Ñ ÑÐ¾ÑÐ¼Ð°ÑÑ PDF, 2,82 ÐÐ - Ivan Franko National University of L'viv

Львівський національний університет імені Івана Франка 

Філософський факультет 

Кафедра політології 

МАТЕРІАЛИ ВСЕУКРАЇНСЬКОЇ 

НАУКОВОЇ КОНФЕРЕНЦІЇ 

ПОЛІТИЧНА НАУКА В УКРАЇНІ: СТАН І ПЕРСПЕКТИВИ 

Львів, 10-11 травня 2007 року 

Конференція присвячена 

70-річчю професора Семківа О.І. 

Львів - 2008

Рекомендовано до друку Вченою радою філософського факультету ЛНУ 

ім.І.Франка 

Політична наука в Україні: стан і перспективи: матеріали 

всеукраїнської наукової конференції (Львів, 10-11 травня 2007 року) / Укл. 

Поліщук М., Скочиляс Л., Угрин Л. – Львів, ЦПД, 2008. - 303 с. 

© ЛНУ ім.І.Франка 

2

ЗМІСТ 

Виступи на відкритті конференції 7 

Пленарне засідання 14 

Яртись А. О.І. Семків – людина, педагог, вчений 14 

Світа Г. Предмет політології: основні підходи до його 

визначення 

Романюк А. Розвиток порівняльної політології у другій 

половині ХХ – на початку ХХІ століть 

Гетьманчук М. Проблеми викладання курсу політології у 

вищих військових навчальних закладах 

17 

22 

30 

ЧАСТИНА 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ 

ПРОБЛЕМИ РОЗВИТКУ ПОЛІТИЧНОЇ НАУКИ 

Матвієнків С. Становлення української політології в контексті 

трансформації суспільства 

Шипунов Г. Методологія аналізу суспільств, що 

трансформуються: транзитологічний підхід 

37 

44 

Шведа Ю. Розвиток теорії партій та партійних систем в Україні 51 

Лендьел М. Місцеве самоврядування та місцева демократія як 

об’єкт дослідження в українській політичній науці: виклики для 

майбутніх досліджень. 

Стефанчук У. Громадська думка як об’єкт дослідження: 

методологічні принципи та особливості 

Мельник В. Безпека особи, як категорія політичної науки та 

суспільно-політичне явище 

57 

65 

70 

Шиманова О. Політична комунікація: особливості дослідження 75 

Гарбадин А. Теорія комунікативної дії Юргена Габермаса. 

Теоретична спорідненість з ідеями демократії 

80 

3

Вдовичин І. Свобода особи і демократії у державотворчій 

концепції В.Кучабського. 

86 

Остудін В. Обставини написання і першої публікації роботи 

Миколи Міхновського “Самостійна Україна» 

Рудницький С., Сухачов С. Джерельна база дослідження 

польських національно-культурних товариств як умова аналізу 

функціонування інститутів громадянського суспільства 

90 

97 

Маркітантов В. Елітистська концепція еліт В.Липинського 104 

Шипка Н. “Національне питання” в контексті радянської моделі 

імперіалізму 

Парійчук-Брухаль Р. Основні підходи до аналізу конфліктного 

потенціалу міжетнічних відносин 

108 

113 

ЧАСТИНА 2. ПОЛІТИЧНІ СИСТЕМИ, ІНСТИТУТИ, 

ПРОЦЕСИ 

Кобильник В. Особливості демократизації посткомуністичних 

суспільств 

Юрійчук Є. Інститут відкликання та демократизація 

українського суспільства 

Крап А. Формування правил гри в політиці та демократизація 

українського суспільства 

Паламаренко М. Ідеологічне структурування Республіканської 

і Демократичної партій США: порівняльний аналіз 

Бучин М. Адміністративний ресурс як невід’ємний елемент 

виборчої практики сучасної України 

Ротар Н. Основні форми участі громадян України у 

передвиборчих кампаніях як механізм засвоєння цінностей 

демократії 

Бунь В. Електоральний вибір: суть, типи , особливості 

формування 

120 

126 

133 

137 

142 

146 

154 

Подвірний Т. Актуальність типу виборчої системи на шляху до 161 

4

формування правової стабільної держави 

Лопата М. Лобіювання в політиці: світовий досвід і українські 

реалії 

Іванило О. Політико-правові норми як регулятори суспільнополітичної 

діяльності 

Кучма Л. Система обмежень маніпулювання у політичному 

процесі 

164 

170 

175 

Лютко Н. Особливості позиціювання у політичній рекламі 181 

Анісімович-Шевчук О. Роль засобів комунікації у процесі 

формування політичних цінностей українського суспільства 

Грицанюк В. Політичні вподобання та цінності середнього 

класу (регіональний аспект) 

Кіянка І. Політична культура молоді в контексті демократизації 

українського суспільства після Помаранчевої революції 

Добржанська І. Гендерні проблеми політичних відносин в 

Україні 

Цікул І.В. Трансформація інституту партійного лідерства в 

сучасній Україні (гендерний підхід) 

185 

190 

197 

201 

206 

Ільтьо Г. Принципи символізації політичної дійсності 213 

Кацюк О. Культура як соціальна пам’ять 217 

Буркало В. Проблема любові як суспільно-політичної потреби 222 

ЧАСТИНА 3. УКРАЇНА В ГЛОБАЛІЗАЦІЙНИХ 

ПРОЦЕСАХ 

Бурдяк В. Україна в сучасних глобалізаційних процесах: 

загрози і виклики національній державі 

Ржевська Н. Механізми реалізації демократичних принципів в 

системі національної безпеки України в умовах євроінтеграції 

228 

235 

Ігнатьєва Т. Включення України в світові міграційні потоки 242 

Кукарцев О. Регіональні конфлікти в сучасній Україні 247 

5

(інституціональний аспект) 

Угрин Л. Міжнародні системи: проблеми стабільності 251 

Четверікова Л. Політичні ідеології в умовах інформаційного 

суспільства: сучасний стан та перспективи розвитку 

Щурко О. Чинники формування міжнародного образу держави: 

проблема класифікації 

Геник М. Інтеграційні процеси Балто-Чорноморського регіону в 

політичних концепціях польської антитоталітарної опозиції 

Івахів О. “Концепція євразійства” та її сприйняття російською 

політичною елітою в контексті українсько-російських відносин 

Комарницький М. Сучасні тенденції в регіональній політиці 

країн АСЕАН та Індії: порівняльний аналіз 

Поліщук Х. Особливості неурядових організацій в країнах 

Близького Сходу 

Глод О. Формування антиімміграційних настроїв та їх вплив на 

діяльність політичних партій у Нідерланда 

258 

264 

271 

278 

282 

290 

298 

6

ВИСТУПИ НА ВІДКРИТТІ КОНФЕРЕНЦІЇ 

Володимир Мельник, доктор філософських наук, професор, декан 

філософського факультету: Актуальність та потребу розвитку політичної 

науки не потрібно доводити. Процеси, що відбуваються у світі, і в Україні 

також, зумовлюють особливу увагу до цього сегменту соціально-гуманітарного 

знання. Політична наука, як і будь-яка наука прагне аналізувати, прогнозувати, 

але особливість політичної науки, на відміну від інших наук, зокрема і 

соціально-гуманітарних, полягає в тому, що вона займається соціальнополітичним 

проектуванням. Тому обґрунтованою і необхідною є увага нашої 

університетської громади і Львівщини до питань політичної науки. Слід 

наголосити і на тому, що нинішня конференція присвячена 70-річчю від дня 

народження Остапа Івановича Семківа – непересічної особистості, що серед 

інших в перші роки незалежності багато зробив для розвитку політичної науки 

в Україні. Мені приємно згадувати і Остапа Івановича Семківа, Івана 

Федоровича Кураса, Миколу Івановича Михальченка, Івана Михайловича 

Варзара, інших вчених, які спричинилися до того, що сьогодні ми маємо 

потужну школу політичної науки в Україні, яка ефективно впливає на розвиток 

громадської думки, суспільно-політичних процесів в Україні. Я назву декілька 

фактів, які засвідчують важливий, можливо навіть визначальний вплив Остапа 

Івановича на розвиток політичної науки в нашому регіоні, і в Україні також. 

Остап Іванович приклався до того, що кафедра політології, яка сформувалася в 

нашому регіоні, була одна з перших в Україні. Підручник українською мовою 

написаний під керівництвом Остапа Івановича також був першим в Україні. 

Перша програма з політології також була підготовлена під керівництвом 

Остапа Івановича. Зрештою, критичний аналіз суспільно-політичної думки 

напевно відбувся і завдяки Остапу Івановичу. Згадаємо хоча б його працю «Іван 

Франко: немарксистські погляди» І сьогодні ми прагнемо продовжити справу 

Остапа Івановича, передусім маємо на меті об’єктивний критичний аналіз 

історико-політичного процесу, – це з одного боку. З іншого – підготовка кадрів 

політологів, адже перша докторська спеціалізована рада була відкрита завдяки 

зусиллям Остапа Івановича і багато тут присутніх випускників цієї ради, які 

захистили докторські та кандидатські дисертації, продовжують справу Остапа 

Івановича. Я думаю, що найкращим вшануванням Остапа Івановича буде 

продовження його справи, реалізація його задумів стосовно розвитку 

політичної науки на Львівщині і в Україні загалом. Користуючись нагодою, 

хотів би зазначити, що сформована Остапом Івановичем концепція розвитку 

політичної науки базується на тому, щоб найповніше інтегрувати 

інтелектуальні потенціали університетів Львівщині, співпрацювати з обласною 

держадміністрацією та обласною радою. І на сьогодні ми відчуваємо гарну 

підтримку з боку ректорату. Останнє підтвердження тому – відкриття нової 

кафедри філософського факультету - теорії та історії політичної науки. 

Продуктивна співпраця з облдержадміністрацією та обласною радою 

Львівщини дає нам підстави говорити не тільки про теоретичні перспективи 

розвитку політичної науки в університеті, але і про практичне застосування 

7

наших здобутків. І я думаю, що саме під таким кутом зору практичності і 

теоретичності ми будемо вести розмову під час конференції. А зараз з великою 

приємністю запрошую до слова заступника голови Львівської обласної 

адміністрації, кандидата політичних наук, доцента, одного з учнів Остапа 

Івановича – Тараса Батенка. 

Тарас Батенко, заступник голови Львівської обласної 

держадміністрації: Шановні колеги, знаковим є те, що ми зібралися сьогодні, в 

день 70-річчя Остапа Івановича, у цьому залі з плеядою політологів, яких він 

виховав. На початку 90-х років говорити про політологію було дуже складно, 

оскільки треба було перекваліфіковуватися, переосмислювати, впроваджувати 

нові підходи до науки. І власне Остап Іванович Семків «перекував» багатьох 

науковців. І мені здається, що створивши нову кафедру, зібравши колектив 

науковців на початку 90-х рр.., створивши перший підручник, Остап Іванович 

заклав фундамент розвитку політичної науки на Львівщині. Я ніколи не забуду 

цю людину, що була моїм науковим керівником, завжди буду вдячний йому, 

адже він підтримував мене від вступу в аспірантуру до останнього дня свого 

життя. 

Я вітаю вас, шановні колеги, в цій залі і бажаю вам плідних дискусій про 

становлення політичної науки в сучасній Україні. Я впевнений, що на 

сьогоднішній конференції, що присвячена пам’яті Остапа Івановича Семківа, ви 

дасте всебічний аналіз політичного процесу в сучасній Україні. 

Іван Варзар, доктор філософських наук, професор: Вельмишановні 

колеги, близькі та родичі шановного Остапа Івановича! Моє знайомство з 

ювіляром окреслено кількома епізодами, в яких Остап Іванович запам’ятався як 

блискучий вчений, достойна, мудра та іронічна людина, . Зокрема в 1994 році, 

коли я разом з професором Горбатенком Володимиром Павловичем очолював 

республіканську наукову комісію, перша книга Остапа Івановича, про яку вже 

йшлося, розглядалася як один з лауреатів премії ім. Шевченка. І хоча вона не 

стала лауреатом, проте стала епохальною в нашому професійному мисленні та 

свідомості - у мене в цьому нема сумнівів. Але особливо я вдячний за 

підтримку Остапу Івановичу моєї позиції, викладеної у статті в американській 

тоді газеті „Зеркало недели” „В противном случае Украина погибнет как 

государство”., надрукуваній у кінці 1995 року після захисту докторської 

дисертації на „небезпечну” на той час тему „Політична етнологія як наука”, З 

тих пір я багато разів пересвідчувався в тому, що ця людина залишила гарний 

відбиток і в нашому мисленні, і в підготовці кадрів. Ми часто говоримо про те, 

що душа – безсмертна, я думаю, що вона безсмертна, по-перше, духовними 

творіннями, якими людина відзначилася, і по-друге, через пам’ять людей, до 

становлення яких долучилася. Думаю, що Остап Іванович залишив тут добру, 

міцну, нетлінну пам'ять. 

Тепер дозвольте коротко по темі, оголошеній у програмі - „Політична 

етнологія в колі політичних наук”. Її предметом є роль народів як 

етноісторичних спільнот в політичному житті. Завдання такій постановці нове, 

8

хоча соціальні аспекти життя народів як етноісторичних спільнот, 

досліджувались іншими авторами. Об’єктом цієї науки є політичні особливості 

життя народу як етноісторичної спільності, а предметом є політична 

суб’єктність народу як етноісторичної спільності і сфери цієї політичної 

суб’єктності – державотворенняі, партотворення, елітотворення, творення 

політичних проектів, програм, ідей, концепцій, теорій про етнополітичне життя. 

Важливим завдання, є облаштування науки як сцієнтологічної одиниці в 

пізнавальному контексті. Не має науки лише через те, що існує сукупність 

ідей,наука є тоді, коли є чотири позиції: по-перше, об’єкт пізнавальної уваги і 

предмет дослідження, по-друге, сукупність законів і закономірностей, які ця 

наука вивчає і відкриває в своїх реаліях, по-третє, коли є власний метод і власна 

методологія дослідження і інтерпретація цих реалій, і по-четверте, є своя 

понятійно-категоріальна мова і термінологічний апарат. Ще один аспект, який 

мене теж хвилює – немає науки тоді, коли немає науково-пізнавального так би 

мовити „даху” серед різних форм суспільної свідомості: наука, мистецтво, 

право, політика, релігія та етніка, яку я додав особисто. І рівні, на яких вони 

існують – буденний, теоретичний і міфологічний. Це на мою думку, є 

прагненням долучитися до духовного змужніння твого народу. Нарешті 

останнє – довелося долучитися і до інших нюансів, без чого не можна 

долучитися до становлення нової політичної дисципліни. Яким є шлях 

реалізації, або матареалізації твоїх матеріалістичних досліджень? Якщо 

розглядати теорію як субстрат теоретичного знання, а практику, яка 

знаходиться внизу, то сходження від теорії до практики здійснюється через 

концепцію, програму, план. Від практики через світогляд і досвід, але через 

висновки, навички, спостереження, або узагальнення. Співпрацюючи з 

відомими людьми, світлими головами, серед яких в перший рядок я ставлю 

Остапа Івановича Семківа, Анатолія Васильовича Яртися, з вами, шановні 

колеги, я вже багато років у складі двох спеціалізованих рад з філософських і 

політичних наук, тому думаю на якусь рисочку в духовному нашому зростанні 

я вже спромігся, завдячуючи і людям, які мене оточували, з яким довелося бути 

поруч. Дякую вам за увагу. 

Володимир Горбатенко, доктор політичних наук, провідний науковий 

співробітник інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України; 

професор кафедри політології і соціології Національного педагогічного 

університету ім. М.П. Драгоманова: Вельмишановні колеги, шановні рідні 

Остапа Івановича! На жаль, мені не довелося особисто знати Остапа Івановича, 

його дуже добре знав мій учитель – професор Володимир Дмитрович Бабкін і 

багато розповідав про львівських колег і самого Остапа Івановича. Дуже теплі 

слова про нього говорив. Остап Іванович для мене залишився легендою, 

оскільки вплинув на встановлення політології у Києві, на мене і на моїх колег. 

Я не знаю як у Львові відбувався процес становлення політичної науки, 

вірогідно також складно, адже це була переорієнтація із радянського наукового 

комунізму у теорію соціалізму у кінці 80-х рр. Та у політологію на початку 90-х 

років. На одній з таких кафедр – в університеті імені М.П. Драгоманова, де я 

9

почав працювати, також була дуже складна полеміка. Викладання, на відміну 

від заходу України, велося російською мовою, вся література, книги на 

суспільних кафедрах були російською, люди проходили жорстку перевірку в 

райкомах, обкомах. Я був першим, хто прийшов безпартійним на кафедру в 

1990 році, але з умовою, що через рік я поступлю в партію. Я зробив вигляд, що 

погодився, хоча вже в самій партії йшли деструктивні процеси і ніхто не знав, 

що з нею буде. У жорстких дискусіях навколо спадщини Леніна проростало 

щось нове. Я писав свою дисертацію про політичні погляди Туган- 

Барановського, хоча мені пропонували писати або про соціалістичну Болгарію, 

або про Кубу, Корею – ось так відбувалася переорієнтація. Пам’ятаю, що 

вперше почув, що таке політологія, коли Ольга Володимирівна Бабкіна з 

Москви привезла великий підручник „Основи політології” за редакцією 

професора Пугачова і я розумів, що це перспективно і цікаво, бо те, що 

викладалося ніякою політологією не було, а привидом наукового комунізму і 

теорією соціалізму, сумішшю якихось домислів. Наступним був український 

підручник за редакцією Остапа Івановича Семківа, який я взяв в руки з великим 

задоволенням. Відразу ми захотіли написати свій підручник, виграли грант у 

Сороса і таки написали „Вступ до політології” з двома моїми колегами.. Проте 

жорстка полеміка продовжувалася, пропонувався науковий націоналізм, що 

викликало протест у міністерства, яке мало намір спочатку закрити ці кафедри. 

Я думаю, що це була б одна з найбільших помилок, адже не було б на сьогодні 

молодої генерації політологів. Не може із нічого формуватися щось нове. Те, 

чому я навчився в політології, я навчився у професора Бабкіна, професора 

Римаренка, а академіка Шемшученка, і завдяки підручника Остапа Івановича 

Семківа, у професора Рудича, у Івана Федоровича Кураса та інших. Я думаю те, 

що ми пройшли цей еволюційний шлях – це велике благо, ми зберегли великий 

потенціал і сьогодні кафедри омолоджуються. Так Остап Іванович із своїм 

підручником відіграв етапну роль у становленні вітчизняної політології. 

Хотілося б мені, зважаючи на заявлену тему конференції, сказати декілька слів 

про політичну науку, її теоретичну і філософсько-політичну площину. Я 

думаю, що ми пройшли за ці п'ятнадцять років перший етап становлення 

первісного розуміння сутності політичної науки, і ми пройшли його більше в 

історико-політологічному плані. Ми зрозуміли, хто ми є, для чого ми є, в 

якому напрямі нам розвиватися. І коли говорять, зокрема і колеги, що 

нерозвинута в нас політологія, я кажу оберніться дещо назад і згадайте, коли 

був один підручник Семківа і більше нічого не було. Сьогодні вже є 30 відомих 

підручників, а якщо менш відомих регіональних значно більше. Сьогодні 

йдеться про необхідність переходу для глибинного розуміння політологічних 

проблем, до формування теорії політики, до формування порівняльної 

політології. На сьогодні я можу назвати тільки 2-3 книги , які можуть 

претендувати на роль підручника з порівняльної політології, хоча на Заході в 

другій половині ХХ ст. розвиток політології відбувався якраз під знаком 

порівняльної політології. Сьогодні розвивається такий напрямок як політична 

аналітика, прогнозування, в останні кілька років з’явилися перші навчальні 

посібники, монографічні роботи, що сприяють формуванню аналітично- 

10

прогностичного середовища. Ті провали, які на сьогодні ми спостерігаємо в 

політиці є наслідком відсутності розвинутого прогностичного середовища. 

Його не можуть формувати люди, які представляють інститути із двох-трьох 

осіб, які відпрацьовують гранти чи гроші політичних партій. Повинна бути 

державна політика, державне і соціальне замовлення, тільки так ми зможемо 

уникнути дуже неприємних провалів із коаліцією, із протистоянням парламенту 

і президента. Наука повинна допомагати, а не обслуговувати політику, її 

завдання є допомогти зрозуміти правильні шляхи. 

Енциклопедична наука – це свідчення стабілізації наукового напряму, 

свідчення стабілізації державності, оскільки йдеться про систематизацію тих 

досягнень, які відбулися в рамках політичної науки. Політологи брали участь у 

підготовці юридичної енциклопедії, і без політологів дуже багато статей 

юристи просто не змогли б підготувати, оскільки у політолога більш широкий 

кругозір, він мислить неформально, і тому багато статей, які потрапили у 

юридичну енциклопедію, вони безумовно несуть у собі політологічне 

навантаження і цим вона є цікавою і здобула державну премію. Недавно світ 

побачив великий юридичний енциклопедичний словник, настільна книга 

кожного практикуючого юриста, а вчора ми розмовляли із директором 

Інституту етнополітичних досліджень Юрієм Анатолієвичем Левинцем і 

домовилися, що спільно спершу двома інститутами, а потім залучимо провідні 

установи і видамо трьохтомну, а може і більше політичну енциклопедію. У нас 

уже є дуже серйозні напрацювання, в нас багато докторів політичних наук, які 

можуть репрезентувати цілі галузі, субдисципліни, одну із яких якраз і 

репрезентує Іван Михайлович Варвар – політичну етнологію. У нас на сьогодні 

сформувалася дуже хороша школа етнополітології. Ігор Андрійович Мельник , 

на захист докторської дисертації якого я сьогодні приїхав, поповнить цю 

школу. У нас є хороший потенціал і здобутки: „Філософія політики” видана на 

базі інституту, і з’являються дуже цікаві молоді автори, які приносять цікаві 

ідеї, захищають змістовні роботи. В нас є майбутнє, а без майбутнього в нас 

немає ні науки, ні державності. На жаль, ми втратили на якийсь період відчуття 

майбутнього і почали жити повсякденною кон’юнктурою. Нам безумовно 

потрібно постійно звертати свій погляд вперед і випереджати ті події, які 

відбуваються в нашій країні, політична наука тільки тоді має сенс, коли вона 

буде тісно поєднувати свої теоретичні напрацювання із практикою, тоді вона 

матиме повне право на існування і тільки тоді ми з вами маємо серйозну 

перспективу як працівники вищої школи. 

Микола Васильович Поліщук, завідувач кафедри політології 

Львівського національного університету імені Івана Франка: Шановні 

друзі, коли ми говоримо про розвиток науки взагалі, і в даному випадку про 

розвиток політичної науки дуже слушною була лінія аргументації у виступах і 

Івана Михайловича, і Володимира Павловича, і Анатолія Васильовича, і Тараса 

Івановича. Без професійних кадрів, яскравих особистостей немає науки, і нема 

держави взагалі. У зв’язку з цим нам видавалося на кафедрі, що необхідно 

відзначити людину, яка доклалася значною мірою до становлення політичної 

11

науки і в Україні, і особливо в нашому рідному університеті. Йдеться про 

Остапа Івановича Семківа. Я не буду ділитися спогадами про Остапа Івановича, 

бо кожному, хто працював під його керівництвом він запам’ятався чимось 

важливим. Остап Іванович більше любив конкретні справи, ніж розмови. 

Як один із організаторів конференції я дуже радий вітати представників із 

Житомира, які вперше є нашими гостями, а також представників Ужгорода, 

Чернівців, Луцька, Івано-Франківська, з якими ми спілкуємося частіше. 

Наукові конференції, які проводяться на кафедрі і особливо Центром 

політичних досліджень, яким керує Анатолій Семенович Романюк, дають змогу 

залучати кадри з регіонів і для аналізу поточної політики, і для узагальнення 

цього аналізу і на рівні регіону, і в загальноукраїнському контексті. Розвиток 

політичної науки на нашій кафедрі, в університеті розпочався коли Остап 

Іванович дозволив нам читати половину курсу основи соціалізму, а половину – 

основи політичної науки. Відбувалося видання спершу посібників, а згодом і 

підручника. Було дуже важко, адже це і боротьба особистостей, ідей. Це, 

мабуть, важливо знати молоді. 

У 1997 році була відкрита нова спеціальність на кафедрі політології і ми вже 

будемо мати шостий випуск політологів. Я хотів би назвати лише декого з них 

- заступник голови облдержадміністрації Тарас Батенко, ще один випускник 

Андрій Дещиця – очолює прес-службу в міністерстві закордонних справ, ще 

двоє очолюють прес-центри великих організацій у Львові, вчора Остапа 

Кривдника, ще одного випускника, бачив в ефірі 5-го каналу, який працює 

аналітиком в Києві. З випускників політологічного відділення факультету вже 

шестеро захистили кандидатські дисертації. Щоб говорити у 90-ті роки про 

розвиток політичної науки, то спершу необхідно було чітко визначити 

предметне поле цієї науки - чи то в удосконаленні теорії соціалізму, чи це 

зовсім інша наука. В 1991 році ми видали посібник „Соціально-політичні 

проблеми суспільства”. І знову таки це була заслуга Остапа Івановича. 

Посібник мав зовсім інший підхід до політичних інститутів, йшлося, про те, що 

партій може бути багато, визначено типи партійних систем. Слід відзначити, 

що дуже складно було перейти на нове бачення цих проблем, хоча саме життя 

підштовхувало до цього. Щоб прослідкувати логіку розвитку досліджень, 

можна згадати тематику захищених перших дисертацій. Перша дисертація була 

захищена по проблемі національної незалежності, потім кілька дисертацій були 

захищені з цієї проблематики трансформації тоталітарних режимів, згодом 

предметом дослідження стали проблеми відродження української державності, 

взаємодії політичної культури і політичної діяльності”. Можу з приємністю 

сказати, що відбувається постійне заглиблення в політичну проблематику. 

Наприклад, в січні успішно захист кандидатську дисертацію Олександр Сорба, 

який досліджував політичний простір і час, Оксана Дащаківська проаналізувала 

проблему легітимації політичної еліти України, а також була захищена 

політична дисертація по моделюванню. Це дозволяє наочно побачити з чого ми 

починали і прослідкувати розвиток політичної науки. Слід сказати також про 

важливий внесок у розвиток політичної науки Анатолія Семеновича Романюка, 

який плідно займається порівняльною політологією, Юрія Романовича Шведи, 

12

який є автором значної кількості видань з теорії та історії партій і партійних 

систем. Валерій Миколайович Денисенко, який очолює спеціалізовану раду, 

займається розвитком теоретичних проблем політології, веде тему „Предмет 

політології в історії його розвитку”. Друга тема, яку ми розробляємо за 

підтримки професора І. Варзара – етнополітичні процеси в Україні. Але цим не 

обмежуємося, тематика робіт, які здійснює кафедра, є дуже широкою, в чому ви 

зможете переконатися. Дякую за увагу. 

13

Пленарне засідання 

ОСТАП ІВАНОВИЧ СЕМКІВ – ЛЮДИНА. ПЕДАГОГ. УЧЕНИЙ 

Анатолій Яртись 

Вельмишановна президіє наукової конференції ! Шановні учасники 

конференції ! 

Дозвольте висловити глибоке задоволення з приводу того, що на 

філософському факультеті, кафедрі політології, відбувається Всеукраїнська 

наукова конференція “Політична думка в Україні: стан та перспективи її 

розвитку”, присвячена 70-річчю від дня народження одного із фундаторів цієї 

кафедри політології, відомого вченого, педагога та громадського діяча, 

академіка, доктора історичних наук, професора Остапа Івановича Семківа. 

Остап Іванович Семків – це яскрава, обдарована особистість, з глибоким 

філософським мисленням, великою любов’ю до праці, зразковим виконанням 

своїх службових обов’язків. За час роботи у Львівському національному 

університеті імені Івана Франка на посадах викладача, доцента, професора, 

завідувача кафедри політології він зарекомендував себе досвідченим педагогом, 

здібним науковцем, добрим організатором навчально-виховного процесу, 

людиною широкої душі та доброго серця. Зріле життя Остапа Івановича було 

нанизане любов’ю до України та її талановитого народу. 

Народився 10 травня 1937 року в селі Суботів Галицького району Івано- 

Франківської області в простій селянській родині. Батьки прищепили йому 

велику любов до праці, почуття обов’язку та відповідальності за доручену 

справу, людяності та доброзичливого ставлення до ближніх. Закінчивши 

середню школу, здобувши вищу освіту на історико-філологічному факультеті 

Івано-Франківського педагогічного інституту імені Василя Стефаника, який 

закінчив з відзнакою, три роки навчався в аспірантурі в Київському та 

Львівському університетах, 1973 року успішно захистив кандидатську, а 1988 – 

докторську дисертації. Тривалий час, молодий науковець працював старшим 

викладачем, доцентом кафедри історії КПРС, а згодом професором, завідувачем 

кафедри політології. Активно займався науковою роботою. Опублікував майже 

150 наукових праць, серед яких три монографічні роботи. Професор Семківа О. 

І. підготував 15 кандидатів історичних та політичних наук. 

Від часу заснування кафедри політології минуло понад 15 років. 

Сформувався висококваліфікований та досвідчений колектив учених, 

викладачів політології, які ведуть науково-дослідницьку та викладацьку 

діяльність. 

Особливо треба наголосити, що основи для формування кафедри політології 

були закладені у високопрофесійній науково-педагогічній діяльності трьох 

провідних працівників кафедри професорів Миколи Федосійовича Сидорчука, 

Олени Петрівни Веремеєвої та Бориса Ісааковича Распутніса. Як колишній 

проректор університету я пригадую той час, коли професора Веремеєву О. П. 

ректорат відрядив до Києва в Міністерство освіти і науки України, щоб 

14

запросити до Львівського університету найкращих випускників філософського 

факультету Київського університету нині доцента кафедри Миколу 

Васильовича Поліщука та працюючого тепер уже, професора кафедри Валерія 

Миколайовича Денисенка. Біля джерел становлення кафедри політології були 

професор Світа Ганна Михайлівна та доцент кафедри Анатолій Семенович 

Романюк. 

Становлення кафедри політології відбувалось у складний період нашої 

історії, зумовлений тоталітарним режимом у колишньому СРСР. Тоді 

неоднозначно сприймали політологічну науку. Молоді викладачі кафедри вже 

1989 року читали на окремих факультетах лекційні курси з політології. Остап 

Іванович Семків як завідувач кафедри по суті, своєю спиною заслоняв і 

відбивав недоброзичливе ставлення окремих партійних функціонерів щодо 

викладання політології у Львівському університеті імені Івана Франка. 

Я пригадую січень 1991 року (коли ще існував Радянський Союз) у Талліні 

відбувалась міжнародна школа з політології, на яку були запрошені молоді 

вчені політологи з країн Заходу – США, Німеччини, Франції, Польщі та інших 

країн. На конференцію з великим ентузіазмом поїхали і представники нашого 

університету – завідувач кафедри професор Остап Іванович Семків та доцент 

кафедри Микола Васильович Поліщук. Згодом відбулось надзвичайно цікаве 

засідання кафедри, на якому обговорювали підсумки роботи міжнародної 

школи політологів та визначали завдання кафедри щодо її перебудови. Головна 

ідея, яка звучала на засіданні кафедри – це свобода викладання матеріалу, 

свобода наукового пошуку. 

Викладачі кафедри під керівництвом О. І. Семківа у 1991 році підготували 

до друку навчальний посібник “Соціально-політичні проблеми суспільства”, де 

було висвітлено декілька політологічних тем, які стосувалися політичної 

системи суспільства, держави, політичної культури політичних партій тощо. 

Великі організаторські здібності професора О. І. Семківа, виявилися і під час 

створення підручника з політології для університетської освіти. Остапові 

Івановичу вдалося створити колектив авторів із відомих українських 

науковців. Серед них були професори Михайло Васильович Костицький, Борис 

Аркадійович Гаєвський, Андрій Іванович Пашук, Володимир Йосипович 

Здоровега та інші. Підручник мав успіх. За один рік побачило світ друге 

доповнене видання навчального посібника з політології під грифом 

Міністерства науки і освіти України, цікаві розділи до якого написали 

професор Анатолій Феодосійович Карась та доцент Віталій Остапович Семків. 

Характерною рисою діяльності Остапа Івановича Семків було його вміння 

організувати наукову та педагогічну діяльність кафедри. Наприклад, 1993 року 

завдяки і його старанням було відкрито спеціалізовану Раду із захисту 

кандидатських дисертацій, а згодом Раду із захисту докторських дисертацій, які 

він очолював. За час його керівництва радою було захищено 10 докторських і 

понад 100 кандидатських дисертацій. 

Колектив кафедри політології під керівництвом Остапа Івановича Семківа 

1996 року підготував до друку “Хрестоматію української політичної думки”, у 

15

якій були зібрані державницькі ідеї провідних українських вчених – М. 

Драгоманова, І. Франка та інших політичних діячів України. 

На базі кафедри політології були проведені цікаві міжнародні та 

всеукраїнські наукові конференції викладачів політології вищих навчальних 

закладів України. Зокрема 1995 року відбулась Всеукраїнська конференція 

вчених політологів, на якій були обговорені актуальні проблеми наукових 

досліджень та викладання політологічної науки. 

Остап Іванович Семків мріяв відкрити спеціалізацію з політології на базі 

філософського факультету Львівського національного універитету імені Івана 

Франка. Його мрію 1997 року втілили у життя його послідовники. 

Спеціалізація успішно функціонує в структурі філософського факультету 

нашого університету. 

Професор О. І. Семків прагнув створити Львівську політологічну школу. 

Така школа формується. 

Програма нинішньої наукової конференції свідчить, що політологічна наука 

в Україні успішно розвивається. І це найкраще вшанування світлої пам’яті 

Остапа Івановича Семківа. 

Бажаю успіхів у роботі наукової конференції. Дякую Вам за увагу. 

16

УДК 321 

ПРЕДМЕТ ПОЛІТОЛОГІЇ: ОСНОВНІ ПІДХОДИ 

ДО ЙОГО ВИЗНАЧЕННЯ 

Анна Світа 

З’ясовано різні підходи до предмету політології, а також різні погляди на нього у 

вітчизняній і зарубіжній літературі, проаналізовано їхні сильні та слабкі елементи. Зроблено 

висновок, що предметом політології є закономірності формування і розвитку політичної 

влади, форми і методи її функціонування. 

Ключові слова: об’єкт науки, політологія і теорія політичної науки, політична сфера і 

порівняльна політологія. 

Питання про автономний характер предмета науки постає в період 

інституалізації тієї чи тієї галузі знання як особливої академічної дисципліни. 

Проблема ця, зазвичай, виникає практично в кожній науці і в кожній країні у 

певний момент у рамках своєї національної академічної школи. 

Коли ми говоримо про предмет науки, то він йде в парі з категорією об’єкт 

науки. Об’єкт і предмет як категорії наукового процесу співвідносяться між 

собою як загальне й одиничне. Об’єкт вивчення – це те, що творить проблемну 

ситуацію і на що спрямовується процес пізнання. Об’єкт відносно автономний і 

має чіткі межі. 

Предмет науки – це категорія, яка означає певну цілісність, що виділяється із 

світу об’єктів у процесі людської діяльності та пізнання. Предметом науки є 

найбільш значущі властивості об’єкта, окремі його аспекти, сегменти чи 

взаємозв’язки. 

Отже, основна структурна відмінність предмета полягає в тому, що в 

предмет науки охоплює лише головні істотніші властивості та ознаки об’єкта. 

Важливу роль у вивченні питання про предмет політології і в 

інтернаціоналізації її академічного визнання відіграв відомий Міжнародний 

колоквіум з питань змісту і структури політичної науки (Париж, 1948), 

організований за ініціативою ЮНЕСКО. Політологи з різних країн домовились 

про єдиний міжнародний стандарт у розумінні об’єкта, предметного поля і меж 

політичної науки, згідно з яким остання має містити такі основні компоненти: 

1) політичну теорію (теорію політики та історію політичних ідей); 2) політичні 

інститути. Центральне правління (урядування або центральний уряд, 

регіональне і місцеве управління); урядування (місцевий уряд, адміністрація та 

місцеве самоврядування), публічне адміністрування, судова система, 

економічні й соціальні функції управління, порівняльний аналіз політичних 

інститутів. При цьому підхід політолога відрізняється від підходу правника 

тим, що його цікавить не стільки сам текст документів, а конкретна практика та 

соціальні сили, які його творять і реалізують; 3) партії, рухи і асоціації. Групи 

тиску. Вибори. Інформація і громадська думка. Участь громадян в управлінні та 

адмініструванні; 4) міжнародні відносини (міжнародні організації і світова 

політика) [2, с. 12]. 

17

В рамках ЮНЕСКО у 1949 р. в було створено Міжнародну асоціацію 

політичних наук, яка об’єднує більшість національних організацій. Вона 

періодично проводить свої з’їзди, які роблять вагомий внесок у розвиток 

політичних досліджень. 

Отже, сучасне уявлення про предмет політичної науки сформувалося тільки 

в ХХ ст. після того, як склалася ціла система стійких політичних цінностей, 

виникла суспільна й академічна потреба в системному вивченні політики. 

У різних країнах розуміння предмета політичної науки складалося 

неоднаково, а тому немає його єдиного визначення. Відмінності в розумінні 

предмета політичної науки пояснюються не тільки національними 

особливостями і традиціями, а й багатогранністю політики як суспільного 

явища. 

У зв’язку з багатогранністю об’єкта політичної науки можна говорити про 

так зване широке, інтегративне і вузьке тлумачення предмета політології. 

Зауважмо, що це не суперечить одне одному. У широкому значенні політологія 

як наука охоплює все політичне знання, представляючи комплекс дисциплін, 

які вивчають політику, політичну сферу життя суспільства, тоді як у строгому 

значенні політологія як загальна теорія політики вивчає лише специфічну 

групу закономірностей відносин соціальних суб’єктів з приводу влади і впливу, 

досліджуючи особливий тип механізмів відносин і взаємодій між владними і 

підвладними. 

Вужче тлумачення предмета політології, згідно з яким, крім інших 

суспільних наук, до яких потрапляють політичні об’єкти, має існувати й 

особлива наука – загальна теорія політики або політологія у вузькому значенні 

цього слова. Ця спеціальна теорія політики вивчає: політичну сферу життя 

суспільства і людину не в загальному ряді багатьох інших об’єктів (як 

філософія, соціологія, історія та ін.), а як єдиний і основний об’єкт; не окремі 

аспекти політичного життя (психологія, правознавство, демографія та ін.), а як 

багатомірну цілісну систему; і як основний предмет – пізнання іманентних, 

властивих тільки політиці закономірностей владарювання, тобто стійких 

тенденцій і зв’язків, які повторюються у своєрідних людських відносинах, 

взаємодіях між владними і підвладними людьми. У такому значенні політологія 

зі своїми концептами, внутрішніми механізмами владовідносин пронизує аналіз 

усіх вимірів політики – від державних інститутів до психології і культури 

владарювання, і як загальна теорія політики акумулює та інтегрує наукові 

результати, одержані за допомогою наукового арсеналу інших видів 

суспільствознавства. 

Можна також простежити, що уявлення про зміст і межі предмета 

політології пройшли деяку еволюцію і не раз змінювалися. Наприклад, за 

останні 100 років погляди на предмет політичної науки двох найвпливовіших у 

світі національних політологічних шкіл і традицій таких, як американська і 

французька декілька разів зазнавали змін. 

Якщо наприкінці ХІХ – початок ХХ століття в центрі уваги західної 

політології є держава, її інститути, то в 30-50 роках ХХ століття увага 

18

зосереджується на політичній поведінці людей, а потім на владних відносинах 

між ними. 

Це зумовлено зміною об’єкта пізнання, тобто зміною політичного життя, 

засобів пізнання, методів політичної науки. Тому в нашій науковій літературі 

широко обговорюються різні погляди щодо предмету політології. Одні автори 

розглядають політологію як науку про політичну діяльність взагалі, тобто про 

всі процеси, які відбуваються у політичному житті. На думку інших, 

політологія як наука вивчає спрямування і зміст політичного процесу, його 

суб’єкти і рушійні сили, ідейно-політичні доктрини. На думку С. Алексєєва, 

предметом політології є політична система. В. Бебик у монографії «Політологія 

для політика і громадянина» зазначає, що предметом політології є такі 

феномени, як політична система, держава, державний устрій, влада, владні 

відносини, політичні партії та громадсько-політичні організації й рухи, 

політична діяльність, політична свідомість, політична культура [1, с. 108]. 

Якщо систематизувати перелік цих явищ, то всі вони є елементами структури 

політичної системи загалом. 

Деякі вчені, зокрема польські автори монографії «Елементи теорії політики» 

обмежують предмет політології «політичною суб’єктивністю» [4, с. 19], 

акцентуючи специфіку політики як суб’єктивного чинника. Таке звуження 

предмета обмежує вивчення політики аналізом політологічних доктрин, ідеалів, 

соціально-психологічних аспектів поведінки політичних суб’єктів, поменшує 

можливості розуміння джерел і рушійних сил політичного процесу. Французькі 

соціологи Ж. Сумпф та М. Югю розглядають політичну науку як науку про 

конституйовані держави, їхню організацію, уряди тощо [7, с. 186]. 

Отже, якщо проаналізувати різні погляди на предмет політології, то 

останнім часом вони акумульовані у двох підходах. Згідно з першим, 

предметом вивчення політології є держава, згідно з другим, політологія 

розглядається як наука про політичну владу взагалі. 

Тлумачення політології як науки про державу пов’язано насамперед з 

етимологією слова «політика», адже слово «polis» означає «місто», що вказує 

на просторові межі громадянської діяльності. Це зумовлено й історично 

масовим характером явища. Як зазначає французький філософ Анрі Лефевр з 

цього приводу: держава є загальносвітовим явищем. Центральне місце і в 

західних суспільствах, і в суспільствах, які перебувають у перехідному стані, 

займає проблема держави. Макс Вебер розглядає політичну науку як «науку 

про державу, як спільноту людей, яка в межах окремо взятої території володіє 

правом законного примусу». 

Проте такий «державознавчий» підхід викликає деякі застереження. 

Держава – не єдина інституція сфери політики: у політизації суспільного життя 

беруть участь політичні партії, групи тиску, громадські організації, корпорації, 

засоби масової інформації тощо. 

Щодо другого підходу, політологія – наука про політичну владу, то тут є 

набагато більше аргументів “за”. Г. Лассвуел писав: «Коли ми говоримо про 

науку в галузі політики, ми маємо на увазі науку про владу». Категорія 

«політична влада» найповніше виражає суть і зміст феномена політики. Без 

19

влади нема політики, бо сама влада виступає засобом її реалізації. За словами 

Т. Парсонса: «Влада в політиці має таке ж значення, як гроші в економіці, 

енергія у фізиці». Категорія «політична влада» – універсальна й охоплює всі 

політичні явища. Держава є одним із засобів реалізації політичної влади. 

Отже, влада як вираження політичної і державної волі, є тим специфічним 

критерієм, завдяки якому політологія виокремлюється як самостійна наука. 

Вона має свій об’єкт і специфічний предмет пізнання. Об’єктом політології є 

політична сфера суспільства, всі явища і процеси, які в ній відбуваються. 

Предметом політології є закономірності формування і розвитку політичної 

влади, форми і методи її функціоювання і використання в державно 

організованому суспільстві. 

Утім, не можна вважати, що предмет сучасної політології повністю 

викристалізувався. Проблематика політичної науки буде і далі розвиватися і 

змінюватися разом зі зміною політичних реальностей, глобалізацією 

суспільного життя. Як пише Карл Поппер: “Наука – це не система безперечних 

і стійких тверджень, а ряд сміливих передбачень, які повинні пройти серйозні 

випробування, перш ніж будуть прийняті” [6, с. 317]. 

Політологія, будучи єдиною за своєю суттю наукою, внутрішньо 

диференційована й охоплює низку дисциплін, які відображають окремі аспекти 

політики, політичної сфери, взаємовідносини з суспільством (політична 

філософія, політико-правова теорія, політична соціологія, політична 

психологія, політична географія та ін.). Їх об’єднує загальний об’єкт 

дослідження – політичне життя суспільства у всій різноманітності його 

конкретних виявів. Політична наука охоплює всю сукупність знань з цього 

предмета. 

Водночас ми повинні говорити і про політологію як навчальну дисципліну, 

тому що паралельно з формуванням і виокремленням політології як науки 

відбувалось і становлення її як навчальної дисципліни. Як академічна 

дисципліна, політологія має внутрішню структуру, основними елементами якої 

є: історія політичних вчень; теорія політики; прикладна політологія. Теорія 

політики є основною частиною політології як академічної дисципліни. Вона 

вивчає політику, політичну владу як цілісний предмет, має свої внутрішні 

структурні елементи: концепції політики і влади; теорії політичної системи та 

політичних процесів; моделі політичної участі й політичного лідерства; теорії 

формальних і неформальних інститутів політики – державознавство, 

партологія, концепції груп інтересів, бюрократії та еліт; теорії міжнародних 

відносин і зовнішньої політики. Отже, теорія політики становить основний 

зміст політології як навчальної дисципліни. 

Окрему галузь науки про політику становить прикладна політологія, 

основним змістом якої є розроблення політичних технологій: ухвалення 

політичних рішень; проведення виборчих кампаній, політичної реклами; 

врегулювання політичних конфліктів; проведення політичних переговорів, 

лобіювання тощо. Практична політологія проводить також політичні 

прогнозування, планування й консультування, методику розроблення 

експертно-аналітичних матеріалів і політичних документів [3, с. 173]. Отже, 

20

прикладна політологія є тією галуззю науки про політику, яка безпосередньо 

стосується процесів здійснення політичної влади. Вона є сукупністю 

теоретичних моделей, методологічних принципів, методів, процедур 

дослідження конкретних програм і рекомендацій, орієнтованих на практичне 

використання, досягнення реального політичного результату. 

Порівняльна політологія, яка проводить порівняльні дослідження 

політичних явищ і процесів різних держав, регіонів, епох є окремою галуззю 

науки про політику. 

Отже, політологія – це спеціальна теорія політики, яка відрізняється від 

інших наук тим, що вивчає політичну сферу суспільного життя не в загальному 

ряді багатьох інших об’єктів, як це роблять, наприклад, філософія, соціологія, 

чи історія, а як єдиний і основний об’єкт; вивчає не окремі аспекти політичного 

життя, а розглядає його як багатомірну цілісну систему; головним своїм 

предметом має пізнання властивих цій системі закономірностей формування і 

розвитку політичної влади, форм і методів її функціювання. Предмет 

політології фіксується в її методологічних поняттях, законах, категоріях і 

принципах. 

_______________________ 

1. Бебик В. Політологія для політика і громадянина: Монографія. – К.: МАУП, 

2003. – С. 108. 

2. Грицианский П.С. Политическая наука во Франции: критические очерки. – М., 

1975. – С. 12. 

3. Дегтярев А.А. Прикладная политология (программа учебного курса) // 

Политические исследования. – 1997. – № 3. – С. 169–176. 

4. Элементы теории политики / Перевод с польского. Под редакцией с 

предисловием д-ра филос. наук В. П. Макаренко. – Ростов-на-Дону, 1991. – С. 19. 

5. Політологія / За ред. О. І. Семківа. – Львів: Світ, 1994. – С. 17. 

6. Поппер К. Відкрите суспільство та його вороги. – Т. 2. – К.: Основи, 1994. – С. 

317. 

7. Sumpf I., Hugues M. Dictionare de sociologie. – Paris, 1973. – P. 186. 

THE SUBJECT OF POLITICAL SCIENCE: MAIN APPROACHES TO THE ITS 

DEFINITION 

Anna Svita 

Different approaches and views on the object of political science are found out. The 

conformity with formed and with develops of political power; forms and methods are added up. 

Key words: the object of science, political science and theory of political science, political 

sphere and comparative political science. 

21

УДК 321.01 

РОЗВИТОК ПОРІВНЯЛЬНОЇ ПОЛІТОЛОГІЇ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ 

ХХ – НА ПОЧАТКУ ХХІ СТОЛІТЬ 

Анатолій Романюк 

Розглянуто умови перетворення порівняльної політології в самостійну галузь політичної 

науки. Проаналізовано особливості третього етапу, який бере початок з середини 70 – их 

років і характеризується плюралізмом методологічних підходів, теорій та концепцій, які 

використовують для проведення порівняльних досліджень. 

Ключові слова: порівняльна політологія, етапи розвитку порівняльної політології. 

Спільним для всіх дослідників порівняльної політології є погляд, що початок 

п’ятдесятих років був визначальним у формуванні сучасної моделі порівняльної 

політичної науки, або, використовуючи термінологію Д.Аптера, – “нової” 

порівняльної політики. Цей висновок пов’язують із проведенням у 1952 р. 

Еванстоунського семінару у Північнозахідному університеті (США), головою та 

ініціатором якого був Р. Макрідіс [1]. Семінар фактично дав поштовх процесу, 

який протягом значного періоду готувався у США та європейських державах. 

Активному розвиткові порівняльної політології з початку 50-их років сприяло 

багато чинників. Передусім розвиток порівняльного методу був пов’язаний із 

необхідністю оволодіти коректними знаннями про політичний устрій і 

механізми функціонування існуючих держав світу. Парадокс полягав у тому, що 

(як зазначали у статті “Пропонована стратегія дослідження 

західноєвропейського урядування і політики” Г.А.Алмонд, Т. Коль та 

Р.К.Макрідіс) на той момент науковцям були доступні лише знання про 

державні інститути та механізми управління у США, Англії та частково Франції, 

решта держав, враховуючи навіть європейські, були невідомим полем [2, с. 53]. 

По-друге, політика ізоляціонізму, яку провадило вище керівництво США 

напередодні Першої світової війни і частково у міжвоєнний період, виявила 

свою хибність у світлі нових викликів у міжвоєнний період, під час Другої 

світової війни та після неї. Події, які відбувалися у міжвоєнний період у СРСР, 

Німеччині, Італії, засвідчили не лише зростаючу взаємозалежність держав, а й 

відчутний вплив внутрішніх подій в одній державі на події в інших. Уроки 

тоталітарних режимів, гострий характер ідеологічної боротьби після закінчення 

Другої світової війни, загроза виникнення третьої світової війни детермінували 

необхідність глибокого вивчення сутності існуючих політичних режимів у 

різних державах світу. 

По-третє, звільнення багатьох країн Африки та Азії від колоніальної 

залежності в 50-их – на початку 60-их років призвело не тільки до зміни 

традиційного порядку речей для “провідних” держав світу, а й мало своїм 

наслідком – створення Руху неприєднання, зростання кількості держав в ООН і 

зміну розкладу сил між державами-членами ООН під час голосувань. Д. А. 

Рустов у 1957 р. констатував: “...обсяг нових націй збільшується в переліку 

22

незалежних держав і їхня глобальна важливість перевіряється сьогодні 

перспективними програмами економічної підтримки, поступовим переміщенням 

фронту холодної війни від Європи до Азії й Африки і недавнім перерозподілом 

голосуючих сил в Об’єднаних Націях. ...Не так давно Захід керував світом, 

сьогодні він вивчає його” [3, с. 58]. 

По-четверте, відчутну роль відіграв також суб’єктивний чинник, який 

полягав у впливі значної частини суспільствознавців, які виїхали напередодні та 

під час Другої світової війни до США, на розвиток порівняльної політології 1 . 

Серед емігрантів були вчені зі світовим ім’ям: Ханна Аренд, Карл Дойч, Люіс 

Козер, Пол Лазарсфельд, Лео Лоуенталь, Ганс Моргентау, Герберт Маркузе, 

Франц Нойман, Лео Стросс, Йозеф Шумпетер та ін. Вони, безумовно, сприяли 

залученню до наукового аналізу в США політичної проблематики європейських 

країн, звідки приїхали самі особисто. 

По-п’яте, на поширення порівняльної політології вплинула сама логіка 

розвитку науки. Розширення географічної та історичної емпіричної бази давало 

змогу перевіряти теоретико-методологічні конструкції, напрацьовані вченими 

компаративістами, що стимулювало наступні зміни теоретичних парадигм і 

подальшу потребу перевіряти теоретичні висновки на широкому емпіричному 

матеріалі. Тобто, розширення емпіричної бази стимулювало відповідне 

вдосконалення та подальший розвиток, вироблення нових концептуальних 

конструкцій і парадигм. 

По-шосте, після Другої світової війни в сферу порівняльної політології 

прийшло багато молодих спеціалістів, які мали базовою освітою-політичну 

науку, що було принциповою відмінністю від вчених, які займалися політичною 

наукою на попередньому етапі, оскільки більшість з них здобули юридичну 

освіту. Одразу після Другої світової війни Американська асоціація політичних 

наук налічувала близько 3 тис. членів, а в середині 60-их років їх будо вже 10 

тис. Нове покоління політологів стало головними ентузіастами розвитку 

порівняльної політології. 

На думку багатьох компаративістів [5, 4], які досліджують історію розвитку 

порівняльної політології, поворотним пунктом у становленні компаративістики 

як наукової дисципліни була публікація у 1955 р. праці Р.Макрідіса “Вивчення 

порівняльного управління» (“The Study of Comparative Government”). Він 

звинуватив попередній етап розвитку порівняльної політології у винятковій 

концентарації на вивченні країн Західної Європи, описовості, а не аналітичності, 

формалістичності та легалістичності, замість концентрації на динамічних 

політичних процесах. Відповідно він окреслив нові перспективи розвитку 

порівняльної політології. 

Активному розвиткові порівняльного методу та порівняльних досліджень 

сприяли активний розвиток біхевіорального та системного методів. Поєднання у 

реальній практиці обидвох підходів щодо порівняльних досліджень сприяло 

1 Вплив науковців-емігрантів з країн Європи на становлення порівняльної політології 

спеціально дослідив Г. Лоевенберг [4]. 

23

відкриттю нових методологічних можливостей порівняльної політології. 

Зокрема, системний метод сприяв тому, що поряд з державою та класичними 

політичними інститутами, предметом дослідження стали усі можливі варіанти 

політичних інститутів і суспільних утворень, які були здатні впливати на 

політику як: групи тиску, громадська думка тощо. Біхевіоральний метод 

стимулював активне вивчення проблем процесуального характеру політики та 

поліваріатності політичної поведінки у різних країнах світу. 

Суттєво на розвиток компаративістики на цьому етапі вплинула теорія 

модернізації. Активний розвиток національно-визвольних процесів у колишніх 

колоніальних країнах Африки та Азії, пошуки шляхів розвитку, відмінних від 

авторитаризму, більшістю країн Латинської Америки та Центральної Америки 

сприяли появі потреби в окресленні моделей демократичного розвитку цих 

країн. Відсутність досвіду та інструментарію дослідження нових країн 

одночасно відкривала широке поле для нових досліджень, відповідно залученню 

цих країн в сферу наукового аналізу, що мало сприяти подальшому розвитку 

порівняльної політології загалом. Базою для теорій розвитку слугували праці М. 

Вебера та Т. Парсонса. Поряд з працями В.Ростоу відчутний внесок в 

формування політичної теорії розвитку/модернізації мали публікації К.Дойча 

[6], С.М.Ліпсета [7]. Вони обгрунтували висновок, що демократичний розвиток 

передбачає наявність певних передумов. До цих передумов вони зараховували 

економічний і соціальний розвиток, певний рівень освіченості, розвиток 

комунікації в суспільствах. Принциповою працею щодо модернізаційних 

процесів у країнах Третього світу була книга Г.Алмонда та Д.Колемана 

“Політика просторів, що розвиваються”, яка сформулювала новий напрям у 

дослідженнях означених країн протягом наступного десятиріччя [8]. В цій праці 

зроблено наголос на переході від дослідження формально-юридичних інститутів 

до більш динамічних факторів та від фокусування на країнах Європи до країн 

Третього світу. Також обгрунтовано необхідність функціонального підходу до 

політики замість традиційного інституціоналізму. Зокрема, Г.Алмонд 

підкреслив важливість політичних систем, незалежно від того чи вони є 

розвинутими, чи такими, що розвиваються, вони мали виконувати тотожні 

функції у суспільстві ( сім функцій “входу” і “виходу” – А.Р.). Фактично теорія 

модернізації стала методологічною базою дослідження нових країн, а також 

моделлю для їхнього розвитку. Як зазначив Г. Віарда, теорія модернізації була 

не лише нейтральною політологічною концепцією, а й мала зрозуміле 

зовнішньо-політичне значення, особливо важливе в період Холодної війни, 

будучи “американською альтернативою марксизму-ленінізму радянського типу” 

[9, 8]. С. Верба так охарактеризував якісні зміни у компаративістиці на цьому 

етапі: “Революція у порівняльній політології розпочалась з проголошення 

багатьох принципових засад: бачити за описом теоретично більш релевантні 

проблеми, бачити за одним прикладом порівняння багатьох фактів, бачити за 

формальними інститутами управління політичні процеси і політичні функції, 

бачити за країнами Західної Європи нові держави Азії, Африки та Латинської 

Америки” [10, с. 111]. 

24

Серед принципових праць, які вийшли протягом цього етапу і зумовили 

якісний подальший розвиток порівняльної політології, були дослідження 

Г.Алмонда і Д. Пауелла [11], С. Роккана [12; 24], Р. Даля [14; 15] та В.Райкера 

[16]. У їхніх працях ми знаходимо систематичне порівняння існуючих тоді 

суспільств і державних систем, вивчення широкого спектру політичних 

інститутів та складових елементів політичних систем різних країн світу. 

Підставою для їхніх досліджень став аналіз значного емпіричного матеріалу, 

тому ці та інші науковці мали змогу зробити багато важливих концептуальних 

висновків. Характеризуючи бурхливий розвиток порівняльної політології в цей 

час, відомий російський вчений компаративіст М.Ільїн дійшов висновку, що на 

початок 70-их років “...порівняльна політологія, потіснивши багато інших 

галузей політичної науки, зайняла провідне місце і певною мірою почала 

ототожнюватися з цілою дисципліною” [17, с. 169]. 

Розвиток третього етапу порівняльної політичної науки, який розпочався з 

середини 70-их років, збігся з кризою біхевіоризму і поширенням 

постбіхевіорального методу у політичних дослідженнях. Цьому передувала 

своєрідна криза в порівняльній політології. Її сутність полягала в тому, що 

попри суттєве нагромадження матеріалу / інформації про країни світу, 

розуміння політичних процесів, здатність використовувати отримані знання для 

покращення передбачення політичного розвитку не відбувалося. Патрік О’Нейл 

стосовно цього рубіжного етапу виділив дві найбільш проблемні/критичні 

площини порівняльної політології. По-перше, значна увага до біхевіорального 

методу призвела до зміни акцентів, коли головним було дотримання вимог 

методу, що робилося досить часто за рахунок розуміння явищ і процесів, які 

досліджували. По-друге, гострої критики зазнало застосування теорії 

модернізації. Критика цієї теорії передбачала, що компаративісти “...були 

зацікавлені не в розумінні світу, а в поширенні західної моделі модернізації”, що 

давало підстави “...розглядати їхні праці як звичайне обслуговування зовнішньої 

політики розвинутих країн” [18, 12]. 

Перехід до третього етапу характеризувався суттєвими змінами в 

методологічному плані. Згідно з Г.Віардом до 70-их років порівняльна 

політологія була досить цілісним утворенням, яке засновувалось на 

домінуючому дотриманні всіма науковцями певних загальних вимог під час 

проведення компаративних досліджень: біхевіоризм, функціоналізм, 

девелопменталізм /модернізація та теорія систем. Гостра критика біхевіоризму 

та теорії модернізації призвели до того, що в подальшому в розвитку 

порівняльної політології не простежувалося жодного домінуючого підходу, або 

парадигми, головною характеристикою третього етапу став плюралізм підходів 

[19, 11]. На актуальності подібного плюралізму та універсалізмі порівняльних 

досліджень на сучасному етапі розвитку компаративістики наголошував і 

Н.Смелзер : “...найкраща методологічна стратегія компаративного аналізу 

полягає у набутті точки опертя будь де, де тільки можливо. Тобто в тому, щоб 

опираючись на всі можливі дані та методи – кількісні та якісні, жорсткі та м’які, 

об’єктивні та інтуїтивні, – використовувати та зважувати кожен з них для 

вдосконалення нашого розуміння та пояснень” [20, 6]. 

25

У концептуальному плані М. Ільїн виділив у цьому етапі три основні 

тенденції: перша – можна назвати радикальною і пов’язана з постмодерною та 

феміністичною політико-теоретичною орієнтацією; друга – асоціюється з 

відновленням значення історико-порівняльної методології, що пов’язано з 

сучасним розумінням праць К. Маркса та М. Вебера; третя – трактується як 

оновлювальна, тобто розширено інструментарій наукового порівняльного 

аналізу, що досягається за рахунок звернення до нових концептуальних 

підходів, які можна застосувати та розвивати нагромаджений комплекс засобів 

статистичного аналізу, водночас вирішувати проблему єдності кількісних та 

якісних досліджень [21]. Поряд із зазначеними напрямами варто виділити 

активне застосування в порівняльних дослідженнях теорії залежності, 

неокорпоративізму та неоінституціоналізму. Водночас, на нашу думку, варто 

виділити домінуючу в методологічному плані тенденцію поступового 

становлення і наступного широкого використання у порівняльному аналізі 

теорій раціонального вибору та певною мірою похідного продукту застосування 

цих теорій – зростання економічної складової в порівняльних дослідженнях. 

Останній напрям передбачав, що дослідники будуть активно поєднувати 

формальні та дедуктивні методи з кількісними методами емпіричного аналізу. 

Справді, дослідження Д.Манка та Р.Шнайдера щодо аналізу публікацій у 

провідних компаративістських наукових журналах “Порівняльні політичні 

дослідження”, “Порівняльна політологія”, “Світова політика” протягом 1989 – 

2004 рр. свідчать, що абсолютна більшість публікацій 95,6 % були емпірично 

орієнтованими. Подібне дослідження Дж. Махоуні та Т. Ларкіна стосовно 

публікацій в “Огляді американської політичної науки” ( American political 

science review (APSR), “Американському журналі політичної науки” (American 

journal of political science (AJPS) та “Журналі політики” (Journal of politics (JOP) 

також підтвердили домінацію в публікаціях результатів кількісних досліджень, 

які становлять на загал від 88% до 95 % [22, с. 32-38]. Більшість дослідників 

погоджуються, що не відбулося прогнозованого “економічного повороту” 

порівняльної політології, оскільки автори поряд з кількісними дослідженнями 

активно застосовують і якісні дослідження. Від вчених очікують не лише 

зведених таблиць, а й висновків, узагальнень, прогнозів. Все це у сукупності 

актуалізує вивчення окремих країн та регіональні дослідження. 

Дев’яності роки характеризувалися також своєрідною реіновацією теорії 

модернізації, яка відбулася значною мірою завдяки краху соціалістичної 

системи в СРСР і колишніх соціалістичних країнах Центральної та Південної 

Європи. Застосування алгоритмів процесу демократизації щодо колишніх 

держав “реального соціалізму”, успішність процесів “лібералізації” та 

“демократизації” дало своєрідний поштовх новому розвитку цієї теорії. 

Додатковим матеріалом для компаративістики стали події в багатьох країнах 

Латинської Америки, які відійшли в цьому часовому проміжку від 

авторитарного шляху розвитку і заявили про своє прагнення розвивати 

демократію. Активний економічний розвиток багатьох азіатських країн – Китай, 

Південна Корея, В’єтнам, трохи раніше – Тайвань, Сингапур, який відбувався в 

умовах відсутності демократичних перетворень, спонукав політиків і науковців 

26

розглянути питання про джерела цього швидкого економічного розвитку, які не 

вкладалися в формат теорій модернізації. 

Додатковим викликом у межах цього етапу можна вважати події 11 вересня 

2001 р., коли відбулася найбільш масштабна терористична атака на США, яка 

знаменувала “реальність терористичної загрози” для країн розвинутого світу. 

Шок від події зумовив наступний прискіпливий аналіз, спрямований у тім числі 

і на порівняльну політологію. Першими наслідками ми можемо вважати: 

інтенсивне звернення уваги вчених компаративістів на арабські країни [23] та 

країни, що розвиваються в Азії та Африці; відбувається подальше розширення 

спектра суспільних інститутів та явищ, які потребують порівняльного аналізу 

[24]. Ми не можемо говорити про розширення географії досліджень, оскільки 

практично всі існуючі незалежні країни світу, хоча різною мірою, стали 

предметом аналізу. Водночас простежується тенденція зростання уваги 

науковців до вивчення країн окремих регіонів, в такому випадку є підстави 

стверджувати про наявність політичних замовлень щодо окремих країн і 

конкретних проблем (фундаменталізм, тероризм тощо). Дослідження Д.Манка 

та Р.Шнайдера щодо публікацій в провідних компаративістських наукових 

журналах “Порівняльні політичні дослідження”, “Порівняльна політологія”, 

“Світова політика” протягом 1989 – 2004 років засвідчили, що аналізу країн 

Західної Європи у цих журналах присвячено 41 % статей, Латинській Америці – 

27,2%, Східній Азії – 20,2 %, Північній Америці – 17 %, регіону Сахари Африки 

– 11,5 %, Радянському Союзу та пострадянським республікам – 11,8 %, 

Близькому Сходу та Північній Африці – 11,5 %, Східній Європі – 10,8 %, 

Океанії – 8,2 %, Південно-Східній Азії – 6,9 %, Південній Азії – 5,9 %, країнам 

басейну Карибського моря – 5,5 % ( сума відсотків перевищує 100 %, оскільки 

багато статей присвячено одразу аналізу багатьох країн – А.Р.) [25]. Цей аналіз 

свідчить про комплексне охоплення всіх основних регіонів світу, водночас 

простежується збереження абсолютної домінації у вивченні політичних процесів 

та явищ в країнах Західної Європи та Північної Америки ( США, Канада – А.Р.). 

Отож, порівняльна політологія почала розвиватися одночасно зі 

становленням політичної науки. В своєму розвитку вона пройшла три етапи. 

Перетворення порівняльної політології в самостійну галузь політичної науки 

відбулося в межах другого етапу, який розпочався в 50 – их роках ХХ ст., цей 

етап характеризується поступовою абсорбацією порівняльного методу 

більшістю галузей політичної науки. Третій етап бере початок з середини 70–их 

років і характеризується плюралізмом методологічних підходів, теорій та 

концепцій, які використовують для проведення порівняльних досліджень. 

________________________ 

1. Report of the Inter-University Summer Seminar on Comparative Politics, Social 

Science Research Council // The American Political Science Review. – Vol. XLVII, # 3 

(September 1953). – P. 641-657. 

2. Almond G.A., Cole T., Macridis R.C. A Suggested Research Strategy in Western 

European Government and Politics // Comparative Politics. A Reader/ Edit. by Eckstein H., 

Apter D.E. – New York Collier-Macmillan Limited, London, 1967. – Р.53. 

27

3. Rustow D. New Horisonts for Comparative Politics // Comparative Politics. A 

Reader / Edit. by Eckstein H., Apter D.E. – New York Collier-Macmillan Limited, London, 

1967. – P. 58. 

4. Loewenberg G. The Influence of European Émigré Scholars on Comparative 

Politics, 1925 - 1965 // American Political Science Review. – 2006. – # 100 ( 04). – P.597- 

604. 

5. New Directions in Comparative Politics / Edit. by Howard J.Wiarda. Third edition – 

Westview Press. A Member of the Perseus Books Group, 2002. – P.4. 

6. Deutsch K. Social Mobilization and political Development // American Political 

Science Review. – # 55 ( September 1961). – P.493-514. 

7. Lipset S.M. Some Social Requisites of Democracy: Economic Development and 

Political Legitimacy // American Political Science Review. – # 53 ( March 1959). – P.69- 

105. 

8. Almond G.A. & Coleman J.S. (eds.) The Politics of the Developing Areas. – 

Princeton, New York: Princeton University Press, 1960. 



10. Verba S. Some Dilemmas in Comparative Research // World Politics. A Quaterly 

Journal of International Relations. – 1967. – Vol.20, # 1. – P. 111. 

11. Almond G., Powell D. Comparative Politics: A Developmental Approach. – Boston: 

Litle, Brown and Co. , 1966. 

12. Rokkan S. (ed.) Comparative research across cultures and nations. – Paris: Mouton, 

1968. 

13. Rokkan S. Citizens, Elections, Parties. – New York: McKay, 1970. 

14. Dahl R. (ed.) Political Opposition in Western Democracies. – New Haven: Yale 

University Press, 1966. 

15. Dahl R. Poliarchy: Participation and Opposition. – New Haven: Yale University 

Press,1971. 

16. Riker W. The Theory of Political Coalitions. – New Hawen: Yale Uuniversity Press, 

1963. 

17. Ильин М.В. Сравнительная политология: научная компаративистика в системе 

политического знания // Полис. – 2001. – № 4. – С.169. 

18. O’Neil P. Essentials of Comparative Politics. – New York, London: W.W.Norton & 

Company, 2004. – P. 12. 



20. Смелзер Н.Д. О компаративном анализе, междисциплинарности и 

интернационализации в социологии // Социологические исследования. – 2004. – № 11. 

– С.6. 

21. Ильин М.В. Сравнительная политология: научная компаративистика в системе 

политичнского знания // Полис. – 2001. – № 4 – 

http://www.politstudies.ru/fulltext/2001/4/14.htm 

22. Mahoney J. Debating the State of Comparative Politics. Views From Qualitative 

Research // Comparative Political Studies. – Volume 40, # 1 (January 2007). – P. 32-38. 

23. Романюк А., Поліщук Х. Становлення політико-порівняльних близькосхідних 

досліджень // Грані. – 2007. – № 1. – С.135-138. 

24. McAdams, James A. Internet Surveillance after September 11: Is the United States 

Becoming Great Britain?// Comparative Politics. – 2005. –# 37(4). – P. 479-498. 

25. Munck G.L & Snyder R. Debating the Direction of Comparative politics: An 

Analysis of Leading Journals //Comparative Political Studies. – Volume 40, # 1 (January 

2007). – P. 5-31. 

28

COMPARATIVE POLITICAL SCIENCE DEVELOPMENT IN THE SECOND HALF 

OF XX – BEGINNING OF XXI CENTURIES 

Anatolij Romanyuk 

Author examines causes that lead to transformation of comparative political science to 

independent branch of political science. Third stage that started in middle 70 th and characterized 

with pluralism of methodological approaches and concepts that applies to comparative researches 

was analyzed in this article. 

Key words: comparative political science, comparative politics development stages. 

29

УДК 32(075.8)+355(075.8) 

ОСОБЛИВОСТІ ВИКЛАДАННЯ КУРСУ ПОЛІТОЛОГІЇ У ВИЩИХ 

ВІЙСЬКОВИХ НАВЧАЛЬНИХ ЗАКЛАДА УКРАЇНИ 

Микола Гетьманчук 

Висвітлено проблеми та специфіку викладання курсу “Політологія” для курсантів та 

студентів Львівського військового інституту Сухопутних військ Збройних Сил України. 

Ключові слова: політологія, військові навчальні заклади. 

Учені підрахували, що за 5,5 тис. років своєї історії людство пережило 15 

тис. воєн та збройних конфліктів [1,10]. Війни були своєрідними точками 

відліку етапів історичного розвитку. Вони вносили корективи в політику 

держав, у розстановку соціально-класових сил, змінювали характер 

міжнародних відносин, державних діячів при владі, взагалі змінювали 

політичну карту світу. Людство щораз більше цікавить відповідь на 

запитання, як ведуться війни, навіщо, у чому причини воєн, які соціальні 

явища сприяють чи перешкоджають їх виникненню. Пошук відповідей на ці 

питання обумовлює завдання курсу “Політологія” для курсантів вищих 

військових навчальних закладів України. 

Єдиної думки щодо викладання курсу “Політології” у військових 

навчальних закладах нема. Оскільки викладачі Національного університету 

“Львівська політехніка” (кафедра політології утворена ще 1989 р.) від 1994 р. 

читають курс “Політології” для курсантів і студентів військового інституту, 

то вони напрацювали певний досвід. За цей час на кафедрі та з участю її 

викладачів видано для курсантів два підручники, два навчальні посібники і 

два політологічні словники [4; 8; 9; 10; 11; 12; 13]. Тепер коротко про 

розбіжності у підходах щодо викладання нашого предмета. Вони стосуються 

пропозицій щодо запровадження у військових навчальних закладах нового 

предмета «Військова політологія»: 

1) частина викладачів-політологів, учених, які працюють у військових 

навчальних закладах стверджують, що основне завдання політології у 

вивченні проблем, пов’язаних із війною, створенням та застосуванням 

збройних сил. Політологію у цьому контексті розглядають лише як 

суспільно-політичну частину системи військово-наукового знання. Така 

постановка питання має свої недоліки, адже вона відкидає зв’язок між війною 

і політикою, і, по суті, позбавляє політологію наукової самостійності [1; 2; 3; 

7]; 

2) інша частина політологів вважає, що предметом “Військова 

політологія” є військова політика держав та міжнародних утворень, її цілі, 

розвиток військового будівництва. За такого підходу до предмета “Військової 

політології” відносять військові аспекти окремих галузей знань: філософії 

політики, політичної історії, політичної соціології та економіки та ін. Звідси 

“військову політологію” пропонують вважати не самостійною наукою, а 

30

комплексною науковою дисципліною (на зразок теорії безпеки), окремі галузі 

якої відповідали б різновидам військової політики; 

3) третя група політологів зазначає, що “Військова політологія” має свій 

специфічний предмет. Їхня думка зводиться до того, що військово-політичні 

відносини – специфічний вид соціальних відносин, що це галузь відносин 

між соціальними утвореннями різного типу і рівнів (суб’єктів політики), які 

формуються внаслідок створення, організації та використання військової 

сили. Таке розуміння специфіки військово-політичних відносин дає їм 

підстави визначати предмет “Військової політології” – як науки про роль та 

місце військової сили в політиці, про закономірності її використання 

суб’єктами політики задля відстоювання й реалізації своїх життєво-важливих 

інтересів. За основу взято концепцію “військової сили”, її структуру та 

предметний зміст [8; 10; 11]. Ця концепція передбачає: 

а) визначення поняття «військова сила», виявлення його сутності, 

компонентів, джерел формування, суб’єктів створення та використання, видів 

та форм застосування всередині країни і на міжнародній арені в політичних 

цілях; 

б) дослідження «військово-силової» структури держави – військової 

організації, її типології, законів формування та розвитку; аналіз 

взаємовідносин військової організації з державою та громадянським 

суспільством; 

в) аналіз військово-політичної ситуації, її суперечностей і тенденцій 

розвитку, визначення та оцінювання джерел і факторів військово-політичної 

стабільності (чи нестабільності), прогнозування динаміки та перспектив 

розвитку військово-політичних відносин; 

г) aналіз політичних ситуацій, під час яких виникає потреба 

застосовувати військову силу; роль політики в підготовці, розв’язанні, 

веденні чи недопущенні воєн і військових конфліктів; регулювання процесів 

обмеження та скорочення озброєнь і збройних сил, посилення заходів довір 

як до політики, так і до військових властей; 

д) дослідження сучасної військової політики держав, її джерел, цілей, 

змісту та результатів; розкриття принципів формування та механізмів 

використання військової сили суб’єктами політики (влади) для реалізації 

життєво важливих інтересів держави та суспільства; 

е) вивчення військових аспектів національної безпеки, її структури, 

механізмів забезпечення, місця та ролі в ній військової сили; виявлення 

зв’язків між національною та міжнародною безпекою, принципів і форм 

взаємодії військових організацій держав, союзів держав з метою її 

досягнення [5]; 

є) дослідження проблеми миру та шляхів його досягнення як альтернативи 

війнам та збройним конфліктам; цілей сучасної військової політики держав. 

4) Четверта група політологів захищає традиційний погляд: 1) за основу 

базового курсу “Політологія” для військових вузів необхідно взяти загальний 

курс “Політології”; 2) цей курс пропонуємо доповнити темами військового 

спрямування: (“Національна безпека України”, “Військова політика 

31

України” тощо); 3) здійснення модифікацій окремих тем курсу відповідно до 

військової специфіки [9;10]. 

Це дає підстави стверджувати, що причини такої ситуації ось у чому: 1) 

сьогодні в нас нема єдиної, розробленої і затвердженої на державному рівні 

навчальної програми, яка повинна стати базовою для розроблення й 

викладання “Політології” у військових навчальних закладах; 2) прихильники 

запровадження предмета «Військова політологія» у навчальні програми 

військових навчальних закладів самі визнають, що вони чимало тем 

запозичують в зарубіжних військових освітніх програмах; 3) некритичне 

запозичення методів і методик зарубіжних країн (переважно Англії, Росії 

тощо у сфері військової освіти) не завжди корисне для України; збагачення 

методологічної вітчизняної школи військово-політичних досліджень 

обов’язково має супроводжуватись їх критичним осмисленням, в умовах 

адаптації до наших умов; 4) ймовірний вступ України до НАТО дає підстави 

вважати, що у військових вищих навчальних закладах справді є потреба 

запроваджувати предмет “Військова політологія”, але це потрібно робити із 

найширшим залученням програм курсу загальної “політології”; 5) у 

військово-політичній науці сформувався й власний метод, його основу 

становлять понятійно-категоріальний апарат та система закономірностей, які 

розкривають найсуттєвіші аспекти та зв’язки явищ і процесів військовополітичної 

сфери і служать для розв’язання проблем військово-політичної 

практики. Основними категоріями військової політології є: «військова 

політика», «військова доктрина», «військова сила (могутність)», «військова 

безпека», «військово-політична стабільність», «військовий конфлікт» та інші 

[13]. 

Підготовка у військових вищих навчальних закладах офіцерів Збройних 

Сил України вимагає від політологів-викладачів розв’язання низки важливих 

завдань: 

1. Здійснення глибокого політологічного аналізу історії розвитку 

військово-політичної думки, і в доядерну, і в ядерну епохи. Потрібно 

ознайомити курсантів із різноманітними воєнними доктринами (помсти, 

стримування, гнучкого реагування, обмеженої ядерної війни тощо). Потрібно 

формувати в них глибокі наукові знання про те, як виходити з історичного 

тупика, у який світове співтовариство завела логіка силового мислення. 

2. Враховувати, що вивчення політології неможливе без засвоєння 

сукупності знань, пов’язаних з національними інтересами держави, 

насамперед через визначення їх ролі у формуванні політики національної 

безпеки. Аналіз процесу розпаду держав колишнього СРСР свідчить, що 

після здобуття державності та оголошення в декларації про державний 

суверенітет своїх національних інтересів одним з наступних кроків держави є 

прийняття Концепції національної безпеки стану захищеності життєво 

важливих інтересів особистості, суспільства та держави, людства в цілому від 

внутрішніх та зовнішніх загроз). 

3. Відображення в курсі політології теорії військової безпеки, як 

компонента системи захисту національних інтересів будь-якої країни, 

32

нехтувати якою вона не може з огляду на зростання у світі значення чинника 

сили. Військова безпека є фундаментом національної безпеки. За її наявності 

можливе розв’язання всіх інших завдань щодо забезпечення національної 

безпеки: створення належних умов для стабільного розвитку політичних, 

економічних, соціальних, духовних, екологічних, демографічних засад 

життєдіяльності суспільства. У навчальних програмах потрібно 

наголошувати те, що військової безпеки не можна досягнути лише коштом 

оборони держави, оскільки передбачає ефективні заходи в усіх інших сферах 

суспільного життя. 

У процесі викладання курсу “Політологія” потрібно постійно 

наголошувати, що з огляду на тенденції подальшого розпаду держав за 

етнічно-релігійними ознаками, а також, зважаючи на те, що Україна 

перебуває в центрі трьох цивілізацій, наявність боєздатних Збройних сил, 

готових та спроможних забезпечити захист незалежності й територіальної 

цілісності держави, є основним силовим чинником національної безпеки. 

Розпад федеративних, поліетнічних, поліконфесійних держав набуває 

сьогодні небаченого розмаху. За даними ООН 1945 року була 51 держава, 

1995 року – 185 держав, а за прогнозами Міжнародної спілки географів, за 40 

років їх буде 400, а отже, на нашій планеті з’явиться близько 115 держав 

через розпад та подрібнення вже існуючих [6]. Однак відомо, що розпад 

держав супроводжується, зазвичай, кровопролитними війнами. 

Найімовірнішим претендентом на такий сценарій є наш сусід – Росія, про що 

засвідчують події на її південних кордонах. Тому зміни, що відбуваються у 

світі, особливо в країнах, що межують з Україною, повинні оперативно 

знаходити свій відбиток у її воєнній доктрині та воєнній політиці [10, с. 259– 

307]. 

4) Потрібно глибоко та всебічно вивчати військову політику сучасних 

держав, виникнення яких пов’язано з появою масових армій та масштабні 

військові конфлікти. Найвідповідальнішим та найскладнішим компонентом 

військової політики є формування військово-політичних планів та ухвалення 

рішень; керівництво й управління збройними силами; регулювання відносин 

між державами за допомогою засобів військової дипломатії і військової 

співпраці; керівництво миротворчими операціями. У програмі курсу 

«Політологія» треба показати, що військова політика України визначена 

Воєнною доктриною, яку ухвалила Верховна Рада. Головна мета України у 

можливій війні полягає у відбитті збройної агресії, захисті державного 

суверенітету, політичної незалежності, територіальної цілісності та 

якнайшвидшому припиненні військових дій політичними та дипломатичними 

засобами. 

У сфері військової політики існує потреба ґрунтовно оцінити 

ефективність організації протидій реальним і потенційним загрозам 

національних інтересів України, які виникли в процесі розбудови 

державності, спрогнозувати основні тенденції їх розвитку, визначитися щодо 

пріоритетів у сфері воєнної безпеки. Національні інтереси України в галузі 

воєнної безпеки формуються під впливом реальних загроз. Політична 

33

ситуація у світі засвідчує, що для України конкретних загроз з боку іншої 

держави немає, але є військова небезпека: 1) політична, економічна та 

соціальна нестабільність у державах Центральної та Східної Європи, 

національно-територіальні конфлікти в Придністров’ї, Абхазії, Чечні 

спричинюють воєнно-політичну нестабільність по периметру кордонів 

України, здатні призвести до опосередкованого чи прямого втягнення нашої 

держави у тривалий конфлікт з непередбачуваними наслідками; 2) ще й досі 

висловлюються територіальні претензії до України, лунають заклики до 

перегляду чинних кордонів нашої держави, посилюються опосередковані й 

прямі зовнішні виклики політичній незалежності України, зростає ризик 

можливої втрати реальних ознак її суверенітету; 3) робляться спроби 

диктувати Україні свою волю, втручатися у її внутрішні справи. 

Треба також звернути увагу на те, що основою військової політики 

держави є воєнна доктрина, яка розрахована на визначений час і простір та 

відповідає на запитання: як готуватися до війни, які сили для цього потрібні, і 

в зв’язку з цим дає конкретні рекомендації щодо підготовки країни до 

збройної протидії. Найважливіші концептуальні положення воєнної доктрини 

обов’язково затверджує вищий орган законодавчої влади у формі 

спеціальних законів. Воєнна доктрина будь-якої держави має два тісно 

пов’язаних та взаємозумовлених аспекти: соціально-політичний та військовотехнічний: 

а) соціально-політичний аспект охоплює питання, що стосуються 

методологічних, економічних, соціальних та правових основ досягнення 

цілей можливої війни; б) військово-технічний аспект включає питання 

безпосереднього військового будівництва, технічного оснащення збройних 

сил та їх підготовки, визначення форм та засобів ведення збройними силами 

операцій і війни в цілому [11]. 

У курсі “Політологія” потрібно глибоко вивчати, як засвідчує практика, 

проблема військового будівництва в Україні взагалі та творення військової 

організації держави, зокрема. Треба знати, що критерієм ефективності 

підготовки Збройних сил України визначено якісні ознаки будівництва 

Збройних сил. Якісними ознаками Військова доктрина називає: бойову 

спроможність, бойову ефективність, бойову стійкість, мобільність, 

інформованість, живучість, готовність до мобілізації та виконання бойового 

завдання. У збалансованому будівництві видів Збройних сил, родів військ та 

спеціальних військ, як визначено у Воєнній доктрині України, пріоритет у 

розвитку надається високоточній зброї підвищеної потужності, силам та 

засобам розвідки, повітряно-космічній обороні, ракетним військам, 

радіоелектронній боротьбі, авіації та аеромобільним військам, 

перспективним типам військових кораблів. 

6. Потрібне поглиблене вивчення природи взаємозв’язків між державою та 

громадянським суспільством, а саме: а) вивчення історичного досвіду 

цивільного керівництва Міністерством оборони; б) запровадження 

демократичного цивільного контролю над збройними силами, як неодмінної 

умови усунення закритості армії, максимального усунення причин, які здатні 

перетворити армію на самостійний центр влади. Цивільний контроль 

34

потрібно визначати як теорію та практику такого регулювання військовоцивільних 

відносин у правовій демократичній державі, при якій основні 

принципи демократії посідають провідне місце, а принципи військової 

справи підпорядковані. У кожній із сфер законодавчої, виконавчої та судової 

влади держави створюються засоби контролю за неухильним дотриманням 

названої пріоритетності принципів [10]. 

У загальному вигляді система цивільного контролю допускає: 1) контроль 

і керівництво армією з боку законодавчої влади (парламент приймає 

концепцію військової політики; призначає та затверджує військове 

командування); з боку виконавчої влади (керівництво збройних сил підлягає 

цивільному уряду, цивільна особа-військовий міністр); з боку судової влади 

(контроль за виконанням законів); 2) вище керівництво збройними силами 

здійснюють політичні керівники, які відповідають перед парламентом і 

виборцями; 3) створення в системі збройних сил системи обмежень, які не 

допускають використання армії в антиконституційних цілях; 4) 

безпосередній контроль за армією з боку суспільства. 

7. Потребує поглибленого вивчення в курсі політології таке складне 

соціально-політичне явище, як військова сила держави, що надалі є 

невід’ємним атрибутом політики та важливим засобом захисту життєво 

важливих інтересів держави. Функції військової сили держави специфічні, 

вони не властиві іншим інститутам: 1) функція створення вигідних для 

держави позицій у міжнародних відносинах; 2) функція політичного тиску на 

іншу державу чи групу держав. 

8. Особливої значущості набуває проблема антитерористичної діяльності 

збройних сил у сучасному світі. Особливу увагу треба зосереджувати на 

потенціалі Збройних сил України в контексті антитерористичної боротьби: 

1) потрібний поглиблений аналіз міжнародного тероризму як суспільнополітичного 

явища; 2) потрібна оцінка можливостей функціональних 

структур Збройних сил України щодо антитерористичної боротьби, 

обґрунтування заходів щодо підвищення цих можливостей; 3) очевидною є 

проблема внесення відповідних змін до законодавчо-нормативної бази 

будівництва та застосування Збройних сил України в інтересах 

забезпечення їх взаємодії з іншими елементами системи антитерористичної 

боротьби. 

________________________ 

1. Актуальні проблеми воєнної політології: Підручник для слухачів вищих 

військових навчальних закладів Збройних Сил України / За заг. ред. В. Ф. Смолянюка. – 

Вінниця: Нова книга, 2002. 

2. Военная политология / Под ред. Шевцова В. М. – М.: Военный университет, 

2000. 

3. Военная политология: Учебное пособие / Под ред. Даниленко И. С., Познякова 

А. И. – М.: Военная Академия Генерального Штаба, 1993. 

4. Геополітика України (Військовий аспект): Навчальний посібник / Шлемкевич 

Л. П., Ткачук П. П., Гетьманчук М. П, та ін. – Львів: Військовий інститут, 2004. 

35

5. Данільян О. Г, Дзьобань О. П., Панов М. І. Національна безпека України: 

Сутність, структура та напрямки реалізації: Навчальний посібник. – Харків: Фоліо, 2002. 

6. Етнополітична карта світу ХХІ століття: Методичний та предметний коментар. 

– Тернопіль: Мандрівець, 2000. 

7. Общая и военная политология: Краткий тематический справочник. – Монино, 

1992. 

8. Політологія: Навчальний посібник для курсантів вищих військових навчальних 

закладів / За ред. Б. Катиренчука, М. Гетьманчука. – Львів: Військовий інститут, 2000. 

9. Політологія у схемах, таблицях та визначеннях: Навчальний посібник для 

курсантів та студентів військових вузів / За ред. М. Гетьманчука. – Львів: Військовий 

інститут, 2003. 

10. Політологія: Навчальний посібник для вищих військових навчальних закладів: 

У 2 кн. – Вінниця: Нова книга, 2001. 

11. Політологія: Підручник для курсантів вищих військових навч. закладів ЗС 

України / Смолянюк В. Ф., Бережний А. М., Гетьманчук М. П. та ін. – Вінниця: Нова 

книга, 2002. 

12. Словник-довідник політологічних термінів / За ред. М.Гетьманчука. – Львів: 

Військовий інститут НУ „Львівська політехніка”, 2006. 

13. Україна і НАТО: Навчальний посібник для курсантів і студентів / Катиренчук 

Б. А., Гетьманчук М. П., Панюк А. В. та ін. – Львів: Військовий інститут, 2000. 

PECULIARITIES OF TEACHING THE COURSE OF POLITICAL SCIENCE IN 

MILITARY HIGHER EDUCATIONAL ESTABLISHMENTS OF UKRAINE 

Mykola Hetmanchuk 

The problems and specific features of teaching the course Political Science for cadets and 

students of L’viv Military Institute of Infantry Military Forces of Ukraine have been regarded. 

Key words: political science, military higher establishments. 

36

Частина 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ 

ПРОБЛЕМИ РОЗВИТКУ ПОЛІТИЧНОЇ НАУКИ 

УДК 32:001 

СТАНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ПОЛІТОЛОГІЇ В КОНТЕКСТІ 

ТРАНСФОРМАЦІЇ СУСПІЛЬСТВА 

Світлана Матвієнків 

Досліджено проблему переходу політології на якісно вищий рівень в процесі 

трансформації суспільства до нового етапу свого розвитку. Запропоновано стратегію 

проведення цього переходу, ґрунтовану на створенні професійного товариства, здатного 

об'єднати зусилля фахівців і регіональних науково-освітніх центрів у формуванні української 

політичної науки. 

Ключові слова: трансформація, політична наука, політологія, асоціація, процес, 

суспільство, Україна. 

Україна, трансформуючи свої економічні, соціальні, політичні, ідеологічні, 

культурні засади й структури, ще не випрацювала нових соціальних 

альтернатив, внаслідок чого опинилася в розряді перехідних, проміжних 

суспільств. Сьогодні Україна стоїть перед вибором моделі нового 

модерністського синтезу свого попереднього досвіду, соціальних досягнень із 

загально цивілізаційними тенденціями. 

Розбудова саме такого суспільства, на думку доктора філософських наук М. 

Михальченка, можлива лише за умови поєднання реалізації національнодержавних 

інтересів та особливостей України із закономірними тенденціями 

світового розвитку, бо немає сумніву, що українське суспільство є, з одного 

боку, частиною світового інтеграційного процесу, а з іншого – має свої 

особливості. Тому постає проблема оптимальної моделі цього поєднання 

(інтеграції), точніше, моделі трансформації та модернізації суспільства, яка має 

забезпечити його перехід від індустріальної стадії до постіндустріального 

етапу [12, с. 52]. 

На динаміку трансформації величезний вплив має, крім інших чинників, 

безумовно, і політична наука, яка не встигає критично осмислювати політичні 

цілі і засоби їх реалізації, давати пропозиції щодо реформування політичних 

інститутів суспільства – держави, політичних партій, громадських організацій, 

засобів масової інформації тощо. Часто досить виважені рекомендації учених 

політики ігнорують, через демократичну і волюнтаристську процедуру вони 

нав’язують суспільству хибні шляхи політичного розвитку, цілі та засоби 

політичних реформ, гальмують процеси демократизації суспільства. Саме тому 

таке велике значення на перехідному етапі має розвиток вітчизняної 

політичної науки. 

37

Останні десятиріччя відбувається становлення політології – нової для 

нашого суспільства наукової та навчальної дисципліни. Здобувши 

незалежність, Україна вимушена була починати фактично з азів політичної 

науки, без якої неможливий демократичний розвиток жодної держави. 

Актуалізація політичного знання потрібна сьогодні як умова і чинник 

розгортання нових тенденцій в сучасному українському суспільстві, і як 

органічна частина гуманітарної освіти. Це закономірно. Так завжди буває там і 

тоді, де і коли будь-який суспільний організм набуває трансформаційних 

процесів, змінює одні, багато в чому застарілі, а тому неефективні духовнокультурні, 

державницько-політичні та соціально-економічні засади власного 

функціонування і створює інші, такі, що відповідають вимогам часу. 

Останніми роками в Україні вийшли друком понад 100 наукових і 

навчальних книг з політології, серед них : В. Д. Бабкін, В. Н. Селіванов «Народ 

і влада»; В. П. Горбатенко «Стратегія модернізації суспільства: Україна і світ на 

зламі тисячоліть»; І. Ф. Курас «Етнополітика: історія і сучасність»; Ю. А. 

Левенець «Теоретико-методологічні засади української суспільно-політичної 

думки: проблеми становлення та розвитку (друга половина XIX – початок XX 

століття)»; Ю. Шаповал «Україна XX століття: Особи та події в контексті 

важкої історії»; М.І. Михальченко «Украинское общество: трансформация или 

лимитроф Украины?»; Г. Г. Почепцов, С. А. Чукут «Інформаційна політика»; Б. 

Кухта «Політична влада та її рішення», А. Колодій «На шляху до 

громадянського суспільства», А. Романюк «Порівняльний аналіз політичних 

систем країн Західної Європи: інституційний вимір» та багато інших. Розвиток 

політичної науки в Україні став об’єктом наукових зацікавлень О. Габрієляна, 

Ф. Рудича, А. Коваленка, Б. Кравченка, Є. Камінського, А. Лузана тощо. 

Мета цієї статті – на основі аналізу розвитку вітчизняного політичного 

знання опрацювати стратегію переходу до його якісно нових рівнів у процесі 

трансформації суспільства. 

Наприкінці XX ст. в Україні розпочався справжній політологічний ренесанс. 

Від 1990 р. політологію почали впроваджувати як навчальну дисципліну у 

вищих навчальних закладах. Поступово були реформовані старі й створені нові 

кафедри політології у вузах, виникли відповідні відділи в академічних 

інститутах, наукові установи. Важливим для політологічного відродження 

України став досвід світової політичної науки, насамперед закордонних 

установ, де постійно вивчають українську політичну думку, розвивають 

політичну науку та аналізують сучасні політичні проблеми й перспективи 

розвитку нашої держави (Український соціологічний інститут у Відні, 

Український вільний університет у Відні, Український науковий інститут у 

Берліні, філіал Берлінського університету Фридриха-Вільгельма, Східно- 

Європейський дослідний інститут ім. В. Липинського). 

У 90-ті роки XX ст. заявили про себе і новостворені вітчизняні 

політологічні центри, що розгорнули свою діяльність на чинних установ: 

Інститут держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, Українська 

асоціація політологів, Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН 

України, Українська академія політичної науки, Філософська ліга України та 

38

Соціологічна асоціація України, Асоціація політичних психологів України, 

Український центр політичного менеджменту та Центр соціологічних і 

політичних досліджень «Соціополіс», Асоціація студентів-політологів 

України [7, с. 235–236, 673]. 

Утвердженню політичної науки в українському суспільстві у сучасних 

умовах сприяє система вищої і частково середньої освіти в Україні, яка 

зорієнтована на поширення політичних знань у молодіжному середовищі. 

Сучасний стан політичної науки в Україні можна схарактеризувати як вихід на 

рівень стабільного розвитку політології. Здійснено її інституціональне 

оформлення: перейменовано інститути й кафедри, визначено нові спеціальності 

у реєстрі ВАКу, введено нову спеціальність до державного реєстру 

Міністерства освіти і науки України. 

В Україні вже 16 вищих навчальних закладів, де є кафедри політичних наук, 

що випускають політологів, тобто ті, які отримали ліцензію Міністерства освіти 

і науки на підготовку фахівців за спеціальністю “Політологія”. Слід зазначити, 

що більшість із цих вузів – це Національні університети, а ті, що перебувають у 

приватному секторі, є грандами вищої освіти України. Проте, багато малих 

приватних вузів також намагається готувати майбутніх політологів. 

Це свідчить про те, що є попит на політологів. Він зумовлений 

трансформаційними процесами, що відбуваються в суспільстві – становленням 

демократичних інститутів влади, розвитком громадянського суспільства і 

правової держави, залученням до політичного процесу великої кількості 

організованих соціальних груп. Крім того, представники владної вертикалі 

усвідомлюють, що ухвалення політичних рішень (як основний базовий вид 

політичної діяльності) неможливе без комплексного аналізу, досліджень їх 

якості та прогнозування можливих наслідків, підбиванням підсумків тощо. Ці 

дослідницькі процедури ефективно можуть виконувати тільки професійно 

підготовлені фахівці, які, крім досвіду роботи, повинні мати серйозну 

теоретичну основу (знання законів політичних наук та закономірностей 

політичного світу). 

Отже, головним завданням сучасної політології є навчально-просвітницька 

діяльність, формування нової політичної свідомості та політичної культури 

громадян України, зокрема, молодого покоління. У цих процесах політологія, 

як навчальна дисципліна, відіграє важливу роль. Невідкладне завдання – 

поширення політологічних знань по вертикалі, тобто підготовка професійних 

політиків, парламентарів, урядовців, працівників державного апарату. 

Проблеми впорядкованості суспільних процесів і утвердження державності 

України, впливу владних структур на поліпшення життя громадян – усе це 

вимагає від носіїв політичної влади високої політичної культури. Не менш 

актуальною і такою ж складною проблемою є поширення політичних знань по 

горизонталі: серед найширших верств населення, учнівської й студентської 

молоді, серед усіх соціальних груп, партій, рухів та організацій. 

Еволюції політології, переходу її до вищого рівня також сприяло 

створення нових і перейменування наукових та науково-публіцистичних 

видань, розроблення навчальних програм й випуск відповідних підручників 

39

(від 1991 року в Україні підготовлено понад двадцять підручників з 

політології, що в загалом забезпечують викладання політичної науки, і частина 

з яких вже витримала кілька перевидань. Це підручники С. Гелея і С. 

Рутара, О. Бабкіної і В. Горбатенка, В. Бебика, Ф. Кирилюка, Б. Кухти, А. 

Колодій, П. Шляхтуна та ін.), словники, енциклопедії та монографії. 

У становленні та розвитку політології важливим було заснування наукових 

журналів: «Політологічні читання», «Політична думка», «Нова політика», 

«Людина і політика», «Людина і влада», «Український соціум», «Політичний 

менеджмент». Політична тематика з'явилася на сторінках таких суспільнополітичних 

журналів, як «Віче», «Сучасність», «Політика і час», «Персонал», 

«Політика і культура», «Розбудова держави», «Політичний портрет України» 

та ін. 

Загалом етап трансформації політичної науки відбувся практично 

безболісно. 

Важливе значення для розвитку політології як самостійної науки мало 

створення наукових рад із захисту докторських дисертацій. Сьогодні працює 

злагоджений механізм відтворення кадрів у галузі політології, про що свідчить 

такий показник, як кількість захищених дисертацій. Якщо на початку 90-х 

років захищалося 2 кандидатських і 1–3 докторських, 2000 року було 

захищено 33 кандидатських та 4 докторських, то на 1 січня 2003 року 

захищено та затверджено ВАКом України 47 дисертаційних праць на здобуття 

наукового ступеня доктора і 261 – на здобуття наукового ступеня кандидата 

політичних наук [1, с. 47]. Загалом, спостерігається стійке зростання 

кількості захищених дисертацій, внаслідок чого з’явилася можливість 

обговорювати проблеми власне української політичної науки, розширювати 

її методику, активізувати дослідження. 

Радикальні ціннісні зміни, які відбулися в Україні останніми роками, 

визначені високим рівнем політизації українського суспільства. Змінилися 

структури влади та її методи, політична надбудова суспільства, створено багато 

політичних партій і рухів, змінилася внутрішня й зовнішня політика. І це також 

сприяє якісним змінам у вітчизняній науці про політику. 

Варто зазначити, що тільки на сучасному етапі відбувся перехід від 

ідеологізованого комплексу соціальних наук до проміжної ланки – політології. 

Без неї, напевно, не можна було б обійтися. Але тільки через десятиріччя 

почалося обговорення проблеми власне політичної науки. Реформування в 

галузі викладання політичної науки й осмислення цієї науки в Україні свідчить 

про її самостійність, особливість і внутрішню цілісність. 

Початковий період української політології, як вважають вітчизняні вчені, 

наближається до кінця. Вона повинна переходити на якісно новий етап свого 

розвитку. Це означає, по-перше, знаходження політологією статусної й 

організаційної самостійності. В університетському житті – перетворення у 

факультет з того придатка у вигляді кафедри чи відділення, яким вона є 

здебільшого, при таких дисциплінах, як філософія, право, історія та тощо. Подруге, 

політології треба досягнути свого професійного самовизначення. Їй 

потрібно перестати бути певним “універсальним знанням” про політику взагалі. 

40

Для політології настав час диференціації і спеціалізації за досить автономними 

галузями, подібно до того, як та ж філософія, наприклад, диференціюється у 

вигляді онтології, епістемології, загальної теорії етики, логіки і т. д. По-третє, 

закінчився період підручників і приходять часи авторських курсів і методик 

викладання, авторських пакетів першоджерел [3, с. 124]. 

“Порятунок політичного знання – у розвитку його як власне знання, як 

науки, продукт якої сам стає соціальним фактом, захищеним відповідним 

статусом і авторитетом. Це припускає дії у двох напрямах. З одного боку, 

вивчення політики повинно бути концентрованим на пізнанні політичної 

реальності нашої країни. Таке самозосередження потрібне, щоб предметно, 

структурно і, в підсумку, дисциплінарно самовизначитися. Хоча б заради того, 

щоб не починати навчального процесу з вибачень, що “наш предмет ще не 

сформувався”... З іншого боку, важлива інституціональна експансія. 

Найменування “кафедра політології” явно незрівнянно тому предмету, який 

варто викладати і досліджувати. Кафедра завжди при факультеті” [9, с. 123]. 

Потрібний проект факультету політичних наук. 

Стратегія реформування системи викладання політичної науки в Україні, як 

вважає доктор філософських наук, завідувач кафедри політології О. Габрієлян, 

повинна охопити всі рівні: методологічний, організаційно-управлінський, 

інституціональний, кадровий, навчально-методичний. Ця складна і повинна 

починатися зі створення критичної маси політологів, залучених до процесу 

викладання, що поділяють новітні принципи. Молода генерація політологів, яка 

здобуває освіту в нових умовах, знайома з досягненнями світової науки, 

швидко оволодіває сучасними методами дослідження, іноземними мовами, дає 

підстави сподіватись на краще майбутнє політології. 

Академічна й університетська політологія повинні об’єднатися і таким 

чином активно розвиватися в межах університетів, виявляючи характер 

теоретичної політології подвійного застосування: у навчальному процесі та для 

розвитку самої науки. Доцільною є також організація підготовки й 

перепідготовки викладачів політології, науковців і професійних політиків 

загальнодержавного та місцевого рівнів, викладання в усіх навчальних закладах 

України цієї навчальної дисципліни як обов’язкової за повною програмою. 

Важлива також політологія радників – це інститут, що є спільником (на рівні 

порад) в ухваленні та втіленні (на рівні конкретних завдань) політичних рішень, 

здійснює моніторування їхніх наслідків, коригує (знову-таки на рівні порад і 

консультацій) державну політику. Це не тільки конкретні політологи, які 

виконують такі функції, але й чимало відкритих і напівзакритих державних 

установ. 

Статус політолога привласнюють сьогодні самостійно без будь-якої наукової 

акредитації. Останнім часом радіо і телекоментатори, оглядачі, не маючи 

професійної підготовки в цій галузі знань, пропонують свої досить суб’єктивні 

судження від імені науки про політику, знижуючи її авторитет. Тому 

становлення професійної корпорації політологів приведе до професіоналізації 

політологічної публіцистики [1, с. 50]. 

41

Для плідного функціонування політичної науки потрібно також створювати 

різні політологічні організації і центри та докласти зусиль для їхньої взаємодії 

на загальному рівні. Жодна інституція не може розвивати всі напрями і 

спеціалізації сучасної політичної науки, яких понад сорок. Тому на місцях 

мають виникати сильні університетські кафедри, що спеціалізуються в тій чи 

тій галузі політичної науки, зі своїми виданнями і вченими радами. Це і 

творитиме єдине ціле – політичну науку в Україні. Такі перетворення 

вписуються в загальну логіку трансформування країни з її декларованим 

європейським вибором і децентралізацією як умовою розвитку. 

Політичні феномени в Україні потрібні вивчати порівняно з аналогічними 

політичними феноменами в успішних, розвинених країнах. Маючи 

прагматичну цінність цих досліджень для внутрішнього вжитку, вітчизняні 

дослідження стануть цікавими і для зовнішнього світу. Цей шлях 

найефективніший у подоланні розриву між рівнем розвитку політичної науки у 

світі й в Україні. Водночас політична наука одержить специфічних рис бути 

українською. Для цього доцільно створити українську політологічну школу, 

тобто з ключових проблем теорії політики потрібні наукові розробки, які б за 

своєю актуальністю і якістю вигідно відрізнялись від наукових досліджень 

інших політологічних шкіл [11]. 

Отже, політична наука в Україні поступово посідає чільне місце в системі 

суспільствознавства, дедалі помітніше впливає на реальні трансформаційні 

політичні процеси, становлення демократичної державності, впевнено виходить 

на рівень стабільного розвитку. Це, звичайно, не означає, що нема проблем у 

становленні і розвитку політичної науки. Розвиткові науки взагалі, а політології 

зокрема, перешкоджає не стабільність політичної, соціальної і економічної 

ситуації у країні. Водночас існують чинники, що сприяють рухові політології 

до сучасного рівня. Це відповідна інституціональна база, про яку згадувалося 

вище, та чималий корпус висококваліфікованих освічених політологів. 

Нинішній стан політики і політології в Україні нетиповий для так званого 

цивілізованого світу, бо Україна лише створює своє політично-організаційне 

обличчя. Тому й судити про політичні процеси в Україні не можна з класичного 

погляду західної політології, з її канонами історично поступового 

державотворення. Саме період трансформації, зазвичай, в усіх країнах був 

періодом інтенсивного пошуку шляхів власного, зокрема національного 

самоутвердження. У цьому процесі, на нашу думку, вирішальне слово 

належить політології, яка зі свого боку має великий вплив на вдосконалення 

якісних характеристик українського суспільства, його державності та 

культури. 

________________________ 

1. Габрієлян О. Політична наука в Україні: стан і перспективи // Політична 

думка. – 2001. – № 4. – С. 47–56. 

2. Камінський Є. Концептуальні виміри практичної ефективності політологічних 

досліджень // Політична думка. – 2002. – № 2–3. 

3. Капустін Б. Г. Підхід до вивчення політології в цілому і напрямок «Політична 

філософія» // Поліс. – № 1. – 2001. – С. 124. 

42

4. Коваленко А. Українська політологія: проблеми та труднощі періоду 

становлення // Сучасність. – 1994. – № 10. 

5. Кравченко Б., Прилюк Ю. Політичний лад в Україні та політична наука // 

Політологічні читання. – 1992. – № 1. 

6. Лузан А. Політика і суспільство (до засад політичної науки) // Політологічні 

читання. – 1993. – № 1. 

7. Політологічний енциклопедичний словник / Упор. В. Горбатенко; За ред. Ю. 

Шемшушенка та ін. – 2-е вид., доп. і перероб. – К.: Ґенеза, 2004. – С. 235–236, 673– 

674. 

8. Політологія в Україні: стан та перспективи розвитку. Збірник наукових 

доповідей і статей. – К., 2000. 

9. Поляков Л.В. Загальна оцінка становлення і викладання політичних наук у 

Росії // Поліс. – № 1. – 2001. – С. 123. 

10. Потульницький В. Історія української політології. – К., 1993. 

11. Рудич Ф. Чи справді політологія в Україні перебуває у глибокій кризі? // 

Administration (pravl@znannya.org.ua). 

12. Українське суспільство на порозі третього тисячоліття. Кол. монографія / Під 

ред. М. О. Шульги. – К., 1999. – С. 52, 293. 

FORMATION THE UKRAINIAN POLITICAL SCIENCE IN CONTECTS 

TRANSFORMATION OF THE SOCIETY 

Svitlana Matvienkiv 

This article displays the researching of the problem of transition political science in the political 

development to the higher level in the process of transformation society to the new level in its 

development. The author offers the strategy of this transition, what is based at the unity that unites 

professionals of scientific and educational centres with an aim to form Ukrainian political science. 

Key words: transformation, political science, association, process, and society, Ukraine. 

43

УДК 321.001:714 

МЕТОДОЛОГІЯ АНАЛІЗУ СУСПІЛЬСТВ, ЩО 

ТРАНСФОРМУЮТЬСЯ: ТРАНЗИТОЛОГІЧНИЙ ПІДХІД 

Генадій Шипунов 

Аналіз актуальних суспільно-політичних перетворень на пострадянському просторі, 

також і в Україні, зумовлює потребу зосередитись на транзитології – напрямі політичної 

науки, що досліджує перехід типів політичних режимів з одного якісного стану в інший. З 

уваги на це, у роботі проаналізовано основні віхи становлення транзитологічного підходу до 

розуміння суспільно-політичних трансформацій, а також розроблений у його рамках 

методологічний інструментарій. 

Ключові слова: транзитологія, транзит, авторитаризм, лібералізація, демократизація, 

консолідація. 

Суспільно-політичні перетворення в країнах Східної Європи та колишнього 

СРСР останніх 15-17 років з новою силою поставили перед політичною наукою 

наступні питання: що спричинює падіння автократичних режимів, як 

відбувається цей процес, наскільки тривалий шлях поставтократичних 

суспільств до демократії та вільного ринку, і чи взагалі коректно говорити про 

демократичний вектор трансформаційних процесів як про єдино можливий? 

Іншими словами, динамічні соціально-економічні та політичні зміни, що 

відбулись в цих країнах у зазначений період, надали таку кількість емпіричного 

фактажу, яка потребувала комплексного теоретичного осмислення, 

встановлення причиново-наслідкових зв’язків між тими подіями та їхнього 

логічного обґрунтування. Це досліджує один із напрямів політичної науки – 

транзитологія. 

Як випливає з самого перекладу цього слова, транзитологія досліджує 

перехід (транзит), під яким ми розуміємо, у загальному сенсі, перехід типу 

політичного режиму з одного якісного стану в інший. Саме така спрямованість 

наукових пошуків транзитології визначає, на нашу думку, теоретичну і 

практичну значущість дослідження, розробленого в її рамках методологічного 

інструментарію для аналізу актуальних суспільно-політичних процесів 

України, політичний режим якої належить до категорії перехідних. 

Транзитологічний підхід до аналізу трансформаційних процесів виник на 

початку 1970-х років у контексті критики основних положень популярної на 

той час теорії модернізації і є, свого роду, другим виданням, оновленою 

редакцією теорії модернізації з максимально можливим урахуванням усіх її 

недоліків. Основним елементом такого оновлення стала відмова від розгляду 

демократизації в контексті глобального процесу, де вона була зумовлена 

модернізацією в економічній, соціальній, культурній сферах, та її трактування 

як самодостатнього політичного феномену, який може виникнути та протікати 

незалежно, наприклад, від соціально-економічного та культурного рівня 

суспільства. 

44

Засновником транзитології вважають американського науковця Д. Растоу. У 

своїй статті «Переходи до демократії: спроба динамічної моделі» 1970 року він 

вперше сформулював проблему: яким чином (як?) країни переходять від одного 

устрою до іншого, і в зв’язку з чим (чому?) одні ліберальні демократії 

розпадаються, а інші залишаються стабільними та розвиваються? Науковець 

відкинув уявлення про зумовленість переходу до демократії в різні історичні 

періоди в різноманітних країнах одними і тими самими чинниками або їх 

сукупністю. Єдиною загальною попередньою умовою демократії, за словами 

Растоу, є «національна єдність», оскільки тільки вона не допускає ситуації, за 

якої в суспільстві можливий латентний розкол. 

Для створення ідеальної моделі переходу, яка б була придатна для аналізу 

кожного конкретного переходу, Растоу звернувся до двох емпіричних випадків 

– переходу Швеції у 1890-1920 роках. та Туреччини після 1945 року. На цій 

основі була сформована так звана динамічна модель переходу, головними 

елементами якої стали пов’язані між собою компоненти генезису демократії, 

етапи (або фази) переходу. Сам перехідний період (транзит) політолог визначає 

як особливий етап політичного розвитку – «період часу від безпосередньо 

перед переходом до безпосередньо після переходу до демократії» – та поділяє 

його на три фази, що послідовно змінюють одна одну: 1) підготовча фаза; 2) 

фаза ухвалення рішень; 3) фаза звикання. 

За словами Растоу, процес переходу від авторитаризму до демократії (а 

отже, і перша фаза транзиту. – Г.Ш.) запускається за допомогою тривалої та 

безрезультатної боротьби, учасники якої представляють інтереси різноманітних 

соціальних груп, а спірні питання мають першочергове для всіх значення. 

Важливо зауважити, що на цьому етапі транзиту становлення демократії не є 

метою, а постає у майбутньому лише як побічний продукт цієї боротьби. 

Основним результатом підготовчої фази є поляризація суспільства, обмежена 

національною єдністю. 

Під час другої фази частина політичних лідерів країни ухвалює свідоме 

рішення визнати наявність багатоманітність у єдності та інституціоналізувати з 

цією метою деякі фундаментальні механізми демократії (загальне виборче 

право, вільні вибори тощо). Це є досягненням певного консенсусу щодо правил 

гри. Як зауважує Растоу, перший засадничий компроміс, який досягається на 

цій фазі переходу, стає ключовим моментом демократизації, оскільки є доказом 

ефективності принципу примирення та узгодження, відкриваючи перспективу 

розв’язання проблем демократичними за своєю суттю методами. 

Нарешті, у фазі звикання відбувається засвоєння політичними силами та 

суспільством нових демократичних правил, процедур та цінностей [7, с. 337– 

363]. 

Така трифазова періодизація перехідного процесу стала своєрідною 

матрицею для багатьох подальших досліджень суспільно-політичних 

трансформацій – основою цілої низки інших диференціацій фаз транзитного 

періоду, які описані в цих дослідженнях. 

Серед них, на наш погляд, слід виокремити чотиритомне видання, 

присвячене комплексному порівняльному дослідженню політичних 

45

трансформацій в країнах Латинської Америки та Південної Європи – 

«Переходи від авторитаризму: перспективи демократії», яке вийшло в світ 1986 

року за редакцією Г.О’Доннелла, Ф. Шміттера та Л. Вайтхеда. 

У четвертій частині цього дослідження «Переходи від авторитарного 

правління. Попередні висновки про невизначені демократії» Г. О’Доннелл та Ф. 

Шміттер запропонували свій підхід до трактування перехідного процесу та його 

періодизації. Перехід вони визначають як інтервал між одним політичним 

режимом та іншим. За їхніми словами, він обмежується, з одного боку, 

початком процесу розпаду авторитарного режиму, а з іншого – встановленням 

певної форми демократії, поверненням до авторитарного правління, або появою 

революційної альтернативи. [6, с. 6]. 

Процес переходу вчені поділяють на три етапи: лібералізацію, 

демократизацію та соціалізацію [6, с. 7–14]. 

Загальну логіку перехідного періоду, згідно з їхнім підходом, на наш погляд, 

можна відобразити так: перші два етапи загального транзиту – лібералізація та 

демократизація – становлять так званий «перший» транзит від авторитарного 

правління до політичної демократії. Встановлення останньої відкриває дорогу 

для третього етапу – соціалізації – або «другого» транзиту, який охоплює зміни 

в соціально-економічній сфері та складається з двох частин. Перша з них 

пов’язана зі встановленням соціальної демократії (і в цьому аспекті соціалізація 

ідентична з третьою фазою транзиту в підході Д. Растоу), а друга – зі 

встановленням економічної демократії, суть якої у впровадженні принципу 

соціальної справедливості при розподілі благ та послуг, вироблених 

суспільством (і саме це, на нашу думку, є характерною ознакою цього підходу, 

яка відрізняє його від багатьох інших подібних досліджень). Таким чином, в 

ідеалі результат переходу від авторитарного правління постає тут у 

тривимірному розрізі: це – встановлення політичної, соціальної та економічної 

демократії. 

Зауважмо, що в контексті транзитологічного підходу ступінь та 

ефективність лібералізації, можливість початку демократизації, встановлення 

стабільної демократії, а, отже, успішність кожного окремого етапу та усього 

переходу загалом, залежить від того, в якій формі відбуватимуться 

лібералізація, демократизація та соціалізація. Форму перебігу та динаміку 

транзиту, згідно з підходом О’Доннелла та Шміттера, визначають 

співвідношення сил між політичними групами всередині керівної авторитарної 

еліти (між прибічниками твердої (hard-liners) та м’якої (soft-liners) лінії [6, с. 

16], або, іншими словами, між консерваторами та реформаторами в межах 

авторитарного блоку), їхня тактика і стратегія перед початком перехідного 

процесу та безпосередньо під час нього, характер взаємовідносин між ними та 

представниками опозиційних сил, а також роль, яку відіграють у цих процесах 

збройні сили. Як зауважують американські дослідники, саме від перелічених 

чинників значною мірою залежить, чи відбудеться відкриття (в сенсі 

послаблення. – Г.Ш.) авторитарного режиму, та саме вони встановлюють 

важливі параметри можливої лібералізації та ймовірної демократизації [6, с. 

48]. 

46

Розвиток цієї ідеї у викристалізованому варіанті виявляємо у теоретичному 

підході американського дослідника А. Пшеворського. У праці «Демократія та 

ринок. Політичні та економічні перетворення у Східній Європі і Латиській 

Америці» він визначає перехід як процес, що протікає від ancien regime до 

Нової Республіки. Відправним пунктом перехідного процесу, отже, є 

попередній авторитарний status quo, ancien regime та соціальні умови, які 

сприяли його виникненню, а для позначення його кінцевої точки Пшеворський 

використовує бразильський термін «Нова Республіка» (так у Бразилії позначено 

період від вересня 1988 року, якому передувало повалення військового режиму, 

обрання національного конгресу та ухвалення Конституції. – Г.Ш.) [2, с. 403]. 

Сам процес переходу вчений розділяє на два великі етапи: лібералізацію та 

демократизацію, у межах якої він виділяє два аспекти – вивільнення з-під 

авторитарного режиму та конституювання демократичного правління. 

Ознакою початку лібералізації, свідченням утворення тріщин у монолітному 

блоці авторитарної влади, на думку дослідника, є той момент, коли в якийсь 

період група, що належить до авторитарного істеблішменту, виявляє 

терпимість до незалежних організацій, даючи знати громадянському 

суспільству, що принаймні деякі форми цих організацій не будуть 

придушуватись. Лібералізація, за словами Пшеворського, або завершуються, 

приводячи до похмурих періодів, які лицемірно називають нормалізацією, або 

продовжується та переходить в демократизацію [2, с. 394]. 

Останню формують два паралельні процеси, які деколи, за словами 

політолога, на якийсь час зливаються воєдино: вивільнення з-під авторитарного 

режиму та конституювання демократичного правління. Причому їхня суть 

визначається природою конфліктів, які виникають в період переходу до 

демократії. 

Для пояснення першого аспекту демократизації Пшеворський, звертаючись 

до методологічного підходу, запропонованого О’Доннеллом та Шміттером, 

розрізняє чотири політичні сили: прибічників твердої лінії та реформаторів (які 

можуть бути, а можуть і не бути лібералізаторами) всередині авторитарного 

блоку, та поміркованих і радикалів, які перебувають в опозиції. Вивільнення з- 

під авторитаризму, за його словами, може відбутися лише тоді, коли 

реформатори порозуміються з поміркованими. Це можливо за таких умов: 

1)реформатори та помірковані досягають угоди щодо інститутів, за яких 

соціальні сили, які вони представляють, мали б помітний політичний вплив в 

демократичній системі; 2)реформатори можуть досягти згоди прибічників 

твердої лінії або нейтралізувати їх; 3)помірковані здатні контролювати 

радикалів. Причому реалізація останніх двох умов має передувати першій [2, с. 

396]. 

Суть другого аспекту демократизації пов’язана з конфліктом навколо 

майбутньої інституціональної структури. Особливість цього аспекту, на наш 

погляд, у тому, що конфлікт тут розгортається, з одного боку, між 

представниками старої авторитарної еліти, які спочатку стали лібералізаторами, 

а згодом і демократизаторами, та демократичною опозицією, а з іншого – між 

різними політичними силами, що входять (або входили) до складу цієї 

47

об’єднаної опозиції. Подібна ситуація, за словами Пшеворського, виникає 

внаслідок того, що кожна політична сила обирає саме ту інституціональну 

структуру, яка сприяє просуненню її цінностей, проектів або інтересів. Тому, як 

зауважує вчений, в залежності від співвідношення сил (в конфлікті за 

майбутню інституціональну структуру – Г.Ш.), включаючи здатність деяких 

діячів нав’язувати недемократичні рішення, відбувається ось що: або 

впроваджується певна демократична інституціональна структура, або 

починається боротьба за диктатуру. 

Демократія ж встановлюється лише тоді, коли політичні сили, які 

конфліктують між собою, домовляються про інституціональну структуру, яка 

допускає відкрите, нехай і обмежене, суперництво, і якщо ця структура 

породжує тривалу згоду. [2, с. 402]. 

Отже, у концепції А. Пшеворського увага зосереджена на аналізі сутності 

конфліктів, що виникають під час перехідного процесу, а також різноманітним 

конфігураціям основних політичних сил, які (конфігурації) виникають під час 

цих конфліктів та в процесі їх розв’язання. Саме цілі та ресурси цих політичних 

сил, їхня стратегія й тактика під час двох етапів транзиту – лібералізації та 

демократизації – визначають динаміку розвитку цього процесу, 

інституціональну структуру майбутнього устрою та, зрештою, саму можливість 

встановлення демократичного режиму. 

Можемо констатувати, що у 1970-1980-х роках у рамках транзитологічного 

підходу була сформована так звана «класична» модель переходу, яка розглядає 

цей процес як послідовність трьох етапів: 1) лібералізація авторитарного 

режиму; 2) встановлення демократичного правління; 3) консолідація 

демократичного режиму [1, с. 24]. 

Особливістю цієї моделі, вважаємо, є заданість результату переходу – у 

якості єдиного можливого кінцевого пункту суспільно-політичних 

трансформацій розглядається встановлення демократії (демократичного 

режиму). Тобто перехід у рамках цієї моделі є суто «переходом до демократії». 

Своєрідним апофеозом подібного розуміння історії, на наш погляд, можна 

вважати працю американського політолога Ф. Фукуями «Кінець історії?» 

(1989), лейтмотивом якої є твердження, що після падіння тоталітарних режимів 

двадцятого століття ліберальна демократія не має ні сильних конкурентів, ні 

внутрішніх проблем, які могли б знищити її як політичний режим [3]. 

Однак уже досить швидко подібний оптимізм, який панував серед учених 

щодо оцінок перспектив демократії в Східній Європі, змінився на скептицизм, 

оскільки досвід перших років перетворень у пострадянських країнах поставив 

під сумнів можливість лінійного руху від авторитаризму до демократії, а, отже, 

зникнення внутрішніх і зовнішніх ворогів ліберальної демократії. Це змусило 

дослідників переосмислювати «класичну» модель переходу з її «переходом до 

демократії». 

У статті «Елементи невизначеності в перехідний період» В. Банс взагалі 

відкинула можливість застосування теорії переходу для аналізу змін у Східній 

Європі (очевидно, що тут йдеться про класичну модель «переходу до 

демократії». – Г.Ш.), оскільки, за її словами, державний соціалізм відрізняється 

48

від бюрократичного авторитаризму за всіма соціальними, економічними та 

політичними характеристиками. У цьому контексті, вона наголошує, що 

транзит від державного соціалізму (який характеризується сполученням 

невизначеності процедур і визначеністю кінцевих результатів) до ліберальної 

демократії (з визначеними процедурами та невизначеними результатами) 

здійснюється через перехідний період або, за визначенням Банс, хаос, якому 

властиві невизначеність як результатів, так і процедур. Таким чином, 

перехідний період в східноєвропейських країнах відрізняється подвійною 

невизначеністю (інститутів політичної влади та результатів політичного 

процесу), а, отже, великою нестабільністю. За такої ситуації ліберальна 

демократія стає лише одним з чотирьох варіантів майбутнього, поряд із 

«заморожуванням» режиму в перехідному стані, реставрацією державного 

соціалізму або диктатурою з її визначеністю процедур та результатів [5, с. 44– 

51]. 

Саме такий підхід до розуміння трансформаційних процесів у Східній 

Європі ліг в основу моделі «переходу з відкритим фіналом», яку розробив 

російський дослідник В. Гельман. Ця модель являє собою альтернативу 

«класичній» моделі «переходу до демократії». Вихідною точкою його концепції 

є розуміння трансформації політичного режиму як нелінійного процесу, тобто 

такого, що не має наперед визначеного закінчення. 

Учений пропонує розглядати динаміку перехідного періоду за такою схемою 

(моделлю): 1) послаблення попереднього режиму; 2) розпад попереднього 

режиму; 3) невизначеність; 4) вихід з невизначеності = встановлення нового 

режиму; 5) консолідація нового режиму. 

Отже, трансформація політичного режиму, згідно з цим підходом – це 

процес переходу від одного консолідованого режиму до іншого. Сам же ж 

процес переходу пов'язаний з браком консолідації політичного режиму, а це, за 

словами Гельмана, означає, що найважливішою характеристикою переходу, яка 

виділяє його серед інших змін політичного режиму, є невизначеність елементів 

політичного режиму в процесі переходу (тут йдеться передусім про 

невизначеність формальних інститутів політичної влади, а також стратегій та 

ресурсів політичних акторів. – Г.Ш.) [4, с. 34–36]. 

Таким чином, транзитологічний підхід до аналізу трансформаційних 

процесів виник на початку 1970-х років як результат оновлення теорії 

модернізації та був своєрідним перевиданням останньої з максимально 

можливим урахуванням тих критичних зауважень, які лунали на її адресу. 

Однак, принципова особливість транзитологічного підходу в тому, що на 

відміну від теорії модернізації, у якій поставлено питання «чому?» (в тих або 

інших країнах демократизація відбувається успішно, а в інших демократичні 

реформи зазнають краху), тут на перший план виходить запитання «як?» 

(відбувається перехід від авторитарного правління до іншого типу режиму). 

Тобто у фокусі аналізу представників цього підходу опинились динаміка, 

механізми, головні учасники самого перехідного процесу, стратегії та 

послідовність рішень останніх. 

49

На теперішньому етапі розвитку, для якого характерне застосування 

транзитологічного підходу для аналізу пострадянських перетворень, 

транзитологія постала перед потребою реформування свої «класичні» 

концепти, які розглядають транзит (перехід) лише як рух від авторитаризму до 

демократії, тоді як посткомуністична політична практика заперечує подібну 

заданість кінцевого результату. Одним із можливих варіантів розв’язання цього 

завдання стала розробка моделі «переходу з відкритим фіналом», у рамках якої 

встановлення консолідованої демократії є лише одним із декількох можливих 

варіантів розвитку поставтократичних суспільств. Тож, подальший розвиток 

транзитологічного підходу, на наш погляд, залежить саме від того, наскільки 

адекватним щодо пояснення посткомуністичної реальності, виявляться спроби 

її модифікації для аналізу суспільно-політичних перетворень в країнах 

колишнього СРСР, також і в Україні. 

________________________ 

1. Гельман В. Трансформация в России: политический режим и демократическая 

оппозиция. – М.: МОНФ, 1999. – 241 с. 

2. Пшеворський А. Переходи до демократії // Політологія: Хрестоматія. – К., 

2004. – C. 385–406. 

3. Фукуяма Ф. Конец 

истории?//http://www.netda.ru/belka/texty/nomipor/fukujma.html 

4. Россия регионов: трансформация политических режимов // Под общей ред. 

В.Гельмана, С. Рыженкова, М. Бри. – М.: Весь Мир, 2000. – 376 с. 

5. Банс В. Элементы неопределённости в переходной период // Полис. – 1993. – 

№ 1. – С. 44–51. 

6. O’Donnell G., Schmitter P. Transitions from Authoritarian Rule. Tentative 

Conclusions about Uncertain Democracies. – Baltimore and London: The Johns Hopkins 

University Press, 1986. – 81 p. 

7. Rustow D. Transition to Democracy: Toward a Dynamics Model // Comparative 

Politics. – 1970. – Vol.2, № 3. – P. 337–363. 

METHODOLOGY OF ANALYSIS OF SOCIETIES THAT ARE BEING TRANSFORMED: 

TRANSITOLOGICAL APPROACH 

Genadiy Shipunov 

Analysis of topical social and political transformations on the post-soviet territory, including 

Ukraine, leads to the necessity of applying to transitology, which is a political study that deals with 

transition of political regimes from one stage to another. Thus this article analyses the main 

formation landmarks of transitological approach to understanding social and political 

transformations, also it examines methodological instruments developed within its framework. 

Key words: transitology, transition, authoritarianism, liberalization, democratization, 

consolidation. 

50

УДК 329.01 (477) 

РОЗВИТОК ТЕОРІЇ ПАРТІЙ ТА ПАРТІЙНИХ СИСТЕМ В УКРАЇНІ 

Юрій Шведа 

Проаналізовано основні етапи розвитку української теорії партій та партійних систем; 

коло проблем, які вивчають українські дослідники політичних партій. 

Ключові слова: теорія політичних партій, теорія партійних систем. 

Функціонування та розвиток посткомуністичного суспільства в Україні 

характеризується ліквідацією монополії однієї партії на владу, виникненням і 

становленням багатопартійності, яка є важливою ознакою демократичної 

правової держави. Саме через політичні партії, суспільно-політичні рухи та 

різні громадські об’єднання до активної державотворчої діяльності залучаються 

широкі верстви населення, реалізуються і захищаються політичні та економічні 

інтереси різних суспільних верств. 

Політичні події, серед яких передусім займає те, що Україна здобула 

державну незалежність, розгортались надзвичайно швидко і щільно. 

Пов’язаний з ними високий рівень напруги в суспільстві не спадає і досі. Саме 

ця обставина зумовила той факт, що в центрі уваги політологів перебувають 

проблеми сьогодення, а також завдання перспективного розвитку. Логіка життя 

відтіснила на периферію наукових інтересів вчених ретроспективні проблеми, 

серед яких і проблему першопричин формування багатопартійної системи в 

Україні. Між тим саме такий комплексний аналіз, на наш погляд, дедалі 

актуальніший у зв’язку з труднощами зростання, які переживає партійне 

будівництво в Україні. Тому без глибинного вивчення умов та особливостей 

розвитку феномену сучасної української багатопартійності неможливо збагнути 

його ідеологічних особливостей, структурної специфіки, і нарешті, складно 

прогнозувати її подальший розвиток. 

Перш ніж перейти до аналізу стану теорії політичних партій та партійних 

систем в Україні зупинімося на кількох моментах, які допоможуть повніше 

вникнути в суть цих проблем. 

Насамперед, треба зазначити, що серед вітчизняних дослідників нема 

єдності щодо причин виникнення політичних партій в Україні. Частина 

дослідників схильна розглядати процес партійного будівництва в Україні за 

"лінійною” схемою, згідно з якою появі партій передувало створення 

політичних клубів, товариств, які згодом перетворювалися на численніші та 

зорганізованіші організації - рухи, фронти. На базі ж останніх згодом 

формувалися власне політичні партії. Такий підхід до аналізу виникнення 

багатопартійності в Україні є, зокрема, в роботах А. Білоуса, О. Гараня та 

інших. В його основу покладено аналогію до класичної схеми поетапного 

розвитку партій. 

Інший погляд на генезу багатопартійності в Україні представляє М. 

Томенко. Згідно зі схемою, яку подав дослідник, виникнення сучасних 

51

політичних партій в Україні безпосередньо не пов'язується з існуванням 

"протопартій" - клубів, гуртків, спілок та ін. Політичні партії М. Томенко 

вважає самодостатніми утвореннями, які фактом своєї появи заперечили 

політичну практику поодиноких, погано зорганізованих, безперспективних 

політичних організацій. Початки "партійної ери" М. Томенко виводить від 

моменту організаційного утворення Народного Руху України (вересень 1989 

р.), визначаючи характер цієї організації як політичної партії. 

Е. Вільсон та В. Якушик звертають увагу на те, що в Україні функції 

політичних партій протягом певного періоду виконували організації, які не 

визнавали себе політичними партіями. Це дає авторам підстави або заперечити 

існування політичних партій в їх класичному розумінні в Україні взагалі, або 

зараховувати до них більшість політичних об'єднань. 

Узагальнюючи досвід виникнення політичних партій в Україні, можна 

виділити такі основні шляхи утворення структур партійного типу: 

1) через організаційну трансформацію неформальних суспільних організацій 

(наприклад УГС в УРП) або на базі певних суспільних рухів з подальшим їх 

окремим функціонуванням (ПЗУ, ПДВУ); 

2) за ініціативою групи осіб, які декларували створення партії та визначали її 

цілі (УНП, ДСУ, УСДП, ПРП); 

3) через поділ чи об'єднання партійних структур (НДП, УКРП, СДПУ(о), 

УСДП). 

Отже, становлення багатопартійності в Україні відбувається за 

традиційними схемами, окресленими західними політологами. Однак у ці схеми 

вкладається певний специфічний зміст, зумовлений особливостями історичного 

та соціально-політичного розвитку України. 

Україна переживає процес міжсистемної трансформації від тоталітарного 

суспільства, з властивою йому однопартійністю, до демократичного, 

заснованого на засадах партійного плюралізму. Цей процес не лише за 

історичним часом, а й за вихідними параметрами принципово відрізняється від 

аналогічних процесів, через які пройшли країни Заходу. Це дає підстави 

розглядати творення системи багатопартійності в Україні як феномен, з 

притаманними лише йому специфічними умовами та особливостями. 

Значні розбіжності існують в поглядах політологів і щодо періодизації 

виникнення та розбудови партійної системи в Україні. Практично кожен з 

авторів, що досліджує феномен багатопартійності в Україні, представляє свій 

погляд на етапи її формування. Проте, якщо не брати до уваги деяких 

хронологічних розбіжностей, їх можна звести у дві основні групи. 

До першої належить віднести спроби періодизації, запропоновані 

прихильниками т.зв. "лінійного" підходу. Усі вони обов'язково визначають 

етапи допартійний, початкової багатопартійності та посткомуністичний. У цих 

дослідженнях наголошено на початкових етапах формування системи 

багатопартійності в Україні, однак залишено неструктурованим її розвиток 

після проголошення незалежності. 

52

Другий варіант підходу полягає в тому, що історія сучасного українського 

партбудівництва поділяється на два основних етапи, вододілом між якими є акт 

визнання національно-державного суверенітету України. 

Політичні партії, що виникли на хвилі перебудови, від квітня 1985 р. і до 1 

грудня 1991 р. творили елементи, яким не знайшлося місця у радянській 

політичній системі і які були альтернативними або антисистемними щодо неї. 

Проголошення незалежності України передбачало створення політичної 

системи незалежної демократичної держави. Це відкрило для цих партій шлях 

до їх органічного включення у політичну систему української держави, а відтак 

і перспективу розбудови системи політичної багатопартійності в Україні через 

створення нових партійних об’єднань. 

Ця періодизація є базовою, хоча й вона потребує ще подальшої деталізації. 

Це передбачає, по-перше, якісно іншого рівня системного аналізу - в 

координатах системи багатопартійності і, по-друге, зумовлює потребу 

усвідомлення всього комплексу детермінант, які визначали розвиток процесу 

становлення багатопартійності в Україні. 

Оригінальністю відзначається періодизація становлення багатопартійності в 

Україні на основі ідеологічних критеріїв, запропонована О. Толпиго. 

Однак у цьому випадку ми більше схиляємося до думки тих дослідників, які 

вважають, що на перехідному етапі ідеологічні характеристики політичних 

об’єднань ще не усталені, недостатньо динамічні, а відтак навряд чи можуть 

бути базовими у класифікації політичних об’єднань. 

Найповнішими науковими виданнями, котрі присвячені суто аналізу 

проблем багатопартійності в Україні, є монографія А. Білоуса “Політичні 

об’єднання України”, яка побачила світ 1993 р., навчальний посібник 

львівських авторів В. Пічі та Б. Стеблича “Політичні партії у політичній 

системі суспільства”, праця Т. Базовкіна та В. Кременя “Партії та громадські 

об’єднання України” та колективна праця “Політичні партії України” за 

редакцією В. М. Якушика. Ці праці, по суті започатковують в Україні науковий 

підхід до проблем багатопартійності, закладають методологічні основи її 

аналізу. Найповнішими навчальними джерелами, присвяченими вивченню 

політичних партій, слід вважати підручники: “Теорія політичних партій та 

партійних систем” Ю. Шведи, який вийшов в 2004 р. та “Партологія” під ред. 

М. І. Обушного, який побачив світ 2006 р. 

У вітчизняній політологічній літературі є спроби висвітлювати окремі 

проблеми теорії політичних партій та формування багатопартійності в Україні. 

Огляд зарубіжної теорії політичних партій міститься у статті В. Ковальчука 

“Теоретико-методологічні засади вивчення політичних партій”. Спробу 

інтерпретації методологічних підходів до аналізу політичних партій відомого 

американського політолога А. Лійпхарта зроблено у статті Ю. Шведи. 

Загальнотеоретичним проблемам багатопартійності присвячені праці Д. 

Видріна, В. Литвина, С. Рябова, А. Колодій. Це, на жаль, єдині у вітчизняній 

політичній думці праці, присвячені теоритичним проблемам багатопартійності. 

Доводиться, однак, констатувати, що інтерес до проблем теорії політичних 

партій (як до загальнотеоретичних проблем загалом) у вітчизняній політичній 

53

науці є досить скромним і вивчення такого суспільного феномену, як політичні 

партії відбувається з домінуванням радше емпіричного ніж теоретичного 

підходів. Очевидно, що праці цієї тематики, ще чекають своїх авторів. Між тим 

цілком зрозуміло, що недостатня розробленість методологічних проблем 

багатопартійності гальмує інтенсивність вивчення цього суспільного феномену. 

У цьому контексті цікаві зауваження А. Колодій та Ю. Шведи щодо 

специфічності процесу формування багатопартійності в Україні, а відтак 

важливості зваженого підходу до застосування “класичної” європейської 

методології. Бездумне перенесення західної методології на зовсім інший грунт, 

як зазначає Дж. Сарторі, може обернутися для дослідників “ефектом 

бумерангу”. 

Досить поширеним методом дослідження української багатопартійності є 

компаративістський метод. А. Білоус піддає порівняльному аналізові сам 

феномен української багатопартійності, В. Базів намагається застосувати 

порівняльний аналіз до політичних партій тоталітарного та демократичного 

типів, В. Кремень та Є. Базовкін застосовують цей метод до оцінювання 

програмних документів українських політичних партій. Відповідну систему 

критеріїв для порівняльного аналізу програмних документів політичних партій 

пропонує у своїй статті О. Оксак, а К. Ващенко порівнює регіональні 

особливості багатопартійності в Україні. 

Найбільше праць вітчизняних авторів присвячено історії становлення 

багатопартійності в Україні. Це насамперед достатньо вичерпні дослідження В. 

Гараня, які побачили світ на початку 90-х років, а також низка наукових статей 

Є. Базовкіна, В. Рибчука та Д. Табачника, В. Якушика, М. Томенка. 

Проблема місця і ролі багатопартійності в загальних процесах українського 

державотворення достатньо повно аналізується в дослідженнях Фонду 

“Українська перспектива” (Томенко М. Українська перспектива: історикополітологічні 

підстави сучасної державної стратегії.- К., 1995, розділ “Партійна 

політика в Україні”) та Українського незалежного центру політичних 

досліджень (Піховшек В. Конончук С. Розвиток демократії в Україні: 1994- 

1996.- К., 1997, розділ “Партії”). Державотворчій функції українських 

політичних партій в історико-політичному розрізі присвячує окреме наукове 

дослідження М. Томенко. Вчені Харківського державного технічного 

університету радіоелектроніки на чолі з М. Горлачем 1994 р. підготували в 

рамках вивчення курсу політології методичні рекомендації для студентів “Роль 

політичних партій в творенні державності України”, а В. Рубан та С. Серегіна - 

навчальний посібник “Політичні партії та рухи в Україні: проблеми 

становлення та тенденції розвитку”. У Львівському національному університеті 

імені Івана Франка у 2001 р. видано навчальний посібник Ю. Шведи “Партії та 

партійна система України”, того ж року програму курсу та плани семінарських 

занять по курсу “Історія та теорія політичних партій”, а 2008 р. навчальнометодичний 

посібник “Соціологія політичних партій”. 

Формуванню багатопартійності в Україні в контексті трансформаційних 

процесів в країнах пострадянського простору присвячені розділи “Політології 

посткомунізму” під керівництвом В. Полохала, монографія М. Томенка 

“Самоозначення України: від історії до політики” та його ж стаття “Україна 

54

посткомуністична: суперечності та перспективи соціально-політичного 

розвитку”, спеціальний випуск журналу “Політична думка”(1993. № 1), 

доповідь колишнього завідувача кафедри політології Львівського державного 

університету імені Івана Франка О. Семківа на ІІ Конгресі україністів. Є. 

Головаха досліджує проблеми політичної спеціалізації та соціологічного 

моніторування в посткомуністичній Україні; В. Журавський, О. Кучеренко, М. 

Михальченко вивчають процеси трансформації політичної еліти України, О. 

Лізунова намагається сформувати теоретичні підходи до аналізу 

посткомуністичних суспільств. 

Українські дослідники характеризують багатопартійність через дослідження 

партійних ідеологій та місця партій у спектрі політичних сил суспільства. 

Серед публікацій цього напряму - роботи О. Толпиго, Ю. Шведи, В. Рубана, М. 

Міщенка, Н. Досужої, Є. Болтаровича, Л. Плюща, С. Гелея, О. Оксак, А. 

Романюка, М. Томенка, В. Мельниченка, В. Яблонського, В. Литвина, А. 

Колодій, М. Пашкова, А. Трубайчука, М. Малецького, О. Голобуцького, В. 

Кулика. Наукові розвідки М. Томенка, В. Денисенка присвячені порівняно 

новій проблемі в українській політології - олігархічним тенденціям у 

політичному житті сучасної України. 

Окрема група праць присвячена феномену опозиції в українському 

політикумі. Серед них передовсім треба виокремити роботу Ю. Бадзя “Влада. 

Опозиція. Держава в Україні сьогодні”, дослідженя Т. Батенка та Л. Угрин. Ця 

проблема була предметом розгляду науково-практичної конференції 

“Політична опозиція: теорія та історія, світовий досвід та українська практика”. 

Проблемі впливу виборчого законодавства на конфігурацію партійної системи, 

правовій інституалізації політичних партій присвячують свої дослідження А. 

Колодій, Р. Панкевич та М. Примуш; класифікації політичних партій України – 

А. Слюсаренко та М. Томенко, В. Базів; проблемі партійного лідерства – В. 

Литвин; фінансовій діяльності політичних партій – М. Примуш, А. Романюк, 

Ю. Шведа, О. Шумельда; партійній структуризації українського парламенту - 

А. Білоус, В. Базів та Л. Скочиляс; сучасним тенденціям у діяльності 

політичних партій України – Б. Назаренко, Ю. Кужелюк, А. Колодій; 

електоральній діяльності партій – А. Романюк, Ю. Шведа, О. Хімченко; 

проблемам формування партії та управління нею – В. В. та В. Ю. Мейтуси, Д. 

Видрін, О. Хімченко. 

Нарешті, в самостійну групу можна виділити роботи, присвячені діяльності 

окремих політичних партій, розстановці політичних сил в окремих регіонах 

України. (див. праці Т. Базюка, Є. Болтаровича, В. Ейсмонта, О. Зайцева, Ю. 

Киричука, М. Поповича, А. Фінька, А. Свідзинського, Ю. Ключковського, В. 

Цимбалюка, В. Ковтуна, З. Книша, Ю. Юрова). 

Що ж стосується стану вивчення українськими вченими “партійних систем”, 

то в цій царині наукових розробок практично нема. Методологічним проблемам 

вивчення партійних систем присвячено низку робіт Ю. Шведи. Окремі розділи 

про партійні системи вміщено в навчальних посібниках А. Білоуса, В. Пічі та 

Б. Стеблича в другій частині курсу лекцій з основ політичної науки за 

редакцією Б. Кухти, підручнику соціології за редакцією В. Пічі, підручнику з 

політології та основ демократії за науковою редакцією А. Колодій, статтях В. 

55

Якушика та Є. Базовкіна. Стан сучасної партійної системи України розглянуто 

у працях Е. Пуфлера, Ю. Шведи, А. Романюка, Т. Кузьо. Одинокі спроби 

порівняння партійної системи України з партійними системами інших держав 

належать А. Дещиці, Л. Скочилясу, О. Вишняку та І. Шевелю. 

З-поміж праць, які стосуються розвитку багатопартійності в Україні 

потрібно виокремити довідкову літературу. Це довідник “Нові політичні партії 

України” А. Слюсаренка та М. Томенка, “Сучасні політичні партії України” 

укладений В. Яблонським, “Абетка української політики“, що належить 

авторському колективу під керівництвом М. Томенка, “Право вибору: політичні 

партії та виборчі блоки. Вибори до Верховної Ради України 1998” 

впорядковали М. Томенко та О. Проценко, “Партійна еліта України 2000” 

складений М. Томенком та В. Олійником. Серед подібних праць особливу вагу 

в дослідників багатопартійності має збірник “Україна багатопартійна” 

випущений 1991 р., в якому поряд із характеристиками основних політичних 

партій упорядник книги О. Гарань подає також їх програмні документи 

(Програму та Статут). На окрему увагу заслуговують інформаційно-довідкове 

видання “Політичні партії в Україні” видане ЦВК України 2001 р. та тритомне 

видання “Політичні партії України”, яке побачило світ 2005 р. завдяки роботі 

Українського центру політичного менеджменту. У 2005 р. вийшов 

енциклопедичний словник “Політичні партії”, автор якого Ю. Шведа подав 

понад тисячу термінів та понять, які стосуються політичних партій і партійних 

систем. 

Аналіз стану вивчення проблем багатопартійності в Україні показує, що 

робота в цьому напряму лише розпочалася, а тому згадані дослідження 

українських авторів не можуть розкривати всієї широти і багатомірності цього 

суспільного феномену. Методологічні засади вивчення політичних партій, як і 

сама наука про них, щойно оформлюються. Пояснюється це насамперед “юним 

віком” самого об’єкта дослідження. Це, на нашу думку, вимагає грунтовного 

аналізу теоретико-методологічного доробку західної теорії політичних партій, 

який, однак, зважено застосовувати, характеризуючи багатопартійність в 

Україні. 

Отже, українська теорія політичних партій лише проходить період свого 

становлення. З огляду на це в Україні є лише фрагментарні дослідження 

багатопартійності. Сподіваємося, що наша робота дасть поштовх комплексному 

науковому аналізові цієї проблеми, а відтак сприятиме становленню 

української теорії політичних партій як окремої наукової дисципліни. 

THE DEVELOPMENT OF UKRAINIAN THEORY OF POLITICAL PARTIES AND 

PARTY SYSTEMS 

Yuriy SHVEDA 

Article devoted to the steps of development Ukrainian theory of political parties and party 

systems; analyzed the main problems, which are the subjects of research of Ukrainian scholars. 

Key words: theory of political parties, theory of political systems. 

56

УДК 323.22:352 

МІСЦЕВИЙ ТА РЕГІОНАЛЬНИЙ РІВНІ СОЦІАЛЬНО- 

ПОЛІТИЧНОГО ЖИТТЯ ЧЕРЕЗ ПРИЗМУ ДОСЛІДЖЕНЬ ОФІЦІЙНОЇ 

НАУКИ В УКРАЇНІ 

Мирослава Лендьел 

Розглянуто стан дослідження місцевого та регіональних рівнів публічного життя. 

Зокрема, у статті розглядаються конкретні об’єкти аналізу у дотичних дисертаційних працях, 

їх теоретична та методологічна основа, географічний фокус досліджень. Робиться висновок 

про потребу вивчення та узагальнення сутнісних ознак явища місцевої демократії, зокрема 

на основі матеріалу країн Центральної Європи. 

Ключові слова: публічне життя, місцева демократія. 

У другій половині ХХ століття у більшості країн Заходу суспільні процеси 

та політичні відносини мали принаймні одну спільну тенденцію розвитку. Мова 

йде про переміщення центру соціально-політичного життя з національного на 

нижчі географічні рівні – регіональний та місцевий, – і, як наслідок, – 

децентралізацію владних повноважень у тому ж напрямі та формування нових 

легітимних носіїв публічної влади. Причини такого тектонічного зсуву в 

політичних системах держав, які тоді були різними за типом державного 

устрою та формою політичного правління, формами демократії, культурноісторичним 

розвитком, різні, і вони не є об’єктом нашого дослідження. 

Зауважмо, що відтоді, проблематика регіоналізму, децентралізації влади та 

місцевого самоврядування була і надалі є однією з найбільш популярних тем 

західної політичної теорії та порівняльної політології. 

Теоретико-методологічні підходи до дослідження всього спектру соціальнополітичних 

об’єктів на субнаціональних рівнях політичної системи теж зазнали 

значної еволюції. Для аналізу явищ та процесів на регіональному та локальному 

рівнях в західній науці використовують, зокрема, концепції нового 

регіоналізму, врядування (Governance), соціального капіталу, простору (Space) 

як природно-соціокультурного феномену, місцевої демократії (Local 

Democracy). Запозичення новітніх концептів є властивими для сучасної 

російської політичної та соціологічної наук. 

“Мода” на дослідження проблематики суспільно-політичних і, зокрема, 

владних відносин на регіональному та місцевому рівнях увійшла у гуманітарні 

науки України всередині 90-х років минулого століття. На це нововведення, 

зокрема, вплинули політичні дискусії про розподіл влади у проектованій 

Конституції України, ухвалення Закону про місцеве самоврядування у травні 

1997 року, а також політичні та експертні заяви про потребу оновлення цих 

документів якраз у частині змісту і функцій місцевого самоврядування, що 

почалися чи не відразу після того, як законодавчі акти набули чинності. 

Вивчення місцевого та регіонального політичного просторів умовно 

відбувалося у двох дослідницьких середовищах. Одним з них, і, на нашу думку, 

першим, за рівнем мобільності та інноваційності у висновках, був сектор так 

57

званих “неформалізованих” досліджень, тобто вивчення окремих аспектів 

місцевого самоврядування, регіональної політики, місцевої демократії 

неурядовими організаціями дослідницького спрямування, так би мовити, 

праобразами західних “мозкових центрів”. Іншим – було коло дослідників, які 

працювали в офіційній науці, репрезентуючи вищі навчальні заклади, науководослідні 

інститути, і претендуючи на академічність своїх праць. Цікаво, що 

часто представники обох середовищ є одні й ті ж самі науковці, які, окрім 

інших мотивацій, одержували можливість здійснення дослідження, 

використовуючи дві матриці: одну, регламентовану вимогами Вищої 

атестаційної комісії України, і, другу, що, зазвичай, використовувала шаблон 

західних аналітичних політичних звітів (policy paper). 

Об’єктом цього аналізу є теоретико-методологічні підходи, що 

використовувалися в дослідженнях, оприлюднених саме в офіційній науці, 

зокрема в дисертаціях, захищених за минулі десяти років в Україні. Відразу ж 

зауважмо, що у фокус уваги свідомо не потрапили усі праці, які були 

присвячені цьому зрізу соціально-політичного життя у сфері науки державного 

управління, а також дослідження, які були присвячені проблематиці 

електоральних процесів в Україні, в тому числі і на регіональному рівні. 

Для доведення висунуто гіпотезу про актуальність для української 

політичної науки завдання аналізу місцевої демократії як комплексного 

культурного, соціально-політичного та правового феномену. Автор 

дотримується позиції щодо зумовленості еволюційного шляху демократії на 

місцевому та регіональному рівнях не лише інституційно-правовими 

чинниками (система організації публічної влади та виборів до її органів), 

загальнонаціональними політичними характеристиками, а й насамперед 

характеристиками місцевого політичного простору (розташування від центру; 

поєднання природних умов та вторинних соціально-економічних 

характеристик; історичного досвіду, історії державної належності; політичної 

структуризації суспільства; культурологічних характеристик, зокрема 

менталітету; якості політичної еліти; стану громадянського суспільства та 

політичної культури й соціального капіталу). 

Стан вивчення проблеми в українській науці буде здійснюватися методом 

визначення: 

1) суспільних дисциплін, в середовищі яких вивчаються місцеві та 

регіональні соціально-політичні процеси; 

2) конкретних об’єктів дослідження, зокрема його географічного фокусу; 

3) теоретичних концепцій, які використовуються як основа для 

подальшого аналізу; 

4) застосованих методологічних підходів. 

1. Науково-дисциплінарна належність проблеми. 

Проблематику місцевих та регіональних соціально-політичних відносин і 

функціонування публічної влади досліджували здебільшого, представники 

політичної та юридичної науки. Саме переважання політико-правового підходу 

є першою визначальною рисою української традиції у вивченні 

субнаціональних рівнів соціального управління. Окрім того, від початку 2000-х 

58

років проблеми регіонального та місцевого менеджменту вивчали в рамках 

державного управління, і результатом цих розвідок була поява низки 

профільних дисертацій [7, 15, 27, 29]. Регіональна політика, цілком логічно, є в 

центрі уваги суспільно-географічних досліджень [17]; еволюція місцевого 

самоврядування, розвиток соціально-політичних процесів також перебуває у 

фокусі історичних розвідок [3, 31]. 

У західній, та й у російській науці, дослідження здійснювали соціологи. Це 

сприяло формуванню уявлення про соціальні зв’язки, норми та структури, 

специфічні для місцевих громад та регіонів, їхній вплив на політичні відносини 

та функціонування публічної влади. 

2. Об’єкти дослідження 

Офіційна українська наука у царині субнаціональної публічної сфери має 

здобутки у вивченні декількох груп об’єктів. Об’єкти дослідження багатьох 

авторів можна віднести до двох груп: 

2.1. сутнісні характеристики інституту місцевого самоврядування, еволюція 

його форм в Україні, зокрема, порівняно з розвитком ефективних зарубіжних 

моделей [9, 18–19, 32]; 

2.2. правові аспекти функціонування місцевого самоврядування, зокрема як 

форми публічної недержавної влади [6, 10, 18–19, 22, 23–24, 30]; 

2.3. місцевий рівень соціального та політичного управління, зокрема як 

складної соціально-політичної системи [20, 26–27, 32]; 

2.5. вплив системи місцевого самоврядування на соціальну та політичну 

системи в Україні загалом [12]; 

2.6. вплив регіоналізму як складного соціально-економічного та культурнополітичного 

феномену на функціонування політичної сфери, зміст сучасної 

регіональної політики [7–9, 11, 14, 17, 25]; 

2.7. місцевий рівень громадянського суспільства в Україні як елемент цієї 

сфери соціального життя у національному масштабі [1–2, 28–29]; 

2.8. теоретико-методологічні аспекти управління територіальним розвитком 

[15]; 

2.9. окремі вияви місцевої демократії [12, 18, 23–24]. 

Вітчизняні суспільствознавці здебільшого обирають основним географічним 

об’єктом своїх досліджень процеси, які відбуваються в Україні, лише 

фрагментарно аналізуючи світові тенденції регіонального та місцевого 

соціально-політичного розвитку. Окремі з них – О. Яцунська, О. Мрінська, Т. 

Козак, Ю. Крестєва (Продан) – поставили перед собою мету комплексно 

проаналізувати зарубіжний досвід інституалізації сучасних форм місцевого 

самоврядування та регіональної політики [8-9, 17, 25, 32], і, лише деякі – А. 

Головач, Г. Зеленько, В. Лемак, М. Марчук, Ю. Юрійчук – вважали актуальним 

завдання досліджувати різні аспекти локальної та субнаціональної політики у 

країнах Центральної Європи [3, 5, 13, 16, 31]. 

3. Теоретичні концепції, які використовують дослідники 

На початку 2000-х років представники суспільних наук в Україні, окрім 

усталеної на теоретичному рівні концепції місцевого самоврядування як 

59

політико-правового інституту, почали використовувати теорію регіоналізму [7- 

8, 11, 14, 17]. 

Останніми роками започатковано “експорт” та змістовне пристосування до 

вітчизняних умов наукового апарату для аналізу політичних процесів, 

специфіка яких залежить від географічних умов розвитку. До наукового обігу 

увійшли, зокрема, поняття “залучення громадян”, „соціальний капітал”, 

“врядування”, які використовують для характеристики можливого механізму 

взаємодії влади та громадян на рівні громад (зокрема, завдяки працям О. 

Захарченка, О. Яцунської [4, 32]. Водночас, О. Ніколаєв застосовує до аналізу 

місцевого самоврядування в Україні новітню концепцію самоврядної матриці, 

що є розвитком структурно-системного підходу [20]. 

Окремі аспекти формування місцевої демократії в Україні – формування 

соціального партнерства та політичного плюралізму на місцевому рівні – були 

розглянуті в монографічному та дисертаційному дослідженні А. Некряч [19]. О. 

Лебединська зосереджується на вивченні каналів формування та ролі 

регіональних та місцевих політичних еліт України у функціонуванні системи 

місцевого самоврядування, специфіки регіональної політичної культури 

населення та її впливу на функціонування демократії [12], О. Хуснутдінов – на 

локальному рівні становлення громадянського суспільства [29], а О. Прієшкіна 

аналізує правове забезпечення функціонування цього рівня демократії в Україні 

[23–24]. 

Водночас бракує комплексного теоретичного аналізу популярного на Заходу 

концепту “місцевої демократії”, що несприятливо впливає на використання 

цього поняття у різних, деколи недоцільних, змістовних контекстах; 

недостатньою є в українській науці застосування цієї теоретичної конструкції 

до аналізу вітчизняного за закордонного фактологічного матеріалу. Частково 

аналіз демократичного потенціалу місцевого самоврядування здійснюють лише 

А. Некряч та О. Яцунська [19, 32]. 

5. Методологія дослідження 

Однією з основних тенденцій методологічного дизайну в західній політичній 

науці є використання так званої “базової” методології, основою якої має бути 

визначений інструментарій збору та аналізу кількісних чи вивірених якісних 

даних. Вважаємо, що цей підхід серед українських політологів і представників 

науки про державне управління застосувала О. Яцунською, яка проаналізувала 

місцеве самоврядування через призму інституційного аналізу і, навіть, спробу 

інституційного дизайну місцевого рівня публічного життя українського 

суспільства [32], О. Ніколаєвим та С. Саханенком, які вдало використали 

системний підхід до обґрунтування принципів та форм політичного управління 

сучасним містом [20, 26–27]. 

Висновки 

Попри географічну, культурно-мовну близькість, історичну спорідненість з 

Україною, одновекторність розвитку з нею упродовж повоєнного періоду, 

українські дослідники не надають належної уваги вивченню різних сторін 

соціально-політичного життя та правової еволюції країн Центральної та Східної 

Європи. Зокрема проблематика місцевого самоврядування та місцевої політики, 

60

регіональної політики, децентралізації влади взагалі –безпосередньо чи 

опосередковано – була предметом розгляду лише декількох дисертацій. 

Отже, обґрунтований висновок, що українська наука, насамперед 

політологія, стоїть перед потребою досліджувати регіональний і, зокрема, 

місцевий зріз публічного життя в країнах Центральної та Східної Європи, 

зокрема явища місцевої демократії як соціально-політичної системи, в рамках 

якої на рівні громад відбувається взаємодія різних політико-владних суб’єктів – 

держави, регіональних владних інститутів, наднаціональних структур, – і 

місцевих соціально-політичних акторів – інститутів місцевого самоврядування, 

громадянського суспільства, груп інтересів, щоб підготувати політичні рішення 

[21]. 

Вважаємо, що такі дослідження актуальні і з теоретико-методологічного, і з 

прикладного погляду, оскільки: 

1) сучасна порівняльна політологія спрямована на статичне та динамічне 

порівняння політичних режимів, політичного розвитку, вивчення порівняльної 

демократизації, а тому порівняння форм місцевої демократії могло б увійти до 

ширшої програми наукових досліджень; 

2) очевидний факт незакінченості консолідації демократії як політичного 

режиму в Україні, а, отже, – і потреба вивчення чинників, що гальмують цей 

процес; 

3) існують відмінні інституційні форми та процесуальні взірці 

розпорядження владою у різних регіонах України, про що свідчать полярні 

результати виборів до різних органів влади, дані соціологічних опитувань, 

якісний та кількісний аналіз діяльності органів влади, стан громадянського 

суспільства, характеристики політичної культури; 

4) нагальною є потреба визначення глибинних чинників, які впливають на 

результати виборів на місцевому та регіональному рівні в Україні, а також в 

сусідніх державах; 

5) важливим є завдання визначення каналів рекрутування та циркуляції еліт 

на місцевому рівні, форм оновлення національної політичної еліти; 

6) помітна тенденція використання громадянським суспільством України, 

локалізованим на рівні громад, нових методів впливу на формування політики 

місцевими органами влади, а також зміни характеристик політичної культури 

населення загалом; 

7) на початку ХХІ століття виник феномен політичної нестабільності у 

країнах Центральної та Південно-Східної Європи, зокрема в Угорщині, Польщі, 

Словаччині, Румунії, що, частково, зумовлюється значними відмінностями в 

політичних уподобаннях громадян з різних регіонів. 

Саме тому ставимо перед собою мету визначити загальні і специфічні 

характеристики інституту місцевого самоврядування та процесу 

демократичного врядування у країнах Центральної і Східної Європи, України, 

також чинників які їх зумовлюють, та можливість використовувати кращі взірці 

демократичного врядування в Україні. 

61

________________________ 

1. Барков В. Ю. Соціально-політичне становлення громадянського суспільства в 

Україні: Автореферт дисертації на здобуття наукового ступеня доктора політичних 

наук: 23.00.02 – політичні інститути та процеси. – Київ, 1999. 

2. Безродна В. І. Особливості формування громадянського суспільства в процесі 

політичної модернізації України: Автореферат дисертації на здобуття наукового 

ступеня кандидата політичних наук 23.00.02 – політичні інститути та процеси / 

Одеська національна юридична академія. – Одеса, 2003. – 13 с. 

3. Головач А. Й. Зміна політичної системи в Угорщині в 1990-1994 роках: 

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук: 

07.00.02 – всесвітня історія /Ужгородський національний університет. – Ужгород, 

2004. – 23 с. 

4. Захарченко О. В. Соціальний капітал як чинник взаємодії громадянського 

суспільства та місцевого самоврядування // Наукові записки НаУКМА. Політичні 

науки. – 2005. – Т. 45. – С. 32–38. 

5. Зеленько Г. “Навздогінна модернізація”: досвід Польші та України. – Київ: 

Критика, 2003. – 216 с. 

6. Калиновський Б. В. Конституційні принципи місцевого самоврядування в 

Україні: Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних 

наук: 12.00.02 – конституційне право /Київський національний університет імені 

Тараса Шевченка. – Київ, 2004. – 23 с. 

7. Керецман В. Ю. Державне регулювання розвитку регіонів в Україні: теорія і 

практика: 

8. Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня доктора наук з 

державного управління: 25.00.02 – механізми державного управління / Національна 

академія державного управління при Президентові України. – Київ, 2006. – 24 с. 

9. Козак Т. М. Регіоналізм та внутрішньодержавна регіоналізація у Сполученому 

Королівстві Великої Британії та Північної Ірландії: Автореферат дисертації на 

здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук: 23.00.02 – політичні 

інститути та процеси / Міністерство освіти та науки України, Львівський 

національний університет імені Івана Франка. – Львів, 2003. – 18 с. 

10. Крестєва Ю. В. Інститут місцевого самоврядування в Україні: Автореферат 

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук: 23.00.02 – 

політичні інститути та процеси / Міністерство освіти та науки України, Львівський 

національний університет імені Івана Франка. – Львів, 2002. – 21 с. 

11. Куйбіда В. С. Конституційно-правові проблеми міського самоврядування в 

Україні. – Львів: Літопис, 2001. – 376 с. 

12. Кучеренко Т. В. Регіональний фактор у політичному процесі України: 

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук: 

23.00.02 – політичні інститути та процеси / Інститут держави і права імені В. М. 

Корецького НАНУ. – Київ, 2002. 

13. Лебединська Г. О. Політико-стабілізаційна роль місцевого самоврядування в 

умовах суспільно-політичної трансформації сучасної України: Автореферат на 

здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук: 23.00.02 – політичні 

інститути та процеси / Інститут держави і права імені В. М. Корецького. – Київ, 2004. 

– 16 с. 

14. Лемак В. В. Правова реформа в Чехії та Словаччині в умовах 

постсоціалістичної модернізації: теоретичні і практичні проблеми: Автореферат 

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук: 12.00.01 – Теорія 

та історія держави і права; історія політичних і правових вчень. – Національна 

юридична академія імені Ярослава Мудрого. – Харків, 2003. – 38 с. 

62

15. Макаров Г. В. Регіоналізм як чинник політичного процесу у сучасному 

українському суспільстві: Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня 

кандидата політичних наук: 23.00.02 – політичні інститути та процеси / Київський 

національний університет імені Тараса Шевченка. – Київ, 2004. 

16. Мамонова В. В. Теоретико-методологічні засади управління територіальним 

розвитком: Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня доктора наук з 

державного управління: 25.00.04 – місцеве самоврядування / Національна академія 

державного управління при Президентові України. – Київ, 2006. – 32 с. 

17. Марчук М. І.Територіальний устрій та місцеве самоврядування Республіки 

Польща (1945 – 2000 рр.): Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня 

кандидата юридичних наук: 12.00.01 – конституційне право / Національний 

університет внутрішніх справ. – Харків, 2005. – 20 с. 

18. Мрінська О. В. Регіональна політика в країнах Європейського Союзу і 

можливості використання її досвіду в Україні (суспільно-географічне дослідження): 

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата географічних наук: 

11.00.02 – економічна та соціальна географія / Інститут географії НАН України. – 

Київ, 2005. 

19. Некряч А. І. Місцеве самоврядування в Україні: етапи становлення та 

перспективи. – К.: Генеза, 2002. – 368 с. 

20. Некряч А. І. Місцеве самоврядування сучасної України як предмет 

політологічного аналізу: Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня 

доктора політичних наук: 23.00.02 – політичні процеси та інститути / Інститут 

політичних та етнонаціональних досліджень НАН України. – Київ, 2003. – 23 с. 

21. Ніколаєв О. Т. Матриця місцевого самоврядування в Україні: моделювання, 

можливості, прогнозування: Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня 

кандидата політичних наук: 23.00.02 – політичні інститути і процеси / Одеська 

національна юридична академія. – Одеса, 2004. – 20 с. 

22. Новоселов А. А. Применение концепции «местной демократии» в современном 

процессе государственного строительства европейских стран: Автореферат 

диссертации на соискание научной ступени кандидата политических наук. – Нижний 

Новгород, 2006. – 19 с. 

23. Орловський О. С. Правовий статус органів самоорганізації населення: 

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук: 

12.00.02 – конституційне право /Одеська національна юридична академія. – Одеса, 

2004. – 21 с. 

24. Прієшкіна О. В. Місцеве самоврядування в Україні: правове регулювання 

безпосередньої демократії.: Навчальний посібник. – К.: Кондор, 2004. – 336 с. 

25. Прієшкіна О. В. Правове регулювання безпосередньої демократії в місцевому 

самоврядуванні України: Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня 

кандидата юридичних наук: 12.00.02 – конституційне право / Національна юридична 

академія України ім. Я. Мудрого. – Х., 2003. – 19 с. 

26. Продан Ю. Завдання регіональної політики та структура управління в країнах 

Центрально-Східної Європи та СНД: порівняльний аналіз // Нова політика, 2000. - № 

8. – С. 17-21. 

27. Саханенко С. Є. Політичне управління містом в умовах самоврядування: 

Монографія. – Одеса: Вид-во ОФ УАДУ, 2001. – 380 с. 

28. Саханенко С. Є. Теоретичні та організаційно-функціональні засади політичного 

управління містом в умовах самоврядування: Автореферат дисертації на здобуття 

наукового ступеня доктора наук з державного управління: 25.00.04 – місцеве 

самоврядування./Донецький державний інститут управління. – Донецьк, 2005. – 29 с. 

29. Філик Н. В. Державно-правові засади громадянського суспільства: 

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук: 

63

12.00.01 – теорія та історія держави і права; історія політичних і правових учень 

/Національна академія внутрішніх справ України. – К., 2004. – 15 с. 

30. Хуснутдінов О. Я. Громадський рух як чинник формування громадянського 

суспільства в Україні (державно-управлінський аспект): Автореферат дисертації на 

здобуття наукового ступеня кандидата наук з державного управління: 25.00.01 – 

теорія та історія державного управління /Національна академія державного 

управління при Президентові України. – К., 2003. – 14 с. 

31. Чапала Г. В. Місцеве самоврядування в системі публічної влади: Автореферат 

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук: 12.00.01 – 

теорія та історія держави і права; історія політичних і правових учень / 

Національна юридична академія імені Ярослава Мудрого. – Харків, 2004. 

32. Юрійчук Ю. А. Національний фактор у суспільно-політичному розвитку Чехії 

та Словаччини (1989 – середина 1990-х рр.): Автореферат дисертації на здобуття 

наукового ступеня кандидата історичних наук: 07.00.02 – всесвітня історія / 

Чернівецький національний університет. – Чернівці, 2000. – 12 с. 

33. Яцунська О. М. Світовий досвід місцевого самоврядування та перспективи 

його інституціонально-системного втілення в Україні: Автореферат на здобуття 

наукового ступеня кандидата політичних наук: 23.00.02 – політичні інститути і 

процеси / Одеська національна юридична академія. – Одеса, 2001. – 19 с. 

LOCAL AND REGIONAL LEVELS OF SOCIAL AND POLITICAL LIFE THROUGH 

THE MIRROR OF UKRAINIAN OFFICIAL SCIENCE 

Myroslava Lendel 

Author defines the goal to analyze the state of research of local and regional levels of public life 

in the Ukrainian science. First of all, the article deals with the concrete fields that were under 

research in the related dissertations, its theoretical and methodological base, geographical area that 

was analyzed. The conclusion is made on the need to make the research and to summarize the 

essential features of local democracy, especially on the base of Central European countries 

factography. 

Key words: public life, local democracy. 

64

УДК:32.019.52 

ГРОМАДСЬКА ДУМКА ЯК ОБ’ЄКТ ДОСЛІДЖННЯ: 

МЕТОДОЛОГІЧНІ ПРНЦИПИ ТА ОСОБЛИВОСТІ 

Устина Стефанчук 

Розглянуто основні методологічні підходи до аналізу громадської думки. Закцентовано 

увагу нa методологічних особливостях вивчення громадської думки в контексті політичних 

проблем. 

Ключові слова: громадська думка, політичний аналіз, методологія. 

Проблема, що становить предмет дослідження вимагає системного підходу 

до її аналізу. Доцільно є застосовувати набір методів, які б дали змогу 

здійснити вичерпний та адекватний аналіз громадської думки. 

Мета дослідження – розглянути методологічні принципи та критерії 

найефективнішого аналізу громадської думки як складного явища соціальної 

та політичної системи. 

Будучи явищем складним за структурою та сутністю, різноманітним і 

перманентно змінним у своїх проявах, громадська думка все ж піддається 

об’єктивному аналізові. 

Дослідження громадської думки, відтак, первинних масових настроїв і 

свідомості використовується не лише з суто науковою метою характеристики 

цього феномену у всій його складності, а й для здійснення конкретних дій зі 

штучного формування громадської думки, ефективного впливу на неї з 

конкретними, наперед визначеними намірами. 

Основним завданням політичного аналізу громадської думки можуть бути: 

розроблення методів її вимірювання в різних соціальних групах, чи окремих 

регіонах; методи вивчення її стану в динаміці; визначення основних чинників 

впливу на формування громадської думки, методів їх обліку, оптимізації, 

регулювання та прогнозування. Інструментарієм аналізу можуть бути основні 

індикатори громадської думки (вибір, визнання, згода, самовираження, 

напруження, колективний психоз тощо). У цьому контексті, особливо 

важливими є індикатори кризового, переломного стану, а також, аналіз масової 

поведінки і громадських настроїв, визначення порогу подразнюваності та 

чинників впливу. Механізмом аналізу стає логічна схема: вихідні умови → 

традиційна практика → психологічний стан індивіда, групи, колективу → їх 

готовність чи неготовність до реалізації → компенсація соціально-духовних 

потреб, інтересів в процесі взаємодії. 

Розширення масштабів використання ЗМІ в ХХ столітті актуалізувало 

громадську думку, як продукт комунікативно-інформаційних технологій. На 

початку минулого століття основною проблемою, довкола якої були 

зосереджені наукові зацікавлення тогочасних дослідників стала масова та 

колективна психологія, її прояви, а також, відповідно, великі соціальні групи та 

65

особливості впливу на них, і саме в цьому контексті розглядалася громадська 

думка. 

У США 1935 року провідні фірми почали регулярно публікувати 

результати дослідження громадської думки. Спочатку фірма Е. Роупера (“the 

Fortune Survey”), а за кілька місяців вперше заявив про себе Американський 

Інститут громадської думки Дж. Гелапа [1, с.220-225]. Багатолітні дослідження 

інституту сприяли поширенню самого поняття «думка». Сьогодні дослідники 

мають справу з широкою та майже не обмеженою цариною найрізноманітніших 

поведінкових актів. У цьому простежується певна логіка: фактологічна 

інформація щодо поведінки людей належить до області громадської думки, 

позаяк цю інформацію одержують від людей, що в певний спосіб діють. Моделі 

поведінки вже також стали завдяки цьому предметом зацікавлення та 

статистики. 

Друга половина ХХ ст. спричинила нові тенденції у дослідження 

громадської думки, проте, попри постійне прагнення докладно описати 

громадську думку у взаємодії з різними інститутами, дослідники не дійшли до 

єдиного тлумачення даного феномену. У теорії переважає розуміння 

громадської думки як певного соціально-психологічного стану суспільства, або 

ж, як систему морально-етичних параметрів, основною функцією яких є оцінка 

ситуації. 

Громадську думку, також, можна розглядати в різних аспектах – через 

суспільне та соціально-психологічне середовище індивіда, групи, колективу, 

суспільства, і як результат впливу мікро-та макросередовища, на процеси його 

функціонування та розвитку. Найважливішим завданням аналізу громадської 

думки, в широкому розумінні, – є зафіксувати стан соціальної дійсності та його 

відображення в психіці суб’єктів. Відповідно до цього можна сформулювати 

план поетапного проведення всіх циклів аналізу, який охоплюватиме три 

основні стадії: 

• розроблення концептуальних та інструментальних основ аналізу 

громадської думки з метою діагностики її теперішнього стану. Основними 

результатами на цьому етапі є: створення структурно-типологічних 

характеристик громадської думки в досліджуваних регіонах, колективах, 

групах; збір даних, матеріалів, які б дозволяли її (думку) спрогнозувати під 

дією об’єктивних і суб’єктивних умов соціальної, економічної, культурної 

тощо сфери; вироблення загальних практичних рекомендацій щодо 

покращення чи стабілізації громадської думки та настроїв; 

• розроблення концептуальних та інструментальних основ 

прогнозування громадської думки в конкретному регіоні, групі, колективі, 

створення структурно-типологічних характеристик громадської думки; 

• розроблення концептуальних та інструментальних основ практичного 

обліку, регулювання громадської думки та настроїв. Основні методи на цьому 

етапі: програма – пропозиція регулювання громадських настроїв та думки за 

допомогою певних соціально-економічних заходів; програми – система 

соціально-психологічних засобів впливу на громадську думку (зустрічі з 

66

представниками влади, народними депутатами, іншими особами, від яких 

залежить думка досліджуваного регіону чи групи). 

Отже, у дослідженнях проблематики громадської думки в світовій 

соціологічній науці можна виокремити три основні напрями: [9, с. 225 - 226]: 

1) вивчення громадської думки як соціального феномену (його структури, 

ролі в боротьбі політичних сил, ставленні до суспільно-політичних інститутів, 

наприклад до політичної влади тощо); 

2) аналіз інформації щодо думок широких мас з приводу конкретної події 

чи ситуації у суспільстві чи державі; 

3) аналіз думки громади як споживачів у дослідженні ринку. 

Низку методологічних вимог до аналізу громадської думки запропонував 

Б. Грушин [4, с. 41]: 

1) для адекватного аналізу громадської думки передусім важливо 

проаналізувати «земний зміст» - ті умови та події, які власне зафіксувались, 

відобразились в свідомості групи, а не просто «констатувати побачену 

картину»; 

2) під час аналізу слід враховувати, що відображення ніколи не буває 

просто дзеркальним відображенням, а є явищем складним та неоднозначним, 

таким, що зазнає зовнішнього (макросередовище) та внутрішнього 

(мікросередовище) впливу. Тому необхідно аналізувати характер, глибину та 

ступінь точності відображення; 

3) на кожному етапі дослідження громадської думки слід брати до уваги 

так званий «поправковий коефіцієнт», тобто визначення характеру, 

спрямованості та величини ймовірної похибки (іншими словами, міру 

викривлення, спотворення інформації), допущеної громадською думкою, 

завдяки чому дослідник зможе, навіть у разі неадекватності думки, 

реконструювати в ній ті чи інші явища дійсності, які мали на неї вплив; 

4) потрібно проаналізувати не лише природу самого факту, який є об’єктом 

громадської думки, а й природу саме такої думки з цього приводу; 

5) слід враховувати те, що здобуті під час аналізу дані можуть бути 

багатозначними за своїм змістом, що залежить від самого дослідника та 

специфіки об’єкта. 

Основними методами реалізації програми емпіричного вивчення індикаторів 

та аналізу показників громадської думки можуть бути спостереження, 

дослідження найрізноманітніших форм політичної активності громадян тощо, а 

також соціологічні методи: анкети, усні й телефонні експрес-опитування, екзитполи, 

інтерв’ювання. Ці технології застосовують щоб визначити спрямованість 

громадської думки, її інтенсивність. Відповідно, використання емпіричних 

методів (спостереження, контент-аналіз тощо) у процесі дослідження 

громадської думки є важливим, це дає змогу простежити вияви громадської 

активності та особливості впливу на неї, для подальшого зіставлення 

одержаних даних із теоретичними конструктами. Доцільним вважаємо також, 

застосування лінгвістичних методів, що передбачають аналіз знаків і символів, 

вивчення прийомів лінгвістичного впливу на громадську думку за 

посередництвом ЗМІ. 

67

Досліджуючи громадську думку варто звернути увагу ще на два важливі 

аспекти: аналіз (якщо це дозволяють розміри групи) параметрів самої групи 

(вік, стать, соціальний статус, освіта, рівень поінформованості), а також, 

групові та індивідуальні психологічні характеристики (установки, щільність 

групи, цінності, стереотипи, емоції), до того ж аналізувати дані характеристики 

варто протягом усього процесу розгортання громадської думки (до зародження, 

під час зародження, протягом функціонування, під час згасання та після 

відмирання). Не менш важливим індикатором громадської активності є особа 

лідера, його психо-фізіологічні особливості, рівень авторитетності та впливу на 

групу, тощо. 

Іншим важливим аспектом аналізу громадської думки є врахування 

контексту, моменту, так званий ситуаційний підхід до аналізу, позаяк характер 

відображення дійсності в громадській думці першочергово формується на 

рівні буденної свідомості, а громадська думка виражає судження, позиції, зміст 

яких є часто досить відносним, тобто відзначається певним ступенем 

ситуативності. 

Сфера думок, оцінок, преференцій, смаків є специфічною за методами 

дослідження. Джерелом одержання такої інформації є спілкування з об’єктом. 

Спілкування з людьми належить до універсальних соціологічних процедур 

поряд із вивченням документів та з його соціологічною модифікацією у вигляді 

контент-аналізу а також спостереженням (поділяється на невключене 

спостереження – коли спостерігач не є учасником групи, та включене, коли 

дослідник є одним із учасників). 

Проблема, що становить предмет дослідження, вимагає системного підходу 

до її аналізу. Доцільно застосовувати набору методів, які б дали змогу 

здійснити вичерпний та адекватний аналіз такого складного явища соціальної 

та політичної системі, яким є громадська думка. У цій статті було використано 

низку теоретичних спеціальних і загальнонаукових методів, а саме: 

- системний, що дав змогу здійснити комплексний аналіз складних 

механізмів функціонування громадської думки як багатофакторного 

політичного явища, а також, докладне вивчення компонентів громадської 

думки, її структуру та функції; 

- структурно-функціональний, як одна із форм застосування системного 

підходу; застосування цього методу в дослідженні полягає в розділені 

громадської думки як складного явища на окремі елементи та визначення 

взаємозв’язків між ними в контексті впливу внутрішніх і зовнішніх чинників, 

які визначають їх (елементів) характер; 

- бігевіористський та психологічний - дослідження громадської думки 

крізь призму зразків поведінки її суб’єктів як акторів політичного процесу; 

з’ясування суб’єктивних механізмів (мотивації, потреб та інтересів) поведінки 

громадськості, визначення внутрішніх чинників впливу. 

- порівняльно-історичний – розгляд громадської думки з погляду її ґенези в 

часі та просторі, з’ясування основних тенденцій її розвитку в Україні, 

особливостей функціонування в різних історичних умовах: характер та форми 

вияву; 

68

- логіко-філософський – визначення шляхом здійснення логічного аналізу 

сутнісних характеристик і закономірностей прояву громадської думки, як 

специфічної форми масової свідомості, частини суспільного буття, загалом; 

- культурологічний, який передбачає вивчення традицій і ментальних 

особливостей, а також, вияви архетипізованої та стереотипізованої масової 

свідомості; дає змогу простежити особливості впливу на великі соціальні 

групи, за допомогою активізації глибинних пластів колективної пам’яті, а 

також, визначити методи, прийоми та наслідки такого впливу. 

________________________ 

1. Американское общественное мнение и политика / Отв. ред. Ю.А. Замошкин. – 

М.: Наука, 1987. – 530 с. 

2. Артемов Г.П. Политическая социология: Учебное пособие. – М.: Логос, 2002. – 

280 с. 

3. Бекешкіна І. Дослідження громадської думки в період демократизації // 

Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2001. – №4. – С. 218–222. 

4. Грушин Б.А. Мнение о мире и мир мнений. Проблемы методологии 

исследования общественного мнения. – М.: Политиздат, 1967. – 400 с. 

5. Левада Ю. Активы и ресурсы общественного мнения // Мониторинг 

общественного мнения: экономические и социальные перемены. – 1996. – №1. – 

С.10–29. 

6. Матусевич В. Суб’єкт громадської думки: теоретичні та методичні проблеми 

визначення // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2002. – №1. – С.21–40. 

7. Общество и политика: современные исследования / Под ред. В. Ю. 

Большакова. – СПб.: Изд-во Санкт-Петербургского ун-та, 2000. – 515 с. 

8. Оссовський В. Полінг versus соціологічне дослідження громадської опінії // 

Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2002. – №4. – С. 207–215. 

9. Федотова Л. Н. Паблик рилейшнз и общественное мнение. – СПб.: Питер, 2003. 

– 352 с. 

PUBLIC OPINION AS THE OBJECT OF RESEARCH: METHODOLOGICAL 

PRINCIPLES AND PECULIARITY 

Ustyna Stefanchuk 

The research is dedicated to observing the basic methodological treatment of analysis of public 

opinion. Special attention is paid to the methodological peculiarity of public opinion analysis in a 

political context. 

Key words: public opinion, a political analysis, and methodology. 

69

УДК:316.37:614.8:327 

БЕЗПЕКА ОСОБИ, ЯК КАТЕГОРІЯ ПОЛІТИЧНОЇ НАУКИ ТА 

СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНЕ ЯВИЩЕ 

Віталій Мельник 

Досліджено теоретичні та термінологічні аспекти теорії «human security», з’ясовано 

основні інтерпретації «human security». Проаналізовані структура та визначені основні 

внутрішні та зовнішні чинники, що впливають на стан безпеки особи. 

Ключові слова: безпека особи, суб’єкт та об’єкт безпеки, загрози, чинники безпеки. 

Безпека є невід’ємною характеристикою й умовою життя та діяльності особи, 

суспільства та держави. Згідно з теорією мотивації (за А. Маслоу), яка обумовлює 

ієрархію потреб людини, безпека, поряд з фізіологічними потребами (в їжі, одязі 

тощо), є однією із головних потреб. 

Безпека - це стан стійкого існування (розвитку) об'єкта, при якому вірогідність 

небажаної зміни яких-небудь параметрів (характеристик) його життєдіяльності 

(функціонування) невелика, а також існує висока імовірність розвитку, 

вдосконалення об’єкта та довкілля. 

З уваги на глобальні трансформації та нестабільність українського 

суспільства безпека посідає особливе місце в структурі суспільних цінностей, 

саме через безпеку реалізуються всі інші людські можливості: на життя, на 

свободу, на самореалізацію. 

У цьому контексті важливо з’ясувати зміст поняття «human security». 

Прямий переклад англомовного терміна - «людська безпека», можна тлумачити 

як безпеку людини чи безпеку людства. В українській мові «human security» 

має синонімічні відповідники передусім щодо поняття «людина», а саме: 

індивід, особа, особистість. 

Поняття «людина» зазвичай вживають у двох основних значеннях: 1) вид 

живих істот, що займає певне місце в ієрархії (сукупності) живих організмів 

(Homo sapiens); 2) людина, як особлива розумна істота, що має принципові 

відмінності від усіх інших живих істот. Поняттям “індивід” позначають 

одиничного представника роду і стоїть він у ряді таких понять: рід – вид – 

індивід. Індивід постає перед нами у своєрідній діалектиці одиничного та 

загального: як представник роду, індивід є носієм якихось важливих рис, 

властивих родові загалом, але ці риси представлені в індивіді як неповторні й 

унікальні, але не у всій родовій повноті та яскравості. Тобто в кожному 

конкретному індивіді представлені не всі можливі вияви родових якостей 

людини. Тому ми не можемо прямо і безпосередньо переносити всі 

характеристики роду на індивіда, як і навпаки. 

Поняття “особи” характеризує насамперед певні реальні властивості 

людського індивіда і охоплює три найважливіші моменти. По-перше, особа – це 

суб'єкт та об'єкт соціальних стосунків, тобто той, ким продукуються соціальні 

дії та на кого вони спрямовані. За цією характеристикою, особа постає у певних 

70

соціальних ролях, представником певних соціальних верств. По-друге, особа 

характеризується через особливий, неповторний внутрішній світ людини з її 

темпераментом, знаннями, переконаннями, ідеалами, ерудицією. Нарешті, потретє, 

особа постає перед нами як людська “самість”, вісь, центр, зосередження 

усіх дійових, психічних та інтелектуальних якостей. Кожна особа – унікальна 

та неповторна у своїх характеристиках і виявах, але водночас є представником 

людської особи взагалі, особи як такої, особи як родової характеристики 

людини. В такому контексті індивід є суб’єктом безпеки в теорії human security. 

Утім в українській політології та теорії безпеки нема єдиного консенсусного 

підходу щодо цього терміна. Це можна пояснити процесом становлення 

концепції і його некінченістю навіть на Заході. Серед основних трактувань 

«human security» використовують такі: 

1. Концепція, яка розглядає безпеку особи, як теорію, що походить з потреби 

реалізації основних потреб людини. Ця концепція виникла внаслідок появи 

документів «Програми ООН з розвитку». Основні положення підходу розкрито 

у таких твердженнях: 

– суб'єктом безпеки особи є люди, а не на держави або суспільні групи; 

– компоненти безпеки особи взаємозалежні; 

– безпека особи пов'язана з якістю життя людей, суспільства, політичного 

процесу, а все, що знижує цю якість, загрожує безпеці. 

2. «Інтервенціоністське трактування» безпеки особи звертає основну увагу 

на взаємодію особи та держави у сфері безпеки. Його представники 

наголошують на твердженні, що безпека держави не обов'язково гарантує 

безпеку її громадян. Цей підхід використовує концепцію безпеки особи для 

виправдання так званих «гуманітарних інтервенцій» для гарантування безпеки 

особи і наочно демонструє зміну статусу держави та розуміння суверенітету у 

сучасному світі. 

3. Модель розвитку в концепції безпеки особи закономірно тлумачить 

розвиток як фундамент, основу для існування людини, її самореалізації. А 

основні підстави для розвитку має гарантувати безпека особи. Теоретики, що 

підтримують цей підхід, наголошують на узгодженні, налагодженні взаємодії 

між усіма суб’єктами реалізації безпеки особи (людиною, суспільством, 

державою, міжнародними організаціями тощо), а також розглядають важливість 

перерозподілу благ у світі від «багатих» країн і суспільств до «бідних», 

мінімізації негативних наслідків глобалізації, посилення інституційного 

регулювання світової економіки та глобалізаційних процесів з метою 

ефективного розвитку для людства і людини. 

4. Ще один підхід розглядає появу концепції безпеки особи, як наслідок 

зміщення акцентів у гарантуванні національної безпеки з традиційних на 

нетрадиційні загрози. У цьому тлумаченні безпека особи виступає як 

підпорядкований елемент щодо національної безпеки, а потреба її реалізації 

обґрунтовується посиленням держави через людину та суспільство в умовах 

глобалізації та «розмивання» суверенітету. 

Отже, «human security» передбачає не лише фізичний захист кожної людини 

(«безпека людини») чи завдання виживання і безпеки людства («людська / 

71

глобальна безпека»), а більшою мірою реалізацію здатності кожної людини до 

повноцінного життя та гарантування відповідних умов для цього з боку самої 

людини, громадських організацій, суспільства, а також – держави, 

міжнародного співтовариства, міжнародних організацій тощо. 

Розглядаючи «human security», російський дослідник Д. Балуев дає їй таке 

«робоче визначення»: це свобода від загроз життю індивіда і його якості, при 

одночасному створенні умов для його вільного розвитку і реалізації прав та 

можливостей брати участь в суспільному житті (на національному, так і 

глобальному рівнях). 

Узагальнюючи, пропонуємо таке визначення «human security»: стабільний 

стан надійної захищеності життєво важливих інтересів особи, її прав та 

цінностей від небезпек, загроз, шкідливих впливів (фізичного, духовного, 

майнового, інформаційного, соціального, економічного, політичного, 

екологічного, військового тощо) за умов збереження і розвитку потенціалу особи 

та її здатності до ефективної діяльності у всіх сферах. 

Основними елементами безпеки особи є: суб’єкти та об’єкти, основні 

чинники (умови реалізації, небезпеки та загрози тощо), а також види безпеки 

особи. 

Основу структури безпеки особи закономірно становлять її суб’єкти та 

об’єкти. Зокрема об’єкт можна визначити, як предмет (елемент соціальної сфери, 

організація, підприємство, особа, явище), на який спрямована будь-яка діяльність, а 

об’єктами безпеки особи є об'єкти, на які спрямовані захисні заходи у сфері 

реалізації безпеки особи. Єдиним таким об’єктом у цій концепції виступає людина, 

індивід. 

Суб’єкт – це носій практичної діяльності та пізнання, джерело активності, 

спрямованої на об'єкт. Суб'єктами гарантування безпеки особи є сама людина, як 

фізична особа і як громадянин, громадські, суспільні та міжнародні організації, що 

володіють правами й обов'язками щодо участі в гарантуванні безпеки; держава, що 

здійснює функції в цій сфері через органи законодавчої, виконавчої і судової влади 

тощо. 

Безпека особи є цілісною концепцією, що розглядає загрози особі та можливості 

їх успішного подолання у різних сферах людського життя.. Задля ефективнішого 

аналізу виокремлюють та класифікують елементи безпеки особи та види. 

У доповіді «Програми ООН з розвитку» (1994) було виокремлено сім елементів 

безпеки особи: 1) економічна безпека (гарантування матеріальних умов розвитку 

особи); 2) продовольча безпека (достатня кількість харчів); 3) медична безпека 

(рівний і вільний доступ до якісної системи охорони здоров'я); 4) екологічна безпека 

(відсутність шкідливих екологічних чинників); 5) безпека людини (захист від таких 

загроз, як тортури, війни, кримінальні загрози, поширення наркотиків тощо); 6) 

безпека співтовариств (збереження традиційних культур та етнічних груп); 7) 

політична безпека (достатні політичні права і відсутність політичного гноблення). 

Чинник безпеки особи – це причина, рушійна сила якого-небудь процесу або 

явища, що визначає його характер або окремі риси і може свідчити і про 

зміцнення, і про послаблення рівня безпеки особи. Інакше кажучи, чинник – це 

те, що впливає, від чого безпосередньо залежить безпека особи. 

72

Основним критерієм класифікації чинників є їх зв’язок з головним об’єктом 

безпеки особи – індивідом, особою. Відповідно до цього критерію 

виокремлюють такі типи чинників, що впливають на стан безпеки особи: 

1. Внутрішні. До них належать: психофізичний стан; рівень освіти (знання); 

традиції; цінності, ідеали, переконання; потреби та інтереси тощо. 

2. Зовнішні: 

а) внутрішньодержавні: 

– чинники стану суспільства та взаємодії особи і суспільства. Серед 

основних чинників цього типу – історія суспільства, його традиції, рівень 

загальної та політичної культури, рівень освіченості, демографічні (чисельність, 

вікові, гендерні) та економічні (доходи, безробіття) показники, особливості 

стратифікації. Тут також треба виокремити показники, що мало піддаються 

кількісному підрахунку, але дуже важливі – рівень суспільної активності та 

суспільної консолідації (однорідності). 

– чинники стану держави та взаємодії особи та держави. Тут важливим є 

форма державного устрою, форма правління та політичний режим, стан 

економічного розвитку, соціальна спрямованість державної політики, політикоправових 

традицій взаємодії людини та держави, спрямованість дій державних 

інститутів на реалізацію прав і свобод людини, інтересів особи, безпековий 

потенціал держави, доступ особи до формування та реалізації державної 

(безпекової) політики тощо. 

б) глобальні: 

– чинник глобальних проблем. Тут виокремимо проблеми, що впливають на 

усю Земну кулю і можуть стосуватися кожної людини. Найнебезпечнішими 

вважають проблеми роззброєння, екологічну, економічно-продовольчу тощо. 

– чинник глобальних інституцій. Розширюється кількість та склад 

міжнародних акторів: – до держав долучися різноманітні міждержавні 

об’єднання (наприклад ЄС чи ОПЕК), міжнародні організації, державні 

(наприклад, ООН чи МВФ) і неурядові (Римський клуб, Всесвітній 

економічний форум). Зростає вплив цих акторів на міжнародну політику, 

глобальні процеси, а отже, на загальну безпеку і безпеку особи. Важливою 

перевагою глобальних інституцій для безпеки особи є можливість 

безпосередньо через них брати участь у міжнародних подіях, а також шукати в 

них захисту від недемократичних дій держав. 

– чинник глобальних процесів. Серед найважливіших глобальних процесів, 

що впливають на безпеку особи – глобалізація, інформаційна революція, 

науково-технічний прогрес. Важливим є також чинник динамічності 

міжнародної системи (вона виявляється у зміні статусу і ролі всіх акторів 

міжнародних відносин, держави). Такі глобальні впливи дають особі щораз 

більші можливості розвитку, але водночас і більше відчужують особу, 

суспільство, державу одне від одного. Вони також дають змогу залучення, 

зростання впливу та значення особи у міжнародній політиці (зокрема в політиці 

безпеки), але й ставлять у взаємозалежність економіку, політику і взагалі 

діяльність кожної особи, суспільства чи держави у сучасному світі. 

73

Отже, глобальні трансформації та розвиток концепції «human security» 

демонструють актуальність цієї теорії та дають підстави говорити про «безпеку 

особи», як неодмінний стабільний стан надійної захищеності життєво важливих 

інтересів особи, її прав та цінностей від небезпек, загроз, шкідливих впливів за 

умов збереження і розвитку потенціалу особи та її здатності до ефективної 

діяльності у всіх сферах. 

Узагальнюючи можна також стверджувати, що існує специфічна система 

безпеки особи, тобто функціональна система, що відображає процеси взаємодії 

елементів, які прагнуть до впорядкованості, структуризації, загальної цілісності 

та формується адекватна цим процесам загальна теорія безпеки особи як 

сукупність основних понять, теоретичних підходів, концепцій розроблення 

безпеки особи і її реалізації. 

HUMAN SECURITY AS A CATEGORY OF POLITICAL SCIENCE AND SOCIO- 

POLITICAL PHENOMENON 

Vitaly Melnyk 

The theoretical and terminological aspects of theory of «human security» are investigated, the 

main interpretations of «human security» are found out. The structure is analyzed and the main 

internal and external factors, which influence the human security are determined.. 

Key words: human security, subject and object of security, threat, security factors. 

74

УДК 32:316:77 

ПОЛІТИЧНА КОМУНІКАЦІЯ: ОСОБЛИВОСТІ ДОСЛІДЖЕННЯ 

Ольга Шиманова 

Розкрито специфіку застосування методик контент-аналізу та моніторингування до 

дослідження політичної комунікації, розглянуто етапи і напрями їх використання, з’ясовано 

подібність і відмінність між ними. 

Ключові слова: політична комунікація, метод дослідження, контент-аналіз, 

моніторингування. 

Політичну комунікацію можна визначити як процес, що охоплює політичну 

сферу життя людини, посередництвом якого відбувається спілкування між 

органами влади, політичними партіями, громадськими організаціями і рухами, 

посадовими особами, виборцями, населенням. Її обов’язковими складниками є 

комунікатор, повідомлення, канал, комунікант, реакція і зворотний зв’язок. 

Політична комунікація здійснюється через ЗМІ, політично організовані 

утворення і неформальні канали. Процес політичної комунікації безперервний, 

проте його активізація спостерігається у виборчий період, коли застосовуються 

найрізноманітніші шляхи впливу на електорат з метою завоювання його 

прихильності. 

Сьогодні в Україні відбувається підготовка до позачергових парламентських 

виборів. Відповідно найважливішими завданнями для політичних партій і 

блоків є формування виборчих списків, представлення передвиборчих програм, 

розроблення стратегії і тактики виборчої кампанії, розв’язання організаційних 

питань, пов’язаних з її проведенням. Це сприяє налагодженню комунікативних 

зв’язків у напрямку „партія – виборець”. 

В цей період зазвичай підвищується інтерес дослідників до виборчої 

проблематики: оцінювання передвиборчих програм, аналіз виборчих списків, 

моніторингування перебігу виборчої кампанії тощо. 

Поширеним методом дослідження політичної комунікації є контент-аналіз, 

ефективність якого, на думку дослідників, пов’язана з чіткою і усталеною 

методикою його застосування [2], а також опосередкованістю зв’язків з 

об’єктом дослідження, коли на нього не здійснюється жодний вплив [5, с. 834]. 

Контент-аналіз вперше було застосовано в США в 30-х роках ХХ століття 

для вивчення змісту рекламних і пропагандистських публікацій в ЗМІ. Г. 

Ласвел та його співробітники вивчали пропаганду в період Другої світової 

війни [1, с. 51]. 

У „Світовій енциклопедії комунікації” контент-аналізи класифікуються як 

„наукові методи одержання обґрунтованих висновків із фактів за їх змістом”. 

Автор визначення К. Крипендорф зазначає, що в цьому формулюванні 

інтегруються дві дефініції – Б. Берелсона, котрий передбачає власне опис 

75

змісту комунікації, та Г. Ласвела, що робив акцент на кількісних ознаках того, 

що передбачає повідомлення, яке вивчається [2]. 

До різновидів контент-аналізу, запропонованих в другій половині ХХ 

століття, відносять: „Аналіз невипадкових зв’язків” (Ч. Осгуд), „Система слів” 

(Р. Ікера), „Аналіз агресії” (К. Лоранца), „Аналіз висловлювань” (С. Вейман), 

автоматизована система „Дженерал Інкваєр” [1, с. 52]. 

Зазвичай цей метод використовують для аналізу текстових документів: 

законодавство, угоди, договори, рішення, передвиборчі програми кандидатів, 

партій чи блоків, програми діяльності органів влади, політичних партій чи 

громадських організацій, програми розвитку області, району, міста, промови 

посадових осіб, партійних лідерів, публікації в ЗМІ. 

За допомогою контент-аналізу дослідник, виходячи із змісту повідомлення, 

на основі його якісних і кількісних характеристик дає оцінку певних 

політичних явищ. Основними методичними вимогами до цього методу є: 

обґрунтованість (встановлюється шляхом відповідності виділених категорій і 

понять дійсним реаліям досліджуваної політичної ситуації), надійність 

(здійснюється завдяки отриманню аналогічних результатів різними 

кодувальниками при кодуванні тих самих документів за однією інструкцією), 

об’єктивність (визначається відповідністю вибору категорій і одиниць аналізу 

всебічному дослідженню політичної ситуації), системність (досягається на 

основі достатньо широкого кола матеріалів, що становлять інформаційну базу 

дослідження). 

Контент-аналіз складається з виконання п’яти послідовних етапів: 

Етап1: визначення сукупності повідомлень, які потрібно вивчити. Кожне 

повідомлення повинно відповідати таким критеріям: тип повідомлення, автор 

повідомлення, час повідомлення. Потрібно також визначити одиницю аналізу, 

тобто окремий елемент повідомлень, які вивчаються, що відповідає таким 

вимогам: він повинен бути достатньо великим, щоб виражати конкретне 

смислове значення; достатньо малим, щоб не виражати багато значень і вільно 

ідентифікуватись. 

Етап 2: декомпозиція тексту: виділення із змісту множини смислових 

елементів, наступне впорядкування якої залежить від типу чи варіанта 

методики. 

Етап 3: процедура підрахунку чи квантифікація множини елементів 

текстового масиву. 

Етап 4: змістова інтерпретація результатів декомпозиції текстового масиву і 

квантифікація виділених елементів. 

Етап 5: верифікація результатів, яка проводиться шляхом повторення 

дослідницької процедури іншими виконавцями або на основі критичного 

осмислення і зіставлення нових даних з наявною інформацією. 

76

Виділяють дві основних форми цієї методики: спрямований і 

неспрямований контент-аналіз. Але слід розрізняти кількісний і якісний 

варіанти. 

- Кількісний контент-аналіз – систематизоване вивчення змісту письмового 

чи усного тексту з фіксацією найчастіше повторюваних в ньому 

словосполучень чи сюжетів. 

- Якісний контент-аналіз враховує поєднання якісних і кількісних 

показників, характерних для елементів інформаційного масиву (ступеня 

розгорнутості викладу теми, рангу конкретного політичного поняття при його 

згадування. 

- Неспрямований контент-аналіз полягає у висуненні гіпотези про те, що 

визначений набір слів тексту може бути репрезентативним щодо всього тексту і 

його головного змісту. 

- Спрямований контент-аналіз базується на попередньому складанні 

дослідником переліку категорій і понять, що конкретизують кожну окрему 

категорію. Текст структурується і обробляється з урахуванням підготовленого 

переліку [1, с.54–65]. 

Досить часто поряд з контент-аналізом проводять моніторингові 

дослідження. Моніторингування – це безперервне спостереження за станом 

оточуючого середовища і управління ним шляхом своєчасного інформування 

про можливості настання несприятливих, критичних або неприпустимих 

ситуацій. Моніторингові дослідження передбачають одержання статистичних 

або змістовних показників, які характеризують об’єкт спостереження і які 

можна виміряти. Моніторингування ґрунтується на спостереженні типових рис 

у поведінці об’єктів спостереження і на своєчасній фіксації на їх фоні різних 

відхилень від норми. Головне в моніторингових дослідженнях – чітка 

орієнтація на конкретну постановку завдання і цілеспрямовану змістовну 

обробку інформації [4, с. 52–53]. 

Політичне моніторингування – це спостереження, оцінка, прогноз стану і 

розвитку якого-небудь політичного явища [5, с. 829]. Щоб одержати 

найповніші дані і досягти об’єктивних та якісних результатів у політичному 

моніторингуванні треба застосувати комплексний підхід з використанням 

найрізноманітніших методик (опитування, анкетування, експертне оцінюваняя, 

контент-аналіз). 

Етапи моніторингування випливають з логіки розвитку досліджуваного 

явища. На першому етапі обирається об’єкт дослідження, уточнюються цілі, 

визначаються хронологічні рамки. Важливо правильно визначити гіпотезу 

дослідження – очікувані результати. Наступним етапом є визначення і 

класифікація джерел інформації, методів їх систематизації і обробки. 

Серед усіх видів моніторингування найбільшою популярністю користується 

моніторингування ЗМІ. Це можна пояснити простотою доступу до такої 

інформації і плюралізмом думок і поглядів, висвітлених у мас-медіа. 

77

Моніторингування ЗМІ можна розділити на два основних напрями: 

• Накопичування інформації її первинна обробка, оперативне 

інформування команди і кандидатів про важливі для них публікації чи новинні 

повідомлення. Підсумкову інформацію надають щоденно або ж кожні 3-4 дні. 

• Основний напрям – аналітична обробка масиву інформації, коли 

передвиборча ситуація відстежується в динаміці, визначаються можливі 

напрями її розвитку, готуються рекомендації для подальших дій з боку 

кандидата чи партії. 

Відповідно до результатів моніторингування можуть відбуватися корекції в 

діяльності виборчого штабу чи змінюватись поведінка кандидата (партії). Тому 

публікації доцільно аналізувати за такою схемою: 

• Спостереження за поведінкою і діяльність кандидатів-суперників 

(партій-суперників) та їхніх команд. 

• Визначення кола „опонентів”, „нейтралів” і „союзників”. 

• Визначення рівня поінформованості провідних і регіональних ЗМІ про 

діяльність кандидата чи партії. 

• Визначення основних ліній критики кандидата (партії, блоку). 

• Спостереження за процесом формування і еволюції іміджу партії чи 

кандидата в ЗМІ. 

• Визначення перспективних, з погляду формування громадської думки, 

напрямів діяльності кандидата (партії). 

• Систематизація ставлення політичних організацій, груп, організацій до 

кандидата (партії). 

• Виявлення кола проблем, якими найбільше цікавляться виборці [5, с. 

831 – 833]. 

Отже, контент-аналіз і моніторингування є методами аналізу текстових 

даних. Однак, якщо моніторингування застосовується для дослідження 

поточної ситуації, то контент-аналіз використовують для аналізу інформації 

різного строку давності. Ці методи характеризуються високою об’єктивністю, 

оскільки вони, зазвичай, не спотворюють результатів суб’єктивним чинником 

дослідника, а також не вимагають безпосереднього споглядання досліджуваних 

явищ. 

________________________ 

1. Боришполец К. П. Методы политических исследований: Учеб. пособие для 

студентов вузов. – М.: Аспект Пресс, 2005. – 221 с. 

2. Ганжуров Ю. Контент-аналіз у політичних дослідженнях преси // Політичний 

менеджмент. 2004. №3 (6) // 

http://www.politik.org.ua/vid/magcontent.php3?m=1&n=26&c=354 

3. Мангейм Дж., Рич Р. К. Политология. Методы исследования: Пер. с англ. / 

Предисловие А. К. Соколова. – М.: «Весь Мир»., 1997. – 544 с. 

4. Матвієнко О. В. Основи інформаційного менеджменту: Навчальний 

посібник. – К.: Центр навчальної літератури, 2004. – 128 с. 

5. Общая и прикладная политология: Учебное пособие. / Под общей редакцией 

В. И. Жукова, Б. И. Краснова. – М.: МГСУ; «Союз», 1997. – 992 с. 

78

6. Почепцов Г. Г. Теория коммуникации. – М.: «Рефл-бук», К.: «Ваклер», 2003. 

– 656 с. 

POLITICAL COMMUNICATION: RESEARCH FEATURES 

Olha Shymanova 

The specific of application of methods of content-analysis and monitoring to political 

communication research is shown, the stages and directions of their use are considered, similarity 

and difference is found out between them. 

Key words: political communication, content-analysis, monitoring. 

79

УДК 141.1 

ТЕОРІЯ КОМУНІКАТИВНОЇ ДІЇ Ю. ГАБЕРМАСА: ТЕОРЕТИЧНА 

СПОРІДНЕНІСТЬ З ІДЕЯМИ ДЕМОКРАТІЇ 

Андрій Гарбадин 

Проаналізовано теоретичний і практичний рівень комунікативної дії Ю. Габермаса. 

Визначено теоретичну спорідненість цієї теорії з ідеями демократії. Обґрунтовано їх 

взаємозалежність у розв’язанні загальносуспільних проблем. 

Ключові слова: комунікативна дія, дискурс, демократія. 

Основним предметом розгляду Габермаса є комунікативна дія. Вільна та 

відкрита комунікація – основа його поглядів та політична мета. Ми 

спочатку розглянемо суть теорії комунікативної дії та проаналізуємо її 

актуальність в межах сучасної теорії демократії. 

Методологічною особливістю побудови теорії комунікативної дії є те, що 

автор поєднує емпіричні та транцедентально-філософські засади. Габермас 

виходить з того, що соціально значущі норми піддаються емпіричному 

описові, однак, з іншого боку, їх не можна тлумачити як форму чистих 

максим стратегічних дій, з яких дедуктивно виводяться рішення. Оскільки 

емпірична взаємодія норм виражається через суб'єктивно мислимий сенс 

орієнтованих на норми індивідів, то соціальна теорія потребує емпіричного 

аналізу в трансцендентальній установці. 

У такий спосіб Габермас “здійснює парадигмальний поворот у соціальній 

філософії від цілераціональної дії до комунікативної дії” [1, с. 90]. Між 

цілераціональною і комунікативною дією є кардинальна відмінність. 

Суб’єкт, що цілераціонально діє, зорієнтований на досягнення успіху, 

намагаючись змінити ситуацію в об'єктивному чи соціальному світі. Це 

досягається “шляхом перетворення об'єктів впливу (предметів чи людей) на 

засоби, які підкоряють (перетворюють) або якими маніпулюють (суб'єктами) 

в інтересах актора” [1, с. 90-91]. На цій підставі цілераціональну дію, 

локалізовану межами об’єктивного світу, Габермас називає 

інструментальною, а локалізовану соціальним світом – стратегічною. На 

противагу цьому, комунікативна дія спрямовується на досягнення 

порозуміння між суб’єктами в ситуації їхньої взаємодії. Порозуміння стає 

невід'ємним атрибутом мовлення. Отже, якщо цілераціональна дія виражає 

монологічну інтенцію, то комунікативна дія – інтерсуб’єктивну. 

Габермас виокремлює інструментальну та комунікативну дії. Втіленням 

інструментальної дії для Габермаса є сфера праці, оскільки тут дія 

грунтується на правилах, які в своїй основі мають емпіричний досвід. Під 

комунікативною дією Габермас розуміє взаємодію щонайменше двох індивідів, 

яка упорядковується відповідно до норм, які прийняли за основу всі 

сторони. Якщо інструментальна дія направлена на успіх, то комунікативна 

дія на взаємопорозуміння діючих індивідів, їх консенсус. 

80

Слід відзначити, що у працях 1960-х років головними поняттями для 

Габермаса були інструментальна та комунікативна дія, тоді як в пізніший 

період діяльності Габермас виокремив такі чотири типи: стратегічна, нормо 

регулювальна, експресивна та комунікативна дія. Стратегічна дія містить у 

собі інструментальну та стратегічну дію. Орієнтація на успіх, на 

використання засобів, які відповідають за досягнення цілей, залишилися її 

характеристиками, однак, на думку Габермаса, суто інструментальна дія 

відповідає підходу до людської діяльності, коли предметні, інструментальні та 

прагматичні критерії виходять на перший план, а соціальний контекст 

виноситься за його межі. Стратегічна дія в своєму вузькому значенні 

висуває в центр соціальну взаємодію людей, однак розглядає її в контексті 

ефективності дії, тоді як у комунікативній дії акцент робиться на 

спрямованості суб’єктів на пошук взаємопорозуміння, компромісу. 

Ці типи дії Габермас вважає за доцільне розглядати в контексті 

раціональності: 

- інструментальна раціональність – це рівень раціонального 

розв’язання технічних завдань залежний від емпіричного знання; 

- стратегічна раціональність – поступове розв’язання на користь тих 

чи тих можливостей вибору; 

- нормативна раціональність – раціональне розв’язання практичних 

завдань в рамках моралі та визначених “правил гри”; 

- раціональність “експресивної дії” – поняття раціональності 

визначається відповідно до типології дії. 

На основі цієї типології можна сформулювати висновок, що 

характеристикою концепції раціональності Габермаса є включення та 

синтез ставлення особи до світу та до інших людей одночасно. А звідси 

Габермас робить висновок, що поняття комунікативної дії потребує, щоб 

дійових осіб розглядали як суб’єктів, що “говорять і слухають”одночасно. 

Тому ставлення окремих суб’єктів до світу завжди опосередковане через 

можливість комунікації з іншими людьми. 

Сумуючи основні підходи теорії комунікативної раціональності 

Габермаса, можна виокремити низку положень: 

1) опираючись на концепцію раціоналізації, Габермас здійснює 

десубстанціалізацію та деміфологізацію розуму; 

2) подолання суб’єктивістської тенденції трансцедентальної філософії; 

3) свою мету Габермас бачить у переплетенні «діяльнісного» підходу, в 

дослідженні розуму як конкретної раціональності дії, у вивченні 

інтерсуб’єктивних, комунікативних вимірах дії. 

Комунікативна дія як символічно опосередкована інтеракція, по-перше, 

задає систему відліку для описання і розуміння дійсності, для 

конституювання її як предмета пізнання, по-друге, комунікативна дія – це 

конкретно-історичний процес виробництва соціальної реальності. “Критична 

рефлексія, включена в комунікативну дію, звільняє герменевтику від 

блокування з боку деформованої онтології, орієнтує науковця на 

звільнення особистості і соціуму від перешкод комунікації” [2]. Цей 

81

рефлективний досвід можна схарактеризувати як емансиповану практику. 

Вона орієнтує не тільки на усвідомлення передумов розуміння, а й на 

усвідомлення систематичних розривів комунікації. 

Найефективніше комунікативна дія виявляється в дискурсі. Сьогодні чи не 

найуживанішим терміном є «дискурс» (від лат. discursus – міркування, 

аргумент, фр. Discors – мовлення). Етимологічно він пов’язаний зі сферою 

лінгвістики. Під дискурсом сьогодні розуміють в лінгвістиці зв’язний текст у 

контексті багатьох конституюючи та екстралінгвістичних чинників – 

соціокультурних, прагматичних, психологічних, тощо. Коротко кажучи, 

дискурс – це «занурений в життя текст» [1, с. 120]. 

Під дискурсом більшість теоретиків розуміють аргументативну 

комунікацію, що здійснюється за конкретними правилами. Причому 

трансцендентально-прагматичний інтерес до дискурсу відрізняється від 

герменевтичного. «Хоча там і там у центрі уваги знаходяться символічні 

структури комунікації, проте трансцендентальна прагматика, на відміну від 

герменевтики, зосереджується не на тлумаченні (експлікації) мовлення 

(дискурсу), а на виявленні глибинних символічних структур, тобто правил 

дискурсивного (комунікативного) процесу»[1, с. 121]. 

Якщо говорити про емансипуючу роль дискурсу, то, по-перше, він 

виступає засобом соціалізації, навчання та виховання, завдяки йому 

відбувається підвищення компетентності та інтерсуб’єктивності. По-друге, 

дискурс, як форма комунікації, втягує людей в дискусію, у рамках якої 

відбувається розуміння позиції інших, взаємна критика, прийняття чи 

неприйняття позиції іншого. По-третє, дискурс сприяє залученню суб’єктів 

до відтворення власної позиції, яка проходить не меншу перевірку, ніж 

ідеї прийняті в загальній дискусії. По-четверте, дискурс сприяє досягненню 

консенсусу на основі відкритості. Причому Габермас розуміє відкритість як 

«вияв звичних і тому часто анонімних очікувань, які визначають наші 

запитання та відповіді» [2]. Загалом дискурс у Габермаса набуває 

оригінального звучання – він означає здатність вільної спільноти 

обговорювати, критикувати соціальне буття. 

Роль дискурсу як чинника емансипації, вважає Марков, можна розкрити 

кількома стадіями, які проходять в процесі формування суспільних думок: 1) 

мова, як символічно опосередкована інтеракція, що забезпечує можливість 

формування свідомості Іншого; 2) пропозиціональна промова, основана на 

позиції спостерігача; 3) аргументований дискурс, в якому з’являється місце 

для реалізації етичного визнання Іншого як формальної умови комунікації. 

Перші дві стадії треба пов’язувати із розвитком рольових відносин. 

Отже, соціальним технологіям, які спираються на цілераціональні критерії, 

Габермас протиставляє комунікацію та вільний дискурс громадськості, під час 

яких відбувається виявлення та подолання застарілих основ соціального 

буття. Він вважає, що якщо комунікація спрямована на тотожність, на 

інтерсуб’єктивність, то вона потребує вдосконалення на основі діалектики 

цілого та окремого, індивідуального та позаіндивідуального. 

82

Треба відзначити й те, що Габермас протиставляє комунікацію та 

ідеологію, яку він кваліфікує «не тільки як ілюзорну, але і як деформовану 

форму інтеграції» [2]. Перевага комунікації над ідеологією в тому, що вона 

передбачає процедуру рефлексії як засіб подолання деформації, та 

реконструкцію, яка повинна відкрити реальні причини примусу в діалозі. 

Комунікація у Габермаса наділена моральним аспектом, відповідно 

виникає потреба наповнити цілераціональну дію мораллю. Як наслідок 

Габермас формулює етику дискурсу, яка «виправдовує зміст моралі 

одинакової поваги до кожного та солідарної відповідальності за кожного. 

Звичайно, передовсім вона виконує цю свою функцію, ідучи шляхом 

розумного реконструювання змістів моральної традиції, пригніченої в 

релігійних засадах своєї значущості» [3, с. 59].Отже, етика дискурсу має 

загальноетичний характер у рамках суспільства, що передбачає 

десакралізацію моралі та встановлення її в плюралістичні рамки, що 

повинно забезпечити залучення усіх громадян до комунікації – «етика 

дискурсу бачить моральний погляд утілений в інтерсуб’єктивній процедурі 

аргументації, яка спонукає учасників до ідеалізаційного подолання 

обмеженості своїх перспектив тлумачення»[3, с. 90–91]. 

Для підтвердження та розвитку етики дискурсу Габермас використовує 

поняття «коструктивне навчання», розроблене Піаже та Кольбергом. В 

результаті він формулює ключовий принцип етики дискурсу: «кожна норма 

повинна відповідати тій умові, щоб прямі та побічні дії, які працюватимуть 

для задоволення інтересів кожного окремого індивіда, могли без якогонебудь 

примусу бути прийняті всіма, кого вони стосуються» [2]. 

Сформований принцип містить три компоненти: 

а) когнітивізм – передбачає розв’язання морально-етичних проблем через 

раціональне обговорення та аргументацію; 

б) універсалізм – кожен учасник дискусії принципово здатний прийти до 

однакового з іншими судження щодо норм дії; 

в) формалізм – елімінує ціннісні орієнтири, але залишає нормативні 

питання щодо справедливості, які можуть бути розв’язані в процесі 

дискусії. 

Однак на цьому етапі дослідження надалі відкрите питання про 

переведення моральних обов’язків на соціальну дійсність. Тут Габермас 

стикається з проблемою тлумачення принципу універсальності. Для її 

розв’язання він використовує логічну реконструкцію правил дискурсу, 

виконану Р. Алексі: 1.1 – жоден учасник дискурсу не має права суперечити 

самому собі; 1.2 – кожен, хто приписує предикат F суб’єкта А повинен 

вживати F до іншого суб’єкта, який подібний до А у всіх відношеннях; 1.3 

– різні особи, що беруть участь у дискурсі, не мають права застосовувати 

один і той самий вираз у різних значеннях. 

Існують також певні процедурні правила досягнення взаєморозуміння, 

які водночас логічні та етичні: 2.1 – кожен учасник дискурсу має право 

говорити лише те, що він сам думає з того чи того питання; 2.2 – той, хто 

83

ставить на обговорення якесь висловлювання чи норму, які не є предметом 

дискусії, повинен навести для цього вагомі причини. 

Щоб досягнути згоди комунікативний процес має відповідати таким 

умовам: 3.1 – кожен суб’єкт, який здатен здійснювати конкретну дію, має 

право на участь в дискурсі; 3.2 – а) кожен учасник аргументації має право 

проблематизувати будь-яке твердження; б) кожен має право висловлювати 

свої думки, побажання, потреби; в) кожен має право вводити в дискурс 

будь-яке твердження; 3.3 – не можна перешкоджати реалізації цих прав. 

Ці норми незаперечні, якщо можна виявити їх трансцедентальний статус. 

Він доводиться тим, що кожний, хто вважає їх неправильними, потрапляє в 

«перформативну суперечність», тобто їх неможливо опротестувати не 

ввійшовши в дискусію. 

Як загальні передумови Габермас виводить основне положення етики 

дискурсу: тільки ті норми мають право бути значимими, які мають схвалення 

у всіх особистостей, до яких вони мають стосунок як до учасників 

практичного дискурсу. 

Габермас ідеалізував прагнення кожногоіндивіда до консенсусу, до 

аргументованого розв’язання проблем і, що на нашу думку найважливіше, 

прагнення кожного до такої дискусії, оскільки очевидна тенденція до 

інфантильності серед громадян через різноманітні причини. Однак Габермас 

не заперечує того, що він (подібно до Вебера) досліджує «чисті», ідеальні 

типи дії і перш за все комунікативну дію. Водночас він вважає, що 

комунікативній дії та комунікативній раціональності відповідають цілком 

реальні особливості, виміри взаємодії людей, оскільки взаєморозуміння, 

аргументація, консенсус – це не лише теоретичні поняття, це також 

невід’ємні елементи взаємодії людей. 

У рамках представницької демократії шляхом виборів відбувається 

встановлення тотожності між органами влади та суспільством, яке їх 

обирає, відповідно втрата тотожності призводить до нових виборів. Однак 

спрямування на розв’язання актуальних проблем лише органів влади може 

призвести до конфліктів, оскільки кожен представник влади має за собою 

певний електорат, а комроміс завжди ґрунтується на певному відході від 

власних поглядів, відповідно представники влади прагнутимуть уникати 

діалогу і прагнути до утвердження власної позиції. За такої ситуації 

залучення суспільства до дискурсу – найрозумніша позиція, оскільки лише 

так можна провадити демократичну політику. Саме тому, на наш погляд, 

можна говорити про спорідненість демократичних ідей та комунікативної 

теорії Габермаса. 

Отже, теорія комунікативної дії Ю. Габермаса дає змогу забезпечити 

розв’язання проблем загальносуспільного характеру через залучення 

громадян до дискурсу, у рамках якого створюються умови для вільного, 

неупередженого діалогу, що спрямований на досягнення консенсусу. Такий 

дискурс уможливлює плюралістичний підхід до проблем завдяки 

виокремленню морально-нормативних правил на загальноетичному, 

десакралізованому та деідеологізованому рівенях. Саме завдяки останньому 

84

твердженню можна говорити про можливість такої комунікації лише в країнах 

з високою політичною культурою та стабільною демократичною традицією, 

що в свою чергу свідчить про потребу демократичної традиції, яка є 

чинником забезпечення рівного доступу громадян до дискурсу на рівних 

умовах. Відповідно самоочевидним стає факт взаємозалежності демократії 

та вільного дискурсу, та їх спільної мети – ухвалення рішень із залученням 

думки Іншого. Це дає нам змогу говорити про їх теоретичну 

спорідненість. Однак і для країн, що перебувають на шляху становлення 

демократії зразка країн Заходу, зокрема і Україні, потрібно звернути увагу на 

цю концепцію, оскільки на її основі можна забезпечити розв’язання 

найактуальніших проблем на основі діалогу та компромісу. Лише в такому разі 

можна говорити про набуття певними рішеннями легітимного характеру. 

________________________ 

1. Тур М. Некласичні моделі легітимації соціальних інститутів. – К., 2006. 

2. Марков Б. Мораль и Разум. Послесловие // Хабермас Ю. Моральное сознание и 

коммуникативное действие. – С-Пб., 2000. 

3. Габермас Ю. Залучення Іншого. Студії з політичної теорії. – Львів, 2006. 

THEORY OF COMMUNICATIVE ACTION OF Y. HABERMAS. A THEORETICAL 

COGNATION IS WITH THE IDEAS OF DEMOCRACY 

Andriy Garbadin 

The theoretical and practical level of communicative action of Y. Habermas is analyzed. 

Сertainly theoretical cognation of this theory with the ideas of democracy. Grounded their 

interdependence in working out problems of whole society character. 

Key words: communicative action, discourse, and democracy. 

85

УДК 929: 32 Кучабський (477)+321.1 

СВОБОДА ОСОБИ І ДЕМОКРАТІЇ У ДЕРЖАВОТВОРЧІЙ 

КОНЦЕПЦІЇ В. КУЧАБСЬКОГО 

Ігор Вдовичин 

Проаналізовано роль і місце свободи особи та демократії у державотворчій концепції В. 

Кучабського. 

Ключові слова: В. Кучабський , свобода, демократія, особа. 

Сучасні неоднозначні політичні процеси, і не тільки в Україні, стимулюють 

особливу увагу до тих мислителів, що творили в переломові моменти світової 

історії і зуміли серед потоку бурхливих політичних подій визначити глибинні 

тенденції. Ідеї В. Кучабського своєю нетрафаретністю, інтелектуальною 

мужністю дають змогу оцінити багато явищ української політики під новим 

кутом зору. 

Дослідженню ідейної спадщини В.Кучабського присвячені праці таких 

учених як С. Гелея, Б. Кухти, І. Лисяка-Рудницького, В. Потульницького. Та 

вони перш за все зорієнтовані на аналіз ідей щодо державного будівництва, 

поминаючи не менш важливі питання людської свободи. 

Об’єктивний аналіз свободи людини і потрібних для цього інститутів 

неможливий поза конкретною культурною традицією і політичною історією. 

Карл Ясперс писав: “Заходу відома ідея політичної свободи. У Греції – правда 

короткочасно – існувала свобода, яка не виникла більше ніде. Співдружність 

вільних людей вистояла під натиском універсальної деспотії, тотальної 

організації, що облагоденствувала народи. Тим самим поліс заклав основи 

всього західного усвідомлення свободи – як реальність свободи, так і її ідеї”. [7, 

с. 85]. 

Своєю чергою В. Кучабський так характеризував європейськість: “Це є 

ґрунт з одного боку індивідуалізму, з другої ж самосвідомої громадської 

дисципліни, яка виявилася в західно-європейському почуттю права, закону й 

обов’язку” “І власне вся суть боротьби большевиків проти “пересудів” і 

“буржуазної” – себто побудованої під західноєвропейськими впливами, - 

культури в тому, щоб знищити все, що могло б розвивати в населення 

індивідуалізм і побудоване на ньому почуття права і закону, і щоб таким чином 

перетяти в того населення зв'язок між особистим, приватним життям і 

громадським, політичним. Щоб замість того розвинути в ньому покору для 

“колєктивного” інтересу, який рахується з одиницею лише постільки, поскільки 

це “доцільно, але не признає одиницю саму по собі ніякою цінністю” [1, с .81 - 

83]. Як ми бачимо, ідеї В. Кучабського перебувають у річищі магістрального 

напряму європейської інтелектуальної і духовної традиції і недостатня увага до 

них, навіть в Україні, засвідчує нашу декларативну, поверхову європейськість, 

підміну змісту формою. 

86

У цьому контексті єдиним позитивним наслідком для українців у катастрофі 

1917 - 1920 років була, на думку В. Кучабського, щаслива випадковість, яка 

відкинула Галичину до польської держави і захистила від безпосереднього 

нівелюючого впливу політики Радянської Росії. Польща, виходячи з історичних 

традицій Речі Посполитої, буде забороняти національні українські прояви, тим самим 

лише скріплюючи почуття індивідуальності української нації [6, с.162]. Інакше, на 

думку В. Кучабського, стоїть питання з “українізуючим” більшовизмом, який 

нищить саме почуття індивідуальності української нації, замінюючи його почуттям 

інтернаціональної солідарності, що дає змогу будь-який національний вияв 

визначати як зраду інтересам усесвітнього братства робітників. Не можна однак 

повністю погодитись з твердженням В. Кучабського, що “українізація”, яка 

проводилася в 1920-х роках в Україні була виявом не сили, а слабкості 

українства. “Адже ясно, - пише В.Кучабський, що коли б большевикам було 

чого нас боятися і коли б іще “українізація” могла скріпити нашу грізність, то 

ніякий здоровий на розум большевик “українізації” не наказував би” [1, с. 53]. 

Так, “українізація” розпочалась як суто пропагандистський захід, однак досить 

швидко вона дала небажаний для тоталітарної влади результат – духовне 

усамостійнення людей, усвідомлення ними власної індивідуальності, потреби в 

інших ідеях і цінностях, відмінних від тих, які пропагувала офіційна влада. 

В таких обставинах, на думку вченого, роль українського П'ємонту мала 

здійснити Галичина, грунтувалось на двох основних засадах: 1) реальних потребах 

народу; 2) існуванні провідної аристократичної верстви — людей, спроможних 

здійснити цю ідею і повести за собою інших. Ця провідна верства має вождівський 

сильний характер, військовий хист, аристократизм національного почування, “для 

якого не всі шляхи є добрі, а лише ті, які скріплюють суспільно-творчі, 

організаційні здібності населення, і які на всю національну боротьбу кладуть 

відбиток не сліпого істеричного бунту, а лише етично високого лицарського 

подвигу” [1, с.122 - 123]. 

Інша позитивна риса Галичини, що особливо виявилася у 1918-1919 роках, 

— це енергія, розпорядливість і професіоналізм місцевих політиків, які 

виявили здатність до організації та самоврядування, вміло використовуючи 

відповідні етнічні якості західноукраїнського населення [6, с.165]. Реальне 

відновлення наступить лише тоді, коли станеться “така переміна, яка б сприяла на 

Україні людей зовсім нового духовного і політичного типу” [5, с. 68]. 

Учений вважає, що держава — це продукт не технічної організованості народу, а, 

передовсім, його духовності. Власне через призму морально-етичних засад В. 

Кучабський обстоював ідею свободи людини. 

Оцінюючи ставлення консерваторів до радикальних соціальних 

експериментів, він писав: “Ми мусимо збуджувати серед них (консервативних 

кіл.— І. В.) свідомість, що спричинником соціяльних революцій не є сам по 

собі анархізм нижчих, тільки щойно розклад думки і волі серед вищих 

суспільних верств, який веде до занедбання ними їхніх позитивних суспільних 

функцій в їхній країні” [4, с. 53]. Свобода є позитивною і доцільною у контексті 

відповідальності індивіда як суб’єкта а не як об’єкта. 

87

Вимога змістовної праці є, напевне, чи не основним завданням, яке ставив 

український консерватизм перед усіма верствами суспільства. І «перевага» 

еліти насамперед у тому, що до неї висувають набагато більші вимоги і на неї 

покладають більші обов'язки. В. Кучабський, обстоюючи такий погляд на 

покликання провідної верстви суспільства, мав мужність стверджувати, що 

“без уваги на те, що соціяльна революція завсіди приносить краям руїну і що 

вона не лише не веде до заснування нових держав, а навпаки, дуже часто 

повалює вже істнуючі — вона є невідхильний і природний процес, яким нижчі 

суспільні верстви заступають давні провідні, новими, революційними, якщо 

давні провідники внутрішньо вже здегенерувалиса і — переставши бути 

здібними до позитивних провідних суспільних функцій — стали здібними ще 

тільки до паразитарного, їхнього краю й народу непожиточного буття” [4, с. 

54]. 

Український консерватизм добачав основний засіб проти руїни (розуміючи 

її широко — як занепад, повернення до варварських часів, коли груба сила і 

негайні матеріальні потреби визначають поведінку індивіда й долю 

суспільства) в духовному піднесенні людей. Полишення суспільства в полоні 

ірраціональних потягів не є ані свободою, ані демократією. 

Перед нами стисло викладена суть поглядів ідеолога українського 

консерватизму на призначення еліти — бути вищою не походженням, не 

майном чи посадою, а за внутрішньою готовністю брати важку ношу на власні 

плечі, мати достатньо інтелектуальних, моральних і психологічних якостей, 

яких вимагає лідерство. 

Еліта не суперечить свободі, власне її існування у зазначених вище 

параметрах уможливлює буття свободи не в сенсі потурання людським 

слабкостям, що часто подають як суть свободи, а через піднесення людини над 

переважно несприятливими політичними і життєвими обставинами, їх 

подолання. По-сучасному актуально звучить застереження В. Кучабського 

стосовно того, що “ні тероризм, ні “політика” демонстрації взагалі ні до чого 

не веде, - тільки ходить тут про той невловимий, бо елементарний, бо 

десятками тисяч одиниць у їхньому щоденному особистому і громадянському 

діланню довершений наступ за здобуття нових культурних, соціальноекономічних, 

нових позицій внутрішньої політичної зорганізованості, якого 

ніякими законодавчими рестрикціями ніяка держава спинити не в силі…” [4, 

с.218 - 219]. 

Еліта підтримує свободу, бо вона сама є результатом свободи, ґрунтованої 

на праці та взаємодії. Українець В. Кучабський тлумачив свободу людини в 

річищі ідей Дж. Локка і Ш. Л. Монтеск’є. 

________________________ 

1. Кучабський В. Більшовизм і сучасне завдання українського 

Заходу(національно-політичні замітки). – Львів, 1925. – 128 с. 

2. Кучабський В. Вага і завдання західно-української держави серед сил 

Східної Європи на переломі 1918-1919-ого року // Дзвони. – 1932. – Т.2. – С.111– 

121. 

88

3. 3. Кучабський В. Зміна поглядів на політику як науку // Політика. – 

1925. – Ч.1. – С.14–16. 

4. Кучабський В. Отверта відповідь польському консерватисту. – Львів, 

1932. – 236с. 

5. Кучабський В. Українська державна путь // Дзвони. –1934. – Ч. 1–2. – С. 

61–68. 

6. Потульницький В. А. Історія української політології (Концепції 

державності в українській зарубіжній історико-політичній науці). – К.: Либідь, 

1992. – 232с. 

7. Ясперс К. Смысл и назначение истории // Истоки истории и ее цель. – 

М.: Республика, 1994. – 520 с. 

FREEDOM OF PERSON AND DEMOCRACY IN STATE CREATIVE 

BY V. KUCHABSKY 

Ihor Vdovychyn 

The lecture analyses the role and place of the Freedom of Person and Democracy in State 

creative Conception by V. Kuchabsky. 

Key words: Kuchabsky, freedom, democracy, and person. 

89

УДК 929 

ОБСТАВИНИ НАПИСАННЯ І ПЕРШОЇ ПУБЛІКАЦІЇ РОБОТИ М. 

МІХНОВСЬКОГО “САМОСТІЙНА УКРАЇНА” 

Володимир Остудін 

Розкрито зв’язки між М. Міхновським і українськими соціал-демократами в період 

написання і першої публікації роботи “Самостійна Україна”. Увагу зосереджено на ролі Д. 

Антоновича в цій справі. 

Ключові слова: самостійність, соціал-демократія, програма партії, політична дискусія, 

публікація. 

Іноді важливо знати не лише зміст та основні положення тієї чи тієї пам’ятки 

політичної думки, а й з’ясувати обставини її появи. Це стосується не лише 

якихось другорядних документів, а й дуже відомих. Маємо на увазі, в даному 

випадку, один з найбільш дискусійних політичних трактатів початку ХХ ст. – 

роботу М. Міхновського “Самостійна Україна”. Як колись, так і сьогодні одні 

сприймають її цілком беззастережно як основну пам’ятку української 

політичної думки того часу. Інші, так само безапеляційно, її відкидають. Не 

вдаючись в дискусію, спробуймо на підставі виявлених архівних даних 

простежити обставини її написання і першої публікації. 

Як відомо, 19 січня (за старим стилем) 1900 р. в Харкові відбулися 

нелегальні ініціативні збори т.зв. “Комітету чотирьох” – Д. Антоновича, Б. 

Камінського, Л. Мацієвича і М. Русова. Основне питання було присвячене 

негайній потребі створити справді революційну українську партію, що 

об’єднувала б у своїх лавах національно свідомих і революційно налаштованих 

молодих людей. Тоді ж [1, с. 3], а за іншими даними, 29 січня в день офіційного 

заснування РУП, було вирішено звернутися з проханням до помічника 

присяжного повіреного М. Міхновського, який незадовго перед цим 

переселився з Києва до Харкова і якого знали як талановитого правника і 

свідомого українця, а Б. Камінський навіть навчався разом з ним на першому 

курсі юридичного факультету Київського університету 1891 р. [2, с. 44 зв., 45]. 

За їхнім задумом, саме М. Міхновський міг би скласти достойну програму 

партії [3, с. 71]. 31 січня відбулася розмова Д. Антоновича з М. Міхновським і 

той охоче погодився підготувати відповідний документ [4, с. 7]. 

Тим часом наближалися Шевченківські дні. За уже виробленою на 

Наддніпрянщині традицією, вони супроводжувалися проведенням таємних 

вечірок, на яких виголошували доповіді, присвячені не лише пам’яті Кобзаря, а 

й актуальним питанням часу. Зокрема діяльності української інтелігенції, 

потребі підвищення її культурно-освітнього рівня, національної свідомості та 

політичної активності. “Вони, – згадував згодом член РУП І. Рудичів, – 

збільшували наші відомості про українську справу, поглиблювали нашу 

національну свідомість, спричинялися до збільшення серед загалу семінаристів 

активних українців і членів нелегальних організацій. Тут ми вислуховували 

90

гарячі патріотичні промови, добували заборонену літературу, співали “Заповіт” 

і “Ще не вмерла Україна”. Тут ми діставали той святий вогонь, що не гасне до 

смерті” [5, с. 12]. 

В 1900 р. вирішено було провести дві такі вечірки. Основним доповідачем на 

них мав бути М. Міхновський [6, с. 3]. В Полтаві вечірка відбулася 19 лютого. 

М. Міхновського на неї запросили А. Кучерявенко, С. Петлюра і В. 

Міхновський – небіж доповідача [7, с. 101]. За твердженнями одних 

мемуаристів, у виступі М. Міхновського вже були викладені основні 

положення “Самостійної України” [ 8, с. 64; 4, с. 7; 5, с. 13]. За свідченнями 

інших, він лише закликав до збройної конфронтації з царизмом і поширення 

практики індивідуального терору як вирішального засобу цієї боротьби [9, с. 

37, 38, 10, с. 75]. 

Рівно за тиждень, 26 лютого, аналогічні збори відбулися в Харкові. На жаль, 

спогади про цю подію також діаметрально протилежні. Якщо Б. Мартос, О. 

Коваленко чи Д. Антонович роль Міхновського в ній зводять лише до кількох 

іронічних реплік на адресу організаторів вечірки [11, с. 75; 12, с. 45–46; 9, с. 

38], то вражений виступом Міхновського, активний рупівець Ю. Коллард 

писав: “Блискавкою ударила по нас ця промова. Всі були наче перелякані 

несподіванкою і на дві-три секунди в кімнаті настала мертва тиша, але скоро 

розляглися гучні оплески. Всі були в якомусь екстазі” [10, с. 75]. 

З’ясувати, на чиєму боці істина, дає підстави лист Л. Мацієвича до відомого 

діяча західноукраїнської радикальної партії А. Крушельницького від 10 березня 

1900 р., який ми виявили у фондах Львівського історичного архіву. У ньому 

майбутній конструктор підводних човнів і першого в світі гідроаероплана 

писав: “Ми устроювали роковини Шевченка, де нова революційна партія 

виголосила перед представниками громад ріжних міст своє profession de foi” 

[13, с. 7]. 

Згадка про “Profession de foi” тут не випадкова. Як відомо, таку назву 

одержав виступ І. Липи на аналогічному Шевченківському вечорі 1893 р. і 

текст цього виступу вважають одним з основних програмних документів 

легендарного “Братства Тарасівців”. Тож паралелі тут очевидні. Підтверджують 

думку про те, що “Самостійна Україна” – це виступ перед слухачами – і її 

структурна побудова, і примітки до назви твору. До того ж і в українському 

виданні – “Самостійна Україна. Промова”, і в здійсненому, ймовірно, самим 

Міхновським російськомовному перекладі цієї праці – “Самостоятельная 

Украина. Речь, произнесенная в 39-ую годовщину смерти Т. Г. Шевченко [14 – 

обкладинка]. Тоді цього ніхто не заперечував, і лише через 39 років В. 

Антонович заявив: “Брошуру про самостійну Україну Міхновський написав у 

формі промови, бо так йому, як адвокатові, було легше знайти потрібні 

вислови, але ніколи і ніде цієї промови не виголошував” [9, с. 36–37]. 

Сподіваємося, об’єктивний науковець легко вирішить, хто тут помиляється. 

Отож, можемо констатувати, що “Самостійну Україну” М. Міхновський 

написав на прохання лідерів РУП, які незабаром стали членами і провідними 

діячами східноукраїнської соціал-демократії. Що текст її було виголошено 

якщо не на обох, то, як мінімум, на зарківській вечірці, яку вони ж 

91

організували. Звичайно, поява “Самостійної України” була зумовлена велінням 

часу і створена неминуче. Утім факт залишається фактом. Керівництво РУП, в 

1904 р. схарактеризувало цю роботу на Міжнародному соціалістичному 

конгресі в Амстердамі як таку ... про котру можна дуже багато сказати тільки 

не те, що вона має що-небудь з соціалізмом” [15, с. 3], 1900 р. зустріло її появу 

із захопленням і сприяло її публікації як першого програмного документа 

партії. 

Що ж стосується подальшої долі “Самостійної України”, то протягом 

березня 1900 р. Міхновський у Харкові, а за версією І. Липи – в Карпатах [16, с. 

92], закінчив її остаточний текст і передав його для подальшого друку 

Антоновичеві. Енергійний, іноді надто метушливий, і за це прозваний 

товаришами “Мухою”. В. Антонович із запалом неофіта взявся за справу. 

Водночас, він поставив перед собою мету опублікувати не лише цю брошуру, а 

й налагодити більш-менш працюючу стабільно систему партійного 

видавництва. Зрозуміло, Російській імперії регулярне, та ще й українською 

мовою, видання нелегальної літератури було неможливе. Тому вирішено було 

всю основну видавничу справу зосередити в Західній Україні, а вже звідти 

таємно переправляти за Збруч. Місцем для друкування цієї літератури було 

обрано Львів. Адже тут була міцна видавнича база, а по-друге – тут проживало 

багато радикально настроєних діячів, з якими наддніпрянці віддавна 

підтримували тісні зв’язки. 

Першим, до кого В. Антонович звернувся ще в середині лютого був А. 

Крушельницькій. На жаль, тексту цього листа Антоновича виявити не 

пощастило і тому докладно з’ясувати, якої саме допомоги від А. 

Крушельницького він сподівався, не можемо. Зрозуміло, що мова мала б йти 

про налагодження публікації партійних видань РУП. 

Відповідь Крушельницького забарилася, а можливо, не надійшла взагалі. 

Тому 14 березня В. Антонович звернувся з листом до одного з провідників 

галицьких соціал-демократів, голови студентської “Академічної громади” Є. 

Косевича. В ньому він, зокрема, писав: 

“Пробачте, що я іще й Вас турбую нашими справами, але змушений до того 

обставинами. Вже протягом двох місяців звертаємося до того або іншого з 

галичан, але відповіді – Біг дасть! Звертаюся до Вас з уклінним проханням, що 

Ви параєте когось з галичан, що мав би який вільний час допомогти в отій 

справі: і нам потрібно розпочати в Галичині видавництво невеличких народних 

книжечок змісту політичного і економічного. Оповідання про те, які у нас 

податки, яка експансія і т.д., а інколи між їми і більш теоретичну для 

інтелігентного читача. Перших треба видавати тисяч по 5, а других примірників 

– по 600. У нас зараз є готових до друку коло 5 таких книжечок, є і гроші на 

видання їх. Зараз нам потрібно щоб до Мая, коли не можна буде раніше, 

вийшли книжечки хоч би зо 3, та примірників по 10 їх мати у нас для того, щоб 

краще повести справу надалі. Будь-ласка, коли у Вас знайдеться хто знайомий, 

щоб взявся за цю справу, то попросіть написати мені, скільки йому грошей 

послати на перші три видання і на яку адресу заслати рукописи. Кожен 

завбільшки в один аркуш друку. Гарно було б, як би він згодився брати за свою 

92

працю книжками, але як ні, то згодні заплатити. Коли хтось візьметься за се, то, 

посилаючи гроші, напишу докладно все, які повинні бути видання. Уклінно 

прошу о відповідь. З великим ушануванням – Дм. Антонович [17, с. 1, 1 зв., 2.2 

зв.]. 

Знову ж таки, через те, що у нас нема архіву Д. Антоновича, відповіді на 

цей, як і на всі наступні листи, не маємо. Тому вимушені користуватися лише 

листами В. Антоновича. До речі, усі вони, і брошура Міхновського, були 

відправлені до Львова з Росії звичайною поштою, тому твердження дослідників 

про жорстокість царської цензури видається, дещо перебільшеним. 

Отримавши листа, Косевич почав докладно з’ясовувати можливість 

задоволення прохання Антоновича. Тому з відповіддю не поспішав. Натомість 

останній, палаючи від нетерпіння і бажаючи якомога швидше побачити вже 

надруковані брошури, відправляє 1 квітня чергового листа до Галичини. Цього 

разу до В. Охрімовича: 

“Пробачте, що ми турбуємо ще і Вас нашою просьбою, але до кого ми не 

зверталися з галичан досі, ніхто нам не відповідав. Просьба отся: нам треба 

розпочати за кордоном видання невеличких брошур. Рукописи ми самі будемо 

засилати, а також гроші на видання. Наш клопіт буде їх перевезти. Отже, Вас 

уклінно прохаємо, чи не змогли б Ви віднайти чоловіка, щоб взявся бути їх 

видавцем. Видавати нам потрібно деяких по 600 примірників, а деяких по 5000. 

Зараз з цим листом засилаємо 100 карбованців, а рукописі будемо засилати 

заказними листами. Просимо друкувати так: 

Виданнє Р.У.П.ч.1. “Самостійна Україна” (600 пр.). Виданнє Р.У.П.ч.2. 

“Дядько Дмитро” (5000 пр.). “Чи є тепер панщина ?”. Виданє Р.У.П.ч.3 

Ці всі рукописи у нас уже готові. Позаду книжок друкувати їх список і ціну: 

на ті, яких по 600 примірників – по дорожче, а на ті, яких по 5 000 пр. – 

подешевше. Чим швидше б вийшли книжки, тим краще. Грошей, коли буде 

друкувати, пришлем ще. Надалі все обміркуємо, коли побачимося, адже зараз 

нам для справи було б дуже потрібно мати сих видань примірників по 10. 

Пробачте ще раз, що Вас турбую та перешкоджаю тим у Ваших справах, але 

ж самі гаразд знаєте, що без допомоги галичан ми нічого почати не вільні” [18, 

с. 2, 2 зв. 3]. 

Не вдаючись до коментування цього листа, хочемо звернути увагу на два 

моменти. Гроші, що їх Антонович висилав на друкування цих брошур, були 

його власні – із тих 2500 карбованців, котрі залишила йому, як спадщину, його 

покійна матір. Що ж стосується інших згаданих у листі брошур, то оці дві вони 

– це переробки і вільні переклади з видань Польської партії соціалістичної 

(РРS). “Ojciec Szymon”: “Czy niema teraz panszczyzny”. Роботу над першим 

перекладом виконав Антонович власноруч, він побачив світ одночасно з 

“Самостійною Україною”. Щодо другого, то його розпочав ще Д. Познанський, 

а закінчив 1902 р. Д. Антонович. Ця брошура вийшла у Львові 1902 р., хоча на 

обкладинці зазначено, що в Києві з дозволу цензури в 1901 р. [19, с. 257]. 

Наближалися Великодні свята і Антонович виїхав до Києва провідати 

родичів. Коли ж повернувся, то застав довгоочікувану відповідь від Косевича. 

Не гаючись, він 13 квітня відписує: 

93

“Виїзжавши на Великдень з Харкова, допіру вернувся і знайшов Вашого 

листа. Не маючи перед Великоднем Вашої відповіді, я надіслав докторові Вол. 

Охрімовичеві листа, щоб зайнявся сими виданнями. Не хотілося турбувати 

шановного доктора, але зробив се тому, щоб справи швидше посувалися. Отже, 

зараз я написав докторові і прохав, якщо він іще нікому нашої справи не 

доручив, передати її Вам. У листі до доктора я докладно переказав, які хотілося 

б мати видання і на скільки примірників” [20, с. 33 зв.]. 

Зберігся і згадуваний тут лист Антоновича до Охрімовича: 

“Перед нашим Великоднем я до Вас звертався просьбою – підшукати 

чоловіка, щоб взявся переводити наші видання. Перед тим я звертався до 

товариша Є. Косевича в тій же справі, але не мав від його відповіді. Отже, 

приїхавши до Харкова після Великодня, я одержав його відповіді, що 

запізнилися тим, що мій лист не знайшов його у Львові. Він пише, що 

вернувшись до Львова 30 квітня п. ст., радо візьметься сам за цю справу. Будь 

ласка, якщо Ви ще чоловіка, щоб займався нашою справою, не знайшли, то 

доручіть її т. Євг. Косевичеві, але як уже комусь доручили, то най так 

зостанеться, як Ви зробили, а я Косевичеві напишу, що справа уже залагоджена. 

На Вашу ж адресу одіслано заказними листами дві рукописі в трьох тестах. 

Будьте ласкаві, якщо їх не одержали, сповістіть, адже третю рукопись, не 

знаючи, хто займеться сею справою, також одішлю на Вашу адресу” [21, с. 4, 

5]. 

Останнім штрихом до історії листування між Д. Антоновичем і галичанами з 

приводу “Самостійної України” є фрагмент його листа до Є. Косевича від 26 

травня: “Дуже вдячний, що видрукували “Самостійну Україну”. Будь ласка, 

звеліть її зброшурувати, або, краще, який час заждіть; я, певно, приїду до 

Львова днів через 10, то тоді побалакаємо безпосередньо” [22, с. 5зв.]. Дивним і 

несподіваним, є те, що саме Антонович незабаром опинився в таборі запеклих 

ворогів Міхновського. Людина, яка 1900 р. так багато зусиль і власних коштів 

доклала до появи цієї праці, 1913 р., характеризуючи діяльність РУП, писала: 

“Ініціатори сеї партії першим своїм виданням весною 1900 р. випустили грубо 

шовіністичну брошуру, перейняту наскрізь зоологічним націоналізмом. Правда, 

скоро від сеї брошури видавці відмовилися і саме видання її вважали за прикре 

непорозуміння” [23, с. 189]. 

Що ж стосується першого видання “Самостійної України”, то, як і слід було 

чекати, більша частина його накладу залишилася в Західній Україні, а її ідеї 

стали яскравою провідною зорею для десятків тисяч січових стрільців, вояків 

Галицької Армії та УПА. На Східну Україну потрапило порівняно небагато 

примірників. Декілька десятків їх нелегально переправив майбутній активний 

соціал-демократ Б. Мартос, який, до речі, також з колишніх друзів М. 

Міхновського дуже скоро і легко перетворився на одного з найзапекліших його 

ідейних та особистих ворогів. 

І нарешті, коротко про ще один аспект цієї проблеми. А саме спробуймо 

з’ясувати роль і заслуги галицького громадського і політичного діяча Л. 

Цегельського в справі першої публікації “Самостійної України”. Річ у тому, що 

2002 р. львівські історики Я. Лялька і П. Романюк видали цікаву і змістовну 

94

працю “Стара Сіль. Літопис нескореної України”, де, зокрема, стверджують: 

“Його ж (Цегельського – В.О.) коштом того ж року (1900 – В. О.) видано 

брошуру Миколи Міхновського “Самостійна Україна” [24, с. 183]. Із цього 

матеріалу видно, що це не відповідає дійсності. Але при чому тут Л. 

Цегельський ? Який має він стосунок до всього цього ? 

Як відомо, час появи друком роботи Міхновського “Самостійна Україна” Є. 

Косевич був студентом Львівського університету і навряд чи міг би сам 

здійснити цю операцію. То ж цілком логічно, що він звернувся з проханням про 

допомогу до тодішнього редактора газети “Діло” Л. Цегельського. Йому ж були 

передані гроші, які надіслав Антонович. Так, фактично, Цегельський став 

технічним редактором цих брошур, їх видавцем. У нього вони, і зокрема – 

“Самостійна Україна”, зберігалися [25, с. 51; 26, с. 95]. Щобільше, за даними А. 

Жука, у журналі “Молода Україна” за 1900 р. навіть було вміщено 

повідомлення, що саме у Л. Цегельського цю брошуру можна придбати [27, с. 

6]. 

Незабаром через цю участь в публікації “Самостійної України” Цегельський 

був втягнутий в прикре фінансове непорозуміння, що виникло через начебто 

нестачу висланих Антоновичем грошей. Свідченням цього є лист Цегельського 

до Охрімовича від 26 січня 1901 р. (що ми його віднайшли в архіві). У цьому 

листі, а написаний він вкрай нерозбірливо, видно автор дуже хвилювався, 

зазначено: “Вний п. Докторе. Як Вам звісно, у Львові є М- (Б. Мартос – В. О.). 

Був і Косевич. М-су хочемо зложити рахунки. Ви мали дістати 100 чи 180 

рублів, а Косевич – 12 рублів. Чи щодо Вас я помиляюся ? Просимо Вас 

отримати ті рахунки. Баланс з того фонду і що видано, а що остало ? Коли що 

остало, просимо прислати на руки д-ра Миколи (М. Барана – В. О.. З тої сотки, 

яку я дістав, нічого не лишилося, так-що М-су не стало на поворот”. Тому Л. 

Цегельський дав Б. Матросу гроші на дорогу додому з власної кишені” [28, с. 

13]. А що стосується наведеного твердження Я. Ляльки і П. Романюка про 

субсидування Цегельським видання брошури Міхновського, то це є явне 

перебільшення. Гроші на публікацію “Самостійної України дав тільки Д. 

Антонович, який згодом не хотів про це навіть згадувати. Така правда. 

___________________ 

1. Жук А. З початків новочасного українського політичного руху на Україні 

наддніпрянській // Шлях. – Зальцведель. – 1920. – 3.ІІІ. – Ч. 17 (103). 

2. Київський міський держархів. – Ф.16. – Оп. 369. – Спр.7 за 1891 р. 

3. Антонович Д.В. Заввага до спогадів О. Коваленка та Ю. Колларда // З 

минулого. Зб. – Варшава. – 1939. – Т. ІІ. 

4. Дорошенко В. Революційна Українська партія (1900 – 1905 рр.). – Львів; К., 

1921. 

5. Рудичів І. Симон Петлюра в молодості // Симон Петлюра в молодості. Збірник 

споминів. – Львів, 1936. 

6. Коллард Ю. Микола Міхновський. З приводу 15-тих роковин трагічної смерті // 

Українське слово. – Париж. – 1939. - 7. V. 

7. Жук А. Симон Петлюра. Зі споминів // Календар “Дніпро” на 1934 р. – Львів, 

1934. 

95

8. Жук А. Михайло Русов і його батьки // Сучасність. Література, мистецтво, 

суспільне життя. – Мюнхен. – 1983. – V. – № 6 (30). 

9. Антонович Д. Праця Олександра Русова для українського театру та музики // 

Студії з поля суспільних наук і статистики. – Львів, 1938. – Т. 5. 

10. Коллард Ю. Спогади юнацьких днів. – Торонто, 1972. 

11. Мартос Б. З моїх споминів // Календар “Дніпро” на 1940 р. – Львів, 1939. 

12. Коваленко О. На межі двох віків // З минулого: Збірник. – Варшава. 1939. – Т. 

ІІ. 

13. Мацієвич Л. Лист до А.Крушельницького від 10.ІІІ.1900 р.// ЦДІА України у 

Львові. – Ф. 361. – Оп. І. – Спр. 107. 

14. Самостоятельная Украина. Речь произнесенная в 39ую годовщину смерти 

Т.Г.Шевченко. Перевод с украинского. Издание А.Б.Ворога. – Б.д. і м. 

15. Доклад ЦК РУП Міжнародному Соціалістичному Конгресові в Амстердамі // 

Праця. – Львів. – 1904. – VІІІ-ІХ. – Ч. 6-7. 

16. Липа І. Тарасовці // Письмо з Просвіти. – Львів. – 1922. – 1.ІІІ. – Ч. 11-12. 

17. Антонович Д. Лист до Є. Косевича від 14.ІІІ.1900 р. // ЦДІАУ у Львові. – Ф. 

868. – Оп. І. – Спр. 4. 

18. Антонович Д. Лист до В.Охрімовича від 1.ІV.1900 р. // ЦДІАУ у Львові. – 

Ф.372. – Оп. 1. – Спр. 24. 

19. Біднов В. Дмитро Антонович (1877–1927 рр.) // ЛНВ. – Львів. – 1927. – ХІ. – 

Кн. 11. 

20. Антонович Д. Лист до Є.Косевича від 13.ІV.1900 р. // ЦДІАУ у Львові. – Ф. 

868. – Оп. 1. – Спр. 4. 

21. Антонович Д. Лист до В.Охотмовича б.д // ЦДІАУ у Львові. – Ф. 372. – Оп. 1. – 

Спр. 24. 

22. Антонович Д. Лист до Є.Косевича від 26.V.1900 р. // ЦДІАУ у Львові. – Ф.868. 

– Оп. 1; Спр. 4. 

23. Антонович Д. Карл Маркс і українці // Дзвін. – 1913. – № 3. 

24. Лялька Я., Романюк П. Стара Сіль. Літопис нескореної України. – Львів, 2002. 

– Кн. 3. 

25. Жук А. Перший раз у Львові і в редакції “Діла”// Діло. – 1938. – 14.І. – Ч. 9 

(14.841). 

26. Цегельський Л. Від легенд до правди. – Нью-Йорк, Філадельфія, 1960. 

27. Жук А. Як народилася РУП // Українська літературна газета. – Мюнхен. – 1960. 

– Ч. 3. 

28. Цегельський Л. Лист до В.Охрімовича від 26.І.1901 р. // ЦДІАУ у Львові. – Ф. 

372. – Оп. 1. – Спр. 98. 

FIRST PUBLICATION BY M. MICHNOWSKYJ “INDEPENDENT UKRAINE” 

Volodumur Octydin 

This article is dedicated to the analysis of relations between M. Michnowskyj and Ukrainian 

social democrats in the time of the creation and the first publication of “Independent Ukraine”. The 

author focused on the description of the role of D. Antonovych in this deal. 

Key words: independent, social democrats, the program of party, political discussion, and the 

publication. 

96

УДК 323.15 

ДЖЕРЕЛЬНА БАЗА ДОСЛІДЖЕННЯ ПОЛЬСЬКИХ НАЦІОНАЛЬНО- 

КУЛЬТУРНИХ ТОВАРИСТВ ЯК УМОВА АНАЛІЗУ 

ФУНКЦІОНУВАННЯ ІНСТИТУТІВ ГРОМАДЯНСЬКОГО 

СУСПІЛЬСТВА 

Сергій Рудницький, Станіслав Сухачов 

Проаналізовано джерельну базу вивчення польських національно-культурних товариств 

як умови дослідження інститутів громадянського суспільства. Показано, що подальший 

розвиток останнього неможливий без усебічного усвідомлення механізмів функціонування 

громадських організацій, що представляють групові інтереси польської спільноти. Особлива 

увага зосереджена на описі друкованих і електронних засобів інформації України і Польщі з 

аналізованої проблематики. 

Ключові слова: польські національно-культурні товариства, громадянське суспільство, 

громадські організації, групові інтереси, друковані та електронні засоби інформації. 

Навряд чи варто доводити сьогодні відому тезу про важливість 

функціонування елементів громадянського суспільства в Україні, серед яких 

важливе місце посідають громадські організації, зокрема національнокультурні 

товариства 2 . Деякі дослідники, зокрема, Петро Глинський, редактор 

збірки “Самоорганізація польського суспільства: третій сектор” називає 

громадські організації третім сектором, інституційною складовою 

громадянського суспільства і вказує на те, що “не існує добре функціональної 

демократії ... без ефективного сектору неурядових організацій” [4, с. 5]. 

Причому важливою частиною українського третього сектору є громадські 

організації національних меншин, зокрема польської, які виконують вкрай 

актуальну для поліетнічного українського суспільства функцію представлення 

групових інтересів польської громади, оскільки “існування легітимізованих 

інститутів волевиявлення зменшує вірогідність виникнення етнічних 

конфліктів” [5, с. 50]. 

Аналіз джерел, присвячених проблемам національно-культурних товариств, 

показав, що практично нема публікації з цієї проблематики окрім дослідження 

Я. Купчака [6], Л. Костюк-Кульгавчик [7] і С. Ставської [8]. У контексті 

аналізованої проблематики слід назвати також статті С. Рудницького [9] [10]. 

2 Оскільки є розбіжність у визначенні громадських організацій за різними (наприклад, соціологічним і 

юридичним) підходами, то в цій статті в основу їх визначення покладено політологічний підхід: діяльність 

організації за змістом має бути спрямована на відродження культури польської меншини, що вміщує, за 

визначенням авторів “Етнічного довідника”, розвиток літератури, мови, живого мовлення, освіти (шкільної і 

вищої), вишкіл кадрів етнічної інтелігенції, розвиток мистецтва, книгодрукування, преси, телерадіомовлення, 

релігії, повернення і відбудову культових споруд, відродження побутових традицій, звичаїв тощо” [1]. Їх 

констатуючими ознаками, за визначенням відомого польського дослідника професора Петра Глинського, є 

спонтанність, добровільність і незалежність дії, що спирається на громадський характер праці членів і 

характеризується структурною незалежністю від держави [2, с. 364]. Аналізовані товариства виконують, за 

класичним підходом, функції, властиві групам інтересів, тобто функції артикулювання інтересів, агрегування 

(узгодження потреб) та інформування (комунікації) у вертикальній і горизонтальній площині [3, с. 365-366]. 

97

Крім публікацій, які безпосередньо розглядають питання функціонування 

польських національно-культурних товариств, необхідно виділити такі, що 

опосередковано висвітлюють проблему діяльності польських громадських 

організацій. Це роботи Я. Купчака [11], Ю. Лавриновича [12], М. Кшишихі [13], 

Л. Костюк-Кульгавчик [14], Т. Кулаковського [15]. 

Серед аналізованої джерельної бази неабияке місце посідають оглядові 

статті, які присвячені саме громадським організаціям України як інститутам 

громадянського суспільства (Л. Лойко [16]), і безпосередньо польським 

громадським організаціям України (С. Рудницький [17]), що розкривають 

широкий спектр різноманітної суспільно-політичної і громадськопросвітницької 

діяльності національно-культурних товариств сучасного 

українського суспільства. 

Ми зосередимо увагу на джерельній базі польських національно-культурних 

товариств Житомирщини, бо всупереч тому, що між переписами 1989 і 2001 

років відсоток польського населення зменшився на 29,3% (при загальному 

зменшенні населення області на 10,1%), тут й надалі проживає найчисельніша в 

Україні польська громада – 49 тисяч осіб (3,5% населення області), що робить 

цей терен винятковим [18, с. 5, 8]. 

Привертають увагу монографічні опрацювання публіцистичного плану, а 

саме видання А. А. Павловського і В. А. Павловського “Пам’ять жива”, в який 

кілька розділів присвячено польським організаціям [19] та змістовна збірка 

нарисів генерального консула Республіки Польща в Україні в 1996-1999 роках 

Євгена Яблонського “Wzlot. Dokąd zmierzają Polacy na Ukrainie” [20], в якій 

автор використав розповіді учасників руху, а також документи, доступні в 

Генеральному Консульстві Республіки Польща у Києві і Міністерстві 

закордонних справ, а також збірка Юрія Шалацького “Як важко бути поляком”, 

яка містить чимало документів про заснування і початковий період діяльності 

польських культурно-освітніх товариств в Україні [21]. 

Серед довідників насамперед потрібно назвати “Поляки в Україні сьогодні” 

(2000) авторства Володимира Оcадчого, що містить адресні відомості і коротку 

інформацію про польські організації України [22]. Це був перший (і сьогодні – 

єдиний) довідник, присвячений полонії України станом на 1999 рік. Польським 

організаціям Житомирщини присвячено довідникове видання “Полонія 

Житомирщини”, підготовлене до друку МГО “Польське наукове товариство у 

Житомирі” 2003 року, куди увійшли найбільш активні полонійні осередки 

Житомирщини, але видання не має бібліографії і покажчиків [23]. Заслуговує 

на увагу “Довідник громадських організацій України”, виданий ресурсним 

центром розвитку громадських організацій “ГУРТ” 1997 року [24] надає 

інформацію про товариства декількох регіонів України, і звичайно, Києва, 

якому присвячено спеціальний Довідник національно-культурних товариств та 

земляцтв Києва, виданий в 2000 році [25]. Перевагою довідника, виданого 

ГУРТом, є алфавітний покажчик організацій і їхніх представників, недоліком – 

тільки адресна інформація, нема бібліографії, що цілком зрозуміло з огляду на 

використаний метод збирання матеріалу. Виданий 2001 року Українськопольським 

– польсько-українським форумом і розміщений в Інтернеті 

98

“Довідник неурядових організацій та установ – учасників українсько-польської 

співпраці” [26] містить відомості тільки про дві польські республіканські 

організації. Деяку інформацію про польські організації України (зокрема по 

Житомирській області), що виступають засновниками друкованих ЗМІ, надає 

“Робочий список польських газет, видаваних на сході в період 1989–2000”, 

виданий 2000 року Фондом “Допомога полякам на сході” [27]. 

Якщо говорити про веб-сторінки, на яких розміщено інформацію про 

національно-культурні товариства, то серед них на першому місці потрібно 

вказати портал Товариства “Спільнота польська” – громадської організації в 

Польщі, чия діяльність спрямована на фінансову і методичну підтримку 

польської діаспори за кордонами Польщі. Банк польських організацій з усього 

світу цього порталу, що налічує 6 тис. записів (635 по Україні), надає адресні 

відомості молодіжні, суспільні, культурні, творчі, католицькі, медичні, 

спортивні, студентські, наукові, освітні організації, спілки ветеранів [28]. 

Основним недоліком, який стосується також усіх веб-сторінок, про які 

йтиметься далі (може за винятком сторінок Польського наукового товариства в 

Житомирі та Генерального консульства Республіки Польща в Луцьку), є 

неактуалізована і неперевірена інформації. Основну частину організацій подано 

ще до 2003 року, тільки декілька організацій актуалізували свої дані. Реальніші 

і точніші дані про польські громадські організації України вміщує веб-сторінка 

польського Фонду “Допомога полякам на сході”, який теж має на меті 

фінансову і методичну підтримку польської діаспори за кордонами Польщі [29]. 

Портал “Полонія світу”, ініціатива Збишека Костецького, голови Польського 

медичного товариства в Німеччині, веб-майстера сторінки, вміщує адресні 

відомості всіх організацій і установ, що мають причетність до української 

полонії – не тільки організацій, товариств, чи польських інститутів, але й 

польського бізнесу, консульств, посольств і т.п., а навіть (що вирізняє її з поміж 

інших інтернет-ресурсів) альбом польських діячів України з фотографіями. 

Недоліком (цілком зрозумілим через віддаленість автора і об’єм вміщених 

даних) є часткова наявність неперевіреної інформації, позитивним моментом - 

подача організацій за містами і інформація про актуалізацію – портал 

актуалізовано 20.12.06 року, а список організацій – 11.04.2002 р [30]. 

Відома і популярна в Польщі загальнопольська база даних польських 

громадських організацій, що має каталог польських (тобто полонійних) 

організацій за кордоном, вміщує адресні дані і деяку інформацію про діяльність 

лише чотирьох польських громадських організації Житомирщини, але з 

зазначенням дати актуалізації запису [31]. 

Якщо говорити про українські інтернет-ресурси, то вони мають скромніший 

вигляд, але й перевагу в ретельності подавання інформації, що зумовлено 

близькістю до інституцій, які виступають об’єктом дослідження. До них 

належить насамперед веб-сторінка Генерального Консульства Республіки 

Польща в Луцьку, яка містить адресні відомості про польські організації 

Луцького консульського округу, до якого з весни 2003 року, в зв’язку з новим 

поділом України на консульські округи, входить Житомирщина [32]. Немає (як 

наприклад це є у випадку Генерального Консульства Польщі у Києві [33]) 

99

відомостей про діяльність Консульства, спрямовану на місцеву полонію, хоча 

уявлення про неї (крім інформації з інших джерел) може дати вміщений на 

сайті список запрошень на заходи і список участі у них луцького консульства 

(від січня 2005 року до кінця червня 2006 року). Дані подано по областях, і 

оскільки сторінку на час писання статті, вважати, що вона містить нові дані. 

Веб-сторінка Польського наукового товариства у Житомирі містить адресні 

відомості тільки тих польських громадських організацій області, що входять до 

створеної 2000 року, ініційовану головою Федерації польських організацій 

України Емілією Хмельовою, Координаційну раду польських організацій 

Житомирщини, що відновила свою діяльність 2003 року (з розподілом на 

членів Ради і запрошених). Її перевагою є постійна актуалізація даних, 

недоліком – нема відомостей про організації, що не входять до складу ради 

[34]. 

Закінчуючи огляд інтернет-джерел, потрібно сказати, що тільки дві 

організації в Житомирській області мають свої сторінки (крім Польського 

наукового товариства у Житомирі, інтернет-сторінку веде Товариство дітей і 

молоді “Джерело” в Іршанську Володимир-Волинського району), а вже 

згадувані загальноукраїнські організації – Федерація польських організацій в 

Україні (голова Емілія Хмельова) і Спілка поляків України (голова – Станіслав 

Костецький), не мають своїх веб-сторінок, де можна було б одержати цілковиту 

і достовірну інформацію про членські організації. 

Названі довідникові видання містять багато неперевіреної і неактуальної 

інформації, деякі з них довільно підходять до визначення понять, що подекуди 

впливає на зміст цих інформаційних ресурсів. 

Різноманітні відомості про польські громадські організації України містять 

статті у друкованих ЗМІ в Україні: “Газета польська” (Житомир) [35], 

“Бердичівська мозаїка” (Бердичів) [36], “Дзєннік Кійовскі” (Київ) [37], 

квартальник “Криниця” [38]); “Бюлетень Федерації польських організацій в 

Україні” (Львів) [39], “Волання з Волині” (Острог) [40], “Голос учителя” 

(Дрогобич) [41]) та в Польщі – “Полонійний форум” (Люблін) [42], “Наша 

Рота” [43], Бюлетень товариства “Спільнота польська” (Варшава) [44]. Деякі 

дані історичного плану містить польська житомирська газета “Замкова гора” 3 

(редактор Владислав Бялецький), що була популярною у польському 

середовищі в часи відродження польської громади в 1989-1991 роках, яка 

перестала регулярно виходити ще до 2004 року і польськомовна житомирська 

газета “Слово польське” – „Słowо Polskie” (редактор Вадим Сичевський), три 

номери якої було видано 1996-1997 року. 

Полякам України, їхній культурі, історії, взаємним впливам польської та 

української культури присвячено два спеціалізованих періодичних видання – 

міжнародне наукове видання “Ukrainica Polonica” [45] і науковий журнал 

“Українська полоністика” [46]. 

До інших джерел можна зарахувати буклети польських громадських 

організацій області [47;48], протоколи засідань правління і зборів 

3 Останній відомий нам номер “Замкової гори” вийшов 2004 року, 7 жовтня. 

100

Координаційної ради польських організацій Житомирщини [49], архів МГО 

“ПНТЖ” [50]. Якщо ж говорити про робочі, отже, актуальні списки польських 

організацій, що ведуть українські установи (Державний комітет 

національностей і міграції, Управління по зв’язках з громадськістю 

Житомирської обласної державної адміністрації) і польські (Генеральне 

Консульство Республіки Польща в Луцьку, згадувані вже Товариство 

“Спільнота польська” і Фонд “Допомога полякам на Сході”), не кажучи вже про 

Єдиний державний реєстр юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців 

України є недоступною для пересічного читача. 

Отже, подальший аналіз джерельної бази дослідження польських 

національно-культурних товариств поглиблює наші знання про механізми 

функціонування інститутів громадянського суспільства в Україні. 

________________________ 

1. Тетяна Клинченко, Товариства національно-культурні // Лариса Аза, Едуард 

Афонін, Людмила Васильєва. Етнічний довідник. Поняття та терміни. – 

http://www.socd.univ.kiev.ua/ PUBLICAT/SOC/YEVTUKH/index.htm 

2. Gliński P. O pewnych aspektach obywatelskości. Aktywność społeczna a integracja 

wspólnot obywatelskich // H. Domański, A. Ostrowska, A. Rychard (red.) Jak żyją Polacy. – 

Warszawa, 2000 – S. 363–393. 

3. Шляхтун П.П. Політологія (Теорія та історія політичної науки): Підручник. – 

К., 2002. – 573 c. 

4. Gliński P. Samoorganizacja społeczeństwa polskiego: trzeci sektor // Gliński P., 

Lewenstejn S., Sicinski A. (red.). Samoorganizacja społeczeństwa polskiego: trzeci sektor. – 

Warszawa, 2002. – S. 5–11. 

5. Когутяк Ю. Конфлікт етнічний // Лариса Аза, Едуард Афонін, Людмила 

Васильєва. Етнічний довідник. Поняття та терміни. – 

http://www.socd.univ.kiev.ua/PUBLICAT/SOC/ YEVTUKH/ index.htm 

6. Kupczak J. Polskie Stowarzyszenie Kulturalno-Oświatowe na Ukrainie (stan z 1990 

r.) // Mniejszości Polskie i Polonia w ZSSR. Pod. red. H Kubiaka, T. Pałecznego, J. 

Rokickiego, M. Wawrykiewicz. – Wrocław; Warszawa; Kraków, 1992. – S. 251–262. 

7. Kościuk-Kulgawczyk L. Polskie organizacje społeczne należące do Związku 

Polaków na Ukrainie (ZPU) // Kultura i świadomość etniczna Polaków na Wschodzie. 

Tradycja i współczesność. – Wrocław, 2004. – S. 345–351. 

8. Stawska Z. Stowarzyszenie Uczonych Polskich na Ukrainie, Kultura i świadomość 

etniczna Polaków na Wschodzie. // Kultura i świadomość etniczna Polaków na Wschodzie. 

Tradycja i współczesność. – Wrocław, 2004. – S. 353–356. 

9. Rudnicki S. Polskie Towarzystwo Naukowe w Żytomierzu. // Heureka. Problemy 

społecznego ruchu naukowego. – Warszawa, 2004/2005. - S. 187-207. 

10. Рудницький С. Координаційна рада польських громадських організацій 

Житомирщини // Громадський вектор. Інформаційний бюлетень громадських 

організацій. – Житомир, 2006. – №3 (9) – C. 18–19. 

11. Kupczak J. Sprawy Polaków na Ukrainie w świetle “Dziennika Kijowskiego” (1992- 

1998) // Z badań nad współczesną problematyką Państw Europy Środkowej i Wschodniej. – 

Wrocław, 2000. – S. 161–184. 

12. Ławrynowicz J. Wybrane aspekty społecznego ruchu naukowego w krajach 

europejskich // Heureka. Problemy społecznego ruchu naukowego. - Warszawa, 2004–2005 

– S. 80–123. 

13. Krzyszycha M. Mniejszość Polska w niepodległej Ukrainie // Przegląd Polonijny. – 

Kraków, 1996. – S. 4. 

101

14. Kościuk-Kulgawczyk L. Społeczno-kulturalne życie Polaków w Kijowie w latach 

90.XX wieku // Pamiętnik Kijowski. Polacy w Kijowie. – Kijów, 2002. – T. VI. – S. 301– 

319. 

15. Kułakowski T. „Gazeta Polska” w Żytomierzu jako polski dwutygodnik na Ukrainie. 

Praca licencjacka napisana pod kierunkiem doktora Wojciecha Kajtocha. – Kraków, 2006. – 

152 c. 

16. Лойко Л. Національно-культурні товариства як форма організації та 

представництва інтересів етнічних громад, опубліковано 14.09.06 // 

http://www.poglyad.com/article/531/? 

PHPSESSID= 

59083b2d0b1f3948c437c4461d48de05 

17. Рудницький С. В. Динаміка реєстрації польських національно-культурних 

товариств Житомирщини у 1989–2004 рр. // Ucrainica Polonica. – Київ-Житомир, 2005. 

– Том. 2. – С. 216–222. 

18. Національний склад та мовні ознаки населення Житомирської області. 

Статистичний збірник // Житомирське обласне управліня статистики. – Житомир, 

2003. – 87 c. 

19. Павловський A А., Павловський В. А. Пам’ять жива. – К.: Логос, 2005. – 223 с. 

20. Jabłoński E. Wzlot. Dokąd zmierzają Polacy na Ukrainie. – Warszawa, 2004 – 228 s. 

21. „Jak trudno być Polakiem”: Як важко бути поляком” / Авт. концепції Є. 

Шалацький. – К.: Головна спеціаліз. ред. літ. Мовами нац. меншин України: Спілка 

поляків України, 1997. – 336 с. 

22. Osadczy W. Polacy na Ukrainie dzisiaj. Informator. Cz. I. Federacja Organizacji 

Polskich na Ukrainie, Towarzystwo Naukowe „Polska–Wschód”. – Warszawa, 2000. – 63 s. 

23. Полонія Житомирщини. – Житомир: ПНТЖ, 2003 – 26 с. 

24. Довідник громадських організацій України. Ресурсний центр розвитку 

громадських організацій “ГУРТ”. – К., 1997. – 382 c. 

25. Київ: національно-культурні товариства та земляцтва: Довідник. – К., 2000. – 

104 с. 

26. Довідник неурядових організацій та установ – учасників українсько-польської 

співпраці // Українсько-польський – польсько-український форум. – К., 2001. – 90 c. 

27. Podręczny spis gazet polskich wydawanych na Wschodzie w latach 1989 – 2000, 

Fundacja „Pomoc Polakom na Wschodzie”. – Warszawa 2000. – 57 s. 

28. www.wspolnota-polska.org.pl 

29. www.pol.org.pl 

30. http://www.polonia.org/ 

31. http://bazy.ngo.pl/ 

32. www.konsulat.lutsk.ua 

33. www.polska.com.ua/pol/konsulat/polonia/ 

34. www.ptnz.org.ua 

35. “Газета польська”. – №№ 1–125 – 2002–2006 р. громадсько-просвітницький 

щотижневик, заcновник і видавець – Польське наукове товариство у Житомирі. 

36. “Mozaika Berdyczowska”, dwumiesięcznik, wydaje Rada Berdyczowskiego 

Oddziału Związku Polaków na Ukrainie.– №№ 60–71. – 2005–2006. 

37. „Dziennik Kijowski”. Pismo społeczne, ekonomiczne i literackie, dwutygodnik, 

wydawca PRG „Dziennik Kijowski”, №№ 248–296 (2005–2006 rok), www.dk.com.ua. 

38. Krynica. Kwartalnik mniejszości polskiej na Ukrainie, wydawca: KAIROS. – №№ 

50–54. – 2005–2006. 

39. Biuletyn Federacji Organizacji Polskich na Ukrainie, na prawach rękopisu. – 

№№29–36 (2005–2006 rok). 

40. Волання з Волині. Релігійно-суспільне видання Римо-католицької луцької 

дієцезії, двомісячник, засновник: Римо-католицька парафія Успіння Пресвятої Діви 

Марії в Острозі. – №№1–74, 1994 –2007. 

102

41. Głos nauczyciela. Biuletyn Zjednoczenia Nauczycieli Polskich na Ukrainie. – 

Drohobycz. 

42. „Forum Polonijne”, kwartalnik, wydawca – Lubelski Klub Polonijny. 

43. Nasza Rota. Kwartalnik dla środowisk polskich i polonijnych w świecie, wydawca: 

Fundacja „Polonia restituta” 

44. Wspólnota Polska. Pismo poświęcone Polonii i Polakom za Granicą, kwartalnik, 

wydawca: Zarząd Krajowy Stowarzyszenia „Wspólnota Polska”. 

45. Ucrainica Polonica.– Київ; Житомир, 2004. – T 1. – 444 с., Київ-Житомир, 2005. 

– T 2. – 264 с. 

46. Українська полоністика. –Житомир, 2004. – Вип. 1. – 220 с., Житомир, 2006. – 

Вип. 2. – 237 с. 

47. “Коростенська спілка поляків в Україні”. – Коростень, 2005. 

48. Громадська організація „Бердичівське польське товариство сприяння 

підприємництву” – Бердичів, 2003. 

49. Архів поточної документації Координаційної ради польських громадських 

організацій Житомирщини. 

50. Архів поточної документації МГО „Польське наукове товариство у Житомирі”. 

THE SOURCES OF INVESTIGATION OF THE POLISH NATION CULTURAL 

ASSOCIATIONS AS A CONDITION OF ANALYSIS OF CIVIL SOCIETY INSTITUTIONS 

Sergii Rudnyckyj, Stanislav Sukhachov 

The article analyses the sources of study of Polish national cultural assotiations as the 

condition/basis of investigation of civil socity institutions. It is shown in the article that the further 

development of the latler is impossible without a deep awareness of the functional mechanisms of 

the civil organiations wich represent the group interests of the Polish community. The pecies 

attention is paid to the description Ukrainian and Polish printed and electronic mass media based on 

the problematics under analysis. 

Key words: Polish national cultural assotiations, civil socity, civil organiations, group interests, 

Polish community, and printed and electronic mass media. 

103

УДК 321.01 (477) (09) (092) 

ЕЛІТИСТСЬКА КОНЕПЦІЯ В’ЯЧЕСЛАВА ЛИПИНСЬКОГО 

Вадим Маркітантов 

Проаналізовано ідею В. Липинського щодо поділу суспільства на групи. Розглянуто 

потребу у існуванні національної аристократії, її структура, основні риси та роль у розвитку 

нації та держави. 

Ключові слова: суспільство, національна аристократія, нація, держава, В.Липинський. 

З ім’ям видатного українського мислителя, історика, соціолога і політичного 

діяча В’ячеслава Липинського (1882 – 1931) пов’язують виникнення 

консерватизму і монархізму в українській політичній науці. Вагомий внесок він 

зробив у галузі політичної теорії. Як зазначає Я. Пеленський, В. Липинський 

займає в той час передове місце серед європейських теоретиків у аналізі 

суспільно-політичних систем та теорії еліт. Західні дослідники, котрі знайомі з 

його науковою діяльністю, називають мислителя “українським Вебером” [6, с. 

25]. Відомий український поет Євген Маланюк вважає його “Кантом 

української політичної думки” [7, с. 316]. 

Про значущість постаті В. Липинського для української політичної думки, і 

політичної науки переконливо свідчить те, що останні півтора десятиліття після 

занадто тривалого періоду забуття відчувається значне зацікавлення до його 

творчої спадщини. Це зацікавлення відновлюється не лише на теренах нашої 

країни, а й за кордоном [4, с. 12]. Цим і пояснюється, на нашу думку, 

актуальність розгляду однієї з політичних, а саме елітистської, концепції 

В’ячеслава Липинського особливо сьогодні, коли проблема національної еліти 

та її роль у розбудові незалежної України визначальна. Актуальність нашого 

дослідження полягає ще й у тому, що цього року минає 125 років від дня 

народження великого українського мислителя. 

Мета статті – висвітлити основні позиції елітистської концепції В’ячеслава 

Липинського. 

Аналіз наукових робіт, присвячених вивченню творчої спадщини 

В. Липинського, показав, що сьогодні вже зроблено значний крок в осягненні 

основних наукових поглядів ученого та їх висвітленні, особливо ж з 

історіографічного погляду. Однак низка проблемних моментів у доробку 

В. Липинського ще потребує творчого осмислення, уточнення та узагальнення. 

Вагомий внесок у вивчення політичних поглядів українського мислителя 

зробили В. Потульницький, С. Приходько, К. Галушко, О. Ситник, 

І. Рудницький, Я. Пеленський тощо. Всі вони лише дотично торкаються 

елітистської проблеми в контексті висвітлення або цілісного доробку 

В. Липинського, або ж інших його концепцій. 

Хоча народився видатний український мислитель на Волині ∗ , та родина його 

належала до польського шляхетського роду, частина якого у ХVІІІ ст. переїхала 

∗ Народився В. Липинський за різними даними або 5 квітня, або 17 квітня 1882 року в с. Затурцях на Волині. 

104

на помешкання сюди з Мазовії. Достеменно невідомо, що саме спричинило 

зміну політичної свідомості юного В. Липинського з польської на українську, 

адже майбутній мислитель належав до етнічних поляків, римо-католиків [1, с. 

49 – 50]. 

В. Липинський здобув освіту спочатку в гімназіях Житомира, Луцька та 

Києва. А в період з 1903 до 1908 року з перервами навчався у Краківському та 

Женевському університетах [1, с. 50 – 51]. 

Під час навчання у Кракові та Женеві В. Липинський ознайомився з 

політологічними поглядами Ж. Сореля, Л. Гумпловича, М. Вебера, Г. Моски, 

В. Парето та Р. Міхельса. Саме теорії еліти останніх трьох учених стали одним 

із визначальних чинників у формуванні світогляду В. Липинського [8, с. 37]. 

Свої елітистські ідеї В. Липинський викладає у третій частині твору “Листи 

до братів-хліборобів” ∗ (1921 – 1922) та у трактаті “Покликання варягів чи 

організація хліборобів” (1923) [6, с. 27]. Щоправда, подібно до італійського 

вченого Г. Моски, В. Липинський не вживає у своїх працях терміна “еліта”. 

Український мислитель натомість використовує такі поняття, як національна 

аристократія, провідна верства та правляча верства [6, с. 27]. 

Ще в перших своїх працях, написаних польською мовою, В. Липинський 

висуває на роль провідної верстви України спольщену шляхту. Саме вона, на 

його думку, мала б активно брати участь у національно-державному 

відродженні країни [2, с. 45]. Це можна пояснити переконанням В. Липинського 

в тому, що територіальний чинник, під яким автор розумів усвідомлення своєї 

(на якій народився або проживає) території та, відповідно, любов до своєї землі, 

значно важливіший у визначенні національної ідентичності від національного. 

Тому саме із державністю він і пов’язував аристократію та за цим принципом 

вважав себе українцем. 

Як і класики елітизму, В. Липинський був переконаний у тому, що в кожній 

нації завжди існувала й існує активна меншість, яка керує, і пасивна більшість, 

якою керують. Український мислитель пише, що “є більша або менша, така або 

– в залежності од історичної епохи та відмінних умов існування – инша група 

людей, що кермує нацією, стоючи на чолі її політичних організаційних установ, 

що витворює певні культурні, моральні, політичні і цивілізаційні вартості” [4, с. 

130], а також “…всі громадські цінності були завжди сотворені уміючою 

панувати над своїми та чужими пристрастями, організованою та непохитною в 

своїх переконаннях меншістю” [5, с. 10]. Цю групу осіб В. Липинський називає 

“національною аристократією” [4, с. 131]. Під нею український мислитель 

розуміє не родову аристократію ∗∗ , а групу “найкращих в даний історичний 

момент серед нації людей, які найкращі серед неї тому, що власне вони в даний 

момент являються організаторами, правителями і керманичами нації” [4, с. 

131]. Отже, як і відомі італійські теоретики елітизму, В. Липинський 

∗ Третя частина твору опублікована під назвою “Про національну аристократію та про три основні методи її 

організації: класократію, охлократію і демократію.” 

∗∗ Під родовою аристократією В. Липинський розглядає нащадків аристократії, які не завжди подібні до своїх 

предків і не відіграють тієї провідної та організаторської ролі в суспільстві. Він вважав, що історично склались 

їхні власні назви: шляхта, козацтво, патриції, лицарство, самураї та ін. 

105

переконаний, що до цієї провідної групи повинні потрапляти люди, незважаючи 

на їхнє походження та майновий стан. 

Суспільство В. Липинський ділить на три верстви: еліти, продуценти 

(робітники, хлібороби, буржуазія, пролетаріат) та інтелігенція, котра повинна 

відігравати функцію посередництва між суспільними групами [4, с. 13]. 

Вирішальним чинником у процесі керівництва нацією мислитель вважав 

легітимацію аристократії. “Рішаючим, – пише він, – є той факт, що ці люде 

стоять в даний момент на чолі нації, що нація їх провід признає і, під їх 

проводом організована, вона живе, росте і розвивається” [4, с. 131]. 

Провідна верства нації, на думку В. Липинського, повинна була утворитись з 

“організаторів держави”, що виникають “тільки на місцях: по селах і волостях, 

тільки в продукуючих класах: в селянстві, в робітництві, в культурнім 

працюючім поміщицтві, в технічно творчім міщанстві” [9, с. 3 – 4]. 

Національна аристократія має володіти двома основними прикметами, без 

яких вона не може існувати: матеріальною силою та моральним авторитетом. 

До того ж, матеріальну силу вона повинна була мати “більшу, ніж яка-небудь 

інша група в нації” [4, с. 136]. А для того, щоб мати таку матеріальну силу, 

національна аристократія має хотіти правити, вміти задля цього жертвувати і 

ризикувати своїм життям, володіти технічними засобами війни та оборони 

(державою, зброєю та армією) і володіти технічними засобами економічної 

продукції (землею, фабриками та машинами). Саме володіння засобами 

продукції, а не грошима, є основною ознакою матеріальної сили. Гроші ж, на 

думку В. Липинського, є лише попередньою продукцією і тому являють собою 

лише номінальну, а не реальну матеріальну силу [4, с. 138-139]. Ця група людей 

і повинна відповідати персонально і своїм матеріальним добром (землями і 

фабриками) за свою владу і правління [4, с. 154]. 

Для прогресу держави потрібне існування певних угруповань всередині 

аристократії, різних думок та ідей, передача влади з одних рук в інші [8, с. 41]. 

Особливо важливим, на думку В. Липинського, є процес “постійного 

відновлення або зміни аристократії”. Коли ж цей процес призупиняється, то 

відбувається радикальна зміна провідної верстви. Внаслідок цього нація 

потрапляє під управління чужої, сильнішої за власну, еліти. Мислитель 

зазначає: “Без своєї власної національної аристократії – без такої меншості, яка 

б була настільки активна, сильна та авторитетна, щоб зорганізувати пасивну 

більшість нації внутри, і тим захистити її од всяких ворожих наскоків зовні – 

немає і не може бути нації” [2, с. 47]. 

В. Липинський виокремлює і такий суспільно-політичний устрій, як 

класократія, за якого найкраще було б будувати монархію. Суть класократії, на 

його думку, у тому, що аристократія приходить до керівництва через вибір 

найкращих представників із різних класів та станів і бере участь у 

законодавчій, виконавчій та судовій владі. Такими станами, вважає мислитель, 

є організатори й організовані або політично активна меншість і політично 

пасивна більшість. Учений наполягав на участі в еліті консервативних 

аристократичних сил, але й вони мають поповнюватися свіжими силами з- 

106

поміж українства. В процесі проводу мають враховуватись інтереси як 

консервативних, так і прогресивних сил аристократії [9, c. 8]. 

Без власної національної аристократії, на думку В. Липинського, нація 

приречена “лишитися по віки балакаючим на іншій мові племенем, підлягаючи 

державно-національній організації чужої аристократії” [4, с. 140]. Але не лише 

без власної національної аристократії немає нації, а й “не може бути 

національної аристократії, а значить і нації, без своєї власної держави” [4, с. 

211]. 

Отже, розуміння В. Липинським еліти як провідної і неодмінної 

державотворчої та державоуправлінської групи нації, її ролі у творенні та 

об’єднанні нації, напрацювання вченого в галузі елітизму не втратили 

актуальності, а подекуди є визначальними в нинішніх політичних умовах 

розбудови незалежної Української держави, творенні українських політичних 

владних структур, їх легітимності та співпраці. 

________________________ 

1. Галушко К. Консерватор на тлі доби: В’ячеслав Липинський і суспільна думка 

європейських “правих”. – К.: Темпора, 2002. – 288 с. 

2. Гордієнко М. Концепція політичної еліти В. Липиського як фактор 

національно-державної ідентичності України // Нова політика. – 1998. – №2. – С.44– 

48. 

3. Енциклопедія українознавства. – Львів, 1994. – Т. 4. 

4. Липинський В. Листи до братів-хліборобів. – Київ, Філадельфія, 1995. – 470 с. 

5. Липинський В. Релігія і церква в історії України. – К.: Рада, 1995. – 96 с. 

6. Пеленський Я. Спадщина В’ячеслава Липинського і сучасна Україна // 

В’ячеслав Липинський. Історико-політична спадщина і сучасна Україна.– Київ; 

Філадельфія, 1994. – – Т.1. – С. 15–29. 

7. Політологія. Кінець ХІХ – перша половина ХХ ст.: Хрестоматія / За ред. 

О.І. Семківа. – Львів: Світ, 1996. – 800 с. 

8. Потульницький В. А. Політична доктрина В.Липинського // Український 

історичний журнал – 1992. – № 9. – С. 37–45. 

9. Приходько С. М. Політичні аспекти теорії еліти в українській суспільнополітичній 

думці ХХ ст. – К.: Стилос, 1999. – 47 с. 

VJACHESLAV LYPYNSKIY’S CONCEPTION OF ELITE 

Vadim Markitantov 

The article gives the analysis of V.Lypynskiy’s idea concerning the division of society into 

groups. The necessity of national aristocracy, its structure, major characteristics and importance in 

the development of a nation and country is paid attention to. 

107

УДК 323.17(47+57) 

„НАЦІОНАЛЬНЕ ПИТАННЯ” В КОНТЕКСТІ РАДЯНСЬКОЇ 

МОДЕЛІ ІМПЕРІАЛІЗМУ 

Наталія Шипка 

Досліджуємо взаємозв’язок імперії та націоналізму, зокрема, проаналізовано імперський 

вплив на розвиток процесів формування націй. Розкрито суть радянської політики «імперії 

позитивної дії» щодо етнічних груп. 

Ключові слова: націоналізм, імперіалізм, нація, радянська політика, етнічна група. 

Останнім часом західні науковці дедалі активніше цікавляться місцем і 

роллю національного питання в імперії та імперіалізмом загалом. Цьому 

сприяли кілька обставин, передусім крах Радянської імперії, переоцінка 

феномена національної держави загалом, яка в свою чергу була викликана 

процесами світової глобалізації, регіоналізації і конфедералізації. Національна 

держава сьогодні вже не залишається єдиною можливою альтернативою 

імперії, а остання в свою чергу, вже не сприймається через призму 

антиколоніальної боротьби пригнічених народів. 

Більшість західних істориків досліджують взаємозв’язок імперії і 

націоналізму, дослідники, зокрема, аналізують, як імперський контекст впливав 

на розвиток процесів формування націй. Російський історик А. Міллер у праці 

«Империя Романовых и национализм» спростовує тезу про етноцентризм 

великоросійських державницьких традицій, натомість вказує на етнічний 

чинник у здійсненні влади в російській імперії. А. Міллер аналізує російську 

імперію як поліетнічну структуру, в центрі якої з’являються етнокультурні, 

етноконфесійні, міжнаціональні відносини та аспекти економічної, 

адміністративної взаємодії. Учений зазначає, що «проста логіка 

самозбереження, підказує імперській владі, що не слід провокувати 

незадоволення місцевого населення, застосовуючи пригнічення та репресії без 

спеціальних на це причин» [4, с. 30]. Місцеве населення аналізується не лише 

як об’єкт впливу влади, але і як самостійний актор у здійсненні влади. 

Етнічна та релігійна належність стають вагомим чинником у боротьбі за 

політичну владу. Вже наприкінці ХІХ століття російський Генеральний штаб 

починає складати етнічні карти можливих театрів бойових дій, передусім 

західних околиць та прикордонних областей Австро-Угорщини та Німеччини. 

Під час Першої світової війни, коли „неправильна” національна та релігійна 

належність могла стати сама собою достатньою причиною для репресій, 

експропріацій, депортацій, в таких умовах значущість етнічних чинників у 

свідомості людей радикально посилювалось [4, с. 172]. Такі імперії, як Австро- 

Угорщина, Німеччина, які загалом доволі стримано розігрували етнічну карту в 

суперництві одна з одною, в ході Першої світової війни на повну силу 

використовували «етнічну зброю», яка виявилась досить сильною. Можна 

сказати, що лавиноподібний ріст націоналізму багато в чому був наслідком 

108

тотальної війни загалом та нової політики імперій в суперництві одна з одною, 

зокрема. А. Міллер приходить до висновку, що крах російського імперського 

національного проекту, який передбачав культурну асиміляцію українського 

етносу, пояснювався не стільки силою спротиву українського національного 

руху, скільки слабкістю та непослідовною політикою імперської адміністрації. 

Отже, можна зробити висновок, що сам собою етнічний чинник і 

націоналізм, зокрема, не є визначальним у розпалюванні конфліктів, розпаді 

багатонаціональних держав, а лише інструментом для перерозподілу влади у 

вмілих руках політиків. З крахом європейських імперій після Першої світової 

війни, національними революціями у Центрально-Східній Європі природа всіх 

етнічних проблем радикально змінюється. 

Американський політолог Т. Мартін зосереджує увагу принциповій новизні 

в підході більшовиків до національної проблематики у порівнянні з політикою 

імперії Романових. Науковець виокремлює ключові ідеологічні передумови, що 

лежали в основі ранньої радянської національної політики 20-х років ХХ ст.: 

по-перше, головним лейб мотивом радянської влади в «національному питанні» 

було певною мірою задоволення вимог націоналізму, задля розколу надкласової 

єдності національних рухів, нейтралізації привабливості національних лозунгів, 

що в свою чергу мало створити кращі умови для виявлення класових 

суперечностей та сприйняття більшовицької ідеології, при цьому національні 

антагонізми мали зникнути самі собою; по-друге, Т. Мартін відзначає 

модерністську концепцію більшовиків, за якою нації виникають в період 

капіталістичного розвитку і є історично перехідним явищем. Національну 

свідомість більшовики вважали неминучою фазою розвитку суспільства, яку всі 

народи повинні подолати на шляху до інтернаціоналізму. А майбутнє злиття 

націй можливе лише через повне звільнення пригнічених народів. Досвід 

Австро-Угорщини, так само як і сила національних рухів після краху Російської 

імперії, впевнювали їх у тому, що національна консолідація неминуча і при 

соціалізмі; по-третє, передумовою більшовицького підходу стало переконання, 

що націоналізм неросійських народів зумовлений передусім реакцією на 

пригнічення царським режимом і недовірою до великорусів. Звідси теза про 

більшу небезпеку «великоросійського шовінізму» порівнянно з націоналізмом 

пригнічених народів; по-четверте, важливим чинником у плануванні радянської 

національної політики був її зв'язок із зовнішньої політикою. Заохочувальна 

політика стосовно етнічних груп, розділених західним кордоном Радянського 

союзу, повинна схилити на бік СРСР їхніх співвітчизників за кордоном та 

збільшити можливість Москви впливати на західних сусідів. 

Саме таку політику Радянського Союзу щодо національностей Т. Мартін 

називає політикою «імперії позитивної дії» (affirmative action), тобто 

позитивною дискримінацією, яка застосовувалась до колись пригнічених 

народів» [2, с. 55]. Активно впроваджувалась політика „коренізації”, завдяки 

якій систематично зростала частка місцевих мешканців у республіканських 

партійних та урядових апаратах. Отже, більшовики, по суті, захопили лідерство 

у розв’язанні національних завдань, характерних для всіх типів національних 

рухів. Вони створювали національні еліти там, де їх не було або вони були 

109

слабкі. Вони поширювали та підтримували в масах різні форми національної 

культури та ідентичності там, де це завдання було нагальним. Вони сприяли 

територіалізації етнічності та створювали національні утворення на різних 

рівнях. Ця політика заперечувала нейтральність стосовно національних питань, 

яка була принципом більшовиків перед революцією та робила акцент саме на 

«позитивній дії» аж до однозначної ворожості, навіть до добровільної 

асиміляції. Більшовики спробували підмінити донаціональний устрій царської 

імперії постнаціональним, пролетарсько-інтернаціоналістським і перескочити 

через фазу національної держави. 

«Політика позитивної дії або позитивної дискримінації» неросійських 

народів, беззаперечно вела до пригнічення інтересів російського населення. Т. 

Мартін вважає, що «позитивна дискримінація» взагалі була однією з ключових 

рис радянської політики, адже поряд з національною сферою, компенсуючі 

привілеї широко застосовували за класовим і, менше − за гендерними ознаками. 

«Імперія позитивної дії» − це спроба тлумачити Радянським Союзом як новий 

тип політичної організації. Централізована держава, котра використовувала 

крайні форми насильства та прагнула до втручання у всі сфери суспільного 

життя, формально була структурована як федерація незалежних націй. Вона 

виникла як спадкоємиця Російської імперії, знову завоювала більшість околиць, 

що належали імперії, проте згодом розпочала політику укріплення 

неросійських націй та їх будівництва навіть там, де вони практично зникли. 

В умовах позитивної дискримінації національна належність ставала одним з 

найважливіших елементів індивідуального капіталу, котрий міг полегшити 

здобуття освіти та інших ресурсів. Політика «позитивної дії» давала 

суперечливі результати та не давала собі ради зі своїм головним завданням 

політичною − нейтралізацією націоналізму. Насправді ця політика сприяла 

максимальній мобілізації етнічності та загостренню національного питання. Як 

наслідок, з початком індустріалізації та колективізації саме в національних 

районах загострились суперечності і конфлікти. Всюди, де створювались 

національні адміністративні одиниці, неминуче відбувалась мобілізація тих 

етнічних груп, які фактично перетворювались на національні меншини. Процес 

проведення національних кордонів закономірно загострив національні 

невдоволення. Консолідація націй і поширення національних ідеологій 

суперечили очікуванням центру, що очікував ліквідації національних 

елементів, стало зрозумілим, що національні еліти не вдовольнятимуться 

формальною рівністю на якийсь час культурними і мовними правами, а 

висуватимуть політичні вимоги. 

Як зазначає німецький дослідник А. Каппелер, політика “коренізації”, чи то 

“позитивної дії”, мала радикальний вплив: а) широкі верстви неросіян 

привернулись до революції та партії або ж вони були нейтралізовані; б) істотно 

пришвидшилось творення націй з великих етнічних груп, а подекуди був 

покладений початок творенню менших етносів; в) українці сконсолідувались як 

нація, утворилась численна україномовна еліта, українська мова майже 

повністю запанувала в школах та установах [1, с. 285]. 

110

Наприкінці 1920-х років у Радянському Союзі відбувся поворот від 

прагматично-гнучкої до репресивної національної політики. Колишні 

пріоритети мовної та кадрової коренізації поступились місцевим культурам. 

Головним гаслом стало “братерство народів СРСР”, російську культуру 

реабілітували, росіяни стали „першими серед рівних” у „дружній сім’ї 

радянських народів”, а російська мова повинна була стати „другою рідною 

мовою” всіх народів Радянського Союзу. Тепер лише численні етнічні групи в 

місцях свого компактного проживання користувались правом зберігати свою 

етнічну ідентичність. Із загостренням міжнародної обстановки, зовнішня 

політика СРСР ставала більш ізоляційною та оборонною, відбувались масові 

репресії у прикордонних районах, чистки етнічно ненадійних елементів. 

Репресії передусім стосувались буржуазних націоналістів – національної еліти 

та місцевих політичних лідерів, які “попали під їхній вплив”. Головною метою 

таких репресій було насамперед запобігання виникненню претензій в 

національних еліт на політичне лідерство та одержання ними влади. 

Отже, у тоталітарному радянському суспільстві меншина могла 

розраховувати лише на задоволення свого права на освіту, захист культурних 

інтересів спільноти. Правова політика Радянського Союзу щодо національних 

меншин відбувалась під гаслом так званого "зближення націй", тож будь-яка 

самостійна політична діяльність чи створення будь-якої громадської організації 

етнічної спільноти були не можливі. 

Програма партії, ухвалена ХХІІ з'їздом КПРС 1962 року, проголосила 

перспективу зникнення національних меншин, бо “розгорнуте комуністичне 

будівництво означає новий етап у розвитку національних відносин у СРСР, що 

характеризується зближенням націй і досягненням їх повної єдності” [5, с. 

282]. Це положення конкретизувала Всесоюзна нарада "Розвиток національних 

стосунків за умов переходу від соціалізму до комунізму", що відбулася 

наприкінці 1963 р. у м. Фрунзе (Киргизька РСР). Її резолюція визначила термін 

як “ такий процес, коли ...підготовлюються умови подолання всього того, що 

відрізняє одну націю від іншої, і формуються їх спільні риси в усіх сферах 

матеріального і духовного життя” [5, с. 39] Хоча Програма КПРС дозволяла 

“забезпечувати і надалі вільний розвиток мов народів СРСР, повну свободу для 

кожного громадянина СРСР розмовляти, виховувати і навчати своїх дітей 

будь-якою мовою, не допускати ніяких привілеїв, обмежень або примусу у 

вживанні тих чи інших мов. В умовах братерської дружби і взаємного довір’я 

народів національної мови розвиваються на основі рівноправності і 

взаємозбагачення” [5, с. 281]. 

Національні меншини реалізовували своє конституційне право на освіту та 

інші культурні надбання. Надання незначних, окремих поступок національним 

меншинам було зумовлено існуванням ідеологічного протистояння з 

капіталістичними країнами. Особливу увагу зосереджували на меншинах, що 

мали державність за межами УРСР, саме до них пропонувалось продовжити 

ідейне перевиховання у радянському дусі. 

111

________________________ 

1. Каппелер А. Росія як поліетнічна імперія: Виникнення. Історія. Розпад / 

Пер.з нім. – Львів: Вид– во Українського Католицького Університету, 2005. – 

360 с. 

2. Мартин Т. Империя позитивного действия: Советский Союз как высшая 

форма империализма? // Ab Imperio. – 2002. – №2. – С. 55 – 87. 

3. Мельник І. А. Міжнаціональні відносини: радянський експеримент та 

історичні реалії. – К.: Либідь, 2006. – 468 с. 

4. Міллер А. Империя Романовых и национализм: Эссе по методологии 

исторического исследования. – М.: Новое литературное обозрение, 2006. – 248 с. 

5. Програма КПРС, прийнята ХХІІ з'їздом КПРС. – К.: Вид-во політичної 

літератури України, 1964. – С. 282. 

6. 

„NATIONAL QUESTION” IN THE CONTEXT OF IMPERIALISM SOVIET 

MODEL 

Natalija Shypka 

Intercoupling empire and nationalism are explored; in particular, imperial 

influence upon development of process formation nations is analyzed. Essence of 

soviet policy «empire affirmative action» for ethnic group is solved. 

Key words: nationalism, imperialism, nation, soviet policy, and ethnic group. 

112

УДК 31.1.001 

ОСНОВНІ ПІДХОДИ ДО АНАЛІЗУ КОНФЛІКТНОГО ПОТЕНЦІАЛУ 

МІЖЕТНІЧНИХ ВІДНОСИН 

Роксолана Парійчук-Брухаль 

Більшість етноконфліктологічних поглядів і концепцій, що перебувають в полі зору, 

нехай навіть як об’єкт критики, містять евристичний потенціал і можуть бути продуктивно 

використані в науковому аналізі етнічних конфліктів, науковій і практичній експертизі, 

посередницькій діяльності. Настала потреба перейти до таких досліджень етнічних 

конфліктів, які б розглядали їх як складні явища, що мають різні рівні й способи 

детермінації, різні форми еволюції, різні типи результатів. 

Ключові слова: етнополітика, етнополітичний конфлікт. 

Людство завжди прагнуло пізнати світ, у якому здобувало собі життєво 

важливі ресурси, і зрозуміти сенс власного суспільного життя. Ці надбання 

втілились у матеріальній та духовній культурі, у формуванні складних 

соціальних відносин, які потребували регулювання. На зламі третього 

тисячоліття разом із небаченим раніше освоєнням природи, могутньою 

виробничою діяльністю і розвитком усіх сфер суспільного життя, народи світу 

стали перед дилемою: об’єднати зусилля для розв’язання глобальних проблем 

або стати заручником нових криз, планетарних катастроф. Реалії сучасного 

життя зумовили потребу поглибленого дослідження конфліктів і 

конфліктогенності соціуму, опанування наукових методів для їх успішного 

регулювання. 

Проблематика соціально-політичного конфлікту має давні традиції в історії 

політичної думки. Найбільший внесок у теорію конфлікту зробили Аристотель, 

Т. Гоббс, Н. Мак’явеллі, Д. Віко, А.Токвіль, К. Маркс, М. Вебер. За всієї 

різноманітності підходів характерними для них є розуміння політичного 

конфлікту постійної форми боротьби за владу в конкретному суспільстві. До 

прикладу, Т. Гоббс у знаменитому трактаті «Левіафан або Матерія, форма і 

влада держави церковної та громадянської» зосереджував увагу на 

конфліктному чинникові утворення держави, природний стан суспільства він 

уявляв як «війну всіх проти всіх». Учений також виокремив три основні 

причини конфлікту: суперництво, недовіру, жадобу слави [3; с. 130]. 

Проблематика конфліктів визначальна в тлумаченні соціально-політичних 

явищ у наукових працях В. Парето, Е. Дюркгейма, Т. Парсонса, Р. Дарендорфа. 

У сучасній літературі з історії конфлікту наукові напрями поділяють на дві 

великі групи, залежно від того, яке місце в теоретичних побудовах посідає 

проблема соціального конфлікту. Ці два підходи яскраво ілюструє Р. 

Дарендорф, який сформулював дві системи постулатів – Т. Парсонса і власну – 

та зіставив їх. 

Т. Парсонс: 

1) кожне суспільство – відносно стійка і стабільна культура; 

113

2) кожне суспільство – добре інтегрована структура; 

3) кожний елемент суспільства має конкретну функцію, тобто щось вкладає 

для підтримання стійкої системи; 

4) функціонування соціальної структури спирається на ціннісний консенсус 

членів суспільства, який забезпечує стабільність та інтеграцію. 

Р. Дарендорф: 

1) кожне суспільство змінюється в кожній своїй точці, соціальні зміни – 

постійні та є скрізь; 

2) кожне суспільство в кожній своїй точці пронизане розбіжностями й 

конфліктами, конфлікт – постійний супутник суспільного розвитку; 

3) кожний елемент суспільства робить свій внесок у його дезінтеграцію та 

зміни; 

4) кожне суспільство засноване на тому, що одні члени суспільства 

змушують до підпорядкування інших. 

Дарендорф не вважає, що якась із зазначених позицій правильніша за інші. 

На його думку, пропоновані моделі «валідні», корисні та потрібні для аналізу. 

Вони різняться тим, що перша наголошує на співпраці, а друга – на конфлікті та 

змінах. Але обидва компоненти взаємодії – праця і конфлікт – постійно є в 

суспільному житті в тих чи тих поєднаннях [4; с. 88]. 

До спроб раціонального осмислення природи соціального конфлікту 

вдавалися ще давні філософи, але вироблення власне конфліктологічних 

концепцій можна датувати початком ХХ ст. Та й ці дослідження, а їх уперше 

здійснив Г. Зіммель, який запропонував термін «соціологія конфлікту», кілька 

десятиліть не виходили за рамки загальнотеоретичних тлумачень і лише після 

Другої світової війни набули спрямованості – на аналіз і розв’язання реальних 

конфліктних ситуацій [1; с. 275]. 

Розглядаючи сутність соціально-політичного конфлікту, ми виявили досить 

велику кількість визначень, які відрізняються і доповнюють одне одного. У 

політологічних словниках найпоширенішим є таке тлумачення конфлікту: 

зіткнення двох чи більше різноспрямованих сил із метою реалізації їхніх 

інтересів за умов протидії. 

Д. Істон твердив, що джерелом конфлікту є соціальна нерівність, яка існує в 

суспільстві, та система поділу таких цінностей, як влада, соціальний престиж, 

матеріальні блага, освіта. Л. Саністебан вважає, що конфлікт відображає 

особливий тип соціальних відносин, у якому його учасники протистоять один 

одному з причини несумісних цілей; він може бути різної інтенсивності, 

частковим або радикальним, піддаватися регулюванню або ні [9; с. 342]. 

У західній літературі поширене визначення конфлікту, яке запропонував 

американський учений Л. Козер. Під конфліктом він розуміє боротьбу за 

цінності й претензії на окремий соціальний статус, владу і недостатні для всіх 

матеріальні блага, боротьбу, в якій цілями сторін, що конфліктують є 

нейтралізація, заподіяння шкоди або знищення супротивника. 

Англійський соціолог А. Гідденс характеризує конфлікт як реальну боротьбу 

між людьми чи групами незалежно від того, які джерела цієї боротьби та 

засоби, що мобілізують кожну зі сторін. 

114

На важливість розуміння владного аспекту під час розгляду конфлікту 

вказували західні дослідники К. Козер і Р. Дарендорф. К. Козер наголошував, 

що важливою умовою конфлікту є бажання володіти чимось або кимось 

керувати. Р. Дарендорф предметом конфлікту вважав владу й авторитет. 

Глибоке розуміння ролі владного елементу в конфлікті виявив польський 

учений К. Полецький: «Центральним поняттям теорії конфлікту є політична 

влада. Вона водночас і є причиною суперечностей і джерелом вірогідного 

конфлікту, а також основною сферою життя, в якій відбуваються зміни 

внаслідок конфлікту» [4; с. 230]. 

За всієї різноманітності тлумачень суті конфліктів, загальним для них є 

визначення того, що основою соціального, соціально-політичного конфлікту є 

суперечність, зіткнення. Неодмінна, та аж ніяк не основна умова для розуміння 

його сутності. Конфлікт передбачає усвідомлення суперечностей і суб’єктивну 

реакцію на нього. Суб’єктами конфліктів можуть бути індивіди, малі та великі 

соціальні групи, організовані в соціальні (політичні, економічні та інші 

структури), об’єднання, які виникають на формальній та неформальній основі у 

вигляді політизованих соціальних груп, економічних, політичних, етнічних, 

груп тиску, кримінальних груп, які домагаються певних цілей [6; с. 210]. 

У політичній науці не вироблено якоїсь універсальної типології конфлікту. 

Поширений поділ конфліктів на конфлікт цінностей, конфлікт інтересів, 

конфлікт ідентифікації. 

Конфлікт цінностей – зіткнення різних ціннісних орієнтацій (ліві – праві, 

ліберали – консерватори тощо). Є досить підстав стверджувати, що розбіжності 

в цінностях – одна з передумов конфлікту. Коли ці розбіжності виходять за 

певні межі, виникає конфліктний потенціал, формується передконфліктна 

ситуація. В Україні конфлікт цінностей був першим за терміном визрівання. У 

своєму формуванні він проминув дві стадії: 

1) девальвація колективістських цінностей комуністичного суспільства; 

2) відносна перемога індивідуалістських цінностей вільного 

(«демократичного») суспільства; реанімація колективістських цінностей у лівота 

правототалітарних формах. 

Конфлікт інтересів пов'язаний із зіткненням різних, насамперед політичних і 

соціально-економічних інтересів. Визрівання конфліктних інтересів у 

посткомуністичних суспільствах започаткував процес приватизації. 

Конфлікт ідентифікації – суперечності стосовно вільного визначення 

вільним громадянином своєї етнічної та громадянської належності. Цей 

конфлікт властивий передусім тим країнам, які утворилися внаслідок розпаду 

комуністичних імперій (СФРЮ, СРСР). Він спостерігається в країнах, де 

національні меншини компактно проживають у районах, що раніше належали 

їхнім етнічним батьківщинам (скажімо, проблема трансільванських і 

словацьких угорців). Визрівання конфлікту ідентифікації було зумовлене тим, 

що після краху комуністичних режимів людина одержала право вільного 

самовизначення своєї етнічної та громадянської належності. Через це у багатьх 

країнах значна частина населення не захотіла визнавати себе громадянами 

держави, на теренах якої вона мешкала [2; с. 170]. 

115

Існує дві форми перебігу конфліктів: відкрита – відверте протистояння, 

зіткнення, боротьба, та закрита, або прихована, коли відвертого протистояння 

немає, але точиться невидима боротьба. Прикладом прихованої форми 

конфлікту є міжнаціональні конфлікти на території колишнього СРСР, де 

«національне питання було вирішено раз і назавжди». 

Розглянувши питання політичного конфлікту загалом, далі ми зосередимо 

увагу на специфіці етнополітичних і міжетнічних конфліктів. 

Етнополітичний конфлікт – це відмінність, зіткнення інтересів, цілей різних 

етносуб’єктів (етносів, націй, етнічних (національних) меншин, корінних 

народів, етнонаціональних організацій, рухів між собою та з інтересами й 

цілями держави, її органів в етнополітичній сфері. Етнополітичний конфлікт, на 

відміну від міжетнічного конфлікту, характеризується більшим рівнем, 

масштабом, гостротою, сферою виникнення, труднощами регулювання [9; с. 

342]. 

Глибинні причини міжетнічних конфліктів переважно містяться в історії 

етнічних спільностей та відносин між ними, національній свідомості, 

психології, традиціях, ідеологічних стереотипах, які переходять з покоління в 

покоління. Найчастіше причиною міжетнічних конфліктів стає войовничий 

націоналізм, шовінізм. Він виявляється у тенденції до суверенізації малих і 

великих етнічних спільностей, щоб створити належну державність. Однак 

прагнення тієї чи тієї етнічної спільноти до самовизначення та утворення 

власної державності часто суперечить інтересам інших етнічних спільнот, 

зокрема щодо збереження єдності й територіальної цілісності поліетнічної за 

складом держави, що породжує міжетнічний конфлікт в міжетнічних 

відносинах [5; с. 63]. 

Як відомо, одним з основних постулатів конфліктології є теза про 

функціональний і навіть конструктивний характер конфліктів. Саме з цього й 

починається конфліктологія як самостійна галузь суспільствознавства. Однак 

більшість дослідників не зважає на конструкивний характер етнічних 

конфліктів навіть потенційно. Відповідними є і висновки про успішне 

розв’язання таких конфліктів і продуктивність втручання в них третьої сторони. 

У більшості наукових праць успішним вважається таке розв’язання 

відкритих конфліктних дій, як припинення насильства, а ефективність 

посередницьких операцій, як запобігання насильству та ескалації конфлікту. 

«Розуміння нашого завдання як управління конфліктом, а не як розв’язання 

конфлікту – це зміна парадигми», наголошує один із класиків світової 

конфліктології Р. Фішер. 

У загальній теорії конфлікту переважають настановлення на його 

розв’язання як мету і вивчення, і практичного впливу на нього. Саме в цьому 

напрямі будуються моделі найвідоміших конфліктологів – Дж. Бертона, Й. 

Галтунга. Однак такі підходи загальної конфліктології надалі ніби 

«непоміченими» в етнічній конфліктології 1990-х років [7; с. 184]. 

Водночас в етноконфліктологічних дослідженнях цього періоду чітко 

простежується вплив боротьби етнологічних напрямів. Особливо яскраво це 

виявляєть в тому, що чимраз більше головний напрям в етнології стає головним 

116

методом дослідження в етнічній конфліктології. Загалом для 1990-х років 

характерне зацікавлення проблемами міжетнічних відносин, що зрозуміло з 

огляду на лавиноподібне наростання етнічної конфліктності в 

посткомуністичному світі, а також у деяких інших частинах світу. І хоча нічого 

принципово нового в галузі теоретичної етнології запропоновано не було, сам 

факт активної дискусії свідчить, що не можна вважати той чи той погляд, навіть 

якщо сьогодні його визнає більшість дослідників, остаточною. Отже, 

дослідження етнічних конфліктів у сучасній зарубіжній літературі здійснюється 

не стільки на основі певного вибору конфліктологічних концепцій, скільки на 

основі вибору тієї чи тієї концепції етнічності, що виявляється вирішальним у 

всіх подальших наукових побудовах. Часто фахівці навіть поєднують концепції 

етнічності й етнічного конфлікту. Типовою в цьому сенсі є думка Д. Лейка і Р. 

Ротшильда: «Існують три загальні підходи до вивчення етнічності й етнічних 

конфліктів» [8;5] (йдеться про примордіалізм, інструменталізм і 

конструктивізм). 

Спрямованість сучасних дискусій щодо феномена етнічності відрізняється 

від попередніх наукових спроб зрозуміти це явище. Головний акцент в 

обговоренні проблеми етнічності в 1990-ті роки зводився до пошуку відповіді 

на запитання: чи етнічність є джерелом конфліктів, чи етнічність спричиняє 

конфлікти, чи її залучають, використовують або навіть конструюють для інших 

форм боротьби і досягнення інших цілей. 

У багатьох розвідках, присвячених вивченню етнічних проблем і конфліктів, 

робиться огляд основних концепцій етнічного конфлікту. Автори по-різному 

класифікують ці концепції, дають їм власні найменування (хоча мається на 

увазі кілька загальновизнаних найменувань основних етноконфліктологічних 

концепцій), іноді групують і аналізують їх без визначених класифікаційних 

основ. Майже кожна праця, що містить теоретичний розділ, пропонує власну 

картину сучасної етноконфліктології, і перелік основних концепцій може 

змінюватися від двох – трьох до десяти і більше. 

Учені пробували класифікувати концепції етнічного конфлікту протягом 

кількох останніх десятилять. Ще на початку 1970-х років Р. Левайн і Д. 

Кемпбелл у праці з проблем етноцентризму й етнічного конфлікту, яку за 

індексом цитування можна вважати класичною, розглянули дев’ять популярних 

тоді теоретичних моделей досліджуваного феномена і запропонували об’єднати 

їх у дві групи концепцій: соціально – психологічні, які наголошують на аналізі 

поведінкових реакцій людини [6; с. 217]. 

Згодом один з авторів Д. Кемпбелл проаналізував ще кілька концепцій 

етнічного конфлікту [6; с. 219]. Продовжуючи цю роботу, М. Росс і Дж. Ротман 

все ж зупинилися на двох групах концепцій з невеликим доповненням. Вони 

виокремили структурні концепції етнічних конфліктів, що спираються на 

концепцію конфлікту інтересів, і психокультурні концепції, що спираються на 

два важливі чинники: індивідуальний рівень залучення людини в групові дії і 

культурний процес визначення групових інтересів, ворогів, страхів, загроз. На 

думку авторів, структурні концепції не відповідають на чимало вадливих 

запитань. Наприклад, чому люди настільки легко ототожнюють особисті 

117

інтереси з груповими під час етнічних конфліктів, чому ці інтереси не настільки 

очевидні для самих учасників і для зовнішніх спостерігачів, чому інтенсивність 

афектів набагато перевершує очікування, пов’язані з інтересами тощо. 

Далі М. Росс і Дж. Ротман розглядають можливість додати до цієї наукової 

парадигми теорії міжкультурної комунікації, яка дістала наукову популярність 

у 1990-ті роки, і доходять висновку, що ця теорія не є альтернативним 

концептуальним поглядом до двох основних течій в етнічній конфліктології, а 

пропонує певні передумови для успішного управління етнічними конфліктами, 

що полягає в усуненні перешкод для встановлення міжгрупового контакту. 

Автори вважають, що за всієї значущості й актуальності проблем 

міжкультурної комунікації, культурні розбіжності, як і провали в 

міжкультурній комунікації, не можуть бути причинами етнічних конфліктів. 

Запропонована типологія, на думку авторів, дуже важлива, оскільки в 

кожному з цих типів концепцій пропонуються принципово різні шляхи виходу 

з конфлікту. Однак, багато прогнозів у рамках цих двох підходів несумісні. 

Структурні концепції етнічного конфлікту зосереджуються на результатах 

переговорного процесу, втратах і виграшах сторін, формуванні спільних 

інтересів і цілей. Психокультурні концепції орієнтують і учасників і 

посередників на процес пошуку виходу з конфлікту, під час якого змінюється 

сприйняття учасниками один одного, зникають страхи і ненависть, 

коректуються ідентичності [6; с. 225]. 

Ця типологія концепцій етнічного конфлікту є одна з найбільш вдаліших і 

дієвих; у неї, тією чи тією мірою, вкладається більшість сучасних концепцій 

етнічного конфлікту. Інші автори пропонують типологію концепцій, виходячи з 

власних дослідницьких завдань. Наприклад, Д. Дейвіс, К. Джеггерс і В. Мур, 

аналізуючи міжнародний вимір етнічного конфлікту, всю літературу з 

проблеми класифікували на дві групи: по-перше, це дослідження, в яких 

наголошено на аналізі впливу етнічних конфліктів на позицію інших держав 

(праці А. Сурке і Л. Ноубл, Ф. Шилза, Н. Чейзан, М. Мілдарські, Д. Кармента); 

по-друге, це дослідження, в яких етнічний конфлікт вивчають як зіткнення між 

етнічною групою і нацією-державою (праці Д. Горовиця, Т. Гурра, Б. Позена, К. 

Янга та ін.). У цих дослідженнях, на думку Д. Дейвіса, К. Джеггерса і В. Мура, 

немає прямих спроб пов”язати конфлікт з діями інших держав у системі 

міжнародних відносин, хоча такі залежності часто визнають. Автори 

наголошують, що багато аналітичних напрацювань щодо конкретних ситуацій 

не розкривають виразного відношення між етнічними конфліктами і системою 

міжнародних відносин, хоча, звичайно, згадують про дії однієї – двох держав, 

що підтримували ту чи ту сторону конфлікту. 

Визначаючи право авторів самостійно обирати можливі варіанти типології і 

класифікації етноконфліктологічних концепцій, зауважимо, що в принципі їх 

можна поділити на дві групи: загальні етноконфліктологічні концепції, що 

прагнуть виявити суть феномена як такого, і часткові (особливі), які 

пропонують теоретичні моделі одного з типів етнічного конфлікту. У деяких 

випадках автори вказують на обмежений характер свого завдання, в інших же 

тлумачать тип етнічного конфлікту як сам конфлікт. Г. Форбс, наприклад, на 

118

основі аналізу концепцій етнічного конфлікту пропонує власну концепцію, яку 

позначає як лінгвістичну модель етнічного конфлікту, побудовану на аналогії 

між мовою і культурою, хоча більшість дослідників розглядають лінгвістичний 

конфлікт як один з підтипів етнічного конфлікту. 

Більшість етноконфліктологічних поглядів та концепцій, що перебувають в 

сучасному науковому полі, містять еврестичний потенціал і можуть бути 

продуктивно використані в науковому аналізі етнічних конфліктів, науковій і 

практичній експертизі, посередницькій діяльності. Адже настала потреба 

перейти до таких досліджень етнічних конфліктів, які б розглядали їх як 

складні явища, що мають різні рівні й способи детермінації, різні форми 

еволюції, різні типи результатів. 

________________________ 

1. Абдулатипов Р. Г. Этнополитология. Этнос и государства. Этнополитические 

конфликты – причины и пути их разрешения. – С.- П., 2004. 

2. Анискевич А. С., Дмитриев А. В., Кудрявцев В. Н. Введение в общую теорию 

конфликтов. – М., 1993. 

3. Гоббс Т. Избранные произведения: В 2 т. – М., 1965. – Т. 2. Левиафан. 

4. Джаконини В. Дарендорф: теория конфликта. Политология вчера и сегодня. – 

Вип. 2. – М., 1990. 

5. Дмитриев А. В., Кудрявцев В. Н. Введение в общую теорию конфлыктов. – М., 

1993. 

6. Здравомыслов А. Межнациональные конфликты в постсовецком пространстве. 

– М., 1997. 

7. Зенгхаас Д. Етнічні конфлікти: причини та шляхи розв’язання // Політичні 

читання. – 1994. – № 2. 

8. Тишков В. О. О природе этнического конфликта // Свободная мысль. – 1993. – 

№ 4. 

9. Яценко Н. Е. Толковый словарь обществоведчиских терминов. – М., 1999. 

MAIN APPROACHES TO THE ANALYSIS OF CONFLICT POTENTIAL BETWEEN 

ETHIC RELATIONS 

Roksolana Paryichuk-Brukhal 

Most available ethnical-conflict views and conceptions as an object of critics include evrestic 

potential and may be productively used in scientific analysis of ethnic conflicts, scientific and 

practical evaluation, and intermediary activity. It’s high time to research such ethnic conflicts 

considered as composite phenomena that have different levels and ways of determination, different 

forms of evolution, different types of results. 

Key words: ethno politic, ethno-political conflict. 

119

Частина 2. ПОЛІТИЧНА СИСТЕМИ, ІНСТИТУТИ, 

ПРОЦЕСИ 

УДК 321.7 

ОСОБЛИВОСТІ ДЕМОКРАТИЗАЦІЇ ПОСТКОМУНІСТИЧНИХ 

СУСПІЛЬСТВ 

Василь Кобильник 

Проблема демократизації посткомуністичних суспільств потребує детального вивчення. 

Фактично досі не існує єдиної (універсальної) наукової концепції яку можна було б 

використати для аналізу демократичного транзиту в будь-якій посткомуністичній країні. 

Можливо, саме визначення особливих аспектів демократизації в цих країнах допоможе у 

створенні такої концепції. 

Ключові слова: демократизація, посткомуністичні суспільства, демократичний транзит. 

Проблемі демократизації присвячена значна історіографія, створена різними 

шкілами західної і вітчизняної аналітичної традиції. У політичній науці 

склалися два основні підходи до інтерпретації умов формування демократичних 

систем та інститутів. Прихильники структурного підходу (а це переважно 

західні дослідники), виходять із того, що демократичні режими утворюються 

під упливом макрофакторів – фундаментальних якісних змін в усіх системах 

життєдіяльності соціуму. Згідно з цим підходом демократія має бути 

підготовлена відповідним соціально-економічним розвитком суспільства, 

виконувати функцію оформлення базових процесів, що відбуваються в 

соціальній сфері. Наприклад, С. Хантінгтон, поєднуючи процеси модернізації 

та демократизації, вважає, що запорукою успіху останньої є тривалі реформи, 

що ведуть до підвищення складності, адаптивності політичної системи в 

цілому, секуляризації суспільного життя, раціоналізації структур влади, 

досягненню національної єдності тощо [1, с. 151–152]. Концептуальна основа 

праць прихильників цього підходу є своєрідною рефлексією досвіду країн 

„традиційної демократії”, яка виводить „чистий тип” процесу демократизації, а 

тому має скоріш фундаментально світоглядне, ніж прикладне значення для 

інших соціально-політичних організмів ойкумени. 

Прихильники процедурного підходу вважають, що головними умовами 

переходу до демократії є характер панівних еліт, їхні політичні цінності та 

ідеали, найважливіші тактики і технології володарювання, які вони 

використовують. Успіх проекту „демократія” залежить від ступеня 

компетентності еліт, їхньої здатності і можливостей мобілізувати всі (також й 

людські) ресурси для досягнення поставленої мети [2, с. 52]. 

Під поняттям демократичний перехід (транзит) розуміють низку соціальних 

та інституціональних змін, що прокладають шлях заміні авторитарних методів 

правління демократичними. Однак, такий підхід звужує розуміння переходу як 

120

усіляких форм перехідних процесів (еволюційних чи революційних, 

безупинних чи дискретних), що супроводжували людство протягом усієї його 

історії: від традиційного суспільства до класового, від класового до 

індустріального і таке інше. Демократичний транзит – це процес, що в 

широкому сенсі починається від того моменту, коли авторитарна система, що 

існувала раніше, демонтується і потім, через фазу конституювання нової 

демократії, розвивається до встановлення і повноцінного функціонування 

останньої [3]. 

Ця категорія поєднує різноманітні за своїм характером, моделями і 

результатами суспільно-політичні трансформації, що відбуваються на 

сучасному етапі демократизаційної хвилі. На погляд російського політолога 

А. Мельвіля, це поняття, дає змогу відобразити різноманітні форми й 

обставини, багатоваріантність кінцевих форм суспільних трансформацій. 

Одночасно воно містить у собі конотацію, що нема гарантованості переходу до 

демократії та її консолідації. Цим поняттям позначають поліморфні процеси 

переходу від одного суспільного та політичного стану до іншого. 

Г. О’Доннелл і Ф. Шміттер вважають, що перехід – це зміни в напрямі від 

невизначених авторитарних режимів до невизначеного “чогось іншого”. Це 

“щось” може бути пов’язане і з установленням політичної демократії, і з 

реставрацією нової, можливо ще більш жорстокої, форми авторитарного 

правління [4, р. 3]. 

Демократичний транзит зовсім не означає неминучість перемоги демократії. 

Закономірності перехідного періоду варто розуміти не в детерміністському 

плані (як набір об’єктивно зумовлених і неминучих подій і факторів), а у 

вірогідному (як можливі наслідки, імовірність яких зростає, якщо дійові особи 

обирають ту чи ту стратегію, чинять ті чи ті дії). Адже перехід – це й деяка 

точка біфуркації, зумовлена виникненням різних флуктацій у суспільстві, що 

підвищує ризики і невизначеності. Вибір політичними акторами стратегії 

(передусім, ухвалення рішень щодо реформ у країні) багато в чому може 

залежати від кон’юнктурних чи навіть зовсім випадкових обставин [5, с. 82]. 

У літературі, присвяченій перехідним суспільствам існують деякі 

розбіжності у назвах етапів та у проведенні часових меж між ними. Проте 

загальний зміст той самий, що й дає змогу подати їхні типи та стадії в 

узагальненому вигляді, покладаючись здебільшого на класифікації Д. Растоу та 

А. Пшеворського [6]. За загальним правилом, процес переходу проходить 

чотири послідовні стадії: (1) лібералізації недемократичного режиму; (2) 

переговорів і укладання угод; (3) ухвалення рішень; (4) консолідації 

демократичних інститутів, звикання суспільства до нових політичних 

механізмів. 

Як і будь-якому іншому переходові до демократії, посткомуністичній 

трансформації властиве визначення мети лібералізації та демократизації і 

певний рух в їхньому напрямі, проте нема гарантії досягнення цієї мети. 

Ймовірність успішного переходу залежить і від особливостей 

посткомуністичного переходу як такого, і від специфічних умов окремих 

суспільств. 

121

Аналізуючи проблему посткомуністичних трансформаційних перетворень, 

ми зауважили, що політична теорія переходу розроблена, зазвичай, на досвіді 

латиноамериканських та інших країн третьої хвилі демократизації, де перехід 

відбувся до 90-х років ХХ ст. Головним завданням трансформаційних процесів 

у цих країнах було зруйнування авторитарних політичних систем і розбудова 

демократії. Після подій 1989 року основні положення теорії переходу були 

підтверджені та розвинуті на досвіді посткомуністичних трансформацій у 

країнах Центральної та Східної Європи. Однак, потрібно зазначити, що в цей 

регіон комуністичні режими були принесені ззовні і не надто вкоренились тут. 

До того ж, в останній період свого існування вони мали більше спільного з 

авторитаризмом, ніж з тоталітаризмом. 

Окремий випадок – пострадянські суспільства. Хоча перехідні процеси в них 

мають багато спільного із зазначеними вище групами країн, вони тут складніші. 

Адже комунізм у цих державах протримався понад 70 років, а інститути 

громадянського суспільства або не були ніколи, або були викорінені не лише з 

практики, але й зі свідомості людей репресіями та голодоморами. Цим 

суспільствам належить реформувати не лише політичну систему, а й увесь 

суспільний устрій, економічну систему, політичну свідомість і політичну 

культуру [7, с. 106-107]. 

Як показали дослідження зарубіжних і українських політологів, процес 

переходу до демократії посткомуністичних країн має декілька фаз, які 

відрізняються певними змінами і в політичному устрої, і в економіці та 

стосунками із розвиненими демократіями. З. Бжезінський запропонував 

періодизацію посткомуністичної трансформації, в якій зазначає також, яких 

форм має набувати сприяння Заходу на кожному етапі посткомуністичних 

перетворень. 

На першій фазі, яка є переломною, започатковуються фундаментальні зміни 

в політичній та економічній системах, здійснюються політична трансформація 

найвищих органів влади, демократія встановлюється “згори”, ліквідовується 

монополія однієї партії, закладаються основи демократії, виникає і зміцнює свої 

позиції вільна преса, формуються перші демократичні об’єднання і громадськополітичні 

рухи. На цій фазі суспільних змін важливо усвідомити важливість 

радикальної політичної реформи як основи ефективності економічних 

перетворень та досягти в суспільстві демократичного консенсусу і спільної 

згоди з тим, щоб дістати підтримку народу в проведенні реформ, подоланні 

труднощів та соціальних негараздів, які неминучі на цій стадії. В економічній 

галузі здійснюється лібералізація цін, зовнішньої торгівлі, стабілізація грошової 

одиниці, розпочинається приватизація (поки що безсистемна) одержавленої 

власності. 

Швидка і всебічна трансформація економіки суспільства, так звана “шокова 

терапія”, яка на думку багатьох економістів бажана, можлива лише тоді, коли є 

об’єктивні і суб’єктивні передумов. В іншому разі вона може спричинити 

економічний безлад та політичну конфронтацію. 

На другій фазі відбувається закріплення демократичних процесів та 

інститутів на основі ухвалення нових конституцій та нових законів про вибори. 

122

Проводяться демократичні вибори, формується стала демократична коаліція – 

нова політична еліта, створюється законодавча база відносин власності і 

підприємництва, банківська система, здійснюється мала і середня 

приватизація, демонополізація виробництва, відбуваються істотні зміни в 

соціальній структурі на основі появи нового класу власників і підприємців. 

Розв’язання завдань другої фази дає змогу перейти до третьої, завершальної 

фази, якій властива політична стабілізація демократії і економічне піднесення. 

Демократичні процеси набувають незворотного характеру, утворюється 

стабільна партійна система, формується демократична культура і 

підприємницька традиція, відбувається становлення системи незалежних 

судових органів та демократичної правової культури, здійснюється велика 

приватизація. На основі великих іноземних інвестицій здійснюється 

реструктуризація виробництва [8]. 

Послідовність стадій посттоталітарної трансформації приблизно однакова в 

усіх країнах, але їх тривалість та інтенсивність великою мірою залежать від 

типу переходу, а тип визначається способом та швидкістю заміни старих еліт 

новими. Дослідники розрізняють два основних типи переходу, кожен з яких 

може розгортатися двома шляхами — більш і менш радикальним: 

1) розрив з минулим, коли відбувається заміна старих політичних еліт 

контрелітами; 

2) перехід шляхом компромісів і взаємних уступок, коли досягається 

порозуміння між елітою і контрелітою [7, с. 102-103]. 

Той чи той тип переходу не є довільним вибором суб’єктів політичного 

процесу. Він визначений глибиною і гостротою кризи владних структур, 

ступенем втрати старою політичною елітою своєї легітимності, наявністю 

інститутів громадянського суспільства та масових рухів, силою і згуртованістю 

нової еліти, її авторитетом та здатністю очолити процес трансформації. 

Перший тип переходу властивий країнам, в яких стара еліта повністю 

втратила легітимність, значні верстви суспільства в той чи той спосіб 

висловлюють свою незгоду з її політикою, не бажаючи визнавати її права на 

здійснення владних повноважень у майбутньому. За таких умов події 

розвиваються двома шляхами: або стара еліта вимушено відмовляється від 

влади, погоджуючись на її передачу опозиції, і тоді перехід відбувається 

шляхом абдикації (відречення); або вона вперто намагається зберегти свої 

позиції, і тоді відбуваються насильницькі зміни – маси “змітають” стару еліту 

насильницьким способом. 

Другий, “компромісний” тип переходу більше поширений. Він також 

відбувається двома шляхами: або через перемогу на виборах нових еліт і їхні 

наступні переговори зі старою елітою, що ще зберігала значні позиції; або через 

“вростання” старих еліт у нові структури та відносини, їх поступову 

трансформацію і формування “нових-старих” еліт, де часто домінують старі 

кадри. 

Останній шлях найтриваліший і найважчий, бо стара еліта, довго зберігаючи 

керівні позиції, гальмує процес трансформації. І все ж, розглядаючи 

особливості переходу під цим кутом зору, варто зауважити, що перемога нових 

123

еліт та їх виникнення пов’язані з формуванням нових структур і нових 

орієнтацій людей при владі, і зовсім не обов’язково має бути пов’язана з 

заміною особового складу еліти. Іншими словами, ситуація перебування “тих 

самих людей при владі” в одних випадках означає тривалий процес стагнації і 

гальмування реформ (як в Україні), а в інших випадках може й не бути 

перешкодою для енергійного й швидкого переходу до демократії (як в Естонії 

чи Латвії). Все залежить від рівня прокомуністичної заангажованості старих 

еліт, від ступеня їх відданості тоталітарним методам керівництва і, взагалі, від 

рівня їх цивілізованості й культури та розуміння ними завдань, за виконання 

яких вони взялися, та їх історичного значення. 

Пострадянський розвиток за своїми напрямами та цілями є посттоталітарний 

та постімперський. Він розв’язує одночасно чотири важливих проблеми, з 

якими жодна країна розвинутої (зрілої) демократії ще не стикалася: створює 

державу, націю, демократизує політичну систему і маркетизує економіку, тобто 

в одній темпоральності зустрічаються проблеми модернізації та демократизації 

[9, с. 26]. Демократичний розвиток посткомуністичного типу не відбувається за 

логікою класичних транзитів першої та другої хвиль демократизації. За 

класичною моделлю розвитку демократії Д. Ростоу, нація і держава 

з’являються раніше, ніж починається демократизація [10, с. 7]. У більшості 

пострадянських країн ці процеси відбуваються одночасно, що, звісно, впливає 

на процес демократизації (переважно гальмує його). 

Н. Степанова, вважає, що країни пострадянського простору, зазвичай, 

використовують технології імітації, запозичення результату або форм 

політичної модернізації (коли декларуються деякі принципи, проте фактично 

відбувається їх симуляція)” [11]. Саме віртуальність демократичних 

перетворень у посткомуністичних суспільствах створює проблеми з успішного 

закінченню побудови демократії. Адже в цей віртуальний процес на певному 

етапі вірять самі політичні актори, що не дозволяє їм побачити реальних 

проблем на шляху розбудови демократії та вчасно їх розв’язати. 

Розкриваючи сутність демократичних перетворень в посткомуністичних 

країнах, О. Романюк виокремлює ще одну особливість – посткомуністичні 

революції. Він стверджує, що демократичний перехід у більшості країн 

колишнього соцтабору на певному етапі супроводжується мирними 

революціями, що дозволяє більш прогресивній демократичній частині 

політичної еліти прийти до влади та розпочати новий етап впровадження 

демократичних цінностей [12]. 

Отже демократизація у посткомуністичних суспільствах має відмінні риси 

від демократичного переходу в країнах Латинської Америки та Західної 

Європи. Вони зумовлені насамперед тим, що відбуваються із іншої відправної 

точки – не з авторитаризму, а із тоталітаризму. Це, звичайно, впливає на 

характер та глибину трансформаційних перетворень. Перетворення мають 

подвійний, а подекуди й потрійний характер – поряд із розбудовою демократії 

потрібно розбудовувати державу та створювати політичну націю. Однак, 

виокремлюючи особливості посткомуністичних трансформаційних 

перетворень, треба пам’ятати, що ці суспільства різняться між собою. Це 

124

зумовлено, насамперед, часом перебування та характером тоталітарного 

політичного режиму в цих країнах. 

________________________ 

1. Хантингтон С. Политический порядок в меняющихся обществах. – М.: 

Прогресс-Традиция, 2004. – 432 с. 

2. Хорошилов О. Український варіант демократизації // Політичний 

менеджмент. – 2005. – №1 (10). – С. 52–57. 

3. Encouraging Democracy: The International Context of Regime Transition in 

Southern Europe / Ed. by G. Pridham. – N. Y: St. Martin Press. – 1991. 

4. O’Donnell G. Shmitter P. Transitions from Authoritarian Rule. Tentative 

Conclusions about Uncertain Democracies. – Baltimore; London: John Hopkins 

University Press, 1986. 

5. Шаповаленко М. Транзитологічні концепції та українські реалії // 

Етнокультурні проблеми політичного процесу в Україні: Колективна монографія. 

– Львів, 2001. – С. 78–88. 

6. Przeworski A. Democracy and the Market: Political and Economic Reforms 

in Eastern Europe and Latin America. – Cambridge: Cambridge University Press, 1991; 

Ростоу Д. Переходы к демократии: попытка динамической модели // Полис. – 

1996. – № 5. – С. 5–15. 

7. Політичні режими сучасності та перехід до демократії. Колективна 

монографія (С. Давимука, А. Колоій та ін.) – Львів: Національна Академія наук 

України, 1999. – 168 с. 

8. Бжезінський З. Великі перетворення // Політична думка. – 1994. – № 3. – 

С. 4–5. 

9. Шаповаленко М. Точка вибору: консолідація чи деконсолідація 

демократії в Україні // Сучасна Україна (конференція українських випускників 

освітніх програм США). – Одеса, 2000. – С.26–32. 

10. Ростоу Д. Переходы к демократии: попытка динамической модели // 

Полис. – 1996. – № 5. – С. 5–15. 

11. Степанова Н. Традиції та інновації у політичному розвитку сучасної 

України // Вісник ОНУ. – 2003. – Т.8. – Вип. 9. – С. 600–605. 

12. Романюк О. Посткомуністичні революції // Політичний менеджмент. – 

2005. – № 4 (13). – С. 16–28. 

THE PICULARATIES OF THE DEMOCRATIZATION OF THE POSTCOMUNISM 

SOCIETIES 

Vasyl Kobulnyk 

The problem of the democratization postcomunism societies meds to be well researched. In 

general (Ih facts) today these is no one (universal) scientific conception wich would be used for 

analysis of democratic transfer at any aftercomunizm country. Perhaps such defining specific 

aspects of democratization at this countries will help in making such conception. 

Key words: democratization, postcomunism societies, and democratic transfer. 

125

УДК 324: 342.8 

ІНСТИТУТ ВІДКЛИКАННЯ ТА 

ДЕМОКРАТИЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА 

Євгенія Юрійчук 

Проаналізовано інститут відкликання як елемент імперативного мандату. Автор 

вважає, що його використання на місцевому і загальнонаціональному рівні гальмує 

розвиток українського суспільства демократичним шляхом, не сприяє формуванню 

органів місцевого самоврядування та громадянського суспільства й суперечить 

принципам представницької демократії. 

Ключові слова: інститут відкликання, імперативний мандат, українське суспільство, 

місцеве самоврядування, громадянське суспільство, представницька демократія. 

Політичні реалії щораз частіше примушують політиків і пересічних 

громадян нагадувати значення політичних інститутів, які, здавалося б, уже 

відійшли в минуле разом із тоталітаризмом. Проте дискусії політологів та 

юристів щодо суті та змісту Закону України “Про внесення змін до деяких 

законів України щодо статусу депутатів Верховної Ради Автономної 

Республіки Крим та місцевих рад” від 12 січня 2007 року [7] спонукають 

науковців знову і знову аналізувати поняття імперативного мандата та його 

елементи також їх роль у політичному розвитку держави. 

Використання імперативного мандата в політичній практиці властиве 

виборним особам станово-представницьких установ часів феодалізму, що було 

зумовлено появою та посиленням ролі буржуазії в суспільно-політичному 

житті. Беручи участь у роботі генеральних штатів, кортесів, парламенту, 

земських соборів, рейхстагів, сеймів, вона прагнула знизити податки, які 

встановлювали монархи, та протистояти великим феодалам. Проте робота 

станово-представницьких органів була періодичною, членів таких зборів 

розглядали як представників округу, що їх обрав: їм давали точні вказівки, 

накази як діяти в конкретних ситуаціях з певних питань. Фактично депутати 

були представниками окремих панівних станів (феодалів, духовенства, міщан і 

тільки в окремих німецьких князівствах – заможних селян), які вбачали в них 

своїх повірених. 

Поняття “мандат” латинського походження, запозичене з римського права в 

період його рецепції в епоху середньовіччя, аналогом його в українській мові є 

термін “доручення”. В конституційному праві – документ, що стверджує 

повноваження депутата, надані йому виборцями, інтереси яких він представляє. 

На думку М. А. Могунової, імперативний мандат – це не що інше, як 

“юридична залежність депутата від виборців, що його” [1, с. 264]. Його 

структурними елементами є: 

– підзвітність депутата перед виборцям; 

– право виборців достроково відкликати депутата; 

– обов’язковість наказів виборців для депутата. 

126

Ідею імперативного мандата використав у ХVІІІ ст. Жан Жак Руссо для 

теорії народовладдя. Використання цього політичного інституту тоді було 

доцільне і корисне. Проте представницькі органи епохи буржуазних революцій 

діяли в нових умовах перетворення буржуазії на панівну верхівку суспільства 

та були сформовані на нових засадах. Оскільки було встановлено формальну 

рівність усіх громадян, проголошені основні права та свободи, основою 

представницького правління став принцип народного суверенітету, а тому 

депутат став представником усього народу, нації, населення, а не окремої 

соціальної верстви чи виборчого округу. Отже, накази виборців для нього вже 

не мали юридичної сили. Імперативний мандат змінив вільний або 

“незв’язаний” мандат. Учення Руссо лягло в основу ідеологічних платформ 

авторитарних режимів країн, що обрали шлях соціалістичного розвитку. 

Ідею вільного мандата вперше сформулював відомий державний та 

політичний діяч Едвард Коук. Проте активно впроваджував її у життя та 

відстоював перед виборцями Едмунд Бйорк, який визнавав право депутата 

незалежно та самостійно ухвалювати політичні рішення, бути вільним у своїх 

діях, укладати компромісні угоди. 

Відомий німецький юрист Й. Кімме у праці, присвяченій представницькій 

системі, писав, що обраний депутат ще не є представником народної волі: 

перемога на демократичних виборах створює тільки передумови, щоб він став 

таким [8, s. 146]. Представництво як таке здійснюється через постійний діалог, 

що починається одразу ж після виборів, та покликане забезпечити подальшу 

участь народу в процесі політичного волетворення. Він вважає, що завдяки 

поєднанню цих двох форм політичної участі (вибори та представницький 

діалог) створюються максимальні можливості для вираження народної волі. 

Саме представницький діалог і є засобом контролю виборців за діяльністю 

депутатів. Утім депутати залишаються повністю незалежними від своїх 

виборців, які не можуть їх відкликати, хоча саме вони наділяють кандидатів 

мандатом, сукупністю спеціальних повноважень та спеціальної 

відповідальності, що випливають з нього. 

У науковій літературі існують різні визначення відкликання. “Короткий 

Оксфордський політичний словник” цей термін тлумачить так: відкликання 

(recall) – процес, унаслідок якого виборний урядовець може бути змушений 

узяти участь у виборах, унаслідок яких він може втратити посаду ще до 

закінчення терміну дії своїх повноважень у випадку, коли кількість або 

відсоток виборців підпишуть вимогу провести такі дострокові вибори [5, с. 99]. 

Лаконічнішим є визначення, яке запропонував В. В. Маклаков: дострокове 

позбавлення мандата з волі тих, хто правомочний наділяти цим мандатом, 

вибираючи до певного органу або на певну посаду [4, c. 363]. Отже, припинити 

дію мандата депутата можуть виборці, або інші особи, уповноважені на 

обрання, якщо вони проголосують таку ухвалу. Натомість В. Журавський 

стверджує, що “право відкликання виборцями свого депутата (чи змінність 

депутатів за рішенням партії або блоку партії)” є не що інше як імперативний 

мандат [2, с. 122]. Учений надає право відкликання тільки виборцям, а не 

партійним органам. Досить своєрідною є думка експерта Інституту політики О. 

127

Дніпрова, який відносить відкликання народного депутата України, обраного за 

виборчим списком політичної партії, блоку політичних партій, у разі його 

виходу зі складу фракції даної партії, блоку партій теж до елементів 

імперативного мандата, а закріплення в Конституції цього положення розглядає 

як встановлення “змішаної моделі” мандата народного обранця. До того ж він 

стверджує, що саме імперативний мандат – “чинник розширення можливостей 

для українського народу впливати на прийняття владних рішень” [3]. 

Інститут відкликання прямо протилежний до виборів. Він був властивий 

конституційному та виборчому праву соціалістичних держав, хоча насправді 

майже не використовувався на практиці, оскільки найчастіше не було 

законодавчого механізму відкликання, а якщо він і був, то доволі складний. 

Здебільшого відкликали депутатів, які скоїли злочин, хоча значно простіше це 

було зробити в інший спосіб, припинивши повноваження на підставі ухвали 

суду. Інституціоналізація відкликання напряму пов’язувалась із принципом 

відповідальності виборних осіб перед тими, хто обирає. Ще й тепер у деяких 

постсоціалістичних країнах є конституційні норми про відповідальність 

депутатів перед своїми виборцями щодо виконання функціональних обов’язків, 

що, безперечно, є залишком ліквідованого імперативного мандата. 

У демократичних країнах інституту відкликання зазвичай нема, є, однак у 

США, Швейцарії, Японії. Оскільки голосування – це досить дорога процедура, 

вважає А. Іванов, що депутата, який не виправдав довіри електорату, можна 

просто не обрати на майбутніх виборах. Якщо ж вибори проводяться за 

партійними списками кандидатів, коли виборчі округи дуже великі, то 

відкликання пов’язане також з технічними труднощами [4, с. 365]. 

Від моменту утворення незалежної держави в Україні діяв за радянською 

традицією імперативний мандат, а відкликання депутатів докладно 

регламентувалось Законом від 19 жовтня 1995 р. “Про відкликання народного 

депутата України” [6] та іншими нормативно-правовими актами, у яких було 

чітко визначено підстави для відкликання виборцями обраного депутата, 

суб’єктів цього процесу, його перебіг, порядок підготовки, проведення та 

встановлення результатів голосування з питання відкликання депутата тощо. 

Конституція України 1996 р. замінила імперативний мандат народного депутата 

на вільний, але для депутатів органів місцевого самоврядування інститут 

відкликання діяв до 2001 р. Відкликати можна було і місцеву раду в цілому, і 

сільського, селищного міського голову. Підстави для цього в законах були такі: 

– у разі порушення Конституції України та законів України; 

– обмеження прав та свобод громадян; 

– не здійснення наданих законом повноважень; 

– невідповідності практичної діяльності виборної особи основним 

принципам і положенням передвиборної програми; 

– використання мандата виборної особи в особистих і корисних цілях, 

систематичного порушення цією особою норм етики та моралі тощо. 

Відкликання давало можливість виборцям безпосередньо позбавляти посад 

осіб некомпетентних, безвідповідальних, нечесних, але, як зауважує В. В. 

Маклаков: “… не можна, однак, виключати й невиправданого політичного 

128

впливу на виборних посадових осіб, які, під загрозою відкликання, не можуть 

належно виконувати своїх обов’язків” [4, с. 366]. Насправді це своєрідний засіб 

тиску на депутата. 

Фактично народні обранці повинні були завжди зважати на те, що їх у будьякий 

момент можуть позбавити депутатських повноважень, якщо вони не 

діятимуть відповідно до наказів виборців. Проте поняття суспільного інтересу 

не завжди збігається з інтересами окремих груп виборців, а інколи й регіонів 

країни. Тому в більшості держав світу (окрім Біларусі, Куби, Китаю, КНДР та 

ін.) нема прямої юридичної залежності між діяльністю виборної особи та 

можливістю відкликання. Депутати діють на свій розсуд як представники 

всього народу на основі індемнітету – політичної невідповідальності за дії, 

вчинені під час виконання депутатських обов’язків. Однак вони серйозно 

залежать політично від партії, яка висувала та підтримувала їх на виборах, або 

ж від організацій, які фінансували їхню виборчу кампанію. Хоча жодних 

юридичних наслідків відмова голосувати з якогось питання так, як вирішила 

партійна фракція, для депутатів немає. Звичайно ж, на наступних виборах їм 

доведеться шукати іншу підтримку та спонсорів. У крайньому разі їх 

виключать із фракції. 

Іншого характеру набуває ситуація, коли парламентар, перебуваючи в 

депутатському корпусі, змінює партійну належність. Це явище називається – 

дефекція. В Україні це явище дуже поширене. Тому після проведення 

політреформи знову повернулись до імперативного мандата. Стаття 81 

Конституції передбачає припинення повноважень народного депутата, 

обраного від політичної партії (виборчого блоку політичних партій), у разі 

невходження до складу депутатської фракції цієї політичної партії (виборчого 

блоку політичних партій) або виходу народного депутата України зі складу 

такої фракції. Далі уточнено, що його повноваження припиняються достроково 

на підставі закону за ухвалою вищого керівного органу відповідної політичної 

партії (виборчого блоку політичних партій) від дня прийняття такої ухвали. 

Однак у жодному законі, який стосується депутатів, а тим паче, у Законі про 

статус народного депутата про складання повноважень депутата у такий спосіб 

не йдеться. 

Останні події в Україні, пов’язані з формуванням коаліційної більшості 

депутатів з інших фракцій, спричинили політичну кризу і знову порушили 

питання про дефекцію. Перехід депутатів з однієї депутатської групи до іншої 

сам по собі не має важливого значення, окрім випадків, коли йдеться про 

можливість узурпації влади парламентською більшістю та порушення 

конституційних прав громадян, зміну їхнього політичного вибору. Особливо це 

стосується заходів спрямованих проти того, щоб парламентська більшість не 

зловживала законодавчою владою, оскільки, згідно з теорією народного 

суверенітету Ж.-Ж. Руссо, саме парламентська більшість може претендувати на 

“справжнє” виявлення спільної волі народу, що іноді призводить до диктатури. 

Про небезпеку колективної диктатури парламентської більшості як 

найгіршої з усіх диктатур попереджали від “імені народу” великі мислителі 

минулого М. Монтень, О. Бальзак, А. Камю, І. Кант, Д. Медисон, А. Токвіль. 

129

Останній заперечував беззастережне панування численної більшості у 

парламенті як якобінський, прагматичний винахід Нового часу, стверджуючи, 

що панування більшості не може бути безмежним, оскільки над більшістю у 

сенсі моральному стоять гуманізм, розум та істина, а в сенсі політичному – 

конституційні права. 

Ймовірно, що парламентська більшість може скасувати або свавільно 

обмежити основні права людини, наприклад, право на свободу слова для 

політичних партій, що перебувають в опозиції. Тому сьогодні доволі 

актуальним є звернення до конституційної демократії, за якої всі члени суспільства 

визнають основні права рівною мірою для всіх, а судовий контроль за 

державними правовими актами, щоб захистити ці права виправданий та 

потрібний. 

Погоджуємось із висновком В. Журавського: “Імперативний мандат як у 

парламенті, так і в органах місцевого самоврядування здатен перешкодити руху 

України шляхом демократії і завершити процес олігархізації політичної 

системи, коли лідери партій будуть домовлятися між собою, а інші члени 

партій – виконувати роль виключно їх рекрутів” [2, с. 123]. 

Отже, повернення до імперативного мандата в Україні при одночасному 

запровадженні пропорційної системи виборів на загальнонаціональному і на 

місцевому рівнях може мати негативні наслідки для демократичного розвитку 

країни. Звернімось до змісту змін до законів України щодо зміни статусу 

депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим та місцевих рад. Вони 

стосуються переважно можливості припинити повноваження в разі, якщо 

депутата відкличе його політична партія (виборчий блок політичних партій), за 

виборчими списками відповідної організації якої його було обрано. По-перше, 

зауважмо недоцільність використання самого терміна відкликання, оскільки 

його основний зміст передбачає голосування виборців, про що йшлося вище. У 

законі ж мається на увазі тільки вищий партійний орган політичної партії, тому 

доцільніше було б уживати термін припинення повноважень депутата. Подруге, 

насторожує зміст п. 5 ст. 78 Закону “Про статус депутатів місцевих рад”, 

ст. 7 Закону “Про статус депутатів Верховної Ради Автономної Республіки 

Крим”, в якому серед підстав для ухвалення рішення партійного керівництва 

написано: “відкликається з інших підстав, встановлених вищим керівним 

органом політичної партії (виборчого блоку партій)” [7]. Які ж ще підстави 

можуть встановити партійні лідери? Гадаємо, що це не що інше, як спосіб 

усунути від парламентської діяльності “неслухняних ” депутатів. 

Підстави за якими політична партія (виборчий блок політичних партій) 

можуть відкликати депутата: 

1) невходження депутата, обраного за виборчим списком відповідної 

організації політичної партії (виборчого блоку політичних партій) до складу 

депутатської фракції місцевої організації відповідної політичної партії 

(виборчого блоку політичних партій); 

2) вихід депутата зі складу такої депутатської фракції за особистою заявою; 

3) перехід депутата до іншої депутатської фракції. 

130

Серед інших підстав, мабуть, передбачатиметься і голосування (утримання 

від голосування) відповідно до наказів партійного керівництва. Та чи вгадаєш, 

що спаде на думку кільком особам, яким на місцевому рівні підпорядковані 

десятки тисяч, а на загальнонаціональному – мільйони партійців. Часто до 

партійних списків потрапляли випадкові люди внаслідок “кадрового голоду” на 

місцях, тобто технологія ухвалення рішень у представницьких органах 

зводиться до ручного управління партійного керівництва. Повертаємось до 

радянського минулого зі “слухняними радами”, номенклатурними кадрами, 

всемогутніми партійними органами, тобто партійного авторитаризму, але 

замість однієї партії – декілька. Насторожує те, що ухвали про відкликання 

прийматимуться на основі корпоративних партійних норм (статутів), а не 

юридичних, хоча виборці у такий спосіб свою владу партіям не делегували! 

Насправді це посягання на суверенітет народу. 

Щоб виборці могли відкликати депутатів, законодавці повертаються до 

раніше скасованих норм, але у скороченому варіанті. 

Чи є сенс знову повертатись до інституту відкликання ? Можливо, це і 

виправдано. В умовах особливостей української ментальності теоретично це 

могло б сприяти посиленню політичної відповідальності народних обранців і 

політичних партій, які їх висувають, але на практиці можна знайти інші 

способи контролю за діяльністю депутатів. 

Слід очікувати, що наступного електорального циклу найуспішніші партійні 

обранці місцевих органів самоврядування будуть залучені на 

загальнонаціональному рівні, а не сприятимуть розв’язанню соціальногосподарських, 

культурних, екологічних проблем місцевих громад. До того ж 

партійні організації мало орієнтовані на місцеві проблеми, більшість з них 

немає систематизованих пропозицій до місцевих органів влади і 

самоврядування. Діяльність депутатів у місцевих радах дуже часто суперечить 

передвиборчим обіцянкам політичних партій, за списками яких ці депутати 

були обрані, або вони взагалі виходять зі складу фракцій з кон’юнктурних 

міркувань. Фактично пропорційна система в Україні та можливість 

дострокового позбавлення виборних мандатів покликані створити чітко 

ієрархізовану партійну вертикаль на засадах демократичного централізму і 

підпорядкувати місцеві органи влади партійному керівництву з центру, а 

депутатів Верховної Ради – олігархічним “власникам” партій, які й формують 

списки кандидатів. 

Українське суспільство вже проходило через це в радянські часи, але замість 

однієї партії буде засилля декількох, які, як і раніше, уникатимуть 

відповідальності за рішення. Мережа органів місцевого самоврядування і далі 

виконуватиме роль “інституційної опозиції”, “додаткового продукту політичної 

імітації та політичного дизайну”. І сприятимуть цьому нові антидемократичні 

механізми, обмеження прав місцевих депутатів за новим законом. 

Отже, відкликання як частина імперативного мандата гальмує розвиток 

України у демократичному напрямі, не сприяє формуванню органів місцевого 

самоврядування та громадянського суспільства, суперечить принципам 

131

представницької демократії. В Україні його можна використовувати як 

тимчасовий засіб. 

________________________ 

1. Баглай М. В., Гуреева Н. П., Даниленко В. Н… Конституционное право 

зарубежных стран: Учеб. для вузов. – М.: Норма, 1999. – 832 с. 

2. Журавський В. Що принесе Україні імперативний мандат // Право України. – 

2007. – № 3. – С. 122–123. 

3. Дніпров Олексій. Чи потрібен Україні імперативний мандат народного 

депутата? // http://www.tomenko.kiev.ua/cgi/redir.cgi?url=pc07-2003-03.html: Дата 

звернення: 21.01.2007. 

4. Конституционное (государственное) право зарубежных стран: В 4 т. – Т. 1-2. – 

М.: Бек, 1999. –784 с. 

5. Короткий Оксфордський політичний словник / Пер. з англ.; За ред. І. 

Макмілана. – К.: Вид-во Соломії Павличко “Основи”, 2006. – 789 с. 

6. Про відкликання народного депутата України: Закон України від 19 жовтня 

1995 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1995. – № 41. – Ст. 299. 

7. Про внесення змін до деяких законів України щодо статусу депутатів 

Верховної Ради Автономної Республіки Крим та місцевих рад. Закон України від 12 

січня 2007 року // http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=602-16 Дата 

звернення: 28.02.2007 (Не набув чинності). 

8. Kimme J. Das Repräsentativsystem: unter bes. – B.: Duncker u. Humblot, 1988. – 

200 s. 

INSTITUTE RECALL AND DEMOCRATIZATIONS OF UKRAINIAN SOCIETY 

Yevheniya Yuriychuk 

The current article highlights the essence of the imperative mandate as a political institution. 

The author points out that recall (voting for the mandate termination) is a necessary constituent of 

the imperative mandate and also stresses that this term can't be used relating to the status of local 

councils' deputies due to the fact that political parties make a decision on recall of their 

representatives which does not agree with the principles of representative democracy. 

Key words: institute recall, imperative mandate, Ukraine society, municipality, civil society, and 

representative democracy. 

132

УДК 21.01.321.015 328.16 

ФОРМУВАННЯ ПРАВИЛ ГРИ В ПОЛІТИЦІ ТА ДЕМОКРАТИЗАЦІЯ 

УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА 

Андрій Крап 

Проаналізовано основні механізми формування правил гри у політиці з’ясовано, за яких 

умов вони сприяють ефективності державної влади та політичній стабільності. 

Ключові слова: стабільність, консолідація демократії, політичне поле, інституції, правила 

гри, агент політичного поля, норми, процедури. 

У процесі транзиту суспільств від авторитаризму до демократії, окрім 

структурного та ціннісного аспекту, вагомою є трансформація інституційної 

системи. На першому етапі переходу утверджуються демократичні інститути, а 

політичні еліти формують нові правила гри, що регулюють відносини між 

суб’єктами політики, їхній доступ до владних ресурсів та міру впливу на 

центри ухвалення політичних рішень. Другий етап є утвердженням 

демократичного ладу після декількох виборів, зміни еліт при владі й 

вироблення політичним істеблішментом консенсусних правил гри. А. 

Пшеворський наголошує важливість для консолідації демократії єдиних 

«правил гри” між політичними елітами, коли ніхто не припускає можливості 

виникнення інститутів та правил поза демократичними нормами [5]. У такому 

сенсі політичний процес (поле політики за П. Бурдьє) є історично сформованим 

простором політичної гри з особливими інтересами цілями і законами 

функціонування [1, с 11]. 

Феномен гри, стверджував Й. Хейзінга, є обов’язковим елементом 

людського буття він простежується в усіх інститутах, що створювали та 

створюють люди і наголошує на конкуренції у людських стосунках [7]. 

Сприйняття світу як гри – характерна риса постмодерністської реальності. 

Концептуалізація політичного поля через метафору гри передбачає такі 

принципи: а) взаємозалежність між учасниками (суб’єктами політики) гри на 

основі обміну ресурсами та узгодження цілей; б) відсутність монополізму ; в) 

певний рівень довіри між учасниками. Такі принципи найповніше можуть бути 

реалізовані в рамках політичного ринку, де існують певні комбінації 

можливостей для учасників, а отже, результати взаємодії (гри) непередбачувані, 

проте процес гри впорядкований нормами та процедурами, що стабілізує 

політичний процес, унеможливлює його трансформацію у стан «війни всіх 

проти всіх». Гра передбачає існування чітких правил та знання і прийняття їх 

усіма учасниками. Правила гри (і в політиці також) повинні бути прозорими, 

конвенційними, загальнообов’язковими, відносно усталеними. 

Правила, які визначають спосіб гри, в рамках неоінституційної теорії 

розглядаються як обмежувальні рамки, створені людьми, інститути, що 

організовують взаємини між ними. [4, с. 17]. У цьому контексті розрізняють 

правила, що визначають спосіб гри, стратегії суб’єктів. «Політична гра 

133

трансформуються в систему політичних форм до певної міри автономних 

агентів, їх практик та уявлень», приходить до висновку Ю. Качанов [2, с. 150]. 

Інституційні зміни в перехідний період є наслідком взаємодії інститутів 

(правил гри) та організацій (учасників, суб’єктів політичного процесу). Перші 

здатні визначати та обмежувати сукупність варіантів вибору індивідів і 

зменшувати невизначеність через встановлення постійної структури людської 

взаємодії. Від правил гри значною мірою залежить ефективність та 

легітимність інститутів влади. Формування прозорих правил гри у політиці 

(ухвалення рішень, управління проблемами, узгодження конфліктів) є одним із 

чинників політичної стабільності та демократизації суспільства. Правила гри, 

викладені в конституції, законодавчих актах, договірних документах є 

основною процедурного консенсусу, який поряд з ціннісним є неодмінною 

умовою консолідації демократії. 

Сучасну політичну ситуацію в Україні можна трактувати як процес 

формування політичного ринку, в якому політична гра виявляється насамперед 

у таких політичних діях, як маневрування, інтриги, угоди, таємні переговори 

тощо. Основна мета цих видів політичної діяльності – замаскувати справжні 

наміри, цілі суб’єктів та засоби їхнього досягнення. Формування політичної 

легітимності агента політичного поля, вказує Ю. Качанов, почалось з права 

визначати ставки і правила гри, норми та еталони політичних практик, які, 

проте ігнорували соціальні вимоги поза полем політики [3, с. 5]. 

Особливістю становлення єдиних правил гри в Україні у процесі політичних 

трансформацій, що закріплені в Основному Законі, була можливість їх 

коригувати домінуючим суб’єктом, залежно від ситуації. Це створювало 

сприятливі для окремих акторів умови реалізації корпоративних інтересів, що 

значною мірою визначало конфігурацію та повноваження інститутів державної 

влади, а також негативно визначало процеси соціалізації, єдиним можливим 

напрямом якої є посилення представницької демократії. Президентські вибори 

2004 р., перемога опозиційного кандидата за масової підтримки населення 

(«помаранчева революція») змінили правила гри в політичному полі, 

започаткували виникнення нових конфігурацій та угрупувань серед груп еліти. 

Ці зміни пов’язані з формуванням взаємозалежностей між основними гравцями 

політичного поля, що змушує їх домовлятися і укладати, поки що ситуаційні 

угоди. 

Перехід до парламентсько-президентської системи правління та 

парламентські вибори 2006 р. знаменували вступ у період пошуку нових 

стратегій інституціоналізації демократичних процедур, узгодження інтересів 

політичних акторів та шляхів створення загальної концепції їх консолідації, 

апробації на практиці нових конституційних реформ, які не позбавлені певних 

суперечностей. Протікання політичного процесу після виборів 2006 р., 

ознаменували брак консенсусу щодо базових цінностей та стратегій розвитку 

суспільства, що виявилося у формуванні коаліції, наслідком якої стала 

парламентська криза і, зрештою, криза легітимації влади, яку поглиблювали 

постійні порушення правил гри з боку еліт і невизначеність меж діяльності та 

повноважень основних інституцій держави. 

134

Сформована коаліція не відображала результатів волевиявлення народу. 

Постійна невизначеність процедур у процесі взаємодії парламентської 

більшості з опозицією, нав’язування власних правил гри зумовило формування 

конфліктів в середовищі еліт. Наслідком політичної кризи став Указ 

Президента від 2 квітня 2007 року про оголошення достроково припинення 

повноважень Верховної Ради України. Після оприлюднення указу політичний 

процес протікав у подальшій конфліктній взаємодії у середовищі еліт. 

На проблему ситуаційності правил гри вказує п.1. Резолюції Парламентської 

Асамблеї Ради Європи «Функціонування демократичних інституцій в Україні» 

від 19.04.07 р.: «Триваюча політична нестабільність є результатом того, що 

численні українські уряди не мали узгодженої політики, підкріпленої 

змістовними юридичними, адміністративними та економічними реформами. 

Політичні реформи, що закріпили б «правила гри» та створили передумови для 

гарантування демократичних прав і свобод законними інституціями та сприяли 

б політичній конкуренції, не було завершено дотепер». Парламентська 

Асамблея підтверджує свою готовність допомогти Україні подолати політичну 

кризу, наголошуючи, що завданням українських політичних лідерів є виробити 

найбільш адекватне вирішення внутрішніх проблем [6]. 

Консолідована демократія – це політичний режим, при якому демократія 

як складна система інститутів, правил, а також зразків стимулів і гальмувань 

постає ”єдино визначеним 

типом гри”, основною якої є процедура консенсусу. Консенсус - це згода 

спільноти щодо найважливіших аспектів соціального порядку, системи 

цінностей і норм, що об’єднують суспільство і забезпечують його сталий 

розвиток. Консенсус передбачає також згоду щодо цілей розвитку, правил гри, 

процедур розв’язання спірних питань, урядових структур і політики держави. 

Шлях до консолідованої демократії залежить від стратегії розвитку 

структурних і процедурних чинників демократизації країни. До основних типів 

структурних передумов демократизації відносяться: 

- формування національної єдності та відповідної ідентичності; 

- досягнення відносно високого рівня економічного розвитку; 

- поширення культурних норм і цінностей, які передбачають визнання 

демократичних принципів, довіру, почуття громадянського обов’язку тощо; 

- ефективна державна влада. 

Формування процедурних передумов залежить від вибору політичних 

стратегій і тактик перетворень взаємодії політичних сил, а також 

індивідуально-особистісних характеристик головних політичних акторів. 

Важливу роль у цьому відіграє єдність груп еліти, обов’язкова наявність угод і 

пактів між ними, послідовність дій в реалізації трансформаційних стратегій. 

Для сучасного розвитку українського суспільства, стабільного функціонування 

його політичної і суспільної системи надалі актуальні формування правил гри, 

яких повинні дотримуватися всі учасники політичного процесу та свідомий 

вибір політичними акторами в процесі політичного торгу та суперництва 

організаційних форм, інститутів і процедур демократичного політичного 

устрою. 

135

Становлення ефективної інституціональної бази наявність, 

демократичного пакту головних політичних акторів щодо стратегії розвитку 

держави створять умови для розвитку структурних (об’єктивних) чинників 

демократизації. 

______________________ 

1. Бурдье П. Социология политики: Пер. с фр. Н. А. Шматко / Сост., общ. ред. и 

предисл. Н. А. Шматко. – М.: Socio-Logos, 1996. – 320 с. 

2. Качанов Ю. Л. Политическая топология: структурирование политической 

действительности. – М.: Ad Marginem, 1995. - 224 с. 

3. Качанов Ю. Л. Производство политического поля в современной России 

//Социологические исследования .- 1997.- № 11.- С. 3-12. 

4. Норт Д. Институты, институциональные изменения и функционирования 

экономики / Пер. с англ. А. Н. Нестеренко; предисл. и науч. ред. Б. З. Мильнера. – М.: 

Фонд экономической книги “Начала”, 1997. – 180 с. 

5. Пшеворський А. Переходы к демократии // Политология. Хрестоматия / Сост. 

М. А. Василик, М. С. Вершинин. – Гардарики, 2000. – 843 с. 

6. Резолюція Парламентської Асамблеї Ради Європи. Функціонування 

демократичних інституцій в Україні від 19.04.07// URL: www.pravda.com.ua 

7. Хейзинга Й. Homo Ludens. В тени завтрашнего дня / Пер. с нидер. – М: ООО 

«Издательство АСТ», 2004. – 539 с. 

FORMING OF RULES OF THE GAME IN POLITICS AND DEMOCRATIZATION OF 

UKRAINIAN SOCIETY 

Andriy Krap 

Basic mechanisms were analyzed, forming of rules of the game in politics were elucidated, 

under what circumstances rules of the game in politics facilitate efficiency of state power, forming 

of political stability. 

Key words: stability, consolidation of democracy, political field, institutions, rules of the game, 

political field agent, regulations, procedures. 

136

УДК 321.01:329(73) 

ІДЕОЛОГІЧНЕ СТРУКТУРУВАННЯ РЕСПУБЛІКАНСЬКОЇ ТА 

ДЕМОКРАТИЧНОЇ ПАРТІЙ США: ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ: 

Максим Паламаренко 

Досліджено роль ідеологічного чинника в політичній діяльності Демократичної і 

Республіканської партій США. Особлива увага зосереджена на ґенезі ідеологічних течій та 

визначенні фракцій всередині партій, які формують ці течії. 

Ключові слова: політичні партії, США, ідеологія, Демократична партія, Республіканська 

партія. 

Діяльність американських владних інститутів постійно перебуває під 

пильним оком не лише зацікавлених вчених і дослідників, а й широкої світової 

громадськості, загалом. Це зумовлено тими важливими наслідками рішень, які 

вони ухвалюють. Оскільки і адміністрація, і уряд в США формуються значною 

мірою на партійній основі, то і процедури партійного будівництва та 

функціонування також є вивченими та описаними. Проте із світоглядних 

чинників, які є основою формування політичної та партійної систем США, 

дослідники часто ігнорують, або недооцінюють ідеологічний чинник. Це 

пояснюється суттєвою відмінністю структури американської політичної 

свідомості та форм її вияву від тієї, що була описана в дослідженнях класичних 

європейських моделей. Ускладнило ситуацію переважання в самих США 

протягом ХХ століття біхейвіористської теорії, та схильності пояснювати 

поведінку політичних суб’єктів на основі теорії раціонального вибору. 

Дослідники, які вивчали американську партійну систему, зокрема В. Кі, Е. 

Б’юелл, У. Бернхем, Дж. Сандквіст, Дж. Сарторі, Г. Ашер, наголошували на 

чинниках, які стають основою ідеологічної поляризації американського 

суспільства, проте теорії, яка б виводила соціополітичні поділи в 

американському суспільстві на рівень самостійних ідеологій так і не виникло. 

Вважають, що до встановлення "нового курсу" президента Ф. Рузвельта в США 

існував ліберально-консервативний поділ. Ще А. де Токвіль описуючи в своїй 

праці систему управління Сполучених Штатів, відзначив антиномію ідеї 

централізації держави та свободи громадянського суспільства. Перша, на думку 

Токвіля, може забезпечити „належний порядок” та „суспільний спокій”, а друга 

– урухомлює глибинні сили суспільства, що пришвидшують його розвиток. 

Щоправда, слід зазначити, що до Другої світової війни чіткого партійного 

поділу за цими ідеологічними ознаками не було. Після прийняття „нового 

курсу” Ф. Рузвельта та соціал-реформістської „революції” в американському 

лібералізмі інституціоналізується сучасний ліво-правий поділ ідеологічних 

орієнтацій в США. Вважається, що Демократична партія сповідує ліберальну 

ідеологію, а Республіканська консервативну. Проте в трактуванні цих понять на 

американському ґрунті існують суттєві особливості. 

137

На відміну від класичної континентальної європейської традиції, де 

лібералами називають прихильників вільної ринкової економіки (так званий 

„манчестерський лібералізм”) та індивідуалізму, в США до середини ХХ ст. це 

поняття не поширилось. В Англії Ліберальна партія від часу появи лейбористів 

зайняла місце праворуч від Консервативної, проте на справжню ліву партію не 

перетворилась. Тож класичні європейські ліберали від початку були в правій 

ніші традиційного політичного спектру. Що стосується США, то термін 

„ліберал” тут не вживали на означення особливої політичної партії аж до 

створення у 1944 р. Ліберальної партії Нью-Йорку. Поняття „лібералізм” 

уживають в його сучасному значенні лише останніми роками правління 

адміністрації Ф. Рузвельта, коли відбулася модифікація класичного лібералізму. 

Він трансформувався в новий, чи соціальний лібералізм, що передбачав 

доповнення традиційних для нього принципів індивідуалізму, вільної 

конкуренції та вільного ринку, принципами державного регулювання 

економічної і соціальної сфер. Після 1945 р. лібералами в США стали називати 

всіх тих, хто дотримувався не лише ліберальних, але й лівих поглядів. 

Причиною цього було посилення впливу Комуністичної партії на профспілки та 

інтелігенцію протягом 1930-х років. У часи „холодної війни” лібералами 

називали себе представники лівих груп, найрізноманітнішої спрямованості, 

разом з радикалами та поміркованими соціалістами. На початку 1947 р. такі 

відомі ліберали як Елеонора Рузвельт, Губерт Хемфрі, Рейнголд Нібур, Артур 

М. Шлезінгер-молодший, на зустрічі у вашингтонському готелі „Уіллард” 

заснували групу „Американці за демократичні дії”, головним завданням якої 

було здійснення тиску на Демократичну партію, яка після смерті Ф. Рузвельта 

опинилася на межі розколу. На цій першій зустрічі економіст Джон Гелбрейт 

порадив їм (щоправда, марно) називатися „Ліберальним союзом”. 

У 1950 – 1960-ті роки американські ліберали виступали майже за всі урядові 

соціальні програми, особливо у охороні здоров’я. Водночас вони були 

налаштовані антикомуністично та підтримували антирадянську зовнішню 

політику Сполучених Штатів. Відтоді „лібералами” в США називають ті групи, 

які в західноєвропейських країнах називалися „соціал-демократами” або 

„демократичними соціалістами”. 

Справжнє піднесення лібералізму в США пов’язують з іменем президента 

Дж. Кеннеді, а також з адміністрацією Л. Джонсона. Їхня політика була 

продовженням лінії, спричиненої „новим курсом” Ф. Рузвельта. Не випадково, 

у своєму першому зверненні до Конгресу Л. Джонсон зазначив, що „збирається 

будувати таку країну, на яку покладав надії президент Рузвельт, в ім’я, якої 

працював президент Трумен, та заради якої загинув президент Кеннеді [5, с. 

30]. Однак політика самого Л. Джонсона зазнала поразки через неможливість 

фінансування програм „Великого суспільства” та в’єтнамської війни. 

Президента критикували і „нові ліві” і ті, хто називав себе „консерваторами”. За 

цих обставин період домінування демократів тимчасово перервався. 

Нова хвиля лібералізму прийшла у 1990-х роках і була пов’язана з 

адміністрацією В. Клінтона, яка обрала так званий „третій шлях”, суть якого 

полягала у використанні консервативних методів у здійснені ліберальної 

138

політики. Як відомо, демократ Білл Клінтон сприйняв консервативні ідеали та 

сповідував їх протягом всього періоду перебування при владі. Внаслідок цього 

в США почав трансформуватися та оновлюватися традиційний демократичний 

лібералізм, пов’язаний з іменами Ф. Рузвельта, Г. Трумена, Дж. Кеннеді та Л. 

Джонсона, а саме суспільство еволюціонувало в консервативному напрямі. 

Розв'язання кризи американського лібералізму – базова проблема сучасних 

лібералів від Демократичної партії. Наразі технологічний вихід поєднання 

ліберальних цілей та ринкових шляхів їх досягнення продемонстрував 

президент В. Клінтон, проте його методи так і не стали основою нової ідеології. 

Тож на початку ХХІ ст. американський лібералізм опинився в глибокій кризі, 

єдиного шляху розв'язання якої ідеологи Демократичної партії не спромоглися 

знайти. 

Консервативну частину Республіканської партії США утворює ціла низка 

ідеологічних рухів та фракцій, що сформувались в другій половині ХХ ст. Їх 

умовно можна поділити на три основних напрями: традиціоналізм, економічний 

консерватизм та неоконсерватизм. В США ніколи не було аналогу 

європейського класичного консерватизму, внаслідок відсутності феодальних 

відносин, однак елементи класичної консервативної ідеології були імпортовані 

у Новий Світ з Великобританії і збереглися в Америці після завоювання 

незалежності. Спочатку вони становили основу політичних і філософських 

поглядів південної плантаторсько-рабовласницької аристократії. Згодом, від 

кінця ХІХ ст. до цих ідей звернулися ті соціальні групи, які виявились не 

готовими сприймати процеси індустріалізації та монополізації в американській 

економіці. Повернення до минулого для них означало відновлення епохи 

соціальної стабільності й спокою. У 30–40-х роках ХХ ст. та у післявоєнний 

період на основі традиційних консервативних ідей сформувався різновид 

консервативної ідеології – „традиціоналізм”. У політиці традиціоналісти 

виступають за невтручання держави у ринкові відносини, проте на перший 

план вони ставлять морально-релігійні проблеми. Тому традиціоналізм частіше 

пов’язують не стільки з економічним, скільки з соціальним консерватизмом, 

гаслом якого є „закон і порядок”. Останніми роками традиціоналістські гасла є 

у програмах таких правофундаменталістських організацій, як „Моральна 

більшість”, „Християнський голос” та ін. [4, c. 8] 

Інший напрямок формування ідеології американського консерватизму 

пов’язаний з еволюцією класичного лібералізму в період переходу до 

державного регулювання економіки, коли ідея „вільного ринку” набуває 

консервативної функції і яку використовують представники великого бізнесу 

для захисту від законодавчого регулювання його діяльності. Як реакція на 

реформи „нового курсу” та подальші наміри створити суспільство „загального 

благоденства” в США поширюється інший різновид консервативної ідеології – 

„лібертаризм”, що відображає інтереси широких кіл підприємців, не пов’язаних 

з державним сектором. Лібертаристи закликають до різкого скорочення, а в 

подальшому і повної ліквідації державного втручання в економічну та 

соціальну сфери, тобто відносяться до прихильників економічного 

139

консерватизму. Прихід лібертаристів до влади у США пов’язують з правлінням 

адміністрації Рейгана. 

Третій різновид ідеології американського консерватизму в межах 

Республіканської партії виник як реакція на кризу форм кейнсіанської моделі 

регулювання економіки які домінували до 70-х років ХХ ст. Прихильники так 

званого неоконсерватизму, на відміну від традиціоналістів та лібертаристів, в 

принципі визнають потребу втручання держави в економіку та виконання нею 

низки соціальних функцій, проте вони вимагають обмежити це втручання та 

збільшити роль ринкових механізмів. Крім того, неоконсерватори виступають 

за обмеження низки „надмірних” демократичних свобод [4, c. 9]. Важливим у 

програмі неоконсерваторів є зовнішньополітичний елемент: вони виступають за 

встановлення абсолютної військової першості США. Неоконсерватори, які 

також прийшли до влади з адміністрацією Рейгана, вагомо вплинули на 

зовнішню політику Дж. Буша-молодшого. 

У сучасному політичному житті Америки ні традиціоналізм, ні лібертаризм, 

ні неоконсерватизм не функціонують у своїй ідеологічній „чистоті”. Політичні 

платформи та програми консервативних рухів і організацій, як і погляди 

окремих політичних діячів правого крила – це набір різноманітних ідей, взятих 

з різних джерел, що часто суперечать одне одному. Тому єдність 

консервативного блоку, на який спирається і сучасна адміністрація, постійно 

порушується не лише політичними суперечками, а й ідеологічними 

конфліктами. Отже, зсув праворуч пануючих кіл США визначається впливом 

різноманітних, а часто і різновекторних тенденцій і чинників. 

Природа сьогоднішніх консервативних тенденцій багато в чому є 

продовженням правоконсервативної активізації 80-х років ХХ ст. Ці зміни 

відбулися внаслідок діяльності різноманітних консервативних політичних 

угруповань та „мозкових центрів” правої орієнтації, апогей діяльності яких 

припав на кінець 1970-х років. Саме із співробітників цих центрів і 

дослідницьких організацій вийшла найбільша кількість радників, що готували й 

проводили виборчу кампанію Р. Рейгана, а потім отримали високі посади у 

республіканській адміністрації. 

Адміністрацію Буша-молодшого вважають найбільш заідеологізованою з 

часів Р. Рейгана. Французький соціолог Р. Арон визначив курс останнього, як 

„ідеологію у пошуках політики”, маючи на увазі заклики про рішуче 

поширення ідей та ідеалів США за кордоном. Нові консерватори постійно 

закликають до ідеалів „американізму”, однак, на відміну від лібералів, які 

наголошують на моральному „виправленні” людства, вони бачать свій ідеал у 

минулому. 

Попри широку різноманітність консервативної ідеології та консервативного 

руху, традиційно в Республіканській партії два останні десятиліття домінує 

фракція неоконсерваторів, а у Демократичній – традиціоналісти південних 

штатів. Перевага цих рухів передусім пов’язана з електоральними 

вподобаннями, перевага ідеологій – з особливостями історичного та 

політичного розвитку США. 

140

________________________ 

1. Бьюэлл Э. Архаичны, но адаптативны. О политических партиях США// 

Политические исследования. – 1996. – № 1-2. 

2. Гарбузов В. Н. Философия «сострадательного консерватизма» // США– 

Канада. – 2002. – № 3. 

3. Кортунова Е. Я. Даричев А. Н. Платформа или программа: из опыта 

американских партий//США–Канада. – 1993. – №1. 

4. США: консервативная волна. – М.: Прогресс, 1984. 

5. Encyclopedya of the American Left. – Chicago, 1992. 

IDEOLOGICAL STRUCTURING OF THE REPUBLICAN AND THE DEMOCRATIC 

PARTIES OF THE USA: COMPARATIVE ANALYSIS 

Maksym Palamarenko 

The article is dedicated to the determination of the role of the ideological factor in political 

activity of the Democratic and the Republican parties of the USA. Particular attention is paid to 

genesis of the ideologies and determination of factions inside both parties. 

Keywords: political parties, USA, ideology, Democratic party, Republican party. 

141

УДК 324: 342.841 (477) 

АДМІНІСТРАТИВНИЙ РЕСУРС ЯК НЕВІД’ЄМНИЙ ЕЛЕМЕНТ 

ВИБОРЧОЇ ПРАКТИКИ СУЧАСНОЇ УКРАЇНИ 

Микола Бучин 

Розкрито суть адміністративного ресурсу. Проаналізовано еволюцію використання 

адміністративного ресурсу під час виборчих кампаній в Україні. 

Ключові слова: адміністративний ресурс, виборча кампанія, виборчий процес. 

Термін адміністративний ресурс не вживається у країнах, де існує 

демократичний політичний режим. Водночас у посткомуністичних державах 

(до яких також належить Україна) цей поширений термін є одним з основних 

чинників, які перешкоджають побудові в таких державах демократичного 

політичного режиму. Під адміністративним ресурсом розуміють наявність у 

суб’єкта виборчого процесу з уваги на його належність до влади, додаткових 

ресурсів, які дають йому змогу законно чи незаконно впливати на виборчий 

процес і волевиявлення виборців, щоб досягнути особистих чи групових цілей. 

Вперше словосполучення адміністративний ресурс з'явилося в Україні 

недавно – під час президентської виборчої компанії 1999 року і під час 

всеукраїнського референдуму – 16 квітня 2000 року, оскільки саме тоді й 

почалося широке його застосування. Однак це явище має глибоке коріння. Воно 

виникло ще за радянської доби, „... закономірно витікаючи із системи 

організації та особливостей функціонування механізмів командноадміністративної 

системи, принципів централізації влади та непорушності 

владної ієрархії ...” [6]. Ці традиції успадкувала, хоч і в дещо модернізованому 

вигляді, українська влада. 

Як це не дивно, але одними з найдемократичніших в Україні були вибори 

1990 р. та 1994 р., коли наша країна лише ставала на шлях демократії. Однак 

уже під час президентських виборів 1994 р. Л. Кравчук та Л. Кучма володіли 

неоднаковим доступом до ЗМІ. На виборах 1998 р. адміністративний ресурс 

вже відігравав вагому роль, але тоді його ще не вважали вирішальним 

чинником. Під час президентських виборів 1999 р. адміністративний ресурс 

вже використовували значно більше. Адміністративні важелі впливу були в 

руках Президента Л. Кучми, який активно застосовував їх на практиці. Але 

маючи найвищий рейтинг серед усіх кандидатів, Л. Кучма не мав нагальної 

потреби у застосуванні адміністративного ресурсу. 

У грудні 2001 р. Інститут соціології та політичної психології Академії 

педагогічних наук України провів загальнонаціональне соціологічне 

дослідження. Квотна вибірка становила 1200 респондентів. На одне з 

поставлених питань – “Чи примушували вас під час парламентських виборів 

1998 року чи президентських виборів 1999 року проголосувати за якогось 

кандидата проти вашої волі?” – ствердно відповіли загалом по Україні 18,8 % 

142

респондентів. Найбільший тиск був на Сході України, в інших регіонах – дещо 

менший [2]. 

Потужно адміністративний ресурс виявився під час референдуму 16 квітня 

2000 р. Тому після вдалого використання адміністративного ресурсу під час 

референдуму, а також після довиборів до Верховної Ради України у червні 2000 

року, де кандидати від влади перемогли у 9 з 10 виборчих округів, 

„...використання адмінресурсу стало сприйматись як обов’язкова передумова 

успіху виборчої кампанії” [3]. Ці факти використання адміністративного 

ресурсу призвели до втрати довіри населення до інституту демократичних 

виборів. Згідно з опитуваннями Центру Разумкова, лише 4,6 % громадян вірили 

в те, що вибори 2002 р. будуть чесними, що у 4 рази менше, ніж у 1994 р. [1, с. 

3]. 

На парламентських виборах 2002 р. саме адміністративний ресурс став 

визначальним чинником. Як зазначає український політолог і політик М. 

Томенко: „Вперше в історії України Президент держави відкрито дав чітку 

вказівку всім структурам виконавчої влади зайняти найактивнішу позицію у 

передвиборчому процесі” [7, с. 5]. 

З цією метою і було створено провладний виборчий блок „За єдину 

Україну”. Все це сприяло тому, що під час парламентських виборів 2002 року 

можна було спостерігати найрізноманітніші форми вияву адміністративного 

ресурсу. Внаслідок масштабного застосовування різноманітних форм 

адміністративного ресурсу блок „За єдину Україну” одержав вдвічі більше 

голосів, ніж про це свідчили різноманітні соціологічні опитування. Завдяки 

адміністративному ресурсу значно зміцнила свої позиції СДПУ(о). 

Парламентські вибори 2002 р. в Україні засвідчили, що завдяки використанню 

адміністративного ресурсу формування представницьких органів влади в нашій 

державі відбувається недемократичним шляхом і нівелюються реальні 

результати волевиявлення виборців. 

Окремої уваги заслуговують вибори мерів таких міст, як Суми, Красний Луч 

і Ромни. Вони характеризувалися потужним використанням адміністративного 

ресурсу, поєднаного з кримінальними методами ведення виборчої кампанії. 

Однак найбільш резонансними щодо використання адміністративного ресурсу 

стали вибори міського голови м. Мукачевого, які відбувалися в умовах 

масштабного владного тиску, поєднаного з кримінальними діями. Цей процес 

варто розглядати як своєрідний виборчий полігон, на якому випробовувались 

всі ті види адміністративного ресурсу та „брудних” виборчих технологій, які 

згодом були використані під час президентських виборів 2004 р. 

Що ж стосується президентських виборів 2004 р., то вони вже повністю 

проходили під знаменами адміністративного ресурсу, широке використання 

якого було визначальним на всіх етапах виборчого процесу. Вся владна 

вертикаль була змобілізована на забезпечення перемоги В. Януковича. 

Внаслідок того, що другий тур виборів був масово сфальсифікований, 

мільйони людей вийшли на вулиці, протестуючи проти несправедливості. 

Результат другого туру (перемога В. Януковича) був оскаржений у Верховному 

Суді України, який визнав незаконним обрання В. Януковича Президентом 

143

України і призначив третій тур виборів: „Судом ... встановлено, що при 

проведенні повторного голосування ... не дотримувалися вимоги щодо заборони 

участі у передвиборній агітації органів виконавчої влади та місцевого 

самоврядування, їх посадових і службових осіб, мало місце їх незаконне 

втручання у виборчий процес” [5, с. 39]. Вперше в історії пострадянських 

держав найвищий судовий орган країни визнав значний вплив державних 

службовців на перебіг виборчого процесу (наявність під час виборів 

адміністративного ресурсу). 

Наслідком ухвалення нового виборчого закону, а також завдяки своєрідному 

зламові свідомості громадян третій тур виборів був визнаний одним з 

найдемократичніших за всю історію виборів в Україні. Факти використання 

адміністративного ресурсу мали поодинокий і радше випадковий, ніж 

закономірний характер. 

У ході парламентської виборчої кампанії 2006 р. випадки використання 

адміністративного ресурсу були поодинокими, не мали системного характеру і, 

на нашу думку, не могли вагомо вплинути на результати парламентських 

виборів. Згідно зі звітом місії спостереження ENEMO за парламентськими 

виборами 2006 р. атмосфера їх проведення „… може бути охарактеризована як 

така, що пройшла в загальному без тиску, залякування, направленого проти 

політичних партій, блоків чи окремої частини електорату” [4]. 

Можна виокремити низку особливостей щодо використання 

адміністративного ресурсу під час виборів 2006 р.: 

1. Відсутність централізованого адміністративного ресурсу. На відміну від 

президентських виборів 2004 р., парламентські вибори 2006 р. 

характеризувалися тим, що не було концентрації адміністративного ресурсу в 

одних руках. Під час останніх виборів суб’єктами адміністративного ресурсу 

були, переважно, НСНУ, Партія регіонів та блок В. Литвина „Ми”. Крім того, 

частково адміністративним ресурсом володіли БЮТ, СПУ, „Відродження” 

тощо. 

2. У різних частинах України адміністративний ресурс застосовувався 

різною мірою, залежно від регіонів мінялися й суб’єкти його застосування. 

Зокрема на Західній Україні адміністративним ресурсом володів НСНУ, а на 

Сході і Півдні нашої держави – Партія регіонів. Більшою мірою 

адміністративний ресурс використовувався на Сході та Півдні, дещо менше – 

на Заході. 

3. Не маючи вагомого впливу на результати парламентських виборів, 

адміністративний ресурс активніше використовували на місцевих виборах. 

Тому можна стверджувати, що завдяки використанню адміністративного 

ресурсу в деяких регіонах результати місцевих виборів не відображають 

реального результату волевиявлення громадян. Особливо активно 

адміністративний ресурс застосовували на виборах сільських, селищних і 

міських голів. 

4. Вибори 2006 р. характеризувалися фактичною відсутністю використання 

адміністративного ресурсу проти виборців і конкурентів (так званий 

негативний адміністративний ресурс). Більшість випадків використання 

144

адміністративного ресурсу стосувалася його позитивного розуміння 

(адміністративний ресурс використовували провладні суб’єкти виборчого 

процесу для ефективної побудови власної виборчої кампанії). 

Остання виборча кампанія стала помітним кроком уперед щодо побудови 

демократії у нашій державі. Проте вплив адміністративного ресурсу на 

місцевому рівні ще доволі вагомий, тому владі треба докласти чимало зусиль, 

щоб викоренити це явище з політичного життя нашої держави. 

Отже, від проголошення незалежності України, на хід виборів у нашій 

державі щораз більший вплив здійснював адміністративний ресурс. Вершиною 

процесу кількісного і якісного зростання впливу адміністративного чинника на 

виборчий процес стала президентська виборча кампанія 2004 р., під час якої 

використання адміністративного ресурсу сягнуло небачених раніше обсягів. У 

подальшому вплив адміністративного ресурсу на вибори поступово 

поменшується, що сприяє побудові в нашій державі демократичного 

політичного режиму. 

________________________ 

1. Жданов І. Вибори – 2002: соло для адміністративного ресурсу? // Дзеркало 

тижня. – 2002. – № 50 (374). – С. 3. 

2. Звіт за результатами фокус-групового дослідження „Використання 

„адміністративного ресурсу” під час виборчої кампанії 2002 року”, УНЦПД, 2002 

URL:http://www.ucipr.kiev.ua/Ukrainian/adminresurs/002. html. 

3. Побережний Є. Вибори – 2002 і роль адмінресурсу. Перші уроки // Контекст. 

– 2002 – № 13 URL: http://www.ucipr.kiev.ua/ukrainian/contex. html 

4. Попередній звіт висновків місії спостереження ENEMO за парламентськими 

виборами 2006 року URL: http://www.enemo.org.ua/ 

ENEMO%20FINAL%20STATEMENT%202006 %20ukr.pdf. 

5. Рішення Верховного суду України „Щодо другого туру виборів Президента 

України” від 3 грудня 2004 р. // Вибори та демократія. – 2004. – № 2. – С. 37–40. 

6. Тищенко Ю. Використання „адміністративного ресурсу” під час виборчої 

кампанії 2002 року, 2002. URL: http://www.ucipr.kiev.ua/ 

ukrainian/adminresurs/001.html. 

7. Томенко М. Законодавча, виконавча та судова влади України до і після 

виборів 2002 року // Універсум. – 2002. – № 9–10. – С. 5–11. 

ADMINISTRATIVE RECOURSE AS INTEGRAL ELEMENTS OF ELECTORAL 

PRACTICE OF MODERN UKRAINE 

Mykola Buchyn 

The sense of administrative recourse is determined in this article. Author also analyzed 

evolution of using administrative recourse during the electoral campaigns in Ukraine. 

Key words: administrative recourse, electoral campaign, and electoral process. 

145

УДК 323.21(477) 

ОСНОВНІ ФОРМИ УЧАСТІ ГРОМАДЯН УКРАЇНИ У 

ПЕРЕДВИБОРЧИХ КАМПАНІЯХ ЯК МЕХАНІЗМ ЗАСВОЄННЯ 

ЦІННОСТЕЙ ДЕМОКРАТІЇ 

Наталія Ротар 

Аналіз використання громадянами України основних форм участі у передвиборчих 

кампаніях виборів Президента України засвідчив, що основними чинниками, які впливають 

на них, є публічність політичної конкуренції, відкритість передвиборчого процесу для 

громадян, основні принципи якої закріплені у спеціальному виборчому законодавстві. 

Ключові слова: форми участі громадян, вибори, передвиборчі кампанії, політична 

конкуренція, виборче законодавство. 

Для громадян України вибори були і є центральним інститутом демократії, 

який, починаючи з президентських виборів 1991 р., перетворився на 

невід’ємний атрибут політичного життя нашої країни. Загалом, процес 

організації та перебігу передвиборчих кампаній, характер політичної участі 

громадян у них свідчить про рівень демократичності основних параметрів 

політичного процесу та тенденції політичного розвитку суспільства, а суть 

передвиборчої ситуації окреслює зміст основних правил здійснення політичної 

конкуренції між суб’єктами електорального змагання. Вихідним у дослідженні 

політичної участі громадян України в циклічних політичних процесах є 

розуміння трансформаційного поля української політики як такого, що 

позбавлене „внутрішньої органічної єдності” і „становить мозаїчну, 

фрагментарно відокремлену систему політичних дій, що вибудована не на 

засадах розмежування функцій держави та громадянського суспільства” [3, с. 

1], а на основі дихотомій нове – старе, своє – запозичене. 

Вперше принципи участі громадян у виборчому процесі були визначені 

Законом України „Про вибори Президента Української РСР” від 5 липня 1991 

р., яким заперечувалося будь-яке пряме чи непряме обмеження виборчих прав 

громадян, які досягли 18-річного віку, залежно від походження, соціального і 

майнового стану, расової і національної належності, статі, освіти, мови, 

ставлення до релігії, політичних поглядів, часу проживання на території 

України, роду і характеру занять (стаття 3). Проголошувалося, що громадяни 

можуть брати участь у виборах на рівних засадах, кожний виборець має один 

голос, а контроль за волевиявленням не допускається [8]. Закон накладав і деякі 

обмеження щодо права участі громадян у виборах глави держави, зокрема, 

заборона поширювалася на психічно хворих громадян, тих, що визнані судом 

недієздатними, та осіб, які перебувають в місцях позбавлення волі. 

За виборчим законом 1994 р., окремі принципи участі громадян у виборах 

Президента України зазнали уточнення та конкретизації. Зокрема, наголос було 

зроблено на тому, що основною засадою виборчого процесу в Україні є вільне 

та рівноправне висування кандидатів у Президенти України, чим було 

наголошено важливість першої фази передвиборчого етапу електорального 

146

циклу [7]. Зазнала уточнення і норма щодо неприпустимості обмежень участі 

громадян у виборчому процесі – якщо у законі 1991 р. йшлося тільки про 

обмеження, що більше відповідало суті тогочасної політичної пори, то 

відповідно до редакції виборчого закону 1994 р., поряд із цим терміном було 

використано і м’якший варіант імовірних обмежень – прямі або непрямі пільги 

(стаття 2). Була відредагована норма щодо визначення обмежень участі 

громадян у виборах Президента України: зазнало уточнення положення 

стосовно участі тих громадян, які за вироком суду перебували у місцях 

позбавлення волі, в частині, що це право для них обмежувалося на відповідний 

період, визначений судом. До переліку осіб, яких позбавляють права участі у 

виборах, було віднесено тих, хто перебував в місцях примусового лікування. 

З розвитком політичної системи України та інституту президентства була 

актуалізована проблема підготовки і прийняття нових виборчих стандартів та 

норм. Уже традиційно, напередодні чергових виборів 1999 р., Верховна Рада 

України ухвалила новий Закон „Про вибори Президента України” [5]. Базові 

принципи участі громадян, зафіксовані в попередніх правових актах, що 

регламентують участь громадян у виборах, були доповнені та розширені. 

Статтею 1 було зафіксовано положення, що виборчий процес в Україні 

здійснюється на засадах багатопартійності, яке суттєво підсилювало роль 

політичних партій у політичному житті суспільства та мало на меті сприяти 

процесам пришвидшення політичної структуризації українського соціуму. Цією 

ж статтею вперше визначалося, що участь громадян у виборах Президента 

України є вільною, ніхто не може бути примушений до участі чи неучасті у 

виборах. Ця норма згодом була перенесена і до Закону України „Про вибори 

Президента України”, ухваленого напередодні виборів 2004 р. 

Останнім виборчим законом про вибори Президента України було внесено 

доповнення до розуміння права участі громадян у цій процедурі. Одним з 

вагоміших нових положень стала конкретизація характеру й форм участі 

громадян у передвиборчих кампаніях та у процедурі виборів. Як принцип 

загального виборчого права статтею 2 були закріплені права громадян на участь 

у роботі виборчих комісій як їхніх членів, у проведенні передвиборчої агітації, 

здійсненні спостереження за проведенням виборів Президента України. Новий 

закон також зняв обмеження на участь у самій процедурі виборів для достатньо 

великої кількості громадян, оскільки за ним позбавлялися права голосу тільки 

ті громадяни, які визнавалися судом недієздатними [6]. 

Отже, українське законодавство визначає громадян, які наділені виборчими 

правами (виборців), як головних суб’єктів виборчих правовідносин під час 

виборів Президента України. Участь громадян України у президентських 

передвиборчих кампаніях починається з висунення претендентів у кандидати на 

пост Президента України. На президентських виборах 1991 р., відповідно до 

статті 10 Закону України „Про вибори Президента України”, право висунення 

претендента на кандидата у Президенти України надавалося громадянам 

України, які мали право голосу. Це право вони могли реалізувати через 

політичні партії, громадські об’єднання і рухи в особі їх республіканських 

органів, трудові колективи, колективи професійно-технічних, середніх 

147

спеціальних і вищих навчальних закладів, збори виборців за місцем 

проживання. Зважаючи на те, що на момент ухвалення закону проблема 

громадянства військовослужбовців не була остаточно розв’язана (певна 

кількість розташованих на території України військових частин не 

підпорядкувалася ВР УРСР), ним чітко обмежувалося коло 

військовослужбовців, яким надавалося право безпосередньо висувати 

претендентів на кандидати у Президенти Української РСР. Окремої 

регламентації зазнала і процедура самовисунення претендентом на кандидата 

[4, с. 1]. 

Загальний контекст початкового етапу постсоціалістичних трансформації 

став першопричиною потужної активності громадян уже на цьому етапі 

президентського електорального циклу. Використовуючи визначені 

законодавством можливості, було висунуто 95 осіб, які одержали відповідні 

посвідчення [12, с. 2]. Специфікою цього процесу є момент, який суттєво 

відрізняє Україну від інших країн Центрально-Східної Європи початку 

постсоціалістичних трансформацій. Йдеться про те, що фактично до 

підтвердження Акта проголошення незалежності України, що мало відбутися 

одночасно із виборами Президента, демократичний сегмент українського 

політикуму зазнав розколу, принаймні на три частини – прихильників Л. 

Лук’яненка, В. Чорновола та І. Юхновського. Це визначально вплинуло на 

перебіг усієї виборчої кампанії та результати виборів, оскільки таке ж 

подрібнення відбулося і серед громадян, політично зорієнтованих на 

демократичні цінності. 

Подібно до процесів 1991 р., характер участі громадян у першій фазі 

президентської передвиборчої кампанії 1994 р. також позначений 

специфічними рисами, оскільки вони за увесь трансформаційний період поки 

що були єдиними, що проводилися достроково та стали реакцією українського 

суспільства на системні кризові явища в політиці та економіці. Відповідно до 

внесених змін і доповнень до Закону Української РСР „Про вибори Президента 

України” громадяни України могли реалізувати право висунення кандидатів на 

зборах (з’їздах) політичних партій/виборчих блоків, зареєстрованих відповідно 

до законодавства України про об’єднання громадян, та на зборах виборців [7]. 

Статтею 22 закону передбачалося, що претендента могла висувати партія на 

з’їзді, конференції, загальних чи інших зборах, що є найвищим статутним 

керівним органом партії (блоком партій – на міжпартійній конференції), якщо 

за зборах присутні 2/3 понад обраних делегатів, але не менше 200 осіб. 

Водночас коло партій/виборчих блоків, які могли висувати претендента на 

кандидата у Президенти України, обмежувалося тими, які налічували не менше 

1000 членів. Збори виборців визнавали дійсними, якщо в них брали участь не 

менше як 500 громадян України, що мають право голосу. Особливістю зборів 

виборців було те, що вони могли проводитися за місцем проживання та у 

трудових колективах – на підприємствах, в установах, організаціях, що 

відкривало широкі можливості для використання адміністративного ресурсу 

вже на початковому етапі виборчої кампанії. Процедурно в механізм зборів 

виборців було інтегровано процес самовисунення претендентів: передбачалося, 

148

що кожен учасник зборів виборців може запропонувати до обговорення будьяку 

кандидатуру, також і свою. 

Аналіз загальної кількості висунутих кандидатів засвідчив, що 1994 р., 

використовуючи внутрішньо організаційні ресурси, тільки одна політична 

партія – СПУ – змогла висунути свого кандидата (лідера партії О. Мороза), усіх 

інших кандидатів висували за допомогою механізму зборів виборців, який на 

1994 р. включав і само висунення [9, с. 183]. Причини переважного звернення 

до зборів виборців як механізму висування претендентів на кандидати у 

Президенти України слід шукати у недостатній розвиненості партійної системи 

та позачерговому характері президентських виборів, який не дозволив 

активізувати роботи місцевих осередків більшості партійних сил України. 

Принципово характер участі громадян у процедурі висунення претендентів 

на кандидатів у Президенти України змінився тільки під час передвиборчої 

кампанії 1999 р. На виборах 1999 р. рішення про самостійну участь у 

передвиборчій кампанії ухвалили вже 15 політичних партій (трьом з яких було 

відмовлено у реєстрації їхніх кандидатів), а чотири партії – ХНС, СДС, УРП та 

УСДП об’єдналися у виборчий блок Наш Президент – Євген Марчук! Проте 

повніше про обсяги та принциповість змін участі громадян у передвиборчих 

кампаніях свідчать результати аналізу зборів виборців, які висували 

претендентів на кандидатів у Президенти України. У виборчій кампанії 1999 р. 

відбувалися 664 рази. На них було висунено 17 претендентів на кандидатів у 

Президенти України. Привертає увагу той факт, що на підтримку висунення 

чинного тоді Президента України Л. Кучму було проведено 635 зборів виборців 

[1, с. 123–124]. Жоден інший претендент на кандидата в Президенти України не 

зміг зібрати такої кількості зборів громадян та заручитися навіть формальною 

підтримкою електорату у всіх регіонах України. 

Починаючи з виборів 2004 р., виборці втратили можливість ініціювати 

висунення кандидатів на пост Президента України шляхом використання 

механізму зборів виборців. На нашу думку, політологічне пояснення такої 

норми слід шукати у прагненні деполітизувати трудові колективи та посилити 

вагу політичних партій як основних структур виходження громадян у 

політичну систему, поглибити виконання партіями основних функції – агрегації 

та трансляції інтересів громадян до системи політичних інститутів. Відповідно 

до статті 10 Закону України „Про вибори Президента України”, висунення 

кандидатів на пост Президента України сьогодні належить громадянам 

України, які мають право голосу, і які реалізують через політичні партії, їхні 

виборчі блоки, а також шляхом самовисунення. 

Відтепер, статтею 44 закону право висунення кандидата надається тільки тій 

партії, яка була зареєстрована в установленому порядку не пізніше за рік до дня 

виборів, та виборчому блоку за умови, що партії, які увійшли до нього, так само 

були зареєстровані не пізніше як за рік до дня виборів. Зазнала зміни і 

процедура самовисунення. Якщо раніше вона була „прив’язана” до зборів 

виборців, то з набуттям чинності нового Закону „Про вибори Президента 

України”, самовисуванець особисто повинен звертатися до ЦВК із 

відповідними документами. 

149

Отже, за період постсоціалістичних трансформацій, канали участі громадян 

у фазі висунення претендентів на кандидатів у Президенти України суттєво 

змінилися. Якщо на перших виборах Президента України достатньо потужним 

елементом політичного процесу були трудові колективи, за якими визнавалося 

суто політичне право висунення претендентів у кандидати на Президента 

України, то упродовж трьох президентських електоральних циклів вони 

повністю були позбавлені цього права. На нашу думку, це повинно схиляти 

громадян до активнішого використання інституту політичних партій в 

електоральних ситуаціях та сприяти закінченню процесів політичної 

структуризації українського суспільства. 

У наступній фазі передвиборчої кампанії участь громадян обмежується 

збиранням підписів на підтримку претендентів на кандидатів у Президенти 

України: особистим заповненням граф у підписному листі, а для членів 

ініціативних груп та уповноважених осіб політичних партій – збиранням 

підписів виборців. Уперше ця форма політичної участі громадян була 

запроваджена в політичний процес Законом України „Про вибори Президента 

України” від 5 липня 1991 р., за яким кандидатам потрібно було подолати 

достатньо символічний, порівняно із встановленим сьогодні, бар’єр у вигляді 

збирання на свою підтримку ста тисяч підписів громадян України, які мають 

виборче право. На перших президентських виборах 26 претендентів на 

кандидата у Президенти, з яких було зареєстровано 7 осіб, зібрали разом 2 млн 

підписів виборців. Більшість виборців на передвиборчому етапі була 

зорієнтована на підтримку політиків зі стажем (Голова ВРУ Л. Кравчук, голова 

Львівської облради В. Чорновіл, лідер УРП Л. Лук’яненко) та депутатів ВР 

УРСР, які виявили активність і конструктивний підхід в обговоренні проблем 

політичної трансформації України (В. Гриньов, І. Юхновський). Серед сімки 

опинилися й маловідомий тоді в політичних колах і серед широкого загалу 

українства О. Ткаченко, який напередодні виборів зняв свою кандидатуру, та Л. 

Табурянський. Імовірно, до кандидатів міг потрапити лідер соціалістів О. 

Мороз, проте до виголошення результатів про зібрані підписи виборців на 

підтримку кандидатів у Президенти України він зняв свою кандидатуру. 

З кожним електоральним циклом вага збирання підписів на підтримку 

претендентів на кандидата у Президенти України як форми політичної участі 

громадян зростала, що виявилося у докладній регламентації процедури 

збирання підписів, встановленні деяких обмежень, збільшенні кількості 

громадян, підписи яких треба було зібрати для реєстрації. У 1994 р. загальна 

кількість підписів виборців, потрібна для реєстрації кандидатом у Президенти 

України, була збережена, проте чітко визначалася структура передвиборчої 

підтримки претендентів, які повинні були одержати підтримки виборців не 

менше як 1500 громадян у кожному з 2/3 загальної кількості виборчих округів. 

Співвідношення підписів на підтримання реєстрації кандидатом у Президенти 

України, визнаних ЦВК недійсними, до тих, які були визнані ЦВК дійсними, 

свідчать, що вже на початковому етапі передвиборчої кампанії можна було 

прогнозувати, між ким розгорнеться основна боротьба за президентське крісло 

– Л. Кравчуком та Л. Кучмою, оскільки за цих кандидатів ЦВК була 

150

відфільтрована найбільша кількість підписів підтримки громадян. На нашу 

думку, щодо Л. Кравчука, то на фоні тяжіння до посилення президентської 

гілки влади, він спробував використати адмінресурс, щоб забезпечити 

підтримку своєї кандидатури з боку громадян по всій Україні та стимулювати 

до визнання недійсними підписів, поданих за Л. Кучму. Показовим є й те, що 

найменша кількість недійсних підписів була зібрана на підтримку О. Мороза, 

якого висунула політична партія і, відповідно, в процесі збирання підписів 

використовував партійні ресурси. 

На виборах 1999 р. роль процедури збирання підписів та вагомість кількісної 

підтримки виборцями претендентів на кандидата у Президенти України 

помітно зросла. Згідно зі статтею 28 нового Закону України „Про вибори 

Президента України”, претендент міг бути зареєстрований ЦВК як кандидат, 

якщо його кандидатуру підтримають своїми підписами не менше як 1 млн 

громадян України, які мають право голосу, серед них не менше як 30 тисяч 

громадян у кожному з 2/3 регіонів України. Якщо ж раніше збір підписів 

виборців територіально вимірювався виборчими округами, то на 

президентських виборах 1999 р. і в подальшому – регіонами України. 

Вагоме побільшення кількості підписів виборців зі 100 тисяч до 1 млн не 

спричинило концентрації уваги виборців на основних гравцях політичного 

процесу. Активне використання партійних ресурсів, політтехнологічних 

прийомів та адмінресурсних практик забезпечило понад мільйонну підтримку 

виборцями 9 кандидатів – Н. Вітренко, Ю. Костенка, Л. Кучми, Є. Марчука, О. 

Мороза, В. Олійника, П. Симоненка, Г. Удовенка, підтримку на рівні 800–900 

тис. громадян – Ю. Кармазіна, В. Кононова, В. Онопенка, О. Ржавського, 

півмільйонну підтримку О. Базилюка та М. Грабера. Кандидатів з двох останніх 

груп за рівнем передвиборчої підтримки виборців було зареєстровано 

кандидатами у Президенти України за рішенням Верховного суду України. 

Загалом свої підписи на підтримку претендентів на кандидатів у Президенти 

України поставили 23919814 громадян, серед яких ЦВК врахувала 16728962 

підписи, що становить 44,61 % від усіх виборців, внесених до списків для 

голосування [Розраховано за: 1, с. 123–124]. Найбільшу активність виборці 

виявили, підтримуючи О. Ткаченка (1704744 підписи), Л. Кучму (1643486 

підписів) та О. Мороза (1606313 підписів). Порівнюючи активність громадян 

України у першій та другій фазах передвиборчого етапу того президентського 

електорального циклу, зазначмо, що підтримка, яку здобув П. Лазаренко за 

допомогою фінансових важелів у першій фазі не була підтверджена під час 

збирання підписів у підписних листах, натомість адмінресурс, що його 

використав Л. Кучма в обидвох фазах, діяв без збою. 

Саме вибори 1999 р. оголили низку проблем та суперечностей щодо участі 

громадян України у другій фазі електорального циклу, пов’язаних із 

недосконалістю виборчого законодавства. Зокрема, від 1991 р. відтворювалася 

правова невизначеність статусу осіб, які збирають підписи, умови їхньої участі 

в цьому процесі, отримання винагороди, конкретизація місць збирання підписів 

(законом фактично було дозволено збирати підписи за місцем роботи, що 

відкривало можливості для тиску). Попри те, що спеціальною постановою ЦВК 

151

заборонялося проводити збирання підписів виборців на підприємствах, в 

установах і організаціях, примушувати виборця підтримувати того чи того 

претендента, платити коштами, товарами або послугами за підписи, а також 

перешкоджати виборцеві у підтримці того чи того претендента [10, с. 64], 

окремі кандидати використовували механізм „бригад” із заповнення підписних 

листів. Зокрема, здійснюючи аналіз практики збирання підписів на підтримку 

претендента на кандидата у Президенти України, один з членів ЦВК зауважив, 

що в процесі перевірки підписів громадян, ЦВК іноді доводилося мати справу 

із „кооперативами” по збору підписів [2, с. 37–38]. За радикальнішими 

оцінками, в Україні сформувався та ефективно функціонував тіньовий ринок, 

на якому всі претенденти на кандидата у Президенти України могли отримати 

бази даних з паспортними даними громадян України. А за інформацією 

Всеукраїнського молодіжного об’єднання Молодь – надія України! була 

здійснена „оцінка” вартості підписів виборців за того чи того претендента: 

підпис на підтримку Г. Балашова (За красиву Україну!) вартував 50 копійок, О. 

Ржавського (Єдина родина) – 30 копійок, В. Онопенка (УСДП) – 20 копійок, Є. 

Марчука (Наш президент – Євген Марчук!) – від 50 копійок до 1 гривні, О. 

Ткаченка (СелПУ) – від 40 до 80 копійок, Г. Удовенка (НРУ) – 25 копійок, Ю. 

Костенка – від 25 до 50 копійок, М. Габера (Патріотична партія України) – 30 

копійок, В. Кононова (ПЗУ) – 40 копійок, Л. Кучму – 1 гривня (або безплатно). 

Не звертались до монетаризації цієї форми політичної участі громадян лідери 

класичних для України лівих партій – О. Мороз, Н. Вітренко та П. Симоненко 

[11. с. 94]. 

Зважаючи на те, що побільшення кількості підписів виборців на підтримку 

кандидата у Президенти України не виконало своєї функції політичної 

концентрації на виборах 2004 р., які знову відбувалися за новим виборчим 

законом, кандидати повинні були зібрати не менше 500 тис. підписів виборців, 

які мають право голосу, серед них не менше як по 20 тис. підписів у кожному з 

2/3 регіонів (АРК, області, міста Київ та Севастополь) України. Результати 

збирання підписів засвідчили, що по-перше, громадяни України більше готові 

підтримувати відомих публічних політиків, які на той момент політично 

активні на загальнонаціональному і на регіональному рівнях (В. Ющенко, В. 

Янукович, О. Омельченко). По-друге, фаза збирання підписів засвідчила, що 

українські виборці схильні піддаватися впливам відверто популістських гасел 

(Л. Черновецький). По-третє, політичні партії, які стали суб’єктами виборчого 

процесу, окрім ПР і СПУ та Української партії Єдність, зупинилися в 

збиранні підписів на рівні, який би гарантував подальшу участь у виборчій 

боротьбі. 

Аналіз використання громадянами України основних форм участі у 

передвиборчих кампаніях президентських електоральних циклів засвідчив, що 

основним чинником, який впливає на них, є чинник мобілізаційного характеру, 

спосіб використання та форма якого залежить від застосування претендентами 

механізму висунення. 

152

_______________________ 

1. Вибори Президента України 1999 / Інформаційно-аналітичне видання. – К.: 

ЦВК, 2000. 

2. Давидов Р. Практика збирання підписів на підтримку претендента на 

кандидата у Президенти України: плюси і мінуси правової регламентації // Вибори 

Президента України – 1999: проблеми теорії і практики. – К.: ЦВК, 2000. – С. 32– 

38. 

3. Денисенко В. До питання про методологічні засади політичної науки // 

Суспільно-гуманітарні студії. – 1998. – № 1. – С. 1–2. 

4. Дума про Україну (частина друга) // Літературна Україна. – 1991. – 11 липня. 

– № 28. – С. 1. 

5. Закон України „Про вибори Президента України” // Відомості Верховної 

Ради України. – 1999. – № 14. – Ст. 81. 

6. Закон України „Про вибори Президента України” // Відомості Верховної 

Ради України. – 2004. – № 20–21. – Ст. 291. 

7. Закон України „Про внесення змін до Закону України „Про вибори 

Президента України”: Закон України від 13 липня 1994 року №100/94-ВР // 

Відомості Верховної Ради України. – 1994. – № 8. – Ст. 40. 

8. Закон Української РСР „Про вибори Президента Української РСР” // 

Відомості Верховної Ради України. – 1991. – № 33. – Ст. 446. 

9. Парламентські та президентські вибори 1994 року в Україні: Моніторинг 

висвітлення виборчої кампанії в українських засобах масової інформації: 

Підсумковий звіт, жовтень 1994 р. / Європейський ін-т засобів масової інформації. – 

К.: Абрис, 1995. – 280 с. 

10. Постанова ЦВК „Про рекомендації (роз’яснення) щодо порядку збирання 

підписів виборців на підтримку претендента на кандидата у Президенти України та 

передачі підписних листів до Центральної виборчої комісії” від 14 травня 1999 р. № 

32 // Вибори Президента України’99. Збірник нормативних актів. – К.: Юрінком 

інтер, 1999. – С. 68–73. 

11. Ротар Н. Ю. Політична участь громадян України у системних 

трансформаціях перехідного періоду. – Чернівці: Рута, 2007. – 472 с. 

12. У Центрвиборчкомі. Кандидатів у Президенти – семеро // Голос України. – 

1991. – № 214. – 2 листопада. – С. 2. 

BASIC FORMS OF UKRAINIAN CITIZENS’ PARTICIPATION IN ELECTION 

CAMPAIGNS AS A MECHANISM OF DEMOCRACY VALUES ACQUISITION 

Natalia Rotar 

The analysis of the basic forms of Ukrainian citizens’ participation in the Ukrainian President 

election campaigns has proved that the basic factors influencing them are publicity of the political 

competition, openness of the election process to the citizens, the main principles of which are fixed 

in a special election legislation. 

Key words: forms of citizens’ participation, election campaigns, political competition, and 

special election legislation. 

153

УДК 324:316.62 

ЕЛЕКТОРАЛЬНИЙ ВИБІР: СУТЬ, ТИПИ, ОСОБЛИВОСТІ 

ФОРМУВАННЯ 

Вікторія Бунь 

Розглянуто суть та основні елементи електорального вибору. Проаналізовано особливості 

ситуації та акту електорального вибору. Визначено основні умови ухвалення компетентного і 

ефективного електорального рішення. 

Ключові слова: електоральний вибір, суб’єкт вибору, ситуація вибору, акт вибору. 

Вибори це один із основних атрибутів демократичного режиму. У 

Конституції України зафіксоване положення про те, що вибори є вільними і 

відбуваються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом 

таємного голосування. Гарантуючи виборцям вільне волевиявлення, держава 

зобов’язується створити умови для надання усієї потрібної інформації і, 

відповідно, здійснення компетентного вибору. 

Проте досвід виборчих кампаній показав, що вибір здебільшого 

здійснюється за умов обмеженої інформації, в стислі терміни, під впливом 

емоцій. Такий вибір аж ніяк не може претендувати на визнання його 

компетентним. Ця ситуація дає підстави говорити про те, чи є вибір у такій 

ситуації взагалі, чи рішення власне таке, що належить виборцеві, а не навіяне 

ззовні за допомогою маніпулятивних методів. Тому цілком правомірним 

виглядає дослідження елементів електорального рішення, механізму здійснення 

громадянами вибору тієї чи іншої партії і умов, що забезпечують здійснення 

справді компетентного і ефективного вибору. 

Передусім визначимо зміст категорій і понять, якими ми оперуватимемо. 

Термін “вибір” широко вживають і в наукових, і в публіцистичних текстах. Ним 

користуються соціологи, психологи, філософи, а також політологи. Водночас 

дуже часто значення терміна “вибір” чітко не окреслене, вживають його 

мимохіть, як саме собою зрозуміле. 

У політології термін “політичний вибір” найчастіше вживається в дуже 

широкому значенні як право народів самим визначати політичний устрій, 

шляхи національного розвитку [10, с. 237]. В цьому контексті вибір є 

об’єктивно і суб’єктивно зумовленим, асинхронним, і таким, що вимагає 

“постійного підтвердження”. В контексті масової політичної поведінки можна 

говорити про вибір політичної орієнтації. Саме такий зміст вкладає в термін 

“політичний вибір” російський дослідник Г. Дилигенський [3, с. 165]. 

Проте з політичним вибором стикаються і рядові громадяни, зокрема, під 

час виборів. У такому разі правомірно говорити про електоральний вибір. 

Загалом вибір визначають як надання переваги одній з альтернатив на певній 

підставі. Проте Г. Балл вважає таке визначення надто абстрактним. Щоб 

подолати цей недолік, він вводить низку понять. А саме S – активна система. В 

154

нашому випадку це виборець, що здійснює вибір. T(S) – ситуація. У 

найширшому значенні це може бути поточна політична ситуація, період 

тривання електоральної кампанії, від дня виборів і до голосування 

безпосередньо на виборчій дільниці. V (S, T(S)) – акт вибору. Г. Балл визначає 

його так: “Це такий фрагмент функціонування у ситуації T(S) активної системи 

S, необхідними ознаками якого є наступні: а) у цій ситуації є фізично 

можливими n (n і 2) альтернативних (тобто відмінних один від одного) 

варіантів функціонування системи S; б) із вказаних варіантів здійснюється один 

і лише один; в) у детермінації такого здійснення бере участь модель M (T(S)) 

ситуації (T(S)), заздалегідь наявна у складі системи S. (Зокрема це може бути 

психічна модель, причому у свідомості вона може бути представлена різною 

мірою)” [1, с. 7]. 

Це визначення дає підстави констатувати, що акт вибору складається з 

вибору внутрішнього і зовнішнього. На нашу думку, вагомішим є вибір 

внутрішній, що містить у собі в концентрованій формі рішення, яке визріло в 

процесі наполегливої внутрішньої психічної роботи. Кожен суб’єкт вкладає 

різний зміст у цей процес. Одному виборцеві буде достатньо порадитися з 

рідними і проголосувати так, як вони. Для іншого компетентний вибір 

означатиме ознайомлення з передвиборними програмами, відвідання мітингів, 

зустрічей з кандидатами в депутати тощо. Проте не варто применшувати ролі 

акту вибору, як зовнішнього вираження раніше сформованого рішення. Адже у 

разі політичних виборів рішення не матиме жодної ваги, якщо не буде 

артикульоване виборцем безпосередньо на виборчій дільниці під час 

голосування. 

Спробуймо проаналізувати три, наведені вище, елементи вибору. Суб’єкт 

завжди діє згідно з набором своїх переконань, цінностей, орієнтацій, цілей, 

ідеалів, потреб і мотивів. Серед внутрішньоособистісних чинників, що 

визначають поведінку в політиці первинними є потреби. Потреби загалом 

змушують діяти людину, проте зміст її діям надають мотиви. Політичні 

психологи виділяють досить багато мотивів, що або спонукають до участі в 

політиці, або підштовхують до абсентеїзму і пасивного ставлення до політичної 

сфери суспільства загалом. Проте мотивація політичної поведінки загалом 

ґрунтується на загальних закономірностях, що досліджує психологія. 

Мотиви, що домінують у процесі вибору, можуть бути критерієм 

типологізації електоральної поведінки. Зокрема теорію М. Вебера про ідеальні 

типи соціальної дії можна застосовувати для пояснення детермінант 

електорального вибору [2, с. 628]. При цілераціональному типі вибору суб’єкт 

обере ту політичну силу, яка демонструє якісну політичну програму, ідентична 

його світоглядним засадам і представлена в достатній кількості в засобах 

масової комунікації. Тобто домінуючим буде раціональна складова мотивації. У 

разі цінніснораціонального вибору акт голосування розглядається як прояв 

групової солідарності. Прикладом традиційної політичної дії може служити 

феномен спадкового голосування. Можна виділити і афективну поведінку 

виборців. Головним її мотивом є мотив протесту, коли виборець голосує за 

партію чи кандидата тому, що він проти всіх решти. 

155

Схожу класифікацію пропонує В. Казміренко, виокремлюючи чотири типи 

політичного вибору особистості: раціональний вибір як очікувана цінність 

можливих варіантів вибору, розумовий вибір як розуміння наслідків і 

перспектив вибору, інтуїтивний вибір із недостатнім ступенем 

усвідомлюваності цілей та наслідків вибору й емоційний вибір як опора на ті 

емоційні стани, що супроводжують процес вибору [8, с. 43]. 

Г. Дилигенський пропонує свою класифікацію політичного вибору. Зокрема 

він виділяє ціннісний і прагматичний вибір. Якщо цінності є головним 

фактором, що визначають вибір, тоді можемо говорити про ціннісний вибір. В 

основу прагматичного вибору найчастіше покладено соціальний інтерес. У 

цьому випадку вибір враховує не лише цілі політичної діяльності, а й 

ефективність політичної діяльності. 

Отже, суб’єкт вибору завжди керується у своїх діях конкретними потребами 

і мотивами, які є міцним підґрунтям будь-якої політичної активності. 

Наступним елементом є ситуація вибору. Поняття “політична ситуація” 

відразу відсилає нас до іншої політологічної категорії, а саме “політичне 

рішення”. Відома схема для аналізу політичних рішень, запропонована 

польським дослідником Я. П’єтрасем. Він виділяє осередок рішення, процес 

рішення, ситуацію для ухвалення рішення, саме рішення та реалізацію рішення. 

Деякі дослідники в ситуації вибору виокремлюють організаторів ситуації 

політичного вибору [4, с. 70]. У контексті прийняття рішень політична ситуація 

розглядається як система незалежних змінних, що змушує суб’єктів до 

діяльності, або як система змінних, незалежних від суб’єктів, але залежних від 

діяльності іншого суб’єкта [7, с. 160]. Це визначення можна цілком застосувати 

до категорії “ситуація політичного вибору”. Адже, на нашу думку, процес 

голосування слід розглядати як частину процесу ухвалення владних рішень. 

Оскільки зробити електоральний вибір – фактично означає висловити власну 

позицію стосовно влади, її політичного курсу. В такому ракурсі варто 

розглядати електоральний вибір як стратегічне рішення, що є досить вагомим 

для виборця, оскільки “переграти” його можна лише за 4-5 років. 

Ситуація виборів потребує окремого розгляду оскільки вона суттєво 

відрізняється від ситуації “мирного часу”. М. Кошелюк і С. Алексухін для 

опису процесів, що відбуваються в період виборчої кампанії, вводять 

спеціальний термін – “самоорганізовані соціальні системи з коротким періодом 

життя” [6, с. 14]. Період виборчої кампанії, у такому разі, характеризується 

різкою політизацією суспільства, своєрідним завмиранням економічного життя, 

особливим емоційним станом виборців. Дослідники акцентують увагу на тому, 

що в такій системі директивні методи соціального управління неефективні. 

Учасники кампанії будучи елементами цієї системи для того, щоб ефективно 

діяти, повинні ввійти в резонанс із системою. 

Я. П’єтрась для класифікації ситуацій в ухваленні рішень пропонує чотири 

критерії: свідомість, системність, емоційність, автономність поля рішення [7, с. 

161]. Спробуймо проаналізувати особливість ситуації електорального вибору 

саме за цими показниками. Критерій свідомості спирається на систему 

поглядів, цінностей, уявлень, знань, цілей суб’єкта. Вони дають змогу 

156

індивідові сформувати власний цілісний погляд на ситуацію, що склалася. За 

цим критерієм, ситуація електорального вибору є справжньою (тобто такою, що 

існує насправді) на відміну від уявної. Критерій свідомості дає змогу також 

характеризувати ситуацію електорального вибору як девіаційну. У такій 

ситуації суб’єкт вибору порівнює дійсність з ідеальним світоглядним станом і 

фіксує певні дефекти системи. Водночас не можна заперечувати інноваційного 

характеру виборів. Оскільки до функцій політичних виборів можемо віднести 

генерування оновлення суспільства за допомогою конкурентної боротьби, 

мобілізацію виборчого корпусу на розв’язання актуальних суспільних завдань, 

політичну соціалізацію населення, розвиток його політичної свідомості та 

політичної участі, рекрутування політичної еліти. Загалом у ході виборчого 

процесу громадяни особливо інтенсивно засвоюють політичні цінності й 

норми, набувають навички і досвід. Тобто вибори є вагомим чинником 

розвитку і суспільства загалом, і його політичної сфери. Саме в цьому полягає 

інноваційний характер виборчої ситуації. 

Загалом інноваційні ситуації змушують суб’єктів діяти на свій страх і ризик, 

виступати з власними варіантами рішень, активно виявляти свій творчий 

потенціал. Водночас електоральний вибір найчастіше здійснюється на основі 

запропонованих альтернатив. Максимум, що може зробити виборець, якщо 

йому не підходять запропоновані кандидатури, це проголосувати проти всіх, 

або взагалі проігнорувати вибори. З цієї позиції інноваційний характер виборів 

дещо обмежений. 

За критерієм системності виокремлюють ситуації внутрішні, зовнішні й 

транснаціональні. Ситуацію виборів можемо схарактеризувати як зовнішню. 

Оскільки в сучасних умовах на хід виборчої кампанії і результати виборів 

впливають і внутрішні, і зовнішні (міжнародні) чинники. 

Критерій емоційності передбачає наявність існування напруження поля 

рішень, що дає підстави виділити ситуації нормальні і кризові. Докладнішу 

класифікацію президентських виборів за цим критерієм запропонували 

американські дослідники А. Кемпбел , Ф. Конверс та інші в монографії 

“Американський виборець” [12, с. 274-279]. За характером зміни партійної 

ідентифікації і результатами голосування вони виокремлюють: “зберігаючі” 

вибори (в їх результаті зберігається статус-кво, партії підтримує їх традиційний 

електорат, суттєвих змін у партійній ідентифікації не відбувається); вибори, що 

змінюють співвідношення сил і “руйнуючі” вибори (відбувається руйнування 

соціально-психологічних зв’язків виборців і партій). За критерієм швидкості 

змін, дослідники виділили два підвиди “руйнуючих” виборів: вибори, що 

відхиляються і вибори, під час яких закріплюються довготермінові зміни. 

Розвиваючи цю класифікацію, В. Кі доповнив її ще одним видом виборів – 

концепцією критичних виборів. 

За критерієм автономності, ситуація виборів характеризується залежністю 

поля рішень від суб’єкта вибору. Адже виборчий процес здійснюється за 

конкретними правовими нормами, правилами, що містяться в Конституції і 

виборчому законодавстві, що наперед чітко виписані й відомі усім учасникам 

виборчої кампанії. Чітка законодавча оформленість виборчої ситуації дає 

157

підстави характеризувати її як детерміністичну (за критерієм ризику в процесі 

вибору). Це означає, що ризиків майже нема, суб’єкт вибору повністю 

контролює ситуацію і результати реалізації рішення можна передбачити. Проте 

політична практика свідчить, що навіть чітка законодавча база не може 

убезпечити політиків від несподіванок, і ми неодноразово стаємо свідками 

перетворення детерміністичної ситуації виборів на глибоку політичну кризу. 

Наступним елементом вибору є акт вибору. У нашому випадку це 

голосування. Тут варто зважати на те, що голосування – це лише зовнішнє 

вираження вибору. Проте сам вибір не є одномоментним актом. Поведінка 

виборця передбачає процес накопичення, збору інформації, а вже згодом 

ухвалення рішення, вибір того чи іншого кандидата, тієї чи іншої позиції. Тому, 

на нашу думку, крім акту вибору, слід виділити процес вибору. Зокрема про те, 

що електоральний вибір не є одномоментним актом свідчить той факт, що на 

основі емпіричних даних дослідники виокремили фази ухвалення рішення про 

голосування: виборець визначився з кандидатом після того, як ознайомився з 

його біографією; після ознайомлення з програмами депутатів; після 

ознайомлення з матеріалами про кандидата в ЗМІ; після зустрічі з кандидатом; 

після ознайомлення з агітаційними матеріалами; виборець зробив вибір 

безпосередньо на виборчій дільниці [9, с. 198]. 

Політичний вибір як процес, що триває усе життя людини, розглядає 

російський дослідник Г. Дилигенський. Він виокремлює форми цього процесу, 

зокрема стабільно-єволюційний і дискретний процес змін в індивідуальній 

політичній орієнтації [3, с. 280]. При стабільно-еволюційній формі зміни в 

орієнтації відбуваються поступово і безпосередньо пов’язані з накопиченням 

змін у суспільно-політичній сфері життя суспільства. Дискретна форма 

характерна для періодів різких економічних, соціальних, політичних, 

культурних зсувів і в суспільстві загалом, і в становищі кожного конкретного 

індивіда. Г. Дилигенський зазначає, що в такому разі вибір втрачає автоматизм, 

стає більш індивідуальним, часто супроводжується кризовими станами у 

свідомості індивіда. Навіть більше, за відсутності значних вольових та 

інтелектуальних ресурсів індивід може втратити будь-яку орієнтацію і буде не в 

стані здійснити вибір. У такому разі люди зазвичай більше потрапляють під 

вплив маніпулятивних технологій. Тому є підстави говорити про психологічну 

готовність до здійснення політичного вибору. Така готовність передбачає 

наявність в індивіда сукупності якостей, знань, навичок і мотивів, які 

забезпечують здійснення суб’єктом акту вибору з запропонованих йому 

політичних альтернатив [4, с. 75]. 

Психологічна готовність індивіда – одна з головних вимог для здійснення 

ефективного вибору. Потрібна також достатня компетентність та 

відповідальність особи, що цей вибір здійснює. 

Відповідальність виборців визначається почуттям громадянського обов’язку 

і рівнем виборів, тим місцем, яке вибори представницького інституту, займають 

в житті країни. Зокрема різниця повноважень парламенту і президента роблять 

різними в очах виборців не лише функції органу, що вибирається, але і “ціну” 

виборів і голосування з точки зору їх політичних наслідків. Щоб описати вплив, 

158

який здійснюють повноваження виборних інститутів на електоральний вибір, 

К. Рейф і Г. Шміт ввели поняття виборів “першого” і “другого” порядку. 

Вибори “першого порядку” пропонують виборцям надати перевагу тому, хто 

повинен керувати країною, що є важливішим за своїми політичними 

результатами. До цієї категорії відносять парламентські вибори в 

парламентських системах і президентські в президентських. Тому 

парламентське голосування стає своєрідними “виборами другого порядку”, 

порівняно з “головними” президентськими виборами в президентських 

системах [11, с. 180]. 

Показниками компетентного вибору є поінформованість і політична 

активність. Поінформованість передбачає знання законодавства про вибори, 

ознайомлення з програмами і біографіями кандидатів, платформами політичних 

сил, що беруть участь у виборах, одержання відповідних даних із засобів 

масової інформації. Політична активність як критерій компетентності у процесі 

здійснення електорального рішення передбачає участь у зустрічах з 

кандидатами, обговорення виборчої тематики в колі сім’ї, агітація “за” чи 

“проти” того чи іншого кандидата, надання підтримки обраному кандидатові чи 

партії у різних формах. 

Справді ефективний вибір передбачає відповідальність як прийняття певних 

зобов’язань. У випадку електорального вибору відповідальність можна 

розглядати з двох позицій: індивід бере на себе відповідальність за свої дії, 

тобто йому не байдуже як розвиватимуться події; індивід, що здійснює акт 

вибору, делегує певні повноваження “об’єктові” вибору [4, с. 71]. 

Проте про компетентний, ефективний електоральний вибір, як зазначає 

В. Комаровський, можемо говорити лише тоді коли виборці адекватно 

усвідомлюють, наскільки їх інтереси (чи короткострокові, чи перспективні) 

відповідають змістові програм і платформ партій і блоків, які були підтримані 

виборцями [5, с. 25]. 

Отже, електоральний вибір є складним політичним феноменом, для аналізу 

якого слід володіти інформацією про його елементи, а саме суб’єкта, ситуацію і 

акт вибору. Така схема дає змогу всебічно проаналізувати виборче рішення, як 

політичне явище і виявити умови для його компетентного ухвалення. Виборець 

може здійснити компетентний вибір лише тоді, коли є психологічна готовність 

до вибору, належна поінформованість, політична активність, а також почуття 

громадського обов’язку і відповідальності. 

________________________ 

1. Балл Г. Феномен вибору в контексті соціальної поведінки // Соціальна 

психологія. – 2005. – № 1 (9). – C. 3–13. 

2. Вебер М. Избранные произведения / Общ. ред. Давидова Ю. Н. – М.: 

Прогресс, 1990. – 808 с. 

3. Дилигенский Г. Социально-политическая психология. – М.: Наука, 1994. 

(http://ihtik.lib.ru/edu_4dec2005/) 

4. Духневич В. Психологічна готовність до політичного вибору // Соціальна 

психологія. – 2004. – № 2 (4). – C.70–76. 

159

5. Комаровский В. Политический выбор избирателя // Социологические 

исследования. – 1992. – № 3. – с. 23–34. 

6. Кошелюк М. Технологии политических выборов. – СПб.: Питер, 2004. – 239 

с. 

7. Кухта Б. Політична влада та її рішення. – Львів: ЦПД, 2006. – 240 с. 

8. Позняк Д. Соціально-психологічні механізми політичної свідомості виборців 

// Соціальна психологія. – 2004. – №1. – С. 31–45. 

9. Политическая социология / Под ред. Иванова В., Семигина П. – М.: Мысль, 

2000. – 396 с. 

10. Политическая энциклопедия / Руков. науч. проекта Семигин П. – М.: Мысль, 

2000. – Т. 1. – 750 с. 

11. Шевченко Ю. Политические институты и избиратели // Политическая 

социология и современная российская политика / Под ред. Голосова Г., 

Мелешкиной Е. – СПб.: Борейпринт, 2000. – С.156–180. 

12. Campbell A., Converse P., Miller W., Stokes D. “The American voter”. – New 

York, 1964. – 302 р. 

THE ELECTORAL CHOICE: ESSENCE AND BASIC COMPONENT 

Victoria Bun’ 

The essence and basic component of electoral choice is considered. The features of situation and 

act of electoral choice are analyzed. Basic conditions for making competent and effective electoral 

decision are defined. 

Key words: electoral choice, subject of choice, situation of choice, act of choice. 

160

УДК 329.001 

АКТУАЛЬНІСТЬ ТИПУ ВИБОРЧОЇ СИСТЕМИ НА ШЛЯХУ ДО 

ФОРМУВАННЯ СТАБІЛЬНОЇ ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ 

Тарас Подвірний 

Порівняно різні виборчі системи і зроблено висновок про доцільну виборчу систему для 

України, яка визначає спроможність формування та функціонування влади. 

Ключові слова: функції влади, вибори, пропорційна виборча система, політичні партії, 

стабільність, інституалізація. 

Вибори та виборча сиcтема – головні чинники стабілізації, легітимації влади 

та політичної системи країни. Тому ми маємо запропонувати такий спосіб, щоб 

до влади прийшли найпрофесійніші, найвідповідальніші, найздібніші й 

патріотичні люди. 

В Україні відбулася серйозна виборча реформа. Прихильники пропорційної 

виборчої системи зуміли досягти вагомого успіху. Боротьба за запровадження 

пропорційної виборчої системи велась понад десять років, і тому нічого 

дивного немає в тому, що було прийнято найпростіший варіант пропорційної 

виборчої системи із закритими виборчими списками в єдиному 

багатомандатному окрузі. 

Для нас ця система оптимальна, тому, що для України як країни, що тільки 

намагається ввійти в кагорту демократичних держав, в якій тільки з’являються 

зародки стабільної правової держави – пропорційна система найпростіший та 

найкращий тип виборчої системи. Тому сьогодні ми застосовуємо максимально 

просту форми пропорційної системи, навіть спосіб розподілу мандатів у нас 

архаїчний: за найбільшими залишками, хоча абсолютна більшість країн світу, 

які застосовують пропорційну систему, ділить мандати за методом д’Гондта чи 

Сен-Лаґе, або якимись іншими модифікованими методами дільників, але не 

методом залишків. 

Звісно, в Україні є й деякі законодавчі прогалини, закони та підзаконні акти 

в багатьох своїх положеннях суперечать одне одному. Причин цього є декілька: 

по-перше деякі положення виборчого законодавства застарілі (особливо в 

Законі України “Про всеукраїнський та місцеві референдуми”), по-друге, 

практично все виборче законодавство ухвалювали розрізнено, досить часто 

ситуативно, – напередодні виборів, або навіть під час їх проведення. 

Це призвело до того, що під час чергових виборів чи референдумів 

витрачаються велетенські кошти на проведення навчання і членів відповідних 

виборчих комісій, і самих виборців (бо процедури голосування, формування 

комісій, підрахунку голосів тощо і відрізняються в кожному із законів). Досить 

часто члени дільничних комісій та виборці під час нестандартних і нетипових 

ситуацій для ухвалення рішень користуються набутим досвідом (що залишився 

від попередніх виборів), а це призводить до непорозумінь та порушень чинного 

законодавства. 

161

На нашу думку, така ситуацію можна виправити не простим узгодження м 

деяких законних актів між собою, а створенням єдиного Виборчого кодексу 

України, який би регламентував основні процедури готування і проведення 

виборів та референдумів в Україні. 

Щодо нашої виборчої системи з конкретним списком то, вважаємо, вона має 

декілька вад, які треба обговорити. 

1. Ця система втрачає зв’язки з територіальними громадами (територіальні 

громади повинні мати не тільки право на формування передвиборчого списку 

партії, а й обранці, коли отримують мандат, мають відповідати конкретними 

зобов’язаннями. Тобто, одержуючи суверенну волю з боку народу, віддають 

йому належне відповідними діями щодо захисту інтересів цього народу) 

2. Корумпованість цієї системи (місце в списку партії коштує від 500 тис. 

доларів, а “прохідні” місця від 2 млн. доларів, тобто виходить, що партія сама 

замість нас вибирає хто має сидіти в парламенті, а хто ні, зовсім не зважаючи 

на волю народу) 

3. Громадяни не мають права висувати кандидатів у народні депутати, не 

можуть впливати на порядок кандидатів у партійному списку. 

4. Нова виборча система не сприятиме оновленню депутатського корпусу, 

позаяк на чергові вибори партія висуватиме переважно чинних депутатів. 

Позитивів пропорційна виборча система має набагато більше, і вони значно 

вагоміші, а саме: 

1. краще структурування парламенту – формування фракцій та 

парламентської більшості; 

2. система забезпечить пропорційне представництво у парламенті основних 

політичних уподобань громадян України, чого важко, а то й неможливо досягти 

при мажоритарній систем; 

3. сприятиме зростанню ролі політичних партій та політичному 

структуруванню суспільства; 

4. стимулюватиме формування загальнонаціональних партій і поменшить 

небезпеку регіоналізації політичних сил та розколу країни; 

5. запровадження пропорційної виборчої системи відповідає світовим 

тенденціям: практично всі країни Західної та Центральної Європи застосовують 

пропорційні виборчі системи; 

6. наявність імперативного мандата як у демократичних правових державах 

світу (хоча багато хто вбачає в цьому мінус. Однак, вважаємо, що партія має 

контролювати своїх депутатів щодо дотримання програми і курсу партії); 

7. на збільшення шансів інституалізації політичних партій. У нас багато 

партій “ростуть як гриби після дощу”, більшість з них мають тільки юридичну 

адресу та керівника, тобто є квазіпартіями, а пропорційна система надасть 

партіям, які не мають належного фінансування, а мають добру програму, великі 

шанси на формування функціональної організації партії. 

Стабільність в державі настане тільки за виконанням двох обов’язкових 

умов – правильний вибір виборчої ситеми, та ,відповідно за допомогою цієї 

системи, сформовані дієві стабільні політичні партії, які відстоювали 

загальнонаціональні інтереси. 

162

ВИБОРЧА СИСТЕМА →ПОЛІТИЧНІ ПАРТІЇ→СТАБІЛЬНІСТЬ 

Стабільні партії намагаються уникати політичної конкуренції, панувати на 

виборчому ринку, що на практиці означає монополізувати його. А пропорційна 

система надає додаткові шанси (Роуз та Макі) малим партіям, які не залежать 

від “мішків з грошима”, пробратись до влади або здійснювати на неї вплив. 

Пропорційна система менше піддається впливові адміністративного ресурсу, 

аніж мажоритарна, тому поменшуються шанси провладних партій нівілювати 

політичну конкуренцію. 

Інституалізація партії в пропорційній системі може здійснюватись, 

наприклад у такий спосіб. Очолює партію харизматичний лідер, одразу ж на 

виборах партія одержує “дивіденди”, оскільки люди при мажоритарній системі 

голосували б за одного депутата, а в пропорційній системі всі голоси за 

популярного лідера підуть в “скарбничку” партії. Хоча можна погодитись з 

Панеб’янко у тому, що лідер не може створити сильної партії, однак вважаємо, 

що саме першими поштовхами до утворення функціональної партії є 

харизматична особистість лідера, а також хоч мінімальна функціональна 

організаційна структура. 

Порівнявши всі за і проти, можна зробити висновок, що на сучасному етапі 

розвитку нашої країни, нашої партійної та політичної системи, за такого рівня 

культурно-політичної свідомості громадян для України доцільно застосовувати 

пропорційну систему виборів із закритим списком виборців. А в подальшому 

перехід на пропорційну виборчу систему з напівзакритим виборчим списком, 

який формується на регіональному, місцевому рівні. Ця система властива 

більшості європейським парламентським демократичним державам, і не нова 

для нас. 

________________________ 

1. Шведа Ю. Теорія політичних партій та партійних систем. – Львів, 2004. 

2. Janda К. Comparative Political Parties: Research And Theory, 1980. 

3. Panebianco A. Politcal Parties, 1988. 

ACTUALITY OF ELECTORAL SYSTEM TYPE ON A WAY TO FORMING THE 

STABLE LEGAL STATE 

Taras Podvirnyy 

In this work I tried to compare the different electoral systems and draw a conclusion: what 

modern system as better in all befits Ukraine on this time. We cannot decide the problem of 

effective power as on places and in the system of public organs of power, if we will not answer 

question of possibility of this power to execute the functions laid on her, and possibility in a large 

measure concerns by the method of forming of this power. 

Key words: functions of power, election, proportional electoral system, political parties, 

stability, instatualization. 

163

УДК 321.01 

ЛОБІЮВАННЯ: СВІТОВА ПРАКТИКА ТА УКРАЇНСЬКІ РЕАЛІЇ 

Мар’ян Лопата 

Розглянуто суть поняття “лобізм” і форми його прояву. Проаналізовано суть відкритого 

лобіювання на прикладі США і закритого на прикладі України. Обґрунтовано важливість 

прийняття закону про регулювання лобізму в Україні. 

Ключові слова: лобіювання, відкрите лобіювання, закрите лобіювання, закон про 

лобіювання, вплив, групи інтересів. 

Основою всієї демократичної системи є гарантія правової держави своїм 

громадянам рівного і вільного права на участь в ухваленні рішень. З цього 

погляду зору кожний громадянин повинен мати реальну можливість брати 

участь у політичному процесі: від пасивного споглядання до високої політичної 

та економічної активності. Будь-яке державне рішення може і заторкувати 

інтереси окремих громадян, різних прошарків населення, і регулювати окремі 

види діяльності. Виникає зацікавленість суб'єктів політичних відносин в 

ухваленні конкретних рішень, які відповідали б їхнім інтересам, і як наслідок – 

тиск на структури влади, посадових осіб, засоби масової інформації для 

ухвалення бажаного результату. 

“Лобізм” – це спроба організацій або окремих громадян впливати не тільки 

на ухвалення, відхилення, чи зміну законів у парламенті, а також спроба 

впливати на адміністративні рішення уряду, спираючись на підтримку не тільки 

обраних депутатів, а й різних політичних партій, державних і недержавних 

установ та підтримку громадськості через засоби масової інформації. До 

лобістів належать передусім представники профспілок, ділові асоціації, 

громадсько-політичні об'єднання, комітети, комісії. Лобістські організації 

ставлять своєю метою здійснювати вплив на законодавчі акти, діяльність 

партій, результати виборів. 

Виокремлюють три типи лобізму, як сфери задоволення інтересів: 

“тіньовий” (“закритий”); демократичний (“відкритий”); інституалізований 

(законодавчо-регульований) лобізм, що безпосередньо поєднаний з 

демократичним лобізмом і часто з ним асоціюється. 

Що стосується розкриття форм відкритого (демократичного) лобіювання, то 

класичним прикладом є Сполучені Штати Америки. 

Щоб упорядкувати роботу лобістів, запобігти їхнім протиправним діям 

розробляється чітке законодавство, яке регламентує систему лобіювання. У 

США, наприклад, ще від 1946 року функціонує федеральний закон про 

регламентацію лобістської діяльності. Відповідно до ст. 308 цього закону будьяка 

особа, що за плату, або з інших міркувань веде діяльність, щоб чинити 

вплив на ухвалення чи відхилення будь-якого законодавчого акта в Конгресі, 

перш ніж розпочати дії в цьому напрямі, має обов'язково зареєструватися у 

Конгресі та в письмовій формі й під присягою надавати відомості про себе; 

164

особу, котру вона представляє, та в чиїх інтересах працює або виступає; термін 

виконання цих обов'язків; щоквартальні витрати та джерела фінансування 

лобістських дій. 

Своїми рішеннями 1953 та 1954 років Верховний Суд США уточнив дію 

цього закону і поширив її лише на тих осіб і організації, головною метою яких є 

вплив на законотворчий процес через “пряме спілкування з членами Конгресу з 

питань обговорюваного або передбачуваного федерального законодавства”. До 

розряду лобіювання суд також долучив “подання, зроблені безпосередньо до 

Конгресу, його членів або комітетів”. Згідно з законом сюди належать й 

публікації у газетах, журналах та інших періодичних виданнях, ініційовані та 

оплачені особою, щоб підтримати законодавчий акт або протидіяти йому. 

Лобістським за змістом також вважають прямий тиск на членів Конгресу за 

допомогою “штучного стимулювання кампанії надсилання листів” на їхню 

адресу.[4] 

Лобіювання не поширюється на політичні кампанії, спрямовані на те, щоб 

“збудити думку громадськості” щодо загальних проблем. Воно також не 

поширюється на будь-яку особу, яка один раз виступає на засіданнях тієї чи тієї 

комісії Конгресу, підтримуючи той чи той законодавчий акт або опонуючи 

йому; на будь-якого державного службовця, котрий діє у межах своїх 

службових обов'язків; на випадки, коли газета чи будь-яке інше періодичне 

видання у звичному порядку публікує новини, редакційні статті або коментарі, 

платні оголошення, що прямо або опосередковано закликають до ухвалення чи 

відхилення законодавчого акта, якщо така газета, періодичне видання або особа 

не беруть участі у подальшій діяльності. Лобізм не поширюється на контакт з 

представником виконавчої гілки влади, який потім контактує з членом 

Конгресу. 

Зареєстровані лобісти зобов'язані звітувати про всі внески на суму від 500 і 

більше доларів та вказувати прізвище особи, що зробила такий внесок; всі 

витрати, в розмірі, що перевищують 10 доларів, вказувати ім'я особи, яка 

отримала ці гроші, а також мету витрати. Лобісти зобов'язані повідомляти, на 

які законодавчі акти вони планують впливати, які нові статті завдяки їхнім 

зусиллям були внесені. 

В Україні, як і в інших пострадянських країнах, відбуваються інтенсивні 

процеси інституціоналізації груп інтересів, артикуляції й боротьби за їх 

реалізацію. Особливими умовами цього процесу є перехідний характер 

економічної, політичної і правової систем. У період транзиту від тоталітаризму 

до демократії перерозподіл власності й влади служить головним об'єктом нових 

групових інтересів, що консолідують нові й старі еліти. Це й визначає їх 

боротьбу між собою. 

Значна частина населення України поки що недостатньо структурована на 

засадах власності та влади. Інтереси населення нестійкі, нерозвинені та не 

сприяють утворенню конкурентного середовища груп інтересів. Період 

формування інтересів, їх інституціоналізації та ідентифікації з ними широких 

верств населення ще попереду. Ці процеси не можуть не впливати на риси 

українського представництва інтересів і насамперед лобізму. 

165

Форми лобізму в Україні досить різноманітні. Основними з них є прямий 

одноосібний (індивідуальний) лобізм, який грунтується на особистих зв'язках 

підприємців з чиновниками і на сьогодні дуже поширений. Його собі можуть 

дозволити лише найпотужніші підприємства чи компанії, він належить до 

“тіньового” (“дикого”) типу лобіювання і здійснюється, зазвичай, у структурах 

виконавчої влади. До іншої форми “тіньового” лобіювання можна віднести 

клановий лобізм — просування інтересів підприємств чи компаній, які 

належать кланам (бізнес-політичним групам). Такий лобізм дуже ефективний, 

бо спирається на “авторитет” і можливості групи бізнесменів та банкірів, які 

діють дуже згуртовано і володіють значними фінансовими ресурсами, 

заангажованими партіями і ЗМІ, а також потужними особистими зв'язками 

серед істеблішменту. Таке лобіювання, на відміну від “одноосібного”, може 

здійснюватися й начебто публічно, за допомогою залучення партій, фракцій, 

ЗМІ, проте справжню мету публічних аргументів переважно приховують. 

Головна мета кланового лобіювання майже завжди — одержання 

привілейованого становища для одного чи невеликої групи “споріднених” 

підприємств. 

До особливої форми лобізму в Україні можна віднести багатовекторне 

лобіювання — лобістська діяльність, яка відбувається за допомогою всіх 

можливих засобів і в всіх можливих напрямах впливу. Для цього 

використовують: міждержавні структури, лобістські структури (асоціації, 

спілки тощо), парламентські лобістські групи (фракції чи окремі депутати), 

державні комітети чи комітети при урядові, окремі міністерства, посадових осіб 

в уряді, держкомітетах, помічників, радників при прем'єр-міністрові та 

Президентові [3]. 

До типових для України форм “тіньового” лобіювання належить і 

самопротегування. Його механізм грунтується на можливості певної державної 

структури, відомства брати безпосередню участь в економічній діяльності, 

наприклад, засновувати підприємства чи дотувати вже чинні. В останньому 

випадку відомство поєднує аж три функції: воно займається економічною 

діяльністю, протегує “своїм” підприємствам, та у крайньому разі лобіює 

ухвалення сприятливих нормативних актів. З огляду на зацікавленість 

відомства у лобіюванні, така форма лобізму і називається самопротегуванням. 

Серед основних форм лобізму можна назвати й парламентський лобізм. Він не 

завжди відбувається публічно та колегіально. Тому варто розмежовувати 

“тіньовий” парламентський лобізм, який розпадається на різновиди і 

“відкритий”, що грунтується на публічній аргументації та колегіальності 

ухвалення рішень. 

Проте український варіант лобізму має дуже специфічну форму. У нас 

розвивається абсолютно нехарактерний для інших держав процес 

“завойовування” політичних партій національним бізнесом. У цьому можна 

побачити хоч і не цілком західну, але одну з можливих форм захисту бізнесу в 

умовах становлення демократії. 

В українських реаліях важко захистити бізнес, оскільки бізнесу доводиться 

розвиватися у несприятливих політичних умовах, коли підприємці піддаються 

166

утискам з боку державних структур виконавчої влади. Тоді діяльність 

лобістських груп стає майже єдиним засобом відстояти власні інтереси. У 

нашій державі дуже важливе галузеве лобіювання, що історично склалося ще 

за часів Радянського Союзу. Найсильнішими в Україні вважають 

металургійне, вугільне, аграрне лобі. Не менш могутні – алкогольне, тютюнове, 

цукрове, рекламне і зв’язку [1]. 

Лобістський потенціал організацій прямо пропорційний економічному 

значенню галузі або господарської одиниці, яку вони представляють. Не дивно, 

що соціальні лобісти не становлять більш або менш адекватного протистояння 

підприємницькому лобі. Вони не володіють великим потенціалом впливу на 

прийняття державних рішень. Українська специфіка в тому, що соціальні 

інтереси найманих працівників підприємства, групи підприємств, галузі стають 

на службі лобістів великих корпорацій та промислових комплексів. 

Найпоширенішим і наймасовішим в Україні є “кабінетне” лобіювання. 

Слово “кабінетне” похідне від скорочення “Кабмін”. Постанова Кабінету 

Міністрів є ефективніший засіб, ніж закон. Вона набуває чинності від моменту 

підписання і не проходить трьох читань у Верховній Раді. Вартість такого 

документа для замовника значно нижча. Вона дає змогу уникнути зайвої 

публічності процесу, що за сьогоднішніх умов у деяких випадках дуже 

важливо. В Україні, і в цілому світі є особливо цінні засоби масової інформації, 

що здійснюють контрольну роль в дотриманні умов гласності та прозорості 

лобіювання. ЗМІ виконують подвійну функцію: крім інформування 

громадськості про ситуації просування інтересів, вони самі є вагомим 

чинником формування думки посадових осіб з Кабміну і особливо депутатів 

ВР. Отже, ЗМІ самі стають своєрідними “лобістами” або інструментами груп 

впливу. 

В Україні дуже актуальний регіональний вплив на рішення, які ухвалюють 

в Києві. Формування регіонального курсу впливу можна розглядати в системі 

відносин “центр регіону – периферія регіону”. У центрі регіону формуються 

політичні, економічні, культурні ідеї, те, що становить ідеологію регіону, котра 

в завершеному вигляді виступає як регіональний патріотизм. Через 

регіональний патріотизм населення регіону усвідомлює себе географічно й 

ідеологічно особливою частиною в єдиній державі. Завдяки цьому місцеві, 

політичні та бізнесові еліти, мають змогу впливати на ухвалення в Києві 

законів та рішень, що допомагають розвиватися місцевим галузям господарства 

і бізнесу [2]. 

Насамкінець, треба розглянути малодосліджений, але дуже потужний у 

багатьох країнах, зокрема і в Україні, “етнічний лобізм”. “Етнічне лобі” 

поширене в багатьох державах, особливо багатонаціональних, і воно переважно 

є спрямоване на задоволення потреб членів конкретного етносу. Яскравим 

прикладом є США. Чільне місце у структурах американського суспільства 

посідають національні лобі: єврейське, польське, арабське тощо. Всі вони — 

через свої можливості — намагаються просувати інтереси національних громад 

та країн, вихідцями з яких вони є. Найдієвіші важелі впливу це - гроші, преса, 

голоси виборців. На загальне переконання, найбільшим і найвпливовішим в 

167

Америці лобістом є організація «Американсько-Ізраїльський комітет 

громадської діяльності» (AIPAC). Напрямок діяльності цієї структури — 

зміцнити відносин між США та Ізраїлем, збільшити безоплатну американську 

фінансову, технологічну та військову допомогу Ізраїлеві. Ізраїльське лобі в 

США користується такими медіа-гігантами, як телеканали NBC и CBS, 

газетами New York Times та Washington Post. Традиційно ізраїльське лобі 

відіграє провідну роль у Демократичній партії, а від часу президентства Дж. 

Буша — і в Республіканській. 

В Україні, у Верховній Раді і в уряді, також є потужне етнічне лобі. Україна 

стала полем гри для лобістських структур, що реалізовують інтереси іноземних 

урядів. Очевидно, найсистемнішими і найпотужнішими є: 1) російське, де 

лобізм поєднаний із відвертим домінуванням самого російського керівництва та 

великих корпорацій (наприклад, «Газпром») у процесі ухвалення державних 

рішень в Україні; 2) ізраїльське; 3) польське 4) американське, що здійснюється 

в межах “публічної дипломатії” [5]. 

Отже, в Україні практикується переважно тіньове лобіювання, оскільки 

діяльність вітчизняних лобістів не регламентується ніякими законодавчими 

актами. Це пояснюється тим, що нашій бізнесовій і політичній верхівці вигідна 

така взаємодія, коли великі фінансово-промислові групи спонсорують, і 

великих політиків, що володіють впливом на ухвалення рішень, і дорогі 

виборчі кампанії цих партій, натомість маючи довірених людей, які 

представлятимуть їхні інтереси всюди (від парламенту і Президента до 

найнижчих ланок влади на місцевому рівні). Лише сила закону встановить 

межу між лобіюванням і діями, що спрямовані на одержання односторонніх 

переваг, що вже подібне до корупції. 

Розглядаючи лобізм у світі, і в Україні зокрема, можна дійти певних 

висновків. Лобізм за своєю суттю (якщо це відкрите лобіювання) відіграє в 

суспільстві позитивну роль, оскільки в багатьох випадках, тільки завдяки йому 

групи та окремі особистості мають змогу впливати на процес ухвалення рішень, 

і їхньої реалізації. Завдяки цьому реалізовуються конституційні права людини. 

Досить часто ці зацікавлені сторони користуються послугами професійних 

лобістів, які добре розуміються на лобіюванні, і можуть впливати на ухвалення 

чи відхилення відповідних рішень. 

Великої ваги набуває законодавче регулювання лобізму, яке може стати 

одним з базових та закріплених в законодавстві демократичних принципів. 

Законодавче регулювання лобізму може забезпечити над ним державний та 

громадський контроль. Доти не буде це зроблено, лобізм тісно 

переплітатиметься із корупцією. Легалізація лобізму допоможе виявити 

інтереси певних груп осіб, що стоять за тим чи тим проектом закону чи 

рішенням, визначити, хто його лобіює та хто стоїть за лобістами, відкрити 

реальних авторів державних рішень, виявити ступінь залежності, або 

незалежності представників влади і надасть громадянам більше інформації про 

їхню діяльність. 

Для України треба ухвалити закон про лобіювання, якщо ми хочемо вивести 

його з тіні, оскільки це дасть змогу змінити загальні погляди суспільства на 

168

цей, практично невід’ємний від прав особи, феномен. Тому, по-перше, потрібно 

закріпити, що предметом лобіювання є будь-які нормативно-правові акти 

(рішення) уповноважених органів, а, по-друге, визначити перелік винятків 

(наприклад, проект закону про Державний бюджет, проекти внесення змін до 

Конституції України і інші). 

________________________ 

1. ''Революція управлінців'' і (не)ефективність державного управління в Україні» 

Лобізм: різновиди та перспективи легалізації в Україні. – Віче. - № 3. 

2. Кіпіані В. Це солодке слово "лобізм". Види українського лобізму // Україна 

молода. – 1998. – № 7. 

3. Зущик Ю.Лобізм в Україні // КОНТЕКСТ. – 2001. – № 7. 

4. Роговець В. Лобіювання в регіонах: різні підходи і різні інтереси // Український 

Регіональний Вісник. – 2000. – № 3. 

5. Слісаренко І. Україна – поле гри без правил для іноземних лобістів // Персонал. 

– 2005. – № 11. 

LOBBYING: WORLD PRACTICE AND UKRAINIAN REALITY 

Maryan Lopata 

The essence of “lobbying” and forms of it display are specified in this article. The essence of 

open lobbying on example in USA and closed lobbying on example in Ukraine are described. It is 

proved the importance to accept rule about lobbying in Ukraine. 

Key words: lobbying, open lobbying, closed lobbying, rule about lobbying, influence, groups of 

interest. 

169

УДК 320 

ПОЛІТИКО-ПРАВОВІ НОРМИ ЯК РЕГУЛЯТОРИ СУСПІЛЬНО- 

ПОЛІТИЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ 

Оксана Іванило 

Досліджено співвідношення політичних та правових норм у політичній системі 

суспільства, проаналізовано взаємодоповнювальний та взаємоконтролюючий фактор 

політики та права. 

Ключові слова: норма, політико-правові норми, політика, право, нормативна система. 

З переходом до демократичних стандартів управління і розвитком 

суспільства виникають нові проблеми, з’являються нові виклики, пов’язані з 

непевністю та непередбачуваністю протікання суспільних процесів та їхніх 

наслідків. Щоб встановити політичну рівновагу перехідного суспільства, 

потрібні соціальні канали для висловлення потреб, протестів, уміле керування 

конфліктами, своєчасне і адекватне реагування на різні зовнішні виклики. 

Важливим чинником політичної рівноваги є легітимність політичної влади, її 

здатність підтримувати переконання в оптимальності й ефективності чинного 

режиму як найбільш відповідного очікуванням конкретного суспільства. 

Щоб зміни були регульованими, вони повинні відбуватися в певних 

нормативних рамках. Норми політичної системи регулюють політичну 

діяльність та поведінку суб’єктів політики, визначають правила політичної гри, 

межі дозволеного і забороненого, офіційного й неформального, легального та 

протизаконного. Реальний політичний процес в перехідному суспільстві часто 

виявляється ширшим за правові межі, а правила політичної доцільності вищі за 

норми конституційної законності. Одночасно норми запобігають хаотичному 

існуванню політичної системи і сприяють її адаптації до змін через вироблення 

нових норм, які будуть врегульовувати той тип політичних відносин, що 

виникають в процесі демократичного розвитку суспільства. Стихійні зміни, що 

виходять за межі керованості політичної системи, сприяють руйнуванню 

системи, а не її трансформації. В такому сенсі важливим чинником становлення 

демократичної політичної системи є формування системи політико-правових 

норм як регулятивної підсистеми суспільства, здатної підтримувати та 

формувати конкурентне політичне середовище. 

Основою та ядром суспільства як системи, за твердженням Т. Парсонса, є 

«структурований нормативний порядок, за допомогою якого відбувається 

організація колективного життя населення». Нормативний порядок містить 

цінності, диференційовані й партикулярні норми та правила, які для того, щоб 

бути значущими та легітимними, повинні співвідноситися з культурою [2, с. 

102,109]. У широкому значенні норми (з лат. norma – правило, зразок) є певним 

стандартом, правилом поведінки, в якому втілені уявлення про те, як має бути 

[1, с. 453], неодмінною умовою суспільного розвитку, яка існує та виробляється 

в усіх сферах суспільної практики, в усіх видах суспільних відносин [4, с. 230]. 

170

Норма також є і уявленням людей про бажане (ідеал), і стандартом поведінки та 

діяльності у певних соціальних умовах, яке є загальнозначущим [4, с. 97]. 

Норми як загальнозначуще правило поведінки встановлюють межі 

діяльності та регулюють відносини між людьми та групами людей у процесі 

діяльності. Норми існують як основні правила участі в політичному процесі, 

вони є у всіх сферах політичного життя суспільства. Політична діяльність, 

управлінська діяльність так само відбувається в окреслених нормами межах, 

оскільки політичні відносини є нормованою ієрархією підпорядкування. 

Нормативна система – це сукупність чинних у суспільстві легітимних норм 

поведінки, обов’язкових або допустимих, правових, політичних, моральних, 

писаних та неписаних, базових цінностей і владних приписів. Для нормативної 

системи характерна взаємопов’язаність та взаємовідповідність її елементів, 

здатність впливати на політичні інститути та політичні й соціальні відносини. 

Як і політична система загалом її нормативна підсистема ієрархічна та 

структурована. 

Норми в політиці визначають правила політичної поведінки, очікування і 

стандарти, заборони, які регламентують політичну діяльність індивідів і 

соціальних груп згідно з цінностями політичної культури, цим самим 

підтримуючи стабільність і єдність політичної системи суспільства. Політичні 

норми, з одного боку, закріплюють належну поведінку суб'єктів політики у 

реальній політичної ситуації, а з іншого — є засобом їх оцінки. Політикоправові 

норми передбачають і відповідальність суб'єктів політики за їхні дії. 

Специфіка політичної відповідальності полягає у тому, що вона настає не 

тільки за чинні дії, але й за політичний недогляд, необачність, нерішучість та 

ін. Така відповідальність може проявлятися у формі санкцій, осуду, 

позбавлення довіри, відкликання депутата тощо. До політичних санкцій 

належить припинення діяльності, розпуск, відставка, ліквідація громадського 

об'єднання чи заборона діяльності політичної партії. У політиці, як і в будь-якій 

іншій суспільній діяльності також є межа допустимого, яка визначається 

інтересами безпеки і стабільного розвитку суспільства. В такому сенсі 

політичні норми формують «правила гри» в політиці. Політичні норми 

трактують як загальноприйняті, а також встановлені державою обов’язкові 

правила й порядок загального характеру, які мають сприяти врегулюванню 

політичних відносин, забезпечувати їх зміни та розвиток [5, с. 58]. 

Політико-правові норми випливають з суспільних цінностей і грунтуються 

на них, але, з іншого боку, останні відображаються в них. Якщо цінності 

відповідають на запитання, як ставитися до явищ політичної дійсності, до того, 

що є і що може бути, то норми вказують, що з ними робити. Політичні цінності 

визначають загальну, стратегічну регуляцію поведінки суб’єкта політики, а 

політико-правові норми – конкретні установки стосовно такої поведінки. 

Політичні норми можуть існувати у формі загальних лозунгів (принцип 

народовладдя, запровадження основ ринкової економіки й ін.) та у вигляді 

конкретних політичних норм (приватизація державної власності, економічна 

програма, пенсійна реформа й ін.). У будь-якому разі вони є формою 

усвідомлення і вираження інтересу соціальної групи, оцінки політичного 

171

буття. Тому політичні норми за своєю природою соціальні, оскільки 

відображають інтереси людей, які формуються в соціальній сфері. На основі 

таких інтересів і виникають відповідні політичні інститути суспільства – партії, 

громадські організації, асоціації, держава тощо, взаємодія між якими 

відбувається на основі виконання політичних норм. 

Політичні норми суспільства можуть бути і універсальними, стосуватися 

однаковою мірою всіх політичних суб’єктів, і локальними (корпоративні 

норми), які створюють партії, громадські організації (наприклад, принцип 

демократичного централізму) і стосуються лише членів цих організацій 

Політичні норми класифікують за способом фіксації (формальні та 

неформальні, усні та письмові, явні та латентні); за ступенем узагальненості 

(загальні принципи політичної діяльності чи конкретні зразки політичної 

поведінки); за типом політичного режиму їх функціонування (демократичні, 

авторитарні, тоталітарні). У них можуть виражатися і позитивні (приписи), і 

негативні (заборони) характеристики політичної діяльності. 

Політичні норми існують у трьох сферах соціальної дійсності: в 

нормативних лозунгах органів влади і підвладних структур; у соціальних 

відносинах, які зумовлюють правила їх функціонування; у свідомості – як 

сприйняття та переживання цих норм. 

Корпоративні норми (норми суспільних об’єднань) регулюють права і 

обов’язки членів партій, профспілок, добровільних об’єднань (молодіжних, 

наукових, творчих і інших організацій), порядок їх формування і 

функціонування, а також відносини останніх з державними органами. Такі 

норми формулюються переважно в статутах, установчих договорах й подібних 

документах. 

Серцевиною нормативної підсистеми є право, що відображено у правових 

та юридичних нормах (законах). Ще давні римляни розрізняли право (jus – 

справедливість) та закон (lex), який має вищу юридичну чинність. Право 

відповідно до ліберальної традиції засновується на суспільному договорі та є 

нормативним відображенням принципу формальної рівності, тобто рівної для 

всіх норми і міри, свободи і справедливості. Справедливість є серцевиною 

права, вона внутрішньо властива праву, яке є не стільки примусом, скільки 

приписами діяти справедливо. 

Норма права – встановлене державою загальнообов'язкове правило 

суспільної поведінки. В нормах права вказуються умови її виконання, суб'єкти 

відносин, які вона регулює, їх взаємні права і обов'язки, а також санкція за 

невиконання встановленого обов'язку. Норми права ухвалюють уповноважені 

державні органи; їх загальнообов'язковість держава забезпечує через 

виховання правосвідомості громадян і застосування до порушників норм права 

засобів державного примусу. 

Чинні правові норми відображені в законах (позитивне право). Закони як 

нормативні акти мають владний та загальний характер, застосовуються 

багаторазово. Закони та інші юридичні норми є регуляторами відносини людей 

та інституцій не лише в політичній, а у всіх сферах суспільного буття і 

виступають гарантами реалізації прав людини та громадянина. Важливими для 

172

правового регулювання відносин, реалізації права та законодавства є не лише 

матеріальні норми, а й процесуальні норми, які гарантують дотримання 

встановлених процедур. Нормативні акти встановлює та гарантує держава. 

Окреме існування політики і права неможливе і з погляду суспільнодержавної 

моралі, і з погляду законності і легальності існування державної 

влади. Політико-правові норми використовують суб’єкти політики в боротьбі за 

владу і далі, за умови її досягнення, підтримуються через застосування чи 

погрози застосування засобів політичного примусу. Політико-правові норми 

підтримуються силою і авторитетом держави, її інститутів і мають 

загальнообов’язковий характер. На відміну від них моральні норми 

забезпечуються тільки силою впливу суспільної думки, моральним обов’язком 

тощо. Право охоплює також загальнолюдські цінності, інтегровані в 

історичному та культурному розвитку спільноти. 

Багато століть у політиці та політичній думці дискутували про можливість 

поєднати політичні і моральні норми для регулювання політичної діяльності й 

сформували різні підходи: від визнання внутрішньо властивої аморальності 

політики (наприклад, у теорії і практиці мак’явелізму) до твердження про 

визначальність морального аспекту (наприклад, в теоріях Просвітництва та 

кантіанстві). Сучасний, сповнений суперечностей, світ гостро ставить питання 

про моральне регулювання політичної поведінки. Нормативна модель 

сучасного політика наділяє його не тільки універсальними критеріями 

раціональності (когерентності, послідовності, здатності ухвалювати рішення, 

що не суперечать одні одним, компетентності тощо), але і моральними 

якостями (толерантності, відповідальності, чесності, совісті тощо). Отже, 

політичні нормативи повинні поєднувати раціональність і мораль. Важливо 

ухвалювати такі управлінські рішення, які б розв’язували соціальні конфлікти, 

не принижували національної гідності народу, були не тільки формально 

закріпленими, а й фактично виконувалися. Співвідношення політики та права 

актуалізується також потребою узаконювати (легалізовувати) політичні 

перетворення, що здійснюються під впливом нових демократичних цінностей. 

Політичні та правові норми є важливим регулювальним елементом 

політичної системи. Якщо політичні норми діють і реалізуються у вигляді 

принципів і установ, що регулюють діяльність політичних інститутів і 

громадян, як суб'єктів політичного життя, то правові норми – це сукупність 

затверджених або санкціонованих державою загальнообов'язкових правил 

політичної поведінки, дотримання котрих забезпечується певними заходами 

державного впливу (кримінальне, адміністративне, державне, громадянське 

право). На основі політичних і правових норм утворюються регулятори 

суспільних відносин щодо влади і закріплюються основні принципи діяльності 

суб'єктів політики. 

Отже, термін політико-правові норми найбільш вдало відображає значення 

нормативної підсистеми політичної системи суспільства. Оскільки, з одного 

боку, політичні норми не закріплені в законних нормативно-правових актах, є 

формальними їх можуть дотримуватися тільки окремі групи людей, а з іншого 

боку, політичні норми є консервативним елементом політичної системи, а 

173

правові норми, на нашу думку, змінюються частіше за політичні. Правові 

норми приймають, скасовують, змінюють органи законодавчої влади через 

встановлені процедури, а політичні норми формуються безпосередньо в 

суспільстві, залежать від спрямування (орієнтації) на той чи той режим. 

Суспільні цінності суспільства формуються спочатку у вигляді політичних 

традицій та конкретизуються в моральних нормах, а пізніше закріплюються 

політико-правовими нормами. Політико-правові норми формують такі ідеали, 

цінності, стимули і мотиви суспільної поведінки, які допомагають 

врегульовувати конфлікти і затверджують ефективний порядок розв’язання 

політичних, економічних та інших питань, що виникають в ході суспільного 

розвитку. 

Можемо стверджувати, що норми є регулювальним, 

структуроутворювальним чинником політичної системи, її окремих елементів 

та інститутів, а також одним із суттєвих чинників, що забезпечують 

стабільність функціонування соціального механізму. 

_______________________ 

1. Короткий Оксфордський словник / За ред. І. Макліна та А. Макмілана / Пер. p 

англ. – К.: Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2005. – 789 с. 

2. Парсонс Т. Понятие общества: компоненты и их взаимоотношения // THESIS.– 

1993. – Вып. 2. – С. 94–122. 

3. Політологічний енциклопедичний словник / За ред. Ю. С. Шемшученка, В. 

Д.Бабкіна та ін. – К.: Генеза, 1997. 

4. Смирнова Е. Э., Курлов В.Ф., Матюшкина М. Д. Социальная норма и 

возможности ее измерения // Социологические исследования. – 1999. – № 1. – С. 97– 

101. 

5. Юристовський О.І. Короткий політологічний словник. – Львів: Видавничий 

Дім «Панорама», 2003. – 100 с. 

POLITICAL-LEGAL NORMS AS REGILATERS OF SOCIAL 

POLITICAL ACTIVITIES 

Oxana Ivanylo 

The correlation of the political-legal norms in the political system of society are investigated. 

Mutually supplementation and mutually controlling factor of policy and law is defined. 

Key words: norm, political-legal norms, normative system, rule, policy, law. 

174

УДК 32:342.727:[070:159.922] 

СИСТЕМА ОБМЕЖЕНЬ МАНІПУЛЮВАННЯ У ПОЛІТИЧНОМУ 

ПРОЦЕСІ 

Леся Кучма 

Розглянуто особливості нормативного обмеження маніпулювання в сучасних політичних 

процесах, приділено увагу формуванню системи обмежень маніпулювання. Особлива увага 

присвячується розгляду нормативно-правових, особистісно-психологічних та соціальнополітичних 

елементів у системі обмежень маніпулювання у політичному процесі. 

Ключові слова: маніпулювання, норми обмеження маніпулювання, система обмежень 

маніпулювання, політичний процеси. 

Сьогодні маніпулювання стало досить звичним явищем в повсякденному 

житті, економічній конкуренції та політичній боротьбі. Поряд з іншими 

формами впливу, маніпулювання дозволяє досягнути бажаного результату при 

мінімальних затратах зусиль. Однак варто відзначити, що основною 

відмінністю маніпулювання від, наприклад, такого виду впливу як 

співробітництво є те, що маніпулятор, впливаючи на свідомість індивіда, не 

залишає йому вибору, а співробітництво по своїй суті пов′язане із добровільним 

вибором лінії поведінки. 

Е. Шостром у своїй книзі „Анти−Карнегі” пише про своєрідну хворобу 

сучасного суспільства, в якому кожна людина є мертвою, є лялькою, та її 

поведінка дуже подібною до поведінки трупа, який „дозволяє” оточуючим 

робити з собою все що завгодно, хоча самою своєю присутністю вже певним 

чином впливає на оточуючих [5]. Складність та швидкість сучасного життя 

наштовхують людей на величезні труднощі. За Е. Шостромом життя людини є 

надзвичайно нудним, пустим та беззмістовним. Кожен з нас тільки те й робить, 

що управляє та маніпулює іншими, та разом з тим надійно пійманий у 

маніпуляційні тенета своїх та чужих маніпуляцій. 

Чому ми сьогодні говоримо про застосування маніпулювання саме в 

політичній практиці? Зазвичай, люди у своїй більшості не бачать різниці між 

певними політичними угруповуваннями, ідеологія яких є чисто декларативною 

за змістом та маніпуляційною по своїй суті. Середньостатистичний громадянин 

поширює свої симпатії чи антипатії до конкретного лідера на багаточисельні 

партії. Як наслідок, для того, щоб привести до влади певні клани чи 

угруповування, сьогодні достатньо зареєструвати свою партію, яка може бути 

навіть віртуальною, з декларативними політичними принципами, та примусити 

населення проголосувати за певного лідера, використовуючи різноманітні 

маніпуляційні технології. Однак тут можуть виникнути деякі обмеження, 

оскільки ці технології є доступними для широкого використання лише для 

привілейованої еліти чи конкретного клану, який в даний момент знаходиться 

при владі. 

175

Окрім того важливим аспектом існування маніпулятивних впливів у 

політичній практиці є те, що вони мають масовий та тривалий характер, тобто 

процес маніпулювання торкається інтересів більшості населення та залучає до 

політичної боротьби в якості активних учасників значні групи людей. Саме в 

політичній сфері ми можемо найбільш явно прослідкувати закономірності 

маніпулятивних технологій, особливості прийомів та засобів, нарешті, ми 

можемо побачити реальний результат цих дій. 

Одне із традиційних визначень демократії говорить, що демократія − це 

правління народу, вибране народом та для народу. У це трактування, крім 

всього іншого, на перший план поставлене поняття виборів. Демократію 

неможливо уявити без вільних, відкритих виборів. Саме вибори вважають 

суттю демократії. Наша Конституція проголошує Україну демократичною 

державою, де основну роль відіграє належна виборча система з таємним, 

прямим та всезагальним голосуванням. Дана виборча система, виборчі кампанії 

дають змогу визначити тих людей, які найкраще відповідають уявленням 

населення про захист їх інтересів у виборних органах влади. Однак на практиці 

ця система визначається насамперед різними стартовими позиціями кандидатів, 

їх фінансовими та організаційними можливостями, а також використанням 

спеціальних методик створення та руйнування іміджу, створення негативного 

іміджу, корекції установок виборців, маніпуляції суспільною думкою, тощо. 

Деякі вчені часто саме виборчу систему розглядають як найбільш схильну 

до маніпуляцій характеристику політичної системи [6, с. 4]. На нашу думку, 

саме тому виборчий процес є особливо показовим для досліджень політичного 

маніпулювання, адже саме в цей період мобілізуються всі маніпулятивні 

ресурси, з метою спонукати населення до активної підтримки певних сил, та в 

ході виборів можна легко спостерігати результати маніпулятивних операцій. 

Однак маніпулювання не обмежується лише виборчою практикою. Воно може 

бути успішним лише за умови тотальності, тобто всеохоплюваності, 

безперервності та безальтернативності, тобто відсутності масштабних та 

протилежних за напрямками маніпулятивних акцій. Саме тому механізми 

політичного маніпулювання постійно діють та удосконалюються, для того, щоб 

у потрібний момент бути задіяними у повну силу та призвести до потрібного 

результату. 

Наслідки маніпулювання досить часто мають невтішні результати. Про це 

стверджують майже всі дослідники цього феномену. Так, визначають, що 

деструктивні маніпуляції людиною, суспільною думкою та масовою 

свідомістю, поряд з національними конфліктами, екологічними катастрофами 

та демографічними проблемами перетворяться в глобальну світову проблему 

початку третього тисячоліття [2]. 

Особливо важливою в такому контексті є відсутність дієвої системи 

соціально−психологічного захисту в масштабах цілого суспільства, так як 

традиційні механізми захисту зруйновані або не відповідають розвитку 

сучасних маніпулятивних технологій, а нові механізми захисту під впливом 

нових умов ще тільки формуються. В процесі формування системи захисту від 

маніпулювання як окремої особистості, так і суспільства вцілому відіграє 

176

особливе значення специфіка самих маніпулятивних технологій, адже сьогодні 

поширюються та охоплюють різні сфери суспільства, в тому числі і політичну, 

новітні маніпулятивні технології, такі як НЛП−нейролінгвістичне 

програмування, тощо. 

Велике значення має й те, що окремі громадяни не знають основних 

механізмів індивідуального психологічного захисту від маніпулятивного 

впливу. В розвинутих країнах процес застосування маніпулятивних впливів та 

відповідно набуття захистних механізмів від них тривав достатньо довгий час. 

Наша ж держава з отриманням незалежності та відкритості поринула у 

безмежний світ впливів та взаємовпливів, в тому числі і негативних, і виявилась 

разом з своїм населенням не готовою до адекватного сприйняття реальності та 

існування у нових, швидкозмінюваних умовах. Тим більше населення не в змозі 

протистояти маніпулюванню через саме цю кардинальну зміну ситуації та 

суспільства, а, як наслідок, ми отримуємо різке підвишення піддатливісті 

людей різного роду впливам. 

Цивілізація виробила багато різних норм і правил, якими люди 

користуються в своїй щоденній діяльності. Серед них моральні, правові, 

політичні, естетичні, корпоративні, релігійні звичаї, традиції, звички, обряди, 

ритуали тощо. Норми являють собою типовий та нормальний для даного часу 

та середовища певний стандарт поведінки, слугують орієнтирами під час 

вибору дій та водночас виступають засобами контролю за ними. Вчені 

визначають, що норми формуються в процесі життєдіяльності людей і є 

невід′ємними від їх носіїв, вони переслідують досягнення єдної мети – 

забезпечення порядку та організованості у суспільних відносинах [4, с.13]. Без 

норм неможливе жодне людське співжиття, тим більще таких складних 

утворень як суспільство і держава. 

Політичне життя суспільства – є нормативно регульованою сферою. У 

демократичному суспільстві правила (норми) політичної діяльності є однаково 

обов′язковими для всіх, в той же час наявність норм передбачає постійну 

можливість відхилення від них, їх невиконання чи порушення. Формуючи 

систему нормативних обмежень маніпулювання, ми беремо до уваги складний 

характер поведінки особи та соціальних груп, що потребує системного підходу 

до аналізу різних норм. В систему норм, що регулюють політичне життя вчені 

відносять: суто політичні норми, норми права, які встановлює і санкціонує 

держава, моральні норми, що відображають моральні уявлення людей, нормизвичаї, 

що складаються унаслідок багаторазового повторення певних зразків 

поведінки, корпоративні норми, що встановлені партіями та іншими 

політичними організаціями і поширюються на її членів [3, с. 114]. Всі ці норми 

в своїй сукупності творять цілісну систему нормативного регулювання і в силу 

цього володіють певними загальними рисами, до яких відносять: спільну 

нормативну основу, прагнення упорядкувати і удосконалити суспільне життя, 

внести в нього організуюче начало, в них один об′єкт регулювання – суспільні 

відносини, і, що головне, вони в якості нормативних явищ визначають межі 

можливих і необхідних вчинків суб′єктів, служать засобом вираження і 

гармонізації особистих і суспільних інтересів, вони виступають в якості 

177

показників соціального і культурного прогресу суспільства, його творчих і 

дисциплінарних начал [1, с. 81]. 

Беручи до уваги моральні, правові та суто політичні аспекти нормування 

суспільних взаємодій ми виділяємо потрійну класифікацію нормативних 

обмежень маніпулювання. Значення політичних норм у системі обмежень 

маніпулювання полягає у регуляції відносин між соціальними групами та 

індивідами з приводу політичної влади, встановленні взаємозалежності між 

політичними цілями та засобами їх досягнення. Однак в більшості випадків 

політичні норми набувають правового характеру, і стають важливими 

регуляторами політичних відносин. В нашому випадку ми розглядаємо суто 

політичні норми у їх поєднання з звичаями та традиціями як регулюючих 

факторів у політиці. Таким чином, ми виділяємо особливе місце в системі 

нормативного обмеження маніпулювання політичній культурі у її 

нормотворчому та регулюючому значенні. 

Особливо важливого значення у системи обмежень маніпулювання 

набувають правові норми. Останні, насамперед, здійснюють інформаційний 

вплив, тобто пропонують індивіду (соціальній групі) варіанти поведінки, що 

схвалюються державою, попереджають про наслідки того чи іншого вчинку. Ці 

норми декларують цінності, які є визнаними суспільством, державою, і в той же 

час мають силу примусу до тих, хто ігнорує чи порушує їх вимоги. 

Звичайно, не остання роль у обмеженні маніпулювання відноситься і 

моральним нормам. Ці норми актуалізуються в міру їх засвоєння людиною, 

відображають загальнолюдські цінності, а також не мають усталеної форми 

виразу. Взаємозалежність і взаємовплив політики і моралі завжди були однією з 

обвічних тем політичної філософії. У сфері маніпулювання ця проблема 

набуває ще більш загостреного виразу. В нашому випадку ми розуміємо 

моральні норми через систему особистісно-психологічних обмежень 

маніпулювання, тобто механізмів, якими повинна володіти кожна людина для 

того, щоб не стати об′єктом маніпуляційних впливів. 

Серед основних передумов, які визначають сьогодні значну ефективність 

маніпулювання, можна виділити високий професіоналізм в організації 

маніпулятивних впливів, появу нових форм та засобів прихованого впливу на 

індивідуальну, групову та масову свідомість, відсутність психологічних 

механізмів захисту від маніпулятивних впливів у більшої частини населення, 

відсутність соціальних механізмів контролю і нейтралізації інформаційнопсихологічних 

впливів, відсутність концептуального (науково-методичного) 

забезпечення у сфері захисту від негативних інформаційно-психологічних 

впливів. Така ситуація викликає чимале занепокоєння. Саме тому пошук 

способів захисту та нейтралізації маніпулятивних впливів, особливо у виборчий 

період, набуває чимраз більшої актуальності. Однак ми розуміємо, що 

нейтралізувати діяльність висококваліфікованих фахівців, що прагнуть чи 

найняті для досягнення певних цілей на шкоду інтересам окремих 

особистостей, держави та суспільства є дуже складно. Саме тому необхідним є 

створення системи захисту від негативних інформаційно-психологічних 

178

впливів, яка б включала нормативне обмеження застосування такого роду 

технологій. 

Таким чином, розглянувши різноманітні підходи до проблеми пошуку 

способів захисту від маніпуляційних впливів, виділяємо наступні групи 

обмежень, які є основою системи протидії маніпулюванню. 

По-перше, це нормативно-правові межі маніпулювання, які передбачають 

різного роду відповідальність за використання „брудних” технологій у 

політичних процесах. Однак діапазон маніпулятивних технологій є настільки 

широким, що сучасне законодавство ще не прописане стосовно їх більшості. В 

даному випадку можна зробити висновок, що покладатися на застосування 

правових норм за використання маніпулювання у різних сферах не варто. 

Необхідно шукати та використовувати інші способи захисту. 

По-друге, ми виділяємо групу особистісно-психологічних обмежень, тобто 

методів захисту, якими повинна володіти кожна людина для розпізнавання 

маніпулювання та успішного від нього захисту. 

По-третє, соціально-політичні засоби захисту, які зумовлені політичною 

культурою та способами взаємоз’язку людей у політичній сфері. Саме розвиток 

останніх, їх пропагування та вдосконалення дадуть змогу зменшити негативні 

впливи, які все частіше використовують в політичній практиці. 

Звичайно, боротися з маніпулюванням шляхом його цілковитого усунення 

неможливо, а тому слід поєднювати маніпуляційні впливи з відкритим і 

гуманістичним способом формування особистісних структур та структур 

свідомості, що сприятиме поступовому зменшенню ефективності 

маніпулювання та переходу до використання інших способів впливу, 

насамперед до свідомого переконання. 

________________________ 

1. Елисеев А.А. Социологическое содержание соотношения стандартов, права и 

морали // Вестник Московского ун-та. Серия 18. Социология и политология.– 2005. 

– №3. – С.79–86 

2. Ермаков Ю.А. Манипуляция личностью: Смысл, приемы, последствия - 

Екатеринбург, 1995 // www.ihtic.ru 

3. Політологія. Політика і суспільство. Держава і суспільство / За наук. ред. 

А.Колодій. – Київ, 2000. – 420с. 

4. Ставицька О. Норма права в системі чинників регулювання соціальних 

конфліктів // Право України. – 2001.– №10. – С.13–15. 

5. Шостром Э. Анти-Карнеги, или Человек–маніпулятор / Пер. с англ. 

А.Малышевой.– Мн.: ТПЦ „Полифакт”.–1992. – //www.ihtic.ru 

6. Taagepera R., Shugart M.S. Seats and Voters: The Effects and Determinations of 

Electoral Systems. – New Haven.– 1989. – 431с. 

179

THE SYSTEM OF MEASURING OF MANIPULATION IN THE POLITICAL 

PROCESS 

Lesya Kuchma 

This article is devoted to the problem of measuring of manipulation in modern political 

processes. The author pays a great attention to the formation of the system of measuring of 

manipulation. The attention is paid to the analysis of legal, moral and political elements in the 

system of measuring of manipulation. 

Key words: manipulation, the system of measuring of manipulation, political processes. 

180

УДК 659.1.011.1 

ОСОБЛИВОСТІ ПОЗИЦІЮВАННЯ У ПОЛІТИЧНІЙ РЕКЛАМІ 

Наталія Лютко 

Розглянуто проблему політичного позиціювання як ефективний інструмент політичної 

реклами. З’ясовано основні способи, види та шляхи позиціювання у політичній рекламі. 

Ключові слова: політична реклама, рекламне повідомлення, позиціювання, рейтинг, 

ренкінг, символ, контр символ. 

Поява безлічі політичних партій, фондів в Україні є природним для 

первинного етапу становлення плюралізму. Не менш природно і те, що всі 

подібні структури схожі один на одного організаційно та розмитою соціальною 

базою. Важливим інструментом завоювання і розширення та мобілізації 

соціальної бази цих організацій і є політична реклама. 

Одне з основних завдань політичної реклами, як і реклами комерційної, — 

визначити місце свого «товару» на ринку. Цей процес називається 

«позиціюванням». Найвиразнішим тлумаченням є формула Д. Огілві: 

позиціювання = «унікальна політична пропозиція» + імідж [ 5, с. 211]. У 

політичній рекламі позиціювання має здебільшого саме політичний характер, 

але воно не зводиться до політичної ідентифікації. Позиціювання вважають 

одним із найскладніших елементів політичної реклами. 

Під позиціюванням розуміють діяльність компанії, що спрямована на 

особливе, відмінне від конкурентів представлення товару споживачеві. 

Оскільки основною метою позиціювання є заняття визначеної і максимально 

ефективної позиції товару щодо конкурентів, то розпочинати позиціювання 

треба з дослідження ринку і визначення позицій конкурентних товарів. Що 

вичерпнішу інформацію про наявні на ринку товари, їх особливості і про 

ставлення споживачів до них можна одержати за допомогою дослідження 

ринку, то точніше можна визначити якнайкращу позицію для товару [6]. 

Позиціювання — це не тільки віднайдення, але часто цілеспрямоване 

створення певної позиції серед конкурентів — «ніші», яка міститься в ієрархії 

цінностей потенційних прихильників. У найпростішому вигляді позиціювання 

зводиться до сегментації рекламного політичного простору і виявлення в ньому 

«свого» сегменту, щоб підлаштуватися під його вимоги й очікування. 

Термін «позиціювання» і його концепцію запропонував Дж. Траут ще 1971 

р. стосовно споживацьких товарів. Перефразовуючи слова творця концепції, під 

позиціюванням слід розуміти створення особливого місця (позиції) 

рекламованого об’єкта щодо інших рекламованих об’єктів у свідомості 

адресата реклами. Оскільки людина здатна сприйняти кінцеву кількість 

інформації, то, щоб довести до свідомості адресата реклами зведення про 

рекламований об’єкт, потрібно звільнити для них «місце» [3]. Це можна 

зробити двома способами. По-перше, — об’єднати всі рекламовані об’єкти 

однієї категорії в одну групу і оголосити, що між ними немає істотних 

181

відмінностей, тоді як новий об’єкт «Х» пропонує щось особливе. По-друге, — 

переконати адресатів реклами в тому, що з появою нового об’єкта решта 

об’єктів цієї категорії втратила свою актуальність (так вони наче самі 

«стиснуться» в одну групу). 

Однак не можна забувати, що в свідомості людей можна звільнити зовсім 

небагато «місця», а, отже, про новий рекламований об’єкт потрібно повідомити 

тільки найважливіше. Крім того, щоб зацікавити адресатів реклами і сприяти 

тому, щоб вони запам’ятовували нові відомості, потрібно пов’язати 

інформацію, що надійшла, з тим, що для них важливо і цікаво, і так, 

«полегшити» їм вибір. Як такі неформальні ознаки рекламованого об’єкта, 

очевидно, можна використовувати: 

1) зображення (наприклад, прапор, емблема або будь-яке інше, зазвичай, 

спеціально розроблене зображення або його частина); 

2) текст (наприклад, гасло, що містить яскраву ідею); 

3) персона –йдеться передусім про лідера партії або про основного носія 

партійної ідеї (наприклад, Че Гевара); 

4) звуковий супровід (наприклад, гімни, пісні, позивні, скандування тощо). 

Внаслідок використання в рекламних повідомленнях деякий час ознак, 

пов’язаних з рекламованим об’єктом, згодом вони стають частиною політичної 

символіки, і самі набувають статусу символів, тобто «образів, у яких 

закладений, окрім поверхневого, первинного, ще і глибинний зміст. 

Способами позиціювання є також рейтинг та ренкінг — зручна форма 

«упакування» інформації, популярна останніми десятиліттями [2, с.87]. Йдеться 

про визначення місця конкретної партії, руху, фонду щодо інших організацій. 

Ми говоримо «праві», «ліві», «центр», «крайні праві», «крайні ліві». Сьогодні 

важко визначити «хто є хто». Багато організацій настільки схожі, що по суті 

нічим не відрізняються. Тому завдання реклами — допомогти виборцеві 

ідентифікувати ті або ті політичні сили, або їхніх представників, наділивши їх 

відповідними ознаками, які будуть відрізняти їх від інших. 

Такі дії також можуть набувати символічного значення і можуть бути 

використані в позиціюванні, особливо якщо вони є постійним компонентом 

політичної реклами якої-небудь партії/кандидата. Проте вони не можуть 

повністю замістити рекламованого об’єкта, оскільки дія обов’язково має 

супроводжуватися «пізнавальними знаками» ініціатора дії, наприклад, 

прапорами партії-мітингувальниці або транспарантами з відповідною 

інформацією на демонстрації. 

Отже, неформальними символічними ознаками, здатними втілювати 

рекламований об’єкт без згадки його формальних ознак, можуть стати: 1) 

символ-зображення; 2) символ-текст; 3) символ-персона; 4) символ-музика. 

У рекламі також можна застосовуватии і цілеспрямовано створені для 

рекламної кампанії неформальні ознаки партій, і символи, які вже є в культурі і 

які надають політичному об’єднанню свого глибинного значення. 

Важливо брати до уваги той факт, що символ, який позиціонується в 

рекламному повідомленні одночасно з формальними ознаками рекламованого 

об’єкта повинен бути ретельно продуманий і співвіднесений з іміджем 

182

політичної партії і концепцією рекламної кампанії, тим паче, з її назвою. Інакше 

політичне об’єднання ризикує зашкодити своєму іміджеві, наділяючи його 

негативними асоціаціями, або рекламувати фактично своїх політичних 

конкурентів і ділитися з ними голосами виборців. 

Разом з простими способами використовування позиціювання, є й складніші, 

суть яких в одночасному використанні декількох символів у рекламному 

повідомленні та їх подальшому вживанні для самостійного позначення 

рекламованого об’єкт. Як інший складний спосіб паралельного позиціювання 

можна вказати на створення якого-небудь неформального символу партії її 

конкурентами і його подальше використовування в контр- рекламі. 

Американський дослідник Ч. У. Ларсон називає серію можливих шляхів 

позиціювання: «бути першим», «бути найкращим», «бути не дуже дорогим», 

«бути найдорожчим», «від протилежного», позиціювання за статевими 

ознаками, позиціювання за віком [5, с.212]. Можна виокремити й інші шляхи, за 

якими, зазвичай, проводиться позиціювання в політичній рекламі. Важливими 

позитивними характеристиками політика є, наприклад, його близькість до 

народу, некорумпованість, високий професіоналізм тощо. Люди добре 

сприймаються такі параметри, як успішність, привабливість, інтелект. 

Отже, в позиціюванні слід розрізняти прості та складні способи його 

застосування в рекламі. До простих способів може бути віднесене 

використовування якого-небудь одного символу: 1) символ-зображення, 2) 

символ-тексту, 3) символ-персони, 4) символ-музики. До складних способів 

позиціювання можуть бути віднесені: а) одночасне використання декількох 

неформальних символів у рекламному повідомленні, б) створення і 

використовування в рекламі контрсимволу (негативного символу), що позначає 

конкурента. 

У позиціюванні можна застосовувати і неформальні ознаки рекламованого 

об’єкта, спеціально розроблені для проведення рекламної кампанії, і символи, 

вже є в національній культурі. Використовування загальновідомих символів дає 

змогу надати рекламованому об’єктові відповідних характеристик, асоціацій та 

образів, а також передати йому частину популярності культурно значущого 

символу. Треба зважати і на те, що символ, який позиціонується в рекламному 

повідомленні одночасно з формальними ознаками рекламованого об’єкта, має 

бути ретельно продуманий і співвіднесений з іміджем політичної партії і 

концепцією рекламної кампанії. 

У виборі параметрів позиціювання практично все залежить від тих 

характеристик, які вважають найважливіші для населення. 

________________________ 

1. Лисовский С. Ф. Политическая реклама. – М.: ИВЦ «Маркетинг», 2000. – 255 

c. 

2. Любашевский Ю. Я. Политический брендинг. Активные избирательные 

технологии. М., 1999. – 328 c. 

3. Медведев М. Брендинг и параллельное позиционирование в избирательной 

кампании 2003 года // http://speaker.esoligorsk.net/2006/05/11/brending-i-parallelnoepozicionirovanie- 

v-izbiratelnoi-kampanii-2003-goda.html 

183

4. Наполитан Дж. Электоральная игра. – М.: ЦПК Николо-М, 2002. – 400 c. 

5. Ольшанский Д. Политический PR. – СПб.: Питер, 2003. – 544 c. 

6. Словарь рекламных терминов// http://propel.ru/slovar/poz.php 

7. Феофанов О. А. Реклама: новые технологии в России. – СПб.: Питер, 2000. – 

384 c. 

FEATURES OF POSITIONING IN POLITICAL ADVERTISING 

Natalia Lyutko 

The problem of the political positioning as effective instrument of the political advertising is 

examined in the article. There are basic methods, prospects and ways of positioning, in the political 

advertising turn out. 

Key words: political advertising, advertisement, positioning, rating, ranking, symbol, countersymbol. 

184

УДК 321 

РОЛЬ ЗАСОБІВ КОМУНІКАЦІЇ У ФОРМУВАННІ ПОЛІТИЧНИХ 

ЦІННОСТЕЙ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА 

Ольга Анісімович-Шевчук 

"Засіб сам є впливом" 

Маршал Маклюен 

Розглянуто засоби комунікації. Проаналізовано їх роль у формуванні політичних 

цінностей українського суспільства. 

Ключові слова: засоби комунікації, політичні цінності, українське суспільство. 

Розвиток суспільства супроводжується постійним обміном інформацією, 

безпосередніми носіями і, особливо, поширювачами знань та інформації є 

засоби комунікації. Канадійський дослідник Маршал Маклюен твердить: 

"суспільне життя залежить у великій мірі від характеру засобів, за допомогою 

яких люди підтримують між собою зв'язок, ніж від змісту їх повідомлення" [7]. 

Однак важливим, на нашу думку, є й аналіз просвітницької функції, яку вони 

відіграють у суспільстві. Засоби комунікації – це не лише ретранслятори 

інформації, а й її творці, контролери. Від їхньої діяльності залежать і ціннісні 

аспекти політики. Адже цінності – це загальні ідеї, які допомагають людям 

відрізняти добре від поганого, бажане від небажаного і формувати на цій основі 

суспільні орієнтири та принципи поведінки, вибирати засоби і методи 

діяльності, ступінь послідовності їх реалізації. Як зазначає А. Здравомислов, 

цінність – це суспільно значуще явище для людини, для цілей суспільного 

розвитку [2, с. 160]. У таких категоріях як цінність, оцінка, ціннісні орієнтації 

втілюється творчий потенціал культури суспільства. У них акумулюється 

уявлення про значущість найрізноманітніших явищ дійсності. 

Можливо тому науковці, досліджуючи роль засобів політичної комунікації, 

часто використовують принцип історизму, проводячи паралелі між минулим, 

сучасним, чи роблять прогнози на майбутнє. Зокрема це стосується праць Ю. 

Габермаса, М. Маклюена, Е. Тофлера, Джона Дарема Пітерса. В українській 

політологічній літературі дане питання малодосліджене, частково його 

описують Г. Почепчов, В. Бебик, О. Зернецька, А. Єрмоленко та інші. 

Ми пропонуємо розмежувати способи і засоби політичної комунікації та 

нагадати, що під засобами політичної комунікації традиційно розуміють певні 

організації та інститути, що функціонують у межах соціальної або політичної 

системи, за допомогою яких здійснюється процес обміну інформацією. 

Сьогодні до засобів також відносять комунікативні дії або ситуації, групи або 

окремих індивідів, які сприяють обмінові інформацією (прямому або 

непрямому, опосередкованому або неопосередкованому, негайному або 

протягом певного часу) між керівниками і керованими та всередині цих груп 

[10, с. 14]. Слід зазначити, що крім засобів політичної комунікації, деякі 

185

дослідники виокремлюють й три основні способи передачі політичної 

інформації: через засоби масової інформації; організації; неформальні контакти. 

У першому випадку йдеться про друковані засоби (преса, книги, плакати і т.д.), 

електронні засоби (радіо, телебачення і т.д.); у другому випадку мають на увазі 

комунікативні можливості урядових організацій, політичних партій, суспільних 

організацій, рухів, груп інтересів та ін. У третьому випадку під час 

неформальних контактів використовують особистісні зв’язки. 

Український науковець В. Бебик, наголошує на тому, що розвиток людської 

цивілізації супроводжується збільшенням кількості засобів комунікації й при 

цьому поділяє їх на невербальні (несловесні) і вербальні (словесні) [1, с. 17]. 

Автор також додає, що комунікаційні канали сприяють створенню (кодуванню) 

передаванню і прийманню (сприйняттю) інформації. Для цього потрібні коди, 

знаки, матеріальні носії інформації і технічне обладнання (шифратори, пристрої 

приймання та передавання сигналів, дешифратори сигналів та інше). 

На нашу думку, варто доповнити, що передавання повідомлень у будь-якому 

суспільстві припускає використання певних технічних засобів (від гусячих пер 

до новітніх носіїв електронної інформації), тому інформаційні процеси 

неминуче містять у собі відповідні структурні компоненти – насамперед 

технічні канали, якими поширюється (транслюється) інформація, а також ті 

структури, що дають змогу не тільки передавати і вилучати (з 

перекручуваннями або без них), а й нагромаджувати, контролювати, зберігати 

та охороняти інформацію. Під засобами політичної комунікації слід розуміти 

технічні, лінгвістичні (ведення розмови), механічні (друкована продукція), 

електронні (телебачення, інтернет), супутникові тощо) пристрої, за допомогою 

яких політична інформація циркулює у суспільстві. 

Отже, політична комунікація – це певна система способів передавання 

політичної інформації із використанням конкретних засобів (найчастіше 

технічних). 

У системі засобів комунікації особливо важливим є міжособистісне 

спілкування – мікрорівень комунікації, який вагомо впливає на його 

макрорівень – засоби інформації, кіно, пропаганду тощо. Адже “інформацію 

офіційного суб’єкта масової комунікації успішніше сприймають та засвоюють 

люди лише тоді, коли її позитивно оцінив неофіційний суб’єкт, підтримав її” [4, 

с. 275]. 

На особливому місці серед засобів комунікації – неформальні (символічні) 

засоби передавання інформації, які виникають на рівні міжособистого 

спілкування. До неформальних засобів комунікації можна віднести чутки, 

плітки, анекдоти, а також графіті. Ці джерела впливають, передусім, на 

формування негативної оцінки діяльності політичних лідерів і політичних 

інститутів. В основі чутки чи плітки, за твердженням Б. Грушина, “завжди 

лежить більша чи менша доза вимислу, або домислу: свідомого, 

цілеспрямованого або неусвідомленого, випадкового – і це не важливо. Такий 

вимисел є вже від моменту зародження чутки, оскільки особа перша поширює 

відомості, які породжують чутку, ніколи не маючи повної інформації, строго 

перевірених даних” [3, с. 228-229]. 

186

За твердженням російського дослідника Ю. Ірхіна, найдавнішою є первинна 

система засобів масової комунікації (СЗМК-1). “Вона, – наголошує він, – 

відповідає первіснообщинному ладові” [4, с. 275], людина – носій тексту, 

головне – міжособистісна комунікація. Пізніше розвиток цих систем йде 

синхронно: поява системи масової комунікації (СЗМК–2) відповідає періоду 

розкладу первіснообщинного ладу; з’являється аудиторія, організатори 

комунікативного процесу; його основна форма – збори як дія. 

Із формуванням республіканських правлінь у Греції та Римі головним 

засобом комунікації (формою пропаганди) було живе слово, яке 

закріплювалося обрядами та ритуальними діями. Отже, засобами комунікації 

поступово стали всі три головні знакові системи: кінетична, оптична та 

лінгвістична – рух, зображення та слово. Водночас ці комунікативні засоби 

були все ж таки обмеженими. Обряди та ритуали служили зміцненню 

державної влади, що відображено у формуванні культу верховних правителів 

держав, встановленню спеціальної титулатури, якої потрібно було суворо 

дотримуватися, встановленню культу імператорів, царів, князів або вождів. 

Революційним поштовхом для засобів комунікації, для засобів політичної 

комунікації також, стало винайдення книгодрукування: “Надруковане слово – 

це зупинка руху думки. Читати надруковане – це значить працювати одночасно 

і як кінопроектор, і як аудиторія для ментального кіно. … здатність друку 

побільшувати знання і поширювати писемність, а вже після цього – про пісню, 

танок, живопис, сприйняття, поезію, архітектуру і планування міст” [6, с. 253]. 

Отже, поява системи засобів масової комунікації (СЗМК-3), період становлення 

індустріального суспільства, пов’язують із розвитком книгодрукуванння, 

матеріальним закріпленням тексту, письма. Винайдення й поширення в ХІХ – 

ХХ ст. телеграфного і телефонного зв’язку, радіо і телебачення (в 

індустріальному суспільстві) не лише задовольнило комунікаційні потреби 

держави, а й здійснило справжню революцію у політиці. 

Людину охоплює лавина інформації (новин), вона не має часу подумати й 

осмислити почуте та побачене, вона без критики сприймає інформацію. 

"Інформація виливається на нас миттєво і безперестанно. Як тільки інформацію 

одержано, вона відразу ж заміщується ще свіжіш” [7]. 

Сучасні засоби комунікації (телебачення, інтернет) є важливим фактором в 

освітньому і політичному просторі суспільного (громадського) життя. Їм 

належить особлива роль у формуванні світогляду, ціннісних орієнтацій і 

моральних якостей в українському суспільстві. Вони є поширювачами, 

творцями певних політичних цінностей, що мотивуються, спрямовуються, 

обґрунтовують дії суб’єктів політики, відображають стан, потреби та 

перспективи розвитку суспільства. Існує багато загальновизнаних цінностей, 

які презентують політичне буття у всій його повноті та багатоманітності. 

Найзначушішими з них є людська гідність, добробут, безпека, соціальний 

порядок, державність, демократія, справедливість, свобода, відповідальність, 

легітимність влади та інше. 

Наприклад, як стверджує Ю. Шаргородський: "Через культуру телебачення 

впроваджуються цінності й моделі поведінки, санкціоновані або 

187

несанкціоновані суспільством" [11]. Адже, телебачення – це складна знакова 

система. Воно поєднує образ, письмовий текст, голос, музику, звукові ефекти. 

Кожний із знаків може самостійно впливати на споживача. Разом вони 

створюють новий ірреальний світ реального глядача. 

Люди аналізують інформацію засобів комунікації, часто змінюючи свої 

погляди, переконання. Працівники цих засобів комунікації використовують 

різні канали зворотнього зв’язку для встановлення рівня ефективності 

“продукції”: досліджують рейтинг передачі, проводять зондажні соціологічні 

опитування, читають листи, що надійшли до редакції тощо. Ефективність 

кожного із засобів комунікації визначається метою і мотивами комунікатора, а 

також їхньою орієнтованістю на діалогову модель співпраці з аудиторією. 

Причому збільшення частки адекватних інтерпретацій повідомлень суспільнополітичної 

скерованості можливе у ситуації відкритості мотивів комунікації: 

коли комунікатор або не виявляє прагнення впливати на аудиторію, або не 

приховує такого бажання [8, с. 75]. Методологічною основою дослідження є 

комплексний аналіз того, як були преставлені ті чи ті політичні лідери чи 

об’єднання (позитивні чи негативні) та як змінювалося ставлення аудиторії до 

цих ЗК і політичних персонажів. 

Наприклад, за результатами соціологічного дослідження, проведеного у 

грудні 2006 року на замовлення Інституту політики, позитивним є той факт, що 

дві третини опитаних (65%) пишаються тим, що вони громадяни України, тоді 

як у грудні 2002 таких було 49%. Помітне зростання відбулося в усіх регіонах 

країни: в Донецькій та Луганській з 39 до 60%, а у п'яти західних областях з 59 

до 79%. Серед молоді до 30-ти років пишалися громадянством 2006 року в 

середньому 71%. Водночас, як стверджують дані соціологічного опитування, 

скоротилася частка тих, хто ідентифікує себе з Радянським Союзом, 

найпомітнішим скороченням було у Києві (від 30 до 18%) та східних областях – 

з 62 до 54%. Важливо, що 38,5 % опитаних висловлюють готовність заради 

особистої свободи та гарантій дотримуватись всіх громадянських прав терпіти 

певні матеріальні труднощі. Готовність поступитися власною свободою і 

певною частиною громадянських прав заради матеріального достатку 

висловлюють 26,5% респондентів [9]. 

Отже, роль різних засобів політичної комунікації визначається наявністю 

або відсутністю ефекту впливу, а саме “результату процесу комунікації, при 

цьому у свідомості індивіда відбувається те, що без акту комунікації не 

відбулося б” [5, с. 83]. Загалом, політична комунікація – це всебічні 

комунікативні зв’язки та відносини, які нерозривно пов’язані з політичною та 

загальною культурою суспільства. Якість політичної комунікації визначається 

рівнем розвитку громадянського суспільства – тобто суспільства, у якому влада 

залежить від громадян та існує для громадян, а не навпаки. А рівень розвитку 

системи засобів комунікації, зокрема засобів політичної комунікації, 

особливості їх використання достатньо повно характеризують соціальноінформаційну 

базу політичної культури, її пріоритетні цілі. Політична 

культура, яка домінує у суспільстві, задає політико-комунікаційним процесам 

систему ціннісних орієнтацій, правил. 

188

________________________ 

1. Бебик В.М. Інформаційно-комунікаційний менеджмент у глобальному суспільстві: 

психологія, технології, техніка паблік рилейшнз. – К., 2005. 

2. Здравомислов А.Г. Потребности. Интересы. Ценности. – М., 1986. 

3. Грушин Б.А. Мнение о мире и мир мнений. – М., 1967. 

4. Ирхин Ю.В. Политология: Учеб.пособие. – Изд. 2-е, перераб и доп. – М., 1996. 

5. Иванов В.Н., Назаров М.М. Информационное потребление и политические 

ориентации // Социологические исследования. – 2000. – № 8. 

6. Маршал Мак-Люен. Галактика Гутенберга: Становлення людини друкованої 

книги. – К., 2001. 

7. Маршалл Маклюэн. Средство само есть содержание. – 

http://unic.nnov.ru/pustyn/lib/maclu.ru.html 

8. Массовая коммуникация в формировании современного социокультурного 

пространства (круглый стол) // Социологические исследования. – 2000. – №8. 

9. Матеріали до прес-конференції "Герої, цінності, міфи сучасної України" (10 січня 

2007 р.) // Інститут політики. – http://www.tomenko.kiev.ua/cgi/print.cgi?url=nov07.html 

10. Посикера Л.Р. Политическая коммуникация в условиях избирательных кампаний: 

Анализ концепций и технологий. Автореферат диссертации. М., 1994. 

11. Шайгородський Ю. Суспільна мораль як система цінностей. – 

http://www.politik.org.ua/pfv.php 

THE ROLE OF MEANS COMMUNICATION IN FORMATION OF POLITICAL 

VALUES OF A UKRAINIAN SOCIETY 

Olha Anisimovych-Shevchuk 

Means of communication are considered. Their roles in formation of the political values of a 

Ukrainian society are analyzed. 

Key words: means of communication, political values, and Ukrainian society. 

189

УДК: 323.32 

ПОЛІТИЧНІ УПОДОБАННЯ ТА ЦІННОСТІ СЕРЕДНЬОГО КЛАСУ 

(РЕГІОНАЛЬНИЙ АСПЕКТ) 

Віта Грицанюк 

Встановлено рівень зацікавленості проблемами політичного життя України серед 

представників різних соціальних прошарків та визначено причину політичної активності, на 

прикладі електоральної активності. Проаналізовано рівень довіри представників різних 

соціальних прошарків до низки соціально-політичних інститутів. Визначено шкалу 

соціально-політичних цінностей українського середнього класу (на прикладі мешканців 

міста Львова). 

Ключові слова: політика центризму, політичний центризм, середній клас, соціальна 

стратифікація, політична стратифікація. 

Утвердження України як демократичного, соціально відповідального й 

солідарного суспільства гостро ставить проблему формування та зміцнення 

позицій середнього класу. В західних демократіях сильний і чисельний 

середній клас є глибинною соціальною основою громадянського суспільства і 

демократичних режимів. Середній клас – це певний життєвий стандарт, якість 

життя, спосіб мислення. Представники середнього класу в західному 

суспільстві, зазвичай, політично активні люди, вони активно впливають на 

політику держави, беруть участь у роботі політичних партій та громадських 

організацій. 

Ми провели соціологічне дослідження, щодо політичної активності, 

вподобань та цінностей українського середнього класу (на прикладі мешканців 

м. Львова). Щоб перевірити репрезентативність дослідження, ми звірили 

результати відповідей на запитання “За яку політичну силу ви голосували на 

виборах у березні 2006 року?” з результатами ЦВК по місті Львові. Результат 

подаємо у таблиці 1. 

Табиця 1. Порівняння результатів 

Партія регіонів 

"Блок Юлії 

Тимошенко" 

Блок "Наша Україна" 

Соціалістична партія 

України 

Український 

Народний Блок 

Костенка і Плюща 

"Громадянський блок 

ПОРА-ПРП" 

Всеукраїнське 

об’єднання "Свобода" 

Дані ЦВК 

Дані результатів 

дослідження 

2,6 

1 

2,4 

7 

32,9 

5 

30,8 

6 

37,8 

6 

39,7 

5 

2,1 

7 

2,7 

1 

3,9 

2 

3,4 

5 

5,0 

4 

8,3 

9 

2,2 

2 

2,7 

1 

190

Як бачимо з таблиці 1, результати нашого дослідження в межах допустимої 

похибки (±4%). Виділення середнього класу з генеральної сукупності 

проводилось на основі самоідентифікації мешканців Львова. Усім опитаним 

ставили питання: “До якого з трьох класів – вищого, середнього, нижчого – Ви 

себе відносите?”. Попри суб’єктивність такого виокремлення, воно знайшло 

своє підтвердження, коли ми співвіднесли його з критеріями рівня освіти та 

доходу (рис. 1). Крім того, групи об’єднані низкою інших критеріїв згідно з 

результатами опитування. 

% 

70 

60 

50 

40 

30 

20 

10 

0 

Високий 

Вище 

середнього 

вищий клас 10,53 26,32 47,37 5,26 10,53 

середній клас 1,2 5,42 62,05 26,81 4,52 

нижчий клас 0 0 10,98 59,76 29,27 

Рис. 1. Рівень доходу мешканців м. Львова. 

Середній 

Нижче 

середнього 

Дуже 

низький 

Рівень доходу 

Більша половина представників середнього класу мають вищу освіту (53,13 %), 

незакінчену вищу – 19,1 %. Це підтверджує, що виділений в нашому дослідженні 

середній клас характеризує такий об’єктивний критерій, як високий рівень освіти. 

Щодо рівня доходу, то ситуація серед опитуваних виглядає так: 

З рис. 1 видно, що абсолютна більшість представників середнього класу 

визначають свій рівень доходу як середній (62,05 %). Серед представників 

нижчого класу абсолютна більшість визначає свій дохід нижче від середнього 

(59,76 %). Більшість представників вищого класу визначають свій дохід 

середній (47,37 %), але частка тих хто вважає свій дохід вищим від середнього і 

високим, на кілька порядків вища ніж в представників середнього, а серед 

представників нижчого класу людей, які вважають свої доходи високими немає. 

Попри суб’єктивність, у визначенні рівня доходу в різних людей, помітна 

така тенденція: високий дохід у вищого класу, низький – у нижчого, середній – 

у середнього. Проте варто зазначити, що віднесення себе до якогось класу не 

вказує чітко на рівень доходу, це відбувається радше відповідно до рівня 

самооцінки особистості, хоча вони взаємозалежні. Що стосується рівня 

задоволеності життям, то з рис. 2 видно, що основна частина представників 

вищого класу цілком задоволені (57,89 %) та швидше задоволені (21,05 %) 

своїм життям. Представники нижчого класу швидше не задоволені та зовсім не 

задоволені своїм життям (45,78 та 22,89 %). Представники середнього класу 

визначаючи свою задоволеність життям, поділилися на дві основні групи: одні з 

191

них життям швидше задоволені (39,4%), інші швидше не задоволені (30,15%), 

15,82% середнього класу відмітили пункт “важко відповісти”. З цього можна 

зробити висновкок, що представники середнього класу більш помірковані у 

судженнях і уникають крайніх відповідей. 

Щоб визначити політичну активность, ми сформульовали два запитання. 

Цими запитаннями ми хотіли визначити такі завдання: 1) встановити рівень 

зацікавленості проблемами політичного життя України і 2) визначити причину 

політичної активності, на прикладі електоральної активності. На запитання: “Чи 

цікавитесь Ви проблемами політичного життя України?” абсолютна більшість 

респондентів дала ствердну відповідь. Причому найбільша зацікавленість 

спостерігається у представників середнього класу (79,28 %). Таке 

співвідношення підтверджує усталену думку проте, що середній клас – 

найактивніший прошарок населення. Найбільша частка тих, кого не цікавлять 

проблеми політичного життя, є серед представників вищого класу (21,05 %). 

Найбільша частка тих хто цікавиться проблемами політичного життя в тих 

випадках, коли вони заторкують його інтереси є серед нижчого класу (26,58 %). 

Це пояснюється тим, що у зв’язку зі складним матеріальним становищем і його 

наслідками представники нижчого класу змушені розв’язувати насамперед, свої 

нагальні проблеми. 

% 70 

60 

50 

40 

30 

20 

10 

0 

Цілком 

задоволені 

Швидше 


вищий 57,89 21,05 10,53 5,26 5,26 

середній 7,46 39,4 30,15 7,16 15,82 

нижчий 2,41 15,66 45,78 22,89 13,25 

Задоволеність життям 

192 

Швидше не 


Зовсім не 


Рис. 2. Рівень задоволеності життям мешканців м. Львова. 

Важко 

відповісти 

Абсолютна більшість опитаних серед представників усіх трьох класів 

беруть участь у виборах, тому що хочуть впливати на справи у державі (рис. 3). 

Найбільше таких серед представників вищого класу (84,21 %), а найменш серед 

представників нижчого класу (60,12 %). Другою за популярністю причиною є 

законослухняність громадян (тільки у вищого класу вона на третьому місці). 

Спостерігається також обернена залежність між часткою тих, хто голосує, тому 

що хоче впливати, і часткою тих для кого основним спонукальним чинником до 

участі в голосуванні є законослухняність. Як видно на рис. 3 чим більша частка 

представників класу голосує у зв’язку зі своєю законослухняністю, то меншу 

частку становлять ті, хто голосує через бажання впливати на хід подій. Серед 

представників вищого класу перших є у 16 разів менше, ніж других, серед

представників середнього класу перших є у 2,9 раз менше, ніж других, а серед 

представників нижчого класу законослухняних є тільки у 1,8 раз менше ніж 

тих, хто хоче впливати на стан справ у державі. Ці співвідношення дуже добре 

відповідають поширеній думці про те, що закони в нас пишуть для бідних, що 

вище на соціальній драбині стоїть людина (а це як правило виражається у 

більшому матеріальному забезпеченні) то менше вона звертає увагу на закон. 

Така ситуація склалася передусім через те, що в Україні низький рівень 

законослухняності, який спровокований низьким авторитетом усіх трьох гілок 

державної влади. 

Зважаючи на те, що абсолютна більшість опитаних цікавиться політичним 

життям України та голосує, прагнучи впливати на стан справ у ній, та й 

загальний високий рівень активності у виборах (майже 70 % від загальної 

кількості виборців), дивним виглядає же, що політичним партіям абсолютна 

більшість (понад 70%) наших респондентів швидше не довіряють та зовсім не 

довіряють. Серед представників вищого класу найбільша частка тих, хто 

довіряє політичним партіям (21,6 %), а найменша частка – серед представників 

середнього класу (11,11 %). Найбільше не довіряє політичним партіям середній 

клас (80,07 %), найменше не довіряє вищий клас (73,69 %). 

Більшість опитаних (понад 90 %) вважають, що політичні партії в Україні не 

дбають за інтереси соціальних прошарків населення, тобто виборців, чиї 

інтереси вони мали б відстоювати. 

% 

90 

80 

70 

60 

50 

40 

30 

20 

10 

0 

Законослухняний 

громадянин 

Голосують інші, тому 

йду і я 

Хочу впливати на 

стан справ у державі 

вищий 5,26 10,53 84,21 

середній 24,32 4,86 70,82 

нижчий 32,48 7,4 60,12 

Рис. 3. Причина участі у виборах. 

Щодо довіри мешканців міста Львова до інших соціально-політичних 

інститутів, то спостерігаємо таку картину. Представники вищого класу 

найбільше довіряють церкві (38,89 %), другу позицію за рівнем довіри зайняла 

армія (26,32 %), а третю – Президент (22,22 %). Зовсім не довіряє вищий клас 

міліції (52,63 %), Кабінету Міністрів України (50 %) та прокуратурі (47,37 %). 

Менш категоричну позицію щодо недовіри (швидше не довіряю) переважна 

більшість представників вищого класу висловили у ставленні до місцевих 

органів влади (55,56 %) та Верховної Ради України (52,63 %). 

193

Що стосується тих респондентів, які віднесли себе до середнього класу, то 

вони найбільше не довіряють Верховній Раді України, 47,45% з них відповіло, 

що зовсім їй не довіряють. Кабінетові Міністрів України зовсім не довіряють 

46,77 % середнього класу, міліції – 43,37 %. Найбільше представники 

середнього класу довіряють церкві (72,29 %), до речі це найвищий показник 

довіри до церкви серед всіх соціальних прошарків. Швидше за все довіряють 

вони засобам масової інформації (44,98 %), громадським організаціям (33,66 %) 

та армії (33,33 %). 

Аналізуючи рівень довіри серед представників нижчого класу до соціальнополітичних 

інститутів, відразу впадає у вічі дуже високий відсоток варіанту 

відповіді “зовсім не довіряю”. Прокуратурі зовсім не довіряють 61,84 % цієї 

соціальної верстви, Верховній Раді України – 59,74 %, Кабінету міністрів 

України – 59,21 %. Абсолютна більшість (більше 50 %) представників нижчого 

класу зовсім не довіряють аж п’ятьом політичним інститутам. Така ситуація не 

спостерігається у жодній іншій соціальній верстві. Швидше довіряє ніж не 

довіряє нижчий клас Президенту (41,77 %), засобам масової інформації (36 %) 

та церкві (35,53 %). Щодо варіанту відповіді “цілком довіряю”, то серед 

представників нижчого класу його вибирали найрідше. Найбільшу частку 

відповідей про цілковиту довіру одержала церква (31,58 %), та Президент (7,59 

%). 

Підсумовуючи результати дослідження щодо рівня довіри до соціальнополітичних 

інститутів серед різних соціальних прошарків жителів м. Львова, 

ми зробили висновки, що найбільш поміркованими у своєму ставленні до 

соціально-політичних інститутів є представники середнього класу, а найбільш 

критичними та недовірливими – представники нижчого класу. 

Одне із завдань нашого дослідження було визначити політичну орієнтацію 

львів’ян, зокрема тих, які себе віднесли до середнього класу. Для цього ми 

сформульовали кілька запитань. Перше з них: “Чи підтримуєте Ви входження 

України в НАТО, ЄС та ЄЕП?” Результат одержано такий: найбільш 

однозначними виявилися відповіді про підтримку входження України до ЄС. 

Респонденти всіх соціальних прошарків (близько 80%) підтримали входження 

України до ЄС. Щодо входження України до НАТО, то найбільша частка тих, 

хто підтримує входження, є серед представників вищого класу (86,67 %), а 

наймеш підтримує входження до НАТО нижчий клас (60,26 %). Причиною 

такої ситуації може бути те, що представники нижчого класу можуть бути 

менш проінформовані про це об’єднання і про те що воно дасть Україні. Що 

стосується входження України до ЄЕП, то спостерігаємо протилежну ситуацію. 

Найбільше підтримує входження до ЄЕП нижчий клас (50,79 %), а найменше – 

вищий клас (33,33 %). 

Вибір ідеологічних течій, показав, що найбільшою популярністю у Львові 

користуються дві течії: український націоналізм та національна демократія, 

всього було згадано 9 ідеологій. Найпоміркованішими і своїх поглядах є знову 

ж таки представники середнього класу. Серед них найбільша кількість (21,86 

%) вагалося визначити найближчу ідеологію. Хоч серед них теж 

найпопулярнішими є національна демократія (31,74%) та український 

194

націоналізм (23,05 %), причому вони розташовані в тому ж порядку як і в 

представників вищого і нижчого класу. Аналізуючи результати з цього 

запитання можна зробити висновок, що нема чіткої залежності між ідеологією 

та соціальною структурою. 

Щоб визначити шкалу цінностей для всіх трьох класів, ми просили 

респондентів розташувати соціально-політичні цінності суспільства, такі як: 

влада, мир, законність, безпека, стабільність, порядок, свобода, добробут, 

гідність людини, у пріоритетному для них порядку (1 – найважливіша, 9 – 

найменш важлива). При аналізі, одержану шкалу цінностей ми умовно 

розділили на три частини: верхню (1, 2, 3), середню (4, 5, 6) та нижню (7, 8, 9). 

За місцем, яке посідає та чи та цінність на шкалі, можна говорити про її 

значущість для представників різних класів. Очевидно, що ті цінності, які 

посіли перші три місця на шкалі є найважливішими, а цінності, які на останніх 

трьох місцях – найменш важливі. 

Щодо пріоритетності соціально-політичних цінностей у представників 

середнього класу, то спостерігаємо наступне: найбільш цінують вони мир 

(55,43 % респондентів поставили його на 1, 2, 3 місце) та гідність людини 

(48,92 %). Найменш середній клас цінує владу (77,67 % респондентів поставили 

її на 7, 8, 9 місце).Такі цінності як стабільність, порядок, безпека, то вони 

зайняли середні позиції на шкалі цінностей. 

Підсумовуючи результати опитування щодо місця цінностей на шкалі в 

кожного класу, то їх можна розбити на чотири групи: 

• мир та гідність людини – це загальнолюдські цінності, вони 

характеризуються однаково високим рівнем популярності кожного класу; 

• законність, свобода, безпека – це цінності, які характеризуються 

високим рівнем популярності чи не популярності у представників певного 

класу; 

• стабільність, порядок, добробут – середньопопулярні цінності, вони 

характеризуються більш-менш однаковим ставленням у представників 

різних класів, без чіткої прив’язки до верхів чи низів ціннісної шкали; 

• влада – цю цінність ми виокремили тому, що представники всіх трьох 

класів поставили її на останнє 9-те місце. Це дає підстави говорити про те, 

що влада не є цінністю для мешканців м. Львова. 

Респонденти які віднесли себе до середнього класу є: високоосвічені, свій 

дохід в визначають переважно як середній, помірковані у судженнях, 

найактивніше серед усіх інших класів цікавляться проблемами політичного 

життя, найважливішими соціально-політичними цінностями вважають мир та 

гідність людини. 

Отже, представники середнього класу міста Львова за основними критеріями 

є типовим середнім класом, згідно із загальносвітовими стандартами. Проте, 

через свою нечисленність, український середній клас наразі не виконує тих 

функцій, які він виконує у високорозвинутих, демократичних державах. 

195

POLITICAL TASTES AND VALUES OF AV CLASS (REGIONAL ASPECT) 

Vita Hrytsaniuk 

The level of interest by problems of a political life of Ukraine among representatives of 

different social layers is established and the reason of political activity, on an example of electoral 

activity is certain. The level of trust of representatives of different social layers to a line of 

sociopolitical institutes is analyzed. The scale of sociopolitical values of the Ukrainian middle class 

(on an example of city dwellers of Lvov) is certain. 

Keywords: policy of centrism, political centrism, middle class, centrism stratification, and 

political stratification. 

196

УДК 32:316.645(477) 

ПОЛІТИЧНА КУЛЬТУРА МОЛОДІ В КОНТЕКСТІ 

ДЕМОКРАТИЗАЦІЇ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА ПІСЛЯ 

ПОМАРАНЧЕВОЇ РЕВОЛЮЦІЇ 

Ірина Кіянка 

Проблема політичної культури – важлива частина демократизації українського 

суспільства. Політична культура впливає не тільки на процеси в політичній системі, але й 

впливає на українську молодь. Активним чинником демократизації політичного процесу є 

свідома молодь, яка знає свої права і вміє їх відстоювати, як показали події помаранчевої 

революції. 

Ключові слова: політична свідомість, політична культура; молодь, демократичний режим, 

громадянське суспільство. 

Політична свідомість і громадянське суспільство завжди були актуальними 

для демократичних держав. Оскільки свідомість в контексті розвитку 

політичної культури, не тільки сприяє формуванню зрілого демократичного 

громадянського суспільства, але й дає змогу реалізовуватись особистості в 

цьому контексті. Зростання ролі політичної культури – загальна закономірність 

розвитку сучасної цивілізації. Воно особливо помітне на зламі тисячоліть, коли 

людство перебуває у стані суперечливих пошуків нової стратегії 

цивілізаційного розвитку, нових світоглядних і соціокультурних парадигм. 

Процеси децентралізації владних повноважень, розвитку партійних систем, 

оформлення механізмів захисту групових інтересів висувають на перший план 

проблеми культури спілкування, пошук оптимальних моделей сумісності, 

толерантності й врешті-решт досягнення консенсусу і компромісу. 

Саме категорія політичної свідомості і політичної культури найближче 

підводить нас у розуміння атмосфери політичного життя, специфічної і 

неповторної у кожній країні та навіть у різних її частинах. Без неї неможливо 

збагнути, чому певна кількість індивідів обирає ту чи ту політичну орієнтацію, 

форму політичної поведінки, чому однотипні політичні інституції по-різному 

діють і по-різному сприймаються у різних країнах ? 

Без підвищення рівня політичної активності громадян (зокрема молоді) ні 

вивести економіку з кризи, ні закласти основи правової держави і 

громадянського суспільства неможливо. Без сприйняття молоддю 

демократичних ідеалів не може бути й мови про становлення в її середовищі 

нового типу політичної культури, орієнтованої на створення демократичного 

суспільства в незалежній Україні. 

Актуальність вивчення проблем формування сучасної політичної свідомості 

молоді в суспільстві перехідного типу, яким сьогодні є українське суспільство, 

не викликає сумнівів, оскільки йдеться про історичний вибір шляху розвитку. 

Цей вибір робить підростаюче покоління, яке стало по-іншому сприймати 

політичне життя після подій Помаранчевої революції. І це не дивно, що 

політика стала їх цікавити, як свідомих громадян своєї держави. 

197

Наукове опрацювання проблеми політичної свідомості і політичної культури 

молоді в контексті демократизації українського суспільства здійснювали і 

надалі здійснюватимуть вчені різних галузей знань. Адже молодь завжди 

цікавить не тільки соціологів, істориків, економістів, а й науковців прикладних 

дисциплін. Методологічні проблеми вивчення феномена політичної культури 

розглянуто в працях зарубіжних та українських учених: М. Амеліна, А. 

Арнольдова, М. Блінова, Є. Головахи, А. Демідова, Б. Кухти, А. Міграняна, Ю. 

Пахомова, В. Ребкала, О. Рудакевича С. Рябова, Л. Старецької, М. Чурилова та 

ін. Віддаючи належне вченим, які доволі докладно аналізують політичну 

культуру молоді в контексті демократизації українського суспільства, 

зауважмо, що менше висвітлюється вплив політичних подій Помаранчевої 

революції на українську молодь, зокрема студентство. 

Наукова новизна дослідження на основі аналізу подій 2004-2007 рр., 

визначається концептуальна основа дослідження політичної культури молоді 

України як системна єдність національних, регіональних, культурних, 

психологічних особливостей політичного суб’єкта. 

Недостатній рівень засвоєння демократичної політичної культури є однією з 

причин відчуження молоді від суспільно-політичних процесів в українській 

державі. Суспільство не може бути громадянським, а держава - соціальною і 

правовою, якщо одна із соціальних груп цього суспільства вилучена з системи 

політико-владних відносин. 

Особливо, яскраво про себе заявила молодь в період подій Помаранчевої 

революції, де вона виступила активним гравцем в ухваленні політичних рішень. 

Такий активний чи навіть можна ствердно назвати проактивний виступ молоді 

у 2004 році, засвідчив про своє ставлення до політики і не відчуженість від 

політичних ухвал. Дуже важливим тут був емоційний чинник молодої людини, 

прагненням жити в демократичному суспільстві. 

Цікаво з’ясувати яка ж специфіка політичної свідомості і культури в молоді, 

як вона може проявлятись в тих чи тих контекстах суспільних подій. 

З’ясовуючи суть та специфіку політичної культури, її елементами переважно 

називають політичні знання і переконання, навички та уміння їх практичного 

застосування. Утім на підставі лише таких елементів неможливо пояснити 

вагомі відмінності між політичними культурами тих націй, які володіють 

приблизно однаковим рівнем практично подібних за змістом знань та умінь і 

живуть у країнах з однотипним державно-політичним устроєм. Це дає підставу 

висловити думку, що джерела різноманітності політичної культури народів 

криються насамперед не в знаннях і навичках, а в глибинних пластах 

національного життя. Видається, що одним з таких джерел є вияв їхнього 

менталітету. Тому дослідження політичної культури сучасного українського 

суспільства неминуче вимагає дослідження національного менталітету, його 

трансформацій та особливостей. 

В історичному аспекті формування українського менталітету відбувалося 

підо впливом геополітичного чинника – розташування України між Заходом і 

Сходом. Особливістю України є те, що вона майже постійно між різними 

державно-політичними полюсами, в центрі боротьби, і входила до складу то 

198

однієї, то іншої держави. Сьогодні це яскраво видно, коли українська молодь, 

навчаючись за кордоном, ідентифікує себе українцями з європейською 

культурою. І це не дивно, оскільки молодь української землі, яка перебувала чи 

то в складі Австро-Угорської імперії чи Польщі, (зокрема з теренів Західної 

України) завжди поповнювала університети, і як Західної Європи, і США Проте 

наявність політичної культури мала лише декларативний характер, тому що 

молоді люди легко адаптовувались до інших культур. Ментальність нації, яка 

тривалий час не мала власної державності й перебувала у неволі, серйозно 

деформується. На глибшому рівні психіки функціонують власні ментальні 

риси, але на них нашаровуваться набуті в умовах неволі ментальні настанови. 

Останні дедалі більше блокують, деформують і витісняють компоненти 

національної ментальності. Аналогічні трансформаційні процеси відбуваються і 

з політичною свідомості та культурою. 

Отже, для політичної ментальності загалом і політичної культури зокрема 

характерні риси, що свідчать про довге історичне поневолення і 

несформованість модерної ментальності й політичної культури, яка є 

характерною для високорозвинених націй світу. Проте варто зазначити, що 

деякі з таких рис, як толерантність, демократичність, у разі успішних 

суспільно-політичних перетворень можуть сприяти розвиткові України як 

цивілізованої європейської держави. І тому політична свідомість як основний 

чинник формування демократичної культури населення відіграє важливу роль у 

демократизації суспільства. 

Повертаючись до подій 2004 року, варто зосередити увагу на тому, які ж 

були наслідки і перспективи для молоді, що усвідомила себе повноцінними 

громадянами своєї ж держави. Найважливішим було те й, що українська молодь 

вже не виборювала своїх прав і свобод, як у 90-х роках під символічної назвою 

“революція на Граніті”, а усвідомлювала громадянську відповідальність за 

долю своєї країни. Тому не можна нехтувати вимогами та пропозиціями молоді, 

навіть з уваги на те, що це най вразливіша група людей, яка здатна не тільки до 

бунту, а й до рішучих дій. 

Цікаву думку висловив директор Інституту трансформації суспільства, 

професор Олег Соскін: “... молодь може й становити цементуючу основу для 

формування національної буржуазії. Але може бути лише тоді, коли держава 

запровадить механізми підтримки молоді як галузі підприємництва, так і 

молодіжного кредитування”. 

Важливим чинником є й те, що сучасні політичні партії та коаліції лише 

декларативно відстоюють інтереси молоді, і найчастіше згадують про нагальні 

проблеми лише в період передвиборчої кампанії. Проте й молодь не контролює 

політичних обіцянок, а це вимога до плекання культу політичної культури – 

бути соціально відповідальним перед громадянами. 

Політична культура української молоді після Помаранчевої революції 

набула нових рис. Загалом молодь стурбована станом суспільно-політичного 

життя в Україні, цікавиться проблемами політики, але простежується 

поверховість, епізодичність звернення до політичних проблем, недооцінювання 

199

політичного чинника, як чинника виникнення і розв’язання соціальнополітичних 

конфліктів. 

Політична культура молоді як органічна частина її загальної культури 

(зокрема політичної) є виявом її індивідуальної спрямованості на участь (або 

ігнорування) у політичному житті суспільства, яка грунтується на певному 

рівні політичної самосвідомості, духовності й цілеспрямованості. 

Важливу роль у становленні політичної культури молоді відіграє політична 

освіта та виховання. Освіта є важливою основою фахового, політичного рівня 

та процесу духовного формування молодої людини, її світогляду, а також 

показником рівня суспільно-політичного розвитку суспільства. 

THE POLITICAL CULTURE OF YOUTH IN THE CONTEXT OF THE 

DEMOCRATIZATION OF UKRANIAN SOCIETY AFTER “ORANGE 

REVOLUTION” 

Iryna Kiyanka 

The problem of political consciousness and culture is one the main part in the 

context of democratization Ukrainian society. Political culture influences as on 

processes in the political system as on Ukrainian youth. The important characteristic 

of the democratization of political process is youth, who are knows human rights and 

knows to advocate theirs especially after “Orange revolution”. 

Key words: political culture, political consciousness, democratic regime, civil 

society. 

200

УДК 323.3 

ГЕНДЕРНІ ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНИХ ВІДНОСИН В УКРАЇНІ 

Ірина Добржанська 

Українське суспільство у делегуванні владних повноважень орієнтується на чоловіківлідерів. 

Тільки громадська та політична активність жінок, їхня робота у Верховній Раді у 

розв’язанні соціальних проблем, подоланні бідності, збільшенні бюджетних місць в 

університетах та доступності вищої освіти можуть поліпшити і становище жінок в Україні, і 

стан держави загалом. 

Ключові слова: гендерна політика, гендерна рівність, жінка-депутат. 

Гендерна політика є цілеспрямованою діяльністю державних інституцій і 

громадських об’єднань, щоб забезпечити рівноправність між чоловіками та 

жінками, а також як сукупність заходів для розвитку та реалізації особистого 

потенціалу кожної людини, незалежно від статі, для збалансованого розвитку 

суспільства. Для нашої країни цей шлях перетворюється на великий лабіринт 

проблем. 

Торік ООН сформулювала п’ять глобальних проблем людства, серед яких 

найважливіша проблема формування гендерної рівноваги в усіх сферах 

функціонування сучасних суспільств. Суть цієї проблеми не в тому, щоб надати 

однакових прав особам різної статі, а насамперед у тому, аби створити такі 

умови суспільного життя, щоб жінка і чоловік справді були спроможні 

реалізувати себе повноцінно і у громадському, професійному, і в особистому 

житті. Рівність прав передбачає рівність можливостей біологічної, 

психологічної, особистісної, соціальної актуалізації сутнісних сил жінки і 

чоловіка [11, с.1–2]. Для розв’язання гендерних проблем людство повинно 

працювати у двох напрямках – правовому (інституційному) та світоглядному. 

Патріархальний тип політичної культури, який панує в Україні, досі 

перешкоджає доступові жінок до політики, вважаючи її суто чоловічою 

справою. Водночас в українському суспільстві сформувалася об’єктивна 

потреба змінити традиційні функціональні рольові розподіли між 

представниками чоловічої та жіночої статі, яка вже не може бути знівельована 

небажанням чи нездатністю суспільства усвідомити її. Історично склалося так, 

що український чоловік брав на себе роль борця у визвольних змаганнях нації і 

гинув у розквіті сил, жінка ж залишалась берегинею роду, насамперед його 

фізичної частини, тому спектр її соціальних ролей пов’язаний із сім’єю. 

Ситуація принципово не змінилась і в радянські часи, попри задекларовану 

емансипацію жінки в Радянському Союзі. Саме в радянські часи знищили 

повагу до власне традиційного способу самореалізації української жінки в сім’ї, 

не змінивши самого реального становища жіночої статті [4, с. 54]. 

Останнім часом для пояснення політичного процесу дедалі частіше 

використовують гендерний підхід. Без його використання, тобто без з’ясування 

специфічної ролі жінок й чоловіків у сучасному політичному житті, неможливо 

здійснювати будь-яке серйозне політологічне дослідження. Проблеми 

201

формування гендерної рівності, які активно обговорює українське суспільство і 

яке стосуються всіх сфер його функціонування, активно увійшли до сфери 

української політичної науки. 

Можна виокремити низку перешкод для жінок-політиків у сучасному 

політичному житті України. Цікаво, що в нашій країні понад 52% виборців – 

жінки, а в парламенті вони представлені незначною часткою депутатів. У 

сьогоднішній Верховній Раді з 449 депутатів, 413 – чоловіки, і лише 36 – жінок, 

що становить 8 % [3, с.1]. Таким чином Україна займає 155 місце у світі за 

кількістю жінок-депутатів у вищому законодавчому органі країни [13, с. 39]. 

Подібна ситуація сформувалася і на регіональному рівні. Якщо 

проаналізувати списки депутатів, обраних до обласних рад України, то і там не 

високий відсоток жінок-депутатів від будь-якої партії, чи блоку. У цьому 

випадку навіть не можна вести мову про те, що в Україні існують регіони, в 

яких хоча б сформувалася тенденція до гендернорівного представництва 

інтересів в обласних радах (таблиця 1). 

Таблиця 1 

Кількість обраних депутатів до обласних рад України за результатами 

останніх парламентських виборів 2006 р. 

№ Область Весь 

обраний 

депутатський 

склад області 

Обрані 

депутати 

чоловічої 

статті 

Обрані 

депутати 

жіночої 

статті 

1 Харківська 146 125 21 

2 Сумська 86 71 15 

3 Донецька 146 133 13 

4 Запоріжжя 119 109 11 

5 Черкаська 76 66 10 

6 Тернопільська 111 103 8 

7 Львівська 120 111 9 

8 Дніпропетровська 99 84 15 

9 Вінницька 97 83 14 

10 Луганська 114 102 12 

11 Чернівецька 104 91 13 

12 АРК 79 66 13 

Дані таблиці 1 засвідчують, що навіть вибірковий аналіз дає підстави 

прогнозувати, що незначна кількість жінок-депутатів обласних рад обмежить 

можливості розв’язання соціально-економічних проблем, на вирішення яких 

традиційно зорієнтована жінка-політик. 

На державній службі в нашій країні працюють 75 % жінок, але тільки 4 % з 

них – на керівних посадах. Чоловіки займають у держслужбі 25 %, але 95 % з 

них – це керівники. Жінок неохоче приймають до лав влади [2, с. 5]. 

Перешкодою до обрання жінки на високі політичні посади є самі чоловіки, чиє 

небажання співпраці з жінками-політиками інколи мотивується стереотипним 

202

сприйняттям жінки в політиці не як рівного партнера у політичній взаємодії, а 

як політика, що ніколи не матиме високого політичного статусу. На пресконференції 

у Рівенському прес-клубі голова Християнсько-демократичної 

партії Віталій Журавський, висловив думку з приводу того, що для України 

вистачає і двох Жанн д’Арк – Ю. Тимошенко і Н. Вітренко, і цим засвідчив, що 

нині у політиці потрібні поміркованіші жінки-лідери [5, с.1]. 

Проте, як свідчать результати досліджень, ставлення до жінок, які є 

політичними лідерами, в українському суспільстві досить упереджене. Серед 

громадян побутує думка, що жінці не місце у великій політиці. Жінки, які 

усупереч традиції посіли високі посади, ізольовані та маргіналізовані як 

політики не тієї статі. Якщо ж подивитись глибше, то вони не представляють 

й інтересів жінок як соціально-демографічної групи, не мають підтримки 

жіночих організацій, не беруть участі у формуванні політики стосовно жінок. 

Ще однією проблемою, яку оголили результати соціологічних досліджень, є 

проблема відсутності подібності між лідерською діяльністю жінок і чоловіків. 

У цій поведінці є чимало схожого. І чоловік, і жінка можуть у ролі політичного 

лідера стверджуватись як людина взагалі (загальнолюдський вектор). Однак 

вони можуть демонструвати себе ще й у гендерній ролі чоловіка і жінки 

(вектор іншості). Саме за таких умов вони мають змогу максимального 

самоствердження і самовиявлення, а отже будуть спроможні ефективно 

виконувати свої соціальні функції. Результати досліджень, проведених в інших 

сферах діяльності, підтверджують типологічні особливості жіночого і 

чоловічого лідерства. Тому, є підстави стверджувати, що й у сфері політичного 

лідерства існують принципові для сприйняття, але не принципові для сфери 

політики, відмінності між чоловіками та жінками [11, с. 6–8]. 

До останніх парламентських виборів в Україні балотувалось понад 40 

політичних партій та блоків, членами яких є політично активні жінки-лідери. За 

результатами соціологічних досліджень, проведених Центром політичних і 

соціологічних досліджень „Социс”, лідерство у рейтингу жінок-політиків 

впевнено тримає Ю. Тимошенко (23, 25 % підтримки). За нею Н. Вітренко (18, 

2 %), Н. Карпачова (7, 8 %), І. Богословська (6, 7 %) і Л. Супрун (4, 3 %). 

Водночас, зауважимо, що останнім часом окреслюється тенденція до більш 

схвального сприйняття громадянами України жінок-політиків. Більшість 

українців позитивно ставляться до того, що жінки почали активніше займатися 

політикою: 54, 25 % опитаних респондентів повністю схвалюють політичну 

активність жінок як політичних лідерів та діячів; скоріше позитивно, ніж 

негативно – 21 % і тільки 8, 4 % – негативно [12, с. 1]. 

У ситуації реального політичного вибору український електорат віддає 

мінімальну кількість голосів. Ця проблема загострюється принципом закритого 

формування партійних списків, які сьогодні поширені серед політичних партій, 

парламентських також. Тому українське суспільство стоїть перед потребою 

формування ефективної гендерної політики, метою якої має стати підвищення 

статусу жінок через справедливе оцінювання суспільством подібностей та 

відмінностей між жінками та чоловіками, активізація жінок, забезпечення 

гідних умов для їхнього розвитку і самореалізації. Реальним шляхом 

203

забезпечення гендернорівних відносин для України є виконання угод і 

рекомендацій Четвертої всесвітньої конференції та спеціальної сесії 

генеральної Асамблеї ООН “Жінки у 2000 році: рівність між чоловіками та 

жінками, розвиток та мир у ХХІ столітті”, що сприятиме створенню 

відповідних механізмів управління на державному та регіональному рівнях [2, 

с. 3–4]. 

В Україні відбувається політичне викривлення гендеру, який, по суті, є 

соціальною ідеєю, відображенням неготовності українського суспільства до 

реалізації ідеї соціального партнерства (або паритетної демократії) через різні 

причини, і головне – через катастрофічну бідність більшості верств населення. 

Це призводить до того, що під час виборів жінки не голосують за жінок, не 

формуються можливості для сільських жінок, навіть депутатів сільської ради, 

займатися активною громадсько-політичною діяльністю. Через саму бідність 

жінка повинна зранку до ночі працювати на власному городі, щоб продати 

продукцію, заробити гроші (інших засобів заробітку на селі нема), та щоб 

оплатити навчання своїх дітей у вищих навчальних закладах, українська жінка 

змушена покидати рідну країну, їхати за кордон і роками працювати далеко від 

Батьківщини. 

Отже, українське суспільство у делегуванні владних повноважень 

орієнтується на чоловіків-лідерів. Тільки громадська та політична активність 

жінок, їхня робота у Верховній Раді у розв’язанні соціальних проблем, 

подоланні бідності, збільшенні бюджетних місць в університетах та 

доступності вищої освіти можуть поліпшити і становище жінок в Україні, і стан 

держави загалом. 

________________________ 

1. Апотенко О. Гендерна політика в Україні // Банківська справа. – 2001. – № 4. – С. 

13–17. 

2. Бахматова Г. Гендер – на село. – http://www.gendercentre.org.ua/htdocs/selo.htm 

3. Верховна Рада України. – http://www.rada.gov.ua 

4. Грабовська І. Проблеми та перспективи жінки в сучасній український політиці // 

Сучасність. – 2001. – № 6. – С. 54–59. 

5. Дем’янчук Б. Жінок у політиці просто бояться ! – 

http://www.rivnepost.rv.ua/showarticle.php?art=011025 

6. Дуда М. Женщины и власть // Правда Украины. – 1994. – № 25. – 10 марта. – С. 3. 

7. Кононко А. Жінка в сучасній політиці України. – Харків, 1996. 

8. Костицький В. Жінка в політиці: рівність чи рівноправність? // Голос України. – 

1996. – 6 червня. – С. 6. 

9. Нікітіна В. Жінка в Українській політиці // Гендер: реалії та перспективи в 

українському суспільстві. – К., 2003. – С. 253–256. 

10. Іващенко О. Участь жінок у політиці України. // Слово і час. – 1997. – № 2. – 

С. 69–72. 

11. Скнар О. Гендер у політиці: проблеми та перспективи запровадження. – 

http://www.galarina@kiev.ldc.net 

12. Центр політичних та соціологічних досліджень "Социс" – 

http://www.byut.com.ua/ukr/news-753 

13. Шкуратова О. Власть по женской линии // Коммерсант. – Рейтинг. – 2006. – № 1. – 

С. 36 – 39. 

204

GENDER PROBLEM OF THE POLITICAL RELATIONS IN UKRAINE 

Ukrainian society continues to make for the male leaders in the process of delegating 

authoritative credentials. Only female’ social and political activity, their work in Verhovna Rada 

concerning the solution of social problems, overcoming poverty, guaranteeing of budget places 

increase at the universities and accessibility of higher education can change for better both the 

status of the women in Ukraine and the situation of the state in general. 

Key words: gender politics, gender equality, woman-deputy. 

205

УДК: 323.2 

ТРАНСФОРМАЦІЯ ІНСТИТУТУ ПАРТІЙНОГО ЛІДЕРСТВА 

В СУЧАСНІЙ УКРАЇНІ (ГЕНДЕРНИЙ ПІДХІД) 

Ірина Цікул 

Дослідженно проблеми партійного лідерства з погляду гендерного підходу, а саме 

визначення факторів, що дають змогу або перешкоджають людині ствердитись в системі 

влади і політичної субординації відповідно до її статевої належності. 

Ключові слова: партійне лідерство, гендерний підхід, людина, система влади, політична 

субординація. 

Пошук ефективних шляхів подальшого соціально-політичного розвитку 

України, яка перебуває в стані сутнісної трансформації, сприяв зацікавленню 

проблемою політичного лідерства, зокрема дослідженням його гендерних 

характеристик, визначення тих переваг, які можуть виникнути внаслідок 

диференціації та інтеграції жіночого й чоловічого лідерських начал. Адже 

демократизація усіх сфер життєдіяльності сучасного суспільства неможлива без 

паритетного представництва жінок нарівні з чоловіками в структурах 

політичної влади, їхньої активної участі в процесах ухвалення політичних 

рішень. 

Найвизначніші мислителі всіх часів і народів з давніх-давен замислювались 

над явищем, яке в сучасній політології позначать терміном "політичне 

лідерство" (від англ. Leadеr — ведучий, керівник). Проблема лідера та лідерства 

відіграє особливу роль перш за все тому, що природа людських відносин 

формувалась в умовах, коли існування лідера було важливим фактором 

розвитку суспільної структури та людства в цілому. Історія людства являє 

собою опис дій царів, королів, полководців, релігійних та політичних лідерів. 

Одним з найцікавіших явищ новітньої політичної історії людства стала 

поява жіночого політичного лідерства, що сприяло розвиткові світових 

політичних процесів. У політичній історії людства було чимало видатних 

жінок, які через обставини або внаслідок родинних зв’язків і знатного 

походження вагомо вплинули на розвиток політичних подій у своїх країнах. 

Політична зірка багатьох цих жінок загорілася після трагічної загибелі їхніх 

чоловіків або родичів, колишніх політичних діячів (Індіра Ганді, Карасон 

Акіно, Беназір Бхутто та ін.). Крім того, історія ілюстрована прикладами, коли 

під кінець політичної кар’єри чоловіків-політиків, їхні дружини ставали 

ефективнішими і визнаними лідерами політичних партій і рухів (наприклад, в 

світі 11 % лідерів партій – жінки) [2]. Хоча політологи та історики, 

розглядаючи роль видатних жінок в політиці, щораз більше уваги зосереджено 

на таких їх особистісним якостях, як розум, воля, вміння завойовувати 

союзників і здобувати популярність в народі, наголошується також особлива 

роль, яку відіграють в їхній політичній кар’єрі “випадок” або “походження”. Ці 

жінки, зазвичай, грали за традиційними (тобто чоловічими) правилами. 

206

Висвітленню проблеми лідерства присвячено багато праць зарубіжних і 

вітчизняних дослідників. У зарубіжній політичній науці до цієї проблематики 

звернулись набагато раніше, ніж у вітчизняній. Серед зарубіжних теоретиків 

лідерства М. Вебер, Ж. Блондель, Й. Тервінг, В. Гофмайстер та ін. На 

пострадянському просторі до проблематики лідерства звертались О. Іваненко, 

Е. Кудряшова, Б. Кухта, Є. Єгорова-Гантман, А. Пахарєв, Н. Піщулін, О. Скнар, 

М. Теплоухова та ін. 

Мета цього дослідження – проаналізувати проблеми партійного лідерства в 

Україні з погляду гендерного підходу, а саме визначення тих, що дають змогу 

або перешкоджають людині ствердитись в системі влади і політичної 

субординації відповідно до її статевої належності. 

Традиційно лідерство як соціально-психологічне явище вивчали майже без 

урахування статі, тому що лідерську роль апріорно вважали маскулінною. 

Система розподілу праці, що історично склалася в нашому суспільстві, 

визначила переважно чоловічий характер лідерства, влада жінок 

концентрувалась переважно в межах сімейного життя. На керівних державних 

посадах, а також у масових громадсько-політичних організаціях, партіях 

перебувають в здебільшого чоловіки, які й формують політику держави в її 

власне “чоловічому вбранні”. Проте логічно припустити, що жінка-політик 

зможе компетентніше оцінити проблеми жінок, що вона буде розумніше, 

чутливіше, адекватніше представляти жіночу частину населення. Так само 

політикові чоловічої статі простіше і зрозуміліше репрезентувати інтереси 

чоловіків як природно близької йому біологічно-соціальної групи. 

Інститут лідерства та діяльність лідерів як активних, енергійних, 

цілеспрямованих, відповідальних та амбітних особистостей відіграють важливу 

роль у розвитку суспільних відносин та історії людства. Сьогодні політичний 

пантеон представлений здебільшого чоловіками, добре захищений за 

допомогою концентрації різноманітних форм соціальної влади, зміцнений 

системою міфів і стереотипів. 

Чи справді лідерство – суто чоловіча перевага, і лідерські риси властиві 

тільки чоловікам? По-перше, лідерство визначається як набір певних рис, 

моделей поведінки, впливовості, авторитету, здатності до керівництва тощо. 

По-друге, лідерство не ототожнюється з позицією, яку займає та чи та особа. Не 

обов’язково людина стає лідером, коли одержує високу посаду. 

Однією з поширених форм лідерства в політичній сфері є партійне 

лідерство. Аналізуючи проблему партійного лідерства, доречно визначити, кого 

можна вважати лідером політичної партії. На думку В. В. Мейтус та В. Ю. 

Мейтус, лідером політичної партії є індивід, який керує процесом постановки 

та виконання партією своїх стратегічних планів, спрямованих на досягнення 

поставленої мети [5, с. 360]. 

Як же нам означити різницю між лідерами жінками та чоловіками? Адже 

існує припущення, що серед лідерів жінок менше оскільки їм бракує нахилів, 

здатностей, мотивації. Жіночі риси емоційності, чутливості, залежності 

вважають несумісними з лідерством. Жінки частіше визначають свою модель 

поведінки. 

207

Проаналізувавши поведінку політичних лідерів, психологи дійшли висновку, 

що вона визначається низкою таких чинників: 

• потреба у владі; 

• потреба в контролі над людьми та подіями, що тісно пов’язана з 

потребою у владі; 

• потреба в досягненнях; 

• потреба в афіліації, тобто в належності до якоїсь групи і схваленні цією 

групою. 

Варто зазначити, що і чоловік, і жінка можуть у соціальній ролі політичного 

лідера стверджуватись як людина взагалі. Вони можуть також зарекомендувати 

себе ще й у гендерній ролі чоловіка і жінки. Тобто, кожний політичний лідер 

своїм суб’єктивним вчинком актуалізує не тільки властиву йому 

загальнолюдську сутність, а й сутність статево-рольову, стверджується як 

політик-чоловік або як політик-жінка, керуючись не тільки загальними, а й 

специфічно чоловічими чи специфічно жіночими почуттями, ціннісними 

орієнтаціями, мотивами, використовуючи не тільки універсальні, а й 

специфічні, властиві їхній статі, способи діяльності. Саме за таких умов вони 

матимуть змогу максимально самоутверджуватись, а отже, будуть спроможні 

ефективно виконувати свої соціальні функції. Гендерний аспект проблеми 

політичного лідерства має орієнтуватися на два принципи: ідентичності та 

додатковості. Політик-чоловік повинен бути здатний у кожній проблемі, яку він 

розв’язує, розрізнити, крім іншого, власне свій – чоловічий і власне жіночий 

інтерес, а також знайти відповідні форми його задоволення. Те саме стосується 

і жінки-політика [11]. Оскільки кожний конкретний політичний лідер не може 

враховувати і “свої”, і “не свої” гендерні інтереси, набуває актуальності 

проблема пропорційного представництва в політиці лідерів чоловічої і жіночої 

статі. 

Пропорційне представництво в політичній діяльності лідерів від жінок і 

чоловіків суттєво збагачує та стимулює суспільство, оптимізує процес 

ухвалення рішень. На жаль, сьогодні існує тільки своєрідна мрія про соціальне 

партнерство чоловіків і жінок, про той час, коли чоловіче і жіноче не будуть 

нівелюватися і як єдність протилежностей сприятимуть розвиткові нашого 

суспільства. Гендерний баланс, як і будь-який політичний і соціальний баланс у 

суспільстві, полягає в узгодженому дотриманні інтересів усіх груп суспільства. 

І представляти ці інтереси зовсім не обов’язково мають тільки члени цих груп. 

Зрозуміло, що само собою представництво не може бути інтересом групи, 

оскільки формальна належність до неї не є гарантією (або здатністю) захисту 

інтересів самої групи. 

Існування різноманітних концепцій лідерства зумовило потребу виділення 

якісних рис політичного лідера, серед яких основними є: 

• гострий розум, ерудиція, інтелектуальність; 

• цілеспрямованість і сила волі; 

• енергійність; 

• організаційні здібності; 

208

• компетентність, усебічна інформованість; 

• готовність брати відповідальність за ухвалення рішення; 

• здатність викликати довіру у співгромадян; 

• зовнішня привабливість та фотогенічність [ 6, с. 70-71]. 

Перелічені тільки позитивні якості індивіда, якими було б бажано, щоб 

володів лідер. Однак існує безліч негативних рис, таких як жорстокість, 

безпринциповість, підозрілість, здатність порушувати обіцянки, готовність іти 

на все задля досягнення мети. Такі риси (позитивні та негативні) можуть бути 

властиві і чоловікам, і жінкам. Важливу роль в цьому відіграють жорсткі умови 

виживання в нашій політичній реальності. Українські жінки-політики 

зрозуміли, що в українській політиці можна перемогти тільки чоловічими 

методами. 

Суспільна, політична активність жінок дає найбільший ефект, коли жіноче 

лідерство поєднується з постійним тиском на владні структури і впливом на 

суспільну свідомість. Гасло, яке в відкритій чи закритій формі приймають 

більшість виборців про те, що “інтереси жінок можуть і повинні представляти 

та захищати тільки жінки”[12], лише на перший погляд здається розумним. 

Такі, твердження формують ставлення до гендерної проблеми, яке негативно 

впливає на її розв’язання. Жіноче лідерство повинно стати політичною метою, 

особливо якщо йдеться про участь у владних відносинах. У тім і тут важливо 

залучити до процесу усе суспільство, а не тільки його жіночу частину. 

Застосування гендерного підходу до аналізу проблем лідерства дає змогу 

визначати те, що дозволяє і заперечує суспільство людині в системі влади і 

політичної субординації відповідно до її статевої належності [3, с.17–19]. 

Зважаючи на варіативність поняття гендер, зауважимо, що сам підхід 

охоплює декілька напрямів, які визначають теоретичний ракурс проблеми 

гендерних аспектів політичної діяльності: 

- гендерно-чуттєвий напрям зосереджує увагу науковців на дослідженні 

індивідуальної різниці та різниці в системі поглядів чоловіків і жінок, за умови 

що, їхні статусні статеві ознаки визначають як рівні [10, c. 20; 4]; 

- гендерно-нейтральний підхід визнає статеву рівність тільки в ситуації 

відсутності або мінімальної ваги гендерної різниці і відповідних ціннісних 

орієнтацій [9, c. 55; 4]; 

- гендерно-стереотипний напрям повністю визнає гендерні відмінності 

й ними пояснює нерівність статей та їх можливостей в політичному процесі [1, 

c.176–180; 4]. 

Інтерпретація власної політичної участі відображає два можливих підходи 

до жіночого політичного лідерства і оцінки його ефективності. Перший, умовно 

названий “професійний” або гендерно-нейтральний підхід, ідеологічно 

пов’язаний з ліберальним напрямом у світовому жіночому русі, заснований на 

визнанні принципів гендерної рівності та відсутності гендерних відмінностей у 

політичній сфері. Подолання структурних і ситуативних бар’єрів сприяє, на 

думку його прихильників, подоланню маргіналізації жінок в політиці і дозволяє 

їм повноправно, тобто однаково з чоловіками, брати участь в політиці. Тому 

209

орієнтиром в їхній політичній діяльності має бути передусім професіоналізм і 

пошук партійно-політичних союзників. Другий, “материнський” або гендерночуттєвий 

підхід, акцентує увагу на гендерних відмінностях у перевагах, 

цінностях, пріоритетах і стратегіях жінок-політиків і особливу роль та 

призначення жінок у владі [8]. 

На думку прихильників гендерно-нейтрального підходу, в політиці не може і 

не повинно бути ні особливих жіночих інтересів, ні жіночого типу лідерства (і 

відповідно ніякої специфічної ролі жінки в політиці). Заперечення потреби 

проводити спеціальну політику з урахуванням гендерних розбіжностей 

артикулюється переважно як небажання понизити планку своїх політичних 

амбіцій. Оскільки “особливі” жіночі інтереси асоціюються в суспільній 

свідомості або з досвідом радянського патерналізму, або із суто жіночою 

відповідальністю за “неосяжну” соціальну сферу, то політика з “жіночим 

обличчям” виявляється, в їхніх очах, тотожна слабкості, деякій збитковості, 

неповноцінності та другорядності. 

Політики-“професіонали” заперечують наявність дискримінації і гендерної 

напруги в політичних інститутах. На їх думку, згадування дискримінації має 

зв’язок з радянським емансипованим минулим, коли практика партійнономенклатурного 

висунення і квотування дискредитувала ідею жіночого 

лідерства. Цей тип відтворював образ слухняного, залежного політика. 

Прихильники першого підходу вважають, що політична участь жінок як 

проблема не актуальна. Збільшення кількості представництва жінок, на їхню 

думку, не змінить характеру влади, оскільки самі собою жінки не вносять 

специфічно позитивного бачення проблем і не сприяють ухваленню соціально 

значущих рішень. 

На противагу першому підходові, прихильники другого, наполягають на 

тому, що жінки мають особливі інтереси і свою природу можуть змінити 

характер всієї політичної влади в країні [8]. Гендерно-чуттєва інтерпретація 

жіночого політичного лідерства грунтується на есенціалістській концепції 

особливої, біологічно визначеної жіночої сутності. Їхні політичні стратегії 

побудовані на ідеології “жінка-мати” і “жінка-господиня дому”. Відповідно під 

особливою “місією” жінок у політиці розуміють традиційну сферу жіночої 

компетентності – соціальну і сімейну політику. Закріпляючи одноосібну 

відповідальність за негаразди в цій сфері за жінками, “жінки-господині” 

оголосили чоловіків нездатними вирішувати питання через їхню природу. 

Відмінною рисою публічної риторики “жінок-господинь” стало визнання 

“другорядності” і сфери свого впливу, і власної ролі. Поділяючи тезу про те, що 

соціальна орієнтованість жіночої політики доводиться світовим досвідом 

жіночого представництва, прихильники цього підходу прагнуть відповідати 

традиційним очікуванням і навіть наполягають на підтриманні встановлених 

відносин субординації, не претендуючи на владу більшу, ніж їм відведено 

гендерною системою. Вони вважають, що жінкам потрібно йти в політику не 

для того, щоб боротися з чоловіками, а для того, щоб допомогти останнім 

подивитися на проблему очима жінки. Публічне наголошення своєї залежності, 

210

на їхню думку, має сприяти успішності передвиборчої стратегії в умовах 

традиційної гендерної культури України. 

Цікаво, що характерною ознакою їхньої риторики стало “визнання 

нетиповості” професійної кар’єри політика для жінки. Визнаючи особливий 

образ і роль “політика з жіночим обличчям”, вони вважають, що потрібно 

підтвердити стійкість стереотипних гендерних норм для решти жінок [8]. 

Оскільки жіноча політична участь –радше виняток із загального правила, то 

таку модель життєвої самореалізації навряд чи можна пропонувати іншим 

жінкам. 

Жінки-політики першої “професійної” групи, які заперечують гендерну 

специфіку власної політичної участі, врешті виступають за зміну гендерної 

системи, відкидаючи традиційно приписані моделі життєвих стратегій для 

жінок. Ефективна стратегія політичної участі, на їхню думку, заперечує 

наголошування статевої різниці та виокремлення специфічно жіночих проблем. 

“Жіночі” політики другої групи виходять з біологічно визначеної 

“натуралізованої” гендерної ролі. Лідерство, що визнається як суто маскулінна 

якість, має або маскуватись в публічній сфері, або від нього слід відмовитись, 

віддаючи себе під захист і опіку “справжніх” сильних політиків. 

Проаналізувавши проблему партійного лідерства в гендерному вимірі, 

можна констатувати, що у підготовці жінок-лідерів існує ряд проблем: 

• у минулому, можливим було проходження сходинок лідерства в школі 

(наприклад, комсомол), у вузі, на виробництві (партія, профспілки); 

• просування жінок службовою драбиною та їх політична кар’єра 

забезпечувались спеціальною політикою партії і держави; 

• у наш час ніхто не підтримує жінок-лідерів на державному рівні; 

• програми, обмежені та невідомі більшості жінок, а тому помітно не 

впливають на ситуацію; 

• позаурядові організації дають шанси виявляти і формувати лідерські 

риси у жінок, але їх вплив обмежений; 

• партії не виявляють особливого інтересу до проблеми жіночого 

лідерства, вважаючи його безперспективним. 

Узгодження інтересів і прав різних соціальних груп на рівні ухвалення 

рішень є умовою стабільності демократії. У соціокультурному контексті 

пострадянської України найважливішою є проблема актуалізації особистісного, 

індивідуального потенціалу жінок, репрезентація їх незалежної політичної 

поведінки. Наступним завданням стане побудова на цій основі колективних 

політичних стратегій дій і участі у відносинах влади. Поступове звільнення від 

синдрому повної залежності від держави має супроводжуватись формуванням 

самостійної, активної, свідомої особистості. Власне бачення загальних проблем 

політики, економіки і культури, а також запропоновані нові рішення зможуть 

забезпечити реальне залучення жінок до перебудови гендерної системи та 

демократичне реформування суспільства. 

За таких обставин важлива підготовка жінок-лідерів, які зможуть сприяти 

становленню паритетної демократії в Україні. У нових умовах лідерські риси 

211

жінка виявляє передусім, забезпечуючи матеріально сім’ю. Жінка долає життєві 

негаразди, стає фактично головою і годувальником сім’ї. Це повільно, але 

ґрунтовно підготовлює визнання ролі жінки-лідера не тільки в сім’ї, а й у 

суспільстві та в державі. Проте подібний процес не спостерігається у владних 

структурах, де доля і роль жінок різко знизилась. 

________________________ 

1. Брандт Г.А. Природа женщины как проблема (концепции феминизма) // 

Общественные науки и современность. – 1998. – № 2. – С. 167–180. 

2. Женщины в политике. – http.praviopravda.ee/index.php?aid=121: дата перегляду 

– 22.01.07. 

3. Здравосмыслова Е.А., Темкина А.А. Социология гендерных отношений и 

гендерный подход в социологии // Социс. – 2000. – № 11. – С. 15–24. 

4. Іващенко О. Жіноче лідерство: політичні та соціальні виміри. – 

http://ozis.kr.ua/ivaschenko.html: дата перегляду – 17.02.06. 

5. Мейтус В.Ю., Мейтус В.В. Политическая партия: стратегия и управление. – К.: 

Эльга, Ника-Центр, 2004. – 404 с. 

6. Пахарев А.Д. Политическое лидерство и лидеры. – К., 2001. 

7. Пищулин Н.П. Политическое лидерство и электоральный процесс // Полис. – 

1998. – № 5. – С. 148–149. 

8. Попкова Л Политическое участие женщин: “профессионалы” и “материхозяйки”. 

– www.owl.ru/win/womplus/2002/02_09.html: дата перегляду – 05.03.07. 

9. Роуз Х. Исследования женских проблем в Великобритании // Социс. – 1992. – 

№ 5. – С. 52–59. 

10. Силласте Г.Г. Гендерная социология как частная социологическая теория // 

Социс. – 2000. – № 11. – С.5–15. 

11. Скнар О. Політичне лідерство: гендерний аспект. – 

http://politicon.iatp.org.ua/tpgs/scnar 1.htm: дата перегляду – 12.04.07 

12. Табышалиева А. Женщины и лидерство: доступ к политической власти. – 

http://rus.geteway.kg/gender_lead: дата перегляду – 12.04.07. 

13. Шестопал Е.Б. Психологический профиль российской политики 1990-х. 

Теоретические и прикладные проблемы политической психологии. – М.: «Российская 

политическая энциклопедия» (РОССПЭН), 2000. – 431 с. 

TRANSFORMATION OF THE PARTY LEADERSHIP INSTITUTION IN 

CONTEMPORARY UKRAINE (GENDER APPROACH) 

Iryna Tsikul 

The main idea of the article goes on to discuss the issues of party leadership from gender 

approach, determination of the factors allowing or preventing a person to assert himself in the 

system of power and political subordination in accordance with sex differentiation, in particular. 

Key words: party leadership, gender approach, person, the system of power, political 

subordination. 

212

УДК 66.01+87.3в05 

ПРИНЦИПИ СИМВОЛІЗАЦІЇ ПОЛІТИЧНОЇ ДІЙСНОСТІ 

Галина Ільтьо 

Досліджено поняття «політичний символ». З’ясовано принципи символізації політичної 

дійсності. Встановлено відношення символу та знака у топіко-темпоральній структурі 

політичного виміру буття людини та суспільства. 

Ключові слова: політична дійсність, символ, знак, символізація, принципи символізації. 

У науковій літературі досі не представлено остаточного визначення символу 

як наукової категорії. Зважаючи на потенційні можливості гуманітарного 

знання, а надто тої його частини, що відповідає за трансляцію філософських за 

своїм походженням понять у категоріально-понятійну систему політології, не 

варто сподіватися на швидке розв’язання проблеми. Автори сучасних 

політологічних досліджень, оминають ділянки предметного поля, що 

супроводжуються браком об’єктивації досліджуваних явищ. Адже саме такі 

дослідження ставлять автора перед потребою застосувати якісні методів 

пізнання, дотримання високого рівня абстракції у міркуваннях та висновках, 

побудови оригінального концепту, відповідальності за який не можна 

перекласти на плечі знаних авторитетів. 

Об’єкт нашого дослідження – символічно-знакова система політичної 

дійсності. Предмет – принципи символізації політичної дійсності. Основне 

завдання, розв’язання якого є умовою вивчення предмета дослідження – 

з’ясувати суть поняття політичного символу на рівні його принципів. 

Аналіз результатів звернення до символу як проблемного поля, дає підстави 

простежити лише деякі внутрішні несуперечливі напрями, вздовж яких 

розгортається наукове осмислення цієї категорії. Проаналізувавши роботи А. 

Шюца, У. Джеймса, Е. Кассірера, Дж. Мида, Г. Келлі, П. Бергера та Т. Лукмана, 

М. Мамардашвілі та А. Пятигорского, В. Бурлачука, Ю. Лотмана тощо, можемо 

стверджувати, що нема не лише загальноприйнятого визначення категорії 

символу, універсальність якого дала б змогу транслювати розуміння поняття на 

предметне поле політичної науки через пряму аналогію, але й брак чіткості та 

вичерпності у розумінні символу в рамках кожної конкретної наукової школи 

чи методологічного напряму. Найпослідовніші у визначені символу автори 

«Соціологічного словника», які наголошують на унікальності та винятковій 

важливості символу для наукового пізнання та життя людини і суспільства, 

уточнюючи, що «подібно до поняття «ритуал» поняття «символ» часто 

визначається настільки широко, що під ним починають розуміти всю людську 

культуру» [1, с. 286]. 

Отже, брак універсального визначення категорії у науковому дискурсі не 

обов’язково свідчить про неуніверсальність самого поняття. Однозначно 

можна стверджувати про унікальність механізмів символізації окремого виміру 

213

дійсності – політики, відмінне та унікальне тлумачення символу у вимірі цієї 

дійсності та його специфічне змістове наповнення. 

Вдамося до безпосереднього дослідження символізації політичної дійсності, 

щоб з’ясувати та сформулювати цілісний концепт політичного символу. 

Механізму встановлення відношення людини до політичної дійсності 

повинна передувати реалізація механізму артикуляції політичної дійсності, її 

впорядкування через встановлення виділених самою свідомістю людини логікотопічних 

сіток, ключовими позиціями якої є опозиції «Я» / «Інший», «тут-ітепер» 

/ «там-і-тоді» тощо, і розташування подій та явищ політичної дійсності в 

цих логіко-топічних структурах. Іншими словами, ідеться про механізм 

розуміння політичної дійсності, в рамках якого здійснюється специфічне 

творення смислу через формування певної структури пізнання. Складається 

парадоксальна ситуація, на яку, щоправда в дещо іншому контексті, звертали 

увагу М. Мамардашвілі та А. П’ятигорський у спільній роботі «Символ та 

свідомість. Метафізичні роздуми про свідомість, символіку та мову». Ситуація 

творення конкретного знання як ситуація розуміння передбачає у стосунку до 

політичної дійсності заданий набір таких ситуацій, які б залежали від 

конкретних принципів політичної свідомості людини, навколо та через які 

вибудовується така ситуація. 

«Принцип політичної свідомості» особи – поняття, введене у текст 

дослідження на позначення певного інтенсифікатора психічної діяльності 

індивіда, певну безумовну точку чи безумовне, достеменне та замкнене на собі 

у власній самодостатності, а відтак недосяжне, місце людської свідомості у 

загальному топіко-темпоральному вимірі символічно-знакової структури 

політичної дійсності; місце, яке, з одного боку, є маркером актуальної 

незавершеності людського єства, яке «народжується вдруге» у символічному 

світі політики, доповнюючи самототожність людини комплексом додаткових 

означень, що творять політичну ідентичність особи, її політичний «Я-символ» 

(на противагу до «Я-психічного» або «Я-емпіричного»). З іншого боку, 

«принцип політичної свідомості» особи забезпечує оформлення культурних 

смислів та їх функціонування у знаковому полі. 

Отже, принципи політики є тією межею, яка ніби зупиняє нескінченний 

процес семіозису та замикає його на якихось темах-смислах, актуальних для 

процесу відтворення суто людського в громадянському, з одного боку, та 

доповненні самосвідомості людини громадянськими означеннями, з іншого. 

Закладаючи певний набір ситуацій розуміння політичної дійсності, 

зумовлених відповідними їм політичними принципами, можемо стверджувати, 

що механізм функціонування символу є власне механізмом смислоутворення. 

Такий механізм можливий остільки, оскільки система індивідуальної 

схематизації чи впорядкування політичної дійсності людською свідомістю 

можливий лише за умов встановлення чіткого взаємозв’язку з політичними 

принципами, і ні з чим іншим. Для дотримання «чистоти експерименту» 

відкидаємо всі чинники та детермінанти, природа яких не є суто політичною, 

особливості яких були б зумовлені чимось зовнішнім щодо політичної 

«матерії». Саме тому ми позбавляємо особу – суб’єкта символізації політичної 

214

дійсності та рецепції символічно-знакових структур політики якихось 

унікальних рис, а політичні детермінанти звільняємо від соціального та 

культурно-історичного аспектів. 

Політична дійсність, яку сприймає індивід, здатна функціонувати для 

реципієнта як реальність лише за умов виконання цим реципієнтом своєрідного 

акту трансцендування, де сама еволюція політико-дискурсивної знакової 

системи індивідуальної свідомості зменшує кількість доступних смислів. 

Виявляючись всередині наших знакових систем, символи переходять 

(переводять нас) з ситуації «розуміння» – неперервного пошуку власної 

динамічної позиції в політичному вимірі суспільного життя у ситуацію 

«знання» про політику (тобто в ситуацію активного автоматичного режиму 

нашого індивідуального психічного механізму розпізнавання політичних явищ 

як таких, що належать до визначеної та передуючої ним системи значень та 

відношень). Цим ми постійно зменшуємо кількість символів у ході політичної 

комунікації та збільшуємо кількість політичних знаків. 

Цим міркуванням, крім іншого, ми констатуємо неможливість для знака 

політичної комунікації виступати в якості символу. Жоден знак, залучений до 

формування референціалу політичної дійсності, не в стані замістити те 

обмежене знакове ціле, яке є цілісною реальністю нашої свідомості, – символ 

можна сприймати в як комунікативний знак, лише постулюючи у нього 

властивість мати цілісний референціал, який породжує символічне значення; 

реально ж символ є комунікативним знаком лише настільки, наскільки ми 

можемо усю безмежну невизначеність політичної дійсності визначити як 

цілісність політичної реальності індивідуальної свідомості, тобто визначити як 

(лише однин!) знак. 

Якщо комунікативний знак приречений постійно долати своє інформаційнофактологічне 

«природне» значення, де в політичній дійсності: по-перше, будьякі 

події чи факти буденного рівня можуть зводитись у ранг значимих; подруге, 

будь-які елементи, що мають цілком формальний чи процедурнотехнологічний 

характер у рамках інституціоналізованих політичних взаємодій, 

в ситуації політичної конкуренції, зміни еліти, реструктурування традиційних, 

у рамках чинної політичної системи, інститутів тощо – можуть набувати 

додаткового інформаційного навантаження і одержувати особливе значення на 

актуальному етапі політичного процесу. Тоді як політичний символ, 

привласнюючи собі як власне означення усю актуальну політичну реальність, 

відображену в індивідуальній свідомості, не може змінювати свого статусу, не 

може змінюватись в плані умов і механізмів свого виникнення, зберігаючи 

свою специфіку саме як завершального смислу (відкриття – думки). Цим 

значною мірою зумовлена складність логічного, лінгвістичного та 

психологічного визначення символу, який розуміють без урахування 

паралелізму явищ комунікативної системи та систем свідомості, знакових 

ситуацій знання і незнакових ситуацій розуміння. 

Отже, уявлення про символ пов’язане з ідеєю певного змісту, який, у свою 

чергу, є простором чи планом вираження для іншого змісту, зазвичай, 

культурно більш цінного. Поняття дискурсивного простору очевидним 

215

способом протистоїть поняттю «знак» (у філософській традиції), якому в 

політичному вимірі буття суспільства відповідає «політичний факт», 

наголошуючи у першому випадку континуальність, а у другому – момент 

дискретності. Крім цього, введення аспекту «культури», зокрема політичної 

культури, повертає нас не до індивідуально-особистісного сприйняття 

політичного символу, але до соціального буття політики загалом. 

Політичний символ – це певний фрагмент простору політичного дискурсу, 

виокремленого у певну цілісність із загального контексту політичної дійсності 

завдяки системній єдності актуальної конфігурації принципів, закладених у 

даний політико-дискурсивний фрагмент, що й визначає «місце» політичного 

символу. Варто наголосити на архаїчності та стабільності, які дозволяють 

політичному символу виступати згорнутим, замкненим на собі у підставах 

власного існування, генератором політичної культури певної соціальності, її 

політичною «пам’яттю». Політичний символ виокремлюється із однорідного 

семіотичного поля політичної реальності (нагадаймо, що під політичною 

реальністю ми розуміємо відображення у свідомості політичної дійсності чи 

дійсності загалом, за умови кодифікації останньої у символічно-знаковій 

системі політичного виміру), але не функціонує окремо від неї. Це дає змогу 

політичному символу зберігати самототожне значення. Політичний символ – це 

цілісна завдяки завершеності у власних рамках, центрованості на самій собі 

політична реальність, вписана у систему принципів та семіотичних рядів, що 

творять виокремлений політичним символом фрагмент простору політичного 

дискурсу. Політичний символ може не входити до якогось синтагматичного 

ряду, а якщо і входить до нього, то зберігає при цьому смислову та структурну 

самостійність. 

Символ як соціально зумовлений механізм культурної пам’яті певної 

соціальності є водночас механізмом впорядкування самої культури: 

«константні набори символів значною мірою беруть на себе функцію 

механізмів єдності: здійснюючи пам’ять культури про себе вони не дають їй 

розпастися на ізольовані хронологічні пласти» [2, с. 148]. Так політичний 

символ є «реальністю» політичної реальності. 

________________________ 

1. Аберкромби Н., Хилл С., Тернер Б.С. Социологический словарь. Пер. с англ. – 

Казань: Изд-во Казанского ун-та, 1997. 

2. Лотман Ю. М. Внутри мыслящих миров. Человек – текст – семиосфера – история. 

– М., 1999. 

THESES OF CONFERENCE: PRINCIPLES OF SYMBOLIZING OF SYMBOLIZING 

OF POLITICAL REALITY 

Galyna IL'T'O 

Research of concept is conducted «political symbol». Principles of symbolizing of political 

reality are found out. The relation of symbol and sign is set in the topical-temporal structure of the 

political measuring of life of man and society. 

Key words: political reality, symbol, sign, symbolizing, and principles of symbolizing. 

216

УДК 821.161.2.09 

КУЛЬТУРА ЯК СОЦІАЛЬНА ПАМ'ЯТЬ 

Ольга Кацюк 

Розглянуто феномен культури, що детермінантну умову формування історичного та 

соціального досвіду, акумулюючи пам'ять попередніх поколінь. Основними 

характеристиками цього явища є знакова система та символи як її мова, традиції як ознака її 

сталості та смисл – як причина збереження, відтворення і передавання цінностей. 

Ключові слова: культура, соціум, соціальні цінності, цінності, артефакти, соціальна 

пам'ять. 

Перш ніж розпочати аналіз культури як явища суто соціального, 

пронизаного пам’яттю розглянемо декілька дефініцій культури. 

Культура від лат. – обробіток, розвиток, виховання, освіта та шанування, 

тобто, догляд, поліпшення тілесно – духовних сил, схильностей та здібностей 

окремої особистості і соціальної спільності, а отже, і ступеня їх розвитку. 

Відповідно до цього ще стародавні цивілізації розрізняли культуру тіла та 

культуру душі, або їх невід’ємне поєднання, як у Стародавньому Єгипті, у 

культурі якого людина не матиме життя після смерті, якщо душа не знайде 

свого тіла, та духовну культуру. Саме це визначення бере свій початок від 

Цицерона, який розглядав філософію як культуру духу. 

Ще одним означенням поняття культури є розгляд її як сукупності способів 

та прийомів організації, реалізації та поступу людської життєдіяльності 

способів людського буття у вимірі соціальному, тобто як людина може себе 

виявляти у різних царинах. 

Що стосується глобальних масштабів, то слід визначати культуру як 

сукупність матеріальних і духовних надбань, що виражають історично 

досягнутий рівень розвитку суспільства та окремої людини, втілених у 

результатах продуктивної діяльності. У цьому контексті варто згадати про 

національну культуру, як синтез цінностей, традицій та досвіду, які 

передаються від покоління до покоління, тобто будь–яка соціокультурна 

трансформація пов’язана зі зверненням до історії. 

І ще одне визначення культури, як локалізоване у просторі та часі соціально 

–історичне утворення, що специфікується або ж за історичними типами, або ж 

за етнічними, континентальними чи регіональними характеристиками 

суспільства. 

За висловом Д. Віко, культура – це те, що творить людина, на відміну від 

того, що творить природа. Від XVII ст. започатковується як розбіжність між 

культурою натуралістичною, коли її джерела вбачають у природі та природних 

процесах та ідеалістичною, коли пріоритет і цінність надається досягненню 

морального стану, як і протиставлення культури, як осереддя культурних 

цінностей, зусиль, пов’язаних з внутрішнім удосконаленням особи, цивілізації 

як чомусь зовнішньому щодо людини, спрямованому на поліпшення 

217

соціального устрою, еволюційний континуальний розвиток суспільства на 

засадах «розуму» в напрямі інтегрального універсалізму. 

Від другої половини XIX ст. формується некласичний підхід щодо 

розуміння культури, утверджується ідея її дисконтинуальності. В наслідок 

цього планетарний культурно–історичний процес постає вже не як монолітна 

єдина лінія неухильного сходження, а як поліцентричне та багатолінійне 

утворення. Культура тут розглядається не лише як певний образ і взірець 

життя, а передусім як особлива реальність, буттєвий вимір унікальності 

існування різних індивідів історії – осіб, племен, общин, народностей, націй, 

цивілізацій, суспільства. За такого розуміння культура позбавлена 

просвітницьких ілюзій, насиченого співпереживання, трагізму та втрат, 

принципово постає відношення культури та цивілізації. 

Поряд з традиційними проблемами культурології, такими як співвідношення 

природи і культури, її сутність, зв’язок культур між собою та з цивілізаціями, 

актуальними стають проблеми онтології культури, її безконфліктного діалогу, 

соціального та культурного поступу, загальнолюдського, національного 

розвитку культури. 

Проаналізувавши основні визначення поняття культури, та детермінантних 

основ її виникнення та розвитку, ми прийшли до висновку, що потрібно 

розглянути основні явища, які взаємодіють з культурою, роблячи її соціальною 

пам’яттю, тому недоречно відокремлювати її від історії, символу, традицій, 

менталітету, мови та цінностей. 

Формування культурології як самостійної наукової дисципліни в XX ст., 

відбувалося через подолання різноманітних уявлень про культуру та побудову 

її загальної теорії. Розроблення цих теоретичних поглядів відбувалася у двох 

напрямах: адаптаціонізм та ідеаціонізм. 

Адапціонізм – розглядає культуру як специфічно людський спосіб взаємодії 

з навколишнім середовищем. Центральне місце в поясненні культурних явищ 

відводиться діяльності. У цьому напрямі розвивається функціональна 

концепція культури, що веде свій початок від Б. Малиновського, який 

розглядав культуру як створену суспільством систему способів задоволення 

потреб. До цього напряму належить і марксистська теорія культури. 

Ідеаціонізм пояснює культуру як галузь ідеального, що містить наслідки 

духовної творчості людини. Найважливішим тут є лише окрема обмежена 

сфера людської творчості – передусім наука і мистецтво, цю сферу досить часто 

називають «високою культурою». Саме тут створюються символи, ідеї, цінності 

в контексті яких люди сприймають і розуміють дійсність, будують своє буття у 

світі. 

Позиції адаптаціонізму та ідеаціонізму останнім часом поступово 

зближуються. Основою, на якій відбувається це зближення, є інформаційно– 

семіотична концепція культури. 

Вихідним моментом інформаційно–семіотичного підходу до культури є 

адаптаціоністська теза про способи та наслідки людської діяльності. Щоб 

цілком чітко розуміти поняття, які розглядаються в цьому контексті, слід 

визначити семіотику як загальну теорію знакових систем, а діяльність – як 

218

спосіб існування людини. Специфіка людського способу життя, яку покликано 

фіксувати поняття культури, пов’язана насамперед з особливостями людської 

діяльності, проте не усі дії можна вважати розумовою діяльністю. Є дві 

особливості, які відрізняють розумову діяльність від інших видів діяльності: 

по–перше, свідома постановка мети; по–друге, ціле покладання. 

Отже, людина колись навчилась діяти щоб, жити, тепер вона живе, щоб 

діяти. Постійне формування все нових завдань та засобів діяльності призводить 

до того, що люди поступово занурюються у штучний світ, який самі 

створюють. У цьому плані культура протистоїть природі. «Культурне» – 

означає штучно створене, відмінне від того, що дане природою, і було утворене 

природно. Саме тепер доречно ввести ще один термін, потрібний для 

розуміння цих відмінностей. 

Артефакт – від лат. штучний, продукти та наслідки людської діяльності, це 

штучно створені людиною предмети і явища, винайдені та використані нею 

засоби та способи дії, це феномени культури. 

Культура – це не тільки те, що поза людиною, але й зміни, які вона виконує 

в самій собі, в своїм тілі, в своїй душі, у власній фізичній та духовній 

зовнішності. Отже, культура це світ людської діяльності або світ артефактів, і 

це її найперша характеристика. Культура – це світ смислів. Людина – творіння 

природи, і всі її закони зберігають свою силу в її діяльності так само, як і будь– 

яких природних явищах і процесах, ніхто не може їх скасувати або порушити. 

Все, що створює людина, виникає відповідно до об’єктивних законів розвитку 

природи. Виникає запитання, у чому ж різниця між предметами культури та 

творіннями культури? 

Явища природи розглядають у їхньому, незалежному від людини бутті, і 

мають якусь об’єктивну, властиву їм характеристику і окрім неї, ніякої іншої 

визначеності вони не мають. Артефакти – предмети культури, на відміну від 

явищ природи, мають подвійну визначеність. З одного боку, у них, як і у 

природних явищах, також є об’єктивною визначеність, тобто їх можна 

розглядати як реальність, яка існує сама собою, окремо від людини. Але з 

іншого боку, артефакти мають ще й іншу суб’єктивну визначеність, у них 

втілено те, що називають «смислом», «значенням». 

Ця об’єктивна визначеність виникає у них тому, що людина опредмечує у 

них світ уявлення, цілі, бажання, ідеали. Отже, предмети культури є наслідком 

духовно–творчої активності людини. Найбільша здатність особистості наділяти 

свої творіння смислом виявляється у мові, а сенсозмістовну сутність має також 

усе, що людина, нація, соціум створює і що творить культурне середовище її 

буття. Смисл будь–якого предмета відображається у його призначенні, ролі. 

Окремо взяті предмети стосовно людини, ніякого смислу не мають, наприклад 

єгипетські піраміди, це лише пам’ятка архітектури, надбання культури, а 

історія фараонів надає пірамідам величного сенсу. Через культуру суспільство 

має змогу наділяти смислом не тільки слова і речі, а й поведінку та усе життя 

загалом. Без культурних знань минулого, неможливо зрозуміти наших 

нащадків, і передати досвід майбутнім поколінням. 

219

Культура – це світ смислів, які людина вкладає у свої творіння та дії, і 

такими видами смислів виступає знання, цінності, та регулятиви. Смисли 

утворюються у голові людини, коли вона відповідно до своїх потреб пізнає, 

оцінює та регулює явища та процеси, що відбуваються навколо неї, в ній самій. 

Відповідно знання (те, що дається пізнанням), цінності (те, що встановлюється 

за допомогою оцінки), та регулятиви (те, чим регулюються дії) представляють 

собою три основних види смислів. Знання (когнітивний смисл) – це інформація 

про властивості об’єкта. Може здатися, що таке визначення тривіальне, проте, 

насправді його простота недостатня. Визначення знання – одне із складних 

філософських питань, з приводу якого є багато думок: 

- Інформація – це завжди інформація про щось, а тому в будь–якій 

інформації міститься якесь знання (відомості про деякий об’єкт). Однак 

інформація і знання все ж поняття не тотожні. Знання є зміст інформації, що 

характеризує її об’єкт, а інформація тут співвідноситься тільки з об’єктом, 

виноситься за дужки; 

- знання завжди є деяким твердженням, у вигляді стверджувального, або 

заперечного вислову. Різниця тут лише у тому, що у першому випадку знання є 

ствердженням наявності, а в іншому – відсутності в об’єкта будь–яких 

властивостей. Навіть відомий вислів давньогрецького філософа Сократа «я 

знаю, що нічого не знаю», є ствердженням, об’єктом цього ствердження є його 

автор, пропонує вибирати нам те, що ближче кожному з нас; 

- знання об’єктивне, тобто визначається тільки властивостями об’єкта, а не 

суб’єктивними особливостями, бо коли ми кажемо «я знаю», вона робить 

подвійне твердження: перше, що у неї є знання про властивості деякого об’єкта, 

а інше – що це знання є об’єктивним. Попри це, передбачення (презумпція 

об’єктивності, яка завжди супроводжує знання), воно досить часто має 

суб’єктивне, оскільки у ньому завжди є слід людини, яка створює ці знання; 

- знання можуть бути істинними і помилковими, оскільки в будь–якому 

разі це залишається знанням; 

- об’єктом знання може бути усе, матеріальне та духовне, явища та дії. 

Тобто це означає, що до сфери знання входять не тільки обґрунтовані й 

доведені твердження, але й не підтвердженні судження, вірування та вимисли. 

Отже, знання – важлива частина культури, яка творить її зміст. З розвитком 

культури обсяг знань, якими володіє індивід, соціальна група чи суспільство 

загалом, постійно зростає. 

Ще одним елементом культури є цінності, цінність тісно пов’язана зі 

знанням. Цінність можна визначити як духовне формоутворення, що існує 

через моральні та естетичні категорії теоретичної системи, утопічні образи, 

суспільні ідеали, критерієм оцінки діяльності людини та джерелами 

смислоутворюючої основи людського діяння. Цінності бувають матеріальними 

та духовними, обидва види цінностей – надбання культури та – розвитку 

людства. Матеріальні та духовні цінності визначаються не стільки залежно від 

їхньої здатності задовольняти вітальні або духовні потреби людей, скільки від 

їхньої відповідності певним суспільним взірцям, мірам, вимогам, ідеалам, що 

власне і виступають як дійсні цінності й основа формування людських потреб. 

220

Цінності це ті скрижалі, на які спирається буття людства, та з яких 

формується поняття культури як соціальної пам’яті. Народжуючись та 

виховуючись в одному культурному середовищі, людині прищепляють основні 

цінності, які вона передає наступним поколінням. 

Культура – це той чинник, завдяки якому формується, зберігаються та 

передаються основні цінності, соціальні знання від одного покоління до іншого, 

шляхом традицій символів та пам’яті. 

________________________ 

1. Андерсен Б. Явлення спільноти щодо походження й поширення націоналізму. – 

К.: Либідь. – 1993 –200 с. 

2. Барт Р. Transformation from symbol into ideology – Лондон: Б.В – 2000 –243 с. 

3. Буткевич А. Карл Гюстав Юнг про корені без свідомого: про архетипи 

колективного без свідомого. – С-П.:Б.В. – 1954 – 45 с. 

4. Гелнер Е. Нація та націоналізм. – Лондон: Б.В – 2003 –300 с. 

5. Донченко О., Романенко Ю. Архетипи соціального життя і політика. – К.: 

Либідь. – 2001 –334 с. 

6. Зинченко Т. Опознание и кодирование. – М.: Б.В – 1981 – 234 с.; 

7. Іванишин В., Радевич–Винницький Я. Мова і Нація. – Дрогобич: Відродження. 

– 1994. –218 с. 

8. Історія та психологія природного символу К. Юнг – www.Wanderer.org.ua. 

9. Лозинський О. Живі архетипи – Львів: Б.В. – 2005 –84 с. 

10. Філософський словник. – К.: Б.В. – 2002– 670 с. 

11. Фром Е Втеча від свободи: уособлення індивіда і дуалізм свободи. – М. – 990– 

230 с. 

12. Щепанська Т. Теорія субкультур. – www.Ji.lviv.ua 

13. Юнг К. Архетип и символ – www.Wanderer.org.ua 

THE CULTURE LIKE SOCIAL MEMORY 

Olga Katzuk 

The methodological bases of analysis of human experience are researched and phenomenon of 

the culture as a condition of historical and society experience. One of the most special places given 

to the consideration of different conceptual approaches to the essences of determination of human 

psychological aspects of life and different kind of human activity, to the human relations and 

human activity, information as a general, freedom and man, together or separators. 

Key words: culture, society, social values, values, artifacts, social members. 

221

УДК 320 

ПРОБЛЕМА ЛЮБОВІ ЯК СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНОЇ ПОТРЕБИ 

В. Буркало 

В статті аналізуються деякі методологічні аспекти любові як потреби та її значення в 

кризовому суспільстві доби глобалізації. 

Ключові слова: проблеми любові, політичні потреби, кризове суспільство, глобалізація. 

Функціонування політичної системи залежить від знань про потреби та 

інтереси соціальних суб’єктів. Потреби є елементом перетворення політичної 

системи на саморегулятивний організм. Політична система не тільки пасивно 

сприймає потреби й вимоги з боку громадян та їхніх об’єднань, а й активно 

спроможна впливати на їх формування, усвідомлення, відбір, актуалізацію. 

Тільки задовольняючи засадничі людські потреби, вона може розрахувати на 

підтримку громади [4, с. 58–59]. Утім виникає низка запитань: які потреби 

людини та суспільства засадничі? Чи відбуваються зміни в структурі потреб з 

розвитком індивіда, соціуму, зі зміною цивілізаційної доби? Який взаємозв’язок 

існує між розвинутою індивідуальністю, розвинутими потребами та зрілою 

політичною системою початку третього тисячоліття? Отже, з’ясування 

засадничих потреб – це насамперед осмислення родових потреб людини. 

Важливим є наукове розуміння того, яке місце серед цих потреб посідає 

потреба в любові, яка природа цієї потреби, її перспективи на порозі 

глобалізаційних змін. 

Проблема людських потреб належить до ”вічних” в науковому знанні [5, с. 

199]. Її не могли оминути філософи, які розглядали Людину як мікрокосм 

цілісності Макрокосму, де наука, теологія, психологія, філософія і етика були 

злиті в єдине сакральне ціле. Згодом психологи [3, с. 91–92, 245, 254–255; 7, с. 

255, 261–262; 8; 9, с. 60–214; 10, с. 417–418, 433] та соціологи [12, с. 12–32] 

прагнули зазирнути у внутрішню природу цього явища, дедалі 

відсторонюючись від етичних і трансцендентних елементів проблеми. 

Сьогоднішній розвиток філософії, етики і психології, природничих і 

гуманітарних наук загалом, як і криза релігії, знов актуалізують проблему 

засадничих потреб людини. 

В науковій політологічній літературі аналіз потреб трапляється, але зрідка. 

Часом навіть в спеціальній навчальній літературі потреби згадуються 

скоромовкою, натомість ретельно виписані мотиви політичної участі [10]. 

Проблема ж потреби в любові й потреби любити, по суті, обійдена увагою і 

радше є маргінальною. Та навіть в умовах посттоталітарних зрушень її 

подибуємо [4 , с. 102–106]. 

В рамцях гомеостазної теорії потреба в любові виникає внаслідок 

порушення внутрішнього гомеостазу системи (суб’єктa) і може мати 

ієрархічний рівневий характер – індивідуальний, груповий, соцієтальний, 

цивілізаційний та глобальний (планетарний). На індивідуальному рівні потреба 

222

в любові постає як відображення в свідомості індивіда вади (дефіциту) любові в 

своєму ”Я”, як порушення своєї внутрішньої душевної рівноваги. Підсвідомо це 

може сприйматись як брак теплоти, затишку чи захисту в сім’ї, колі ровесників, 

в суспільстві, в бутті. Або ж відсутність того (тих), на кого (чи на що) можна 

було б вилити свою внутрішню теплоту і душевну щедрість. При розвиненій 

саморефлексії індивід може усвідомлювати, що розвиток своїх інтелектуальних 

сил, волі, спрямованих на задоволення власних бажань, штовхає його до 

індивідуалізму та інтелектуалізму, роблячи його душу черствою й 

негармонійною. Однак усвідомлення індивідом потреби в любові вимагає від 

нього глибокої внутрішньої рефлексії, ґрунтовного ознайомлення зі знаннями, 

представленими в найрізноманітніших (філософських, наукових, релігійних, 

мистецько-літературних) джерелах. Утім самого усвідомлення потреби в 

любові замало. Потрібні власні активні зусилля, часом неймовірні душевні сили 

для набуття в собі та інших любові, її підтримання в активному стані. 

На груповому рівні потреба в любові постає як: а) підсвідоме, у межах 

соціально-групової психології, сприйняття спотворень, антигуманних 

деформацій у взаєминах своєї групи з іншими групами як таких, що не 

відповідають добролюдським, християнським (релігійним) чеснотам. 

Підсвідомо людина відчуває дефіцит теплоти душевності й прагне його 

компенсувати; б) свідоме, у межах групової ідеології, устремління до 

відновлення міжгрупової братерської рівноваги, висловлене в ідеологічних 

закликах до групової чи міжгрупової солідарності (патріотизм у національній 

ідеології, ідеал братства в комунітаризмі, солідаризм у соціал-демократії). На 

соцієтальному – гостро відчутна в період глибоких соціальних криз у чутливих 

серцях сучасників, які відчувають і розуміють всю безперспективність і 

антигуманізм внутрішнього розбрату, взаємних підозр й звинувачень. На 

цивілізаційному і, тим паче, планетарному рівнях потребу в любові 

усвідомлюють хіба що окремі високорозвинені індивідуальності або духовні 

еліти, якщо такі витворились в надрах окремих народів і цивілізацій. 

Інший підхід наголошує, що відносини людини з природою і соціальним 

середовищем спонукають особистість до діяльності. Тоді потреба – це 

”об’єктивно-суб’єктивне” явище, яке охоплює: а) об’єктивні відносини, що 

стимулюють до дій (об’єктивний бік потреб); б) ті внутрішні стани суб’єкта, що 

зумовлені об’єктивними відносинами, тобто суб’єктивно-психологічна потреба 

(вивчають психологи). Ж. Нюттен вважає, що активність щодо середовища є 

основою потреб [6,с. 72] і властива всьому живому. Вона наче первинна 

потреба, яка спонукає шукати і формувати відносини, оптимальні для 

функціонування індивіда. Тоді потреба – відшукувана відносина, яка 

оптимальна для індивіда і приносить йому задоволення. Норми і стандарти, 

засвоєні або самостійно вироблені індивідом, є критерієм оптимальності, якщо 

їх дотримання приносить йому задоволення. Таке пояснення стосовно потреби 

в любові вірогідне, якщо припустити, що ”всередині” людини є інший 

”суб’єкт”, який спонукає до пошуку любові та відносин любові як більш 

оптимальних, ніж, скажімо, потреба у відносинах домінування чи експлуатації. 

Наразі суб’єктивне (емоційне) сприйняття громадою лідерів політичних 

223

опонентів веде сьогодні до ,,об’єктивного’’ поділу України ледь не навпіл. 

Політтехнологи, політики навіюють страхи (емоційний та ментальний бруд) , 

не даючи любові (почуттю та усвідомленню) долати власні упередження. 

Згідно з А. Н. Леонтьєвим, потреба має свою генезу і стадію 

”опредметнення”. На стадії генези предмета потреби немає, він невиділений, це 

зумовлює ”пошукову поведінку”, співвідносну саме потребі, а не предметові. 

Потреба, сама собою, як внутрішня умова діяльності суб’єкта є негативним 

станом, станом браку чогось[8, с. 2–6]. В нашому випадку – це брак, дефіцит 

любові, який людина відчуває. Свою позитивну характеристику потреба в 

любові набуває тільки в результаті зустрічі з: а) об’єктом любові, тобто тим, 

хто (або що) викликає в людині любов до себе; б) або суб’єктом любові, котрий 

своєю любов’ю до нас пробуджує в нас відповідну зустрічну любов; в) суб’єктоб’єктом 

– джерелом любові в собі, себто в результаті зустрічі людини зі своєю 

істинною духовною реальністю, зі своїм трансцендентним ”Я”, духовним 

наставником нашим. Вони (об’єкт, суб’єкт, суб’єкт-об’єкт) є ”реалізаторами” 

потреби в любові, сприяючи її опредметненню. На наявність в природі людини 

деякого абсолюту, що робить людину людиною, тобто соціальною, 

моральнісною істотою наголошувало чимало мислителів [1; 12, с. 258; 14, с. 

140,161–162]. Так чи так, але проблема потреби в любові безпосередньо 

пов’язана з природою людини, її сутністю та сенсом існування. В ”Мистецтві 

любити”, розробляючи теорію любові, Е. Фромм власне цю думку озвучує, 

коли пише, що будь-яка ”теорія любові повинна починатися з теорії людини, 

людського існування” [17, с. 178]. І для Е. Фромма саме любов є повним 

розв’язанням проблеми людського існування [17 , 178, 187]. Любов як 

розв’язок цієї проблеми – це постійний зв’язок завдяки любові індивідуальності 

з Єдиним Життям. Брак такої любові зумовлює відчуття одинокості, 

відчуженості, тривоги, покинутості й закинутості в чужий для людини світ. Це 

яскраво описано в екзистенціалізмі, марксизмі (проблема відчуження). Тому 

варто погодитись з Е. Фроммом, що потреба в любові – це ”екзистенційна 

потреба з’єднання” [17, с. 200], ”прагнення до єдності…, що сильніше всіх 

інших прагнень”, ”сила, що кріпить в єдине ціле сім’ю, клан, суспільство, весь 

людський рід”. І ”без любові людство не могло б проіснувати жодного дня” [17, 

с. 187]. Тому потреба в любові є властивістю людей як вияв важливих для них 

любовних відносин. І ця потреба в любові властива для кожної людини, 

творячи її родову природу. Але вона не автоматизує поведінку людей. Як одна з 

найвищих соціокультурних потреб, вона реалізується тільки за умови, якщо її 

усвідомлюють люди, пройшла через ідеально-регулятивний механізм поведінки 

особи, тобто через її свідомість. Потреба в любові, знайшовши свій предмет, 

себто саму любов в собі, перетворюється на мотив – безпосередній стимул 

діяльності. 

Любов, пропущена через свідомість, самоіндукує себе завдяки свободі волі. 

Інакше кажучи свідомість, запліднена любов’ю, виробляє такі імпульси 

поведінки, які не задані напряму умовами буття, сферою сущого, але виявляють 

уявлення людини про належну поведінку. Заклик Христа: ”Я кажу вам: не 

протився злому. Та хто вдарить тебе в праву щоку твою, поверни до нього і 

224

другу, хто захоче судитися з тобою і взяти в тебе сорочку, віддай йому і верхню 

одежу...” [2, Мф 5, 38–40] й досі є малозрозуміле і неприйнятне для чималої 

кількості землян. Не противитися злому ще не означає заклику до повної 

пасивності й бездіяльності. Вона розм’якшує зло зсередини, робить його 

безсилим, а відтак і малодієвим та бездієвим, розчиненим. Розчиненість є його 

самотрансформацією у протилежний феномен. Ісус Христос, його учні 

збагнули цю таємницю внутрішньої сили любові, і всі свої зусилля скерували 

на розвиток сили любові в масштабі всього людства, на усвідомлення її як 

життєвої потреби для кожного. 

Означеного завдання не можна розв’язати вмить, це потребує а, може й 

століття, тисячоліття. Така часова протяжність засвідчує: 1) високу ступінь 

засмічення людської природи енергіями зла; 2) повільну (відносно) 

трансформацію людських негативів у позитив любові, мудрості, добра; 

3) недостатню кількість осіб, які хоча б на теоретичному (ментальному) рівні 

збагнули всю історичну значущість потреби накопичення в собі і в суспільстві 

альтруїстичної любові; 4) недостатні зусилля свідомих прихильників світових 

релігій, прикладувані для переходу від зовнішнього вербального сприйняття 

сутності своєї релігії до безпосереднього життя в діяльній любові (”життя у 

Христі” в термінології християнства”); 5) світська влада й інтелектуали різних 

націй шукають найперше зовнішні чинники (право, закон, накази) приборкання 

стихії людських егокомплексів, що нуртують в підвалинах підсвідомого, раз за 

разом виявляючись у неврозах політичних чи соціальних рухів; 6) всі сучасні 

соціальні технології майже повністю або переважно не враховують цілющої 

сили любові, яка в цих технологіях не є внутрішнім системоутворюючим і 

системоперетворуючим інградієнтом та конструктом; 7) метою суспільного 

прогресу всіх провідних націй є матеріальний добробут, комфорт, підвищення 

рівня інтелекту нації, технічного і промислово-наукового поступу, тоді ж як 

свідоме накопичення особою, нацією, людством енергії любові як умови 

самозвільнення себе від егобруду в найрізноманітніших формах чого вони 

навіть не усвідомлюють, а тому й не є усвідомленою життєвою потребою й 

метою суспільного прогресу. 

В конституціях сучасних держав задекларована потреба духовного прогресу 

й вдосконалення, однак в них ці поняття доволі розмиті й абстрактні, без чіткої 

націленості соціуму, його соціальних інститутів на свідоме накопичення й 

примноження найціннішого духовного скарбу – любові. П. Сорокін 

категоричний: ”... в цій історичній фазі найвеличніше завдання людства полягає 

в збільшенні виробництва, накопичення і можливого використання 

(неегоїстичної любовної – прим. Б. В.) енергії ... любовна енергія не виростає 

сама собою: якимось чином вона повинна бути вироблена чи, щонайменше, 

зібрана і збережена із ”природного” джерела для того, щоб всі суспільства 

могли мати свою мінімальну долю” [13, с. 150]. І цьому ”практично у всіх 

суспільствах на цьому зосереджують мало уваги, часу й зусиль” [13, с. 151]. 

”Без любові, – переконаний П. Сорокін, – всі біллі про права і всі конституційні 

гарантії свободи – порожня шкаралупа” [13 , с. 150]. 

225

Діти, яких не люблять і які не люблять, поповнюють групу девіантів. 

Ворожа налаштованість й нестійкість в дорослому віці у них вища, ніж у дітей, 

що виросли під опроміненням благотворної любові. І навпаки, ”майже всі 

великі альтруїсти, які спокійно, без трагедій чи раптових перетворень 

виростали в апостолів любові, прийшли із гармонійних сімей, де вони були 

бажаними й любими” [13, с. 131]. Е. Фромм уточнює, що для більшості дітей 

віком до 8,5–10 років “проблема майже виключно в тому, щоби їх любили 

(курсив – Е. Фромма), … за те, що вони є” [17, с. 206]. До цього віку дитина ще 

не може любити, а тільки радісно і вдячно відповідає на любов до неї. А вже із 

8,5–10 років поняття любов у її свідомості перетворюється із “бути любленим” 

на “любити”, “творити любов” [17, с. 206]. Це дозрівання є стадіями: 

1) подолання свого егоцентризму; 2) відмови від сприйняття іншого як засобу 

задоволення її (дитини) потреб; 3) прийняття потреб інших як однаково чи 

навіть важливіших за свої; 4) відчуття більшої насолоди від давання, ніж 

отримання; 5) відчуття нового почуття єдності, участі. Тобто відбувається 

розвиток здібності любити та об’єкта любові. До шести років дитина потребує 

безумовної (фізіологічної та психологічної) материнської любові, після шести – 

потреба в батьківській любові, в його авторитеті та керівництві. Функції матері 

– гарантування безпеки в житті, батька – вчити, спрямовувати дитину на 

розв’язання завдань, які ставить суспільство [17, с. 207–208]. Дозрівання 

суспільства вимагає інстиціоналізації проблеми. 

Отже, потреба любові: 1) є родовою; 2) виражає божественність людини; 3) 

її зрілість (агапе) – це перехід від потреби в любові до потреби любити; 4) в 

свідомості політиків вона “присипана” їхнім меркантилізмом; 5) її звільнення – 

умова єдності долання розколів вад (корупції); 6) її інституціоналізація 

(дискусії, наука про любов, ін.) – засіб одужання кризового суспільства. 

________________________ 

1. Айванхов О.М. Жизнь и работа в божественной школе // Полн. собр. соч. – 

М.,1998. –Т.30. 

2. Біблія. 

3. Годффруа Ж. Что такое психология? – М.,1999. – Т.1. 

4. Гозман Л. Я., Шестопал Е. Б. Политическая психология. – Ростов-на-Дону, 

1996. 

5. Диллигенский Г. Г. Исследование человеческих потребностей: проблемы, 

методы, гипотезы // Будущее науки. Международный ежегодник. – Вып. 11. – М., 

1978. 

6. Диллигенский Г.Г. Социально-политическая психология. – М.,1996. 

7. Ждан А. Н. История психологии. – М., 1971. 

8. Леонтьев А. Н. Потребности, мотивы, эмоции. – М., 1971. 

9. Обуховский К. Психология влечений человека. – М., 1971. 

10. Ольшанский Д.В. Политическая психология. – М., 2002. 

11. Саморегуляция и прогнозирование социального поведения личности. – Л., 

1979. 

12. Сержантов В.Ф. Человек, его природа и смысл бытия. – Л.,1990. 

13. Сорокин П. Таинственная энергия любви // Социс. – 1992. – № 8. 

14. Сковорода Г. Наркис // Соч. в двух томах. – Т.1. – М.,1973. 

226

15. Теория личности А. Маслоу // Теория личности в западно-европейской и 

американской психологии. – Самара, 1991. 

16. Фромм Э. Иметь или быть? – М., 1986. 

17. Фромм Э. Искусство любви // Душа человека. – М., 1998. 

18. Юрьев А. И. Введение в политическую психологию. – СПб.,1992. 

THE PROBLEM OF LOVE AS SOCIAL AND POLITICAL NEED 

V. Burkalo 

The article deals with some methodological aspects of love as need and its importance for the 

crisis society in the globalization era. 

Key words: the problem of love, political need, the crisis society, globalization era. 

227

ЧАСТИНА 3. УКРАЇНА В ГЛОБАЛІЗАЦІЙНИХ 

ПРОЦЕСАХ 

УДК 327 (477) 

УКРАЇНА В СУЧАСНИХ ГЛОБАЛІЗАЦІЙНИХ ПРОЦЕСАХ: 

ЗАГРОЗИ І ВИКЛИКИ НАЦІОНАЛЬНІЙ ДЕРЖАВІ 

Віра Бурдяк 

Наголошено, що одним з основних чинників розвитку цивілізації є глобалізація, яка 

охопила переважну більшість держав сучасного світу, також й Україну. Досліджено як під 

упливом низки глобальних і локальних чинників формується нова геополітична економічна і 

цивілізаційна ситуація, що створює виклики і пастки для національної держави. 

Ключові слова: глобалізаційні процеси, національна держава. 

Становлення і розвиток демократії у постсоціалістичних країнах і в Україні. 

Зокрема відбувається під могутнім впливом складних і неоднозначних процесів 

глобалізації, які мають своїх палких прихильників і не менш затятих 

супротивників. Глобалізація у сучасному світі є тією сукупністю реалій, які 

змушують кожну державу чітко визначитись із своїм геополітичним вибором. 

Особливо це стосується такої молодої держави, як Україна, яка за своїм 

європейським корінням є суто європейською державою, розташованою в 

центрі Європи – першою за величиною території і п’ятою за кількістю 

населення. Глобалізація розглядається в стратегічному (перспективному) і 

тактичному (сучасному) аспектах. Цілком слушну думку, з якою слід 

погодитись, висловлює І. Надольний, наголошуючи, що в соціальноекономічній 

сфері глобалізація впливає на вирівнювання життєвого рівня 

населення, достатнього матеріального забезпечення, формує єдині стандарти 

життєзабезпечення суспільства; у соціально-політичній сфері – розширює 

демократичні основи управління, зокрема державного; у культурно-духовній – 

залучення громадян до загальнолюдських цінностей, відповідного звуження 

сфери національного і розширення космопланетарного мислення, свідомості, 

світоглядних вимірів людини і суспільства [1]. 

Процеси глобалізації – дедалі вищої взаємозалежності громадян і держав у 

сучасному світі, стали викликом для більшості національних держав, 

незважаючи на їх просторове розміщення та рівень політичного й економічного 

розвитку. Концепція глобалізації в сучасній політології є одним з 

найпопулярніших інструментів аналізу міжнародних процесів. Поняття 

глобалізація у політичній науці означає широкий спектр подій і тенденцій: 

розвиток світових ідеологій, інтенсивну боротьбу за встановлення світового 

порядку, зростання кількості та впливу міжнародних організацій, послаблення 

суверенітету національних держав, появу і розвиток транснаціональних 

корпорацій, інтенсивні масові міграції та формування багатокультурних 

228

спільнот, створення планетарних ЗМІ, експансію західної культури в усі 

регіони світу тощо. „Аналіз цих релевантних теоріям глобалізації тенденцій 

показує, – пише М. Кравчук, – що вони набули характеру синхронних 

суспільних змін на початку та в середині ХХ ст. І відбулася ця трансформація 

таким чином, що її можна охарактеризувати як соціокультурне зрушення” [2]. 

Очевидно, кожний погодиться з думкою, що більшість людей не любить, 

коли їх примушують щось робити. Проте мільярди людей у всьому світі 

добровільно підкоряються владі держави, яка обмежує їхню свободу, 

погоджуються із законами, які регулюють, наприклад, хто користуватиметься 

виборчим правом, а хто – ні, за якою виборчою системою обирати наступний 

склад парламенту, яким боком вулиці рухатись, що є контрактом, скільки 

громадяни повинні платити, щоб утримувати державу, яка приймає такі 

примусові закони тощо. Однак, якщо громадяни для власної безпеки і спокою 

змушені дотримуватись встановлених державою, в якій вони живуть, законів, 

то сама інституція держави, опираючись на економічний, військовий тощо 

потенціал, національний суверенітет намагається вести самостійну зовнішню 

політику, здебільшого відкидаючи нав’язуванні ззовні правила гри, в разі їх 

неузгодженості зі стратегією розвитку національної держави. Досить важко 

віднайти приклади, коли держава добровільно погоджується проводити 

політику в якій не зацікавлена, яка суперечить її власним тактичним і 

стратегічним планам. 

Відомо, що ще в першій половині ХХ ст. люди сприймали державу 

переважно в поняттях території, визначаючи її (державу) як легітимне 

використання сили для контролю за поведінкою людей – включаючи 

застосування зброї, ув’язнення і покарання – в певних географічних межах. 

Понад три століття, після Тридцятилітньої війни в Європі і підписання 1648 р. 

Вестфальського миру, міжнародні та дипломатичні відносини будувались на 

принципі дотримання національного суверенітету, розуміючи його як „визнане 

оточуючими право політичної цілісності здійснювати повну владу в усій своїй 

діяльності” [3], тобто національний суверенітет означав, що кожний 

національний уряд має право керувати своїм народом так, як він вважає за 

потрібне, не остерігаючись втручання з боку інших націй. Навіть провідні 

міжнародні інституції – Ліга Націй, а згодом і ООН, запроваджені саме для 

того, щоб забезпечити наднаціональний порядок у світі, демонстративно 

дотримувались національного суверенітету як провідного принципу 

міжнародних відносин. У статті 2.1 Хартії Організації Об’єднаних Націй 

записано, що „Організація заснована на принципі рівності суверенітетів всіх її 

членів”. 

Водночас від початку нового століття щораз чіткіше помітна тенденція не 

лише до посилення процесів глобалізації, а й до підвищення ролі прав людини в 

міжнародній політиці. У квітні 1999 р. генеральний секретар ООН Кофі Аннан, 

підтримуючи повітряні удари НАТО по сербській території, спрямовані на 

припинення етнічних чисток у Косово, попередив країни, в яких порушуються 

права людини, що вони не можуть більше ховатися за Хартію ООН, що захист 

прав людини повинен „домінувати над міркуваннями державного суверенітету” 

229

[4]. Ці слова провідного політика сучасності наводять на роздуми, що у ХХІ ст. 

під упливом низки глобальних і локальних чинників формується нова 

геополітична економічна і цивілізаційна ситуація, яка створює виклики і 

пастки для національної держави. 

Одним з таких чинників можна вважати формування системи однополярного 

світового порядку, який пов’язаний зі зростанням могутності США – єдиної 

наддержави сучасності. Глобальний перерозподіл політичних сил у світі 

відбувся після краху комунізму і СРСР. Зовнішня політика США загрожує 

імперському всевладдю, жорсткій гегемонії, схильності до силового диктату і 

домінування абсолютної меншості над абсолютною більшістю, яка відчуває 

безальтернативність майбутнього. 

Односторонні дії США і їхніх союзників в Іраці та Югославії можуть 

прискорити формування невоєнного трикутника Індія – Китай – Росія і навіть 

стратегічного трикутника. Великі та могутні держави – Китай, Росія, 

Великобританія і Франція відчувають нездатність вийти на глобальний рівень 

домінування. Перехід до багатополярного світу через рахунок посилення 

Європейського Союзу та Китаю – це тривалий процес. На наш погляд, 

об’єктивно стримати зростання американської гегемонії можуть три обставини: 

можлива відмова американського народу платити високу ціну за імперське 

всесилля; брак гарантованої солідарності союзників; організоване протистояння 

національних держав гегемонізму Сполучених Штатів – потенційних жертв. 

Наступний чинник пов’язаний зі злиттям економік національних держав у 

загальносвітову – глобалізація ринку, щораз вища взаємозалежність на основі 

комунікаційного зближення, планетарної наукової революції, міжетнічних 

соціальних рухів, нових видів транспорту, телекомунікаційний технологій, 

інтернаціоналізації освіти, що створює нові можливості політичного впливу і 

домінування. Центром зусиль ХХІ ст. стане освіта, розвиток інфраструктури, 

боротьба за конкурентоспроможні позиції на світовому ринку інформатики, 

мікроелектроніки, біотехнологій, телекомунікацій, космічної техніки, 

комп’ютерів. Проте глобалізація світового інформаційного простору і світового 

ринку, що ґрунтується на домінуванні економічно розвинених країн, не 

влаштовує більшість населення світу. Крім того, засноване на глобалізації 

світової економіки економічне всевладдя країн-лідерів зовсім не означає такого 

ж домінування в політико-військовій сфері, що відповідно, вестиме до 

загострення конфліктів у світі. 

Третій чинник вбачається у розмиванні державного суверенітету 

національних держав. На національний суверенітет сучасних держав негативно 

впливають процеси зростання транснаціональних корпорацій, неурядових 

організацій, сепаратизму певних регіональних спільнот, міжнародної 

злочинності. Розмивання державного суверенітету веде до хаосу, 

невпорядкованості міжнародних відносин. Ця обставина, певною мірою, і 

сприяла встановленню однополярного світового порядку на чолі з США. З 

одного боку, за такого розкладу швидше розв’язуються конфлікти, які 

виникають і потенційно можуть виникнути в різних частинах світу, а сама 

система міжнародних відносин стає більш передбачуваною і піддається 

230

управлінню. Проте тенденції, які спостерігаються в сучасній міжнародній 

політиці одного безальтернативного лідера, що цілком очевидно, підривають і 

кожну окрему державу, і систему держав. 

Можна припустити, як певну альтернативу політиці США, виникнення 

якогось войовничого групового самоствердження (наприклад, у 

мусульманському світі), але воно здатне відкинути світ у стан хаосу, небачений 

раніше, чому сприятиме: підрив авторитету міжнародних організацій, 

поширення зброї масової поразки і зростання звичайного озброєння, 

розширення військових блоків, інтенсифікація міжнародного тероризму і 

організованої злочинності, самовизначення меншин, економічна нерівність, 

неконтрольований ріст населення, феноменальні технологічні зміни, релігійний 

фундаменталізм, націоналізм і расизм, погіршення економічного становища на 

фоні міграційних процесів, крах життєво важливих екологічних систем, 

вичерпання природних ресурсів, пріоритет місцевого самоуправління, релігійне 

самоствердження, етнічна нетерпимість. При цьому кримінальні структури 

можуть замінити суто національно-державні структури. Чинні інститути 

можуть у ХХІ ст. не витримати революційних змін. Перешкодити такому 

руйнівному хаосу в міжнародних відносинах можна за допомогою суверенних 

держав, військово-політичних блоків та міжнародних організацій, насамперед 

ООН, але їй задля цього потрібно стати гнучкішою й ефективнішою 

міжнародною організацією. Безперечно, що тенденції розвитку сучасних 

міжнародних відносин вимагають установлення правил, які б забороняли 

передачу високих технологій в сумнівні руки. 

Однак, варто зауважити, що історичної зумовленості хаосу не існує. Адже, 

незважаючи на бурхливе розгортання конфліктів упродовж ХХ ст., світ не 

занурився у безумовне заперечення людських цінностей і правил співжиття. 

Важко аналізувати можливі шляхи розвитку взаємовідносин національних 

держав, якщо виходити лише зі світової непередбачуваності та ворожості. 

Існують й інші, оптимістичніші глобальні тенденції. Очевидно варто 

погодитись з думкою М. Кармазіної, що глобалізацію в жодному разі не треба 

сприймати, як щось, у принципі, негативне. Вчена наголошує, що „глобалізація 

– це, насамперед, колосальні можливості обміну (технологіями, інформацією, 

ресурсами і т. д.), а отже, – і розвитку. Не всі нації рівною мірою втягнуті в цей 

процес: хтось, не розуміючи в чому суть справи, зволікає із тим, щоб віднайти і 

зайняти в ньому свою нішу. Відтак – щоденно втрачає. А хтось уже настільки 

відстав у цивілізаційному поступі (недарма ж сьогодні з’явилося специфічне 

поняття „кінчені країни” стосовно деяких країн Африки, Азії), що потрапивши 

у глобалізаційну хвилю, слугує хіба що „матеріалом для переробки”, не маючи 

жодних підстав для перетворення на активного геополітичного гравця і т. д. 

Глобалізація загострює конкуренцію. Виграє той, хто постійно, щомиті, дбає 

про власну конкурентоспроможність” [5]. 

Ще одним чинником, на нашу думку, є крах попередньої системи 

світосприйняття, яка розглядала міжнародні відносини в дефініціях холодної 

війни, і поставив вимогу шукати нових смислів і нової ідентичності. Очевидно, 

що холодна війна була конфліктом соціалізму і неокласичного капіталізму. 

231

Крах соціалізму і закінчення холодної війни з невблаганною гостротою 

порушили питання про фундаментальні цінності та сенс людської цивілізації. 

Демони власного історичного досвіду, які вивільнилися після краху соціалізму, 

релігійних поглядів, ментальних кодів, мов, спогадів про принижену гордість 

зупинили благодушність глобалістів. 

Враховуючи наявність у кожної цивілізації автентичних моральнопсихологічних 

підстав і власних економічних, політичних та військових вимог, 

очікувати миру і спокою уявляється вершиною стратегічної наївності. На 

передній план виходить примара прогнозованого С. Хантингтоном зіткнення 

цивілізацій. Вчений наголошував, що культурні розділові лінії цивілізацій 

стануть фронтовими лініями майбутнього [6]. Війна за югославську спадщину 

показала, що може відбутися у випадку прискореної і схвалюваної ззовні зміни 

ідентичності [6]. Дещо важливіше може відбутися у разі утвердження 

цивілізаційної ідентичності величезного Китаю, ядерної Індії і мільярдного 

мусульманського світу. Зазвичай цивілізаційні відмінності домінують, але 

згодом втрачають вплив. Вони часто зіштовхуються між собою, але значно 

важливіше те, що вони взаємодіють і співіснують. 

Треба акцентувати увагу на зростанні розриву між „Північчю” і „Півднем”, 

збільшенні матеріальної залежності величезної кількості населення від трьох 

центрів економічного розвитку: Північної Америки, Західної Європи та Східної 

Азії. Глобальна конкуренція підштовхує економічне змагання, в якому Захід 

чинить значний опір і не збирається віддавати своїх привілейованих позицій. 

Особлива гострота цього протистояння, очевидно, найвідчутніше виявиться 

в 20-30-х рр. ХХІ ст., коли внаслідок щораз більшого розриву між багатими і 

бідними країнами, стане масовою міграція бідного населення до Америки й 

Австралії. В умовах виснаження природних ресурсів розвинені країни 

намагатимуться захопити контроль за стратегічно важливою сировиною, а це 

неминуче призведе до загострення відносин, відкритого протистояння між 

багатими країнами і бідними. Поширення ядерної зброї робить ситуацію 

практично не контрольованою. У цьому зв’язку виникає небезпека нової 

економічної холодної війни між індустріально розвиненими країнами на чолі з 

США і країнами, що розвиваються. 

Різноспрямована дія вказаних і багатьох інших перетворювальних чинників 

творить різні сценарії розвитку міжнародних відносин. Найперший сценарій це 

є модель світової гегемонії США. Вона ґрунтується на домінуванні США в 

економічній, фінансовій, технологічній, військовій, торговельній галузях 

діяльності. Означена гегемонія пов’язана з пануванням США у формуванні 

міжнародних норм і правил, привабливістю ідеології, розумній мобілізації 

американських ресурсів і ослабленні потенційних супротивників. Глобальна 

гегемонія США може тривати впродовж чверті століття. Цьому сприяє і 

позиція країн Західної Європи, які не заперечують глобального лідерства, і 

США. Європейський Союз досі не має єдиної геополітичної стратегічної мети, 

а інститути НАТО виступають як ефективний контроль за поведінкою 

європейської еліти. Крім того, глобальному піднесенню США не перешкоджає 

Китай, оскільки він зацікавлений в американських інвестиціях, технологіях і 

232

ринках збуту. Росія також не може протистояти американській гегемонії, тому 

що потребує західних інвестицій, технологічного відновлення, допуску на 

ринок США. 

Наступний сценарій вбачається у моделі біполярної структури світу, де 

гегемонії США протистоятиме певний конкурент, наприклад, – Китай чи 

Європейський Союз. Може трапитися й таке, що сил для протистояння США, в 

якоїсь окремо взятої країни не вистачить. У цьому випадку протистояти 

гегемонії США зможе коаліція країн. Зокрема розширений Європейський Союз 

за економічною могутністю цілком можна порівнювати США: частка ЄС у 

загальносвітовому валовому продукті становить 19,8 %, а США – 20,4 %. Проте 

очевидно, що серйозний виклик США може зробити лише Китай. За 

прогнозами, до 2020 р. Азія, очолювана Китаєм, вироблятиме 40 % світового 

валового продукту, а ВНП Китаю досягне 20 трлн. дол. За такої ситуації США 

змушені будуть поступитися місцем лідера і відійти на друге місце, оскільки 

прогнозований ВНП США в ті роки становитиме 13,5 трлн. дол. 

Можливий також цивілізаційний розвиток міжнародних відносин за 

сценарієм багатополярного світу, який ґрунтуватиметься на балансі сил. Річ у 

тому, що фаза гегемонії США не може бути нескінченною, це пов’язано з 

обмеженістю ресурсів, їх ліквідністю. Багатополярність сформується в боротьбі 

за регіональну гегемонію між ЄС і Росією, між Китаєм, Індією і Японією. 

Кожний з центрів буде прагнути до створення власної зони впливу. 

Найважливіший процес, який відбувається в цьому напрямі, пов’язаний з 

формуванням трьох блоків: ЄС – НАФТА (Північно-Американська зона вільної 

торгівлі) – Східна Азія. У Росії в цьому плані існують лише військові 

можливості впливу, але нема економічних і технологічних ресурсів. 

Можна уявити ще й такий сценарій, очевидно, він був би найприйнятнішим 

для більшої частини національних держав. Його суть – у рівнобіжному 

існуванні західної, латиноамериканської, східноєвропейської, мусульманської, 

індуської, китайської, японської цивілізацій. Проте по лінії цих цивілізацій 

можуть відбуватися глобальні конфлікти в XXI ст., оскільки кожна з них має 

специфічні ресурси впливу на конкурентів. 

Отже, основним ризиком сучасної глобалізації є утвердження принципів 

загальної стандартизації та уніфікації суспільного життя, яке супроводжується 

втратою національної специфіки і позначається на взаєминах між людьми, 

організаціями та державами, на їхніх формах, методах діяльності та етиці 

стосунків. У всі періоди історії значно легше було пристосуватись і 

адаптуватись до тих глобальних процесів, які відбуваються у світі, ніж 

намагатись їх повернути чи зупинити. Тому замість національних моделей 

сучасного суспільного життя, які донедавна супроводжували та визначали 

соціально-політичне майбутнє держав, з’являються деякі 

західноамериканізовані моделі, які світова спільнота активно пропагує та 

наслідує. Майже весь світ перейшов на нові правила гри, за якими позиції 

національних держав здебільшого залежать не стільки від об’єктивних 

чинників, скільки від суб’єктивних. Відповідно до цього основним принципом 

його розвитку має стати нова ідеологія сучасного курсоутворення, яка 

233

передбачає цілепокладальне формування курсових тенденцій, які б насамперед 

сприяли забезпеченню максимальної користі та авторитету для своєї країни в 

зовнішній сфері взаємовідносин. 

________________________ 

1. Надольний І. Трансформація культурного потенціалу особистості в 

контексті глобалізаційних парадигм / Ефективність державного управління в 

контексті глобалізації та євроінтеграції: Матеріали науково-практичної 

конференції / За заг. ред. В. І. Лугового, В. М. Князєва. – К.: Вид-во НАДУ, 2003. 

– С. 61. 

2. Кравчук М. Концептуальна еволюція теорій глобалізації // Політичний 

менеджмент. – 2003. – № 2. – С.122. 

3. Biersteker T., Weber C. (eds.) State Sovereignty as Social Construct. – 

Cambridge: Cambridge University Press, 1996. – Р. 24. 

4. Miller J. Sovereignty Isn’t So Sacred Anymore // New York Times. – 1999. – 18 

April. – Sec. 4. – Р. 4. 

5. Кармазина М. У кожного народу – свій вибір, але Конституція для всіх 

одна // www.dialogs.org.ua (Дата перегляду 30 березня 2007 р.). 

6. Хантингтон С. Столкновение цивилизаций // Полис. – 1994. – № 1. – С. 33- 

48. 

7. Гуськова Е. Ю. История югославского кризиса (1990-2000). – М.: Русское 

право / Русский Национальный Фонд, 2001. – 720 с. 

UKRAINE IN THE MODERN GLOBALIZATION PROCESSES: DANGERS AND 

CHALLENGES FOR A NATIONAL STATE 

Vira Burdiak 

The article dwells upon the globalization, as one of the major factors of the civilization 

development that engrossed the overwhelming majority of countries including Ukraine. The 

author’s research shows how a new geopolitical economic and civilizational situation that creates 

challenges and traps for a national State is formed under the influence of the global and local 

factors. 

Key words: globalization processes, national state. 

234

УДК 32.01 

МЕХАНІЗМИ РЕАЛІЗАЦІЇ ДЕМОКРАТИЧНИХ ПРИНЦИПІВ В 

СИСТЕМІ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ В УМОВАХ 

ЄВРОІНТЕГРАЦІЇ 

Ніна Ржевська 

Проаналізовано проблеми впровадження демократичних принципів у систему 

національної безпеки в період входження України до ЄС. Обговорено основні завдання, які 

треба виконати для того, щоб стати рівноправним партнером серед європейських держав і 

посісти своє місце в європейському просторі. 

Ключові слова: національна безпека, національний інтерес, загрози, безпека людини, 

євроінтеграція, цивільний контроль, інституційні та правові механізми. 

В аналізі феномену демократизації треба вказати на причини, умови, 

чинники, які сприяють цьому переходові й визначають стосунки в системі 

міжнародної безпеки, адже створюється система державної ідентичності, де 

нема розколу та прагнення об’єднатися з іншими спільнотами. Для кожної 

держави важливо забезпечити національну ідентичність та державну єдність. 

Коли наша держава одним із основних напрямів зовнішньої політики обрала 

євроінтеграційний курс, питання щодо впровадження демократичних 

принципів у систему національної безпеки стало надзвичайно актуальним. 

Це питання охоплює надто широкий спектр проблемних аспектів. 

Передовсім треба чітко визначитись, що таке сектор безпеки, які елементи 

входять до системи національної безпеки України, та які з них потребують 

нагальних змін демократичного характеру. 

На наш погляд, перше – це створення атмосфери довіри між усіма 

елементами національної безпеки, що врешті, має повернути та поступово 

зміцнити довіру до відповідних структур з боку громадськості України. Саме це 

дасть змогу продемонструвати інше обличчя нашої країни всій європейській 

спільноті, до якої ми прагнемо інтегруватися. 

Так склалося, що всі органи силової сфери в Україні десятиліттями 

працювали у закритому режимі. У своїй професійній діяльності кожне 

відомство робило все на власний розсуд, не запозичуючи позитивного досвіду 

колег з інших органів. Тому налагодження тісної співпраці між усіма органами, 

що входять до системи національної безпеки, обмін інформацією та досвідом 

має стати одним з вагомих кроків щодо позитивного та дієвого демократичного 

реформування. Участь громадськості у обговоренні та ухваленні рішень 

стосовно діяльності силових структур є однією з важливих ознак 

демократичного суспільства та роботи «силовиків» в інтересах свого народу. 

На проблемі демократичного цивільного контролю над сферою національної 

безпеки потрібно зосередити особливу увагу. 

Встановлення чіткого кола повноважень усіх суб'єктів національної безпеки 

є не тільки передумовою їх ефективної діяльності, але й метою подальших 

235

демократичних процесів у всіх сферах життєдіяльності. Передусім це повинно 

стосуватися захисту прав і свобод громадян України. 

Недостатній обсяг повноважень Верховної Ради України в галузі контролю 

над силовою сферою, неможливість громадськості впливати на діяльність 

«силовиків», врешті, призводить до відверто злочинного втручання останніх у 

виборчу кампанію в Україні. 

Становище України, зумовлене характером її нових суспільно-політичних та 

економічних відносин, підпорядкованих євроінтеграційній стратегії, ставить 

перед державою та суспільством важливі завдання щодо вдосконалення 

законодавчої бази в інтересах зміцнення національної безпеки України. 

Пріоритетним напрямом у цьому має стати скоординована діяльність усіх 

силових відомств, спрямована на захист прав і свобод людини та громадянина. 

Від моменту проголошення незалежності Україна, фактично не маючи 

власного досвіду, майже з нуля почала формувати систему національної 

безпеки. Визнавши принцип демократії одним з головних та найважливіших 

принципів молодої держави, Україна поступово розпочала перехід до системи 

цивільного і демократичного контролю над усією військовою організацією. Але 

оскільки цивільні органи влади не мали достатнього досвіду, політичні органи 

не мали особливого бажання, а військові аж ніяк не прагнули змін, цей процес 

було взаємно заблоковано на високому рівні. 

Не маючи на той час Концепції національної безпеки, всі спроби 

реформування зводилися до звичайної адаптації в сучасній ситуації. 

Розглядаючи проблеми демократичного реформування всього сектору безпеки, 

ми обов’язково повинні зробити такі висновки: 1) реформування національної 

безпеки держави має бути прозорим та відкритим, військові професіонали не 

повинні це робити; 2) питання безпеки тісно пов’язані з рівнем загального 

розвитку країни, внутрішня безпека безпосередньо впливає на її розвиток; 3) 

проведення реформи не можливе без залучення «силовиків» до вивчення 

відповідного досвіду інших демократичних країн; 4) над органами національної 

безпеки повинна бути створена дієва система цивільного контролю через 

залучення цивільних експертів, ЗМІ, інших неурядових організацій. 

Запровадження всебічної, дієвої системи демократичного контролю над 

правоохоронною сферою, створення організаційно-правових умов для 

реального та ефективного впливу інституцій громадянського суспільства на 

діяльність цієї сфери, врахування думки широкої громадськості у формуванні 

та здійсненні державної політики в сфері внутрішньої безпеки має стати 

головним чинником процесу реформування. 

Верховна Рада повинна сформувати належну кількість правоохоронних 

органів у державі, щоб вони не залишилися поза контролем влади, розробити 

чітку схему над їх управлінням та підпорядкуванням і визначити джерела 

фінансування цих структур. Водночас Парламент не повинен брати на себе всі 

зобов’язання та весь тягар демократичного контролю. Функції спостереження, 

контролю та звітності мають бути розподілені між великою кількістю 

організацій. Процес демократичного реформування не закінчується і буде 

тільки розвиватися та набувати нових форм. Ухвалення таких важливих 

236

законів, як Закон України «Про основи національної безпеки України» та «Про 

демократичний цивільний контроль над Воєнною організацією і 

правоохоронними органами» – це тільки перші досягнення на шляху до 

найкращої моделі правоохоронної системи. Головна мета реформи повинна 

бути одна – безпека та добробут народу. 

Розвиток громадянського суспільства та його демократичних інститутів у 

країнах перехідного періоду, і в Україні зокрема, об’єктивно потребує 

розроблення і впровадження в соціальну практику дійового громадянського 

контролю над системою національної безпеки країни, що відповідає формам, 

змісту та практиці, які властиві для демократичних країн світу. Брак політикоправового 

обґрунтування й ефективних механізмів (юридичних також) такого 

контролю веде до того, що ключові, життєво важливі для держави та нації 

рішення приймаються кулуарно, вузьким, часто неконституційним колом 

представників виконавчої влади, і «закриті» для широкої громадськості, а 

найчастіше навіть для парламенту та його комітетів. Така засекреченість, 

зазвичай, виправдується «вищими інтересами» держави і «вимогами 

національної безпеки». 

Характеристика національної безпеки засвідчує, що її потрібно пов’язувати і 

з функціонуванням держави, що створює ресурс захисту безпеки, і з розвитком 

системи міжнародної співпраці задля створення умов гарантування 

національної безпеки та реалізації національних інтересів. Це зумовило 

важливість уточнення змісту понять «національний інтерес» і «національна 

безпека», які запроваджені в чинному законодавстві. У нашому розумінні 

національний інтерес – це інтегральний вираз життєво важливих інтересів всіх 

громадян, які реалізуються законними засобами в рамках функціонування 

політичної системи. Конкретний зміст національних інтересів повинен 

відбиватися та закріплюватися в національному законодавстві, що, зокрема, 

зумовлює легітимність останнього. 

Водночас ми стверджуємо, що чинна в законодавстві тенденція пов’язувати 

зміст національної безпеки лише з категорією інтересів, негативно впливає на 

ефективність державної діяльності з підтримання національної безпеки і не 

створює надійних критеріїв оцінки цієї діяльності. Адже зміна інтересів – 

надзвичайно динамічний процес, на який впливають і об’єктивні, і суб’єктивні 

чинники. Тому ми пропонуємо застосовувати поняття національної безпеки як 

певного стану та умов існування її об’єктів. Відповідно до нашого визначення, 

національна безпека – це стан захищеності гарантованих законодавством умов 

життєдіяльності держави, суспільства та окремої особи від внутрішніх та 

зовнішніх загроз. Підтримування національної безпеки є важливим напрямом 

державної діяльності, що актуалізується залежно від наявності та ступеня 

відповідних загроз. Отже, стан захищеності або безпечні умови не 

залежатимуть від зміни інтересів. 

Це наголошує ключову роль демократичних принципів у формуванні 

політики національної безпеки загалом і її відповідність євроінтеграційній 

стратегії. Відповідно до цих принципів національна безпека – це створення 

механізму захищеності встановлених законодавством норм і параметрів 

237

процесів та відносин, що забезпечує належні умови існування держави, людини 

та суспільства як суб’єктів цих процесів та відносин. Пропонується 

класифікувати діяльність щодо захисту національної безпеки як складну 

систему, яка охоплює комплекс векторів державної політики і зумовлена 

специфікою об’єктів національної безпеки. 

Виокремлюємо два комплекси питань, які диференціюються відповідно до 

природи правових норм, що становлять їх нормативно-правову базу. По-перше, 

це – безпека людини і суспільства, що грунтується на нормах природного права 

і вимірюється ступенем свободи від втручання держави та інших осіб, 

можливостями самореалізації і самовизначення. По-друге, це – безпека 

держави, яка є взасадниченою позитивним правом і пов’язана із застосуванням 

обмежень, заборон, жорсткою регламентацією, і невід’ємним елементом якої є 

сила державного примусу. 

Комплекс питань національної безпеки суспільства в демократичному виразі 

охоплює такі вектори: забезпечення прав і свобод людини і громадянина; 

захист людини від неправомірного втручання в її особисте життя; захист 

національної, культурної і духовної ідентичності від неправомірного 

втручання; створення дієздатних правових та організаційних механізмів 

захисту відповідних прав тощо. 

Ключову роль у проведенні політики запровадження демократичних 

механізмів у системі національної безпеки, особливо «силових» її векторів, 

повинна відігравати держава. Причому захист національної безпеки має 

реалізовуватися не лише через обмеження та застосування державного 

примусу, а й через реалізацію державної політики, спрямованої на підвищення 

рівня національної безпеки. Ця політика передбачає безпосередньо програми та 

плани розвитку і модернізації, які впроваджує держава на шляху євроінтеграції, 

а також визначення «правил гри» у всіх сферах міжнародних відносин. Правові 

основи цієї політики охоплюють і різні програми, концепції, і конкретні 

нормативно-правові акти, спрямовані на її проведення в життя. 

Політику національної безпеки можна реалізувати трьома способами. Поперше, 

потрібно створити нормативно-правові акти, що регулюють суспільні 

відносини щодо національного інтересу, встановлюють правила поведінки та 

відповідальність суб’єктів цих відносин. По-друге, створити нові державні 

інституції або розширити компетенції чинних щодо розв’язання завдань 

підтримки національної безпеки. І, по-третє, застосувати в процесі діяльності 

державних інституцій конкретні, встановлені правовими нормами, засоби і 

шляхи державного впливу на сферу національної безпеки. 

З правового погляду існує спеціальний механізм демократичного характеру 

формування і реалізації державної політики в сфері національної безпеки в 

період підтримання курсу на євроінтеграцію, який представляє собою 

впорядковану сукупність інститутів держави, які беруть участь у її формуванні 

та реалізації, внутрішні та зовнішні ролі й відносини якої регулюються 

системою правових норм і принципів. Цей державно-правовий механізм 

відповідно до напрямів реалізації політики національної безпеки, які ми 

означили, складається з трьох взаємопов’язаних елементів. По-перше, це – 

238

сукупність державних інституцій, які беруть участь у формуванні й реалізації 

політики національної безпеки, тобто інституційний механізм національної 

безпеки. По-друге, це – сукупність ролей і відносин, передусім правових, які 

з’являються при впровадженні політики національної безпеки, та специфічні 

форми і методи діяльності суб’єктів цієї політики. По-третє, це – ієрархічна 

сукупність правових норм та принципів, яка регулює зміст і процес реалізації 

політики національної безпеки. Останні два елементи становлять правовий 

механізм впровадження демократичних принципів національної безпеки. 

У демократичному суспільстві загальновизнані права людини і громадянина 

в сфері національної безпеки є основним критерієм, що характеризує стан 

безпеки конкретної особи і суспільства загалом. Крім того, ці норми є 

стримувальним чинником свавілля держави і одним з критеріїв обмеження 

держави у виборі способів і методів проведення політики національної безпеки. 

Означені норми містяться насамперед у Конституції України та міжнародноправових 

актах з прав людини. 

На основі власного аналізу, ми пропонуємо низку основних принципів, 

дотримання яких забезпечило б ефективність правового регулювання питань 

національної безпеки. До таких принципів належать: 1) комплексний підхід до 

правового будівництва в галузі національної безпеки; 2) забезпечення у системі 

національної безпеки примату гарантованих Конституцією прав і свобод 

людини і громадянина; 3) дотримання в процесі правотворчості щодо сфери 

національної безпеки загальновизнаних міжнародно-правових норм і стандартів 

та задекларованими конституційними засадами державної політики України; 4) 

чітке визначення та максимальне звуження кола питань і відповідно 

оптимізація кількості правового матеріалу, що входять до сфери національної 

безпеки. 

Політика національної безпеки реалізується і системою інститутів публічної 

влади, і інститутами громадянського суспільства, до компетенції яких входить 

розв’язання питань щодо створення безпечних умов функціонування і розвитку 

сфери реалізації національних інтересів. 

Потреба дотримання демократичних принципів вимагає від держави 

застосовувати опосередковані економічні методи регулювання сфери 

національної безпеки, допускаючи безпосереднє адміністративне втручання 

лише у вичерпному переліку випадків. З іншого боку, широке застосування 

економічних, опосередкованих методів впливу вимагає значних матеріальних і 

фінансових ресурсів, що з огляду на стан української економіки вагомо 

обмежує можливості їхнього використання. 

239

І, нарешті, обов’язковою вимогою є задекларований принцип адекватності 

способів і методів захисту національної безпеки від конкретних загроз. Цей 

принцип є стримувальним чинником від можливих утисків демократичних 

принципів та громадянських свобод під приводом захисту національної 

безпеки. Дотримання принципу адекватності вимагає насамперед чіткого 

законодавчого визначення критеріїв і видів загроз національній безпеці України 

та можливих дій у відповідь. 

Гарантування національної безпеки в умовах євроінтеграційних процесів 

ґрунтується на двох основних демократичних принципах. По-перше, це право 

національної спільноти вільно, безперешкодно, на власний розсуд бути 

суб’єктом згаданих процесів. І по-друге, це її право на захист від 

неправомірного зовнішнього втручання у «приватність» («privacy»). 

Сфера національної безпеки суспільства потребує толерантного і 

відповідального ставлення. З одного боку, вона вимагає втручання держави, 

щоб забезпечити належний рівень безпеки і уникнути суспільно небезпечного 

та непередбачуваного розвитку відносин. З іншого боку, надмірне державне 

втручання саме собою створює загрозу і може привести до негативних 

наслідків, обмежити права людини і зруйнувати демократичні інститути 

громадянського суспільства. Взаємний вплив сфери національної безпеки та 

політичного розвитку суспільства змінює методи, способи та завдання політики 

сучасної України, і що не менш важливо, змінюються самі цілі державної 

політики, які стають більше орієнтованими на розвиток та динаміку. 

Отже, підвищенню ефективності системи національної безпеки значною 

мірою могли б сприяти: 

– у практичній площині – систематизація нормативно-правових актів 

щодо сфери національної безпеки; 

– у теоретичному плані – визнання окремої галузі права щодо 

регулювання відносин у сфері національної безпеки; 

– у науковому аспекті – поглиблене вивчення специфіки демократичних 

форм та методів захисту різних об’єктів національної безпеки. 

Система національної безпеки в демократичній державі містить у собі як 

повноправний суб’єкт відносин громадські структури, оскільки сфера безпеки 

може бути монополією держави лише в умовах тоталітарного режиму. У 

громадянському суспільстві, і це дуже важливо, неурядові структури й 

організації є повноправними елементами системи національної безпеки в 

рамках диверсифікованих механізмів демократії участі. Національна безпека 

безпосередньо пов’язується зі сталим демократичним самопідтримуваним 

розвитком і розглядається як його інтегральна частина. 

Те, що ми бачимо в Україні, – це лише потворний симбіоз решток системи 

«державної безпеки» тоталітарного режиму «радянського типу» і 

новостворених структур групової безпеки «перебудованої» партійної 

номенклатури, представників компрадорських олігархічних кланів і 

напівкримінального тіньового капіталу. Така система геть несумісна з базовими 

принципами цивілізованої життєдіяльності та пріоритетами розвитку 

демократичного суспільства, яке прагне увійти до європейської спільноти. 

240

Проте поступове запровадження в життя механізмів демократичного контролю 

над системою національної безпеки може стати ефективним стимулом розвитку 

громадянського суспільства, просування України до європейської інтеграції та 

повноцінного членства в євроатлантичних інституціях. 

The democratic principles of the realization mechanism in the national security system of 

Ukraine under the euro integration conditions 

Nina Rzhevska 

The article touches on the democratic principles integration into the national security system of 

Ukraine during the EU integration process. The main tasks have been discussed which are to be 

fulfilled in order to become the equal partner among the European countries and to get its own place 

in the European determination. 

Key words: national security, national interest, threats, the human security, euro integration, 

civil control, institutional and legal mechanism. 

241

УДК 331.556 (477) 

УКРАЇНА В СВІТОВИХ МІГРАЦІЙНИХ ПОТОКАХ 

Тетяна Ігнатьєва 

Наголошено на недостатньому стратегічному осмисленні ролі міграційної політики в 

регулюванні міграційних потоків в Україні, виділено низку ключових проблем, пов'язаних з 

регулюванням імміграційних процесів в Україні, подано рекомендації щодо міграційної 

політики в Україні. 

Ключові слова: міграційна політика, міграційні потоки, іміграційні процеси. 

Розвиток глобалізаційних процесів за сценарієм уніполярного світу 

передбачає формування гомогенного світового ринкового простору, який 

функціонує за єдиними правилами. Вважали, що людство вийде на новий 

рівень розвитку і сформується тип «людина-економічна», який буде повністю 

інтегрований у міжнародний ринок праці. Утім наслідки процесів глобалізації в 

Україні поки що малопомітні. Незначне долучення до міжнародних 

господарських структур, низька конкурентоспроможність вітчизняних товарів, 

брак значних іноземних інвестицій гальмують входження України у глобальний 

простір, що формується. 

Найпомітнішим наслідком глобалізації в Україні сьогодні є долучення її до 

світових міграційних процесів. Україна стала країною прийому емігрантів і 

водночас країною, що зумовлює імміграцію, одним з основних суб'єктів 

євроазійських міграційних процесів. 

Європейські країни зіткнулися з проблемою міграції в контексті розширення 

ЄС на Схід ще на початку ХХІ ст. Науковий світ Європи одразу відреагував на 

цю проблему низкою досліджень в яких описано механізми стримування 

потоків нелегальних емігрантів до країн ЄС. Карл Копп – експерт німецького 

відділення правозахисної організації PRO ASYL, що займається проблемами 

втікачів, спробував проаналізувати проблему міграції в різних її аспектах [1]. 

Таку ж тему досліджень обрали Р. Шпек [2] та Г. Яворська [3], а також 

А. Дайнеко, Г. Забавський, Ф. Дмитракович [4] тощо. 

Вчені, переважно, розглядають міграційні процеси як прогресивне явище, як 

чинник, що сприяє розвиткові суспільства. Проте останні публікації з теми 

свідчать і про негативні наслідки цих процесів. Зокрема, Г. Мєднікова [5] 

звертає увагу на серйозність проблеми міграції для України, а Ю. Ожиївська 

досліджує причини еміграції в статті «Еміграція – проблема сьогодення» [6], О. 

Корнійчук – ефективні методи боротьби з нелегальними мігрантами в Україні 

[7]. 

Крім того, в Україні (м. Київ) 1995 року була створена благодійна 

організація Центр досліджень проблем міграції (ЦДПМ). Основна діяльність 

спрямована на виконання програм і проектів соціальної, правової, гуманітарної 

допомоги, інформаційного забезпечення мігрантів, біженців, депортованих 

осіб, шукачів притулку в Україні шляхом винайдення і залучення можливостей 

242

державних, громадських і міжнародних організацій зацікавлених у 

врегулюванні та стабілізації міграційної ситуації в Україні. Тривалий час ця 

організація видавала часопис «Проблеми міграції». 

Мета цієї статті – з’ясувати причини української імміграції та еміграції в 

Україну, оцінити наслідки сучасних міграційних рухів для України. 

Явище міграції зумовлене низкою причин серед яких: трансформації у 

країнах Центрально-Східної Європи, локальні конфлікти, лояльна імміграційна 

політика держав, економічні чинники які штовхають людей на пошуки «кращої 

долі» (вища заробітна плата, розвиток бізнесу), міграція «мізків», пошук 

політичного притулку, можливість самореалізації особистості тощо. 

За деякими оцінками, у сучасному світі кількість мігрантів сягає 150 млн. 

осіб і щорічний приріст становить 2% [8]. Серед них 15% наших 

співвітчизників які перебувають в Італії, Португалії, Греції, Польщі Чехії, Росії. 

Такий відтік працездатного населення становить для України серйозну 

проблему. Людський капітал (освітній, трудовий, культурний, соціальний) – це 

головний український ресурс, проте й він швидко вичерпується. За даними 

Державного комітету статистики України, зовнішня міграція українців за 2001 

– 2007 рр. (січень-лютий) сягнула 322 тис. Здебільшого – це високоосвічені та 

висококваліфіковані фахівці (80% мають повну вищу або базову вищу освіту). 

Вони працюють переважно в таких галузях, як транспорт, будівництво, 

торгівля, переробна промисловість. Якщо говорити про вік трудових мігрантів, 

то це найбільш працездатна частина трудового потенціалу України: 60% 

мігрантів віком від 20 до 44 років, 70% – чоловіки. 

У зв’язку з виїздом науковців та висококваліфікованих фахівців втрати 

України становлять понад мільярд доларів США на рік. (Для довідки: 

підготовка фахівця з вищою освітою технічного й природничого профілів 

коштує нашій державі близько 10 тис. доларів США, а закордоном ці затрати 

більші в 10 разів.) Отже, Україна інвестує свій живий капітал в економіку 

практично всіх розвинених країн світу. 

Сьогодні процеси глобалізації теоретично мали б призупинити потік 

мігрантів на основі теорії вирівнювання прибутків громадян планети. Проте, 

Україна більше експортує робочих рук, аніж товарів. Трудова міграція – 

глобальне світове явище, вона позначається і на країнах-донорах, і на країнахреципієнтах. 

Демографічна ситуація в Україні як у країні-донорі значно гірша, 

ніж в інших країнах-донорах. По-перше, частка трудових мігрантів з України у 

відсотковому відношенні до кількості населення – найвища серед інших країн. 

По-друге, в Україні відбувається сталий процес неухильного зменшення 

населення через різке скорочення народжуваності та зростання смертності. 

Тому утворений у нашому суспільстві демографічний вакуум неминуче 

заповнюють іммігранти з третіх країн зі стабільним природним приростом 

населення, які є традиційними постачальниками робочої сили у світі. Але вони 

– носії інших звичаїв і культурних традицій, іншого менталітету, й через 

засилля іммігрантів можуть відбуватися незворотні процеси в нашій культурі, у 

світогляді, в усьому суспільному бутті. Це сприяє формуванню соціально 

неповного суспільства, і може мати незворотній ефект для держави. 

243

За повідомленнями Прес-служби Президента України В. Ющенка у країні 

накопичуються мігранти з країн Південно-Східної Азії, Близького та 

Середнього Сходу, Африки, а також громадян країн СНД, які використовують 

нашу державу для транзиту в країни ЄС. А це переважно некваліфіковані, без 

освіти, без громадянства, нелегали. Така міграція погіршує криміногенну 

ситуацію, є причиною інфекційних та епідеміологічних захворювань. Боротьба 

з нелегалами коштує державі приблизно 130 млн дол. щорічно. За даними 

Державного комітету статистики України за 2001-2007 роки (січень-лютий), 

тільки офіційно до України потрапило близько 250 тис. осіб. За неофіційними 

даними, через територію держави щорічно проходить до 500 тисяч нелегальних 

мігрантів. 

Більша їх частина намагається проникнути в Україну через українськоросійський 

кордон (понад 80% затриманих) та українсько-білоруський (11%), а 

виїхати – через українсько-словацький (майже 60%) та українсько-польський 

(20%) кордони. 

Основним напрямком незаконної міграції у західному регіоні є словацька 

ділянка кордону. Це пов’язано з тим, що в Словаччині – одна із найм’якіших 

процедур надання статусу біженця. Приблизно 70 – 80% громадян Чечні, Грузії 

та Вірменії, котрі незаконно перетинають українсько-словацький кордон і 

відразу просять надати їм статус біженця, дуже швидко його одержують. 

Словаки ж посилаються на те, що саме в їхній країні процедура надання статусу 

біженця максимально наближена до європейської і орієнтована на дотримання 

прав людини [9]. 

Україна вже 10 років співпрацює з Міжнародною організацією з міграції, а 

2002 р. стала її членом. За її допомогою в країні у 2005 р. був розгорнутий 

проект «Зміцнення потенціалу в сфері управління міграційними процесами», на 

який Євросоюз виділив 3,8 млн. євро. Він був розрахований на півтора року, за 

які планувалося створити ефективну систему управління міграційними 

потоками через Україну. Сьогодні Україна має спільний кордон iз чотирма 

країнами-членами ЄС (Польщею, Словаччиною, Угорщиною, Румунією), 80% 

усього потоку нелегальних мігрантів, які використовують Україну як 

«трамплін» на шляху до країн Західної Європи, приїжджають із Росії. За 

неофіційними оцінками уряду, правоохоронним органам вдається затримати 

лише 10 – 15% усіх незаконних мігрантів, які перетинають територію України. 

Трудові іммігранти, збільшення їх кількості може стати загрозою 

національній безпеці. Це виявляється зокрема у: 

• зниженні життєвих стандартів та якості життя країни, яка приймає; 

• зростанні безробіття серед населення країни-реципієнта; 

• відпливі грошових коштів у країни походження мігрантів; 

• посиленні залежності національної економіки від трудових ресурсів 

інших держав, розмивання національного трудового потенціалу; 

• посиленні тиску на державну сферу соціальних послуг та комунальний 

сектор; 

244

• зменшенні питомої ваги власних громадян у структурі економічно й 

суспільно-політично активного населення, формування автономних 

співтовариств зі своїми субкультурою й звичаями; 

• посиленні зовнішнього соціокультурного впливу на українське 

суспільство, що підвищує ризик його фактичної деукраїнізації; 

• насиченні нелегальними іммігрантами тіньового сектору економіки (за 

даними МОМ, частка іммігрантів у чисельності зайнятих в тіньовій економіці 

України становить 75%); 

• поширенні, насамперед – у середовищі нелегальних мігрантів, 

кримінальних відносин, що може живити ксенофобські настрої серед частини 

представників титульної нації. 

Видається, що єдиний спосіб усунути суперечності між правами мігрантів і 

безпекою громадян країни в’їзду полягає в тому, щоб: 

• вжити заходів щодо регулювання міграційного потоку; 

• забезпечити розсіяне розселення мігрантів; 

• сприяти засвоєнню мігрантами базових цінностей суспільства країни 

перебування. 

Такі заходи, звичайно, ведуть до нівелювання культурної ідентичності 

іммігрантів, але водночас мінімізують можливість формування сепаратистських 

рухів. Це також сприятиме боротьбі з виявами національної нетерпимості, 

расизмом та зменшенням впливу крайніх націоналістичних партій на 

суспільство. 

Ухвалення суворіших законодавчих актів і правових норм, які регулюють 

в’їзд та перебування мігрантів, включаючи уніфікацію стандартів візових 

документів і термінів одержання статусу біженця, посилення контролю за 

спільними кордонами – це лише окремі заходи щодо подолання проблем 

імміграції як соціально-економічного явища. Ці інструменти, взаємодіючи з 

іншими заходами зовнішньої політики, будуть спроможні забезпечити 

прогнозовану та регульовану міграцію. 

Про серйозність проблеми міграції свідчить і той факт, що Парламентська 

асамблея Європи планує провести міжнародну конференцію з питань міграції в 

Україні 2008 року. 

Отже, лібералізація ринку праці призводить до ще більшої поляризації 

прибутків жителів розвинутих країн і збідніння країн малорозвинутих, що 

породжує процес світової міграції, яка є частиною міжнародного ринку праці, 

що постійно генерує умови для міжнародного перерозподілу працездатного 

населення. 

________________________ 

1. http://www2.dw-world.de – Німецька Хвиля. 

2. Шпек Р. Путь в ЕС одолеет лишь идущий // Зеркало недели. – 2003. – 22 – 28 

марта. 

3. Яворська Г. Про перспективи «статусу сусідства» у відносинах України з ЄС // 

Дзеркало тижня. – 2003. – 25 січня. 

245

4. Дайнеко А., Забавский Г., Дмитракович Ф. Расширение Европейского Союза. 

Экономические и правовые аспекты. – М.: Изд-во деловой и учеб. литературы, 2004. – 

С. 47. 

5. Мєднікова Г. Фактор глобалізації в культурному діалозі цивілізацій в умовах 

глобалізації // Діалог цивілізацій: протиріччя глобалізації: Матер. Другої Всесвіт. 

конфер. Київ, 23 травня 2003. – К.: МАУП, 2003. – С. 285 – 290. 

6. Ожиївська Ю. Еміграція – проблема сьогодення // Львівська газета. – 2005. – 24 

березня. 

7. Корнійчук О. Україна ефективніше боротиметься з нелегалами // День. –2005. – 

10 листопада. 

8. На пороге ХХІ века. Доклад о мировом развитии 1999/2000 Всемирного банка. 

– М.: Весь мир, 2000. – С. 35. 

9. Україну окупують нелегали // Поступ. – 2005. – 25 лютого. 

UKRAINE INTO THE WORLD MIGRATION FLOWS 

Tetyana Egnat’eva 

The article underlines inappropriate strategic understanding of migration policy role in 

regulation of migration flows in Ukraine; it also reveals a few main problems connected with 

regulation of immigration processes in Ukraine and recommendations as to Ukrainian migration 

policy. 

Key words: migration policy, migration flows, immigration processes. 

246

УДК 321.01+342.2 

РЕГІОНАЛЬНІ КОНФЛІКТИ В СУЧАСНІЙ УКРАЇНІ 

(ІНСТИТУЦІОНАЛЬНИЙ АСПЕКТ) 

Олег Кукарцев 

Розглянуто джерела та зміст міжрегіональних суперечностей і регіональних конфліктів в 

Україні. Досліджено причини виникнення конфліктів на регіональному рівні між 

інститутами державної влади та місцевого самоврядування, а також способи їх 

демократичного врегулювання. 

Ключові слова: регіон, відносини «центр-регіони», регіональний конфлікт, регіональна 

політика, інституалізація, централізація, адміністрування, самоврядування. 

У сучасних умовах політичної кризи в країні, одним з виявів якої стало 

протистояння різних політичних сил, представлених у вищих органах 

державної влади та органах різного територіального рівня, актуалізувалася 

проблема вивчення регіональних конфліктів. Брак раціональної схеми влади, 

яка відображала б сьогоднішні потреби України, призводить до конфліктів і 

політичних негараздів. Вони поширені на регіональному та місцевому рівнях і 

мають переважно характер боротьби за владу між легальними та прихованими 

суб’єктами політики. У цій ситуації усі намагання реформувати державний 

устрій малоефективні, а так звані “програми розвитку” регіонів часто мають 

фіктивно-демонстративний характер і, по суті, спрямовані на отримання 

безконтрольного доступу до бюджетних коштів, кредитних та інвестиційних 

потоків [6]. 

Є думка, що за цими тенденціями приховуються суб’єктивні емоції та 

кон’юктурні інтереси окремих державних діячів і представників регіональної 

еліти. Політична теорія тлумачить ці явища дещо у інакше. Не заперечуючи 

ролі суб’єктивних прагнень окремих політиків та чиновників, вона схильна 

більше уваги зосереджувати на об’єктивних основ конфліктів, що виникають у 

відносинах між центром і регіонами, намагаючись виявити глибинні причини 

того, що відбувається не стільки у сфері індивідуальної психології лідерів, 

скільки у сфері економіки, політики, соціальних відносин, державного 

управління та місцевого самоврядування [4, c. 83]. 

Проблема регіональних конфліктів вкрай різноманітна. Є велика кількість 

видів регіональних конфліктів, їх форм, причин виникнення тощо, що 

ускладнює їхню систематизацію та виявлення загальнополітологічних аспектів 

аналізу конфліктів. 

До прикладу – типологія регіональних політичних конфліктів, яку розробив 

російський фахівець Ростислав Туровський. Він виокремлює локальні 

конфлікти на рівні внутрішньорегіональної політики, міжрегіональні конфлікти 

і конфлікти між територіями та державою (Центром) загалом. На власне 

регіональному рівні Р. Туровський відзначає такі типи конфліктів: 

247

Інституціональний, або конституційний, конфлікт між політичними 

інститутами, наприклад, між органами публічної влади, між губернатором і 

місцевим самоврядуванням. 

Внутрішньоелітний конфлікт між основними групами інтересів (зокрема 

можуть посилюватись зіткнення між елітними групами, сформованими навколо 

великих корпорацій, між регіональними організаціями партій, окремими 

лідерами). 

Соціальний конфлікт, що виникає внаслідок соціальної напруженості, 

непродуманої політики місцевої влади або керівництва корпорацій 

(підприємств); він може виявлятись в акціях протесту, страйках і навіть 

захопленні підприємств робітниками. 

Етноконфесійний (міжнаціональний) конфлікт, суб’єктами якого є етнічні 

(національні) та/або конфесійні групи. Формою такого конфлікту може бути 

внутрішньорегіональний сепаратизм (заклики до створення нових 

адміністративних утворень) або внутрішньорегіональний ірредентизм (спроби 

приєднання частини території до іншого адміністративного утворення), що 

призводить до міжрегіональних конфліктів [7]. 

Розглядаючи історію України періоду незалежності, можна констатувати, що 

у нас існували названі типи конфліктів, тривалість та інтенсивність яких 

звичайно різниться. Далі ми зосередимось на розгляді конфлікту, що виникає 

між регіональними органами публічної влади, оскільки вітчизняна практика 

становлення і розбудови держави показала, що одним з найпроблемніших 

питань стала інституалізація, укорінення таких політичних структур, які б 

забезпечували самовідновлюваний, міцний, чітко налагоджений характер 

процесу задоволення найважливіших потреб людей. 

Звертаючись до інституціонального аспекту проблеми регіональних 

конфліктів у сучасній Україні, зазначимо, що вони багато в чому є продуктом 

надмірної централізації влади та неефективної організації публічної влади на 

регіональному (обласному) рівні. В Україні сьогодні нема повноцінного 

місцевого самоврядування в областях, більшість владних повноважень щодо 

соціально-економічного та культурного розвитку територій сконцентрована в 

урядових органах, що суперечить і принципові субсидіарності, який 

закріплений в Європейській хартії місцевого самоврядування, і Конституції 

України в якій закріплене положення про те, що “територіальний устрій 

України грунтується на засадах єдності та цілісності державної території, 

поєднання централізації і децентралізації у здійсненні державної влади, 

збалансованості соціально-економічного розвитку регіонів, з урахуванням їх 

історичних, економічних, екологічних, географічних і демографічних 

особливостей, етнічних і культурних традицій” [3, c. 50]. 

В Україні до регіональних органів публічної влади належать обласна 

державна адміністрація (орган державної влади) і обласна рада (орган 

місцевого самоврядування), повноваження яких чітко не розмежовані. Це 

зумовлює виникнення конкуренції цих органів і, як наслідок, спричиняє появу 

конфліктних ситуацій в ухваленні управлінських рішень з питань розвитку 

територій. Наявність правових підстав для втручання органів виконавчої влади 

248

у сферу компетенції місцевого самоврядування, а також велика кількість 

державних контролювальних структур на практиці використовується, щоб 

тиснути на органи та посадових осіб місцевого самоврядування. 

Закон “Про місцеве самоврядування в Україні” забезпечує повноцінне 

самоврядування лише на рівні населених пунктів [1]. На обласному рівні, де 

більшість повноважень делегують ради відповідним адміністраціям, глави 

адміністрацій виконують функції не тільки представників центральної влади, а 

й, фактично, керівників виконавчих органів рад [2]. Це посилює 

адміністративну вертикаль і послаблює самоврядні органи, що за умов, коли 

нема продуманої регіональної політики уряду унеможливлює вільний розвиток 

регіонів. 

Отже, обласні ради мають декоративний характер і їхня роль переважно 

зводиться до надання видимості легітимності діяльності облдержадміністрацій, 

оскільки ради фактично не вирішують самостійно жодних питань соціальноекономічного 

та культурного розвитку територій, вони не мають матеріальних 

та фінансових ресурсів для виконання завдань та повноважень місцевого 

самоврядування. 

Ситуація ускладнюється й тим, що економічно сильні регіони в Україні 

мають більше можливостей відстоювати свої інтереси. Можливості одних 

регіонів суттєво відрізняються від інших, тому що досі на рівні відносин між 

елітними групами працюють ніяк не регламентовані кланові принципи, 

економічні інтереси, особисті зв’язки. Тому взаємодія будувається на основі 

доволі крихкого бюрократичного консенсусу, конкретних домовленостей між 

лідерами центральних і регіональних елітних груп, а також на особливому 

неформальному статусі регіонів та їхніх лідерів. І, закономірно, що в країні 

відбувся де-факто поділ на “привілейовані” і “периферійні” регіони. 

Більшість дослідників наголошують на тому, що інституціональна 

організація влади не є чимось зовнішнім і стороннім, а є окремим виміром 

влади, що впорядковує владні відносини. Окрім упорядкування, додатковими 

аргументами на користь інституціоналізації владних відносин також 

виступають: влада завжди передбачає обмеження свободи особистості, а 

інститут вносить елемент раціональності, чим знижує рівень соціальної 

напруги і зменшує можливість зловживання владою [5]. 

Характер і ступінь інституціоналізації суспільства, маючи на увазі 

виникнення у ньому інститутів та особливості їхнього формування і 

функціонування, свідчать про рівень розвитку і тип суспільства, його політичну 

систему. У цьому випадку створення регіональних політичних інститутів, а 

також урахування регіональних інтересів в інституційному «дизайні» вищих 

державних органів є свідченням демократизації суспільства, відхід від 

авторитаризму та централізованої системи управління, для якої характерні 

політичні та суспільні структури представленої мінімальною кількістю 

формалізованих та офіційних політичних інститутів. Наявність регіональної 

інституційної системи є обов’язковою умовою створення та запровадження в 

країні ефективної регіональної політики на демократичних засадах [5], а також 

249

згладжування суперечностей у відносинах центральної влади з локальними 

спільнотами. 

Звертаючись до досвіду державно-територіального облаштування у 

демократичних країнах, можна побачити, що ефективність інтеграції територій 

і регулювання регіональних ситуацій і проблем в державі прямо залежить від 

балансу політики розмежування компетенцій і політики узгодження інтересів. 

Політична історія різних країн переконує в тому, що стійкість будь-якого 

державного устрою та його спроможність до змін залежать від здатності 

підтримувати баланс відцентрових і доцентрових тенденцій, баланс інтересів у 

централізації та децентралізації влади. 

Відтак система регіональних органів влади потребує докорінної зміни. Існує 

також невідкладна потреба у розробленні та реалізації нової регіональної 

політики, яка б передбачила нову ефективну та демократичну систему 

управління регіонами, могла б забезпечити баланс загальнодержавних інтересів 

з регіональними та місцевими інтересами і грунтувалась на засадах єдності й 

цілісності державної території, поєднанні централізації і децентралізації у 

здійсненні державної влади, збалансованості соціально-економічного розвитку 

регіонів з урахуванням їхніх історичних, економічних, екологічних, 

географічних і демографічних особливостей, етнічних і культурних традицій. 

________________________ 

1. «Про місцеве самоврядування в Україні»: Закон України від 21.05.1997 р. № 

280/97-ВР // Відомості Верховної Ради (ВВР). – 1997. – № 24.– С. 170. 

2. «Про місцеві державні адміністрації»: Закон України від 09.04.1999 р. №586- 

XIV // Відомості Верховної Ради (ВВР). – 1999. – № 20-21. – С. 190. 

3. Конституція України (із змінами і доп.). – К.: Атіка, 2006. – 64 с. 

4. Мурадян А. А. Регионализм как проблема политология // Вестник Моск. ун-та. 

Сер.18. Социология и политология. – 1995. – №3. – С. 83–89. 

5. Політика регіональних органів влади: теорія та практика / За ред. В. П. Єлагіна. 

– Харків, 2004. – 178 с. 

6. Проблеми і перспективи національної регіональної політики // Міжнародний 

центр перспективних досліджень. Звіт про семінар // URL: www.icps.kiev.ua 

7. Туровский Р. Ф. Основы и перспективы региональных политических 

исследований // ПОЛИС. – 2001. – №1. – С. 138–157. 

REGIONAL CONFLICTS IN PRESENT UKRAINE (THE INSTITUTIONAL ASPECT) 

Oleg Kukartsev 

The sources and content of interregional contradictions and regional conflicts in Ukraine is 

viewed. The causes of appearing of conflicts between institutes of state authority and local 

government on regional level, and ways democratic adjustment of them are investigated. 

Key words: region, “centre-regions” relations, regional conflict, regional policy, institualization, 

centralization, administration, self-government. 

250

УДК 321 

МІЖНАРОДНІ СИСТЕМИ: ПРОБЛЕМИ СТАБІЛЬНОСТІ 

Леся Угрин 

Проаналізовано особливості міжнародних систем як різновиду суспільних, традиційні 

механізми досягнення ними стабільності (баланс сил), розглянуто нові підходи до 

досягнення стабільності міжнародної системи в контексті глобалізації, передовсім глобальне 

управління 

Ключові слова: міжнародна система, міжнародна анархія, системна рівновага, 

світопорядок, структура системи, баланс сил, гегемонія, турбулентність, міжнародні 

режими, глобальне управління. 

Стабільність є важливою і бажаною, але не завжди досяжною 

характеристикою буття людини і міжнародної спільноти також. Як стан 

міжнародного середовища стабільність визначається через мир (на противагу 

війні та конфлікту), статус-кво, порядок (впорядкованість процесів та 

взаємодій), а отже, пов’язана з системністю. Стабільність міжнародної системи 

як стан, що дозволяє суб’єктам міжнародних відносин реалізовувати свої цілі, 

передбачає наявність механізмів досягнення рівноваги в системі. Якщо у 

внутрішній політиці стабільність залежить від стійкості та ефективності 

владних інститутів, консенсусу щодо спільних цінностей, то міжнародні 

відносини реалізуються в анархічному середовищі, де нема традиційних для 

внутрішньополітичних відносин інтегруючого та управлінського чинників – 

легітимної влади, що має повноваження на застосування примусу. Міжнародні 

системи характеризуються, з одного боку, нестійкістю об’єднувальних 

чинників (міжнародне право, міжнародні організації, розвиток засобів 

комунікації, взаємопроникнення у сфері економіки), а з іншого – вагомим 

впливом диференційних чинників (національний егоїзм, нерівномірність 

розподілу ресурсів, соціокультурні (цивілізаційні) та ідеологічні відмінності), 

які є постійною загрозою для стабільності міжнародних систем. Загрозою для 

стабільності міжнародних систем є значна автономія елементів, передовсім 

держав, які володіють суверенітетом. Проте ця автономія не абсолютна, вона 

постійно зменшується зі зростанням взаємозалежності всіх учасників 

міжнародних відносин. Ці ознаки міжнародних систем дають змогу визначити 

їх як децентралізовані, що функціонують на засадах самоорганізації 

(синергетики). В термінах синергетики формування і постійна трансформація 

міжнародних систем може розглядатися як процес виникнення порядку з хаосу 

[3]. Світовий порядок на певному історичному відрізку часу визначається 

системою взаємовідносин активних акторів світової спільноти, що володіють 

значною потугою, базується на сукупності офіційних і неофіційних норм 

поведінки, а також створених на їх основі інститутів, організацій і союзів. 

Особливості суперечливого руху міжнародних систем, як і інших типів 

систем, що поєднують статику та динаміку, одноманітність та різноманітність, 

251

лінійність та циклічність, визначаються їхнім прагненням до рівноваги, що 

постійно порушується розвитком. Без стану рівноваги один елемент може 

одержати перевагу чи підпорядкувати собі інших. У ситуації відсутності центру 

влади та силового характеру відносин між державами (елементами) системна 

рівновага може бути досягнута через реалізацію принципу силової рівноваги 

(баланс сил). Сила в цьому контексті – це категорія системних відносин, 

оскільки визначеності та змісту набуває у співвідношенні з силою інших 

держав, що опосередковується структурними характеристиками системи, її 

полярністю. 

Міжнародна система прагне зберегти стабільність системи й одночасно 

автономність її елементів, оскільки принцип суверенітету, невтручання у 

внутрішню політику є основою функціонування міжнародних систем 

Вестфальської моделі. В такому сенсі динамічна рівновага міжнародних систем 

засновується на збалансованості двох протилежних тенденцій їх 

функціонування: 1) змінності окремих елементів (держав), які у своїх діях на 

міжнародній арені керуються егоїстичними інтересами, і загрожують рівновазі, 

та 2) відносній стійкості зв’язків між ними, тобто структури системи. 

Структуру системи формує взаємодія елементів, тому вона не передує 

елементам, вона формується та розвивається разом з ними, іншими словами, 

система та елементи взаємно формують один одного. Водночас структура, 

створена взаємодією елементів, впливає на їх поведінку, інтереси, мотивацію 

діяльності, ідентичності; загалом вона “задає” принципи розподілу 

можливостей серед елементів (держав) у системі, регулюючи їх поведінку. 

Однак структура міжнародних відносин формується та підтримується 

відносно невеликою кількістю держав-акторів, здатних підтримувати та 

гарантувати принципи функціонування системи та правила гри у ній. «Коли 

кількість дійових осіб (на міжнародній арені) зростає..., кількість головних 

дійових осіб не зростає в тій самі пропорції, а часто й узагалі не зростає», – 

зазначає Р. Арон (R. Aron) [1, c. 109]. Ситуацію, в якій одна держава достатньо 

сильна для того, щоб підтримувати обов’язкові правила функціонування 

міжнародних відносин, і прагне цього, Р. Кохейн (R. Keohane) та Дж. Най (J. 

Nye) визначають як гегемонію. Отже, гегемонія встановлює та забезпечує 

контроль лише над загальними правилами зовнішніх відносин між державами, 

тоді як імперія контролює внутрішні та зовнішні процеси підкорених 

політичних одиниць, що може так само бути моделлю жорсткої ієрархізації та 

стабілізації міжнародного середовища. Р. Ґілпін (R. Gilpin), один з 

представників теорії гегемоністської стабільності, стверджує, що період 

найбільшої стабільності міжнародної системи, що перебуває в постійному 

розвитку, припадає на період стійкого впливу чергового гегемона. Крім 

гегемоністської структури міжнародної системи, Р. Ґілпін виділяє також 

біполярну та багатополярну, принципами яких були відповідно стримування та 

баланс сил. 

Структура в контексті функціонування міжнародних систем визначається як 

принципи, за якими: а) елементи розташовуються стосовно один з одного точки 

зору їх здатності до взаємодії; б) визначаються функціональні (рольові) 

252

відмінності між елементами; в) розподіляються можливості серед елементів 

(держав) системи. Так структура опирається поведінці елементів (держав), які 

за висловом Р. Роузкранца (R.Rosecrance), «збурюють» систему, дестабілізуючи 

її, нейтралізує їх, відновлюючи стан рівноваги – певну модель балансу сил. 

Структура виступає своєрідним гарантом системної рівноваги, а отже, і 

стабільності міжнародної системи, не знищуючи плюралізму та різноманітності 

елементів, гарантуючи їм певну міру автономності. Якщо дестабілізуючі дії 

держав-елементів переважають, то система впадає у стан нестійкості, кризи 

(війни), які є передумовою формування нового типу балансу сил та іншої 

моделі міжнародної системи. Структура системи, стверджує К. Волтц 

(K.Waltz), дає змогу обмежувати, мотивувати і передбачати поведінку держав, 

вона зумовлює деяку схожість в їхній поведінці. Іншими словами, міжнародна 

система, володіючи специфічними, тільки їй властивими (системними) 

якостями, здійснює визначальний вплив на загальний характер міжнародних 

відносин та на окремі її елементи, впорядковуючи їх. К. Волтц, представник 

неореалізму, сформулював структурні принципи міжнародних систем: 

– держави в міжнародних відносинах керуються мотивом виживання; 

– основними учасниками міжнародних відносин залишаються лише 

держави; транснаціональні актори можуть відігравати в системі вирішальну 

роль лише тоді, коли будуть мати більше владних повноважень та 

можливостей, ніж держави; 

– держави не є однорідними елементами, а володіють різними 

можливостями (потенціалом). Вони намагаються збільшити цей потенціал, що 

може привести до зміни структури міжнародних відносин. 

К. Волтц вважає стабільністю стан системи, при якому вона здатна 

подовжувати своє існування, не руйнуючись. Це можливо, коли а) система 

міждержавних відносин функціонує як саморегулювальна система; б) 

стабільність є системним станом, а не набором певних умов (наприклад, 

відсутність війни); в) існує зв’язок між виживанням системи та її здатністю 

адаптуватися до змін. Отже, стабільність містить два аспекти – динаміку 

(розвиток, трансформації) і статику (порядок) [6]. Останній передбачає 

домінуючий тип (модель) зовнішньополітичної поведінки держав, а також 

системні правила, які відображають загальні принципи та моральні цінності, і 

забезпечують стабільність. На системних правилах, які формуються на основі 

спільних інтересів, інститутів та цінностей в процесі співпраці держав, 

наголошують представники неоліберального напряму в теорії міжнародних 

відносин. Проте неореалісти в досягненні стабільності міжнародної системи 

більше ваги надають державі-гегемону, яка здатна гарантувати дотримання цих 

правил. Ця традиція також пов’язує стабільність з політикою балансу сил, коли 

жодна держава не розраховує одержати вигоду від його порушення. 

Вирішальна роль належить державам – світовими лідерам. 

Баланс сил є виявом процесів саморегуляції та самоорганізації міжнародної 

системи в умовах відсутності легітимних центрів влади, тобто її розвитку без 

зовнішнього структурного впливу. Такий принцип досягнення стабільності 

домінував у міжнародних системах Вестфальської моделі, державоцентричних 

253

за своєю сутністю. Він доповнювався нормативним регулюванням, наприклад, 

через норми міжнародного права, правила дипломатії, які, проте, були 

вторинними й маловпливовими. 

Проте на мікрорівні міжнародної системи завжди виникали чинники, які 

загрожували стабільності міжнародної системи. До таких Р. Джервіс (R. Jervis) 

відносить непередбачувані наслідки окремих взаємодій і взаємодій стратегій 

акторів, які в сукупності можуть мати руйнівний вплив на систему, а також 

суб’єктивні чинники пов’язані з помилковим сприйняттям явищ міжнародної 

політики, що впливають на ухвалення рішень та вибір стратегій [8]. Дж. 

Розенау (J. Rosenau) розглядає цей набір чинників як здатність сприйняття 

навколишнього світу, або як досвід [9]. Чинники мікрорівня можуть впливати 

на структурні характеристики, обмеження, що визначають розподіл владних 

повноважень всередині світової системи, спричинити структурні зміни, 

порушувати системну рівновагу. 

Вплив чинників мікрорівня на стабільність системи посилюється в 

глобалізованому світі, характеристиками якого є зростання взаємозалежності, 

нерівномірності розвитку (диференціація світу на бідні та багаті суспільства), 

хаотичність, непередбачуваність змін, які Дж. Розенау називає турбулентністю 

міжнародної політики. Концепція турбулентності «припускає напруженість і 

зміни, коли структури й процеси, що зазвичай творять політику, нестійкі й у 

них відбувається перебудова» [9]. Головною ознакою турбулентної політики є 

непевність, яка доповнюється складністю та динамізмом змін. В сукупності це 

приводить до того, що чинні правила уже більше не служать стримуванню дій і 

наслідків, а це ставить під сумнів традиційну концепцію балансу сил. 

«Механізм балансу сил успішно функціонує лише тоді, коли дії невеликої 

групи лідерів, які знайомі з правилами гри і відстоюють інтереси своїх держав, 

передбачувані й не виходять за наперед обумовлені рамки», – стверджує Л. 

Річардсон (L. Richardson) [4, с. 100]. Тобто традиційні механізми рівноваги, що 

засновувалися на силі та визначальному впливі кількох (або однієї) держав не 

можуть подолати турбулентності світової політики. Причина цього в джерелах 

змін, що привели до турбулентності політики. Серед них Дж. Розенау вирізняє 

п’ять основних: 1) перехід до постіндустріального світопорядку, пов'язаний з 

розвитком техніки й технологій; 2) наслідки застосування технологій та 

взаємозалежності – забруднення атмосфери, тероризм, наркоторгівля, валютні 

кризи й СНІД, що мають транснаціональний характер; 3) менша 

самодостатність держав та їх здатність знаходити прийнятні рішення головних 

політичних проблем; 4) тенденції до децентралізації у міжнародній системі, 

більша ефективність та самостійність підсистем; 5) нове сприйняття світу та 

досвід людей, що є результатом впливу чотирьох вище зазначених чинників [9]. 

На нашу думку, найвагомішими чинниками змін є: 1) втрата державами 

монополії на силу та вплив у міжнародній системі, поява транснаціональних 

акторів, які обмежують вплив держав, що дало змогу Дж. Розенау назвати її 

постміжнародною; 2) трансформація (чи ерозія, розмивання) суверенітету 

держав, добровільна передача його на локальний чи транснаціональний рівень, 

що дає підстави визначати майбутні моделі міжнародної системи як 

254

Поствестфальські; 3) трансформація сили на міжнародній арені, застосування 

якої в умовах взаємозалежності стає щораз менше ефективним. 

Транснаціоналізація світової політики, взаємозалежність поставили під сумнім 

основні механізми стабілізації попередніх міжнародних систем - перерозподіл 

сили, силову рівновагy, яку підтримували великі держави як основні актори 

міжнародних відносин. 

Вплив цих змін, на думку Е. Баталова, відкриває перед людством дві 

альтернативи: «або зростання керованості і програмованості політик розвитку 

міжнародних відносин, або зростання некерованих змін у світовому порядку, 

можливо з катастрофічними наслідками» [2, с. 363] і відповідно актуалізує 

проблему пошуку адекватних механізмів досягнення стабільності та безпеки 

міжнародної спільноти. 

Непевність, невизначеність у розвитку міжнародної спільноти, що є 

результатом збігу процесів глобалізації й структурної трансформації 

міжнародної системи після розпаду біполярності, привела до усвідомлення 

важливості регулювального начала в функціонуванні міжнародної системи, 

механізмів контролю і раціональної спрямованості головних процесів та 

тенденцій у ній – тобто керованості розвитком міжнародної системи. Можна 

погодитися, що керованість, це умова досягнення міжнародною системою 

стабільності в умовах глобалізації [5]. У такому сенсі керованість стає 

важливою характеристикою міжнародної системи поряд зі стабільністю та 

безпекою. Вона може бути досягнута взаємоузгодженими діями основних 

акторів міжнародної політики на основі кодифікованих норм та правил 

транснаціонального характеру в рамках спільно створених міжнародних 

інститутів. Тому новими організуючими елементами сучасної міжнародної 

системи, чинниками її стабільності, стають: міжнародні режими, регіоналізм та 

регіональні інститути, системи колективної безпеки, транснаціональні 

спільноти та глобальне регулювання. Найважливішим та синтетичним 

елементом серед них є Global Governance. Це поняття визначає дії учасників 

міжнародних відносин, спрямовані на досягнення керованості, а отже, і 

стабільності міжнародної системи. Глобальне регулювання передбачає 

добровільні та злагоджені дії з узгодження інтересів та створення на цій основі 

спільних інститутів та режимів. 

На керованість міжнародної системи, а отже, ефективність глобального 

регулювання впливають, по-перше, внутрішній контекст системи, тобто її 

складність, чисельність елементів (і недержавних також); по-друге, процеси та 

явища, які регулюють поведінку акторів (стійкість системної ієрархії, 

ефективність багатосторонніх інститутів ухвалення рішень; всезагальність норм 

та правил; роль міжнародного права; вплив політичних режимів; вплив 

недержавних акторів; механізми узгодження конфліктів); по-третє, 

ефективність внутрішньодержавного управління через взаємозалежність 

внутрішньої та зовнішньої політики держав у глобалізованому світі [6]. 

Зрозуміло, що всі ці чинники перебувають у стадії становлення та 

інституціоналізації, оскільки функціонують в контексті трансформації самої 

міжнародної системи. 

255

Одночасно глобальне регулювання як спосіб досягнення стану керованості 

міжнародної системи передбачає з’ясування проблеми суб’єкта управління 

(регулювання). В західній науці поширені кілька підходів до розуміння Global 

Governance, які по-різному відповідають на питання суб’єктності. Насамперед 

це неоліберальна концепція «управління без уряду», яка акцентує увагу на 

неформальних консенсусних механізмах прийняття міжнародних рішень; 

концепція інституціональних трансформацій, що розглядає посилення 

повноважень міжнародних інституцій, насамперед ООН та Бреттон-Вудських 

інститутів. Неорелістські традиції розвиває теорія інституціоналізованої 

гегемонії [7], яка розглядає основними суб’єктами Global Governance 

міжнародні інституції, створені могутніми державами для співпраці та 

колективного управління міжнародними економічними кризами, іншими 

словами, мова йде про змінy лідерства однієї держави, колективним лідерством 

наймогутніших держав, потенціал яких дає їм змогу виконувати роль 

глобального менеджера в рамках міжнародних інститутів. До таких інститутів 

передовсім відносять G-7 (G-8) та меншою мірою МВФ, Світовий банк, які 

допомагають державам – глобальним лідерам узгоджувати свої інтереси, 

регулювати проблеми економічної і особливо актуальної на сучасному етапі 

енергетичної безпеки, формувати нові стандарти поведінки в міжнародних 

відносинах. Саме ці інституції можуть розглядатися як глобальні стабілізатори 

в контексті глобального ринку та глобальних криз, породжених непевністю в 

розвитку міжнародної системи та браку одностайних правил поведінки її 

учасників. 

Отже, проблема керованості міжнародної системи як механізму її 

стабілізації в умовах трансформації та глобалізації зумовлена слабкістю 

держав, тобто кризою державоцетричної моделі міжнародної системи, 

збільшенням впливу та автономії транснаціональних акторів, неможливістю 

застосовувати силові (воєнні) методи узгодження конфліктів та збільшення 

ваги економічних і культурних елементів сили, посиленням хаотичності та 

непередбачуваності поведінки акторів, вразливості міжнародної системи, що 

загрожує стабільності на глобальному рівні. 

____________________ 

1. Арон Р. Мир і війна між націями: Пер з фр. – К.: МП: «Юніверс», 2000. – 688 с. 

2. Баталов Э. Я. Мировое развитие и мировой порядок. Анализ современных 

американских концепций. – М.: РОССПЭН, 2005. – 366 с. 

3. Пригожин И., Стенгерс И. Порядок из хаоса: Новый диалог человека с 

природой: Пер. с англ./ Общ. ред. В. И. Аршинова, Ю. Л. Климонтовича и Ю. В. 

Сачкова. – М.: Прогресс, 1986. – 432 с. 

4. Ричардсон Л. За пределами традиционного баланса сил // Pro et Contra. – 2007. 

– ноябрь–декабрь. – № 3. – С. 95–102. 

5. Суслов Д. Управляемость как категория анализа международной системы 

//URL: http://www.wpec.ru/text/200709171301.htm 

6. Цыганков П. А. Мировая политика и ее содержание // Международные 

процессы. –2005. – №1. 

7. Bailin А. From Traditional to Institutionalized Hegemony // G8 Governance. – 

2001. – №. 6, February// URL: www.g7.utoronto.ca/scholar/bailin/bailin2000.pdf 

256

8. Jervis R. Perception and Misperception and International Politics. – Princeton, New 

Jersey. – 1976. – 445 p. 

9. Rosenau J. Turbulence in World Politics. A Theory of Change and Continuity. – 

Princeton University Press, 1990. – 504 p. 

INTERNATIONAL SYSTEMS: THE PROBLEMS OF STABILITY 

Lesya Uhryn 

The peculiarities of international systems as a kind of social, traditional mechanism of 

reaching of the stability (balance of forces) are analyzed, the new approaches of achieving stability 

of the international system in a context of globalization, first of all global governance are shown 

down. 

Key words: international system, international anarchy, systematical balance, world order, 

the structure of the system, balance of forces, hegemony, turbulence, international regimes, global 

governance. 

257

УДК 320 

ПОЛІТИЧНІ ІДЕОЛОГІЇ В УМОВАХ ІНФОРМАЦІЙНОГО 

СУСПІЛЬСТВА: СУЧАСНИЙ СТАН ТА ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ 

Лариса Четверікова 

Досліджено сучасний стан політичних ідеологій та їх роль в житті суспільства. В якості 

критеріїв розглянуто: по-перше, деякі основні етапи суспільного розвитку (епохи Модерну 

та Постмодерну), по-друге, еволюцію розуміння сутності концепту ідеології від тлумачення 

її як більш чи менш цілісних та впорядкованих систем ідей і усвідомлених переконань до 

розуміння як способів використання симеологічних форм в контексті відносин панування. 

Ключові слова: політичні ідеології, суспільство, інформаційне суспільство. 

Трансформації, що їх зазнають політичні ідеології, ставлять перед 

дослідниками цілу низку актуальних і цікавих запитань. Яку роль відіграють на 

сучасному етапі ідеї та образи в символічному просторі політики? Чому знову 

постало питання про кінець ідеології? Хоча варто його переформулювати: чи 

замінить іміджіологія ідеологію? 

Саме ці питання і зумовлюють актуальність даної проблематики. Ми 

поставили перед собою завдання відповісти на них, апелюючи до поширеної 

ідеї інформаційного суспільства. 

Передусім спробуймо розкрити феномен «інформаційного суспільства», 

синонімом (і наслідком) якого можна вважати «постіндустріальне суспільство». 

Щодо феномену інформаційного суспільства, загалом дослідники сходяться на 

тому, що визнавати його як щось кардинально нове, революційне недоречно. 

Відомий британський соціолог К. Мей як критерії аналізу настання нової ери 

використовує такі твердження [4, с. 3]: 

- ми переживаємо соціальну революцію; 

- організація економічних відносин зазнала перетворення; 

- змінюється політична практика разом з суспільствами, де вона 

застосовується; 

- держава з її владою остаточно занепадає. 

Безперечно, якісні зміни щодо цих критеріїв відбулися. Але постає питання, 

чи мають вони глобальний характер. Проведений аналіз дав підстави К. Мею 

скептично поставитись до ідеї інформаційного суспільства. 

Як зазначив Д. Белл у «Настанні постіндустріального суспільства» «для 

індустріального суспільства буде характерна зміна у визначенні знання як 

такого. Пріоритет теорії над емпіризмом і узагальнення знань у вигляді 

абстрактних систем символів … зумовили характер змін у теоретичному 

знанні» [4, с. 8 – 9]. Отже, можна визначити такі зміни: 

- по-перше, у постіндустріальному суспільстві центральне місце займає 

професіонал; 

- по-друге, класи та групи поступаються місцем індивідові як власникові і 

користувачеві знання – на зміну колективізму індустріальної епохи приходить 

258

індивідуалізм епохи постіндустріалізму. Посилюється роль індивіда та його 

комунікаційний потенціал; 

- у сфері політики акцент переноситься на індивіда (особу). Тому значної 

актуальності набуває особистий імідж. 

Можна не погодитись з думкою Е. Тоффлера, що інформаційне суспільство 

є «радикальною зміною, комплексним перетворенням» індустріального 

суспільства [7, с. 323]. З виникненням інформаційних технологій з’явилася 

лише ще одна форма інформації (електронний обмін), яка потягнула за собою 

певні суспільні зміни. Як зазначив К. Мей, «світ змінюється, але скоріше під 

тиском нових технологій, ніж під впливом законів розвитку» [4, с. 27]. 

Щодо твердження «організація економічних відносин зазнала 

перетворення», то тут ситуація аналогічна. Панівною формою економічних 

відносин був і залишається капіталізм. 

У «Капіталі» Маркс стверджує, що індустріальне виробництво в умовах 

капіталізму «ніколи не вважає свою теперішню форму за кінцеву і завжди 

спрямоване на вдосконалення» [2, с. 457]. А тому технологічні перевороти у 

виробництві свідчать про його оновлення, а не відмову від нього. Основна мета 

підприємця – отримання прибутка (а він більший, якщо швидше обертаються 

гроші). І логічно, що головним чинником зменшення періоду обертання 

грошей, або, інакше кажучи, обігу капіталу, буде вдосконалення засобів 

комунікації. 

Окрім того, розвиток засобів комунікації, що призвів до феномену 

інформаційного суспільства, пов’язують з ідеєю революції контролю 

(можливість одержати миттєвий зворотний зв’язок). Саме ці технології 

допомогли покращити ефективність контролю економічних менеджерів. До 

суттєвих змін, які відбулися в економічній сфері можна віднести те, що: 

- рушійною силою економіки є вже не соціальна група (клас), а 

розгалужена мережа індивідів: відбувається розподіл праці, заснований на 

контрактній системі на відміну від довгострокового працевлаштування; 

- відбулося перетворення інформації та знання, що раніше були частиною 

праці фахівців і існували як «приховане знання» на ТОВАР. Відповідно вагомо 

зросла частка інформаційних товарів і послуг, які прийшли на зміну 

матеріальним. 

Наступне твердження, яке цікаве в контексті нашого дослідження, «держава 

з її владою остаточно занепадає». Справді, мультинаціональні корпорації 

(МНК) (або ж більш уживаний термін транснаціональні корпорації (ТНК)), які 

можна розглядати і як причину, і як наслідок розвитку інформаційних 

технологій, успішно послуговуються цими технологіями для створення 

міжнародних або навіть глобальних мереж. Внаслідок цього виникають 

наднаціональні системи виробництва, а кордони між країнами втрачають свою 

важливість. Сумним наслідком для національних держав є втрачання контролю 

над такими корпораціями, оскільки останні в змозі уникати податкової 

політики та урядового регулювання. Як зазначає К. Мей «… потужні ІКТ, 

підімкнені до глобальної мережі, почали пришвидшувати процес пожвавлення 

міжнародної мобільності капіталу. Вони уможливили миттєві трансферти 

259

капіталу та зробили їх відстежування важким, як ніколи, що і підірвало владу 

держави. Наприклад, використання податкових гаваней мультинаціональними 

корпораціями з метою «приховування» прибутків може коштувати бідним 

країнам до 50 мільярдів доларів США» [4, с. 149]. 

У цій цитаті, однак, є ключ до того, що роль держави все ж не звелася до 

маргінальної. Адже саме держава через регулювання законодавства може або 

створювати, або ліквідовувати такі «податкові гавані». І загалом, МНК можуть 

поширюватися і функціонувати лише в країнах, де встановлені чіткі 

законодавчі межі (інша справа, що вони мають змогу впливати на законодавчий 

процес). Держава як «нічний сторож» постає важливою умовою існування 

МНК, тож думка про подальший занепад держави видається безпідставною. 

Отже, можна сказати, що загалом постіндустріальне суспільство 

відрізняється від індустріального тим, що: 

по-перше, концепція «держави загального добробуту» (чи соціальної 

держави) реалізована і це призвело до таких наслідків: 

- середній клас у розвинених суспільствах є найчисельнішим соціальним 

прошарком: в результаті західне суспільство за соціальним критерієм стало 

приблизно однорідним; 

- успіх ідеї і практики «соціальної держави» призвів до беззаперечної 

«перемоги» капіталізму над іншими формами суспільної організації. 

«Фактично, капіталізм стає безальтернативним. Він перетворюється на 

ідеологію всієї світової спільноти» [4, с. 53]; 

по-друге, однорідність суспільства, або іншими словами відсутність поділу 

за соціальним критерієм, є умовою і причиною диференціації на 

індивідуалізованому рівні. Це можна побачити на прикладі еволюції поняття 

солідарності. Органічна солідарність Е. Дюркгейма поступається місцем 

солідарності Р. Рорті. Як зазначав Е. Дюркгейм, солідарність „... має суттєвою 

функцією зробити з нього (індивіда) невід’ємну частину цілого, і, відповідно, 

увібрати в нього дещо від свободи його дій” [1, с. 127, 369]. На противагу 

такому визначенню сучасне розуміння солідарності передбачає, що 

солідарність – це не колективізм. Навпаки, солідарність визначає індивіда як 

особу, що діє свідомо і самостійно. Онтологічний статус солідарності 

засвідчується не в тому, що людина здатна до взаємодопомоги, а радше в тому, 

що вона органічно потребує добровільно здійснювати дії щодо створення 

спільного суспільного блага через взаємоорганізовані групи, громади й 

асоціації громадян [8, с. 48]; 

по-третє, вагомий той факт, що знання з нейтрального, безкорисливого 

чинника перетворилися на товар. Відповідно до цього сформувався ринок, на 

якому левова частка пропозиції представлена віртуальними товарами та 

послугами. 

Визначивши кардинальні зміни в житті суспільства, можна використати їх 

як критерії щодо сучасного стану та перспектив розвитку політичних ідеологій. 

Побачити еволюцію розуміння сутності концепту ідеології можна за 

допомогою схеми [6, с. 39]: 

260

А = більш чи менш цілісні 

та впорядковані системи ідей 

і усвідомлених переконань 

Негативні або критичні І Позитивні або нейтральні 

2. Цілісні уніфіковані системи Д 1. Системи ідей, що пропонують 

вірувань, що диктують індивідам 

визначену оцінку існуючого, 

спосіб думок та поведінки Е проект його зміни і відповідну 

програму дій 

О 

3. Основа мобілізації колективної 

дії 

5. (Хибні) ідеї, що використо- Л 4. Ідеї та переконання, що вівуються 

для легітимізації 

дображають інтереси і 

ставлення 

існуючого порядку і/або О до дійсності визначених соціальмобілізації 

дій, спрямованих 

них груп (К. Мангайм) 

на його зміну 

Г 

7. «Хибна свідомість», що маскує 6. Способи впорядкування та 

справжній стан речей (К. Маркс) І інтерпретації соціальної реальності 

(«Карти», що дають 

змогу 

Я орієнтуватися на незнайомій 

соціальній «місцевості») (К. Гірц) 

Б = способи використання симеологічних форм в контексті відносин 

панування 

Отже, розуміння поняття ідеології пройшло еволюцію від тлумачення її як 

системи ідей та переконань певної соціальної групи до визнання ідеології як 

системи символів, що складається в так звані «карти», або «матриці» соціальної 

реальності. 

Очевидно, що така позиція зумовлена не останньою чергою тим, що на 

сучасному етапі наголос ставиться не на соціальну групу, а на індивіда. А тому 

визначення ідеології К. Мангайма втрачає свій сенс. Якщо епоха модерну 

формувала ідеології відповідно до класових, національних або ж 

територіальних ознак, то однорідне за соціальною ознакою суспільство обирає 

ту чи ту ідеологію відповідно до власних вподобань або ж інтересів. 

Це спричинює два наслідки. 

Знову постає проблема кінця ідеології (капіталізм безальтернативний). Як 

зазначає російський науковець В. Мартьянов, «проблема полягає в тому, що 

нормативні цінності Модерну, будучи повністю втіленими, «уречевились», 

261

тобто перетворилися із трансцендентних утопічних цілей на характеристику 

іманентної політичної реальності «тут і тепер»». А тому «титанічні зусилля, які 

сьогодні скеровані на підтримку проекту Просвітництва і лежать в його основі 

«великих ідеологій», свідчать про вичерпаність ідеологічних дискурсів 

Модерну, які, виявивши свою історичну і культурну «граничність» в 

«постіндустріальному», «інформаційному» суспільстві, що з’являється на 

наших очах, виявилися нездатні ефективно пояснити і легітимувати реальність 

Постмодерну» [3, с. 147 – 148]. Якщо послугуватися поділом ідеології К. 

Мангайма на часткову та тотальну, то можна зазначити, що на зміну тотальній 

ідеології Модерну приходить тотальна ідеологія Постмодерну, яку ми і 

розглядаємо як кінець ідеології. «Відбувається занепад «великих ідеологій» та 

формування нової «дисциплінарної матриці». Особливість такої матриці в тому, 

що ідеологія як форма опису «відкріпляється» від порядку універсального, не 

намагаючись більше побудувати об’єктивної картини світу і монополії на 

істину, що з неї випливає [3, с. 149]. Результатом визнання «неуніверсальності» 

ідеологій стала ліквідація її нормотворчої функції (норма – ненорма). 

Ціннісні ідеології трансформуються в прикладні політичні технології. 

1. Наслідком є те, що з метою популізму змішують антагоністичні аксіоми 

(цінності) класичних ідеологій. І тут як приклад можна навести такий 

неологізм, як «блеризм», що відображає неможливе для Модерну часів 

боротьби «чистих ідеологій» поєднання правої економічної політики з лівою 

політичною риторикою (фактично ліво-центристська партія, що проводить 

економічну політику, яка підтримує ідею мінімального втручання в економічну 

та соціальну сфери) 

2. Оскільки критерії прихильності індивідів до тих чи тих ідеологій стають 

надзвичайно суб’єктивними або розмитими, то особливої актуальності набуває 

проблема політичного маніпулювання. 

Як висновок варто подати запропоновані російським науковцем О. 

Соловйовим дві схеми-вектори, що відображають принципові зміни в 

нормативно-символічній сфері політики [5, с. 20]. 

В епоху Модерн діяв такий алгоритм формування нормативно-символічних 

продуктів (ідеологій): групова ідентифікація (джерело виробництва 

інтелектуальних продуктів) → груповий інтерес (об'єкт символічного 

відображення) → ідеологія (ідеальна матриця, що змістовно представляє 

раціонально арґументовану систему групових політичний цілей) → ідеологічна 

боротьба (умова формування базових цінностей і метакодів, що забезпечують 

стабільність і інтеграцію суспільства) → ідеологи (центральна страта 

виробництва ідеальної сфери політики) → партії (головний елемент відповідної 

системи представництва) → відношення панівних еліт і громадянського 

суспільства (основних контрагентів публічної політики) → політична 

демократія (інституціональна сфера організації нормативно-символічної сфери 

і політичного дискурсу). 

Для епохи Постмодерну відбулася така трансформація базових компонентів 

сфери політики та нормативно-символічної сфери: індивідуально-культурна 

ідентифікація масового суспільства (акцент на індивідові в гомогенному 

262

суспільстві) → інформаційний привід (об’єктивний або ж не об’єктивний якщо 

це політична дезінформація) → політична рекламістика (побудована на 

емоційно-чуттєвих і культурних вимірюваннях позиції, сконцентрованих в 

іміджі) → політична режисура (як форма свідомого забезпечення політичної 

стабільності та суспільної інтеграції) → політичні технології → 

технотелемедіуми (електронні ЗМІ) → відношення дейтократії (осіб, що 

контролюють обмін інформацією) з масовим суспільством → постдемократія 

(інфократія). 

Отже, інформаційне суспільство, яке само собою не несе радикальних змін, 

спричинилося до вагомих, можна навіть сказати глобальних наслідків у 

нормативно-символічній сфері політики. Науковці дотримуються різних 

поглядів щодо майбутнього політичих ідеологій (теорія кінця ідеологій, теорія 

циклічного розвитку ідеологій). Хай там що, але одне безсумнівне: відбувається 

процес витіснення ідеології на політичну переферію, що свідчить про згасання 

її функції формування нормативно-символічної сфери. 

_________________________ 

1. Дюркгейм Эмиль. О разделении общественного труда. Метод социологии. 

– М.: Наука, 1990. – 575 с. 

2. Маркс К. Капитал. Критика политической экономии. Т. 1. Кн. 1. Процесс 

производства капитала. – М.: Политиздат, 1983. – VI, 905 с. 

3. Мартьянов В. С. Постмодерн – реванш «проклятой стороны модерна» // 

Полис. – 2005. - № 2. – С. 147–157. 

4. Мей К. Інформаційне суспільство. Скептичний погляд / Пер. з англійської. 

– К.: «К.І.С.», 2004. – ХІVс., 220 с. 

5. Соловьев А. И. Политическая идеология: логика исторической эволюции // 

Полис. – 2001. – № 2. – С. 5–23. 

6. Современные тенденции развития символического пространства политики 

и концепт идеологии. Материалы дискуссии // Полис. – 2004. – № 4 – С. 28–51. 

7. Тоффлер Е. Третя хвиля / З англ. пер. А. Євса. – К.: Вид. дім. «Всесвіт», 

2000. – 480 с. 

8. Maldonado C. E. Human Right, Solidarity and Subsidarity: essays toward a 

social ontology. – Washington, D.C.: Council for Research in Values and Philosophy, 

1997. – 110 p. 

POLITICAL IDEOLOGIES IN THE CONDITIONS OF INFORMATIONAL 

SOCIETY: THE MODERN STATE AND THE PERSPECTIVES OF DEVELOPMENT 

Larysa Chetverikova 

The modern states of the political ideologies and their role in the life of the society have been 

studied in this article. The following criteria have been analyzed: 1) some of the main stages of the 

society development (modern and Post-modern periods); 2) the evolution of the interpretation the 

essence of ideology as a concept from more or less complete and ordered system of ideas and 

convictions to methods of using the simeological forms in the terms of domination relations. 

Key words: political ideologies, society, and information society. 

263

ЧИННИКИ ФОРМУВАННЯ МІЖНАРОДНОГО ОБРАЗУ ДЕРЖАВИ: 

ПРИНЦИПИ КЛАСИФІКАЦІЇ 

Олена Щурко 

Проаналізовано чинники формування образу держави, розглянуто основні принципи та 

критерії їх класифікації, вирізнення яких зумовлено природою та особливостями 

міжнародного образу держави. 

Ключові слова: образ держави, ідентичність, ментальність, політична культура, політичні 

технології. 

Міжнародний образ держави, його привабливість формується та 

зумовлюється впливом багатьох чинників. Особливості регіону, національних 

традицій, історичної пам’яті народу, ідеології тощо створюють цілісний образ, 

на основі якого ідентифікують певну державу серед усієї світової спільноти. У 

літературі існують різні підходи до класифікації чинників, що формують образ 

держави. Найпоширеніший підхід засновується на факті відносної усталеності 

та одночасно змінності образу держав. Зокрема Е. Галумов серед чинників 

формування образу держави вирізняє умовно-статичні, тобто ті, що 

залишилися в минулому, і майже незмінні, та умовно-динамічні, тобто ті, що 

діють в реальному часі й можуть впливати на сприйняття усталених аспектів 

(елементів) образу, та ті, що очікуються в майбутньому [1]. Загалом у 

свідомості людей сучасний образ держави поєднує образи того, що було 

(історичні події та пам’ять про них, історичні міфи, культурну спадщину); того, 

що є (суспільні цінності, організації та інститути, статус держави в реальному 

часі); і того, що має бути (уявного майбутнього на основі національного 

ідеалу). Інші вчені наголошують важливість особистісного аспекту сприйняття 

образів і поділяють чинники, що впливають на процес формування образу 

держави, на об’єктні, які стосуються об’єкта сприйняття (держави, спільноти), 

комунікативні, зумовлені процесом розуміння та їх оцінки; ситуативні, 

зумовлені соціальним, економічним чи політичним контекстами сприйняття; а 

також суб’єктні, пов’язані із соціальними і психологічними особливостями 

індивіда (чи суб’єкта), що сприймає образ [2]. 

Чинники, що впливають на процес формування міжнародного образу 

держави, на нашу думку, можна також поділити на первинні та вторинні. До 

первинних (переважно матеріальних) чинників належить територія, 

природноресурсне середовище, історичне минуле (історичні події). Це 

об’єктивні чинники, які існують безвідносно до ситуації та волі людей (проте, 

можуть бути інтерпретовані по-різному). Другу групу становлять вторинні 

(нематеріальні) чинники, що постають як результат дії первинних, мають 

переважно суб’єктивний характер і визначають інтерпретацію первинних. До 

них ми відносимо архетипи, ментальність, міфи, національний характер, 

історичну пам’ять, духовну культуру, цінності народу. Взаємодія цих груп 

чинників і визначає взаємозв’язок між природно-фізичними та 

соціокультурними елементами образу держави. 

Процеси використання природно-ресурсного потенціалу держави, освоєння 

264

території пов'язані з соціокультурною і психологічною адаптацією людини до 

місця проживання, в процесі якої формуються певні моделі людської 

діяльності, що знижують ступінь психологічної дисгармонії між особистістю і 

світом [3], пристосовують його до потреб та можливостей суспільства. Кожна 

культура формує свій особливо "адаптований", комфортний образ реальності, 

який вибудовується на основі ментальності спільноти, її культурних 

особливостей, архетипів, стереотипів, які містяться у свідомості її членів. Саме 

цей аспект відображає взаємовплив первинних і вторинних чинників. 

Суспільства сприймають світ крізь призму сформованих етнічною культурою 

уявлень про спосіб буття і характер діяльності людини у світі, що називають 

етнічними константами. Вони мають відносну статичність та є інструментами 

раціоналізації світу, його пізнання, формують уявлення про світ і людину в 

цьому світі, є інструментами побудови сприятливих умов діяльності людини. 

Одночасно вони виступають чинниками, що створюють образи реальності на 

основі психологічних конструктів, які містяться у «родовому досвіді поколінь», 

та зумовлюють фокус сприйняття цих образів. На їхній основі особа (чи 

суспільство) здатні визначати себе як суб’єкта дії, будувати діяльнісний аспект 

буття, формувати співбуття з оточенням, окреслювати своє місце в суспільстві 

чи в державі та світовій спільноті загалом. В об'єктивному світі реалізацією 

принципів співбуття у межах певної території (держави) виступає поведінка 

людей, особливості якої визначаються масовими стереотипами свідомості, 

звичаєвими типами поведінки, політичними та правовими нормами, 

релігійними й етичними доктринами, які в сукупності називаються культурою. 

Одним з елементів культури є ментальність, як вторинний суб’єктивний 

чинник, що впливає на формування образу держави. Вона створює специфічну 

політичну та психологічну єдність суспільства (народу) у межах певної 

території (держави) та інтегрує елементи образу держави. Як суб’єктивний 

(відносно стійкий) чинник формування образу ментальність є майже 

незмінною, проте під впливом інших культур, нівелювання національних 

цінностей (у процесі поширення масової глобалізованої культури) відбувається 

розмивання базових ментальних ознак та нашарування інших (чужих) 

ментальних кодів, що призводить до її трансформації та поступової зміни. 

Національна ідея (національний ідеал) є вмістилищем для унікальної 

ментальної карти народу чи нації, у якому зберігаються архетипи колективного 

несвідомого, викристалізовується майбутнє нації, суспільний ідеал, прагнення 

до кращого буття. Вона не лише є консолідуючим чинником всередині 

суспільства, а й забезпечує наступність, передбачуваність у міжнародній 

діяльності держави, у процесах її комунікації з іншими суб’єктами 

міжнародних відносин. 

Основним чинником, що впливає на формування і трансформацію образу 

держави, що дає підстави виокремити її серед інших, є, на наше переконання, 

національна ідентичність. Національна ідентичність як самоусвідомлення 

нацією своєї самобутності, значущості своєї ролі в історії, є основою розвитку 

нації, її культури. Її коріння міститься у історичному минулому, яке 

зафіксоване історичною пам’яттю – ще одним вагомим суб’єктивним чинником 

265

формування та сприйняття образу держави. Характер сприйняття минулого 

значною мірою впливає на сприйняття реальності. В історичній пам’яті нації 

містяться не лише спогади про минуле, а й закладені сподівання, що спрямовані 

в перспективу, у ній поєднується минуле з теперішнім та майбутнім. Історична 

пам'ять не є дзеркальним відображенням пережитого, вона є його осмисленням 

та інтерпретацією на основі власного досвіду. Суспільства такі здатні 

конструювати (чи деконструювати) своє минуле для потреб та інтересів, які 

виникають в реальній соціально-політичної дійсності, та формувати своє 

майбутнє. Для пояснення чи тлумачення минулого (історичних подій, фактів, 

діяльності видатних постатей в історії народу) створюються сучасні міфи, які 

покликані згуртовувати націю, «створити» ознаки (образ) народу, які б дали 

змогу ідентифікувати його серед «Інших». В історії кожного народу є події, з 

якими він схильний ототожнювати себе і свою долю, найчастіше це події, 

пов’язані з формуванням державності, з війнами чи катастрофами, які довелося 

пережити народові, тобто з переломними знаковими подіями у його історії. 

Міфологізація минулого дає змогу народові «побачити» своє місце у світі, 

пояснити особливості культури та ментальності, створити ідентифікаційний 

патерн масової свідомості, осмислити особливості власного образу, свого «Я», 

яке є не лише відмінним від «Іншого», але й дає змогу розрізняти подібних 

«Своїх» та ворожих «Чужих». 

Така природа національної ідентичності дає змогу реалізовувати важливі 

суспільні функції, серед яких можуть бути виокремлені внутрішні та зовнішні. 

Зовнішніми функціями Е.Сміт називає територіальну (окреслення соціального 

простору, демаркація історичної території, розміщення спільноти у просторі й 

часі); економічну (сприяння контролю над територіальними і людськими 

ресурсами, визначенню поділу праці, пересуванню товарів та робочої сили, 

розподілу ресурсів між членами нації у межах держави); політичну (легітимація 

запроваджених юридичними інституціями єдиних юридичних прав та 

обов’язків, забезпечення громадського порядку та солідарності). Внутрішніми 

функціями є згуртування членів спільноти як «людей однієї національності» і 

«громадян»; розвиток соціальних зв’язків між індивідами та класами; створення 

набору спільних вартостей, символів і традицій, які базуються на спільній 

культурній спадщині та культурній спорідненості [4; с. 24]. Та, на думку Е 

Сміта, основною внутрішньою функцією національної ідентичності є те, що 

«чуття національної ідентичності стає могутнім засобом самовизначення й 

самоорієнтації індивіда у світі крізь призму колективної особистості та своєї 

самобутньої культури» [4; с. 26], тобто формування свого індивідуального «Я». 

У результаті процесу національного самовизначення та становлення 

національної ідентичності формується Я-образ особистості, як суб’єкта певної 

національної спільноти, Я-образ цієї спільноти, як єдиного колективного 

суб’єкта, що об’єднує усю сукупність Я-ідентичностей, та в результаті Я-образ 

держави, як учасника глобальних комунікацій та взаємодій на міждержавному 

та загальноцивілізаційному рівнях. 

Отже, чинники, що впливають на формування та сприйняття образу держави 

взаємозумовлені та одночасно ієрархічно структуровані. Відповідно серед них 

266

можна виділити групу базових чинників, що формують стрижневі елементи 

ядра образу, які сформувавшись, майже не зазнають змін і забезпечують 

ідентифікаційний базис, тобто репрезентацію та впізнаваність спільноти й 

держави у міжнародному середовищі. Ідентичність та відповідно образ (Яобраз) 

будь-якого суб’єкта завжди пов’язаний з уявленнями про себе, 

(основними характеристиками держави, національної самосвідомості, 

національним характером, ментальністю, знаковими подіями історії і т.п.) і 

ставленням оточення, тобто “Інших”, “Чужих”, які впливають на процеси 

самоусвідомлення і на індивідуальному, і на колективному рівнях, а відповідно 

й на образ спільноти. «Аналіз Я-образу певної країни дає змогу зрозуміти та 

оцінити не лише ситуацію в конкретній державі, а й сприйняття нею дій інших 

учасників міжнародних відносин, адже їхні образи створюються з урахуванням 

особливостей образу власної держави», – стверджують І.Кисельов та 

А.Смирнова [5; 120]. 

У такому сенсі, чинники, які впливають на формування образу держави 

можна поділити на дві групи: внутрішні (ендогенні) та зовнішні (екзогенні). До 

внутрішніх передовсім належать чинники, пов’язані з процесами історичного та 

культурного розвитку, а також діяльністю держави та суспільства в різних 

сферах. Серед них важливе значення мають етнічні стереотипи сприйняття 

інших суспільств і держав, на основі досвіду міжнаціонального спілкування, і 

окремої особи (члена суспільства), і історичної пам’яті, (історичного досвіду) 

нації, сприйняття «Себе», «Іншого», «Інакшого», «Чужого», (які впливають на 

самоусвідомлення Я) та цінності суспільній свідомості. 

На становлення та трансформацію міжнародного образу держави впливають 

більшою мірою зовнішні (екзогенні) чинники. Вплив зовнішніх чинників 

традиційно детермінований „використанням „Іншого” (І. Нойман) для 

формування державою власної ідентичності, яка є відмінною від інших держав. 

Адже саме сприйняття «Іншого» утворює органічний структурний компонент 

національної самосвідомості, ідентичності нації. Одночасно образ «Іншого» – 

це, ніби відображене у «кривому» дзеркалі власне бачення «Себе», свого 

власного образу. [6]. «Відчути» чи усвідомити відмінність можна як через 

призму стійких етнічних стереотипів (внутрішнього чинника), так і через 

порівняння з оточенням на основі «Їхнього» сприйняття «Мого Я» та ставлення 

до «Мене» «Інших», яке виявляється не лише прямо через політичні та 

економічні стосунки між державами, а й через оцінку діяльності певної 

держави та її порівняння з загальновизнаними світовими стандартами. Тобто 

зовнішні чинники, що впливають на формування та сприйняття міжнародного 

образу держави, зумовлені сучасними тенденціями посилення впливу 

міжнародного середовища та міжнародних стандартів на внутрішню політику 

держав. 

Серед зовнішніх чинників конструювання міжнародного образу держав на 

сучасному етапі важливі світові стандарти, що сформовані міжнародною 

спільнотою і є конвенційними за походженням, задекларовані у нормах 

міжнародного права, документах міжнародних організацій, фіксуються 

щорічними рейтингами міжнародних організацій та рейтингових агентств. 

267

Вони ілюструють привабливість (або непривабливість) спільноти і стосуються 

економічних показників, рівня добробуту, якості життя, прав людини, норм 

урядування, свободи преси, рівня корупції тощо. Наприклад, “Freedom House” 

щорічно створює кілька рейтингів країн за індексами політичних прав і 

цивільних свобод, “Transparency International” розробляє індекс корупційності, 

“Репортери без кордонів” – індекс свободи преси, Інститут Катона (Cato 

Institute) – індекс економічної свободи, консалтингова компанія A.T. Kearneу 

спільно з журналом “Foreign Policy” – індекс глобалізації, Фонд Бартельсманна 

– індекс трансформації, Програма розвитку ООН (ПРООН) – індекс людського 

розвитку, агентства Т.Р. Гурра і його колег – індекс політії, Т. Ванханена – 

індекс демократизації і т.д.). Вони здатні або нівелювати негативні стереотипи, 

а отже, й негативне сприйняття образу держави, або ж, навпаки, їх посилити. 

Зовнішніми чинниками впливу на міжнародний образ держави є і правозахисні 

організації, які дають об’єктивну інформацію про рівень забезпечення прав 

людини всередині держави та опосередковано формують привабливість чи 

непривабливість сприйняття її образу міжнародними організаціями та іншими 

країнами світу. 

Наступними активними учасниками міжнародних комунікацій та 

екзогенними чинниками формування міжнародного образу держави є 

міжнародні екологічні рухи, які поширюють матеріали про порушення у сфері 

екології та якість життя. Екологічна безпека дедалі більше турбує міжнародну 

спільноту, тому використання заборонених хімічних та біологічних речовин, 

недотримання норм екологічної безпеки, дії, що загрожують порушити 

глобальну екологічну рівновагу, спричиняють негативну реакцію та відповідно 

впливають на імідж держави за кордоном, який є частиною міжнародного 

образу держави. 

Ще одним важливим чинником сприйняття та формування міжнародного 

образу держави є діаспора та діаспорні організації, які репрезентують своєю 

діяльністю та способом життя образ своєї історичної батьківщини, риси 

національного характеру в суспільствах, громадянами яких вони стали. 

Поширюючи та пропагуючи національну культуру та цінності, лобіюючи 

національні проекти та програми, за допомогою ЗМІ, вони активно втручаються 

у процеси міждержавної та глобальної комунікації у світовому просторі. Так 

вони можуть впливати на сприйняття образу держави, яка є їхньою історичною 

територією, іншими учасниками міжнародних відносин. 

Міграції населення, зокрема трудові міграції, що є виявом сучасних 

глобалізаційних тенденцій, – ще один вагомий чинник формування 

міжнародного образу держави. Відтік працездатного населення за кордон 

(особливо освічених верств населення - «відтік мізків») є показником 

незадоволеності низьким рівнем життя суспільства і негативно впливає на 

репутацію держави в міжнародному співтоваристві. 

Наслідком відкритості суспільств та «стирання кордонів» між державами 

став інтенсивний розвиток туризму. Тому на сучасному етапі основним 

репрезентантом суспільства та держави за кордоном більшою мірою стає, за 

визначення Дж. Розенау, «турист і терорист», а не «дипломат і солдат» (Р. 

268

Арон). Численні туристи формують чи закріплюють сприйняття держави, її 

образ на міжнародній арені. 

Зовнішні чинники, що пов’язані з діяльнісними аспектами, безсумнівно, є 

одними з найважливішими у формуванні міжнародного образу держави на 

сучасному етапі, оскільки через результати їх функціонування світ сприймає 

якісні та об’єктивні аспекти життя держави та суспільства. Вагомою є 

діяльність дипломатичних представництв, інших зовнішньополітичних 

відомств та культурно-просвітницьких центрів за кордоном, які здійснюють 

міжнародні обміни, репрезентують державу, відстоюють державні інтереси та 

інтереси і права своїх громадян. Вони впливають і на сприйняття міжнародного 

образу держави, є дотичні до процесів його формування та трансформації. 

Важливим діяльнісним чинником формування міжнародного образу держави 

є політична система, ефективність та конкурентоспроможність її інститутів в 

глобальному середовищі, а також громадянське суспільство, міра розвиненості 

його інститутів та цінностей. Інтегруючим чинником політичної системи, що 

впливає на сприйняття та формування образу держави, є політична культура. 

Вона є матрицею існування політичної системи та одночасно середовищем, у 

якому вона функціонує та відтворює суспільні зразки (ідеали), забезпечує в 

процесі розвитку генералізацію цінностей у суспільно-політичному середовищі. 

У такому сенсі політична культура є соціокультурним чинником формування 

міжнародної ідентичності держави, і міжнародного образу держави, забезпечує 

спадкоємність політичної історії. 

На сучасному етапі держави активно використовують інструментальні 

чинники формування міжнародного образу держави - політичні технології, 

невід’ємними елементами яких є маркетинг, іміджелогія та PR. Вони дають 

змогу свідомо трансформувати та конструювати образ держави в заданому 

напрямі. Вони можуть формувати привабливі іміджі держави у певних сферах 

діяльності (наприклад, туризм, освіта) і сприяти трансформації міжнародного 

образу держави загалом. Проте технології можуть бути лише одним із засобів 

трансформації, корекції, "облагороджування" образу, що реально існує та 

сформований історично, об’єктивно дією багатьох чинників. Хоча сучасні 

комунікативні технології і дають значні можливості для конструювання та 

тиражування образів, сформувати образ держави й суспільства без зв’язку з 

його сталими ідентифікаційними елементами та співвіднесеністю з реальною 

діяльністю практично неможливо. 

________________________ 

1. Галумов Э. Международный имидж России: стратегия формирования. – М.: 

Известия, 2003. – 450 с. 

2. Преснякова Л.А. Структура личностного восприятия политической власти // 

Полис. – 2000. – № 4. – С. 135 – 140. 

3. Лурье С. Восприятие народом осваиваемой территории// Общественные 

науки и современность. - 1998. – N 5. – С. 61-74. 

4. Сміт Е. Д. Національна ідентичність. – Київ: «Основи», 1994. – 223 с. 

5. Киселев И. Ю. Смирнова А. Г. Образ государства как фактор принятия 

внешнеполитических решений // Полис. – 2004. – № 4. – С. 116-125. 

269

6. Дилигенский Г. Г. "Запад" в российском общественном сознании // 

Общественные науки и современность. – 2000. – № 5. – С. 5-19. 

THE FACTORS OF FORMATION OF THE INTERNATIONAL IMAGE OF THE 

STATE: THE PRINCIPLES OF CLASSIFICATION 

Olena Shchurko 

The factors of formation of the image of the state are analyzed, the main principles and 

criterions of their classification, which are distinguished by nature and by the peculiarities of the 

international image of the state are shown down. 

Key words: image of the state, identity, mentality, political culture, political technologies. 

270

УДК 329.052 

ІНТЕГРАЦІЙНІ ПРОЦЕСИ БАЛТО-ЧОРНОМОРСЬКОГО РЕГІОНУ 

В ПОЛІТИЧНИХ КОНЦЕПЦІЯХ ПОЛЬСЬКОЇ АНТИТОТАЛІТАРНОЇ 

ОПОЗИЦІЇ 

Микола Геник 

Концепція інтеграції Балто-Чорноморського регіону стала популярна в середовищі 

польської опозиції і розглядалася як інструмент боротьби за незалежність та гарантування 

безпеки. У постбіполярній системі спроба імплементації зазнала поразки і регіональна 

інтеграція була здомінована процесами загальноєвропейської інтеграції. 

Ключові слова: інтеграційні процеси, Балто-Чорноморський регіон, загальноєвропейська 

інтеграція. 

У ХХ ст. Центрально-Східна Європа (ЦСЄ) характеризувалася низкою 

чинників, які сприяли дестабілізації макрорегіону, поділу на сфери впливу 

наддержав та перетворенню його в епіцентр світових конфліктів. Політики 

ЦСЄ вбачали вихід із цієї складної ситуації у регіональній інтеграції малих 

держав та створенні центру сили між Росією і Німеччиною. Започаткування 

об’єднання західноєвропейських країн на основі плану Р. Шумана та 

неможливість прямої участі держав ЦСЄ у цих процесах детермінували появу 

проектів центрально-європейської інтеграції, що розглядалося як один із 

засобів боротьби за демократизацію країн соціалістичного табору, ліквідацію 

тоталітаризму і радянського поневолення та забезпечення геополітичної 

стабільності регіону. 

Дослідження проектів інтеграційних процесів у Балто-Чорноморському 

регіоні перебуває на початковій стадії 1 . Об’єктом цього дослідження є 

інтеграційні процеси у Балто-Чорноморському регіоні. Предметом дослідження 

– проекти гарантування міжнародної безпеки країн Балто-Чорноморської дуги 

шляхом створення інтеграційного об’єднання. 

Концепція гарантування безпеки регіону шляхом створення 

наднаціонального об’єднання характерна для польської політики. Після Другої 

світової війни цю концепцію підтримувала польська політична еміграція. 

Потреба об’єднати народи регіону у визвольній боротьбі була зафіксована у 

програмових документах польської опозиції другої половини 1970 – початку 

1980-х років. Ідеї федерації підтримували також деякі представники 

опозиційних рухів інших народів, зокрема один із сигнітаріїв Хартії’77 

Л. Гейданек висловлювався за об’єднання Польщі, Чехословаччини, Естонії, 

Латвії, Литви, Білорусії і України 2 . Спільність інтересів народів регіону було 

наголошено у відомому зверненні І з’їзду “Солідарності” до трудящих Східної 

Європи 3 . 

Ідеї федерації ЦСЄ, які стали популярними у польському опозиційному русі 

1980-х років, були звернені у минуле і в майбутнє. Прикладом першого 

варіанта є Конфедерація Незалежної Польщі (КНП) і Польська партія 

соціалістична (ППС), які вважали себе продовженням пілсудчиківського 

271

напряму політичної думки 4 . З іншого боку, федералістські плани в умовах ОВД 

і соціалістичного табору були інструментом підважування основ чинного ладу і 

боротьби за незалежність і демократію. Ідею регіональної інтеграції 

пропагували польські журнали “Nowa Koalicja”, “Międzymorze”, “Obóz”, 

“Niepodległość” і “АВС”. Зокрема редакція “Niepodległości” виступала за 

об’єднання ЦСЄ у федерацію чи конфедерацію. “Організація нової 

Європейської Спільноти створила б поряд з Росією і Західноєвропейським 

Союзом третю економічну, політичну і військову силу, яка спільно захищала б 

інтереси цих народів”. Держави ЦСЄ повинні б укласти економічний і 

паспортний союз та гарантувати політичні та культурні свободи національних 

меншин 5 . 

Колектив “АВС”, назва якого була абревіатурою від Adriatyk – Bałtyk – 

Czarne morze, виступав насамперед за інтеграцію народів на просторі 

колишньої Першої Речі Посполитої, хоча застерігав проти механічного 

запровадження ягеллонської концепції. “Ми далекі від перенесення старих ідей 

в сучасність, в інакше сформовану політичну дійсність” 6 . Публіцист “АВС” 

П. Радкунас вважав, що інтеграція ЦСЄ здатна ефективно розв’язати міжетнічні 

антагонізми регіону на лінії взаємовідносин великих і малих народів – 

“забезпеченням “слабших” може бути їх відносно велика кількість. При 

запевненій рівності голосів вони можуть легко разом переважати і захищатися 

перед натиском більших потуг” 7 . 

“Międzymorze”, яке видавалося Східною секцією закордонного відділу 

Центрального Виконавчого Комітету ППС обґрунтовувало важливість 

інтеграції Балтійсько-Чорноморського регіону для спільної боротьби за 

демократичні зміни у країнах соціалістичного табору. Інтеграція уявлялася у 

формі конфедерації. “Не маємо наміру творити з поляків домінуючого народу 

на просторі Міжмор’я, тільки прагнемо співжиття народів цієї території на 

засадах рівності, свободи і незалежності кожного з них” 8 . Своєю чергою 

квартальник “Oboz”, який видавало академічне середовище, пов’язане з 

Варшавським університетом (А. Ананіч, Я. Маліцький, Є. Таргальський 

[Ю. Дарський] та інші), акцентував увагу на етнополітичних проблемах регіону 

ЦСЄ і взагалі країн соціалістичного табору 9 . 

На етапі безпосереднього розпаду ОВД і СРСР, частина політиків 

висловлювала сумнів у доцільності регіональної інтеграції. Зокрема у зверненні 

Є. Гєдройця до учасників польсько-української конференції парламентаріїв у 

Яблонній, покликаній опрацювати моделі співпраці двох незалежних держав 

після розпаду Радянського Союзу та ОВД, зазначалося, що “потрібно забути чи 

відкласти на майбутнє – до моменту, коли наші народи і держави зміцніють – 

всі федераційні концепції” 10 . 

Актуалізація концепції Малого Міжмор’я або Балто-Чорноморської дуги 

спостерігалася також у діяльності української демократичної опозиції, 

насамперед HPУ і УРП. На польсько-українській конференції у Кракові та 

Криниці 18 – 21 лютого 1993 р. М. Горинь висловився за необхідність інтеграції 

балто-чорноморської дуги як третього полюсу Європи 11 . 

272

Програма ППС, ухвалена на XXV конгресі 27 – 29 жовтня 1990 р., 

стверджувала, що блок держав ЦСЄ був би серйозним партнером для 

об’єднаної Західної Європи та великого російського ринку. Тому пріоритетом 

польської політики має бути прагнення до тісної співпраці з державами регіону: 

Угорщиною, Чехією, Словаччиною, Литвою, Латвією, Естонією, Україною і, 

можливо, Білорусією 12 . 

Найглибше опрацьованою концепцією політики у ЦСЄ на етапі дезінтеграції 

ОВД, РЕВ і СРСР володіла КНП, яка ґрунтувала свою ідеологію на міжвоєнній 

доктрині зовнішньої політики табору Ю. Пілсудського. IV Конгрес КНП 

прийняв звернення до суспільств і політичних сил країн Міжмор’я, в якому 

пропонував створення спільного ринку, спільної оборонної політики, 

відкритості внутрішніх кордонів, створення Ради і Парламенту Міжмор’я. 

Близький до КНП Т. Ольшанський висував Львів як місце перебування 

керівних органів об’єднання. Одним з варіантів у рамках Міжмор’я 

пропонувалося створення двох груп країн: північної (на північ від Карпат) та 

дунайсько-балканської 13 . 

Один з лідерів КНП А. Іздебський обґрунтовував важливість інтеграції 17 

держав ЦСЄ із 188 мільйонами населення і площею 2106,7 тис. км 2 роллю, яку 

Міжмор’я здатне відіграти насамперед гарантування безпеки та посередництво 

в торгівлі Росії та ЄС. Об’єднання повинно було служити інструментом 

розв’язання важкої для регіону проблеми спірних територій – вони повинні 

становити зону вільної торгівлі. У рамках Міжмор’я автор пропонував 

укладення військового пакту, столиця мала бути у Львові, а англійська мова 

набувала статусу офіційної 14 . Керівник відділу “Międzymorze” КНП 

Т. Щепанський вважав, що завданням Міжмор’я мало бути гарантування 

незалежності країнам-учасникам, захист національної ідентичності населення 

та сприяння партнерській інтеграції цих держав у рамках Європейської 

Спільноти. Основними принципами співпраці були відмова від ревізії кордонів, 

повага національних традицій, недопущення пересунень етнічних кордонів та 

повага прав національних меншин, пов’язане із засадою лояльності кожної 

меншини до держави свого перебування 15 . КНП підтримала ідею входження 

України до Вишеградської групи 16 . 

Спроби просунути ідею регіональної інтеграції робилися також на 

міждержавному рівні. Зокрема, 9 – 11 лютого 1994 р. делегація Сейму на чолі з 

заступником голови Комісії з закордонних справ і головою Політичної ради 

КНП К. Крулем відвідала Україну і провела переговори у Верховній Раді, МЗС 

та з представниками політичних партій. Польська делегація висувала план 

інституціоналізації центрально-європейської співпраці й наголошувала на 

близькості їхньої концепції із пропозиціями, запропонованими українським 

президентом під час візиту до Варшави 1993 р., тому навіть було вжито 

визначення “план Кравчука-Мочульського” 17 . Концепцію Міжмор’я розглядали 

як близьку до офіційно запропонованої Україною ідеї простору стабільності та 

безпеки ЦСЄ, а також концепцій Л. Валенси і Е. Балладюра 18 . 

12 березня 1994 р. між КНП, УРП і ПЗУ було підписано договір про 

співпрацю. Він передбачав регулярні міжпартійні консультації стосовно 

273

найважливіших питань міжнародних відносин, створення постійного 

представницького органу політичних партій країн Міжмор’я, підтримання і 

сприяння у національних парламентах концепції інтеграції країн регіону до 

ЄЕС 19 . Інституціоналізація концепції балто-чорноморської співпраці виявилась 

у створенні Ліги політичних партій країн Міжмор’я (ЛППКМ). Її програмовим 

документом стала Заява про створення Ліги політичних партій країн Міжмор’я, 

ухвалена на І Конгресі у Києві 29 – 30 липня 1994 р. і яка в основних 

положеннях повторювала умови договору КПН з УРП і ПЗУ. Заяву підписали 

політичні партії Білорусії, Естонії, Литви, Латвії, Польщі та України (ДемПУ, 

КУН, ПЗУ, СДПУ і УРП). У програмі діяльності ЛППМ було запропоновано 

розширити співпрацю у політичній, економічній і культурній галузі, у сфері 

захисту національних меншин та гарантування національної безпеки. Було 

створено також Консультативну Раду Ліги Міжмор’я 20 . 

Проблеми національної безпеки країн регіону, які особливо загострилися в 

середині 1990-х років, стали предметом обговорення ІІ Конгресу ЛППКМ 

(Ярослав, 9 – 11 червня 1995 р.). В ухвалених резолюціях було висловлено 

прагнення до вступу країн Міжмор’я до Північно-Атлантичного пакту та ЄС, 

однак незалежно від загальноєвропейської інтеграції висувалося ідея тіснішого 

союзу держав ЦСЄ, подібного до Бенілюксу. Було також запропоновано 

концепцію створення зони вільної торгівлі між країнами регіону. Одночасно 

висувалася пропозиція виходу країн Міжмор’я з СНД та виведення російських 

військ з Калінінграда і Молдавії. Окрема резолюція вимагала визнання 

незалежності Чечні 21 . 

Зміни в середині 1990-х років та різновекторність політики країн регіону 

спричинили відхід деяких учасників від ЛППКМ, зокрема ІІІ Конгрес (Мінськ, 

22 – 23 березня 1996 р.) відбувся без участі естонських і литовських партій, а 

“Латвійська дорога” виступала спостерігачем 22 . Активне відстоювання ідеї 

Міжмор’я з боку Польщі тільки лідером КНП Л. Мочульським засвідчило 

відхід польської сторони від концепції регіональної інтеграції до курсу на 

загальноєвропейську і євро-атлантичну інтеграцію 23 . 

Деякий час українська сторона намагалася зацікавити польське суспільство 

ідеєю Міжмор’я, вбачаючи в цій концепції прагматичний засіб для залучення 

України до європейських процесів. Український політолог і журналіст, 

професор Б. Осадчук з Берліна на сторінках “Kultury” заявляв, що “Польща 

може і навіть повинна стати провідником спочатку неформального; але з часом 

і зі зростанням досвіду – навіть тіснішого об’єднання держав цього регіону” 24 . 

Коли ж у макрорегіоні ЦСЄ зазначилися контроверсійні тенденції, і у 

балтійських державах почала переважати скандинавська орієнтація, а в 

Білорусії – російська, Б. Осадчук запропонував розвивати білатеральні 

стосунки між Польщею та Україною 25 . Оцінивши відмову Польщі від “плану 

Кравчука” щодо створення зони безпеки у ЦСЄ, що охопила б Балтику, 

Україну, Білорусію, Польщу, Чехію, Словаччину, Угорщину, Румунію, 

Молдавію, Болгарію і Австрію з можливістю використати українську ядерну 

зброю для захисту регіону, Б. Осадчук констатував, що ідея створення навколо 

274

осі Варшава–Київ “центру притягання інших потенційно слабших партнерів 

виявилася такою ж чужою, як колись плани Пілсудського і Петлюри” 26 . 

Польська сторона відкинула концепції регіональної інтеграції 90-х років: 

проект Л. Валенси “Європа-біс”, “план Кравчука”, розширення Вишеградської 

групи за рахунок України тощо, остерігаючись, що втягування Польщі в 

конфліктогенний пострадянський простір означатиме сповільнення її руху до 

ЄС і НАТО. Висловлюючи свій погляд на проблему регіональної інтеграції 

ЦСЄ у нових геополітичних умовах, редактор “Kultury” Є. Гєдройц заявив, що 

“у нашому інтересі, аби на Сході Європи була низка незалежних держав, не 

пов’язаних з жодною якоюсь Федерацією (...). Треба розвивати співпрацю 

безпосередньо між ними, але це не повинно набувати якихось організаційних 

форм, бо коли цим будуть займатися поляки, то це сприймуть неприхильно 

українці. Якщо ж ініціатива концепції буде виходити з українського боку чи 

іншої країни ЦСЄ, то ми, безумовно, повинні цю ідею підтримувати ...” 27 . 

Концепції регіональної інтеграції ЦСЄ є прикладом відгуку політичних еліт 

на геополітичний виклик їхнім суспільствам. З перспективи сучасності можна 

стверджувати, що вони залишилися нереалізованими та здомінованими 

процесами загальноєвропейської інтеграції. Держави регіону запрошуються до 

вступу в ЄС за індивідуальним принципом, частині з них загрожує перспектива 

залишитися на узбіччі об’єднаної Європи. Утім глибокі структурні реформи, 

започатковані в ЄС, дають підстави передбачити виокремлення так званих 

таборів різних швидкостей – згідно з критерієм їхньої готовності до 

запровадження нових правил. Країни ЦСЄ із близьким рівнем розвитку та 

спільними проблемами, вступивши в ЄС, можуть знову опинитися в одному 

таборі, що означатиме відтворення ідеї регіональної співпраці на іншому 

історичному етапі. 

________________________ 

1. Baron R. Europa środkowo-Wschodnia między wielonarodowymi imperiami, 

federacjami a państwami narodowymi (próba syntetycznego spojrzenia) // Razem w 

Europie.– Kaunas: 2006. – P. 19–30. Genyk M. A. The Baltic – the Black Sea: Intermarium 

in the Conceptions of Regional Integration of East-Central Europe // Там само. – С. 45–58. 

2. Lityński J., Macierewicz A. Rozmowa z sygnitariuszami Karty 77 // Głos 

(Warszawa). – 1978. – № 9. – S. 14–18. 

3. Archiwum Instytutu Pamięci Narodowej w Warszawie, Sygn. IPN BU MSW II 

1637. – Npgn.: Posłanie Pierwszego Zjazdu Delegatów NSZZ „Solidarność” do ludzi pracy 

Europy Wschodniej // I Krajowy Zjazd Delegatów NSZZ „Solidarność”. Statut. Uchwała 

Programowa z Aneksem. Dokumenty Zjazdu / Do użytku wewnątrzzwiązkowego. – 

Gdańsk: 1981. – S. 94–95. 

4. Інтерв’ю з Л.Мочульським, Варшава, 18.01.2007. 

5. Wojskowy W. Europa przyszłości // Niepodległość. – 1984. – № 26. – S. 10–12.; 

Wojskowy W. Europa przyszłości // Niepodległość. Wybór z pierwszych 28 numerów 

/ Opracował J. Darski. – London: Polonia, 1985. – S. 168–172.; 

www.niepodleglosc.org/Polish/Archiwum/1984/1984_indeks.htm 

6. Od redakcji // ABC (Lublin–Sląsk–Warszawa). – 1987. – № 5. – S. 13; 

Bukowiński W., ks. Idea Jagiellońska // Там само. – S. 24–29. 

7. Radkunas P. Europa Srodkowo–Wschodnia // ABC (Lublin). – 1985. – № 2. – S. 16. 

275

8. Redakcja. [Bez tytułu] // Międzymorze (B.m.). – 1987. – № 1. – S. 1–2; Łukaszow J. 

[Olszański T. A.]. Międzymorze // Międzymorze. – 1988. – № 2–3 (3–4). – S. 28–62. 

9. Malicki J. Konflikty narodowościowe w Europie Wschodniej // Oboz (Warszawa). – 

1992. – № 22. – S. 181–183.; Інтерв’ю з Я. Маліцьким, Варшава, 26.07.2004.; Інтерв’ю з 

Є. Таргальським, Варшава, 22.08.2006. 

10. Archiwum prywatne P.Kazaneckiego w Warszawie. Drugi obieg a mniejszości; 

Giedroyc J. Apel do uczestnikow konferencji polsko-ukraińskiej. 27 kwietnia 1990 r. // 

Kultura. – 1990. – № 6. – S. 39. 

11. Archiwum Akt Nowych (AAN). – Konfederacja Polski Niepodległej (KPN). – Sygn. 

32. – Npgn.: Olszański T. A. Notatka z przebiegu konferencji polsko-ukraińskiej w 

Krakowie. – S. 5. 

12. AAN. – PPS. – Sygn.12. – Npgn.: Program PPS. – S. 7. 

13. AAN. – KPN. – Sygn. 30. – Npgn.: Kamiński J. C. Międzymorze. Europa środkowa 

w koncepcjach KPN-u // Myśl Polska. – 1993. – 1–15 XII. – S. 6.; Зварот IV Кангрэсу 

КПН да грамадзянствау і палітычных сілау дзяржау Міжмора // Выбар. – 1992. – 22 

VII.; Мочульський Л. Міжмор’я // Сучасність. – 1992.– № 7.– С. 96–99.; Незалежні 

держави між моря – єднаймось! // Самостійна Україна. – 1994. – № 5. – С. 4.; Olszański 

T. A. Czym ma być Międzymorze? // Dyskusja / Дыскусія. – 1993.– № 2. – S. 23–24.; 

Когут І. Балтійсько-Чорноморський союз чи вакуум? // Українське Слово. – 1994. – 20 

жовт. – С. 10. 

14. AAN. – KPN. – Sygn. 30. – Npgn.: „środkowoeuropejczyk” z Krakowa. Federacja 

Narodów środkowej Europy – realność czy utopia? // Hale i Dziedziny. Miesięcznik Ziem 

Górskich. – 1995. – S. 10–11. 

15. AAN. – KPN. – Sygn. 30. – Npgn.: Trojan W. „Międzymorze” – koncepcja polityki 

środkowo-europejskiej // Szczerbiec. – 1994. – № 10. – S. 19–20.; AAN. – KPN. – Sygn. 

30. – Npgn.: Щепанський Т. Міжмор’я – щит проти Москви // Державність. – 1995. – 

№ 1. – С. 26–29. 

16. AAN. – KPN. – Sygn. 2. – Npgn.: P.G. Stworzymy Międzymorze // Biuletyn 

Informacyjny Konfederacji Polski Niepodległej (BI KPN). – 1993. – № 41. – S.4. 

17. AAN. – KPN. – Sygn. 2. – Npgn.: J.W. [J.Wawrowski] Wizyta delegacji Sejmu RP 

na Ukrainę // BI KPN. – 1994. – № 61. – S. 6–7. 

18. Wystąpienie Ministra Spraw Zagranicznych A. Złenki w Ośrodku Studiów 

Wschodnich (Warszawa, 22 III 1994) // Embassy of Ukraine to the Republic of Poland. 

Press release. – S.5. 

19. AAN. – KPN. – Sygn. 17. – Npgn.: Izdebski A. Do redakcji miesięcznika 

„Szczerbiec”. – Kraków, 1994. 

20. AAN. – KPN. – Sygn. 2.– Npgn.: Dokumenty konferencji partii politycznych krajów 

Międzymorza // BI KPN. – 1994. – № 67. – S. 8–11. 

21. AAN. – KPN. – Sygn. 2. – Npgn.: Stanowisko Ligi Partii Krajów Międzymorza w 

kwestii bezpieczeństwa narodowego // BI KPN. – 1995.– № 70. – S. 19.; AAN. – KPN. – 

Sygn. 30. – Npgn.: Miszczak J. Zjednoczone Międzymorze // Nowiny. – 1995. – № 7; 

Młynarski J. Integracja polityczna // Gazeta Wyborcza. – 1995. – № 135. 

22. AAN. – KPN. – Sygn. 30. – Npgn.: Chajewski A. Polityka pobożnych życzeń // 

Magazyn Wileński. – 1996. – № 6. – S.7.; Kowalski M.A. Puste Międzymorze // Czas! – 

1996. – № 5. – S. XVI. 

23. Шкляр В. Міжмор’я: безпека і співпраця без комплексу меншовартості // 

Молодь України. – 1994. – 4 серпня. 

24. Цит. за: Strońska A. Dopóki milczy Ukraina. – Warszawa, 1998. – S.250; 

Strońska A. Dopóki milczy Ukraina // Kultura. – 1998.– № 5. – S. 15. 

25. Les archives de l’Institut Litteraire a Paris (AILP). – Les coupures de presse (CP). – 

1996. – Vol. 3. – P. 752.; O stosunkach polsko-ukraińskich mówią prof. B. Osadczuk oraz 

Ambasadorowie P. Sardaczuk i J. Bahr // Lithuania. – 1996. – № 3. – S. 26–27. 

276

26. Osadczuk B. Ukraina sam na sam // Kultura. – 1993. – № 12. – S.103.; Kamiński A., 

Kozakiewicz J. Polish-Ukrainian Relations 1992–1996. Report. – Warszawa, 1997. – P. 33. 

27. AILP. – CP. – 1995. – Vol. 2. – Р. 341.; Vol. 3.– Р. 516.; Прядко В. Єжи Гєдройц: 

“Ініціатива повинна належати Польщі”... // Універсум. – 1995. – № 7–8. – С.36.; 

Прядко В. Самітник з Maisons-Laffitte // Наше Слово (Варшава). – 1995. – №31. – 6 

серп. – С. 2. 

BALTIC-BLACK SEA REGIONAL INTEGRATION IN THE POLITICAL 

CONCEPTIONS OF POLISH ANTITOTALITARIAN OPPOSITION 

Mykola Genyk 

The conception of Baltic-Black Sea regional integration became popular in the 

surrounding of Polish opposition and was considered to be an instrument of the struggle for 

independence and a guarantee of security. The attempt of its realization suffered a defeat in 

post-bipolar system and processes of alleuropean integration was dominant on the contrary 

to the regional integration. 

Key words: integrations processes, Baltic-Black Sea region, and alleuropean integration. 

277

УДК 327(477+(470+571)) 

“КОНЦЕПЦІЯ ЄВРАЗІЙСТВА” ТА ЇЇ СПРИЙНЯТТЯ РОСІЙСЬКОЮ 

ПОЛІТИЧНОЮ ЕЛІТОЮ В КОНТЕКСТІ УКРАЇНСЬКО-РОСІЙСЬКИХ 

ВІДНОСИН 

Олег Івахів 

Досліджено основні аспекти концепції євразійства, проаналізовано їх відображення в 

російсько-українських відносинах. 

Ключові слова: концепція євразійства, геополітика, відносини. 

Кінець XX століття увійде в історію глибокими геополітичними змінами, які, 

хочеться вірити, остаточно визначили належне місце України в Європі та світі. 

На думку відомого американського політолога 3. Бжезінського, 

проголошення незалежності Української держави з-поміж інших країн 

пострадянського простору є однією з найвідчутніших подій сучасності, 

важливим політико-філософським явищем: "Поява незалежної української 

держави не тільки змусила всіх росіян іще раз обдумати природу своєї власної 

політичної та етнічної тотожності, але й стала істотною геополітичною 

невдачею для російської держави... Втрата України стала геополітично 

вирішальною, оскільки це радикально обмежило геостратегічні можливості Росії. 

Навіть без прибалтійських держав і Польщі Росія, зберігаючи контроль над 

Україною, могла б намагатися стати упевненим в своїх силах лідером 

євразійської імперії" [1, с. 92]. 

Україна в цій ситуації опинилася на роздоріжжі в сенсі політичного і 

культурного вибору, і тільки від цього залежить її географічна перспектива. 

Вона може або відразу зробити таласократичний вибір, приєднавшись до 

атлантичної цивілізації, здійснюючи боротьбу за ринки збуту, культурну 

експансію зовні й беручи участь у стратегічному поєдинку з атлантичними 

країнами, або залишитися телурократією (а отже, в фарватері Росії, під впливом 

суперечливого євразійства) або рухатися у бік таласократичної цивілізації. 

Це варто розуміти саме як свідомий вибір українців, котрий повністю 

залежить тільки від них. У цьому виборі немає ніякого примусу й 

обов'язковості. Вибір у бік Росії не є неминучим, і вибір у бік таласократичної 

цивілізації також не є неминучим. Тут варто зауважити, що йдеться не про 

приєднання України до сильнішого, як це часто люблять повторювати в Росії. 

Це не вибір на користь сильних країн, це вибір на користь сильних цінностей. 

Це не вибір проти слабкої Росії, це вибір проти слабких цінностей, які ведуть до 

етико-правових репресій та фізичного знищення людей внаслідок безперервних 

громадянських воєн. 

Особливістю сучасного наукового дослідження українсько-російських 

відносин є те, що практично нема чіткої узагальнювальної концепції у погляді 

на цей процес. Надто ретельно, можна сказати скрупульозно, вивчаються лише 

278

окремі елементи і вияви українсько-російських взаємозв'язків, а це, за 

відсутності цілісного осмислення, аж ніяк не йде на користь справі 

Російська політична еліта досі не змирилася зі статусом України як держави, 

яка за законом „Про правонаступництво України” від 12 вересня 1991 р. 

відмежувала свою територію від Росії і встановила з нею державний кордон [13, 

с. 8]. Не варто також і розраховувати, що російська демократія чи російський 

лібералізм поширюватимуться на політику російської держави у відносинах з 

Україною [10; 11]. Політичні сили Росії, цілком очевидно, зацікавлені в 

посиленні свого впливу на політичний курс України з метою її „реінтеграції". 

До того ж робиться ставка на місцеві українські політичні еліти, зорієнтовані 

на Росію та на „російськомовне населення” [3]. 

Російське суспільство надалі вважає Російську Федерацію врятованим 

„ядром” Радянського Союзу і шкодує за втраченою імперією. У політичних 

доктринах московських царів, петербургзських імператорів, комуністичних 

вождів, сучасних російських президентів можна виявити подібні ознаки, 

джерелом яких є російська імперська ідея „Москва – третій Рим”, що 

видозмінюється і трансформується під впливом специфіки історичних умов. У 

цьому сенсі ідея „Москва – третій Рим”, на думку вітчизняних 

дослідників[4, с. 2], виконувала і виконує роль національної ідеї Росії, її 

реанімація передбачає на основі поєднання імперського досвіду інших країн 

здійснення універсального синтезу та утворення кінченої та цілісної 

імперської системи, яка дасть змогу Москві перетворитися на столицю світу 

(„третій Рим”). Тому сьогодні російська політична еліта запозичує досвід 

економічного розвитку США, які використовують фінансові ресурси для 

поширення впливу не лише на окремі регіони, а й на весь світ, натрапляючи 

на менший опір ніж при військовій експансії. Російська еліта, використовуючи 

цей досвід, прагне модернізувати суспільство, а російська національна 

месіанська ідея синтезує принципи європейського, азійського та 

американського імперіалізму, і орієнтує владу й суспільство на формування 

довершеної імперської моделі та утвердження домінування Росії в сучасному 

світі [12; 5; 7] 

У міжвоєнний період представники російської еміграції П.Савицький, 

Н.Трубєцкой, М.Алексеєв, Г.Флоровский та інші започаткували нову месіанську 

ідейно-політичну течію –євразійство, яка, використовуючи методологію 

геополітики, обґрунтовувала домінуючу роль Росії на Євразійському 

континенті. Вони вказували на тісний ідеологічний взаємозв'язок між 

російським комунізмом та ідеологією російського самодержавства. Радянський 

Союз, у цьому контексті, вони розглядали як модель євразійської „ідеальної 

держави”, „держави правди”, яка протиставлялась „фальшивій, 

західноєвропейській державі” [15, с. 314]. 

У Росії впливові політичні сили, які є прихильниками євразійства, 

вважають факт існування незалежної України як оголошення Російської 

Федерації геополітичної війни, а тому намагаються позбавити її 

функціональних ознак суверенітету. На їхню думку, проста інтеграція 

Москви з Києвом неможлива і не дасть стійкої геополітичної структури. 

279

Вони прагнуть долучити Росію до процесу перевлаштування українського 

простору відповідно до євразійської геополітичної моделі [6]. Російські 

науковці, за невеликим винятком, не вважають Україну самостійним 

геополітичним утворенням, а лише „прикордонним регіоном”. Суверенітет 

України, на їхню думку, „становить велику небезпеку для всієї Євразії” і може 

легко спровокувати збройний конфлікт, а тому українську територію треба 

поділити [5, с. 379]. 

Теперішній стан міжнародних відносин унеможливлює застосування Росією 

військового насильства проти України після проголошення нею незалежності [8; 

9]. Щоб зберегти за собою панівну роль на пострадянському просторі, Російська 

Федерація щодо України вирішала застосовувати стратегію і тактику втягнення 

України в євразійський простір за допомогою політики економічної експансії. 

Аналізуючи позицію російської еліти щодо існування незалежної України, 

висловленої в офіційних виданнях та напівофіційних промовах, 3. Бжезінський 

зробив висновок: „Більша частина сучасної російської політичної еліти вважає 

Україну неправомірно утвореною державою; не лише незаконним, а й 

неприроднім державним утворенням. Український націоналізм вважається 

штучним, таким, що не має ґрунту, і взагалі провінційним збоченням, що 

відриває Україну від великих російських традицій” [2]. 

Від кінця 90-х років українсько-російські відносини надалі надто складні, 

нерівномірні та невизначено-компромісні. Вони й досі є складним і 

багатогранним процесом, критерії їх оцінювання повинні бути в жодному разі 

не кон'юнктурними, а такими, що виходять із структур тривалої дії, які 

незмінно втручаються в суспільне життя і виходять за межі конкретної ситуації. 

_________________________ 

1. Бжезінський 3. Велика шахівниця. – Львів–Івано-Франківськ: "Лілея – НВ", 

2000. – 236 с. 

2. Бжезінський 3. Україна та Європа // Національна безпека і оборона. – 2000.– 

№ 7.–С.11–15. 

3. Вільсон Е. Росіяни йдуть і йдуть// Критика. – 2004. – Липень–серпень. – 

С. 1–5. 

4. Гетьманчук М. Державна незалежність України та особливості її сприйняття 

сучасною російською політичною думкою.// Матеріали всеукраїнської науково– 

практичної конференції.–Львів, 2004. – С.1–11 

5. Дугин А. Основы геополитики. Геополитическое будущее России. 

Мыслить пространством. –М.: АРКОГЕЯ–центр, 1999. –928 с. 

6. Жданова І. Євразійське вторгнення: ідеологія без берегів // Критика. 2001. – 

№ 3. – С.6–9 

7. Жизнеспособность России / Под ред. А. Володина, А. Колесса, С. Лунева. – 

М.: Академия, 1996. – 88 с. 

8. Концепция внешней политики Российской Федерации 

//Дипломатический вестник. – 2000. – № 8. – С.3–11. 

9. Концепция национальной безопасности Российской Федерации// 

Дипломатический вестник. – 2000. – № 2. – с. 3–13.Русская идея / Сост. M. Маслин. 

– M.: Республика, 1992. – 496 с. 

10. Лосев І. Російська присутність у Криму: анатомія впливів // Розбудова 

держави. – 1998. – № 11–12. – С.22–29. 

280

11. Нарочницкая Н. Россия – это не Восток и не Запад. Она нужна миру как Россия 

и должна оставаться ею // Международная жизнь. – 1993. – Ч. 9. – С.49–50. 

12. Пасічник В.М. Національна ідея в контексті українсько-російських 

відносин: – Автореф. дис. канд. політ. наук. – Львів, 2004. – 20 с. 

13. Русская идея / Сост. M. Маслин. – M.: Республика, 1992. – 496 с. 

14. Семенникова Л. Россия в мировом сообществе цивилизаций. – Брянск, 1996. 

– С.85. 

15. Opacki Z. Rosjanie w poszukiwaniu własnej tożsamości/ Koncepcja 

euroaziatyzmu // Rosja – Polska – Bałkany w XVIII– XX wieku. – Szezecin. 1998. – 

S.301–315. 

“EURASIAN CONCEPTION” AND ITS PERCEPTION BY THE RUSSIAN POLITICAL 

ELITE IN THE CONTEXT OF THE UKRAINIAN – RUSSIAN RELATIONS 

Oleg Ivakhiv 

The basic aspects of Eurasian conception are explored, their reflection is analysed in the 

Russian – Ukrainian relations. 

Key words: Eurasian conception, conception, geopolitics, relations. 

281

УДК 321:324.52 

СУЧАСНІ ТЕНДЕНЦІЇ В РЕГІОНАЛЬНІЙ ПОЛІТИЦІ КРАЇН 

АСЕАН ТА ІНДІЇ: ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ 

Михайло Комарницький 

Львівський національний університет імені Івана Франка 

вул. Університетська 1, м. Львів 79000, Україна, тел. (032)2394132 

Проаналізовано сучасні тенденції в розвитку співпраці країн-членів 

АСЕАН (Асоціація країн Південно-Східної Азії) з Індією у пост-біполярний 

період, виокремлено досягнення та проблеми у відносинах між ними. Основну 

увагу зосереджено на можливих шляхах підвищення ефективності співпраці 

країн-членів АСЕАН з Індією. 

Ключові слова: Південно-Східна Азія, АСЕАН, Індія, cпівпраця, 

регіональна безпека, боротьба з тероризмом. 

Десять країн Південно-Східної Азії та Індія становлять і значну 

територію, і великий відсоток населення азійського континенту. Країни-члени 

АСЕАН і Індія, як близькі географічно сусіди, мають чимало спільних 

проблем і викликів, які при конструктивній регіональній політиці могли б 

розв’язувати ефективніше. Зокрема всім країнам АСЕАН, як і Індії, властива 

велика релігійна та соціокультурна розмаїтість, політичний плюралізм, 

проблеми подолання бідності. Однак, попри щоразу динамічніші глобальні 

процеси у світі, і зокрема в Азії, кожна з країн-членів АСЕАН, як і Індія, 

живуть ніби в ізольованому світі, хоча вони є частиною одного 

геополітичного та гео-економічного довкілля. Взаємодію країн Південно- 

Східної Азії та Індії сьогодні здебільшого визначають їхні пріоритети та 

потреби. Однією з важливих рис, є передусім співпраця в галузі безпеки, 

подальше розширення якої може мати визначальний вплив на стабільність в 

усьому Азійсько-Тихоокеанському регіоні (АТР). Очевидно, що кожна з країн 

цього регіону має свої методи та підходи в розв’язанні тих чи тих проблем, 

однак не варто забувати, що ці відмінності природні й можуть якраз 

допомогти поліпшити взаєморозуміння та поглибити регіональну співпрацю. 

Відносини країн Південно-Східної Азії та Індії, хоча й були історично 

багатими й насиченими, однак більшість країн АСЕАН концентрувала свою 

увагу власне на відносинах із Китаєм. Провідні засоби масової інформації 

цього регіону дипломатично характеризують ці взаємини як скромні: 

“Скромність – це саме те слово, яким можна схарактеризувати відносини Індії 

з країнами регіону, якщо порівнювати їх із відносинами країн Південно- 

Східної Азії та Китаю”. [12]. Крім того, країни-члени АСЕАН мають різні 

погляди на перспективи розвитку взаємин і регіональної співпраці з Індією. 

Історично Індія мала сприятливі та відносно безконфліктні відносини з усіма 

країнами регіону. Останніми роками навіть непорозуміння в роки холодної 

282

війни вже відійшли в минуле. За останні десять років країни Південно-Східної 

Азії особливо відчули результати відкритості індійської економіки та прогрес 

Індії в розвитку нових технологій, в автомобільній промисловості, 

фармацевтичній галузі тощо. Міністр торгівлі та промисловості Сингапуру 

Вівіан Балакрішнан (Vivian Balakrishnan) в одній із своїх промов 2004 року 

заявив, що “розвиток та відродження Індії вже неможливо зупинити” [3]. У 

цій ситуації країни-члени АСЕАН повинні виходити з прагматичних цілей 

особливого зацікавлення в поглибленні політичних та економічних відносин 

із Індією, особливо що стосується розширення економічних зв’язків і 

співпраці в сфері оборони. 

Індія не має жодних територіальних суперечок із жодною країноючленом 

АСЕАН, натомість має підписану низку двосторонніх угод про 

співпрацю в оборонній сфері. Крім того, Індія регулярно проводить спільні 

військові та військово-морські навчання із країнами-членами АСЕАН. Індія 

2004 року провела спільні військово-повітряні навчання разом із 

представниками Сингапуру. Є приклади діяльної практичної співпраці у сфері 

оборони. Наприклад, патрулювання Бенгальської протоки спільно здійснюють 

представники військово-морських сил Індії та країн-членів АСЕАН. 

У рамках багатосторонньої співпраці АСЕАН 1996 року запросила Індію 

приєднатися до Регіонального Форуму АСЕАН (АРФ), який є неформальним 

багатостороннім діалогом в АТР з питань політики та безпеки. Відтоді Індія є 

активним учасником міжсесійних зустрічей АРФ, а також зустрічей на рівні 

міністрів. Набуття членства в АРФ дало змогу Індії використати свій шанс 

стати вагомим геополітичним гравцем на сцені АТР. Індія вміло скористалася 

шансом зробити прорив у відносно закриті для неї простори Південно-Східної 

Азії. Індія зуміла привернути увагу багатьох країн АСЕАН до питання 

регіональної військо-морської безпеки, зважаючи на значний рівень піратства 

в прибережних водах Сингапуру, Індонезії та Таїланду, а також 

сконсолідувати країни АСЕАН в питаннях боротьби з тероризмом та 

організованою злочинністю. 

Варто зауважити, що позиція Індії в сфері ядерних випробувань значно 

відрізнялася від позиції учасників АРФ. Після ядерних випробовувань у 

травні 1998 року Індія зазнала значної критики від представників АРФ. Однак 

завдяки дипломатичним переговорам Індії з кожною державою-членом 

АСЕАН, під час яких вона зуміла пояснити свою позицію, а також завдяки 

позиції АСЕАН, яка подібно до Індії була противником дискримінаційної 

політики нерозповсюдження ядерної зброї, вдалося досягнути порозуміння та 

підписати в липні 1998 року під час зустрічі АРФ в Манілі стриману та 

коректну заяву, в якій було висловлено лише “жаль із приводу проведення 

Індією ядерних випробовувань”, але без їх осуду, як це зробили декілька країн 

після проведення випробувань [8]. 

Країни-члени АСЕАН вирішили поставити проблему ядерних 

випробовувань у ширші рамки і з урахуванням глобального контексту. 

Міністр закордонних справ Індонезії Алі Алатау, висловивши жаль з приводу 

ядерних випробовувань у Південній Азії, наголосив, що він більше 

283

стурбований ставленням до цієї проблеми держав, які підписали Договір про 

нерозповсюдження ядерної зброї 1968 року, зокрема США, Росії, Китаю, 

Франції та Великобританії. Міністр зокрема зауважив, “що неспроможність 

цих держав забезпечити швидке ядерне роззброєння впродовж останніх 

тридцяти років, сприяла тому, що держави, які не володіли ядерною зброєю, 

змогли її розвинути” [9, c. 81]. Позиція АСЕАН допомогла Індії уникнути 

подальшої критики впродовж наступних років. У лютому 2000 року Індія 

проголосила, що вона буде діяти відповідно до протоколу про створення Зони 

вільної від ядерної зброї у регіоні Південно-Східної Азії [7]. АСЕАН, 

усвідомлюючи, що хоча й Індія, як і Пакистан та Ізраїль, не підписала 

згаданого Договору 1968 року про нерозповсюдження ядерної зброї, не міг не 

оцінити її намагання останньої. 

Крім АРФ, були й інші намагання щодо створення консультативних 

органів і багатостороннього діалогу з питань безпеки на неурядовому рівні в 

Азійсько-Тихоокеанському регіоні. Після розпаду СРСР 1991 року зміна 

характеру загроз у сфері безпеки призвела до відповідної зміни завдань, що 

постали на порядку денному, і водночас вимагала ухвалення конкретних 

рішень залежно від розвитку військово-політичної ситуації в тому чи іншому 

регіоні. Створення 1992 року мережі аналітичних та стратегічних центрів у 

десяти країнах АТР, поставило за мету сприяти діалогу з різних питань 

безпеки не тільки на загальному – міжнародному, а й на регіональному, 

субрегіональному й національному рівнях, а також призвело до заснування 

Ради з питань співпраці в сфері безпеки в АТР (СSCAP). Ця Рада сьогодні 

налічує близько 20 членів, зокрема Індонезію, Таїланд, В’єтнам, Малайзію, 

Філіпіни та Сингапур. Деякі політичні оглядачі охарактеризували створення 

цієї Ради “як одну з найбільш амбіційних пропозицій щодо створення 

постійного і діалогу, чітко сфокусованого навколо питань безпеки в АТР” [5, 

c. 1]. 

Індія стала асоційованим членом Ради в грудні 1994 року, а 

повноправного членства набула в червні 2000 року, і впродовж останніх років 

намагалася зосередити свою увагу здебільшого на питаннях боротьби з 

тероризмом, морської безпеки та міжнародної організованої злочинності. 

Можна стверджувати, що Рада з питань співпраці в галузі безпеки в АТР є і 

ще одним з форумів, де Індія має широкі можливості знаходити спільні точки 

дотику щодо співпраці в різних сферах безпеки. 

У вересні 2004 року на Генеральній Асамблеї ООН Індія, Японією, 

Бразилія та Німеччина заявили про те, що вони домагатимуться отримати 

постійні місця в Раді Безпеки ООН у рамках реформування органів ООН. У 

цьому питанні Індія дипломатично гнучко шукала підтримки з боку країнчленів 

АСЕАН, оскільки ця підтримка додавала їй упевненості в боротьбі за 

постійне місце в Раді Безпеки ООН. Стратегія гнучкого ненав’язливого 

діалогу принесла для Індії очікувані результати: В’єтнам, Лаос, Камбоджа та 

Таїланд 2004 року висловили свою повну підтримку Індії. Сингапур висловив 

свою підтримку за включення Індії, Японії та Німеччини, як постійних членів, 

однак висловився проти надання права вето новим членам, оскільки за 

284

словами міністра закордонних справ Сингапуру, “це призведе до паралічу в 

процесі прийняття рішень” [10, c.3]. 

Незважаючи на те, що взаємини країн-членів АСЕАН та Індії будуються 

на намаганні розв’язати спільні проблеми, в їхніх відносинах можна знайти і 

деякі розбіжності. Ці розбіжності передусім відбуваються через два основні 

чинники: різноманітності регіону Південно-Східної Азії та різниці між Індією 

і країнами Південно-Східної Азії в їхньому сприйнятті та ставленні до 

світових лідерів. У межах самого АСЕАН водночас існують різні погляди 

щодо співпраці в галузі безпеки. Індонезійське та малайське сприйняття цього 

питання дещо відрізняється від погляду на цю проблему у В’єтнамі та 

Сингапурі. Індонезійці тривалий час висловлювали побоювання з приводу 

розширення військово-морської присутності Індії в регіоні. Лише з часом про 

ці побоювання вдалося забути завдяки тіснішій співпраці на дипломатичному, 

економічному та політичному рівнях. З іншого боку, на відміну від Індонезії 

та Філіпін, в яких майже не було військової співпраці з Індією, особливо в 

роки холодної війни, В’єтнам завжди вважав Індію стратегічним партнером у 

співпраці у сфері безпеки, зокрема у військово-морській сфері. 

Іншим чинником, який може призвести до розбіжностей між Індією та 

країнами Південно-Східної Азії, є ставлення обох до таких держав, як США та 

Китай. Cьогодні всі члени АСЕАН, окрім М’янми (до червня 1989 року країна 

називалася Бірмою, або Бірманським Союзом), де панує військовий режим, 

мають надзвичайно тісні та близькі відносини зі США, хоча варто зазначити, 

що ступінь їхньої заангажованості в ці відносини не рівномірний. Індія для 

США є одним із головних стратегічних партнерів, і поглиблення співпраці 

особливо останніми роками у військовій та космічній сферах – добра 

ілюстрація цього. Не варто, однак, забувати, що Індія всіляко висловлює своє 

занепокоєння питанням війни в Іраку та американською політикою щодо 

нерозповсюдження ядерної зброї. 

Щодо відносин із Китаєм, то і з боку Індії, і з боку країн-членів АСЕАН, 

відчувається посилення співпраці, особливо в економічній сфері. Проте кожну 

з країн АСЕАН, окрім власних інтересів у відносинах із Китаєм, турбує низка 

інших національних і регіональних проблем. Незважаючи на потепління 

відносин між Індією та Китаєм, надалі очевидною є напруга в їхніх взаєминах 

у сфері безпеки. Можна припустити, що ці розбіжності між Індією та Китаєм 

можуть вплинути і на розбіжності у співпраці у сфері безпеки між Індією та 

країнами Південно-Східної Азії. Власне можливість прямого діалогу під час 

зустрічей лідерів Індії, Китаю та країн-членів АСЕАН на різних саммітах та 

форумах, що стосуються подальшого майбутнього розвитку Східної Азії, 

повинні якраз поменшити ймовірність виникнення згаданих розбіжностей. 

Для більшості країн Південної Азії найскладнішою проблемою початку 

90-х років минулого століття було подолання соціополітичних та економічних 

наслідків затяжної фінансової кризи 1997–1998 року. Індія, яка відносно 

безболісно пережила кризу, була тоді зосереджена на подоланні політичних та 

економічних наслідків, після здійснення ядерних випробувань в травні 1998 

року. Обидва регіони спокійно увійшли в нове тисячоліття тоді, як увесь світ 

285

сколихнули події 11 вересня 2001 року. Міжнародний тероризм не був чимось 

новим для цього регіону. Держави Південно-Східної Азії (особливо Таїланд та 

Індонезія) і Індія були жертвами ісламського фундаменталізму досить 

тривалий час. І країни АСЕАН, і Індія тривалий час боролися з терористами та 

сепаратистами, які насильницьки намагалися на мирних та конституційно 

керованих територіях здійснити політичні зміни. 

Події 11 вересня у США принесли нову парадигму безпеки в Південній та 

Південно-Східній Азії. Геополітична сфера зазнала помітних змін із 

серйозними наслідками, зокрема в економічній та енергетичній сферах. 

Особливість Індійського океану, прилеглих морів і проток далася взнаки, коли 

вони стали головним театром для проведення військових операцій для 

боротьби з тероризмом у Пакистані та Афганістані. Війна в Іраку уявнила 

політико-безпекову важливість країн цього регіону. 

Однак чергові виклики глобального характеру спонукають Індію та 

країни АСЕАН переосмислити регіональну співпрацю та співпрацю у сфері 

безпеки. Питання боротьби з тероризмом особливо гостро стоїть на порядку 

денному в індійських штатах Джаммі та Кашмір, у Філіпінах, Індонезії та 

Таїланді. Для прикладу, в південних районах Таїланду, населених переважно 

мусульманами, вже декілька десятиліть діють повстанці-сепаратисти. 

Кількість жертв терору на півдні Таїланду тільки за останні чотири роки 

перевищило дві тисячі осіб. Очевидно, що насильство в Таїланді неабияк 

хвилює Індію, оскільки від кінця 1980-х років контрабандисти зброєю, які 

діють на території, що близька до кордону Таїланду з Лаосом і Камбоджею, 

продають зброю та амуніцію для терористичної організації "Тигри звільнення 

Таміл Ілама" та інших різних терористичних угруповань на півдні Індії. 

Боротьба з тероризмом змусила Індію та країн-членів поглибити 

співпрацю в сфері боротьби з тероризмом, зокрема в питаннях обміну 

інформацією розвідувальними службами та випрацювання узгодженого плану 

спільних скоординованих дій. Під час візитів лідерів обидвох регіонів питання 

боротьби з тероризмом надалі є основним на порядку денному. Серед 

важливих угод та договорів, варто згадати угоду про екстрадицію між Індією 

та Філліпінами, підписану в березні 2004 року, договір між Індією та 

Таїландом про взаємну правову допомогу з кримінальних питань, підписаний 

2004 року та подібний договір між Індією та Сінгапуром, підписаний під час 

візиту прем’єр-міністра Сінгапуру Лі Сянь Лунга до Індії в червні 2005 року 

[11, c. 5]. Ці угоди спрямовані на боротьбу з терористичними організаціями та 

джералами їх фінансування. Заплановано також підписати договір про 

скоординованість дій для боротьби з тероризмом між Камбоджею та Індією. 

Особливо важливим видається підписання на саміті в Балі в жовтні 2003 року 

спільної декларації між Індією та країнами-членами АСЕАН про співпрацю в 

сфері боротьби з міжнародним тероризмом. Декларація, в якій чітко прописані 

сфери та ділянки, в яких буде вестися боротьба з тероризмом, зокрема 

заперечує “будь-які спроби асоціювати тероризм із будь-якою релігією, расою 

та національністю” та засуджує “будь-які терористичні акти, незалежно від 

того де, хто та на якій території їх здійснював” [2]. 

286

І ще однією проблемою у відносинах між двома регіонами є міжнародна 

організована злочинність. Для Індії та Південно-Східної Азії, які мають 

значний рівень безробіття та зубожілого населення, ця загроза і надалі є 

серйозним викликом. Проблеми нелегальної імміграції, торгівлі наркотиками 

та зброї, торлівлі жінками та дітьми, відмивання грошей стоять особливо 

гостро у відносинах між Індією та країнами-членами АСЕАН. Існування так 

званого “Золотого Трикутника”, який проходить територією Таїланду, 

М’янми та Лаосу і на який припадає близько 15 процентів світового 

виробництва наркотиків, лише сприяє розширенню міжнародної організованої 

злочинності, зосереджену в цьому регіоні. Попит споживачів із розвинених 

країн – основна причина поширеної культивації маку на територіях “Золотого 

Трикутника”. Торгівля наркотиками також створює чимало проблем й Індії, 

через те що майже весь опій і героїн потрапляють на територію Індії через 

індо-бірмський кордон. Наркотики, які виготовляють у М’янмі та Таїланді, 

спочатку потрапляють нелегально до північно-західних частин Індії, потім до 

Пакистану, а потім далі на захід до Європи. Хоча обидві держави підписали 

1993 року договір про співпрацю в сфері боротьби з торгівлею наркотиками, 

його виконання значно ускладнюється тим, що при владі в Бірмі перебуває 

військова хунта, яку також звинувачують у виготовленні героїну і 

метамфетаміну і в торгівлі ними [1]. 

Політична стабільність і мир у М’янмі є важливим чинником безпеки для 

обидвох регіонів. Для віддалених і малорозвинених північно-східних частин 

Індії, які межують із М’янмою, подальша інтеграція з розвиненими регіонами 

решти Індії буде можливою лише завдяки розширенню та поглибленню 

економічної співпраці цього рагіону з Бірмою та країнами Південно-Східної 

Азії. Прикордонна торгівля, зв’язок та економічна співпраця, особливо в сфері 

сільського господарства, з М’янмою, повинні стати провідними елементами в 

стратегії взаємин Індії з Таїландом, Лаосом і В’єтнамом. Країни-члени 

АСЕАН зі свого боку повинні відігравати активнішу роль у налагоджені 

відносин М’янми з рештою світу та переходу останньої до демократичної 

форми правління, особливо на фоні подій осені 2007 року, коли буддистські 

монахи наважилися на приречене на провал повстання проти правління 

місцевої військової хунти, яка наважилася вперше в історії цієї країни 

зазіхнути на релігійну недоторканність монахів. Самі ченці взяли на себе роль 

виразників волі народу, і за це вони зазнали політичних переслідувань і 

репресій. 

У цьому контексті важливо розглянути релігію як вагомий чинник, що 

впливає на відносини країн Південно-Східною Азією та Індії? Обидва регіони 

є оселею для найбільших релігій світу. Індуїзм і буддизм походять з Індії. 

Іслам у Південно-Східній Азії має також тісний історичний зв’язок з Індією, 

бо саме купці та ісламські проповідники з Індії стали першими місіонерами 

цієї релігії на територію Південно-Східної Азії. Тривалий час на території 

Індії траплялися лише поодинокі конфліктні інциденти та ситуації, пов’язані 

з Індія та країни Південно-Східної Азії мають подібний підхід до політизації 

ісламу. Для регіону важливим об’єднувальним девізом є “єдність в розмаїті” 

287

(Bhinneka Tunggal Ika, що є девізом Індонезії) та мирне співіснування [6, с. 7]. 

Те, що більшість країн Південно-Східної Азії йдуть демократичним шляхом 

розвитку – важливий чинник для взаємної довіри та певності в регіональній 

стабільності. Крім того, довгострокові міцні економічні та культурні зв’язки 

повинні лише сприяти зменшенню розбіжностей і допомогти досягненню 

порозуміння між регіонами. 

Поглиблену співпрацю між двома регіонами в сфері безпеки можна 

побудувати лише за умови взаємодовіри, взаємовигоди, порозуміння. 

Співпраця між країнами Південно-Східної Азії та Індії не може бути грою з 

нульовою сумою. Потрібно достатньо місця та рівних можливостей для 

кожного з учасників, щоб вони разом домоглися успіху, незважаючи на різні 

форми та формати регіональної співпраці. Консультації з питань безпеки і 

співпраця в оборонній сфері між обома регіонами вимагатиме інтенсивнішої 

та чітко сфокусованої взаємодії. Рамки співпраці в галузі безпеки повинні 

бути структуровані так, що специфічні робочі програми з питань безпеки 

мають бути визначені наперед і впроваджувані впродовж певних часових 

рамок. На багатосторонньому рівні, якщо брати до уваги регіональний форум 

країн-членів АСЕАН, то метою для цих регіонів має бути підсилення всіх 

процесів співпраці. Тому заходи випереджувальної дипломатії та зміцнення 

довіри між усіма сторонами цих процесів і учасниками регіональної співпраці 

дають добрі можливості для стабільного та безпечного майбутнього цього 

регіону. Що стосується боротьби з тероризмом, то обидва регіони повинні й 

надалі активніше співпрацювати, щоб розв’язати цю болючу проблему. 

Терористичні групи Південної та Південно-Східної Азії тісно контактують 

між собою. Індія та країни-члени АСЕАН мають значну базу даних, знання та 

досвід, як можна побороти терористичні організації на території згаданих 

країн. Потрібно якнайшвидше створити конкретні механізми співпраці й 

використовувати їх систематично і регулярно. Треба також надалі 

підписувати договори між Індією та окремими країнами-членами АСЕАН про 

взаємодопомогу в боротьбі з тероризмом і спільну координацію дій між 

спецслужбами держав регіону. 

Вчені передбачали, що ХХІ століття буде “сторіччям Азії”. США також 

проголосили, що їхньою метою є “допомога Індії стати однією з провідних 

держав у світі в XXI сторіччі” [4]. Якщо це століття і повинно стати 

азійським, то лише завдяки тісній співпраці, гармонізації та координації всіх 

зусиль усіх провідних держав азійського континенту. Власне країни 

Південно-Східної Азії та Індія подали добрий приклад такої співпраці саме у 

творенні моделі скоординованої регіональної політики в сфері безпеки. 

____________________________ 

1. Allison, Tony. Myanmar shows India the road to Southeast Asia. – Asia Times 

Online. – 2001. – February, 21. – Available from: 

 

288

2. Association of South-East Asian Nations. ASEAN - India Joint Declaration for 

Cooperation to Combat International Terrorism adopted on October 8, 2003. – 

Available from: 

3. Balakrishnan, Vivian. Singapore’s Minister of State and Trade Industry speech 

delivered at the India Forum organised by the Institute of Southeast Asian Studies in 

June 2004. – Available from: 

 

4. Christian Science Monitor. Embracing India as a Rising Power, The Monitor’s 

View. – 2005. – March, 31. – Available from: 

 

5. Council for Security Cooperation in the Asia Pacific (CSCAP). Establishment 

of CSCAP. – CSCAP Newsletter No. 1, May 1994. – P. 1. – Available from: 

 

6. Jones, Bruce William. Unity in Diversity: History and Religion in Indonesia. – 

Center for International Education, Washington, DC, 1995. – P. 7. 

7. Limaye, Satu P. India-East Asia Relations: India's Latest Asian Incarnation. – 

Nautilus Institute at the Center for the Pacific Rim Policy Forum. – 2000. – November, 

30. – Available from: 

8. Malhotra, Jyoti. Jaswant scores again as India escapes ASEAN rap. – Indian 

Express. – July 26, 1998. – Available from: 

 

9. Sridharan, Kripa. The Contours of India’s Foreign Economic Policy and Its 

Trans-Regional Impact in “India and ASEAN: The Growing Partnership for the 21 st 

Century”, edited by K. S. Nathan. – Kuala Lumpur, 2000. – P. 81. 

10. Straits Times. – 2005. – June, 25. – P. 3. 

11. Straits Times. – 2005. – June, 30. – P. 5. 

12. The Times of India Online. Philippines Prez to visit India; focus on trade, 

political ties. – 2007. – September 30. – Available from: 

 

CURRENT TRENDS IN THE REGIONAL POLITICS OF ASEAN COUNTRIES AND 

INDIA: COMPARATIVE ANALYSIS 

Mykhaylo Komarnytskyy 

This article analyzes the development of India-ASEAN (The Association of South East Asian 

Nations) relations in post-Cold War era, discusses the achievements and problems, which exist in 

relations between two regions. The basic attention addresses on the problems of increasing 

efficiency in cooperation between India and the members of ASEAN. 

Key words: India, Southeast Asia, ASEAN, cooperation, war on terror, security. 

289

УДК (908) 5 

ОСОБЛИВОСТІ НЕУРЯДОВИХ ОРГАНІЗАЦІЙ У КРАЇНАХ 

БЛИЗЬКОГО СХОДУ 

Христина Поліщук 

Розглянуто стан розвитку сучасних неурядових організацій в монархіях та республіках 

Близького Сходу на прикладі АР Єгипет, Ліванської Республіки, Королівства Саудівська 

Аравія. Проаналізовано історичні, політичні та економічні передумови сучасного рівня 

існування громадянського суспільства в регіоні та його перспективи. 

Ключові слова: неурядова організація, Близький Схід, громадянське суспільство. 

Зовнішньополітичний курс нашої держави вимагає вчасної і адекватної 

реакції на виклики, що надходять ззовні та перебувають у постійній динаміці в 

міжнародній системі. Багатовекторність, розбіжності в деклараціях і діях носіїв 

влади, вибір між ЄС та ЄЕП залишає поза увагою інші регіональні системи, які 

є для України не менш важливими в її політичній та економічній перспективній 

діяльності. Таким, наприклад, є Близький Схід. Чималу роль у ситуації, що 

склалася, відіграє недостатність інформації та вивченості цього регіону, що 

зумовлено багатьма чинниками, такими як малодоступність аналітичної та 

навчальної літератури про держави Близького Сходу, закритість більшості 

політичних систем цих держав і небажання носіїв влади подавати правдиву 

інформацію про тамтешній політичний процес, мала кількість спеціалістів, що 

вивчають регіон (не лише в Україні, але й на Заході), стереотипність, реальна 

небезпека для проведення польових досліджень, цензура та інше. Це, звичайно, 

сповільнює розвиток порівняльної політології. Утім, деякі наукові доробки про 

Близькосхідний регіон можна скласти завдяки міжнародній співпраці 

дослідників, об’єднаних в Асоціацію Близькосхідних Досліджень, секретаріат 

якої розташовується в Університеті Арізони (США). Значним поступом у 

міжнародній кооперації могли б стати горизонтальні зв’язки між науковцями, 

журналістами, представниками громадськості, активістами неурядових 

організацій. Наше дослідження має на меті проаналізувати сьогоднішній стан 

НУО в регіоні у державах з різними формами державного правління (монархії 

та республіки). Останні дослідники-орієнталісти також диференціюють: 

відтак, республіки Близького Сходу Клемент М. Генрі (професор Університету 

Техасу в Остіні) та Роберт Спрінгборг (професор, директор Американського 

дослідницького центру в Єгипті) поділяють на демократичні – серед них 

Ліван, Туреччина, Ізраїль та Іран (оскільки тут відбуваються періодичні і 

відносно прозорі вибори) та преторіанські (“bully” і “bunker” states, що 

дослівно можна перекласти як „держава, що залякує” та “бункерна держава”, 

тобто керівництво якою здійснюється з воєнного бункера), до яких відносять 

Єгипет, Туніс, Лівію, Алжир, Сирію, Ємен та інші [4, с. 20]. Хоча між ними і є 

відміності, головна з яких полягає у відкритому домінуванні мілітарних груп у 

політиці в „бункерних” країнах, але економічний, політичний та ментальний 

290

стан перебуває на схожому рівні розвитку, отож для докладнішої 

характеристики НУО цього типу республік ми обираємо Арабську Республіку 

Єгипет. Цей вибір також пояснюється цікавими законодавчими ініціативами 

щодо діяльності НУО, що є в Єгипті. Група демократичних країн представлена 

чотирма державами, проте арабською з них є лише Ліван. НУО саме в Лівані ми 

і розглянемо. Наш вибір зумовлений правилом порівняння подібних країн у 

компаративістиці, оскільки досвід саме арабської країни у розвитку 

громадянського суспільства може бути особливо корисним для інших 

арабських держав регіону Північної Африки та Близького Сходу, яких є майже 

30 (окрім Ізраїлю, Туреччини, Ірану, Пакистану). Особливу увагу серед 

монархій зосереджуємо на Королівстві Саудівська Аравія. І хоча НУО там 

офіційно нема, на відміну від „бідніших” конституційних монархій, таких як 

Марокко чи Йорданія, саме повний абсолютизм і потребує нововведень у 

розвиткові громадянського суспільства. Тут ми також розкриємо економічні й 

ментальні підвалини, що гальмують появу НУО в Саудівській Аравії. Отже, 

розгляньмо широкі умови, в яких працюють неурядові організації на Близькому 

Сході: 

ПРЕТОРІАНСЬКІ РЕСПУБЛІКИ 

Вони наділені елементами громадянського суспільства, носії влади 

володіють легітимністю і значною підтримкою населення ( М. Каддафі, Х. 

Мубарак, З.А. бен Алі). Неурядові організації офіційно дозволені, проте, 

здебільшого, працюють на підприємствах і діють як профспілки. Їхню 

діяльність жорстко контролюють міністерства, силові відомства та таємні 

спецслужби. Офіціним поясненням такого ставлення до НУО є поширення 

терористичних організацій, які можуть працювати під прикриттям НУО і 

збагачувати свою членську базу. Саме тому уряд вважає за потрібне 

відстежувати напрями діяльності організацій та асоціацій. Найменше підозр 

викликають екологічні та дитячі об’єднання. Дещо в гіршому становищі 

знаходяться жіночі НУО. Повністю контрольованими стають професійні 

організації у складі урбанізованої інтелігенцї, що лобіюють політичні зміни. 

Слід зауважити, що уряди преторіанських республік працюють справді в 

нелегких умовах зростання тероризму, який виявляється в численних 

ісламських політичних рухах („Брати – мусульмани”, „Джамаа-аль-Ісламія” 

тощо). Крім цього, саме ісламські рухи значно швидше поширюються, аніж 

зростає кількість НУО і їхні активісти. Це пояснюється ментальними умовами 

домінування трайбалізму і клановості, незвичністю для арабських суспільств 

такого явища як волонтерство, майже повною відсутністю кваліфікованого 

менеджменту громадського сектору, економічними передумовами ( „чорний 

ринок”, змішана приватно-державна економіка). Утім бізнес, як „серце” 

громадянського суспільства і його фінансова основа, не може розвинутись 

достатньою мірою, щоб пропагувати свій інтерес через НУО; а фінансові 

донорські потоки з-за кордону або заборонені офіційно, або жорстко 

відстежувані). К. Генрі та Р. Спрінгборг переконані, що „...потенційно 

„бункерні” країни перебувають у стані війни із суспільствами, якими 

291

управляють, проте...переговори між ними будуть потрібні, щоб ефективно 

відповідати загрозам глобалізації. Баланс зрівняється, якщо в управління 

державою пустити нову соціальну силу” [4, с.161]. Узагальнивши міркування 

авторів щодо преторіанських республік, можемо виснувати: спільною для всіх 

преторіанських республік є відображення фундаментального дефекту 

державно-громадських відносин: в “bully” країнах держава надто автономна від 

громадянського суспільства, а в „бункерних” стає заручником однієї політичної 

сили, здебільшого, радикально-фундаменталістської. 

ДЕМОКРАТІЇ 

Держави Близького Сходу охоплюють і демократичні країни, що 

характеризуються регулярними і прозорими виборами, співпрацею і 

партнерством з країнами Заходу, конкурентною політичною та економічною 

боротьбою, відносно розвинутим громадянським суспільством. Внаслідок 

проживання численних нацменшин і різного за релігійними переконаннями 

населення, у жодній з демократичних країн Близького Сходу ніяка партія не 

може здобути абсолютної більшості парламентських мандатів, а тому 

характерними для Лівану, Туреччини, Ізраїлю, Ірану (як ісламської демократії) є 

формування так-званих „широких” коаліцій, і не завжди шляхом прозорого 

об’єднання фракцій. Тут є і фінансове заохочення парламентарів та політичних і 

громадських сил, які вони представляють. Фінансова основа громадських 

організацій в демократіях значно стабільніша, ніж у преторіанських 

республіках. Дозволене донорське закордонне фінансування НУО. Хоча 

близькосхідні демократичні економіки не працюють за англо-американською 

економічною системою децентралізованої приватної власності, а являють 

собою поєднання французького централізованого урядового контролю та 

німецької приватної олігополії, середній і великий місцевий бізнес перебувають 

на достатньому рівні, щоб фінансувати НУО, хоча б незначною допомогою 

(докладніше – в аналізі ліванських НУО). У демократіях Близького Сходу 

розвиваються організації з підтримки прав людини, жіночі організації, а також – 

благодійні. Окрім політичних, історичних, економічних ми виокремлюємо й 

іншу причину нешвидкого, але стабільного розвитку НУО – національнорелігійні. 

Як вже зазначалось вище, лише Ліван є арабською країною, проте 47 

% його населення – християни та інші численні немусульманські групи. Отже, 

клановість, понування марабутизму (як обожнення лідера клану внаслідок його 

особливих заслуг або приналежності до родини Пророка Мухамеда далекому 

поколінні) достатньо чужі для демократичних держав. Відтак вони є більш 

готові, ніж преторіанські республіки, до горизонтального співпраці між НУО 

всередині своїх держав і закордонними партнерами. 

МОНАРХІЇ 

292

Відразу зауважмо, що монархії Близького Сходу поділяють на конституційні 

та абсолютні. Рівень розвитку громадянського суспільства у них різний. 

Звичайно, важливу роль тут відіграють і георгафічно-природні переваги деяких 

монархій, наділених нафтовими запасами, а відтак, - здатністю впливати не 

лише на місцеве населення чи свій регіон, а й на глобальну політику і 

міжнародну систему взагалі. Саме тому окремі монархії не поспішають 

уподібнюватись сусіднім демократіям чи, хоча б, преторіанським республікам. 

Тут має місце також клановість, марабутизм, радикальні ісламські рухи, 

ортодоксальне мусульманське правління, зростання ваги Мечеті і держави. На 

нашу думку, палац сприяє розвиткові середнього бізнесу. І що незаможніша 

монархія, то активніше вона компенсовує нестачу матеріальних благ 

політичними свободами. Громадянське суспільство Марокко більш 

артикульоване, ніж навіть у преторіанських сусідів, і краще поглинає ісламські 

організації. Натомість абсолютна монархія Саудівська Аравія переважно має 

справу із сільським населенням, рівень освіти яких недостатній для власної 

підтримки своїх прав і свобод. Матеріальні блага, які щедро роздає палац, 

підтримують мовчання народу. Однак, такий стан речей не буде утримуватись 

завжди, адже населення країни за зостанні 20 років збільшилось майже в 5 разів 

(здебільшого трудовими мігрантами та швидкими темпами природнього 

приросту), а нафтові запаси – не вічні. Королівська Аравія повинна забезпечити 

альтернативні шляхи зростання економічних показників, а разом з ними - 

наближати країну до світових стандартів демократичності, розвиваючи й 

неурядовий сектор. 

Проаналізувавши стан розвитку НУО в преторіанських республіках, 

демократіях та монархіях Близького Сходу, зупинимось детальніше на 

представниках кожної групи даних країн відповідно: АР Єгипет, Ліван, 

Саудівська Аравія, розглянувши також і деякі історичні передумови, що 

зумовлюють політичний процес цих країн, а разом і з ним – розвиток 

неурядових організацій. 

АРАБСЬКА РЕСПУБЛІКА ЄГИПЕТ 

Кінець 50-х років у Єгипті позначився партизанською боротьбою 

радикальної організації „Брати-мусульмани” проти англійських військ у зоні 

Суецького каналу. Тоді у складі Єгипту та Сирії було утворено Об’єднану 

Арабську Республіку (1958) як перший крок на шляху до загальної арабської 

єдності. Проте, ідея панарабізму не взяла верху над панісламізмом, чого так 

прагнули світські уряди преторіанських республік. Внаслідок Йом Кіпур та 

Кемп-девідського процесу відбувалось почергове налагодження міжнародної 

співпраці Єгипту і з СРСР, і з США. Кінець 70-х - початок 80-х позначив 

фактичну ізоляцію Єгипту у регіоні, що підтримував Фронт стійкості і протидії 

у складі керівників Лівії, Сирії, ОВП, НДРЄ [1, с. 427 - 441]. Прихід до влади 

1981 р. Х. Мубарака на посаді Президента, (яку він обіймає і сьогодні), означав 

курс на врегулювання багатовекторних відносин, зближення із західними 

партнерами, поліпшення фінансового стану єгипетського населення, побудову 

293

ролі Єгипту як регіонального посередника у врегулюванні близькосхідного 

конфлікту. Звичайно, політична система країни закрита і незбалансована, 

інститут президенства має значну зверхність над парламенським правлінням і 

демократичність 5-ї каденції президента Мубарака викликає чимало дискусій. 

Проте, в умовах, перелічених вище, а також зростання чисельності населення, 

безробіття, релігійних відмінностей (10% населення Єгипту, що становить 

майже 8 млн. осіб – християни) та інших нагальних труднощів, розвиток 

громадянського суспільства не належить до перших пріоритетів уряду. Це 

підтверджує Закон АР Єгипет 153/1999, прийнятий у травні 1999 року „Про 

асоціації”, що спровокував хвилю суперечностей всередині держави та за 

кордоном. Відповідно до цього Закону, всі НУО повинні були реєструватись у 

Міністерстві соціальних справ, що фактично означало повне підпорядкування 

громадського сектору урядові. Попередньо НУО діяли як профспілки і 

реєструвались на власних підприємствах відповідно до Закону 32/ 1964 [7, с. 130 

- 133]. Такий підхід також не сприяв процвітанню громадянського суспільства, 

проте колективи могли діяти більш-менш вільно хоча б у межах своєї установи. 

Внаслідок незадоволення у суспільстві, втручання міжнародних організацій і 

гучного судового процесу над генеральним сектетарем НУО „Єгипетська 

організація з прав людини” (ЄОПЛ), якого звинуватили в одержанні іноземних 

донорських коштів, Закон 153/1999 був визнаний неконституційним і втратив 

свою юридичну силу в червні 2000 р., проіснувавши лише 13 місяців. Як 

результат, сучасний стан розвитку НУО в Єгипті потребує поліпшення, оскільки 

сьогодні існує низка і політичних, і економічних, а також ментальних причин, 

що затримують зростання громадянського сіспільства. Ми виділяємо наступні: 

відсутність навичок мирного врегулювання конфліктів і відстоювання своїх 

політичних прав у населення; підпорядкованість НУО державі та урядовий 

контроль за їхньою діяльністю і фінансуванням; поширення ісламістських рухів, 

які легше здобувають прихильників і володіють власністю релігійної 

територіальної громади; повільний розвиток малого і середнього бізнесу; 

кадрова проблема у громадському секторі інше. Справа ЄОПЛ породила страх в 

населення щодо вступу в НУО. Сьогодні вільно фукціонують дитячі, екологічні 

об’єднання, НУО з питань здоров’я. На думку Н. Пратта, „...незагрозлива 

зовнішність організації може означати, що міністерська бюрократія залишить її 

у спокої. Проте, якщо одного разу підозри щодо її дільності таки постануть, 

влада застосує важелі для обмежень активності”[7, с. 130]. 

ЛІВАНСЬКА РЕСПУБЛІКА 

Ця держава є прикладом консоціальної демократії, де державні посади 

розподілено відповідно до поділів на релігійній основі (між християнами, 

мусульманами всіх напрямів та ін.) [2, 356-361]. Проте, її становлення пройшло 

кілька тяжких для ліванського народу етапів – громадянську війну 1975 - 1990 

років, періодичні агресії Ізраїлю (остання – влітку 2006 р.), Сирійське втручання 

294

у внутрішньодержавний конфлікт (Сирія і досі утримує в Лівані свій військовий 

контингент), поширення послідовників шиїтської партії „Хезболла”, лави якої 

поповнились останнім часом навіть нешиїтами, як результат протидії нападу 

Ізраїля. Однак навіть такий стан речей не зміг побороти розвитку 

громадянського суспільства у Лівані. Згідно з проведеними дослідженнями К. 

Карама [6, с. 311 - 318], сучасні ліванські НУО проводять багатопрофільну 

діяльність і їхні цілі охоплюють найширший спектр – від пропагування 

загальнолюдських цінностей, таких як права людини, демократичні цінності, 

захист довкілля, права жінок та дітей, свобода преси, благодійництво тощо до 

лобіювання достатньо вузьких інтересів студенства конкретного ВНЗ чи 

прошарку населення. НУО Лівану наділені широкою базою волонтерів, кадрів, 

активно обмінюються ноу-хау із закордонними партнерами, одержують іноземні 

донорські гранти. Сьогодні в Лівані зареєстровано майже 450 НУО, 150 з яких – 

енвайроментальні. К. Карам поділяє ліванські НУО на горизонтальні та 

вертикальні. Останні працюють переважно у напрямі пропагування політикодемократичних 

цінностей і мають розгорнуту структуру. Горизонтальні 

організації зайняті соціальною сферою, більш сегментовані та хаотичні. Проте 

вони мають більші донорські надходження та проводять свою діяльність 

ефективніше. НУО користуються підтримкою в молоді. Особи, яким понад 40 

років, достатньо критично налаштовані до громадських організацій, вважають їх 

„блідим відгоміном колишньої слави”, коли молоді люди воювали із зброєю в 

руках в партизанських лавах. Успішний розвиток НУО в Лівані ми пояснюємо 

консоціальним демократичним режимом та тривалим воєнним протистоянням, 

що дало чітке усвідомлення населенню потреби мирного врегулювання 

існуючих конфліктів. Звернімо увагу, що НУО мають здатність у мирний час 

розширювати свою членську базу оплачуваним секретаріатом та волонтерами, у 

той час як військові атаки змушують людей схилятись до підтримки 

радикальних угруповань, головним з яких є Хезболла, і доказом цього стали 

нещодавні трагічні події внаслідок атаки Ізраїлю на Ліван. 

КОРОЛІВСТВО САУДІВСЬКА АРАВІЯ 

Як стверджують К.Генрі та Р. Спрінборг: „...Причиною, з якої громадянське 

суспільство не постало в КСА, не зважаючи на її капітали є те, що матеріальна 

база здебільшого перебуває під прямим чи непрямим впливом правлячої 

династії Саудів чи їхніх союзників Наджді [4, с. 93]...Між приватною і 

публічною власністю фактично нема різниці: що могутній володар дав, те він 

може і забрати, а „тремтяче” суспільство формально відображає цю картину” [4, 

с. 169]. Історія сучасної Саудівської Аравії не буде повною без опису успіхів 

королівської родини, яка сьогодні налічує понад 5000 осіб. Сауди утвердились у 

20-х роках минулого століття, спочатку здобувши в Британських колоністів 

право на володіння святими землями Мекки та Медини. Відкриття та 

розроблення нафтових родовищ, лояльна зовнішня політика щодо США, панівне 

становище в ОПЕК укріпили позиції Саудівської Аравії позиції лідера регіону 

Перської затоки та визначального представника Близького Сходу у міжнародній 

295

системі. Панівний напрям Ісламу в КСА – ортодоксальний Ваххабізм, а у 1965 р. 

тодішній монарх КСА Фейсал виступив з ініціативою створити політичний союз 

мусульманських країн – Ісламського пакту. Ідея не знайшла належної 

підтримки в сусідів КСА, проте втілилась у створенні Організації Ісламської 

Конференції [3, с. 413-416]. Саудівська Аравія на період 1950-70 років стала 

місцем дислокації „Братів-мусульман”, а зараз активно бореться із шиїтськими 

радикалами, що розташовуються на півночі країни і користуються фінансовою 

підтримкою Ірану. За таких умов уряд має офіційне пояснення заборони 

неурядових організацій, як-от контроль за непоширенням різноманітних 

об’єднань, що з часом можуть перерости в терористичні. На території КСА 

розташовані військові бази США, проте остання, зважаючи на провідну роль 

королівства в експорті нафти та першість в ОПЕК, не застосовує санкцій проти 

Саудів за недемократичні стандарти державного правління. Саме ваххабітське 

саудівське суспільство також не прагне членства в НУО – тут належність до 

певного клану гарантує ширший набір переваг, аніж відстоювання своїх 

інтересів традиційним на Заході шляхом через громадський сектор. Дім Саудів 

користується правилом „поділяй і владарюй”, щедро заохочуючи розвиток 

дрібного підприємництва торговців і фабрикантів, утримуючи водночас головні 

фінансові потоки у власних руках. Окремі активісти (як правило, представники 

урбанізованої інтелігенції) вбачають перспективи держави саме в розвиткові 

громадянського суспільства. Відтак, 104 з них підписали петицію у зверненні до 

тодішнього принца, а нині короля КСА Абдалли бін Азіза ас Сауда, у якому 

вимагали заснування справжньої конституційної монархії, загального виборчого 

права, дозволу утворення і вільної дільності НУО, поваги до прав людини і 

свободи слова та об’єднань [7, с. 363]. І хоча офіційна відповідь було 

багатозначна, монарх провів з прохачами особисту аудієнцію, що дало їм 

сподівання на позитивні зміни у перспективі. Ми вважаємо, що сьогодні 

релігійні ваххабітські переконання, тридиції трайбалізму і марабутизму, а 

також фінансовий добробут населення легітимує абсолютизм Саудів. 

Проаналізувавши історичні предумови розвитку НУО у трьох державах 

(Єгипті, Лівані, Саудівській Аравії), що представляють різні форми державного 

правління та різні політичні режими, робимо такі висновки: 

1. Консоціальна демократія Ліванської Республіки сприяє розвиткові НУО, 

в той час як абсолютизм і тоталітаризм у чистих чи змішаних формах (що 

панують в КСА та АР Єгипет) його гальмують. 

2. Найпрогресивніше на Близькому Сході розвиваються НУО соціального 

спрямування, які не ставлять за мету політичних змін. В інших державах варто 

також розпочинати розвиток громадянського суспільства саме з такого напряму 

діяльності НУО. 

3. Мирний час сприяє розвиткові НУО, а воєнні дії, особливо у формі 

зовнішніх атак, посилюють радикальні рухи. 

4. Розвиток малого і середнього бізнесу – запорука перспективи побудови 

громадянського суспільства в подальшій перспективі, проте на даному етапі 

сприяє легітимації панівного абсолютиського режиму. 

296

_______________________ 

1. Міжнародні відносини та зовнішня політика (1945-70-ті рр.): Підручник / В. 

А. Маджола, М. М. Білоусов, Л.Ф. Гайдуков та ін. – К.: Либідь, 1999. – 558 с. 

2. Міжнародні відносини та зовнішня політика (1980-2000 рр.): Підручник / Л. 

Ф. Гайдуков, В. Г. Кремень, Л. В. Губерський та ін. .– К.: Либідь, 2000. – 624 с. 

3. Современные международные отношения: Учебник / Под ред. А. В. 

Торкунова. – М.: РОССПЕН, 2000. – 584 с. 

4. Henry Clement M., Springborg, Robert. Globalization and the Politics of 

development in the Middle East. – Cambridge, UK: Cambridge University Press, 2005. – 

258 p. 

5. Fattah Nabil Abdel. Arab NGOs: Advocacy and the Debate on Democracy in the 

Arab World. // NGOs and Governance in the Arab World/ Ed. by Sarah ben Nefissa. – 

Cairo, Egypt: The American University in Cairo Press, 2005. – 388 p. 

6. Karam Karam. Civil Associations, Social Movements,and Political Participation 

in Lebanon in 1990s // NGOs and Governance in the Arab World/ Ed. by Sarah ben 

Nefissa. – Cairo, Egypt: The American University in Cairo Press, 2005. – 388 p. 

7. Pratt Nicola. Hegemony and Counter-hegemony in Egypt: Advocacy NGOs, Civil 

Society, and the State // NGOs and Governance in the Arab World/ Ed. by Sarah ben 

Nefissa. – Cairo, Egypt: The American University in Cairo Press, 2005. – 388 p. 

THE SPECIALTIES OF NON-GOVERNMENTAL ORGANIZATIONS IN THE 

MIDDLE EAST COUNTRIES 

Khrystyna Polishchuk 

A modern status of NGOs in the monarchies and republics of the Middle East are 

considered. AR Egypt, Lebanon Republic and Kingdom of Saudi Arabia are taken as 

examples. The historical, political and economical reasons of contemporary civil society level 

in the region and its perspectives are analised. 

Key words: Non-governmental organization, Middle East, civil society. 

297

УДК 329.001(100) 

ФОРМУВАННЯ АНТИІММІГРАЦІЙНИХ НАСТРОЇВ ТА ЇХ ВПЛИВ 

НА ДІЯЛЬНІСТЬ ПОЛІТИЧНИХ ПАРТІЙ У НІДЕРЛАНДАХ 

Глод Оксана 

Розглянуто роль антиімміграційних настроїв, як однієї з причин приходу до влади правих 

партій. 

Ключові слова: праві та ультраправі партії, антиімміграційні партії, іммігрант, алохтон, 

інтеграція. 

Основним механізмом для одержання та здійснення державної влади є 

політичні вибори - правова форма завоювання й оновлення представницьких 

інститутів влади, ключовий інститут легітимації політичної системи й 

політичного режиму [1]. Регулярні вибори дають змогу партіям конкурувати та 

представляти виборцям альтернативні напрями державної політики та 

державного управління. У такий спосіб громадяни роблять урядовців 

підзвітними, тому що вони мають періодичне право та можливість не 

голосувати за них [2]. 

Від 80-х років минулого століття праві та ультраправі партії почали брати 

активну участь у місцевих, і в загальнонаціональних виборах у країнах Західної 

Європи. Однак справжній успіх до них прийшов 2002 року, коли в багатьох 

європейських країнах (Нідерланди, Бельгія, Австрія) вони не тільки одержали 

значний відсоток голосів, а й змогли впливати на формування уряду, його 

внутрішню та зовнішню політику. А у Франції лідер Національного Фронту 

Жан-Марі Ле Пен вийшов у другий тур президентських виборів. 

Успіх правих та крайніх правих партій значною мірою можна віднести до 

помилок “традиційних” урядів – невтішні економіко-соціальні показники, 

досить високий рівень безробіття, зниження темпів зростання промисловості. 

Це призвело до того, що частина потенційних виборців розчарувались у колись 

популярній концепції “держави загального благоденства”, а відтак і в тих 

політичних силах, які її реалізовували. 

Під час парламентських виборів ультраправі партії вважали аутсайдерами і 

їхніми вимогами зазвичай нехтували. Однак згодом вимоги щодо скорочення 

іммігрантів, боротьба зі злочинністю, економічні можливості в поєднання з 

більшим захистом від ризиків і міжнародної конкуренції набували дедалі 

виразнішого соціального звучання та одержували щораз більшу підтримку 

населення. 

Проникнення ринкових відносин в усі сфери життя, соціальна ізоляція 

окремих категорій населення об’єктивно спричинили соціальну дезінтеграцію. І 

хоча сучасні прихильники ультраправих ідей адаптовані до змін у суспільстві 

не гірше решти населення, у них загострене відчуття “соціальної дезінтеграції” 

виникає через втрату традиційних зв'язків між групами, общинами, відірваності 

політичних еліт від суспільства. 

298

Вагомим чинниками зростання популярності правих та ультраправих партій 

в Європі є так звана “етнічна конкуренція”. Іммігранти – це передусім 

конкуренти на ринку праці, дешевого житла і посилення податкового тягаря на 

корінних мешканців країни. У Франції така тенденція набула підтвердження на 

національному рівні, а у Амстердамі (Королівство Нідерланди) спостерігається 

кореляція між присутністю іммігрантів та підтримкою партій правого спектра. 

Згідно з даними досліджень, ультраправі партії є привабливішими для нижчих 

верств населення та для чоловіків [3]. 

У Франції Національний фронт одержав перші вагомі результати 1995 року, 

коли його підтримка на президентських виборах становила 30 %. У 90-роках, 

ультраправі партії в Нідерландах, Бельгії приваблювали і представників 

середнього класу. Отже, не лише завищені стандарти життя, невиконання 

виборчих обіцянок, постійні корупційні скандали вплинули на падіння 

рейтингу “традиційних” партій, а й замовчування проблеми імміграції та 

соціальних наслідків, які вона спричинила. Виборці всіх радикальних партій у 

Західній Європі схильні вважати проблему імміграції значущою ніж інші 

проблем. Як свідчать дослідження, в основній своїй масі іммігранти досить 

погано інтегруються в європейське суспільство. Через те, гасло обмеження 

кількості іммігрантів стало ключовим в програмах ультраправих партій 

Західної Європи, що й дало підстави деяким авторам називати їх 

“антиіммігрантськими партіями”. 

Яскравим прикладом впливу ультраправих партій на трансформацію 

партійної системи є Королівство Нідерланди. 

Першою вагомою перемогою ультраправих партій були вибори в 

Амстердамі 1994 року. Саме тоді почали використовувати гасла “Голландія для 

голландців”, “наш народ найперший”. 

Страх чи ненависть корінного населення країни до іноземців, боязнь 

втратити робоче місце і власну культурну спадщину, стати жертвою злочину, 

який скоїв алохтон 4 - відображено і законодавчо оформлено. У 1998 році було 

прийнято Закону “Про імміграцію”, а 2000 року – Закон „Про іноземців” та 

Пояснювальна записка Міністерства юстиції і Міністерства внутрішніх справ 

до закону “Про іноземців та закону “Про імміграцію. 

Що ж до зміни в партійному представництві в Парламенті Нідерландів то, 

2002 року, внаслідок позачергових виборів було сформовано коаліцію, що 

склалася з традиційно опозиційних партій – християнських демократів, 

ліберальної Народної партії за свободу і демократію, і з нової політичної сили 

– радикальної правої партії – “Списку Піма Фортайна” (LPF). 

Успіх LPF був настільки несподіваним, наскільки і прогнозованим. Варто 

лише зазначити, що за демографічними прогнозами 2010 року більшість 

населення в чотирьох найбільших містах країни (Амстердамі, Роттердамі, 

Утрехті та Гаазі) становитимуть некорінні мешканці країни, в переважній 

більшості мусульмани.[4] А загальна кількість іммігрантів становитиме близько 

10 % усього населення держави. 

4 

Некоріний мешканець країни. В основі визначення “алохтон” лежить етнічнa належність. 

299

Якщо ж мати на увазі, що рівень безробіття серед іммігрантів з азійських 

та африканських країн значно вищий, ніж серед корінного населення, що 

посилює фінансовий тягар на платників податків - стає зрозумілим чому партія 

Фортайна одержала таку значну підтримку. 

Утім, як не дивно, LPF одержала вагомий відсоток голосів і серед 

іммігрантів. Головна причина такої, на перший погляд, дивної ситуації в тім, 

що Пім Фортайн виступав за те, щоб вигнати з країни нелегальних іммігрантів. 

Тобто він знову зіграв на конкуренції на ринку праці, адже нелегали досить 

потужні конкуренти легальним іммігрантам, оскільки не вимагають значної 

оплати праці, соціального страхування, дотримання роботодавцями законів. [5] 

Ідеологія LPF грунтується на поєднанні економічного лібералізму з 

вимогами більш демократичного й відкритого державнового устрою. 

Націоналізм поєднувався з преференціями для малих комун, шкіл, лікарень. 

Аналіз соціальних проблем достатньо абстрактний. Водночас, демагогія 

Фортайна була досить підступною. У його програмі говорилося про реальні 

проблеми простих людей — захист ліберального способу життя від релігійної 

ортодоксальності або, наприклад, захист фемінізму і економічної свободи, про 

потребу вжити заходів безпеки, спрямованих проти тероризму. Але за цим 

ховалося його прагнення представити свою ксенофобію як патріотизм і своє 

неприйняття іммігрантів не тому, що в них чорна чи темна шкіра, а тому що 

вони культурно відсталі. 

Ідеї LPF поступово перейняли перспективніші політики і партії, які зазвичай 

уникають різких висловлювань. Лідер християнських демократів Ян Петер 

Белькененде, який очолив уряд 2002 року, прийняв особливо жорсткі в 

Європейському Союзі закони про біженців. Наслідком такої політики стало 

вигнання понад 26 тисяч іноземців з Нідерландів, а для тих хто очікує рішення - 

побудовано спеціальні депортаційні центри. Розпочалася боротьба з 

“ісламським фашизмом”. Вбивство режисера Тео Ван Гога членом 

терористичної групи “Хофсад” спричинило хвилю антиісламських протестів в 

країні, яка вважалась найбільш ліберальною до мігрантів. 

Після виборів 2003 року було розроблено нову програму об’єднання країни 

“Єдине суспільство”. Основою нової концепції розвитку Нідерландів стали 

домовленості партій, що утворили коаліцію – Християнсько-демократичний 

союз, Демократи’66 і Партія праці. Основними вимогами програми було: 

1. вивчення, голландської мови усіма іммігрантами та вільне володіння 

нею; 

2. дотримання традиційного устрою життя Нідерландів, рівність чоловіка і 

жінки, фізична недоторканність особи, особливо у шлюбі; 

3. можливість зберігання релігійної ідентичності, відповідальність за 

вчинені дії; 

4. виконання програми інтеграції в суспільство. 

Попри всі старання голландської сторони, стосунки між корінним 

населенням і алохтонами загострюються. У Нідерландах все частіше почали 

300

говорити про “фобію малої країни” 5 . Антиімміграційні настрої грунтуються на 

тому, що дуже велика кількість людей живе на доволі малій території, можливе 

затоплення деяких регіонів і, як наслідок - багато голландців сприймають 

іммігрантів як основну причину перенаселення країни. Багато дослідників 

говорять про те, що меж толерантності досягнуто, про недостатнє бажання 

іммігрантів асимілюватися і приймати традиційний спосіб життя нової 

батьківщини. І хоча політики стараються не загострювати цього питання, 

проблема набуває щораз більших обертів. 

22 листопада 2006 року відбулися нові позачергові вибори до Другої Палати 

Парламенту. Криза розпочалася з двох скандалів в які були втягнуті партії 

правлячої коаліції. Перший стосувався заборони носити чадри (хоча тоді її 

одягали близько 100 жінок на всю країну). Багато мусульманських організацій 

потлумачили це як релігійну дискримінацію і обмеження громадянських 

свобод. 

Другий скандал стосувався визнання геноциду вірменського народу в 

Туреччині 1915 року. Дві партії (ХДА і лейбористи) викреслили зі своїх 

виборчих списків кандидатів турецької національності. 

Однак неофіційною і водночас правдивою причиною розпаду коаліції став 

конфлікт між міністром імміграції та інтеграції Рітою Фердонк (член Народної 

партії за свободу та демократію) та депутатом парламенту, сомалійкою з 

походження, Айян Хірси Алі. 

Виявивши неправдиві відомості в анкеті для одержання статусу біженця Ріта 

Фердонк позбавила депутата стасусу біженця, анулювавши паспорт громадянки 

Нідерландів. 

Події навколо Айян Хірсі Алі спричинили надзвичайний резонанс в 

суспільстві, оскільки вона була представником ідеальної імміграції – оволоділа 

мовою, сприйняла традиції нової батьківщини, повністю адаптувалась. Як 

стверджує Уве ван Лефен, суспільство не підтримало Ріти Фердонк, оскільки 

вважало, що треба боротися з іммігрантами, які відмовляються виконувати 

вимоги програми інтеграції. До того ж, міністр імміграції та інтеграції прагнула 

отримати посаду Прем’єр-міністра і цей скандал повинен був додати їй 

додаткових балів [6]. 

Як наслідок, ліберальна партія Демократи’66 стали домагатися відставки 

міністра, а якщо їхня вимога не буде виконана, то вони вийдуть із коаліції. 

Попри старання залагодити скандал (повернення громадянства Айян Хірсі Алі) 

і налагодити контакти з Демократами’66, після відмови Ріти Фердонк піти у 

відставку, нові позачергові вибори були призначені на 22 листопада 2006 року. 

Однак і цього разу перемогу здобула партія правого спрямування – 

Християнсько-демократичний альянс, потрапила до парламенту також 

своєрідна наступниця „Списку Піма Фортайна” – „Партія свободи”. 

Незважаючи на те, що питання алохтонів не стояло на першому місці, 

формування четвертого уряду Белкененде не обійшлося без скандалів. Було 

5 

Як стверджує викладач політології Лейденського університету Віллем Брінк, в Нідерландах 

надзичайно поширене відчуття клаустрофобії. 

301

виявлено, що два представники коаліції Ахмед Абуталеб (Марокко) і Небахат 

Албайрак (Туреччина) зберегли громадянство своїх батьківщин. Прозвучали 

вимоги про заборону подвійного громадянства, як мінімум для осіб, що 

займають державні посади. Однак Ян-Петер Белкененде відмовився відправити 

у відставку Абуталеба та Албайрака, оскільки вони є активними поборниками 

ідеї інтергації мігрантів. [7] 

Отже, від 1994 року на муніципальному рівні, а від 2002 року на 

загальнонаціональному, політичні партії ультраправого крила набували 

стабільно високої кількості голосів. Основними чинниками цього є не тільки 

бажання до змін в економіко-соціальній сфері, а й постійне зростання кількості 

іммігрантів мусульманського віровизнання. Послаблення традиційного способу 

життя, зменшення впливу християнської церкви, небажання новоприбулих 

інтегруватися в суспільство нової батьківщини, постійний ріст кримінальних 

злочинів в даному середовищі змушує корінне населення віддавати свої голоси 

правим, інколи достатньо популістським з расистським нахилом, партіям. 

__________________________________ 

1. Шаповал В. Вибори як форма безпосередньої демократії. – Юриспондеція online. 

http://www.lawyer.org.ua/?w=r&i=12&d=496 

2. Романюк А., Шведа Ю., Партії та електоральна поведінка. 

www.franko.lviv.ua/faculty/Shveda_Romanyuk/Vyhidni_Dani.pdf 

3. Мейндерт Феннема. Правые популистские партии.- Прогнрзис. 

http://journal.prognosis.ru/a/2006/05/10/81.html 

4. Бенедиктов К. Призрак бродит по Европе, призрак национализма. – Демоскоп- 

Weekly. http://demoskope.ru.weekly/2005/0207/gazeta03.php 

5. Кокшаров А. – Нескучные голландские выборы. Эксперт online 2.0 

http://www.expert.ru/printissues/expert/2006/45/neskuhnye_golndskie_vybory/ 

6. Європейський вибір:огляд травневих виборів 2002 року. – Політичний 

календар 05/2002. http://www.toenko.kiev.ua/cgi/redir.cgi?url=pc05-2002-16.html 

7. Кокшаров А. – Министры-иностранцы. Эксперт online 2.0. 

http://www.expert.ru/articles/2007/02/27/dvojnie_grazhdanstvo/ 

FORMATION OF ANTI-IMMIGRATION ATTITUDES AND THEIR INFLUENCE ON 

POLITICAL PARTIES IN THE NETHERLANDS 

Oksana Hlod 

The role of anti-immigration attitudes is considered as one of the right parties coming to power. 

Key words: right, right extremist parties, immigrant, allochtoon, and integration. 

302

ПОЛІТИЧНА НАУКА В УКРАЇНІ: 

СТАН І ПЕРСПЕКТИВИ 

МАТЕРІАЛИ ВСЕУКРАЇНСЬКОЇ НАУКОВОЇ КОНФЕРЕНЦІЇ 

Львів, 10-11 травня 2007 року 

Макетування – Ольга Анісімович-Шевчук 

Коректура – Юлія Сокирка 

Підписано до друку 18.10.208 

Формат 69х90/16. Друк офсетний. Папір офсетний 

Гарнітура Times. Умовн. друк. арк.23,95. Обл. - вид. арк. 23,15. 

Тираж – 300 прим. Зам. 21/07 

Видруковано поліграфічній лабораторії 

Центру політичних досліджень 

м. Львів, вул. Університетська, 1 

303

Ñ ÑÐ¾ÑÐ¼Ð°ÑÑ PDF, 2,82 ÐÐ - Ivan Franko National University of L'viv

Create successful ePaper yourself

Delete template?

Save as template?

Ñ ÑÐ¾ÑÐ¼Ð°ÑÑ PDF, 2,82 ÐÐ - Ivan Franko National University of L'viv