І. Фомін

УДК 711.01 

І. Фомін 

доктор архітектури, завідуючий кафедрою 

містобудування Київського національного 

університету будівництва і архітектури 

ІСТОРИЧНІ АСПЕКТИ АРХІТЕКТУРНОЇ НАУКИ 

В статті на основі причинно-наслідкових 

зв’язків розглянуті такі історичні аспекти 

архітектурної науки: принципи історичного аналізу; 

історична аргументація архітектурної діяльності; 

історико-архітектурний аналіз і охоронна діяльність 

архітектури; інформаційне забезпечення охоронної 

діяльності; відтворення пам’яток архітектури. 

Прийнятий формальний поділ архітектурної науки на „історію” і 

„теорію” є значною мірою умовним, оскільки історичні знання – дуже 

важлива частина теорії архітектури. Вони сприяють розумінню змісту 

багатогранної діяльності людей, що веде до перетворення Землі. 

Історична наука в такому широкому розумінні постійно розвивається і 

вдосконалюється і тому її методологічні досягнення можуть стати 

надбанням теорії архітектури. 

Специфіка історії архітектури проявляється в зосередженні уваги 

на об’єктах, що були створені у різні періоди розвитку цивілізації, які 

вціліли і зберігаються. Між тим, предметом дослідження загальної 

історії є послідовність подій, що стали відомими завдяки письмовим 

джерелам, легендам, а також завдяки пам’яткам матеріальної культури 

і, в тому числі – архітектури. Враховуючи все це, можна припустити, 

що і подальший розвиток методології архітектури відбуватиметься в 

системі наукових знань про минуле. Тому мова йтиме лише про деякі 

історичні аспекти архітектурної науки. 

Принципи історичного аналізу 

До вивчення історії архітектури слід підходити з точки зору 

причинно-наслідкових зв’язків. Це дозволяє більш об’єктивно в 

історичному ракурсі оцінювати твори архітектури і містобудівного 

© І. Фомін, 2006 

19

мистецтва з урахуванням багатьох обставин: кліматичних, суспільнополітичних, 

етнографічних, культурологічних, – всього того, що 

визначає долю народів. Такий метод багатофакторного аналізу вже 

давно використовується в історичній науці 1 . 

Характерним свідченням принципового зв’язку явищ є те, 

наскільки вплинули на історичну долю держав природні, соціальноекономічні 

і культурні відмінності Західної і Східної Європи. Так, у 

відносно сприятливих південній і західній частинах Європи раніш за 

все виник цивілізований греко-римський античний світ. Пізніше тим 

же шляхом розвитку пішли країни Північно-Західної Європи – 

Німеччина і Скандинавія. Значно пізніше до європейської цивілізації 

почали примикати західні слов’янські племена і країни Східної 

Європи. Таким чином, загальна історія свідчить про тенденцію „руху 

історії” – поширення європейської цивілізації від заходу до сходу, що 

відбувалося залежно від природнокліматичних та інших умов, які у 

східному напрямі стають дедалі менш сприятливими. 

Західна Європа у середні віки переживала час найбільшого 

релігійного піднесення і залишила культурну спадщину людству у 

вигляді творів романської і готичної архітектури – величних соборів. 

Тоді у середньовічних густонаселених містах була громадська сила, 

об’єднана духовною метою, а тому і здатна здійснити грандіозний 

архітектурний задум – готичні собори. У цей же час на рівнинних 

теренах Східної Європи, при постійних нападах кочовиків, слов’янське 

населення рідко розташованих невеликих поселень тільки-но 

приходило до усвідомлення монотеїзму. Це один із характерних 

прикладів відмінності умов, що впливають на розвиток архітектури в 

країнах і регіонах. 

До принципових положень історичного аналізу слід віднести 

суб’єктивні ідеологічні уявлення дослідників. 

Оцінка історичних подій багато в чому залежить від знання і 

розуміння сучасного стану суспільства. У кожного історика є свої 

1 В Росії, наприклад, наукова школа історіографії почала складатися з кінця XVIII ст. 

Її становлення та розвиток завдячні, за висловом В.О.Ключевського, „діячам 

історичної думки”: І.М.Болтіну, М.М.Карамзіну, Т.Н.Грановскому, С.М.Соловйову, 

Ф.І.Буслаєву та ін. Про значення факторної залежності історичних явищ йдеться на 

початку капітальної праці – „Історії Росії з древніших часів”, де С.М.Соловйов 

зокрема пише: „...слідкувати переважно за зв’язком явищ, за безпосереднім 

наступництвом форм; не розділяти початків, але розглядати їх у взаємодії... – ось 

обов’язок істориків у наш час”. 

20

переконання – політичні, громадянські, моральні. Вони і формують 

його суб’єктивні історичні уявлення або погляди на минулі події, 

виходячи із сучасної політичної ситуації. В результаті 

використовується техніка порівняльного вивчення однорідних явищ у 

житті різних народів, а також критичне співставлення історичних і 

сучасних подій одного і того самого народу. В іншому випадку іноді 

слід переборювати бажання витлумачувати історію залежно від 

політичних установок сьогодення. Проте, такий порівняльний аналіз 

корисний для практичного вирішення актуальних проблем, що 

хвилюють суспільство. І тоді історія, зберігаючи об’єктивність науки, 

набуває сучасної ідеологічної значущості. 

У зв’язку з цим виникає запитання: чи можуть бути моральні 

критерії оцінки історичних явищ досить об’єктивними, а сама така 

оцінка спиратися на принцип історичної справедливості? Як свідчить 

історична наука, зв’язок причин і наслідків, звернений до моральних 

категорій, не втрачає своєї об’єктивності. До таких явищ історичної 

справедливості відноситься прагнення народів до державної 

незалежності та бажання мати свою власну національну історію, 

зокрема, історію архітектури. 

Праці Карамзіна, як і його попередників і послідовників, свідчать 

про створення історії всієї російської держави в існуючих тоді 

кордонах багатонаціональної Російської імперії, звертаючи при цьому 

увагу на провідну роль правителів монархії. Таким був науковий підхід 

до тлумачення історії російської держави на початку ХХ ст. [1]. 

Але крім інтеграційних військово-політичних та економічних 

процесів, притаманних історії імперських держав, існували явища, що 

формували самобутню історію народів, які населяли територію цих 

імперій, а саме – суспільно-політичні, етнографічні, культурологічні. 

На таких ідеологічних позиціях формувалася історія взаємовідносин 

між Росією і Україною у світлі її прав на незалежну державу [2]. 

Тепер з набуттям Україною державної незалежності виникає 

особливий інтерес до її загальної історії, а відтак – до історії її 

архітектури. 

Історія України почалася з Київської Русі, продовжувалася в 

Галицько-Волинському князівстві, яке не було підкорене 

монгольськими ордами, як, наприклад, Володимиро-Московське 

князівство. Тоді-то й відбувся поділ Східної Європи на південну і 

північну частини із втратою колишньої політичної, культурної та 

21

економічної єдності. Потім в історії України настає драматичний 

литовсько-польський період, що тривав до XVIІ ст. У подальшому 

визвольна війна козацтва і Гетьманщина не привели до очікуваної 

незалежності України, а до її поділу і поступового зменшення 

політичних прав у складі Московської держави. Таке трактування 

історії України знайшло відображення і в історії її архітектури, яка 

починається з Київської Русі і розглядається, переважно, в сучасних 

державних кордонах із врахуванням їхньої ретроспективної 

трансформації, тобто виходу за ці кордони 1 . Аналогічний принцип 

закладений, зокрема, у фундаментальному дослідженні: „Русское 

градостроительное искусство”, видане у Москві, де розглядаються 

пам’ятки архітектури Древніх Києва, Чернігова та ін. [3]. Схожа 

дослідницька тенденція спостерігається тепер і в Польщі, згідно з якою 

історія польської архітектури розповсюджується на Правобережну 

Україну та Галичину в період XV-XVIII ст. Усі ці, як і інші приклади 

„наукової експансії”, обумовлені різницею історичних та сучасних 

державних кордонів, а також патріотичними відчуттями вченихісториків 

із різних незалежних країн. 

Слід звернути увагу ще на одну тенденцію у розвитку історичної 

науки. 

Спочатку історіографія була більш відособленою від суспільного 

життя, підпорядковуючись академічним інтересам, черговості 

наукових проблем. Потім історична наука дедалі більше почала 

збагачуватись фактами до того невідомими. Посилена увага 

звертається на історичні джерела – раніше не відомі і недосліджені. 

Так, у дореволюційній Російській Академії наук стали збирати, 

систематизувати і видавати нові, невідомі до того, відомості про 

пам’ятки давнини. До збору і вивчення історичних першоджерел 

дедалі більше залучалися вчені України, де була зосереджена увага на 

дослідженні пам’яток культури і архітектури Київської Русі. Кількість 

районів археологічних досліджень збільшувалася, удосконалювалася 

техніка ведення робіт у цій важливій галузі історичної науки. 

Внаслідок археологічних досліджень дедалі більше з’ясовувалися 

зв’язки і впливи давніх народів. Усе це може бути віднесене до 

1 Такий принцип закладений в основу змісту капітальної праці: „Історія української 

архітектури” / Ю.С.Асєєв, В.В.Вечерський, О.М.Годованюк та ін.: За ред. 

В.І.Тимофієнка. – К.: Техніка, 2003. 

22

стародавнього Києва, де, особливо в пореволюційні роки, велися 

цілеспрямовані і великомасштабні археологічні роботи. 

Історична допитливість народжується тоді, коли суспільна 

свідомість потребує пояснень сучасних подій. Вона вимагає також 

пояснення причин, які вплинули на розвиток країни та на її сучасну 

архітектуру. 

Історична аргументація архітектурної діяльності 

Розквіт архітектурної діяльності у будь-якій країні в певний 

історичний період завжди обумовлений збігом найбільш сприятливих 

обставин. До їхнього числа відносяться об’єктивні природнокліматичні 

і геополітичні умови, рівень розвитку культурних і економічних 

зв’язків, а також такі суб’єктивні передумови, як династичні зв’язки, 

честолюбні амбіції правителів та багато інших. Таку аргументацію 

архітектурних досягнень легко простежити на основі історичної 

періодизації. 

Відповідно до багатьох історичних джерел виділяють такі 

характерні періоди: 

• Візантійський вплив (Х-XII ст.); 

• Периферійний розвиток (ХІІ-XIII ст.); 

• Польсько-Литовське панування і визвольний рух (XIV-XVIII ст.). 

Період візантійського впливу характеризується найвищими 

досягненнями зодчества в Київській Русі [4]. Їх пов’язують з 

розвитком торговельно-економічних і культурних контактів із 

Візантією, особливо після введення християнства. 

Давно відомо, що при нерозвиненості торгівлі і промисловості в 

аграрній країні міста зазвичай невеликі, і мають слабку систему 

самоуправління. За такої розосередженості населення і нестачі 

розуміння загальних національних інтересів відсутня необхідність 

архітектурного вираження єдності нації. Тому і в початковий період 

історії не можна не помітити однієї характерної особливості в розвитку 

міст: у західній частині, де був шлях „із варяг у греки”, знаходилася 

головна сцена історичних дій і виник „стольний град” Київ. На цьому, 

головному тоді шляху з Північної Європи в Південну виник і ряд 

інших значних міст. Тоді-то в Х ст. визріла можливість введення 

християнства, яке сприяло виникненню єдиної держави. В її столиці 

були зосереджені державна і церковна влади, що поширювалися на всі 

східнослов’янські племена. Саме тоді виникла потреба у 

репрезентативному кам’яному зодчестві. Воно стало технічно 

23

можливим завдяки культурним зв’язкам із Візантією, де таке 

будівництво досягло високого рівня, в тому числі на основі 

давньоримських традицій (техніка змішаної цегляно-бетонної кладки). 

Були також удосконалені прийоми зведення купольних і хрестових 

склепінь. Найяскравіше вони втілилися в Соборі Святої Софії в 

Константинополі, який став взірцем для будівництва у різних державах 

Східної Європи. Під впливом цієї споруди спочатку в Києві будується 

кам’яна Десятинна церква (989–996 рр.) – для цього князь Володимир 

виділив десяту частину податей і оброків, – а потім грандіозний на ті 

часи Софійський собор (1037–1044 рр.) [5]. 

Загальною рисою багатьох міст середньовіччя було використання 

природного рельєфу для оборонних цілей, але у повній художній 

гармонії з природним ландшафтом. Тому і в Києві була врахована ця 

західноєвропейська традиція в особливих унікальних умовах 

придніпровського ландшафту. У нагірній його частині зводиться 

„Місто Ярослава”, де за єдиним містобудівним задумом були 

споруджені храми і палацові ансамблі. За Ярослава Мудрого значних 

успіхів досягли не тільки архітектура, але й освіта і мистецтво. Цьому 

сприяли зовнішні зв’язки Київської Русі з Польщею, Угорщиною, 

Німеччиною, Францією, які нерідко скріплювалися династичними 

шлюбами. Посилення політичних контактів супроводжувалося 

міцніючими культурними зв’язками. 

Період розпаду Київської Русі і її периферійного розвитку 

почався в середині XII ст. Вказують на ряд причин і ознак поділу 

держави на удільні князівства [6]. Одна з причин – напади кочовиків із 

південних степів. Тому з Придніпров’я місцеве населення відходило 

або в Карпати, або на північний схід, де князь Володимир Мономах 

спорудив фортецю. Потім він на 12 років повернувся до Києва. Його 

син Юрій Долгорукий ще не втрачав зв’язки з Черніговом і Києвом, 

але внук Володимира Мономаха – Андрій Боголюбський – зважився на 

створення „другого Києва” на північному сході Київської Русі. Перед 

початком занепаду Київської Русі місто Володимир на Клязьмі мало 

стати незалежним від Києва. 

М.М.Карамзін, як і багато інших істориків, вважав, що початком 

розпаду Київської Русі став рік взяття і розграбування Києва військом 

Андрія Боголюбського (1169 р.). Між тим, В.О.Ключевський зазначав, 

що єдність Київської Русі за цих умов збереглася навіть у XII-XIII ст. 

за родовими ознаками і завдяки ще не перерваним економічним 

24

зв’язкам. Проте, незалежно від цих та інших ознак вже у другій 

половині XII ст. відбувалося явне послаблення Києва і зміцнення 

нових політичних і економічних центрів. Відцентрові тенденції 

проявилися у розвитку тоді окраїнних князівств – Володимиро- 

Суздальського і Галицько-Волинського. Одна з вагомих причин 

полягала в тому, що давній торговельний шлях „з варяг у греки”, яким 

спочатку володів Київ, втратив значення. Встановився прямий шлях 

Середземним морем із Візантії до Генуї, Венеції та південних портів 

Франції, а також із східних країн через землі Володимиро- 

Суздальського князівства і далі через Новгород та інші центри до 

прибалтійських і скандинавських країн. 

Завдяки всім цим обставинам у XII ст. починається нове 

піднесення давньоруського зодчества у зміцнілому Володимиро- 

Суздальському князівстві, що було до того другорядним уділом 

Київської держави. За Андрія Боголюбського (1157–1174 рр.) 

володимиро-суздальська архітектура досягла найбільшого розквіту. 

Київська техніка кладки з плінфи змінюється кладкою з білого 

тесаного каменя на вапняковому розчині. Неподалік від міста 

Боголюбова на колишньому місці злиття річок Нерлі і Клязьми була 

збудована у 1165–1166 рр. знаменита церква Покрови – шедевр 

світової архітектури. У столиці Володимирі на Клязьмі був збудований 

білокам’яний Дмитрівський собор (1194–1197 рр.). Вже за Всеволода 

III (брата Андрія Боголюбського) був побудований Успенський собор 

(XII ст.), що зберігся дотепер. 

На рубежі XI-XII ст. будівництво храмів проводилося також у 

Чернігові, Новгороді, Переяславі, а в кінці XIII ст. – у Смоленську, де 

дедалі більшою мірою проявлялися місцеві особливості. Центр 

активного будівництва дедалі більше переміщувався з географічного 

центру Київської Русі на її околичні землі, де не такими важкими були 

наслідки монгольської навали. 

Часи розквіту архітектури в Києві і Володимирі завершилися. 

Тоді-то на північному сході починалася епоха майбутньої Московської 

держави з її Успенським собором, збудованим всередині кремлівських 

стін італійським зодчим Аристотелем Фіораванте. Це була ініціатива 

дружини московського царя Івана ІІІ візантійки Софії Палеолог [7]. 

Отже, історія архітектури України, починаючи з Київської Русі, 

стає зрозумілішою, якщо її розглядати на фоні всього 

східноєвропейського простору, де з XIV ст. відбувалися значні 

25

політичні зміни. Тому порівняльний історичний аналіз може бути 

особливо корисним у широкому просторовому вимірі, враховуючи те, 

що вітчизняна історія – частка загальної. Про це, зокрема, свідчать 

наступні події. 

Польсько-Литовська експансія на Україну почалася тоді, коли 

Візантія після поразки у війні з Османською імперією втратила 

провідні позиції в південно-східній Європі. Ще раніше Україна 

потерпала від нападів половців, які після монгольської навали 

остаточно її розорили. Були втрачені можливості матеріального, 

державного і культурного розвитку, також втрачені і засоби впливу на 

східних сусідів результатами свого спілкування з європейськими 

народами. Тому розорена і ослаблена Україна опинилася під владою 

Литви і Польщі, що набирали силу. Цьому сприяло об’єднання їхніх 

сил, скріплене міждержавними уніями. Усе це відбувалося у боротьбі з 

німецьким, а згодом і російським впливом. 

Починаючи з XVI ст., коли у литовсько-російських війнах почали 

брати участь польські війська, і майже до кінця XVI ст. тривало 

безперервне воєнне суперництво двох слов’янських держав за Україну. 

При цьому, окрім воєнних дій, відбувалося двостороннє проникнення 

культур і, в тому числі, архітектурних стильових ренесанснобарокових 

особливостей на територію України. В її західній частині, з 

щільнішою мережею поселень, проявлявся значний вплив 

західноєвропейських архітектурних традицій, спочатку сприйнятих 

польськими найбільшими культурними центрами – Краковом і 

Варшавою, а також численними шляхетськими садибними палацами. 

Згідно з Люблінською унією майже всі українські землі відійшли 

до Польщі, а Київ опинився в центрі тривалого протистояння Польщі і 

Росії. Лише початок XVII ст. знаменується активізацією визвольного 

руху внаслідок козацьких повстань і, водночас, піднесенням 

економіки, науки і мистецтва. Всі ці успіхи української національної 

культури пов’язують з плідною діяльністю митрополита Петра 

Могили. За його активної участі у першій половині XVII ст. у Києві 

почалася відбудова давніх напівзруйнованих православних храмів – 

Десятинної церкви (1635 р.), Софійського собору (1634–1644 рр.), 

Успенського собору Києво-Печерської Лаври та ін. На Подолі почав 

діяти колегіум, що одержав потім назву Києво-Могилянської академії. 

У той час Україна переживала національне патріотичне 

піднесення після успішних козацьких повстань. Тоді й виникла 

потреба у новій самобутній архітектурі, які відповідали барокові 

26

форми. Барокова архітектура, що поширилася в Європі, знайшла своє 

оригінальне втілення в Україні. Українське бароко під впливом 

місцевих традицій набуло неповторного самобутнього національного 

характеру [8]. Це виявилося у зовнішньому вигляді будівель, їх 

вільному просторовому розміщенні, які за гетьмана Івана Мазепи 

набули нових форм, співзвучних епосі. Зросло значення пластики та 

декору у вигляді живописної штукатурної ліпнини, що надали іншого 

образу Успенському собору та іншим раніш відновленим будівлям 

Києво-Печерської лаври, Михайлівському собору, Софійській дзвіниці, 

Кирилівській церкві. Усі ці реконструктивні роботи і нове будівництво 

тривало і у XVIII ст., після того, як Україна вже не була розділена по 

Дніпру між Польщею і Росією. 

Водночас відбувалося поступове посилення впливу на 

Лівобережну Україну Московської держави, в якому Москва ставала 

головним містом –осередком царської влади. Вже за перших трьох 

царів нової династії Романових Московське князівство починає 

прилучатися до суспільного життя більш цивілізованої Західної 

Європи. Епоха європейського культурного відродження справила 

вплив на розвиток московської церковної і палацової архітектури. 

У свою чергу почав проявлятися вплив Москви і на архітектуру Києва. 

Так, наприклад, за гетьмана Івана Мазепи для будівництва 

Миколаївського і Братського Богоявленського соборів було запрошено 

московського архітектора І. Старцева. Згодом такий вплив дедалі 

більше посилювався в міру входження України до складу Російської 

імперії. 

Такими є деякі характерні приклади, що підтверджують факт 

історичної аргументації архітектурної діяльності в Україні. 

Історико-архітектурний аналіз і охоронна діяльність 

архітектури 

Одна із задач історико-архітектурного аналізу – вивчення та 

розробка пропозицій щодо збереження архітектурної спадщини. 

Поняття „охорона” („збереження”) пам’яток архітектури у даному 

контексті трактується в широкому розумінні, включаючи різні види 

діяльності (рис. 1). До професійних науково-практичних засобів 

збереження пам’яток архітектури і містобудівного мистецтва належать 

їхня консервація, реставрація, реконструкція, адаптація, реабілітація, 

відтворення. Вони характеризують, переважно, різний ступінь 

втручання в той стан пам’яток архітектури, в якому вони увійшли в 

сучасність (рис. 2). 

27

ІНФОРМАТИВНО-ОХОРОННА ДІЯЛЬНІСТЬ 

ІСТОРИКО-АРХІТЕКТУРНИЙ 

АНАЛІЗ 

• АРХЕОЛОГІЧНІ 

ДОСЛІДЖЕННЯ 

• ФІКСАЦІЯ СТАНУ 

ІСТОРИЧНОГО ОБ’ЄКТА 

• ПРОЕКТНІ ПРОПОЗИЦІЇ 

• ВИЗНАЧЕННЯ 

ПЛАНУВАЛЬНИХ 

ОБМЕЖЕНЬ 

• ФУНКЦІОНАЛЬНЕ 

ЗОНУВАННЯ ТЕРИТОРІЙ 

• МІСТОБУДІВНЕ 

ПРОЕКТУВАННЯ 

28 

ПЛАНУВАЛЬНА 

ОРГАНІЗАЦІЯ ТЕРИТОРІЙ 

КОМПЛЕКСНІ 

ЗАХОДИ ЩОДО 

ЗБЕРЕЖЕННЯ 

АРХІТЕКТУРНОЇ 

СПАДЩИНИ 

ОХОРОННІ ЗАХОДИ 

• ОРГАНІЗАЦІЯ ОБЛІКУ 

АРХІТЕКТУРНОЇ 

СПАДЩИНИ 

• ОРГАНІЗАЦІЯ 

ФІНАНСУВАННЯ 

ОХОРОННИХ ЗАХОДІВ 

• КОНТРОЛЬНІ ФУНКЦІЇ 

• АНАЛІЗ УМОВ І 

РЕСУРСІВ 

• РОЗРОБКА ЦІЛЬОВОЇ 

ПРОГРАМИ 

• ПРОЕКТУВАННЯ 

ТУРИСТИЧНИХ 

ОБ’ЄКТІВ 

ПЛАНУВАЛЬНА 

ОРГАНІЗАЦІЯ ТУРИЗМУ 

ПРОЕКТНО-ПЛАНУВАЛЬНА ДІЯЛЬНІСТЬ 

Рис. 1. Види діяльності щодо збереження архітектурної спадщини

КЛАСИФІКАЦІЙНІ ОЗНАКИ ОХОРОННИХ ЗАХОДІВ 

СТУПІНЬ ВПЛИВУ 

НА 

ІСТОРИЧНІ 

ОБ’ЄКТИ 

МАЛОЗНАЧНА 

СЕРЕДНЯ 

ЗНАЧУЩІСТЬ 

ЗНАЧНА 

(ІНТЕНСИВНА) 

МЕТОДИ ТА ЗАСОБИ 

ОХОРОНИ 

ІСТОРИЧНИХ 


КОНСЕРВАЦІЯ, 

РЕСТАВРАЦІЯ, 

РЕГЕНЕРАЦІЯ 

МОДЕРНІЗАЦІЯ 

ПРИСТОСУВАННЯ 

(АДАПТАЦІЯ), 

КОНСЕРВАЦІЯ 

ЗМІНИ НА ОСНОВІ 

ПРИНЦИПІВ: 

• КОНТЕКСТУАЛІЗМУ, 

• ІСТОРИЗМУ, 

• РЕТРОРОЗВИТКУ, 

• ЗОНАЛЬНИХ 

ПРАВИЛ, 

• ПЛАНУВАННЯ ТА 

ЗАБУДОВИ 

ВИДИ 

ВИКОРИСТАННЯ 

ІСТОРИЧНИХ 


ВИВЧЕННЯ, 

ЕКСПОЗИЦІЯ, 

ВИКОРИСТАННЯ 

ЗА ПЕРВИННИМ 

ПРИЗНАЧЕННЯМ 

ПЕРВИННА АБО 

НОВА ФУНКЦІЯ ПРИ 

ІСТОРИЧНІЙ ФОРМІ 

НОВА ФУНКЦІЯ 

ПРИ ЧАСТКОВІЙ 

ЗМІНІ ІСТОРИЧНОЇ 

ФОРМИ 

Рис. 2. Систематизація проектно-організаційних заходів щодо охорони 

архітектурної спадщини 

29

Проблема збереження історичної спадщини вже багато 

десятиліть вважається однією з найголовніших, не поступаючись за 

актуальністю хіба-що екології. Про це свідчить ряд основоположних 

міжнародних документів. Один з перших – Хартія з охорони і 

реставрації пам’яток архітектури, прийнята в 1964 р. у Венеції на 

II Міжнародному конгресі архітекторів. Загалом було прийнято багато 

інших офіційних документів з урахуванням розвитку теорії і практики 

охоронно-реставраційних робіт і тих актуальних проблем, що пов’язані 

з розвитком сучасної цивілізації. 

Подальший розвиток науки і практики реставрації 

супроводжувався появою додаткових документів, що вводили нові 

поняття, критерії оцінок, термінологічні уточнення. Зокрема, в ряді 

останніх документів особливо зверталася увага на неприпустимість, за 

деякими висновками, не досить обґрунтованого (гіпотетичного) 

відтворення пам’яток архітектури. Серед численних проблем 

збереження архітектурної спадщини є дві найактуальніші. Одна з них – 

інформаційне забезпечення охоронної діяльності, а друга – відтворення 

втрачених пам’яток архітектури. 

Інформаційне забезпечення охоронної діяльності – історично 

надійна інформація – головна умова науково обґрунтованих 

реставраційних і реконструктивних робіт. Ця умова передбачає реальні 

можливості оцінки значення історичного середовища, особливо коли 

виникає потреба реставрації або відтворення втраченої архітектурної 

спадщини. 

Інформація про історичні об’єкти, особливо про історичні міста, 

може бути корисною, якщо вона багатогранна. Вона поступаючи з 

різних джерел, в решті решт складається у свідомості людей у 

фрагменти та цілісний образ міста. Тому таку інформацію можна 

вважати міждисциплінарною галуззю історичних знань. 

З яких джерел вони надходять? Перш за все це – наукові 

висновки з результатів археологічних та архівних досліджень. До 

таких знань, що формують уяву про образ історичного міста та його 

пам’яток архітектури, слід віднести літературу, у якій дійові особи та 

історичні події подаються на фоні вулиць, будівель, природного 

ландшафту. Важливе інформативне значення мають численні твори 

образотворчого мистецтва у жанрі історичного міського пейзажу, а 

також художня фотографія. Все це у загалі вкладається в поняття 

30

інформація про історичні об’єкти, яка становить вихідну базу для 

реставраційних та реконструктивних робіт. 

Пам’ятки архітектури та їхні ансамблі відрізняються за ступенем 

збереженості, за їхнім фізичним і естетичним станом. Це і є однією з 

головних ознак, на основі якої визначається вид реставраційних і 

реконструктивних робіт. Є багато прикладів, коли пошкодження і 

руйнування пам’яток архітектури не загрожують їхньому подальшому 

існуванню і не зменшують їхньої художньо-естетичної цінності. Так, 

наприклад, давньогрецькі споруди з однорідного матеріалу – мармуру 

із стійкою конструктивною основою навіть і в нинішньому 

напівзруйнованому стані зберегли силу свого емоційного впливу. Так 

само, як фрагменти давньогрецьких скульптур, ці будівлі і споруди не 

втратили своїх естетичних властивостей. Тому і були неслушними 

свого часу пропозиції щодо відновлення їхнього початкового 

поліхромного вигляду, навіть незважаючи на повноту і вірогідність 

історичної інформації. 

Залишки давньоримської архітектури тривалий час знаходилися в 

стані руїн. Вони, врослі в землю і зарослі рослинністю, викликали 

професійний інтерес лише в художників як об’єкти романтичного 

історичного ландшафту. Існує альбом акварелей XVIII ст. із детальним 

зображенням таких руїн [9]. Згодом археологічні дослідження і 

реставраційні заходи зробили їх гідними об’єктами детального 

історико-культурного аналізу, пов’язаного з відомими іменами 

Палладіо, Віньйоли і багатьма їхніми послідовниками. Ці об’єкти 

також не вимагають відбудови. Вони – самодостатні, як, наприклад, 

Римський форум і розташовані поблизу нього тріумфальні арки, храми, 

терми і напівзруйнований Колізей. 

Споруди романської і готичної середньовічної архітектури у 

благополучній Західній Європі збереглися майже без змін, чого не 

можна сказати про південну і східну її частини. Так, знаменитий 

візантійський храм Святої Софії в Константинополі був згодом 

перетворений на мечеть, а православний храм Святої Софії в Києві 

піддавався постійним руйнуванням під впливом людських та 

природних факторів з наступною частковою відбудовою та 

доповненням з урахуванням архітектурно-будівельних умов. Це 

врешті-решт вплинуло на його початковий візантійський вигляд. 

У 1240 р. собор було зруйновано, але не вщент – занадто міцною 

була його конструктивна основа. У ньому навіть проходила церковна 

31

служба. Потім періодичні розгарбування храму і набіги південних 

кочовиків до початку XVII ст. перетворили його на руїни. Проте і в 

цьому стані він свідчив про минулу велич. 

У 30-ті роки XVII ст. у Києві почалася активна відбудова і 

реконструкція зруйнованих храмів, і насамперед – Софійського, 

Успенського і Михайлівського соборів, а також Успенської церкви на 

Подолі. У результаті відбудовних робіт у 1632 р. Софійський собор був 

обнесений стіною і була збудована дерев’яна дзвіниця. Відомо, що 

відбудова Софійського собору відбувалася під керівництвом 

італійського архітектора О.Манчіні. Загальний стан цієї головної 

споруди Києва в середині XVI ст. був такий, що вона навіть у 

напівзруйнованому стані справляла сильний вплив на глядачів, у тому 

числі й на голландського художника Абрагама ван Вестерфельда. Він 

разом з військами литовського князя Януша Радзивілла прибув до 

Києва в 1651 році. Серія його малюнків у романтичному стилі епохи – 

прояв інтересу до старовини. Вона ж започаткувала традицію – 

зображувати ландшафт і окремі будівлі Києва в їхньому природному 

оточенні 1 . 

Одним з інформаційних джерел для історико-архітектурних 

досліджень може стати використання ілюстративного матеріалу. Так, 

наприклад, художні особливості Києва в його розвитку відображують 

плани різних періодів, панорамні зображення, численні малюнки, 

гравюри, літографії, а потому і фотографії. Визначилися також точки 

огляду, з яких у найбільш виграшному вигляді постають окремі будівлі 

та архітектурні ансамблі. Змінювалися стиль, манера і техніка їхнього 

зображення в міському пейзажі. Романтизм XIX ст. з його повітряною 

перспективою прийшов на зміну графічному ортогональному 

натуралізму. Київ тієї пори передають ліричні акварелі Т.Шевченка, 

М.Сажина та багатьох інших художників, роботи яких дають 

можливість судити про те, які елементи міського пейзажу становили 

найбільшу естетичну цінність [10]. Потім, упродовж усього XIX ст. 

кількість таких об’єктів найбільшої мистецької уваги збільшувалася в 

міру будівництва нових споруд, значних за розмірами і архітектурними 

формами. З поширенням фотографії на рубежі XIX-XX ст. 

1 Так, у 1594 р. у Києві перебував посол імператора „священної Римської імперії” 

Рудольфа II Еріх Ляссота, що писав: „Особливо прекрасний і пишний собор Св. 

Софії. Церква ця хоч і вціліла, але знаходиться у великому запустінні”. – (З 

„Мемуаров, относящихся к истории Южной России”). 

32

найхарактерніші види Києва вміщувалися на поштових листівках, 

стаючи дедалі популярнішими серед населення Росії та інших країн 

[11]. 

Аналізуючи видовий ряд навіть небагатьох, найвідоміших 

зображень київського пейзажу можна виділити декілька 

композиційних сюжетів, що часто повторюються. При цьому слід 

зазначити роль архітектурних домінант. Вони – головні композиційні 

елементи при зоровому сприйнятті міського простору. Глядач, 

звертаючи свій погляд на міську забудову великих територій, завжди 

шукає головний орієнтир, що легко впізнається – композиційну 

домінанту або їхню групу, що формують характерну, естетично 

значущу панораму міста. У Києві, наприклад, поступово сформувалося 

декілька характерних містобудівних композицій і відповідних точок 

їхнього візуального сприйняття, які продиктовані, переважно, 

особливостями київського природного ландшафту. Його унікальність 

полягає у гармонійному поєднанні правобережних гір і річкових долин 

Дніпра. З цих долин, так само як і під час руху по річці, найкраще 

прочитується силует міста і монастирські архітектурні ансамблі, що 

вписані в круті схили правого берега. 

Співставлення ретроспективних зображень придніпровської 

панорами Києва дозволяє виділити декілька характерних видових 

картин і точок найбільш виграшного їхнього огляду. Так, з північного 

кінця Труханова острова у XIX ст. відкривався вид не тільки на 

вишукану Андріївську церкву, що увінчує одну з гір, а й на дещо 

громіздкувату Десятинну. Тепер же це, все-таки гармонійне силуетне 

поєднання об’ємів порушує будинок не реалізованого повністю 

урядового центру. 

До цієї пори в силуеті прибережного ландшафту безперечною 

архітектурною домінантою залишається Лаврська дзвіниця. Її 

композиційно підтримує Успенський собор, а також дзвіниці і собори 

монастирських комплексів, у їхньому числі і Видубичі. Всі вони і нині 

поки що без серйозних силуетних перешкод сприймаються з різних 

видових точок на лівому березі. 

Церковні архітектурні ансамблі на прибережних схилах 

відображені на багатьох історичних пейзажах із видових точок на 

правому березі. Першовідкривачем однієї з них, з якої повністю 

розкривалася багатопланова панорама Києво-Печерської лаври в 

початковому періоді її формування, був уже згадуваний художник А. 

33

ван Вестерфельд. Потім найчастіше зображувалися видові картини з 

верхніх точок на церковні будівлі Ближніх і Дальніх печер, а також 

Видубицького монастиря. 

До пізнішого періоду належить більшість фотографій, що 

відображають формування силуетної забудови вздовж підвищеної 

частини міста, де була прокладена Володимирська вулиця. Початок її 

зафіксовано Андріївською і Десятинною церквами. Уздовж цієї осі 

розташована Софійська дзвіниця, а потім, значно пізніше, побудовано 

Оперний театр, Університет і Володимирський собор. Усі ці будівлі – 

архітектурні домінанти і тепер визначають архітектурний образ вулиці. 

Візуальними осями, орієнтованими на ці композиційні акценти, є 

вулиці – спуски з Печерська і Володимирської вулиці на Хрещатик. 

Розглянуті приклади ілюструють лише один з аспектів історикоархітектурної 

інформації, яка може бути науковим обґрунтуванням 

регулятивних дій і цим сприяти збереженню композиційного 

містоформуючого значення пам’яток архітектури. 

Відтворення пам’яток архітектури – друга важлива проблема 

охорони історичного міського середовища. Тут нам слід повернутися 

до вихідної тези про принципову правомірність гіпотетичної 

реставрації (відтворення) пам’яток архітектури, коли можливі різні 

трактування їхнього початкового вигляду. 

Історична реставрація пам’яток архітектури завжди повинна 

базуватися на вірогідних, документально підтверджених фактичних 

матеріалах. Однак, при цьому, існують інші виняткові умови, що 

виправдовують матеріалізоване відродження історичних об’єктів. Одна 

з цих умов – свідчення того, що пам’ятка архітектури є національним 

надбанням та втрачена з причин невідсторонніх соціальних або 

природних зрушень. Особливо це актуально для країн, які набули 

державної незалежності, коли особливого значення набували 

виховання національної самосвідомості, духовна ідентичність народу 

зі своєю героїчною історією. Тому в Україні, яка з великим 

запізненням стала незалежною державою, особливо необхідні реальні 

символи свого минулого. Враховуючи це, цілком виправданим можна 

вважати те, що одним із таких символів став храм у бароковому 

убранні – Успенський собор Києво-Печерської лаври. 

Після тривалих дискусій було прийняте не стільки професійне, 

скільки політичне рішення про відтворення спочатку Успенського 

собору Києво-Печерської лаври, висадженого в повітря у 1941 р. під 

34

час німецької окупації Києва, а потім Михайлівського, зруйнованого 

ще 1937 р., у зв’язку з проектуванням столичного урядового центру. 

Недавнє нове будівництво цих найзначніших пам’яток архітектури 

здійснено на підставі вірогідної документації. 

В іншому стані знаходиться ще одна втрачена пам’ятка 

архітектури – церква Богородиці (Десятинна). Вона була зруйнована 

одночасно з Софійським собором, але більшою мірою – залишалися 

тільки фундаменти і руїни північно-західних стін. Біля цих 

фундаментів у середині XVII ст. була споруджена невелика 

православна церква. Археологічні дослідження фундаментів 

найдавнішої Десятинної церкви були розпочаті в 1820–1830 рр. з 

метою наступної її реконструкції, враховуючи її ідеологічне значення 

як першого духовного центру Київської Русі. Ці дослідження 

завершилися будівництвом на старовинних фундаментах фактично 

нової споруди в імперському псевдо-руському стилі за проектом 

московського архітектора В.Стасова (1828–1842 рр.). 

Після революції в період антирелігійної пропаганди серед 

численних знищених пам’яток архітектури (1935–1937 рр.) опинилася і 

Десятинна церква. З того часу почався новий період археологічних 

досліджень, а на підставі їхніх результатів – провадилося неодноразове 

проектне відтворення гіпотетичного первісного вигляду старовинної 

споруди. У цих дослідницьких роботах взяло участь багато відомих 

архітекторів-істориків зі своїми „варіаціями на історичну тему” з більш 

або менш переконливими обґрунтуваннями. 

Зараз дедалі актуальнішим стає питання про відтворення 

гаданого вигляду Десятинної церкви на її історичному місці. Одним з 

аргументів на користь такого будівництва у зміненому історичному 

ландшафті є те, що така імітація може слугувати символом духовного 

зв’язку України з візантійською культурою. Але все-таки доцільність 

відтворення цієї пам’ятки архітектури викликає великі сумніви, у 

першу чергу внаслідок відсутності достовірної інформації щодо 

первинного вигляду храма. 

Принципово можливе обґрунтоване відтворення не тільки 

окремих, найзначніших пам’яток архітектури, а й навіть поповнення 

історичного міського середовища. Тут може йти мова про пам’ятки 

містобудівного мистецтва – найбільш яскраві стильові виразники 

історичних епох. Характерний приклад – відтворення вщент 

зруйнованого під час війни історичного центру Варшави, але на 

35

підставі документально обґрунтованої інформаційної бази, фрагментів 

і деталей зруйнованих будівель, що збереглися. 

Історична частина міста, звичайно його центр – частина 

середовища проживання людини, що найбільше трансформується. Її 

збереження за умов інтенсивної міської реконструкції і масового 

будівництва найскладніша і найактуальніша проблема сучасного 

містобудування. 

Зараз є загроза втрати колишнього підвищеного композиційного 

значення пам’яток архітектури внаслідок будівництва нових висотних 

будинків. Тепер ці висотні будинки беруть на себе роль домінант. 

Вони, заповнюючи міський простір, неминуче знижують значення 

композиційно лідируючих пам’яток архітектури. Таке відбувається в 

багатьох великих містах Європи, зокрема Варшаві, Москві, Києві. 

У цьому випадку поняття „охорона” повинна неодмінно 

включати регулювання висоти сусідніх новобудов, що можуть 

применшити або навіть „загасити” композиційне значення домінант. 

В інших випадках – це ще одне обґрунтування для відтворення 

зруйнованих будинків у ансамблевому історичному оточенні. 

Розглянуте значення історичних основ архітектурних знань 

виходить з гносеології, яка розкриває методи пізнання. Вона вказує на 

дві взаємодоповнюючі можливості створення теорії в будь-якій галузі 

знань. Перша – вивчення предмету дослідження в історичному ракурсі 

для визначення його походження і еволюції, а друга – визначення його 

структури і методології її трансформації. Тому таким корисним є 

історичний досвід і, у тому числі – архітектури, який треба розглядати 

поряд з іншими теоретичними її напрямами. 

Список літератури 

1. Ключевский В.О. Исторические портреты. Деятели 

исторической мысли. – М.: Правда, 1990. 

2. Грушевский М.С. Очерк истории украинского народа. – К.: 

Либідь, 1990. 

3. Русское градостроительное искусство. Градостроительство 

Московского государства XVI-XVII веков / Под ред. Н.Ф.Гуляницкого. 

– М.: Стройиздат, 1994. 

4. Асеев Ю.С. Архитектура древнего Киева. – К.: Мистецтво, 

1982. 

36

5. Логвін Г.Н. Софія Київська. Державний архітектурноісторичний 

заповідник. – К.: Мистецтво, 1971. 

6. Толочко П.П. Древняя Русь. Очерки социально-политической 

истории. – К.: Наукова думка, 1987. 

7. Гумилев Л.Н. От Руси к России. – М.: ООО „Издательство 

АСТ”, 2002. 

8. Лукомский Г.К. Киев. Церковная архитектура XI-XIX века. 

Византийское зодчество. Украинское барокко. Репр. возпроизведение 

изд. 1923 г. – К.: Техника, 1999. 

9. Roma Romantica. – Italy: Franco Maria Ricci, 1985. 

10. Крізь віки. Київ в образотворчому мистецтві ХІІ-ХХ ст.: 

Альбом / Автори-упоряд. Ю.В.Белічко, В.П.Підгора. – К.: Мистецтво, 

1982. 

11. Київ вчора, сьогодні, завтра: Фотоальбом / Упоряд. 

В.Д.Єрмаков; авт. тексту Олеся Кравець. – К.: Мистецтво, 1982. 

12. Київ вчора і сьогодні: Фотоальбом / Автор Ашот Арутюнян. – 

Мюнхен, Київ, Москва: вид. дім „Ракурс – Artograph”, 2002. 

Стаття надійшла до редколегії 1 березня 2006 р. 

37

І. Фомін

You also want an ePaper? Increase the reach of your titles

Delete template?

Save as template?