No Title for this magazine

Ольга Петрiвна Дiденко

Слово видавця 

«Читачам випала рідкісна нагода увійти в 

яскравий та неповторний світ 

поетичного слова талановитої української 

поетеси Ольги Петрівни Діденко.» 

«Читачам мені хочеться побажати якомога 

частіше перечитувати поезії Ольги Петрівни. 

Перечитувати для себе, бо у віршах Ольги Петрівни 

є те, чого вже давно не вистачає всім нам і до чого 

ми так прагнемо в своїх душах. В них є щирість і 

правда, а ще є велика любов до людей, бо правду, 

нехай і пекучу, говорять лише від любові до 

людини, до свого народу, до України.» 

«…Ольга Петрівна козацького роду не лише 

з походження, а й за самим духом своєї справжньої 

української поезії.» 

П. Ямчук 

Такі гарні слова про поезію Ольги Петрівни 

лунали не спроста. І ми з гордістю представляємо 

Вам видання віршів відомого українського музейного 

та громадського діяча, археолога, етнографа, 

фольклориста учасниці підпільної боротьби під час 

Другої світової війни та поетеси – Ольги Петрівни 

Діденко. Присвячуємо вихід цього видання 100-річчю 

від дня її народження. 

Сьогодні ми вже сміливо можемо друкувати її 

вірші, вільно говорити на підняті в них теми. А не 

так давно навколо імені й поезії Ольги Петрівни 

панувала добре спланована кимось «змова 

мовчанки». 

Були люди, які докладали багато зусиль, щоб 

подолати цензурні перешкоди і таки познайомити 

українських читачів з поезією Ольги Петрівни. Саме 

завдяки Н. Суровцовій, Л. Первомайському, М. Бажану 

її вірші почали друкувати в часописах «Вітчизна» і 

«Дніпро». Але далі тих публікацій справа не рушила. 

Тільки в 90-х роках в журналі «Я – жінка» опублікували 

добірку її віршів у супроводі статті Володимира 

Поліщука. 

4

Дане видання об’єднує 2 попередні збірки 

автора, але ми дозволили собі перегрупувати їх за 

тематикою – таким чином показавши різноплановість 

поезії Ольги Петрівни, а також зробити її дещо 

по-своєму. 

В основу поділу книги на розділи закладено 

ідейно-тематично тло поезій. 7 тематичних розділів 

– 7 тематичних ліній поезії Ольги Петрівни: «Нічого 

в житті не зрікаюсь. Хай болить...» – вірші про 

життя, долю, людські емоції та переживання; «Я 

прибуду. Я іду до тебе, мій далекий незбагненний 

світ...» – роздуми про красу природи рідного 

краю; «Не забувай про очі сині... Про чорні дні на 

Україні...» – присвячений важким періодам історії 

України та тяжкій долі українців; «Через 20 років 

відгомін луна...» – вірші про післявоєнну розруху, 

важкі повоєнні часи; «Слово – не полова, не купа 

зношених лахміть...» – роздуми про творчість, 

письменництво, долю автора; «Ну як вас тепер 

не згадати...» – про людей, які так чи інакше 

відзначились на життєвому шляху Ольги Петрівни; 

«Всі думки мої коло Умані...» – розділ, назва якого 

говорить сама за себе. 

Органічно підсумовує книгу фотолітопис 

життя автора, що містить світлини, які нам люб’язно 

надала онука Ольги Петрівни – Ольга Віталіївна 

Скуратовська. За це ми висловлюємо їй щиру 

вдячність. 

Працюючи над виданням, ми були натхненні 

листом, адресованим Ользі Петрівні від невідомого, 

який так гарно передає всю суть особистості Ольги 

Петрівни, її любов до того, що вона робила, її віру у 

людей та майбутнє. Нині встановлено, що атором 

листа був сподвижник Ольги Петрівни в царині археологічних 

досліджень, відомий знавець Трипільської 

культури Василь Автономович Стефанович. Найбільш 

вражаючою в цьому листі є фраза: «Я радуюсь Вашим 

успехам. Вы являетесь маяком в Арктике». Із повним 

змістом листа ви можете познайомитись самі – ми 

подаємо його наприкінці видання. 

Маємо надію, що вірші прийдуться вам до душі, 

насолоджуйтесь глибиною слів, безмежністю думки 

і неперевершеністю постаті Ольги Петрівни... 

5

I угорi завжди зоря була... 

(замість автобіографії) 

Народилася 18.VІІ.1916 р. в м. Умані на 

Івангородському передмісті, що мало статус села. 

З сьомого класу дотерміново випущена на 

педагогічні курси, по закінченню яких 1933-1934 

навчальний рік учителювала в Христинівському 

районі. 

В 1934 р. вступила на перший курс мовнолітературного 

факультету Уманського інституту 

народної освіти. В 1935 р. 2 курси літфаку були 

переведені до Миколаївського інституту, який 

я закінчила в 1937 р. Рік працювала в середній 

школі на Донбасі, де вийшла заміж за вчителя 

В. С. Скуратівського. В 1938 р. він дістав призначення 

завуча Уманської педшколи (я – викладача). 

В 1940 р. в січні його взяли в армію, а – в 1941 р. 

загинув у бою під Зеленою Брамою. Зосталися 

діти: Віталій 1938 р. і Олександр 1939 року 

народження. 

Під час окупації працювала в підпільній 

групі Андрія Романщака. 

По війні працювала в Уманській педшколі, 

в Уманському технікуму механізації, 

пізніше – викладачем-методистом в Стрийському педучилищі 

Дрогобицької області та в Бершадському 

педучилищі. Також учителькою, завучем, інспек-тором 

шкіл в Вінницькій області. 

В зв’язку з хворобою матері (параліч) 

повернулася до Умані. 1962-1973 рр. працювала 

екскурсоводом в Уманському краєзнавчому 

музеї. Після звільнення з музею працювала на 

громадських засадах в Черкаському обласному 

музеї та брала участь в літніх експедиціях 

інституту археології АН УРСР. В 1989 р. прийнята 

в штат Черкаського обласного музею, пізніше – 

обласної археологічної інспекції. 

Писати почала відколи навчилася письму. 

Друкувалась зрідка в «Уманській зорі», в «Вітчизні», 

«Дніпрі», в збірнику 1968 р., в «Червоній калині». 

14.Х.1997 р. 

6

Спогади про мою бабусю - 

Дiденко Ольгу Петрiвну 

Ольга Скуратовська 

Почну з того, що мене назвали в її честь. Так 

вирішив мій батько. Залишитись з дівочим призвіщем 

після шлюбу було моє власне рішення, але не в останню 

чергу з огляду на досвід бабусі. А далі… В пам’яті 

спливає те, що назавжди вкорінилося в моє життя: 

творчий безлад на робочому місці під час пошуку ідей, 

безупинний потяг до братів наших менших – котів 

і собак, стремління до природних просторів – лісів, 

полів і рік…, запах землі на грядці, дихання народної 

пісні, вічні сумніви, зважання щодо іншої сторони 

медалі, зачарування іноземним словом…, книги, 

книги, книги…, стародавні черепки, романтика 

археологічних розкопок…І всюди, де б і з ким не була, 

- знаходження свого місця та своєї ролі в процесі. 

Куди не глянь – кругом видна її рука. Звичайно, не 

все прижилось з того, що старалась прищепити мені 

бабуся. Я не стала маляркою, істориком, поеткою, 

громадським діячем. На дітях, та й на внуках, напевне, 

природа відпочиває…Проросла тяга до музики, 

до фольклору, до педагогіки. Найважливіше моє 

надбання, як особистості – це внутрішній камертон, 

який мені дістався у спадок від наших предків через 

бабусю. Камертон, що не дає зійти на манівці…Його 

не можна здобути ніяким іншим шляхом. Я безмежно 

вдячна та радію, що змогла гідно прийняти цей дар 

і сподіваюсь, що зможу передати його наступним 

поколінням. Голос совісті, глибока внутрішня правда, 

яка не піддається звичайним словам, хіба віршам, була 

тим стрижнем, який тримав цілісною особистість в 

часи найжорстокіших випробувань, що випали на 

долю Ольги Петрівни. Ось і я назвала її по імені, як 

часто у звертанні говорив мій батько. – А чому твій 

тато звертається до своєї мами по імені, а не просто – 

мамо? Запитання ставило мене в глухий кут, особливо, 

коли його задавали дорослі. Тоді я відчувала лише 

прикрість від не дуже чемного втручання чужих 

7

людей в наші стосунки. Зараз я знаю відповідь. Це була 

вербальна фортифікаційна споруда, що охороняла 

неймовірно глибокі, сильні і ніжні відносини між 

найближчими людьми. Мене дивують сентенції 

сучасних психологів, які спонукають батьків як можна 

часто говорити дітям про свою любов до них. Вони не 

здатні зрозуміти, що справжні почуття передаються 

далеко не вербальним шляхом, а повторювання 

заяложених слів без потреби – лише замулює джерело, 

розхолоджує градус, нівелює сутність висловленого. З 

дитинства запам’яталось відчуття свободи дії: можна 

розмалювати стіну в кімнаті, можна бути принцесою 

на домашньому балі і командувати підлеглими 

(бабусями), можна ходити по – під хати колядувати, 

можна їхати в поля на кургани, на розкопки, жити в 

палатках без цивілізації, можна на останні гроші піти 

в ресторан, можна скільки завгодно грати на піаніно… 

Ольгу Петрівну завжди оточували люди: від 

дисидентів – до сексотів. Піднесення від змістовного 

спілкування переходило в напруження, відчуття 

перстороги. Моє дитинство і перших два роки 

шкільного життя пройшло в краєзнавчому музеї. 

Там завжди були запеклі дискусії з директорами 

– колишніми відставними вояками та колегами – 

кар’єристами. Така самодостатня особистість, як 

Ольга Петрівна, завжди була з чимось незгодна, не 

вписувалась ні в яку систему. Памятаю статечного 

пана Стефановича з його «ісскать» (слово–паразит), 

величну, як королеву, Надію Віталіївну Суровцову 

з її триколірною кицькою Марисею, російського 

поета – дисидента Віктора Нєкіпєлова з його 

самвидавськими віршами, трохи згодом жінку 

дисидента Леоніда Плюща Тетяну з їх передачами з 

Франції, приховані заборонені книги, поезії, портрет 

Сахарова на полиці… Постійна тривога за долю 

близьких, нерозголошування розмов, обережність в 

знайомствах, тотальна недовіра щодо людей системи 

було тим тлом, на якому формувались мої життєві 

позиції та при цьому жодних сумнівів в праведності 

своїх рідних та їх справжніх друзів. Передбачаючи 

мою реакцію на лихе слово на адресу моїх близьких, 

8

мене оберігали від тісного контакту з людьми 

«неблагонадійними», щоб сексоти чи гебісти не 

мали приводу зі мною спілкуватися. Бабуся вміла 

ненав’язливо підводити мене до правильних думок. 

Ось такий випадок, що вкарбувався в мою пам’ять 

через вперше пережите почуття парадоксальності. 

В дитячому садку з піску і ягідок горобини виклали 

портрет Леніна до сторіччя з дня його народження, 

який мене вразив своею художньою стороною. Я 

прийшла додому, розказала про портрет і почала 

роздумувати: «Що таке революція, це ж війна?» – 

спитала я в бабусі, - «Так». «Виходить, що Ленін зробив 

війну, а що ж тут хорошого?» Питання залишилося без 

відповіді. Це був перший урок критичного мислення. І 

таких уроків було ще багато. Зокрема, бабуся увесь час 

казала, що Радянський Союз – це колос на глиняних 

ногах і він неодмінно розвалиться, що першими 

підуть Прибалтика та Грузія і це станеться ще за її 

життя. І сталося. Вона, як рентген, могла чітко надати 

точний діагноз людей, суспільства і при цьому не 

розчаруватися, зберігати неосяжну і пристрасну 

любов до життя. 

Окремий аспект мого виховання – почуття 

патріотизму та національної самосвідомості. Тут знову 

варто згадати внутрішній камертон, який давав змогу 

відділити зерна від полови. На цю тему ніколи не 

було розмов…Було відповідне ставлення і дія. Ольга 

Петрівна як краєзнавець дуже багато знала, мала свою 

власну думку на історію, яка не просто суперечила 

офіційній, але часто перевертала з ніг на голову. 

Це було важко прийняти, проте життя показало її 

правоту в дуже багатьох питаннях. Слухаючи сучасних 

істориків, мене переповнює почуття гордості і радості, 

коли мій камертон звучить в унісон з ними. Свою 

любов до рідної землі бабуся проявляла в дії. Це 

були народні пісні, це були кахлі, кераміка минулих 

віків, це були наличники та кургани, які зникали 

безповоротно і швидко, це була історія «Софіївки», 

це було дослідження партизанського руху 1941– 

1945 років і багато інших тем. Кругом неї крутилися 

кар’єристи, аферисти, «чорні археологи». На жаль, 

9

деяким з них вдалося скористатися її довірливістю 

та привласнити плоди нелегкої праці. Навіть в таких 

ситуаціях вона не втрачала гумору – нехай так, все 

одно піде на користь, хоч і не під моїм іменем. Все, що 

вона робила – було її щирим покликанням, відданим 

служінням своїй землі, як би це пафосно не звучало. 

Не було декларування своєї позиції, самозадоволення, 

позірності. Прискіпливе звіряння з внутрішнім 

голосом не давало зфальшивити. В усі часи, а особливо 

в умовах Радянського Союзу, коли справжні цінності 

нації були перекручені та спотворені, її чесність 

перед собою ставала тим духовним орієнтиром, якого 

потребували нормальні мислячі люди. Їх траплялося 

на життєвому шляху дуже багато: крім українців – 

росіяни, євреї, поляки, німці…, прості міщани, учні, 

студенти, поети, науковці, військові… І в кожному 

принагідному випадку – тост за Україну! Своїм 

власним прикладом вона навчила мене безмежної, 

безкомпромісної, всеохопної любові до життя в 

усіх його проявах. Бачити трошки далі свого носа, 

прислухатися до внутрішнього голосу, жити вільно 

та поважати свободу інших, долати всі випробування 

з гідністю, робити правильні висновки, засвоївши 

складні життєві 

уроки. Неможливо 

собі уявити, через які 

випробування прийшлося 

пройти цій 

жінці: колективізація, 

голод 33-го, війна, 

партизанщина, голод 

47-го, антирадянщина, 

Одна з етнографічних 

експедицій 

10 

загибель чоловіка 

на війні, смерть обох 

синів… 

В нашій сім’ї було 

табу на сльози. Ніхто 

ніколи не плакав. Зі сторони 

це могло виглядати 

як зверхність, проте 

це зовсім інше. Для цих

твердих, як криця, жінок – мужніх та непохитних, що 

підняли самотужки на ноги своїх дітей, слози трактувались 

як дешева мелодрама. Гарячі, палкі сльози мимоволі 

полилися у бабусі, коли вона слухала кобзарів 

на Чернечій горі. В цьому Ольга Петрівна призналась 

мені одного разу, коли я вже подорослішала. Про особисте 

вона говорити не любила, як і про свою творчість. 

Її вірші не звучали. Я просто знала, що вони існують 

і дуже переживала, щоб вони мене не розчарували. 

Одного разу, розбираючи нижні полиці книжкового 

стелажа, я наткнулась на журнал «Дніпро», почала 

його гортати, і раптом перед моїми очима постало 

справжнє одкровення – декілька віршів бабусі. Тепер 

уже в мене, попри всі табу, полилися нестримні сльози, 

душа доторкнулася до чогось незбагненного, праведного, 

вистражданого і жаданого. І так відбувається 

щоразу, коли я поринаю у світ її поезії, у це магнетичне 

поле, де бринять її оголені нерви і хочеться за всяку 

ціну дотягнутись, щоб звучати в унісон. 

Ось така в мене вийшла сповідь – спомин про 

найдорожчу в моєму житті людину, яка дала мені 

відчути чийого я роду і як я маю приймати життя та 

смерть. Багато ще можна згадати, але, як любила 

говорити Ольга Петрівна, - Sapienti sat, – розумному 

досить. 

Родина Діденків. Умань 

11

Умань. 1996. Різдво. 

Три покоління 

Діденків: Ольга 

Петрівна, внучка 

Ольга, правнучка 

Олександра 

2017 рік. Правнучка 

Ольги Петрівни Олександра 

12

«Слово про 

Ольгу Петрiвну Дiденко» 

(Фрагмент із «Книги Спогадів») 

Павло Ямчук, кандидат філологічних наук, професор, 

доктор філософських наук, академік АН ВО України 

Почну з вияскравлення кількох концептуальних 

аспектів, які є ясно суголосними з винесеною у заголовок 

цитатою з настанов, даною мені й нам усім Ольгою 

Петрівною Діденко. 

1990 рік. Я – малий (щодо літ і щодо знань про 

Україну) уманець, який у 1989 році отримав атестат 

однієї з найкращих шкіл міста – школи №7. Тоді – 

російськомовної за викладанням предметів і вступив 

на навчання до Одеського державного університету 

імені Іллі Мечникова. Як другокурсник, в 1990-му – 

переднезалежному для моєї Батьківщини році, вперше 

йду до оселі Ольги Петрівни. Саме в цій оселі мене, без 

жодної патетики – чекало відкриття України. України, 

яку я любив серцем, але якої я ще не усвідомлював. 

Нероз’ясненої мені на той час України. Шлях сина 

української Матері – Любові Тимофіївни Ямчук, яка на 

духовно-інтелектуальному родинному рівні прищепила 

любов до української мови, книги, традицій, звичаїв, 

культури, а головно – іманентну пошану до українського 

феномену в міжчасся тотальної русифікаційної 

щербиччини отримав новий потужний поштовх для 

свого розвою. І – от я біля дому Ольги Петрівни. На вулиці 

Мирводи, 23. До слова. Я й досі не знаю відповіді на два 

питання. Перше – ким точно був (чи була) невідомий 

(невідома?) мені Мирвода. Друге. І основне. Чому вулиця, 

на якій мешкали одвічним селянсько-козацьким 

українським родоводом Діденки досі ще не носить імені 

Ольги Петрівни Діденко, як, свого часу, пропонувалося 

уманською громадськістю? Або, і це теж було би 

справедливим для одвічного українського козацькохліборобського 

роду – вулиця імені всього родоводу 

Діденків? Не можу зрозуміти чому це досі ще не сталося. 

Втім, до спогадів. Малого другокурсника зустрічає 

людина, яку я і тоді, при першому знайомстві, й 

13

Дарчий напис зроблений 

рукою Ольги Петрівни 

своєму зброєносцеві 

тепер можу назвати істинною 

аристократкою. Як 

справжня українська аристократка 

– Ольга Петрівна 

Діденко прямо відповідала 

сократівсько-платонівським 

вимогам до 

образу істинної аристократії. 

Шляхетність у помислах, 

словах і діях. Невимушеність 

у поводженні. 

Глибинність у постійному 

прагненні до вдосконалення 

себе. І – внаслідок 

цього – можливість і 

вміння вдосконалювати 

всіх інших людей довкола 

себе. «Завжди треба жити 

й діяти так, щоби розтопити 

лід на п’ять ліктів довкола 

себе» – завжди наголошувала 

Ольга Петрівна. Як відомо, Сократ не брав 

в учні тих, кого не вважав перспективними. Я щасливий, 

що Ольга Петрівна мене до своїх учнів долучилаще 

тоді, в 1990-х, присвоївши дуже дорогий для мене 

титул свого зброєносця. І – присвятивши мені свої 

геніальні поезії. Це варте багатьох академічних заслуг 

і визнань. 

Фреска спогадів. 

Пригадую кумедний епізод. Зоря Незалежності. 

Я приїхав на зимові канікули додому. І – одразу в 

другий університет, а для мене вже й тоді – перший – 

на гостину до Ольги Петрівни. Там – вирує підготовка 

до Різдва, ще не святкованого на офіційному рівні. Під 

керівництвом Ольги Петрівни розучуються колядки 

і щедрівки, багато з яких мають ще середньовічнобарокове 

походження. Ясна річ – їх зібрала і зберегла 

Ольга Петрівна. Недарма ж всі називали її Берегинею. 

Богдан Данилович Чорномаз, Тетяна Олександрівна 

Чорномаз, пані Надія Тульчинська, нині, на жаль, 

покійна Лариса Олександрівна Цимбровська. І – 

14

свідомі студенти, школярі… «Малесенька щопта…» 

як висловився свого часу Василь Стус. Втім, цього 

вислову його я ще тоді не знав. Ольга Петрівна велить 

(в неї повеління завжди втілювалися у шляхетноделікатній 

формі) мені вдягнути вертепну сріблясту 

корону та червону мантію царя Ірода і брати участь 

у різдвяному вертепі. Вдягаю й ідемо всі разом до 

центру міста колядувати. Ольга Петрівна – з білими 

крилами позаду і… дрючком, на який спирається, в 

руках. Через якийсь час, наважуюся запитати: «Ольго 

Петрівно! Але ж Ви – ангел? – Так! – Але тоді ж чому у 

Вас у руці – дрючок? – А це тому, що я караючий ангел!» 

Питання було одразу зняте. 

І ще один, в цьому контексті, напівмістичний 

напівгумористичний епізод. 1991 рік. Україна ще 

не незалежна, але невдовзі стане нею. Ми з моїм 

знайомим - однолітком ідемо заледенілою вулицею. 

Починається суперечка, як завжди, на політичні теми. 

Я захоплено говорю про Ольгу Петрівну, її 

громадянську позицію. А головне – про її поезію. 

Розмовляємо й на інші актуальні теми. Мій опонент 

каже: «Твоя Ольга Петрівна – українська буржуазна 

націоналістка!» Несподівано для мене й для себе 

послизнувся. Впав. «Ворог!». Впав. «Вона підступна 

рухівка!» Впав. «Руховцы 

– подлецы!» Знову те 

саме. І так – мінімум 5 

разів. Змушений був йому 

наголосити: «Сергію! Ну 

хіба ж ти й досі не усвідомив, 

що твої падіння – Божий 

знак того, що про Ольгу 

Петрівну в жодному разі 

говорити гидке не можна?» 

І – додав – «про Народний 

Рух – також». Оскільки Бог 

за волю України. Атеїсткомуніст 

лише запитав: 

«А как ты это делаешь?». 

Нічого не зрозумів. Коли 

розповів про це Ользі 

15

Петрівні посміялися разом з цих моральних, а 

відтак – і буттєвих падінь. Відчуття Божого 

благословення української Незалежності перебувало 

над нами. Воно огортало нас. Відчуття справдилось. 

Загальновідомо, але досі не актуалізовано в громадській 

свідомості. Ольга Петрівна Діденко, маючи 

двох неповнолітніх дітей (Віталій – 1938, Олександр – 

1939 років народження), знаючи, що її чоловік – так 

само педагог – Василь Скуратівський – загинув від 

рук фашистів на початку війни, у 1941 році, у юному 

віці свідомо стала учасницею підпільної партизанської 

антифашистської групи Андрія Романщака. 

І не просто стала, а поступила на роботу друкаркою 

(вона добре знала не лише українську, а й німецьку, 

польську, російську та інші мови) до адміністративної 

установи німецької адміністрації. Там вона, кожного 

разу із ризиком для себе й дітей, надрукувала понад 

300 посвідчень, які врятували від неминучої гибелі 

понад 300, а з родинами – набагато більше – людей. 

Досі пам’ятаю, коли ще на початку нашого 

знайомства зайшов до Ольги Петрівни вона показала 

на куток кімнати. Там стояла тростина, що на неї спирався, 

на прогулянках в Умані, Леонід Плющ. Поруч 

– лимонне дерево. Це була справжня гармонія Духу 

і Буття. І книги, книги, книги… Ольга Петрівна тривалий 

час працювала на археологічних розкопках і в 

експедиціях з відомим археологом і краєзнавцем В. А. 

Стефановичем 1 , була неперевершеним знавцем фольклору, 

обрядовості, традицій, звичаєвості Східного 

Поділля та й не лише його. Вона мала хист простежити 

тривалість архетипів української культури не в десятиліттях, 

а в тисячоліттях. Пригадую, коли в одній 

з експедицій Ольга Петрівна попросила мене звернути 

увагу на візерунок одного зі знайдених під час 

розкопок трипільських «черепків» (її дещо іронічний 

термін). Я звернув увагу і запам’ятав. А потім ми йшли 

вулицею села, що було розташованим поруч розкопаного 

кургану. І там – на наличниках, а подекуди й на 

кутих залізних воротях ми бачили подібні або й тотожні 

мотиви візерунків («сакральні собаки», «пари го- 

1 Його лист до Ольги Петрівни вміщено в Додатках до цієї книги. 

16

лубів» тощо). А, завітавши до кількох господ, в хаті на 

рушниках нами були спостережені ті ж самі мотиви. У 

відповідь на питання Ольги Петрівни звідки походять 

такі мотиви (про трипільські знахідки, поруч села відкриті, 

ми зумисне не повідомляли) і господарі й господині 

відповідали дуже схоже: «Це мене мій батько 

(мати) навчили. - А їх хто? А їх – Їхні мати й батько…» І 

так – в глиб віків. Після цих поїздок (хоча до того – теж) 

мене жодна сила не переконає, що «Украины нєт», 

«украинцев нєт» тощо. 

Одні лише фундаментальні праці Ольги Петрівни 

про барокові кахлі в Уманському регіоні та наличники 

як питомі явища, що беруть свій початок від джерел 

національної трипільської міфології вказують на 

ще недосліджений масштаб її постаті як вченогоархеолога. 

Як часто Ольга Петрівна з притаманною 

їй аристократичною делікатністю, про цю її рису я 

згадував вище, намагалася привернути мою увагу 

до ґрунтовного розуміння археології. «Павле! Ось 

погляньте на ці «черепки. Що Ви про них скажете?». 

«Черепками» Ольга Петрівна називала віднайдені 

нею кахлі, чорну поливу трипільських часів. Але ж я 

– далекий від археології. Мені філологія й філософія 

ближчі набагато. І мудра Ольга Петрівна переходила 

до своєї геніальної, досі несправедливо маловідомої 

українцям великої поезії, до розмов про літературу 

загалом. Її ерудиція була феноменальною, вражала 

глибиною і різнобічністю, а неспішні розмови з нею я 

невипадково називаю справжнім університетом. 


Зима. Але в домівці Ольги Петрівни тепло. В 

її домівці було завжди тепло. Палає грубка. Коти. 

Найда і Дана 2 . Як добре було б знайти той геніальний 

2 На берегах. Ольга Петрівна теж мала унікальний хист розпізнавати людей, 

інакше не витримала би партизанського підпілля під оком гітлерівського 

гестапо й антитоталітарного підпілля під наглядом радянського НКВД-КГБ. 

Але головним (чи жартома чи всерйоз) індикатором вже в часи мого знайомства 

й учнівства для неї слугували…дві її собаки Дана і Найда. Але далі – розповідь 

моєї Мами. У згаданій вище експедиції ми з Ольгою Петрівною були 

кілька днів. Зв’язку з нами, як вже казав, у безмобільний час не було, а отже 

схвильована Мама пішла до Ольги Петрівни, щоби хоч щось дізнатися про 

нас. На подвір’ї її зустріли Дана і Найда і одразу почали ластитись, ставати на 

задні лапи, намагатись поцілувати, а оскільки дощило – Мамин плащ вкрили 

сліди від щирих у приязні собачих лап. «Найвища атестація» - сміючись, 

17

вірш, з якого лиш пам’ятаю зболено-гіркі слова 

на Найдину смерть: «Клаповушко моя, кучерява». 

Найда, прекрасна й привітна собака, й справді 

була кучерявою клаповушкою. Як філолог, я би 

дуже хотів, щоби це прекрасне українське слово 

стало надбанням нашої новітньої української мови. 

Колись онук українського греко-католицького 

священика Андрія Достоєвського Ф.М.Достоєвський 

пишався, що увів в обіг російської мови лиш одне 

слово «стушеваться». Слово «клаповушка» цілком 

заслуговує на таку ж пошану у вічності української 

мови. Для Ольги Петрівни українська мова була не 

лише питомим середовищем її трансцендентального 

буття, а й багато чим більшим. Українська мова була 

середовищем народження її поетичних образів. Мова 

була середовищем народження її ідей, її наукових 

концепцій. Мова поезії Ольги Петрівни Діденко, 

мова наукових публікацій Ольги Петрівни Діденко 

– благодатний ґрунт для численних філологічних, 

літературознавчих, мовознавчих зосібна, наукових 

розвідок і досліджень. 


Ольга Петрівна створювала унікальні 

екскурсійні маршрути Софіївкою, досі діючі, 

експозиції Уманського краєзнавчого музею, 

спілкувалася й дискутувала зі всесвітньовідомими 

письменниками й перекладачами, які приїздили до 

неї й до Надії Віталіївни Суровцової, щоби припасти 

до джерел Істини в епоху брехні. 

А моєму дяді Кості, який теж входив у 1960-ті роки 

до кола Надії Віталіївни, на його московську адресу 

вже в 1970-х роках надійшов лист – машинописний 

передрук поезії Миколи Вороного «Євшан-зілля». І 

характерний розчерк пера. Я бачив в його московській 

квартирі, вже в часи української Незалежності, цей 

передрук. Дядя Костя мені його показував, знаючи, 

що прислала йому його в Москву Надія Віталіївна. 

Та вона цього й не приховувала. Хто читав цю 

поезію Миколи Вороного зрозуміє про йдеться. А 

власне – той, хто знає, що в українському фольклорі 

підсумувала Ольга Петрівна, коли я їй про цю пригоду розповів. 

18

означає міфологема «євшан-зілля» це зрозуміє 

також. Повернення дяді Кості до рідної української 

домівки – ось що було незаперечним лейтмотивом 

цього послання Н.В. Суровцової. 

Головним для мене в розумінні життєвого й 

творчого кредо Ольги Петрівни були й лишатимуться 

її поезії. Колись, ще 19-річним студентом, я запитав у 

мого дядька, відомого й авторитетного книгознавця: 

«Дядя Костя! А Вы знаете Ольгу Петровну Диденко?» 

Відповідь не забарилася: «Знаю. Гениальный 

украинский поэт». І зразу ж додав: «Уникально 

порядочный человек». Бездоганній моральності, 

фаховості й естетичному чуттю академіка К.Т.Ямчука 

довіряють і нині. Вже 18 літ по його відходу у засвіти. 

В цьому контексті не можу не пригадати й інше. 

1997 рік. Костянтин Тимофійович приїхав до Умані. До 

Мами й до мене. Я, звісно, попросив його за отриманою 

мною попередньою згодою Ольги Петрівни, відвідати 

її. Наші оселі поруч. На Івангородському передмісті. 

Дядя Костя і сам хотів зустрітися з Ольгою Петрівною. 

Я, ясна річ, дуже зрадів самій можливості зустрічі двох 

знакових для мене (й не тільки) людей. Геніального 

поета та відомого редактора й вченого-книгознавця. А 

ще більше я радів, будучи присутнім при їхній тривалій 

розмові в оселі Ольги Петрівни. Розмова точилася 

про поезію, про партизанське буття Ольги Петрівни, 

про відстоювання українства в 1960-х, про українську 

й світову культуру. Згадувалась і Надія Віталіївна 

Суровцова, в домівці якої Ольга Петрівна й дядя 

Костя спілкувалися 1960-70-х. Мені – вчорашньому 

студентові – хотілося конспектувати безцінні думки, 

спогади, літературні нотатки. Власне кажучи, дуже 

запізніло, неповний конспект я і роблю в цих спогадах. 

Спілкування мого дядька в домі Ольги Петрівни не 

могло бути якоюсь іншою мовою, ніж українською. 

При тому, що і німецьку і російську і польську мови, 

якої Ольга Петрівна мене навчала, як я вже згадував, 

вона знала бездоганно. Так само, втім, як і Костянтин 

Тимофійович Ямчук. Після дружньої гостини у 

Ольги Петрівни ми з Костянтином Тимофійовичем 

прийшли додому. Саме тут він і розкрив мені свої 

19

враження від зустрічі. «Я давно мріяв поспілкуватися 

українською мовою. Особливо – з Ольгою Петрівною». 

В Москві спілкуватися українською він, ясна річ, не 

міг. І – несподівано запитав: «Паша, а меня примут в 

институт, где ты сейчас работаешь?» Я, тоді ще й не 

кандидат філологічних наук, працював в Уманському 

державному педагогічному інституті імені Павла 

Тичини. З сором’язливості я не міг спитати, чому 

саме після розмови з Ольгою Петрівною дядя Костя 

поставив таке питання. Тепер, здається, розумію. Ольга 

Петрівна, немов Євшан-зіллям, пробудила у мого 

дядька бажання повернутися в Україну. Прагнення 

свій хист віддати Україні. Бажання жити і вмерти в 

Україні. Столична доля й авторитет є неважливими, 

якщо є більше. А Ольгу Петрівну академік К.Т.Ямчук 

вважав одним з найбільших морально-етичних 

авторитетів. 

Відома російська перекладачка англомовної 

літератури Ріта Райт-Ковальова, завітавши ще у 

1960-х роках, одразу після розчавлення радянськими 

танками Празької весни 1968 року, до Надії Віталіївни 

Суровцової в Умань і зустрівшись там з Ольгою 

Петрівною здивовано запитала її: «А зачем вам, 

украинцам свое государство?» Відповідь Ольги 

Петрівни, як завжди, була безстрашно-чіткою і 

лапідарною: «Затем, зачем и вам». Геніальна поезія 

«Тихо стало на світі...», написана 1968 року пройнята 

цим болем за загибель надій і досі є актуальною. 

Тихо стало на світі 

Ах, як тихо на світі! 

Чорна тиша спливає 

По лезу ножа. 

Чеські голови в Тікичі, 

Чеські голови в житі, 

Чеські хлопці рядами 

В Острожанах лежать. 

Крешуть скреготом мороки, 

Никнуть сутінки з сорому, 

Сунуть поповзом смороди 

По світах від Кремля. 

О, зеленая Влтаво! 

Віковічная славо! 

Смолоскипом палає 

Гуса земля. 

20

Геніальний поет – завжди пророк. Шекспір, 

Шевченко, Байрон, Леся Українка, Франко... Тількиот, 

переконаний, не хотіла б Ольга Петрівна, щоб у рік її 

столітнього ювілею на українській землі, сказане нею 

ще пів століття тому про Чехословаччину знову стало 

б актуальним. А ці її пророчі слова актуальні й нині. 

На жаль. Так само, як і поезія «Невтішна вдова» 3 , в 

якій зусереджено біль всіх вдів, матерів, які втратили 

рідних на підлій війні вже в XXI ст. 

Завжди була в тривалому моєму учнівстві в 

Ольги Петрівни, в її негаласливому, не декларативному 

наставництві – повага. З мого боку до Ольги Петрівни 

– то ясно. Але, пишаюся тим, що як особистість вона 

завжди поважала й мене. Поезії «Портрет» і «Умань, 

Умань, древній подих», без присвяти, впродовж кількох 

років цитувалися у межах підготовки до 400-літнього 

ювілею міста. Ці поезії присвячені Ольгою 

Петрівною мені. Її зброєносцеві… Я оприявнюю ці, 

мозаїчно-яскраво відбиті в моїй пам’яті ціннісно-смислові 

парадигми, в першу чергу для того, щоби спонукати 

нас до розуміння й усвідомлення трансцендентального 

обширу феномену Ольги Петрівни Діденко. 

Смислового простору і панорамності її феномену, 

який ми ще досі не осягнули. Масштабу її 

генеалогічного Древа, де є дисиденти, де є математики, 

де є музиканти – але все – прямо походить від християнсько-хліборобського 

коріння. Ad fontes. Від основи. 

Від джерел. 

2016 рік. Рік 100-літнього ювілею від дня 

народження О. П. Діденко. В стінах УНУС ми провели, 

може дещо завчасно, оскільки власне сам ювілей 

припадає на 18 липня 2016 року – в квітні: Поетичний 

ранок, присвячений 100-літньому ювілею легендарної 

уманки. Епіграфом до нього ми взяли наступні 

поетичні рядки Ольги Петрівни: 

Ми не шукали в світі слави. 

Нам доля визначила путь 

На смерть не подають заяви 

За нею в чергу не стають 

І в боротьбі за Україну 

Ми не герої, не орли 

3 Див. сторінку 36. 

21

Лиш як зуміли, як могли, 

Від фальші, розкладу і тліну 

Ми людські душі берегли. 

На сайті університету я так описав цю знакову 

для вшанування Ольги Петрівни і для мене особисто 

подію: 

«20 квітня 2016 року кафедрою соціальногуманітарних 

і правових дисциплін УНУС було 

проведено Ранок поезії, присвячений 100-літньому 

ювілею від дня народження легендарної уманки 

– видатного поета, краєзнавця, учасниці партизанського 

підпілля в роки Другої Світової війни та 

антитоталітарного Опору в радянські часи, одного з 

лідерів національно-демократичного Відродження 

та руху за Незалежність в місті Умані, археолога – 

відомого знавця Трипільської археологічної культури, 

лауреата премії ім. Вікентія Хвойки – Ольги Петрівни 

Діденко. Ранок поезії вступним словом розпочав 

учень О. П. Діденко, а нині доктор філософських наук, 

професор кафедри Павло Ямчук, який стисло окреслив 

своє бачення культурного феномену постаті Ольги 

Петрівни, подав власні міркування про неперебутність 

її поезії, продекламував напам’ять декілька улюблених 

віршів з її творчого доробку. Далі слово було 

надано студентам, які декламували улюблені поетичні 

твори О. П. Діденко. Унікальними спогадами про 

свою бабусю поділилась з присутніми онука Ольги 

Петрівни – викладач Уманського музичного училища 

ім. П. Демуцького – Ольга Віталіївна Скуратовська. Як 

завжди масштабними були міркування про постать 

О.П.Діденко доцента кафедри, кандидата історичних 

наук І.С.Пахольчука. Велику роботу щодо організації 

Ранку поезії було проведено всім колективом кафедри. 

Від імені присутніх, професор П.М.Ямчук подякував 

Ользі Віталіївні Скуратовській за участь у Ранку поезії. 

Завершився поетичний Ранок спільною світлиною 

зробленою учасниками напам’ять». 

Літературознавчі фрески спогадів та міркувань. 

Ольга Петрівна геніальний, але ще досі 

недооцінений, невідкритий, мов незвіданий Океан, 

українською й світовою спільнотою, український 

поет-мислитель. Поет-філософ. Поет-громадянин 

22

своєї країни, своєї Української держави. Поет-патріот, 

що негаласливо, але завжди і повсякчас утверджує 

українське в Україні й людське в людині. Це єднання, 

як мені видається, є ключем до розуміння феномену 

О.П.Діденко. Для того, щоби в цьому пересвідчитись, 

достатньо прочитати будь-яку з її поезій. Якщо 

поспілкуватися з нею особисто, на жаль, вже 

неможливо – то, принаймні, є можливим дослідити її 

діаріуш, що було би корисним для багатьох соціальногуманітарних 

дисциплін. Але – найперше – слід 

звернути увагу на її стислу й точну, «лапідарну», як вона 

часто висловлювалася, поезію. Процитована нижче 

поезія, як на мене, становить кредо справжнього 

поета й справжнього літературознавця. Становить 

кредо Справжньої Особистості, якою була і є Ольга 

Петрівна: 

Як хвалити стандартні вірші? 

Що мені говорити з тобою? 

Слово треба кресати з душі, 

А удар не буває без болю. (1, с.32) 

Тут – не лише ясна сконцентрованість думки й 

слова. Тут – не лише міститься сама філософія буття 

української незламності. А – відтак – української 

трансцендентальної незалежності. Тут міститься 

ясне христоцентричне українське дистанціювання 

від неправди. Застереження від тієї олжі, що, мов 

спрут, обплутуючи людські душі, які берегли Ольга 

Петрівна, її соратники й побратими, прагне гібридно 

поневолити світ. Стандартна безликість – знецінює 

індивідуальність, робить неповторну особистість 

«людиною-масою». (Х. Ортега-і-Гасет). Викресане з 

душі Слово неповторне і завжди народжується з болю. 

З болю за іншу людину. З болю від несправедливості. 

З болю за долю нації й України. Перечитаймо, а краще 

– вивчімо напам’ять для самих себе і для майбутніх 

поколінь, поезію О. П. Діденко «Ми не шукали в світі 

слави…». 

Створена в минулому столітті поезія Ольги 

Петрівни, прочитана сучасним читачем сприймається 

як пророцтво. Як урок пережитого українцями в 

XX ст., який нам ще слід осмислити. 

Відкинувши в 1921 році свою, нехай і не 

23

досконалу, але свою українську владу, (а хіба ж у 

литовців, поляків, естонців, фінів їхня влада на 

початку державної незалежності була досконалою?) 

отримали, через якийсь десяток літ, геноцидний 

Голодомор 1932-33 рр., сталінський терор 1937 року, 

повоєнні репресії. Чому так сталося? Ми, цей гіркий 

урок історії про який теж йдеться у філософській 

поезії О. П. Діденко, й досі не засвоїли. Ми завжди 

незадоволені своєю владою, а чужинців терпимо 

століттями. Поміркуймо над цим гірким історичним 

уроком. Робімо з нього правильні висновки щоби 

надалі стати іншими. Звісно, в нас є і будуть козаки. 

Такий вже наш історичний генотип. Але так би 

хотілося, щоби нарешті був спростований геніальний 

Шевченків вислів: «Один козак з мільйона свинопасів». 

І це порятує нас від майбутніх випробувань і поразок, 

як рятують нас звитяжці всіх часів - від Київської Русі 

до Майдану Гідності від гібридності, від руйнації Духу, 

Буття зайшлими, вороже налаштованими до самої 

суті України чужинцями. 

Фарисейська брехня висмоктує з людських душ 

сокровенне. Висмоктує саме єство людини. А щоби це 

одвічне єство не зникло, процитую власноруч Ольгою 

Петрівною дописані у моєму авторському примірникові 

книги «І угорі зоря була…» ще 1997 року видання, 

поетичні рядки: «А серце мучиться й болить, За всіх, 

хто жив і буде жить». (1, с. 34). Направду, це пропущені 

Автором через власне серце, шекспірівської сили й 

масштабу рядки. 

Літературознавцеві буде корисним осмислити 

той факт, що О. П. Діденко досконало володіла, окрім 

класичних форм світової української поезії таких як 

дистих, терцин, катрен й такою, достатньо складною 

формою поетичного висловлювання, якою є сонет. 

«Бурхлива річка», «Маленька річка», «Урвище», є 

яскравими прикладами сонетарію автора. А отже 

- вказують на перспективність його осмислення в 

новітньому літературознавстві. 

Ольга Петрівна так змальовує боротьбу Поета, а– 

власне – боротьбу незалежної людини – Особистості 

– зі страхітливими тоталітарними потворами, в поезії 

24

«Я у сні знемагала»: 

Я у сні знемагала 

Я пручалась, кричала, - 

Нерозумна потвора 

Мені кості ламала. 

І не знаю я, що то. 

То не звір, не людина, 

Щось безформне, як глина, 

Щось слизьке, як болото. 

Все одно їй, що квітка, 

Чи душа, чи каміння – 

Все задавить, розтопче 

Це безлике створіння… 

Чую: горло здавило, розтягає суглоби. 

І видавлює очі. 

І чого вона хоче, 

Хоч сама вона знає? 

Щоб я стала сліпою, 

Як найнижча тварина? 

І безмовна, як глина, 

В ідіотськім спокої? (1, с.28) 

Співзвучними із вище наведеними, є й 

такі філософсько-поетичні рядки. Вони про 

відповідальність Поета «за тих, хто жив і буде жить»: 

Поете! Не мовчи! 

Поете! Ти як Бог. 

Створити можеш рай з болота . 

Скажи життю – живи! 

Скажи красі: сіяй! 

Скажи мерзоті: 

Ти мерзота. ( 1, с.30) 

Взагалі, до сутності Поета як духовноінтелектуального 

камертона епох О. П. Діденко 

зверталася в своїх поетичних розмислах неодноразово. 

Поет тут не лише має козацько-лицарський дух і 

покликання оборонця, а й перш за все, розглядається 

як творець, як деміург, який здатен «створити рай 

з болота». Порівняння поета з Богом тут, швидше, 

вказівка на його відповідальність, на потребу завжди 

бути чесним, справедливим - «не мовчати», коли 

твориться зло. Саме тоді, коли в поезії правдивість 

трагічно дорівнює служінню Істині: 

Лист забився в шибку 

І примерз до скла 

Хочеться спокою, 

Тягне до тепла. 

Хочеться в цей вечір, 

25

Щоб мене згадав 

Той, що не зламався, 

Той, що не продав. (1, с. 31) 

І в суголосності з попередньою поезією, 

слід процитувати й наступний вірш, який був 

широкознаним в рухові антитоталітарного Опору 

1960-70-ті років. 

Стало ясно, що прийдуть, 

Що всьому кінець 

Він підніс сірника 

І поема згоріла. 

Та, що мала зігріти мільйони сердець 

А йому в темноті – 

Лише руки зігріла. (2, с. 27) 

Не можна, в цьому контексті, не пригадати 

філософему Ліни Костенко «Ще не було епохи для 

поетів, але були Поети для епох». Про призначення 

Поета Ольга Петрівна, по суті, суголосно зі Святим 

Письмом, мовила: 

Неправда! Слово не полова, 

Не купа зношених лахміть. 

Та може землю оновить 

Пекуче, чесне, чисте слово. (1, с.37) 

Хіба ж є серед українців люди – атеїсти чи віруючі, 

які не ігнорують, або – принаймні, не знають про те, 

що «спочатку було Слово» . І Слово – про Бога. І Слово 

– це – Бог. Напевне ж саме тому, Ольга Петрівна в поезії 

й у своїй багатогранній творчій діяльності апелювала 

саме до Слова. Їй – як поету-мислителю, як українці, 

вихованій в прадідівській християнській традиції 

завжди було ясно відомо, що Слово – ніяк «не купа 

зношених лахміть». А саме тому – «землю оновить» 

може тільки «пекуче, чесне, чисте Слово». Тільки 

Слово, перед Яким кожен з нас у свій час постане – 

може чеснотою оновити буття. Й – нас грішних. Ольга 

Петрівна Діденко все життя свідомо, ясно й активно 

опираючись різним видам брехні – просто служила 

Істині. А Істина – в Слові. В Слові ж – Бог. 

Література: 

1. Діденко О. П. І угорі завжди зоря була // Умань АЛМІ. - 1997. -45 с. 

2. Діденко О. П. Мир і війна // Умань АЛМІ. - 2000. - 82 с. 

26

Непогасна зоря Ольги Дiденко 

Людмила Лісова,голова міського осередку 

«Просвіта», заслужений учитель України, 

член літературного об’єднання «ЛіТо». 

Благословен той день і час, який подарував 

мені зустріч із Ольгою Петрівною Діденко. Це 

сталося пів століття тому. Цікавий, високоповажний, 

авторитетний загал членів літературного об’єднання 

м. Умань при «Уманській зорі»…Знані, шановані 

люди, майстри карбованого слова, патріоти України, 

сміливі й нескорені…Надія Суровцова, Віктор 

Некіпєлов, Григорій Ковальов, Валентина Козицька, 

Ольга Діденко. І поруч із такими титанами духу і 

слова – молодь, зокрема, моя однокласниця Ірина 

Авєріна і я, учениця Уманської середньої школи № 

8, Людмила Вербова. В атмосфері високої духовності 

й національної свідомості формувалися наші душі, 

наша совість і незбочений шляху майбутнє. На мій 

погляд, саме Ольга Петрівна була Берегинею нашого 

загалу. Її пильне око вихоплювало те, що, можливо, не 

вдавалося іншим. 

Як зараз пам’ятаю холодну ранню весну 1969 року. 

По-материнськи лагідна, усміхнена, привітна Ольга 

Петрівна ніжно поклала мені руку на плече й впівголоса 

промовила: «А зайдіть до мене на годинку. Хочу з 

Вами поспілкуватися…» До речі, ця високоповажна 

жінка до всіх зверталася на «Ви». А мешкала Ольга 

Петрівна далеченько, в районі передмістя (поблизу 

залізничного вокзалу). І я вирушила на зустріч із 

своєю долею. 

Скромне помешкання вражало наскрізь 

українським духом: вишиті рушники, полив’яний 

посуд, серветки, картини. Усе дихало справжністю 

та Україною. І, звичайно, величезна книгозбірня. 

Очі розбігалися. Де у 60-ті роки ХХ ст. можна було 

доторкнутися оком і душею до такої розкоші? І 

полилася невимушена розмова. Слово за словом, як 

на сповіді, я поділилася з Ольгою Петрівною своїми 

думками, мріями, надіями, планами…Прочитали свої 

вірші, які й сьогодні називаю своєрідною манерою 

27

спілкування. Бо поет, у моєму розумінні, це Божа 

людина, якій Всевишній довірив неземне ремесло. 

Ольга Петрівна уважно вислухала мене, підтримала 

бажання навчатися в Київському університеті на 

філологічному факультеті. А потім узяла до рук книгу 

і почала читати: «Благословенна будь, моя незаймана 

дівице Десно!». Це була «Зачарована Десна» Олександра 

Довженка. Господи, як вона читала! І сміялася, і 

сумувала, і горювала разом із героями твору. Так вона 

ще й актриса! Як же щедро наділив Бог цю дивовижну 

жінку! 

На жаль, перша спроба стати студенткою 

Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка 

закінчилася невдачею. Мої зв’язки із патріотично 

налаштованими мешканцями міста (не тільки) не 

давали можливості влаштуватися на роботу. От і 

з’явився запис у «Трудовій книжці» – «підсобниця». 

Так розпочався трудовий шлях у життя. Будівельна 

бригада на Уманському вітамінному заводі… Спецодяг, 

будівельні роботи. Дощова осінь, зима. І це у 17 років. 

Жила надією на зустріч із членами літоб’єднання. От 

де знаходила спочинок і втіху моя змучена, ще дитяча 

душа. Я чула рідну мову, мудрі слова, щирі поради. 

У лабораторії вітамінного заводу працював поетдисидент 

Віктор Нєкіпєлов. Прекрасна людина! От 

і прийшло рішення написати про нього до обласної 

газети. Цей план ми здійснили разом із Григорієм 

Ковальовим. І 22 травня 1970 року у «Черкаській 

правді» побачила світ наша велика стаття – допис 

«Хімія і поезія». У ній ішлося про гарного фахівця, 

його колег, оточення і, звичайно, про поетичний хист. 

Але можновладці побачили у цьому матеріалі щось 

недозволене, вороже, неприпустиме. І почалося! Як 

мене розпікали, принижували, погрожували! Як 

заворушилося антиукраїнське кубло! Як добре, що 

поруч були мої однодумці і, звичайно, мудра та бувала 

Ольга Діденко. 

Нарешті я – випускниця жаданого університету. 

Запрошена на учительську роботу до однієї з 

найкращих шкіл міста – школу № 7! (До речі, вже 40 

років я маю честь викладати рідну мову й літературу 

28

у цій школі). Наші стосунки і зв’язки з Ольгою 

Петрівною не припинялися. Скільки уроків літератури 

ми провели разом! Скільки моїх учнів мали змогу 

почути Ольгу Петрівну! Їх вражала зовнішність жінкинауковця, 

великої українки. А як вона співала! Як 

уміла спілкуватися з дітьми! Все це робила неспішно, 

неквапливо, мудро, продумано. Звісно, талант. Добре, 

що залишилися світлини на згадку про зустрічі. 

Ольга Петрівна, Людмила Лісова, онук Чорномазів Іван 

Одного свого талановитого учня, Павла Ямчука, 

я і Тетяна Чорномаз, голова товариства «Берегиня», 

велика патріотка України, познайомили із Ольгою 

Діденко. Про місце і роль цієї жінки академік Павло 

Ямчук згадує у своїх споминах. 

Як ми знаємо, Ольга Петрівна вболівала і за 

збереження матеріалів старовини, і за майбутнє. 

У моїй біографії була пам’ятна сторінка, коли я 

працювала старшим викладачем кафедри української 

літератури Уманського державного педагогічного 

інституту ім. Павла Тичини (тепер – університету). Я 

мала добру змогу зустрічатися з Ольгою Петрівною 

у стінах цього закладу. То майстриня переглядала 

і досліджувала уламки кахлів, знайдених під час 

фольклорної практики студентів. То описували 

візерунки на вишитих рушниках…Чого тільки не 

переробили її невтомні руки, до чого не доторкнулося 

небайдуже серце! 

Як відомо, Ольга Петрівна народилася влітку. 

Не любила пишних святкувань. Але тішилася, коли 

до хати приходили дорогі їй люди. Шкода і жаль, що 

цього разу вона вже не могла зустріти особисто, біля 

воріт, із волошковою усмішкою…Та навіть лежачи в 

ліжку, жартувала, підспівувала, ділилася спогадами, 

зауважувала…Мала ще добру світлу пам’ять. Жила 

в онуки. Мала окрему кімнатку. Принагідно читала. 

Кожний прожитий день мав бути насиченим і 

повнокровним. Так воно і було. Шкода, що доводиться 

говорити про Велику Українку в минулому часі. 

29

Ольга Петрівна Діденко, Людмила Василівна Лісова 

та внук Богдана Даниловича і Тетяни Олександрівни 

Чорномазів - Іван 

30

I 

Нiчого в життi не зрiкаюсь. 

Хай болить... 

31

***** 

Коли вам десь під п’ятдесят, 

Життя не вернеться назад, 

Ви, розгубивши в світі все, 

Пливете вже, куди несе. 

Ідете в звичній борозні, 

Не думаючи: так чи ні. 

У вас зосталось тільки «я», 

«Моє», «мені», «моя сім’я». 

Живем собі, бо треба жить. 

Чуже не гріє, не болить. 

І відбуваєм папірцем, 

Хоч там когось їдять живцем. 

І тільки сердимось на те, 

Що молодь, мов, не та росте. 

А коли вам сімнадцять літ, 

І серце рветься у політ, 

Щоб залишити світлий слід? 

А коли вам сімнадцять літ, 

А навкруги схитнувся світ, 

І де там Захід, де там Схід?! 

А навкруги гнилі гриби, 

Давно байдужі до ганьби. 

А молодь що ж? 

І «ті» й не «ті». 

Звертають на стежки круті. 

Умань, 1967 р. 

32

***** 

Давно колись, як я була мала, 

На небі вкруг займалися заграви. 

На гордих крилах жаху, крові, слави 

Нас воля на добро й на зло несла. 

Вона летіла, грізна і чарівна, 

А я, замурзана, на призьбі спала. 

І, в льоті нахилившися, вона 

Мене малу в чоло поцілувала. 

І зникла знов. А я собі пішла 

Смертей і мук незмірними полями. 

І угорі завжди зоря була, 

А під ногами зради вовчі ями. 

Хоч руки зв’язані, уста мовчать, 

В очах сліди думок, вагання, болю, 

Та на чолі чи Каїна печать, 

Чи відсвіт зоряний – святий цілунок волі. 

......................................................Отак я йду. 

Завжди над прірвою і віч-на-віч з бідою, 

Та рух незримих рук відводить десь біду, 

І подих крижаний проносить стороною. 

У тьмі холодній хай їх обмине, 

Ті чисті руки, зла і згубна сила. 

Та де ж ви, ті, кого, як і мене, 

Вогнем свободи доля обпалила?! 

Самгородок, 1956 р. 

33

***** 

Я у сні знемагала. 

Я пручалась, кричала, – 

Нерозумна потвора 

Мені кості ламала. 

І не знаю я, що то. 

То не звір, не людина, 

Щось безформне, як глина, 

Щось слизьке, як болото. 

Все одно їй – що квітка, 

Чи душа, чи каміння – 

Все задавить, розтопче 

Це безлике створіння. 

Це катівня, чи пекло, 

Чи Прокрустове ложе? 

Я затерпла, завмерла, 

І змагатись не можу. 

І збагнути несила, 

Що зарадить могло би. 

Чую: горло здавило, 

Розтягає суглоби. 

Чую: ребра стискає 

І видавлює очі. 

І чого вона хоче, 

Хоч сама вона знає? 

Щоб я стала сліпою, 

Як найнижча тварина? 

І безмовна, як глина, 

В ідіотськім спокої? 

Я не хочу спокою! 

Я не буду такою! 

Але сила є сила. 

Я не встою, не встою! 

34

Щоб не сміла душити, 

Безборонних ламати, 

Треба якось сказати, 

Треба щось пояснити. 

Треба душу їй дати, 

Розуміння людини. 

Треба слово сказати, 

Заповітне, єдине. 

Душу, ту що ховала 

Від наруги, від зради, 

Від облудної дружби, 

Від лихої принади. 

Берегла, як билину, 

Як дихання при сконі, 

Як під бурею вогник, 

Як сльозу на долоні. 

Мляво дніє надворі. 

Вікон сірі квадрати… 

Цій жорстокій потворі 

Треба душу віддати?! 


***** 

Лист забився в шибку 

І примерз до скла. 

Хочеться спокою, 

Тягне до тепла. 

Хочеться в цей вечір, 

Щоб мене згадав, 

Той, хто не зламався, 

Той, що не продав. 

Якимівка, 1958 р. 

35

36 

***** 

Я невтішна вдова. Я, схилившись над світом, ридаю 

Над могилами щастя, над прахом нездійснених мрій. 

Де ви, друзі далекі? Немає, немає, немає… 

Де ти, милий мій, муж, моє ладо, омріяний мій? 

Як розумний господар, ти вільно проходив по світу. 

Пильно ниву орав і добірним зерном засівав. 

Ти міста будував і яскраві насаджував квіти, 

Мудрі книги писав ти і радості пісню співав. 

Звівши горде чоло, ти вдивлявся туди – на вершини, 

Кликав, вів уперед, на високі думки і діла, 

А часами схилявся на груди мені, як дитина. 

Був покірним, моїм, і любов твоя щастям була. 

Знав ти правду, і совість, і честь чоловічу, і волю. 

Ти не був боягузом, і зрадником бути не міг. 

Де ж ти голову склав? На якому незнаному полі? 

На розпутті яких невідомих доріг ти поліг? 

Може груди твої розтерзали гримлячі гармати? 

Може тіло снаряди і бомби твоє рознесли? 

Та дарма… ні гармати, ні бомби, 

вогонь автоматів, ні атом 

Розстріляти великої твої душі не могли. 

Чорна зрада її ворогів, чорна злоба і зависть зсушила, 

Зграя підлих пігмеїв обплутала руки твої, 

Туга, сум і неволя краплинами виссали сили, 

І схилилось високе і горде чоло до землі. 

Світ могилою став. Плачуть, в’янучи, ніжні дівчата, 

І надії їх марні, безрадісні дні, і пісні їх сумні. 

Нерозумні, голодні й роззуті ростуть сиротята. 

Де ти, батьку? Озвися, прийди! Ми малі, ми одні! 

Я всесвітня вдова. Як зозуля літаю, питаю: 

«Де ви діли людину? Хто скаже? Спитати кого?» 

Дайте, дайте надію. Чи вбийте надію до краю. 

Дайте смерть, щоб порожнім життям 

не зневажити пам’ять його! 

Стрий-Бершадь, 1946-1952 рр.

***** 

Снилось чи сталось? 

В північ крижану 

Біле простирало 

Било по вікну. 

Билось і кричало, 

Рвалося в пітьму: 

Десь когось сьогодні 

Повели в тюрму. 

Диким божевіллям 

Мчалась заметіль. 

Білі звуки болю 

Рвались звідусіль. 

Біле простирало – 

Недобитий птах 

Билося, кричало 

І – долало страх. 


***** 

Ниють ноги, в’януть плечі, 

Пил припав на стеблах трав. 

Сядьмо трохи. Тихий вечір 

Нам товариша послав. 

Чим багаті, тим і раді. 

Шлях наш – доля багатьох. 

Добрий вечір, пане-брате! 

Чи ж далеко нам удвох? 


37

Красивий сусiд 

В буденній метушливій каруселі 

(Усе бігцем і завжди безліч справ) 

Ходив сусід у ватянці й шинелі, 

Щось друкував, чимсь торгував. 

Учора запросив мене в кімнату. 

У вигідних фотелях сидячи, 

Ми намагались просто розмовляти, 

Уперше не про речі чи харчі. 

Ставний і елегантний, злегка сивий, 

Падкий до анекдотів і новин. 

Не знала я, що мій сусід красивий, 

Що мій сусід – красивий міщанин. 


38

Велетнi 

Вони втирали свіжі рани, 

Отруйні стріли рвали з пліч, 

І борсались в петлі арканів, 

І в хащах людських протиріч. 

А там стихали, деревіли, 

Перед очима плив туман. 

А там – ставали на курган, 

Не спопелілі – скам’янілі. 

А перехожим не збагнути, 

Чому повз них лягає путь, 

Як серед зрад, немов отрути, 

Камінні велетні ростуть. 


39

Прощання 

На глибокому плесі, в вершині, 

Повний місяць у темній воді. 

Між травою, в ожині й калині, 

Як у срібному сні, молоді. 

Де ти ділось, сполохане слово? 

Десь пурхнуло голубкою з рук. 

Тільки пальців гаряча розмова, 

Тільки серць розколиханий стук. 

«Не побачать ні зорі, ні люди, 

Нас укрив насторожений гай. 

Поклади мені руку на груди, 

І тихенько мені заспівай: 

«Їхав козак за Дунай, 

Казав дівчині: «Прощай!». 

Притулилася легенько щокою, 

І пахучими хвилями кіс, – 

Я б навіки зостався з тобою, 

Крізь життя на руках би проніс. 

Дай торкнутись сухими губами, 

Пригорнути тремтячу, тонку. 

Глянь, як хилиться квітка над нами 

У весільному білім вінку. 

Ніч остання в задумі сплітала 

Тихий шепіт і лагідний сміх, 

А із заходу смерть налітала, 

І торкалася крилами їх. 

«Як не згину, то вернуся 

Через три года». 

40

Пiд снiгом лютої зими 

Під снігом лютої зими, 

Що стелить смерті килими, 

Вмирають квіти і трава, 

Вкриває іній дерева. 

Під снігом лютої зими 

Даремно серце не томи. 

Під снігом дихає трава 

І шепче: «Я жива, жива! 

Я не боюсь смертей і тьми». 

Під снігом лютої зими 

Ростуть надії, сняться сни. 

І все, що вмерло восени, 

Діжде грозової весни. 

Чекай, чекай, не засинай! 

Який-то буде урожай? 

Стрий, 1947 р. 

***** 

- Гуси мої, гуси, 

Ще нема зими. 

Що ж ви світ замаяли 

Білими крильми? 

- Ми з дороги збилися, 

Ти нас підвела. 

Хто ж чекає з півночі 

Сонечка й тепла? 


41

***** 

Ми з сином раз стіну ламали – 

Упала, рушилась стіна, 

І грубим шаром до вікна 

Безладні брили діставали. 

Ой буде ж нам роботи, сину, 

Щоб з хати винести біду, 

Щоб розібрати цеглу й глину, 

І все зробити доладу. 


***** 

Як розум марево прогорне 

Земних привабливих оман, 

Пізнаєм правду: небо чорне – 

Страшний холодний океан. 

Душа не висохне в шуканнях, 

І не паде зо страху ниць. 

Ми просто станемо на грані 

Ще не відкритих таємниць. 

У землю впершися ногами, 

В завіях зоряних вітрів 

Пізнаєм свіжі ритми й гами 

Нових незнаних кольорів. 


42

Пісня 

Вітер, вітер по полю, по полю. 

Нема йому спокою, спокою. 

Білу квітку хитає, хитає, 

В неї правди питає: 

«Скажи, квітко, ромашко, ромашко, 

Чого в світі так тяжко, так важко?» 

«Ой легіню, не хитай, не хитай, 

В мене правди не питай, не питай. 

Дужі крила широкі – 

Нащо тобі той спокій?» 


43

Петрівчані ночі 

Поспалися, і мама, і тато, 

Тільки мені не спати. 

Чим я буду літа молодії 

Та під старість споминати? 

А я зійду по битій стежині 

До широкого ставу. 

Гляну в воду, гляну в темне небо, 

Під осокором стану. 

Понад ставом плинуть літні чари, 

І співають дівчата: 

«Вийди, вийди, нічко петрівчана, 

Та Івана стрічати». 

А я стріну, тільки не Івана, 

А чорнявого Гриця. 

В нього очі, тихі чорні очі, 

Як глибока криниця. 

Він співає, душу виливає, 

А сказати не сміє. 

Як пригорне до грудей широких, 

Наче сонце зігріє. 

Його очі – глибока криниця, 

В нього брови шовкові. 

Нема, нема тепер мого Гриця, 

Нема в мене любові. 

Ой десь мою молодую долю 

Та завія замчала. 

Де ви, щирі, де ви, добрі очі? 

Де ти, ніч петрівчана? 

Повалились клуні і комори, 

Ще й біленькії хати. 

Стали люди попід парканами, 

Як собаки, здихати. 

Не поможе ні талан, ні доля, 

Ані сам Господь з неба. 

І не знати, чия на те воля, 

І кому того треба. 


44

У затiнку 

Що ж нехай буде осінь. Хай буде і так. 

І морози, і сльоти, і хвилини невдачі. 

На папері рука. Самота, самота… 

Голубіє вікно і, як дівчина, плаче. 

Ну й нехай не зуміла. Нехай не змогла. 

Нерозумний морозе, ну що ти накоїв? 

Від кімнатного спокою, тиші, тепла, 

Від дихання мого оживають левкої. 

***** 

Велика Растівка, 1961 р. 

І так буває скрізь і завжди: 

Буденних пристрастей клубок, 

Сумнівний сплав брехні і правди – 

Фальшивий звук, не вірний крок. 

І раптом думка: хто я? що я? 

І з ким іду? І де мета? 

Яка в житті надійна зброя 

Думок і вчинків чистота. 


***** 

Ніч спливає. Хата в жалобі. 

Затихає серце повільно. 

Невидима рука на лобі, 

І повіки звести невільно. 

Тільки думка б’ється уперто: 

Нащо, нащо вдалась такою, 

Що в зловіснім затінку смерті 

Відчуваю життя з жагою? 


45

***** 

Що ти шкіришся? Що ти кажеш? 

Що ти шепчеш у темнім кутку? 

Чи схопити за горло важиш 

У останнім скаженім стрибку? 

Я жива. Не підходь. Чекай! 

Вуха слухають, очі бачать. 

Обважніла холодна рука 

Хоче з виляском дати здачі. 


Лінь 

Лінь лежати. Й вставати ліньки. 

Воду нести, піч вигортати, 

Одягтись, іти в поліклініку, 

Мабуть, лінь буде і вмирати. 

А як смерть невчасна прискочить, 

Щоб зіпхнути у чорну глибінь, 

Може віку мені доточить 

Українська класична лінь. 


46

***** 

Аж за обрієм ясне пасмо. 

Тільки шлях і високе небо. 

Я така маленька, нещасна, 

Приголубте мене, хто-небудь. 

Як із казки мала сирітка, 

Як сама та дитяча казка, 

Над дорогою схилена квітка. 

Не скубіть мене. Будь ласка! 

Кажуть, ніжна кволість не личить, 

Треба сонячний час возвеличить. 

Скоро, кажуть, обрій роздасться, 

Зацвітуть усі вишні в саду… 

Я не вірю в вишневе щастя, 

Та встаю за гуртом і йду. 

Часом Навіть, ідучи, мрію. 

Або пісню іще виводжу. 

Значить, трохи співати вмію, 

Значить… значить іти ще можу. 


Для себе – мораль 

Ти на життя все хочеш нарікати? 

А ти згадай (Життя? Таке, як є!), 

Що тричі був засуджений до страти 

І в вигнанні помер Агріппа д’Обіньє. 

Вівсяники,1955 р. 

47

***** 

Я стала розумна. Я стала спокійна. 

Шаленого щастя жага непостійна 

Не мучить. 

Я знаю: воно нам не дане. 

Я тільки чекаю і пізно, і рано, 

Поштовий листочок. Єдиний. Жаданий. 

***** 

Як стинуть стіни від морозів, 

Нам сняться квіти весняні. 

Колись я мала добрих друзів. 

Чи може, снилося мені? 



***** 

У тебе справи чи забави, 

А я чекаю так давно. 

Черствіє хліб, холонуть страви, 

І видихається вино. 

У тебе справи чи забави, 

А я чекаю стільки літ. 

Черствіє хліб, холонуть страви, 

Цвіте і облітає цвіт. 

48

Портрет 

Коли не сила вже терпіти 

Брудну буденну каламуть, 

До хати раптом входить вітер, 

І не дає мені заснуть. 

П. Я. 

Він дме в повіки, гладить щоки, 

В листах, в паперах шарудить. 

Такий ясний, такий широкий – 

Віки, епохи – тільки мить. 

І крізь мої закриті вії 

Зринають, наче уві сні, 

Прадавні образи, події, 

Слова забуті і пісні. 

І все ж я не прийду до тями: 

Ти – вітер? Невидимий птах? 

Чи озивається ночами 

Моє відлуння у світах? 

Умань, липень 1998 р. 

49

***** 

Зло за кулісами. Правда на троні. 

Грають актори заучені ролі. 

Світ не здивуєш тепер чудесами: 

Ролі змінились, – актори ті ж самі. 

Доля 

Не боюся, не каюсь, не мучуся. 

Не задушливий тихий спокій. 

Є відрада в твоїй неминучості, 

Перемога – в погрозі твоїй. 

Не боюся, не мучусь, не каюся, 

Не зрікаюсь тебе ні на мить. 

І нічого в житті не зрікаюся. 

Хай болить! 


***** 

Тяжко дишеться. Трудно пишеться, – 

Небагато зосталось мені. 

Недоспівана пісня лишиться. 

Задзвенить і замре в далині. 

І найкраще незронене слово, 

Що погідного часу чека, 

На губах захолоне раптово, 

Як краплина на вістрі листка. 


50

I I 

Я прибуду. Я iду до тебе, 

Мiй далекий незбагненний свiт...

***** 

Сонце спустить віщі струни з неба 

Крізь прозоре мерехтіння віт. 

Я прибуду. Я іду до тебе, 

Мій далекий, незбагненний світ. 

Обніму руками теплі схили, 

Над стежками думками майну. 

Загудуть задумані могили, 

Розгойдає вітер дивину. 

Глянуть плеса поміж берегами 

Сяйвом незатьмарених зіниць, – 

Припаду пошерхлими губами 

До дитячих давніх таємниць. 

Милий краю, я тебе впізнаю 

Крізь вогонь і пекло, тлін і бруд. 

Будь щасливий, благодатний краю, 

Будь благословен талан і труд. 


52

***** 

Привіт тобі, одвічний друже мій, 

У всяку пору і погоду! 

Зелений храм, притулок легких мрій, 

Що в душу ллєш свою цілющу воду. 

В твоїй тіні стає тихішим сміх, 

Під крильми величі, і спокою, і сили. 

І ходить гомін по верхах твоїх, 

Як думи предків, що його створили. 

Хто не прощавсь з тобою, йдучи в світ, 

Перед тривогами далекої мандрівки? 

Хто, запорошений, вернувшись до домівки, 

Не віддавав тобі і шану і привіт? 

Всесильні чари весняні твої. 

У місячнім таємнім мерехтінні 

Століття шаленіють солов’ї, 

Цілуються і плачуть покоління. 

В годину горя, труднощів і зрад, 

На руки стомлені схиливши важко скроні, 

Хто серця з нас не клав в твої м’які долоні, 

Тобі звіряючи і біль, і дум розлад? 

І в серці знову зорі розцвіли, 

І сповиває душу шум шовковий, 

І, як Антей, торкнувшися землі, 

Ідеш в життя до боротьби готовий. 


53

Маки 

Коли у ніжнім сяйві маки 

Тремтять від дотику руки, 

Ви обережно їх тримайте, 

І не дихніть на пелюстки. 

Коли ясний світанок гляне 

У зачаровану глибінь, 

На плесо тихе, осіянне, 

Нехай не пада ваша тінь. 

І не збивайте срібні роси 

З сумирно схилених суцвіть, 

І серця спів дзвінкоголосий 

Холодним словом не гасіть. 

Бо й вам, черствим і бідним людям, 

Хто топче цвіт і глушить спів, 

Як радість стрепенеться в грудях, 

Хоч раз в житті забракне слів. 


54

Вечiр 

Сніжна чіткість хвилястих ліній, 

А на зламах – блакитна тінь. 

Захід сонячний. Іній, іній… 

Глянь навколо! Стань одпочинь. 

Неприм’ятим хутром багатим 

Золотистий і теплий сніг 

На поля і закутані хати 

Всюди тихою радістю ліг. 

Кришталями в косому промінні 

Блисне в очі то там, то тут. 

Як рожеві легкі видіння, 

Скрізь по обрію села встають. 

Дзвонять відра у синій долині 

Десь від скирти сміх долетів. 

Чи буває ж на Україні, 

Щось святіше од цих вечорів? 

Юшківці-Якимівка, 1959 р. 

55

Урвище 

Стрімка-стрімка стіна рудої глини 

Плескаті черепашки біля дна, 

А вище – чорнозем і снігу пелена, 

І аж під небом ген сухі стеблини 

Течуть століття, роки, дні, години… 

Руйнується потріскана стіна, 

Таємні знаки, давні письмена 

Повільно відкриває для людини. 

На ній усе, що вироста і гине, 

Що вгору пробивається невпинно, 

Сліди струмків і промені щодень, 

Розриті нори, корені рослини, 

І сіре попелище старовинне, 

І ноти вільних вітрових пісень. 


56

***** 

Прилетіло й тихо сіло, 

Як в дитячих теплих снах, 

Біле диво, щастя біле, 

Біла радість на гілках. 

Вітерець зітхне-повіє – 

Облітають пелюстки. 

Світлий спогад, чиста мрія 

Гріють душу на роки. 


57

Купайло 

Ми припізнилися у лузі. 

Поля замовкли. Сонце сіло. 

Вже й місяць став на виднокрузі, 

А тато все складали сіно. 

У купинах понад болотом 

Діди піднялися димами, 

І потайними голосами 

Перемовлялись з цілим родом. 

А від села пісні летіли 

Про дике зілля при дорозі, 

Ловили тато їх на вила 

І все мостили нас на возі. 

Чебрець, катран, ромен, васильки, 

В пахучий віз складали тато – 

Була і нивка-материнка, 

І всяких інших див багато. 

А стихло трохи у долині, – 

Всього набралось, скільки треба, – 

Мене взяли міцні долоні 

І посадили аж на небо. 

Десь тупотіли коненята, 

Внизу губилася дорога, 

А в небі я й могутні тато. 

Пливли в піснях шляхами Бога. 


58

Конi 

Крізь дірку в стрісі – сонця течія, 

Жовтавий порох сиплеться з бантини. 

В стіні кілок. Стара шлея. 

Мотуззя в звоях павутини. 

Пропав терпкого поту дух, 

Розтали давні шуми в тиші. 

Нема ні ластівок, ні мух. 

Куди поділись миші? 

Корови билися. Гусак сичав. 

А коні були добрі й дужі. 

І довго тут, хоч інший час настав, 

Стояли в сутінках їх душі. 

За працю, піт, розбиті копити, 

За шиї в саднах і корості, 

Їх кінський бог прийняв ті душі прості, 

Вернув казкові гриви і хвости. 

А де були конов’язі колишні, 

Бульдозер вивернув зелені вишні. 


59

Маленька рiчка 

Без подвигів, без імені, без слави 

Вона полями й селами текла. 

До неї дівчина по воду йшла, 

І вдвох вони бриніли щось цікаве. 

Коноплі, капусти, і лози золотаві 

Вона в посуху пильно берегла. 

Всю життєдайну силу віддала – 

І берегами буйно гнулись трави. 

Та розуму й чуттям наперекір 

Хтось вирубав в верхів’ї Темний бір. 

І стихла річчина весела мова. 

А буйні трави все ростуть, ростуть, 

Та, часом вибившись, джерельце криштальове 

Значить її важку підземну путь. 


60

Синичка 

Не поможуть уже й рукавички, 

Січень світить, коле й січе. 

А на гілці – синичка. 

В’ється, крутиться, а не втече. 

Посвист сміливий, очко цікаве, 

Задьору стільки, що ну! 

Не лякайте синичку, і у неї важливі справи: 

Синичка робить весну. 


61

Осiнь золота 

Починає незриму роботу 

Осінь сонячна, майстер-митець, 

То недбало кладе позолоту, 

То задумливо ронить багрець. 

Золоте, пурпурове, бузкове, 

То огнисте, то знов золоте… 

Осінь гляне, одвернеться знову, 

І з досадою скаже: «Не те!» 

А буває – все знищить в нестямі. 

Та, в рішучого спокою час, 

Що в душі зберігала роками, 

Урочисто відкриє для нас. 

І така в неї радість і велич 

В світлім полум’ї тихих пожеж: 

Не одійдеш, очей не зведеш, 

І уклоном їй шану простелеш. 

А вона, вже нахмарена ходить, 

Їй здається, що знову «не те», 

Все шукає, і все не знаходить, 

Щось своє, заповітне, святе. 

Все загине в холодному вітрі. 

Все знесе неминущий потік – 

Та ніколи не зрадить палітри. 

Осінь знову почне. 

Через рік. 


62

***** 

Така весела хуртовина, 

Якої зроду не було! 

Над білим світом лине-лине, 

В обіймах крутить все село. 

Уже дванадцяту пробило. 

Замовкло радіо давно. 

Надворі видно. Біло-біло, 

І все незвичне, як кіно. 

До чого зараз теплі хати? 

І хто б, нещасний, спати міг? 

Боротись, падати, тікати, 

Кружляти й линути як сніг! 

Зібравши задуми зухвалі, 

Рвонути, скільки стане сил, 

У золотий космічний пил, 

Де світять мрії небувалі. 

Антонівка, 1960 р. 

63

Квiтень 

По калюжах придорожних 

Бродить квітень-жартівник. 

Тужний, радісно-тривожний, 

Долітає з неба крик. 

Там долають трудні милі, 

Б’ються, борються без сна, 

А за ними теплі хвилі 

Котить збуджена весна. 

Від землі луну доносить – 

Гуси голос подають. 

Тільки в них усього досить – 

Добрий харч і теплий бруд. 

Не лякайтеся спокуси. 

Трусоніть байдужу лінь – 

Гуси сірі, ситі гуси, 

Подивіться вдалечінь! 

Пройде осінь, тільки всніжить 

(Не про вас у небі путь!), 

Скільки треба, вас поріжуть, 

Скільки треба – продадуть. 


64

Бурхлива рiчка 

Прислухайтесь: по дну гримить каміння, 

А очі сліпить веселковий пил. 

То струмені – туге сплетіння жил, 

То знову річка в срібно-білій піні 

Міняє русло в гніві і кипінні. 

Хто стане на шляху цих невідступних сил 

Вона зімне під грізний гуркіт брил! 

Гігантський труд оцінять покоління! 

Не вірте! На брудну пустиню схоже, 

З сумною славою замучених джерел, 

За нею лишиться каміння мертве ложе – 

Не скоро виростуть там стебла диких зел. 

Вона до щастя спільного не прагне. 

Вона собі важке каміння тягне. 


65

***** 

Спокійна осінь. Теплі, сиві хмари. 

Вологий чорний оксамит ріллі. 

Над трактором далеким хмарка пари. 

Когось з собою кличуть журавлі. 

Земля, простягшись, ніби задрімала 

По днях утіхи, клопоту й труда. 

Знеможена, притомлена, зів’яла, 

Розквітчана і вже не молода. 

Та в глибині могутня сила бродить, 

І прийде час – відродження пора. 

Вона ще всього так багато вродить, 

І скільки людям дасть іще добра. 

Бершадь-Умань, 1953 р. 

66

***** 

В дикій пущі є ведмеді, 

В дикій пущі вепри бродять, 

Біля ніг сичать гадюки, 

Поміж віттям в’ються сови. 

А лукаві чортенята, 

Вдень, побачивши людину, 

Вмить зникають під корчами, 

Тільки хвостики тремтять. 

А вночі, як місяць зійде, 

Звівши вгору чорні руки, 

Розметавши буйні коси, 

Дикі ігри відьми заводять. 

На багнистих темних плесах 

Бліді голови – лілеї 

Піднімають водяниці 

І хитаються непевно. 

Умань-Палігарня, 1945 р. 

67

***** 

Іду полями навмання, 

І, зачарована, німію… 

І всує вимовить не смію 

Твоє пресвітлеє ім’я. 

О скільки бачили ці ниви, 

І синє марево лісів! 

Як гомін давніх голосів, 

Річок журливі переливи. 

Упасти до землі грудьми, 

І по краплині кров віддати, 

Щоб тим, що хочуть жить людьми, 

Не заступали сонця грати, 

Щоби не в’яли, не вмирали 

В горні чужинської навали 

З твого вікна живі квітки. 

Щоб діти матір’ю назвали 

Тебе навіки і віки. 


68

III 

Не забувай про очi синi... 

Про чорнi днi на Українi...

***** 

Не забувай про очі сині, 

Про карі очі, як огні, 

Про чорні дні на Україні, 

Про наші сльози і пісні. 

За свіжий біль, за давні втрати, 

До серця кривди не бери, 

Згадай садок і білу хату, 

І наші тихі вечори. 

Стрімкі яри, зелені схили, 

Пониклих трав німий відчай – 

То все невидимі могили. 

Не забувай, не забувай… 

Колючий дріт, гармати, грати… 

Не забувай іще одно, 

Що нам не гнутися, стояти, 

І, може, встояти дано. 


70

Петровi батоги 

Прилітають сині ночі 

На росяні луги. 

Закривають сині очі 

Петрові батоги. 

Ронять, ронять буйні сльози 

З-під скорботних вій. 

Сняться, квітом давні грози, 

Чорний буревій. 

Як повзла піхота вперто, 

Риючись, як кріт; 

Як тримались руки мертві 

Їх, цупких, як дріт. 

Як стриміли серед пекла 

Через чад і дим; 

Як випростували стебла 

З-під важких машин. 

Як вклонялися прощально 

За прощальний труд; 

Як бруднили їх безжально 

Порох, пил, мазут. 

Відлітають сині ночі 

З росяних лугів. 

Розцвітають сині очі 

Петрових батогів. 

Буде спека, град і вітер, 

І сніги, сніги… 

Є такі на світі квіти – 

Петрові батоги. 


71

***** 

Ми не шукали в світі слави. 

Нам доля визначила путь. 

На смерть не подають заяви, 

За нею в чергу не стають. 

І в боротьбі за Україну 

Ми не герої, не орли. 

Лиш як зуміли, як могли, 

Від фальші, розкладу і тліну, 

Ми людські душі берегли. 


72

Чи ви брати, спали? 

«Чи ви, брати, спали? 

Чи ви в карти грали? 

Що ви Україну 

Ворогам віддали?» 

«Ми, сестри, не спали, 

І в карти не грали, 

А ми командира 

Наказу чекали.» 

Народна пісня. 

Запис Н. Танашевич 

Бершадь, 1945 р. 

73

***** 

Крутанина щодня, і брехня, і бридня – 

Докучають сексоти. 

Мій автобус старий, ти мене забери 

Дощової суботи. 

Ти не чхай, не гарчи, а швиденько домчи. 

Там, де гать через воду, 

Там дороги кінець. 

Майданець, Майданець 

Гарантує свободу! 

Вечорами над ним тихо куриться дим, 

Там сидить моє браття. 

Повні вуха землі, на руках мозолі, 

Все у джинсовім дранті. 

Пропадайте з очей Пугачова й хокей! 

Телевізоре, де ти? 

Нас сюди привело з-під куща джерело, 

І злинялі намети. 

Тут і мудрість і спів, руки давніх майстрів 

Записали на глині. 

Через тисячі літ їх турбота про світ 

Нас зворушує нині. 

Кожна цятка жива, загортаєм дива 

У вчорашні газети. 

І уже перед сном, тільки власним єством, 

Чуєм подих планети. 

Майданець, 1971 р. 

74

***** 

На розі, в крутім розвороті, 

«Побєда» загрузла в болоті. 

І вилізла б, може, сама, 

Та ґрунту твердого нема. 

Немає нікуди дороги, 

Та скрізь у нас є круторогі. 

Обшмульгані шиї зігнули, 

Напнулись, ступнули, – пішли. 

Блискучу «Побєду» тягнули 

Понурі колгоспні воли. 

Вже скоро ніде їх не буде. 

Поставте їм пам’ятник, люди! 


75

I мир, i вiйна 

(фрагменти поеми) 

Це було давно. Чи недавно було? 

Стояло над шляхом широке село, 

А далі, на північ, за озером, ріс 

Великий і світлий березовий ліс. 

Там хор із квіток і неторканих трав 

У небо дивився, радів і співав. 

Трави не толочила людська нога, 

Там жили русалки. А баба-яга, 

У хаті горбатій, при лівому боці, 

Варила дітей в тридцять клятому році. 

Повік не забути тієї весни. 

У вимерлих хатах росли бур’яни. 

Не знаю, якого вже принципу ради, 

По селах голодних ходили бригади. 

В подвір’ях усе розкидали вверх дном, 

Із стін добували горнята з зерном. 

А коні охлялі «газети читали», 

І знуджену землю в натузі орали. 

У землю сяк-так закидали зерно. 

А були газети, було і кіно. 

Партгрупа була й комітет комсомолу, 

І діти опухлі ходили до школи. 

Щоденно ходили. Не ради науки, 

А хліба сто грамів дістати у руки. 

Згадаєш і думаєш знову і знову, 

Але не про це ми ведемо розмову. 

Чи варт про це тепер писати? 

Дозвольте, а чому не слід? 

До суду пізно притягати 

За злочини минулих літ? 

76

Та щоб ми знов не «помилились», 

Щоб знати, хто кому суддя, 

Бо ми нічому не навчились, 

В суворій книзі Битія. 

А обережних індивідів, 

Спитати б просто, навмання: 

«Апологети людоїдів? 

Чи може трохи їх рідня?» 

Стрілялись в високих отих кабінетах. 

Та пізно. Бо ми вже були у тенетах. 

Та чорного ворона хижії крила, 

Родину іще не одну сиротили. 

77

«Жито й пшеницю везуть за границю, 

Ячмінь і овес забере МТС, 

Тиння й полову віддадуть на столову, 

А те, що в стерні, – піде на трудодні». 

Народна приказка 

***** 

Завмерло село. Україна мовчала. 

Здавали поставки, й дітей виряджали 

У школи, до війська, на лісоповали. 

У нових лещатах ступали по кроку 

До пам’ятних днів сорок першого року. 

І бомбою враз розітнулось: війна! 

Для нас же вона не була новина. 

В Фінляндії, Львові і скрізь в Прикарпатті – 

Усюди були вже батьки наші й браття. 

Та далі велося щось якби не слід, 

Війська посувались помалу на схід. 

Ще за Львовом бій іде – 

Утіка енкаведе: 

На перинах, у вазонах, 

На машинах, у вагонах, 

Або й кіньми добрими 

З хлопцями хоробрими. 

78

***** 

А в селі, як світ, бугаї ревуть. 

Бугаїв під ніж на заріз ведуть. 

Рев іде селом, яром котиться, 

Бугаям помирати не хочеться. 

Головиха ледь жива, 

Метушиться голова. 

Від контори – до комори, 

З хати – до конюшні. 

Поплутались посторонки, 

Позлітали люшні. 

Ой голово, голово, 

Чи думав тікати? 

Було тобі за мотуззя 

Ще торік подбати. 

Хоч збирайся, не збирайся, 

По дорогах сивий дим – 

Бомби падають на Гайсин, 

Б’ють гармати за Тальним. 

79

***** 

Голова збирається, 

Сава усміхається. 

Відколи ця власть настала, 

Не наївся Сава сала. 

Тільки якось городом, 

Їхав чорним вороном, 

На машині покатався, 

Яким був, таким зостався. 

Був дурним, і є дурним. 

Відпустили: чорт із ним. 

Саво-гаво, не зівай! 

Буде з Сави поліцай? 

80

Ястребки 

Сонце сходить і заходить, 

Свіжі роси падають, 

А під лісом варта ходить, 

«Ястребки» виглядають. 

Їм сказали: у пшениці 

Ходить німець у спідниці, 

Щось у торбі кутає, 

і сліди заплутує. 

Німця хлопця не впіймали, 

Дурно бабу налякали. 

«Хтіла, Господи прости, 

Дві півлітри пронести.» 

Попалася наша баба, 

Не на безголов’я. 

Все випили справні хлопці, 

За її здоров’я. 

«За зірку щасливу, 

За добру надію, 

Чому ти не вип’єш 

Із нами, Андрію?» 

«Пийте самі, хлопці, 

Душа не приймає, 

Спускається сонце, 

Дівчина чекає». 

81

Вiдступ 

Перед походом, 

З краю села, 

Спала під плотом 

Нічка мала. 

Десь аж під ранок 

Пил підняли 

Сорок тачанок – 

Хлопці-орли. 

Ґанки, фіранки, 

Села, мости… 

Мчіться, тачанки! 

Пісне, лети! 

Пісню – під ноги, 

Стукіт копит. 

Хтось край дороги 

Крижем лежить. 

В клапті шинелі, 

В клапті хлоп’ят, 

Вирвані очі 

В небо летять. 

На переправі 

Море вогню. 

Руку до рани – 

Воля коню! 

В очі не сором 

Глянути всім. 

Було їх сорок – 

Стало їх сім. 

Тачанки – не танки, 

Даремні слова. 

Ой ранки-світанки! 

Ой сива трава! 

82

В степу під копицею 

Тихо дійшов 

Веселий начальник – 

Вусатий Моржов. 

Батькове б слово, 

Команду хоча б! 

Надибали в полі 

Заблуканий штаб. 

Товариш Горлов 

Хлопців зустрів. 

Товариш Горлов 

Не тратив слів. 

«Бачив і знаю. 

З бою тікать?! 

Ви – дезертири! 

……………….» 

Наказ є наказ, 

А солдат є солдат. 

І хлопці коней 

Повертають назад. 

А далі було 

Усе, як слід: 

Хлопці – у пекло, 

Горлов – на схід. 

83

На бойовищi 

Земля тремтіла і стогнала, 

Здригалась до далеких гін, 

Як мати сина проклинала, 

Як падав материн проклін. 

А син був добрий, кажуть люди, 

Як в світ широкий від’їжджав, 

Не бив її стременом в груди, 

За сиві коси не тягав. 

Забув про довгу хворостину, 

І як в соломі ночував, 

І з міста їй в тяжку годину 

Студентський хліб передавав. 

Не раз лягав, не ївши, спати, 

На стернях споловілих меж, 

Сколовши ноги. Мати, мати! 

Завіщо ж ти його клянеш? 

За те, що Богу не молився, 

В науку, в місто понесло, 

Що у селі колгосп з’явився, 

За те, що вимерло село. 

Що син не відав, що то гріх, 

Що состояв у комсомолі, 

Що говорив один за всіх, 

Ще як проводив збори в школі. 

Що він не бачив мук і смерті, 

І не зважав на море сліз, 

Що вірив пристрасно і вперто 

У свій жорстокий комунізм. 

Мов, треба зміцнити державу, 

Щоб не боятися війни, 

Що завоюють в світі славу 

Сталеві соколи-сини. 

84

Що від землі, сільська дитина, 

За хмари рвався, як орли, 

І що її, за того сина, 

У очі й за очі кляли. 

Що він із голоду не згинув, 

І не потрапив у тюрму, 

І що вона – ой сину, сину! – 

Сама повірила йому. 

А сам тепер лежить у полі, 

На танком зораній ріллі. 

І прикипіли груди голі, 

В крові засохлій, до землі. 

Як він стояв, уже без волі, 

В туманах світових комун, 

Стріляли в нього, в чистім полі, 

Бельгієць, німець і румун. 

Роса на чубі, мерхлі очі, 

Лицем до Синьої Води, 

Простерті руки. «Що ти хочеш? 

Куди ти сину йшов? Куди?» 

А ти над ним – само страждання. 

Серед руїн, смертей, пожеж, 

Ти від світання до світання 

Ридаєш, кличеш і… клянеш. 

І дощ іде, і сніг біліє, 

Розриви бомб, і рев машин. 

Не проклинай, не плач, Маріє, 

Воскресне твій нещасний син. 

Не проклинай, на плач, Маріє, 

І не спускай скорботних вій. 

Хай чисте серце кам’яніє, 

Бо це вже буде син не твій. 

85

Красі і честі, думці й слову 

Він знайде істинну ціну! 

Все зважить швидко і толково, 

І пустить в продаж роздрібну. 

Нехай не плаче серце горде, 

Що край усьому настає, 

Були чужинці, зради, орди, 

А ти усе ж така як є. 

По полю, по чистому полю, 

Кола, колеса, колії. 

Чим ти, поле, було засіяно? 

Що тобі, поле, заподіяно? 

Гілля, кущі вболочені, 

Шинелі затолочені. 

Тут билися оточені, 

Тут гинули оточені… 

Піднявши в гору хоботи, 

Мовчать гармати-роботи, 

А поміж ними купами 

Лежать снаряди трупами. 

86

***** 

Горами мчаться, проносяться роки, 

Грози, тумани і сльоти встають. 

Ніччю на подвиг, святий і жорстокий, 

Опришки йдуть. 

Слави і щастя вони не побачать, 

Скриється млою їх путь. 

Вкриють їх трави, смереки оплачуть, 

Гори легенди складуть. 

Стрий, 1949 р. 

***** 

Десь злий Кощій на грошах чахне, 

А люди гинуть. Все одно: 

У хаті яблуками пахне 

І грає молоде вино. 


87

Нiч в Зеленiй Брамi 

Тихо і темно в Зеленій Брамі – 

Гілка не трісне ніде під ногами, 

Тільки над яром щось блиснуло й згасло, 

Може, то гасло? 

По бур’янах від торішнього хмизу 

Тихо снується димочок донизу. 

Там поміж хмизом, пеньками й корінням, 

Ледве помітні ворушаться тіні. 

Душі загиблих притулку шукають? 

Чи то живі від полону тікають? 

Темно. Не глянеш сусідові в вічі. 

Всі вони нині злочинці аж двічі. 

Раз – не зуміли утримати фронт, 

Два – що не підуть здаватись в полон. 

Після страшної вогненної бурі 

Всі вони змучені, злі і похмурі. 

Тільки промовив один молодик 

(Видно до горя із малечку звик): 

«Гей, гей! Горе – не біда! 

Україна, літо й картопля молода». 

І став вигрібати картоплю з золи, 

Тут вже до нього усі підійшли. 

Все ще похмурі, здобулись на слово – 

Так при картоплі почалась розмова. 

Чулося: «ДОТи? А де ж самольоти?» 

«Танки»-тачанки, а мотопіхота?». 

Як в операціях всіх розібрались, 

Далі уже до начальства добрались. 

Клим, Тухачевський, Будьоний, Якір… 

Далі таке, що не терпить папір. 

88

Вони там довго толкували, 

Хто був яким, хто «пом», хто … «ком», 

І вперше Сталіна згадали 

Під віртуозним матюком. 

«Кажуть, відступ буде до Дніпра?» 

«Діти всі! Додуматись пора. 

Бачив, яким вони шквалом ідуть? 

Хто ж їх там спинить, як всі ми отут?» 

«Що ж? У ліси? Та хіба це ліси? 

Доброго слова за них не даси». 

«Правда, всім радити я не берусь, 

Є ще і Брянщина, і Білорусь, – 

Тільки далеко. А всюди пости. 

Купою, разом ніде не пройти». 

Тут якийсь страшний (сопів і мовчав): 

«Рассредоточиться!», – раптом сказав. 

А молодий: «А я собі хоч згинці, хоч рачки, 

А позавтру доберуся до свої Верхнячки». 

89

Голгофа 

Пливе по вулиці ріка – 

Така важка, гірка-гірка. 

Тече по місту не вода, 

А наше горе і біда. 

Потік від Зеленої Брами 

Уже під киями – 

Безлика і сіра скалічена маса. 

А це ж наша сила, надія й окраса! 

Ідуть, ідуть, ідуть, ідуть... 

Кого ведуть, кого несуть. 

Коли ж спочити їм дадуть? 

І спиняться коли і де? 

І хто їх спати покладе? 

Хто молоком напоїть їх, 

Нужденних, зранених, брудних? 

Ідуть, ідуть, ідуть, ідуть… 

Куди ж веде зловісна путь? 

Хто прийме їх під мирний дах? 

Чи підуть в рабство по світах? 

Стояли діти і батьки, 

Стояли вражені жінки. 

Не рвали кіс, не голосили, 

А з дому чорний хліб носили. 

Один блідий високий бранець 

Відвів рукою той окраєць. 

«Матусі! Дітям бережіть! 

А нам, мабуть, недовго жить...». 

«Людина…», – тихо проказала. 

І раптом кинулась, догнала, 

І в руки той окраєць впхала. 

90

Ідуть, ідуть, ідуть, ідуть… 

Дійшли. Не тюрма, не бараки, намети – 

А вишки кругом. А на них – кулемети. 

Прийшли. Від Зеленої Брами 

До глинища-ями. 

Тисяч двадцять положили, 

А з двадцять в розгоні, 

А сімдесят умирають 

У ямі в полоні. 

А скільки там спритних хлопців 

В верхняцькім загоні?... 

91

Незабутнiм 

Ми прав на сум ні в кого не спитаєм, 

За краплі сліз, що в вина долили. 

Сьогодні ми без вас за стіл сідаєм. 

Та де ж ви?... Не прийшли… 

Ви піднялись на крем’яні уступи, 

Щоб з тої стежки не зійти повік. 

Йшли вороги, руїн диміли купи, 

В кінці її гойдались важко трупи, 

Схиливши скорбно голови набік. 

Не йшли колони з прапором червоним. 

Ні залпів, ні промов. Не били в дзвони. 

Ні співів погребальних, ні кадила. 

Сама земля, яку ви боронили, 

Вас прийняла і бережно прикрила, 

Де закінчили ви останню путь. 

І жде вона. 

І ми чекаєм з нею, 

Розтерзаною нашою землею – 

Ті чисті душі проростуть крізь неї, 

І квітом животворним зацвітуть. 

Умань, 1945-1999 рр. 

92

IV 

Через 20 рокiв вiдгомiн луна...

Вiдгомiн 

З приводу одного тосту 

Не до тебе п’ють, 

Не кажи: «Здоров!» 

Приказка 

Ой змолоду кувала зозуля, 

А я ж її і не чула. 

Чи є в світі лихая година, 

Щоб вона нас минула? 

Знають, знають пани-генерали, 

Де наші хлопці голови клали. 

Та не до нас п’ють, чужа держава, 

То не наша і слава. 


94

***** 

Над нашим краєм ясні зорі сяють, 

Плюскочуть тихі води в береги. 

Пливе туман над безталанним краєм, 

Як, давній сон, як спогад дорогий. 

Кигиче дикий кобець в високості, 

І хилиться, і стелеться трава. 

Під нею тліють людські жовті кості. 

Туманом степ, як саваном вкрива. 

Коли падуть на степ осінні роси, 

Хитається посивілий полин. 

І, як полин, гіркі й холодні сльози 

Зриваються з похилених стеблин. 


95

Iнвалiд 

Ховається сонечко в лісі густому, 

І кида на шлях позолочений слід. 

В степу край дороги сліпий і безногий, 

Прославши шинелю, сидить інвалід. 

Стримлять на горі обгорілі руїни, 

Не дзвонять колоссям прибиті жита, 

Обнявши руками єдине коліно, 

До сонця безокий лице поверта. 

Сховається сонце у лісі густому, 

Вгорі замигтять незліченні світи, 

Йому ж бо, сліпому, ні шляху додому, 

Ні роду, ні щастя повік не знайти. 

Якби було знати, що сонце погасне, 

Скалічені ноги не зможуть нести, 

Що лихо ударить страшне і невчасне, – 

Він встиг би всю землю кругом обійти. 

Пройшов би міста і моря переплив би, 

Під землю б спустився, і в небо злітав, 

Співав би, творив би, радів би, любив би, 

Найкращі б у світі уста цілував. 

Скотилося сонце – велике, червоне, 

Ще краєм посвітить, ще промінь бринить. 

Згущаються тіні, і вечір холоне, 

І думка холоне, а серце горить. 

1942 р. 

96

***** 

На землі, як легенди, синіли ліси, 

І відходили в безвість незабутні часи. 

Оживала весна, кам’яніла зима. 

Я на братській могилі сиділа сама. 

Я ридала без сліз, я співала без слів, 

І колючий терен мені руки обплів. 

Ти до мене живий із легенди прийшов, 

Був у камені слід від твоїх підошов. 

Не згорів у вогні, і не згас у воді, 

Стали очі мої, як тоді, молоді. 

І купаю я руки у теплій ріллі, 

Я повірила знов у життя на землі. 


97

***** 

Не гримить дорога танками, 

Артилерія не б’є. 

Солов’ї співають ранками, 

І зозуленька кує. 

Скільки віку, скільки праці ще 

Залишається мені? 

Скільки болю, скільки радощів? 

Скільки цвіту по весні? 

Жду тебе я за тополями, 

Де ходили ми колись. 

Переплутаними долями 

В лісі стежки повились. 

Жду тебе, сподіваюся, 

З поля, з неба і з води. 

Розсміюся, розспіваюся – 

Синім присмаком пади. 

Огорни громами, зливами, 

Блискавками освіти. 

Як на світі буть щасливими, 

Знаєм тільки я і ти. 


98

***** 

Бомби, бази, воєнні споруди… 

А я знаю: ми не хочемо, так не буде. 

Люди! Ширше усміхайтеся, люди! 

Нас же ніяка біда не зборола. 

Надто нахмарені чола. 

Досить горя в зморшках укрито. 

Нам треба жити! Жити! 

Щоб не замерзнути, 

Під будинком стану в затишку. 

Забудьте свари, квартири, зберкнижки. 

Щоб не замерзнути – кожен усмішку тільки. 

Ну що вам шкода? Тільки усмішку. 


99

Нашi iгри 

Ми грались малими у баби сліпої. 

Та баба кістлява й безноса була. 

Вона багатьох повела за собою, 

А звідти ще жодна душа не прийшла. 

Ми були малими. Ми того не знали, 

Що жде нас, і що то за баба така. 

Ми лізли під руки, за поли хапали, 

А часом показували язика. 

Сліпа була баба. Нас трохи зосталось. 

А потім в «рибалок і рибу» ми грались – 

Ловили, хапали, що й ліку нема. 

Рибалки ж мовчали, а риба – німа. 

А далі заграли у «війни», в «солдати». 

До чого догрались – бодай не казати! 

Умань, 1972-1995 рр. 

100

***** 

Тихо стало на світі 

Ах, як тихо на світі! 

Чорна тиша спливає 

По лезу ножа. 

Чеські голови в Тікичі, 

Чеські голови в житі, 

Чеські хлопці рядами 

В Острожанах лежать. 

Крешуть скреготом мороки, 

Никнуть сутінки з сорому, 

Сунуть поповзом смороди 

По світах від Кремля. 

О, зеленая Влтаво! 

Віковічная славо! 

Смолоскипом палає 

Гуса земля. 

1968 р., Жашків 

101

***** 

Висота і блакить. Висота і блакить. 

Синій грай літака світанку. 

Дремлять сиві ліси. Світ чи марить, чи спить, 

Відлітаючі сни на останку. 

У перлистій, рожевій, бузковій імлі, 

Під крилом, пропливає поволі, 

То мрійлива задума, то усміх землі. 

В грудях радість польоту і волі. 

Все тремтить і звучить: і хмарки, і поля, 

І душа починає співати, 

Що на світі є щастя, що гарна земля, 

Що людина – істота крилата. 

Повна чаша-земля. Добре хліб уродив – 

Мирних днів і достатку ознаки. 

Вітер стелить шовки, а по золоту нив, 

Наче згадки, кривавляться маки. 


***** 

У пустинях часу 

Я шукаю слід, 

Простягаю руки 

Через двадцять літ. 

Через двадцять років 

Відгомін луна. 

Де ви дружні руки? 

Чи ізнов одна? 


102

VСлово - не полова, 

Не купа зношених лахмiть...

***** 

Поете! Не мовчи! 

Поете, ти, як Бог! 

Створити можеш рай з болота. 

Скажи життю: живи! 

Скажи красі: сіяй! 

Скажи мерзоті: 

Ти – мерзота. 


***** 

Як хвалити стандартні вірші? 

Що мені говорити з тобою? 

Слово треба кресати з душі, 

А удар не буває без болю. 


104

***** 

Неправда! Слово – не полова, 

Не купа зношених лахміть. 

І може землю оновить 

Пекуче, чесне, чисте слово. 

1961 р. 

***** 

Стало ясно, що прийдуть, що всьому кінець, 

Він підніс сірника – і поема згоріла. 

Та, що мала зігріти мільйони сердець, 

А йому в темноті тільки руки зігріла. 


105

Вiла 

(пам’яті Лесі Українки) 

На Волині озера сині, 

Над озерами білі хмари. 

Біла віла на мокрій купині, 

В час досвітній, збирала чари. 

Готувала напій гарячий – 

Вірне слово з розрив-травою 

Лікувала очі незрячим, 

Дарувала лицарську зброю. 

І де було в бою найважче, 

Всюди маяли білі крила. 

…Відгриміли бої вчорашні, 

Відлетіла в безсмертя віла. 

На Волині часи машинні, 

Над обкомом знамено має. 

Все гаразд тепер на Волині, 

Тільки волі Волинь не має. 

А зелені вруна про жниво, 

Про майбутні весни гадають. 

І вітри, розтривожені співом, 

Як колиску, Волинь гойдають. 


106

VI 

Ну як вас тепер не згадати...

Наталiї Семанюк 

Ну як вас тепер не згадати? 

Привіт вам, привіт і уклін, 

Веселі гуцульські Карпати, 

Суворі бескиди вершин. 

Землі голуба огорожа, 

Посивілий вічний граніт, 

Останньої волі сторожа, 

Привіт вам, сердечний привіт! 

І місту на кручах старому, 

З слідами незгаданих літ. 

Знайомому, милому дому, 

І рідній могилі привіт. 


108

Надії Вiталіївні 

на іменини 

Захід меркне, осінь кличе, 

І карбує вічний час 

На потомлених обличчях 

Все, що бачив кожен з нас. 

Війни, голод, біль і втрати, 

Строки злетів і падінь. 

Тільки цього не сказати 

Про очей ясних глибінь. 

Люди плачуть за роками. 

От чи вірите, чи ні, 

Я милуюсь нишком Вами, 

Заздрю Вашій сивині. 

Побажання 

Щасти вам, подруги мої, 

Поважні, ніжні, пустотливі, 

В цеху, над книгою, на ниві, 

В домашніх клопотах у хаті, 

У танці буйнім і завзятім 

І над колискою в сім’ї. 

Щасти вам, подруги мої, 

Удачі в творчому шуканні, 

І в незрадливому коханні, 

Здоров’я доброго міцного 

І ще краси обов’язково, 

Добра і миру на землі. 

Щасти вам, подруги мої! 


Умань, березень 1962 р. 

109

Шановним метрам 

Ми вас побожно шанували 

Роки, десятки довгих літ. 

Та ви, мабуть що, все сказали, 

І вже вас слухати не слід. 


Одеситам, 

які вкрали мою збірку на 7-му кілометрі 

Думи – квіти, віршенята, 

Недолежані курчата, 

Що ж ви стали коло мами 

Сумнозвісними рядами? 

А вони ж уже в дорозі, 

На одеському привозі. 

Дай вам, Боже, одесити, 

Щоб були здорові й ситі! 


110

VIII 

Всi думки мої коло Уманi

Софіївка 

(С. Трембецький. 

Переклад з польської) 

Звуки рогів, гамір, гук, крики по дібровах, 

Сам ясновельможний граф бавиться на ловах. 

То конем наосліп мчить, то по нетрях бродить, 

Тільки задума важка із чола не сходить. 

Дика, вільна місцина. Глянув граф довкола. 

Раптом свиснула стріла й груди проколола. 

Хто убивця? Зблідлий граф зрозуміти хоче, 

А в повітрі дитинча крильцями тріпоче. 

Кучерявий той стрілець на повненьких ніжках, 

Ніжний пальчик на щоці, чарівна усмішка. 

Каже він: «Не нарікай, бо тобі завдана, 

Щоб цілком щасливим став, ця солодка рана. 

Що маєтки, слава, честь і шляхетність крові, 

Як не звідав ти в житті справжньої любові? 

Де Сельниці в Тульчині чиста хвиля грає, 

Вас з Софією Гімен назавжди з’єднає. 

Та принада, та краса, як в моєї мами 

(А що кращих не бува, знаєте ви самі). 

В честь мою з її ім’ям дивний сад тут буде, 

Щоб віки красу й любов шанували люди. 

Дивний сад збудуєш ти з власної охоти, 

Водограї і мости, й таємничі гроти. 

Сам тобі накреслю план гострою стрілою 

(В незвичайний спосіб той уживаю зброю). 

112

Тут ось, де в амфітеатрі з’єднуються гроти, 

Побудуй оселю ти годівниці Флорі, 

Що прекрасна навесні, щедра, плідна в осінь, 

Хай коринфська колона храм її підносить. 

Там, де будеш тішитись зі своїми дітками, 

Звесели розкішний вид білими хатками. 

Далі роби, як знаєш, лиш постав спереду 

Постать Мінерви, твого опікунки роду. 

Що звитяжні ви в бою, найзначніші в раді, 

Цим завдячуєте ви Афіні Паладі. 

Щоб завжди удачу мав в ловах-полюванні, 

Побудуєш водозбір – дзеркало Діані. 

Це чи зробиш ти чи ні, діла мені мало, 

Бо уперта панна та зроду не кохала». 

Швидко стріли поточив, блиснув ще на сонці, 

Як хмаринка, полетів за вали Херсонські. 

І між ними збереглась свято та угода. 

Так зросла Софіївка – чар і прохолода. 

113

***** 

Струни, струни-струмені, 

Плин весняних мрій. 

Вечори задумані 

В Умані моїй. 

Зелень лип розмаяна, 

Сонні ліхтарі. 

Юність неприкаяна 

Бродить до зорі. 

Шепіт все стихаючий, 

Чад нічних квіток. 

Стомлений, шукаючий, 

Одинокий крок. 

Струнами навіяне, 

В парку, край води, 

Мріяне, надіяне – 

Мимо не пройди. 


114

***** 

Десь написано на роду мені, 

Над тобою кружляти завжди, 

Всі думки мої коло Умані, 

Всі дороги мої сюди. 

Над Синюхою громи слухаю, 

По кривавім сліду іду, 

Тихий жаль роню понад Ятранню, 

А збираю людську біду. 

Як луна, лечу я по Тікичу, 

Наберу самоцвітів-слів, 

І заплачкою, над Верхнячкою, 

Починаю заспів-засів. 

115

***** 

П.Я. 

Умань. Умань. Древній подих, 

Слід тисячоліть. 

Лабіринт підземних ходів, 

Скарби у землі. 

Умань. Умань! Повний келих! 

Музика, пісні! 

На її архейських скелях 

Квіти чарівні. 

Умань, Умань. Праця й втома 

В буднях і боях. 

Хай тобі вітри додому 

Промітають шлях. 


116

Фотоiсторiя 

Петро Никифорович Діденко - 

батько Ольги Петрівни 

Агафія Данилівна Діденко - мати 

Ольги Петрівни 

Родина Діденків, 1955 р. 

11717

Родовід Діденків II половина XX cт. 

Ольга Петрівна з синами Віталієм та 

Олександром 1940 р. 

Старший син Ольги Петрівни Діденко 

Віталій Васильович Скуратовський 

Ольга Петрівна з онукою Олею 

118

З онучками на відпочинку, 1974 р. 

Ольга Петрівна – екскурсовод Уманського краєзнавчого музею, 1976 р. 

119

1990 р. В домашній книгозбірні 

1998 р. У рідному садку біля хати 1999 р. З правнучкою Олександрою 

120

122 

Лист до О.П. Діденко, 

автором якого є В.А. Стефанович

No Title for this magazine

Create successful ePaper yourself

Delete template?

Save as template?