qqq1

ПИТАННЯ ДЛЯ ФАХОВОГО ВСТУПНОГО ВИПРОБУВАННЯ 

Дисципліна «Економіка підприємства» 

1. Об’єднання підприємств та особливості їх діяльності. 

Об'єднанням підприємств є господарська організація з правами юридичної особи, яка 

утворена у складі двох або більше підприємств з метою координації їх виробничої, 

наукової, комерційної та іншої діяльності для вирішення спільних економічних та 

соціальних завдань. В об'єднання підприємств можуть входити підприємства інших 

держав, а вітчизняні підприємства можуть входити в об'єднання підприємств, які 

утворені на території іноземних держав. 

Залежно від порядку заснування об'єднання підприємств можуть утворюватися: поперше, 

як господарські об'єднання; по-друге, як державні чи комунальні господарські 

об'єднання. 

Господарське об'єднання - об'єднання підприємств, утворене за ініціативою 

підприємств, незалежно від їх виду, які на добровільних засадах об'єднали свою 

господарську діяльність. Ці об'єднання діють на основі установчого договору або 

статуту, який затверджується їх засновниками. 

В українській економіці державне (комунальне) господарське об'єднання - об'єднання 

підприємств, утворене державними (комунальними) підприємствами за рішенням 

Кабінету Міністрів України або, у визначених законом випадках, рішенням міністерств 

та органів місцевого самоврядування, до сфери управління яких входять 

підприємства, що утворюють об'єднання. Це об'єднання діє на основі рішення про 

його утворення та статуту, який затверджується органом, що прийняв рішення про 

утворення об'єднання. 

Державні та комунальні господарські об'єднання утворюються переважно у формі 

корпорації або концерну, незалежно від найменування об'єднання (комбінат, трест 

тощо). Підприємство, яке входить до складу державного або комунального 

господарського об'єднання, не має права без згоди об'єднання виходити з його 

складу, а також об'єднувати свою діяльність з іншими суб'єктами господарювання. 

Управління державним (комунальним) господарським об'єднанням здійснюють 

правління і генеральний директор об'єднання відповідно до його статуту та положень 

законодавства. 

За організаційно-правовими формами розрізняють такі добровільні господарські 

об'єднання підприємств: асоціації, корпорації, консорціуми, концерни, картелі, 

синдикати, трести, холдинги, промислово-фінансові групи. Підприємства, що входять 

до складу таких господарських об'єднань, зберігають права юридичної особи. У свою 

чергу юридичною особою є господарське об'єднання підприємств. Основними 

документами, що регулюють діяльність об'єднання, є договір або статут, які 

затверджуються його засновниками. 

Асоціація - це договірне об'єднання, створене з метою постійної координації 

господарської діяльності підприємств, що об'єдналися, шляхом централізації однієї 

або кількох виробничих та управлінських функцій, розвитку спеціалізації та 

кооперації виробництва, організації спільних виробництв на основі об'єднання 

учасниками фінансових та матеріальних ресурсів для задоволення переважно 

господарських потреб учасників асоціації. Асоціація не має права втручатися у 

виробничу і комерційну діяльність підприємств, які є її учасниками. За рішенням

учасників асоціація може бути уповноважена представляти їхні інтереси у відносинах 

з органами влади, іншими суб'єктами господарювання. 

Корпорація - договірне Об'єднання, створене на основі поєднання виробничих, 

наукових і комерційних інтересів підприємств, що об'єдналися, з делегуванням ними 

окремих повноважень централізованого регулювання діяльності кожного з учасників 

органам управління корпорації. Гї особливостями є: 

– збереження фінансової та юридичної незалежності підприємств, що об'єдналися в 

корпорації; 

– делегування учасниками об'єднання його органам управління частини 

повноважень, пов'язаних із централізованим виконанням деяких функцій в інтересах 

кожного з учасників; 

– кооперування у виробництві товарів, координація основної господарської діяльності 

учасників корпорації та ін. 

Консорціум — тимчасове добровільне статутне об'єднання підприємств для 

досягнення його учасниками певної спільної господарської мети, розв'язання 

конкретних завдань, реалізації цільових програм і проектів (науково-технічних, 

будівельних тощо). У разі досягнення мети створення консорціуму він припиняє свою 

діяльність. Консорціум користується і розпоряджається майном, яким його наділяють 

засновники, коштами, виділеними на здійснення відповідної цільової програми чи 

проекту. 

Концерн - статутне об'єднання підприємств, а також інших організацій, на основі їх 

фінансової залежності від одного або групи учасників об'єднання, з централізацією 

функцій науково-технічного і виробничого розвитку, інвестиційної, фінансової, 

зовнішньоекономічної та іншої діяльності. Учасники концерну втрачають свою 

самостійність, наділяють об'єднання правом представляти їхні інтереси у відносинах 

з іншими суб'єктами господарювання та органами влади. В сучасних умовах значно 

розширюється мережа міжнародних концернів. 

Картель — договірне об'єднання ряду підприємств переважно однієї галузі для 

здійснення спільної комерційної діяльності - регулювання збуту виготовлюваної 

продукції. Його учасники зберігають свою власність на засоби виробництва і продукт 

виробництва. 

Синдикат - організаційна форма існування різновиду картельної угоди, що 

передбачає реалізацію продукції, виробленої учасниками об'єднання, через 

створюваний спільний збутовий орган або збутову мережу одного з учасників 

синдикату. На відміну від картелю, синдикат розриває безпосередній зв'язок окремих 

фірм з ринком. Така форма об'єднання є характерною для підприємств, що 

виробляють однорідну продукцію. 

Трест - монополістичне об'єднання підприємств, що раніше належали різним 

підприємцям, в єдиний виробничо-господарський комплекс. При цьому підприємства-

учасники тресту повністю втрачають свою власність на засоби і продукти 

виробництва, отже, і юридичну та господарську самостійність. 

Холдингова компанія - суб'єкт господарювання, що володіє контрольним пакетом 

акцій групи підприємств (дочірніх). Між холдинговою компанією (материнською) та її 

дочірними підприємствами встановлюються відносини контролю-підпорядкування. 

Контролююче підприємство несе відповідальність за результати господарської 

діяльності дочірнього підприємства. Так, якщо з вини контролюючого підприємства 

дочірним підприємством було укладено невигідні для нього угоди або господарські 

операції, то контролююче підприємство має компенсувати завдані дочірньому 

підприємству збитки. Холдингові компанії, залежно від їх специфіки, можуть 

виконувати різні функції: виробничу, комерційну, збутову, інвестиційну, 

зовнішньоекономічну діяльність. 

Промислово-фінансова група - об'єднання, яке створюється на певний строк з метою 

реалізації державних програм розвитку пріоритетних галузей виробництва і 

структурної перебудови національної економіки, включаючи програми згідно з 

міжнародними договорами. До складу цієї групи можуть входити промислові та 

сільськогосподарські підприємства, банки, наукові іі проектні установи, інші установи і 

організації усіх форм власності, що мають на меті отримання прибутку, вироблення 

конкурентоспроможної продукції. У складі цього об'єднання визначається головне 

підприємство, яке має виняткове право діяти від імені промислово-фінансової групи 

як учасника господарських відносин. При цьому головним підприємством 

промислово-фінансової групи не може бути банк, фінансово-кредитна установа. 

Підставою для створення промислово-фінансової групи є генеральна угода про 

спільну діяльність. 

В Україні промислово-фінансова група створюється за рішенням Кабінету Міністрів. 

Метою створення цієї групи є активізація інвестиційно-інноваційних процесів в різних 

галузях вітчизняної економіки, підвищення ефективності діяльності підприємств, їх 

конкурентоспроможності на внутрішньому і зовнішньому ринках. 

Досвід передових країн світу свідчить, що промислово-фінансові групи відіграють 

визначну роль, адже вони здатні здійснювати контроль за виробничо-розподільчим 

циклом з одного центру та конкурувати з найбільшими компаніями світу. Проте слід 

зазначити, що певні економічні переваги цих груп одночасно породжують і їх 

недоліки. Вони полягають у створенні нових монопольних утворень на ринку, що 

потребує застосування антимонопольного регулювання. 

Для об'єднань підприємств характерна особлива система відносин власності і 

взаємних зобов'язань. Підприємства, які входять до складу об'єднання, зберігають 

статус юридичної особи, свій господарський суверенітет. Вони, як правило, не 

відповідають за зобов'язаннями об'єднання підприємств, а останнє не відповідає за 

зобов'язаннями підприємств, що входять до його складу. 

Підприємства-учасники господарського об'єднання зберігають право на вихід з його 

складу, бути членом інших об'єднань підприємств, одержувати частину прибутку від 

комерційної діяльності об'єднання відповідно до його статуту.

Об'єднання підприємств щодо підприємств, які входять до його складу, виконує лише 

ті функції й має тільки ті повноваження, які підприємства-учасники делегують йому 

добровільно. 

Вищим органом управління господарським об'єднанням є загальні збори його 

учасників. Управління поточною діяльністю об'єднання підприємств здійснює його 

виконавчий орган (колегіальний чи одноособовий) відповідно до статуту. Припинення 

діяльності об'єднання підприємств відбувається в результаті його реорганізації в 

інше об'єднання або ліквідації за рішенням підприємств-учасників. 

Господарські об'єднання мають право утворювати за рішенням їх вищого органу 

управління (загальних зборів учасників) унітарні підприємства, філії, представництва, 

а також бути учасником (засновником) господарських товариств. 

Отже, господарські об'єднання підприємств мають змогу більш ефективно 

розв'язувати виробничі завдання, що постають перед окремими підприємствами. 

Вони дозволяють розширювати можливості їхньої господарської діяльності, більш 

раціонально використовувати наявні ресурси за рахунок їх об'єднання, 

удосконалення організації спільної діяльності для вирішення конкретних завдань у 

виробничій сфері, у здійсненні соціальних та інших заходів. 

2. Види підприємств та їх характеристика. 

При здійсненні будь-якого виду діяльності суб'єктом господарювання на ринку 

великого значення набувають такі його ознаки як форма власності, правовий статус і 

обрана сфера господарювання, галузева приналежність, розмір, а також мета і 

характер діяльності з урахуванням територіальної цілісності. 

Залежно від форми власності згідно із ст.63 ГКУ в Україні можуть діяти підприємства 

таких видів: 

- приватне підприємство, що діє на основі приватної власності громадян чи суб'єкта 

господарювання (юридичної особи); 

- підприємство, що діє на основі колективної власності (підприємство колективної 

власності); 

- комунальне підприємство, що діє на основі комунальної власності територіальної 

громади; 

- державне підприємство, що діє на основі державної власності; 

- підприємство засноване на змішаній формі власності (на основі об'єднання майна 

різних форм власності). 

В залежності від приналежності капіталу в статутному фонді підприємства 

класифікують наступним чином: 

- якщо іноземна інвестиція становить не менш як десять відсотків (10%), воно 

визнається підприємством з іноземними Інвестиціями; 

- якщо іноземна інвестиція становить сто відсотків (100%), воно вважається 

іноземним підприємством;

- якщо в статутному фонді відсутні іноземні інвестиції, таке підприємство вважається 

національним. 

Залежно від способу утворення (заснування) та формування статутного фонду в 

Україні діють такі підприємства: 

- унітарні; 

- корпоративні. 

Унітарне підприємство створюється одним засновником, який виділяє необхідне для 

того майно, формує відповідно до закону статутний фонд, не поділений на частки 

(паї), затверджує статут, розподіляє доходи, безпосередньо або через керівника, 

який ним призначається, керує підприємством і формує його трудовий колектив на 

засадах трудового найму, вирішує питання реорганізації та ліквідації підприємства. 

Унітарними є державні та комунальні підприємства, підприємства, засновані на 

власності об'єднань громадян, релігійної організації або на приватній власності 

засновника. 

Корпоративне підприємство утворюється, як правило, двома або більше 

засновниками за їх спільним рішенням (договором), діє на основі об'єднання майна 

та/або підприємницької чи трудової діяльності засновників (учасників), їх спільного 

управління справами, на основі корпоративних прав, у тому числі через органи, що 

ними створюються, участі засновників (учасників) у розподілі доходів та ризиків 

підприємства. Корпоративними є кооперативні підприємства, підприємства, що 

створюються у формі господарського товариства, а також інші підприємства, в тому 

числі засновані на приватній власності двох або більше осіб. 

Залежно від кількості працюючих та обсягу валового доходу від реалізації продукції 

за рік підприємства можуть бути віднесені до: 

- малих; 

- середніх; 

- великих. 

Малими (незалежно від форми власності) визнаються підприємства, в яких 

середньооблікова чисельність працюючих за звітний (фінансовий) рік не перевищує 

50 (п'ятдесяти) осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) 

за цей період не перевищує суми, еквівалентної 500 000 (п'ятистам тисячам) євро за 

середньорічним курсом Національного банку України щодо гривні. 

Великими підприємствами визнаються підприємства, в яких середньооблікова 

чисельність працюючих за звітний (фінансовий) рік перевищує 1 000 (одну тисячу) 

осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за рік перевищує 

суму, еквівалентну 5 000 000 (п'яти мільйонам) євро за середньорічним курсом 

Національного банку України щодо гривні. 

Усі інші підприємства визнаються середніми.

З урахуванням існування ступеня залежності від іншого підприємства виділяють такі 

підприємства: 

- головні; 

- дочірні. 

Залежно від галузевої приналежності виділяють: 

- промислові; 

- сільськогосподарські; 

- будівельні; 

- транспортні; 

- торговельні, 

- науково-дослідні; 

- лізингові; 

- банківські; 

- страхові; 

- туристичні; 

- підприємства зв'язку; 

- підприємства побутового обслуговування тощо. 

Відповідно до правового статусу і форми господарювання розрізняють: 

- одноосібні підприємства - є власністю однієї особи, що відповідає за свої 

зобов'язання усім майном; 

- кооперативні підприємства - добровільні об'єднання громадян з метою спільного 

здійснення господарської діяльності; 

- орендні підприємства - засновані на договірних взаєминах щодо тимчасового 

володіння і користування майном; 

- господарські товариства (партнерства) - підприємства або інші суб'єкти 

господарювання, створені юридичними особами та/або громадянами шляхом 

об'єднання їх майна і участі в підприємницькій діяльності товариства з метою 

одержання прибутку.

До господарських товариств належать: 

- акціонерні товариства; 

- товариства а обмеженою відповідальністю; 

- товариства з додатковою відповідальністю; 

- повні товариства; 

- командитні товариства. 

Акціонерним товариством є господарське товариство, яке має статутний фонд, 

поділений на визначену кількість акцій однакової номінальної вартості, і несе 

відповідальність за зобов'язаннями тільки майном товариства, а акціонери несуть 

ризик збитків, пов'язаних з діяльністю товариства в межах вартості належних їм 

акцій. 

Акціонерні товариства можуть бути відкритими або закритими. 

Акції відкритого акціонерного товариства можуть розповсюджуватися шляхом 

відкритої підписки та купівлі-продажу на біржах. Акціонери відкритого товариства 

можуть відчужувати належні їм акції без згоди інших акціонерів та товариства. 

Акції закритого акціонерного товариства розподіляються між засновниками або серед 

заздалегідь визначеного кола осіб і не можуть розповсюджуватися шляхом підписки, 

купуватися та продаватися на біржі. Акціонери закритого товариства мають 

переважне право на придбання акцій, що продаються іншими акціонерами 

товариства. 

Товариством з обмеженою відповідальністю е господарське товариство, що має 

статутний фонд, поділений на частки, розмір яких визначається установчими 

документами, і несе відповідальність за своїми зобов'язаннями тільки своїм майном. 

Учасники товариства, які повністю сплатили свої вклади, несуть ризик збитків, 

пов'язаних з діяльністю товариства, у межах своїх вкладів. 

Товариством з додатковою відповідальністю є господарське товариство, статутний 

фонд якого поділений на частки визначених установчими документами розмірів і яке 

несе відповідальність за своїми зобов'язаннями власним майном, а в разі його 

недостатності учасники цього товариства несуть додаткову солідарну 

відповідальність у визначеному установчими документами однаково кратному 

розмірі до вкладу кожного з учасників. 

Повним товариством є господарське товариство, всі учасники якого відповідно до 

укладеного між ними договору здійснюють підприємницьку діяльність від імені 

товариства і несуть додаткову солідарну відповідальність за зобов'язаннями 

товариства усім своїм майном. 

Командитним товариством є господарське товариство, в якому один або кілька 

учасників здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність і несуть за його 

зобов'язаннями додаткову солідарну відповідальність усім своїм майном, на яке за

законом може бути звернено стягнення (повні учасники), а інші учасники присутні в 

діяльності товариства лише своїми вкладами (вкладники). 

Залежно від мети і характеру діяльності підприємства поділяються на: 

- комерційні підприємства - мають за мету отримання прибутку; 

- некомерційні - підприємства невиробничої сфери, метою яких не є отримання 

прибутку (кредитні спілки, благодійні організації тощо). 

Згідно з п.2 ст.130 ГКУ кредитною спілкою є юридична особа - неприбуткова 

організація, - заснована громадянами у встановленому законом порядку на засадах 

добровільного об'єднання грошових внесків з метою задоволення потреб її членів у 

взаємному кредитуванні та наданні інших фінансових послуг. 

Згідно з л.2 ст.131 благодійною визнається недержавна організація, утворена і діюча 

за територіальним принципом, яка здійснює доброчинну діяльність в інтересах 

суспільства або окремих категорій осіб без мети одержання прибутків від цієї 

діяльності. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, а також 

державні та комунальні підприємства, установи, організації, що повністю або 

частково фінансуються з бюджету, не можуть бути засновниками або членами 

благодійної організації. 

3. Поняття основних засобів, їх склад та структура. 

Основні засоби - це частина засобів виробництва, які беруть участь у процесі виробництва за період 

більше 1 року, зберігаючи при цьому матеріальну форму і властивості, а також переносять свою 

вартість на готову продукцію частинами у вигляді амортизаційних відрахувань. 

Співвідношення окремих груп основних засобів (ОЗ) складає їх структуру (рис. 8.1). Поліпшення 

структури основних виробничих засобів, насамперед підвищення частки активної їх частини, сприяє 

зростанню виробництва, зниженню собівартості продукції, збільшенню грошових нагромаджень 

підприємства. 

З 1 липня 2000 р. відповідно до Програми реформування системи бухгалтерського обліку в Україні 

запроваджено Положення (стандарт) бухгалтерського обліку 7 "Основні засоби", затверджене наказом 

Міністерства фінансів України від 27 квітня 2000 р. № 92. 

До основних засобів згідно П(С)БО 7 належать матеріальні активи, які підприємство утримує з 

метою використання їх у процесі виробництва або постачання товарів і послуг, надання в оренду 

іншим особам або для здійснення адміністративних і соціально-культурних функцій, очікуваний строк 

корисного використання (експлуатації) яких більше одного року (або операційного циклу, якщо він 

довший за рік). 

Строк корисного використання (експлуатації) об'єкта основних засобів переглядається у разі зміни 

очікуваних економічних вигод від його використання. 

З тієї причини, що основні засоби функціонують протягом тривалого часу і частинами переносять 

свою вартість на вартість продукції (робіт, послуг), зберігаючи при цьому свою майнову вартість, вони 

мають кілька видів грошової оцінки. 

У П(С)БО 7 визначено такі види оцінки основних засобів. 

Первісна вартість основних засобів - визначається як історична (фактична) собівартість 

основних засобів у сумі грошових коштів, сплачених при придбанні або створенні необоротних 

активів.

Переоцінена вартість - вартість основних засобів піс ля проведення їх переоцінки. 

Вартість, що амортизується - представляє собою первісну або переоцінену вартість об'єкта 

основних засобів за вирахуванням ліквідаційної вартості. 

Ліквідаційна вартість - визначається як сума коштів або вартість інших активів, які підприємство 

очікує отримати від реалізації (ліквідації) основних засобів по закінченні передбаченого періоду 

використання за вирахуванням очікуваних витрат на ліквідацію (продаж) цього об'єкта.. 

Показники ліквідаційної вартості та вартості, що амортизується, є розрахунковими, оскільки їх 

значення визначаються на основі приблизних розрахунків, а не за допомогою безпосереднього 

вимірювання. 

Фінансове забезпечення відтворення основних засобів впливає на ту частину вартості об'єкта, яка 

повинна бути віднесена на витрати протягом періоду його використання підприємством (за умови 

достатньо точного визначення ліквідаційної вартості). Якщо величина ліквідаційної вартості є 

незначною, то при розрахунку вартості, що амортизується, її можна не враховувати. 

Залишкова (балансова) вартість основного засобу визначається як різниця між первісною вартістю 

та сумою нарахованого зносу (амортизацією). 

Рис. 8.1. Склад основних засобів підприємства 

У різних галузях економіки структура основних засобів значно відрізняється, оскільки вона 

відображає технічну структуру, особливості технології, спеціалізації та організації виробництва в цих 

галузях (рис. 8.2). 

Рис. 8.2. Характеристика факторів, що впливають на структуру основних засобів

У процесі господарської діяльності кругообіг основних виробничих засобів (ОВЗ) проходить три 

стадії (рис. 8.3). 

Рис. 8.3. Стадії обороту основних виробничих засобів 

Відтворення основних виробничих засобів - це процес безперервного їх поновлення. 

Просте відтворення основних виробничих засобів - 

при якому відбувається створення основних виробничих засобів у попередніх обсягах та з 

однаковою якістю. 

Джерелом фінансування є нарахована сума амортизації. 

Розширене відтворення основних виробничих засобів - при якому здійснюється, кількісне і якісне 

зростання засобів. 

Джерелом фінансування є використання частини створеного додаткового продукту. 

Для забезпечення відтворення основних виробничих засобів важливе значення має вивчення 

їхнього стану та використання. Стан і використання основних виробничих засобів є важливим 

фактором підвищення ефективної діяльності підприємства. Показники стану й ефективності 

використання основних засобів можна об'єднати в три групи, які характеризують: забезпечення 

підприємства основними засобами; стан основних засобів; ефективність використання основних 

засобів. 

4. Класифікація основних засобів. 

Основні засоби (ОЗ) – матеріальні активи, які підприємство утримує з метою використання їх у 

процесі виробництва чи поставки товарів, надання послуг, здачі в оренду іншим особам чи для 

виконання адміністративних і соціально-культурних функцій, очікуємий термін корисного 

використання (експлуатації) яких більше одного року. 

Відповідно до діючої типової класифікації ОЗ групуються за їх: 

функціональним призначенням, 

галузями, 

речовим натуральним характером і видами, 

використанням, 

належністю. 

За функціональним призначенням розрізняють виробничі ОЗ, що безпосередньо беруть участь 

виробничому процесі або сприяють його здійсненню (будови, споруди, силові машини і 

обладнання, робочі машини і обладнання тощо).

За галузями народного господарства ОЗ розподіляються на: промисловість, будівництво, 

сільське господарство, транспорт, зв'язок тощо. 

Більша частина ОЗ належить до галузі "Промисловість". Вона безпосередньо пов'язана з 

процесом виробництва продукції. Але наявність інших видів господарської діяльності зумовлює 

необхідність обліку ОЗ, що належать до інших галузей господарства, які знаходяться на балансі 

промислового підприємства, належать до галузі "Будівництво". 

У зв'язку з цим у бухгалтерському обліку ОЗ промислових підприємств розподіляються на 

промислово-виробничі, виробничі ОЗ інших галузей народного господарства і невиробничі. 

До виробничих ОЗ належать: 

будови, 

споруди, 

передавальні пристрої, 

машини і устаткування, 

робочі машини і обладнання, 

вимірювальні й регулюючі прилади, 

лабораторне устаткування, 

обчислювальна техніка, 

інші машини і обладнання, 

транспортні засоби, 

інструмент, 

виробничий інвентар і приладдя, 

господарський інвентар, 

робочі і продуктивні тварини, 

багаторічні насадження, 

меліорація земель, 

водойми та інші ОЗ. 

У складі виробничих ОЗ виділяють їх активну частину: 

машини, 

обладнання, 

транспортні засоби. 

Невиробничі ОЗ безпосередньо не беруть участі у процесі виробництва. 

До невиробничих ОЗ належать: 

будови і споруди житлово-комунального та культурно-побутового призначення, 

транспортні засоби,

обладнання, 

інструменти, 

інші основні засоби невиробничого призначення для обслуговування житлових, 

комунальних та культурно-побутових потреб населення. 

За використанням ОЗ поділяються на: 

діючі (всі ОЗ, що використовуються у господарстві), 

недіючі (ті, що використовуються у даний період часу у зв'язку з тимчасовою консервацією 

підприємств або окремих цехів), 

ОЗ). 

запасні (різне устаткування, що знаходиться в резерві і призначене для заміни об'єктів 

Істотне значення в обліку ОЗ має розподіл їх за ознакою належності на власні й орендовані. 

Власні засоби можуть складатися із: 

Статутного (пайового, акціонерного) капіталу, 

допоміжного фінансування з відповідних джерел на розширення роботи підприємства, 

власних прибутків, 

коштів Амортизаційного фонду, 

спеціальних фондів. 

Орендовані ОЗ показуються у балансі орендодавця, тим самим виключається можливість 

подвійного обліку одних і тих же засобів. 

В балансі по статті "Основні засоби" показується вартість ОЗ, як діючих, так і тих, що знаходяться 

на консервації або в запасі. 

Первісна вартість визначається: 

по об'єктам, виготовленим на самому підприємстві, а також придбаним за плату у інших 

підприємств та осіб - виходячи із фактичних затрат на зведення або придбання цих об'єктів, 

включаючи витрати на доставку, монтаж, установку. Вона виявляється в момент введення 

об'єкта в експлуатацію та залишається незмінною на протязі всього строку надходження ОЗ на 

підприємство, за винятком випадків дообладнання та добудови об'єктів в порядку довгострокових 

інвестицій, реконструкцій та часткової ліквідації об'єктів; 

по об'єктам, внесеними засновниками в рахунок їх вкладів в Статутний капітал - по 

домовленості сторін; 

по об'єктам, одержаним від інших підприємств та осіб безоплатно - експертним шляхом 

або по даним документів прийому-передачі. 

ОЗ, які були в експлуатації та придбані за плату, приймаються на облік по купівельній вартості з 

додаванням витрат на доставку та установку, а також сум зносу по цим об'єктам, вказаних в 

документах на купівлю-продаж. 

Переоцінена вартість ОЗ - це вартість необоротних активів після їх переоцінки.

Оцінка об'єктів ОЗ по залишковій вартості визначається відніманням від первісної 

(переоціненої) вартості нарахованого зносу, що обліковується в бухгалтерському обліку. В 

балансі приводиться окремо первісна та залишкова вартість основних засобів, а також окремо 

сума нараховано зносу. 

Згідно з Законом України "Про оподаткування прибутку підприємств" №334/94-ВР п. 8.2. 1 під 

терміном "основні засоби" потрібно розуміти матеріальні активи, які використовуються у 

виробничій діяльності платника податку протягом періоду, що перевищує 365 календарних днів з 

дати введення до експлуатації таких матеріальних активів, і вартість яких поступово зменшується 

у зв'язку з фізичним або моральним зносом. 

Згідно з п. 8.2. 2 основні фонди діляться на три групи: 

1 – будівлі, споруди, їх структурні компоненти, передавальне устаткування; 

2 – автотранспорт і вузли (запасні частини) до нього, меблі; електронні оптичні, 

електромеханічні пристрої і інструменти, інші машини для автоматичної обробки інформації, 

інформаційні системи, телефони, мікрофони, рації, інше офісне обладнання; 

3 – любі інші основні фонди, які не включені в групи 1 і 2. 

5. Види оцінки основних засобів. 

Розрізняють такі види оцінки основних засобів: 

1) первісна; 

2) залишкова; 

3) відновна або переоцінена; 

4) ринкова; 

5) ліквідаційна. 

Придбані (виготовлені) основні засоби зараховуються на баланс підприємства за первісною вартістю. 

Первісна вартість об’єкта основних засобів складається з наступних витрат: 

· сум, які сплачуються постачальникам активів та підрядникам за виконання будівельно-монтажних 

робіт (без непрямих податків); 

· реєстраційних зборів, державного мита, які стягуються в зв’язку з придбанням (Отриманням) прав на 

об’єкт основних засобів; 

· сум ввізного мита; 

· сум непрямих податків в зв’язку з придбанням (створенням) основних засобів (якщо вони не 

відшкодовуються підприємству); 

· витрат на страхування ризиків доставки основних засобів; 

· витрат на установку, монтаж, наладку основних засобів; 

· інших витрат, безпосередньо пов’язаних з доведенням основних засобів до стану, в якому вони 

придатні для використання в запланованих цілях. 

Витрати на сплату відсотків за користування кредитом не включаються до первісної вартості 

основних засобів, які придбані (створенні) повністю або частково за рахунок запозиченого капіталу. 

Порядок формування первісної вартості об’єктів, отриманих у межах бартерних договорів, залежить 

від виду обмінної операції: обмін на подібний об’єкт і обмін на неподібний об’єкт. 

Подібними об’єктами вважаються об’єкта, які мають однакову функціональну залежність з об’єктом, 

отриманим у результаті обміну. До них можна віднести об’єкти основних засобів, які за своїми 

технічними характеристиками відносяться до однієї з 9 груп, до якої належить отриманий об’єкт 

основних засобів у результаті обміну подібними об’єктами. Крім того, подібні об’єкти повинні мати 

однакову справедливу вартість. 

Під справедливою вартістю розуміється сума, за якою може бути здійснено обмін активу в результаті 

операції між поінформованими, зацікавленими і незалежними сторонами.

Для основних засобів визначено, що справедливою вартістю є: 

1) для будівель і землі – ринкова вартість; 

2) для машин і обладнання – ринкова вартість, а в разі відсутності таких даних – відновна вартість 

(сучасна вартість придбання) за вирахуванням зносу; 

3) для інших об’єктів основних засобів – відновна вартість; 

Первісною вартістю об’єкта основних засобів, отриманого в межах операції з обміну подібними 

об’єктами, визначається залишкова вартість переданого об’єкта основних засобів. Якщо залишкова 

вартість об’єкта основних засобів, що передається перевищує справедливу вартість, то первісною 

вартістю отриманого об’єкта основних засобів буде вважатися справедлива вартість. Сума 

перевищення залишкової вартості переданого об’єкта основних засобів над справедливою вартістю 

включається до складу витрат відповідного періоду. 

Якщо справедлива вартість перевищує залишкову вартість об’єкта, що передається то первісна 

вартість отриманого об’єкта основних засобів дорівнюватиме залишковій вартості об’єкта основних 

засобів, що передається. Сума перевищення справедливої (договірної) вартості обміну над 

залишковою вартістю об’єкту основних засобів, що передається, до доходу не включається. 

Первісною вартістю об’єкта основних засобів, отриманого в межах обміну неподібними об’єктами, є 

справедлива вартість переданого неподібного об’єкта. Доречно буде припустити, що справедливою 

вартістю переданого неподібного активу є вартість, застережена в договорі, тобто договірна ціна. 

Якщо при обміні здійснюється доплата за отриманий об’єкт основних засобів, то сума такої доплати 

включається до первісної вартості такого об’єкта. В цій ситуації придбавається об’єкт основних 

засобів, оплатою вартості якого є подібний об’єкт і грошова доплата. 

Якщо ж разом з об’єктом основних засобів отримано доплату (за передані об’єкти), то сума такої 

доплати до складу первісної вартості отриманих об’єктів основних засобів не включається, а зменшує 

справедливу вартість переданого об’єкта. Іншими словами, в цій ситуації продається неподібний 

об’єкт з компенсацією у вигляді об’єкта основних засобів і грошових коштів. 

Первісна вартість безоплатно отриманого об’єкта основних засобів являє собою справедливу вартість 

об’єкта. У цьому випадку при визначення справедливої вартості слід керуватися вимогами, 

викладеними в П(С)БО 19. 

Застосовуючи порядок формування первісної вартості безоплатно отриманого об’єкта основних 

засобів, при якому до первісної вартості такого об’єкта включається сума обов’язкових платежів і 

витрат, можна виявити. Сума нарахованої амортизації передусім залежить від первісної вартості 

об’єкта основних засобів, яка включає до себе суму обов’язкових платежів і витрат. 

Первісною вартістю об’єкта основних засобів, отриманого як внесок до статутного капіталу 

підприємства, є вартість, визначена у засновницьких документах 

Залишкова вартість основних засобів є вартістю, за якою вони відображаються у валюті балансу 

підприємства. Вона розраховується шляхом віднімання від первісної вартості об’єкта основних засобів 

суми нарахованого зносу. Знос основних засобів – це сума амортизації об’єкта основних засобів з 

початку їх корисного використання. 

Відновна або переоцінена вартість основних засобів представляє собою вартість основних засобів 

після їх переоцінки. Причинами переоцінки основних засобів може бути їх капітальний ремонт, 

модернізація тощо. 

Ринкова вартість основних засобів визначається вартістю їх аналогів на певний момент на ринку. 

Ліквідаційна вартість – сума засобів або вартість інших активів, яку підприємство очікує отримати від 

реалізації (ліквідації) основних засобів по закінчені строку їх корисного використання (експлуатації), за 

вирахуванням витрат, які пов’язані з продажем (ліквідацією). 

6. Показники використання основних засобів. 

Розвиток ринкових відносин в Україні підвищує рівень відповідальності 

суб'єктів господарювання за результатами своєї діяльності, які значною мірою

залежать від забезпечення основними засобами, їх технічного стану та 

ефективності використання. 

Основні засоби є одним з найважливіших елементів виробничого процесу, тому 

з приводу цього на економічних теренах постійно триває дискусія стосовно 

тлумачення поняття «основні засоби». Основні засоби - це активи 

підприємства, які мають вартісну оцінку, не втрачають матеріально-речову 

форму в процесі експлуатації, використовуються в процесі виробництва більше 

одного року або операційного циклу, переносять свою вартість у вигляді 

амортизаційних відрахувань на новостворений продукт, використання яких, як 

очікується, принесе підприємству певну економічну вигоду [1, С.131]. 

Проблема ефективного використання основних засобів і виробничих 

потужностей підприємств посідає чільне місце у дослідженнях таких 

українських економістів як Іваненко В.М., Шваб Л.І., Пашнюк Л.О., Турило 

А.М., Федорчук О.М., Покропивний С.Ф. 

Основні засоби відіграють значну роль у процесі праці, так як вони у своїй 

сукупності утворюють виробничо-технічну базу і визначають виробничу 

потужність підприємства. Протягом тривалого періоду основні засоби 

надходять на підприємство і передаються в експлуатацію; зношуються в 

результаті експлуатації; піддаються ремонту, за допомогою якого 

відновлюються їх фізичні якості; переміщуються всередині підприємства; 

вибувають з підприємства внаслідок недоцільності подальшого застосування. 

Поінформованість про наявність засобів праці та постійний контроль за їх 

ефективним використанням мають велике значення в управлінні виробничою 

діяльністю кожного підприємства. 

Досліджуючи основні фонди, доцільно приділити особливу увагу таким 

показникам, як "фондовіддача", "фондомісткість" та "фондоозброєність", що 

характеризують ефективність задіяних основних фондів. 

Фондовіддача - відношення вартості виробленої продукції до первісної 

середньорічної вартості основних виробничих фондів: 

Фвід= П/Ф , 

де: П – обсяг товарної, валової чи реалізованої продукції, грн; Ф – 

середньорічна вартість основних виробничих фондів підприємства, грн. 

Фондовіддача показує загальну віддачу від використання кожної гривні, 

витраченої на основні виробничі фонди, тобто ефективність вкладення цих 

коштів.

Фондомісткість продукції – величина, обернена фондовіддачі. Вона показує 

частку вартості основних фондів, що припадає на кожну гривню продукції, що 

випускається: 

Фміс = Ф/П 

Фондоозброєність характеризує ступінь технічної оснащеності праці. 

Фондоозброєність визначають як співвідношення вартості основних фондів до 

чисельності працівників: 

Фо = Вф/ Чзм 

Для прикладу, оцінимо ефективність використання основних виробничих 

фондів ПСП Аф «Батьківщина» протягом 2008-2010 років. Основною метою 

діяльності підприємства є здійснення господарської діяльності на отримання 

прибутку та досягнення позитивного соціального ефекту. У таблиці 1 наведено 

вихідні дані для обчислення показників використання основних фондів, а в 

таблиці 2 – результати розрахунків показників використання основних фондів 

підприємства упродовж 2008-2010 років. 

Таблиця 1 

Вихідні дані для обчислення показників використання основних фондів 

Показники Роки Звітний рік до 

2008 2009 2010 базисного, +;- 

Вартість основних виробничих засобів, 

тис.грн 737,7 1347 799,5 61,8 

Вартість основних виробничих засобів та 

оборотних фондів, тис.грн 4088,3 4900,5 4373,5 285,2 

Середньорічна чисельність працівників, 

чол 169 140 60 -109 

Доход (виручка) від реалізації, тис.грн 4356 4868 6672 2316 

Прибуток, тис.грн 511 156 793 282 

Таблиця 2 

Результати розрахунків показників використання основних фондів 

підприємства 

Показники Роки Звітний рік до 

2008 2009 2010 базисного, +;- 

Фондоозброєність, тис. грн/чол 4,4 9,6 13,3 8,9 

Фондовіддача, грн.: 

за доходом (виручкою) від реалізації 5,9 3,6 8,3 2,4 

за прибутком 0,7 0,1 1 0,3 

Фондомісткість, грн 

за доходом (виручкою) від реалізації 0,2 0,3 0,1 -0,1 

за прибутком 1,4 8,6 1 -0,4

З отриманих результатів видно, що з 2008 по 2010 роки фондовіддача постійно 

зростала, фондомісткість, відповідно, падала, а фондоозброєність у 2010 році зб 

ільшилась порівняно з 2008 роком, щосвідчить про збільшення вартості основн 

их виробничих засобів. Отримана динаміка обчислених показників свідчить про 

ефективність використання основних фондів [2, С.242-243]. 

На нашу думку, поліпшити використання основних фондів та виробничих 

потужностей на підприємствах можна завдяки: підвищенню використання 

виробничих потужностей і основних фондів у інтенсивності та підвищенню їх 

навантаження у екстенсивності, дотриманню пропорційності і змінності у 

роботі основних фондів (обладнання), активно виконаному процесу 

контролювання [3. С.62]. 

Висновок: Отже, ефективність діяльності будь-якого підприємства залежить від 

певних чинників. Останніми роками збільшилось значення речових факторів 

виробництва основних фондів. Основними проблемами є їхнє збереження, 

переоснащення для подальшої роботи на підприємстві. Збільшення обсягу 

виробництва відбувається завдяки ефективному використанню основних 

фондів. Таким чином, проблема ефективності стає на перший план у процесі 

вивчення і дослідження роботи підприємств. 

7. Знос та амортизація основних засобів. Фізичний та моральний знос. 

Знос та амортизація основних фондів 

Фізичний знос відбувається і в процесі використання фондів, і внаслідок їх бездіяльності. Під фізичним 

зносом розуміють явище поступової втрати первісних техніко-експлуатаційних якостей, тобто 

споживчої вартості, що призводить до зменшення реальної вартості - економічного спрацювання. Це 

виявляється у спрацюванні окремих деталей, вузлів і агрегатів або їх руйнуванні. Знос також виникає 

під дією природних умов і часу, в зв'язку з чим металеві вузли та механізми знарядь і машин зазнають 

корозії, дерев'яні - гниття, а ґума і пластмаса "старіють". Фізичний знос називають матеріальним 

зносом. На швидкість і розміри фізичного спрацювання основних фондів впливають їхня надійність, 

довговічність, спосіб використання, особливості технологічних процесів, якість технічного догляду та 

ремонтного обслуговування, кваліфікація робітників й інші чинники. 

Фізичний знос кожного знаряддя умовно можна поділити на дві частини: ту, що періодично усувають 

проведенням ремонтів, і ту, яку в такий спосіб усунути неможливо, причому підприємства мають 

великі матеріально-грошові затрати, котрі переносяться на собівартість продукції. Інколи ці витрати 

невиправдані. З часом спрацювання поступово збільшується і стає таким, що унеможливлює 

подальше використання засобу праці у виробництві, тобто настає момент повного фізичного 

спрацювання, коли треба замінити такий засіб праці на новий аналогічного призначення. 

Найважливіші напрями підтримання засобів виробництва в роботоздатному стані засобів 

виробництва і технічного розвитку підприємства показані на рис. 7.5. 

Основні фонди зазнають також морального зносу. Він має місце тоді, коли фізично основні фонди 

ще придатні для використання, але економічно вже себе не виправдовують і вимагають заміни. 

Моральний знос є двох видів:

- здешевлення виробництва існуючих машин і обладнання, що сталося внаслідок розвитку науковотехнічного 

прогресу в галузях, які їх виробляють, де впроваджено прогресивніші технології; 

- виробництво нових, продуктивніших машин цього типу. 

Фізичний та моральний знос основних фондів 

Основні фонди в процесі експлуатації піддаються зносу. Знос основних фондів 

- це втрата ними своєї вартості. Розрізняють два види зносу - фізичний та 

моральний. 

Фізичний знос (Physical wear) - це поступова втрата основними фондами своєї 

первісної споживної вартості, яка обумовлена не тільки їх функціонуванням, а 

й їх бездіяльністю (руйнування від зовнішнього, атмосферного впливу, корозії). 

Унаслідок фізичного зносу основних фондів погіршуються їх технікоекономічні 

та соціальні характеристики - знижується продуктивність, 

збільшуються експлуатаційні витрати, змінюється режим роботи тощо. На 

фізичний знос впливають якість основних фондів, їх технічна досконалість 

(конструкції, вид і якість матеріалів); особливості технологічного процесу 

(величина швидкості та сили різання, подання тощо), режим роботи, організація 

догляду, якості і своєчасність ремонту, якість перероблюваної сировини, 

ступінь захищеності від зовнішніх умов (вологості, кислотності, атмосферних 

опадів) тощо. 

Розрізняють фізичний частковий та фізичний повний знос основних фондів. 

Частковий знос можна усунути. Це означає, що споживні вартості основних 

фондів відновлюються за рахунок ремонту. Повний знос не можна усунути, він 

зумовлює необхідність ліквідації зношених фондів та заміни їх новими. Рівень 

зносу основних фондів та оцінку їхньої придатності визначають під час 

інвентаризації та переоцінки основних фондів. Мірилом фізичного зносу є 

коефіцієнт фізичного зносу, який обчислюється за формулою 

, або , (5.1) 

де А - сума амортизаційних відрахувань від початку експлуатації (сума зносу) 

основних фондів; ОФп - первісна вартість основних фондів; Вк.р - витрати на 

капітальний ремонт основних фондів від початку їх експлуатації. 

Моральний знос, як правило, настає раніше фізичного зносу, тобто основні 

фонди, які ще можуть бути використані, економічно вже не ефективні.

Моральний знос (Obsolescence) - це зменшення вартості основних фондів під 

впливом підвищення продуктивності праці в галузях, що виробляють засоби 

праці (скорочення суспільно необхідних витрат на їх відтворення), а також у 

результаті створення нових, більш продуктивних і економічно вигідних машин 

та устаткування, ніж ті, що перебувають в експлуатації. 

Таким чином, моральний знос виявляється у двох формах. Перша полягає у 

втраті цінності старих засобів у результаті зниження вартості їх відтворення, 

друга - як наслідок втрата цінності старих основних фондів через створення 

нових, більш ефективних. 

Моральному зносу другої форми підлягає в основному активна частина 

основних фондів. 

Вимірником морального зносу першої форми є коефіцієнт морального зносу 

першої форми, який обчислюється за формулою : 

, (5.2) 

де СВ, СП - відповідно відновлена і первісна вартість основних фондів. 

Коефіцієнт морального зносу другої форми обчислюється за формулою: 

, (5.3) 

де ОФз, ОФн - повна вартість (ціна) відповідно застосовуваного і нового засобу 

праці; Па, Пн - продуктивність або інший пріоритетний технікоексплуатаційний 

показник тих самих засобів праці.

Рис. 7.5. Напрями технічного розвитку підприємства 

У першому випадку машини, що перебувають в експлуатації, знецінюються, оскільки підвищився 

рівень продуктивності праці в галузях, де їх вироблено. Нові машини мають такі самі економічні 

характеристики, але нижчу ціну. В другому випадку старі зразки техніки ще не зазнали фізичного 

зносу, але їх замінили новими, з кращими продуктивністю й експлуатаційними характеристиками. 

Безперервний процес виробництва потребує постійного відтворення фізично спрацьованих і 

технічно застарілих основних фондів. До джерел їх відновлення належать амортизаційні 

відрахування. 

Амортизація основних засобів - це процес поступового перенесення авансованої раніше вартості 

всіх видів засобів праці на новостворену вартість і накопичення коштів для їх відновлення. 

Амортизаційні відрахування мають глибокий економічний зміст. Вони не вводяться до собівартості 

продукції як витрати виробництва і покриваються виручкою від її реалізації. Одночасно формуються 

суми, що стануть джерелом нових інвестицій для відтворення основних засобів. 

До 1991 р. аграрні підприємства, як і загалом народне господарство країни, використовували лише 

пропорційний (лінійний) метод нарахування амортизації. Згідно з ним, річна сума амортизації 

нараховується рівномірно за роками і визначається а першопочаткової вартості основних фондів (рис. 

7.6). 

Лінійний метод простий, наочний і певною мірою враховує процес рівномірного зносу основних 

фондів за весь термін їх служби. За ним амортизаційні відрахування визначають на основі балансової 

вартості основного засобу. 

За рахунок цих коштів створюється амортизаційний фонд на реновацію основних фондів. Норма 

амортизації на повне відновлення основних фондів залежить від терміну їх служби й обчислюється у 

відсотках до балансової вартості за формулою 

Щорічна сума амортизації основних засобів визначається з балансової вартості й терміну служби: 

Рівномірний метод визначення обсягу амортизаційних відрахувань зорієнтований на рівномірний 

фізичний знос, проте його не можна застосувати до морального. Наука, техніка, технологія 

виробництва розвиваються нерівномірно, тому моральний знос основних фондів здебільшого 

відбувається прискореними темпами і не відповідає передбаченим нормам амортизації. У зв'язку з 

цим підприємству потрібно мати достатню суму коштів, яка б забезпечила можливість заміни основних 

фондів при виникненні морального зносу. Проблему можна розв'язати, використовуючи метод 

прискореної амортизації основних фондів, коли в перші роки застосовуються підвищені норми, що 

дають змогу перенести на собівартість продукції близько 75 % їх першопочаткової вартості. Решта 

вартості переноситься за однаковими нормами амортизації до кінця служби засобу, в межах 

прийнятого амортизаційного періоду.

Для запровадження норм амортизаційних відрахувань і розрахунків щорічних амортизаційних сум, 

згідно із Законом України "Про оподаткування прибутку підприємств", амортизація нараховується до 

залишкової вартості в установлених нормах за окремими групами, а не до первісної вартості. 

Річні норми амортизації становлять: для першої групи - 2 %; для другої - 10; для третьої - 6; для 

четвертої групи - 15 %. Розрахунок амортизаційних відрахувань визначається множенням загальної 

вартості основних засобів, які належать до відповідної амортизаційної категорії, на визначену для неї 

норму амортизації: 

Суттєвим недоліком такого методу є те, що групові норми амортизації не враховують термінів 

експлуатації окремих об'єктів. Можуть мати місце випадки, коли об'єкти перенесли свою вартість на 

витрати виробництва, але продовжують експлуатуватись. Зовсім не беруться до уваги технікоекономічні 

характеристики об'єктів, тривалість, інтенсивність, середовище й умови експлуатації. 

Очевидно, через названі причини чинне законодавство передбачило, що платник податку може 

прийняти рішення про застосування інших норм амортизації, котрі не перевищують зазначених норм. 

Якщо платник податку прийняв таке рішення, то обов'язковим є його прийняття до початку звітного 

податкового року і не може бути змінене впродовж року. Таке рішення доводиться до відома 

податкового органу разом із поданням декларації за перший квартал звітного податкового року. 

8. Амортизація основних засобів та методи її визначення. 

У процесі використання об’єктів основних засобів економічні вигоди, втілені в 

них, споживаються підприємством, внаслідок чого зменшується залишкова 

вартість основних засобів, що відображається шляхом нарахування амортизації. 

Об’єктом амортизації є всі основні засоби, крім землі. 

Нарахування амортизації здійснюється протягом терміну корисного 

використання (експлуатації) об’єкта, що встановлюється підприємством при 

визнанні цього об’єкта активом (при зарахуванні на баланс), і припиняється на 

період його реконструкції, модернізації, добудови, дообладнання та 

консервації. 

П(С)БО 7 визначає амортизацію – як систематичний розподіл вартості 

необоротних активів, що амортизуються, протягом строку їх корисного 

використання (експлуатації). 

Вартість основних засобів, яка амортизується – це первісна або переоцінена 

вартість необоротних активів за вирахуванням їх ліквідаційної вартості. 

У свою чергу, ліквідаційна вартість – сума коштів або вартість інших активів, 

яку підприємство очікує отримати від реалізації (ліквідації) необоротних 

активів після закінчення строку їх корисного використання (експлуатації) за 

вирахуванням витрат, пов’язаних з продажем (ліквідацією).

Строк корисного використання (експлуатації) – очікуваний період часу, 

протягом якого необоротні активи будуть використовуватися підприємством 

або з їх використанням буде виготовлено (виконано) очікуваний підприємством 

обсяг продукції (робіт, послуг). 

При визначенні строку корисного використання (експлуатації) слід 

враховувати: 

очікуване використання об’єкта підприємством з урахуванням його 

потужності або продуктивності; 

очікуваний фізичний і моральний знос; 

правові або інші обмеження щодо строків використання об’єкта та інші 

фактори, наприклад, закінчення терміну оренди цього активу. 

Метод амортизації об’єкта основних засобів обирається підприємством 

самостійно, з урахуванням очікуваного способу одержання економічних вигод 

від його використання, і обов’язково має бути зафіксованим в наказі про 

облікову політику. 

У П(С)БО 7 наведені такі методи амортизації основних засобів (крім інших 

необоротних матеріальних активів): 

прямолінійний; 

зменшення залишкової вартості; 

прискореного зменшення залишкової вартості (подвійного залишку, що 

зменшується); 

кумулятивний; 

виробничий. 

Прямолінійний метод нарахування амортизації 

Цей метод передбачає рівномірне списання (розподіл) вартості об’єкта 

основних засобів, що амортизується, протягом строку його експлуатації. 

Щорічні амортизаційні відрахування визначаються діленням вартості, яка 

амортизується, на очікуваний період часу використання об’єкта основних 

засобів: 

Прямолінійний метод нарахування амортизації застосовується для тих об’єктів 

основних засобів, які протягом всього строку експлуатації виконують 

приблизно постійний обсяг робіт.

Завдяки рівномірності розподілу суми амортизації між обліковими 

періодами при використанні цього методу забезпечується зіставність 

собівартості продукції з доходом від її реалізації. Але даний метод не враховує 

вплив таких факторів: 

моральний знос об’єкта, 

виробничу потужність основних засобів у різні роки експлуатації, 

збільшення витрат на ремонт в останні роки експлуатації об’єкта 

основних засобів. 

Виробничий метод нарахування амортизації 

За цим методом місячна сума амортизації визначається як добуток 

фактичного місячного обсягу продукції (робіт, послуг) та виробничої ставки 

амортизації. Виробнича ставка амортизації обчислюється діленням вартості, яка 

амортизується, на загальний обсяг продукції (робіт, послуг), який підприємство 

очікує виробити (виконати) з використанням об’єкта основних засобів. 

Виробничий метод нарахування амортизації доцільно використовувати для 

основних засобів, знос яких в основному залежить від інтенсивності їх 

використання, або для основних засобів, які можуть самостійно виконувати 

визначений обсяг робіт (вантажні автомобілі тощо). 

Прискорені методи амортизації 

Суть їх полягає в тому, що на початку експлуатації основних засобів суми 

нарахованої амортизації значно перевищують амортизаційні суми, нараховані 

наприкінці строку служби об’єкта. Використовуючи ці методи, виходять із 

того, що багато видів основних засобів виробничого призначення діють більш

ефективно, поки вони ще нові і мають високу продуктивність. Згодом витрати 

на ремонти збільшуються і наприкінці строку експлуатації об’єкта є набагато 

вищими, ніж на початку. Це призводить до того, що загальна сума витрат на 

ремонт і амортизаційні відрахування залишаються практично постійними 

протягом ряду років. У результаті корисність об’єктів основних засобів 

залишається однаковою протягом багатьох років. 

Прискорені методи амортизації доцільно використовувати для об’єктів 

основних засобів, які швидко морально застарівають, або у міру старіння яких 

значно збільшуються витрати на їх ремонт та технічне обслуговування 

(транспортні засоби, комп’ютери). 

Метод зменшення залишкової вартості 

За цим методом річна сума амортизації визначається як добуток залишкової 

вартості об’єкта на початок звітного року або первісної вартості на дату 

початку нарахування амортизації та річної норми амортизації. 

де: n - це кількість років корисного використання об’єкта. 

Метод прискореного зменшення залишкової вартості 

При використанні методу прискореної амортизації ліквідаційна вартість об’єкта 

не враховується. Річна сума амортизації визначається як добуток залишкової 

вартості об’єкта на початок звітного року або первісної вартості на дату 

початку нарахування амортизації та річної норми амортизації, яка 

обчислюється, виходячи із строку корисного використання об’єкта, і 

подвоюється: 

Річна норма амортизації визначається діленням 100% на кількість років 

корисного використання об’єкта основних засобів.

Нарахування амортизації методом подвійного зменшення 

залишкової вартості подвоєна річна норма амортизації завжди 

застосовувалася до залишкової вартості попереднього року. Сума амортизації 

зменшується з року в рік. Сума амортизації останнього року обмежена сумою, 

необхідною для зменшення залишкової вартості до ліквідаційної, яка за даного 

методу завжди дорівнює нулю. 

Місячна сума амортизації визначається діленням річної суми амортизації на 12: 

Кумулятивний метод 

Цей метод ще називають методом списання вартості за сумою чисел років. 

Річна сума амортизації визначається як добуток вартості, яка амортизується, та 

кумулятивного коефіцієнта. Кумулятивний коефіцієнт розраховується діленням 

кількості років, що залишаються до кінця очікуваного строку корисного 

використання об’єкта основних засобів, на суму числа років його корисного 

використання. 

Нарахування амортизації проводиться щомісяця. Місячна 

сума амортизації при застосуванні всіх методів, крім 

виробничого, визначається розподілом річної суми 

амортизації на 12 місяців. нарахування амортизації 

починається з місяця, наступного за місяцем, у якому об’єкт 

основних засобів став придатним для корисного 

використання. Нарахування амортизації припиняється 

починаючи з місяця, наступного за місяцем вибуття об’єкта 

основних засобів. Нарахування амортизації призупиняється 

на період реконструкції, модернізації, добудови,

дообладнання та консервації об’єкта основних засобів. При 

нарахуванні амортизації збільшується сума витрат 

підприємства та сума зносу основних засобів. 

Амортизація інших необоротних матеріальних активів 

На підставі п. 27 П(С)БО 7 амортизація інших необоротних матеріальних 

активів нараховується з використанням прямолінійного або виробничого 

методу. Крім того, амортизація малоцінних необоротних матеріальних активів 

і бібліотечних фондів може нараховуватися в першому місяці використання 

об’єктів у розмірі 50% його вартості, яка амортизується, та решта 50% вартості, 

яка амортизується, у місяці їх вилучення з активів (списання з балансу) 

внаслідок невідповідності критеріям визнання активом або в першому місяці 

використання об’єкта 100% його вартості. Тобто для малоцінних необоротних 

матеріальних активів можуть застосовуватися прямолінійний або виробничий 

метод нарахування зносу, або існуюча раніше система нарахування зносу. 

9. Шляхи підвищення ефективності використання основних засобів 


Основними напрямками підвищення ефективності використання основних 

виробничих фондів підприємства є такі: 

• Екстенсивний, до якого належить в основному збільшення часу роботи основних 

виробничих фондів. 

• Інтенсивний, до якого належить підвищення віддачі засобів праці на одиницю часу. 

Найважливіші шляхи підвищення ефективності використання основних активів 

підприємства: 

поліпшення складу, структури і стану основних фондів підприємства; 

удосконалення планування, управління і організації праці та виробництва; 

зниження фондомісткості, підвищення фондовіддачі та продуктивності праці на 

підприємстві; 

підвищення та розвиток матеріального та морального стимулювання праці. 

Однією з головних умов підвищення ефективності відтворювальних процесів є 

оптимальність термінів експлуатації основних фондів, і передусім активної їх 

частини, відповідно до первинного технологічного призначення. При цьому як 

скорочення, так і подовження терміну експлуатації по-різному впливають на 

ефективність відтворення та використання знарядь праці. 

Скорочення термінів експлуатації основних фондів, з одного боку, уможливлює 

прискорення їх оновлення, зменшення морального старіння, зниження ремонтноексплуатаційних 

витрат, а з іншого, — зумовлює зростання собівартості продукції за

рахунок амортизаційних сум, потребує більших за обсягом інвестиційних ресурсів 

для нарощування виробничих потужностей машинобудування. 

Подовження періоду функціонування основних фондів дає змогу зменшити обсяг 

щорічної заміни спрацьованих засобів праці й за рахунок цього спрямовувати більше 

ресурсів на розширене відтворення, але при цьому знижується загальна 

продуктивність діючих основних фондів. 

Саме тому терміни експлуатації машин і устаткування мають бути оптимальними, 

тобто такими, що забезпечують найменші витрати суспільної праці на їх 

виготовлення і використання у виробничому процесі протягом усього періоду їх 

функціонування. 

Результати соціологічних досліджень свідчать, що найістотніше на економічно 

доцільний термін експлуатації впливають щорічні амортизаційні відрахування та 

середньорічні ремонтні витрати. Це дає можливість застосувати на практиці дуже 

простий метод оптимізації термінів експлуатації шляхом мінімізації сумарної 

величини цих економічних показників використовуючи графічний спосіб (рис. 3.3). 

Розширити відтворення основних фондів можна за допомогою таких заходів: 

технічного переозброєння діючого підприємства; 

реконструкції виробництва; 

розширення виробничих потужностей підприємства; 

нового будівництва технологічно завершених виробничих потужностей та 

підрозділів підприємства. 

10. Поняття та структура оборотних засобів підприємства. 

Оборотні засоби (фонди) — це частина виробничих фондів, які повністю 

споживаються в кожному виробничому циклі, при цьому переносять усю свою 

вартість на створювану продукцію і змінюють свою натуральну форму. Речовим 

змістом оборотних фондів є предмети праці, які в процесі виробництва 

перетворюються на готову продукцію, становлячи її матеріальну основу, або 

сприяють її створенню. 

Оборотні фонди перебувають у постійному русі (обороті), починаючи від 

надходження предметів праці на склад підприємства до отримання готової продукції 

та переходу її у сферу обігу (реалізації). У плановій та обліковій практиці оборотні 

фонди поділяють на: 

а) виробничі запаси; 

б) незавершене виробництво і напівфабрикати власного виготовлення; 

в) витрати майбутніх періодів. 

Виробничі запаси становлять найбільшу частину оборотних фондів. У загальному 

обсязі оборотних фондів вони становлять до 70 %. До складу виробничих запасів 

входять: 

— сировина;

— основні та допоміжні матеріали; 

— куповані напівфабрикати та комплектуючі вироби; 

— паливо; 

— тара і тарні матеріали; 

— запасні частини для ремонту; 

— інші матеріали. 

У складі запасів окремою групою виділяють малоцінні та швидкозношувані предмети, 

термін використання яких не перевищує одного року. В основному це засоби праці. 

Незавершене виробництво — це ті предмети праці, які перебувають у процесі 

виробництва на різних стадіях оброблення безпосередньо на робочих місцях у 

цехах, на дільницях або ж у процесі транспортування від одного робочого місця до 

іншого. 

До напівфабрикатів власного виготовлення належать ті предмети праці, які повністю 

були оброблені в одному виробничому підрозділі (цеху), але подальше оброблення 

повинні пройти в інших підрозділах (цехах), наприклад, поковки, штампування, 

відливки заготівельного виробництва на машинобудівних підприємствах. 

Витрати майбутніх періодів не є речовим елементом оборотних фондів. Вони 

являють собою грошові витрати, що були здійснені в даному періоді, але на 

собівартість продукції будуть віднесені частинами в наступних періодах. Це витрати 

на проектування та освоєння нових видів продукції, раціоналізацію та винахідництво, 

проектування різних удосконалень виробництва, придбання науково-технічної, 

економічної, комерційної інформації, передплату періодичних видань тощо. 

Співвідношення окремих елементів оборотних фондів до загального їх обсягу 

характеризує їхню виробничо-технологічну (стадійну) структуру, яка формується під 

впливом цілого ряду факторів (характеру виробництва, особливостей продукції та 

технології її виготовлення, умов забезпечення підприємства сировиною та 

матеріалами тощо). Ця структура з часом змінюється. Так, за останні роки в структурі 

оборотних фондів спостерігається тенденція до зменшення питомої ваги виробничих 

запасів і відповідно до збільшення частки незавершеного виробництва та витрат 

майбутніх періодів. 

На підприємствах різних галузей структура оборотних фондів має значні відмінності, 

зумовлені особливостями застосування технологій, умовами забезпечення і видами 

застосування матеріальних ресурсів, рівнем та видами спеціалізації тощо. 

Наприклад, на підприємствах легкої та харчової промисловості виробничі запаси 

сягають 80—90 %, а незавершене виробництво коливається в межах 5—20 %, тоді як 

на підприємствах машинобудування ця частина оборотних фондів може становити 

40 %. На підприємствах видобувної галузі висока частка витрат майбутніх періодів 

(40—50 %). 

11. Кругообіг оборотних засобів.

У своєму русі оборотні засоби послідовно проходять три стадії: грошову, виробничу і 

товарну. 

Грошова стадія кругообігу оборотних засобів є підготовчою. Вона протікає в сфері обігу, де 

проходить перетворення грошових засобів у форму виробничих запасів. 

Виробнича стадія є безпосереднім процесом виробництва і перетворює виробничі запаси в 

напівфабрикати, а після закінчення виробничого процесу - в готову продукцію (товарна 

форма). 

На товарній стадії кругообігу продовжує авансуватися продукт праці (готова продукція) в 

тому ж розмірі, що і на виробничій стадії. Готова продукція реалізується, в результаті чого 

оборотні засоби переходять із сфери виробництва в сферу обігу і знову набувають грошової 

форми. Ці засоби спрямовуються на придбання нових предметів праці, і вони вступають в 

новий оборот. 

Кругообіг оборотних засобів проходить за схемою 

де Γ- грошові засоби, що авансуються господарським суб'єктом; 

Т- засоби виробництва; 

В - виробництво; 

Т1- готова продукція; 

Г1 - грошові засоби, отримані від продажу продукції, що містять отриманий прибуток. 

Крапки (...) означають, що обіг засобів перервано, але їх рух продовжується у сфері 

виробництва. Оборотні засоби одночасно знаходяться на всіх стадіях кругообігу. 

12. Показники ефективності використання оборотних засобів. 

Ефективність використання оборотних активів на підприємстві має важливе значення, оскільки 

справляє значний вплив на загальну ефективність всієї сукупності засобів, залучених підприємством. 

Це пояснюється тим, що тривалість обороту основних і оборотних засобів суттєво відрізняється через 

принципові відмінності за характером участі у виробничому процесі основних та оборотних фондів. 

Якщо перші неодноразово беруть участь у процесі виробництва, то оборотні фонди — один раз, 

повністю споживаючись у кожному його циклі. Оборот основних фондів вимірюється роками, водночас 

як оборотні фонди і фонди обігу протягом року здійснюють, як правило, декілька оборотів. Отже, 

оборотні активи, що обслуговують оборот оборотних фондів і фондів обігу, багато в чому визначають 

загальні темпи і ефективність виробництва. 

В системі заходів, спрямованих на підвищення ефективності роботи підприємства і зміцнення його 

фінансового стану, важливе місце займають питання раціонального використання оборотних активів. 

Ефективність використання оборотних коштів не можна виміряти за допомогою одного показника. 

Для цього необхідна система показників, найважливішим з яких є швидкість обертання. Цей показник 

обчислюється у днях і характеризується періодом, за який оборотні кошти підприємства здійснюють 

один оборот.

де О — термін обертання оборотних коштів (днів); 

С — середні залишки нормованих оборотних коштів (грн); 

Д — тривалість періоду, за який обчислюється обертання (днів); 

Р — обсяг реалізованої продукції (грн). 

Цей показник водночас відображає обсяг реалізації створених товарів і наданих послуг за даний 

період і ефективність використання матеріальних засобів і коштів. 

Обертання оборотних коштів обчислюється за планом і фактично. Порівнюючи фактичний час 

обертання з плановим, визначають прискорення або сповільнення обертання як щодо всіх 

нормованих оборотних коштів, так і до окремих їх статей. 

Для характеристики ефективності використання оборотних коштів використовується коефіцієнт 

обертання (Ко), який визначається за формулою 

де Р — обсяг реалізованої продукції (грн); 

С — середні залишки нормованих оборотних коштів (грн). 

Цей показник характеризує кількість оборотів оборотних коштів за звітний період. Чим більше 

оборотів здійснюють оборотні кошти, тим краще вони використовуються. 

Коефіцієнт завантаження визначається за формулою 

де Кз — коефіцієнт завантаження оборотних коштів (коп.). 

Він характеризує величину оборотних коштів на 1 грн реалізованої продукції. Чим менше оборотних 

коштів припадає на одну гривню реалізованої продукції, тим краще вони використовуються. 

Коефіцієнт ефективності (Ке) визначається за формулою: 

де П — прибуток від реалізації товарної продукції (грн). 

Цей показник характеризує, скільки прибутку припадає на 1 грн оборотних коштів. Чим більший він, 

тим ефективніше використовуються оборотні кошти. 

В результаті прискорення обертання оборотних активів з обігу вивільняються матеріальні ресурси і 

джерела їх формування, при уповільненні — до обігу залучаються додаткові активи. 

Вивільнення оборотних активів може бути абсолютним і відносним. Абсолютне має місце у випадку, 

коли фактичні залишки оборотних активів менші від нормативу або залишків попереднього періоду 

при збереженні чи перевищенні обсягу реалізації за визначений період.

Відносне вивільнення має місце у випадках, коли прискорення їх обертання відбувається одночасно 

зі зростанням виробничої програми підприємства, причому темп зростання залишків виробництва 

випереджає темп зростання залишків оборотних активів. 

Прискорення обертання оборотних активів і вивільнення в результаті цього їх певної суми дає змогу 

підприємству спрямувати їх за своїм бажанням і обійтись без залучення додаткових фінансових 

ресурсів. 

Пошук шляхів поліпшення оборотних активів передбачає насамперед впровадження сучасних 

технологій та інших досягнень науково-технічного прогресу, що забезпечують економію ресурсів, 

здешевлення виробництва і зростання якості продукції. Важливу роль у цьому відіграє удосконалення 

відносин з іншими господарюючими суб'єктами, контрагентами даного підприємства. Мова йде про 

удосконалення умов матеріально-технічного обслуговування. Крім того, покращання свого становища 

на ринку передбачає стабільність у відносинах з покупцями, вибір форм розрахунків, що гарантують 

платежі і забезпечують прискорення завершення реалізації продукції і надходження коштів на рахунки 

підприємства. Це не тільки сприяє поліпшенню фінансового стану конкретного підприємства, а й 

забезпечує закріплення господарських зв'язків, поліпшення фінансової і платіжної дисципліни. 

13. Шляхи прискорення оборотності оборотних засобів підприємств. 

Прискорити оборотність оборотних коштів це значить скоротити час їх перебування у 

кожній стадії обороту, що дозволяє з тими ж їх сумами виконати більший обсяг робіт 

або виконати той же обсяг робіт з меншою сумою оборотних засобів. 

Прискорення оборотності оборотних коштів досягається шляхом проведення 

наступних заходів: зниження виробничих запасів, зменшення обсягу незавершеного 

виробництва, прискорення термінів реалізації готової продукції (виконаних і зданих 

замовнику обсягів будівельно-монтажних робіт), скорочення дебіторської 

заборгованості. Кожне з цих заходів цілком самостійно і автономно, але найбільший 

ефект буде досягнутий тоді, коли вони проводяться комплексно, в рамках єдиного 

плану. Схематично систему управління процесом прискорення оборотності 

оборотних коштів можна представити у вигляді рис. 10.4. 

Зниження виробничих запасів досягається за рахунок економного та раціонального 

використання матеріальних ресурсів (рис. 10.5), використання сучасних методів 

логістики наближення до постачальників, завезення на будівельний майданчик і 

приоб'єктні склади мінімальних партій будівельних матеріалів і конструкцій (робота "з 

коліс"), використання контейнерних поставок, скорочення і ліквідації розкрадань і 

крадіжок, використання сучасних методів розрахунку за поставлені матеріали і 

конструкції та інших заходів. 

Зменшенню обсягів незавершеного виробництва сприяють заходи щодо скорочення 

термінів будівництва, тривалості перерв, коли одні виконавці закінчили роботу і 

залишили будівельний майданчик, а інші ще не приступили, і т. п. Інший напрямок 

цієї роботи застосування більш коротких строків розрахунків за готову продукцію, 

наприклад, за місячні обсяги виконаних робіт. 

Для прискорення термінів реалізації готової продукції в будівництві необхідно 

насамперед проаналізувати діючий в організації документообіг. Готова продукція в 

будівництві це найчастіше виконані і здані замовнику обсяги будівельно-монтажних 

робіт, оформлені та підписані представниками замовника і підрядника, а також 

прийняті державною приймальною комісією готові об'єкти. 

Рис. 10.4. Схема організації управління економією ресурсів в будівельних 

організаціях

Рис. 10.5. Основні шляхи економії матеріальних ресурсів у будівництві

На практиці часто після оформлення у замовника проходить багато днів, коли ці 

документи "подорожують" по службах організації і не пред'являються для оплати в 

банк. 

Все це час витрачені суми числяться як елемент оборотних коштів "готова продукція 

і товари для перепродажу" (невідвантажений). Інший напрямок цієї роботи пов'язане 

з вдосконаленням розрахунків за готову продукцію (продукцію готову, але 

неоплачену). Прискорення оборотності оборотних коштів особливо важливо, коли 

має місце високий рівень інфляції. Для будівництва, що відрізняється тривалими 

термінами оборотності оборотних коштів, облік цієї обставини особливо актуальне. 

14. Загальна характеристика персоналу. Склад та структура кадрів 


Класифікація персоналу 

Залежно від сфери зайнятості персонал промислових підприємств поділяється на: 

- промислово-виробничий (персонал основної діяльності); 

- непромисловий (персонал неосновної діяльності) - персонал непромислових організацій, які знаходяться на 

балансі промислового підприємства. 

До промислово-виробничого персоналу належать працівники, які займаються промислово-виробничою 

діяльністю в основному, допоміжному або обслуговуючому виробництвах, управлінні, лабораторіях, на складах 

тощо. Для визначення рівня продуктивності праці використовується саме чисельність промислововиробничого 

персоналу. 

До непромислового персоналу належать працівники, які безпосередньо не пов'язані з процесами виробництва і 

виконують функції непромислового характеру (працівники підсобних сільськогосподарських підприємств; 

працівники, зайняті капітальним будівництвом, та ін.). 

За характером виконуваних функцій персонал поділяється на 4 категорії: 

- робітники - працівники, зайняті в процесі створення матеріальних благ, переміщенням вантажів, 

ремонтними роботами, наданням послуг тощо. 

Залежно від виконуваних у виробництві функцій робітників поділяють на основних (зайнятих у технологічному 

процесі виготовленням основної продукції) та допоміжних (обслуговують робочі місця, здійснюють наладку, 

ремонт). 

За ступенем механізації праці розрізняють робітників, що виконують нагляд за автоматами; робітників, які 

виконують роботу за допомогою машин і механізмів; робітників, що виконують ручну роботу; робітників, які 

виконують ручну роботу при машинах та механізмах; 

керівники - працівники, які займають керівні посади як в цілому по підприємству, так і в його структурних 

підрозділах (головні механіки, начальники цехів, ділянок, директор та ін.); 

спеціалісти - працівники, які виконують інженерно-технічні, економічні та інші роботи (бухгалтери, механіки, 

техніки тощо);

службовці - працівники, які здійснюють підготовку та оформлення документації, облік і контроль (агенти зі 

збуту продукції, рекламні агенти, касири, кур'єри, секретарі тощо). 

За характером виконуваних робіт персонал групується за професіями - видом трудової діяльності людини, 

яка володіє комплексом спеціальних знань і практичних навичок, придбаних у результаті спеціальної 

підготовки (назва професії визначається характером та змістом роботи). 

У межах професії працівники поділяються за спеціальностями - вузьким різновидом трудової діяльності в 

межах певної професії. Спеціальність передбачає володіння комплексом знань, придбаних шляхом спеціальної 

підготовки і досвіду роботи. 

Розрізняють робітників у межах професії і за рівнем кваліфікації. Кваліфікація - це ступінь професійної 

підготовки працівника, необхідний для виконання робіт певної складності. Рівень кваліфікації працівника можна 

оцінити за розрядами (для робітників), категоріями (для спеціалістів), науковими ступенями і вченими 

званнями (для науковців). 

Структура персоналу - співвідношення між чисельністю працівників окремої категорії (групи) і загальною 

чисельністю працівників. Визначають структуру персоналу за категоріями (робітники, керівники, службовці, 

спеціалісти), віком (вікова структура), професіями, стажем роботи тощо 

На даний час всі працюючі на підприємстві діляться на дві категорії: 

> промислово-виробничий персонал - це працівники, які зайняті безпосередньо у 

виробничому процесі і його обслуговують; 

> персонал непромислових організацій - це працівники житлово-комунального господарства, 

дитячих і лікувально-санаторних організацій, які відносяться до цього підприємства. 

Водночас, всі зайняті на підприємстві в свою чергу поділяються на: 

> робітників; 

> керівників; 

> спеціалістів; 

> службовців. 

До робітників відносяться особи, які безпосередньо приймають участь у процесі 

виробництва матеріальних цінностей, а також зайняті ремонтом, переміщенням вантажів, 

наданням матеріальних послуг тощо. 

Керівники - це працівники, які займають керівні посади на підприємстві та в його структурних 

підрозділах; 

До спеціалістів відносяться працівники, зайняті інженерно-технічними, економічними, 

фінансовими та іншими роботами. 

До службовців відносяться працівники, які організують підготовку і оформлення документації, 

облік і контроль, господарське обслуговування. 

Ще працівники підприємства поділяються за професіями, спеціальностями і кваліфікацією.

Професія характеризується комплексом теоретичних знань і практичних навиків, необхідних 

для виконання певної роботи в одній із галузей виробництва. Вона визначається характером 

виробництва і спеціальними умовами виробництва в даній галузі. 

Спеціальність - це розподіл праці в межах професії. 

Кваліфікація - залежить від рівня спеціальних знань та практичних навиків працівників 

(досвід) і характеризує, насамперед, степінь складності виконання конкретного виду роботи. 

Практично, професія і спеціальність - це що працівник робить, кваліфікація - як він робить. 

Слід зазначити, що в практиці обліку кадрів розрізняється списковий склад, 

середньосписковий і фактичний. 

Так, в списковий склад включаються всі працівники, які прийняті на постійну, сезонну а також 

тимчасову роботу на термін один день і більше, з дня зарахування їх на роботу. 

Об'єктивно, що за кожен календарний день здійснюється облік як фактично працюючих, так і 

відсутніх на роботі внаслідок певних причин. 

В звітності по праці чисельність працівників спискового складу наводиться не лише на певну 

дату, але й у середньому за звітний період (місяць, квартал, рік). Чисельність на дату - це 

показник чисельності працівників спискового складу підприємства на певне число звітного 

періоду (наприклад на перше і останнє число місяця), включаючи прийнятих і звільнених в 

цей день. 

Для визначення чисельності працівників підприємства, організації за певний період 

недостатньо приймати чисельність працівників на дату, оскільки в цьому показникові не 

враховуються зміни, які пройшли за цей період. Виходячи з останнього, доцільно 

розрахувати середньоспискову чисельність працівників. Цей показник використовується для 

обчислення продуктивності праці, середньої заробітної плати, коефіцієнта обороту, 

плинності кадрів на підприємстві тощо. 

Загалом, середньоспискова численність працівників за звітний місяць визначається шляхом 

сумування чисельності працівників спискового складу за кожен календарний день звітного 

місяця з 1 по 31 число, включаючи святкові (неробочі) та вихідні дні і діленням отриманої 

суми на число календарних днів звітного місяця. 

Водночас, чисельність працівників спискового складу за вихідні або святкові дні приймається 

рівною списковій чисельності працівників за попередній робочий день. Для правильного 

визначення середньоспискової чисельності працівників необхідно вести облік чисельності 

працівників спискового складу, яка уточнюється на основі наказу про прийняття, перевід 

працівника на іншу роботу і розірвання трудової угоди. 

Об'єктивно, що середньоспискова чисельність працівників за квартал визначається шляхом 

сумування середньосписокової чисельності працівників за всі місяці роботи підприємства в 

кварталі і діленням одержаної суми на три. Середньоспискова чисельність працівників за рік 

розраховується шляхом сумування середньоспискової чисельності працівників за всі місяці 

звітного року і діленням одержаної суми на 12.

Фактичний склад - показує кількість працівників з числа спискового складу, які є присутніми 

на робочому місці. Число фактично працюючих - це чисельність працюючих, які не лише 

з'явилися на роботу, але й приступили до її виконання. Різниця між фактичним складом і 

числом фактично працюючих дозволяє визначити число осіб, які знаходяться в простоях з 

різних причин. 

Для аналізу та порівняння структури кадрів (співвідношення різних категорій працюючих в їх 

загальній чисельності) її проводять за кожним підрозділом організації. Можливо її також 

розглядати за певними ознаками: вік, стать, рівень освіти, стаж роботи, кваліфікація, рівень 

виконання норми, прибутковість. 

15. Продуктивність праці, показники та методи її вимірювання. 

продуктивність праці — це показник її ефективності, результативності, що характеризується 

співвідношенням обсягу продукції, робіт чи послуг, з одного боку, та кількістю праці, витраченої на 

виробництво цього обсягу, з іншого. Залежно від прямого чи оберненого співвідношення цих величин 

ми маємо два показники рівня продуктивності праці: виробіток і трудомісткість. 

Сутність і значення продуктивності праці 

Основною проблемою економічної теорії і господарської практики є аналіз 

співвідношення результатів і витрат, що в загальному розумінні називаємо 

ефективністю. 

Витрати визначаються обсягом (вартістю) використаних економічних 

ресурсів. Як відомо, економічні ресурси заведено поділяти на три великі групи: 

робоча сила (трудовий потенціал, людський капітал); компоненти природних 

ресурсів (земля та сировина); компоненти засобів виробництва (фізичний 

капітал). Відповідно окремо визначається ефективність використання робочої 

сили, природних ресурсів або капіталу. 

Результати характеризуються обсягами та вартістю виробленої і реалізованої 

продукції, розмірами доданої вартості, прибутку, а також показниками 

конкурентоспроможності, якості життя, екології тощо. Найчастіше результати 

виражаються обсягами продукції або розміром прибутку. Якщо у розрахунку 

ефективності результати визначаються обсягом продукції, то ми одержимо 

показники, які називаються продуктивністю (Productivity), а якщо розміром 

прибутку, то такі показники ефективності називаються рентабельністю 

(прибутковістю) (Profitability). 

Узагальнюючим показником ефективності використання робочої сили є 

продуктивність праці, що, як і всі показники ефективності, характеризує

співвідношення результатів та витрат, у даному випадку - результатів праці та 

витрат праці. 

Продуктивність праці показує співвідношення обсягу вироблених матеріальних 

або нематеріальних благ та кількості затраченої на це праці. Тобто зростання 

продуктивності праці означає збільшення обсягу вироблених благ без 

збільшення трудовитрат. 

У широкому розумінні зростання продуктивності праці означає постійне 

вдосконалення людьми економічної діяльності, постійне знаходження 

можливості працювати краще, виробляти більше якісніших благ при тих самих 

або й менших затратах праці. 

Зростання продуктивності праці забезпечує збільшення реального продукту й 

доходу, а тому воно є важливим показником економічного зростання країни. 

Оскільки збільшення суспільного продукту в розрахунку на душу населення 

означає підвищення рівня споживання, а отже, і рівня життя, то економічне 

зростання стає однією з головних цілей держав з ринковою системою 

господарювання. 

Кожне підприємство характеризується певним рівнем продуктивності праці, 

який може зростати або знижуватися під дією різноманітних чинників. 

Підвищення продуктивності праці є безперечною умовою прогресу і розвитку 


За відомим визначенням К. Маркса, зростання продуктивності праці полягає в 

тому, що частка затрат живої праці в продуктах зменшується, а частка затрат 

минулої праці(втіленої в засобах виробництва) - збільшується, але так, що 

загальна сума праці в кожній одиниці продукту зменшується. 

На рівень продуктивності праці на підприємстві впливають рівень 

екстенсивного використання праці, інтенсивність праці та технікотехнологічний 

стан виробництва. 

Рівень екстенсивного використання праці показує ступінь її продуктивного 

використання та тривалість протягом робочого дня при незмінності інших 

характеристик. Чим повніше використовується робочий час, чим менше 

простоїв та інших втрат робочого часу і чим триваліший робочий день, тим 

вищий рівень екстенсивного використання праці і відповідно продуктивності 

праці. Однак зростання продуктивності праці за рахунок екстенсивних 

характеристик має чіткі межі: законодавче встановлену тривалість робочого 

дня і робочого тижня. Якщо протягом законодавче встановленої тривалості

робочого часу останній цілком витрачається на продуктивну працю, то це і є 

верхня межа рівня екстенсивного використання праці. 

Інтенсивність праці характеризує ступінь її напруженості і визначається 

кількістю фізичної та розумової енергії людини, витраченої за одиницю часу. 

Підвищення інтенсивності праці також має свої межі, а саме: фізіологічні та 

психічні можливості людського організму. Нормальна інтенсивність праці 

означає таку витрату життєвої енергії людини протягом робочого часу, яку 

можна повністю поновити до початку наступного робочого дня при реально 

доступній для цієї людини якості харчування, медичного обслуговування, 

використання вільного часу тощо. 

Отже, рівень екстенсивного використання праці та інтенсивність праці — це 

важливі фактори зростання продуктивності праці, які, однак, мають чіткі 

обмеження, тобто не можуть використовуватися безкінечно. 

Джерелом зростання продуктивності праці, яке не має меж, є технікотехнологічне 

вдосконалення виробництва під дією науково-технічного 

прогресу. За кілька останніх десятиріч у розвинених країнах рівень 

екстенсивного використання праці зменшився більше ніж удвічі, інтенсивність 

праці не зростала, а продуктивність збільшилася в кілька разів, що проявилося 

у значному зростанні добробуту і рівня споживання всіх верств працюючого 

населення. Тобто саме за рахунок науково-технічного прогресу продуктивність 

праці зростає так швидко, що дає можливість виробляти все більше споживчих 

благ меншою кількістю праці. 

Показники вимірювання продуктивності праці 

Залежно від прямого чи оберненого співвідношення цих величин ми маємо два 

показники рівня продуктивності праці: виробіток і трудомісткість. 

Виробіток (Making) - це прямий показник рівня продуктивності праці, що 

визначається кількістю продукції (робіт, послуг), виробленої одним 

працівником за одиницю робочого часу, і розраховується за формулою 

, (8.1)

де В - виробіток; V - обсяг виробництва продукції (робіт, послуг); Т - затрати 

праці на випуск відповідного обсягу продукції (робіт, послуг). 

Трудомісткість (Labour intensiveness) - це обернений показник рівня 

продуктивності праці, що характеризується кількістю робочого часу, 

витраченого на виробництво одиниці продукції (робіт, послуг), і 

розраховується за формулою 

(8.2) 

Для планування й аналізу праці на підприємстві розраховуються різні види 

трудомісткості. 

Технологічна трудомісткість (ТТ) визначається витратами праці основних 

робітників. Розраховується для окремих операцій, деталей, виробів. 

Трудомісткість обслуговування (То) визначається витратами праці допоміжних 

робітників, що зайняті обслуговуванням виробництва. 

Виробнича трудомісткість (ТВ) складається з технологічної трудомісткості та 

трудомісткості обслуговування, тобто показує витрати праці основних і 

допоміжних робітників на виконання одиниці роботи. 

Трудомісткість управління (Ту) визначається витратами праці керівників, 

професіоналів, фахівців, технічних виконавців. 

Повна трудомісткість продукції (ТП) відображає всі витрати праці на 

виготовлення одиниці кожного виробу. Вона визначається за формулою 

. (8.3) 

16. Резерви та фактори зростання продуктивності праці. 

Фактори зміни певного показника — це сукупність всіх рушійних сил і причин, що 

визначають динаміку цього показника. Відповідно фактори зростання продуктивності 

праці — це вся сукупність рушійних сил і причин, що призводять до збільшення 

продуктивності праці. Оскільки, як зазначалося, зростання продуктивності праці має 

надзвичайно велике значення і для кожного підприємства зокрема, і для суспільства 

в цілому, вивчення факторів і пошук резервів цього зростання стає важливим 

завданням економічної теорії і практики.

За рівнем керованості фактори підвищення продуктивності праці можна поділити на 

дві групи: 

ті, якими може керувати господарюючий суб'єкт (управління, організація, трудові 

відносини, кваліфікація і мотивація персоналу, техніка і технологія, умови праці, 

інновації тощо); 

ті, що знаходяться поза сферою керування господарюючого суб'єкта (політичне 

становище в країні і в світі, рівень розвитку ринкових відносин, конкуренція, науковотехнічний 

прогрес, загальний рівень економічного розвитку, якість і кількість трудових 

ресурсів країни, культура, моральність, соціальні цінності, наявність природних 

багатств, розвиток інфраструктури тощо). 

Оскільки праця є процесом взаємодії робочої сили із засобами виробництва, фактори 

зростання продуктивності праці за змістом можна поділити на три групи: 

соціально економічні, що визначають якість використовуваної робочої сили; 

матеріально технічні, що визначають якість засобів виробництва; 

організаційно економічні, що визначають якість поєднання робочої сили із засобами 


До групи соціально економічних факторів зростання продуктивності праці належать 

всі фактори, що спричиняють покращання якості робочої сили. Це насамперед такі 

характеристики працівників, як рівень кваліфікації та професійних знань, умінь, 

навичок; компетентність, відповідальність; здоров'я та розумові здібності; професійна 

придатність, адаптованість, інноваційність та професійна мобільність, моральність, 

дисциплінованість, мотивованість (здатність реагувати па зовнішні стимули) і 

мотивація (внутрішнє бажання якісно виконувати роботу). До цієї групи факторів 

відносяться також характеристики трудових колективів, такі як трудова активність, 

творча ініціатива, соціально-психологічний клімат, система ціннісних орієнтацій. 

До групи матеріально-технічних факторів зростання продуктивності праці належать 

всі напрямки прогресивних змін у техніці й технології виробництва, а саме: 

модернізація обладнання; використання нової продуктивнішої техніки; підвищення 

рівня механізації і автоматизації виробництва; впровадження нових прогресивних 

технологій; використання нових ефективніших видів сировини, матеріалів, енергії 

тощо. 

До групи організаційно економічних факторів зростання продуктивності праці 

належать прогресивні зміни в організації праці, виробництва та управління. До них

входять: вдосконалення структури апарату управління та систем управління 

виробництвом, повсюдне впровадження та розвиток автоматизованих систем 

управління; покращання матеріальної, технічної і кадрової підготовки виробництва, 

вдосконалення організації виробничих та допоміжних підрозділів; вдосконалення 

поділу та кооперації праці, розширення сфери суміщення професій і функцій, 

впровадження передових методів та прийомів праці, вдосконалення організації та 

обслуговування робочих місць, впровадження прогресивних норм і нормативів праці; 

покращання умов праці та відпочинку, вдосконалення систем матеріального 

стимулювання. 

За сферою виникнення і дії фактори зростання продуктивності праці поділяються на: 

внутрішньовиробничі — ті, що виникають і діють безпосередньо на рівні 

підприємства чи організації; 

галузеві і міжгалузеві, що пов'язані з можливістю покращання кооперативних зв'язків, 

концентрації і комбінування виробництва, освоєння нових технологій і виробництв на 

рівні всієї галузі або кількох суміжних галузей народного господарства; 

регіональні — це фактори підвищення продуктивності праці, характерні для даного 

регіону (наприклад, створення вільної економічної зони); 

загальнодержавні — це такі фактори, які спричиняють підвищення продуктивності 

праці в усій країні (наприклад, зміцнення здоров'я і підвищення освітнього рівня 

населення, раціональне використання трудового потенціалу тощо). 

Резерви зростання продуктивності праці — це такі можливості її підвищення, які вже 

виявлені, але з різних причин поки що невикористані. Резерви використовуються і 

знову виникають під впливом науково-технічного прогресу. Кількісно резерви можна 

визначити як різницю між максимально можливим і реально досягнутим рівнем 

продуктивності праці в конкретний момент часу. Таким чином, використання резервів 

зростання продуктивності праці — це процес перетворення можливого у дійсне. 

Оскільки резерв — це фактично відрізок фактора, можливий для використання в 

конкретний момент часу, то резерви зростання продуктивності праці класифікують 

так само, як і фактори. Основне значення для економіста і менеджера має 

класифікація внутрішньовиробничих резервів і факторів за змістом, оскільки вона 

безпосередньо допомагає виявити можливості підвищення продуктивності праці на 

конкретному підприємстві. 

Так само, як і фактори, резерви зростання продуктивності праці за змістом 

поділяються на три групи:

соціально економічні, що визначають можливості підвищення якості 

використовуваної робочої сили; 

матеріально-технічні, що визначають можливості застосування ефективніших засобів 

виробництва; 

організаційно економічні, що визначають можливості вдосконалення поєднання 

робочої сили із засобами виробництва. 

Для найповнішого використання резервів зростання продуктивності праці на 

підприємствах розробляються програми управління продуктивністю, в яких 

зазначаються види резервів, конкретні терміни і заходи по їх реалізації, плануються 

витрати на ці заходи і очікуванні! економічний ефект J від їх впровадження, 

призначаються відповідальні виконавці. 

17. Оплата праці, її сутність, функції та принципи організації. 

Відповідно до Закону України "Про оплату праці" сутність заробітної плати визначається як 

"винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган 

виплачує працівникові за виконану ним роботу". 

В економічній теорії, заробітна плата — це ціна робочої сили, яка відповідає вартості предметів 

споживання і послуг, що забезпечують відтворення робочої сили, задовольняючи фізичні і духовні 

потреби працівника і членів його сім'ї. 

Отже, сутність поняття "заробітна плата" складна, багатомірна і потребує вивчення з різних позицій: 

1. Заробітна плата — це економічна категорія, яка відображає відносини між роботодавцем і 

найманим працівником з приводу розподілу новоствореної вартості. 

2. Заробітна плата — це винагорода або заробіток, обчислений, як правило, у грошовому виразі, 

який за трудовим договором власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за 

викопану роботу. 

3. Заробітна плата — це елемент ринку праці, що складається в результаті взаємодії попиту і 

пропозиції, виражає ціну використання робочої сили. 

4. Для найманого працівника заробітна плата — це основна частина його доходу, який він отримує 

за реалізацію своєї здатності до праці. 

5. Для роботодавця заробітна плата — це елемент витрат виробництва, що забезпечує матеріальну 

зацікавленість працівників у високопродуктивній праці. 

Основним законодавчим актом державного регулювання заробітної плати в Україні є закон України 

"Про оплату праці" від 24.03.1995 р. Цей закон складається з п'яти розділів, в яких визначаються: 

загальні положення щодо визначення заробітної плати, її структури, систем організації, мінімальної 

заробітної плати; державне регулювання оплати праці, яке включає визначення сфери державного 

регулювання оплати праці, умови визначення мінімальної заробітної плати, порядок встановлення 

мінімальних ставок заробітної плати, тощо; договірне регулювання заробітної плати, яке визначає

системи договірного регулювання оплати праці, організацію оплати праці на підприємствах різних 

форм власності і господарювання та ін.; права працівників на оплату праці та їх захист, де 

передбачено проголошення гарантій дотримання прав щодо оплати праці, обмеження розміру 

відрахувань із заробітної плати, захист прав працівників у разі банкрутства підприємства, вирішення 

трудових спорів з питань заробітної плати, індексація заробітної плати тощо. У розділі "Заключні 

положення" визначаються контроль за додержанням законодавства про працю і відповідальність за 

порушення законодавства про оплату праці. 

Крім державного регулювання заробітної плати, існує договірне її регулювання. 

У механізмі регулювання заробітної плати вихідною базою є встановлення її мінімального розміру. 

Рекомендація Міжнародної організації праці проголошує, що основною метою встановлення 

мінімальної заробітної плати повинно бути надання особам, які працюють за наймом, необхідного 

соціального захисту щодо мінімально допустимих рівнів заробітної плати. Згідно із Законом України 

"Про оплату праці", мінімальна заробітна плата — це законодавчо встановлений розмір заробітної 

плати за просту, некваліфіковану працю, нижче від якого не може провадитися оплата за виконану 

працівником місячну, годинну норму праці (обсяг робіт). До мінімальної заробітної плати не 

включаються доплати, надбавки, заохочувальні та компенсаційні виплати. Мінімальна заробітна плата 

є державною соціальною гарантією, обов'язковою на всій території України для підприємств усіх форм 

власності та господарювання. 

Розмір мінімальної заробітної плати визначається з урахуванням: 

— вартісної величини мінімального споживчого бюджету з поступовим зближенням рівнів цих 

показників у міру стабілізації та розвитку економіки країни; 

— загального рівня середньої заробітної плати; 

— продуктивності праці, рівня зайнятості та інших економічних умов. Мінімальна заробітна плата 

повинна встановлюватися в розмірі не нижчому за вартісну величину межі малозабезпеченості в 

розрахунку на працездатну особу. 

Розмір мінімальної заробітної плати встановлюється Верховною Радою України за поданням 

Кабінету Міністрів України, як правило, один раз на рік під час затвердження Державного бюджету 

України. 

Як соціально-економічна категорія, заробітна плата служить основним засобом задоволення 

особистих потреб працюючих, економічним важелем, що стимулює розвиток суспільного виробництва, 

зростання продуктивності праці, скорочення витрат на виробництво, є засобом перерозподілу кадрів 

за галузями народного господарства. 

Основними видами заробітної плати є номінальна, і реальна заробітна плата. Перша з них означає 

суму грошей, яку отримують працівники за свою працю. Друга — засвідчує кількість товарів і послуг, 

які працівник може придбати за зароблену суму грошей. Реальна заробітна плата перебуває в 

певному співвідношенні із номінальною: 

де Ірзп— індекс реальної заробітної плати, визначений за певний період; 

Інзп — індекс номінальної заробітної плати за цей же період; 

Іц — індекс цін, обчислений за період.

Оплата праці складається з основної заробітної плати і додаткової заробітної плати, які 

перебувають, приблизно, у співвідношенні: 70 % — основна заробітна плата, 30 % — додаткова. 

Основна заробітна плата Нараховується за виконану роботу за тарифними ставками, відрядними 

розцінками чи посадовими окладами і не залежить від результатів господарської діяльності 

підприємства. Вона включає такі виплати: оплату за фактично відпрацьовані людино-години, доплати 

за суміщення професій, за багатоверстатне обслуговування, за класність, виплату міжрозрядної 

різниці, персональні надбавки, доплати за роботу в нічний час, доплату незвільненим бригадирам за 

керівництво бригадою, за навчання учнів, доплати відрядникам у зв'язку зі змінами умов роботи, 

оплату простоїв не з вини працівника, оплату за понаднормовану роботу тощо. 

Оскільки основна заробітна плата визначається за тарифною системою, розцінками з оплати праці 

за одиницю праці (роботи), то її називають базовою (тарифною). 

Додаткова заробітна плата — це складова заробітної плати працівників, до якої включають витрати 

на оплату праці, не пов'язані з виплатами за фактично відпрацьований час. Нараховують додаткову 

заробітну плату залежно від досягнутих і запланованих показників, умов виробництва, кваліфікації 

виконавців. 

Додаткова заробітна плата включає окремі види преміювання, винагороди та інші види заохочення, 

визначені Положенням з оплати праці підприємства. Розміри додаткової заробітної плати залежать від 

результатів господарської діяльності та виплат за рахунок власних коштів (прибутку) підприємств. 

Джерелом додаткової оплати праці є фонд матеріального стимулювання, який створюється за рахунок 

прибутку. Розмір останнього не може бути гарантованим і змінюється зі зміною результатів 

господарської діяльності підприємства. 

Заробітна плата в системі товарно-грошових відносин виконує низку функцій. 

Функція заробітної плати відтворювальна полягає в забезпеченні працівників та членів їхніх сімей 

необхідними життєвими благами для відновлення робочої сили, для відтворення поколінь. Ця функція 

тісно пов'язана з особливостями державного регулювання заробітної плати, із встановленням на 

державному рівні такого її мінімального розміру, який забезпечував би відтворення робочої сили. 

Функція заробітної плати регулювальна, або ресурсно-розміщувальна, полягає в онтимізації 

розміщення робочої сили за регіонами, галузями господарства, підприємствами з урахуванням 

ринкової кон'юнктури. В ринкових умовах вища заробітна плата на ефективніших робочих місцях 

стимулює перехід сюди працівників з неефективних робочих місць. 

Функція заробітної плати соціальна, або розподільча, відображає міру живої праці при розподілі 

фонду споживання між найманими працівниками і власниками засобів виробництва. Заробітна плата 

виступає індивідуальною часткою працівника в новоствореному доході. Соціальне значення цієї 

функції заробітної плати полягає в забезпеченні соціальної справедливості, по-перше, при розподілі 

доходу між найманими працівниками і власниками засобів виробництва, і по-друге, при розподілі між 

найманими працівниками у відповідності з результатами їх трудового внеску. 

Функція заробітної плати стимулювальна полягає у встановленні залежності її розміру від кількості і 

якості праці конкретного працівника, його трудового внеску у результати роботи підприємства. Ця 

залежність повинна бути такою, щоб заохочувати до постійного покращання результатів праці. 

Функція формування платоспроможного попиту населення призначена узгоджувати 

платоспроможний попит населення, з одного боку, і виробництво споживчих товарів — з іншого. 

Оскільки платоспроможний попит формується під дією двох основних факторів — потреб та доходів 

населення, то за допомогою заробітної плати в ринкових умовах встановлюються пропорції між 

товарною пропозицією та попитом. 

Для забезпечення реалізації заробітною платою своїх функцій необхідне дотримання таких 

принципів:

— підвищення реальної заробітної плати на основі зростання ефективності суспільного 

виробництва та праці; 

— диференціація заробітної плати залежно від трудового внеску працівника в результати 

діяльності підприємства, від соціально-економічної значущості роботи, від місцеположення 

підприємства, його галузевої належності тощо; 

— недопущення дискримінації в оплаті праці за статтю, віком, національністю тощо; 

— державне регулювання оплати праці на основі встановлення мінімальної заробітної плати, 

підтримання певного рівня життя населення; 

— врахування впливу ринку праці на рівень оплати праці; 

— простота і зрозумілість форм і систем оплати праці для працівників підприємства. Останні 

повинні чітко розуміти, від чого саме залежить розмір їхньої заробітної плати. 

На підставі названих принципів створюється організація заробітної плати на підприємстві. Під 

організацією зарплати розуміють її побудову, приведення її елементів у певну систему, що забезпечує 

взаємозв'язок кількості і якості праці з розмірами заробітної плати. 

Механізм організації праці складається з таких елементів: 

— ринкового регулювання; 

— державного регулювання; 

— колективно-договірного регулювання; 

— механізму визначення індивідуальної заробітної плати безпосередньо на підприємстві з 

використанням таких елементів, як тарифна система або безтарифна модель, нормування праці і т. ін. 

Договірне регулювання оплати праці працівників підприємства здійснюється на основі системи угод, 

які укладаються на державному рівні (генеральна угода), на галузевому рівні (галузева угода), 

регіональному (регіональна угодна) і виробничому (колективний договір) рівнях згідно з Законом 

України "Про колективні договори і угоди". 

Генеральна тарифна угода укладається між Кабінетом міністрів України Українською спілкою 

промисловців і підприємців і профспілковими організаціями України. Нею на державному рівні 

регулюються основні принципи і норми реалізації соціально-економічної політики і трудових відносин, 

зокрема це стосується: 

— гарантій праці і забезпечення продуктивної зайнятості; 

— мінімальних соціальних гарантій оплати праці і доходів усіх груп і верств населення, які 

забезпечували б пристойний рівень життя; 

— розміру прожиткового мінімуму, мінімальних нормативів соціального страхування; 

— трудових відносин, режимів праці і відпочинку; 

— умови охорони праці і навколишнього середовища; 

— задоволення духовних потреб населення; 

— умов збільшення фондів оплати праці і встановлення міжгалузевих співвідношень в оплаті праці. 

Галузевою угодою регулюються такі принципи і норми соціально-економічної політики:

— нормування і оплата праці; встановлення для підприємств галузі мінімальних гарантій заробітної 

плати відповідно до кваліфікації на основі єдиної тарифної сітки по мінімальній межі; 

— встановлення мінімальних для підприємств галузі мінімальних розмірів доплат і надбавок з 

урахуванням специфіки умов праці окремих професійних груп і категорій працівників галузі (підгалузі); 

— встановлення мінімальних соціальних гарантій, компенсацій і пільг у галузі праці і зайнятості; 

— трудові відносини; 

— умови охорони праці; 

— житлово-побутове, медичне, культурне обслуговування, організація оздоровлення і відпочинку 

працівників підприємств; 

— умови підвищення фондів оплати праці на підприємствах; 

— встановлення міжкваліфікаційних співвідношень в оплаті праці. Галузеві угоди не повинні 

погіршувати становища працівників порівняно з генеральною угодою. 

Угоди на регіональному рівні регулюють норми соціального захисту найманих працівників 

підприємств, включаючи більш високі порівняно з генеральною угодою гарантії, компенсації і пільги. 

Безпосередньо робота з організації заробітної плати на підприємстві полягає у виборі моделі 

формування заробітної плати, виборі форм і систем заробітної плати, розробці умов і правил 

преміювання. 

18. Тарифна система оплати праці, її елементи. 

Тарифна система - сукупність норм і нормативів, які забезпечують диференціацію оплати праці 

виходячи з відмінностей у складнощах виконуваних робіт і умов праці, її інтенсивності та характеру. 

Вона складається з таких основних елементів: тарифно-кваліфікаційний довідник, тарифна сітка, 

тарифні розряди і відповідні до них коефіцієнти, тарифні ставки (зокрема 1-го розряду), доплати до 

тарифних ставок та надбавки за відхилення від нормальних умов праці (рис. 7.5). 

Тарифно-кваліфікаційний довідник передбачає застосування тарифних ставок першого розряду і 

тарифних сіток. Існують Єдиний тарифно-кваліфікаційний довідник робіт і професій робітників, 

Кваліфікаційний довідник посад керівників, спеціалістів та службовців виробничих галузей, 

Кваліфікаційний довідник посад службовців бюджетної сфери. 

Єдиний тарифно-кваліфікаційний довідник робіт і професій робітників (ЄТКД) слугує для 

визначення розрядів робіт і робітників. У більшості галузей промисловості праця поділяється на шість 

розрядів, у деяких галузях - на вісім. За допомогою ЄТДК вирішується найбільш важливе завдання 

зіставлення (порівняння) різних видів робіт за ступенем їхньої складності, а отже, і за рівнем 

кваліфікації. Тарифікація робітників, тобто присвоєння їм залежно від рівня професійних знань і 

трудових навичок певного розряду, здійснюється комісією на основі ЄТДК, який включає велику 

кількість професій, загальних в усіх галузях народного господарства і є обов'язковим для 

застосування на державних підприємствах та рекомендаційним для підприємств інших форм 

власності.

Рис. 7.5. Склад тарифної системи 

Тарифна сітка з оплати праці - інструмент диференціації оплати праці залежно від його складності 

для різних груп працівників - включає кількість розрядів і відповідні їм тарифні коефіцієнти в 

абсолютному або відносному виразі. Єдина тарифна сітка з оплати праці працівників бюджетної 

сфери включає 25 розрядів, кожному з яких відповідає свій тарифний коефіцієнт відносно тарифної 

ставки 1-го розряду. 

Співвідношення між тарифними коефіцієнтами крайніх розрядів називається діапазоном 

сітки. Величина тарифного коефіцієнта показує, у скільки разів рівень оплати праці (робітників) 

певного розряду перевищує рівень оплати праці (робітників), віднесених до першого розряду. 

Підприємства можуть самостійно розробляти заводські тарифні системи, основою яких є єдина 

тарифна сітка для оплати праці всіх категорій працівників бюджетної сфери (включаючи робітників, 

службовців, спеціалістів і керівників). 

Тарифна ставка - це виражений у грошовій формі абсолютний розмір оплати праці за одиницю 

робочого часу. Вона визначає рівень оплати праці, оскільки заробіток працівника залежить 

насамперед від розміру тарифної ставки 1-го розряду, яка розраховується з установленого 

мінімального розміру оплати праці і тривалості робочого часу. Тарифна ставка працівника відповідної 

кваліфікації () визначається за формулою: 

Тарифна ставка 1-го розряду може бути годинною, денною і місячною. Годинна і денна тарифні 

ставки 1-го розряду встановлюються, як правило, для робітників-відрядників і погодинників. Місячна 

тарифна ставка 1-го розряду встановлюється в Єдиній тарифній системі оплати праці працівників 

установ, організацій і підприємств, які знаходяться на бюджетному фінансуванні (ЄТС). Підприємства 

самі визначають тарифні ставки 1-го розряду і посадові оклади керівників, спеціалістів і службовців. 

Місячна тарифна ставка 1-го розряду відповідно до принципів розробки ЄТС не може бути нижча за 

мінімальний розмір оплати праці, яка встановлюється в законодавчому порядку. Мінімальний розмір 

заробітної плати - гарантований державою найменший рівень оплати праці за роботу протягом місяця,

нижче за який не може бути встановлена оплата праці працівника, який відпрацював повністю 

відповідну норму робочого часу і виконав свої трудові зобов'язання - норми праці. Крім того, 

мінімальний розмір заробітної плати використовується при розрахунку мінімальних розмірів пенсій, 

допомоги і стипендій, рівня оподаткування, при визначенні штрафних санкцій в адміністративному і 

кримінальному праві тощо. 

Доплати до тарифних ставок і надбавки за відхилення від нормальних умов праці включають 

оплату за роботу в понаднормовий час, святкові дні, нічний час тощо. На підприємствах застосовують 

надбавки за високу професійну майстерність, високі досягнення в праці, виконання особливо важливої 

роботи на термін її проведення, персональні надбавки, що встановлюються за рішенням керівника 

тощо. Розмір стимулюючих доплат і надбавок визначається підприємством самостійно та включається 

до собівартості продукції за статтею "Витрати на оплату праці". 

На підприємствах усіх організаційно-правових форм можуть використовуватися будь-які елементи 

тарифної системи в довільному порядку, окрім обов'язкових відповідно до законодавства. 

19. Безтарифна система оплати праці. 

Безтарифна система оплати праці 

В переході ранкової економіки на деяких підручниках почали використовувати безтарифну 

систему праці, яка виникла перш за все через ускладнення роботи підприємств яка впливає на те 

що не завжди вони мають можливість виплачувати всім працівникам гарантованою тарифною 

системою заробітку плату. Оскільки кожен варіант застосовування безтарифної моделі оплати 

праці є унікальною розробкою керівництва конкретного підприємства, то можна дати 

характеристику спільних для них рис. 

Отже спільні для безтарифних систем оплати праці є такі: 

працівникам гарантуєшся лише мінімальний обов'язковий рівень заробітної плати, 

існування якого обумовлене законодавством про мінімальну заробітну платню; 

спочатку визначається загальна сума заробленої колективом заробітної плати, потім з неї 

вираховуються сума гарантованої мінімальної оплати всіх працівників підприємства, а залишок 

(він повинен становити більшу частину) розподіляється між членами колективу за певними 

встановленими заздалегідь правилами. В цьому плані безтарифні системи організації оплати 

належать до групи колективних систем організації праці, і всі члени колективу зацікавлені в 

покращенні кінцевих результатів спільної роботи; 

у рівні умови щодо можливості впливу на розмір своєї заробітної плати становляться усі 

працівники підприємства, незалежно від категорії і посади. Правила розподілу колективного 

заробітку складаються так щоб зацікавлювати кожного працівника в покращенні саме тих 

показників роботи, які важливі для досягнення бажаного спільного кінцевого результату. Оскільки 

таке покращення в принципі необмежене, то і можливості зростання індивідуального заробітку 

теж не обмежені; 

найважливішою проблемою є розробка розподілу колективного заробітку саме таким 

чином, щоб максимально націлювати працівників на покращення показників роботи, що важливі 

для досягнення кінцевого результату. В цьому випадку питання соціальної справедливості стоять 

дуже високо. Тому умовою ефективного застосування безтарифних систем організації оплати 

праці є наявність такого колективу, члени якого добре знають один одного, бачать і можуть 

оцінити роботу інших і цілком довіряють своїм керівникам.

Конкретні розробки безтарифної системи можуть бути різними. Наприклад однією з них, яка може 

застосовуватись на промисловому підприємстві, інша може застосовуватись на будь-якому 

невеликому підприємстві, передусім у невиробничій сфері. 

Безтарифну систему оплати праці можна розробляти таким чином: 

Визначити мінімальний обов'язковий рівень заробітної плати, який гарантується за 

кожною посадою (ЗП). Цей гарантований рівень повинен бути вищім у тих працівників, які мають 

менше можливості впливати на кінцеві результати. Наприклад головний бухгалтер має багато 

роботи завжди, навіть коли підприємство не дає хороших кінцевих результатів. Тому основна 

частина його заробітку має бути гарантована; 

Розробити правила розподілу колективного прибутку. Це найвідповідальніший етап 

роботи. Враховуючи місію і цілі підприємства, потрібно для кожної посади розробити систему 

показників, яка б максимально націлювала працівників на покращення показників роботи, які 

впливають на кінцевий спільний результат; 

Визначити кількісну між досягненнями певних показників роботи кожного працівника та 

можливостями зростання його заробітної плати, цю залежність найзручніше встановлювати в 

балах; 

Довести до відома і детально роз'яснити всім працівникам правила розподілу 

колективного заробітку до початку періоду, на який вони вводяться. Ці правила відіграють свою 

мотивуючу роль лише за умови, що вони будуть вірно і однозначно зрозумілі кожному працівнику; 

По закінчені місяця від заробленого заробітку, за цей місяць (ФОП) віднімаємо суму 

гарантованої заробітної плати всіх працівників (ФГО=ЗП). Частина, яка залишається (ФС - Фонд 

стимулювання) підлягає розподілу між членами трудового колективу в залежності від тих 

показників, на досягнення яких націлювали їх умови оплати праці; 

За результатами праці кожного працівника слід підрахувати суму балів, яку він набрав в 

минулому місяці (Бі). Потім підрахувати суму балів, набраних всіма працівниками підприємства за 

минулий місяць (ΣБі). 

Отже, основна перевага безтарифної системи полягає в тому, що оптимально поєднані 

індивідуальна та колективна зацікавленість в покращенні результатів роботи. Розробка 

безтарифних систем оплати праці є дуже клопітним і відповідальним завданням. Але за 

допомогою їх грамотного впровадження можна досягти значного підвищення трудової можливості 

працюючих, що сприятиме суттєвому зростанню продуктивності праці та ефективності роботи в 

цілому. 

20. Витрати підприємства та їх класифікація. 

Витрати - це грошова оцінка вартості матеріальних, трудових, фінансових, природних, 

інформаційних та інших видів ресурсів на виробництво та реалізацію продукції за певний період. Як 

видно з визначення, витрати характеризуються: 1) грошовою оцінкою ресурсів, забезпечуючи принцип 

вимірювання різних видів ресурсів; 2) цільовою установкою (пов'язаною з виробництвом і збутом 

продукції в цілому або з якоюсь із стадій цього процесу); 3) певним періодом, тобто віднесенням на 

продукцію за даний період часу. Відзначимо ще одну властивість витрат: якщо витрати не залучені у 

виробництво і не списані (не повністю списані) на певну продукцію, то вони перетворюються на запаси 

сировини, матеріалів, запаси в незавершеному виробництві, запаси готової продукції тощо. Витрати 

мають властивість бути запасомісткими і належать до активу підприємства. 

Класифікація витрат підприємства

За економічним змістом усі витрати підприємства поділяються на операційні, фінансові, звичайні та 

надзвичайні. Класифікація витрат і їх склад подані в табл. 15.1. 

При формуванні витрат звичайної діяльності повинно бути забезпечено їх групування за 

елементами, єдиними й обов'язковими для організацій всіх галузей: 

o матеріальні витрати; 

o витрати на оплату праці; 

o відрахування на соціальні заходи; 

o амортизація; 

o інші витрати (поштово-телеграфні, телефонні, відрядження тощо). 

Таблиця 15.1. Класифікація витрат підприємства та їх склад 

Вид 

витрат 

1. 

Операційні 

2. 

Фінансові 

3. 

Звичайні 

4. 

Надзвичай 

ні 

Склад витрат 

Витрати, пов'язанні з наданням організації активів у тимчасове користування за 

певну плату. 

Витрати, пов'язанні з наданням прав за певну плату, виникаючих з патентів на 

винахід, промислові зразки й інших видів інтелектуальної власності. 

Витрати, пов'язанні з участю в статутному капіталі інших організацій. 

Витрати, пов'язанні з продажем, вибуттям і іншим списанням основних засобів та 

інших активів, відмінних від грошових засобів, товарів, продукції. 

Проценти, які виплачуються організацією за користування грошовими засобами 

(кредитами, позиками). Витрати, пов'язанні з оплатою послуг, які здійснюють 

кредитні організації. Інші операційні витрати 

Штрафи, пеня, неустойка за порушення умов договору, відшкодовування збитків, 

спричинених організацією. Збитки минулих років, які визнані в звітному році. Сума 

дебіторської заборгованості, за якою вийшов термін позовної давності, інших боргів, 

нереальних для повернення. Курсова різниця. 

Сума оцінки активів (за винятком поза оборотних активів). Інші позареалізаційні 

витрати 

Витрати на закупівлю сировини, матеріалів, товарів та їхніх матеріальнотехнічних 

запасів (МТЗ). Витрати з переробки МТЗ для цілей виробництва продукції, 

виконання робіт і надання послуг та їх продажу (перепродажу) товарів (витрати з 

утримання й експлуатації основних засобів та інших поза оборотних активів, а також 

з підтримки їх у робочому вигляді, комерційні витрати, управлінські витрати тощо). 

Витрати з оплати праці. Відрахування до страхового фонду. Амортизаційні 

відрахування 

Витрати, пов'язанні з надзвичайними обставинними (стихійні лиха, пожежі, аварії 

тощо) 

Склад витрат, який враховуються в оподаткуванні, відрізняється від складу витрат, що визнаються в 

бухгалтерському обліку. 

Витрати, пов'язані з виробництвом і реалізацією, поділяються на: 

o матеріальні; 

o витрати на оплату праці; 

o амортизація; 

o інші витрати.

У відповідних статтях Податкового кодексу встановлено перелік витрат, які належать до тих або 

інших видів, пов'язаних з виробництвом і реалізацією продукції. До інших витрат, зокрема, належать: 

а) представницькі витрати, які включаються протягом звітного (податкового періоду); б) витрати 

платника податків на всі види реклами. 

21. Собівартість як економічна категорія, види собівартості. 

Собівартість продукції представляє виражені в грошовій формі поточні витрати 

підприємств на виробництво і реалізацію продукції (робіт, послуг). 

Собівартість продукції є не тільки найважливішою економічною категорією, 

але і якісним показником, тому як вона характеризує рівень використання всіх 

ресурсів (змінного і постійного капіталу), що знаходяться в розпорядженні 


Як економічна категорія собівартість продукції виконує ряд найважливіших 

функцій: 

• облік і контроль всіх витрат на випуск і реалізацію продукції; 

• база для формування оптової ціни на продукцію підприємства і визначення 

прибутку та рентабельності; 

• економічне обґрунтування доцільності вкладення реальних інвестицій на 

реконструкцію, технічне переозброєння і розширення діючого підприємства; 

• визначення оптимальних розмірів підприємства; 

• економічне обгрунтування і прийняття будь-яких управлінських рішень та ін 

Розрізняють наступні види собівартості: цехова, виробнича і повна. 

Цехова собівартість являє собою витрати цеху, пов'язані з виробництвом 

продукції. 

Виробнича собівартість крім витрат цехів включає загальновиробничі і 

загальногосподарські витрати. 

Повна собівартість відображає всі витрати на виробництво і реалізацію 

продукції, складається з виробничої собівартості і позавиробничих витрат 

(витрати на тару і упаковку, транспортування продукції, інші витрати). 

Розрізняють індивідуальну і среднеотраслевую собівартість. 

Індивідуальна собівартість обумовлюється конкретними умовами, в яких діє 

те чи інше підприємство.

Середньогалузева собівартість визначається як середньозважена величина і 

характеризує середні витрати на одиницю продукції по галузі, тому вона 

знаходиться ближче до суспільно необхідним витратам праці. 

В умовах переходу до ринкової економіки роль і значення собівартості 

продукції для підприємства різко зростають. З економічних і соціальних 

позицій значення зниження собівартості продукції для підприємства полягає в 

наступному: 

• у збільшенні прибутку, що залишається в розпорядженні підприємства, а 

отже, у появі можливості не тільки в простому, але і розширеному відтворенні; 

• у появі більшої можливості для матеріального стимулювання працівників і 

рішення багатьох соціальних проблем колективу підприємства; 

• поліпшення фінансового стану підприємства та зниження ступеня ризику 

банкрутства; 

• у можливості зниження продажної ціни на свою продукцію, що дозволяє 

значною мірою підвищити конкурентоспроможність продукції і збільшити 

обсяг продажів; 

• у зниженні собівартості продукції в акціонерні товариства, що є гарною 

передумовою для виплати дивідендів і підвищення їх ставки. 

З усього сказаного випливає дуже важливий висновок, що проблема зниження 

собівартості продукції завжди повинна бути у центрі уваги на підприємствах. 

22. Види і структура цін на продукцію та послуги. 

Ціна – це грошове вираження вартості товару. Вартість – це суспільна праця товаровиробника, 

втілена в товарах, і проявляється в результаті їх обміну. 

Вартість визначається суспільно-необхідним робочим часом, який потрібний для 

виготовлення будь-якої споживчої вартості. Вартість товару змінюється залежно від 

продуктивності праці. 

Ціна виступає як головна та універсальна форма зв’язку товару та ринку. 

Функції ціни: 

1. Обліково-вартісна – тобто ціни забезпечують співвимір фізично різних товарів. Ця 

функція забезпечує облік та контроль. 

2. Платіжна та доходоутворююча – ціни вимірюють платежі, що здійснюють різні 

економічні суб’єкти.

3. Інформаційна – ціни як показник цінності різних товарів, слугують важливим елементом 

інформаційної системи будь-якої економіки. 

4. Стимулююча – ціна як один з найважливіших стимулів, що спонукають виробника 

збільшувати чи зменшувати виробництво тих чи інших товарів. 

5. Ціна як збалансованість попиту та пропозиції – цією функцією забезпечується ліквідація 

незадоволеного попиту на деякі товари, а також не утворюються зайві запаси, тобто 

надлишки. 

У системі господарювання застосовується багато видів цін, які виокремлюються за різними 

класифікаційними ознаками (або без таких ознак). 

За класифікаційною ознакою рівня встановлення та регулювання застосовують 

централізовано-фіксовані й регульовані, договірні та вільні ціни. Централізовано-фіксовані 

ціни встановлює держава на ресурси, що впливають на загальний рівень і динаміку цін; на 

товари і послуги, які мають вирішальне соціальне значення, а також на продукцію (послуги), 

виробництво (надання) якої зосереджено на підприємствах (в організаціях), що займають 

монопольне становище на ринку. 

Рівень договірних цін формується на засаді домовленості між виробником (продавцем) і 

споживачем (покупцем) і стосується конкретної партії товару. Вільні ціни – це ціни, що їх 

визначає підприємство (організація) самостійно. Проте держава певною мірою впливає на 

договірні та вільні ціни, проводячи антимонопольну політику, регулюючи умови 

оподаткування й кредитування для окремих груп суб'єктів господарської діяльності. 

Залежно від особливостей купівлі-продажу і сфери економіки існують світові, оптові, 

закупівельні та роздрібні ціни, а також тарифи на перевезення вантажів і пасажирів, надання 

різноманітних платних послуг. 

Світові ціни – це грошовий вираз міжнародної вартості товарів, що реалізуються 

(продаються) на світовому ринку. Вони визначаються: для одних товарів – рівнем цін країниекспортера; 

для інших – цінами бірж та аукціонів; для багатьох готових виробів – цінами 

провідних фірм світу. 

Оптові (відпускні) ціни на продукцію виробничо-технічного призначення, товари народного 

споживання та закупівельні ціни на сільськогосподарську продукцію встановлюються 

виходячи з: фактичних витрат на виробництво (із собівартості) продукції; прибутку 

підприємства (з урахуванням кон'юнктури ринку, якості продукції); величини податку на 

додану вартість; суми акцизів (для товарів, що обкладаються акцизним збором); суми 

ліцензійного збору (для алкогольної продукції). 

Закупівельні ціни застосовуються постачально-збутовими, заготівельними організаціями, 

оптово-посередницькими фірмами, підприємствами (організаціями) оптової торгівлі та 

іншими юридичними особами, які здійснюють торговельну діяльність відповідно до свого 

статуту. Вони включають оптову (відпускну) ціну підприємства-виробника, податок на додану 

вартість, акцизний та ліцензійний збори, а також витрати зазначених підприємств 

(організацій) для закупівлі, збереження, фасування, транспортування й реалізації продукції 

та прибуток, необхідний для нормальної діяльності.

Роздрібні ціни визначаються самостійно торговельними підприємствами, підприємствами 

громадського харчування та іншими юридичними особами, які здійснюють продаж товарів чи 

надають послуги населенню, згідно з кон'юнктурою ринку, якістю товару (послуг), виходячи з 

вільної ціни закупівлі. 

Окрему групу цін становлять різноманітні тарифи. Тарифи вантажного та пасажирського 

транспорту – це плата за перевезення вантажів і пасажирів, яку беруть транспортні 

підприємства з відправників і населення. Тарифи на платні послуги характеризують розмір 

оплати послуг із побутового обслуговування населення, послуг банків і зв'язку, юридичних, 

консультаційних та інших різновидів послуг, що надаються фізичним та юридичним особам. 

Сучасне ціноутворення передбачає систему франкування цін. Франко (італ. franco, букв. – 

вільний) – вид зовнішньоторговельної угоди купівлі-продажу, коли в ціну товару включають 

витрати на його страхування і доставку в місце, зазначене в договорі. 

Заведено розрізняти ціни «франко-станція відправлення» та «франко-станція призначення». 

За умови встановлення оптової ціни «франко-станція відправлення» витрати на доставку 

продукції від станції відправлення до місця споживання несе покупець товару, а відтак 

транспортні витрати продавець не включає в ціну. Оптова ціна «франко-станція 

призначення» включає транспортні витрати, які відшкодовує оптово-збутова організація чи 

виробник продукції. 

Структура ціни: 

Оптова ціна підприємства = собівартість + прибуток; 

Оптово-відпускна ціна підприємства = оптова ціна + ПДВ + акцизний збір; 

Роздрібна ціна = оптово-відпускна ціна + збутова націнка + роздрібна націнка. 

23. Методи формування цін на підприємствах. 

У сучасній науковій літературі описується досить багато методів формування 

ціни, але ми розглянемо основні з них. 

Одним з найбільш поширених методів є метод "витрати плюс". Даний метод 

передбачає розрахунок ціни продажу за допомогою додавання до ціни 

виробництва, ціни закупівлі, зберігання матеріалів і сировини фіксованого 

додаткової величини прибутку. Цей метод ціноутворення активно 

використовується при формуванні ціни по товарах самого широкого кола 

галузей. 

Головна трудність його застосування - складність визначення рівня додаткової 

суми, оскільки немає точного способу або форми її розрахунку. Все змінюється 

в залежності від виду галузі, сезону, стануконкурентної боротьби. Рівень 

додавання суми до собівартості товару або послуги, що влаштовує продавця, 

може бути не прийнятий покупцем. 

Зазвичай під витратами розуміють витрати, які включають постійні 

та змінні витрати. Витрати також розраховуються на певну одиницю продукції, 

і тоді визначають середні витрати, що складаються з середніх постійних витрат 

і середніх змінних витрат. Визначають і граничні витрати, що дозволяють

оцінити межі змін витрат на одиницю продукції по відношенню до зростання 

обсягу виробництва і продажів. Багато менеджерів вважають за краще 

встановлювати щодо високу початкову ціну на просуваємо на ринок товар, щоб 

швидше окупити витрати, здійснені на стадії його розробки і впровадження на 

ринок, коли обсяги продажів відносно невеликі. Однак у міру нарощування 

обсягів продажів відбувається зниження ціни виробництва та ціни продажів, 

одночасно активізуються зусилля по оптимізації каналів збуту для зведення до 

мінімуму втрат при організації масових продажів. 

Метод мінімальних витрат. Цей метод передбачає встановлення ціни на 

мінімальному рівні, достатньому для покриття витрат 

на виробництво конкретної продукції, а не за допомогою підрахунку сукупних 

витрат, включають постійні та змінні витрати на виробництво і 

збут. Граничні витрати, звичайно, визначаються на рівні, при якому можна було 

б тільки окупити суму мінімальних витрат. 

Продаж товару за ціною, підрахованої за таким методом, ефективна в стадії 

насичення, коли немає росту продажів, і фірма ставить своєю метою зберегти 

обсяг збуту на певному рівні. Подібна політика ціноутворення раціональна 

також при проведенні кампанії по впровадженню нового товару на ринок, коли 

слід очікувати значного збільшення обсягів продажів зазначеного товару в 

результаті пропозиції його за низькими цінами. Хороші результати можуть 

бути досягнуті в тому випадку, коли продаж за низькими цінами здатна 

привести до активного розширення збуту, що, незважаючи на низьку ціну, дає 

достатній прибуток за рахунок масштабів збуту. Але при невмілому 

використанні розглянутої методики фірмі загрожують збитки. Оскільки ціни 

визначають постачальники товару, при цьому не завжди враховуються потреби 

ринку та стан конкурентної боротьби. Тому так важливо встановити ціну на 

рівні, що забезпечує певну величину прибутковості для фірми (трохи вище 

граничних витрат), вміло поєднувати цільову прибуток з формуванням умов 

для прийняття даної ціни цільовим ринком. 

Метод надбавки до ціни. Розрахунок ціни продажу в цьому випадку 

пов'язаний з множенням ціни виробництва, ціни закупівлі і зберігання 

сировини і матеріалів на певний коефіцієнт додаткової вартості за формулою: 

Собівартість одиниці продукції = 

ціна продажу х (1 + підвищувальний коефіцієнт). 

Зазначений коефіцієнт визначається діленням загальної суми прибутку від 

продажів на собівартість. Можливий також підрахунок даного коефіцієнта 

діленням загальної суми прибутку від продажів на ціну продажу. 

Метод цільового ціноутворення. Інакше даний метод називають методом 

визначення цільової ціни або визначення ціни відповідно до цільової 

прибутком. На його основі розраховується собівартість на одиницю продукції з 

урахуванням обсягу продажів, який забезпечує отримання наміченої прибутку. 

Якщо собівартість трансформується через зменшення або збільшення 

завантаження виробничих потужностей та обсягів збуту, використовують 

показники ступеня завантаження виробничих потужностей з урахуванням 

впливу кон'юнктурні та інших факторів, після чого визначають ціну продажу на

одиницю продукції, яка за цих умов забезпечила б цільову прибуток. Але при 

цьому методі ціна підраховується виходячи з інтересів продавця, і не береться 

до уваги ставлення покупця до розраховується ціною. Звідси вказаний метод 

потребує певної коригуванні, щоб врахувати, чи будуть передбачувані покупці 

купувати даний товар за розрахунковою ціною чи ні. 

Тому так важливо визначення ціни з орієнтацією на попит, з урахуванням стану 

конкуренції на ринку. Хоча й хочеться, щоб розраховується ціна покривала 

собівартість і цільовий прибуток, але якщо вона була визначена з ігноруванням 

змін і вимог попиту, що відображає купівельну спроможність ринку, то дана 

обставина нерідко стає причиною зриву планів фінансової діяльності фірми. [3] 

Метод визначення ціни продажу на основі аналізу мінімальних меж збитків 

і прибутків. В умовах ринку розвиненою конкуренції слід визначити 

концепцію: прийнятна дана ціна чи ні, тому що в подібних умовах ринкові ціни 

є головними. 

Визначення ціни на основі аналізу меж є доречним у разі, коли фірма націлена 

на досягнення максимального прибутку. Але при цьому фірма повинна бути в 

змозі точно підрахувати постійні та змінні витрати, розташовувати умовами, що 

дозволяють точно спрогнозувати попит. Крім того, попит на ринку повинен 

перебувати під впливом зміни переважно цін, а обсяг продажів 

показувати відповіднийрівень ціни. У дійсності важко чітко визначити рівень 

витрат і їх розмежування на постійні та змінні витрати. Крім того, на ринковий 

попит впливають не тільки ціни, а й інші численні маркетинговізаходи, а також 

конкурентні відносини між фірмами. З цієї причини спосіб визначення ціни на 

основі аналізу меж допомагає дати лише певний орієнтир її розрахункового 

рівня. 

Метод визначення ціни продажу на основі аналізу максимального піку 

збитків і прибутків. Даний метод дозволяє визначити обсяг виробництва і 

продажів, відповідний тому випадку, коли загальна сума прибутків і загальна 

сума витрат рівні між собою. При використанні цього способу фірма 

орієнтується на продажу одного і того ж товару за різними цінами з тим, щоб на 

практиці перевірити, скільки ж у реальності вдасться продати. Але чи не будуть 

покупці протестувати проти ситуації, коли їм один і той же товар продають за 

різними цінами? 

Визначення ціни з орієнтацією на конкуренцію. Важливу роль відіграє 

визначення ціни з орієнтацією на конкуренцію. Коли фірма 

займає монопольну позицію на ринку, вона здатна отримувати найбільший 

прибуток. Але в умовах зрілості ринку з'являється багато фірм, активно 

впроваджуються на нього і розвиваючих конкуренцію за рахунок здійснення 

стратегії диференціації та диверсифікації. 

У подібних умовах при визначенні ціни продажу ефективний метод, що 

враховує конкурентне становище фірми і даного товару або послуги, а також 

всю конкурентну ситуацію на ринку. У цьому випадку ціну на товари й послуги 

визначають за допомогою аналізу і порівняння можливостей товарів даної 

фірми в порівнянні з фірмами-конкурентами на конкретному ринку, а також 

через аналіз і порівняння склалися на ринку цін. Отже, метод визначення ціни з

подібною орієнтацією полягає в уточненні ціни з урахуванням змін 

конкурентної ситуації і конкурентного положення даної фірми на ринку. Тут 

застосовують метод визначення ціни за допомогою орієнтації на ринкові ціни; 

метод формування ціни за рахунок слідування за цінами фірми-лідера на ринку; 

метод визначення ціни на основі цін, прийнятих на даному ринку; метод 

визначення престижних цін. 

Метод формування ціни за допомогою орієнтації на ринкові ціни. Тут кожен 

продавець, що продає товар на ринку, встановлює ціни, виходячи з рівня цін, 

що склалися тут, не порушуючи при цьому традицій ринку. Метод слідування 

звичайного рівня ринкових цін застосовується при визначенні ціни на важко 

диференціюються товари, наприклад цемент, цукор і т.д. 

Встановлювана таким чином ціна визначається в особливій ціновій зоні 

кожною фірмою самостійно. Ще один метод визначення ціни за рахунок 

слідування за цінами фірми-лідера на ринку, коли фірма конкретизує свої ціни, 

виходячи з рівня цін фірми-лідера, яка має найбільшою ринковою 

часткою. Фірма, що займає лідируюче положення на ринку, має в своєму 

розпорядженні найвищим ступенем довіри з боку покупців, а також широкими 

можливостями встановлювати на ринку ціни на більш вигідному для себе рівні, 

ніж інші, здатна вільно формувати ціни з урахуванням конкуренції. Фірми, які 

прямують у формуванні своєї цінової політики за лідером, неконкурентні і за 

ступенем популярності, і за ступенем визнання покупцями їх торгової марки, 

тому вони дотримуються для своєї продукції рівня цін, визначеного фірмоюлідером. 

Ціни кожної фірми обмежені певними рамками і не бувають вище 

відповідних цін фірми-лідера. 

Метод ціноутворення на основі цін, прийнятих на даному 

ринку. Застосовуються ціни, які зберігаються на стабільному рівні щодо певних 

товарів протягом тривалого часу на конкретному ринковому просторі. У цьому 

випадку, незалежно від обсягів ринкової частки, займаній даною фірмою на 

ринку, навіть при незначному підвищенні ціни, відбувається різке скорочення 

продажів відповідних товарів і, навпаки: при невеликому її зниження можливе 

різке збільшення збуту. Як приклад використання методу звичних цін можна 

назвати такі товари, як шоколад, сік в металевих банках, призначений для 

продажу в автоматах. Щоб відмовитися від звичних цін і забезпечити їх 

підвищення, покращують якість товару, його функціональні властивості, 

упаковку, стиль, дизайн, надають йому більшу привабливість, адаптуючи його 

до ринку прогнозованих покупців. Без цього здійснити зміну звичній ціни 

нереально. 

Методу встановлення престижних цін. Прикладами товарів такого роду 

ціноутворення можуть служити коштовності, норкові шуби, чорна ікра. 

Останнім часом характерне розширення асортименту престижних товарів. Вони 

мають люксовим рівнем якості. Якщо такого роду товари будуть продаватися за 

низькими цінами, вони стануть легкодоступними і втратять свою головну 

привабливість для ринку престижних покупців. Разом з тим реально очікувати 

істотного збільшення продажів, якщо збувати престижні товари за високими 

цінами, але трохи нижче рівня склався на ринку. Про такі товарів доцільно

встановлювати ціни вище. Це буде служити потужним стимулом для покупців, 

які розраховують на демонстраційний ефект товару, що купується і послужить 

основою ще більш високого рівня продажів. Отже, по таких товарах ефективно 

з самого початку виходу на ринок використовувати політику високих цін і 

підтримки іміджу надвисокого класу. [4] 

Змагальний метод визначення цін, використовуваний, зокрема, на 

центральних оптових ринках, товарних ринках, ринках цінних паперів і т.д. Є 

два його різновиди: 

- Підвищує метод ведення аукціону, коли перш називається найнижча ціна, 

після чого йде її підвищення, а товар дістається тому, хто пропонує найвищу 

ціну; - понижуючий метод ведення аукціону, коли спочатку називається 

найвища ціна і, якщо покупець за такою ціною не знаходиться, то йде зниження 

ціни. Право на укладення угоди купівлі - продажу на відповідний товар 

отримує покупець, який першим візьме ціну продавця і таким чином 

погоджується на найбільш високу ціну в порівнянні з іншими учасниками 

аукціону. 

24. Поняття доходу (виручки), формування доходів підприємства. 

Дохід (виручка, виторг) є основним джерелом покриття здійснених на підприємстві витрат і 

формування прибутку; одним із основних показників, що відтворюють фінансово-економічний стан 

підприємства. Розрізняють валовий та чистий доходи. 

Валовий дохід — це загальна сума доходу платника податків від усіх видів діяльності, 

отриманого упродовж звітного періоду в грошовій, матеріальній чи нематеріальній формі. 

Чистий дохід (виручка) від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) визначається шляхом 

вирахування з доходу (виручки) від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) відповідних податків, 

зборів, знижок тощо. 

Доходи підприємства класифікують за такими групами: 

1. Дохід (виручка) від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) - це загальний дохід (виручка) від 

реалізації продукції, товарів, робіт, послуг, тобто без вирахування наданих знижок, повернення 

проданих товарів та непрямих податків (ПДВ, акцизного збору тощо); 

2. Інші операційні доходи - це суми доходів від операційної оренди активів, курсових різниць, 

відшкодування раніше списаних активів, реалізації оборотних активів тощо; 

3. Фінансові доходи - дивіденди, відсотки та інші доходи, отримані від фінансових інвестицій (крім 

доходів, які опубліковуються методом участі в капіталі); 

4. Інші доходи - це доходи від реалізації фінансових інвестицій, необоротних активів і майнових 

комплексів, не операційних курсових різниць та інші доходи, які виникають у процесі звичайної 

діяльності, але не пов'язані з операційною діяльністю підприємства; 

5. Надзвичайні доходи. 

У процесі діяльності підприємства формуються доходи, витрати і фінансові результати. Під доходами 

розуміють збільшення економічних вигід у вигляді надходжень активів або зменшення зобов'язань, що 

приводять до зростання величини власного капіталу підприємства (за винятком його змін, що здійснюються 

внаслідок проведення додаткових внесків власників). Усі доходи поділяються на декілька груп: доходи від 

операційної діяльності; фінансові доходи; інші доходи від операційної діяльності та надзвичайні доходи. Схему 

формування доходів підприємства відображено на рис. 2.6. 

Доходи від операційної діяльності – це доходи (виручка) від реалізації продукції та інші операційні доходи. Дохід 

(виручка) від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) – це загальний дохід, виручка від реалізації продукції

без врахування наданих знижок, повернення проданих товарів та непрямих податків. Інші операційні доходи 

включають всі доходи від операційної діяльності, крім доходу від реалізації продукції. До них, зокрема, 

відносять: доходи від реалізації іноземної валюти; доходи від продажу оборотних активів (крім фінансових 

інвестицій); доходи, одержані від операційної оренди активів; доходи від операційної курсової різниці за 

операціями в іноземній валюті; суми одержаних штрафів, пені, неустойок та інших санкцій за порушення 

господарських договорів; доходи від списання кредиторської заборгованості; відшкодування раніше списаних 

активів (надходження боргів, списаних як безнадійні); суми одержаних грантів та субсидій; інші доходи. 

Рис. 2.6. Формування доходів підприємства 

Фінансовими доходами є доходи, отримані в процесі проведення інвестиційної та фінансової діяльності. Це, 

зокрема, доходи від участі в капіталі та інші фінансові доходи. Дохід від участі в капіталі відображає доходи, 

одержані від інвестицій в асоційовані, дочірні або спільні підприємства. Вони передбачають зростання частки 

інвестора в чистих активах об'єкта інвестування (внаслідок одержання асоційованим, дочірнім та спільним 

підприємством прибутків або зростання їх власного капіталу). До інших фінансових доходів належать доходи, 

що виникають у процесі фінансової діяльності підприємства. До них відносять: 

– дивіденди одержані; 

– відсотки одержані; 

– інші доходи від фінансових операцій. 

До надзвичайних доходів зараховують доходи, що отримує підприємство в надзвичайних умовах. Це можуть 

бути такі доходи: відшкодування, одержані від страхових організацій з метою покриття надзвичайних 

витрат; суми, перераховані підприємству на фінансування втрат з інших джерел (державних органів, 

юридичних та фізичних осіб, іноземних суб'єктів фінансової діяльності та ін.). 

25. Прибуток підприємства, його види та функції. 

Прибуток — система економічних відносин між підприємцями (роботодавцями-власниками засобів 

виробництва) і найманими працівниками щодо виробництва, розподілу та привласнення створеної 

додаткової вартості, яка відособлюється у вигляді надлишку над витратами вкладеного капіталу.

Прибуток, як економічний показник, є різницею між чистим доходом і собівартістю продукції. 

Прибуток є кінцевим результатом діяльності підприємства. Функції, що виконує прибуток на 

підприємстві: 

1. Оціночна функція — прибуток оцінює ефект господарської діяльності. 

2. Розподільча функция — прибуток використовується як інструмент розподілу 

чистого доходу. 

3. Стимулююча функція — прибуток є інструментом формування різних фондів 

стимулювання, як власників і робітників, та і самої господарської діяльності. 

Класифікація видів прибутку. 

В залежностіі від виду діяльності, в рамках якої отримано прибуток, він поділяється 

на: 

· прибуток від реалізації по основній діяльності; 

· прибуток від реалізації по неосновній діяльності; 

· від фінансових операцій; 

· від неопераційної діяльності; 

· від лізингової діяльності. 

В залежності від порядку визначення прибуток буває таких видів: 

Економічний підхід 

· балансовий прибуток — кінцевий результат всіх видів діяльності; 

· прибуток, що залишається в розпорядженні підприємства — різниця між 

балансовим прибутком і податком на прибуток; 

· чистий прибуток — різниця між прибутком, що залишається в розпорядженні 

підприємства та штрафними санкціями щодо підприємства; 

Бухгалтерський підхід

· прибуток від звичайної діяльності до оподаткування — різниця між валовими 

доходами і валовими витратами (разом з амортизаційними відрахування); 

· прибуток від звичайної діяльності — різниця між прибутком від звичайної 

діяльності до оподаткування і податком на прибуток; 

· чистий прибуток — сума прибутку від звичайної діяльності і надзвичайних 

доходів (витрат). 

Від методики оцінки: 

· номінальний прибуток — той що фактично отримано; 

· реальний прибуток — номінальний прибуток з урахуванням впливу інфляції. 

В залежності від цілі визначення: 

· бухгалтерський (балансовий); 

· економічний прибуток — визначається як виручка від реалізації – валові 

витрати – альтернативні вигоди (витрати). 

В залежності від розміру: 

1. Мінімальний прибуток — прибуток, розмір якого після сплати податків 

задовільняє уяву власників про мінімальний рівень рентабельності на вкладений 

капітал. Як правило, цей рівень дорівнює середній процентній ставці на депозитному 

ринку. 

2. Нормальний прибуток — прибуток, який відповідає нормі прибутковості на 

вкладений капітал у галузі. 

3. Цільовий (необхідний) прибуток — прибуток, що відповідає потребам 

підприємства в коштах на виробничий і соціальний розвиток і утворюється за рахунок 

чистого прибутку. 

4. Максимальний прибуток — прибуток, що пов'язаний з реалізацією мети 

поведінки підприємства на ринку на максимізацію прибутку. Отримується в тому 

випадку, коли граничні витрати дорівнюють граничним доходам.

26. Види та порядок розрахунку показників рентабельності. 

Рентабельність — поняття, що характеризує економічну ефективність виробництва, за якої 

підприємство за рахунок грошової виручки від реалізації продукції (робіт, послуг) повністю 

відшкодовує витрати на її виробництво й одержує прибуток як головне джерело розширеного 

відтворення. 

Показники рентабельності є відносними характеристиками фінансових результатів і ефективності 

діяльності підприємства. Вони характеризують доходність підприємства з різних позицій і 

групуються згідно з інтересами учасників економічного процесу та ринкового обміну. 

Показники рентабельності є важливими для характеристики складових формування прибутку і 

доходів підприємства. При аналізі виробництва показники рентабельності використовуються як 

інструмент інвестиційної політики і ціноутворення. Вони більш повно, ніж прибуток, 

характеризують кінцеві результати господарювання, тому що їх величина показує співвідношення 

між наявними та використаними ресурсами. На підприємствах розглядаються і аналізуються такі 

показники рентабельності: 

Показники(ВИДИ) рентабельності можна розрахувати, використовуючи такі формули: 

2…Даний показник характеризує економічну ефективність поточних витрат, ступінь їх окупності. 

Якщо, скажімо, рівень рентабельності становить 85 %, це означає, що підприємство за рахунок 

одержаної грошової виручки повністю відшкодувало витрати виробництва на реалізовану 

продукцію і додатково одержало на кожний карбованець цих витрат по 0,85 грн прибутку. У тих 

випадках, коли грошова виручка від реалізації продукції не покриває витрат на її виробництво, 

визначають показник рівня збитковості як процентне відношення суми збитку до собівартості цієї 

продукції.

Види рентабельності: 1) рентабельність активів (ефективність використання всього наявного 

майна П): Ра =(П/К)*100, де П — заг Пр П за рік; К — сер сума активів за балансом; 

2) рентабельність власного капіталу (відображає ефективність використання активів, 

утворених за рахунок власних коштів):Рвк=(П/К)*100, де П — чистий Пр П в розрахунковому році; 

К — Q власного капіталу, яка береться за балансом як сума активів за відрахуванням усіх 

боргових зобов'язань; 3) рентабельність акціонерного капіталу (визначає верхню межу 

дивідендів на акції): Рак=(П/К)*100, де К— статутний капітал (номінальна вартість проданих 

акцій);П – чистий Пр; 4) рентабельність одного виробу: Рі=((Ц-С)/С)*100, де Ц, С— відповідно 

ціна і повна собівартість і-го виробу. 

27. Напрями підвищення прибутковості діяльності підприємства. 

На кожному підприємстві повинні передбачатися планові заходи по збільшенню прибутку. У 

загальному плані ці заходи можуть бути наступного характеру: 

- збільшення випуску продукції; 

- поліпшення якості продукції; 

- продаж зайвого устаткування та іншого майна або здача його в оренду; 

- зниження собівартості продукції за рахунок більш раціонального використання матеріальних 

ресурсів, виробничих потужностей і площ, робочої сили і робочого часу; 

диверсифікація виробництва; 

- розширення ринку продажів і інше. 

З цього переліку заходів випливає, що вони тісно пов'язані з іншими заходами на підприємстві, 

спрямованими на зниження витрат. 

В умовах ринкових відносин підприємство повинне прагнути не тільки до одержання 

максимального прибутку, але й до раціонального, оптимального використання вже отриманого 

прибутку. Це дозволить не тільки утримувати свої позиції на ринку, але й забезпечити динамічний 

розвиток його виробництва в умовах конкуренції. 

Не менш важливими, на мою думку, є наступні заходи підвищення прибутку підприємства: 

. Планування. Якщо план із прибутку складено на належному рівні, професійно грамотно, 

підприємство має змогу правильно визначити обсяг платежів у державний бюджет і суму 

прибутку, що залишається в його розпорядженні з метою створення фінансової бази для 

розвитку діяльності, необхідних витрат на розвиток соціальної сфери, матеріальне заохочення 

праці. 

2. Якість продукції (товарів, робіт, послуг). Величина прибутку в основному залежить від попиту. 

3. Резерви зростання. Постійний пошук невикористаних можливостей збільшення прибутку, що 

забезпечуватиме його зростання. 

.4 Ділова репутація. Одержувати додатковий прибуток і підвищити рентабельність підприємству 

дозволяє висока ділова репутація. Вчасне розрахування з постачальниками, якість та швидкість 

наданих товарів і послуг, прийнятна ціна - основні її показники. 

28. Сутність інновацій та їх види.

Інновація (нововведення) - результат науково-технічної діяльності, оформлений як об'єкт 

інтелектуальної власності, матеріалізований у виробничій сфері (здійснений у сфері послуг) і 

затребуваний споживачем. 

Основні властивості інновації: 

o науково-технічна, технологічна або управлінська новизна; 

o практична застосовність (можливість реалізації в конкретному проекті); 

o відповідність ринковому попиту (суспільним потребам); 

o потенційна прибутковість. Виділяють наступні функції інновацій: 

o перетворюючу функцію, суть якої полягає в тому, що інновація дозволяє з'єднати теорію з 

практикою у визначеній предметній області; овеществить наукові знання; використати їх з користю для 

суспільства. Вдале нововведення в разі широкого поширення здатне змінити господарський уклад та 

напрямок економічного розвитку в окремій країні, групі країн одного технологічного рівня або в світі в 

цілому; 

o стимулюючу функцію, яка полягає в тому, що інновація дає поштовх до розвитку людського 

капіталу і науки в країні через матеріальну зацікавленість всіх учасників інноваційного процесу; 

o відтворювальну функцію, яка полягає в тому, що інновація служить джерелом економічного 

зростання і змінює структуру валового внутрішнього продукту країни на користь його більшої 

наукомісткості. Відбувається це за рахунок збільшення частки (питомої ваги) високотехнологічних 

галузей; 

o соціальну функцію, що підтверджує нерозривність двостороннього зв'язку економічних процесів і 

факторів суспільного життя. Інновації сприяють насиченню ринку якісними товарами і послугами, що 

важливо, бо більшість потреб сучасної людини лежить поки ще в матеріальній площині. За допомогою 

інновацій у бік підвищення комфортності змінюється середовище проживання і підвищується якість 

життя. Необхідною умовою визнання успіху інноваційного рішення в даний час розглядається його 

екологічна чистота. 

Більшість дослідників наводять такі види класифікаційних ознак: 

o по технологічним параметрам об'єктів інноваційних змін; 

o науково-технічної значущості; 

o причини виникнення; 

o частоті застосування; 

o місцем інновації в мікроекономічній системі; 

o сфері конкретного втілення; 

o за масштабом новизни. 

За критерієм технологічних параметрів об'єктів інноваційних змін виділяють продуктові та процесні 

інновації. Продуктові інновації включають: 

- отримання принципово нових товарів і послуг (як споживчі, так і виробничого призначення); 

- використання нових матеріалів, напівфабрикатів, комплектуючих. 

Процесні інновації передбачають застосування нових технологій (як правило, більш продуктивних), 

нових методів організації господарської діяльності, різного роду управлінських нововведень. 

Технологічні нововведення з'являються або в результаті єдиного інноваційного процесу, тобто 

тісному взаємозв'язку НДДКР зі створення виробу і технології його виготовлення, або як продукт 

самостійних спеціальних технологічних досліджень. У першому випадку інновації залежать від

конструктивних і технічних особливостей нового виробу і наступних його модифікацій. У другому - 

об'єктом інновації служить не конкретно новий виріб, а базова технологія, яка піддається в процесі 

технологічних досліджень еволюційним або революційним перетворенням. 

За критерієм науково-технічної значущості інновації поділяють на базисні і поліпшують. Базисні 

інновації являють собою результати великих науково-технічних розробок. Саме вони лежать в основі 

принципово нових продуктів і технологій нового покоління, що не мають аналогів. Базисні інновації 

означають прорив на споживчому ринку і ринку інвестиційних товарів. 

Сьогодні серед них - нанотехнології, створення нових матеріалів; вчора - стільниковий зв'язок, 

Інтернет, вихід в космос. 

Поліпшуючі інновації являють собою результати середніх і дрібних наукових розробок, які лежать в 

основі значних змін (модернізації) вже існуючих продуктів, технологій, методів організації 

господарської діяльності. Прикладами поліпшуючих інновацій є апарати телефонного зв'язку, 

оснащені додатковими функціями (фото-, відеокамера), або автомобілі з бортовими комп'ютерами. 

Від поліпшуючих інновацій слід відрізняти так звані псевдоінновації, або незначні зміни 

характеристик товару (колір, оздоблення тощо), які не зачіпають його конструктивних особливостей і 

не додають принципово нових споживчих властивостей. 

За критерієм причини виникнення виділяють реактивні і стратегічні інновації. Реактивні 

інновації являють собою реакцію на нововведення, застосоване конкурентом. Мета реактивних 

інновацій полягає в скорочення економічного відставання від лідера галузі, недопущення зниження 

конкурентоспроможності власної продукції і збереження позицій у конкурентній боротьбі. 

Стратегічні інновації носять попереджувальний характер. Вони є результатом науково-технічного 

прориву і націлені на тривалий одноосібне лідерство в галузі. 

За критерієм частоти застосування розрізняють разові та дифузні інновації. Разові інновації не 

мають поширення поза рамками підприємства або компанії-новатора. На ранніх стадіях комерційного 

освоєння практично всі інновації разові. Дифузні інновації виникають у ході застосування 

нововведення компаніями-імітаторами. Інновації даного виду характеризують процес поширення 

нововведення у часі і просторі. 

За критерієм місця інновації в мікроекономічній системі в технологічному процесі на 

підприємстві виділяють інновації на вході, на виході і внутрішні інновації. Інновації на вході зачіпають 

ресурсне забезпечення профільної діяльності підприємства. Інновації на виході зачіпають 

характеристики продукції. Внутрішні інновації модернізують технологічні та управлінські процеси в 

рамках підприємства. 

За критерієм сфери конкретного втілення виділяють матеріально-технічні, технологічні, 

управлінські, сервісні, соціальні інновації. 

Соціальні інновації - це нововведення, спрямовані на згладжування або дозвіл конфліктів всередині 

активної організаційної системи. 

Соціальні інновації в порівнянні з матеріально-технічними відрізняють: 

- більш тісний зв'язок з конкретними суспільними відносинами, ділової культурою. Це не можна 

випускати з уваги, так як одні і ті ж нововведення можуть по-різному проявляти себе навіть у різних 

регіонах однієї країни; 

- велика сфера застосування, так як впровадження технічних нововведень часто супроводжується 

соціальними (необхідними управлінськими, економічними та іншими змінами, реорганізацією); 

- більш сильна залежність використання нововведення від групових і особистих якостей 

користувачів;

- не настільки очевидні переваги, як у технічних нововведень, складніше визначається 

ефективність. Всі експерименти та випробування тут доводиться проводити не в лабораторних 

умовах, а на діючому об'єкті - звідси і складність виділення в загальному результаті вкладу даного 

нововведення; 

- відсутність стадії "виготовлення" (вона зливається з проектуванням). Це дозволяє уникати виходу 

інноваційного процесу з однієї галузі в іншу, прискорює процес створення нововведення; 

- своєрідність феномену "винаходу", що сприяє особливої авторської активності та просуванні на 

всіх стадіях. Управлінські нововведення, як правило, розробляються колективно, з безліччю 

погоджень. Тому новизна частіше буває не лабораторного, а "польового" походження, що робить їх 

більш життєздатними. 

За критерієм масштабу новизни розрізняють глобальні, галузеві, регіональні, локальні 

інновації. Глобальні інновації передбачають принципово нові види продукції, технологій, нові методи 

управління, що не мають аналогів у світовій практиці. Потенційним результатом глобальних інновацій 

є забезпечення довгострокових переваг над конкурентами. В подальшому вони є джерелами всіх 

наступних поліпшень, удосконалень, пристосувань до інтересів окремих груп споживачів та інших 

модернізацій товару. Галузеві інновації припускають нововведення, раніше не застосовувалися на 

підприємствах даної галузі. Регіональні інновації припускають застосування нововведення, 

зарекомендував себе за кордоном, за межами даної країни чи адміністративно-територіальної 

одиниці. Локальні інновації припускають використання окремим підприємством прогресивного досвіду 

іншого господарюючого суб'єкта (наприклад, у сфері ресурсозбереження, стимулювання праці, роботи 

з постачальниками тощо). 

Різні види інновацій тісно взаємопов'язані. Наприклад, технічні і технологічні інновації створюють 

умови для управлінських рішень, оскільки змінюють організацію виробництва. 

Різноманіття класифікаційних ознак інновацій свідчить про те, що форми організації нововведень, 

масштаби і способи впливу на економіку, а також методи оцінки їх ефективності також повинні 

відрізнятися різноманіттям. 

Класифікація інновацій дозволяє підприємству визначити найбільш ефективну інноваційну 

стратегію та механізм управління інноваційною діяльністю. 

29. Сутність та класифікація інвестицій. 

нвестиції – всі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об'єкти 

підприємницької та інших видів діяльності, у результаті якої створюється прибуток або досягається 

соціальний ефект. 

До майнових і інтелектуальних цінностей відносять: 

– грошові кошти, цільові банківські вклади, паї, акції та інші цінні папери; 

– рухоме і нерухоме майно (будинки, споруди, обладнання та інші матеріальні цінності), майнові 

права, що випливають і авторські права, досвід та інші інтелектуальні цінності; 

– сукупність технічних, технологічних, комерційних та інших знань, оформлених у вигляді технічної 

документації, виробничого досвіду, необхідних для організації того чи іншого виробництва, але не 

запатентованих "ноу-хау"; 

– права користування землею, водою, ресурсами, будівлями, обладнанням, а також інші майнові 

права, інші цінності. 

Отже, в широкому розумінні інвестиції є вкладенням капіталу з метою його збільшення. При цьому 

приріст капіталу повинен бути достатнім, щоб компенсувати інвестору відмову від використання

коштів на споживання в теперішньому періоді, винагородити його за ризик та відшкодувати збитки від 

інфляції в майбутньому періоді. 

Згідно Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств" інвестиція – це операція, яка 

передбачає придбання основних фондів, нематеріальних активів, корпоративних прав та цінних 

паперів в обмін на кошти або майно. 

Під інвестиціями розуміють економічні ресурси, які спрямовуються на збільшення реального 

капіталу підприємства, тобто на розширення або модернізацію виробничого апарату. Це можуть бути: 

– вкладення, пов'язані з придбанням нових машин, будинків, транспортних засобів, а також витрати 

із будівництва доріг, мостів та інших інженерних споруд; 

– витрати на обладнання, наукові дослідження; 

– витрати та підготовку кадрів, що є інвестиціями в "людський капітал", оскільки саме будинки, 

машини, і обладнання виступають результатом людської діяльності. 

Розрізняють валові та чисті інвестиції. 

Валові інвестиції характеризують загальний обсяг інвестиційних коштів у певному періоді, 

спрямованих на відтворення (нове будівництво, реконструкцію, розширення, придбання засобів 

виробництва), приріст товарно-матеріальних запасів, а також на підтримання діючих потужностей. 

Чисті інвестиції є вкладенням коштів у виробничі фонди, що заново створюються та виробничий 

апарат, що відновлюється. Вони дорівнюють сумі валових інвестицій, зменшених на суму 

амортизаційних відрахувань у певному періоді. 

Основним джерелом інвестування є національний доход, за рахунок якого створюється фонд 

накопичення, який, в свою чергу, умовно поділяється на фонд відшкодування і фонд поновлення. За 

рахунок цих фондів формуються інвестиційні ресурси. 

Джерелом чистих інвестиційних ресурсів є фонд поновлення, за рахунок якого формуються нові 

виробничі фонди. Вони менші за валові на розмір коштів, які спрямовуються з фонду відшкодування у 

вигляді амортизаційних відрахувань. 

Інвестиції в об'єкти підприємницької діяльності здійснюються в різних формах. В економічній науці і 

на практиці з метою ведення обліку, аналізу і планування інвестиції класифікуються за окремими 

ознаками, а саме: 

1. За об'єктами вкладених засобів виділяють реальні та фінансові інвестиції: 

– реальні інвестиції, тобто вкладення коштів у виробничі фонди (основні і оборотні). Переважно це 

вкладення в матеріальні активи (будівлі, споруди, техніку та матеріальні цінності), а також в 

нематеріальні активи (патенти, ліцензії, "ноу-хау", технічну, науково-практичну, інструктивну, проектну 

та іншу документацію). 

Реальні, тобто виробничі інвестиції мають найбільше поширення. Вони являють собою вкладення 

коштів (фінансування) у конкретний проект довгострокового використання. 

– фінансові інвестиції, тобто вкладення капіталу в розробку проектів, у купівлю акцій, облігацій та 

інших цінних паперів різних підприємств і установ, випущених державою або приватними юридичними 

особами. Таке інвестування здійснюється шляхом продажу і купівлі цих цінних паперів, як правило, на 

фондовому ринку, через що дані процеси найчастіше виступають як короткострокові фінансові 

операції. 

2. За характером участі в інвестуванні виділяють прямі та непрямі інвестиції.

Під прямими інвестиціями розуміють безпосередню участь інвестора у виборі об'єктів інвестування 

і вкладення засобів. Пряме інвестування здійснюють в основному підготовлені інвестори, що мають 

досить точну інформацію про об'єкт інвестування і добре знайомі з механізмом інвестування. 

Під непрямими інвестиціями розуміють інвестування опосередковане, шляхом звернення до 

інвестиційних або фінансових посередників. 

Не всі інвестори мають достатню кваліфікацію для ефективного вибору об'єкту інвестування і 

наступного управління ними. В цьому випадку вони купують цінні папери, що випускаються 

інвестиційними або іншими фінансовими посередниками (наприклад, інвестиційні сертифікати 

інвестиційних фондів та компаній), а останні зібрані таким чином інвестиційні ресурси, розміщують на 

свій розсуд – вибирають найбільш ефективні об'єкти інвестування, беруть участь в управлінні ними, а 

отримані доходи розподіляють потім серед своїх клієнтів і учасників. 

3. За періодом інвестування розрізняють короткострокові та довгострокові інвестиції. 

Під короткостроковими інвестиціями розуміють вкладення капіталу на період не більше одного 

року (наприклад, короткострокові депозитні вклади, купівля короткострокових ощадних сертифікатів 

тощо). 

Під середньостроковими інвестиціями розуміють вкладення капіталу на період від одного до трьох 

років. 

Під довгостроковими інвестиціями розуміють вкладення капіталу на період більше одного року. 

Цей критерій прийнятий на практиці обліку, але, як показує досвід, він потребує подальшої деталізації. 

У практиці провідних інвестиційних компаній довгострокові інвестиції деталізують наступним чином: 

а) до 2 років; б) від 2 до З років; в) від 3 до 5 років; г) більше 5 років. 

4. За формами власності інвесторів виділяють інвестиції приватні та державні. 

Під приватними інвестиціями розуміють вкладення засобів, що здійснюється громадянами, а також 

підприємствами недержавних форм власності, перш за все – колективної (правильно було б назвати 

цю форму інвестицій "недержавними" але в економічній практиці використовують термін "приватні"). 

Під державними інвестиціями розуміють вкладення, що здійснюють центральні та місцеві органи 

влади і управління за рахунок бюджетних засобів, а також державні підприємства та заклади за 

рахунок власних та позичкових засобів. 

5. За регіональною ознакою розрізняють інвестиції національні та іноземні. 

Під національними (внутрішніми) інвестиціями розуміють вкладення капіталу резидентами 

(юридичними або фізичними особами) даної країни в об'єкти інвестування на її території. Резиденти – 

юридичні особи та суб'єкти господарської діяльності України, що не мають статусу юридичної особи 

(філії, представництва тощо), які створені та здійснюють свою діяльність відповідально до 

законодавства України з місцезнаходженням на її території. 

Іноземні інвестиції передбачають вкладення капіталу нерезидентами в об'єкти (інструменти) 

інвестування даної країни. Нерезиденти – юридичні особи та суб'єкти господарської діяльності, що не 

мають статусу юридичної особи (філії, представництва тощо) з місцезнаходженням за межами 

України, які створені та здійснюють свою діяльність відповідно до законодавства іїішої держави. 

6. В залежності від форми участі інвестора: 

– частково приймають участь в заново створюваних підприємствах або придбання частини 

діючих підприємств (часткова участь в товаристві з обмеженою відповідальністю); 

– створення підприємств, які повністю належать інвестору або привласнення діючих підприємств 

повністю;

– привласнення рухомого та нерухомого майна шляхом прямого отримання або у вигляді акцій, 

облігацій та інших цінних паперів; 

– привласнення концесій та використання природних ресурсів, прав користування землею та 

інших майнових прав. 

7. За ступенем ризику інвестиції поділяються на такі види: 

– безризикова 

– ризикові. 

Інвестиційна діяльність являє собою сукупність практичних дій юридичних осіб, держави та 

громадян щодо реалізації інвестицій. Нинішня правова система України складається з більш ніж ста 

законів та інших нормативних актів, що регулюють інвестиційну діяльність. 

Серед них слід відзначити Закон України "Про інвестиційну діяльність", Закон України "Про іноземні 

інвестиції", Закон України "Про державну програму заохочення іноземних інвестицій в Україну", Закон 

України "Про цінні папери та фондову біржу", які створюють правову основу інвестиційної діяльності. 

Згідно закону всі суб'єкти інвестиційної діяльності незалежно від форм власності та господарювання 

мають рівні права в частині здійснення цієї діяльності; самостійно визначають цілі, напрямки, види та 

обсяги інвестицій; залучають для їх реалізації на договірній основі будь-яких учасників інвестиційної 

діяльності, у тому числі шляхом організації конкурсів та торгів. 

Інвестиційна діяльність здійснюється на основі: 

– інвестування, що здійснюється суб'єктами інвестиційної діяльності; 

– іноземного інвестування; 

– спільного інвестування, що здійснюється громадянами і юридичними особами України та 

іноземних держав. 

Об'єктами інвестиційної діяльності можуть бути: 

– будь-яке майно, в тому числі основні фонди і оборотні кошти в усіх галузях та сферах народного 

господарства; 

– цінні папери; 

– цільові грошові вклади; 

– науково-технічна продукція; 

– інтелектуальні цінності; 

– інші об'єкти власності та майнові права. 

Забороняється інвестування в об'єкти, створення і використання яких не відповідає вимогам 

санітарно-гігієнічних, радіаційних, екологічних, архітектурних та інших норм, встановлених 

законодавством України, а також порушує права й інтереси громадян, юридичних осіб і держави. 

Суб'єктами (інвесторами і учасниками) інвестиційної діяльності можуть бути громадяни і юридичні 

особи України та іноземних держав, а також держави. 

Інвестори – суб'єкти інвестиційної діяльності, які приймають рішення про вкладення власних, 

позичкових і залучених майнових та інтелектуальних цінностей в об'єкти інвестування. 

Інвестори можуть виступати в ролі вкладників, кредиторів, покупців, а також виконувати функції 

будь-якого учасника інвестиційної діяльності.

Учасниками інвестиційної діяльності можуть бути громадяни та юридичні особи України, інших 

держав, які забезпечують реалізацію інвестицій як виконавці замовлень або на підставі доручення 

інвестора. 

Процес вкладення капіталу називається інвестуванням. 

Усі суб'єкти інвестиційної діяльності мають рівні права щодо здійснення інвестиційної діяльності. 

Інвестиційна діяльність може здійснюватися за рахунок: 

– власних фінансових ресурсів інвестора (прибуток, грошові накопичення і заощадження громадян, 

юридичних осіб тощо); 

– позичкових фінансових коштів інвестора (облігаційні позики, банківські та бюджетні кредити); 

– залучених фінансових коштів інвестора (кошти, одержані від продажу акцій, пайові та інші вклади 

громадян і юридичних осіб); 

– бюджетних інвестиційних асигнувань; 

– безоплатних та благодійних вкладів, пожертвувань організацій, підприємств і громадян. 

30. Зміст інвестування та його напрями. 

Економічний зміст інвестування 

Термін "інвестиції" походить від латинського слова "invest", що означає 

вкладення коштів. У більш широкій трактовці інвестиції являють собою 

вкладення капіталу з метою подальшого збільшення. Інвестиції мають 

фінансове та економічне визначення 

За фінансовим визначенням, інвестиції - це всі види активів (коштів), що 

вкладаються в господарчу діяльність з метою отримання доходу. Економічне 

визначення інвестицій можна сформулювати таким чином: інвестиції - це 

видатки на створення, розширення, реконструкцію, та технічне переозброєння 

основного капіталу, а також на пов`язані з цим зміни оборотного капіталу, 

оскільки зміни у товарно-матеріальних запасах здебільшого залежать від руху 

видатків на основний капітал. 

Інвестиції в об`єкти підприємницької діяльності здійснюються в різних 

формах, з метою обліку, аналізу та планування інвестиції класифікуються за 

різними ознаками. 

1. За об`єктами вкладень виділяються реальні та фінансові інвестиції. 

Під реальними інвестиціями розуміють вкладення коштів у реальні активияк 

матеріальні, так нематеріальні (іноваційні інвестиції). Під фінансовими 

інвестиціями розуміють вкладення коштів у різні фінансові активи, серед яких 

найбільш значну частку посідають вкладення у цінні папери. 

2. За характером участі в інвестуванні виділяються прямі і непрямі 

інвестиції. Під прямими інвестиціями розуміється безпосереднє вкладення

коштів інвестором в об`єкти інвестування. Під непрямими інвестиціями 

розуміється інвестування, опосередковане іншими особами (інвестиційними 

або фінансовими посередниками). 

3. За періодом інвестування розрізняють короткострокові та довгострокові 

інвестиції. Під короткостроковими інвестиціями розуміють звичайно вкладення 

капіталу на період, не більше одного року (наприклад, короткострокові 

депозитні внески, купівля короткострокових ощадних сертифікатів тощо). Під 

довгостроковими інвестиціями розуміють вкладення капіталу на період більше 

одного року. 

4. За формами власності інвесторів розрізняють інвестиції приватні 

(акціонерні), державні, іноземні та спільні. 

5. За регіональною ознакою інвестиції виділяють в середині країни та за 

кордоном. Під внутрішніми інвестиціями розуміють вкладення коштів у 

об`єкти інвестування, розміщені в межах даної країни. Під інвестиціями за 

кордоном (іноземні інвестції) розуміють вкладення коштів у об`єкти 

інвестування, розміщені за межами даної країни. 

Україна потенційно може бути однією з провідних країн по залученню 

іноземних інвестицій як прямих так і портфельних. Цьому сприяє її величезний 

внутрішній ринок, порівняно кваліфікована і водночас дешева робоча сила, 

значний науково-технічний потенціал, великі природні ресурси та наявність 

інфраструктури, хоч і не надто розвиненої. 

Проте притоку в інвестиційну сферу іноземного та приватного 

національного капіталу перешкоджають політична нестабільність, 

недосконалість законодавства, нерозвиненість виробничої та соціальної 

інфраструктури, недостатнє інформаційне забезпечення, та ще однієї дуже 

важливої причини корупції. Саме через корупцію і бюрократію у світі склався 

негативна думка про нашу державу, додамо до цього нашу систему 

оподаткування і ось ми маємо результат - Україну віднесли до групи країн з 

найбільшим інвестиційним ризиком. 

На сьогоднішній день іноземні інвестори які все ж наважуються 

інвестувати в нашу економіку вимагають законодавчих гарантій, великі 

корпорації та інвестиційні компанії вимагають урядових гарантій та пільг. 

Проте механізм реалізації правових гарантій поки що недостатньо 

відпрацьований. До того ж відсутні достатні судові засоби для забезпечення 

дотримання законних прав інвесторів та врегулювання спорів. Окрім того, для 

іноземних інвесторів більш приваблива така інстанція для вирішення 

суперечок, яка незалежна від уряду країни-господаря. У зв’язку з цим велике

значення надається приєднанню України до багатосторонньої конвенції по 

врегулюванню інвестиційних спорів між державою та фізичними і юридичними 

особами інших країн. 

Важлива умова, необхідна для приватних капіталовкладень - постійний та 

загальновідомий набір норм та правил, сформульованих таким чином, щоб 

потенційні інвестори могли розуміти та передбачати, що ці правила будуть 

застосовуватись до їх діяльності. В Україні ж, яка перебуває в стані 

безперервного реформування влади, правовий режим непостійний. 

Іноземний капітал сьогодні особливо необхідний в тих сферах економіки 

активізація яких допоможе вивести її з кризового стану, зняти наростаюче 

соціальне напруження в суспільстві. Це насамперед виробництво продуктів 

харчування, товарів широкого попиту та послуг, ліків та іншої життєво 

важливої продукції. 

У великомасштабному іноземному інвестуванні зараз відчувають гостру 

потребу паливно-енергетичні галузі що впродовж багатьох років несуть 

величезне навантаження не тільки щодо енергопостачання виробництва та 

соціальної сфери, але й щодо забезпечення експорту. Залучення інвестицій з-за 

кордону в цю галузь було б дуже уже корисним при розв`язанні ряду вузлових 

питань. Серед них: 

- активізація використання існуючого виробничого потенціалу по 

видобуванню та переробці енергоресурсів, зокрема нафти і газу, родовища яких 

відкрито в українській частині шельфу Чорного моря та в Карпатах. Відомо що 

чорноморськими родовищами цікавляться британська транснаціональна 

компанія "SHEEL" та російський "ГАЗПРОМ".І саме в даному питанні держава 

повинна взяти на себе роль посередника і вибрати найкращий із 

запропонованих варіантів. 

Також держава має вирішити питання із закриттям частини вугільних шахт 

і реконструкції решти; 

-різке зниження питомих видатків палива та енергії у народному 

господарстві на основі переходу до енергозберігаючих технологій; 

-комплексна модернізація діючих і створення нових виробничих фондів і 

процесів на базі сучасної техніки та прогресивних технологій, що забезпечують 

стійке зростання ефективності та базпеки виробництва, а також поліпшення 

умов праці; 

-зниження негативного впливу металургійного та нафтохімічного 

комплексів на навколишнє середовище на основі застосування екологічно

чистих технологічних процесів у виробництві, транспортування та сферах 

споживання енергоресурсів.

Дисципліна «Економічна теорія» 

1. Суб’єкти ринку. 

Суб'єктами ринкових відносин у сучасній економіці стають усі результати суспільної діяльності. Тобто, 

ними можуть бути матеріальні продукти праці, інтелектуальні продукти праці, робоча сила, цінні 

папери, валюта, позичкові капітали тощо. 

суб'єктами, ринку є домашні господарства, фірми і держава. 

Суб'єктами ринкової економіки можуть бути: практично кожний індивідуум як фізична особа, що 

не обмежена законом у правосуб’єктності та дієздатності; групи громадян (партнерів); трудові 

колективи; 

юридичні особи всіх форм власності. Щодо останніх, то світова практика нагромадила 

значну кількість різних форм господарювання, які водночас є господарськими суб'єктами. 

Зокрема, йдеться про такі організаційно-господарські форми, як індивідуально-трудова діяльність; 

державні підприємства; кооперативи; орендні підприємства; фермерські господарства; 

колективні господарства; народні підприємства; акціонерні товариства; малі підприємства; 

корпорації, об'єднання, господарські товариства; асоціації, консорціуми; спільні (змішані) 


На ринку, як правило, виступають дві головні діючі особи: продавці та покупці. Між ними і 

встановлюються відносини купівлі-продажу. Розглянемо як продав і покупців трьох головних 

суб’єктів економіки – державу, підприємства (фірми) і населення у вигляді домашніх господарств. 

Їхні товарно-грошові відносини через ринок, на якому вони виступають і в ролі продавця, і в ролі 

покупця. 

Кожний з трьох суб’єктів товарно-грошових відносин постає на ринок товари, що є їхньою 

власністю. Підприємства продають передусім вироблені ними засоби виробництва, які мають 

придбати інші покупці (держава, підприємства, населення). Вони реалізують також споживчі 

товари і послуги, якими користується переважно населення. 

Держава має можливість поставляти на ринок природні, паливно-енергетичні ресурси, що є 

у її розпорядженні, а також надає державні платні послуги (оренда землю тощо) і державне 

майно (під час аукціонів у процесі приватизації). 

Головний товар, який продає на ринку праці населення, є його робоча сила. Водночас 

населення може торгувати на ринку різними товарами, які йому належать. 

Усі три суб’єкти ринкових відносин можуть продавати цінні папери у вигляді акцій, 

облігацій, векселів. І держава, і підприємства, і населення використовують на ринку гроші як 

засіб оплати за куплені товари і отримують їх у вигляді платежу за реалізований товар. Різниця 

полягає лише в тому, які це розрахунки: готівкові чи безготівкові. 

Держава як покупець придбаває на ринку в населення робочу силу для використання на 

державній службі. У підприємств вона купує замовлені товари і послуги, потрібні для задоволення 

загальнодержавних потреб. 

Найпоширенішими є три основні форми підприємництва (бізнесу): одноосібне володіння, 

товариства, корпорації. Узагальнюючим для всіх цих форм є поняття фірми, тобто всі вони є 

юридичними особами, суб'єктами ринкової економіки. 

В останні десятиліття суттєво змінилася роль певних суб'єктів господарського життя. 

Технологічні зрушення у виробництві значно зменшили можливості й переваги великосерійного 

виробництва, гігантських підприємств та об'єднань. Водночас рентабельність і життєздатність

малих форм господарювання, так званих малих підприємств, суттєво зросла. В результаті в 

країнах з розвинутою ринковою економікою питома вага суб'єктів малого бізнесу та 

підприємницької діяльності стрімко зростає. 

2. Види виробничих ресурсів, які використовуються в економіці. 

Економічні ресурси - це вид ресурсів, необхідних для виробництва благ - товарів і 

послуг. 

Існують наступні види економічних ресурсів: 

1) підприємницький потенціал. Це здатність населення до організації виробництва 

благ в різних формах; 

2) знання. Це конкретні наукові та технічні розробки, які дозволяють організувати 

виробництво і споживання благ на більш високому, ніж попередній, рівні; 

3) природні ресурси. Це конкретні корисні копалини, наприклад, земля, надра, а 

також кліматичне і географічне положення країни; 

4) людські ресурси. Це конкретна кількість населення країни, що відрізняється 

певними якісними показниками - освітою, культурою, професіоналізмом. У сукупності 

людські ресурси є найбільш важливим економічним ресурсом, так як без нього 

неможливо уявити нормальне функціонування національної економіки; 

5) фінансові ресурси. Це капітал, представлений конкретними грошовими коштами, 

наявними в національній економіці. 

Природні ресурси за своїм складом досить різноманітні і включають земельні, 

енергетичні, водні, біологічні, лісові, мінеральні, рекреаційні, кліматичні ресурси. Їх 

використання взаємопов'язано між собою (наприклад, для використання земельних 

ресурсів необход-ма техніка, а для її роботи потрібні мінеральні ресурси - паливо). 

Природні ресурси поділяють на: 

1) розвідані. Видобуток їх вже ведеться; 

2) достовірні. Про існування їх достовірне відомо, але з різних причин їх видобуток не 

ведеться; 

3) прогнозні. 

Це корисні копалини, які гіпотетично повинні існувати, але це достовірне невідомо. 

За оцінками фахівців при існуючих темпах видобутку корисних копалин їх запаси 

будуть вичерпані приблизно через 500 років. Одночасно потреба в них економік 

постійно збільшується в середньому на 10% щорічно. Для підвищення ефективності 

використання цього ресурсів постійно ведеться розробка і впровадження 

ресурсозберігаючих технологій. 

Людські ресурси в нашій країні обмежені. Незважаючи на високий рівень безробіття, 

існує брак людських ресурсів, що відрізняються певними якісними характеристиками 

- професійним та кваліфікаційним рівнем. Відчувається гостра нестача співробітників 

певних кваліфікацій і професій, що істотно загальмовує розвиток національної 

економіки. 

12. Властивості економічних ресурсів 

Основною властивістю економічних ресурсів є їх обмеженість при безмежності 

потреби в них для виробництва благ - товарів і послуг. Ізетого властивості випливає 

закономірна необхідність ефективного використання економічних ресурсів для 

максимально повного задоволення потреб населення. У цьому випадку необхідно 

постійно приймати рішення про доцільний розподілі ресурсів, тобто про їх 

застосування таким чином, щоб отримати від цього максимальний результат. 

Іншим властивістю економічних ресурсів є їх взаємодоповнюваність. Наприклад, для 

раціоналізації використання природних ресурсів використовуються знання - 

економічний ресурс, який на підставі науково-технічних розробок дозволяє зробити 

взаємодоповнюваність більш ефективним і оптимальним чином. У свою чергу,

знання становлять основу людських ресурсів і полягають у конкретних знаннях, 

уміннях, професійних навичках співробітників. 

Мобільність економічних ресурсів полягає в їх здатності переміщатися між галузями, 

регіонами, країнами. 

Стосовно до кожного економічного ресурсу ступінь мобільності буде різна і буде 

залежати від безлічі як об'єктивних, так і суб'єктивних факторів. Наприклад, 

мінімальна мобільність буде у економічного ресурсу - землі, так як неможливо 

змінити її географічне положення. Найбільшою мобільністю відрізняються людські 

ресурси, які здатні переміщатися між національними економіками. 

Важливою властивістю економічних ресурсів є їх взаємозамінність, яка полягає у 

здатності замінити один економічний ресурс на інший. 

Наприклад, для того щоб збільшити ефективність виробництва, можна 

використовувати як підприємницький потенціал - змінити технологію виробництва, 

так і знання - навчити співробітників, щоб ті більш ефективно виконували свої 

посадові обов'язки. Здатність до заміни у економічних ресурсів обмежена і не може 

бути проведена повністю і тотально. Наприклад, капітал не може повністю замінити 

людські ресурси. Первісна заміна ресурсів може принести позитивний результат, але 

надалі господарська діяльність істотно ускладнюється, і може бути знижена її 

ефективність. 

Головне завдання господарюючого суб'єкта полягає в постійному підвищенні ступеня 

ефективності та раціональності використання економічних ресурсів, для чого 

залучаються їх властивості - взаємозамінність, взаємодоповнюваність, мобільність. 

У рамках національної економіки звернення економічних ресурсів відбувається на 

відповідних їм ринках (наприклад, ринок капіталу, ринок праці). Усередині цих ринків 

також існує певна сегментація (наприклад, ринок праці складається з сегмента 

менеджерів, економістів, інженерів). 

3. Закон попиту. Крива попиту. 

Закон попиту — величина (об'єм) попиту зменшується у міру збільшення ціни 

товару. Математично це означає, що між величиною попиту і ціною існує обернено пропорційна 

залежність (проте не обов'язково у вигляді гіперболічно представлено формулою y=a/x). Тобто 

підвищення ціни викликає зниження величини попиту, зниження ж ціни викликає підвищення 

величини попиту. 

Природа закону попиту не складна. Якщо у покупця є певна сума грошей на придбання 

даного товару, то він зможе купити тим менше товару, що більша ціна і навпаки. Звичайно, 

реальна картина набагато складніша, оскільки покупець може залучити додаткові кошти, 

придбати замість даного товару інший — товар субститут. Але в цілому закон попиту 

відображає головну тенденцію — згортання об'єму закупівель зі зростанням цін на товар в 

умовах, коли грошові можливості покупця обмежені певною межею. 

Нецінові фактори, які впливають на попит: 

кількість споживачів; 

розміри ринку; 

мода, сезонність; 

інфляційні очікування. 

Цінові фактори, які впливають на попит: 

ціни на товари та послуги; 

ціни на товари-субститути; 

рівень доходів у суспільстві. 

Графік попиту (Крива попиту) — відношення між ринковою ціною товару і грошовим виразом 

попиту на неї.

Крива попиту показує вірогідну кількість товару, який вдається продати за певний час та за 

певною ціною. Що еластичніший попит, то вища ціна може бути встановлена на 

товар. Еластичність попиту — це реакція ринку на відсутність товару, можливість його 

заміни, ціну конкурентів, пониження цін, небажання покупців змінювати свої споживчі 

звички і шукати дешевші товари, підвищення якості товарів, природне зростання інфляції і 

на інші чинники. 

Вплив ринку 

Всіх виробників (продавців) на ринку об'єднує пропозиція: при низькій ціні продавець запропонує 

менше товару або може його притримати; при високій — запропонувати більше товару; при дуже 

високій — спробує максимально збільшити виробництво. Так утворюється ціна пропозиції — 

гранично мінімальна ціна, за якої продавці готові реалізовувати свої товари. 

4. Пропозиція та функція пропозиції. 

Основні поняття, пов'язані з пропозицією, значною мірою аналогічні поняттям, пов'язаним з попитом. 

Так, аналогічно до попиту ринкову пропозицію формує пропозиція благ окремими фірмами. 

Пропозиція окремої фірми19 визначається її виробничими можливостями, згідно з якими для кожної 

конкретної ціни фірма може запропонувати до продажу певні обсяги блага. 

Тому пропозиція, аналогічно до попиту, також характеризується набором обсягів певного блага, які 

виробники (постачальники) бажають та можуть продати на ринку, і відповідних цін. 

Ринкова пропозиція блага складається із суми обсягів блага, які окремі фірми можуть і хочуть 

запропонувати до продажу за кожної конкретної ціни. 

Функція пропозиції - залежність обсягу пропозиції блага від його ціни. 

Крива пропозиції - графічне зображення функції пропозиції. Функцію пропозиції позначають 

через 8(Р). 

Нагадаємо ще раз, що ціна на графіках відкладається на вертикальній осі, а фактор, що залежить 

від ціни (у даному разі обсяг пропозиції), - на горизонтальній. 

На рис. 2.6 зображено типовий графік кривої пропозиції: обсяг пропозиції зростає зі зростанням 

ціни. Це не випадково. 

Рис. 2.6. Крива пропозиції 

Численні емпіричні спостереження й теоретичні дослідження підтверджують цей взаємозв'язок, 

який є настільки важливим, що дістав назву економічного закону - закону пропозиції. 

5. Закон пропозиції. Крива пропозиції. 

Закон пропозиції 

Обсяг пропозиції зростає за зростання ціни, і навпаки, обсяг пропозиції спадає, якщо ціна 

зменшується. 

Мабуть, основною причиною чинності закону пропозиції є зростання стимулів для збільшення 

виробництва зі зростанням ціни. Збільшується дохідність продажу продукції, а це дає змогу 

збільшувати прибутки фірми та винагороду її працівникам. 

У разі збільшення ціни, крім внутрішніх стимулів, для фірми покращується "зовнішнє оточення". У 

фірми з'являється можливість купувати більш дорогі ресурси, наймати більш кваліфікований персонал 

тощо.

Закон пропозиції говорить: при інших рівних умовах з підвищенням цін зростає величина пропозиції, і 

навпаки, зі зниженням цін вона скорочується, між ціною і величиною пропозиції існує пряма 

залежність. 

Закон пропозиції показує, що виробники хочуть виготовити і запропонувати до продажу більша 

кількість свого продукту за високою ціною, чим вони хотіли б це робити за низькою ціною. 

Крива пропозиції - графічне зображення функції пропозиції. Функцію пропозиції позначають 

через 8(Р). 

Як і щодо закону попиту, уявімо закон пропозиції в графічному зображенні (рис. 3.3). Крива 

пропозиції 5 спрямована вгору зліва направо, т. е. показує, що фірми готові запропонувати більше 

продукту при більш високих цінах. 

Як видно з рис. 3.3, крива пропозиції - висхідна. Це означає, що між ціною і величиною пропозиції 

існує прямий зв'язок. Крива пропозиції показує, яку кількість економічно 

Рис. 3.3. Крива пропозиції 

ського блага готові продати виробники за різними цінами в даний момент часу. Якщо впливає 

ціновий фактор, змінюється величина пропозиції (рух вгору або вниз по кривій). 

Форма кривої пропозиції визначається прагненням фірм до максимального прибутку. Це допущення 

допомагає зрозуміти, чому крива пропозиції спрямована вгору зліва направо, тобто чому фірми готові 

запропонувати більше продукту при більш високих цінах. 

6. Взаємодія попиту та пропозиції. 

7. Ринкова рівновага. Рівноважні ціна та обсяг. 

Ринкове рівновага - ситуація на ринку, коли попит (D) і пропозицію (S) знаходяться в 

стані рівноваги, яке характеризується рівноважною ціною (P e ) і рівноважним обсягом. 

Тобто обсяг попиту (Q D ) дорівнює обсягу пропозиції (Q S ) при даній рівноважній ціні (P e 

) (рис. 1). 

. 

Рівноважна ціна - єдина ціна, по якій продається і купується рівноважна кількість товару. 

Рис. 1. Ринкова рівновага 

Але стан рівноваги на ринку нестійкий, тому зміни ринкового попиту та ринкової 

пропозиції викликають зміну ринкової рівноваги.

Якщо реальна ринкова ціна (Р 1 ) вище Р е , то обсяг попиту (Q D ) буде менше обсягу 

пропозиції (Q S ), тобто виникає надлишок товару (DQ S ). Надлишок пропозиції завжди 

діє у бік пониження ціни, тому продавці будуть прагнути уникнути затоварення. 

Щоб уникнути зміни ціни, виробники можуть скоротити пропозицію (S, S 1 ), що 

призведе до скорочення обсягу до Q D (рис. 1, а). 

Якщо реальна ринкова ціна (P 1 ) виявляється нижчою від ціни рівноваги P e , то обсяг 

попиту (Q D ) перевищує обсяг пропозиції Q S , виникає дефіцит товару (DQ D ). Дефіцит 

товару діє в бік підвищення його ціни. У цій ситуації покупці готові заплатити і більш 

високу ціну за товар. Тиск з боку попиту буде продовжуватися до тих пір, поки не 

встановиться рівновага, тобто доки дефіцит не стане нульовим (DQ D = 0). 

Закон спадної граничної корисності (послідовне збільшення споживаного блага веде до 

зниження корисності від нього) пояснює негативний нахил кривої попиту (D). Тобто 

кожен споживач у відповідності зі знижується корисністю товару купує його більшу 

кількість тільки за умови зниження ціни. 

За допомогою кривої попиту можна визначити виграш (надлишок) споживача - це 

різниця між максимальною ціною, яку може заплатити споживач за товар (ціна попиту), і 

реальною (ринковою) ціною даного товару. 

Ціна попиту на товар (Р D ) визначається граничною корисністю кожної одиниці товару, а 

ринкова ціна товару - взаємодією попиту (D) і пропозиції (S). В результаті цієї взаємодії 

товар продається за ринковою ціною (Р e ) (Рис. .2). 

Рис. .2. Надлишок споживача і виробника 

Тому споживач виграє, купуючи товар дешевше, ніж він міг за нього заплатити. Цей 

виграш дорівнює площі заштрихованого трикутника Р D ЕР e (Рис. 2). 

Знання граничних витрат (МС) дозволяє визначити виграш виробника. Справа в те, що 

мінімальна ціна, за якою фірма може без втрат продавати одиницю продукції, не 

повинна бути нижче граничних витрат (МС) (приріст затрат, пов'язаний з виробництвом 

кожної наступної одиниці продукції) (рис. 2). Будь перевищення ринкової ціни одиниці 

продукції над її МС буде означати зростання прибутку фірми. Таким чином, виграш 

виробника - це величина перевищення ціни реалізації (ринкова ціна) над граничними 

витратами виробництва. Такий надлишок фірма отримує від кожної продаваної одиниці 

товару за ринковою ціною (Р e ), перевищує граничні витрати (МС) виробництва даної 

одиниці. Таким чином, продаючи об'єм товару (Q e ) (при різних МС на кожну одиницю 

продукції від 0 до Q Е ) по Р Е , фірма отримає виграш, рівний заштрихованої площі Р e ЕР 

S . 

8. Вплив зміни попиту та пропозиції на ринкову рівновагу.

зміни попиту та пропозиції безперечно впливають на ціну рівноваги. Нескладний графічний аналіз дає 

змогу дослідити цей вплив. 

o Вплив змін попиту 

На рис. 2.11 відображена графічна модель впливу змін попиту на ціну рівноваги. Очевидно, що при 

зростанні попиту (крива попиту і) зміщується праворуч і вгору до £+) зростає як ціна рівноваги, так і 

обсяг рівноваги. Протилежна тенденція спостерігається при спаданні попиту. 

Рис. 2.11. Зміни у попиті та рівновага 

Отже, при зростанні (спаданні) попиту ціна й обсяг рівноваги зростають (спадають). 

o Вплив змін пропозиції 

Вплив змін пропозиції на рівновагу ілюструє рис. 2.12. При зростанні пропозиції (зміщення кривої 

вниз і праворуч до кривої 5o ) обсяг рівноваги збільшується, а ціна рівноваги зменшується. При 

зменшенні пропозиції обсяг рівноваги зменшується, а ціна рівноваги збільшується. 

Рис. 2.12. Зміни у пропозиції та рівновага 

Отже, при збільшенні (зменшенні) пропозиції обсяг рівноваги збільшується (зменшується), а ціна 

рівноваги знижується (зростає) 

9. Чинники, що впливають на пропозицію. 

Нецінові фактори впливу на пропозицію 

Технологічний прогрес. Застосування нових технологій, наприклад, у виробництві йогуртів дає 

змогу скоротити період визрівання продукту, продовжити термін зберігання ним корисних 

властивостей, зменшити собівартість одиниці продукції. Це сприяє розширенню пропозиції йогуртів на 

ринку, відтак крива 5в зсувається праворуч. 

Зміна цін на ресурси. Зростання цін на ресурси (за інших незмінних умов) призводить до 

збільшення витрат виробництва, зростання собівартості продукції, що змушує підприємця скорочувати 

пропозицію свого товару. Тому крива пропозиції зсувається ліворуч. 

Зміна цін на споріднені товари. Якщо, наприклад, ціна на маргарин зростає, а на йогурти 

залишається незмінною, то підприємець, що виробляє йогурти, шукатиме альтернативний спосіб 

застосування своїх ресурсів і, вірогідно, спрямує їх на виробництво маргарину, зменшивши тим самим 

виробництво йогуртів. При цьому крива 55 зміститься ліворуч. 

Зміни у бюджетно-податковій політиці. У випадку зростання ставки оподаткування крива 55 (за 

інших однакових умов) зміститься ліворуч. Якщо ж зростатимуть трансферти бізнесу, крива 55 

зміститься праворуч. 

Очікування підприємців. Оптимістичні очікування підприємців сприятимуть зсуву кривої 5в праворуч, 

а песимістичні зумовлять й зміщення ліворуч. 

На зсув кривої 55 можуть впливати і зміни моди, і релігійні традиції (у піст, наприклад, зменшується 

споживання м'яса та м'ясних продуктів) тощо. 

10. Державне регулювання економіки. 

Державне регулювання економіки — це система заходів задля здійснення 

підтримуючої, компенсаційної та регулюючої діяльності держави, спрямованої на 

створення нормальних умов ефективного функціонування ринку та вирішення

складних соціально-економічних проблем розвитку національної економіки й всього 

суспільства. 

Підтримуюча діяльність держави (підтримка функціонування ринку) передбачає: 

правове забезпечення ринкової діяльності, створення ринкової та виробничої 

інфраструктури, підтримання конкурентного середовища тощо. 

Компенсаційна діяльність держави покликана компенсувати (лат. — зрівноважувати) 

недоліки або негативні наслідки функціонування ринку шляхом проведення 

антимонопольних та екологічних заходів, організації системи захисту для 

непрацездатних та малозабезпечених верств населення, боротьби з безробіттям 

тощо. 

Регулююча діяльність держави передбачає регулювання економічних та соціальних 

відносин з метою реалізації певних цілей. 

Макроекономічна ефективність означає: 

забезпечення зростання продуктивності праці у суспільному виробництві на основі 

його технічного і технологічного оновлення, вдосконалення організації й управління; 

збалансований, пропорційний розвиток економіки; 

повне та оперативне задоволення соціально-економічних потреб суспільства. 

Реалізація соціальних цілей розвитку суспільства передбачає забезпечення:

соціальної справедливості; 

ефективної зайнятості; 

екологічної рівноваги; 

задоволення соціально-культурних, духовних потреб населення. 

Основні функції державного регулювання економіки 

Цільова — полягає у визначенні цілей, пріоритетів (лат. prior — перший, перевага) і 

основних напрямків розвитку національної економіки. 

Стимулююча передбачає формування регуляторів, здатних ефективно впливати на 

діяльність господарюючих суб'єктів (їхні інтереси) і стимулювати економічні процеси 

у бажаному для суспільства напрямку. 

Нормативна (регламентуюча) — держава за допомогою законів, законодавчих актів і 

нормативів встановлює певні правила діяльності для суб'єктів економіки, визначає 

правовий простір. 

Коригуюча — зводиться до коригування (лат. — виправляти) розподілу ресурсів в 

економіці з метою розвитку прогресивних процесів, усунення легативних екстерналій 

і забезпечення нормальних соціально-економічних умов життя суспільства. 

Соціальна — передбачає регулювання державою соціально-економічних відносин 

(наприклад, між підприємцями і робітниками), перерозподіл доходів, забезпечення 

соціального захисту та соціальних гарантій, збереження навколишнього середовища 

тощо. 

Безпосереднє управління неринковим сектором економіки — це регулювання 

державного сектору економіки, створення суспільних товарів і благ. 

Контролююча — означає державний нагляд і контроль за виконанням і дотриманням 

законів, нормативних актів, економічних, екологічних та соціальних стандартів тощо. 

Мінімальні функції держави: 

створення правової бази; 

захист конкуренції; 

забезпечення економіки необхідною кількістю грошей; 

мінімізація негативних екстерналій; 

розподіл і перерозподіл доходів; 

виробництво суспільних товарів і благ. 

Державне регулювання економіки — це управління соціально-економічним розвитком 

країни, тобто сукупність заходів державного впливу на об'єкти і процеси з метою

певного спрямування господарської діяльності суб'єктів національної економіки, 

узгодження їхніх інтересів і дій для реалізації певних цілей. 

Складові (етапи) процесу управління розвитком національної економіки: 

макроекономічний аналіз; початкові стадії 

макроекономічне прогнозування; j управління 

планування соціально-економічного розвитку країни; 

макроекономічне програмування; 

організація і регламентація дій суб'єктів національної економіки; 

стимулювання бажаних процесів; 

оперативне регулювання; 

контроль за дотриманням правил і норм економічної поведінки суб'єктів; 

національне рахівництво. 

Об'єкти державного регулювання економіки — сфери, галузі, регіони, а також явища, 

ситуації та умови соціально-економічного життя країни, де виникли або можуть 

виникати проблеми, які не вирішуються автоматично або невідкладно, як того 

вимагають умови нормального функціонування економіки й підтримання соціальної 

стабільності. 

Конкретні об'єкти ДРЕ: 

економічний цикл; 

структура економіки; 

умови нагромадження та інвестиційна діяльність; 

науково-технічний прогрес та інноваційні процеси; 

грошовий обіг та інфляція; 

ціни; 

платіжний баланс; 

блок соціальних проблем (зайнятість і доходи населення, підготовка і перепідготовка 

кадрів, соціальний захист тощо); 

умови конкуренції; 

навколишнє середовище (екологічні проблеми);

регіони. 

Щодо названих об'єктів держава проводить відповідну економічну політику. 

11. Ринок цінних паперів. 

Ринок цінних паперів (РЦП) - механізм взаємодії попиту і пропозиції цінних паперів, що регулює 

відносини між суб'єктами купівлі-продажу акцій, облігацій та їхніх похідних інструментів (рис. 14.4). 

Ринок цінних паперів поділяють на первинний і вторинний Суб'єктами РЦП є: - акціонерні 

товариства; 

- фізичні особи; 

- фінансові посередники. 

На первинному ринку ЦП відбувається розміщення нових випусків ЦП. Найпоширенішими 

способами їх розміщення є: 

- посередництво фірм андерайтерів (фінансові інститути як гаранти розміщення і реалізації ЦП). 

- продаж варантів (передплатні сертифікати); 

- торгівля опціонами; 

- торгівля ф'ючерсами. 

На вторинному ринку ЦП здійснюють операції з ЦП особи, що не є їхніми первинними власниками. 

Структурним елементом вторинного ринку ЦП є фондова біржа - постійно діючий ринок, на якому 

здійснюється торгівля ЦП. 

Членами фондової біржі є: 

- фізичні особи; 

- фізичні особи, які мають власну фірму. 

Члени фондової біржі поділяються на такі категорії: 

- брокери (приватні особи, компанії); 

- дилери; 

- фахівці бірж (найуніверсальніші посередники). 

Фондова біржа має переважно акціонерну форму організації і функціонування. Характерною 

ознакою ФБ є її некомерційний характер, їй заборонено займатися підприємницькою діяльністю. 

Форми доходів біржі: 

- грошові надходження акціонерів; 

- біржові збори; 

- внески; 

- комісійні відрахування тощо. 

На фондовій біржі обертаються тільки цінні папери тих емітентів, що включенні в біржовий список і 

пройшли процедуру лістингу. 

Складовою вторинного ринку є позабіржовий обіг. Він являє собою купівлю-продаж ЦП через 

посередницькі фірми, обминаючи фондові біржі. 

Позабіржовому ринку належить важливе місце в обслуговуванні обігу ЦП. Він має суттєві переваги 

перед фондовими біржами, а саме:

- менш тверді правила регулювання фондових операцій; 

- неоднорідність ЦП, що обертаються на ньому; 

- велика гнучкість; 

- відносна свобода здійснення угод; 

- здійснення операцій на позабіржовому ринку коштує дешевше, ніж на фондовій біржі. Проте 

компанії, як правило, прагнуть того, щоб їхніми цінними паперами торгували на біржі. Обіг цінних 

паперів на біржі підвищує престиж компанії в інвесторів, поліпшує купівлю-продаж паперів на ринку, 

тобто підвищує їхню ліквідність, поліпшує умови кредитування під заставу цінних паперів. 

Формування моделей ринку цінних паперів у нашій країні, їх пріоритетні напрями і принципи 

цілісності визначені Концепцією функціонування та розвитку фондового ринку України. 

Ринок цінних паперів (РЦП) 

Ринок цінних паперів (фондовий ринок) - особливий 

сегмент фінансового ринку, на якому складаються 

відносини між суб'єктами з приводу вільного продажу 

спеціальних грошових документів (цінних паперів), які 

власну вартість 

мають 

12. Об’єкти та суб’єкти макроекономіки. 

Предметом макроекономіки є вивчення механізму функціону-вання сучасної економічної системи, тобто 

домінуючих тенденцій поведін-ки макроекономічних суб’єктів, їх зв’язків та взаємодії, які формують імане-нтні 

закономірності розвитку економіки як єдиного цілого на рівні окремих країн та всього світу. 

Основними суб’єктами макроекономіки є домашні господарства, підприємницькі структури, держава та інші 

країни світу. 

Домогосподарства об’єднують власників ресурсів виробництва (робочої сили, сировини, земельних ресурсів), які 

вони не використовують самостійно, а продають підприємцям через ринок ресурсів з метою одержання 

особистого доходу. Отриманий доход домогосподарства використовують на споживання і заощадження. 

Споживання виступає важливим компонентом сукупного по-питу на готову продукцію, а заощадження 

домогосподарств утворюють кре-дитні ресурси, які згодом трансформуються в інвестиції фірм. 

Підприємницькі структури (бізнес) використовують куплені у домогос-подарств економічні ресурси для 

виробництва товарів і послуг, які вони про-дають на ринку готової продукції з метою одержання прибутків. 

Доходи від реалізації продукції розподіляються на споживання і заощадження. Фірми пред’являють попит на 

інвестиційні товари (засоби виробництва) і здійсню-ють інвестування, а обсяги інвестицій визначають темпи 

економічного зрос-тання в країні. 

Держава (уряд) виконує в змішаній економіці досить важливі функції. У багатьох країнах вона є власником 

підприємств, здійснює підприємницьку 

Об'єктом макроекономіки є економічна система, що являє собою сукупність економічних 

суб'єктів, діяльність яких спирається на історично визначені форми виробничих відносин та 

адекватні їм механізми регулювання економічної діяльності. Окремі економічні системи 

відрізняються між собою формами власності на засоби виробництва та механізмами 

регулювання економіки. За цими ознаками економічні системи поділяють на три типи: ринкова 

економіка (чистий ринок), командно-адміністративна економіка (планова економіка), змішана 

економіка. Проміжним варіантом економічної системи є перехідна економіка. Суб'єктами 

макроекономіки є: держава, підприємства, домогосподарства. Предметом макроекономіки є 

причинно-наслідковий механізм функціонування економіки, який являє собою сукупність зв'язків

між окремими макроекономічними процесами та явищами. Макроекономіка повинна, з одного 

боку, визначати систему функцій, які відтворюють причинно-наслідкові зв'язки в економіці; з 

іншого — розкривати можливості людей впливати на причини з метою корегування тих наслідків, 

які вони викликають в економіці. Отже, макроекономіка виконує як пізнавальну так і прикладну 

функцію. Макроекономіку, що виконує пізнавальну функцію, називають позитивною, а 

макроекономіку, що виконує прикладну функцію — нормативною. 

13. Безробіття та соціальна політика держави. 

Безробіття – це стан ринку робочої сили за умов, коли пропозиція робочої сили перевищує 

попит на неї. 

Безробіття – це невід’ємна властивість ринкової системи господарювання. Вже з другої половини 

ХVІІІ ст. в Англії виступали робітники проти застосування машин, використання яких у 

виробництві супроводжувалося формуванням армії „надлишкових” людей. 

Як свідчить статистика, кількість безробітних значно збільшується під час криз і в період 

піднесення. Найбільших розмірів безробіття досягло в 30-х роках ХХ ст. під час Великої депресії 

1929-1933рр., коли нею було охоплено 15-20% працездатного населення розвинутих країн. Так, 

наприклад, в США більше 10 млн. чол. було позбавлено роботи, в той час як у відносно 

благополучні роки 1920-1929рр. середня чисельність безробітних складала 2,2 млн. чол. 

Проблеми функціонування ринку праці та причини виникнення безробіття пояснюються 

економістами по-різному: 

надлишок народонаселення (Т. Мальтус); 

ріст органічної будови капіталу (К.Маркс); 

високий рівень заробітної плати (неокласики); 

недостатній сукупний попит (кейнсіанський). 

Таким чином, згідно Закону України „Про зайнятість населення” безробітними вважаються 

працездатні громадяни в працездатному віці, які через незалежні від них причини не мають 

заробітку і трудового доходу, зареєстровані у державній службі зайнятості як особи, що шукають 

роботу, готові та здатні приступити до підходящої роботи. 

Показники, які характеризують безробіття: 

рівень фактичного безробіття – це частка безробітної частини робочої сили 

виражена у відсотках: 

рівень зайнятих – частка зайнятих в складі робочої сили: 

U – рівень фактичного безробіття; 

F – кількість безробітних; 

R – робоча сила; 

L – зайняті.

Економіка суспільства зазнає істотних економічних збитків від безробіття. У світовій практиці 

використовується закон Оукена, зміст якого полягає в тому, що коли рівень безробіття 

перевищує природний рівень (5-6%) на 1%, то втрати ВНП становлять 2,5%. 

Наслідки безробіття: 

відставання фактичного обсягу ВНП в порівнянні з тим обсягом, якого б 

суспільство могло досягти при своїх потенційних можливостях; 

відбувається нерівномірний розподіл втрат від безробіття серед різних 

соціальних верств населення; 

втрачається кваліфікація працівників, що може згодом зумовити значне 

зниження заробітної плати чи нові звільнення. 

Соціальна політика – це комплекс заходів держави, які спрямовані на підвищення добробуту 

населення. 

Соціальна політика повинна враховувати такі основні принципи: 

забезпечення системи ефективної зайнятості, підготовки та перекваліфікації 

робочої сили, яка дозволяла б кожній людині застосувати свої здібності у відповідній 

сфері діяльності; 

організація ефективної системи формування доходів при якій рівень винагороди 

безпосередньо визначається якістю та результатами роботи людини; 

макроекономічне регулювання процесу диференціації в доходах і в особистому 

споживанні, забезпечення професійної і соціальної мобільності робочої сили; 

встановлення реального рівня прожиткового мінімуму та регулярна його 

індексація; 

захист інтересів споживачів. 

Соціальний захист населення 

Соціальний захист включає в себе систему заходів, які захищають будь-якого громадянина країни 

від економічної та соціальної деградації не тільки внаслідок безробіття, а й у випадку втрати чи 

різкого скорочення доходів, хвороби, народження дитини, виробничої травми, інвалідності, 

похилого віку тощо. 

Витрати на соціальний захист населення залежать від можливостей економіки. У країнах з 

ринковою економікою склалася троїста система фінансування соціальних програм, об'єктами якої 

виступають держава, роботодавці та одержувачі соціальних виплат. 

Сучасна система соціального захисту населення у країнах з перехідною економікою включає такі 

основні елементи: 

сукупність державних соціальних гарантій, у тому числі соціальні пільги окремим 

категоріям населення; 

традиційну форму державної соціальної допомоги; 

соціальне страхування. 

Система соціальних гарантій передбачає надання соціальне значущих благ та послуг усім 

громадянам без врахування їхнього трудового внеску і визначення потреби (безкоштовні освіта, 

лікування тощо). Мінімальний рівень цих гарантій є рухомим залежно від конкретно-історичних

умов, а також можливостей суспільства. Ця форма соціального захисту громадян базується на 

принципах загального оподаткування і бюджетного фінансування соціальних витрат. 

До системи соціальних гарантій входять також соціальні пільги, тобто соціальні гарантії 

окремим категоріям населення. Ця форма соціального захисту також характеризується 

універсальністю надання соціальних благ і послуг у межах визначеної соціально-демографічної 

групи населення (ветерани війни, інваліди та ін.) та забезпеченням за рахунок податковобюджетної 

системи держави. 

Під соціальною допомогою як формою соціального захисту населення розуміють надання 

соціальних благ та послуг соціально вразливим групам населення на основі визначення їх 

потреб. Об'єктом соціальної допомоги є малозабезпечені верстви населення, доходи яких нижчі 

від прожиткового мінімуму чи межі бідності. Державна соціальна допомога здійснюється двома 

шляхами: програми допомоги в грошовій формі та допомога в натуральній формі, тобто у вигляді 

продовольчих талонів, шкільних сніданків та обідів, продовольчих товарів людям похилого віку, 

медичного обслуговування, житлової допомога позичок студентам тощо. 

Соціальне страхування є найбільш поширеною формою соціального захисту населення від 

різних ризиків, пов'язаних з втратою працездатності та доходів. Особливістю соціального 

страхування є його фінансування зі спеціальних позабюджетних фондів, які формуються за 

рахунок цільових внесків роботодавців і працівників за підтримки держави. 

14. Види ринків. 

Ринок — це механізм координації різноманітної діяльності людей через систему цін. Він вирішує три 

основні проблеми: що? як? і для кого виробляти? 

Ринок забезпечує зв'язок між виробництвом і споживанням, пропорційність процесу відтворення, 

збалансовує попит і пропозицію. Крім сказаного вище, економісти виділяють такі основні функціїринку: 

регулювальну, стимуляційну, розподільчу, інтеграційну та ціноутворювальну (рис. 3.6). 

Регулювальна функція полягає в тому, що ринок забезпечує постійні зв'язки між різними галузями 

виробництва, виробництвом і споживанням, встановлення пропорцій в економіці та забезпечує 

безперервність процесу відтворення. Через конкуренцію ринок впливає на рівень витрат виробництва 

різних товарів, на науково-технічний прогрес, забезпечує задоволення платоспроможного попиту 

населення. 

Стимуляційну функцію ринок виконує тим, що спонукає раціонально використовувати ресурси, 

упроваджувати науково-технічний прогрес для здобуття високих результатів виробництва. Якщо 

суб'єкти господарської діяльності не впроваджуватимуть НТП, то вони будуть 

неконкурентоспроможними і збанкрутують. 

Розподільча функція проявляється в тому, що через ринок розподіляються засоби виробництва і 

предмети споживання, а коливання цін зумовлює перерозподіл доходів підприємств і населення. 

Інтеграційна функція полягає в тому, що ринок об'єднує економіку в єдиний організм, розвиваючи 

систему горизонтальних і вертикальних зв'язків між різними галузями виробництва та регіонами 

країни. Через ринок здійснюються і міжнародні інтеграційні процеси. Деякі економісти виділяють також 

інформаційну, посередницьку, ціноутворювальну і санаційну функції. 

Ціноутворювальна. Суть даної функції в тому, що внаслідок взаємодії попиту і пропозиції на ринку в 

умовах досконалої конкуренції визначається ціна, встановлюється вартісна оцінка продукту, тобто 

сума грошей, яку потрібно заплатити за товар. Вона повинна задовольняти продавця і покупця, і на 

цій основі відбувається обмін товарів.

Рис. 3.7. Класифікація ринків за економічним призначенням об'єктів 

Рис. 3.8. Основні види ринків 

15. Основні макроекономічні показники. 1 

Система національних рахунків являє собою комплекс взаємопов'язаних балансових таблиць, 

показники яких призначені для визначення розміру доходу, споживання, накопичення і величини

капітальних витрат. З допомогою СНС розраховують найважливіші макроекономічні показники. 

Основні показники СНР - валовий національний продукт (ВНП), валовий внутрішній продукт (ВВП), 

чистий національний продукт (ЧНП), національний дохід (НД) і чистий дохід (РД). 

Всі основні макроекономічні показники умовно поділяють на потокові показники і показники запасів. 

До потоковим величин відносять валовий випуск, ВНП, ВВ11, ЧНП, НД, РД, а також витрати на 

споживання, заощадження, інвестиції, державні закупівлі, податки, експорт, імпорт та ін. 

Показники запасів в макроекономіці - це майно, національне багатство, реальні касові залишки. 

16. Номінальний та реальний ВВП. 

ВВП виражає сукупну вартість кінцевої продукції, виробленої на території даної країни, незалежно від 

того, чи належать фактори виробництва громадянам країни або іноземним громадянам. 

Реальні касові залишки представляють собою запас платіжних засобів, які економічний суб'єкт хоче 

мати в готівки. 

Центральний показник Системи національних рахунків - ВВП, який обчислюється трьома 

способами: 

1) по потоку доходів; 

2) по потоку витрат; 

3) з виробництва. 

По потоку доходів ВВП визначається як загальна сума заробітної плати працівників, усіх видів 

прибули, рентних доходів, амортизаційних відрахувань і непрямих податків. 

По потоку витрат ВВП розраховується як сукупна вартість: 

Номінальний ВВП – це обсяг виробництва, який вимірюється в поточних цінах, тобто в цінах, що 

існують на момент виробництва: 

Номінальний ВВП = pi Ч qi , 

де qi – обсяг виробництва і-го товару в поточному році; pi – ціна i-го товару в поточному році. Отже, 

на величину номінального ВВП впливають два чинники:1) динаміка обсягу виробництва; 2) динаміка 

рівня цін. 

Реальний ВВП – це обсяг виробництва, який вимірюється в сталих (незмінних, базових) цінах, тобто 

на величину цього показника впливає лише зміна обсягів виробництва: 

Реальний ВВП = 

рoЧ qi., 

де рo – ціна i-го товару в базисному році. Реальний ВВП можна розрахувати шляхом коригування 

номінального ВВП на індекс цін (Ip): 

Реальний ВВП = . 

Звідси випливає, що 

Зміна реального ВВП, % – Зміна номінального ВВП, % = Зміна індексу цін, %. 

Якщо величина індексу цін менша за одиницю (Ip < 1), то відбувається коригування номінального 

ВВП у бік збільшення, яке називається інфлюванням (рис. 2.1). Якщо ж величина індексу цін більша за 

одиницю (Ip > 1), то відбувається дефлювання – коригування номінального ВВП у бік зменшення.

17. Національний дохід та чистий національний продукт. 

Націона́льний дохі́д — це сукупність усіх доходів в економіці домашніх господарств і 

підприємців незалежно від того, де вони використовують ресурси — у своїй країні чи за межами 

своєї країни. 

НД = ЧНД — Tn, де, ЧНД — чистий національний дохід, а Tn — непрямі податки. 

Фонд нагромадження — частина національного доходу, що використовується на розширене 

відтворення, збільшення невиробничих фондів, створення державних резервів і запасів. 

Фонд споживання — частина національного доходу, що використовується для задоволення 

невиробничих потреб (особистих і суспільних), а також на утримання організацій невиробничої 

сфери. 

Чи́стий націона́льний продуќт (ЧНП) — це сумарний обсяг вартості всіх 

кінцевих товарів і послуг, які країна за певний проміжок часу зробила і спожила у всіх секторах 

свого національного господарства, за вирахуванням суми амортизації-вартості зношування 

основних фондів(обладнання, виробничих приміщень). Тому: 

де А — амортизація. 

ЧНП=ВНП-А, 

Якщо з ЧНП відняти суму непрямих податків,можна отримати значення національного доходу. НД 

- це новостворена за рік вартість, що характеризує, що додало виробництво в даному році до 

добробуту суспільства. Це чистий заробітний дохід суспільства, цим пояснюється важливість і 

широке застосування НД у зіставному аналізі. У практиці розрізняють виробничий і використаний 

НД. Використаний НД - це виробничий НД за мінусом втрат (від стихійних лих, збитку при 

зберіганні т.д.) і зовнішнього сальдо. 

18. Валовий внутрішній продукт. 

Валовий внутрішній продукт (ВВП) — один із найважливіших показників розвитку економіки, 

який характеризує кінцевий результат виробничої діяльності економічних одиниць-резидентів у 

сфері матеріального і нематеріального виробництва. Вимірюється вартістю товарів та послуг, 

виготовлених цими одиницями для кінцевого використання. ВВП — сума валової доданої 

вартості (ВДВ) галузей плюс чисті податки на продукти (ПДВ) (ЧПІ) не зараховані до неї: 

ВВП = ∑ ВДВ + ПДВ, ЧПІ. 

ВВП визначають, як суму первинних доходів, розподілених економічними одиницямирезидентами 

між виробниками товарів та послуг: оплата праці найманих працівників, чисті 

податки на виробництво та імпорт, валовий прибуток та валові змішані доходи. Використання 

ВВП — кінцеве споживання товарів та послуг, валове накопичення основного капіталу, зміна 

запасів матеріальних оборотних коштів, чисте надбання цінностей 

і сальдо експорту та імпорту товарів і послуг. 

19. Економічні цикли. 

Економі́чний циќл — періодичне повторення протягом років піднесення і спаду в економіці. 

Складається з таких фаз: криза, депресія, пожвавлення, піднесення. 

Криза (спад) — завершує попередній періодичний цикл і є початком наступного. 

Характеризується: труднощами збуту виробленої продукції, скороченням виробництва, 

зростанням попиту на ліквідність (готівку), збільшенням ставки позичкового відсотка. Паніка на

ринку цінних паперів, курс акцій швидко падає. Закриваються і банкрутують фірми, передусім 

дрібні. 

Спад (рецесія) характеризується скороченням обсягів виробництва і зниженням ділової 

і інвестиційної активності. Внаслідок цього збільшується зростання безробіття. Офіційно 

фазою економічного спаду, або рецесією, вважають падіння ділової активності, що триває 

понад три місяці підряд. 

Депресія — фаза циклу, якій властивий застій виробництва. Відтворення — 

просте. Національний продукт уже не зменшується, але більше не зростає, відсоткова 

ставка падає до свого мінімального значення. Зростає сукупний попит і готуються умови до 

пожвавлення виробництва і комерційної діяльності. 

Пожвавлення — спостерігається ріст ділової активності, що супроводжується зростанням 

промислового виробництва та інвестицій, помітного скорочення безробіття, підвищенням 

особистих доходів і прибутків корпорацій; Нарощування інвестицій, що пожвавлює попит — 

спочатку на капітальні блага, а потім і на споживчі, адже зростає зайнятість. Найяскравішою 

ознакою пожвавлення є збільшення платоспроможного попиту. Тому для виходу із застійного 

стану застосовується стимулювання попиту. Обсяг виробництва досягає попереднього 

найвищого рівня, і економіка вступає у фазу піднесення. 

Піднесення (зростання) — фаза циклу, коли обсяг виробництва перевищує обсяг 

найбільшого піднесення попереднього циклу і зростає найвищими темпами. Розпочинається 

справжній економічний бум, швидке економічне зростання, яке уже готує ґрунт для наступного 

спаду і нового економічного циклу. 

Зміна економічної кон'юнктури відбувається як результат порушення деяких аспектів рівноваги: 

1. Не стабільна політична ситуація держави. 

2. Відкриття нових корисних копалин. 

3. Надходження іноземних інвестицій. 

4. Високий розвиток науково-технічного прогресу 

Економічні цикли поділяються: 

на функціональні цикли (у процесі яких економіка змінює свої параметри, 

не виходячи на іншу траєкторію розвитку); 

цикли розвитку (у процесі руху яких відбувається глибока якісна зміна 

структури і функціонування економіки, перехід на нову траєкторію розвитку). 

1) За тривалістю перебігу розрізняють такі основні види економічних 

циклів: 

• однорічні, обумовлені сезонними коливаннями; 

• 3 - 5-річні цикли Кітчина-Крума (“цикл запасів”); 

• 7 - 11-річні цикли Жуглара, або класичні чи інвестиційні цикли 

(пов’язані з поновленням активної частини основного капіталу, існування цього 

єдиного “промислового”, або “ділового”, циклу було детально описано та 

всебічно проаналізовано у “Капіталі” ); 

• 17 - 18-річний будівельний цикл (цикл Кузнеця); 

• 45 - 60-річні цикли Кондратьєва (Кондратьєв пояснив причинність їх 

виникнення необхідністю оновлення основного капіталу і вказав на 

пожвавлення у сфері технічних винаходів перед початком і у самому початку

підвищувальної хвилі великого циклу кон’юнктури. Механізм структурних 

зрушень характеризується трьома ефектами: “затишок перед бурою” (відносний 

спад зрушень у співвідношенні питомих ваг галузей за кілька років до крапки 

біфуркації),“ефект середини” (сплеск інтенсивності структурних зрушень за 20 

років до крапки біфуркації, тобто на початку понижательной фази циклу Н.Д. 

Кондратьева) і “ефект луна” (через 7 - 10 років після проходження крапки 

біфуркації починається нова економічна криза, і саме на ці періоди 

приходиться другий, після крапки біфуркації, пік структурних перетворень) 

• вікові логістичні цикли, що охоплюють період від 150 до 350 років. 

2) цикл вільної конкуренції, чистої монополії, монополістичної 

конкуренції, 

Дуже важливо бодай відносно оцінити вплив головних факторів на 

природу тих чи інших циклів, з одного боку, та характер і детермінізм їх 

перебігу і здійснення - з другого. Економічні цикли мають універсальні риси і 

ознаки, що водночас не обумовлює однаковості їх перебігу в різних 

країнах. Пояснення циклів варіюються від 

фантастичних, космофізичнихУ.Джевонса, який пов'язував економічні 

кризи 1816, 1825, 1837, 1847, 1857, 1866 та 1873 pp. з річними циклами сонячної 

активності, до здійсненого на основі математичних розрахунків нашим 

співвітчизником Є.Слуцьким імпульсно-поширювального підходу, 

сформульованого у 1927 р. у роботі «Нагромадження випадкових причин як 

джерело циклічних процесів». 

Сучасна інтерпретація імпульсів чи шоків, що впливають на економічну 

динаміку, полягає в такому. Виділяють три основні типи турбуленцій, що 

впливають на економічний розвиток. По-перше, шоки пропозиції, що 

спрямовані насамперед на виробничо-технологічний бік економічної системи. 

Сюди належать технологічні нововведення, кліматичні зміни, природні стихії, 

отримання доступу до нових джерел сировини, коливання світових цін на 

основні види природних ресурсів. По-друге, політичні шоки пов'язані з діями 

урядів, з розробкою і реалізацією макроекономічної політики, що впливає 

переважно на попит шляхом регулювання грошової маси, обмінного 

курсу, фіскальної політики. Нарешті, по-третє, шоки в попиті приватного 

сектора на рівні фірм, підприємств та домашніх господарств можуть 

бути спровоковані інвестиційними змінами, коливаннями споживчого попиту, 

інфляційними очікуваннями тощо. Усі три види шоків можуть мати як 

внутрішні, так і зовнішні корені й джерела. 

20. Причини виникнення криз.

Кризи відбивають не тільки протиріччя функціонування і розвитку, але можуть 

виникати й у самих процесах функціонування. Це можуть бути, наприклад, 

протиріччя між рівнем техніки і кваліфікацією персоналу, між технологіями й умовами 

їх використання (приміщення, кліматичне середовище, технологічна культура й ін.). 

Криза — це крайнє загострення протиріч у соціально-економічній 

(організації), що загрожує її життєстійкості у навколишньому середовищі. 

системі 

Причини криз, що виникають на підприємствах, можуть бути різними. Вони 

поділяються на об'єктивні, пов'язані з циклічними потребами модернізації і 

реструктуризації підприємств, а також з несприятливими впливами зовнішнього 

середовища організацій, і суб'єктивні (рис. 1.2), що відбивають помилки і 

волюнтаризм в управлінні. 

Причини криз можуть носити також природний характер, що відбивають явища 

клімату, землетрусу, повені й інших катаклізмів природного походження. А можуть 

носити техногенний відбиток, пов'язаний з діяльністю людини. 

Причини кризи можуть бути зовнішніми і внутрішніми. Перші пов'язані з тенденціями і 

стратегією макроекономічного розвитку чи навіть розвитку світової економіки, 

конкуренцією, політичною ситуацією в країні. Другі — з ризикованою стратегією 

маркетингу, внутрішніми конфліктами, недоліками в організації виробництва, 

недосконалістю управління, інноваційною й інвестиційною політикою. 

Якщо кризу розуміти саме таким чином, то можна констатувати ту обставину, що 

небезпека кризи існує завжди і її необхідно передбачати і прогнозувати. 

У розумінні кризи велике значення мають не тільки її причини, а й різноманітні 

наслідки: можливе відновлення організації чи її руйнування, оздоровлення чи 

виникнення нової кризи. Вихід із кризи не завжди пов'язаний з позитивними 

наслідками. Не можна виключати перехід у стан нової кризи, навіть ще більш 

глибокої і тривалої. Кризи можуть виникати як ланцюгова реакція. Існує можливість і 

консервації кризових ситуацій на досить тривалий час. Це може пояснюватися 

певними політичними причинами. Взагалі наслідки кризи найтісніше пов'язані з двома 

факторами: її причинами і можливістю управління процесами кризового розвитку. 

Наслідки кризи можуть призвести до різких змін чи м'якого тривалого і послідовного

виходу. Післякризові зміни в розвитку організації бувають довгостроковими і 

короткостроковими, якісними і кількісними, оборотними і необоротними. Причому 

вони можуть носити як позитивний, так і негативний характер як для самої 

організації, так і для навколишніх (соціум, екологія і т.д.). Тому керівництву необхідно 

вкрай відповідально підходити до прийняття рішень антикризового характеру. 

Різні наслідки кризи визначаються не тільки її характером, але й антикризовим 

управлінням, що може чи пом'якшувати кризу, чи загострювати її. Можливості 

управління в цьому відношенні залежать від мети, професіоналізму, мистецтва 

управління, характеру мотивації, розуміння причин і наслідків, відповідальності (рис. 

1.3). 

21. Номінальний та реальний ВВП. 

22. Економічне зростання. 

Економі́чне зроста́ння — збільшення обсягу виробленої продукції в порівнянні з минулим роком, 

збільшення її реальної (корегованої на інфляцію) вартості. 

Розрізняють такі типи економічного зростання: 

Екстенсивний тип зростання. Здійснюється шляхом збільшення обсягів залучених до процесу 

виробництва ресурсів. 

Інтенсивний тип — це такий, який здійснюється шляхом ефективнішого використання ресурсів 

на основі науково-технічного прогресу (НТР) та найкращих форм організації виробництва. 

Макроекономічні фактори економічного зростання можуть бути поділені на три групи: 

фактори пропозиції;

фактори попиту; 

фактори розподілу. 

Фактори пропозиції включають: 

кількість і якість природних ресурсів; 

кількість і якість трудових ресурсів; 

обсяг основного капіталу (основні фонди); 

технологію; 

Саме ці фактори визначають спроможність до економічного зростання. Але слід розрізняти 

здатність до зростання і реальне зростання по суті, для чого важливим є два наступних фактори. 

Фактори попиту: для реалізації зрісного виробничого потенціалу в економіці треба забезпечити 

повне використання збільшених обсягів всіх ресурсів. А це потребує збільшення рівня сукупних 

витрат, тобто сукупного попиту. 

Фактори розподілу: здатність до нарощування виробництва недостатня для розширення 

загального випуску продукції. Необхідним є також розподіл зрісних обсягів ресурсів з метою 

отримання максимальної кількості корисної продукції. 

Зауважимо, що фактори пропозиції і попиту взаємопов'язані. 

Наприклад, безробіття уповільнює темпи нагромадження капіталу, зменшує витрати на 

дослідження. І навпаки, низькі темпи впровадження нововведень та інвестицій можуть стати 

головною причиною безробіття. 

23. Основні макроекономічні проблеми. 

Макроекономіка є важливою складовою всієї економічної теорії. Основним завданням 

макроекономіки є створення економічних моделей, обгрунтування головних принципів та 

положень даної моделі, а також аналіз, як і в якій мірі досягаються основні економічні цілі: 

1) ріст економіки; 

2) повна зайнятість; 

3) економічна ефективність; 

4) стабільний рівень цін; 

5) економічна свобода; 

6) справедливий розподіл доходів; 

7) економічна забезпеченість незахищених прошарків населення; 

8) міжнародний торговий баланс. 

Макроекономічна теорія, макроекономіка, досліджує поведінку економіки в цілому, а також 

її великих секторів, таких як державний і приватний сектор, державні фінанси та грошовокредитну 

сферу, паливно-енергетичний комплекс, аграрно-промисловий комплекс, 

військово-оборонний комплекс, виявляє залежності між найважливішими 

загальноекономічними показниками. У цьому полягає предмет макроекономіки як розділу 

економічної науки. основні макроекономічні проблеми.До них відносяться як 

внутрішньоекономічні, так і зовнішньоекономічні проблеми, зокрема проблема:масштабів 

національного виробництва та темпів економічного зростання; 

накопичення і масштабів інвестицій; 

зайнятості та безробіття; 

недовантаження виробничих потужностей; 

інфляції;

дефіциту державного бюджету; 

стабільності курсу національної валюти; 

дефіциту зовнішньої торгівлі; 

дефіциту платіжного балансу 

макроекономічної нестабільності (проблема економічного циклу). 

Про стан економіки в цілому, про її макроекономічних проблеми і перспективи можна 

судити за різними показниками, більшість з яких публікуються органами державної 

статистики. Наприклад, про рівень інфляції свідчать такі показники як індекс споживчих 

цін та індекс цін виробників, про стан зовнішньої торгівлі - масштаби експорту та 

масштаби імпорту товарів і послуг. Перелік макроекономічних показників може бути дуже 

великим. 

24. Сутність інфляції. 

Інфляція - це одна з найбільш гострих проблем сучасного розвитку економіки в багатьох країнах світу, 

що негативно впливає на всі сторони життя суспільства. 

інфляція є результатом порушення економічної рівноваги, яка зумовлена комплексом внутрішніх і 

зовнішніх причин (мал. 6.16). 

Зовнішні фактори інфляції пов'язані з посиленням інтернаціоналізації господарських зв'язків між 

державами, що супроводжуються загостренням конкуренції на світових ринках капіталів, товарів та 

послуг, робочої сили, загостренням міжнародних валютно-кредитних відносин, зі структурними 

світовими кризами (енергетичною, продовольчою, фінансовою та ін.). 

Інфляція - це знецінення грошей, спричинене диспропорціями в суспільному виробництві й 

порушенням законів грошового обігу, яке виявляється у стійкому зростанні цін на товари і послуги. 

Інфляція може набувати різноманітних форм (мал. 6.17). Відкрита інфляція розвивається вільно і 

ніким не стримується. 

Прихована інфляція - це така інфляція, коли держава вживає заходи, спрямовані на безпосереднє 

стримування цін на товари і послуги, з одного боку, і доходів населення-з іншого. 

Повзуча інфляція - інфляція, що розвивається поступово, коли ціни зростають незначною мірою (не 

перевищує 10 % на рік). 

Помірна інфляція (2-5 % на рік) у розвинутих країнах Заходу не розглядається як негативний 

фактор. Навпаки, вважається, що вона стимулює розвиток економіки, надає їй необхідного динамізму.

Галопуюча інфляція - інфляція, коли ціни зростають швидко - на 10-100 % щорічно. На стадії 

галопуючої інфляції 

Мал. 6.17. Типи інфляції 

відбувається спад виробництва та скорочення товарообороту, втрачається стимул до інвестицій, 

стримується процес суспільного нагромадження, поширюється відплив капіталу з виробничої сфери 

до сфери обігу, тобто йде розбалансування економічної рівноваги. 

Гіперінфляція - інфляція, коли ціни зростають астрономічно - на 1-2 % щодня або сягають 1000 % і 

більше нарік. 

Вона означає глибоку економічну і соціальну кризу в країні. 

Збалансована інфляція - інфляція, коли ціни товарів різних товарних груп відносно один одного не 

змінюються. Ціни підвищуються досить повільно й одночасно на більшість товарів та послуг. 

Незбалансована інфляція - інфляція, коли співвідношення цін у різних товарних групах змінюється 

на різні відсотки і по-різному на кожний вид товару. 

Очікувана інфляція - зазвичай помірна інфляція, яку можна спрогнозувати на будь-який період. 

Досить часто це є прямим результатом антиінфляційних дій уряду. 

Неочікувана інфляція характеризується раптовим стрибком цін, зумовленим збільшенням під 

впливом інфляційних очікувань суспільного попиту населення на споживчі товари, товаровиробників - 

на сировину та засоби виробництва. 

Інфляція попиту - це порушення рівноваги між попитом і пропозицією з боку попиту. 

Спричинити її може в основному збільшення державних замовлень (наприклад, військових), попиту 

підприємців на засоби виробництва в умовах повної зайнятості й майже повної завантаженості 

виробничих потужностей, а також зростання купівельної спроможності трудящих (зростання заробітної 

плати) в результаті, наприклад" узгоджених дій профспілок. Усе це спричиняє утворення надлишку 

грошей порівняно з кількістю товарів, призводить до підвищення цін. Таким чином, надлишок 

платіжних засобів в обігу створює дефіцит пропозиції, коли виробники не можуть адекватно реагувати 

на зростання попиту. 

Інфляція пропозиції (витрат) - це зростання цін внаслідок підвищення витрат виробництва чи 

скорочення сукупної пропозиції. 

Причинами збільшення витрат можуть бути зростання цін на сировину, енергоносії, підвищення 

заробітної плати, оліго-полістична політика ціноутворення, економічна і фінансова політика держави і 

т. ін. Збільшення витрат виробництва на одиницю продукції в економіці скорочує прибутки й обсяг

продукції, який підприємці готові запропонувати за наявного рівня цін. Внаслідок цього зменшується 

сукупна пропозиція товарів та послуг, що, у свою чергу, підвищує рівень цін. 

Стагфляція - це інфляція, що супроводжується стагнацією виробництва й одночасно зростанням 

рівня цін і безробіття. 

Рівень (темп) інфляції обчислюють за формулою 

де / - індекс зростання цін за рік; Р°( і Р - ціни однакових товарів, виражені відповідно в цінах 

базового і поточного років; Q - обсяг виробництва певного продукту в поточному році. 

25. Зайнятість та безробіття. 

Зайнятість як економічна категорія - діяльність працездатного населення, спрямована на створення 

продукту. Зайнятими вважаються ті, хто бере участь у виробництві продукції, виготовленні товарів і 

наданні послуг. Повнота зайнятості економічно активного населення визначається за кількістю 

відпрацьованих днів за певний відтинок часу. Економічно активне населення це: 

- особи найманої праці; 

- постійні працівники; 

- сезонні працівники; 

- сезонні та випадкові працівники й особи, котрі тимчасово не працюють з об'єктивних причин; 

- особи, які навчаються і суміщають роботу в режимі неповного робочого дня; 

- учні й особи, що відбувають професійну підготовку на виробництві та отримують стипендію або 

заробітну плату. 

Сільськогосподарському виробництву притаманні певні особливості, а праця в ньому має сезонний 

характер, тому в кількісному сенсі зайнятість у цій сфері існує в двох формах: повна і неповна. Повна 

зайнятість гарантує працівникам роботу впродовж усього року. Це стосується тваринників, 

механізаторів, спеціалістів і керівників підприємства. До категорії працівників з неповною зайнятістю 

належать працюючі на кінно-ручних роботах, комбайнери, залучені пенсіонери, школярі й інші 

працівники. 

Вважаються зайнятими ті, хто: 

- працюють за угодою, отримуючи винагороду незалежно від умов повної чи неповної зайнятості та 

тривалості робочого часу, в тому числі особи зайняті на сезонних і тимчасових роботах; 

- займаються підприємницькою діяльністю; 

- самостійно вишукують собі щоденну роботу; 

- зайняті в особистому підсобному господарстві та реалізують продукцію за договорами; 

- виконують роботу за різними угодами, в тому числі й члени виробничих кооперативів. 

Окремі групи на ринку праці становлять люди, котрі: 

- добровільно звільнились з підприємств або ніколи не були працюючими і не бажають працювати, 

не мають законних джерел і засобів існування; 

- живуть на засоби одного із подружжя або інших родичів і перебувають на їхньому утриманні;

- вимушено незайняті, звільнились з різних причин з одного місця і не встигли зареєструватись на 

біржі праці; 

- хочуть працювати, мати доходи і зареєстровані на біржі праці, вимушено незайняті або безробітні. 

Основна проблема ринку праці - безробіття. Відповідно до Закону України "Про зайнятість 

населення" (1992 р.), безробітними визнають працездатних громадян працездатного віку, які з 

незалежних від них причин не мають заробітку (трудового доходу) через відсутність відповідної 

роботи, зареєстровані в державній службі зайнятості, шукають роботу й здатні приступити до праці. В 

Україні склалися помітні територіальні відмінності в рівнях зайнятості населення, що пояснюється 

регіональними особливостями умов відтворення суспільного продукту рівнем розвитку продуктивних 

сил, темпами роздержавлення та приватизації, становленням альтернативного сектору господарства, 

демографічною ситуацією, етноісторичними та культурними традиціями кожного регіону. Ці відмінності 

є визначальними при формуванні територіального ринку праці. 

Безробіття - складне економічне, соціальне і психологічне явище, що виникає і відображає 

економічні відносини стосовно вимушеної незайнятості працездатного населення. 

У сільському господарстві безробіття може мати різні причини і тому його поділяють на декілька 

видів. 

Фрикційне безробіття є динамічним, за якого безробітні шукають або чекають на отримання 

роботи в найближчий час. Воно також пов'язане з добровільним звільненням із низько-оплачуваної та 

малопродуктивної роботи і переходом на високо-оплачуванішу, сприяє руху працівників з одних 

галузей в інші. Фрикційне безробіття часто перетворюється на структурне. 

Структурне безробіття пов'язане зі структурними зрушеннями в економіці, закриттям застарілих 

підприємств і виробництв, скороченням випуску продукції у випадку переорієнтації виробництва, 

закриттям шкідливих підприємств. Структурне безробіття характерне тим, що працівники, котрі 

втратили роботу в одних секторах економіки, не можуть бути використані на тих робочих місцях, які 

пропонуються в інших. Воно є тривалим і має, зазвичай, хронічний характер. Отже, за структурного 

безробіття люди не можуть отримати роботу без відповідної перепідготовки, додаткового навчання, а 

інколи й зміни місця проживання. Існує ще й циклічне безробіття. 

Циклічне безробіття постійно змінюється за масштабами і спричинене спадом виробництва. Цей 

тип безробіття пов'язаний з дефіцитом попиту, коли попит на товари і послуги зменшується і 

зайнятість скорочується. Найбільше від циклічного безробіття страждають молодь, жінки, люди 

похилого віку та некорінне населення. Такий тип безробіття після виходу економіки з кризи, коли обсяг 

виробництва нарощують, зменшується, оскільки зростає потреба в робочій силі для виробництва 

товарів і надання послуг. 

Рівень безробіття визначається як відсоткове відношення кількості безробітних до загальної суми 

робочої сили: 

Безробітними, згідно з чинним законодавством, не можуть бути визнані громадяни, котрі: 

- не досягли 16 років, за винятком тих, що працювали і скорочені з різних причин; 

- уперше шукають роботу, не мають професії і відмовились від професійної підготовки та від 

тимчасової роботи;

- відмовились від двох пропозицій відповідної роботи з моменту реєстрації їх у службі зайнятості як 

осіб, котрі шукають роботу; 

- мають право на пенсію. 

Вивільнення робітників може регулюватися чинниками, показаними на рис 11.2. 

Найсуттєвіші чинники, що впливають на рівень безробіття в Україні: 

- спад виробництва; 

- структурні зрушення у виробництві продукції; 

- приватизація та зміна форми власності; 

- кризова ситуація в кредитно-фінансовій, інвестиційній, зовнішньоекономічній сферах і сфері 

доходів. 

26. Види безробіття. 

Види безробіття 

Природне безробіття є добровільним і фрикційним: 

2. Вимушене: 

добровільне – виникає внаслідок того, що працівникине хочуть 

працювати за встановлену їм заробітну плату, але б стали до роботи коли 

вона була б вищою; 

фрикційне – пов’язане з постійним рухом населення з одного 

регіону в інший, зміною професій; очікуванням роботи. 

циклічне – вивільнення робочої сили викликане загальним спадом 

виробництва, тобто тією фазою економічного циклу, яка пов’язана з 

кризовими явищами в економіці, скороченням сукупного попиту, 

відповідним скороченням зайнятості та ростом безробіття; 

структурне – вивільнення робочої сили під впливом структурних 

зрушень в економіці, які змінюють попит на окремі професії та пропозицією 

робочої сили по ним; 

застійне – характеризується нерегулярною зайнятістю, 

деградацією робочої сили, падінням життєвого рівня громадян та 

призводить до руйнування навиків до праці; 

приховане – виникає, коли число працівників на виробничих 

ділянках перевищують об’єктивно необхідну величину; 

інституціональне – пов’язане з функціонуванням самих інститутів 

робочої сили та факторами, які впливають на його попит та пропозицію 

(неповна інформація про вакансії, завищений рівень допомоги по 

безробіттю, занижені податки на доходи та інше). 

27. Цінові та нецінові чинники, що впливають на сукупний попит. 

Сукупний попит (AD) — це загальний обсяг вітчизняних товарів і послуг, які готові купити 

домогосподарства, фірми та уряд країни, а також економічні агенти решти країн світу при певному 

рівні внутрішніх цін. Сукупний попит є сумою запланованих витрат економічних агентів: 1) видатків 

приватного сектора країни на споживання (С) та інвестиції (І);2) видатків держави на закупівлю

товарів, оплату послуг та праці (G);3) перевищення видатків іноземців на вітчизняні товари і послуги 

(експорту)над внутрішніми видатками на іноземні товари (імпортом) - чистого експорту країни 

На величину сукупного попиту справляє вплив низка факторів, які умовно можна поділити на цінові і 

нецінові. 

До основних цінових факторів, які реалізують обернену залежність сукупного попиту від ціни, 

відносяться: 

- ефект відсоткової ставки (при зростанні цін покупцям товарів і послуг необхідно більше грошей 

для оплати угод, що спричиняє підвищення відсоткової ставки і зменшення сукупного попиту), 

- ефект багатства (при зростанні рівня цін реальна вартість (купівельна спроможність) 

накопичених фінансових активів з фіксованим доходом зменшується, що спричиняє скорочення 

попиту власників депозитів, облігацій, акцій), 

- ефект чистого експорту (якщо внутрішні ціни підвищуються стосовно цін на аналогічну продукцію 

за кордоном, то покупці почнуть віддавати перевагу імпортним товарам – зростання імпорту та 

скорочення експорту). 

До основних нецінових факторів, вплив яких переміщує криву попиту, відносять: політикоекономічні 

чинники (монетарна та фіскальна політика уряду – пропозиція грошей, оподаткування), 

зовнішні чинники (обсяг національного доходу в зарубіжних країнах, динаміка вартості активів та цін 

на ресурси, валютні курси), сподівання споживачів та підприємців (зміна в добробуті та кількості 

населення, заборгованості споживачів, обсязі надлишкових потужностей фірм, технології 

виробництва). 

28. Сукупна пропозиція. 

Сукупна пропозиція (СПр) — це шкала, графічно представлена у вигляді кривої, що показує рівень 

реального внутрішнього обсягу продукції, який буде вироблено за кожного можливого рівня цін та за 

інших рівних обставин. Вищий рівень цін створює для підприємств стимули виробляти і продавати 

більше товарів і послуг. При нижчому рівні цін обсяг виробництва зменшується. 

Крива сукупної пропозиції. 

В макроекономіці точиться полеміка з приводу форми сукупної пропозиції. Однак на цьому рівні 

аналізу ми вважатимемо, що вона складається із трьох відрізків: 1) горизонтального; 2) проміжного 

(висхідного); 3) вертикального. Форма цієї кривої відображає зміни, що відбуваються з витратами на 

одиницю продукції, коли реальний внутрішній обсяг виробництва зростає або зменшується. Витрати 

виробництва на одиницю продукції для конкретного обсягу продукції — це середні витрати на цей 

обсяг продукції (рис. 6.3):

На горизонтальному відрізку реальний внутрішній обсяг виробництва міняється, а рівень цін 

залишається постійним. На рис. 6.3 Об2 означає потенційний рівень реального обсягу виробництва за 

повної зайнятості. Горизонтальний відрізок кривої сукупної пропозиції включає реальний обсяг 

виробництва, який значно менший обсягу виробництва за повної зайнятості Об2. 

Горизонтальний відрізок свідчить про те, що економіка перебуває в стані глибокого спаду, або 

депресії, і що не використовується велика кількість машин, устаткування і робочої сили. Ці 

невикористані ресурси можна привести в дію і при цьому не чинити або майже не чинити ніякого тиску 

на рівень цін. Коли на цьому відрізкові обсяг виробництва починає збільшуватися, то немає ні 

дефіциту, ні слабин у виробництві, що можуть сприяти підвищенню цін. 

Вертикальний відрізок характеризується тим, що економіка досягла повного, або природного, рівня 

безробіття за такого обсягу виробництва Об. Вона перебуває в такій точці кривої своїх виробничих 

можливостей, коли неможливо швидко домогтися подальшого збільшення обсягу виробництва. Це 

означає, що будь-яке підвищення цін не призведе до збільшення його реального обсягу, оскільки 

економіка вже працює на повну потужність. 

Третій, висхідний, або проміжний, відрізок кривої сукупної пропозиції характеризується тим, що із 

розширенням виробництва, коли воно працюватиме на повну потужність, деяким фірмам доведеться 

використовувати старіше і менш ефективне устаткування та робітників нижчої кваліфікації. Тому на 

цьому відрізку збільшення реального внутрішнього обсягу виробництва супроводжується зростанням 

цін. 

Визначники сукупної пропозиції. 

Аналіз форми кривої сукупної пропозиції показує, що реальний внутрішній обсяг виробництва 

збільшується, коли економіка розвивається, проходячи спершу горизонтальний, а тоді проміжний 

відрізки сукупної пропозиції (на графіку — зліва направо). Існуюча крива сукупної пропозиції 

встановлює залежність між рівнем цін і реальним внутрішнім обсягом виробництва за інших рівних 

умов. Та коли один або декілька чинників, не пов'язаних з рівнем цін, змінюються, зміщується і сама 

крива сукупної пропозиції. Переміщення кривої показано на рис. 6.4. 

Чинники, що обумовлюють зміщення кривої сукупної пропозиції, називають визначниками сукупної 

пропозиції. До них належать: зміни цін на внутрішні ресурси (земля, трудові ресурси, капітал, 

підприємницькі здібності) та зміни цін на імпортні ресурси; зміни продуктивності та зміни правових 

норм (податки з підприємств і субсидії, державне регулювання).

За інших рівних умов підвищення цін на ресурси зумовлює збільшення витрат на одиницю продукції 

і тим самим скорочення сукупної пропозиції. Зниження цін на ресурси веде до протилежного 

результату. На ціни ресурсів і сукупну пропозицію також може вплинути послаблення чи посилення 

панування на ринку, або ринкова монополія, що дає можливість встановлювати ціни вищі, ніж за 

наявності конкуренції. 

Значний вплив на зміщення кривої сукупної пропозиції має продуктивність, яка відображає 

відношення між реальним обсягом виробництва у країні і кількістю використаних ресурсів. У разі 

зменшення витрат на одиницю продукції збільшення продуктивності призведе до зміщення кривої 

сукупної пропозиції вправо; і навпаки, зменшення продуктивності призведе до збільшення витрат на 

одиницю продукції та зміщення кривої сукупної пропозиції вліво. 

На зміщення кривої сукупної пропозиції впливають також зміни правових норм, згідно з якими 

функціонують підприємства. Ці зміни передусім стосуються податків, субсидій і характеру 

регулювання. Так, зміна податків з підприємств, зокрема таких, як податок на додану вартість, 

акцизний збір, податок на соціальне забезпечення, так само, як і збільшення заробітної плати, може 

збільшити витрати на одиницю продукції і скоротити сукупну пропозицію. 

У багатьох випадках збільшує витрати виробництва на одиницю продукції і зрушує криву сукупної 

пропозиції вліво державне регулювання. Це не означає, однак, що держава зовсім не повинна 

втручатися в економічні відносини. 

Таким чином, крива сукупної пропозиції складається із трьох відрізків: горизонтального, висхідного і 

вертикального. Припустимо, що на висхідному відрізкові витрати на одиницю продукції, а отже, і 

рівень цін підвищуються, коли виробництво розширюється, намагаючись досягти свого потенційного 

рівня. Але існують і інші чинники, які не пов'язані із збільшенням реального обсягу виробництва, що 

впливають на витрати на одиницю продукції. Такими чинниками є ціни на ресурси, продуктивність і 

правові норми. 

29. Цінові та нецінові чинники, що впливають на сукупну пропозицію. 

Як і у випадку із сукупним попитом існують цінові та нецінові фактори, що визначають 

сукупну пропозицію. Зміна рівня цін означає рух вздовж незмінної кривої сукупної 

пропозиції. Під дією нецінових факторів крива сукупної пропозиції переміщується: влівовгору, 

коли сукупна пропозиція скорочується, та вправо-вниз, коли вона зростає (рис. 4.6).

P AS2 AS1 

AS3 

Y 

Рисунок 4.6. Вплив нецінових факторів на криву сукупної пропозиції 

До нецінових факторів сукупної пропозиції відносять: 

1) зміни цін на ресурси. Підвищення цін на ресурси призводить до зростання середніх 

витрат, внаслідок цього сукупна пропозиція зменшується (AS1 → AS2). Ціни на ресурси, у 

свою чергу, залежать від наступних чинників: наявності власних ресурсів; цін на імпортні 

ресурси; співвідношення на ринку національних та імпортних ресурсів тощо. 

2) зміни в продуктивності. Підвищення продуктивності дозволяє отримати більший 

реальний обсяг виробництва за даного обсягу ресурсів або витрат. І навпаки, зниження 

продуктивності веде до зростання витрат на одиницю продукції та зсуву кривої сукупної 

пропозиції вліво. 

3) зміни економіко-правових норм, зокрема, податків та субсидій, характеру державного 

регулювання. Наприклад, зменшення податків збільшує частку прибутку, що залишається у 

розпорядженні підприємця, чим стимулює розширення сукупної пропозиції. Такий же ефект 

мають субсидії або субвенції підприємницькому секторові. Вони зменшують витрати 

виробництва та збільшують сукупну пропозицію (AS1 → AS3). 

4) очікування зміни рівня цін. Як ми бачили раніше, у короткостроковому періоді обсяг 

товарів і послуг, що пропонуються, залежить від невірних уявлень робітників та фірм, 

жорсткості заробітної плати та цін. Однак уявлення, заробітна плата та ціни формуються на 

основі рівня цін, що очікується. Тому при зміні очікувань відбувається зміщення 

короткострокової кривої сукупної пропозиції. Очікування підвищення цін зміщує 

короткострокову криву сукупної пропозиції вліво, і навпаки. 

30. Макроекономічна рівновага. 

Макроекономічна рівновага - це такий стан національної економіки, коли використання обмежених 

економічних ресурсів для створення товарів і послуг та їх розподіл між різними членами суспільства 

збалансовані, тобто існує сукупна пропорційність між ресурсами та їх використанням; факторами 

виробництва та результатами їх використання; виробництвом і споживанням; пропозицією і попитом; 

матеріально-речовими та фінансовими потоками. Досягнення повного рівноваги - це економічний

ідеал, оскільки в реальному житті неминучі економічні кризи, неповне або неефективне використання 

ресурсів. В економічній теорії макроекономічним ідеалом є побудова моделей загальної рівноваги 

економічної системи. 

Макроекономічні моделі являють собою формалізовані (логічно, графічно) опису різних економічних 

явищ і процесів з метою виявлення функціональних взаємозв'язків між ними. Незважаючи на те що на 

практиці існують різні порушення вимог такої моделі, знання теоретичних моделей макроекономічної 

рівноваги дозволяє визначити конкретні чинники відхилень реальних процесів від ідеальних, знайти 

шляхи реалізації найбільш оптимального стану економіки. В економічній науці існує досить багато 

моделей макроекономічної рівноваги, що відображають погляди різних напрямів економічної думки на 

цю проблему: 

• модель простого відтворення Ф. Кене на прикладі економіки Франції XVIII ст .; 

• класична модель макроекономічної рівноваги; 

• модель загальної економічної рівноваги в умовах досконалої конкуренції Л. Вальраса; 

• схеми капіталістичного суспільного відтворення (модель К. Маркса); 

• модель короткострокового економічної рівноваги Дж. Кейнса; 

• модель "витрати - випуск" В. В. Леонтьєва.

qqq1

You also want an ePaper? Increase the reach of your titles

Delete template?

Save as template?