РІДНЕ СЛОВО

ЛІТЕРАТУРНА СТОРІНКА
_____________________________________________________________________________________
СИН ПОЛИНОВИХ СТЕПІВ
"Мене не люблять, бо люблю Вітчизну вірно я свою..."
М.К. Смоленчук (1927-1993)
"Степ — його доля і його пісня. Тут йому вільно
дихається, добре думається. Недарма Г. Нудьга в
дарчому написі на збірці чумацьких пісень
назвав його "сином і поетом степу".
У степовому Бобринці, що на Кіровоградщині,
він народився 3 липня 1927 року. В його творах
знайдемо чимало яскравих описів степу з його
вражаючим безмежжям, де багато сонця і обмаль
води, де впродовж віків численні орди валами
накочувалися на рідну землю, а наші предки
близькі і далекі героїчно обороняли її від
нападників. Навіть на Смоленчуковому городі
побачите полиновий куточок, міцний запах
якого, наче чарівне євшан-зілля, тривожною
радістю обвіває душу й викликає в уяві образ
степу (Літ. Україна.— 1987.— 9 липня).
Про дитинство майбутнього письменника
відомості вкрай скупі. Ні він сам, ні його друзі
про це не пишуть. Можна лише здогадуватись,
яким могло бути те дитинство, що припало на
нелегкі в долі нашого народу 30-ті, і обірвалося
дочасно на початку великої війни…
Першим великим випробуванням була
вимушена розлука з Батьківщиною. За скупими
рядками архівного документа — трагедія юної
душі, яку, як молоде деревце, вирвали із рідної
землі і кинули на чужинецький кам'янистий
грунт, де вона відчайдушно бореться за право
жити.
Мчить життя невимовно хутко
Ми — плавці на його бистрині.
Хустка мамина, чорна хустка -
Тільки й світла мені у вікні.
Надихає мене на спокій
І полегшує ношу важку.
І живу і пишу я, допоки
Вірне серце цьому маяку.
…Мамо, мамо, побудь зі мною!
В одинокій тривозі стою.
Назавжди вже мороз сивиною
Побілив чорну хустку твою.
А. Корінь
"Я, Смоленчук Микола Кузьмич, 1927 року
народження, був вигнаний до Німеччини 2
березня 1944 року за 14 днів до приходу
наших військ в містечко Бобринець
Кіровоградської області, де я знаходився на
окупованій території. В Німеччині спочатку
працював на бауерів у селі Шенштедт
поблизу Лангензальце (Тюрінгія). Восени я
потрапив у штрафтабір "Рай-Арбайт-Дінс"
(табір трудової повинності) на
Голландському кордоні, де пробув до
березня 1945 року. Звідси втік після того, як
табір (під час обстрілу) був спалений і нас
розвезли по бауерах. Пройшов Вестфалію і
землю Кассель. Був звільнений
американськими військами поблизу
м. Мюльгаузен. Кілька місяців там я
перебував у таборі для переміщених осіб.
Про все це описано мною в
автобіографічному романі "Сиве покоління".
Повернувся. Бо кликала до себе рідна земля,
пропахлі полином степи. Та негостинно
зустріла вона сина з далеких доріг. Довелося
ще кілька років терпіти знущання й
приниження, каторжно працювати на Уралі
"спокутуючи" неіснуючу вину. Мабуть мав
при собі (бодай у спогадах) гілочку степового
євшану, бо втік голий і босий на Україну, у
рідні сонячні степи… Так народна пам'ять
про татаро-турецьку неволю, про тяжку тугу
за "тихими водами", за "ясними зорями"
31