Create successful ePaper yourself
Turn your PDF publications into a flip-book with our unique Google optimized e-Paper software.
Ольга Петрiвна Дiденко
Слово видавця<br />
«Читачам випала рідкісна нагода увійти в<br />
яскравий та неповторний світ<br />
поетичного слова талановитої української<br />
поетеси Ольги Петрівни Діденко.»<br />
«Читачам мені хочеться побажати якомога<br />
частіше перечитувати поезії Ольги Петрівни.<br />
Перечитувати для себе, бо у віршах Ольги Петрівни<br />
є те, чого вже давно не вистачає всім нам і до чого<br />
ми так прагнемо в своїх душах. В них є щирість і<br />
правда, а ще є велика любов до людей, бо правду,<br />
нехай і пекучу, говорять лише від любові до<br />
людини, до свого народу, до України.»<br />
«…Ольга Петрівна козацького роду не лише<br />
з походження, а й за самим духом своєї справжньої<br />
української поезії.»<br />
П. Ямчук<br />
Такі гарні слова про поезію Ольги Петрівни<br />
лунали не спроста. І ми з гордістю представляємо<br />
Вам видання віршів відомого українського музейного<br />
та громадського діяча, археолога, етнографа,<br />
фольклориста учасниці підпільної боротьби під час<br />
Другої світової війни та поетеси – Ольги Петрівни<br />
Діденко. Присвячуємо вихід цього видання 100-річчю<br />
від дня її народження.<br />
Сьогодні ми вже сміливо можемо друкувати її<br />
вірші, вільно говорити на підняті в них теми. А не<br />
так давно навколо імені й поезії Ольги Петрівни<br />
панувала добре спланована кимось «змова<br />
мовчанки».<br />
Були люди, які докладали багато зусиль, щоб<br />
подолати цензурні перешкоди і таки познайомити<br />
українських читачів з поезією Ольги Петрівни. Саме<br />
завдяки Н. Суровцовій, Л. Первомайському, М. Бажану<br />
її вірші почали друкувати в часописах «Вітчизна» і<br />
«Дніпро». Але далі тих публікацій справа не рушила.<br />
Тільки в 90-х роках в журналі «Я – жінка» опублікували<br />
добірку її віршів у супроводі статті Володимира<br />
Поліщука.<br />
4
Дане видання об’єднує 2 попередні збірки<br />
автора, але ми дозволили собі перегрупувати їх за<br />
тематикою – таким чином показавши різноплановість<br />
поезії Ольги Петрівни, а також зробити її дещо<br />
по-своєму.<br />
В основу поділу книги на розділи закладено<br />
ідейно-тематично тло поезій. 7 тематичних розділів<br />
– 7 тематичних ліній поезії Ольги Петрівни: «Нічого<br />
в житті не зрікаюсь. Хай болить...» – вірші про<br />
життя, долю, людські емоції та переживання; «Я<br />
прибуду. Я іду до тебе, мій далекий незбагненний<br />
світ...» – роздуми про красу природи рідного<br />
краю; «Не забувай про очі сині... Про чорні дні на<br />
Україні...» – присвячений важким періодам історії<br />
України та тяжкій долі українців; «Через 20 років<br />
відгомін луна...» – вірші про післявоєнну розруху,<br />
важкі повоєнні часи; «Слово – не полова, не купа<br />
зношених лахміть...» – роздуми про творчість,<br />
письменництво, долю автора; «Ну як вас тепер<br />
не згадати...» – про людей, які так чи інакше<br />
відзначились на життєвому шляху Ольги Петрівни;<br />
«Всі думки мої коло Умані...» – розділ, назва якого<br />
говорить сама за себе.<br />
Органічно підсумовує книгу фотолітопис<br />
життя автора, що містить світлини, які нам люб’язно<br />
надала онука Ольги Петрівни – Ольга Віталіївна<br />
Скуратовська. За це ми висловлюємо їй щиру<br />
вдячність.<br />
Працюючи над виданням, ми були натхненні<br />
листом, адресованим Ользі Петрівні від невідомого,<br />
який так гарно передає всю суть особистості Ольги<br />
Петрівни, її любов до того, що вона робила, її віру у<br />
людей та майбутнє. Нині встановлено, що атором<br />
листа був сподвижник Ольги Петрівни в царині археологічних<br />
досліджень, відомий знавець Трипільської<br />
культури Василь Автономович Стефанович. Найбільш<br />
вражаючою в цьому листі є фраза: «Я радуюсь Вашим<br />
успехам. Вы являетесь маяком в Арктике». Із повним<br />
змістом листа ви можете познайомитись самі – ми<br />
подаємо його наприкінці видання.<br />
Маємо надію, що вірші прийдуться вам до душі,<br />
насолоджуйтесь глибиною слів, безмежністю думки<br />
і неперевершеністю постаті Ольги Петрівни...<br />
5
I угорi завжди зоря була...<br />
(замість автобіографії)<br />
Народилася 18.VІІ.1916 р. в м. Умані на<br />
Івангородському передмісті, що мало статус села.<br />
З сьомого класу дотерміново випущена на<br />
педагогічні курси, по закінченню яких 1933-1934<br />
навчальний рік учителювала в Христинівському<br />
районі.<br />
В 1934 р. вступила на перший курс мовнолітературного<br />
факультету Уманського інституту<br />
народної освіти. В 1935 р. 2 курси літфаку були<br />
переведені до Миколаївського інституту, який<br />
я закінчила в 1937 р. Рік працювала в середній<br />
школі на Донбасі, де вийшла заміж за вчителя<br />
В. С. Скуратівського. В 1938 р. він дістав призначення<br />
завуча Уманської педшколи (я – викладача).<br />
В 1940 р. в січні його взяли в армію, а – в 1941 р.<br />
загинув у бою під Зеленою Брамою. Зосталися<br />
діти: Віталій 1938 р. і Олександр 1939 року<br />
народження.<br />
Під час окупації працювала в підпільній<br />
групі Андрія Романщака.<br />
По війні працювала в Уманській педшколі,<br />
в Уманському технікуму механізації,<br />
пізніше – викладачем-методистом в Стрийському педучилищі<br />
Дрогобицької області та в Бершадському<br />
педучилищі. Також учителькою, завучем, інспек-тором<br />
шкіл в Вінницькій області.<br />
В зв’язку з хворобою матері (параліч)<br />
повернулася до Умані. 1962-1973 рр. працювала<br />
екскурсоводом в Уманському краєзнавчому<br />
музеї. Після звільнення з музею працювала на<br />
громадських засадах в Черкаському обласному<br />
музеї та брала участь в літніх експедиціях<br />
інституту археології АН УРСР. В 1989 р. прийнята<br />
в штат Черкаського обласного музею, пізніше –<br />
обласної археологічної інспекції.<br />
Писати почала відколи навчилася письму.<br />
Друкувалась зрідка в «Уманській зорі», в «Вітчизні»,<br />
«Дніпрі», в збірнику 1968 р., в «Червоній калині».<br />
14.Х.1997 р.<br />
6
Спогади про мою бабусю -<br />
Дiденко Ольгу Петрiвну<br />
Ольга Скуратовська<br />
Почну з того, що мене назвали в її честь. Так<br />
вирішив мій батько. Залишитись з дівочим призвіщем<br />
після шлюбу було моє власне рішення, але не в останню<br />
чергу з огляду на досвід бабусі. А далі… В пам’яті<br />
спливає те, що назавжди вкорінилося в моє життя:<br />
творчий безлад на робочому місці під час пошуку ідей,<br />
безупинний потяг до братів наших менших – котів<br />
і собак, стремління до природних просторів – лісів,<br />
полів і рік…, запах землі на грядці, дихання народної<br />
пісні, вічні сумніви, зважання щодо іншої сторони<br />
медалі, зачарування іноземним словом…, книги,<br />
книги, книги…, стародавні черепки, романтика<br />
археологічних розкопок…І всюди, де б і з ким не була,<br />
- знаходження свого місця та своєї ролі в процесі.<br />
Куди не глянь – кругом видна її рука. Звичайно, не<br />
все прижилось з того, що старалась прищепити мені<br />
бабуся. Я не стала маляркою, істориком, поеткою,<br />
громадським діячем. На дітях, та й на внуках, напевне,<br />
природа відпочиває…Проросла тяга до музики,<br />
до фольклору, до педагогіки. Найважливіше моє<br />
надбання, як особистості – це внутрішній камертон,<br />
який мені дістався у спадок від наших предків через<br />
бабусю. Камертон, що не дає зійти на манівці…Його<br />
не можна здобути ніяким іншим шляхом. Я безмежно<br />
вдячна та радію, що змогла гідно прийняти цей дар<br />
і сподіваюсь, що зможу передати його наступним<br />
поколінням. Голос совісті, глибока внутрішня правда,<br />
яка не піддається звичайним словам, хіба віршам, була<br />
тим стрижнем, який тримав цілісною особистість в<br />
часи найжорстокіших випробувань, що випали на<br />
долю Ольги Петрівни. Ось і я назвала її по імені, як<br />
часто у звертанні говорив мій батько. – А чому твій<br />
тато звертається до своєї мами по імені, а не просто –<br />
мамо? Запитання ставило мене в глухий кут, особливо,<br />
коли його задавали дорослі. Тоді я відчувала лише<br />
прикрість від не дуже чемного втручання чужих<br />
7
людей в наші стосунки. Зараз я знаю відповідь. Це була<br />
вербальна фортифікаційна споруда, що охороняла<br />
неймовірно глибокі, сильні і ніжні відносини між<br />
найближчими людьми. Мене дивують сентенції<br />
сучасних психологів, які спонукають батьків як можна<br />
часто говорити дітям про свою любов до них. Вони не<br />
здатні зрозуміти, що справжні почуття передаються<br />
далеко не вербальним шляхом, а повторювання<br />
заяложених слів без потреби – лише замулює джерело,<br />
розхолоджує градус, нівелює сутність висловленого. З<br />
дитинства запам’яталось відчуття свободи дії: можна<br />
розмалювати стіну в кімнаті, можна бути принцесою<br />
на домашньому балі і командувати підлеглими<br />
(бабусями), можна ходити по – під хати колядувати,<br />
можна їхати в поля на кургани, на розкопки, жити в<br />
палатках без цивілізації, можна на останні гроші піти<br />
в ресторан, можна скільки завгодно грати на піаніно…<br />
Ольгу Петрівну завжди оточували люди: від<br />
дисидентів – до сексотів. Піднесення від змістовного<br />
спілкування переходило в напруження, відчуття<br />
перстороги. Моє дитинство і перших два роки<br />
шкільного життя пройшло в краєзнавчому музеї.<br />
Там завжди були запеклі дискусії з директорами<br />
– колишніми відставними вояками та колегами –<br />
кар’єристами. Така самодостатня особистість, як<br />
Ольга Петрівна, завжди була з чимось незгодна, не<br />
вписувалась ні в яку систему. Памятаю статечного<br />
пана Стефановича з його «ісскать» (слово–паразит),<br />
величну, як королеву, Надію Віталіївну Суровцову<br />
з її триколірною кицькою Марисею, російського<br />
поета – дисидента Віктора Нєкіпєлова з його<br />
самвидавськими віршами, трохи згодом жінку<br />
дисидента Леоніда Плюща Тетяну з їх передачами з<br />
Франції, приховані заборонені книги, поезії, портрет<br />
Сахарова на полиці… Постійна тривога за долю<br />
близьких, нерозголошування розмов, обережність в<br />
знайомствах, тотальна недовіра щодо людей системи<br />
було тим тлом, на якому формувались мої життєві<br />
позиції та при цьому жодних сумнівів в праведності<br />
своїх рідних та їх справжніх друзів. Передбачаючи<br />
мою реакцію на лихе слово на адресу моїх близьких,<br />
8
мене оберігали від тісного контакту з людьми<br />
«неблагонадійними», щоб сексоти чи гебісти не<br />
мали приводу зі мною спілкуватися. Бабуся вміла<br />
ненав’язливо підводити мене до правильних думок.<br />
Ось такий випадок, що вкарбувався в мою пам’ять<br />
через вперше пережите почуття парадоксальності.<br />
В дитячому садку з піску і ягідок горобини виклали<br />
портрет Леніна до сторіччя з дня його народження,<br />
який мене вразив своею художньою стороною. Я<br />
прийшла додому, розказала про портрет і почала<br />
роздумувати: «Що таке революція, це ж війна?» –<br />
спитала я в бабусі, - «Так». «Виходить, що Ленін зробив<br />
війну, а що ж тут хорошого?» Питання залишилося без<br />
відповіді. Це був перший урок критичного мислення. І<br />
таких уроків було ще багато. Зокрема, бабуся увесь час<br />
казала, що Радянський Союз – це колос на глиняних<br />
ногах і він неодмінно розвалиться, що першими<br />
підуть Прибалтика та Грузія і це станеться ще за її<br />
життя. І сталося. Вона, як рентген, могла чітко надати<br />
точний діагноз людей, суспільства і при цьому не<br />
розчаруватися, зберігати неосяжну і пристрасну<br />
любов до життя.<br />
Окремий аспект мого виховання – почуття<br />
патріотизму та національної самосвідомості. Тут знову<br />
варто згадати внутрішній камертон, який давав змогу<br />
відділити зерна від полови. На цю тему ніколи не<br />
було розмов…Було відповідне ставлення і дія. Ольга<br />
Петрівна як краєзнавець дуже багато знала, мала свою<br />
власну думку на історію, яка не просто суперечила<br />
офіційній, але часто перевертала з ніг на голову.<br />
Це було важко прийняти, проте життя показало її<br />
правоту в дуже багатьох питаннях. Слухаючи сучасних<br />
істориків, мене переповнює почуття гордості і радості,<br />
коли мій камертон звучить в унісон з ними. Свою<br />
любов до рідної землі бабуся проявляла в дії. Це<br />
були народні пісні, це були кахлі, кераміка минулих<br />
віків, це були наличники та кургани, які зникали<br />
безповоротно і швидко, це була історія «Софіївки»,<br />
це було дослідження партизанського руху 1941–<br />
1945 років і багато інших тем. Кругом неї крутилися<br />
кар’єристи, аферисти, «чорні археологи». На жаль,<br />
9
деяким з них вдалося скористатися її довірливістю<br />
та привласнити плоди нелегкої праці. Навіть в таких<br />
ситуаціях вона не втрачала гумору – нехай так, все<br />
одно піде на користь, хоч і не під моїм іменем. Все, що<br />
вона робила – було її щирим покликанням, відданим<br />
служінням своїй землі, як би це пафосно не звучало.<br />
Не було декларування своєї позиції, самозадоволення,<br />
позірності. Прискіпливе звіряння з внутрішнім<br />
голосом не давало зфальшивити. В усі часи, а особливо<br />
в умовах Радянського Союзу, коли справжні цінності<br />
нації були перекручені та спотворені, її чесність<br />
перед собою ставала тим духовним орієнтиром, якого<br />
потребували нормальні мислячі люди. Їх траплялося<br />
на життєвому шляху дуже багато: крім українців –<br />
росіяни, євреї, поляки, німці…, прості міщани, учні,<br />
студенти, поети, науковці, військові… І в кожному<br />
принагідному випадку – тост за Україну! Своїм<br />
власним прикладом вона навчила мене безмежної,<br />
безкомпромісної, всеохопної любові до життя в<br />
усіх його проявах. Бачити трошки далі свого носа,<br />
прислухатися до внутрішнього голосу, жити вільно<br />
та поважати свободу інших, долати всі випробування<br />
з гідністю, робити правильні висновки, засвоївши<br />
складні життєві<br />
уроки. Неможливо<br />
собі уявити, через які<br />
випробування прийшлося<br />
пройти цій<br />
жінці: колективізація,<br />
голод 33-го, війна,<br />
партизанщина, голод<br />
47-го, антирадянщина,<br />
Одна з етнографічних<br />
експедицій<br />
10<br />
загибель чоловіка<br />
на війні, смерть обох<br />
синів…<br />
В нашій сім’ї було<br />
табу на сльози. Ніхто<br />
ніколи не плакав. Зі сторони<br />
це могло виглядати<br />
як зверхність, проте<br />
це зовсім інше. Для цих
твердих, як криця, жінок – мужніх та непохитних, що<br />
підняли самотужки на ноги своїх дітей, слози трактувались<br />
як дешева мелодрама. Гарячі, палкі сльози мимоволі<br />
полилися у бабусі, коли вона слухала кобзарів<br />
на Чернечій горі. В цьому Ольга Петрівна призналась<br />
мені одного разу, коли я вже подорослішала. Про особисте<br />
вона говорити не любила, як і про свою творчість.<br />
Її вірші не звучали. Я просто знала, що вони існують<br />
і дуже переживала, щоб вони мене не розчарували.<br />
Одного разу, розбираючи нижні полиці книжкового<br />
стелажа, я наткнулась на журнал «Дніпро», почала<br />
його гортати, і раптом перед моїми очима постало<br />
справжнє одкровення – декілька віршів бабусі. Тепер<br />
уже в мене, попри всі табу, полилися нестримні сльози,<br />
душа доторкнулася до чогось незбагненного, праведного,<br />
вистражданого і жаданого. І так відбувається<br />
щоразу, коли я поринаю у світ її поезії, у це магнетичне<br />
поле, де бринять її оголені нерви і хочеться за всяку<br />
ціну дотягнутись, щоб звучати в унісон.<br />
Ось така в мене вийшла сповідь – спомин про<br />
найдорожчу в моєму житті людину, яка дала мені<br />
відчути чийого я роду і як я маю приймати життя та<br />
смерть. Багато ще можна згадати, але, як любила<br />
говорити Ольга Петрівна, - Sapienti sat, – розумному<br />
досить.<br />
Родина Діденків. Умань<br />
11
Умань. 1996. Різдво.<br />
Три покоління<br />
Діденків: Ольга<br />
Петрівна, внучка<br />
Ольга, правнучка<br />
Олександра<br />
2017 рік. Правнучка<br />
Ольги Петрівни Олександра<br />
12
«Слово про<br />
Ольгу Петрiвну Дiденко»<br />
(Фрагмент із «Книги Спогадів»)<br />
Павло Ямчук, кандидат філологічних наук, професор,<br />
доктор філософських наук, академік АН ВО України<br />
Почну з вияскравлення кількох концептуальних<br />
аспектів, які є ясно суголосними з винесеною у заголовок<br />
цитатою з настанов, даною мені й нам усім Ольгою<br />
Петрівною Діденко.<br />
1990 рік. Я – малий (щодо літ і щодо знань про<br />
Україну) уманець, який у 1989 році отримав атестат<br />
однієї з найкращих шкіл міста – школи №7. Тоді –<br />
російськомовної за викладанням предметів і вступив<br />
на навчання до Одеського державного університету<br />
імені Іллі Мечникова. Як другокурсник, в 1990-му –<br />
переднезалежному для моєї Батьківщини році, вперше<br />
йду до оселі Ольги Петрівни. Саме в цій оселі мене, без<br />
жодної патетики – чекало відкриття України. України,<br />
яку я любив серцем, але якої я ще не усвідомлював.<br />
Нероз’ясненої мені на той час України. Шлях сина<br />
української Матері – Любові Тимофіївни Ямчук, яка на<br />
духовно-інтелектуальному родинному рівні прищепила<br />
любов до української мови, книги, традицій, звичаїв,<br />
культури, а головно – іманентну пошану до українського<br />
феномену в міжчасся тотальної русифікаційної<br />
щербиччини отримав новий потужний поштовх для<br />
свого розвою. І – от я біля дому Ольги Петрівни. На вулиці<br />
Мирводи, 23. До слова. Я й досі не знаю відповіді на два<br />
питання. Перше – ким точно був (чи була) невідомий<br />
(невідома?) мені Мирвода. Друге. І основне. Чому вулиця,<br />
на якій мешкали одвічним селянсько-козацьким<br />
українським родоводом Діденки досі ще не носить імені<br />
Ольги Петрівни Діденко, як, свого часу, пропонувалося<br />
уманською громадськістю? Або, і це теж було би<br />
справедливим для одвічного українського козацькохліборобського<br />
роду – вулиця імені всього родоводу<br />
Діденків? Не можу зрозуміти чому це досі ще не сталося.<br />
Втім, до спогадів. Малого другокурсника зустрічає<br />
людина, яку я і тоді, при першому знайомстві, й<br />
13
Дарчий напис зроблений<br />
рукою Ольги Петрівни<br />
своєму зброєносцеві<br />
тепер можу назвати істинною<br />
аристократкою. Як<br />
справжня українська аристократка<br />
– Ольга Петрівна<br />
Діденко прямо відповідала<br />
сократівсько-платонівським<br />
вимогам до<br />
образу істинної аристократії.<br />
Шляхетність у помислах,<br />
словах і діях. Невимушеність<br />
у поводженні.<br />
Глибинність у постійному<br />
прагненні до вдосконалення<br />
себе. І – внаслідок<br />
цього – можливість і<br />
вміння вдосконалювати<br />
всіх інших людей довкола<br />
себе. «Завжди треба жити<br />
й діяти так, щоби розтопити<br />
лід на п’ять ліктів довкола<br />
себе» – завжди наголошувала<br />
Ольга Петрівна. Як відомо, Сократ не брав<br />
в учні тих, кого не вважав перспективними. Я щасливий,<br />
що Ольга Петрівна мене до своїх учнів долучилаще<br />
тоді, в 1990-х, присвоївши дуже дорогий для мене<br />
титул свого зброєносця. І – присвятивши мені свої<br />
геніальні поезії. Це варте багатьох академічних заслуг<br />
і визнань.<br />
Фреска спогадів.<br />
Пригадую кумедний епізод. Зоря Незалежності.<br />
Я приїхав на зимові канікули додому. І – одразу в<br />
другий університет, а для мене вже й тоді – перший –<br />
на гостину до Ольги Петрівни. Там – вирує підготовка<br />
до Різдва, ще не святкованого на офіційному рівні. Під<br />
керівництвом Ольги Петрівни розучуються колядки<br />
і щедрівки, багато з яких мають ще середньовічнобарокове<br />
походження. Ясна річ – їх зібрала і зберегла<br />
Ольга Петрівна. Недарма ж всі називали її Берегинею.<br />
Богдан Данилович Чорномаз, Тетяна Олександрівна<br />
Чорномаз, пані Надія Тульчинська, нині, на жаль,<br />
покійна Лариса Олександрівна Цимбровська. І –<br />
14
свідомі студенти, школярі… «Малесенька щопта…»<br />
як висловився свого часу Василь Стус. Втім, цього<br />
вислову його я ще тоді не знав. Ольга Петрівна велить<br />
(в неї повеління завжди втілювалися у шляхетноделікатній<br />
формі) мені вдягнути вертепну сріблясту<br />
корону та червону мантію царя Ірода і брати участь<br />
у різдвяному вертепі. Вдягаю й ідемо всі разом до<br />
центру міста колядувати. Ольга Петрівна – з білими<br />
крилами позаду і… дрючком, на який спирається, в<br />
руках. Через якийсь час, наважуюся запитати: «Ольго<br />
Петрівно! Але ж Ви – ангел? – Так! – Але тоді ж чому у<br />
Вас у руці – дрючок? – А це тому, що я караючий ангел!»<br />
Питання було одразу зняте.<br />
І ще один, в цьому контексті, напівмістичний<br />
напівгумористичний епізод. 1991 рік. Україна ще<br />
не незалежна, але невдовзі стане нею. Ми з моїм<br />
знайомим - однолітком ідемо заледенілою вулицею.<br />
Починається суперечка, як завжди, на політичні теми.<br />
Я захоплено говорю про Ольгу Петрівну, її<br />
громадянську позицію. А головне – про її поезію.<br />
Розмовляємо й на інші актуальні теми. Мій опонент<br />
каже: «Твоя Ольга Петрівна – українська буржуазна<br />
націоналістка!» Несподівано для мене й для себе<br />
послизнувся. Впав. «Ворог!». Впав. «Вона підступна<br />
рухівка!» Впав. «Руховцы<br />
– подлецы!» Знову те<br />
саме. І так – мінімум 5<br />
разів. Змушений був йому<br />
наголосити: «Сергію! Ну<br />
хіба ж ти й досі не усвідомив,<br />
що твої падіння – Божий<br />
знак того, що про Ольгу<br />
Петрівну в жодному разі<br />
говорити гидке не можна?»<br />
І – додав – «про Народний<br />
Рух – також». Оскільки Бог<br />
за волю України. Атеїсткомуніст<br />
лише запитав:<br />
«А как ты это делаешь?».<br />
Нічого не зрозумів. Коли<br />
розповів про це Ользі<br />
15
Петрівні посміялися разом з цих моральних, а<br />
відтак – і буттєвих падінь. Відчуття Божого<br />
благословення української Незалежності перебувало<br />
над нами. Воно огортало нас. Відчуття справдилось.<br />
Загальновідомо, але досі не актуалізовано в громадській<br />
свідомості. Ольга Петрівна Діденко, маючи<br />
двох неповнолітніх дітей (Віталій – 1938, Олександр –<br />
1939 років народження), знаючи, що її чоловік – так<br />
само педагог – Василь Скуратівський – загинув від<br />
рук фашистів на початку війни, у 1941 році, у юному<br />
віці свідомо стала учасницею підпільної партизанської<br />
антифашистської групи Андрія Романщака.<br />
І не просто стала, а поступила на роботу друкаркою<br />
(вона добре знала не лише українську, а й німецьку,<br />
польську, російську та інші мови) до адміністративної<br />
установи німецької адміністрації. Там вона, кожного<br />
разу із ризиком для себе й дітей, надрукувала понад<br />
300 посвідчень, які врятували від неминучої гибелі<br />
понад 300, а з родинами – набагато більше – людей.<br />
Досі пам’ятаю, коли ще на початку нашого<br />
знайомства зайшов до Ольги Петрівни вона показала<br />
на куток кімнати. Там стояла тростина, що на неї спирався,<br />
на прогулянках в Умані, Леонід Плющ. Поруч<br />
– лимонне дерево. Це була справжня гармонія Духу<br />
і Буття. І книги, книги, книги… Ольга Петрівна тривалий<br />
час працювала на археологічних розкопках і в<br />
експедиціях з відомим археологом і краєзнавцем В. А.<br />
Стефановичем 1 , була неперевершеним знавцем фольклору,<br />
обрядовості, традицій, звичаєвості Східного<br />
Поділля та й не лише його. Вона мала хист простежити<br />
тривалість архетипів української культури не в десятиліттях,<br />
а в тисячоліттях. Пригадую, коли в одній<br />
з експедицій Ольга Петрівна попросила мене звернути<br />
увагу на візерунок одного зі знайдених під час<br />
розкопок трипільських «черепків» (її дещо іронічний<br />
термін). Я звернув увагу і запам’ятав. А потім ми йшли<br />
вулицею села, що було розташованим поруч розкопаного<br />
кургану. І там – на наличниках, а подекуди й на<br />
кутих залізних воротях ми бачили подібні або й тотожні<br />
мотиви візерунків («сакральні собаки», «пари го-<br />
1 Його лист до Ольги Петрівни вміщено в Додатках до цієї книги.<br />
16
лубів» тощо). А, завітавши до кількох господ, в хаті на<br />
рушниках нами були спостережені ті ж самі мотиви. У<br />
відповідь на питання Ольги Петрівни звідки походять<br />
такі мотиви (про трипільські знахідки, поруч села відкриті,<br />
ми зумисне не повідомляли) і господарі й господині<br />
відповідали дуже схоже: «Це мене мій батько<br />
(мати) навчили. - А їх хто? А їх – Їхні мати й батько…» І<br />
так – в глиб віків. Після цих поїздок (хоча до того – теж)<br />
мене жодна сила не переконає, що «Украины нєт»,<br />
«украинцев нєт» тощо.<br />
Одні лише фундаментальні праці Ольги Петрівни<br />
про барокові кахлі в Уманському регіоні та наличники<br />
як питомі явища, що беруть свій початок від джерел<br />
національної трипільської міфології вказують на<br />
ще недосліджений масштаб її постаті як вченогоархеолога.<br />
Як часто Ольга Петрівна з притаманною<br />
їй аристократичною делікатністю, про цю її рису я<br />
згадував вище, намагалася привернути мою увагу<br />
до ґрунтовного розуміння археології. «Павле! Ось<br />
погляньте на ці «черепки. Що Ви про них скажете?».<br />
«Черепками» Ольга Петрівна називала віднайдені<br />
нею кахлі, чорну поливу трипільських часів. Але ж я<br />
– далекий від археології. Мені філологія й філософія<br />
ближчі набагато. І мудра Ольга Петрівна переходила<br />
до своєї геніальної, досі несправедливо маловідомої<br />
українцям великої поезії, до розмов про літературу<br />
загалом. Її ерудиція була феноменальною, вражала<br />
глибиною і різнобічністю, а неспішні розмови з нею я<br />
невипадково називаю справжнім університетом.<br />
Фреска спогадів.<br />
Зима. Але в домівці Ольги Петрівни тепло. В<br />
її домівці було завжди тепло. Палає грубка. Коти.<br />
Найда і Дана 2 . Як добре було б знайти той геніальний<br />
2 На берегах. Ольга Петрівна теж мала унікальний хист розпізнавати людей,<br />
інакше не витримала би партизанського підпілля під оком гітлерівського<br />
гестапо й антитоталітарного підпілля під наглядом радянського НКВД-КГБ.<br />
Але головним (чи жартома чи всерйоз) індикатором вже в часи мого знайомства<br />
й учнівства для неї слугували…дві її собаки Дана і Найда. Але далі – розповідь<br />
моєї Мами. У згаданій вище експедиції ми з Ольгою Петрівною були<br />
кілька днів. Зв’язку з нами, як вже казав, у безмобільний час не було, а отже<br />
схвильована Мама пішла до Ольги Петрівни, щоби хоч щось дізнатися про<br />
нас. На подвір’ї її зустріли Дана і Найда і одразу почали ластитись, ставати на<br />
задні лапи, намагатись поцілувати, а оскільки дощило – Мамин плащ вкрили<br />
сліди від щирих у приязні собачих лап. «Найвища атестація» - сміючись,<br />
17
вірш, з якого лиш пам’ятаю зболено-гіркі слова<br />
на Найдину смерть: «Клаповушко моя, кучерява».<br />
Найда, прекрасна й привітна собака, й справді<br />
була кучерявою клаповушкою. Як філолог, я би<br />
дуже хотів, щоби це прекрасне українське слово<br />
стало надбанням нашої новітньої української мови.<br />
Колись онук українського греко-католицького<br />
священика Андрія Достоєвського Ф.М.Достоєвський<br />
пишався, що увів в обіг російської мови лиш одне<br />
слово «стушеваться». Слово «клаповушка» цілком<br />
заслуговує на таку ж пошану у вічності української<br />
мови. Для Ольги Петрівни українська мова була не<br />
лише питомим середовищем її трансцендентального<br />
буття, а й багато чим більшим. Українська мова була<br />
середовищем народження її поетичних образів. Мова<br />
була середовищем народження її ідей, її наукових<br />
концепцій. Мова поезії Ольги Петрівни Діденко,<br />
мова наукових публікацій Ольги Петрівни Діденко<br />
– благодатний ґрунт для численних філологічних,<br />
літературознавчих, мовознавчих зосібна, наукових<br />
розвідок і досліджень.<br />
Фреска спогадів.<br />
Ольга Петрівна створювала унікальні<br />
екскурсійні маршрути Софіївкою, досі діючі,<br />
експозиції Уманського краєзнавчого музею,<br />
спілкувалася й дискутувала зі всесвітньовідомими<br />
письменниками й перекладачами, які приїздили до<br />
неї й до Надії Віталіївни Суровцової, щоби припасти<br />
до джерел Істини в епоху брехні.<br />
А моєму дяді Кості, який теж входив у 1960-ті роки<br />
до кола Надії Віталіївни, на його московську адресу<br />
вже в 1970-х роках надійшов лист – машинописний<br />
передрук поезії Миколи Вороного «Євшан-зілля». І<br />
характерний розчерк пера. Я бачив в його московській<br />
квартирі, вже в часи української Незалежності, цей<br />
передрук. Дядя Костя мені його показував, знаючи,<br />
що прислала йому його в Москву Надія Віталіївна.<br />
Та вона цього й не приховувала. Хто читав цю<br />
поезію Миколи Вороного зрозуміє про йдеться. А<br />
власне – той, хто знає, що в українському фольклорі<br />
підсумувала Ольга Петрівна, коли я їй про цю пригоду розповів.<br />
18
означає міфологема «євшан-зілля» це зрозуміє<br />
також. Повернення дяді Кості до рідної української<br />
домівки – ось що було незаперечним лейтмотивом<br />
цього послання Н.В. Суровцової.<br />
Головним для мене в розумінні життєвого й<br />
творчого кредо Ольги Петрівни були й лишатимуться<br />
її поезії. Колись, ще 19-річним студентом, я запитав у<br />
мого дядька, відомого й авторитетного книгознавця:<br />
«Дядя Костя! А Вы знаете Ольгу Петровну Диденко?»<br />
Відповідь не забарилася: «Знаю. Гениальный<br />
украинский поэт». І зразу ж додав: «Уникально<br />
порядочный человек». Бездоганній моральності,<br />
фаховості й естетичному чуттю академіка К.Т.Ямчука<br />
довіряють і нині. Вже 18 літ по його відходу у засвіти.<br />
В цьому контексті не можу не пригадати й інше.<br />
1997 рік. Костянтин Тимофійович приїхав до Умані. До<br />
Мами й до мене. Я, звісно, попросив його за отриманою<br />
мною попередньою згодою Ольги Петрівни, відвідати<br />
її. Наші оселі поруч. На Івангородському передмісті.<br />
Дядя Костя і сам хотів зустрітися з Ольгою Петрівною.<br />
Я, ясна річ, дуже зрадів самій можливості зустрічі двох<br />
знакових для мене (й не тільки) людей. Геніального<br />
поета та відомого редактора й вченого-книгознавця. А<br />
ще більше я радів, будучи присутнім при їхній тривалій<br />
розмові в оселі Ольги Петрівни. Розмова точилася<br />
про поезію, про партизанське буття Ольги Петрівни,<br />
про відстоювання українства в 1960-х, про українську<br />
й світову культуру. Згадувалась і Надія Віталіївна<br />
Суровцова, в домівці якої Ольга Петрівна й дядя<br />
Костя спілкувалися 1960-70-х. Мені – вчорашньому<br />
студентові – хотілося конспектувати безцінні думки,<br />
спогади, літературні нотатки. Власне кажучи, дуже<br />
запізніло, неповний конспект я і роблю в цих спогадах.<br />
Спілкування мого дядька в домі Ольги Петрівни не<br />
могло бути якоюсь іншою мовою, ніж українською.<br />
При тому, що і німецьку і російську і польську мови,<br />
якої Ольга Петрівна мене навчала, як я вже згадував,<br />
вона знала бездоганно. Так само, втім, як і Костянтин<br />
Тимофійович Ямчук. Після дружньої гостини у<br />
Ольги Петрівни ми з Костянтином Тимофійовичем<br />
прийшли додому. Саме тут він і розкрив мені свої<br />
19
враження від зустрічі. «Я давно мріяв поспілкуватися<br />
українською мовою. Особливо – з Ольгою Петрівною».<br />
В Москві спілкуватися українською він, ясна річ, не<br />
міг. І – несподівано запитав: «Паша, а меня примут в<br />
институт, где ты сейчас работаешь?» Я, тоді ще й не<br />
кандидат філологічних наук, працював в Уманському<br />
державному педагогічному інституті імені Павла<br />
Тичини. З сором’язливості я не міг спитати, чому<br />
саме після розмови з Ольгою Петрівною дядя Костя<br />
поставив таке питання. Тепер, здається, розумію. Ольга<br />
Петрівна, немов Євшан-зіллям, пробудила у мого<br />
дядька бажання повернутися в Україну. Прагнення<br />
свій хист віддати Україні. Бажання жити і вмерти в<br />
Україні. Столична доля й авторитет є неважливими,<br />
якщо є більше. А Ольгу Петрівну академік К.Т.Ямчук<br />
вважав одним з найбільших морально-етичних<br />
авторитетів.<br />
Відома російська перекладачка англомовної<br />
літератури Ріта Райт-Ковальова, завітавши ще у<br />
1960-х роках, одразу після розчавлення радянськими<br />
танками Празької весни 1968 року, до Надії Віталіївни<br />
Суровцової в Умань і зустрівшись там з Ольгою<br />
Петрівною здивовано запитала її: «А зачем вам,<br />
украинцам свое государство?» Відповідь Ольги<br />
Петрівни, як завжди, була безстрашно-чіткою і<br />
лапідарною: «Затем, зачем и вам». Геніальна поезія<br />
«Тихо стало на світі...», написана 1968 року пройнята<br />
цим болем за загибель надій і досі є актуальною.<br />
Тихо стало на світі<br />
Ах, як тихо на світі!<br />
Чорна тиша спливає<br />
По лезу ножа.<br />
Чеські голови в Тікичі,<br />
Чеські голови в житі,<br />
Чеські хлопці рядами<br />
В Острожанах лежать.<br />
Крешуть скреготом мороки,<br />
Никнуть сутінки з сорому,<br />
Сунуть поповзом смороди<br />
По світах від Кремля.<br />
О, зеленая Влтаво!<br />
Віковічная славо!<br />
Смолоскипом палає<br />
Гуса земля.<br />
20
Геніальний поет – завжди пророк. Шекспір,<br />
Шевченко, Байрон, Леся Українка, Франко... Тількиот,<br />
переконаний, не хотіла б Ольга Петрівна, щоб у рік її<br />
столітнього ювілею на українській землі, сказане нею<br />
ще пів століття тому про Чехословаччину знову стало<br />
б актуальним. А ці її пророчі слова актуальні й нині.<br />
На жаль. Так само, як і поезія «Невтішна вдова» 3 , в<br />
якій зусереджено біль всіх вдів, матерів, які втратили<br />
рідних на підлій війні вже в XXI ст.<br />
Завжди була в тривалому моєму учнівстві в<br />
Ольги Петрівни, в її негаласливому, не декларативному<br />
наставництві – повага. З мого боку до Ольги Петрівни<br />
– то ясно. Але, пишаюся тим, що як особистість вона<br />
завжди поважала й мене. Поезії «Портрет» і «Умань,<br />
Умань, древній подих», без присвяти, впродовж кількох<br />
років цитувалися у межах підготовки до 400-літнього<br />
ювілею міста. Ці поезії присвячені Ольгою<br />
Петрівною мені. Її зброєносцеві… Я оприявнюю ці,<br />
мозаїчно-яскраво відбиті в моїй пам’яті ціннісно-смислові<br />
парадигми, в першу чергу для того, щоби спонукати<br />
нас до розуміння й усвідомлення трансцендентального<br />
обширу феномену Ольги Петрівни Діденко.<br />
Смислового простору і панорамності її феномену,<br />
який ми ще досі не осягнули. Масштабу її<br />
генеалогічного Древа, де є дисиденти, де є математики,<br />
де є музиканти – але все – прямо походить від християнсько-хліборобського<br />
коріння. Ad fontes. Від основи.<br />
Від джерел.<br />
2016 рік. Рік 100-літнього ювілею від дня<br />
народження О. П. Діденко. В стінах УНУС ми провели,<br />
може дещо завчасно, оскільки власне сам ювілей<br />
припадає на 18 липня 2016 року – в квітні: Поетичний<br />
ранок, присвячений 100-літньому ювілею легендарної<br />
уманки. Епіграфом до нього ми взяли наступні<br />
поетичні рядки Ольги Петрівни:<br />
Ми не шукали в світі слави.<br />
Нам доля визначила путь<br />
На смерть не подають заяви<br />
За нею в чергу не стають<br />
І в боротьбі за Україну<br />
Ми не герої, не орли<br />
3 Див. сторінку 36.<br />
21
Лиш як зуміли, як могли,<br />
Від фальші, розкладу і тліну<br />
Ми людські душі берегли.<br />
На сайті університету я так описав цю знакову<br />
для вшанування Ольги Петрівни і для мене особисто<br />
подію:<br />
«20 квітня 2016 року кафедрою соціальногуманітарних<br />
і правових дисциплін УНУС було<br />
проведено Ранок поезії, присвячений 100-літньому<br />
ювілею від дня народження легендарної уманки<br />
– видатного поета, краєзнавця, учасниці партизанського<br />
підпілля в роки Другої Світової війни та<br />
антитоталітарного Опору в радянські часи, одного з<br />
лідерів національно-демократичного Відродження<br />
та руху за Незалежність в місті Умані, археолога –<br />
відомого знавця Трипільської археологічної культури,<br />
лауреата премії ім. Вікентія Хвойки – Ольги Петрівни<br />
Діденко. Ранок поезії вступним словом розпочав<br />
учень О. П. Діденко, а нині доктор філософських наук,<br />
професор кафедри Павло Ямчук, який стисло окреслив<br />
своє бачення культурного феномену постаті Ольги<br />
Петрівни, подав власні міркування про неперебутність<br />
її поезії, продекламував напам’ять декілька улюблених<br />
віршів з її творчого доробку. Далі слово було<br />
надано студентам, які декламували улюблені поетичні<br />
твори О. П. Діденко. Унікальними спогадами про<br />
свою бабусю поділилась з присутніми онука Ольги<br />
Петрівни – викладач Уманського музичного училища<br />
ім. П. Демуцького – Ольга Віталіївна Скуратовська. Як<br />
завжди масштабними були міркування про постать<br />
О.П.Діденко доцента кафедри, кандидата історичних<br />
наук І.С.Пахольчука. Велику роботу щодо організації<br />
Ранку поезії було проведено всім колективом кафедри.<br />
Від імені присутніх, професор П.М.Ямчук подякував<br />
Ользі Віталіївні Скуратовській за участь у Ранку поезії.<br />
Завершився поетичний Ранок спільною світлиною<br />
зробленою учасниками напам’ять».<br />
Літературознавчі фрески спогадів та міркувань.<br />
Ольга Петрівна геніальний, але ще досі<br />
недооцінений, невідкритий, мов незвіданий Океан,<br />
українською й світовою спільнотою, український<br />
поет-мислитель. Поет-філософ. Поет-громадянин<br />
22
своєї країни, своєї Української держави. Поет-патріот,<br />
що негаласливо, але завжди і повсякчас утверджує<br />
українське в Україні й людське в людині. Це єднання,<br />
як мені видається, є ключем до розуміння феномену<br />
О.П.Діденко. Для того, щоби в цьому пересвідчитись,<br />
достатньо прочитати будь-яку з її поезій. Якщо<br />
поспілкуватися з нею особисто, на жаль, вже<br />
неможливо – то, принаймні, є можливим дослідити її<br />
діаріуш, що було би корисним для багатьох соціальногуманітарних<br />
дисциплін. Але – найперше – слід<br />
звернути увагу на її стислу й точну, «лапідарну», як вона<br />
часто висловлювалася, поезію. Процитована нижче<br />
поезія, як на мене, становить кредо справжнього<br />
поета й справжнього літературознавця. Становить<br />
кредо Справжньої Особистості, якою була і є Ольга<br />
Петрівна:<br />
Як хвалити стандартні вірші?<br />
Що мені говорити з тобою?<br />
Слово треба кресати з душі,<br />
А удар не буває без болю. (1, с.32)<br />
Тут – не лише ясна сконцентрованість думки й<br />
слова. Тут – не лише міститься сама філософія буття<br />
української незламності. А – відтак – української<br />
трансцендентальної незалежності. Тут міститься<br />
ясне христоцентричне українське дистанціювання<br />
від неправди. Застереження від тієї олжі, що, мов<br />
спрут, обплутуючи людські душі, які берегли Ольга<br />
Петрівна, її соратники й побратими, прагне гібридно<br />
поневолити світ. Стандартна безликість – знецінює<br />
індивідуальність, робить неповторну особистість<br />
«людиною-масою». (Х. Ортега-і-Гасет). Викресане з<br />
душі Слово неповторне і завжди народжується з болю.<br />
З болю за іншу людину. З болю від несправедливості.<br />
З болю за долю нації й України. Перечитаймо, а краще<br />
– вивчімо напам’ять для самих себе і для майбутніх<br />
поколінь, поезію О. П. Діденко «Ми не шукали в світі<br />
слави…».<br />
Створена в минулому столітті поезія Ольги<br />
Петрівни, прочитана сучасним читачем сприймається<br />
як пророцтво. Як урок пережитого українцями в<br />
XX ст., який нам ще слід осмислити.<br />
Відкинувши в 1921 році свою, нехай і не<br />
23
досконалу, але свою українську владу, (а хіба ж у<br />
литовців, поляків, естонців, фінів їхня влада на<br />
початку державної незалежності була досконалою?)<br />
отримали, через якийсь десяток літ, геноцидний<br />
Голодомор 1932-33 рр., сталінський терор 1937 року,<br />
повоєнні репресії. Чому так сталося? Ми, цей гіркий<br />
урок історії про який теж йдеться у філософській<br />
поезії О. П. Діденко, й досі не засвоїли. Ми завжди<br />
незадоволені своєю владою, а чужинців терпимо<br />
століттями. Поміркуймо над цим гірким історичним<br />
уроком. Робімо з нього правильні висновки щоби<br />
надалі стати іншими. Звісно, в нас є і будуть козаки.<br />
Такий вже наш історичний генотип. Але так би<br />
хотілося, щоби нарешті був спростований геніальний<br />
Шевченків вислів: «Один козак з мільйона свинопасів».<br />
І це порятує нас від майбутніх випробувань і поразок,<br />
як рятують нас звитяжці всіх часів - від Київської Русі<br />
до Майдану Гідності від гібридності, від руйнації Духу,<br />
Буття зайшлими, вороже налаштованими до самої<br />
суті України чужинцями.<br />
Фарисейська брехня висмоктує з людських душ<br />
сокровенне. Висмоктує саме єство людини. А щоби це<br />
одвічне єство не зникло, процитую власноруч Ольгою<br />
Петрівною дописані у моєму авторському примірникові<br />
книги «І угорі зоря була…» ще 1997 року видання,<br />
поетичні рядки: «А серце мучиться й болить, За всіх,<br />
хто жив і буде жить». (1, с. 34). Направду, це пропущені<br />
Автором через власне серце, шекспірівської сили й<br />
масштабу рядки.<br />
Літературознавцеві буде корисним осмислити<br />
той факт, що О. П. Діденко досконало володіла, окрім<br />
класичних форм світової української поезії таких як<br />
дистих, терцин, катрен й такою, достатньо складною<br />
формою поетичного висловлювання, якою є сонет.<br />
«Бурхлива річка», «Маленька річка», «Урвище», є<br />
яскравими прикладами сонетарію автора. А отже<br />
- вказують на перспективність його осмислення в<br />
новітньому літературознавстві.<br />
Ольга Петрівна так змальовує боротьбу Поета, а–<br />
власне – боротьбу незалежної людини – Особистості<br />
– зі страхітливими тоталітарними потворами, в поезії<br />
24
«Я у сні знемагала»:<br />
Я у сні знемагала<br />
Я пручалась, кричала, -<br />
Нерозумна потвора<br />
Мені кості ламала.<br />
І не знаю я, що то.<br />
То не звір, не людина,<br />
Щось безформне, як глина,<br />
Щось слизьке, як болото.<br />
Все одно їй, що квітка,<br />
Чи душа, чи каміння –<br />
Все задавить, розтопче<br />
Це безлике створіння…<br />
Чую: горло здавило, розтягає суглоби.<br />
І видавлює очі.<br />
І чого вона хоче,<br />
Хоч сама вона знає?<br />
Щоб я стала сліпою,<br />
Як найнижча тварина?<br />
І безмовна, як глина,<br />
В ідіотськім спокої? (1, с.28)<br />
Співзвучними із вище наведеними, є й<br />
такі філософсько-поетичні рядки. Вони про<br />
відповідальність Поета «за тих, хто жив і буде жить»:<br />
Поете! Не мовчи!<br />
Поете! Ти як Бог.<br />
Створити можеш рай з болота .<br />
Скажи життю – живи!<br />
Скажи красі: сіяй!<br />
Скажи мерзоті:<br />
Ти мерзота. ( 1, с.30)<br />
Взагалі, до сутності Поета як духовноінтелектуального<br />
камертона епох О. П. Діденко<br />
зверталася в своїх поетичних розмислах неодноразово.<br />
Поет тут не лише має козацько-лицарський дух і<br />
покликання оборонця, а й перш за все, розглядається<br />
як творець, як деміург, який здатен «створити рай<br />
з болота». Порівняння поета з Богом тут, швидше,<br />
вказівка на його відповідальність, на потребу завжди<br />
бути чесним, справедливим - «не мовчати», коли<br />
твориться зло. Саме тоді, коли в поезії правдивість<br />
трагічно дорівнює служінню Істині:<br />
Лист забився в шибку<br />
І примерз до скла<br />
Хочеться спокою,<br />
Тягне до тепла.<br />
Хочеться в цей вечір,<br />
25
Щоб мене згадав<br />
Той, що не зламався,<br />
Той, що не продав. (1, с. 31)<br />
І в суголосності з попередньою поезією,<br />
слід процитувати й наступний вірш, який був<br />
широкознаним в рухові антитоталітарного Опору<br />
1960-70-ті років.<br />
Стало ясно, що прийдуть,<br />
Що всьому кінець<br />
Він підніс сірника<br />
І поема згоріла.<br />
Та, що мала зігріти мільйони сердець<br />
А йому в темноті –<br />
Лише руки зігріла. (2, с. 27)<br />
Не можна, в цьому контексті, не пригадати<br />
філософему Ліни Костенко «Ще не було епохи для<br />
поетів, але були Поети для епох». Про призначення<br />
Поета Ольга Петрівна, по суті, суголосно зі Святим<br />
Письмом, мовила:<br />
Неправда! Слово не полова,<br />
Не купа зношених лахміть.<br />
Та може землю оновить<br />
Пекуче, чесне, чисте слово. (1, с.37)<br />
Хіба ж є серед українців люди – атеїсти чи віруючі,<br />
які не ігнорують, або – принаймні, не знають про те,<br />
що «спочатку було Слово» . І Слово – про Бога. І Слово<br />
– це – Бог. Напевне ж саме тому, Ольга Петрівна в поезії<br />
й у своїй багатогранній творчій діяльності апелювала<br />
саме до Слова. Їй – як поету-мислителю, як українці,<br />
вихованій в прадідівській християнській традиції<br />
завжди було ясно відомо, що Слово – ніяк «не купа<br />
зношених лахміть». А саме тому – «землю оновить»<br />
може тільки «пекуче, чесне, чисте Слово». Тільки<br />
Слово, перед Яким кожен з нас у свій час постане –<br />
може чеснотою оновити буття. Й – нас грішних. Ольга<br />
Петрівна Діденко все життя свідомо, ясно й активно<br />
опираючись різним видам брехні – просто служила<br />
Істині. А Істина – в Слові. В Слові ж – Бог.<br />
Література:<br />
1. Діденко О. П. І угорі завжди зоря була // Умань АЛМІ. - 1997. -45 с.<br />
2. Діденко О. П. Мир і війна // Умань АЛМІ. - 2000. - 82 с.<br />
26
Непогасна зоря Ольги Дiденко<br />
Людмила Лісова,голова міського осередку<br />
«Просвіта», заслужений учитель України,<br />
член літературного об’єднання «ЛіТо».<br />
Благословен той день і час, який подарував<br />
мені зустріч із Ольгою Петрівною Діденко. Це<br />
сталося пів століття тому. Цікавий, високоповажний,<br />
авторитетний загал членів літературного об’єднання<br />
м. Умань при «Уманській зорі»…Знані, шановані<br />
люди, майстри карбованого слова, патріоти України,<br />
сміливі й нескорені…Надія Суровцова, Віктор<br />
Некіпєлов, Григорій Ковальов, Валентина Козицька,<br />
Ольга Діденко. І поруч із такими титанами духу і<br />
слова – молодь, зокрема, моя однокласниця Ірина<br />
Авєріна і я, учениця Уманської середньої школи №<br />
8, Людмила Вербова. В атмосфері високої духовності<br />
й національної свідомості формувалися наші душі,<br />
наша совість і незбочений шляху майбутнє. На мій<br />
погляд, саме Ольга Петрівна була Берегинею нашого<br />
загалу. Її пильне око вихоплювало те, що, можливо, не<br />
вдавалося іншим.<br />
Як зараз пам’ятаю холодну ранню весну 1969 року.<br />
По-материнськи лагідна, усміхнена, привітна Ольга<br />
Петрівна ніжно поклала мені руку на плече й впівголоса<br />
промовила: «А зайдіть до мене на годинку. Хочу з<br />
Вами поспілкуватися…» До речі, ця високоповажна<br />
жінка до всіх зверталася на «Ви». А мешкала Ольга<br />
Петрівна далеченько, в районі передмістя (поблизу<br />
залізничного вокзалу). І я вирушила на зустріч із<br />
своєю долею.<br />
Скромне помешкання вражало наскрізь<br />
українським духом: вишиті рушники, полив’яний<br />
посуд, серветки, картини. Усе дихало справжністю<br />
та Україною. І, звичайно, величезна книгозбірня.<br />
Очі розбігалися. Де у 60-ті роки ХХ ст. можна було<br />
доторкнутися оком і душею до такої розкоші? І<br />
полилася невимушена розмова. Слово за словом, як<br />
на сповіді, я поділилася з Ольгою Петрівною своїми<br />
думками, мріями, надіями, планами…Прочитали свої<br />
вірші, які й сьогодні називаю своєрідною манерою<br />
27
спілкування. Бо поет, у моєму розумінні, це Божа<br />
людина, якій Всевишній довірив неземне ремесло.<br />
Ольга Петрівна уважно вислухала мене, підтримала<br />
бажання навчатися в Київському університеті на<br />
філологічному факультеті. А потім узяла до рук книгу<br />
і почала читати: «Благословенна будь, моя незаймана<br />
дівице Десно!». Це була «Зачарована Десна» Олександра<br />
Довженка. Господи, як вона читала! І сміялася, і<br />
сумувала, і горювала разом із героями твору. Так вона<br />
ще й актриса! Як же щедро наділив Бог цю дивовижну<br />
жінку!<br />
На жаль, перша спроба стати студенткою<br />
Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка<br />
закінчилася невдачею. Мої зв’язки із патріотично<br />
налаштованими мешканцями міста (не тільки) не<br />
давали можливості влаштуватися на роботу. От і<br />
з’явився запис у «Трудовій книжці» – «підсобниця».<br />
Так розпочався трудовий шлях у життя. Будівельна<br />
бригада на Уманському вітамінному заводі… Спецодяг,<br />
будівельні роботи. Дощова осінь, зима. І це у 17 років.<br />
Жила надією на зустріч із членами літоб’єднання. От<br />
де знаходила спочинок і втіху моя змучена, ще дитяча<br />
душа. Я чула рідну мову, мудрі слова, щирі поради.<br />
У лабораторії вітамінного заводу працював поетдисидент<br />
Віктор Нєкіпєлов. Прекрасна людина! От<br />
і прийшло рішення написати про нього до обласної<br />
газети. Цей план ми здійснили разом із Григорієм<br />
Ковальовим. І 22 травня 1970 року у «Черкаській<br />
правді» побачила світ наша велика стаття – допис<br />
«Хімія і поезія». У ній ішлося про гарного фахівця,<br />
його колег, оточення і, звичайно, про поетичний хист.<br />
Але можновладці побачили у цьому матеріалі щось<br />
недозволене, вороже, неприпустиме. І почалося! Як<br />
мене розпікали, принижували, погрожували! Як<br />
заворушилося антиукраїнське кубло! Як добре, що<br />
поруч були мої однодумці і, звичайно, мудра та бувала<br />
Ольга Діденко.<br />
Нарешті я – випускниця жаданого університету.<br />
Запрошена на учительську роботу до однієї з<br />
найкращих шкіл міста – школу № 7! (До речі, вже 40<br />
років я маю честь викладати рідну мову й літературу<br />
28
у цій школі). Наші стосунки і зв’язки з Ольгою<br />
Петрівною не припинялися. Скільки уроків літератури<br />
ми провели разом! Скільки моїх учнів мали змогу<br />
почути Ольгу Петрівну! Їх вражала зовнішність жінкинауковця,<br />
великої українки. А як вона співала! Як<br />
уміла спілкуватися з дітьми! Все це робила неспішно,<br />
неквапливо, мудро, продумано. Звісно, талант. Добре,<br />
що залишилися світлини на згадку про зустрічі.<br />
Ольга Петрівна, Людмила Лісова, онук Чорномазів Іван<br />
Одного свого талановитого учня, Павла Ямчука,<br />
я і Тетяна Чорномаз, голова товариства «Берегиня»,<br />
велика патріотка України, познайомили із Ольгою<br />
Діденко. Про місце і роль цієї жінки академік Павло<br />
Ямчук згадує у своїх споминах.<br />
Як ми знаємо, Ольга Петрівна вболівала і за<br />
збереження матеріалів старовини, і за майбутнє.<br />
У моїй біографії була пам’ятна сторінка, коли я<br />
працювала старшим викладачем кафедри української<br />
літератури Уманського державного педагогічного<br />
інституту ім. Павла Тичини (тепер – університету). Я<br />
мала добру змогу зустрічатися з Ольгою Петрівною<br />
у стінах цього закладу. То майстриня переглядала<br />
і досліджувала уламки кахлів, знайдених під час<br />
фольклорної практики студентів. То описували<br />
візерунки на вишитих рушниках…Чого тільки не<br />
переробили її невтомні руки, до чого не доторкнулося<br />
небайдуже серце!<br />
Як відомо, Ольга Петрівна народилася влітку.<br />
Не любила пишних святкувань. Але тішилася, коли<br />
до хати приходили дорогі їй люди. Шкода і жаль, що<br />
цього разу вона вже не могла зустріти особисто, біля<br />
воріт, із волошковою усмішкою…Та навіть лежачи в<br />
ліжку, жартувала, підспівувала, ділилася спогадами,<br />
зауважувала…Мала ще добру світлу пам’ять. Жила<br />
в онуки. Мала окрему кімнатку. Принагідно читала.<br />
Кожний прожитий день мав бути насиченим і<br />
повнокровним. Так воно і було. Шкода, що доводиться<br />
говорити про Велику Українку в минулому часі.<br />
29
Ольга Петрівна Діденко, Людмила Василівна Лісова<br />
та внук Богдана Даниловича і Тетяни Олександрівни<br />
Чорномазів - Іван<br />
30
I<br />
Нiчого в життi не зрiкаюсь.<br />
Хай болить...<br />
31
*****<br />
Коли вам десь під п’ятдесят,<br />
Життя не вернеться назад,<br />
Ви, розгубивши в світі все,<br />
Пливете вже, куди несе.<br />
Ідете в звичній борозні,<br />
Не думаючи: так чи ні.<br />
У вас зосталось тільки «я»,<br />
«Моє», «мені», «моя сім’я».<br />
Живем собі, бо треба жить.<br />
Чуже не гріє, не болить.<br />
І відбуваєм папірцем,<br />
Хоч там когось їдять живцем.<br />
І тільки сердимось на те,<br />
Що молодь, мов, не та росте.<br />
А коли вам сімнадцять літ,<br />
І серце рветься у політ,<br />
Щоб залишити світлий слід?<br />
А коли вам сімнадцять літ,<br />
А навкруги схитнувся світ,<br />
І де там Захід, де там Схід?!<br />
А навкруги гнилі гриби,<br />
Давно байдужі до ганьби.<br />
А молодь що ж?<br />
І «ті» й не «ті».<br />
Звертають на стежки круті.<br />
Умань, 1967 р.<br />
32
*****<br />
Давно колись, як я була мала,<br />
На небі вкруг займалися заграви.<br />
На гордих крилах жаху, крові, слави<br />
Нас воля на добро й на зло несла.<br />
Вона летіла, грізна і чарівна,<br />
А я, замурзана, на призьбі спала.<br />
І, в льоті нахилившися, вона<br />
Мене малу в чоло поцілувала.<br />
І зникла знов. А я собі пішла<br />
Смертей і мук незмірними полями.<br />
І угорі завжди зоря була,<br />
А під ногами зради вовчі ями.<br />
Хоч руки зв’язані, уста мовчать,<br />
В очах сліди думок, вагання, болю,<br />
Та на чолі чи Каїна печать,<br />
Чи відсвіт зоряний – святий цілунок волі.<br />
......................................................Отак я йду.<br />
Завжди над прірвою і віч-на-віч з бідою,<br />
Та рух незримих рук відводить десь біду,<br />
І подих крижаний проносить стороною.<br />
У тьмі холодній хай їх обмине,<br />
Ті чисті руки, зла і згубна сила.<br />
Та де ж ви, ті, кого, як і мене,<br />
Вогнем свободи доля обпалила?!<br />
Самгородок, 1956 р.<br />
33
*****<br />
Я у сні знемагала.<br />
Я пручалась, кричала, –<br />
Нерозумна потвора<br />
Мені кості ламала.<br />
І не знаю я, що то.<br />
То не звір, не людина,<br />
Щось безформне, як глина,<br />
Щось слизьке, як болото.<br />
Все одно їй – що квітка,<br />
Чи душа, чи каміння –<br />
Все задавить, розтопче<br />
Це безлике створіння.<br />
Це катівня, чи пекло,<br />
Чи Прокрустове ложе?<br />
Я затерпла, завмерла,<br />
І змагатись не можу.<br />
І збагнути несила,<br />
Що зарадить могло би.<br />
Чую: горло здавило,<br />
Розтягає суглоби.<br />
Чую: ребра стискає<br />
І видавлює очі.<br />
І чого вона хоче,<br />
Хоч сама вона знає?<br />
Щоб я стала сліпою,<br />
Як найнижча тварина?<br />
І безмовна, як глина,<br />
В ідіотськім спокої?<br />
Я не хочу спокою!<br />
Я не буду такою!<br />
Але сила є сила.<br />
Я не встою, не встою!<br />
34
Щоб не сміла душити,<br />
Безборонних ламати,<br />
Треба якось сказати,<br />
Треба щось пояснити.<br />
Треба душу їй дати,<br />
Розуміння людини.<br />
Треба слово сказати,<br />
Заповітне, єдине.<br />
Душу, ту що ховала<br />
Від наруги, від зради,<br />
Від облудної дружби,<br />
Від лихої принади.<br />
Берегла, як билину,<br />
Як дихання при сконі,<br />
Як під бурею вогник,<br />
Як сльозу на долоні.<br />
Мляво дніє надворі.<br />
Вікон сірі квадрати…<br />
Цій жорстокій потворі<br />
Треба душу віддати?!<br />
Умань, 1963 р.<br />
*****<br />
Лист забився в шибку<br />
І примерз до скла.<br />
Хочеться спокою,<br />
Тягне до тепла.<br />
Хочеться в цей вечір,<br />
Щоб мене згадав,<br />
Той, хто не зламався,<br />
Той, що не продав.<br />
Якимівка, 1958 р.<br />
35
36<br />
*****<br />
Я невтішна вдова. Я, схилившись над світом, ридаю<br />
Над могилами щастя, над прахом нездійснених мрій.<br />
Де ви, друзі далекі? Немає, немає, немає…<br />
Де ти, милий мій, муж, моє ладо, омріяний мій?<br />
Як розумний господар, ти вільно проходив по світу.<br />
Пильно ниву орав і добірним зерном засівав.<br />
Ти міста будував і яскраві насаджував квіти,<br />
Мудрі книги писав ти і радості пісню співав.<br />
Звівши горде чоло, ти вдивлявся туди – на вершини,<br />
Кликав, вів уперед, на високі думки і діла,<br />
А часами схилявся на груди мені, як дитина.<br />
Був покірним, моїм, і любов твоя щастям була.<br />
Знав ти правду, і совість, і честь чоловічу, і волю.<br />
Ти не був боягузом, і зрадником бути не міг.<br />
Де ж ти голову склав? На якому незнаному полі?<br />
На розпутті яких невідомих доріг ти поліг?<br />
Може груди твої розтерзали гримлячі гармати?<br />
Може тіло снаряди і бомби твоє рознесли?<br />
Та дарма… ні гармати, ні бомби,<br />
вогонь автоматів, ні атом<br />
Розстріляти великої твої душі не могли.<br />
Чорна зрада її ворогів, чорна злоба і зависть зсушила,<br />
Зграя підлих пігмеїв обплутала руки твої,<br />
Туга, сум і неволя краплинами виссали сили,<br />
І схилилось високе і горде чоло до землі.<br />
Світ могилою став. Плачуть, в’янучи, ніжні дівчата,<br />
І надії їх марні, безрадісні дні, і пісні їх сумні.<br />
Нерозумні, голодні й роззуті ростуть сиротята.<br />
Де ти, батьку? Озвися, прийди! Ми малі, ми одні!<br />
Я всесвітня вдова. Як зозуля літаю, питаю:<br />
«Де ви діли людину? Хто скаже? Спитати кого?»<br />
Дайте, дайте надію. Чи вбийте надію до краю.<br />
Дайте смерть, щоб порожнім життям<br />
не зневажити пам’ять його!<br />
Стрий-Бершадь, 1946-1952 рр.
*****<br />
Снилось чи сталось?<br />
В північ крижану<br />
Біле простирало<br />
Било по вікну.<br />
Билось і кричало,<br />
Рвалося в пітьму:<br />
Десь когось сьогодні<br />
Повели в тюрму.<br />
Диким божевіллям<br />
Мчалась заметіль.<br />
Білі звуки болю<br />
Рвались звідусіль.<br />
Біле простирало –<br />
Недобитий птах<br />
Билося, кричало<br />
І – долало страх.<br />
Умань, 1972 р.<br />
*****<br />
Ниють ноги, в’януть плечі,<br />
Пил припав на стеблах трав.<br />
Сядьмо трохи. Тихий вечір<br />
Нам товариша послав.<br />
Чим багаті, тим і раді.<br />
Шлях наш – доля багатьох.<br />
Добрий вечір, пане-брате!<br />
Чи ж далеко нам удвох?<br />
Умань, 1961 р.<br />
37
Красивий сусiд<br />
В буденній метушливій каруселі<br />
(Усе бігцем і завжди безліч справ)<br />
Ходив сусід у ватянці й шинелі,<br />
Щось друкував, чимсь торгував.<br />
Учора запросив мене в кімнату.<br />
У вигідних фотелях сидячи,<br />
Ми намагались просто розмовляти,<br />
Уперше не про речі чи харчі.<br />
Ставний і елегантний, злегка сивий,<br />
Падкий до анекдотів і новин.<br />
Не знала я, що мій сусід красивий,<br />
Що мій сусід – красивий міщанин.<br />
Умань, 1962 р.<br />
38
Велетнi<br />
Вони втирали свіжі рани,<br />
Отруйні стріли рвали з пліч,<br />
І борсались в петлі арканів,<br />
І в хащах людських протиріч.<br />
А там стихали, деревіли,<br />
Перед очима плив туман.<br />
А там – ставали на курган,<br />
Не спопелілі – скам’янілі.<br />
А перехожим не збагнути,<br />
Чому повз них лягає путь,<br />
Як серед зрад, немов отрути,<br />
Камінні велетні ростуть.<br />
Умань, 1971 р.<br />
39
Прощання<br />
На глибокому плесі, в вершині,<br />
Повний місяць у темній воді.<br />
Між травою, в ожині й калині,<br />
Як у срібному сні, молоді.<br />
Де ти ділось, сполохане слово?<br />
Десь пурхнуло голубкою з рук.<br />
Тільки пальців гаряча розмова,<br />
Тільки серць розколиханий стук.<br />
«Не побачать ні зорі, ні люди,<br />
Нас укрив насторожений гай.<br />
Поклади мені руку на груди,<br />
І тихенько мені заспівай:<br />
«Їхав козак за Дунай,<br />
Казав дівчині: «Прощай!».<br />
Притулилася легенько щокою,<br />
І пахучими хвилями кіс, –<br />
Я б навіки зостався з тобою,<br />
Крізь життя на руках би проніс.<br />
Дай торкнутись сухими губами,<br />
Пригорнути тремтячу, тонку.<br />
Глянь, як хилиться квітка над нами<br />
У весільному білім вінку.<br />
Ніч остання в задумі сплітала<br />
Тихий шепіт і лагідний сміх,<br />
А із заходу смерть налітала,<br />
І торкалася крилами їх.<br />
«Як не згину, то вернуся<br />
Через три года».<br />
40
Пiд снiгом лютої зими<br />
Під снігом лютої зими,<br />
Що стелить смерті килими,<br />
Вмирають квіти і трава,<br />
Вкриває іній дерева.<br />
Під снігом лютої зими<br />
Даремно серце не томи.<br />
Під снігом дихає трава<br />
І шепче: «Я жива, жива!<br />
Я не боюсь смертей і тьми».<br />
Під снігом лютої зими<br />
Ростуть надії, сняться сни.<br />
І все, що вмерло восени,<br />
Діжде грозової весни.<br />
Чекай, чекай, не засинай!<br />
Який-то буде урожай?<br />
Стрий, 1947 р.<br />
*****<br />
- Гуси мої, гуси,<br />
Ще нема зими.<br />
Що ж ви світ замаяли<br />
Білими крильми?<br />
- Ми з дороги збилися,<br />
Ти нас підвела.<br />
Хто ж чекає з півночі<br />
Сонечка й тепла?<br />
Якимівка, 1959 р.<br />
41
*****<br />
Ми з сином раз стіну ламали –<br />
Упала, рушилась стіна,<br />
І грубим шаром до вікна<br />
Безладні брили діставали.<br />
Ой буде ж нам роботи, сину,<br />
Щоб з хати винести біду,<br />
Щоб розібрати цеглу й глину,<br />
І все зробити доладу.<br />
Умань, 1962 р.<br />
*****<br />
Як розум марево прогорне<br />
Земних привабливих оман,<br />
Пізнаєм правду: небо чорне –<br />
Страшний холодний океан.<br />
Душа не висохне в шуканнях,<br />
І не паде зо страху ниць.<br />
Ми просто станемо на грані<br />
Ще не відкритих таємниць.<br />
У землю впершися ногами,<br />
В завіях зоряних вітрів<br />
Пізнаєм свіжі ритми й гами<br />
Нових незнаних кольорів.<br />
Умань, 1962 р.<br />
42
Пісня<br />
Вітер, вітер по полю, по полю.<br />
Нема йому спокою, спокою.<br />
Білу квітку хитає, хитає,<br />
В неї правди питає:<br />
«Скажи, квітко, ромашко, ромашко,<br />
Чого в світі так тяжко, так важко?»<br />
«Ой легіню, не хитай, не хитай,<br />
В мене правди не питай, не питай.<br />
Дужі крила широкі –<br />
Нащо тобі той спокій?»<br />
Умань, 1971 р.<br />
43
Петрівчані ночі<br />
Поспалися, і мама, і тато,<br />
Тільки мені не спати.<br />
Чим я буду літа молодії<br />
Та під старість споминати?<br />
А я зійду по битій стежині<br />
До широкого ставу.<br />
Гляну в воду, гляну в темне небо,<br />
Під осокором стану.<br />
Понад ставом плинуть літні чари,<br />
І співають дівчата:<br />
«Вийди, вийди, нічко петрівчана,<br />
Та Івана стрічати».<br />
А я стріну, тільки не Івана,<br />
А чорнявого Гриця.<br />
В нього очі, тихі чорні очі,<br />
Як глибока криниця.<br />
Він співає, душу виливає,<br />
А сказати не сміє.<br />
Як пригорне до грудей широких,<br />
Наче сонце зігріє.<br />
Його очі – глибока криниця,<br />
В нього брови шовкові.<br />
Нема, нема тепер мого Гриця,<br />
Нема в мене любові.<br />
Ой десь мою молодую долю<br />
Та завія замчала.<br />
Де ви, щирі, де ви, добрі очі?<br />
Де ти, ніч петрівчана?<br />
Повалились клуні і комори,<br />
Ще й біленькії хати.<br />
Стали люди попід парканами,<br />
Як собаки, здихати.<br />
Не поможе ні талан, ні доля,<br />
Ані сам Господь з неба.<br />
І не знати, чия на те воля,<br />
І кому того треба.<br />
Умань, 1971 р.<br />
44
У затiнку<br />
Що ж нехай буде осінь. Хай буде і так.<br />
І морози, і сльоти, і хвилини невдачі.<br />
На папері рука. Самота, самота…<br />
Голубіє вікно і, як дівчина, плаче.<br />
Ну й нехай не зуміла. Нехай не змогла.<br />
Нерозумний морозе, ну що ти накоїв?<br />
Від кімнатного спокою, тиші, тепла,<br />
Від дихання мого оживають левкої.<br />
*****<br />
Велика Растівка, 1961 р.<br />
І так буває скрізь і завжди:<br />
Буденних пристрастей клубок,<br />
Сумнівний сплав брехні і правди –<br />
Фальшивий звук, не вірний крок.<br />
І раптом думка: хто я? що я?<br />
І з ким іду? І де мета?<br />
Яка в житті надійна зброя<br />
Думок і вчинків чистота.<br />
Умань, 1961 р.<br />
*****<br />
Ніч спливає. Хата в жалобі.<br />
Затихає серце повільно.<br />
Невидима рука на лобі,<br />
І повіки звести невільно.<br />
Тільки думка б’ється уперто:<br />
Нащо, нащо вдалась такою,<br />
Що в зловіснім затінку смерті<br />
Відчуваю життя з жагою?<br />
Умань, 1961 р.<br />
45
*****<br />
Що ти шкіришся? Що ти кажеш?<br />
Що ти шепчеш у темнім кутку?<br />
Чи схопити за горло важиш<br />
У останнім скаженім стрибку?<br />
Я жива. Не підходь. Чекай!<br />
Вуха слухають, очі бачать.<br />
Обважніла холодна рука<br />
Хоче з виляском дати здачі.<br />
Умань, 1961 р.<br />
Лінь<br />
Лінь лежати. Й вставати ліньки.<br />
Воду нести, піч вигортати,<br />
Одягтись, іти в поліклініку,<br />
Мабуть, лінь буде і вмирати.<br />
А як смерть невчасна прискочить,<br />
Щоб зіпхнути у чорну глибінь,<br />
Може віку мені доточить<br />
Українська класична лінь.<br />
Умань, 1961 р.<br />
46
*****<br />
Аж за обрієм ясне пасмо.<br />
Тільки шлях і високе небо.<br />
Я така маленька, нещасна,<br />
Приголубте мене, хто-небудь.<br />
Як із казки мала сирітка,<br />
Як сама та дитяча казка,<br />
Над дорогою схилена квітка.<br />
Не скубіть мене. Будь ласка!<br />
Кажуть, ніжна кволість не личить,<br />
Треба сонячний час возвеличить.<br />
Скоро, кажуть, обрій роздасться,<br />
Зацвітуть усі вишні в саду…<br />
Я не вірю в вишневе щастя,<br />
Та встаю за гуртом і йду.<br />
Часом Навіть, ідучи, мрію.<br />
Або пісню іще виводжу.<br />
Значить, трохи співати вмію,<br />
Значить… значить іти ще можу.<br />
Умань, 1969 р.<br />
Для себе – мораль<br />
Ти на життя все хочеш нарікати?<br />
А ти згадай (Життя? Таке, як є!),<br />
Що тричі був засуджений до страти<br />
І в вигнанні помер Агріппа д’Обіньє.<br />
Вівсяники,1955 р.<br />
47
*****<br />
Я стала розумна. Я стала спокійна.<br />
Шаленого щастя жага непостійна<br />
Не мучить.<br />
Я знаю: воно нам не дане.<br />
Я тільки чекаю і пізно, і рано,<br />
Поштовий листочок. Єдиний. Жаданий.<br />
*****<br />
Як стинуть стіни від морозів,<br />
Нам сняться квіти весняні.<br />
Колись я мала добрих друзів.<br />
Чи може, снилося мені?<br />
Умань, 1960 р.<br />
Умань, 1999 р.<br />
*****<br />
У тебе справи чи забави,<br />
А я чекаю так давно.<br />
Черствіє хліб, холонуть страви,<br />
І видихається вино.<br />
У тебе справи чи забави,<br />
А я чекаю стільки літ.<br />
Черствіє хліб, холонуть страви,<br />
Цвіте і облітає цвіт.<br />
48
Портрет<br />
Коли не сила вже терпіти<br />
Брудну буденну каламуть,<br />
До хати раптом входить вітер,<br />
І не дає мені заснуть.<br />
П. Я.<br />
Він дме в повіки, гладить щоки,<br />
В листах, в паперах шарудить.<br />
Такий ясний, такий широкий –<br />
Віки, епохи – тільки мить.<br />
І крізь мої закриті вії<br />
Зринають, наче уві сні,<br />
Прадавні образи, події,<br />
Слова забуті і пісні.<br />
І все ж я не прийду до тями:<br />
Ти – вітер? Невидимий птах?<br />
Чи озивається ночами<br />
Моє відлуння у світах?<br />
Умань, липень 1998 р.<br />
49
*****<br />
Зло за кулісами. Правда на троні.<br />
Грають актори заучені ролі.<br />
Світ не здивуєш тепер чудесами:<br />
Ролі змінились, – актори ті ж самі.<br />
Доля<br />
Не боюся, не каюсь, не мучуся.<br />
Не задушливий тихий спокій.<br />
Є відрада в твоїй неминучості,<br />
Перемога – в погрозі твоїй.<br />
Не боюся, не мучусь, не каюся,<br />
Не зрікаюсь тебе ні на мить.<br />
І нічого в житті не зрікаюся.<br />
Хай болить!<br />
Умань, 1972 р.<br />
*****<br />
Тяжко дишеться. Трудно пишеться, –<br />
Небагато зосталось мені.<br />
Недоспівана пісня лишиться.<br />
Задзвенить і замре в далині.<br />
І найкраще незронене слово,<br />
Що погідного часу чека,<br />
На губах захолоне раптово,<br />
Як краплина на вістрі листка.<br />
Умань, 1961 р.<br />
50
I I<br />
Я прибуду. Я iду до тебе,<br />
Мiй далекий незбагненний свiт...
*****<br />
Сонце спустить віщі струни з неба<br />
Крізь прозоре мерехтіння віт.<br />
Я прибуду. Я іду до тебе,<br />
Мій далекий, незбагненний світ.<br />
Обніму руками теплі схили,<br />
Над стежками думками майну.<br />
Загудуть задумані могили,<br />
Розгойдає вітер дивину.<br />
Глянуть плеса поміж берегами<br />
Сяйвом незатьмарених зіниць, –<br />
Припаду пошерхлими губами<br />
До дитячих давніх таємниць.<br />
Милий краю, я тебе впізнаю<br />
Крізь вогонь і пекло, тлін і бруд.<br />
Будь щасливий, благодатний краю,<br />
Будь благословен талан і труд.<br />
Умань, 1964 р.<br />
52
*****<br />
Привіт тобі, одвічний друже мій,<br />
У всяку пору і погоду!<br />
Зелений храм, притулок легких мрій,<br />
Що в душу ллєш свою цілющу воду.<br />
В твоїй тіні стає тихішим сміх,<br />
Під крильми величі, і спокою, і сили.<br />
І ходить гомін по верхах твоїх,<br />
Як думи предків, що його створили.<br />
Хто не прощавсь з тобою, йдучи в світ,<br />
Перед тривогами далекої мандрівки?<br />
Хто, запорошений, вернувшись до домівки,<br />
Не віддавав тобі і шану і привіт?<br />
Всесильні чари весняні твої.<br />
У місячнім таємнім мерехтінні<br />
Століття шаленіють солов’ї,<br />
Цілуються і плачуть покоління.<br />
В годину горя, труднощів і зрад,<br />
На руки стомлені схиливши важко скроні,<br />
Хто серця з нас не клав в твої м’які долоні,<br />
Тобі звіряючи і біль, і дум розлад?<br />
І в серці знову зорі розцвіли,<br />
І сповиває душу шум шовковий,<br />
І, як Антей, торкнувшися землі,<br />
Ідеш в життя до боротьби готовий.<br />
Умань, 1945 р.<br />
53
Маки<br />
Коли у ніжнім сяйві маки<br />
Тремтять від дотику руки,<br />
Ви обережно їх тримайте,<br />
І не дихніть на пелюстки.<br />
Коли ясний світанок гляне<br />
У зачаровану глибінь,<br />
На плесо тихе, осіянне,<br />
Нехай не пада ваша тінь.<br />
І не збивайте срібні роси<br />
З сумирно схилених суцвіть,<br />
І серця спів дзвінкоголосий<br />
Холодним словом не гасіть.<br />
Бо й вам, черствим і бідним людям,<br />
Хто топче цвіт і глушить спів,<br />
Як радість стрепенеться в грудях,<br />
Хоч раз в житті забракне слів.<br />
Якимівка, 1958 р.<br />
54
Вечiр<br />
Сніжна чіткість хвилястих ліній,<br />
А на зламах – блакитна тінь.<br />
Захід сонячний. Іній, іній…<br />
Глянь навколо! Стань одпочинь.<br />
Неприм’ятим хутром багатим<br />
Золотистий і теплий сніг<br />
На поля і закутані хати<br />
Всюди тихою радістю ліг.<br />
Кришталями в косому промінні<br />
Блисне в очі то там, то тут.<br />
Як рожеві легкі видіння,<br />
Скрізь по обрію села встають.<br />
Дзвонять відра у синій долині<br />
Десь від скирти сміх долетів.<br />
Чи буває ж на Україні,<br />
Щось святіше од цих вечорів?<br />
Юшківці-Якимівка, 1959 р.<br />
55
Урвище<br />
Стрімка-стрімка стіна рудої глини<br />
Плескаті черепашки біля дна,<br />
А вище – чорнозем і снігу пелена,<br />
І аж під небом ген сухі стеблини<br />
Течуть століття, роки, дні, години…<br />
Руйнується потріскана стіна,<br />
Таємні знаки, давні письмена<br />
Повільно відкриває для людини.<br />
На ній усе, що вироста і гине,<br />
Що вгору пробивається невпинно,<br />
Сліди струмків і промені щодень,<br />
Розриті нори, корені рослини,<br />
І сіре попелище старовинне,<br />
І ноти вільних вітрових пісень.<br />
Якимівка, 1959 р.<br />
56
*****<br />
Прилетіло й тихо сіло,<br />
Як в дитячих теплих снах,<br />
Біле диво, щастя біле,<br />
Біла радість на гілках.<br />
Вітерець зітхне-повіє –<br />
Облітають пелюстки.<br />
Світлий спогад, чиста мрія<br />
Гріють душу на роки.<br />
Умань, 1961 р.<br />
57
Купайло<br />
Ми припізнилися у лузі.<br />
Поля замовкли. Сонце сіло.<br />
Вже й місяць став на виднокрузі,<br />
А тато все складали сіно.<br />
У купинах понад болотом<br />
Діди піднялися димами,<br />
І потайними голосами<br />
Перемовлялись з цілим родом.<br />
А від села пісні летіли<br />
Про дике зілля при дорозі,<br />
Ловили тато їх на вила<br />
І все мостили нас на возі.<br />
Чебрець, катран, ромен, васильки,<br />
В пахучий віз складали тато –<br />
Була і нивка-материнка,<br />
І всяких інших див багато.<br />
А стихло трохи у долині, –<br />
Всього набралось, скільки треба, –<br />
Мене взяли міцні долоні<br />
І посадили аж на небо.<br />
Десь тупотіли коненята,<br />
Внизу губилася дорога,<br />
А в небі я й могутні тато.<br />
Пливли в піснях шляхами Бога.<br />
Умань, 1974 р.<br />
58
Конi<br />
Крізь дірку в стрісі – сонця течія,<br />
Жовтавий порох сиплеться з бантини.<br />
В стіні кілок. Стара шлея.<br />
Мотуззя в звоях павутини.<br />
Пропав терпкого поту дух,<br />
Розтали давні шуми в тиші.<br />
Нема ні ластівок, ні мух.<br />
Куди поділись миші?<br />
Корови билися. Гусак сичав.<br />
А коні були добрі й дужі.<br />
І довго тут, хоч інший час настав,<br />
Стояли в сутінках їх душі.<br />
За працю, піт, розбиті копити,<br />
За шиї в саднах і корості,<br />
Їх кінський бог прийняв ті душі прості,<br />
Вернув казкові гриви і хвости.<br />
А де були конов’язі колишні,<br />
Бульдозер вивернув зелені вишні.<br />
Умань, 1975 р.<br />
59
Маленька рiчка<br />
Без подвигів, без імені, без слави<br />
Вона полями й селами текла.<br />
До неї дівчина по воду йшла,<br />
І вдвох вони бриніли щось цікаве.<br />
Коноплі, капусти, і лози золотаві<br />
Вона в посуху пильно берегла.<br />
Всю життєдайну силу віддала –<br />
І берегами буйно гнулись трави.<br />
Та розуму й чуттям наперекір<br />
Хтось вирубав в верхів’ї Темний бір.<br />
І стихла річчина весела мова.<br />
А буйні трави все ростуть, ростуть,<br />
Та, часом вибившись, джерельце криштальове<br />
Значить її важку підземну путь.<br />
Якимівка, 1959 р.<br />
60
Синичка<br />
Не поможуть уже й рукавички,<br />
Січень світить, коле й січе.<br />
А на гілці – синичка.<br />
В’ється, крутиться, а не втече.<br />
Посвист сміливий, очко цікаве,<br />
Задьору стільки, що ну!<br />
Не лякайте синичку, і у неї важливі справи:<br />
Синичка робить весну.<br />
Умань, 1962 р.<br />
61
Осiнь золота<br />
Починає незриму роботу<br />
Осінь сонячна, майстер-митець,<br />
То недбало кладе позолоту,<br />
То задумливо ронить багрець.<br />
Золоте, пурпурове, бузкове,<br />
То огнисте, то знов золоте…<br />
Осінь гляне, одвернеться знову,<br />
І з досадою скаже: «Не те!»<br />
А буває – все знищить в нестямі.<br />
Та, в рішучого спокою час,<br />
Що в душі зберігала роками,<br />
Урочисто відкриє для нас.<br />
І така в неї радість і велич<br />
В світлім полум’ї тихих пожеж:<br />
Не одійдеш, очей не зведеш,<br />
І уклоном їй шану простелеш.<br />
А вона, вже нахмарена ходить,<br />
Їй здається, що знову «не те»,<br />
Все шукає, і все не знаходить,<br />
Щось своє, заповітне, святе.<br />
Все загине в холодному вітрі.<br />
Все знесе неминущий потік –<br />
Та ніколи не зрадить палітри.<br />
Осінь знову почне.<br />
Через рік.<br />
Умань, 1964 р.<br />
62
*****<br />
Така весела хуртовина,<br />
Якої зроду не було!<br />
Над білим світом лине-лине,<br />
В обіймах крутить все село.<br />
Уже дванадцяту пробило.<br />
Замовкло радіо давно.<br />
Надворі видно. Біло-біло,<br />
І все незвичне, як кіно.<br />
До чого зараз теплі хати?<br />
І хто б, нещасний, спати міг?<br />
Боротись, падати, тікати,<br />
Кружляти й линути як сніг!<br />
Зібравши задуми зухвалі,<br />
Рвонути, скільки стане сил,<br />
У золотий космічний пил,<br />
Де світять мрії небувалі.<br />
Антонівка, 1960 р.<br />
63
Квiтень<br />
По калюжах придорожних<br />
Бродить квітень-жартівник.<br />
Тужний, радісно-тривожний,<br />
Долітає з неба крик.<br />
Там долають трудні милі,<br />
Б’ються, борються без сна,<br />
А за ними теплі хвилі<br />
Котить збуджена весна.<br />
Від землі луну доносить –<br />
Гуси голос подають.<br />
Тільки в них усього досить –<br />
Добрий харч і теплий бруд.<br />
Не лякайтеся спокуси.<br />
Трусоніть байдужу лінь –<br />
Гуси сірі, ситі гуси,<br />
Подивіться вдалечінь!<br />
Пройде осінь, тільки всніжить<br />
(Не про вас у небі путь!),<br />
Скільки треба, вас поріжуть,<br />
Скільки треба – продадуть.<br />
Умань, 1966 р.<br />
64
Бурхлива рiчка<br />
Прислухайтесь: по дну гримить каміння,<br />
А очі сліпить веселковий пил.<br />
То струмені – туге сплетіння жил,<br />
То знову річка в срібно-білій піні<br />
Міняє русло в гніві і кипінні.<br />
Хто стане на шляху цих невідступних сил<br />
Вона зімне під грізний гуркіт брил!<br />
Гігантський труд оцінять покоління!<br />
Не вірте! На брудну пустиню схоже,<br />
З сумною славою замучених джерел,<br />
За нею лишиться каміння мертве ложе –<br />
Не скоро виростуть там стебла диких зел.<br />
Вона до щастя спільного не прагне.<br />
Вона собі важке каміння тягне.<br />
Умань, 1965 р.<br />
65
*****<br />
Спокійна осінь. Теплі, сиві хмари.<br />
Вологий чорний оксамит ріллі.<br />
Над трактором далеким хмарка пари.<br />
Когось з собою кличуть журавлі.<br />
Земля, простягшись, ніби задрімала<br />
По днях утіхи, клопоту й труда.<br />
Знеможена, притомлена, зів’яла,<br />
Розквітчана і вже не молода.<br />
Та в глибині могутня сила бродить,<br />
І прийде час – відродження пора.<br />
Вона ще всього так багато вродить,<br />
І скільки людям дасть іще добра.<br />
Бершадь-Умань, 1953 р.<br />
66
*****<br />
В дикій пущі є ведмеді,<br />
В дикій пущі вепри бродять,<br />
Біля ніг сичать гадюки,<br />
Поміж віттям в’ються сови.<br />
А лукаві чортенята,<br />
Вдень, побачивши людину,<br />
Вмить зникають під корчами,<br />
Тільки хвостики тремтять.<br />
А вночі, як місяць зійде,<br />
Звівши вгору чорні руки,<br />
Розметавши буйні коси,<br />
Дикі ігри відьми заводять.<br />
На багнистих темних плесах<br />
Бліді голови – лілеї<br />
Піднімають водяниці<br />
І хитаються непевно.<br />
Умань-Палігарня, 1945 р.<br />
67
*****<br />
Іду полями навмання,<br />
І, зачарована, німію…<br />
І всує вимовить не смію<br />
Твоє пресвітлеє ім’я.<br />
О скільки бачили ці ниви,<br />
І синє марево лісів!<br />
Як гомін давніх голосів,<br />
Річок журливі переливи.<br />
Упасти до землі грудьми,<br />
І по краплині кров віддати,<br />
Щоб тим, що хочуть жить людьми,<br />
Не заступали сонця грати,<br />
Щоби не в’яли, не вмирали<br />
В горні чужинської навали<br />
З твого вікна живі квітки.<br />
Щоб діти матір’ю назвали<br />
Тебе навіки і віки.<br />
Умань, 1971 р.<br />
68
III<br />
Не забувай про очi синi...<br />
Про чорнi днi на Українi...
*****<br />
Не забувай про очі сині,<br />
Про карі очі, як огні,<br />
Про чорні дні на Україні,<br />
Про наші сльози і пісні.<br />
За свіжий біль, за давні втрати,<br />
До серця кривди не бери,<br />
Згадай садок і білу хату,<br />
І наші тихі вечори.<br />
Стрімкі яри, зелені схили,<br />
Пониклих трав німий відчай –<br />
То все невидимі могили.<br />
Не забувай, не забувай…<br />
Колючий дріт, гармати, грати…<br />
Не забувай іще одно,<br />
Що нам не гнутися, стояти,<br />
І, може, встояти дано.<br />
Умань, 1965 р.<br />
70
Петровi батоги<br />
Прилітають сині ночі<br />
На росяні луги.<br />
Закривають сині очі<br />
Петрові батоги.<br />
Ронять, ронять буйні сльози<br />
З-під скорботних вій.<br />
Сняться, квітом давні грози,<br />
Чорний буревій.<br />
Як повзла піхота вперто,<br />
Риючись, як кріт;<br />
Як тримались руки мертві<br />
Їх, цупких, як дріт.<br />
Як стриміли серед пекла<br />
Через чад і дим;<br />
Як випростували стебла<br />
З-під важких машин.<br />
Як вклонялися прощально<br />
За прощальний труд;<br />
Як бруднили їх безжально<br />
Порох, пил, мазут.<br />
Відлітають сині ночі<br />
З росяних лугів.<br />
Розцвітають сині очі<br />
Петрових батогів.<br />
Буде спека, град і вітер,<br />
І сніги, сніги…<br />
Є такі на світі квіти –<br />
Петрові батоги.<br />
Умань, 1964 р.<br />
71
*****<br />
Ми не шукали в світі слави.<br />
Нам доля визначила путь.<br />
На смерть не подають заяви,<br />
За нею в чергу не стають.<br />
І в боротьбі за Україну<br />
Ми не герої, не орли.<br />
Лиш як зуміли, як могли,<br />
Від фальші, розкладу і тліну,<br />
Ми людські душі берегли.<br />
Умань, 1996 р.<br />
72
Чи ви брати, спали?<br />
«Чи ви, брати, спали?<br />
Чи ви в карти грали?<br />
Що ви Україну<br />
Ворогам віддали?»<br />
«Ми, сестри, не спали,<br />
І в карти не грали,<br />
А ми командира<br />
Наказу чекали.»<br />
Народна пісня.<br />
Запис Н. Танашевич<br />
Бершадь, 1945 р.<br />
73
*****<br />
Крутанина щодня, і брехня, і бридня –<br />
Докучають сексоти.<br />
Мій автобус старий, ти мене забери<br />
Дощової суботи.<br />
Ти не чхай, не гарчи, а швиденько домчи.<br />
Там, де гать через воду,<br />
Там дороги кінець.<br />
Майданець, Майданець<br />
Гарантує свободу!<br />
Вечорами над ним тихо куриться дим,<br />
Там сидить моє браття.<br />
Повні вуха землі, на руках мозолі,<br />
Все у джинсовім дранті.<br />
Пропадайте з очей Пугачова й хокей!<br />
Телевізоре, де ти?<br />
Нас сюди привело з-під куща джерело,<br />
І злинялі намети.<br />
Тут і мудрість і спів, руки давніх майстрів<br />
Записали на глині.<br />
Через тисячі літ їх турбота про світ<br />
Нас зворушує нині.<br />
Кожна цятка жива, загортаєм дива<br />
У вчорашні газети.<br />
І уже перед сном, тільки власним єством,<br />
Чуєм подих планети.<br />
Майданець, 1971 р.<br />
74
*****<br />
На розі, в крутім розвороті,<br />
«Побєда» загрузла в болоті.<br />
І вилізла б, може, сама,<br />
Та ґрунту твердого нема.<br />
Немає нікуди дороги,<br />
Та скрізь у нас є круторогі.<br />
Обшмульгані шиї зігнули,<br />
Напнулись, ступнули, – пішли.<br />
Блискучу «Побєду» тягнули<br />
Понурі колгоспні воли.<br />
Вже скоро ніде їх не буде.<br />
Поставте їм пам’ятник, люди!<br />
Бершадь, 1952 р.<br />
75
I мир, i вiйна<br />
(фрагменти поеми)<br />
Це було давно. Чи недавно було?<br />
Стояло над шляхом широке село,<br />
А далі, на північ, за озером, ріс<br />
Великий і світлий березовий ліс.<br />
Там хор із квіток і неторканих трав<br />
У небо дивився, радів і співав.<br />
Трави не толочила людська нога,<br />
Там жили русалки. А баба-яга,<br />
У хаті горбатій, при лівому боці,<br />
Варила дітей в тридцять клятому році.<br />
Повік не забути тієї весни.<br />
У вимерлих хатах росли бур’яни.<br />
Не знаю, якого вже принципу ради,<br />
По селах голодних ходили бригади.<br />
В подвір’ях усе розкидали вверх дном,<br />
Із стін добували горнята з зерном.<br />
А коні охлялі «газети читали»,<br />
І знуджену землю в натузі орали.<br />
У землю сяк-так закидали зерно.<br />
А були газети, було і кіно.<br />
Партгрупа була й комітет комсомолу,<br />
І діти опухлі ходили до школи.<br />
Щоденно ходили. Не ради науки,<br />
А хліба сто грамів дістати у руки.<br />
Згадаєш і думаєш знову і знову,<br />
Але не про це ми ведемо розмову.<br />
Чи варт про це тепер писати?<br />
Дозвольте, а чому не слід?<br />
До суду пізно притягати<br />
За злочини минулих літ?<br />
76
Та щоб ми знов не «помилились»,<br />
Щоб знати, хто кому суддя,<br />
Бо ми нічому не навчились,<br />
В суворій книзі Битія.<br />
А обережних індивідів,<br />
Спитати б просто, навмання:<br />
«Апологети людоїдів?<br />
Чи може трохи їх рідня?»<br />
Стрілялись в високих отих кабінетах.<br />
Та пізно. Бо ми вже були у тенетах.<br />
Та чорного ворона хижії крила,<br />
Родину іще не одну сиротили.<br />
77
«Жито й пшеницю везуть за границю,<br />
Ячмінь і овес забере МТС,<br />
Тиння й полову віддадуть на столову,<br />
А те, що в стерні, – піде на трудодні».<br />
Народна приказка<br />
*****<br />
Завмерло село. Україна мовчала.<br />
Здавали поставки, й дітей виряджали<br />
У школи, до війська, на лісоповали.<br />
У нових лещатах ступали по кроку<br />
До пам’ятних днів сорок першого року.<br />
І бомбою враз розітнулось: війна!<br />
Для нас же вона не була новина.<br />
В Фінляндії, Львові і скрізь в Прикарпатті –<br />
Усюди були вже батьки наші й браття.<br />
Та далі велося щось якби не слід,<br />
Війська посувались помалу на схід.<br />
Ще за Львовом бій іде –<br />
Утіка енкаведе:<br />
На перинах, у вазонах,<br />
На машинах, у вагонах,<br />
Або й кіньми добрими<br />
З хлопцями хоробрими.<br />
78
*****<br />
А в селі, як світ, бугаї ревуть.<br />
Бугаїв під ніж на заріз ведуть.<br />
Рев іде селом, яром котиться,<br />
Бугаям помирати не хочеться.<br />
Головиха ледь жива,<br />
Метушиться голова.<br />
Від контори – до комори,<br />
З хати – до конюшні.<br />
Поплутались посторонки,<br />
Позлітали люшні.<br />
Ой голово, голово,<br />
Чи думав тікати?<br />
Було тобі за мотуззя<br />
Ще торік подбати.<br />
Хоч збирайся, не збирайся,<br />
По дорогах сивий дим –<br />
Бомби падають на Гайсин,<br />
Б’ють гармати за Тальним.<br />
79
*****<br />
Голова збирається,<br />
Сава усміхається.<br />
Відколи ця власть настала,<br />
Не наївся Сава сала.<br />
Тільки якось городом,<br />
Їхав чорним вороном,<br />
На машині покатався,<br />
Яким був, таким зостався.<br />
Був дурним, і є дурним.<br />
Відпустили: чорт із ним.<br />
Саво-гаво, не зівай!<br />
Буде з Сави поліцай?<br />
80
Ястребки<br />
Сонце сходить і заходить,<br />
Свіжі роси падають,<br />
А під лісом варта ходить,<br />
«Ястребки» виглядають.<br />
Їм сказали: у пшениці<br />
Ходить німець у спідниці,<br />
Щось у торбі кутає,<br />
і сліди заплутує.<br />
Німця хлопця не впіймали,<br />
Дурно бабу налякали.<br />
«Хтіла, Господи прости,<br />
Дві півлітри пронести.»<br />
Попалася наша баба,<br />
Не на безголов’я.<br />
Все випили справні хлопці,<br />
За її здоров’я.<br />
«За зірку щасливу,<br />
За добру надію,<br />
Чому ти не вип’єш<br />
Із нами, Андрію?»<br />
«Пийте самі, хлопці,<br />
Душа не приймає,<br />
Спускається сонце,<br />
Дівчина чекає».<br />
81
Вiдступ<br />
Перед походом,<br />
З краю села,<br />
Спала під плотом<br />
Нічка мала.<br />
Десь аж під ранок<br />
Пил підняли<br />
Сорок тачанок –<br />
Хлопці-орли.<br />
Ґанки, фіранки,<br />
Села, мости…<br />
Мчіться, тачанки!<br />
Пісне, лети!<br />
Пісню – під ноги,<br />
Стукіт копит.<br />
Хтось край дороги<br />
Крижем лежить.<br />
В клапті шинелі,<br />
В клапті хлоп’ят,<br />
Вирвані очі<br />
В небо летять.<br />
На переправі<br />
Море вогню.<br />
Руку до рани –<br />
Воля коню!<br />
В очі не сором<br />
Глянути всім.<br />
Було їх сорок –<br />
Стало їх сім.<br />
Тачанки – не танки,<br />
Даремні слова.<br />
Ой ранки-світанки!<br />
Ой сива трава!<br />
82
В степу під копицею<br />
Тихо дійшов<br />
Веселий начальник –<br />
Вусатий Моржов.<br />
Батькове б слово,<br />
Команду хоча б!<br />
Надибали в полі<br />
Заблуканий штаб.<br />
Товариш Горлов<br />
Хлопців зустрів.<br />
Товариш Горлов<br />
Не тратив слів.<br />
«Бачив і знаю.<br />
З бою тікать?!<br />
Ви – дезертири!<br />
……………….»<br />
Наказ є наказ,<br />
А солдат є солдат.<br />
І хлопці коней<br />
Повертають назад.<br />
А далі було<br />
Усе, як слід:<br />
Хлопці – у пекло,<br />
Горлов – на схід.<br />
83
На бойовищi<br />
Земля тремтіла і стогнала,<br />
Здригалась до далеких гін,<br />
Як мати сина проклинала,<br />
Як падав материн проклін.<br />
А син був добрий, кажуть люди,<br />
Як в світ широкий від’їжджав,<br />
Не бив її стременом в груди,<br />
За сиві коси не тягав.<br />
Забув про довгу хворостину,<br />
І як в соломі ночував,<br />
І з міста їй в тяжку годину<br />
Студентський хліб передавав.<br />
Не раз лягав, не ївши, спати,<br />
На стернях споловілих меж,<br />
Сколовши ноги. Мати, мати!<br />
Завіщо ж ти його клянеш?<br />
За те, що Богу не молився,<br />
В науку, в місто понесло,<br />
Що у селі колгосп з’явився,<br />
За те, що вимерло село.<br />
Що син не відав, що то гріх,<br />
Що состояв у комсомолі,<br />
Що говорив один за всіх,<br />
Ще як проводив збори в школі.<br />
Що він не бачив мук і смерті,<br />
І не зважав на море сліз,<br />
Що вірив пристрасно і вперто<br />
У свій жорстокий комунізм.<br />
Мов, треба зміцнити державу,<br />
Щоб не боятися війни,<br />
Що завоюють в світі славу<br />
Сталеві соколи-сини.<br />
84
Що від землі, сільська дитина,<br />
За хмари рвався, як орли,<br />
І що її, за того сина,<br />
У очі й за очі кляли.<br />
Що він із голоду не згинув,<br />
І не потрапив у тюрму,<br />
І що вона – ой сину, сину! –<br />
Сама повірила йому.<br />
А сам тепер лежить у полі,<br />
На танком зораній ріллі.<br />
І прикипіли груди голі,<br />
В крові засохлій, до землі.<br />
Як він стояв, уже без волі,<br />
В туманах світових комун,<br />
Стріляли в нього, в чистім полі,<br />
Бельгієць, німець і румун.<br />
Роса на чубі, мерхлі очі,<br />
Лицем до Синьої Води,<br />
Простерті руки. «Що ти хочеш?<br />
Куди ти сину йшов? Куди?»<br />
А ти над ним – само страждання.<br />
Серед руїн, смертей, пожеж,<br />
Ти від світання до світання<br />
Ридаєш, кличеш і… клянеш.<br />
І дощ іде, і сніг біліє,<br />
Розриви бомб, і рев машин.<br />
Не проклинай, не плач, Маріє,<br />
Воскресне твій нещасний син.<br />
Не проклинай, на плач, Маріє,<br />
І не спускай скорботних вій.<br />
Хай чисте серце кам’яніє,<br />
Бо це вже буде син не твій.<br />
85
Красі і честі, думці й слову<br />
Він знайде істинну ціну!<br />
Все зважить швидко і толково,<br />
І пустить в продаж роздрібну.<br />
Нехай не плаче серце горде,<br />
Що край усьому настає,<br />
Були чужинці, зради, орди,<br />
А ти усе ж така як є.<br />
По полю, по чистому полю,<br />
Кола, колеса, колії.<br />
Чим ти, поле, було засіяно?<br />
Що тобі, поле, заподіяно?<br />
Гілля, кущі вболочені,<br />
Шинелі затолочені.<br />
Тут билися оточені,<br />
Тут гинули оточені…<br />
Піднявши в гору хоботи,<br />
Мовчать гармати-роботи,<br />
А поміж ними купами<br />
Лежать снаряди трупами.<br />
86
*****<br />
Горами мчаться, проносяться роки,<br />
Грози, тумани і сльоти встають.<br />
Ніччю на подвиг, святий і жорстокий,<br />
Опришки йдуть.<br />
Слави і щастя вони не побачать,<br />
Скриється млою їх путь.<br />
Вкриють їх трави, смереки оплачуть,<br />
Гори легенди складуть.<br />
Стрий, 1949 р.<br />
*****<br />
Десь злий Кощій на грошах чахне,<br />
А люди гинуть. Все одно:<br />
У хаті яблуками пахне<br />
І грає молоде вино.<br />
Умань, 1997 р.<br />
87
Нiч в Зеленiй Брамi<br />
Тихо і темно в Зеленій Брамі –<br />
Гілка не трісне ніде під ногами,<br />
Тільки над яром щось блиснуло й згасло,<br />
Може, то гасло?<br />
По бур’янах від торішнього хмизу<br />
Тихо снується димочок донизу.<br />
Там поміж хмизом, пеньками й корінням,<br />
Ледве помітні ворушаться тіні.<br />
Душі загиблих притулку шукають?<br />
Чи то живі від полону тікають?<br />
Темно. Не глянеш сусідові в вічі.<br />
Всі вони нині злочинці аж двічі.<br />
Раз – не зуміли утримати фронт,<br />
Два – що не підуть здаватись в полон.<br />
Після страшної вогненної бурі<br />
Всі вони змучені, злі і похмурі.<br />
Тільки промовив один молодик<br />
(Видно до горя із малечку звик):<br />
«Гей, гей! Горе – не біда!<br />
Україна, літо й картопля молода».<br />
І став вигрібати картоплю з золи,<br />
Тут вже до нього усі підійшли.<br />
Все ще похмурі, здобулись на слово –<br />
Так при картоплі почалась розмова.<br />
Чулося: «ДОТи? А де ж самольоти?»<br />
«Танки»-тачанки, а мотопіхота?».<br />
Як в операціях всіх розібрались,<br />
Далі уже до начальства добрались.<br />
Клим, Тухачевський, Будьоний, Якір…<br />
Далі таке, що не терпить папір.<br />
88
Вони там довго толкували,<br />
Хто був яким, хто «пом», хто … «ком»,<br />
І вперше Сталіна згадали<br />
Під віртуозним матюком.<br />
«Кажуть, відступ буде до Дніпра?»<br />
«Діти всі! Додуматись пора.<br />
Бачив, яким вони шквалом ідуть?<br />
Хто ж їх там спинить, як всі ми отут?»<br />
«Що ж? У ліси? Та хіба це ліси?<br />
Доброго слова за них не даси».<br />
«Правда, всім радити я не берусь,<br />
Є ще і Брянщина, і Білорусь, –<br />
Тільки далеко. А всюди пости.<br />
Купою, разом ніде не пройти».<br />
Тут якийсь страшний (сопів і мовчав):<br />
«Рассредоточиться!», – раптом сказав.<br />
А молодий: «А я собі хоч згинці, хоч рачки,<br />
А позавтру доберуся до свої Верхнячки».<br />
89
Голгофа<br />
Пливе по вулиці ріка –<br />
Така важка, гірка-гірка.<br />
Тече по місту не вода,<br />
А наше горе і біда.<br />
Потік від Зеленої Брами<br />
Уже під киями –<br />
Безлика і сіра скалічена маса.<br />
А це ж наша сила, надія й окраса!<br />
Ідуть, ідуть, ідуть, ідуть...<br />
Кого ведуть, кого несуть.<br />
Коли ж спочити їм дадуть?<br />
І спиняться коли і де?<br />
І хто їх спати покладе?<br />
Хто молоком напоїть їх,<br />
Нужденних, зранених, брудних?<br />
Ідуть, ідуть, ідуть, ідуть…<br />
Куди ж веде зловісна путь?<br />
Хто прийме їх під мирний дах?<br />
Чи підуть в рабство по світах?<br />
Стояли діти і батьки,<br />
Стояли вражені жінки.<br />
Не рвали кіс, не голосили,<br />
А з дому чорний хліб носили.<br />
Один блідий високий бранець<br />
Відвів рукою той окраєць.<br />
«Матусі! Дітям бережіть!<br />
А нам, мабуть, недовго жить...».<br />
«Людина…», – тихо проказала.<br />
І раптом кинулась, догнала,<br />
І в руки той окраєць впхала.<br />
90
Ідуть, ідуть, ідуть, ідуть…<br />
Дійшли. Не тюрма, не бараки, намети –<br />
А вишки кругом. А на них – кулемети.<br />
Прийшли. Від Зеленої Брами<br />
До глинища-ями.<br />
Тисяч двадцять положили,<br />
А з двадцять в розгоні,<br />
А сімдесят умирають<br />
У ямі в полоні.<br />
А скільки там спритних хлопців<br />
В верхняцькім загоні?...<br />
91
Незабутнiм<br />
Ми прав на сум ні в кого не спитаєм,<br />
За краплі сліз, що в вина долили.<br />
Сьогодні ми без вас за стіл сідаєм.<br />
Та де ж ви?... Не прийшли…<br />
Ви піднялись на крем’яні уступи,<br />
Щоб з тої стежки не зійти повік.<br />
Йшли вороги, руїн диміли купи,<br />
В кінці її гойдались важко трупи,<br />
Схиливши скорбно голови набік.<br />
Не йшли колони з прапором червоним.<br />
Ні залпів, ні промов. Не били в дзвони.<br />
Ні співів погребальних, ні кадила.<br />
Сама земля, яку ви боронили,<br />
Вас прийняла і бережно прикрила,<br />
Де закінчили ви останню путь.<br />
І жде вона.<br />
І ми чекаєм з нею,<br />
Розтерзаною нашою землею –<br />
Ті чисті душі проростуть крізь неї,<br />
І квітом животворним зацвітуть.<br />
Умань, 1945-1999 рр.<br />
92
IV<br />
Через 20 рокiв вiдгомiн луна...
Вiдгомiн<br />
З приводу одного тосту<br />
Не до тебе п’ють,<br />
Не кажи: «Здоров!»<br />
Приказка<br />
Ой змолоду кувала зозуля,<br />
А я ж її і не чула.<br />
Чи є в світі лихая година,<br />
Щоб вона нас минула?<br />
Знають, знають пани-генерали,<br />
Де наші хлопці голови клали.<br />
Та не до нас п’ють, чужа держава,<br />
То не наша і слава.<br />
Умань, 1945 р.<br />
94
*****<br />
Над нашим краєм ясні зорі сяють,<br />
Плюскочуть тихі води в береги.<br />
Пливе туман над безталанним краєм,<br />
Як, давній сон, як спогад дорогий.<br />
Кигиче дикий кобець в високості,<br />
І хилиться, і стелеться трава.<br />
Під нею тліють людські жовті кості.<br />
Туманом степ, як саваном вкрива.<br />
Коли падуть на степ осінні роси,<br />
Хитається посивілий полин.<br />
І, як полин, гіркі й холодні сльози<br />
Зриваються з похилених стеблин.<br />
Умань, 1945 р.<br />
95
Iнвалiд<br />
Ховається сонечко в лісі густому,<br />
І кида на шлях позолочений слід.<br />
В степу край дороги сліпий і безногий,<br />
Прославши шинелю, сидить інвалід.<br />
Стримлять на горі обгорілі руїни,<br />
Не дзвонять колоссям прибиті жита,<br />
Обнявши руками єдине коліно,<br />
До сонця безокий лице поверта.<br />
Сховається сонце у лісі густому,<br />
Вгорі замигтять незліченні світи,<br />
Йому ж бо, сліпому, ні шляху додому,<br />
Ні роду, ні щастя повік не знайти.<br />
Якби було знати, що сонце погасне,<br />
Скалічені ноги не зможуть нести,<br />
Що лихо ударить страшне і невчасне, –<br />
Він встиг би всю землю кругом обійти.<br />
Пройшов би міста і моря переплив би,<br />
Під землю б спустився, і в небо злітав,<br />
Співав би, творив би, радів би, любив би,<br />
Найкращі б у світі уста цілував.<br />
Скотилося сонце – велике, червоне,<br />
Ще краєм посвітить, ще промінь бринить.<br />
Згущаються тіні, і вечір холоне,<br />
І думка холоне, а серце горить.<br />
1942 р.<br />
96
*****<br />
На землі, як легенди, синіли ліси,<br />
І відходили в безвість незабутні часи.<br />
Оживала весна, кам’яніла зима.<br />
Я на братській могилі сиділа сама.<br />
Я ридала без сліз, я співала без слів,<br />
І колючий терен мені руки обплів.<br />
Ти до мене живий із легенди прийшов,<br />
Був у камені слід від твоїх підошов.<br />
Не згорів у вогні, і не згас у воді,<br />
Стали очі мої, як тоді, молоді.<br />
І купаю я руки у теплій ріллі,<br />
Я повірила знов у життя на землі.<br />
Умань, 1966 р.<br />
97
*****<br />
Не гримить дорога танками,<br />
Артилерія не б’є.<br />
Солов’ї співають ранками,<br />
І зозуленька кує.<br />
Скільки віку, скільки праці ще<br />
Залишається мені?<br />
Скільки болю, скільки радощів?<br />
Скільки цвіту по весні?<br />
Жду тебе я за тополями,<br />
Де ходили ми колись.<br />
Переплутаними долями<br />
В лісі стежки повились.<br />
Жду тебе, сподіваюся,<br />
З поля, з неба і з води.<br />
Розсміюся, розспіваюся –<br />
Синім присмаком пади.<br />
Огорни громами, зливами,<br />
Блискавками освіти.<br />
Як на світі буть щасливими,<br />
Знаєм тільки я і ти.<br />
Умань, 1966 р.<br />
98
*****<br />
Бомби, бази, воєнні споруди…<br />
А я знаю: ми не хочемо, так не буде.<br />
Люди! Ширше усміхайтеся, люди!<br />
Нас же ніяка біда не зборола.<br />
Надто нахмарені чола.<br />
Досить горя в зморшках укрито.<br />
Нам треба жити! Жити!<br />
Щоб не замерзнути,<br />
Під будинком стану в затишку.<br />
Забудьте свари, квартири, зберкнижки.<br />
Щоб не замерзнути – кожен усмішку тільки.<br />
Ну що вам шкода? Тільки усмішку.<br />
Умань, 1969 р.<br />
99
Нашi iгри<br />
Ми грались малими у баби сліпої.<br />
Та баба кістлява й безноса була.<br />
Вона багатьох повела за собою,<br />
А звідти ще жодна душа не прийшла.<br />
Ми були малими. Ми того не знали,<br />
Що жде нас, і що то за баба така.<br />
Ми лізли під руки, за поли хапали,<br />
А часом показували язика.<br />
Сліпа була баба. Нас трохи зосталось.<br />
А потім в «рибалок і рибу» ми грались –<br />
Ловили, хапали, що й ліку нема.<br />
Рибалки ж мовчали, а риба – німа.<br />
А далі заграли у «війни», в «солдати».<br />
До чого догрались – бодай не казати!<br />
Умань, 1972-1995 рр.<br />
100
*****<br />
Тихо стало на світі<br />
Ах, як тихо на світі!<br />
Чорна тиша спливає<br />
По лезу ножа.<br />
Чеські голови в Тікичі,<br />
Чеські голови в житі,<br />
Чеські хлопці рядами<br />
В Острожанах лежать.<br />
Крешуть скреготом мороки,<br />
Никнуть сутінки з сорому,<br />
Сунуть поповзом смороди<br />
По світах від Кремля.<br />
О, зеленая Влтаво!<br />
Віковічная славо!<br />
Смолоскипом палає<br />
Гуса земля.<br />
1968 р., Жашків<br />
101
*****<br />
Висота і блакить. Висота і блакить.<br />
Синій грай літака світанку.<br />
Дремлять сиві ліси. Світ чи марить, чи спить,<br />
Відлітаючі сни на останку.<br />
У перлистій, рожевій, бузковій імлі,<br />
Під крилом, пропливає поволі,<br />
То мрійлива задума, то усміх землі.<br />
В грудях радість польоту і волі.<br />
Все тремтить і звучить: і хмарки, і поля,<br />
І душа починає співати,<br />
Що на світі є щастя, що гарна земля,<br />
Що людина – істота крилата.<br />
Повна чаша-земля. Добре хліб уродив –<br />
Мирних днів і достатку ознаки.<br />
Вітер стелить шовки, а по золоту нив,<br />
Наче згадки, кривавляться маки.<br />
Якимівка, 1959 р.<br />
*****<br />
У пустинях часу<br />
Я шукаю слід,<br />
Простягаю руки<br />
Через двадцять літ.<br />
Через двадцять років<br />
Відгомін луна.<br />
Де ви дружні руки?<br />
Чи ізнов одна?<br />
Умань, 1965 р.<br />
102
VСлово - не полова,<br />
Не купа зношених лахмiть...
*****<br />
Поете! Не мовчи!<br />
Поете, ти, як Бог!<br />
Створити можеш рай з болота.<br />
Скажи життю: живи!<br />
Скажи красі: сіяй!<br />
Скажи мерзоті:<br />
Ти – мерзота.<br />
Умань, 1960 р.<br />
*****<br />
Як хвалити стандартні вірші?<br />
Що мені говорити з тобою?<br />
Слово треба кресати з душі,<br />
А удар не буває без болю.<br />
Умань, 1965 р.<br />
104
*****<br />
Неправда! Слово – не полова,<br />
Не купа зношених лахміть.<br />
І може землю оновить<br />
Пекуче, чесне, чисте слово.<br />
1961 р.<br />
*****<br />
Стало ясно, що прийдуть, що всьому кінець,<br />
Він підніс сірника – і поема згоріла.<br />
Та, що мала зігріти мільйони сердець,<br />
А йому в темноті тільки руки зігріла.<br />
Умань, 1959 р.<br />
105
Вiла<br />
(пам’яті Лесі Українки)<br />
На Волині озера сині,<br />
Над озерами білі хмари.<br />
Біла віла на мокрій купині,<br />
В час досвітній, збирала чари.<br />
Готувала напій гарячий –<br />
Вірне слово з розрив-травою<br />
Лікувала очі незрячим,<br />
Дарувала лицарську зброю.<br />
І де було в бою найважче,<br />
Всюди маяли білі крила.<br />
…Відгриміли бої вчорашні,<br />
Відлетіла в безсмертя віла.<br />
На Волині часи машинні,<br />
Над обкомом знамено має.<br />
Все гаразд тепер на Волині,<br />
Тільки волі Волинь не має.<br />
А зелені вруна про жниво,<br />
Про майбутні весни гадають.<br />
І вітри, розтривожені співом,<br />
Як колиску, Волинь гойдають.<br />
Умань, 1971 р.<br />
106
VI<br />
Ну як вас тепер не згадати...
Наталiї Семанюк<br />
Ну як вас тепер не згадати?<br />
Привіт вам, привіт і уклін,<br />
Веселі гуцульські Карпати,<br />
Суворі бескиди вершин.<br />
Землі голуба огорожа,<br />
Посивілий вічний граніт,<br />
Останньої волі сторожа,<br />
Привіт вам, сердечний привіт!<br />
І місту на кручах старому,<br />
З слідами незгаданих літ.<br />
Знайомому, милому дому,<br />
І рідній могилі привіт.<br />
Бершадь, 1952 р.<br />
108
Надії Вiталіївні<br />
на іменини<br />
Захід меркне, осінь кличе,<br />
І карбує вічний час<br />
На потомлених обличчях<br />
Все, що бачив кожен з нас.<br />
Війни, голод, біль і втрати,<br />
Строки злетів і падінь.<br />
Тільки цього не сказати<br />
Про очей ясних глибінь.<br />
Люди плачуть за роками.<br />
От чи вірите, чи ні,<br />
Я милуюсь нишком Вами,<br />
Заздрю Вашій сивині.<br />
Побажання<br />
Щасти вам, подруги мої,<br />
Поважні, ніжні, пустотливі,<br />
В цеху, над книгою, на ниві,<br />
В домашніх клопотах у хаті,<br />
У танці буйнім і завзятім<br />
І над колискою в сім’ї.<br />
Щасти вам, подруги мої,<br />
Удачі в творчому шуканні,<br />
І в незрадливому коханні,<br />
Здоров’я доброго міцного<br />
І ще краси обов’язково,<br />
Добра і миру на землі.<br />
Щасти вам, подруги мої!<br />
Умань, 1964 р.<br />
Умань, березень 1962 р.<br />
109
Шановним метрам<br />
Ми вас побожно шанували<br />
Роки, десятки довгих літ.<br />
Та ви, мабуть що, все сказали,<br />
І вже вас слухати не слід.<br />
Умань, 1961 р.<br />
Одеситам,<br />
які вкрали мою збірку на 7-му кілометрі<br />
Думи – квіти, віршенята,<br />
Недолежані курчата,<br />
Що ж ви стали коло мами<br />
Сумнозвісними рядами?<br />
А вони ж уже в дорозі,<br />
На одеському привозі.<br />
Дай вам, Боже, одесити,<br />
Щоб були здорові й ситі!<br />
Умань, 1998 р.<br />
110
VIII<br />
Всi думки мої коло Уманi
Софіївка<br />
(С. Трембецький.<br />
Переклад з польської)<br />
Звуки рогів, гамір, гук, крики по дібровах,<br />
Сам ясновельможний граф бавиться на ловах.<br />
То конем наосліп мчить, то по нетрях бродить,<br />
Тільки задума важка із чола не сходить.<br />
Дика, вільна місцина. Глянув граф довкола.<br />
Раптом свиснула стріла й груди проколола.<br />
Хто убивця? Зблідлий граф зрозуміти хоче,<br />
А в повітрі дитинча крильцями тріпоче.<br />
Кучерявий той стрілець на повненьких ніжках,<br />
Ніжний пальчик на щоці, чарівна усмішка.<br />
Каже він: «Не нарікай, бо тобі завдана,<br />
Щоб цілком щасливим став, ця солодка рана.<br />
Що маєтки, слава, честь і шляхетність крові,<br />
Як не звідав ти в житті справжньої любові?<br />
Де Сельниці в Тульчині чиста хвиля грає,<br />
Вас з Софією Гімен назавжди з’єднає.<br />
Та принада, та краса, як в моєї мами<br />
(А що кращих не бува, знаєте ви самі).<br />
В честь мою з її ім’ям дивний сад тут буде,<br />
Щоб віки красу й любов шанували люди.<br />
Дивний сад збудуєш ти з власної охоти,<br />
Водограї і мости, й таємничі гроти.<br />
Сам тобі накреслю план гострою стрілою<br />
(В незвичайний спосіб той уживаю зброю).<br />
112
Тут ось, де в амфітеатрі з’єднуються гроти,<br />
Побудуй оселю ти годівниці Флорі,<br />
Що прекрасна навесні, щедра, плідна в осінь,<br />
Хай коринфська колона храм її підносить.<br />
Там, де будеш тішитись зі своїми дітками,<br />
Звесели розкішний вид білими хатками.<br />
Далі роби, як знаєш, лиш постав спереду<br />
Постать Мінерви, твого опікунки роду.<br />
Що звитяжні ви в бою, найзначніші в раді,<br />
Цим завдячуєте ви Афіні Паладі.<br />
Щоб завжди удачу мав в ловах-полюванні,<br />
Побудуєш водозбір – дзеркало Діані.<br />
Це чи зробиш ти чи ні, діла мені мало,<br />
Бо уперта панна та зроду не кохала».<br />
Швидко стріли поточив, блиснув ще на сонці,<br />
Як хмаринка, полетів за вали Херсонські.<br />
І між ними збереглась свято та угода.<br />
Так зросла Софіївка – чар і прохолода.<br />
113
*****<br />
Струни, струни-струмені,<br />
Плин весняних мрій.<br />
Вечори задумані<br />
В Умані моїй.<br />
Зелень лип розмаяна,<br />
Сонні ліхтарі.<br />
Юність неприкаяна<br />
Бродить до зорі.<br />
Шепіт все стихаючий,<br />
Чад нічних квіток.<br />
Стомлений, шукаючий,<br />
Одинокий крок.<br />
Струнами навіяне,<br />
В парку, край води,<br />
Мріяне, надіяне –<br />
Мимо не пройди.<br />
Умань, 1960 р.<br />
114
*****<br />
Десь написано на роду мені,<br />
Над тобою кружляти завжди,<br />
Всі думки мої коло Умані,<br />
Всі дороги мої сюди.<br />
Над Синюхою громи слухаю,<br />
По кривавім сліду іду,<br />
Тихий жаль роню понад Ятранню,<br />
А збираю людську біду.<br />
Як луна, лечу я по Тікичу,<br />
Наберу самоцвітів-слів,<br />
І заплачкою, над Верхнячкою,<br />
Починаю заспів-засів.<br />
115
*****<br />
П.Я.<br />
Умань. Умань. Древній подих,<br />
Слід тисячоліть.<br />
Лабіринт підземних ходів,<br />
Скарби у землі.<br />
Умань. Умань! Повний келих!<br />
Музика, пісні!<br />
На її архейських скелях<br />
Квіти чарівні.<br />
Умань, Умань. Праця й втома<br />
В буднях і боях.<br />
Хай тобі вітри додому<br />
Промітають шлях.<br />
Умань, 1999 р.<br />
116
Фотоiсторiя<br />
Петро Никифорович Діденко -<br />
батько Ольги Петрівни<br />
Агафія Данилівна Діденко - мати<br />
Ольги Петрівни<br />
Родина Діденків, 1955 р.<br />
11717
Родовід Діденків II половина XX cт.<br />
Ольга Петрівна з синами Віталієм та<br />
Олександром 1940 р.<br />
Старший син Ольги Петрівни Діденко<br />
Віталій Васильович Скуратовський<br />
Ольга Петрівна з онукою Олею<br />
118
З онучками на відпочинку, 1974 р.<br />
Ольга Петрівна – екскурсовод Уманського краєзнавчого музею, 1976 р.<br />
119
1990 р. В домашній книгозбірні<br />
1998 р. У рідному садку біля хати 1999 р. З правнучкою Олександрою<br />
120
122<br />
Лист до О.П. Діденко,<br />
автором якого є В.А. Стефанович