю іншій проблемі – ціні вітчизняних
ресурсів.
Висновки. Таким чином, враховуючи вищевикладене, можна зробити
висновок, що формування та зміцнення комерційними банками
ресурсної бази є одним з головних завдань у реалізації власної стратегії
розвитку.
Крім того, зміцнення ресурсної бази та загострення конкуренції на
вітчизняному ринку банківських послуг значною мірою залежать від
підвищення рівня капіталізації українських банків. Саме тому особливого
значення набувають питання ефективного стимулювання нарощування
власного капіталу.
249

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
Подальший розвиток банківської системи України в умовах ринкової
економіки передбачає необхідність вдосконалення управління пасивними
операціями на основі залучення коштів вкладників та інших
кредиторів, а також визначення оптимального співвідношення між власними,
залученими та запозиченими коштами, що є особливо важливим
в умовах дефіциту фінансових ресурсів.
Список літератури
1. Алексеєнко, М. Д. Капітал банку: питання теорії і практики [Текст] : монографія
/ М. Д. Алексеєнко. – К. : КНЕУ. – 2002. – С. 276.
2. Банківський нагляд. Фінансовий стан банків [Електронний ресурс] / Національний
банк України. – Режим доступу : http://www.bank.gov.ua.
3. Бицька, О. Банківський капітал в економіці України [Текст] / О. Бицька // Вісник
Національного банку України. – 2006. – № 1. – С. 48–51.
4. Енциклопедія банківської справи України [Текст] / ред. кол.: В. С. Стельмах
(голова) та ін. – К. : Молодь, Ін Юре, 2001. – 680 с.
5. Зарицька, І. М. Особливості функціонування банківського капіталу в глобальному
економічному просторі [Текст] / І. М. Зарицька // Актуальні проблеми
економіки. – 2009. – № 2. – С. 129–144.
6. Коваль, С. Л. Формування фінансових ресурсів комерційних банків [Текст] /
С. Л. Коваль // Фінанси України. – 2004. – № 7. – С. 110–115.
7. Кочетков, В. М. Забезпечення фінансової стійкості сучасного комерційного
банку: теоретико-методологічні аспекти [Текст] : монографія / В. М. Кочетков. –
К. : КНЕУ, 2002. – 238 с.
8. Про банки і банківську діяльність [Електронний ресурс] : Закон України від
07.12.2000 №2121-ІІІ. – Режим доступу : zakon.rada.gov.ua.
9. Про порядок регулювання діяльності банків в Україні [Електронний ресурс] :
інструкція НБУ від 28 серпня 2001 року № 368. – Режим доступу : http://www.
bank.gov.ua.
10. Савлук, С. М. Стимулювання нарощування власного капіталу банків [Текст] /
С. М. Савлук // Фінанси України. – 2009. – № 2. – С. 112.
Summary
Investigatsng of the theoretical foundations of increasing the capital of
commercial banks in increasing the capitalization of the banking sector
of Ukraine. Studying the problems of their own, borrowed and borrowed
resources of commercial banks. The analysis of internal and external sources
of capital increase banks.
Отримано 08.02.2011
250

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
УДК 336.76
Л. Б. Рябушка, канд. екон. наук, доц., М. В. Прокопенко, аспірант,
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ РЕГУЛЮВАННЯ
МІЖБЮДЖЕТНИХ ВІДНОСИН
У статті розглянуто основи регулювання міжбюджетних відносин, встановлено
зв’язок бюджетного регулювання та регулювання міжбюджетних відносин,
впорядковано їх елементи.
Ключові слова: міжбюджетні відносини, бюджетне регулювання, регулювання
міжбюджетних відносин.
Постановка проблеми. Виділення міжбюджетних відносин як самостійного
інституту суспільних відносин призвело до появи нової сфери
державного впливу на соціально-економічний розвиток держави. Це
вимагає створення та обґрунтування специфічного понятійного апарату,
розробки на його базі принципів і методів управління. На сьогодні
у науковій думці для визначення явищ, що стосуються відносин між
бюджетами, іноді використовуються поняття зі сфери бюджетного менеджменту.
Зокрема, у багатьох джерелах теоретичний зміст регулювання
міжбюджетних відносин ототожнюється із сутністю бюджетного
регулювання, що, на нашу думку, некоректно.
Аналіз останніх досліджень і публікацій. Дослідження теоретичних
засад системи бюджетного та міжбюджетного регулювання знайшли
відображення у працях багатьох вітчизняних експертів, вчених і
науковців, серед яких: О. Кириленко, В. Кравченко, І. Алексєєв, І. Чугунов,
І. Лук’яненко, С. Юрій, Н. Бак та ін.
Метою статті є теоретичне уточнення понятійно-категорійного
апарату та обґрунтування самостійної ролі регулювання міжбюджетних
відносин у системі бюджетного регулювання.
Виклад основного матеріалу. Дослідження теоретичних засад систем
регулювання міжбюджетних відносин повинно ґрунтуватися насамперед
на понятійно-категоріальному апараті. Аналіз літературних
джерел дає змогу зробити висновок, що у вітчизняній економічній думці
немає єдиної точки зору щодо cутності поняття “міжбюджетне регулювання”.
28
О. П. Кириленко [5, c. 253], П. К. Бечко та О. В. Ролінський [3, c. 55]
під бюджетним регулюванням розуміють надання коштів із Державного
бюджету України до місцевих бюджетів (республіканського бюджету
Автономної Республіки Крим, бюджетів областей, міст Києва і
© Л. Б. Рябушка, М. В. Прокопенко, 2011
251

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
Севастополя) з метою збалансування доходів і видатків кожного бюджету.
Інші автори [14, c. 335] вважають, що бюджетне регулювання являє
собою економічні відносини, пов’язані з територіальним розподілом
і перерозподілом національного доходу для забезпечення коштами
потреб соціально-економічного розвитку та соціального захисту населення
відповідних адміністративно-територіальних одиниць.
У роботі [9, c. 390] бюджетне регулювання визначається як складова
бюджетного планування, яка регламентує міжбюджетні потоки
від нижчого рівня бюджетної системи до вищих і навпаки. На нашу
думку, бюджетне регулювання слід розглядати як складову системи
бюджетного управління, до якої у тому числі слід відносити бюджетне
планування, облік і контроль.
На думку І. Лук’яненко [7, c. 11], сутність бюджетного регулювання
полягає у виділенні коштів згідно з нормативами загальнодержавних
податків нижчим бюджетам для збалансування видатків, у
яких відображається реальна потреба в коштах господарств та соціально-культурної
сфери областей, міст, районів тощо.
О. П. Кириленко, П. К. Бечко та В. Кузьменко, окрім вертикального,
виділяють також горизонтальне бюджетне регулювання, або фінансове
вирівнювання, що полягає у нівелюванні різниці між бюджетною
забезпеченістю бюджетів у межах однієї ланки бюджетної системи.
Проте ми вважаємо, що не слід ототожнювати поняття бюджетного
регулювання та фінансового вирівнювання, тому що останнє є одним
із методів регулювання міжбюджетних відносин.
Ми згодні з авторами робіт [2; 10], які вважають, що слід застосовувати
терміни “регулювання міжбюджетних відносин” та “міжбюджетне
регулювання”. При цьому необхідно розрізняти терміни “бюджетне
регулювання” та “регулювання міжбюджетних відносин”. За рахунок
бюджетного регулювання відбувається вплив бюджету на соціальноекономічні
процеси в країні та розподільчі процеси зовнішніх щодо
бюджетної системи об’єктів згідно з цілями соціально-економічного
розвитку держави. Регулювання міжбюджетних відносин слід розглядати
як процес і сукупність заходів впливу, пов’язаних з перерозподілом
коштів між ланками всередині бюджетної системи. Визначивши
різницю між цими двома поняттями, треба визначити зв’язок між ними.
Такий зв’язок, на нашу думку, можна зобразити таким чином (рис. 1).
На нашу думку, бюджетне регулювання реалізується через взаємозв’язки
сфери державних фінансів, зокрема бюджетної її ланки з іншими
сферами фінансової системи держави. Прикладом таких взаємозв’язків
252

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
є вилучення частини доходів суб’єктів господарювання і населення у
вигляді податків та інших обов’язкових платежів, надання субсидій
підприємствам та населенню, випуск облігацій внутрішньої та зовнішньої
державної позики тощо. Регулювання міжбюджетних відносин
належить лише до сфери державних фінансів і відбувається через двосторонній
рух фінансових ресурсів між державним і місцевими бюджетами:
вилучення коштів з місцевих бюджетів, надання фінансової
допомоги з державного бюджету, наділення місцевих бюджетів доходами
та ін. До системи бюджетного регулювання, окрім регулювання
міжбюджетних відносин, належить регулювання дохідної і видаткової
частини бюджету, а також регулювання дефіциту (профіциту) бюджету
і державного боргу. Ми вважаємо, що регулювання міжбюджетних
відносин є складовою системи бюджетного регулювання і полягає у
здійсненні державою управлінського впливу лише на ту частину фінансових
ресурсів, що концентрується у місцевих бюджетах. Важливою
ознакою регулювання відносин між бюджетами, з нашої точки зору, є їх
регламентування законодавчими і нормативними актами з боку держави.
Міжнародні фінансові організації
Державний
бюджет
Юридичні особи
Місцеві
бюджети
Фізичні особи
Регулювання міжбю-
Фінансовий ринок
Рис. 1. Взаємозв’язок бюджетного регулювання
та регулювання міжбюджетних відносин
253

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
Бюджетний кодекс визначає мету регулювання міжбюджетних відносин,
що полягає у забезпеченні відповідності між повноваженнями на
здійснення видатків і бюджетними ресурсами, які повинні забезпечувати
виконання цих повноважень. І. В. Алексєєв [1, c. 57] трактує кінцеву мету
бюджетного регулювання більш узагальнено – забезпечення необхідними
коштами соціально-економічного розвитку та соціального захисту
населення відповідних адміністративно-територіальних одиниць. Отже,
можна виділити довгострокову (стратегічну) і короткострокову (тактичну)
мету регулювання міжбюджетних відносин.
На основі вищевикладеного можна зробити такі узагальнення:
регулювання міжбюджетних відносин являє собою складову системи
бюджетного регулювання, що охоплює горизонтальні та вертикальні
міжбюджетні відносини, пов’язана з розподілом та перерозподілом державою
фінансових ресурсів всередині бюджетної системи за допомогою
системи заходів з метою збалансування видатків і доходів місцевих бюджетів
для забезпечення рівномірного соціально-економічного розвитку
регіонів.
В узагальненому вигляді елементи бюджетного регулювання та
регулювання міжбюджетних відносин наведено на рис. 2.
До структури бюджетного регулювання входять такі елементи:
регулювання доходів і витрат державного бюджету, регулювання дефіциту
(профіциту) бюджету, регулювання державного боргу та регулювання
міжбюджетних відносин. За допомогою регулювання доходів
держава здійснює перерозподіл фінансових ресурсів на користь інших
верств населення, суб’єктів господарювання, регіонів, результатом чого
є централізовані фонди грошових коштів. У результаті регулювання
державних видатків держава визначає пріоритетні напрями використання
фінансових ресурсів, змінюючи економічні пропорції. На регулювання
дефіциту (профіциту) бюджету покладено функцію збалансування
бюджетної системи, на регулювання державного боргу – управління
державними запозиченнями. Регулювання міжбюджетних відносин полягає
передусім у регламентації вертикальних міжбюджетних відносин,
а саме у наділенні бюджетів різних рівнів дохідними джерелами, витратними
зобов’язаннями та вирівнюванні їх забезпеченості фінансовими
ресурсами через процедуру фінансового вирівнювання. Горизонтальні
міжбюджетні відносини також підпадають під державний контроль,
проте у їх здійсненні спостерігається більша свобода дій місцевих органів
управління.
254

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Бюджетне регулювання
Регулювання
доходів ДБ
Регулювання
доходів ДБ
Регулювання
дефіциту
(профіциту)
ДБ
Регулювання
міжбюджетних
відносин
Регулювання
державного
боргу
регулювання горизонтальних
міжбюджетних відносин
регулювання вертикальних
міжбюджетних відносин
форми взаємовідносин, що виникають
у процесі виконання бюджетів
(взаємозаліки, об’єднання коштів тощо)
вертикальне
регулювання
горизонтальне
регулювання
забезпечення
місцевих бюджетів
дохідними
джерелами
для виконання
власних
та делегованих
державою
повноважень
формування умов
для збільшення
заінтересованості
органів місцевого
самоврядування
в мобілізації
доходів
розподіл витрат
відповідно
до розподілу
повноважень
між виконавчою
центральною
державною владою
та органами місцевого
самоврядування
перерозподіл
через державний
бюджет фінансових
ресурсів з метою
вирівнювання
соціальноекономічного
розвитку
різних регіонів
Рис. 2. Сутність регулювання міжбюджетних відносин
Висновки. Таким чином, в умовах децентралізованої системи державного
управління регулювання міжбюджетних відносин потрібно
розглядати як складову системи бюджетного регулювання і водночас
як самостійну сферу впливу держави на соціально-економічний розвиток.
Чітке визначення і теоретичне обґрунтування кінцевої мети, завдань
і функцій міжбюджетного регулювання має першочергове значення
для ефективної діяльності з перерозподілу фінансових ресурсів між ланками
бюджетної системи.
Список літератури
1. Алексєєв, І. В. Бюджетна система [Текст] : навчальний посібник / І. В. Алексєєв,
Н. Б. Ярошевич, А. М. Чумак-Голобородько. – К. : Хай-Тек Прес, 2007. – 376 с.
2. Бак, Н. А. Регулювання міжбюджетних відносин: теорія і практика [Текст] :
автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. екон. наук: спец. 08.04.01 “Фінанси,
грошовий обіг і кредит” / Бак Н. А. – К., 2001. – 16 с.
3. Бечко, П. К. Місцеві фінанси [Текст] : навчальний посібник / П. Бечко, О. Ролінський.
– К. : Центр учбової літератури, 2007. – 192 с.
255

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
4. Бюджетний кодекс України [Електронний ресурс] : Закон України вiд 21 червня
2001 року № 2542-III. – Режим доступу : http // www.rada.gov.ua.
5. Кириленко, О. П. Місцеві бюджети України (історія, теорія, практика) [Текст] :
монографія / О. П. Кириленко. – К. : Ніос, 2000. – 384 с.
6. Кириленко, О. П. Місцеві фінанси [Текст] : навчальний посібник / О. П. Кириленко.
– Тернопiль : Астон, 2004. – 192 c.
7. Лук’яненко, І. Системне моделювання показників бюджетної системи України.
Принципи та інструменти [Текст] : монографія / І. Лук’яненко. – К. : Києво-
Могилянська академія, 2004. – 541 с.
8. Луніна, І. О. Державні фінанси та реформування міжбюджетних відносин України
[Текст] : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня д-ра екон. наук: спец.
08.00.08 “Гроші, фінанси і кредит” / Луніна І. О. – К., 2001. – 22 с.
9. Пасічник, Ю. Бюджетна система України [Текст] : навчальний посібник /
Ю. Пасічник. – К. : Знання-Прес, 2006. – 607 с.
10. Рыбакова, Р. Ю. Теоретические основы построения межбюджетных отношений
[Текст] / Р. Рыбакова // Финансы и кредит. – 2007. – С. 7– 12.
11. Система бюджетного регулювання [Електронний ресурс] / О. В. Кузьменко //
Экономические науки. – Режим доступу : http://www.rusnauka.com/7._DN_2007/
Economics/20696.doc.htm.
12. Чугунов, І. Я. Бюджетний механізм регулювання економічного розвитку [Текст] :
монографія / І. Я. Чугунов. – К. : Ніос, 2003. – 488 с.
13. Чугунов, І. Я. Теоретичні основи системи бюджетного регулювання [Текст] :
навчальний посібник / І. Я. Чугунов. – К. : НДФІ, 2005. – 259 с.
14. Юрій, С. І. Бюджетна система України [Текст] : навчальний посібник / С. І. Юрій,
Й. М. Бескид. – К. : НІОС, 2000. – 400 с.
Summary
The article gives the definition of regulation of the intergovernmental
fiscal relations and reveals the fundamental difference between that and
budgetary regulation. Besides, the main constraints of the system of regulation
of the intergovernmental fiscal relations are determined and its significant
role in the management of the economy is argued.
Отримано 08.02.2011
256

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
УДК 33.067.21
Т. Г. Савченко, канд. екон. наук, доц.,
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
ГРОШОВИЙ РИНОК: СУТНІСТЬ, СТРУКТУРА
ТА ІНСТРУМЕНТИ
У статті досліджуються наукові підходи, сформовані вітчизняними та закордонними
вченими щодо розуміння сутності та структури грошового ринку.
На основі узагальнення даних підходів сформульовано авторську концепцію грошового
ринку України. Дана концепція буде використовуватись у дослідженнях
рівноваги на грошовому ринку.
Ключові слова: грошовий ринок, учасники грошового ринку, інструменти грошового
ринку.
Постановка проблеми. Поняття “грошовий ринок” є однією із
основних категорій наукових досліджень у сфері фінансів і грошового
обігу. Зокрема, воно є ключовим у вивченні механізму формування рівноваги
грошового ринку. У такій постановці наукової проблеми розуміння
дослідником меж грошового ринку та його структури безпосередньо
впливає на формування предмета та об’єкта дослідження.
Однак на практиці спостерігається плюралізм думок щодо сутності
грошового ринку, яка по-різному трактується вченими залежно від
специфіки їх наукових досліджень. Таким чином, постає необхідність
уточнення змісту даного поняття у контексті дослідження методологічних
і методичних підходів щодо формування рівноважного стану грошового
ринку. Відсутність законодавчого закріплення змісту даного
поняття в Україні підвищує актуальність даного дослідження.
29
Аналіз останніх досліджень і публікацій. Ознайомлення з працями
вчених із країн з розвиненою ринковою економікою, дає підстави
стверджувати, що поняття “грошовий ринок” активно використовується
як у науковій так і навчально-методичній літературі [5; 12; 17–21].
У науковій літературі дане поняття переважно використовуєтеся у процесі
дослідження окремих прикладних проблем функціонування грошових
ринків. З іншого боку, у навчально-методичній літературі наводиться
детальне роз’яснення сутності, структури та інструментів грошового
ринку. Також зміст даного поняття розкривається у довідково-енциклопедичній
літературі економічного спрямування [1; 3; 11; 14; 15].
Дослідники країн СНД [2; 4; 10; 13; 16] або запозичують трактування
даного поняття, яке сформоване у країнах з розвиненою ринковою
економікою, або формулюють власне бачення структури грошового
ринку враховуючи національні особливості. Окремий підхід щодо
© Т. Г. Савченко, 2011
257

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
розуміння грошового ринку сформований представниками Національного
банку України [6; 9].
Мета статті. На основі узагальнення підходів, сформованих у вітчизняній
і зарубіжній науковій літературі, а також враховуючи особливості
вивчення рівноважних станів в економіці обґрунтувати авторське
бачення сутності та структури грошового ринку України.
Виклад основного матеріалу. Спочатку розглянемо підходи щодо
розуміння поняття “грошовий ринок”, які сформувалися у вітчизняній
і зарубіжній науковій літературі. На основі узагальнення відповідних
визначень, наведених в енциклопедичній та науковій літературі, нами
виділено три основні напрямки трактування поняття “грошовий ринок”
(табл. 1).
№
пор.
1
2
3
258
Таблиця 1
Підходи до визначення сутності поняття “грошовий ринок”
Сутність Характерні риси Представники
Будь-який ринок
позикових коштів,
на якому купується
та продається
специфічний товар –
гроші
Ринок, на якому
здійснюються
депозитно-кредитні
операції, які мають
переважно
короткостроковий
характер
Ринки, на яких
купуються та продаються
короткострокові
(до 1 року) фінансові
(боргові) інструменти
Комплексний підхід,
що відображає
найбільш широке
розуміння
грошового ринку
Процесний підхід,
що відображає
залучення
та розміщення
тимчасово вільних
грошових коштів
Об’єктний підхід,
в якому акцентується
на інструментах
грошового ринку
М. І. Савлук [4],
Д. У. Пирса, А. Г. Пивовар [14],
К. Р. Маконнелл, С. Л. Брю [5]
М. Г. Лапуста, П. С. Нікольський [15],
А. Н. Азриліян [1], А. Б. Борисов [2],
Б. А. Райзберг, Л. Ш. Лозовський [10],
Peter Rose [21]
Дж. Доунс, Дж. Элиот Гудман [3],
П. Е. Самуельсон, В. Д. Нордхауз [12],
В. Н. Шимов, В. С. Каменков [13],
Д. М. Розенберг [11],
Frederic Mishkin [19], Lawrence Ritter,
William Silber [20], Hazel Johnson [18],
Hubbard, R. Glenn [17]
Представники першого підходу трактують грошовий ринок найбільш
широко: не визначаються обмеження щодо строковості та переліку
операцій, які можуть здійснюватися на даному ринку. Підкреслюється
лише специфіка товару, який купується та продається на даному
ринку, – гроші, а також визначається окрема форма ціни зазначеного
товару – процентна ставка.

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Зокрема, один із найбільш авторитетних науковців у сфері фінансів
в Україні М. І. Савлук зазначає, що грошовий ринок можна розглядати
як механізм балансування попиту та пропозиції, що забезпечує
урівноваженість і стабільність процента як ціни грошей [4]. Він також
підкреслює, що грошовий ринок є найбільш широким, узагальнюючим
явищем, яке включає ринки коротко- та довгострокових банківських
кредитів, валютний ринок і ринок цінних паперів. Потрібно зазначити,
що у більшості випадків поняття “грошовий ринок” і “ринок грошей”
трактуються тотожно. Винятком є проаналізований вище підхід
М. І. Савлука, який вважає, що грошовий ринок поділяється на ринок
грошей (до 1 року) та ринок капіталів (понад 1 рік).
Досить широко поняття “грошовий ринок” також трактує І. О. Школьник
[16, с. 46–48]. Вона виділяє такі сегменти грошового ринку: валютний,
депозитний і кредитний. Однак ринок боргових цінних паперів
відносить до ринку капіталу.
У межах другого підходу при визначенні сутності грошового ринку
акцентується увага на депозитних і кредитних операціях, які здійснюються
учасниками даного ринку для перерозподілу тимчасових надлишків
грошових коштів у кредити. Представники даного підходу у
більшості випадків підкреслюють короткостроковий характер даних
операцій. Потрібно зазначити, що даний підхід є найбільш розповсюдженим
серед науковців Російської Федерації [1; 2; 10; 15].
Третій підхід щодо трактування сутності грошового ринку є найбільш
вузьким: зазначається, що при цьому купуються та продаються
короткострокові (до 1 року) фінансові (боргові) інструменти. Таким
чином, по-перше, встановлюється обмеження щодо виду (переліку) інструментів,
які використовуються для здійснення операцій на грошовому
ринку, а по-друге, встановлюється жорстке обмеження щодо строковості
даних інструментів. На нашу думку, останнє обмеження є досить
умовним, адже економічний зміст боргових інструментів (зокрема депозитів,
кредитів, облігацій) зі строковістю від 1 до 2 року (а іноді і до
3 років) суттєво не відрізняється від їх аналогів зі строковістю до 1 року.
Даний підхід найбільш розповсюджений у країнах з розвиненою ринковою
економікою [3; 12; 17–20]. Як англомовний аналог поняття “грошовий
ринок” використовується поняття “money market”.
Далі охарактеризуємо основних учасників грошових ринків. Потрібно
зазначити, що структура суб’єктів грошових ринків залежить
від специфіки національної системи державного регулювання, але перелік
основних учасників та їх функції збігаються. На основі узагальнення
наукових джерел нами структуровано таблицю 2, в якій наведено
перелік покупців (позичальників) та продавців (кредиторів) на грошових
ринках Великобританії [14], Росії [2; 10; 11; 15] та США [3; 18; 21].
259

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
№
пор.
Основні учасники національних грошових ринків
Таблиця 2
Країна Покупці (позичальники) Продавці (кредитори)
1 Великобританія
2 Росія
3 США
Лондонські облікові будинки,
брокери, Казначейство, Банк Англії
Суб’єкти господарської діяльності,
держава, муніципальні утворення
Найбільшими позичальниками є:
держава, яка здійснює операції
через Казначейство, федеральну
резервну систему та дилерів,
а також найбільші корпорації
із бездоганною репутацією
Комерційні банки, інші
фінансові організації та компанії
Комерційні банки та інші
кредитні організації;
Центральний банк
Російської Федерації,
Міністерство фінансів,
міжнародні фінансово-кредитні
інститути
Комерційні банки,
а також нефінансові корпорації
із тимчасовими надлишками
грошових ресурсів
Деякі науковці підкреслюють, що основними постачальниками ресурсів
(кредиторами) є комерційні банки [10; 21]. Як наслідок, організований
грошовий ринок окремими дослідниками ототожнюється із банківською
системою [13]. Також до основних кредиторів у більшості випадків
належать інші фінансові (кредитні) організації та центральні банки.
Пітер Роуз (Rose Peter) зазначає, що найбільшим позичальником
на грошовому ринку США та на інших національних ринках є держава
[21]. Залежно від структури державних органів, що здійснюють операції
на національних фінансових ринках, держава може залучати ресурси
на фінансових ринках через центральні банки, казначейства, дилерів
Міністерства фінансів, місцеві органи влади і т.д. Також важливими
покупцями грошових коштів є великі корпорації зі стабільним фінансовим
станом і відповідною репутацією. Потрібно підкреслити, що більшість
основних учасників грошового ринку можуть бути як кредиторами,
так і позичальниками. Дана теза насамперед стосується банків
та інших фінансових посередників.
Враховуючи специфіку учасників національних грошових ринків,
можна зробити припущення, що перелік і порядок застосування інструментів
грошового ринку також залежать від національних особливостей
організації та регулювання фінансових відносин в окремих країнах. Зокрема,
у словнику сучасної економічної теорії Макмілана зазначено, що
основними сегментами грошового ринку Великобританії є: міжбанківський
ринок (Inter-Bank Market), ринок облігацій місцевих органів влади
260

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
(local authorities’ market) та ринок стерлінгових депозитних сертифікатів
(certificates of deposit ) [14].
Російські науковці [1; 15] до інструментів грошового ринку відносять
короткострокові депозитно-позикові операції, які переважно обслуговують
рух оборотного капіталу фірм, короткострокових ресурсів
банків, установ, держави і приватних осіб. Зокрема, А. Б. Борисов [2]
виділяє такі інструменти грошового ринку: короткострокові цінні папери
(казначейські і комерційні векселі, депозитні сертифікати, банківські
акцепти), короткострокові депозитно-позикові операції, валюту. Подібного
підходу також дотримуються інші російські науковці [10; 11].
Одним із найбільш розвинених грошових ринків, який характеризується
значним спектром інструментів і великими обсягами операцій,
є ринок США. На основі узагальнення даних, наведених у публікаціях
науковців США, структуровано таблицю 3, яка відображає динаміку
обсягів використання основних інструментів грошового ринку США
за останні 30 років минулого століття.
Динаміка інструментів грошового ринку США
за період з 1970 до 2001 року, млрд. дол.
Вид інструментів
Казначейські векселі США
(U.S. Treasury bills)
Цінні папери федеральних агентств
(Federal agency securities)
Депозитні сертифікати на суму більше
100 000 $ (Certificates of deposit )
Період
Таблиця 3
31.12.70 31.12.80 31.12.90 31.12.2000 31.08.2001
81 216 527 647 620
– – 435 1 852 1 920
55 317 432 720 688
Комерційні папери (Commercial paper) 33 122 561 1 624 1 454
Банківські акцепти
(Banker’s acceptances)
Угоди зі зворотним викупом
(Repurchase agreements)
7 42 55 10 10
3 57
Федеральні фонди (Federal funds) 16 18
Чисті євродоларові запозичення
банків США від їх власних
закордонних підрозділів
(Net Eurodollar borrowings by domestic
banks from their own branches)
409 618 1 660 1
2 55 37 191 215
1 Угоди зі зворотним викупом та федеральні фонди.
Джерело: складено автором на основі [17, с. 62; 19, с. 26; 18, с. 52, с. 36; 21,
с. 280].
261

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
Як видно з таблиці 3, найбільш динамічно зростали обсяги використання
цінних паперів федеральних агентств і комерційних паперів.
Протягом досліджуваного періоду суттєво зменшились обсяги застосування
банківських акцептів. Обсяги використання таких інструментів,
як казначейські векселі, депозитні сертифікати та угоди зі зворотним
викупом, враховуючи розширення грошової маси у часі, суттєво
не змінювались.
Структура основних інструментів грошового ринку США за станом
на 30.09.2001 наведена у таблиці 4. На звітну дату найбільшу питому
вагу займали цінні папери федеральних агентств і фінансованих
федеральними органами агентств, а також короткострокові та ощадні
депозити у банках та інших фінансових інститутах. Обсяг використання
зазначених вище інструментів за станом на 30.09.2001 становив майже
8 млрд. дол. США, що становило біля 60 % загального обсягу інструментів
грошового ринку США. Найменшу питому вагу мали банківські
акцепти, казначейські векселі та депозитні сертифікати.
Таким чином, можемо підтвердити тезу щодо існування національних
відмінностей у переліку інструментів грошового ринку. Однак
зазначені інструменти мають ряд подібних параметрів: висока ліквідність,
низький рівень ризиків, короткі строки. Зазначені параметри надають
інструментам грошового ринку певної єдності, що дозволяє їх
використовувати для реалізації специфічних відносин на грошовому
ринку щодо формування, розподілу та перерозподілу фондів грошових
коштів.
Для вивчення змісту поняття “грошовий ринок” у межах вітчизняних
підходів щодо організації та регулювання фінансових відносин
дослідимо порядок його використання у відповідній нормативно-правовій
літературі та в публікаціях фахівців НБУ. У законах, які визначають
порядок функціонування вітчизняної банківської системи, не наводиться
визначення поняття “грошовий ринок”. Однак зазначене поняття
використовується у статті 47 Закону України “Про банки та банківську
діяльність” від 07.12.2000 № 2121-III.
У статтях 1, 24, 51 та 52 закону “Про Національний банк України”
від 20.05.99 № 679-XIV, використовується поняття “грошово-кредитний
ринок”. Дане поняття також використовується у більшості підзаконних
нормативно-правових актів НБУ (положення, правила, інструкції) [7–9].
Зокрема НБУ регулярно приймає постанови “Про регулювання грошово-кредитного
ринку” [9], в яких визначає основні параметри його функціонування
та порядок використання інструментів грошово-кредитної
політики (обов’язкові резерви, процентні ставки НБУ, обсяги операцій із
підтримки ліквідності і т.д.). Поняття “грошово-кредитний ринок” також
активно використовується у наукових публікаціях фахівців НБУ [6].
262

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Таблиця 4
Структура інструментів грошового ринку США на 30.09.2001
Вид інструментів
Сума,
млрд. дол.
Частка,
%
Казначейські векселі США (U.S. Treasury bills) 620 4,6
Цінні папери федеральних агентств
і фінансованих федеральними органами агентств
(Securities of federal and federally sponsored agencies)
Депозитні сертифікати банків та інших фінансових інститутів
на суму більше 100 000 $ (Bank and thrift large certificates of deposit)
4 824 35,3
802 5,9
Комерційні папери (Commercial paper) 1 454 10,6
Банківські акцепти (Banker’s acceptances) 10 0,1
Продані федеральні фонди та угоди зі зворотним викупом
(Federal funds sold and repurchase agreements)
Короткострокові та ощадні депозити у банках
та інших фінансових інститутах
(small time and savings deposits at banks and thrifts)
Євродоларові депозити у банках США
(Eurodollars deposits at U.S. banks)
1 288 9,4
3 144 23,0
1 519 11,1
Усього 13 661 100,0
Джерело: [21, с. 14].
За своїм змістом поняття “грошовий ринок” та “грошово-кредитний
ринок” є досить близькими. Однак специфічною рисою останнього можна
вважати використання для позначення сегмента грошового ринку,
який перебуває під безпосереднім регуляторним впливом Національного
банку України. Даний вплив в основному здійснюється за допомогою
інструментів грошово-кредитної політики. Враховуючи практику
застосування поняття “грошово-кредитний ринок”, можна зробити висновок,
що воно переважно використовується на позначення міжбанківського
сегмента грошового ринку, який включає гривневу та валютну
складові. З одного боку, даний підхід об’єктивно обумовлюється
цілями та функціями Національного банку України, але з іншого – виключення
роздрібного сегмента грошового ринку порушує цілісність
сприйняття економічних відносин, які реалізуються на грошовому ринку.
Крім того, як випливає із досліджених вище підходів щодо розуміння
сутності та структури грошового ринку, у більшості випадків зміст
поняття “грошовий ринок” не обмежується лише міжбанківськими відносинами.
263

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
На нашу думку, для розуміння механізму передачі імпульсів з оптового
(міжбанківського) до роздрібного сегмента грошового ринку та
у зворотному напрямку необхідно у структурі грошового ринку також
виділяти внутрішньобанківський сегмент. Крім того, необхідно враховувати
взаємозв’язок національного та міжнародних грошових ринків.
При вивченні сутності та структури грошового ринку необхідно
враховувати специфічні вимоги, що визначаються методологією дослідження
економічної рівноваги. До таких вимог слід віднести: комплексність
і системність, чітку внутрішню сегментацію, встановлення обґрунтованих
меж, визначення взаємозв’язків між суб’єктами. На основі
врахуваня зазначених вище уточнень і сформульованих вимог нами запропонована
базова схема структури грошового ринку України (рис. 1).
Учасники міжнародних грошових ринків
Грошовий ринок
Сукупність комерційних банків
Комерційний банк N
Внутрішньобанківський
сегмент ринку
Комерційний банк N + 1
Внутрішньобанківський
сегмент ринку
Комерційний банк N + 2
Внутрішньобанківський
сегмент ринку
Роздрібний сегмент ринку
Оптовий
(міжбанківський)
сегмент ринку
Ринковий
сегмент
боргових цінних
паперів
Національний
банк
України
Держава
та інші емітенти
боргових цінних
паперів
264
Юридичні та фізичні особи, що є клієнтами банків
Рис. 1. Структура грошового ринку України
На рис. 1 визначено основних учасників грошового ринку України
та наведено взаємозв’язки між ними, які реалізуються через три
основні сегменти грошового ринку: роздрібний, оптовий (міжбанківський)
та внутрішньобанківський. Наведений підхід до структурування

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
грошового ринку України дає можливість системно та комплексно досліджувати
відносини між його учасниками у контексті формування
рівноважного стану даного ринку.
Висновки. На основі систематизації змісту наукових робіт вітчизняних
і закордонних науковців визначено три основні підходи щодо
розуміння сутності грошового ринку: комплексний, процесний та об’єктний.
Проаналізовано основних учасників та інструменти грошових
ринків Росії, США та Великобританії.
Враховуючи досліджені підходи щодо розуміння сутності та структури
грошового ринку, а також беручи до уваги сформульовані вимоги,
які визначаються методологією дослідження рівноважних станів в економіці,
запропоновано авторську концепцію грошового ринку України.
На основі даної концепції будуть визначатися напрямки дослідження
механізму формування рівноваги грошового ринку.
Список літератури
1. Большой экономический словарь [Текст] / под. ред. А. Н. Азрилияна. – 4-е изд.,
доп. и перераб. – М. : Институт новой экономики, 1999. – 1248 с.
2. Борисов, А. Б. Большой экономический словарь [Текст] / А. Б. Борисов. – 2-е изд.,
перераб. и доп. – М. : Книжный мир, 2007. – 860 с.
3. Доунс Дж. Финансово-инвестиционный словарь [Текст] / Дж. Доунс, Дж. Эллиот
Гудман ; пер. с англ. – 4-е изд., перераб. и доп. – М. : ИНФРА-М, 1997. – 586 с.
4. Енциклопедія банківської справи України [Текст] / редкол. : В. С. Стельмах (голова)
та ін. – К. : Молодь, Ін Юре, 2001. – 680 с.
5. Маконнелл, К. Р. Аналітична економіка: принципи, проблеми і політика. Макроекономіка
[Текст] / К. Р. Маконнелл, С. Л. Брю ; пер. з англ. – 13-те вид. –
Львів : Просвіта, 1997. – 671 с.
6. Монетарна політика Національного банку України: сучасний стан та перспективи
змін [Текст] / за ред. В. С. Стельмаха. – К. : Центр наукових досліджень
Національного банку України, УБС НБУ, 2009. – 404 с.
7. Про процентну політику Національного банку України [Електронний ресурс] :
положення, затверджене постановою Правління НБУ від 18.08.2004 № 389 . –
Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua.
8. Про регулювання Національним банком України ліквідності банків України
[Електронний ресурс] : положення, затверджене постановою Правління НБУ
від 30.04.2009 № 259. – Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua.
9. Про окремі питання регулювання грошово-кредитного ринку [Електронний
ресурс] : постанова Правління НБУ від 20.04.2010 № 210. – Режим доступу :
http://zakon1.rada.gov.ua.
10. Райзберг, Б.А. Современный экономический словарь [Текст] / Б. А. Райзберг,
Л. Ш. Лозовский, Е. Б. Стародубцева. – М. : ИНФРА-М, 1996. – 496 с.
11. Розенберг, Д. М. Бизнес и менеджмент. Терминологический словарь [Текст]
Д. М. Розенберг. – М. : ИНФРА-М, 1997. – 464 с.
12. Самуельсон, Пол Э. Экономика [Текст] / Пол Э. Самуельсон, Д. Вильям Нордхауз
; пер. с англ. – 16-е изд. – М. : Вильямс, 2000. – 688 с.
265

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
13. Словарь современных экономических и правовых терминов [Текст] / под ред.
В. Н. Шимова и В. С. Каменкова. – Мн. : Амалфея, 2002. – 816 с.
14. Словарь современной экономической теории Макмиллана [Текст]. – М. :
ИНФРА-М, 1997. – 608 с.
15. Современный финансово-кредитный словарь [Текст] / под. общ. ред. М. Г. Лапусты,
П. С. Никольского. – 2-е изд., доп. – М. : ИНФРА-М, 2002. – 567 с.
16. Школьник, І. О. Фінансовий ринок України: сучасний стан і стратегія розвитку
[Текст] : монографія / І. О. Школьник. – Суми : УАБС НБУ, 2008. – 348 с.
17. Hubbard, R. Glenn Money the financial system, and the economy – 4-th ed. [Text] /
R. Hubbard. – Person Education, Inc, 2001.
18. Johnson, Hazel. Financial institutions and markets. A global perspective [Text] /
Hazel Johnson. – New York : Irwin,Inc, 1993.
19. Mishkin, Frederic. The Economics of Money, Banking and Financial Markets – 6th ed. :
[Text] / Frederic Mishkin. – New York: Mc Graw-Hill, Inc, 2001.
20. Ritter, Lawrence. Principles of Money, Banking, and inancial Markets [Text] /
Lawrence Ritter, William Silber, Gregory Udell. – New York : Mc Graw-Hill, Inc,
2000.
21. Rose, Peter. Money and Capital Markets – 8th ed. [Text] / Peter Rose. – New York :
Mc Graw-Hill, Inc, 2003.
Summary
In the article are probed scientific approaches formed domestic and
oversea scientists in relation to understanding of essence and structure of
money market. On the basis of generalization of these approaches author
conception of Ukraine money market is formed. This conception will be
used in researches of equilibrium in money market.
Отримано 08.02.2011
266

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
УДК 336.71.025.13(477)
О. С. Сенченко,
Управління Національного банку України в Донецькій області
ДІЄВІСТЬ НАГЛЯДОВИХ ЗАХОДІВ
ДЛЯ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ФІНАНСОВОЇ БЕЗПЕКИ
БАНКІВСЬКОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ
У статті розроблено підхід до проведення банківського нагляду на основі
побудови графів переходів станів даної економічної системи та їх математичної
формалізації.
Ключові слова: банківський нагляд, фінансова безпека, дієвість, граф переходів
станів, заходи впливу, управлінське рішення.
Постановка проблеми. Наслідки фінансово-економічної кризи загострили
існуючі та виявили нові проблеми в організації банківського
нагляду. Сучасний стан банківської системи України характеризується
значним обсягом заборгованості перед кредиторами банку, зменшенням
обсягу наданих послуг і скороченням філіальної мережі. На підставі
цього виникає необхідність розробки комплексу заходів щодо прийняття
обґрунтованих і своєчасних економічних рішень у сфері банківського
нагляду. 30
Аналіз останніх досліджень і публікацій. Проблеми підвищення
дієвості наглядових заходів для забезпечення фінансової безпеки банківської
системи є предметом дослідження О. І. Барановського [1],
О. Д. Вовчак [2], І. І. Д’яконової [3], В. В. Коваленко [4], О. В. Меренкової
[5], А. П. Яценюка [6].
Не вирішені раніше частини проблеми. Проте у роботах зазначених
авторів не приділено достатньо уваги розробленню саме комплексу
заходів щодо прийняття обґрунтованих і своєчасних економічних
рішень у сфері банківського нагляду.
Мета статті – підвищити дієвість наглядових заходів для забезпечення
фінансової безпеки банківської системи шляхом розробки підходу
до проведення банківського нагляду на основі побудови графів переходів
станів даної економічної системи та їх математичної формалізації.
Виклад основного матеріалу. Розглянемо дієвість наглядових заходів
для забезпечення фінансової безпеки банківської системи на підставі
статистичних даних Управління Національного банку України
в Донецькій області (далі – управління).
Реєстрація та ліцензування. До єдиного Державного реєстру банківських
установ внесено протягом 2008 року 86 відомостей про відкриття
представництва та відділень банків Донецької області, 184 – про
© О. С. Сенченко, 2011
267

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
зміни до положень про філії та відділення цих банків, протягом 2009 року,
відповідно, 31 та 361.
Банкам Донецької області надано реєстраційних номерів на відкриття
кореспондентських рахунків та оформлено додатків до реєстраційних
номерів протягом 2008 року – 153, протягом 2009 року – 553.
Розглянуто 11 пакетів документів на реєстрацію змін до статутів
банків протягом 2008 року, 10 – протягом 2009 року; 5 пакетів документів
на придбання або збільшення юридичними або фізичними особами
істотної участі у статутному капіталі банків протягом 2008 року,
6 – протягом 2009 року; 30 пакетів документів для погодження призначення
голови правління (ради директорів), заступника голови правління
(ради директорів), членів правління, головного бухгалтера та його
заступників, начальника відділу внутрішнього аудиту протягом 2008 року,
28 – протягом 2009 року; 22 пакети документів для розгляду ділової
репутації голови та членів спостережної ради банків протягом 2008 року,
19 – протягом 2009 року, та 4 пакети документів про погодження
відповідальних працівників банків і філій з питань організації та проведення
фінансового моніторингу протягом 2008 року, 1 – протягом
2009 року.
Крім того, протягом 2008 року розглянуто 4 пакети документів щодо
розширення письмового дозволу на здійснення банківських операцій.
Протягом 2009 року зазначені пакети документів не розглядалися.
Нагляд за поточною діяльністю банків та їх інспектування. Проведено
такі перевірки банків – юридичних осіб Донецької області:
· 7 комплексних планових перевірок протягом 2008 року, 4 тематичні
перевірки протягом 2009 року, в тому числі перевірки з питань запобігання
легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним
шляхом;
· 11 планових перевірок з питання дотримання вимог валютного законодавства
та нормативно-правових актів Національного банку України
протягом 2008 року, 6 – протягом 2009 року;
· 2 перевірки з питань використання банком кредитних коштів, отриманих
від Національного банку України, виконання банком програм
фінансового оздоровлення, зобов’язань за кредитними договорами
кредитів і дотримання встановлених обмежень протягом 2009 року;
· 1 позапланова перевірка з питань якості активів протягом 2008 року;
· 9 перевірок повноти виконання вимог Правил надання банками України
інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість
кредиту, затверджених постановою Правління Національного
банку України від 10.05.2007 № 168 протягом 2008 року, 4 – протягом
2009 року;
268

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
· 1 позапланова перевірка з питань дотримання вимог чинного законодавства
та нормативно-правових актів Національного банку України
щодо відображення в бухгалтерському обліку перерахувань коштів
для формування обов’язкових резервів та операцій з погашення заборгованості
за кредитами рефінансування при арешті коштів банку
за кореспондентським рахунком банку протягом 2009 року.
За результатами зазначених інспектувань банківських установ, а також
безвиїзного нагляду застосовано заходи впливу у вигляді накладення
штрафів на банки (3 випадки протягом 2008 року, 5 – протягом
2009 року), винних посадових осіб (5 випадків протягом 2008 року, 9 –
протягом 2009 року), застосування письмового застереження (11 випадків
протягом 2008 року, 14 – протягом 2009 року), укладання письмових
угод щодо усунення порушень нормативно-правових актів Національного
банку України та покращення діяльності банків (по 2 випадки
протягом 2008 та 2009 років), заборони власникам істотної участі в
статутному капіталі банку використовувати право голосу придбаних
(опосередковано) на підставі отриманих довіреностей акцій банку (1 випадок
протягом 2009 року).
На виконання вимог, викладених у письмових застереженнях, банками
надаються плани заходів щодо виправлення порушень, встановлених
у процесі інспектування, та виконання рекомендацій із зазначенням
строків і відповідальних осіб. Управління здійснює контроль
за виконанням зазначених планів та умов укладених письмових угод
шляхом отримання щомісячних звітів про їх виконання згідно з встановленими
строками та копіями підтверджуючих документів.
Проте не завжди заходи, передбачені планом, виконуються у повному
обсязі або своєчасно. Якщо зазначені випадки встановлені під час
безвиїзного нагляду, то управління проводить наради з керівництвом
при начальнику управління. Відповідно до прийнятих на нарадах рішень
банки зобов’язані вжити заходів, спрямованих на покращення їх діяльності.
Виконання розроблених заходів перевіряється при наступній
перевірці банку.
У разі встановлення невиконання планів заходів при здійсненні
чергової виїзної перевірки управлінням застосовуються більш жорсткі
заходи впливу.
Наведений аналіз свідчить про невисоку дієвість наглядових заходів
для забезпечення фінансової безпеки банків.
Зважаючи на те, що особа, яка приймає рішення відносно управління
операційною, інвестиційною та фінансовою діяльністю банківської
установи, може приймати неправильні рішення на основі досвіду та
інтуїції, то актуальності набуває формальне представлення етапів здійснення
банківського нагляду. Формалізація даного процесу передбачає
269

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
як надання його наочного представлення у вигляді графу переходів стану
системи, так і відображення співвідношень між етапами здійснення
банківського нагляду за допомогою математичних моделей. Виходячи
з цього дуже важливим у ході моделювання процесу досягнення фінансової
безпеки банків через здійснення ефективного банківського нагляду
є використання концепції стану.
Розглядаючи процес візуалізації етапів проведення банківського нагляду
за допомогою графу, необхідно зазначити, що найсуттєвіші проблеми
виникають у розрізі ідентифікації станів даної системи та перевірки
дієвості вжитих заходів впливу.
Математична формалізація процесу здійснення нагляду за банківською
діяльністю включає побудову аналітичних співвідношень, які
відображають взаємозв’язки між станами системи на кожному з етапів
її реалізації.
Таким чином, на основі концептуального дослідження механізму
проведення нагляду в системі забезпечення фінансової безпеки банків
даний процес за допомогою побудови графу переходів станів цієї системи
може бути поданий таким чином (рис. 1):
S2
S6
S7
S8
S3
S12
S10
S0
S4
S13
S11
S14
S9
S5
S15
S17
S1
S16
S18
Рис. 1. Граф переходів станів системи банківського нагляду
за банками
Таким чином, опис графу переходів станів системи фінансової
безпеки банку (рис. 1) можна подати таким чином:
S 0 – початок;
270

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
S 1 – дотримання комерційними банками порогових значень, закріплених
у нормативах Національного банку України (далі – НБУ) та у
вимогах банківського законодавства;
S 2 – виявлення напрямків і рівня недосяжності банківськими установами
встановлених нормативів і виконання законодавства;
S 3 – необхідність здійснення заходів впливу на діяльність комерційного
банку з боку наглядових органів НБУ різних рівнів;
S 4 – корегування діяльності банківської установи відповідно до
рекомендацій НБУ (які сформовані на основі виявлених індикаторів
невідповідності показників діяльності банку встановленим вимогам);
S 5 – здійснення повторної перевірки наглядовими органами НБУ
дієвості вжитих менеджментом банку заходів щодо підвищення фінансової
безпеки;
S 6 – введення наглядовими органами режиму фінансового оздоровлення;
S 7 – надання НБУ позики стабілізаційного характеру (рефінансування
комерційного банку);
S 8 – продовження режиму фінансового оздоровлення;
S 9 – примусові заходи впливу;
S 10 – непримусові заходи впливу;
S 11 – письмове попередження керівництва банку про невідповідне
виконання заходів щодо досягнення мінімально допустимого рівня фінансової
безпеки;
S 12 – застосування штрафних санкцій;
S 13 – підвищення норми обов’язкових резервів;
S 14 – відкликання ліцензії на здійснення окремих або всіх банківських
операцій;
S 15 – усунення керівництва банку від управління та призначення
тимчасової адміністрації для управління банком;
S 16 – погашення зобов’язань перед кредиторами банку;
S 17 – перевірка фінансової безпеки банку через визначений проміжок
часу;
S 18 – ліквідація банку та виключення його з реєстру банків.
Оскільки економічні явища та процеси в цілому і нагляд за банківською
системою зокрема є досить складними системами, тому виникають
значні труднощі в процесі проведення їх математичної формалізації.
Це обумовлено наявністю значної кількості системоутворюючих
складових і складністю взаємозв’язків між ними. Саме тому для побудови
економіко-математичної моделі проведення банківського нагляду
з метою забезпечення фінансової безпеки необхідно подати даний
271

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
272
i
W
i
( )
процес у вигляді деякої множини підсистем більш простих за своїм характером,
а саме:
· “фінансово-безпечний банк” – виконання банком всіх нормативів
НБУ та вимог законодавства;
· “достатній рівень фінансової безпеки банку” – виконання комерційним
банком рекомендацій НБУ;
· “недостатній рівень фінансової безпеки банку” – виконання комерційним
банком непримусових заходів впливу та покращення власного
фінансового стану за рахунок рефінансування;
· “критичний рівень фінансової безпеки банку” – необхідність застосування
НБУ примусових заходів впливу.
У результаті акумуляції математичних моделей, побудованих у межах
кожного з розглянутих блоків, можна отримати цілісну економічну
модель всієї системи банківського нагляду за банками.
Перш ніж проводити дослідження графічної та математичної складових
кожного з блоків більш детально, визначимо параметри (вхідні
дані, керовані та некеровані змінні) моделі формалізації станів переходів
банківського нагляду.
Допустимо, що кожний і-й стан системи банківського нагляду описується
за допомогою наступної змінної (1):
(1
Si( t) Î Wi
i= , 0 ¸18,
)
де t = 0 ¸ T – момент прийняття управлінського рішення;
T – час функціонування системи банківського нагляду;
i = 0 ¸ 18 – ідентифікатор поточного стану системи;
S t – і-й стан системи в момент прийняття управлінського рішення;
– множина значень, які може приймати і-й стан системи
банківського нагляду.
Виходячи з визначених вище параметрів системи банківського
нагляду та виявлених взаємозв’язків між ними, можливо за допомогою
математичних рівнянь описати зміну станів системи та розробити
економіко-математичну модель функціонування даної складної і динамічної
системи. Так, у векторній формі моделі формалізації станів переходів
банківського нагляду можна записати таким чином (2):
( ) ( )
S t = S , S, S , ..., S, ..., S ÎW.
i 0 1 2 i 18 i
Таким чином, розглянемо перший блок системи переходів банківського
нагляду. Сутність даного блоку (“фінансово-безпечний банк”)
)
(2

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
полягає в тому, що результатом діяльності банку є показники, які повністю
відповідають встановленим нормативам НБУ та вимогам діючого
законодавства України. Отже, після перевірки фінансового стану аналізованого
банку система повертається до початкового стану, а процес
аналізу фінансової безпеки повторюється через визначений проміжок
часу. Граф, який відповідає даному блоку системи, графічно можна
подати таким чином (рис. 2):
S0
S1
Рис. 2. Граф переходів станів системи банківського нагляду
комерційного банку (“фінансово-безпечний банк” –
виконання банком всіх нормативів НБУ та вимог законодавства)
Математично перший блок системи банківського нагляду як динамічний
процес визначення майбутнього стану системи, залежно від
попереднього моменту часу прийняття управлінського рішення, подано
за допомогою такого співвідношення (3):
S17
1
( ) ( ) ()
I1 t+ 1 S= 0
t+ 1 ÕSi
t .
i=
1
)
(3
Наступним блоком загального графу переходів станів системи
банківського нагляду за банком є підсистема “достатній рівень фінансової
безпеки банку”. Даний елемент системи банківського нагляду передбачає,
що менеджмент банку проводить цілісну роботу, направлену на
подолання виявлених недоліків. У результаті повторної перевірки діяльність
банку буде відповідати нормативним значенням і вимогам законодавства
(рис. 3).
S2
S3
S4
S0
S5
S17
S1
Рис. 3. Граф переходів станів системи банківського нагляду
за банком (“достатній рівень фінансової безпеки банку” –
виконання банком рекомендацій НБУ)
273

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
Формалізацію описаних вище аспектів у рамках аналізу даного блоку
системи запишемо за допомогою даного математичного рівняння (4):
5 1
é
ù
I2 ( t+ 1) S0 ( t+ 1 ) êS0 () tÕSi() tS=
1() tS17 () t+
ÕSi() tS17
() tú.
ë i= 2 i=
0 û
Третім є блок – “недостатній рівень фінансової безпеки банку”.
Основою побудови даної підсистеми є можливість підвищення фінансової
безпеки банківської установи за рахунок надання цілеспрямованої
стабілізаційної позики або непримусових заходів впливу з боку НБУ.
Останні полягають у письмовому попередженні керівництва банку про
невідповідне виконання заходів щодо досягнення мінімально допустимого
рівня фінансової безпеки (рис. 4).
)
(4
S2 S6 S7
S0
S3
S8
S4
S10
S17
S1
S5
S11
Рис. 4. Граф переходів станів системи банківського нагляду
за банком (“недостатній рівень фінансової безпеки банку” –
виконання банком непримусових заходів впливу та покращення
власного фінансового стану за рахунок рефінансування)
Математичне вираження блоку “недостатній рівень фінансової безпеки
банку”, яка передбачає визначення стану системи банківського
нагляду в будь-який момент часу в майбутньому, залежно від параметрів
попереднього періоду, має вигляд (5).
Найбільш складним і відповідно максимально наближеним до реальної
економічної системи банківського нагляду є блок “критичний
рівень фінансової безпеки банку”. Сутність даної підсистеми банківського
нагляду полягає в необхідності застосування НБУ примусових
заходів впливу, направлених на жорсткий контроль фінансового стану
банку, зокрема застосування штрафних санкцій, підвищення норми
274

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
обов’язкових резервів, відкликання ліцензії на здійснення окремих або
всіх банківських операцій. Крім того, в разі неможливості банку самостійно
проводити ефективні заходи щодо власного фінансового оздоровлення
НБУ здійснює усунення керівництва банку від управління і
призначення тимчасової адміністрації для управління банком. Основні
дії менеджерів НБУ направлені на погашення заборгованості перед
кредиторами банку, і в найгіршому випадку здійснюється ліквідація
даної банківської установи (рис. 5).
8 11
é
ù
êÕSi() tÕSi( tS ) 5 ( t+ 1) S1 () tS17
() t+
ú
i= 2 i=
10
I3( t+ 1) S0( t 1) S0()
t ê
= ú +
ê
7 11
é
ùú
ê+ ÕSi() t êS8() tÕSi( t) S5( t+ 1) S1() t S17() t + S5( t+
1) S1() t S17()
t úú
ë i= 2 ë i=
10
ûû
5 1
é
ù
+ S0 ( t+ 1 ) êS0 () t Si() t S1 () t S17 () t + Si() t S17
() t ú.
ë i= 2 i=
0 û
Õ Õ (5)
S6
S7
S8
S2
S0
S3
S12
S10
S4
S13
S11
S5
S14
S9
S17
S1
S15
S16
S18
Рис. 5. Граф переходів станів системи банківського нагляду
за банком (“критичний рівень фінансової безпеки банку” –
необхідність застосування НБУ примусових заходів впливу)
Математично виявлені взаємозв’язки та закономірності між станами
системи банківського нагляду, відображені на графі переходів
(рис. 5), можна виразити як співвідношення формального опису процесу
275

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
банківського нагляду банку залежно від аналітичних виразів попередніх
блоків з урахуванням особливостей даного блоку (6):
276
( 1) ( 1) ( 1) ( 1) ( 1) () () ()
I t+ = I t+ + I t+ + I t+ + S t+ S t S t S t ´
4 1 2 3 0 0 i 8
i=
2
11
é
´ ê
+
ëi=
10
Õ Si() t S9 () t S18 () t S9 () t S18
() t .
(6)
Висновки. Підбиваючи підсумки, необхідно зазначити, що розроблений
підхід до проведення банківського нагляду на основі побудови
графів переходів станів даної економічної системи та їх математичної
формалізації надає можливість:
· чітко ідентифікувати послідовність складових етапів здійснення банківського
нагляду;
· визначити рівень поточного стану фінансової безпеки банку, якому
відповідає певний блок станів переходу системи банківського нагляду;
· виявити напрямки, які потребують корегувань з боку менеджменту
банку;
· перевірити дієвість вжитих НБУ заходів щодо фінансового оздоровлення
банківської установи.
Зазначені аспекти аналізованої моделі дають можливість забезпечити
високий рівень фінансової безпеки банку.
Список літератури
1. Барановський, О. І. Розвиток банківської системи України [Текст] О. І. Барановський.
– К. : Інститут економіки та прогнозування, 2008. – 584 с.
2. Вовчак, О. Д. Банківський нагляд [Текст] : навчальний посібник / О. Д. Вовчак,
О. І. Скаско, А. М. Стасів. – Львів : Новий світ – 2000, 2005. – 472 с.
3. Д’яконова, І. І. Модернізація банківського нагляду в Україні [Текст] : монографія
/ І. І. Д’яконова. – Суми : Університетська книга, 2008. – 279 с.
4. Коваленко, В. В. Банківський нагляд [Текст] : навчальний посібник / В. В. Коваленко.
– Суми : УАБС НБУ, 2007. – 262 с.
5. Меренкова, О. В. Використання концепції стану в моделюванні систем банківського
нагляду [Текст] / О. В. Меренкова // Матеріали Міжнародної науковопрактичної
конференції “Науковий потенціал світу – 2006”. – Економічні науки.
– Дніпропетровськ : Наука і освіта, 2006. – Т. 5. – С. 10–12.
6. Яценюк, А. П. Обґрунтування принципів і стандартів банківського регулювання
та нагляду [Текст] / А. П. Яценюк // Вісник Української академії банківської
справи. – 2003. – № 1. – C. 3–8.
Summary
This article is about building approach to a realization of banking
supervision, which based on graphs of states changes given economic system
and their mathematical formalization.
Отримано 09.02.2011
ù
ú
û
7
Õ

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
УДК 338.46.336.7
І. Б. Івасів, д-р екон. наук, проф., ДВНЗ “Київський національний
економічний університет імені Вадима Гетьмана”
КОРПОРАТИВНЕ УПРАВЛІННЯ
У ФІНАНСОВИХ ІНСТИТУТАХ У СТРУКТУРІ
ГЛОБАЛЬНОГО ФІНАНСОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ
У роботі розглянуто проблеми корпоративного управління в банках та інших
фінансових інститутах у контексті створення глобальної системи управління
фінансовими ринками.
Ключові слова: корпоративне управління, банк, фінансове регулювання.
Постановка проблеми. Лібералізація фінансових ринків у середині
70-х років минулого століття призвела до усунення існуючих раніше
правил і контролю над рухом капіталу, внаслідок чого сфери функціонування
міжнародного ринку капіталів вийшли далеко за рамки національних
регулюючих органів. Заклики до встановлення більш жорстких
регулюючих норм, викликані потребою регулювати системний ризик,
не мали успіху. У той же час після розпаду Бреттон-Вудської валютної
системи на початку 1970-х років у світі відбулося понад сто фінансових
криз, а більшість країн – членів Міжнародного валютного фонду – пережили
банківські кризи. 31
Фінансові кризи, які були у Східній Азії, Росії, Латинській Америці,
а також поточна глобальна фінансова криза, знову актуалізували заклики
до реформування міжнародної фінансової архітектури, що передбачає
організаційні та правові зміни на міжнародних фінансових ринках.
Розвиток фінансового регулювання на міжнародному рівні, включаючи
банківський нагляд та регулювання платіжної системи, розвивався
головним чином у відповідь на низку фінансових криз, починаючи з
70-х років ХХ століття, тож фактично мав несистемний характер. Це
дало підстави стверджувати, що реформи на національному рівні будуть
недостатніми, якщо не супроводжуватимуться інституційними та
правовими перетвореннями у міжнародному масштабі.
Одним з важливих напрямів розвитку глобального управління фінансовою
системою є корпоративне управління. У системі глобального
фінансового регулювання потрібно враховувати стандарти корпоративного
управління, котрі використовуються міжнародними та національними
фінансовими інститутами. Глобалізація фінансових ринків
зумовлює необхідність існування принаймні мінімальних міжнародних
стандартів корпоративного управління для фінансових установ
© І. Б. Івасів, 2011
277

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
задля зменшення системних ризиків і підвищення стабільності фінансових
ринків. При цьому важливо розуміти, що національні фінансові
ринки завжди матимуть свої особливості, тож одні й ті ж самі уніфіковані
міжнародні стандарти фінансового регулювання матимуть різний
вплив в умовах різних фінансових систем і можуть породжувати різні
типи системного ризику. Прийняття міжнародних стандартів та принципів
корпоративного управління потребує розробки внутрішніх правил
для фінансових установ, які займаються проблемами національних відмінностей
економічних систем.
Аналіз останніх досліджень. Питання корпоративного управління
в банках, а також інших фінансових інститутах є доволі актуальними
й відображені у численних наукових дослідженнях як в Україні, так і за
її межами. Серед них роботи Р. Вішні, Л. Зінгалеса, Д. Капріо, О. Костюка,
Р. Ла Порти, Л. Левіна, К. Маєра, Л. Росса, Дж. Стігліца, А. Шляйфера
та багатьох інших вчених. Проте проблеми використання корпоративного
управління в контексті фінансового регулювання ще не дістали
достатнього теоретичного обґрунтування і є доволі актуальними для
теорії та практики.
Мета статті – розглянути проблеми корпоративного управління в
банках та інших фінансових інститутах у контексті створення глобальної
системи управління фінансовими ринками.
Виклад основного матеріалу. Банки відіграють унікальну роль в
економіці будь-якої країни. Вони забезпечують фінансування комерційних
компаній, функціонування платіжних систем, надають низку
інших фінансових послуг для економіки в цілому. Також банки здійснюють
вплив на економічний розвиток через кредитування і забезпечення
ліквідністю. Про унікальну роль банків в економіці свідчать загальна
практика регулювання банківського сектора і поширення системи
страхування депозитів, що здійснюється на користь вкладників. Необхідність
фінансового регулювання можна пояснити й наявністю мультиплікаційного
ефекту, який справляє банківська система на інші сфери
економіки, позаяк економічний добробут значної кількості зацікавлених
сторін залежить від стабільності та ефективності банківської системи.
До цих зацікавлених сторін належать також фінансові та банківські
регулятори, які діють від імені суспільства в цілому. Їх головна функція
полягає у розробці основних стандартів і процедур управління ризиками
для фінансових інститутів, де процедури регулювання ризику відповідають
загальним економічним та операційним ризикам, з якими стикається
банк. Важливим завданням фінансових регуляторів є забезпечення
у банках та інших фінансових інститутах ефективної структури управління,
враховуючи перманентність змін у структурі та характері функціонування
банківського сектора і системи його регулювання.
278

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
У сучасній фінансовій теорії основною проблемою управління є
існування можливості для менеджерів компанії приймати управлінські
рішення з метою максимізації власного добробуту, а не на користь власників
бізнесу. Цьому особливо сприяє система, коли зовнішній моніторинг
надає стейкхолдерам менше інформації порівняно з менеджерами-інсайдерами
[6, с. 741]. Наявність у менеджерів інформаційних
переваг, котрі дають їм можливість максимізувати власну вигоду, у фінансовій
теорії має назву “проблема “принципал-агент”. Найкращим
доказом того, що зовнішні стейкхолдери володіють меншою інформацією
порівняно з менеджерами є той факт, що перші більше покладаються
на механізми стимулювання, а не на письмові директиви. Однак
цікавіше те, як ця інформаційна асиметрія і, як наслідок, ефект трансакційних
втрат можуть вплинути на управління фінансовими інститутами.
Агентські проблеми виникають через те, що відповідальність за
прийняття управлінських рішень безпосередньо або опосередковано
делегована від однієї групи зацікавлених сторін до іншої у випадках,
коли ці групи стейкхолдерів мають різні цілі і коли повна інформація,
яка б дозволила першій групі здійснювати ефективний контроль, не є
легкодоступною. Серед найбільш досліджених агентських проблем у
фінансових інститутах є проблеми, пов’язані з вкладниками та акціонерами,
а також регуляторами та акціонерами. І якщо дані аспекти знайшли
відображення в структурі фінансового регулювання, наприклад, у
вигляді вимог до достатності капіталу чи страхування депозитів, то
проблема конфлікту між менеджерами і власниками довгий час знаходилась
поза рамками повноважень регуляторів.
Ризик внутрішньої нестабільності фінансових ринків спонукає регуляторів
застосовувати заходи, направлені на захист інтересів вкладників.
Також регулювання у формі пруденційного нагляду покликане
обмежити ризики гарантів та страхувальників. Надмірні сподівання власників
банків на державні системи страхування депозитів викликають
потребу, щоб регулятори контролювали також і цих власників. Даний
контроль може здійснюватись у формі встановлення лімітів на зростання
ділової активності, відрахувань у резерви залежно від ступеня
ризиків, забезпечення вимог щодо достатності капіталу. Частково ці
заходи дозволяють ліквідувати агентську проблему між регуляторами
та власниками банків. Проте досвід останніх банківських криз, зокрема
і поточної світової фінансової кризи, свідчить, що основна агентська
проблема пов’язана з топ-менеджментом банків. Менеджери банків можуть
вибирати профіль ризику на рівні, який або не задовольняє інші
зацікавлені сторони, або ж не є цілком прозорим для моніторингу.
279

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
Ефективна структура корпоративного управління для банків передбачає
наявність систем внутрішнього контролю, здатних усувати властиву
асиметрію інформації та потенційні потрясіння на фінансових ринках.
Дана форма ринкової нестабільності вимагає державного втручання.
Якщо б головний регулятор міг мати повну інформацію про усіх агентів
та здійснювати трансфери між ними, то міг би досягти так званого Парето-покращення,
коли покращення стану одних суб’єктів відбувається
без погіршення стану інших. У реальності регулятори не мають доступу
до приватної інформації агентів, тож можуть досягти лише обмеженого
Парето-оптимуму. Скорочення витрат, пов’язаних з проблемою “принципал-агент”,
значною мірою залежить від структури корпоративного
управління фінансових інститутів і від інформаційної прозорості фінансових
ринків.
Проблеми асиметрії інформації також пов’язані з відмінностями
у схильності до ризику з боку менеджерів і власників. Наявність систем
стимулювання і базового принципу обмеженої відповідальності може
призводити до недооцінки ризиків і відтак генерування додаткових ризиків
для економіки в цілому. Ці ризики загрожують додатковими соціальними
витратами та підвищенням фінансової нестабільності. Важливим
завданням фінансового регулятора є запобігання витратам загального
ризику, які виникають внаслідок діяльності фінансових інститутів. Одним
зі способів досягнення цієї цілі є розв’язання проблем корпоративного
управління, пов’язаних з асиметрією інформації та різною схильністю
до ризику окремих груп зацікавлених сторін. Для прикладу, менеджери,
які займаються розміщенням активів банку, можуть прийняти
надто багато ризиків для отримання більш високої комісії, що загрожує
неповерненням коштів. У разі неплатоспроможності чи банкрутства
банку ці витрати перетворяться на соціальні витрати для економіки в
цілому, запобігти яким і покликана система фінансового регулювання.
На виконання цього завдання фінансовий регулятор діє від імені
усього суспільства, представляючи інтереси широкого кола зацікавлених
сторін і прагнучи за допомогою правової бази стимулювати ринкових
агентів ефективно оцінювати фінансові ризики з метою зведення
до мінімуму соціальних витрат для економіки в цілому.
Корпоративне управління привернуло до себе серйозну увагу з
боку підприємців, науковців та регуляторів ще у 90-х роках минулого
століття [1]. У 1997 році Організація економічного співробітництва
та розвитку (ОЕСР) опублікувала перелік стандартів корпоративного
управління та настанови для надання допомоги урядам з оцінки та
вдосконалення правової, організаційної та нормативно-правової бази
280

Принципи
Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
корпоративного управління у своїх країнах 1 .321
корпоративного
управління ОЕСР покликані зокрема забезпечити нормативну базу для
фондових бірж, компаній, інвесторів та інших зацікавлених сторін, які
задіяні у процес розвитку ефективного корпоративного управління [5].
Стандарти корпоративного управління особливо важливі для транснаціональних
банків, котрі функціонують у глобальному масштабі. У цьому
сенсі принципи ОЕСР можна розглядати як модель, яка повинна застосовуватися
до структури управління багатонаціональних фінансових
установ.
Важливою ідеєю Принципів корпоративного управління ОЕСР є
розуміння того, що ефективне корпоративне управління є запорукою
дієвого банківського та фінансового нагляду. Відповідно, банківські та
фінансові регулятори мають зацікавленість у запровадженні ефективної
системи корпоративного управління у кожному банку. Ефективне корпоративне
управління може бути корисним широкому колу зацікавлених
сторін, у тому числі урядам, фінансовим регуляторам, зовнішнім
аудиторам, саморегулівним організаціям. У зв’язку з цим правове регулювання
сфери корпоративного управління позитивно впливає на виконання
контрактів, розмежування повноважень між органами управління
та узгодження інтересів зацікавлених сторін, забезпечення етичного характеру
ведення бізнесу. Все це сприяє підвищенню ефективності ділового
та правового середовища, яке підтримується корпоративним
управлінням, а також пов’язаних з ним фінансовим та банківським регулюванням.
Глобалізація ринку банківських послуг викликала необхідність розробки
міжнародних стандартів корпоративного управління для банків
і фінансових інститутів, які сприяють більш ефективній оцінці фінансових
ризиків. До них входять документи Базельського комітету з банківського
нагляду, насамперед “Міжнародна угода оцінки капіталу і
стандартів капіталу” (більш відома як Базель ІІ), а також “Принципи
управління процентним ризиком”, “Основи систем внутрішнього контролю
в банківських організаціях”, “Підвищення транспарентності банку”,
“Принципи управління кредитними ризиками”. У сфері корпоративного
управління основні положення цих документів зводяться до
наступного:
1. Визначення стратегічних цілей і сукупність корпоративних цінностей,
які мають доводитися до всіх працівників банку.
2. Чітке розмежування відповідальності та підзвітності в рамках усієї
компанії.
1 У 2004 р. вийшла нова редакція Принципів корпоративного управління ОЕСР.
281

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
3. Забезпечення того, щоб члени правління мали право на свою позицію,
володіли чітким уявленням про свою роль у системі корпоративного
управління і не підлягали надмірному впливу з боку керівництва
та зовнішніх осіб.
4. Забезпечення відповідного нагляду з боку вищого керівництва.
5. Ефективне використання служб внутрішнього та зовнішнього аудиту.
6. Узгодження систем стимулювання менеджерів з етичними цінностями
банку, його цілями, стратегією, необхідністю захисту довкілля.
7. Забезпечення прозорості корпоративного управління.
Базельський комітет розробив принципи для вирішення багатьох
проблем корпоративного управління, з якими часто стикаються й транснаціональні
банки. Однак перший з них – ґрунтовне узагальнення
правил і стандартів, які стосуються корпоративного управління, в контексті
практики топ-менеджменту та діяльності банківських груп і
транснаціональних банків було втілено у так званому Базелі ІІ. За цим
документом регулятори надають банкам можливість розрахувати норматив
капіталу з використанням власних внутрішніх оцінок. Тому
Базельський комітет вважає, що використання цього прогресивного підходу
має поєднуватись із наявністю сильного корпоративного управління
та нагляду. Зокрема, Базельський комітет визначає, що усі суттєві
аспекти внутрішнього рейтингу та оцінка процесів мають бути схвалені
радою директорів банку або призначеного ним комітету, а також топменеджерами
банку. Останні повинні мати спільне розуміння системи
оцінки ризиків банку і пов’язаною з нею управлінською звітністю. Також
за Базельськими рекомендаціями топ-менеджмент зобов’язаний
інформувати раду директорів або призначений нею комітет про усі зміни
та винятки, які можуть істотно впливати на діяльність системи ризикменеджменту
банку [3, с. 97].
За угодою Базель ІІ наглядовий орган має право встановлювати
правила, що регулюють практику корпоративного управління та ризик-менеджменту
в банках, а також основні вимоги для оцінки достатності
капіталу та розкриття інформації для інвесторів. Так, у рамках
компонента 1 вище керівництво несе відповідальність за процедури
оцінки капіталу та визначення його рейтингу. Відповідно, вище керівництво
має володіти достатніми компетенціями у сфері управління
банківським капіталом, а також оцінки кредитних, ринкових та операційних
ризиків банку. При цьому топ-менеджмент банку повинен мати
можливість оперативно реагувати та можливі розбіжності між процедурами,
передбаченими регулятором та реальною банківською практикою.
282

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Крім того, управлінська звітність банку має включати розрахунки визначення
достатності капіталу, здійснені за внутрішніми методиками.
Компонент 1 було піддано, на наш погляд, справедливій критиці
за свою складність. Більше того, даний підхід спирається головним
чином на історичні дані, а тому не завжди може точно відображати
справжній рівень ризику банку, бо не враховує події, що не мали прецеденту
в минулому, але зараз реально стались. Вузьке фокусування
на історичних даних також випускає з виду питання того, наскільки
схильність банку до ризику є оптимальною з точки зору економіки в
цілому [8].
Компонент 2 торкається зовнішнього і внутрішнього моніторингу
систем корпоративного управління та ризик-менеджменту. Банки зобов’язані
стежити за власною системою оцінки ризиків та здійснювати
відрахування до капіталу за методиками, що найбільше відповідають
розмірові їх потенційних збитків. У цих процесах значна увага
відводиться регуляторам, які відіграватимуть активну роль при моніторингу
та оцінці забезпечення дотримання нормативних вимог до капіталу.
Регулятори та керівники банків, як передбачається, братимуть
участь у діалозі з найбільш важливих процесів внутрішнього контролю
та системи оцінки ризиків, які можуть відрізнятися на мікрорівні залежно
від організаційної структури, практики бізнесу та внутрішнього
регулювання.
Компонент 3 також стосується корпоративного управління, зосереджуючи
увагу на проблемах прозорості бізнесу та механізмах ринкової
дисципліни, що сприяють покращенню обміну інформацією між
керівництвом банку та інвесторами й іншими зацікавленими сторонами.
Ідея полягає в узгодженні між цілями регулятора та потребами банківського
менеджменту забезпечити інтереси власників банку. Це
досягається шляхом підвищення вимог щодо достатності капіталу банку
і охоплює як кількісні, так і якісні вимоги до розкриття інформації,
загальної достатності капіталу, розміщення капіталу, які ґрунтуються
на основних банківських ризиках, зокрема на кредитному, ринковому,
операційному, процентному ризиках. Компонент 3 містить важливі пропозиції
з підвищення транспарентності через поєднання вимог щодо
нормативного рівня капіталу, а також якісних вимог до розкриття інформації.
За цим підходом банки матимуть стимули для вдосконалення
систем внутрішнього контролю, покращення якості інформації, яка стосується
схильності банку до ризику та практики управління. Акціонери
та потенційні інвестори банку матимуть більш точну інформацію для
прийняття інвестиційних рішень відносно якісних параметрів управління
тим чи іншим банком.
283

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
Разом з тим необхідно зробити застереження, що в країнах з нерозвиненими
системами бухгалтерського обліку та корпоративного управління
розкриття такої інформації може призвести до волатильності, яка
загрожує підірвати фінансову стабільність, викликаючи банківську паніку
та банкрутства банків, чого можна було б уникнути, надаючи інформацію
більш делікатно. Компонент 3, на жаль, досі не дав відповіді
на питання щодо розкриття інформації, яка може породжувати ринкову
нестабільність. Крім того, як ми зазначали в попередніх роботах, розкриття
інформації компанією далеко не тотожне її прозорості, позаяк
остання передбачає також зрозумілість інформації, надання її в простий
для сприйняття спосіб тощо [1].
З іншого боку, компонент 3 намагається вирішити ці проблеми,
дозволяючи місцевим регуляторам покладатися на національні законодавчі
вимоги щодо конфіденційності, не розкривати в окремих випадках
іноземним регуляторам та іншим агентам конфіденційну інформацію
банку, а також іншу інформацію, розкриття якої може невиправдано
підірвати довіру до фінансової системи.
У перспективі вимоги до якості ризик-менеджменту і, відповідно,
до компетенцій топ-менеджменту банків будуть зростати. Ці вимоги
визначатимуться новими стандартами за назвою Базель ІІІ. У вересні
2010 р. стало відомо, що за рішенням міністрів фінансів країн, що входять
до групи G-20, запровадження Базеля ІІІ буде відбуватися поетапно
і має завершитися до 2019 р. [7]. Як і попередні, базельські стандарти
Базеля ІІІ є мінімальними стандартами. Фінансові інститути зобов’язані
підтримувати адекватність регулятивного капіталу значно вище встановленого
мінімуму (ця вимога стане обов’язковою в рамках компонента
2, як це було і в Базелі ІІ).
У проекті нових стандартів Базель ІІІ запроваджено так званий
буфер збереження капіталу, антициклічний буфер капіталу та вимоги
капіталу щодо системоутворюючих банків. У результаті розрахунок
адекватності регулятивного капіталу матиме такий вигляд:
Адекватність регулятивного капіталу =
= [відношення капіталу 1-го рівня до активів] +
+ [Буфер збереження капіталу] +
+ [Антициклічний буфер капіталу] +
+ [Надбавка капіталу для системоутворюючих банків].
Дані елементи нових стандартів капіталу враховуватимуть національні
особливості. Крім того, вони стосуються корпоративного управління.
Так, планується, що банки, які матимуть співвідношення капіталу
284

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
до активів менше 2,5 %, будуть наражатися на обмеження стосовно
сплати дивідендів, викупу акцій та виплати бонусів [7].
Зараз основним нормативним документом у сфері корпоративного
управління для банків є Базельські рекомендації 2006 р. Базельський
комітет з банківського нагляду, спираючись на підходи ОЕСР, які стосуються
компаній усіх секторів економіки, розробив принципи корпоративного
управління спеціально для банків. При цьому сам Базельський
комітет пояснює, що цей документ не призначений для створення
нової нормативно-правової бази і не замінює існуюче національне законодавство,
правила і кодекси, а має на меті допомогти банкам у зміцненні
їх структури корпоративного управління, а також надання допомоги
керівникам в оцінці якості даної структури [2, с. 1–2].
Як вже зазначалося, проблема “принципал-агент” становить загрозу
для фінансової системи у випадках, коли управлінські рішення топменеджменту
банків та інших фінансових інститутів не збігаються з
інтересами їх власників. Фінансові регулятори мають на меті захистити
інтереси усього суспільства, тому направляють свої зусилля на зменшення
системних ризиків. Крім банків, значною мірою системний ризик
генерується індустрією цінних паперів. Міжнародна організація комісій
з цінних паперів (International Organization of Securities Commissions –
IOSCO) у документі “Цілі та принципи регулювання ринку цінних паперів”
запровадила внутрішні стандарти корпоративного управління
для інвестиційних компаній з метою захисту інтересів клієнтів та стабільності
фінансових ринків [4].
Як і в Базельських рекомендаціях, відповідальність за загальне керівництво
інвестиційних компаній покладено на топ-менеджмент, зокрема
відповідальність за дотримання відповідних норм поведінки та дотримання
належних процедур, а також за належне управління всіма
ризиками, що пов’язані з функціонуванням фірми. Ефективне управління
ризиками у сфері інвестиційного бізнесу впливає на багатьох зацікавлених
сторін, зокрема на домашні господарства та кредиторів, які не
мають безпосереднього відношення до ризику, пов’язаного з самим фондовим
ринком. Тому важливою є періодична оцінка процесу ризикменеджменту
з боку регулюючих органів та зовнішнього аудиту.
У документі “Цілі та принципи регулювання ринку цінних паперів”
визнається серйозність проблеми операційних ризиків. Високий
рівень операційних ризиків може мати системні наслідки, особливо коли
мова йде про крупні транснаціональні інвестиційні фірми. Ілюстрацією
даної тези є крах компаній Берінгз та Дайва, що стався через нездатність
топ-менеджменту здійснювати належні процедури внутрішнього
285

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
контролю за діяльністю персоналу, а також за дотриманням дочірніми
компаніями фінансової групи вимог регуляторів. Випадки з Берінгз та
Дайва показали, що через наявність транснаціональних фінансових
конгломератів регулятори з країн розташування головних офісів та місцеві
регулюючі органи повинні мати ефективні комунікації по лінії
стандартів Базель – IOSCO – ІAIS 2 . 33 .
Специфіка організаційної структури компанії визначається її розміром,
характером бізнесу, а також ризиками діяльності, яку вона здійснює.
Незважаючи на відмінності між цими параметрами, регулювання
інститутів фінансового посередництва на фондовому ринку повинно
базуватися на певних принципах: (1) високий рівень чесності з клієнтами;
(2) чіткі умови контрактів; (3) отримання необхідної інформації
щодо кваліфікації клієнтів; (4) адекватне розкриття інформації клієнтам;
(5) належний захист активів клієнтів; (6) дотримання всіх законів,
кодексів або стандартів, а також з усіх вимог внутрішньої політики та
процедур, уникнення будь-яких конфліктів інтересів задля забезпечення
справедливого ставлення до клієнтів та громадськості.
Висновки. Більшість фахівців згодні з тим, що в сучасних умовах
банки та інші компанії фінансового посередництва займають один сектор,
який доволі вразливий до структурних змін та тиску з боку глобалізаційних
процесів. Інтернаціоналізація фінансових ринків вимагає
створення універсальних стандартів корпоративного управління для
фінансових інститутів. Ці стандарти містять у собі посилення контролю,
вдосконалення системи розкриття інформації та бухгалтерського обліку;
більш суворе дотримання правил корпоративного управління, посилення
ринкової дисципліни.
Як було з’ясовано, в різних країнах існують різні структурні підходи
до вирішення проблем корпоративного управління. Важливим завданням
регулюючих органів є забезпечення стимулів для керівництва
банків дотримуватися вимог нормативного регулювання у сфері управління
економічними ризиками. Оскільки різні національні ринки генерують
різні види ризиків, не існує універсальних законів та нормативної
практики. У глобальну систему управління фінансовими ринками мають
бути включені і питання корпоративного управління, які можуть мати
різні форми залежно від економічної та правової структури конкретної
юрисдикції.
2 International Association of Insurance Supervisors – Міжнародна асоціація нагляду
за страховими організаціями (http://www.iaisweb.org).
286

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Список літератури
1. Івасів, І. Б. Управління вартістю банку [Текст] : [монографія] / І. Б. Івасів. –
К. : КНЕУ, 2008. – 288 с.
2. Enhancing Corporate Governance for Banking Organizations. February 2006 [Електронний
ресурс] / Basel Committee on Banking Supervision. – Режим доступу :
http://www.bis.org/publ/bcbs122.pdf (за станом на 21.09.2010).
3. International Convergence of Capital Measurement and Capital Standards. June 2004
[Електронний ресурс] / Basel Committee on Banking Supervision. – Режим доступу :
http://www.bis.org/publ/bcbs107.pdf?noframes=1 (за станом на 20.09.2010).
4. IOSCO’s Objectives and Principles of Securities Regulation. 2003 [Електронний
ресурс] / International Organization of Securities Commissions. – Режим доступу :
http://www.iosco.org/library/pubdocs/pdf/IOSCOPD154.pdf.
5. OECD’s Principles of Corporate Governance. 2004 [Електронний ресурс] /
Organisation for Economic Co-Operation and Development. – Режим доступу :
http://www.oecd.org/dataoecd/32/18/31557724.pdf. (за станом на 15.09.2010).
6. Shleifer, Andrei. A Survey of Corporate Covernance [Text] / Andrei Shleifer, Robert
W. Vishny // The Journal of Finance. – 1997. – Vol. LII. – № 2. – P. 737–783.
7. The Basel ii Compliance Professionals Association (BCPA) [Електронний ресурс]. –
Режим доступу : http://www.basel-iii-association.com/ (за станом на 21.09.2010).
8. Ward, J. The Supervisory Approach: A Critique [Text] / Jonathan Ward // Cambridge
Endowment for Research in Finance, Working paper 2. – 2002.
Summary
We consider the problem of corporate governance in banks and other
financial institutions in the context of a global regulation of financial markets.
Отримано 09.02.2011
287

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
УДК 001.895(477)
Г. М. Шамота,
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
ДИФУЗІЯ ІННОВАЦІЙ
В УКРАЇНІ НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ
У статті проаналізовано визначення інновації як трьох складових і визначення
дифузії та дифузії інновацій; проаналізована дифузія інновацій в Україні.
Ключові слова: інновації, дифузія інновацій.
Постановка проблеми. На сьогоднішній день значна увага багатьох
науковців України та світу приділяється інноваціям. Особливо на
це вплинули фактори глобалізації, економічної кризи. Сам термін “інновація”
зустрічається у всіх сферах людської діяльності. ЗМІ часто
говорять про так звані “інноваційні” ідеї, щоправда, не завжди і не зовсім
зрозуміло, що вони собою являють та яким чином будуть втілюватися
в життя, наскільки глибоко вони проникнуть у повсякденне
життя.
Як бачимо, сьогодення – це зміна епох, перехід від традиційного
суспільства до інформаційного суспільства. Тому важливою складовою
стають інновації. Сучасні методи підвищення ефективності підприємств
вимагають впровадження інновацій.
Україна, на превеликий жаль, належить до країн, які зазнали економічної
кризи. Для подолання негативних наслідків кризи нам необхідно
вміло використовувати напрацьовані успішними країнами програми
антикризових заходів та адаптувати їх до конкретних реалій.
Всі ці програми для України є інноваційними.
Та впровадження інновацій не завжди дає бажаний результат. Ось
тому нам необхідно розпочати використовувати технології дифузії інновацій
у суспільстві, щоб підготувати ринок до регулярних нововведень,
які часто стають абсолютно новим споживчим і комунікативним
досвідом для споживачів. 34
Аналіз останніх публікацій. Дослідженням дифузії інновації займалися
такі зарубіжні вчені: Е. Роджерс, В. Руттан, Р. Баєрс, Дж. Емрік,
Дж. Поуп та багато інших. В Україні дана проблематика не знайшла
такої кількості прихильників, але Н. О. Матвійчук-Соскіна вивчала
використання інструментів дифузії інновацій у маркетинговому менеджменті.
Фундаментальні теоретичні аспекти інновацій знайшли відображення
у працях багатьох вітчизняних і закордонних учених, зокрема
І. Ансоффа, Ю. Бажала, Г. Бірмана, Т. Васильєвої, С. Ілляшенка,
© Г. М. Шамота, 2011
288

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Л. Кавуненко, Л. Канторовича, Б. Твісса, Р. Фостера, Т. Хачатурова,
Я. Хонка, В. Шапіро, Л. Шаршукової, Й. Шумпетера, А. Шустера,
Ю. Яковця та ін.
Не вирішені раніше частини проблеми. Як бачимо, питанням
інноваційного розвитку присвячена низка праць вітчизняних і зарубіжних
науковців. Спектр цих досліджень досить широкий, але дифузії
інновацій в Україні майже не приділялось уваги, тому це питання потребує
особливої уваги.
Мета статті – визначити сутність інновації та дифузії, охарактеризувати
процес адаптації інновації ринком, проаналізувати головні
концепції дифузії інновації в суспільстві, сформулювати висновки, які
стосуються моделі антикризового розвитку України.
Виклад основного матеріалу. Й. Шумпетер вважається основоположником
теорії дослідження інновацій, який першим в економічній
літературі провів межу між термінами “нововведення” та “інновації”.
На його думку, “задача підприємців – реформувати і революціонізувати
спосіб виробництва шляхом впровадження нових винаходів, а в більш
загальному розумінні – за рахунок використання нових технологій для
виробництва нових товарів, проте новим методом, завдяки відкриттю
нового джерела сировини чи нового ринку готової продукції – в тому
числі й до реорганізації існуючої та створення нової галузі промисловості”
[5, с. 72].
Що стосується сучасного підходу до визначення поняття “інновації”,
то їх можна розглядати як “нововведення, що “революціоналізує”,
покращує, розвиває, вдосконалює вже існуюче в тій чи іншій сфері,
причому під нововведенням слід розуміти новий вид продукції, технології,
методу, послуги і т.д.” [1, с. 4].
Закон України “Про інноваційну діяльність” трактує інновації як
“новостворені (застосовані) і (або) вдосконалені конкурентоспроможні
технології, продукцію або послуги, а також організаційно-технічні
рішення виробничого, адміністративного, комерційного або іншого характеру,
що істотно поліпшують структуру та якість виробництва і (або)
соціальної сфери” [2].
На наш погляд, для цілей даного дослідження доцільно поглибити
розуміння сутності економічної категорії “інновація” шляхом поєднання
в єдине комплексне визначення її сутнісних характеристик:
як процесу, як результату, як зміни та як системи таким чином:
· інновації – це процес організації цілеспрямованих і системних змін
на підприємстві у напрямках виробництва нових чи вдосконалення
існуючих товарів чи послуг, вдосконалення технологій виробництва
товарів чи надання послуг, використання нової сировини чи
289

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
засобів виробництва, вихід на нові ринки збуту, а також зміни: організаційні
зміни, зміни в методах управління, зміни у кадровому
складі, вдосконалення у маркетинговій діяльності та будь-які інші
зміни, направлені на зростання конкурентоспроможності продукції
чи послуг і підприємства в цілому, які здійснюються переважно
шляхом впровадження у практику наукового чи технічного знання;
· інновації – це результат цього процесу як певний продукт, підсумок
цілеспрямованої діяльності щодо внесення змін, який виражається
набором деяких кількісних та якісних характеристик і показників,
за допомогою яких можна проводити об’єктивні оцінки отримання
економічного, соціального, екологічного, науково-технічного або інших
видів ефекту;
· інновації – це також певна цілісна система на підприємстві, що забезпечує
і підтримує вказаний процес, дозволяє оцінити зазначені
ефекти від його впровадження, виявити та усунути негативні зміни,
якщо такі були, та спростити впровадження позитивних змін у майбутньому
за рахунок систематизації та аналізу досвіду, що був отриманий
у минулому.
Значення терміна “інновація” залежить від конкретної мети дослідження,
вимірювання або аналізу об’єкта.
Впровадження нової ідеї, навіть коли вона має очевидні переваги,
справа нелегка. Від моменту створення багатьох інновацій до моменту
їх широкого впровадження. Тому способи пришвидшення темпів дифузії
інновації – це спільна проблема індивідів та організацій.
Насамперед необхідно визначити, що ж таке дифузія. По-друге, дати
визначення дифузії інновацій.
Отже, дифузія (від лат. – diffusio, від част. dis і fundere – лити) – це:
1) виявлення, розсіювання, поширення; роздроблення; 2) змішування
двох рідин, незважаючи на різну питому вагу кожної з них; 3) дифузія
світла. Розсіювання світлових променів на всі сторони при падінні їх
на шорсткі поверхні [4].
Дифузію можна пояснити з точки зору науковців, які займаються
дослідженнями в хімічних галузях. Дифузія (від лат. diffusio – поширення,
розтікання), взаємне проникнення дотичних речовин одна в одну
внаслідок теплового руху часток речовини. Дифузія відбувається у
напрямі зменшення концентрації речовини і веде до рівномірного розподілу
речовини за всім займаним нею обсягом (до вирівнювання хімічного
потенціалу речовини) [4].
Дослідження дифузії інновацій розпочалося в низці незалежних
інтелектуальних анклавів у 40–50 роках ХХ століття. Кожне угруповання
дослідників дифузії вивчало окремий тип інновацій: наприклад,
290

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
у сільській соціології досліджували дифузію агроінновацій серед фермерів,
а дослідники в галузі освіти аналізували поширення нових педагогічних
ідей в учительських колективах [3]. Перші кроки у дослідженні
дифузії інновацій зробив Еверетт М. Роджерс. Дана теорія пов’язана
з іменами багатьох дослідників у сфері поширення нових товарів і послуг
у різних сегментах суспільства. Дифузною ця теорія називається
тому, що дані ідеї ніколи не охоплюють суспільство цілком водночас.
Вони поступово поширюються через різні верстви населення, канали,
комунікації. Як показали дослідження, частина суспільства досить консервативна,
а частина, навпаки, легко включається в нові процеси. Тому
немає сенсу впливати на все суспільство цілком, а необхідно насамперед
переконати найбільш активну, інноваторську частину суспільства.
На думку Еверетта М. Роджерса, дифузія – це процес, під час якого
інновація з плином часу через певні канали поширюється серед членів
соціальної системи [3].
Дифузія – це особливий тип комунікації, в якому передавання повідомлення
стосується нової ідеї. Специфічного характеру дифузії надає
закладена в змісті повідомлення новизна ідеї. Новизна означає, що
в дифузії наявна якась частка невизначеності. Невизначеність – це наявність
низки альтернатив стосовно настання певної події та відносна
ймовірність кожної з них. Інформація – це різниця матерії-енергії, яка
впливає на невизначеність у ситуації, в якій існує вибір з-поміж набору
альтернатив [8].
Дифузія – це процес передавання нововведення по комунікаційних
каналах між членами соціальної системи в часі. Нововведеннями можуть
бути ідеї, технології тощо, які є новими для суб’єкта господарювання.
Це означає, що дифузія інновації – це розповсюдження вже одного разу
освоєної й впровадженої інновації у нових умовах.
У реальних інноваційних процесах швидкість дифузії нововведення
залежить від таких факторів: спосіб передавання інформації; форма
прийняття рішення; властивості соціальної системи; властивості самого
нововведення.
Спостерігачі стверджують, що у процесі ознайомлення з інновацією
сам індивід відіграє відносно пасивну роль. Людина не шукає її цілеспрямовано,
як правило, вона випадково дізнається про інновацію.
Дж. Коулмен і його колеги зробили висновок, що початкове інформування
про інновацію, а точніше ліків, відбулося головним чином через
канали комунікації і повідомлення – як-от продавців або реклами в медичних
журналах, до чого лікарі свідомо не прагнули. Проте на пізніших
етапах прийняття рішення щодо інновації лікарі ставали активними
291

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
шукачами інформації, як правило, розпитуючи своїх колег у комунікаційних
мережах [6].
Інші люди можуть дізнаватися про інновацію, роблячи певні кроки,
тож їхнє ознайомлення – це не пасивна діяльність. Адже схильності
індивіда впливають на його поведінку стосовно поширення інформації
про інновацію і на ймовірний ефект від такої інформації. Всі люди схильні
сприймати ті ідеї, які співзвучні з їхніми інтересами, потребами і
поглядами.
Е. Гессінджер доводив, що люди рідко відкриваються назустріч
новому, якщо самі спочатку не відчувають потребу в інновації. І навіть,
якщо людина відкрита новим віянням, ця відкритість ще нічого не дасть,
якщо людина не бачить, що інновація відповідає її потребам, поглядам
і переконанням [7].
Чи передує потреба поінформованості про інновацію, чи, навпаки,
таке знання про нову ідею створює потребу в ній? Різні дослідження
не дають ясної відповіді на це запитання. Потреба в певних інноваціях,
які пов’язані з життям та здоров’ям людини, мабуть, стоїть на першому
місці. Але в багатьох інших випадках інновація може створити потребу.
Як правило, така послідовність подій характерна для споживачів інновацій,
наприклад моди або електроніки. Ми дізнаємося про продукт
широкого вжитку, він нас приваблює, а тоді ми вже вважаємо, що нам
без нього не обійтися.
Інтернет, подібно до ЗМІ, дає змогу одній людині вступати в односторонній
зв’язок з великою аудиторією. У свою чергу, електронна пошта
більше схожа на міжособистісне спілкування, бо вона має індивідуальний
характер. Електронний лист доходить у будь-який куток земної
кулі за той же час і ціну, що й до сусіда.
Дифузія через Інтернет надзвичайно прискорює процес впровадження
інновацій. Про швидкість, з якою працює Інтернет, прискорює
процеси поширення інновацій, інколи можуть свідчити інтернет-віруси,
які за день-два можуть обійти земну кулю [9].
У дослідженнях було встановлено, що пов’язані із дифузією інновації
дії та рішення спостерігалися задовго до початку її поширення:
усвідомлена проблема, рішення профінансувати науково-конструкторські
роботи, дослідження й винахід інновацій, а потім її розроблення
та комерціалізація, рішення поширити інновацію, передавання її до
служб (агентств) поширення інновацій, донесення інновацій до кола
потенційних впроваджувачів.
В Україні вже декілька років курс на формування основних засад
інноваційної моделі є стратегічним курсом розвитку національної економіки.
Проте без належних умов і механізмів стимулювання інноваційної
діяльності втілення в життя інноваційної стратегії неможливе.
292

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Для того, щоб інновації стали невід’ємною частиною життя в Україні,
потрібно не лише знати необхідність впровадження конкретних
інновацій, а й створення систем впровадження цих інновацій по всій
Україні та постійний пошук інновацій як таких, тому що якась конкретна
інновація – річ не постійна і вже, можливо, завтра буде застарілою.
На нашу думку, в Україні є умови для розвитку інновацій. Є країни,
визнані світом, які поширюють інновації, не маючи при цьому достатньо
людського капіталу, нафти й газу, вдалого геополітичного розташування,
серйозних традицій у розвитку фундаментальних наук, високого
загального рівня освіти населення та багато іншого. Але багато ще потрібно
зробити. Наприклад, щодо зміни законодавства, створення особливої
інфраструктури з метою створення в країні умов, сприятливих для
розвитку інновацій.
Механізм інноваційного оновлення в країні розглядає інтелектуальний
капітал у виробничій системі. Тут інтелектуальний капітал є
авансовою вартістю, котра складається з людського капіталу та інтелектуальних
активів.
Висновки. Таким чином, на основі системного поєднання сутнісних
характеристик інновації її запропоновано розуміти як керований
процес організації системних і спрямованих на отримання вимірюваного
результату змін щодо розробки нових чи вдосконалення існуючих
товарів/послуг/технологій, використання нової сировини чи засобів виробництва,
застосування нових механізмів ринкової адаптації, запровадження
нових організаційно-управлінських технологій, які спрямовані
на збільшення здатності підприємства до стійкого зростання в умовах
нестабільності внутрішнього та зовнішнього середовищ.
Дифузія – комунікаційний процес, упродовж якого нова ідея або
новий продукт приймається ринком та поширюється (розсіюється) в
ньому.
Дифузії інновацій найбільш сприяє соціальна система, а точніше,
індивідуальні потреби кожного учасника соціуму.
Інноваційну економіку характеризують наявність і широке використання
сучасних інформаційних технологій і комп’ютеризованих систем,
розвиненої інфраструктури, що забезпечує створення національних
інформаційних ресурсів, прискорена автоматизація і комп’ютеризація
всіх сфер і галузей виробництва та управління, створення та оперативне
впровадження в практику інновацій різного функціонального призначення,
наявність гнучкої системи випереджаючої підготовки і перепідготовки
кваліфікованих фахівців. Важливим для інноваційної економіки є
також фактор ставлення до основної виробничої потужності суспільства
– людини як виробника високоінтелектуальної та високоефективної
293

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
праці. Саме тому інноваційна економіка потребує використання нової
концепції підготовки кадрів, основою для якої є підтримка розвитку
творчого потенціалу працівників, забезпечення постійного навчання
працівників з метою підвищення рівня їх кваліфікації, співпраця з вузами
тощо.
Важливим фактором є також налагоджена система комерційної
реалізації результатів інноваційної діяльності. Основою для цього має
стати формування спеціальних комплексних структур, які б стали безпосередніми
учасниками процесу створення об’єктів права інтелектуальної
власності (венчурні фонди, інтелектуальні містечка тощо), здійснювали
експертну оцінку їх комерційної привабливості, досліджували
кон’юнктуру ринку, а також мали змогу надавати інноваційним розробкам
дієву маркетингову та фінансову підтримку. Світовий досвід
показує, що створення інституцій різного спрямування, які поєднують
інтелект, виробництво та бізнес, є беззаперечним показником інноваційних
зрушень у національній економіці.
Складовою ефективної інноваційної економіки є підтримка інноваційної
активності малого та середнього бізнесу. Що ми маємо в реальності?
Держава не стимулює розвиток “малої економіки”, тому цей
сектор працює “на виживання”, а не на розвиток.
На державному рівні необхідно зробити такі кроки для впровадження
ефективного механізму функціонування інноваційної економіки в
Україні:
· по-перше, необхідно створити систему стимулів, яка сприяла б залученню
вітчизняних і зарубіжних інвесторів, банків, а також великих
підприємств до інвестування засобів у розвиток венчурних інноваційних
фірм і проектів;
· по-друге, розробити чітку систему надання державних гарантій кредитуванню
перспективних інноваційних проектів.
Перспективи України можна оцінити двояко. З одного боку, є всі
передумови для розвитку інноваційної економіки. З іншого – держава,
попри оголошений стратегічний напрямок розвитку економіки, робить
все для того, щоб він не реалізувався.
Cписок літератури
1. Коренной, А. А. Курс инновационного менеджмента [Текст] / А. А. Коренной,
В. И. Карпов. – К. : НИИ статистики, 1997. – 336 с.
2. Про інноваційну діяльність [Електронний ресурс] : Закон України від 04.07.2002
№ 40-IV. – Режим доступу : http://zakon.rada.gov.ua.
3. Роджерс, Еверетт М. Дифузія інновацій / Еверетт М. Роджерс ; пер. з англ. Василя
Старка. – К. : Києво-Могилянська академія, 2009. – 591 с.
4. Толковый словарь Ушакова [Электронный ресурс] / Д. Н. Ушаков. – 1935;
1940. – Режим доступа : http://dic.academic.ru/dic.nsf/ushakov/789330.
294

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
5. Шумпетер, Й. Теория экономического развития [Текст] / Й. Шумпетер. – М. :
Прогресс, 1982. – 456 с.
6. Coleman, James S. (1966). Medical Innovation: A Diffusion Study [Text] / James S.
Coleman, Katz Elihu, and Menzel Herbert. – New York : Bobbs-Merrill. PH (E).
7. Hassinger, Edward (1959). Stages in the Adoption Process [Text] / Edward Hassinger /
Rural Sociology 24: 52-53. RS (N).
8. Rogers, Everett M. (1981) Communication Networks: Toward a New Paradigm for
Research [Text] / Everett M. Rogers, and D. Lawrence Kincaid. – New York : Free
Press.
9. Rosen, Emmanuel (2000) The Anatomy of Buzz: How t Create Word of Mouth
Marketing [Text] / Emmanuel Rosen. – New York : Doubleday/Currency. MR (E)
Summary
The article analyzes the definition of innovation, as the three components
and determination of diffusion and diffusion of innovations, diffusion of
innovations analyzed in Ukraine.
Отримано 09.02.2011
295

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
УДК 005.935.33:336.713
С. М. Шаповалова, канд. екон. наук, доц., Г. М. Карамишева,
А. С. Шаповалова, Східноукраїнський національний університет
імені Володимира Даля, м. Луганськ
ПРОБЛЕМИ ВПРОВАДЖЕННЯ СТРЕС-ТЕСТУВАННЯ
В РИЗИК-МЕНЕДЖМЕНТІ БАНКІВ УКРАЇНИ
У статті показано загальносвітовий та європейський підходи до методів
проведення стрес-тестування в комерційних банках порівняно з українськими
методичними рекомендаціями. Пропонується методика стрес-тестування в комерційному
банку України з урахуванням міжнародного досвіду.
Ключові слова: методи стрес-тестування, ризик-менеджмент, централізована
стандартизація, комерційний банк.
Постановка проблеми. Невід’ємним елементом ризик-менеджменту
закордонних банків є стрес-тестування, методика застосування
якого має такий рівень стандартизації, що менеджери з аналізу ризиків
різних організацій і країн нібито спілкуються однією мовою. Тобто існують
загальноприйняті підходи стосовно не тільки технологій розрахунків,
але й формування сценаріїв. 35
Практика застосування стрес-тестування у ризик-менеджменті українських
банків є непоширеною. Причинами цього є відсутність стандартизації
методів стрес-тестування. Їх рекомендаційний характер з боку
НБУ вносить невизначеність у поведінку комерційних банків і позбавляє
їх можливості застосовувати цей привабливий інструмент моделювання
діяльності в ринковому середовищі. Водночас тенденції розвитку української
банківської системи, що характеризується зростанням міжбанківської
конкуренції, зумовлюють необхідність застосування банками
сценарної поведінки, яка дозволить їм здійснювати свою діяльність за
таким алгоритмом, котрий зможе забезпечити не тільки стійкість під
тиском вимог з боку законодавства, але й створить умови для розвитку
довіри з боку населення.
Аналіз останніх досліджень і публікацій дозволяє судити про
наявність у ризик-менеджменті закордонних банків широкого поширення
стрес-тестування. Зокрема, останні дослідження МВФ показують,
що в більшості країн центробанки або інші регулятори фінансово-кредитних
ринків встановлюють вимоги для проведення стрес-тестів [8].
В Україні подібні вимоги висвітлено в постанові “Про схвалення
Методичних рекомендацій щодо порядку проведення стрес-тестування
в банках України”, котра затверджена Правлінням НБУ від 6 серпня
2009 року № 460 [7]. Розвиток методики стрес-тестування знаходить
© С. М. Шаповалова, Г. М. Карамишева, А. С. Шаповалова, 2011
296

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
віддзеркалення в наукових працях вітчизняних авторів досліджень у
сфері управління ризиками, зокрема таких як Ф. Банн, П. П. Ковальов,
І. В. Пєшковська, Є. Самолов А. М. Тавасієв та ін. [2; 4; 6; 9; 10]. Проте
низький рівень поширення стрес-тестування у ризик-менеджменті українських
банків дозволяє судити про певну неадаптованість пропонованих
методик до сучасних реалій банківського сектора економіки України.
Метою статті є відображення методики стрес-тестування в банках
України з урахуванням закордонного досвіду.
Виклад основного матеріалу. Управління ризиками – це процес,
за допомогою якого банк виявляє (ідентифікує) ризики, проводить оцінку
їх величини, здійснює їх моніторинг і контролює свої ризикові позиції,
а також враховує взаємозв’язки між різними категоріями (видами)
ризиків [5].
Однією зі складових ризик-менеджменту є стрес-тестування. Незважаючи
на надмірну деталізацію сучасних банківських технологій з
першого погляду, ризик-менеджмент українського банківського сектора
мало використовує “внутрішні” стрес-тести. Проте в кризовій ситуації
у банку одночасно реалізуються й взаємно підсилюються різнорідні
ризики: коливання валютних курсів і котирувань, що посилюється
кризою міжбанківського ринку, затримками платежів за корпоративними
кредитами і масовим вилученням клієнтських ресурсів.
Стрес-тестування – це загальний термін, що поєднує групу методів
оцінки впливу на фінансове становище організації несприятливих
подій, обумовлених як “виняткові, але можливі” (в англійському варіанті:
“exceptіonal but plausіble”) [11].
Стрес-тестування – метод кількісної оцінки ризику, який полягає
у визначенні величини неузгодженої позиції, яка наражає банк на ризик,
та у визначенні шокової величини зміни зовнішніх факторів-чинників –
валютного курсу, процентної ставки тощо. Поєднання цих величин дає
уявлення про те, яку суму збитків чи доходів отримає банк у разі, якщо
події розвиватимуться за закладеними сценарними припущеннями [7].
МВФ і Світовий банк реконструкції та розвитку пропонують методики
“стрес-тестування”, які залежать від методів оцінки ризиків і
можуть розроблятися відповідно до ієрархії нижченаведених ймовірностей:
· аналіз ймовірносно-невизначених подій;
· аналіз найбільш імовірних подій;
· аналіз помірно-несприятливих подій;
· аналіз надзвичайних подій “виняткових, але можливих”.
297

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
Мета стрес-тестування в ЄС, яке проводиться за дорученням Ради
міністрів ЄС з питань економіки й фінансів і координується Європейським
комітетом органів банківського нагляду разом з Європейським
центральним банком, а також за участі національних наглядових органів
і Європейської комісії, полягає в оцінці загальної стійкості європейського
банківського сектора і здатності банків витримувати можливі
потрясіння.
Узагальнюючи європейський досвід, можна виділити чотири базові
методи проведення стрес-тестування:
· метод еластичностей;
· метод оцінки втрат;
· сценарний метод;
· індексний метод.
Для порівняння вищезгаданих підходів із загальноприйнятими в
Україні назвами методів стрес-тестування їх доцільно звести у таблицю 1.
Таблиця 1
Порівняння світового та європейського підходів до методів
стрес-тестування з українським
Назва методу
стрес-тестування
в Україні [7]
Сценарний аналіз
Назва методу стрес-тестування
за загальносвітовим (рекомендації
МВФ та Світового банку) [11]
Аналіз
ймовірносно-невизначених подій
Назва методу стрес-тестування
за європейським підходом
(Базельським підходом) [2]
Метод еластичностей
Аналіз чутливості Аналіз найбільш імовірних подій Метод оцінки втрат
Аналіз
помірно-несприятливих подій
Аналіз надзвичайних подій
“виняткових, але можливих”
Сценарний метод
Індексний метод
Перший метод – метод еластичностей, найчастіше використовується
тоді, коли існує невизначеність у часі щодо кількісної оцінки економічних
зв’язків. Цей метод призначений для аналізу чутливості, що
оцінює ризик як результат стандартної зміни ринкових показників, коли
неможливо дати ймовірнісно-визначену кількісну оцінку, що дозволила
б статистично визначити необхідну величину капіталу, резервів та
ін. На якісному ж рівні багато сценарних результатів виявляються керованими,
а тому ефективними в ризик-менеджменту банку [2].
298

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Другий метод пов’язаний з аналізом найбільш імовірних подій або
визначенням втрат унаслідок реалізації економічних ризиків. У даному
випадку оцінку ризику називають “очікуваним ризиком”, що на рівні
окремої події може виглядати парадоксально. Проте “очікуваний ризик”
є найважливішою статистичною характеристикою позиції, а тому основою
для прийняття багатьох управлінських рішень.
Третій метод – сценарний метод, який присвячено аналізу помірно-несприятливих
подій. Він дозволяє виявити максимальний обсяг
збитку, якого може зазнати інвестор за певний період часу за заданої
ймовірності та демонструє зміну вартості інвестиційного портфеля у
вигляді лінійної комбінації дохідностей факторів ризику. В основу сценарного
методу ставиться одна з найпоширеніших у цей час група оцінок
ризику – Value At Rіsk, або VAR (вартості притаманний ризик).
Величина втрат при помірковано несприятливому, тобто можливому
(в межах нормальної некризової кон’юнктури) сценарії називається
“несподіваними ризиками”. У сполученні зі згаданими вище “очікуваними
ризиками” використовуються обмеження прийнятого ризику (для
визначення величини необхідних резервів та ін.) [4].
Четвертим, останнім методом є побудова так званих “індексів ризику”,
або індексний метод. Динаміка встановлених за результатами
стрес-тесту значень індексів залежить від сукупного впливу основних
ризиків, які на даний період часу вважаються суттєвими і впливають
на стійкість.
Управління ризиками на рівні окремого комерційного банку передбачає
використання внутрішніх моделей оцінки та методів управління
ризиками (таких як лімітування, хеджування, внутрішній контроль
тощо) з урахуванням спеціалізації банку на окремих видах послуг [5].
Як приклад слід показати методику проведення стрес-тестування
із застосуванням методу оцінки втрат (аналіз найбільш імовірних подій)
в АБ “Укркомунбанк”, щоб забезпечити ефективну аналітичну оцінку
у ньому ризикованості поновлення операцій з банківськими металами.
(Операції з банківськими металами у цьому банку було припинено в
1998 році, що призвело до недоотримання маржі і втрати довіри з боку
клієнтів, адже банк не може задовольнити їх інвестиційні інтереси).
Оцінка оцінки втрат (аналіз найбільш імовірних подій) від поновлених
операцій з банківськими металами полягає у розрахунку ризиків
у процесі формування бюджету АБ “Укркомунбанк” та здійснюється
за допомогою розрахунку таких показників.
299

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
1. Вірогідність невиконання бюджету від поновлених операцій з
банківськими металами (Рнб) (1):
Рнб = Рд + Рр, (1)
де Рд – вірогідність того, що буде отриманий дохід менший, ніж заплановано
бюджетом;
Рр – вірогідність того, що витрати перевищать бюджетний рівень.
Вірогідність того, що буде отриманий дохід менший, ніж заплановано
бюджетом, (Рд) визначається за формулою (2):
Р
Д
n
= 1 -Õ P ,
(2)
i=
1
Д i
де
Р
Д
– вірогідністьтого, що i-й дохід від відновлених операцій з банківськими
металами буде отриманий в обсязі, не менше запланованого.
Вірогідність того, що витрати перевищать бюджетний рівень, (Рр)
визначається за формулою (3):
Р
P
m
= 1 -Õ P ,
(3)
j=
1
P j
де
Р
P
– вірогідність того, що j-та стаття витрат не буде перевитрачанням.
2. Міра ризику від поновлення операцій з банківськими металами
в АБ “Укркомунбанк” буде визначатись як міра ризику (Р).
Р – є інтегральним ступенем впливу окремих складових доходу і
витрат, що виражений у відсотках (у частках), ранжирувана відповідними
ризиками (4).
n
P= åP × У + å P × У ,
(4)
Дi Ді P j Pj
i= 1 j=
1
де Р Дi – вірогідність того, що i-й дохід буде отриманий у розмірі, менше
запланованого бюджетом;
У Дi – питома вага i-го виду доходів у загальному обсязі доходів підприємства;
m
300

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Ррj – вірогідністьтого, що j-та стаття витрат перевищить бюджетний
рівень;
Урj – питома вага j-й статті витрат у загальній сумі витрат підприємства
відповідно до бюджету.
3. Вартісна оцінка можливих втрат від неотримання запланованих
доходів і (або) перевищення статей витрат при виконанні бюджету
(ціна ризику – Ц) від поновлення операцій з банківськими металами в
АБ “Укркомунбанку” буде розраховуватись в абсолютних величинах
(тисячах гривень). Визначення ціни ризику здійснюється аналогічно мірі
ризику:
n
m
Ц = åP D + å P R ,
(5)
Ді i Pj j
i= 1 j=
1
де Di – сума планованого i-го доходу;
Rj – сума витрат по j-й статті.
Таким чином, приведена методика розрахунку ризику є важливим
елементом ризик-менеджменту банку та дозволяє йому оптимізувати
та передбачити можливі втрати від поновлення операцій з банківськими
металами.
Висновки. При виборі методу стрес-тестування в ризик-менеджменті
комерційного банку враховуються переваги і недоліки кожного
з них.
Оскільки ризик є категорією імовірнісною, для його оцінки використовуються
статистичні, експертні методи а також побудова моделей
випадкових процесів.
Для адекватної оцінки та інтерпретації отриманих результатів
стрес-тестування банківський аналітик повинен мати цілісне уявлення
про проблеми фінансової системи, навіть якщо розглядається окремий
банк. Це обумовлює зближення понять управління ризиками та корпоративного
управління.
Список літератури
1. Банки мають надати НБУ аудит і стрес-тестування [Електронний ресурс]. –
Режим доступу : http://economics.unian.net/ukr/detail/31179.
2. Банн, Ф. Стресс-тестирование как метод оценки системных рисков [Текст] /
Ф. Банн // Банки: мировой опыт. – 2006. – № 1. – С. 33–35.
3. В зарубежной практике ликвидность измеряют на основе… [Электронный
ресурс]. – Режим доступа : http://www.economika.info/info_likvidnost_
kommercheskogo_banka.htmКовалёв, П. П. Сценарный анализ. Структура метода
301

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
[Текст] / П. П. Ковалёв // Управление финансовыми рисками. – 2007. – № 1. –
С. 2–21.
4. Методичні рекомендації щодо організації та функціонування систем ризикменеджменту
в банках України, затверджені постановою НБУ від 02.08.2004
№ 361 [Текст].
5. Пашковская, И. В. Стресс-тестирование как метод обеспечения устойчивости
банковской деятельности [Текст] / И. В. Пашковская // Банковские услуги. –
2004. – № 4. – С. 4–26.
6. Про схвалення Методичних рекомендацій щодо порядку проведення стрестестування
в банках України [Текст] : постанова, затверджена Правлінням
НБУ від 6 серпня 2009 року № 460.
7. Результати стрес-тестів європейських банків [Електронний ресурс]. – Режим
доступу : www.prostobankir.com.ua.
8. Самолов, Е. Стресс-тестирование платежной позиции банка [Текст] / Е. Самолов
// Банковский менеджмент. – 2006. – № 1. – С. 27–31.
9. Тавасиев, А. М. Специальные антикризисные меры в механизмах банковского
управления [Текст] / А. М. Тавасиев // Банковское дело. – 2006. – № 4. – С. 13–20.
10. Что тестирует стресс-тест [Электронный ресурс]. – Режим доступу : podrobnosti.
ua/economy/2010/07/.../704469.html.
Summary
The world and European approaches to methods of carrying out stresstests
in commercial banks in comparing with Ukrainian methodic recommendations
are pointed to. The method of stress-tests in commercial bank
of Ukraine with taking to account an international experience is offered.
Отримано 09.02.2011
302

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
УДК 65.011.56
О. В. Шипунова, канд. екон. наук, доц., Ю. В. Єльникова, студентка,
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
АВТОМАТИЗАЦІЯ УПРАВЛІННЯ ПІДПРИЄМСТВОМ:
ОСНОВНІ ПРИНЦИПИ, ФУНКЦІЇ ТА ПІДХОДИ
У статті розглянуто різні принципи та функції автоматизації управління
підприємством, визначені переваги та недоліки їх застосування, а також надано
певні рекомендації з приводу обрання підходу до автоматизації залежно від розмірів
та особливостей функціонування підприємства.
Ключові слова: інформаційна система обліку, економічна доцільність, функції
автоматизації управління підприємством, принципи автоматизації системи
обліку.
Постановка проблеми. Сьогодні в Україні спостерігаються тенденції
стрімкого застосування інформаційних технологій у всіх сферах
суспільно-економічного середовища. Особливо швидкими темпами розвиваються
інформаційні технології бухгалтерського обліку, аналізу і
аудиту. 36
Ринок програмних продуктів наповнений пакетами прикладних
програм (ППП) для автоматизації управління підприємством, у тому
числі і функцій бухгалтерського обліку, є окремі ППП автоматизації
аналітичних функцій або пропонуються окремі програмні модулі аналізу,
вбудовані в автоматизовані інформаційні системи (АІС) обліку. Але,
незважаючи на такий широкий спектр пропозицій автоматизованих систем
управління підприємством, їх ціна залишається досить високою.
Крім того, супутні послуги теж сприяють її зростанню. Тому постає питання
про економічну доцільність введення цих систем на підприємство,
адже дорожче – не значить вигідніше для підприємства.
Аналіз публікацій. Нині існує безліч підходів до автоматизації
управління підприємством, які можна використати у формі набору
програмного забезпечення, так званого рішення “під ключ” (зокрема
зарубіжні програми). За іншого підходу можливий варіант придбання
частин програмного забезпечення та їх інтегрування. Можливий також
варіант, за яким розробка системи передається третій стороні з
метою зниження витрат. Питання щодо підходу до управління підприємством
розглядалися у наукових публікаціях вітчизняних і закордонних
учених та спеціалістів з інформаційних технологій: С. Іванько [1],
С. В. Івахненков [2], К. Кастеллані [3], В. Д. Шквір [5], І. О. Нетреба [4]
та інших. Але, незважаючи на таку різноманітність вивчення і розробки
підходів щодо автоматизації управління підприємством, недостатня
© О. В. Шипунова, Ю. В. Єльникова, 2011
303

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
кількість теоретиків і практиків розглядають такий аспект, як “економічна
доцільність проведення автоматизації”.
Мета статті – аналіз різноманітних підходів до автоматизації управління
підприємством і розмежування їх щодо економічної доцільності
використання на підприємствах з різними структурними, соціальними
та виробничими характеристиками.
Виклад основного матеріалу. Одну з провідних функцій в управлінні
підприємством виконує сучасний бухгалтер-аналітик, який не
тільки відповідає за ведення бухгалтерських рахунків, але й здійснює
велику роботу з планування, контролю, оцінки та аналізу господарської
діяльності підприємства щодо аудіювання та прийняття управлінських
рішень.
Для удосконалення управління підприємством необхідно використовувати
нові методи і сучасні технічні засоби побудови різних інформаційних
систем. Насамперед необхідно провести корінну реконструкцію
його технічної й інформаційної бази на основі впровадження
автоматизованої системи обліку, контролю й аудиту.
В умовах автоматизованої обробки інформації бухгалтерський облік
і бухгалтерська інформація використовуються набагато ширше, ніж
при ручній обробці даних. При цьому можна виділити три категорії користувачів
автоматизованої системи обліку: керівники, які несуть повну
відповідальність за управління підприємством, управління структурними
підрозділами; користувачі з прямим фінансовим інтересом (інвестори,
кредитори); користувачі з непрямим фінансовим інтересом (державна
податкова адміністрація, фондові біржі, урядові організації, працівники
підприємства, покупці продукції, що випускається, тощо).
Слід також відмітити, що змінюється й цільове призначення бухгалтерського
обліку. Функціонування на якісно новому технічному рівні
зменшує його значення як організаційної частини інформаційної системи.
Отже, бухгалтерський облік стає складовою частиною системи
управління підприємством. Проте процес зміни проходить дуже повільно
і відстає від темпів удосконалення технічного оснащення обліку.
У результаті, незважаючи на зростання обсягу облікової інформації, яке
викликане збільшенням її джерел і споживачів, та зростання матеріальних
і трудових витрат на ведення обліку, пов’язане із впровадженням
ЕОМ, споживча вартість бухгалтерської інформації залишається без
змін.
Одна з основних причин такого стану справ полягає в тому, що відсутній
новий, такий, що відповідає сучасним вимогам теорії і практики
управління, підхід до бухгалтерського обліку та аудиту, а їхня роль
в управлінні підприємством усіляко применшується. Існуючі способи
304

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
та форми одержання та надання бухгалтерської інформації загалом орієнтовані
на використання її тільки бухгалтерією підприємства. Існуюча
форма подання бухгалтерської інформації виявилася незручною для
використання керівниками підприємств в управлінських цілях, оскільки,
по-перше, ця інформація формується не з виникненням потреби, а на
чітко визначену дату, причому з періодичністю не менше місяця. Подруге,
ця інформація видавалася у формі звітів і збиралася у спеціальних
бухгалтерських реєстрах, з яких неспеціалісту дуже важко було вибрати
необхідні показники.
Зараз усі три види господарського обліку істотно змінюються; спостерігається
їхнє взаємопроникнення і злиття. Стиранню меж між ними
також сприяють нові економічні умови та використання в організації
для їхнього ведення сучасних засобів обчислювальної техніки.
Сучасна автоматизована система обліку, контролю та аудиту будується
на основі новітніх засобів обчислювальної техніки і повинна виконувати
функції, які перед нею ставлять її користувачі:
· повне і своєчасне задоволення інформаційних потреб користувачів;
· виконання контрольних та аудиторських завдань з метою одержання
необхідної інформації про наявні відхилення;
· одержання комп’ютерних управлінських рішень;
· здійснення аналізу та прогнозування господарсько-фінансової діяльності
підприємства.
При цьому у загальносистемному плані методологічні аспекти автоматизованого
бухгалтерського обліку повинні вирішувати такі питання:
· автоматизоване формування управлінських рішень;
· автоматизоване формування первинної облікової інформації на папері
та на машинному носієві;
· автоматизоване ведення аналітичного і синтетичного обліку;
· автоматизація інформаційно-довідкового забезпечення і контрольноаналітичних
функцій бухгалтерського апарату;
· автоматизоване ведення зведеного обліку, складання періодичної та
річної звітності;
· автоматизована передача вихідної інформації системи автоматизованого
бухгалтерського обліку, яка містить результати господарської
діяльності підприємства й організації з метою її використання в управлінні.
Основою для створення автоматизованої системи бухгалтерського
обліку можуть бути такі методологічні принципи:
· децентралізована організація експлуатації засобів автоматизації на
місцях виникнення облікової інформації;
305

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
· використання функціонального змісту діалогово-автоматизованої форми
бухгалтерського обліку, директивних вказівок з питань його організації
та методології;
· автоматизація складання документів первинного обліку на паперових
і магнітних носіях на ділянках і в службах з великим обсягом господарських
операцій, а також передача цих даних бухгалтеру для автоматизованого
введення і відображення в бухгалтерському обліку;
· експлуатація засобів автоматизації обробки облікової інформації і
безпосередньо обліковими працівниками в умовах функціонування
АРМ бухгалтера; організація структури внутрішньомашинного
інформаційного фонду завдань бухгалтерського обліку, яка адекватна
структурі документного збереження даних бухгалтерського обліку в
облікових реєстрах;
· формування управлінської, облікової, контрольної та аудиторської
інформації в запитальному режимі у доступному і зручному вигляді;
· формування оцінки стану підприємства, постановка найближчих цілей,
вироблення шляхів їхнього досягнення як без урахування резервів,
так і з урахуванням резервів підприємства; формування оцінки
стану підприємства, постановка найближчих цілей, вироблення шляхів
їхнього досягнення як без урахування резервів, так і з урахуванням
резервів підприємства;
· створення інформаційних систем, в яких здійснюється цілком автоматизований
розрахунок і надаються пропозиції щодо прийняття
управлінських рішень;
· створення інформаційної мови запитів для відображення показників
обліку, контролю та аудиту.
Зазначені вище принципи автоматизації бухгалтерського обліку забезпечують
єдиний підхід до розробки окремих елементів системи та
єдиного функціонування.
Зазначимо, що автоматизовані системи бухгалтерського обліку
пройшли великий історичний шлях становлення і розвитку. Вони змінювалися
паралельно зі змінами інформаційних технологій, програмних
і технічних засобів обробки інформації, методів і засобів розробки, концепцією
побудови інформаційних систем.
Проаналізуємо ознаки, які зумовлюють специфіку застосування цих
програмних продуктів в умовах об’єкта комп’ютеризації. Основні характеристики
об’єкта і системи управління, які впливають на особливості
бухгалтерського обліку, пов’язані насамперед з галузевою специфікою
бухгалтерського обліку, видами діяльності, специфікою технологічного
процесу, типом і характером виробництва, організаційною
структурою управління тощо.
306

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Відмітимо, що існують різні напрямки підходів до автоматизації
управління підприємством. У даній статті буде розглянуто підходи за
двома ознаками: за обсягом автоматизації бухгалтерських процесів та
за особливостями впровадження інформаційної системи.
Так, за першою ознакою виділяють такі способи автоматизації
обліку, наведені на рисунку 1. Розглянемо кожен з перелічених способів
автоматизації бухгалтерського обліку на підприємстві з визначенням
його основних функцій, переваг і недоліків.
Хаотична автоматизація. На робочі місця встановлюються і розрізнені
програми, що забезпечують розв’язання окремих задач обліку.
Хаотична автоматизація є одним з найбільш неефективних видів
інвестування коштів у розвиток підприємства. Під хаотичністю процесу
в даному випадку мають на увазі відсутність стратегічного плану.
Як правило, при такому підході процес впровадження інформаційних
технологій визначається “хвилинними” локальними задачами, а не реальними
потребами бізнесу. Критерієм прийняття рішення в таких випадках
можуть бути: рівень знань осіб, які приймають рішення, можливість
придбати зараз з ексклюзивною знижкою будь-яку техніку або
ПК і т.д. Однією з причин такого підходу є неправильне розуміння своєї
ролі і функцій відділу інформаційних технологій.
Система комплексної автоматизації бухгалтерського обліку. При
створенні комплексної системи автоматизації бухгалтерського обліку,
крім установки комп’ютерів і програмного забезпечення на робочих
місцях всіх або більшості працівників, необхідне вироблення регламентів
колективної роботи бухгалтерії. Такі документи повинні визначати
порядок роботи зі спільними даними, правила і терміни виконання регламентних
робіт, операцій об’єднання даних тощо. Регламентування
термінів, умов і порядку виконання окремих операцій потрібні, тому
що деякі дії можна виконувати лише в певній послідовності. Наприклад,
до введення всіх проводок з нарахування загальновиробничих
витрат не можна їх розподілити за об’єктами аналітичного обліку рахунку
основного виробництва тощо.
Складова частина інтегрованої системи автоматизації управління
підприємством. Створення автоматизованої системи бухгалтерського
обліку в складі інтегрованої системи автоматизації управління підприємством
вимагає вироблення ще більшої кількості регламентів, особливо
з виконання робіт обміну даними з підрозділами, де розв’язуються
задачі оперативно-технічного обліку, планування, аналізу тощо. При
цьому, чим більше підприємство і чим більше його співробітників задіяно
в системі управління, тим складнішою є задача складання регламентів,
що забезпечують узгоджену роботу всіх ланок управління.
307

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
Підходи до автоматизації управління
підприємством (1-ша ознака)
Хаотична
автоматизація
Автоматизація
за ділянками
Автоматизація
за напрямками
ПЕРЕВАГИ:
- низька вартість автоматизації;
- терміни на створення такої
комп’ютерної системи мінімальні
НЕДОЛІКИ:
- проблеми взаємозв’язку
облікових даних;
- як результат отримання
окремих прикладних систем,
вартість інтеграції яких часто може
дорівнювати вартості
комплексної автоматизації;
- в деяких випадках створюються
незаконні фрагменти інформаційної
структури і прикладних систем,
які не можуть бути використані
в практичній діяльності
підприємства;
- додаткові витрати на дублювання
функцій, які повинна виконувати
інформаційна система,
і обслуговування створених
незакінчених прикладних систем
ПЕРЕВАГИ:
- відносно низька вартість
автоматизації;
- терміни на створення
такої комп’ютерної
системи відносно невеликі
НЕДОЛІКИ:
- проблеми взаємозв’язку
облікових даних;
- як результат отримання
окремих прикладних
систем, вартість інтеграції
яких часто може
дорівнювати вартості
комплексної автоматизації;
- додаткові витрати
на дублювання функцій,
які повинна виконувати
інформаційна система,
і обслуговування
створених незакінчених
прикладних систем
ПЕРЕВАГИ:
- автоматизація
взаємопов’язаних
операцій
НЕДОЛІКИ:
- проблеми взаємозв’язку
облікових даних;
- як результат
отримання окремих
прикладних систем,
вартість інтеграції
яких часто може
дорівнювати вартості
комплексної
автоматизації;
- додаткові витрати
на дублювання функцій,
які повинна виконувати
інформаційна система,
і обслуговування
створених
незакінчених
прикладних систем
ПЕРЕВАГИ:
- робота
зі спільними даними;
- операції
об’єднання даних
Система комплексної автоматизації
НЕДОЛІКИ:
вироблення
регламентів
колективної
роботи бухгалтерії
Складова частина
інтегрованої системи автоматизації
ПЕРЕВАГИ: використання облікових даних
для планування та аналізу
НЕДОЛІКИ: складання регламентів,
що забезпечують узгоджену роботу
всіх ланок управління
308
Рис. 1. Переваги і недоліки підходів
до автоматизації управління підприємством
згідно з першою класифікаційною ознакою
Автоматизація бухгалтерського обліку за ділянками. Даний підхід
передбачає процес автоматизації окремих виробничих або управлінських
підрозділів підприємства, об’єднаних за функціональною ознакою

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
(ділянка упаковки, маркування, бухгалтерія). Даний підхід до автоматизації
обирається у таких випадках: по-перше, там, де інвестиційних ресурсів
підприємства недостатньо для розв’язання задачі автоматизації
в повному обсязі; по-друге, там, де існують ділянки, де застосування
автоматизованих систем дає значний економічний ефект (наприклад,
за рахунок скорочення кількості персоналу); по-третє, там, де технологія
виробництва або інші умови не дозволяють функціонувати без використання
автоматизованих систем. Слід відзначити, що найчастіше
даний підхід використовується для автоматизації виробничих ділянок.
Основний засіб автоматизації – спеціалізовані АСУП. Застосування принципу
автоматизації підприємства за ділянками для ряду підприємств
є єдиним способом підвищення економічних показників в умовах обмежених
інвестиційних ресурсів. Для того, щоб автоматизація за ділянками
була ефективною, необхідно складати стратегічні і оперативні
плани автоматизації. При цьому стратегічний план автоматизації, якщо
обрана стратегія автоматизації за ділянками, повинен періодично,
але не рідше 1-го разу за рік, переглядатися. При реалізації стратегічного
плану доцільно особливу увагу приділяти питанням прийнятності
комплексу стандартів на інформаційні технології, які підтримуються на
підприємстві.
Автоматизація бухгалтерського обліку за окремими напрямками.
Даний підхід передбачає автоматизацію окремих напрямків діяльності
підприємства, таких як виробництво, збут, управління фінансами. Даний
підхід застосовується, коли кінцевою метою робіт є повна автоматизація
підприємства. Від автоматизації за ділянками даний підхід відрізняється
тим, що автоматизація за напрямками діяльності передбачає
участь в автоматизації всіх організаційних підрозділів, функціонування
яких пов’язане з автоматизованими напрямками. Але даний підхід не
можна розглядати як локальний. Його реалізація пов’язана зі створенням,
як мінімум, телекомунікаційної інфраструктури підприємства. У більшості
випадків даний підхід пов’язаний з реінжинірингом бізнеспроцесів
і вимагає створення моделі всього підприємства.
Тепер розглянемо підходи до автоматизації бухгалтерського обліку,
виділені за 2-ю ознакою (за особливостями впровадження інформаційної
системи. Переваги і недоліки кожного з підходів наведені
на рис. 2.
Розглянемо кожен з перелічених способів автоматизації бухгалтерського
обліку на підприємстві.
309

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
Підходи до автоматизації управління
підприємством (2-га ознака)
“Стандартно”, швидко і дешево
ПЕРЕВАГИ:
- найнижча вартість автоматизації
обліку;
- найбільша швидкість автоматизації
обліку;
- безкоштовні обновлення програми
НЕДОЛІКИ:
- виявлення в процесі роботи
невідповідності можливостей
конфігурації потребам підприємства;
- напружена робота під час переходу
від старої системи до нової
(ведеться подвійний облік);
- помилки стандартної конфігурації
Доопрацьовуй і враховуй
ПЕРЕВАГИ:
- низькі стартові витрати;
- економія на послугах організації,
яка впроваджує цю систему (від її послуг можна
відмовитися на будь-якому етапі)
НЕДОЛІКИ:
- відсутність повного опису системи обліку
і повного комплекту посібників користувачів;
- помилки в обліку через непоінформованість
усіх працівників про введені зміни (індивідуальний
характер доопрацювання на кожній ділянці обліку);
- можливе замовлення доопрацювань,
які дублюють наявні можливості системи
- збільшуються трудності корегування внесення
кожного наступного доопрацювання
ПЕРЕВАГИ:
- можливість планування витрат
і строків введення АСУ;
- наявність повного комплекту
документації для користувачів;
- безкоштовне виправлення помилок
протягом року по закінченні проекту;
- можливість швидко і якісно навчати
нових працівників працювати
з даною АСУ
Програма
тільки
для тебе
НЕДОЛІКИ:
- всі переваги залежать
від кваліфікації виконавця;
- напружена робота під час
переходу від старої
системи до нової
(ведеться подвійний облік)
Рис. 2. Переваги і недоліки підходів
до автоматизації управління підприємством
згідно з другою класифікаційною ознакою
“Стандартно”, швидко і дешево. Даний підхід до автоматизації передбачає
використання на підприємстві стандартної конфігурації однієї
з програм родини “1С” і моделі обліку, яку заклали розробники. Даний
варіант автоматизації підходить підприємствам, які відповідають
таким вимогам: тільки починають господарську діяльність, і модель,
реалізована в придбаній конфігурації, задовольняє їх облікові потреби;
підприємства вже використовують ту ж модель обліку, що і в стандартній
конфігурації; згодні змінити свою облікову політику і привести її
до тієї, яка закладена в типову конфігурацію.
310

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Перехід на використання стандартної конфігурації вимагатиме від
1 до 2 ісяців (для “1С:Бухгалтерії”) і до 3 місяців – для “комплексної”
конфігурації. Перехід на використання зазначеної конфігурації передбачає
виконання таких дій: придбати програму і навчити працівників,
які будуть з нею працювати (бухгалтерів, комірників, менеджерів).
Доопрацьовуй і враховуй. Даний варіант відрізняється від першого
тим, що придбана стандартна конфігурація поступово допрацьовується
під облікові особливості підприємства. Тобто, сплативши відповідну
суму за типову конфігурацію, підприємству доведеться додатково доплатити
ще і за доопрацювання типової конфігурації, вартість якої обговорюється
окремо. Даний підхід до проблеми автоматизації більш
привабливий для підприємств, які не мають постійної облікової політики,
яка до того ж поступово змінюється паралельно зі змінами програми.
Такий варіант автоматизації не має приблизного часу закінчення.
Дуже багато залежить від рівня кваліфікації як працівників підприємства,
так і осіб, які впроваджують систему. Реальний строк повноцінного
запуску в роботу такого варіанта займає менше року. До того ж навчання
персоналу роботі на оновленій конфігурації стає необхідним, а
вимоги до її якості – дуже високі.
Даний варіант автоматизації підходить підприємствам, які відповідають
таким вимогам: рівень кваліфікації головного бухгалтера дуже
високий (в бухгалтерському, податковому та оперативному обліку,
в розумінні можливостей та обмежень типової конфігурації); кількість
працівників, які працюють із системою, не більше трьох. Але може
настати момент, коли буде легше переробити все з самого початку,
ніж намагатися вкотре змінювати наявну систему.
Програма “тільки для тебе”. Цей варіант автоматизації обліку
підприємства відрізняється від двох попередніх тим, що впровадженню
програми родини “1С” передує процес дослідження підприємства
та підготовки технічного завдання, яке відображає облікові особливості
підприємства. Підприємство, яке обирає цей варіант автоматизації,
може мати яку-небудь систему обліку, відповідно до своїх потреб з
оперативного і податкового обліку. У процесі дослідження методи обліку
можуть бути суттєво покращені у зв’язку із застосуванням досвіду
осіб, які впроваджують систему. Вартість програми вже була зазначена,
вона у всіх партнерів несуттєво коливається за майже стандартним прайсом.
Але треба визначити витрати на дослідження, постановку завдань,
технічні засоби. Процес повного переходу на автоматизований облік
займе від 2 до 6 місяців, залежно від активності та зацікавленості працівників
підприємства. Проте при достатній кваліфікації осіб, які впроваджують
систему, така система точно буде працювати на підприємстві.
311

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
Слід відзначити, що різноманітність представлених на ринку програмних
продуктів, призначених для розв’язання задач обліку, закономірно
ставить питання про ефективний вибір програмного забезпечення
для автоматизації управління підприємством. Завдання вибору
ускладнюється суттєвими відмінностями в концепціях побудови програмних
засобів, їх функціональної повноти, порядку адаптації до потреб
конкретних користувачів, можливості використання на різних програмно-апаратних
платформах, вартості тощо. Тому нами було проведено
узагальнення набору загальних критеріїв вибору програм для підприємств
різних типів, умовно класифікованих за кількістю працівників
бухгалтерії (табл. 1).
Загальні критерії вибору програмного забезпечення
інформаційних систем бухгалтерського обліку
Таблиця 1
Тип
бухгалтерії
Мала
(1–3 особи)
Середня
(4–6 осіб)
Велика
(більше 6 осіб)
Критерії вибору
1) уніфікована модель подання даних;
2) єдине програмне середовище;
3) функціонування в одноранговій мережі або в мережі ПК
виділеним сервером;
4) наявність сертифікованого для впровадження системи дилерів фірми
виробника програмного забезпечення (далі – ПЗ) у власному регіоні;
5) можливість сумісного використання зі стандартним офісним ПЗ
і проблемно-орієнтованим ПЗ інших виробників
1) побудова системи у вигляді повнофункціонального набору
спеціалізованих за ділянками обліку програмних модулів;
2) можливість розвитку функцій системи за рахунок
професійних засобів розробки;
3) функціонування в мережі ПК з виділеним сервером
в архітектурі “клієнт-сервер”;
4) функції розмежування прав доступу користувачів до даних;
5) можливість сумісного використання з ПЗ інших виробників,
у тому числі з ПЗ власної розробки
1) побудова системи у вигляді повнофункціонального набору
вузькоспеціалізованих за ділянками обліку програмних модулів;
2) можливість розвитку функцій системи за рахунок
професійних засобів розробки;
312

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Продовж. табл. 1
Тип
бухгалтерії
Велика
(більше 6 осіб)
Корпоративна
централізована
Критерії вибору
3) можливість функціонування в неоднорідних мережах,
значна незалежність у виборі користувачем апаратних засобів,
операційних систем і СКБД;
4) розвинуті функції розмежування прав доступу до даних
і автоматизації виконуваних користувачами дій;
5) розвинуте розмежування функцій бухгалтерського,
оперативно-технічного і статистичного обліку; взаємодія
з підсистемами планування, аналізу, техніко-економічної підготовки
виробництва;
6) можливість сумісного використання з ПЗ інших виробників,
у тому числі ПЗ власної розробки
1) відповідність перерахованим вимогам щодо окремих підприємств
і самостійних підрозділів у корпорації;
2) розвинуті засоби реплікації даних віддалених підрозділів;
3) наявність засобів консолідації даних для побудови
корпоративної звітності, в тому числі з можливістю ведення обліку
в різних облікових стандартах
Звичайно, така класифікація не єдина при розгляді всього спектра
відмінностей програмних систем, а наведені в таблиці цифри щодо кількості
працівників бухгалтерії для виділених груп дуже умовні. У цей
же час ця класифікація наявно визначає рівень спеціалізації різних працівників,
а значить, і потребу спеціалізації окремих компонент програмного
забезпечення.
Зазначимо основні фактори, які впливають на вибір програмних
засобів:
· можливість застосування спеціалізованих програм у використовуваних
підприємством програмно-апаратних середовищах;
· склад допоміжного програмного забезпечення, необхідного для функціонування
спеціалізованих програм;
· функціональні можливості, ступінь автоматизації та повнота розв’язання
найбільш складних і важливих для підприємства задач обліку;
· можливість підтримки з боку аудиторських і консалтингових фірм;
· склад адаптивних властивостей, можливості налагодження програми
на специфіку ведення обліку в організації;
· надійність і перспективність фірми-розробника, наявність регіональних
філій, дилерської мережі та можливості фірмової підтримки користувачів;
313

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
· засоби захисту даних від несанкціонованого доступу, а також засоби
відновлення при збоях у роботі комп’ютерної системи або в результаті
помилок при експлуатації;
· якість, повнота і зручність використання документації, наявність додаткових
методичних матеріалів із застосування програмних засобів
тощо.
Слід відмітити, що, незважаючи на насичення ринку інформаційних
систем управління підприємством, вже декілька років поспіль лідером
на ньому є інформаційні системи фірми “1С” (версії 7.7 та 8.0).
Представник аудиторської фірми “Артур Андерсен” на семінарі “Застосування
інформаційних технологій в освіті та практиці бухгалтерського
обліку”, що проводився компанією ІВТСІ в рамках проекту
Агентства США з міжнародного розвитку (USAID) ”Реформа бухгалтерського
обліку та аудиту в Україні” та Київським національним економічним
університетом з 11 до 22 березня 2009 р. у Києві, навів дані,
що близько 90 % підприємств в Україні використовують програмні продукти
фірми 1С.
Висновки. Основні функції автоматизованої системи обліку, контролю
та аудиту полягають у такому: повне і своєчасне задоволення
інформаційних потреб користувачів; виконання контрольних та аудиторських
завдань з метою одержання необхідної інформації про наявні
відхилення; одержання комп’ютерних управлінських рішень; здійснення
аналізу та прогнозування господарсько-фінансової діяльності підприємства.
Принципи автоматизації бухгалтерського обліку забезпечують єдиний
підхід до розробки окремих елементів системи та єдиного функціонування.
Аналіз та узагальнення різних підходів до автоматизації управління
підприємством показав, що їх можна виділити за двома ознаками:
за обсягом автоматизації бухгалтерських процесів та за особливостями
впровадження інформаційної системи. Зазначені підходи дають можливість
вибору системи автоматизації з визначенням основних функцій,
переваг і недоліків.
Основним фактором при виборі одного з підходів до автоматизації
управління підприємством є економічна доцільність проведення автоматизації
обліку, тобто є його окупність за “розумний” проміжок
часу.
На економічну доцільність вибору інформаційної системи управління
підприємством також має значний вплив узагальнення набору
критеріїв вибору інформаційної системи для підприємств різних типів,
умовно класифікованих за кількістю працівників бухгалтерії та зазначених
основних факторів, які впливають на вибір.
314

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
В умовах автоматизованої обробки інформації змінюється цільове
призначення бухгалтерського обліку, він стає складовою частиною системи
управління підприємством. Введення в практику автоматизованих
інтегрованих систем обліку, контролю та аудиту і розподілених систем
обробки даних дає можливість комплексно вирішувати завдання
не лише з обліку, але й з контролю, аналізу та аудиту. За допомогою
таких систем можна здійснювати оцінку фактичного стану підприємства,
а також прогнозувати і моделювати управлінські рішення.
Список літератури
1. Иванько, С. Внедрение автоматизированной системы управления организациями
[Текст] / С. Иванько // Корпоративные системы. – 2008. – № 1. – С. 20–25.
2. Івахненков, С. В. Упровадження програмного забезпечення обліку і контролю:
потенційні переваги і реальні проблеми [Текст] / С. В. Івахненков // Бухгалтерський
облік і аудит. – 2007. – № 2. – С. 56–62.
3. Кастеллани, К. Автоматизация решения задач управления [Текст] / К. Кастеллани.
– М. : Мир, 1982. – 472 с.
4. Нетреба, І. О. Роль інформаційних систем управління в підвищенні конкурентоспроможності
вітчизняних підприємств [Текст] / І. О. Нетреба // Формування
ринкових відносин в Україні. – 2006. – № 1. – C. 89–93.
5. Шквір, В. Д. Інформаційні системи і технології в обліку [Текст] : навч. посіб. /
В. Д. Шквір, А. Г. Загородній, О. С. Височан. – К. : Знання, 2007. – 439 с.
Summary
The article deals with different principles connected with automation
of enterprise’s management, points out the advantages and lacks of thear
usage. The article gives certain recommendations concerning choosing the
approaches to the automation depending on the sizes and peculiarities of
enterprise’s functioning.
Отримано 09.02.2011
315

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
УДК 658.14:336.71
316
Г. М. Шульженко, ПАТ АБ “Столичний”, м. Суми;
К. Ф. Черкашина, канд. екон. наук,
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
ОЦІНКА КАПІТАЛІЗАЦІЇ БАНКІВСЬКОЇ УСТАНОВИ
У статті описується методика визначення рівня капіталізації банківської
установи. За допомогою запропонованої авторами методики проводиться аналіз
капіталізації одного з українських банків. За результатами діагностики банк належить
до однієї з виділених груп, що характеризується наявністю певних проблем
з капіталом.
Ключові слова: капіталізація банківської установи, показники, стабільність,
ринкова кон’юнктура.
Постановка проблеми. В умовах наростаючої фінансової кризи
однією з основних проблем, яка стоїть перед вітчизняною банківською
системою, є підтримання стабільності та надійності, що дає змогу виконувати
банкам свої функції щодо забезпечення економіки достатньою
кількістю фінансових ресурсів.
Зміна ринкової кон’юнктури ставить під загрозу не лише прибутковість
діяльності банків, але й взагалі їх функціонування. Основними
причинами припинення діяльності банків є неспроможність їх нейтралізувати
існуючі в банківському секторі ризики, а також відповідати за
своїми зобов’язаннями, що обумовлене недостатністю ресурсної бази
у фінансово-кредитних установ. 37
Аналіз останніх публікацій. Питанням достатності банківського
капіталу, підвищення рівня капіталізації банківської системи присвячували
свої праці вітчизняні та зарубіжні науковці, серед яких такі:
М. Д. Алексеєнко, О. І. Барановський, А. П. Вожжов, У. В. Владичин,
А. С. Гальчинський, Л. Г. Герасименко, Е. Долан, А. О. Єпіфанов,
К. О. Кірєєв, С. М. Козьменко, В. Л. Кротюк, І. В. Ларіонова, Н. Г. Маслак,
В. І. Міщенко, Ф. Мишкін, А. М. Мороз, С. В. Мочерний, О. Ю. Пронін,
Д. Розенберг, П. Роуз, І. В. Сало, Дж. Синкі мол., Т. С. Смовженко,
В. С. Стельмах, В. Т. Сухотеплий, Ф. І. Шпиг, А. П. Яценюк
[2–7].
Не вирішені раніше частини проблеми. Слід зазначити, що Національний
банк України вживає заходів щодо підтримання банками
достатнього рівня банківського капіталу за допомогою встановлення
конкретних нормативів. У той же час не вирішені питання щодо методичних
засад оцінювання капіталу банку з точки зору урахування ризиків,
які притаманні банківській діяльності, визначення і застосування
ефективних методів нарощування капіталу.
© Г. М. Шульженко, К. Ф. Черкашина, 2011

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Мета статті. Функціонування національної економіки на ринкових
засадах нерозривно пов’язане з ефективною діяльністю банківської системи.
В умовах поглиблених змін національної економічної моделі актуальним
стає питання достатності капітальної бази вітчизняних банків
для виконання основних функцій щодо забезпечення країни фінансовими
ресурсами. У трансформаційних умовах актуалізується питання
теоретико-практичного обґрунтування визначення достатнього рівня
капіталізації, а також розробка шляхів щодо його підвищення у разі
необхідності.
Виклад основного матеріалу. Діагностика визначення рівня капіталізації
банківської установи проводиться за такими основними напрямками
[2]:
· визначення основних показників, які впливають на рівень капіталізації
банківської установи;
· аналіз рівня достатності капіталу;
· ефективність використання ресурсів;
· виявлення факторів, які визначатимуть рівень капіталу банківської
установи у майбутньому.
Для цього розраховуються показники, які дозволяють провести діагностику
рівня капіталізації за вищезазначеними напрямками.
Запропонована система показників визначає ризиковість діяльності,
диверсифікацію та концентрацію капіталу банку (табл. 1).
Отже, дана методика включає показники, які відображають розмір
капіталу банку, його ринкову вартість, ефективність системи управління
залученими коштами, а також прибутковість активних операцій банку
та емісії. Ключовим моментом є розрахунок економічного капіталу
під покриття основних ризиків (кредитного, ринкового та операційного)
[2–7]. Одним з основних моментів, на які слід звернути особливу увагу,
є те, що всі показники необхідно розраховувати у динаміці. Залежно
від розміру та динаміки показників, які запропоновані у таблиці,
кожен банк можна віднести до групи, для якої характерні певні проблеми
з банківським капіталом. Запропонований алгоритм включає
чотири етапи, у результаті чого і буде виділено п’ять груп банків [2].
До першої групи показників належать ті, що безпосередньо характеризують
рівень капіталізації банку, а саме: коефіцієнт капіталізації,
коефіцієнт покриття зобов’язань і дохідність капіталу. Слід зазначити,
що позитивною тенденцією цих показників можна вважати їх зростання.
Тому перший етап запропонованого алгоритму буде такий (рис. 1).
317

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
Система показників для визначення рівня капіталізації
банківської установи
Показник Характеристика Розрахунок
Таблиця 1
Коефіцієнт капіталізації
Коефіцієнт покриття
зобов’язань
Дохідність капіталу
Чистий прибуток
з розрахунку на одну акцію
Мультиплікатор капіталу
Дохідність активів
Коефіцієнт співвідношення
приростів капіталу
та активів
Частка негативно
класифікованих активів
Економічний капітал
за кредитними ризиками
Коефіцієнт залежності
від акціонерів
Коефіцієнт нестабільності
залучених коштів
Величина економічного
капіталу для покриття
ринкових ризиків
Величина економічного
капіталу для покриття
операційних ризиків
Визначає питому вагу
капіталу у загальній сумі
джерел банку
Показує ступінь покриття
залучених і позичених
коштів капіталом
Прибуток
на власний капітал
Показує, скільки чистого
прибутку припадає
на одну акцію
Дозволяє визначити
політику банку в галузі
фінансування
Дає можливість отримувати
прибуток з активів
Відображає, наскільки
зростають активи внаслідок
збільшення капіталу
Визначає питому вагу
неякісних активів
у загальному їх обсязі
Показує, наскільки банк
спроможний покривати
свої кредитні ризики
Показує питому вагу
акціонерного капіталу
у загальному
Відображає рівень
дострокового вилучення
залучених коштів
Показує, наскільки банк
спроможний покривати
свої ринкові ризики
Показує, наскільки банк
спроможний покривати
свої операційні ризики
Капітал / Пасиви
Капітал / Зобов’язання
Чистий прибуток /
Власний капітал
Чистий прибуток /
Звичайні акції
Активи /
Акціонерний капітал
Чистий прибуток / Активи
Темпи приросту капіталу /
Темпи приросту активів
Негативно класифіковані
активи / Загальний розмір
активів
Використовується підхід,
заснований на внутрішніх
рейтингах
Акціонерний капітал /
Усього капітал
Сума залучених коштів, які
було вилучено достроково /
Сума залучених коштів
Використовується підхід,
заснований на внутрішній
моделі
Використовується підхід,
заснований на внутрішній
оцінці
318

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Коефіцієнт капіталізації ↑
Коефіцієнт покриття зобов’язань ↑
Дохідність капіталу ↑
Так
Ні
Перехід до наступного етапу
Віднести до п’ятої групи банків,
яким слід негайно вжити
заходів щодо підвищення рівня
капіталізації
Рис. 1. Перший етап алгоритму для визначення рівня
апіталізації банку
Отже, можна стверджувати, що перший етап є сигналом для швидкого
реагування, тобто, якщо банк має тенденції до зниження показників
капіталу, його ринкової вартості, коефіцієнтів капіталізації та
покриття зобов’язань капіталом, йому необхідно якомога швидше вжити
заходів щодо підвищення рівня капіталізації.
До другої групи доцільно віднести показники, які характеризують
ефективність використання капіталу, тобто не лише його достатність і
кількісне збільшення, як на попередньому етапі, а якісну сторону капіталу
банку, зокрема мультиплікатор капіталу, чистий прибуток на одну
акцію та дохідність активів (рис. 2).
Чистий прибуток на 1 акцію ↑
Мультиплікатор капіталу ↑
Дохідність активів ↑
Так
Ні
Перехід до наступного етапу
Віднести до четвертої групи банків,
яким слід вжити заходів
щодо підвищення ефективності
використання капіталу
Рис. 2. Другий етап алгоритму
для визначення рівня капіталізації банку
Після визначення якісної характеристики капіталу потрібно звернути
увагу на якість управління активами, оскільки серед функцій капіталу
є формування джерел для активних операцій.
Слід зазначити також, що провідні світові економісти вважають, що
саме значне зростання кредитів стало однією з причин виникнення світової
фінансової кризи. Як свідчать проаналізовані дані більшості країн
світу, найбільший бум кредитування характерний для 2007–2008 років.
Саме тому важливо визначити, яким чином капітал використовується
для активних операцій та яка роль у цих процесах належить
безпосередньо капіталу. Враховуючи це, до третьої групи показників,
319

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
які характеризують якість управління капіталом, необхідно віднести
коефіцієнт співвідношення приростів капіталу та активів, частку негативно
класифікованих активів та економічний капітал за кредитними
ризиками (рис. 3).
Співвідношення приросту
капіталу та активів адекватне
Частка негативно
класифікованих активів ↓
Економічний капітал
за кредитними ризиками ↑
Так
Ні
Перехід до наступного етапу
Віднести до третьої групи банків,
яким слід вжити заходів щодо
підвищення якості управління активами
Рис. 3. Третій етап алгоритму визначення рівня
капіталізації банку
Після визначення якості активів та участі капіталу в активних операціях
банку необхідно визначити ступінь залежності від зовнішніх джерел
фінансування, від акціонерів, а також наявність економічного капіталу
для покриття інших двох важливих видів ризику, зокрема ринкового
та операційного. Оскільки важливим є визначення того, якою мірою
банк захищає себе від ризиків. До такої групи належать показники, які
характеризують ступінь забезпечення фінансової безпеки банку, а саме:
коефіцієнт залежності від акціонерів, стабільність залученого капіталу,
а також наявність економічного капіталу для покриття ринкових та операційних
ризиків. Тому наступним етапом є визначення динаміки вищезазначених
показників, а також розробка заходів щодо нейтралізації
негативних наслідків.
Забезпечення фінансової стійкості банку, можливість нейтралізувати
існуючі у банківському секторі ризики – основні функції власного
капіталу. Тому, на наш погляд, фінансова безпека та капітал банку – це
взаємопов’язані величини. Четвертим етапом запропонованого алгоритму
буде такий (рис. 4).
Залежність від акціонерів ↑
Нестійкість залучених коштів ↓
Економічний капітал
за ринковими ризиками ↑
Економічний капітал
за операційними ризиками ↑
Так
Ні
Віднести до першої групи
найбільш надійних банків
Віднести до другої групи
банків, які мають проблеми
з власним капіталом
Рис. 4. Четвертий етап алгоритму для визначення рівня
капіталізації банку
320

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Як вже зазначалося, у результаті такої діагностики буде визначено
п’ять основних груп банків:
1 – група найбільш надійних банків;
2 – група банків, які мають проблеми з власним капіталом;
3 – група банків, які повинні вжити заходів щодо поліпшення якості
управління активами;
4 – група банків, які повинні вжити заходів щодо підвищення ефективності
використання капіталу;
5 – група банків, яким необхідно негайно вжити заходів щодо підвищення
рівня капіталізації.
Відповідно до цього банки, які належать до першої групи, є найбільш
надійними, оскільки їх капітал відповідає вимогам кількості та
якості.
Застосування даного алгоритму дозволить банкам діагностувати
проблеми з формуванням капіталу на ранніх стадіях, що допоможе їм
уникнути у подальшому більш значних і серйозних проблем з капіталом,
якістю управління активами та фінансовою безпекою банку.
Проаналізуємо діяльність одного з українських банків на основі звітності
за п’ять останніх років [1]. Отримані результати наведені в табл. 2.
Таблиця 2
Показники діяльності ПАТ АБ “Столичний” за 2005–2009 роки
Показник
Досліджуваний рік
2005 2006 2007 2008 2009
Коефіцієнт капіталізації 0,617997143 0,711799 0,470714 0,395181 0,405176
Коефіцієнт покриття
зобов’язань
1,617781471 2,469805 0,889338 0,653387 0,68117
Дохідність капіталу, % 1,7 1,3 0,3 0,5 1,6
Чистий прибуток
з розрахунку
на одну акцію
0,0173 0,0136 0,0029 0,0046 0,0167
Мультиплікатор капіталу 1,60 1,41 2,14 2,56 2,54
Дохідність активів, % 1,08 0,96 0,13 0,18 0,66
Коефіцієнт
співвідношення
приростів
капіталу та активів
Частка негативно
класифікованих
активів, %
Коефіцієнт залежності
від акціонерів
– 1,45 0,38 0,51 –1,92
1,80 1,18 0,54 3,10 22,71
1,01 0,99 0,99 0,99 0,97
321

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
Проаналізуємо показники першої групи, зокрема: коефіцієнти капіталізації
та покриття зобов’язань, а також темпи приросту капіталу.
Позитивною тенденцією вищезазначених показників можна вважати їх
зростання. Тому проведемо перший етап вищезазначеного алгоритму і
з’ясуємо, що зростання коефіцієнтів капіталізації, покриття зобов’язань і
дохідність капіталу нестійкі.
Отже, можна зробити висновок про те, що, відповідно до першого
етапу алгоритму, визначення рівня капіталізації банківської установи,
досліджуваний банк слід віднести до 5-ї групи.
У той же час можна стверджувати, що за останні 2 роки, тобто 2008
та 2009, такі показники, як коефіцієнт капіталізації, коефіцієнт покриття
зобов’язань і дохідність капіталу мають тенденцію щодо зростання.
Це свідчить про те, що банк досить успішно проходить перший етап
вищезазначеного алгоритму.
На підставі цього ми можемо перейти до другого етапу алгоритму
з визначення капіталізації банківської установи. Проаналізуємо такі показники,
як чистий прибуток на 1 акцію, мультиплікатор капіталу та дохідність
активів. Вищезазначені показники мають таку тенденцію:
· чистий прибуток на 1 акцію до 2008 року мав тенденцію до зростання,
а в 2009 році дещо знизився;
· мультиплікатор капіталу до 2008 року мав стійку тенденцію щодо
зростання, але в 2009 дещо знизився;
· дохідність активів з 2006 року має стійку тенденцію до зростання.
Висновки. Отже, можна стверджувати, що тенденції даних показників
не зовсім чітко задовольняють вимоги 2 етапу алгоритму щодо
визначення рівня капіталізації. Даний банк можна віднести до 4-ї групи
банків – групи банків, які повинні вжити заходів щодо підвищення
ефективності використання капіталу. Але при цьому слід зазначити,
що можна стверджувати, що банк досить ефективно використовує свій
капітал, але ж світова фінансова криза вносить свої корективи, і банки
не завжди можуть ізолюватися від зовнішнього впливу.
Список літератури
1. Звіт про фінансові результати [Електронний ресурс]. – Режим доступу :
http://www.stolichny.sumy.ua/index.php?id=80.
2. Коваленко, В. В. Капіталізація банків: методи оцінювання та напрямки підвищення
[Текст] : монографія / В. В. Коваленко, К. Ф. Черкащина. – Суми :
УАБС НБУ, 2010. – 153 с.
3. Кротюк, В. Базель ІІ: розрахунок мінімально необхідної величини капіталу згідно
з першою компонентою [Текст] / В. Кротюк, О. Куценко // Вісник Національного
банку України. – 2006. – № 5. – С. 16–22.
322

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
4. Кротюк, В. Базель ІІ: розрахунок мінімально необхідної величини капіталу згідно
з першою компонентою [Текст] / В. Кротюк, О. Куценко // Вісник Національного
банку України. – 2006. – № 7. – С. 2–7.
5. Burns, Robert L. Economic Capital and Assessment of Capital Adequacy [Електронний
ресурс] / Robert L. Burns // Supervisory Insights. Winter. – 2004. – Режим
доступу : http://www.fdic.gov/regulations/examinations/supervisory/insights/sivin04/
economic.
6. Compilation Guide on Financial Soundness Indicators [Електронний ресурс] /
IMF. – 2004. – July, 30. – Режим доступу : www.imf.org.
7. Core Principles for effective banking supervision. Basle Committee on Banking
Supervision [Електронний ресурс]. – Basle. – 1997. – September. – Режим доступу
: www.bis.org.
Summary
Method definition the level of capitalization of the banking institution
are described in the article. Capitalization one of the Ukrainian banks are
determined with the proposed approach. The results of diagnosis bank is
dedicated to one of the groups which characterized by certain problems with
the capital.
Отримано 10.02.2011
323

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
УДК 339.2(747)
В. П. Марчук, канд. екон. наук, доц.,
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
РЕФОРМУВАННЯ РЕГУЛЮЮЧИХ
ФІНАНСОВИХ ОРГАНІВ ЯК РЕЗУЛЬТАТ СВІТОВОЇ
ФІНАНСОВОЇ КРИЗИ ТА МОЖЛИВОСТІ ДЛЯ УКРАЇНИ
У статті проаналізовані чинники виникнення світової фінансової кризи та
проблема адекватності регулювання світової фінансової системи в сучасних умовах.
Розглянуто комплекс заходів щодо регулювання фінансової системи, які запроваджуються
у США та Європі, а також запропоновані підходи до реорганізації
системи органів регулювання банківської та фінансової систем України.
Ключові слова: міжнародний рух капіталу, похідні фінансові інструменти,
кредитно-дефолтні свопи, надмірна фінансова ліквідність, міжнародні, регіональні
та національні регулюючі фінансові органи, структури банківського та фінансового
регулювання і нагляду, мегарегулятор.
Постановка проблеми. Сучасний етап міжнародного руху капіталу
характеризується інвестуванням у фінансові інструменти приватного
сектора та недостатнім регулюванням ринку похідних фінансових
інструментів у США, що стало головною причиною світової фінансової
кризи 2008–2009 рр.
Діяльність Міжнародного валютного фонду була спрямована на
ліквідацію наслідків кризи, а не її чинників. Саме тому виникає необхідність
створення єдиних підходів до регулювання світової фінансової
системи. Терміново у США та ЄС розроблені проекти реформи регулювання
фінансової системи на національному та європейському рівнях.
В Україні після кризи були зафіксовані найбільші темпи падіння
ВВП серед країн регіону, що також потребує реформи регулювання
фінансової системи. 38
Аналіз основних досліджень і публікацій. Проблемі реформування
світової фінансової системи, пошуку оптимальних варіантів її
побудови, залежно від конкретних економічних ризиків, присвячені
роботи провідних зарубіжних і вітчизняних науковців. Зокрема, серед
західних науковців доцільно виділити R. Adams, C. Borio, R. Ferguson,
R. Filosa, C. Goodhart, P. Krugman, S. Oosterloo, M. Taylor, D. Shoenmaker,
D. Stiglits. Серед російських дослідників найбільш вагомі праці В. Андріанова,
С. Афонцева, С. Глазьєва, Л. Григор’єва, Ю. Данілова, Д. Трахтмана,
Г. Фетісова та інших. Серед українських дослідників найбільший
вклад у вирішення цієї проблеми внесли О. Барановський, В. Геєць,
© В. П. Марчук, 2011
324

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
В. Домрачев, О. Дзюблюк, І. Д’яконова, В. Міщенко, С. Міщенко, С. Науменкова,
О. Петрик, Д. Полозенко та інші.
Метою статті є аналіз основних чинників світової фінансової кризи
2008–2009 рр., існуючої системи міжнародних, регіональних і національних
фінансових регуляторів і проектів їх реформування, розроблення
підходів щодо удосконалення системи регулюючих фінансових
органів України.
Виклад основного матеріалу. Циклічність розвитку світової ринкової
економіки в останні роки призвела до виникнення світових фінансових
криз 1997–1998 та 2008–2009 рр. Якщо головним чинником
фінансової кризи 1997–1998 рр. була “втеча” капіталу розвинутих країн
з економік країн Південно-Східної Азії, то головні чинники фінансової
кризи 2008–2009 рр. пов’язані з процесами глобалізації світової
фінансової системи, появою в США потужного ринку похідних фінансових
інструментів, іпотечною кризою та відсутністю дієвого механізму
регулювання міжнародного руху капіталу.
Починаючи з середини XIX сторіччя дослідники [2] виділяють
три періоди, які характеризуються домінуванням того чи іншого механізму
міжнародного руху капіталу (табл. 1).
Періодизація розвитку міжнародного руху капіталу
Таблиця 1
Період Позичальники Кредитори
Епоха облігаційних
позик (середина XIX ст.;
1918–1929 рр.)
Епоха банківського
кредитування
(1950–1980 рр.)
Епоха інвестування
у фінансові
інструменти
приватного сектора
(середина 90-х років
XX ст. – наш час)
Держави,
великі
компанії
Держави
Економічні
суб’єкти
приватного
сектора
Приватні
особи
Провідні
міжнародні
банки
Економічні
суб’єкти
приватного
сектора
Головні
ризики
Ризик
суверенного
дефолту
Ризик
суверенного
дефолту
Дефіцит
міжнародної
ліквідності;
девальвація
валют в умовах
масового
відтоку
капіталу
Загрози
світовій
фінансовій
системі
Низькі (збитки
приватних
інвесторів)
Високі
(банкрутство
найбільших
банків)
Високі
(банкрутство
найбільших
фінансових
інститутів,
дестабілізація
валютних
відносин)
325

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
На першому етапі позичальниками були суверенні держави та великі
компанії, інструментами – державні облігації або гарантовані державою
облігації великих компаній, у ролі кредиторів – приватні особи,
тому рівень загрози міжнародній фінансовій системі був низьким (збитки
приватних інвесторів).
Характерним для другого етапу було те, що позичальниками були
держави, які розвиваються (переважно Латинської Америки), а в ролі
кредитора – найбільші міжнародні банки. Інструментом були міжнародні
банківські кредити. Боргова криза 80-х років двадцятого сторіччя
виникла в результаті неспроможності держав своєчасно розрахуватися
за позиченими кредитами. Для боротьби з кризою були запропоновані
дві міжнародні стратегії. Перша стратегія передбачала створення пулу
банків-кредиторів (часто з участю економічно розвинутих країн) для
реструктуризації заборгованості країн-боржників і надання їм антикризового
кредитування. Друга стратегія передбачала активну участь міжнародних
фінансових організацій у вирішенні проблем країн-боржників,
спрямовану на створення у них як можливостей, так і стимулів
до обслуговування зовнішньої заборгованості. Друга стратегія базувалася
на “плані Бейкера” (колишнього держсекретаря США), опублікованого
в 1985 р. Згідно з цим планом МВФ та Світовий банк приступили
до реалізації програм “обумовленого кредитування” (conditional lending).
Суть програм полягала у наданні урядам країн-боржників кредитних
ресурсів при умові здійснення ними економічних реформ, направлених
на структурну перебудову економіки та підвищення темпів економічного
розвитку з метою забезпечення можливості обслуговування зовнішнього
боргу. Саме тому рівень загрози світовій фінансовій системі на
другому етапі був високий (банкрутство найбільших банків).
На третьому етапі, після світової фінансової кризи 1997–1998 рр.,
модель функціонування міжнародних фінансових ринків змінилася.
На зміну банківському кредитуванню прийшли нові інструменти міжнародного
руху капіталів – цінні папери приватного сектора, які включають
як традиційні інструменти – акції та облігації, так і широке коло
похідних фінансових інструментів, обсяг яких стрімко збільшився, особливо
в США та Європі (табл. 2).
Дані таблиці 2 свідчать, що з 1995 до 2007 р. світовий обсяг похідних
фінансових інструментів збільшився у 8,7 раза. При цьому якщо
в Північній Америці та Європі він збільшився у 10,5 раза, то в інших
країнах світу тільки у 2,7 раза.
326

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Таблиця 2
Динаміка та регіональна структура світового ринку
похідних фінансових інструментів у 1995–2007 рр., млрд. дол. США
Показник
Рік
1995 2000 2005 2007
Загальний обсяг похідних фінансових інструментів 9 282 14 264 57 789 80 581
у тому числі:
- в Північній Америці та Європі
7 093 12 366 54 358 74 559
- в інших країнах 2 189 1 898 3 431 6 022
Джерело: розраховано за [9, с. 30].
Суть похідних інструментів становлять контракти, за якими одна
сторона бере зобов’язання (або право) передати іншій стороні певний
актив (або обумовлену суму грошей) при настанні передбаченої контрактом
події. При цьому домінування короткострокових фінансових
операцій зумовило зростання в потоках фінансового капіталу економічно
розвинутих країн спекулятивної складової на тлі збільшення заборгованості
споживчого, корпоративного і державного секторів. Погіршення
ситуації було спричинено самою структурою похідних фінансових
інструментів, яка виявилася складною і непрозорою, що унеможливило
реальну оцінку вартості портфелів багатьох фінансових компаній з боку
регулюючих органів і рейтингових агенцій. У сфері операцій з похідними
інструментами і виникла сучасна світова фінансова криза: ризикова
політика видачі американськими фінансовими установами іпотечних
кредитів призвела до обвалу курсів їх цінних паперів і, як наслідок, до
обвалу ринку похідних фінансових інструментів.
Але, на думку О. Дзюблюка [4], безпосередньою передумовою кризи
стала помилкова політика ФРС США щодо регулювання грошового
ринку за допомогою облікової ставки. Так, для зупинення рецесії американської
економіки на початку XXI сторіччя Федеральна резервна система
США знизила облікову ставку з середини 2000 р. з 6,5 до 1 % в середині
2003 р., що призвело до збільшення пропозиції кредитних ресурсів
на грошовому ринку та появи надмірної фінансової ліквідності. Банки
та інші фінансові установи почали інвестувати ці кошти не в реальний
сектор економіки, а насамперед через іпотечні кредити у ринок нерухомості,
ціни на яку у той період мали тенденцію до зростання. При цьому
кредитні установи не приділяли належну увагу оцінці кредитоспроможності
позичальників і почали широко застосовувати схему кредитування
житла без першого внеску та підтверджуючих документів про
доходи позичальників. Ухилення від кредитного ризику здійснювалося
327

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
шляхом продажу кредитної заборгованості, як правило, дочірнім фінансовим
установам, які випускали похідні фінансові інструменти, тобто
відбувався так званий процес сек’юритизації. Завдяки невиправдано
високим оцінкам провідних рейтингових агенцій, ці папери вважалися
надійними та купувалися багатьма інвестиційними та пенсійними фондами
і банками різних країн світу. Саме так ризик іпотечного кредитування
у США був поширений на решту країн, що і визначило глобальний
характер майбутньої кризи. Якщо похідні фінансові інструменти і
можуть знизити ризик кожного окремого учасника ринку, то в рамках
усієї фінансової системи ці ризики лише нагромаджуються. Масова
кредитна експансія американських банків спровокувала перегрів ринку
і нарощування інфляційних процесів. Для боротьби з інфляцією ФРС з
середини 2003 р. почала піднімати облікову ставку, яка у середині 2006 р.
підвищилася до 5,25 %. А оскільки більшість іпотечних кредитів була з
плаваючими процентними ставками, розмір яких залежав також і від
величини облікової ставки ФРС, то це зумовило зростання обсягів платежів
за отриманими кредитами, здійснювати які позичальники вже не
могли. Почалася масова реалізація банками заставного житла, що призвело
до падіння цін на нерухомість (за 2007 р. на 50 %), погіршення фінансового
стану банків та падіння вартості похідних цінних паперів.
Настав час сплачувати фінансовим корпораціям за кредитно-дефолтними
свопами, які страхували кредитні ризики.
Кредитно-дефолтні свопи (CDS) – похідний цінний папір, базовим
активом для якого може бути будь-яке боргове зобов’язання. Зазвичай
CDS являє собою контракт між двома сторонами. Продавець бере на
себе зобов’язання повернути покупцю втрати за облігаціями, якщо їх
емітент відмовляється від виконання своїх зобов’язань, тобто оголошує
дефолт.
Вперше CDS були застосовані в 1997 р. американським банком JP
Morgan Chase для страхування 300 кредитів на суму біля 10 трлн. дол.
США, наданим банком найбільшим корпораціям США (Ford, IBM та
іншим). Враховуючи, що ймовірність дефолту за акціями цих корпорацій
була мізерною, знайшлося багато бажаючих їх купити. Цей новий
фінансовий інструмент дозволив банкам проводити страхування
кредитних ризиків, не відволікаючи кошти на створення резервів. Оскільки
банки володіли CDS, вони стверджували, що не несуть ризику дефолту,
і добилися того, що з 2000 р. спеціальним законодавчим актом
CDS були звільнені від законодавчого регулювання, що створило базу
для значних спекулятивних операцій з ними. За оцінками учасників
ринку, обсяг операцій з CDS зріс з 0,1 трлн. дол. США в 2000 р. до
62 трлн. дол. США за II квартал 2008 р. (ВВП всього світу в 2007 р. не
328

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
перевищував 55 трлн. дол. США). Тоді, як ціни на нерухомість зростали
багато років підряд, надійність CDS не викликала сумнівів. Але
падіння цін на нерухомість у США та іпотечна криза призвели до необхідності
банків та фінансовим корпорацій робити виплати по CDS,
що призвело до краху багатьох фінансових корпорацій. Так, збанкрутілий
восени 2008 р. інвестиційний банк Lehman Brothers за станом на
14.09.2008 мав боргових зобов’язань на суму 155 млрд. дол. США, а номінальна
вартість CDS, виписаних на борги банку, становила 400 млрд.
дол. США. Відомий фінансист Дж. Сорос характеризував ринок CDS
як найжахливіший нерегульований ринок, який нависає над фінансовою
системою “домокловим мечем”, оскільки невідомо, чи зможе контрагент
виконати взяті на себе зобов’язання [7].
Провідним міжнародними інститутом, відповідальним за забезпечення
стабільності світової фінансової системи, є МВФ. Але дії МВФ
ще під час світової фінансової кризи 1997–1998 рр. полягали в стандартній
моделі надання кредитів національним урядам при помітному
пом’якшенні вимог обумовленого кредитування. Тобто ці дії були спрямовані
на боротьбу з наслідками, а не з причинами кризи, що підірвало
довіру до цього міжнародного регулятора. Для аналізу ефективності
діяльності МВФ у 1998 р. за ініціативою Конгресу США була створена
Консультативна комісія, яка у звітній доповіді розробила 12 пропозицій
та зауважень щодо реформування діяльності МВФ. Висновки комісії
стали першим поштовхом до дискусії щодо необхідності реформування
світової фінансової архітектури. Основні завдання реформування
фінансової архітектури були визначені як забезпечення своєчасності й
достовірності фінансової інформації, зміцнення фінансових систем,
забезпечення фінансового контролю за рухом капіталу, удосконалення
підходів до вибору режимів валютних курсів, удосконалення механізму
участі приватного сектора в запобіганні та врегулюванні криз.
Для координації роботи з цього питання у квітні 1999 р. було створено
Форум фінансової стабільності – неформальний інститут для обміну
інформацією та міжнародного співробітництва у сфері фінансового
нагляду, до складу якого входять представники національних міністерств
фінансів і центральних банків розвинутих країн, МВФ, ЄЦБ,
ОЕСР, Світового банку, Банку міжнародних розрахунків, Базельського
комітету з банківського нагляду та інших організацій. Форум був створений
для того, щоб стати провідною ланкою у системі взаємодії міжнародних
фінансових організацій.
Для посилення його ролі у розробці рекомендацій і принципів, які в
подальшому стануть основою для глобального фінансового регулювання
після кризи 2008–2009 рр., на Лондонському саміті “G-20” у квітні
329

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
2009 року було прийняте рішення про перетворення Форуму фінансової
стабільності в Раду з фінансової стабільності, яка матиме розширений
мандат [10]. Отже, в умовах визнання неможливості одночасного
виконання завдань забезпечення стабільності світової, регіональної
та національної систем першочерговим напрямом діяльності міжнародних
фінансових організацій визнається забезпечення координації регулюючих
органів, а в перспективі – створення наднаціональних органів
нагляду за світовою фінансовою системою [9].
Зараз за підсумками кризи розроблені пропозиції щодо реформування
американської та європейської систем регулювання фінансових
ринків. Ці проекти були розроблені дуже швидко та представлені широкому
загалу практично одночасно.
17 липня 2009 р. американський президент Барак Обама заявив:
“…на жаль, зростання небанківського сектора, так як і складність фінансових
інструментів, перегнали по розвитку старий регулятивний
механізм” і презентував проект реформування системи регулювання
фінансових ринків США [11]. У доповнення до 50 регуляторів, які працюють
сьогодні на рівні штатів, не рахуючи існуючих регулюючих і
контролюючих органів, які працюють на федеральному рівні, додається
5 нових координуючих і контролюючих органів. При цьому деякі контролюючі
органи будуть ліквідовані. Так, існуючий американський офіс з
контролю за ощадними асоціаціями (Office of Thrift Supervision – OTS) у
зв’язку з тим, що він дозволяв оформляти вкладення капіталу заднім
числом, що покращувало квартальні звіти компаній, буде ліквідовано.
На головний регулюючий і контролюючий орган Федеральну резервну
систему покладені додаткові функції: регулювання будь-якої
фінансової організації, яка є системно-важливою; націоналізація будьякого
фінансового інституту, який буде неплатоспроможним (на даний
момент такі повноваження має Федеральна корпорація зі страхування
депозитів стосовно банків); контроль на федеральному рівні за всіма
компаніями, що мають у своєму складі депозитарні організації, контроль
за платежами, клірингом і системою взаєморозрахунків. Крім ФРС, будуть
також створені нова Агенція з контролю за системними ризиками,
яка буде відслідковувати можливості появи системних ризиків, що загрожують
фінансовій стабільності США в цілому, з наголосом на діяльність
головних гравців фінансового ринку та Координаційна рада з фінансового
захисту споживачів (Financial Consumer Coordinating Council –
FCCC).
Для розподілу сфер впливу, крім ФРС, буде створена нова організація
– Рада з контролю за фінансовими послугами (Financial Services
Oversight Council – FSOC), яка об’єднає у своїх рядах керівників ключових
регуляторів США, зокрема й голову ФРС. Ця Рада буде діяти
330

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
під керівництвом голови Казначейства США. Головними її функціями
буде обмін інформацією та виявлення нових ризиків, урегулювання спорів
поміж регуляторами, надання порад ФРС з виявлення компаній, чий
крах може становити загрозу фінансовій стабільності країни та інші.
Крім керівника ФРС, до складу FSOC увійдуть керівники чотирьох існуючих
регуляторів: Федеральної корпорації зі страхування депозитів
(Federal Deposit Insurance Corporation – FDIC), Комісії з торгівлі товарними
ф’ючерсами (Commodity Futures Trading Commissionь – CFTC),
Федеральної агенції з фінансування житлового будівництва (Federal
Housing Finance Agency – FHFA) та Комісії з торгівлі цінними паперами
(Securities and Exchange Commission – SEC). Остання поряд зі своєю
головною функцією – боротьбою з махінаціями на фінансових ринках –
буде наділена додатковими повноваженнями: реєстрацією хедж-фондів
та інших приватних фондів, регулюванням деривативів, які стосуються
ринків капіталів та реструктуризації боргів, у тому числі кредитно-дефолтних
свопів, розширенням повноважень для забезпечення прозорості
інвестицій. Новими структурами, які будуть створені і керівники яких
увійдуть до складу FSOC, будуть Агенція з фінансового захисту споживачів
(Consumer Financial Protection Agency – CFPA) та Національний
орган для контролю за банками (Nation Bank Supervisor – NBS). Крім того,
в структурі Казначейства США для контролю за діяльністю страхового
сектора буде створений Офіс національного страхування (Office
of National Insurance – ONI).
У проекті закону не знайшлося місця для деяких вузьких ланок
фінансового ринку, які проявилися під час кризи. Одна проблема стосується
відповідальності міжнародних агенцій за якість оцінки цінних
паперів. Безвідповідальний підхід до створення рейтингів та безумовна
довіра до них з боку інвесторів призвели до того, що інвестори вкладали
кошти, зовсім не усвідомлюючи реальні ризики. Друга проблема
стосується надмірного стимулювання вищого керівництва фінансових
корпорацій за отримання високих короткострокових результатів діяльності
(система бонусів), для досягнення яких менеджери входять у
високоризиковані операції, використовуючи деривативи. Подальше проходження
цього проекту закону в Сенаті остаточно покаже, як буде
виглядати нова структура регулювання фінансового ринку США [16].
На початку 2010 р. президент США Барак Обама виступив з новими
пропозиціями по обмеженню проведення ризикової банківської
практики. Додатково було запропоновано обмеження пасивів системних
банків, заборона комерційним банкам здійснювати торгівлю цінними
паперами за рахунок власних коштів, лімітування розмірів великих
фінансових корпорацій та обмеження діяльності комерційних банків з
високоризикованими хедж-фондами і фондами приватного капіталу.
331

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
Аналітики розцінюють ці пропозиції Обами як повернення до законодавчого
акта часів Великої депресії – закону Гласса-Стігала, який чітко
розмежовував комерційну банківську діяльність від інвестиційної [11].
Головна проблема фінансового ринку ЄС полягає в тому, що фінансові
інститути, в основному, регулюються на національному рівні,
а більшу частину операцій виконують на загальноєвропейському рівні.
У разі виникнення кризових ситуацій у національних фінансових регуляторів
невеликих держав, як це засвідчив досвід Ісландії, не вистачає
ресурсів для рятування крупних банків [3].
18 липня 2009 р. на саміті ЄС був затверджений рамковий проект
реформи фінансового регулювання. Проект реформи регулювання фінансової
системи розроблений колишнім директором-розпорядником
МВФ і нинішнім главою спеціальної комісії ЄС Жаком де Ларозьєром.
Крім Європейського центрального банку, повинна бути створена
Європейська система фінансових спостерігачів (European Supervision
Authorities – ESAs), яка займатиметься координацією діяльності національних
органів фінансового регулювання та буде вирішувати спірні
питання. Функцію відстеження системних ризиків повинна взяти на
себе Європейська рада по системних ризиках (ESRC). ERSC буде підпорядкована
Європейському центральному банку, а її рішення будуть
мати рекомендаційний характер. Крім того, буде створено три нові регулятори:
Адміністрацію європейських банків, Європейську адміністрацію
цінних паперів та Європейську страхову адміністрацію. Щоденний
нагляд за діяльністю фінансових інституцій залишається за національними
регуляторами [14].
Як свідчить світовий досвід, на національному рівні діють три основні
моделі наглядових фінансових систем: секторальна, за завданнями
та модель єдиного нагляду. Секторальна модель ґрунтується на чіткому
розподілі завдань і функцій наглядових органів за окремими
секторами – банківським, страховим, фондовим. Модель за завданнями
передбачає розподіл обов’язків наглядових органів на основі завдань і
функцій нагляду: на пруденційний нагляд за діяльністю фінансових
посередників та на регулювання бізнесу у фінансовій сфері (так звана
модель “двох піків”). Ця модель використовується у Нідерландах,
Португалії, Італії та частково у Франції. Модель єдиного нагляду базується
на концентрації всіх наглядових функцій у єдиному наглядовому
органі. У деяких країнах ці функції виконує центральний банк, а в деяких
– єдиний наглядовий орган, відокремлений від центрального банку.
Слід відмітити, що в період з 2000 до 2006 р. у Європі від секторальної
моделі відмовилося 12 країн, які перейшли на модель єдиного
нагляду [8].
332

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Окремі країни доволі легко та швидко подолали рецесію власних
економік у виробництві та фінансах. На жаль, в Україні влада з тих чи
інших причин виявилася неспроможною ефективно керувати економічними
процесами. У 2009 р. ВВП нашої країни скоротився на 15 %,
що є одним із найгірших показників у світі, вдвічі збільшився державний
зовнішній борг, курс національної валюти девальвував більш як
на 60 %. За даними російської консалтингової компанії ФБК, яка провела
дослідження ефективності антикризової політики деяких країн,
Україна мала найгірші показники її ефективності [1]. Одним із головних
чинників такої ситуації стали провали в регулюванні фінансовим
ринком.
В Україні діє модель секторального фінансового нагляду. Фінансовий
ринок регулюють три незалежні установи: Національний банк
України – банківський сектор, Державна комісія з цінних паперів і
фондового ринку – фондовий ринок і Державна комісія з регулювання
ринку фінансових послуг України – сектор небанківських фінансових
установ (діяльність страхових і фінансових компаній, недержавних пенсійних
фондів, кредитних спілок та інших).
У 2007 р. при Кабінеті Міністрів України був створений Координаційно-моніторинговий
комітет з питань модернізації інвестиційного
простору та розвитку інфраструктури ринків капіталу, який розробив
проект Концепції модернізації ринків капіталу. Концепцією було передбачено
створення єдиного фінансового регулятора з подальшим переданням
йому наглядових повноважень Національного банку України
та функцій Державної комісії з цінних паперів і фондового ринку та
Державної комісії з регулювання ринку фінансових послуг України.
Отже, в основі концепції лежала ідея виділення наглядового блоку за
банками зі структури Національного банку України. Але на початку
2008 р. Кабінет Міністрів України ліквідував вищезазначений Координаційно-моніторинговий
комітет.
Після того як у кінці 2008 р. світова фінансова криза прийшла в
Україну та неадекватних дій Національного банку України по ліквідації
її негативних наслідків, керівники двох вищезазначених комісій на
початку 2009 р. знов запропонували ідею створення єдиного фінансового
регулятора. Як зазначав колишній голова Держфінпослуг України
“… в Україні ідея створення фінансового регулятора, якому будуть
підлеглі всі учасники ринку (банки, страховики та інші), обговорюється
вже не перший рік. Правда, різниця в рівнях розвитку ринків визначає
і різницю у проблемах, які виникають перед регулюючими органами
в США і Україні. На відміну від США, у нас необхідність зміни
333

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
системи регулювання ринків обумовлена не збільшенням ризиків, а скоріше
намаганням підвищити ефективність існуючої фінансової системи”
[17].
Як аргументи необхідності створення такої структури наводилися
такі. По-перше, основні учасники фондового ринку – банки, страхові
компанії, пенсійні фонди та інвестиційні компанії – використовують
одні й ті ж самі фінансові інструменти і підлягають одним і тим же
ризикам. Звідси виникає потреба в єдиному їх регулюванні. По-друге,
зараз більшу роль починають відігравати крупні фінансові конгломерати,
які належать одним власникам, але нагляд за різними підрозділами
цих конгломератів здійснюють різні регулятори. Нагляд за такими
організаціями передбачає консолідований підхід, що підсилює аргументи
на користь єдиного фінансового регулятора. По-третє, відокремлення
банківського нагляду від центрального банку дає можливість
уникнути проблеми конфлікту інтересів при здійсненні грошово-кредитної
політики та виконанні наглядових функцій. Така схема інтегрованого
нагляду діє приблизно в 50 країнах світу, як у розвинутих, так і
тих, що розвиваються.
У своїх наукових дослідженнях зарубіжного досвіду щодо об’єднання
наглядових фінансових органів С. В. Науменкова приходить до
висновку, що цей процес є неминучим і для України. Однак цей процес
є тривалим, а його ефективність визначатиметься рівнем розвитку
фінансового сектора, наявністю чіткої стратегії його реформування, а
також якістю менеджменту [8].
Аналіз публікацій провідних українських фахівців з цієї проблеми
[5; 8; 13; 18] свідчить про недоцільність створення єдиного мегарегулятора
фінансового ринку на сучасному етапі. Адже основними умовами,
що сприяють створенню єдиного регулятора фінансового ринку, є:
· взаємопроникнення різних напрямків фінансового бізнесу в результаті
виникнення нових фінансових інструментів, в умовах якого комбіноване
надання нових фінансових послуг стає домінуючою тенденцією;
· підвищення ролі небанківських фінансових установ та посилення кооперації
з банківським сектором, у результаті чого набувають спільних
рис процедури ліцензування, нагляду, регулювання різних фінансових
компаній;
· зміни якісних і кількісних характеристик ризиків, що приймаються
фінансовими ринками;
· консолідація бізнесу через процедури злиття та поглинання, створення
на цій основі мегабанківських і мегафінансових структур [18].
334

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
На сьогоднішній день такі умови в Україні ще не визріли. В Україні
фондовий і фінансовий ринок розвинуті недостатньо. Частка банківських
активів у загальних активах фінансової системи України є найбільшою
і перевищує 90 %.
Аналіз знаходження структур банківського нагляду в окремих країнах
світу, проведений О. Петриком, свідчить про наявність різних схем
підпорядкування банківського нагляду. У більшості країн з новими економіками,
де частка банків у загальній фінансовій системі залишається
домінуючою, не створюють окремого фінансового регулятора (Бразилія,
Болгарія, Хорватія, Індія, Ізраїль, Литва, Румунія, Росія, Чехія та інші).
Для упередження кризових явищ у фінансовій системі необхідно налагодити
щоденний нагляд за фінансовими установами. В Україні система
із двома центрами не зможе належним чином налагодити оперативний
обмін релевантною інформацією між центральним банком і
фінансовим регулятором. Але головна загроза полягає в тому, що, не
набувши на практиці реальної незалежності, яку не просто відстояти навіть
центральному банку, фінансовий регулятор може виявитися найбільш
вразливим перед політичним або економічним тиском певних
груп інтересів. Повчальний досвід Угорщини та Німеччини, де були
створені окремі фінансові регулятори, під час подолання наслідків останньої
фінансової кризи свідчить про неспроможність єдиного наглядового
органу своєчасно приборкати негативні тенденції. Зокрема, експерти
МВФ у червні 2009 р. наголосили на необхідності термінового
посилення фінансового регулювання та рекомендували повернути регуляторні
функції банківської системи до Національного банку Угорщини.
Навіть у такій розвинутій фінансовій системі, як Німеччина, відокремлення
функції регулювання банківської системи від центрального
банку виявилося неефективним. Урядом Німеччини прийнято рішення
про повернення регулювання банківського сектора від Федерального
управління фінансового нагляду Німеччини до Бундесбанку [13].
У 2009 р. при Національному банку України створена робоча група,
якою підготовлена “Зелена книга щодо підвищення ефективності регулювання
та нагляду за фінансовим сектором України” [6]. Підвищення
ефективності регулювання та нагляду за фінансовим сектором в Україні
розглядалось у двох проблемних аспектах:
· через підвищення ступеня незалежності регуляторів фінансових установ;
· через закріплення за державним органом відповідальності за розроблення
політики фінансового сектора.
335

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
Для вирішення першої проблеми запропоновано чотири варіанти:
· подальша розбудова існуючих регуляторів (Національного банку
України, ДКЦПФР та Держкомфінпослуг) шляхом посилення їх незалежності;
· створення окремого мегарегулятора з покладанням на нього функцій
щодо здійснення регулювання та нагляду за банківськими, небанківськими
фінансовими установами та фондовим ринком;
· створення мегарегулятора при Національному банку України;
· запровадження діяльності двох окремих органів регулювання та нагляду
(модель “двох піків”). Один із цих органів перебуває в складі
Національного банку України і здійснює пруденційне регулювання
та нагляд за фінансовими установами, а другий (підпорядкований
Міністерству фінансів) встановлює правила та здійснює нагляд за
діяльністю на фінансових ринках, захист прав інвесторів та споживачів
фінансових послуг.
Для вирішення другої проблеми запропоновано два варіанти:
· закріплення відповідальності за розроблення політики фінансового
сектора за Міністерством фінансів України;
· закріплення відповідальності за розроблення політики фінансового
сектора за окремим мегарегулятором.
Усі ці варіанти мають свої переваги та недоліки. Але ці питання потрібно
вирішувати негайно, бо циклічність розвитку ринкової економіки
не залишає багато часу для роздумів.
Висновки. Одним із основних чинників світової фінансової кризи
стали недостатня прозорість фінансових інструментів і контрольованість
фінансових ринків, насамперед у США. Сучасна світова фінансова
система регулювання та нагляду потребує реформування. На саміті
країн “G-20” прийняте рішення про створення Ради з фінансової
стабільності, яка розроблятиме принципи і рекомендації, які в подальшому
стануть основою для створення єдиної системи глобального фінансового
регулювання. У США та Європі терміново розроблені програми
національного та регіонального реформування регулюючих фінансових
органів, відповідно до сучасних ризиків.
Європейський досвід свідчить, що більшість країн з початку
XXI сторіччя перейшли до моделі єдиного фінансового регулятора за
всіма секторами фінансового ринку, але в Україні ще не визріли умови
для створення такого мегарегулятора. Криза в Україні виявила проблему
низького рівня координації дій існуючих органів регулювання та
нагляду, низьку якість статистичної інформації щодо фінансових ринків.
Відсутність єдиного органу, який би розробляв політику розвитку
фінансового ринку, зволікає проведення реформ у фінансовій сфері.
336

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Тому на сучасному етапі необхідно терміново розглянути та прийняти
рішення щодо підвищення ступеня ефективності регулювання і нагляду
на базі запропонованих Національним банком України чотирьох
варіантів.
Список літератури
1. Аржевітін, С. Відплив капіталу з України: причини та шляхи подолання
[Текст] / С. Аржевітін // Вісник Національного банку України. – 2009. – № 1. –
С. 3–7.
2. Афонцев, С. Глобальный кризис и регулирование мировых финансов [Электронный
ресурс] / С. Афонцев // Международные процессы. – 2009. – № 1. –
Режим доступа : http://www.intertrends.ru/nineteenth/003.htm.
3. Григорьев, Л. М. Финансовая архитектура: экстренный ремонт [Электронный
ресурс] / Л. М. Григорьев // Россия в глобальной политике. – 2009. – № 4.– Режим
доступа : http:// www.globalaffairs.ru/numbers/39/12351.html.
4. Дзюблюк, О. Грошово-кредитна політика в період кризових явищ на світових
фінансових ринках [Текст] / О. Дзюблюк // Вісник Національного банку України.
– 2009. – № 5. – С. 20–30.
5. Д’яконова, І. І. До питання запровадження незалежного органу банківського
нагляду [Текст] / І. І. Д’яконова // Проблеми і перспективи розвитку банківської
системи України : зб. наук. праць. – Суми. – 2009. – Т. 25. – С. 94–103.
6. Консультації щодо підвищення ефективності регулювання та нагляду за фінансовим
сектором в Україні (Зелена книга) [Електронний ресурс]. – Режим
доступу : http:// www.bank.gov.ua/Pablication/others/selena_kniga.pdf.
7. Марчук, В. П. Кредитно-дефолтні свопи (CDS) як спекулятивний інструмент
та показник вимірювання ризику дефолту [Текст] / В. П. Марчук // Міжнародна
банківська конкуренція: теорія і практика : збірник тез доповідей IV Міжнародної
науково-практичної конференції (20-21 травня 2009 р.) : у 2 т. / ДВНЗ
“УАБС НБУ”. – Суми. – 2009. – Т. 1 – С. 67–69.
8. Науменкова, С. В. Зарубіжний досвід організації системи регулювання й нагляду
за діяльністю фінансових установ [Текст] / С. В. Науменкова // Фінанси
України. – 2009. – № 12. – С. 20–27.
9. Науменкова, С. В. Проблеми подолання негативного впливу глобальних диспропорцій
та формування нового фінансового механізму [Текст] / С. В. Науменкова,
С. В. Міщенко // Фінанси України. – 2009. – № 3. – С. 23–36.
10. Науменкова, С. В. Формування нової фінансової архітектури: основні питання
та можливі виклики для України [Текст] / С. В. Науменкова // Вісник Національного
банку України. – 2010. – № 1. – С. 8–13.
11. Обама предлагает ограничить деятельность банков [Электронный ресурс]. –
Режим доступа : http://correspondent.net/business/economics/1038696.
12. Петрик, О. Криза довіри [Текст] / 0. Петрик // Вісник Національного банку України.
– 2010. – № 5. С. 6–11.
13. Петрик, О. Якою має бути організаційна структура банківського нагляду в
Україні? [Текст] / О. Петрик // Вісник Національного банку України. – 2009. –
№ 11. – С. 3–6.
14. Рябкова, Д. Британские козни [Текст] / Д. Рябкова // Инвестгазета. – 2009. –
№ 25. – С. 19.
337

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
15. Рябкова, Д. О чем забыл Обама? [Текст] Д. Рябкова // Инвестгазета. – 2009. –
№ 25. – С. 16–21.
16. Рябкова, Д. Регулирование финансовых рынков [Текст] / Д. Рябкова // Инвестгазета.
– 2009. – № 25. – С. 17–21.
17. Титов, А. Единая нянька [Текст] / А. Титов // Инвестгазета. – 2009. – № 25. –
С. 46 –49.
18. Школьник, І.О. Щодо необхідності реформування фінансового нагляду в
Україні [Текст] / І. О. Школьник // Міжнародна банківська конкуренція: теорія
і практика: збірник тез доповідей V Міжнародної науково-практичної конференції
(27–28 травня 2010 р.) : у 2 т. / ДВНЗ “УАБС НБУ”. – Суми. – 2010. –
Т. 1. – С. 48–49.
Summary
The article analyzes the main factors world financial crisis and ways to
reform regulation structures of the US and Europe’s financial system. Possible
variants of reforming regulation and supervision financial institutions in
Ukraine.
Отримано 14.09.2010
338

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
УДК 65.012.32:336.71
Н. В. Ізюмцева, канд. екон. наук, Н. М. Леуш, Харківський інститут
банківської справи Університету банківської справи НБУ
УДОСКОНАЛЕННЯ СИСТЕМИ МОТИВАЦІЇ
В ПОСТКРИЗОВИЙ ПЕРІОД РОЗВИТКУ
БАНКІВСЬКИХ УСТАНОВ
У статті розглянуто впровадження саморозвитку та самореалізації персоналу
як одного зі способів удосконалення системи мотивації в посткризовий
період розвитку банківських установ.
Ключові слова: саморозвиток, самореалізація, мотивація персоналу, економіка
знань, банківська установа.
Постановка проблеми. Функціонування банківських установ у
посткризовий період вимагає особливої уваги до організації системи
мотивації персоналу. У сучасних умовах мистецтво управління людьми
стає вирішальною умовою, що забезпечує конкурентоспроможність банківських
установ і стабільність їх підприємницького успіху. Саме тому
в останнє сторіччя так виріс інтерес до такої сфери психології, як мотивація
персоналу, яка є складовою частиною концепції управлінської
науки. Знання мотиваційних установок працівника, уміння їх формувати
і направляти відповідно до особистих цілей і завдань банківської установи
– ось найважливіше питання в сучасному бізнесі. 39
Метою даної статті є удосконалення системи мотивації в посткризовий
період розвитку банківських установ за допомогою створення
умов формування потреб саморозвитку і самореалізації персоналу на
основі стимулювання праці в умовах економіки знань.
Виклад основного матеріалу. Соціальна ситуація людини в ХХІ ст.
змінилася набагато більше, ніж за всю попередню багатовікову історію
людства. Минув і залишився у минулому час, коли філософи говорили
про вільну і самодостатню людину як суб’єкта, що може в умовах природного
життя повністю забезпечити себе і свою сім’ю всім необхідним
для відтворення життя, що робило його “господарем своєї долі”, незалежним
від цивілізації. Розподіл праці і кооперація, розвиток науки і
виробництва привели до таких змін у всьому світі, коли суб’єктом діяльності
на глобальних ринках товарів, технологій і послуг стала організація,
банківська установа, транснаціональна компанія; в центрі уваги
виявляється при цьому не окрема людина, а “колективний суб’єкт”,
група в сукупності внутрішніх і зовнішніх зв’язків. У всіх видах практичної
діяльності людства досягнення позитивного результату та успіху
© Н. В. Ізюмцева, Н. М. Леуш, 2011
339

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
сьогодні пов’язується з погодженою і цілеспрямованою діяльністю
колективу, групи, що вимагає від індивіда свідомого саморозвитку,
власної ініціативи та активності в ім’я досягнення спільних цілей [4].
Сучасний рівень банківської установи, науки вимагає від людини
більш тривалої, дорогої і складної процедури опанування професійних
знань. Отримання місця в одній з провідних банківських установ можливе
для неї лише в результаті жорсткої конкуренції на ринку праці.
Вузька спеціалізація призводить до того, що з кожним роком знижується
можливість зміни місця роботи і виду діяльності. Роль окремої
людини усередині банків найчастіше зводиться до точного виконання
функціональних обов’язків, які визначає менеджер вищої ланки [5].
Ця нова реальність сучасного світу пред’являє до людини, яка вступає
в самостійне життя, специфічні вимоги компетентності:
· готовність до спільної діяльності у групі в умовах поєднання внутрішньогрупової
та міжгрупової конкуренції;
· вміння поєднувати свої особисті інтереси з інтересами групи;
· здатність приймати рішення під зовнішнім тиском в умовах обмеженого
часу;
· здатність брати на себе відповідальність за результати реалізації своїх
рішень у життя;
· здатність до самовдосконалення через підвищення кваліфікації, самонавчання,
саморозвиток, самоактуалізацію.
Формування необхідного набору індивідуальних і соціальних групових
компетентностей вважається в наш час центральною проблемою
розвитку людини, яку сьогодні намагаються вирішити через концепцію
економіки знань, тобто стимулювання інноваційної, творчої
діяльності, яка сьогодні для персоналу є найбільш мотивуючим фактором
в умовах глобалізації і трансформації економіки. Ці людські
якості досягаються за умови саморозвитку та самоактуалізації особистості
[5; 9].
У сучасних умовах економіки нашої країни і всього світу виявилося,
що персонал у банківських установах при зміні зовнішніх умов
призводить до трагедії дуже добре адаптованих індивідів, навіть при
мінімальній зміні звичного для них середовища існування. Тому сьогодні
суворе виконання критеріїв методологією науки не дає відповідей
на вирішення проблеми отримання людиною творчої ініціативи та
креативності, від яких сьогодні залежить успіх у будь-якій сфері життєдіяльності.
Під час кризи дуже багато людей втратили свою багатолітню
роботу, навіть ті люди, які мають вищу освіту, залишилися без
роботи. Зараз існує велика конкуренція між працівниками в банківських
установах. Принципіальна невирішеність проблеми креативності
340

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
в строго наукових рамках виявила необхідність розробки нової теорії,
яка повинна була вирішити такі задачі [1]:
· вона повинна була представити концепцію розвитку людини, яка відповідає
новим історичним обставинам, що вимагають ініціативи,
творчого підходу до вирішення проблеми, інтелекту, а не тільки пристосування;
· вона повинна була не тільки намітити широку і майбутню перспективу
розвитку людства, але й вказати способи та методи розвитку і
зростання людини, намітити шляхи її самовдосконалення.
Саме цей вакуум намагається заповнити теорія самоактуалізації.
Вона виходить з положень про те, що цінності існують, і прагнення до
їх досягнення є необхідним фактором повноцінного розвитку людини.
Самоактуалізація актуальна як концепція розвитку людини і суспільства,
яка ґрунтується на саморозвитку та самоорганізації, яка припускає
максимально ефективне використання людиною всієї сукупності
своїх сил, можливостей, навиків та інших ресурсів у своїй індивідуальній
ситуації з метою досягнення зовнішньої та внутрішньої синергії.
Далеко не кожен банківський працівник здатен оцінити всі плюси
самостійної роботи і витримати тягар відповідальності. І керівникам
слід пам’ятати, що підлеглі не зобов’язані самі себе мотивувати. Якщо
ж самомотивація в банківській установі належить до професійних компетенцій,
то здатність до неї має оцінюватися ще на стадії прийому на
роботу.
Також необхідно зауважити, що керівництво банківської установи
має створювати необхідні умови для розвитку у працівника почуття необхідності
самомотивації. Основними факторами працівника є (рис. 1):
Отже, в наш час креативність і інновації відіграють вирішальну
роль у створенні конкурентних переваг у банківських установах. Творчу
енергію можна успішно направляти і розвивати за допомогою перевірених
ефективних стратегій, що зміцнюють позиції банківської установи.
Креативністю можна управляти. Творче ставлення до діяльності
складається з трьох елементів (рис. 2):
1) компетентність (сума знань, якими володіє банківський працівник);
2) вміння творчо мислити (пошук нових шляхів вирішення поставлених
задач);
3) мотивація (зацікавленість у проблемі веде до неординарних рішень
швидше, ніж зовнішні стимули – наприклад, грошове винагородження).
341

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
Фактори самоактуалізації працівника в банківських установах
Якість продукції, що купується
Висока оплата праці
порівняно з іншими банками
Компенсаційний пакет
Укомплектованість робочого місця,
загальний комфорт
Динаміка розвитку банку
Фінансова мотивація співробітників
Конкурентноздатність банку
Стабільність, надійність банку
Особистість керівника
Імідж банку
Можливості самореалізації
Можливість професійного зростання
Повага з боку керівництва
Близькість розташування роботи
до дому
Вільний доступ
до необхідної інформації
Можливість реалізувати
свої навички та знання
Можливості кар’єрного зростання
Колектив, психологічна атмосфера
Рис. 1. Фактори самомотивації працівника
в банківських установах
Компетентність
Вміння творчо мислити
Креатив
342
Мотивація
Рис. 2. Елементи креативності
Можна впливати на всі ці елементи, але на перші два – дорого і
довго. Ефективніше пробуджувати внутрішню зацікавленість персоналу.
Для цього у керівників є шість важелів впливу [9]:
1. Постановка задачі. Керівник повинен підібрати працівнику завдання,
яке буде відповідати його компетенції, творчим здібностям, а
також буде викликати бажання скоріше взятися за справу.
2. Свобода дій. Необхідно дати працівнику свободу вибору засобів
для досягнення мети. Нехай працівник сам вирішує, яким чином “підійматися
на конкретну гору”. І “гору” також нехай обирає сам.

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
3. Ресурси. Час і гроші, а також робоче середовище. Терміни не
повинні бути не виконуючими, але не слід і розтягувати їх, роблячи невизначеними.
Ресурси бажано виокремлювати оптимальні, які дозволять
вирішити конкретну задачу. Середовище також повинно бути зручним
і просторим.
4. Склад робочої групи. Група повинна бути підібрана таким чином,
щоб у ній поєднувались і готовність до взаємодії, і неоднорідність знань
і поглядів. Тоді ідеї складуться в цікаві комбінації.
5. Заохочення та безпосередній приклад. Важливе не тільки заохочення,
але і приклад керівника, який показує, як слід шукати вирішення
проблем, як сприяти обміну інформацією і налагоджувати співробітництво
між членами робочих груп.
6. Організаційна підтримка. Треба налагодити обмін інформацією
і активне співробітництво між працівниками, тим самим зупиняючи
прояв нездорової конкуренції.
Керівники можуть стимулювати творчу ініціативу своїх підлеглих.
Нагородою за їх зусилля стане по-справжньому інноваційна банківська
установа, де творчий підхід до справи – правило, а не виняток [2; 3].
Недоліки креативного працівника можна подати таким чином
(рис. 3).
Недоліки креативного працівника:
не здатний вписуватися
в корпоративну культуру
робить демотивований
вплив на колектив
схильний до перепадів настрою;
прагне виділитися за будь-яку ціну
не здатний відмовитися
від своєї ідеї; нестабільно працює
Рис. 3. Недоліки креативного працівника
Праця творчого персоналу вимагає:
· правильно і грамотно сформулювати задачі;
· невтручання керівництва до робочого процесу;
· належної атмосфери;
· постійного визнання і самореалізації;
· періодичного усамітнення; зміни обстановки.
Існує два види мотивації: зовнішня і внутрішня, остання більш важлива
для реалізації творчих процесів. Але саме зовнішня мотивація
пов’язана з креативністю у бізнесі.
343

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
Зовнішня мотивація – це стимулювання людини ззовні, класична
комбінація батога та пряника. Якщо начальник нашого креативного
співробітника обіцяє йому матеріальне винагородження за успішне
виконання проекту або погрожує, що звільнить його при невдалому
завершенні проекту, то такий спеціаліст неодмінно має мотив знайти
вирішення даної проблеми. Однак подібна мотивація “примушує” його
робити свою справу заради того, щоб отримати бажане або уникнути
чогось неприємного.
Безумовно, самий поширений спосіб зовнішнього стимулювання,
що використовується керівниками – гроші, які не заважають проявам
креативності. Але в багатьох ситуаціях вони і не допомагають, особливо
якщо у людей виникає почуття, що ними маніпулюють або їх підкуповують.
Важливо розуміти, що гроші самі по собі не примусять
людину захопитися працею. Якщо у глибині душі людина вважає свою
справу нудною, ніяке грошове винагородження не зробить її захоплюючою
[8].
Саме захоплення, інтерес, виникнення бажання щось здійснити лежать
в основі внутрішньої мотивації. При наявності внутрішньої мотивації
люди займаються своєю справою заради нього самого і пов’язаного
з ним задоволення. Мотивуючий фактор у цьому випадку – сама праця.
Принцип внутрішньої мотивації креативності звучить так: люди працюють
найбільш творчо в тому випадку, якщо ними рухає інтерес, задоволеність
і усвідомлення значення праці в цілому, а не під впливом
зовнішніх обставин.
Отже, враховуючи вищесказане, слід акцентувати увагу на тому,
що в умовах посткризового періоду для працівників банківських установ
стає все більш актуальним стимулювання праці працею.
Сучасні стратегії розвитку банківської установи базуються на інноваціях.
Використання та розвиток інновацій, у свою чергу, здійснюються
з допомогою реалізації стратегії формування економіки знань.
В економічній теорії категорія “економіка знань” має не одне значення
(табл. 1). Насамперед вона містить елементи, які належать до
одного із секторів народного господарства, в якому відбувається виробництво,
обробка знань та управління ними. Таким цей термін виник у
часи досліджень, які проводилися трьома випускниками Віденського
університету, які заклали основи вивчення економіки знань – Й. Шумпетера,
Ф. Хайєка і Ф. Махлупа.
Під “економікою знань” або “економікою, заснованою на знаннях”,
стали розуміти такий тип економіки, в якому знання відіграють
вирішальну роль. У такому значенні термін був популяризовано, а не
створено, Пітером Друкером – ще одним американським вченим австрійського
походження [6; 7; 10; 12].
344

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Отже, економіка знань – це така економіка, де основною рухливою
силою прогресу є знання, зосереджені в людському капіталі. Людина
розглядається не тільки як фактор виробництва, але й як його результат.
Процес розвитку такої економіки передбачено у нарощенні запасу можливостей
і набору потреб людини.
Таблиця 1
Еволюція категорії “економіка знань” в економічній теорії
№
пор.
Автор Праця Зміст категорії “економіка знань”
1
2
3
4
Ф. Махлуп “Виробництво
і розповсюдження
знань у США” (1962 р.)
П. Друкер “Епоха перерви
поступовості” (1968 р.)
А. А. Дагаев “Экономика знаний
в информационном
обществе” (2008 р.)
В. М. Сергеев “Экономика знаний.
Роль образования
и науки
в современном мире”
(2002 р.)
Один із секторів народного господарства,
в якому відбувається виробництво,
обробка та управління знаннями
Такий тип економіки, в якому знання
відіграють вирішальну роль
Спосіб виробництва матеріальних благ,
який має важливе значення з переходом
у нове тисячоліття
Це не тільки економіка виробництва,
а також університети, і фундаментальна
наука, і система комунікацій, і патентна
система, і прикладна наука, дослідження
і розробки – весь цей великий комплекс
На етапі ринкової трансформації економіки життєво важливим
для банківських установ є пошук шляхів активізації праці персоналу,
які б забезпечили фінансову стабілізацію та зростання конкурентоспроможності.
У сучасних умовах ця проблема загострюється [6].
Ринкова трансформація банківських установ і обумовила об’єктивні
зміни у змісті праці, трудових відносинах, використанні трудового потенціалу.
Ефективність будь-якої діяльності стає залежною переважно
від активізації людського фактора. Акценти управління працею зосередилися
на підвищенні вимог до ефективності праці, ускладненні її
змісту. Водночас існування жорсткої регламентації праці у формі інструкцій,
нормативів у сучасних складних умовах передбачає прояв
ініціативи, творчості, ринкового мислення. Такі риси потребують максимальної
трудової віддачі працюючих, реалізації усіх потенційних
можливостей і здібностей персоналу, підвищують вимоги до кваліфікації,
інтелектуального розвитку, гнучкості й оперативності в роботі.
У посткризовий період для банківських установ України важливим
аспектом є створення ефективної системи мотивації. Ефективність мотивації
праці персоналу розглядається як комплексна характеристика
345

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
результативності мотиваційного процесу, спрямованого на всебічний
розвиток та реалізацію трудового потенціалу працівників, досягнення
економічних і соціальних цілей банківських установ та персоналу [7].
Регулювання трудової мотивації має відбуватися у напрямі актуалізації
потреб кожного окремого працівника з індивідуалізацією оцінок
результатів трудової діяльності персоналу [10].
Для досягнення самоактуалізації персоналу в банківській установі
керівники повинні створити такі умови, які б дозволили розкрити та
реалізувати здібності працівників. Виконання цих умов забезпечується
факторами самоактуалізації, а саме [12]:
· створення сприятливого клімату в банківській установі;
· колективне обговорення і прийняття рішень;
· надавати можливість у розвитку креативності персоналу;
· забезпечення навчання персоналу, участі в різних конференціях, тренінгах,
круглих столах, семінарах, ділових іграх та ін.;
· можливість професійного зростання;
· повага з боку керівництва;
· визнання здібностей працівника;
· укомплектованість робочого місця та загальний комфорт;
· фінансова мотивація співробітників.
Перехід України до ринкової економіки істотно підвищив роль і
місце людського чинника, перетворивши його у внутрішній для виробництва.
Саме працівники банківських установ, їхній творчий підхід до
праці, високий професіоналізм і майстерність забезпечують необхідне
зростання продуктивності праці, якості послуг, досягнення цільових,
фінансових показників діяльності банківських установ, реалізацію стратегії
та взагалі місії банківської установи.
Знання є невичерпним, прогресивно зростаючим в міру його використання
ресурсом. Тому головними стратегіями діяльності банківської
установи є стратегія управління персоналом і стратегія безперервного
навчання персоналу. Правильність впровадження цих стратегій забезпечить
банківській установі високі результати діяльності, підвищення
конкурентоспроможності та динамічний розвиток [11].
Висновки. Відзначимо, що, незважаючи на наявність деяких загальних
закономірностей, важливо розуміти, що мотиваційний процес
кожної конкретної людини унікальний і не на сто відсотків передбачений,
мотиваційна структура окремих людей різна, і ступінь залежності
дії одних мотивів від інших. І для того, щоб ефективно управляти
банківською установою в посткризовий період, керівник повинен насамперед
спробувати з’ясувати, що ж рухає його співробітниками, заради
чого вони готові працювати і досягати поставлених цілей. Адже
346

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
саме ефективна мотивація – основний інструмент результативного управління,
досягнення успіху в бізнесі, прибутковості, до чого всі ми прагнемо,
незалежно від того, яку посаду ми обіймаємо, чи є власниками
бізнесу або найманими управлінцями. Ключ до успіху – в розкритті
основних підходів, які дозволяють нам ефективно використовувати всі
наявні ресурси. А одним з найбільш складних в управлінні ресурсів, а
також найефективнішим є людський ресурс.
Список літератури
1. Андросюк, К. В. Происхождение видов… Многогранное понятие “Экономики
знаний” [Текст] / К. В. Андросюк // Креативная экономика. – 2007. – № 3.
2. Базаров, Т. Адаптация персонала [Текст] / Т. Базаров, Г. Базарова // Банковский
менеджмент. – 2005. – № 7. – C. 53–55.
3. Белущенко, Т. Диагностика мотивационного фона компании [Текст] / Татьяна
Белущенко // Кадровик України. – 2008. – № 3. – С. 115–119.
4. Вахрамов, Е. Е. Самоактуализация и жизненный путь человека [Электронный
ресурс] / Е. Е. Вахрамов. – Режим доступа : www.HPSY.ru.
5. Гительман, Л. Условия совершенствования и профессионального саморазвития
[Электронный ресурс] / Л. Гительман. – 2008. – Режим доступа :
www.Elitarium.ru.
6. Дагаев, А. А. Экономика знаний в информационном обществе [Электронный
ресурс] / А. А. Дагаев. – 2008. – Режим доступа : www.emag.iis.ru.
7. Друкер, П. Эффективное управление [Текст] / П. Друкер. – М. : ФАИР-Пресс,
2003. – 288 с.
8. Закиров, Р. З. О состоянии и перспективах работы в области управления персоналом
[Текст] / Р. З. Закиров // Деньги и кредит. – 2002. – № 4. – C. 33–35.
9. Колот, А. М. Мотивація, стимулювання й оцінка персоналу [Текст] : навч. посіб.
/ Анатолій Михайлович Колот. – К. : КНЕУ, 1998. – 288 с.
10. Макаров, В. Л. Экономика знаний: уроки для России [Текст] / В. Л. Макаров //
Научная сессия общего собрания РАН. – 2002.
11. Підвищення кваліфікації кадрів підприємства в умовах невизначеності [Текст] /
О. Ю. Чубукова, З. Я. Шацька // Актуальні проблеми економіки. – 2008. – № 4. –
С. 171–178.
12. Сергеев, В. М. Экономика знаний. Роль образования и науки в современном
мире [Электронный ресурс] / В. М. Сергеев. – 2002. – Режим доступа :
www.igpi.ru.
Summary
We consider the implementation of self-actualization of personnel as a
way of improving motivation in post-crisis period of development banking
institutions.
Отримано 10.02.2011
347

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
УДК 332.012.324
Н. О. Бойко,
здобувач Харківського національного економічного університету
ВПЛИВ СТРАТЕГІЇ УПРАВЛІННЯ
ПРОМИСЛОВОЮ ВЛАСНІСТЮ
НА СТРУКТУРУ КАПІТАЛУ КОРПОРАЦІЇ
У статті розглядається вплив стратегії управління промисловою власністю
на структуру капіталу корпорації.
Ключові слова: капітал, структура, вартісний цикл, промислова власність,
цінні папери, прибуток, поточна вартість, запозичення, власні кошти.
Будь-яке акціонерне товариство формує свої фінансові ресурси за
рахунок внутрішніх і зовнішніх джерел. Їх співвідношення визначає
структуру капіталу, що формується відповідно до стратегічних задач
кожної конкретної корпорації на визначений термін. Рішення з визначення
структури капіталу – це вибір компромісу між ризиком і прибутковістю,
оскільки збільшення частки позикового капіталу підвищує
ризик, але одночасно забезпечує підвищення прибутковості на вкладені
кошти. Формування оптимальної структури капіталу дає можливість
власникам корпорації отримати максимум прибутку на вкладений
капітал. Слід зазначити, що однакової для всіх корпорацій оптимальної
структури капіталу не існує. Виходячи з цього для кожної корпорації
встановлюються критерії формування оптимальної структури капіталу
(прибутковість, рентабельність, мінімізація вартості капіталу, або мінімізація
фінансового ризику), відповідно до яких і формується оптимальна
структура. 40
Постановка проблеми. Капітал акціонерного товариства постійно
перебуває в русі і змінюється в процесі здійснення вартісного циклу.
Розвиток вартісного циклу проходить за спіраллю. Якщо фірма успішно
здійснює свою фінансову політику, то вартісний цикл розвивається
по висхідній лінії, при невдачах, витратах, збитках – по низхідній. Тому
основною метою фінансової політики корпорації є розробка таких рішень,
котрі забезпечують висхідну тенденцію розвитку вартісного циклу.
Під час розкручення спіралі вартісного циклу за висхідним варіантом
управлінська діяльність корпорації зумовлює поліпшення конкурентної
позиції фірми. Це означає, що компанія або розширила ринки збуту
і потіснила своїх конкурентів, або знизила витрати виробництва й таким
шляхом підвищила прибутковість, або виробила принципово новий товар
і, отже, створила нові ринки і т.д. Все це врешті-решт підвищило
© Н. О. Бойко, 2011
348

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
прибутковість, збільшило внутрішні грошові потоки, сприяло подальшому
зростанню ринкової вартості випущених цінних паперів, поліпшило
можливості доступу корпорації на фінансові ринки.
Особливістю корпоративного капіталу є те, що в його складі можна
виділити дві самостійні підсистеми: промисловий капітал (відбиває
рух капіталу в сфері виробничої діяльності) і фінансовий капітал (забезпечує
організацію й обслуговування грошового обігу з метою пошуку
внутрішніх резервів для забезпечення безперервності відтворювальних
процесів замкнутої господарської структури). Необхідно відзначити, що
промисловий капітал може включати промислову власність (нематеріальні
активи), що може суттєво вплинути на фінансовий стан фірми та
організацію її діяльності.
Питанням дослідження структури капіталу та визначення ефективних
способів управління ним присвятили свої дослідження багато
вітчизняних і зарубіжних вчених, таких як І. А. Бланк, В. В. Ковальов,
В. А. Лялін, І. І. Мазурова, М. І. Баканов, А. Д. Шеремет, І. Т. Балабанов,
В. М. Родіонова, В. А. Стоянов, R. A. Brealy, St. C. Myers, G. Frachon,
P. Charles Jones, M. Y. Khan, J. W. Petty та інші.
Методологія. Світова і вітчизняна практика пропонує досить широке
коло методик, методів і моделей прийняття управлінських рішень
відповідно до визначення структури капіталу корпорації. Кожна
з них має свої особливості і коло ситуацій, щодо яких використання
методики буде ефективним. Проблема вибору структури капіталу виникає
з таких причин: по-перше, вартість різних елементів капіталу різна, і,
залучаючи дешевий позиковий капітал, власники корпорації можуть
значно підвищити прибутковість власного капіталу (ця підвищена прибутковість
є компенсацією за підвищений ризик); по-друге, комбінуючи
елементи капіталу, можна підвищити ринкову оцінку всього капіталу
корпорації. З погляду оцінки вартості капіталу, принципова відмінність
власного і позикового капіталу полягає в нерівних величинах вартості
цих елементів капіталу.
Мета статті. У роботі пропонується ситуаційне моделювання впливу
промислового капіталу на формування структури капіталу компанії,
а також формування стратегії управління структурою капіталу корпорації
на базі використання промислової власності, що перебуває у розпорядженні
компанії.
Виклад основного матеріалу. Корпорація, залучаючи позикові
кошти, створює умови економічного зростання і збільшення рентабельності
власного капіталу. Підвищуючи показники прибутковості та
внутрішні грошові потоки, корпорація формує свою конкурентну позицію
на ринку. Вона визначається цінами, за якими корпорація реалізує
349

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
свою продукцію, географічними межами збуту, якістю вироблюваних
товарів і послуг, які нею надаються, можливістю фінансування НДДКР
для суттєвого поліпшення якості продукції або створення її нових видів,
що не мають аналогів у конкуруючих фірм.
Показники прибутковості та внутрішні грошові потоки впливають
на ринкову вартість цінних паперів, які випускає корпорація. Чим вища
прибутковість корпорації, тим більша сума внутрішнього грошового
потоку, а це, у свою чергу, визначає високий рівень виплати дивідендів
на випущені акції, що призводе до підвищення їхньої ринкової вартості.
Збільшення ринкової вартості акцій корпорації розширює доступ до
ресурсів фінансового ринку, тобто дає можливість розміщення нових,
більш привабливих акцій або облігацій. Вільний доступ до ринків капіталу
дає змогу корпорації використовувати зовнішні джерела фінансування
для збільшення або поновлення промислового капіталу корпорації.
Внутрішні джерела формуються головним чином за рахунок
нерозподіленого прибутку та фонду амортизації.
Основна складність під час прийняття рішень полягає в тому, щоб
визначити, яка частина коштів буде капіталізована, а яка буде направлена
на виплату інвесторам у вигляді дивідендів, тобто у визначенні пропорцій
між прибутком, що не розподіляється, і прибутком, що розподіляється.
З одного боку, чим більше прибутку буде виділено для розподілу
між акціонерами, тим вище буде ринкова ціна акцій на фінансовому
ринку, тим кращі умови створяться для розміщення нових цінних паперів.
З іншого боку, при збільшенні прибутку, що розподіляється, в компанії
менше залишається прибутку, що капіталізується. Але саме він є
одним із основних внутрішніх джерел фінансування фірми.
Усі грошові фонди, що мобілізуються, повинні бути використані,
тобто сума джерел має дорівнювати сумі витрат. Не може бути витрат,
що не покриті джерелами, так само як не може бути вільних, “не зайнятих”
фондів. Внутрішні фонди формуються за рахунок грошових
потоків від поточної підприємницької діяльності, а також продажу частини
активів. У випадку продажів матеріальних активів надходження
мають епізодичний, випадковий характер, а до продажу залучаються
ті активи, що не порушують виробничу діяльність корпорації.
Якщо корпорація має у своєму розпорядженні нематеріальні активи
(промислову власність), то вони можуть залучатися до продажів
і приносити значний прибуток протягом достатньо тривалого періоду,
підвищуючи конкурентну позицію корпорації на ринку. Завдяки своїм
специфічним властивостям, промислова власність має подвійну спрямованість
– використання на власному підприємстві та багаторазовий
350

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
продаж з метою одержання платежів протягом значного періоду її використання.
Таким чином, ефективне використання промислової власності
призводить до збільшення внутрішніх джерел фінансування та
формування додаткових грошових потоків. Це може бути використане
для підвищення суми сплачуваних дивідендів, а також знову приведе до
зростання курсової вартості акцій, що в цілому сприятиме продажу нових
пакетів цінних паперів та залученню капіталів фінансового ринку.
Ринкова вартість капіталу V 0 дорівнює сумі ринкової вартості
оплаченого капіталу Ve 0 , ринкової вартості боргу D 0 та вартості капіталу
V н , залученого завдяки використанню промислової власності:
V 0 = Ve 0 + V н + D 0 .
При цьому визначається головна мета оперативного управління,
направлена на підвищення прибутковості за рахунок збільшення внутрішніх
грошових потоків у певному періоді, що приведе до зростання
ринкової вартості цінних паперів і поліпшить можливості доступу корпорації
на фінансові ринки.
Прогнозування балансу надходжень і витрат коштів на обраному
періоді часу передбачає вирішення таких задач: вибір оптимальної структури
капіталу фірми, складання довгострокового плану фінансування
інвестицій, формування стратегії управління промисловою власністю,
прогнозування фінансових показників корпорації. Прибуток (Х) власників
корпорації до сплати податку і відсотків у році t визначається за
формулою:
Х 0 = (1 – τ) (Х – І) + І,
де τ – ставка податку на прибуток;
І – плата за позики;
Х 0 – прибуток власників корпорації після сплати податків.
Характеристикою ризику інвестування в активи фірми є показник
середньої вартості капіталу фірми, що визначається за формулою:
к а = Х 0 / V 0 ,
де к а – середня вартість капіталу фірми;
V 0 – загальна ціна капіталу фірми.
Середня вартість капіталу дорівнює очікуваному доходу власників
фірми на 1 грн. загальної ціни капіталу. Даний ризик є загальним
ризиком фірми, що складається з ризиків операційного і фінансового.
351

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
Співвідношення власного і позикового капіталів задає структуру
капіталу фірми. Показником кількості позикового капіталу або боргу в
загальній структурі капіталу фірми є коефіцієнт структури капіталу,
що обчислюється за формулою:
χ = D 0 / (Ve 0 + D 0 ),
де χ – коефіцієнт структури капіталу.
Коефіцієнт структури капіталу характеризує ступінь фінансового
ризику для інвесторів. Чим вище коефіцієнт структури капіталу, тим
більше ступінь фінансового ризику.
Коефіцієнт структури капіталу з урахуванням грошових потоків від
використання промислової власності визначається за формулою:
χ / (1+ æ) = D 0 / (Ve 0 + V н + D 0 );
æ = V н / (Ve 0 + D 0 ).
Середню вартість капіталу фірми можна розглядати як середньозважену
вартість складових капіталу:
к а = к е · ( V e0 + V н ) / V 0 + к d · D 0 / V 0 ,
де к е – вартість власного капіталу;
к d – вартість позикового капіталу.
За визначенням, вартість капіталу являє собою величину доходу
на 1 грн. ціни активу. Звідси вартість позикового капіталу обчислюється
за формулою:
к d = I / D 0 .
Вартість власного капіталу дорівнює відношенню чистого прибутку
корпорації до ціни власного капіталу:
к е = P / (V e0 + V н ),
де Р – чистий прибуток корпорації.
Сума чистого прибутку і відсотків дорівнює величині доходу фірми
після сплати податку:
Х 0 = Р + І.
352

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Середня вартість капіталу фірми:
к а = к е · [ 1 – χ / (1+ æ)] + к d · χ / (1+ æ).
Збільшення показника χ, приводить до збільшення фінансового
ризику інвестування в активи фірми. Наявність промислової власності,
введеної в господарський обіг, приводить до збільшення грошових
надходжень у вигляді періодичних платежів за її використання і до
зменшення показника χ на величину (1+æ). Це зумовлює збільшення
прибутку корпорації, який може бути частково використаний для розподілу
між акціонерами і сприятиме підвищенню вартості цінних паперів.
Висновки. Формування стратегії управління промисловою власністю
забезпечує ефективне її використання, сприяє підвищенню показників
прибутковості, збільшує внутрішні грошові потоки, завдяки чому
корпорація визначає свою конкурентну позицію на ринку. Зростання показників
прибутковості та внутрішніх грошових потоків сприяють зростанню
ринкової вартості цінних паперів, відкриваючи вільний доступ
до ринків капіталу, що дає змогу корпорації використовувати зовнішні
джерела фінансування для збільшення або поновлення промислового
капіталу компанії. Таким чином, корпорація може сформувати оптимальну
структуру капіталу для одержання максимального прибутку в перспективі
і створити нові можливості для розвитку фірми.
Список літератури
1. Бланк, И. А. Управление капиталом [Текст] / И. А. Бланк. – К. : Эльга-Н ; Ника-Центр,
2004. – 576 с.
2. Брейли, Р. Принципы корпоративных финансов [Текст] / Р. Брейли, С. Майерс. –
М. : Олимп-Бизнес, 2004. – 1008 с.
3. Ибрагимов, Р. Стратегия финансирования и управления стоимостью компании
[Текст] / Р. Ибрагимов // Управление компанией. – 2003. – № 6.
4. Ивашковская, И. От финансового рычага к оптимизации структуры капитала
компании [Текст] И. Ивашковская // Управление компанией. – 2004. – № 11. –
С. 18–21.
5. Ивашковская, И. Структура капитала: резервы создания стоимости для собственников
компании [Текст] / И. Ивашковская, А. Куприянов // Управление
компанией. – 2005. – № 2. – С. 34–38.
Summary
In article is considered influence to strategies of industrial property
management on structure of the capital to corporations.
Отримано 10.02.2011
353

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
УДК 336.71:330.341.2
354
О. О. Годуєв,
Харківський державний університет імені В. Н. Каразіна
ІНСТИТУЦІЙНІ ФОРМИ СТРУКТУРИЗАЦІЇ
БАНКІВСЬКОЇ СИСТЕМИ
На основі аналізу чинників структуризації банківської системи доведено,
що інституційно структуровані фінансові ресурси є носієм змістовної економічної
інформації, яка забезпечує ефекти збагачення та ускладнення інституційного
середовища банківської діяльності відповідно до масштабів і складності потоків
ліквідності.
Ключові слова: інститути, ліквідність, довіра, банківська діяльність, фінансові
ресурси.
Постановка проблеми. Останнім часом у науковій літературі значна
увага приділяється інституційному змісту та інституційним чинникам
розвитку банківських систем в умовах ринкової трансформації.
Інституційним аспектам структурування банківської системи присвятили
декілька змістовних робіт відомі українські вчені, серед них Г. Азаренкова,
О. Головко, С. Шульга [1; 14]. У цих роботах інституційна
сторона перетворень розглядається з точки зору законодавчо фіксованого
розподілу повноважень і відповідальності учасників банківської
системи. Питання інституційного забезпечення стійкості банків і банківської
системи в цілому аналізуються в публікаціях О. І. Барановського
[2], Р. А. Гриценка [6; 7], Ж. Довгань [9], А. М. Мороза [16].
Особлива увага в сучасній літературі приділяється ролі банківських інститутів
у забезпеченні національної економічної безпеки [3; 9].
У ряді досліджень розглянуто питання використання іноземного
досвіду в інституційній розбудові ринку банківських послуг [15; 21] та
обґрунтування інституційних шляхів підвищення конкурентоспроможності
вітчизняних банків [4; 14]. У публікаціях Ю. В. Прозорова досліджуються
проблеми впливу інституційних перетворень на концентрацію
банківського капіталу в Україні, аналізуються інституційні особливості
банківської концентрації в зарубіжних країнах [20–22].
Така увага до інституційних механізмів розвитку банківської сфери
є невипадковою, тому що саме в інституційній сфері відбуваються
найбільш важливі події ринкової трансформації, включаючи і становлення
та розвиток сучасної банківської системи. 41
У той же час існує певний відрив інституційних досліджень у сфері
банківських перетворень від деяких принципових положень і методологічних
інструментів сучасної інституційної моделі функціонування
© О. О. Годуєв, 2011

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
та розвитку господарчих систем. Мова йде насамперед про інституційні
механізми і наслідки еволюційних процесів в економіці та роль інституційних
інструментів у державному регулюванні соціально-економічного
розвитку. Наслідком цього є непослідовність процесів інституційного
реформування банківської сфери як важливої складової національного
соціально-економічного розвитку, суперечностей між критеріями
її фінансової та інституційної ефективності.
Особливо ці суперечності проявилися в умовах світової фінансової
кризи 2008–2009 років, коли виявилося, що швидке кількісне зростання
банківської системи України у попередні роки не було підкріплено відповідними
інституційними заходами щодо адекватного розвитку державного
контролю та ризик-менеджменту. Це свідчить про те, що необхідно
забезпечити системну цілісність інституційних умов економічного
зростання та розвитку банківської системи України.
Метою статті є з’ясування змісту інституційних інструментів і механізмів
структурування банківської системи з огляду на потреби розвитку
економічної науки та економічної практики.
Виклад основного матеріалу. Значний вплив на структурний розвиток
банківської системи спричиняють формальні та неформальні інститути
зовнішнього походження, які по-своєму обмежують і спрямовують
діяльність банків. З одного боку, поява нових обмежень у вигляді
правил і норм додає до національної системи інститутів ще декілька
важливих елементів, які забезпечують сумісність зовнішніх і внутрішніх
потоків ліквідності. Вони виконують роль своєрідного “перехідного
пристрою”, який дає можливість використовувати зовнішні ресурси у
внутрішньому обігу, а внутрішні ресурси – у зовнішньому.
Ці інституційно структуровані потоки ліквідності є одночасно і
носієм змістовної фінансової та інституційної інформації, яка враховується
як інституційний фон при прийнятті рішень. Необхідність виконання
міжнародних вимог щодо укладення та виконання банківських
контрактів несе з собою декілька ефектів.
По-перше, виникає ефект збагачення та ускладнення інституційного
середовища банківської діяльності відповідно до масштабів та складності
потоків ліквідності ззовні. Тільки за цієї умови національна банківська
система та економіка в цілому здатні ефективно використовувати
зовнішні ресурси. У зворотному випадку ресурси не можуть бути
використані ефективно і, навпаки, завдаватимуть шкоди національній
господарчій системі та її інституційному розвитку.
По-друге, національні інститути банківської системи, що вже склалися,
отримують додатковий імпульс для упорядкування, оптимізації та
355

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
узгодженості. Це само по собі вже є чинником інституційної реструктуризації
банківської системи.
По-третє, виникає ризик інституційної перенасиченості банківської
системи, коли деякі інститути дублюють один одного, або ризик інституційної
несумісності, коли зовнішні і внутрішні інститути суперечать
один одному. Навіть у тому випадку, коли національні інститути банківської
системи виглядають як застарілі, неефективні, вони можуть
виконувати важливі комплементарні функції в інституційній системі
національної економіки в цілому. Скорочення таких інститутів загрожує
втратою інституційної цілісності банківської системи та економіки.
Можлива ситуація, коли банківська система піде шляхом саморозвитку,
втрачаючи прямі та зворотні зв’язки з національним ринком.
Інституційна “потужність” банківської системи залежить від її
масштабів по відношенню до економіки в цілому. Зазвичай використовують
показник так званої фінансової глибини як відношення активів
банківської системи до ВВП. Якщо інституційно збалансована банківська
система охоплює всі основні ланки господарської системи, це
означає, що банківська складова національної системи інститутів є
одночасно і інституційним середовищем для більшості суб’єктів господарювання.
Внаслідок цього можна зробити висновок, що інституційне
оточення банківської системи є сприятливим. Бути суб’єктом господарювання
і бути клієнтом банку – це тотожні умови.
Якщо ж рівень фінансової глибини є недостатнім, то значна частка
суб’єктів залишатиметься поза межами банківських стандартів, норм і
переваг. У цьому випадку інституційне середовище може містити в
собі значні зони неринкових норм, стандартів, традицій і звичаїв. Таке
середовище може бути стосовно банківської системи інертним або навіть
конфліктним. Поки така ситуація зберігається, трансакційні витрати
банківської діяльності залишатимуться на високому рівні. Для
подолання такого становища необхідно поступово залучати більш широке
коло клієнтів у банківську систему.
Таким чином, у процесі ринкових перетворень важливу роль відіграє
збалансоване зростання рівня фінансової глибини економіки. У цьому
випадку на певному етапі процесу відбувається значне укріплення
довіри до банків, тому що більшість суб’єктів є учасниками однієї і тієї
ж системи правил, норм і стандартів. Спрацьовує ефект “всі так роблять”,
і тому банківські процедури як такі не лише стають самі об’єктом
довіри, а ще й створюють стійкий інституційний фон для широкого
кола господарчих та споживчих взаємозв’язків, що і розширює простір
позитивних очікувань щодо укладання та виконання угод.
У трансформаційній економіці України відносно надійним показником
фінансової глибини може служити відношення маси клієнтських
356

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
коштів у банках до реального ВВП. До таких коштів можна віднести
зобов’язання банків, які виникають як наслідок відкриття рахунку клієнта
на зарахування на нього коштів (табл. 1). Безпосередньо цей показник
пов’язаний з показником монетизації економіки, але відрізняється
від останнього тим, що характеризує схильність економічних агентів
не просто зберігати грошові залишки, а ще й розміщувати у будь-якій
формі на банківських рахунках.
За точку відліку візьмемо 1999 рік, тому що в попередні роки,
з моменту введення повноцінної національної грошової одиниці у
1996 р., в економіці існував значний дефіцит платіжних засобів, і на
першому місці для суб’єктів стояло питання, де взяти гроші, а не де їх
зберігати.
Таблиця 1
Динаміка номінального ВВП, зобов’язань банківської системи
та їх співвідношень у 1990–2008 роках
Показник
Номінальний ВВП,
млрд. грн.
Приріст
номінального
ВВП, %
до попереднього
року
Зобов’язання
банків, млрд. грн.
Приріст
зобов’язань, %
до попереднього
року
Відношення
зобов’язання
до ВВП, %
Приріст
відношення
зобов’язання
до ВВП, %
Рік
1999 2000 2001 2002 2003 2004 2005 2006 2007 2008
130,4 170 204,2 225,8 267,3 345,1 441,4 544,1 712,9 949,9
27,1 30,4 20,1 10,6 18,4 29,1 27,9 23,3 32,5 31,8
12,2 18,7 25,7 37,7 61,6 83,0 132,7 184,2 279,7 359,7
45,8 53,3 37,4 46,7 63,4 34,7 59,9 38,8 51,8 28,6
9,3 11,0 12,6 16,7 23,0 24,0 30,0 33,9 39,2 37,9
16,3 18,3 14,5 32,5 37,7 4,3 25 13 15,6 –3,3
Джерело: Бюлетень Національного банку України. – 2009. – Травень. – С. 40;
74; Бюлетень Національного банку України. – 2008. – Жовтень. – С. 38; 113.
357

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
Дані цієї таблиці надають можливість виділити цікаві закономірності
інституційно-монетарного розвитку господарчої системи України у
1999–2008 роках. Ці закономірності певним чином пов’язані з суперечливим
процесом ринкових реформ і можуть слугувати основою для
формулювання актуальних і перспективних завдань структурування
банківської системи України.
По-перше, ці дані можуть служити доказом про наявність своєрідного
стрибка у процесі зростання рівня фінансової глибини та довіри
до банківської системи в 2002–2003 роках. За ці два роки відношення
зобов’язань банківської системи до номінального ВВП зросло на 82,4 %,
у той час як за три попередні роки це відношення збільшилося лише
на 57,5 %, а за п’ять наступних років – на 64,7 %.
По-друге, як правило, за роком з високими темпами зростання в
динаміці фінансової глибини слідує рік зі значним зниженням цих темпів.
Таке спостерігалося у 2000 і 2001 роках, 2003–2008 роках.
По-третє, у 2004–2008 роках динаміка відношення зобов’язань банків
до ВВП уповільнилася, а у 2008 році взагалі цей показник знизився
на 3,3 %.
Розглянемо ці закономірності з точки зору аналізу процесів структурування
банківської системи. Стрибок у динаміці фінансової глибини
у 2002–2003 роках є результатом послідовного ринкового реформування
у попередній період. Попит на гроші завдяки монетизації
розрахунків, обмеженню бартеру, зниженню темпів інфляції зростав
неухильно, що призвело до збільшення касових залишків підприємств
і домогосподарств. Але в ринковій економіці схильність до утримання
ліквідності є ще й результатом можливості збереження грошей у банківській
системі. Зустрічний рух суб’єктів – ринки, в яких є гроші, та
банків, яким потрібні гроші, призвів до швидкого зростання зобов’язань
банківської системи. Довіра до банків отримала своє матеріальне вираження
у вигляді величезної суми коштів, яка прийшла до банків за ці
два роки – 35,9 млрд. грн.
Водночас з багатьох причин політичного та соціально-економічного
характеру у 2004–2008 роках реформи уповільнилися. Зростання
соціального статусу ринкової діяльності, ринкового успіху та грошей
припинилося. Цьому ж сприяла і експансія бюджетних витрат соціальної
спрямованості, коли саме виплати з держбюджету становили більшу
частку приросту доходів населення. Тому цілком закономірно, що у ці
роки позитивна динаміка фінансової глибини мала інерційний характер,
а у 2008 році взагалі перетворилася на від’ємну.
Зі свого боку, починаючи з 2005 року банки отримали альтернативні
джерела ліквідності завдяки легкому доступу до зовнішнього фінансового
ринку. Тому для них відносна фінансова та інституційна
358

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
цінність внутрішніх джерел ліквідності знизилася. У той же час швидко
зросла цінність клієнтів як позичальників. Це вимагало застосування
методів активного кредитного маркетингу (майже мережевого) на тлі
послаблення ролі критеріїв платоспроможності. У свою чергу, це породжувало
погіршення якості фінансових рішень позичальників банківської
системи – як юридичних, так і фізичних осіб.
Нехтування внутрішніми постачальниками фінансових ресурсів
неминуче супроводжувалося зниженням якості обслуговування на тлі
прихованого зростання його вартості, що містило загрозу втрати довіри
до банків. Таким чином, позначився інституційний розрив у розвитку
банківської системи, коли зростання наявних ресурсів системи, в
основному зовнішнього походження, суттєво випереджало інституційну
спроможність споживачів і постачальників ринку банківських послуг
України щодо їх ефективного використання. Більш того, саме цей
розрив до певного часу надавав можливість подальшого накопичення
зовнішнього боргу банківської системи та внутрішнього боргу для її
клієнтів. Це може служити класичним прикладом так званої “інституційної
пастки” [18], коли інституційна недосконалість породжує стан
квазі-рівноваги.
Насправді за ці роки відбулося несприятливе для інституційного
розвитку структурування банківської системи, в якому інституційний
чинник набув негативного значення. На зростання зовнішнього боргу
більш охоче йшли банки, що мали низьку якість ризик-менеджменту.
Восени 2008 року цей розрив, в умовах зовнішнього шоку, призвів до
різкого зниження довіри до банків, масового вилучення депозитів, втрати
ліквідності багатьох банків.
Глобальне стиснення ліквідності перекрило доступ банківської системи
України до ринку зовнішніх запозичень. Зменшення експортних
надходжень на тлі від’ємного сальдо за фінансовим рахунком обумовили
шок пропозиції іноземної валюти на внутрішньому ринку та девальваційний
тиск на гривню. Зазначені зовнішні чинники в сукупності
зі зростанням недовіри до банківської системи та значними девальваційними
очікуваннями, що періодично підбурювалися в засобах масової
інформації, зумовили відтік ресурсів із банківської системи, підвищення
ринкових ставок, що призвело до недоступності кредитів та з
2009 року – проблеми “кредитної стагнації”, а в окремих сегментах кредитного
ринку – “кредитного стиснення”.
Зокрема, після девальваційного зростання кредитів банків за вересень
– грудень 2008 року на 30 % (до 734 млрд. грн.) його обсяг протягом
2009 року коливався на рівні 715–723 млрд. грн. [17], тобто протягом
2009 року не відбулося приросту в обсязі загального кредитного
портфеля банків, що свідчить про кредитну “стагнацію”.
359

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
Основними екзогенними чинниками (незалежними від Національного
банку), що зумовили зменшення доступності кредитів, були:
· зменшення доступу банків до міжнародних ринків капіталу та відтік
депозитів з банківської системи спричинили кризу ліквідності
та, відповідно, унеможливлення банками виконувати кредитну функцію
через суттєве скорочення ресурсної бази;
· обрана на початковому етапі кризи стратегія банків, спрямована
на виживання в умовах кризи ліквідності. Відтік депозитів на початковому
етапі кризи та високий ризик відновлення відтоку в будьякий
момент у 2009 році зумовили необхідність утримання банками
високої ліквідності для уникнення втрати платоспроможності та
фінансової стійкості;
· зменшення довгострокової ресурсної бази банків. Протягом кризового
періоду відбулися кардинальні зрушення в строковій структурі
депозитів: питома вага депозитів строком від 1 до 2 років зменшилася
з 36 до 19 %, строком понад 2 роки – з 10,7 до 6,4 %, в той час,
як зросла питома вага депозитів на вимогу з 31,2 до 34,7 % та депозитів
строком до 1 року з 22,1 до 39,8 %. Така тенденція пов’язана з
тим, що через невизначеність і ризики вкладники надають перевагу
короткостроковим депозитним програмам, а доступ до зовнішньої
ресурсної бази в період кризи обмежений, що призвело до зменшення
ресурсних можливостей банків щодо довгострокового кредитування
економіки;
· зменшення кредитоспроможності позичальників (фізичних осіб та
суб’єктів господарювання) через зниження номінальних доходів
населення та виручки підприємств, знецінення забезпечення через
обвал цін на ринку нерухомості, ослаблення балансів позичальників
в умовах кризи через малі економічні перспективи, зменшення
економічної активності та можливостей заробити. Зазначені причини
підвищили ризикованість кредитних операцій;
· під час кризи у банків з’явилися нові, більш дохідні та менш ризиковані
операції на валютному та фондовому ринках (ОВДП). Девальваційно-ревальваційні
хвилі, зумовлені переважно спекулятивними
чинниками, є джерелом значних прибутків для банку та інших суб’єктів
валютного ринку. Це також було причиною обмеження кредитних
вкладень в економіку з метою утримання вільної ліквідності
для використання можливостей одержання прибутку на валютному
ринку. Щодо фондового ринку, то політика ціноутворення на ринку
ОВДП нівелює усі заходи НБУ щодо стимулювання кредитування
економіки та зниження кредитних ставок. Нині середньозважена дохідність
за ОВДП, розміщеними на первинному ринку, перевищує
360

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
дохідність, яку пропонують депозитний та кредитний ринки, тим
самим спонукаючи ставки на цих ринках до зростання (з вересня
2009 року), та стимулює переливання ресурсів банків та інших суб’єктів
грошового ринку в ОВДП. Зокрема, на кінець 2009 року 27 %
розміщених ОВДП на загальну суму 19,22 млрд. грн. знаходяться
у власності банків і 12,6 % (8,92 млрд. грн.) – у власності інших
суб’єктів;
· підвищення вартості кредитів та зростання в процентній ставці
премії за ризик. Кредитні ставки, особливо на початковому етапі
кризи, значно зросли і продовжують залишатися високими, а премія
за ризик – значною. Це є важливим чинником недоступності кредитів
для суб’єктів економіки;
· зростання проблемних кредитів у структурі кредитного портфеля
банків з 1,3 % у 2007 році до 8,8 % за станом на початок грудня
2009 року. Погіршення якості кредитного портфеля зумовило втрату
банками ресурсної бази, доходів і необхідність формування значних
резервів за кредитними операціями. Зазначені чинники зумовлюють
те, що банки об’єктивно неспроможні нарощувати обсяги
кредитування, а свої втрати прагнуть компенсувати вищими відсотковими
ставками за кредитами.
За потужного впливу зазначених зовнішніх чинників дія обмежуючих
антикризових заходів Національного банку (обмеження на початковому
етапі кризи обсягів приросту окремих видів кредитів, підвищення
облікової ставки, обов’язкових резервів, вимог щодо дотримання
валютних дисбалансів та ін.) мала більш значний стримуючий вплив
на кредитний ринок, ніж наступні стимулюючі заходи (зниження облікової
ставки, вимог за обов’язковими резервами в національній валюті,
цільові кредити рефінансування, преференції банкам, що здійснюють
кредитування пріоритетних напрямів) і не призводили до нарощення
кредитного портфеля банків у 2009 році та виходу із кредитної стагнації.
Швидкі темпи приросту кредитних вкладень (кредитна експансія)
змінилися “кредитним стисненням” в більшості сегментів кредитного
ринку. У докризовий період високі темпи зростання демонстрували
кредитні вкладення банків як у розрізі суб’єктів економіки (юридичним
та фізичним особам), так і в розрізі видів валют. Темпи зростання кредитних
вкладень в іноземній валюті у 2008 році сягали 200 %, головним
чином за рахунок девальвації гривні у жовтні – грудні 2009 року
[8]. Темп приросту кредитного портфеля банків у 2008 році становив
172 %. У 2009 року кредитний портфель банків скоротився на 2 % порівняно
із 2008 роком. Скорочення кредитного портфеля банків відбулося
за рахунок від’ємних темпів приросту кредитів, наданих в іноземній
361

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
валюті, та кредитів, наданих фізичним особам. Позитивні темпи приросту
у 2009 році демонстрували лише кредити в економіку в національній
валюті (116,9 %) та кредити, надані юридичним особам (105 %), насамперед
за рахунок кредитів, наданих юридичним особам у національній
валюті, які зросли на 127,7 %.
У кредитному портфелі відбулися зміни, які характеризуються такими
тенденціями.
Зросла доларизація кредитного портфеля банків у вересні – грудні
2008 року з наступним її зменшенням до докризового рівня. Девальвація
гривні зумовила зростання в гривневому еквіваленті обсягів кредитів
банків, наданих в іноземній валюті, на 7,7 % (з 51,4 % у вересні до
59,1 % у грудні 2008 року). Така тенденція є проявом девальваційного
балансового ефекту, який позначився на зростанні гривневого еквіваленту
активів і зобов’язань в іноземній валюті. Для усунення такого
негативного прояву балансового ефекту, як зростання витрат у гривневому
еквіваленті на обслуговування зобов’язань більшість позичальників
прагнули в міру можливості скоротити кредитні зобов’язання
в іноземній валюті (достроково повернути чи конвертувати кредит у
гривню за узгодженим з банком курсом).
У гривневому еквіваленті зменшилися обсяги кредитів в іноземній
валюті, у тому числі надані юридичним та фізичним особам. У 2009 році
порівняно з груднем 2008 кредити банків в іноземній валюті зменшилися
на 15 % (з 433,8 до 367,8 млрд. грн.) [8]. Це було пов’язано як із
прагненням позичальників зменшити свої витрати по обслуговуванню
боргу шляхом повернення та реструктуризації кредитів, так і завдяки
антикризовим заходам Національного банку України, спрямованим на
обмеження кредитування суб’єктів, що не мають джерел валютної виручки,
та усунення валютних дисбалансів. За станом на 01.10.2008 зовнішній
борг банківської системи досяг 42,1 млрд. доларів США, що
становило більше 40 % валового зовнішнього боргу держави, а обсяги
залишків за валютними кредитами зростали значно швидше, ніж залучені
банками валютні депозити (табл. 2).
Зрушенням у суб’єктному складі кредитного портфеля сприяли
нормативні обмеження Національного банку, спрямовані на дестимулювання
кредитування в іноземній валюті позичальників, що не мають
джерел доходів в іноземній валюті, та усунення валютних дисбалансів.
Національний банк у грудні 2009 року суттєво підвищив нормативи
обов’язкового резервування. Крім того, було введено 50 та 100-відсоткові
норми (залежно від категорії кредитної операції) резервування за
кредитами в іноземній валюті для позичальників, які не мають підтверджених
джерел надходження валютної виручки. Насправді остання
362

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
вимога до мінімуму обмежила коло потенційних позичальників валютних
кредитів і зробила їх економічно невигідними для банків.
У кінцевому підсумку наприкінці 2009 року диспропорції у валютній
структурі банківських активів і зобов’язань дещо зменшились,
однак все ще залишаються достатньо високими (див. табл. 1).
Обсяги залишків за наданими банками кредитами
та залученими депозитами за валютною ознакою
Показник
За станом на
Таблиця 2
01.01.2008 01.01.2009 01.01.2010
1. Кредити видані 426,9 734,0 717,5
в тому числі:
– в національній валюті 213,8 300,2 349,5
– в іноземній валюті 213,1 433,8 367,8
2. Депозити залучені 279,7 357,2 327,7
в тому числі:
– в національній валюті 189,9 199,7 173,6
– в іноземній валюті 89,8 157,5 154,2
3. Коефіцієнт покриття валютних
кредитів валютними депозитами
0,421 0,363 0,419
Низька фінансова освіченість населення та неусвідомлення ними
валютних ризиків у поєднанні з агресивною докризовою кредитно-борговою
політикою банків, спрямованою на перекладення валютних ризиків
на позичальника, призвели до значних збитків цих позичальників
від зростання гривневого обслуговування боргу в іноземній валюті,
ослаблення банківської системи через неспроможність повернути кредити,
головним чином, фізичними особами. Для Національного банку
така кредитно-боргова політика банків та їх позичальників обернулися
втратою частини золотовалютних резервів, які центральний банк змушений
був витрачати з метою обмеження боргового тиску шляхом продажу
валюти на аукціонах за заявками позичальників – фізичних осіб,
та проведення інтервенцій з продажу іноземної валюти для цілей погашення
та обслуговування зовнішнього боргу.
Українські банки в період кризи втратили можливість ефективно
забезпечувати власну фінансову безпеку внаслідок ігнорування складних
ризиків швидкого зростання кредитного портфеля. Національний
363

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
банк, виконуючи інституційну функцію кредитора останньої інстанції,
був вимушений за участі уряду вдаватися до термінових фінансових
заходів неринкового характеру, що, у свою чергу, ще більше відхилило
траєкторію національного інституційного розвитку від критерію жорстких
бюджетних обмежень. Найбільш небезпечним з цієї точки зору
виглядає інституційний ефект прецеденту, коли разове рішення державної
влади у винятковій ситуації породжує певні негативні очікування
щодо можливості його повторення. Оскільки ніхто не може дати гарантії,
що криза не повториться, то для ринкових суб’єктів природно очікувати
вже апробованого заходу задля спасіння банківської системи.
Це розхолоджує учасників ринку банківських послуг і може знову штовхнути
їх на фінансово безвідповідальні кредитні рішення.
Національний банк, вживаючи екстрених заходів з рефінансування
банків, повинен пам’ятати про цю загрозу і скорегувати свої середньострокову
стратегію щодо розвитку банківської системи таким чином,
щоб забезпечити адекватне вирішення актуальних і перспективних інституційних
завдань. Банківські нормативи, система нагляду, професійні
вимоги треба формувати з урахуванням суттєвого ускладнення внутрішнього
та зовнішнього середовищ банківської системи України. Необхідно
привести до взаємної відповідності повноваження, ресурси, технології,
правила таким чином, щоб межі та фінансово-економічний зміст
доступних ресурсів, рішень та відповідальності були адекватні сфері дії
відповідних правил і вимог.
Висновки. Банківська система як інституційне явище пов’язана з
соціально-економічною та інституційною динамікою українського суспільства.
Критеріями формування інституційно стійкої структури банківської
системи є спроможність не лише ефективно задовольняти
національний попит на банківські послуги, а ще й сприяти розвитку інститутів
в інших сферах економіки і суспільства, інтеграції в глобальний
технологічний, інституційний та фінансовий простір. Банківська
система являє собою інституційний феномен високого рівня, який поєднує
в собі як прості інституційні підвалини ринкової системи, так і
складні інституційні комплекси. Місце банків в інституційній системі
суспільства може бути відображено за допомогою таких понять:
· інституційна місія, яка відображає потребу господарської системи
у стабільній довірі до ринкових суб’єктів шляхом надання останнім
чітких норм і гарантій платіжної дисципліни;
· інституційній потенціал, який відображає здатність банківської системи
до створення умов довгострокової стійкості узгодженого функціонування
небанківських інститутів ринку;
364

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
· інституційний статус, який відображає повноваження доступу до
певного масиву суспільних ресурсів і відповідальність за їх використання
у вигляді виключних прав банків на розрахунково-касові, кредитні
та депозитні операції;
· інституційна компетентність, яка відображає здатність банків до
ефективного функціонування у складному інституційному середовищі,
що розвивається, та забезпечувати відповідні можливості для клієнтів
банківської системи.
Послідовне врахування інституційних форм структуризації банківської
системи дає можливість чіткого розподілу повноважень та відповідальності
між трьома агрегованими суб’єктами: державою, банками та
споживачами банківських послуг. Лише в рамках своїх інституційних
повноважень ці суб’єкти можуть вважатися відповідальними за результати
своїх рішень та своєї діяльності. У свою чергу, додержання інституційних
повноважень та відповідальності є обов’язковою умовою ефективного
структурування банківської системи.
Список літератури
1. Азаренкова, Г. Новий підхід до визначення оцінки фінансової стабільності розвитку
банку [Текст] / Г. Азаренкова, О. Головко // Вісник Національного банку
України. – 2009. – № 9. – С. 18 – 22.
2. Барановський, О. Проблемні банки: виявлення і лікування [Текст] / О. Барановський
// Вісник Національного банку України. – 2009. – № 11. – С. 18–23.
3. Вовчак, О. Причини та наслідки впливу світової фінансової кризи на розвиток
банківського і реального секторів економіки України [Текст] / О. Вовчак,
Н. Поляк // Вісник Національного банку України. – 2009. – № 8. – С. 22–27.
4. Гідулян, А. Державна фінансово-кредитна політика в площині розвитку банківської
системи України [Текст] / А. Гідулян // Вісник Національного банку
України. – 2009. – № 10. – С. 35–38.
5. Гриценко, А. А. Особливості інституційної архітектоніки українського суспільства
XXI століття [Текст] / А. А. Гриценко // Економіка України: стратегія і
політика довгострокового розвитку / за ред. акад. НАН України В. М. Гейця. –
К. : Ін-т екон. прогнозув. ; Фенікс, 2003. – С. 155–171.
6. Гриценко, Р. А. Банківський нагляд в Україні: інституційні основи та удосконалення
функціонування [Текст] / Р. А. Гриценко // Формування ринкової економіки
в Україні: наук. зб. Львів. нац. ун-т ім. Івана Франка. – № 8. – Львів :
Інтереко, 2001. – С. 329–333.
7. Гриценко, Р. А. Структуризація та консолідація банківського сектора України
[Текст] / Р. А. Гриценко // Вісник Національного банку України. – 2004. – № 4. –
С. 4–8.
8. Грошово-кредитний ринок (поточні тенденції) [Електронний ресурс]. – Режим
доступу : http://www.bank.gov.ua/Fin_ryn/Pot_tend/index.htm.
9. Довгань, Ж. Фінансова стійкість банківських установ у період економічної
кризи [Текст] / Ж. Довгань // Вісник Національного банку України. – 2009. –
№ 4. – С. 20–23.
365

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
10. Єгоричева, С. Інноваційний потенціал банку як фактор вибору стратегії розвитку
[Текст] / С. Єгоричева // Вісник Національного банку України. – 2009. –
№ 10. – С. 20–25.
11. Забродский, В. А. Собственность, экономическая безопасность и государство
[Текст] / В. А. Забродский, Н. А. Кизим. – Харьков : Бизнес-информ, 1997. –
96 с.
12. Зарицька, І. Передумови та особливості прояву сучасної світової банківської
кризи [Текст] / І. Зарицька // Вісник Національного банку України. – 2009. –
№ 6. – С. 20–26.
13. Заруба, Ю. Державне антикризове регулювання у банківському секторі [Текст] /
Ю. Заруба // Вісник Національного банку України. – 2009. – № 6. – С. 39–42.
14. Міщенко, В. Банківська справа в контексті економічних реформ [Текст] /
В. Міщенко, М. Садовий // Банківська справа. – 1999. – № 6(30). – С. 41–46.
15. Міщенко, В. Інституційні засади державної підтримки банківського сектора в
період кризи [Текст] / В. Міщенко, С. Шульга // Вісник Національного банку
України. – 2009. – № 6. – С. 20–26.
16. Мовсесян, А. Мировой опыт реорганизации банковских систем [Текст] / А. Мовсесян,
А. Либман // Банковское дело в Москве. – 2002. – № 2(86). – С. 14–18.
17. Основні тенденції грошово-кредитного ринку України [Електронний ресурс]. –
Режим доступу : // http://www.bank.gov.ua/Fin_ryn/Pot_tend/index.htm.
18. Полтерович, В. М. Институциональная динамика и теория реформ [Текст] /
В. М. Полтерович // Эволюционная экономика и “мэйнстрим”. – М. : Наука,
2000. – С. 31–54.
19. Про банки і банківську діяльність [Текст] : Закон України від 7 грудня 2000 року
№ 2121-III.
20. Прозоров, Ю. В. Институциональные особенности банковской концентрации в
странах-кандидатах на вступление в ЕС [Текст] / Ю. В. Прозоров // Фінансовобанківська
система України у європейському вимірі: зб. ст. – К. : Козаки, 2002. –
С. 138–144.
21. Прозоров, Ю. В. Концентрація банківської системи України: подальші перспективи
[Текст] / Ю. В. Прозоров // Вісник НБУ. – 2003. – № 1. – С. 54–56.
22. Прозоров, Ю. Особливості інституційних перетворень та концентрація банківського
капіталу в Україні [Текст] / Ю. В. Прозоров // Вісник Національного
банку України. – 2004. – № 7. – С. 11–13.
23. Роу, А. Консолідація банківського сектора: порівняльне дослідження України
та інших країн з перехідною економікою [Текст] / А. Роу, С. Пічі // Світовий
банк, Oxford Policy Management. – 2003. – 24 с.
Summary
Based on the analysis of the factors structuring the banking system
proved that institutionally structured financial flows are the carrier of
meaningful economic information, which provides the effects of enrichment
and complexity of the institutional environment of banking activities in
accordance with the scale and complexity of cash flow.
Отримано 10.02.2011
366

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
УДК 332.146:330.332
О. Г. Тодоряк, Банковні інститут висока школа, а.с., м. Київ
МЕТОДОЛОГІЯ ФОРМУВАННЯ
ІНВЕСТИЦІЙНО-ФІНАНСОВОЇ СТРАТЕГІЇ
ПІДПРИЄМСТВА
У статті уточнено змістовне навантаження поняття “інвестиційно-фінансова
стратегія”, запропоновано методологію формування інвестиційно-фінансової
стратегії підприємства.
Ключові слова: економічна ефективність, інвестиційна діяльність, інвестиційно-фінансова
стратегія, стратегія.
Постановка проблеми. Сучасні структурні економічні зміни вимагають
від підприємств системного підходу, базованого на успішному
зарубіжному досвіді щодо формування загальної стратегії його розвитку.
Більшість підприємств нагадують тимчасові структури, не наділені
необхідним запасом фінансової, організаційної, економічної та виробничої
“міцності”, що не дає змогу в разі необхідності провести ефективне
оновлення.
В умовах структурних економічних змін важливого значення для
підприємств набувають інвестиції, без яких неможливе оновлення, інноваційне
нарощення виробничого потенціалу суб’єктів підприємницької
діяльності. Для цього потрібний перехід до загальноприйнятої у
світовій практиці методології здійснення інвестицій в умовах ринкової
економіки, що може бути реалізовано шляхом розробки методичних
підходів до формування інвестиційно-фінансової стратегії підприємства.
42
Аналіз останніх публікацій. Аналіз наукових праць вітчизняних
і зарубіжних авторів, таких як І. О. Бланк, І. М. Боярко, О. А. Ворсовсовський,
Т. В. Майорова, А. П. Міщенко, Д. М. Черваньов, З. Є. Шершньова,
К. П. Янковський та інші показав, що існують відмінності у
підходах до методології формування інвестиційно-фінансової стратегії
підприємства, що зумовлює значні труднощі для менеджерів підприємств
у процесі формування та реалізації інвестиційно-фінансової
стратегії.
Метою статті є уточнення змістовного навантаження поняття “інвестиційно-фінансова
стратегія підприємства” та визначення методології
її формування.
Виклад основного матеріалу. З метою вибору оптимальної інвестиційно-фінансової
стратегії необхідно чітко розуміти підходи до її
формування.
© О. Г. Тодоряк, 2011
367

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
У процесі розробки інвестиційно-фінансової стратегії особлива увага
приділяється виробництву конкурентоспроможної продукції, повноті
виявлення грошових доходів, мобілізації внутрішніх ресурсів, максимальному
зниженню собівартості продукції, формуванню та розподілу
прибутку, визначенню оптимальної потреби в оборотних коштах, раціональному
використанню залучених коштів, ефективному використанню
капіталу підприємства [8].
Формування інвестиційно-фінансової стратегії підприємства здійснюється
в просторі перетинання взаємних інтересів як самого підприємства,
так і його потенційного стратегічного інвестора. А інвестиція
являє собою особливий товар, що обертається на ринку [1]. Тому можливість
її одержання в тому або іншому вигляді часто залежить від розуміння
та врахування взаємних інтересів партнерів, від уміння бачити
об’єкт інвестування з позицій стратегічного інвестора й оцінювати його
інвестиційну привабливість.
Етапи розробки інвестиційно-фінансової стратегії підприємства
показані на рис. 1.
І ЕТАП
Визначення періоду формування інвестиційно-фінансової стратегії
ІІ ЕТАП
Вибір стратегічних цілей інвестиційної діяльності
ІІІ ЕТАП
Визначення напрямків інвестування та джерел фінансування
ІV ЕТАП
Конкретизація інвестиційних програм і термінів
V ЕТАП
Оцінка розробленої інвестиційно-фінансової стратегії
VI ЕТАП
Перегляд стратегії залежно від зміни зовнішніх умов і становища підприємства
368
Рис. 1. Етапи розробки інвестиційно-фінансової стратегії
підприємства

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Методологія формування інвестиційно-фінансової стратегії підприємства
передбачає:
1. Формування окремих напрямків інвестиційної діяльності підприємства
відповідно до стратегії його економічного розвитку. Розробка
напрямків інвестиційної діяльності підприємства базується на стратегії
його економічного розвитку в майбутньому періоді і покликана
вирішувати такі задачі [9]:
· визначення співвідношення різних форм інвестування на окремих
етапах перспективного періоду. Форми інвестування визначаються
функціональною направленістю діяльності підприємства, його розмірами,
стадією його життєвого циклу і рядом інших умов;
· визначення галузевої спрямованості інвестиційної діяльності. Ця задача
вирішується для підприємств, що здійснюють багатогалузеву
господарську діяльність;
· визначення регіональної направленості інвестиційної діяльності. Така
задача вирішується підприємствами з регіональною диверсифікацією
діяльності. Формування окремих напрямків інвестиційної діяльності
підприємства відповідно до стратегії його економічного розвитку
дозволяє визначити пріоритетні цілі і задачі цієї діяльності за
окремими етапами майбутнього періоду.
2. Дослідження і врахування умов зовнішнього інвестиційного
середовища і кон’юнктури інвестиційного ринку. У процесі такого дослідження
вивчаються правові умови інвестиційної діяльності в цілому
і в розрізі окремих форм інвестиційної діяльності (“інвестиційний
клімат”); аналізується поточна кон’юнктура інвестиційного ринку і
фактори, що її визначають; прогнозується найближча кон’юнктура інвестиційного
ринку в розрізі окремих його сегментів, пов’язаних з діяльністю
підприємства [3].
3. Пошук окремих об’єктів інвестування та оцінка їх відповідності
напрямкам інвестиційної діяльності підприємства. У процесі реалізації
цього напрямку інвестиційної політики вивчається поточна пропозиція
на інвестиційному ринку, відбираються для вивчення окремі інвестиційні
проекти і фінансові інструменти, що найповніше відповідають напрямкам
інвестиційної діяльності підприємства для оновлення складу
діючих її видів; проводиться детальна експертиза відібраних об’єктів
інвестування [6].
4. Забезпечення високої ефективності інвестицій. Відібрані на попередньому
етапі об’єкти інвестування аналізуються з позиції їх економічної
ефективності. При цьому для кожного об’єкта інвестування
використовується конкретна методика оцінки ефективності. За результатами
оцінки проводиться ранжирування окремих інвестиційних проектів
і фінансових інструментів інвестування за критерієм їх ефективності
369

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
(дохідності). При інших рівних умовах відбираються для реалізації ті
об’єкти інвестування, які забезпечують найбільшу ефективність [7].
5. Забезпечення мінімізації фінансових ризиків, пов’язаних з інвестиційною
діяльністю. У процесі реалізації цього напрямку інвестиційної
політики повинні бути в першу чергу оцінені ризики, властиві
кожному конкретному об’єкту інвестування. За результатами оцінки
проводиться ранжирування окремих об’єктів інвестування за рівнем їх
ризиків і відбираються для реалізації ті з них, які при інших рівних
умовах забезпечують мінімізацію інвестиційних ризиків [5].
Поряд з ризиками окремих об’єктів інвестування оцінюються фінансові
ризики, пов’язані з інвестиційною діяльністю в цілому. Ця діяльність
пов’язана з відволіканням фінансових засобів у великих розмірах і,
як правило, на тривалий період, що може призвести до зниження рівня
платоспроможності підприємства по поточних господарських операціях.
Крім того, фінансування окремих інвестиційних проектів здійснюється
часто за рахунок значного залучення позичкового капіталу, що
може призвести до зниження рівня фінансової стійкості підприємства
в довгостроковому періоді.
Тому в процесі формування інвестиційно-фінансової стратегії необхідно
завчасно прогнозувати, як вплинуть фінансові ризики, пов’язані
з інвестиційною діяльністю, на дохідність, платоспроможність і фінансову
стійкість підприємства.
6. Забезпечення ліквідності інвестицій. Здійснюючи інвестиційну
діяльність, необхідно передбачати, що внаслідок суттєвих змін зовнішнього
середовища, кон’юнктури інвестиційного ринку або стратегії
розвитку підприємства в майбутньому періоді по окремих об’єктах інвестування
може різко знизитись очікувана дохідність, підвищитися
рівень ризиків, знизитися значення інших показників їх інвестиційної
привабливості для підприємства [11].
Це буде вимагати прийняття рішення про своєчасний вихід з окремих
інвестиційних програм і реінвестування капіталу. З цією метою по
кожному об’єкту інвестування повинен бути оцінений ступінь його майбутньої
ліквідності. За результатами оцінки проводиться ранжирування
окремих інвестиційних проектів і фінансових інструментів інвестування
за критерієм їх ліквідності. За інших рівних умов відбираються
для реалізації ті з них, які мають найбільшу ліквідність.
7. Визначення необхідних обсягів інвестиційних ресурсів і оптимізація
структури їх джерел. Всі напрями і форми інвестиційної діяльності
підприємства здійснюються за рахунок інвестиційних ресурсів,
що формуються ним. Інвестиційні ресурси являють собою всі види грошових
і інших активів, що залучаються для здійснення вкладів в об’єкти
інвестування.
370

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
У процесі реалізації цього напряму інвестиційно-фінансової стратегії
підприємства прогнозується загальна потреба в інвестиційних ресурсах,
необхідних для здійснення інвестиційної діяльності в передбачуваних
обсягах; визначається можливість формування інвестиційних
ресурсів за рахунок власних фінансових джерел; виходячи з ситуації на
грошовому ринку визначається доцільність залучення для інвестиційної
діяльності позичкового капіталу. У процесі оптимізації структури
джерел інвестиційних ресурсів забезпечується раціональне співвідношення
власних і залучених фінансових засобів, а також диверсифікація
залучених джерел фінансування інвестицій по окремих кредиторах, потоках
майбутніх платежів з метою попередження зниження фінансової
стійкості і платоспроможності підприємства в майбутньому періоді [5].
8. Формування і оцінка інвестиційного портфеля підприємства.
З урахуванням можливого залучення обсягів інвестиційних ресурсів, а
також оцінки інвестиційних якостей окремих об’єктів інвестування проводиться
формування сукупного інвестиційного портфеля підприємства.
При формуванні інвестиційного портфеля необхідно врахувати, що
високий рівень дохідності окремих об’єктів інвестування рідко супроводжується
мінімальним рівнем їх інвестиційних ризиків і високим
ступенем ліквідності. Тому в процесі формування інвестиційного портфеля
визначаються принципи його і формування з врахуванням фінансового
менталітету керівництва, а потім кожен об’єкт інвестування, який
відбирається в нього, оптимізується за співвідношенням рівня дохідності,
інвестиційного ризику і ліквідності. На завершальному етапі формування
інвестиційного портфеля проводиться його оцінка та оптимізація
за перерахованими критеріями в цілому.
Сформований інвестиційний портфель розглядається як сукупність
інвестиційних програм, що реалізуються в майбутньому періоді [10].
9. Забезпечення шляхів прискорення реалізації інвестиційних програм.
Намічені до реалізації інвестиційні програми повинні бути виконані
якнайшвидше з урахуванням таких міркувань: насамперед високі
темпи реалізації кожної інвестиційної програми сприяють прискоренню
економічного розвитку підприємства в цілому; крім того, чим швидше
реалізується інвестиційна програма, тим швидше починає формуватися
додатковий грошовий потік у вигляді прибутку та амортизаційних відрахувань;
прискорення реалізації інвестиційних програм скорочує терміни
використання позичкового капіталу; нарешті, швидка реалізація
інвестиційних програм сприяє зниженню інвестиційних ризиків,
пов’язаних з несприятливою зміною кон’юнктури інвестиційного ринку,
погіршенням інвестиційного клімату в цілому [2].
371

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
Детальний аналіз наукових джерел, а також власні напрацювання
дають нам змогу стверджувати, що інвестиційно-фінансова стратегія
підприємства – це система планових дій, що спрямовані на успішну
реалізацію загальноекономічної стратегії підприємства і дають змогу забезпечити
високу ефективність капіталовкладень і вкладень у фінансові
активи, розвитку виробництва шляхом формування оптимальної організаційно-фінансової
структури інвестування.
Висновки. До комплексу функціональних стратегій підприємства
входить і інвестиційно-фінансова стратегія, яка передбачає напрями
здійснення інвестиційної діяльності для забезпечення реалізації загальної
стратегії підприємства. Інвестиційно-фінансова стратегія містить рішення
по таких аспектах, як залучення зовнішніх фінансових ресурсів,
повернення залучених коштів, інвестування власних коштів.
Список літератури
1. Бланк, І. О. Інвестиційний менеджмент [Текст] : підруч. [для студ. вищ. навч.
закл.] / І. О. Бланк. – К. : КНЕУ, 2005. – 398 с.
2. Боярко, І. М. Оцінка інвестиційної привабливості суб’єктів господарювання
[Текст] І. М. Боярко // Актуальні проблеми економіки. – 2008. – № 7(85). –
С. 90–99.
3. Ворсовсовський, О. А. Вплив внутрішніх та зовнішніх економічних факторів на
фінансовий потенціал інвестиційної діяльності підприємств [Текст] / О. А. Ворсовсовський
// Інвестиції: практика та досвід. – 2009. – № 2. – С. 14–17.
4. Економічна енциклопедія [Текст] : в 3 т / А. С. Гальчинський, В. М. Геєць,
О. І. Амоша, С. В. Мочерний (відп. ред.). – К. : Академія, 2001. – Т. 3. – 800 c.
5. Кікена, Т. Проектне фінансування в реаліях українського ринку (на прикладі
фінансування об’єктів комерційної нерухомості) [Текст] / Т. Кікена // ВІСНИК
ЛЬВІВ. – 2008. – Вип. 40. – С. 282–286. – Серія економічна.
6. Куриленко, Т. П. Проектне фінансування [Текст] : підруч. [для студ. вищ. навч.
закл.] / Т. П. Куриленко. – К. : Кондор, 2006. – 208 с.
7. Майорова, Т. В. Інвестиційна діяльність [Текст] : навчальний посібник. – К. :
Центр навчальної літератури, 2004. – 376 с.
8. Міщенко, А. П. Стратегічне управління [Текст] / А. П. Міщенко. – К. : Центр
навчальної літератури, 2004. – 336 с.
9. Черваньов, Д. М. Управлінські складові здійснення інвестиційної діяльності на
підприємствах України [Текст] / Д. М. Черваньов, П. В. Кухта // Формування
ринкових відносин в Україні. – 2008. – № 11. – С. 85–87.
10. Шершньова, З. Є. Стратегічне управління [Текст] : підручник / З. Є. Шершньова.
– К. : КНЕУ, 2004. – 699 с.
11. Янковский, К. П. Организация инвестиционной и инновационной деятельности
[Текст] / К. П. Янковский, И. Ф. Мухарь. – СПб. : Питер, 2001. – 448 с.
Summary
It is specified in the article the meaning of the concept “investmentfinancial
strategy”, put forward the methodology of building the investmentfinancial
strategy of the company.
Отримано 10.02.2011
372

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
УДК 339.162
Ю. Б. Шпильова, канд. екон. наук, ДУ “Інститут економіки
природокористування та сталого розвитку НАН України”, м. Київ
РОЗВИТОК РОЗДРІБНОЇ ТОРГІВЛІ
В СІЛЬСЬКІЙ МІСЦЕВОСТІ УКРАЇНИ:
ПРОБЛЕМИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ
У статті досліджуються актуальні проблеми, пов’язані з формуванням і
функціонуванням роздрібної торгівлі в сільській місцевості. Сформульовано проблеми,
які необхідно вирішити для ефективного функціонування об’єктів роздрібної
торгівлі та максимального задоволення потреб сільського населення відповідними
послугами.
Ключові слова: роздрібна торгівля, товарооборот, об’єкти роздрібної торгівлі,
торговельні підприємства, магазини.
Постановка проблеми. Соціальний розвиток села є одним із основних
напрямів його відродження, піднесення аграрної сфери та національної
економіки в цілому. Саме високий рівень розвитку соціальної
сфери сільських територій сприяє якісним змінам, спрямованим на підвищення
рівня життя, духовному збагаченню та гармонійному розвитку
населення цих територій. Економічна та соціальна ситуація, що
склалась на селі, викликає занепокоєння як державних органів влади,
науковців, так і українського суспільства в цілому. Крім того, проблеми
соціального розвитку українського села є досить гострими і з часом
тільки ускладнюються. Однією, мабуть, головною причиною виникнення
такої ситуації є те, що протягом останніх трьох десятиліть на селі
спостерігається тенденція до зниження народжуваності, зростання смертності,
а відтак зниження природного приросту населення. Як наслідок,
села поступово безлюдніють, а згодом взагалі зникають. На сьогодні
в Україні демографічно-територіальна криза вразила майже третину
території в 15 областях країни. Необхідно зазначити, що сучасні проблеми,
які існують в сільських поселеннях, мають довготривалі соціально-економічні
наслідки. 43
Важливою сферою економічної діяльності, що забезпечує необхідні
умови для життєдіяльності людини на селі, є торгівля. Крім того,
як відомо, саме роздрібна торгівля найбільш правдиво відображає
процеси становлення та розвитку ринкових відносин у сільській місцевості.
© Ю. Б. Шпильова, 2011
373

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
У зв’язку зі змінами, що відбуваються у сфері роздрібної торгівлі,
виникають нові вимоги щодо формування та розміщення торговельної
інфраструктури в населених пунктах, особливо в сільській місцевості.
Тому на сучасному етапі набувають більшої гостроти проблеми територіальної
організації роздрібної торгівлі відповідно до вимог сьогодення,
які обумовлені розвитком ринкових процесів у сфері товарного обігу.
Актуальним залишається питання щодо максимального поєднання інтересів
споживачів, роздрібних підприємств і виробників для оптимальної
територіальної організації роздрібної торгівлі.
За сучасних умов проблеми формування, функціонування, розвитку
та розміщення об’єктів роздрібної торгівлі набувають все більшої значущості.
Хоча в економічній літературі питанням теорії та практики функціонування
торгівлі в цілому та роздрібної зокрема присвячено досить
багато уваги, проте залишаються актуальними та невирішеними
проблеми розвитку роздрібної торгівлі саме в сільській місцевості. Окремі
аспекти цієї проблематики досліджували у своїх працях такі вітчизняні
вчені-науковці та автори з країн СНД, як Л. О. Азарян, Л. Антонюк,
В. Апопій, Н. Голошубова, В. Гросу, О. Ковальчук, А. Мазаракі, І. Міщук,
Л. Омелянович, В. Стахівський, А. Ткач, В. Якубенко та інші.
Метою статті є визначення реального стану, тенденцій та особливостей
розвитку й розміщення об’єктів роздрібної торгівлі в сільській
місцевості та обґрунтування шляхів вирішення існуючих проблем
на перспективу.
Виклад основного матеріалу. Організована торгівля залишається
пріоритетним напрямом розвитку інфраструктури споживчого ринку
на селі. Основні показники розвитку роздрібної торгівлі подані в таблиці
1.
Аналіз статистичних даних дозволив стверджувати, що протягом
2000–2009 рр. загальна кількість діючих об’єктів роздрібної торгівлі,
які розташовані в селі, скоротилася майже вдвічі та на сьогодні становить
16 829 од. Необхідно зазначити, що на сьогодні в Україні із загальної
кількості підприємств, які здійснюють діяльність з роздрібної
торгівлі та ресторанного господарства, 41 % – це товариства з обмеженою
відповідальністю, 23,1 % – приватні підприємства та 1,7 % –
фермерські господарства. За останні 10 років у сільській місцевості
майже всі об’єкти роздрібної торгівлі перейшли у приватну власність.
Така ситуація насамперед зумовлена скороченням зайнятості в галузях
сільського господарства та стрімким зростанням прикладання праці в
сфері роздрібної торгівлі, що останнім часом стало основним джерелом
забезпечення життєдіяльності більшості населення цих територій.
374

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Показник
Роздрібний
товарооборот
на 1 особу, грн.
у міських
поселеннях
у сільських
поселеннях
Кількість
об’єктів торгівлі
з розрахунку
на 10 тис.
населення, од.
у міських
поселеннях
у сільських
поселеннях
Основні показники роздрібної торгівлі
Таблиця 1
Джерело: Статистичний щорічник України за 2008 рік [стат. зб.]. – К. : Державне
підприємство “Інформаційно-аналітичне агентство”, 2009. – С. 440.
Одним із основних показників роздрібної торгівлі є роздрібний товарооборот
– показників соціально-економічного рівня держави. Його
обсяг відображає рівень життя населення. Під роздрібним товарообігом
розуміють обсяг реалізації товарів і послуг населенню та іншим споживачам
у грошовому вираженні. При зниженні показників економічного
розвитку багатьох галузей часто зустрічається протилежна ситуація з
роздрібним товарооборотом, що засвідчує значну роль торгівлі у становленні
ринкового господарства. Особливістю роздрібної торгівлі є
Рік
1990 1995 2000 2005 2008 2009
– 232 585 2 003 5 338 5 015
– 298 766 2 717 7 234 7 234
– 93 210 497 1 238 1 299
28 26 21 16 15 14
22 24 21 17 16 15
40 31 21 14 12 12
Торгова площа
магазинів
з розрахунку
на 10 тис.
населення, м 2 2 175 2 135 1 437 1 355 1 753 1 744
у міських
поселеннях
у сільських
поселеннях
2 116 2 214 1 582 1 627 2 260 2 251
2 298 1 967 1 137 779 653 636
375

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
те, що вона за обсягом своєї діяльності та за кількістю зайнятого в ній
населення є однією з найбільших галузей економіки.
Роздрібний товарооборот торгової мережі в сільській місцевості
становить 18 143,8 млн. грн. або в розрахунку на одну особу – 1 299 грн.,
що порівняно з містом відповідно на 91,1 та 80,7 % менше. Тобто лише
8,1 % загального товарообороту торгової мережі припадає на сільську
місцевість. Між тим в Україні кількість сільських населених пунктів у
62 рази перевищує кількість міст, але кількість сільських мешканців у
2,2 раза менша, ніж у міських поселеннях. Значним фактором, який
впливає на обсяги роздрібного товарообороту, є місце розташування
села, тобто його територіальне розміщення (чи то захід, чи схід і т.д.).
Якщо розглядати зазначений показник у розрізі регіонів, то найнижчі
показники зафіксовані в селах Львівської, Сумської та Тернопільської
областей, тобто це західні території, які вирізняються переважно невеликими
селами з невисокою людністю (рис. 1). Лідером є столичний
регіон, який завжди вирізнявся серед інших.
м. Севастополь
м.Севастополь
Чернігівська
Чернівецька
Черкаська
Хмельницька
Херсонська
Харківська
Україна
3500
3000
2500
2000
1500
1000
500
0
АР Крим
АР Крим
Вінницька
Волинська
Дніпропетровська
Донецька
Житомирська
Закарпатська
Тернопільська
Сумська
Запорізька
Івано-Франківська
Рівненська
Полтавська
Одеська
Миколаївська
Миколаївська
Київська
Кіровоградська
Луганська
Львівська Львівська
Рис. 1. Роздрібний товарооборот у сільській місцевості
в 2009 р. з розрахунку на 1 особу, грн.
376

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
У сільській місцевості триває скорочення кількості об’єктів роздрібної
торгівлі. Така ситуація склалась переважно за рахунок зменшення
магазинів на 8,2 %, причому це більшою мірою відбувається за рахунок
скорочення продовольчих магазинів. Однак більше чверті сільських
населених пунктів взагалі не мають торговельних закладів, і половина
з них припадає на малі села та хутори. Крім того, близько чверті населених
пунктів не мають ні стаціонарних, ні пересувних об’єктів торгівлі.
Підтвердженням цього є зростання радіуса доступності до об’єктів
роздрібної торгівлі. Якщо в 1995 р. цей показник становив 1,4 км, то в
2009 р. він зріс майже вдвічі. Така ситуація досить негативно впливає
на соціальні настрої населення, яке не може задовольнити елементарні
потреби в товарах першої необхідності, не говорячи вже про одяг, побутову
техніку, меблі тощо. Досить гострою ця проблема є в сільській
місцевості, в кращому випадку закриття магазину супроводжується
відкриттям кіоску, де сумнівною є якість товарів, що пропонуються
(невідповідні умови зберігання товарів, відсутність документації щодо
їх походження). У більшості випадків у сільських мешканців зникає
взагалі можливість придбання товарів у своєму населеному пункті.
Щодо забезпечення сільських мешканців магазинами, то з розрахунку
на 10 тис. населення їх кількість становить 10 од. з найвищими
показниками в Чернівецькій та Одеській областях (по 5 од. на 10 тис.
населення). Лідером є Чернігівська область – 20 од., хоча таке лідерство
можна поставити під сумнів, оскільки цей регіон не виділяється ані
високими показниками щодо кількості об’єктів, ані кількістю населення.
Поряд з цим торгова площа на один магазин у 3,2 раза менша в
сільській місцевості, ніж у місті, хоча вона й зростає (у 2009 р. – 66 м 2
на один магазин).
При загальному скороченні кількості магазинів у сільській місцевості
(в усіх регіонах) в 13 регіонах зросла кількість кіосків. Лідируючі
позиції за цим показником має Київська область, порівняно з 2008 р.
їх кількість зросла на 17,8 % при зростанні магазинів на 0,3 %. Наступним
регіоном, який варто відзначити, є м. Севастополь, де на 21,4 %
зросла кількість кіосків при зменшенні магазинів на 12,1 %. Наслідком
такої ситуації може стати погіршення асортиментного складу товарів,
які пропонуються. Значно складніша ситуація спостерігається в
селах Волині, оскільки лише за один рік відбулося скорочення вищезазначених
показників, яке становило відповідно 13 та 12,6 %. Тобто
поряд із погіршенням асортименту значно погіршується доступність
до об’єктів торгівлі. Така ж ситуація спостерігається і в ряді інших регіонів,
серед яких Закарпатська, Львівська, Рівненська, Донецька та Кіровоградська
області.
377

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
Загалом проблема доступності як територіальної, так і цінової є досить
болючою для сільської місцевості. Вплив територіального чинника
зумовлює формування цінової політики в сільських об’єктах торгівлі.
За останні 30 років визначальним для сільських об’єктів торгівлі
є потужний розвиток приватного сектора, який, на жаль, орієнтується
не стільки на потреби споживача, скільки на отримання максимального
для себе прибутку. Негативною тенденцією розвитку сільських об’єктів
торгівлі є те, що їх кількість обмежена (часто один магазин або палатка
на все село), а це практично унеможливлює спроможність сільського
жителя впливати на широту асортименту та на ціну товару, і, як наслідок,
він (житель села) змушений купувати те, що пропонує власник
торгового об’єкта.
Більшість товарів, представлених у таких об’єктах – це продукти
харчування. Тоді як товари широкого вжитку, побутова хімія, товари для
дітей тощо є досить обмеженими або взагалі відсутніми. Для їх придбання
сільські жителі змушені їхати до іншого села, або навіть до районного
чи обласного центру, а це не завжди можливо, оскільки транспортне
сполучення у більшості сільських населених пунктів України
вкрай погане (курсує один автобус два рази на тиждень) або взагалі
відсутнє.
Підсилює негативну тенденцію розвитку сільських об’єктів торгівлі
і таке явище, як безпосередній обмін товарами – бартер. Наприклад,
представники із південних областей їдуть до центральної, північної
України та здійснюють обмін товарів (помідори, цибулю, кавуни на картоплю,
яблука тощо) і часто не за ринковими цінами, а за ціною, яку
самі встановлюють.
Одним із негативних факторів, що визначає купівельну спроможність
селян, а деякою мірою й асортимент товарів, є їх низький рівень
доходів. Оскільки середній рівень заробітної плати осіб, зайнятих у
сільському господарстві, не перевищує 60 % середньої заробітної плати
по інших галузях економіки і становить у середньому 1 101 грн. на місяць.
Нині у сфері сільськогосподарського виробництва зайнято приблизно
3,3 млн. осіб, або 22,7 % всього сільського населення. Така ситуація
призводить до повільного накопичення грошей, відсутності можливості
придбання великих побутових товарів (пральна машина, морозильник
тощо), які є досить необхідними для ведення господарства.
Серед причин зниження життєвого рівня сільського населення є насамперед
зниження реальних доходів, які не забезпечують відтворення
робочої сили, призводять до скорочення споживання найважливіших
продуктів харчування та придбання товарів культурно-побутового характеру,
обмежують доступ до користування різними соціальними послугами.
378

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Майже відсутнім у структурі сільської торгівлі є сектор торгівлі
спеціалізованими товарами. Наприклад, за часів Радянського Союзу в
селах функціонували так звані “залізні лавки”, де сільські жителі могли
придбати товари, які необхідні для ведення підсобного господарства
(лопати, січкарні, коси, сапи тощо). Нині за такими товарами потрібно
їхати тільки до районних та обласних центрів.
Наслідком незабезпеченості сільського населення необхідними соціальними
послугами та товарами першої необхідності є вимирання
сільських населених пунктів, формування зон соціальної незаселеності.
Тобто відбувається обезлюднення сільської місцевості, зняття з обліку
населених пунктів і, як наслідок, деградація сільської поселенської
мережі.
Позитивним для сільського жителя є те, що нині відбувається відновлення
традиції проведення щорічних сільських ярмарків, де вони
можуть реалізувати продукцію власного виробництва та купити необхідні
для своїх потреб товари.
Роздрібна торгівля на селі поряд із забезпеченням кінцевого споживання
виконує й багато інших соціальних функцій. До найважливіших
із них слід віднести:
· сприяння диверсифікації зайнятості у сільській місцевості та форм
власності у соціальній інфраструктурі;
· забезпечення формування на селі малого бізнесу. До речі, першою
сферою, де з’явився малий бізнес, була торгівля, зокрема і в сільській
місцевості. Тут з’явились і перші суб’єкти індивідуального підприємництва.
Основними проблемами розвитку роздрібної торгівлі на селі є:
· суттєві регіональні відмінності в забезпеченості об’єктами роздрібної
торгівлі. Закриття значної частини магазинів на селі з відкриттям на
їх місці палаток, результатом чого стає звуження асортименту, а певною
мірою – і якості товарів;
· неефективне використання наявних ресурсів та майна, що ускладнюється
зменшенням товарного асортименту і навіть відсутністю
значної частини необхідних товарів;
· нерозвинена типізація підприємств роздрібної торгівлі, слабка їх концентрація;
· недотримання санітарно-гігієнічних вимог щодо зберігання та транспортування
товарів споживчої групи, порушення об’єктами торгівлі
термінів реалізації продуктів харчування;
· відсутність ефективної динамічної системи управління тощо.
379

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
Причинами вищезазначених проблем є:
· неефективний механізм державного регулювання сфери торгівлі, адекватний
ринковим реаліям;
· неефективність нормативно-правових засад функціонування торговельних
об’єктів;
· відсутність ефективної системи підвищення та перекваліфікації кадрів
роздрібної торгівлі;
· відсутність єдиної системи управління якістю товарів і послуг та її
моніторинг;
· відсутність комплексного механізму стимулювання інноваційної активності
в роздрібній торгівлі, особливо в сільській місцевості.
Для покращення якості функціонування роздрібної торгівлі на селі
необхідно забезпечити реалізацію таких кроків:
· удосконалення податкового контролю за діяльністю підприємств роздрібної
торгівлі та впровадження пільгового режиму оподаткування
для об’єктів торгівлі, що розташовані в сільській місцевості;
· посилення державного стимулювання малого бізнесу в цій сфері діяльності;
· оновлення Державних стандартів щодо якості товарів та їх зберігання,
транспортування, пакування тощо;
· забезпечення державної підтримки підприємствам роздрібної торгівлі
для впровадження інновацій;
· покращення системи підготовки та використання кадрів роздрібної
торгівлі, особливо в умовах реформування цієї сфери;
· посилення регулюючої функції держави у сфері ціноутворення та доступності
відповідних послуг.
Висновки. З огляду на зазначене, можна стверджувати, що основною
задачею розвитку роздрібної торгівлі на селі є формування цієї мережі
з урахуванням споживчих вимог селян, коли фокусним центром є
споживач, а рушійною силою – задоволення його потреб.
Рівень та якість життя сільського населення є головним пріоритетом
соціально-економічного розвитку країни, оскільки однією з основних
причин відтоку населення з сіл у міста є низький рівень якості
життя населення сільських територій. Відповідно до цього збереження
населення сільських територій і забезпечення умов для їх високого рівня
життя є провідним напрямом соціально-політичних та економічних перетворень
у державі.
Список літератури
1. Інтернет-сайт Державного комітету статистики [Електронний ресурс]. – Режим
доступу : www.ukrstat.gov.ua.
2. Роздрібна торгівля України у 2009 році [Текст] : стат. зб. / Державний комітет
статистики. – К., 2010.
380

Збірник наукових праць
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
3. Собко, І. А. Соціальний розвиток села [Текст] : курс лекцій / І. А. Собко,
О. М. Литвинова, І. В. Козакова ; за ред. М. Ф. Соловйова / Харк. нац. аграр.
ун-т ім. В. В. Докучаєва. – Харків, 2009. – 138 с.
Summary
The article studies the relevant problems connected with the formation
and functioning of the retail trade in the countryside. It describes the
problems, which should be solved for the efficient functioning of retail trade
outlets and the maximum satisfaction of demand of the rural population in
these services.
Отримано 10.02.2011
381

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
Збірник наукових праць
Наукове видання
ПРОБЛЕМИ І ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ
БАНКІВСЬКОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ
Збірник наукових праць
Випуск 31
Редактори:
Г. М. Нужненко
Г. К. Булахова
Технічне редагування
І. О. Кругляк
Комп’ютерна верстка
Н. А. Височанська
Відповідальність за фактичні помилки, достовірність інформації та точність
викладених фактів несуть автори. Статті опубліковані мовою оригіналу.
Усі права застережено. Посилання на матеріали збірника обов’язкові.
Збірник наукових праць затверджено постановою президії ВАК України
від 10.02.2010 № 1-05/1 як наукове фахове видання України
Підписано до друку 28.02.2011. Формат 60х90/16.
Обл.-вид. арк. 21,0. Ум. друк. арк. 23,9. Папір офсетний.
Гарнітура Times. Тираж 300 пр. Вид. № 1065
Державний вищий навчальний заклад
“Українська академія банківської справи Національного банку України”
40000, м. Суми, вул. Петропавлівська, 57
Свідоцтво про внесення до Державного реєстру видавців, виготівників
і розповсюджувачів видавничої продукції: серія ДК, № 3160 від 10.04.2008
Надруковано на обладнанні Державного вищого навчального закладу
“Українська академія банківської справи Національного банку України”
40000, м. Суми, вул. Петропавлівська, 57
382